Зарубіжний детектив [Хараламб Зінке] (fb2) читать онлайн

ЗАРУБІЖНИЙ ДЕТЕКТИВ

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Художнє оформлення В. В. Машкова} 

Хараламб Зінке ЛЮБИЙ МІЙ ШЕРЛОК ХОЛМС Роман

_{З румунської переклав Анатолій Литвиненко}

_{Перекладено за виданням: Zinca Haralamb. Dragul meu Sherlock Holmes. Editura Eminescu. Bucuresti, 1977}

1

На екрані Ален Делон у ролі Зорро.

Праворуч від мене Лілі. Бідолашна! Їй доводиться розриватися між нами двома: мені половину симпатій і Зорро половину, і так від першого й до останнього кадру. Чарівна мить! І як тут не бути щасливим, коли в її серденьку я вживаюсь із Зорро, тобто Аленом Делоном?! Боже мій, з якою відвагою летить він на норовистому чистокровному арабському скакуні назустріч ворогам і небезпеці! І ось, збиті ніби не його, а, як мені здається, моєю могутньою рукою, падають, як груші, вороги один за одним, і вже не його, а моє шляхетне обличчя сховане за чорною маскою. Лілі скрушно зітхає щоразу, тільки-но цей «праведний лицар» зриває з себе маску, щоб дарувати світові одну з найзвабливіших своїх усмішок. На щастя, й зуби в нього пречудові. Ясно як божий день — Лілі не байдужа до Алена Делона, проте я стою вище від ревнощів — і не ревную до нього. Навпаки, вдячний йому, бо якби не він, не сидів би я тут, у залі, й не дивився б фільму. А добути квитки виявилося до смішного просто. Щоправда, це вже завдяки Лілі. Перед кінотеатром «Патрія» завжди повно донжуанів із зайвими квиточками. Дехто з них уже бачив себе поруч із нею в темній залі. Можете уявити собі пики двох із них, що продали Лілі квитки, коли наостанок я несподівано виринаю з натовпу, беру свою кохану під руку і — бувайте здорові!

Хоча Зорро не відмовиш у відвазі й шляхетності, проте він бабій. Мені дуже не до вподоби, коли він досить-таки відверто підморгує моїй нареченій, викликаючи у відповідь з її вуст солодке зітхання. А проте він чудовий хлопець. Знай наших! Я й сам ледве переводжу подих від хвилювання, пильнуючи за подіями на екрані. Шкода лишень, що фільм про Зорро триває не більше, як півтори години. Тільки-но ти схопив чудову мить, як зупиняється останній кадр: Зорро палко обіймає свою кохану. В залі спроквола засвічується світло, певно, для того, щоб перехід зі світу фантазії у світ реальний не став для нас холодним душем.

Лілі зітхає востаннє, знехотя підводиться і, не перестаючи думати про Делона, бере мене під руку. Мучиться! Я, зворушений, шанобливо сприймаю її муки. Нічого, думаю, хвилин з десять помучиться та й забуде. Ми не квапимося, чекаємо, поки натовп розійдеться. Лілі, приголомшена, мовчить. Я користаюся цим і обмірковую план дій. Зараз восьма година вечора, я вільний, це наш перший спільний вечір не знати вже відколи. Завітаємо до «Амбасадора», повечеряємо, потанцюємо. Моя наречена кохається у танцях. Я теж… Надворі кінець жовтня, а востаннє мені пощастило потанцювати у новорічну ніч, за роботою ніяк не можу викроїти годинку-другу для танців… Так що план вечері з танцями в «Амбасадорі» приймається беззаперечно. Дивлюся запитливо на кохану, але вона ще в полоні чарів цього поганця Алена Делона… Дарма, на вулиці вона знов буде моєю. Вулиця завжди мій спільник.

Ми рушаємо до виходу. Зненацька Лілі штовхає мене й шепоче:

— Що ти скажеш про того нахабу, що втупився у мене?

Не бачу ніяких нахаб навколо. Лише знаю, що в спокійних очах Лілі, коли вона міцніше пригортається до мене, відповідь-виклик нахабі чи нахабам: «Геть з дороги! Чи не бачите, що я не сама і ніхто мені більше не потрібен!»

Ще трохи — і ми на вулиці, а там і до «Амбасадора» палицею докинути. Але не так сталося, як гадалося… Нараз я помічаю капітана Ніку Поваре. На когось чекає. Б’юсь об заклад, на мене. Хапаю Лілі за руку і кидаюся вбік, доки мій колега не помітив мене. Проте відчуваю, як кількагодинна програма мого щастя йде шкереберть. Так і є! Тепер уже нічого не змінити — він мене примітив! Будь-які маневри марні. Бачу його довгобразе, з випнутим підборіддям обличчя, воно тепер не похмуре й не напружене, його осяває усмішка від вуха до вуха. Він подає мені знак рукою і починає пробиратися до нас. Як не лусне з радощів! Було б чого! На ’кий біс здалася мені його пика? Чи ж він не бачить, що я не поділяю його безглуздих радощів? Правда, я сам і винен. Надало мені сказати мамі, що я йду з Лілі саме на «Зорро»!.. Ще й пішов у вільний під роботи час! І ось тепер моя добропристойність вилазить мені боком.

— Хто це? — запитує мене Лілі, яка говорила безліч разів з ним по телефону, проте не мала нагоди познайомитися особисто.

— Це Поваре… Одержав мій «телепатичний» наказ чекати нас тут, — силкуюся пожартувати.

Та Лілі метка на розум, вона одразу здогадалася, чим це пахне, й реагує негайно:

— Ти ж мені обіцяв вечір… Наш вечір!

— Обіцяв…

Хочу витиснути з себе кілька слів, але не встигаю, бо через два-три кроки потрапляю в обійми Поваре:

— Лівіу!

На вулиці сутінь, і я, не певний, чи він зрозуміє, що я не дуже-то поділяю його захват, зустрічаю його досить стримано:

— Наречена моя… Лілі… Капітан Поваре!..

— Дуже приємно. Ми вже знайомі… по телефону.

Мій колега демонструє нестримну радість, та я знаю його як облупленого і переконаний: він радіє більше тому, що розшукав мене, ніж знайомству з Лілі. Щоб розвіяти останні мої сумніші, він повертається до мене:

— Маю сказати тобі щось дуже важливе.

Поваре хоче відвести мене вбік, та я наполягаю, щоб він говорив при Лілі. В цьому разі він позбавить мене малоприємної потреби пояснювати коханій віч-на-віч, що це не зумисне влаштовано. Проте Поваре не розуміє, в чім річ. Знаю точно, що в його душі, заповненій ущерть статутами й інструкціями, точиться боротьба… Як можна розголошувати службові таємниці при сторонній людині? Хай це навіть наречена?! І яке йому діло до того, що ми з Лілі не можемо одружитися ось уже четвертий рік саме через такі термінові справи, як оця, що він зараз нам підсовує?!

— Та кажи вже! — підбадьорюю колегу. — Ти ж знаєш: Лілі хоч би й через сто років стане моєю дружиною… Ну, що там…

— Це тобі тільки так здається! — перебиває Лілі.

От тобі й маєш! Я не чекав такої блискавичної відсічі з її боку.

З твоїм ритмом життя, адже ми знайомі вже майже десять років, — розвиває вона мою ж таки думку, — щоб нам одружитися, мені треба прожити не століття, а щонайменше, мільйон років…

Вулиця спорожніла. Ті, що дивилися з нами «Зорро», вже давно розбрелися. Поваре ніяково кашляє, ніби питає: «Говорити чи мовчати?»

— Говори або йди під три чорти! — наполягаю я.

— На вулиці Ікоаней, у будинку тридцять першому, знайдено труп юнака віком приблизно двадцять чотири роки…

— Вбивство? — вигукую я в надії, що цей факт змусить Лілі краще відчути всю вагу моєї професії.

— Ні, самогубство! — тупо заперечує Поваре.

І тут я не стримуюся, вибухаю, мов проколотий м’яч, наливаюся гнівом, як найпослідущий дурень, ображений ще й тим, що справа тут проста, далі нікуди:

— Самогубство? Так це ж справа прокуратури, відділення міліції. Ти ж це знаєш, Поваре! До чого тут столичний карний розшук?

Я вважаю, що поставлено всі крапки над «і». Не приховуючи свого гніву, беру Лілі під руку і рушаю до готелю «Амбасадор».

— Зачекай-но, не так усе просто, — зупиняє мене Поваре. — Прокуророві здалося, що там не все гаразд і що…

Я перебиваю його і даю волю своєму гнівові:

— Йому здалося! Чи ба! Йому здалося! Мало що мені може здатися! Скажімо, мені здалося, що сьогодні ввечері я вільний і щасливий! І тут як сніг серед літа з’являється Поваре і все ламає!

Я говорю не так для свого колеги, — бо чудово розумію, що він не своєю охотою розшукував мене цілий вечір, — як для Лілі. Хай бачить, що не так-то просто будь-кому відірвати мене од неї.

Сердега Поваре мусить удатися до найвагомішого аргументу:

— Прокурор мав розмову з шефом, і шеф погодився. Наказав мені дістати тебе хоч із-під землі і привезти на вулицю Ікоаней… Машина…

Я не даю йому докінчити фрази: нервово запускаю руку в волосся і, рвучи його, розігрую прямо-таки театральну сцену:

— Поваре! Ми знайомі вже стільки років! В офіцерській школі скільки я тебе виручав!.. Доповіси шефові, що ти не знайшов мене. Що тут іще мудрувати!

Поваре і цього разу не розуміє моєї тактики. Моя пропозиція обурює його:

— Як ти можеш просити мене про таке?

— Зрозумій і ти мене. Я так давно не показувався на люди зі своєю нареченою. Ми вмовилися сьогодні піти повечеряти в «Амбасадор», потанцювати… Що ж я, по-твоєму, не маю права?

І тут я раптом чую любий, ніжний голосок своєї коханої, голос жінки, з якою одружуся і, гадаю, вирощу не менше як двоє-троє дітей.

— Лівіу, товариш Поваре має рацію! Як тобі не сором вимагати такого від нього? Тебе розшукують — виходить, без тебе не можуть обійтися!

Моє обурення переходить у гірке розчарування.

— Лілі, і ти? Ми ж так мріяли потанцювати в «Амбасадорі».

— Хай іншим разом, — намагається вона мене розраяти.

— Я не відмовився б від нашого вечора, якби ти сама не попросила.

— Ах, облиш, будь ласка! Ходімо краще.

Мушу «з важким серцем» погодитися: не можна ж лишатися байдужим до прохання моєї коханої! Я запитую Поваре, де стоїть автомобіль, а серце кров’ю обкипає.

— Та тут поруч, за рогом, на вулиці Діонісія Лупу.

— Гаразд! Відвезімо Лілі додому… — беру її попід руку, і в супроводі. Поваре всі втрьох рушаємо до міліційної «Дачії».

— Я можу дійти й пішки, — відмовляється Лілі. — Я знаю дорогу.

Капітан Поваре виручає мене — важко знайти галантнішого й чемнішого чоловіка, як він. Його вустами хоч мед пий. «Як можна? Гадаєте, ми дозволимо?..» І він від хвилювання не добере слів, проте Лілі це мало турбує.

— Хто за кермом? — міняю тему розмови.

— Сержант Беноне.

Чудово, він мені подобається, люблю веселих на вдачу.

— Добрий день, товаришу капітан! — напрочуд радо вітається сержант. — А вас щойно запитував шеф.

І вражено дивиться на Лілі: що за мана, а ця чому з нами?

— Познайомся з моєю нареченою, дядечку Беноне. Спершу відвезімо її додому, на вулицю Ромулус, а тоді вже до діла.

Лілі з Поваре сідають на заднє сидіння, а я з водієм, щоб поговорити по телефону з шефом. Страшенно кортить чимось вразити Лілі: хай на власні очі пересвідчиться, якого має нареченого! Машина жене у темряву, а я по телефону викликаю шефа.

— Доповідає капітан Лівіу Роман! — вдаюся до класичної формули.

Голос полковника Доні лунає гучно, аж вуха закладає: його чують і Лілі, і Поваре…

— Отже, хлопче, спіймали? Де це ти гуляв? Чи не з Дульсінеєю?

З несподіванки розгублююсь і дипломатично кашляю у слухавку.

— Застудився? — У шефовім голосі бринять батьківські нотки.

— Трішечки!

— Розумієш, хлопче, щось там неясно на вулиці Ікоаней. Прокурор міста Беріндей визнав, що йому не обійтися без нашої допомоги. Щось там йому не подобається. Що саме? Не сходяться кінці з кінцями… Через те труп поки що не чіпали… Йому не хочеться довго воловодитися… Про всяк випадок я послав туди Григораша… Може, він стане тобі в пригоді. Зрозумів?

— Так. А хлопці з відділення міліції не образяться?

— Я поговорю з начальником восьмого відділення, — пообіцяв шеф. — Вони вирішили, що це дрібничка, треба лиш протокола скласти, і послали туди якогось новачка… До дванадцятої ночі я на місці. Зрозумів?

— Так.

— Удачі!

«Удачі» — це слово полковник Доня вперше вимовив три роки тому, коли його нащадок складав вступні іспити до інституту. Успіх нащадка, на думку шефа, неабияк залежав од його побажання, і він переніс його на взаємини з підлеглими.

Я повертаюсь обличчям до Лілі та Поваре. Відтоді, як ми сіли в машину, вони наче води в рота набрали. А з моїх вуст злітають золоті слова.

— Бач, дівчино, який у нас кепський вечір видався.

— Та що ти, любий, вечір чудовий!.. Тільки тобі, я бачу, мало трупів на екрані, без них ти не можеш обійтися і в житті! — Лілі не полишає нагоди поглузувати з мене в присутності двох моїх підлеглих.

Водій бликнув на мене співчутливо, а Поваре дозволив собі ледь-ледь посміхнутися. Я шукаю в сутіні очі коханої к запитую благально:

— Ти ж не тіпаєшся на мене?

Поваре і тут стромляє гречно носа:

— Сподіваюсь, ви й на мене не гніваєтеся?

— Хіба можна? — відверто глузує Лілі. — Як гніватись на кондуктора трамвая, якщо ти сам сів не на той маршрут?

Ясно! Не той маршрут — це я. Уже вкотре дорікає вона собі, що не встояла перед моїми зальотами. Певно, й тепер вона десь глибоко в душі потерпає: «Боже, ну що я за дурепа — закохатися в міліціонера!» У такі хвилини Лілі геть забуває про мій чин, освіту, фах. Уявляю собі, як ми будемо розлучатися. Переконаний, що вона категорично заявить мені: «Візьми на себе клопіт пояснити своїй мамі, яку я щиро люблю, чому я зрікаюся вийти за тебе заміж…»

Лілі має слушність! Було б безглуздям з мого боку не погодитися з нею. Господи, скільки разів вона потрапляла в такі ситуації! Та хіба ж я винен, що з’являється на мою голову ще один труп і промовляє: «Здоровенькі були, товаришу капітане, вибачайте вже, що так сталося, я й сам гадки не мав, що мене вб’ють саме сьогодні… Проте мені й мертвому нетерпеливиться дізнатися, хто це мене спровадив на той світ. Так що даруйте, будь ласка…»

Телефонний дзвінок урвав мої чорні думки. Це знову шеф. Його металевий голос гримить у темному нутрі «Дачії»:

— Ти ще в машині?

— Атож.

— Я повідомив Беріндею, що ти будеш з хвилини на хвилину.

— А що його там непокоїть?

— Брак прощального листа.

Мені, наче Гамлетові в критичний момент, хочеться вигукнути: «Як, і лише через це мене відривають од Лілі, не дають провести вечір з нареченою?»

— … а все інше, не знаю, що вже там, він пояснить тобі на місці… трупа ще не вийняли… чекає на тебе…

Мої думки все ще снують у задушливій залі кінотеатру, де я палко обіймав наречену, не кажучи вже про намір провести вечір в «Амбасадорі». І мені якось невтямки, що труп може когось очікувати, тож я запитую:

— Звідки не вийняли?

— Із зашморгу…

— А, то він повісився! — вигукую я, забуваючи на мить про Лілі.

Але шеф уже поклав слухавку. Настала тиша. Думка про близьку зустріч з «об’єктом» мене розчаровує. Щоправда, мій фах криміналіста передбачає саме такі зв’язки з потойбіччям, і пора б уже призвичаїтися. Та все ж ніяк не можу. Майже щоразу душу обіймає неспокій, якийсь душевний біль. Навіть сумка Григорашева з криміналістським справиллям для мене мов блюзнірство… Спалахи «бліца», трупа фотографують з різних боків, у різних ракурсах… Тільки не просять мерця всміхатися.

Ворухнувшись у мене за спиною, Лілі нагадує, що вона ще в машині. Я знову повертаюся до неї з лагідним усміхом.

— В’їжджаємо на вулицю Ромулус! — оголошує сержант Беноне.

— Будинок 27, — уточнює Лілі, — відразу за знаком «Обережно, діти!».

Усмішка моя не досягає мети. Замість Лілі тупо посміхається Поваре. «Ось хто винен… Перевів увесь вечір! Краще б не знайшов мене… Чи ж від того щось би змінилося? Нема на світі інших криміналістів!»

«Дачія» зупиняється. Приїхали. Важка мить прощання. Тепер уже нічого не змінити. Де ти, Зорро?! Де ти, затишна темрява кінозали?

Лілі дякує, виходить. Виходжу і я, щоб провести її до воріт. Холодно, аж морозно. На вулиці ані лялечки. Я мовчки ступаю поруч із нею, клопіт душу крає. Біля воріт Лілі повертається до мене й каже, не вельми добираючи слів:

— Послухай, Лівіу, якщо ти гадаєш, ніби я повірила у комедію, що ти зіграв, то ти глибоко помиляєшся… На добраніч!

— Лілі! — благаю я і пнуся поцілувати її.

— Хлопчисько! Вже капітан, а поводишся, як зелений молодший лейтенантик!

— Лілі, кохана!

— І так усе наше життя? — запитує вона вже не знаю вкотре. — Постійно розриватимешся між мною та новим трупом?

— Я тобі не обіцяв чогось іншого, люба… Такий мій фах… Як тобі не до вподоби криміналістика…

— Дякую, не треба… Чула сто разів… Іди вже! — підганяє вона мене. — І вдачі! — повторивши полковникові слова, вона хотіла додати ще щось, та враз крутнулася і зникла в глибині подвір’я.

Повертався я до машини з важким, як ніколи, серцем. Сержант зрозумів мій стан і вмовк, немов язика проковтнув. Рушаємо… Обіцяю собі ще цієї ночі подзвонити Лілі… Або завтра вранці до крамниці «Романс», де я познайомився з нею вперше і де вона продає… музику.

2

«Дачія» гальмує під чотириповерховим будинком. Виходимо. Біля під’їзду, хоча вже пізня година, юрмиться з десяток гаволовів — жваво обговорюють подробиці події. Вони вмовкають, коли ми поминаємо їх. Старший сержант міліції пояснює нам, як пройти далі:

— Чорним ходом по східцях угору, на мансарду.

Обходимо будинок. Знаходимо легко чорний хід, тьмяно освітлений закіптюженою жарівкою. Біля дверей зустрічаємо чимось налякану хирляву жінку. Але ми поспішаємо і в мороці не встигаємо розгледіти її обличчя. Піднімаємося вузькими сходами. Нас наздоганяє слабкий жіночий голос:

— Угорі! Де кінчаються східці!

Я йду попереду. Поваре за мною. Він важко дихає. Я теж упрів, хоча тут прохолодно. Досягаємо останньої сходинки й опиняємося перед дверима. Знаходжу клямку, натискаю, двері відчиняються. Заходимо.

— А! Капітан Роман! — вітає мене прокурор Беріндей з радістю, яку я не вельми схильний поділяти. Він радіє, що зіпхне на мене цю справу. Ми вже з ним співпрацювали. Він захоплено трясе мою руку: — Чекаю на вас, шановний… чекаю.

Їй-право, у нього такий тон, наче він чекав мене на якусь вечірку на коктейль… Я не поділяю його доброго гумору. Чую навіть певну нервозність. Не інакше — доведеться розплутувати серйозну, важку і непевну справу. Хоча в такому стані я перебуваю завжди на початку слідства. Біс його знає, коли народився цей відрух!

І раптом я бачу його. Зашморг накинуто на гак, вбитий у найвищому місці мансардної столі. Серце моє заходиться від болю, та я відразу опановую себе. Знаю добре, що зблід, проте, гадаю, ніхто нічого не помітив.

Очі мої зупиняються на ногах самогубці: на них голубі шкарпетки, трохи закочені, напевно, тієї миті, коли він відкидав триніг. Мій погляд повзе вище: на ньому джинси, добряче витерті на колінах, широкий шкіряний пас із застібкою, голуба вилиняла майка, що тісно облягає дужі, м’язисті груди. На ній напис друкованими літерами «Harvard». Я був певний, що зараз побачу обличчя з неголеною щетиною… Зашморг… голова звисла набік. Але ні, бороди катма, лише зачіска, та й то не дуже довга… Тіло висить напнуте, як струна, ніби наостанку господар його намагався вислизнути з петлі, дотягтися пальцями до підлоги.

Я повертаюся до решти: всі в глибокій мовчанці пильнують, яке враження справить на мене місце події.

— Сфотографував? — запитую наче не своїм голосом майора Григораша.

— Так.

Мене кидає в піт. Гаряче! Попускаю вузол краватки й розстібаю верхнього гудзика на сорочці… В кімнаті немовби цілий натовп. Прокурор Беріндей, майор Григораш, медексперт Патріке, молодий низенький лейтенант — з відділення міліції, а біля дверей завмер, ніби його хтось обернув у камінь, Поваре. Запитую:

— Ім’я мертвого?

Мені відповідає прокурор:

— Крістіан Лукач, двадцять чотири роки, з Лугожа, студент останнього року Інституту прикладного мистецтва…

Прокурор хотів провадити далі, але я зупиняю його жестом. Слід обміркувати свої спостереження, і перше, що спадає мені на думку: «Людина освячує місце». Оглянувши все, я побачив, що юнак, живий ще кілька годин тому, прикрасив своє житло, перетворивши його з простого горища на цілий всесвіт.

Стеля — власне, внутрішня поверхня даху — обклеєна розмаїтими афішами кінопрокату та ілюстрованими вирізками з зарубіжних і румунських часописів. Усе нагромаджено, на перший погляд, безсистемно, проте вгадується певний графічний задум, — пояснити його, мабуть, до снаги мистецтвознавцеві чи критикові. Ліжко — щось схоже на широку канапу без ніжок — ледь вивищується над підлогою. Просто за ліжком, застеленим зеленим ліжником, — настільна лампа з дашком, роботи, напевно, самого студента. Нахиляюся, вмикаю лампу. На дашку засвічується реклама якоїсь авіакомпанії: від Бухареста, позначеного Тріумфальною аркою, тягнеться пряма лінія до Ейфелевої вежі і далі, через океан, до статуї Свободи. А звідти маршрут через Мехіко, Бомбей, Токіо, Москву… Мабуть, не раз, укладаючися спати, Крістіан Лукач вирушав у фантастичну навколосвітню подорож.

По ковдрі тягнеться змійкою білий електричний шнур. Один кінець його ввімкнений у розетку, другий закінчується не підімкненим ні до чого штекером… Шнур, видно, від магнітофона чи якогось іншого електроприладу…

Оглядаю доскіпливо помешкання. Скільки треба докласти зусиль, щоб прикрасити житло, як Крістіан Лукач! Блакитна полотняна ширма, розмальована найрізноманітнішими геометричними фігурами, чомусь приємними для зору та душі, відокремлює житлову частину від імпровізованої кухні, де раковина з водогінним краном, холодильник, туристична газова плитка, кухонний столик, заставлений мисками, склянками, кавовими філіжанками… І всюди взірцевий лад.

— Ти на кольорову плівку знімав? — несподівано для самого себе запитую Григораша, немов у всій цій справі фотографування для мене має першорядну вагу.

— Так… Добре б ще зняти на кіноплівку, — відповідає Григораш.

— Кінокамера з тобою?

— Ні, збираюся прийти завтра.

— Немає потреби.

Оглядаю квасні фізіономії інших. Прокурор, на мою думку, так і поривається завершити, бодай попередньо, формальності…

— І жодного листа?

Відповідає мені не прокурор, а лейтенант. Відрекомендовується і звертається до мене точно за статутом. Молодісінький, мабуть, щойно закінчив міліційну школу.

— Ми шукали скрізь, по всіх закутках, але замість листа знайшли тільки ощадкнижку на сімнадцять тисяч леїв… Тим часом добре відомо, що самогубці залишають листи на видноті…

— Так-то воно так… У дев’яноста восьми випадках із ста листи справді залишають. Проте бувають і винятки.

Я дивлюся на прокурора і, перш ніж обмінятися думками, запитую його не без докору:

— Чого викликали? Тільки через те, що не знайшлося традиційного прощального листа?

Прокурор не сердиться. Він погладжує підборіддя і втомлено всміхається.

— Причин аж три, — починає він здалеку. — Перша — брак листа, друга — як висить труп у зашморгу. І, нарешті, третя: на кухонному столі знайдено ампулу з-під морфію.

Я насторожуюсь:

— Використана?

Настала черга Григорашеві встряти в розмову:

— Я обстежив. Використана. Судячи з усього, зроблене ін’єкцію шприцом…

— А сам шприц?

— Не знайдено, — пояснює прокурор.

Тепер уже його черга дивитися на мене докірливо: як я, мовляв, міг подумати, що він викликав працівників карного розшуку без видимих причин?

Я мовчки ковтаю докір. Він має рацію.

Я прошу лейтенанта підсунути до повішеного табуретку. Він гречний. Решта всі не зводять з мене очей. Я стаю на табуретку і досліджую зашморг. Не потрібно багато часу, щоб пересвідчитись: друга причина, що назвав прокурор, досить поважна. Зашморг не тісно облягає шию, потерпілий задушився не зразу. Смерть Крістіана Лукача, поза всяким сумнівом, була тривала й болісна. Я зіскакую з табуретки й знову запитую Григораша, чи все він сфотографував… Немає потреби уточнювати, що саме: він мене розуміє з півслова.

— Сфотографував!

— Пересвідчився, капітане? — Голос прокурорів здається тепер не втомленим.

Показую очима на доктора Патріке, великого мастака розтинати трупи: той, як завжди, спокійний і замислений.

— Він має пересвідчитися остаточно…

Патріке згідливо схиляє голову і запитує, коли можна буде зняти трупа. Я не відповідаю: дозвіл дає прокурор. Той, одначе, просить не квапитись і запитує мене:

— Вам щось не ясно?

Ото запитання! Чи мені щось не ясно? По-моєму, тут нікому нічого не ясно!

— Він жив сам?

— Сам, — уточнює прокурор.

— Батько-мати є?

— Атож. У Лугожі.

— Як виявлено труп?

— Знайшла хатня робітниця. — Прокурор бере зі стільця течку, дістає звідти свої нотатки. Прочитавши очима написане, провадить: — Лукреція Будеску, служить хатньою робітницею в родині Цугуїв, що мешкає на другому поверсі. Водночас прибирала і тут, у студента… Сьогодні ввечері, десь о 18.40, знаючи, що Крістіан Лукач удома, зійшла сюди. Постукала у двері — тихо, тож вона відчинила двері й зайшла. Коли дивиться — труп. Вона зчинила лемент і сколошкала весь будинок, а сама зомліла. Збіглися сусіди, знайшли її долі… Отак виявлено Лукачів труп.

Лейтенант наважується доповнити прокурора:

— Спочатку повідомили нас, відділення міліції, а потім ми дали знати прокуратурі.

— Ви вважаєте вмотивованим моє клопотання про участь у слідстві карного розшуку? — не вгаває прокурор.

«Ви мені зіпсували вечір, товаришу прокурор, — відповідаю я подумки. — А тепер боїтесь відповідальності за ведення справи. Ви що ж, гадаєте, я не маю права піти в кіно, хай і на дурнуватий фільм, чи повечеряти і потанцювати в ресторації?..» А вголос кажу інше:

— Ви вчинили слушно… Участь карного розшуку, як на мене, необхідна. — Я роблю паузу і докірливо дивлюся на прокурора: — Єдине: ця справа тепер на моїй шиї.

Беріндей ховає папір у течку, наче не чуючи моїх останніх слів. З’являється двоє санітарів. Доктор Патріке дає їм якісь настанови. Петля має лишатися прив’язаною за гак. Мені не до вподоби такі сцени, і я проходжу за ширму, в кухню, махнувши рукою Поваре, щоб ішов за мною. Він од мене за кілька кроків.

— Чогось шукаєш? — запитує.

Не так шукаю, я хочу нанюхати, мов пес, бодай якийсь слід… Оглядаю ще раз предмети, зібрані в цій міні-кухні і знову відзначаю чистоту й лад навколо…

— Зробив сам собі укола, — чую звернений до мене голос Поваре, — впав у ейфорійний стан, утратив над собою контроль… Саме так можна пояснити, що, позбувшись шприца, він забув про порожню ампулу. А потім устромив голову в петлю. Досить-таки дивний спосіб самогубства! А проте я не бачу причин, чому прокуратура повинна спихати цю справу на нас.

«Браво, Поваре! — кляну я його подумки. — Спочатку ти висмикуєш мене з «Патрії», відриваєш од нареченої, отруюєш мені життя, а вже потім радиш не братися до цієї справи!.. Браво, Поваре, браво!..»

Із-за ширми доктор Патріке гукає до мене:

— Готово, капітане, ми пішли. Ти знаєш, як знайти мою лабораторію, там одержиш наслідки експертизи. Завтра вранці… Добраніч!

Грюкіт ніг по східцях засвідчує, що санітари й Патріке вже залишили кімнату. Покидаю кухню, і перше, що впадає у вічі, — це петля, що наче на вітрі гойдається під стелею. Під мовчазними поглядами тих, хто лишився, знову лізу на табуретку іі обстежую мотузок. Цього разу мені миттю стає ясно, чому петля не зашморгнулася цілком: один вузлик завадив іншому. Злажу. Ніхто не помітив, що я з’ясував там угорі. Тим краще.

— Можна мені взяти зашморг? — запитує Григораш.

— Прошу.

— Візьму й ампулу.

— Дуже добре!

У мансарді залишилося троє з міліції й один від прокуратури.

— Запломбуємо двері? — питає Беріндей.

— Було б добре… Хоча я завтра все-таки приїду, пошукаю ще…

— Ох! — зітхає прокурор. — Він має батька-матір, слід повідомити… Аж серце крається… Та що вдієш? Таке наше ремество. Ми представники закону, і наш обов’язок, крім усього іншого, повідомити про випадок батька-матір покійного. Брак прощального листа дуже ускладнює нашу місію. Вони можуть запитати: «Чому він так зробив?» А що ми на те? Нічого. Ніякого пояснення щодо трагічного вчинку їхнього сина ми не дамо. Все, що ми дізнаємося від медекспертизи, лише доповнить відоме, але не прояснить, чому він наклав на себе руки. Та чи й справді це самогубство?

Зараз усе нібито свідчить про те, що Крістіан Лукач укоротив собі віку… Сценарій тут ясний: упорснувши собі морфій, Лукач перебував під дією наркотика. Навіть випадковий вузол на мотузці, що завадив затягтися зашморгові, теж указує на хворобливий стан потерпілого. Може, наркотик і не дозволив йому звільнитися з зашморгу, хоча той затягувався повільно.

— Ану погляньте на оцю течку! — підкликає нас Поваре, який самотужки заходився обстежувати мансарду.

Ми підходимо до нього. У течці безліч малюнків вуглиною, безперечно, Крістіана Лукача. Ескізи декорацій, костюмів, інтер’єрів різних епох. І раптом серед них — портрет молодої дівчини… Довгобразе обличчя, подекуди прикрите довгим волоссям, чуттєві губи, очі — малярові пощастило схопити їхній збентежений погляд, який немов щось приховує від нього. Приплющені повіки надають обличчю дивного, загадкового виразу.

— Вродлива дівчина! — відзначаю пошепки.

Прокурор погоджується зі мною і висловлює здогад:

— Мабуть, якась натурниця з інституту…

Поваре, який знайшов течку, іншої думки:

— А чому б їй не бути колегою? Чи, зрештою, його коханою?..

Лише молодий лейтенант мовчить: навряд чи йому траплялося стикатися з такими розслідуваннями. Ось він і мовчить собі, мотає на вус. Якщо йому, звичайно, до вподоби наш фах.

Дивлюся на годинника — незабаром одинадцята. Прошу Поваре покласти течку туди, де вона була. Що ж, тепер можна і покинути місце пригоди. Зненацька, одначе, я знову натикаюся поглядом на електрошнур, підімкнений одним кінцем до розетки. Шукаю поблизу електроприладу, який би пояснив його призначення, але нічого не знаходжу. Звертаю увагу інших на цю деталь:

— Від чого цей шнур?

— Від електрокоминка, — відповідає прокурор.

Поваре не погоджується:

— Шнур для коминка інакший.

Я повертаюсь до лейтенанта і прошу його висловити свою думку.

— Від магнітофона чи програвача.

Нутром відчуваю, що лейтенант найближчий до істини.

А лейтенант уже сміливіше розвиває спою гіпотезу:

— Вся мансарда витримана в модерному, молодіжному стилі. Її декорації нагадують мені інтер’єри, бачені в кіно. Бракує лише магнітофона, програвача чи транзистора.

— То де ж він? — Я здивовано розводжу руками. — Я бачу, шнур навіть підімкнений до мережі!

Моя увага лестить лейтенантові, і він веде далі, ніби на заняттях у міліційній школі:

— Можна висунути три версії, товаришу капітан. Перша: поклавши заподіяти собі смерть, він подарував його комусь, своєму приятелю чи приятельці. Друга: магнітофон був позичений, і перед смертю він його повернув. Третя: магнітофон винесли.

— Тобто вкрали, — вважає за потрібне розжувати Поваре.

Лейтенант дякує йому і ствердно киває головою.

А я ледве стримуюсь, щоб не розсміятися з його наївності. «Якщо це так, — заперечую їм подумки, — то чому в усіх трьох випадках шнур підімкнений до електромережі?» Одначе мені не хочеться розчаровувати свого молодшого колегу, і я висуваю, щоправда, без певності, ще й четверту версію:

— Він міг його й продати.

Поваре і тут втручається:

— Добре, але чому без шнура?

Прокурор зиркає на годинника і припиняє дискусію:

— Пізно, колеги! Ходімо додому. Протокол складемо завтра.

Він має рацію. Ми рушаємо до виходу. Коло дверей я згадую:

— Труп знайшла Лукреція Будеску. Якщо я правильно зрозумів, вона прибирала студентову кімнату… Вона, і пояснить, куди подівся прилад.

— Залишмо на завтра, — наполягає на своєму прокурор. — Гадаю, після млостей їй треба дати спокій… Виходьте, я опечатаю двері.

Так ми й чинимо. На помістку тісно, і, щоб не заважати прокуророві, нам доводиться зійти на кілька сходинок униз. Те ж саме слабке, тьмяне світло на сходах. Поруч із дверима мансарди помічаю ще одні — туалет.

Прокурор зиркає на годинника і припиняє дискусію:

— Готово! Спускайтеся, колеги!

На сходах — ні душі. Тиша. Таке враження, ніби спить увесь світ. Насправді всі пожильці, припавши до віконних шибок, чекають, поки від будинку від’їдуть обидві службові машини.

Над містом зависли важкі хмари. Нічна темрява стала ще густіша. Холодно, в повітрі пахне дощем. Подавши мені руку, прокурор пропонує:

— Вранці вмовимося по телефону, о котрій годині візьмемося до роботи. Згода? Добраніч!

Він сідає у свій сірий «трабант», яким приїхав на місце пригоди, і рушає. Прощається з нами і лейтенант, кажучи, що треба йти у відділення чергувати. Він вирушає пішки — відділення близько. Сержант Беноне відчиняє дверцята машини, я сідаю поруч із ним. Поваре вмощується на задньому сидінні.

— Куди? — цікавиться сержант.

— Якнайдалі, — зітхаю стомлено і беру слухавку. Полковник Доня має ще бути у себе в кабінеті. Почувши його голос, доповідаю. Він запитує, чи згоден я взятися за розслідування.

Яка добра і чуйна людина — мій шеф! Спершу розшукує тебе з міліцією, відриває од коханої, а тоді цілком демократично запитує, чи я згоден. Я відповідаю втомлено:

— Тепер, коли я вже у курсі справи…

— Хай буде воля твоя! — благословляє мене полковник. — А тепер можете розходитися по домівках!

— Бувайте здорові!

Водій, зачувши останні шефові слова, натис на газ. Мчимо… Мчимо додому. Думка ця така солодка й затишна, що я відчуваю, як очі мої заплющуються самі собою.

3

Щоранку мама запитує, як мені спалося, і щоразу я відповідаю одне й те саме:

— Добре, мамо, мені снився пречудовий сон!

— Ну й дяка богові! — радіє мама: вона глибоко переймається моїми снами.

Сказати по правді, незважаючи на враження легковажної особи, я людина поважна, з залізною самодисципліною й незламною волею. Ось чому, хоч би як мене збурили події дня, коли настає пора сну, ніщо не завадить мені заснути міцно й безтурботно. Сплю я без сновидінь і прокидаюся завжди в доброму гуморі на заздрість колегам.

Щодня о шостій двадцять, коли я вправляюся з еспандером, мама нагадує мені про сніданок і йде на торг, не забувши попередити:

— Якщо не прийдеш обідати додому, зателефонуй! Не подзвониш — вуха намну!

— Все буде гаразд, мамо! — кричу я з ванної, розтягуючи щосили еспандер.

За чверть сьома телефоную Лілі. Вона теж рання пташка… Знаю, що скаже, але не відступати ж мені!

— Це ти? Лівіу, так далі тривати не може.

Одначе її заява, вимовлена не без пафосу, не дуже мене вражає. Я знаю, як мені захиститися і як повернути справу на свою користь. Ніби й не почувши її слів, вигукую з невимовним жахом:

— Лілі, якби ти знала, що мені наснилось!..

Вона цікавиться моїми снами, знаходячи різні тлумачення для кожного з них. Незважаючи на мій спротив, вона з допомогою Фрейда й Адлера знаходить у моїх снах щось тривожне. І я щоразу хитро змінюю тему розмови, уриваю пояснення нареченої, сперті на теорію символів, і палко вигукую:

— Я так за тобою знудьгувався!

— І я, Лівіу! — ніжно зітхає вона.

— Я забіжу, побачу тебе…

— Обов’язково, Лівіу!

— Чао, кохана!

— Чао!

Та й квит… Я заспокоїв її, скинув камінь з душі. Чи надовго — не знаю. Байдуже. Адже наша гра вічно повторюватиметься з невеликими відхиленнями в той чи той бік. Головне, що я розпочинаю день зі спокійним серцем.

У нашому кабінеті вже чокає на мене Поваре, стоячи біля вікна й вивчаючи приступний для спостереження відтинок вулиці Каля Вікторієй, між вулицями Доамней і Ліпскань.

— Як спалося? — цікавиться й він.

— Спав мертвецьким сном, — запевняю його і, щоб не лишати жодних сумнівів, вдаюся до афоризму: — Хай земля западається, а міліціонер мусить чудово спати.

Не надто переконаний моїми розумуваннями, Поваре показує головою на двері полковника Доні й радить:

— Можеш і йому висловити свої думки про сон. Він ще й досі не вертався додому, знаєш?

Не новина. Шефові не вперше проводити на службі безсонні ночі. Рушаю до оббитих шкірою дверей. Стукаю і переступаю поріг. Застаю полковника за вивченням досить-таки грубого досьє. Поваре не брехав: шеф справді не покидав кабінету. Всеньку ніч читав протоколи та зведення, що склали підлеглі. Прочитане автоматично лягає праворуч. Там зібралося вже з добрий десяток тек.

— А, це ти, хлопче! — радіє він моєму приходові. — Сідай…

Ні, по ньому зовсім не знати, що він цілу ніч не склепив очей. Враження таке, ніби полковник приготувався зі свіжими силами розпочати новий трудовий день. Сідаю.

Кліпнувши повіками, він привітно дивиться на мене.

— Які плани на сьогодні?

Запитання не захоплює мене зненацька. Доповідаю:

— Доктор Патріке обіцяв дати зранку наслідки експертизи.

— Поваре потрібен?

— Поки що ні. — Я ледве стримуюсь, щоб не додати: «А ось машина б не завадила… бо побігати доведеться чимало».

— Тримай мене в курсі. Я зв’яжуся з Лугожем.

З цими словами він знову втикається носом у папери, ніби мене й на світі нема. Я можу вийти з кабінету навшпиньки, можу хряснути дверима — однаково не почує, бо ніяка сила вже не відірве його від досьє. Дивовижний чоловік! Працює за десятьох, і хоч би що. Напевне, має якийсь внутрішній механізм із безліччю кнопок та клавішів. Натиснеш на одну кнопку — вмикається контакт із довкіллям. Увімкнеш іншу: «Нічого не чую, не бачу!»

Дідько його зна, що більше зігріває наш кабінет: калорифер чи тютюновий дим. Поваре чекає на мене в тій самій позі, з сигаретою в зубах. Він має і своїх турбот по зав’язку, але я відчуваю: йому страшенно кортить взяти участь у справі про самогубство.

— Йду в прокуратуру, звідти — акурат на вулицю Ікоаней. Будеш потрібен — зателефоную.

— До Григораша не забудеш зайти? — нагадує він. — Я вже там був… Ампула таки з-під морфію.

Я закашлююсь. Це не просто якась незначна деталь, це відразу міняє справу. Студент Крістіан Лукач наркоман? Самогубство під дією наркотика? А де він дістав морфій?

І, зрештою, якщо він уколовся, то куди щез шприц?

Ніби відповідаючи на мої думки, Поваре повідомляє:

— Григораш виявив на ампулі ледь помітні відбитки пальців, проте не надає їм ваги.

— Це твій висновок чи Григорашів?

— Мій.

Ось у цьому, мабуть, і полягає найбільша різниця між мною і капітаном Поваре. Він, звичайно, не позбавлений любові до фаху, має й досвід, але часто нашвидкуруч визначає вагу того чи того факту в ході розслідування. На мій же погляд, у першій фазі пошуків абиякий факт важливий. Це як на іподромі: всі коні на старті вишикувані в одну лінію, і лише фініш покаже, хто прийде перший.

Беру слухавку й накручую прокурорів номер. Законник не приховує втіхи, що я перший подзвонив. Не знаю чому, але його радість нагадує мені радість крамаря, якому пощастило збути завалящий товар.

— Від Патріке є якісь новини?

— Ще ні, але він зробить аналізи до десятої, — запевняє прокурор. — Хоча дещо вже сказав…

— В організмі самогубці чимала доза морфію.

— Ампула підтвердила те саме.

— Тоді ясно! — підсумовує Беріндей. — Самогубство! Закриваймо справу, і край.

Оптимізм прокурорів мене дратує. Якщо це й так, то на моїй шиї залишається проблема морфію. Звідки він у Крістіана Лукача? Беріндею, звичайно ж, є чого радіти.

— Хочу все-таки заїхати до вас, у прокуратуру, — я викладаю свій план — Слід переглянути ваші вчорашні нотатки. Потім поїдемо разом на вулицю Ікоаней. Можете прислати по мене машину? Всі наші в роз’їздах…

— Тримаю спеціально «Москвича». За десять хвилин буде біля вас, на вулиці Доброджану-Гері.

Ото шелихвіст — прокурор Беріндей! Щоб зіпхнути на мене справу Крістіана Лукача, він ладен втелющити мені все автогосподарство прокуратури!

Я кладу слухавку. Поваре ні пари з вуст: гортає якісь документи, ніби й справді вивчає їх. Кажу йому, що йду. Він мовчки киває головою, не підриваючи очей від паперів. Поваре вищий і кремезніший за мене; у нього широке біле обличчя з уже помітним подвійним підборіддям, ясний обрідний чуб, що уподібнює його до жителя півночі, надто ласого до пива.

— На все добре! — киває він навздогін, розгніваний на мене не знати чого.

Перш ніж вийти надвір, заходжу до Григорашевої лабораторії. Я застаю його за столом, де він перебирає кольорові фотографії, немов розкладає пасьянс, — наслідки вчорашнього фотографування на мансарді Лукача.

— Тут усі, — показує Григораш. — Всього одинадцять. Непогано вийшло.

Одинадцять знімків, розкладених у певній послідовності, відтворюють атмосферу мансарди й драми, що там розігралася. На одному з них мій погляд наражається на шнур, ні до чого не підімкнений. Що й казати, фотографії першорядні, надто ота, з двадцятичотирьохрічним юнаком, завтрашнім випускником інституту.

Григораш немов угадує мої думки.

— Не розумію, як такий юнак може зважитися на самогубство… Молодість сама собою — заклятий ворог смерті!

«Людина з торбою», мій найперший помічник, філософує. Хоча я й недолюблюю філософування з приводу проблем карного розшуку, Григораша завжди слухаю уважно, бо в його міркуваннях часто знаходжу чимало несподіваного для себе.

— Візьмемо для прикладу Крістіана Лукача… Можна відразу пересвідчитися, що він талановитий. Які клопоти міг він мати? Якого роду? Мансарда, всі кімнатні речі свідчать, що він людина врівноважена. І раптом…

— А може, не раптом? — Я показую на одну з фотографій. — Ампула! Ти хіба забув про неї? Шлях до наркотиків тривалий і кручений.

Григораш міряє мене поглядом з голови до п’ят і знову заходжується коло знімків.

— Май на увазі, — застерігає він, — з цією ампулою ти ще посушиш собі голову!

Якого біса він мене дратує? Майор Григораш чоловік не поверховий, на вітер не говорить. Сам фах привчив його все обміркувати, зважити, перш ніж дійти якогось висновку, надто коли обмаль доказів.

— Найперше мене цікавлять висновки медекспертів. — Я уточнюю свої наміри. — Якщо підтвердиться, що Лукач наркоман і постійно мав справу з такими ампулами, то він, безперечно, потребував сили грошей. І ще одне: мусив мати вдома шприца… А де він? Чому його не знайдено?

Григораш скептично хитає головою:

— Незважаючи на висновки експертизи, тобі все одно доведеться з’ясувати, звідки в нього ампула.

Чим мені ще подобається Григораш: його умовиводи ніколи не виходять за рамки встановленого в лабораторії. Моя уява часом випереджає розвиток подій, а от із Григорашем такого не буває, він завжди судить лише на основі фактів.

— Бувай, — прощаюся, — я пішов.

Ту ж мить Григораш підводиться зі стільця й потягується, аж кістки тріщать. Лише тепер до мене доходить: поки я ніжився в ліжку, Григораш цілу ніч трудився над фотографіями та аналізами, щоб оце зараз, як і обіцяв, дати якісь напрямки в розслідуванні справи.

— Дізнаєшся про щось цікаве від Патріке — даймені знати.

Його прохання, безперечно, переслідує якусь мету — я бачу по його запалених очах. Запитую:

— Маєш якусь ідею?

Його відвертість обеззброїла б будь-кого:

— Не знаю… Але хочу знати, як талановитому юнакові, ба навіть дуже талановитому, могла у двадцять чотири роки прийти в голову думка про самогубство. — Зітхає і лається: — Хай їй трясця, цій справі!

Щось очевидячки непокоїть Григораша. Дивно, бо він побував, як мовлять, і на коні, й під конем, набачився всякого, крутячись зі своєю торбою та фотоапаратом біля багатьох трупів. У нього гарт, як у хірурга, який не зважає на хворого, «ріже» його без жалю.

Покидаю лабораторію і подумки присягаю, поки не доїду до прокуратури, не думати про Крістіана Лукача. Краще вже згадувати фільм із чудовим Зорро.

У «Москвичі» прокуратури, що прислав Беріндей, я й справді прокручую кадри вчорашнього фільму. Далі думки самі собою перескакують на Лілі. Вона має рацію… Так далі не піде! Пора вже нам брати шлюб… Тільки-но доходить до нього, завжди щось заважає. Треба заїхати до неї…

Прокурор Беріндей чекає на мене з готовою кавою. Кабінет у нього не бозна-який великий, зате він у ньому сам. Зустрічає мене з розпростертими обіймами, наче я завітав до нього не в справі, а в гостину. Власне, він завжди такий, одначе сьогодні для гостинності має додаткову причину: відфутболив мені Лукачеву справу.

— Патріке ще не телефонував, — повідомляє прокурор, перш ніж запропонувати стілець.

Сідаю до столу навпроти нього. Він підносить мені філіжанку кави й підсовує теку з нотатками.

— Погляньте, доки я повернусь. Я ненадовго.

Я зостаюся сам. Запалюю сигарету. Кава королівська! У теці — справа, яку відкрила прокуратура, а закривати, гадаю, муситиму я — знаходжу свідчення Лукреції Будеску. Відразу ж відзначаю про себе, що занотовано їх рукою Беріндея, а засвідчив хтось із присутніх. І розумію чому: свідок неписьменна, прийшовши до пам’яті після зомління, вона не могла навіть підписати своїх свідчень.

«Я, Лукреція Будеску, 52 роки, народилася в Бухаресті, тимчасово прописана по вулиці Ікоаней, 31; працюю за наймом хатньою робітницею в сім’ї Васіле Цугуя (поверх 2, кв. 5). У зв’язку зі смертю Лукача Крістіана, який проживав у цьому самому будинку в мансарді, можу засвідчити таке:

1970 року, коли Лукач Крістіан поселився в мансарді за вказаною адресою (мансарда належить його рідному дядькові, Мілуце Паскару), він запропонував мені раз на тиждень прибирати у нього в кімнаті, а також прати білизну. Я погодилася. Відтоді й дотепер я допомагала йому провадити господарство, а він, зрозуміло, платив мені за послуги. Заявляю з цілковитою відповідальністю, що він людина чесна й порядна. Сьогодні, 27 жовтня 1974 року, приблизно о третій дня, він зустрів мене на сходах і попросив зайти до нього десь о 19.00 взяти білизну для прання.

Не скажу точно, коли я зійшла нагору — чи о 18-й годині, чи о 18.30. Двері я знайшла прочиненими, постукала кілька разів і, не діждавшись відповіді, вирішила зайти до кімнати. Крістіан Лукач висів у зашморгу під стелею. Я залементувала й зомліла. Збіглися сусіди, товариш Цугуй подзвонив у міліцію. Ще раз заявляю, що не доторкалася до покійника, як і до речей у кімнаті.

Згодна з усім записаним отут з моїх слів, у чому й розписуюсь.

27 жовтня 1974 року».

Тут-таки в течці я знайшов ощадкнижку на ім’я Крістіана Лукача. Рахунок відкрито 3 жовтня цього року, і перший внесок становив 17 500 леїв. Кругленька сума як на студента! Минуло двадцять чотири дні з дня, коли заведено книжку, а депонент і не доторкнувся до своїх заощаджень.

«Що це за гроші? Хто їх успадкує? Чи, може, нещасний поклав їх, щоб було за що поховати?.. Але тоді залишив би хоч кілька рядків…»

А ось і чернетка протоколу — складена, як за підручником: коротко, стисло. Коли б у трагічному вчинку Крістіана Лукача не було кількох сумнівних нюансів, а медекспертиза, само собою, не виявила чогось надзвичайного, справа була б закрита. А тепер, мабуть, доведеться починати все спочатку. В переліку справ, які я встиг розслідувати, нічого такого ще не траплялося. Я запитую себе, чому шеф не передав цієї справи відділенню міліції — для того молодого лейтенантика вона стала б справжньою школою.

Що ж, почнімо з нуля… Тобто спочатку з Лукреції Будеску. На мою думку, її додаткові свідчення матимуть надалі неабияке значення. Я згортаю досьє і підводжуся з твердим наміром, як то кажуть, схопити вола за роги. Чогось мій приятель, прокурор, опізнюється. Я мушу гаяти час, доки він з’явиться, і курити цигарку за цигаркою. Нарешті він приходить, і ми рушаємо на вулицю Ікоаней.

4

Лукрецію Будеску ми знаходимо швидко. Дзвонимо в квартиру Васіле Цугуя, і вона відчиняє двері. Впізнає прокурора й дарує йому знадливу усмішку, збоку досить-таки сміховинну. На вигляд вона значно молодша своїх літ: під сукнею, що облягає стегна, вгадується струнке, пружне тіло. Впадає також у вічі, як яскраво вона розмальована: багато пудри та крему на обличчі, густо наквацяні вії — все це відвертає від неї. Якби вона стрілася мені на вулиці, я б розреготався.

— Товариш із міліції, — відрекомендовує мене прокурор. — Хотів би з вами поговорити.

— Зараз усі на роботі. Мені не вільно впускати в помешкання.

Голос її також викликає сміх — якщо не бачити перед собою нафарбованого обличчя, можна подумати, ніби розмовляєш із дитиною.

Власне, ми й не збиралися розбалакувати з нею в апартаментах Цугуя.

— Зайдімо до вашої кімнати, — з гречним усміхом пропонує Беріндей. Враження таке, ніби він прийшов не в службових справах, а щоб продовжити розпочатий напередодні флірт.

— Моя кімната в іншому під’їзді… Але там тісно.

— Нічого, якось помістимось, — заспокоює гречний прокурор. — Зійдімо вниз і перейдімо подвір’я.

Вона погоджується і трохи затримується, щоб замкнути двері. На сходах ділюся враженнями з прокурором. Він регоче:

— Атож, страшненька… Але хіба мало на вулицях чи ще десь таких самих розмальованих? Та й зрештою, що вона нам?

