Незвичайні пригоди Марко Поло [Віллі Мейнк] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Віллі Мейнк НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ МАРКО ПОЛО





Скорочений переклад з німецької Ю. БЕДЗИКА

Форзац та ілюстрації німецького художника ГАНСА MAY

Обкладинка, фронтиспис і титул Р. МАСАУТОВА

Переклад здійснено за виданням:

Willi Meinck Die seltsamen Abenteuer des Marco Polo Bd.1, Der Kinderbuchverlag Berlin.

Willi Meinck seltsamen Reisen des Marco Polo Bd. 2, Der Kinderbuchverlag Berlin.


ЧАСТИНА ПЕРША

ДЖОВАННІ СПІВАЄ


Літо 1268 року було гаряче, і вітер, що лагідно повівав над лагуною, не приносив прохолоди. Вода навколо острова Мурано вбирала в себе барви неба і віддзеркалювала їх. Джованні, тринадцятирічний син каменяра Ернесто, сидів на східцях старовинної римської вілли і проводжав очима корабель, що, ледь зримий, плив з обвислими вітрилами до гавані Сан-Ніколо.

Віллу з кам'яними східцями і мармуровими колонами сотні років тому збудував якийсь багатий римлянин. Вона була останнім свідком холодної розкоші римської імперії, яка володарювала колись над світом, що простягнувся від північного узбережжя Африки аж до Малої Азії. Скоро сюди прийдуть носії й каменярі і заберуть дорогоцінний мармур та цеглу для нових будов понад каналами й протоками Венеції.

Джованні встав із східців, ліг у затінку під смоковницею, що росла неподалік, і почав наслухатись до пташиного співу. В такі хвилини він мріяв, забуваючи про таємний біль, якого завдавав йому горб на спині, йому здавалося, що він чує, як хлюпотять біля узбережжя острова Лідо морські хвилі; якийсь ніжний передзвін виповняв небо й широку непорушну лагуну, і ті звуки вловлював тільки Джованні. Крики погоничів мулів не заважали йому.

Природа звершила в особі Джованні чудо. Він мав чорне волосся і ясні блакитні очі, в яких відбилися біль і туга. Але найпрекраснішим був його голос. Коли Джованні співав, змовкали гучні розмови шкіперів і склодувів, носіїв і робітників арсеналу, матросів і корабельників, стихало навіть покірно-настирливе скигління жебраків. Тоді селяни й погоничі мулів, що були неподалік, спинялися і слухали; тоді здавалося, наче й вітер лагідніше повіває над лагуною.

Але Джованні, який тягнувся серцем до всього красивого, часто був зажурений. Особливо в ті хвилини, коли йому доводилось бачити сусідську дівчину Джіаніну.

І ось тепер Джованні лежав на траві і не знав, радіти йому чи сумувати. Він тихенько наспівував пісню, яку часто чув у таверні «Ля Мальгавія»:


О Терезіна! Запитує мати —
Про що ж бо пита вона, о Терезіна?
Вона тебе хоче барону віддати,
Який би щодня дарував тобі раків.
Та ні, ти не любиш його, Терезіна,
Не хочеш ти раків їсти щоденно…

Широкі, плоскодонні рибацькі барки непорушно завмерли в лагуні. Від Сан-Міхеле наближався човен; хлопець, що сидів на носі, вказував весляреві на мармурові колони вілли. Щосили гребучи веслами, той правив до берега. Це плив друг Джованні Марко Поло.

— Гей, Джованні! — гукнув він ще здаля. — Це ти?

Джованні посміхнувся і притиснувсь усім тілом до землі. Марко вистрибнув з човна на кам'яні приступки і, озираючись навколо, мовив до слуги:

— Приїдеш по мене після обіду, Паоло; але нікому не кажи жодного слова про мене! Чуєш? Щоб мама нічого не знала!

— Гаразд, пане.

Весляр відчалив.

— Джованні! Де ж ти?

І його товариш не витримав.

— Я тут, Марко!

Вони привіталися так, начебто не бачилися кілька років. Насправді ж Марко відвідував Джованні щотижня. Власне, сьогодні він мав іти до ченця Лоренцо, який навчав його релігії, читанню, письму і лічбі. Але ж мусив він хоч раз завітати в Мурано, до Джованні і Джіаніни!

Вони познайомилися два роки тому на святі рибалок. Джованні співав там старовинну італійську народну пісню, і Марко Поло, син можновладного патриція і купця, з дозволу своєї матері запросив юного співака з чудовим голосом до себе в дім.

Так почалася дружба між Марко і сином каменяра Ернесто — Джованні. Матері Марко не дуже до серця були часті зустрічі друзів. Але турбота про чоловіка, який тринадцять років тому вирушив з своїм братом Мафіо в далеку, небезпечну мандрівку і відтоді не подав про себе жодної звістки, пройняла її втомою і байдужістю. Вона не надто суворо наглядала за сином, і йому часто випадала можливість відвідувати Джованні й Джіаніну. В цьому хлопцеві допомагав слуга їхнього дому Паоло.

Марко був вищий за Джованні ростом і красивіший від нього поставою, його високе чоло свідчило про жадобу пригод; коли він був схвильований, очі в нього спалахували і підборіддя войовниче виступало вперед. Інколи його сповнювала погорда, і тоді він твердо стояв на своєму, навіть якщо в його намірах не було нічого розумного. Марко не любив кидати справу, якою запалювалося його серце. Але в присутності Джованні він приборкував свою вперту натуру і наслухався до слів товариша.

Кілька хвилин Марко й Джованні стояли пліч-о-пліч, дивлячись на воду, яка під легким подихом вітерця була ніби жива.

— Я оце ходив на П'яцету[1], — сказав Марко, — і слухав там одного красномовця. Він був босий і обірваний, як жебрак, але як говорив! Ну справжнісінький тобі король, та й годі!

Джованні глянув на свої ноги. Красномовець з П'яцети був босий? Хлопець подивився на товариша, одягненого у вбрання з найтоншого флорентійського сукна і дорогі черевики з застібками. Потім знову перевів погляд на свої ноги. Він мав тільки сорочку і грубі штани. До того ж був босий, як і отой красномовець на П'яцеті.

— Що з тобою, Джованні? — спитав Марко, впіймавши на собі погляд ясних очей товариша.

— Нічого, — відповів Джованні. — Розквітають квіти. Дивись! Жовті, білі, червоні. А онде на обрії — корабель, тільки щогли видно!

— Він іде у Візантію. Напевно, у Візантію! — задумливо мовив Марко.

Назва цього міста, столиці Східно-Римської імперії, якось особливо хвилювала його. Візантія була ворітьми до казкового Східного Світу, де володарювали могутні монгольські імператори. До Візантії 1250 року вирушив його батько Ніколо Поло і дядько Мафіо Поло; пізніше, через п'ять років, вони, як розповів їм один друг їхнього дому, подалися звідти в небезпечну мандрівку до Монгольського ханства. Коли хтось називав це місто, мати схиляла голову і ховала сльози.

Почуття любові до матері чергувалось у Марко з несміливою повагою. Для нього вона була найпрекраснішою жінкою Венеції. Якось він заговорив з нею про те, що хотів би виїхати на кораблі в море, дістатися до Візантії, а потім вирушити ще далі на схід, на пошуки тата і дядька. Там він побачив би країни, звідки привозять у Венецію шовк, коштовні камені, барвисті килими, дорогі приправи і багато інших товарів. Але мати розгнівалася і наказала йому три дні не виходити з дому. Служниця Марія розповіла йому, що мати проплакала цілісінький день. Відтоді Марко ніколи більше не говорив з нею про свої наміри.

Зате, прийшовши до Джованні, він розповідав йому про своє палке бажання поїхати в далекі країни. Та й як можна було жити в Венеції, в цьому приморському місті, куди з'їжджалися купці й мореплавці з усіх кінців світу, і не відчувати потягу до далеких мандрівок?

— Про що ти знову думаєш? — спитав Джованні свого товариша.

— Про те, що я почув на П'яцеті. Я розповім тобі пізніше: Це історія про діамант завбільшки з голубине яйце. А зараз ходімо до рибного ставка пана Кельзі.

На полях працювали селяни. Повз хлопців проїхав на вороному коні якийсь сенатор, і друзі поштиво привітали його. Погоничі поганяли своїх мулів, котрі неквапом ішли дорогою з громіздким вантажем сіна.

Хлопці проминули склодувну майстерню, з димаря якої здіймались в ясне літнє небо темні клубки диму. Дерев'яні двері її були розчинені навстіж. Всередині працювали виснажені нестерпною спекою, оголені до пояса склодуви.

Неподалік від жіночого монастиря, розташованого на другому боці острова, біля самісінької води, вони зустріли Джіаніну. Дівчинка знала, що сьогодні в Мурано приїде Марко, і вони разом з Джованні підуть до рибного ставка, тому й чекала їх у цьому місці. Однак вона удала, начебто потрапила сюди зовсім випадково.

— А! Це ви! — сказала вона. — Мало не розминулась з вами. Добрий день, месер Марко, добрий день, месер Джованні.

Джіаніна вклонилася і розвела руками, немов справжнісінька дама при дворі французького короля.

— Маю за високу честь вітати вас, мої благородні панове. — Цьому звертанню вона навчилася у своєї матері, яка працювала на кухні жіночого монастиря і частенько потай відносила в місто усні і письмові послання черниць.

— А у вас непоганий вигляд, месер Марко, — сказала вона і обіперлася спиною об стовбур стрункого, темнокорого кипариса.

— Завжди ти жартуєш, — зніяковіло мовив Джованні.

— Облиш її, Джованні. Вона скоро знову прийде до розуму, — сердито наморщивши лоба, сказав Марко.

Тоді дівчинка весело посміхнулася і закружляла в пустотливому танці навколо хлопців.

— Візьміть мене з собою! — вигукувала вона. — Якщо ви допоможете мені ввечері наносити з цистерни води, я можу піти з вами.

— Гаразд, гаразд, — вдоволено пробурмотів Марко. — Ходімо, я розповім вам цікаву історію.

— А Джованні заспіває, — сказала Джіаніна і поклала товаришеві на плече руку. — Добре, Джованні? Ти будеш співати?

Джованні ствердно кивнув головою. На його обличчі й сліду не лишилося від зажури. Він ішов босоніж поряд з Марко. Курна дорога злегка піднімалася вгору до побудованого з неотесаних колод моста, що перекинувся через вузенький канал. Береги каналу були укріплені балками й фашинами.

— Ви йдіть собі, — сказав Марко. — Я вас наздожену.

Він сів на землю, стягнув з себе черевики й панчохи і заховав їх у кущах. Потім босоніж весело побіг через міст, доганяючи Джованні й дівчинку.

Раніше було небезпечно з'являтися поблизу рибного ставка, який належав багатому селянинові Кельзі. Двоє охоронців з дрючками в руках стежили, щоб ніхто не ловив у ставку риби і не вештався понад берегом. Але Велика рада Венеції видала наказ засипати всі рибні ставки на острові. Спочатку месер Кельзі спробував було не підкоритися цьому наказові. В довгому посланні до Великої ради він доводив, що ставок здавна по праву належить його родині, і уряд міста не сміє забирати його власність. Тоді представники уряду почали загрожувати, що в разі невиконання наказу, на нього буде накладено високий штраф. Кінець кінцем месеру Кельзі не лишилося нічого іншого, як поступитися.

З того часу ставок ніхто не охороняв. Частину водоймища вже було засипано, і тільки серед очеретяних заростів ще виблискувала деінде смужка води, приваблюючи до себе дітей. Вони бавились там і ловили рибу. Правда, ставок тепер опустів, бо месер Кельзі наказав протягти по ньому великі сіті. Від грабіжницького наскоку майже не збереглося великої риби, і лишилась тільки безліч дрібноти.

Ставок дрімав під полудневим сонцем. Здавалося, поблизу не було жодної живої душі. Та й кому б спало на думку прийти зараз у це безлюдне місце? Склодуви до пізнього вечора стояли перед палаючими печами, кораблебудівельники вправно збивали дошки, селяни й поденники працювали на полях, муляри й каменярі споруджували палаци для графів, герцогів і багатих купців, жебраки, фокусники і торговці товклися перед церквами і на площах або ходили від будинку до будинку, кожен по-своєму справляючи своє ремесло.

В очереті стояв човен. Ще кілька тижнів тому, він, наполовину залитий водою, киснув біля трухлявої дерев'яної кладки. Батько Джованні, прозваний робітниками добрим Ернесто, налагодив його. Він ні в чому не міг відмовити своєму Джованні.

Хлопці з Джіаніною збігли по піщаному схилу до води, пройшли крізь очерет, який сягав їм до грудей, і влізли до човна.

Джованні сів на місце керманича. Джіаніна й Марко вмостилися на середньому сидінні. Було так навдивовижу тихо, що, здавалося, ось-ось має трапитись щось незвичайне. На двох березах над ставком тремтіли листочки, шурхотів десь в очеретах качиний виводок, і раз по раз щось булькало, немов у воду падав камінь.

— Жаби, — сказав Марко.

Джованні сів так, щоб Джіаніна не бачила його спини. В присутності дівчинки він завжди страждав через своє каліцтво. Інколи йому думалося, що то сам злий дух наврочив йому горб. Одного разу, — охоплений відчаєм, він побіг до старого Франческо, про якого ходили чутки, начебто він уміє виготовляти з цілющих рослин чародійні напої, і попросив у нього яких-небудь ліків, аби позбутися горба. «Не журися, сину мій, — сказав йому Франческо. — Адже руки в тебе дужі, а груди — як у грецького атлета. Що з того, що ти трохи горбатий? Бог дав тобі гарні очі і чудовий голос. Іди, сину мій, і не сумуй!» Тисячу разів повторював собі ці слова Джованні, але від того йому не ставало легше.

Джіаніна вгадувала думки свого друга по його обличчю, їй хотілося розвеселити його. Та нелегко було знайти потрібні слова. І вона говорила все підряд, що тільки спадало їй на думку.

— Послухайте, як співають пташки! Онде на небі біла хмаринка! Наче корабель! Рак! Дивись, Джованні! Рак! — Кожної хвилини дівчинка відкривала щось нове.

Обличчя Джованні проясніло.

«Вона говорить все це лише для того, щоб підбадьорити Джованні», думав Марко.

— Хочете, я розповім вам про коштовний камінь? — голосно спитав він. — Чи, може, спочатку давайте виїдемо звідси?

— В очереті прохолодніше. Та й нас тут ніхто не побачить, — озвався Джованні. — Розповідай, Марко! — Він обхопив руками коліна і, готовий слухати, схилив набік голову.

Марко почав:

— Жив у Тулузі якийсь граф, і мав він красиву доньку. Багато років він ворогував з своїм сусідом Дон Фернандо, графом Барселонським. Але одного дня, втомившись від постійних чвар, які поперемінно спустошували то одну, то другу країну, графи помирилися і з'їхались на обід, де з надзвичайною поштивістю привітали один одного. Щоб закріпити мирний союз, вони вирішили обвінчати сина Дон Фернандо з прекрасною донькою графа Тулузького Юлією. Свого часу граф Тулузький пообіцяв доньці видати її заміж лише за її згодою. Але він не турбувався, бо юнак мав благородні погляди і хороші манери, як того й вимагала французька ввічливість. Батьки влаштували справу так, що наречені зустрілися в Тулузі, в домі Юлії. Юнак і дівчина закохалися одне в одного з першого ж погляду. Невдовзі батьки дійшли згоди і щодо посагу. Батько Юлії дав своїй доньці чимало золота, яке дістав у багатого графа Провансальського під задаток Арлеського і Тарасконського помість.

Був ще в Юлії надзвичайно коштовний діамант завбільшки з голубине яйце. Він виблискував на сонці такими барвами, що від нього важко було відвести очі. Цей діамант Юлія хотіла одягнути під час весілля в Барселоні, а до того часу віддала його на сховок своєму нареченому.

Тепло попрощавшись, юнак весело вирушив з своїм почтом до моря, де їх чекав корабель. Але зла доля вирішила інакше. В морі на них напали норманські пірати, які зважились проникнути аж у каталонські води, і після запеклого бою захопили корабель. Майже ввесь почет графа загинув у бою, і тільки сам він, наче чудом, залишився неушкоджений. Пірати пограбували корабель і забрали з собою полонених на острів Мадеру, сподіваючись одержати за них добрий викуп. Так коштовний діамант, яким Юлія мала прикрасити себе в день весілля, потрапив у руки морських розбійників і до сьогоднішнього дня ще не знайдений.

Марко, який дивився на воду, поки розповідав, очікувально глянув на Джованні й Джіаніну.

— А що сталося з юнаком? — спитала Джіаніна. — Розказуй далі!

— А з Юлією, нареченою? — докинув Джованні.

— Морські розбійники, одержавши викуп золотом, одпустили юного графа. Але втрата коштовного діаманта так розсердила Юлію, що вона почала гнівно докоряти нареченому і сказала, що лише тоді згодиться на шлюб з ним, коли він дістане втрачений діамант.

— Погана наречена! — обурено вигукнула Джіаніна. — Я б одружилася з ним навіть тоді, коли б він збіднів, як жебрак. Хай радіє, що морські розбійники забрали в нього діамант. Принаймні, він дізнався, яка погана вдача у нареченої.

Джованні ствердно кивнув головою, а Марко продовжував далі:

— Красномовник розповів, що слова Юлії дуже засмутили юнака, і він ось уже кілька років на трьох кораблях розшукує піратів, які забрали в нього діамант.

— Дурень він! — мовила Джіаніна, презирливо звівши брови. — Він ніколи не знайде діамант.

— Море велике, — сказав Джованні. — Коли стоїш на березі біля Лідо і дивишся в далечінь, то бачиш лише воду і небо. Навіть найбільші кораблі здаються на горизонті крихітними цятками.

— А я вірю, що юнак знайде діамант, — схвильовано вигукнув Марко. — Якщо людина твердо поставить перед собою мету, вона обов'язково здійснить її.

Кілька хвилин друзі мовчали, заглиблені у свої думки. Потім Джіаніна сказала, що дуже добре уявляє собі життя на піратському кораблі. Вона не від того, щоб і самій узяти участь у якомусь сміливому поході морських розбійників.

— Дівчата там зовсім ні до чого, — озвався Марко.

— Он як? Ти гадаєш, що в піратського ватажка немає нареченої? — гнівно спитала Джіаніна. — Якби ми втрьох опинились на кораблі морських розбійників, я б стала нареченою Джованні.

З вуст Марко мало не зірвався глузливий сміх, але, побачивши радісне обличчя Джованні, він стримався.

Налігши на весла, друзі вивели човна на чисту воду і спинилися посеред ставка. Марко впивався тишею. На вулицях Венеції, на каналах і площах, біля причалів, де швартувались кораблі, завжди стояв гамір, — і тому в місті Марко здавалося, що дні пролітають, як зграя птахів. У Венеції його серце не знало спокою. Але тут, серед друзів, він відчував, як напруження покидає його. Марко міг розповісти їм усе, що його турбувало. Затамувавши подих, Джованні і Джіаніна слухали, як Марко говорив їм про те, що одного дня він вирушить на кораблі в далекі країни розшукувати свого тата і дядька. І друзі вірили, що він здійснить свій намір. Ця віра не раз допомагала йому перемагати сумніви, котрі так мучили його. І справді, тут, у Мурано, ніхто не збирався забороняти йому виходити з дому за те, що він розкривав свої найзаповітніші думки, йому вже було, чотирнадцять років, він умів читати й писати і дізнався від брата Лоренцо багато цікавого про далекі країни й міста. Та й з розмов з купцями, що побували в мандрах, з матросами й хрестоносцями він умів вибирати те. що збагачувало його уяву про чужі народи.

— Марко, про що ти думаєш? — вигукнула Джіаніна і дружньо ляснула його по плечу. — Все ще розшукуєш діамант? Ви сьогодні німі, як риби! Їдьмо до берега, будемо ловити раків!

Але й тут їм не пощастило. Марно бродили вони по воді — жоден рак не потрапив їм до рук.

Тоді друзі сіли в човен і поплили крізь очерет до розпаленої вілли. Вони вирішили зачекати на кам'яних східцях, доки приїде Паоло. Із сховку біля дерев'яного моста Марко дістав свої черевики й панчохи, але не взув їх, а поніс під пахвою. Приємно було йти босоніж но нагрітій сонцем землі. Праворуч від дороги паслася на лузі череда корів.

Худоба належала месеру Кельзі, котрому і без рибного ставка вистачало багатства на те, щоб зодягати своїх двох дочок так, як зодягають патриції і дворяни — в парчу і шовк.

Лагуна все ще була непорушна, і лише в окремих місцях на поверхні води схоплювалися під легким подихом вітру дрібні брижі. Сонце поволі схилялося до заходу. Пташиний спів затихав і навіть шипшина за парканом схилила свої голівки.

Джованні сів на східці і почав стиха наспівувати якусь мелодію.

— Співай, Джованні, — попрохала його Джіаніна.

І Джованні заспівав стару пісню про двох рибалок, які виїжджають у море, борються там з хвилями за своє життя, а ввечері повертаються з багатим уловом.

Голос його лунав над лагуною так дзвінко, що, здавалось, усе навколо потопало в ньому. Рибалки, почувши спів, забули про свої сіті і, обернувшись, дивилися на співака, що стояв на білих східцях, широко розкинувши руки. Паоло, який дужими ударами весел гнав човна до вілли, опустив весла на воду і непорушно спинився посеред лагуни.

Джіаніна сиділа біля ніг друга і не зводила з нього погляду. Обличчя її змінилося, очі сяяли ще ясніше, ніж завжди, на вустах з'явилась горда, вперта посмішка. Це була посмішка рибалок, які на своїх човнах долали хвилі, випробовуючи в лютуванні шторму свою мужність і свою силу.

— Джованні співає! — ледве чутно зірвалося з вуст Джіаніни. Спів хлопця був для неї справжнім чудом.

Марко стояв біля сторожі. Він уже не чув різкого запаху троянд. Тільки бачив, як лягла на камінь тінь смоковниці, бачив Джованні і Джіаніну. мармурові колони і срібну гладінь води, що виблискувала на сонці. Все це ніби доповнювало мелодію й слова, які м'яко, по-венеціанськи зривалися з вуст його друга. Марко відчував, як у нього збільшується сил. Він був готовий на героїчний вчинок. Спів навівав йому великі і сміливі думки.

Коли Джованні скінчив, всі якусь мить мовчали, прислухаючись до води, яка ніби відлунювала ще звуки пісні.

— Чудово ти співав, Джованні! — промовила нарешті Джіаніна.

Паоло, слуга Марко, взявся за весла і погнав човна до вілли. Рибалки знову заходилися біля своїх сітей, хвилі заплюскотіли об дубові стояки, забиті в дно для того, щоб указувати шлях торговим кораблям.

Марко натягнув панчохи й черевики, подав руку Джіаніні, потім обняв товариша.

— Ти чудово співаєш, Джованні! Я скоро знову приїду до тебе!

Він швиденько скочив у човен. Паоло привітно посміхнувся до дітей і відштовхнувся од берега.

— Бувай здорова, Джіаніна! Бувай здоров, Джованні! — гукав Марко, ще довго махаючи друзям рукою.

Над палацами, церквами й хатинами Венеції палав сонячний диск, прозора блакить неба набирала блідорожевих барв. Човен Марко розтанув в імлі літнього дня.

— Ходімо, Джіаніна, — сказав Джованні. — Я допоможу тобі носити воду.


ХЛОПЕЦЬ ПОВИНЕН ЩЕЗНУТИ


Нічний морок огорнув Венецію. Тільки де-не-де вулиці й канали скупо освітлювали олійні ліхтарі. Частина їх горіла лише протягом першої половини ночі, бо ненажерливі відкупники, які орендували нічне освітлення, заощаджували на олії. Впроваджені сенатом в окремих сестіріях[2] «Сеньйорі ді нотте»[3], котрі мали наглядати за поліцейською службою і виносити судові вироки в справах крадіжок, грабунків і вбивств, уже не на одного відкупника наклали великий штраф, оскільки скупість цих людей завдавала великої шкоди громадській безпеці.

Одного разу вночі банда грабіжників напала навіть на високого чиновника із «Сеньйорі ді нотте», якогось причіпливого суддю. Бандити забрали в нього яскраво-червоний плащ, гаманець з грішми і вже ладналися відрізати йому пальця, щоб заволодіти коштовним перснем, але в цю мить на допомогу сановникові приспіли робітники арсеналу. Злодії зникли, немов їх поглинула ніч, і суддя відбувся лише переляком.

Небезпечно було ходити пізньої пори вузькими незабрукованими вулицями. Особливо темно було в сестірії ді Кастелло, неподалік від арсеналу, який був оточений з усіх боків водою і своїми мурами нагадував фортецю. В його масивних будівлях містилися найважливіші майстерні Венеції, де вправні руки ремісників будували й оснащували кораблі — від руля до вітрил. Тут ремонтували судна, які побували в битвах з норманами й генуезцями. Тут був величезний військовий склад міста, тут стояли торговельні кораблі, військові кораблі і галери.

Десь о другій годині ночі до входу в арсенал наблизилася велика барка. Двоє факельників, на носі й на кормі, освітлювали темну поверхню каналу. Четверо солдатів рівномірно, не кваплячись, занурювали у воду весла. За спиною в них стояв молодий офіцер і уважно дивився на сторожові башти, що височіли обабіч проходу. У відповідь на оклик вартового офіцер назвав визначений для цієї ночі пароль. Одразу ж було піднято важкі дубові грати, і барка безшумно в'їхала до арсеналу.

П'єтро Бокко, один з шести патронів арсеналу[4], які наглядали за роботою майстерень і складів, цієї ночі ще не спав. Його опали важкі думки, як завжди, коли йому випадало чергувати і доводилось спати в спеціальній вартівні.

Почувши за дверима кроки, він підвівся, поправив на собі червоний жилет і накинув на плечі фіолетовий сюртук. До кімнати зайшов молодий офіцер і доповів П'єтро Бокко, що на території арсеналу все в цілковитому порядку. Обличчя П'єтро різко змінилося. Тепер на ньому не було й сліду невдоволення. Він розмовляв з офіцером так, начебто ця людина щойно принесла йому якусь добру новину. П'єтро Бокко умів приховувати свої справжні думки. Тільки його сірі очі протягом усієї розмови холодно поблискували.

Через кілька хвилин офіцер, задоволений тим, що нічого не трапилось, залишив кімнату і пішов до барки.

Вартовий на передній башті, якому було добре відомо, що в арсеналі перебуває офіцер, почав вигукувати імена охоронців інших башт. «Дімітро!» «Ернесто!» «Бенедетто!» — лунало серед ночі. І кожного разу чулась голосна відповідь: «Єсть!» на знак того, що охоронець не спить.

Знову підняли дубові грати, і барка з озброєним» факельниками зникла в темряві.

П'єтро Бокко сів на різьблений стілець, сперся ліктем на стіл і втупився поглядом у тьмяне світло лампи. Все було так само, як і кожної ночі. До його слуху долинали вигуки вартових, і він навіть уявляв собі, як довкола арсеналу попід мурами ходить патруль. Та це його мало хвилювало, його думки кружляли навколо одної, головної, і, немов пальці грабіжника, навпомацки все ближче й ближче підсувалися до неї.

Все було так само, як і кожної ночі, тільки по його обличчю було видно, що сьогодні він зробить вирішальний крок. Але чому раптом така втома проступила на його лиці, шо завдяки сивій бороді здавалось ще довшим? Може, його виснажила безсонна ніч, проведена в роздумах і внутрішній боротьбі? Чи, може, він шукав у собі сил для рішучих дій, які чекали на нього? П'єтро Бокко, патрон арсеналу, заплющив очі і схилив на стіл голову.

Тьмяне світло лампи відбивалося в шибці вікна. Тепер вигуки вартових лунали десь далеко: «Дімітро!» «Ернесто!» «Даніело!» «Бенедетто!» Час спливав нестерпно поволі.

Остання торговельна операція П'єтро Бокко була невдалою. Два кораблі з скляним посудом, сукнами і золотими виробами потрапили до рук кроатських піратів. Може, цей самотній чоловік зараз думав у вартівні про цю втрату? Його багатства зменшились. Та нелегко вибити з сідла таких купців, як П'єтро Бокко; вони вперті й хитрі, і коли йдеться про золото, дукати і політичну владу, ладні спілкуватися бодай з самим дияволом.

П'єтро спав, поклавши голову на руки. Світло осявало його сиве волосся. Та сон не заспокоював його. Невдовзі він підняв голову і злякано глянув на вікно, йому здалося, начебто він побачив там обличчя хлопця, котрий щойно приснився йому. За темною шибкою йому привиділось лице його племінника Марко Поло. Бокко сердито протер очі, одвернувся од вікна і почав ходити по кімнаті. Потім відчинив двері і покликав вартового. Той квапливо схопив піку і зайшов до кімнати.

— Приведи мені писаря Луїджі!

— Слухаю, пане!

Вартовий хутко побіг по коридору, потім звичайним кроком спустився по сходах і повільно пройшов через двір до кімнати Луїджі. По дорозі він буркотів собі щось під ніс, сердитий на патрона, який звелів посеред ночі будити бідного писаря.

Все було вирішено. Якщо задумане пощастить здійснити, то він, П'єтро Бокко, швиденько оволодіє спадщиною Ніколо Поло. Тоді йому вистачить грошей на те, щоб спонукати старшину виборців у своїй сестірії, благородного месера Моросіні, обрати його, П'єтро Бокко, до сенату.

Сенатор П'єтро Бокко! На шляху до нього стояв тільки його племінник Марко Поло. Адже про повернення Ніколо Поло нічого було й думати. Що ж стосується сестри, то вона не переживе смерті свого сина.

П'єтро висунув у вікно голову і подивився на безконечний розсип зірок. Ніч була тепла, і лише легенький вітерець навівав прохолоду. У воді відбивалися зорі і відблиски смолоскипів. З будівельного складу долинав приємний запах букових і соснових дощок, з яких теслярі мали виготовляти щогли й весла.

Сенатор П'єтро Бокко! Якби його обрали сенатором і знову призначили патроном арсеналу, він би не знав більше цього принизливого нічного чергування. Це робили б три інші патрони, які не засідають у сенаті. Крім того, він міг би не жити постійно в арсеналі і мав би вдосталь часу для вигідної торгівлі.

Робітники арсеналу називали палац, у якому він мешкав, «пеклом». І вони мали цілковиту рацію. Не дуже приємно було жити в оцій похмурій, незатишній будівлі. Другий палац, в якому мешкав Паоло Фрагіпані, одержав назву «чистилища» і був не набагато кращий від будинку П'єтро Бокко. Зате палац третього патрона арсеналу славився, як «рай».

П'єтро Бокко пригадав, як у таємній боротьбі за краще приміщення в арсеналі він зазнав поразки, бо не спромігся підсунути відповідальному сенаторові стільки дукатів, скільки дали двоє його конкурентів. Все залежало від грошей. А гроші міг придбати лише той, хто споряджав і відправляв кораблі до портів Візантії і Александрії, до берегів Франції, Іспанії, Англії, Португалії, Північної Африки і Малої Азії. Особливо прибутковою була торгівля з країнами Близького й Далекого Сходу.

Очі П'єтро Бокко палали. Він думав про те, як розбагатіли купецькі сім'ї, які ще кілька років тому не мали аніякісінької ваги. Багатство дало їм і політичний вплив, їх було обрано в сенат або призначено на прибуткові місця — послами при чужоземних дворах. Він теж стояв на надійному шляху, та всі його честолюбні наміри зірвала ота невдала торговельна операція.

Раптом він почув за дверима кроки. Хтось постукав. До кімнати несміливо ввійшов писар Луїджі Фаріно.

— Я до ваших послуг, пане, — вклонившись, мовив він. — Що ви хотіли?

П'єтро Бокко випростався в своєму кріслі і пильно глянув на писаря. Та Луїджі був не з тих, на кого можна нагнати страху. Всі добре знали, що він за всяких обставин умів зберігати самовладання. По його обличчю важко було збагнути, які почуття сповнюють його: біль чи радість, страх чи гнів. Йому не раз доводилось виконувати таємні доручення П'єтро Бокко та інших панів, котрі цінували його мовчазність і холодний спокій.

— Сідай, Луїджі. — Патрон показав йому на стілець, що стояв перед столом. Він спробував надати своїм холодним очам привітності і навіть на мить подумав, чи не відмовитись від свого наміру. Байдужість Луїджі сьогодні не подобалась йому.

Але він швидко відігнав від себе цей хвилинний сумнів і раптом сказав:

— Луїджі, один хлопець повинен щезнути!

Луїджі не зводив погляду з патрона. Обличчя в нього було таке спокійне, наче йому побажали доброго дня.

«Неприємний тип, — подумав П'єтро Бокко. — Але він мені потрібний». І тому голосно промовив:

— Ну, то як, Луїджі?

— Все залежить від того, пане, скільки…

П'єтро Бокко роздратовано махнув рукою.

— Ти ж знаєш, що за добру службу я плачу добрі гроші.

— Кажете, хлопець повинен щезнути? — перепитав Луїджі. — Як це зрозуміти?

— Зовсім просто, — різко відповів патрон. — Він не повинен ніколи з'являтися більше ні в Венеції, ні в будь-якому іншому місті, де мають вплив венеціанці!

— Гаразд, пане!

Довгасте обличчя П'єтро Бокко із зціпленими губами і красивим чолом було похмурим і рішучим. Тепер уже не лишалось шляхів до відступу. Він вийняв гаманець і відлічив двадцять п'ять дукатів.

— Решту двадцять п'ять одержиш після виконання мого доручення.

Він схилився над столом і тихо назвав ім'я хлопця. Луїджі байдуже згріб гроші в кишеню і хутко покинув кімнату.


ДЖІАНІНА


Тендітна дівчинка з чорним волоссям мешкала з своїми батьками в невеличкому дерев'яному будиночку, оточеному садочком. Не часто випадало їй бути вільною протягом другої половини дня. Роботи вдома було багато. Батько її, майстер склодувної майстерні, працював з ранку до ночі. Коли він повертався додому, то сідав за стіл і задумливо розкладав перед собою проби дзеркального скла, звіряв їх при світлі свічки, вивчав, як вони віддзеркалюють навколишні речі. Він розмірковував, як зробити ще кращими й досконалішими муранські дзеркала, котрі користувалися скрізь великим попитом і високо цінувалися навіть візантійським імператором.

Кожне дзеркало мало для нього свою душу. Одне було брехливим і фальшивим, друге — чесним і правдивим, трете — пихатим і холодним, як пещений панич. Відрізнялися вони одне від одного, головним чином, тим, як у них відбивались лінії й кольори обличчя. Одне дзеркало підлещувало, друге непідкупно показувало найменшу зморшку, трете виблискувало красою і водночас забирало людську теплоту.

Батько Джіаніни хотів зробити таке дзеркало, яке б відтворювало не лише зовнішні риси лиця, а й те, що вдихнуло в нього життя. Він був від природи тихою, задумливою людиною і не любив багато балакати. Тому, живучи поряд з дівчинкою, він нічого не знав про неї. Він ставив собі за мету вдихнути людські почуття в мертве дзеркало і водночас забував про людей, які жили разом з ним.

Мабуть, саме це було причиною бездушності й крамарської вдачі матері Джіаніни. Раніше вона була іншою. А може, на неї так вплинуло монастирське оточення. Повернувшись з роботи в монастирі або з своїх таємничих походів з листами в багатий квартал Ріальто на Великому каналі, вона не знаходила доброго слова для своєї доньки. Тільки й шукала приводу, щоб полаяти її. А коли була в поганому настрої, то навіть била дівчинку або погрожувала віддати її в служниці. Ось уже рік вона вимагала від свого чоловіка дозволу на це. Але той і досі не погоджувався.

Джіаніні минуло дванадцять років. Хоч як невесело жилося їй у батьківському домі, вона не втрачала своєї дитячої життєрадісності, була запальною і пустотливою.

І Джованні, що жив з батьками по-сусідськи, часто чув, як вона співає під час роботи. Її спів нагадував пташиний щебет. Але вночі дівчинка лежала на ліжку і ніяк не могла розібратися в питаннях, що поставали перед нею. Тоді вона часто починала ні з того ні з сього плакати. Таким було життя. Світло й морок межували в ньому. Зараз Джіаніна сумна, а там, дивись, уже й засміялася. В її маленькому серці знаходилось місце для всього, чим тільки багатий світ: для сонця і тіні, для золота й жебрацького лахміття.

Дівчина любила ті години, які вона проводила разом з Джованні й Марко. Минуло вже вісім днів після їхньої останньої зустрічі, і вона з радістю чекала побачення. Але Марко повідомив, що зможе приїхати до них лише в кінці наступного тижня. Отже, треба було ждати ще десять днів.

Якось увечері мати прийшла додому раніше, ніж завжди. Ледве переступивши поріг, вона привітно покликала Джіаніну, яка саме рвала в саду абрикоси.

— Ходи-но сюди, доню! Постав кошика в куток і сідай. Я хочу тобі щось сказати.

Джіаніна здивовано глянула на матір. Що трапилось? Може, мати така рада, бо одержала від когось дуже щедру винагороду? Батька ще не було вдома. Абрикоси стояли біля скрині, і здавалося, що то не абрикоси, а маленькі золоті м'ячики. Їхній приємний запах виповнював усю кімнату. Раптом у дівчини з'явилося почуття, що вона зараз дізнається про щось неприємне, таке, чого вона вже давно чекала із таємним страхом.

— Я була у месера Кельзі, доню. Оце тільки що від нього. Добрий, великодушний чоловік! Глянь, він одразу ж дав мені наперед п'ять цехінів.

Мати поклала на стіл гроші і впилася в них жадібними очима.

— Добрий, великодушний чоловік, — тихо повторила вона ще раз. — Ти підеш до нього наймичкою! — промовила вона раптом уже іншим голосом. — Отримаєш, донечко, красиву сукню. Месер Кельзі обіцяв бути дуже добрим до тебе. Ти що ж — зовсім не рада? Невдячна! Твоя мати мотається з ранку до ночі, щоб прогодувати тебе, а ти сидиш, як пень! Язика в тебе відібрало, чи що?

Мати метушливо бігала по кімнаті, не дивлячись на доньку.

Дівчинка непорушно сиділа на стільці. Тільки що вона рвала абрикоси і раділа тому, що сяяло сонце, шелестів вітер у листі і все в саду аж буяло. Будинок, сад, безліч дзеркалець у кімнаті, спів Джованні в сусідньому садку, щасливі години з друзями — скоро все це буде лише чудовим спогадом.

— Ой мамо! — заплакала дівчинка. — Хіба ви не знаєте, що месер Кельзі б'є своїх служниць? Месер Кельзі — лиха людина. Всім це відомо!

— Не кажи дурниць, дівчино! — сердито гримнула мати. — З завтрашнього дня месер Кельзі — твій хазяїн. Не спробуй говорити про нього щось погане!

Коли додому прийшов батько, між ним і матір'ю зчинилася гостра суперечка. Але вона тривала недовго, — мати таки наполягла на своєму.

Батько приніс додому дзеркало надзвичайної краси, і йому думалось, що тепер він уже недалеко від мети. З допомогою особливого точила він сподівався надати йому чудового блиску, щоб можна було віддзеркалювати найніжніші кольори і відтінки.

— Зрештою, повинна ж дівчина коли-небудь братися за роботу. Чим раніше, тим краще. Месер Кельзі й справді дуже цікавиться нею. Добрий, великодушний чоловік! Ох, П'єтро, ось же стоять абрикоси! Їж, їж!

— Де вона? — обірвав батько жінчину балаканину.

— Де ж вона може бути? Там, у Джованні, ледащо!

— Поклич її!

Мати насторожилась. Це вже звучало, як наказ.

Давно вона не чула від свого П'єтро такого тону. Жінка побігла в сад і почала гукати доньку.

— Джіаніна, Джіаніна! Де ти? Ходи-но сюди! Батько хоче поговорити з тобою!

— Вона йде вже, сусідко! — Над живоплотом з'явилось добродушне обличчя каменяра Ернесто. — Не будь до неї дуже суворою, Єлена! — сказав він.

— Не суньтеся в чужі справи! — відрубала мати Джіаніни.

Дівчинка пролізла крізь живопліт і, витираючи сльози, підійшла до матері. Все сталося так раптово, що вона навіть не встигла отямитись.

Батько чекав на неї з непорушним обличчям і, коли вона зайшла до кімнати, глянув на неї спокійним, допитливим поглядом.

— Ти плакала, донечко? Але ж це не так страшно. Мусить же колись скінчитись дитинство.

Джіаніна обняла батька і гірко заплакала. Він міцно пригорнув її до себе.

— Не плач, донечко! Не плач!

Коли вона трохи заспокоїлась, батько розповів їй про своє власне дитинство.

— Мені було десять років, коли я пішов до склодувної майстерні. Важка робота випала мені, донечко. Але ж ти знаєш, що твої бабуся й дідусь були бідними рибалками, і кожне сольдо було їм дороге. Біднякові гірко дається хліб. Ось так і тепер. Ти вже велика дівчина, тобі дванадцять років, та й гарна ти, як троянда. Поглянь на себе в оце дзеркальце. Ну, що скажеш?

Побачивши в дзеркальці своє заплакане обличчя, Джіаніна мимохіть засміялась.

— От вона й знову сміється, — сказав П'єтро дружині.

У матері потеплішало на серці.

— Ти тільки й знаєш, що свої холодні дзеркала, — мовила вона, витираючи рукою очі. — Всю душу їм віддав. — І одразу ж звернулась до Джіаніни: — Коли будеш вільна, можеш завжди відвідувати Джованні! Ох, боже, зовсім забула!.. Треба ж овочів нарвати… — І вона квапливо подалася на город.

— Доню, мама не хоче тобі зла. Все буде гаразд.

Джіаніна ще тримала в руці дзеркало.

— Яке гарне, тату! Як джерело, коли в нього заглядає сонце.

Батько підвівся і запалив свічку.

— А тепер піднеси його ближче і глянь на свої очі!

Джіаніна глянула в люстерко і здивовано сказала:

— Тату, у мене великі очі, немов не мої. Вони темні, а в глибині їх видно малесеньку свічку і ваше обличчя. Але кольорів я не можу розрізнити. Все таке тьмяне, тату. Якби подивитись при сонячному світлі!

— Треба, щоб кольори вловлювались і при свічці, — мовив батько.

Він уже знову заглибився в свою роботу.



Месер Кельзі був високий на зріст і дуже худий. На лоб йому спадало пасмо чорного, як смола, волосся. Він за звичкою щохвилини відкидав його назад, і навіть дивно було, як у нього вистачало часу ще й для численних торгових справ.

Месер Кельзі володів луками, на яких паслися його вівці, корови й бики. На його землях визрівала золота пшениця, його сади давали безліч фруктів, які він щоранку відправляв човнами для продажу на площу святого Марка або на монетний двір.

Месер Кельзі тримав багато батраків і служниць. Він був суворим хазяїном, любив сунути носа скрізь, де тільки можна, бив служниць без будь-якої на те причини. Окрім землі й цегляного будинку, збудованого на кам'яному підмурку, він володів ще майстернею, де виготовлялось віконне й дзеркальне скло.

Його доньки, Джульєта й Ангела, товсті й випещені, були оточені постійним піклуванням, і в майбутньому обіцяли стати ще огряднішими.

Кожного ранку месер Кельзі ходив до церкви і вже пожертвував святим не одну сотню свічок.

Він любив їсти жирні каплуни і запивати їх французьким, грецьким або іспанським вином. Каплунів для нього готували особливим способом. Їх начиняли цибулею і прянощами, потім смажили, доки вони не вкривалися хрумкою скоринкою. Пір'я на голові месер Кельзі забороняв вискубувати чи обсмалювати.

Джіаніна цього не знала. Служниця нічого не сказала їй про це. Можливо, її розсердило те, що новенька з першого ж дня почала працювати на кухні. З надзвичайною старанністю, боячись зробити щось не так, як слід, Джіаніна роздмухувала вогонь, носила воду, обертала рожен і поливала птицю жиром. В кухні пахло, як біля жаровень на площі, де смажать м'ясо. Дим виїдав очі. Джіаніна не слідкувала за тим, щоб пір'я на голові каплуна не обсмалилось, і навіть спробувала обскубти його геть.

Друга служниця, яка працювала на кухні, раз по раз зиркала на Джіаніну і, мабуть, помітила, що та накоїла лиха. Через деякий час вона з удаваним переляком сплеснула руками і лицемірно сказала:

— Джіаніна, що ж ти накоїла! Обсмалила пір'я на голові! Хазяїн буде сердитись! Я зараз швиденько принесу води!

Вона вибігла з кухні і цілих півгодини не поверталася назад.

До кухні зайшов месер Кельзі і весело промовив:

— Ну, як тут мій каплунчик?

Він відкинув з лоба пасмо волосся і, заплющивши очі, втягнув у себе запах смаженого м'яса. Потім він підійшов до рожна, і вмить його хороший настрій — результат щойно завершеної вигідної операції з торговцем худобою — обернувся внестримну лють.

Злякана Джіаніна помітила, як на шиї в нього набрякли жили і краска залила його обличчя.

— Що ти накоїла? — накинувся він на дівчину. — Ох ти ж ледащо, чорноока злодійка! Що ти зробила з моїм каплуном? Я тебе вб'ю, я… — Він аж задихався, немов йому здавили горлянку. Це ж просто жах! Це бридке дівчисько мало нахабство підсунути йому каплуна без пір'я на голові!

Месер Кельзі підняв руку і щосили вдарив перелякану дівчину в обличчя.

— Геть з моїх очей!

Він був хоч і сухорлявий, але дужий. Каплунці, очевидно, йшли йому на користь.

Джіаніна, похитуючись, підійшла до столу і схопилася за нього. Після другого удару вона ніби втратила слух, а третього удару і стусанів ногою вже майже не відчувала. А тимчасом каплун і далі весело смажився на вогні, брався коричневою хрумкою шкіркою і пахнув приправами й хорошим маслом. Хіба не добрим, не великодушним був месер Кельзі?

Товста, випещена Джульєта заглянула до кухні і, побачивши розгніваного батька й дівчину, що лежала на підлозі, сказала:

— Чого ви, татку, так завжди хвилюєтесь? Ох, скільки мороки з цими служницями!

Ніколи ще Джіаніна не почувала такої ненависті, як у цю мить. Вона покинула каплуна на рожні. Хай згорить, хай заповнить чадом усі кімнати. Дівчина вискочила з будинку, немов за нею гналися, і, не відповідаючи на запитання, побігла геть. Він побив її, як худобу! Обличчя в неї палало, губи набрякли, вуха боліли. На березі біля ставка дівчина впала на траву. Серце її калатало в грудях.

Очима, затуманеними від сліз, Джіаніна дивилася крізь густе мереживо листя на небо та білі хмари.

«Мусить же колись скінчитись дитинство», сказав батько. «Глянь у дзеркало, — нашіптував якийсь голос. — Які в тебе красиві очі. Ти розрізняєш кольори? Твої очі — темні острівці серед голубого озера. Не плач, донечко. Мусить же колись скінчитись дитинство».

Це був голос Джованні. Але ж Джованні тут не було.

Джіаніна, ніби заціпенівши, підвелася, глянула на ставок, на траву, на дерева, відчула подих теплого вітерця.

Тільки тепер дівчина збагнула, що сталося. Цей нелюд побив її, і вона навіть не знала, за що. Що ж вона таке накоїла? їй згадувалось обличчя Джульєти. Охоплена раптовим гнівом, дівчина рвонула пучок трави.

— Ненажери! Ненажери! — лунав її голос над мовчазним ставком. — Ненажери!

Десь плигнула у воду злякана жаба. Пахло болотом, очеретами і рибою.

— Хай вам чорт, месер Кельзі! — процідила вона крізь зуби і вмить перелякано зіщулилась. Чи не потемніло небо, чи не розверзлася земля? Дівчина несміливо озирнулася навкруги. Нічого не трапилося.

Дерева погойдувались під подихом вітру.

Джіаніна була на самоті з своїм гнівом.


ЖЕБРАК ПРИНОСИТЬ ЛИСТА


Чистим передзвоном сповнювали ранкову тишу дзвони собору святого Марка, скликаючи сенаторів і радників на засідання Великої ради. Коли завмер останній звук, двері до зали засідань в Палаці дожів зачинились. Того, хто запізнився, не впускали. В цьому році Велика рада складалась лише з 318 членів. Власне, за конституцією міста їх мало бути 480, обраних дванадцятьма старшинами-виборцями з найродовитіших і найбагатших родин шести сестірій міста. Але старшини обрали лише 318 чоловік, воліючи усунути бідніші сім'ї.

Народ під час обрання уряду був позбавлений слова. Можновладного володаря міста — дожа — і сенат, який здійснював управління, обирали члени Великої ради. Двадцять сім родин посилали до Великої ради своїх представників, двадцять сім родин вирішували долю міста, двадцять сім родин боролися одна проти одної, зчиняли заколоти, вбивали небезпечних претендентів, двадцять сім родин прагнули просунути своїх представників у сеньйорію, до складу якої входили дож, шість його вищих радників і троє старших судових урядовців.

Чистими звуками сповнювали ранкову тишу дзвони собору святого Марка. Вельможні городяни сідали на мулів та коней або вирушали до Палацу дожів у розкішних барках.

Ворота Палацу були розчинені навстіж. Біля них зібрався цілий натовп жебраків. Зодягнені в лахміття, вони виставляли напоказ свої бридкі виразки. Коли через П'яцету проїжджав якийсь радник, вони оточували його, немов зграя голодних звірів, і не випускали з полону, поки той не кидав їм кілька золотих монет. Потім зчинялася запекла колотнеча, і часто траплялося так, що найслабші залишалися після цієї бійки на землі, сповнюючи повітря жалісним стогоном і плачем. Та нікому не було до них діла. Прочумавшись трохи, вони відповзали до набережної і там канючили милостиню у вантажників і моряків. Тисячі жебраків жили в могутній, квітучій Венеції, королеві північно-італійських міст.

Біля Понте дела паглія[5] та біля Палацу дожів стояли верхові коні сановників. Їх охороняли слуги.

Марко Поло вийшов з дому, привітався до якогось вельможного городянина, що саме проїжджав верхи повз нього, зиркнув мимохідь на балкон і швидко подався вулицею. Вчора ввечері, повертаючись в супроводі свого вірного Паоло від ченця Лоренцо, він одержав незвичайним способом листа. До нього підкрався якийсь жебрак, зодягнений в строкате ганчір'я з оксамиту, полотна та гаптованого золотом сукна, і потай від Паоло всунув йому в руки листа. В цьому листі хтось запрошував Марко з'явитися завтра вранці до невеличкої таверни, що містилася за площею святого Марка. Там він одержить важливе повідомлення. Він не повинен нікому показувати цього листа і має прийти на визначене місце сам.

Неприємне почуття закралося в душу Марко, коли він згадав обличчя жебрака. Він хотів уже повернутися назад і попросити Паоло, щоб той на деякій відстані Ішов за ним. Але незвичайність події захопила хлопця, і він, поклавши собі бути обережним, рушив далі. В глибині душі він сподівався дізнатися що-небудь про свого батька й дядька.

Таверна містилась в одному з глухих завулків за площею святого Марка. Про неї ходили недобрі чутки. Тут ночували клоуни й віщуни, лоточники й розорені комедіанти, жебраки і спудеї, які в мандрах від міста до міста заробляли кілька сольді на прожиття виступами перед публікою або якимось іншим способом. Траплялось, що ховалися тут на кілька ночей і матроси, які втекли з чужих кораблів. Але це ще були найпристойніші гості — жили вони здебільшого з чесної праці, хоч, звичайно, й серед них траплялися люди, котрих не лякала чужа кишеня і котрі були ладні за кілька срібних монет виконати найбрудніше завдання.

В таверні охоче призначали побачення й особливі нероби, так звані булі. Вони перебували на службі у високопоставлених осіб, котрі утримували їх і користувалися їхніми послугами. В таємній боротьбі за владу, яку провадили вельможні родини міста, застосовувались всі засоби. Досить було главі такої родини кивнути булі, як той починав діяти.

Поліція рідко втручалася в справи таверни, знаючи, що високе начальство не схвалює надто суворих заходів.

Одначе інколи до таверни з'являлись і поважні гості, котрими неабияк пишався хазяїн. Так час від часу сюди заходив вельмишановний писар арсеналу Луїджі Фаріно. В задній кімнатці він попивав вино і про щось таємниче розмовляв з господарем. Якраз учора він відвідав таверну. Правда, він забіг не надовго і навіть не скуштував вина, а лише перекинувся кількома словами з хазяїном і, намагаючись не впадати нікому в вічі, одразу пішов геть.

В багатоголосому гаморі Марко й не почув, коли затих дзвін на дзвіниці. Він пробивався крізь захаращений людьми рибний базар. Натужуючи до краю голос, торговці пропонували каракатиць, осьминогів, лангустів, каламаретті, цілі гори крабів, великих і маленьких риб найдивовижнішої форми. Повітря було напоєне запахами моря, болота й морських водоростей. Служниці, закуповуючи продукти для своїх панів, галасливо торгувалися з продавцями. Двоє монахів-францісканців в грубих коричневих рясах, ні на кого не дивлячись, посувалися крізь людський натовп; їхні ноги в сандалях були сірі від куряви.

Марко весело простував через Понте дела паглія повз мулів і коней радників міста до П'яцети. Враз йому захотілося їсти, і він купив собі кілька смачних смажених каштанів.

Неподалік, в каналі Сан-Марко, стояли кораблі, вичікуючи припливу, який дав би їм змогу вийти в море. На їхні» щоглах гордо маяли прапори з золотим зображенням лева, що мав набожне обличчя святого Марка. Немов червона труна, завмерла між ними каторжна галера — в'язниця для тих, хто вчинив злочин, відбуваючи морську службу в Венеціанській республіці.

Вітер ніс прохолоду і надував коричневі, сірі й жовті вітрила рибацьких, митних та поліцейських барок.

Життя на воді геть заполонило Марко, йому здавалося, що вітрила погойдуються над хвилястою блискучою гладінню каналу, немов крила птахів. До його слуху долинув тремтячий голос: «Я старий бідний чоловік. О пане, будьте ласкаві, дайте мені що-небудь! Я ще й досі не мав крихти в роті, благородний пане. Дайте що-небудь, бо я помру з голоду!» Жебрак, зодягнений у лахміття, благально простягав до хлопчика руку. Марко віддав йому каштани, які ще лишилися в нього,

1 в нагороду за це отримав тисячі подяк та побажань довгого життя і безумовного раю на небі.

На світі не було іншого міста, такого як Венеція. Марко ніколи не виїжджав далі Фусіно, Местре й Падуї, але серцем він відчував, що Венеція — це щось неповторне, дивовижне, діамант серед інших міст, осяяний яскравим золотим світлом і вкритий похмурими, грізними тінями, могутнє, здорове, безмежно багате і безмежно бідне місто, котре любили і боялись, місто, в яке вгризалося море, як бобер у дерево, місто, котрому море служило, як диявол, що засипає його золотом і мармуром, міддю і блиском і при цьому зловтішно потирає руки, бо знає, що всі ті багатства одного дня знову будуть принесені йому в жертву. Але зараз Венеція жила, зараз вона розквітала, як юнак, що вступив у вік змужніння і, обдарований усіма дарами природи, являє собою неперевершений взірець краси і могутнього життя.

Три маври, слуги молодого месера Моросіно, пройшли повз Марко. На них були багаті й строкаті лівреї, неначе мозаїка в соборі святого Марка і в Палаці дожів.

Жебрак, який передав напередодні Марко лисі а, був зодягнений у лахміття, прошите золотими й срібними нитками, бідне і водночас барвисте, як саме життя на каналах, провулках і площах.

Паоло, вірний слуга Марко, непомітно йшов слідом за ним. Раптом він звернув увагу на хлопця, що хутко пробіг повз нього. Чи це не Джованні? Чи це не той друг Марко з Мурано?

— Джованні! — здивовано вигукнув Паоло. — Джованні, куди ти поспішаєш?

Хлопець спинився. Побачивши Паоло, він підбіг до нього і схвильовано промовив:

— Паоло! Добре, що я тебе зустрів! Ти не знаєш, де Марко? Мені треба негайно поговорити з ним! Невже ти не знаєш, що трапилось?

Паоло обняв Джованні.

— А що трапилось? Чому ти такий схвильований? Поглянь, онде твій друг Марко. Але він не повинен знати, що я йду слідом за ним…

Та коли Паоло показав на площу, де щойно стояв Марко, там уже нікого не було.

— Де ж він подівся, Джованні? — безпорадно спитав слуга.

— Онде завернув на базар. Ходімо, Паоло!

Вони почали швидко пробиватися крізь море жебраків, торговців і злодіїв, які заповнили П'яцету. Джованні хутко проскочив уперед, і йому вдалося помітити, що Марко завернув у якийсь вузенький провулок. Джованні і Паоло вражено перезирнулись. Але раптом їх охопив страх: чи не загрожує Марко якась небезпека? Джованні навіть забув, чому він, немов ошпарений, біг з Мурано аж на острів Ріальто.

Коли друзі, нарешті, досягли провулка, вони з великим полегшенням побачили, що Марко неквапом походжає взад і вперед, немов когось вичікує.

В кінці провулка стояв укритий соломою кам'яний дім. По чавунній змії над дверима можна було здогадатися, що це таверна.

— Я залишусь тут, — тихо сказав Паоло. — Марко не повинен знати, що я йшов назирці за ним.

В цю мить пробило дев'яту годину ранку.

З таверни вийшов середнього росту жилавий чоловік, спокійно озирнувся навкруги і котячим кроком попрямував до Марко.

— Марко! Марко! — вигукнув Джованні і щосили помчав до свого друга.

Чоловік уповільнив крок. «Прокляття! — буркнув він крізь зуби. — Що треба цьому горбуну?» його рука в кишені стиснула кинджал.

— Джіаніна зникла! — сказав Джованні. — З учорашнього дня ніхто її не бачив. Жодна душа не знає, що з нею трапилось.

— Джіаніна зникла? — здивовано перепитав Марко.

— Ану забирайся звідси геть, горбата жабо! — закричав чоловік, який саме підійшов до хлопців, і так пхнув Джованні в груди, що той аж поточився до стіни.

Марко стояв, ніби паралізований, і непорушним поглядом дивився на Джованні, який скривившись од болю, опускався під стіною на землю. Зникла Джіаніна? Ця фраза заполонила всі думки Марко.

В руці чоловіка блиснув кинджал.

— Марко! — закричав Джованні. Відштовхнувшись ногами від стіни, він немов кішка плигнув, кинувся незнайомцеві на спину і вчепився йому в волосся. Це дало змогу Марко ухилитись від удару. Чоловік упав на землю, миттю скинув з себе Джованні і знову схопився на ноги.

— Ох ти ж, собака! — вигукнув Паоло. Почувши крик Джованні, він побіг до хлопців.

Залишивши долі кинджал, чоловік дременув вулицею і хутко зник за рогом. Паоло погнався за ним.

— Ходімо, — сказав Джованні. — Тобі треба негайно зникнути звідси! — Марко завагався, але товариш узяв його за руку і потягнув за собою.

— Ми вже тут не потрібні, — переконував Джованні. — Паоло й сам упорається із злочинцем. Тобі треба зникнути, Марко!

Джованні підняв з землі кинджал і повів друга геть Неподалік від базару вони спинилися, щоб зачекати Паоло. Тут, серед людей, вони трохи заспокоїлись. Здавалось, тільки тепер Марко остаточно прийшов до тями.

— Яке щастя, що ти прийшов, Джованні! — сказав він. Хлопець здригнувся від жаху, згадавши спотворене люттю обличчя чоловіка, який кинувся на нього з кинджалом. Ще трохи, і був би кінець: ніколи б він більше не поїхав у Мурано, ніколи б не побачив звабливої сяючої усіма небесними барвами лагуни, його задерев'яніле, закривавлене тіло лежало б серед брудного завулка. Але Джованні врятував його. Якимсь чудом з'явився він у найтяжчу хвилину.

— Джованні, ти кинувся йому на шию, як стріла. Справді, як стріла!

Очі Джованні заслали сльози. Він ніби не чув слів товариша. Злочинець назвав його горбатою жабою.

— Але що ж сталося з Джіаніною? — спитав Марко і поклав руку на плече товаришеві. — Джованні, що ти там говорив про Джіаніну?

Та Джованні ніби не чув його. В ньому раптом прокинувся страх за Паоло.

— Треба допомогти Паоло. Скоріше, Марко! Хлопці побігли назад і зустріли біля таверни Паоло.

Він важко дихав, обличчя його лисніло від поту.

— Втік, негідник! — вигукнув він. — Я його більше не бачив. Дременув, як чорт. Ходімо скоріше звідси.

— Добре, Паоло, що ти знову з нами, — сказав Марко, обнімаючи його.

— Ох і перелякався ж я, коли той негідник кинувся на вас, — мовив Паоло, витираючи з лоба піт.

Джованні обережно обмацував свою праву руку, якою вдарився об стіну.

— Ти забився? — стурбовано спитав його Марко.

Джованні заперечливо похитав головою. Вони сіли на якусь кам'яну лавку.

— То оце той лист, що завів вас у кляту дірку? — спитав Паоло. — Цікаво! — Тримаючи своїми грубими пальцями папірець, він задумливо роздивлявся ретельно виписані літери. Марко прочитав листа і розповів, як він потрапив йому до рук.

Але тепер уже їх турбувало інше. І Марко і Паоло приголомшила звістка про зникнення Джіаніни.

— Ми повинні розшукати її, — сказав Марко. — Негайно!

— Де ж вона може бути? — спитав Паоло і безпорадно глянув на хлопців.


ВЕДМІДЬ-ТАНЦЮРИСТ


Вже кілька днів не випадало жодної краплини дощу. Осяяна яскравим літнім сонцем дорога в Падую була ніби мертва. Проїхала карета, запряжена двома баскими кіньми з стайні дожа і зняла хмару куряви, яка поволі осідала на траву обабіч дороги.

На невисокому згірку неподалік від шляху стояла маленька капличка. Перед кованими дверима її сиділа Джіаніна і згаслим поглядом проводжала карету. Курява обгортала її, набивалась у ніздрі і вуха, осідала на волоссі, що пасмами спадало на обличчя, ятрила очі.

Ніч дівчина провела в клуні. Пізно прокинувшись, вона вмилася над маленьким струмочком і знову вирушила в дорогу.

Жінки, що гребли сіно, дали їй вина, хліба, козячого молока і поцікавились, чому вона сама і зовсім не злаштована в дорогу мандрує шляхом. Джіаніна відповіла їм, що прямує в Падую до дядька, але про свою втечу не промовилась жодним словом.

Ніколи вона не повернеться до месера Кельзі. Джіаніна обіперлася спиною об гарячу стіну каплиці і протерла закурені очі. Вона втомилася, і їй дуже хотілось лягти де-небудь у затінку й поспати. Але треба йти далі, бо вирішила попрохатися на ніч у якому-небудь селі неподалік від Падуї і наступного ранку дістатися до міста.

Повз неї повільно проїхав запряжений волами віз. Селянин, звісивши через полудрабок ноги, клював носом. Вдалині маячіли хати села. Джіаніна, немов у напівсні, відійшла від порога каплиці і вклалася в затінку під муром. Їй хотілось заснути й забути все, що завдавало їй болю. Незабаром вона вже спала. Дивлячись на неї, важко було здогадатись, які неспокійні сни заполонили її.

Шляхом до каплиці наближалася дивна група. Попереду літній, бадьорий ще чоловік, бідно зодягнений, з засмаглим, зморшкуватим обличчям та чорною, посрібленою бородою, тяг візок. На голові в нього був жовтий капелюх з розкішним пером. Його сміливе циганське обличчя та орлиний ніс свідчили про те, що родом він не з Італії. На плечі в нього сиділа маленька мавпа, вбрана в червоні оксамитові штанці і жовтий піджачок.

— Ну, Геркулес, ти ще можеш іти? — обернувшись назад, спитав чоловік. — Жарко сьогодні, старий мій друже, га? Зачекай, онде біля тієї каплиці ми спочинемо.

Геркулес, рудий, заввишки з людину ведмідь з сумними очима, похитав головою так, наче зрозумів слова свого хазяїна.

Старий знову взявся за дишло візка, котрий скоріше можна було б назвати просто кліткою на колесах, і сіпнув за вірьовку, спонукаючи ведмедя рушати далі. Геркулес втомлено потюпав поряд з ним. На товстих залізних штабах клітки бряжчав замок, мавпа вправними рухами виловлювала бліх.

Біля каплиці маленький караван спинився.

— Ну, Геркулес, я тебе трішечки відпущу на волю. Будь розумним, не відходь далеко. Зараз я приготую їсти. А з тебе, Піпіно, ми скинемо штанці, — звернувся він до мавпи. — Ти будеш прив'язаний, а то ще забіжиш кудись.

Піпіно аж заплигав од радості, що позбувся обтяжливих штанів.

Поки старий діставав з клітки харчі, Геркулес, оббігши каплицю, вражено спинився перед дівчинкою, яка лежала на траві. Радісно забуркотівши, він нахилився до її обличчя і обнюхав його своїм мокрим носом.

— Що там таке, Геркулес? — спитав його старий.

Пробуджена так несподівано від сну, Джіаніна розплющила очі і здивовано глянула на руду, волохату морду. В першу мить їй здалося, що це ще сон. Та коли Геркулес випростався на ввесь свій велетенський зріст і, скоряючись якомусь внутрішньому потягу, почав незграбно витанцьовувати перед нею, коли Джіаніна побачила траву, квіти, небо і почула голоси людей, які йшли дорогою, вона зрозуміла, що вже не спить. Дивно, але вона зовсім не злякалася цього велетенського звіра. Навпаки, її навіть розсмішили його рухи.

— Геркулес, що сталося? Я тебе не просив, а ти танцюєш! — Старий стояв біля каплиці і похитував головою. Але в цю мить він помітив Джіаніну, яка, звівшись з землі, сперлась на мур і відкинула з обличчя пасмо волосся.

— Он воно що! — вигукнув старий. — Та ти в мене справжнісінький кавалер! Ану, ходи сюди, їжа вже готова! А ти, моя маленька квіточко, — звернувся він до Джіаніни, — спиш отак одна-однісінька, коли вже давно день, і зовсім не боїшся мого Геркулеса? І не треба боятися його, він любить дітей.

Старий опустився біля Джіаніни на траву. Геркулес, понюхавши повітря, почвалав за каплицю, де на нього чекала їжа.

— Так, так, — вів далі старий циган, — Геркулес — розумна тварина. Моя Зусінка любила його, як брата. Вона була гарна, як волошка серед жита. — Старий задумливо дивився поперед себе.

— У вас була донька? — зацікавлено спитала Джіаніна. — Де ж вона?

— Ох, донечко, якби я міг тобі розповісти! Сумна історія. Відколи Зусінки немає з нами, щастя залишило нас. — Старий циган швидко зиркнув на дівчину.

— Дідусю! Розкажіть мені про неї! — попрохала Джіаніна, забувши своє лихо.

— Зусінка була маленькою чарівницею. Коли вона била в бубон, всі присутні кидались у танок. Отака вона була моя Зусінка. Коли вона збирала серед глядачів гроші, навіть найчерствіші серцем розкривали свої гаманці. Досить їй було сказати слово, і Геркулес, навіть втомлений, починав танцювати. Мені часто доводиться з ним лаятись, перш ніж він піде в танок. А от Зусінку Геркулес слухав з одного слова…

Джіаніна напружено прислухалася до монотонного голосу старого цигана, який час від часу кидав на неї запитливі погляди, немов хотів пересвідчитися, чи його слова досягають бажаної мети.

— Одного разу багатий, поважний пан, одягнений, немов султан, у шовкове, гаптоване вбрання, побачив, як танцює моя Зусінка. Він спинився, неначе заворожений, і впився в неї поглядом. О донечко моя, коли б ти знала мою Зусінку! В своїй червоній сукеньці вона була гарна, як принцеса з казки. Пан дав нам золоту монету, а Зусінку ласкаво погладив по щоці. Потім він одвів мене вбік і запропонував мені за Зусінку п'ятсот золотих дукатів…

— Звичайно, ви не погодились? — спитала Джіаніна, яка слухала старого, затамувавши подих.

— Та я б її не віддав і за тисячу дукатів, — відповів старий. — Але ж ти знаєш, як воно буває, коли багачеві що-небудь забажається. Одного дня моя Зусінка пішла по харчі і по воду для Геркулеса та Піпіно і більше не повернулася до нас. Я всюди шукав її. Мабуть, разів десять бігав скаржитись на багатія, аж поки вони мене не вигнали з міста. Добре, що не всипали мені ще п'ятдесят палиць. Кому яке діло до нещасної циганської дів-чини-сирітки?

Старий сумно дивився поперед себе. Цю історію він переказував уже тисячі разів, ввесь час додаючи до неї все нові й нові подробиці, доки, врешті, й сам повірив, що все було так, як він розповідав.

— А що це ти, квіточко моя, робиш одна-однісінька посеред шляху? — Він хитро подивився на неї. — У тебе такий вигляд, начебто тебе спіткало лихо.

Джіаніна, все ще під враженням розповіді про дівчинку циганку, не зразу зрозуміла його слова. Якесь неясне почуття підказувало їй, що не треба розказувати старому про своє горе. В цю мить до них знову підійшов ведмідь і привітно обнюхав руку дівчини, немов заохочуючи її, щоб вона погладила його. Джіаніна провела рукою по рудій шерсті звіра, і аж зраділа, почувши його вдоволене бурчання.

— Ти хороша дівчинка, — сказав старий. — Ти йдеш до своїх батьків?

Джіаніна сховала обличчя в шерсті Геркулеса.

— Ні, я не можу з'явитись додому, — схлипнула вона, забувши про обережність. — Ні, я ніколи не повернуся більше додому!

— Я так і думав, що в тебе якесь горе. Ти така ж гарна, як і моя Зусінка. Облиш плакати. Я ось тобі покажу ще нашого Піпіно.

Він узяв дівчинку за руку і підвів до візка.

— Це вся наша сім'я. Але з Піпіно будь обережною. Не встигнеш і оком моргнути, як він сяде тобі на голову і почне скубти за волосся. Та й бліх у нього, як піску на березі моря. Але коли ти погодуєш його кілька днів, він звикне до тебе… Геркулес буде ходити за тобою, мов слухняний песик… Ну, донечко, сядь і розкажи мені, чом ти не хочеш повертатися додому… Може, старий Ферко порадить тобі що-небудь путнє.



В Паоло було неспокійно на душі. Адже він пішов з хлопцями, не попередивши матері Марко. Але тепер уже було пізно. Вони прямували дорогою на Аквілею. Один рибалка з Местре сказав їм учора, що цим шляхом пішла якась дівчина, і, судячи з його слів, це була Джіаніна.

Всі троє були пригнічені. Перед ними лежала безконечна дорога з численними роздоріжжями й мостами, які перекинулись через струмки й річки.

Біля таверни, що стояла у затінку двох великих дерев, наші мандрівники спинилися. Марко зайшов досередини спитати про Джіаніну. Хазяїн привітно розповів йому все, що знав. Але й цього разу нічого нового вони не почули. Останніми днями сюди не заходила жодна дівчинка.

— Скільки шляхів перед нами! Де нам шукати Джіаніну? — сказав Паоло, запитливо дивлячись на друзів.

— Ми повинні її розшукати, навіть коли б довелося зайти на край світу, — відповів Марко. На серці в нього було неспокійно. Він турбувався за матір: адже вона не знала, куди він так раптово зник.

Обабіч шляху плелися по дерев'яних жердинах виноградні лози. Над полями лунав церковний передзвін. В небесній блакиті, що велетенським склепінням розкинулась над землею, біліли поодинокі хмарки, запалені по краях рожевим вогнем. На заході лежала Венеція, на сході розкривав свої обійми ліс, і в ньому зникала дорога.

Ліс дихнув на мандрівників свіжістю й п'янкими пахощами. Якась стара жінка, що збирала дрова, почувши їхні кроки, кинулась у затінок дерев. Ліс, лани і виноградники належали отцям церкви, які суворо карали за найменшу крадіжку дров.

— Ми вже другий день у дорозі, — сказав Паоло. — Скоро ніч, а нам ще не вдалося знайти жодних слідів. Повернемось назад, мій пане. Сеньйора не знає, де ми поділися. Вона хвора і буде турбуватися.

Марко промовчав.

— Паоло правду каже, — озвався Джованні. — Іти далі марна річ. Може, вона пішла в протилежному напрямку і зараз усе більше й більше віддаляється від нас. Ходімо, Марко. Повернемося до Венеції і поговоримо з батьками Джіаніни. А тоді знову вирушимо в дорогу.

Обличчя Марко залишалось замкнутим і непроникним. Ніхто не повинен бачити, які почуття хвилюють його. Розум підказував хлопцеві, що друзі мають рацію, але думка про те, що беззахисна Джіаніна десь блукає сільськими шляхами, можливо, навіть не маючи чого їсти і де спати, витісняла з його голови всі тверезі міркування.

«Може, Джованні правий? — думав Марко. — Що, коли вона подалася в Падую? Тоді кожен крок віддаляє нас від неї. Ми ніде не знайшли жодного сліду. Навпаки, все говорить за те, що вона йшла не цим шляхом. То чи ж варто йти до Аквілеї або ще далі? А мама? Що вона скаже, коли взнає про моє зникнення».

Нараз Марко боляче вразила думка: може, матері загрожує небезпека? Чом його хотіли вбити? І що мав значити таємний лист? Як він міг забути про це?

О мамо, люба мамо!

Дерева обабіч дороги чорніли, немов страшні велетні. Марко бачив перед собою широку спину Паоло, яка рухалася в такт ході. Поряд ішов Джованні, намагаючись не збитися з кроку. Раптом він зупинився і зачекав, доки Марко порівнявся з ним.

— А що, коли вона подалася в Падую? — спитав він.

— Та я теж думав уже про це, — нерішуче мовив Марко.

— Твоя мати боятиметься за тебе, Марко. І мій тато теж. Нам треба повертатися. У мене таке почуття, що ми обов'язково знайдемо Джіаніну. Може, вона де-небудь зовсім близько, і ми просто пройшли повз неї…

— Скоро вже вечір, — докинув Паоло.

Марко ще трохи для виду повагався, та коли Джованні й Паоло неквапом рушили назад тим самим шляхом, яким йшли сюди, він теж подався за ними.

Друзі прямували до Венеції. Залишивши ліс, вони вийшли у відкрите поле і з насолодою вдихнули тепле вечірнє повітря. Надія на врятування Джіаніни підганяла їх. Вони забули навіть про голод і втому. В лісових сутінках пошуки дівчини здавалися їм безнадійними, але зараз, коли вони вийшли на залитий золотим надвечірнім промінням простір, їхня віра зміцніла.

Тепер друзів уже не лякали численні роздоріжжя, які ще кілька годин тому збивали їх з пантелику. Перед ними виднілись принишклі хатинки села, ліворуч від якого на згірку височів замок. За опущеним підйомним мостом бігали дві мисливські собаки в рудих і білих плямах. Паоло, Марко й Джованні не зводили погляду з мурів, що оточували житлові приміщення і присадкувату сторожову вежу. Замок загрозливою примарою тяжів над красивим ландшафтом.

Паоло перший відірвав погляд від замка і вигукнув:

— Що це за дивне товариство он там на шляху? Чоловік у жовтому капелюсі! — Він приставив долоню дашком до очей, захищаючись від сліпучого вечірнього сонця. — І якась дівчинка з ними…

— Може, це Джіаніна? — сказав Марко.

— Джіаніна! — вигукнув Джованні і кинувся назустріч дівчинці.

За ним кинулись Марко й Паоло, і всі майже разом підбігли до дівчинки. Старий Ферко опустив дишло візка і, знявши свого жовтого капелюха, привітався з незнайомцями. По його обличчю ніхто і не помітив, якою небажаною була для нього ця зустріч. Напередодні ввечері він доклав немало зусиль, щоб умовити Джіаніну піти разом з ним, а тепер виявилось, що все було марним.

— Ось де ти, Джіаніна! — сказав Джованні. — А ми тебе шукаємо!

Він сердився на себе, що говорить так по-буденному. Але ж де він міг знайти слова, щоб передати свої почуття?

— Джованні? Марко? — здивовано вигукувала дівчина, немов перед нею були привиди, а не живі люди, котрих вона знала вже багато років і котрі стали ніби частиною її життя, так само, як і вода навколо Мурано і абрикосове дерево в батьковому саду.

— Ми тебе шукали, Джіаніна, — сказав Марко. — Ми скрізь розпитували про тебе, але ніхто тебе не бачив. Чому ти втекла, не сказавши нам жодного слова? І ось раптом ти тут. Як добре, Джіаніна, що ми тебе зустріли! Тепер ходімо швидко додому!

Але в серці Джіаніни поволі, немов свічки, що їх одну за одною гасить людська рука, згасала радість. Вертатися додому, каже Марко. До месера Кельзі?

— Ходімо, Геркулес! — промовив циган і відчинив дверці клітки. — Розімни собі трохи ноги. Потанцюй, мій старенький, потанцюй для моєї маленької Джіаніни!

Глухо вистукував бубон, заклично видзвонювали дзвіночки.

Геркулес танцював.

Піпіно, якому довелося залишитися в клітці, щосили торсав грати.

Сонце згасало. На заході від землі до червоних, жовтих, оранжових і фіолетових хмаринок перекинулись золоті доріжки світла.

Геркулес танцював, не зводячи журливих очей з Джіаніни. Марко, Джованні й Паоло теж були немов зачаровані старим ворожбитом. Червоне сонце ніби запалило все небо. Шерсть Геркулеса вилискувала. Очі старого цигана горіли, з його вуст злітало бурмотіння, яке раз по раз переростало в гучні вигуки, і ті вигуки були наче якийсь дивний, хвилюючий акомпанемент до ударів бубна.

— Танцюй, Геркулес! Зусінка знову з нами. Волосся в неї стало чорне, як ніч. Вона сумує. Щоки в неї білі, як молоко. Вона плаче. Танцюй, Геркулес! Скоро ти будеш танцювати перед графами і панськими синками.

— Досить, старий! — грубо обірвав його Паоло. — Не зводь з розуму дівчину. Вона повернеться з нами. — Він став навколішки перед Джіаніною і притягнув її до себе. — Поглянь на мене, Джіаніна. Помацай мої руки. Ці руки зуміють захистити тебе. Ніхто не скривдить тебе.

Бубон раптово замовк. Геркулес знову став на всі чотири лапи. Піпіно розлючено стрибав у клітці.

Якийсь пан і пані проїхали через підйомний міст і наблизились до гурту.

— Геть з дороги, цигане! — вигукнув пан Ферко, який стояв посеред шляху, квапливо вклонився і відступив назад.

— В клітку, Геркулес! Чуєш? Підемо в замок!

— Месер Кельзі бив мене кулаком в обличчя, топтав ногами, — сказала Джіаніна. — А що ж я такого накоїла?

Її очі потемніли від болю й ненависті.

— Ти більше ніколи не підеш до нього. — На обличчі Марко з'явилась раптом радісна посмішка. — Я поговорю з мамою. Вона нездужає, і їй потрібна покоївка. Ти перейдеш до нас, Джіаніна. І все буде гаразд.

— Ти ніколи більше не підеш до месера Кельзі, — І казав і собі Джованні. — В мене тепер є кинджал, таким гострий, що може і пташине перо розрубати на льоту. Ось глянь, Джіаніна. Тобі тепер справді нічого боятися… Твій тато аж зблід, коли дізнався, що тебе побито, — вів далі хлопець після короткої мовчанки.

— Йому розповіла про це одна служниця, котра бачила, як ти бігла з кухні. Він жбурнув на підлогу дзеркало, яке саме тримав у руці, і розтоптав його ногами. Коли б мати не стримала його, він одразу ж побіг би до месера Кельзі… Ти знаєш, що якісь люди хотіли вбити Марко?

Джіаніна злякано глянула на Марко. На неї звалилося зразу стільки вражень, що вона збагнула лише останнє речення.

— Тебе хотіли вбити, Марко? Це правда?

— Мене врятували Джованні й Паоло, — відповів Марко.

— Ось цим кинджалом його хотіли вбити. — Джованні простягнув дівчині зброю. Вона взяла її і поклала собі на долоню.

— Тато розтоптав дзеркало? — без будь-якого зв'язку з попереднім спитала дівчинка.

До неї востаннє підійшов Геркулес і потерся об її плече головою. Потім слухняно дозволив заперти себе в клітку.

— Будьте щасливі, дідусю! Будьте щасливі, Геркулес і Піпіно! Я не можу йти далі з вами.

— Будь здорова, квітко моя! — відповів старий циган. — Нехай бог дарує тобі здоров'я і багатство. А я піду далі шукати свою Зусінку.

Він підняв з землі дишло і впрігся у візок. Колеса з скрипом покотилися по дорозі.

Сонце палало уже над самим лісом.

— Думав, що знайшов нарешті свою Зусінку, — бурмотів про себе старий, — але не щастить більше старому Феркові…

Клітка незграбно погойдувалась на візку. Колеса котились по вибитих коліях. Вдалині гавкали собаки.


СМЕРТЬ МАТЕРІ


Ніч заглянула в вікна.

Сеньйора Поло неспокійно лежала в ліжку і не зводила погляду з свічки. З самого ранку йшов дощ. Наближалася осінь. О цій порі Венеція нагадувала великий покинутий корабель, на якому то в одному, то в іншому місці погойдуються тьмяні ліхтарі.

Повітря було вологе і нездорове, але хвора наказала, щоб вікна й віконниці ввесь час були відчинені. Біля її постелі звисав шовковий шнурок дзвінка. Однак вона рідко користувалася ним. Сеньйора Поло любила самотність і водночас боялася її. В самотні нічні години в ній з особливою силою прокидалася надія, що чоловік і його брат повернуться. Але з такою ж силою пробуджувався й сумнів. Тисячі разів гнала вона від себе думку, яка настирливо лізла їй у голову: що її чоловіка вже немає в живих.

Ці диявольські думки міцніли під впливом тверезих міркувань: справді, де вже йому бути живим! Як поїхав чотирнадцять років тому, то відтоді жодної звістки від нього немає. Він був сміливою людиною і не боявся небезпек. А хіба ж мало кораблів спочивають на морському дні?..

Щоки сеньйори Поло стали блідими, аж прозорими. Не один уже рік минув, відколи вона позбавилась здорового рум'янцю. Її лице оживало тільки в ті хвилини, коли з нею був Марко. Він сідав біля ліжка, і вона розповідала йому про дідуся Андреа Поло да-Сан-Феліце та про батька, Ніколо Поло, і, ще раз переживаючи минуле, уявляла на якусь хвильку, що все це — радісна сучасність. «Ваше тіло здорове, — казав їй лікар. — Але нездужає ваша душа, сеньйора. Вона й позбавляє вас волі до життя».

Миготливі відблиски свічок падали на червоні килими. І раптом її пройняв страх; вона сіпнулась, немов її пронизав біль, і схопилася за шнурок. Серед тиші гучно закалатав дзвоник. Почулися квапливі кроки, і зайшла Джіаніна.

— Що трапилось, сеньйоро? — спитала вона. — Чому у вас так блищать очі? У вас жар? Я покличу лікаря.

— Ні, ні, не треба лікаря! — вигукнула хвора. — Де Марко? Скажи мені, де Марко? — Вона схопила Джіаніну за руку. — Скажи мені швидко, Марко дома?

Сумним серпанком стояла за вікнами непрониклива, сповнена мжичкою темрява.

Раптове напруження так ослабило сеньйору, що вона ледь спромоглася ворухнути поверх ковдри рукою. Схилившись над нею, засмагла, здорова Джіаніна, лагідно, наче маленька мати, заспокоювала її:

— Так, Марко вдома, сеньйоро. Він міцно спить і не почув вашого дзвінка.

— Паоло з ним?

— Так, сеньйоро, Паоло спить у його кімнаті, як ви наказали.

— Слідкуй за ним, Джіаніна, — прошепотіла хвора, — Марко не повинен нікуди виходити. Чуєш? Він батькової вдачі, і я боюся, що колись він вирушить у море. Я ненавиджу море.

І в думках вела далі: «Якщо повернеться Ніколо, я попрошу його виїхати з Венеції далі від моря. Я не можу дивитися на воду. Вона приваблює до себе людей, але ніколи не віддає їх назад. Скрізь по берегах моря, причаровані його таємничою силою, виникли селища й міста. Венеція ж виросла просто серед підступної води. Сім'ї більше не належать самим собі: море розділило їх. По один бік стоять жінки й діти, по другий — їхні чоловіки, які торгують золотом, діамантами, пушниною, козячими шкурами, хлібом і килимами. Кожного року дож віддає в жертву морю золоту обручку, вінчає Венецію з морем. Поганський, диявольський звичай!»

— Мені страшно, Джіаніна! — сказала сеньйора Поло. — Зніми кіптяву з свічок, щоб вони не погасли!.. Що це? — Вона підвелася на постелі. — Джіаніна, дивись, ручка в дверях поворухнулась.

До кімнати тихо зайшов Марко.

— Мамо, це я. Вам погано?

Джіаніна залишила спальню.

— Сядь-но, сину мій! Добре, що ти прийшов. Зачини вікна. Я хочу побути з тобою наодинці.

Марко здивовано глянув на матір. Він зачинив вікно і сів на стілець поруч з ліжком. Обличчя матері було бліде, як вишневий цвіт у сяйві місяця.

Жовтаве світло падало на червоні килими й різнобарвні шибки. На столі стояла фігурка з слонової кістки — слон з лев'ячими лапами. Меблі були з чорного дерева.

— Паоло спить з тобою? — спитала мати.

Марко боявся цього запитання. Після того як він, розшукуючи Джіаніну, три дні не був дома, вірний Паоло став залишатися на ніч у його кімнаті. Хоч мати й нічого не знала про замах, вчинений на хлопця, однак їй скрізь ввижалась небезпека для сина. Це почуття ще більше посилилось після подій останніх тижнів.

Сьогодні Паоло попросив Марко відпустити його. Він сподівався знайти якісь сліди. Але хіба скажеш про це матері? Найменше хвилювання було небезпечним для неї. Лікар велів приховувати від неї й погані, й радісні новини. Однак Марко не міг брехати, коли його запитувала мати. Ні, він не міг казати неправду під спрямованим на нього поглядом матері.

— Мамо, вам треба прийняти ліки, у вас гарячі руки.

— Паоло спить з тобою?

— Ні, мамо, — тихо промовив він, — сьогодні я відпустив його.

— Я вже не можу поворухнути лівою рукою. Мені здається, наче в моє серце вп'ялася голка… Ти щось приховуєш від мене, Марко… Скажи, ти радий, що Джіаніна живе в нас?

— Так, мамо. Але вона належить Джованні. Його тато покалічився на роботі і тепер Джованні ніколи співати…

— Приведи його до мене, Марко. Я хочу ще раз послухати його…

— Мамо, я трохи посиджу тут, — сказав Марко. — Паоло скоро повернеться. А поки що я залишуся з вами. Якщо хочете, я ляжу біля вас спати, ось тут, на килимі — мені все одно де. Я тільки хочу бути тут, коли буду вам потрібний.

— Сядь, сину мій. Ти весь пройнятий неспокоєм, як і твій батько. Але про мене можеш не турбуватися, уже все проходить… Ой, як світло в кімнаті. Свічки всюди горять, мов зірки. Сядь, сину мій, я вже не бачу тебе…

— Що з вами, мамо? — Марко схилився над обличчям матері. Воно було жовте, як віск, а ліва рука заклякла поверх блакитної шовкової ковдри. Очі неприродно округлились і відбивали світло, немов мертві дзеркала.

Марко кинувся до дверей.

— Джіаніна! — закричав він. — Що сталося з мамою? Як їй допомогти?

Джіаніна зайшла до кімнати з мискою води і рушником.

— Чи не покликати священика? — спитав Марко, холонучи від страху.

— Їй скоро полегшає… Відчини вікна! — Дівчина поклала хворій на лоба прохолодного вологого рушника. Її дихання стало рівнішим, очі заплющились. Здавалося, на її обличчі навіть ось-ось з'явиться посмішка. В кімнату ввірвався вітерець.

Ніч за вікнами була наче сповнена тихою, примарною музикою.

Сеньйора Поло розплющила очі.

— Це ви? — спитала вона. — Де я була? І вікна розчинені навстіж. Я дихаю, моє серце зовсім заспокоїлось. Дякую тобі, Джіаніна.

— Тепер я піду, — обернулась дівчина до хлопця. — Якщо я тобі буду потрібна, покличеш. Я одразу ж повернуся.

Марко знову сів біля ліжка.

— Мамо, вам не можна говорити жодного слова. Я сидітиму біля вас, доки вам не покращає.

— Мені не важко говорити, сину. Зараз у мене все так просвітліло… Вони кажуть: Венеція — королева моря. Не вір їм. Не королева вона, ні. Вона рабиня моря… Вчора до мене заходив твій дядько П'єтро Бокко. Він хороший чоловік. Якщо трапиться що-небудь, можеш довіритись йому…

— Що ж може трапитися? П'єтро Бокко мені не подобається, мамо. Він привітний, але очі в нього холодні. Він нам не потрібний. Я буду з вами, скільки ви захочете. Ніколи не піду од вас. І мої друзі тут: Джованні, Джіаніна… і Паоло. Паоло піклується про мене, як брат. Я люблю його… Мамо, хіба ви не вірите, що тато повернеться?

— Не знаю… — мати говорила так тихо, що Марко довелося нахилитися до самих її губ. — На вулиці світить сонце?.. Мені хочеться… бачити багато… людей… Не бути самотньою! Ніколо!



Лагуна й небо набули однакового кольору. Дощ стер усі відтінки. Шпилі собору святого Марка з позолоченими хрестами бовваніли над будинками, немов п'ять поганських храмів. Вулиці й площі були майже безлюдні. Жебраки й усі, хто не мав притулку, шукали собі сховку в галереях біля площі святого Марка, але поліцейські виганяли їх звідти, і тоді вони заповзали хто куди: в дров'яні склади, під арки мостів, в підворіття будинків, під перекинуті рибальські човни.

Лише поодинокі ліхтарі мерехтіли серед ночі.

На каналах стояв гомін. По воді пливли човни. Дами Гі кавалери їхали до нічних клубів і казіно, де вони про-полили ночі за азартною грою і приємними розмовами.

О цій порі Паоло сидів у таверні за овочевим базаром. Протягом останніх тижнів він став постійним відвідувачем її і навіть потоваришував з хазяїном.

Кілька днів тому сюди з'явився якийсь чоловік з чорною пов'язкою на оці. Хазяїн довірливо звертався до нього по імені. Звали його Джорджіо. Здебільшого він самітно сидів у кутку і, не п'яніючи, пив склянку за склянкою вино. Паоло здалося, що це той самий чоловік, який намагався вбити Марко. Він кілька разів пробував розпочати з ним розмову, але у відповідь на його безневинні запитання Джорджіо кидав похмуро кілька скупих слів, і всі спроби Паоло зводились нанівець.

Хазяїн був про нього високої думки. «Чорний Джорджіо — хлопець небалакучий, — пояснював вінПаоло. — Хоч убий його, слова не скаже».

По тій байдужості, з якою Джорджіо дивився на нього, Паоло зрозумів, що його не впізнано.

Таверна була повна людей. Хазяїн і служниця заклопотано бігали поміж бочками й столами, наливаючи в карафки червоне, жовте й біле вино. Олійна лампа скупо цідила тьмяне світло, стираючи риси розгарячілих облич.

Раптом Паоло насторожився. Дерев'яні двері із скрипом відчинились, і до таверни зайшов Джорджіо. Його обличчя все ще закривала чорна пов'язка. Окинувши швидким поглядом приміщення, він спустився по кам'яних східцях, привітався до хазяїна і сів на єдиний вільний стілець біля великої бочки.

Тепер уже Паоло був певний, що це Джорджіо вчинив напад на його молодого пана. Йому пригадались гнучкі, котячі рухи, руді, кущуваті брови і волосся, що росло майже від самих брів.

Від випитого вина думки працювали швидше. В пам'яті тінями спливали спогади. Паоло устав з-за столу і хотів було прямо підійти до Джорджіо. Він і сам не знав, що скаже. Може, просто схопить його за комір і трястиме, аж доки той не розкриє рота.

Але, на щастя Паоло, в цю мить у таверну зайшов якийсь чоловік, одягнений у чорне, з непорушним, блідим обличчям і гладенько зачесаним назад волоссям. Він наблизився до хазяїна, гордовито привітався з ним і сів біля Джорджіо. Це прийшов вельмишановний писар арсеналу Луїджі Фаріно.

По виразу його обличчя ніхто не здогадався б про хвилювання й лють, які не давали йому спокою після невдалого нападу на Марко. Його пан, месер П'єтро Бокко, не сказав йому жодного слова, а тільки зміряв його зловісним поглядом. Луїджі знав, як просто благородні вельможі позбавляються тих, хто надто багато знає про їхні таємниці. Хоч він і не належав до лякливого десятку, однак у нього було неспокійно на серці.

Але страх пересилювала жадоба до грошей. Луїджі прийшов сьогодні, щоб вирвати у Джорджіо принаймні три дукати з одержаних ним п'яти або примусити його виконати завдання. Однак забобонний Джорджіо боявся знову братися за справу, яка вже раз не вдалася. Зрештою, свою винагороду він одержав і майже всю залишив у цій таверні. Тому й віддавати йому було нічого. Писар тільки дратував його.

— Може, милостивий пане, принести винця? — спитав хазяїн. Луїджі ствердно кивнув головою.

— Ну, як справи, Джорджіо? — звернувся Луїджі до свого співрозмовника, намагаючись говорити якомога загрозливіше.

— Краще дайте мені спокій! — роздратовано одказав Джорджіо.

— Тоді поверни мені гроші! Ти ж одержав п'ять дукатів, телепень!

— Прикуси язик, ти, свиняче вухо! — розлючено прохрипів Джорджіо. — Ходімо зі мною, я дам тобі на вулиці стільки дукатів, скільки хочеш. — Кинувши хазяїнові кілька сольді, він підвівся з-за столу, потім нахилився до писаря й промовив: — Якщо ти й далі будеш чіплятись до мене, писарю, то тебе скоро витягнуть з каналу.

Чорний Джорджіо вийшов з таверни, навіть не глянувши на Луїджі.

— Може, милостивий пан хоче ще винця? — спитав хазяїн.

— Хай йому чорт! — вилаявся Луїджі. — Принеси вина!

— Необтесаний мужлан, — прошепотів хазяїн. — Ви краще відчепіться від нього.

Паоло з непослабною увагою спостерігав за цією сценою. Писаря з арсеналу він бачив уперше і тільки здогадувався, що той причетний до замаху. В усякому разі, треба взнати, що це за птиця. Ледь похитуючись, Паоло підійшов до нього і важко опустився на стілець.

— Ви такий самотній, пане, — сказав він, хитрувато примружившись. — Дозвольте мені трохи посидіти біля вас.

— Хто ви такий? — холодно спитав Луїджі.

— Вантажник, пане мій. Добре заробив на цьому тижні. А тепер не вадить і винця випити. Хазяїне, принеси нам два кухлі.

Писар не відмовився. Добродушний, мускулистий вантажник викликав у нього довір'я.

Паоло, якому Марко дав вдосталь грошей, щоб вести пошуки, труснув кишенею, і в ній забряжчали монети. Одразу ж після першого кухля Паоло замовив другий. При цьому він уважно прислухався до кожного слова писаря. Спочатку йому вдалося дізнатись небагато — Луїджі умів приховувати свої думки. Паоло розвідав лише, що цеховий писар Луїджі служить в арсеналі у месера П'єтро Бокко. Це ще більше насторожило Паоло, зміцнивши в ньому переконання, що писар таки замішаний у справі.

— Пийте, писарю! — вигукнув він гучним голосом. — Пийте, щоб не загусла кров! Сьогодні я можу платити за все, принесіть вина, хазяїне!

Луїджі посміхнувся куточками рота. Щоки, ніс і очі в нього залишились непорушними, ніби закам'яніли. Вино було безсиле оживити маску, що стала другим обличчям Луїджі. Але поволі п'янкий напій затуманив йому свідомість, і з його язика почали зриватися скупі фрази.

— Ти дужий хлопець, вантажнику, і можеш легко заробити грошенят, якщо захочеш, — ледве повертаючи язика, промовив Луїджі.

— А чому б і ні, писарю! Та я вам за гроші місяць з неба дістану!..

— Місяць, місяць! — перекривив його Луїджі. — За це тобі ніхто не дасть і ламаного гроша.

— Не дуже кривись, братіку, бо як придавлю, то й не писнеш, — сказав Паоло і обхопив йому шию, немов кліщами, великим і вказівним пальцями. — Розчавлю тебе, мов пташку.

— Може бути! — незворушно байдуже одказав Луїджі. — Це мені вже більше подобається, вантажнику. Але для таких справ у тебе надто чесні очі… А міг би легко заробити кілька дукатів… Про мою шию можеш забути, ніхто тобі за неї нічого не заплатить. Найбільше, це потрапиш до в'язниці або на галери. Гребтимеш там усеньке життя. Ну, мені час іти. А з мене ти нічогісінько не витягнеш… Твої очі мені не подобаються…

— Несіть вина, хазяїне! — крикнув Паоло.

Луїджі сидів на стільці з закам'янілим обличчям. Паоло втратив владу над своїми думками.

— Ви знаєте Марко, сина Ніколо Поло? — спитав він, неспроможний більше приховати в своїх очах лють.

Ці слова сполохали врівноваженого писаря.

— Значить, ви шпигун месера Бокко, вантажнику? — пробелькотів він. І враз закричав: — Ідіть, геть! — В його очах спалахнув страх. — Геть від мене! — Він сперся рукою на спинку стільця, важко підвівся і непевним кроком попрямував до дверей. Хазяїн хутко підскочив до нього і відчинив йому двері. Вологий вітерець ввірвався досередини.

Паоло заплатив за вино і подався услід за писарем.

— Де ви? — гукнув він у пітьму. — Гей, чорний могильнику, зачекайте! Це я, ваш друг вантажник!

Свіже повітря задурманило його. Похитуючись, він ішов, сам не знаючи куди. Завулок кінчався на березі маленького каналу. Біля будинку, спершись об стіну, непорушно стояв писар. Паоло побачив його бліде обличчя.

— Нарешті я тебе знайшов!

— Від мене ти нічого не дізнаєшся! — промовив той п'яним голосом.

Паоло міцно схопив його за руки.

— Що ви хочете зробити з Марко Поло? Хто доручив вам убити його?

Дощ обгортав їх пеленою. Вулиця перетворилася в болото. На каналі не було жодної душі. Десь миготів вогник. Писар заверещав від болю.

— Від мене ти нічого не дізнаєшся! — вперто повторив він.

Тоді Паоло схопив обома руками жилаве тіло писаря, який даремно намагався випручатися з його дужих обіймів, відірвав його від землі і, піднісши до каналу, розмахнувся й кинув у воду. Почувся хлюпіт, немов у канал упав великий камінь. На хвилях, ледь видимий серед темряви, поплив капелюх.

— Рятуйте! — закричав писар. Волосся пасмами звисало йому на лоба — Не чіпайте мене, вантажнику!.. Рятуйте!

Дощ і темна тіснота поглинали його крик.

Писар щосили гріб до берега. Нарешті він відчув під ногами дно, схопився за паколи і, наче велетенський пацюк, виліз на крутий берег.

Паоло стояв над ним, широко розставивши ноги.

— Посмійте мені лиш вчинити що-небудь проти хлопця! — сказав він з холодною люттю в голосі. — Наступного разу я вб'ю вас.

Він повернувся і пішов геть. Свіже повітря і все, що тільки-но скоїлося, протверезило його. «Мій юний пане, остерігайтесь месера П'єтро Бокко, — прошепотів він сам до себе. — А ви, сеньйора Поло, не бійтесь. Я вже як-небудь догляну за ним».



Цієї темної, дощової ночі, коли осінні квіти в садах Венеції несміливо розкривали свої пуп'янки і починало жовтіти на деревах листя, коли предковічні хвилі билися об дамбу, цієї темної ночі сеньйора Поло попрощалася з життям.

Нічого не встиг розповісти їй вірний Паоло. Спокійна й безмовна лежала вона під шовковою ковдрою з заплющеними очима. Біля її похололої руки білів маленький, вирізаний з слонової кістки слоник, останній подарунок її чоловіка Ніколо.

Горіли свічки, священик, стоячи на колінах перед ліжком, бубонів слова останньої молитви. Потім він тихо вийшов.

Марко спадали на думку чомусь лише звичайні, буденні слова: «Мати мертва. Треба трохи відчинити вікно, щоб свіжий вітер обвіяв її обличчя. Але ж вона не відчує цього. Вона не озветься до мене жодним словом!»

Марко був сам у кімнаті. «А може, ти тільки спиш, мамо? Може й справді вона тільки спить?»

Він схилився над нею, побачив, що подих смерті вже торкнувся її обличчя. І тоді Марко подумав про те, що в нього на світі не лишилось нікого рідного, ніби все навколо нього вимерло.

І він заплакав.

Цієї темної, дощової ночі в житті Марко почався новий період.



Першим до кімнати зайшов Паоло, його вбрання пахло вином і вологою.

— Можна, пане, побути трохи з вами? — Він ледве наважився глянути на мертву.

Марко мовчки хитнув головою.

— Ваш батько взяв мене з сирітського будинку. Тоді вас ще не було на світі. — Губи Паоло з натугою вимовляли слова. — Я не знав ні свого батька, ні своєї матері. От і все. Якщо ви не проженете мене, я залишусь з вами… Тепер сеньйорі вже ніщо не болить… — Він став перед ліжком навколішки і схилив голову.

— Дякую, Паоло, — озвався Марко.

Джіаніна, подолавши страх, теж зайшла до кімнати. «В ці хвилини, — подумала вона, — Марко не повинен лишатись на самоті». Стримуючи сльози, дівчина провела рукою по столу і кинула на Марко, який сидів біля ліжка, несміливий погляд.

— Джіаніна!

— Що?

— Вона хотіла ще раз послухати спів Джованні. Але тепер вона вже нічого не почує. Чи знає батько, що вона померла?

Думки Марко полинули далеко від цієї кімнати. Він думав про батька. Думав так, наче знав напевне, що він живий. Мама багато розповідала йому про нього, і тепер хлопцеві здавалося, наче він дуже добре знає батька: його суворі очі, високу, струнку постать і зрідка — радісну посмішку й швидку відповідь на несподіване запитання.

— Завтра я йду до Джованні, — сказала Джіаніна.

— Тепер усе буде зовсім по-іншому, — задумливо мовив Марко.


ЧЕРНЕЦЬ ЛОРЕНЦО


Смерть матері залишила в душі Марко глибокий слід. Інколи йому здавалося, ніби він чує в мовчазному домі її тихі кроки. Тоді біль засліплював його. Та невдовзі хлопець зрозумів, що життя загоює навіть найтяжчі рани.