Ми виходимо надвір. Прокурор зупиняється на мить коло свого «трабанта» і милується на нього. Машина — його гордість. Ми пірнаємо в інший під’їзд. Випередивши нас, Лукреція Будеску вже чекає на помістку. Навіть серед білого дня тут сутінь. Відчинивши двері мешкання на другому поверсі, жінка знову вибачається за тісноту.

Справді: втрьох ми ледве вміщаємось. У комірчину завбільшки з тюремний карцер втиснуто вузьку канапу, стіл із стільцем і старий комод.

— Я ж вам казала, тісно, — докірливо нагадує Лукреція Будеску.

— Та вже як є, — підбадьорює її прокурор, оглядаючи кімнату, — Ми з вами сядемо на канапі, а капітан — за столом, щоб нотувати…

Ми прилаштовуємось, як загадав прокурор: я на табуретці за столом, вони вдвох — навпроти на канапі. Хитрі прокуророві очі ніби запитують: «Непогана з нас пара, га?»

Видовище й справді кумедне. Виймаю записника і кулькову ручку, готуюся нотувати. Бачу на стіні фотографії відомих бухарестських акторів, куплені, видно, в кіоску. Серед них упізнаю фото самої Лукреції Будеску.

«Щось тут не так, у цій комірчині…» — спадає мені на думку, перш ніж я беруся до справи. Сам не знаю чому, завжди, ведучи допит чи розмову, я невідривно дивлюся в очі співрозмовникові. Цього разу, одначе, мій відрух не спрацьовує: мене охоплює незбагненна ніяковість.

Бачу, як прокурор виймає з течки знайоме досьє і, перш ніж заглибитися в нього, чекає, поки я сформулюю перше запитання.

— Чи добре ви знали Крістіана Лукача?

— Крістінела? — швидко відгукується Лукреція Будеску і, назвавши небіжчика зменшувальним іменем, поблажливо посміхається. — Я знала його дуже добре… Працьовитий юнак, чемний і спокійний… Бачили, як він опорядив мансарду? Все це — своїми руками. Зразу по приїзді до Бухареста, 1971 року, коли його рідний дядько Мілуце Паскаре, колишній власник цього будинку, віддав горище під житло.

— А доти жив хто на горищі?

— Ні… Він мені сказав — а зі мною він був щирий: «Краще вже жити на цьому горищі, ніж у гуртожитку чи наймати десь куток!» І був такий щасливий, радий… Боже, боже, яке нещастя!

Я злякався, що вона зараз розплачеться. Але ні, обійшлося без сліз. Це мене насторожило.

— Він був добряк! — охоче провадила жінка. — Я йому подобалась. Але він був порядний, нічого такого собі не дозволяв. А от старий його дядько, навпаки, нахаба… Якось, коли ми зосталися наодинці, він поліз обніматися, що вже я його вичитала!

_ Помалу-малу до мене доходить, що воно за цяця — моя співрозмовниця! Зиркаю на прокурора — він ховає у вуса посмішку.

— Коли ви бачили Лукача востаннє? — повертаю її до теми нашої розмови.

— Вчора, коли він попрохав мене піднятися до нього по сорочки для прання. Він був у доброму гуморі, веселий.

Розповідає вона логічно, доладно, і я думаю: щоб її зрозуміти, треба не зважати на її наквацяне обличчя і очевидну душевну неврівноваженість.

— Отже, він був життєрадісний хлопець? — Я спрямовую її розповідь у бажане річище. — Вряджав вечірки, пиятики, танці?

— Лише на свій або на її день народження.

Зненацька я помічаю, як на цих словах вона починає нервово перебирати пальцями поли сукні…

— Її день народження? — перепитую здивовано.

— Він мав кохану… — Говорить вона глухо, з очевидним роздратуванням. — Студентка-медичка. Жила з ним… уже з півроку, як вони розлучилися.

— Жили вони разом?

— Ні. Вона приходила до нього. Вона лиха дівчина, тільки й знала, що мучити його або ревнувати до мене.

Жінка високо підносить голову, наче й справді хоче довести, що Лукачева любка мала підстави для ревнощів.

— Як її звати?

— Петронела Ставру.

— А ви не цікавились, чому вони розлучилися?

Запитання належить прокуророві — досі він дотримувався цілковитого нейтралітету. Лукреція Будеску жваво повертається до нього. Не знаю, що вона прочитала на його обличчі, тільки враз засяяла грайливим усміхом.

— Чом ні, цікавилась, навіть запитувала Крістінела: «Чого це ви посварилися, ви ж так палко кохалися?» А хлопець на те: «Ми не спарилися, просто розлучилися».

— Він дуже мучився?

— Жахливо… Добре ще, я підбадьорювала його. Казала йому: «Не гризися, Крістінеле, ви ще помиритесь…» А тепер його прибрав господь бог… — Жінка зітхає, хреститься, а я знову відзначаю подумки, що вона не зронила й сльозинки.

Здавалося, ми нарешті натрапили на головне пояснення самогубства Крістіана Лукача: нещасливе кохання, любовна драма, не зніс розлуки з любаскою…

Прокурор затарабанив пальцями по течці в себе на колінах, ніби натякаючи: «А чи не затягуємо ми розмову?»

Я так не гадаю. Лукреція Будеску змалювала Крістіана Лукача як веселого життєлюба, з яким ніяк не в’яжеться думка про самогубство. Щоправда, треба ще з’ясувати, наскільки я можу довіряти свідченням Лукреції Будеску, як на мене, психічно не зовсім нормальної. Отже, слід продовжити розмову.

— На вечірки приходило багато друзів?

— Дівчата і хлопці, його однокурсники. П’ять-шість пар. Навідувався інколи і його викладач, відомий маляр, красень — він танцював лише зі мною. Ще й побачення мені призначав, але я не пішла…

— А хто вчащав до нього? — наполягаю я.

— Петронела, ясно. Потім той викладач… Ну, і ще його брат у перших, син Мілуце Паскару.

Нараз я згадую про електрошнур та ампулу. Непогано було б піднятися всім у мансарду і продовжити там бесіду! Пропоную піти туди, ми підводимось і виходимо з кімнати.

Прокурор ступає попереду і, досягши останньої сходинки, офіційним тоном заявляє, що пломба на місці, й запитує, чи не хочу я пересвідчитись. Я відповідаю, що цілком довіряю йому як представникові закону.

Він розпечатує і відчиняє двері. Заходимо. Мансарда, незважаючи на квадрат вікна і бічне дахове віконце, затемнена.

— Запалити світло? — подає голос Лукреція Будеску.

Вимикач біля дверей. Клац! — і біле електричне світло заливає помешкання. Оглядаюсь навкруги, і мене охоплює те саме, що й напередодні, химерне відчуття: немов ми потрапили в інший світ, створений художньою уявою і талантом Крістіана Лукача. Мансарда, не знати чому, нагадує мені перенесені з театру декорації, сповнені мистецької фантазії маляра і не позбавлені, слід віддати йому належне, художнього смаку і майстерності виконання.

Зиркаю на Лукрецію Будеску — її густо нафарбоване лице теж схоже на театральну маску, яка, проте, вносить видиму дисгармонію у стиль оформлення мансарди. Прошу її уважно роззирнутися і сказати мені, чи не пропало чогось із Лукачевої кімнати.

Очі її сповнюються жаху, в них блискає щось таке, чому не знайти точного визначення. Вона бурмоче:

— А що могло щезнути?

— Не знаю. Але, може, щось і щезло. Звідки нам знати. Вам видніше, ви ж безліч разів прибирали тут.

Зрозуміла вона чи ні, чого від неї вимагають, важко сказати. Знову запрошую її роззирнутися довкола. Вона зважується не зразу, і мені навіть шкода її, бо я бачу, як злякано вона ступає кілька кроків. Прокурор теж пильнує за нею. І знову впадає в очі її молода, струнка постать явно не п’ятдесятирічної жінки. Вона рухається по кімнаті сповільна, боязко, наче жде, що хтось вискочить не знати звідки іі нажахає її. Ось вона дійшла до ліжка. Зі свого місця бачу шнур. Лукреція Будеску зупиняється, озирається на нас через ліве плече — у неї ледь помітно тремтять губи. Либонь, щось хоче сказати, але хвилювання заважає, сковує її. Поспішаю їй на допомогу:

— Чогось бракує?

— Магнітофон! — ледь чутно шепочуть її губи. — Магнітофон, маленький такий, з касетами… Вони лежали отам, у нічному столику, — показує вона на столик біля ліжка, — там він тримав їх…

Ловлю блискавичний прокурорів погляд: «Бачиш, що відкривається» — і підходжу до низенького нічного столика ніжно-блакитної барви. Пориваюсь дослідити його, але вчасно стримуюся. Зупиняє думка, що Григораш може знайти відбитки пальців. Дістаю з кишені складаний ніж і, не торкаючись столика рукою, піднімаю стільницю. Тої ж миті за спиною чується зляканий жіночий голос:

— Нема їх! Зникли! Тут було повно касет!

Повертаюсь обличчям до Лукреції Будеску. Я певен, що вона не помиляється. Посміхаюсь їй вдячно, але жінка не зважає на мене. Вона страшенно збуджена, і це здається не зовсім природним. Я б відпустив її на всі чотири вітри, проте інтуїція підказує, що в розслідуванні настає момент, коли без неї не обійтися.

— Хтось украв їх… — бубонить жінка.

— Ви так гадаєте? І хто б це міг бути?

Жінка стенає плечима.

— Коли ви прибирали в мансарді востаннє?

— Два дні тому.

— Магнітофон був на місці?

— Так. Мені заборонено було його чіпати… — Зненацька вона скрикує й відразу затуляє долонею рота.

— Що нам таке?

— А ще бракує… — бурмоче вона над силу. — На столику стояла фотографія Петроніки. Кольорова, в рамцях — він змайстрував їх власними рученьками. Боже, і вона пропала!

Жінка лячно хреститься і оглядає все навколо настрашеним поглядом.

Серед наглої тиші чути важке її дихання. Я лагідно прошу її знов оглянути кімнату, чи не пропало ще чогось. Вона виконує моє прохання. Від дверей прокурор шепоче самими губами, щоб я не був тварюкою і відпустив її… На жаль, це неможливо.

Лукреція Будеску рухається по мансарді нечутно, мов привид. Решта все на місці, нічого більш не зникло, крім магнітофона з касетами та фотографії. Врешті-решт Беріндей покидає своє місце біля дверей і наполягає на своєму. Проте я й гадки не маю закінчувати розмову з Лукрецією Будеску. Беру зі столу течку зі шкіцами Лукачевої роботи іі показую їй портрет вродливої дівчини, виконаний вуглиною.

— Знаєте її?

— Це вона! Петронела! — кривить вона губи у квасній посмішці, виказуючи тим самим свої правдиві почуття до студентової коханої.

Зав’язую течку і кладу її точно на місце, звідки взяв. Дякую їй і підбадьорливо всміхаюсь. Однак і тепер моя усмішка не досягає мети.

Я проводжаю її до дверей, але за кілька кроків прошу зупинитися й викликаю новий напад невдоволення у прокурора.

— Товаришко Будеску…

— Панно Будеску, — поправляє вона якимось новим голосом, якого я досі від неї не чув.

— Вибачте мені ласкаво… Панно Будеску, хочу запитати вас іще ось про що… — Вона підводить на мене каламутні очі — в них відчувається якась внутрішня напруга. — Крістіан Лукач тримав удома шприца?

Тремтіння стає помітнішим, і це завважив не лише я, а й прокурор, як він сказав згодом. Губи її знову тремтять. Вона через силу розтуляє рота й муркоче:

— Шприца?! Якого шприца?

Моє запитання сполохало її. Вона прикриває рота рукою, стримуючись, щоб не закричати.

— Робив він собі уколи?

— Які уколи?

Відзначаю подумки, що її відповіді цілком машинальні. Немовби в моїх запитаннях вона схоплює окремі розрізнені слова й докладає відчайдушних зусиль, щоб стулити їх у доладні речення. Я повторюю, з притиском, карбуючи слова:

— Тримав він удома шприца?

Жінка побожно хреститься і шепоче:

— Ні… не тримав… я не бачила…

Я сприйняв її відповідь як цілком свідому, безперечну і відзначив це в пам’яті.

— На мою думку, — втручається по-дружньому прокурор, — нам слід попрохати панну Лукрецію Будеску зійти вниз і почекати нас у себе. — Потім, глянувши спочутливо на жінку, додає: — Ми занотуємо її свідчення і зайдемо, щоб вона їх підписала.

Він боїться необачним запитанням ще дужче перелякати Лукрецію, бере її під руку й підводить до дверей, наче щирий лицар…

Ми залишаємося вдвох.

— Бідолаха, певно, вона з усього серця симпатизувала молодому сусіді!

Я мовчу. До часу не хочу розводитися про це. Поведінка Лукреції Будеску здається мені дивною сумішшю здорового глузду й психічних відхилень. Її реакція на слово «шприц» доводить мені, що, оцінюючи її свідчення, конче потрібно робити поправку на психічну неврівноваженість… Я міряю кроками мансарду. Природно, моя мовчанка інтригує прокурора. Напевно, він запитує себе, чому я зволікаю із складанням протоколу, що законно має завершити передачу справи.

— Мотик самогубства ясний. Він не пережив розлуки з… як її? ІІетронелою. Ви не згодні?

Це скоріше висновок, ніж версія. Видно, у прокурора озвалося сумління і йому стало совісно, що він вплутав мене у розслідування. Тепер законник хоче допомогти закрити справу і так повернути мені волю. Ось чому він пропонує постанову: «Любовна драма». Власне кажучи, на перший погляд, все нібито на користь цієї версії. Я навіть певний, що розмова з Петронелою Ставру лиш підтвердить прокурорів висновок. «Я розлюбила його! — пояснить дівчина причину розлуки. — Я не могла більше водити його за носа. І ось одного дня мусила сказати йому правду…»

Я різко, аж сиплю іскрами з цигарки, повертаюся до прокурора:.

— Шановний колего, я б залюбки погодився з вами, — звертаюсь я до нього, ніби до суду присяжних, — але дозвольте спитати у нас поради, як мені пояснити: а) присутність ампули з морфієм; б) зникнення фотографії; в) зникнення магнітофона з касетами.

У тон мені прокурор веде далі:

— Ви не назвали четвертого пункту «Г»: вам треба ще пояснити, чому прокуратура наполягала на участі карного розшуку. На якій підставі? Ідея ця належить мені. Чи не так? — Суперечка справляє йому очевидну насолоду. Диявольська посмішка грає на його обличчі, і він ладен першої-ліпшої миті розреготатися. — Гаразд, капітане, чого ми не збагнули вчора, те знаємо сьогодні. Всі деталі працюють на одне: на самогубство.

Мені б мерщій кинутись йому на шию, затанцювати на радощах, зіпонути щодуху: «Отже, ви берете справу назад? Даєте мені спокій?» Проте я мовчу. Знайомий уже з таким підходом, я добре розумію, куди хилить прокурор.

— Ампула з морфієм, — просторікує прокурор, флегматично крутячи цигарку, — була засобом, що допоміг Крістіанові Лукачеві збороти страх перед давно вже задуманим вчинком.

Прокурор вважає за свій обов’язок спрямовувати мої думки в потрібне річище. Звідси і його тактика — спровокувати мене. Відколи я його знаю — а знайомі ми не один рік, — він завжди корчить із себе педагога, що настановляє на розум учнів. Я притьмом заперечую:

— А чим він зробив ін’єкцію?

— Чи, точніше, хто йому зробив?

— Можна, коли хочете, й так.

— Але чи не однаково, хто його колов?

— Кат його мамі! Звичайно ні! У разі самогубства ви, прокурор, шукаєте прощального листа, який би розвіяв туман. Якщо ж маємо справу зі злочином, я, як криміналіст, шукаю зброї, якої вжив злочинець.

— Гаразд. Ось вам моя відповідь, йому допоміг знайомий чи знайома, — завзято переконує мене прокурор.

— Знайомий чи знайома, хоч би хто то був, на якого біса упорскувати в кров смертельну дозу?.

Беріндей не здається:

— Можливо, Лукач переконав їх якимось поважним доводом. Студенти, серед яких чимало чуйних, готові подати допомогу в скрутну хвилину…

— І навіть упорснути морфій? — наполягаю я.

— Він якось зумів упрохати свого знайомого…

— … чи знайому…

— Або той зробив укол, не відаючи, що чинить… Самогубці здебільшого підступні… Він міг збрехати, що хоче випробувати на собі дію наркотика, побачити, що воно таке — тим паче що скрізь чимало балачок про це, — хоча мав на увазі щось зовсім інше… якомога безболісніше піти з життя.

Він немов заповзявся перелічити всі можливі мотиви на підтвердження версії про самогубство. Проте, хай навіть я погоджуся з ним і справу повернуть до прокуратури, мені однаково доведеться з’ясувати: де і як добув Крістіан Лукач ампулу? Тож я продовжую суперечку:

— Отже, хтось його колов?

— Якби ні, ми б знайшли шприц, як знайшли ампулу. Той, хто зробив ін’єкцію, залишив ампулу і забрав з собою шприца, не здогадуючись про справжні наміри потерпілого.

Прокуророві міркування починають мене дратувати: якщо він і сам здатен так здорово пояснити, то на біса йому здалася моя участь у слідстві? Ще вчора ввечері він міг з допомогою молодого лейтенантика з райвідділення закрити цю справу і не перебаранчувати мені побачення. Тим більше що на його боці були б усі, які тільки є на світі, параграфи й приписи.

— І все ж необачно залишити ампулу з-під морфію на видноті, — не відступаю я від свого.

— Повторюю: знайомий не підозрював про справжню мету Крістіана Лукача і думав, що по пробудженні той сам зробить лад у кімнаті.

Мені все ж не хочеться просто так іти з мансарди. Щось важке, неспіймане держить мене в ній. Слід відчути, пошукати, подумати, що зі мною діється… Беріндей не зводить з мене очей. Я запитую його:

— Ви помітили, як сприйняла Лукреція Будеску запитання про шприц?

— Так. Проте великої ваги її поведінка в той момент не має. До її звичайної істеричності п’ят десяти двохрічної старої панни додайте ще й страх, який вона перетерпіла, коли побачила мертвого Крістінела.

Що ж, логічно і вірогідно. Я розвиваю думку далі:

— А як пояснити пункт «б» — зникнення касетного магнітофона?

— І касет, — з готовністю доповнює мій співрозмовник.

Він не випадково наголошує на касетах: їх зникнення разом з магнітофоном підтверджує його думку, що Лукач міг позичити їх тому, хто впорснув йому морфій.

— А шнур? Дав магнітофон із касетами, а шнур залишив?

— Дуже просто. Тому, хто взяв магнітофон, шнур не потрібен… Скажімо, має такий самий вдома.

Я й тут не заперечую. Нагадую сам собі електронно-обчислювальну машину, що ковтає без перебору всі припущення, найрізноманітніші відомості. Нагромаджую дані, щоб потім, за роботою, перетравити все, чого «наковтався».

— А про зникнення фотографії що ви скажете?

— Пункт «в»? Гадаю, він повернув дівчині. Цілком природний вчинок нашого потерпілого, — дедалі красномовніше обстоює свою позицію прокурор. — Чи були ви коли закохані? Розлучалися коли з коханою? Згадайте! Розрив — це катастрофа. «Поверни мені листи! — вимагає вона. — І фотографії…»

Фантастичний життєвий досвід у мого колеги з прокуратури. Помітно, що йому, наче тому лікареві, доводиться мати діло з багатьма пацієнтами.

Я мушу чи то поважно, чи то жартома драматизувати свою позицію:

— А чи знаєте ви, шановний, звідки мене забрали вчора ввечері й привезли сюди? Що через цю справу моя наречена ось-ось поверне мені мої листи та фотографії? Забирайте що справу назад! Врятуйте в такий спосіб моє майбутнє родинне щастя!

Обличчя йому осяває зверхня посмішка: прокурор докурив цигарку й шукає, куди приткнути недопалок. Врешті-решт він героїчно гасить його пальцями й загортає в папірець. На «місці події» не хоче полишати нічого зайвого.

— Дуже шкода, капітане, — каже прокурор усміхаючись. — Мені не байдуже ваше майбутнє родинне життя, але справи назад я не заберу. Так що складаймо протокол, доповнюймо свідчення Лукреції Будеску, — поки не з’ясуються всі обставини, справа залишиться у вас…

Моє роздратування згасло. Тепер і мені хочеться чим хутчіш покинути мансарду і взятися до діла.

— А вас не цікавить, капітане, чому я не забираю справи? — запитує навпростець Беріндей. — Наша розмова подобається йому дедалі більше. — З трьох причин: а) присутність ампули; б) зникнення магнітофона; в) зникнення фотографії…

От тобі й маєш, як мовиться, приїхали туди, звідки почали. Колись посміюсь і я, хоч зараз мені не до сміху.

— Чи не замислили ви поліцейського роману під Агату Крісті? — кепкую я.

— А чому саме під Агату Крісті? — дивується прокурор.

— У вас одні й ті самі факти для доведення як «за», так і «проти»… Але манера Крісті має одне вразливе місце. Прочитав дві-три її книжки — і вже знаєш, як діятимуть персонажі в наступній.

Біс його знає, чому мені раптом забаглося ще раз поглянути на портрет коханої Крістіана Лукача! Під спантеличеним поглядом Беріндея я підходжу до столу, беру течку й розгортаю якраз на її портреті. Милуюся дівчиною, запитую себе: «З пам’яті він малював чи з натури?» Лише тепер я завважую на ріжку малюнка ледь помітний підпис художника і дату — 23 жовтня. Цікаво! Намальовано за чотири дні до смерті!

Прокурор поруч мене зачаровано вигукує:

— Як ягідка!

— Може бути, модель насправді не така вже й ягідка… Очі закоханого бачать усе в рожевому світлі…

— Не знаю, не мені судити, — зізнається прокурор, — Вам розмовляти з нею, от і пересвідчитесь, яка вона.

Зненацька почувся якийсь шум. Кидаю погляд на двері — зачинені. Беріндей хоче щось сказати, проте я зупиняю його жестом. Мені здалося, ніби хтось тупцяє під дверима.

— Ви щось чули?

І, не чекаючи на прокуророву відповідь, трьома скоками я вже на сходах. Я не помилився: хтось потупотів униз. Кидаюся сходами, певний, що це той, хто підходив до дверей мансарди. На сходах — порожньо. Вибігаю на подвір’я, роззираюся — теж нікого… І геть нічого підозрілого. Невже почулося? Якийсь час стою на подвір’ї, потім сходжу нагору. Що подумає прокурор? Що мене опосів страх? Але я застаю його спокійним, із цигаркою в зубах: вивчає портрет Петронели Ставру.

— Не чули нічого?

— Та бач, я трохи недочуваю, — признається прокурор.

Він і гадки не має насміхатися, і це мені подобається.

— Ходімо вже, — пропонує він. — Час.

Я зав’язую течку з малюнками і кладу на місце.

— Ходімо. Сподіваюсь, доктор Патріке завершив свій труд. Експертиза вирішить, закривати справу чи ні.

Він ствердно киває. Бігаючи сходами, я страшенно захекався. Невже причулося? А чом би, власне, й ні? Хіба я не людина? Ми виходимо в коридор. Прокурор з цигаркою в руках збирається опечатувати двері. Тут я згадую про службовий туалет поруч із мансардою. Підходжу, натискаю на ручку, двері не піддаються. Наступної миті зсередини лунає жіночий голос:

— Зайнято! Зачекайте трішки!

Беріндей стримано сміється і шепоче:

— Ну що, напав на нові факти, капітане?

З’являється жінка приблизно тридцяти п’яти років і дивиться на пас, як на давніх знайомих:

— Перепрошую красненько, не гнівайтесь, — пояснює вона, — у нас внизу був зайнятий…

Від імені прокуратури відповідає прокурор, мавпуючи її провінційний акцент:

— Ну, якщо вам на користь, то на здоров’я!

Жінка, почервонівши, спускається східцями. Сходимо вниз і ми: двері вже опечатані. Проти дверей кімнати Лукреції Будеску я зупиняюся, але Беріндей підштовхує мене далі.

— Дамо їй спокій! Ходімо спершу до нас, у прокуратуру. Оглянемо там усе пильненько, а потім — до Лукреції Будеску, хай підписує свої свідчення.

Я не маю причин не погоджуватися. І ми рушаємо далі. На першому поверсі помічаю ще один туалет, але тільки в прокуратурі мене осяває здогад: чи не там ховався втікач? Постерігши мою зажуру, прокурор цікавиться:

— Що вас непокоїть, шановний?

Я мовчу. Навіщо йому знати, що в мене на душі?

5

Доктор Патріке чекає на нас у прокурорській приймальні з «Експресом» у руках.

— Що поробляєте, панове? Де це ви швендяєте?

Доктор жвавенько зіскакує зі стільця і йде нам назустріч, ніби він тут господар.

— Розгулюєте десь, а я тут, чекаючи на вас, помираю з нудьги.

Доктор, невисокий на зріст, здається старшим за свої п’ятдесят, проте по-молодечому міцний і жвавий. На язик він вельми меткий.

— Я вирішив особисто ознайомити вас із висновками експертизи, — пояснює він свою присутність у прокуратурі, — бо не така це вже й проста справа, і я подумав: у вас обов’язково з’являться запитання. Чому ви не розшукали мене по телефону?

Він бере зі столу портфеля, розщібує його н дістає документи, яких ми ждемо не діждемося. Оригінал він подає мені, а копію — прокуророві. І дивиться на нас, мов на дітей, яким дали по цукерці.

Я жадібно читаю. Ах, стереотипні вступи, спеціальна термінологія! Ніяк не призвичаюся до них. Аж ось і те, що мене цікавить. Читаю, перечитую ще раз… Зразу ж уражено натикаюсь на формулювання, яке мені досі ще не траплялось: «двозначний випадок». Скоса дивлюся на прокурора — ще читає акт експертизи. Зиркаю на доктора Патріке — чекає, згорнувши руки на грудях. Не можу втриматись і «відкриваю вогонь».

— Докторе, що таке «двозначний випадок»?

— От-от, — підпрягається прокурор.

— Дуже просто — я не можу дійти однозначного висновку, від чого помер Крістіан Лукач — від морфію чи зашморгу. Одне безсумнівне: він помер не від петлі або ж довго висів у зашморгу, задихаючись. Кажу або, оскільки з таким самим успіхом можна висунути здогад, що він помер отруєний морфієм тої самої миті, коли повісився чи був повішений.

Перший підскакує прокурор, наче його вкусила гадюка:

— Як це — був повішений?

Бачачи, як подіяли на прокурора його слона, доктор Патріке задоволено затирає руки її наголошує на своєму висновку:

— Випадок двозначний. Злочин? З таким самим успіхом можна сказати, — самогубство.

— Докторе, не морочте нам голови, або так, або ні! — починає гніватися прокурор.

Я подаю йому знак опанувати себе й заходжуюся методично опитувати Патріке:

— Я бачу, ви знайшли у нього каміння в нирках?

— Так. Попри юний вік небіжчик був така собі фабрика каміння. Судячи з одного каменя, був він у сечовому міхурі, можна твердити, що в нього саме почався напад ниркової хвороби, з жахливим болем.

Я здогадуюся, куди він гне, і хапаюся за здогад:

— Морфій для знеболювання?

Патріке захоплено всміхається до мене, мов хоче сказати: «Ось людина, з якою можна говорити».

— Атож. У таких випадках і вдаються до морфію… Одначе Крістіанові Лукачеві впорснуто завелику дозу, дію якої було дуже важко передбачити для його організму.

Чую в собі нервове збудження, як перед стрибком у невідомість.

— З чого ви робите висновок, ніби йому впорснули морфій?

Доктор не бариться з відповіддю:

— Знаючи про знайдену ампулу, я, перш ніж робити розтин, уважно оглянув його шкіру, зокрема всі ті зони, де наркомани колються… тобто зони, легко досяжні для шприца… Бачте, нинішні колеги, мені хотілося з’ясувати, чи не був покійний наркоман. Так ось, мені вдалося знайти лише один однісінький слід під уколу, досить свіжий, на праній сідниці, куди він сам ніяк не міг сягнути рукою зі шприцом… Звідси випливає: морфій йому хтось упорснув…

Нарешті й прокурор подає голос:

— Окрім ампул, є таблетки, порошки…

Патріке заперечливо хитає головою: мені ясно, що йому не подобається Беріндеїв довід.

— Їх іще важче було б дістати. Ми ж не на Заході. Навіть якби була така змога, це коштувало б йому чималих грошей… дуже великої суми. І потім, мені здається, він був спокійний, діяльний, життєрадісний хлопець…

— Але гроші він мав… Тримав на ощадкнижці сімнадцять з половиною тисяч леїв, — нагадує прокурор.

На мить западає глибока мовчанка. Двозначність цього випадку не викликає жодних сумнівів. У кожному разі, мені так здається… Згідно з експертизою, хтось, безперечно, зробив йому укол. Причина: напад ниркової хвороби, кольки. А драма розігралася пізніше… Я порушую мовчанку.

— Впорснута доза могла викликати смерть? — запитую.

Патріке ствердно киває головою і відразу додає:

— Двозначність із того й випливає, що ми негодні з математичною точністю, як ви звикли, визначити причину смерті.

Зморений прокурор сідає. Під вагою його тіла жалібно рипить стілець. Він запрошує присісти й нас. Проте ні я, ні доктор не звертаємо уваги на його жест.

— Лікарю, засвідчена експертизою двозначність породжує три можливості, — кажу я, — тож прошу уважно мене вислухати…

В лікаря усмішка від вуха до вуха:

— Я, капітане, завжди слухаю вас дуже уважно.

— Отже, Крістіан Лукач мав напад ниркової хвороби. Він звертається до знайомого з проханням зробити укол. Той погоджується, але перебирає дозу, й доводить Лукача до стану коми. Злякавшись накоєного, — а цілком може бути, що саме цей знайомий і дістав морфій, — охоплений страхом, цей хтось інсценує самогубство… Варіант вірогідний?

Доктор киває головою, погоджуючись:

— Так, можливий варіант.

— Підемо далі. Згадувана особа робить укол і залишає Лукача в наркотичному стані… Думка про самогубство, прихована до слушного часу в підсвідомості Крістіана Лукача, виходить з-під його контролю, і той здійснює її… Теж вірогідний варіант?

Прокурор аж пожирає мене очима, наче я впав з неба і тим самим дав йому змогу познайомитися зі мною.

Доктор Патріке допускає і таку можливість:

— Привабливий варіант! Самогубство не з власної волі!

— І, зрештою, третій варіант: навмисне вбивство.

— І цей варіант непоганий, — висновує Патріке. — Якщо взяти до уваги, що всіма трьома варіантами доведеться займатися не Інститутові судової експертизи, а карному розшукові. — Він весело регоче. — Щодо мене, то я сказав усе, що мав сказати. А тепер слово за вами… Щоправда, випадок двозначний, але ви, маю в бозі надію, розплутаєте його!

Він бере портфеля, тисне нам на прощання руки і зникає, не криючи радощів, що скараскався нас.

— Добре бути медекспертом! — цілком серйозно заздрить йому прокурор. І зненацька вже іншим топом запитує:

— Слухайте, капітане, у ваших варіантах можна в’язи скрутити. Ви справді вірите в навмисне вбивство?

— Я однаково допускаю всі три варіанти.

— Тоді перед нами збіса складний злочин!

— З таким самим успіхом можна пристати й на перший варіант — нещасливий випадок. Або на другий — мимовільне самогубство.

Беріндей повагом підводиться, і стілець знову жалібно рипить.

— Отже, всі три варіанти дозволяють передати справу з прокуратури карному розшукові… Заберете самі чи надіслати з кур’єром?

Я посміхаюся:

— Шановний, спершу давайте покінчимо з формальностями… Протокол… Поки що візьму тільки акт експертизи… Бувайте! Чекаю звісток!

6

Похмурий, холодний осінній день. А я в самому піджаці. Майже біжу вулицею. В голову вроїлася думка: я повинен заскочити до крамниці «Романс» побачитися з нареченою, рідною моєю нареченою! Дивуюсь, як вона мене й досі не покинула. Далебі, вона має всі причини порвати зі мною. Щоразу, коли я думаю про її відданість, на очі мені навертаються сльози. Та де певність, що одного чудового дня вона мене не покине?

Університетський майдан лишився позаду. Зупинившись навпроти Центрального будинку армії, думаю: а чи не змінити свого наміру, не уникнути малоприємної розмови з Лілі? Три кроки до полковника Доні й стільки ж до нареченої. Що там Гамлет? Що там Ромео? Зазирнув би несмертельний Шекспір оце в мою душу!

Вирішено! Жереб кинуто! Я повертаю праворуч, на Каля Вікторієй, до крамниці «Романс». І незабаром вступаю в урочий світ музики… О, це зовсім інший світ, ніж той, що за дверима на вулиці. Линуть урочисті акорди якоїсь симфонії. Лілі помітила мене, але не дивується моїй з’яві, наче тільки й чекала її. Зате її напарниця з відділу народної та естрадної музики аж сяє з радощів, забачивши мене; вона геть забуває про покупця, з яким щойно розмовляла.

Проте серце коханої не камінь. Вона йде мені назустріч, залишивши прилавок на подругу, веде мене в підсобку, де, дякувати богові, нема нікого. Я вже знаю, що на мене очікує. Готуюся до найгіршого.

— Так, любий, далі тривати не може. Терпимо, мучимо одне одного… Хочеться нарешті мати сім’ю…

— … і дітей, — встряю я в її монолог.

— Атож, і дітей. А з тобою я не знаю, чи будуть вони взагалі… У тебе ніколи не знайдеться часу для мене. Тільки зберемось разом, тільки нам добре, як з’являється хтось і забирає тебе від мене. — І раптом, без будь-якого зв’язку з попереднім, вона суто по-жіночому цікавиться вчорашнім: — До речі, як там із самогубством?

Матінко моя, як я її палко кохаю! Лілі не бовкне зайвого, знає коли треба помовчати, їй можна довіритись, але вона страшенно цікава. Кількома словами я переповідаю їй вчорашню подію, надто наголошуючи на любовній драмі: «З кохання він розпрощався з життям, уявляєш?!» Буквально розпинаюся перед нею, описуючи студентові муки, розраховуючи на її співчуття до горопахи. Ось-ось з її очей поллються сльози… Зрештою, і в моєму голосі бринять нотки щирого жалю до обуреного й покинутого юнака:

— Уявляєш, люба, який клопіт спав на мою голову?

Я конче потребую її співчуття. І досягаю мети. Глибоко схвильована сумною долею закоханого студента, вона гладить оксамитовою долонькою моє обличчя й ніжно шепоче:

— Ти ніколи з кохання не накладеш на себе руки! Що за мана? — втішає вона мене, ніби мені й справді заманулося заподіяти собі смерть. — Кохання, хай і не поділене іншим, спонукає до життя. Чи не так, любий?

Філософія в моєї нареченої проста й життєствердна. Чесно кажучи, вона не охотник філософувати. Знаючи це, я беру її руку в свою, прикладаю до губів долоню. А щоб переконати її в суспільній вагомості мого фаху, зізнаюся:

— А може, це й не самогубство. Можливо, що…

— Вбивство? — жахається вона, несамохіть сахнувшись від мене, ніби я теж доклав рук до його смерті.

— А чом би й ні!

— Це жахливо, Лівіу!

— Я теж так думаю. Але злочинцеві од мене не втекти! — суворим голосом обіцяю я їй. — Не заспокоюся, доки не заб’ю його в кайдани.

Та сама симфонія звучить і в крамничній залі. Саме тут, у світі музики, я й натрапив на Лілі. Хто так спрагло слухає музику, не може не бути добрим і ніжним. То чи ж міг я не закохатися в неї?.. Я обіймаю її, палко цілую і запевняю, що триматиму її в курсі розслідування. Все добре! Здається, і цього разу обійшлося…

— Чао, Лівіу!

— Чао, Лілі!

Італійське прощання має свою історію. Ми обмінюємося цими словами відтоді, як познайомилися. Я залишаю крамницю зі спокійною душею. Мов камінь спав із серця. Не прибільшую: мені тепер легше буде скупчитися.

Полковник Доня стоїть у себе в кабінеті біля вікна. Як і Поваре, він любить споглядати з висоти поверху людський шарварок на Каля Вікторієй. Так він відпочиває.

— Я чекаю на тебе, — і з цими словами він сідає до столу, де купою громадяться теки й справи. — Ми одержали відповідь з Лугожа. Але спочатку розтлумач ситуацію.

Він жестом запрошує сісти. В міру того, як я доповідаю, обличчя його хмурнішає: певна річ, не надто хочеться братися до ще однієї кримінальної справи — їх і так як маку. Я розумію його стан. Мені теж би хотілося, щоб таких справ було менше і щоб ми їх швидше розкривали, адже саме через нерозкриті злочини наш шеф передчасно посивів.

— З чого ж ти збираєшся почати? — запитує він, коли я скінчив рапорт.

— Спершу хочу визначити коло його знайомих та друзів. А ще — порозмовляти з колишньою його коханою — Петронелою Ставру.

Шеф, невдоволено потираючи рукою підборіддя, зауважує:

— На мою думку, тобі слід найперше піти в інститут. Погомоніти зі студентами курсу, де він учився, розпитати, що він за студент.

Я прислухаюся до поради. Ми навіть зобов’язані повідомити керівництво інституту про те, що скоїлося з їхнім студентом. Малоприємна місія, але без неї не обійтися. А все ж я пояснюю полковникові, чому маю намір розшукати спершу Петронелу Ставру.

— Вона студентка медичного, вчиться в університеті. Вона б допомогла краще розібратися в особливостях психології Крістіана Лукача, можливо, з’ясувати, чи заживав він наркотиків, де роздобув ампулу.

— Ти вже когось підозрюєш? — вимагає прямої і недвозначної відповіді шеф.

Я не люблю жонглювати словами, визначеннями. За значний час роботи в карному розшуку я набув досить досвіду, аби розуміти, що деякі твердження вимагають не лише ясності, а й обережності. Зрештою, шеф поки що не зажадав конкретного плану дій, де, природно, довелося б викласти на папері свої гіпотези та коло підозрюваних. Він запитав лише так, між іншим: «Ти вже когось підозрюєш?» І ствердна відповідь тепер обернулася б проти мене бумерангом. Обережність у гіпотезах потрібна ще й для того, щоб не сприйняти можливе за дійсне і насамперед відвести підозру від невинного. Інакше все було б дуже просто! Ось, будь ласка: Петронела була кілька років Крістіановою коханкою. Ба, вона ще й студентка-медичка…

Отже, Крістіан Лукач помер після ін’єкції, зробленої її рукою!

Проте я відповідаю:

— Ні, товаришу полковнику, я нікого не підозрюю. Я ще не визначив кола підозрюваних осіб. Як я вам уже доповідав, медекспертиза показала, що ми маємо діло з двозначним випадком. Злочин? Самогубство? Нещасливий випадок? І дуже можливо, що саме Петронела причетна до драми в мансарді, а може, навпаки, зовсім не причетна.

Полковник роздратовано тре підборіддя, ще нервовіше, ніж раніше. На мить мені здалося, ніби його роздратування викликане моїм базіканням, хоча я не знаю, в чім тут річ.

— Якщо я правильно зрозумів, хлопче, ти після висновку медекспертизи не підозрюєш нікого зокрема й воднораз підозрюєш усіх?

— Достеменно так.

— Двозначний випадок?.. — бурмоче шеф не без певної недовіри, адресованої, звісно, не мені. Він бере з текина столі якийсь папірець і подає мені, щоб я підшив до свого досьє. — Ось що сповістили з Лугожа: Чичероне Лукач, батько Крістіана, помер шістнадцятого травня цього року у віці 71 рік. Залишив після себе майно, оцінене приблизно в сімсот п’ятдесят тисяч леїв.

Я здивовано свищу крізь зуби.

— Старий Лукач був чоловік багатий, колекціонував живопис, старовинні меблі… Тільки на ощадній книжці лежить триста п’ятдесят тисяч леїв. Він залишив також завірену нотаріусом духівницю, де чорним по білому записано: «Я вирішив позбавити права на будь-яку частку мого майна свого сина Крістіана Лукача».

Полковник підводить на мене очі, аби побачити враження, справлене його словами. Подиву моєму немає меж.

Я вигукую:

— І хто ж успадкує його майно?

— Предивна постанова старого, адже Крістіан — єдиний його син. А в духівниці не названо ім’я якогось іншого спадкоємця, мета лиш одна — позбавити сина спадщини.

— А чи був старий при здоровому глузді?

— Слухай-но далі, — провадить шеф. — Дружина його, Валентина Лукач, шістдесят сім років, рідна Крістіанова мати, жива і законна спадкоємниця всього майна, проте повністю паралізована, й лікарі визнали її недієздатною. Отже, з правничого погляду вона не може успадкувати майно чи передати комусь право на нього.

Ця новина приголомшила мене не так своєю незвичайністю, як правничою стороною.

— В такому разі Крістіан міг опротестувати духівницю?

Полковник непевно хитає головою: мовляв, і так і ні.

— А як закон? — запитую я.

— Я цікавився… — Шеф переводить погляд на папір з відомостями, одержаними з Лугожа. — Ось що мені повідомили: духівницю справді опротестовано, але не Крістіаном Лукачем, а його братом у перших, Тудорелом Паскару з Бухареста — племінником Чичероне з жінчиного боку.

— Одну секунду, прошу вас… — уриваю я. — Паскару… Либонь, син Мілуце Паскару, того самого, у чиїй мансарді по вулиці Ікоаней жив Крістіан.

— Перевір, — зацікавлений полковник подає мені папірець зі своїми нотатками. — Сам бачиш: тут зав’язується вузол, може, найважливіший, і я прошу тебе довідатись, чи не збирався Крістіан Лукач опротестовувати духівницю і чи не через це його хтось усунув?

Наші погляди стрічаються, і ми дивимось одне одному в вічі. Даю йому зрозуміти, що мій обов’язок заперечити, запропонувати іншу версію:

— Чи не образа на батька призвела до самогубства?..

— Можливо, — погоджується полковник. — Твоє діло — розібратись у всьому. Все, що я від тебе вимагаю, — це дати мені конкретний план дій і не полишити справу нерозкритою. — Шеф встає з-за столу: — В Лугожі всіма питаннями, дотичними до сім’ї Лукачів, клопочеться майор Мітрой, він у курсі справи. Дій!

Проте я нерухомо сиджу на стільці, й шеф приділяє мені ще хвилину уваги:

— Що тобі ще болить, хлопче?

— Похорон… Хто заходиться коло нього?

З цими словами я підводжуся. Полковник хмуриться. Він волів би, щоб я запитав про щось інше. Він теж людина, але кожне досьє перед ним тією чи іншою мірою — людська драма.

— Зв’яжися з його дядьком Мілуце Паскару… розкажи про лихо. Порадься з ним. Я певний, що він візьме на себе клопоти, пов’язані з похороном. Ба, навіть з радістю. Подумай, капітане, адже по смерті Крістіана Лукача його син — головний спадкоємець майна в Лугожі!

Ми з шефом працюємо вже близько семи років. Я ціную і поважаю його. Проте є в нього одна неприємна риса. Іноді він занадто категоричний у своїх судженнях. Навмисне чи мимохіть він навіює тобі, а то й накидає свою думку. От і тепер: чому він такий певний, що Паскару охоче заходиться коло похорону? Чому Паскару не стояти осторонь від цієї справи?

Незабаром я йду до виходу. Шеф знову з цікавістю спостерігає за шарварком на вулиці. Мені так і кортить запитати: «Товаришу полковнику, а коли ви востаннє прогулювалися вулицями?»

Тільки-но я переступаю поріг, як він лагідно кидає навздогін, немов зглянувшись наді мною і бажаючи полегшити тягар, що його він сам звалив мені на плечі:

— При погребі бери собі на допомогу Поваре.

— Зрозумів. Дякую!

Виходжу і кидаю погляд на електричний годинник у коридорі — 11.00. Чудово! Попереду ще цілий день.

У нашому кабінеті — нікого. Куди подівся Поваре? Хоча, власне, це на краще. Сідаю за свій стіл, дістаю з шухляди кілька чистих аркушів і виводжу гарним письмом кульковою ручкою: «План дій». Чесно кажучи, про якісь конкретні заходи поки що й мови не може бути. Я ще не маю досить інформації, щоб розробляти якісь версії і потім їх перевіряти. Пишу і перечитую написане:

1. Дізнатися, де мешкає Мілуце Паскару. Організація похорону.

2. Поговорити з викладачем курсу, де вчився Крістіан Лукач.

3. Довідатися про гуртожиток, в якому проживає Петронела Ставру, кохана Крістіана Лукача. Скласти перелік його приятелів.

4. Зібрати відомості про Тудорела Лукача, спадкоємця Чичероне Лукача.

Та й годі! Придумувати ще щось я не маю жодної охоти. Беру слухавку, щоб викликати по внутрішньому телефону відділ картотеки, але передумую, не встигнувши намислити запитання. Краще пошукати спочатку в телефонній книзі номера Мілуце Паскару, а не знайду — тоді вже вдамся до картотеки. Легко знаходжу потрібне. В книзі значиться один Паскару Мілуце. Проживає неподалік, на вулиці Антім. Швидко переписую адресу, номер телефону і, не гаючи часу, накручую його. Чекаю на відповідь, оглядаючи закурені кабінетні стіни.

Відповідає жіночий голос.

— Мені потрібен товариш Паскару!

— Котрий з двох? — чемно цікавиться жінка.

От тобі й маєш! Я не сподівався, що спадкоємець майна Чичероне Лукача живе під одним дахом зі своїм батьком, але це додає мені ще більшої певності:

— Товариш Мілуце Паскару.

Мене чемно просять зачекати. Незабаром у слухавці чути хрипкий, деренчливий голос:

— Мілуце Паскару біля телефону!

Відрекомендовуюсь, переконаний, що моя посада справить належне враження:

— Капітан Лівіу Роман з міського карного розшуку…

Ту ж мить на другому кінці телефонного дроту мене грубо уривають:

— Я вам повторюю ще раз! Я ситий по зав’язку вашими розпитами. Не знаю я нічого про Франчиска Мегуряну. Ясно? Чого вам ще? Доведете, що я дав брехливі свідчення, — що ж, я готовий відповідати. А тепер, прошу, дайте мені спокій!..

Тон збуджений, сваркий. Не відповім негайно — абонент кине слухавку. Спокійно, добираючи слів, пояснюю, що потурбував його не у зв’язку з Франчиском Мегуряну, якого я знати не знаю, а з приводу його небожа Крістіана Лукача. Він одразу втихомирюється і тривожно запитує:

— Що з ним? Щось приключилося?

— Це не телефонна розмова. Нам треба зустрітися.

Не приховуючи занепокоєння, він допитується:

— Нещасливий випадок?

— За десять-п’ятнадцять хвилин я буду у вас. Прошу зачекати на мене, — і, не давши йому оговтатися, кладу слухавку.

Перш ніж іти, залишаю Поваре цидулку:

«Любий мій друже! У зв’язку зі справою про самогубство Крістіана Лукача прошу тебе дізнатися, в якому гуртожитку мешкає студентка медицини Петронела Ставру. Зателефонуй також в інститут прикладного мистецтва й поцікався, будь ласка, в чиєму класі вчився Крістіан Лукач, студент IV курсу. Цілую!»

7

Я не говорю на вітер і виконую обіцянку, дану Мілуце Паскару: рівно за чверть години я наближаюся до його будинку на вулиці Антім. Уродженець Бухареста, я знаю місто як свої п’ять пальців. Я прогулявся, бо дуже люблю ходити пішки. Тоді немов і думається плідніше. Не те щоб я гуляв, заглиблений у думки про роботу. Ба ні! Я чудово бачу вулицю, обличчя перехожих, і водночас моя увага скупчена на слідчих клопотах. Ніколи ще не випадало мені такого тяжкого завдання, як це. Прийти отак у незнайомий будинок до людей, ні разу не бачених у житті, й ні сіло ні впало ошелешити їх гіркою звісткою: «Знаєте, товаришу Паскару, ваш небіж той…» А чи витримає цей Паскару, і так переобтяжений якимись прикрощами? Або дружина його, рідна тітка Крістіана Лукача? Чи здорова вона? А ще я мушу покласти на них усі турботи про похорон. Чи захочуть вони? Краще було б якби цією справою займався Беріндей.

Перетинаю Сенатський майдан, поминаю ресторацію «Букур», де я жодного разу не був, і опиняюся прямісінько на вулиці Антім. Згадую категоричний тон полковника Доні, коли він казав, що Паскару залюбки візьме на себе влаштування похорону.

Дай боже, хоч не думаю, щоб хтось залюбки клопотався похороном. «Подумайте, капітане, — спали на думку полковникові слова, — адже по смерті Крістіана Лукача син Мілуце Паскару — єдиний спадкоємець усього майна свого дядька з Лугожа!»

Спадщина! Багатство! Чому все-таки старий Лукач так рішуче позбавив свого сина всього цього? Єдиного сина! З другого боку, чи можливо в наш час, щоб юнак заподіяв собі смерть через батькову спадщину? В чому завинив Крістіан Лукач перед своїм батьком? Справедливе запитання, але однобоке. Хіба не буває навпаки, коли батьки-матері винні перед своїми дітьми?

Всі ці думки не заважають мені швидко йти. Ще трохи — і я біля будинку Паскару. А перед моїми очима — мансарда Крістіана Лукача, де так мистецьки створено затишок. Як розумно він господарював! Який лад, яку чистоту підтримував! Все це, безперечно, свідчить про врівноваженість господаря мансарди. «А чому ти гадаєш, що врівноважені люди не здатні на щось таке? — намагаюся заперечити самому собі. — Бувають і винятки з правил, чи не так?» І тут у пам’яті спливає ампула з морфієм. Ця деталь зводить нанівець припущення про Крістіанову врівноваженість. Хай йому грець! Якби не було цієї ампули, не було б двозначності, якби не було двозначності, я б не стримів тепер перед садибою Мілуце Паскару, явившись із похоронною місією.

Нарешті я досяг мети. Переді мною схожа на фортецю капітальна будова. Колись, очевидно, ця «фортеця» була оточена дбайливо доглянутим садом. Тепер сад занедбаний. Перш ніж увійти у двір, помічаю на фронтоні будинку монограму з двох літер «М» і «П». Під нею — рік закінчення будівництва: 1920. Похилені чавунні порота стоять отвором навстіж, немов чекають на мене. Зупиняюся перед входом у будинок, але не встигаю натиснути на дзвінок, як двері широко розчиняються.

— Ви товариш із міліції?

Запитує мене низький, худорлявий, лисий чоловік років десь так за шістдесят. Він має закарлючений ніс, тонкі губи й хворобливо запалі синювато-бліді щоки.

Я подав йому посвідчення. Він роздивляється його досить-таки уважно, певно, вже доводилось бачити подібні документи. Запрошує до хати. Ми входимо у вітальню, обставлену старими меблями у стилі двадцятих років… Цей чоловік, напевно, був колись грубший, коли б не сказати товстий, судячи з того, що старі штани ледь тримаються на ньому.

Він подає мені стілець. Ми мовчки сідаємо за овальний стіл, накритий скатертиною, схожою на рибальську сіть. Наші пози — один навпроти одного — мов на дипломатичному прийомі. Над буфетом висить стара родинна фотографія, де зображено молоду й молодого. Вона — висока, грудаста, у весільному строї. Він — низенький, жвавий, у смокінгу, дивиться з прихованою погрозою в об’єктив.

Відчуваю, що господар пильнує за кожним моїм рухом. Він ледве стримує хвилювання: я помічаю, як нервово рухається його борлак, як лисина зросилася потом.

— Ви дозволите закурити? — запитую його.

Замість відповіді він підсовує мені кришталеву попільничку. Я зумисне дляюся, щоб господар вгамував свої почуття, заспокоївся. Те, що він почує, не повинне його приголомшити. Мені дуже не хочеться, щоб його побив грець. Я повільно виймаю сигарети, запальничку, прикурюю. І в цей час чую його хрипкий голос:

— Ви сказали по телефону, що мова йтиме про мого небожа…

— Так, про Крістіана Лукача.

Ми не перестаємо свердлити одне одного очима. Зрештою, він не витримує і нетерпляче запитує:

— Щось пов’язане з політикою?

Такий аспект проблеми мені не спадав на думку!

— А що, на нього це схоже?

Він робить зневажливий жест рукою.

— Від цих художників можна всього чекати…

Хоча він дуже змінився проти фотографії на стіні, очі його залишилися такими самими — шорсткими й погрозливими.

— Товаришу Паскару (доводиться називати його офіційно, хоча мені ясно, що ніякий він мені не товариш), я прийшов до вас із кількох причин. Я розмовляв з Лугожем по телефону й дізнався, що батько студента Крістіана Лукача не так давно помер (починаю здаля, аби підготувати господаря до сумної звістки. Судячи з того, як ходить угору-вниз його борлак, навряд чи мені це пощастить. А все ж відступати назад не випадає). Ще я довідався, що мати його спаралізована і зовсім безпорадна.

Господар важко ковтає слину й мимрить:

— Що вдієш? Старість — не радість…

— З вашим небожем нещастя. — Тепер моя черга хвилюватися. Щоб оговтатися, глибше затягуюся сигаретою. — Він помер.

— Помер?! — ледве чутно вимовляє Паскару, й обличчя його спотворюється непідробною гримасою болю.

— Самогубство.

Звістка справляє на нього враження шоку. З усього видно, він не грає: щоки й спітніла лисина налилися кров’ю, а губи зблідли, як у мерця. З тривогою я спостерігаю за ним кілька хвилин, які минають у важкій мовчанці. Проте Мілуце Паскару доводить, що він сильніша людина, ніж я гадав. Господар опановує себе і, стогнучи, повторює:

— Крістінел мертвий… Крістінел наклав на себе руки… Господи боже мій! Коли? Як? Чому?

Він підхоплюється зі стільця, немов отак, навстоячки, йому буде легше висловити те, що діється в душі. Але ту ж мить він безсило падає на стілець.

— Це жахливо! Крістінел неживий… Наклав на себе руки?..

Я пожираю його очима. Бачу, як помалу-малу Паскару приходить до тями, й полегшено зітхаю. Найстрашніше вже позаду. Я коротко розповідаю, як знайдено труп його племінника. Він слухає мене, не зводячи погляду зі своїх маленьких рук, що стискаються у нервовій судомі.

— Отака-то справа. Я прийшов порадитися з вами, як краще вчинити: відвезти тіло з Лугож чи залишити тут, якщо ви…

— Чому він так зробив, о боже, чому? — розпачливо уриває він. — Такий гарний хлопчина, талановитий! — Говорячи, він не зводить погляду зі своїх тремтячих рук.

— Ще невідомо, чому він так зробив…

Моя відповідь примушує його на коротку мить підвести голову, і я бачу його бляклі блакитні очі, де в глибині причаїлася погроза.

— Що ви цим хочете сказати?

— Не залишилося ні листа… ні якогось пояснення…

— Лишенько! — голос його зривається, і він вмовкає.

Я відчуваю, що він хоче сказати щось важливе, і вважаю за свій обов’язок підбадьорити його:

— Слухаю вас…

Його голос ледь-ледь чути:

— Я не вірю! Ви добре шукали? Скрізь? Знаєте, він мав кохану, і вона його покинула…

Я авторитетно запевняю, що ми уважно все обшукали, та ба! — нічого не знайшли.

— Ви з нею знайомі?

Він зволікає з відповіддю. Знову губи його витягуються у тоненькі ниточки. Він, цей чоловік, лихий від народження чи став таким на своєму покрученому життєвому шляху?..

— Він приводив її сюди якось, — наважується він щось пояснити. — Коли вони ще зустрічалися. І він хотів нас познайомити… Вони обідали в мене… Я так любив свого небожа!

Він зізнається в цьому з болем. Проте в обличчі його все та сама погроза.

— Мансарду віддав йому під житло: вона належить мені. — Він раптом круто міняє напрямок розмови. — Я знаю, напевне, чого ви хочете — щоб я зайнявся похороном тут, у Бухаресті.

Його мова викликає в моїй пам’яті полковникові слова: «Він залюбки заходиться коло похорону». Цікаво побачити, як сприйме господар такий погляд.

— Ми, власне, хотіли лише порадитися з вами. Зв’язалися по телефону з Лугожем і з’ясували, що там немає родичів з якими можна б поговорити про це. Тож я й запитую у нас: як учинити найкраще?

— Я зрозумів, пане капітане, я все зрозумів. Де він тепер?

— У трупарні.

— Ми — його родина, — заявляє він твердо. — Залиште його нам. Навіщо його відвозити? Хто його там поховає?

Як правило, про таке говориться зі смутком і болем. Проте Мілуце Паскару — виняток. Він веде мову діловито й буденно. Хоча в наші дні похорон — далеко не проста справа. Доводиться з сумом визнати справедливість слів полковника Доні. І ніби поспішаючи підтвердити думку мого шефа, Паскару повідомляє, що їхня сім’я давно закупила місце на кладовищі Генча-Чівіл.

— Гірше буде з панахидою… — Він облизує кінчиком язика тонкі губи й додає: — Розкажіть-но лишень, які формальності я маю виконати?

Я терпляче й м’яко, з паузами між словами пояснюю, що треба робити. Тягну час, як на футболі, в надії, що така тактика витисне з господаря щось істотне… Проте він, тільки но я вмовк, на превеликий мій жаль, повертається до першого свого запитання:

— Чому пін так зробив?

— Не знаємо, повірте, будь ласка. І прокуратура, і ми прикро вражені, що хлопець не залишив жодного пояснення.

В інтересах подальшого розслідування я жодним словом не прохопився ні про ампулу, ні про інші «знаки запитання» в обставинах смерті його племінника.

— А ви, як його дядько, можете сказати, що змусило Крістіана встромити голову в петлю?

Запитання йому явно не до шмиги: це легко прочитати з його виразу. Якби я оце згадав про позбавлення Крістіана прав на спадщину, наша розмова круто б повернула в інший бік. Тому я прикидаюсь «незнайком», і наслідки не змушують себе чекати: у Мілуце Паскару знову розв’язується язик.

— Не знаю, що й думати… В голові не вкладається! Як і кожен юнак, він любив життя… Був добрий, серйозний, роботящий хлопець… Пишався, що вступив до інституту: він провінціал, досяг успіху там, де провалилося з десяток бухарестців. Жертва нещасливого кохання? Та своє майбутнє він любив ще дужче й не міг втратити розум через жінку… Мені його дівчина, сказати по правді, не сподобалася…

— Коли ви бачили його востаннє?

— Місяців зо два тому на вулиці.

— Не помітили в ньому якихось змін?

— Ні… Він захоплено розповідав мені про свою дипломну, про практику, яку відбував, правда, не знаю де… Був певний у своєму майбутньому. Я запросив його на обід, але він відмовився.

— Чому?

— Він не дуже мирив з моїм сином…

— У вас є син? — Моє лице виражає подив.

Господар щось буркнув собі під ніс. Не збагну, чи він дякує мені, чи, навпаки, лає. Не хочу посіяти в ньому підозри, тож не наполягаю, щоб він утаємничував мене у взаємини між двоюрідними братами. А все ж я не залишаю цієї теми:

— Вони не дружили?

— Спочатку були друзями, а тоді… Крістінел сам по собі, Тудорел сам по собі… А з дівчиною ви що не розмовляли? — зненацька ставить він зустрічно запитання.

— Хіба є сенс? Якщо вони розлучилися так давно…

Але він не приймає мого паса. Навмисне чи ні, важко зрозуміти. Лише стенає плечима, мовляв, звідки мені знати. Потім, згадавши, чому я завітав до нього додому, вперше за весь час зітхає:

— Сердешний хлопець! Як я скажу своїй жінці!.. — Він підводиться і, немов забувши про свою хвилинну неміч, каже діловим тоном: — Щось маєте сказати ще?

Негречність Паскару радує мене. Та нічого не вдієш, доводиться й собі вставати. Звичайно, хотілося б погомоніти з ним іще, але не знаю як.

— Я вам залишу номер свого телефону, — кажу я, — і прошу вас повідомити, коли буде похорон. — І, не чекаючи на відповіді, дістаю з кишені візитку й подаю йому. — Тут і службовий, і домашній до ваших послуг.

Він проводжає мене до виходу, запевняючи, що неодмінно буде тримати мене в курсі.

— Даруйте, будь ласка, але в мене тепер стільки клопоту…

— Атож, — погоджуюсь я з ним і, користуючись нагодою, знову закидаю вудочку: — На щастя, маєте сина, він вам допоможе.

Але й цього разу мене спіткала невдача. Навіть коли на прощання він потис своєю маленькою, вологою від поту, але міцною рукою мою руку, я не почув жодного слова.

Знов я на вулиці: власне, він мовчки буквально випхав мене за дворі. Що ж, Паскару ні в чому звинувачувати: я переступив поріг його будинку не для того, щоб сидіти там до нових віників. Без зайвої скромності можу сказати, що я досвідчений працівник. І люблю свій фах найперше за те, що контакти з тими, хто безпосередньо чи опосередковано проходить у тій чи тій справі, дозволяють мені зібрати силу-силенну соціальних, психологічних і моральних вражень… Ще не так давно все це здавалося безцінним, бо я мріяв про ремесло літератора. Я вів щоденника, відвідував літоб’єднання при міністерському будинку культури… Тоді все здавалося таким легким: сісти за стіл, взяти папір і встругнути роман. Яка нісенітниця! Це все одно, що без здібностей, без архітектурних чи будівельних студій взятися до спорудження хмарочоса! Я давно вже викинув білий папір, хоча щоденні нотатки веду й дотепер, оскільки без них у моїй роботі не обійтися.

Я йду вулицею і розмірковую: «Поза всяким сумнівом, Паскару або колишній корчмар, або колишній торговець зерном». Порпаюсь у пам’яті в пошуках подробиць, що кинули б світло на можливе ремество дядька Крістіана Лукача. Згадую фотографію, ініціали на фронтоні будинку…

«Зрештою, що тобі до цієї людини? — гамую себе подумки. — Ти прийшов до нього додому, приніс чорну звістку, ще й обтяжив його похоронними клопотами».

Іноді я сам себе критикую. Наприклад, оце зараз: якби я не прикинувся, що не знаю про його сина, то міг би повести мову про позбавлення Крістіана прав на спадщину. Безперечно, старий Паскару чекав цього запитання і поквапився витурити мене з хати.

«Одне ясно, — кажу я сам собі, — Мілуце Паскару знає, як розмовляти з міліцією. Відповідає тільки на запитання і ні слова більше… Не виходить за рамки».

Побачивши на вулиці телефон-автомат, я йду до нього. Хоч як це дивно — справний, не ковтає дурно монет. Накручую номер нашого кабінету. Слухавку бере Поваре. Говорить, що дуже радий чути мій голос.

— Де ти шалаєшся? — допитується він.

— Це кляте самогубство…

— Дуже заплутане?

— Біс його знає… Слухай, ти знайшов мою цидулку? Довідався про те, що я просив?

— Еге ж. Записуй!

— Зачекай, дістану ручку й записника… — Притискаю слухавку вухом до правого плеча, виймаю з кишені причандали. — Слухаю тебе, Поваре!

— Ти побачиш, який я молодчага, — хизується Поваре. — Ставру Петронела жила якийсь час у гуртожитку. Кілька місяців тому найняла на проспекті Друмул Таберей кімнатинку в якогось Міхая Радована, техніка-будівельника, відбулого на певний час у закордонне відрядження. — І диктує мені адресу: під’їзд, поверх, номер мешкання.

— Здорово! — хвалю його. — Чи ти з’ясував, що в інституті прикладного мистецтва?

— Аякже! Крістіан Лукач учився в класі маляра Валеріана Братеша. Ти його знайдеш сьогодні в інституті до другої дня…

— Ти золото! І ще одне запитаннячко…

— Я весь увага, — розвеселився Поваре. — Отак запитаннячко по запитаннячку, а там, дивись, і щось поважне доручиш.

— Поцікався, будь ласка, чи нема в «економістів» (тобто у відділі боротьби зі спекуляцією) справи Франчиска Мегуряну, а як є, то в якому зв’язку з нею викликали Мілуце Паскару, що проживає по вулиці Антім, номер 305. Дізнайся, що то за справа. Занотував? А я йду в інститут і побалакаю з Братешем…

— О’кей! Якщо телефонуватиме твоя наречена, що їй сказати?

— Що я кохаю її!

Я кладу телефонну трубку і знову опиняюсь на вулиці. Паскару встиг загубитися, але тільки-но я рушив вулицею, як думки знову обсіли мене. А разом з ними прийшов легкий смуток. І я знаю його джерело: мені здається, що розслідування смерті Крістіана Лукача буде найважчим у моїй криміналістичній практиці.

8

Секретарка деканату, літня, скромно, але зі смаком убрана жінка, гречно пропонує зачекати:

— Прошу вас сідати. Товариш Братеш має незабаром закінчити лекцію, — і, глянувши на годинника, додає: — За десять хвилин.

Я слухаю її, мов школяр учительку. Сідаю за довгий стіл, обставлений навколо стільцями. Скільки засідань відбулося за цим столом!

Живлюще ясне світло осіннього дня ллється крізь високі вікна з великими шибами в кімнату.

Ловлю себе на думці, що трохи хвилююся перед близькою зустріччю з Валеріаном Братешем. В образотворчому мистецтві я, можна сказати, дилетант, і на виставках — рідкий гість. І не тому, що обмаль часу, просто малярство мене вабить менше, ніж, скажімо, література. А все ж ім’я Валеріана Братеша я чув. Мені навіть здається, ніби на якійсь виставці я бачив у театральній програмці його фотографію і розгонистий автограф під кількома словами звернення до глядачів.

Заклопотаний своїми думками, я не помітив, як до мене підійшов не першої молодості, вишукано зодягнений чоловік.

— Ви до мене? Я Валеріан Братеш.

Я був приголомшений простотою, з якою він підійшов і відрекомендувався. Проте його дружня усмішка швидко мене отямила.

— Де б нам порозмовляти з вами наодинці?

Він кинув короткий, лагідний погляд на секретарку.

— Жанет, я пройду з товаришем у кабінет Мазилу.

Він одчиняє двері й запрошує мене йти за ним. Заходимо до кабінету, який видається мені тісним і вузьким після просторої зали засідань. Сідаємо в крісла обабіч полірованого столу і вивчаємо один одного. Не знаю, що бачить у мені він, а мені зразу впадає у вічі його засмагле, оливкової барви, немов художник щойно повернувся з моря, обличчя, жваві красиві очі людини, звиклої до успіхів та слави, сивизну на скронях. Якби його побачила Лілі, вона вигукнула б: «Оце справжній мужчина!»

Маляр, поглянувши на свого золотого годинника, відразу попереджає:

— О пів на другу я запросив на обід у «Капшу» двох зарубіжних колег.

Дивлюсь і я на годинника:

— Доти закінчимо. Я капітан Лівіу Роман з карного розшуку.

Він торопіє на мене, відтак, ніби задоволений з нашої зустрічі, запитує:

— Чим завдячую вашому візиту?

Я тицяю йому посвідчення, він, недбало кинувши на нього оком, повертає мені документ і, заклавши ногу на ногу, повторює:

— То все-таки, чим можу бути корисний?

І посміхається, його посмішка двозначна і притягує співрозмовника, і відштовхує.

— Товаришу професоре, у вашому класі значиться студент Крістіан Лукач?

Ступаю перший крок до мети своєї візити і не встигаю ступити другий, як він перебиває:

— Який сьогодні з невідомих причин був відсутній на лекціях.

— Раніш він пропускав їх?

— О ні! — приязно сміється маляр. — А коли й пропускав, то все з поважних причин, заздалегідь ставлячи мене до відома.

Цей чоловік, здається, більше схожий на дипломата, ніж на маляра.

— Прошу не гніватись, — торочить він, — але ви з міліції, і це наводить на думку, що мій студент щось там устругнув.

— А він здатен на таке?

Його посмішка гасне. І ось переді мною вже сидить солідний, сповнений самоповаги маестро.

— Ні, ні… Він статечний юнак, на своєму місці… І я не розумію, яку причетність може мати ваша візита до Крістіана Лукача. — Його красиві, темно-карі, сяйливі, розумні очі зупиняються на моєму обличчі. Під його допитливим поглядом я інформую:

— Учора ввечері, десь між шостою й о пів на сьому, Крістіан Лукач наклав на себе руки на вулиці Ікоаней.

Він кам’яніє. Жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся, застигли нерухомо повіки. Так триває кілька хвилин. Потім чую його м’який, ослаблий голос:

— Якби я не бачив вашою посвідчення, то попрохав би вас вийти геть… Наклав на себе руки! Які жахливі речі ви говорите!.. — Він повільно, зі стогоном закриває обличчя руками. А ще за мить, ніби засоромившись хвилинної своєї немочі, відкриває обличчя, і я бачу гримасу болю на ньому.

— Це жахливо! Крістіан Лукач наклав на себе руки… Мій найкращий студент!.. Боже, я не годен повірити!

Я коротко розповідаю, як знайдено труп Крістіана Лукача, але ні слова не кажу про ампулу з морфієм, потім повідомляю про свою візиту до Мілуце Паскару та про його згоду зайнятися похороном свого небожа. Поступово його збудження, викликане сумною звісткою, пригасає, і він опановує себе. Надто його вражає з-поміж інших один момент:

— Як? Навіть не залишив листа? Жодного пояснення? — Він просто не хоче вірити. — Це жахливо! — повторює він з болем. Швидко схоплюється з крісла, ступає кілька кроків по кабінету, знову повертається на своє місце. — Такий талановитий хлопець! Такий статечний, один з найкращих на випускному курсі!.. Боже! Коли декан та студенти дізнаються…

— Я саме й хотів вас попросити доповісти про це інститутському керівництву… Знаю, що ви поспішаєте…

— Тільки цих чужоземців мені оце бракувало!

— Перш ніж розпрощатися, волію вас про дещо запитати, зрозуміло, коли у вас є трохи часу…

Він відповідає, цього разу не глянувши на годинника:

— Навіть якби поспішав і мені довелося змінити всю програму, я однаково залишився б тут, разом з вами.

— Як я вам пояснив, Крістіан Лукач не залишив листа. Ви його викладач і знали з перших днів в інституті…

— Чотири роки, — зітхає Валеріан Братеш.

— Одне слово, ви мали вплив на його розвиток. Що могло, на вашу думку, штовхнути його на цей безумний крок?

Він знову зітхає, совається в кріслі, наче хоче підвестися, але залишається на своєму місці.

— Безумний, кажете?! Десять хвилин тому на лекціях, користуючись відсутністю Крісті, я розхвалював його, знову ставив усім за приклад його особистість і те нове, що він внесе у сценографію. А він був уже мертвий… майже добу… це жахливо, товаришу капітане!

Він завмирає, втупивши погляд кудись у порожнечу, зовсім забувши про мене. Нарешті опановує себе й намагається відповісти на мої запитання:

— Я просто ошелешений. Цей юнак з його талантом і темпераментом був живе заперечення самої думки про смерть. Ось чому я такий приголомшений і розгублений… Ви розумієте мене? — Він усе намагається зустріти мій погляд, чекає від мене розради, але я попросту не знаю, що сказати. Збагнувши це, він веде далі: — Не бачу, не можу пояснити, що могло його призвести до самогубства. Як студент Крістіан Лукач міг бути задоволений собою: підвищена стипендія, творча практика за кордоном. Без сумніву, як найкращого студента, його скерували б до Національного театру.

Я слухаю, а перед очима постає мансарда, труп Крістіана Лукача у зашморгу, і я запитую сам себе: а й справді, чи міг цей юнак, чиє майбутнє вбачалося таким надійним, світлим, вкоротити собі віку?

— Коли ви бачилися з ним востаннє?

— Вчора вранці, на лекціях.

— Ви не помітили нічого незвичайного?

— У нього було змучене обличчя, — пригадує художник. — Напередодні він скаржився на кольки в нирках… каміння в них… відчував наближення кризи або мав напад…

— Останніми місяцями він встигав як студент? Може, якісь зміни сталися в його житті?

Ставлю запитання, але не знаю, чого хочу, якої мети домагаюся. Оцінки Братеша, моральне обличчя Крістіана Лукача, його рання, дочасна смерть сповнюють мою душу гіркотою. «Двозначний випадок»! Волів би мати справу з ясним чи навіть добре замаскованим злочином, ніж із цією непевною смертю.

— Ви маєте на увазі оту історію з його батьком, з позбавленням прав на спадщину? — Валеріан Братеш підніс руки до грудей, наче на молитві.

— Зрозумійте, я шукаю хоч якогось пояснення, яке б для мене самого дещо прояснило, зняло камінь з душі… Я бачив його мертвого… а юнакові ледь сповнилося двадцять чотири роки. Тепер я дізнаюся від вас, що він був наділений не тільки молодощами, а й талантом, мав утіху від власних успіхів, любив мистецтво, якому себе присвятив. Що саме могло кинути його в обійми смерті?

Братеш слухає мене, майже лежачи в кріслі, заплющивши очі. Після деякої мовчанки він розплющує очі й відказує:

— У кожному разі не батькова смерть і не позбавлення спадщини…

— Ви знали про це?

— Знаєте, я був для нього не тільки викладач, а й старший товариш, напутник. А про те, що батько позбавив його спадщини, знав увесь інститут… Вам здається дивним — як і мені свого часу, — що позбавлення спадщини ніяк не вплинуло на Крістіана Лукача… Заінтригований такою реакцією, я запитав хлопця якось наодинці, чому батько так вчинив. Він прямо по відповів, натомість запевнив, що батькова постанова не засмутила його, що він ніколи не ставив свого майбутнього в залежність від батькової спадщини, а завжди розраховував на власні сили. Я знав, що він не лицемір, але тоді я запідозрював його саме в цьому. І, звичайно, помилився. Крістіан Лукач був людина кришталево чесна, надто перед самим собою, людина щедрої душі. Хлопець безмежно вірив у свій хист і знав, що той хист не пропаде. Ось чому я відмовляюся вірити, що він пішов з життя, що він мертвий. У мене таке відчуття, що зараз відчиняться двері і на порозі з’явиться Крісті, як завжди, усміхнений, і оголосить, що все це було лише фарсом…

Западає непевна тиша. Малярові руки спочивають на бильцях крісла, а сам він спрямовує на мене сповнений гіркоти погляд.

— А може, — кажу, — його образило те, що спадкоємцем став його двоюрідний брат?

— Ви знайомі з ним? — запитанням на запитання відповідає маляр. — Ні?.. Варто було познайомитися. Я мав таку нагоду, вже й не пригадую, яку саме… Ні, Крістіан Лукач не був цим засмученим, бо він переконаний, що всі мистецькі твори — його батько був чимось на зразок провінційного колекціонера — стануть національним надбанням. Решта — гроші, будинок — його не цікавило.

Братеш виймає коробку сигарет «Кент» і пропонує мені, Я беру одну. Він нахиляється до мене і дає прикурити від запальнички. Запалює і сам. Підводиться, вибачається, що хоче трохи походити. Я знову милуюся його елегантністю, спортивною статурою.

— Як і кожен юнак у його роки, він мав роман, — продовжує Братеш розмову, знову вмостившись у кріслі й заклавши ногу за ногу.

— Я чув про це, — киваю йому, — і його дядько мені розповідав, хоча він мало знав про цей роман.

— Спочатку Крісті дуже мучився, бо дівчина закохалася в одруженого чоловіка, а той у неї. Він залишив сім’ю і хоче одружитися з нею… Я кілька разів розмовляв з хлопцем на цю тему і з радістю переконався, що його рана швидко загоїлася.

Потроху з’ясовується, що причин, які б могли призвести Лукача до самогубства, просто не було. В розслідуванні все більше беруть гору версії, що це або злочин, або нещасливий випадок… або ж ненавмисне вбивство.

— Які стосунки були в нього з однокурсниками? — цікавлюсь я.

— Не розумію. Що саме вас цікавить? Всі його поважали й любили. І знаєте чому? Причина проста: цілковита хлопцева безкорисливість… Його нешкідливість. Коли він заробляв якісь гроші, то обов’язково ділився з іншими чи запрошував у ресторан.

Я поглядаю на годинника: не хочеться завадити малярові прийняти гостей.

Час кінчати розмову. Поки що важко сказати, наскільки ця розмова корисна для розслідування. Я підводжусь і дякую малярові. Затримавши на мить мою руку в своїй, викладач ділиться думкою, яка, мабуть, не дає йому спокою:

— Відчуваю, що ви все-таки когось підозрюєте.

— Звідки такий висновок? — Я доброзичливо всміхаюся до нього.

— Я знаю, що справи про самогубство звичайно веде прокуратура, а не карний розшук.

Мені не до вподоби розумники, наділені спостережливістю і кмітливістю. Братешеві, безперечно, в цьому не відмовиш, він одразу помітив, що розслідування ведуть органи міліції. Що йому відповіси? Не признаватися ж у тому, що подія неоднозначна. Все ж я мушу якось пояснити свою участь у цій справі:

— Окрім того, що самогубство зацікавило мене особисто суто з соціологічного боку, є ще принаймні дві причини. Із слів хатньої робітниці…

— Лукреції? — перебиває мене художник, — Лукреція Борджіа, називав її Крісті.

— Ви знайомі?

— Аякже! Я ж бо не раз гостював у мансарді… Стара панна…

— Вона повідомила прокуратуру, що з мансарди щезли касетний магнітофон і фотографія коханої Лукача… А коли щось зникає з квартири, це вже клопіт міліції. Дуже вдячний вам за розмову. Щодо похорону Крістіана Лукача, то, напевне, вам повідомить про це Мілуце Паскару, дядько покійного вашого студента.

Ми зупиняємося біля дверей. Обличчя в маляра стає сумне. Я розумію його стан. Він глибоко зітхає:

— Яке нещастя для інституту!

9

На вулиці зимно. А я, як на гріх, і сьогодні лише в піджачині. Лишивши інститут, я поспішаю на Пьяца Палатулуй, бо таки дуже зголоднів, а там кав’ярня «Експрес». Ковтаю з шаленою швидкістю порцію сосисок із квасолею і хильцем випиваю пляшку «пепсі».

У приміщенні я зігрівся, і, коли вийшов надвір, вітер здався ще пронизливішим. Наддаю ходи. Поминаючи крамницю «Адам», помічаю у вітрині манекен. Мимоволі він нагадує мені маляра Валеріана Братеша.

«Якби його виставити у вітрині, — радію своїй дотепній ідеї, — ото б народу зібралося помилуватися!»

Повертаю на Каля Вікторієй і починаю докоряти самому собі: «Як ти можеш так про нього думати? Він же відомий маляр, знаменитість…»

Підсумовую сказане Братешем: позбавлення прав на спадщину нітрохи не засмутило Крістіана Лукача, так само він не дуже був зажурений розривом з Петронелою… Дівчина покинула його заради одруженого чоловіка, який зі свого боку залишив свою сім’ю. Іншими словами, судячи з усього, у Крістінела Лукача не було жодної потаємної причини накласти на себе руки… Висновок напрошується сам собою: його вбито. Хто і чому його вбив?

Я жену такі думки. А вони опинаються, вперто лізуть у голову. Я забув про можливість нещасливого випадку… тобто ненавмисного вбивства. Двозначний випадок!

Проте, прокрутивши в пам’яті всю розмову з викладачем Крістіана Лукача, помічаю, що злегковажив одну істотну деталь, а саме — зарубіжну Лукачеву практику… «Може, є зв’язок між поїздкою за кордон і ампулою з морфієм», — зринає думка, але я відкидаю її… Навіщо ставити ще одну перепону на шляху розслідування?

Незважаючи на холод і пронизливий осінній вітер, на Каля Вікторієй гамірно. Я минаю якраз крамницю «Романс». Вона зачинена: перерва, а Лілі обідає вдома. До речі, моя майбутня теща чудова кухарка.

«Щедре серце», — рантом згадується характеристика, яку дав своєму учневі Братеш. В його розповіді Крістіан Лукач постає в ідилічних барвах… святий, та й годі. Невже він і справді не мав вад?

Що ж до мене, то всупереч ясним тонам, у яких змальовували юнака всі без винятку, я бачу інший його образ, витворений у моїй уяві, коли після кінофільму я прибув у мансарду на вулиці Ікоаней.

Я ладен забути, якось стерти з пам’яті оту жахну картину. Але вона — як убитий у серце цвях.

Поваре зустрічає мене в кабінеті так радо, наче я повернувся з далекої подорожі.

— Ага! Ласкаво просимо! Маю новини!

Я реагую мляво, навіть дуже мляво, чим неабияк заінтриговую свого колегу. Як?! У нього для мене новина, а я поводжуся, мов сонна муха? Поваре дає мені сісти за свій робочий стіл, затягтися сигаретою. Я зітхаю, немов з нудьги. Виходить досить переконливо, бо Поваре одразу ж відгукується:

— Що з тобою? Нездужається?

Вважаю за краще не відповідати, бо тоді довелося б розповісти все, що у мене накипіло на душі, надто ж про моє бажання піти негайно до шефа і попросити його звільнити мене від цього клятого двозначного випадку.

— Ти згадував про якісь новини… — Ловлю я нитку розмови. — Розповідай уже, не край душі. Я відчуваю себе пречудово.

— Мені здалося, що… Як ти мене просив, я зайшов до «економістів». У них таки є справа, по якій проходить Франчиск Мегуряну… Тебе ще цікавить ця проблема?..

Поваре цієї миті — взірець скрупульозної, витриманої людини, яка дорожиться своїм часом. У нашій роботі головне — не розпатякувати. Йому треба ясно сказати: цікавить мене та справа чи ні, щоб він даремно не молов язиком.

— Звичайно! Про що ти дізнався?

— До цієї справи причетний не Мілуце Паскару, а його син Тудорел. Розповідати ще?

Я дивлюся на Поваре спідлоба крізь тютюновий дим. От негідник, він, певна річ, читає у мене на обличчі, що мені уривається терпець, і ще кокетує.

— Розповідай!

— Йдеться про групу фарцівників. Промишляють валютою.

— Долари? Марки?

— Авжеж! Орудують біля великих готелів — «Інтсрконтиненталь», «Лідо». Очевидно, мають зв’язки з контрабандистами за кордоном…

— У чому замішаний Тудорел Паскару?

— Ще не встановлено точно. Проти нього бракує доказів. Тому він поки що на волі.

— Лите підозри?

— Але які підозри! Що він, Тудорел Паскару, у них за верховоду.

— Овва! І що, нічого досі не розкопали? — втрачаю я і терпець, немов тільки ця обставина заважає мені розплутати всі вузлики у трагічній події на вулиці Ікоаней, — Як це нема доказів?.

Моя гарячковість не справляє враження на Поваре. Він миттю мене присаджує, нагадавши про нашу телефонну розмову:

— Хіба ти забув, що ще мене просив? Дізнатися у відділі боротьби із спекуляцією, тобто в «економістів», чи займаються вони справою Франчиска Мегуряну… і чи не заплутаний у ній Мілуце Паскару, хіба не так? А в мене й без тебе справ по зав’язку.

З моєї вини наша розмова мало не перейшла в сварку. Я підвівся, ладен помиритися з другом, але телефонний дзвінок спинив мене в моєму шляхетному пориві.

Я беру слухавку:

— Капітан Роман? — чую характерні для прокурора Беріндея металеві нотки.

— Саме з ним ви маєте честь розмовляти! — розвеселився я без причини.

— Як добре, що я знайшов вас на місці! — радісно звучить його голос. — Слухайте, капітане, спускайтеся вниз, до брами, я зараз буду там з машиною.

— Зменшіть оберти, друже, і так голова паморочиться.

— Мені телефонували п’ять хвилин тому з вулиці Ікоаней, що сургуч на дверях мансарди зірвано… двері хтось відчиняв.

Чути-то я чую, але це для мене мов грім з ясного неба: дивлюсь на Поваре, і, певно, в моєму збентеженому погляді виразно читається: «Ти говорив про новини?… Ось вони, справжні новини!»

— Чого мовчите, капітане? Що з вами?

— Все зрозуміло. Спускаюся.

— За десять хвилин я буду там, — каже наостанок прокурор і кладе трубку.

Кладу і я і ділюся з Поваре почутим.

— От бачиш, зовсім не простий випадок! — Поваре робить спробу підбадьорити мене.

— Я пішов… хочу попросити тебе про ще дещо.

— Лови мить! — корчить із себе великодушного Поваре.

— Поки я буду там, ти знову сходи до «економістів» і докладніше з’ясуй усе, про Тудорела Паскару, зокрема, чого його викликали. Що саме хотіли вивідати? Ясно?

Останнє запитання зайве, бо нема в світі такої речі, що не була б ясною для Поваре… Тисну йому руку і біжу вниз.

Прокурора не довелося довго чекати. Я ще здаля помітив його сірий «трабант», який п’явся вгору на вулиці Доброджану-Геря. Я поспішив йому назустріч. Він побачив мене, загальмував і відчинив дверцята:

— Бітте! — врочисто запросив до машини.

— К бісу «бітте»! — хряпаю зозла дверцятами. — Розкажіть краще, що там скоїлося.

Але вінмовчить — рух на вулиці надто жвавий. Лише вирвавшись із «пробки», прокурор інформує мене:

— А що там такого могло скоїтися? Десь близько другої години з гаком Лукреція Будеску — вона встигла знову зомліти — прийшла до тями, згадала про нас із вами й вирішила піднятися вгору, гадаючи, що ми ще там. Побачила прочинені двері й увійшла… Ступила кілька кроків по мансарді. І тут хтось, підкравшись ззаду, огрів її чимось по голові, й вона впала. Коли отямилася, зрозуміла, що сталося, і попросила сусідів зателефонувати нам. Оце й усе. Вам мало?

Я слухаю його з якимось чужим для мене збудженням. Звикле я завжди спокійний, навіть у надзвичайних ситуаціях. Я виховав у собі цю рису ще в офіцерській школі міліції. А згодом, упродовж довгих років роботи й нагромадження досвіду, навчився тій залізній витримці, без якої не обійтися жодному криміналістові й без якої годі його уявити. Проте сьогодні на душі в мене неспокійно: моя знаменита врівноваженість явно підупала.

Поки прокурор Беріндей висвітлював останню пригоду, я згадав про кроки, які почулися мені минулого разу за дверима, і про те, як я кинувся на сходи. Тоді моя підозра здалася мені смішною, безпідставною. Тепер усе постало в новому світлі. Безперечно, хтось намагався проникнути в мансарду і ледве не попався.

— Чого мовчите? — запитує прокурор.

Я нагадую йому, як почув чиїсь кроки і погнався за кимось східцями аж на вулицю.

— Я б його наздогнав, якби він не сховався, судячи з усього, в службовому туалеті на першому поверсі.

— Ви вірите в те, що хтось був тоді за дверима?

Беріндей сам не дуже певний. Я це відчув.

— Може, це якраз і була перша спроба забратися в мансарду. Може, то був той самий тип, який проник туди тепер.

Ми вже повернули на вулицю Ікоаней. Прокурор веде машину старанно, обережно.

— Я не заперечую, капітане. Абстрактне поле гіпотез безмежне і дозволяє постійну гру умовиводів. А все ж чому ви стверджуєте, що йдеться про чоловіка? Хіба це не може бути жінка?

— Лише чоловік може відразу оглушити жертву… і тільки чоловік може так швидко бігати сходами і на ходу знайти єдиний вихід із скрути. Жінки одразу розгублюються, метушаться і попадаються.

Після хвилинного роздуму прокурор заперечує:

— А я, капітане, гадаю, що закон зобов’язує нас спиратися тільки на докази, а не на гіпотези. Досьє Крістіана Лукача перейшло до вас, і, коли воно знову повернеться в прокуратуру, я судитиму про нього, спираючись на докази.

— Не поспішайте, ще не закінчені всі формальності, щоб передати його нам.

Машина зупиняється біля під’їзду. Ми уриваємо розмову, щоб уже вдруге за сьогодні увійти в цей будинок. Лукреція Будеску, бліда, збуджена, нетерпляче жде на нас. Навіть підмалюватися забула. Але поміняла сукню: зараз на ній чорна, жалобна. Біля неї стоїть хтось із сусід. Побачивши нас, сусіда завбачливо зникає.

Піднімаємося чорним ходом. Біля дверей я прошу прокурора тим часом не заходити. Ми зупиняємося, вивчаємо двері: вони прочинені, сургуч зірвано. В замковій шпарині ключа нема. Я повертаюся до Лукреції Будеску і прошу розповісти про все до ладу.

— Ви хотіли подивитися, чи ми не пішли звідси? — підганяю її.

— Еге ж… — бурмоче вона.

— Чому?.. Прошу не гніватися, пригадаймо все спочатку.

— Боже, чого б я мала гніватися? — Її тремтячий голос зраджує велике нервове напруження. — Я хотіла ще дещо вам сказати. Я пригадала, як днів п’ять-шість, тому десь опівдні я почула крик у кімнаті Крістінела. Він сварився з якимсь чоловіком… Я ніколи доти не чула, щоб Крістінел кричав, і страшенно здивувалась. І той, другий, теж репетував. Я хотіла була постукати у двері й сказати Крістінелові, що їхню сварку чути у всьому будинку, але тут мене покликав наш Цугуй… і послав по щось. Згодом, коли я повернулася, Крістінела вже не було вдома.

— Ви не пригадуєте, що вони кричали?

Поруч зі мною нервується прокурор: хіба у дверях допитують свідка? Але справу доручено мені, й, пам’ятаючи, що згодом мені доведеться тримати іспит перед тою ж таки прокуратурою, я шукатиму доказів де мені заманеться. Хоча мені й шкода Лукреції Будеску. Їй, бідолашній, доводиться переживати найбільше.

— Дещо я почула, — намагається вона допомогти мені, — але вже забула… Вони говорили про спадщину, про якісь гроші…

— Може, він сварився зі своїм двоюрідним братом?

— Не знаю, — вона безпорадно розводить руками, — більше нічого не знаю.

— Дякую й на тому. Ну, а сьогодні, коли ви піднялися сюди, двері були зачинені?

— Не зовсім.

— Так, як тепер?

Відчуваю, що жінка хоче дати чітку відповідь, але хвилюється.

— Наче трохи більше, — белькоче вона.

— Ключ був у дверях?

— Був, — упевнено стверджує вона. — А тепер нема! — помічає вона з жахом.

— Ну, а далі? Що було далі?

— Я постукала — ніхто не відповідає. Що тут казати? Думаю, ви десь у глибині мансарди і не почули мого стуку — я й увійшла.

Переступаємо поріг мансарди. Відвідувач забув вимкнути світло. Зупиняємось утрьох біля дверей.

— Ви ввійшли, — підбадьорюю я її, — і де ви зупинились?

Лукреція Будеску розгублено оглядається навколо, ніби шукає точки опертя.

— Я ступила два-три кроки й зупинилась…

— Зупинились. Чому?

— В мансарді нікого не було. Я злякалася й давай гукати: «Пане прокуроре, пане прокуроре!» Потім у мене потемніло в очах…

— Де ви впали?

— Якраз де я оце стою.

Не обов’язково бути слідчим, щоб зрозуміти, що тут сподіялося. Невідомого, який проник у житло Крістіана Лукача, заскочила зненацька поява жінки, він поклав позбутися її й огрів чимось по голові.

Раптом Лукреція Будеску мляво запитує:

— Сусіди кажуть, він сам повісився… Це правда?

Приголомшений Беріндей нагадує їй:

— А хіба не ви перша ввійшли до кімнати й побачили?..

— Я не пам’ятаю, — покірно пояснює вона, ніби тільки тепер налякана цією звісткою.

— Атож, він повісився, — підтверджує прокурор.

Я оглядаю все навколо, мене діймає найпростіше запитання: невідомий зірвав сургуч, у нього був ключ, яким він одчинив мансарду. Зриваючи пломбу, він ішов на ризик. З якою метою? Чого він тут шукав? Потрібно мати якусь надзвичайну причину, щоб зважитися проникнути в опечатану кімнату. Те, як він позбувся нещасної жінки, дозволяє думати, що той чолов’яга досить досвідчений чи принаймні з неабияким самовладанням.

Поволі обстежую мансарду. Прокурор не відстає від мене ні на крок. Лукреція Будеску стоїть стовпом. Всі речі в Лукачевім житлі на своїх місцях, як ми залишили їх уранці, — у мене на це добра пам’ять слідчого. Може, незнайомець так і не знайшов нічого з того, чого шукав? Чи йому завадила Лукреція Будеску, і він мусив припинити пошуки? Або злякався, що зірвав з дверей пломбу, і махнув на все рукою?

Але коли я заходжу за ширму, що відокремлює кухню від кімнати, мені одразу здається, ніби щось тут не так. Я пригадую, що одна з табуреток стояла біля газової плити. І не помиляюся. Хтось пересунув її до ширшого й нижчого дахового віконця, через яке ледь просочується бляклё світло осіннього дня. Пробую його відчинити — чорта з два! Прошу Лукрецію Будеску підійти до мене.

— Де звичайно стоїть ця табуретка? — запитую я, водночас бажаючи перевірити свою пам'ять.

Жінка ще більше блідне якоюсь жахливою блідістю, мовчки показує рукою на газову плиту, і помітно, як їй рука дрібно тремтить.

Я стаю на табуретку і мало не вдаряюся головою об стелю, а ті двоє ошелешено дивляться на мене. Віконце — сантиметрів вісімдесят завширшки і близько п’ятдесяти заввишки — якраз у мене перед очима. Помічаю, що засувка у вікні в поземній поставі. Не думаю, щоб учора ввечері або сьогодні вранці вікно було відчинене. З табуретки зиркаю на Лукрецію — її руки, що все тремтять, виказують її збудження.

— Ви, мабуть, мили й це віконце, чи не так?

Вона стомлено киває головою і відказує:

— Еге ж… он те, вище, ні… — уточнює вона. — Його мив Крістінел, бо мені не дотягтися до нього.

— Воно завжди зачинене?

— Так. Він одчиняв його, коли сам бував удома. Якось лишив його незачиненим, схопилася буря, кімнату залило водою.

Я відчиняю віконце. Але щоб звідси побачити даховий схил, який круто спускається до ринви, доводиться звестися навшпиньки. Прямо переді мною — сірий клапоть неба, далі стіна сусіднього будинку. Я опускаю очі нижче й уважно розглядаю дах. І раптом бачу в ринві металеву коробку. Не треба особливої фахової спостережливості, аби виснувати, що предмет або був викинутий у віконце, або скотився вниз у ринву, застряг там руба, саме руба, а то мені б його нізащо не помітити. І хоча очі мої сльозяться від напруги, я ні хвилини не сумніваюся, що це коробка з-під медичного шприца. Якби вона не зачепилась там, то неодмінно впала б униз, на подвір’я перед будинком…

Я мовчки злажу з табуретки й очима показую прокуророві на ринву. Той розгублено міряє мене поглядом, мов перевіряє, чи я не здурів, але слухняно стає на табуретку. Він вищий за мене, і йому не треба зводитись навшпиньки.

— Бачите?

— Що я маю бачити?

— В ринві, певна річ, не на дереві ж!

Поруч зі мною горбиться Лукреція Будеску, намагається погамувати нервовий тик.

— Бачу… коробку.

— Як, по-вашому, що це за коробка?

— Металева… Шприц! — здогадується прокурор, не зводячи очей з ринви. — Неймовірно!

У жінки раптом виривається протяглий стогін.

— Що з вами? Нездужається?

— Я зараз блюватиму! — белькоче вона і прожогом кидається до виходу.

Прокурор зліз додолу, і ми обоє дивимося в бік дверей. Я відчуваю свою провину — занадто великий тягар поклав на її плечі.

— Чудна істота! — шепоче їй услід Беріндей, здивований її несподіваною поведінкою.

— Ну що ви скажете?

— Жодного сумніву, коробку викинуто з мансарди.

Я сміюся, потішений своєю знахідкою.

І жодних сумнівів, що тип, який проник у мансарду, пробував забрати речовий доказ, але щось йому завадило, і він викинув коробку туди, де, на його думку, її не знайти. В обох випадках, я гадаю, той тип був своїм у студентовім домі.

Знову стаю на табуретку, міряю очима ширину віконця і кажу прокуророві про свій намір:

— Такий глистюк, як я, легко пробереться на дах.

Прокурор жахається:

— Ви що, жартуєте з долею?

Я сміюся. Ще б пак, не бути веселим: внутрішній голос підказує мені, що саме в цій коробці ключ від розгадки таємниці.

— Я вмираю від цікавості… Ясно, товаришу прокуроре? Я певний, що там шприц, про який ми стільки говорили. Зараз же лізу на дах!

Одначе прокурор заперечує, силкується зупинити мене останнім доводом:

— Вас побачать з вулиці, з сусідніх будинків.

Проте я вже сам змінив план дій. Спочатку мені потрібен Григораш — «чоловік із торбою». Коробку треба діставати неабияк: безперечно, на ній відбитки пальців. Я ділюся думками з прокурором:

— Я збігаю до телефону-автомата, покличу сюди Григораша…

— Тільки хутенько, — просить прокурор. — А то мені тут самому страшно.

Я мчу сходами. На мить зупиняюся біля покою Лукреції Будеску, чую звідти її нервовий плач — вона схлипує зовсім як дитина. Я не заходжу. Може, так їй легше буде виплакатися. «Чудна істота», — сказав прокурор. Але чому? Чим викликані її сльози? Лише тим, що вона стара панна, глибоко прихильна до Крістіана Лукача, мабуть, через свою закоханість у нього, а може, сльози пояснюються недавніми млостями?

Навпроти, через дорогу, кав’яренька, де я знаходжу телефон. Перш ніж запрацювати, нахабний апарат жадібно ковтає три монети. Григораш, на щастя, на місці й обіцяє за десять хвилин прибути.

Я вірю його словам, його професійній сумлінності. Великий детектив Шерлок Холмс мав непогану лабораторію. Проте й він навряд чи довів би до кінця більшість своїх розслідувань, коли б не мав у лабораторії доброго й, головне, вірного друга лікаря Ватсона.

Словом, у мене з сірою речовиною все гаразд — гріх прибіднюватись! — але мені важко було б обійтися без Григорашевої допомоги. Це як на футболі. Григораш саме той гравець, з чиїх точних пасів я створюю «голеву ситуацію». Я забиваю «гол», я підскакую, ніби Ейсебіо, з радощів, мені аплодують «трибуни», а проте в моєму успіхові є заслуга й мого товариша, який вивів мене на «ударну позицію». Звичайно, таке порівняння — як і будь-яке інше — кульгає на обидві ноги. По-перше, у нас, в карному розшуку, коли шеф прямо чи якимось іншим робом тобі «аплодує», це неабияке свято. Тут у мого шефа є навіть принцип: «За що тебе, шановний, розхвалювати? За те, що піймав злочинця? Так це ж твоє ремесло! За це тобі держава платить гроші. Хіба плещуть у долоні токареві найвищого розряду за бездоганно виготовлену деталь?»

Може, він і має радію. Але добре слово, вчасна похвала без «овацій» підносять настрій, зігрівають душу і завжди допомагають.

Проходжу знову повз покій Лукреції Будеску, зупиняюсь. Плачу вже не чути. Чи то жінка заспокоїлась, чи то вийшла з кімнати.

Прокурор никає по мансарді, нервово пахкає сигаретою.

— Гей, пане, я тут помираю з нудьги. Ну що, зателефонували? Приїде?

Я переказую йому розмову з Григорашем, звертаю його увагу на те, що чув плач Лукреції Будеску. І скоса поглядаю на «своє віконце» — правильний прямокутник сірого неба.

— Я ще раз перегорнув малюнки Крістіана Лукача, — хвалиться Беріндей.

Лише тепер я помічаю на ліжку течку зі шкіцами. Вона розгорнута на портреті Петронели Ставру.

— Він був з іскрою божою! — зітхає прокурор.

Я підходжу до ліжка й довго вдивляюсь у портрет. Беріндей висловлює свою думку:

— Гадаєте, могла вона?.. Адже вона студентка медицини…

Хоч яка приваблива ця гіпотеза, я поки що її заперечую:

— Це було б надто просто… Навряд!

Прокурор заінтригований моєю категоричністю. Він вимагає доказів. Ну що ж, ось вони:

— Ви забуваєте про удар, що його хтось завдав Лукреції Будеску. Такі сильні удари до снаги здебільшого чоловікам.

Це його не переконує, він заперечує:

— Ви ж іще не бачили, яка вона з себе. Може, висока, спортивного типу, дужа… і приходила сюди не сама, а з новим її коханцем, заради якого покинула Крістіана Лукача.

Прокурор не обділений розумом та уявою. Його версія досить логічна, висновки ймовірні, все нібито свідчить про нещасливий випадок. Крістіан Лукач попрохав колишню коханку зробити йому ін’єкцію, дівчина вчинила його волю, перебрала дозу, перелякалась, покликала на допомогу свого нового дружка і таке інше… Отже, версія починає викристалізовуватися.

— І ще дещо, — веде далі прокурор, — випало у нас з уваги. Той, хто зірвав пломбу, відімкнув мансарду ключем…

— З таким самим успіхом двері могли відчинити відмикачкою, — заперечую я, аби щось заперечити. — Та й у Лукреції, я певний, є ключ. То що ж, підозрювати і її?

Прокурор мовчки курить. А я, щоб урвати розмову про ключ, пропоную:

— Гаразд, я запитаю Лукрецію, чи мала вона ключа від мансарди. А також чи мала його Петронела Ставру.

Він погоджується зі мною. Я зав’язую течку з малюнками якраз тієї хвилини, коли заходить Григораш.

— Чолом вам, шановні! І десяти хвилин не минуло — а я вже тут!

Він ставить на підлогу торбу, скидає мовчки пальто й очікувально дивиться на мене:

— Ну, а тепер кажи, що фотографувати!

Я беру його, як дитину, за руку, підводжу до табурета і прошу залізти на нього. Він сміється.

— Ти хочеш, аби я вистрибнув у вікно?

— Лізь! — підпихаю його. — І не хапайся стрибати… Кажи, що тобі видно на даху?

Григораш слухняно роззирається і за кілька секунд вигукує:

— Металева коробка! Сто чортів! Шприц! — Він зачаровано дивиться на мене згори вниз. — Сфотографувати-то я сфотографую, але як дістати її звідти?

— Нелегко, але хіба тобі звикати? — І відразу показую, що все в моїх руках: скидаю піджака й нахиляюсь, щоб розшнурувати черевики.

— Капітане, — намагається зупинити мене прокурор, — ви несерйозний чоловік!

Григораш іншої думки. Він обмежується лише закликами бути обережним. А поки що бере фотоапарат, лаштує його і, спершись на лутку, фотографує дах. І доки я скидаю черевики, він встигає зробити не менше як шість знімків.

— Перепрошую, капітане, але ви не при своєму розумі!

Щира прокуророва тривога не зупиняє мене, навпаки, додає отухи. Я кидаю жартома:

— А що ж? Викликати пожежників?

Беріндей зберігає серйозність:

— Гадаю, так було б розумніше. Закон дає мені право звернутись і до пожежників.

— Поки сонце зійде, роса очі виїсть.

Репліка належить Григорашеві. Він уже скінчив знімати, зліз із табурета й зирить на мене, як на космонавта перед його виходом у космос.

Я лишився у сорочці й закочую рукава.

— Вам лишається ще скинути штани, і не треба цирку! — напівжартома-напівсерйозно зауважує Беріндей.

— Дивись, не забудь про носовичка! Приготуй… хай буде напохваті… щоб не нишпорити там, нагорі, по кишенях, — радить Григораш.

Золота порада. Я виймаю хустинку, розгортаю її і стромляю за пасок. Потім звертаюся до них голосом того, хто йде на смерть:

— А тепер моліться за мене!

Я стаю на табурет. Оглядаю схил даху крізь прямокутник вікна. Не такий той схил уже й крутий. Хапаюсь обіруч за лутку, виважуюся, ніби на турніку. Відтак на півкорпуса витикаюся з вікна. Холодний, пронизливий вітер б’є в моє розпашіле обличчя. Наді мною супляться свинцеві хмари. Ще кілька зусиль — і я вже на даху. Тепер — найважливіше — звестися на ноги й, випроставшись на повен зріст, не схибнутися. Я підводжуся повагом, не забуваючи про обачність. В голові майнула прокуророва пропозиція викликати пожежників. Але я вже стою на ногах під рвучким вітром. З віконця визирає Григораш: його обличчя ніби в рамцях. Він усміхається мені й каже:

— Мо’, подати пасок, щоб було за що триматися?

Та він мені ні до чого. Під пильним, тривожним поглядом Григораша я обережно рухаюся до ринви. Крізь шкарпетки бляха холодить ноги. Пронизливий вітер набрав на силі, хоча, можливо, тут, нагорі, лише так здається. Певна річ, на схилі даху небезпечно, нічого не варто зірватися вниз, але певність, що таке можливе тільки в разі, коли я знепритомнію, додає мені сміливості. На сусідньому подвір’ї двоє хлопчиків ганяють м’яча, помітили мене й завмерли вражено на місці. Нарешті я досягаю ринви, припасованої до краю даху, на висоті близько сорока метрів. Металева коробка якраз біля моїх ніг; І лише тут я оцінив належно Григорашеву пораду. Спробуй порийся тут у кишенях, шукаючи носовичка! Я виймаю його з-за паска, присідаю навпочіпки і накриваю ним коробку. Треба будь-що зберегти відбитки пальців, якщо, звичайно, вони є! Носовичок зараз мініатюрний саван на мініатюрній труні. Я напружуюсь: пальці моєї правиці — мов пазурі хижого птаха. Ще мить — і я впинаюся ними в коробку. За спиною чути клацання фотоапарата. Я несамохіть повертаюсь до вікна і знову чую клацання.

— Фотографії для родинного альбома! — гукає Григораш.

Його слова нагадують мені про Лілі. Що б вона сказала, уздрівши мене отут, на краю даху?.. Я стиха зводжусь на ноги із здобиччю в руці й обережно займаю вихідну позицію. Переводжу подих, потім сантиметр за сантиметром спинаюся по даху до вікна. Піт ллється з мене градом. Сходження видається набагато довшим, ніж спуск, може, тому, що увага моя скупчена й на «здобичі».

— Кинути пасок? Я підтягну тебе! — озивається Григораш, який пильнує за кожним моїм рухом.

— Краще звільни мені «вихід»! — кричу йому. Мене хитає, і я відчуваю, як від хвилювання горло перехоплює спазм.

Григораш зникає в глибині кімнати. Останні кроки даються страшенно важко, нарешті я біля вікна. Григораш простягує зсередини руку, щоб забрати коробку. Віддавши її, зразу відчуваю полегкість, немов камінь з душі спав. Кілька хвилин я стою під холодними поривами вітру. Хлопчаки знизу махають мені руками. Я присідаю, опускаю ноги у вікно, намацую ними табуретку і стрибаю на підлогу. Піт заливає мені очі, я ледве дихаю.