Осінній вітер дув над морем і лагуною. Соняшники на городах Венеції зів'яли. Жовте й коричневе листя осипалось у канали і, погойдуючись, пливло по хвилях.

Але Марко було байдуже до завивання вітру. Він сидів у своїй кімнатці, схилившись над рукописом, який дав йому вчитель-чернець Лоренцо. В рукописі розповідалося про те, як сліпий дож Енріко Дондоло, високий, сильний, дев'яностотрьохрічний старик, завоював оточену могутніми мурами столицю Східно-Римської імперії — Візантію.

У Венеції ще жили люди, які брали участь у тому поході. Одним із них був і чернець Лоренцо. Тоді, 1204 року, він бився в перших лавах вояків, котрі з високих венеціанських суден з допомогою дерев'яних містків видерлися на вали, що оточували місто, і в жорстокому кривавому бою перемогли грецьких солдатів. Попереду всіх, запалюючи мужністю своє військо, ввірвався в місто Енріко Дондоло з білим хрестом на пишному пурпурному плащі.

Цей рукопис, написаний в самотній келії якимось ченцем, Марко читав, затамувавши подих. Він відчував дивне задоволення, коли знайомився з розповідями про завоювання Візантії. Описи боїв так запалювали його фантазію, що інколи під час читання він зненацька зривався з місця, хапав уявного меча і, заплющивши очі, кидався на ворожих солдатів, як це робив колись відчайдушний дож. Врешті він натикався на важкий дубовий стілець, перекидав його і, опам'ятавшись скоріше від шуму, аніж від болю, опускав невидимий меч і розплющував очі. Він несміливо оглядався на всі боки: чи, бува, не спостерігав хто-небудь його запальних військових дій. Він був сам у кімнаті. Перед ним лежав перекинутий стілець. На килим широкою смугою падало сонячне проміння. Вітер шарудів прив'ялим листям каштана, що самотньо ріс за вікном у квадратовому дворику.

Візантія була далеко. Далеко були палаци і церкви з білого мармуру, позолочені бані грецьких храмів, що відбивались в блакитних водах заллятого сонцем Мармурового моря.

Марко ставив на місце стілець і підходив до вікна. Звична картина забрукованого двору, з каштаном і стіною сусіднього дому навпроти, викликала почуття спокою і затишку, хоч за вікнами скаженів осінній вітер і кидало на берег хвилі Адріатичне море.

По-справжньому за навчання Марко взявся лише після смерті матері. Раніше він ставився до своїх занять абияк. Йому було цікавіше блукати з Джованні й Джіаніною по острову Мурано, сидіти серед очеретів у старому рибацькому човні і разом з друзями плекати романтичні мрії.

Але тепер неначебто чиясь дужа рука штовхнула його в самий вир життя: ось, дивись! Все, що бачиш, — живе.

Церкви, палаци й пам'ятники — не мертві предмети, нони мають свою історію і самі є часткою історії Венеції. І ще належать до історії твого міста рибацькі села, майстерні ремісників, скляні фабрики на Ріальто й Мурано, військові й торговельні кораблі, склади й порти на далеких узбережжях.

Море й канали і незчисленні робочі руки, які будують дамби, прокладають нові річища, забивають в грузький грунт дубові палі, щоб здіймалися нові будинки, палаци й церкви.

Чернець Лоренцо високо цінував спостережливість свого вихованця і радів, що в' нього зростає інтерес до навчання. Та й П'єтро Бокко, котрого було призначено після смерті матері опікуном, був задоволений, що Марко нікуди не виходить з своєї кімнати і віддається наукам. «Станеш ученою людиною, — говорив він з доброзичливою посмішкою племінникові. — Венеції потрібні розумні голови». А Марко дивився у вікно і згадував слова Паоло: «Бережіться, пане, месера П'єтро Бокко. Я не можу сказати вам нічого певного, але серце моє відчуває, що вам треба бути насторожі».

В голові Марко роїлись думки, непокоячи його. Але цей неспокій не мучив хлопця. Він навіть допомагав йому забути минуле і краще бачити сучасне й майбутнє.

Відчинились двері і зайшов Паоло.

— Мій пане, час іти до Лоренцо. Ви просили, щоб я нагадав вам узяти з собою рукопис.

Марко відійшов од вікна.

— Скоро ми знову поїдемо в Мурано, — сказав він.

— Месеру П’єтро Бокко це не подобається, — відповів Паоло, зиркнувши на хлопця.

Обличчя Марко почервоніло од гніву, на скронях в і акт ударам серця засіпалась жилка.

— Я буду робити те, що хочу!

На обличчі Паоло промайнула вдоволена посмішка.

— Може, він ще заборонить мені відвідувати могилу моєї матері в Сан-Міхеле, — мовив Марко, все ще охоплений гнівом.

— Пане, я хочу вам щось сказати. — Паоло озирнувся, наче остерігаючись, що його хтось підслухує… Марко запитливо глянув на нього.

— Сьогодні вранці з каналу витягли труп писаря Луїджі Фаріно. З кинджалом у спині.

Марко підступив до Паоло і схопив його за плечі.

— Це той самий писар, про якого ти мені розповідав? — Він струснув Паоло. — Це ти зробив, Паоло? Скажи, ти це зробив заради мене? — Марко не зводив стурбованого погляду з великого, добродушного обличчя слуги.

— Ні, хтось інший прибрав його з дороги. Можливо, він знав надто багато. Вельможі не вагаються, коли йдеться про людину, яка багато знає і стає їм небезпечною.

— Слава богу, Паоло… А я боявся за тебе.

— Я придивляюся до всього, — пробурмотів слуга. — День і ніч придивляюся. — І голосно промовив: — Я проведу вас, пане, до Лоренцо!

Вони пішли до ченця пішки, йти було легко, бо вітер висушив вулиці. Марко ніс рукопис обережно, як найдорожчий скарб. Перед невеличким будинком, неподалік від Понте дела монета[6], збудованого чотири роки тому через Великий канал до Старого Ріальто, Марко попрощався з Паоло.

Чернець Лоренцо сидів на оббитому шкірою стільці; перед ним на підставці лежала розкрита книга. Маленький білий пудель, весело гавкаючи, кинувся до Марко.

— Замовкни, Тіберіус! — гукнув старий, весело примруживши очі.

Але собака збагнув, що застереження зроблено жартома, і загавкав ще дужче, аж доки Марко не витягнув і кишені пакет кісток і не кинув йому їх.

— Ти забув привітатись, як я тебе вчив, — сказав Лоренцо. — Напевно, через Тіберіуса?

Марко почервонів.

— Мир дому цьому! — сказав він.

— Амінь! — відповів чернець. — Ну, сідай! А ти, Тіберіус, більше не заважай нам!

Тіберіус захрускотів кістками.

— Брат Лоренцо, собака кивнув головою, — насмілився пожартувати Марко.

Старий посміхнувся. Він був середнього росту і, незважаючи на свій вік, ще стрункий, тримався ще прямо. Весь сивий, у коричневій сутані без капюшона, Лоренцо нагадував апостола, яких малюють на стінах собору. Тільки обличчя його було не таким добродушним, а навпаки, говорило про пристрасну, хитру вдачу, пом'якшену лише мудрою урівноваженістю. Здавалось, його жваві, маленькі очі були здатні залізти в саму душу.

Напередодні до нього завітав поважний гість. Месер П'єтро Бокко зайшов розпитати, якого успіху досягнув його небіж у вивченні теологічних наук. Він натякнув, що був би радий, якби під впливом брата Лоренцо Марко став ченцем. Привітно кивнувши на прощання головою, пін поклав на стіл гаманець, в якому брат Лоренцо, випровадивши гостя, знайшов двадцять п'ять цехінів.

Правда, четверта глава «Правил для братів-послушників» категорично забороняла ченцям приймати власноручно або через посередників будь-які гроші. Як це не раз траплялося з братом Лоренцо, його почали мучити докори сумління. Однак він і на цей раз сказав собі, що під час далеких паломницьких мандрів, йому, монахові-францісканцю, довелося звідати досить і голоду, і злиднів, тож невеликим гріхом буде, якщо покладе собі в кишеню двадцять п'ять цехінів, щоб прикрасити кінець того життя склянкою вина і смаженим курчам. Та, зрештою, месер П'єтро Бокко і не вимагав від нього нічого поганого. Навпаки, йшлося про цілком богоугодну справу. Брат Лоренцо повинен був увести в лоно церкви розумного, тямущого хлопця.

Звичайно, чернець здогадувався, що сміливий у своїх розрахунках купець прагнув заволодіти майном родини Поло. Досі Лоренцо ще не вирішив, на чий бік він стане. Адже до хлопця він відчував справді батьківську прихильність.

Нічого не підозрюючи, Марко очікувально дивився у досвідчені очі свого вчителя, оточені густою сіткою зморщок.

— Ти приніс з собою рукопис? Гаразд. Сподобався він тобі, сину мій?

— Брате Лоренцо, розкажіть мені про Енріко Дондоло. Адже ви бачили його на власні очі.

На обличчі Марко відбивалось радісне чекання.

Брат Лоренцо замислено звів білі брови. За спинкою його крісла стояли вази, прикрашені різнокольоровими малюнками, і маленькі бронзові фігурки. Під іконою горіла лампадка.

— Мені холодно, принеси жаровню! — наказав старий.

Марко приніс жаровню, зроблену у вигляді чаші з поставлених вертикально металевих дубових листків, і подув у неї. Лоренцо, тримаючи руки над жаровнею, дивився в розжарене вугілля. Тепло оживляло його спогади.

— Сину мій, ти прийшов до мене в добрий час. В житті старих людей трапляються хвилини, коли їм здається, що сучасне померло для них і живим залишилося лише минуле.

В очах старого з'явився юнацький блиск.

— Ти хочеш почути про великі військові подвиги, про завоювання Візантії або про битви з генуезцями… Але я розповім тобі не це. В моєму серці живуть інші спогади, ще цікавіші. Ти переконаєшся в цьому, коли почуєш їх. — Старий одним поглядом стер вираз невдоволення, що проступив на обличчі Марко.

— Поглянь назад, — продовжував він. — Онде портрет брата Франца. Гарненько придивися до нього. 1229 року, рівно сорок сім років тому, я вперше побачив святого Франца. Це було на верховному капітулі в храмі святої Марії Портіункульської. На схилах невисокої гори нас сиділо біля трьох тисяч; вітер стих, і сонце сяяло, неначе жаркого літнього дня. Святий Франц був уже старий, немічний, і замість нього говорив брат Еліас… Під кінець капітулу брат Франц сіпнув Еліаса за туніку. Той нахилився до старого і, вислухавши його, промовив: «Браття, існує земля, яка називається Німеччиною. Жителі її — теж набожні християни. Ви знаєте, що вони часто приходять у нашу країну з довгими посохами, у високих чоботях; вони славлять бога і його святих, мандрують, обливаючись потом, під пекучим сонцем і відвідують святі місця. Якщо хто-небудь з вас забажає в ім'я бога і спасіння душі піти проповідувати в ті краї, брат Франц дасть йому охоронну грамоту такої ж сили, ба, навіть більшої, аніж для тих, хто вирушає в морські подорожі. Ну так от, хто з вас зважився на цю мандрівку, нехай встане і відійде вбік…» Ось що сказав Еліас за дорученням брата Франца.

Старий урвав свою розповідь. Марко слухав його з непослабною увагою.

— І після цього ви вирушили в Німеччину? — спитав він.

— Слухай мене, сину мій, — озвався по хвилі брат Лоренцо. — Я хочу правдиво розповісти тобі про все, що тоді було. В ті часи моє серце не знало спокою, ніякі небезпеки не лякали мене, і тому я один з перших зголосився на мандрівку. Було відібрано дев'яносто ченців. В дорогу ми вирушили групами по троє й по четверо. В день святого Михайла ми були вже в Трієнті, де нас привітно зустріли. В Боцені й Бріксені ми теж не знали нужди. Але далі мандрівка стала для нас справжнім лихом. Ми не мали чого їсти, а просити не могли, бо не знали німецької мови. Я вже пробував жебрати по-латині, але й це мало нам зарадило. Німці відповідали: «Ми не розуміємо латині, говоріть по-німецьки». Я пояснював, що не розумію німецької мови. Тоді вони казали: «Дивно, ти говориш по-німецьки, що не знаєш німецької мови», і додавали: «Бог дасть»… Ось, сину мій, як нам ішлося. То були веселі, але й суворі люди. Гори в них сягають аж до самого неба, а потоки в гірських ущелинах прозорі, мов зелене скло. Одного разу я зупинився перед якимось чоловіком і жінкою і попросив у них хліба. Вони незлобиво посміхнулися і відповіли отим завченим: «Бог дасть». Це привело мене у відчай. Не знаючи, що робити, я сам гірко засміявся і сів на лавку. Чоловік і жінка перезирнулись і теж засміялись, а потім за мою безсоромність дали мені хліба, яєць і молока. Я збагнув, що такий спосіб просити стане нам у пригоді, і обійшов ще дванадцять домів. Мені вдалося нажебрати стільки, що вистачило б і на сім ченців…

Останніх слів Лоренцо Марко майже не чув. Розповідь ченця нездатна була привернути його увагу. Він думав про старого цигана, йому навіть здавалося, що він бачить перед собою його обличчя і чує дивні хвилюючі слова в такт бубна: «Танцюй, Геркулес, скоро ти будеш танцювати у дворах королів і панів!» Потім він уявив собі море; воно горіло різними барвами і кидало на берег величезні хвилі. Чиясь велетенська рука розгладжувала його. І воно ставало гладеньким, як дзеркало. І в ньому виблискувало обличчя Джіаніни. Сонячний промінь падав на воду і якимось дивовижним чином немов надавав обличчю дівчини рис старого цигана, хоч і не робив його ні відворотним, ні бридким. Марко думав про Зусінку. З цим ім'ям пов'язувалась у його душі туга за морем, за життям на суднах, за мандрівками у незнайомі країни.

Брат Лоренцо кинув на Марко допитливий погляд.

— Здається, моя розповідь не зацікавила тебе? — сказав він з легким роздратуванням у голосі.

Це пробудило Марко від мрій.

— Ні, брате Лоренцо, — ввічливо мовив він. — Ви розповідали дуже добре. Тільки мої думки раптом розбіглися хтозна-куди.

— Ти, мабуть, хотів би стати завойовником, як сліпий Енріко Дондоло?

— Брате Лоренцо, я люблю море й кораблі.

— Так, так, — кивнув старий.

«Я зробив усе, що міг, месер П'єтро Бокко», подумав він і в глибині душі відчув задоволення, що Марко Поло не відгукнувся на бажання свого дядька. В старому серці Лоренцо ще жила часточка відчайдушної молодості, яка ганяла його, сповнюючи неспокоєм, від міста до міста, з країни в країну. Як мандрівний чернець, він зміряв своїми ногами дороги Німеччини, Франції і Угорщини.

На мить в ньому навіть виникло бажання застерегти хлопця від підступності дядька. Але потім він переконав себе, що для нього краще не втручатися в цю світську суперечку. Жваві, хитруваті очі Лоренцо поблискували від передчуття насолоди. Він збирався після відвідин Марко Поло випити вина на великодушно подаровані йому месером П'єтро Бокко двадцять п'ять цехінів.

— На сьогодні досить, можеш іти, сину мій! Я хочу трохи відпочити. — Старий підвівся і закрив книгу, яка лежала перед ним на підставці. Хмарка куряви знялася в повітря. Тіберіус схопився з місця і, помахуючи хвостом, побіг слідом за Марко до дверей.

— Мир дому цьому! — попрощався хлопець.

— Амінь! — відповів брат Лоренцо.

Тіберіус голосно гавкав.


ДЕРЕВ'ЯНІ ПЕРЛИНИ


Минуло багато часу. Одного вечора, коли лагуна палахкотіла на заході, немов вогнисте море, Джованні стояв на кам'яних слідцях старовинної вілли і прислухався до живого подиху води. На хвилях спокійно погойдувався рибальський човен, яскраві небесні барви поволі згасали, аж доки не згубили свої відтінки, злившись з одноманітною імлою присмерку. Серп місяця цідив тьмяне світло. Мерехтіли поодинокі зорі.

Білі мармурові колони здіймалися догори, немов стрункі закам'янілі стовбури дерев. Повітря було сповнене відгомоном далекої бурі — мабуть, десь над Адріатичним морем скаженів ураган, піднімав, немов іграшки, кораблі на велетенські запінені гребені хвиль і кидав їх у ревучі прірви.

Відтоді, як батько Джованні покалічився на будівництві палацу біля Великого каналу, хлопець більше не співав. Він навіть відмовився співати в хорі хлопчиків при соборі святого Марка в день святого Теодора. Музика, яка жила десь глибоко в його душі і в щасливі дні пробуджувалася під враженням красивого забарвлення води, темних, запитливих очей Джіаніни або розквітлих дерев, тепер неначе вмерла назавжди.

Джованні згадав, як одного разу після обідньої пори до них зайшли два каменярі і принесли звістку про нещастя, яке трапилося з батьком. Чоловіки немов знітилися перед хлопцем. Джованні знав їх. Це були друзі Ернесто, які інколи запрошували його з собою в таверну на склянку вина, а з Джованні по-приятельськи жартували. Тепер їхні обличчя були чужими, і навіть говорили вони якимись несвоїми голосами.

— З батьком нещастя? — спитав Джованні, все ще не вірячи, сподіваючись, що ось зараз вони схоплять його за комір своїми порепаними, білими од вапна руками, по-дружньому струснуть і скажуть: «Та ось твій батько. Заходь, Ернесто, поглянь, якого ми страху нагнали на твого хлопця».

Але робітники стояли мовчки, опустивши очі, бо на обличчі Джованні в цю мить відбивався справжній біль і жах.

Джованні не плакав. Адже батько залишився живим. Може, все ще не так погано? Не гаючись, він кинувся в госпіталь. Опісля Джованні не міг сказати, яким шляхом він біг. Йому запам'яталось лише, як біля собору святого Доната він спіткнувся і полетів у багнюку, але одразу ж схопився на ноги і побіг далі, аж поки геть заляпаний брудом не опинився біля великих воріт госпіталю. Одягнений у чорну рясу чернець з круглим, білим обличчям під капюшоном впустив його і провів у приймальню, яка скидалася на похмурий склеп і мала лише одне віконце, що виходило на канал. Товщина госпітальних мурів сягала майже шести футів.

Джованні здавалося, що він чекає вже не одну годину. Але ось, нарешті, з'явився чернець, спокійно сів на стілець і сказав Джованні, що він не зможе побачити батька. Біля нього зараз лікар, і нещасному, напевне, відріжуть ногу. Джованні повинен набратися терпіння і молити бога, щоб все скінчилося добре.

Заскрипіли ворота, потому знову зачинилися. Джованні опинився на вулиці.

За великою чорною брамою лишився його батько. Там у нього саме лікар.

Джованні, наче уві сні, повернувся назад і ще раз сіпнув за дзвоник. Знову заскрипіли ворота. Той звук біллю віддався в серці хлопця.

— Що ти хочеш? — невдоволено спитав його чернець. — Адже до нього не можна пройти.

Джованні глянув на ченця своїми ясними очима, і в того на лобі розійшлися зморшки.

— Скажете батькові, що я був тут? — спитав Джованні. Коли чернець ствердно кивнув головою, хлопець додав: — Скажіть ще йому, що все буде в порядку — і дім і сад. Хай не турбується.

— Я йому все скажу. А ти йди додому!

Вперше Джованні пустили до батька через п'ять днів. Батькові відрізали ногу, і він лежав з сірим, виснаженим обличчям. Після того як син розповів йому про своє життя і про те, що до них додому приходять батькові друзі, а сам він, Джованні, навчається у корабельного майстра Бенедетто, батько, посміхнувшись, спитав:

— Ти ще співаєш, Джованні?

— Ні, тату, я більше не співаю. — Але помітивши, що така відповідь прикро вразила хворого, хлопець гордо додав: — Тепер я будую кораблі і човни. Це велике мистецтво.

— Ні, сину, ти будеш ще й співати.

І ось тепер Джованні згадував ці слова. Ставало все темніше. Здалеку долинало завивання вітру, схоже на приглушений свист. Лагуна лежала перед ним у мовчазній непорушності. Все більше зірок з'являлось на небі, а серп місяця немов прикрасився блискучою оправою з діамантів.

«Чим була б Венеція, коли б не вміли будувати човни й кораблі? — вчувався Джованні низький насмішкуватий голос майстра Бенедетто. — Жалюгідним лабіринтом дерев'яних і кам'яних будівель, які смердять рибою й віслючими кізяками. Завдяки нашим кораблям і баркам Венеція стала королевою, для якої в наших головах народжуються найпрекрасніші оздоби… Запам'ятай, мій хлопче, кораблі — це дерев'яні перлини, бо інакше ти ніколи не станеш розумним корабельником. Дерев'яні перлини».

Джованні здалося, що він чує, як майстер Бенедетто сміється, зробивши таке дивовижне порівняння.

Багато чого змінилося за минулі тижні. Одне тільки залишилось, ба навіть зміцніло в ці важкі дні: дружба Джованні з Марко й Джіаніною. Вони зустрічалися тепер рідше, ніж раніше, але, зустрівшись, без слів відчували, як зростає їхня дружба.

Однак хлопці відчували й те, що долі їхні пішли різними шляхами.

Марко любив кораблі й море; його тягнуло в далекі краї. Дитяче бажання відшукати сховані в чужих землях скарби насправді було не чим іншим, як відгомоном прагнення венеціанських купців до вигідної торгівлі і пов'язаних з цим пригод.

Джованні ж усе пристрасніше віддавався мистецтву майстра Бенедетто. Він не шукав свого щастя у далеких землях, а з властивою йому впертістю домагався здійснення своєї мети: він хотів стати в Мурано знаменитим корабельником, щоб тут, на цьому острові, в лагуні жити щасливим і спокійним життям разом з батьком і Джіаніною.

Сьогодні ввечері Марко й Джіаніна обіцяли приїхати в Мурано. Ось чому Джованні вже стільки часу стояв в умовному місці і чекав.

Над землею розкинулась зоряна осіння ніч — відгомін літа, що пролетіло в спеці і яскравому світлі.

Але що це? Чи не тихий дівочий сміх долинає з Сан-Міхеле, змішуючись з звуками фагота й далекою мелодією морських вітрів?

— Джованні! Джованні! — вигукнув дівочий голос.

І знову невидимий фагот послав свої соковиті й чисті звуки. Джованні приклав до рота долоні й крикнув:

— Джіаніна! — І потім ще раз, наголошуючи на кожному складі: — Джі-а-ні-на! — І знову, гучно, немов то заспівали фанфари: — Марко! Марко!

«Ти ще й співати будеш!» казав йому батько. Човен з'явився з темноти, немов велика незграбна риба, і прямував до Джованні.

— Джованні, ти бачив вогонь на Сан-Міхеле? — запитав з човна Марко. — Це Джіаніна запалила. Вона хотіла, щоб ти здалеку бачив, що ми скоро будемо тут. Твоїй піратці інколи спадають на думку просто божевільні ідеї.

Він голосно й щиро засміявся.

— Ось ми й знову разом, — сказала Джіаніна, трохи зніяковівши. — Як почуває себе батько?

— Ох, все будує плани. Сидить дома і гадає, що він уже гори може перевертати.

Паоло прив'язав човна до кілка, який стирчав з води. Було домовлено, що Марко й Джіаніна пробудуть на острові Мурано всю ніч і повернуться в Венецію лише ранком.

— Месер П'єтро Бокко буде гніватись, коли дізнається про це, — застеріг Паоло. — Тепер йому неважко буде знайти привід, щоб прогнати мене із служби.

Але Марко заспокоїв його:

— Я цього ніколи не допущу, Паоло. Не турбуйся. Ти будеш зі мною, доки сам забажаєш. Якщо ж я коли-небудь вирушу в подорож, то візьму й тебе.

Друзі прийняли Паоло до свого гурту і, не криючись, одверто говорили в його присутності про все. Він став для них немов старшим братом, завжди готовим прийти їм на допомогу.

Вони сіли на камені й задивилися на воду.

— Значить, це ти запалила вогонь? — спитав Джованні. — Я так і думав, що це ваш сигнал.

— От бачиш, Марко, — вигукнула Джіаніна і від радості заплескала в долоні. — А ти казав: «Безглуздо запалювати вогонь! Хіба Джованні здогадається, що це знак для нього?» Ти не смійся! — з удаваним обуренням промовила дівчина. — Ти сердишся, що я сказала правду!

Насправді Марко було не до сміху. Нестримна радість Джіаніни, що проривалась у її рухах, у виразі її обличчя і в квапливих словах, викликала в серці Марко сум, якого він раніше не знав. Той сум серпанком обволік його почуття і, заглушивши їх, лишив тільки приємний жаль до самого себе.

— Я часто думаю про Зусінку, — сказав раптом він. — Що з нею трапилось? Інколи мені навіть хочеться податись в Дамаск на пошуки дівчини.

Друзі не раз згадували в своїх розмовах старого цигана Ферко, який блукав десь з своїм Геркулесом і Піпіио по селах і містах. І Зусінка, незнайома їм дівчина-циганка, стала для них ніби сестрою. Її невідома доля, що нагадувала казку, весь час давала привід для роздумів і мрій. Ось і сьогодні, в ніжному мороці зоряної ночі, вони вигадували всілякі історії, уявляючи собі, що б могло статися з Зусінкою.

Власне, для Джованні й Джіаніни це була скоріше гра багатої фантазії, тоді як Марко вкладав у свої слова справжню віру в те, що одного чудового дня він дізнається про Зусінку, а може, навіть і побачить її на власні очі. Він уявляв її схожою на Джіаніну: з повними червоними губами і очима, подібними до розпечених вуглин.

Вода дихала прохолодою. Джованні, який був одягнений у короткі штани і взутий на босу ногу, мерзлякувато звів плечі.

Легенький вітерець ніс із селища дим склодувних майстерень.

Склодувні печі в Мурано не згасали й уночі.



Ернесто в цей час сидів на маленькій саморобній лавці перед своїм будиночком. Тільки що його відвідала сусідка Єлена і принесла йому шматок копченої ковбаси. Вона одразу ж пішла додому, бо мала готувати їсти чоловікові, який ішов на всю ніч на роботу. Та Ернесто уже звик цілими днями бути на самоті з своїми милицями і своїми турботами, котрі тепер дошкуляли йому більше, ніж будь-коли.

Він згадував про незвичайного гостя, що приходив сьогодні вранці. Джованні ще нічого не знав про це. До них завітав месер Кельзі і поцікавився, як Ернесто почуває себе. Він був надзвичайно привітним і розмовляв з Ернесто, як з рівним собі. «Ти зараз у нужді, Ернесто. І я хочу допомогти тобі — адже я зовсім не такий поганий, як про мене кажуть. Оте дівчисько, — він показав на сусідський будинок, — надміру вразливе. Але я не беру цього близько до серця, у мене добра душа. Вона втекла? Нехай. На світі досить дівчат, які захочуть працювати в мене. Хіба не так?»

Ернесто, стримуючи відразу, що здіймалася в грудях, не відповів нічого.

«Так от, Ернесто, — вів далі месер Кельзі, — я хочу тобі допомогти. Не можу ж я справді кинути земляка в біді. Якщо тобі потрібні гроші, Кельзі дасть тобі їх. Ми складемо зараз документик, і ти зобов'яжешся в ньому сплатити борг за три роки».

Так приблизно говорив месер Кельзі. Ернесто може одразу ж одержати двісті цехінів або й більше. Щождо процентів, то про них не варто й говорити, вони легко дійдуть згоди…

Заглибившись у думки, Ернесто бавився милицею, котру сам собі змайстрував. Звичайно, він розумів, що месер Кельзі зробив таку пропозицію зовсім не з добрих почуттів, а просто, щоб запопасти до своїх рук його будиночок.

«Якщо ж ти не зможеш заплатити, ми заберемо твій будинок. Тут на папері позначено, що ти винен мені двісті цехінів». Ось який був месер Кельзі. Де б тільки не запахло якоюсь поживою, одразу з'являвся ненажерливий Кельзі й розсипав привітні, співчутливі слова.

Та що було робити Ернесто? Його друзі по роботі досі допомагали йому, і сусіди робили все можливе, щоб полегшити його долю. Але ж вони самі були безпросвітними бідаками, які перебивались з хліба на воду. Боліло в нього також серце, коли він згадував, у чому ходить його син. Двісті цехінів! За ці гроші він міг би купити собі рибальський човен, та ще й для Джованні дещо залишилося б. Гаразд, а чи зможе він повернути в строк позичені гроші? Рибальство давало невеликий зиск. Ернесто знав, що рибалки раділи, коли їм щастило роздобути грошей бодай на їжу та дешевенький одяг для своїх сімей. До того ж він не зможе виїжджати в море сам. Йому треба буде знайти якогось досвідченого помічника. Правда, гребти він як-небудь зуміє, для цього бог дав йому міцні руки. Гребти можна, навіть не маючи ноги. І помічника він, звичайно, знайде, коли в нього буде човен…

Ернесто обдумував свої плани. Йому було тридцять вісім років, волосся на скронях у нього вже взялося сивиною. Тринадцять років жив він у своєму будинку, який побудував власними руками, йому пригадалося, скільки сил віддали він і його жінка, тягаючи ночами камені з руїн старовинної вілли. На тій роботі й підірвалась його бідна Маріета. Коли зводився дім, вона носила під серцем дитину. Зростав дім. Худів Ернесто. Маріета, зціпивши зуби, подавала йому камені. Прогнати її з робочого місця було неможливо.

Коли народився Джованні, бракувало лише даху. Але Маріета вже не підвелася з свого ліжка. Вона померла, коли на вікнах розцвіли квіти.

Кожен камінчик цього будинку був дорогий для Ернесто.

Двісті цехінів!

Все дужче захмарювалось небо.

Ернесто хотів було вже взяти милицю й підвестися з лавки, як відчинилась хвіртка і зайшла якась дівчина з кошиком у руці.

— Це ви, Ернесто? От добре, що я вас ще застала надворі!

— Що тобі треба? — здивувався Ернесто.

— Мене послав месер Кельзі. Я принесла вам смаженого каплуна.

Месер Кельзі посилав йому каплуна!

Ернесто важко підвівся. Через отакого каплуна було по-звірячому побито Джіаніну. На лобі в Ернесто набрякли жили від гніву.

— А пір'я на голові не обсмалене? — спитав він, гамуючи гнів. — Я споживаю лише каплунів з прикрасою на голові, так і передай своєму благородному месеру Кельзі!

Дівчина злякано дивилась на нього. Та Ернесто вже заспокоївся.

— Забирай його геть! Скажи, що він мені не потрібний!

Ернесто покульгав у дім.

Дівчина похитала головою і пішла. Її пройняв страх від думки, що вона має принести назад месеру Кельзі його каплуна.



— Ти замерз, Джованні, — сказала Джіаніна. — Ходімо швидше додому. Певно, нас уже чекають.

Паоло дістав кошик з їжею і міцніше закріпив човна. Відчувалось, що ніч має бути бурхливою.

Вітер висвистував над водою, сіпав за одяг, проносився над луками й скошеними полями, підхоплював з землі сухе листя.

Щоб почути одне одного, доводилось кричати. Хмари затягнули місяць, і лише де-не-де на небі пробивалися зірки. Коли друзі проходили повз склодувну майстерню, відчинилися двері. Широке пасмо світла впало на дорогу, і в тому світлі друзі побачили неприродно велетенський силует склодува, який стояв на порозі, глибоко вдихаючи повітря.

Джіаніна й Джованні, поминувши освітлену місцину, одразу ж знову пірнули в морок. Вони йшли, міцно стуливши губи, підставивши груди вітрові. Вони мовчки крокували пліч-о-пліч по знайомому з дитинства острову, сповнені якимось невимовно прекрасним почуттям.

Марко, що простував за кілька кроків позаду, бачив осяяну світлом із майстерні благеньку одежу товариша. Він прискорив ходу і порівнявся з Джіаніною. Попереду йшов Паоло, вказуючи дорогу.

— Скоро ми будемо дома! — вигукнув Джованні.

«Наступного разу я принесу йому одежу», подумав Марко. Він вирішив разом з Джіаніною розробити план наступу, бо добре знав, яким вразливим був його друг. «У мене є кілька костюмів, які вже стали для мене замалими. Вони марно лежать у скрині. Може, вони тобі пригодяться, Джованні? Нащо їм лежати без діла!»… Так Марко підшукував у думках слова, якими б можна було найлегше умовити Джованні взяти подарунок.

Вони спинились перед каналом, який розділяв Мурано на дві частини.

— Дядечку Андреа! — гукнув Джованні на протилежний берег. Вітер підхопив його слова.

Довелося добре покричати, поки їх не почули. Минув ще деякий час, і нарешті до їхнього берега причалив на своєму поромі Андреа. Він був сердитий, що його так пізно примусили вилізти з дерев'яної будки. Але, побачивши Джованні, він одразу ж подобрів.

— А! Це ти! — пробуркотів поромник. — Ну, залазьте швидше. — Він упізнав і Джіаніну. — Ти знову прийшла сюди?

Андреа відштовхнувся від берега і почав гребти проти хвиль. Вітер куйовдив йому волосся. «Проклята буря!» бубонів поромник, міцно прив'язуючи пором біля протилежного берега.


В садках майже не лишилося листя. Крізь гілля проблискували вогники у вікнах будинків.

— Підемо до нас! — сказала Джіаніна.

Але Джованні вже прямував до свого будинку.

— Я зараз повернусь! — гукнув він.

Коли Джованні зайшов до кімнати, батько сидів перед каміном і дивився у вогонь. На столі стояла тарілка з шматочком ковбаси, яку йому принесла ще за дня сусідка.

— А! Це ти! — мовив Ернесто, піднімаючи голову. — Сідай і їж. Мабуть, добре зголоднів… Здається, надворі погода зовсім розгулялася?

На обличчя Ернесто падали відблиски вогню. Джованні сів поруч нього і простягнув до каміна руки.

— Спочатку трішки нагріюся, — сказав він. — А ви, тату, вже їли?

Батько ствердно кивнув головою. «У хлопця ноги аж посиніли відхолоду», подумав він.

— Погрійся, сину!

— Не знаю, чого в мене сьогодні так радісно на серці, — озвався Джованні, не в силі одвести погляду від яскравого вогню.

Батько посміхнувся.

— Буває інколи так.

— Мені треба зараз же йти до Джіаніни, — похопився раптом хлопець. — Вони чекають там на мене. Адже сьогодні Марко спатиме в нас.

А батько в цей час думав про те, що скаже месер Кельзі, одержавши свого каплуна, яким так знехтували. В душі він уже вирішив піти вранці до месера Кельзі і взяти двісті цехінів. А може, краще зачекати, доки багатій вдруге зробить йому пропозицію?

— Тату, а що ви їли?

— Мало не скуштував каплуна, — сказав Ернесто, гірко посміхаючись. Джованні здивовано глянув на нього.

— Їж, їж, та будь дужим, щоб будував добрі кораблі. — Батько витягнув з-під лави поліняку і кинув її у вогонь. Полум'я жадібно лизнуло деревину.



Осіння буря лютувала всю ніч. Але вранці крізь сіре хмаровиння пробилося сонце і розлило по небу найчудесніші барви.

Марко залишився на ніч у Джованні. Друзі довго розмовляли. Було приємно, лежачи в ліжку, наслухатися до завивання вітру, який десь там за стінами дому шарпав віконниці.

А вранці все вгамувалося. Острів тихо дрімав під першим промінням сонця, ведучи нечутну розмову з хвилями.

Ернесто, який мало спав після свого каліцтва, вже порався на кухні. Розпаливши вогонь, він повісив над ним мідяний казанок з водою. Невдовзі з сусіднього дому прийшов Паоло будити Марко. Вони домовились виїхати якомога раніше, щоб П'єтро Бокко не завважив їхньої відсутності..

— Я скоро знову приїду до вас, — сказав на прощання Марко.

Джованні проводжав друзів сумним поглядом.


СІЛЬ


Майже в ту саму годину, коли після шістнадцятилітнього урядування помер своєю смертю дож Венеції Реньєро Зено, скінчився й строк служби патрона арсеналу П'єтро Бокко. Згідно закону він пробув на цій посаді тридцять два місяці і збувся свого звання сімнадцятого липня 1268 року.

Тепер уже месер П'єтро Бокко жив не в «пеклі» — похмурому палаці за масивними мурами арсеналу — а переселився у свій дім, розташований над одним з рукавів Великого каналу. Нарешті він знову почував себе вільно і міг повністю проявити свої сили. Смерть сеньйори Поло і призначення його опікуном та управителем майна племінника були для нього саме вчас.

Він знищив писаря Луїджі Фаріно, котрий надто дошкуляв йому своїми не в міру настирливими натяками, і надалі був готовий з допомогою хитрощів і сили змітати з свого шляху всі перешкоди. Щождо племінника, то П'єтро Бокко здавалося, що в руках брата Лоренцо він не стане для нього обтяжливим.

П'єтро Бокко мав намір згодом ближче придивитися до Паоло, який, на його думку, був у надто тісних стосунках з хлопцем. Слуга не подобався йому. Правда, у П'єтро Бокко не було жодних доказів, які б підтверджували його підозру, але підсвідомо він відчував, що слуга знає більше, ніж йому належить знати. Одначе тепер його увагу заполонило інше, і все, що не було з ним безпосередньо пов'язане, відступило на задній план.

П'єтро Бокко, відіславши секретаря, який знайомив його із списком закуплених товарів, замислено ходив по кімнаті, його голова була сповнена думками. На високому чолі то сходилися, то розгладжувалися зморшки, а зведені докупи брови чорніли над орлиним носом, немов грозові хмари. Він думав про п'ятнадцять мішків солі, що лежали. в нього на складі, і про барку, яка з відчайдушними людьми на борту мала непомітно пройти вночі — крізь кільце поліцейської охорони. За цю ризиковану операцію можна було заплатити в'язницею і засланням, але, водночас, вона обіцяла і тисячу дукатів.

М'який персидський килим поглинав кроки П'єтро Бокко, який невпинно ходив по кімнаті.

«Це що — страх, П'єтро Бокко?» спитав він самого себе, його рот скривився в глузливо-презирливу посмішку. Для далекосяжних планів страх був поганим порадником. Але ж він таки відчував страх, хоч і намагався приховати це від себе. Немов маленький хижак, сидів він у якомусь куточку мозку месера Бокко, прагнучи паралізувати його сили. Чи, може, сумління нагадувало про себе?

На обличчі П'єтро Бокко знову проступила беззвучна посмішка, спотворивши його правильні риси.

Сумління? Що важило сумління в ці часи, коли під натиском дукатів ставали глухими серця?

Адже заслання і в'язниця загрожували лише в тому разі, коли б задум не вдався.

Тисяча дукатів! Як приваблювали вони П'єтро Бокко!

Тепер П'єтро давно вже вирішив, що був би дурнем, коли б відмовився від цієї справи.

Він через силу відігнав від себе важкі думки. Крім невгамовного честолюбства, месер Бокко володів ще й багатою уявою, яка не раз допомагала йому знаходити вихід у хвилини вагань.

Сонце кинуло на стіл і на килим тінь од віконної рами.

П'єтро Бокко не помічав цього.

Вітер завивав за стінами. В кімнату долинав плюскіт хвиль і людські голоси. П'єтро Бокко не чув нічого.

Він мріяв про найвищу посаду, яку республіка могла дати людині купецького походження.

П'єтро Бокко уявляв себе одягненим у пурпурне вбрання, яке носили дож та його радники, йому надано всі привілеї дворянства. Тисячний натовп вигукує: «Хай живе П'єтро Бокко!» «Хай живе великий канцлер П'єтро Бокко!»

Його обрано пожиттєво на високу посаду, нагороджено орденом святого Марка, його називають «ваше превосходительство», а під час аудієнцій йому поступаються місцем усі сенатори і судові чиновники міста, за винятком радників дожа та прокураторів[7]. Йому довірено велику печатку республіки, відкрито всі державні таємниці.

І все це він! Великий канцлер П'єтро Бокко!

П'єтро Бокко провів рукою по лобі і раптом пробудився від своїх мрій. Хтось постукав. В його очах з'явився холодний блиск. Відчинились двері, і слуга доповів, що прийшов хазяїн барки Матео, який сам себе гордо величав капітаном.

— Скажи йому, хай зачекає! — суворо наказав П'єтро Бокко і знову замислився.

Тепер він уже твердо обмірковував свої плани. Мрії про майбутнє немовби омолодили його. Взагалі, відколи П'єтро Бокко звільнився від суворої, одноманітної служби в арсеналі, він почував себе бадьорішим, жадібним до торгових справ. Ще й сьогодні його проймав холодний дрож, коли він згадував, якими сірими й утомлюючими були оті тридцять два місяці.

А він же думав залишитись ще на тридцять два місяці.

Ні, час в арсеналі минув для нього недаремно, йому вдалося зав'язати чимало корисних знайомств. Ось хоч би з власником барки Матео, який уже не раз ставав йому в пригоді. Матео, котрий любив, щоб його називали капітаном, був одчайдушною людиною. Лагуну й фортечні укріплення він знав, як свої п'ять пальців, а під час змагань на човнах, що провадились кожного року, здобував перші премії. Дехто жартома говорив, ніби він спілкується з самими духами вітрів. Траплялося, що навіть за найбільшого штилю він умів спіймати трішечки вітру, і того було досить, щоб дістатися до призначеного місця. Але тихцем про капітана Матео говорили й інше.

П'єтро Бокко відчинив двері і гукнув слузі:

— Хай зайде капітан Матео!

Матео, присадкуватий чоловік років п'ятдесяти, увійшов до кімнати широким, пружним кроком моряка. Він тримав у руках картуз і мружився проти сонця, яке било йому просто в обличчя.

— Ви хотіли бачити мене, месер Бокко?

— Радий бачити тебе в своєму домі, капітане Матео! — тепло привітався Бокко й ляснув у долоні. З'явився слуга. — Принеси вина, тільки хутко!

Месер Бокко обернувся і зустрівся поглядом з Матео. Той неквапливо опустив повіки.

— Сідай, капітане!

«Дужий, як бик», подумав П'єтро Бокко, дивлячись на його широкі мускулисті плечі.

Матео сів і поклав на коліна руки. Долоні в нього були надзвичайно широкі. П'єтро Бокко з подивом відчув, що йому зробилося не по собі, коли він побачив перед собою присадкувату, міцну постать гостя.

Коли слуга приніс вино, йому ніби полегшало.

— Вип'ємо, капітане! — П'єтро Бокко підняв склянку і подивився на неї проти світла. З дна піднімалися ніжні, прозорі перлини.

Обоє випили.

Матео обережно поставив склянку на гаптовану золотом скатертину, витер рот рукою і очікувально подивився на П'єтро Бокко.

— Як справи, капітане? Готовий твій корабель? — П'єтро Бокко виставив уперед гостру борідку і важким, владним поглядом втупився в Матео.

— Я наказав пофарбувати свій корабель у чорний колір. — Матео неквапливо підбирав слова. — Корабель чорний, а вітрила — темночервоні.

— Добре!

П'єтро Бокко опустив голову і раптом знову підвів її, немов бажаючи цим швидким рухом поставити свого співрозмовника в скрутне становище.

— Матео, йдеться про сіль, — заговорив він без будь-якого вступу, уважно дивлячись на руку моряка, яка лежала на скатертині. Рука поступово стискувалась у кулак. П'єтро Бокко з задоволенням відзначив дію своїх слів.

— Сто дукатів твоїх, капітане! Чи, може… ти боїшся? — Останні слова вихопилися в нього, немов отруйна стріла. Матео поворухнув своїми могутніми плечима. Його великий, мов картоплина, ніс, як і завжди, коли Матео був схвильований, виблискував усіма барвами райдуги.

П'єтро Бокко уважно стежив за кожним порухом на обличчі співбесідника.

— Сто дукатів за одну ніч! Подумай, Матео!

— Скільки там мішків, месер Бокко?

— П'ятнадцять!

Матео невдоволено звів брови. Він збагнув маневр П'єтро Бокко, який своїм запитанням хотів спонукати його до непродуманої згоди. «Чи ти боїшся?» Губи моряка скривила ледь помітна глузлива посмішка, йому не подобалося, як вівся з ним вельможний пан: то він називав його капітаном, то знову просто Матео! А хто він сам, оцей П'єтро Бокко? Навіть не сенатор…

Капітан Матео встав і стримано промовив:

— Сіль дорого коштує в Болоньї або в Падуї, месер Бокко. Ви кажете — сто дукатів за одну ніч. Але вибачте, це може коштувати також пожиттєвої галери або навіть голови. Ви добре знаєте, як суворо карає закон за контрабандну торгівлю сіллю.

П'єтро Бокко почервонів од злості. Але він стримався і мовив з вимушеною доброзичливістю:

— Сядь, капітане! Невже ми не дійдемо згоди про оплату твоїх послуг!

Матео з видимим невдоволенням опустився в крісло.

— Один чоловік з мого екіпажу занедужав, — пробурчав він. — Доки я не знайду для нього заміни, нічого не можна розпочинати.

«Невже він справді злякався? — подумав П'єтро Бокко. — Чи, може, він каже це для того, щоб набити собі ціну?»

Матео мовчав.

«Мене кругом пальця не обкрутиш», думав він, дивлячись з непроникливим обличчям кудись поперед себе.

Тоді П'єтро Бокко змінив тактику. Зрозумів, що з Матео не поведешся, як з отим Луїджі Фаріно, земля йому пером!

— Ти — пофарбував свій корабель у чорний колір? Це чудова ідея, — похвалив він Матео. — A lavostre salute[8], капітане!

Вони випили.

Золоте вино знову полилося в різьблені келехи. Матео терпляче вичікував. Його невдоволення швидко минуло. Справи треба влаштовувати з розумом, а на почуття не зважати.

Вино було добре.

П'єтро Бокко розмірковував уже над другою пропозицією, котру збирався зробити Матео. Раптом месер Бокко згадав широкоплечу, дужу постать слуги Паоло, і йому спало на думку щось таке, від чого він зразу повеселів.

— А в мене, капітане, є один надійний хлопець для нічної поїздки, — сказав він.

— Двісті дукатів, месер Бокко, ні на один дукат менше! — мовив Матео, не звернувши уваги на слова П'єтро Бокко.

— Гаразд, капітане! Двісті дукатів!

— І надійний, дужий помічник! — вів далі Матео.

— І надійний помічник! Пий, капітане! — А про себе сказав: «Хай тобі чорт!», хоч і не ясно було, кого він має на увазі: Матео чи Паоло.

Капітан, задоволений пропозицією, щось пробуркотів собі під ніс. Обоє, такі несхожі один на одного, — довгобразий П'єтро Бокко і Матео з широким м'ясистим тім'ям — схилилися над столом і почали обговорювати подробиці майбутньої операції.



Беззоряний вечір поступово переходив у ніч. Злегка повівав вітерець.

Паоло вийшов з дому і попростував вздовж каналу.

По воді тінями пропливали човни й барки, до слуху Паоло долітав приглушений гомін.

Якесь недобре передчуття злегка пройняло його. Сьогодні після обіду до Марко з'явився посланець від П'єтро Бокко і передав прохання дядька, щоб хлопець відпустив до нього на ніч Паоло. В месера Бокко захворів слуга, сказав посланець. Марко не запідозрив у цьому нічого поганого, тим більше, що останні тижні дядько мало цікавився ним. Тому він не відмовив опікунові.

«Але чому саме на ніч?» Паоло ніяк не міг заспокоїтись, йому дуже хотілося повернутися назад. Він боявся, що проти молодого хазяїна готується замах.

Хвилі монотонно билися об кам'яні сходи, які вели від води до дверей будинків, що стояли обабіч каналу. Зовсім близько виднілися дубові стояки, до яких прив'язували човни. Паоло обережно перейшов вузеньким містком і опинився біля ширшого каналу. Перший же дім тут належав П'єтро Бокко. Цим водним шляхом можна було виїхати просто до Великого каналу.

Паоло постукав у двері, йому відчинив слуга, який начебто вже чекав на відвідувача. Він підняв до обличчя Паоло двосвічковий канделябр. «Це ти, Паоло? — спитав він з легким розчаруванням у голосі. — А я думав…»

Він не встиг скінчити фрази, його обірвав голос П'єтро Бокко.

— Хто там?

— Паоло прийшов!

Почулася приглушена лайка.

Паоло, вибравши хвилину, пошепки запитав:

— У вас захворів слуга?

— Про що ви там перешіптуєтесь? — роздратовано крикнув П'єтро Бокко. — Ведіть його до мене!

Слуга, освітлюючи шлях, пішов попереду через вестибюль, геть заставлений мішками. Паоло удав, ніби спіткнувся, і, падаючи, ухопивсь за один з мішків. Невже це сіль?

На лобі в нього проступив піт.

— Ану, обережніше! — почув він зовсім близько той самий грубий голос.

Не встиг Паоло отямитись, як опинився перед П'єтро Бокко. Світло свічки осявало його довгасте обличчя, на якому гарячково блищали випуклі очі. Месер Бокко стояв на порозі складу, що чорною пащею зяяв у нього за спиною.

— Мій пан послав мене до вас, — сказав Паоло.

— З власної волі ти, мабуть, не прийшов би? — спитав П'єтро Бокко. І, звернувшись до слуги, наказав: — Постав свічник на підлогу і йди геть!

Він глянув на пісковий годинник і швидким рухом пригладив на голові волосся. В цю мить знадвору долинув знайомий скрегіт — то причалила барка.

— Нарешті, — пробурмотів месер Бокко і вже привітніше звернувся до Паоло: — Ти поїдеш з капітаном Матео в Сан-Ніколо. Завтра вранці повернешся назад.

Не чекаючи відповіді, він підійшов до дверей і відчинив їх. Потягнуло вологим повітрям, разом з ним досередини ввірвались запахи мулу, води й найрізноманітніших покидьків. Перед домом стояла висока барка, обриси якої зримо проступали у вечірніх сутінках. Чулися приглушені вигуки команди.

З трюму перекинули трап, що з'єднав барку з кам'яною набережною.

На порозі з'явився капітан Матео і своїм широким, важким тілом заповнив весь отвір дверей.

Паоло все ще непорушно стояв на місці. Їхати в Сан-Ніколо? Ця пристань знаходилась у межах венеціанської митної зони, і ніхто не міг заборонити П'єтро Бокко перевезти до Сан-Ніколо наготовлені мішки, в яких, на думку Паоло, була сіль.

«Але чому саме вночі? І чому все робиться так таємниче?» вже котрий раз запитував себе Паоло. Він добре знав, як небезпечно брати участь у таких операціях. Ніхто потім не спитає, чи ти поїхав з власної волі чи тебе присилували.

Першою урядовою ухвалою сеньйорії під головуванням нового дожа Лоренцо Тьєполо була заборона вивозу солі в сусідні північно-італійські міста. Ця ухвала була відповіддю на відмову сусідів продавати венеціанським торговцям хліб для республіки. На півдні Італії, в Сіцілії, звідки, в основному, завозилось зерно, цього року випав неврожай, на півночі ж, навпаки, жнива були багатими, а в Ломбардії навіть найкращими за останні роки. Щоб запобігти голоду, республіка була змушена ввозити зерно з Далмації. Але далмацькі купці, користуючись скрутним становищем Венеції, правили за хліб дуже дорого.

Заборона вивозу солі так боляче вдарила по північно-італійських містах, що вони, об'єднавшись на чолі з Болоньєю, вирішили силою зброї домогтися її скасування. Тимчасом нестача солі призвела до нечуваної дорожнечі й контрабандних махінацій, які затівали нечесні люди.

Даремно намагався Паоло позбутися важких думок. Неприховане збудження П'єтро Бокко, тривожне хлюпотіння хвиль і перешіптування хазяїна й капітана аж ніяк не могли розвіяти підозри й страху в цього завжди сміливого хлопця. Він знав: беручи участь у контрабандній операції, він цілком і повністю віддається в руки свавільному П'єтро Бокко.

Щождо самого П'єтро Бокко, то для нього найризикованіше було вивантажити мішки з дому. Тому він так потерпав у ці хвилини.

— В лагуні добрий вітер, — сказав Матео.

— Такий вітер швидко домчить вас до Сан-Ніколо, — іронічно посміхнувшись, додав П'єтро Бокко.

За кілька хвилин матроси навантажили мішки з сіллю на барку. П'єтро Бокко, підкликав до себе Паоло.

— Це капітан Матео. Ти повинен слухатися його.

— Так, пане. — Паоло пильно глянув у вічі Матео, який лише на два пальці був нижчий від нього.

— Іди на борт! — наказав Матео. На його широкому, м'ясистому обличчі з'явився доброзичливий вираз. Він не приховував, що Паоло йому подобається.

Капітан Матео не боявся ні чорта, ні смерті, і, звичайно, — менш за все пихатого П'єтро Бокко.

— Давайте гроші, месер Бокко. Ви ж бачите, що все готово. Тепер успіх залежатиме від волі божої.

— Ось гроші. Лічіть. — П'єтро Бокко рушив до світильника, який стояв на кам'яних сходах.

Однак капітан Матео, не полічивши, засунув гроші в кишеню. А ще через кілька хвилин чотири веслярі погнали барку в темну ніч.

Вони завернули у Великий канал. Назустріч їм пливли човни. При світлі їхніх смолоскипів Паоло, сидячи біля керма, помітив, що суденце Матео пофарбовано в чорний колір. Він плив на чорній барці з темночервоними вітрилами. Це ще більше посилило його неспокій. Він перехопив кермове весло в ліву руку, а правою намацав кинджала, захованого під курткою, того самого кинджала, який загубив Джорджіо під час нападу на Марко.

Капітан Матео стояв над закритим трюмом і дивився кудись уперед понад зігнутими спинами веслярів. Раз по раз його погляд падав на Паоло, який без особливих зусиль орудував кермом.

— Забрати весла! — наказав капітан Матео. Повз них, мало не зачепивши їх бортом, проплив корабель.

На Великому каналі життя вирувало й увечері і лише опівночі, коли на воду падало бліде місячне світло, засинали будинки й мости, кораблі й канали, засинали й люди — багаті і бідні, одні — блаженно простягнувшись під шовковими ковдрами, другі — скоцюрбившись під лахміттям і мішками.

Матео недарма обрав для своєї поїздки саме вечірній час. Пожвавлений рух на каналі дозволяв легше проскочити повз контрольні пости. Месер П'єтро Бокко добре продумав усю операцію. Якщо барка потрапить до рук поліції, він виправдається тим, що дав наказ одвезти вантаж до Сан-Ніколо. Адже капітан Матео користується поганою репутацією, і месер Бокко скаже, що він діяв з власної ініціативи.

Береги розступилися, і барка ввійшла в канал Джудекка. Вона тримала курс на тісний прохід між островами Джудекка та Сан-Джорджіо. «Чому ж капітан не поїхав через канал Сан-Марко?» думав Паоло.

Матео обрав цей шлях недарма. На каналі Сан-Марко, напроти П'яцети, патрулювало багато поліцейських човнів. Та й не дуже хотілось йому проїжджати повз червону каторжну галеру.

Чорна барка поминула прохід між островами. Ліворуч, навколо церкви, поприпадали до землі рибацькі хижі Сан-Джорджіо, праворуч на острові Джудекка якісь три постаті подавали знак смолоскипами.

— Швидше! Вперед! — наказав капітан Матео і хутко побіг на корму. — Дай кермо, Ернесто! Піднімай вітрила!

Барка летіла над водою, немов тінь. Капітан Матео спрямовував її до берега. Скоро вони вже пропливали повз пагорб Сан-Спіріто і острів-фортецю Повельгію, де шастали поліцейські човни. Матео наладнався до зустрічі з ними. Швидким маневром він хотів провести свій корабель під самим їхнім носом.

Паоло вже не мав часу для розмірковування. В нього не лишалось сумніву, що вони пливуть не в Сан-Ніколо. П'єтро Бокко заманив його в пастку.

Глухий гнів сповнив його груди. На борту — чотири чоловіки, крім того, дужий, як ведмідь, капітан. Паоло спробував згадати обличчя й постаті екіпажу, але пам'ять відродила лише кривоногого Ернесто. Заглиблений у свої роздуми, Паоло навіть не встиг добре роздивитися на своїх супутників. Залишалось тільки одне: змінити курс барки, убити капітана Матео, а інших принести до покори кинджалом. І водночас Паоло усвідомлював, що ця спроба приречена на цілковиту невдачу.

Вітер свистів у вухах, барка скрипіла й стогнала, збурені хвилі перехоплювалися через поручні. Барка йшла, круто нахилившись на один борт. Зосереджений і напружений до краю, капітан Матео вправно вів човен крізь морок ночі.

Над головою Паоло туго напиналося вітрило, наче ось-ось мало тріснути. Гнів у серці Паоло перейшов у сліпу лють. Таку лють він відчував лише раз у своєму житті, ще в будинку для сиріт, коли його ледь не до смерті побив наглядач. Хлопець забув усю свою розсудливість.

Трьома стрибками він досяг Матео, штовхнув його, ошелешеного від несподіванки, в груди і ударом кулака вибив у нього з рук кермо. В ту ж мить барка випрямилась, злякано залопотіла вітрилами і, втративши швидкість, застрибала на хвилях.

— Ти здурів! — крикнув Матео і, розставивши свої величезні руки, кинувся на супротивника. Однак він не забув і про барку. — Бери кермо! — наказав він Ернесто, який уже стояв поряд, готовий встряти в бійку. — Всім залишатись на місцях!

Матео й Паоло схопили один одного в обійми. Жили набрякли у них на шиї і на лобі. Кривоногий знову поставив барку за вітром. Палуба нахилилася до води, і супротивники завмерли на кілька хвилин, спершись кожен на одну ногу і намагаючись зберегти рівновагу. Матео, немов кліщами, стиснув тіло Паоло, аж у того під курткою ручка кинджала боляче вперлася в ребро.

Нарешті обоє, не втримавшись, з гуркотом полетіли на палубу.

Паоло вмить зірвався на ноги. «Витягуй кинджал!» промайнуло в його голові. Але незрозуміла симпатія до супротивника паралізувала його рухи. Він не схопився, за кинджал, хоч і знав, що боротьба триватиме до кінця, доки хтось з них не загине на цій палубі.

Капітан Матео, нахиливши голову, кинувся на Паоло, який стояв, тримаючись за поручні. В останню мить йому вдалося відскочити вбік. Капітан так гепнув кулаком об поручні, що вони аж розкололися.

Вони билися, немов велетні прадавніх часів. Все, що потрапляло їм під ноги, відлітало геть: дошки, такелаж, парусина, людські тіла.

На розбитому обличчі Матео проступив вираз неймовірного подиву. Він примружив очі і труснув головою, щоб побороти в собі заціпеніння. Лице його видавало нелюдське напруження. Раптом він широко розставив ноги, нахилився усім тілом уперед і з блискавичною швидкістю обхопив Паоло руками.

Обидва знову полетіли додолу.

— Диявол! — прохрипів Матео. Зненацька він учепився в зап'ястя Паоло і заломив йому руки. Той почав одчайдушно оборонятися, стогнучи від болю, відчуваючи, що втрачає свідомість. Хтось із команди заніс над його головою сокиру.

Матео через силу став на ноги і витер з обличчя кров і піт і здивовано глянув на свій набряклий, закривавлений кулак. «Святий боже!» пробурмотів він.

Раптом Матео побачив занесену над головою Паоло сокиру.

— Геть від нього! — гримнув він. — Залиште його в спокої!

Боротьба не загасила в ньому того доброзичливого почуття, яким він пройнявся до Паоло в першу хвилину знайомства. Навпаки, це почуття навіть ще зміцніло. «Нічого, скоро очуняє», подумав Матео, дивлячись на непорушне тіло свого супротивника.

— Ну, друже, сподіваюся, що ти більше не накоїш дурниць! — пробурмотів Матео. Похитуючись, він підійшов до кривоногого і взяв з його рук кермо. Тепер уся його увага знову була спрямована на те, щоб провести корабель через штормову ніч.


НОВИЙ ДЕНЬ


Настав погідний ранок. Повівав легкий вітерець. Ніщо не нагадувало більше про бурю, яка лютувала вночі. Лагуна дрімала, осяяна лагідними сонячними променями.

Новий день!

П'єтро Бокко чекав його з нетерпінням. Адже цей день мав нарешті принести йому звістку, чи щасливо закінчилась нічна поїздка. Тисяча дукатів! Він уже прикидав, скільки товарів зможе закупити на цю суму. Настав час розширити торговельні справи.

Вночі йому дошкуляли погані сни. Він безпересталь схоплювався і вдивлявся в темряву. Чи вірно він зробив, що послав слугу Марко? Може, надмірна поквапливість штовхнула його на помилковий шлях?

Він сів обідати в поганому настрої і майже не доторкнувся до страв. Важкі думки, які не покидали П'єтро Бокко всю ніч, знову обсіли його. Відмовившись звичного післяобіднього сну, він одразу ж пішов себе в кабінет і невдоволеним порухом руки вислав звідти секретаря, нагнавши на того неабиякий страх. Дарма намагався він заспокоїтись. Тривога проймала його все дужче й дужче.

Раптом він почув у сусідній кімнаті чийсь незнайомий голос. В наступну мить хтось постукав у двері. На порозі з'явився слуга і доповів, що з месером Бокко хоче говорити якийсь чоловік.

— Приведи його до мене! — сказав П'єтро Бокко і з гідністю розправив плечі.

До кімнати з похмурим обличчям увійшов кривоногий Ернесто. Було видно, що він майже не спав цієї ночі. Мнучи в руках кашкета, Ернесто несміливо оглянув умеблювання кімнати і почав пригадувати слова, які за дорученням капітана Матео мав переказати месеру Бокко.

П'єтро Бокко привітно глянув на нього і підбадьорливо сказав:

— Ну, яку новину привіз? Кажи швидше! — Поклавши на долоню цехіна, він, ніби бавлячись, почав підкидати його в повітря.

— Товар доставлено в призначене місце, пане, — мовив кривоногий.

— Добре, друже мій. Така новина варта цехіна.

Він кинув кривоногому монету. Той спіймав її на льоту і нерішуче стиснув у долоні. Адже треба було переказати ще одну річ, яка навряд чи завдасть радості месеру Бокко.

— Тут ще одне… Капітан Матео велів передати… — забелькотів кривоногий.

П'єтро Бокко здивовано підвів голову.

— Яка там ще новина? — нетерпляче спитав він. — Швидше, в мене обмаль часу.

— Загинув один чоловік, його змило за борт, — видавив з себе Ернесто.

П'єтро Бокко невдоволено звів брови. Йому здавалося, що контрабандисти хочуть вирвати в нього додаткову оплату. Але водночас він відчув полегшення.

— Це ваша справа. Так і скажи капітанові! Я не можу піклуватися за вашу команду!

— Слуга, якого ви послали, пане… упав за борт…

Минуло кілька секунд, перш ніж П'єтро Бокко збагнув усю значимість цієї новини. Виходить, одним ударом він убив двох зайців. Тисяча дукатів і загибель небажаного слуги, якому він уже давно не йняв віри! Байдуже, чи зроблено це чесним чи нечесним шляхом.

— Он воно що! — мовив він, намагаючись надати своєму голосові гнівної інтонації. — Погану ви мені зробили послугу! Він загинув?

— Був сильний вітер, коли він упав за борт, — сказав кривоногий, знизуючи плечима. — Більше ми його не бачили…

— Гаразд, іди!

Тільки-но кривоногий зник за дверима, як до кабінету без стуку вбіг схвильований Марко.

— Вибачте, дядьку, — квапливо заговорив він, — що трапилось з Паоло? Він і досі не повернувся. Я чекаю його з самого ранку.

— Ти дуже схвильований, — мовив П'єтро Бокко вкрадливим голосом, — і тільки тому я пробачаю тобі, що ти вбіг без дозволу і заважаєш мені працювати. Ти бачиш, я дуже засмучений новиною, котру мені тільки-но повідомили…

Марко побачив майже перед своїм носом довгасте обличчя з красивим чолом і жагучими очима і одразу ж згадав застережливі слова Паоло: «Пане, бережіться месера П'єтро Бокко! Я не можу сказати нічого певного, але…»

— Твій вірний Паоло втонув цієї ночі під час виконання своїх службових обов'язків. Будь мужнім, сину мій!

— Ні! Ні! Це неправда! — крикнув Марко.

П'єтро Бокко, відхилившись назад, на мить втратив самовладання.

— Ти хочеш звинуватити мене в брехні? — загрозливо мовив він.

Обличчя Марко стало блідим, як холодний мармур. Рішуча, нестримна лють охопила його.

— Ви брешете! — вигукнув він, судорожно стискуючи кулаки. Здавалось, ще мить і він кинеться на дядька.

— Ти заслуговуєш ляпаса! — прошипів П'єтро Бокко.

Гнів Марко раптово згас, як вогонь, засипаний мокрою землею. «Що скаже Джіаніна? — подумав він. — А Джованні?» йому навіть важко було уявити своє життя без Паоло, який завжди так піклувався про нього. Ще вчора ввечері Марко вирішив відкрити йому свої таємні плани і прохати в нього допомоги.

— Нащо я відпустив його? — ледь чутно мовив він.

Наче здалеку, до нього донісся холодний дядьків голос:

— Можна з тобою, нарешті, говорити по-діловому? Прошу тебе, згадай, що йдеться всього-на-всього про слугу!.. Я забуду твою нечемну поведінку. Але зараз ти повинен іти додому. Я наказую тобі!

Марко не промовив жодного слова. Він мовчки повернувся і вийшов з дядькового кабінету.


У МАЙСТЕРНІ БЕНЕДЕТТО


Джованні з самого ранку працював у майстра Бенедетто.

йшлося до обіду, коли якась велика грузова барка з дивно пофарбованими вітрилами з'явилася перед маленьким володінням корабельника. На ясному тлі лагуни вона вирізнялася, немов велетенська тінь, і від того здавалась похмурою, загрозливою. Джованні випростався і, наставивши долоню над очима, глянув на блискучу гладінь. Чим ближче барка підходила до берега, тим виразніше бачив хлопець, що вона пофарбована в чорний колір. Він кинувся до майстра Бенедетто.

— До нас причалює барка з червоними вітрилами! — схвильовано сказав він.

На щоглі барки опустились вітрила. Залунали вигуки. Барка пришвартувалася до причалу, у воду впав якір. Якийсь кремезний чоловік хутко збіг по трапу на берег.

— Це ти, Матео! — вигукнув Бенедетто. — Чого в тебе такий вигляд?

Капітан Матео блимнув на нього одним оком — друге запливло кривавим синцем.

— Трапилась невеличка біда, Бенедетто, — зніяковіло озвався він. — Не варт про неї говорити. Барка теж трішки зазнала лиха. Ви мені підремонтуєте її.

— Ха-ха-ха! — на все горло зареготав Бенедетто. — Ну й коники ти викидаєш. Вибач, але коли я бачу тебе у такому вигляді та ще й твою барку… Ха-ха-ха! Ти схожий на циклопа! А барка — немов труна з вітрилами! її просто не впізнати. Що це ти знову накоїв? Капітан Матео підняв забинтовану руку.

— Вгамуйся, Бенедетто. Ти ж знаєш, що я не люблю багато шуму…

Але Бенедетто, все ще сміючись, тільки одмахнувся.

— Гаразд, Матео… Філіберто, Джуліо! — покликав він своїх підмайстрів. — Сходіть на борт і подивіться, що там треба полагодити. Швидше! Швидше, ледарі!

— Я привіз з собою діжечку доброго винця! — пошепки сказав Матео.

Обличчя Бенедетто осяяла радісна усмішка, але одразу ж він стурбовано хитнув головою.

— А як ми його перенесемо на берег, щоб не побачила моя стара?

Тепер уже зареготав Матео, — гучно, розкотисто.

— Як-небудь зробимо, — сказав він, трохи заспокоївшись. — Можеш покластися на мене.

Джованні, стоячи на деякій відстані, стежив за їхньою розмовою і за їхніми жестами. Раптом, на свій подив, він побачив, що капітан і майстер зникли в складі. Власник чорної барки був, мабуть, у добрих стосунках з Бенедетто.

Друзі, які товаришували ще з молодих років, взялися до вина. За ним прийшли й спогади. Після останнього кухля добродушні очі майстра Бенедетто підозріло заблищали. Однак голови його вино не затуманило.

— Мабуть, той, хто тебе отак розмалював, був дужий хлопець! — мовив він.

Капітан Матео задумливо глянув на верстат.

— Жаль мені його. Не можу збагнути — чому, але він мені сподобався з першого ж погляду…

— Тобі сподобався? — недовірливо спитав Бенедетто.

Однак Матео не мав більше бажання говорити про нічну подію. Згадка про неї викликала в нього сум і незадоволення.

— Ти вже все випив? — похмуро спитав він. Бенедетто сумно перевернув свого кухля.

Крізь щілини в стінах пробивалися сонячні промені, і по тих золотих доріжках пливли порошинки.

— Кривоногий! Ходи-но сюди! — пролунав гучний голос Матео.

— Джованні! Джованні! — закричав і собі майстер Бенедетто.

Капітан пошепки дав якусь вказівку кривоногому. Бенедетто ж наказав Джованні повідомити господиню про прибуття капітана Матео й сказати їй, що гість залишиться на обід.


ПОШУКИ


В серці Марко ще не згасла надія, що Паоло живий. Можливо, з якоїсь причини він ховається або ж його схопили і тримають ув'язненим. Після розмови з Джіаніною Марко від обіду до півночі блукав по вулицях і завулках, заглядав у пивниці й таверни, стояв подовгу на Понта дела монета і на Понте дела пагліа, обходив великі й маленькі площі, перепитав жебраків і матросів, торговців кренделями й солдатів, аж поки змушений був змиритися з думкою, що марна річ розшукувати в місті з стоп'ятдесятитисячним населенням людину, про котру тільки й знаєш, що вона незрозумілим чином зникла під час поїздки на човні.

Площа святого Марка тонула у вогнях смолоскипів, які золотими цятками розсипались по безкрайньому людському морі. Марко, байдужий до всього, пробирався крізь строкату, гомінливу юрбу. Хлопець був стомлений і голодний. Він дивився, як тисячі людей у масках розгулювали по площі, і йому робилось ще сумніше.

Ні, дарма він прийшов сюди. Джіаніна сидить дома, потерпаючи від страху. Він пообіцяв одразу ж повідомити її про все. Але що він їй скаже?

Коли хлопець прийшов додому, Джіаніна зустріла його ще біля воріт. Вона глянула на нього і одразу зрозуміла, що пошуки були марними. Обличчя Марко так витягнулось і така втома проступала на ньому, що дівчині стало жаль його.

— Нічого не знайшов, — промовив Марко, намагаючись не дивитись на дівчину. — Де мені його шукати? Адже ми нічого не знаємо, Джіаніна. — Він спробував підбадьорити себе. — Завтра я ще раз піду до дядька.



Вночі Марко майже не спав. Тільки-но перший промінь сонця упав у кімнату, як він схопився з ліжка й почав одягатися. Служниця з заплаканими очима принесла йому сніданок, мовчки поставила його на стіл і вийшла.

Марко вже мав готовий план, який він намислив собі вночі, йти знову до дядька — марна річ, краще він спробує спочатку дізнатися що-небудь у слуги П'єтро Бокко.

Щастя посміхнулось йому. Коли він зайшов у дім дядька, слуга саме спускався по східцях. Марко заступив йому дорогу.

— Я хочу поговорити з тобою, — прошепотів він. — Але тихо, щоб нас не почув дядько.

Слуга, здавалось, не зразу впізнав його. Він широко розкрив очі і роззявив рота, немов зустрів самого нечистого.

— Стіни мають вуха, мій юний пане! — прошепотів слуга, все ще не в силі звільнитись від жаху. — Ідіть геть! Прошу вас!

Марко, неприємно вражений гнітючою атмосферою дому, пройшов за слугою в темний куток, йому хотілось схопити цього маленького, хирлявого чоловічка за плечі, і добре струснути. Та знаючи П'єтро Бокко, він розумів страх його підлеглих.

— Тобі відомо що-небудь про Паоло? — квапливо спитав він. — Ти бачив його?

Скрипнули двері. На другому поверсі почулися кроки.

Слуга підняв руки, немов захищаючись від удару, і притиснувся до холодної стіни. Марко став поряд. В його-голові проносились слова, які він збирався сказати дядькові.

Кроки наближалися.

— Тікайте, мій юний пане! — тремтячи прошепотів слуга.

Але Марко не поворухнувся, його охопив гнів від думки, що йому довелося грати таку принизливу роль. Однак він опанував себе.

Кроки вже чулися майже поряд.

Паоло зник. Як пішов увечері, так і не повернувся. Ця думка не залишала його ні на хвилину. Вона була сильніша за почуття до. Джіаніни, сильніша за його тугу по далеких країнах, вона краяла йому серце болючіше, ніж спогади про смерть матері. І все ж таки Марко не міг вийти з темного кутка і крикнути в обличчя П'єтро Бокко: «Я хочу знати, де Паоло! Скажіть мені це! Скажіть!»

Нарешті П'єтро Бокко пройшов повз них, відчинив важкі двері в кінці коридора і зник у своєму складі. Слуга весь тремтів:

— Я скажу вам, мій юний пане, все, що знаю. Але одразу ж ідіть геть! Прошу вас: ідіть геть!

— Значить, ти щось знаєш? — швидко спитав Марко.

— Увечері біля нашого дому спинилась якась велика чорна барка. Ось і все, що я знаю. Але я прошу вас: ідіть! Бо зараз повернеться месер П'єтро Бокко. Паоло поїхав на чорній барці. Більше я нічого не знаю, мій юний пане. Ідіть! Хазяїн уже повертається. Я чую його кроки!

Марко кинувся до дверей, відчинив їх і вислизнув на вулицю.

Паоло поїхав на чорній барці. Нарешті знайдено зачіпку. В серці Марко знову з'явились паростки надії. І водночас ще дужче зміцніло переконання в тому, що дядько обдурив його. Хлопець повеселів і одразу ж забув усе, що йому довелося тільки-но пережити в темному закапелку коридора.

«Я знайду тебе, Паоло! — сказав він сам собі. — Ти не втонув! Ні! Ви брешете, дядьку! Я скажу вам це ще раз: ви брешете!»

Спочатку Марко хотів без зайвих зволікань розпочати пошуки Паоло, але потім вирішив, що краще розповісти про все Джіаніні: хай вона знає, що йому вдалося дещо розвідати.

З радісним серцем хлопець побіг додому.

Джіаніна, яка вже наготувалась їхати на Мурано, з нетерпінням чекала Марко.

— Ти взнав що-небудь? — спитала вона, побачивши його збуджене обличчя.

— Паоло поїхав на великій чорній барці, скажи про це Джованні! Зараз я мушу йти, бо на мене чекає брат Лоренцо. А потім ми обов'язково знайдемо чорну барку!

Джіаніна захоплено слухала його. Напоєний сонцем ранок розвіяв важкі думки, що гнітили її протягом усієї ночі.

— Ми обов'язково знайдемо чорну барку! — впевнено сказала вона.

«Я ж приготував для Джованні одежу», раптом згадав Марко.

Він приніс з своєї кімнати клунок і попросив Джіаніну передати його другові.

Якусь мить дівчинка дивилась на хлопця, ніби не розуміючи його.

— Для Джованні? — спитала вона і незграбним рухом відкинула з чола пасмо волосся. — Тоді я повинна одразу ж іти…

— Не забувай про чорну барку! — ще раз нагадав їй Марко. — Мені зараз дуже ніколи. Будь здорова, Джіаніна! До вечора!

Марко підкликав човняра. Той саме співав пісню, але, почувши голос хлопця, замовк і під'їхав до берега. Марко сів у човен, і вони стрілою помчали по осяяній сонцем гладіні і по кількох тісних рукавах випливли до Великого каналу. За словами дядька барка їхала в гавань Сан-Ніколо.

— Пливіть до Сан-Ніколо! — наказав він човняреві.

— До Сан-Ніколо? — весело перепитав той. — Ми полетимо туди, мій пане. Ніколи ви ще не плавали до Сан-Ніколо так швидко, як попливете сьогодні. — Він ударив веслом, і стрункий човен, мов стріла, помчав по хвилях.

Марко уважно роздивлявся на всі боки. Блискучі хвилі хлюпотіли об борти найрізноманітніших суден. Тут були й купецькі каравели, і каторжні галери, і поліцейські шхуни, і барки, і рибацькі човни, і суденця з дахами, що нагадували маленькі будиночки.

І все було залите сонячним світлом.

Та скільки Марко не придивлявся, він ніде не міг побачити чорної барки.

Тимчасом човняр, безтурботно виспівуючи, зовсім легенько, здавалось, без будь-яких зусиль, орудував довгим веслом.

Нарешті вони приїхали. Марко зійшов на берег і наказав човняру чекати його. Хлопець вирішив знайти ганчірника Умберто, котрий завжди торгував у Сан-Ніколо всілякими старими речами. Він знав про всі події, що траплялися в гавані. Варто йому було пронюхати про якусь цікаву новину, як він, не задумуючись, міг залишитись тут на цілу ніч. Підтримуючи жваву торгівлю з матросами, що поверталися з далеких мандрівок, він дізнавався про речі, які навряд чи були відомі звичайним смертним.

Лоток Умберто, звичайнісінький дерев'яний столик, на якому лежали для продажу найрізноманітніші речі з усіх країн світу, містився в тісному завулку поруч з величезним казаном макаронника. Марко підійшов до нього. Чоловік сім або вісім затуляли спинами від хлопця маленьке, зморшкувате, засмагле лице жвавого ганчірника.

Коли люди розійшлись, Марко підступив до Умберто.

— Моє вам шанування, молодий пане! — привітав той хлопця. — Чим можу служити вам? Дивіться, скільки я всього маю! Ось корабель з слонової кістки, з вигравіруваним на носі поганським чаклунським написом, а ось мідна чаша султана.

— Ні, Умберто, — урвав потік його слів Марко. — Я нічого не купуватиму. Хочу дізнатися у вас про одну річ.

— Дізнатися? — На обличчі ганчірника, щойно ще аж червоному від захвату, враз проступив вираз розчарування.

Марко кинув йому кілька дрібних монет.

— Ви не бачили минулої ночі в гавані чорної барки? — весь напружившись, спитав Марко.

Умберто замислився.

— Це тоді, коли був шторм? — спитав він. — Джуліо, чуєш! Джуліо! — знову пожвавішавши, гукнув він раптом макаронника.

Джуліо вийняв із казана копистку і витер руки об фартуха, який не знати коли був білий.

— Тобі не доводилось бачити в Сан-Ніколо чорну барку? — спитав його Умберто.

Марко наперед знав, якою буде відповідь, то ж і не здивувався, коли скупий на слова черевань заперечливо хитнув головою і знову почав мішати тісто.

Марко уже втрачав надію. Якщо нічого не знає кмітливий, всюдисущий Умберто, то хто ж може йому дати пораду? В душі Марко вже визнав, що поїздка до Сан-Ніколо була даремною. Нелегко, виявилося, знайти серед численних човнів, що сновигали по каналах і затоках Венеції, саме той, на якому поїхав Паоло. В першу мить хлопець навіть завагався, чи правду сказав йому слуга П’єтро Бокко. Хіба не міг він, потерпаючи перед хазяїном, просто збрехати, аби швидше позбутися небажаного гостя? Та й чи існує взагалі ота таємнича чорна барка?

Однак Марко був не таким, щоб одразу ж припинити пошуки. Чим більше перешкод ставало на його шляху, тим рішучіше він діяв.

Портова вуличка сповнювалась криками торговців і пішоходів. Переважно дерев'яні, вкриті соломою будинки стояли так тісно ряд повз ряд,що два чоловіки, розставивши руки, могли б заступити всю вулицю. На вірьовках, прив'язаних до вікон, сохла білизна. Одним своїм кінцем вуличка впиралася в гавань, другий переходив у лабіринт заплутаних стежок. У повітрі стояв запах смаженого м'яса, риби і жарених каштанів. Тут траплялися люди з різних країн, переважно моряки: греки, турки, маври, німці, іспанці. Всі були одягнені в барвисте вбрання. Спокійно йшли курною дорогою віслюки, щедро навантажені найрізноманітнішими товарами; фокусники й співці намагалися привернути увагу перехожих; два літніх ченці з доброзичливою посмішкою спостерігали за галасливою грою хлопчаків — і над усім синів клаптик неба, на якому сяяло сонце, заливаючи ясним світлом один бік вулички і лишаючи в прохолодних сутінках другий.

Та Марко не цікавило це рухливе, нужденне життя.

— Я мушу продовжувати пошуки, — рішуче сказав собі хлопець. — Додому повернусь лише тоді, коли знайду барку. А в думках додав: «Що ж подумає Джіаніна, якщо я прийду так нічого й не узнавши?»

І Марко вирушив у путь, лишаючи на вологому піску свої сліди. Поруч хлюпотіли хвилі, вітер кидав йому в обличчя запах моря. Марко дістався аж до Маломоко, скрізь розпитуючи про те саме: в рибацьких будиночках, у тавернах, конторах, на складах. Розмовляв навіть з робітниками-солекопами, котрі втомлено поверталися кожного вечора додому, байдужі до кораблів і барок.

І вже зовсім смерком, коли сонце сховалось за морем, розкидавши по хвилях і по небу вогнистий жар, Марко повернувся в Сан-Ніколо. На пломеніючому тлі неба різко виділялося дерево з журливо опущеним гіллям. «Везіть мене у Венецію» наказав Марко човняреві, який, поринувши в мрії, лежав на дні човна.




Коли Джіаніна вступила на берег острова Мурано і вдихнула запахи лугів, полів і вистеленого, наче килим, листя, вона трохи повеселіла, і в серці її знову прокинулось почуття впевненості. Наче якийсь голос сказав їй: не бійся, Джіаніна, все буде добре. «А може, коли я повернуся до Венеції, — думала дівчина, — то застану Паоло вже дома — і він тільки сміятиметься з наших страхів».

Джіаніна квапливо проминула розкиданий на пагорбі хутірець месера Кельзі. Тепер вона вже не боялася довготелесого худого чорта, але й зустрічатися з ним не дуже хотіла. Діставшись до будинку своїх батьків, вона побачила в сусідньому садку Ернесто. Він виставив уперед ногу і грів її на сонці.

— Джіаніна, це ти? — гукнув він, почувши її кроки. — Оце зрадіє Джованні! Надовго прийшла?

Слова Ернесто нагадали дівчині про її невеселу справу. Вона сіла поруч нього на лавку і розповіла йому про все. Ернесто задумався. Він ніяк не міг збагнути, як це людина може безслідно пропасти. І щоб отака халепа скоїлася саме із здорованем Паоло!

— Чим я можу вам допомогти? — спитав він. — Адже я тепер каліка…

Болючий клубок знову підкотився йому до горла. Але, побачивши сумне обличчя Джіаніни, він пересилив себе.

— Ось Марко прислав для Джованні одежу й черевики. Він сказав, що вже виріс із цього вбрання, а для Джованні воно зараз підійде.

— Он воно що! — обличчя Ернесто сіпнулося. Джіаніна розіклала речі на лавці.

— Якби Паоло знайшовся… — мовила вона, — тоді все було б добре… Ви погляньте, які гарні черевики застібками!

— Заховай усе, Джіаніна! — грубо обірвав її Ернесто.

Дівчина вражено глянула на нього. Ернесто погладив її по голові.

— Ти гадаєш, що Джованні візьме ці речі? — тихо спитав він.

Дівчина почервоніла.

— Але ж Марко запропонував їх від щирого серця, — несміливо озвалася вона.

— Я знаю, Джіаніна. І все ж таки тобі доведеться віднести все це назад. Скажеш Марко, що я сам куплю Джованні нову одежу. Завтра ж куплю! Але зроби це так, щоб він не образився! Може, він і зрозуміє мене, — замислено додав Ернесто.

Джіаніна не знала, що й відповісти. Та турбота за Паоло швидко витіснила з її голови думки про одежу. Дівчина зайшла в будинок і приготувала для себе й для Ернесто легенький сніданок. Поївши, вони прикинули, що робити далі. Батько Джованні був тієї думки, що дівчині треба піти в обід до майстра Бенедетто і розпитати його про чорну барку. Більше він нічого не міг їй порадити.

З важким серцем подалася Джіаніна до свого друга. Вона знала, як Джованні любив Паоло. Звістка боляче вразить його. Але що ж їй робити? Вона повинна повідомити його про все, що трапилося, і чим швидше, тим краще.

Красота лагуни не хвилювала серця дівчини. Коли вона підійшла до залитої сонцем маленької верфі, Джованні саме стояв біля майстра Бенедетто і вислуховував одну з його мудрих і веселих порад. Раптом, все ще тримаючи в повітрі вказівного пальця, майстер урвав мову.

— А! Насувається буря, — сказав він до Джованні. — Ну що ж, хутко біжи їй назустріч! — і майстер зник у складі.

Джованні здивовано глядів услід старому. Як йому розуміти цей новий жарт майстра? Що він має на увазі? Нараз хлопець помітив Джіаніну. Вона йшла до нього повільно, зовсім не так, як завжди, коли, побачивши його, радісно кидалась назустріч. Джованні не знав, сміятися йому, чи бути серйозним. Однак радість була така велика, що гнів на майстра вмить забувся. «Хай знає, що Джіаніна — моя подруга, хай усі знають це!»

— Нарешті ти завітала до нас! — сказав він. Серйозність дівчини дивувала його. — Він одпустив тебе? — І одразу ж поправився: — Тобто… Марко… переказував що-небудь?

Але Джіаніна не звернула уваги на його розгубленість. Вона зупинилась перед ним, безсило опустивши плечі і почала розповідати, чого прийшла. Вітер тріпотів її сукнею, сонце осявало її темне блискуче волосся. Удари сокир і стукіт молотків ніби відлунювались у її голові.

Джованні витер рукою очі.

— Щось залетіло, — пробурмотів він і одвернувся.

— Ми не віримо, що Паоло втопився. Месер Бокко бреше! — сказала Джіаніна, щоб якось порушити гнітючу мовчанку.

— Звичайно, він бреше, — похопився й Джованні. — Зачекай, щось таки добре засіло мені в оці. Ну от, тепер ніби краще.

Він розповів їй, що вчора бачив чорну барку. Джіаніна радісно скрикнула, але одразу ж затулила рота рукою: адже це ще не значило, що Паоло живий.

Вони порадились, що робити далі. Джованні запропонував найперше розповісти про все майстру Бенедетто. Він, напевне, скаже їм, де мешкає капітан Матео. Джіаніна погодилася.

Майстер Бенедетто дуже серйозно вислухав їхню розповідь. Згадуючи відвідини Матео, пошкоджену барку, синці капітана і його, здавалось, трохи штучну веселість. Бенедетто уявляв справу в чорному світлі. Чи не було це якось пов'язане із зникненням Паоло? Можливо, Матео в бійці викинув свого супротивника за борт?

— Ходімо! — сказав він.

Джованні й Джіаніна вийшли з ним надвір. Мовчанка майстра непокоїла хлопця.

— Я розповім вам, де живе капітан Матео, — сказав Бенедетто і носком черевика намалював на піску, куди треба йти. — Підіть до нього. Найкраще завтра вранці. Сьогодні ви його все одно не застанете. І поясніть йому, що це я вас послав. Скажіть, що я хочу знати, як усе сталося. Але нікому не говоріть про це. — І він важким кроком подався в майстерню.

— Ну, тепер я піду, — сказала Джіаніна. — Найголовніше ми знаємо.

— Так, — відповів Джованні. — Іди… Сьогодні наче справжнє літо — цілий день можна пробути надворі.

Коли Джіаніна залишила його, він ще довго стояв, замислено втупившись поглядом поперед себе.



Марко повернувся додому пізно ввечері, йому відчинила двері служниця Марія.

— Приходив месер П'єтро Бокко, — сказала вона. — Він був у брата Лоренцо. Дуже гнівався, що вас немає дома.

Марко хотів сказати щось дошкульне, але, побачивши її заплакане обличчя, стримався. Він знав, як Марія побивалася за Паоло.

«Прийдіть-но ще раз, дядьку, і я вам скажу все, що думаю про вас!» сердито вирішив хлопець. Але бойового запалу йому вистачило ненадовго. Марні пошуки зовсім пригнітили його.

— Джіаніна вже спить? — спитав він.

— Вона чекає вас, пане.

Марко неквапом піднявся по сходах.

Коли він зайшов до кімнати, дівчина стояла біля вікна. Вона одразу побачила, що Марко повернувся ні з чим.

— Нарешті! — вигукнула вона, зрадівши, що принаймні скінчились важкі хвилини чекання. Їй хотілось швидше розповісти другові приємну новину. Одежу, яку Марко передав для Джованні, вона принесла назад і поклала в скриню. Зараз вона не хотіла говорити про це.

— Завтра вранці я знову почну пошуки, — сказав Марко.

Дівчина швидко підійшла до нього.

— Джованні знає, де є чорна барка, — мовила схвильовано вона. — Завтра ми підемо до капітана Матео, він хазяїн чорної барки.


КАПІТАН МАТЕО


Капітан Матео застогнав і перевернувся на другий бік. Крізь шпарки у віконницях до кімнати пробивалося сонце. Капітан хотів примусити себе ще трохи поспати. Робота його починалася лише ввечері. Вдень він майже ніколи нікуди не виїжджав. Зараз Матео міркував, чи варто заново перефарбувати барку, його прикро вразило порівняння, зроблене майстром Бенедетто: що барка схожа на труну з вітрилами.

В кухні брязкотіла посудом Люція — його дружина. Звуки, до яких Матео уже давно звик, сьогодні чомусь непокоїли його й дратували. Десь глибоко в душі він усвідомлював, що причиною роздратування була нічна подія, але ніяк не хотів признатися собі в цьому. Останнім часом він взагалі став часто замислюватись над своїм життям.

«Старієш, капітане Матео?» питав він себе.

Матео заплющив очі і задрімав. В напівсні перед ним спливали картини минулого.

Коли Матео було вісімнадцять років, він найнявся матросом на торговий корабель і залишив рідне місто. Поминувши Сіцілію, судно взяло курс на французький берег. Корабельні сухарі припали юнакові до смаку, він, бавлячись, виконував важку роботу. Уже тоді рідко хто зважувався затівати з ним сварку, та й сам Матео не чіпав нікого. Вони пробули вісім днів у порту Массалія, а звідти рушили в іспанські води. Жахливий шторм, що налетів з Африки, гарячий і нестримний, кинув корабель на скелі крутого берега. Врятувалось лише двоє: Матео і штурвальний. Молодий матрос подався пішки через Іспанію і, врешті, після найрізноманітніших пригод став солдатом гвардії іспанського короля.

Туга за рідним містом, за батьками і Люцією, яка тоді була ще дівчиськом, знову привела його в Венецію. Після смерті батька він продав його майстерню і. придбав собі вантажну барку. Люція стала його дружиною.

Як це було давно! І як він пам'ятав усе! Чи й справді він нічого не досяг у своєму житті? Під час морської війни з генуезцями, коли над республікою нависла грізна небезпека, він був одним з найхоробріших матросів і наганяв жах на ворожих солдатів. А ким він став тепер? Людиною, котра вимагає, щоб її називали капітаном? Марнолюбним диваком? Йому п'ятдесят років, його ще не покинула сила й кмітливість, його наказу підкоряється зграя контрабандистів. Вельможі, користуючись його послугами, беруть його під свій захист. Капітан Матео!

Надворі сяяло сонце. Чорна барка спокійно погойдувалась на хвилях у бухті.

Що йому завадило стати капітаном на гордому венеціанському фрегаті? Хіба він менше розумівся в морській справі, ніж декотрі з тих, що звалися капітанами?

Так, все було б інакше, якби він був сином багатого патриція! Та чи варто думати про це? Хай йому чорт!

Міцний ранковий сон погасив думки й спогади. Коли Люція відчинила двері і гукнула його, то у відповідь почула лише гучне хропіння. Вона повернулась назад у кухню і з жалем здвигнула плечима.

— Доведеться вам ще зачекати, — сказала вона Марко, Джованні й Джіаніні, які, з'явившись до неї, сказали, що вони будь-що мусять поговорити з капітаном Матео, бо йдеться про дуже важливу справу.

— Але що ж вам треба? — знову спитала Люція, натираючи піском і оцтом мідяний казан, який уже блищав, немов дзеркало. — Якщо ви розповісте мені, то, може, я й розбуджу його…

— Нас послав майстер Бенедетто з Мурано, — вихопилось у Джіаніни.

— Майстер Бенедетто? І одразу аж трьох посланців? — Люція, ледь стримуючи посмішку, поставила казан на стіл і витерла руки.

— Тоді я спробую його розбудити, — мовила вона, обеззброєна наполегливістю дітей. — А ви поки що посидьте!

Через кілька хвилин Люція повернулась до кухні.

— Його розбудити не так легко. Вже як спить, то спить. Але я передала ваше прохання. Потерпіть ще трішки, зараз він вас покличе.

Раптом почувся гучний оклик:

— Заходьте!

Всі троє поспішно зайшли до кімнати. Капітан Матео стояв посеред спальні, його могутня постать і набрякле обличчя злякали Джіаніну. Справді, вигляд у нього був грізний. Праве око геть запливло, і, здавалося, люто поблискувало крізь щілинку на юних друзів.

Перший острах минув, як тільки капітан почав говорити. В його словах відчувалась властива йому добродушність.

— Підійдіть ближче! — наказав він. — Яка ж красуня прийшла до нас у гості! Як тебе звати, донечко?

— Джіаніна! — сказала дівчина й зітхнула з полегшенням.

— А вас, герої? — обернувся капітан до хлопців.

Трохи спантеличені його раптовим запитанням, ті промовили один за одним: «Марко», «Джованні».

— Джіаніна, Марко, Джованні, — повторив капітан Матео. — Тепер я, принаймні, знайомий з вами. А зараз скажіть мені, в чому річ? Нащо ви стягнули мене з ліжка?

Він глянув на Джованні і раптом пригадав, що це обличчя з тонкими рисами він уже бачив у майстра Бенедетто.

— Ви капітан Матео? — відкашлявшись, спитав Марко.

В очах капітана спалахнули веселі іскорки.

— Ти допитуєш мене, сину, наче його світлість член Верховного суду, — мовив він і злегка вклонився… — Я капітан Матео. Чим можу бути корисним?

Джіаніна не витримала і посміхнулась, але одразу ж знову посерйознішала.

— І чорна барка належить вам? — вперто розпитував далі Марко.

Очі капітана посуворішали. Він підійшов до хлопця і поклав йому руку на плече.

— Ану, кажи, що тобі треба, хлопче. З капітаном Матео так не розмовляють навіть вельможі.

Марко ледь не вибухнув гнівом. Але широка рука капітана легенько стиснула йому плече; спокійні, розумні очі з батьківською доброзичливістю дивилися на нього. Вони, здавалось, промовляли: «Не хвилюйся, хлопче!» 1 Марко стримався.

«Все, він робить не так, як треба, — подумала Джіаніна — І Джованні мовчить».

— Капітане Матео, — сказала раптом вона. — Нас так турбує… і майстер Бенедетто теж казав… — Дівчина відчула, що її очі наповнюються слізьми. Схлипуючи, вона спитала: — Скажіть нам, де Паоло?

Більше Джіаніна не змогла промовити жодного слова. Їй навіть забракло сили витерти залите слізьми обличчя. В тих сльозах вилився весь біль минулих днів.

Капітан Матео підійшов до вікна, майже закривши його своєю могутньою постаттю. «Так, ось у чому справа! — думав він. — Вони хочуть знати, що сталося з Паоло. Ех, коли б я сам це знав! Чому він стрибнув у воду?» Капітан затарабанив пальцями по шибці.

— Не плач! — сказав Джованні.

— Я розповім вам, як усе трапилось. Але ви мені спершу пообіцяйте, що ні з ким не будете говорити про це. Звичайно, окрім майстра Бенедетто.

Він уважно, ніби вивчаючи, подивився на кожного з юних друзів. Ті мовчки кивнули головами. Глибока тиша запала в кімнаті.

— Власне, хто він такий, оцей Паоло? — спитав капітан, перш ніж почати свою розповідь. — Чому він прийшов до П'єтро Бокко? Він мені сподобався. Можете повірити.

— Я його послав до П'єтро Бокко, — тихо мовив Марко. — П'єтро Бокко мій дядько, а Паоло служить у нашому домі. — В свідомості хлопця почуття власної вини виросло до неймовірних розмірів.

Капітан Матео прочитав на обличчі Марко вираз муки. Роздратування, яким він пройнявся до нього в перші хвилини, тепер зникло.

— Звідки ж тобі було знати, що станеться? — сказав він. — Не докоряй собі!

— Паоло — наш друг, — сказав Джованні.

— Він міг би стати й моїм другом. — Капітан Матео дивився кудись понад головами дітей. — Чи ви, може, не вірите? Ось гляньте. — Він показав на своє обличчя. — Це сліди його кулаків. І все ж таки я кажу: Паоло міг би стати й моїм другом. — Він майже благально дивився в обличчя своїм гостям. Йому хотілось, щоб вони повірили в його слова.

— Та скажіть же нам, що трапилось! — з відчаєм вигукнула Джіаніна. — Ви говорите про Паоло так, начебто він ніколи вже не повернеться. Скажіть, капітане Матео: він ще живий? Ні, я не плачу!

Вона змовкла, хоч по її щоках котилися сльози.

Капітан важко опустився на лавку і почав розказувати про штормову ніч у лагуні — спочатку обережно підбираючи слова, але поволі все дужче й дужче запалюючись і підсилюючи свою розповідь рішучими жестами. Він не сказав лише про те, що віз тоді для П'єтро Бокко заборонений вантаж.

— Ви гадаєте, він вибрався на берег? — спитав Марко, коли капітан, нарешті, замовк. Матео хитнув головою.

— Я буду розшукувати його. Не сумуйте. Одного чудового дня ваш Паоло знайдеться. Можете відвідувати мене завжди, коли вам забажається.


САМОТНІСТЬ


Минула не одна ніч і не один день.

За вікнами народжувався ранок. Стояв листопад 1268 року. Тумани розкинулись над землею й водою, повзли-піднімалися по крутих берегах, по стовбурах дерев, по стінах будинків.

Марко був сам у кімнаті. Після зустрічі з капітаном Матео хлопець часто залишався сам. Він ще двічі, нічого не сказавши Джіаніні, ходив до Матео, розпитував, чи той, бува, не дізнався чогось нового. Але всі сподівання виявилися марними. Одне тільки повідомив хлопцеві капітан: йому вдалося встановити, що на берег острова Лідо не викинуло жодного трупа…

Марко сів до столу і без апетиту з'їв сніданок. Він мовчки дивився, як служниця Марія прибирала з столу. Потім вийняв письмове приладдя, взяв гусяче перо і спробував записати свої думки та спостереження. До ченця Лоренцо він ходив тепер нерегулярно, і старий гнівався на нього. Але свої заняття він занедбав не через те, що втратив цікавість до науки, а тому, що П'єтро Бокко якнайсуворіше наказав йому відвідувати Лоренцо. Хлопець інстинктивно відчував, що інтерес П'єтро Бокко до його навчання менш за все пов'язаний з турботою про його успіхи.

До того ж брат Лоренцо все більше й більше наполягав на вивченні монастирських правил і псалтирів, годинами розповідав про отців церкви й святих, найяскравішими фарбами змальовував монастирське життя. Якось Марко навіть заснув під час занять, і його розбудив гнівний голос старого й гавкіт Тіберіуса.

Марко любив, умостившись біля столу, виводити на жовтому папері літери з химерними викрутасами. Важко було передати словами свої думки, розповісти про псе, що відбувалося навколо. Але хлопець не відступався від своїх занять і невдовзі став помічати, що справи його йдуть усе краще й краще. Наприклад, він описав свою поїздку з човнярем-співаком на острів Лідо. Перечитуючи записи ще раз, Марко з гордістю відчув, що вийшло це в нього добре.

Проминула осінь, а там уже недалеко лишилося й до кінця короткої зими. За цей час Марко мав зробити немало всіляких справ, щоб як слід підготуватись до великої подорожі. Весною він вирішив обов'язково втекти з Венеції.

Не було тільки Паоло, з яким він збирався вирушити в дорогу. Принаймні, тільки йому він міг би щиро розкрити своє серце.

А зараз — цілковита самотність. Лише П'єтро Бокко настирливо опікується ним. Той, кого він ненавидить, опікується ним.

Марко вмочив у чорнило перо й почав виводити літеру за літерою. Дім поволі оживав. Марія прибирала в кімнатах. Сьогодні Марко хотів піти на площу Ріальто, туди, де містились великі склади і де стояли на якорі торгові кораблі, де купці й носії вантажили й розвантажували скло, золото, сукна, продукти та інші товари з усього світу, де були контори міняйл і портові таверни.

Марко не чув, як хтось тихо підійшов до дверей і несміливо зупинився. Коли почувся стук, він здивовано підняв голову. Хто міг прийти до нього? Чи, бува, не дядько? Але ж він би не стукав так обережно.

Коли хлопець відгукнувся, в дверях з'явилася Джіаніна.

— Це ти, Джіаніна! — радісно сказав Марко і квапливо згріб докупи папери. — Я саме кінчив свою роботу. Бачиш, уже складаю все. Я тут написав одну річ.

Джіаніна, помітивши його радість, спробувала посміхнутися.

— Сідай, Джіаніна. Добре, що ти прийшла. Я саме думав… ми живемо в одному домі і так рідко бачимось. Та й у Мурано були давно.

Джіаніна опустилася на лавку. Вона мала сказати йому неприємну річ. Довго відкладала, але ж зрештою колись треба сказати.

— Джованні нічого про це не знає, якщо йому не розповів батько, — почала, нарешті, вона. — Сама не розумію, чому я тобі раніше не сказала. Ернесто відіслав назад вбрання, яке ти передавав через мене для Джованні. Ернесто говорив, що Джованні все одно його не візьме і що він сам купить йому нову одежу. Ти ж знаєш, які вони обоє. Я поклала усе назад у скриню. На самий спід…

Вона ніяково посміхнулася.

Та Марко вже не чув її. У вухах йому гуділо, обличчя залилося краскою.

— Що з тобою, Марко? — злякано спитала дівчина, їй пригадались слова Ернесто: «Поговори з ним так, щоб він не образився». А вона отак просто бовкнула йому.

Дівчина бачила, як Марко напружено підшукував слова, стиснувши кулаки.

— Ти! Джіаніна! — вигукнув він, задихаючись. Він уже не бачив перед собою нічого, тіло його тремтіло. Все, що в мовчазному гніві накопичувалось у нього на серці, рвалося тепер назовні. «Дядько, Джованні, Джіаніна — всі проти мене», думав він. Безтямна лють охопила його душу.

— Іди геть! — закричав він на дівчину. — Всі ви одним миром мазані! Дядько, Джованні і ти! Всі ви брешете! Не хочу я вас більше бачити! Іди геть!

Джіаніна злякано й обурено дивилася йому в обличчя.