— Шановний, — зривається на крик прокурор, — навіть не знаю, як вас назвати! Хто ми — криміналісти чи каскадери?

Григораш. відповідає йому в тон:

— Головне — коробка, шановний прокуроре, а решта все — пусте!

Обережно звільнивши коробку під мого носовичка, він сідає на табуретку н оглядає здобич, мов яку коштовність. Потім вказівними пальцями намагається підважити покришку. Це йому вдається.

— А ось і шприц! — вигукує він радісно. Зачаровано дивиться то на мене, то на прокурора і додає: — Ви вже не гнівайтесь, я його вийму лише в лабораторії.

Я підганяю його:

— Забирайся звідси геть і негайно берися до роботи!

Я задоволений: таємниця смерті Крістіана Лукача починає потроху розкриватись. Ампула, шприц, морфій… Мусять же кудись вести ці сліди!

Коли за Григорашем зачиняються двері, у мансарді западає мовчанка, яку лише згодом порушує прокурор:

— Цікаво, чий це шприц?

А мене хоч викрути, так я впрів: залюбки освіжився б оце під душем!

— Хтозна, мо’, Григораш знайде на покришці «візитну картку» і задовольнить нашу цікавість.

Я закурюю й собі. Прокурор у задумі сновигає по кімнаті й раптом зупиняється якраз під гаком, на якому висів учора Крістіанів труп. Та він не клопоче собі цим голови.

— Гадаєте, вчора ввечері шприц був тут, у кімнаті, а ми його не помітила? А може…

Він не закінчує фрази, дивиться очікувально на мене. Я завершую його думку…

— … а може, злочинець навмисне приніс його назад, щоб ще більше заплутати слідство, розуміючи, що ми напевне знайшли на місці події ампулу?.. Ні, навряд… Той тип, який зірвав пломбу і проник у мансарду…

— З допомогою ключа від неї… — додає прокурор, — … проник сюди, щоб убити зразу двох зайців: згадавши про ампулу, впевнитися, чи вона ще там, де він її забув, і водночас пересвідчитися, чи не знайшли ми шприца, й забрати його звідти… Він зважився на це, переконаний, що ми повірили в самогубство.

— Отже, ви схиляєтесь до думки, що це вбивство?

— Так. Ненавмисний або ж цілком свідомий злочин!

Прокурор задоволено посміхається:

— Отже, капітане, ви вже не гніваєтесь на мене, що я зіпсував вам учорашній вечір?

— На це я відповім лише того дня, коли справу буде закрито.

— Їх було двоє? — нетерпеливиться Беріндей.

— Ну чого ви причепились, як шевська смола! — я спересердя гашу сигарету. — Мене влаштовує й один, хоча не відпадає, що їх могло бути й двоє. Давайте хоч з формальностями покінчимо! Мені треба сьогодні ще поговорити з Петронелою Ставру.

— Тепер ви її підозрюєте?

— Поки що я не підозрюю нікого.

— Я сходжу по Лукрецію Будеску, — зголошується прокурор. — І запитаю її також про ключі.

— О’кей!

Він залишає мансарду. Я чую його кроки на сходах. Підходжу до віконця, зачиняю його. Табурет ставлю на місце. Повертаюсь на середину мансарди і, згорнувши руки на грудях, неквапливо оглядаю кімнату, яка ще й досі зберігає відбиток особистості Крістіана Лукача.

«Хлопче, що ж сталося з тобою? — Я ловлю себе на тому, що звертаюся до нього, як до давнього приятеля. — Кому було на руку, щоб ти пішов з життя? І чому?.. Чи, може, це просто нещасливий випадок? Якщо тебе справді спіткав напад і конче потрібно було тамувати біль, чому ж ти не викликав «швидкої»?

Заглиблений у свої роздуми, я й не помітив, як відчинилися двері. Й аж здригнувся, коли почув прокурорів голос:

— Її нема в кімнаті. Пішла… нібито пішла в церкву. Я довідався в якоїсь старенької з родини Цугуїв.

— Пішла?! — вигукую я.

Трясця його матері, й цього разу доведеться відкласти оформлення протоколу.

— Що будемо робити?

Я знову відчуваю голод. В «Експресі» я тільки заморив черв’ячка. Мамі теж не зателефонував. А тепер, на превеликий мій жаль, відчуваю, що так і не виберу часини, щоб зателефонувати.

— Знаєте, про що я вас попрошу… У мене сьогодні після обіду ще сила-силенна справ… Заходіться, будь ласка, самі коло свідчень Лукреції Будеску.

Прокурор Беріндей дивиться на ручного годинника й обережно відповідає:

— Дозвольте вам сказати, що ось уже майже година, як мій службовий час закінчився. Але й мені може закортіти в кіно, й, зрозуміло, я піду не сам. На того ж таки «Зорро». Скажіть, чи вільно мені хоч раз у тиждень подивитися фільм?

Я розреготався… Згодом кажу:

— Хочу, щоб ви сьогодні не втрачали зв’язку. Може так статися, що ввечері ми будемо ще потрібні один одному, — і рушаю до дверей.

— Я теж іду! — вирішує прокурор. — Відвезу вас, десь підвечеряю і повернусь сюди, щоб закінчити розмову з Лукрецією Будеску.

— Двері опечатаємо?

— Так, неодмінно.

Біля дверей я зупиняюся, розчиняю їх навстіж і зачиняю знову. І так кілька разів. Прокурор дивиться на мене з роззявленим ротом.

— Ви що, бавитесь, капітане?

— Крізь ці двері нічого не чути, — звертаю його увагу. — Вони звуконепроникні.

— Чого ж тут дивуватись? Я з першого погляду переконався, що молодий Лукач добрий господар. Якщо хочете знати, двері до моїх апартаментів теж не пропускають звуку.

— Звідси напрошується висновок, — беру його на глузи, — що із нашого прокурора добрий господар.

Беріндей, готуючись уже втретє опечатувати двері, вносить ясність:

— Не я господар, а моя дружина.

Я не відповідаю. Спостерігаючи, як повертається ключ у замковій шпарині, кажу сам собі: «Двоє мали ключі від цих дверей: Лукреція Будеску і Петронела Ставру». Мимоволі зіставляю асоціативно дві деталі, що можуть стати доказами провини: шприц і ключ.

— Я б із задоволенням, — ділюсь із прокурором ідеєю, що несподівано спала мені на думку, — порозмовляв з Петронелою Ставру саме тут, де жив її колишній кований.

Прокурор закінчив вовтузитися з дверима. Глянув на мене байдуже й відказав:

— Непогано б! Але тут потрібні правничі підстави, інакше не маємо права… Ходімте!

Зупиняємося на мить біля дверей Лукреції Будеску, стукаємо. Ніхто не відгукується.

— Довго щось вона молиться в церкві! — зауважує прокурор. — Куди вас підвезти?

Небо заслане хмарами, щомиті готовими пролитися дощем. А я без плаща, не кажучи вже про те, що мені холодно. Та ніколи звертати на таке увагу.

— На роботу.

— Добре було б, якби ваша контора виділяла хоч трохи бензину для цієї машини, — пускає шпильку прокурор, коли його «трабант» рушає з місця.

— Та це ж мотоцикл, а не машина! — плачу йому тією самою монетою.

— Хай і так! Та погодьтеся, цей мотоцикл на чотирьох колесах тільки те й робить, що возить вас по всьому місту…

Він має слушність. І тут я згадую обіцянку своїй нареченій купити такий ось «трабант», само собою зрозуміло, коли ми вийдемо з загсу.

10

У кабінеті знаходжу підкладену під телефон записку від Поваре:

«Вельмишановний, тебе шукала Лілі, а мама твоя веліла мені нам’яти тобі вуха… Знов щось утнув? Справа фарцівників дуже смердить. Я зібрав деякі відомості, розкажу при зустрічі. До речі, щоб не забути, телефон Петронели Ставру — 7–38–63. Про всяк випадок. П.».

До чого уважний хлопчина, цей Поваре! Одне забув пояснити: куди він зник і де його можна знайти при потребі. Теж так, про всяк випадок. Проте за номер телефону Петронели Ставру я ладен пробачити йому все. Знімаю трубку, накручую номер і чекаю. Відповідає чоловічий голос, що спочатку збиває мене з пантелику, одначе я швидко зорієнтувався.

— Квартира Радована?

— Одну хвилинку, будь ласка, — ухиляються од відповіді на тім кінці телефонного дроту.

За кілька секунд чую в трубці трохи розгублений жіночий голос:

— Що вам потрібно?

— Пані, — прикидаюсь я дурником, — товариш Радован повернувся з-за кордону?

— Хто його питає?

— Майореску, його давній приятель. Я теж нещодавно приїхав із закордонного відрядження, — брешу на чім світ стоїть.

— Ні, пане, ще не повернувся.

— А ви не знаєте, коли він повернеться?

— Принаймні не раніше, ніж через три місяці.

Прошу пробачення за те, що потурбував, дякую за інформацію і кладу трубку. «Отже, вона вдома. Можна скласти їй візиту. І я це зроблю якнайшвидше». Я вже забув про голод, що не зателефонував мамі, нареченій. Замовляю машину, і мені її одразу дають.

Ще нема й п’ятої. Я називаю водієві адресу.

— Це ж близько від мого дому! — радіє той такому збігові обставин.

— Мчи щодуху! — підганяю його, пам’ятаючи про народне прислів’я: «Кошіль клепле, поки тепло!»

Водій ніби тільки й чекав цього, одразу рвонув з місця. Я заплющую очі. Не хочеться нікого бачити. Повертаюсь у думці до Петронели Ставру. Завдяки намальованому Лукачем портрету мені неважко уявити її — вродливу й привабливу. Хоча голос, почутий по телефону, видався мені якимось згаслим, утомленим, обережним, безвиразним… Та, може, це її манера розмовляти. Є чимало жінок, що опанували такий собі страдницький тон людей, безмежно втомлених життям. А може, вона хвора… Якщо я застану там чоловіка, що відповів мені по телефону, вважай, одним пострілом убив двох зайців.

Пробка. Водій незадоволено бурчить: доводиться стати в хвіст автобусові, що повзе мов черепаха.

— Що будемо робити, капітане, з таким рухом? — запитує мене водій.

Я не відповідаю: думки мої заполонені іншим. Перед моїми очима постає портрет Петронели Ставру. Чи захоче вона відвідати житло колишнього свого коханого?

Знову різко гальмуємо. Я мало не пробиваю головою бічне скло. Але водія гріх звинувачувати. Адже я сам наказав йому поспішати. Ось він і жене, не зважаючи ні на що…

Десь хвилин за п’ять я стою перед будинком, ще за дві-три — перед дверима квартири, де живе Петронела Ставру. Оперативність, з якою розшукав потрібний номер, я завдячую не лише точності адреси, яку здобув Поваре, а й віртуозній майстерності водія. У тьмяному світлі лампочки ледве розрізняю під кнопкою електричного дзвоника ініціали студентки. Натискую на кнопку, звучить мелодійний дзвінок. Стаю трохи осторонь, щоб мене не помітили у вічко. За дверима — ані шелесь! Дзвоню ще раз. І знову з тим самим успіхом. Зиркаю на годинника — збігло не більше як десять хвилин після телефонної розмови. Знову натискаю на кнопку і вже не відпускаю руки. І тут чую її голос:

— Хто там?

До мене одразу повертається добрий гумор.

— Прошу вас, мені потрібна Петронела Ставру.

За дверима залягає тривала мовчанка, яку можна пояснити хіба тим, що там умить розгнівались на мене.

— Ви, ви мені потрібні, товаришко Ставру! — заявляю навпростець, наче давній знайомій.

Я переконав її. Вона поволі відчиняє двері, ніби смертельно когось боїться. Я впізнаю її з першого погляду… Хоча мене й вражає блідість вродливого обличчя, запалі, сповнені невимовного страждання очі. «Вона плакала! — здогадуюсь я. — Отже, знає… Хто ж її повідомив?»

— Що вам потрібно? — безбарвним голосом запитує вона.

Дівчина й гадки не має запрошувати мене до господи.

І добре робить — звідки їй знати, з ким має справу. Я виймаю посвідчення, відрекомендовуюсь. Очі її вмить сповнюються жахом.

— Мені хотілося б поговорити з вами.

Моє прохання й зовсім збиває її з пантелику, вона бурмоче щось незрозуміле. Згодом, ніби згадавши про щось, опускає очі додолу, ніби натякає, що вона не зодягнена для гостей: на ній халат, з-під якого визирає нічна сорочка.

— Прошу вас зачекати кілька хвилин…

Ох, цей відомий привід: перевдягання! Що ж, нічого не вдієш. Стою під дверима, мов вірний пес. Будинок, видно, готельного типу: обабіч довгого коридора вишикувалися двері в однокімнатні мешкання. На сходах чути невгамовний галас дітвори. Яке це щастя, що я по мешкаю в такому будинку!

Петронела Ставру знову з’являється на порозі й впускає мене. Вона лише змінила халат. Одягла не такий прозорий, як перший. Запрошує мене до покою. Входжу, певний, що зустрінуся з чоловіком, який узяв телефонну трубку. Ба — дівчина в кімнаті сама. Може, він ще не живе з нею під одним дахом.

Я усвідомлюю, що моя поява в цій кімнаті була небажана й несподівана: ліжко навіть не накрите ковдрою. На паркеті, поряд з ліжком, попільничка, де повно недопалків. Біля дверей стоїть крісло. Якраз у нього й запрошує мене сісти Петронела, а сама сідає на краєчку ліжка.

Я вже розтулив був рота, щоб говорити, але Петронела Ставру випереджає мене:

— Я знаю, чого ви прийшли, — глибоко зітхає вона, й на очі їй навертаються сльози. Петронела виймає з кишені халата зім’яту хусточку й заходжується їх витирати. — Мені вже відомо!..

Я почуваю себе ні в тих ні в сих. Проте не зводжу з неї погляду. Вона молодша за мене, на мою думку, десь років на дванадцять, і хоча професійного досвіду мені не позичати, але в таких от буденних справах я ще гублюсь. Якийсь парадокс, але це справді так, хоча й не слід шукати тут якоїсь містики. Ось і тепер сиджу, як зурочений, не знаю, що сказати дівчині, чим її втішити. Зрештою, хай наплачеться досхочу, гадаю, це не потриває довго. А я тим часом огляну покій. Стандартні меблі ледве вміщуються на неповних вісімнадцяти квадратних метрах площі. Зліва двері — мабуть, ведуть на балкончик. Праворуч від мене, над невеличкою етажеркою з книжками, висить портрет Петронели, намальований вуглиною, безперечно, рукою того ж таки Крістіана Лукача; він трохи інший, ніж знайдений у мансарді. Тут художник схопив трохи засоромлений, опущений додолу погляд своєї коханої, густе довге чорне волосся майже наполовину приховує обличчя… Неподалік, біля етажерки, помічаю медичну торбину. «Шприц!» — блискавично пригадується металева коробка, знайдена на даху мансарди.

Сухо запитую:

— Коли ви дізналися?

Намагаюся говорити так, щоб не порушити жалобного душевного настрою Петронели Ставру. Дівчина підводить голову, показуючи своє вродливе, трохи довгобразе обличчя, — воно ніби й таке і ніби не таке, як на портреті.

— Три чи чотири години тому. — В неї червоні, заплакані очі. — До мене на перерві на факультет заходив його двоюрідний брат… Від нього й довідалася… — Підносить хустку до очей і шепоче: — Я не вірю в це, боже!

— Від Тудорела Паскару?

Вона здригається, певно, здивована моєю обізнаністю.

— Ви знайомі з ним? Так, він приніс мені звістку. Це правда, що Крістіан не залишив ніякого прощального листа?

Киваю їй головою і прошу дозволу закурити. Петронела підводиться — вона висока на зріст, з тонким і гнучким станом. Бере з підлоги попільничку, вибачається і йде в передпокій, звідки двері ведуть на кухню й у ванну. Оскільки кімната освітлена сонцем, а в передпокої морок, мені не вдається помітити, куди вона вийшла. Дівчина швидко повертається з порожньою попільничкою, ставить її на бильце крісла, праворуч від мене, знову присідає на ліжко. Я дістаю з кишені коробку сигарет «Снагов».

— Курите?

— Ні, дякую. — її квола мова зараз дуже контрастує із здоровим виглядом юної, але вже зрілої жінки.

«Отже, не курить, — подумки збираю інформацію. — Тоді хто ж наповнив попільничку недопалками сигарет «Кент»? Довгенько треба було йому побути в цих стінах, щоб наповнити її! Безперечно, тут був не хто інший, як її новий приятель, про якого згадував художник Братеш».

— Ви кохали Крістіана Лукача? — запитую несподівано для себе зовсім не те, що я намислив був заздалегідь. Дурнішого запитання не придумаєш, але сказаного вже не повернеш.

Проте відповідь дівчини виявляється сюрпризом для мене: її слова свідчать, що Петронела Ставру аж ніяк не пригнічена моєю присутністю.

— Пробачте, будь ласка, це і є мета вашого візиту?

Вона дивиться на мене крізь сигаретний дим і, певно, розуміє недолугість мого запитання.

— Так, — підтверджую я.

— Чому вас це цікавить?

«Еге, дівчина не тільки вродлива, але й собі на умі, — відзначаю подумки. — Не так-то легко погодиться вона розмовляти на інтимні теми, хоч би й наодинці з капітаном міліції!»

— А тому, що Крістіан Лукач не залишив прощального листа, аби пояснити свій згубний крок.

— І яким же правом ви домагаєтесь пояснень під мене?

Зізнаюсь, я не чекав од неї такої мови, тим більше, що в її голосі не лишилося й сліду від утоми чи знемоги. Я мало не розгубився.

З погляду закону я не мав жодного права ходити до неї додому й ставити такі запитання. Лише прокурор має таке право, та й то, коли вже встановлено факт самогубства. Мені ж іще треба довести, що це було: самогубство чи вбивство. І діяти, виходячи з двозначності випадку. Розмовляти з нею про самогубство, а думати про те, що Крістіан Лукач міг стати жертвою злочину. Але говорити про злочин можна буде тільки після досліджень у лабораторії коробки зі шприцом. Ось чому мій візит сюди не зовсім офіційний, і я мушу визнати це вголос:

— Знаєте, я був там, у мансарді, й знайшов у течці ваш портрет, намальований Крістіаном Лукачем… — Я замовкаю на півслові. Ми з нею ніби переслідуємо одну й ту саму мету: виявити силу і слабкість кожного з нас…

Несподівано для мене вона пропонує:

— Може, вип’єте щось? Коньяку? Мартіні?

Судячи з інтонації, вона змирилася з доконечністю розмови зі мною. Я вибираю коньяк. Бар вмонтовано прямісінько в книжкову стінку «Дана», і я вільніше вмощуюся в кріслі, спостерігаючи за Петронелою Ставру в ролі гостинної господині. Краєм ока помічаю, що бар ущерть заповнений пляшками з чужоземними етикетками, які декому й не снилися: «Енессі», «Метакса», «Джонні Уокер», «Мартіні». Звідки у неї смак до дорогих і вишуканих трунків? І скільки ж це треба грошей, щоб задовольнити цей смак? Хоча, можливо, цей бар — власність товариша Радована, нашого торгпреда за кордоном?

Студентка наповнила дня келишки коньяком «Енессі», поставила їх на металеву тацю, а саму тацю на килим біля моїх ніг. Мабуть, так заведено обслуговувати тут. Беру келишок і ловлю ніздрями приємний аромат.

— Пийте, будь ласка, — припрошує вона.

Пригублюю коньяк. Божественний напій. З того, як вона підносить келишок до губів і сьорбає ковток за ковтком, роблю висновок, що юна господиня не цурається чарки.

— А все ж мені невтямки, що вам потрібно від мене, — допитується Петронела. — Що вам сказати? Скоро рік, як ми розлучилися.

Тепер її голос цілком відповідає її виглядові — молодої, вродливої і здорової жінки.

— Чому ви розлучилися?

Вона відповідає не зразу. Випиває до дна коньяк, хвильку сидить у задумі, з очима, втопленими в порожнечу. Напевне, Крістіанові Лукачу довелося безліч разів ловити її блудний погляд у такій позі. В неї обличчя, що ніби аж проситься на полотно.

— Кожна річ має свій початок і свій кінець. І наше кохання не виняток із цього правила, — пояснює вона тоном, з якого ясно, що випитувати далі — марна річ.

Вона й далі дивиться на мене. Чекає на мою реакцію.

Я намагаюсь говорити тепло, щиро, уникаючи офіційного, діловитого тону.

— Йдеться про дружбу, кохання, тобто не речі, а почуття…

— Я вжила це слово як символ…

— … жоден символ не пояснить, чому ви розлучилися… і чи зосталися друзями, чи… чужими людьми. — В мене з язика мало не зірвалося слово «ворогами».

Вона, проте, дівчина здогадлива:

— Домнуле![4]

— Ви комсомолка? — може, вона хоч з мого натяку зрозуміє, що для мене більше підходить слово «товаришу», а «домнуле» — «пане» зі святого письма.

Збита з пантелику моїм несподіваним запитанням, вона мимоволі відповідає ствердно: «Так».

— Отже, ми товариші, — наголошую я. — Знаєте, мій фах передбачає, крім усього іншого, ще й виховну роль.

Я гадав, що поставлю її на місце, але вона зненацька нахабніє:

— Я вам цього не подарую! Мій тато секретар…

Та я не даю їй висловитись до кінця:

— Я прийшов не заради вашого батька… Пропоную вам не виходити за межі одного конкретного факту: Крістіан Лукач, окраса інститутського студентства і ваш колишній коханий, збавив собі віку.

— Якщо я захочу, можу попросити вас за двері.

«Так воно й є, — кажу собі в думці. — Вона має право вигнати мене геть. І я муситиму відступити. Що я можу їй заперечити?»

Бачу, як вона встає, підходить до бару й повертається звідти з пляшкою коньяку. Наповнює келихи — отже, роздумала проганяти мене геть. Осушує свій коньяк хильцем.

— Гаразд, товаришу, якщо ви наполягаєте і хочете знати… Чому покинула Крісті? Бо одного чудового дня зрозуміла, що більше його не люблю… Адже й таке ще трапляється в людському житті, га?

Я відзначаю, що хмільне помітно поліпшило її стан. Це мене тривожить, бо згодом вона може заявити у своїй обороні: «Не пам’ятаю, що молола язиком… перепила…» Наступної миті ловлю себе на думці: «У своїй обороні? Чому? Поки що вона ні в чому не винна, а ти маєш це за факт!»

— Ваша правда. В житті буває псяк.

Погляд Петронели тепер холодний, далекий, наче між нами виросла стіна.

«Домнішоро[5], — подумки кажу їй, — якщо ви певні, що мені не байдуже ваше повідомлення про впливового татуся і що я відступлюся, то ви глибоко помиляєтесь».

— Як ви розбили глека?

— У нього вдома, в ліжку, після ночі кохання. Бажаєте знати подробиці?

З якою насолодою я відважив би їй зараз ляпаса і ніколи б не шкодував про це, хоч би що мене спіткало. Проте я ніколи не був грубіяном і досі мені не доводилося так вульгарно утверджувати справедливість.

Я підкреслюю твердо:

— Юнак, колишній ваш коханий, вкоротив собі віку. Вам зрозуміло? Повісився!

— Але не з моєї вини! — кричить вона у відповідь. — Якби наша розлука була причиною самогубства, то він зробив би це вісім місяців тому, коли вперше побачив, що мене вже не втримати.

— Тоді з чиєї вини? — я й собі підвищую голос.

— Не знаю! Звідки мені знати? — голос її слабне. — Чи не здається вам, що коли він не залишив прощального листа, то більше нікого звинувачувати в його смерті?

«Ось і ще одна думка, — відзначаю подумки, — гідна уваги».

— Крісті мав хворобливе самолюбство, — розговорилася з доброго дива Петронела. — Я не святенниця. Розлюбивши, я сказала про це в живі очі, як і гоже між добрими друзями. Ми ж були не те що не одружені, а навіть не заручені… Я зрозуміла, що чиню жорстоко, але не мала сумніву: якби залишилася з ним без кохання, було б ще гірше, болючіше для нього. Я знала: що це ранить його самолюбство, але в мене не було іншої ради… Зрештою, Крісті зрозумів мене, навіть сам казав мені про це, і коли спочатку ще намагався мене повернути, то згодом уже не наполягав на цьому. Він був надто гордий, щоб випрохувати милостиню. Знав, що шляхів до повернення нема. Я кохала іншого, і він це знав.

Слухаючи її сповідь, я все частіше ловив себе на думці:

«Може, варто зупинитися саме на такому погляді? Чого я ношуся як дурень зі ступою з цією версією про самогубство, коли стає дедалі ясніше, що йдеться про злочин, до того ж учинений з холодним серцем і надзвичайно винахідливо?» Зненацька я помічаю під ліжком пару чоловічих пантофлів. Але допитуюся далі:

— Ви зустрічалися ще?

— Ні. Час від часу він мені телефонував, щоб дізнатися, як я поживаю, як склалаіспити…

— Отже, найгірше було вже позаду?..

Мені подобається, що вона відповідає без викрутасів:

— Не знаю, не цікавилася… Щоправда, я студіюю медицину, але не бачу, чому б мала комусь бути ще й за сестру-жалібницю. Не приховую, що я себелюбка, про це знають усі мої однокурсниці, знав про це й Крісті з перших днів нашого кохання… Тепер, даруйте, відомо це й вам… Кому не до вподоби мій характер — бувайте здорові, йдіть своєю дорогою.

Дуже категорична особа: підозрюю, що вона з тих дітей, які ні разу не спізнали на своїм віку мінливостей долі. Напевне, єдина дитина у батька-матері, вигодувана пташиним молоком, а не материнським. Щоб перевірити свій здогад, рубаю з плеча:

— У вас є брати, сестри?

— А який це має стосунок до мети вашого візиту?

Хм… цим вона тільки підтверджує мій здогад. Не зводячи очей з капців під ліжком, я запитую її:

— На той час, коли ви розійшлися з Крістіаном Лукачем, у вашому житті вже був хтось інший?

— Я відмовляюся відповідати, — вона нахиляється, хапає пляшку з коньяком; довге волосся, зачесане рівно, спадає їй на обличчя. — Ще питимете?

Я тріпаю головою. Ба, не стримуюсь, щоб не зауважити:

— А ви не забагато п’єте?

— А яке міліції діло, скільки я п’ю, де п’ю, з ким п’ю?

Ох, ці «нащадки», які з’явилися на світ божий на горішніх щаблях суспільної ієрархії, які з колиски відчули переваги становища своїх батька-матері. Щенята, які певні, що їм усе дозволено, бо їхній батько цар і бог!

Дивлюся, як вона знову наливає келих, пригублює з нього, як уже не приховує свого роздратування:

— Вам ще щось потрібно від мене?

Мене це не збиває з плигу, я веду далі:

— Так. Отже, коли ви бачили Крістіана Лукача востаннє?

— Я вам уже сказала: від дня нашої розлуки ми не зустрічались.

— Ви, звичайно, знайомі з Лукрецією Будеску. Так от, вона свідчить, що нещодавно бачила вас разом.

На її бездоганному, надзвичайно вродливому й надзвичайно холодному обличчі з’являється ядуча посмішка.

— Лукреція Будеску?! — вигукує вона зневажливо. — Ота хатня робітниця? Психопатка… на цвіту прибита… Ота велелюбна дурка… Вона і в Крісті була хворобливо закохана, і, коли я, бувало, не прийду до нього, підглядала у шпарку, чим ми займаємось!.. І ця недоумкувата дає свідчення! Браво! Чудово! Просто чудово!.. Вона навіть не знає, чого хоче… Всі ці сексуальні маніячки, вільні від душевних переживань, стріляють з гармат по горобцях. Було б непогано, товаришу, перш ніж брати у неї свідчення, перевірити її у психіатра!

Все почуте від неї не залишає мене байдужим. А як точно поставила вона діагноз хатній робітниці, що прибирала в кімнаті її колишнього коханого! Я не ставлю під сумнів її твердження, бо переконаний, що вона має рацію. Але мені не хочеться відхилятися далеко від своєї мети.

— А все ж ми з вами не уточнили, коли ви бачили Крістіана востаннє. Чи були ви в нього ще?

Петронела відповідає мені без вагань:

— Ні, я більше не була. Хто він став для мене? Відрізана скибка. Нащо повторювати все спочатку? Та й не люблю я хлебтати вчорашню юшку! Зустрічались іноді випадково на вулиці. Я робила все можливе, аби не відкрилася його рани, щадила його самолюбство.

І ніби точно за графіком міняє спою позу, елегантно поклавши ногу на ногу.

— У течці з малюнками Крістіана Лукача я знайшов наш портрет. Коли ви позували йому?

Здається, вона почуває себе підлещеною.

— Портрет? Подібний до оцього… в рамцях?

— Ні, інакший.

— Я йому позувала лише один-однісінький раз. Малюнок, як бачите, зберегла. Мабуть, той він малював з пам’яті. Крісті мав дивовижну пам'ять і здебільшого працював саме так.

Я запалюю нову сигарету. Терпляче спрямовую розмову в потрібне мені річище. Не знаю, правда, що з того вийде, але не відступаю:

— Ви знали його дуже близько, ви єдина, мабуть, хто може допомогти зрозуміти, що призвело до такої розв’язки.

— Не знаю… Я також приголомшена його вчинком. Тим паче що незважаючи на своє самолюбство Крісті був щирий оптиміст, хоча і дещо наївний. Проте я певна, що в будь-якому разі не я спричинилася до самогубства. Наші стосунки були ясні з самого початку. Ще першої нашої ночі я заявила, що рано чи пізно настане час, коли він мені набридне, і тоді я його покину… і щоб він не плакав.

— Схоже на угоду, — швидко констатую я.

Моя репліка, на диво, не бентежить її і не лякає. Вона киває головою:

— Слушно! Угода… але чесна!

— Ви знаєте, чому батько позбавив його спадщини?

— Ні. Його батько помер пізніше, ніж ми розійшлися. Гадаєте, позбавлення спадщини штовхнуло його на самогубство?

Чекаючи на відповідь, вона не зводить з мене погляду.

— Можливо!

— Навряд, — дотримується вона іншої думки. — Крісті зневажав і скнарість, і статки свого батька. Йому нецікаво було розпочинати свою малярську кар’єру, живучи з його заощаджень та колекції картин, яку той мав. Хотів починати з нуля і навіть уже почав, і не без успіху… Шкода! — зітхає вона. — Тепер його двоюрідний братик, цей патентований нікчема, безперечно, привласнить усе багатство старого.

— Крістіан був хворобливий?

— Терпів від каміння… у нирках…

Нарешті я наблизився до найделікатнішого пункту слідства й мить вагаюсь, наче перед лобовою атакою. Потім зважуюсь:

— Підчас вашої дружби у Крістіана траплялися напади хвороби?

— Двічі.

— Ви допомагали йому чимось?

— Не розумію вас! — великі карі очі, ледь підведені тушшю, впинаються в мене.

— Тобто як студентка медицини?

— Так, викликала «швидку допомогу». Але вона приїжджала завжди пізно, через дві-три години. Він страшенно мучився, і лікар упорскував йому морфій.

Знову я досяг мертвої точки. Знову мушу відступити і йти манівцями. Я хапаюся за суперечності у свідченнях Лукреції Будеску та слова Петронели Ставру.

— Отже, ви переконані, що Лукреція Будеску — психопатка?

— Я не визначаю діагнозів! Вона хвора на сексуальному грунті. Маніячка. Почувала до Крісті якусь хворобливу пристрасть, яка бісила мене, а його ні. Коли я нарікала на неї, він виправдовував поведінку нещасної однією й тією самою фразою: «Вона нікому не завдає шкоди».

Я згадую про зникнення магнітофона і запитую, як це можна пояснити. У відповідь дівчина лише глузливо посміхається:

— Запитайте про це у Лукреції!

— Чому?

— Бо їй страшенно подобалося слухати записи. Одного разу вона навіть його зіпсувала.

Я вдаю подив і недовіру.

— Як, ви підозрюєте Лукрецію?

— А то кого ж!

— А не міг він позичити комусь?

— Не знаю кому.

— Він не мав друзів?

— Мав би їх, якби менше захоплювався своїм мистецтвом. Він завів собі правило: «Мистецтво — це праця, праця й ще раз праця». Навіть не знаю, коли він примудрився закохатися в мене…

Хм!.. Розмова себе вичерпала, це ясно. Маю в запасі ще кілька запитань, але вони такі інтимні, що можуть здатися недоречними. Надто одне з них, яке мені кортить сформулювати так: «Хто ваш новий коханець?» Якщо я його поставлю, для неї це буде слушна нагода випровадити мене з хати. Я вивчаю її краєчком ока: вона курить сигарету, заклавши ногу за ногу, поли халата розійшлися, відкривши білу довгу ногу бездоганної форми… Відчувши мій погляд, вона рвучко поправила халат, даючи зрозуміти, власне, попереджаючи: «Квас, та не для вас!» Потім, глянувши на свій мініатюрний золотий годинничок, заявила без передмов:

— Я поспішаю!

Ту ж мить очі мої зупиняються на медичній торбині, і я ласкаво прошу показати мені її.

Почувши моє прохання, вона підскакує, мов ужалена. Цього разу моя настирливість не так обурила її, як налякала.

— Яким правом?

Її запитання знову зачіпає найвразливе місце в обгрунтуванні моєї присутності в цій квартирі. Я відбиваю удар, підказуючи їй вихід:

— Можете мені відмовити, нічого страшного!

Моя репліка, помічаю, остаточно спантеличує її, але вона вперто править своєї.

— Ваше прохання ображає мене, я вважаю, що ви надуживаєте своїми правами.

Я підводжуся, страшенно незадоволений, що моя спроба виявилася марною. Немає рації наполягати, закон на її боці. На превеликий подив, Петронела Ставру, передумавши, хапає торбину й розгнівано тицяє мені під носа:

— Прошу! Вгамуйте свою цікавість! Щоправда, моя майбутня професія гінекологія, але вам однаково ні в чому мене підозрювати.

Чи ба, куди вона хилить! Її спалах гніву має, отже, ще одне пояснення. Сумка поки що в її руках, і я маю час передумати й рушити до виходу. Але професійна спокуса й цього разу бере гору. Я хапаю торбину й, відійшовши на крок, розщібаю її. Зазирнувши всередину, здригаюсь. Так і є! Запитую:

— З сумки начебто щось пропало?

Вона часто закліпала очима.

— Авжеж! Шприц, — зізнається дівчина.

Моє зацікавлення пропажею залишає її байдужою.

— Де він?

Вона видивляється на мене крізь сигаретний дим і відповідає з незворушним спокоєм:

— У мене його вкрали.

— Як це? — здивовано запитую. — Коли?

— Три дні тому.

— Де?

— На жаль, — точно не скажу. Може, на факультеті, а може, в лікарні… чи ще де-небудь. Знаю, що коли позавчора ввечері сусідка попросила зробити її дитині укол, я побачила, що шприц зник.

— Хіба ви не користувались останнім часом торбиною?

— Чом ні… — і раптом зривається на крик: — Що вам, домнуле, ще треба від мене? Годі! Буде! Досі я чемно й терпляче слухала вас. А ви мене роздягали очима! Тепер знов узялися підозрювати у зв’язку з цим шприцом… Прошу вас…

І вона знервовано рушає до дверей. Тобто дає зрозуміти, що мені треба ушиватися. Що й казати, вскочив, як жаба в жар! Ба, так воно й було — на якусь мить я справді ніби роздяг її очима. А вона витонченим жіночим інстинктом відчула цей момент чоловічої слабкості. На моєму місці було б безглуздям заперечувати щось чи наполягати на своїх запитаннях. І я йду до дверей, але, перш ніж вийти, зупиняюсь і, гречно подякувавши їй за терпіння та щирість, кажу, дивлячись на годинника:

— Зараз чверть на сьому… Я цілком офіційно запрошую вас відвідати між дев’ятнадцятою годиною тридцять хвилин та двадцятою годиною наше управління на Каля Вікторієй, щоб дати деякі свідчення. — Я дістаю з кишені візитівку й подаю їй. — Вам буде замовлено перепустку.

— Для чого? — нервується вона.

— Щоб розпізнати один предмет.

Я відчуваю, як вона напружується і цідить крізь зуби:

— Який предмет?

— Шприц.

— Чи не думаєте ви, що це мій шприц?

— Поки що нічого не можу стверджувати.

— Але натякаєте… оцим своїм запрошенням до міліції.

Проте я показую, що розмова закінчена. В напівтемний передпокій просмикується вузенький промінчик світла з кімнати. Мені добре не видно, але я міг би заприсягтися, що одні з дверей, чи то на кухню, чи то у ванну, безшумно зачинилися. Петронела як господиня перша підходить до вхідних дверей і відчиняє їх. Я об щось перечіпаюсь і, заточившись, натикаюсь на неї. Прошу вибачення і виходжу. Вслід мені Петронела проказує слова прощання так само мляво, як і на початку моєї візити.

На вулиці владно вступив у свої права темний осінній вечір. Машина чекає на мене. Водій махає рукою. Я відповідаю йому, показуючи на найближчий телефон-автомат. У мене Промайнув один здогад, і я мушу негайно його перевірити. Накручую номер Петронелиної квартири. Через кілька секунд до телефону підходить чоловік. Для нього в мене заготовлене запитання:

— Квартира лікаря Влада?

— Ви помилилися, товаришу.

Отже, інтуїція не підвела. У квартирі весь час, поки я розмовляв з колишньою коханкою Крістіана Лукача, був хтось третій, а саме: власник пантофлів, курій, що залишив недопалки «Кента», новий коханець студентки. Той самий чоловік, про якого згадував у нашій розмові художник Валеріан Братеш.

Я весело йду до машини. Мої відвідини виявилися плідними. Ще виразніше вимальовується версія нещасливого випадку, щоб не сказати злочину. Звичайно, останню риску під всіма цими гіпотезами підведуть відбитки пальців на шприці та коробці, в якій його знайдено.

Водій, відчинивши дверцята машини, повідомляє, що мене розшукував по телефону капітан Поваре.

— Куди тепер?

— В управління.

Викликаю по телефону Поваре.

— Хух, як добре, що ти подзвонив! — полегшено зітхає мій бойовий побратим. — Де ти? Десь біля проспекту Друмул Таберей?

— Горить щось?

— Горить! Тебе шукає по всіх усюдах прокурор Беріндей… Він чимось знервований…

— Через мене?

— Ні! Через Лукрецію Будеску… Вона зникла! Й досі не повернулась додому. Весь будинок на Ікоаней на ногах. І Григораш хотів перебалакати з тобою. Не кажу вже про те, що двічі шукала тебе по телефону Лілі.

— Все гаразд. За десять хвилин буду. Запроси до нас прокурора.

Пропажа Лукреції Будеску воскрешає в моїй пам’яті діагноз Петронели Ставру. Хвороблива пристрасть Лукреції Будеску до студента з мансарди не підлягає сумніву. Причеплива ідея! Любов старої панни! Куди вона в біса запропастилася? Пішла лишень в церкву помолитися. Чому вона не повернулася? Диво, та й годі, мене тривожать всі ці події, не йдуть з гадки. Хоч я й певний, що рано чи пізно вона Одвернеться додому. А ні, то знайдемо, на те ми й міліція…

Я запалюю сигарету, другу подаю водієві. Глибоко затягуюся. Гадаю, зараз я на шляху розгадки «двозначного» випадку. Мені конче треба поговорити з Григорашем, бо потім у мене, можливо, буде зустріч з Петронелою Ставру. Я певний, що Крістіан Лукач, потерпаючи від страшенного болю під час нападу, у відчаї звернувся до Петронели. Дівчина виявила слабкість, зробила йому ін’єкцію, але помилилася дозою, й це призвело до нещасливого випадку. Все ніби так, але залишається нерозв’язана проблема: хто дістав ампулу з морфієм? І як? Контрабандою? Чи її тримав про запас сам Крістіан Лукач? Чи її мала у своїй медичній торбині Петронела?

«Дачія» робить крутий ефектний віраж. Гальма скрегочуть і вищать по асфальту, як в американському кінофільмі. Цей віраж повертає і хід моїх думок. Лілі… Шукала мене. Ось уже вечоріє, вона розшукує по телефону, а мене й досі нема. Все за те, щоб порвати зі мною, мушу це визнати. Але що я можу вдіяти? Змінити фах? Ба ні, краще якийсь інший вихід… Але й від Лілі я просто так не відмовлюся, хоч би що там сталося.

11

Сидимо вчотирьох у нашому кабінеті: прокурор, Григораш, Поваре і я. На столі кухоль з водою, з якого ми по черзі вгамовуємо спрагу.

— Ну ось, ми його тут чекаємо, як бога, — зустрів мене насмішкувато прокурор, — а він десь там забув і про час, і про нас, розкошує карасями в сметані.

— Це було б непогано! — ковтаю з кухля води і витираю тильним боком долоні губи.

— Знову вона тебе шукала… сам знаєш хто, — нагадує мені Поваре.

Тільки Лілі мені зараз бракує! Нам і так не сидиться на місці. Свій погляд я одразу звертаю на прокурора і прошу його розповісти, що там приключилося, на вулиці Ікоаней.

— Капітане, хоч як мені шкода засмучувати вас, але Лукреція Будеску з церкви додому не повернулась. П’ять хвилин тому я розмовляв по телефону з Цугуями — її ще нема. А що справа вимагає, щоб було оформлено протокола, то я заходився її розшукувати. Я з’їздив у церкву, куди вона вчащає, побалакав із священиком. Він добре знає Лукрецію Будеску і бачив її сьогодні близько четвертої дня… А тепер десь носить її лиха година… Що будемо робити?

Знову мені пригадується діагноз, який Петронела Ставру поставила своїй «суперниці»… Гаразд, нехай і так, але куди могла щезнути Лукреція Будеску?

— Що будемо робити? — все домагається відповіді невідомо від кого прокурор.

— А що робити? Нічого не залишається, як чекати, поки знайдеться.

— А протокол?

Я розумію Беріндея. На даному етапі цей «двозначний випадок» однаково числиться і за прокуратурою, і за карним розшуком. Виконання ж формальностей, тобто підпис Лукреції Будеску під протоколом, автоматично перекладає справу на наші плечі.

— Треба чекати! — повторюю.

— І де її лихий носить?

Це запитання Поваре адресує, видно, особисто мені. Іншим разом я відповів би жартома, але зараз не до цього. Зненацька мені спадає на думку, що коли висновки Петронели Ставру щодо психічної неврівноваженості Лукреції Будеску слушні, то бідолаху слід шукати біля небіжчикової смертельної постелі. Я вигукую на все горло:

— Гадаю, з церкви вона подалася оплакувати небіжчика! В трупарню або в каплицю, якщо старий Паскару перевіз туди тіло.

Я сподівався побачити на їхніх обличчях глузливі посмішки, але всі сиділи на диво поважні…

— Пропоную послухати Григораша.

«Чоловік з торбиною» сидить на столі Поваре, звісивши ноги і втомлено опустивши очі.

— Мені вдалося точно встановити, що шприц, знайдений на даху, і той, яким було зроблено ін’єкцію морфію Крістіанові Лукачу, ідентичні. Хімічний аналіз підтвердив, що в шприці був морфій… Оце й усе.

Я розчаровано підскакую:

— Як це все?

Григораш посміхається у вуса, і в тій посмішці я читаю, що мене жде якийсь сюрприз.

— Зачекай трохи, буде тобі й бомба. Вели-и-кий сюрприз! На металевій коробці зі шприцом ми легко знайшли відбитки пальців. Дактилоскопічна експертиза встановила, що вони, безперечно, належать… Крістіанові Лукачеві.

Якби такі висновки зробив хтось інший, а не Григораш, я подумав би, що з мене кепкують.

— Гаразд, але це… — Ошелешений таким поворотом справи, я ніяк не докінчу думки. Григораш розуміє з півслова, що я хочу сказати, і розводить руками: «Саме так!»

— Отже, знову — самовбивство! — зітхає Беріндей, насилу стримуючи, за професійною звичкою, свій відчай.

Боже, яка плутанина! Досі лише одна людина висловилася досить твердо: двозначний випадок! — такий небуденний висновок зробив медексперт Хорія Патріке. Виходить, рано я зрадів, вирішивши відкинути цей висновок, а натомість запропонувати свою гіпотезу: нещасливий випадок, необачність, що призвела до смерті. Мало-помалу в мені закипає безглуздий, просто-таки дитячий гнів на медексперта. Немов справді ми тільки з його вини спотикаємося постійно об можливі варіанти: самогубство — злочин.

— Отже, він сам себе порішив, тобто помер за власним бажанням! — знову зауважує прокурор.

У розмову раптом встряє Поваре, який доти досить довго, що не схоже на нього, мовчав:

— Це тільки так здається! Дозволю собі звернути вашу увагу на одну з’ясовану деталь.

— Лише одну?! — скрушно бурмочу я й додаю не без іронії: — Двозначний випадок!

Поваре, одначе, наполягає на продовженні розмови про оту з’ясовану деталь.

— Ми припустили були, що небіжчик вдався до ін’єкції, бо потерпав од кольок у нирках… Якщо це так, то навіщо йому себе вбивати? І якщо він хотів покінчити з собою, а не вгамувати біль, нащо йому було викидати у вікно шприц?

Зауваження мого колеги грунтовне, але, на жаль, воно лише зміцнює висновок лікаря Патріке.

Відповісти береться прокурор:

— Крістіан Лукач перебував під дією наркотика. Чи встановиш тепер точно, що коїлося тоді в його свідомості, вільній від контролю?

Та-ак! Беріндей має рацію! Всі мають рацію! Але найбільше медексперт: двозначний випадок. Через силу подолавши в собі гнів, запитую уривисто:

— Тут постає щонайменше троє запитань: кому потрібно було діставати закинутий на дах шприц? Звідки, відповідно, він знав, що самогубця закинув його Туди? Навіщо йому здалося діставати?

Прокурор доповнює мене:

— Може, пін і не пробував його діставати, а лише хотів переконатися, чи ми знайшли його.

— В обох випадках ясно, що той, хто проник в опечатану квартиру Крістіана Лукача, перебував в останні драматичні хвилини студентового життя в мансарді і на власні очі міг бачити, як самогубця викинув коробку зі шприцом на дах…

— Стоп! — зупиняє, наче автоінспектор вуличний рух, наші міркування Григораш. — Мушу познайомити вас іще з одним висновком експертизи. Ви надто захопилися своїми гіпотезами, інакше самі б здогадалися запитати… Ви забули про відбитки пальців на ампулі…

Ображений на нього, я суворо запитую:

— Ти щось забув сказати у своєму рапорті?

Не звертаючи уваги на мій гнів, Григораш веде далі:

— Ви забули про ампулу й відбитки пальців, знайдені на ній. Ви забули запитати мене, чи відрізняються відбитки пальців на коробці од відбитків на ампулі. Так ось: між ними немає нічого спільного.

Я заперечую йому, вдаючись до сарказму:

— Ну, дякую, Григораше, дякую!.. Ніби все, чим ми займаємося, не переслідує одну й ту саму мету: довести, що лікар Патріке не помилився, коли почепив на труп Крістіана Лукача ярлика «двозначний випадок»!

— А кому ж тобі дякувати, як не мені, — перебиває мене Григораш. — Я певен: коли б не я, ви, гарячково шукаючи виходу зі скрути, і далі б не помічали вкрай важливих сторін проблеми. Ти хотів би все розв’язати, розкрити одним махом. Так от, сліди на ампулі незаперечно свідчать: окрім Крістіана Лукача, в мансарді був ще хтось… До того ж згадайте, як лікар Патріке підкреслював, що сам собі Лукач не міг зробити укола, бо не дотягся б до того місця, куди впорскнуто морфій.

Всі немов води в рота понабирали. Ця тривала мовчанка скидається на врочисто-жалобну хвилину мовчання. У мене в голові, проте, не такий безлад, щоб я втратив нитку розмови:

— Отже, Крістіан Лукач мав «помічника», який потім перетворився на «глядача»? Самогубство з глядачами?

Перед моїми очами водночас постають Петронела Ставру й Лукреція Будеску. Я запитую себе: хто з них двох міг бути під час драми, що розігралася в мансарді? Вирішую коротко переповісти свій візит і розмову з колишньою коханкою Крістіана Лукача.

— Як, з її торбини зник шприц? — вигукує вражений цією новиною прокурор.

— Я її запросив прибути сьогодні увечері для опізнання коробки.

— Тоді все ясно! — висновує Поваре. — Ось тобі й «глядач», про якого ти казав.

— Навіть якщо Петронела Ставру впізнає свій шприц, це аж ніяк не пояснить, чому на коробці відбитки пальців Крістіана Лукача, — з характерною для нього стриманістю застерігає мене Григораш.

Беріндей теж вважає за свій обов’язок поділитися з нами думками:

— Можливо, Крістіан Лукач просто позичив у неї шприц, а дівчина, дізнавшись про лихо, злякалася і стала заперечувати правду, нашвидку вигадавши версію, що його в неї вкрали.

Я благально поглядаю на Григораша, але на поважному обличчі друга мовби написано: «Не поспішай! Май терпець!»

Дзвонить телефон. Хоча Поваре й сидить поруч із ним, але підсуває до мене. І не помиляється. На протилежному кінці дроту моя наречена.

— Що поробляєш? — запитує вона солодко. — Хочеш, зайду по тебе?

Якраз цього мені й бракує! Відповідаю без викрутасів:

— Ні, люба моя. Якби ти тільки знала, скільки всього навалилося на мою голову! — Мій голос звучить жалісно, мов благає про помилування чи співчуття.

Проте Лілі вже давно відомі всі мої хитрощі. Наче нічого й не чула, вона провадить медовим голосом:

— Любий мій, ти не гніватимешся, якщо ми з Джорджікою підемо в «Савой», подивимося Пую Келіпеску?

Джорджіка — її колега по роботі, вони закінчили разом музичний ліцей, працюють обоє продавцями в крамниці «Романс». Віднедавна він почав виявляти цікавість до моєї нареченої. Ось чому я кажу:

— Гніватимусь.

— Ага, оце мені й треба було знати, любий мій, чи будеш ти гніватися. Так що ми пішли в «Савой»! — і зразу ж кладе трубку.

Моя посмішка вийшла досить кривуватою, і, боюсь, колеги здогадалися, що мені не мед.

— Вернімося до діла, — пропоную я. — У нас попереду ще ціла ніч. Нічого не вдієш, треба дочекатися появи Лукреції Будеску. Щодо Петронели Ставру, — дивлюся на годинника, — я певний, що моя розмова з нею тут, в управлінні, дещо прояснить.

— Якщо вона захоче бути відвертою! — Поваре хтозна-чому ставиться до мого задуму недовірливо.

Хотілося б, щоб моя репліка була веселішою. Ба! Знаю, що, кажучи про дівчину, я не підніс настрою, просто нічого кращого не спало на думку тієї миті.

— Вважай, що я теж не великий оптиміст, — несподівано поділяє скепсис мого колеги прокурор. — Наприклад, я не вірю, що Лукреція Будеску взагалі повернеться додому.

Григораш рішуче втручається в розмову.

— На мій погляд, у нас немає причин бути песимістами. Окрім усього іншого, нам пощастило роздобути дуже важливий доказ — йдеться про ампулу, — і в його силу я цілком вірю. Це і є той зайчик, що сам стрибає на сковороду…

Подумки я дякую Григорашеві й, не відповідаючи на скепсис прокурори ти Попоре, уточнюю спою позицію:

— Якщо Лукреція Будеску не повернеться додому опівночі, вам, товаришу прокурор, доведеться вчинити в її квартирі трус. Навіть якщо ми ризикуємо провести безсонну ніч, ми не повинні втрачати з вами телефонного зв’язку.

Прокурор без будь-якого ентузіазму широко розводить руками:

— Пусте, будемо сподіватися, що обійдеться…

— Не кажіть гоп, товаришу прокурор.

— Я мав вас за оптиміста, капітане! — Він повертає мені репліку, яку я кинув нещодавно Поваре. — Сімейству Цугуїв я дав номер свого телефону.

Ми уточнюємо з ним деякі технічні деталі, потім я прошу його бути присутнім при розмові з Петронелою Ставру, але він відмовляється:

— Шкода, але тут я не можу вам допомогти… В прокуратурі маю не менш нагальні справи. Якщо закінчите розмову з нею до дев’ятої, повідомте, будь ласка, мене про наслідки. А потім, як ми й умовилися, чекатиму ваших дзвінків удома.

Беріндей, широко всміхаючись, незграбно салютує по-військовому і залишає кабінет. Григораш збирається піти за його прикладом. Я прошу його затриматися.

— Страх заплутана справа! — зітхаю.

— На жаль, хотів би заперечити, але так воно й є, — погодився Григораш.

Я знаю, що нічого втішного він зараз не скаже: просто відчуваю потребу чути його м’який, рівний, тихий голос.

— У твоїй практиці траплялося щось подібне?

— Ні. Морфій взагалі, а тим більше в злочинах з таким наслідком, фігурує в нашій практиці дуже рідко, майже ніколи.

— Скажи мені, в який варіант ти більше віриш: самогубство чи злочин?

Григораш сміється: добрий гумор і спокій не полишають його за жодних обставин. Він докоряє мені:

— Хоч би яка була дурнюча справа, ми з тобою не на іподромі, щоб гадати, на якого коня ставити. Обидва варіанти досить суперечливі.

І вмовкає. Гадаю, він мовчить суто з виховною метою. Чекає, аби я сам вилив йому душу. Поваре слухає нас уважно, шанобливо, не висловлюючи свого погляду.

— Поки була неясність з відбитками пальців на коробці зі шприцом, я більше схилявся до варіанту «злочин». Тепер я мушу повернутися до первісного варіанту «самогубство». Гаразд! Але ти можеш уявити собі когось, хто б допоміг самогубці сунути шию в зашморг?

— Гадаю, так! — раптом порушує свою мовчанку Поваре.

Не тільки я, а й спокійний Григораш роззявляє рота, дивлячись на Поваре.

Якусь мить його гіпотеза здається мені просто безглуздою, але потім я починаю вбачати можливий зв’язок між нервовим розладом Лукреції Будеску і моїм запитанням тоді, в мансарді. Поваре має слушність: лише псих може допомагати комусь порішити самого себе… До того ж часті випадки непритомності Лукреції… Щоб ухопитися за цю нитку, мушу обговорити ще одну обставину.

— І як ти собі уявляєш оту сцену самогубства в мансарді?

Я ставлю Поваре в нелегке становище, але втручається Григораш:

— Я можу уявити собі ту сцену… хоча слово «уява» більше вживається в літературі, а не в криміналістиці… Можливо, коли Крістіан Лукач порвав з дівчиною, він почав виношувати ідею покінчити з собою і думав, як це зробити. Не відпадає, що він мислив за шаблоном, як і ви. Проте здоровий глузд, назвімо це так, примусив його, зрештою, відмовитися од своєї ідеї. Але тут якраз загострюється хвороба, він впорскує чи йому впорскують морфій, наркотик послаблює свідомість, а з підсвідомості зринає на поверхню думка про самогубство, воля його загальмована… і він справджує свій задум.

— Вибач мені, Григораше, — уриваю його, вражений вигаданим ним «сценарієм» самогубства, — але яка могла бути роль Лукреції Будеску в тій драмі?

— Ти запитав, чи можна уявити те, що сталося тоді в мансарді. Я тобі довів, що уява може витворити будь-яку ситуацію.

Паче змовившись із Григорашем наполягати на тому самому варіанті, Поваре додає й від себе:

— Лукреція Будеску зробила йому укол, після чого, бувши по вуха закоханою в нього, виконала всі його накази… Саме так загалом я уявляю її співучасть у самогубстві Крістіана Лукача.

Я сам напросився на цю дискусію, яка тепер починає мене нервувати. Бажаючи розвіяти фантазії моїх колег, рішуче заперечую:

— Ви забули, що Лукреція Будеску сама стала жертвою чийогось нападу і що завдяки цьому ми змогли натрапити на шприц!

— То й що? — не здається Поваре. — Вона могла чудово симулювати напад… А з якою метою, ми це, безперечно, з’ясуємо. З того, що вона зникла, можна зробити висновок, що жінка боїться викриття.

— Та ні… — не дуже переконливо заперечую я. — Вона проста жінка…

— Але психічно хвора, — аргументує Поваре. свою версію. — Відомо, що психопати наділені хворобливою уявою.

Я не можу втриматися, щоб не вколоти:

— У такому разі ти теж психопат! — Проте відразу ж опановую себе і повертаюся до суті нашої дискусії. — Ми так говоримо про стан здоров’я Лукреції Будеску, наче й справді в нашому досьє лежить історія її хвороби.

А Поваре й гадки не має відступати:

— Напевне, вона є, але до неї у нас руки ще не дійшли!

Григораш, розуміючи моє збудження, пробує повернути розмову до того, з чого розпочалася наша дискусія:

— Ми уявили, якою могла бути сцена самогубства. Неважко встановити в такому разі й участь Лукреції Будеску в ході цієї драми. Потрібно лишень узяти в неї відбитки пальців і порівняти з тими, що на ампулі.

— Ось нарешті ясний погляд! — вдячно вигукую я.

— Почекай, хлопче! — зупиняє мене Григораш. — У такий самий спосіб ми можемо довести, що маємо справу з ненавмисним убивством.

— Двозначний випадок! — зітхаю безнадійно.

— Саме так: двозначний випадок! Потрібно віддати належне професійній закоханості медексперта в свою справу, його внескові в подальший перебіг розслідування, бо без нього ми не помітили б двозначності події, повірили б у версію про самогубство — і злочинець святкував би перемогу.

— Говориш про двозначність, а сам схильний думати, що маємо справу зі злочином, а не самогубством, — з певним докором в голосі зауважує Поваре.

— Ти помиляєшся, — пояснює далі Григораш. — На даному етапі я допускаю обидва варіанти. Виходячи з того, що вже встановлено, на мою думку, ми маємо діло з недосвідченим, проте дуже винахідливим злочинцем.

— Чому недосвідченим? Чому винахідливим? — Я зриваюся з місця, заінтригований новою Григорашевою думкою.

— Бо, замисливши злочин, він дуже вже намагався вчинити його бездоганно. Я допускаю, що він стер свої відбитки пальців із коробки, шприца, а замість них залишив відбитки пальців Крістіана Лукача. Припустімо також, що від хвилювання він забув на видноті ампулу… Гадаю, що саме заради ампули він мусив повернутися назад, на місце злочину, а заодне й подивитися, що з коробкою, чи там вона, куди він її кинув. А тут якраз принесло Лукрецію Будеску.

Всміхаюся вдячно:

— Ох і хитрюга ж ти! Одним пострілом хочеш убити двох зайців.

— Раджу взяти на озброєння висновок лікаря Патріке, і ти теж уб’єш двох зайців.

— Якщо не з’явиться раптом третій — нещасливий випадок!

— Можливий варіант, — миролюбно сміється Григораш. — Ну я пішов, у мене ще багато справ.

Я дякую йому і прошу повернути речовий доказ — коробку із шприцом. Дивлюся на годинника:

— Пора б з’явитись і нашій красуні…

— Бажаю успіху!

Тільки тепер я відчуваю, як страшенно гудуть мої ноги. Я сідаю стомлено за стіл. Поваре теж падає на стілець. Дивимося один на одного. Він чекає, поки я перший порушу мовчанку. Але я затято мовчу. Зрештою, Поваре не витримує і бере ініціативу в свої руки:

— Ти не заплутався у Григорашевих висновках? Щодо мене, то я заплутався. Перш ніж сформулювати якусь гіпотезу, слід зібрати якомога більше речових доказів, проаналізувати їх, перевірити в собі, а вже потім заходжуватися коло робочої версії. Ти не згоден зі мною?

Я не відповідаю. Ми не вперше дискутуємо на цю тему, і я знаю його думку — надто вона вже книжна, якраз у межах підручника з криміналістики. Я далекий від думки переглядати те, що викладено в навчальних підручниках з нашого фаху. Це було б, без сумніву, щонайменше безглуздям. Проте життя у своїй розмаїтості набагато складніше за будь-який підручник.

— Ти доручав мені ознайомитися з подробицями справи фарцівників, — міняє Поваре напрямок розмови. — Я їх маю. Що з ними робити? — Щоб подратувати мене, він махає в повітрі кількома папірцями. — Паскару-молодший, який тебе цікавить, далеко не ангел.

І хоча я подумки готуюсь до зустрічі з Петронелою, ці дрібно списані рукою мого колеги папірці не залишають мене байдужим. Прошу показати їх.

— Домнуле, прошу вас! — імітуючи жест офіціанта, який подає рахунок, Поваре тиче мені під носа свої записи. І несподівано, без будь-якого зв’язку з попереднім додає: — Ти не збираєшся зателефонувати Лілі?

— Лілі покинула мене!

Це тема, з якої, попри спокусу, Поваре не дозволяє собі глузувати. Навпаки, він зітхає, показуючи цим, що розуміє мене.

— Не покине, — втішає мене, мов дитину. — Ось побачиш…

Якби він почав наводити приклади вічної любові, окремі цитати, я б на нього розгнівався. А так лише згідливо киваю головою, щоб запевнити його, що він повернув мені віру в Лілі, в наше майбутнє.

— Я хотів би піти! — наївно-дитячим голосом зізнається Поваре.

Він має повне право піти, так само, як і я. Бо у нас обох «ненормований робочий день». У Поваре теж є власна любовна історія: вдова з чотирирічним синочком… Він знайомий з нею давно, ще з малого-малу, кохає її, не раз пропонував їй руку і серце, але вона відмовила йому і відмовляє й досі, хоч вони ось уже кілька років живуть фактично як чоловік і жінка. Тому я лагідно кажу йому:

— Дорогий Ніку, мені жаль, але тобі не можна зараз іти. Не час. Розумієш? Дуже можливо, що буде потрібна твоя допомога. Справа Крістіана Лукача виявляється набагато складнішою ніж ми передбачали.

По його білому довгобразому обличчю промайнула тінь незадоволення. Він жалібно скаржиться:

— Вчора увечері — ні… сьогодні знову — ні…

— А ти не думаєш, що наших майбутніх жінок слід привчати до того, що їхні чоловіки пізно приходитимуть з роботи? — уже й не знаю, вкотре запитую його.

Поваре мусив пристати на мою думку.

— А тепер дай мені спокійно розібратися в твоїй писанині… Їй-богу, пишеш ти гірше, ніж лікар рецепт.

— Не подобається, то найми собі секретарку! — швидко огризається він, відтак виймає якісь папери і вдає, ніби заглиблюється в їх вивчення.

Дивлюся на годинника. Телефоную в бюро перепусток і попереджаю; скоро до мене має з’явитися молода дівчина, то щоб негайно пропустили її.

Як тихо раптом стало в кабінеті! Я запалюю сигарету й досліджую письмо Поваре. Боже, які жахливі ієрогліфи! Все ж потроху мені вдається розшифрувати написане…

Відділ боротьби зі спекуляцією затримав п’ятьох молодиків з групи фарцівників. Жодному ще нема 26 років. Всі п’ятеро — столичні жителі — без постійної роботи. Слідство передбачає, що є ще й шостий — керівник групи. І підозри падають на Тудорела Паскару, двоюрідного брата Крістіана Лукача. Одначе проти нього поки що не виявлено незаперечних доказів, і він не заарештований.

У чому ж звинувачуються оці п’ятеро? Ось уже близько трьох років вони спекулюють валютою, дефіцитними імпортними товарами, які ввозяться контрабандою в країну, причому мають свій оригінальний стиль «роботи». Діють тільки поодинці, кожен у своїх володіннях: готелях «Інтернаціональ», «Амбасадор», «Лідо», «Атене-Палас», «Уніон»… Щотижня вони збиралися на свої «виробничі наради», щоразу в іншому місці, але ніколи — в тих готелях, де здійснювали свої операції. Під час «виробничих нарад» поводилися скромно, мало пили, щоб не викликати підозри.

Члени групи мали «філіали» в інших містах країни, підтримували також стосунки з касирами обмінних валютних пунктів у готелях, навіть мали зв’язки із злочинним світом за кордоном. У ході розслідування один з п’ятьох, Боб Міклеску, прозваний Фунтом Стерлінгів, засвідчив, що на чолі групи стоїть якийсь «мозок», він, мовляв, у тіні й це не хто інший, як Тудорел Паскару. Гаданий шеф групи був затриманий і перебував під слідством кілька днів, але його відпустили за браком доказів. Боб Міклеску, писав далі Поваре, знав про існування «мозку», але ніколи не бачив його в обличчя. Водночас інші четверо членів групи категорично заперечують існування шефа групи. Оповідь Поваре викладена досить туманно. Я йду далі…

Чим привернув до себе увагу Тудорел Паскару? Вчився він в інституті зовнішньої торгівлі, але на другому році покинув науку і влаштувався касиром в обмінному пункті валюти при готелі «Атене-Палас». Пропрацював там понад рік і показав себе з найкращого боку, проте, хоча й не мав жодних зауважень від управителя банку, був звільнений з посади за «неслужбові стосунки з чужоземними туристами в робочий час».

Відводжу погляд від паперів і звертаю його на Поваре.

— Що це означає — «неслужбові стосунки з чужоземними туристами в робочий час»?

— Не знаю… Це не мій вислів. Виписано з характеристики, виданої готельним керівництвом.

— С якісь приклади? Чи нічого конкретного?

— Нічого.

Повертаюся знову до вивчення нотаток Поваре. Після звільнення Тудорел Паскару так і не завдав собі клопоту знайти іншу роботу. Проте стан завсідником нічних барів, а надто ресторації готелю «Атене-Палас», де його можна зустріти щовечора в компанії осіб легкої поведінки. На запитання, з чого він живе, — писав далі Поваре, — Тудорел Паскару відповів, що його батько, колишній зерноторговець, зібрав за свій довгий вік чималеньку купу грошей, яку й віддав у повне користування своєму синові, щоб той пожив собі на втіху, чого свого часу не зміг він. Зрештою, і Мілуце Паскару, запрошений до міліції підтвердити слова свого сина, заявив (Поваре його заяву занотував дослівно): «Якщо він має з чого жити, то чого б йому не порозкошувати? Мої гроші все одно колись стануть його. Землю в селі нині купляти не дозволяється, то хай уже витрачає як йому заманеться. Поживе хоч трохи в розкошах, чого не довелося звідати колись мені та його матері. Тим більше що влада нічого не втрачає, бо гроші однаково дістаються державі». Під час допиту старого Паскару між ним і батьком одного із затриманих спалахнула сварка. Той накинувся на колишнього зерноторговця з кулаками і прокльонами, стверджуючи, що саме з вини Тудорела його рідний син опинився за гратами.

У наш кабінет нечутно входить один з Григорашевих підлеглих і передає мені коробку зі шприцом, у такий спосіб нагадавши мені про Петронелу Ставру. До її приходу, тобто до восьмої, залишилося менше як чверть години.

— Дивись, щоб вона не оступачила тебе! — вгадує мій неспокій Поваре.

— Таке може бути.

— У неї є на це причина?

— Звідки я знаю? Вона донька якогось великого цабе з провінції. Того-то й гне кирпу.

— Ясно. Не прийде!

Категоричний тон Поваре посилює мій неспокій.

— Тіпун тобі на язик! — спересердя кидаю йому і намагаюся вивчати далі нотатки Поваре, але не можу скупчитися. Мій погляд тепер бігає по трикутнику: годинник — двері —телефон. «Почекаю ще трохи, — вирішую я подумки, — якщо не прийде, зателефоную їй сам».

Час тягнеться страх марудно, а Петронела Ставру так і не з’являється. Відчувши мою нервозність, Поваре і сам починає нервуватися, залишає своє кляте досьє і очікує, що ж я робитиму. Врешті-решт я беру трубку, накручую номер, але телефон не відповідає.

— Мабуть, пішла-таки до нас, — не втрачаю останньої надії.

Поваре хитає головою, немов хоче сказати: «Гаразд, гаразд. Не будемо поки що відмовлятися від надії».

Але вже ні я, ні він не знаходимо собі місця з нетерплячки.

Рівно о восьмій різко звучить телефонний дзвінок. Хапаю трубку, але чую голос прокурора Беріндея: цікавиться наслідками моєї розмови з Петронелою Ставру. Доводиться сказати йому правду.

— Отже, не прийшла! — сумно зітхає він. — Дивно! Дуже дивно! Ось тобі ще одна халепа на голову… І Лукреція Будеску також іще не вернулася додому, в сімействі Цугуїв достеменна паніка. Ледве їх заспокоїв… Що ж, усе тоді лишається, як домовилися. Підтримуємо зв’язок до півночі, а вранці продовжимо пошуки… обнімаю!

Кладу слухавку, звертаючи увагу на оце чудне прокуророве «обнімаю». Воно мені здається вкрай недоречним. Куди воно годиться, казати чоловікові «обнімаю» чи ще гірше — «цілую».

А час іде. Краєм ока поглядаю на Поваре: він теж непомітно час від часу. чиркає на годинника. Певна річ, не хоче тривожити мене іі мовчить. Так минає ще чверть години. Розвіюються останні сумніви — Петронела Ставру злегковажила запрошення. Мій погляд мимоволі притягує коробка зі шприцом, і я розглядаю її, як невідому досі небезпечну зброю. Я зозла накручую ще раз номер телефону студентки, але з тим самим успіхом. Домнішори нема вдома або вона не хоче відповідати на дзвінки. Отже, вона все-таки пошила мене в дурні. Чому? Як пояснити її поведінку? Може, вона й справді злякалася, що її шприц у мене в руках? Знову подумки прокручую можливі варіанти версії про нещасливий випадок…

«В розпалі ниркового нападу, — розмірковую я, — Лукач звернувся по допомогу до неї, вона не відмовила, зробила йому укол, помилилася дозою морфію. Його стан налякав Петронелу, вона запанікувала. Тоді покликала когось на поміч, може, навіть не сама, а разом з ним, теперішнім своїм коханцем. І вже вдвох, щоб сховати кінці у воду, вони симулювали самогубство…» «Недосвідчений злочинець, але вельми винахідливий», — пригадую я Григорашеву думку, безпосередньо причетну саме до цієї версії.

— Лівіу, — покликав мене Поваре, готовий прийти на підмогу, — як ти гадаєш, чи варто мені навідатися ще сьогодні ввечері до Петронели Ставру, дочекатися її й показати коробку? Ну, бодай для того, щоб камінь спав з душі?

Я обмірковую його пропозицію. Коли я завітав несподівано до колишньої коханки Крістіана Лукача, вона зустріла мене з погано стриманою ворожістю. Згодом, як бачимо, знехтувала моє офіційне запрошення. Щось же та мало спонукати її до такого поводження?.. І чи вона причетна безпосередньо до цієї драми? Чи, може, вона побоялася стати вдруге перед ясні очі міліції? Чи її новий коханець порадив не йти в міліцію? Хоч би що там було, приймаючи пропозицію Поваре, я нічим не ризикую. Цілком може бути, що вона зараз удома і не підходить до телефону. А що дівчина не знайома з Поваре, то є надія,що вона впустить його до кімнати…

— Згоден, — кажу. — Але треба, щоб ти взяв когось із собою. Якщо вона вдома і ти покажеш їй коробку, непогано було б, щоб хтось був при цьому і міг би згодом засвідчити її відповідь, хоч би яка вона була.

— Я можу попросити дати мені відповідь у письмовій формі.

— Еге, Нікулає, Петронела — принцеса вередлива, ще й лиха, як пантера. Сам пересвідчишся. Якщо вона почне посилатися на закон і запитувати тебе, яким правом ти вдерся до її кімнати, відповідай: «Ви були офіційно запрошені до міліції і не зволили з’явитися, тож міліція мусила відвідати вас удома».

Поваре жартівливо всміхається.

— Якщо Магомет не йде до гори, то гора піде до Магомета!

— Ого, Поваре, ти, виявляється, чимало знаєш… у розумінні загального культурного рівня!

— А як же інакше, коли ти — мій головний навчитель і вихователь! Я візьму з собою Ришкану, — відповідає мені Поваре, прибираючи зі столу папери.

Я простягаю йому металеву коробку.

— Якщо її нема вдома, дочекайся, — напучую свого друга, — гадаю, до десятої вона повинна повернутися.

— Скажеш сам шефові, де я?

— Не турбуйся… Від Петронели Ставру нам потрібна одна відповідь: «так» або «ні». Якщо вона погодиться відповісти письмово, тим краще. Телефонуй мені сюди або додому, гаразд?

Поваре бере загорнуту в папір металеву коробку й вирушає на пошуки Ришкану. Я залишаюся сам-один. Рух на вулиці помітно порідшав, проте час від часу через вікно долинає шелестіння автомобільних шин.

Я згадую Лілі, і в мені закипає гнів. Сиджу тут, як проклятий, а вона пішла на естраду зі своїм «музикологом». Гарно з її боку!.. Щоб трохи заспокоїтися, знову беруся до нотаток Поваре з приводу фарцівників, точніше спекулянтів, його письмо дратує мене. Я доходжу висновку, що непогано було б побалакати з майором Стеліаном з відділу боротьби зі спекуляцією і почути саме від нього, в чому там підозрюється Тудорел Паскару, цей фарцівник і спадкоємець чужого майна. Сказано — зроблено. Я телефоную майорові, він на місці — іноді й мені фортунить — і згоден на зустріч: «Заходьте, в мене є кілька вільних хвилин, побалакаємо».

У кабінеті «економістів» накурено, хоч сокиру вішай, і людей повно, як серед дня. Майор чекає на мене, він бере мене під руку й садовить, де трохи тихіше.

— Знаю, ви цікавитеся Тудорелом Паскару на прізвисько Еннесі, — навпростець, без ніякого починає майор. — Ви також докопуєтеся до його «священної особи»? — Тут майор уживає далеко не цензурного виразу. — Нічого, незабаром піймаємо паразита на гачок!

Майор Стеліан невеличкий на зріст, але з міцною поставою: ми знаємо, що він щодня вправляється у плавбі.

Сідаємо поруч, і я стисло пояснюю йому, з якого боку родина Паскару виявилася в полі нашого зору. Майорові відома історія зі спадщиною старого Лукача, знає він дещо і про смерть Крістіана Лукача.

— З якими тільки покидьками й поганцями не мав я діла, але цей — рідкісне бидло, — починає майор свою розповідь. — Розумний, хитрий, підступний. Замішаний у чорт-зна-яких паскудствах, але схопити його поки що не вдалося. Все вислизає з рук. Побачили б ви його! — Майор Стеліан задумливо зупиняється на півслові, відтак веде далі: — Ви не думайте, що одягається він, мов якийсь волоцюга чи хіппі, це далеко не так. Подивишся на нього: елегантний, підтягнутий, акуратно підстрижений — цілковита протилежність отим патлатим і бородатим нечупарам. Ніколи його не побачиш без краватки. Зовні схожий на чужоземного гендляра, прибулого на береги Димбовіци укладати торговельні угоди. Один з п’ятьох, Боб Міклеску, в своїх свідченнях зазначив, що саме Тудорел Паскару — «мозковий центр» фарцівників. Я вже був подумав: ну, все, тепер ти, пташечко, попала в сильце! Фініта ля коммедіа. А він знову вислизнув.

— Бракує доказів?

— Так. Лише Міклеску посвідчив проти нього. Інші четверо заперечують, що над ними був старший. Коли я організував Фунтові Стерлінгів очну ставку з Еннесі, той зрікся своїх свідчень, твердячи, що сплутав з Еннесі когось іншого й ніколи в житті не мав справи з Тудорелом… дідько б його вхопив, цього Тудорела!

— Чим же він тоді в біса обгрунтував свої попередні свідчення? — розсердився я, мов дитина.

— Мовляв, якось Боб Міклеску, перебуваючи в барі готелю «Атене-ІІалас», помітив Еннесі за столом з якимось чужоземцем та дівулею, чиє ім’я нам не пощастило з’ясувати. За кілька днів зв’язковий між «мозком» і рештою банди…

— Отже, в них був кур’єр?

Майор ствердно киває головою. Дивлячись і слухаючи його, я не заздрю його терпцю, з яким він після напруженого робочого дня докладно розтлумачує мені те, що знає.

— Так, у них розроблена своя система зв’язку. На жаль, кур’єр — якийсь Мірчуліке Гімпу на кличку Помпей — зник безслідно з місяць тому. Ми його розшукуємо… Так от, цей Мірчуліке сповістив Бобові, що другого липня о дев’ятій тридцять ранку «Фіат-1300» з італійським номером стоятиме біля собору святого Йосифа. Йому, тобто Бобові, потрібно бути там. Коли власник автомобіля вийде з собору, Боб має підійти до нього і запитати по-італійському: «Ви італієць?», а той має відповісти: «Ні, я румун». Зустріч була саме такою. Відтак чужоземець запросив Боба в машину і вручив йому пакет з фальшивими доларами. Але не це нас зараз цікавить, а сам факт, що в тому італійцеві з машиною Боб упізнав чужоземця, який сидів напередодні з Тудорелом Паскару в барі за одним столом. Звідси Боб і зробив висновок, що Енессі є «мозок» усієї банди. Кумедно, чи не так?

Кумедно? Де там у біса кумедно! Майор робить гарну міну при поганій грі.

— Заковика в тому, що ми не маємо жодного доказу проти нього і даємо йому «зелену вулицю», — тяжко зітхає майор. — А Тудорел не перестає паразитувати. Він і на йоту не змінив свого повсякденного життя. Його навіть не збентежив арешт оцих п’ятьох. Щовечора просиджує за своїм столиком у барі «Атене-Палас».

— З якоюсь подругою?

— Постійною? Ні… Вони за його столом, як і в інтимному його житті, міняються одна за одною. Для них, як вони зізнаються, провести з Енессі вечір, а тим паче ніч, вважається за щастя. Тудорел Паскару щедрий… має гроші… ще й галантний… Живе так, як мріяв колись його батько.

Заслухавшись майора, я мало не забув, що мене цікавить у зв’язку з Тудорелом Паскару.

— А цим покидькам суспільства ще й фортунить! — вигукує майор і спересердя б’є долонями по колінах. — Такий спосіб життя, здавалося, мав би його зруйнувати, так на тобі, маєш, до його рук пливе величезна спадщина. Скажіть чесно, капітане, чи є тоді на світі справедливість?

І жваво схоплюється на ноги. Підводжусь і я, розуміючи, що час, відведений для нашої розмови, вичерпано. Запитую й собі:

— Мені треба з цим шелихвостом поговорити. Чи застану я сьогодні ввечері його в «Атене-Палас»?

— Поза всяким сумнівом!

— Мені стало цікаво. Хочу ще сьогодні глянути на його пику.

— Поділитеся зі мною своїми враженнями.

Стоїмо біля дверей, прощаємось. Раптом я згадую про мету свого візиту.

— У справі фарцівників ніхто не зв’язаний з наркотиками?

— Ні. Даю цілковиту гарантію, ні.

Я дякую йому й прощаюся.

Ще на підході до нашого кабінету чую, що телефон аж розривається. Вбігаю і хапаю слухавку.

— Де це тебе носить?! — горлає Поваре, та так, що я боюся за свої барабанні перетинки. — Дзвоню, дзвоню, а ти там десь… Доповідаю: нашої кралі нема вдома… І вночі теж не буде.

— Звідки ти знаєш? — запитую я, заінтригований категоричним тоном колеги. — Чи не подалася вона на «прогулянку» разом з Лукрецією Будеску?

— Вона залишила у дверях записку такого змісту: «Джо! Не чекай. Мене не буде цілу ніч!» — пояснює Поваре. — Джо, мабуть, якийсь американець?

— Так, із якогось села Ферентари!.. Що тепер наміряєшся робити?

— Маю свій дах над головою! І теплу ковдру на ліжку!

— Тепленького закортіло? Слухай уважно, Поваре… За чверть години ми зустрічаємося з тобою перед «Атене-Палас».

— Справді?

— Еге ж… Маємо разом розв’язати одну невеличку справу.

— Ясно!

Кладу слухавку на важіль. Ту ж мить телефон заливається знову. Цього разу прокурор. Сповіщає, важко зітхаючи:

— Нічого нового. Лукреції Будеску так і не було вдома.

Зітхаю і я, потім попереджаю його, щоб протягом найближчих двох годин він не розшукував мене, бо мене не буде.

— Ви ще маєте час на нічні пригоди… браво, капітане! Бажаю успіху! До побачення!

Його зауваження і підкреслене побажання успіху — мов сіль на свіжу рану… Лілі десь там зі своїм залицяльником. Кажу собі: «Ніж іти в «Атене-Палас», краще заступити пост біля «Савою» і чекати там. Щоб вирвати її з пазурів того «музиколога». Бо сьогодні «арія», завтра «альт»… а там заспівають дуетом у загсі, і так усе життя! Краще піти в «Савой»! Невже тобі не ясно? Було б славно, найсправжнісінький театральний ефект — вона виходить з театру, а ти назустріч». Перед моїми очима пропливає ця сцена, розгублене обличчя «музиколога»… «Нічого, я вставлю йому ума!» Все вирішено, я вирушаю до театру. Поваре почекає мене та й перестане. Ну, вибатькує та й піде собі. Хай лає, я не матиму серця.

12

Поваре я побачив здалеку. Він прибув на місце зустрічі раніше за мене і тепер нервово походжав перед ресторацією. Піднімаю руку, він помічає мене і йде назустріч. У нього спортивний, точніше, військовий крок, вироблений доброю підготовкою в училищі. Хоча, думаю, в мене не гірший.

— Що сталося? Чому це ти надумав призначати мені побачення у великих рестораціях?

Поваре змерз, дрібно тремтить у прямому й переносному значенні: від холоду й від цікавості. Він, як і я, в самому піджаку. Я заспокійливо беру його під руку:

— Що сталося? Нічого особливого. Просто я згадав, що сьогодні мій день народження…

— Жартуєш!

— …і вирішив пригостити тебе кухлем пива… справжнього пива.

Поваре швидко купується і по-дружньому кидає мені докір:

— Запросив би й Лілі.

Брехати так брехати. Я не відкриваю йому справжньої мети нашого походу до ресторації з тієї простої причини, що добре знаю свого колегу. Досить йому сказати, що йдеться про службові справи, а не про «день ангела», і його професійні відрухи, ще тонко не відшліфовані, викажуть його з головою. В ресторані він би крутився на стільці, розглядаючи всіх і вся. А мені не хотілося б, аби на нас звернули увагу. Я маю одну-однісіньку мету, ще й нейтральну: майор Стеліан так розпалив мою цікавість, що мені забаглося ще раз поглянути на пику Паскару-молодшого.

А проте Поваре сумнівається в мені:

— Якщо в тебе сьогодні іменини, то чого б тобі не відсвяткувати їх десь у затишнішому місці?

— К бісу, Поваре, іменини раз на рік бувають, то чого б нам не випити найкращого пива?!

Переходимо довжелезний хол і прямуємо до бару. Я попереду, інформації, одержаної від майора Стеліана, досить, щоб я одразу впізнав Паскару-молодшого. Мене поймають радощі, немов я зробив бозна-яке відкриття. Енессі саме такий, як я його собі уявляв: елегантний, модний, але не екстравагантний. Він не сам, а в компанії з досить симпатичною особою, яка має рівне довге волосся і чубчик, що затуляє лоба по самісінькі брови.

Ми сідаємо за вільний столик. Мені звідси не дуже зручно пильнувати за спадкоємцем лугозьких скарбів, але іншого вибору нема. Поваре своєю чергою тримає мене під наглядом, він перехиляється через стіл і запитує пошепки:

— Кого ти там уздрів?

— Сусідку Лілі. Тепер перекаже їй, що зустрічала мене в «Атене-Палас».

— Ото нагнала тобі холоду наречена! — переможно сміється Поваре: нарешті він намацав моє вразливе місце. — Добре, хоч ти зі мною! — заспокоює мене. — Нічого, я візьму тебе під спій захист.

До нашого столика підходить офіціант. Я замовляю сосиски та пиво… Поваре штовхає мене ногою:

— Чи не надто ти тратишся на мене?

А. все ж він вельми задоволений моїм широким жестом. Не стільки тому, що я пригостив його пивом, скільки тому, що ми сидимо в такому розкішному місці з не менш розкішними цінами.

Ми запалюємо сигарети. Я палю й упівока поглядаю в бік Тудорела Паскару. Він життєрадісний, уважний до дами. Що за мана, адже його двоюрідний брат щойно помер, в сім’ї жалоба! Чи, може, старший Паскару звільнив його від цього малоприємного обов’язку? Дівуля стриже його очиськами, курить і п’є безперестанку. Я обводжу очима залу — за столиками багато молодих… навіть дуже юних… Коньяк, вино, пиво… Звідки у цих шмаркачів стільки грошей?.. Намагаюсь розпізнати серед присутніх своїх колег з «економістів», які також мають клопоти з Енессі, але не знаходжу їх.

— Чого доброго, ще й Петронела Ставру тут опиниться? — чую голос Поваре, який немов продовжує урвану розмову. Напускаю на обличчя здивований вираз.

— Як це тобі могло прийти в голову?! Дівчина прибита горем, либонь, уже вдягла жалобне вбрання. Вона б не насмілилась образити пам’ять коханого.

— Але це не завадило їй зникнути на всю ніч! — саркастично дивиться на мене Поваре, а мені ця тема вже остогидла, і я вигукую:

— Слухай, хлопче, ти прийшов на мої іменини, і в мене немає ніякої охоти говорити про службові справи!

Поваре нічого не лишається, як погодитися зі мною. Але подумки я запитую себе: «Якої хвороби забаглося мені уявити її в жалобі? Бо бачив заплакані очі? Вона швидше розгублена, ніж прибита горем…» А все ж я певний, що в ці дні вона навряд чи посміє з’являтися у всіляких кишлах. Хоча один — Тудорел Паскару — вже тут! А мав бути також у жалобі. Бо його татко тим часом клопочеться похороном. А його син-гультяй сидить тут, веселий, гречний. Безперечно, й цю ніч він не перебуде сам. Забіг на медичний факультет в університет до Петронели, повідомив її про самогубство свого двоюрідного брата і зразу ж, «прибитий горем», повертається до свого звичного способу життя.

Поваре перебиває мої роздуми:

— Ти чогось надто засумний як на іменинника!

Ото вреднюка! Хоча я сам винен; запросив друга на «день ангела» і зовсім про нього забув… Але тут мене виручає офіціант. Він наповнює пивом високі кухлі, воно піниться, зразу видно, що свіже й добре на смак… Ми чаркуємося кухлями й спрагло припадаємо до пива.

Невдовзі я помічаю, що Тудорел Паскару все частіше зиркає в наш бік. А я напускаю на себе байдужий вигляд, сьорбаю пиво і заїдаю сосисками. За кілька хвилин мені стає ясно, що саме ми є об’єктом його відвертої цікавості. Про всяк випадок прошу Поваре сказати мені, хто сидить у мене за спиною.

На мою превелику втіху, Поваре анітрохи не здивований моїм проханням.

— По-моєму, якийсь чужоземець, — киває він. — Років десь із п’ятдесят п’ять… курить сигару, довгу і тоненьку, мов локшина… Він не сам… з ним одна з тих… що вертять хвостом перед готелем. Хочеш знати, що він п’є?

— Ні, ні, — охолоджую його запал. — За твоє здоров’я!

П’ємо. Згодом, поставивши свій келих на столик, мій колега ні сіло ні впало цікавиться, чи не посварилися ми з Лілі. Доводиться знову викручуватися, але тут мою увагу привертає поведінка Тудорела Паскару: він вийняв з дипломата візитівку і щось там нотує. Здається, я починаю про дещо здогадуватися…

— Послухай, Поваре, — закликаю на допомогу свого колегу, — чи бачить юнка за столиком чужоземця отого елегантного юнака, що сидить за столиком біля вікна?

— Біля якого дівуля з чубчиком?

— Атож.

— І який щось пише?

— Достеменно так.

— Я з самого початку помітив, що вони ззираються. Він, знати, великий ловелас! — І знову, без будь-якого вступу, переходить на довірчий тон: — Ми з тобою наче несповна розуму, Лівіу! Ми вже не можемо всидіти на місці, поговорити про місяць, зорі… про будь-що поза роботою.

— Ти маєш рацію, Поваре. Будьмо, хлопче! І давай одружуйся швидше!

Він зітхає, готуючись уже всоте переповісти мені гірку історію свого кохання, але я прикладаю пальця до вуст. Він помічає, що моя увага прикута до столика, де сидить дівуля з чубчиком, і слухняно затихає в очікуванні.

Тудорел Паскару закінчує писати, підкликає офіціанта і щось пояснює йому, потім кладе візитівку на блюдце.

Офіціант показує, що зрозумів, і, продемонструвавши слалом між столиками, зупиняється, на мій подив, переді мною.

— Передано вам! — дістає і подає мені візитівку.

Зі свого місця привітно посміхається мені Тудорел Паскару, киваючи головою: «Так, саме вам!» Зчудовано беру візитівку, згадавши про хлопців майора Стеліана. «Що вони подумали про мене? І що доповідатимуть завтра, а може, й сьогодні вночі своєму шефові?»

У Тудорела Паскару дрібне, але чітке письмо. Читаю:

«Насамперед даруйте, що потурбував Вас. Ви були сьогодні в нас і говорили з моїм батьком. Я в цей час був удома. Мушу повідомити Вам дещо важливе. Якщо Ваша ласка, пропоную зустрітися на кілька хвилин у готельному холі. В будь-якому разі я б знайшов Вас. Але оскільки побачив Вас тут, вирішив скористатися слушною нагодою. Ще раз перепрошуюся за мою зухвалість».

Ти диви, на ловця і звір біжить. Надто коли ти зовсім не сподівався цього. Я переводжу погляд з візитівки на Енессі: на його обличчі грає та сама шаноблива усмішка.

— Я вийду на кілька хвилин до холу.

Поваре не задовольняється таким моїм поясненням:

— Іншого разу тобі не обдурити мене, — ображається він. — «Іменини, гайда на пиво!» Що я тобі, хлопчисько?

— Повернуся, поясню тобі, в чім річ. Я сам нетямлюся з подиву…

Я стромляю візитівку до кишені, підводжуся і рушаю до виходу. Дійшовши до дверей, оглядаюся через плече, Паскару також покинув столик і йде за мною.

«Безсумнівно, — сміюсь із себе, — тепер хлопці майора Стеліана, що пильнують кожного кроку Енессі, візьмуть на прикмету й мене».

Тудорел Паскару наздоганяє мене, коли я входжу до холу, де цієї пізньої години порожньо.

— Товаришу капітане, ще раз прошу вибачити мене.

Він стоїть поруч, і я, придивившись до нього уважніше, бачу, що в нього обличчя цілком порядної людини. «Або сталася помилка, — думаю про себе, — або ж цей тип зумів створити собі бездоганну маску порядного юнака».

Ми знаходимо тихий куточок, якраз біля дверей до більшої рестораційної зали.

— Коли ви завітали до нас і розмовляли з моїм татом, я був у суміжній кімнаті, — розпочинає він оповідь і вперто шукає очима мого погляду. — Крім усього іншого, ви запитали старого, що могло спонукати мого двоюрідного брата до самогубства… Звідки йому було знати, що відповісти? Крісті мав причину… і досить поважну…

Мабуть, я чимось зрадив свою нетерплячку, бо він осміхнувся кутиками губів — по-змовницькому й порозуміло:

— Вас це цікавить?..

— Нащо питати? — Я й гадки не мав критися зі своєю цікавістю.

— Крісті обожнював маляра Валеріана Братеша… Ви, певно, знайомі з ним? Того самого, з інституту… Він був відданий йому тілом і душею. Що там казати, Валеріан Братеш і собі цінував його. Він називав його найкращим студентом курсу.

— Що ж тут поганого?

Моя власна нетерплячка починає злити мене самого. А мій співрозмовник дивиться на мене, не розуміючи, чому його перебили:

— А те, що ось уже два роки маляр Братеш використовує його художні ідеї у своїх власних цілях. Ви були в Національному театрі? Бачили ви там виставу «Північний вітер»? Декорації оформлені за шкіцами Крісті. А чиє прізвище стоїть на афіші? Валеріана Братеша. Йому дісталися й гроші, і слава. Крісті ж не отримав і зламаного шеляга. А критики славлять Братеша, великого маляра Братеша, — підсумовує з неприхованою образою Енессі.

— Може, вони мали про це домовленість? — заперечую я йому без особливої певності.

— Ах, облиште! Крім того, що використовував його ідеї, працю, він ще й украв його кохану.

Не знаю, що зі мною, але я зриваюсь, як новачок. Вигукую:

— Що ти сказав?

— Те, що чули, — посміхається він прямо мені в вічі.

— Отже, Петронела Ставру покинула Крістіана Лукача заради нього?

— Авжеж, товаришу капітане! Саме заради Братеша вона й залишила Крісті… заради чоловіка, старшого від неї на три п’ятиріччя, ще й одруженого. Не кажучи вже про те, що цей чолов’яга полюбляє виголошувати з кафедри лекції про високі моральні засади… ну й таке інше.

Він витирає білосніжним носовичком піт із чола, потім поправляє вузол краватки. Висловивши своє обурення негідною поведінкою маляра, він готовий, мені здається, ушитися.

— Це все, що я хотів повідомити.

— Ти поспішаєш?

Він нерішуче стенає плечима, мовляв, його чекає за столиком панія і не дуже чемно залишати її саму.

— Якщо ваша ласка, завтра я до ваших послуг, — пропонує Паскару.

Його гречна пропозиція мене цілком влаштовує.

— Згоден. Чекаю тебе завтра о восьмій…

— О дев'ятій, — перебиває він з благанням у голосі.

— Гаразд. У міському управлінні… Запитаєш у бюро перепусток…

— … капітана Романа, — підхоплює він.

— Ще одне запитання.

— Прошу!

— О котрій годині ти заходив сьогодні на факультет до Петронели?

— А хто вам сказав, що я взагалі заходив до Петронели? Не був я там, товаришу капітане. Днів шість минуло, як я бачив її востаннє.

Подив на його обличчі переконує мене, що це справді так. Отже, не він сповістив Петронелу про смерть Крістіана Лукача. Очевидно, це зробив Валеріан Братеш. Тобто одразу після розмови зі мною все розповів своїй коханці. В мене блискавично зринають у нам’яті чоловічі пантофлі під ліжком студентки, чоловічий голос, який відповідав мені по телефону…

— Вибачте, але…

— Ходімо, — погоджуюсь я, перш ніж подякувати. — Отже, завтра рівно о восьмій ранку…

— О дев’ятій, — поправляє мене, сміючись, Тудорел Паскару.

«Не такий страшний чорт, як його малюють! — кажу подумки. — Дуже симпатичний юнак».

Через десять хвилин, по дорозі додому, я розповідав Поваре, про що мені вдалося дізнатися.

— От бачиш, хлопче, ніколи не знаєш, де тебе підстерігає удача! — Мене аж розпирає від надмірних веселощів.

— Я мусив би на тебе гніватися, — зауважує обережно Поваре. — Але тепер не можу…

Ми зупиняємося біля телефону-автомата. Прошу Поваре зателефонувати Петронелі Ставру. Він накручує номер, але ніхто не бере слухавки.

— Не прийшла!

Я накручую номер прокурора Беріндея.

— Спите?

— Ще ні, але вже в ліжку, — довірчо каже прокурор. — Лукреція Будеску так і не з’явилась.

— Це мені й хотілося знати… До завтрього! На добраніч!

З Поваре ми розходимося на розі бульвару Магеру, навпроти Будинку кіно. Він тисне руку на прощання і говорить із сумом:

— А все-таки жаль, що сьогодні не твій день народження…

13

Вдома мене чекає злива материних докорів: як я міг за цілий день жодного разу не подзвонити, а вона переживає, чи не трапилося чого зі мною, і що це за життя, коли я забігти додому пообідати не можу! Не вперше вона гнівається на мене, тож я мужньо, як і личить справжньому чоловікові, витримую її нарікання. Я заспокоюю її, обіцяючи стати найрозумнішою і найслухнянішою дитиною в світі.

— Щодо мене — нехай, якось стерплю, але як ти з Лілі поводишся? Сердешна дівчина цілий вечір дзвонить щопівгодини.

— Отже, вона не пішла до театру? — не можу стримати свого задоволення.

— Який там театр! Ти переді мною не прикидайся дурником! Дівчина мені дзвонила по телефону з дому, бо я поговорила тоді з твоєю тещею…

Я іде раз вдячно обнімаю матір за добру звістку. От життя! Не встигли ми з Лілі побратися, а я вже маю тещу. Ну, тепер, виходить, підступати мені нікуди.

Мама, щаслива, що я нарешті вдома, йде спати. Я теж, не забуваючи перенести телефон до ліжка, в узголів’я.

І ось я займаю поземну поставу, простягшись на всю довжину ліжка. Боже, яке це щастя відчувати, як із твого тіла зникає втома і помалу-малу тебе владно огортає сон.

Близько третьої години ночі я підхоплююсь від різкого телефонного дзвінка. Заледве розрізняю в слухавці слова:

— Мені дуже шкода, капітане, але я мушу вас розбудити. Такий уже обов’язок чергового. Це майор Дулгеру.

Навіть якби він не назвав себе, я все одно пізнав би голос.

— Слухаю вас, товаришу майоре.

— З вулиці Ікоаней зателефонував щойно якийсь Онуцан Васіле, сусіда вашого самогубці. Каже, що його квартира на четвертому поверсі, якраз під мансардою. Так от, він повідомив, що там, нагорі, хтось ходить… Ніби він чув якийсь шум, кроки… Це його здорово налякало…

Сну як не бувало. Підхоплюся з ліжка.

— Негайно пришліть по мене машину!

Майор весело сміється.

— Вже послав. За кермом сержант Гавриліу.

— Подзвоніть Онуцану, щоб ні він, ні хтось інший з їхньої сім’ї не потикався в мансарду.

— Цим ви можете не журитися, — не перестав сміятися майор, — вони люди поважні, гадають, що то привиди.

Я вдягаюся, як по тривозі в училищі, за кілька хвилин, намагаючись не зчиняти шуму, щоб не прокинулася мама. Марний клопіт — коли я переходжу навшпиньки коридор, ми мало не зштовхуємося лобами. Вона лагідно запитує мене:

— Знову тебе викликали?

— Атож, мамо.

— Ні сну, ні спочинку… — Їй по-материнському шкода мене. — Не забудь хоч подзвонити.

Бідолашна моя мама! Хоча б заради неї потрібно привести в дім невістку… Чи хоча б раз поїхати з нею разом у відпустку до моря… чи взяти напрокат автомобіль і помандрувати кудись по країні… Адже в неї нікого, крім мене, а я тільки й знаю, що свою службу…

«Дачія» вже чекає на мене біля будинку з завбачливо розчиненими дверцятами. Перш ніж сісти поруч із водієм, я дивлюся на вікна п’ятого поверху — в маминій кімнаті ще світиться, і в вікні вимальовується її силует.

— Ану лиш, Гавриліу, повний хід! Жени на вулицю Ікоаней!

— Розбудили? — цікавиться він, коли на спідометрі стрілка сягає вісімдесяти.

— Розбудили.

— Тяжка служба!

— Тяжка! — зітхаю я й собі.

Ми обмінюємося з ним цими словами щоразу, тільки-но він приїжджає вночі по мене.

«Якщо мені хоч трішки пофортунить, — кажу я собі, — то я застану його там… хоч познайомлюсь…»

Я майже переконаний, що «привид» і той негідник, який напав на Лукрецію Будеску, одна й та сама особа. Перед моїми очима, як кадри кінофільму, блискавично змінюються персонажі: старий Паскару, маляр Валеріан Братеш, елегантний Еннесі… Згодом я пригадую ту хвилину, коли мені здалося, ніби хтось підійшов до дверей, а тоді кинувся тікати, злякавшись, що я його наздожену.

«Може, краще б покликати й прокурора, — думаю, — Але навіщо? Лише для того, щоб розбудити його серед ночі?»

Короткий крутий віраж уриває мої думки, і я розплющую очі. «Данія» женеться сонним Бухарестом, зануреним у темряву осінньої ночі. Міцно спить місто мого дитинства!

Ось ми й доїхали — Гавриліу добре знає свою справу. Автомашина безгучно зупиняється коло будинку.

— Мені теж іти з вами? — запитує водій.

— Не треба, Гавриліу. Я тебе ось про що попрошу. Вийди з машини і стань у воротях, будь напоготові. Як хто вибіжить із будинку, хапай його мерщій… і без довгих розмов, зрозумів? І поглядай на годинника. Якщо хвилин через двадцять я не повернуся, ти піднімаєшся по мене в мансарду. Чорним ходом.

— Зрозуміло!

На вулиці пустка, тільки гуляв осінній вітер. Та ще скрегіт трамвайних гальм удалині порушує нічну тишу.

Гавриліу залишається у воротях, а я нечутно ступаю на подвір’я. Сходи теж ледь освітлені. Мою появу завважив лише якийсь безхатній кіт і неквапно потяг од мене в інший бік.

Я легко, ледь чутно, намагаючись не гупати, збігаю східцями. Все моє єство в напруженому очікуванні. Ніде правди діти, мені страшнувато, але головне — тримати себе в руках.

Якраз пробираюся повз двері до квартири Лукреції Будеску. Не знати чому зупиняюся. З-за дверей, як і чекав, жодного звуку, йду далі і чим ближче підходжу до мансарди, тим мені стає ясніше, що двері прочинені. Яскраве світло зсередини відбивається на стінах величезною, з прямими кутами літерою «С». Я завмираю. Мені чути, як шалено калатає серце в грудях. Так і є: пломбу зірвано знову, двері відчинено ключем, і той так і стримить у шпарині. Я певний, що злочинець ще там, а то він погасив би світло. Мені знову спадають на думку Григорашеві слова: «Злочинець недосвідчений, але винахідливий».

Я скидаю черевики, залишаюсь у шкарпетках. По останніх сходинках скрадаюся нечутно, наче кіт. Під дверима ставлю черевики й на мить зупиняюсь. Із мансарди чути шелест кроків, що незабаром ущухає. Мене охоплює коротка, зловтішна радість: «Оце-то пощастило — я спіймав його… Тепер ти, голубе, не втечеш!» Я вирішую не вдиратися в кімнату з криком «Руки вгору!», бо при мені нема жодної зброї, а злегенька штовхнути двері ногою і прослизнути непомітною тінню в кімнату, тоді злочинець сам знетямиться з несподіванки та страху.

Тихенько відчиняю двері і завмираю на порозі. Картина, що постає перед моїми очима, приголомшує мене.

Біля низького ліжка Крістіана Лукача, спиною до дверей, вклякла якась жінка. Я впізнаю її по сукні — це Лукреція Будеску. Під зеленою ковдрою на ліжку вгадуються обриси людського тіла. А там, де має бути голова того, хто спочив під зеленою ковдрою, лежить на подушці портрет Петронели Ставру. В мене по спині поповзли крижані мурашки… Її узголів’ї, обабіч портрета Петронели, горять свічки. Мені потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, що Лукреція Будеску навколішки оплакує уявний «труп» і голосить без слів. Ця картина змушує мимоволі пригадати діагноз, що поставила Лукреції Будеску колишня Лукачева кохана. Лукреція не почула, що я увійшов. Вона все ще стоїть навколішки, мов статуя з похнюпленою головою, тужить над «домовиною» суперниці, яку символізують кілька складених під ковдрою подушок. «Злочинець недосвідчений, але винахідливий», — знову зринає в пам’яті.

Я підходжу до Лукреції Будеску. Нарешті вона помічає мої ноги поруч із своїми. Її погляд підводиться вгору і зустрічається з моїм. У ньому нема й сліду страху, як я того сподівався. Так, немов я був тут з самого початку. Не можу сказати, пізнала вона мене чи ні… Кілька секунд вона не зводить з мене своїх каламутних очей, потім знехотя підводиться. Обличчя її змарніло, коси розпатлані. Вона шепоче:

— Померла… Я вбила її!

Я запитую пошепки:

— Але навіщо?

— За те, що вона призвела до смерті мого Крісті… Він був посланий провидінням для мене! Я тридцять чотири роки чекала на нього. А вона вбила мого коханого… — Жінка переводить погляд на портрет Петронели і провадить: — Ревнувала його до мене. Крісті й дивитися не хотів на неї, тільки на мене. Вона дізналася, що ми хочемо таємно обвінчатися і втекти…

— Куди втекти?

— В Беллу, до склепу моїх батьків. Там усе моє віно. — Раптом її обличчя спотворює ненависть, і вона бурмоче крізь зціплені зуби: — Я вбила її! Я вбила її!

Мене опановує якесь дивне почуття. Ніби я сплю і мені сниться жахливий кошмар; а з другого боку я твердо знаю, де я і як сюди потрапив.

— Як ви вбили її?

Моя цікавість не бентежить і не лякає її, навіть не отямлює. Вона сповідається переді мною з легкістю запеклого злочинця, який надумав зняти камінь з душі чесним зізнанням.

— Спочатку я зробила їй укол морфію, щоб їй не було боляче і щоб вона не галасувала. Потім почепила її ось на цьому гакові.

— На якому?

Вона підносить догори руку і показує вказівним пальцем на гак, де на дві ночі раніше висів труп Крістіана Лукача.

— Ось на цьому, що вгорі, — уточнює вона.

Я відчуваю, як од жаху в мене стає дибки волосся. Це химерне сполучення цілком реальних, конкретних деталей з хворобливою уявою немов паралізує мене, позбавляє сили щось удіяти чи бодай тверезо оцінити те, що тут діється. Ніби здалеку чую свій голос:

— І що ви тепер думаєте робити?

— Зажду, поки прийде міліція… Яка ж вона гарна! Але Крісті все одно подобалась я… зі мною він хотів побратися. Аж палав з нетерплячки, так хотів зі мною в оце ліжко. А я йому сказала: «Ні, коханий, це буде тільки першої шлюбної ночі!»

Жінка знову вклякає і починає бити поклони, час від часу розгонисто хреститься. А я тупо дивлюся на неї, вражений божевіллям нещасної жінки.

Зненацька почулися на сходах важкі кроки: якийсь чоловік піднімається сюди. Мене охоплюють нервові радощі, бо це не інакше, як Гавриліу. Я повертаюся обличчям до дверей. Сержант уже тут: прикипівши поглядом до «смертельної постелі», він здивовано завмирає на порозі. Я подаю йому знак увійти. Він наближається, не приховуючи своєї розгубленості. Намагається щось запитати, але я очима наказую йому мовчати.

Я вже прийшов до тями і знаю, як мені діяти. Лагідно кладу долоню на плече Лукреції Будеску й кажу їй:

— Вставайте, вони прийшли по вас.

Вона дивиться на мене знизу:

— З міліції?