— Я піду, якщо ти такої думки про нас, — невпевнено мовила вона і ще затрималась на мить, сподіваючись, що він візьме назад свої слова. Але Марко вже не слухав її.

Джіаніна вийшла. Грюкнули двері. Марко вхопився руками за стіл. Голова його аж гуділа від безлічі думок. Тепер йому було ясно, чому Джіаніна ввесь час уникала його. Жодне сказане ним слово не викликало в серці Марко каяття. Всі вони змовились проти нього, і Джованні — винуватець. Такий святий та божий! Він ненавидить його! Якби він був тут, не знати, що трапилося б. Хай йому сто разів доводять, що Джованні нічого не знав, він не повірить у це! Ні!

Хлопця здолала втома, йому набридла й тиша, і удари дзвона. Добре було б трохи поспати. Тоді ти прокинешся, Марко, і з радістю дізнаєшся, що все це тобі тільки снилось. Ти підеш до Джіаніни і скажеш їй: «Мені таке примарилось! Я навіть не можу розповісти тобі, бо ти будеш сміятись…»

Он на столі стоїть маленький слон, вирізаний з слонової кістки, — це подарунок батька. Мама померла, зовсім недавно померла, а здається, що вже ціла вічність минула відтоді.

Настане час, і ти повернешся, тату. Мами ти не побачиш, вона спить на кладовищі в Сан-Міхеле. Але я залишився.

Месер П'єтро Бокко підійшов до дверей кімнати Марко і різко відчинив їх. Ледве переступивши поріг, він сказав:

— Ось де він сидить, наш юний хазяїн! — Голос його звучав різко й холодно. Він тільки-но відвідав Лоренцо й дізнався, що, незважаючи на всі попередження, небіж знову не з'явився на заняття. Месер Бокко нервово смикав себе за бороду.

— Встань, коли до тебе заходить твій опікун! Я бачу, що тебе не навчили ввічливості. Але я потурбуюсь про твоє виховання!

Марко взяв зі столу аркуш паперу і згорнув його.

— Встань! — повторив дядько тихіше і водночас ще загрозливіше.

Марко підвівся.

— Доброго ранку, дядю!

П'єтро Бокко здалося, що в голосі хлопця прозвучали глузливі нотки. Він розлючено підбіг до нього, схопив його за руку і витяг з-за столу.

— Я запроторю тебе в монастирську школу! — крикнув П'єтро Бокко, замахуючись на хлопця кулаком.

— Пустіть мене! — прошипів, випручуючись, Марко. Він побачив здійняту руку, спотворене від люті обличчя дядька, щосили шарпонувся і, нарешті, звільнивсь. Націлений у його голову кулак попав йому в плече. Бокко злісно вилаявся.

Марко вихопив кинджал і відступив у найдальший куток кімнати, готовий нанести удар, якщо дядько підійде до нього.

— Ти загрожуєш зброєю своєму дядькові, — сказав П'єтро Бокко, намагаючись угамувати свій гнів. — Я нічого іншого й не чекав від тебе. Ти дорого заплатиш за це.

— Якщо ви хоч раз вдарите мене, я заколю вас! — озвався Марко.

П'єтро Бокко відчув, що це не пусті слова.

— Сховай кинджал! — наказав він. — Ти будеш виходити з дому лише з мого дозволу. Я пришлю слугу, який слідкуватиме за тобою. Весною підеш в монастир. Сам вибереш, у який.

Кілька секунд Марко боровся з спокусою кинути в лице дядькові слово «контрабандист», але своєчасно згадав про попередження Матео, який просив його ні з ким не говорити про це. Та й доказів у нього не було. Не встиг він вимовити й слова, як П'єтро Бокко вибіг з кімнати.

Марко підскочив до столу, щосили замахнувся і всадив кинджал у дерево, потім висмикнув його і вдарив знову, ще і ще раз. Дядько хоче прислати до нього наглядача. Що ж, хай той приходить! Небагато він зазнає радості в цьому домі. Може, наглядачем буде призначено, отого заляканого на смерть слугу, з яким Марко розмовляв у темному коридорі?

П'єтро Бокко заборонив, йому виходити з дому. Але Марко й не думав скорятися цій забороні. Прихований страх перед холодним поглядом дядька після бурхливої сутички згас. Хлопець намагався переконати себе, що своїм сміливим виступом він нагнав переляку на самого опікуна, і це почуття піднімало його настрій, допомагало йому забути хвилини самотності і слабкодухості. Тепер, знаючи, що замислив П'єтро Бокко, не можна було втрачати жодної хвилини. Марко схопив плаща і, не сказавши нікому, куди йде і коли повернеться, вибіг з дому.

Він ішов до Кампо ді Ріальто[9], туди, де билось серце Венеції; де йшла жвава торгівля золотом, перлами, кораблями, борговими зобов'язаннями і товарами з найвіддаленіших країн; де в склепистих галереях і провулках сотні ювелірів обробляли благородний метал, де з дозволу республіки контори міняйл обмінювали баварські шилінги на венеціанські ліри й александрійські монети; де містились крамниці і склади.

Марко стояв, затиснутий натовпом, на мосту і чекав, доки каналом пройде корабель. Він завжди хвилювався, коли наближався до Кампо ді Ріальто, цієї тісної, оточеної галереями площі перед старовинним собором Сан-Джакомета. Раптом його увагу привернув до себе широкоплечий матрос, який спокійно пробирався через натовп. Він був на цілу голову вищий від усіх і чимось нагадував хлопцеві Паоло. Ось матрос підійшов до таверни «Під дзвоном» і зайшов туди.

Настав час діяти. Адже недарма Марко прийшов на Ріальто. Немало зусиль коштувало йому подолати якийсь внутрішній опір, коли він ступив на сходи, що вели до таверни. Йому вперше доводилось самому відвідувати таверну. Тому він вирішив удати, ніби зайшов з нудьги і одразу ж пробратися до того місця, де сидів матрос. А далі все складеться само собою.

Ніхто не звернув на нього уваги. Люди сміялися, розмовляли, били кулаками по столу, підносили келихи. І тільки хазяїн зміряв коротким поглядом хлопця з серйозним обличчям. Серце Марко закалатало від радості: біля одного стола він побачив матроса з шматком курятини в руці.

— Дозвольте? — спитав хлопець і, не чекаючи відповіді, опустився на лаву. Досі все йшло, як слід. Марко тарабанив по столу пальцями. Матрос мовчки гриз курячу ніжку. Але ось хлопцеві довелося зазнати першої прикрості: підійшов хазяїн і спитав, що хоче замовити молодий пан. Лимонаду? Ні, такого у його таверні не водиться. Хай молодий пан іде до лимонадника в сусідній провулок.

— Може, вам дати слабенького вина?

Матрос ледь посміхнувся і з насолодою облизав пальці.

— Тоді принесіть вина, хазяїне, — хвалькувато кинув Марко. — Доброго вина! — Хлопець сподівався, що в напівтемряві матрос не помітив, як він почервонів. Хазяїн приніс вина і велику карафку води. Марко сердито наморщив чоло. Хіба він замовляв воду? Але не сказав нічого, а підніс до рота келих і зробив великий ковток. Не вперше йому доводилось пити вино, але раніше він вживав його лише до їжі, та ще й добре розведене водою.

Матрос кинув на стіл кістку, витер об штани руки і, вдоволено відкинувшись назад, почав безцеремонно, мовчки роздивлятись свого сусіда. Через кілька хвилин він знову надпив вина. Щось примусило Марко зробити те саме.

— Непогане винце, матросе, еге ж? До речі, як ваше ім'я? Мене звати Марко Поло.

Матрос знову, не знати чому, весело посміхнувся, розкрив нарешті рота і неквапом сказав:

— Мене звати Маріно. А тебе — Марко? Скільки ж тобі років?

Марко здалося, що в такому випадку обов'язково треба додати кілька років.

— Сімнадцять! — збрехав він.

Матрос похитав головою і випив вино. Марко зробив те саме. В голові його гуділо, а по всьому тілу розливалось якесь дивне почуття. Він міцно зціпив зуби.

— Запий водою, — немов здалеку долинув до нього голос матроса. Марко схопив простягнутий йому кухоль і жадібно почав пити.

— Ще, — попрохав він.

Маріно налив знову. Марко випив. В нього було таке почуття, немов він пережив страшну небезпеку. Цей день справді видався багатеньким на події. А на додачу він ще й звідав, як буває після випитого вина.

Маріно підкликав хазяїна:

— Принеси йому курятини!

Коли Марко з'їв м'ясо, йому стало краще. Він відчув прихильність до матроса, котрий так турбувався про нього, і вирішив розповісти йому, чом прийшов сюди слідом за ним.

— Послухайте, — почав Марко, — я не хочу від вас нічого приховувати, ви повинні знати, що я все дуже добре продумав. Я збрехав вам, мені не сімнадцять років. Тільки п'ятнадцять. Але ж ви й самі бачите, що я не кволий. Правда ж?

Маріно серйозно кивнув головою.

— Ти справжній велетень. Я б ніколи не зважився битись з тобою.

Але цей жарт не спантеличив Марко. Він продовжував говорити, нанизуючи слово за словом, як красномовець на П'яцеті. Він розповів про смерть матері, про батька, який уже чотирнадцять років не подає звістки, про дядька, який хоче запроторити його в монастирську школу.

— Маріно, що б ви робили на моєму місці? — спитав хлопець.

Матрос задумливо похитав головою.

— Спочатку тобі треба випити вина, — сказав він.

Марко знову замовив вина.

— Мені не залишається нічого іншого, як утекти, втекти якнайдалі, — мовив він. — Я вже добре все продумав. Що ви скажете на це?

Маріно одним ковтком випив вино і облизався.

— Значить, ти хочеш накивати п'ятами з дому? — спитав матрос. — Але чим же я можу тобі допомогти?

— Ви повинні узяти мене потай на корабель. Мені треба дістатися до Дамаска. Там у мене є одна справа. — Радий, що йому нарешті вдалося викласти перед матросом своє прохання, Марко очікувально дивився на нього.

— Ти хочеш у Дамаск?

— Я ще маю час до весни, — мовив Марко.

— Тебе хто-небудь спіймає, а ти тоді скажеш: Маріно провів мене потай на корабель — і мене пошлють на галери…

— Я не скажу нікому жодного слова… Клянусь вам!

— Але може статися так, що капітан просто викине тебе за борт. Що тоді?

Марко, бажаючи розвіяти всі сумніви, подавив у собі почуття страху і хвалькувато промовив:

— Хай викидає! Я вмію добре плавати…

Маріно засміявся.

— Значить, у тебе є справа в Дамаску, — озвався він по хвилі. — Можливо, весною я поїду з ескадрою республіки в Бейрут, Дамаск і Палестіну…

Марко не міг стримати радості.

— Ви знаєте, — захоплено мовив він, — коли я вперше побачив вас на базарі, то одразу ж вирішив, що ви мені допоможете!

Маріно підняв руку.

— Спокійніше, хлопче! До весни ще маємо час…


КОРОЛЬ ПОЛІВ


1267 року в Неаполітанському королівстві з'явився загін розбійників. Він складався з селян, у яких поміщики загарбали останній клапоть землі, із батраків, що не витримали сваволі своїх хазяїв. Через рік у загоні було вже 120 чоловік. Очолив його колишній батрак Анджоліно, людина з мужнім і справедливим серцем. Добра слава про нього рознеслась далеко за межі Неаполітанського королівства.

В містах і селах, скрізь, де проходив загін, Анджоліно чинив суд над поміщиками, котрі кривдили селян та ремісників, його присуди були справедливішими, ніж вироки підкуплених суддів. Відібрані гроші Анджоліно роздавав знедоленим людям. Народ звав його Королем полів.



Коли в ту штормову ніч Паоло стрибнув з барки і почав щосили гребти руками й ногами, щоб не піти на дно, все його тіло пройняв нестерпний біль, від якого він мало не втратив свідомість. Тоді він перестав рухатись і, як камінь, пішов на дно.

Через хвилину Паоло знову вихопився нагору. Хвилі били йому в обличчя. Юнак знав: щоб лишитись живим, він повинен будь-що триматись на поверхні. Ні про що він більше не думав: ні про Марко, ні про Джованні, ні про Джіаніну. Думав тільки про самого себе. В правому плечі так заболіло, що Паоло зойкнув, але не перестав гребти. Випльовуючи воду, він почав скидати свою куртку. Незабаром йому вдалось звільнитись від верхньої одежі.

Над ним звисало захмарене небо, на якому лише де-не-де проглядали зорі. Хвилинами з'являвся місяць. Тоді Паоло піднімав голову і намагався зорієнтуватись, куди йому плисти.

Навколо тільки вода, хвилі, біла піна, хлюпіт і завивання вітру.

Він знав, що десь зовсім близько має бути берег острова Лідо. Але з якого боку? Знову й знову, пересилюючи страшний біль, Паоло піднімав голову і очима впивався в морок, шукаючи темної смуги землі, однак нічого не бачив. Раптом він згадав, що вітер, коли його напрямок не змінився, дме паралельно до берега, тому треба взяти ліворуч і плисти проти хвиль. Розгубленість, яка ніби сковувала його, враз зникла. Налягаючи більше на ліву руку, Паоло швидко поплив в обраному напрямку. Він не хотів умирати. Все його єство чинило опір слизькій, мокрій смерті, яка чатувала на нього з усіх боків. Він уже втратив відчуття часу. Рухи його ослабли, і він навіть не піднімав більше голови, щоб відшукати очима землю. Адже це забирало в нього останні сили. Він ледве міг триматись на поверхні води і повільно, дуже повільно просуватися вперед.

Від утоми Паоло почав марити, йому здалося, наче він лежить у ліжку, а завивання вітру і хлюпіт води все віддаляється і віддаляється, він забув, що треба гребти, його ноги опустилися вниз і раптом… торкнулися грунту. Паоло вмить звільнився від заціпеніння. Земля була зовсім близько, він уже стояв на твердому дні. Вода сягала йому до грудей.

Хвилі лишились позаду. Паоло, сам того не помічаючи, заплив у якусь затишну бухточку. Неквапно, похитуючись, він побрів по воді, що ледве сягала йому до колін, з останніх сил вибрався і впав на м'якому прибережному піску.



Кроків за п'ятдесят від того місця, де міцним сном спав Паоло, стояла хатинка старого Дімітро, котрому, як казали люди, було вже біля ста років. Принаймні він пам'ятав події, які відбулися понад дев'яносто років тому. Коли імператор Барбароса зустрівся у Венеції з папою Олександром III, Дімітро уже був чималим хлопцем.

Неподалік від хатини Дімітро неправильним півколом розкинулись ще вісім рибацьких хижок. Правда, сам Дімітро вже не їздив рибалити, але допомагав своїм сусідам сушити рибу, лагодити сіті, ремонтувати човни. За це рибалки віддавали йому частину свого улову.

Дімітро прокинувся раніше за всіх і вийшов надвір.

Буря скінчилась, і лагуна виблискувала в блідому ранковому світлі, немов ніч проминула зовсім спокійно. Місяць на небі збляк, зірки попригасали. Раптом Дімітро помітив непорушне тіло Паоло. Той спокійно спав. Старий схилився, хотів поторсати його і побачив, що в незнайомця плече поранене і дуже розпухло. Дімітро обережно розбудив Паоло.

Над водою вставав холодний осінній ранок. Сонячний диск ще ховався за обрієм. Паоло розплющив очі і відчув, що змерз. Від першого ж поруху його пройняв біль у плечі. Він побачив над собою обличчя старезного діда і подумав, що спить. Тут Паоло згадав пригоди минулої ночі. Він і на мить не сумнівався, що барку капітана Матео захопила поліція і тому одразу ж благально заговорив до старого рибалки:

— Заховайте мене, дідусю! Поліція шукає мене. Повірте, я не вчинив ніякого злочину. Розумієте… я встряв в одну халепу… Потім я вам усе розповім. Сховайте мене, поки не розвиднілось!

Бліде ранкове світло розлилося по воді й по землі, і в ньому виразніше проступали обриси хатин і човнів. Старий кілька секунд мовчки дивився на юнака.

— Ходімо! — сказав він нарешті і махнув рукою.

Паоло з трудом підвівся й пішов слідом за старим.

По дорозі він спробував поворухнути плечем, але відчув гострий біль. Проте Паоло був певен, що рана не важка.

Хатина Дімітро мала всього-на-всього одну кімнату, в якій так пахло рибою, що Паоло аж дух перехопило. Дімітро запалив каганець і вказав своєму гостю на очеретяну постіль, яка лежала в кутку. Паоло був дуже стомлений, тому він мовчки ліг і дозволив старому вкрити себе благенькою ковдрою. В напівсні він уловлював невиразні звуки, що долинали з сусідніх хижок: тихі голоси, стукіт дверей, кроки по піску. Потім він заснув і прокинувся аж тоді, коли сонце вже заглядало в крихітне віконце.

Він лежав з розплющеними очима і обмірковував, що робити далі. Звичайно, йому не лишається нічого іншого, як покластися на старого. Головне, щоб загоїлось плече, і тоді він знову набереться сили. От тільки одежі, крім штанів, ніякої немає. Звичайно, становище незавидне. Але добре вже те, що вдалося втекти від поліції. Треба й надалі стерегтися її, бо кому ж охота потрапити до в'язниці або навічно сісти на галери.

Він вирішив одразу ж, як тільки йому дозволить здоров'я, залишити Венеціанську республіку і податися на південь. Де-небудь він знайде роботу й притулок.

І ось коли він так лежав, заглиблений у свої роздуми, двері тихо відчинилися. Паоло повернув голову і побачив на порозі струнку дівчину років вісімнадцяти.

— Мене послав дідусь, — несміливо озвалась вона. — Ви ще спите?

Паоло посміхнувся.

— Ні, не сплю, — сказав він. — Підійдіть же ближче, я хочу поговорити з вами.

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Дідусь заборонив розмовляти з вами.

Але обличчя її аж палало від цікавості. Виглянувши надвір і переконавшись, що Дімітро подався вниз до моря, вона хутко вернулась у хатину.

— Я тільки на хвилинку, — квапливо промовила вона. — Скажіть, де ви взялись? Вчора вас тут ще не було. І чому дідусь говорить про вас з таким таємничим виглядом?

— Але ж вам заборонено розмовляти зі мною! — нагадав їй Паоло.

Дівчина сердито скривилась. І цей з нею поводиться, як з маленькою. Що ж, вона піде геть. Нехай пан незнайомець не думає, що їй дуже кортить узнати про нього.

— Залиштесь! — мовив Паоло. — Я пожартував. Якщо ви нікому не розкажете, я охоче розповім вам про усе, що сталося зі мною.

Її обличчя вмить проясніло.

— Не бійтесь, я не скажу нікому жодного слова. Тільки швидше, поки не повернувся дідусь.

Дівчина присіла біля постелі Паоло. В очах її палахкотіла цікавість.

Паоло вирішив, що краще не розповідати їй усього. Надто балакучою здалася йому ця дівчина. І він розказав їй, що вночі, під час бурі, його змило з корабля і він ледве дістався до берега, йому завдавало втіхи стежити, як на її обличчі відбивалось то співчуття, то розчарування. Співчуття, тому що його було поранено і він лежав перед нею знесилений, і розчарування, тому що дівчина чекала якоїсь таємничої історії, а зовсім не такої буденної.

— Тепер я побіжу до дідуся і скажу йому, що ви вже прокинулись, — мовила вона. Але в цю мить відчинилися двері і до хатини зайшов сам Дімітро. Дівчина схопилася. — Я хотіла йти до вас, дідусю! — вигукнула вона і майнула повз нього на вулицю.

Старий мовчки підійшов до постелі Паоло.

— Розповідай! — наказав він, і здивований Паоло вловив у його голосі владні нотки.

Поки Паоло розказував, Дімітро взявся готувати сніданок. Однак з окремих його реплік Паоло зрозумів, що старий уважно наслухається до кожного слова.

— Спочатку їж, — наказав дід, коли Паоло замовк. — А то залишишся голодний. — Він вийняв з дерев'яної скрині в кутку хліб, в'ялену рибу і поклав перед гостем. Але дивна річ: Паоло, хоч давно нічого й не їв і добре таки знесилів, чомусь зовсім не відчував голоду. Вкусивши кільки разів хліб, він відсунув його від себе.

— Вибачте, дідусю, — промовив він, — але зараз я не можу їсти.

У нього палали щоки й чоло, боліла голова…

Дімітро, який спостерігав за Паоло, велів йому перевернутись на другий бік.

— Не турбуйся, — сказав він, — сьогодні увечері я поговорю з сусідами. Залишишся тут, доки не видужаєш. Ми нікого не видаємо поліції, якщо це не злодій і не вбивця… Ану, зціп зуби!

Дімітро оглянув поранене плече Паоло і, бурмочучи собі щось незрозуміле під ніс, ворухнув його праву руку. Нестерпний біль і раптовий жар пройняли хворого.

— Лежи і не вставай! — наказав дід.

Він вийшов з хатини і невдовзі повернувся з якоюсь маззю. Знову бурмочучи щось незрозуміле, старий намазав гостеві поранене плече і міцно перев'язав його хусткою.

— Тобі не можна рухатися, хлопче, — бурмотів Дімітро. — Мабуть, довгенько погостюєш у мене.

А ввечері навколо постелі хворого стояли п'ятеро рибалок і радились, що робити далі. Дімітро розповів їм, що знав про незнайомця. Було вирішено дати притулок Паоло, доки він не видужає, а потім допомогти йому непомітно піти звідси. Піклуватись про хворого було доручено стрункій дівчині, — правнучці старого Дімітро.

Паоло не чув розмови. В нього почалася лихоманка.



Поволі верталося здоров'я в змучене тіло. Нарешті настав час, коли Паоло зміг подумати про дорогу. Він вирішив сказати Дімітро, що найближчими днями покине його домівку.

— Побудь ще з тиждень, а тоді вже можеш іти, — сказав старий. Паоло припав йому до серця, і Дімітро охоче затримав би його надовше. Але досвідчений рибалка усвідомлював, що Паоло не знатиме спокою, доки не залишить венеціанської землі.

Джулія весь час самовіддано доглядала хворого. Одного вечора він щиро розповів їй, як потрапив на контрабандистську барку, як бився з капітаном Матео і потім упав у воду. Тепер вона знала, що він піде від них і, можливо, ніколи вже не повернеться.

Одне питання мучилоїї, вона не могла-довше стримуватись.

Йшов дощ. Рибалки виїхали в море. Дідусь Дімітро подався в сусіднє село продавати сушену рибу. Паоло сидів біля столу і дивився крізь маленьке віконце на безлюдний берег. Джулія місила в дерев'яних ночвах тісто.

— Дідусь казав, що ви скоро підете від нас, — озвалася вона..

Паоло ствердно кивнув головою.

— А що скаже ваша наречена Джіаніна? — Дівчина випросталася і відкинула рукою з чола біляве волосся. Обличчя її розчервонілось. — Завжди падає на обличчя, — мовила вона, посміхаючись.

— Що скаже Джіаніна? — здивовано перепитав Паоло. — Моя наречена?

Джулія розмішувала тісто і, здавалось, була цілком захоплена роботою.

— Авжеж, — озвалася вона. — Коли ви марили, то весь час згадували якусь Джіаніну… Власне, мені байдуже. Я просто собі спитала.

— Так, так, — промовив Паоло. — Справді, що ж вона скаже?

— Вона дуже сумуватиме, хіба ні?.. Ох, мало не забула!

Дівчина схопила ночви і вибігла під дощ, навіть не напнувшись хусткою. Через кілька хвилин вона повернулась. З волосся в неї стікала вода.

— Ну й погода! — сказала вона і знову схилилась над ночвами. — Я бачу, ви зажурились.

— Джіаніна — не моя наречена, — озвався Паоло. — Але ваша правда, Джулія, вона дуже сумуватиме, та й Джованні теж, і Марко…

На обличчі дівчини відбивалась то журба, то радість.

— І я сумуватиму, Паоло, коли ви підете від нас, — сказала нарешті вона.



Наступного дня надвечір Паоло прощався з Венецією, з мовчазними гостинними рибалками, з столітнім Дімітро, у якого на старечому зморшкуватому, засмаглому обличчі молодо виблискували очі, з стрункою Джулією.

— Може, ви ще коли-небудь повернетесь до нас? — спитала дівчина.

Паоло стояв, оточений рибалками. Вечоріло. Під ногами, взутими в грубі рибацькі черевики, рипів пісок. Поблискувала сиза вода.

— Дякую вам усім! — сказав Паоло. Потім обернувся до дівчини: — Обов'язково повернуся, Джулія.

Нелегко було прощатися. Рибалки дали Паоло сорочку, куртку й черевики.

І ось він ішов шляхом, несучи в руці полотняну торбину з сушеною рибою, самотній, але здоровий і дужий після перенесеної хвороби, охоплений радісним почуттям волі, яке було сильніше за біль розлуки. Тепер починалося його власне життя. Адже досі він жив лише для інших, жив лише там, де був потрібний іншим, вірний і надійний Паоло, який умів ховати так глибоко в серці свої бажання і пристрасті. Тепер він починав нове життя.

Тієї штормової ночі, коли він кинувся з кулаками на капітана Матео, його життя пішло по новому руслу.

Але що ж буде далі, Паоло? Перед ним пролягала дорога. Вона вела далеко на південь через міста, навіть назви яких викликали захват; через гори і скелі, вздовж морського берега, крізь густі ліси й оливкові гаї.

І Паоло помандрував цією курною дорогою. Він працював носієм у маленькому портовому містечку, носив кошиком землю на схили гір, звідки її змивали дощі, збирав врожаї апельсинів, просив хліб у святому місті Римі, спав у стайнях, повітках і нічліжках, блукав, мандрував і мріяв про Великий канал і про маленьку рибацьку хатинку на березі лагуни.

Тепер він вирішив податися в Неаполь, місто біля підніжжя Везувія, який похмуро здіймався над блакитним морем.



Його преосвященство епіскоп Неаполітанський їхав до Рима. Ще 29 листопада 1268 року помер папа Климент IV, а на його місце й досі не було нікого обрано. За таких обставин варто було частіше відвідувати священне місто. Єпіскоп віз з собою три тисячі унцій, заховавши їх під сидінням карети, його преосвященство мандрував під охороною озброєних найманців, бо ходили чутки, що на цих дорогах з'явився розбійник, який не дуже поштиво ставився до багатих панів.

Карета котилась по курній дорозі. Перші січневі дні принесли вітер і дощі, але сьогодні небо було знову блакитне, і яскраве сонце провіщало недалеку весну.

Наблизившись до лісу, охоронці міцніше стиснули алебарди. На безлюдній дорозі не видно було жодної купецької валки, жодного селянського воза, ба, навіть кішки чи собаки. Їх прийняв під свої тінисті шати ліс — густий листяний ліс із першими, ще склеєними листочками на гіллі, пронизаному сонцем, з гладенькими й шерехатими стовбурами, з непролазними заростями поміж деревами.

Назустріч кареті вийшов високий, широкоплечий чоловік. Видно було, що він голодний. Вони стрілися якраз у томі місці, де ліс обабіч дороги розступався, утворюючи немов якийсь майданчик.

Це був Паоло. Він простував до Неаполя, радіючи, що все навкруги залляте таким яскравим світлом. А єпіскоп їхав до Рима, закрившись фіранками од сонця. Паоло зняв капелюха і зійшов з дороги, щоб пропустити озброєну процесію. Шибки карети брязкотіли.

Його преосвященство саме відчув голод і протягнув руку до кошика, який стояв навпроти.

За деревами заіржали коні, але так далеко від карети, що охоронці нічого не почули.

Анджоліно, Король полів, стояв за стовбуром дерева і дивився, як процесія наближається до середини галявини. В лісі панувала тиша, тільки пташки цвіріньчали, пурхаючи поміж гіллям.

За кожним деревом ховалась озброєна людина. В глибині лісу десять чоловік тримали коней. Напад було продумано до найменших дрібниць. Троє розвідників весь час повідомляли Анджоліно, куди і з якою швидкістю прямує процесія, п'ятеро тимчасом підшукали найзручніше місце для нападу і звідти прорубали через гущавину прохід до невеличкої галявини, на якій розмістили коней. Другий прохід, котрий міг стати в пригоді на випадок втечі, вів від галявини назад до шляху.

Анджоліно підняв руку. Цей знак було передано від дерева до дерева. Виставивши вперед списи, озброєні люди без жодного вигуку кинулись на дорогу. Анджоліно хотів, щоб охоронці епіскопа почули про напад в останню мить. Він завжди прагнув, щоб під час сутичок проливалось якомога менше крові.

Король полів на чолі групи в десять чоловік першим вибіг на дорогу. Не встигли найманці епіскопа прийти до тями, як їх з трьох боків оточили розбійники і спрямували на них свої списи. З четвертого боку вони залишили прохід для тих, хто мав більше смаку до життя, аніж до грошенят епіскопа.

По всій країні від Рима до Неаполя здавна вже пронеслася чутка, що Король полів і його люди не чіпають найманців, навербованих для охорони вельмож, якщо ті не чинять опору. Але ж найманці не забували й про те, що гроші їм платили не за втечу. Дезертирство могло їм дорого коштувати.

Командир охоронців, побачивши перед собою відчайдушні обличчя розбійників і спрямовані на нього списи, на мить завагався. Однак він був командиром, до того ж стояв далеко позаду, і тому віддав наказ до наступу.

— Вперед! Вперед! — кричав він гучним голосом.

Та перш ніж найманці без будь-якого запалу взялися виконувати його наказ, у ході подій стався несподіваний поворот. Адже там був ще Паоло, який і на цей раз, сам того не бажаючи, потрапив у халепу, що навряд чи могла добре скінчитися для нього. Він не роздумував так довго, як найманці, а вихопив з рук одного з них алебарду і кинувся на розбійників, очолюваних Анджоліно.

В наступну мить трапилась ще одна несподіванка. Відчинилися дверцята карети, з м'якого килима в доме рожну куряву хутко ступили дві маленькі ноги в маленьких черевиках, і перед очима розбійників з'явився одягнений у парчу й оксамит чоловік. По виразу його обличчя видно було, що він не злякався, його преосвященство знав всемогутні слова, якими йому не раз вдавалося наганяти страх на бідних грішників, чи то в церкві, чи в скромній хижці.

— Забирайтесь геть, сини диявола! — закричав він і в священному гніві звів догори руки. — Не чіпайте служителя господнього! — Люди в подиві замовкли, а епіскоп, скориставшись з слушної нагоди, підійшов до одного з розбійників і, сповнений благородного наміру повернути його на путь істини, сказав: — Сину мій з ніжним і лагідним обличчям, що привело тебе до цих недобрих людей? Схаменись, поки не пізно…

— Повісити його! — розлючено закричав розбійник.

Його преосвященство зблід, гучні слова завмерли на його вустах. Маленькі черевички схвильовано затупотіли по куряві назад до карети і ступили на килим.

Паоло, якому допіру вдалося збити з ніг двох розбійників, все ж був подоланий іншими. Коли він побачив, як найманці, слухаючись наказу Анджоліно, покидали свої алебарди й подалися за своїм командиром по єдиній, завбачливо залишеній для них дорозі в ліс, то зрозумів, що повівся, як дурень. Але тепер уже нічим не зарадиш справі. Що наробив — те мав і спокутувати.

Розбійники в суворому порядку поставали біля карети. За сигналом Анджоліно спеціально обраний скарбничий загону вийшов вперед і заліз у карету. Діловий, зосереджений, він уже був готовий лічити гроші. Єпіскоп з жахом глянув на нього, але отримав наказ негайно вилізти з другого боку карети. Не утруднюючи себе запитаннями, скарбничий швидким поглядом окинув покривала із золотої парчі й оксамиту, вправно, як добрий фахівець, підняв сидіння і одразу ж виліз на дорогу з туго набитим мішечком. Лице його сяяло від задоволення, — роботу було зроблено швидко і бездоганно.

Скарбничий сумлінно перерахував гроші. Потім розклав монети на дві однакових купки.

— Три тисячі унцій, — сказав він, і, вийнявши добре потертий гаманець, висипав туди півтори тисячі. Другі півтори тисячі повернулися в мішечок епіскопа. Хоч він наполовину й спорожнів, однак мав іще досить солідний вигляд. Анджоліно взяв мішечок і підійшов до переляканого епіскопа, що стояв біля карети.

— Ось ваші півтори тисячі унцій, — сказав він. — Їдьте з богом!

Після цього він наказав рушати, і розбійники швидко зникли в лісі.

На галявині залишилась тільки розтрощена алебарда, карета та спантеличений епіскоп з півтора тисячами унцій.

Анджоліно велів одвести Паоло до найближчого пристановища розбійників. Вояки, яких Паоло повалив ударами алебарди на землю, тепер уже оклигали й були в доброму гуморі. Один з них, хизуючись, показував усім велетенську гулю, що вискочила в нього на лобі.

Руки у Паоло були зв'язані. На шию йому накинули вірьовку, один кінець якої тримав верхівець. Паоло був змушений бігти за конем, бо інакше вірьовка задушила б його. Промчавши галопом майже кілометр, верхівець звернув на якусь стежку, що вела до підніжжя крутого пагорба. Тут Анджоліно наказав розв'язати бранцеві руки. Розбійники попрямували вгору крутою стежкою над самою прірвою.

Паоло витер з чола піт. «Прощай, Венеція. Прощайте, Дімітро і Джулія, прощавайте, Джованні, Джіаніна іі Марко. Один крок убік, і я полечу в страшенну прірву». Паоло не звик ходити по таких дорогах, де кожної хвилини можна було скрутити собі в'язи.

Тепер дорога піднімалася так стрімко вгору, що Паоло доводилося рачкувати. Нарешті він подолав останній крутий підйом і на мить спинився. Вітер свистів у вухах і рвав одежу. Перед його очима розкинулось широке прямокутної форми плато, вкрите ріденькою травою і низькорослими кущами. Тут, на підвищенні, було холодно. Паоло із здивуванням побачив багато будиночків, збудованих з каменю сотні років тому. Не одну бурю й негоду витримали вони за цей час. На цій відкритій всім вітрам рівнині хліборобство давало мало зиску, тому в будинках років сто вже ніхто не жив, аж поки не оселився із своїм загоном Анджоліно.

До пристановища вела лише одна стежка. Двоє людей могли успішно закрити шлях поліцейським, якби ті зважились вчинити напад на табір. Вистачало в селищі й запасів харчів. В разі потреби загін міг витримати дворічну облогу.

Біля одного будиночка горів вогонь. Двоє чоловіків смажили на рожні воляче стегно. Частина загону завжди лишалася в селищі — виконувала необхідну роботу і закуповувала в селян з навколишніх сіл харчі. Платили розбійники добре, і селяни охоче збували їм своє добро.

Тут не було ні панів, ні слуг. Анджоліно, обраний ватажком, кожного разу, коли йшлося про якусь важливу ухвалу, скликав увесь загін і радився. Ядро загону складалося з хороших людей, які підтримували справедливі дії свого ватажка.

Верхівці, впоравши своїх коней, розбились на групки і почали жваво обговорювати вдалий напад. Деякі розійшлися по хатинах. Паоло, замість того щоб думати про втечу, вражено спостерігав життя, що розкривалося перед ним на цій велетенській, піднятій до неба кам'яній долоні. Та й марна річ було намагатися утекти. Стоячи на краю плато, Паоло бачив біля своїх ніг страшну прірву. Спуск униз означав вірну смерть. Дорога ж до плато так пильно охоронялася, що по ній не могла проскочити й миша.

Та Паоло не дали довго роздивлятися й роздумувати. До нього підійшов молодий, стрункий юнак з веснянкуватим обличчям і рудим волоссям.

— Ходімо, чужинцю, я маю тебе заперти, — сказав він привітним, як здалося Паоло, голосом.

— Що ви хочете зробити зі мною? — спитав Паоло.

— Дехто хотів би тебе повісити, — веснянкуватий зміряв бранця швидким, вивчаючим поглядом.

Паоло нічого не відповів. Зараз йому все було байдуже, його дошкуляв голод — адже кілька днів він не мав у роті нічого путнього. Коли вони проходили повз багаття, в ніс йому вдарив запах смаженої яловичини.

— Я не від того, щоб перед смертю скуштувати шматок яловичини, — мовив він.

Веснянкуватий засміявся.

— Ходімо. Бачиш будинок по той бік вулиці? Туди нам і треба.

Він відсунув великий іржавий засув і відчинив двері. Паоло зайшов усередину. За спиною в нього знову грюкнув засув. Він опинився у просторому приміщенні, яке раніше, мабуть, правило за стайню для двох коней.

Паоло обмацав холодні стіни і сів на солому. Страшенна втома пройняла його тіло — нелегко було бігти з вірьовкою на шиї і, напружуючи останні сили, дертися під гору. За дверима чулися веселі вигуки, іржання коней, уривки розмов. Однак Паоло не вловлював змісту слів. Що йому було з того, що надворі сяяло сонце, повівав вітерець? Адже сьогодні ввечері його, мабуть, повісять.

Він сидів і навіть дивувався, що так спокійно, без особливого хвилювання чекає вирішення своєї долі. Судячи з того, що йому вдалося почути в дорозі, він був у руках людини, яка прославилася своєю справедливістю і любов'ю до простих трудівників. Коли це справді так, то можна з легким серцем ждати вечора.

Його роздуми обірвав грюкіт засува. Відчинилися двері, і веснянкуватий уніс шматок яловичини, окраєць білого хліба і кухоль свіжої води.

— У нас не будеш голодувати, — сказав він. — Можеш не боятися. Ніхто тобі не вчинить нічого поганого, їж!

Увечері весь загін — чоловік сто двадцять — зібрався в затишній улоговині навколо багаття. Вмостившись на землі, розбійники чекали полоненого.

Анджоліно сидів, оточений десятком помічників, і похмуро дивився у вогонь. Паоло окинув поглядом мовчазний гурт людей. Він чув завивання вітру, рев водоспаду, і на якусь мить йому здалося, що десь зовсім близько шумить його рідне море.

— Ти знаєш мене? — спитав його Анджоліно. Паоло заперечливо хитнув головою. Яскраво палахкотіло багаття, відбиваючись вогниками в очах присутніх, що насторожено дивились на високого широкоплечого юнака.

— Мене називають Королем полів, — гордо промовив Анджоліно. — Ми забираємо у багатих і віддаємо бідним. Ти чув що-небудь про нас?

— Так, я чув про вас.

— І ти, дурню, все ж таки вирішив захищати товстопузого епіскопа? — гнівно мовив Анджоліно. — Ти знаєш, що оті три тисячі унцій, які він віз з собою, здерто з селян?

— Коли я захищав епіскопа, я й гадки не мав, хто ви такі. — В голосі Паоло не відчувалося страху.

— Він бреше! — крикнув хтось із присутніх. — Повісити його!

— Прикуси язика! — Голос Анджоліно звучав суворо й рішуче.

Всі стихли.

Анджоліно, нічим не видаючи свого хвилювання, знову звернувся до бранця.

— Розкажи нам, хто ти такий і куди йдеш? Говори голосно, щоб усі тебе чули.

Паоло, ніби прокинувшись від сну, почав розповідати про свої пригоди. Ніхто не перебивав його. Вуха слухали його розповідь, серця розуміли її. Ніколи ще не доводилося Паоло говорити про своє життя. Ніколи ніхто не питав у нього: хто ти такий? Але тепер, осяяний теплими відблисками багаття, він говорив, і слова ніби самі собою зривалися з його вуст.

Похмуре обличчя Анджоліно проясніло.

— Мене примусила тікати в гори сваволя поміщика, — сказав він, коли Паоло скінчив свою розповідь. — Тобі ж горя завдали п'ятнадцять мішків солі. Але, зрештою, це те ж саме. Куди не подивишся — скрізь те саме. — Розбійники мовчки кивали головами і задумливо дивилися у вогонь.


ВЕСНОЮ 1269 РОКУ


Швидко проминули зимові місяці з карнавальними святами. Настала весна і вкрила береги каналів і проток ніжною зеленою ковдрою, зігнала з високого небесного склепіння хмари. На деревах і кущах розпускалися листки й квітки.

На острові Ріальто, де й узимку ні на мить не втихомирювалося кипуче ділове життя, настав час готуватися до далеких мандрівок.

Кораблебудівники вбивали останні цвяхи в торговельні каравели, спорудження яких було розпочато в минулому році. Весною або влітку ці кораблі мали вперше вийти в море з ескадрами республіки. Щороку збільшувалася кількість суден, які під венеціанськими прапорами із золотим левом вирушали в усі кінці світу, і що далі, то дужче зменшувався вплив найнебезпечнішої суперниці — Генуї. Чотири ескадри привозили в Венецію товари з Індії, Греції, Палестіни, Сірії, Єгипту, Африки та країн, розташованих по узбережжю Чорного моря. З Венеції ці товари розвозили по всій Європі.

Месер П'єтро Бокко поїхав із своїм секретарем в Старе Ріальто. Він був у доброму гуморі — троє його партнерів доручили йому придбати на аукціоні за найвищу ціну — дві тисячі п'ятсот дукатів — корабель другої ескадри. П'єтро Бокко не мав сумніву, що такою сумою йому вдасться вибити з сідла усіх конкурентів. Ескадра мала вирушити в дорогу десь у середині квітня.

Взимку П'єтро Бокко не марнував часу. На складах у себе вдома, а також у найнятих на березі Великого каналу підвалах він зібрав чимало всіляких товарів: скла, дзеркал, ваг, сокир, зброї, гребінців з слонової кістки та інших речей. На сході ці товари легко було обміняти на приправи, золотий пісок, шовк, коштовні камені і килими.

Непогано йшли справи й з племінником, принаймні так гадав месер Бокко. Після останньої сварки хлопець більше не виявляв непокори і ретельно відвідував Лоренцо. Здавалось, він погодився вступити в квітні до школи при бенедиктинському монастирі в Сан-Ніколо.

Біля Понте дела монета месер П'єтро Бокко вийшов із своїм секретарем з барки і попрямував вуличкою золотарів, різьбярів по кістці та міняйл до Старого Ріальто, де вже зібралося чимало купців. Він вітався з знайомими, проходив попід арками, збудованими для захисту від дощу, то тут то там затівав розмови, корисні для майбутніх торговельних справ. Потім він наказав своєму секретарю, який невідступно ходив за ним, накупити на Ріва ді ферро[10] всілякого залізного краму, а сам подався в таверну біля церкви Сан-Джакомо випити кухоль вина.

Довго затриматися йому там не довелося. Слуги вже виносили з приміщення і розставляли під фіговим деревом біля церкви стільці й стіл для чиновників, які мали провадити аукціон. Потроху надходили й торговці. Розбившись на купки, вони жваво обговорювали перспективи аукціону. При цьому кожен обережно намагався вивідати у свого співбесідника його найвищі ставки. Аукціон за старовинною традицією розпочався з продажу кораблів першої ескадри.

Весь день панувало пожвавлення. Після обіду, коли було продано кораблі першої ескадри, надійшла черга до другої. П'єтро Бокко не мав сумніву, що йому вдасться придбати за дві тисячі найкращий корабель другої ескадри. Таким чином, він заощадив би для себе і для своїх партнерів п'ятсот дукатів. А може, йому поталанить, і він купить добру галеру навіть за півтори тисячі. Щасливий випадок на аукціоні неабищо важить.

Однак справи повернулись гірше, ніж він сподівався. Якийсь незнайомий купець перевищив усі можливі ставки і одержав кращий корабель за три тисячі дукатів. П'єтро Бокко довелося вдовольнитися меншою, хоч і непоганою галерою, яку він придбав за дві тисячі.

В наступні дні роботи було багато: вербувати матросів, вантажити товари і виконувати безліч всіляких формальностей у магістраті Ріальто.

Месер П'єтро Бокко не збирався сам вирушати в дорогу. Патроном корабля для подорожі до Бейрута, Дамаска й Кіпра став один з чотирьох його партнерів — діловий, заповзятливий чоловік років сорока.

Серед завербованих матросів був і Маріно. На корабель месера Бокко він з'явився заради Марко, котрому хотів зробити приємність. Взагалі йому було байдуже, куди плисти: у Візантію, Александрію, Марсель, Амстердам чи в будь-який інший порт.

Протягом останніх місяців Маріно не раз зустрічався з Марко. Він довідався від хлопця про його сварку з месером Бокко і тому сказав собі: «Що ж, нехай хлопчина подивиться на світ. Дурнішим від цього не стане. Чого йому скніти в монастирі, коли він цього не хоче?»



Якось перед обідом до Марко прийшов Джованні. Подолавши вагання, він переступив знайомий поріг, його зустріла служниця Марія.

— Джіаніна пішла на базар, — сказала вона, — але молодий пан вдома, і, звичайно, буде радий бачити свого друга. Заходь до кімнати.

Джованні навіть зрадів, що Джіаніни немає вдома. Краще він наодинці поговорить про все з Марко,

Постукавши в двері, хлопець рішуче зайшов до кімнати.

— Добрий день, Марко! — бадьоро мовив він. — Ось я й завітав до тебе.

Марко вражено підвів голову. Перед ним стояв Джованні. Це здалося йому таким звичайним і зрозумілим, що він, не роздумуючи, забувши ніяковість, сказав:

— Це ти, Джованні? Ну, сідай.

Він підсунув товаришеві стільця, і той сів. Хлопці намагалися не дивитися один на одного.

— Як справи, Джованні? — перший урвав мовчанку Марко. — Вигляд у тебе непоганий. Ого, які плечі стали!

— Це від роботи. Глянь на мої руки! — Гість простягнув Марко долоні. Той з діловим виглядом оглянув їх, провів двома пальцями по мозолях і багатозначно звів догори брови.

Друзі перезирнулись і з полегшенням засміялися. — Чого ж це ми стоїмо і дивимось на мої долоні! — радісно мовив Джованні.

— Як добре, що ти прийшов, — озвався Марко.

За звичайними, буденними словами вони намагалися приховати своє хвилювання і глибоке внутрішнє вдоволення.

— Я весь час хотів прийти до тебе, — почав Джованні. — Адже я спочатку нічого не знав про ту одежу, яку ти мені послав. Ти, звичайно, нічого поганого не мав на думці. Тепер я розумію, чому ти розсердився, коли Джіаніна принесла її назад. Але ж ти знаєш мого батька… Сьогодні він сказав мені: йди до Марко і поговори з ним. Ось я й прийшов… Мені теж нелегко було. Батько без ноги… Тепер він збирається рибалити…

— Тобі Джіаніна не розповіла, що я тоді наговорив від злості? — спитав Марко. — Вона тобі обов'язково розповість. Вона дуже розгнівалась…

— Джіаніна нічого мені не казала, — відповів Джованні. — Чого тільки наговориш, коли розсердишся. Це я знаю.

— Добре, що ти прийшов, Джованні, — повторив Марко. — Я тобі розповім одну річ, але поклянися, що ти нікому не скажеш жодного слова.

— Клянусь! — урочисто промовив Джованні. Марко підійшов до скрині і підняв віко.

— Ходи-но сюди! — Він відкинув убік одяг, що лежав зверху. Перед здивованим Джованні з'явилися два кинджали, маленький слон із слонової кістки, який завжди стояв на столі, широкий золотий браслет, туго набитий гаманець і два мішечки з сухарями.

— Потім вам доведеться якось самим усе влаштовувати, коли мене тут не буде, — промовив таємничим голосом Марко. — Інакше не можна…

Джованні запитливо глянув на нього.

— Я тебе не розумію, Марко, що ти надумав?

— Джіаніна теж не повинна поки що нічого знати про це. Я розповім тільки тобі. Я відпливаю на кораблі в Дамаск. Бачиш, усе вже готове. Браслет належав матері, слон — теж. Все це я беру з собою. Можливо, зустріну батька. Тоді я покажу йому ці речі… Ти ж знаєш, що мене примушують іти в монастирську школу. А тепер з цього нічого не вийде… — Марко взяв один кинджал і віддав його товаришеві. — А це для тебе, Джованні. Бери. Ти подарував свій кинджал Паоло, щоб він мене захищав. Паоло сам розповів мені… Бери цей кинджал замість того.

Марко обережно поклав одежу поверх дорогоцінних речей і закрив скриню, його серйозне обличчя проясніло. Тепер, розповівши другові свою таємницю, він відчув себе вільніше.

— Отже, ти хочеш покинути Венецію, — мовив Джованні, беручи кинджал. В його голові визрівало важке рішення. Після всього, що сталося між ними, Джованні вважав за необхідне довести товаришеві, що в цей важкий час він цілком на його боці.

— Якщо ти хочеш, Марко, я попливу з тобою.

Він сказав те, що могло мати для нього нелегкі наслідки, і все ж таки не каявся. Ні, Джованні й на думці не мав відмовлятися від своїх слів. Хіба б він покинув у біді свого товариша? От тільки батько й Джіаніна та ще робота у майстра Бенедетто… Кінець тоді його кораблебудуванню. «Ми робимо Венецію королевою, — казав майстер Бенедетто. — Що значила б Венеція без наших кораблів? То не просто кораблі, то дерев'яні перлини, зарубай це собі на носі! Інакше ніколи тобі не стати справжнім кораблебудівником!» Такі думки проносилися в голові Джованні.

Марко бачив перед собою ясні очі друга, які очікувально дивилися на нього. Він відчував, що це рішення нелегко далося Джованні.

— Тобі не можна плисти зі мною, Джованні, — сказав він. — Подумай про Джіаніну. Ти мусиш піклуватися про неї… Ні, не можна тобі плисти зі мною. Матросові Маріно нелегко буде й одного провести на корабель.

Джованні спробував умовити товариша перебратися до нього на Мурано і там таємно пожити деякий час, але Марко відповів йому, що П'єтро Бокко саме там його й шукатиме, йому не лишається нічого іншого, як покинути Венецію. Хіба Джованні не знає, що він, Марко, надумавши щось, завжди доводить справу до кінця. І Марко в яскравих барвах змалював перед товаришем свою майбутню морську мандрівку й ті пригоди, які чекають на нього в Дамаску. Джованні слухав його, і все було так, як і раніше, коли вони сиділи на кам'яних східцях вілли і зачаровано дивились на лагуну, віддаючись мріям. Тільки Джіаніни не було з ними.

На пропозицію товариша — довірити таємницю й дівчині — Марко заперечливо похитав головою.

— Ти повинен зрозуміти мене, — сказав він. — Тільки одній людині розповів я про це — тобі, Джованні.

Джованні розумів друга. Почуття щастя від того, що Марко виявив до нього таке довір'я та ще й подарував кинджал, пересилило біль розлуки.

Було домовлено, що Джованні розповість Джіаніні про втечу Марко лише тоді, коли той уже плистиме на кораблі у відкритому морі. Так хотів Марко.

Того дня, коли мала відпливати друга ескадра, йшов дощ. Проклинаючи негоду, вантажники вносили до трюму останні тюки з товарами. Месер П'єтро Бокко стояв з патроном корабля на набережній і давав йому поради. Той тільки байдуже відмахувався рукою. Скільки разів йому вже доводилося вислуховувати такі напучення!

Капітан корабля стояв на палубі, покрикуючи на матросів. Він волів, щоб вони робили якесь діло, бодай навіть зовсім непотрібне, аби тільки не байдикували., Звичайно, найкраще було б перечекати дощ, але кораблі другої ескадри повинні були залишити гавань і звільнити місце для інших суден, котрим теж належало готуватися в дорогу.

Після того, як корабель було навантажено, на борт гордовито, з шпагою при боці, вступив чиновник з міського управління. За ним із списком товарів у руці йшов писар. Востаннє треба було перевірити, чи правильно сплачено мито, чи немає на борту заборонених товарів і чи дотримано всіх інших правил.

Матрос Маріно із змішаним почуттям стежив за чиновниками, які спускалися в трюм. Попри всі труднощі, йому вдалося непомітно провести на корабель свого юного приятеля, і тому він з острахом і надією чекав закінчення огляду. Було б дуже прикро, якби хлопця схопили в останню мить.

Месер П'єтро Бокко, не маючи вільного часу та й до того ж не бажаючи більше мокнути на дощі, попрямував до Ріальто, де на нього чекав секретар. Він жодної хвилини не лишався без діла, влаштовуючи заразом по кілька справ. Цього року П'єтро Бокко сподівався досягти значних успіхів.

Марко сховався з своїми двома мішечками сухарів у темному кутку і з гарячковим нетерпінням ждав відплиття, йому довелося зазнати тисячу страхів, доки носії і матроси вантажили останні товари. Дерев'яні шпики були присунуті один до одного так щільно, що між ними ледь-ледь можна було протиснути руку. Марко сидів у кінці темного проходу, сподіваючись, що його врятує темрява. Чиновник, який провіряв корабель, робив своє діло з пихою і надзвичайно ретельно, бо патрон судна не всунув йому в кишеню жодного дуката. Серце у Марко мало не вискочило з грудей, коли він почув на сходах кроки. Матрос присвічував лампою. Відповідаючи на запитання чиновника, патрон пояснював, що міститься в ящиках.

Вони прямували вузеньким проходом якраз до того місця, де сидів Марко. Час від часу вони спинялися, перекидались короткими фразами і йшли далі. Марко, хвилюючись, прислухався до розмови, не розуміючи її змісту. Якщо вони зараз не повернуться назад, його побачать. Він притиснувся до дощок і затаїв подих. В цю мить він ладен був закричати: «Ну, йдіть, йдіть і витягайте мене!» Аби лиш швидше скінчилося це нестерпне чекання.

Чиновник наштовхнувся ногою на мішечки з сухарями, які Марко поклав поперед себе.

— Що це таке? — здивовано спитав він. — Матросе, а подай-но сюди лампу!

Тьмяне світло вихопило з пітьми постать хлопця, який похмуро дивився на чиновника.

— Патрон! — крикнув чиновник. — Погляньте, що я тут знайшов. А ви ще запевняли, ніби у вас усе в цілковитому порядку! — Він добродушно засміявся: — Що, хлопче, мав бажання вирушити в морські мандри? Виходь з свого закутка! Ще трішки замалий для такої справи. І не дивися на мене так похмуро. Колись будеш радіти, що я тебе знайшов.

Патрон сердито пропхався вперед. Глянувши на хлопця, він стримав лайку, яка вже ладна була зірватись з його вуст.

— Це ти? — здивовано спитав він. І, повернувшись до чиновника, пояснив: — Це небіж П'єтро Бокко. Я накажу відпровадити його до дядька.

Він узяв у матроса лампу, а йому звелів відвести хлопця до месера Бокко і пояснити, що трапилося.

— Ось бачите, який добрий нюх у наших властей, — долетів самовдоволений голос чиновника до вух Марко, коли він піднімався на палубу.

Марко безвільно плівся за матросом. Він був так глибоко розчарований, що не звертав уваги на гарячкову метушню на кораблі, нічого не бачив і нічого не чув. З неба сіявся дощик. Схиливши голову, Марко крокував по грязюці й калюжах до Ріальто.

Матрос спробував втішити його, але Марко мовчав.


НІЧНИЙ ГІСТЬ


Коли Джованні повернувся після роботи додому, батька ще не було. Ернесто був-таки змушений позичити в месера Кельзі двісті цехінів. Він купив за них човна і відтоді щодня виїздив рибалити. Додому він повертався пізніше за всіх, щоб більше вловити риби. Борг не давав йому спокою. З рибальства ледве можна було прохарчуватися, а ще треба було платити проценти. А як піддати гроші? Щоб позбутися тяжких дум, Ернесто все частіше заходив у винарню, де залишав останнє сольдо.

Джованні думав про Марко. Йому хотілось допомогти товаришеві, однак хлопець не знав, як це зробити. Хвилинами йому навіть здавалося, що доля зовсім не лиха до Марко. Хтозна, як йому було б на чужині. Та коли Джованні згадував тугу Марко за далекими країнами, його сміливі мрії, він ще чіткіше усвідомлював, яким лихом було б для нього на багато років потрапити за монастирські стіни.

Зійшов місяць, засяяли зорі, заснули пташки. Джованні побачив крізь кущі, як мати Джіаніни запалила в своїй кімнатці свічку. Почувся скрип милиць — це додому повертався батько. Хлопець побіг йому назустріч.

— Ти, мабуть, давно вже мене чекаєш? — мовив Ернесто. — Довелося трішки затриматися, зате маємо непоганий улов.

По запаху вина, який тримався ще в складках батькової одежі, та й по блиску в очах Ернесто, Джованні збагнув, що той сьогодні добряче хильнув. Він був веселий, начебто позбувся всіх своїх турбот. В торбі він приніс кілька рибин. Джованні вийняв їх і приготував батькові вечерю. При цьому він розповідав, як його похвалив сьогодні майстер Бенедетто.

Слухаючи сина, Ернесто з насолодою уминав їжу. Від роботи і від випитого вина його пройняла непереборна втома. Зразу ж після вечері він ліг і заснув.

В маленькому будиночку стало тихо. Сон здолав і Джованні. Ні син, ні батько не чули, як за вікнами пролунали тихі кроки, не побачили темної постаті, яка обережно пройшла через палісадник.

Чиєсь обличчя схилилось до шибки — незнайомець намагався розглядіти ледь осяяну місячним світлом кімнату. Потім він постукав пальцем у шибку. Його не почули. Він повторив свій тихий, але настирливий стук. Першим прокинувся Джованні. Він підвівся на ліжку й прислухався. Батько ще спав.

Що його розбудило? Жодного звуку не чути. Певно, це йому приснилось. Він заспокоївся, ліг, але одразу ж знову схопився з постелі — хтось постукав ще раз.

За вікном пролунав знайомий низький голос:

— Джованні! Джованні!

Джованні скинув з себе ковдру, підбіг до вікна і притиснувся обличчям до шибки. Він ще не міг збагнути, чи це все дійсність, чи йому тільки привиділось.

Перед вікном, освітлений місяцем, стояв багато одягнений чоловік, дуже схожий на Паоло. Ось він посміхнувся і рукою показав хлопцеві, щоб той відчинив двері й впустив його. Коли Джованні побачив посмішку, він переконався, що це дійсно Паоло. Він кинувся до дверей, перевернувши по дорозі стілець, і, не відчуваючи болю, закричав:

— Тату! Прийшов Паоло! Прокиньтеся, тату! Ох, де ця защіпка!

Врешті йому вдалося вибратися з кімнати. Він відчинив сінешні двері і гукнув у пітьму:

— Паоло! Я знав, що ти повернешся.

Паоло обняв хлопця, підняв його вгору і так вніс до хати.

— Тихіше, Джованні! — прошепотів він.

— Що там скоїлось? — пролунав з кімнати голос Ернесто.

Джованні, ледве переводячи подих від міцних, дружніх обіймів, із слізьми радості в очах, вигукнув майже обурено:

— Тату, хіба ви не чуєте? Паоло повернувся!

Він кинувся в кімнату, обхопив батька, який підвівся на ліктях, за плечі і сказав:

— Погляньте, тату, Паоло знову в нас!

Тимчасом в кімнату зайшов і Паоло.

— Ернесто, це справді я. Прошу тебе: пусти мене на ніч.

— Паоло, живи в нас, скільки хочеш, — втрутився Джованні. Він не давав дорослим і слова сказати. — Тату, адже він може залишитись у нас назавжди. Правда? Скажіть йому!

Ернесто ствердно кивнув головою.

— Звичайно! Паоло може бути у нас, скільки схоче. А тепер сідай, Паоло, й відпочинь. Мабуть, добре набив собі ноги. А ти, Джованні, візьми й підсмаж йому риби.

Паоло затримав Джованні, який уже кинувся було до кухні. Він сказав, що не голодний, неабияк порадувавши цим хлопця, котрому зовсім не хотілось покидати кімнату. Кожне слово Паоло було йому цікаве, та й сам він збирався немало розповісти своєму старшому другові.

Тимчасом Ернесто встав і запалив лампу. Він з подивом оглянув пишне вбрання Паоло.

— Непоганий у тебе вигляд, Паоло. Ну, розказуй нам, що з тобою скоїлось. Ми вже насумувалися тут, коли ти зник… Аж ти ось знову прийшов.

— І капітан Матео буде радий, — докинув Джованні. Він був такий щасливий, що не міг мовчати.

— Капітан Матео? — перепитав Паоло, наморщивши лоба. — Хіба його не кинули до в'язниці?

Тільки тепер Ернесто й Джованні збагнули, чому Паоло безслідно зник після тої ночі.

— Ти даремно тоді втік, Паоло, — сказав Ернесто. — Контрабандистська поїздка скінчилась щасливо. Капітану Матео вдалося втекти від поліції.

На кілька хвилин у кімнаті запала тиша. Слова Ернесто викликали в голові Паоло багато думок. Отже, він може вільно ходити по Венеції, не ховаючись, як злодій?

— Де ж ти взяв таку одежу, — спитав нарешті Ернесто. — А втім, коли не хочеш, не розповідай…

Паоло присунувся до столу і сперся на нього руками.

— Я розповім тобі все, що зі мною сталося, Ернесто. Нехай і Джованні послухає. Тоді ви самі вирішите, як я діяв: вірно чи ні… Ох, Ернесто, мені аж не віриться, що я знову в Венеції!

Паоло дивився повз обличчя друзів на тьмяне світло лампи. Нічого не додаючи і нічого не пропускаючи, він почав розповідати про свої пригоди. Ернесто й Джованні напружено слухали. Крізь шпарки у вікні до кімнати проникали нічні звуки. Десь тріснула гілка, чи, може, птах забив уві сні крильми. Здалеку донеслося валування собак.

Джованні, як зачарований, слухав розповідь Паоло, його очі розширились від подиву і мовчазного захоплення.

— П'ятсот дукатів дав мені на прощання Анджоліно. «Хтозна, як складеться твоя доля в Венеції», сказав він. Я полюбив його, як друга, але щось тягнуло мене в Венецію. Мабуть, життя в горах не для мене…

Паоло замовк. В кімнаті пахло дешевою олією з лампи і горілим ґнотом. Стояла така тиша, що, здавалося, чути було, як калатало серце.

Джованні думав про Марко і Джіаніну. Як вони зрадіють, коли взнають завтра вранці про повернення Паоло. Може, Паоло навіть порадить Марко, як врятуватися від тієї осоружної монастирської школи? Джованні хотів одразу ж розповісти про долю товариша, але Паоло саме запитав:

— А як твої справи, Ернесто?

— А які в мене можуть бути справи? — гірко промовив Ернесто. — Моя справжня робота скінчилася для мене назавжди. Я купив собі човна і щодня їжджу ловити рибу.

І Джованні вже ні про що інше не міг думати, окрім батькових турбот.

— Месер Кельзі позичив двісті цехінів…

— Помовч, Джованні, — перебив його батько. Хлопець розгублено глянув на Ернесто. Чому б не розповісти Паоло про їхнє горе? Адже він був ніби старшим братом у їхній сім'ї. Та більше говорити й не треба було.

Паоло добре знав, що то значить, коли позичаються гроші в такої людини, як месер Кельзі.

— Я часто думав про вас, — почав він, підшукуючи слова, якими б можна було запропонувати Ернесто допомогу. — Я завжди питав себе: як там живуть Ернесто і Джованні…

— Тепер нам уже непогано, можеш не турбуватися, — сказав Ернесто.

Джованні зрозумів, що зараз йому найкраще не втручатися в розмову.

— Уявляю, як у тебе зараз на серці, — вів далі Паоло. — Месера Кельзі я знаю. Більше, Ернесто, ти не будеш його боржником. Завтра вранці віднесеш йому двісті цехінів.

Паоло вийняв з кишені гаманець і, незважаючи на протест Ернесто, виклав на стіл дукати.

— Я роблю так, як зробив би Анджоліно, — мовив він.

Цієї ночі в будиночок на острові Мурано знову повернулась радість. Двісті золотих дукатів лежали на столі.

— Ну, Паоло, я твій боржник, — сказав Ернесто. — У пана Кельзі очі полізуть на лоба, коли я поверну йому гроші.

Паоло, посміхаючись, дивився поперед себе. Він почував себе тут, як в рідному домі. Минулі події ніби зблякли в пам'яті. Завтра вранці він поїде до рибалок на острів Лідо і запитає, чи не приймуть вони його в свою громаду.

Цієї ночі він майже не спав, лежав з розплющеними очима і думав. Джованні розповів йому про Марко, який десь там сидить запертий, чекаючи тієї страшної хвилини, коли його на багато років буде позбавлено волі.

Однак Марко ще надто юний, де ж йому самому ви рушати в далекі мандри!

Чи варто допомагати йому тікати з дому? Відповіді на це питання Паоло не міг знайти.


ПОВЕРНЕННЯ


Легкий бриз надув вітрила, і корабель повільно вийшов з затишної бухти. Далека морська подорож почалася при сприятливому вітрі. Капітан уже встиг потоваришувати з своїми пасажирами і разом з ними часто грав у кості, пив вино та слухав дивні морські історії бувалого моряка-француза.

Брати Мафіо й Ніколо Поло, які поверталися після багаторічних мандрів у рідну Венецію, не дуже щедро розкривали свої таємниці і не квапились розповідати про блукання по світу.

Вони майже весь час сиділи на палубі.

Скоро судно проминуло острів Кіпр. Спливло ще кілька днів, і ось якось, післяобідньої пори, перед очима братів ніби виріс із синього моря гористий острів Крета[11]. В одному місці гори відступали широким півколом, утворюючи велику зелену долину, що сягала до самої води. Мафіо показав на містечко, яке розкинулось від узбережжя аж до гірських схилів. Там видно було людей, що махали руками, лани, луки, отари худоби, сріблясті оливкові дерева і стрункі кипариси.

Штурман змінив курс і повів корабель далі від берега, який таїв чималу небезпеку. Поволі люди, будинки й дерева зменшились до іграшкових розмірів, а там уже тільки й можна було розгледіти на горизонті обриси далеких гір, ледь-ледь темніші від сліпучої, без конечної блакиті моря.

Ніколо Поло перейшов на ніс корабля. Він намагався перебороти якесь моторошне передчуття, що з'явилось у нього, тільки-но корабель вийшов у відкрите море і вдалині зникло знайоме містечко біля підніжжя гір.

Чотирнадцять років тому залишив він з своїм братом Мафіо Візантію. Тоді в кишенях у них не було нічого, окрім кількох коштовних каменів, — всього, що залишилось після продажу привезених на кораблі товарів. Коштовними каменями охоче торгували у всіх частинах світу. Невдовзі виявилось, що мандрівники не помилились: за камені можна було виміняти все.

Імператор Балдуїн II, дізнавшись про їхній намір податися в далеку казкову країну монгольських володарів, 1255 року вирядив їх у дорогу. Перепливши на кораблі Чорне море, брати Поло дісталися до порту Сольдая. Звідти сухопутним шляхом вони досягли міста Сарай на Волзі і з'явилися до двору хана Баркая, володаря західних татар. Хан прийняв венеціанців з великими почестями, взяв від них подарунки і, в свою чергу, дав їм камені вдвоє коштовніші, ніж ті, що були привезені ними, та багато інших речей.

Кілька років венеціанці жили при дворі хана, їздили по величезних просторах західної частини татарської держави. Війна між ханом Баркаєм та його братом Гулагу примусила їх виїхати до Бухари. Переправившись через Сир-Дар'ю, вони за вісімнадцять днів подолали пустиню Кизил-Кум. В Бухарі брати Поло провели три роки, придбавши за цей час ще чимало коштовних каменів.

Ще при дворі хана Баркая венеціанціпознайомились з посланцем великого хана, постійна резиденція якого була далеко на сході, в Китаї, в місті Камбалі[12]. Мандрівники дізналися, що могутній хан Кублай мешкає у величезному палаці, який вміщає понад шість тисяч чоловік. Переказували, що ця грандіозна споруда, оточена з усіх боків парком, займає територію у вісім китайських лі (22,5 кілометра).

Чого тільки не говорили про казкові багатства великого хана. Однак венеціанці вирішили пересвідчитися в усьому на власні очі і тому з радістю прийняли запрошення ханського посланця вирушити з ним до двору його володаря. Більше року тривала нелегка подорож. Те, що вони побачили в столиці хана, набагато перевершило всі їхні сподівання.

Великий хан зустрів перших італійських гостей дуже гостинно і велів їм розповісти про володарів і народи, які проживають на заході. Особливо цікавився він військовим мистецтвом, немало розпитував про папу і про християнське вчення.

Одного дня він запропонував італійцям поїхати в Рим і від його імені попросити папу надіслати до нього сто вчених, які б познайомили мудреців його імперії з християнством і залучили б його народи до цієї віри. Брати Поло охоче погодились, тим паче, що в їхніх серцях давно вже горіло бажання повернутись на батьківщину.

За день до від'їзду хан Кублай передав їм золоту дощечку і листи для папи, писані татарською мовою. Щедро обдаровані італійці в супроводі офіцера виїхали з ханської резиденції. Одначе вже на другий день дороги їм довелося залишити свого провідника, оскільки він тяжко захворів. Далі вони мандрували самі, і золота дощечка скрізь розкривала перед ними кордони імперії й ворота міст.

Три роки пробули вони в дорозі, доки дісталися до берегів рідного моря.

Тепер Ніколо Поло намагався в думках уявити своє навернення на батьківщину — як він знову ступить на рідне подвір'я, як відчинить двері свого будинку. Але варто йому було сягнути думками далі, і в його пам'яті спливала єдина картина: вдалині зникають будиночки і люди прощально махають йому руками…

Хвилі билися в борт. Попутний вітер мчав корабель до червоного сонячного диска, який, щохвилини збільшуючись, поволі опускався в море.

— Сеньйор Поло, чи не бажаєте зіграти одну партію? — звернувся до нього капітан. — Нема рації цілими годинами дивитися на воду.

— Ваша правда, капітане, — відповів Поло. — Це аніскільки не прискорить і не уповільнить нашу мандрівку.



На початку квітня 1269 року Мафіо й Ніколо Поло, після чотирнадцятирічних блукань, вперше ступили на італійську землю в порту Тарент, почули італійську мову, пройшли, наче уві сні, через місто. Лише коли вони дістались до оповитих зеленню руїн старовинного грецького храму, до них повернулась, нарешті, здатність тверезо міркувати і властива їм рішучість. Мандрівники знали без слів, куди поїдуть далі. Продавши кілька діамантів, вони запаслися потрібною сумою грошей, придбали собі карету з двома швидкими кіньми і, найнявши п'ять охоронців, через два дні вирушили в дорогу. До них дійшла чутка, що в Неаполітанському королівстві і в папській державі діє розбійник, який завдає немало лиха багатим подорожнім. Ніколо сприйняв звістку з презирливою усмішкою, але обережний Мафіо сказав, що вони не для того чотирнадцять років проблукали по світу, щоб тепер потрапити до рук розбійників. Тому вони вирушили в дорогу під охороною озброєних найманців. Крім того, Мафіо й Ніколо придбали собі панцири та шпаги.

Старовинною римською військовою дорогою вони дісталися до папського посланця Теобальдо ді-Вісконті, який прийняв їх дуже привітно, вислухав їхню розповідь про далеку подорож і взяв лист від хана. Розпечатавши його, він наказав мандрівникам перекласти татарський текст на італійську мову, а сам уважно слухав кожне слово, спершись підборіддям на вузеньку долоню, що виглядала з горностайового закавраша. В нього було розумне, енергійне обличчя, а брови над переніссям зійшлися в грізну складку. Він прагнув зайняти папський престол, і тому послання легендарного володаря Сходу могло неабияк стати йому в пригоді.

Під час короткої бесіди він обережно натякнув братам Поло, що, коли його оберуть папою, він прийме пропозицію хана і пошле в його імперію вчених ченців.

Мафіо й Ніколо Поло пішли від нього задоволені — доручення великого хана було виконано, послання потрапило в надійні руки.

Наступного дня брати знову сіли в карету і рушили додому, все ще в тому самому дорожньому вбранні, яке не скидали навіть під час аудієнції у Теобальдо ді-Вісконті.

Вони проїхали повз старовинний монастир на Монте Кассіно, поминули, нічого не підозрюючи, пристановище Короля полів і, залишивши позаду кордони папської держави, в'їхали в Тоскану, немов оточену величезним, квітучим садом, що розкинувся по горбах, луках і полях.

Прекрасна була їхня батьківщина. Мовчки відкинувшись на подушках, брати заплющили очі. Хотілося назавжди зберегти в пам'яті картину життєдайної, багатющої землі.

В Падуї вони відіслали охоронців додому, продали карету і решту шляху проїхали верхи на конях.

В дорозі брати Поло майже не розмовляли. Кожного обсіли думки, кожний намагався приборкати свої почуття.




Тихого, сонячного вечора вони досягли Местре, залишили там коней і найняли барку для подальшого шляху.

Лагуна дихала їм в обличчя свіжим вітерцем.


БАТЬКО


Справи месера П'єтро Бокко складалися непогано. З другої ескадри венеціанських кораблів надходили добрі вісті. Попереду чекали нові торговельні успіхи. Тільки племінник завдавав мало радості — запроторити його в монастирську школу виявилося не так легко. Старий прокуратор, який по цей бік Великого каналу вів справи опікунства сиріт і захисту їхнього майна, одного дня відвідав Марко Поло і з подивом довідався, що хлопець не має аніякісінького бажання вступати до монастиря. П'єтро Бокко ж говорив йому зовсім інше. Правда, він переконався, що Марко дійсно намагався втекти з міста, однак за таку хлопчачу витівку ще не заганяють проти волі в монастир. Прокуратор відмовився поставити свій підпис під документом про зарахування хлопця в монастирську школу і навіть в одній з гострих суперечок з П'єтро Бокко заявив, що коли він дізнається про зловживання, яких припускається месер Бокко при здійсненні опікунства, то притягне його до відповідальності. Тепер він здогадувався, чому купець зажадав кинути спадкоємця за монастирські мури.

Під час цієї розмови месер П'єтро Бокко намагався зберегти привітний вираз на обличчі і виявити до старого прокуратора якнайбільше запопадливості. Але додому повернувся розлючений. Він і в думці не мав відмовлятися від свого наміру, але збагнув, що краще буде поки що не вживати ніяких заходів. Прокураторові було вже вісімдесят два роки, й ходили чутки, що цього року він складе свої повноваження. Таким чином, залишалося тільки одне — чекати.

Кінчався квітень. Після відвідин прокуратора ув'язнення Марко Поло стало не таким суворим. Правда, біля нього все ще чатував слуга, котрому було наказано не допускати до хлопця нікого чужого, і Марко не міг вільно блукати по місту, як робив це раніш. Одначе свідомість того, що він не такий уже й беззахисний перед своїм дядьком, сповнювала серце хлопця вдоволенням. Ще більше, ніж розмова з старим прокуратором, його схвилювала принесена Джованні звістка про те, що Паоло повернувся і живе тепер у рибацькому селищі на острові Лідо. Цілими днями Марко розмірковував, як би йому зустрітися з Паоло. Хотілося побачити свого старшого друга, почути його тихий, сердечний голос, поплавати з ним, як раніше, по лагуні. Але саме тепер не можна було давати месеру П'єтро Бокко жодних підстав для звинувачення в непослуху. Погрози дядька примусили хлопця бути обережним.

Каштан на подвір'ї перед кімнатою Марко стояв весь у цвіту. Хлопець сидів біля вікна, схилившись над книжкою. Джіаніна запалила свічки й пішла готувати вечерю. Було приємно відчувати, що вона тут, поблизу. Скільки разів в години його самотності Джіаніна допомагала йому добрим словом.

Хлопець сидів, тримаючи на колінах книжку, і чекав, поки повернеться Джіаніна, щоб при світлі свічок перекинутись з нею кількома словами. Раптом його вухо вловило надворі важкі кроки і чоловічі голоси. Незнайомці зупинились перед парадними дверима.

Марко насторожився. Він почув, як відчинилися двері. Один чоловік вступив досередини, другий пішов геть. Марко підвівся і намацав кинджал. Хто б це мав бути такої пізньої години? В душі його раптом ворухнулась надія. Може, прийшов Паоло? Судячи по важких кроках, це й справді міг бути він. Марко радісно кинувся до дверей, відчинив їх і вже хотів вигукнути: «Паоло!», але слово завмерло в нього на вустах.

До кімнати зайшов високий, засмаглий чоловік. Він оглянувся навколо, ніби чогось шукаючи, врешті спинив свій погляд на Марко і довго дивився на нього. На його обличчі проступив вираз подиву, як у людини, котра побачила щось незрозуміле і водночас всім серцем бажане, однак не може збагнути, чи те, що вона бачить, — дійсність чи сон.

До кімнати зайшла з вечерею Джіаніна, поставила її на стіл і знову вийшла. Марко не помітив її. Трапилось щось дивне. Посеред кімнати стояв чужий чоловік з чорною бородою, в запорошеному дорожньому вбранні. Але що нагадують йому ці великі очі, вуси, лоб, ці зморшки, що пролягли од вилиць до куточків рота?

Свічка почала чадіти. «Треба вкоротити гніт», подумав Марко і, так, наче перед ним нікого й не було, пішов через кімнату.

Чужинець стежив за кожним рухом юнака. Нарешті він спитав:

— Як тебе звати?

Ті слова розвіяли чари. Чужоземець говорив зовсім не так, як говорять венеціанці.

— Спершу ви скажіть, хто ви такий! — войовниче промовив Марко. — Що вам треба від мене?

— Я Ніколо Поло! — сказав незнайомець, і на його обличчі промайнула тінь нетерпіння. Марко помітив її, він взагалі помічав у цю мить усе, тільки його думки переплутались.

— А я саме читав! — невлад мовив він. — Мене звати Марко.

— Марко Поло! — ніби сам до себе промовив гість, і потім голосніше спитав: — Ти не радий, що повернувся твій батько?

В Ніколо защеміло серце. Він здогадувався, що відбулись якісь зміни, хотів і водночас боявся спитати про дружину. Перед ним стояв його син, юнак з рисами свого батька, стрункий, високий, трохи похмурий від постійних роздумів.

Ніколо обняв сина.

— Я твій батько, — сказав він. — Поглянь на мене!

Марко притулився обличчям до запорошеної одежі і почав говорити щось незрозуміле для батька — слова, в яких відчувались заразом подив, нетерпіння, радість, задоволення і гордість. Раптом він відхилився від батька і сказав:

— Тепер П'єтро Бокко не зможе робити зі мною все, що схоче. Я знав, що ви обов'язково повернетесь, тату.

І, вимовивши ці слова, Марко чомусь подумав про матір, поховану на кладовищі Сан-Міхеле. Почуття довіри до чужинця, який виявився його батьком, поступилося місцем внутрішній порожнечі, і та порожнеча вмить загасила усе інше.

— Мама померла, — сказав він. Хотів додати «тату», щоб приглушити цим біль, однак не зміг. Згадав, як мати з німим докором говорила про море, про кораблі й про далекі принадливі береги, і зрозумів, що її мовчазний докір стосувався і цього чужинця, котрий стояв перед ним — його батька.

— Ліонора померла, — беззвучно мовив Ніколо Поло.

— Її поховали на кладовищі Сан-Міхеле… тату!

— Я піду в свою кімнату… Пришли дівчину, хай постелить мені, я дуже втомився… Після чотирнадцятирічних мандрів справді можна втомитися. Ти кажеш, вона похована на кладовищі Сан-Міхеле? Гаразд, ну, я пішов…

Марко побачив на батьковому обличчі біль. Нікому б іншому не впав він у вічі. Але син побачив його. І йому здалося, ніби батько зачинив перед ним двері до свого серця.

Прямо, не горблячись, батько вийшов з кімнати. Марко поклав на місце книгу. Пахло горілим гнотом. Марко зайшов на кухню і сказав Джіаніні:

— Повернувся мій батько… Він утомився… Ти повинна зрозуміти це: чотирнадцять років він їздив по світу. Завтра підеш до Джованні і скажеш, що повернувся мій батько. Тепер усе буде добре.

Цієї ночі Марко майже не спав. Зустрівши вранці на сходах свого наглядача, він сказав йому:

— Я більше не хочу вас тут бачити. Ідіть до мого дядька і передайте йому це!

Батько ще спав. Марко кілька разів тихенько прокрадався під двері, сподіваючись вловити бодай найменше шарудіння. Нарешті він почув якийсь шум, однак зайти не наважився. Може, він і відчинив би двері, коли б знав, що постіль у кімнаті була не зім'ята, а батько до ранку просидів біля столу, спершись головою на руки.

Тимчасом слуга месера Бокко чимдуж подався до свого пана й передав йому слова племінника. Месер П'єтро Бокко тільки й ждав цього. Замкнувши склад, він одразу ж пішов до Марко, обдумуючи по дорозі, яким би чином спровокувати хлопця на нові непродумані вчинки.

Марко зустрів його з холодною привітністю і, перш ніж дядько встиг промовити завчену фразу, сказав йому таке, що той аж оторопів з подиву:

— Дядьку, вчора ввечері повернувся мій батько. Він буде радий вітати вас.

Не дослухавши речення до кінця, месер Бокко вже знав, що це не вигадка племінника. Мозок його гарячково працював.

— Де він? — спитав месер Бокко, насилу ховаючи своє збентеження.

Марко показав рукою на двері, однак у ту ж мить збагнув, що буде погано, якщо дядько перший поговорить з батьком. Та було вже пізно. П'єтро Бокко, навіть не глянувши більше на племінника, вибіг з кімнати.

Розмова Ніколо Поло з шурином тривала дуже довго. Марко схвильовано ходив по кімнаті, кілька разів виходив у коридор, намагаючись підслухати, про що говорять дядько з батьком.

Джіаніна принесла йому сніданок.

— Піди до них! — сердито сказала дівчина. — Він, певно, говорить про тебе тільки погане.

Однак Марко тільки знизав плечима.

— Ти гадаєш, що батько йому повірить? — мовив він і глузливо посміхнувся. — А якщо він і справді вірить йому більше, ніж мені, то нічого вже не вдієш… — Навіть розмовляючи, Марко напружено прислухався до кожного звуку в коридорі.

П'єтро Бокко пішов од них аж в обідню пору.

Марко чекав, що буде далі. Тиша, яка завжди панувала в будинку, сьогодні була нестерпною. Ніколо Поло звелів принести їжу до себе в кімнату. Він жодним словом не виявляв бажання побачити свого сина.

— Висипав на стіл цілу купу блискучих камінців, — розповідала Джіаніна хлопцеві, — і стоїть перед ними, немов заворожений.

— Не кажи ще Джованні, що повернувся мій батько, — попросив Марко.

Джіаніна похитала головою і сказала, що вона й на думці не мала їхати сьогодні в Мурано.

Служниця Марія навшпиньки пройшла по кімнатах. Марко важко було бачити її радісне обличчя.

Вітер періщив дрібним дощем по вікнах. Потім знову визирало з-за хмар сонце, спалахувало діамантами на краплинах і жадібно випивало їх.

Марко кілька разів без діла проходив коридором в інші кімнати, хоч йому туди й не треба було. Адже батько кожної хвилини міг вийти од себе і покликати його. Що ж, він не дуже поспішатиме на його поклик.

Та двері не відчинялись. Ніколо Поло сидів біля столу і, поклавши голову на руки, міцно, спав. Втома, нарешті, здолала його, витіснивши з голови всі важкі думки.

— Тебе гукає батько! — сказала раптом Джіаніна.

Марко почервонів. Він ще на кілька хвилин затримався біля столу, гортаючи книгу, але вже не бачачи її. Слова Джіаніни ніби луною відбились у нього в серці: «Тебе гукає батько». Марко зовсім втратив відчуття часу. Можливо, зараз ранок, а може, й обідня пора. Нарешті батько згадав про нього. Марко поставив на полицю книгу.

— Ну, тепер тут усе в порядку, — мовив він. Ніколо Поло сидів біля столу.

Вони глянули один на одного.

«Він дуже схожий на мене, — подумав батько, — напевно, в молоді роки я був точнісінько таким».

«Він схожий на розбійника, — в свою чергу подумав син. — Отаким і я буду колись».

На обличчі Ніколо Поло з'явилась посмішка.

— Я добряче заснув після відвідин П'єтро Бокко і нічого не чув. Ну, давай поговоримо. — Він не хотів зізнаватись собі, що ясні, запитливі очі сина викликають у нього неясне почуття остраху, — Дядько розповів мені, що ти був справжнісіньким бродягою, — сказав він різкіше, ніж сам того бажав.

Марко нічого не відповів йому.

— Ти пропускав заняття, цілими днями блукав десь з дітьми ремісників. Він сказав також, що ти завдавав дуже багато прикростей своїй матері… Це правда?

— Правда, — відповів Марко, йому здалось, що всі його надії були даремними. — Це так… Але він хотів заперти мене в монастир. — Хлопець похмуро дивився поперед себе.

— Месер Бокко сказав мені, що просто не знав, як з тобою бути…

— У нього недобрі очі, — заперечив Марко. — Він тримав мене, немов бранця… — Гнів розв'язав хлопцеві язика. — Можете спитати Паоло, або капітана Матео, або Джованні! — Його обличчя палало від хвилювання, і слова швидко злітали з вуст. Він щиро казав усе, що спадало йому на думку. Нарешті він міг говорити, не боячись, що його не зрозуміють. Батько сидів перед ним, і по його мовчазній зосередженості й по ледь вловимій посмішці Марко здогадувався, що він пройнятий до нього співчуттям і теплотою.

Ніколо Поло, чоловік розумний, збагачений життєвим досвідом, умів з першого погляду розрізняти правду від брехні. Він схвильовано встав з свого місця, обняв сина за плечі і підійшов з ним до вікна. Ось він, нарешті, знову дома. Поруч стоїть його син, котрий зріс без належного догляду. В ньому живе — батько відчув це по його схвильованій розповіді — багата фантазія, але він не позбавлений і здорового глузду, з допомогою якого уміє тримати свої мрії в руках.

Ніколо Поло глянув на подвір'я і на сусідні будинки. По небу пливла сіра хмарина. Пустотливий вітер підхопив її і почав шматувати, аж доки сірі барви не поблякли й не злилися з кольором неба.

— Ти хотів податися в Дамаск? — спитав батько. — Лише для того, щоб врятуватися від монастиря?

Марко замислився, шукаючи в думках найповнішої відповіді.

— Мені завжди хотілося вирушити в чужі краї, геть звідси. Це засмучувало маму. Вона сердилась, коли я казав про свої наміри… Я сподівався зустріти вас.



Того ж дня Ніколо Поло поїхав з сином на кладовище і відвідав могилу дружини. Повернулися вони додому тільки пізно ввечері. Батько був мовчазний, заглиблений у свої думки. Їх чекав Мафіо Поло. Кремезний, добродушний, гомінкий, він немов заповнив собою усю кімнату. Дізнавшись, якої тяжкої втрати зазнав брат, він вирішив нізащо не залишати його на самоті з гіркими думками.

Марко одразу ж відчув прихильність до дядька, тим паче, що той, бажаючи розважити брата, охоче відповідав на запитання племінника і весело описував пригоди, яких вони зазнали при дворі великого хана.

Марко був ладен слухати дядька до ранку. Спати він пішов аж ген за північ.

Мафіо й Ніколо Поло ще довго радились, що їм робити далі. По дорозі від папського нунція в Венецію вони твердо вирішили розповісти про свої дивовижні пригоди лише небагатьом найближчим друзям. Теобальдо ді-Вісконті пообіцяв їм повідомити, чи посилатиме він до великого хана вчених людей, чи ні. Напевне, братам Поло доручать очолити цю нелегку мандрівку.

Мафіо Поло вже минуло сорок п'ять років, але він мав чудове здоров'я і був готовий вдруге вирушити в дорогу.

Але що збирається робити його брат? Ніколо думав про розмову з сином. В жилах хлопця текла неспокійна кров батька і дядька. Для нього мандрівка була б здійсненням найзаповітніших бажань. Та чи не надто молодий він для такої небезпечної справи? Батько згадав татарського офіцера, який мав супроводити їх, але після дводенної мандрівки тяжко захворів, згадав про нестерпну спеку, про верблюдів, які байдуже брели пустелею повз білі скелети, що траплялись на жовтому піску, про напад у горах, який мало не коштував їм та їхнім охоронцям життя, про тисячі небезпек, які скрізь чатували на них.

— Він ще надто молодий, — сказав Ніколо братові. Раптом двері тихенько відчинилися, і до кімнати зайшов Марко в нічній сорочці.

— Пробачте, тату, — сказав він. — Я хочу щось запитати дядька.

Брати весело глянули на нього. Але Марко серйозно запитав:

— Дядьку, ви казали, що кожен, хто наближається до великого хана, мусить цілувати перед ним землю.

Мафіо ствердно кивнув головою.

— Ви теж це робили?

Мафіо засміявся.

— Звичайно! Не могли ж ми бути неввічливими.

Наморщивши чоло, Марко вийшов з кімнати.

— Він трохи замолодий, — сміючись, мовив Мафіо, — але душа в нього не з лопуцька.



Поки Марко жив під владою месера П'єтро Бокко, йому здавалося, що дні тягнуться старечою ходою. Тепер вони спливали, як вода в сріблястому струмку, що тече по розкішній красивій місцині. Знову, як і колись, Марко, Джіаніна та Джованні в недільні дні блукали по острову. Про минуле вони майже не згадували. В них тільки й розмови було, що про майбутню велику подорож Марко. Тепер це вже була не якась там нездійсненна мрія. Ніколо Поло сказав синові, що візьме його з собою, коли дядько погодиться на це. Зрозуміло, Марко в ту ж мить кинувся до Мафіо і без особливих зусиль переконав його, що ніяк не можна відмовлятися від такого цінного помічника.

Тепер у житті Марко з'явилася ясна мета. Проминуло літо, осінь, і настав новий рік. Марко завжди був з батьком і Мафіо, коли вони займалися своїми торговельними справами. Це дало йому змогу глибше познайомитися із мистецтвом торгівлі й одержання зиску. Два рази на тиждень він, за бажанням батька, відвідував школу, в якій учені й сенатори навчали учнів, переважно з багатих і родовитих сімей, світських наук — математики, астрономії, географії, вчення про державу та іноземних мов. Марко вчився добре. Знав, що ці знання стануть йому не раз у пригоді під час їхньої великої подорожі.

Якось увечері Ніколо Поло покликав до себе сина. Це анітрохи не здивувало Марко. Останнім часом вони частенько сиділи разом у батьковій кімнаті. Ніколо й Мафіо розповідали про дивовижні пригоди в країні великого хана, а Марко — про матір і про все, що його хвилювало. Брати вже знали, як ставився до хлопця месер Бокко, і тому рішуче відхиляли його намагання зблизитися з ними. Марко не розповів їм тільки одного: про замах, вчинений на нього влітку 1268 року. Він і сам не розумів, чому досі мовчав про це.

Не дуже радісно було на серці в Мафіо й Ніколо, коли вони звеліли служниці покликати Марко. Обоє прийшли до висновку, що Марко виховується не так, як слід. Вони виконували найменше його бажання і прямо-таки танцювали під його дудку. Особливо не подобалася їм дружба хлопця з дітьми ремісників.

Хлопець весело ввійшов до кімнати, його трохи здивувала серйозність батька і дядька, однак це не зіпсувало його настрою. Він чемно вклонився і сказав:

— Ось і я.

Мафіо й Ніколо вирішили про себе, що на такого ввічливого хлопця, як Марко, не можна сердитись. Їхні обличчя трохи проясніли. Мафіо глянув на Ніколо, той, у свою чергу, подивився на Мафіо. Адже вони так і не домовились, кому першому звертатись до хлопця.

Дядько відкашлявся і… промовчав. Хіба йому належить говорити першим? Зрештою, не він же батько, а Ніколо.

— Що ви хочете від мене, тату, і ви, дядьку? У вас такий дивний вигляд, — сказав Марко.

— Нам треба з тобою серйозно поговорити, — мовив Ніколо. — Сину мій, так далі тривати не може. — Батько нахмурився.

Марко здивовано дивився на старших. Що трапилось? Чи не одержали вони поганої звістки? На обличчі хлопця не лишилося й сліду од веселості. Може, йдеться про їхню подорож?

Хлопцеві не довелося довго чекати пояснення.

Ніколо заговорив з сином розважливо, як говорять з молодшим товаришем. Він заявив, наголошуючи на своїх словах, що ні брат, ні він не потерплять більше тісної дружби Марко з дітьми ремісників. Марко ще ніколи не замислювався над цим. Та й хто б міг наштовхнути його на таку думку?

Хлопець довго щось обмірковував. Останнім часом він щиро полюбив батька й дядька і завжди слухався їх. Однак цієї вимоги Марко не міг виконати. Треба переконати їх, що вони діють несправедливо. Доки Марко житиме у Венеції, він не перестане товаришувати з Джованні і Джіаніною — надто багато пережили вони разом, і ці події міцно зв'язали їх між собою.

Раптом йому пригадався напад, який колись учинили на нього в провулку за базаром. Хіба ж тоді не Джованні врятував йому життя, сміливо кинувшись на незнайомця? Тепер він знав, що відповісти батькові.

— Тату, ви не знаєте, що Джованні врятував мені життя? — спитав Марко і з задоволенням помітив збентеження на обличчях Ніколо й Мафіо Поло.

— Якийсь злочинець хотів убити мене кинджалом. Тоді Джованні, як кішка, кинувся йому на спину. Якби не він, то я б давно не був живим. А ви забороняєте мені зустрічатися з ним.

— Про що це ти говориш? — різко спитав Ніколо Поло. — Ану, розказуй усе!

Марко обережно, щоб, бува, хвилюючись, чого не наплутати, почав свою розповідь.

Ніколо Поло, схопившись з свого місця, швидко ходив по кімнаті. Мафіо сидів біля столу, стиснувши кулаки.

— Тобі треба було сказати нам про це раніше, — мовив Мафіо.

— Йди спати, сину, — звелів батько, намагаючись стримати хвилювання. — А з месером П'єтро Бокко ми ще поговоримо, так поговоримо, що він запам'ятає нашу розмову на все життя.

Про заборону їздити на острів Мурано не було більше й мови. Марко пішов спати. Він бачив, як розхвилювались батько й Мафіо, і це трохи непокоїло його, однак у глибині душі хлопець був задоволений, що зумів заступитися за своїх друзів.

Ніколо й Мафіо Поло ще довго сиділи й розмовляли.

Невдовзі вони запросили до себе Паоло, який раз уже приходив до них. Брати розпитали його про замах, але Паоло розповів їм те саме, що вони чули від Марко. На жаль, він не міг повідомити нічого такого, що дало б їм підставу звинуватити месера Бокко у замаху на життя Марко. Але й почутого було досить, щоб переконати братів у вині П'єтро Бокко. Вони вирішили при першій-ліпшій нагоді поговорити з ним начистоту.

Вже більше року брати Поло жили у Венеції, з нетерпінням чекаючи звістки від Теобальдо ді-Вісконті. Нестримне бажання вирушити в дорогу не давало їм спокою, але, мабуть, чи не найбільше за всіх хвилювався Марко. Хоч Мафіо й Ніколо розповіли лише небагатьом близьким друзям про все пережите ними, серед купців скоро стало відомо, що брати привезли з собою великі багатства. І ось одного дня до них з'явився шановний шурин П'єтро Бокко, справи якого йшли не так добре, як він того хотів. Він вирішив попросити у своїх родичів великої позички для вигідної торговельної угоди.

Мафіо, старший у сім'ї Поло, прийняв його з непроникливим обличчям і запропонував сісти. П'єтро Бокко хотів було одразу ж розпочати люб'язну розмову, однак Мафіо помахом руки спинив його. Він устав, підійшов до дверей і наказав служниці покликати Ніколо.

Потім знову сів і з байдужим виглядом попросив месера Бокко трохи потерпіти. Обмінюючись незначними словами, вони чекали Ніколо. Нарешті той прийшов і стримано привітався з гостем.

Месер Бокко почав розмову. Він розсипав компліменти братам Поло за вміння, з яким вони вели свої торговельні справи після такої тривалої відсутності. Брати лише вряди-годи озивалися якимось коротким реченням, а більше слухали.

«Марко казав правду, — думав Ніколо Поло, — в цієї людини холодні очі. Вони свідчать, що вся ця люб'язність — удавана». Спостережливість хлопця сповнювала батьківське серце гордістю.

Нарешті, після вмілого вступу, П'єтро Бокко перейшов до головного. Він просив братів Поло зробити йому маленьку послугу: позичити дві тисячі п'ятсот дукатів. Адже вони родичі. Ніколо Поло мовчав. Він думав про те, що почув від Марко й Паоло. Шкода, що немає достатніх доказів. Він грізно нахмурився.

Мафіо Поло встав і вийшов з-за столу.

— Ви просите в нас дві тисячі п'ятсот дукатів? — спитав він тоном, який примусив П'єтро Бокко насторожитися.

— А скільки ви заробили на своїй нічній контрабандистській операції? — спитав раптом Ніколо Поло. — Ви пам'ятаєте оті п'ятнадцять мішків солі?

Месер П'єтро Бокко зблід. Надто несподіваним був напад. Тимчасом Ніколо вже завдав йому другого удару.

— Ви розповідали мені, як ви турбувалися про мого неслухняного сина, — в'їдливо промовив він. — Я вдячний вам за це, П'єтро Бокко. — Очі його палали гнівом. Він нахилився до самого блідого обличчя гостя, аж той відсахнувся назад. — Удар кинджалом не влучив у ціль. Шкода, П'єтро Бокко, чи не так?

Мафіо Поло схопив брата за плечі і з ласкавою наполегливістю відтягнув його назад. Він не хотів, щоб Ніколо розчавив кулаком ненависне обличчя гостя.

П'єтро Бокко нарешті оволодів собою і схопився з місця.

— Що це за безглузді обвинувачення? Ви дуже дивно ведете себе, — невпевнено сказав він, намагаючись звести все на жарт.

— Ми потурбуємось про те, щоб вас притягли до відповідальності за контрабанду сіллю, — мовив Мафіо. — Ідіть геть з нашого дому. Щоб вашої ноги тут більше не булої Ми вас більше не знаємо, П'єтро Бокко! Ви — злочинець, а не чесний купець!

Не даючи переляканому й розлюченому П'єтро Бокко отямитися, він загрозливо наступав на нього, аж доки той не обернувся й не кинувся тікати.

— Убити його мало, — сказав Ніколо Поло, повертаючись до кімнати.


ДЖОВАННІ ЗНОВУ СПІВАЄ


Осінь 1271 року прийшла з величезними бурями, оскаженіле море з ревом кидалось на прибережні дамби й забирало з собою цілі шматки узбережжя. Але за ніч все раптом вгамовувалося, і ранком сяяло сонце.

Небо опускалося до моря, немов прагнучи взяти в нього таємничого блиску.

Потім настали погожі дні, і венеціанці заходилися біля руйнувань, заподіяних морем. Венеція знову жила. Знову повітря виповнилось барвами, голосами, хлюпотінням води, що невгамовно билась об берег.

В Римі після дворічної боротьби за папську тіару святий престол посів під ім'ям Григорія X колишній папський нунцій Теобальдо ді-Вісконті.

Марко сповнилось сімнадцять років. На зріст він майже доганяв батька. У нього було красиве, високе чоло, великі сірі очі, прямий ніс і міцне підборіддя, які свідчили про енергію і ясність думки.

Тільки вчора з Рима повернулися батько і Мафіо Поло. Марко ледве дочекався їх. Розмова з папою закінчилась успішно. Ласкаво прийнявши їх, Григорій X передав їм листи для великого хана і призначив двох ченців, які мали вирушити з ними до далекої імперії з папським дорученням: наставити там епіскопів, висвятити священиків і відпустити гріхи.

Не гайнуючи часу, брати заходилися лаштуватися в дорогу. Марко старанно допомагав їм. Біля причалу стояв уже корабель, яким мандрівники через кілька днів мали відплисти до берегів Вірменії. Ченці жили в монастирі Сан-Ніколо і мало клопоталися готуванням до подорожі.

За два дні до відплиття Марко попросив у батька дозволу відвідати Мурано й попрощатися з друзями.

Був сонячний, осінній день. Марко з Джіаніною пливли по лагуні. Легенький вітер бавився волоссям дівчини. Хлопець веслував. Човен розтинав носом хвилі. Будинки й церкви ніби вітали їх з берега. Назустріч рухались вантажні човни й барки. Це була знайома картина, але сьогодні вона якось особливо вражала Марко. Хлопець помічав дрібниці, на які раніше зовсім не звертав уваги. Марко хотів назавжди запам'ятати картини рідної землі.

Джіаніна, якій недавно минуло п'ятнадцять років, була така гарна, що човнярі та молоді рибалки махали їй руками або пропливали мовчки, ніби зачаровані. Чорне волосся ніжно спадало їй на скроні й шию темними хвилями і прикривало вузенькі плечі. Її губи червоніли на засмаглому обличчі, наче спілі ягоди.

Попереду розкинувся Мурано. Там, де колись була римська вілла, тепер стирчали з землі тільки квадратні кам'яні плити, а біля огорожі, як і раніше, стояло старе фігове дерево, вкрите жовтим, червоним і коричневим листям.

Джованні вже чекав на них. Підтягнувши човна, він допоміг Джіаніні й Марко вийти на берег.

Друзі пішли в глиб острова. По дорозі вони відвідували місця, з якими в них були пов'язані спогади, постояли біля ставка, тепер уже майже зовсім засипаного. Говорили вони про щось незначне, звичайне, стороннє, намагаючись не думати про розлуку, яка чекала на них. Вони спокійно ходили по місцях свого дитинства, весело згадуючи маленькі дитячі витівки, і уявляли себе зовсім дорослими.

Адже широкоплечий Джованні з мозолистими робочими руками не сьогодні-завтра мав стати славнозвісним кораблебудівником, а на Марко чекала слава великого мандрівника, котрому скоро випаде подорожувати на верблюдах через пустелі. Хіба ж не він поїде до одного з наймогутніших володарів з дорученням від глави християнської церкви? Марко й Джованні, кожен по-своєму, виношували в своїх юнацьких серцях далекосяжні плани. І ось настав час розлуки.

Вони йшли по острову. Між ними легко ступала Джіаніна, котра мріяла колись стати нареченою морського розбійника Джованні.

Перед ними виблискує лагуна. Вітер здіймає на ній легкі хвилі. Осінній день заллятий тьмяним золотом післяобіднього сонця. Над коминами скляних майстерень здіймається дим, вітер підхоплює його і несе геть.

Скільки років не бачитиме Марко своєї батьківщини? В серці Джованні народжується мелодія, йому не знайти слів, щоб передати те, що він почуває зараз, але він заспіває пісню і нею виллє все, що має на серці.

Вони стоять на кам'яних плитах, біля їхніх ніг мерехтить вода. Вітер дме з лагуни, але потім стихає, зачепившись за садки на косі.

Друзі прощаються.

Міцніє голос Джованні, наливається красою. Підхоплена вітром, лине над морем пісня про розлуку, про мандри по безконечних шляхах, про радість повернення.

Джіаніна здивовано приглядається до свого друга, до його обличчя, на якому відбивається все, про що розповідає його пісня.

Джованні співає.

А біля причалу стоїть корабель, на котрому вирушить у дорогу Марко. Два вчених ченці, змучені важкими думами, ходять попід склепінням монастиря і проклинають долю, яка судила їм небезпечну подорож.