Я ствердно киваю, і це спонукає її до дії: вона підводиться, повертається до Гавріліу, розглядає з цікавістю його міліційну форму й заявляє:

— Я її вбила!

На спантеличеному обличчі Гавриліу розквітає соромлива і водночас безглузда в цю хвилину усмішка. Він усе ще не годен осягнути своєї ролі у цій божевільній сцені, учасниками якої ми з ним мимоволі стали.

— Поїдете в міліцію і там дасте посвідчення, — кажу я їй і водночас моргаю сержантові.

Нарешті він розуміє, чого від нього вимагають, і його обличчя прибирає нормального виразу.

— Я зізнаюсь у всьому, — веде далі Лукреція Будеску, не зводячи з сержанта своїх каламутних очей. — Я хочу, щоб усі знали, що я мала у Крісті більший успіх, ніж ця двадцятичотирьохрічна вертихвістка.

— От і гаразд, — входить Гавриліу в роль. — Чудово. Підеш і розкажеш усе… Ходімо!

Ми рушаємо всі до виходу. На порозі пригадую, що я роззутий. Хапливо взуваю черевики й біжу до виходу. Покірність жінки просто-таки обеззброює.

Холодний вітер на вулиці підбадьорює мене. Я шепчу сержантові:

— Відвезеш у психіатричку… Але гляди мені, якщо з нею щось трапиться…

— Зрозумів.

— І хутко повертайся назад.

— Обов’язково!

Залишаюся на вулиці сам і дивлюсь услід машині. Зітхаю полегшено і повертаюся в мансарду. На четвертому поверсі мене чекає низенький опецькуватий чоловічок у піжамі.

— Я Онуцан, — відрекомендовується він пошепки. — Це я подзвонив у міліцію… Я правильно вчинив?

— Дякую! Я вас потурбую трохи…

— Прошу!

— Мені потрібно від вас зателефонувати.

— Будь ласка! Ніхто з наших іще не спить, так що…

Я увіходжу до квартири. В їдальні світиться, інші кімнати в мороці. Але телефон осьде, напохваті, і я накручую номер Беріндея. Але той одразу не бере слухавки: прокидається лише за кілька хвилин і ніяк не втямить, про що йдеться.

— Знову зірвали пломбу? — обурюється він. — Скільки можна?!

— Ох, облиште, краще приїздіть сюди негайно! Я чекаю на вас.

— Ось тільки заведу «трабанта» й приїду.

Онуцан проводжає мене до чорного ходу і там наважується запитати:

— Жінка, яку щойно повезли… це товаришка Лукреція?

— Так.

— Я бачив у вікно, коли її посадили в машину, — пояснює він і нервово чухає потилицю. — Це правда, що вона безклепка?

Я користаюся з нагоди, щоб запитати, чому він так думає:

— У неї бували напади хвороби?

Онуцан стомлено киває головою, але потім скоса дивиться на мене й відповідає досить туманно:

— Чи ж я знаю? Дружина моя каже, що в неї нема десятої клепки в голові… що якось вона поскаржилась їй, ніби я чіпляюся до неї… Може, сімейство Цугуїв, де вона служить, пояснить докладніше. А так у неї цілком нормальний вигляд.

Я вже рушив нагору, але, згадавши дещо, повернувся до чоловіка в піжамі:

— Отже, у вашому помешканні чути, коли хтось ходить по мансарді?

— Лише в одній кімнаті, — уточнює Васіле Онуцан.

— В понеділок, між п’ятою та дев’ятою годиною вечора, коли скоїлось нещастя, ви були вдома?

Він здогадується, про що я хочу дізнатися. Що й казати, пригодницькі фільми та література роблять своє діло. Онуцан відповідає мені чітко і ясно:

— В понеділок увечері, коли Крістіан Лукач повісився, ми якраз поверталися з Предяла в Бухарест. Тільки-но приїхали додому, як нам відразу розповіли про жахливу новину. Шкода! Гарний юнак був…

— А вчора вранці хтось був удома?

— Ні, і я, і дружина були на службі.

Я ще раз дякую йому і наперед прошу вибачити, якщо з незалежних од нас причин ми ходитимемо по мансарді й заважатимемо йому спати.

Ми прощаємося. Знову я нагорі, де панує невірогідна тиша. Догоряють свічки, розточуючи слабкий запах парафіну. Я гашу їх. Хочу, щоб Григораш сфотографував цю сцену. Зрештою, більш ні до чого я не доторкаюсь.

Сідаю на табурет і запалюю сигарету. Перебираю подумки події, які сталися за досить невеличкий проміжок часу на цьому горищі, що його Крістіан з такою любов’ю і смаком переобладнав під житло.

«Петронела Ставру мала рацію, — відзначаю подумки, — Лукреція явно ненормальна… вража дівка, невропатка, що в нападі божевілля вчинила злочин… Вона доволі точно, в подробицях, описала мені, як убила Крістіана Лукача. Недосвідчений злочинець, але винахідливий… Угу! Ще й наділений хворобливою уявою. Упорснула йому морфій, а потім повісила».

Мене проймає дрож. Поза всяким сумнівом, тільки душевнохвора може знайти в собі досить фізичних сил, щоб здійснити таке вбивство. Неймовірно, що його вчинила Лукреція, але це правда. Вона мовила слово «морфій», а про те, що в організмі при розтині трупа виявлено наркотик, відомо тільки нам.

Я курю, але мій мозок працює і так напружено й інтенсивно. Отож, вона зламала пломбу, симулювала напад на себе, щоб ніхто на неї не подумав. А насправді вона хотіла впевнитися, чи не знайшли ми шприца. Знаю з досвіду, що в злочинах, учинених психопатами, нерідко логічні факти вживаються з алогічними. Душевнохворі мають багату, можна сказати, навіть буйну фантазію, вони не позбавлені своєї внутрішньої логіки, але одна мить, один якийсь вчинок, здійснений у нападі хвороби, виказує їх із головою.

«На цьому й поставмо крапку, — підсумовую я. — Слідство закінчене. Я закриваю його ще сьогодні вранці. Залишається тільки додати кілька фактів з минулого Лукреції Будеску».

На превеликий мій подив і радість, прокурор Беріндей заходить у кімнату разом з Григорашем.

— Я його мобілізував! ~ хвалиться Беріндей, але одразу ж замовкає, втупившись поглядом у ліжко Крістіана Лукача.

Підводжуся з табуретки й докладно розповідаю, як я опинився тут і що бачив, а наприкінці знайомлю з висновком, якого я дійшов.

— Випадок, що не лізе ні в які ворота! — висловлює свою думку прокурор. — Я маю, на увазі юридичний бік справи…

Він замовкає, косує на Григораша, ніби чекає чогось від нього, але за кілька хвилин вибухає знову:

— Але що за фантазія! Яка божевільна уява! Шкода, що ви були тут самі, капітане. Ще один свідок не був би зайвим.

Я не одразу схоплюю, куди він хилить. Та й не прагну зрозуміти його, бо падаю з ніг від утоми й нічого не потребую, окрім години міцного сну. Тож я кажу:

— Сержант Гавриліу, водій, бачив її, коли вона стояла навколішки, і чув усю її маячню.

Григораш береться до діла. Готує фотоапарат, що, одначе, не заважає йому прислухатися до нашої розмови. Згодом і сам устряє в дискусію, звертаючись до мене:

— Гадаю, до закінчення слідства доведеться з’ясувати ще чимало загадок.

Вражений, я повертаюсь обличчям до нього, але він саме приготувався зробити перший знімок:

— Зачекай, я запалю свічки!

— Багато чого я фотографував на своїм віку, але такого не доводилося! — не може стримати подиву й Григораш.

Я запалюю свічки. Григораш тупцює навколо ліжка, клацаючи фотоапаратом. Користуюся першою ж паузою, щоб узятися за нього:

— Скажи, будь ласка, що, по-твоєму, я ще маю з’ясувати?

Григораш знову прикладає фотоапарат до очей, фіксує об’єктив і незворушно відповідає:

— Приміром, ось що: коли вона вчинила злочин, то мала залишити відбитки пальців не тільки на шприці, а й на ампулі… а що на ампулі вони виявлені, то ми дуже швидко пересвідчимося, чи вона до них причетна…

І все клацає. Мені ж стає зрозуміло, що він має рацію.

— А потім ще, як опинилась тут ампула?

Прокурор, який ніколи не втрачає самоповаги, підпрягається й собі до дискусії:

— А чому саме вона дістала ампулу? Може, її купив чи десь дістав сам Крістіан Лукач і зберігав у себе… І коли стався напад, він попросив Лукрецію Будеску зробити йому укол.

Важливо, певна річ, уміти панувати над собою, не втрачаючи самовладання і терпцю. Але я, видно, так утомився, що не можу ні контролювати як слід свого терпцю, ні володіти собою. Я посилаю — подумати — їх обох під три чорти і, ледве стримуючись, запитую:

— Гаразд, я згоден… Крістіан Лукач скористався з її послуг. Тоді чому вона його вбила, якщо не замишляла злочину заздалегідь?

Чується знову клацання фотоапарата, супроводжуване словом «божевілля», яке цідить крізь зуби Григораш.

— А про що. ми вам говоримо? — намагається заспокоїти мене прокурор. — Про те, що чимало потрібно ще з’ясувати…

— І з’ясую! — кричу я.

Григораш закінчив свою місію, загасив свічки, підходить до мене й підбадьорює:

— Ну, звичайно! З’ясуєш, де ти дінешся, але спочатку треба поспати… І не забудь, що є ще один речовий доказ — коробка зі шприцом… належить вона Петронелі Ставру, так?..

Я стомлено киваю головою, мовляв, згоден з усім.

— Ми десь помилилися, — підсипає до вогню ще приску прокурор. — Ми не запитали в Лукреції Будеску, чи має вона ключа від мансарди, і не зажадали віддати його нам.

Я зриваюся знову, кричу на все горло:

— Хто прорахувався, шановний? Ви… чи ми?

— Спокійніше, капітане! Не сердьтеся… Визнаю, це моя помилка, бо я перший допитував Лукрецію Будеску, — бере на себе провину прокурор.

Григораш із його лагідним характером стає між нами і втихомирює:

— Це ж добре, що не забрали ключа, — звертається він заспокійливо до нас. — Бо якби вона віддала ключа, ми б ніколи не знайшли шприца.

Уже вкотре Григораш доводить мені, як важливо тверезо оцінювати становище. Мені ясно, що в такому стані, коли до втоми долучається ще й збудження, потрібно послухатися їх, відпочити, а вже потім, з новими силами, взятися до роботи. Очі мої сльозяться, і я майже нічого не бачу в мансарді.

— Ви готові? — запитую. — Тоді ходімо звідси. Ви опечатаєте двері?

Прокурор показує на портфель:

— Все потрібно зі мною.

Виходимо. Прокурор, супроводжуваний нами, швидко замикає дворі, ставить пломбу, ховає до портфеля ключа, з допомогою якого Лукреція Будеску забралася в мансарду. Переводжу подих і дивлюся на годинника: годин зо дві ще встигну подрімати. Спускаємося сходами навшпиньки, щоб не сколошкати мешканців будинку.

Навпроти кімнати Лукреції Будеску я несамохіть зупиняюся.

— Знову у вас виникла якась ідея, — питається пошепки прокурор.

— Непогано було б заглянути в її покій.

— Лишіть це мені, я займуся цим насамперед, — пропонує Беріндей. — Звісно, якщо після історії з ключем вимені ще довіряєте.

«Та довіряю, будь ти неладний, несила тебе вже терпіти!» — промайнуло у мене в думці, а вголос я кажу:

— Гаразд, — і поспішаю щонайшвидше вибратися на свіже повітря, до машини, додому, хоч куди-небудь, де мені дадуть спокійно заснути.

— Я знайду вас по телефону десь о восьмій, — попереджає мене Беріндей. — Григораша я забираю з собою.

Останні слова я заледве чую. Падаю на переднє сидіння, поруч із Гавриліу.

Я вже майже задрімав, коли почув сержантів голос:

— Я передав її черговому лікареві. Загалом, вона поводилася сумирно. Тільки все голосила: «Я вбила його!.. Я вбила його!»

— Я-як?! — пробуджуюся тієї ж миті. — Як вона голосила: «його вбила! чи «її вбила»?

— За кого ви мене маєте, товаришу капітане? — протестує Гавриліу. — Це я й сам помітив: на горищі вона плакала, що вбила її, тобто ту, яка нібито лежала в ліжку, а в машині вже — «я його вбила». Я й не розпитував. Та й про що можна говорити з жінкою, яку бог позбавив здорового глузду?

Зненацька крізь запаморочливу втому я згадую про розкладачку в нас у кабінеті и прошу водія змінити напрямок руху:

— В управління, Гавриліу!

14

Я проспав на цій розкладачці добрих три години.

Спав би й ще, якби мене не розбудив Поваре. Коли я розплющив очі, то саме його побачив над собою:

— Вставай, пора! Запарити тобі кави?

Одразу пригадавши, де я, блискавично схоплююся на ноги.

— Вже пізно?

— Минуло півгодини, як до тебе добивався шеф. Хоче знати, що приключилося сьогодні вночі на вулиці Ікоаней. Я йому доповів про вчорашнє в «Атене-Палас» і що знайшов тебе вранці на розкладачці. Він дозволив тобі поспати ще з півгодини. Зараз пів на восьму.

Біжу в туалет, умиваюсь і дивлюся в дзеркало: лице, слід сказати, припухло, але одяг не надто пожмаканий. Повертаюся до кабінету, звідки лине ароматний запах кави, що її приготував Поваре. Я п’ю пожадливо, а мій колега не зводить з мене підбадьорливого погляду. Смакуючи кавою, розповідаю йому про те, що було вночі.

— Чому ти не викликав і мене? — мляво дорікає Поваре.

— А тобі що, погано було в ліжку? Комусь із нас треба бути сьогодні в формі… Знакомита кава! Я пішов до шефа.

Цього разу полковник Доня читає газету. На столі — жодного документа, видно, в нього зараз коротка мить перепочинку. Побачивши, що я входжу до кабінету, він відкладає набік газету, вітається зі мною і запрошує сісти. Просить доповісти про нічну пригоду.

Як завжди, я намагаюся бути лаконічним. Наприкінці висловлюю надію, що ще сьогодні закрию цю справу.

Шеф слухає мене уважно, трохи схиливши голову на праве плече. Якоїсь миті мені здається, ніби він не чує мене і взагалі забув про мою присутність.

— Так, випадок небуденний, — озивається він згодом. — В нашій спеціальній літературі проаналізовано чимало злочинів, учинених психопатами… Проте цей випадок, мені здається, не має прецедентів. Мені хотілося б, щоб після закінчення розслідування ти зробив спеціальне повідомлення для працівників нашого відділу… Тобі ясно?

— Як божий день! — машинально відповідаю я.

Полковник регоче:

— Тоді домовилися! Але спершу поглянь у вікно і побачиш, який він ясний, той день!

Сміюся і я. І справді, за вікном видніє сіре, похмуре небо. Прошу дозволу залишити кабінет. Відпускаючи мене, шеф каже:

— Добре було б запросити на розбір цього випадку і лікаря, фахівця з цих хвороб.

Я вже майже біли дверей, але не встигаю переступити порога, як полковник Донн зупинив мене:

— Мало не забув. Майор Стеліаи просив показати йому візитівку Паекару… Вона ще в тебе?

Не відповідаю. Отже, хлопці з відділу боротьби зі спекуляцією все-таки там були, а я не зміг вирізнити їх з-поміж інших відвідувачів. Слово честі, молодці! Запитую стурбовано:

— Я чимось їм заважав?

— Навпаки, — заспокоює мене шеф. — За сусіднім з вами столиком сидів чужоземець з дівулею, ти помітив?.. Курив сигару, чи не так? Так ось, він відомий злочинець, його розшукує Інтерпол. Нема сумніву, що до намірів Паскару належало не тільки налагодити зв’язок із тобою, а й з ним. Самі того не відаючи, ви стали в пригоді хлопцям майора Стеліана.

— Стали в пригоді?

Ніяк не можу второпати, з чого сміється полковник: чи то з моєї нездогадливості, чи то з моєї фізіономії?

— Поки ти розмовляв у холі готелю з Паскару-молодшим, дівуля з чубчиком, як влучно назвав її Поваре, встала з-за столу й підійшла до чужоземця, вдавши, ніби їй треба поговорити з подругою чужоземця, а насправді вона переказала йому, щоб був насторожі, бо за Паекару стежать. Саме цієї деталі й бракувало майорові Стеліану.

— Хитрий, сволота!.. Він має незабаром прийти до мене на розмову.

— Перш ніж говорити з ним, зайди до майора Стеліана… порадься з ним, може, йому від тебе щось треба. А може, і його поради стануть у пригоді тобі самому.

Залишаю кабінет начальника і на ходу складаю план заходів, які мені потрібно здійснити ще вранці: 1) зв’язатися з прокурором Беріндеєм; 2) поговорити з Тудорелом Паскару; 3) відвідати лікарню номер 9, куди Гавриліу відвіз Лукрецію Будеску.

Майор Стеліан у себе в кабінеті інструктує двох співпрацівників у цивільному. Він зустрічає мене по-дружньому, просить трохи зачекати.

— Дійте щонайобережніше! — напучує він тих двох. — Той тип украй небезпечний. У Відні, наприклад, він вистрибнув з другого поверху прямо на поліцая, який підстерігав його на вулиці… Ну, все! По місцях! Бажаю вам успіху!

Я подаю йому візитівку Тудорела Паскару і повідомляю, що о дев’ятій той буде в мене тут, в управлінні.

— Мене цікавить його письмо, — каже майор, уважно вивчаючи послання Енессі. — Чим можу прислужитися?

І справді, чим він може мені прислужитися?

Але він випереджає мене:

— Ваша візита якось пов’язана зі смертю його двоюрідного брата?

— Вам це відомо?

— Відносно, — уточнює майор. Він підводиться і підходить до шафи, виймає звідти досьє. Перегортає якісь папери і, знайшовши те, що шукав, подає мені списаний аркуш паперу, і я здогадуюся, що це рапорт одного з його працівників.

— Ось гляньте, гадаю, вас це зацікавить! Коли помер його двоюрідний брат… Крістіан Лукач, здається?

Ствердно хитаю головою і додаю:

— Позавчора, двадцять сьомого жовтня, десь о пів на сьому вечора.

— Так ось, саме того дня, між третьою і четвертою опівдні, Тудорел Паскару був там.

Майор Стеліан звертає на мене свої маленькі пронизливі очі, наче бажає пересвідчитися, яке враження на мене справить його інформація.

— Оце так новина! Це те, що мені треба! — проказую ледь чутно.

— За моїми даними, Енессі відвідав свого двоюрідного брата і дев’ятнадцятого жовтня, тобто за вісім днів перед цим.

Я відзначаю подумки невідповідність між свідченнями Петронели Ставру та Тудорела Паскару, з одного боку, й змістом рапорту, з яким ознайомив мене майор Стеліан і який дає змогу встановити істину.

— Чи по могли б ви сказати, заходив Тудорел Паскару вчора, двадцять восьмого жовтня, на медичний факультет в університет і чи зустрічався там зі студенткою Петронелою Ставру?

— З цілковитою певністю — ні.

«Отже, Петронела Ставру обдурила мене, — роблю висновок. — Тепер не лишається сумніву, що повідомив її про смерть не інакше, як новий коханець — художник Валеріан Братеш».

Я дякую йому і збираюся йти.

— Зачекай, шановний! — раптом розсміявся майор. — Купити купив, а чим заплатиш? Порушуєш засади взаємності… стривай, маю до тебе прохання.

— З дорогою душею, товаришу майоре, я вас слухаю…

— Рік тому Тудорел Паскару, кат його мамі, перебував у досить близьких стосунках з Вікторією Мокану, асистенткою онкологічної клініки. Тиждень тому він цілком несподівано для неї завітав до клініки. Він затримався там десь на дні години, до речі, був на прийомі у лікаря. Навряд, щоб він був чимось хворий. Найвірогідніше — якийсь новий його фінт… Коли говоритимеш із ним, спробуй вивідати й про це. Мене передусім цікавить, чого він звертався до лікаря… Оце й усе, капітане.

— Я спробую, — обіцяю йому.

Повернувшись до кабінету, дізнаюся від Поваре, що мене розшукував прокурор Беріндей і просив зателефонувати йому.

— І Лілі теж шукала тебе!

Спершу я телефоную прокуророві. Той гордо повідомляє:

— Капітане, я дотримав свого слова! Разом з громадянином Цугуєм вчинив трус у покої Лукреції Будеску… У валізі знайшов пошматовану на клаптики фотографію Петронели Ставру і аж шість фотокарток Крістіана Лукача. Там-таки у валізі були й медичні довідки, датовані сорок другим — сорок третім роком, і більш нічого, гідного уваги…

— Хоч таємниця пропажі фотокартки з’ясувалася… А магнітофона там не було?

— Навіщо тій нещасній магнітофон? — моє запитання потішає Беріндея. — А, ось ще: Цугуй та його дружина знали, що Лукреція Будеску була хвора, але думали, що вона остаточно вилікувалася. Всі ці роки вона поводилася нормально, в неї не було жодної ознаки хвороби. Що ви зараз робитимете?

Я знайомлю його з планом дій, а він великодушно бажає мені успіху. Я дивлюся на годинника, маючи намір зателефонувати нарешті нареченій. Але мені не щастить цього зробити через пунктуальність Тудорела Паскару.

Він зайшов невимушений, веселий, але вигляд мав чемний, респектабельний. Привітавшись, залишився стояти біля дверей, очікуючи мого запрошення зайти й сісти. Що я й поспішаю зробити. Знову дивуюсь його елегантності: на ньому піджак з товстої цупкої вовни і в тон піджакові дібрані штани; через праву руку перекинуте гарного крою і, безперечно, ультрамодне демісезонне пальто. Він зручно вмощується на стільці по той бік письмового столу, якраз навпроти мене. В нього обличчя людини, яка добре відпочила, — на ньому не помітно якихось слідів його гультяйського життя. Навіть темних кіл під очима немає.

Вивчаючи його обличчя, я запитую:

— Що поробляє ваш батько, встиг він поклопотатися за похорон?

— Просив передати вам, що вже сьогодні тіло буде перевезено в каплицю на цвинтарі святої П’ятниці, а завтра відбудеться похорон.

Я відзначаю, що він зовсім усунувся від клопотів з похороном.

— Були труднощі?

— Безглузді! Пов’язані з релігійною службою. Знаєте, самогубці не мають права… — Він посміхається, наче хоче сказати: «Чого тільки не буває на цьому світі!» — Ви дозволите закурити?

Дозволяю. Чом ні? Хай курить. В руках у нього «Кент» — що ж, його гроші дозволяють. Пропонує й мені сигарету. Оскільки переді мною сидить поки що не злочинець, а просто громадянин, я не відмовляюся. І потім, якби я відмовився, це б насторожило його. Він і Поваре пропонує сигарету. Той іде за моїм прикладом. У кімнаті одразу ж запахло ароматним димом.

— Ти не мирив зі своїм двоюрідним братом?

Тепер мій співрозмовник посміхається зі смутком. Він струшує попіл у попільничку.

— Я знаю, що в міліції запитання ставлять господарі. А все ж просив би відповісти мені: звідки такий висновок?

Гадаю, він відчуває, що наша бесіда поки що неофіційна: ми не ведемо протоколу, не зажадали в нього документів.

— Відповідь моя проста: я не бачу у вас жалобної стрічки і вчора в ресторані не помітив, щоб вона була.

— Це так, — визнає Енессі і не зводить з мене очей: вони в нього симпатичні, розумні. — Є жалоба напоказ, святенницька, мета її переконати навколишніх, що ти в журбі. Але є ще жалоба вищого порядку, внутрішня, щира, яку важче зносити. Бачте, я прихильник даків і дотримуюся другого випадку.

«Ага, нарешті в ньому озвався вільнодумець».

— Ти не дорожив своїм, братом?

— Ні.

— Відчував до нього неприязнь?

— Ще й від того більше: я зневажав його.

Неприхована відвертість відповідей Тудорела Паскару змушує Поваре залишити свої папери й уважно прислухатися до нашої розмови.

— Певно, були підстави? — виявляю я готовність зрозуміти.

— Я не поділяв ні його поглядів на життя, ні самого способу життя. Він був надзвичайно талановитий, але вдавав із себе альтруїста, був довірливий. А це робило його безборонним. Життя жорстке, в нього свої закони. І першим, хто використав його альтруїзм і довірливість, став товариш Валеріан Братеш, великий маляр, великий учитель!

Ні, поки що не варто чіплятися за його останні слова, до цього я ще повернуся. Слухаю, як він розвиває свою думку.

— Його спосіб життя і призвів до незлагоди з батьком, але бог йому суддя.

Я хочу уточнити:

— А що було конкретно причиною цієї незлагоди?

— Коли інститут послав його в Італію на практику, старий просив його заради майбутньої кар’єри не повертатися з-за кордону… бо бажав для нього слави та багатства. Крісті ж відкинув батькові поради, що й призвело до сварки.

Кидаю погляд на Поваре: він схилив голову на руку і слухає з надзвичайною увагою.

— Якби син послухався його порад і залишився на Заході, як би розпорядився старий Лукач своїм майном?

— Тобто майном, яке дісталося мені в спадщину? — уточнює Енессі просто, без будь-якої зарозумілості.

— Ти народився в сорочці!

— Авжеж, домнуле капітане…

— Чому ти називаєш мене «домнул»?

— Бо між нами є різниця у віці, засадах, поглядах, філософії. Переконаний, що вам не справило б утіхи, коли б я, «рантьє нового типу», звертався до вас словом «товариш». Я й не приховую, що мій спосіб життя суперечить загальноприйнятій моралі… Не приховую, але й нікого не навертаю в свою віру.

Отже, цей тип виклав свою «життєву позицію». Ех, сказав би я йому, що думаю з цього приводу! Але до часу мені ніяк не можна порушувати «щиру атмосферу», яка запанувала між нами.

— Я хочу, щоб мене сприймали таким, як я є!

— Зрозуміло, домнуле Паскару. Але повернімося до взаємин між тобою і твоїм двоюрідним братом. Так от, що сталося б із майном старого Лукача, якби його син емігрував?

Тудорел Паскару міняє позу ніг, не зводячи з мене погляду, і відповідає, як і раніше, не менш відверто:

— Ви мусите знати, що за життя мій дядько трохи розумівся на справах. Якби син послухався його і залишився, приміром, у ФРН, то старий би налагодив зв’язки з деякими бенецянами[6], які мають багатьох родичів там, за кордоном. Дав би їм гроші тут, а Крісті одержав би їх там марками… Та Крісті не хотів про це й слухати. Більше того, він пригрозив батькові, що коли той продаватиме чужоземцям художні цінності зі своєї колекції, то заявить куди слід. Ця погроза, власне, й привела до розриву. Старий не чекав на таку відповідь.

Крістіан Лукач знову постає перед моїми очима, яким я його побачив у ту ніч, коли вперше переступив поріг мансарди. «Бридня! Цілковите безглуздя! Щоб така чесна людина стала жертвою якоїсь божевільної?!»

— Ти на місці Крістіана, звичайно послухався б старого?

Тудорел Паскару відповідає не задумуючись:

— Безперечно!

Його безпосередність обеззброює і лякає. Зрештою, і Поваре здригається. Можу уявити, про що він думає. Щодо мене, то я не змінив своєї думки про цього типа, який думає одне, а говорить інше.

— Ти дещо сказав про взаємини між Крістіаном Лукачем і маляром Валеріаном Братешем. Будь ласка, зупинися на них докладніше!

— Докладніше, ніж я вам розповів, домнуле капітане? Він украв його творчі ідеї, визискував його талант, здібності, працю, а улюбленому учневі не перепало й копійки. Може, я прибільшую. Але прочитайте критичні рецензії на виставу «Північний вітер». Вони наввипередки розхвалюють декорації Валеріана Братеша, а самого маляра підносять до небес. Весь світ знає, скільки грошей одержав Братеш за працю, яку виконав Крісті. А Братеш не те що не подякував, а ще й дівчину його украв. Покинув жінку, дітей. Ще б пак, Петронела, що не кажи, і вродлива, й розумна — ще й донька якоїсь… якоїсь, скажемо так, високопоставленої особи.

— А як ставився Крістіан Лукач до свого вчителя?

Тудорел Паскару тільки махнув рукою.

— Він був теля, щоб не назвати це якось інакше. Його не цікавив грошовий бік творчості, не цікавило й те, що Валеріан Братеш заживає слави завдяки йому. Він страшенно переживав у душі втрату Петронели, але не переставав виправдовувати Братеша. Одного дня я спробував відкрити йому очі на правду, але він накинувся на мене зі слонами: «Ти, рестораційний нікчемо, не стромляй свого носа в те, в чому нічого не тямиш!» Він гадав, що образив мене. Тож я й не маю діла з такими типами, як Братеш…

Я хапаюся за його слова «рестораційний нікчема» і без будь-яких церемоній вказую йому на очевидну суперечність у його вчорашніх свідченнях:

— Учора ввечері ти дав мені на здогад, що твій брат у перших наклав на себе руки з Братешевої вини, а тепер виявляється, що Крістіан не тільки не звинувачував його, а й боронив.

Десь у глибині його очей займається вогник, й обличчя його стає просто-таки натхненне.

— Хм! Як би це вам сказати, домнуле капітане?.. Мій двоюрідний брат мав хворобливе самолюбство. Йому здавалося, ніби він усе витає десь у хмарах над дріб’язковістю і нікчемністю життя, а насправді він тяжко страждав од його реальних виявів. Я ні на крихту не сумніваюся, що він пішов з життя через свого «маестро».

«Мені ж достеменно відомо, що його забили, — відгукуюсь я подумки. — Марні твої зусилля переконувати мене в протилежному…»

— Як сприйняв Крістіан Лукач звістку, що батько позбавив його спадщини?

Він і тепер не відводить погляду.

— Так ніби й чекав на щось подібне.

— Це правда, що він збирався опротестувати заповіт судовно? — хочу загнати його на слизьке.

Паскару вибачливо всміхається:

— Де там! Він мені сказав лише от що: «Не думай, що тобі пощастить розпродати колекцію… Такі колекції охороняються законом: і я спокійний».

Настає час грунтовної перевірки самовладання Енессі:

— Коли востаннє ти бачився з братом?

Він відповідає швидко, без загайки:

— У день самогубства, у нього вдома… Він був збуджений, його мучило каміння в нирках, і він відчував наближення нападу. — Паскару раптом умовкає, і погляд його робиться напруженим. Та за хвилю він продовжує розповідь: — Тижнів зо два тому він попросив мене дістати ампулу з морфієм. Він перетерпів тяжкі муки під час попереднього нападу, і думка, що все це повториться, жахала його. Він хотів, щоб морфій був у нього напохваті. Він міг сам зробити собі ін’єкцію.

— Чому? Хіба він не міг викликати «швидку допомогу»?

— Якось викликав… а вона прибула аж через чотири години. Відтоді він і чути про неї не хотів.

— У нього вдома було все потрібне для уколу?

— Не знаю. Але я хотів йому допомогти. Я кілька разів був свідком його жахливих мук під час нападу хвороби. А що в мене є приятелька в онкологічній клініці, асистентка Вікторія Мокану, то я обіцяв йому при нагоді дістати морфій. Я поїхав до неї, тим більше що сам потребував лікарської консультації…

— У тебе якась хвороба?

— Віднедавна мене турбує печінка… Я мав намір убити двох зайців зразу. Вікторія Мокану влаштувала мені консультацію, але щодо морфію — відмовила категорично. Потім я заїхав до двоюрідного брата сказати, що не виконав його обіцянки.

— В якому стані ти його знайшов?

— Хоча я був у нього понад годину, ми з ним майже не розмовляли. Він був похмурий, мовчазний, чекав, коли почнеться напад. Він навіть не підвівся з ліжка — лежав, знічев’я слухав музику, до речі, мав пречудові записи… Між іншим, це я дістав йому магнітофон.

Я здригаюся. Помітив він це чи ні, мене не обходить. Він сам згадав про магнітофон.

— О котрій годині, бодай приблизно, ти пішов од нього?

Він на мить замислюється, потім відповідає!

— Гадаю, десь о пів на п’яту.

І замовкає, чекаючи, як я сприйму його слова.

— Ти забрав з собою магнітофон, коли йшов? — здається, це запитання захопило його зненацька.

— Тобто як це забрав? Він же належав не мені. Коли я пішов, Крісті слухав музику далі… якусь сумну й печальну мелодію…

— Магнітофон зник.

Новина викликає в нього замішання, він вигукує:

— Неймовірно! Я бачив його на власні очі на килимі біля ліжка… Я ще здивувався: до магнітофона навіщось був підімкнений мікрофон.

«Якщо я повірю йому, — кажу собі в думці, — тоді я повинен припустити, що викрадач магнітофона і вбивця одна й та сама особа… тобто Лукреція Будеску».

Проте я продовжую розмову, мов нічого й не сталося.

— До речі, про морфій. Врешті-решт йому пощастило його дістати?

— Ні… У всякому разі, він мені так казав.

— Ви ще пробували у когось, окрім Вікторії Мокану, дістати морфій?

— У Петронели. Я зустрів її цілком випадково на бульварі Шостого березня, перед кав'ярнею «Чірешіка». Вона запитала, як поживає Крісті, я й розповів, у якому він стані, а заодне попросив її дістати морфій. Вона й слухати не захотіла.

— А вона мала таку змогу?

— На мою думку, так. У неї якраз практика в онкології, а це в наші дні єдине місце, де ще можна дістати морфій, з-під поли, зрозуміло.

Я можу бути задоволений підсумками розмови з Тудорелом Паскару на кличку Енессі. Його щирість видалася мені перекконливою, і я достатньою мірою з’ясував для себе природу взаємин між викладачем та його студентом. Молодий нероба, спадкоємець майна старого Лукача, «рестораційний нікчема», твердо переконаний, що саме ці взаємини й призвели до того, що Крістіан Лукач стромив свою голову в зашморг. Хм! А якби він дізнався, що брат його не повісився, а був убитий, як би він тримався? Шкода, що я не можу обмовитися про це й словом за браком речових доказів.

Що ж, розмову можна вважати вичерпаною. Я перепрошуюся, що потурбував його, а він невимушено прощається, байдужий до чиїхось емоцій та переживань.

— Який нікчема! — вигукує з огидою Поваре, щойно за Паскару зачинилися двері.

— Нікчема, що народився в сорочці, — додаю я й собі.

— А тобі не спадало на думку, що саме він міг бути вбивцею?

Я відповідаю не одразу. Підводжуся, запалюю сигарету і ступаю кілька кроків, щоб розходити ноги. Потім зупиняюся навпроти Поваре і заявляю цілком щиро:

— Ні, не думаю. І не збираюся думати. Поки не з’їжджу до психіатричної лікарні й не ознайомлюся з історією хвороби Лукреції Будеску, а також не візьму в неї відбитків пальців, я не стану розробляти інших гіпотез. З мене досить! Ясно?

Але Поваре й не збирається мені заперечувати. Він знову поринає у свої папери, зауваживши лише, що не завадило б подзвонити Лілі. Я йду до телефону, але накручую номер гаража:

— Капітан Роман. Прошу негайно підігнати машину до воріт. Я вже спускаюся!

15

У лікарні після того, як я відрекомендувався, мене провели до кабінету лікаря Титуса Спиридона, запросили сісти й сказали зачекати; був саме час вранішнього обходу хворих, який має закінчитися першої-ліпшої хвилини.

Ця пауза, якби навіть вона й затяглася, була мені на руку. Крісло вигідне для відпочинку, навколо цілковита тиша, можна не поспішаючи обміркувати все, що стосується справи про самогубство чи вбивство студента Крістіана Лукача. Нема сумніву, що доспи, виразно вимальовуються дві основні лінії, які чітко перетинаються в одній точці цієї досить неясної загалом справи. Перша лінія — взаємини між студентом і його викладачем — має власне етичний характер. Якщо факти, що повідомив Тудорел Паскару, після реальної перевірки підтвердяться, про них слід сповістити відповідні організації, пресу тощо. Лише тепер, розважаючи в тиші над словами двоюрідного брата Крістіана Лукача, я дійшов переконання, що вони мали ще й підтекст: «Ви мене осуджуєте за те, що я сякий-такий, пережиток минулого… паразит на тілі суспільства… Бачите, я весь перед вами, який є… ні з чим не криюся! І не претендую на особливе становище в цьому суспільстві, не те що один з відомих його членів — шанований серед усіх вас маестро Валеріан Братеш».

«Так! Ми ще побачимо, у кого рильце в пушку, в тебе чи в твого «друга» Братеша, — кажу собі подумки. — Той хоч «посоромився» чи не захотів говорити зі мною при зустрічі в інституті про інтимний бік життя студента, а за одне, природно, й про себе!»

Друга лінія стосується безпосередньо самого злочину, жертвою якого став Крістіан Лукач, і має виключно підсудний або карний характер. І тут головним персонажем є Лукреція Будеску. Виходячи з того, що вже відомо слідству, Григораш висунув здогад, що тут діяв «злочинець недосвідчений, але винахідливий». Лукреція Будеску якраз і відповідає такій характеристиці. Людина, в якої не всі клепки в голові, може завдати більше клопоту, ніж людина:іі здоровий глуздом. Надто ж коли психопат діє розумно і логічно до якоїсь межі, а далі в його вчинках сам чорт ногу зламає, у таких випадках божевілля виявляється лише в екстремальних ситуаціях і має трагічні наслідки.

Початкову стадію цієї уявної сцени можна зобразити так: жертва фізичних страждань — інколи напад ниркової хвороби супроводжується нестерпнішим болем, ніж пологи, — Крістіан Лукач закликав на допомогу Лукрецію Будеску, єдину живу істоту, яка була поблизу. Попрохав її зробити йому укол. Чуючи себе на вершині щастя, жінка поспішає допомогти.

Але далі моя уява буксує, в моїх думках цілковите безладдя, бо я пічок) не розумію и самому механізмі злочину. Тут конче потрібна консультація лікаря-психіатра.

Зненацька двері кабінету з гуркотом розчахуються, наче їх хтось виважує ззовні, і на порозі з’являється худорлявий чоловічок з величезною лисою головою і насунутими на кінчик носа окулярами, які свідчать про гостру короткозорість їх власника.

— Це ви з міліції?

Запитання звучить досить грубо, коли не вороже. Не маю сумніву, що переді мною сам лікар Титус Спиридон. Я шанобливо підводжуся з крісла. Господар нецеремонно вивчає мене крізь скельця окулярів своїми безбарвними очицями. При цьому його товсті чорні брови сходяться на переніссі, утворюючи два бездоганні півмісяці. Я подаю йому Посвідчення, але він не звертає на нього ніякої уваги, а накидається на мене все так само брутально:

— Товаришу, це не я розбив машину?!. Я їхав по своїй смузі, а той бовдур за кермом «рено» ввігнався в мене, їздить, мов сліпий.

Я не можу стримати сміху. Вражений моєю веселістю, лікар притьмом умовкає й заходжується вивчати мене з голови до п’ят, наче перед ним потенційний пацієнт його лікарні.

— Я не з автоінспекції, — пояснюю йому. — Я прийшов з приводу Лукреції Будеску, привезеної до вас сьогодні вночі.

Лікар супить брови, поправляє нервово окуляри, проходить за свій стіл, сідає і запрошує сісти й мене.

— Пробачте, я до ваших послуг. Що ви хотіли б дізнатися у зв’язку з Лукрецією Будеску?

— Як вона себе почуває? Вчора в неї був спалах божевілля…

— Найперше уточнімо: Лукреція Будеску давня наша клієнтка. Зараз вона спить. І спатиме ще кілька днів та ночей… Снотерапія. Це єдиний спосіб подолати кризу. Ви її родич?

— Ні. Я тут з обов’язку служби.

— Ти ба?! — вигукує лікар.

Я не можу не постерегти його чи то переляку, чи то подиву з того, що я тут. Помічаю також, що він потерпає від нервового тику: час під часу брови його злітають догори, ніби хочуть осідлати його масивні чорні окуляри.

— Ви запевняєте, що вона давня ваша клієнтка. Це означає, що ви особисто знайомі з нею багато років, чи не так?

— Я знайомий з нею близько тридцяти років, адже вона хвора ще змалку. Взагалі за останні п’ятнадцять років ніяких наворотів хвороби в неї не було. Що з нею скоїлося?

— Зараз я все вам поясню, гадаю, це вас зацікавить. Я радий, що ми з вами швидко перейшли до суті справи. І я сподіваюся, що ви допоможете нам розв’язати цей не такий-то й простий вузол.

— Ти ба?! — повторює свій вигук лікар і без будь-якого зв’язку з ним додає: — Допомогти я вам допоможу, але за однієї умови: ви замовите слівце перед автоінспекцією… Той йолоп на «рено» мусить бути покараний!

Мабуть, недавня автопригода не дає йому спокою.

— Гаразд. Кажіть, що там у вас… — не дочекавшись моєї відповіді, підганяє мене господар кабінету.

Я докладно розповідаю йому, що сталося у мансарді по вулиці Ікоаней, намагаючись не проминути жодної подробиці.

— Дужо, дуже цікаво! — робить висновок лікар, підхоплюючись на ноги. Він починає ходити з кутка в куток, а я відзначаю подумки йото не до міри велику голову на тендітному, миршавому тулубі. — Цікаво… — Я хочу й собі підвестися, але він буквально штовхає мене назад у крісло. — Цілковита відповідність синдромові хвороби.

— Наше прохання полягає в тому, щоб ви допомогли нам збагнути, як Лукреція Будеску зважилася на злочин. Нам потрібне наукове пояснення її вчинку.

Замість відповіді він натискує кнопку, вмонтовану в стіл.

— Насамперед, товаришу полковнику…

— Капітане, поправляю я його.

— Байдуже… Я дам вам прочитати історію хвороби нашої пацієнтки. Якщо у вас після цього з’являться запитання, я на них відповім. Згодні? — І, скинувши догори брови, втуплюється в мене очима.

Хтось стукає в двері й одразу заходить. Певно, асистентка лікаря — літня, повна, з великими пишними грудьми жінка. Титус Спиридон не дає їй навіть рота розтулити:

— Катерино, дівчинко, осолодо життя мого, оцей товариш із міліції, лейтенант…

— Ви то підвищуєте мене у званні, то понижуєте… — жартома протестую я.

— Пусте… Я дам вам прочитати історію хвороби нашої пацієнтки. Принеси, будь ласка, історію хвороби Лукреції Будеску.

— Нашої «панночки»?

— Атож, золотко. Товариш… прочитає її тут.

Він, мабуть, хотів надати мені черговий чин — чи то генерала, чи то, навпаки, сержанта, але чомусь передумав.

Катерина безшелесно зникає за дверима і через кілька хвилин повертається з текою в руках, яка, на моє щастя, виявляється не надто грубою.

— Прочитайте спокійно, не поспішаючи, — радить лікар. — У мене ще досить тут справ. Я незабаром повернуся.

Бере асистентку під руку і зникає за дверима, залишивши мене наодинці з текою, де краснописним почерком виведені ім’я та прізвище пацієнтки: «ЛУКРЕЦІЯ БУДЕСКУ», рік і місяць народження. Розгортаю теку. На превелику мою радість, перший і, можливо, найважливіший для мене документ віддруковано на машинці, і його легко читати. Мені стає якось моторошно, коли я дізнаюся, що перший нервовий напад спіткав її в шістнадцять років, коли її вітчима — йому було тоді тридцять вісім років — знайдено мертвим за обставин, які мені здалися дуже подібними до обставин смерті Крістіана Лукача. Під час арешту Лукреція Будеску визнала себе винною у вбивстві.

Це було восени неспокійного 1940 року, коли тодішня поліція здійснювала репресії профашистського уряду проти людності й не приділила цій справі належної уваги. Лише під час судочинства суддя, бачачи явно хворобливий стан підсудної, скерував її на психіатричну експертизу. Лікарі Центральної психіатричної лікарні (нині лікарня номер 9) визнали її душевнохворою, і суд ухвалив помістити її в лікарню, де вона й провела під медичним наглядом кілька років. За цей час стан її поліпшився, і, зрештою, 1949 року за власним бажанням Лукреція Будеску навідувалася в лікарню для профілактичного обстеження.

Під час однієї з таких її візит лікарі помітили появу на грунті давнього синдрому деяких нових симптомів, не визнаних, одначе, небезпечними. На запитання, чому вона досі не вийшла заміж, Лукреція Будеску розповідала одну й ту саму, з незначними відхиленнями, історію: одружені чоловіки закохуються в неї з першого погляду, освідчуються і пропонують їй шлюб. Але вона всім їм відмовляє, щоб не руйнувати їхніх родин.

На останньому обстеженні вона була 1972 року, і саме тоді доктор Титус Спиридон постеріг новий мотив у розповідях своєї пацієнтки. Цього разу місце одружених чоловіків посів якийсь студент, — маючи подругу свого віку, він потай закохався в неї, і Лукреція Будеску подала йому надію на успіх. Вона пообіцяла вийти за нього заміж, але не раніше, ніж він закінчить інститут. Певна річ, студент був нетерплячий і наполягав, щоб вона віддалася йому, проте Лукреція Будеску не поступалася, бажаючи будь-що зберегти свою цноту до першої шлюбної ночі.

Доктор повернувся десь за двадцять хвилин.

— Ну що, второпали що-небудь?

Він сідає за стіл і знову вшниплюється в мене ввігнутими лінзами своїх окулярів. Я ледве стримуюся, щоб не сказати йому, що не такий я вже тупий, аби не втямити прочитаного. Це було б нетактовно.

— 1949 року медкомісія виписала хвору з лікарні. Як ви оцінюєте цю постанову? — запитую я.

— Я «за» обома руками. Власне, я сам запропонував її виписати. За тодішнього діагнозу, враховуючи її стан, лише спілкування з людьми та праця могли завершити успішно розпочате лікування. Зважте, з сорок дев'ятого року і аж дотепер Лукреція Будеску змінила тільки три місця роботи. І нізвідки її не звільняли, вона йшла за власним бажанням. Всі були нею задоволені. Отже, її повернення до людей, до соціальних відносин, зрештою, до праці, відбулося і щонайуспішніше.

— Ви коли-небудь вважали її здатною на злочин?

— Ні… Останнім часом її хворобливий стан пояснювався тим, що вона лишилася незайманою до такого солідного віку. Йдеться про появу причепливої ідеї з виразним сексуальним забарвленням.

— Гаразд, але Лукреція Будеску вчинила в минулому найтяжчий злочин — убивство! Чому ви були певні, що таке не повториться надалі? І ось, будь ласка, вона знову вчинила злочин, ідентичний тому, який був у 1940 році!

Ніби вжалений, Титус Спиридон схоплюється зі стільця, явно ображений, що я засумнівався у його лікарській кваліфікації, і гупає кулаком по столу:

— Бійтеся бога! Ви помиляєтеся! — кричить він на мене. — Вона нікого не вбивала в сороковому році!

Мабуть, у мене відвисла нижня щелепа, і я, мов блазень, роззявивши рота, витріщився на нього, бо лікар враз умовк, не зводячи з мене здивованого погляду, наче зненацька побачив симптоми знайомої хвороби. Він сідає на своє місце і стишує голос:

— Ви попросту помиляєтеся, бо не знаєте обставин тієї справи.

На мене нападає кашель, який допомагає приховати розгубленість.

— Отже, ви запевняєте те, що Лукреція Будеску не вчинила ніякого злочину? На чому ґрунтується ваша певність — на наукових даних чи це просто ваша особиста думка?

От який нервовий цей лікар! Безперестанку совається у своєму кріслі, немов готується будь-якої миті накинутися на мене. Відчуваю: якщо розмова затягнеться, я теж заражуся його нервозністю. Ніби підслухавши мої думки, лікар демонструє мефістофельську посмішку.

— Оскільки я зрозумів з ваших запитань, ви переконані, що Лукреція Будеску вчинила вбивство на вулиці Ікоаней. Чудово! Ну а ви, товаришу капітане (нарешті він називає правильно моє звання), з чого виходите, роблячи свої помилки: з наукових доказів чи, власне, з особистих домислів?

Моє запитання в його вустах робить поворот на 180 градусів і бумерангом повертається до мене. Я розумію, що коли не викладу перед ним усіх карт на стіл, буде важко розраховувати на його допомогу.

Чекаючи на мою відповідь, Титус Спиридон скидає окуляри, вирячивши свої очиці, і старанно протирає скельця носовичком.

«Який дурень видав цьому сліпцеві водійські права?» — запитую я сам себе.

— Не буду критися… щоб переконатися у слушності своєї версії, мені бракує одного речового доказу: відбитків пальців Лукреції Будеску.

Я терпляче пояснюю йому, що б це дало слідству, а він уважно слухає мої докази.

— Чудово, полковнику… Я вам навіть допоможу. Дам вам ампулу, подібну до тієї, що була з морфієм. А якщо хочете, то й склянку, — він знову ляскає по столу своєю маленькою, сухою долонькою. — Хвора спить як убита. Робіть спокійно що вам треба. — Лікар підводиться. — Ходім-те, товаришу молодший лейтенанте!

— Капітане, — я знову протестую, але вже приязнішим тоном.

— Знаю, знаю, я не божевільний, — сміється лікар, але не квапиться рушати з місця. — Я хотів лишень перевірити вашу відрухову реакцію, скупченість вашої уваги. Маєте залізні нерви, товаришу капітане…

— … полковнику! — перебиваю його весело.

— Я не менш, ніж ви, зацікавлений у такій перевірці, її наслідки, я певен, підтвердять висновки мого власного експерименту, який я проводив з пентатолом над Лукрецією Будеску в 1942 році.

— Експеримент з пентатолом?.. Оскільки я знаю, цей препарат набув поширення лише в наші дні.

— Достеменно так! Під той час лише кілька лікарів були знайомі з цим медикаментом, його ще тільки випробовували у клінічних умовах. Моя переконаність у тому, що Лукреція Будеску нікого не вбивала, грунтується саме на цьому експерименті. Вдома я зберігаю стенографічні нотатки моїх бесід із Лукрецією Будеску, приспаною з допомогою пентатолу.

— Ви небезпечна людина! — жартую я.

— Автоінспекція, в усякому разі, такої самої думки. До речі, я вам дам почитати свою стенограму, якщо ви допоможете мені й не дасте забрати права. — Згадавши про інцидент із машиною, він одразу несамовитіє: — Винен той бовдур за кермом «рено»! Ну, що скажете: допоможете чи ні?

І, не чекаючи на моє «так» чи «ні», женеться до дверей. Я — за ним. У коридорі він довірчо бере мене під руку, мов давнього приятеля, й каже:

— А ще — сьогодні передам вам стенограму, але в заліпленому конверті. Обіцяйте мені, що розліпите його лише коли матимете наслідки дактилоскопічної експертизи.

Він міцно стискує мій лікоть, а в мене таке відчуття, ніби він веде мене, щоб укласти в лікарняне ліжко.

16

Зіставлення відбитків пальців Лукреції Будеску з тими, що залишилися на ампулі, знайденій у мансарді Крістіана Лукача, забрало у Григораша не більше як півгодини.

Він зателефонував десь о пів на першу, якраз тоді, коли Поваре соромив мене за моє обурливе, на його думку, ставлення до Лілі. Я беру слухавку і чую м’який Григорашів голос:

— Ти все зробив правильно, Лівіу, тільки…

Він зітхає, і ця пауза між словами бісить мене:

— Гей, чоловіче, не тягни кота за хвоста!

— Тримайся, хлопче, тримайся!.. Бо ти ще нічого не знаєш… Я хочу тобі сказати, що не знайшов нічого спільного між відбитками пальців Лукреції Будеску і тими, що на ампулі…

Хоча доктор Титус Спиридон і попередив мене про такий висновок експертизи, я ніяк не можу повірити.

— А ти певен цього?

Григораш ображається і ставить мене на місце:

— Якщо ти зневірився в мені, звертайся до іншої «фірми».

— Зачекай, не треба так! — Я роблю спробу затерти свою провину. — Ти безжально зруйнував усю мою споруду.

— Гаразд, хлопче, ось управлюся з роботою, тоді зайду до тебе… може, спорудимо щось нове.

Поваре розуміє вагу того, що сталося, і не заважає мені спокійно «перетравити» Григорашеве звідомлення. Що ж, експеримент проведено. Та я не тільки не маю останнього незаперечного доказу, що то саме Лукреція Будеску вчинила злочин на вулиці Ікоаней, а й уся моя версія пішла шкереберть. Якби в мене оце був напохваті обіцяний під Титуса Спиридона конверт, я б негайно його розліпив і, хтозна, може, хоч трохи заспокоївся. А так, щоб зняти всі підозри з нещасної Лукреції Будеску, мені слід відповісти щонайменше на дна запитання. Перше: як можна інтерпретувати зроблені нею н стані екзальтації зізнання?.. І друге: хто ж тоді залишив відбитки пальців на ампулі? Коли на перше я ще сподіваюся відповісти з ласки доктора Спиридона, то, щоб одержати відповідь на друге, доведеться все розпочинати спочатку і знову сушити голову над численними здогадами та гіпотезами.

Після коротких роздумів висновую, що не такий страшний чорт, як його малюють. Перебираю в пам’яті коло найближчих знайомих Крістіана Лукача, які знали не тільки про його хворобу, а й про те, що він удавався до наркотиків. Їх небагато, ось, приміром, Тудорел Паскару, на кличку Енессі. Двоюрідний брат попросив дістати йому ампулу з морфієм, яку тому нібито не вдалося роздобути. Він побував у Крістіана Лукача за годину-дві перед смертю. Чи були причини в Паскару зводити в могилу свого двоюрідного брата? І так, і ні.

Або, скажімо, Петронела Ставру — студентка останнього курсу медичного факультету. Вона була коханкою Крістіана Лукача, потім покинула його заради чоловіка, старшого за неї на п’ятнадцять років, одруженого, небіжчикового вчителя. Вона знала від Тудорела Паскару, що Крістіан Лукач намагається роздобути морфій. Визнає, що в неї зник шприц. І відмовляється явитися в міліцію… Чи була в неї причина усунути зі свого шляху Крістіана Лукача? Ні, не було. Проте, з другого боку, чи були в неї підстави прийти на допомогу Крістіанові Лукачеві й зробити йому ін’єкцію? Так. Чи могло це призвести до нещасливого випадку? Тільки за умови, якби хтось подав їй «допомогу», тобто допоміг створити позірність самогубства. Хто б осмілився допомогти їй у цьому?.. Ось ми й добралися до Валеріана Братеша, маляра, третього з числа осіб, утаємничених в інтимне життя Крістіана Лукача…

Телефонний дзвінок уриває мої розмірковування. Трубку бере Поваре. Попереджаю його пошепки:

— Якщо це Лілі, мене ще немає!

— Це шеф, — повідомляє він, — вимагає тебе.

Я так поринув у роздуми, що забув про всіх начальників на світі… Вихоплюю слухавку з рук Поваре і доповідаю за статутом:

— Капітан Роман біля телефону!

— Лівіу, негайно з’явись до кабінету товариша генерала. Не знаю навіщо… Звільнишся — зайдеш до мене.

— Біжу, товаришу полковнику!

Кидаю слухавку на важіль і на мить завмираю, втупившись невидющим поглядом у порожнечу. Поваре запитує мене стривожено:

— Що сталося?

— Мене викликає генерал…

Поваре одразу ж пожвавішав — оглядає мене з усіх боків і допомагає поправити вузол краватки.

Звичайно генерал викликає мене надзвичайно рідко, лише коли треба дати особисто якесь важливе завдання чи ознайомитись додатково з потрібними відомостями у справі, яку я веду. А ще ми зустрічаємося на засіданнях, нарадах або загальних партійних зборах. Тепер він, мабуть, теж хоче дати мені якесь завдання. Може, збирається відрядити кудись у провінцію, щоб допомогти місцевим криміналістам, які зайшли в безвихідь.

Помічник генерала, молодий офіцер з личками старшого лейтенанта, зустрічає мене по-дружньому. Чекає, щоб я запитав, навіщо викликає мене генерал, але я мовчу. В приймальні ледь пахне дорогими парфумами. Я принюхуюсь і розігрую з себе знаменитого слідця:

— Тут недавно пройшла жінка!

— Атож! — підтверджує старший лейтенант. — І пройшла прямо туди! — киває головою на масивні двері, оббиті шкірою. — Де, до речі, й на тебе чекають.

«Нове завдання!» — заспокоюю себе, заходжу до кабінету й доповідаю за формою.

Праворуч від генерала сидить на стільці жінка, певно, та сама, чиї парфуми я відчув у приймальні.

— Підійдіть ближче, товаришу капітане! — велить мені генерал. Як завжди, наш начальник управління на рівні: мундир сидить на ньому як улитий. Йому ще нема й п’ятдесяти, лице засмагле, а сивина на скронях надає генералові виразу мудрості й відваги — одне слово, гарний чоловік. Почавшипісля визволення Румунії від фашизму службу рядовим працівником міністерства внутрішніх справ, він пройшов шлях до начальника нашого управління.

Я наближаюся, краєчком ока позираючи на елегантно вбрану, можливо, занадто яскраво, жінку.

— Познайомтеся з товаришкою Ставру.

Ставру! Чи добре я розчув? Насилу здогадуюсь, що власниця дорогих парфумів — не хто, як мама Петронели. Я повертаюся до неї, схиляю голову і відрекомендовуюсь.

Колись я прочитав, уже й не пригадую де: чи то в книжці, чи то в газеті, що чоловік повинен зачекати, поки жінка перша подасть руку. Проте мати Петронели й гадки не має цього робити, Навпаки, вона зміряла мене холодним, відверто неприязним поглядом, який досить ясно вказує на мету її візити сюди, в генеральський кабінет.

— Сідайте, товаришу капітане! — Генерал показує на стілець ліворуч од себе.

«Соломонів суд!» — промайнула думка. Я сідаю. За два кроки од мене — товаришка Ставру. Вона приблизно одного віку з генералом: повіки в неї густо підмальовані, від чого обличчя здається вульгарним і пихатим.

— Товаришу капітане, ви вчора після обід побували на квартирі Петронели Ставру, доньки товаришки Ставру…

Тон запитання підкреслено офіційний, і це мене неприємно вражає..

— Достеменно так, товаришу генерал. Ця візита пов’язана з підозрілою смертю студента Крістіана Лукача.

Генерал — на те він і генерал, і начальник, щоб бути в курсі всього, що робиться в управлінні, — уточнює:

— Це та «двозначна» справа… — дає мені знати генерал, що я можу не вдаватися в подробиці.

— Так.

— З якою метою ви відвідали її квартиру?

— Студентка Петронела Ставру добрих два роки перебувала в інтимних стосунках з покійним студентом.

Генералова гостя різко перебиває мене:

— Вони давно розлучилися!

У її короткій, але прозорій репліці можна вловити чимало нюансів: образа, докір, обурення тощо… На колінах у неї торбинка, яку вона міцно тримає руками.

У цю хвилину я спокійний, бо встиг продумати всі можливі наслідки її візити. Певна річ, дружина високопоставленої особи вважає, що для неї та членів її родини закон не писаний. Я пригадую, як у вчорашній розмові зі мною Петронела теж натякала на можливі лиха на мою голову. Тепер мені ясно, любонько, де ти була минулої ночі. Ти кинулася до мамусі просити захисту від «беззаконня».

— Так, вони розлучилися, — відповідаю їй, — це правда. Але на місці події знайдено коробку зі шприцом. Судячи з власних слів Петронели Ставру, в неї кілька днів тому зник шприц із коробкою.

— Неправда! — випереджає мене знову товаришка Ставру, нервово махаючи торбинкою.

Генерал на мить заплющує очі й зразу ж розплющує — знайома всім нам ознака роздратування.

Я незворушно веду далі:

— Учора ввечері я запросив її сюди, щоб пересвідчитися, чи справді шприц, знайдений на мансарді в Лукача, належить їй, проте вона знехтувала наше запрошення.

— Я заборонила їй! — зізнається товаришка Ставру гордовито, наче вберегла свою доньку від бозна-якої небезпеки. — Мій чоловік — правник за освітою — і коли почув…

Так… ось він — механізм її зарозумілості. Втручається генерал.

— Товаришко Ставру…

— Закони в деяких місцях ще порушуються, товаришу генерал. Ви повинні зрозуміти моє обурення. Щокроку — це каже й мій чоловік — ми ще стикаємося з надуживаннями. На щастя, дівчинка здогадалася подзвонити мені, і я зразу ж послала по неї машину…

Мені нічого не лишається, як слухати її. З її слів виходило, що не тільки я заприсягся свято оберігати й боронити державні закони, а й вона також. Мені доводиться докладати героїчних зусиль, щоб не встряти в полеміку з нею.

Генерал звергається до мене, і з його тону я розумію, яка йому осоружна розмова з цією жінкою.

— Товаришу капітане, як перебігала ваша зустріч із донькою товаришки Ставру?

— Як і належить, — відповідаю я.

Мама Петронели втручається в розмову:

— Це ви називаєте «як і належить»? Та я…

Генерал стримано уриває її на півслові:

— Товаришко Ставру!

Цього разу начальник, видно, твердо поклав не давати їй накинути нам свій «стиль» розмови. Власне кажучи, що їй потрібно, цій провінційній дамі, яка, немов племінна гуска, гордовито водить головою ще й хизується своїм бойовим виглядом?

— Товаришка Ставру, — наче підслухавши моє запитання, пояснює генерал, — прибула зі скаргою на вас.

— Зі скаргою? — розгублююсь я.

— Товаришка Ставру, — веде далі генерал, — саме з цією метою завітала сюди. В її скарзі йдеться про… — генерал втуплює очі в машинописний текст, що лежить перед ним на столі, — що ви не тільки незаконно вдерлися в помешкання її доньки, а й зазіхали… — притишує він голос, немов роздумує, чигати далі чи ні, — зазіхали на її честь.

Я не з лякливих, мене не так легко вибити з сідла. Навіть сам генерал кілька разів хвалив мене за те, що я не втрачаю самовладання у скрутну хвилину. Але цього разу я просто ошелешений. Почуваю себе боксером, який після блискавичного удару суперника опиняється в нокдауні й чекає, поки суддя на ринзі долічить до восьми й дозволить продовжити бій. «От бачній, ти й сам не сподівався, до чого може призвести справа Крістіана Лукача!» Жодного разу за всю мою роботу в карному розшукові я не потрапляв у таке сміховинно іі безглузде становище. Як на це глупство відповісти? Як боронитися? Як тримати себе?.. Але «арбітр» дорахував до «восьми», й мені можна «підвестися», щоб продовжувати бій.

— Товаришу генерале, в управлінні, яким ви керуєте, я працюю сім років, ви мене добре знаєте. При потребі я міг би оборонити себе від оцих нісенітних звинувачень, але зараз не буду. Це принижує мою фахову й громадську гідність. Дозвольте мені вийти, — я підводжуся зі стільця.

Бачу, як генерал перехиляється через стіл, наче хоча й собі підвестися. Але він лише вибухає гнівом:

— Не дозволяю! Сядьте!

Я мовчки сідаю на своє місце.

— Отже, ви не пробували навіть обійняти?

— Товаришу генерале…

— Відповідайте: «так» чи «ні»!

— Ні!

Скаржниця знову хоче повторити свій блискавичний удар:

— Моя дочка не бреше! Вона була, як про це й написано у скарзі, в халаті, а ти перед тим, як піти з хати, накинувся на неї…

Але я вже опанував себе. Мені тепер нічого боятися, і я уриваю її.

— Прошу мені не тикати, ми з вами разом свиней не пасли.

— Товаришу генерале, — протестує вона, хапаючи ротом повітря, — я дружина…

Генерал не дає їй доказати:

— Товаришко Ставру, я попрошу вас!.. Мене просили по телефону негайно прийняти вас. Я це зробив. Ви подали мені скаргу. Мій офіцер категорично заперечує всі ваші звинувачення, а ваша дочка не має свідків. Так само, як і капітан Роман не може назвати свідка, який би сказав слово на його виправдання.

Генералові слова раптом викликають у мене спогад про домашні пантофлі під Петронелиним диваном, — тепер я не сумніваюся, що вони належали Валеріанові Братешеві. Таки було слушне моє відчуття, що хтось, сховавшись на кухні чи у ванній кімнаті, підслуховує нашу розмову з Петронелою. Тобто, вирішивши наполягати на своїй брехні, вона могла б назвати його свідком. Але вона цього не зробила! Я підсвідомо відчуваю, що цей свідок не бажає себе викрити.

— Моя дитина не бреше! — пробує знову захистити честь своєї дочки товаришка Ставру.

Відзначаю із задоволенням, що тон генералів стає рішучішим, ніж раніше.

— Мої офіцери, товаришко Ставру, теж не брешуть.

— Отже, ви ставите під сумнів мою скаргу?!

Генерала, бачу, дедалі дужче дратує бундючність і зарозумілість відвідувачки, але від неї нікуди не дінешся: мусить її слухати до кінця. Пропустивши повз вуха останню її репліку, він запитує мене:

— На якій стадії перебуває слідство?

— Гадаю, за добу справу буде закрито.

— Яке місце посідає дочка товаришки Ставру на нашій стадії розслідування?

Нарешті я можу присадити цю провінційну даму! Хай генерал сердиться, але я так і зроблю.

— Одне з чільних, — відповідаю йому, — бо ще донедавна вона була коханкою потерпілого — вони жили разом (на якого дідька я додаю ще й цих три слова?), а потім кинула його заради маляра Валеріана Братеша, одруженого, з двома дітьми, на півтора десятка років старшого за неї, до того ж учителя Крістіана Лукача. Після того як вони почали зустрічатися, маляр залишив свою сім’ю.

Генерал збагнув мій маневр і вирішив не втручатися.

А скаржниця знову перебиває мене, стаючи в обороні доньки:

— Він розлучиться. Він буде допомагати сім’ї згідно з законом!

Але я не вважаю на її репліку.

— Повторюю: місце Петронели Ставру одне з чільних ще й тому, що не з’ясовано, чий шприц знайдено на місці події…

— Вона знайшла його! — не дає й тут доказати товаришка Ставру, нервово бгаючи торбинку.

— Перепрошую, але ваша заява не має жодної ваги для слідства. Ми запросили вашу дочку в міліцію, бо тільки вона сама могла впізнати шприц, знайдений у помешканні Крістіана Лукача. Той самий шприц, товаришу генерале, який зіграв безпосередню роль у смерті студента.

Можна було, звичайно, згадати й про ампулу, але я вчасно стримуюсь. Вважаю свій рапорт завершеним.

Мовчання стає важким, нестерпним. Перша не витримує товаришка Ставру й підводиться зі стільця.

— Я зрозуміла… — кидає вона з погрозою. — Звідси я піду далі, аж до Центрального Комітету, там я знайду на вас управу.

Як я помилявся, гадаючи, ніби вона склала зброю. Не такі це люди, щоб легко здавати свої позиції. Вона певна, що нема таких дверей, які б не відчинилися перед нею.

Засмаглі генералові щоки вкриваються червоними плямами: видно, що він розгніваний, але стримує себе.

— Я прошу вас іще трохи затриматися, товаришко Ставру. Звичайно, це ваше право — звертатися із скаргами куди завгодно, і я всіляко раджу вам скористатися зі свого права, але наша розмова ще не закінчена. — Він повертається до мене: — Товаришу капітане, займайтеся своїми справами, продовжуйте слідство. Бажаю вам успіху!

Я підводжуся, салютую йому й залишаю кабінет. Вийшовши у приймальню, помічаю, що піт з мене котиться градом, аж сорочка прилипла до спини.

У коридорі зупиняюся біля відчиненого у внутрішній двір вікна. За вікном усе ще похмурий осінній день. Відчуваю потребу вдихнути на повні груди це холодне, але збудливе повітря. І так, заплющивши очі, стою якусь мить — не хочу нічого думати, проте думки лізуть у голову самі: «Зазіхнув на честь?!» Яке нахабство! Кому спала на думку ця ідея: Петронелі чи її мамусі? Обидві вони одного тіста книш. Завдяки своєму становищу на ієрархічних щаблях суспільства вони переконані, що їм нічого не може загрожувати.

«Зазіхнув на честь… Чому Петронелина мати не назвала свідка? Єдиного свідка, який міг би підтвердити їхню брудну вигадку? Власника пантофлів, того, хто зачаївся у квартирі й підслухав пашу розмову з Петронелою. Чи вона не знала, що він був присутній під той час? Не думаю, що вона не в курсі любовних походеньок своєї дочки. Безперечно, сама мріє породичатися із знаменитістю. І її плебейство, подібне до мого чи генералового, раптом ушляхетниться родинними взаєминами з відомим маляром. Дочка — лікар, зять — славетний маляр Валеріан Братеш! Жителі містечка Кимпія Дунерій попадали б од заздрощів…»

Логіка моїх думок вимагає відповіді на запитання: а чи розповіла Петронела своєму коханцеві, що студент шукав, де б добути морфій? Якщо розповіла, то як поставився Братеш до цієї звістки? Я повертаюся подумки до версії з нещасливим випадком, і здається цілком природним таке міркування: якби Братеш зголосився супроводжувати свою кохану до мансарди, то він був би присутній при тому, що сталося, і, звичайно ж, кинувся б їй на допомогу. Отже, ми з’ясували роль і третьої особи з переліку підозрюваних у вбивстві Крістіана Лукача.

Ну, а яка ж тоді роль четвертої особи — Лукреції Будеску? Я згадую доктора Титуса Спиридона, який знає таємницю експерименту, проведеного понад тридцять літ тому… Чи надіслав він мені конверта? Я відходжу од вікна і, трохи оговтавшись після розмови в генераловім кабінеті, рушаю в нашу рідну з Поваре кімнату, зовсім забувши, що полковник Доня наказував зайти до нього.

17

У нашому кабінеті, чекаючи на мене, Григораш мирно розмовляє з Поваре.

— Прибув конверт від доктора Спиридона? — було перше, чим я поцікавився, потиснувши руку Григорашеві.

— Поки що ні, — відповідає Поваре. — Чого хотів од тебе генерал?

— Хотів підвищити мене в чині й просив моєї згоди. Звісно, я не погодився… — жартую я, проте, ясна річ, мої колеги збагнули, що я не маю охоти переповідати їм свою розмову з генералом.

— Дуже мені шкода, Лівіу, — переходить до справи Григораш, — але всі лабораторні дослідження свідчать, що Лукреція Будеску поза підозрою.

— Ясно, — кажу. — Крім її власних зізнань, які нічого не важать, оскільки це зізнання людини несповна розуму. А інших доказів ми не маємо.

— Залишається шприц, — нагадує Григораш. — Чий він? Петронели Ставру?

Перед моїми очима постає товаришка Ставру, погрозливо блискаючи своїми сережками.

— Мабуть, ні. Напевне ні, бо Петронела знайшла свою пропажу.

— Звідки ти знаєш? — зачудовано дивлячись на мене, питає Поваре.

Я оглядаю замислені обличчя друзів. Мовчанка затягується. Я вирішую поділитися з ними своїми намірами:

— Певну надію нам залишає ампула й відбитки на ній… Нам ясне коло підозрюваних осіб: Лукреція Будеску, Тудорел Паскару, Петронела Ставру і Валеріан Братеш. Лукреція Будеску, мабуть, відпадає… Залишаються троє. Щоб визначити, хто саме з цих трьох підозрюваних справжній злочинець, мусимо взяти в них відбитки пальців. Що скажеш, Григораше?

— Геніально!

— От тільки як ми їх добудемо, — висловлює свою думку Поваре.

Звичайно, це штука непроста, проте довго думати теж не випадає. Тут я цілком звіряюся на Григораша, на його винахідливість. Погляди паші зустрічаються.

— Знаєш, Григораше, на мою думку, відділ боротьби із спекуляцією вже має відбитки пальців Паскару, — підказую йому.

— Гаразд, я зайду до них. Паскару Тудорел…

— … кличка Енессі.

— Залишаються двоє — Петронела і Братеш, — задумливо мовить Поваре, — не так уже й багато.

Задзеленчав телефон. Я беру слухавку. Черговий з бюро перепусток доповідає, що принесли пакет од лікаря Титуса Спиридона.

— Пришліть із ким-небудь, — прошу його.

— Ні з ким, товаришу капітане.

— Гаразд, я сам спущуся по нього.

Я кидаю слухавку на важіль, радий, що Титус Спиридон дотримав слова. І тут телефон задзвонив знову.

— Капітане, це ви?

Впізнаю прокурорів голос. Прокурор шукає мене, але мені чомусь кортить подратувати його.

— Який капітан, тут їх двоє!

— Капітан Роман.

— Слухаю вас.

— Шановний, якщо справа Крістіана Лукача й далі висітиме на моїй шиї, то я незабаром здурію! — забідкався прокурор.

У мене від лихого передчуття по спині поповзли мурашки.

— Що там скоїлося?

— Та сама історія. Мені щойно подзвонили з вулиці Ікоаней і повідомили, що пломбу знову зірвано, крім того, зламано замок… Цього разу зламано, а не відчинено ключем. Зрозуміло?

Я заціпенів, ніби мене хто вдарив обухом по голові.

— Алло! Алло! — горлає в слухавку прокурор. — Ви чуєте мене?

— Та чую!

— Забрати вас?

— Не треба… Ми разом з Григорашем негайно виїжджаємо нашою машиною. Зустрінемося під будинком.

— Умовилися.

Я повідомляю друзям новину.

— Біжу по торбину й жду на тебе внизу! — зривається з місця Григораш.

Я також виходжу з кімнати. Поваре, ображений тим, що йому не запропонували їхати, хоче довести мені, ніби його також непокоїть ця пригода, і висловлює здогад:

— Гадаю, слід дізнатися, як провели сьогоднішній день усі троє підозрюваних — Паскару, Петронела і Братеш.

Я запевняю його: ідея сама з себе непогана, і ми конче займемось нею, щойно повернемось, і вже знатимемо, що там сталося.

— Ми поспішаємо! — Я підштовхую Григораша.

За п’ять хвилин ми зустрічаємося знову в міліційній «дачії», що мчить нас на вулицю Ікоаней. В руці у мене конверт Титуса Спиридона. Я нетерпляче розпечатую його. Спершу звідти випадає лікарева візитівка, де жахливими карлючками написано: «Увага! На практиці розмови з пацієнтами, приспаними пентатолом, перебігають складніше й довше. Я надсилаю вам синтез моїх бесід із хворою. Не забудьте про «рено». Послуга за послугу». За візитівкою я витягую її сам документ, тобто стислу стенограму розмов лікаря з Лукрецією Будеску. Одразу ж забуваю про Григораша, забуваю й про те, що я в машині й куди їду, жадібно вихоплюючи віддруковані на машинці аркуші паперу:

Лікар. Ти любила свою маму?

Хвора Я її божествила.

Л. Твій батько, перший материн чоловік, яка був людина?

X. Мій тато був добрий, щирий. На різдво дарував мені ляльки, бо знав, що я люблю з ними гратися. Він був страшенно нещасливий.

Л. Що скоїлося з ним?

X. Одного дня він не повернувся додому. Потім я не могла знайти в домі жодних його речей. Я запитала маму: «Де тато?» А вона нагримала на мене: «Відтепер у тебе нема тата! І щоб ти більше не питала мене про нього!»

Л. Скільки ти мала тоді років?

X. Одинадцять.

Л. Ти кажеш, що божествила матір?

X. Вона була гарна і вродлива, і я пишалася, що в мене така гарна мама Я ж була потвора.

Л. Про батька ти більше нічого не дізналася?

X. Мені дещо розповідала сусідка.

Л. Що за людина сусідка? Добра? Зла?

X. Дуже зла. Вона працювала медсестрою в лікарні. То вона розповіла мені, що моя мама вигнала тата, що моя мама — повія. Згодом вона мені сказала, що в мене буде новий батько. Вона не обдурила мене.

Л. Твоя сусідка була заміжня? Мала сім’ю? Як її звали?

X. Георгіна. Ні, вона була незаміжня, була така сама, як я, потвора. «Хто одружиться з таким виродком? — казала не раз мати. Швидше верба почне родити груші!»

Л. Як ти ставилася до вітчима?

X. Я ненавиділа його… смертельно ненавиділа. Але згодом…

Л. Кажи, не соромся!

X. Згодом, коли мені було шістнадцять, мені почали снитися вночі сни… Мені снилося, ніби він хоче лягти зі мною в ліжко, аби любити мене. Мені подобалися ці сни… Проте вві сні я завжди очікувала, що раптом у дверях з’явиться мати… Я лякалася і пробуджувалася, вся вкрита холодним потом.

Л. І часто тобі таке снилося?

X. Щоночі… Мені подобалися сни, але я страшенно боялася… мама з’являлася щоразу, коли ми… і я прокидалася з жаху.

Л. Ти комусь розповідала про сни?

X. Георгіні.

Л. Ти їй розповіла і про те, що смертельно ненавидиш вітчима?

X. Я їй з усім звірялася. В Георгіни я ховалась, коли мама сердилася на мене, мама шукала мене скрізь і не могла знайти.

Л. А чого ти так боялася матері?

X. Бо мені здавалося, ніби вона знає про мої сни.

Л. Хто навчив тебе ховатися від матері?

X. Георгіна.

Л. Які ще поради давала тобі Георгіна?

X. Вона казала: «Дівчино, якщо ти смертельно ненавидиш вітчима і хочеш, аби він не снився тобі щоночі, — вбий його… збудешся його, а заразом і снів. Інакше ти збожеволієш».

Л. І часто вона давала тобі такі поради?

X. Завжди, адже я ходила до неї щодня.

Л. Вона примушувала тебе розповідати, що у вас діється вдома?

X. Атож. І завжди просила, щоб я розповідала їй сни, а потім повторювала: «Якщо хочеш збутися його і цих снів — убий його!»

Л. Вона тебе напоумлювала і як його вбити?

X. Атож. Вона навчила мене робити так, щоб ніхто на мене й не подумав. Вона казала, що знає, як це зробити.

Л. Як?

X. Вибрати момент, коли вітчим спить, і зробити йому укол морфію, а потім перекинути через гак мотузку, щоб люди подумали, ніби він повісився.

Л. Що ти їй відповіла?

X. Хіба я можу зробити так, адже в мене забракне духу й сили, я не хочу і не можу. Тоді вона показала мені шприц. Сказала, що це чиста забавка — зробити укол. Згодом вона пообіцяла мені, якщо я боюся, допомогти.

Л. А що було далі?

X. Одного вечора, коли мама десь забарилася, вітчим почав в’язнути до мене, зовсім як уві сні. Я перелякалася і закричала. Він одлупцював мене й відпустив. І я втекла до Георгіни.

Л. Скільки тобі було тоді років?

X. Сімнадцять. Вітчим сказав тоді, що я дурепа й навіки залишуся старою панною.

Л. Ти казала матері про те, що сталося?

X. Ні, але вона дізналася, бо хтось підкинув анонімку. Вона мене лише спитала, чи це правда. Та я все одно перелякалася, лементувати, як і того разу, коли вітчим поліз до мене.

Л. А Георгіна що сказала?

Х. Що через нього в мене стався нервовий напад: що я повинна поквитатися з ним, порішити його. І що вона приготувала все потрібне.

Л. І ти вбила вітчима? (Хвора підсвідомо тріпає головою). Хто ж тоді його вбив?

X. Георгіна.

Л. А де ти була в цей час?

X. Там, на місці. Я хотіла з ним поквитатись: але не стало духу. А Георгіна обіцяла мені допомогти. Вітчим тоді саме заслаб. Мами не було вдома, поїхала на село. Він попросив зробити йому укол, я й покликала Георгіну. «Дівчинко, — сказала вона мені, — настав твій час поквитатися». А тоді…

Л. Розповідай гарненько, не поспішай, що було далі?

X. Далі Георгіна замість ліків зробила вітчимові ін’єкцію морфію. А я вся затремтіла з жаху, мені стало гірше, ніж тих разів.

Л. Ти знепритомніла?

X. Мені потемніло в очах, і я провалилася наче в безодню

Л. А коли ти отямилася, хто був поруч із тобою?

X. Георгіна.

Л. Що вона робила з тобою?

X. Вона обняла мене, поцілувала й похвалила. Сказала, що я виявилася напрочуд хороброю… що я зробила достоту як вона навчила. А тоді я побачила, що вітчим висить у зашморгу, і знову провалилася в темну безодню.

Л. А що було потім?

X. Більше я нічого не пам’ятаю, бо, коли прийшла до тями, мені сказали, що я в поліції і що я вбивця.

Л. Хто розмовляв з тобою в поліції?

X. Комісар, він велів мені розповісти, як я його вбила.

Л. А що ти розповіла?

X. Все, що знала від Георгіни.

Л. Тебе запитували, чому ти це зробила?

X. Еге ж.

Л. І що ти відповіла?

X. Що я вбила його з кохання.

Л. Звідки ти дізналася, що то ти його вбила?

X. Мені так сказала Георгіна.

Л. Де тепер Георгіна?

X. Не знаю, я не бачила її з тієї ночі.

Висновок: психічна природа пацієнтки зумовлена розвитком її особистості у психогенному середовищі, в умовах, які розвивали й навіювали їй ідею фікс. На цій підставі й виник у неї струс від спроби згвалтування з боку вітчима. Нервовий шок пояснюється насправді хворобливими сексуальними збоченнями пацієнтки і брутальною агресивністю вітчима. Їх сукупність і спричинила появу в Лукреції Будеску патологічних нахилів, безпосередньо пов’язаних із виявами еротоманії.

Чинячи постійний тиск на пацієнтку, Георгіна навіяла їй думку про необхідність злочину, що став для неї бажаним і можливим як розв’язання психічного конфлікту, й тим самим підготувала підсвідомість дівчини до здійснення злочинного наміру. І хоча злочин учинила інша особа, а саме Георгіна, — переконати дівчину, що то вона вбивця, було не так уже й важко. Тим більше що в той час, коли Георгіна здійснювала злочин, Лукреція Будеску зомліла й втратила здатність тверезо оцінювати події.

У перекладі звичайною людською мовою висновки лікаря Титуса Спиридона звучали б так: Георгіна вчинила злочин, зіпхнувши з усією винахідливістю провину на душевнохвору Лукрецію Будеску. Якщо це справді так, то напрошується сам собою здогад про те, що і в нашому випадку хтось убив Крістіана Лукача і намагається обдурити слідство й зіпхнути провину на колишню пацієнтку Центральної психіатричної лікарні.

Прокурор Беріндей прибуває на вулицю Ікоаней раніше і, як і вмовилися, чекає нас біля свого сірого «трабанта». Коли він тисне мені руку, я відчуваю його нервове збудження. Він одразу ж бере вола за роги:

— До минулої ночі всі шляхи, здавалося, вели до Лукреції Будеску… А тепер сам чорт ногу зламає! Хто цього разу зірвав пломбу й виважив двері? Хто? Біс його зна, що там чекає нас угорі. Я не хочу нових трупів, капітане, ясно?

Я мовчу. Замість мене відповідає, мов той добрий господар, Григораш:

— Були б ми здорові, а решта якось буде!

— Добре вам так казати! Фотографуєте собі, знімаєте відбитки пальців, робите аналізи, та й край! А потім спихаєте все це на нас і вмиваєте руки!

А в мене з гадки не йдуть оті кілька аркушів з нотатками лікаря Титуса Спиридона. Ось чому мене мало обходить гарячковість прокуророва. Навіть коли ми втрьох піднімаємося сходами, я не перестаю розмірковувати над висновками, що їх зробив у ході експерименту лікар Центральної психіатричної лікарні. Сьогодні такі експерименти нікого не дивують і ніхто не бере їх під сумнів. Та й пентатол уже давно широко вживається для лікування всіляких психічних захворювань. Але юридичної чинності ці експерименти й досі не мають. Отож для судочинства здобуті в такий спосіб відомості дорівнюють нулеві, та мені вони потрібні. Навіщо? Пояснення дуже просте… Лише для того, щоб порівняти висновки лікаря Спиридона з наслідками експертизи, що її провів Григораш. На чому наполягає невропатолог? На тому, що злочин, вчинений у сороковому році, учинила не Лукреція Будеску. А що свідчить експертиза? Що відбитки пальців на ампулі належать не їй! Якщо мислити логічно, слід зняти всі підозри з Лукреції Будеску. Але я все одно мушу відповісти на запитання: чи можливо, щоб через тридцять чотири роки стався злочин, здійснений достоту, як убивство вітчима Лукреції? Як пояснити такий більш ніж дивний збіг обставин?

Ми зупиняємося перед дверима помешкання Крістіана Лукача. Знайома картина: пломба зірвана, замок, правда, цього разу зламаний, двері прочинені. Григораш заходить перший, щоб сфотографувати кімнату. Прокурор мовчить, але, відчувається, насилу стримує гнів. До речі, мене також бісить оці безнастанні вторгнення в опечатану квартиру.

— Можна заходити! — кличе нас Григораш.

Прокурор з підкресленою чемністю пропускає мене вперед. Коли я входжу в кімнату, мені спадають на думку його слова: «Біс його зна, що чекає нас там, нагорі!»

Переступаю поріг кімнати і в тьмяному світлі осіннього дня все ж досить чітко розпізнаю всі предмети обстанови. Ліжка, наприклад, піхто не торкався, у нього й тепер такий вигляд, ніби там лежить людське тіло. Я відчуваю на потилиці збуджене прокуророве дихання. Він дає мені знати, що на східцях чути кроки.

— Мабуть, жінка, яка знайшла двері виваженими, — припускає Беріндей і не помиляється.

Це справді вона — хатня робітниця з третього поверху.

— Хай поки що не входить! — гукаю Беріндею.

Той киває головою і зупиняє жінку біля порога.

Знаходжу вимикач, і мансарда відразу освітлюється блакитнявим неоном, дуже схожим на світло похмурого осіннього дня. І тут мою увагу привертає щось таке, від чого мене обдає морозом, і я стаю як укопаний.

— Магнітофон! Я бачу магнітофон!

Негайно ж я помічаю біля магнітофона й кілька касет та мікрофон. Видно, той, хто виважив двері, поспішав і не поклав їх на місце, в нічний столик. А сам магнітофон стоїть біля електричного шнура, який, як і вчора, гадючиться одним кінцем по килиму.

Прокурор і Григораш вражені не менш за мене.

— Ти диви, вкрадене повертається назад! — дивується прокурор, потім, оговтавшись, запитує: — Ви переконані, що Лукреція Будеску не втекла з лікарні?

— Переконаний!

Сказати по правді, коли б я не бачив на власні очі, як міцно вона спала після снодійного, коли б не бачив, як Григораш знімав у неї відбитки пальців, а вона навіть не поворухнулася, то не знав би, що й подумати.

В пам’яті закарбувалося слово, мовлене прокурором: «вкрадене». Тобто Крістіан Лукач нікому не позичав і не дарував магнітофона з касетами — їх звідси викрадено. І той, хто взяв магнітофон, а потім приніс назад, ризикував двічі: і коли брав, і коли повертав.

— Може, я сфотографую? — каже Григораш.

Та перш ніж дати йому змогу взятися до роботи, я звертаюся до жінки, завмерлої за порогом:

— О котрій годині ви помітили, що пломбу зірвано?

— Було десь так чверть на третю, — голос її зривається від хвилювання.

— Як ви опинилися тут, нагорі? Почули якийсь грюкіт?

— Ні… Не знаю, чи ви повірите мені, але я прийшла сюди з цікавості. Мені казали, що двері опечатані, ось і захотілося подивитись.

— Я, прокурор Беріндей, щиро дякую, що ви нам повідомили.

— То не я, то мій господар…

— Перш ніж піднятися сюди, де ви були?

— На кухні.

— Кухня розташована поряд із чорним ходом, чи не так?

— Еге ж.

— І ви не чули якогось грюкоту? Не бачили нікого чужого, хто б піднімався чи збігав сходами? — розпитую її, маючи на увазі Тудорела Паскару. Чому саме його? Мабуть, тому, що він з нашої сьогоднішньої розмови міг зрозуміти, що мене хвилює пропажа магнітофона. Звичайно, моя підозра не має під собою реального грунту: та все ж я не можу її спекатися.

— Ні, товаришу, не чула нічого.

Я пропоную прокуророві спуститися сходами в квартиру її господарів і за всією формою записати її свідчення, поки Григораш орудуватиме фотоапаратом. Він згоден.

— Чи не годилося б цього разу викликати службового собаку? — Я хочу знати їхню думку.

Григораш рішуче заперечує, а він у питаннях криміналістики для мене авторитет.

— Ти ж знаєш мою думку… В умовах міста, за такого стовписька навряд чи буде користь від собаки.

Він уже налаштував фотоапарат. Я не хочу йому заважати. Опісля, коли він сфотографує все, йому ще треба буде глянути, чи на магнітофоні не залишилося відбитків пальців. Лише після того, як він закінчить свої криміналістичні операції, я зможу до чогось доторкнутися. Запалюю сигарету й милуюся, з якою грацією, знанням свого діла порається мій друг. А в голові крутиться одне й те саме ім'я Тудорел Паскару. Він відвідав свого двоюрідного брата лише за дві години до його смерті й згодом розповів мені, що залишив Крістіана Лукача настільки захопленого музикою, що той навіть не відповів йому на прощання… «Сумна, печальна музика», — сказав Енессі. Отже, всі наступні відвідувачі мали застати Крістіана Лукача в такому самому душевному стані: цілком ймовірно, що саме вони, можливі злочинці, й викрали магнітофон з касетами. Якщо це так, то з якою метою? І чому саме магнітофон? Чому вони ризикували, повертаючи його назад? Де логіка? Нема її. Тож мої підозри самі собою падають на Тудорела Паскару.

Згідно з документом, з яким ознайомив мене лікар Титус Спиридон, випадок з Лукрецією Будеску далеко не пересічний, надто з погляду криміналістики. В сорок другому році молодий лікар провів експеримент, у ході якого йому пощастило примусити озватися підсвідомість і одержати ключ до розгадки злочину, що його, зважаючи на специфіку роботи тогочасної поліції, годі було розкрити в інший спосіб. А лікар відгадав таємницю. Природно, Титус Спиридон міг і тепер провести свій експеримент й, можливо, кинути світло на справжню роль Лукреції у трагічній загибелі Крістіана Лукача.

Коли Лукреція Будеску невинна, коли вона ні давніше, ні тепер не вдавалася до цього «модус операнді», тобто способу дій, то це означає, що хтось знав про нього, вивчив його, аби потім застосувати на ділі. Хто він? Петронела? Енессі? Братеш?

«Не поспішай, хлопче, зі своїми висновками, — раджу я сам собі. — Співпрацюй і далі в тісному контакті з лікарем Спиридоном, хай навіть він поставить це в залежність від твоєї допомоги йому в клопоті з автоінспекцією».

— Я хутенько, — нагадує про себе Григораш тієї миті, коли повертається прокурор із свідченнями хатньої робітниці.

— Все гаразд? — Прокурор захекався на сходах і ледве одводить дух. — Який дідько щоразу підвозить нам воза? Хто міг викрасти магнітофон?

— Готово! — оголошує Григораш. — Я знайшов чудові відбитки пальців. А магнітофон заряджений касетою. Може, спробуємо, чи він працює?

Ми підходимо до Григораша. Не торкаючись магнітофона, обстежуємо його, присівши навпочіпки: японського виробництва, екстраклас. Лише Енессі з його сумнівними зв'язками, над якими сушать голову працівники відділу боротьби зі спекуляцією, міг роздобути такий магнітофон.

— Вмикай! — Я махаю рукою Григорашеві.

Ми з прокурором умощуємося на ліжку й дивимося, як Григораш підмикає касетофон до електромережі. Потім він натискує, як піаніст, клавішу. Магнітофон справний, чути, як шелестить, перемотуючись, магнітофонна плівка, а ще за кілька секунд у глибокій тиші мансарди звучить дитячий голос. Я завмираю, уважно слухаючи його.

«Товариші міліціонери, — звертається до нас записаний на магнітну плівку голос, — я дуже прошу вас вибачити за мій негідний вчинок. Мені чотирнадцять років. Я часто заходив до Крісті, коли той бував удома. Він товаришував зі мною і завжди, коли я приходив, умикав музику, бо знав, що мені це подобається. А тепер я вчинив негідно, я вкрав касетофон. Якби мої батько й матір дізналися, вони померли б із сорому. Я взяв його того дня, коли Крісті помер. Знаючи, що він удома, я піднявся в мансарду, щоб трохи послухати музику. Двері були відчинені, і я зайшов… Сам не знаю, як це сталося: я побачив магнітофон і кинувся до нього. Знаючи, де клав Крісті касети, я взяв їх разом з магнітофоном і побіг додому. Коли тато й мама пішли на роботу, я дістав магнітофон із схованки й увімкнув його, бо в ньому вже була касета під номером три. Але я почув не музику, а голос Крісті, й страшенно перелякався. Я зрозумів, що вчинив дуже погано, й постановив однести все на місце. Я щиро прошу пробачити мені за те, що я зробив. Знайте: якщо мої батько й матір дізнаються про все, я теж повішуся. Присягаюся, що більше ніколи в житті не допущуся чогось подібного.

Товариші міліціонери! Бачите касети з номерами один, два, три? Послухайте їх, це дуже важливо. І простіть мене, будь ласка!»

Голос умовк, і стало чути шелест плівки, бо далі вже нічого не було записано.

Перший отямлюється прокурор:

— Вимкніть! — загорлав він. — Поставте касету номер один! Замініть касету!

Його нетерплячка передається мені. Мене вже не цікавить, хто вкрав магнітофон і зірвав пломбу, хто просить у нас пробачення… Григораш запитує поглядом, чи виконувати прокуророве прохання.

— Заміни! — коротко наказую йому.

Григораш швидко знаходить потрібні нам три касети — перезаряджає касетофон. І незабаром у гнітючій тиші мансарди лунає голос того, хто ще позавчора тут жив, працював, мріяв, вірив у своє мистецтво та в своїх друзів.

«Сьоме вересня 1974 року. Буду вести щоденник? Не знаю… Після лекцій, напруженої праці, метушні сідати щодня до столу й нотувати свої гадки, роздуми — це було б справжньою мукою. І трохи старомодно… Краще магнітофон — втілення наших сучасних емоцій. Я просто думатиму вголос, а він буде моїм слухачем і співрозмовником, який точно запам'ятає мої слова. Я кохаю тебе, Петронело! Я кохав тебе і кохатиму, поки світ сонця, Петронело!

Ось я зупинив плівку, перемотав і прослухав своє освідчення. Взагалі я більше довіряю словам сказаним, а не написаним. Навіщо я це роблю? Навіщо я все-таки веду цей щоденник, «крик душі»? Знаю тільки, що не стане терпцю вести його щодня, важко буде знаходити час за повсякденною метушнею та роботою в майстерні, аби «порозмовляти з касетофоном». Але десь на споді душі я відчуваю нестримне бажання через кілька років почути сьогоднішні думки й порівняти їх із тими, що будуть у мене тоді, відшукати в них послідовність чи непослідовність, помилки, свідчення власної наївності чи, навпаки, зрілості…

До випуску залишилося кілька місяців. Чотири студентські роки промайнули мов вітер. Ілюзії! Розчарування! Радощі! Прикрощі! Петронела!.. Що ж сталося зі мною за чотири роки? Я змужнів, подорослішав чи, може, постарів душею? Чи мав слушність мій батько, коли сказав: «У життя йдеш, як у дрімучий ліс, мусиш прорубувати собі дорогу сокирою»? Ні, він помилявся. Я вступив до інституту без ножа й сокири, лише завдяки своїм здібностям і хистові, а також силі волі. Талант без сили волі схожий на ракету, спрямовану до зірок, але без пального. Мій талант лише мій і нічий більше, він не шкодить моїм колегам. Мені не потрібна сокира — мені потрібна свіжа, оригінальна думка, яка знаходить свою конкретизацію і втілення лише на полотні.

Існує лише Мистецтво з великої літери. Петронела збагнула згодом цю правду і відчула себе ображеною тим, що їй відведено другорядну роль. Я завжди віч-на-віч зі своїм «володарем» — мистецтвом, але водночас я жадаю тепла, щирого кохання. Я егоїст, визнаю. Але для маляра егоїзм — мур, за яким він у безпеці. В моєму розумінні цей мур не означає відмежування, втечі від життя, він означає силу волі, завдяки якій я зможу зберігати вірність мольбертові навіть тоді, коли мене покине Петронела й опиниться поза моїм досягом. Я, ніби Одіссей, не хочу закам'яніти від співу сирен; прив'язати себе до щогли корабля і пливти, куди його понесе! Спів сирен, хоч би який звабливий, солодкоголосий він був, ніколи не зіб'є мене з істинного шляху… Кохати справжнього митця — означає жити його болями та помислами, офірувати собою. Петронела збагнула це й поспішно втекла. Їй виявилася не до снаги така самопожертва. Бо в неї самої є свій егоїзм, свій оборонний мур. Але між моїм та її егоїзмом істотна різниця. Я не засуджую Петронели… Вона не приймає і не визнає в житті жодних обмежень, їй потрібно спочатку осягти й прийняти мудрість легендарного майстра Маноле, який заради мистецтва пожертвував життям… Все, досить сьогодні…

Дев'яте вересня. Я знову сам-один у тиші мансарди…»

Я нахиляюся до касетофона й зупиняю його. Прокурор і Григораш непорозуміло втупились у мене. Я підводжуся, розходжуючи ноги, зиркаю на годинника, потім звертаюся до колег:

— Погодьтеся, ми не можемо все сидіти перед цим незвичайним інтимним щоденником… Три касети! Це не менше, ніж три зшитки. На мою думку, немає рації слухати тут. Я пропоную взяти з собою магнітофон і касети…

— Всі касети, — підкреслює Григораш.

— Звичайно, всі… Послухаємо їх у себе не поспішаючи… Хто знає, які там ще сюрпризи нас чекають? А потім обговоримо їхній зміст.

— Я помираю від цікавості, що там далі, на «сторінках» цього незвичайного «звукового щоденника», — заявляє, підводячись, прокурор, — але я згоден з вами. А з пустуном що ви гадаєте робити?

— Коли прослухаємо всі три касети, тоді вирішимо, як із ним бути… Навіть якщо й пробачимо, з ним однаково доведеться поговорити… щоправда, спершу його потрібно знайти.

Ми залишаємо мансарду, знову опечатуємо двері: вкотре вже нам доводиться це робити?

Спускаємося сходами, і я знову пригадую кроки, які чув за дверима, коли вперше відвідав мансарду, і думаю: «Мабуть, то наш пустун… Конче треба його знайти!»

18

Після обіду ми мали досить часу, щоб прослухати уважно «щоденник» Крістіана Лукача, прокоментувати його, порівняти з тими відомостями, що вже в нас були, й дійшли деяких висновків, на основі яких склали план подальших заходів. Ось у якому вигляді його подано на затвердження полковникові Доня:

1. Завтра, о 19-й годині, після похорону Крістіана Лукача, до прокуратури Бухареста будуть запрошені:

— Паскару Тудорел;

— Ставру Петронела;

— Братеш Валеріан;

— Мокану Вікторія.

2. Майор Григораш В. і капітан Роман Л. доти повинні взяти відбитки пальців у Ставру Петронели та Братеша Валеріана. Відбитки третього, Паскару Тудорела, вже є у відділі боротьби із спекуляцією.

3. Капітан Роман Л. розшукає малолітнього викрадача магнітофона й визначить, на місці, чи є потреба у його присутності в прокуратурі.

Отже, останній «акт драми» буде розіграно на «сцені» прокуратури. Беріндей дуже пишався таким вибором місця. І хоча він мені нічого не казав, проте це написано в нього на обличчі так само, як і страх за виконання «вистави».

Від «підняття завіси» нас відокремлює не більше як десять хвилин. Чільні «виконавці» — Тудорел Паскару, Петронела Ставру та Валеріан Братеш — уже на «сцені». На жаль, одна з головних «дійових осіб», Лукреція Будеску, відсутня й замінити її «дублером», зрозуміло, немає змоги.

Двоє «дійовців» чекають свого виходу за «лаштунками» — Вікторія Мокану та Дорін Петре. Їхній вихід на «сцену» відбувається за командою капітана Поваре, який виконує сьогодні роль «помічника режисера». У залі не можуть дочекатися початку «вистави» і два «глядачі»: мати Петронели (вона попросила дозволу бути присутньою на фінальній частині розслідування і на мою пропозицію одержала його) та Лілі, моя наречена. Їй було дано дозвіл на моє прохання. Так усе сталося, що після того, як ми дивилися «Зорро», їй довелося побувати на «пролозі» драми, то чому їй не знати «епілогу»? Зрештою, вважатимемо, що я роздобув для неї «контрамарку». Звичайно, сидять ці два «глядачі» нарізно, бо й привели їх сюди різні причини.

Вистава, зрозуміло, добре підготовлена, коли мати на увазі «декорації» прокурорового кабінету й потрібний «реквізит»: касетофон Крістіана Лукача, ощадна книжка, шприц та ампула. Проте вони з’являться на столі у слушну хвилину.

Перед «останнім дзвінком» я не забуваю запитати Беріндея, чи приготував він ордер на арешт.

— Як ви й просили, лише залишив місце, щоб уписати туди імена та прізвища, які ви потім назвете, — запевняє мене прокурор. — Хочу, одначе, вам дещо сказати. У ваших приготуваннях деякі моменти непокоять мене.

Щоб у нас із прокурором не було перед виставою непорозумінь, краще з’ясувати тепер:

— Що саме пас непокоїть?

— Я знаю вас як справедливу й великодушну людину. Чому ви не зважили на прохання цього малого бешкетника? Навіщо його сюди викликали?

Несподіване, хоч і законне запитання прокурора воскрешає в моїй пам’яті майже цілоденний «супермарафон». Проте мої зусилля завершились успішно. Розшуки цього бешкетника, тобто Доріна Петре, грали далеко не останню роль.

— Його потрібно було знайти, — пояснюю йому. — І ви повинні зрозуміти чому. Для цього були щонайменше дві поважні причини. Не забувайте, що перший, хто ввійшов до мансарди, був Дорін Петре. Тому потрібно було з’ясувати, що він там бачив. Потім, щоб задовольнити його прохання, треба було познайомитися з ним, глянути йому в очі, дізнатися, чим він дихає, зрештою, переконатися, що його вчинок був лише прикрим непорозумінням. Тепер я впевнився особисто, що йому можна вірити й можна пробачити. Опісля ми подружилися, і він присутній тут уже як мій друг. Зрозуміло? — Я дивлюся на годинника: — Чи не час розпочинати?

Задоволений моїми поясненнями, прокурор дає згоду:

— Що ж, ходімо! Ми взяли на себе зобов’язання розпочати точно о шостій вечора, і ми його дотримали.

Як гостинний господар, він одчиняє двері — і ми опиняємося на «сцені», де стоїть стіл до писання, за яким сидять троє викликаних наочну ставку. Слідом за прокурором вмощуюсь і я по той бік столу і кладу досьє на стіл. Якраз навпроти мене сидить Петронела Ставру. Їй доводиться докласти чимало зусиль, щоб витримати мій погляд. Праворуч від неї — Тудорел Паскару, ліворуч — Валеріан Братеш. Всі троє, ніби заздалегідь домовившись, з’явилися сюди одягненими наче на проханий обід.

Мати Петронели виглядає вже не так бундючно, як у генераловім кабінеті, а на обличчі Лілі можна прочитати нетерплячку й цікавість дитини, яка вперше потрапила до театру. «Я не помилилася, коли попросила контрамарку на що виставу», — промовисто свідчить її погляд.

В іншому кутку кімнати, за маленьким столиком, сидить стенографістка, літня втомлена жінка, і крутить у руці олівець, чекаючи початку допиту. Неподалік від неї двері, лаштунки, що перебувають під наглядом Поваре.

«Завіса!» — оголошую я подумки сам собі і звертаюся до тих трьох, що сидять навпроти:

— Ми закликали вас сюди, щоб з’ясувати деякі аспекти передчасної смерті Крістіана Лукача. Не минуло ще й доби відтоді, як на його похороні товариш Валеріан Братеш виголосив схвильовану промову…

На мить умовкаю. Праворуч від мене уважно дослухається до кожного слова прокурор. Цим його роль поки що й вичерпується. Лише наприкінці, «у фіналі вистави», якщо він визнає мої доками за незаперечні, він візьме ручку й заповнить ордер на арешт.

Зрештою, як і кожен «режисер», я склав попередньо план, за яким розвиватимуться події, де кожному вготовано його роль.

— Крістіан Лукач помер, — розвиваю свою думку, — тобто наклав на себе руки, але залишилося кілька темних моментів.

Із щонайпильнішою увагою слухає Тудорел Паскару. Просто ні на мить не зводить з мене очей. Але це не обходить мене.

— Всі ви знали його дуже добре. Приміром, товариш Братеш — по науці… Тудорел Паскару — гра випадку — бачив свого двоюрідного брата всього за дві години до його смерті… А ви, товаришко Ставру, коли бачили його востаннє?

Довге рівне волосся, спадаючи на обличчя, приховує частину його. Від неї віє холодною вродою. Як могло статися, що Крістіан Лукач досвідченим і добрим оком маляра не помітив у зіницях своєї коханої оцього лихого вогника?

— Як я вам уже казала, я не бачила його принаймні два місяці.

Я вислуховую її відповідь і переводжу погляд на Тудорела Паскару. Він спокійний, йому доводилося мати діло з представниками влади. Знаю, що він і рота не розтулить, поки не примусиш його відповідати на запитання.

— Чи не мав ваш двоюрідний брат причин укоротити собі віку?

Досі Тудорел Паскару сидів, заклавши ногу за ногу. А тепер, немов підкреслюючи цим свою поштивість, міняє позу:

— На мою думку, мій двоюрідний брат не мав причин, окрім одної-однісінької: кохання… злощасне кохання.

Спрямовую погляд на Петронелу: жодних змін на її обличчі, так само, як і в її майбутнього чоловіка. А Тудорел Паскару вмовкає, чекаючи на мої запитання.

— Поясніть докладніше, — прошу його. — Нас цікавить, на чому конкретно грунтується ваше твердження.

— Крісті не раз зізнавався мені, що втрата Петронели завдала йому глибокої рани, яка з часом не тільки не загоїлася, а ще дужче кривавила. Він не уявляв життя без коханої. Я переконаний, що біль, самотність, її зрада і штовхнули його на нерозважне самогубство.

— Він говорив коли-небудь про смерть?

— Ніколи! Хоч одного разу дав мені зрозуміти, що тільки щире кохання робить життя осмисленим.

Петронела здригнулася, а може, мені лише здалося… Я запитую її:

— А що ви думаєте з цього приводу?

— Ви чули мою думку, коли приходили до мене позавчора!

Вона намагається триматися визивно. Позавчора у неї це краще виходило.

— Цього разу вас викликали офіційно на очну ставку, — уточнюю я, — в присутності прокурора. Він бажає почути відповідь особисто від вас.