В думках Марко вже покинув Мурано. Його мрії випередили дійсність. Далі й далі рвуться вони вперед, ведуть його по безлюдних гірських стежках, по небезпечних лісових дорогах, кидають його в боротьбу з дикими звірами, які вночі підкрадаються до їхнього табору.

Змовкає пісня.

Джованні прощається з своїм другом. Вони обнімаються, і їм так прикро, що Джіаніна бачить, як блищать у їхніх очах сльози.

— Ти ще прийдеш сюди, Марко, — говорить Джованні, спихаючи в воду човна.

Джіаніна й Марко повертаються в Венецію.

Джованні ще довго стоїть на білому камені старовинної римської вілли і махає рукою. Ледь-ледь вирізняється вдалині човен з друзями, за будинками Венеції сідає сонце, горить-палає вогнями лагуна. Поволі темні обриси човна зникають вдалині, немов розтають у тумані осіннього вечора.


ЧАСТИНА ДРУГА

У СВІТ


Вони повільно йшли берегом. На землю спадав мовчазний, сірий вечір.

— Куди ми йдемо, брате Джіельмо?

Чернець не відповів, однак спинився і глянув на воду. Другий чернець мерзлякувато закутався в рясу. Так вони й стояли, непорушні й мовчазні. Біля їхніх ніг лежало море і щось шепотіло тисячами голосів.

— Ти питаєш, куди ми йдемо? — Брат Джіельмо широким помахом руки показав на море і на небо. — Туди! Наш шлях починається звідси, з оцього вузенького острівця. Але де він закінчиться?

— Хай захистить нас бог! — пробурмотів брат Ніколо да-Віценца і перехрестився. Потім крадькома зиркнув на свого супутника. — Ти вже старий, брате Джіельмо. Для такої справи папа міг би вибрати й молодшого.

Брат Джіельмо спокійно відповів:

— Плано Карпіні було шістдесят п'ять років, коли він за дорученням володаря всіх християн вирушив до татар.

— Тоді ти повинен знати, скільки страждань випало на його долю. Щоб приготувати собі нічліг, він розгрібав ногами сніг. А коли прокидався ранком, то був геть заметений снігом.

— Я знаю це, брате Ніколо. Ходімо краще назад, у монастир.

Чайка черкнула крилом об хвилю. Море зливалося з небом. Жодна зірка не проглядала серед хмар. Вітер розвівав коричневі ряси самотніх мандрівників.



В цей час Марко Поло потай вийшов з дому. Коли, досягнувши П'яцети, він побачив святково вдягнених людей, що гуляли при світлі факелів і ламп, почув їхні розмови, у нього трохи відлягло од серця. Там стояв їхній корабель, міцно пришвартований до дубових паль. По палубі ходив матрос. Він вовтузився біля вітрил, щось підтягував, поправляв і тихо лаявся.

Марко стежив за ним.

Він уже попрощався з своїми друзями Джованні й Джіаніною, з Мурано й Сан-Міхеле, з прекрасними й болючими спогадами дитинства. Тепер він прощався з Венецією.

Треба було повертатись додому. І раптом на кораблі трапилось щось незвичайне. На палубу вийшло двоє людей. Один з них був капітан, Марко впізнав його по довгій, аж до пояса, бороді. Але хто той. другий, що пошепки переконує в чомусь капітана? Марко підійшов ближче до корабля і, сховавшись за палею, почав спостерігати, що відбувається на палубі. Капітан одіслав матроса вниз.

Хто такий отой широкоплечий, кремезний чоловік? Марко не міг розгледіти його обличчя. Ця постать, форма голови, спокійні, врівноважені рухи… І враз, ще не побачивши незнайомця в лице, Марко впізнав його. Це був капітан Матео.

Що йому треба тут, власникові чорної барки? Що він шукає на борту корабля, який завтра з Ніколо, Мафіо й Марко Поло та ще з двома ченцями на борту має відплисти до Вірменії? Чому капітан одіслав матроса?

Чому вони розмовляють між собою так тихо? Марко нічого не міг зрозуміти. У нього з'явилась підозра. Чи не хоче Матео умовити капітана взяти участь у якійсь контрабандистській операції?

В цю мить чоловіки наблизились до його схованки. Але вони говорили так тихо, що Марко не міг вловити жодного слова. Однак по їхніх жестах хлопець зрозумів, що між ними досягнуто згоди. Матео голосно попрощався:

— До завтра, Антоніо!

Високий, кремезний, він зіскочив з трапа на стежку і подався на берег. Марко нерішуче пішов за ним. Побачивши, що Матео прямує до човна біля Понте дела паглія, він прискорив крок.

— Добрий вечір, капітане Матео! — голосно сказав він.

Той вражено зупинився.

— Це ти, Марко! — вигукнув він своїм громовим голосом. — Чого ти так пізно блукаєш у порту? — Поклавши юнакові на плече руку, він з батьківською теплотою мовив: — Я розумію тебе. Навіть я втратив би спокій! Ходімо, сідай до мене в човен. Я підвезу тебе додому. Побалакаємо трошки.

Марко одразу забув свою підозру. Йому пригадалось, як вони ходили додому до капітана Матео, коли розшукували Паоло, і як він був завжди готовий допомогти їм.

— Сідай! — підбадьорливо гукнув капітан хлопцеві. — У мене ще багато справ.

Марко плигнув у човен. Капітан Матео, відштовхнувшись від берега, вдарив веслами і погнав човна по каналу Сан-Марко. Перед хлопцем знову постала картина нічної Венеції. Він відчував, що не раз згадуватиме цю картину в мандрах.

— Ви були на нашому кораблі? — спитав раптом Марко. — Я бачив, як ви розмовляли з капітаном Антоніо.

Матео здивовано глянув на нього. Човен мало не наскочив на стовп, що стирчав з води.

— То ти підслухував нашу розмову? — загрозливо спитав капітан Матео.

— Я прийшов не для того, щоб підслухувати ваші розмови, — одказав йому хлопець. — Я хотів тільки ще раз поглянути на корабель. Не міг спокійно всидіти вдома.

— Хотів ще раз глянути на корабель? — Матео засміявся. — Мабуть, боявся, що за ніч його вкрадуть? — Раптом він став серйозним і владно запитав: — Виходить, ти не чув, про що ми говорили?

— Ні, я тільки чув, як ви сказали: «До завтра». Скажіть, капітане Матео, що це має значити?

Вони проїхали Великий канал, по якому сновигали сотні барок і човнів, і звернули в невеличкий рукав. Тут було безлюдно й тихо. Перед ними чорнів над водою дерев'яний міст, на якому тьмяно сяяв ліхтар. Світло його було таке слабе, що навіть не відбивалось в воді.

— Капітан Антоніо — мій давній приятель, — сказав Матео. Ми служили з ним матросами на «Святій Марії» і плавали аж до берегів Франції, Іспанії, Африки… — Раптом Матео нахилився і сердито промовив: — Нащо я тобі розповідаю це? Хіба я злодій чи вбивця? Я вільна людина і можу ступити на палубу будь-якого корабля.

— Капітане Матео, я не думаю про вас нічого поганого, — заспокійливо сказав Марко.

Матео вмить заспокоївся. Марко помітив, як у нього в куточках рота і в зморшках біля очей промайнула хитрувата посмішка.

— Дай мені руку, сину, — сказав Матео. — Хтозна, коли ми ще з тобою побачимось, — через п'ять днів чи через п'ять років, чи, може, й ніколи. Старий моряк бажає тобі попутного вітру. Він дорожчий за тисячу дукатів. — І капітан зареготався так, що аж луна пішла.

Рука Марко зникла у величезній долоні Матео. Але він, не скривившись, витримав потиск.

— До побачення, капітане Матео! — дзвінко гукнув він. — Через п'ять днів!

Він засміявся, вистрибнув на берег, відштовхнув човна і, залишивши приголомшеного капітана Матео, рушив додому.



Ранок був холодний і вітряний. Корабель з піднятими вітрилами прямував до Сан-Ніколо. Сенатори й абат монастиря, які проводжали мандрівників, пішли вже в палац дожа. І тільки Джованні й Джіаніна все ще стояли біля причалу і махали руками. Марко Поло, з розкуйовдженим од вітру волоссям, доки міг бачити друзів, відповідав їм з палуби. Скоро корабель під усіма вітрилами вийшов у відкрите море.

Безтямна радість сповнювала Марко. Він почував себе, як орел, що вільно й гордо лине у височінь.

Хвилі билися об борт корабля, поволі танули в далечині ледь зримі обриси острова Лідо, а навколо, куди глянь, розкинулось сірозелене, неспокійне море, по якому невтомно, то піднімаючись, то опадаючи, котились білі гребені хвиль.

До Марко підійшов Мафіо Поло.

— Ну, бачиш? Ми пливемо! — мовив він.

— Чудово, дядю!

Брат Джіельмо теж стояв на палубі. Тільки він дивився назад, туди, де залишились надійні стіни монастиря Сан-Ніколо, які разом з островом Лідо ніби опускались у морську глибінь.

Брат Ніколо сидів у своїй каюті, охороняючи цінні подарунки папи великому хану. Він лежав на койці і з сумом згадував спокійне життя під захисткоммонастирських мурів.



Тимчасом Марко знайомився з усіма тонкощами кораблеводіння, а заразом дізнавався дещо й про людей, які пливли на кораблі. Його дивувало, що капітан Антоніо рідко з'являвся на палубі, цілком покладаючись на свого штурмана і на досвідчену, випробувану команду. Від вітрильника він довідався, що капітан любить чарку і що в його каюті завжди є невичерпний запас вина. Але варто було комусь іншому випити бодай краплину, як він аж казився. Інколи він вистроював усю команду, від штурмана до кока, на палубі і починав кожному принюхуватись до рота. Всі відхилялися від нього, бо перед такими перевірками він сам у себе в каюті добренько заглядав у чарку і від нього відгонило, як від бочки з вином.

Але капітан Антоніо був досвідченим моряком, і тому ніхто не сердився на нього за ці дивацтва. Якось після страшного шторму в Біскайській затоці він запросив до себе в каюту по одному всю команду і з кожним матросом випив по склянці вина.

Часом на Марко нападала туга та байдужість.

— Це морська хвороба, — пояснив йому вітрильник. — Ось нехай добре засяє сонце або налетить шторм, і її як рукою зніме. — Його смагляве, загрубіле од вітру обличчя з маленькими розумними очима набрало таємничого виразу. — Найкраща річ у морі — це шторм. Тоді по-справжньому почуваєш себе людиною.

Однак Марко був надто заклопотаний, щоб піддаватися морській хворобі. Третій день вони були в дорозі, а йому й досі не пощастило бодай одним оком зазирнути в капітанську каюту. Виходячи на палубу, капітан Антоніо ніколи не забував заперти за собою двері. Марко прокрадався тоді вниз, і, притулившись вухом до дерев'яної стіни, напружено слухав. Однак і досі ще нічого не почув.

Невже він помилився? Не може цього бути, його підозру підтверджувало ще й те, що замковий отвір завжди був завішений. Капітан приховував якусь таємницю. І він, Марко, був єдиний, хто знав про це.


Ченці майже весь час сиділи в своїй каюті. Марко часто розмовляв з ними. Йому не подобалась надмірна люб'язність та плаксивий голос брата Ніколо да-Віценци. Зате з братом Джіельмо Марко любив поговорити. Якось, коли Ніколо да-Віценца, важко сопучи, вийшов на палубу, Марко побіг униз і постукав у двері каюти ченців.

— Слава Ісусу Христу! — привітався він.

— Навіки слава! Сідай, сину мій! — Брат Джіельмо підсунув йому стільця. На столі перед ним лежала книга.

— Чи смію я запитати, брате Джіельмо, що ви читаєте? — спитав Марко, поглядаючи на жовті сторінки від руки написаної книги.

— Це розповідь брата Іоанна де-Плано Карпіні, котрий 1245 року був посланий папою до татар. Я собі виписав з його книги кілька уривків. Але перш, ніж ми зійдемо на землю, я викину їх у море. — Брат Джіельмо зітхнув.

— Невже там таке погане написане? — здивовано спитав Марко.

— Татари зарозумілі й жорстокі. Посланцям папи довелося після важкої подорожі до двору імператора Куюка довго чекати, поки він прийняв їх. Та й потім він розмовляв з ними надзвичайно погірдливо.

— Можна мені почитати, що пише брат Плано Карпіні? — захоплено спитав Марко.

— Читай, я ще раз послухаю. Ось тут, де пишеться про аудієнцію ченців і посланців у хана.

Брат Джіельмо дав хлопцеві книжку, і той почав читати.

«В цьому місті, коли імператора посадили на трон, нас викликали до нього, його перший державний секретар Джінай, записавши наші імена, гучним голосом прочитав їх перед імператором та його вельможами. Після цього кожен з нас чотири рази став на ліве коліно. Нас попередили, щоб. ми не торкались до порога, потім ретельно обшукали — чи не приховав хто-небудь з нас ножа, і ввели східними дверима до палацу. Західними дверима заходив тільки імператор. Так ми вперше після того як великий володар став імператором у його присутності вступили до його помешкання. Тут він приймав також інших посланців, хоч впускали до нього небагатьох.

Нас запитали, чи ми не хочемо передати імператорові подарунки, але нам нічого було дарувати — ми вже віддали все».

Марко так заглибився в читання, що зовсім забув, де він знаходиться. Весь отой казковий світ, ніби живий, постав у нього перед очима. Ще ніколи він так пристрасно не бажав побачити на власні очі далекі країни, про які не раз чув від батька й Мафіо Поло.

Його вивів із задуми невдоволений голос брата Джіельмо.

— Досить, сину. Я бачу, що це грішне чуже життя причарувало тебе.

Марко поклав книгу на стіл.

— Так, брате Джіельмо — сказав він, — я дуже радий, що ми вирушили в подорож. Батько багато розповідав мені про двір великого хана. Тепер там зовсім не так, як пишеться в книзі. Татари живуть зараз у далекому Китаї в чудових палацах. Я ніяк не можу дочекатися, коли ми дістанемося туди.

— Ти ще молодий, сину мій. Хай благословить тебе бог! Ну, йди, я хочу трохи відпочити.

Коли Марко вийшов у коридор, капітан Антоніо саме піднімався сходами на палубу. Юнак підкрався до його каюти, припав вухом до дерев'яних дверей і став прислухатись. Він почув важкі кроки і легке покашлювання.

Марко засміявся і затарабанив кулаками в двері. В каюті одразу ж усе затихло.



Вітер змінив напрямок і тепер щосили надимав вітрила. Яскраво сяяло сонце. По небу пливли білі кучеряві хмаринки. Береги Італії залишились позаду. Мандрівники пливли Грецьким морем[13]. Всі, хто був на кораблі, веселі, зібрались на палубі. Навіть у брата Джіельмо проясніло обличчя.

Марко сидів з батьком і Мафіо на носі корабля на купі канатів. Вже п'ятий день були вони в морі, і юнак з нетерпінням чекав події, яка мала статись. Щоб підготувати старших до неї, він сказав:

— Шкода, що з нами немає Паоло. — І, не дочекавшись відповіді, додав: — Правда, дядьку?

Мафіо Поло, не зводячи очей з моря, задумливо кивнув головою.

Ніколо запитливо глянув на сина.

— Чого це тобі спало таке на думку? — спитав вій.

— Мені здається, що нам би не завадив під час мандрівки ще один надійний чоловік.

— Ти тільки послухай його! — засміявся Мафіо. — Говорить, як справжнісінький караван-баша[14].

Раптом підійшов капітан Антоніо і знаком підкликав до себе Марко. Той неквапливо підвівся.

— Вибачте, зі мною хоче говорити капітан.

— Зараз ви побачите в моїй каюті людину, яку й уві сні не сподівались зустріти, — пробуркотів капітан.

Марко мовчки пішов за ним.

— Він хоче говорити тільки з вами.

Коли вони переступили поріг, Марко побачив посеред каюти капітана Матео.

— Добрий день, капітане Матео! — сказав Марко. — Буває, що люди зустрічаються через п'ять днів, буває через п'ять років, а буває, що її ніколи не зустрічаються.

Матео схопив юнака за плечі і міцно труснув його.

— Ти глянь, Антоніо, на цього харцизяку! Як він добре затямив мої слова.

Відпустивши Марко, він важко сів на лавку.

— Що ж ми будемо тепер робити, Марко?

Але в того після могутнього потиску Матео каюта йшла обертом перед очима.

— От тобі й маєш! Чого це ми стоїмо, як спіймані грішники? — напав на свого друга капітан Антоніо.

— Мовчи, Антоніо! — огризнувся Матео, підводячись з місця.

— Я тебе власними руками викину за борт! — погрозив Антоніо і люто сіпнув себе за бороду.

Матео засміявся. Той сміх передався й Антоніо.

Тимчасом Марко встиг трохи оглянути каюту. В ній усе було обладнано для житла: лавка, що мала правити вночі за ліжко, стіл з різьбленими ніжками, чотири ослони, мідяна лампа і вбудована в стіну шафа. Стіни було завішено килимами. Двері ліворуч вели до складу.

— Бачиш, — сказав Матео, — скільки я завдав клопоту своєму другові. Треба, нарешті, владнати цю справу.

Капітан Антоніо дістав з шафи пляшку, три чарки і налив вина.

Всі випили. Це було міцне червоне вино, яке одразу ж вдаряло в голову. Коли Антоніо хотів наповнити чарки вдруге, Матео застережливо підняв руку:

— Не всякий звик до вина так, як ти, — сказав він і, задумливо дивлячись поперед себе, мовив до Марко: — Послухай, юначе. — Йому важко давались слова, але це була для нього ніби сповідь перед самим собою. — Коли я довідався про вашу подорож, то зовсім утратив спокій. В мені одразу ж прокинулись давні мрії. А про що тільки не мріє людина! Венеція перестала мені подобатись. Все зробилось осоружним. Вода в каналах смерділа, лагуна здавалась калюжею — а вночі, вночі я марив про море…

Матео замовк. Ніхто не підгонив його.

Він сперся ліктями на стіл, втупивши погляд у свої кулаки. Вино в склянках колихалось від поштовхів корабля.

— Тоді я вмовив капітана Антоніо таємно взяти мене на корабель. Я просто боявся, що твій батько скаже: «Ні, Матео, ви нам не потрібні». І ось я сиджу перед тобою і говорю те, про що нікому не хотів говорити.

— Так, — озвався Антоніо, — а вітер дме добрий. Коли б тільки він не притих.

— Я допоможу вам, Матео, — сказав Марко. — Ви обов'язково залишитесь з нами. Я дуже радий. Зачекайте, я одразу ж поговорю з батьком.

Марко повернувся на палубу і знову сів на своє колишнє місце.

— Що це за таємниці ти завів з капітаном? — спитав його Мафіо.

— Тату, я хотів вам щось сказати…

— Що трапилось?

— А мені не можна знати про це? — запитав Мафіо.

— Та ні, я хочу поговорити з вами обома.

І Марко розповів про те, що йому тільки-но довелося пережити в каюті капітана. Він палко просив задовольнити прохання Матео.

Ніколо й Мафіо знали Матео, знали про його відчайдушні контрабандистські операції. Вся Венеція говорила про них. Брати порозумілись одним поглядом. Марко, стримуючи легке занепокоєння, дивився на них.

— Ми ще подивимось на твого капітана Матео, — сказав Мафіо Поло, встаючи з свого місця. — Як ти гадаєш, Ніколо, візьмемо його з собою, коли він сподобається нам, чи ні?

— Ходімо до нього, Мафіо!

— Він вам обов'язково сподобається, дядьку, — переконував Марко. — Він майже такий самісінький, як ви.

— Он як! Ну, подивимось!

Корабель плив неподалік від берега. Вдалині бовваніли темні силуети гір. Море билося об круті скелі.

Марко нетерпляче чекав батька й Мафіо. Вже минуло стільки часу, а вони ще й досі не повернулися. Берег поволі розтанув удалині. Знову перед очима розкинулась одноманітна картина: море і небо.

Нарешті брати повернулись. Їх супроводжував капітан Антоніо.

— Ну, то як, тату? — спитав Марко. — Чом ви не привели з собою Матео?

— Е ні, так просто це не робиться, — відповів Мафіо. — Після добровільного ув'язнення у нього такий дикий вигляд, що він перелякає наших ченців. Завтра вранці капітан Антоніо познайомить його з усіма.

— Значить, він залишиться з нами? — радісно вигукнув Марко.

Ніколо Поло ствердно кивнув головою.

— Мені здається, він путяща людина, — сказав Мафіо.

Капітан Антоніо побіг по палубі, з надмірним запалом роздаючи накази. Матроси ще старанніше взялися до своїх справ. Погожий вітер підганяв корабель.

Минали дні і ночі. Море вже було не таким пустельним. Назустріч пливли кораблі й галери. Але берега все ще не було видно. Матео аж сяяв од щастя, коли ставав на зміну штурманові. Марко не відходив від нього. Одного ранку вони побачили на горизонті землю. Біля підніжжя гірського пасма розкинулось невеличке місто. Білі й жовті будиночки з плескатими дахами облямували бухту. Це було узбережжя Вірменії.

— Ось ми й приїхали! — сказав Матео. — А шкода! Море було таке чудесне!


ВІЙНА У ВІРМЕНІЇ


Люди говорили приглушено і злякано озиралися навкруги, немов чекали на свою голову нового лиха. Містом пронеслась війна, руйнуючи будинки, топлячи кораблі, списами й стрілами шматуючи закривавлені тіла.

Осяяна осіннім сонцем, гавань Лайї здавалась мертвою. Понад берегом росли пальми. Темні гори оточували блакитну мерехтливу бухту.

Ніколо й Мафіо Поло пішли до селища венеціанських купців. Два роки тому вони виїхали звідси на батьківщину. Тоді Лайя була квітучим торговельним містом; на її вулицях можна було зустріти купців з Венеції і Генуї, з Багдада й Ормуса, людей з усіх країн світу. Тепер усе лежало в руїнах. Матері полохливо забирали своїх дітей, коли вулицями проходили чужоземці.

Що ж трапилось?

Месер Неллі, єдиний венеціанець, який ще залишився в Лайї, зустрів їх із щирою радістю і запросив до себе додому. Від нього вони й дізналися, що трапилося в місті кілька тижнів тому.

Єгипетський султан Байбарс з величезним військом вдерся у Вірменію і спустошив десятки міст і сіл. Столицю Сіз було захоплено й розграбовано, палаци й сади зруйновано.

Коли жителі Лайї дізналися про наближення ворожого війська, вони повтікали в гори або кинулись шукати рятунку на кораблях, які стояли в порту. Солдати султана пограбували покинуте місто, а потому спалили його. Кораблі було захоплено й потоплено. Дві тисячі вірмен і франків загинуло під час цієї навали.

— А де ви ховалися? — спитав Мафіо Поло.

— Я втік разом з вірменськими торговцями в гори. Коли ворожі війська вийшли з міста, ми повернулися. Наше селище було розграбоване, але, на щастя, не зруйноване. Згодом почали потроху повертатися й жителі.

— Значить, тепер мандрувати небезпечно? — спитав Ніколо Поло.

— Я не боягуз, — відповів Неллі, — але вночі не ходжу по вулицях.

Брати пішли в порт. Вони були зовні не схожі: Мафіо Поло — присадкуватий, із грубим, насмішкуватим обличчям, а Ніколо — стрункий, жилавий, з різко окресленим лицем. Але вони завжди розуміли один одного без слів. Зараз кожен з них вичікував, хто першим заговорить про потаємну турботу, що гнітила їхні серця.

— Можна відіслати Марко назад у Венецію разом з капітаном Антоніо, — сказав Мафіо.

— Можна.

Вони трохи помовчали. Море блищало проти сонця, аж очі сліпило. Корабель на ньому здавався чорною тінню.

— А що він робитиме у Венеції? — спитав Ніколо. — Сам у Венеції…

— Нехай краще залишається з нами. Та й чи витримає він, коли ми відішлемо його назад?

Брати переправились на корабель і піднялися на палубу. Там їх з нетерпінням чекали капітан Матео і Марко. Вони вже знали про війну.

— Ну що, тату? — спитав Марко. Він стояв перед батьком, майже однаковий з ним на зріст, з вузьким, ще трохи дитячим обличчям, яке говорило про його допитливий розум та багату уяву, і дивився на батька з острахом. — Ми все одно поїдемо! Нас ніщо не затримає, чи не так?

Не одержавши відповіді, він обернувся до дядька Мафіо:

— Чому ви мовчите?

Мафіо нахмурився.

— Це не така проста справа, Марко. Чого доброго, ще згубимо свої голови. А це мені не до смаку.

Марко сердито відмахнувся рукою. Однак Мафіо стояв на своєму.

— Запитаємо капітана Матео. Нехай він вирішить. Як ти гадаєш, Ніколо?

Той ствердно кивнув головою.

— Хай його біс візьме, того триклятого султана! — тільки й мовив капітан Матео.



Ченці пішли в монастир. Наступного ранку брат Джіельмо повернувся звідти сам. Старий, сивий чернець був пригнічений. Він попросив у Ніколо й Мафіо Поло кілька хвилин для розмови. Брати завели його до себе в каюту.

Відсапуючись, брат Джіельмо сів на лавку.

— Ви, напевне, чули про останні воєнні події?

— Так.

— І що ви збираєтесь робити?

— Взявши все, що нам треба, будемо продовжувати свою подорож.

Брат Джіельмо розгублено глянув на співрозмовників. В очах Мафіо блиснули насмішкуваті іскорки. Обличчя Ніколо лишилось спокійним.

— Я прошу вас не вирушати далі, доки в країні не запанує лад.

— Ні, брате Джіельмо, — відповів йому Мафіо Поло. — Якщо ми будемо вагатися на самому початку мандрівки, то ніколи не досягнемо мети. Де брат Ніколо да-Віценца? Він поділяє вашу думку?

Джіельмо почервонів.

— Брат Ніколо лежить хворий у госпіталі, — збуджено сказав він.

— Отак раптово захворів? — спитав Ніколо Поло.

Чернець втомлено махнув рукою. Чи варто було звалювати вину на іншого? Правда, це брат Ніколо умовив його відмовитись від подорожі, але ж він не дуже йому й заперечував. Він так само не любив небезпек і пригод, як і брат Ніколо, котрий від страху аж захворів.

— Їдьте самі, панове. Хай вам бог помагає! — мовив брат Джіельмо. — А ми повернемось до Італії. Я старий, безсилий, буду вас тільки обтяжувати.

Мафіо Поло допоміг братові Джіельмо вибратись на палубу, йому було жаль ченця.

— Ми не сердимось на вас, брате Джіельмо. Ми, купці, непосидячі люди. Нас завжди тягне в далекі краї. Задля вигідної справи ми ладні поїхати хоч на край світу. Бувайте здорові! Бажаємо вам щасливого повернення на батьківщину!



Ще місяць пробули венеціанці в Лайї, аж поки не одержали добрі вісті. В країні поволі оживала торгівля. Знову в порт почали заходити кораблі. Ремісники, повернувшись до міста, взялися до своїх справ, будівельники заходилися біля зруйнованих будинків.

Одного осіннього дощового дня венеціанці залишили місто. З ними їхало ще чимало купців, які теж прагнули дістатися через Багдад і Моссул до Ормуса, розташованого на березі Персидської затоки. По дорозі через Вірменію до них приєдналося ще кілька купців, і, зрештою, утворився неабиякий караван.

Спочатку життя, сповнене перемін, подобалося Марко. Країна, по якій вони їхали, здавалася йому надзвичайно великою, анітрохи не схожою на Венецію. Караванний шлях пролягав по диких, скелястих горах і безкрайніх родючих полях. Часом з ранку до ночі вони не зустрічали жодної живої душі, жодного селища. А потім раптом перед їхніми очима в широкій улоговині поставало велике місто.

На вершинах гір біліли сніги. В низовинах без упину йшли дощі. Річки виходили з берегів, і тоді караванові доводилось далеко обминати їх. Однак ніщо не могло спинити мандрівників.


НІЧНА РОЗМОВА


У невеличкій кімнатці караван-сарая горіла лампа. Двері були відчинені. Марко неспокійно перевертався на своїй постелі. Поруч спав Матео. Надворі все було огорнуте непроникною темрявою, тільки зірки палахкотіли на небі. Посередині чотирикутного, вистеленого каменем двору плюскотів водограй.

Інколи Марко здавалося, ніби він уже не знати коли вирушив у мандрівку. Життя чужих міст так захопило юнака, що спогади дитинства зблідли в його пам'яті, йому навіть здавалося, ніби Венеція з її каналами й островами була лише прекрасним сном, який він бачив колись давно.

Скинувши ковдру з козячої шерсті, хлопець підвівся з постелі. Крізь відчинені двері він побачив біля водограю дві чоловічі постаті. Темна ніч якось дивно посвітлішала, немов зірки наблизились до землі. Вдалині почулося надривне виття й скавучання шакала. Потім знову запала тиша.

Пересвідчившись, що Матео міцно спить, Марко вийшов надвір. В сусідній кімнаті лежали батько й Мафіо Поло. Марко наблизився до водограю і змочив собі чоло.

Чоловіки урвали розмову. Один з них, високий, кремезний, підвівся з землі і обійшов навколо водограю. Він був одягнутий у важкий парчевий плащ, його темні очі запитливо дивилися на Марко.

— А, це ви! — промовив він. — Я вже думав, що якийсь шпигун, котрого цікавлять чужі розмови. Сідайте до нас, месер Поло.

Марко впізнав чоловіка. Це був персидський купець Хаджі-Мухаммед. Він з видимою насолодою говорив по-італійськи, вживаючи неаполітанську говірку.

:— Вибачте, я не хотів вам заважати, — відповів Марко.

— Ходіть сюди! Ходіть! Такої ночі розкриваються серця. Так кажуть у нас у Кірмані, коли на небі сяють зорі.

Марко попрямував за ним. Приклавши за персидським звичаєм праву руку до грудей, він уклонився чужинцеві.

— Хасан-бек із Самарканда, — відрекомендував його Хаджі-Мухаммед. — Іде в Ормус.

Чужинець, середній на зріст, присадкуватий чоловік, теж вклонився і пробурмотів привітання.

Між чоловіками лежала на землі скатертина, і на ній стояв глек з холодним овечим молоком та два келихи. Наливши один з них, Хаджі-Мухаммед подав його юнакові.

— Як вам сподобався Моссул? — спитав він італійською мовою.

Марко попросив купця говорити по-персидськи — він помітив, що чужинець не розуміє італійської мови. Марко ж за час подорожі завчив уже чимало персидських слів, так що міг порозумітися з іншими.

— Раніше Моссул був чудесним містом, — сказав Хаджі-Мухаммед.

Караван прибув сюди лишень учора, і в Марко склалося враження, що це місто нічим не відрізняється від інших торговельних міст, які йому довелося бачити. В ньому були такі самі тісні вулички з землянками й маленькими будиночками, білі мечеті з голубими, позолоченими куполами і з тонкими, гостроверхими мінаретами, були й широкі вулиці з глухими стінами, за якими ховалися будинки й садки багатіїв. На базарах продавали гаптовані золотом і сріблом муслінові тканини. Вздовж цегляних музеїв і склепів густо тулились крамнички. Шевці, сидячи перед своїми майстернями, шили строкаті, з візерунками черевики й оздоблювали їх самоцвітами та срібними нитками. Мідярі кували горщики й казани, столяри вирізували скриньки з жовтого бука.

Це було якесь безладне, гучне життя, зовсім не таке, як у Венеції, легше, строкатіше, але водночас чимось і схоже на нього. Бракувало тільки кораблів, великих вітрильників і галер, моря й лагуни, палацу дожів і важкої пишноти собору святого Марка.

— Ви так замислились, юначе, — сказав Хаджі-Мухаммед.

— Моссул — прекрасне місто, — відповів Марко. — Ви маєте рацію.

Хасан-бек нагнувся вперед і гаряче промовив:

— Нема більше краси в нашій країні. Татарські копита розчавили її!

Він знову відхилився назад, немов той вигук забрав усі його сили.

— Хасан-бек утратив під час татарського нападу свій дім, майно й сім'ю, — тихо пояснив Хаджі-Мухам-мед. — Колись Іран був могутньою країною. Скрізь співали про мужність іранських вояків. Але потому ми втратили силу. Аллах прогнівався на нас. По нашій беззахисній землі промчали орди чужинців. Міста було зруйновано, села спалено, поля стоптано й перетворено на пасовиська для татарських коней. Нашою країною володіють чужинці, і війнам немає кінця.

Хаджі-Мухаммед говорив по-італійськи. Хасан-бек, втупившись поглядом у сріблястий струмінь водограю, лишався байдужим до розмови.

— Розкажіть мені що-небудь про свою країну, — попросив Марко.

— Ні, вже пізно, юначе. Завтра вранці, з першим криком віслюка, ми вирушаємо в дорогу. Ви будете стомлені.

— Я б слухав вас усю ніч, — сказав Марко.

І тоді, підлещений увагою хлопця, персіянин почав свою розповідь:

— Коли так, то послухайте історію про багдадського каліфа. В ті часи я був не старший, ніж ви зараз. Багдад тоді був столицею могутньої держави. В ньому, у розкішному палаці, жив каліф, глава всіх правовірних. Місто славилося на весь світ як центр торгівлі, арабської науки й мистецтва. Я знаю багато міст, але рідко яке могло зрівнятися з Багдадом. Каліф назбирав стільки багатств, що всі інші володарі в цілому світі могли про них тільки мріяти. Але він і пальцем не поворухнув, щоб захистити себе від воєнної загрози.

Хаджі-Мухаммед притишив голос, і Марко довелося ще дужче напружити слух, щоб усе зрозуміти.

— В той час татарські хани почали розширяти свої володіння. Їх було четверо братів. Старшого звали Менке, він правив у столиці татар, оголосивши себе володарем володарів. Після підкорення Китаю і суміжних з ним земель братів потягло на нові завоювання.

Вони вирішили, розділивши між собою світ, створити грандіозну державу. Один з них мав посуватись на схід, другий — на південь, а ще двоє — розширяти свої володіння в інших частинах світу.

Хан Улагу зібрав величезне військо й рушив на південь. Повірте мені, месер Поло, я не з лякливих, та коли я вперше побачив татар, мене наче паралізувало від страху. Це було тринадцять років тому. Вони підкорили на своєму шляху всі країни і підійшли до Багдада — сто тисяч вершників і піхотинців. Татарський хан вирішив обдурити ворога. Сховавши в лісі дві армії, він на чолі невеличкого загону наблизився до міських воріт.

Багдадський каліф, сподіваючись розгромити купку ворогів, вийшов з своїми охоронцями з міста. Мене й сьогодні розбирає гіркий сміх, коли я пригадую той день. Як можна було пійматися на таку незграбну хитрість! Хан Улагу для виду почав відступати. В лісі армію каліфа було оточено і в кривавому бою зниіадно. Каліфа забрали в полон, і Багдад потрапив до рук переможців.

Коли Улагу вступив у місто, то, на превеликий свій подив, знайшов там башту, повну золота. Він наказав привести до себе каліфа і спитав його: «Я бачу тут башту, повну золота. Чому ж ти не використав цих багатств, щоб створити могутню армію? Адже ти знав, що я йду. Тепер ти будеш покараний за свою жадобу!» Він наказав заперти каліфа в тій башті, і той загинув з голоду серед своїх багатств.

Хаджі-Мухаммед замовк. Чутно було тільки, як хлюпотить у фонтані вода і як іржуть та б'ють копитами в конюшнях коні. Похолодало. Наближалася північ.

Хасан-бек прокинувся з дрімоти. Він підвівся, вклонився і промовив:

— Час спати! Хай благословить вас аллах!

— Спасибі вам за розповідь, Хаджі-Мухаммед, — сказав Марко.

— Нізащо! Я ж вам казав уже: коли сяють зорі, розкриваються серця. На добраніч, месер Поло!

Марко повернувся в кімнату, замкнув двері і ліг на свою постіль, його здолала втома. Все ще думаючи про нічну розмову, він незчувся, як заснув.

Коли Марко вранці прокинувся, на подвір'ї стояв гамір. Пронизливо ревли віслюки, гавкали собаки, мекали вівці і лунали збуджені вигуки служників та погоничів.

Матео вже був надворі і клопотався біля вантажу.

Ранок був туманний, вологий. Сонце тільки-но виткнулось з-за горизонту, і його перші промені пронизали ранкову імлу, осяваючи неспокійний караван, що саме готувався вирушити в дорогу.

Ніколо Поло зайшов до кімнати сина.

— Доброго ранку, Марко. Я маю з тобою поговорити. Марко здивовано глянув на батька.

— Недобре, що ти входиш в надто тісні стосунки з незнайомими людьми. Мені це не подобається.

— Але ж, тату, Хаджі-Мухаммед такий самий купець, як і ми з вами. Чом же я не повинен говорити з ним? — з якоюсь упертістю в голосі запитав Марко.

— А другий?

— Це Хасан-бек. Я його вчора вперше побачив.

— Його звати Хасан-бек? — мовив Ніколо Поло. — З'являється серед ночі чужинець, а мій син одразу ж сідає біля водограю і веде з ним розмову.

Марко зблід. Він ледь стримався, щоб не відповісти батькові різким словом. Останнім часом відносини між Ніколо й сином зіпсувались, і Марко не міг збагнути чому. Батько став скупий на слова і відповідав на запитання сина невлад.

— Значить, мені дозволяється говорити тільки з вами, дядьком і капітаном Матео?

Ніколо Поло поглянув на двері:

— Ти не хочеш мене зрозуміти!

— Але ж я маю намір познайомитись з країною і її мешканцями. — Марко говорив майже благально. — Ми розмовляли про Багдад, про завоювання міста татарами…

— Ти не сказав їм, що ми їдемо до великого хана як посланці від папи?

— Не обмовився жодним словом.

— Нікому не говори про це! — з притиском мовив Ніколо. Голос його зазвучав тепліше: — В цих краях люди неспокійні. Нас чекає далека, небезпечна подорож. В горах блукають розбійницькі племена. Вони засилають в караван своїх шпигунів. Ось чому не можна говорити біля водограю з чужинцями.

Ніколо Поло встав.

— Коли ми подорожували вдвох, — мовив він, — Мафіо і я, все було простіше. Але тепер з нами ти….

— Тату, про мене ви не турбуйтесь, — вигукнув Марко. — Невже ви думаєте, що я не можу постояти за себе?

— Безперечно, ти можеш постояти за себе, — посміхнувся Ніколо. — Я тільки хочу сказати, що обережність ніколи не завадить. Коли люди починають лаяти татар, краще мовчати. Ми — купці і посланці папи. І якщо нам пощастить, якщо не будемо дурними, то повернемось у Венецію багатими людьми. Завжди пам'ятай: перш за все ми — купці.

Сонце сховалося за суцільними хмарами. Почало мрячити. Стояли передвесняні дні — з теплими ночами, з туманами на світанні, з одноманітним дощем до самого вечора.

Караван супроводили п'ятнадцять джигітів, які мали охороняти купців від нападів. Східні володарі надавали великої ваги торгівлі з країнами Заходу. Тому вони посилали з караванами дужих, надійних людей. Платили їм залежно від відстані.

Поміж слугами й коноводами, переважно людьми худими й невисокими, Матео здавався велетнем з персидського епосу. Він був одягнений у шкіряне вбрання і від цього його широкі жести і пружна хода ще більше впадали у вічі. Хоч він знав лише кілька персидських слів, однак умів чудово порозумітися з усіма, бо кожен намагався второпати, що мали означати оті його жести, оте підморгування, ота міміка. Доки Матео був на суші, він і не бажав собі іншого життя.

Але з наближенням тієї хвилини, коли караван мав вирушити в путь, настрій його все більше й більше псувався. Винна в усьому була висока, дужа кобила Джульєта, котру з такими труднощами підшукали для капітана Матео. Своє важке тіло вона несла легко й спокійно, і не було людини, яка б здатна була вивести її з рівноваги.

Караван рушив. Першим виїхав з двору караван-баша. За ним поважно виступав коричневий на масть мул-вожак. На його яскраво вичищеній вуздечці мелодійно подзвонювали срібні дзвіночки. Вожак був навантажений подарунками папи для великого хана.

Марко випустив повід свого коня і підійшов до Матео, щоб допомогти йому сісти в сідло. Джульєта стояла, немов укопана. Погоничі мулів і коноводи співчутливо споглядали, як Матео, сопучи й крекчучи, влазив у сідло. Один джигіт засміявся. Матео зміряв його гнівним поглядом, і той, одразу ж посерйознішавши, почав куйовдити свою бороду.

Марко ляснув кобилу по крупу і вона пішла риссю. Здавалося, що Джульєта отак собі спокійно трюхикатиме хоч на край світу.

— Як ви себе почуваєте? — спитав Марко капітана Матео, тримаючись біля самого його стремена.

Той у відповідь тільки сердито зиркнув на юнака. Дощ розмочив землю, і дорога була геть розбита копитами. У заглибинах стояли жовті калюжі.

Капітан Матео і Марко трималися за вожаком, позаду них — Ніколо й Мафіо Поло, які добре їздили верхи і тому вибрали собі чудових скакунів. На весь світ славились персидські коні, за них платили по двісті турнезьких фунтів. Їх високо цінували індійські магараджі. Щоправда, персидські скакуни жили недовго в цьому жаркому кліматі, бо постійна вологість і спека руйнували їхній організм.

Персія мала також найбільших і найкрасивіших у світі віслюків. Зовсім невибагливі до їжі, ці тварини могли перевозити великі вантажі. З них і складався, головним чином, караван. Схиливши голову, вони невтомно йшли своїм шляхом. І коли траплялось, що один з них, підсковзнувшись, падав, інші спинялися й спокійно чекали, доки рушить увесь караван.

Але найкраще витримували важку дорогу верблюди. Навантажені паками кірманських килимів, мосульської парчі, шовку й оксамиту, вони впевнено ступали по глинистому шляху.

Караван замикали джигіти, які, незважаючи на погану дорогу, весь час хвацько показували свою майстерність у верховій їзді.

Трохи проясніло. Пелена хмар де-не-де розірвалася, засиніло небо. На сході бовваніли вкриті лісами гори.

— А чи не здається тобі, що їхати стало легше? — озвався Матео, випростовуючись у сідлі.

— Дуже добре їхати, капітане Матео, — гаряче запевнив його Марко.

— А знаєш, чого мені зараз найбільше хочеться?

— Звичайно знаю! Вам хотілося б стояти біля штурвалу.

— Вірно! Перед тобою розкинулось море, вітер надимає вітрила, хвилі б'ються об борт. Один поворот керма, і ти вже відчуваєш, як чудова посудина з дерева й заліза слухняно піддається твоїй волі, як вона, погойдуючись, стрілою мчить по хвилях… Ти розумієш, Марко? Що важить у порівнянні з кораблем якийсь там кінський круп? Хіба можна верхи на конячині мандрувати так, як на кораблі? Найменший човник дорожчий для мене за Джульєту. Всі кістки вже болять!

— Але на кораблі в пустелю не поїдеш, — заперечив Марко.

— Твоя правда. І мені не лишається нічого іншого, як потоваришувати з Джульєтою.

Через вісім днів перед очима мандрівників з'явились будівлі й башти Багдада. Вогненне сонце стояло на небі, осяваючи все яскравим світлом. Воно ніби зачепилось за вершечок мінарета, надаючи найрізноманітніших барв цегляним дахам і розсипаючи свої промені по рудуватих водах Тігру. Потім воно непомітно спустилося за тоненький мармуровий шпиль і кілька секунд висіло на даху величного мусульманського монастиря. Вечірні сутінки простягли свої пальці до його пурпурової краси, небо згасло, і весь світ обгорнувся сірим серпанком.

— Ось ми й у Багдаді, Джульєта, — сказав капітан Матео.

Марко посміхнувся.


БЛАКИТНА БІРЮЗА


У Багдаді всюди поміж густих садків виднілись руїни. Розкішний каліфський палац із баштою, в якій колись зберігалися золоті й срібні скарби, лежав в уламках. Мури навколо міста були здебільшого розвалені, а рови замулені. І тільки білі мечеті, стрункі й прекрасні, стояли незаймані посеред будинків. З мінаретів лунали протяжні вигуки: «Ля ілла іль аллах…» Магометани падали ниць і молились.

Місто вже звикло до чужих володарів. Та й чужинці почували себе в будинках багатіїв куди затишніше, аніж в сідлах коней і в своїх наметах. Вони вже були не такими, як їхні діди та батьки за часів Чингісхана — безстрашними воїнами-кочівниками, ім'я яких наводило жах на весь світ. Та у них ще вистачало сили для того, щоб тримати в покорі завойовані країни.

Багдад поволі оживав після страшного нападу і знову ставав великим торговельним центром.

З Хоросана й Кірмана сюди привозили надзвичайної краси бірюзу. Ніколо й Мафіо Поло вирішили придбати цих сяючих блакиттю коштовних каменів, які високо цінувались у країнах Сходу. Їм приписували таємничу силу. Говорили, що досить мати бірюзовий камінь з Нішапура, так званий Абу Ішакі, на грудях, щоб захистити себе від усіх нещасть. Цей камінь мав гострозорість людського ока, забезпечував перемогу над ворогом і прихильність принців.

Так говорилось в одному з старовинних Нішапурських рукописів.

Ніколо, Мафіо й Марко Поло йшли гомінкою базарною вулицею. Марко гостріше за батька й Мафіо Поло відчував чарівність цього чужого і водночас уже близького його серцю життя. Він ладен був зупинятися на кожному кроці. Але час квапив. Незабаром вони вийшли на вуличку, де було менше шуму й метушні. Перед крамничками на сонці сиділи індійці, які обмінювали гроші різних країн. Біля них стояли найрізноманітніші маленькі ваги.

З майстерень ювелірів доносилось тихеньке постукування молоточків. Якийсь літній ювелір підкликав до себе венеціанців і поцікавився, чого вони бажають. Почувши, що вони розшукують бірюзу, майстер жваво запросив їх до своєї крамниці, всіляко розхвалюючи при цьому свої товари.

Оглядаючи клієнтів і розмірковуючи, чи не можна їх обдурити, він повів їх у маленьку кімнатку. Тут у нього зберігалися камінці, які він протягом кількох днів потримав у глиняному кухлі з водою, від чого вони потемніли і набули вигляду найкращої бірюзи. Але за кілька тижнів камінці знову посвітліють і втратять весь свій блиск. Тоді вони стануть не дорожчими за гравій, яким усипано береги річок.

У маленькій кімнатці зберігалась приємна прохолода. Крізь заґратоване вікно падало сонячне світло. Ювелір дістав із шафи гаманець і висипав на стіл коштовні камені. Побачивши їх, Марко ледве не скрикнув від захоплення. Прекрасні камені заблищали на сонці.

Ювелір клявся усіма святими, що це — найсправжнісінька і найкраща бірюза з Нішапура.

— Ви тільки погляньте, панове, — вигукнув він, — хіба ці камені не блискучіші від зірок? — Він по-змовницькому притишив голос: — Вельмишановні панове, повірте мені, що вам випало щастя! Таких каменів не було з часів царя Соломона. — Він перейшов на таємничий шепіт: — Тільки я прошу: не видавайте мене. Оці камінці, які ви бачите перед собою, прикрашали колись скарбницю каліфа. Мені продав їх один татарський князь. — Торговець узяв у руку кілька каменів і подивився на них проти сонця. На його обличчі проступив вираз безмежного захоплення: — Вони сяють яскравіше, ніж сонце, і своїм сліпучим блакитним кольором нагадують. очі богів.

Брати слухали ювеліра з байдужим виразом на обличчях. Мафіо відшукав найбільший камінь, зважив його в руці, потім підігрів трохи над жаровнею і понюхав.

— Деякі торговці, — сказав він Марко, — інколи підсовують замість бірюзи підфарбовану слонову кістку. Фальшива бірюза легша і пахне кісткою, коли її підігріти.

Ювелір сплеснув руками і, заприсягаючись, що він найчесніший торговець у світі, висипав камені назад в гаманець і натомість дістав з шафи інший.

Ніколо Поло ледь посміхнувся братові й синові. Торговець висипав на стіл камені з другого гаманця. Не звертаючи уваги на палкі запевнення хитрого торговця, Ніколо Поло уважно оглянув бірюзу. Тепер уже не було сумніву, що це справжні коштовні камені: вони горіли блакитним вогнем, не мали й сліду зеленого відблиску і добре витримали випробування над жаровнею.

Торгувались недовго — за півгодини справу було покінчено. Ювелір-сказав, що він на цьому не заробив жодного діршема, і венеціанцям довелося дати йому ще кілька дрібних монет. Брати Поло поклали камінці в невеличкий ящичок з пальмового дерева і запечатали його своєю купецькою печаткою. Через місяць, перед тим як від'їздити, Ніколо і Мафіо мали зайти до ювеліра і забрати коштовності, заплативши решту грошей.

По дорозі в караван-сарай братів наздогнав Хасан-бек. Привітавшись, він поцікавився їхніми справами. Ніколо й Мафіо Поло зустріли його стримано. Хасан-бек був сьогодні балакучіший, ніж завжди, не такий похмурий. Однак відчуваючи, що його присутність не дуже до серця венеціанцям, він попрощався з ними, сказавши, що має піти ще на кінський базар підшукати собі доброго скакуна.

Ніколо Поло, дивлячись йому вслід, задумливо промовив:

— Не подобається він мені. У мене таке передчуття, ніби він готує проти нас щось недобре. Чому це його раптом зацікавили наші справи?

— Бувають такі самітники, — сказав Мафіо. — Нелегко їм доводиться в житті.

— Вчора прийшло троє чоловіків з Ормуської рівнини, — сказав Ніколо. — Тільки їм і вдалося врятуватися. На них напали розбійники з гір, про яких кажуть, ніби вони знають магію і володіють диявольським мистецтвом. Коли вони напали на караван, враз стало темно: торговці перестали бачити один одного.

— Ну, що ж, — посміхнувся Мафіо Поло, — а ми, почепимо собі на шию Абу Ішакі.

— Краще дістанемо собі добру зброю! — мовив Ніколо.

Мафіо теж посерйознішав.

— Ти маєш рацію, — сказав він. — Треба бути пильним. У Хасан-бека фанатичні, похмурі очі асанінця. До того ж він ненавидить татар. Однак це ще не значить, що Хасан-бек обов'язково повинен бути спільником розбійників.

Марко уважно прислухався до розмови старших. Його співчуття до Хасан-бека поступилось місцем недовір'ю. Тепер хлопець вирішив уважно стежити за ним. Він задоволено відзначив, що їхня мандрівка ставала небезпечною. А хіба він подався в дорогу не для того, щоб зазнати пригод?

— Я не розумію, дядьку, — звернувся хлопець до Мафіо Поло, — що значать ваші слова: фанатичні, похмурі очі асанінця.

— Повернемось у караван-сарай, і я розповім тобі історію про Старого з гори. Тоді ти все зрозумієш.

— То розкажіть зараз, — попросив Марко.

— Як тобі не терпиться, — посміхнувся Ніколо.

— Поїмо й про все дізнаєшся, — пообіцяв Мафіо.



За глиняним муром стояло вкрите цвітом абрикосове дерево. Повітря було по-весняному ніжне. Теплі сонячні промені пробуджували до життя молоді паростки. На деревах та кущах несміливо розпукувалися квіти.

На подвір'ї караван-сарая було тихо. Купці сховалися в своїх вистелених килимами й шерстяними матами кімнатках і відсипали там освячену богом обідню. годину. Їхні вікна були завішені від сонця.

Марко нагадав дядькові про його обіцянку. Разом з Ніколо та капітаном Матео вони пішли в садок. Слуга приніс їм шерстяні мати, і вони посідали на них, підібгавши, за персидським звичаєм, під себе ноги.

— Я чув історію про Старого з гори від багатьох людей, — почав Мафіо Поло. — Слухайте, що вони мені розповідали. Багато років тому в Єгипті виникла магометанська секта, яка сповідувала вчення ісмаїлітів[15]. Її члени мали таємні зв'язки з багатьма країнами. Хасан бен-Алі заснував у Персії ісмаїлітську секту асанінців, яка невдовзі набула великої сили. Завдяки хитрощам, підкупам і зраді він зумів прибрати до своїх рук численні замки і фортеці на півночі Персії. Жив він постійно у неприступній гірській фортеці Аламут. Члени секти обожнювали його, як святого, і називали Старим з гори. Його веління виконували беззаперечно.

Наступники бен-Алі прагнули ще дужче піднести могутність свого ордену.

Володар асанінців Рокнеддін звелів закласти в прекрасній, оточеній горами долині розкішний сад, де б росли квіти і чудові плоди. На терасах було споруджено найрізноманітнішої форми палаци, увінчані золотими дахами, багато оздоблені картинами та блискучими шовковими тканинами. Перед палацами переливалися райдугою чисті, як кришталь, водограї. В облямованих у мармур берегах через сад протікали струмки вина, молока і меду. В палацах жили найкрасивіші дівчата. Вони грали на різноманітних інструментах і танцювали на всіяних квітами лугах. Жінки, які наглядали за ними, ховались у потаємних кімнатах.

Князь недарма заклав цей чарівний сад. Адже мусульманська релігія вчить, що віруючі, які суворо дотримуються заповідей Магомета, потрапляють у рай. І ось Рокнеддін вирішив поширити чутку про те, що він теж і пророком і що йому дано силу відкривати перед своїми прихильниками райські ворота. Він збудував біля входу в долину неприступну фортецю, в яку можна було потрапити лише таємним ходом. При дворі володаря жило чимало юнаків від дванадцяти до двадцяти років, котрі своєю мужністю і відчайдушністю виділялися серед жителів навколишніх гір. Цілими днями він розповідав їм про пророка і про свою власну могутність, яка здатна навіть відчинити ворота раю.

Потім десятьом або дванадцятьом хлопцям давали напій, від якого вони поринали в глибокий сон, і після цього їх переносили в сад, у різні кімнати палаців. Коли вони прокидались, навколишня пишнота до безтями вражала їх. Молодих асанінців звеселяли красиві дівчата, котрі співали й награвали їм, пригощали їх найсмачнішими стравами і найчудовішими винами. Потрапивши поміж молочні та медові річки, юнаки проникалися вірою в те,що вони в раю. Залишати це місце їм, звичайно, аж ніяк не хотілося.

Через чотири-п'ять днів їх знову присипляли і виносили з саду. Після цього володар закликав їх до себе і питав: «Де ви були, сміливі мої брати?»

Юнаки відповідали: «Милістю вашої високості — в раю». І потім у присутності всіх придворних, які з заздрісним подивом слухали їх, вони розповідали про свої незвичайні пригоди.

Тоді Рокнеддін говорив їм: «Пророк нас вчить, що той, хто захищає свого володаря, потрапить до раю. Така щаслива доля чекає й вас, якщо ви збережете вірність моїм заповідям і будете слухняно виконувати мої накази».

Нестримний запал проймав юнаків. Виконати наказ свого пана було тепер для них справжнім щастям. Кожен прагнув віддати своє життя, услуговуючи йому.

Терор асанінців відчули на собі народи всіх навколишніх країн. Підступна смерть чекала кожного, навіть наймогутнішого правителя, котрий би зважився викликати невдоволення Старого з гір.

Коли татари просунулись далеко на захід і захопили й землю асанінців, хан Улагу, брат великого хана Менке, дізнався про жахливі вчинки Рокнеддіна. Йому стало відомо, що асанінський князь грабував усіх, хто тільки проїжджав через його країну. 1256 року хан Улагу послав одну з своїх армій на облогу фортеці жорстокого володаря. Одначе фортеця була так укріплена, що татари не могли взяти її протягом трьох років. Нарешті голод змусив Рокнеддіна здатися в полон. Фортецю було «зруйновано і райський сад знищено.

Закованого в кайдани Рокнеддіна мали привезти до великого хана Менке в його резиденцію Кара-Корум, але на Гіоні[16] його було вбито.

Татари жорстоко помстилися за злочини асанінців. Великий хан Менке наказав знищити усю їхню секту разом з жінками й дітьми. Врятуватися вдалося лише небагатьом.

Мафіо Поло замовк. Марко задумливо дивився на квітку, що, зігріта весняним сонцем, розправляла свої пелюстки.

— Піду погляну на Джульєту, — сказав капітан Матео. — Не можна довіряти конюхам.

Він встав і пішов садом. Марко бачив, як він відчинив вузеньку хвіртку і зник на подвір'ї.

— Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, коли говорив про похмурі, фанатичні очі асанінця? — сказав Мафіо Поло.

— Так, тепер розумію. І ви думаєте, що Хасан-бек… — Юнак згадав нічну розмову і додав: — Хаджі-Мухаммед розповів мені біля водограю, що татари знищили дім Хасан-бека, пограбували його майно і вбили сім'ю.

— Можливо, що ми й несправедливі до нього, — сказав Мафіо.

— Але краще бути пильними, — мовив Ніколо.


ЗУСТРІЧ З КАРАУНАСЦЯМИ


Капітан Матео їхав у кінці каравану. На боці в нього висів великий меч. Дорога круто піднімалася вгору. З пальмових гаїв струмувала спека, що збиралася там протягом дня. Небо було схоже на величезний, розжарений сонцем бронзовий дзвін.

— Та скінчиться ж це коли-небудь! — говорив Матео. — Поглянь, Джульєта, коли ми виїдемо на оту гірку, перед нами засяє море. І одразу ж стане прохолодніше.

Він витер з чола піт. Джульєта терпляче слухала його слова. Попереду йшли п'ятнадцять верблюдів. Спокійно трюхикали непоказні віслюки.

— Ти навіть не уявляєш, яка чудова Венеція о цій порі року. З моря повіває свіжий вітерець. Ти бачила коли-небудь місто, що стоїть посеред води? Ні, цього тобі не уявити. Я вже не кажу про палаци й мости.

Матео через силу ворушив пересохлим язиком. І все ж таки він не змовкав, йому немов легше було від розмови.

— Уяви собі, з усіх боків ти оточена водою. І варто занурити в ту воду руку, як по всьому тілу розливається прохолода. Тоді почуваєш себе, як риба, котру ще не віднесли на базар.

Караван здіймав хмари куряви, яка сірим шаром лягала на траву й дерева. Серед пожовклого листя пурхали строкаті папуги. Тетеруки й фазани злітали з-під самих копит Джульєти і шугали в кущі. Капітан Матео попустив повід. Кобила не квапилась, адже попереду ще виднівся караван.

Дорога проходила через гірське селище. Обабіч неї тулились убогі хижки з фінікових пальм, вкриті лапатим листям. З-за низеньких глиняних мурів виглядали густі садки, в яких визрівали волоські горіхи, цитрини, смокви і гранати. На вулиці не видно було жодної душі. В обідню спеку села тут ніби вимирали.

Марко їхав поряд з батьком. Стрункий, жилавий, засмаглий від постійної спеки, він міцно тримався в сідлі, впевнено скеровуючи кожен рух коня. Юнак став добрим верхівцем. Як і джигіти, він не пропускав нагоди, щоб показати свою вправність у верховій їзді. Правда, сьогодні він намагався не робити зайвих рухів. Захищаючись від сонця, Марко обмотав голову вузенькою білою хустиною.

— Де Матео?

Запитання батька вивело Марко з дрімотного стану. Він оглянувся. Дядько Мафіо був сам. Позад нього їхав Хасан-бек. Дорога повужчала — вони наближалися до вершечка гори.

— Матео не видно. Я вернусь назад, — сказав Марко.

— Гаразд. Але не заїжджай далеко. Якщо не знайдеш Матео, повідом про це джигітів.

— Добре, тату.

Несподіване доручення освіжило Марко, немов прохолодний напій. Він звернув убік. Мафіо, клюючи носом, проїхав повз нього.

— Куди ви зібралися, бег Поло? — спитав його Хасан-бек, гострим оком оглядаючи навколишню місцевість.

— А вам яке діло? — нечутно пробурмотів Марко, але вголос промовив: — Я зараз повернусь.

— Не од'їжджайте далеко від каравану, — гукнув, услід йому Хасан-бек.

Марко роздратовано ляснув у повітрі канчуком. Чого цей Хасан-бек турбується про нього? Досить того, що йому надокучають своїми вказівками батько й Мафіо.

Повз нього проїжджали коні й мули, віслюки й верблюди з своїми погоничами. Джигіти розтягнулися вздовж усього каравану. Марко спитав одного з них, чи не бачив він капітана Матео. Але джигіт тільки співчутливо знизав плечима. Марко вирішив зачекати. У повітрі хмарами носились мухи й комарі. Марко відмахувався від них канчуком. Кінь неспокійно гарцював на місці.

В цю мить останні верблюди зникли за поворотом. Може, слід повернутись, так і не знайшовши Матео? Вдалині затих стукіт копит і крики погоничів, і раптом запала незвична тиша. Здавалось, рослини припинили свій ріст під убивчим промінням сонця, квіти зів'яли і втратили свої барви, дерева стали схожими на кам'яні колони. І лише всілякий непотріб продовжував жити: мухи, комарі, отруйні павуки, змії.

Де ж дівся капітан Матео?

Караван проходив через гори, в яких жили розбійницькі племена караунасців. До Ормуса звідси було три дні їзди. Батько попереджав його, щоб він був обережним.

— Матео! — гукнув Марко, але його голос потонув в задушливому повітрі. Тоді він пришпорив коня і галопом помчав назад до селища. Раптом його обличчя потемніло від гніву: він побачив біля колодязя Матео серед одягнутих у біле людей, з темнобрунатними обличчями.

Матео саме вмочив у шкіряне відро хустку, витер нею обличчя, потім провів ганчіркою по спині Джульєти. Гнів Марко швидко минув.

— Капітане Матео, — гукнув він, — їдьмо! Караван уже на горі. А то зовсім не доженете його!

— Добре, Марко, що ти тут! — Матео спустив відро в колодязь, знову витяг його вірьовкою нагору, водночас пильно стежачи за людьми, які стояли навколо нього.

— Може, хоч ти поясниш мені, що це за богом прокляті головорізи зібралися біля мене? Не злазь з коня, Марко! Тут щось не так. Ей, ти, чортова борода, а забери-но геть свої смердючі пальці! — сердито крикнув Матео. Один з тих, що в білому, спробував узяти коня Марко за повід. Але Матео схопив його за руку і підтягнув до себе.

— Ану, друже, спокійно, бо полетиш у колодязь! Не злазь із коня, Марко!

Він підштовхнув чоловіка в білій одежі до Джульєти. Той спробував звільнитися, але йому забракло сил вирватись з могутніх рук капітана Матео. Від болю на шиї і на лобі в нього надулися сині жили. Одержавши доброго стусана, він одлетів на кілька кроків. Матео тимчасом не випускав з поля зору й інших. Здавалось, ті не знають, що їм робити з таким велетнем.

Матео знову сів у сідло. В цю мить він почув чиюсь команду. З хижок вискочили озброєні люди і, щось люто вигукуючи, кинулись до колодязя. Повз саме плече Марко просвистів спис. Другий впився в стегно Джульєти. Кобила здибилася і рвонулась на розбійників. Кров цебеніла з її тіла. Раптом її передні ноги підломилися, і вона впала. Матео полетів наперед, однак у ту ж мить схопився з землі і витягнув свого меча.

«Це караунасці», подумав Марко. Він нарахував десять чи одинадцять чоловік, крім трьох беззбройних, що побігли назад у будинок. Напружений до краю мозок підказав йому про небезпеку. Він інстинктивно скорчився і щільно притиснувся до гриви коня. Над самісінькою його головою пролетів спис. Хлопець круто повернув коня і збив з ніг розбійника. Другого повалив мечем. Одежа прилипла йому до тіла, волосся змокріло, немов після купання. Кінь, неспокійно гарцюючи, почав віддалятися від місця бою.

З дому вибігло троє озброєних чоловіків і кинулися до колодязя, де вже бився з цілим гуртом капітан Матео. Тепер Марко міг тікати. Розбійники не звертали на нього уваги. Безсумнівно, вони за кілька хвилин подолають Матео, який ще шалено відбивався мечем. Чи не краще привести сюди джигітів? В голові Марко спалахували думки.

— Тікай, Марко! — почув він голос Матео.

Перед ним лежав чийсь спис. Курява стояла хмарою, брязкотіла зброя, лунали крики й стогін поранених. Четверо розбійників було вбито.

— Поклич допомогу! — прохрипів Матео.

Все трапилось з блискавичною швидкістю. На шиї Матео стягнувся зашморг, червоні кола попливли у нього перед очима, і він, втрачаючи від болю свідомість, упав на землю. Меч полетів у куряву. Марко спрямував коня проти розбійників. П'ять списів перетяли йому шлях. Думки його працювали швидко й чітко. Він пришпорив коня. Той здибився і, круто повернувшись на задніх ногах, помчав геть.

Марко оволоділа одна думка: врятувати Матео!

До нього долинали прокльони і лайка розбійників. Кінь летів повз дерева, кущі і прірви з швидкістю, на яку тільки був здатний. Марко припав до його гриви. Дорога, петляючи, вела вгору.

Врятувати Матео!

Голова в хлопця боліла, кров шуміла у вухах і била в скроні, тупо віддавався по всьому тілу пульс серця. Нестерпно хотілося пити. Рот заповнила клейка слина. А сонце продовжувало немилосердно пекти. Здавалось, дорога до вершини гори не матиме кінця.

Раптом Марко здалося, що він чує цокіт копит. Він обернувся, але на дорозі не було нікого. Розбійники не гнались за ним. Очевидно, вони боялися джигітів, які охороняли караван.

Марко сіпнув коня за повід і вперіщив його канчуком. В цю мить, на превеликий свій подив, він побачив двох коней без вершників, які спокійнісінько бігли йому назустріч. Спочатку Марко подумав, що коні просто-напросто втекли під час обіднього привалу, однак зразу ж відкинув цю думку. Адже джигіти легко зловили б їх.

Коли коні підбігли ближче, він упізнав скакуна свого батька. Страх скував його сили. Марко одпустив повід, і його запінений кінь спинився. Тепер уже не лишалось сумніву: це був вороний жеребець батька, до того ж ще й поранений. Марко зіскочив з коня і підкликав вороного; почувши знайомий голос, той обережно підійшов до Марко.

Хлопець схопив його за вуздечку, але зразу знову відпустив. Треба дізнатися, що трапилось. Намагаючись одігнати важкі думки, він прив'язав коня до дерева і побіг далі пішки.

Адже разом з батьком — дядько Мафіо і джигіти. Та ще й купці, що їдуть з ними, мають зброю. Не так просто напасти на караван.

Тепер Марко вже докоряв собі за те, що покинув батька. Він міг би допомогти йому. Але звідки він узяв, що на караван вчинено напад? Ось зараз він побачить, як вони всі мирно відпочивають у затінку пальмового гаю.

Марко прискорив кроки. Дорога вела через плато і зникала в тісній ущелині.

Якесь дивне почуття самотності опанувало його серед цих тихих, темних гір, під безхмарним небом. Плато було вкрите сірозеленою, степовою травою впереміж із колючками.

Гарячий вітер дув над цією жалюгідною рослинністю, здіймаючи хмари куряви. Марко приставив дашком долоню до очей і побачив на краю плато групу вершників, яка швидко наближалася до нього. Хтозна, чи вершники в білому вже помітили його, чи ні. Бігти назад до коня було пізно. Він упав на землю і поповз по траві, поміж низенькими кущами. Кроків за п'ятдесят від дороги він лишився нерухомо лежати.

За хвилину він обережно підняв голову і глянув крізь траву. Пилюка різала йому червоні, запалені очі, пасма волосся звисали на обличчя. Він нарахував дванадцять озброєних верхівців. Судячи по їхньому вигляду, це були розбійники з села. За зброю їм правили списи. На спинах в них висіли луки, але в сагайдаках не було вже жодної стріли.

Серце в Марко закалатало. Здавалось, вершники їдуть просто на нього. Він витягнув з піхов меч і поклав на похваті біля себе, а в ліву руку взяв кинджал. Страху він уже не відчував. Насувалось щось неминуче, і втекти від нього було неможливо. Якщо його побачили — він загинув.

Оце-то пригода!

Чи ж про таке він мріяв у Венеції, в ті часи, коли рвався серцем на далекі кораблі, коли йому остогидла прекрасна сліпуча лагуна!

Чи ж про такі пригоди він мріяв! Він б'ється з розбійниками і работорговцями. Він звільняє Зусінку, красиву, сумну дівчину-циганку! Він — славнозвісний герой! А там і нагорода: золото, срібло й подяка людей.

І ось він лежить у пилюці, на вітрі, під пекучим сонцем… Серед пахучих трав…

І сріблястий фазан плигає перед його очима.

І верхівці в білому вбранні з темними, відчайдушними обличчями наближаються до нього.

І здається, що кожен удар серця триває цілу вічність.

Марко втратив відчуття часу. Він ладен був битися мечем і кинджалом, ногами й зубами. Він міцно стиснув у кулаці кинджал і напружив м'язи для стрибка.

Списи вершників були в крові, одежа — пошматована. Вони поминули Марко. З собою караунасці везли двох полонених, міцно прив'язавши їх до коней. Один з них був Хасан-бек. Закривавлений, без пам'яті, він лежав на спині коня.

«Що ж трапилось?» питав себе Марко.

Другий полонений був джигіт.

Марко встав на коліна. Вершники вже зникли. Ще мить, і вони побачать коней з каравану та скакуна Марко, прив'язаного до дерева. Ні, треба тікати. Юнак узяв свою зброю і почав одходити від шляху. Ноги його заплітались у дикому винограді, колючки роздирали одежу.

На краю плато знялася хмара куряви. Марко почув крики тварин і, сховавшись за кущами, побачив, що то були верблюди, мули, коні і віслюки з каравану. Їх гнали, ляскаючи бичами і лаючись, люди в білому вбранні. Переполохані тварини не тримались купи. Двоє верблюдів кинулись геть від шляху. Марко знову злякався, що його можуть побачити. Але тепер він був на такій відстані, що, зігнувшись, міг побігти до низенького корчуватого дерева.

Приставивши руку дашком до очей, Марко зачекав, поки розбійники не поминули його. Що сталося з людьми каравану? Де батько? Де дядько Мафіо? Невже розбійники вбили їх?

Стільки питань, на які йому ніхто не може дати відповіді..

Ні, це вже була не пригода! Пригоди вигадують біля каміна, коли затишно потріскують дрова, охоплені червоним полум'ям.

Марко мучила спрага.



За високою горою протікав струмок. Він мчав по родючій долині, заповнюючи водою рови й канави, напоюючи жовточервону землю. В долині росли листяні дерева й фінікові пальми. На зеленій луці бродили коні, вівці та віслюки. Лісова стіна ховала селище караунас-ців від стороннього ока.

Наближався вечір. Ватажок караунасців, маленький, товстий чоловічок, з задоволенням оглядав здобич: шовкові тканини, килими, мішки з пшеницею і рисом, тюки бавовни, хутра і багато іншого добра. На його широкому, товстощокому обличчі з чорними вусами проступив вираз жадоби і задоволення. Караунасці мовчки чекали на розподіл награбованого. І тільки діти не могли стримати вигуків захоплення.

Сонне сідало за лісом, щедро заливаючи гори рожевими барвами. В хижках лежали вбиті в сутичці розбійники, і їхні жінки, підібгавши під себе ноги, протяжно голосили над ними.

Охоронець розмірковував над своєю гіркою долею, що примусила його охороняти полонених у той час, коли інші ділили здобич.

— Ей, ти, шакал, сиди тихо! — сердито закричав він.

Просунувши списа крізь дерев'яні грати у глибоку яму, він спробував ударити полоненого, якому увірвався терпець. І раптом міцний ривок кинув його на грати. Ударившись головою об залізний замок, вартовий залишився лежати, оглушений.

Полонений на дні ями тримав у закривавленій руці спис розбійника. Він вирвав його з рук караунасця, схопившись за гостре вістря.

— Гей, ти, чорношкірий сатана! — лютував Матео, кривлячись від болю. — Постривай, зараз я тебе полоскочу твоїм власним списом.

Минула хвилина або й більше, поки Матео у своїй тісній земляній в'язниці зміг обернути спис вістрям догори. Поставивши спис на долоню, він щосили штовхнув його крізь грати, але влучив у дерево. Вартовий відскочив і, похитуючись, побіг геть. Його проводжав переможний регіт полоненого.

Капітан Матео сів у кутку, оддер від одежі клаптину і обв'язав нею свою закривавлену долоню. Тепер він принаймні мав зброю, якою вирішив відбиватися до кінця.

Тимчасом вартовий трохи отямився, його пройняв страх. Лютий велетень, небезпечний і без зброї, вирвав у нього списа. Караунасець уявив, як реготатимуть товариші, дізнавшись про цю халепу. З яким презирством дивитиметься на нього ватажок! З соромом і ганьбою його кинуть до цієї ж в'язниці.

Нещасливий охоронець підповз до ями і спробував обережно заглянути досередини. Та тільки-но він висунув голову за край ями, як полонений знову жбурнув списа. Вартовий відсахнувся назад. Тоді він почав просити капітана Матео віддати списа, обіцяючи йому за це кобиляче молоко, пшеничні млинці, шматок баранини і кумис.

Матео, хоч і не зрозумів жодного слова, однак здогадався, що охоронець йому щось обіцяє. Адже зброя була в руці Матео, і це справляло на вартового належне враження. Тепер уже капітана не так мучив сором, що він сидить, як собака, у смердючій дірі. «Наберись духу, Матео, — сказав він сам до себе, — а то загинеш тут нізащо». Турбувала його також доля Марко, котрий через нього наразився на страшну небезпеку.

— Ходи-но сюди, голубчику! — покликав він спокійним, голосом. — Давай поговоримо!

Темношкіре обличчя, на якому блищали перелякані очі, повільно висунулося з-за краю ями.

— Ходи-по сюди, собачий сину, я тебе не чіпатиму! — привітно сказав Матео. — Біжи принеси мені поїсти і що-небудь випити холодненького. Цілу купу їжі, розумієш? Тоді я віддам тобі списа, і ти зможеш спокійнісінько проколоти мене. Ось твій спис, бачиш? Ну, біжи, друже!

Вартовий озирнувся на всі боки. Поволі спадали сутінки. Його товариші все ще ділили здобич. Він радо кивнув головою і жестами пояснив Матео, що виконає його бажання.

Як тільки він побіг, Матео взявся до діла. Він одламав вістря списа і почав видовбувати у твердій стіні приступки. В земляній в'язниці стало зовсім темно. На небі проступили перші зірки.

Раптом до слуху Матео долинув приглушений стогін. Здавалось, наче він іде з-під землі. Капітан Матео завмер і прислухався. Тепер він уже розрізняв кволі поклики. Хтось називав його ім'я. Матео не боявся ні людей, ні чортів, але цей примарний голос нагнав на нього добрячого страху. Чи не смерть кличе його до себе?

В'язниця, в якій він сидів, була на краю села. Гомін уже вщух. Не чутно було ні валування собак, ні щебетання пташок на деревах. Затихло й голосіння жінок.

— Хто мене гукає? — спитав Матео, але його громовий голос поглинула тісна яма. Він знову прислухався і знову почув своє ім'я. Вловивши перські слова, Матео з полегшенням зітхнув. Йому пригадалось, що в караунасців було чотири ями для полонених. Значить, окрім нього, тут десь недалеко сидить ще один в'язень.

— Хто там? — гукнув Матео. — Назвіть своє ім'я!

— Хасан-бек.

— Зачекайте, Хасан-бек. Я зараз спробую вибратися з цієї паскудної дірки. Може, мені вдасться допомогти вам.

І він знову з гарячковою поквапливістю взявся за роботу. Розмовляти було ніколи. Те, про що він тільки догадувався, тепер підтвердилось. На караван вчинено напад. Але де ж інші? Що сталося з Ніколо й Мафіо Поло? Де Марко?

Вганяючи глибоко в стіну вістря списа і користуючись ним, як держаком, Матео спробував вибратися по приступках нагору. Однак скоро переконався, що його спроби марні. Ледве подолавши кілька приступок, він втрачав рівновагу і падав на дно. Дістатися по стіні, яка звужувалася вгорі, до дерев'яних ґрат було неможливо. Тепер капітан зрозумів, що яма стала для нього справжньою могилою.

Йому лишалася єдина втіха — розмовляти з Хасан-беком. Але й це виявлялося неможливим, бо ж Матео не знав по-персидськи, а Хасан-бек — по-італійськи. Капітан зажурено сидів на дні ями. Важка задуха трохи спала. Однак від напруження він весь обливався потом. Боліла поранена рука, нестерпно хотілося пити і їсти.

Побачивши нарешті над собою хитре обличчя вартового і почувши його притишений голос, він схопився. В яму полетіло кілька пшеничних млинців. Похапцем об-дмухнувши їх, Матео заходився їсти. В роті в нього так пересохло, що аж ковтати було важко.

Вартовий став вимагати свого списа.

В Матео знову прокинулась жадоба до життя. Він подолав свій пригнічений настрій. В голові блискавично промайнула думка, яка підштовхнула його до активний дій. Нехай тільки вартовий відкриє грати і схопиться за держак свого списа…

Матео заговорив голосом, сповненим найщирішої привітності:

— Відчини дверцята, любий головорізе, і подай мені що-небудь попити. Матео мучить спрага… Ти хочеш одержати свого списа? Зараз матимеш його, синочку. Дай мені тільки кухоль. Я поп'ю, а ти отримаєш свого списа. Ось він! Який чудовий спис! Правда, без вістря, та хіба це має значення? Поглянь, як обережно я подаю його. Тобі тільки залишається простягнути руку і узяти його. Ну, відчини дверцята!

Свої слова Матео підсилював виразними жестами.

Розподіл здобичі уже нібито скінчився. Почулися кроки й голоси. Вартовий квапливо відчинив грати і спустив на вірьовці кухоль з водою, вимагаючи натомість списа.

Матео припав до кухля і, не звертаючи уваги на слова схвильованого вартового, став пожадливо пити холодне молоко, йому здавалось, що він ніколи в житті не пив смачнішого напою.

— Ти просто ангел, головорізе мій, — промимрив він, надпивши до половини. — А тепер візьми цей кухоль і опусти його в сусідню яму до Хасан-бека. Тоді я віддам тобі списа.

Вартовому не лишилося нічого іншого, як виконати наказ білолицього диявола, йому хотілося якомога швидше заволодіти своїм списом. Ні про що інше він не міг тепер думати. От тільки б отримати назад свою зброю, а тоді вже він зуміє жорстоко помститися!

Матео почув кволий голос Хасан-бека. Потім грюкнули грати в сусідній ямі, і вартовий повернувся до капітана. Низько схилившись, він схопив простягнений йому спис. Та тільки-но караунасець взявся добре за держака, як Матео щосили сіпнув його до себе.

— Ось ти мені й потрібний! — Матео схопив переляканого вартового за груди і дав йому такого ляпаса, що той відлетів до стіни.

— Це тобі за те, що ти хотів мене полоскотати! Якщо хочеш лишитися живим, стій гарненько, а я видеруся тобі на спину. Ось так! Тільки дивися, тримайся як слід… — Матео став вартовому на плечі. Але й так йому не вдалося дістатися до краю ями. Сповнений розчарування, він сплигнув на дно.

Що було робити? Він сидів у клятій земляній норі разом з своїм тюремником, втративши останню надію вирватися на волю.



Марко скрадався за розбійниками до самісінького селища, розташованого біля караванного шляху. Сховавшись у кущах, юнак слідкував, як караунасці таємною стежкою гнали в гори верблюдів, мулів і віслюків. Розбійники їхали на найкращих конях з каравану, ведучи з собою полонених. Джигіту вони зав'язали очі, а Хасан-бек, прив'язаний до крупа коня, був без пам'яті. Марко зачекав, доки загін залишив селище, а тоді впіймав одного з коней, яких не взяли з собою караунасці. Він підвів його до колодязя, напоїв і напився сам теплуватої, гіркої на смак води. Потім, зайшовши в кілька хижок, дістав собі їжі. В розграбованому селищі лишилося ще досить харчів, щоб і самому наїстися, і нагодувати коня.

Марко розмірковував: де може бути Матео? Він здогадався, що караунасці забрали його з собою.

Над землею тремтіло гаряче повітря. Чотири пари Орлів кружляли в небі. Після подій, які щойно трапились, тиша здавалася незвичайною. Марко мусив вирішити, чи вистежувати пристановище розбійників, чи податися на пошуки каравану.

Якби ж не отой кінь без вершника, на якому їздив батько! Розбійники захопили мула з подарунками папи для великого хана і всі речі братів Поло. Якщо він зараз не подасться в гори, ніхто не знайде розбійницького пристановища.

А капітан Матео? А поранений Хасан-бек?

З важким серцем Марко зважився на переслідування розбійників. Сліди привели його по небезпечних стежках через урвища й скелясті гори, через дикі долини до якоїсь річки. Марко дивувало, що розбійники так швидко просувалися вперед з захопленими тваринами. Хочжвін одразу ж вирушив услід за ними, догнати їх йому не вдалося. Він деякий час їхав уздовж річки і, нарешті, натрапив на те місце, де караунасці вийшли на самий берег. Тут уже сліди було добре видно до самого караунаського селища.

Поки розбійники звалювали на землю здобич, Марко видерся на кручу, звідки міг вільно спостерігати за всім, то відбувалося в селі. Внизу, за якихось сто метрів від нього, виднілися ями для в'язнів. Марко розгледів озброєного списом вартового. Ось він встромив свою зброю крізь грати, ось його наче блискавка вдарила, і він упав на землю, потім важко піднявся…. але вже без зброї. Марко забув про втому, важкі думки вмить покинули його. Хоч він і не міг заглянути до ями, йому було ясно, що на таку блискучу витівку здатен лише Матео.

Марко з нетерпінням чекав вечора. Побачивши, як Матео затягнув у яму вартового, він голосно засміявся. Тимчасом караунасці, забравши награбоване, розійшлися по хатинах.

Марко обережно спустився по схилу і підкрався до ям.

— Матео, це я, Марко. Ви чуєте мене?

— От чортів Марко! — вигукнув Матео.

— Зачекайте, я кину вам вірьовку! — він прив'язав мотузку, на якій вартовий спускав кухоль, до дерев'яних ґрат і кінець її спустив у яму.

Матео ще раз добре стукнув вартового, вибивши з нього на цілу годину тямки, і видерся з своєї в'язниці.

— Хлопче! — тихо вигукнув він. — Хлопче, як ти спромігся зробити це? — Він обняв Марко. — Ходімо, звільнимо Хасан-бека. Я вже забрав у вартового ключ.

Вони завмерли, прислухаючись до звуків, що долинали з села. Потім Матео відімкнув грати.

— Хасан-бек! — гукнув у темінь Марко. — Ловіть вірьовку!

Ніхто не озвався.

— Ми хочемо звільнити вас… Хасан-бек!

— Він утратив свідомість. — Тяжка підозра з'явилась у Матео. Він по вірьовці спустився на дно ями і через кілька секунд піднявся нагору.

— Ми йому більше не потрібні… Хасан-бек… мертвий. Ходімо, Марко. Нам не можна гаяти жодної хвилини!

В темряві дерева здавались велетнями, а кущі — якимись скоцюрбленими, примарними істотами. Десь вили шакали. Чулося рикання лева. Далеке безкрає небо було всіяне міріадами блискучих цяток.

Матео й Марко пішли в ніч.



Через два дні після нападу Ніколо і Мафіо Поло їхали з двомастами татарських вояків і п'ятдесятьма джигітами по курній дорозі, що поволі піднімалася вгору. Перед ними в гарячому мареві тремтіли темні силуети гір. Обернувшись назад, можна було побачити темносинє море, його прохолодний подих освіжав вояків. В Ормуській долині визрівали хліба. Прогрітий сонцем морський вітер повівав над жовтим колоссям пшениці й проса.

Обличчя Ніколо Поло було сіре й змарніле. Він ніби скам'янів. В голові його з якоюсь невмолимою настирливістю невпинно, невгамовно кружляли думки: «Якщо його немає в живих, я винен… Їдьте! Швидше! і Швидше!.. Я повинен був залишити його в Венеції… Та підженіть же коней канчуками!.. Я винен!.. Швидше, швидше!.. Їдьте!»

Маленькі, присадкуваті татарські коні рвалися вперед. Вершники немов злилися з ними. Поруч з Ніколо, намагаючись приховати своє горе, їхав брат. Мовчанка пригнічувала його.

— Добре, що ми вклали свої гроші в бірюзу, — скачав він.

— Нещастя переслідує мене. Я повинен був залишити його в Венеції!

— Не кажи дурниць, Ніколо, — гаряче заперечив йому брат. — Хлопець живий. Для грабіжників найголовніше викуп.

Розмова ніби вивела Ніколо з заціпеніння.

— Він потрапив у руки розбійникам, коли шукав отого клятого Матео.

Десь опівдні вони зробили короткий перепочинок. Караванна дорога вела прямо в гори.

Трохи посвіжішало. Тепер вершники посувалися швидше, ніж за денної спеки. Ніколо й Мафіо Поло дрімали в сідлах. Їх заколисувала одноманітність нічних картин — невиразні силуети дерев, кущів, гір; монотонний цокіт копит, брязкіт зброї. Вони разом з десятьма татарами їхали на чолі всієї колони. Раптом передні спинилися. Серед тиші пролунали застережливі вигуки. Татари приготувалися до бою. Нараз брати Поло почули гучний бас:

— Хай вам чорт, чудовиська! Хіба ви не бачите, що ми не розбійники!

І другий, молодий, дзвінкий голос:

— Де ваш ватажок? На наш караван напали грабіжники!

Ніколо Поло вдарив коня острогами і в супроводі Мафіо хутко виїхав наперед, йому все ще здавалося, що це якісь нічні видіння затуманюють його голову.

— Марко! — вигукнув він, ледве переводячи подих. — Та це ж мій син! Хіба ви не бачите?

Татари відпустили їх. Ніколо Поло скочив з коня і міцно обняв сина.

— Як ти потрапив сюди? — бурмотів він. Важких думок як і не було. Випустивши сина з обіймів, він навмисне суворо сказав: — А ось і дядько Мафіо. Він турбувався за тебе! Привітайся з ним!

Судорожно стискаючи повід, Ніколо Поло одвів убік свого коня. Щоб якось вгамувати глибоке хвилювання, він до болю зціпив зуби.

— Ось ми й знову з вами, — промовив Марко грубим голосом.

Він розумів стан свого батька. Адже в нього самого серце в цю мить було сповнене такими почуттями, які важко було передати. До радості домішувався сум, на очах виступали сльози.

Поки Мафіо вітався з небожем, Ніколо підступив до капітана Матео.

— Дякую вам, Матео! Дякую! Ви врятували Марко!

Матео зніяковіло відмахнувся.

— Ви помиляєтесь. Навпаки, це Марко витягнув мене з смердючої дірки. Я ніколи цього не забуду. Клянуся вам, Ніколо Поло, що цього я ніколи в житті не забуду!

Ніколо недовірливо дивився на нього. Тимчасом татари почали виявляти нетерпіння. Вони хотіли знати, де ховаються розбійники. Татарський князь з Ормуса, розгніваний новим нападом на караван, наказав ватажкам двох сотень за всяку ціну розшукати розбійників. Напади караунасців завдавали відчутної шкоди торгівлі між Багдадом і Ормусом.

Татари вирішили докладно розпитати про все Марка й Матео в найближчій долині, де вони мали зробити привал. Скоро там уже горіло багаття, і Марко розповідав, яких пригод довелося їм зазнати за останні дні.

Коли Ніколо Поло дізнався про смерть Хасан-бека, він опустив додолу очі.

— Ми ставилися до нього несправедливо. Він був мужньою людиною, — мовив він. — Поранений, скинутий на землю, він все ще одбивався від розбійників.

— Тату, я бачив вашого коня. Він біг мені назустріч без верхівця…

— Батько під час бою упав з сідла, — сказав Мафіо. — Він убив одного розбійника і врятувався на його коні. Ми мчали день і ніч, щоб покликати допомогу.

Мафіо обернувся до брата.

— Тепер ти бачиш, Ніколо, що моя пропозиція була вірною. Було б безглуздо самим переслідувати караунасців.

— Марко ж зробив так, — гордо відповів Ніколо Поло.

— Мені аж страшно робиться, коли я думаю про це, — сказав Мафіо.

Марко чомусь пригадалась нічна розмова з Хаджі-Мухаммедом і Хасан-беком.

— Хаджі-Мухаммед живий? — спитав він.

— Так, живий. Він з нетерпінням чекає нас в Ормусі.



Шість чоловік сиділи довкола вогню. Неспокійні відблиски танцювали на землі, відбивалися у вузеньких, розкосих очах ватажків татарських сотень і поперемінно вкривали обличчя людей то червоними, теплими барвами, то похмурими, темними тінями.

Марко, виснажений напруженими переходами, заплющив очі і втомлено схилився набік. Ніколо Поло витяг ковдру і вкрив його. Матео теж ледве пересилював сон.

— Найкраще буде до ранку відпочивати, — сказав татарам Мафіо Поло.

Невдовзі всі поринули в глибокий сон. Тільки сторожові вогні горіли серед ночі, і вартові походжали навколо табору.



Немов хурделиця, ввірвалися увечері наступного дня татари в пристановище караунасців. Тих, що боронилися, вони безжально знищували. Полонені, зігнані докупи посеред села, повиносили з хижок усе награбоване. Потім їх, закутих у кайдани, прив'язали до коней.

Тимчасом венеціанці знайшли яму для в'язнів і витягли звідти тіло померлого Хасан-бека.

Поховали його в саду, між двома високими деревами. На захист від хижих звірів могилу прикрили важкими каменями.

— Ось де він знайшов собі спочинок. Ніхто його не знав, ніхто не любив. Віра його — не наша. Але він був мужньою людиною. Прощайте, Хасан-бек!


НАЙДОРОЖЧА І НАЙЧУДЕСНІША РІЧ У СВІТІ — ВОДА


Венеціанці залишили Ормус в час збору фініків, їхній маленький караван вирушив у супроводі Хаджі-Мухаммеда й загону джигітів. Сонце пекло немилосердно. Десятки років люди не знали такого жаркого літа. Ніколо й Мафіо Поло квапили погоничів. В Ормусі у них непогано склалися справи, і тепер вони мали намір якомога швидше поминувши Персію, за кілька місяців дістатися до великої караванної дороги на сході.

Вони їхали родючою рівниною на північ до міста Кірмана. Їх вів старий, досвідчений караван-баша Насреддін. Персидський купець розхвалював його, як найнадійнішу людину в Кірманському королівстві. Насреддін був низенький і худорлявий. Сонце й вітри глибоко покарбували його обличчя. Це була людина надзвичайної фантазії. Коли він говорив, всі зморшки на його обличчі оживали, і воно ставало то радісним, то сумним, то мудрим, то простодушним. В такі хвилини його очі під густими білими бровами наче доповнювали зміст його слів.

Марко любив розмовляти з старим.

— Країна, по якій ми їдемо, родюча, — говорив Насреддін молодому мандрівникові. — Але я б вам не радив куштувати хліб, який тут росте.

Марко запитливо глянув на нього.

— На смак він такий самий гіркий, як і вода в колодязі.

Насреддін не перебільшував. Мандрівникам справді довелося звикати до гіркого хліба, котрий зростав на солонцях. Караван-баша пояснив це дивне явище по-своєму.

— Бачите, тутешня земля виросла з моря. Індійське море тягнеться під землею аж до міста Кірмана. Нема нічого дивного в тому, що наш хліб гіркий.

Насреддін з хитрим виразом на обличчі спостерігав, як подіяли його слова. Коли ж Марко іронічно посміхнувся, старий вжив усе своє красномовство:

— Повірте старому Насреддіну! Ми їдемо над морем. Одного чудового дня земний покрив не витримає і провалиться в море. В одну мить Кірман опиниться на узбережжі. Я вже зараз уявляю, як до міста причалюють індійські кораблі, навантажені слоновою кісткою і приправами.

Насреддін любив ставити собі запитання і одразу ж відповідати на них.

— Що найдорожче і найчудовіше в житті? Ви думаєте — золото? За золото можна купити все: квіти, коней, палаци, коштовні камені, рабів і рабинь. Але ж хіба солона вода посолодшає, якщо я вставлю в неї квіти? Найстрашніше для людини — спрага. Ви зрозумієте мене, коли нам доведеться їхати через пустелю. Спрага страшніша за татарську навалу часів Чингісхана. Від спраги тварини падають у гарячий пісок. Люди втрачають силу і стають злими. Проколюють кинджалами тіла звірів і випивають їхню гарячу кров. Чого ж варті тоді багатства? Що я зроблю з золотом? Нічого! Тепер ви розумієте, що найдорожче й найпрекрасніше в житті?



Через кілька днів мандрівники ввійшли в Кірман.

Поживши трохи в домі персидського купця, який приймав їх з найщирішою гостинністю, вони вирушили до міста Балх, розташованого на великому східному караванному шляху. Хаджі-Мухаммед провів їх до міських воріт. На прощання він сказав Марко:

— Месер Поло, мій скромний дім завжди до ваших послуг. Коли на зворотному шляху ви будете проїжджати через Кірман, не забудьте завітати до мене.

Марко сердечно попрощався з ним. Але думав він не про повернення. Він прагнув уперед.

Через чотири дні почалася пустеля. Протягом трьох. днів караван не бачив жодного людського житла, жодного куща, жодної квітки. Піщаний грунт подекуди був укритий шаром солі, яка своїм кольором нагадувала брудний сніг.

Безконечною здавалася дорога через пустелю. Марко забув лік дням і ночам. Мертве жовте піщане море втомлювало очі. Доводилось пити теплу воду з шкіряних бурдюків і потому через силу давитися сухою їжею. Жодного колодязя, жодної річки, ба навіть поганої калюжі. Одного дня здійнявся вітер і погнав перед собою піщані смерчі. Небо вкрилося сірими хмарами і, нарешті, сипнув дощ. Люди й тварини піднімали голови і спраглими ротами ловили воду.

— Слава аллаху! — сказав Насреддін.

— Дарунок божий! — захоплено вигукнув Матео. Слуги й погоничі, розставивши на піску весь посуд, який мали при собі, ловили кожну краплину.

Потім тільки й розмов було що про цей короткочасний дощ.

Нарешті на горизонті з'явилися темні обриси гір.

— Я вже чую запах води в долині, — сказав Насреддін. — Невже ви не помічаєте, як змінилося повітря? Завтра вранці ми будемо в Шібірхані.


ДІВЧИНА З ЯСНИМИ ОЧИМА


На північно-східному кордоні Персії лежить місто Балх. Колись воно звалося «Аму аль Булад», тобто «Мати Міст». Жителі його розповідали, ніби багато сотень років тому Александр Македонський одружився тут з дочкою персидського короля Дарія.

Та ось настав страшний 1220 рік. Все населення міста вийшло з подарунками назустріч жорстокому татарському володарю Чингіс-хану. Люди думали врятувати своє життя і своє місто. Але Чингіс-хан не знав жалю. Він наказав знищити місто, а його жителів повбивати.

Відтоді минуло п'ятдесят років. Та все ще лежала в руїнах чудесна мечеть, і розбиті й спалені будинки нагадували про страхітливе спустошення.

На невеличкій площі попід розваленим муром сиділи й стояли жінки, чоловіки й діти, всього чоловік з п'ятдесят. Це були раби. Одні байдуже дивились поперед себе, інші копирсалися в своїх злиденних клунках з одежею або сиділи, нерухомо притулившись спиною до стіни, доки їх не виводив з заціпеніння окрик чи удар хазяїна.

День був похмурий. З гір повівав осінній вітер. Покупців було мало, і тому работорговці походжали злі й роздратовані.

На землі сиділа, скоцюрбившись, худенька дівчинка, її голі брудні ноги були геть укриті виразками й ранами від ударів. П'ятий раз виводив сьогодні хазяїн її на базар, але ніяк не міг знайти для неї покупця. Тим-то він так і лютував. Ясні очі дівчини втратили блиск. Вона кволо відкинула з обличчя пасмо волосся. Якась жінка дала їй шматок хліба.

— Їж, Ашіма, — мовила та. — Тільки дивись, онде твій пан!

Але Ашіма встигла сховати хліб за спину.

— Про що ви там перешіптуєтесь? — закричав торговець.

Ашіма ще більше скоцюрбилась.

— Ні про що, пане!

Вона чекала, що зараз на неї посиплються удари палиці. Та, зрештою, удари — не найгірше. До них можна звикнути. Рана від удару болить тільки в першу мить, особливо коли ще не загоїлись старі виразки. Куди важче терпіти голод і спрагу, вічних супутників її молодого рабського життя.

— Ашіма, прокинься! — прошепотіла їй жінка. — Сховай хліб!

Дівчина розігнула спину і здивовано озирнулася навкруги. Рукою вона намацала хліб. Хазяїн не набив її? Що це? Він говорить до неї привітним голосом:

— Встань, голубко! Тобою цікавиться пан.

— Та встань, дурненька! — сказала їй жінка.

Біля них почали збиратися люди.

Торговці почули, що запахло вигідною справою, і позганяли своїх рабів з землі.

Вставайте, ледарі! Не бачите, що прийшов пан!

Вони намагалися перекричати один одного.

— Ви погляньте ось на цього, благородний пане! Дивіться, які чудові м'язи!

— Осьде жінка, роботяща, як віслюк.

— Сто п'ятдесят дукатів за цього дужого юнака!

Але велетень, який спричинився до переполоху серед торговців і викликав поштиву цікавість перехожих, не звертав уваги на заклики. Він допитливо розглядав худеньку дівчину і якоюсь чужою мовою перемовлявся з торговцем. В першу мить його могутня постать налякала Ашіму. Дівчина не знала, чи радіти їй, чи сумувати, що він зацікавився нею.

Він хоче її купити? Ашіма глянула на нього. Чорні бакенбарди надавали йому одчайдушного вигляду. «Один удар такої руки може вбити на смерть», думала вона. Він був одягнений у багате вбрання. Якийсь купець з далеких країв. Очі в нього добрі. Їй навіть здалося, ніби він співчутливо дивиться на неї. З напруженою увагою дівчина прислухалася до розмови, що велася перською і якоюсь чужою мовою. В її серці прокинулась несмілива надія.

Чужинець показав на рани, якими були вкриті її ноги. Його обличчя спохмурніло. Работорговець почав вибачатись, підшукуючи найкрасномовніші вирази. Люб'язність з нього аж через край лилася. Ашіму він називав не інакше, як маленькою принцесою, котрій лиш трохи бракувало догляду.

Чужинець довго про щось думав. Потім поклав їй на плече руку. Дівчина здригнулася. «Тепер він побачив, яка я худа, — подумала Ашіма. — Ні, не купить мене». Надія згасла в її серці. Велетень глянув на неї, повернувся і поволі пішов геть.

Торговець люто штовхнув дівчинку.

— Ох ти, непотріб! Ніхто не хоче тебе купувати!

Ашіма знову сіла на землю, підібгавши під себе ноги, і байдуже втупилась поперед себе поглядом.

— Коли підходить якийсь пан, ти повинна посміхатися, — підказала їй жінка, що сиділа поруч. — А то стоїш, як камінь. Ну, їж хліб.

Дівчина витягла з ганчір'я хліб і почала їсти.

Похмурий день прояснювався. Минали години. Ашіма відчула, що спина в неї стала холодна, як крига, але не поворухнулась. Поволі сутеніло.

— Вставай! — гукнув торговець. — Я заплатив за тебе двадцять дукатів. І ніхто не хоче тебе купувати. О, дурень я!

В цю мить він відчував до неї таку зневагу, що навіть не вдарив її.

Над землею опустилась темна ніч. Торговець давдівчині трохи хліба, кухоль води і наклав їй на ноги іржаві кайдани.

Ашіма лишилась сама в маленькій дерев'яній комірчині, прибудованій до будинку. Крізь щілини проривався вітер. Дівчина глибше закопалася в солому і згорнулася в клубочок. Поволі в її голові спливали голоси й картини минулого.


«На горі чайні квітки найкращі,

Та ще краща Ашіма моя»,


нашіптував їй хтось глухим, материнським голосом.

Дівчина намагалась викликати в пам'яті світлі картини минулого. Однак усе було марно! Мрії і дійсність перепліталися між собою. Палають у їхньому селі ковальські вогнища, і чоловіки кують зброю. З півночі насувається ворожа кіннота. Жахливі вісті приносять з собою біженці. Міста й села спалено, чоловіків, жінок і дітей вбито, всюди смерть, кров, полон…

Ось підлітає ворожий кінний загін. Жах скував дівчині руки й ноги, вона не може поворухнутися. До її слуху долинають страхітливі крики. Ударом списа вбито матір. Перший верхівець підхоплює дівчину, кладе її поперед себе на коня і їде геть…

Рабиня скрикнула. Чи все це їй тільки примарилось, чи було насправді?

Непомітно дівчина заснула, схилившись головою на руку. Губи її були міцно стулені. Легкий протяг ворушив її чорне волосся.

Її молоде обличчя не знало сміху.

Венеціанці жили в добре обладнаному караван-сараї. Вони відпочивали після тяжкої, сповненої небезпек і всіляких несподіванок дороги. Адже скоро їм знову треба було вирушати в путь. Насреддін взявся провести їх до Бадахшана. Звідти з першим же караваном він мав повернутися в Кірман.

Матео нетерпляче чекав Марко, який пішов з батьком і Мафіо Поло в місто. Висипавши на ковдру всі гроші з свого гаманця, він старанно перелічив їх. До цього часу він не брав участі в торговельних операціях купців, хоч вони неодноразово й звертали його увагу на сприятливі обставини, якими б він міг скористатися. Сто дукатів! Оце і всі гроші, які він мав. Що з ними вдієш? Матео роздратовано кинув гаманець на постіль.

Ввійшов слуга, запалив каганець і запитав, чого бажає капітан Матео. Той тільки відмахнувся рукою.

— Мені, синку, потрібні дукати, — пробурмотів він у відповідь.

Почувши, що венеціанці повернулися з міста, Матео покликав до себе Марко.

— Що трапилось, Матео? Ви такі стурбовані…

— Сядь-но, сину мій. Що це за країна! А в моєму гаманці всього-на-всього сто нещасних дукатів. — Матео запитливо глянув на Марко.

— Вам потрібні гроші? — спитав Марко. — Скажіть лиш, скільки вам потрібно, Матео.

— Сто нещасних дукатів! І за ці гроші ти можеш купити живе людське серце… Вона худенька, як кізка. — Матео дивився кудись повз Марко. — У неї ноги геть укриті виразками від ударів отого мерзотника. — Він стиснув кулаки і гнівно промовив: — Я вб'ю його!

— Що сталося, Матео?

— Я не можу забути її очей. Такі очі бувають у білявих моряків — ясні, мов море. А худа вона, як кізка! — Матео співчутливо похитав головою і глянув на юнака: — Марко, ти повинен мені допомогти. Я хочу купити дівчину. Бо інакше отой сатана вб'є її Він править за неї сто двадцять дукатів. — Матео нахилився вперед. — Ми візьмемо її з собою. Чуєш? Яка їй буде користь з того, що я тільки викуплю її на волю? Вона одразу потрапить у руки іншому работорговцеві, і для неї знову почнеться все спочатку.

Марко схвильовано схопився з місця.

— Але ж нам зовсім не потрібні дівчата, — вигукнув він. — Нас чекають ще льодовикові гори й пустелі!

— То, значить, хай її забивають на смерть? — холодно спитав Матео.

Марко на мить замислився. Розум підказував йому: не дай умовити себе!

— Ніколи дівчина не витримає важкого шляху, — нерішуче мовив він.

— Ти гадаєш, що її принесли сюди в паланкіні? Що ж, не будемо більше говорити про це.

Марко вловив у голосі Матео відтінок зневаги і врешті зважився на рішуче слово.

— Гаразд, Матео, — твердо сказав він. — Я допоможу вам.

На обличчі Матео проступила колишня добродушна посмішка.

— Отак би й зразу, — вдоволено промовив він. — Що ж, тоді давай проведемо військову нараду. Як поставиться до цього твій батько? І Мафіо Поло?

— Батько не погодиться. Дядька я, можливо, умовлю.

— Тоді ми зробимо це несподівано для них, — задумливо мовив Матео.

Наступного ранку Матео й Марко подалися на базар, де продавали рабів. Ашіма, як і напередодні, сиділа на землі, бліда, з запалими щоками і мерзлякувато куталася в лахміття. Повітря було чисте й м'яке, листя на деревах починало жовтіти.

Работорговець сидів з невдоволеним виглядом, прихилившись спиною до стіни. Побачивши Матео, він швидко схопився на ноги.

— Встань! — зашипів він на дівчину. — Я тебе заб'ю до смерті! — І в ту ж мить низько вклонився. — Вітаю вас, вельможні панове! Ви тільки гляньте, як вона посміхається, оця маленька Ашіма. Вона вас одразу впізнала. Сто двадцять дукатів, панове. Сміховинна ціна.

Матео не звертав уваги на його слова.

— Це та дівчина, — сказав він.

Марко дивився на худеньку, закутану в ганчірки постать і намагався приховати розчарування.

— Та посміхнися ж, — зашепотів до дівчини торговець, підштовхуючи її в бік. Ашіма спробувала посміхнутись.

— То оце вона? — спитав Марко.

— А ти сподівався зустріти красуню? — спитав Матео. — Тоді б її не було на цьому нещасному базарі.

Марко подивився на очі дівчини. Дивні очі, що гарячково поблискують. Як нагадують вони очі Джіаніни!

— Ну що, надумався? — нетерпляче спитав його Матео. І мовив до дівчини: — Не бійся, донечко!

Ашіма глянула на велетня. З обличчя дівчини, що жалібно посміхалася, зник зацькований вираз. Справді, чого їй тепер боятись? Хто зважиться скривдити її в присутності цього могутнього чоловіка? В її очах загорілась несмілива прихильність до Матео.

Марко поторгувався з хазяїном і, нарешті, відрахував йому сто дукатів.

— Її звати Ашіма, — сказав торговець. — Іди, моя маленька. Ох, як мені важко розлучатися з нею! — його обличчя набрало сумного виразу.

Ашіма, немов уві сні, йшла поруч з чужинцями. Люди спинялися, дивилися їм услід і похитували головами: таке жебраченя в лахмітті — і між багатими панами?

— Хотів би я знати, що скажуть брати Поло, — пробурмотів Матео, гамуючи в грудях якесь неприємне почуття.

Марко теж побоювався.

Вони купили для Ашіми нове вбрання, повели її в лазню і лише після цього повернулися в караван-сарай. Дівчина покірно ходила за ними. Ніхто не гримав на неї, ніхто не бив її. Вона ніяк не могла збагнути, що трапилося: чи це сон, чи дійсність. Слуга приніс їй поїсти.

— Ну от, — сказав Матео з войовничим виглядом, — тепер поговоримо з ними! Ходімо, Марко! А ти, донечко, зачекай тут!

Коли Матео і Марко з'явились до Ніколо й Мафіо Поло, ті саме розмовляли про оснащення каравану.

— Добре, що ви прийшли, — сказав Мафіо.

«Зачекайте, — подумав Матео, — зараз заговорите інакше». Він зібрався з думками.

— Я купив дівчину, — сказав він. — Тепер нас п'ятеро.

Ніколо Поло вражено глянув на нього.

— Не жартуйте, Матео, ми обговорюємо серйозні справи. Нас чекає найважча частина мандрівки.

«Поганий початок», подумав Марко.

— Я не кидаю слів на вітер, — заперечив Матео. — Ходімте до мене в кімнату, і ви пересвідчитесь у цьому. Ви вчинили б те саме, коли б побачили на базарі цю худеньку дівчинку.

— Він говорить, як священик, — здивовано сказав Мафіо.

— Що це за дурниці, Марко? — суворо спитав Ніколо.

— Ми купили дівчину. Під час подорожі вона стане нам у пригоді.

— Ми! Ми! — збуджено закричав Ніколо. — Хай вам чорт! Матео, ви негайно відведете дівчину назад!

Але тепер уже розгнівався Матео.

— Як ви розмовляєте зі мною, месер Поло? Майте на увазі — я не ваш слуга. Дівчина піде з нами, або я залишу вас!

Мафіо Поло вирішив втрутитися, щоб примирити їх, та Матео, вкрай розлючений, уже покинув кімнату.

Марко хотів було піти за ним, але батько гукнув його:

— Залишся тут! Коли ти, нарешті, зрозумієш, що ми купці, а не благодійники?



Ашіма злякано зіщулилась, коли Матео ввірвався в кімнату. «Зараз він уб'є мене», подумала вона і, закривши лице руками, низько схилила голову. Тремтячи від страху, вона чекала ударів.

Важка рука погладила її по голові, і дівчина почула глухий голос. Чужинець щось говорив своєю мовою.

— Не бійся, дівчинко! За кого ти вважаєш капітана Матео? Я служив солдатом у іспанського короля. Вороги, побачивши мене, кидались урозтіч. Та нащо я хвалюся перед тобою? Адже ти все одно не розумієш мене. Не затуляй обличчя. Мене розлютив отой гендлярський душок. Тільки й думають про свої золоті дукати. Якщо вони не прийдуть до розуму, ми вдвох повернемось у Венецію. — Він, замислившись, спинився посеред кімнати і глянув на скоцюрблену постать дівчини. — Але це не так просто — мандрувати без грошей через Персію. Коли б ми могли плисти на кораблі! Ні, донечко, це буде не так просто!

Він сів біля Ашіми і задумався.

Здавалось, минули цілі години, поки, нарешті, повернувся Марко. Обличчя його розчервонілося від радісного збудження.

— Матео, дівчина їде з нами, — вигукнув він. — Не сумуй!

— Як же це ти владнав? — здивовано запитав Матео.

— Вони зі мною трошки-таки рахуються, — з гордістю відповів Марко. — Та й до того ж дядько Мафіо був на моєму боці.

— Ну, Марко, ти мене вдруге витягнув з ями, а крім мене, ще й оцю дівчину.

Ашіма відчула щось радісне. Велетень знову сміявся. Вона встала і вклонилася їм обом.


В ДОЛИНІ АНГЕЛА СМЕРТІ


Вони їхали на своїх конях через королівство Бадахшан. Час від часу Ніколо Поло занепокоєно поглядав на небо.

— Скоро піде сніг, — сказав він братові.

— Доведеться чекати весни, — відповів Мафіо.

І обоє подумали про дорогу через країну мовчазних льодовиків Бам-і-Дуньях або Дах Світу, як називали її тамтешні жителі.

Вітер гуляв серед високих гір, вривався в долини й низини, приносячи з собою крижаний подих верховіть. Листя на деревах по-осінньому зів'яло і вкрило землю шурхітливим килимом. В сірому безхмарному небі літали коршуни, шуліки і соколи.

Марко їхав поряд з караван-башею. Розбита безліччю копит дорога тяглася вздовж великої річки. В затишній бухті стояв човен. Тримаючи напоготові спис, рибалка висліджував у прозорій воді свою здобич. На схилах високої гори пасся табун диких овець. Марко бачив, як тварини, відчувши небезпеку, тривожно підняли голови. В цю мить з засідки вилетіла стріла. Найбільший баран, що пасся на краю табуна, підскочив угору і' впав на землю. Він судорожно забився, підняв голову і враз непорушно розтягнувся на землі. Стадо, мов вітер, помчало в гори. Тоді з кущів вийшов високий, одягнений у звірячі шкури мисливець і, не звертаючи уваги на караван, вправними рухами почав оббіловувати убиту тварину.

— Бадахшан — багата країна, — сказав Насреддін. — Ви поїдьте до гори Сікінан. Там можна знайти найкоштовніші в світі рубіни. Татарські хани носять їх у золотій оправі на халатах замість ґудзиків. Ні, краще не їдьте до Сікінану, бег Поло. — Покарбоване зморшками обличчя Насреддіна враз спохмурніло. — Король під страхом смерті заборонив викопувати рубіни. Мабуть, не дурний володар. Розуміє, що ці камінці швидко втратять ціну, якщо кожен зможе брати їх, скільки йому забажається. Він каже, що рубіни належать тільки йому. І дуже обережно витрачає їх. Посилає в подарунок князям і королям, віддає як данину своєму володарю, монгольському імператору, деякі рубіни обмінює на золото. Хитрий король… Принагідно дарує їх і чужинцям, які проїжджають через його країну.

Коні бігли швидкою риссю по кам'янистій дорозі. Вони мали такі міцні копита, що їх навіть не треба було підковувати. Ці коні могли мчати галопом по вузеньких скелястих доріжках на найкрутіші гори. Жителі країни запевняли, що ще недавно у цих місцях водились коні, які походили від знаменитого Буцефалоса Александра Македонського. Вони від народження мали на лобі мітку. Розводив таких коней дядько короля. Він не схотів поступитися своїми правами перед володарем і за це був страчений, його вдова, сповнена відчаю і гніву, наказала передушити всіх тварин. Так зникла назавжди знаменита порода.

Насреддін притримав свого рисака. Вони саме під'їхали до краю скелястого плато. Перед ними в глибоку ущелину зривався водоспад. Вітер кидав в обличчя мандрівників дрібний водяний пил.

— Погляньте, юний пане, — сказав Насреддін, — онде Сікінан. — Він показав на високу гору, що здіймалася над іншими вершинами. — До неї два дні їзди.

— У мене немає бажання втрачати голову, — відповів Марко.

Насреддін урочисто підняв руку і прошепотів:

— Хай вас захистить аллах!

Ашіма їхала разом з Матео в кінці каравану. Вісім днів тому вони покинули Балх. Дівчину все ще гнітили спогади про базар работорговців, про жорстокі удари, про жахливий нічліг і залізні кайдани. Досі ще ніхто не бачив її посмішки. На її юному, майже дитячому обличчі немов закам'янів вираз страждання. Вона опиралася всевладному почуттю щастя, що заполонювало її серце і, здригаючись, наслухалася до прикрих голосів страху й недовіри.

Ті губи нечутно вимовляли ім'я: «Матео». Чуже, але прекрасне слово.

Голоси нашіптували їй: «Зачекай. Він купив тебе за сто дукатів… Ніхто не викидає задарма своїх грошей… Хіба ти не знаєш, що люди злі?.. Але ж жінка, що сиділа поруч з тобою, така ж рабиня, як і ти, дала тобі хліба… А Матео подарував тобі коня і шовковий, підбитий хутром халат… Хто він такий, цей чужинець? Добрий чарівник, бог, котрий звільнив тебе?»

Такі думки товпилися у її голові, піднімались до осяйних вершин і звідти падали в темні прірви.

Безвітряний вечір спускався з гір у долини й низини.

Караван досягнув невеличкого міста. Ашіма несміливо зиркнула на Матео. Дівчина відчувала, що його гнітить якась турбота.

Худе тіло Ашіми облягала м'яка хутряна одежа. Рани на ній уже загоїлись, боліли лишень кісточки ніг, коли вона вдаряла ними об стремена.

В караван-сараї дівчина перша зіскочила на землю. Вона одводила коней, вносила для купців шовкові подушки й килими і узагалі намагалася будь-чим прислужити мандрівникам.

— Сідай-но, Ашіма, — буркітливо сказав їй Матео, показуючи на одну з подушок. — Ти й досі ще худенька, як кізка, але ми тебе все одно відгодуємо.

Дівчина глянула на нього стурбовано й з острахом. Він помітив її лякливий погляд.

— Не бійся, Ашіма! — Він намагався пригадати ті окремі персидські слова, які вивчив по дорозі. — Не бійся, ти залишишся з нами.

Він лагідно посміхнувся.

— Лягай спати, кізочко. А я ще піду трошки погуляю надворі. — Кивнувши їй, він вийшов з караван-сарая.

Гомін дня затих. Матео чув тільки, як десь неподалік шумувала річка та слуга з брязкотом опускав у колодязь відро. В кімнатах погасили світло.

Одна турбота гнітила Матео. Він не мав грошей. Його гаманець був зовсім порожній. Мафіо Поло дав йому двісті дукатів, щоб він купив для Ашіми коня й шовковий халат. Тепер він думав про майбутню мандрівку через зловісну країну вічної криги, що розкинулась в надхмарній високості. Чом він раніше не брав участі в торговельних операціях купців?

Матео відчинив двері до кімнати Марко.

— Ти ще не спиш?

— Сідайте, Матео, — радісно озвався юнак. — Я записую все, що мені розповів Насреддін про Бадахшан.

Матео трохи полегшало на душі.

— Ти ще станеш справжнім вченим, — сказав він. — Тільки не дуже покладайся на того дідугана. Він усе висмоктує з пальця. Що ти знайдеш тут, крім гір, річок та овець, яких ми бачили? — Матео сперся головою на руку. — Що ти скажеш про мою донечку? Хіба вона не схожа на справжню принцесу в своєму шовковому халаті? От якби ти навчив її трішки говорити по-італійськи.

— Вона слово боїться мені сказати. Коли я проходжу повз неї, вона опускає очі.

Матео ствердно кивнув головою.

— Треба мати терпіння. Ти пам'ятаєш, якою вона була? Ніби квітка, розтоптана в пилюці. Тепер вона потроху піднімається.

Марко відклав убік гусяче перо. Свічки заливали рядки літер блідим світлом.

— На відстані двох днів їзди звідси є гора Сікінан, — замислено мовив він. — Там — найкращі в світі рубіни. Варто тільки нахилитись, і бери, скільки хочеш.

Матео насторожився.

— Що ти кажеш? — його обличчя пожвавішало, очі спалахнули.

— Так воно і є, Матео. Тільки при цьому можна втратити голову. — І Марко розповів усе, що він чув від Насреддіна.

— Значить, гора називається Сікінан і до неї їхати два дні? — пробурмотів Матео й голосно додав: — Записуй усе, Марко. Капітан повинен занотовувати все, що трапиться в дорозі. Я більше не буду тобі заважати. На добраніч!

Але, перш ніж вийти, він ще раз обернувся.

— Ти повинен трохи піклуватися про Ашіму. Пообіцяй мені це. Адже ми тут довго залишимось… — Він раптом завагався. — Я не можу завжди бути з нею.

В словах Матео Марко не вловив нічого особливого.

— Гаразд, гаразд, я потурбуюся про Ашіму. На добраніч!

Грюкнули двері. Марко раптом відчув себе недобре. Все тіло в нього ніби горіло. Він загасив свічки, ліг і вкрився до самого підборіддя шкурами. Тепер йому навіть під ковдрою стало холодно. Він цокотів зубами. Але невдовзі йому полегшало і він міцно заснув.

Матео тихенько переступив поріг. В кімнаті горіла ще свічка. Дівчина лежала вже в ліжку. Побачивши його, вона удала, що спить. Але потім трохи розплющила очі і почала стежити за кожним його рухом. Чом він не лягає спати? Серце її забилося швидко й нерівномірно. Матео попорпався в своїх речах, витяг звідти якісь мішечки й гаманці, зняв з гачка свою важку шубу і поклав її поряд з іншими речами.

Ашіма від страху не могла поворухнутись. Ось велетень схопив свого меча. Тепер він здавався їй ще більшим. Крик застряв у горлі дівчини. Рабський страх стиснув її серце. Ось велетень підступив до її ліжка. Вона заплющила очі. Ось він підняв меча… Це той, що подарував їй шовковий халат, підбитий хутром… За що ж він хоче її вбити? Це, певно, лютий чарівник, а не Матео. Великий чужинець — добрий. Зараз він прийде і звільнить її.

— Матео! — вигукнула вона. Вперше в житті вона назвала його ім'я. Дівчина розплющила очі. Жахлива картина розвіялась, злого чарівника більше не було. Ашіма бачила перед собою обличчя доброго чужинця і чула його заспокійливі слова.

Матео став перед нею навколішки і відкинув їй з обличчя пасмо волосся.

— Тобі щось примарилось, кізочко? Ну, спи. Ти вже вмієш вимовляти моє ім'я? От чудово! Матео ненадовго залишить тебе. Спи. Не турбуйся, коли ранком не побачиш мене в кімнаті. Я повернуся…

Матео загасив свічку і вийшов з кімнати.

Він тихенько причинив за собою двері. Ашіма так і лишилася лежати з розплющеними очима. Тепер уже морок не лякав її. В її вухах ще й досі лунав заспокійливий голос Матео. Вона намагалася повторити його слова: «Тобі щось примарилось, кізочко?» Однак не могла второпати їхнього змісту.

Поволі спливав час. Хтось важким кроком пройшов через двір. Потім знову запала тиша. Дівчина провела рукою по м'якій хутряній ковдрі. Де подівся великий чужинець? Неспокій закрався в її душу. Чом він так пізно пішов кудись? Після напруженої верхової їзди Ашіма була дуже стомлена, і все ж таки не могла заснути. Вона чуйно наслухалася до кожного шереху. Ні. Жодного звуку, який би свідчив про його повернення.

Ашіма відкинула ковдру і встала. Вона одягла свій шовковий халат, відчинила двері і виглянула надвір. На небі блищали зірки, повний місяць заливав подвір'я блідим світлом. За зачиненими дверима спали мандрівники. Десь там була й кімната молодого пана. Чи не піти до нього? Ашіма знала, що він — друг великого чужинця. Він зрозуміє її хвилювання, з ним вона знайде спільну мову.

Ніч була холодна. Дівчина почала дрижати. Хіба ж наважиться вона зайти до кімнати молодого пана? Ашіма повернулася до себе в кімнату, сіла на постіль і непорушним поглядом втупилася в темряву. Минали години. Ашіма боролася зі сном. В пам'яті її спливали одна за одною картини — добрі й злі. Вона опустилася на ковдру. «Тобі щось примарилось, кізочко?» Невже це він повернувся? На обличчі Ашіми проступила щаслива посмішка. Сон забирав її в свої обійми.



Тільки-но почало займатися на світ, як Ашіма прокинулась. Постіль великого чужинця була порожня. Надворі чулися голоси. Конюхи вели із стаєнь коней на водопій до річки. Дівчина нашвидку вмилася біля колодязя і побігла до дверей, що вели в кімнату молодого пана. Вона стиха постукала, приклала до дверей вухо і кілька секунд наслухалася. Але турбота за Матео примусила її забути страх. Ашіма ще раз постукала і покликала молодого пана. Їй здалося, начебто вона почула стогін. Тоді вона обережно, готова кожної миті кинутись навтікача, відчинила двері.

Коли її очі призвичаїлись до напівмороку, вона побачила на постелі Марко. Він поворухнувся і застогнав. Дівчина підбігла до нього і стала навколішки.

— Що з вами, пане?

Марко не зрозумів її: дуже схвильована, вона заговорила своєю рідною мовою.

— Що з вами, пане? Ви занедужали? — спитала вона по-персидськи і приклала руку до його гарячого чола. — Принести вам води?

Дівчина хутко вибігла з кімнати і скоро повернулася з кухлем води.

— Прокиньтесь!

Марко заборсався під ковдрою. Ашіма змочила хустинку і поклала йому на лоба. В цю мить він розплющив очі, однак не впізнав її. Він бурмотів щось незрозуміле. Дівчина взяла Марко за плечі і спробувала підвести й напоїти. Та тільки-но вона його трохи відпустила, як він одразу ж упав на спину.

— Зачекайте, пане, — мовила Ашіма. — Зараз я повернуся.

Вона вибігла надвір і постукала в двері купців. Чийсь гучний голос запросив її в кімнату.

Дівчина ще не опам'яталася як слід, і тому слова ніби самі зривалися з її вуст.

— Великий чужинець… Матео… щез… Юний пан… хворий… — бурмотіла вона.

— Що ти кажеш, Ашіма? — вигукнув Ніколо Поло. — Марко хворий?

— Так, пане, хворий. В нього обличчя аж горить.

— Ти чуєш, Мафіо?

Брати поскидали ковдри й квапливо подалися за Ашімою в кімнату Марко. Схилившись над хворим, Ніколо Поло обережно підняв його голову і влив у рот трошки води.

— Марко, ти чуєш мене? Це я, твій батько. Він не розуміє мене, Мафіо! — Ніколо безпорадно обернувся до брата. — Але ж у нього розплющені очі. Що він каже?

Марко бурмотів щось нерозбірливе, повторюючи одні й ті ж самі слова.

Мафіо Поло нахилився до рота хворого і лише похитав головою.

— Він якусь нісенітницю бурмоче. — Мафіо рішуче випростався. — Треба привести лікаря. Ашіма, ти залишишся біля нього, доки ми не повернемось.

Дівчина кивнула головою.

— Матео зник, — тихо сказала вона. На її слова ніхто не звернув уваги. Тоді вона сіпнула за рукав Мафіо Поло.

— Що ти хочеш, Ашіма?

— Матео зник, пане, з учорашнього вечора!

Мафіо відмахнувся.

— Повернеться! Ти доглядай молодого пана!

Ашіма сіла біля Марко на м'який килим. Стогін хворого не зачіпав її серця. На її обличчі знову застиг вираз страждання. Якимось чужим, відсутнім поглядом вона дивилася повз хворого. Зник великий чужинець, котрий захищав її, як батько. Той, хто врятував її із біди. І саме тоді, коли її душа почала прокидатися, він пішов геть. Пішов у ніч, взявши з собою меча.

Ніколо й Мафіо Поло повернулися з лікарем та його служником. Лікар був високий, пихатий старик, його темне обличчя облямовувала біла, як сніг, борода. Помахом руки він одігнав цікавих, що зібралися біля дверей.

— Залиште мене з хворим наодинці, — суворо сказав він.

Брати нерішуче перезирнулись, але потім пішли-таки за двері з тривожними, похмурими обличчями. За ними рушила й Ашіма.

— Найкраще буде — виконати всі його бажання, — мовив Мафіо Поло.

Вони стали чекати. Ніколо Поло неспокійно ходив по двору. Бадахшанський купець, що їхав з ними в каравані, спробував його заспокоїти.

— Довіртесь йому. Він уже вилікував не одного хворого. Кажуть, що він був у Індії і вивчав там таємниці магії.

Однак ці слова не могли заспокоїти Ніколо Поло.

Через деякий час двері відчинилися, і лікарів служник закликав братів досередини.

Хворий заспокоївся. Здавалося, що жар у нього трохи спав. Лікар бурмотів собі під ніс якісь незрозумілі слова і робив рукою таємничі знаки. Потім він тричі вклонився і, задкуючи, залишив кімнату.

— Нехай двері будуть відчинені! — наказав він.

Служник приніс великий ящик і відкрив кришку. Присутні побожно мовчали, спостерігаючи, як старий запалював тріски, як він довго сидів, підібгавши під себе ноги, на килимі і непорушно дивився на цівку диму. Крізь відчинені двері дим затягало до кімнати. Потім служник подав старому віяло з барвистих пір'їн. Той з нестямним криком вбіг у кімнату і віялом почав розганяти дим.

Коли старий відпочив після свого напруженого лікарювання і отримав десять дукатів, він дістав з ящика якийсь синій порошок і наказав давати його хворому невеличкими дозами через кожну годину разом з чашкою козячого молока.

— Він видужає? — спитав Ніколо Поло.

— Ангел смерті забирає до себе душі мандрівників, — пробурмотів старий. Раптом він пожвавішав і сказав: — Ви перебуваєте в долині ангела смерті. У вашого сина чорна пропасниця. Якщо аллах захоче, він видужає. Коли він оклигає, нехай його винесуть на гору. Чисте небесне повітря проганяє духів хвороби.

Він витягнув поперед себе руку, наче бажаючи прочитати по її лініях долю хворого. То була маленька, пухнаста рука, яка швидко схопила п'ять дукатів, які йому ще на додачу поклав Ніколо Поло.

Марко лежав з заплющеними очима і спокійно дихав.

— Він спить, — сказав Ніколо і обернувся до дівчини: — Залишайся біля нього, Ашіма. Доглядай його, щоб видужав! — його обличчя втратило суворість, а руки стали якісь безпомічні.



Коли Матео залишив караван-сарай, він уже вирішив про себе, що вчинив неймовірну дурницю. В першу мить він хотів було повернути коня і їхати назад, але одразу ж згадав, скільки ще необхідних речей бракує Ашімі для мандрівки, і переборов нерішучість. Скільки разів ішов він за покликом свого почуття і завжди виходив сухим із води. Безлюдною вулицею він під'їхав до міських воріт і довго сперечався з вартовими, мішаючи італійські й персидські слова, поки солдати, лаючись, не відчинили йому ворота.

Десь надвечір він досяг підніжжя гори Сікінан. Назустріч йому виїхав загін вершників: це були солдати бадахшанського короля, які охороняли королівські копальні. Тепер Матео зрозумів, як непродумано вчинив. Він, звичайно, не думав, що досить тільки під'їхати до Сікінану і можна набрати скільки хочеш коштовних рубінів. Ні, він був свідомий труднощів, які чекали на нього. Однак його не покидала віра в щасливий випадок, котрий врешті мав повернути все на краще.

Верхівці були в срібних кольчугах і чорних шоломах. Вийнявши шаблі, вони з загрозливими обличчями оточили Матео. Командир наказав йому негайно злізти з коня. Матео продовжував спокійно сидіти в сідлі. Він вичікував, сторожко позираючи на вояків.

— Злазь, нікчемна собако! — закричав командир.

Матео зрозумів лайку. Його брови грізно зійшлися на переніссі. Він підняв руку.

— Не кричи, пуцьверінок! — спокійно сказав він.

Почувши чужі слова, командир оторопів. Матео поклав руку на держак свого меча. Після короткої суперечки було домовлено, що Матео поїде разом з вершниками. Так він вирушив назад, уже як полонений, оточений з усіх боків вояками короля, напружено чекаючи, що ж буде далі.

Йому було майже весело. Очима знавця він оглядав породистих коней і багато оздоблену зброю. Це були не звичайні солдати. Вони їхали так швидко, що Матео ледве встигав за ними. Їхні кольчуги виблискували в промінні вечірнього сонця.

На горі, що бовваніла над рівниною, немов велетенський пиріг, височів мисливський замок. По дорозі їм траплялися кіннотники й піхотинці. Гурт людей з палицями, барабанами й ріжками запопадливо дав дорогу, коли повз них промчали королівські кіннотники. Матео здогадався, що ці люди повертаються з полювання.

Ворота замка відчинилися. Загін в'їхав на подвір'я і там спішився. Не встиг Матео й отямитись, як двоє озброєних охоронців ввели його в якусь жалюгідну комірчину і замкнули за ним важкі двері. Тепер він мав доволі часу, щоб подумати про своє становище. Було темно, хоч око виколи, — кімната не мала жодного вікна. Матео став навпомацки шукати, де б сісти, і зрештою наткнувся на дерев'яний оцупок.

Він втомлено опустився на нього і задумався. «Не так уже й погано складаються справи, — спробував він утішити себе. — Зброї ж вони не забрали. Значить, я потрапив не в руки розбійників».

Почулися кроки й голоси, двері відімкнули. Четверо озброєних вояків вивели Матео з кімнати і звеліли йому віддати меч. Він, вагаючись, виконав їхній наказ.

Його привели у велику, розкішно оздоблену залу. Він спинився, немов заворожений. До його вух долинуло перешіптування багатьох людей. Крізь натовп вельмож він пройшов до золотого трону і вклонився. Хто мешкає в цьому палаці? Якийсь король?

Матео опустився на одне коліно. Незвичайне оточення в першу мить збило його з пантелику. Перед ним сидів на троні молодий черевань. Він щось сказав гучним голосом, звертаючись до Матео.

— Благородний пане, я не розумію вас! — мовив Матео і підвівся з підлоги. Тепер він був вищий за всіх на цілу голову. Володар суворо дивився на нього. Потім щось наказав, і двоє вельмож негайно вийшли з зали.

Матео почував себе ніяково. Не дуже-то приємно, коли на тебе витріщають очі, немов на якогось чудернацького звіра. Володар тимчасом розмовляв з трьома сановниками, які стояли біля нього і з глибокою повагою ловили кожне його слово. Невдовзі до залу ввели літнього чоловіка, який одразу упав перед володарем на підлогу, потім підвівся і на різних мовах заговорив до Матео. Почувши італійські слова, Матео полегшено зітхнув.

— Так, так, — радісно вигукнув він. — Тепер я вас розумію!

Його громовий голос було чутно навіть у найдальших закутках.

Перекладач застережливо підняв руку.

— Не так голосно, пане! Ви стоїте перед його величністю найсвітлішим королем Бадахшана. Відповідайте на його запитання!

Матео на знак згоди кивнув головою. Він більше не почував ніяковості. Принаймні тепер його зрозуміють. В голові в нього проясніло.

— Його величність найсвітліший король Бадахшана хоче знати, хто ви такий і звідки прибули? — спитав перекладач.

— Я славнозвісний капітан Матео і прибув з Венеції, перлини Адріатичного моря.

— Його величність найсвітліший король Бадахшана зволить цікавитись, чи в вашій країні всі люди такі високі на зріст, як ви?

— Є великі, є й маленькі. Але таких заввишки, як я, славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, небагато знайдеш у всій Венеції.

— Його величність найсвітліший король Бадахшана хоче знати, чому славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, прибув у королівство Бадахшан?

Матео крадькома роздивлявся обличчя володаря. Воно було хитре, а в куточках рота ховалась ледь помітна посмішка. Придворні перешіптувались між собою.

— Я подорожую з трьома славнозвісними венеціанськими купцями в Китай, до двору великого хана. В дорозі до мене дійшли чутки про величезні багатства і благородство його величності найсвітлішого короля Бадахшана. Кажуть, що на горі Сікінан є рубіни завбільшки з голуб'яче яйце, і такі красиві, що з ними не може зрівнятися ніщо в світі.

На обличчі короля ще виразніше проступила посмішка.

— Його величність найсвітліший король Бадахшана хоче знати, де славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, навчився так брехати? Його величність найсвітліший король Бадахшана звертає твою увагу на те, що через п'ять хвилин ти втратиш голову.

Матео байдуже дивився поперед себе і мовчав. В залі запала мертва тиша. Король бавився золотою китицею, що звисала з пурпурної скатертини. На його плащі виблискували рубіни.

Через кілька секунд він звернувся через перекладача до Матео з новим запитанням:

— Його величність найсвітліший король Бадахшана хоче знати, чому ти не відповідаєш?

— Я думаю, як мені доведеться їхати без голови до двору великого хана.

По залі пробіг тихий гомін. Король голосно зареготав і ляснув себе по товстих стегнах. В ту ж мить придворні теж зареготали. Король раптом спохмурнів, і всі в залі замовкли. Тільки в кутку якийсь хлопець продовжував хихотіти. Всі з обуренням повернули до нього голови.

— Його величність найсвітліший король Бадахшана наказує славнозвісному капітанові Матео, власникові чорної барки, перед стратою пообідати з його величністю найсвітлішим королем Бадахшана.

Король плеснув у долоні. Чотири чорні раби внесли вкритий червоним оксамитом паланкін, на якому сяяли прикраси з рубінів.

Його величність найсвітліший король Бадахшана встав з свого трону і сів у паланкін. Придворні — а попереду всіх спантеличений Матео — посунули за королівським паланкіном.

— Краще б ти бігав, товстун, — пробурмотів Матео, — тоді б з тебе був зовсім пристойний король.

Проминувши кілька кімнат, вони зайшли у велику залу, де вже було накрито до обіду стіл. Король наказав Матео сісти на подушці праворуч себе. Слуги почали вносити безліч їжі та всіляких напоїв.

Король їв страшенно багато. З рота в нього капав жир. Потім він підняв золотий кухоль і, з насолодою відригнувши, випив вина.

— Чудовий був би з тебе король, якби ти менше їв і менше пив, — пробурмотів Матео і взявся за їжу.

Трохи поївши, він відригнув так гучно, що аж його сусід праворуч з переляку випустив фазанячу ніжку. Потім він одним духом випив великий келих вина. На обличчі короля з'явилась доброзичлива посмішка.

— Ти був би зовсім пристойним королем, якби мав на плечах мою голову, — пробурмотів Матео.

Коли король пив, придворні теж мусили випивати свої келихи. Матео дивувала витривалість короля, який міг, не п'яніючи, спорожнити стільки чарок. Один за одним падали під стіл сп'янілі придворні, що викликало кожного разу у найсвітлішого короля нестримний регіт. Слуги брали нещасних за барки і, як мішки, витягали з зали.

Матео був у доброму гуморі. Він уже втратив відчуття часу і забув про своє небезпечне становище. Поруч лежав п'яний перекладач. Слуги виносили останніх вельмож; його величність, розливаючи на килим вино, виспівував диких пісень.

— А ти веселий король, товстун, — ревів Матео. — Це говорить тобі славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки. — Він знову налив і випив. Обличчя його королівської величності ніби танцювало в нього, перед очима і здавалося йому велетенським. До його слуху долинав громовий регіт. Миготіли свічки й рубіни, вся зала була заллята червоним світлом. Матео, похитуючись, піднявся, зробив непевний крок і впав на руки слуг.

Прокинувшись, Матео ніяк не міг збагнути, ніч надворі чи день. Голова в нього гуділа, нагадуючи про дику п'янку. Він знову сидів у темній, без вікон комірчині і, сповнений глибокого каяття, думав про свою безглузду поїздку до гори Сікінан. Життю його скоро кінець. Прощай, маленька Ашіма, тримайся тільки за Марко. Якщо Матео не повернеться, він зуміє захистити тебе.

— Славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, сів у калюжу, — гірко посміхнувшись, сказав він.

Минуло кілька годин. Нарешті Матео почув кроки. Грюкнув засув. До кімнати ввійшли два вояки і перекладач, блідий, мов крейда. Надворі, тримаючи за поводи коней, стояли солдати. Матео здивувався, побачивши там і свого осідланого коня. Що це мало значити? Чи не думають вони відтяти йому голову десь у лісі? Його пройняв ще більший подив, коли солдат віддав йому меча.

Перекладач хрипко промовив.

— Його величність найсвітліший король Бадахшана звелів передати славнозвісному капітану Матео, власнику чорної барки, оцей гаманець з рубінами як подарунок од його величності найсвітлішого короля Бадахшана. Якщо ж ти ще раз з'явишся біля гори Сікінан, його величність накаже вирвати тобі нігті, потім відрубати пальці, відтяти руку, відрізати вуха й ніс, виколоти очі і нарешті, так сказав його величність найсвітліший король Бадахшана, тупою, іржавою шаблею відсікти голову.

— А ти непогано завчив своє доручення, — вражено пробурмотів Матео.

Перекладач віддав йому мішечок з рубінами і вклонився.

— Прощавайте, чужинець, — прошепотів він. — Ніколи більше не з'являйтесь у цих місцях. Ви — перша людина, якій вдалося врятуватися од смерті. Хай благословить вас аллах!

Матео скочив на свого коня і пришпорив його.

— Швидше тікай звідси, славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, поки товстопузий диявол не додумався відрізати тобі пальці, руку, ніс, вуха й голову.

Матео галопом вилетів за ворота. Позаду лишились гора Сікінан, пагорб з замком, що нагадував велетенський пиріг, неясний, мов сон, спогад про громовий регіт могутнього товстуна й оте жалюгідне хихотіння хлопця в кутку.



Марко повертався до свідомості. Ось до його слуху звідкись здалеку долинув голос:

— Тепер він лежить зовсім спокійно, Мафіо.

Марко намагався збагнути зміст слів: «Тепер… він лежить…» Це була важка справа. Як не напружував він увагу, але ніяк не міг упіймати останнього слова. Воно провалювалось кудись у безпросвітний морок.

На його чоло лягла чиясь рука, легка й холодна. Марко розплющив очі. Перед ним було чуже дівоче обличчя.

— О пане, гляньте! — вигукнула дівчина.

Над ним схилився батько.

— Хвала небу, він опритомнів, Мафіо! Ти мене бачиш, Марко? Ти впізнаєш мене? Він кивнув головою! — сказав Ніколо Поло і тихцем витер з очей сльозу. — Ти помітив, Мафіо? Він мене впізнав. Ашіма, принеси йому молока і синього порошку!

Марко ворухнув губами, його мучила спрага і страшна втома. Батько підвів його за плечі, і Ашіма влила йому в рот молока з синім порошком.

Після цього він міцно заснув.

Коли пізно ввечері прокинувся, дівчина сиділа біля нього. Вона була сумна і задумлива.

— Ашіма! — тихо покликав він. — Чому ти така зажурена?

— Ви проснулися, юний пане? Як ви себе почуваєте? — На мить її обличчя опромінилось радісною посмішкою. — Принести вам що-небудь поїсти або попити? Ой і зрадіють ваш батько й дядько!

— Котра зараз година, Ашіма?

— Дуже пізно, юний пане. Скоро північ. Я принесу вам поїсти. А тоді розбуджу панів. Вони наказали мені негайно будити їх, як тільки прокинеться юний пан.

— Поклич також Матео! Чуєш, мого друга Матео! Він нічого не казав?

— Так, слухаю вас, — безгучним голосом відповіла дівчина. — Зараз я принесу вам поїсти. — І вона тихенько вийшла з кімнати.

Невдовзі вона повернулася, принісши йому міцного курячого бульйону. Марко поїв з її допомогою і знову ліг. Він стомився, але відчув, що слабість в усьому тілі поступається місцем життєвій силі.

Ввійшли Ніколо й Мафіо Поло.

— Марко! Як ти себе почуваєш? Ти поїв! Ну, тепер ти видужаєш!

На обличчі батька хлопець прочитав радість і якесь несміливе сподівання.

— Уже все гаразд, тату! Ашіма дала мені супу.

— Ну й викидаєш ти коники, Марко! — мовив Мафіо. — А ми накупили для тебе чудових речей. Здивуєшся, коли побачиш.

Марко посміхнувся. Він почував себе дуже втомленим. «Де це Матео?» подумав він. До його слуху ще долинули слова батька:

— Ходімо, Мафіо, хай спить.



Наступний день був сонячний і вітряний. На подвір'ї караван ладнався в дорогу.

Ніколо й Мафіо Поло пішли в місто. Хворий ще спав. Ашіма, втомлена після безсонної ночі, впоравшись з своєю роботою, чекала, поки прокинеться юний пан.

Раптом вона здригнулась. Чи не спить вона? Може, це їй примарилось? До її слуху долинув добре знайомий голос, що заглушав усі інші голоси. Схрестивши на грудях руки, дівчина відступила назад. Її біле, як сніг, обличчя залилося краскою.

В цю мить відчинилися двері. В кімнату ввірвався жмут сонячного проміння, і на порозі з'явилась постать великого чужинця.

— Ось і я, — вигукнув він. — Чого ти дивишся на мене, як на привид, кізко? Чому це Марко ще спить? І чому він такий худющий? — Матео понизив голос. — Він хворий?

Марко прокинувся. Після сну він почував себе сильнішим.

— Це ви, Матео! А я дивувався, чому ви вночі не прийшли до мене. Мабуть, міцно спали? — В голові юнака зовсім проясніло. Дивлячись на Матео, який стояв, щось обмірковуючи посеред кімнати, Марко збагнув, що під час його хвороби відбулись якісь події. Він перевів погляд на Ашіму. Дівчина навіть не поворухнулась.

— Гляньте, Матео, — мовив він італійською мовою, — у Ашіми з очей течуть сльози, а обличчя радісне. Ось вона вже й сміється.

— Я піду по воду, — сказала Ашіма.

Марко й Матео залишились наодинці. Матео витягнув з кишені гаманця і висипав на долоню рубіни. Коштовні камінці засяяли, як кров.

— Намилять мені шию Ніколо й Мафіо, — сказав Матео, посміхаючись. — Але ж тут… — Він стулив долоні і струснув камінці, які задзвеніли, немов шматочки скла. — Це рубіни з рук його величності найсвітлішого короля Бадахшана. Де моя донечка? Найкращий з цих камінців я подарую їй.

Марко з подивом вислухав розповідь Матео. Забувши про свою хворобу, він кілька разів вибухав реготом. Та коли він спробував підвестись, то знову відчув слабість.

Великі руки Матео доторкнулись до його чола.

— Більше я не скажу тобі жодного слова. Спи й набирайся здоров'я, сину.


В ГОРАХ


У березні 1272 року мандрівники залишили королівство Бадахшан. Через три дні вони в'їхали в провінцію Вахан. Тут їм довелось чотирнадцять днів підніматися в гори, такі високі, що навіть не всякий птах міг би досягти їхніх вершин. Вів їх Ло-бзанг, старий вождь, який втратив під час навали татар і своє плем'я, і сім'ю, і свої табуни.

… Марко сидів з Ло-бзангом біля багаття і слухав його розповіді про становлення світу, про виникнення великих і безславно загиблих держав, про страхітливе панування татарських ханів.

Ло-бзанг підвівся, відійшов від багаття і прислухався до якихось далеких звуків.

— Демони вітру виють у царстві гірських льодовиків, — промовив він. — Ми повинні завести тварин у печери. — І він нечутно, як кішка, пішов у темряву.

Марко здалося, немов якась чужа казкова постать розтанула в мороці.

Крижаний подих вітру забрав останнє денне тепло. У відблисках світла видно було, як летіли дрібні сніжинки, ніби рухався білий серпанок. Марко став спиною до вогню.

Вісімнадцять місяців були вони вже в дорозі і зацей час пройшли половину свого шляху. Розповідь Ло-бзанга примусила Марко задуматись. Яким велетенським був світ, оточений з усіх боків океаном! Чи вдасться коли-небудь людям подолати оті льодовики, що, пробивши хмари, врізалися в небо?

Ло-бзанг повернувся від печер, в які він завів коней, мулів і верблюда.

— Допоможіть мені занести в печеру харчі, — сказав провідник. — Буде буря й хурделиця.

Вождь Ло-бзанг, прозваний Добродушним, вимовляв слова так, що вони звучали, як наказ. Мрії й спогади його немов вітром здуло. Очі старого знову блищали по-соколиному, його вуха чули таємничі ознаки, його ніс уловлював снігову небезпеку, його мисливський інстинкт застерігав від неї.

— Роздмухайте вогонь і занесіть у печеру головешки. Треба, щоб праворуч і ліворуч від входу всю ніч горіло багаття. — Останні слова він промовив ніби до самого себе.

Ашіма готувала їжу. Чоловіки внесли в печеру харчі, ковдри і шкури. Все дужче шаленіла хурделиця, все сильніше завивав вітер. Люди закутувались у ковдри й шкури. Буря ревла. Холод заповзав крізь щілини навіть у скелі. Ло-бзанг, Марко і Матео зрубали двоє дерев і підтягли їх до печер. Ло-бзанг підтримував вогонь. Марко, незважаючи на те, що холод добирався крізь ковдру до самих кісток, скоро заснув, йому снився вогонь і сонячне тепло. Розбудив його Ло-бзанг.

— Прокиньтесь, юний пане, та порухайтесь. Допоможіть мені розбудити й інших, бо нас усіх забере тут холодна смерть.

Так, то засинаючи, то прокидаючись, вони провели ніч. Довго, нестерпно довго минав час, доки не настав ранок. Буря невгавала. Проклинаючи дим, мандрівники грілися біля вогню. В казані кипіла вода для чаю. Ашіма вкинула туди чайного листя, перемішаного з квітками жасмину.

За обід їм правили сухарі і порубане на шматки в'ялене м'ясо. Марко відкидав з проходу сніг, Ло-бзанг і Матео, взявши сокири, вийшли з печери і нарубали дров для вогнища, Ніколо й Мафіо Поло перевірили, як себе почувають тварини, як їх охороняють.

Буря лютувала. Минали дні. Купці спохмурніли, зробилися буркітливими, часто гримали один на одного. Матео піклувався про Ашіму, яка виросла в теплих краях і тому дуже терпіла від холоду.

— Скільки вже днів триває оця триклята буря? — глухо спитав Матео.

— П'ятнадцять днів, — відповів Марко.

Скінчились запаси їжі. Довелось забити верблюда.

— Якщо й далі так буде, ми вб'ємо всіх тварин, — висловив хтось думку, яка сиділа у кожного в голові.

Чи надворі ніч, чи день? Мандрівники з розчервонілими очима зібрались навколо вогню і гріли руки над мідяним казаном. В кутку ще лежало півстовбура і трохи хмизу.

Вождь вийшов надвір і зник у сніговій хурделиці. Незабаром він повернувся, сів на свою ковдру і глянув на вогонь.

Нарешті він сказав:

— Не треба вбивати тварин. Буря стихає. — Жоден мускул не поворухнувся на його обличчі.

Наступного ранку в печеру заглянули перші сонячні промені. Виснажені до краю люди заходились відкидати сніг, готуючи місце для годівлі тварин.

Ло-бзанг сказав:

— Саме час вирушати в малі кам'яні гори. Юний пане, ходімте зі мною. Сухі кам'яні гори — батьківщина диких кіз.

Погоничам він звелів:

— Збирайте гульджанове коріння[17], сушіть його на сонці і потім розтирайте каменями.

Марко і Ло-бзанг, озброєні мисливськими списами, стрілами й луками, вирушили в гори. Старий вождь ішов стежкою, протоптаною дикими звірами. По слідах на снігу і на вологій землі він визначив, що десь недалеко має бути стадо.

Ло-бзанг обережно видряпався по похилій скелястій стіні, кинув хлопцеві аркан і зачекав, доки той вибереться до нього.

Раптом вони почули страшенний гуркіт. Ось він усе ближче й ближче — це снігова лавина з скаженою швидкістю мчала на них.

Ло-бзанг і Марко кинулись під скелястий виступ і притиснулись до стіни. Земля задрижала, в повітрі застугоніло. Холодна біла хмара обгорнула їх. Марко здалося, ніби чиясь могутня рука придавила його до скелі, йому забракло повітря. Величезна снігова брила прокотилася по похилій стіні і шугнула в долину, знищуючи все на своєму шляху. Луною відгукнулися гори. Потім стало тихо.

— Лавина, юний пане, — сказав Ло-бзанг.

Мисливці піднімалися все вище й вище. Далеко під ними звивалася між горами й проваллями річка. Мовчазні льодовики палали холодним вогнем: жовтим, блакитним, рожевим, білим.

Раптом Ло-бзанг спинився, взяв Марко за рукав і показав униз на луг. Там мирно паслися гірські кози з чорною блискучою шерстю і стадо диких овець.

Мисливці довго стояли над урвищем, милуючись чудовою картиною, аж доки в їхніх серцях не прокинувся мисливський запал. Марко охопило нестримне хвилювання. Разом з Ло-бзангом він почав скрадатися проти вітру по узліссю. Нарешті Ло-бзанг велів юнакові спинитися, а сам пружною, безшумною ходою подався до групи дерев, що росли метрів за сто від них. Марко опустився навколішки і вклав у лук стрілу.

Тимчасом старий дістався до групи дерев. Над водою пролетіла зграя диких гусей. Вівці й кози стривожено задерли вгору голови. Марко натягнув тятиву, прицілився у великого барана і пустив стрілу. Баран підскочив угору, впав, знову звівся на ноги і, похитуючись, побіг геть. Козел, підстрелений Ло-бзангом, рвонувся вперед, але одразу, забивши ногами, впав.

Обидва стада помчали вздовж берега озера і зникли за пагорбом. Марко невідривно стежив за своїм бараном, боячись, що він втече від нього. Баран спіткнувся об звалений вітром стовбур дерева і впав на землю. Юний мисливець дорізав його ножем.

За два дні мисливці вбили чотирьох диких баранів і двох козлів. У табір вони повернулись з повними мішками м'яса. Мандрівники, які з нетерпінням чекали на них, зустріли їх бурхливою радістю. Скоро біля печер палахкотіли вогнища і в казанах варилося м'ясо.

Наступного для Матео і двоє погоничів під проводом Ло-бзанга вирушили за рештою здобичі. Марко залишився в таборі з батьком і Мафіо.

В оточеній горами долині було тихо. Неподалік од табору паслися під наглядом погонича коні і мули.

Ашіма розірвала на вузенькі стьожки шматок матерії і несміливо наблизилась до Марко.

— У вас опухли руки, юний пане, — сказала вона.

Марко швидко підвівся і глянув на свої руки.

— Так, — сказав він гордо, — це після полювання. Але що тут страшного!

Ашіма помастила йому рани маззю і перев'язала їх.

Після семиденного відпочинку караван рушив далі на схід. Кістки загиблих тварин вказували їм караванний шлях, що тягнувся через гори й долини. Доводилось переходити річки й потоки, луки, ліси й голі узгір'я. Протягом сорока днів мандрівники не зустріли жодного селища.

Потім вони спустилися з високих гір у пустелю Маран-Су, залиту пекучим сонцем. Ця пустеля відділяла Дах Світу від родючої долини, по якій протікала річка Кашгар-Дар'я.

Обличчя мандрівників були червоні від снігових хурделиць, темні від сонця. В порепану шкіру набилося піску. Вони гордо озиралися назад, сповнені непохитної впевненості в успіхові своєї подорожі. Далеко позаду, в тремтливому мареві, бовваніли величезні силуети скелястих гір.

Люди й тварини завмерли в урочистому мовчанні. На жовтий пісок падали довгі тіні від коней і вершників.


БАЯНДЕР ЩЕДРИЙ


Марко їхав на своєму білому, широкогрудому жеребці по головній вулиці Кашгара. З почуттям зверхності дивився він на галасливих торговців, які продавали свіжі овочі, бавовняні тканини, шовк, конопляні вірьовки, вино й багато інших товарів. Кашгарські базари мало чим відрізнялися від базарів Персії, хіба що було менше на них коштовних товарів — парчі, різьблених із слонової кістки речей, золотих прикрас і, коштовних каменів. В Кашгарі переважали предмети щоденного вжитку.

Не один кашгарець проводжав юного венеціанця здивованим поглядом. На його довгастому, мужньому обличчі з світлою шкірою, з орлиним носом і високим чолом проступав здоровий, рожевий рум'янець. Сувора лінія брів і допитливий погляд великих сірих очей говорили про сміливий характер.

Було приємно почувати, що ти їдеш у гарній одежі людними вулицями міста. Небезпечна подорож через Дах Світу не тільки зміцнила в юнакові віру в себе, але й породила нові взаємини між сином і батьком. Це вже був не той зелений хлопчисько, якого треба було оточувати безнастанною турботою. Старші прийняли його в своє коло, як рівноправного мужчину, і рахувалися з його думками, його поради мали тепер таку саму вагу, як і поради батька чи дядька.

Марко носив, як татарські хани, синій шовковий халат, оздоблений блискучим, оправленим у золото рубіном, подарунком Матео. Взутий він був у коричневі чоботи з м'якої верблюжої шкіри.

Поминувши міські ворота, юнак пришпорив коня і галопом помчав назустріч сонцю, повз виноградники, сади, зелені луки і жовті поля хлібів, його заполонило непереборне почуття волі. Позаду залишались віслюки, що везли повні візки сіна, хмизу, деревного вугілля і свіжих овочів, свині, верблюди — безперервна низка возів, людей і тварин. Жеребець летів галопом по збитій, сухій землі. Його блискуча шкіра туго облягала могутні м'язи. Марко сидів, нахилившись аж до гриви, що розвівалася на вітрі.

Юнак натягнув повід, і жеребець перейшов на швидку рись.

Раптом Марко побачив перед собою в промінні вечірнього сонця хмару куряви. Вона швидко наближалася. Ще кілька секунд, і перед ним спочатку невиразно, а потім усе чіткіше й чіткіше почав вимальовуватися загін татарських кіннотників. На чолі його виступав прапороносець, далі — командир сотні у вишитому золотом халаті, ще далі — командири десятків і, нарешті — в суворому порядку їхали на маленьких, швидких, довгогривих конях вояки. Вони були озброєні стрілами, луками і кривими мечами, засунутими в багато оздоблені піхви.

Візки одразу звернули вбік, чоловіки зігнали верблюдів і віслюків на луг, байдуже кудись дивлячись повз верхівців.

Жовтолиці вояки промчали з непорушними, ніби скам'янілими обличчями. Процокотіли по землі копита, знялася курява, і в повітрі залишився запах шкіри і кінського поту.

Вони були такі чужі і такі неприступні, оті внуки степових кочівників, оточені страхом і зненавистю підкорених народів. Скрізь на захоплених землях, від Багдада і Новгорода до далекого Камбалі, резиденції великого хана Кублая, розташувалися сотні, тисячі і десятки тисяч жовтолицих вояків, ладні придушити будь-яке повстання і за законом Ясаха покарати найменшу непокору.

Зустріч з татарами примусила Марко замислитись. Він відчував ворожнечу, яка оточувала їх невидимою стіною. Назавжди лишилися в його пам'яті гіркі слова нещасного Хасан-бека: «Більше в нашій країні не лишилося краси. Її розтоптали татарські копита». Та й Хаджі-Мухаммед з обережною стриманістю натякнув йому, що він не підтримує татарського панування, хоч воно й не позбавило його земних благ. А старий вождь Ло-бзанг розповів йому про загибель свого племені, як про щось чуже й далеке його серцю. Щоправда, він був надто старий, і в його серці згас вогонь зненависті. Але ж де він мав його підтримувати? Біля чужого багаття довго не всидиш, бо ти там — лише непроханий гість.

В Марко росло бажання вивчити історію татар, які п'ятдесят років тому, за часів Чингіс-хана, завоювали півсвіту. В глибині душі він захоплювався ратними подвигами жовтолицих вояків. Хіба в дитинстві його не зачаровували подвиги Енріко Дондоло, старого дожа Венеції, який 1204 року на чолі війська хрестоносців захопив оточену могутніми мурами столицю Східно-Римської імперії? Хіба сильні й розумні не мають права підкоряти собі інших?

Марко їхав, глибоко задумавшись. Татари вбили матір Ашіми і продали дівчину работорговцям. Чингіс-хан наказував своїм воїнам убивати всіх чоловіків, які здатні оборонятися.

Думки Марко двоїлися. Він був невдоволений собою, бо не міг знайти відповіді на питання, які виникли в нього після зустрічі з татарами.

його батько і Мафіо Поло, заповзятливі й досвідчені купці, глибоко шанували великого хана Кублая, внука Чингіс-хана, який підкорив собі Китай і проголосив себе імператором. Ще в Балху Ніколо Поло казав синові: «Коли ти, нарешті, зрозумієш, що ми купці, а не благодійники!» А от Матео взяв за руку дівчину і подарував їй людське життя. Він навіть не побоявся смертельної небезпеки, аби тільки було за віщо добувати для неї одежу і прикраси.

Марко спинив коня і зіскочив на землю. Праворуч від вулиці протікала поміж зеленими пагорбами Кашгар-Дар'я. Юнак спутав свого жеребця і пустив його пастися на берег.

На сході виднілись будинки Кашгара. Їхні дахи виблискували в променях вечірнього сонця. Над міськими мурами здіймалися мінарети мечетей і дві дзвіниці з золотими хрестами. В Кашгарі під верховною владою великого хана мирно жили поряд магометани і несторіанські християни.

Марко пішов вздовж берега річки. Дорога вела повз огороджений парканом садок. На деревах рясніли золотаві абрикоси, персики, груші і яблука. З-за паркана звисали червоні й жовті троянди. Посеред саду стояв білий дім. Його двері були прикрашені різьбленими і мальованими орнаментами. Марко озирнувся і, не помітивши нікого, швиденько нарвав собі троянд з одного куща.

Ашіма любила квіти.

Зненацька серед вечірньої тиші пролунав сміх. Багато зодягнений пан з чималим черевцем підвівся з лавки, схованої серед кущів, і весело гукнув:

— Заходьте, іноземцю, і нарвіть собі квітів, скільки хочете. — Він ввічливо вклонився. — Ви потрапили у володіння окружного судді міста Кашгара. Мене звуть бег Баяндер, тобто Щедрий. Рвіть, рвіть.

Очі його насмішкувато поблискували. Він вдоволено оглянув багато вдягненого іноземця.

Марко нерішуче стояв з квітами в руці перед хвірткою.

— Пробачте мою крадіжку, бег Баяндер, — зніяковіло озвався він. — Мене звати Марко Поло. Я з Венеції.

— Зайдіть до мене і трохи освіжіться, перш ніж повертатись у Кашгар.

Марко зайшов до тихого по-вечірньому саду. Бег Баяндер провів його в зелену альтанку. Служниця принесла диню, абрикоси і вино. Десь за стіною дерев небо палало червоними й жовтими барвами, які поволі згасали, переходячи в однотонний сірий колір. Повітря було тепле, і від квітів линув приємний запах.

Опасистий бег Баяндер засипав Марко питаннями. Він вперше зустрівся з венеціанським купцем.

— Вибачайте, бег Поло, — сказав він. — Адже мені не часто випадає розмовляти з іноземцями. Службові обов'язки забирають весь мій час. Ви навіть не уявляєте, скільки розвелось злодіїв, жебраків і заколотників. Хай їх покарає аллах! З татарською владою я в добрих стосунках. Татари також люблять послух і порядок. — На товстому обличчі судді з'явилася самовдоволена посмішка. — Минулого тижня я наказав повісити двох селян за те, що вони підбурювали проти татар мирне населення. Рвіть, бег Поло! Ви покуштуйте оцих абрикос. Це ж просто мед! — Бег Баяндер, інакше Щедрий, важко зітхнув, обтяжений своїми службовими обов'язками. Він зробив недвозначний жест, провівши собі товстим пальцем по шиї. — Відтяти голову — кращий засіб привчити отой набрід до порядку. Татарські хани дуже вдоволені мною… Ви тільки погляньте на мої володіння. Все оте поле аж до самої річки і оті виноградники, доки сягає око, належать мені. Ох, нелегко тримати все це в руках!

Він підвів Марко до паркана і важкою від перснів рукою показав на свої землі.

Марко згадав зустріч з татарською сотнею. На мить йому здалося, ніби він побачив за спиною товстого базікала непорушні, скам'янілі обличчя жовтошкірих вояків.

— Ви — громадянин Кашгара, бег Баяндер? — спитав він.

— З незапам'ятних часів, бег Поло, — гордо відповів окружний суддя.

— Дякую вам за гостинність, — з холодною ввічливістю мовив Марко і вклонився. — Але я повинен квапитись, щоб своєчасно проїхати міські ворота.

— Зачекайте трошки, бег Поло, — вигукнув окружний суддя. Він задріботів до грядки і нарвав великий букет квітів. — Візьміть ці квіти. І приходьте ще в мій скромний дім. Хай вас благословить аллах!

Марко розпутав коня і галопом помчав дорогою до Кашгара. Коли дім бега Баяндера вже не було видно, він жбурнув у пилюку букет подарованих квітів і розтоптав його копитами коня.

Але маленький букет украдених троянд лишився в нього за поясом.

Починало сутеніти, коли Марко під'їхав до таверни, де зупинились венеціанці. Він помітив біля стіни струнку дівочу постать. Дівчина кинулась до воріт і відчинила їх. Марко скочив з коня і за повід завів його у двір.

— Це ти, Ашіма! — радісно вигукнув він.

— Я випадково виглянула надвір, юний пане, — відповіла дівчина. — Уже пізно.

Вона зачинила ворота. Над будинком розкинула своє гілля магнолія. Між темнозеленим шатром листя палахкотіли дві великі білі квітки. На небі сяяв місяць.

Ашіма говорила італійською мовою. Слова в її вустах звучали, немов далека чужа музика.

Марко обережно витягнув з-за пояса букет троянд.

Тоді Ашіма тихо промовила:

— Мені треба поспішати. Месер Матео чекає на мене.

«Вона молиться на нього, як на бога», подумав Марко.

— Я ось привіз квітів, візьми їх для месера Матео! — коротко сказав він.

Дівчина, вагаючись, взяла букет.

— Дякую, юний пане.

І вона хутко зникла в будинку.


ГОЛОСИ В ПУСТЕЛІ


Минуло рівно два роки від початку мандрівки. Венеціанці вступали в маленьке місто Лоп, збірний пункт багатьох караванів. Звідси починалась горезвісна Лопська пустеля. Гарячий вітер ніс зі сходу куряву і засипав нею провулки, базари і вбогі хатинки. Венеціанці найняли два маленькі будиночки на околиці.

Якось після обіду Марко прийшов до Матео. Той стояв біля вікна і дивився на маленький садок. На його обличчі лежала тінь сумної задуми.

— Ти сумуєш за домівкою? — спитав його Марко.

— Сумую за домівкою? Ти краще послухай, що трапилося вчора. Зайшов у наш сад якийсь чоловік. Ашіма покликала мене. Бачу, стоїть вона перед ним і вся тремтить. «Що трапилось, Ашіма?» спитав я і хотів було схопити його за карк. «Не чіпайте його, месер Матео, — каже вона, — він не має нічого поганого на думці». Чолов'яга скривив у посмішці своє вовче обличчя і щось каже мені. «Що він хоче, Ашіма?» питаю я. «Він каже, що ви сильніші за демонів вітру, які охороняють золоті скарби. Ви повинні відшукати з ним у пустелі золотий скарб». Отаке зважився мені запропонувати той нікчемний брехун. Я навіть і не дізнався, що він справді надумав. Коли я пожбурив його за двері, він скривив від люті обличчя і погрозив мені кулаком… Чом Ашіма така полохлива? Я не розумію тутешніх людей…

— Тебе дивує, що Ашіма злякалася? А я її вже розумію. Вона боялася, що ти вирушиш з тим чоловіком шукати золотий скарб.

Тінь задуми зникла з обличчя Матео. Він посміхнувся сам до себе.



Через чотири тижні венеціанці разом з великим караваном розпочали похід через пустелю Лоп. Старий вождь Ло-бзанг найняв для перевезення вантажу ще двох верблюдів і трьох дужих віслюків, а крім того, він закупив стільки харчів, що їх вистачило б щонайменше на місяць дороги. Він застеріг мандрівників ні в якому разі не відходити від каравану далі, ніж на п'ять кроків. «В пустелі живуть злі духи, які наводять оману на подорожніх і не одного вже призвели до загибелі», сказав він.

На шиї тваринам було прив'язано дзвіночки. Їхній монотонний передзвін навівав дрімоту. Куди не кинь оком, скрізь простяглися піщані дюни.

Марко похмуро їхав на своєму віслюкові. Ніколо й Мафіо Поло теж мовчали. Не повівав навіть легенький вітер. Раптом Марко звернув увагу на якийсь предмет, що білів зліва від шляху на одній з піщаних дюн. Юнак спрямував до нього віслюка.

Нараз здійнявся вітер. Марко здалося, немов він чує. вдалині музику. В тремтливому від спеки повітрі з'явився якийсь своєрідний співучий звук, він усе наближався і враз перейшов у шалений свист. В обличчя Марко, наче з раптово відчиненої печі, вдарив струмінь гарячого повітря. Небо потемніло, чорна стіна куряви налетіла на Марко й огорнула його.

Закривши рот хусточкою, він зіскочив з сідла. Людина й тварина впали в розпечений пісок. Марко притулився до віслюка й затулив обличчя руками. Курява проникала крізь заплющені вії, крізь стиснуті губи, набивалась в ніздрі, в очі.

Над пустелею ревіла буря.

Марко нерухомо лежав, сховавшись за віслюка, і важко дихав. Напружуючи всі сили, він намагався стримати в собі кашель і нудоту, йому здавалося, немов він опинився під пекучим піщаним горбом, який, наростаючи з кожною хвилиною, ось-ось має його задушити. На зубах тріщав пісок. На шиї набрякли жили. Щось з такою силою здавило юнакові горлянку, що він мимоволі розкрив рота. Важко кашляючи, Марко почав судорожно розмахувати руками і, нарешті, вчепився пальцями в шкіру тварини. Все його тіло зненацька ослабло.

Піщаний горб більше не зростав, бо його розносив нестримний ураган. Серце Марко ледве билося, легені наповнились курявою. Тільки інстинкт самозбереження підтримував ще в ньому життя. Кров ще пульсувала в жилах.

Співучий свист, який нагадував звук туго натягнутої струни, став глухішим. Ураган почав непомітно спадати. Піщаний горб над Марко й віслюком виріс — вітер уже не міг розвіяти його.

Все навколо змінилось. Після шаленої бурі настала неймовірна тиша. Хмари куряви, що носились у повітрі, опали на землю, і на небі проступило, немов отвір палаючої печі, темночервоне сонце. Там, де ще недавно височіли пагорби, тепер розкинулась рівнина, а там, де раніше оку ніде було зачепитись на одноманітній гладіні, зараз виросли високі піщані горби. Хвиляста жовта поверхня вирівнялась і від того здавалась ще пустельнішою.

З нерухомого піщаного горба витикалась зодягнена в білі полотняні штани нога.

Сонце ховалось за обрієм, заливаючи темночервоною загравою землю й небо. Промені його поволі згасали. Над похмурою пустелею густіли сутінки.

І в цьому сірому, непорушному морі дюн кволо билося людське серце.

На нічному небі проступив серп місяця, замерехтіли зірки.

Тоді в піщаному пагорбі щось заворушилося. З'явилася спина віслюка, чотири ноги почали спочатку кволо, а потім все сильніше й сильніше розгрібати пісок, шукаючи опори. Нарешті після кількох невдалих спроб віслюкові вдалося встати. Він похитнувся, упав, знову підвівся й знову впав. Потім зробив кілька непевних кроків, спинився, і, труснувши головою, хрипко, ледве чутно, заревів.

Весь у піску, віслюк став серед пустелі, немов якесь казкове створіння.

Марко лежав, скоцюрбившись, на землі і затуляв руками обличчя.

Він давно втратив свідомість. Але в грудях ще тліла іскорка життя. Минав час…

Марко прийшов до пам'яті, перевернувся на спину і розкинув руки. Звільнившись від шару піску, він хотів було глибоко вдихнути повітря, але відчув, що в ніс і в рот йому набилося повно пилу.

Підійшов віслюк і зупинився біля Марко. Близькість живої істоти надала юнакові сили. Вчепившись за ноги тварини, він підвівся з землі, намацав у саквах бурдюк і витягнув його. Затичка вберегла воду від піску. Марко прополоскав собі рот і жадібно випив кілька ковтків теплої рідини.

Почало смеркати. Марко напружено прислухався, але навколо була мертва тиша. Неподалік від нього невиразно білів предмет, який зманив його з шляху. Це був кістяк людини, що загинула в пустелі від голоду й спраги.

Де ж дівся караван? Свинцевим тягарем лягло на душу Марко почуття самотності. Віслюк потерся головою об його плече.

Раптом Марко вчулося, що десь недалеко їде караван.

— Ходімо, сіренький! — сказав юнак. — Хіба ти не чуєш? Нас розшукують друзі.

Він скочив у сідло, прислухався до навколишньої тиші і тепер уже зовсім виразно вловив тупіт багатьох копит за великим пагорбом. Він злегка пришпорив віслюка. Тварина байдуже рушила в бажаному напрямку.

— Скоріше, сіренький! — роздратовано крикнув Марко, вдарив віслюка острогами і сіпнув за гриву.

Виїхавши на пагорб, Марко спинився і оглянувся навколо. Однак він побачив тільки залиті блідим місячним світлом мертві, гладенькі дюни. Звуки згасли. Здавалось, усе живе вимерло. Навіть гієн і стерв'ятників не було в цій безмежно самотній пустелі, жодного деревця, жодної тваринки — самі лише білі кістяки людей і тварин, пісок і голі пагорби.

Марко ще раз з відчаєм озирнувся навкруги. Куди ж йому їхати? Де караван?

Чорні думки насіли на нього. «Де подівся караван? Вони залишили тебе напризволяще, а самі кинулись рятувати власну шкуру. Яке їм діло до того, що твої кістки забіліють серед піщаної пустелі? Батько і дядько Мафіо тільки й турбуються про свої торговельні справи. Матео за щастя матиме, якщо йому вдасться провести здоровою і неушкодженого через пустелю свою маленьку Ашіму. А дівчина? Що б вона сказала, коли б ти знову повернувся?»

«Так, юний пане! Так, юний пане!»

«Геть, чорні думи! Геть!»

— Так, юний пане, — безтямно закричав Марко.

Охоплений відчаєм і гнівом, він витягнув з саков бурдюк і став пити. Чи не все одно, коли він околіє: завтра чи через три дні? Віслюк нашорошив свої великі вуха, і, немов почувши якесь лихо, пронизливо закричав. Марко відірвав од рота бурдюк.

— Твоя правда, сіренький, — пробурмотів він. — Ти розумніший за мене.

Марко дав тварині теж попити і сховав пляшку на самий спід саков. Кілька хвилин він безпорадно стояв на місці. В нього було таке почуття, наче він з ранку топчеться на одному місці. Навколо була та ж сама загрозлива пустеля, залита червоними променями призахідного сонця. Від постійного напруження боліла голова.

— Вперед, сіренький! Ми будемо жити!

Він знову схопився за повід. В животі у нього було порожньо. Хіба можуть вгамувати голод два пшеничних млинці і маленький шматочок в'яленого м'яса?

В голову лізли дивовижні думки: «Ти сумуєш за домівкою, Матео? Он воно що! Викинь на вулицю отого чоловіка з вовчим лицем! Хіба ти не бачиш, як тремтить Ашіма? Чого йому треба від неї? Чи я сумую за домівкою? Ні! Я ж хочу в Китай! Золоті палаци… Я п'ю воду з великого кухля. Холодну воду. В казані вариться м'ясо гірського козла. Пахне чудесно. А які квіти звисають над парканом! Червоні й жовті. Бери, Ашіма, я їх нарвав для тебе. Або віддай їх Матео, якщо вони тобі не потрібні. Ти чуєш музику?»

Так, то починаючи марити, то прокидаючись, Марко їхав пустелею. Постаті Матео й Ашіми, немов живі, з'являлися між дюнами, йшли йому назустріч, розмовляли з ним. Він чув музику, чудесні срібні звуки. Ашіма плакала, і там, де падали на пісок її сльози, утворювались чисті, як кришталь, озера.

Повід вислизнув з рук Марко. Віслюк спинився. Марення зникли. Марко дістав другий бурдюк і випив води.

— Ковтни трішки, сіренький!

Вони обоє лягли на пісок. Марко вже нездужав навіть розіслати ковдру.

Настав третій день. Пекло сонце, і гарячий вітер жбурляв в обличчя куряву. Щоб протягти ще день, Марко вдвічі зменшив пайку. Сірий спинився. Марко вдарив його нагайкою.

— Вперед, сатана! — закричав він хрипким голосом.

Потім кинув нагайку на пісок і обняв тварину за шию. Сірий, вишкіривши зуби, спробував укусити його. Марко відскочив і витягнув кинджал. Дикий гнів спалахнув у його очах. Чи не кинутись зараз на віслюка і, перерізавши йому шию, напитись його крові?

Вони стояли, дивлячись один на одного. Віслюк, немов скоряючись своїй долі, схилив голову. Марко безсило опустив руку з кинджалом.

Настав четвертий день.

Тіло Марко висохло. Він випив уже всю воду, до останньої краплини, потім розрізав бурдюк і сухим язиком вилизав його внутрішні стінки. Після цього він намотав повід на руку і рушив далі.

— Скоро тобі доведеться вмерти, сіренький, щоб я прожив ще один день!

П'ятий день.

Пальці стискали кинджал. Очі почервоніли, під ними набрякли синці. Марко невідривно дивився на дюни. Кроки його стали непевними. Голод викручував кишки. Але ще гірше мучила спрага. Язик набряк і лежав у роті, немов шматок чужої шкіри. Губи потріскалися і кровоточили.

Віслюк безсило сіпнув за повід, ніби передчуваючи небезпеку, що нависла над ним.

«Спрага — це сіль на живому серці, — згадалися хлопцеві слова Насреддіна. — Спрага — це вогонь у кишках. Спрага — це пилюка в жилах… тортури людства — ось що таке спрага!»

Пальці Марко все міцніше стискали кинджал. Він спинився. Раптом віслюка пройняв прадавній інстинкт його предків. Він ладен був кинутись на свого ворога і розтоптати його копитами. Та варто було Марко сіпнути його за повід, як він одразу ж підкорився волі людини.

— Зачекаємо ще, сіренький! Лягай! Уже стемніло. Ранком вони прийдуть… Вони вже йдуть. Хіба ти не чуєш цокоту копит?

Людина й тварина поринули в неспокійний, наче в лихоманці, сон.



«Там, де панує велике мовчання барханів, — там царство смерті. Там, де вода не напоює землі, — немає зелені. Де немає води й зелені — немає живих істот. А де немає живих істот — там володарюють демони пустелі; бо вони безтілесні і не потребують ні води, ні зелені. Демони пустелі — помічники смерті. Це вони заманили з шляху юного пана».

Ло-бзанг ударив палицею в туго натягнутий барабан. Чотири рази, немов луна, відгукнулась йому з усіх кінців пустеля. Там їхали, далеко розтягнувшись один від одного, Ніколо, Мафіо, Матео і погонич верблюдів.

— Краще б ти залишилась біля каравану, донечко, — сказав старий вождь Ашімі.

— Там, де лунають барабани і людські голоси — там життя, — відповіла йому Ашіма. — Ми повинні знайти юного пана.

Ло-бзанг ударив у барабан. Він пильно вдивлявся в непорушні, гарячі бархани.

— Ти втомилася, донечко.

— Ми знайдемо його, Ло-бзанг?

— Коли ти почуєш три удари в барабан…

— А чи велика ця пустеля?

— З півдня на північ — триста днів дороги. Зі сходу на захід — двадцять вісім днів.

— Триста днів дороги, — тихо промовила дівчина і, підвищивши голос, уже не як боязка рабиня, повторила: — Ми повинні його знайти. Чуєте, Ло-бзанг?

Вона благально глянула на непорушне обличчя старого вождя.

— Коли ти почуєш три удари в барабан…

На землю спав вечір. Шукачі повернулися до каравану. Вони повечеряли, напились води. Погоничі примусили верблюдів стати навколішки і зняли з них вантажі, потім повели їх на водопій. Мандрівники наповнили водою бурдюки. Чулися голосні вигуки й тихі розмови, крик віслюка. Сяяв місяць, мерехтіли зірки…

Невдовзі табір поринув у глибокий сон.

І тільки ті, хто виїжджав на пошуки, та Ашіма все ще сиділи вкупі.

— П'ятий день, — глухо мовив Матео. — Де ж він подівся?

— Я не докоряю йому, — озвався з несподіваною гарячковістю Ніколо Поло. — Якби тільки він повернувся!

Його чоло порізали глибокі зморшки. Мафіо Поло спитав:

— Чи є ще надія, Ло-бзанг?

Всі поглянули на старого вождя, чекаючи, що він скаже.

— Він сильний духом, — сказав Ло-бзанг.



До схід сонця шукачі знову вирушили в пустелю. Широко розтягнувшись, вони їхали ліворуч від караванового шляху. Час від часу лунали удари барабанів. Ашіма лічила їх.

— Послухайте, Ло-бзанг, здається вдарили тричі? — говорила вона, хапаючи старого за рукав.

— Ні, доню!

Ашіма рахувала далі. Кожен удар відлунював болем в її серці. Скільки часу вони вже їдуть? Тіні вершників покоротшали. Від напруження нестерпно боліли очі. Дівчина заплющила їх і поринула в неспокійну дрімоту.



Він лежав на піску в неглибокій виямці, викопаній знесиленими руками. На горбику виднілося сідло з прикріпленими до нього двома хустками — білою і червоною. Вони майоріли на вітрі. Кроків за двадцять від непорушної постаті, біля підніжжя горба, лежав віслюк. Передні його ноги були притиснуті до тулуба, задні — витягнуті.

Здавалося, смерть уже торкнулась своїм подихом цієї мовчазної групи.

«Бум-бум-бум», почулися лункі удари барабана. З усіх боків до пагорба помчали вершники. Ніколо Поло жбурнув. на пісок барабан і схилився над юнаком.

Всі оточили батька й сина. На потрісканих губах, на носі, підборідді й запалих щоках Марко запеклася темна кров.

Ашіма дістала бурдюк, намочила білу хустку і витерла нею обличчя Марко. Кров з його шкіри легко стерлася. На лиці не було ран.

— Серце б'ється! — Ніколо Поло випростався. — Дай йому попити, Ашіма.

— Він сильний духом, — сказав Ло-бзанг.

— Чому в нього на обличчі кров? — спитав Мафіо Поло.

— Він перерізав віслюкові жилу й напився його крові.

Ашіма дала Марко води. Він розплющив очі і побачив над собою облямоване чорним волоссям лице дівчини і суворе, стурбоване, з посивілими враз бородою і скронями обличчя батька. Незважаючи на пекучий біль у шлунку, він надзвичайно виразно сприйняв цю картину. І одразу ж збагнув, що це вже не сон і не омана.

Марко швидко прийшов до пам'яті. Він побачив друзів, і на його схудлому обличчі промайнула радісна посмішка.

— Тебе треба було б добре відлупцювати, — з удаваним гнівом сказав Мафіо Поло. — Скільки клопоту завдав!

— Не чіпай його, бачиш, який він кволий! — сердито мовив Ніколо Поло.

— Дайте води сіренькому. Може, він ще живий, — сказав Марко.

Ло-бзанг і погонич заходилися біля віслюка. Вони дали йому води й насипали вівса. Віслюк поволі оклигував.

Напившись води і попоївши, Марко відчув свинцеву втому. Чоловіки постелили йому і нап'яли над ним намет. Ашіма сіла біля нього і почала обвівати його сплетеним з соломи віялом.

— Ти турбувалася про мене, Ашіма? — вже засинаючи, спитав Марко.

— Так, юний пане… Але тепер ви повинні заснути.

— Так, юний пане, — пробурмотів Марко і вдоволено заплющив очі.


ПІД ТІННЮ ВЕЛИКОГО ВЕРШНИКА


Мандрівники їхали через королівство тангутів, підкорене Чингіс-ханом незадовго до смерті. Дорога проходила вздовж підніжжя пасма Тянь-Шаньських гір. Вона то піднімалася на узгір'я, то, петляючи, немов скам'яніла жовта ріка, спускалася в родючі долини. На схилах гір нескінченними рядами тягнулися намети каратангутів.

Після теплої, сонячної осені настала зима, яку мандрівники вирішили провести в чудесній столиці королівства тангутів — місті Канчоу.

Венеціанці прожили тут більше року. За цей час вони кілька разів їздили в глиб країни, влаштовуючи свої торгові справи, і Марко дістав можливість досконало познайомитись з чужою релігією і звичаями.

Він намагався також оволодіти мовою китайців і монголів. Адже не за горами був день, коли венеціанці мали стати перед великим ханом Кублаєм, імператором величезної Китайської імперії, і передати йому послання і подарунки папи.

Як і в Вірменії, Багдаді, Ормусі, Кашгарі та інших землях, через які пролягав путь мандрівників, Марко відчував і тут тінь великого вершника, що зловісно лягла на підкорені народи. В густо заселених областях було розмішено озброєні, як на час війни, татарські орди. Міські мури, укріплення й мости було зайнято татарськими вояками або іноземними найманцями. Марко помітив також, що всі вищі урядові посади татари тримали в своїх руках.

Ніколо й Мафіо Поло, володіючи скріпленою печаткою великого хана золотою дощечкою, скрізь мали доступ. Канчоуський намісник удостоїв їх навіть особистої аудієнції і пообіцяв повідомити хана Кублая про їхнє прибуття та про строки їхньої подальшої мандрівки. Для мешкання він дав їм будинок, розташований у красивому місці, прислав їм служників і неодноразово через своїх посланців цікавився їхніми бажаннями.

Одного сонячного весняного дня Марко й Матео пішли на головний базар Канчоу. І раптом там Матео вдруге побачив чоловіка з вовчим обличчям, широким лобом, дивної форми підборіддям. Чи, може, це тільки хтось схожий на того? Помітивши на собі погляд Матео, чоловік негайно зник у натовпі. Розшукувати його серед численних крамничок і лотків було б марною справою. Матео пригадав занесений на нього кулак і палаючі гнівом очі незнайомця, коли він у Лопі викинув його за поріг.

Матео, замислившись, на мить спинився, потім повільно рушив далі. Він намагався заглушити неприємне почуття і водночас, байдужий до закликів торговців, пильно приглядався до людського потоку.

— Ви такий неуважний, Матео, — сказав Марко. — Чи вам подобаються тутешні божки? — Він показав на маленьку вирізану з слонової кістки фігурку людини, що сиділа, підібгавши під себе ноги і склавши під товстим черевом руки.

Торговець одразу ж розіклав на прилавку свої фігурки і засипав чужинців цілою зливою слів. Матео дивився кудись повз нього, його раптом охопив неспокій. Чи не краще було б розповісти Марко про те, що він помітив? Чи, може, смішно говорити про такі речі? Хто міг заборонити цій людині мандрувати так само, як і вони, з Лопа в Канчоу? Хай їм чорт, таким думкам!

— Ходи-но сюди, обшарпаний брате, — звернувся він до якогось старого жебрака, що канючив милостиню, і дав йому цілу жменю мідних монет. Старий, безпересталь кланяючись і бурмочучи побажання, зник за лотком.

До обіду лишалося ще досить часу, і Марко умовив друга відвідати найбільший храм міста, що здіймався на високому пагорбі над навколишніми будинками й садками.

— Чи не збираєшся ти стати служителем оцих поганських божків і молитися їм? — насмішкувато спитав Матео.

— Як ти можеш таке казати, Матео? — сердито одмовив Марко. — Я зневажаю їх. Ми ж для того й прибули сюди, щоб розповсюдити справжнє християнське вчення.

— І водночас добре поторгувати. Ну, та досить, — добродушно мовив Матео, — а то ти ще почнеш читати мені проповідь, як патер на кораблі, що заповзявся було відучити мене від лайки.

Вони вивели із стайні коней і рушили на «гори мудрості». Як і в інших містах, де вони вже побували, в Канчоу їм теж зустрічалися зруйновані будівлі — сліди татарського завоювання. Однак храм лишився непошкодженим.

На кам'янистій вулиці, що вела до воріт у монастирському мурі, венеціанці зустрічали чоловіків, жінок і дітей. Прив'язавши коней до дерева, вони зайшли крізь ворота на тихе подвір'я. Люди тут ходили несміливо, стримано. Побачивши іноземців, вони почали перешіптуватись, але на обличчях їхніх не було неприязні.

Через двір по кам'яному дну протікав струмок, над яким звисали три мармурові мости. Верболози і вкриті ніжною зеленню дерева робили ще красивішим це сповнене урочистою тишею оточене з усіх боків колонадою подвір'я. Стіни були розмальовані картинами з життя засновника будизму Гаутами Будди. Згідно переказу, цей син короля багато століть тому розповсюдив у Індії своє священне вчення.

Марко й Матео разом з урочистою процесією пройшли крізь другі ворота в парк. На чолі процесії йшов якийсь чоловік і вів чорного барана. На підвищенні, оточений з усіх боків маленькими пагодами, стояв головний храм. Чотири ченці в чорному одязі з побожним виразом на обличчі поволі пройшли до входу. Люди запопадливо давали їм дорогу.

Опинившись у півтемряві храму, Марко з невдоволенням відзначив про себе, що його пройняло якесь почуття урочистого чекання.

Чари подіяли й на Матео. Але водночас у ньому знову прокинувся неспокій. Прихилившись до червоної, полакованої колони, він похмуро дивився на величезного ідола, що лежав посеред храму, спершись головою на руку, а другу руку простигши вздовж тіла.

Мерехтливі відблиски свічок осявали золоті фігури, цівки диму виповняли повітря священними пахощами. Люди падали ниць перед величезною статуєю, схиляли голови до землі і бурмотіли молитви. Марко й Матео теж стали навколішки, щоб не образити чужинських звичаїв.

Здавалось, велетенське обличчя бога глузливо оглядає своїми мертвими очима кожного присутнього в храмі. Матео ще гостріше відчув тривогу. Ашіма лишилася вдома з самими слугами, обидва купці вирушили більш ніж на тиждень у своїх торговельних справах. Матео хотілося встати й побігти до дівчини, однак він боявся порушити урочисту тишу і не міг подолати в собі остраху перед могутнім чужим божеством.

Тимчасом Марко, навіть не підозрюючи, що робиться в душі Матео, спостерігав, як приносили в жертву чорного барана. Четверо дужих служників схопили тварину і, кинувши її на жертовний камінь перед статуєю, забили. Хоч це і викликало в душі Марко відразу, він все ж таки рушив за натовпом на подвір'я. Там ченці здерли з барана шкуру, випотрошили його і розрубали на шматки. М'ясо вкинули в казан, у якому вже кипіла вода.

Коли жертву було принесено, венеціанці, полегшено зітхнувши, вийшли з монастиря. Їх здивувала нестримна веселість людей, котрі ще кілька хвилин тому лежали в поросі перед своїми ідолами.

— Я їх не розумію, — задумливо сказав Марко.

— Їдьте швидше додому!

Марко завагався, але потім скочив у сідло і поїхав услід за Матео в місто.

— Я турбуюся за Ашіму, — сказав Матео.

Марко злякано підняв голову.

— Чому? Адже Ашіма лишилася дома. Що з нею може статися? — здивовано спитав він.

Матео пробурмотів щось незрозуміле.

— Та що ж трапилося?

Матео неохоче розповів про зустріч на базарі.

— У Венеції я б укинув його в воду. Але тут… Ти ж бачив, що вони виробляють. Хтозна, яку силу мають їхні боги…

Велетенська фігура позолоченого бога справила на Матео неабияке враження.

Марко поборов досаду, яку викликала в нього довіра капітана до чужих богів, його підганяла думка, що Ашімі загрожує небезпека.

Решту дороги вершники промчали галопом. Ашіма стояла біля будинку і чекала на них.

— Ти тут, донечко! — одразу ж повеселішавши, вигукнув Матео. І пробурмотів сам до себе: — Ти, Матео, інколи буваєш полохливий, як забобонна жінка!

І, щоб розвіяти останні сумніви, він спитав:

— Ніхто не приходив до тебе?

— А хто до мене мав прийти, месер Матео? — здивувалась Ашіма.

— Все може бути! — сказав Матео, хитрувато посміхаючись. — Ти ж найкраща дівчина, яку тільки можна побачити в Канчоу.

Ашіма засоромилась і, трохи незадоволена, відвернулась од нього.

— Що це ти сьогодні мелеш? — сердито спитав Марко.

— Чуєш, Ашіма? Він не вірить, що ти найкраща дівчина, яку тільки можна здибати в Канчоу… Може, ти бачив кращу? — продовжував жартувати Матео.

Веселість Матео передалася й іншим. Після обіду Матео запросив Марко й Ашіму до себе в кімнату трішки побалакати. Всі посідали навколо палаючої жаровні. Крізь вікна падало бліде вечірнє світло. Меблі в кімнаті були темного кольору. Все це створювало якийсь урочистий, очікувальний настрій.

Ашіма була вдягнена в червону шовкову, сукню, вишиту барвистими фігурками звірів. На її обличчя падали теплі відблиски жаровні. І враз вона здалася Марко якоюсь незвичайною, загадковою, йому захотілося зазирнути в найпотаємніші куточки її уяви.

Так вони сиділи, думаючи кожен про своє, аж доки Марко не порушив мовчанки запитанням.

— Скільки тобі років, Ашіма?

Дівчина провела тоненькою рукою по шовковій тканині. Давно розбито іржаві кайдани. Але на кісточці ноги ще й досі лишився червоний слід від рани. Ледь видимий червоний слід.

— Я не знаю, юний пане…

— Вона не знає, — повторив Матео.

— Не кажи на мене «юний пане», — мовив Марко. — Не кажи так хоча б сьогодні ввечері.

В сутінках танули обриси їхніх постатей. На шибці з'явилась легка тінь. Хтось заглянув у вікно і зразу ж пригнувся вниз.

— Ти ж у нас не служниця.

— Ні, ти не служниця, донечко.

— Ні сьогодні ввечері, ні завтра… ніколи!

За вікном причаївся якийсь чоловік.

Матео згадав мертві, позолочені очі чужого бога.

— Ти повинна все нам розповісти, Ашіма, — сказав він. — Розкажи нам що-небудь про червоні гори.

— Я інколи думаю про Венецію, — мовив Марко. — Там немає червоних гір. Тільки кипариси. І ще каштан. Тепер він саме цвіте посеред двору…

— Може, мені шістнадцять років, — сказала Ашіма. — Мабуть, що так. Багато років тому мати розповідала мені безліч цікавих переказів. Деякі я пам'ятаю й досі.

— Розкажи нам хоч один із них, Ашіма.

Тепер їхні обличчя здавалися якимись світлими плямами. Все інше, окрім вугілля, що жевріло в жаровні, потонуло в мороці. Непомітно настала та година, про яку так мріяла дівчина. Вона остаточно звільнилась від тіней минулого, важкі роки осяяло світло дитячих спогадів.

— Говори ж, донечко, — приглушеним голосом мовив Матео.

Вона сотні разів переказувала сама собі розповідь матері, тому в її пам'яті та розповідь жила до останньої фрази, до останнього слова. Дівчина могла розказувати її, навіть не задумуючись.

І Ашіма почала розповідати.

— Дві тисячі років тому в Індії жив король. В нього було троє синів, яких він дуже любив, його скарбниці були повні казкових скарбів. Але найбільшим його багатством був кінь з білою шовковистою шерстю. Той кінь бігав прудкіше вітру, здавалося, що він навіть не торкається копитами землі. Досить було сказати йому на вухо чарівне слово, щоб він піднявся аж під хмари, як стріла, переніс свого верхівця з одного кінця країни в інший, його, — довга грива розвівалася на сонці, немов полум'я.

Багато ночей думав король про те, кому віддати цього коня. Нарешті надумав. Він випустив коня на волю, покликав до себе синів і сказав їм: «Ідіть і ловіть білого коня. Він буде належати тому, хто його спіймає. Але не пересваріться між собою».

Всі три сини, які завжди жили в щирій, братерській дружбі, низько, до самої землі, вклонилися батькові. Вони були задоволені батьковою ухвалою і одразу вирушили на пошуки.

Двічі мінявся на небі місяць, перш ніж вони досягли Куньміна, прекрасного, як сонце міста по той бік північного кордону індійської держави. Тут вічно панувала весна, і на червоній родючій землі цілий рік цвіли квіти.

Якийсь старий рибалка розповів їм, що він бачив у горах білого коня і хотів було впіймати його, бо вирішив, що в коня немає хазяїна, але кінь піднявся в повітря і на вогняній хмарі полетів геть.

З розповіді рибалки брати збагнули, що це і є їхній чарівний кінь, і вирушили в трьох напрямках на розшуки.

Середній брат подався на схід. Через кілька днів він дістався до лугу, вкритого соковитою травою, на якому побачив білого коня. Знаючи, куди пішли його брати, він послав їм услід вісників.

Старший брат помандрував на захід. Коли ввечері другого дня над горами зійшов місяць, перед ним з'явилась птиця Фенікс і оповістила його, що коня знайдено. Спочатку королевич засмутився, але ненадовго. Місцевість навколо була така прекрасна, що він скоро забув свої похмурі думки. Гори, які лежали перед ним, залиті ніжним місячним світлом, він назвав Горами Зелених Схилів.

Менший брат дійшов до іншого міста. Там він дізнався про те, що його брат впіймав чарівного коня. Через деякий час брати зустрілися в домовленому місці, і королевич, який упіймав коня, сказав: «Нехай цей кінь належить нам трьом».

Між ними виникла дружня суперечка, бо два інших брати вважали, що треба поважати батьківську волю. Поки вони сперечалися, кінь перервав вірьовку, якою був прив'язаний до дерева, і зник у повітрі. Небо одразу набрало золотого кольору, і його відблиск упав на східні гори. Тоді другий брат сказав: «Погляньте, це Гори Золотого Коня. Нащо нам сумувати? Кінь привів нас в чудову країну».

Брати поселилися біля підніжжя Гір Золотого Коня і навіть перестали сумувати за Індією,

Через двісті вісімдесят днів до братів з'явився королівський посланець і передав їм наказ короля негайно повернутись на батьківщину. Однак вони не змогли розлучитися з новою країною і залишилися там.

Дізнавшись про це, король покликав свого брата і сказав йому: «Злий чарівник по той бік кордонів нашої держави тримає в полоні моїх синів. Рушай з трьома тисячами солдатів і приведи моїх синів назад».

Брат короля пообіцяв виконати усе, що від нього вимагали. Він одібрав собі три тисячі вояків у срібних панцирах і вирушив на слонах та верблюдах у прекрасну, як сонце, країну. Скоро йому вдалося відшукати своїх племінників, бо вони й не ховалися від нього. Навпаки, вони з пошаною вийшли йому назустріч.

Та коли дядько побачив сяюче Куньмінське озеро, оточене стрімкими скелями і зеленими горами, його наміри змінилися. Він сказав собі: «Якщо людей прив'язує до цього місця чарівник, то це має бути добрий чарівник». І він вирішив залишитись на червоних землях, забувши про своє завдання.

Трьом тисячам солдатів теж так сподобалися нові місця, що вони не повернулися в Індію. Вони побудували собі глиняні будиночки й бамбукові хижки й почали вирощувати на полях рис. І природа щедро винагородила їх за працю невичерпними багатствами, яких їм вистачило до кінця життя…

За вікном щось зашкряботіло, потім почулося шарудіння, немов ящірка пробігла по сухому листю, і хтось тихо кашлянув.

Ашіма мерзлякувато звела плечі.

— Так, — задумливо мовив Матео.

Вугілля в жаровні перегоріло, тільки білів попіл. В повітрі стояв гіркуватий запах.

— Отже, твоя батьківщина — Куньмін… Але ж індійський кордон довгий. Можна п'ятсот днів іти вздовж цього кордону. Ніхто не знає, якої він довжини…

— Що значить для нас п'ятсот днів дороги? — озвався Матео.

Але Ашіма мовила:

— Якби я весь час ішла на південь, я дісталася б до Куньміна. Через гори, річки й ліси. Але в лісах живуть злі духи, хижі звірі, змії завтовшки з дерево, вогненні дракони і білі тигри.

— Звідки ти це знаєш, Ашіма?

— Мені розповідав один вантажник, месер Поло.

— Вантажник! — засміявся Марко. І, трохи помовчавши, додав: — От якби ти мала чарівного коня! Тоді б ти могла вмить покинути нас.

За вікном сиділа людина, притиснувшись до стіни. Ніхто її не бачив. Ніхто не чув її. Ніхто не здогадувався про її присутність. Ті троє, що були в кімнаті, заглибились у свої думки. Нарешті Матео сказав:

— Похолодало. Ти змерзла, донечко. Засиділись ми.

— Ашіма, — з раптовою рішучістю сказав Марко, — я повезу тебе в Куньмін. Ось тільки побуваємо у великого хана. Я попрошу в нього дозволу поїхати через Китай. Ми вирушимо разом: Матео, ти і я.

Матео щось схвально пробурмотів.

— В Куньміні цілий рік цвітуть квіти, — сказала Ашіма.



Марко вийшов трохи погуляти в сад. Минулий день приніс багато подій. Було так приємно думати й мріяти прохолодної весняної ночі.

В кімнаті Ашіми блимала свічка. Ось і Матео засвітив світло.

«Месер Поло», сказала вона. Час їй уже говорити просто «Марко». А то може трапитися, що він одного разу вклониться їй і скаже «сеньйоріна Ашіма». Марко тихо засміявся.

На чорному, як оксамит, небі сяяли поодинокі зорі…

Якийсь срібний туман, що буває тільки весняної ночі, лагідно обгортав дерева й кущі. Хтось непомітно скрадався за спиною. Марко. Рука незнайомого стиснула кинджал, готовий для смертельного удару. За два кроки від Марко він замахнувся.

Але тут незнайомець ступив з м'якої грядки на кам'янисту доріжку, і Марко почув легенький шерех. Він обернувся і в ту ж мить помітив невиразну постать одягненої в чорне людини. Як отруйне жало на гадючій голівці, блиснув у руці кинджал. Марко зігнувся. Сталеве лезо промайнуло над ним і впилося в дерев'яну хвіртку.

Марко блискавично випростався і штовхнув напасника. Той відлетів до паркана, потім схопився на ноги і кинувся в глибину саду. Марко погнався за ним.

У вікнах на першому і другому поверхах привітно миготіло світло.

Ашіма тоненьким голосом наспівувала пісню. Нарешті вона погасила свічку і вклалася спати.

Матео, заполонений приємними думками, ходив по кімнаті. Марко, важко дихаючи, вийшов з темного саду. Він наблизився неквапом до воріт, витягнув кинджал і, здригаючись від жахливої думки, провів рукою по холодному лезу. На мить він кволо сперся об хвіртку, наче мовчазна боротьба забрала всі його сили.

Раптом йому згадалися відвідини храму, людські постаті, розпластані в пилюці перед величезним золотим ідолом із мертвими очима, бурмотіння молитов, ніж, що впився в шию чорного барана, темночервона кров у мисці.

Може, він образив чужого бога? Невже ідол вирішив помститися йому? Марко струснув головою, відганяючи він себе забобонний страх. Ні, ні, зовсім не те. На нього напав живий чоловік, з плоті й крові, напав підло й підступно.

Марко рушив назад по садовій доріжці і спинився біля вікна Ашіми. Дівчина, мабуть, уже спить. Тоді він тихенько відчинив двері і піднявся сходами у кімнату Матео.

Той зупинився і вражено глянув на юнака.

— Ти ще не спиш?

Марко показав йому кинджал і розповів про підступний напад.

Матео гнівно стиснув могутні кулаки.

— Грабіжники і вбивці! — процідив він крізь зуби. — Нехай тільки впіймаю його — я розчавлю оту вовчу морду!

— Ти гадаєш, це той чоловік з Лопа? — спитав Марко.

Матео безпорадно розвів руками.

— Ашімі про це краще не говорити.

— Так! Може, це був звичайнісінький злодій.

Марко відчинив вікно. В обличчя йому війнув подих мовчазної ночі. Чорне гілля, розчепіривши свої галузки-пальці, тягнулося до світла.


ПОСЛАНЕЦЬ З СОКОЛИНИМ ПЕРОМ


Після дощу засяяло сонце. На небі купчилося біле громаддя хмар, осяяне сліпучим світлом. Широка дорога між двома рядами дерев вела до палацу намісника.

Через парк покірним кроком ішов чоловік. Товста нижня губа його звисала донизу, хитрувате вовче обличчя з широким спадистим лобом виказувало затаєний страх. Чоловікові здавалося, що дорога до воріт не має кінця. Він був один-однісінький тут, серед дерев і кущів.

— Ти хто? — спитав його на воротях татарин.

— Це — Саїд. Хай проходить! — втрутився другий і ногою відчинив невеличку хвіртку.

Саїда провели до намісника Абаки. Той сидів у чорному, різьбленому кріслі. Праворуч і ліворуч від нього стояли фігурки звірів — журавля й черепахи. Абака погладжував густу чорну бороду. На ньому було шовкове, багато вишите вбрання. Саїд упав перед його кріслом навколішки і схилив до землі голову, йому було страшно глянути вгору. Коли йшлося про те, щоб когось убити, він був схожий на тигра, що, причаївшись, кидається на свою жертву; коли ж йому доводилося з'являтися до могутнього володаря, він нагадував лякливого шакала.

Намісник сам викликав його. Години, які минули з учорашнього дня, були для Саїда жахливими. «Чи не втекти мені?» думав він. Але ж влада Баки сягає далеко: від Кашгара до Камбалі, від Джаханнора до Талі. Він був знаряддям у руках Ахмеда Злого, який володарював у столиці могутньої держави, користуючись необмеженим довір'ям великого хана. Тому, хто викликав незадоволення Ахмеда, відрубували голову, а тіло віддавали собакам. По всіх містах сиділи прихильники Ахмеда. В таємних канцеляріях та державних установах він мав цілу армію шпигунів.

Саїд торкнувся чолом підлоги. Тепле сонячне проміння пригрівало йому спину.

Абака холодним, владним голосом промовив:

— Дивись на мене!

Саїд підняв голову і втупився зляканим поглядом в очі намісника, в темній глибині яких горів огонь. Він не витримав і знову опустив голову.

— Дивись на мене! — наказав Абака.

Саїд глянув на вузеньке обличчя Абаки, покладаючись тільки на свою долю та на раптову надію, що враз спалахнула в його серці. Але після перших же слів намісника та надія згасла, як кволий вогник від подуву вітру.

— Ти не виконав свого завдання!

— Не виконав, пане.

— Дивись на мене! — обличчя Абаки скривилося, очі його спалахнули, гнівні складки покраяли чоло. — Собака! — його короткі, товсті пальці, що аж ніяк не личили до вузенького обличчя, міцно стиснули бильця крісла, відпустили їх, знову стиснули і, нарешті, так і лишилися лежати на темному дереві.

Саїд тремтів. Він чекав страхітливих слів Абаки: «Сто сім ударів!» Сто сім ударів палицею означали смерть. Раптом у ньому прокинулось нестримне бажання жити. Він подався вперед усім тілом, стукнувся чолом об кам'яні плити підлоги і з відчаєм заскиглив:

— Пробачте, пане! Пробачте! Той велетень у спілці з самим шайтаном! Він заворожив мене, і я не зміг поворухнути жодним м'язом…

На обличчі Абаки промайнула презирлива посмішка, яка одразу ж поступилася місцем виразові самовдоволення. Він втішався своєю владою над скоцюрбленою людиною, що лежала перед ним на підлозі. Абака! Намісник Канчоуський! Люди тремтять, коли дивляться на нього. Він позбавляє життя кожного, хто накликає на себе його немилість. Хіба його могутність менша за могутність Ахмеда в Камбалі? Аллах спинив на ньому свій вибір.

— Пробачте, милостивий пане! О, пробачте!

— Мовчи, — суворо мовив Абака. — І дивися на мене!

Саїд випростався.

Руки намісника лежали на бильцях крісла.

— Бег Баяндер наказав тобі заманити велетня в пустелю. Ти не виконав його доручення… Я наказав тобі вбити молодого диявола з гладеньким обличчям. Ти не зробив і цього. — В голосі намісника зазвучав гнів. — Довго ще ті невіруючі собаки будуть отруювати своїм смородом нашу країну?

Абака стримав свій гнів. Він зважував: убити Саїда чи ні? Може, ця людина коли-небудь ще стане йому в пригоді?

В парку біля палацу виблискували росою на сонці лужки й дерева. Над верховіттями літали журавлі. Серед гілля співали якісь маленькі пташки. Двоє чоловіків, один стрункий, високий, другий — широкоплечий, трохи нижчий, підійшли до вартових біля воріт. Схрещені списи перетнули їм дорогу. Тоді високий витягнув золоту дощечку з печаткою великого хана. Списи опустилися, і вартовий послужливо відчинив ворота.

В кімнату Абаки падало сонячне проміння, відбивалося на гладенькій поверхні меблів, осявало шовкові килими і робило ніби живими дерев'яну черепаху, журавля й вирізьблених на стінах драконів, левів та крилатих зміїв. Тихо відчинилися двері, до кімнати зайшов секретар намісника, кинувся перед своїм володарем на підлогу і підняв голову.

— Що там таке? — невдоволено спитав Абака.

— Пробачте, пане! — квапливо сказав секретар. — З вами хочуть говорити двоє чужинців з золотою дощечкою. Я гадав…

Намісник спинив його помахом руки і встав з крісла. Саїд, немов побитий пес, відповз убік, даючи йому дорогу. Кілька секунд Абака стояв непорушно.

Потім мовив, показуючи на Саїда:

— Відведи його надвір. Хай Селім всипле йому двадцять сім палиць. Впусти панів до мене!

— Спасибі, о володарю! Молитиму бога, щоб ви жили тисячу років! — бурмотів Саїд, цілуючи полу халата Абаки. Намісник штовхнув його ногою.

— Спасибі, о володарю! — бурмотів Саїд, кланяючись і задкуючи до дверей.

Намісник сів у крісло, з непроникливим обличчям чекаючи чужинців.

Ніколо й Мафіо Поло стали навколішки, схилили голови і підвелися тільки за знаком намісника. Погляд Абаки невдоволено ковзнув по оправленій у золото бірюзі, що на вузенькому ланцюжку висіла на грудях у Ніколо.

— Вибачте, що ми заважаємо вам займатися важливими державними справами, але дозвольте передати вам невеличкий подарунок.

Ніколо Поло витягнув гаманець з матовими перлинами і поклав його на простягнену долоню намісника.

— Ваша доброта безмежна, скрізь тільки й говорять про ваші славнозвісні діяння на службі імператора, — вів далі Ніколо Поло. — Ми послали листа володарю володарів, наймогутнішому повелителеві світу, який своєю мудрою рукою керує народами, і в тому листі писали про безмежну доброту й люб'язність, з якою ви, о благородний пане, прийняли нас, негідних слуг його величності імператора Китаю. З вашого дозволу ми проїхали через прекрасну країну тангутів і скрізь чули, як люди з любов'ю і глибокою повагою вимовляють ваше ім'я. Ми бачили багато міст і палаців і добре поторгували. Ми придбали хустки, зіткані з верблюдячої шерсті й білої вовни, найкращі хустки в світі… Ми дякуємо вам, о пане, за безмежну доброту і люб'язність…

Купці низько вклонилися.

На обличчі Абаки не поворухнувся жодний мускул. І тільки в його очах спалахнули зрадливі вогники. Ці білі собаки вирішили зірвати його плани. Він прекрасно розумів їхню хитру гру. Але їхні розумно підібрані слова все ж таки примусили його відповісти байдужим і ледь насмішкуватим голосом:

— Ви послали листа великому хану? Ви могли б цього й не робити. Його вже й так сповістили про ваше прибуття.

— Це тільки коротка депеша, о благородний пане! — докинув Мафіо. — Пробачте, що ми спочатку не порадились з вами. Ми просто не наважилися турбувати вас такою незначною справою… Але зараз ми хочемо просити у вас великодушної допомоги, бо наші серця охоплені глибокою тривогою і неспокоєм…

Абака зберігав холодну байдужість. Бавлячись, він кинув гаманець з перлинами на широке сидіння крісла, потім знову зважив його на долоні.

— Ну, кажіть, — промовив він. — Але не забувайте, що мене чекають важливі справи.

Ніколо Поло примружив очі.

— Мені важко, благородний пане, говорити про такі речі… Ви знаєте, що мене супроводжує мій син. Поки ми з вашого дозволу подорожували по вашій країні, хтось хотів убити його…

— Вам привиділося, — сказав Абака.

— Ось цим кинджалом, пане! — Ніколо Поло витягнув з-за пояса кинджал. — На нього напали вночі в саду.

Брови Абаки грізно зійшлися на переніссі. Він намагався прочитати на обличчі Ніколо Поло, чи знає той про справжню причину замаху, однак не знайшов там нічого, окрім батьківської турботи про сина і вимогливого прохання допомоги.

— Дайте мені зброю, — протяжно мовив він. — Я накажу відшукати злочинця. Мої солдати охоронятимуть вас.

Помахом руки він дав знати, що розмову закінчено.

— Дякуємо вам, благородний пане! — сказав Ніколо Поло.

Брати стали навколішки, тричі вклонилися і вийшли геть.

Щойно зачинилися за ними двері, як на порозі з'явився секретар, чекаючи наказів володаря.

— Саїд одержав свою кару?

— Ще ні, пане!

Раптом Абаку знову охопив гнів.

— Поклич слугу! — закричав він, — Я більше не можу дихати цим повітрям. Нехай він обкурить кімнату.

Слуга помахав кадильницею з ладаном. Відіславши слугу, Абака наказав:

— Нехай увійде Саїд!

Секретар вклонився і хутко побіг виконувати наказ володаря.

У Саїда аж коліна тремтіли, коли він заходив до кімнати. Він упав перед Абакою.

— Ось, дурню, твій кинджал!

Саїд не зважувався доторкнутися до зброї, доки Абака не наказав йому різким голосом:

— Бери!

Несміливим поглядом обмацавши обличчя Абаки, Саїд схопив кинджал і встромив його собі за пояс.

— Сьогодні ввечері ти вирушиш у дорогу! Будеш їхати день і ніч! Я дам дощечку з своїм підписом, щоб тобі давали найпрудкіших коней. Вночі бігуни освітлюватимуть тобі шлях палаючими смолоскипами.

У вухах Саїда змовницький голос Абаки звучав, як чудова пісня.

— Ти повезеш важливе повідомлення! Ніхто не повинен його бачити. Ніхто не повинен його знати. Чуєш? Інакше — смерть… Ти їхатимеш день і ніч. Ти — посланець з соколиним пером. Ніхто не зважиться затримати тебе, доки ти не віддаси цього листа в руки милостивого пана міністра Ахмеда… — Голос Абаки знову набув звичної інтонації:. — Зрозумів мене?

— Доки я не віддам листа в руки милостивого пана міністра Ахмеда, — віддано повторив Саїд.

— На нього чекає Селім, — озвався від дверей секретар. — Він ще одержить свою кару?

— Сімнадцять ударів дурневі, — сказав Абака. — Хай не дуже б'є, щоб він сьогодні ж увечері міг вирушити в дорогу.

— Ти собака, Селім, бив мене з усієї сили! — люто пробурмотів Саїд, обмацуючи зранену спину. — Ось зачекай, повернуся я!

Дужий Селім тільки засміявся.

— Біжи, Саїд, — гукнув він. — А то моя палиця ще раз потанцює по твоїй спині!

Коли настав вечір і секретар віддав Саїду запечатаного листа й дощечку з соколиним пером, той одразу ж забув про біль. Він сховав листа за пазуху, повісив на шию дощечку і бігцем подався до поштового двору, що містився біля головних воріт міста. Це було просторе приміщення, в якому значні подорожні могли знайти все необхідне. В стайнях завжди стояли напоготові чотириста добрих коней до послуг ханських посланців. В державі великого хана було більше десяти тисяч таких поштових дворів з двомастами тисячами коней. Хан Куб-лай заклав їх навіть у гористих місцевостях, далеко від великого шляху, де не було ні сіл, ні міст. За його наказом тисячі родин покинули насиджені місця і поселилися біля поштових дворів, щоб обслуговувати ханську пошту. Так тут виникли села, з'явились оброблені поля й безкрайні зелені луки.

Від Камбалі в усі провінції ханства пролягли великі дороги, по яких, на відстані двадцяти п'яти — тридцяти миль один від одного, було розташовано поштові двори. Між ними вздовж шляху тулилися маленькі села в тридцять або сорок хижок, де жили ханські кур'єри.

Коли треба було передати звістку про повстання в якійсь провінції або про непокору якого-небудь хана, кур'єрам доводилось проїжджати верхи за день по двісті або й по двісті п'ятдесят миль. Наближаючись до поштового двору, вони ще здаля гучно трубили в ріг, щоб для них готували свіжих коней.

— Пропустіть мене! Я кур'єр намісника! — важко дихаючи, крикнув Саїд. — Що ви, дурні, не бачите? Ось у мене табличка з соколиним пером.

Вартові зніяковіло посміхаючись, впустили його досередини.

Писар занотував, якого дня і о котрій годині прибув Саїд, і наказав дати йому одного з найкращих коней.

— Тобі потрібні факельники показувати шлях до найближчого двору? — послужливо спитав писар.

Саїд встромив собі в тюрбан соколине перо, підперезався поясом з брязкальцями і повісив на шию поштовий ріжок. Одне тільки дошкуляло йому — боліла спина.

В пам'яті його все ще стояло вузеньке обличчя Абаки з міцно стуленими губами і грізно зведеними бровами, він ніби чув його голос: «Ти їхатимеш день і ніч. Чуєш? Ти повезеш важливе повідомлення. Ніхто не повинен його бачити…»

Ці слова весь час підганяли Саїда.

— Я сам знаю дорогу, — різко відповів він і, скривившись від болю, скочив у сідло, щосили стьобнув коня і помчав у темряву.

— Зачекай, Селім, ось я повернуся назад… — бурмотів він.

На його поясі видзвонювали брязкальця. Соколине перо і табличка відкривали йому всі дороги. Чи то вдень, чи вночі, чи тоді, коли сяяло сонце, чи коли туман оповивав рівнини й гірські схили — його завжди зустрічали послужливо, подавали йому найкращі страви, перед ним, посланцем Абаки, схилялися писарі й кур'єри поштових дворів.

Саїд не знав спокою. Втомлений від безперервного напруження, він засинав лише на кілька годин, пробуджений неспокійними снами, схоплювався серед ночі з постелі і галасливо вимагав факельників супроводити його до наступного поштового двору.

До Камбалі йому лишилося ще двісті миль. Він їхав на білому коні з шовковистою гривою. Яскраво сяяло сонце. Кінь летів, як стріла. На мулких рисових полях буйволи тягнули дерев'яні плуги, на ланах хвилювались хліба.

Попереду в невеличкій долинці Саїд побачив рукав якогось озера. Дорога поволі спускалася до піщаного берега. Він протрубив у ріжок, викликаючи поронника. Між двома палями на воді погойдувався великий порон. З очерету неквапом вийшов з вудочкою в руці молодий дужий чоловік.

— Швидше! — гукнув йому Саїд. — Хіба не бачиш: я посланець з соколиним пером і везу важливу звістку для самого пана міністра Ахмеда в Камбалі.

— Для Ахмеда? — похмуро мовив поронник і процідив крізь зуби так, що Саїд не міг добре розчути якусь лайку.

— Швидше! — люто повторив Саїд і кинув йому повід свого коня. — А то скажу твоєму панові!

— Сідай, ти, посланцю з соколиним пером!..

Поронник мовчки погнав порон через рукав. Кінська грива виблискувала на сонці, немов тисяча срібних ниток.

— Озеро глибоке, — сказав поронник, перестаючи гребти.

На протилежному березі по згірку проходив караван верблюдів. Тварини несли на своїх горбах прямокутні дерев'яні ящики. Гордо звівши голови, вони поважно прямували до озера. Вже було чути втомлені вигуки погоничів.

— Швидше! — наказав Саїд

Зажура пом'якшила суворі вогники в очах поронника. Він схопив весло і знову заходився гребти.

— У цих клітках — фазани, дикі качки, куріпки… і перепілки. Ти бачиш, посланцю з соколиним пером?

Човен ковзнув об піщане дно.

— Їх везуть ханові на полювання.

Саїд не зважав на слова дивного поронника. Він їхав день і ніч, виконуючи наказ Абаки. За пазухою він беріг, як найдорожчий скарб, послання до Ахмеда.

Через чотири дні Саїд уже стояв на лисій жовтій горі, а біля його ніг розкинулось передмістя Камбалі — людський мурашник, над яким плив мелодійний переспів дзвіночків паяльщиків, цирульників, точильників, ритмічні удари маленьких, завбільшки в півдолоні барабанів ганчірників. Будиночки і маленькі хижки тонули в садках. А над усім цим здіймалися могутні мури й мармурові палаци імператорської резиденції. Думаючи про майбутню зустріч з могутнім міністром, Саїд забув про втому. До двору Ахмедового палацу він під'їхав з хвилюванням і почуттям благоговійного чекання, змішаного з рабським страхом. Він полапав рукою груди, де було сховано листа від Абаки.

— Повідомлення для милостивого пана Ахмеда! — здавленим голосом сказав він слузі, який узяв у нього коня. Той показав йому на двері.

— Тобі доведеться трохи зачекати. Пан зараз у нашої милостивої імператриці Джамбуїк-Хатун.

— Я мушу негайно говорити з милостивим паном Ахмедом!

Слуга поблажливо посміхнувся.

— Іди в канцелярію, повідом про свій приїзд… Тебе покличуть… Я ж сказав тобі, що верховний намісник зараз у Джамбуїк-Хатун…



Ахмед повернувся від імператриці після обіду у гарному настрої. Протягом останніх років він користувався милістю імператриці, схиляючи її до своїх планів. Завдяки їй він зробився наймогутнішим міністром у державі.

Ахмед пам'ятав ще ті часи, коли він честолюбним юнаком прийшов з Фенакета, свого рідного міста, розташованого на березі Сігуна, до двору князя Ічі Нояна. Там він уперше побачив Джамбуїк, красиву доньку князя, і вловив на собі погляд її темних очей.

Одного дня до нього з'явився слуга Джамбуїк і за дорученням своєї пані попросив передати таємного листа в руки молодого татарського князя Кублая. В першу мить Ахмед хотів з обуренням відкинути це прохання, адже в глибині душі він сподівався сам завоювати серце красивої дівчини. Але зрештою переміг холодний голос розуму, і Ахмед виконав бажання князівни. Він служив їй і пізніше з корисливою відданістю.

Ахмед любив згадувати про свій життєвий шлях. Син купця, навіть не з родовитої сім'ї, він став верховним намісником і володарем фінансів могутньої держави хана Кублая.

Джамбуїк-Хатун не забула його послуг.

В куточках рота в нього ховалась жорстока посмішка.

Ахмед був хитрим і відчайдушним.

Він роздавав намісництва та інші посади, розправлявся з кожним, хто ставився до нього вороже або стояв йому на шляху. Коли він хотів когось знищити, то йшов до імператора й казав: «Генерал Янг вчинив злочин проти вашої імператорської величності. В присутності простих солдатів він наважився недобрим словом згадувати свого великого володаря. Янг заслуговує смертної кари». І імператор відповідав: «Робіть, як вважаєте за потрібне!» І тоді Ахмед, не гаючи часу, наказував виконати смертний вирок.

Шановні міністри привітно посміхалися йому в вічі, народ ремствував і стогнав під ярмом Ахмеда, який утричі підвищив податки.

Ахмед нажив величезні багатства. Адже кожен, хто одержував посаду, давав йому щедрі подарунки.

Чотири служники на білих конях тримали над головою всемогутнього міністра Ахмеда парасольку, намагаючись їхати з ним пліч-о-пліч. Брязкотіла зброя почесної варти, і в такт кінській ході тонко видзвонювали срібні дзвіночки на вуздечках.

— Милостивий пане, вас чекає з важливим повідомленням посланець з соколиним пером.

— Звідки?

— Від Канчоуського намісника Абаки.

— Ведіть його до мене!

Саїд боязко переступив поріг і впав на підлогу перед верховним намісником, який сидів у срібному кріслі.

— Давай листа!

Саїд простягнув листа. Кілька секунд Ахмед уважно дивився на посланця з соколиним пером. Той схилив голову. Від хвилювання він забув про втому. Важка темна розкіш великої кімнати, посеред якої, немов бог на троні, сидів могутній володар, гнітила його.

Нарешті Саїд зважився кинути погляд на міністра. Ахмед саме зірвав печатку і почав читати листа. На його гладенькому лобі не проступило жодної зморшки. І враз Саїд забув свій страх і відчув себе дуже щасливим.

Він пройнявся дивною довірою до Ахмеда, якої не знав у палаці Абаки.

Верховний намісник поклав лист на коліна. Спершись підборіддям на руку, він затарабанив пальцями по губах.

Ні по чому не було видно, задоволений він чи сердитий. Раптом Ахмед мовив:

— Мені подобається твоє обличчя. Як тебе звати?

— Саїд.

— Ти — вбивця?

— Ні, пане! — пробелькотів Саїд.

Але Ахмед не взяв його заперечення до уваги.

— Мені потрібні вбивці, — тихо сказав він.

Саїд почув ці слова і проковтнув виправдання, яке ледь не зірвалося з його вуст.

— Розкажи, що говорять про Абаку.

— Я їхав день і ніч, — безпорадно відповів Саїд.

— Ти повинен розповісти мені, що говорять про Абаку!

Саїд пригадав удари й штурхани.

— Люди люблять його, милостивий пане, — сказав він здавленим голосом. Дивлячись на бліде обличчя Ахмеда з удавано байдужими очима, він раптом відчув жах. Що хоче від нього ця страхітлива людина?

— Ти — брехун, — сказав Ахмед.

Саїд змовчав.

— Це добре. — Раптом Ахмед підвищив голос: — Але мене ти не обдуриш!

Саїд здригнувся.

Враз Ахмед спитав його діловим тоном:

— Ти бачив чужинських купців?

— Так, пане! Серед них є один чоловік, високий, як велетень. Він уміє чаклувати… І потім ще красива дівчина-рабиня…

Саїд розгубився і замовк. Нащо він це каже? Зараз милостивий пан покличе своїх охоронців.

— Ти будеш служити мені, — промовив Ахмед. — А тепер іди геть!


МІСТО СТА ВОСЬМИ ХРАМІВ


Володар володарів хан Кублай, обраний на курултаї татарських князів повелителем усіх підкорених народів, імператор величезної Китайської імперії, сидів у своїй залі на троні обличчям на південь. Двері були широко розчинені, світло чотирма смугами вливалося в залу з високими мармуровими колонами. Два кремезні охоронці стежили за тим, щоб жодна людина, входячи в приміщення, не зачепила порога, бо це вважалося поганою прикметою. В передпокоях іноземних послів і купців попереджали про цей своєрідний звичай, що існував при дворі імператора. Того, хто мав нещастя зачепити високий поріг, охоронці одразу ж хапали, знімали з нього одежу і потім вимагали за неї високий викуп.

«Чао найман суме хотан», місто ста восьми храмів, як називали його татари, або Шаньту, як звалася ця літня резиденція татарських володарів китайською мовою, було залите гарячими променями літнього сонця. Будиночки і сади обліпили некруті узгір'я й розкинулись, наче клітинки на шаховій дошці по широкій долині. На зелених схилах, в затінку високих мовчазних дерев, стояли храми й павільйони. Їхні різьблені дахи були оздоблені драконами і дивовижними фігурами звірів. В місті жили ремісники з усіх кінців світу: папірники з Самарканда, шовківники з південних провінцій Китаю, ювеліри з Бухари, Багдада і Сіза, канатники з Балха й Кірмана, зброярі з Єзда і кушніри з Новгорода. Безліч купців, учених, авантюристів, ченців, комедіантів, клоунів, шаманів, астрологів і чаклунів у літні місяці, коли хан Кублай перебував у резиденції, з'їжджалася до Шаньту.

Палац було збудовано з мармуру та інших прекрасних матеріалів. Своєю величною формою і чудовими архітектурними деталями він викликав захоплення всіх, хто лише мав щастя бачити його на власні очі.

Палац стояв серед парку, оточеного муром довжиною в шістнадцять миль. На зелених луках за муром паслося десять тисяч сніжнобілих жеребців і кобил, що належали імператорові. Того, хто наважувався лякати й тривожити тварин, карали, як найгіршого злочинця. Молоко від кобил пили лише нащадки Чингіс-хана та ще кілька родин, члени яких у присутності хана Кублая звершили якийсь героїчний подвиг.

В парку теж були прекрасні, багаті луки, зрошувані численними струмками. Поміж дерев бігали олені, козулі й козли. Служники годували їх просто з рук. В клітках трималось більше двохсот соколів для полювання, яких великий хан оглядав принаймні раз на тиждень. В імператорському парку були також леопарди й інші спеціально привчені для полювання звірі.

Цього року хан Кублай побудував серед садків і гаїв розкішний дім для розваг, що своїм дахом спирався на позолочені й розмальовані колони. Навколо колон звивались крилаті дракони, теж позолочені. Дах було зроблено з бамбука. Щоб дім не завалило вітром, його закріпили двомастами шовкових линв. Про високу майстерність будівельників свідчило те, що весь дім можна було легко розібрати на частини і перевезти в будь-яке інше місце.

Володар цього багатства хан Кублай зараз сидів на троні у себе в залі, його погляд перебігав по натовпу придворних, які зібралися тут: князях, рицарях і астрологах, чиновниках і воєначальниках, сокольничих, лікарях і посланцях, одягнених, відповідно до свого положення, багатше чи бідніше; на мить затримувався на охоронцях і потім звертався до небесної блакиті. Придворні трималися з гідністю. Коли двері зачинились, у залі запала мовчанка.

В цю мить імператор помітив у смузі світла чотирьох чоловіків, несхожих одежею та обличчями на інших. Він схилився до Хіу Хенга, який стояв ліворуч від нього, і сказав:

— Вони прийшли.

Старий китайський учений хитнув головою. В напівтемному приміщенні пролунав гучний голос одного з сановників:

— Схиліть голови для молитви!

Придворні стали навколішки і нахилилися до самої землі.

— Велике небо, ти, що покриваєш усе навколо! Земле, ти, яка розкинулась під небесним шатром! Ми волаємо до вас: пошліть благословення на голову імператора! Даруйте йому десять, сто тисяч років життя!

Другий сановник дзвінким голосом продовжував:

— Хай вічне небо збереже велич і щастя його імперії! Хай дарує воно всім підлеглим імператора блага миру й щастя, і хай багатствами сповнюються їхні землі!

Придворні забубоніли:

— Хай вічне небо збереже нашого імператора! Сановники чотири рази торкнулись чолом підлоги.

Хан Кублай задумливо дивився кудись понад схиленими спинами своїх підлеглих. За знаком старшого камергера охоронці відчинили двері, і світло знову залило залу. Придворні піднялися і півколом оточили трон. Від дверей до трону лишився тільки вузенький прохід, по якому м'яким, котячим кроком пробіг приручений лев і ліг біля ніг імператора, поклавши голову на передні лапи. Хан Кублай грайливо поторсав його за гриву. Лев позіхнув, вишкіривши гострі ікла. Імператор сказав:

— У мене болить живіт.

Камергер стурбовано нахмурився і суворо мовив до одного з пажів:

— Ти хіба не чув? У його імператорської величності болить живіт. Приведи арабського лікаря!

— Хто це сказав, що мені треба лікаря?.. Виведіть лева!.. Хай прийде старий Хунан.

Швидше, ніж стріла, пущена в ціль, рознеслася звістка про те, що у його імператорської величності болить живіт. Лев, підкоряючись оклику свого наглядача, побіг до дверей. В натовпі почулися притишені розмови.

— Сьогодні у його величності справді не дуже гарний вигляд.

— Де це подівся лікар? Треба негайно привести лікаря!

Імператор не хоче лікаря.

— Оце недавно в мене теж розболівся живіт, погляньте, ось в цьому місці, ну, начебто миша кишки гризе. І що ж ви гадаєте, мені допоміг лікар? Я просто побіг у ліс…

Балакучий товстий сановник раптом зблід і, урвавши мову, відступив назад. Прямо перед ним спинився лев.

Очі лева втупилися в товстуна, який затулився руками.

— Заберіть це страховисько! — сказав він здавленим голосом.

Почувши грізний оклик наглядача і скуштувавши нагая, лев невдоволено заревів, труснув гривою і побіг далі до дверей.

На втомленому обличчі імператора промайнула посмішка.

Двоє слуг ввели до зали старого татарського вояка Хунана, який воював ще з Чингіс-ханом та його воєначальником Субутай-Багадуром. Старий опустився на килим біля імператора і сказав:

— Ти кликав мене, ось я й прийшов. Що ти хочеш? Чому ти сидиш на золотому троні? Чому ти живеш між мертвим камінням, яке не можна перенести з одного місця на інше?

— Мовчи, Хунан! — мовив хан Кублай.

— Нащо ти привів мене сюди, якщо я повинен мовчати? Я бачу, скрізь тебе оточують чужоземні радники. Мої внуки не хочуть більше жити в юртах…

Старий вояк почав бурмотіти щось незрозуміле, доки його не обірвав владний голос хана:

— Хунан, ти чуєш мене? Розкажи нам, як Чингіс-хан наказав завоювати весь світ.

— Я чую тебе, хан Кублай. — Старий випростався, в його очах спалахнув вогонь спогадів; він забув, що сидить в імператорському палаці, і почав розповідати:

— Багато років тому, коли всемогутній мороз покрив срібною кригою велику ріку, а зима одягнула горби й долини в білий горностай, коли Онон замерз на глибину списа, Чингіс-хан покликав свого воєначальника Субутай-Багадура в золотий намет на вершині гори і сказав: «Тепер ти повинен підкорити сарацинів. Бери сто тисяч верхівців і вирушай у похід. Юний Кублай буде супроводжувати тебе і вершити геройські діла!»

Запалені нестримним вогнем зненависті, ми помчали на сарацинів. На чолі війська летіли одноокий герой Субутай і хоробрий юнак Кублай. Небо потемніло від стріл. Як грім, лунав гуркіт наших возів і стукіт копит наших коней. Вороги тікали, а ми, як вітер, мчали за ними…

Хан Кублай слухав з заплющеними очима. Придворні, нудьгуючи, пошепки перемовлялись між собою.

— Моє серце стікає кров'ю, Хунан, — тихо сказав хан Кублай. — Не говори далі. Ох, якби ж я міг знову повернутися в степи!

І тільки китайський учений і радник Хіу Хенг наслухався до розмови. Він був задоволений, однак не показував цього.

— Чужоземні посли чекають, — сказав він. — Час прийняти їх.

Слуги вивели старого вояка, і тоді імператор наказав покликати до себе чужинців, його вузенькі, близько поставлені одне до одного очі втратили вираз задуми, і м'ясисте вилицювате обличчя з цікавістю нахилилося вперед.

Венеціанці впали перед імператором на підлогу.

— Встаньте, — сказав хан. — Ви бачите, я не забув вас. Чи добре вели вас сюди з Канчоу мої воїни?

— Ми глибоко вдячні, ваша величність, за велику милість, яку ви виявили до нас, — сказав Ніколо Поло. — За час нашої відсутності ще більшою стала ваша держава, ще дужче розцвіла вона. Ваші воїни й чиновники з повагою ставилися до нас.

Добре продумані слова венеціанця справили на хана приємне враження. Він перевів свій погляд з Ніколо на Марко, який стояв на півкроку позад батька.

— Скажіть, що доручив передати мені ваш володар папа?

Поки Ніколо відповідав ханові, Марко роздивлявся навкруги. Хоч він уже багато чув од дядька й батька про життя могутнього володаря, але казкові багатства, які він побачив у палаці, і хід прийому справили на нього величезне враження.

Здійснились мрії його дитинства про мандрівку в далекі краї. І все ж таки він у цю мить відчував, як ніколи, що це тільки початок шляху, що його пристрасть до пригод ніколи не вдовольниться досягнутим.

Князі й радники, які оточували хана, з інтересом наслухалися до слів Ніколо Поло, намагаючись прочитати на обличчі володаря, задоволений він чи розгніваний. В залі виникло пожвавлення і почулися здивовані голоси, коли кілька слуг на чолі з Матео підійшли до трону і розіклали перед імператором папські подарунки. Подив викликали не так подарунки, як могутня постать Матео. Імператор теж затримав на ньому свій погляд.

Потім він звернувся до Ніколо Поло:

— Ваша відданість і ваша старанність заслуговують на похвалу. Ви одержите за це подарунки. Я дам вам золоті келихи й гаптоване золотом святкове вбрання. Смолу з труни вашого бога я зберігатиму з пошаною. Якщо ви спитаєте мене, чи можна вам їздити по моїй країні, то я скажу: їдьте куди хочете; той, хто підніме на вас руку, стане моїм ворогом. Ось що я вам скажу. А хто той юнак, що прийшов з вами? Я його не знаю.

— Це мій син і слуга вашої величності.

Імператор уважно оглянув Марко.

— На обличчі вашого сина — блиск, в його очах — вогонь, — сказав хан Кублай. — Я беру його під свій особистий захист і призначаю його своїм почесним пажем.

Імператор обернувся до китайського вченого Хіу Хенга і сказав:

— Ви чули мої слова?

Старий учений відповів йому:

— Найбільше мистецтво — вміти читати в людських серцях. Якщо ти нездатен одрізнити справжній діамант від фальшивого, ти втратиш свої гроші. Якщо довіришся поганій людині, ти можеш позбутися свого життя. Але якщо ти привернеш до себе серце сильного, вважай, що ти виграв битву.


В ІМПЕРАТОРСЬКОМУ САДУ


Імператриця Джамбуїк-Хатун лишилася в Камбалі.

Вона була однією з чотирьох головних дружин хана і мала великий вплив на державні справи. Триста дівчат обслуговували її. Пажі й придворні дами намагались відгадати її найменше бажання, тремтіли, коли вона вибухала люттю, плакали вимушеними сльозами, коли бачили на обличчі своєї господині сум, улесливо розхвалювали її прив'ялу красу.

Джамбуїк-Хатун чекала міністра Ахмеда. Зустрічі з ним нагадували їй молодість, яку вона провела в привільних степах. Часом в її серці спалахувала туга за життям у наметах, їй знову хотілося скочити на породистого рисака і помчати шаленим галопом назустріч вітру. В такі хвилини вона почувала себе нещаснішою за тих жінок, котрі скніли десь у злиденних хижках і на обід готували жменьку рису.

Втомлена бездіяльністю, імператриця ходила широкими, швидкими кроками по парку. Лице її було так нафарбоване, що скидалось на мертву маску з завченою посмішкою, яка ледь торкалася куточків рота.

За нею нечутно ходили чотири служниці.

День був нестерпно жаркий, здавалось, немов вітер дме з самого пекла. Імператриця згадувала дні своєї молодості. Вона сіла на край басейну і дістала люстерко.

До неї підійшла юна й струнка, як лілея, служниця і подала їй подушку.

— Іди геть! — розлючено закричала імператриця і вдарила служницю в обличчя. — Усі йдіть геть! Я не хочу вас більше бачити!

Служниці зникли. Їм лишилось тепер одне: сховавшись за деревами, чекати наказів своєї господині.

Джамбуїк-Хатун сиділа непорушно. За будівлями і мурами, що захищали парк од вітрів, розкинулось місто. Там вирувало життя, співуче, дзвінке, повне сміху і сліз. Там ніжні руки китайських майстрів вирізували з дерева й слонової кістки богів, селян, дівчат і дивовижних звірів, виточували з нефриту коштовний посуд, кували срібло й золото, вишивали на шовку розкішні барвисті квіти й птахів, плели з бамбука й рисової соломи кошики… Там селяни, тримаючи важкими, загрубілими руками дерев'яний плуг, орали болотисті низовини і жовті, розпечені на сонці горби, там вони гнули спини перед пихатими чужинцями.



Саїд, ситий, добре одягнений, ішов залюдненими вулицями й провулками. Служба в Ахмеда подобалась йому. До свого нового пана Саїд відчував безмежну відданість. Він з гордістю згадував свою поїздку з Канчоу в Камбалі, яка так чудово змінила його життя.

Він спинився перед худорлявим, засмаглим пекарем, який смажив на олії невеличкі фігурки з тіста.

— Що в тебе є? — спитав його Саїд поблажливим тоном, немов великий пан. За кілька місяців життя в достатках щоки його округлились.

Пекар швидким поглядом зміряв чужинця, потім кинув кілька підсмажених, хрумких фігурок на тацю ї підніс її Саїду до самого носа.

— Ось що в мене є! Засмажені на олії маленькі Ахмеди! Спробуйте! Десять вен маленькі, двадцять — середні. Сміховинна ціна, запевняю вас, засмажені на чудовій олії. Ох, маленькі Ахмеди! Хай їм чорт, ви тільки гляньте, як вони хрумтять!

Глуха лють прокинулась у грудях Саїда. Оцей смердючий китаєць зважився глузувати з його пана Ахмеда.

— Чому ти називаєш їх «маленькими Ахмедами»? — спитав він, намагаючись приховати хитруватий, насторожений вираз, що з'явився в нього на обличчі.

— Що це ти мелеш? — вигукнув пекар, почувши, що запахло небезпекою. — Ти хочеш мене образити?

Він почав скликати ремісників і торговців, які працювали поблизу:

— Лі, ходи-но сюди! Ванг, прошу тебе, принеси молоток! Янг і Ву, хіба ви не чуєте, що цей чужинець хоче накликати нещастя на голову порядного китайського торговця?

Переляканого Саїда оточили люди з похмурими, загрозливими обличчями.

— Що від тебе хоче оця дерев'яна диня?

— Ану, геть звідси, син черепахи!

— Дайте йому в собачу пику, цьому носатому дияволу!

Кремезний Ванг, одягнений у шкіряний фартух, виступив наперед і спитав у пекаря:

— Що він тут казав?

— Каже, ніби я продаю маленьких Ахмедів! Та я ніколи в житті такого не говорив, — мовив пекар, лукаво зиркнувши на своїх друзів. — Це він так сказав. Еге ж, це він ужив отакі слова. Хай наш милостивий Ахмед, паш добрий пан, живе десять тисяч років! Хай його підсмажать у пеклі, нашого милостивого Ахмеда! Повірте мені, що це його власні слова.

Відчайдушна хитрість пекаря викликала серед присутніх голосний регіт.

Але Саїд втратив самовладання.

— Ні, це він так сказав! Він образив милостивого пана Ахмеда! — люто кричав Саїд. — Я приведу зараз поліцаїв, його місце у в'язниці, серед пацюків!

Торговці й ремісники занепокоєно перезирнулися. Кілька з них крадькома втекли. Пекар зблід, його пройняв раптовий страх за жінку і трьох дітей. Але тут коваль Ванг схопив Саїда за карк і стукнув його об мур.

— Іди звідси геть! — наказав він.

Тимчасом пекар зібрав докупи своє начиння, поставив плитку на чотирикутну дошку і зв'язав усе вірьовками. Потім узяв вантаж на плечі і подався в іншу частину багатолюдного міста.

А коваля Ванга опівдні схопили стражники і кинули у в'язницю.

— Ти — корисний слуга, — сказав Саїдові Ахмед і подарував йому срібний келих. — Тільки дивись, щоб одного чудового дня оті китайські собаки не скрутили тобі голову.



Ахмед мав у Камбалі таємний будинок, про який знали лише кілька його найближчих друзів. Він щомісяця міняв у ньому слуг, садівників, кухарів та іншу челядь, відсилаючи їх у найдальші закутки імперії. В той час як імператор проживав у Шаньту, а найстарший принц Чінкім розважався полюванням, Ахмед користувався необмеженою владою. До нього в потаємний будинок приходили посланці й кур'єри. Вони повідомляли його про найважливіші події і одержували від нього накази.

Прибуття християнських купців, які з'явилися, як посланці папи, дуже занепокоїло можновладного міністра. Він побоювався, що чужоземці підірвуть й вплив на імператора.

Спершись підборіддям на руку, він нервово тарабанив пальцями по губах. В його голові роїлись думки.

У них золота дощечка… Якби ж ти, Абака, прибрав їх своєчасно з дороги! Десь у Кашгарі або в Лопі! Ніхто б і уваги на це не звернув. А тепер уже надто пізно. Імператор прийняв їх з усіма почестями… Ти пишеш, що вони везуть з собою красиву дівчину?

Тоненькі пальці ще дужче затарабанили по губах. Ахмед підвівся і вийшов з темного приміщення в залитий сонцем сад. За ним, як тінь, ловлячи очима кожний його рух, вислизнув Саїд.

— З вами могло б трапитись нещастя, панове, — бурмотів Ахмед. — Китай — небезпечна країна… Але це було б дуже незграбно. Ахмед працює інакше. Він тонше плете свою павутину.

— Саїд! — гукнув він.

— Я тут, пане!

— Зачекай мене. Я піду до імператриці.

Західний вітер ніс у парк куряву пустелі. Джамбуїк-Хатун кинула в басейн золотим рибкам смачне тістечко. Рибки повиринали з води, ловлячи крихти, і на гладенькій, як скло, поверхні басейну знялися брижі.

До Джамбуїк-Хатун несміливо підійшла служниця.

— Прийшов милостивий пан міністр Ахмед.

Імператриця підняла голову і одним порухом руки змела в воду останні крихти.

— Я чекаю на нього.

Ахмед низько вклонивсь і мовчки зупинився перед імператрицею. На його брунатному обличчі з випещеною бородою застиг вираз шанобливого захоплення.

— Це ви, Ахмед, — втомленим голосом озвалася Джамбуїк-Хатун. — Чого я не поїхала в Шаньту на соколине полювання… Ви не можете собі уявити, як нудно жити серед оцих мурів!

— Ваша величність, ви глибоко засмутили б мене, коли б поїхали! — відповів Ахмед. — Ми повинні багато чого обговорити з вами. Як би я міг без ваших мудрих порад вести державні справи так, щоб догодити його величності імператорові? — І тихіше додав: — У вашій присутності я забуваю всі турботи, що обтяжують мене.

Імператриця умлівала від його красивих слів і німих поглядів.

— Ви чуєте, як шумить вітер у деревах? — спитала вона.

Листя, що вже почало жовтіти, тріпотіло од вітру.

Імператриця й Ахмед рушили підметеними доріжками парку до Зеленої Гори. По великих квітниках походжали фазани, пави й горді фламінго. Зелену Гору було насипано руками. Вона мала милю в обхваті і здіймалась на сто кроків над землею. На тому місці, звідки забрали землю, тепер був ставок. У ньому плавали лебеді. На вершечку гори стояв красивий павільйон.

Імператриця сіла на лавку серед квітучих кущів і запросила сісти Ахмеда.

— Ви говорили про турботи, які вас обтяжують. Чи я не можу вам допомогти?

На обличчі Ахмеда промайнула вдоволена посмішка, йому хотілося за звичкою спертися підборіддям на руку і затарабанити пальцями по губах, але він згадав, що сидить біля імператриці, і спритно, як актор, удав, що дуже стурбований.

Він на мить завагався, потім мовив:

— Китайці — непокірний народ, нездатний оцінити безмежні блага від урядування його імператорської величності.

Джамбуїк-Хатун роздратовано відмахнулась рукою, і тоді Ахмед покірним голосом, ледь чутно, сказав:

— Ніколи вже не повернуться найщасливіші дні мого життя…

Імператриця провела рукою по своєму шовковому вбранню. В її очах спалахнули теплі вогники, які прикрасили непорушне, нафарбоване обличчя.

Ахмед, відкинувшись назад, уважно роздивлявся її у профіль. Він навчився бути терплячим і, прагнучи до чогось, завжди починав дуже здалеку.

— То, значить, вам не до серця служба у нас? — спитала імператриця.

— Яку вагу має моя скромна служба? — відповів Ахмед. — Мене турбує те, що одного чудового дня мої щирі слова не знайдуть шляху до серця його величності.

Ахмед стежив за птахом, котрий непорушно висів у повітрі поміж деревами, потім каменем упав на землю і, схопивши кігтями якусь маленьку тваринку, знову знявся вгору.

— Я вас не розумію, Ахмед.

— В Шаньту прибули чужоземні посланці і вже зуміли своєю улесливістю завоювати милість його імператорської величності.

Ахмед, затамувавши подих, вичікував, яке враження справлять його слова.


Джамбуїк-Хатун, від якої можна було чекати всяких несподіванок, насмішкувато спитала його:

— А ви що, міністре Ахмед, боїтеся їх?

— Я думаю про благо імперії.

— Імператор розумніший за вас, — суворо мовила імператриця.

Міністр Ахмед схилив голову. Погамувавши своє розчарування, він сказав:

— Пробачте, ваша величність.


ЗИМОВИЙ ДЕНЬ У КАМБАЛІ


Падав м'який лапатий сніг. Він кружляв у повітрі, осідав на засклені різнобарвним склом дахи палаців, на міські ворота й павільйони, зависав на голих деревах і сріблястих ялинах, лягав блискучим шаром на розбиті дороги.

Білий колір — колір трауру в китайців. Якщо помер родич або друг, вони одягають біле вбрання.

Білий колір — колір щастя у татарських володарів. Коли настає перший день нового року, вони одягають біле вбрання.

В клітці лежав тигр. Поклавши голову на лапи, він похмуро дивився поперед себе тьмяними непорушними очима. Перед ним червонів шматок закривавленого м'яса. Маленький чорний песик шматував його гострими зубами і гарчав так загрозливо, ніби був страшнішим за свого великого друга, з яким жив у клітці з самого дитинства.

Марко Поло, незважаючи на густий сніг, спинився перед кліткою. В одежі, підбитій горностаєм і облямованій соболиним хутром, він не відчував ні холоду, ні вогкості. В ніс йому вдарило гострим запахом. Марко спробував піймати погляд хижака і пробудити в його байдужих очах бодай іскорку почуття.

— Ти вже не впізнаєш мене, Турго?

Чорний песик люто загавкав і кинувся на залізні штаби клітки. Марко посміхнувся.

— Ти вже не впізнаєш мене, Турго?

Марко відступив назад. Тигр з ревом рвонувся до ґрат і вдарив могутньою лапою по залізних штабах, аж задрижала вся клітка. Песик люто гавкнув.

— Даремно все це, Турго.

Тигр відскочив назад і почав бігати по клітці — від ґрат до стіни, від стіни до ґрат. З неба падав білий, лапатий сніг.



А тоді ще сяяло сонце. Ти пам'ятаєш, Турго?

Був кінець квітня. На широкій Камбалійській рівнині зеленіли хліба і розквітали дерева. Імператор з величезним почтом виїхав з міста. Три головних дружини супроводжували його, сидячи в позолочених візках. І тільки Джамбуїк-Хатун, якій полювання вже не давало втіхи, лишилась у Камбалі.

Імператор сидів з дванадцятьма сановниками в дерев'яному павільйоні, який несли чотири слони. Зовні павільйон було обтягнуто тигровими шкурами, всередині — устелено гаптованими золотом килимами.

Марко випала висока честь їхати з імператором у його павільйоні.

Десять тисяч сокольничих несли найцінніших, спеціально навчених для полювання соколів. У своєму павільйоні імператор теж мав дванадцять найкращих птахів.

Протягом двох днів процесія, що нараховувала біля сімдесяти тисяч чоловік, посувалася на північний схід. Неподалік від імператора погойдувались на спинах верблюдів та мулів клітки з тиграми й леопардами. Хан Кублай любив, сидячи в безпечному місці, дивитись, як видресировані хижаки кидались на оленів, козуль і диких віслюків, як вони шматували їх своїми могутніми лапами, впивалися їм у шию жахливими іклами. В одній з кліток сидів білий тигр Турго, присланий імператору з півдня якимось татарським ханом.

Імператор став табором на березі широкої річки, неподалік від її гирла, посередині оточеного сокольничими й нагоничами багатого на дичину району. Марко не міг навіть уявити собі щось подібне. За кілька годин, на зеленому лузі виросло ціле місто з вулицями, провулками, крамничками, майстернями і заїздами. В суворому порядку вистроїлись павільйони і розкішно обладнані намети для синів, придворних і жінок імператора, оточені меншими наметами охоронців і сокольничих.

Намет, у якому розташувався імператор, міг умістити десять тисяч солдатів. Позаду знаходилась кімната й спальня великого хана, підперта дерев'яними, позолоченими колонами.

На березі річки стояли клітки з хижаками. Тигр Турго, збуджений галасом і роздратований голодом, розлючено ревів. Він почув запах свіжої рослинності і здогадувався, що десь неподалік, у лісах і на рівнинах, має бути дичина.

Марко стояв на пагорбі і оглядав це дивне мандрівне місто. Вечірнє сонце освітлювало строкаті намети і позолочені колони. На зелених луках паслися неозорі табуни коней, мулів, верблюдів. Річка бігла вдалину, ніби широка мерехтлива дорога.

Четверо служників винесли на пагорб паланкін і поставили його на землю біля Марко Поло.

Вузенька рука відкинула фіранку.

— Я побачив, що ви стоїте самі, бег Поло, — озвався люб'язний голос. — Дозвольте побути з вами.

— З великою охотою, — радо відповів юнак.

З паланкіна виліз міністр Ахмед і злегка вклонився.

— Ви вперше берете участь у мисливських розвагах його величності? — спитав Ахмед.

— Вперше.

— Я був не старший за вас, коли прибув до двору його величності, — сказав Ахмед.

Марко, який цінив цього розумного, вольового чоловіка, очікувально мовчав.

— Інколи мене проймає бажання знову стати звичайним купцем… Але ви ще молодий і повний сили, бег Поло… Я часто думаю про свою батьківщину. Моє рідне місто розташоване в родючій долині. Наш дім стояв неподалік від річки. Я часто сидів на березі і дивився вслід човнам і кораблям. — В голосі Ахмеда з'явились жартівливі нотки: — Нащо я вам розповідаю про це, бег Поло? Ви, напевно, не маєте наміру повернутись на свою прекрасну батьківщину… Смійтесь наді мною і над моїми дурними бажаннями. Чого вам ще хотіти? Ви користуєтесь милістю його імператорської величності…

Над луками піднімався вечірній туман. По річці котились свинцеві хвилі.

— На мене ви можете також завжди розраховувати, бег Поло, якщо вам стане сутужно.

Ахмед подав знак слугам.

Серце Марко сповнилось дружнім почуттям до цієї могутньої, страшної для багатьох людини.

— Дякую вам, милостивий пане, — сказав він.

Міністр, висунувшись з паланкіна, прошепотів майже на вухо Марко:

— Бережіться Хіу Хенга. Тільки нікому не кажіть про це.

Слуги, ступивши в туман, понесли паланкін з пагорба. Присмерк гасив усі барви.

У вухах Марко все ще лунали слова: «Бережіться Хіу Хенга».

«Найвище мистецтво — читати в людських серцях…» «У вашого сина — блиск на обличчі і вогонь у очах». Думки спалахували одна за одною. Марко пригадав випадок, який трапився в Камбалійському палаці.

Імператор лежить на своїй постелі, оточений пажами й міністрами і велить подати келих з кобилячим молоком.

Хіу Хенг говорить:

— Минуло три роки. Ваша величність, ви наказали через кожні три роки відчиняти в'язниці і звільняти в'язнів з невеликою провиною.

Імператор замислено дивиться в стелю.

— Немає кращого напою, ніж холодне кобиляче молоко, — каже він. І через деякий час додає: — Міністр Ахмед, а що ви скажете на це?

— Потрібна сильна рука. Тому, хто з неповагою говорить про його величність, місце в тюрмі.

Білі брови Хіу Хенга здригнулись.

— Мабуть, ви маєте рацію, Ахмед, — каже хан Кублай.

Міністр вдоволено схиляє голову.

— Хіу Хенг, мені потрібен список ув'язнених!

Про цей випадок і згадав Марко, стоячи на пагорбі в тумані. «Бережіться Хіу Хенга!» Слова Ахмеда ніби застряли в його голові, йому здавалося, ніби невидима, тонко сплетена сітка обплутала весь оцей натовп. Тільки хто її тримає в руках? Хан Кублай? Ахмед? Хіу Хенг?


Наступного дня почалося полювання, — незабутня подія, жорстока і водночас прекрасна. Верхівці доповіли, що поблизу з'явилися журавлі, чаплі та інші птахи. Слуги відсунули фіранки, і імператор, лежачи в павільйоні, наказав випустити соколів.

Вони вихопилися в блакитне небо, круто піднялися над своїми жертвами і потім стрімко впали на них, завдаючи їм смертельних ударів кігтями й дзьобами.

Марко напружено стежив за боротьбою, яка точилася в повітрі. Імператор підвівся і помахом руки дозволив придворним випустити й своїх птахів.

Наступного дня хан Кублай забажав полювати на більшу дичину. День був не по-весняному жаркий, вітер ледве повівав. З самого світання мисливці й нагоничі оточили багату на дичину місцину поміж двома річками. Вони вигнали із сховищ диких баранів, гірських козлів, оленів, козуль, спрямовуючи їх назустріч мисливцям.

Імператор стояв, спершись на одну з колон свого павільйону. Слони спинились. Страхітливо ревли тигри й леопарди, чуючи поживу. Охоронці наготувались відчинити клітки. В цю мить мисливці вигнали з лісу чудового оленя з могутніми, гіллястими рогами.

— Випустити тигра! — вигукнув тремтячим голосом імператор.

Турго одним стрибком вискочив з клітки у росяну траву, пригнувся до землі і почав скрадатись навпроти вітру до лісу. Попереду, гавкаючи, біг чорний песик.

Марко чув, як в грудях у нього гучно калатається серце. Вигуки нагоничів змовкли. Запала мертва тиша.

Чорний песик, заскавчавши, кинувся назад, оббіг навколо тигра і знову вскочив до клітки. Охоронці й солдати, затаївши подих, стежили за тигром.

Раптовий неспокій охопив Марко. Він весь тремтів від нестерпного напруження. В свідомості з перебільшеною чіткістю закарбовувались предмети й люди, що оточували його. Він бачив: Ахмед з блідим обличчям прихилився до колон; старший охоронець імператорської варти Ван Ку кидав одверто зненависний погляд на Ахмеда; сивий Хіу Хенг стояв зовсім спокійно і тільки перебирав руками гладенький, холодний шовк на рукавах, що звисали аж до землі; імператор зігнувся, немов наладнавшись до стрибка…

Він бачив це і одразу ж забував. І вже ж ті картини врізалися в його пам'ять, наче вимальовані червоною кіновар'ю на чорному тлі.

Олень стояв, піднявши голову, і обнюхував повітря. Боки його тремтіли, по всьому тілу пробігав легкий дрож. Він повернув голову, злякано побіг у затінок дерев, враз спинився і кинувся через галявину зовсім у протилежному напрямку.

У високій траві промайнула смугаста спина тигра. Нарешті олень почув свого ворога, набагато страшнішого за всіх отих крикливих, двоногих створінь, які вигнали його з лісу. Він помчав, охоплений жахом, то завертаючи по колу, то кидаючись убік.

«Біжи в ліс!» хотів було гукнути Марко і аж здригнувся, уявивши, як щось непередбачене може перешкодити нерівній боротьбі.

Жахливий голод, що допікав тигрові, був сильніший за бажання побавитись із своєю жертвою. Він зробив величезний стрибок, витягнувшись усім тілом над високою травою, різко повернувся і спробував учепитися в бік жертві.

Пройнятий смертельним відчаєм, високий, коричневої масті олень обернувся і наставив на ворога роги. Під тиском важкого тіла роги зламалися. Турго заревів від болю, ударив лапою по коричневій шкірі і впився зубами в спину нещасної тварини. Олень упав додолу. Тоді тигр перевернув його і прокусив йому шию. Олень захрипів в агонії.

Ця боротьба відбулася за якихось п'ятдесят кроків від павільйону. Слони поводились неспокійно, і охоронцям весь час доводилось з допомогою залізних гаків нагадувати їм про їхній обов'язок — служити живими колонами для імператорського будиночка.

Хан Кублай підняв руку.

— Заперти його в клітку! — наказав він.

Чорний песик, сердито гавкаючи, плигав навколо мертвого оленя. Охоронці почали наближатися до тигра, що шматував свою жертву. Біль, який завдавали йому рани від оленячих рогів, сповнював його люттю, і він бив лапами ще тепле тіло тварини.

— Назад, Турго!

— Чуєш, Турго? Назад!

Тигр підняв голову і люто заревів. Трава навколо почорніла від крові. Сонце сховалося за хмарою. Тіні від дерев, слонів, кліток і людей розтанули.

— Негайно заженіть його в клітку!

Охоронці кинулись із списами на хижака. Довгий аркан обвив йому шию. Песик вчепився зубами в руку одного з охоронців, але той відкинув його геть.

Хтось списом влучив Турго в рану, заподіяну оленем. Тигр, оскаженілий від болю й люті, піднявся на задні лапи і збив охоронця з ніг.

Слони затрубили, піднявши хоботи. Павільйон захитався. Хан Кублай обома руками вчепився в поручні. Старший охоронник Ван Ку спустив мотузяні сходи і хутко скочив на землю. На мертвого оленя ніхто не звертав уваги.

Раптом у голові Марко блискавкою промайнула смілива думка. Він вирішив показати свою мужність і відзначитись у присутності імператора.

Рука Хіу Хенга лягла хлопцеві на плече.

— Стійте! — прошепотів китайський учений.

Але Марко вже схопив списа і перескочив через поручні.

Турго вирвався з кола охоронників. Раптом він побачив перед собою Марко. Несподівана поява юнака злякала хижака, і він відскочив назад. Другий аркан обхопив йому шию.

Охоронець, скориставшись слушним моментом, гукнув:

— Назад, Турго!

Чорний песик, спонукуваний штурханами і сердитими окриками, побіг вузеньким проходом поміж списами до клітки. За ним, опустивши голову, потрюхикав і Турго.

Залізні грати з гуркотом упали вниз.



— Ти вже не пам'ятаєш мене? — знову спитав Марко.

Сніг став рідшати. Марко пройшов через високі ворота в Тайду — резиденцію імператора. Вартові привітали його. Біля дзвіниці, розташованої в центрі, він побачив старого чоловіка в гостроверхому, жовтому капелюсі. Чоловік стояв, згорбившись, перед майстернею канатника і тримав на мотузку бурого ведмедя.

Марко мимоволі уповільнив крок і провів рукою по лобі. Що йому нагадує цей гостроверхий капелюх з стареньким пером, це засмагле, зморшкувате обличчя, отой ведмідь з сумними очима?.. Немало фокусників проживало в Камбалі. Їх було тут тисячі — з усіх кінців світу. Марко вже хотів було рушити далі. І враз старий помітив багато вдягненого пана. Покірно зігнувши спину, він наблизився до Марко.

— Дайте що-небудь, милостивий пане. Не для мене. Я хочу купити їжі своєму Геркулесові. А то він здохне.

Його голос постарів, зробився хрипким. Ведмідь мав стомлений вигляд і весь дрижав.

Сніг перестав. На землі чітко відбились сліди прохожих. Ремісники й торговці відчиняли свої крамнички. Загін солдатів вийшов з дзвіниці і попрямував вулицею.

— Дайте що-небудь, благородний пане.

Дві дворняжки, підібгавши хвости, скрадалися навколо ведмедя.

Де лишилося дитинство? Ще вчора воно ніби маячило десь у повитій туманом далині. Все, що він робив і про що думав, стосувалось тільки сьогоднішнього дня. Адже він став улюбленцем імператора Китаю. Його мрії здійснились.

А тепер ось перед ним стояв старий циган з ведмедем і благально тримав перед собою дерев'яну тарілку так, начебто він примандрував сюди безконечними шляхами з єдиною метою: нагадати багато зодягненому панові про чорняву дівчину, котра сиділа біля моря на кам'яних східцях вілли і наслухалася до дзвінкого голосу Джованні, що линув над лагуною. «Де ж дівся Піпіно?» подумав Марко. Напевно, це не він, не той циган. Адже з ним немає Піпіно.

— Хто ти такий, старий? — спитав Марко.

Циган насторожився, почувши знайому італійську мову. Він підняв голову з орлиним носом і глянув на багато зодягненого пана. З його обличчя одразу ж зник вираз покірливості. Відчувши, що може добре заробити, він схопив свій бубон і вдарив у нього. Де він бачив цього пана? Та даремно він напружував свою пам'ять, у якій закарбувались тисячі переживань і зустрічей.

— О, я вас знаю, благородний пане! — вигукнув він, _ Хто ж може вас не знати? Навіть діти вимовляють ваше ім'я з пошаною. Ви — сама доброта. Поглянь-но, Геркулес. Це той пан, що кинув нам на тарілку срібні діргеми.

Марко засміявся, відкрив гаманця і дав старому золотий дукат.

— Де ти залишив свого Піпіно? — спитав він.

Старий захоплено розглядав золоту монету. Ось вона лежить у нього на коричневій долоні, жовтий, блискучий шматочок металу, багатство, на яке можна досхочу наїдатися цілих чотирнадцять днів.

— О Геркулес! — простогнав він. — Дякую, пане! Мільйон разів дякую! Ви попадете в рай. Поглянь, Геркулес. До нас з'явився ангел. О, якби це могла бачити наша Зусінка! Але хто ж ви такий, пане? Вибачте, що я питаю вас. Моя Зусінка була гарна, як квітка. У мене її вкрали в Багдаді лихі люди. Ви хочете знати, де Піпіно? Піпіно вмер. Вірна була тваринка, його завжди заїдали блохи. Я йому своїми руками викопав маленьку могилу. Тепер я постарів, благородний пане… Дякую вам!

Радість від того, що він чотирнадцять днів буде наїдений, затуманила голову циганові. Він лякливо оглянувся на всі боки і притулив міцно затиснуту в кулак монету до грудей. Може, великодушний чужинець передумає і відніме в нього гроші? За довгі роки жебрацького життя він добре взнав такі жорстокі жарти.

— Ходімо, Геркулес, — прошепотів він і сіпнув за мотузок. Безперестанку кланяючись, тягнучи за собою ведмедя, він відійшов кілька кроків, а потім кинувся бігти, затиснувши в кулаці золоту монету.

Марко замислено дивився йому вслід.

— Прощай, старий!

Доля циганської дівчинки пройшла через усі його дитячі мрії і посилила його потяг до далеких мандрівок.

Гостроверхий, жовтий капелюх погойдувався в такт дрібним крокам старого. Марко бачив, як він загубився у людському вирі, потім з'явився вже в другому місці, аж доки, нарешті, зовсім не зник з поля його зору.

Коли багато років тому Марко залишав Венецію, то був твердо переконаний, що одного чудового дня він, немов казковий принц, урятує Зусінку від жорстоких людей. Він швидко побіг за циганом на подив усіх ремісників, торговців і прохожих.

— Стривай, старий!

Ферко притиснувся до ведмедя. Він вирішив, що багатий пан хоче забрати в нього золотий дукат. У відчаї він ударив у бубон і закричав:

— Танцюй, Геркулесе! Милостивий пан хоче, щоб ти танцював. Прошу вас, не забирайте в мене дукат…

Прохожі почали спинятися, зацікавлені дивною сценою.

— Мовчи, старий, — роздратовано мовив Марко. — Невже ти не впізнав мене?

Та як старий міг пригадати молодого Поло? Тоді Марко був струнким п'ятнадцятилітнім хлопцем, тепер перед циганом стояв високий чоловік з м'якою кучерявою бородою, що обрамляла розумне обличчя.

— Ви — Ферко, циган. Пам'ятаєте: ми шукали свою подругу Джіаніну на Аквілейській дорозі…

Старий забув свій страх. Він випростався і урочисто сказав:

— Милостивий пане, я знав, що зустріну вас. Ох, Геркулес, який же маленький світ! От тільки свою Зусінку ми ніде не зустріли…

Старий говорив, але Марко не чув його: він думав про минуле. Знову згадував Венецію, розшуки Джіаніни, зустріч з старим Ферко на Аквілейській дорозі. Врешті думки його з далекого дитинства вернулися до живої дійсності. Він вийняв гаманець і поклав старому на дерев'яну тарілку ще два золотих дукати.

— Прощай, старий! Вітай Венецію, якщо коли-небудь побачиш її!

— Два золотих дукати! — прошепотів старий. І вголос гукнув услід щедрому панові: — Завтра ж я вирушаю до Венеції! Можете покластися на мої слова! Хай бог віддячить вам за ваші добрі діла! — Знявши з голови капелюха, він розмахував ним, аж доки Марко не зник з його очей.

Небо переливалося блакиттю. Сніг на головній вулиці перетворився під незчисленними чоботами, солом'яними сандалями, валянками й копитами в кашу, бо по ній безперервною низкою тягнулися візки, віслюки, коні, верблюди й пішоходи.

Саїд, який невідступно слідкував за Марко, вийшов з-за дерева. Останнім часом він погладшав. Товсті щоки надавали його обличчю з випнутими губами і широким, спадистим лобом виразу поблажливої доброти. Навіть Матео не впізнав би в ньому свого колишнього худого лопського знайомого з вовчим обличчям.

Раптом потік возів, людей і навантажених тварин спинився. Погоничі натягнули поводи, опустили батоги. Чорні шкіряні ремені тоненькими зміями лягли на сніг. Стих людський гомін. Ремісники повиходили з своїх майстерень і поставали на краю вулиці, торговці залишили свої прилавки і стали вздовж вулиці. Навіть злодії засунули руки — на цей раз у свої власні кишені — і стали вздовж вулиці.

Гнітюча мовчанка… Потік життя ніби потрапив під шар криги.

Хитаючись, вони йшли повз вози. Очі у них згасли і десь глибоко сховались у западинах. Жінки й чоловіки з двома кривавими знаками на запалих щоках, що навіки затаврували їх, як злочинців.

Попереду йшов Ванг. Саїд не впізнав би коваля, якби поруч з ним не йшов пекар, обережно підтримуючи його під руку. На виснаженому тілі, що нагадувало кістяк мерця, теліпалось лахміття.

— О боже праведний! — заплакала якась жінка. Двоє дітей розгублено чіплялися за її спідницю.

Саїд заховався за спинами перехожих. Раптом він підняв голову.

Марко Поло, поминувши низку возів і тварин, підійшов до нещасних.

— Що це за люди? — спитав він пекаря.

Той глянув на багато зодягненого пана нестямними очима.

— Це в'язні, відпущені на волю милістю його імператорської величності, — сказав Лі. І враз, втративши самовладання, закричав: — Хай він живе сто тисяч років… Щастя й благословення на його голову!

На плече йому заспокійливо лягла кістлява рука. Весь натовп, схлипуючи, крикнув:

— Сто тисяч років!

І той крик пролунав, як жорстоке глузування з самих себе…

На швидких конях під'їхав загін поліцаїв. Погоничі на возах підняли свої батоги і натягнули поводи. Колеса покотилися по дорозі, задзвеніли дзвіночки, торговці й ремісники з похмурими обличчями повернулися до своїх майстерень і крамничок.

Тепер Марко почав розуміти усю безмовну велич китайського вченого, який служив імператору заради того, щоб якось пом'якшити долю свого пригнобленого народу.

«Ваша величність, ви наказали через кожні три роки відчиняти в'язниці і звільняти в'язнів з невеликою провиною».

Але ж чому Ахмед застерігав його від Хіу Хенга?

Життя при дворі хана Кублая було повне таємниць і прихованої боротьби за владу, яку вели з посмішками на обличчях.

Саїд швидко забув неприємну зустріч. Він не думав також і про помсту пекарю, котрий колись так непоштиво говорив про Ахмеда. Ні, він тепер зневажав дрібні шпигунські справи. Є кому без нього стежити за різними обідранцями. Тепер Саїд став майже паном. Та й справді: може, мине небагато часу і Ахмед за вірну службу дасть йому якусь теплу посаду.

Рожеві промені призахідного сонця танули в холодній блакиті. Над будинками здіймався дим. Рипів сніг під ногами.

На подвір'ї сидів сліпий хлопець і грав на бамбуковій сопілці.


РОЗЛУКА


Дні при дворі великого хана були схожі на барвистих метеликів, що бездумно пурхають по садах і квітниках. Придворна служба геть заполонила увагу

Марко, тому він мало бував у своїй чудовій садибі, відокремленій від гомінкої вулиці трьома дворами. В тінистій альтанці любила подовгу сидіти Ашіма.

Грюкнули двері. Це прийшов додому Марко. Він не помітив її. Ашіма пройшла по траві до басейну з золотими рибками, розташованого посеред двору. Біля води ріс кущ жасмину. Чого б їй не прикрасити волосся квітами? Вона стала навколішки на край басейну і глянула в воду.

Раптом дівчина почула якийсь шум і здригнулася. Вона швидко схопилася і побігла назад в альтанку. Серце в неї калаталося так, ніби її спіймали на чомусь поганому.

Може, їй піти в кімнату? Полуденне сонце пекло немилосердно. Вітер ані кине.

Марко ніби й не помітив, що дівчини немає на подвір'ї. Якийсь чужий, охоплений неспокійною діловитістю, він швидко пішов у будинок. Хтозна, про що він зараз думав. Ашімі здавалося, ніби він зовсім змінився останнім часом.

При дворі великого хана весь час влаштовували бенкети. Імператор подарував Марко вишитий золотом костюм. Він був оздоблений перлинами і коштовними каменями. «Ціна йому — п'ятнадцять тисяч бізантін[18], — пояснив Марко дівчині. — Ти лиш глянь, Ашіма, такого вбрання не носить навіть дож Венеції. За нього можна купити цілий корабель!» Звичайно, розкіш імператорського двору трішки засліпила його. Де вже йому було помітити дві білі квітки жасмину в чорному волоссі дівчини!

Напевно, сидить зараз у своїй кімнаті і записує все, що побачив і почув при дворі імператора. Або, схилившись над книгами, вивчає татарську чи уйгурську мову. Кажуть, що кунгуратський народ віддав на службу імператорові тисячу найкрасивіших дівчат, дочок князів та інших родовитих людей. Коли хто-небудь з сановників забажає взяти собі жінку, він звертається до імператора з проханням. Якщо імператор ставиться до нього прихильно, то віддає йому одну з цих юних красунь та ще й з великим посагом. Так його величність дбає про своїх вельмож.

А хіба вона, Ашіма, гірша за дівчат кунгуратського народу? Дівчина провела пальцем по лобі й носі і торкнулася красивих губ.

Вона сиділа в альтанці і мріяла. Якби хто-небудь спитав її: «Що було найкращого в твоєму житті?» вона знала б, що відповісти. Не щось велике, особливе, не коштовні прикраси з діамантів і перлів. Ашіма нічого не знала про страшну небезпеку, яка загрожувала Марко того весняного вечора в Канчоу. Тому ніщо не затьмарювало її прекрасних спогадів про ту вечірню розмову з Матео і Марко. Коли Ашіма розповідала казку про дивовижного коня та синів індійського короля, вона вперше відчула себе вільною від похмурих тіней минулого.

Вона запам'ятала кожне слово. В кімнаті було темно. Вугілля перегоріло, і в металічній жаровні лишився тільки білий попіл. «Якби ти мала чарівного коня, — сказав їй тоді Марко, — ти б вмить покинула нас». «Похолодало. Ти змерзла, донечко», згадується їй стурбований голос Матео. Але Марко раптом каже: «Я одвезу тебе в Куньмін, Ашіма. Коли ми дістанемося до двору великого хана, я попрошу в нього дозволу поїхати через Китай. Ми вирушимо всі разом: Матео, ти і я».

Це, мабуть, туга за домівкою ятрить їй серце. Ось уже кілька років вони прожили у великому, гомінкому місті, а він і досі ще жодного разу не обмовився про те, що одвезе її в Куньмін. Ох, вона й сама добре не знає, чого їй бажається. Може, вийти зараз з альтанки і заспівати пісню? Або нарвати лугових квіток. І те добре й те. Але все ж таки найкраще лишитися в альтанці. Своїм співом або навіть своєю появою вона може перешкодити Марко, а цього їй ніяк не хотілося. Можливо, він зараз знову готується до якогось бенкету чи прийому при дворі імператора. Раптом вона почула його оклик:

— Ашіма, де ти?

Їй здалося, що в голосі Марко прозвучала турбота. Ашіма сховалася в затінку і стала вичікувати. Хіба ж вона може так раптово вийти на яскраве сонце? Хіба ж вона не стомилась? Очі її майже заплющилися. Мабуть, він уже стоїть біля дверей і нетерпляче чекає на неї.

— Ашіма!

Марко швидким кроком зайшов до альтанки. Дівчина сіла на лавку і поклала на коліна руки. Він закрив собою весь отвір.

— Ти заквітчалась, Ашіма. Як тобі личить це!

— О, я була трохи заснула. Ви вже давно дома, Марко?

Ашіма від хвилювання не наважувалась глянути на нього. Він помітив квіти. Гаряча радість залила рум'янцем її щоки. Але, звівши на нього очі, дівчина помітила, що думки його вже далеко звідси.

— Ходімо швидше в кімнату, — мовив він. — Матео піде разом зі мною до імператора. Імператор чекає нас.

Ашіма пішла з ним садом до будинку. По дорозі вона вийняла з волосся квітки жасмину й кинула їх у воду. Її було байдуже, в якій справі Марко й Матео підуть до імператора; адже вона й гадки не мала, що йдеться про її долю.

Дві квітки жасмину плавали на воді в басейні. Трави і квіти чекали нічної роси.

Марко вперше був присутній на таємному засіданні Тайї, верховної судової палати, яка, крім того, ще здійснювала керівництво армією. До Тайї входило дванадцять татарських князів. Вони вносили на розгляд імператора пропозиції про призначення і заміщення воєначальників, про нагороди, переведення військ з однієї провінції в іншу, а в дні війни були йому за радників. Крім членів Тайї на засідання з'явились Ахмед, Хіу Хенг, астролог, один командир сотні, Марко й Матео. Хан Кублай дозволив усім сісти на подушки.

Татарські князі тісним півколом оточили імператорський трон, посідавши спинами до інших присутніх. Слуги почали безшумно розносити кумис, молоко й рисове вино. Імператор помахом руки підкликав до себе широкоплечого, голомозого командира сотні, татарина з племені кереїтів.

— Ну, розповідай, що ти бачив і чув у Ціпангу. Говори все, що знаєш.

Голомозий почав:

— Ваша величність, безсмертний і наймогутніший володар світу, повелитель країн від сходу до заходу сонця, імператор великої імперії Китай, послали хана Онка і Єке Черена на острів Ціпангу, що лежить у Великому океані. Як ви наказали, ми вирушили на кораблі — хан Онк і Єке Черен, перекладач і сто вояків, — щоб домогтися покори чужого володаря і взяти з нього данину.

Через дев'ятнадцять днів ми прибули до одного з островів і сказали: «Ми хочемо говорити з вашим королем. Він повинен підкоритися наймогутнішому з володарів світу, великому хану Кублаю, і сплатити належну данину». Ті відповіли нам: «Пливіть далі на схід, і ви дістанетесь до великого острова, на якому володарює наш король».

Ми знову вирушили в дорогу і пливли ще кілька днів, доки не прибули в Ціпангу. Хан Онк і Єке Черен з двома вояками та перекладачем пішли до палацу володаря. Дах його палацу вкрито товстими золотими плитами. І килими всередині теж із золота. Ось що ми побачили там.

Ми поминули багато зал і кімнат, в яких стояли маленькі столики з чистого золота.

Король Ціпангу не захотів прийняти хана Онка і Єке Черена. «Нехай ідуть до Токімуна, — сказав він. — Що їм треба від мене?» Тоді ми попрямували в другий палац до Токімуна, їхнього головного міністра. Хан Онк і Єке Черен віддали йому послання вашої величності, і той одразу ж його прочитав. «Хто ви такі, що зважуєтесь звертатися до нас з такими нахабними вимогами», спитав він. Хан Онк відповів йому: «Ми посланці наймогутнішого володаря на землі, імператора Китаю. Якщо ви виконаєте його вимоги, він буде милостивий до вас. Якщо ж ні — імператор піде на вашу країну війною».

Почувши ці слова, Токімун розлютився: «Візьміть їх обох і відрубайте їм голови! — наказав він. — Інших відпустіть. Нехай вертаються і перекажуть нашу відповідь великому хану». В ту ж мить хана Онка і Єке Черена стратили. Ми швидко повернулися на корабель і залишили гавань. Ось і все, що я можу розповісти.

Голомозий упав перед імператором на підлогу.

Хан Кублай вислухав його, нічим не зраджуючи свого хвилювання. Дванадцять міністрів з пихатими обличчями непорушно сиділи на подушках, втупившись своїми розкосими, вузенькими очима у великого хана.

— Ти кажеш, що весь дах із золота? — після тривалого роздуму перепитав імператор.

— Ваша величність, я бачив це на власні очі.

Хан Кублай раптово обернувся до китайського вченого.

— Що ви скажете на це, Хіу Хенг?

— Ціпангу розташований посеред Великого океану. Війська вашої величності звикли воювати на суші.

— Ахмед, а яка ваша думка?

— Треба помститися за смерть сміливців — хана Онка і Єке Черена.

— Гаразд, — мовив імператор. — Ідіть і чекайте, що я вирішу.

Хан Кублай залишився в залі з міністрами Тайї. Всі інші вийшли в коридор і там стали чекати, тихо перемовляючись між собою.

Матео, який уже трохи навчився чужої мови, зрозумів, про що розповідав голомозий, йому вже давно набридло жити в місті та їздити з Ніколо й Мафіо Поло. І ось траплялася нагода знову вийти в море, взятись за штурвал або навіть стати капітаном.

До океану було не більше чотирьох днів дороги, але за всі ці роки Матео лише раз бачив на власні очі морське узбережжя, бухту з безліччю кораблів. Яке чудове море! Скрізь воно виблискує такими самими розкішними барвами, котить на берег прозорі хвилі, обмиває зелені острови, яких ще ніколи не бачило людське око.

Якби він не думав тоді про Марко й Ашіму, що чекали на нього в Камбалі, то пішов би простим матросом на перший-ліпший корабель. Що його тримає в Камбалі? У Венеції він міг би купити собі суденце і ще дещо до нього, бо придбав з допомогою братів Поло чимало золота.

Його тримали тут зелені острови, сподіванка на якусь повну пригод мандрівку, що вимагала мужності й хоробрості, потяг до незвичайних переживань… І тепер усе це було так близько, залежало тільки від ухвали отих пихатих татарських князів.

— Ти сказав йому, що я непоганий моряк? — вже втретє запитав він Марко.

— Я розповів йому, — відповів, посміхаючись, Марко, — що ви славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, найкращий моряк у світі.

Міністр Ахмед підійшов до Марко й Матео. Останнім часом йому вдалося завоювати прихильність Марко. Молодий Поло вважав його чесним слугою імператора і розумним державним діячем. Напруженість у відносинах між Ахмедом і Хіу Хенгом прикро вражала його.

— Імператор послухає моєї поради, — сказав Ахмед. — І ви, бег Матео, навіки вкриєте себе славою. — Він люб'язно посміхнувся.

— Щось довго триває нарада, — мовив Матео. Ахмед обернувся до Марко:

— Чи не бажали б і ви взяти участь в експедиції? А втім, ви, мабуть, більше хочете залишитись при його імператорській величності.

Марко швидко зиркнув в обличчя Ахмедові.

— Я буду робити те, що забажає йоговеличність, — мовив він.

Ахмед схилив голову на знак своєї цілковитої згоди.

— Мені було б дуже важко, бег Поло, якби ви покинули Камбалі.

Слова Ахмеда розтривожили душу Марко. Звичайно, його не менше, ніж Матео, приваблювала сповнена пригод морська мандрівка. Але тут було про що й подумати. Ніколо й Мафіо Поло часто виїжджали з міста. Крім того, він саме замовив собі у мосьє Буше, придворного ювеліра його імператорської величності коштовну прикрасу… Камбалі — цікаве місто. Де він ще зможе так багато взнати корисного, як не тут? І чи варто бентежити свій розум золотими дахами й золотими столами?

Одного чудового дня він скаже Ашімі: «Тепер я повезу тебе в Куньмін, в прекрасне, як сонце, місто».

Напевне, дівчина гадає, що він забув про свою обіцянку. А він часто згадує той вечір, коли Ашіма сказала йому: «В Куньміні протягом цілого року цвітуть квіти».

Мабуть, вона сумує за батьківщиною, але ще не час їхати на південь. Генерал Байян, прозваний Стооким, після впертої кількарічної боротьби підкорив багату провінцію Маньї, на півдні Китаю, скинувши там короля Суня. Тепер Маньї була в руках хана Кублая. Під його владу потрапив і Куньмін. Однак не завадило б трохи зачекати, поки в країні відновиться порядок, порушений війною.

Дві квітки жасмину в чорному дівочому волоссі були коштовніші за золоті дахи.

Мосьє Буше, золотар з Парижа, пообіцяв виготовити для нього браслет, найкращий з усіх, які будь-коли виробляли в його майстерні.

— Дівчина, яка живе у вас, дуже сумуватиме, коли ви покинете Камбалі, — сказав Ахмед капітану Матео. — Я чув, що ви любите її, як свою доньку…

Матео підняв голову і сміливо глянув на всемогутнього міністра. Той ледь сягав йому до плечей.

— Це правда, пане міністр.

На обличчі Ахмеда промайнула переможна посмішка.

— Я вас розумію. Хіба можна подолати в собі потяг до моря! Іноді мені теж хочеться бути далеко від Камбалі.

Ахмед заклав руки за спину і попрямував у другий кінець коридора. Там він спинився біля вікна. Ніхто не здогадувався, які думки хвилюють його.

А в цей час за високими темними дверима засідала Тайї, вирішуючи долю десятків тисяч людей.

Нарешті один з особистих охоронців короля покликав Хіу Хенга, Ахмеда й астролога до імператора. Татарські князі, тихо перемовляючись, пройшли через коридор. Голомозий схопився з крісла й низько вклонився.

Марко й Матео теж вклонилися.

Чекання стало нестерпним. Нарешті Ахмед вийшов від імператора.

— Бег Матео, — мовив він із стриманою люб'язністю. — Його імператорська величність призначили вас капітаном корабля. Хай щастя не покидає вас на службі в нашого всемогутнього володаря, великого хана Кублая.

Марко й Матео вийшли з палацу з суперечливими почуттями. Вітер стих. На доріжках парку простягнулись довгі вечірні тіні. Венеціанцям не хотілося сідати в паланкін, і тому вони звеліли носильникам повертатися додому без них.

— Про Ашіму не турбуйтеся, — сказав Марко.

Матео мовчав. В спину їм світило сонце. Скрізь вздовж дороги стояли охоронці імператора, озброєні стрілами, луками й гострими списами.

— Багато років тому я був солдатом іспанського короля, — сказав Матео. — Я втік од нього, бо не захотів плентатись по дорогах в строкатому мундирі… Ти розумієш мене, Марко? — спитав він. І, не чекаючи відповіді, повів далі: — Хіба я не справжній моряк? Але Венеціанська республіка не довірила мені корабля, бо я не синок патриція. І ось тепер мені дає корабель китайський імператор. Це тоді, коли я вже посивів, Марко. — Охоплений раптовою радістю, він обняв Марко за плечі. — Глянь на мене, тепер я справді капітан Матео. Ти чуєш? Капітан Матео. Ну, вимов ці слова ще раз!

— Капітан Матео!

— Але я бачу, ти зовсім не радий, Марко.

— Ні, — коротко відповів той.

Тепер Матео покине його. Коли ж він повернеться назад?

Цирульник голив якомусь чоловікові голову. Канатник натягував перед своєю майстернею вірьовки. В закуреній кузні палахкотів вогонь, молоти били по металу. В аптеці продавались цілющі корені, трави, кістки тигра в червоному вині та інші ліки. Вулиця дзвеніла, гукала, виспівувала, бубоніла на різні голоси. Над безкрайнім людським морем погойдувалась хмара куряви.

— Вони працюють з рання до вечора, — сказав Марко. — Роботящий народ.

— Я скоро повернуся, — сказав Матео.

Через три двори, через садок, повз басейн з золотими рибками вони пройшли в дім.

— Ось і ми, Ашіма, — сказав Матео.

Від його великої радості не лишилося й сліду.


ТИХІ НОЧІ


У кузні горів вогонь. Над покришеним деревним вугіллям тремтіли сині вогники. Коли повітря з міха роздувало вугілля, воно спалахувало червоним полум'ям, освітлюючи чорну од кіптяви кузню і обличчя коваля та його молодого помічника Шю Льєн-цанга. Мускулисті груди коваля прикривав шкіряний фартух. Щоки його були спотворені двома знаками, якими таврували злочинців.

Коваль вийняв з вогню розпечений до білого шматок заліза, поклав його на ковадло й почав оббивати молотком, розсипаючи навколо лункий дзенькіт, аж доки не надав йому потрібної форми. Потім кинув його на купу заліза, витер піт і глянув на вулицю.

— Скоро вечір, Шю, — мовив він. — Іди на вулицю до своїх товаришів.

— Я піду на подвір'я, батьку Ванг.

Шю впевненим кроком вийшов через маленькі дверцята з кузні, і скоро до слуху Ванга долинули ніжні звуки його бамбукової сопілки.

Вогонь у горнилі догоряв. Ванг зняв шкіряний фартух і, одягнувши куртку, вийшов на вулицю. Почало сутеніти. Торговці складали свій крам, купці замикали крамниці.

Якось зовсім раптово настав вечір. Важкі удари дзвона перекрили глухий вуличний гомін. Замовкла бамбукова сопілка. Прийшов веселий пекар і приніс своєму другові печиво.

— Їж, Ванг, — сказав він і, озирнувшись на всі боки, прошепотів: — Мені треба поспішати. На добраніч, Ванг.

Стало зовсім темно. Повз Ванга пройшов молодий, добре одягнений чужинець. Помітивши на щоках коваля знаки злочинця, він прискорив крок.

— По що приходив Лі? — поцікавився сліпий Шю. — Я чув його голос.

Але Ванг мовчав. Він усе ще відчував на собі погляд чужинця. Дзвін на дзвіниці вдарив удруге. Коваль гірко засміявся.

— Бережіться, я злочинець! — гукнув він до якогось чоловіка, що саме перед його кузнею лупцював свого впертого віслюка.

Втретє вдарив дзвін. Вулиці міста, огорнуті нічним мороком, були зовсім порожні. Де-не-де горіли тьмяні ліхтарі. Велике місто було ніби безмежна пустеля. Мертва тиша ще підсилювала враження. Перед дзвіницею стояли двоє татарських вояків з луками. Якийсь чоловік вичікував у темному завулку, поки повз нього пройдуть гомінливі патрулі. Високий, сутулий, вузькоплечий, він здавався кволим, його обличчя ховалось у темноті. Він ішов обережно, тримаючись затінку попід мурами. Врешті він спинився там, де провулок вливався в широку вулицю. Ліхтар освітив на мить обличчя незнайомого. Воно було сховане під чорною маскою, яка прикривала чоло, скроні й ніс. Дочекавшись, поки вдалині завмерли вигуки патрулів, він озирнувся на всі боки і перебіг на другий бік вулиці.

В кузні Ванга було темно. За дверима, що виходили на вулицю, лежав Шю. Він чув те, чого не могла почути жодна людина. Ось з своєї нори вискочив пацюк, шмигнув на город до капусти і почав її гризти. Двоє людей перелізли через стіну і, важко дихаючи, спинилися посеред двору. Один з них прошепотів:

— Ось ми й прийшли.

Скрипнули двері, і люди вступили в кузню. Потім він почув тихі кроки і відчинив двері. Зайшов незнайомець у масці.

— Веди мене до Ванга! — наказав він.

— Ходімте, пане.

Коваль, пекар Лі, кравець Ву і носильник Янг сиділи, зігнувшись, біля каганця, що освітлював тільки їхні голови та плечі. Вся кімната тонула в пітьмі.

— Я незнайомий кур'єр, — назвався чоловік. — Не вставайте, слухайте мене. — Він подивився на сліпого Шю і після деякого вагання сказав: — Хлопець хай вийде'.

Шю хотів було слухняно відчинити двері.

— Хай лишається тут, — заперечив Ванг. — Шю нікому нічого не скаже, пане. Навіть якби його забили до смерті, Шю нічого не скаже.

— Гаразд, — мовив незнайомий кур'єр. — Хай лишається.

Шю зрадів, сів у темному кутку і став наслухатися до розмови дорослих.

— Коли ми запалимо на горах сигнальні вогні? — спитав нетерплячий Лі.

Вангові пригадалось темне, смердюче підземелля, в якому його протримали три роки. Шрами палали на його щоках.

Носильник Янг і кравець Ву мовчали.

— Ще не настав час, — промовив незнайомий кур'єр. — Але мені веліли переказати, щоб ви були наготові.

— Тигр, який пожирає надто багато людей, врешті сам упаде в яму, — сказав носильник. — Сьогодні Ахмед знову був у імператриці…

— Ще не настав час, — повторив незнайомий кур'єр. — Яма ще не досить глибока.

— Коли мені скажуть: «Убий його», я задушу його власними руками, — похмуро мовив Ванг.

— Краще, якщо ти будеш кувати мечі і вістря для списів.

Незнайомий кур'єр мовчки оглянув напружені обличчя і сказав:

— Ахмед одібрав у селян бамбукові гаї й сам збагачується на продажі бамбука. Він заборонив біднякам ловити в річках і струмках рибу. Цілі сім'ї змушені поїти й годувати військових кур'єрів. Якщо ж люди обурюються, їх б'ють.

— Те ж саме робиться І в нас, — сказав кравець. — А ось учора до мене приходив один селянин і розповів, що мусить продати свою доньку, бо пан забрав у нього худобу!

— А яка дорога стала сіль! — мовив пекар.

— Підвищено також ціни на коней, — додав носильник.

— Скоро на базарах буде більше жебраків, ніж торговців і покупців.

— Милостивий пан Ахмед і його чиновники збагачуються все більше й більше, а ми голодуємо…

Схвильовані люди заговорили вголос. Незнайомець підняв руку і змусив усіх замовкнути.

— Хоанг Чін вийшов надвір, — сказав сліпий Шю. — Я чую його кроки.

Люди затамували подих і прислухались. Але вони нічого не почули.

Хоанг Чін був хазяїном розташованої поруч з кузнею таверни. Він продавав за високу ціну погану рисову горілку. В нього часто пиячили солдати.

— Тепер він знову зайшов у дім.

— Шю, сядь біля порога й слідкуй, щоб ніхто нас не підслухав, — сказав невідомий кур'єр. — Якщо помітиш що-небудь підозріле, негайно стукай у вікно.

Шю вийшов з кімнати. Кілька хвилин тривала тиша. Люди сиділи навколо лампи, заглибившись у важкі думки.

— Але ж ми зібрались тут не для того, щоб говорити про ціни на коней, — незадоволено мовив Ванг.

— Ванг, говоріть тихо і слухайте, що я вам скажу. У Ахмеда з'явився новий диявольський намір. Щоб догодити імператриці, він хоче стратити невинну людину.

— У-у, сатана! — простогнав Ванг.

— Товста Джамбуїк-Хатун не краща за Ахмеда.

— Завтра я буду продавати «маленьких Джамбуїк-Хатун», — почав нахвалятись пекар.

— Без солі! — додав носильник.

Але Ванг гнівно глянув на пекаря.

— Краще б ти тримав за зубами свого надто балакучого язика! Може, ти забув, що я потрапив у в'язницю через твоїх «маленьких Ахмедів».

Лі винувато опустив голову.

— Розкажіть нам про диявольський намір Ахмеда, — попросив Ву.

Чоловіки підсіли ближче до лампи. Незнайомий кур'єр почав тихо розповідати:

— Вчора імператриця, лежачи в купальні, наказала принести їй солодких яблук. Через деякий час служниця повернулася і плачучи доповіла, що не може подати її величності яблук, бо віслюк, який їх віз, звалився в горах у прірву. Ви, напевне, знаєте, що з Маньї кожного дня привозять естафетою найкоштовніші фрукти. Дорога йде повз страшні урвища, по хистких містках і кам'янистих стежках, які інколи бувають такими вузькими, що навіть двоє людей не можуть розминутись. Але Джамбуїк-Хатун, не отримавши солодких яблук, аж почервоніла від люті. Вона покликала двох охоронців і звеліла їм посадити служницю за грати.

— Закидати б її камінням! — схвильовано мовив Ванг.

Незнайомий кур'єр розповідав далі:

— Наступного ранку до імператриці прийшов на прийом Ахмед, і вона сказала йому: «Коли хан Кублай, мій повелитель, перебуває в Шаньту, я не отримую навіть солодких яблук. Міністр Ахмед, вам належало б краще піклуватись про порядок у Камбалі». Цю розмову чула одна служниця. Вона каже, що після слів імператриці Ахмед зблід, як смерть. Він одразу ж на-, казав кинути носильника до в'язниці і ранком стратити його.

Незнайомий оглянув палаючим поглядом присутніх.

Ванг заскрипів зубами.

Пекар закрив руками обличчя.

— Це якийсь диявол! — сказав носильник. — Всі ненавидять його.

— Життя китайця для нього не дорожче, ніж життя собаки.

— Всі повинні знати про злочини Ахмеда, — мовив незнайомий кур'єр. — Потурбуйтесь про це. Але будьте обережні.

— Скоро світанок, — глухо промовив Ванг. — Ми чули, як в'язні кричали, коли на шию їм падає сокира ката… — Він підвищив голос: — І ви кажете, що час ще не настав!

— Тепер послухайте, що я вам скажу: носильника не стратять. До світання його буде врятовано.

Чоловіки полегшено зітхнули. Вони відхилились трохи назад, і їхні обличчя поглинув морок. Кур'єр з вузенькими плечима і руками вченого викликав у них майже забобонний страх. Вони чули в його словах силу. І тому довіряли йому.

— Хто ви такий? — спитав пекар і одразу перелякався свого балакучого язика.

Ванг щось сердито пробуркотів.

— Такий самий китаєць, як і ви, — відповів незнайомий кур'єр.

«І не боїться вночі ходити по місту», подумав носильник.

П'ять разів ударив дзвін.

— Скоро він прийде до вас. Ванг, ви повинні сховати його в себе. Будьте обережні, щоб його не побачив ваш сусід.

— Він прийде сюди? — вражено спитав Ванг.

— Ви боїтесь?

Обличчя Ванга вихопилось з темноти.

— Я вас не розумію, пане…

— Гаразд, Ванг, я не хотів вас образити. Він пробуде у вас три дні, і потім ми переправимо його з Камбалі в безпечніше місце. А тепер слухайте, що передав вам мій повелитель. Завтра до вас під'їдуть два вози і привезуть вам залізо. Куйте з нього мечі і вістря для списів. Лі, Ву і Янг, ви роздасте їх нашим друзям і скажете їм: «Гостріть зброю й будьте наготові». Ось що я мав переказати вам від імені мого повелителя. Шю постукав у вікно:

— Зачекайте трохи тут, — сказав незнайомий кур'єр. — Я зараз повернуся.

— Я чую чиїсь тихі кроки, пане, — збуджено прошепотів Шю. — Попід самими стінами скрадаються два чоловіки… Ось вони стали… Знову йдуть.

Незнайомий кур'єр поклав хлопцеві на плече руку:

— Не бійся, Шю. Це наші друзі. Іди і впусти їх.

В темну майстерню вступили два чоловіки. Один з них сказав:

— Пане, ось він. Тільки вранці помітять, що його немає. Тепер я піду.

— Зачекайте! Ти чуєш що-небудь, Шю?

— Ні, пане.

— Ну, тоді йдіть. Дякую вам. Передайте це всім, хто вам допомагав.

Чоловік тихо рушив на вулицю. Коли незнайомий кур'єр зайшов із звільненим вантажником у кімнату, всі стояли навколо лампи.

— Ось він.

Ванг обняв вантажника. Інші мовчки вклонилися йому.

— Я — Хан Ель-канг, — назвався чоловік. Раптом він сів, затулив обличчя руками і заплакав.

— Не плач, Хан, — співчутливо мовив Лі. — Адже тепер ти на волі.

Чоловік устав.

— Коли запалять на горах сигнальні вогні? — суворо спитав Ванг.

— Куйте зброю. Коли ми матимемо зброю, скоро запалають на горах сигнальні вогні. Смерть злочинцю Ахмеду!

— Смерть злочинцю Ахмеду! — тихо повторили присутні.

Незнайомий кур'єр вийшов на вулицю і зник у мертвій тиші ночі.



Саїд тихенько посміхнувся. Він чув стомлену розмову патрульних, які йшли просто на нього. На дзвіниці саме почав бити дзвін, і його удари попливли над плескатими, сірими дахами. В цю мить патрульні помітили Саїда. Вони наказали йому спинитись і оточили його. Патрульні повеселіли, як-не-як, а мають тепер хоч невеличку розвагу в своїй нудній нічній службі. Але Саїд витягнув срібну дощечку канцелярії таємних справ і показав її командиру.

— Читайте! — пихато сказав він.

Командир перевірив печатку, віддав Саїдові по-військовому честь і повернув йому дощечку. Патрульні рушили далі. Саїд кілька секунд дивився їм услід. Ніч була сповнена ніжних чарів. На захмареному небі мерехтіли лише поодинокі зірки. Обриси присадкуватих, притиснутих один до одного будиночків розпливалися в мороці. Як прекрасно почуваєш себе, коли завжди можеш вийняти срібну дощечку і показати її солдатам!

Саїд усім серцем ненавидів Марко Поло, за яким він стежив, виконуючи доручення Ахмеда, ось уже протягом кількох років. Як на нього, то він давно б уже знищив молодого венеціанця, йому полегшало на серці, коли він дізнався, що велетень, якого він після зустрічі в Лопі боявся, немов вогню, покинув Камбалі і плавав тепер десь у Великому океані. Згідно повідомлень, що надходили звідти, йому ніколи не судилось уже повернутися до Камбалі.

Молодого Марко шпигун ненавидів так само, як І його хазяїн, і тому він не мав пристраснішого бажання, ніж допомогти чимось Ахмеду розправитись з імператорським улюбленцем. Він дивувався поблажливості Ахмеда і водночас відчував, що терпець його скоро урветься. Милостивий міністр став нервовим і дратувався через найменшу дрібницю, а під час останньої розмови з венеціанцем ледь не зірвав з себе маски ввічливої запопадливості. У Саїда невистачало розуму, щоб збагнути, як тісно його доля пов'язана з життям венеціанця.

І ось він скрадався вздовж білих стін, чекаючи якогось щасливого випадку. Час від часу він підтягувався на руках і заглядав через мур до двору. В зеленій альтанці все ще горіло світло. Він знав тут кожен куточок, знав, хто є дома, де і як розташовані окремі кімнати, міг навіть угадати, хто йде подвір'ям — молодий пан чи хтось інший, йому були відомі всі подробиці життя в садибі чужинців.

Раптом Саїд почув чиїсь швидкі кроки. Дуже здивований шпигун притисся до стіни і схопився за кинджал. Не встиг він отямитись, як повз нього промайнула висока постать. На мить він побачив закрите чорною маскою обличчя. Що було робити? Кликати поліцаїв? Адже досить йому гукнути, як з дзвіниці одразу ж наспіли б поліцаї. Чи, може, краще самому наздогнати людину в масці?

Темна постать зникла з очей Саїда. Тоді шпигун кинувся їй услід. Тільки куди ж дівся незнайомець? його вже ніде не було видно. Забувши про обережність, Саїд наддав ходу.

Чоловік у масці стояв, сховавшись за деревом, і вдоволено спостерігав, як переслідувач вихором промчав повз нього. Коли шпигун був уже далеко, незнайомий, зігнувшись, перебіг вулицю, звернув у завулок і зник у темряві.

Саїд спинився, ледве переводячи подих, і став роздивлятися навкруги, даремно намагаючись що-небудь побачити серед густого мороку. Далі як за кілька кроків нічого не було видно. Стовбур дерева, що росло неподалік, злякав Саїда. Соромлячись свого страху, він гнівно загнав у кору гострий кинджал. Чужинець утік. А може, він десь засів і чигає на нього? Саїд вийшов, на середину вулиці і попростував назад, раз по раз озираючись, чи ніхто не йде за ним назирці. Діставшись до садиби Поло, він знову зайняв свій спостережний пункт.

В альтанці все ще горіло світло.

Далі чекати було безглуздо. Зустріч на темній вулиці справила на вбогу уяву Саїда більше враження, ніж він того хотів, йому вчувалося, ніби хтось підкрадається до нього, ввижалися якісь тіні. Коли крізь тоненьку стіну кімнати для слуг долинув легкий кашель, Саїд здригнувся.

Він любив темні, тихі ночі, доки на нього не чигала ніяка небезпека. Але тепер краще було йти додому.



Марко Поло сидів у альтанці і по рукопису, взятому в бібліотеці, записував історію військових походів хана Кублая в китайські провінції. Чітко, старанно вимальовані ієрогліфи сповнювали його подивом. Марко радів, що він здатен читати ці складні знаки. Адже щоб проникнути в таємниці чужого письма, йому довелося витратити кілька років напруженої праці. В нього вже зібралася ціла книга нотаток про країни, з якими він знайомився під час мандрів.

Рукопис прославляв діла хана Кублая. Марко ще раз пробіг очима перші речення: «Хан Кублай досяг влади завдяки визначній мужності, доброчинності й розуму, в противагу своєму молодшому братові Арік-Бука, якого підтримувало багато татарських князів. Перш ніж вступити на трон, Кублай добровільно служив у війську, прагнучи брати участь в усіх походах. У своїх вчинках він завжди виявляв мужність і сміливість, а що стосується воєнного мистецтва і військової спритності, то його вважали найрозумнішим і найздібнішим воєначальником в історії всіх воєн…»

Легкий вітерець зашелестів у листі дерев, війнувши прохолодою на Марко. Юнак склав докупи аркуші паперу і закрив переплетену в шовк книгу на застібку з слонової кістки.

Вперше, відколи Марко жив при дворі хана Кублая, він не поїхав у літню резиденцію імператора. Кублай доручив йому вивчати грошову справу. Марко з властивою йому наполегливістю взявся за дослідження таємниць камбалійської монети, його завжди дивувало, що торговці за надруковані паперові гроші з печаткою великого хана можуть придбати будь-яку річ, немов паперові знаки виготовлені з справжнього золота або срібла.

Інколи Марко здавалося, що імператор володіє таємницею алхіміків. Справді, хіба ж він не перетворював папір на золото? Адже в його державі можна було за надруковані папірці купити золото, срібло і всі товари, які тільки забажаєш.

Кілька днів тому Марко відвідав майстерні, де виготовляли паперові гроші. За матеріал правила кора шовковиць, яку розмочували, розтирали на кашу і виготовляли з цієї маси папір, схожий на бавовняний, але чорного кольору. Потім його розрізали на різної величини прямокутні шматки. Чиновники, що користувалися особливою довірою, ставили на них свої печатки, і, нарешті, старший монетний майстер штемпелював їх кіноварною печаткою імператора. Тепер монета виходила в світ. Ніхто в імперії не смів відмовлятися брати паперові гроші. За підробку грошей карали смертю.

Легкий вітерець повівав серед нічної тиші, погойдував трави і квіти, грайливо шепотів з листочками. Болюче почуття самотності сповнило Марко. Він звик до гучних, розкішних бенкетів, а йому доводилось сидіти посеред велетенського міста наодинці з самим собою, з своїми бажаннями і спогадами. На дзвіниці п'ять разів ударив дзвін. П'ять співучих ударів поплили серед ночі і згасли. Якась сонна пташка на яблуні стріпнула пір'ям, цвірінькнула тоненьким голоском і знову сховала голову. Над землею піднімався вологий туман, квіти непомітно розкривали свої бутони. Все в природі спало, і тільки в голові Марко прокидалися думки і одягалися в образи й мрії.



Незнайомий кур'єр зняв маску і сховав її в кишеню. З тихого скрадливого кроку він перейшов на твердий, енергійний, випрямив спину, підняв голову. Перед ним були міські ворота з вартівнею. Вартові вклали стріли в луки, але в ту ж мить упізнали Ван Ку.

— Увага й послух! — вигукнув один із них і дзвінким голосом склав перед командиром рапорта.

Полковник Ван привітно подякував і зайшов до вартівні.

— Чого це він ночами блукає по вулицях? — спитав один з вартових.

— Не чіпай його, — відповів другий. — Спробуй, поговори з Ван Ку.

Вартовими були китайці з далеких провінцій імперії.

Раптом перед ними з пітьми виринув Саїд. Він витягнув свою срібну дощечку і спитав:

— Кого ви щойно впустили досередини?

— А тобі яке діло? — похмуро відповів вартовий і віддав назад дощечку. — Іди додому й лягай спати!

— Але ж скажи мені, кого ти впустив? — повторив своє запитання Саїд і, не діждавшись відповіді, підвищив голос: — Ну говори ж. Ти ж бачив печатку на моїй дощечці?

— Дай йому списом по спині! — сонно мовив другий вартовий і, сплюнувши, позіхнув.

Розлючений Саїд подався геть.

— Зачекайте, — гукнув він, відійшовши на надійну відстань. — Я вам це ще пригадаю!

Небо стало геть чорним, і тільки далекі зірки високо над горами прикрашали його. Повільно спливав час. Пекар Лі, носильник Янг і кравець Ву, скрадаючись садами і задвірками, розійшлись по своїх домівках. На перехрестях вулиць тьмяно горіли ліхтарі.



Ашіму розбудив якийсь крик. Вона підвелася, злякано озирнулась навкруги і, затамувавши подих, стала напружено прислухатися. Ні, не чути нічого, тільки серце калатає. Вона сама. А може, це вона кричала уві сні і прокинулась од власного крику? Відколи Матео немає дома, її часто охоплює незрозумілий страх. Знову снилось далеке минуле: іржаві кайдани на ногах, гнівні слова й удари хазяїна. «Ох ти, непотріб, ніхто тебе не хоче купувати!» їй навіть вчувався грубий, хрипкий голос…

Але ж це був тільки сон…

Крізь вікно в кімнату линув запах свіжої трави. Яке прекрасне життя! От тільки коли б не турбота про Матео. Він плаває десь далеко у Великому океані на своєму кораблі понад підводними горами, рибами, водяними демонами, скляними храмами й палацами і навіть не здогадується про небезпеку, яка скрізь чигає на нього.

Ашіма ніколи не бачила моря, але Марко й Матео не раз розповідали їй про його безмежні простори, про його осяйну красу. Чому й досі немає жодної звістки від моряків, котрі вирушили завойовувати острів Ціпангу? Вже минула осінь і зима, вже весна прикрасила ніжною зеленню луки й крони дерев, уже над полями вітер хвилює жовті хліба, вже темні літні ночі сповістили про недалеку осінь, а від Матео не було жодної вісточки.

Ашіма підійшла до вікна і побачила в альтанці світло. Воно немов цідилося крізь листя і тихо лягало поміж рухливими тінями. Це світло здалося дівчині таким нереальним, що її пройняв страх. Вона згадала крик, який розбудив її і, затремтівши, відступила в рятівну темінь. Їй раптом чомусь подумалося, що крик долинув з альтанки. Її злякана уява малювала страхітливу картину: Марко з блідим обличчям лежить на землі і, поранений, стікає кров'ю. Той крик все ще лунав у її вухах. Мабуть, щось трапилось! Ця думка надала їй сили подолати страх. Накинувши на себе халат, вона побігла в сад, до альтанки, босоніж по теплій, мокрій траві. Перед входом дівчина спинилась. Тіло її раптом розслабло, вона полегшено зітхнула й опустила руки.

Марко спав, поклавши голову на свої книги. На столі стояли дві свічки. Тиха, мирна картина розвіяла весь страх дівчини.

Лишати його отак спати в незручному положенні? Якби знати, що йому сниться…

Дівчина тихо сіла на лавку. Хіба не може статися так, що вітер перекине свічку і вогонь обпече обличчя Марко? І вона тоді докорятиме собі, що отак просто пішла в кімнату. Вона посунулась на край лавки і тихо прошепотіла:

— Марко! Прокиньтеся!

— Ашіма, це ти! — вигукнув він, піднявши голову і побачивши перед собою всю в білому, наче привид, дівчину.

Ну от, він упізнав її. Тепер їй лишається тільки повернутись до себе в кімнату.

— Ти боса, — сказав він стурбовано. — Простудишся. Сідай, Ашіма.

— Я вийшла трішки погуляти в сад. Ніч така чудова.

— Всі вже сплять, — мовив Марко, — і тільки ми з тобою ще сидимо.

Листя співало свою нічну пісню. А перед входом в альтанку ніч огорнула яблуні чорним мороком.

— Якби знати, звідки приходять мрії.

— Ти мріяла, Ашіма?

— Я почула крик, прокинулась і дуже злякалася.

— Мрії приходять і зникають, як зірки на небі.

Їхня розмова текла, ніби струмок у тихій долині. Не дивлячись одне на одного, вони говорили про мрії й про зорі.

— Мрії бувають прекрасніші, ніж бенкет з золотими келихами, — сказав Марко. — Але ж завжди мріяти не можна.

— Ні! — І те коротке слово вдарило Марко, немов стріла.

Її обличчя враз замкнулося. Нічого йому дивитися на неї. Ось зараз вона встане і байдуже скаже:

— Мені вже треба йти спати. Тоді він промовив:

— Імператор хоче послати мене в Маньї, Ашіма. Я просив його про це. Але треба почекати, доки повернеться Матео… Тобі більше не подобається в Камбалі? — Не одержавши відповіді, він додав: — Ми можемо виїхати хоч і завтра!

Ашіма схрестила на грудях руки.

— Я вже й сама не знаю, — сказала вона. — Я боюся за Матео… Ох, Марко, я навіть не знаю, чи мені хочеться їхати в Куньмін. Там у мене немає жодної близької людини… І я нікого не знаю… Однак мені пора спати. На добраніч, Марко.

— Буона ноте, — гукнув він їй мовою своєї батьківщини.

— Буона ноте, — відгукнулась дівчина до нього з темряви.

Двері тихо зачинилися. Подих вітерця загасив свічку.


ПРИДВОРНІ ІНТРИГИ


Хан Кублай повернувся з Шаньту в Камбалі. Протягом трьох днів не припинялись бенкети, які імператор влаштовував для своїх придворних і посланців. В них брало участь більше вісімдесяти тисяч чоловік. Володар сидів на своєму високому троні, повернувшись обличчям до півдня. Біля столу стояли придворні, котрі подавали імператорові страви й напої. Ніс і рот у них було закрито шовковими хустками, щоб навіть їхній подих не долітав до імператорських страв і напоїв. Паж подав імператору золотий келих з вином, відступив на три кроки назад і став навколішки. Всі придворні й гості теж опустились на коліна і низько схилили голови.

Володар підніс келих до вуст. В ту ж мить арфісти вдарили по струнах, заграли цимбали, барабани й духова музика.

Високий володар випив і опустив келих, його пооране зморшками жовтосіре обличчя почервоніло. Музика затихла, дами й кавалери встали з підлоги і зайняли свої місця По праву руку від хана Кублая сиділи його сини, внуки й родичі. Стіл і лавка у його старшого сина Чінкіма були трохи вищі, ніж у інших синів.

Великий хан Кублай, імператор Китаю, сидів на високому, оздобленому драконами троні і дивився понад головами придворних і гостей. Шовкові, гаптовані золотом і сріблом, вишиті квітами й фігурками звірів вбрання створювали таку багату на барви картину, що її не міг би намалювати жоден художник.

Імператор помахом руки підкликав до себе придворного. Він бажав говорити з Марко Поло. На його обличчі з'явився лукавий вираз, але одразу ж зник, як тільки підійшов венеціанець. Марко вклонився. Міністр Ахмед протиснувся ближче до трону. Хіу Хенг, як і завжди, стояв, схрестивши руки, зліва від трону.

— Ви вивчали в Камбалі грошову справу, — мовив хан Кублай. — Скажіть, чи добре вона налагоджена?

Марко знав, що імператор любить короткі відповіді. Не вагаючись, він відповів:

— Я в захопленні від мудрої фінансової політики вашої величності.

Раптом хан Кублай відчув у животі тупий біль. Володар вмить спохмурнів. Пажеві було наказано принести вина. Знову зазвучали інструменти, і знову гості й придворні низько схилили голови, чекаючи, доки імператор не кине свого келиха на підлогу.

— Ахмед хоче збільшити податки, — сказав імператор. — Мені потрібні гроші на утримання армії. Чи, може, не треба збільшувати податки?

Марко Поло замислився. Навіть у найдальших закутках зали стихли розмови, немов усі відчули, яку важливу справу обговорюють біля трону.

Марко помітив, що Хіу Хенг дивиться на нього з неприхованою тривогою. Вперше перед ним. розкрилося обличчя китайського вченого. Потім він відшукав очима Ахмеда, який привітно посміхнувся до нього і злегка кивнув головою.

— Не можна обтяжувати народ новими податками, ваша величність, — мовив Марко.

Імператор обернувся до Хіу Хенга.

— А якої думки ви, Хіу Хенг?

Вчений став перед імператором, злегка вклонився і сказав:

— Пастух стриже своїх овець двічі на рік. Якщо ж він почне стригти їх щоденно і віддавати вовну своїм хазяям, ті, звичайно, радітимуть, що її так багато, але вівці тоді не матимуть захисту від холоду та спеки, і, зрештою, загинуть. Хіба ж можна забирати всю шерсть? Народний достаток має свої межі. Міністр Ахмед хоче забрати все, та чи ж це не така сама помилка, як і щоденна стрижка?

На обличчі хана Кублая ще різкіше позначилися зморшки. Гомін у великій залі перейшов у шепіт. Хіу Хенг, Марко Поло і Ахмед стояли біля трону, притягуючи до себе сотні цікавих, насмішкуватих і заздрісних поглядів.

А хан Кублай думав у цю мить про таємне повідомлення, яке він одержав кілька днів тому. Похід проти Ціпангу, незважаючи на великі затрати, закінчився поразкою. Майже весь флот було знищено. Ханові потрібні були гроші, щоб споруджувати нові кораблі і зміцнювати свою армію, бо його головний супротивник, онук хана Октая Кайду, заворушився у своїх володіннях понад рікою Іміл, намагаючись об'єднати в союз проти хана Кублая татарських князів на півночі Китаю.

Імператор відкинувся на спинку крісла. Глибокі зморшки покраяли його чоло. Очі похмуро палали, його пройняла відраза до цього натовпу розкішних, легковажних придворних, які тільки й думали, що про насолоди. Він сидів на своєму золотому троні, високо над усіма, і терзався важкими роздумами.

його погляд перебігав з Марко Поло на Хіу Хенга, з Хіу Хенга — на Ахмеда. Хто вони такі? його друзі чи вороги? Хан Кублай самовдоволено посміхнувся: хто б зважився бути його ворогом? Але владу треба щоденно завойовувати і зміцнювати, і тому він не міг обійтися без Хіу Хенга, Марко Поло, Ахмеда та багатьох інших, котрі допомагали йому володарювати над чужими народами. Він цінив їхній розум, хоч і не любив жодного з них.

Після тривалої мовчанки імператор сказав Ахмедові:

— Ви — міністр фінансів. Ви чули, що сказали ці двоє? Тепер я хочу почути вашу пораду.

Ахмед не видав свого вдоволення. Він розумів, що хоче сказати хан Кублай. Ти, Ахмед, повинен дістати для мене гроші. Ось що значили його слова. Настав час завдати удару ненависному Хіу Хенгові. З Марко Поло, оцим молодим лисом, який так уміло вкрався в довір'я імператора, він розрахується пізніше.

З належним благоговінням Ахмед став перед ханом.

— Ваш відданий слуга просить у вашої величності кілька хвилин уваги. Я, недостойний, своїм обмеженим розумом наважусь порівняти державні справи з великим полем. Раніше ніхто не обробляв його, і воно було все заросле травою. Але тепер, за дорученням вашої величності, я розорав його. Частина його вже оброблена, а частина ще ні. Подекуди воно тільки-но засіяне, а подекуди вже й зеленіє вруно. Якщо ж не буде призначено охоронця і посіви витопчуть, урожай визріє жалюгідний.

Міністр Ахмед навмисне зробив паузу і швидко глянув на хана, який слухав його з явним інтересом.

— Людина, яка наглядає за моїми діями, — канцлер Хіу Хенг. Фактично він охороняє поле. Та якщо він не матиме достатньої енергії, зусилля того, хто обробив поле, будуть марними. Якщо ж він і матиме таку енергію, але небо не пошле дощу, поле не вродить. Якби ваша величність надали мені ще більшої влади, це й було б тим дощем, що потрібний для врожаю. Тому я прошу ласки вашої величності.

Хан Кублай вдоволено посміхнувся до Ахмеда.

— Прудконогого собаку не люблять лисиці, — сказав він. — Але як можна, щоб його не любив господар? Я наказую канцлерові Хіу Хенгу надати міністрові Ахмеду повну свободу дій у фінансових справах. Нехай Коготай потурбується про посилення охорони Ахмеда.

Ахмед переміг. По залі з вуст в уста пробігла звістка про те, що хан Кублай обдарував ще більшою владою міністра фінансів,

Дні покоротшали. На вулицях Камбалі з'явились навантажені вугіллям вози. Перед садибою венеціанців теж спинився віз, і з нього висипали чорне каміння. Живучи в Венеції, Марко не мав жодної уяви про камінці, які горять набагато краще, ніж деревне вугілля, і цілу ніч зберігають жар. Але за останні роки йому довелося побачити стільки незвичайних речей, що його вже ніщо не дивувало.

На вулиці й провулки Камбалі прийшла осінь. Вітер мчав над скошеними полями, шарудів у загорожах з рисової соломи, розгойдував дерева в імператорському парку і зривав з гілля листя.

Двадцять восьмого вересня дуже пишно було відсвятковано день народження імператора. Двадцять тисяч князів, офіцерів, чиновників та інших вельмож одержали гаптовані золотом і сріблом вбрання, білі чоботи та багато оздоблені жовті пояси. Марко теж отримав від імператора новий одяг. Коли всі зібралися у великій залі, здавалося, ніби там самі королі.

Але небо в цей день було сіре, каламутне, і в імператора знову болів живіт. Християни, сарацини, буддисти, представники всіх релігій і всіх народів, які жили при дворі великого хана, просили своїх богів послати йому благословення і довгі роки життя, здоров'я й щастя. Татарські піддані й народи підкорених країн прислали ханові коштовні подарунки.

Магометанські купці принесли імператорові, який дуже любив мисливство, соколів та орлів з Киргизії. На знак особливої ласки хан Кублай наказав поставити перед ними страви з свого власного стола. І раптом сталось щось нечуване: чужоземці, знітившись, відмовились їсти подану їм їжу. Найстарший з них, високий, білобородий купець, насмілився пояснити, що вони вважають м'ясо нечистим, оскільки воно приготовлене з тварин, забитих не за законами їхньої релігії.

Хан Кублай наказав покликати магометан до трону.

— Мої страви вам не до смаку, — сказав він, аж пожовтівши від гніву, — а тому беріть свої речі і йдіть геть!

Тоді полковник Ван Ку впав перед ханом навколішки і попросив вислухати його.

— Що ви хочете? — здивовано спитав його хан Кублай. — Кажіть швидко.

Ван Ку підняв голову і гучним голосом промовив:

— Пробачте, ваша величність, але я мушу вам розповісти, що я вичитав у священній книзі сарацинів. Там написано: «Убивайте всіх, хто молиться багатьом богам».

Запала мертва тиша. Полковник Ван Ку, за походженням китаєць з півночі, хоробрий воєначальник, зважився відкрито виступити проти магометан. Всі добре знали, що цей удар у першу чергу спрямовано проти імператорського улюбленця Ахмеда, який завжди роздавав своїм єдиновірцям найкращі посади.

Магометанські купці спинились. Хан Кублай підкликав їх до себе.

— Ви чули, що сказав Ван Ку?

Старий купець розгублено озирнувся. Тоді до трону підійшов Ахмед, упав навколішки і попросив слова. Але хан Кублай велів йому мовчати. Одному з придворних було наказано привести магометанських учених, і коли вони з'явились, імператор спитав найповажнішого з них:

— Чи у вашій священній книзі написано: «Убивайте всіх, хто молиться багатьом богам?»

Вчений зніяковів.

— Так, написано, ваша величність, — відповів він.

— І ви вірите, що ваші священні закони — від бога? — Імператор говорив діловим, спокійним тоном, ніби хотів підбадьорити вченого.

— Без сумніву, ваша величність! — твердо відповів учений.

Тоді імператор вкрадливо запитав:

— Якщо ваш бог наказав вам убивати невірних, чому ж ви не виконуєте його заповідей?

Підступне запитання примусило магометанина забути про обережність.

— Ми ще не можемо цього зробити. Для цього ще не настав час, — відповів він.

По залі пронеслась хвиля обурення. Ахмед судорожно стиснув кулаки. Гнів і ненависть сповнили його серце.

— Але я можу убити вас! — вигукнув хан Кублай. — Візьміть його і відрубайте йому голову! Інших киньте до в'язниці!

Охоронці схопили нещасних і потягли через залу.

Ван Ку відійшов від трону, його друг Чжоу Ін, начальник одного з відділів центральної канцелярії, мовчки поклав йому на плече руку.

Міністр Ахмед був збуджений до краю, його ніби хтось здавив за горло. Ці дурні накоїли такого, що могло зруйнувати все створене ним. Про нього, то хай відрубують тому старому голову, а інших згноять у тюрмі. Це його не турбувало. Але він дуже добре знав, що гнів хана Кублая, розпалений невірними собаками, впаде на голову всіх магометан.

Ахмед відшукав очима Ван Ку, який стояв, розмовляючи з Чжоу Іном. Поки він ще думав, як порятувати становище, в його мозку вже визрівав план помсти Ван Ку. Як тільки він знову закріпить свої позиції, то одразу ж знищить отого Чжоу Іна з центральної канцелярії, друга полковника Ван Ку.

Вгамувавши свій гнів, Ахмед знову попросив володаря вислухати його.

— Ну, говоріть, Ахмед, — дозволив хан Кублай. Його голос уже пом'якшав.

Міністр попросив імператора поки що затримати виконання наказу і запропонував викликати ще двох магометанських учених для роз'яснення корана. На превеликий подив присутніх хан Кублай погодився.

Хто міг здогадуватись, що вирішить імператор? Він був примхливий, як хвороба, яка то свердлила його шлунок, то залишала його в спокої. «Небо он жовте, як сірка, — погана прикмета. Чи варто гнівати чужих богів?» думав він.

Обличчя хана Кублая, спустошене пристрастями і властолюбством, було сіріше за камінь. В свою колісницю він запріг чужих богів і людей. Людьми він грався, як ляльками, але перед чужими богами відчував якийсь забобонний страх. Кожен народ сповідав свого пророка: християни — Ісуса Христа, сарацини — Магомета, євреї — Мойсея і китайці — хана Загомомбара. Кублай молився всім чотирьом богам і в усіх чотирьох прохав собі підтримки.

По залі пробіг гомін — до трону наближалися двоє мусульманських учених. Уважно оглянувши їх, хан Кублай наказав їм підвестися з підлоги. Вони намагалися приховати своє хвилювання. Один з них був невисокого росту, геть сивий, зморщений. Очі його неспокійно бігали. Другий був високий чоловік з кістлявим обличчям і довгими руками. Зустрівшись очима з поглядом Ахмеда, він на мить опустив повіки. На його лиці проступив глибокий, зосереджений спокій.

— Чи правда, що ваша священна книга велить убивати всіх іновірних? — спитав імператор.

Всі мовчали, не зводячи очей з мусульманських учених.

І раптом сталося щось несподіване. Жовті хмари на небі розійшлися, і сонячні промені пронизали сірий осінній день. Тьмяна черепиця враз засяяла золотом. По залі пробіг легкий неспокій. На тлі темних різьблених стін пломеніло золото, срібло, діаманти, барвисті шовки й червоні колони. Все приміщення заповнилось світлом.

— Це правда, — почав високий, худорлявий магометанин. — Аллах велить убивати людей, що моляться багатьом богам. Але це стосується лише тих, хто не визнає вищого божества. Оскільки ж ваша величність на початку всіх своїх наказів називає ім'я бога, вас не можна зарахувати до таких людей.

Хана Кублая, котрий у несподіваній появі сонця побачив не що інше, як божий знак, цілком задовольнила відповідь магометанина. Він наказав негайно ж відпустити заарештованих, а вченим дав багаті подарунки.



Зима прийшла сніжна й морозна. Одного дня в кузню Ванга прибіг сліпий Шю і схвильовано сказав:

— Батьку Ванг, заарештовано пекаря. Солдати ходять по хатах і розшукують зброю. Янг передав, щоб ви негайно тікали.

Хлопець намацавмозолисту руку коваля.

— Скажіть же що-небудь, батьку Ванг, — мовив він, звівши догори перелякане обличчя.

Ванг пригорнув хлопця.

— Тікати, — глухо мовив він. — Але куди ж ми підемо з тобою, Шю? Адже на щоках у мене випечено тавро злочинця. Тут кожен знає, хто я такий. А хто дасть мені роботу в іншому місті? Там просто подумають, що я злодій або вбивця.

— Я вмію грати на сопілці. Ми не помремо з голоду. Тільки поспішайте, батьку Ванг. Я чув, як кричали жінки, коли солдати заходили в будинки. Вони розбивали сокирами двері. Я боюся, батьку Ванг. Ходімте, — тихенько додав Шю.

Коваль відчував, що хлопець весь тремтить, йому пригадалась в'язниця, в якій він мало не загинув. Тепер заарештували пекаря Лі, його завжди веселого товариша. Солдати ходять по вулицях, щоб привести до покори бунтівливих китайців. Коваль думав про ту ніч, коли до нього в дім завітав незнайомий кур'єр. Тоді в його серці спалахнула надія. Йому принесли залізо, і він почав кувати мечі та вістря для списів. Тепер надія вмерла в серці Ванга.

— Ходімо, Шю, — сказав Ванг. — Ти гратимеш на сопілці, а я жебракуватиму… Прекрасне життя в Китаї, Шю.

— Я вже чую їх, батьку Ванг. Вони вибивають двері. Скоро вони прийдуть сюди. Треба поспішати.

Навантаживши на віслюка свої мізерні пожитки, Ванг вивів його через задні двері у вузенький провулок. Солдати тарабанили вже у ворота.

— Вперед, сіренький! — тихо мовив Ванг.

Шю міцно тримався за повід, його хлоп'яче обличчя посіріло від горя.

— Може, ми ще повернемось коли-небудь сюди, — пробурмотів Ванг.

Глиниста дорога була розбита пішоходами, кіньми і віслюками. Перед будинками лежали купи брудного снігу. Багато крамниць і майстерень було замкнено. Через південні ворота потоком сунули біженці. Вартові пропускали їх, бо їхній командир, полковник Ван Ку, наказав не затримувати жодної людини.



А в цей час міністр Ахмед, влада якого після імператорських іменин ще більше зміцніла — плів свої сіті. Народ голодував. З нього здирали останні копійки. Державна каса наповнювалась, і хан Кублай не цікавився, звідки беруться гроші. Ахмеду вдалося обвинуватити начальника відділу центральної канцелярії Чжоу Іна в непослуху і домогтися від імператора дозволу на його страту.

Полковник Ван Ку одягнув поверх свого мундира біле вбрання і пішов на те місце, де було поховано знівечене тіло друга. Він довго стояв перед могилою. Вартові біля в'язниці не зважувалися прогнати його, хоч стояти на цьому місці було суворо заборонено.

— Він убив тебе, — промовив Ван Ку. — Але я помщуся за тебе. Я не заспокоюся, доки його тіло не кинуть собакам. Клянуся тобі… Клянуся!

Коли він пішов з могили друга, його обличчя було суворе, мов залізне.



Одного ясного, морозного дня 1282 року Марко дізнався про цілковиту невдачу морського походу в Ціпангу. Дві тисячі китайських джонок, маючи на, борту понад сто тисяч солдатів, підійшли до Ціпангу. Військо висадилось на узбережжі багатого острова і в першому бою геть знищило ворога. Але скоро Токімун, зібравши з усіх кінців острова свої сили, вдарив по татарах і китайцях, завдав їм поразки і прогнав на кораблі. Невдовзі налетів страшний північний вітер, який майже повністю знищив ханський флот.

«Венеція! О Венеція! — думав Марко. — Матео ніколи вже не побачить тебе». Марко не мав сумніву, що хоробрий Матео бився в перших рядах, тож і мало надіявся на те, що він залишився живим.

Прийшовши додому, Марко з силувано веселим обличчям проскочив до своєї кімнати. Він не хотів зараз зустрічати ні Ашіми, ні батька, ні Мафіо Поло. Невже така людина, як Матео, може не повернутися? Марко поринув у спогади. Ось Матео, вправно орудуючи своїм велетенським мечем, б'ється з караунасцями. На шию йому падає петля і валить його на землю. «Тікай, Марко!» кричить він, задихаючись. Матео сидить у земляній в'язниці і вириває з рук вартового спис. «Хасан-бек мертвий. Ходімо, Марко, у нас немає часу». Зоряної ночі, незважаючи ні на примарні тіні, що залягли біля дороги, ні на хижих звірів, що скрадаються лісами, ні на завивання шакалів, вони тікають від караунасців…

Марко здавалося, ніби він чує лагідний голос свого друга, і з кожною фразою в його уяві все виразніше поставали картини минулого. «Ти ще живий, Матео?» питав він, як дитина, сам себе і чекав відповіді, наче вона могла прийти з глибини його серця. Але відповіді не було.

Він підняв голову і озирнувся навкруги. Тиша в будинку пригнічувала його.

«Не плач, Ашіма, — сказав Матео, покидаючи Камбалі. — Марко лишається з тобою». І пішов.

Марко захотілось раптом поговорити з батьком і дядьком. Вони тільки вчора повернулись після довгої мандрівки. Їхня невгамовна діяльність розчулювала Марко. Задля вигідної справи вони їздили з одного кінця країни в другий, з міста в місто, з провінції в провінцію, незважаючи ні на які труднощі. Марко було навіть трохи соромно, що він за всі ці роки не покидав Камбалі, якщо не рахувати короткочасної мандрівки в Шаньту та поїздки з імператором на північ на полювання.

Щоправда, служачи почесним пажем імператора, він заробив набагато більше золота, аніж його можна було б придбати торговими справами. Та й вони самі радили йому триматися при дворі, адже доки він користувався милістю імператора, їм легше діставалися всілякі торговельні пільги.

Вже восьму зиму Марко жив у Камбалі, не рахуючи дороги з Венеції в Китай, яка тривала три з половиною роки, йому здавалося, ніби з часу дитинства і юності прожито ціле людське життя.

Дитинство було так далеко, як рідна Венеція — від Китаю. Інколи в хвилини самотності він згадував юного кораблебудівельника Джованні з прекрасним голосом, чорняву, непосидючу подругу Джіаніну і вірного слугу Паоло, але їхні обличчя спливали в пам'яті тільки неясними тінями. Виразніше згадувалася йому могила матері на тихому цвинтарі в Сан-Міхеле і старий циган Ферко в своєму гостроверхому капелюсі, який надовго полонив уяву Марко своїми вигадками про викрадену в нього десь у Дамаску чи в Багдаді доньку Зусінку.

З неясною сподіванкою і таємною турботою в серці Марко йшов до Ніколо й Мафіо Поло. По дорозі він зустрів Ашіму, яка випадково опинилась у коридорі. Звичайно, дівчина й на думці не мала затримувати його; напевне, він знову страшенно зайнятий або після своєї нелегкої служби хоче трохи відпочити.

Ніколо й Мафіо, як Марко й гадав, сиділи біля столу, схилившись над списками товарів, рахунками, купками паперових грошей і гаряче сперечалися. Побачивши Марко, вони замовкли.

— Ніколо, прийшов твій пан син, — добродушно пожартував Мафіо. — Чим заслужили ми честі вітати вас у своїй кімнаті, месер Поло?

Марко сів до столу. Він раптом відчув себе впевненіше. Батько й Мафіо, щойно повернувшись з далекої мандрівки, обговорювали вже якусь нову справу. Вони були діловими, мужніми людьми, і змістом їхнього життя була торгівля. І він, Марко, теж належав до них.

Всі їхні думки були зайняті майбутньою операцією, тому вони одразу ж попросили в Марко допомоги й поради.

Розмовляючи з старшими, Марко непомітно спостерігав їхні обличчя. Незважаючи на важке, повне небезпек життя, яке батько й дядько вели з молодих років, вони майже не постаріли. Хоч борода і скроні у Ніколо Поло посріблилися сивиною, ніхто б не подумав, що за кілька тижнів йому мало сповнитись п'ятдесят років. Він тримався прямо, мав швидку ходу, а рухи — врівноважені і впевнені. Та й дядько Мафіо, якому вже було п'ятдесят два роки, не втратив свого невичерпного гумору і ніколи не скаржився на слабість. Вони були купцями, і Венеція, центр усієї торгівлі на Заході, могла пишатися ними. Але що знали про них правителі Венеціанської республіки? Що їм було відомо про Китай, про цю казково багату й гарну країну?

Настала задумлива пауза, яка була ніби містком між діловою частиною розмови та інтимною. Мафіо Поло перший перейшов його.

— Ти глянь на нього, Ніколо, — сказав він, посміхаючись. — Дванадцять років тому він ще був хлопчиськом. Пам'ятаєш, як одного разу увечері він зайшов до нас у кімнату в самій нічній сорочці і спитав, — Мафіо заговорив тоненьким дитячим голоском: «Пробачте, тату, мені треба щось запитати в дядька… Ви казали, дядьку, що кожний, хто наближається до великого хана, повинен цілувати землю. Ви теж так робили?» — Мафіо голосно засміявся і продовжував звичайним тоном: — А тепер він сам живе при дворі і, мабуть, уже сотню разів лежав у пилюці перед його величністю. Але він таким і залишився, як був: ніколи не заспокоїться, поки не взнає, скільки золотих і мідяних монет лежить у гаманці. Але, мабуть, серед вельможних панів ти знайшов більше міді, ніж золота?

— Гірше, — серйозно відповів Марко. — При дворі більше фальшивих монет, ніж справжньої міді. Їхні обличчя — тільки маски. Важко здогадатися, що за ними ховається.

— Що нового при дворі? — спитав Ніколо Поло.

— У хана Кублая болить живіт, — докинув Мафіо, — і придворні бігають довкола нього з золотими нічними горщиками.

— Страчено Чжоу Іна, начальника одного з відділів центральної канцелярії, — відповів Марко. — Кажуть, що це помста міністра Ахмеда.

— А що ти думаєш про це? — спитав Ніколо Поло.

— Не знаю. Зі мною Ахмед завжди люб'язний.

— В Камбалі розкрито змову китайців, — задумливо сказав Мафіо Поло. — Рука Ахмеда давить народ, його скрізь ненавидять.

В кімнаті не було однієї людини, відсутність якої всі відчували.

— Жаль, що з нами немає Матео, — промовив Мафіо, а Ніколо Поло подумав: «Мене завжди тішило, що біля Марко є Матео». Вголос же промовив: — Не треба йому було плисти.

— Тепер їздив би з нами. Слова падали, як важкі краплини.

— Весь флот біля Ціпангу знищено, — не підводячи голови, озвався Марко.

Запала довга мовчанка. Нарешті Мафіо сказав немов сам до себе:

— Значить, ти вже знаєш про це.

Ніколо й Мафіо уникали погляду Марко. Так, вони вже знали про загибель флоту, але не зважувались сказати про це Марко.

— Я вірю, що він ще живий, — сказав молодий Поло.

— Будемо сподіватися, — відповів батько.


ВИКРАДЕННЯ


«Оце і моє життя», думала Ашіма. Ранкові голоси дратували її. Від третього двору до вулиці було досить далеко, і сюди не долинали вигуки, розмови, шум майстерень. Та що з того, коли пташки співали на все горло і кожен крок, кожна посмішка заважали їй?

Молодий пан рано пішов з дому.

— Я хотів сьогодні побути цілий день дома, але міністр Ахмед прислав по мене кур'єра. — Марко посміхнувся трохи зніяковіло. — Пробач мені, Ашіма! — І зник.

Для нього вона тільки блискучий камінь, який прикрашає сад.

Може, їй треба було сказати: «Чому ви пробачаєтесь переді мною? Я вас не розумію, месер Поло. Хіба є що-небудь важливіше за ваші справи при дворі? — І потім ущипливо додати: — Ви ж знаєте, що я найбільше люблю сидіти сама вдома».

Ашіма вигадувала нові й нові відповіді, все вагоміші і все ущипливіші. Вона взяла срібне люстерко, оправлене в слонову кістку, протерла його до блиску і глянула на себе. Хіба вона не красива? Вітер шарпав відчинене вікно. На вербі тріпотіли листочки і співали тиху мелодію, доповнюючи її мовчазною грою тривожних тіней.

Служанка, яку Ашіма прозвала Перлинкою, принесла чай. Вона дрібно, нечутно протупотіла по килиму, ніби танцюристка. Ашіма відклала люстерко і відступила од вікна.

— Ти така весела! — сказала вона. — Завжди смієшся.

Дівчина зиркнула на господиню. Її пройняв легенький острах. Може, вона її розгнівала? Але Ашіма була зовсім не сердита, тільки трішки зажурена. Хіба вона не чує, як співають пташки?

— Я кинула в ставок камінець, — сказала Перлинка, — і рибки порснули на всі боки. Так було весело!

Вона показала руками, як швидко розбіглися золоті рибки, і широко розкрила рота: ось як вони хапають воду. Вона так скривилась, що Ашіма не могла стриматись од сміху.

— Ну, досить! — сказала вона, знову посерйознівши. — Адже мені зовсім не хочеться сміятись.

Дівчина одразу ж послухалася, хоч її обличчя залишилось веселим.

— Тут так хороше! — зважилася докинути вона. — Ви такі добрі до мене. І їсти є вдосталь.

«Її не б'ють, — подумала Ашіма, — і вона рада». Ашімі стало трохи соромно за свою невдячність. Як вона могла забути, що вона стояла на найнижчому ступіні людського існування, поки її не визволили Матео й Марко. Голод, побої, лахміття замість одежі — ось що знала вона тоді.

— Я хочу тебе щось спитати, — мовила вона до служниці.

Та з цікавістю схилила голову, облизнувши кінчиком язика губи. Вона мала такий вигляд, наче сподівалась почути якусь величезну таємницю.

Щоки Ашіми почервоніли. На мить вона завагалась, але врешті все-таки спитала:

— Скажи, Перлинко, чи я красива?

І враз так засоромилась, що не знала, куди очі подіти.

Але дівчина відповіла їй з щирим подивом:

— І ви ще питаєте? Ви гарні, як фея. Хто тільки гляне на вас, того одразу полонить ваша краса. Та ви й самі це знаєте. Нащо ви питаєте мене? Ви гарні й добрі, як небесна королева, — мрійливо додала служниця.

Ашіма збентежено бавилася намистом з перлів.

— Я питаю такі дурниці, — мовила вона. — Пообіцяй мені, що ти нікому не скажеш про це жодного слова.

— Нікому! — урочисто пообіцяла дівчина. — Навіть золотим рибкам у ставку не скажу нічого.

Раптом Ашіма почула чиїсь кроки.

— Хтось прийшов, — мовила вона, встаючи з свого місця. — Ходи-но подивись, може, це пан повернувся.

Двері тихо відчинились. В Ашіми закалатало серце. Вона приколола волосся шпилькою з бірюзи і схвильовано розгладила руками вбрання. Вітер доніс до її слуху чужі чоловічі голоси. Ашіма розчаровано сіла на своє місце. Коли повернулась Перлинка, вона знову була байдужа й холодна.

— Що там таке? — спитала вона.

— Посланець від пана Марко Поло. Пан чекає вас у віллі над річкою. Він прислав по вас паланкін.

— Марко… молодий пан? Хіба він пішов не до міністра Ахмеда?

Ашіма безпорадно дивилась на служницю. Але одразу ж, охоплена радістю, забула всі свої сумніви. Заплескавши в долоні, уже весело вона сказала:

— Тоді треба переодягнутись. Скоріше! Ти ж чула: мене чекає у віллі пан. Чого ти стоїш, наче вкопана?

З ним що-небудь трапилось? — Ашіма злякано завмерла на місці. — Ніколи він не присилав по мене паланкіна. Чом посланець не заходить у дім? Скажи, що трапилось, що все це означає?

Дівчина, хутко допомагаючи Ашімі одягати сукню, спробувала заспокоїти її:

— Нічого не трапилось. Пан хоче говорити з вами. От і все. — Вона тихенько засміялась,

— У мене неспокійно на серці.

Дома їй ні в кого було спитати поради. Де її великий, добрий Матео? Як він умів своїм громовим голосом розвіювати її страх. Інколи їй здавалося, що він уже ніколи більше не повернеться. Їй хотілось поговорити про це з Марко, але йому нібито було важко чути ім'я капітана. Та й брати Поло намагалися в її присутності не говорити про Матео.

Ашіма вийшла з дому з якимось двоїстим почуттям. Але на осяяній сонцем вулиці її раптом знову охопили сумніви. Носильники, які присіли трохи відпочити в затінку, послужливо схопилися.

Носильник Янг відсунув шовкову завісу і допоміг Ашімі сісти в паланкін.

— Куди ви понесете мене? — спитала дівчина.

— Недалеко, пані, — відповів небалакучий носильник.

Ашіма опустилась на м'яку подушку. Від шовкової матерії йшов приємний запах. Легке погойдування навівало сон. Страх покинув дівчину. Марко чекає на неї. Напевно, хоче познайомити її з своїми друзями. Дівчину охопила велика, нестримна радість. Більше їй не доведеться сидіти наодинці з своїми гіркими думками. Згадавши запитання, з яким вона звернулась до служниці, Ашіма посміхнулась. «Ви гарні, як фея!» Це було сказано щиро, чи щоб підлеститись? Аби тільки дівчина не розповіла нікому про її дурне запитання… Звичайно, вона й справді так думає,

Янг, задумавшись, механічно ступав у такт крокам свого напарника. Він не звертав уваги на околишню місцевість. Нести було не важко. Коли в носилках сиділа Джамбуїк-Хатун, держак тиснув на плече куди дужче.

«Віднесеш її в віллу над річкою, — сказав йому Саїд. — Якщо добре виконаєш завдання, одержиш нагороду. І щоб нікому не говорив про це жодного слова, а то втратиш голову».

Ванг і сліпий Шю втекли з Камбалі. Пекар Лі сидить у в'язниці. Думки носильника гарячково працювали: чому міністр Ахмед звелів однести дівчину у віллу? Вона китаянка. Янг бачив її обличчя, коли вона питала: «Куди ви понесете мене?» І він не міг забути цього обличчя.

Он і вілла стоїть на пагорбі, оточена садом. Тут порожньо й гарно. В саду цвітуть квіти й кущі. Висока біла стіна оточує цей тихий світ. А внизу, біля підніжжя пагорба, виблискує, немов коштовний камінь, річка.

Відчинились ворота. Слуга показав носильникам, куди йти. Ашіма почула його слова. Вона ніби прокинулась від заціпеніння. Її сумніви зникли. Ось, нарешті, вони й тут. Зараз вийде Марко і, посміхаючись, зустріне її.

Носильники поставили паланкін на землю. Янг відсунув завіску і допоміг Ашімі вийти.

Ашіма окинула поглядом сад. Перед нею стояв багато одягнений слуга і низько вклонявся їй.

— Де пан Марко Поло? — спитала вона.

Слуга злегка здвигнув плечима. Ашіма перевела зляканий погляд на Янга.

— Куди ви принесли мене?

Янг дивився повз дівчину. Що він міг відповісти їй? Носильники підняли паланкін на плечі і пішли з саду. Кілька хвилин Ашіма стояла непорушно.

— Вам доведеться зачекати, пані, — мовив слуга і жестом запросив її в будинок. Потріскані кам'яні сходи вели до темних дверей. Обабіч них на оповитих зеленню п'єдесталах сиділи крилаті бронзові леви.

Ашіма хотіла побігти слідом за носильниками, але слуга заступив їй стежку.

— Вам доведеться зачекати, пані, прошу вас… — з притиском повторив він.

В цю мить відчинились двері і з вілли вийшов якийсь чоловік. Він роздратовано гукнув:

— Чого ти вагаєшся? Тягни її силою, якщо не хоче!

Цей голос перелякав Ашіму. Чоловік ішов просто на неї. Вона побачила його скривлене в глузливій посмішці обличчя. Він підходить усе ближче й ближче. Ось вона вже побачила його спадистий лоб, його незвичайної форми підборіддя, його відкопилені губи. Це був чоловік з вовчим обличчям — Саїд.

Ашіма злякано закричала і кинулась тікати.

Слуга схопив її, але вона вп'ялася в його обличчя нігтями, почала відбиватися руками й ногами. П благальні крики далеко лунали в задушливому повітрі.

Янг почув крики. Ним оволодів глухий гнів. Він уповільнив кроки.

— Чого вона кричить? — спитав він носильника, який ішов поруч з байдужим, втомленим обличчям.

— Яке нам діло? — відповів той.

Вулиця була безлюдна. Вілла на пагорбі і білі мури залишились позаду. На лузі плюскотів струмок. Верби хилилися до нього, як придворні до оздобленого блискучими драконами трону імператора.

У вухах Янга все ще звучав благальний крик дівчини.


Марко Поло нетерпляче сидів у передпокої палацу. Він не хотів іти сюди. Але посланець сказав, що міністр Ахмед настійно хоче говорити з ним. І ось Марко уже скільки часу чекає цієї розмови. Приходили знайомі й незнайомі вельможі. Якась неспокійна діловитість панувала в палаці. Біля дверей стояли з непорушними обличчями охоронці. Через передпокій пройшло кілька чужоземних купців, магометанських чиновників і уйгурських вельмож, тихо перемовляючись між собою. Марко ловив на собі їхні здивовані погляди і немов читав їхні думки: невже він потрапив у немилість до міністра Ахмеда? Чому його примушують чекати?.. Гордий венеціанець сидить, немов жалюгідний прохач.

Марко встав і окинув поглядом строкато одягнений натовп чиновників і купців. Подавивши в грудях наростаючу хвилю роздратування, він неквапливо попрямував через передпокій. Пан міністр викликав його до себе, і він зразу ж прийшов. А тепер сидить і чекає. Роздратування переростало в гнів.

Коли відчинилися двері, і слуга назвав чиєсь ім'я, Марко Поло голосно промовив:

— Скажіть міністрові Ахмеду, що я більше не буду чекати. Швидше! На вулиці мене жде паланкін.

Присутні багатозначно перезирнулись. Марко Поло був улюбленцем імператора. Одне його слово могло принести їм нещастя або лихо. Тому відверто показувати свою зловтішність ніхто з них не наважувався. Всі чекали. Якщо цей високий пан і справді потрапив у немилість, у них ще буде час дати волю своїм почуттям.

Секретар вклонився Марко Поло.

— Пробачте милостивий пане, — мовив він збентежено. — Прошу вас, зачекайте хвилинку. Пан міністр Ахмед…

— Ідіть і передайте те, що я вам наказав, — владним голосом мовив Марко.

Заклавши руку за спину, він почав задумливо походжати по передпокою. Нікому не було помітно, як напружено чекає він відповіді. Кілька тижнів тому імператор виїхав з своїм двором в літню резиденцію в Шаньту. Марко пригадалось кілька подій, яким він досі не надавав значення, але тепер раптом побачив їх у зовсім іншому світлі. Після проводів імператора Ахмед сказав йому, люб'язно посміхаючись:

— Його величність залишив нас. Тепер ви цілком у моїх руках, бег Поло. Дехто боїться мене, але ж ви ні?

— Чому б я вас боявся? — здивовано спитав його Марко.

— Не вірте тому, що кажуть люди. Ви — мій друг. — Міністр поклав руку Марко на плече і привітно посміхнувся.

1 ще згадував Марко Поло про одну нараду, в якій він брав участь, йшлося про заміщення посад спалювачів паперових грошей. Ахмед запропонував замінити кількох начальників відділів, хоч усі знали»: робилося це лише тому, що Ахмед вирішив віддати вакантні посади своїм прихильникам. Однак ніхто не заперечив. Тільки Марко Поло спитав:

— А чому їх хочуть звільнити, міністр Ахмед? Вони зловживали довір'ям на службі?

Міністр відповів йому коротко й сухо:

— Вважайте, що вони зловживали довір'ям на службі. — І одразу ж спритно перейшов до іншої теми.

Спливав час. Марко думав про слова батька: «Я б ніколи не рвав стосунків з Ахмедом. Адже він користується цілковитою довірою імператора».

Гордість Марко була вражена. Йому здавалося, ніби він чекає цілу вічність. Нарешті двері відчинились, і секретар обвів поглядом залу.

— Милостивий пане, — звернувся він до Марко, — пробачте, що вам довелося чекати. Трапилась помилка, пане.

Марко одразу відчув себе вільніше і пішов слідом за секретарем. Ахмед устав з свого срібного крісла і рушив йому назустріч.

— Що я чую, бег Поло? — мовив він. — Ви були змушені чекати? Пробачте, непростима помилка. Я звелю покарати свого секретаря. Але скажіть, що привело вас до мене? Говоріть сміливо. Напевно, важлива справа, про яку ви хочете розповісти мені.

— Ви посилали по мене кур'єра, — відповів Марко Поло. — Невже ви цього не пам'ятаєте, милостивий пане? Він сказав, що ви хочете говорити зі мною в якійсь нагальній справі.

Міністр Ахмед непорушним поглядом дивився кудись повз Марко, його чоло наморщилось. Обличчя, допіру ще люб'язне, нараз стало холодним і неприступним.

— Ви кажете, що я посилав по вас кур'єра? Сьогодні ви мені не потрібні, бег Поло. Нащо б я посилав по вас? Я вас не розумію.

Марко міцно стиснув кулаки. Ще ніколи міністр так не розмовляв з ним. Він відповів Ахмедові спокійно, жодний мускул не поворухнувся у нього на обличчі.

— Сьогодні я вам не потрібний, міністр Ахмед? Тоді дозвольте мені залишити вас. Можете більше не присилати по мене: я не прийду до вас.

Ця відповідь була ніби удар в обличчя для честолюбного сановника, йому ледве вдалось зберегти самовладання, його обличчя скривилося і темні очі спалахнули вогнем, коли Марко Поло, обернувшись, попрямував до дверей. Цей венеціанець був з іншого тіста, ніж придворні, що оточували його. І як він забув про це? Ні, завдавати йому прямого удару не варто. Адже хан Кублай все ще наслухається до його порад. Марко Поло не так легко зіпхнути з дороги, як начальника відділу центральної канцелярії Чжоу Іна. Марко Поло виявляв мудру стриманість, не прилучаючись до жодної з партій, що боролись при дворі за владу. Даремно намагався Ахмед перетягнути його на свій бік. Після суперечки з Хіу Хенгом міністр ненавидів Поло впертою, незмірною ненавистю, яка часом навіть переважала в ньому вимушену розсудливість, йому назавжди запам'ятались слова Марко Поло: «Не можна обтяжувати народ новими податками».

Думки Ахмеда працювали швидко й чітко. Сьогодні він замахнувся, щоб завдати венеціанцю рішучого удару. Викрадення Ашіми повинне було спонукати його до непродуманих вчинків.

Марко вже взявся за ручку дверей, коли раптом почув голос міністра:

— Стривайте, бег Поло! Це ж безглузде непорозуміння! Ви не уявляєте, як обтяжують мене державні справи! Прошу вас, забудьте все, що я вам сказав. Я був надто схвильований.

Марко Поло відпустив ручку, обернувся і кинув допитливий погляд на міністра. Той був уже спокійний і привітливий.

— Сядьте, бег Поло, — сказав Ахмед, показуючи на крісло. — Може, для мене й краще забути на деякий час про турботи.

Марко Поло мовчки сів. Його гнітило те, що він ніяк не може збагнути думок цієї людини. Зараз він майже каявся, що погарячкував.

— Я не хочу забирати у вас часу, пане міністр, — сказав він, спершись рукою на темне бильце крісла.

— Ні, я бачу, ви ще не зовсім заспокоїлися, — заперечив, посміхаючись, Ахмед. Але за мить посмішка вже згасла на його обличчі. — Я буду говорити з вами відверто, бег Поло. Не вперше до мене з'являються люди і говорять, начебто їх викликав якийсь посланець від мого імені. Ви знаєте, що в мене є немало ворогів, які не схвалюють моєї фінансової політики в інтересах його імператорської величності. Повірте мені, що я не посилав до вас ніякого посланця. Я сам стурбований, бо не можу уявити, що це все має значити. Якщо хочете, я покличу секретаря. Він підтвердить мої слова.

Марко Поло заперечливо махнув рукою.

— Я вам вірю, пане міністр. Пробачте, я погарячкував.

Міністр провів Марко до дверей і люб'язно попрощався з ним. Вельможі, які чекали у передпокої, поштиво дали йому дорогу. Марко вийшов з палацу з якимось почуттям неспокою і невдоволення. На вулиці повз нього пронесли жовтий паланкін. Але він не звернув на нього уваги. Сяяло сонце. Життя в місті вирувало, як і завжди.

Марко відіслав своїх носильників і подався додому пішки. Відтоді, як Матео залишив його, а батько й Мафіо вирушили в далеку подорож у торговельних справах, він почував себе самотнім при дворі. Крім того, Марко вважав себе винним перед Ашімою, бо й досі не розповів їй про невдачу походу на Ціпангу. Сьогодні він мав намір поговорити з нею. Йому стало відомо, що з двох тисяч китайських джонок до рідного берега повернулося тільки двадцять п'ять, і все ж таки він вірив, що Матео врятувався.

Слуга явно збентежився, побачивши Марко. Перлинка сказала йому, що пан повернеться нескоро, і подалася в місто.

— Що трапилося? — Роздратовано спитав Марко. — Ти дивишся на мене, як на привид.

— Пробачте, милостивий пане, — пробурмотів той.

Марко заглянув до альтанки, сподіваючись побачити там Ашіму. Сонце пробивалося крізь зелене шатро. Ашіми не було. «Напевне, вона у себе в кімнаті», вирішив Марко.

Раптом з'явився слуга і схвильовано повідомив про щось неймовірне:

— Хіу Хенг, пане… До вас прийшов милостивий пан Хіу Хенг. Він хоче говорити з вами.

Вчений Хіу Хенг був для слуги, як і для всіх простих китайців, якоюсь вищою істотою. Тисячами невидимих шляхів доходили до ремісницьких майстерень і до мулярів, до носильників і селян чутки про все, що він говорив і що робив при імператорському дворі.

«Хіу Хенг — безсмертний, — переказували один одному китайці. — Ви знаєте, що він сказав імператорові? «Якщо ти накажеш китайцям носити в свято біле вбрання, нещастя впаде на твою голову. У мого народу колір щастя — червоний». І король дозволив, щоб китайці носили червоний одяг, бо він знає, що Хіу Хенг безсмертний».

І ось канцлер Хіу Хенг прийшов до Марко Поло. Він стояв біля басейну і дивився на священних золотих рибок, його обличчя з ріденькою борідкою і густими білими бровами було зовсім спокійне. Сонце виблискувало на його шовковому халаті.

— Гостинно прошу вас, милостивий пане, у свій недостойний дім, — сказав Марко Поло.

Хіу Хенг вклонився, подякував і зайшов до кімнати. Слуга приніс чай. Хіу Хенг сказав:

— Я прийшов до вас, бо не забув ваших слів. Настав час діяти, пане Марко Поло. Міністр Ахмед не розуміє, коли йому кажуть: відмовся від пихи і поганих бажань, від зовнішнього блиску і далекосяжних планів.

Марко Поло, мов зачарований, слухав ученого, який одразу, без манівців, заговорив про головне. Він відчував, що настав час рішучих дій.

— Ви сказали імператору, що не можна обтяжувати народ новими податками, — продовжував Хіу Хенг. — Але Ахмед забирає у простих людей останнє. Він жорстокий і ставить суворі вимоги. Якщо ви подивитесь на народ, то побачите, як він змарнів і виснажився. Імперія бідніє і дичавіє. За минулий рік Ахмед прибрав до своїх рук 29000 тінгів паперовими грішми, 25 тінгів золотом, 180 тінгів сріблом, 12000 паків чаю, 110 коней, 20 мисливських наборів і багато інших речей. Ахмед наказав стратити Чжоу Іна, хоч той не зробив ніякого злочину. Він убивця. Я прийшов до вас, пане Марко Поло, щоб сказати вам це. Якщо вам потрібні докази, то спитайте полковника Ван Ку. Ахмед відрубав голову його другові. Або поцікавтесь історією генерала Чена. Ахмед викрав у нього жінку й доньку, а на самого генерала звів наклеп перед імператором. — Хіу Хенг підвищив голос і суворо сказав — Ахмед повинен умерти!

Він одкинувся на спинку крісла.

Його обличчя знову набуло байдужого, холодного виразу. Тільки біля рота залягли зморшки давньої скорботи.

— Вирішити вам буде нелегко, — сказав він. — Я піду в сад… Сюди я прибув у закритому паланкіні, з надійними носильниками, і про мої відвідини не знатиме жодна душа.

Марко Поло схопився і благально звів руки.

— Стривайте, милостивий пане!

Він не хотів лишатись зараз на самоті. Звичайно, він міг би відговоритись кількома незначущими фразами і залишити іншим судити Ахмеда. Імператор перебував у Шаньту. Кронпринц Чінкім полював десь на півночі країни. Особисту ж охорону Ахмеда останнім часом було посилено. Скинути цю могутню людину — небезпечно. Як поставиться хан Кублай до свавільних дій у Камбалі? Хіу Хєнг сказав правду: вирішити нелегко. Але Марко не хотів уникати вирішення. Він навіть відчув легкий сором, коли подумав про своє негідне намагання лишитися між добром і злом.

— Чому ви служите імператорові? — спитав він ученого.

— Бо я хочу допомогти своєму народові, — коротко відповів Хіу Хенг.

Марко Поло розумів ученого. Настав час зробити найвирішальніший крок, йому здалося, ніби він бачить перед собою суворе обличчя свого батька, ніби чує його голос: «Купці — не благодійники. Коли ти, нарешті, зрозумієш це? Не втручайся в такі справи». Але в ту ж мить перед ним постало мужнє, добре обличчя Матео. «Ми повинні взяти її, Марко. Цей диявол заб'є її до смерті… Вони думають тільки про свої жовті дукати».

«Треба поговорити з Ашімою», подумав Марко. Його обличчя було бліде, ніби висічене з каменю, коли він сказав:

— Я піду з вами, Хіу Хенг.

На карту було поставлено життя. Марко Поло повторив:

— Я піду з вами, Хіу Хенг. — На його щоках проступив легкий рум'янець.

Обоє підвелися. Хіу Хенг став прощатися. Чай у чашках на столі лишився невипитим.



Носильник Янг не міг забути обличчя Ашіми і її переляканого крику: «Куди ви принесли мене?»

Жовтий паланкін стояв поряд з іншими у великому просторому приміщенні. Був обідній час. Янг вийшов на подвір'я. Він згадував перелякані очі незнайомки і думав про своїх сестер, яких забрали за податки. Вони з товаришем пішли геть, залишивши незнайомку в саду. З яким німим відчаєм дивилася дівчина їм услід.

«Чого ти вагаєшся? Тягни її силою, якщо не хоче».

Це був голос Саїда.

Янг вийшов за ворота.

— Куди ти йдеш, Янг? — гукнув йому, посміхаючись, вартовий. — Може, хочеш відвідати в обід свою наречену?

Дівчина кричала, благаючи допомоги, а вони пішли геть з своїм жовтим паланкіном, бо Саїд звелів: «Щоб не казали нікому жодного слова, бо заплатите головою!»

Важко стало жити в Китаї. Янг розлюбив своє життя. З ранку до ночі носив він на своїх плечах багатих панів і одержував за це чашку рису. А інші й того не мали. Раніше, коли в кузні Ванга збиралися його друзі і жевріла надія, що однієї ночі в горах спалахнуть сигнальні вогні, хоч було на що сподіватися. А тепер у Камбалі все затихло, немов у могилі.

Двоє чоловіків випередили Янга. Один голосно сміявся.

«Смійся, смійся!» подумав він. Он там маленька вулиця звертає вбік. Ще кілька кроків, і він підійде до будинку венеціанців.

Нащо отой диявол викрав дівчину? Вона зовсім не схожа на пихатих сановниць, які навіть не дивляться на носильників.

Янг підійшов до воріт. Може, зайти й сказати: «Міністр Ахмед тримає вашу пані у віллі над річкою». Він сперся на кам'яного лева. Такі кам'яні охоронці стояли перед усіма будинками, відганяючи злих духів. Поки Янг думав, що йому робити, ворота відчинилися. Він відступив убік, носильники швидко пронесли повз нього закритий паланкін.

Янг провів їх задумливим поглядом. Одного з них, високого, жилавого носильника, що йшов праворуч, він знав. Це був служник канцлера Хіу Хенга.

Стояла спека, немов серед літа. Вкриті лісами горби стримували західні вітри.

Марко Поло сидів у своїй напівтемній, прохолодній кімнаті. Настрій у нього був піднесений: ненависть, двоїстість його становища при дворі, яке так пригнічувало його, лишилась позаду. Марко розумів, як важко буде виконати задумане, але не боявся небезпеки. Він наказав служникові принести чорнило й папір і написав три листи: один — Ашімі, другий — Ніколо й Мафіо Поло, третій — своєму другові Матео. Потім покликав Перлинку. Служниця була сумна й заплакана, та Марко, заглиблений у свої думки, не звернув на це уваги.

— Якщо завтра ввечері я не повернуся, передай листа пані, — сказав він. — Не раніше, як увечері. Запам'ятай. І поклянись, що нікому не скажеш про це жодного слова.

Він поклав листа в шухляду стола.

— Ось тут знайдеш його, — мовив він, не підводячи голови. — Чому ти не відповідаєш?

Перлинка схлипнула і впала йому до ніг.

— Вбийте мене, пане… Я така нещасна… — у відчаї мовила вона. — Де наша пані? її ніде немає!.. А я ходила в місто. Я ж не знала… — Вона затулила руками обличчя і гірко заплакала.

— Встань! — суворо сказав Марко Поло. — Що ти говориш? Розказуй, що сталося. Чуєш? Негайно встань!

Покоївка встала.

— Ви ж, милостивий пане, прислали посланця і жовтий паланкін. Вони забрали пані у віллу над річкою. — Сльози знову залили їй обличчя. — Вона була така рада. «Швидше, Перлинко, — сказала вона, — мені треба переодягнутися. Пан чекає мене у віллі над річкою».

І ось ви тут, милостивий пане. А пані немає… Я так боюся…

Марко Поло урвав балакучу дівчину.

— Ну, досить! Розкажи краще, як це все трапилось.

Він похмуро слухав покоївку.

— Ти кажеш, жовтий паланкін?

Служниця несміливо глянула на Марко. Голос його звучав так, начебто він говорив про щось зовсім стороннє.

— Вийди, легковажне дівчисько! — не стримався він. — Я не можу більше тебе бачити.

Багато подій сталося за сьогоднішній день. Доки він був у Ахмеда, викрали Ашіму. Що йому говорив Хіу Хенг? «Якщо вам потрібні докази, то поцікавтесь історією генерала Чена. Ахмед викрав у нього дружину й доньку, а на самого генерала звів наклеп перед імператором». У вухах Марко Поло все ще лунав насмішкуватий голос Ахмеда: «Ви мені сьогодні не потрібні. Чого б це я посилав по вас кур'єра?

Нестримна лють охопила Марко. Він судорожно вчепився в бильця крісла. Тепер він не сумнівався, що призвідця цього ганебного вчинку — Ахмед.

Минуло кілька хвилин, поки він переміг свій гнів. Що робити? Бігти вулицею і питати всіх, чи не бачили жовтого паланкіна? Але ж мереживо вулиць і завулків у Камбалі без кінця розкинулось на всі боки. І жовтих паланкінів у місті, напевне, більше тисячі. Марко безпорадно ходив по кімнаті. Якби його не одвідав Хіу Хенг, він, мабуть, мечем примусив би Ахмеда сказати правду. Але тепер не лишалось нічого іншого, як чекати, доки суворий суд не покарає Ахмеда. Тільки що ж йому робити зараз? Не сидіти ж отак, склавши руки, в порожній кімнаті.

Він гукнув слугу.

— Принеси мені меча і осідлай коня.

— На вулиці стоїть якийсь чоловік. Він хоче говорити з вами, — сказав слуга, несміливо поглядаючи на бліде обличчя свого пана.

Марко Поло насторожився. Що там таке? Він невдоволено нахмурив чоло. Брови його загрозливо зійшлися на переніссі.

— Приведи його до мене, — коротко мовив він.

До кімнати ввійшов Янг. Низько вклонившись, він став чекати, доки господар не поцікавиться метою його приходу.

Марко Поло по одежі здогадався, що перед ним носильник, і в душі його прокинулась слабка надія. Він примусив себе бути привітним.

— Що ви хочете? — спитав він,

Янг глянув на служника, який стояв біля дверей. Поло звелів йому вийти і знову повторив своє запитання.

— Саїд наказав нам віднести вашу пані у віллу за місто, — мовив Янг.

— А хто такий Саїд?

— Шпигун Ахмеда, — з ненавистю відповів Янг. — Він сказав мені, що я втрачу голову, коли розповім кому-небудь про це.

— Ти знаєш, де Ашіма? — швидко спитав Марко Поло.

— Так, пане, я відніс її у віллу над річкою.

— Сідай, — сказав Марко Поло. — Як тебе звати? Ти одержиш нагороду.

В голові його товпились думки. Вислухавши Янга, він покликав служника.

— Дай йому поїсти і попити.

Янг всівся до столу і наліг на страви. Давно йому не доводилось куштувати таких смачних речей. Забулася навіть небезпека, що нависла над ним. І тільки наївшись, він згадав про неї.

— Якщо Саїд дізнається, що я його видав, я накладу головою.

Але Марко Поло заспокоїв його.

— Треба, щоб Саїд нікому більше не загрожував, — рішуче мовив він. — Я захищу тебе. Ти зробив добре.

На вулиці стояв кінь. Був жаркий післяобідній час. Думка, що Ашіма ось уже кілька годин у владі того негідника, не давала Марко спокою.

— Янг, ти вмієш орудувати зброєю?

— Так, пане, — відповів носильник.

Служниця, яка прибирала посуд, завмерла на місці, широко розкривши очі.

— Не товчися тут, — гримнув на неї Марко Поло. — Іди і скажи, щоб нам приготували ще одного коня і зброю.



У віллі над річкою панувала гнітюча тиша. Беззвучно сновигали по кімнатах слуги. Безшумно відчинялися й зачинялися двері. Не чути було жодного людського голосу. Ашіма стояла біля вікна і дивилася через густу зелень дерев та кущів на осяяну сонцем річку. По ній на веслах та під вітрилами пропливали човни. Було тихо, і вітрила звисали на щоглах.

Ашіма схопилася за залізні грати і закричала, охоплена відчаєм:

— Допоможіть! Вони заперли мене! Допоможіть! Але її крики не сягали далі саду.

З-під вікна до неї долинув насмішкуватий голос:

— Мовчи, моя пташко, а то мені доведеться заперти тебе в льох. Там накричишся й налютуєшся, скільки хочеш.

Це був Саїд. Та Ашіма не звертала на нього уваги. Вона благала порятунку, кликала людей, доки розлючений Саїд не зайшов до кімнати і не відірвав її од вікна. Дівчина забилася в найтемніший куток кімнати.

— Не чіпай мене, чуєш! — кричала вона, простягаючи поперед себе руки, готова вчепитися йому в обличчя нігтями.

Саїд опанував себе, йому добре запам'яталися червоні пошкрябини на обличчі служника.

Стоячи за столом, він загрозливо сказав:

— Підеш у льох, якщо не замовкнеш. В Лопі ти була тихенькою, а тепер стала, як дика кішка! Зачекай, мій пан швидко тебе приструнчить.

Даремно намагалася збагнути Ашіма, за що так ненавидить її оцей чоловік з вовчим обличчям. Їй пригадалось, як у Лопі Матео викинув його за двері. Дівчина впізнала його з першого погляду. Що він хоче від неї? Хто доручив йому ув'язнити її?

Перед нею на столі стояв чай, лежало печиво. Мовчазний служник подав їй обід і через деякий час забрав його назад. До чаю й печива Ашіма теж навіть не доторкнулася. Вона не хотіла нічого брати в рот у цьому домі, якби навіть їй довелося померти голодною смертю.

Вона схопилася і знову підбігла до заґратованого вікна. Що робити? Кричати, доки не охрипне? Ніхто її не почує. Але де ж Марко Поло? Що це все означає?

Ашіму раптом охопив такий страх, що їй стало млосно. Вона відчула, що Марко Поло загрожує небезпека. Це було гірше за все. Непевним кроком Ашіма підійшла до стола і опустилася на стілець. Але скоро подолала хвилинну слабість, підбігла до дверей і щосили затарабанила в них кулаками.

— Відчиніть! — закричала вона. — Якшо ви не відчините, я вистрибну з вікна!

— Попробуй, стрибни! — пробуркотів Саїд, стоячи за дверима. Він засміявся і пішов геть.



Весна царювала в природі. На небі непорушно завмерли білі хмарини. Тіні дерев і стін подовшали. Вкритий червоною черепицею будинок, який гармонійне зливався *з навколишньою місцевістю, тішив око кожного перехожого.

Вісім озброєних верхівців мчали вулицею. Попереду були Марко Поло і Янг. Шість інших належали до особистої охорони Хіу Хенга.

— Ось де він, пане, — мовив Янг, показуючи на будинок.

Вершники перейшли на легку рись. Перед муром вони спинилися, зіскочили на землю і щосили загупали у ворота.

Марко Поло і Янг з мечами напоготові стояли біля входу. Охоронці сховалися в затінку муру. Вони напружено прислухались до кожного звуку. У вухах Марко гуділо. Серце його калатало, а рука міцно стискала держак меча. За цими мурами було ув'язнено Ашіму. Звідти не чути жодного звуку. Тільки пташки виспівують у гіллі. Десь у глибині саду голосно тьохкає соловей. Цей спів був нестерпним.

— Постукай ще раз! — наказав Марко Янгові.

Носильник затарабанив ногою у ворота. Раптом почулися кроки. Марко Поло поглядом дав знак Янгу. Охоронці міцніше стиснули списи і наготувалися до стрибка.

— Відчиніть ворота! — гукнув Янг. — Ми прийшли від милостивого пана Ахмеда.

Але йому ніхто не відповів. Кроки затихли. Однак напружений до краю Марко Поло відчував присутність людини за ворітьми. Більше не можна було зволікати. Держаком меча він щосили вдарив у ворота.

— Відчиніть ворота! — щосили гукнув він. — Іменем імператора!

Хтось квапливо пішов у глибину саду. І одразу ж десь здалеку виразно долинув крик Ашіми:

— Допоможіть! Я тут!Допоможіть!..

Марко Поло застромив меч у піхви і, підскочивши, вхопився за край муру, його приклад наслідували Янг і охоронці Хіу Хенга. Перелізши в сад, вони побігли до вілли. Ніхто не перестрів їх. Двері в будинок були замкнені.

— Лишайтесь тут! — наказав Марко охоронцям. — Щоб ніхто не втік.

Разом з Янгом вони проникли в дім і, проминувши кілька кімнат, потрапили до кухні. Тут вони побачили двох служників, служанку і товсту куховарку, яка без-пересталь скиглила:

— Не чіпайте нас, панове! Ми не зробили нічого поганого!

Марко Поло схопив одного з служників і витяг його з переляканого гурту.

— Де ви її заперли? — спитав він. — Іди вперед!

Служник, високий, кремезний чоловік, повів їх сходами нагору. Вони йшли довгим, напівтемним коридором. За колоною стояв Саїд. Він звик до темноти, і тому добре бачив Марко Поло, людину, за якою стежив уже вісім років, бо таким був наказ його пана. Зараз він ненавидів Марко більше ніж раніше, ненавидів, бо знав, що ніколи тепер не здійсняться його мрії про маленький будинок і спокійне панське життя. Ніколи не пробачить йому Ахмед того, що він випустив з рук дівчину. А він так безпечно почував себе у цьому будиночку. Тепер цей диявол і сюди прийшов. Ось він перед ним, за якихось п'ять кроків.

— Я йду, Ашіма! Ти чуєш мене?

З-за дверей долинув радісний голос дівчини:

— Марко, це ти?

Служник повернув у дверях ключ.

Саїд стояв беззбройний. Непрохані гості з'явилися так несподівано, що він зовсім розгубився. Ледача, одноманітна шпигунська робота приспала в ньому обережність. Нараз в коридор ввірвалося сонце. Ворог стояв перед ним, залитий яскравим світлом, високий, сяючий, його меч, глухо стукнувши, упав на підлогу.

Двері було відчинено. Марко побачив Ашіму. Вона несміливо ступила йому назустріч. Їй здавалось, немов вона піднімається на гору. На вершечку стоїть її коханий на тлі пломеніючого вечірнього неба.

Саїд, напруживши м'язи, приготувався до стрибка. Перед ним на підлозі лежав меч, блискучий, як срібло.

— Ашіма, — тихо мовив Марко. — Іди ж до мене!

Тоді вона кинулась до нього і сховала обличчя в нього на грудях. Марко міцно обняв її.

В цю мить Янг почув якийсь шерех. Повернувши голову, носильник побачив невиразні обриси чиєїсь постаті. Він підняв меч і замахнувся. Але Саїд прошмигнув повз нього і помчав униз по сходах.

Перед дверима в дворі стояли три охоронці. Саїд, наче вовк, вскочив у пастку. Він почав відбиватись, кусаючись, шкрябаючись, люто лаючись. Охоронці безжально вбили його.


В ПАЛАЦІ КРОНПРИНЦА


Вони, здавалося, в'їхали прямо у вогненне вечірнє небо. Червоне світло осявало їхні постаті. Ашіма сиділа поперед Марко на коні. Вони їхали на чолі невеличкого загону. Одразу ж за ними сопів Янгів кінь. Замикали загін чотири охоронці Хіу Хенга.

— Ти ще й досі боїшся, Ашіма? — стурбовано запитав Марко.

Повз них пролітали придорожні дерева. Зелене вруно на полях хвилювалось од вітру. Небо поволі згасало. Перед вершниками вимальовувалось місто: безладно розкидані по рівнині будинки й хижки, надмогильні пам'ятники і жертовники для добрих і злих духів.

Марко Поло відчував неспокій. За хвилюючими подіями останніх годин він мало не забув про важке і водночас величне завдання, поставлене перед ним. Він обіцяв смерком зустрітися з Хіу Хенгом, і тому з тривогою чекав першого удару дзвону, який мав сповістити всіх, хто забарився за містом, про те, що скоро буде зачинено міські ворота.

— Марко, я вже не боюсь, — радісно сказала Ашіма і сперлася на його руку. — Ох, я б убила його!

«Маленька моя», з ніжністю подумав Марко і водночас відчув, як у грудях його піднімається, аж подих перехоплює, глуха ненависть до Ахмеда.

Небо посіріло.

— Ти завжди мовчиш, — з легким докором мовила Ашіма.

В цю мить Янг підігнав коня і порівнявся з ними.

— Онде бачите, пане, паланкін? — сказав він. Марко Поло розгледів закритий паланкін під охороною восьми солдатів.

— Що з тобою, Янг? — здивовано запитав Марко Поло. — Чому ти такий схвильований?

— Я загинув, — прошепотів Янг. — Вони знайдуть мене, де б я не сховався.

— Я тебе не розумію, говори ясніше, — нетерпляче сказав Марко.

— Це паланкін міністра Ахмеда, пане, його несуть у віллу над річкою.

Марко натягнув повід. Кінь відкинув назад голову і, гарцюючи, спинився.

— Ти не помилився? — спитав Поло.

Паланкіна вже не було видно. Тепер не можна було гаяти жодної хвилини. У віллі двоє людей залишились наглядати за слугами. Якщо їх не попередити про небезпеку, вони загинуть. Кого ж послати туди? Янга? Чи доручити цю справу комусь із охоронців.

Марко Поло помахом руки підкликав до себе одного з них, мовчки оглянув його і нарешті сказав:

— Їдь назад! Ти повинен перегнати паланкін з вісьмома вершниками, але дивись, щоб вони тебе не помітили. Скажи нашим, щоб вони негайно пішли з будинку. Тільки не вулицею, а понад річкою.

Охоронець кивнув головою.

— Увага й послух! — відповів він і підвівся в сідлі.

— В паланкіні сидить міністр Ахмед, — подумавши, додав Марко.

— Розумію, пане! — мовив верхівець. Повернувши коня, він швидкою риссю подався до вілли.

Пролунав удар великого дзвона. Постать вершника розтанула у вечірніх сутінках.

— Краще б ви послали мене, пане, — озвався Янг, який уже подолав свій страх.

— Ти поїдеш зі мною, Янг. Ти мені ще будеш потрібний.

Вони рушили далі. Перед ними білів міський мур з великою баштою над ворітьми. Ашіма мерзлякувато звела плечі і вчепилася в руду гриву коня. «Ти завжди мовчиш». Нащо вона так сказала? Ще не минула небезпека, а вона вже заважає йому своїми нікчемними думками.

Охоронці на воротях пропустили загін Марко. Людський потік, що вливався в місто, розтікався по численних вуличках і завулках. Погоничі розпрягали перед тавернами своїх віслюків, коней і мулів. Дрібні торговці вантажили на візки свій крам і парасольки від сонця.

Марко спробував уявити, як діятиме Ахмед, дізнавшись про невдачу свого задуму. Перш за все, треба сховати десь у безпечному місці Ашіму — адже властолюбний міністр не спиниться тепер ні перед чим.

Марко пришпорив коня. На перехресті охоронці Хіу Хенга відокремились од нього. Марко з друзями дивилися вслід вершникам, аж поки їхні постаті не зникли в темряві.

Марко Поло розмірковував, чи не попросити йому Хіу Хенга, щоб той узяв Ашіму до себе. Що буде, коли їх спіткає невдача? Ашіма сиділа попереду, навіть не здогадуючись про його роздуми. Вона дрімала, спершись йому на руку. Хвилювання виснажило її. Марко пришпорив коня і звернув у бічну вулицю до свого будинку.

— Ми вже приїхали? — спитала Ашіма. Їй здавалося, немов проминула ціла вічність, відколи її забрали в жовтий паланкін.

Коли вони зайшли в двір і слуга зачинив ворота, Марко відчув себе у цілковитій безпеці, начебто всі тривоги лишились позаду. З кімнати вибігла служниця. Плачучи й сміючись, вона кинулась обнімати свою господиню.

На башті вдруге вдарив великий дзвін Вулиці спорожніли. Марко прикинув у думках, що Ахмед на цей час уже дістався до вілли над річкою.

— Замовкни нарешті! — гримнув він на служницю. Разом з Ашімою і Янгом він зайшов до кімнати.

Служниця, боячись гніву свого пана, швиденько зникла.

Слуга запалив свічки і приніс чай. Янг лишився стояти біля дверей. Ашіма сіла навпроти Марко, стурбовано дивлячись на його покарбоване важкими роздумами чоло.

— Сідай, Янг, — мовив Марко. — У нас лишилося небагато часу.

Янг опустився в крісло. Марко глянув на просте селянське обличчя носильника. Воно йому подобалось. Вийнявши з потайної шухляди свого стола пачку паперових грошей, він поклав їх на стіл.

— Візьми, Янг.

Носильник здивовано подивився на гроші і похитав головою.

— Ні, пане! — мовив він.

За ці гроші він міг би купити своєму батькові клапоть землі і дерева на новий дім. Та ще лишилося б і на те, щоб добре, безтурботно пожити.

Марко Поло посунув гроші по столу.

— Бери ж, — повторив він. Потім обернувся до Ашіми. — Це йому ми повинні дякувати за твій порятунок. Тебе наказав викрасти Ахмед. Ми бачили його біля міських воріт. Напевно, він уже знає про все, що трапилося.

— Ахмед? — перепитала Ашіма. — А що йому треба від мене? — Враз вона збагнула, яка небезпека загрожує Марко. Визволивши її, він накликав на себе гнів страшної людини. Не вагаючись, Ахмед жорстоко помститься Марко.

— Ти повинен тікати, Марко, — схвильовано сказала вона. — Негайно тікай! Він уб'є тебе, коли повернеться!

Вона схопилась, підбігла до нього і труснула його за плечі.

— Ти чуєш мене, Марко? Чого ж ти сидиш?

Але його обличчя було спокійне. Він навіть злегка посміхнувся.

— Треба одвести тебе в безпечне місце, — мовив він, помахом руки відкидаючи всі її заперечення. — Тільки до завтрашнього вечора, а там ми знову будемо разом. — Він глянув на Янга. — Ти не можеш до завтрашнього дня сховати в себе пані?

У Янга було немало друзів. Він згадав про родину пекаря Лі. Дружина пекаря мешкала за якихось триста кроків звідси в маленькій хижці. Та чи можна вести в таку жалюгідну халупу молоду пані?

— Ну що, Янг? — спитав Марко.

— Недалеко звідси, пане… є маленька хатинка. Там живуть надійні люди.

— Янг, будь з Ашімою цілий день, — тихо мовив Марко. — Якщо завтра ввечері я не повернуся, тікай з нею геть. Візьми гроші і оцей гаманець з дорогоцінними каменями.

Ашіма почула все, що говорили між собою чоловіки. Вона мусила йти з Янгом, залишивши Марко.

— Я не піду, Марко, — рішуче промовила вона. — Я залишуся з тобою.

Носильник вийшов з кімнати. Марко й Ашіма залишилися наодинці. Легенький вітерець шелестів листям дерев і ніс до кімнати прохолоду. На дворі хропів кінь. Слуга опускав у колодязь відро. Чути було навіть, як падали краплі.

Марко сказав:

— Сьогодні в мене був Хіу Хенг. Тоді я ще не знав, як повівся з тобою Ахмед. Але я сказав йому, що допоможу вбити Ахмеда. Тепер я вже не маю сумніву, що дію правильно. Він — убивця. Він веде країну до загибелі.

— Але нащо ти хочеш відіслати мене геть? — спитала Ашіма.

Марко Поло обняв її і притягнув до себе.

— Послухай, Ашіма, що сказав Матео, коли залишав нас. Я завжди думав про його слова, але не зважувався поговорити з тобою про це… «Може, вона поїде з нами до Венеції. Поговори з нею». Ось що сказав Матео.

Його темні очі допитливо дивились на дівчину.

— Матео завжди сумував за Венецією, — мовила Ашіма. — Якщо ти хочеш, я поїду з вами в Венецію. Тільки де Матео?

— Похід на Ціпангу зазнав невдачі. Багато кораблів знищено.

Янг постукав у двері.

— Пробачте, пане! А що коли Ахмед вишле наперед свого кур'єра? Вони можуть прибути сюди кожної хвилини.

— Іди, Ашіма! — сказав Марко. — йди з Янгом. Завтра ввечері я буду в тебе. Я певен цього.

— Якби з нами був Матео, — прошепотіла Ашіма.



Імператорські сади лежали під зоряним весняним небом, чаруючи тихою красою. Серед темносиніх хмаринок виблискував серп місяця.

Під аркою моста мерехтіла вода каналу. По ній плив човен, на якому горів прикріплений на довгій жердині ліхтарик, його світло відбивалося у воді. Жіночий голос під срібні звуки гітари співав:


Коли дзвенять струни гітари, спиняють на небі нічному
хмаринки свій лет,
І рибки пливуть на відлуння, що лине із темних
глибин.
На пагорбах і на узгір'ях осипані цвітом,
дерева.
І тиха краса розлилася у місячнім сяйві
яснім.

Весляр стояв на кормі і тихо гріб веслом. Придворні дами і вельможі, слуги й служниці насолоджувалися красою ночі. Джамбуїк-Хатун, яку прозвали Вередливою, виїхала з імператором до Шаньту, міста ста восьми храмів, і тому ніхто не боявся, що її охоронці перешкодять нічному гулянню.

Марко Поло в супроводі одного з охоронців Хіу Хенга прямував до Зеленого Павільйону. Солдати на воротях беззаперечно пропустили його всередину, знаючи, що венеціанець має золоту дощечку з печаткою самого великого хана. Як завжди перед великою справою, він прагнув якнайшвидше усе закінчити і тому лишався байдужим до чарів ночі. Це була ніч, коли повинен був померти Ахмед. Марко готовий був своїм мечем убити жорстокого міністра, якщо Хіу Хенг цього забажає.

Звивистою доріжкою Марко піднявся на пагорб і побачив, що з вікон Зеленого Павільйону пробивається вузенька смужка світла.

— Тут, пане, — мовив охоронець.

Павільйон мовчазним півколом оточували велетенські дерева. Марко останній раз глянув назад, немов прощаючись з безтурботним життям дерев і рослин, байдужих до людської долі. Пройшовши через кілька кімнат, він вступив до невеличкої комірчини.

В ній горіли дві свічки. Навколо столу сиділо троє чоловіків. Глянувши на непорушні обличчя, Марко Поло чомусь пригадав старий китайський вислів: «Зустрівшись з людиною, не говори їй усього, що думаєш. Не віддавай їй у руки всього серця».

Він мовчки вклонився.

За столом сиділи: полковник Ван Ку, командир десяти тисяч солдатів, розташованих біля південних міських воріт, колишній генерал південної імператорської армії Чен, якого внаслідок інтриг Ахмеда було призначено командиром шеститисячного загону, і китайський учений Хіу Хенг.

Вони встали і відповіли на привітання Марко Поло.

— Сідайте, пане Марко Поло, дякую, що прийшли.

«Не віддавай їм у руки всього серця», знову промайнуло в голові Марко, але його серце чомусь саме тягнулося до них.

— Що сталося, панове? — спитав він. — Чому ви мовчите?

— Ми довго вас чекали, — сказав Ван Ку. В його словах прозвучала недовіра.

Марко Поло відчув це. Він уже хотів щось різко відповісти, але стримався і звернувся до Хіу Хенга:

— Ви ж знаєте, чому я не міг прийти раніше. Хіба ваші охоронці не розповіли вам, що трапилося?

Хіу Хенг заспокійливо підняв руку.

— Я все знаю, пане Марко Поло. Ван Ку не хотів вас образити. — Він обернувся до Ван Ку: — Ви говорите нерозумно. Ще не настав час запалювати в горах сигнальні вогні. Зрозумійте це, Ван Ку! Смерть друга затьмарила вам свідомість. Не забувайте, що убивця вашого друга — Ахмед.

— Скрізь по всіх містах китайці чекають нашого сигналу, — мовив Ван Ку.

— І скрізь стоять татарські війська, готові кожної хвилини придушити в крові повстання, — відповів Хіу Хенг.

— Краще вмерти вільним, аніж ганебним рабством ославити своїх предків.

Хіу Хенг схопився з місця, його обличчя різко змінилося. Тепер на ньому й сліду не лишилося від зверхньої байдужості і мудрого спокою. Воно спалахнуло гнівом і енергією.

— Мовчіть, Ван Ку! — гнівно мовив він. — Ви не знаєте, що говорите. Краще слухайте. Ми повинні вбити Ахмеда, а його прихильників по всій країні притягти до відповідальності. Це все, що ми здатні зараз зробити.

— А рабство лишиться, — пробурмотів Ван Ку.

Марко Поло слухав пристрасну суперечку з двоїстим почуттям. Він зовсім не хотів устрявати в заколот, спрямований проти хана Кублая, і тому полегшено зітхнув, коли перемогла зрештою розумна стриманість Хіу Хенга. Ван Ку змушений був відмовитись від своїх бунтарських планів і погодитись з старим ученим.

Генерал Чен мовчав, не встряючи в суперечку. Тепер він сказав:

— Якщо Ахмед не прийде, ми даремно чекаємо.

Хіу Хенг схрестив на грудях руки. Він уже погамував своє хвилювання. Ван Ку теж тихо сидів на своєму місці.

— Нелегко видертися на гору і вбити тигра, — мовив Хіу Хенг. — Ходімте в палац кронпринца і засвітимо там світло.



Міністр Ахмед неспокійно ходив по кімнаті. Слуга запалив усі свічки. Знадвору чулося бряжчання зброї охоронців.

Секретар, тихо постукавши в двері, зайшов до кімнати.

Ахмед подивився на нього і, нічого не сказавши, знову почав ходити.

— Милостивий пане…

— Мовчи! — наказав йому Ахмед.

Секретар нерішуче стояв біля дверей. Та Ахмед не звертав на нього уваги. Він був поглинутий своїми думками. Гнів перехоплював йому подих, але разом з гнівом у душу йому закрадався й страх. Він ніяк не міг забути спотвореного обличчя Саїда і його закривавленого тіла. Слуги доповіли йому, що Марко Поло і шість озброєних охоронців забрали дівчину з вілли. Він найкоротшим шляхом повернувся у Камбалі і звелів заарештувати венеціанця. Злостива посмішка скривила обличчя міністра. Венеціанець заплатить своїм життям за те, що осмілився стати на шляху першого намісника імператора. Яскраве світло дратувало його.

— Чого ти товчешся тут? — гримнув він на секретаря. — Погаси сім свічок!

Секретар став квапливо виконувати наказ. Треба було погасити не більше семи свічок: його пан вірив у магічну силу цього числа. Він тінню сновигав від одного свічника до іншого, загашуючи мокрими пальцями кволі вогники.

Міністр Ахмед підозріло стежив за його рухами.

— Що сталося? — спитав він раптом. — Вони вже повернулися?

— Прийшов посланець, милостивий пане, — сказав секретар. — Його світлість кронпринц Чінкім чекають на вас у своєму палаці, його світлість бажають, щоб ви з'явилися до нього негайно.

Ахмед вражено спинився.

— Кронпринц Чінкім? — перепитав він. — Коли ж він повернувся в Камбалі? Чому мене не повідомили про це?

— Його світлість прибули годину тому, — сказав посланець.

«Він хоче говорити зі мною, — міркував Ахмед. — Напевне, якась нагальна справа».

Його навіть тішило те, що Чінкім забажав розмовляти з ним серед ночі.

— Скажи служникові, щоб приніс мою одежу. Швидше! Хай приготують також паланкін і сім охоронців.

Коли паланкін наблизився до воріт Тайду, з затінку мурів вийшов татарський полковник, командир дванадцятитисячної двірцевої варти хан Коготай і спитав:

— Куди, міністр Ахмед?

— Зі мною хоче говорити його світлість кронпринц Чіпкім.

Хан Коготай ступив крок назад.

— Кронпринц Чіпкім? — здивовано спитав він. — Його ж ще немає в Тайду.

— Він прибув годину тому, — відповів Ахмед.

— Як же він проїхав, що я навіть не помітив його? Я б виставив варту для зустрічі.

— Ідіть далі! — наказав Ахмед носильникам. — Тепер ви знатимете, що його світлість прибув у місто, — звернувся він до коменданта. — Я ж вам сказав, що його світлість кронпринц Чінкім хоче розмовляти зі мною у важливій справі. Спіть спокійно, хан Коготай.

Полковник похмуро глянув услід паланкінові. Зарозумілий дурень! Нащо хан Кублай роздає чужинцям найвищі посади?

— Ви бачили кронпринца? — спитав полковник у вартових.

— Ні, пане.

Полковник задумливо піднявся сходами на мур і поглянув на смугу зоряного неба за високими деревами. Невже Чінкім в'їхав у місто через північні ворота, а вартові забули повідомити про це його, коменданта? Хан Коготай ввійшов до вартівні і, помахом руки наказавши солдатам сидіти, сів і сам до збитого з червоних дощок столу. У вартівні пахло потом і шкірою. Вартові не зважувалися розмовляти навіть пошепки. Над нарами тьмяно горіли дві олійні лампи. Біля дверей стояли напоготові списи.

— Іди й приведи мені коня, дай лук і стріли! — наказав одному з солдатів хан Коготай. Таємничий приїзд Чінкіма не давав йому спокою. Він вирішив поїхати в палац і там на власні очі пересвідчитися, чи правду сказав йому Ахмед.

Тимчасом носильники Ахмеда проминули ворота другого муру й підійшли до палацу. У вікнах світилось. Міністр вдоволено посміхнувся. Розмова з татарським полковником настроїла його на добрий лад. Він уже подумав, чи не сказати кронпринцові Чінкіму про арешт Марко Поло, але потім вирішив зачекати, поки не переконається, що його наказ виконано.

Між палацом імператора і палацом кронпринца протікав по вимощеному мармуром дну тихий, темний струмок. Через нього було перекинуто білий міст. Коли паланкін наблизився до палацу, чиясь темна постать майнула в коридор. Це вартовий повідомив Марко Поло про прибуття міністра Ахмеда.

Марко з мечем у руці сховався за колоною. В коридорі було майже поночі. Біля дверей, які вели у покої палацу, вартували охоронці Хіу Хенга. На троні недбало розкинувся Ван Ку. На його обличчя падала тінь. Неподалік за колоною, тримаючи меча напоготові, сховався генерал Чен. Хіу Хенг стояв позаду.

Міністр встав з паланкіна і наказав своїм охоронцям чекати його надворі, йдучи до передпокою, Ахмед прикидав у думках, як він з люб'язною покірністю доповідатиме кронпринцові про останні події в Камбалі. Він ішов, не оглядаючись довкола, його кроки гучно лунали серед тиші.

Від темночервоних гладеньких колон на підлогу лягали довгі тіні. Невеличкий чоловічок, наче привид, прямував через велику кімнату.

Хан Коготай на своєму стрункому чорному жеребці їхав через імператорський сад до палацу. Кінь скакав швидкою риссю, і стукіт копит лунав далеко серед нічного саду. Комендант хотів пересвідчитися, чи справді кронпринц прибув у свою резиденцію, чи. може, Ахмед обдурив його. Скоро він побачив освітлені вікна. Жеребець перейшов на галоп і хутко перелетів через білий місток. Скочивши на землю, хан Коготай віддав повід в руки служника, який вибіг йому назустріч.

Ахмед чув стукіт копит, але це не відвертало його від приємних думок. Двоє охоронців стояли перед дверима тронного залу. Міністр знав, що кронпринц навіть інтимні розмови любить вести, сидячи на своєму троні. Служник відчинив двері.

Міністр побачив кронпринца, впав навколішки і доторкнувся чолом до підлоги. Помахом руки йому було наказано наблизитись до трону. В шестисвічкових канделябрах попід стінами зали горіло тільки по одній свічці. Різьблені стіни і меблі, вкриті лаком, тьмяно виблискували.

Тиша й урочистість пригнічували Ахмеда, він докладав усіх зусиль, щоб зберегти самовладання. Кронпринц Чінкім, не озиваючись, дав знак йому підійти до самого трону, його обличчя було в затінку, і тому Ахмед бачив лише невиразні обриси голови. Ахмед відчув тривогу. Чому кронпринц такий непорушний і мовчазний? Згідно придворного етикету Ахмед став навколішки і тричі доторкнувся чолом до підлоги. Кланяючись, він почув позад себе якесь збуджене перешіптування, але не зважився обернутись.

В цю мить Чен підбіг до трону. Одним ударом меча він відтяв Ахмедові голову. Ван Ку встав з трону і глянув на злочинця, що вмирав біля його ніг. Це була помста за смерть його друга Чжоу Іна. Ван Ку підняв голову і подивився на двері. Тепер світло падало йому в обличчя. Раптом він почув гнівний вигук і одразу ж впізнав хана Коготая. Той стояв біля входу, натягуючи тятиву лука. Просвистіла стріла, і Ван Ку відчув холодний подих смерті. Він якусь мить ще стояв непорушно, і враз з пробитим серцем упав на підлогу.

Марко Поло, який йшов слідом за ханом Коготаєм, побачив усе надто пізно.

— Що ви наробили? — вигукнув він. — Ви убили Ван Ку!

Він стояв з мечем у руці перед комендантом. Хан Коготай поклав стрілу на тятиву і спрямував лук на Марко Поло.

— Кидайте меч! — промовив він холодним тоном. — Ви заарештовані!

Марко Поло бачив спрямоване на нього вістря. Татарин стояв за якихось два кроки від нього, тятива була натягнута до краю. Якщо рука відпустить тятиву, стріла проб'є його груди, і він упаде, як полковник Ван Ку. Вузенькі очі коменданта стежили за кожним рухом Марко Поло.

В пам'яті Марко постало обличчя Ашіми. Воно закрило від нього і татарина, і його лук. Марко Поло кинув меч на підлогу. В ту ж мить почувся голос Хіу Хенга:

— Зачекайте, хане Коготай! Опустіть лук!

Китайський вчений поспішав до них.

— Ми вбили злочинця Ахмеда і будемо відповідати за це перед його величністю імператором, — сказав Хіу Хенг. — Відпустіть нас. Завтра вранці ми вирушимо в Шаньту.

— Я комендант охорони палацу і зобов'язаний слідкувати за порядком, — відповів хан Коготай. — Ви заарештовані!

Обернувшись до охоронця, що стояв на дверях, він наказав:

— Йди до воріт і склич усю варту!

Солдат нерішуче тупцявся на місці. Це був один з охоронців Хіу Хенга.

— Виконуй наказ коменданта! — сказав Хіу Хенг, і, обернувшись до хана Коготая, мовив: — Ви бачите, ми не думаємо про втечу. Дайте нам можливість цієї ж ночі написати обвинувачення. Не припускайтесь хибних вчинків! Подумайте про гнів його величності!

— Ідіть уперед! — наказав хан Коготай. — Нехай Чен кине свого меча.

Марко Поло, Хіу Хенг і Чен попрямували під охороною хана Коготая до виходу. Вони чули вигуки, бряжчання зброї, команду. Немов і не було чар прекрасної весняної ночі. Відблиски смолоскипів падали на обличчя й списи.

В тронному залі горіли свічки. Полковник Ван Ку з широко відкритими очима лежав мертвий перед золотим троном.


ПОЇЗДКА В ШАНЬТУ


Дім Хіу Хенга був розташований у центрі міста, неподалік від дзвіниці. Четверо служників ходили по кімнатах тихіше, ніж завжди, і перемовлялись лише пошепки. В бібліотеці вченого сиділи троє чоловіків, стомлені після тривожної ночі, і писали обвинувачення проти Ахмеда. Марко Поло з жахом довідався про безмежну кількість злочинів, які вчинив за дванадцять років свого урядування міністр Ахмед.

Час минав у напруженій роботі, і вони майже не помітили, як дзвін на вежі пробив першу ранкову годину, як сонце піднялося над вершиною Тай-Хінга і залило золотистими променями стривожене місто.

На столі лежало обвинувачення. Залишилось тільки ще раз проглянути його і тоді разом з звітом коменданта охорони палацу відіслати в Шаньту ханові Кублаю.

Марко Поло підпер голову руками і заплющив очі. Сонячні промені дратували його. Він все ще ніби бачив перед собою полковника Ван Ку, який, високо піднявши голову, чекає смертельної стріли, і враз, немов підкошений, падає на підлогу, йому вчувався холодний голос хана Коготая: «Кидайте меч! Ви заарештовані!» В напівдрімоті він згадав Ашіму і знову відчув радість, що дівчина звільнена. Вона любить його і обіцяє поїхати з ним у Венецію.

Сон торкнув його своїм крилом.

— Нехай спочине, — мовив Хіу Хенг. Слуги тихенько поставили на стіл сніданок і вийшли з кімнати. Але почуття Марко були так загострені після подій минулої ночі, що він одразу почув тихе перешіптування і притишені кроки. Марко підвів голову.

— Я трохи заснув, — сказав він.

— Спочиньте, — озвався до нього Хіу Хенг. — Ви заслужили на відпочинок. — В його погляді сзітилася прихильність. — Обвинувачення готове. Ми чекаємо хана Коготая. Ляжте, пане Марко Поло. Вам сон потрібніший, ніж нам, якщо ви збираєтесь їхати в Шаньту.

— Я залишусь тут, — запропонував Марко Поло. — Можливо, в розмові з ханом Коготаєм буде необхідна і моя присутність.

— Якби не смерть Ван Ку! — промовив раптом генерал Чен.

Хіу Хенг схилив голову. Потім узяв обвинувачення, почав читати:

— Ми, недостойні, просимо його величність великого хана Кублая, володаря світу, імператора Китаю…

Спокійний, діловий тон Хіу Хенга брав за серце дужче, ніж вибух гніву. Марко Поло судорожно стискував руки, генерал Чен неспокійно бігав по кімнаті, коли Хіу Хенг знову підсумовував звинувачення проти Ахмеда: «Ахмед не доповів його величності про витрату двохсот тисяч паперових грошей, він самовільно підвищив до другого розряду шість міністрів, використовував кур'єрську службу його величності для власних цілей… Він запровадив податки за торгівлю дикою пшеницею, дровами, фарфором, шовковицями, кам'яним і деревним вугіллям, матерією, оливками… Він стратив верховного цензора Цуі Ю, начальника відділу центральної канцелярії Чжоу Іна, державних секретарів Фенг Куея і Пан Кі та багатьох інших, які стояли йому на дорозі. Він кидав у в'язниці заслужених чиновників і ставив на їхнє місце людей з своєї кліки, він розтрачував державні гроші, він нагромадив величезні скарби, він викрадав дружин і дівчат з вельможних родин…»

— Мовчи, Хіу Хенг! — попросив генерал Чен.

Вчений поклав листа на стіл. Марко Поло встав і підійшов до вікна. Двір заповнили озброєні люди. Будинок був одрізаний од навколишнього світу. Вони стали в'язнями двірцевої охорони і навіть не знали, що робилося в місті.

Бездіяльне чекання було нестерпним. Чому не приходить хан Коготай? Адже він знає, що обвинувачення вже готове.

Марко Поло з тривогою думав про Ашіму. Він так і не побачить її до від'їзду в Шаньту. А може, він уже ніколи не побачить її? Ця думка здалася йому такою дикою, що він заперечливо похитав головою, немов відганяючи її від себе.

Все залежало, від настрою хана Кублая. Якщо йому дошкулятиме біль у животі або якщо він буде в поганому настрої з якоїсь іншої причини, він засудить їх до смерті, навіть не вислухавши обвинувачення… Джамбуїк-Хатун — у Шаньту. Ахмед був її улюбленцем. Хіба вона не скаже свого слова? Нащо він тільки дав умовити себе взяти участь у вбивстві Ахмеда? Чому Хіу Хенг посилає до хана Кублая саме його, Марко Поло, чому він сам не їде до імператора з обвинуваченням?

Марко Поло підняв голову і зустрівся поглядом з Хіу Хенгом. Йому стало соромно за свою легкодухість. Як він міг, бодай на одну мить, забути про те, як повівся Ахмед з Ашімою і з ним самим? Та й чи не став би він все одно в'язнем Ахмеда, якби цей злочинець лишився живим? Марко з задоволенням пригадав, що він вирішив перейти на бік Хіу Хенга ще до того, як дізнався про викрадення Ашіми.

— Ви турбуєтесь про свою наречену, — мовив Хіу Хенг. — Ми зробимо все, що в нашій силі..

В його голосі відчувалася теплота. Ніколи ще китайський учений не був такий близький йому, як у ці хвилини.

— Дякую вам, милостивий пане, — сказав Марко Поло. — Гадаю, що все буде гаразд.

Ввійшов служник і доповів, що з ними хоче говорити хан Коготай. Всі відразу забули про втому. Вони підвелися з своїх місць і, стоячи, зустріли коменданта. Двоє охоронців виструнчились біля дверей. Невисокий, кремезний хан Коготай підійшов до Марко Поло, відкинув назад голову і колючим поглядом окинув його з голови до ніг. При повному бойовому оснащенні, у шоломі з срібною стрілою, що захищала чоло і спускалася на носа, він нагадував задерикуватого півня. Охоплений після нічних подій почуттям великої відповідальності, він щосили намагався зігнати з свого обличчя бодай найменші сліди властивої йому добродушності.

Оглянувши як слід високого, широкоплечого венеціанця, хан Коготай узяв руки в боки, став поважно походжати по кімнаті. Раптом він спинився, виставив уперед вказівного пальця і сказав:

— Значить, ви хочете їхати в Шаньту? Гаразд, їдьте в Шаньту… Його величність вирішить, що робити… Скажіть йому, що я буду охороняти імперію. Не забудьте сказати цього. Вас супроводитиме тисяча воїнів. Ви будете їхати не в голові і не в хвості, не з лівого і не з правого боку колони. Солдати весь час слідкуватимуть за вами. Пам'ятайте про це! Я наказав убити вас, якщо ви спробуєте тікати. Сьогодні вранці з Камбалі виїхав кур'єр. Коли ви прибудете на місце, верховний цензор Юсю Темюр уже передасть мій звіт його величності. Я написав усе так, як бачив на власні очі… Юсю Темюр — мій родич. Якщо хочете, можете привітати його від мого імені… А тепер беріть обвинувачення і йдіть. Загін уже чекає вас надворі.

Хан Коготай витер з чола піт після такої довгої промови.

— Дякую за почет, який буде мене супроводжувати, — сказав Марко Поло з легкою іронією в голосі. — Він досить численний… Я привітаю від вашого імені Юсю Темюра і скажу імператорові, що ви охороняєте імперію.

Він злегка вклонився і за монгольським звичаєм доторкнувся пальцями до серця, щоки і чола.

— Так, так… — мовив хан Коготай, втішений його словами.

Хіу Хенг підійшов до Марко Поло і мовчки обняв його. Генерал Чен зробив те ж саме.

— Так, так… — знову пробурмотів хан Коготай. — Хай захистить вас вічне небо.

В дворі на Марко Поло чекав гарячий, у яблуках кінь. Це був найкращий доказ прихильності хана Коготая до венеціанця. Марко Поло скочив у сідло, і, оточений вершниками, рушив у дорогу.

Важкі думи зникли. Втоми наче й не було. Вітер обвівав йому обличчя. Сонце спускалося на західні гори, за білими мурами, цвітом цвіли дерева й кущі, кінський тупіт зливався у якусь хвилюючу мелодію. Нічні події в палаці кронпринца здавалися тепер Марко ніби сном. Його заполонило п'янке почуття волі.

Він стиснув ногами боки коня, вдарив його злегка нагайкою, схилився до гриви і тихо гукнув:

— Ану, швидше, моя пантера!

Він відчув, як напружились м'язи на тілі чудового скакуна. Відкинувши назад голову, кінь пронизливо заіржав і стрілою понісся по дорозі, його копита ледь торкалися землі. Марко здавалося, наче він летить. Ось вони проминули північні ворота. Перед ними лежала широка дорога, що вела до мисливських угідь на берегах Білого озера і до літньої резиденції імператора в Шаньту.

Обличчя татар блищали. Припавши до грив своїх коней, вони час від часу щось радісно вигукували. В повітрі свистіли нагайки, зброя сяяла на сонці, вороні скакуни мчали, розпластавшися над землею, і лише гриви розвівалися на вітрі.

Звістка про смерть тирана Ахмеда випереджала вершників. Країна була охоплена гарячковим хвилюванням. Гнівними поглядами проводжали люди татарський загін. По дорозі Марко Поло дізнався про те, що в деяких містах спалахнули повстання і для придушення їх послано війська. Скрізь стояли наготові загони солдатів. З вуст в уста передавали імена Ван Ку та Хіу Хенга.

Протягом усієї мандрівки Марко Поло не залишало почуття надії. Він думав про майбутнє і зовсім забув про небезпеку, яка нависла над ним зараз. І тільки тоді, коли Марко з вершини гори побачив вдалині літню ханську резиденцію з її квітучими садами, з її будинками, палацами і пагодами, він згадав, яке важке у нього завдання.

Одягнений у червоне шовкове вбрання з гаптованими золотом стрічками, молодий чиновник зустрів Марко Поло поштивим поклоном.

— Милостивий пан головний цензор Юсю Темюр чекає на вас, милостивий пане.

— Ведіть мене до нього! — наказав Марко.

Юсю Темюр зайняв високу посаду недавно. Марко Поло не знав його.

Переступивши поріг, Марко на мить оторопіло спинився: йому здалося, що перед ним сидить не хто інший, як хан Коготай, з котрим розстався чотири дні тому. Схожість була неймовірною. Але скоро Марко пересвідчився, що головний цензор багато чим відрізняється від свого родича. Тоді як обличчя коменданта видавало грубу добродушність, Юсю Темюр, навпаки, весь був пройнятий хитрістю. Маленькими оченятами, байдужими і холодними, він глянув на Марко, ніби пронизав його наскрізь, але не озвався жодним словом. Тривала мовчанка пригнічувала Марко, однак він сміливо дивився в очі головному цензорові, чекаючи, що буде далі.

Нарешті низенький, кремезний монгол промовив:

— Говоріть, пане Марко Поло.

Він виставив наперед круглу, поголену голову і втупився в Марко своїми колючими холодними очима. Дивлячись на старече, покраяне зморшками обличчя цензора, Марко згадав, що він чув про цю людину. Юсю Темюр лише кілька років тому прибув з гучною помпою до імператорського двору з рідних татарських степів. Колись у молодості він був бойовим товаришем хана Кублая. Тепер імператор викликав його і з якоїсь незбагненної примхи призначив головним цензором, хоч той не знав ні китайської, ні уйгурської мов. Щоправда, він чудово знав людей, цілком покладаючись на свій гострий природний розум. Він мав великий вплив на хана, і тому придворні всіляко улещували його, відповідаючи люб'язними посмішками на його грубі жарти.

— Ваш родич хан Коготай шле вам привіт, — сказав Марко Поло.

— Ви прибули сюди для того, щоб передавати привіти? — спитав Юсю Темюр.

— Ні, — коротко одказав Марко Поло. — Запитуйте, і я буду вам відповідати… Ви знаєте, що я привіз з собою обвинувачення.

Головний цензор узяв з рук Марко товстий рукопис і байдуже поклав його на стіл.

— Скільки вам років? — спитав він. Марко Поло здивовано глянув на цензора.

— Двадцять дев'ять, — відповів він.

— Скільки чоловік ви убили в бою? Що хоче від нього цей старий?

Чому він ставить такі дивовижні запитання? Венеціанцеві здалося, що вузенькі очі дивляться тепер на нього з явною приязню. Чи, може, це просто погляд мисливця, який з насолодою роздивляється на благородну постать загнаної в пастку дичини?

— В бою — жодного! — відповів він. — Нащо ви питаєте мене про це, Юсю Темюр?

На обличчі старого проступив вираз розчарування.

— Мовчіть! — суворо наказав він. І після довгої мовчанки додав: — Коготай — герой. Коли ми вирушали в бій, наші вороги тремтіли. — Раптом він вибухнув гнівом: — Дурні ви! Ховаєтесь за товстими мурами і морочите голову помазанику божому хану Кублаю!

Марко Поло вирішив, що найкраще буде відповідати на дивну поведінку головного цензора байдужістю.

— Значить, хан Коготай доручив вам передати мені привіт. — Юсю Темюр надовго замислився, потім підняв голову і промовив: — Він прислав до мене кур'єра… Це ви відрубали голову пацюкові Ахмеду?

Він узяв з стола обвинувачення і дав його Марко Поло.

— Я не розуміюся на таких речах. Прочитайте мені, щоб я міг усе розповісти його величності.

Головний цензор сів навпроти Марко.

Протягом двох годин він уважно слухав обвинувачення Ахмеда. До них ніхто не заходив. Вечір кинув у кімнату свою тінь. Літери стрибали в Марко перед очима, голова боліла від напруження — адже йому весь час доводилося перекладати китайські ієрогліфи на татарську мову. Нарешті, полегшено зітхнувши, він прочитав останнє речення.

На обличчі Юсю Темюра не поворухнулась жодна риска.

— Я все чув, — сказав він. — Його величність не можна зараз хвилювати. Завтра вранці я передам йому все. А тепер ідіть! І не смійте виходити за межі палацу!

Марко Поло залишив кімнату цензора з двоїстим почуттям. Він не знав, чи вірно діяв, чи ні. Судячи з того, як поводився старий лис, можна було думати різне. Але десь у глибині душі Марко відчував, що їхні справи не такі вже й погані, особливо коли пригадував слова: «Це ви відрубали голову пацюкові Ахмеду?»

Слуга показав Марко приготовану для нього кімнату. Коли Марко вийшов ще трохи погуляти в сад, то помітив чотирьох охоронців, які не спускали з нього очей.

Вранці головний цензор сказав Марко:

— Я все передав його величності, його величність зараз сидить у своїй курильні. Ідіть до нього… Він бавиться павиними перами.

Роса на траві ще не виблискувала під промінням сонця. Обтяжені краплями стеблинки хилилися до землі. На лузі самотньо стояв фламінго.

У внутрішніх покоях палацу було тихо.

— Його величність погано спав, — сказав Юсю Темюр.

«Що він хоче від мене? — подумав Марко Поло. — Настрахати мене?»

На боці в Юсю Темюра висів меч з оздобленим золотом і коштовними каменями держаком.

Вже розвиднілось, але сонце ще не зійшло. День ще тільки народжувався. Для людини, яка не могла заснути вночі, це були найбажаніші хвилини. Але це був і час страти.

Марко йшов у супроводі охоронців, сповнений важких роздумів. Як він повертатиметься назад цією дорогою — вільним чи в кайданах?

Юсю Темюр сказав:

— Немає підстав радіти.

У відповідь йому Марко Поло тільки грубо засміявся.

— Ви хочете мене залякати, Юсю Темюр? — спитав він. — Я не каюся.

Він уповільнив кроки, немов хотів цим показати, що йому зовсім байдуже, коли буде вирішена його доля.

— Але немає ніяких підстав і не радіти, — озвався хитрий старик.

Марко думав, що станеться з батьком і дядьком, коли його заарештують.

— Онде курильня, — мовив Юсю Темюр і показав на жовтобілу, ніби з слонової кістки, будівлю, що стояла на рівнині між квітниками й луками. Обсаджена деревами дорога, вздовж якої стояли імператорські охоронці, раптом скінчилась.

— Почекайте тут, пане Марко Поло, — сказав Юсю Темюр. — Я доповім його величності про ваш прихід.

Дві служниці, тихо сміючись, вибігли в парк. Їхні строкаті халати зникли за кущами.

Хан Кублай сидів на дивані з чорного дерева. Сива борода спадала йому на груди. Лівою рукою він спирався на велику подушку, а в правій тримав келих з вином. На килимі сиділа, скоцюрбившись, співачка і грала на гітарі.

Його величність підніс до рота келих, випив вино, а келих кинув на килим. Скрізь валялись павині пера.

Біля столика стояв гостроносий собака з розумними очима. Стіни кімнати були обтягнуті розмальованим шовком.

Марко Поло окинув швидким поглядом кімнату. Потім, разом з Юсю Темюром, уклякнув перед імператором і став чекати запитань. Серце його билось спокійно.

— Хай вона перестане грати, — промовив хан Кублай. — Хай іде геть.

Співачка тричі вклонилася і вийшла з кімнати.

— Юсю Темюр і Марко Поло, — звернувся до них імператор. — Сядьте переді мною.

Марко і головний цензор сіли на килим. Служниця підсунула їм м'які шовкові подушки. Над головою імператора розкинув крила вишитий на шовку журавель. В кімнаті не було вікон, але всю її заливало світлом, бо за спиною в Марко і Юсю Темюра саме сходило сонце. Імператор дивився на нього крізь відчинені двері. На обличчя йому лягав червоний відблиск, згладжуючи зморшки.

— Дай нам м'ясо, — наказав імператор служниці, яка поралася в кутку біля жаровні.

Марко Поло бачив, як тремтіли у служниці руки, коли вона подавала імператорові маленький рожен з круглою, слонової кістки ручкою.

Юсю Темюр пересунув свій меч за спину. Імператор і- головний цензор з великим апетитом взялися за їжу. Марко Поло здалося, що його величність навмисне зволікає розмову. Може, він хоче помучити його?

Раптом, зовсім несподівано, імператор сказав:

— Значить, ви убили міністра Ахмеда… Джамбуїк-Хатун дуже розгнівана.

Він узяв у руку три павині пера і подув на них. Пір'їни розлетілися у різні боки: дві впали біля столика, а третя опустилась на жаровню і згоріла.

— Якщо Найян турбуватиме нас і далі, — мовив хан головному цензору, — треба буде його розбити.

Марко Поло знав, що імператор любить наближатись до цілі манівцями. Зараз він завів розмову про свого свояка Найяна, який на півночі Китаю виставив проти нього військо і збирав спільників. Але в наступну хвилину хан міг одним словом винести присуд. Марко чекав цього, затамувавши подих. Він ніяк не міг забути тремтячих рук служниці, яка подавала м'ясо його величності.

— Юсю Темюр розповів мені все, — мовив імператор, запихаючи в рот шматок м'яса. — Я чув вашеобвинувачення. Хана Коготая треба буде нагородити… Ви знаєте, що вбито намісника Ханьчоу за те, що він родич Ахмеда? Скрізь почалися заворушення. Мої війська придушили їх.

Побачивши на обличчі імператора вираз глибокого задоволення, Марко Поло цілком заспокоївся. Він підвів голову і тепер дивився прямо на його величність, чекаючи вироку.

— Ахмед обдурив мене, — мовив хан Кублай. — Тепер я знаю це. Але як можна було вбивати його без суду? Ви, Юсю Темюр, сказали: «Добре, що вони його вбили. Якби ми кинули його до в'язниці, нам довелося б кожного дня годувати його і витрачати марно харчі». Так ви сказали… Сегетю Вагадур, Тула Темюр і ви, Юсю Темюр, негайно поїдете в Камбалі. Нехай Хіу Хенг скличе всіх чиновників, літніх, досвідчених придворних та вчених і познайомить їх з обвинуваченням. Після цього винесете вирок. Це мій наказ.

Марко Поло і Юсю Темюр тричі торкнулися чолом підлоги, його величність звернувся до Марко:

— Вас я призначаю намісником Ханьчоу. Юсю Темюр видасть вам золоту дощечку… Повертайтесь в Камбалі, а звідти якомога швидше вирушайте в дорогу…

Помахом руки він дав знати, що розмову закінчено.

Знову Марко Поло йшов обсадженою деревами доріжкою, вздовж якої стояли охоронці його величності, йшов і ніяк не міг збагнути всього, що допіру скоїлося. Він був вільний. Його величність довірив йому найвищу посаду, яку будь-коли займав в імперії чужинець. Марко Поло з Венеції став намісником Ханьчоу.

Марко відчував страшенну втому, бо за минулі п'ять днів і п'ять ночей майже не спав. І тому, діставшись до свого ліжка, він заснув міцним сном.

Наступного ранку Юсю Темюр приніс йому золоту дощечку з лев'ячою головою і печаткою великого хана.

— Дякую вам, Юсю Темюр, — радісно посміхаючись, сказав Марко Поло.

— Ох, і дурні ж ви! — сердито відповів йому старий татарин. Потім трохи ласкавіше додав: — Глядіть, щоб вас не схопили охоронці її величності Джамбуїк-Хатун. Біля палацу стоїть ваша особиста охорона. Цю охорону вам дав його величність. Беріть її з собою до Ханьчоу, пане намісник.

Марко Поло наказав осідлати коня і того ж дня на чолі загону охоронців з п'ятсот чоловік вирушив до Камбалі. З ним поїхали, як наказав імператор, Сегетю Багадур, Тула Темюр і Юсю Темюр.



На подвір'я садиби Марко Поло в Камбалі зайшов якийсь незнайомий чоловік, його зустрів носильник Янг. Він уважно оглянув добре одягненого гостя.

Незнайомий розправив плечі, з гідністю наморщив обличчя і мовив:

— Ти не дивись на мене, а йди й скажи своїм хазяям, що з ними хоче говорити Фан Кунг-до. Чого ти чекаєш? Позичити тобі свої ноги?

— Я не можу вас впустити, — нерішуче озвався Янг. — Милостивий пан ще не повернувся…

Фан Кунг-до розсердився.

— Негайно йди до своєї пані і скажи їй, що з нею бажає говорити Фан Кунг-до. Хіба твою пані звати не Ашіма? Бачиш, я все знаю. Скажи їй, що я давній друг Матео. Побачиш, як ти ще бігтимеш по мене.

Скоро Янг повернувся.

— Пані чекає вас, — мовив він.

— От бачиш, голубчику? Хіба я тобі не казав? Ну, веди мене.

Янг, посміхаючись, повів гостя в дім.

Ашіма схвильовано чекала незнайомця, який приніс звістку від Матео. Сьогодні вранці з Шаньту прибув посланець і передав їй від Марко Поло листа з радісним повідомленням, що все скінчилося добре і він їде в Камбалі.

Це був щасливий день.

— Сідайте, чужинцю. — Ашіма показала йому місце біля столу, нетерпляче чекаючи, що він скаже. — Як чудово, що ви прибули саме сьогодні! — вигукнула вона. — Кажіть швидше, що з Матео? Ви пробачте мені моє нетерпіння!

Фан Кунг-до, роззявивши рота, дивився на Ашіму. Все складалося зовсім не так, як він сподівався. В ясних очах дівчини танцювали неспокійні вогники. Вона була прекрасна. Чорне з синім відтінком блискуче волосся облямовувало її повне, овальне обличчя, дві бірюзові шпильки і темночервона квітка прикрашали її зачіску.

Під її запитливим поглядом Фан опустив очі.

На обличчі дівчини промайнув переляк.

— Чому ви мовчите? — нетерпляче спитала вона.

— Я — Фан Кунг-до, — глухо відповів він. — Друг Матео… Його кращий друг…. Він просив передати привіт Ашімі і Марко Поло…

Більше він не міг дивитися в широко розкриті від страху очі дівчини і схилив голову на руки. Немов здаля до нього долинав її голос:

— Скажіть же мені, що сталося! — В її голосі звучав відчай. — Де Матео? Ви повинні сказати мені все!

Тоді Фан рішуче випростався, немов відчуваючи на собі погляд Матео. Він дістав гаманець з рубінами та грошима й поклав його перед собою на стіл.

— Матео помер під великим вітрилом. Він був щасливий, бо помер на воді. Вмираючи, він посміхався… «Все, що я маю, — сказав він, — належить Ашімі… Гроші, рубіни — все. Залишайся з нею і з Марко. Я так бажаю». Це були його слова. Ось я й приїхав до вас. Власними руками я насипав над ним могилку. Біля самої річки…

В очах Ашіми не було сліз. Її думки полинули в минуле. Того вітряного весняного дня до неї з'явився великий чужинець. Рабиня дала їй шматок хліба. Вночі вона лежала прикована ланцюгом, як собака. Потім прийшов Матео і взяв її за руку. «Ходімо, донечко, — сказав він їй. — Я куплю тобі шовковий халат. Нічого не бійся, коли з тобою капітан Матео. Ніхто тебе не скривдить!» І тоді вона вперше пошепки вимовила його ім'я: «Матео».

Прокинувшись від спогадів, Ашіма попросила:

— Розкажіть мені все.

І він розповів їй, що під час походу на Ціпангу Матео був тяжко поранений і ледве дістався до китайського узбережжя. Трохи оклигавши, капітан вирушив до Камбалі. Вони познайомились випадково в одному китайському містечку, де Фан Кунг-до поставили за безвинну гру в кості до ганебного стовпа. Матео, який саме проїжджав через містечко, допоміг йому в скруті, і відтоді вони весь час були разом. Але рана давала себе знати, і коли їм залишилось два дні дороги до столиці, Матео остаточно зліг. Капітан лежав у хижці на березі великої річки і марив про море. Він хотів умерти на воді, під великим вітрилом. Тоді Фан Кунг-до найняв судно і з допомогою носильників переніс Матео на палубу. Перед смертю капітан просив Фана знайти Ашіму й Марко і розповісти про його смерть.

Ашіма слухала Фана і ніби бачила перед собою Матео, чула його стурбований голос: «Стало холодно, донечко. Засиділися ми». Це було того вечора, коли Марко сказав їй: «Я відвезу тебе в Куньмін… Ми поїдемо разом: Матео, ти і я».

І ось Матео вмер. «Треба розповісти про це Марко», подумала Ашіма.

— Я зробив усе, що ти просив, Матео, — тихо сказав Фан. — Тепер ти можеш бути спокійним. І я теж зовсім спокійний, ти ж бачиш, брате…

Він довго чекав, що Ашіма знову озветься до нього. Рот її був напіввідкритий, на обличчі застигла німа скорбота.

— Якщо хочете, я можу залишитись у вас, — тихо запропонував Фан Кунг-до.

— Я повинна розповісти про все Марко, — мовила дівчина, ніби не чуючи його. — Він скоро повернеться… — І враз, затуливши обличчя руками, майже закричала: — Так, я повинна сказати про це Марко!

Фан Кунг-до вийшов з кімнати.

— Вона плаче, — сказав він Янгові. — Я не можу бачити її сліз. Тому я й вийшов. Якщо ти їхній слуга, то ми ще познайомимось з тобою. Там на столі лежить гаманець з рубінами. Не чіпай його!


ІВЕЙ ВАЙ СІНЬ


Старий різьбяр сидів перед своєю майстернею в затінку широколистого бананового куща. Його довгобразе, зморщене лице здавалось ще довшим завдяки сивій бороді. Він одпочивав, поклавши руки на столик поруч з різцями і маленьким, прямокутним оцупком, випиляним з кореневища. Навкруги валялися стружки. Майстерня була розташована на околиці Ханьчоу біля канави, що за якихось сто кроків звідси впадала в імператорський канал.

Пекло сонце. По каналу одне за одним пропливали судна. На полях працювали селяни. Вздовж імператорського каналу торохтіли по забрукованому шляху вози.

— Щось не хочеться мені більше працювати, — пробурмотів різьбяр. — Шю, де ти подівся?

Сліпий хлопець сидів за хатиною і наслухався до шуму та голосів. Ось уже рік, як вони з Вангом утекли з Камбалі і жили в старого різьбяра. Іноді вони ходили в місто і продавали на базарі вирізаних з дерева драконів, левів, орлів, фігурки селян у великих брилях або безсмертних богів. Але найчастіше Шю лишався вдома і, якщо того бажав старий майстер, грав на бамбуковій сопілці або слухав його розповіді.

— Я йду, дідусю, — озвався Шю.

Він спинився перед столом і став обмацувати стружки, доки не торкнувся до руки старого.

— Ванг ще не прийшов, — сказав різьбяр. — Це б допоміг мені випилювати з кореневища оцупки.

— Його немає з учорашнього вечора, — сумно мовив Шю.

— Ванг — неспокійна людина, хлопче. Іди, сідай біля мене, — запросив старий.

— Дідусю, я інколи боюсь, що він колись зовсім не повернеться додому, його так легко розгнівати.

— Розповісти тобі про генерала Ба Мана?.. Ось зачекаємо, поки прийде Ванг… Якщо хочеш, я розповім тобі також про коваля Хан Ель-канга, який одним ударом меча розсік надвоє величезний камінь… Або заграй на сопілці що-небудь веселеньке.

Але сліпий Шю, схиливши голову, до чогось прислухався.

— Я чую, як наближається багато вершників, дідусю. Ви їх уже бачите?.. Багато вершників!

Загін їхав брукованим шляхом вздовж імператорського каналу. На тлі неба постаті верхівців і коней здавалися величезними. Чотири охоронці їхали попереду, звільняючи дорогу.

— Я бачу їх, — сказав старий. — Чотирнадцять днів тому вони прямували на південь, а тепер вертаються назад.

— Хто це, дідусю?

— Милостивий пан намісник із своїм почтом та охоронцями.

— Багато коней, — мовив Шю.

— Ходімо туди, Шю.

Різьбяр узяв сліпого за руку і пішов з ним до греблі, по якій пролягала широка дорога.

— Я хочу побачити його обличчя, — пробурмотів він.

— А який він на вигляд, дідусю? Розкажіть мені.

— Він їде на рябому коні. Двоє охоронців тримають над ним балдахін з голубого шовку. Уяви собі: високий чужинець із смаглявим обличчям. Великі очі, гордовитий погляд, довгий ніс, темна борода, високе чоло. Нестарий. Чужинці, які носять довгу бороду, насправді молодші, ніж можна подумати. Тримається він у сідлі прямо і має гарну поставу. А що можна сказати про його обличчя я й сам не знаю. Тепер ми повинні стати навколішки і торкнутись чолом землі перед милостивим паном намісником. Мені здається, він такий самий, як і інші, — чужинець та й більш нічого. Всі вони заслуговують тільки ненависті, всі до єдиного. Але коли ти постарієш, Шю, ти розучишся ненавидіти.

— Скільки в них коней, дідусю?

— Багато коней, більше, ніж ти можеш порахувати на пальцях. Набагато більше. Ось вони проїжджають, а ми лежимо перед ними в пилюці. Тепер уже можна вставати. — Різьбяр втомлено підвівся з землі. Піднялися й інші. Почулися розмови, сміх. Побачивши Ванга, який наближався до них, старий радісно посміхнувся.

— Іде Ванг, — сказав він. — Ну, тепер уже нічого турбуватися.

Вони рушили всі втрьох додому. Шю і Ванг допомогли різьбяреві вибратися на насип. Старий сів до столу і взявся за роботу.

— Ви будете вирізувати безсмертного бога або дракона? — спитав його Ванг.

— Ні, смертного, Ванг. Він тільки-но проїхав під голубим балдахіном.

— Тоді не забудьте вирізати слова: чужий диявол! — похмуро мовив Ванг.

— Я бачив його обличчя, — пробурмотів старий. І суворо додав: — Не бігай так часто в місто, Ванг. Шю боїться, коли тебе немає цілу ніч.

Марко Поло їздив для нагляду на південь своєї провінції. Під його владою було двадцять сім міст. Незважаючи на велику шкоду, яку завдало країні хазяйнування Ахмедових ставлеників, торгівля й ремесло знову процвітали. Ось уже протягом року Марко намагався підбирати чесних чиновників, проганяючи шахраїв.

Хан Кублай, як і раніше, вимагав від своїх намісників величезні суми грошей для поповнення державної каси. Єдине, чим Марко Поло міг полегшити долю населення — це скасувати всілякі дрібні податки, які потрапляли в кишеню чиновників-шахраїв.

Марко їхав на чолі загону охоронців забрукованою вулицею вздовж імператорського каналу, не оглядаючись навколо. Не можна було передати словами все те, що йому довелось пережити і побачити в цій країні. Марко жалкував, що не володіє пензлем, щоб відтворити на полотні свої враження.

Він часто згадував про друга, похованого високо на скелі над величною рікою. Здійснилося тривожне передчуття Матео. Він лежав у могилі на чужій землі, далеко від батьківщини, так далеко, що від однієї згадки про це щеміло серце.

Інколи Марко теж ставало важко на душі — байдуже, чи він був у дорозі, оточений загоном охоронців, чи на людних базарних площах. На службі в хана Кублая він зазнав найвищої честі, яка коли-небудь випадала на долю іноземця, і все ж таки його все дужче й дужче охоплювало, хай ще несміливе, почуття туги за Венецією.

Рік тому, у маленькій церкві в місті Чінкянг, збудованій 1274 року, Ашіма прийняла християнство і одружилася з Марко Поло. Весілля було відсвятковано тихо й спокійно. Ніколо й Мафіо Поло не знали ще про нього. Марко з тривогою думав про батька й Мафіо, які вже два роки як поїхали з дому і лише раз подали про себе звістку.

Поруч з Марко Поло їхав носильник Янг. Звичайно, тепер він уже був не носильником. На поясі в нього висів меч, а через плече — лук. У сагайдаку стирчало десять червоних стріл. Янг став капітаном, командиром охоронців намісника. Він не помітив свого друга з Камбалі — Ванга, бо не любив дивитися на вкляк-нуті постаті своїх земляків, навіть коли вони кланялися Марко Поло. А не помітивши Ванга, Янг не згадав і тієї ночі, яку він колись провів у будиночку коваля.

Коли Марко Поло й капітан проїхали, Ванг підняв голову і зміряв їх гнівним поглядом. Він теж не впізнав Янга. Хіба ж він міг здогадатись, що отой розкішно одягнений верхівець із срібним шоломом на голові — його давній друг, носильник Янг?

— Скоро будемо вдома, милостивий пане, — мовив Янг.

— Скоро, — відповів Марко Поло.

Будинок намісника стояв у центрі міста. З усіх боків його оточував чудовий парк. На вершечку дерев гніздились журавлі. Біля ставка, вкритого квітками лотоса, здіймався на чотирьох червоних колонах чудовий павільйон. Ашіма, схилившись на балюстраду, годувала золотих риб.

— Можна мені вже йти? — спитала Перлинка. — Фан Кунг-до буде гніватись, якщо я не з'явлюся до нього своєчасно.

— Іди, — посміхнувшись, сказала Ашіма.

Дівчина була розчарована, що господиня її не затримала, їй хотілося залишитись тут і трохи погомоніти.

Фан Кунг-до став грозою для всіх слуг у домі. Під час урочистих прийомів йому навіть випадала честь стежити за порядком у домі. До своїх обов'язків він ставився надзвичайно сумлінно. З Перлинкою Фан був дуже суворий. Ніхто не знав, які почуття поєднували їх. То вони підсміювались одне з одного, то обмінювалися погрозами: «Зачекай, я розповім про все господині», або: «Стережись, наклепнику!» і після того цілими днями не говорили одне з одним.

— Знову ти запізнилася на цілих півгодини, — незадоволено сказав Фан. — Гляди, а то колись скуштуєш у мене лозини.

Дівчина перекривила його:

— Як ваша величність зволить.

— Негайно іди в місто, — сказав Фан. — Забереш у ювеліра браслет і принесеш милостивій пані халат. Та не дуже довго розбалакуй, а то дочекаєшся свого.

Перлинка мовчки повернулась до нього спиною. Фанові стало трохи жаль її, і він уже лагідніше промовив:

— Ну, чого ти плачеш. Я ж не хотів тебе скривдити.

Але дівчину розпирав гнів. Адже в місто могла піти перша-ліпша служниця. Перлинка спинилася на дверях, не знаючи, як висловити йому своє презирство. Врешті вона обернулась до нього, показала язика і з сльозами на очах вибігла геть.

Але тільки-но Перлинка вибігла з кімнати, як зіткнулась з капітаном Янгом, який допіру приїхав з паном. Дівчина забула свій гнів. Витерши сльози, вона вигукнула:

— Щасливо повернулись?.. Я повинна негайно сказати про це милостивій пані.

Не чекаючи відповіді, вона побігла в парк. Їй було страшенно цікаво знати, як сприйме милостивий пан несподівану новину, котра чекала на нього. Хіба ж вона могла бігти в місто по якийсь там браслет і шовковий халат!

Марко Поло покликав Фан Кунг-до.

— Де господиня? — спитав він.

— У парку, — відповів Фан. — Вас чекають двоє панів. Вони прибули три дні тому. — Хитро поблискуючи очима, він намагався надати своєму обличчю якомога більше таємничості.

— Двоє панів? — здивувався Марко Поло. — Тут, у моєму будинку?

— Пани Ніколо Поло й Мафіо Поло, — оголосив Фан Кунг-до.

Марко вражено глянув на нього. Нарешті повернулися! Він часто думав про них, особливо після смерті Матео, і в його серці зароджувався страх, що, можливо, й вони не повернуться з своєї небезпечної мандрівки.

— Добра новина, — схвильовано мовив він.

До першої радості примішалося легке побоювання: як вони сприймуть його одруження з китаянкою? Але радість витіснила всі сумніви.

В супроводі служниці до кімнати зайшла Ашіма. Її щоки від швидкої ходи розчервонілись. Щаслива, вона обняла чоловіка.

— Я вже сказав про все милостивому панові, — промовив Фан Кунг-до. — Зрештою, це мій обов'язок.

Та Ашіма не чула його. Рада, що Марко повернувся з далекої дороги, вона переказала йому те ж саме, що допіру розповів Фан.

Служниця підбігла до зніяковілого Фана і показала йому кулак.

— Ти вже все виляпав… — прошипіла вона. — Ох, ти… ти…. Не знаю, що тобі й сказати! Соромся! Іди геть! Пани не хочуть тебе бачити!

— Чого ви сваритесь? — спитав, посміхаючись, Марко. — І чого ви тут стоїте всі? Ану, Фан, біжи до батька й дядька і скажи їм, що я приїхав.

Служниця опустила кулачок. Фан Кунг-до зміряв її нищівним поглядом.

Першим до кімнати зайшов батько, такий, яким його завжди пам'ятав Марко: прямий, з суворим, довгастим обличчям. Було видно, що він намагається стримати радісне хвилювання. Марко й Ніколо Поло наблизились один до одного і міцно обнялися. Вони були дуже схожі, навіть однакові на зріст. Марко подумав: «Він зовсім не змінився…» Ніколо Поло хотілось сказати: «Сину!», але він лише промовив:

— Ось ми й тут. — Потім повернув голову і гукнув: — Мафіо, де ти там застряв? Ти що, не хочеш навіть поздоровкатись?

«Зовсім не змінився», знову подумав Марко. Мафіо Поло зупинився на порозі і, посміхаючись, сказав:

— Чого це ви дивитесь один на одного, як на ікону… Слава Всевишньому, шановний наміснику! Не здивуюсь, якщо ти одного чудового дня станеш китайським імператором.

Ашіма непомітно вийшла з кімнати. Їй не хотілось заважати першій зустрічі чоловіків. Та лихо! Вона так швидко й тихо підійшла до дверей, що, відчинивши їх, стукнула Перлинку по лобі. Служниця ледве стрималась, щоб не зойкнути, почервоніла, як рак, і пробурмотіла:

— Я саме хотіла зайти і спитати, чи не бажають чогось милостиві пани.

— Ти їм зараз не потрібна, — сказала Ашіма. — Йди геть і змочи холодною водою свій надто цікавий лоб.

Чоловіки сіли до столу. Марко Поло покликав Фан Кунг-до і велів йому нікого не пускати, яка б там не була важлива справа.

Ніколо й Мафіо Поло розповіли про свою подорож до берегів великого Індійського океану. Вони вже встигли побувати в хана Кублая й склали перед ним звіт. Марко, за звичкою, ставив їм безліч запитань, одразу ж нотуючи в свідомості усі найважливіші події. Тепер, як ніколи, в його серці спалахнуло бажання — побачити Індію й розташовані в океані острови.

Під час розмови Марко поглядав то на батька, то на дядька. Він помітив, що мандрівка в жаркі країни залишила на них свої сліди. Батько схуд, зморшки покраяли його чоло, і дві складки від носа до кінчиків рота стали ще глибшими. У Мафіо Поло поменшало волосся. Срібний віночок сивини облямовував його лисину. Обоє були засмаглі, постарілі, але не старі.

Марко здавалося, що різниця у віці між ним і братами Поло немовби зменшилась. Своїми думками він давно випередив свої роки. Щождо Ніколо й Мафіо Поло, то в своїй заповзятливості вони були такими ж молодими, як і тоді, коли вирушали з прекрасної Венеції в країни Сходу.

Вони згадали про Матео. Під час переїзду з Камбалі в Ханьчоу Марко й Ашіма побували на його могилі. Марко розповів про смерть Матео — все, що почув від Фан Кунг-до.

— Чому він не поїхав з нами? — спитав Мафіо, боляче вражений звісткою про смерть друга. — Я гадав, що він доживе до ста років. — І задумливо додав: — Коли він помер, йому було стільки років, скільки тепер мені… Ми вже не молоді. Твоєму батькові п'ятдесят два, мені — п'ятдесят чотири… — Мафіо твердо подивився у вічі Марко. — Ми вважаємо, що вже час подумати про повернення на батьківщину.

«Чого вони нічого не кажуть про Ашіму?» подумав Марко. Він не хотів показувати своїх почуттів і зробив вигляд, ніби нічого не чує.

— Ми багаті, як королі, — мовив батько. — Мафіо правильно каже: ми повинні подумати про повернення додому. Коли ми заговорили про це з ханом Кублаєм, він дуже розгнівався. «Хіба я не засипав вас подарунками? — закричав він на нас. — А тепер ви хочете залишити мене. Нащо вам вирушати в небезпечну й важку подорож, в якій ви легко можете загинути? Якщо вам треба більше прибутків, я дам їх стільки, скільки ви хочете. Якщо ви прагнете почестей, я призначу вас на високі посади. Хіба я не зробив вашого сина намісником? Лишайтесь тут…» Нелегко буде одержати дозвіл хана Кублая на повернення додому.

Марко відчув, що батько схвильований.

— А він сидить собі й мовчить, — докинув Мафіо Поло.

В пам'яті Марко постали привабливі картини рідної землі. Але розповідь старших про мандрівку знову пробудила в його серці прагнення поїхати в Індію.

— Я б не хотів, щоб мене поховали в Китаї, — сказав Ніколо Поло.

— Ви незадоволені, що я одружився з Ашімою? — спитав Марко.

Ніколо й Мафіо здивовано глянули на нього. І враз Мафіо зареготав.

— Так ось чому він сидить і мовчить. Як це ми справді забули благословити його і побажати йому щастя? Марко, ми ж раді… А хіба Ашіма незадоволена нами, старими недотепами? — занепокоївся він. — Вона скаржилася тобі на нас?

Марко повеселішав.

— Вона просто вибігла, — засміявся він. — Хіба ж ви щось таке зробили, дядьку, щоб Ашіма могла бути вами незадоволена?

— Авжеж, зробив, — загримів Мафіо. — Та я ж бігав навколо неї, як наречений, намагаючись угадати її найменше бажання. А твій батько? Коли не кинусь його шукати, то обов'язково знайду в Ашіми.

— Ми бажаємо вам обом великого щастя, — серйозно сказав Ніколо. — Їй нелегко буде вирушити до Венеції.

— Тату, вона рада поїхати у Венецію, — сказав Марко.

Ця розмова викликала в них спогади про батьківщину. У кожного в серці таїлась туга за нею, то спалахуючи, то затухаючи. Тепер ця туга охопила й Ашіму. Коли Марко не було дома, вона часто йшла до Ніколо й Мафіо слухати їхні розповіді про далеку країну, їй навіть снилось уже місто на ста островах. Інколи їй здавалося, що вона ще малою дитиною бігала поміж колонами П'яцети.

Минуло літо, а за ним і осінь. Позолочені дахи монастиря на скелястому острові вкрилися тоненьким шаром снігу. Імператорський канал замерз, хоч ще не важко було прокладати серед криги шлях для кораблів і човнів. Зима була коротка й тепла. Скоро знову засяяло весняне сонце, розпустилися бруньки і земля вкрилася зеленню.

Марко Поло цілими днями був зайнятий своїми службовими справами. Часто з ним у дорогу вирушала й Ашіма, але здебільшого вона залишалася вдома з Мафіо й Ніколо Поло.

Невтомним купцям було важко сидіти без діла. Вони пообіцяли Марко нікуди не їздити в торговельних справах, поки він був намісником. Тому, щоб згаяти час, вони полювали або ловили рибу в багатій на озера місцевості на північ од великої ріки. Ніколо Поло навіть забив двох левів і подарував шкури з них Ашімі. Брати з нетерпінням чекали, коли вже Марко звільниться з посади намісника. Вони вирішили, що після цього всі поїдуть до двору великого хана і при слушній нагоді спробують випрохати в нього дозвіл на повернення в рідний край.



В бамбуковій хижці різьбяра стояла припорошена маленька фігурка — вершник на коні. Обличчя верхівця було з пучку завбільшки, але так майстерно вирізане, що здавалося живим. Це був милостивий намісник Марко Поло. Інколи старий брав фігурку в руки і задумливо розглядав її. Ванг сказав, щоб він вирізав на ній слова: «Чужоземний диявол». Але старий не зважувався це зробити. Фігурка давно вже стояла на поличці, припорошена пилом.

В майстерні різьбяра все йшло по-старому. Шю зрідка грав на сопілці веселих пісень, які він сам складав. В тиху годину звуки його мелодії долітали аж до імператорського каналу.

Ванг останнім часом працював у кузні в іншому кінці міста. До кузні було далеко, і тому він відвідував старого різьбяра тільки в неділю. Старий майстер і Шю з нетерпінням чекали його приходу. Вони боялися, що бунтівлива вдача призведе колись Ванга до нещастя.

Одного дня до них з'явився якийсь чоловік і, боязко озирнувшись на всі боки, прошепотів:

— Ванга заарештовано. Тільки нікому нічого не кажіть!

— А за що? — вигукнув Шю. Слова незнайомця вразили його, як грім.

Чоловік застережливо підняв руку.

— Тихо! — попросив він. — Ходімо в хатину.

Старий різьбяр, крекчучи, піднявся з землі.

— Ходімо, Шю, — сказав він і взяв за руку сліпого. Вони зайшли в хижку і посідали на долівку.

— Мені треба негайно йти звідси, — мовив незнайомець. — Якщо вони дізнаються, що Ванг жив у вас, то, напевно, прийдуть і сюди.

— Розкажи, що сталося, — попросив старий.

— Я працював з Вангом у кузні, — заговорив незнайомець. — Ми кували мечі і вістря для списів… Ванг іноді виїздив у села і розвозив зброю. Коли вчора ввечері він повернувся, його забрали солдати намісника..

— Солдати намісника, — прошепотів Шю.

— Ну, я піду, — промовив незнайомець. — Якщо дізнаюся що-небудь, то передам вам.

— Гаразд, — сказав старий.

Незнайомець устав. Він був маленький, але жилавий. Тихою, м'якою ходою він вийшов з кімнати і потонув у натовпі торговців і покупців.

— Ви казали, що в нього великі очі, гордовитий Погляд, довгий ніс, темна борода і високе чоло? — Шю наморщив лоба, про щось напружено думаючи. Він намагався уявити собі пана намісника таким, як змалював його старий різьбяр.

— Може, пан намісник зовсім не такий гордовитий, як вам здалося, дідусю, — спробував підбадьорити самого себе сліпий Шю. — Чого ви мовчите? Вони заарештували Ванга. Що ж нам робити?

— Треба чекати, Шю, — відповів старий, через силу підводячись з долівки.

— Я побіжу в місто і розповім про все людям! — Шю весь тремтів. — Якщо вони кинуть його у в'язницю, я попрошу пана намісника змилостивитись над ним. Може, він справедлива людина, дідусю. Про нього ходять непогані чутки.

«Якби ж загрожувала тільки в'язниця!» подумав різьбяр.

— Ходімо надвір, Шю. Там не так жарко… Треба чекати. Може, його й випустять…

Старий сам не вірив у свої слова, але ж не міг він сказати сліпому, що боїться гіршого. Ванг кував зброю і роздавав її людям, йому вже довелося відсидіти в камбалійській в'язниці, де його затаврували, як злочинця. А людину з тавром вдруге не помилують.

— Дідусю, подайте мені свого вершника на коні.

Різьбяр дістав хлопцеві з полички дерев'яну фігурку. Шю обмацав її пальцями і віддав назад. Потім вони обоє вийшли з хатини і сіли біля столика. Вітер ворушив лапате листя банана. Шю прислухався, схиливши голову. Хлопець і сам не знав, чого він чекає і на що сподівається. Сонце, схиляючись до заходу, почервоніло. Але Шю не бачив його. Він тільки помічав, що його проміння вже не таке пекуче, як раніше. Наближався вечір.

— Ви прийшли три роки тому, — озвався старий. — Ванг і ти. Спочатку сусіди казали мені: «Як ти можеш брати до себе в дім таку людину! Навіть не знаєш, хто він: злодій чи вбивця…» Але Ванг допомагав їм, і вони стали приходити до нашої хатини, слухати його розповіді… «Ти правильно зробив», сказали вони йому… 1 ще любили вони слухати, як ти граєш на сопілці…

Смеркло, потім настала ніч. Різьбяр і Шю лежали і до самого світанку не могли заснути. Вони чекали… Третьої ночі до них знову прийшов незнайомець.

— Прокиньтесь. Я маю вам щось сказати, — прошепотів він. — Тільки не лякайтесь!

— Ми не спимо, — відповів старий.

Шю не міг вимовити й слова.

— Не знаю, як вам сказати, — завагався незнайомець. — Але ви повинні це знати.

— Кажи! — звелів старий.

— Оті негідники засудили Ванга до смерті.

Тоді Шю голосно промовив:

— Я йду в палац намісника.

— Тихо, — схвильовано прошепотів незнайомець. — Ти хочеш, щоб мене теж заарештували?

Шю встав.

Незнайомець вишмигнув з хатинки.

— Вночі ти нічого не вдієш, — звернувся різьбяр до хлопця. — Вартові схоплять тебе і кинуть у башту. Зачекай до ранку. Я теж піду з тобою.

Коли дзвін пробив першу ранкову годину, старий і хлопець вийшли з хатини. Шю тримав у руці свою бамбукову сопілку. На вулицях ще нікого не було.

Вони підійшли до канцелярії намісника і попросили дозволу на вхід. Вартові зареготали.

— Хочете говорити з милостивим паном намісником? Ану геть звідси!

Шю сів під стіною і став грати на сопілці свою власну пісню.

— Нехай сидить, — мовив один з вартових. — Весело грає. Можна співати й танцювати під його музику.

Старий різьбяр сів біля Шю і безнадійним, непорушним поглядом втупився в ворота.

Повз них проходило багато добре зодягнених, ситих людей. Коли Шю переставав грати, старий розповідав йому про все, що відбувається навколо.

Вартових змінили.

— Спробуємо ще раз, — сказав Шю.

— Ми не можемо вас впустити, — співчутливо відповів їм вартовий. — Ідіть додому… А завтра вранці приходьте знову.

Але різьбяр і Шю лишилися біля муру. Старий дістав рис, м'ясо та кухоль води, і вони поснідали.

Раптом Шю почув цокіт копит. Відчинились ворота. І вартові в один голос вигукнули:

— Увага й послух!

Капітан охоронців намісника в'їжджав у місто.

Шю поставив на землю чашку з рисом, схопився з землі і кинувся до воріт. Він упав під копита коневі і звів на верхівця свої згаслі очі. В руці він тримав бамбукову сопілку.

Капітан Янг натягнув повід. Він глянув на хлопця і враз упізнав його. Перед ним був сліпий Шю.

— Шю, як ти потрапив сюди? — спитав він. — Встань!

Сліпі вміють зберігати в пам'яті голоси знайомих людей так само, як зрячі — їхні обличчя. І Шю одразу впізнав голос носильника Янга. Ні, ні, він не помилився. Це був той самий Янг, який так часто приходив колись у кузню Ванга.

Хлопець розгублено звівся на коліна.

Капітан Янг скочив з коня і підняв сліпого.

— Що сталося, Шю? — тихо, щоб не почули вартові, спитав він.

— Ванг у тюрмі, його засуджено до страти, — прошепотів Шю.

Янг не став гаяти часу на марні роздуми.

— Розшукаєш квартиру капітана Янга, — пробурмотів він. — Негайно приходь до мене. — І голосно додав: — Іди геть, сліпий! Ледве не потрапив під копита.

Він пришпорив коня і поїхав у місто.

Шю і старий різьбяр з'явились на квартиру до Янга і розповіли йому все, що сталося.

Капітан довго сидів біля столу, замислившись. Потім сказав:

— Ідіть додому і заспокойтесь. Нікому нічого не розказуйте…. Ванг не повинен умерти!



Марко Поло сидів у своєму кабінеті і звіряв річні звіти. На великому столі лежали папери, пачки грошей і печатка намісника. Це була остання перевірка, яку він робив, перебуваючи на своїй високій посаді. Через кілька тижнів він складе свої повноваження. Новий намісник, якийсь татарський князь, уже вирушив до Ханьчоу.

Почулися кроки, і Марко Поло невдоволено підняв голову. Ввійшов секретар.

— Що там таке? — спитав Марко.

— З вами хоче говорити капітан Янг, милостивий пане.

Марко Поло відсунув убік папери.

— Нехай зайде.

Обличчя капітана немов скам'яніло. Він сказав сліпому: «Ванг не повинен умерти». А що він зробить, коли намісник відмовиться допомогти? Може, не треба було йти до нього? Важкі сумніви краяли його серце.

— Що сталося, Янг? — спитав Марко.

І Янг розповів йому все про коваля Ванга. Марко слухав із спокійним виразом на обличчі. Він дізнався про те, як Саїд, шпигун міністра Ахмеда, ще в Камбалі кинув коваля до в'язниці. Той самий Саїд, який згодом викрав Ашіму. І ще пригадалося Марко, як носильник Янг прийшов до нього і допоміг врятувати Ашіму. Тепер Янг просив помилувати свого друга Ванга. Але ж Ванг був заколотником. Суддя присудив його до смерті… Марко Поло взяв державну печатку і зважив її в руці. Три роки прослужив у нього Янг капітаном охорони.

— Він розвозив по селах зброю, Янг, — вагаючись, мовив Марко Поло. — За це карають смертю.

— Він не повинен умерти, — палко сказав Янг. — Я прошу вас, милостивий пане, звільніть його. Ванг не злочинець, його затаврував, як злочинця, шпигун Ахмеда. Вони забрали у Ванга кузню, і йому довелося жебрувати з сліпим хлопцем. Зрозумійте його гнів, пане! Зрештою, що він такого зробив? Хіба він убив когось? Украв щось?.. Прошу вас, допоможіть йому!

Марко Поло підійшов до Янга.

— Я не можу його звільнити. Ви самі це розумієте, капітане Янг.

— Ви маєте велику владу, милостивий пане, — наполягав Янг.

— Янг, я ніколи не забував, чим зобов'язаний вам, — сказав Марко. — Тепер ви просите за свого друга. Але якщо я його звільню, люди, які заздрять мені, донесуть імператорові, що намісник Ханьчоу випускає з в'язниць людей, котрі вчинили злочин проти його величності…

Янг зблід і мимоволі схопився за меча, але потім отямився. Рука його залишилась безсило лежати на держаку.

— Ванг не повинен умерти, — пробурмотів він.

— Візьміть себе в руки, капітане Янг, — мовив Марко Поло, — і слухайте, що я вам скажу… Я помилую коваля Ванга. Його буде засуджено на довічне заслання. Вас я відпускаю від себе і доручаю доставити заколотника на місце заслання. — Марко підійшов до Янга і поклав йому на плече руку. — А шлях туди довгий, — додав він. — Мені жаль втрачати вас.

Ввечері Янг під'їхав до бамбукової хижки старого різьбяра. Шю здалеку почув, що наближається верхівець.

— Це він, дідусю? — схвильовано спитав сліпий.

— Він, Шю.

Велике, золоте сонце сховалось за прозору хмаринку. Злива освіжила землю. На траві виблискували мільйони краплинок, в калюжах відбивалось світло.

Янг прив'язав до кілка коня і зіскочив з насипу.

— Я приніс вам хорошу звістку, — сказав він. — Милостивий пан намісник помилував Ванга, засудивши його на довічне заслання.

— Хвала небу, що він хоч зберіг йому життя, — вигукнув старий різьбяр.

В сліпих очах Шю заблищали сльози.

— Ванг ніколи вже не повернеться? — спитав він.

— Тобі можна супроводжувати його, Шю, — сказав Янг. — Намісник доручив мені доставити Ванга на місце заслання.

Тоді старий різьбяр зайшов до своєї хатини і дістав з полиці дерев'яну фігурку вершника, потім узяв різець і на твердому дереві викарбував ієрогліфи: Івей вай сінь — Чесне чуже серце.


ПОДОРОЖ В ІНДІЮ


Венеціанці знову жили, оточені блиском і розкішшю імператорського двору. Вони оселилися в тому самому старому красивому будинку. В дворі біля басейну з золотими рибками ріс кущ жасмину, над квітками гуділи бджоли. Ашіма подовгу сиділа в тінистій альтанці.

Все було, як і раніше.

Перлинка бігала по двору, підслухувала під дверима і з невинним обличчям вибовкувала маленькі таємниці. Дівчина здобула необмежену владу над Фан Кунг-до, бо тепер знала, що попри всі свої погрози, він би її й пальцем не торкнув.

Все було, як і раніше, і водночас все було інакше.

Венеціанців охопила туга за батьківщиною. Вони не говорили про це один одному, хоч і знали, що вона зростатиме з кожним днем. Вони трохи боялися цього почуття, бо не в силі були відігнати його. Туга ховалася в куточках їхніх очей, проривалася в сміхові, в словах, сказаних ніби жартома, але пов'язаних з дорогими спогадами.

… Ось через двір пробігла кішка, стрибнула в траву і причаїлась під кущем. Непорушними очима вона стежила за пташкою, що сиділа на яблуні.

— А пам'ятаєш, Ніколо, як ми ще хлопчиками одного разу ганялись за кішкою і ти впав у воду? — Мафіо весело засміявся і провів рукою по лисині.

Кішка плигнула на стовбур яблуні, намагаючись схопити пташку.

— Спізнилась, дурненька! — вигукнув Мафіо Поло. Пташка полетіла.

— Джованні не любив кішок за те, що вони завжди ганялись за пташками, — мовив. Марко.

— А, Джованні, твій друг! — озвався Ніколо Поло. — Я пригадую, як ти приводив його. Він так зніяковів, коли я велів йому вибрати собі найкращий діамант…

— А як він співав! Такого чудового голосу мені більше ніколи не доводилося чути.

В розмові чоловіків було щось по-дитячому зворушливе.

— Якби я був такий дужий, як Матео, — мовив Мафіо, — я поїхав би до двору короля Кайду і поборовся б з його донькою.

Марко здивовано глянув на нього.

— Ти не чув про королівську доньку? — Мафіо Поло задоволено відкинувся на бильце крісла. — Нам розповідали про неї в Індії.

— Зачекайте трохи, дядьку, — попросив його Марко. — Я покличу Ашіму. Вона дуже любить вас слухати.

— Поклич, — задоволено сказав Мафіо.

Стояв тихий вечір. Вікна були відчинені навстіж. Ашіма зайшла до кімнати і сіла біля чоловіків. Мафіо почав розповідати.

— Тільки не кажіть про це ханові Кублаю, бо він ненавидить короля Кайду. Адже ви знаєте, що Кайду вже не раз мірявся силою з військами Кублая і, здається, знову готується до війни в спілці з Каданом та Сінгтуром… Так ось послухайте про доньку цього Кайду. Її звати Айгіярм, тобто «місячне світло». Вона така дужа, що в усьому королівстві не знаходиться юнака, котрий би міг побороти її. Коли батько вирішив видати її заміж, вона сказала, що не згодиться бути дружиною чоловіка, слабішого за неї. І король Кайду пообіцяв виконати її волю.

Скоро з усіх кінців світу зібрались юнаки спробувати щастя. Змагання відбувались дуже урочисто. Король і королева у супроводі великого почту займали місця в найбільшій залі палацу. Потім на середину зали, де її чекав одягнений у шовк юнак, виходила королівська донька, теж у шовковому вбранні й дорогих оздобах. Коли б юнакові вдалося кинути Айгіярм на землю, він одружився б на ній, зате в разі поразки він мусив віддати сто породистих коней… Кажуть, що королівська донька вже виграла більше десяти тисяч коней. Вона висока й дужа, як велетень…

Мафіо Поло змовк. Оскільки ніхто не промовив жодного слова, він додав:

— Оце таке розповідають про Айгіярм. До речі, кажуть, що вона така ж гарна, як і сильна.

— Чи не захотіли ви завоювати собі королівську доньку? — засміялась Ашіма.

— Сто коней я вже як-небудь роздобув би, — зі тхнув Мафіо. — Та мені багато більше хотілося б занурити бодай один палець у канал Сан-Марко. А старий Куб-лай не відпускає нас, немов ми найкращий діамант у його короні.

— Він зробив нам немало добра, — мовив Марко.

— Авжеж! Зате зараз міцно тримає нас.

Всі замислились.

Мафіо Поло сказав це ніби жартома, але насправді це був зовсім не жарт. Думки про батьківщину не залишали їх ні вночі, ні вдень.

Ашіма так розуміла чоловіків, наче сама народилась у Венеції.

— Ми повинні боротись за повернення додому, — сказав Марко.

— Як юнаки з королівською донькою, — докинув Мафіо. — Може, у нас вистачить сили.

— Ханові Кублаю це не дуже сподобається, — мовив Ніколо Поло. — Але що з нами буде, коли він помре? Він уже старий, і мені часом здається, що смерть уже чигає на нього. А при дворі немало людей, які заздрять нашому багатству. Доки хан живий, вони не зважаться зачепити нас. А як далі?

Вони ще довго радились, як краще вирватись звідси. Здоровий глузд підказував їм, що вирушати в дорогу таємно не можна. Якщо вони хочуть побачити знову свою батьківщину, то повинні будь-що домогтися дозволу імператора.

І ось одного дня Марко вирішив, що настав час звернутись до імператора з проханням. Він саме повернувся із поїздки по країні і доповідав ханові про звичаї жителів і стан управління та фінансів в обстежених ним областях. Хан прийняв Марко в своїх покоях і з цікавістю слухав його розповідь. Крім головного цензора

Юсю Темюра, в кімнаті не було жодного сановника.

— Ви розповіли мені про все, що бачили, — сказав імператор, — і зробили кілька слушних пропозицій. За це я хочу вас нагородити. Ідіть додому і відпочивайте. Коли ви мені будете потрібні, я вас покличу.

Круглоголовий Юсю Темюр щось схвально пробуркотів.

Тоді Марко кинувся до ніг хана і попросив вислухати його.

— Встаньте! — наказав йому Кублай. — Чого ви ще хочете?

Марко почав палко просити імператора, щоб він дозволив їм повернутись на батьківщину. Хан Кублай спокійно вислухав його.

— Ти чув, Юсю Темюр? — озвався він нарешті.

— Так, — буркнув головний цензор. Обличчя його залишилось незворушним.

Великий хан обернувся до Марко і пильно глянув на нього.

— Хіу Хенг помер, і мені потрібні тямущі радники.

Марко мимоволі відступив назад.

— Хіу Хенг помер? — недовірливо перепитав він.

— Так, — відповів імператор. — Помер.

Несподівана звістка приголомшила Марко. Він мало не забув, де знаходиться. Його охопив сум і водночас гнів на хана за те, що той так байдуже говорить про смерть старого вченого. Однак Марко уже навчився володіти собою. Він стояв, похиливши голову, і чекав, що ще скаже хан Кублай.

— Ви прийшли до мене і говорите, що хотіли б поїхати на батьківщину. Хіба вам погано при моєму дворі? Я саме ладнаюся йти війною проти підлого пса Кайду. Хочу провчити його… А вам я ось що скажу: готуйте кораблі і вирушайте морем до великого острова Цейлону, де володарює король Зандернац. У нього є найбільший у світі рубін: у вершок довжиною і завтовшки з руку. Так мені розповідали. Він палає, як вогонь, і має чарівну силу. Скажіть Зандернацу, що я, володар світу, хочу мати цей рубін. За нього він одержить багатства, варті цілого міста. Коли повернетесь, розповісте мені, що ви там бачили. А про повернення додому більше не говоріть мені…

Марко Поло опустився навколішки і тричі торкнувся чолом до килима. Імператор прихильно дивився на нього.

Юсю Темюр кашлянув. Кублай спитав:

— Ви задоволені?

— Дякую вам, ваша величність, за милість, яку ви виявляєте до нас, — мовив Марко. — Я зроблю все, що ви наказали.

Він залишив імператорський палац з двоїстим почуттям. Імператор не задовольнив його прохання, але зате доручив йомусправу, про яку Марко давно вже мріяв. Він не раз з палаючими очима слухав розповіді батька й дядька про Індію та острови, розташовані в океані.

Марко спішив повз крамнички й майстерні, і в серці його було одне бажання: швидше дістатись додому і поділитись з рідними новиною.

Коли гомінка головна вулиця лишилась позаду, він раптом згадав сумну звістку — Хіу Хенг помер. Великий хан вимовив ці слова без жодного жалю. Але Марко знав: коли чутка про смерть великого вченого розійдеться по країні, журба охопить мільйони сердець. Марко дивувало: як міг хан Кублай, який сам страшенно боявся смерті, так байдуже поставитись до смерті близької йому людини?

Марко довго сидів, замислившись, у своїй кімнаті. Врешті він зважився розповісти батькові, дядькові й Ашімі про доручення хана.

Смеркало. Служник зачинив віконниці і запалив світло. Ашіма нервово потирала руки. Мафіо сидів, спершись підборіддям на кулак; Ніколо, випрямившись, зціпивши зуби, дивився кудись повз Марко.

— Поїдемо в Індію, — сказав Мафіо, здвигнувши плечима. — Якщо його величність наказує…

— Я не залишусь тут сама, — вигукнула Ашіма. — Мені буде страшно, коли ти поїдеш, Марко!

— Ми попливемо на великих кораблях, Ашіма, — заспокоїв її Марко. — Ти поїдеш з нами.

Ашіма полегшено зітхнула, однак не відчула радості, бо помітила, як засмутились Ніколо й Мафіо Поло.

— Ми стали дуже багатими, — сказав, нарешті, Ніколо. — Якщо нам пощастить, після мандрівки в Індію ми станемо ще багатшими. — Він опустив плечі і якось безпорадно глянув на сина. — Але навіщо все це нам?

— Бути нам до самої смерті мандрівниками, Ніколо…

Слова старих глибоко вразили Марко. Тільки тепер він збагнув, як заволоділа ними туга за батьківщиною, йому нічого, було сказати, але він поклявся собі, що цією поїздкою скінчиться їхня служба ханові Кублаю.



Невдовзі після цієї розмови Мафіо й Ніколо Поло вирушили на південь, у порт Цайтум, щоб там підготувати кораблі і набрати надійний екіпаж. Марко й Ашіма лишились у Камбалі. Через три місяці й вони з почтом у дві тисячі чоловік залишили столицю. Фан Кунг-до і Перлинка теж поїхали з ними, щоб прислуговувати в дорозі своїм панам.

Шлях до Цайтума лежав через знайомі місця. Портове місто було розташоване на відстані десяти днів їзди від Ханьчоу. Переправляючись через Жовту ріку, Марко й Ашіма згадували Матео. Тут поблизу була могила їхнього друга. Вони ніби бачили перед собою його могутню постать, його рідне обличчя з лагідною посмішкою наче надавало їм мужності для далекої мандрівки. Як чудово було б, коли б він міг їх супроводити!

Марко Поло квапив вельможних панів з почту, не дозволяючи їм робити довгі привали.

Незабаром вони досягли передмістя Цайтума. Марко й Ашіма виїхали на пагорб і злізли з коней. На обрії громадились білі хмари. Ніжний вітерець обвівав обличчя Марко й Ашіми. Перед ними розкинулось місто: білі будиночки виглядали з густих садів у долині, ліпились на гірських схилах, тулились біля гирла ріки й оточували тиху голубу затоку. На скелястій горі бовванів похмурий монастир. В бухті стояло на якорі багато кораблів і джонок.

Красиве місто Цайтум мало одну з найбільших і найзручніших гаваней у світі.

Марко й Ашіма з таємною тривогою чекали зустрічі з старими. Вони думали, що побачать їх пригніченими, похмурими, але були приємно розчаровані. Мафіо зустрів їх з гомінливою радістю, а Ніколо, слухаючи його захоплену розповідь про приготування до подорожі, тільки вдоволено посміхався. Невгамовна діяльність останніх місяців пішла їм на користь.

— Можете цілком покластись на нас, глибокошановний адмірале, — сказав Мафіо. — Якщо ви хочете завтра вирушити в дорогу, то прошу: в порту стоять готові до відплиття десять індійських суден, обладнаних Ніколо Поло та його братом, на ім'я Мафіо. Прошу на палубу, панове, можна вирушати в подорож.

Через вісім днів судна вийшли з гавані Цайтума. Сто. ячи на палубі переднього корабля, венеціанці з гордістю оглядали свою маленьку флотилію.

— Тепер ми залежимо від моря, — сказав Мафіо Поло. І подумав: «Дай боже, щоб ми щасливо повернулись назад!»

Що далі вони відпливали від Цайтума, то дужчий віяв вітер. Десять кораблів з напнутими вітрилами, ледь нахиливши щогли до води, велично розтинали піняві хвилі. Небо було якогось невиразного блідуватоголубого кольору. Зате море здавалось то зеленим, як скло, то блакитним, то фіолетовим, або й зовсім чорним, лише помережаним білими баранцями, залежно від того, куди дивитись: біля борту корабля чи десь далі. Старі Поло й Марко, перейшовши на корму, гляділи, ні про що не думаючи, на мерехтливий слід, що лишався за судном. Вони пливли на міцно збитому чотиривітрильному судні, яке було добре споряджене для далеких мандрівок.

Команда корабля складалася з двадцяти п'яти чоловік. За капітана був сивобородий індієць, котрому вже не раз доводилось плавати від Маньї до Індії. Разом з Марко подорожувало двісті вельмож. Їх супроводжувало біля восьмисот служників, п'ятсот солдатів та двісті п'ятдесят купців з такою ж кількістю прислужників і писарів. Очолював експедицію Марко Поло. Він розмістив пихатих вельмож з їхніми слугами та охоронцями на десяти кораблях. Трюми кораблів було забито подарунками великого хана чужоземним королям і, перш за все, — купецькими товарами: сувоями шовкових тканин, золотими й срібними оздобами, різним вбранням, фарфоровими виробами, золотою й срібною пряжею, мечами й списами, військовим спорядженням та іншим крамом.

Два місяці вони вже не бачили землі. Море взяло їх у полон. Воно щохвилини змінювалось. Незмінним лишалось тільки одне: його величина, безкрая далечінь. Воно було величним навіть у ті хвилини, коли, вгамувавшись, мерехтіло під сонцем, тихе й гладеньке, мов дзеркало.

Була світла ніч. На небі сяяв місяць. Тихо поскрипували щогли, лопотіли вітрила. Гаряче повітря трохи охололо, легкий вітерець повівав над палубою.

На білому тлі вітрил чітко вирізнялись мускулисті постаті матросів.

Марко з Ашімою, спершись на поручні, стояли на носі корабля. Марко показав рукою на захід.

— Там, Ашіма, індійський берег. Завтра або післязавтра ми побачимо його.

Ашіма глянула в тому напрямку, ніби справді могла побачити обриси берега. Але там не було нічого, крім моря й неба.

— Тато й дядько вже сплять у своїх каютах, — мовив, ніби сам до себе, Марко. — Мандрівка підбадьорила їх.

— Але їм сниться Венеція, — сказала Ашіма, з легким смутком думаючи про старих Поло, яких вона так полюбила.



Кораблі наближались до берегів Індії. Вони пливли Хайнанською затокою, поминаючи прибережні острови. Мафіо Поло розповів Марко, що на цих островах у гирлах річок індійці вимивають з піску багато золота. Є там також багато міді, хліба, всіляких овочів.

Вони пливли далі, до королівства Ціамба, яке лише кілька років тому було підкорене при незвичайних обставинах військами великого хана. Дізнавшись про незчисленні багатства Ціамби, хан велів генералові Сагату приготувати для завоювання східно-індійського узбережжя велику армію. Татарські війська, кіннотники і піхотинці, пройшовши через Маньї, вдерлись у чужі володіння. Індійці взялися за зброю і, коли загарбники вступили в жарку гористу місцевість, завдали їм неабияких втрат. Однак спинити просування татар їм не вдалося. Вороги плюндрували міста й селища в долинах. В одній жорстокій битві, що відбувалася в гірській улоговині, війська генерала Сагату зазнали нищівної поразки.

Він негайно відправив до імператора посланця з проханням надіслати йому підкріплення, особливо піхоти. Тимчасом вісімдесятирічний король Ціамби, Акамбаль, сховався з своїми військами за мурами укріплених міст і фортець. Його серце краяла туга, коли він думав про страхітливі спустошення, які чинили його землям татари. Хоч він і розбив загарбників, однак розумів, що довго втриматись йому не вдасться, і тому повідомив великого хана про своє підкорення. Наляканий великими втратами, хан милостиво прийняв посланців і наказав генералові Сагату негайно одвести війська і готуватись до підкорення інших земель.

Відтоді король Акамбаль щорічно посилав ханові велику кількість дерева алое та двадцять п'ять найбільших і найкращих слонів.

Кораблі стали на якір у спокійній затоці, і Марко Поло дозволив своїм супутникам восьмиденний відпочинок. Вельможі й купці обрали дврх представників, котрі щовечора доповідали Марко про події за день.

На побережжі Ціамби Марко вперше ступив на індійську землю. Майже від самого берега, за рядком легких бамбукових хижок, починалась зелена стіна непрохідних джунглів.

Стояла нестерпна спека; вже кілька місяців не випадало дощів. Марко хотів було вирушити на кілька днів у джунглі, але Ніколо й Мафіо відрадили його від цього наміру.

— Адже ми тільки починаємо мандрівку, і ще не раз трапиться нагода побувати в тропічному лісі, — говорили вони.

Мандрівники познайомились з мешканцями селища. Це були засмаглі красиві люди з по-дитячому щирими обличчями. Носили вони тільки пов'язки на стегнах. Купці вимінювали в них за дешеві прикраси й інструменти коштовні камені й золотий пісок, маючи від цього неабиякий зиск. Марко наказав закупити харчі й поповнити запаси води.

Нарешті невеличка флотилія покинула гавань.

Стояв штиль. Вітрила на щоглах звисали і випливати з затоки довелось на веслах. У відкритому морі дув легкий бриз, і ескадра взяла курс на південь.

Маркс Поло не було часу нудьгувати. Цілий день до пізнього вечора до нього в каюту заходили вельможі, то скаржачись на когось, то питаючи в нього поради. Він влаштовував справи спокійно, з витримкою і завоював собі великий авторитет. Ніхто не зважувався порушувати його наказів. Адже крім усього, за його спиною стояло п'ятсот імператорських солдатів, і Марко, коли цього вимагали обставини, не тільки погрожував, а й удавався до рішучих дій. Так одного разу він заборонив поєдинок між двома вельможами, а коли ті все ж таки кинулись один на одного з мечами, наказав обеззброїти їх і заперти в каютах.

— Він править нами, як мудрий володар, — казав Мафіо братові. Ніколо тільки вдоволено буркотів собі щось під ніс. Видно було, що він пишається сином. Брати й тепер мріяли про повернення на батьківщину, однак загалом були задоволені. Адже вони знали, що мандрівка дасть їм великий зиск. В Цайтумі вони закупили багато товарів і тепер мали чим торгувати.

Якщо Марко вдавалось підтримувати під час подорожі суворий порядок на кораблях, то він був безсилий запобігти хворобі. Як не дивно, але хворіли тільки чоловіки. Кілька з них уже померли. Хворі ніби горіли, вони ставали жовті, як віск, і такі безсилі, що не могли й пальцями поворухнути. Лікарі не могли нічим зарадити, їхні ліки не допомагали. Щоранку, заходячи до каюти Мафіо й Ніколо, Марко стурбовано приглядався, чи не хворі вони. Однак старі Поло мали залізне здоров'я. Та й Марко з Ашімою добре переносили спеку.

Епідемія непокоїла Марко. Він покликав до себе лікарів і спитав їх, чи не можна як-небудь боротись з таємничою хворобою.

Один китайський лікар, який уже не раз плавав до Індії, сказав:

— Нам нічим допомогти, милостивий пане. Люди одужають лише тоді, коли ми висадимось на сушу і дамо хворим свіжих фруктів.

Почувши це, Марко повеселішав: адже коли буде попутний вітер, вони найближчими днями дістануться до Яви.

Минуло вже три місяці, відколи вони залишили Ціамбу. За цей час кораблі пройшли півтори тисячі миль. Зрідка їм траплялися маленькі і великі острови, але здебільшого мандрівники нічого не бачили, крім неба і моря, нічого не відчували, крім гнітючої спеки і дивного неспокою, який ганяв їх з одного кінця судна на другий, нічого не чули, крім могутнього дихання моря і хлюпотіння хвиль.

Нарешті вони причалили до великого і багатого острова Яви. Марко наказав знести хворих на берег і дати їм свіжих фруктів, яких безліч росло на побережжі.

На Яві володарював король, який нікому не сплачував данини. Жителі острова вели жваву торгівлю з купцями, що приїздили сюди з Маньї і Цайтума. Той, хто зважувався на далеку й небезпечну мандрівку, мав добрі прибутки.

Купці, що приїхали з Марко Поло, швидко ввійшли в стосунки з місцевими торговцями, вигідно продаючи їм свої товари. Ніколо й Мафіо поки що притримували свій крам, бажаючи придбати за нього коштовних каменів і перлів, яких було багато на інших островах.

Хворі, як і передбачав китайський лікар, швидко одужали. Через чотири тижні Марко Поло віддав наказ до подальшої подорожі.

Через тиждень мандрівники підплили до Малої Яви[19], острова восьми королівств. Саме настав період дощів з несприятливими вітрами, і венеціанці, проти власної волі, змушені були надовго затриматися тут.

Це був великий і надзвичайно багатий острів. Тут вирощували безліч всіляких прянощів, всюди височіли цілі ліси алое, чорного й сандалового дерева. Острів лежав так далеко на півдні, що звідси не було навіть видно північної зірки. На Малій Яві водились дикі слони, носороги, мавпи та інші звірі.

Королі Малої Яви визнавали над собою владу великого хана, але не сплачували йому ніякої данини. Вони знали, що їхній острів лежить надто далеко від Маньї, щоб хан послав до них війська.

Під час своєї вимушеної зупинки Марко Поло відвідав шість королівств і отримав для імператора багато дорогих і дивовижних подарунків.

В червні, липні й серпні безперестанку йшли дощі. Рослини так швидко росли, що людям здавалось, ніби вони піднімаються просто у них на очах, особливо у ті хвилини, коли між хмар проривалося сонце.

Мандрівники підпливли до королівства Самари, розташованого на північному узбережжі Яви, і там стали на якір, чекаючи попутного вітру, щоб вирушити до острова Цейлону. Сидіти весь час в каютах було важко, тому Марко Поло, підшукавши зручне місце на березі, наказав нап'ясти намети. Він дізнався, що недалеко від берега в горах живуть дикі племена, які пожирають своїх ворогів. Тому навколо табору було викопано глибокий рів, який обома кінцями виходив у море, в дно рову вбито гострі паколи і через кожні сто кроків споруджено невеличкі дерев'яні укріплення.

З жителями прибережних селищ мандрівники жили в цілковитій згоді, оскільки Марко суворо заборонив кривдити голих темношкірих туземців, якщо вони не виявлятимуть ворожості. Мисливці приносили їм у табір дичину, забиту списами або стрілами, рибалки — найкращу рибу, зловлену в річках і в морі, жінки постачали їх вином, фруктами та кокосовими горіхами завбільшки з людську голову.

П'ять місяців пробули мандрівники в королівстві Самарі. Коли вони вийшли, нарешті, в море, туземці довго стояли на березі, махаючи руками, а деякі ще далеко супроводжували їх на своїх незграбних човнах'. Подув давно очікуваний вітер. Венеціанці стояли на палубі і дивились, як поволі зникав на обрії берег.

Знову вони два місяці нічого не бачили навкруги, крім моря, лише зрідка поминаючи невеликі острови!

Вони пливли на захід. Чи далеко залишився Китай?

Може, вони вже на півдорозі від Камбалі до Лайї, що лежить на узбережжі Середземного моря? В голові Марко зародилась думка, яка не давала йому спокою. Адже вони могли б дістатись на батьківщину морським шляхом. І Марко вирішив, якщо вони, виконавши ханське доручення, щасливо повернуться в Камбалі, докласти всіх зусиль, щоб здійснити цей задум.

Під час мандрівки Марко поповнював свої нотатки про чужі краї. Якось ополудні капітан доповів йому, що на обрії з'явився Цейлон. Марко вибіг на палубу. Вдалині таємниче чорніла смужка землі. Колись він чув, що жителі індійського материка вірять, начебто на Цейлоні живуть злі духи. Тому вони й назвали острів «Ланка», тобто «злі духи». Але там володарював також король Зандернац, там були сапфіри, топази, аметисти, найкрасивіші і найкоштовніші в світі рубіни, там навіть був рубін з вершок довжиною і завтовшки в руку, який палав, наче вогонь, збуджуючи жадобу його імператорської величності.

Наступного ранку венеціанці зійшли на берег у супроводі двохсот солдатів, десяти вельмож, перекладача { кількох слуг з подарунками хана. Затока була спокійна, як глибоке, прозоре озеро. Зелена гребля, заросла травами, пальмами, листяними деревами й високою, на зріст людини, папороттю, захищала затоку од вітру.

На воду було спущено всі триста човнів. Вони враз збудили затоку від сну. На деревах заверещали, заметушились маленькі мавпи, застрибали з ліани на ліану, аж поки, нарешті, не знайшли зручне місце, звідки можна було спостерігати незвичну картину. На гілках сиділи барвисті папуги. Якісь маленькі пташки, немов м'ячики, пурхали поміж листям.

Мешканці острова стояли біля своїх хатин і чекали, коли човни підійдуть до берега. Одежа їхня складалася з шматка матерії, обмотаного навколо стегон. Діти були зовсім голі. Коли солдати, сяючи на сонці шоломами й мечами, ступили на землю, перелякані туземці кинулись тікати.

І лише після того, як венеціанці з перекладачами без зброї наблизились до села і запевнили остров'ян, що вони прибули з мирними намірами, чоловіки, жінки і діти, посміливішавши, вийшли їм назустріч.

Якийсь літній чоловік, що носив крім пов'язки на стегнах ще й зелений тюрбан на голові, згодився одвести їх до короля.

Марко Поло попросив батька залишитись з купцями і частиною солдатів на березі і збудувати такий самий укріплений табір, як і на Малій Яві. Сам же він з Мафіо та десятьма вельможами, на чолі двохсотп'ятдесяти вояків і слуг, що несли подарунки, вирушив у глиб острова. Двоє посланців з селища побігли наперед, щоб сповістити короля Зандернаца про приїзд чужоземців.

Вони йшли вздовж берега, пробирались вузенькими стежками крізь ліси, переходили по хистких мостах «річки, піднімалися вгору з допомогою залізних ланцюгів, прикріплених до скель, аж поки, нарешті, на сьомий день не досягли красивої долини, вкритої рисовими полями, пальмовими гаями й садами. Біля підніжжя покраяної проваллями гори розкинулось селище, посередині якого височів королівський палац.

Король Зандернац вислав їм назустріч десять слонів з розкішними паланкінами. Венеціанці, вельможі, перекладач і офіцери посідали в хиткі будиночки на спинах слонів і рушили до дерев'яного, оздобленого різнокольоровим різьбленням королівського палацу.

Король прийняв їх у передпокої і влаштував на їх честь бенкет. Мандрівники посідали на килими і подушки навколо короля та його почту і заходились біля гостро приправлених страв та вин. В кімнаті було нестерпно жарко, тому за кожним гостем стояла служниця і обмахувала його опахалом з пальмового листя.

Король Зандернац був одягнений так само, як і підлеглі. Тільки на його темнобрунатному тілі виблискували дорогі оздоби: неймовірної вартості намисто; одна низка із смарагдів та рубінів, друга, що звисала йому до самого живота, — із ста сорока великих перлин та рубінів і золоті браслети, оздоблені брильянтами персні на пальцях ніг і рук.

— Ти поглянь, як він обвішався! — сказав Мафіо небожеві. — За його прикраси можна було б купити цілий палац.

Після пишного бенкету Марко передав королю подарунки і, розхваливши його країну і його мудре правління, переказав йому бажання володаря світу, імператора Китаю, великого хана усіх татар Кублая.

Король Зандернац, підібгавши під себе ноги, сидів на жовтій шовковій подушечці і з задоволенням слухав Марко Поло. Подарунки великого хана й блискучий почет, що супроводжував Марко, подобались королеві. Але, вислухавши венеціанця, він сказав, що рубіна не віддасть. Він охоче покаже його, щоб іноземці на власні очі пересвідчились в його незрівнянній красі й потім розповіли про все імператорові, але подарувати не може.

Він щось тихо наказав одній із служниць, і та вибігла з кімнати. Через кілька хвилин вона принесла коштовний камінь і поклала його на золоте блюдо перед Марко й Мафіо.

Всі в кімнаті замовкли. Навіть служниці забули від подиву обвівати опахалами гостей.

Великий рубін лежав на золотому блюді і ніби перетворював світло, що падало на нього, у червоне, як кров, сяйво, заливаючи ним усе: залу, обличчя людей, килими, картини на стінах. Він був ніби вогненне джерело, яке освітлювало все, але не згорало.

Король Зандернац був задоволений, що його рубін справив таке велике враження на присутніх. Урвавши, нарешті, мовчанку, він через перекладача сказав венеціанцям, що пошле великому імператорові, про славні діяння якого говорить весь світ, привіт і подарунки, але нізащо в світі не віддасть рубіна, бо успадкував його від своїх предків. На його голову впаде нещастя, якщо він Дозволить вивезти рубін з острова.

Через тиждень Марко Поло залишив резиденцію короля й щасливо повернувся до табору. Король передав для великого хана багато коштовних каменів. Марко сподівався, що хан Кублай, навіть не отримавши жаданого рубіна, буде все ж таки задоволений наслідками подорожі.

За день до від'їзду з Цейлону венеціанці разом з Ашімою вийшли погуляти на берег. Вони піднялись на пагорб і вибрались стежкою на високу кручу над морем. Праворуч від них була затока, де стояли їхні кораблі й човни, а ліворуч голубів океан.

Вони довго стояли мовчки і дивилися на захід. За спиною в них сходило сонце, велике, вогнисточервоне.

Нарешті Марко Поло сказав:

— При доброму вітрі ми за чотири місяці були б в Ормусі.

— Дві тисячі п'ятсот миль, — мовив Мафіо, — можна плисти вздовж індійського узбережжя.

В затоці вантажники й моряки переносили на кораблі подарунки для великого хана та товари купців. Солдати знімали намети. Наступного дня, до схід сонця, судна мали знятися з якоря. У всіх було радісно на серці.

— Але вітер дме з заходу, — сказав Ніколо Поло.

— Можна подумати, що ми стоїмо на березі острова Лідо, — озвався Мафіо.

Вони знову замовкли.

Їхніми серцями заволоділа смілива думка: а що, коли вони не повернуться в Китай? Адже Венеція ближче, ніж Китай. Але вітер дув з заходу, і в Камбалі їх чекав імператор.

Наступного ранку, як тільки на сході зарожевіли небо, вітер надув вітрила, і матроси заспівали пісню. Вогниста куля піднімалася з моря, і туземцям, що стояли на березі, здавалося, немов кораблі вирушали прямо до сонця.


ПОВЕРНЕННЯ


Бурте, дочці татарського хана з племені кунгуратів, було сімнадцять років. Два роки тому дівчині випала честь: імператорські чиновники вибрали її для особистих послуг його величності.

Бурте була гарна і користувалася прихильністю імператора. Коли вона починала співати пісні своєї батьківщини, в очах володаря спалахували вогники. Щоразу він обдаровував її багатими подарунками.

Дівчина жила під надійною охороною в розкішних покоях і мріяла про те, що одного дня з'явиться якийсь заморський принц і одружиться з нею. Астрологи сказали Бурте, що вона народилась під щасливою зіркою, їй, звичайно, не випадало жалітись на життя в садах і парках імператорського палацу. От тільки нудно було трохи.

Саме в цей час тяжко захворіла Болгара, дружина персидського й хорасанського короля. Вмираючи, вона закликала свого чоловіка після її смерті одружуватись вдруге тільки на достойній жінці з її племені. Король Аргон пообіцяв, що виконає це прохання, і одразу ж після смерті Болгари відправив трьох надійних придворних — Улатая, Апуску і Гозу — до двору великого хана, бо небіжчиця була родом з племені кунгуратів, що жило на північ від Камбалі.

Імператор прийняв посланців привітно. Він тільки-но повернувся після переможного походу на Кайду і був у доброму настрої. Кублай наказав служниці покликати Бурте. Дівчина з'явилась у своєму найкращому вбранні, вся в діамантах, браслетах та застібках із слонової кістки, і впала перед володарем навколішки.

— Встаньте, Бурте, — наказав їй імператор. — Прибули три посланці від короля Аргона. Вони шукають дівчину з племені кунгуратів, яка б могла стати дружиною їхнього короля.

Улатай, Апуска і Гоза уважно оглянули Бурте. Вона сподобалась їм і вродою і поставою. Посли подякували імператорові і сказали, що візьмуть її з собою. Дівчина страшенно зраділа — тепер мали здійснитись її потаємні мрії.

Посланці разом з Бурте і пишним почтом із вершників, слуг, та придворних — чоловіків і жінок — залишили місто і вирушили тим самим шляхом, яким прибули з Персії. Але через кілька місяців вони досягли земель, де точилася жорстока боротьба між татарськими князями. Далі посуватися було неможливо. Бурте гірко нарікала на свою долю і не могла нічого вдіяти. Вельможні Улатай, Апуска і Гоза сказали їй, що треба повертатися назад. Через вісім місяців вони знову прибули в резиденцію великого хана Кублая.

Імператор похмуро вислухав їх і наказав чекати, поки він щось вирішить. Однак він не поспішав. Дівчина впадала у відчай, посланці тільки й думали, що про повернення до двору свого короля. Але його величність не бажав втручатися в чвари західних татарських князів, і тому нещасливій нареченій доводилося терпіти. Так минуло три роки.

Саме в цей час у столицю повернулися венеціанці. Звістка про те, як успішно скінчилась їхня морська подорож в Індію, швидко поширилась серед придворних. Подарунки іноземних володарів і прибутки від торгівлі були такі неймовірно багаті, що великий хан у присутності всього двору відзначив венеціанців, збільшивши їхню охорону і віддавши їм десяту частину привезених ними коштовних каменів і перлин. Він прийняв венеціанців у своїх покоях, оточений татарськими князями, і уважно вислухав їхню розповідь про все, що довелося їм пережити в далеких мандрах.

Марко вжахнувся, побачивши, як постарів великий хан за час їхньої трирічної відсутності. Цілющі напої, й еліксири не могли повернути йому здоров'я й молодість. Його повне колись обличчя схудло й покарбувалося глибокими зморшками, плечі опустилися, спина згорбилась. І тільки очі, під важкими повіками, як і раніш, горіли хитрими вогниками.

Венеціанці вирішили більше не просити в імператора дозволу на повернення додому — вони боялися, що через це можуть втратити його прихильність, і тоді буде ще важче покинути імператорський двір. В них визрів новий план: домогтися у хана згоди на нову торговельну подорож до Індії, але без почту і без солдатів. Вони поклали собі нізащо не повертатися з цієї мандрівки в Китай.

Тепер венеціанці тільки й думали про повернення на батьківщину. Вони жили, немов у лихоманці. Ніколо й Мафіо мріяли, як останні роки свого життя вони проведуть в рідному місті, оточені загальною пошаною горожан. Марко ж хотілось розповісти землякам про свої дивовижні мандрівки й пригоди, щоб збагатити їхні знання про великий і безмежний світ.

Якось пообідньої пори в будинок венеціанців з'явився кур'єр від посланців короля Аргона і попросив у них аудієнції для своїх панів. Марко Поло велів переказати, що вони вважатимуть за честь для себе прийняти в своєму недостойному домі вельможних панів. Фан Кунг-до було доручено приготувати все для вшанування гостей.

Улатай, Апуска і Гоза щиро привітались з венеціанцями і після звичайних виявів взаємної пошани сіли до столу. Найстарший серед них, Гоза, одразу ж почав розмову про індійську подорож венеціанців і попросив Марко розповісти їм, як вони пливли через Великий океан. Розмова велась татарською мовою і тому служниця, котра безперестанку сновигала по кімнаті, на превеликий свій жаль, не зрозуміла жодного слова.

— І ви гадаєте, що морським шляхом можна безпечно дістатися з Китаю в Ормус? — спитав Гоза.

Венеціанці насторожилися. Вони, правда, вже бачили при дворі послів, але й досі не знали, що ті роблять у Камбалі. Марко обмінявся з батьком швидким поглядом.

— Безпечно? — перепитав він. — Навпаки, це небезпечна подорож, але, виходячи з власного досвіду, ми можемо сказати, що вона краща, ніж мандрівка суходолом.

— Пробачте, благородні панове, — втрутився Ніколо Поло. — Ви прийшли до нас для відвертої розмови?

Тоді Гоза зважився розкрити перед венеціанцями свої таємні плани.

— Його величність ще не знає про наші відвідини, — сказав він. — Нас послала Бурте, майбутня королева Персії і Хорасану. Вона дуже засмучена, бо ми ніяк не можемо вирушити до Персії. Ви знаєте, що на заході йде війна, яка перегородила нам дорогу… Тому ми так цікавимося морським шляхом. Пробачте, що ми одразу не сказали вам усього відверто.

Гоза очікувально дивився на венеціанців.

— Ви хочете, щоб ми супроводжували вас до Ормуса? — спитав Мафіо Поло.

— Це палке бажання нашої королеви, — сказав Гоза.

— І наше також, — швидко докинув Улатай. — Уже три роки ми чекаємо повернення.

«Три роки», подумав Марко Поло. Він глянув на батька й Мафіо і побачив, що вони ледве стримують хвилювання.

Гості нічого не помічали — вони нетерпляче чекали відповіді.

— А ми не були на батьківщині вже двадцять років, — сказав Марко Поло. — Його величність гнівається, коли ми починаємо розмову про повернення додому.

— То ви згодні? — спитав Гоза.

— Поговоріть з його величністю. Ми були б раді…

Коли гості пішли, Мафіо Поло опустився на стілець і, схилившись на руки, пробурмотів:

— Я не вірю… Не вірю…

— Не будемо більше про це говорити, — попросив Ніколо Поло.

Марко вперше бачив своїх старих такими сумними. Він наказав Фан Кунг-до осідлати свого найпрудкішого коня.

— Ввечері я повернуся, тату, — сказав він.

Марко сам, без жодного охоронця, рушив до північних міських воріт. Поминувши передмістя, він пришпорив коня. Благородний скакун закинув голову, радісно заіржав і стрілою помчав по дорозі. Марко прямував на захід, туди, де темними силуетами здіймалися горби Тай-Хінга. Він летів, припавши до гриви, охоплений непереборною радістю.

Повернувся Марко аж увечері. Він передав слузі змиленого коня, заспокійливо поляскавши його по шиї.

Наступного дня всі були зовні спокійні, обмінювалися незначними словами, але в очах один у одного читали нестерпне напруження. Мафіо Поло втратив свою бадьорість, Ніколо став ще суворішим, ніж завжди. Два тижні минуло без жодних змін. Фан Кунг-до і служниця притихли, відчуваючи, якими вразливими стали їхні господарі. Їх страшенно засмучувало те, що вони не знають причини такого настрою.

На п'ятнадцятий день прибув, нарешті, посланець від Гози і попередив, що його пан має з'явитись до венеціанців. Знову спалахнула майже згасла надія.

Гоза повідомив їх про те, що вони разом з молодою королевою відвідали могутнього володаря і покірно просили задовольнити їхнє бажання. Спочатку він не дуже схильно поставився до таких планів, але зрештою вислухав їхні докази і згодився прийняти венеціанців, якщо вони попросять у нього аудієнції.

Наступного ранку Ніколо, Мафіо й Марко Поло пішли в палац і передали імператорові прохання прийняти їх для розмови.

Володар примусив їх чекати дуже довго. Прийняв він їх аж після обіду у своїх покоях, розташованих у парку, за палацом. З ним був Юсю Темюр, який після смерті Хіу Хенга став першим радником імператора.

Хан Кублай поговорив з венеціанцями про їхню подорож в Індію, поцікавився окремими подробицями. Час від часу він кидав на венеціанців швидкий погляд, але одразу ж знову сонно опускав важкі повіки. Він сидів перед ними маленький і древній — хитрий дідуган з практичним розумом, якому влада не затуманила голови. Юсю Темюр не брав участі в розмові.

Ледве стримуючи нетерпіння, венеціанці докладно відповідали імператорові на всі його запитання. Вони знали, що наближається вирішальна хвилина.

Нарешті його величність сказав:

— До мене приходили Улатай, Апуска і Гоза з Бурте… Значить, ви хочете супроводжувати їх до країни Аргона… Маленька Бурте аж заслабла від туги… Я не хотів би відпускати вас, але Юсю Темюр сказав: «Нащо ти їх тримаєш? Хіба ти не бачиш, що вони прагнуть додому. Відішли їх». Ви добре послужили мені. І тому я вирішив задовольнити ваше прохання. Одвезіть Бурте до двору короля Аргона і їдьте на батьківщину. Кораблі я вам дам.

Імператор говорив привітно, поблажливо. Венеціанці впали перед ним на підлогу і подякували йому за велику милість.



Перлинка і Фан Кунг-до одразу ж помітили, що трапилась якась радісна подія. Їхніх господарів немов хто підмінив. Вони безперестанку сміялися і сипали жартами. Весь дім виповнився їхнім радісним гамором. Перлинка дізналася від Ашіми, в чому річ, і одразу ж розповіла про все Фану. Хазяї виїжджають до себе на батьківщину. Але що ж буде з ними?

— Ох, Перлинко, — важко зітхнув він. — Не хочеться мені їхати в гарячі краї… Краще б купити будиночок і клаптик землі. На свиню і на буйвола теж вистачило б… Якщо хочеш, Перлинко, я поговорю з хазяями… Але ти, мабуть, краще хотіла б, щоб я помер.

Служниця сердито глянула на нього.

— Ось якої ти думки про мене, — сказала вона. — То будь щасливий з своїм буйволом. А я тобі не потрібна.

Вона хотіла вибігти з кімнати, але Фан затримав її.

— Та це я тільки так сказав, Перлинко, — мовив він. — А ти залишишся зі мною, якщо хазяї дозволять?

Служниця з сльозами на очах кивнула головою. Вона сумувала, бо наближався день розлуки з Ашімою, і водночас раділа, що цей дурний Фан нарешті сказав те, чого вона давно вже чекала.

Венеціанці одержали від хана Кублая золоту дощечку, на якій було висічено наказ надавати їм і їхнім супутникам вільний проїзд і всіляку допомогу в підвладних ханові країнах. Імператор уповноважив їх також від свого імені вести переговори з папою та французьким і іспанським королями.

За його велінням в порту Цайтум було підготовлено для далекої мандрівки чотирнадцять кораблів. Це були однощоглові дев'ятивітрильні судна, п'ятеро з яких мали по двісті п'ятдесят чоловік екіпажу. Кораблі брали з собою запас харчів на два роки.

На честь венеціанців, персидських посланців і прекрасної Бурте було дано розкішний бенкет. Обдарувавши Марко, Ніколо й Мафіо Поло рубінами та іншими коштовними каменями незвичайної краси, імператор милостиво попрощався з ними. Від'їжджаючи, вони пообіцяли йому, поживши трохи в Європі, знову повернутись до його двору.

Сім днів вони їхали до моря в супроводі почесної варти, яка складалася з тисячі воїнів. Дорога вела на південь, через велику Жовту ріку. Поки варта переправлялася на джонках на протилежний берег, венеціанці, Ашіма і Фан піднялись на скелю, де було поховано Матео, і попрощалися з своїм другом. Вони мовчки стали навколішки перед кам'яним горбиком. Внизу серед скелястих берегів вирувала річка, десь високо в небі кружляли орли і вітер ніс над землею жовту куряву. Між камінням пробивались крихітні жовті квітки.

Матео спав тут вічним сном. Але в їхніх серцях він лишився живим — із гучним, розкотистим сміхом, із запалими, розумними очима і велетенською, могутньою постаттю. Їм пригадувались радощі й жалі, які вони ділили з Матео. Друзі ніби вели з мертвим другом мовчазну розмову. Але ось Марко підвівся з землі і сказав:

— Він був великою людиною, хорошою людиною… Ми передамо від тебе, Матео, привіт Венеції.

Ашіма закрила руками лице. Вона плакала.


Ясним вересневим ранком чотирнадцять кораблів у бухті Цайтум знялися з якорів. Повівав легкий бриз. Фан Кунг-до і Перлинка, загубившись у великому натовпі на березі, проводжали поглядом красиві кораблі, які під білими вітрилами тихо зникали вдалині. Перед розлукою Марко Поло й Ашіма щедро обдарували своїх вірних слуг.

— Хороші вони, — зворушено мовив Фан Кунг-до. — Тепер ми зможемо купити собі двох буйволів, Перлинко… Ось і покинули вони нас…

Служниця махала шовковою хустинкою. Сльози заслали їй очі.

— Два буйволи! — бурмотів Фан.

— Ти! — гримнула раптом на нього дівчина. — Тільки й думаєш про своїх буйволів!

— Ну чого ти! — заспокійливо мовив Фан.

Шовкова хустинка тріпотіла на вітрі.



— Дивись, Ашіма, їх майже не видно, — сказав Марко Поло. — Онде вони стоять у натовпі. Занадто цікава Перлинка і чесний Фан.

Перед ними велично розкинулось море. Будинки, садки, ліси зменшувались, обриси їхні стирались, аж поки, нарешті, від узбережжя залишилась тільки темна смуга.

Ашіма не могла відірвати очей од морської блакиті. Марко Поло обняв її. Йому хотілось, щоб Ашіма відчула, що він поруч з нею.

— Мені здається, наче я повертаюся додому, — сказала Ашіма.

Ніколо й Мафіо Поло стояли на носі корабля. Вітер розвівав їхнє волосся. Тільки тепер у морі, яке безмежно розкинулось на всі боки, вони по-справжньому відчули себе вільними. «Я зараз здатен говорити ласкаві слова вітрові, пестити вітрила і кожну дощечку корабля», думав сивий шістдесятирічний Мафіо Поло. Він поклав руку братові на плече.

— Їдемо додому, Ніколо.

— Так… Дай боже нам тільки щасливо доїхати!



А мандрівка була нелегка. В Хайнанській затоці лютували шторми, грізні хвилі налітали на кораблі. Потім море знову вгамувалося, і кілька тижнів тривав сонний, підступний штиль. Небо дихало нестерпною спекою. Тропічна лихоманка сіяла смерть серед екіпажу. Як не дивно, але й цього разу хворіли тільки чоловіки. В один день померли Улатай і Апуска, посланці персидського короля Аргона. Старий Гоза і красуня Бурте стояли біля їхніх трун, охоплені невимовним горем.

Венеціанці виходили на палубу тільки озброєні і в супроводі своїх охоронців. Коли наставала ніч, вони навпереміну вартували у своїх каютах. Матроси поглядали на них недобрим оком. Все частіше чулися голоси: «Розгнівалися на нас духи. Викиньмо невірних за борт, і тоді все буде гаразд».

Через три місяці кораблі досягли Малої Яви, острова восьми королівств, і стали на якір біля північного узбережжя. Протягом місяця мандрівники відпочивали після пережитих труднощів. І матроси й мандрівники повеселіли. Але друга частина путі була ще важчою, ніж перша. Вісімнадцять місяців пливли кораблі індійським океаном, доки дісталися до Ормуської гавані. В дорозі померло шістсот чоловік і серед них — лише одна жінка.

Обличчя красуні Бурте висохло й загострилося. Гоза й венеціанці мали теж не кращий вигляд. Всіх виснажила тяжка дорога й нестерпна спека. Тільки Ашіма не змінилася.

Всі страшенно зраділи, коли нарешті ступили на скелястий берег одного з островів Персидської затоки. Правитель Ормуса гостинно прийняв їх і відвів їм п'ять будинків на морському узбережжі.

Сумна звістка чекала мандрівників. Незадовго до їхнього прибуття помер король Аргон. Країною правив тепер намісник Кайкату, опікун неповнолітнього королевича.

Бурте гірко побивалася в сльозах. Ніхто не міг погамувати її горя, втішити її сердечного болю. Вечорами вона сиділа в саду, непорушно дивилася на лінивий перелиск морських хвиль. Придворні дами пробували розважати її, але вона закривала обличчя і проганяла їх. Дівчині пригадувалось безтурботне життя при дворі великого хана, дитинство в наметі батька, пісні пастухів і табуни коней, що паслися на схилах пагорбів. Але молодість взяла своє. Одного дня вона глянула в люстерко і причесала волосся. І коли Гоза сказав їй, що вже час вирушати до двору Кайкату, вона погодилася.

Резиденцією намісника було місто Тавріз. Гоза попрохав венеціанців супроводжувати його. Оскільки Тавріз був по дорозі до Венеції, вони охоче пристали на його пропозицію. Всі добре відпочили після важкої мандрівки і з радісним настроєм покинули Ормус. Великий, пишний караван рушив персидською землею. Між кожною парою прикрашених мулів погойдувались паланкіни, за ними йшли верблюди з вантажами і їхали гордовиті вершники. Золота дощечка великого хана скрізь давала підтримку й надійну охорону. На п'яти верблюдах було навантажено цінні речі венеціанців. Для більшої безпеки найкоштовніші камені вони зашили в свою непоказну дорожну одежу.

Без будь-яких пригод вони прибули в Тавріз. Кайкату зустрів їх з великою пошаною. Дізнавшись, що вони хочуть найкоротшим шляхом дістатися до Венеції, намісник дав їм три золотих дощечки, які зобов'язували всіх у країні зустрічати трьох посланців з належною повагою, як особистих його заступників, і всюди забезпечувати їх надійною охороною.

А красуню Бурте з її почтом було послано до сина короля Аргона, який з шістдесятитисячним військом охороняв од ворожих нападів північні кордони Персії.

Після короткого відпочинку венеціанці й Ашіма вирушили далі. Чотири тижні забрала дорога до Трапезунта, міста на узбережжі Чорного моря. Тут, у гавані, венеціанці побачили корабель сміливої конструкції, схожий на величезну акулу. Таких суден вони ще не бачили ніколи. В порівнянні з ним інші купецькі кораблі й галери здавались незграбними. На щоглі в нього гордо розвівався білий прапор з левом — гербом республіки Сан-Марко.

На одній з портових вулиць венеціанці зустріли двох матросів, що голосно розмовляли, жваво жестикулюючи. Мафіо Поло раптом спинився.

— Послухайте! — сказав він.

Матроси говорили по-італійськи — мелодійною венеціанською говіркою. Затамувавши подих, купці наслухалися до кожного їхнього слова. В гавані стояв корабель республіки Сан-Марко, а по вулиці гуляли венеціанські матроси.

— Ходіть-но сюди, панове матроси! — гукнув Мафіо Поло. — Ми чуємо, що ви з Венеції.

Матроси зміряли поганенько зодягнених незнайомців оцінюючими поглядами і неквапом підійшли ближче.

— Чого вам треба? — спитав один з них.

— Ми бачили в гавані венеціанський корабель, — відповів Марко Поло. — І просто в захваті від нього.

— Ви говорите, як венеціанець, — задумливо сказав матрос. — Але ваша вимова якась дуже дивна… Цей корабель побудував Джованні з Мурано.

Ви не чули про нього? його верф славиться на весь світ.

— Джованні з Мурано, — пробурмотів Марко Поло.

Матроси, похитуючи головами, пішли собі далі.

— Я дивився на них, як на якісь чудовиська, — посміхнувся Мафіо Поло. — Я б їх слухав без кінця.

Був похмурий, дощовий день. Море втратило весь свій блиск. Купці з усіх країн світу сходились у гавань з своїми писарями. Носильники вантажили кораблі. Сіра мжичка оповила все до обрію.

Марко Поло мовчки йшов поруч з батьком і Мафіо. Він відчував таку саму радість і таке саме нетерпіння, як і вони. Ім'я друга викликало спогади про дитинство. Джованні з Мурано… Китай відходив у далеке море спогадів.

Батьківщина була зовсім близько.



Одного ясного дня в кінці літа 1295 року в гавань Сан-Ніколо входив корабель. На палубі його стояли три чоловіки в поношеному дорожньому вбранні і жінка в дивовижному шовковому халаті, гаптованому жовтими й червоними квітами. Вони дивилисяна берег острова Лідо, який виростав у них перед очима. Сонце палало на безхмарному небі. Море ліниво котилося на піщаний берег. Якийсь чернець зійшов кам'яними сходами до води і спинився, чекаючи, доки корабель причалить до берега.

На воді погойдувався десяток рибацьких човнів. Рибалки витягали сіть, у якій тріпалася срібляста здобич. На березі палахкотіло багаття. Полум'я лизало закіптявілий мідяний казан. Дві жінки готували їжу. Над водою стелився дим.

Корабель по фарватеру Сан-Ніколо входив у лагуну. Мандрівники все ще мовчки стояли на палубі. По каналу Сан-Марко сновигали гондоли. Невтомні веслярі, перекидаючись жартами, вправно орудували веслами. По-осінньому барвисті сади Сан-Джорджіо ніби слали мандрівникам свій привіт.

І ось перед ними виріс острів Ріальто з палацами, будинками й хижками. Білі чайки сиділи на дубових палях, що позначали фарватер. Небо щедро заливало світлом мерехтливу лагуну, усіяну гондолами, рибацькими барками, човнами-хижками і галерами. Коричневі, жовті, білі вітрила майоріли навколо. Вдалині з'явилася П'яцета. Сяючи білими стінами, здіймався над водою» в усій своїй красі палац дожів. На банях собору святого Марка блищали золоті хрести. Двоє сенаторів у червоних плащах прямували з своїми слугами до П'яцети. З дзвіниці линули урочисті звуки.

— Оце і є Венеція, Ашіма, — сказав Марко Поло.

Кам'яний лев дивився на лагуну. Святий Теодор посміхався з високої колони.

Вони повернулися на батьківщину.





Примітки

1

П'яцета — невелика площа біля каналу Сан-Марко у Венеції.

(обратно)

2

Сестірії — райони Венеції.

(обратно)

3

Сеньйорі ді нотте — нижчі судові органи.

(обратно)

4

Патрони арсеналу — управителі арсеналу, яких призначав сенат.

(обратно)

5

Понте дела паглія — Солом'яний міст (назва одного з мостів Венеції).

(обратно)

6

Понте дела монета — Міст грошей (теперішня назва його — Міст Ріальто).

(обратно)

7

Прокуратори — вищі чиновники Венеціанської республіки.

(обратно)

8

A lavostre salute! — За твоє здоров'я! (італ.).

(обратно)

9

Кампо ді Ріальто — площа у Венеції, на якій укладали найважливіші торговельні угоди.

(обратно)

10

Ріва ді ферро — базар залізних виробів.

(обратно)

11

Крета — старовинна назва острова Кріт.

(обратно)

12

Камбалі — старовинна назва Пекіна.

(обратно)

13

Грецьке море — давня назва Середземного моря.

(обратно)

14

Караван-баша — старшина каравану.

(обратно)

15

Ісмаїліти — члени мусульманської шіїтської секти, яка виникла у VIII столітті на Близькому Сході. Спочатку секта відображала настрої селянства, міської бідноти і дрібного рицарства, але згодом характер її змінився. В наші часи керівники секти стали вірними слугами англійських та американських імперіалістів у країнах Сходу.

(обратно)

16

Гіон — річка біля Єрусалима.

(обратно)

17

Гульджан — рослина, що росте на Памірі. Коріння її сушать і розтирають на борошно.

(обратно)

18

Бізантіна — візантійська монета.

(обратно)

19

Мала Ява — давня назва острова Суматри.

(обратно)

Оглавление

  • Віллі Мейнк НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ МАРКО ПОЛО
  • ЧАСТИНА ПЕРША
  •   ДЖОВАННІ СПІВАЄ
  •   ХЛОПЕЦЬ ПОВИНЕН ЩЕЗНУТИ
  •   ДЖІАНІНА
  •   ЖЕБРАК ПРИНОСИТЬ ЛИСТА
  •   ВЕДМІДЬ-ТАНЦЮРИСТ
  •   СМЕРТЬ МАТЕРІ
  •   ЧЕРНЕЦЬ ЛОРЕНЦО
  •   ДЕРЕВ'ЯНІ ПЕРЛИНИ
  •   СІЛЬ
  •   НОВИЙ ДЕНЬ
  •   У МАЙСТЕРНІ БЕНЕДЕТТО
  •   ПОШУКИ
  •   КАПІТАН МАТЕО
  •   САМОТНІСТЬ
  •   КОРОЛЬ ПОЛІВ
  •   ВЕСНОЮ 1269 РОКУ
  •   НІЧНИЙ ГІСТЬ
  •   ПОВЕРНЕННЯ
  •   БАТЬКО
  •   ДЖОВАННІ ЗНОВУ СПІВАЄ
  • ЧАСТИНА ДРУГА
  •   У СВІТ
  •   ВІЙНА У ВІРМЕНІЇ
  •   НІЧНА РОЗМОВА
  •   БЛАКИТНА БІРЮЗА
  •   ЗУСТРІЧ З КАРАУНАСЦЯМИ
  •   НАЙДОРОЖЧА І НАЙЧУДЕСНІША РІЧ У СВІТІ — ВОДА
  •   ДІВЧИНА З ЯСНИМИ ОЧИМА
  •   В ДОЛИНІ АНГЕЛА СМЕРТІ
  •   В ГОРАХ
  •   БАЯНДЕР ЩЕДРИЙ
  •   ГОЛОСИ В ПУСТЕЛІ
  •   ПІД ТІННЮ ВЕЛИКОГО ВЕРШНИКА
  •   ПОСЛАНЕЦЬ З СОКОЛИНИМ ПЕРОМ
  •   МІСТО СТА ВОСЬМИ ХРАМІВ
  •   В ІМПЕРАТОРСЬКОМУ САДУ
  •   ЗИМОВИЙ ДЕНЬ У КАМБАЛІ
  •   РОЗЛУКА
  •   ТИХІ НОЧІ
  •   ПРИДВОРНІ ІНТРИГИ
  •   ВИКРАДЕННЯ
  •   В ПАЛАЦІ КРОНПРИНЦА
  •   ПОЇЗДКА В ШАНЬТУ
  •   ІВЕЙ ВАЙ СІНЬ
  •   ПОДОРОЖ В ІНДІЮ
  •   ПОВЕРНЕННЯ
  • *** Примечания ***