Мої слова переконують її.

— Справді, наше розлучення вразило його самолюбство. Це природно — він кохав мене. Але я ще на початку наших зустрічей остерігала його, що одного чудового дня розлюблю його й покину. І такий день настав. Я йому пояснила, як другові, що покохала Валеріана Братеша, і він зрозумів мене. Не робив жодних спроб утримати мене. Я вже говорила вам, що Крісті не міг накласти на себе руки через мене, бо в нього була більша любов, яка підтримувала його в найважчі дні, — любов до мистецтва.

Валеріан Братеш на знак згоди глибокодумно киває головою. Власне, я й сам з цим згоден. Але такий уже мій фах: моя згода чи незгода не звільняють мене від обов’язку ставити запитання і вимагати відповідей на них.

— Розрив між вами призвів до сварки?

Вона стенає плечима з удаваним подивом:

— Не розумію…

— Я мав на увазі, чи було щось між вами, що могло призвести до психічної травми?

Краєчком ока спостерігаю, як поводяться ті двоє, — вони напружено чекають, що відповість Петронела.

— Таж він мене кохав!.. Зрозуміло, що розлука зі мною не могла не завдати йому травми, але, я гадаю, та драма аж ніяк не була фатальна… Повторюю: я певна, що він наклав на себе руки не через те, що ми розійшлися.

Вона дивиться мечі просто в очі, немов підкреслюючи, що мовила чистісіньку правду.

— Позавчора, коли я був у вас, на запитання: «Як саме ви розійшлися?» — ви мені відповіли: «У нього вдома, після ночі кохання». Ви наполягаєте на цій відповіді?

— Так!

Я дивлюся на Братеша: той стоїчно чекає своєї черги давати свідчення.

— Як повівся Крістіан Лукач, коли дізнався, що його кохана пішли від нього до вас — його вчителя?

— Я б сказав, по-чоловічому! Ми зайшли з ним до кав’ярні й усе з'ясували… залишилися приятелями. Звичайно, якийсь час йому було тяжко. Мені теж. Але в останні місяці мені здалося, що це кануло в небуття.

— Він не переставав поважати вас?

— У всякому разі не виказував неповаги чи ворожості.

— Я — офіцер міліції. Мій обов’язок розслідувати будь-яку справу з погляду закону, не більш. Я не представник преси, радіо чи телебачення — одне слово, не займаюся соціологічними дослідженнями, в тому числі суто моральними аспектами справи. Ось чому я позбавлений змоги з’ясувати те, що не стосується безпосередньо правничого боку розслідування.

— Дозвольте закурити? — демонструє свою винахідливість Енессі.

— Прошу, — я розводжу широко руками. — І ми закуримо.

Мій дозвіл одразу розряджає атмосферу — всі троє відпружуються, полегшено зітхають. Прокурор Беріндей подає мені коробку сигарет і посміхається, немовби хоче сказати: «Нарешті і я пригодився!»

Даю змогу Тудорелові Паскару порозкошувати тютюновим димом, потім запитую його:

— А ви, домнуле Паскару, якої думки про все це?

— Про що саме? — прикидається він дурником.

— Чи не розповідав вам двоюрідний брат, за яких обставин він розлучився з коханою дівчиною?

— Багато разів… Він страждав… Адже Крісті дістав подвійний удар: від коханої і від улюбленого вчителя. Він їх обожнював, і йому важко було примиритися з правдою, сприйняти її. Тепер я переконаний, що саме тут криється причина його смерті.

Енессі не лише обачливий, а й хитрий: він зважує кожне своє слово і ні на йоту не збочує від запитань, ніби відчуває «режисуру» сьогоднішньої зустрічі.

— Все-таки ви не відповіли прямо, чи розповідав вам двоюрідний брат, як саме вони розійшлися з Петронелою?

— У загальних рисах… Крісті взагалі був потайний, а в усьому, що стосувалося Петронели, він її боронив. Хоча він дістав, як я вже сказав, подвійний удар, проте звинувачував не Петронелу, а свого вчителя. Авжеж, він саме його звинувачував…

Валеріан Братеш слухає, втупивши очі в підлогу, рідко, але пожадливо затягується сигаретою. Слова Тудорела Паскару не викликають у нього ніяких емоцій. Про що він думає?

Перш ніж перейти до наступного запитання, я озираюсь на Ділі: вона завмерла в напруженні й навіть не сміє глянути в мій бік. На відміну від неї мати Петронелина явно стурбована, а може, просто крутиться на стільці з незвички довго сидіти. Біля дверей нетерпляче чекає свого «виходу» Поваре.

— Отже, ви й далі наполягаєте на своїй думці про причини, які призвели до самогубства?

— Ви маєте на увазі те, що я вам сказав у готельному холі, а потім у вашому кабінеті?

— Достеменно так.

— Наполягаю.

— Тоді, будь ласка, повторіть!

— Із розмов з Крісті я зрозумів, що він страшенно мучився і був пригнічений як розлукою з Петронелою, так і розвитком нових взаємин із маляром Валеріаном Братешем.

У маляра вигляд незаслужено ображеної людини. Підкреслено обуреним тоном він запитує:

— Що ви цим хочете сказати?

Проте Тудорел Паскару не з тих, кого легко збити з пантелику. Я цілком згоден з майором Стеліаном, що він твердий горішок. Негідник добре знає: якщо сказав «а», треба сказати й «б».

— Крісті був приголомшений нахабством, з яким ви привласнили мого ідеї оформлення вистави «Північний вітер».

— Це найбезсоромніший наклеп, і я прошу вас, товаришу прокуроре, і вас, товаришу капітане, занотувати у протоколі мій протест із приводу заяви пана Паскару.

Прокурор запевняє його, що в протоколі нотується все сказане тут.

— Продовжуйте, — підбадьорюю я негідника на прізвисько Енессі.

— Наклеп?! Це, мабуть, єдине, чим я ніколи не займався, — дозволяє собі пожартувати Паскару-молодший. — Хіба я брешу чи зводжу наклеп, коли стверджую, що мій двоюрідний брат працював день і ніч над шкіцами декорацій, які побачили згодом світ під вашим іменем?

— Він і справді працював, — підтверджує Братеш, що поклав усіма приступними йому засобами оборонити свою професійну гідність. — Наклеп у тому, як ви тлумачите цю обставину. Крістіан Лукач був найкращий мій учень.

— І тому ви вкрали його кохану? — запанібрата звертається до Братеша Енессі.

Маляр дивиться на мене очима людини, враженої тим, що її зневажають у присутності представників закону. Він має рацію.

— Прошу вас, домнуле Паскару, поводитись як слід. Візьміть себе в руки! Ви в прокуратурі.

— Крістіан Лукач був найкращий мій учень, упевнено йшов на червоний диплом. Ми не раз обговорювали його плани на майбутнє. Знаючи, куди його пошлють після інституту, ми вирішили, що було б непогано вже тепер прилучитися до роботи в Національному театрі. Так розвивалася далі в іншому, звичайно, ніж ви твердите, плані — наша співпраця, до речі, дуже корисна для майбутнього сценографа. — Братеш сумовито посміхається, — Остання моя виставка робіт свідчить, що я ще не настільки видихався, щоб мати потребу визискувати творчу уяву недоука.

— Ви щойно згадали про співпрацю з Крістіаном Лукачем. В чому вона виявилася? — прошу його уточнити.

— Ми обговорювали цілими годинами, а іноді днями й ночами зміст п’єси «Північний вітер», режисерський задум вистави, потім удвох знайшли творче розв’язання для його оформлення, накидали деякі шкіци. Отже, Крістіан Лукач входив у творчу атмосферу своєї майбутньої роботи. Природно, що він мав шкіци як наслідок наших бесід… зроблені під моїм безпосереднім керівництвом. Мушу сказати, така форма співпраці нині дуже зручна й поширена, якщо це вас цікавить. Нема такого театрального сценографа, під чиїм крилом не перебував би бодай один студент, і всі знають, що їхня співпраця сприяє формуванню майстерності того студента.

Підводить голову Петронела — її довге рівне волосся спадає хвилями на спину — і звертає до мене своє вродливе, ніби вирізьблене з криги обличчя, щоб меланхолійно промовити:

— Я була присутня, і не раз, на таких бесідах.

Братеш ніжно дивиться на неї. Паскару ж не зводить з мене очей:

— Дозвольте мені? — А що я жестом дозволяю, то він звертається до маляра із запитанням: — Може, ви назвете й гонорар, одержаний за роботу в Національному театрі, а також ту його частину, яку ви за авторським правом відрахували своєму улюбленому студентові?

— Чому вас зацікавив матеріальний бік питання? — піддаю я жару.

— Як це чому? Бо я переконаний — адже саме ці взаємини між студентом та його вчителем, не кажучи вже про те, що Братеш украв у нього дівчину, й кинули мого двоюрідного брата в обійми смерті!

Його прямо-таки розпирає від благородного гніву та бажання будь-що відкрити істину. Я не перечу йому, оскільки його запал іде на користь справі.

Тут вибухає гнівом Петронела, й атмосфера дійства на «сцені» неабияк пожвавлюється.

— Як тобі не сором! З неменшим успіхом він міг повіситись і через тебе! Через твої підлі інтриги! Крісті вже заспокоївся, але ти зі своїм цинізмом поліз у його інтимне життя, став обкидати багном мене, намагався підбурити його проти Валеріана… Ти безсоромний інтриган. Саме завдяки твоїм інтригам батько позбавив його спадщини.

Петронела явно нервується й починає гарячково порпатися в сумочці, шукаючи сигарет. Товаришка Ставру, збуджена не менш, ніж донька, кидається їй на допомогу:

— Тобі щось потрібно, донечко?

— Ні, мамо!

Братеш здогадується першим подати їй коробку сигарет «Кент», потім клацає запальничкою.

Паскару самовдоволено посміхається, наче Петронела прилюдно його похвалила. З мого дозволу він відповідає їй:

— Саме час мені образитись і закричати: «Наклеп!» Але я цього не зроблю. Духівницю писав не я і завіряв у нотаря в Лугожі також не я.

— Але ти їздив у Лугож, і не раз.

Тудорел Паскару доводить, що його мало турбують її докази:

— Не бачу нічого поганого в тому, що я чає від часу відвідував своїх родичів.

Петронела не може стримати злості:

— А те, що подібні візити безпосередньо причетні до солідної спадщини, яку ти одержиш!

— Петронело! — лагідно намагається заспокоїти її Братеш.

Паскару повертає до мене свою нахабну пику й ображено вигукує:

— Домнуле капітане, бачите, замість відповіді на запитання, поставлене домнулові Братешу, мене звинувачують у тому, що через мене Крісті був позбавлений спадщини. Це обурливо!

Попри свої слова, Енессі не почувається обуреним.

— Хоча тут і не місце займатися з’ясуванням моїх авторських прав, та я мушу заявити, що гонорар мені сплатили відповідно до запроваджених у нас норм… Справді, у нас із Крістіаном Лукачем точилися нескінченні розмови з цього приводу. Юнак рішуче підмовився від тридцяти п’яти процентів, що становили його частку. Скільки я не пояснював йому, що після інституту він довго ще відчуватиме потребу в грошах для придбання фарб, полотна і такого іншого, він і слухати не хотів. Зрештою, знаючи, що він гарячкує через свою молодість, я вніс ці гроші на його ім’я в ощадкасу. І віддав йому ощадну книжку, пояснивши, що, крім нього, ніхто не має права користуватися його грошима.

Я дістаю з досьє ощадну книжку, знайдену в кишенях небіжчика, і показую їм, запитуючи в маляра:

— Ця?

— Так.

Я відкриваю її і зачитую вголос, дивлячись на Паскару:

— «Дванадцятого жовтня зроблено внесок на суму сімнадцять тисяч п’ятсот леїв». Ви задоволені, домнуле Паскару?

Моє запитання ставить Енессі в скрутне становище — він часто кліпає віями, але видно, що він хоче виграти час. Нарешті Енессі знизує плечима:

— Нічого не розумію!..

Братеш мовчки киває головою, немов хоче сказати:

«Ось бачите, через таких типів ніхто не має спокою!»

Лілі теж спрямовує на мене погляд, ніби хоче щось запитати, але так і не зважується, знову завмирає в своєму кутку.

Я відповідаю на всі ці мовчазні запитання:

— Із сказаного тут стає ясно і зрозуміло, що причин, які могли призвести Крістіана Лукача до самогубства, слід шукати будь-де, тільки не у наших взаєминах із небіжчиком. Ви, бачу, всі троє згодні зі мною. Власне, цього й слід було сподіватися… Що ж, тепер можна зі спокійним сумлінням перейти до наступного акту…

Я дістаю з правої шухляди приготований заздалегідь касетофон Крістіана Лукача і ставлю його на стіл. Залягає тиша, мов у склепі.

Я не сумніваюся, що вони впізнали його. Тудорел Паскару не приховує свого подиву. Те саме можна прочитати на маляревому «мужньому обличчі». Лише Петронела Ставру ховається за вдаваною байдужістю. Проте, зачувши мої слова, і вона здригається.

— Тепер я пропоную всім послухати самого Крістіана Лукача. Він теж має право, навіть з могили, взяти участь в обговоренні наших проблем. Ось, наприклад, що він думає з приводу розриву з Петронелою Ставру.

Я натискаю на клавішу. Касетофон, це диво двадцятого століття, зразу оживає. У цілковитій тиші лунає м’який голос того, хто написав цей сучасний «щоденник» і хто фізично не може бути присутнім тут.

«… мені боляче, і цей біль залишиться зі мною навіки. Я не можу позбутися цього спогаду, він переслідує мене, мучить… Може, було б краще, якби Тудорел промовчав, якби він мовчав, нічого не казав, не отруював моєї душі цією трутизною!.. Але ні, одного чудового дня цей обман все одно виплив би нагору. Брехня, яка багатьом людям замінює щодня правду! Як замінює вона правду Петронелі та Валеріанові. Два місяці вони зустрічалися потай, кохалися, а я нічого не знав. Якби Петронела прийшла до мене й відкрила правду! Боже, чому Валеріан не прийшов до мене й не сказав правди!? Але вони й далі зустрічалися таємно. А моє повсякденне життя текло, як і доти. Ночами Петронела так само припадала своїм тілом до мене, немов у її житті не зайшло жодних змін. В інституті або в його Студії я зустрічався з Валеріаном, він дивився мені в очі, всміхався, розмовляв зі мною, мовби й не він… Хтозна, скільки тривала б ця брехня, якби Тудорел, цей рестораційний нікчема, не відкрив мені очі, не повів на те місце, де вони сходилися, — в студію! В студію до Валеріана! Тієї ночі Тудорел поволік мене туди. «Подивись і прокинься!» — сказав він мені. Я потеліпався за ним і, мов найпослідущий покидьок, затаївся там. Я бачив, як вони вийшли зі студії, як він обійняв і поцілував її на прощання. Мені стало ще болячіше не від того, що він обійняв її, а тому, що поруч стояв Тудорел і не приховував своєї втіхи. Само тоді я зрозумів, як низько я опустився…

Наступної ночі Петронела з’явилася до мене, мов би й не вона. Як це було вже не раз, вона швидко роздяглася догола й пірнула в ліжко, поки я вовтузився зі шкіцом. «Що, ти там робиш, Крісті?» — запитала вона найсолодшим і найневиннішим голосом, що його я тільки чув… Я повернувся до неї. І ту ж мить подумав, що вперше дивлюся на неї очима маляра. Її біле тіло вирізнялося на темно-зеленій ковдрі чіткими, класичними лініями. Мені чомусь згадався Гойя з його драматичним життям. Не знаю, скільки б тривала ця дивовижна мить, але я отямився від її голосу: «Крісті, чому ти не роздягаєшся?» У мене не було сумніву, що таке саме запитання вона ставила учора ввечері Валеріанові, лежачи у нього на софі в студії. І тоді я сказав їй, що знаю про її інтимні стосунки з ним. Вона почала вдягатись і зізналася, що кохає Валеріана, а той відповідає їй взаємністю. І що вона приховувала від мене правду і не переставала приходити до мене, бо не хотіла завдати мені болю, берегла моє самолюбство.

Тепер я можу посміятися з її слів! Не хотіла зробити боляче, берегла моє самолюбство! Х-ха-ха… Яка безсовісна брехня! Я розумію, що все на світі має початок і кінець. Ще на початку наших зустрічей вона пообіцяла, що скаже мені без нагадувань з мого боку, коли розлюбить, скаже без будь-яких церемоній. Я був сп’янілий від щастя і не міг уявити, що нашому коханню може настати колись кінець, та ще й такий мерзенний…»

Я натискую на кнопку «стоп» і вимикаю магнітофон. І знову в кабінеті панує гробова тиша. На лобі в Братеша виступили краплини поту, але він не сміє поворухнутися, щоб дістати носовичка. І Петронела Ставру закам’яніла теж, втупивши погляд кудись у порожнечу, за межі кімнати. Лишень Тудорел Паскару, вважаючи, що йому й тут відведено роль позитивного героя, невимушено курить, заклавши ногу на ногу.

— Товаришко Ставру, — я знову ввертаюся до Петронели, — ви й далі наполягаєте на своїх словах, сказаних з приводу вашого розриву з Крістіаном Лукачем?

Її «ні» вимовлене глухим, тремтячим голосом. Відтак вона повертається до Тудорела Паскару і накидається на нього з несподіваною люттю:

— Як тобі не сором! Навіщо ти це зробив? Отже, він од тебе дізнався! Паскуда! А чому ти не розповів йому, як цілими місяцями морочив мені голову, не давав проходу і впіймав облизня? Ти мстився, мерзотнику, за те, що я тобі відмовила? Не два удари вбили його, а три… І якраз твій удар виявився фатальним, завдав йому смертельної рани. Ми з Валеріаном намірялися відкрити йому правду, але хотіли зробити це обережно, пом’якшити удар…

Петронела вмовкає так само несподівано, як і вибухає, її мати все прикладає до очей хустинку. Енессі саркастично посміхається. Не поспішає відповідати цей «рестораційний нікчема», він чекає на запрошення, що я й роблю:

— Що ви скажете на це?

— Як на мене, факти, викладені в словах двоюрідного брата, цілком відповідають дійсності… Я не б’ю себе в груди, запевняючи, ніби люблю його… Ми навіть не були з ним близькими друзями, проте я переконаний, що вчинив справедливіше й чесніше, ніж ті, хто щодня присягав йому в своїй дружбі та коханні. Я не заперечую, що залицявся до домнішори Ставру… Але те, що я мстився їй за відмову, буде вельми нелегко довести. Мені не бракує вродливих партнерок, але дійти до того, щоб мститися котрійсь із них за те, що мені не пощастило з нею?.. Просто я хотів, щоб мій двоюрідний брат нарешті побачив, хто є хто насправді.

Його зненацька перебиває Валеріан Братеш:

— Петронела каже правду… Ми вирішили відкритися Крістіанові, але обережно. Та я не вірю, що ми зібралися тут лише для того, щоб з’ясувати, як зароджувалося наше кохання. Як в інших, так і в нас, нічого особливого.

Маляр бере руку Петронели в свою, і так вони й сидять — рука в руці…

Я кидаю блискавичний погляд на Петронелину матір і помічаю, що їй дедалі важче дається участь в «епілозі» нашої вистави. Що вдієш, я її не запрошував на розбір вчинків її дитяти, отже, нічим не можу зарадити… Якби вона тільки знала, що її ще тут очікує…

— Пропоную знову послухати Крістіана Лукача. Цього разу мова піде про інше.

Я вмикаю касетофон і прокручую плівку до моєї наступної позначки. Вмикаю звук. Звучить голос Крістіана Лукача…

«… повірити мерзотникові! Здається парадоксальним, але мій двоюрідний брат, падлюка з падлюк, одразу розкусив Валеріана… Свій свояка бачить здалека! Може, винюхавши все, Тудорел чекав слушної хвилини, а може, йому не вдалося домогтися взаємності в перемовах із ними. Хоч би що там було, коли Тудорел уперше спробував відкрити мені очі, я йому не повірив. Навпаки, я мало не вдарив його, коли він сказав: «Пильнуйся, для цього твого Валеріана нема нічого святого! Я не я буду, якщо одного чудового дня він не вкраде в тебе коханої!» Як я не відчув з самого початку? Щоб розпізнати його справжню личину, мені потрібно було аж чотири роки… Як я любив Валеріана, як обожнював його! Я вважав його взірцем шляхетності… І, можливо, я ще довго лишався б сліпцем і не усвідомлював би справжнього стану речей, якби не ця жінка… жінка з дитиною на руках і обличчям пречистої мадонни, яка чекала на мене біля собору святого Йосипа. Ми присіли на лавку, і вона зі сльозами на очах запитала: «Він узяв твою кохану, чи не так? Прийшов до тебе додому і вкрав?» Справді, я чимало відкрив для себе того дня. Відчай чи жадоба помсти штовхають нас на вчинки, які часом дуже важко пояснити. Цю жінку з дитиною на руках я бачив уперше в житті, а все ж, коли вона попросила зустрітися, відразу ж приїхав… Вона була однією з Валеріанових жертв. І дитина була теж його. Сумна й банальна історія… Як і все, до чого він дотикався… Навіщо йому потрібна була Петронела, навіщо він украв її в мене? Я мучився, не міг знайти відповіді. Лише цей мерзотник, мій двоюрідний брат, одразу знайшов її: «Братеша цікавить не так Петронела, як її батько. Невже ти не розумієш, що з таким тестем, надто коли маєш якісь здібності, можна далеко просунутися? Тим більше якщо маєш хоч трохи таланту…»

Я знову зупиняю магнітофон. Тиша в кабінеті стає тяжкою, нестерпною. Проте я не поспішаю її порушити.

— Ми пропустимо деякі незначні деталі, — звертаюся до всіх трьох, прокручуючи плівку до третьої позначки. — А тепер прошу слухати!

«… я не дорікаю Валеріанові, що він примусив мене працювати на нього, — мені потрібна була практика, я мав набратися досвіду. Проте він пішов на це лише щоб використати мене і як добрий педагог — слід віддати йому належне — зумів це зробити. Просто у нього два обличчя: він допустив мене до роботи, але водночас вичавив із мене все, що міг. Я справді багато чого взяв од нього, і це почасти його морально виправдовує. Одного я не можу йому пробачити — оформлення вистави «Північний вітер». Одного дня я поділився з ним, як з улюбленим своїм учителем, найбільшим своїм задумом: йшлося про створення декорацій до цієї п’єси. Він змусив розповісти йому геть усе, до найменших подробиць. Він слухав мене так уважно, що мені якоїсь миті здалося, ніби він пишається мною, і він знову був моїм ідеалом, як і в перші дні науки. Але настав день, коли… Жахливий день! Він зізнався з найневиннішим і найбуденнішим виглядом, що дирекція Національного театру доручила йому оформити декорації до вистави «Північний вітер». Він говорив зі мною так, ніби між нами ніколи й мови не було про мій задум… Тепер мої творчі ідеї звучали, як його власні!

Визнаю, мені бракує мужності бійця. Я вмію боротися лише з фарбами на полотні. Мій двоюрідний брат, напевне, знайшов би, як відповісти на це ошуканство. А я був просто ошелешений безсоромністю свого маестро! І, щоб не назовсім втратити свій задум, не навіки розлучитися зі своїми ідеями, я погодився на пропозицію Валеріана працювати над їх здійсненням разом з ним…»

Я підношу руку, змусивши здригнутися «героїв», перемотую плівку, перескакуючи через подробиці, а вони напружено стежать за кожним моїм рухом. Я не жорстокий. У мене взагалі огида до будь-якого вияву жорстокості. Проте зараз я з якоюсь дивною насолодою спостерігаю, як наводить на всіх трьох жах магнітофон Крістіана Лукача.

«… але його підлість, як і Петронелина бездушність, мені відкрилися згодом… — немов з могили розкриває таємниці Крістіан Лукач. — Я й сам не знаю, що мені стукнуло в голову. Можливо, в ту мить я згадав жінку з дитиною на руках… Валеріановою дитиною, якої той не хотів визнавати!.. Я раптом став погрожувати йому — розмова відбулась у мене вдома, — що я про все розповім у парткомі і вимагатиму публічного розгляду цієї справи… Я не мстивий, та коли побачив, що мої погрози злякали його на смерть, що він до всього ще й боягуз, то відчув глибоку втіху. Зрозуміло, на початку нашої сварки він тримався гідно, тис на мене своєю самовпевненістю, говорив, що я можу скаржитися куди завгодно, мовляв, це твоє право, але не забувай, що маєш справу не з кимось, а з Валеріаном Братешем… І перелякався так, що аж зблід, лише тоді, коли я розповів про свою зустріч із молодою жінкою з його дитиною на руках. Тут він і показав себе боягузом! Найзвичайнісінький боягуз. Від цього моменту наша розмова почала скидатися на гру кота з мишею. Злякавшися, що я розповім про його вчинки де слід, він почав задобрювати мене. Запропонував тридцять п’ять відсотків од гонорару, одержаного за оформлення «Північного вітру». Я рішуче відкинув його пропозицію: «Не хочу жодної копійки від тебе… я вимагаю, щоб ти опублікував на сторінках «Сучасника» або «Тижня» визнання, що саме мені належить задум і творче оформлення декорацій вистави «Північний вітер». Тільки це й нічого більше!.. Інакше я поскаржуся в партійні органи…» Він зарепетував, що я хочу його занапастити, що тепер ідеться не про мої творчі ідеї, а про помсту за Петронелу…

Ні, я не хотів його звинувачувати. Власне кажучи, я й сам не знав, чого хочу… Просто в мене виникло непереборне бажання побачити, як він валяється, мов у багнюці, у своїй підлоті…»

Я вимикаю магнітофон. Троє закам’яніли, не сміють підвести очей. Ну що ж, хай трохи побудуть у стані заціпеніння. Певний, що вони запитують самі себе, який буде наступний мій хід.

Я зустрічаюся із розгубленим поглядом моєї нареченої і підбадьорюю її усмішкою. Вона сором’язливо всміхається у відповідь. Я звертаю погляд на матір Петронели; чи розуміє вона те, що діються у кабінеті?

— Ви знали про стосунки маляра Братеша з цією жінкою? — звертаюся до Петронели.

— Ні! — ледь чутно шепоче вона, не підводячи очей.

— А що вам було відомо про історію оформлення декорацій?

— Нічого. Я знала лишень, що між ними конфлікт, але не гадала, що це так серйозно. Мені було відомо, що Крісті відмовився взяти від Валеріана гроші.

Я не зводжу очей з Валеріана Братеша — той тримається з гідністю, але пихи значно поменшало. Він здогадується, що наступні запитання будуть звернені до нього, тож напружено випростовується і чекає на них.

— Ви наполягаєте на тому, що сказали раніше?

— Так, — одразу ж відповідає він, — адже цей магнітофонний запис лише підтверджує, що не розрив з Петронелою і не конфлікт зі мною, навіть у такому вигляді, як виклав мій студент…

— Колишній ваш студент! — уточнюю я.

— … викладений колишнім моїм студентом з явним згущенням барв… стали приводом для його самогубства.

— З чого видно, що він згущував барви?

— А з того, що він пізніше взяв ощадну книжку з грошовою вкладкою на сімнадцять з половиною тисяч леїв…

Безсоромно бреше. Проте я не можу поки що відхилятися від заздалегідь розробленого плану розслідування. Я повертаюся обличчям до прокурора, щоб привернути його увагу до наступного кроку, який наблизить ту мить, коли він зможе дістати ручку й заповнити ордер на арешт. Я відсуваю набік магнітофон, що викликає полегшене зітхання всіх трьох, запрошених на очну ставку, ніби небезпека, нависла над їхніми головами, минула.

— Отже, з усього сказаного можна зробити висновок, — відновлюю я допит, — що Крістіан Лукач наклав на себе руки не через Петронелу і не через конфлікт з Валеріаном Братешем. Крістіан Лукач взагалі й гадки не мав про самогубство, його вбито… Отак, громадянко Ставру, еге ж, громадянине Братеш, Крістіана Лукача вбито.

І прикипаю очима до Тудорела Паскару. Той злякано відкидається на спинку стільця, а обличчя його враз робиться мертвотно-блідим. Дотримуючись тієї самої тактики, я швидко запитую його:

— З якою метою ви погрожували своєму двоюрідному братові?

Магнітофон! Як він допоміг довести до кінця справу! Паскару-молодший у нокдауні: звідки йому знати, що там ще записано на магнітній плівці, які ще таємниці криє цей японський магнітофон, якого він власноручно роздобув для Крістіана Лукача…

— Чи не думаєте ви, що це я… Боже милостивий! — розпачливо зойкає він.

— Відповідайте на запитання! — Я контратакую його. — Погрожували чи ні?

— Так… але жартома…

— Проте сварка була серйозна, чи не так?

— Серйозна, — мусить визнати Енессі. — Він ніяк не міг змиритися з думкою, що спадщина перейде до мене і я стану спадкоємцем картин, художніх виробів. Крісті боявся, що я пущу їх на вітер… Він пробував з допомогою якихось далеких родичів оскаржити духівницю через суд… Я спалахнув і крикнув йому, що, коли він це зробить, я його вб’ю.

— Як реагував Крістіан Лукач на вашу погрозу?

— Та як? Він запитав, як я збираюся вбити його. Ну а я… що міг я відповісти? Я ж не думав раніше… про це…

— Брешете!

Бачу, як він стає ще блідішим, аж сірим. Я не зводжу з нього очей, а він бурмоче:

— Чого ви од мене хочете? Я не вбивав його.

— Що ви відповіли йому?

— Що вб’ю його так само, як убила Лукреція свого вітчима… Але це не я!..

— Звідки вам відомо, як убито вітчима Лукреції? — не даю йому оговтатись.

— Від Крісті… давно, вже й не пам’ятаю коли, зайшла мова про Лукрецію, він і розповів про її нещасливу долю.

Я досяг своєї мети: дізнався від Тудорела про те, що не давало мені спокою.

— Громадянко Петронела Ставру, а вам була відома історія життя Лукреції Будеску?

— Так, — шепоче та, встромивши очі в підлогу. — Крісті не раз розповідав про це з усіма подробицями… Він жалів її, а я завжди чекала від неї якоїсь напасті…

— А що ви знали про Лукрецію Будеску?

Валеріан Братеш курить сигарету, жадібно затягуючись. Його голос зовсім не змінився, такий самий виразний і самовпевнений:

— Все, що мені відомо про Лукрецію Будеску, я знаю зі слів ІІетронели… Та й Крісті колись розповідав дещо.

Я повертаюся знову до Тудорела, що встиг уже трохи оговтатись.

— Отож з якою мірою відвідали ви свого двоюрідного брата в понеділок ополудні?

— Як я нам повідомив, Крісті погано почувався і попрохав мене роздобути для нього ампулу з морфієм… Мені не пощастило цього зробити. В понеділок він розшукав мене по телефону.

— О котрій годині?

— Під час обіду… Я щойно повернувся з онкологічного інституту. Він поцікавився, чи дістав я йому ампулу. Я не хотів говорити по телефону, самі розумієте чому…

— Звідки мені знати? — прикидаюся, що не зрозумів його. — Поясніть, щоб усі чули.

Мій тон тримає його в постійному напруженні, на це я й розраховую.

— Я знав, що міліція стежить за мною. Ось чому я сказав Крісті, що по обіді зайду до нього… Я зайшов і сказав йому, що, на жаль, не роздобув ампули…

— Брешете! — швидко перебиваю його і подаю знак своєму «помрежу». У цілковитій тиші Поваре розчиняє двері й запрошує ввійти невисоку молоду гарненьку жінку.

— Товаришко Вікторія Мокану, прошу вав підійти ближче. Перепрошую, що не можу запропонувати вам стілець, але я вас не затримаю надовго.

Вдягнена вона по-осінньому, в сукняний костюм, проте сукня заледве прикриває коліна. Лілі мовби прокинулася від сну і зміряла її очима з голови до п’ят ревнивим поглядом. Найбільше вражений з усіх, природно, Паскару.

— Товаришко Мокану, де ви працюєте?

— Асистенткою в онкологічній клініці.

— Ви знайомі з оцим юнаком? — показую я на Енессі.

— Так, це Тудорел Паскару.

— Він заходив до вас у клініку… З якою метою?

— Просив мене влаштувати йому прийом у одного з наших фахівців, а заодне запитав, чи змогла б я роздобути рецепт або ж просто ампулу з морфієм.

— Він не пояснив вам, навіщо це йому?

— Ні. Я його й не запитувала. Я йому просто сказала, що не можу дістати морфію, а якби й могла, то однаково не зробила б цього.

— Чим закінчилася ваша розмова?

— Побачивши, що я рішуче відмовляюся, Тудорел Паскару показав мені білу таблетку завбільшки з монетку в двадцять бань, потім анотацію якоюсь чужою мовою, де були вказані компоненти цих ліків, до яких належали, я точно пам’ятаю, й наркотики. Він запитав, чи може ця таблетка втамувати гострий біль. Я відказала, що не знаю, і порадила викликати лікаря, якщо хтось у нього вдома хворий. А проте він наполягав, щоб я сказала йому, чи доза наркотиків не є небезпечна для життя… Я сказала, що ні, але звернула увагу, що кілька таких таблеток становлять смертельну небезпеку.

— Домнуле Паскару, ви згодні зі свідченнями товаришки Вікторії Мокану?

— Так, згоден!

— Дякую вам, товаришко Мокану!

Вона прощається, обкинувши всіх присутніх враженим поглядом, і рушає до дверей.

— Домнуле Паскару, скажіть, що ви зробили потім з цією таблеткою? — запитую я і занотовую в записнику, щоб не забути переказати майорові Стеліану, аби той розпитав Енессі, звідки вона в нього.

— Викинув її в туалет і злив воду…

Власне кажучи, ніяких конкретних доказів щодо таблетки я не маю, і цілком може бути, що цього разу Паскару каже правду. Проте я сягаю рукою до касетофона:

— Брешете! Розтин трупа…

Перелякавшись на смерть, Паскару не дає мені доказати:

— Зізнаюся, то я дав Крісті таблетку. Він її проковтнув при мені.. Але ж ви щойно чули — ця доза була безпечна! Не я його вбив!..

— Це ще треба довести! — залякую я його далі. — Я переконаний, що ви змусили його зажити кілька таблеток. Розтин показав, що… — Я знову сягаю рукою до магнітофона, наче там, усередині, сховані всі мої докази.

Лоб Енессі вкривається потом.

— Я не вбивав його! — лементує він, але без колишньої певності.

— Я вам доведу протилежне. — Рвучко повертаюся до Петронели Ставру: — Де ви були двадцять сьомого жовтня між шостою годиною вечора і о пів на восьму?

Моє запитання захоплює її зненацька.

— Як це де? Вдома…

— Хтось вас бачив?

— Хто бачив?! Я була з Валеріаном…

Негайно в розмову встряє Валеріан Братеш:

— Я думаю, Петронело, — мовить він поблажливо, — треба розповісти все, хоч би як це було важко… Чи краще це зробити мені?

Петронела нарешті підводить голову й дивиться мені прямо в очі:

— Ввечері двадцять сьомого жовтня, десь о чверть на сьому, я відвідала Крісті. Я не була в нього близько семи місяців… Останніми днями він часто телефонував мені, просив роздобути ампулу з морфієм. Я відповідала, що не можу, хай краще викличе «швидку допомогу». Та він не хотів — не забув, як одного разу чекав на «швидку» кілька годин.

Валеріан Братеш чемно перебиває її:

— Вибач, я докажу решту сам, оскільки тут винен лише я… У мене вдома, товаришу капітан, була ампула з морфієм. Ще відтоді… як близько шести років тому померла моя мама — вона померла на рак шлунка, — ампула зберігалася в мене. Незадовго до її смерті я одержав з лікарні кілька таких ампул, одна з яких залишилася невикористаною… Сам не знаю, навіщо я тримав її. І коли Петронела розповіла мені про дзвінок Крісті, а на лекціях двадцять сьомого жовтня йому ще й стало погано, я пообіцяв, що умовлю Петронелу зайти до нього ввечері і, якщо буде така потреба, зробити йому ін’єкцію…

— Отже, ви віддали ампулу своїй подрузі?

— Так…

— Прошу, продовжуйте.

— Але події того дня розгорталися трохи інакше, — розповідає маляр далі. — Я підвіз Петронелу до будинку Крісті. Вона піднялася нагору, а я чекав її в машині.

— Чому?

— Крісті було б прикро бачити нас разом. Петронела повернулася через двадцять хвилин. Чи не так, Петронело, хвилин через двадцять?

Дівчина ствердно киває головою.

— Вона повернулася страшенно схвильована, а мені тільки й сказала: я зробила укол.

— Громадянко Ставру, що ж там сталося, нагорі?

— Коли я зайшла в мансарду, напад уже почався, але я застала його в стані дивної сонливості, депресії, яку я можу пояснити лише тепер, після того, як дізналася, що він проковтнув незадовго перед моїм приходом якусь таблетку… Я зробила йому ін’єкцію морфію, він заспокоївся і незабаром заснув.

— Коли ви пішли, він спав?

— Так… Я була дуже схвильована і мерщій покинула мансарду.

— Чим ви були схвильовані?

— Перш ніж він заснув, на нього найшло збудження, і він почав говорити, як палко мене кохає…

— І нічого більше?

— Він ще казав, що Валеріан — потвора…

Сльози заважають їй говорити. Мати кидається до неї, але Петронела зусиллям волі опановує себе і просить матір повернутися на своє місце.

Я прошу Валеріана продовжити свою розповідь.

— Я хотів провести Петронелу додому, але вона Наполягала, щоб я відвіз її на факультет. Мені не хотілося залишати її саму, але я скорився і відвіз її в університет. Прощаючись, вона попросила, щоб я не приїжджав сьогодні до неї, а переночував деінде. Після цього я поїхав до себе в студію, де й заночував. Звідти зателефонував Петронелі: мене тривожив її стан.

Я дістаю з шухляди столу коробку зі шприцом і показую Петронелі;

— Ваш?

— Так. У поспіху та ще й украй схвильована я забула його в Крісті.

— Де саме?

— Я не пам’ятаю.

— Коли вийшли, він спав?

— Так.

— А ми знайшли його повішеним. Як ви це поясните? І навіщо ви викинули коробку зі шприцом на дах?

— Я не викидала його, присягаю! — На її очах знову виступають сльози, вона докладає відчайдушних зусиль, щоб не заридати, але врешті-решт не може стримати себе.

— Коли ви помітили, що забули шприца в кімнаті потерпілого?

— Якраз того дня, коли ви прийшли до мене.

— Отже, ви знаєте, що хотіли завести мене в оману?

Знаючи, що її матері мене й так добре чути, я все ж підвищую голос.

— Я розгубилася. Перш ніж прийти до мене, ви були в інституті й розмовляли з Валеріаном… з Валеріаном Братешем. Від нього я й дізналася про страшне лихо… що Крісті повісився… Невже ви не можете уявити, в якому я була стані тієї хвилини, коли ви зажадали показати мою медичну торбину?.. Я прошу пробачити мене за нещирість…

— В тому числі й за те, що я зазіхнув на вашу честь? — без будь-яких церемоній підказую їй.

— І за це теж, — підводить вона на мене очі, переповнені сльозами.

Її маги не стримується, зойкає зі свого місця:

— Ох, Петронело, нащо ти й мене сюди вплутала?

— Ти сама себе вплутала.

Родинна спорка не передбачена в моїй «режисерській» розробці, тож я не даю їй розгорітися.

— Отже, ви залишили його в стані сну, а ми знайшли його в зашморгу, — переводжу я погляд на Тудорела Паскару. — А як ви поясните, це?

— Вн даремно грішите на мене, домнуле капітане! — вигукує Енессі. — Я не вбивав його. Я можу довести, де я перебув цілий вечір і ніч!

— У вас є алібі? — не можу стримати посмішки.

— Авжеж!

Я знаю, що він не вбивця, але навмисне хочу створити у присутніх враження, ніби підозра падає саме на нього.

— Якщо не ви, тоді хто ж?

— Може, Лукреція? — рятується Паскару.

Лукреція Будеску? Ця нещасна? Вона сама жертва… друга жертва злочину на вулиці Ікоаней.

— О котрій годині ви залишили мансарду?

Петронела часто-часто кліпає своїми довгими віями: не розуміє, їй чи її коханцю адресоване запитання: зрештою, вона каже:

— Десь за чверть до сьомої.

Братош засвідчує її слова:

— Так, приблизно в цей час.

Я показую Поваре жестом, що пора і йому щось робити. Він знає, що вимагається від нього: заводить до кабінету другого свідка — Доріна Петре. Я запрошую хлопчика підійти ближче, що він і робить, анітрохи не бентежачись… Петронела глянула на нього скоса й знову стомлено опустила голову на груди.

— Як тебе звати?

Він відповідає, мов на уроці в школі:

— Мене звуть Петре Дорін.

У нього ще тоненький голосочок, схожий на дівчачий, він знає про це й силкується, щоправда, без успіху, говорити басом.

— Скажи мені, Доріне, ти знаєш цю громадянку?

Хлопчик дивиться на дівчину, потім на мене.

— Так, знаю. Це Петронела, вона приходила до Крісті…

— А цього товариша?

— Знаю. Це дядечко Тудорел.

Настає черга Валеріана Братеша. Дорін Петре відповідає категорично:

— Ні, не знаю, — хлопчик дивиться тільки на мене, не знаючи, куди подіти свої довгі і тонесенькі рученята.

— Ти його ніколи не бачив?

— Бачив того вечора… він був з Петронелою…

Я не дав йомудокінчити речення, бо знаю наперед, що він хоче сказати.

— Скажи мені, Доріне, о котрій годині ти бачив Петронелу з оцим товаришем?

— Я поробив уроки й хотів послухати музику. А коли я хочу слухати музику, я завжди йду до Крісті. Неподалік від нашого будинку я побачив Петропелу, яка саме сиділа в «фіаті» разом з оцим товаришем…

— А що ти зробив після цього?

— Що я зробив? Я піднявся до Крісті, побачив світло в кімнаті й постукав у двері. Але ніхто мені не відповів. Тоді я відчинив двері. Крісті спав.

— Ти певен, що він спав?

— Звичайно, бо він дихав. Говорив щось крізь сон. Я покликав його, але він спав. Тоді я побачив «маг»…

— Облиш це, — зупиняю його. — Розкажи краще, о котрій годині ти знову побачив цього чоловіка, — киваю головою на Братеша.

— Коли я чесно хотів однести «маг» назад, у мансарду.

Я не можу стримати усмішки. Хлопчик відчуває, що тут щось не так, і змовкає.

— Розкажи якомога точніше, як саме ти його побачив.

— Спершу я побачив «фіат», який стояв на тому самому місці, що й раніше. А згодом я побачив цього дядька, коли він виходив з подвір’я…

— З якого подвір’я?

— Подвір’я будинку, де жив Крісті… Я бачив, як він сів у машину й поїхав.

— Сам?

— Сам!

— Ти пам’ятаєш, о котрій годині це було?

— Авжеж!

— Чому ти так певний у цьому?

— Бо тато повертається додому з роботи завжди о восьмій вечора, а я, коли хотів однести «маг» назад, навмисне глянув на годинника, щоб тато не побачив мене з ним удома. Було двадцять хвилин на сьому. Але я не встиг, бо…

— Дякую тобі, Доріне! Ти виявився на висоті, і я переконаний, що більше такого з тобою не повториться!

Хлопчик говорить всім «до побачення» і швидко щезає зі «сцени», залишивши по собі важку мовчанку. Я різко уриваю її:

— Ну а тепер, громадянине Братеше, розповідайте, чому ви хотіли позбутися свого «улюбленого» студента?

Чути короткий зойк Петронели. Вона затуляє обличчя долонями. Бачу, як тремтять її плечі, вона ридма ридає.

— Так чому ви вирішили позбутися його, громадянине Братеше? — повторюю своє запитання.

Тудорел Паскару заціпенів.

Маляр робить марну спробу підвестися зі стільця, губи в нього тремтять, мов у пропасниці, він безмовно зіпає ротом.

— Він став на шляху моєї кар’єри викладача, маляра… мого майбутнього… одруження з Петронелою… — ледь чутно проказує він, опустивши на груди голову.

— Коли саме ви надумали його вбити?

— У машині, коли Петронела розповіла, що вона зробила йому укол і він заснув. Вона сама несамохіть наштовхнула мене на злочин.

— Яким чином?

— Вона мені скачала, що, роблячи Крісті ін’єкцію, згадала злочин, який учинила колись Лукреція Будеску… І тут я подумав: якщо я вб’ю його й інсценую самогубство, всі підозри впадуть автоматично на Лукрецію Будеску.

— В якому стані перебував Крістіан Лукач, коли ви взялися до здійснення свого плану?

— Він спав глибоким сном під дією морфію.

— Ви повернулися згодом у мансарду?

— Наступного дня…

— І вдарили бідолашну Лукрецію Будеску?

— Мені не лишалося нічого іншого…

Зауважую подумки, що мені також не лишається нічого іншого, як закінчити слідство, фінальну частину якого реалізовано на «сцені» прокуратури. Відбитки пальців на ампулі належать Петронелі. І вона, і Тудорел Паскару однаковою мірою сприяли нещастю, полегшуючи злочинцеві завдання. Вони обоє теж постануть перед судом. Я звертаюся до прокурора Беріндея, який чекає цієї миті добрих дві години:

— Товаришу прокуроре, прошу вас підписати ордер на арешт Валеріана Братеша. Капітане Поваре, переведіть заарештованого до камери попереднього ув’язнення.

І якби це був справді театр, водночас із цією реплікою опустилася б завіса.

На вулиці холодно й темно. Накрапає дощик, холодний осінній дощик. Лілі ніжно бере мене під руку. В цю хвилину вона пишається мною. Ми зупиняємося під безлистим каштаном. Вона трохи нижча за мене, і їй доводиться пнутися до мене навшпиньки.

— А все-таки Крісті взяв гроші від Братеша.

— Ні, не взяв: моя люба… Братеш поклав гроші в ощадкасу лише тоді, коли відчув велику небезпеку… що Крісті може здійснити свою погрозу. Він хотів ужити хоча б якихось запобіжних заходів. Але Крісті не взяв його «подарунка»… Лише ввечері, вбивши його, Братеш залишив ощадну книжку в його кишені.

— А хто закинув коробку зі шприцом на дах?

— Вона не обманювала, коли говорила, що забула шприц у мансарді. А він знайшов його. І щоб замести сліди й поставити нас перед «двозначним випадком» — вбивство чи самогубство? — він узяв коробку, стер зі шприца відбитки пальців Петронели, поробив на них відбитки пальців покійного і викинув шприц у вікно.

— Навіщо він ще раз повертався в мансарду?

— Знаючи, що мені відомо про зникнення у Петронели шприца, він, як і кожен злочинець-початківець, хотів пересвідчитися на власні очі, чи я знайшов його на даху.

— І все це ти розкрив? — дивується вона захоплено.

— Я, і ніхто інший!

— Ти — Шерлок Холмс! — вигукує моя кохана. — Любий мій Шерлок Холмс! Якби ти знав, як палко я тебе кохаю!

Вона спинається навшпиньки, щоб поцілувати мене, але я підхоплюю її на руки і цілую міцно-міцно, щоб нам більше ніколи не розлучатися.

Казимир Квашневський ЗАГИБЕЛЬ СУДДІ МРОЧЕКА Роман 

_{З польської переклали Роман Вишневський та Анатолій Заблоцький}

_{Друкується за виданням: Квашневський К. Загибель судді Мрочека // Доровська З. Таємниця п'ястівських орлів… К.: Дніпро, 1973. С. 241–324.}

1. ДВЕРІ ЗАЧИНИЛИСЯ. ЗОСТАЛИСЬ САМІ

Колись хтось написав, що біда, перед тим як прийти, посилає провісником свою тінь. Якби люди протягом тисячоліть не втратили здатності заздалегідь передчувати небезпеку, то нині б передбачали її так само, як щури, що в порту залишають корабель, який має затонути в першому ж рейсі, або ластівки, котрі кидають гнізда в стріхах хат, які незабаром огорне полум'я пожежі.

Але ми втратили таку здатність, і ніхто не допоможе нам її відновити. Певно, тому в Порембі Морській нікому і не снилося бути свідком незвичайних і загадкових подій, які от-от мали статися. Того тихого сонячного дня ніщо не заповідало трагедії.

Було літо. Пізня пообідня пора. Сонце сідало, і від старовинних бароккових кам'яничок лягали подовжені тіні на маленьку, обезлюднілу ринкову площу містечка. Серед площі виділялась мініатюрна ратуша, оточена акуратними квітниками, які в свою чергу обрамляло асфальтове полотно, покреслене, як і личить для шістдесятих років XX століття, всілякими білими лініями — знаками для водіїв та пішоходів, хоч знаки ті, наслідування великих столичних міст, аніякісінького практичного значення для Поремби Морської не мали. У цей час принаймні ані машин, ані перехожих не видно було. Ніщо не могло змусити мешканців у тихий жаркий полудень вийти з дому.

Коло будинку якоїсь установи, бо над входом до нього на овальній емальованій таблиці білів орел, польський державний герб, стояв один-єдиний невеличкий автомобіль. Мабуть, не належав він жодному із тутешніх жителів, бо в багажнику над кузовом горою височіли чемодани та всіляке туристське причандалля, зв'язане новісінькими ременями. Ні в машині, ні поблизу нікого не було видно.

Та от порушили тишу чиїсь повільні кроки. З вузької вулички, що вела до площі, виринув старий чоловік у потертій кепці, вицвілій, невиразного забарвлення, з закоченими рукавами сорочці та широких полотняних штанях із шлейками навхрест. З відерка, яке він ніс, стирчав пензель, а з-під пахви виглядав паперовий звиток.

Старий затримався перед будинком з гербом, зиркнув на вивіску:

Порембо-Морський повітовий суд.

А потім перевів погляд на іншу вивіску, що була збоку:

Повітова нотаріальна контора.

Єжи Гольдштейн,

нотаріус.

Він поставив відерце долі, ще раз обдивився стіну, шукаючи на ній вільного місця. Потім таки знайшов, кивнув ствердно головою, з паперового звитка витяг обережно один аркуш. Решту поклав коло відерця. Вмоченим пензлем провів кілька раз по стіні, обіч нотаріусової таблички, приклав аркуш і розгладив його долонями. Відійшов на крок, критично оглянув. Переконавшись, що папір приліплено як слід, підняв відро і звиток та й рушив собі далі так само неквапно.

На свіжопофарбованій стіні різко виділявся білий прямокутник паперу, обведений широкою чорною рамкою.

СТАНІСЛАВ МРОЧЕК,

голова Порембо-Морського повітового суду, капітан запасу, багатолітній депутат міської ради, учасник визвольних боїв Війська Польського, відзначений кількома державними нагородами, загинув трагічно 6 липня 1967 року.

Похорон відбудеться в полудень 8 липня на місцевому кладовищі, про що повідомляють глибоко засмучені

Племінник і родина.

Погойдуючи відерцем, старий почвалав далі. На ринку знову запала тиша, та враз її порушило легке скрипіння дверей, що вели до приміщення суду. Звідтіль вийшла струнка, гарна світловолоса молода жінка в легкому дорожньому костюмі з жалобною стрічкою на рукаві. Вона зупинилась, переступивши поріг, і, мружачись од сліпучого блиску сонця, трішки повернула голову назад, наче в очікуванні, що хтось має вийти за нею. Наклеєний некролог опинився якраз навпроти її очей. Тільки-но почала читати, як саме вийшов молодий чоловік, високого зросту, з такою ж чорною пов'язкою на рукаві світло-сірого, гарного покрою піджака.

Жінка усміхнулась, але одразу ж набрала серйозного вигляду. Чоловік відповів їй ледь помітною усмішкою. Вона показала очима на стіну. Стоячи плече в плече, прочитали текст. Без смутку, спокійно, розважно.

Вона першою скінчила читати й пішла до автомобіля. Молодий чоловік попрямував було й собі слідом за нею, та почув кроки в будинку.

— Знайшов нарешті! — крикнув хтось, ще невидимий.

Куті двері відчинилися на всю широчінь, і з будинку вийшов уже сивий, невисокого зросту, трішки повнуватий, добродушний з вигляду чолов'яга. Рукави його бавовняної літньої куртки по лікті закривали чорні нарукавники, які люблять носити ті, що сидять цілими днями за письмовим столом. Відсапуючись, він подав молодому чоловікові кілька ключів, нанизаних на кругле дротяне кільце.

— Цей ось від хвіртки, ті два від вхідних дверей… А цей, маленький, певно, від шухляди столу, але точно не знаю.

— Дуже вдячний вам, пане нотаріус…

Молодий чоловік якось непевно подивився на ключі, потім, все ще вагаючись, поклав їх у бічну кишеню піджака.

Нотаріус зирнув на товстий кишеньковий годинник.

— П'ята! Вероніка чекає на вас. Ви пам'ятаєте Вероніку? Пішла з дому, ще спав я. Даю руку на відріз, що од ранку сидить там і чекає вашого приїзду. Вона так прив'язалася до нього, бідненька, так прив'язалася… — урвав на хвилю. — Який страшний випадок! Наче грім з ясного неба. Хто б міг подумати! Він же ще був зовсім здоровий… Аж не віриться!

Замовк і чекав, швидко перебігаючи по їхніх обличчях маленькими, злегка почервонілими очима.

— Так, справді страшний випадок, — мовила молода жінка і підійшла до дверцят машини, але нотаріус, здавалося, не помітив цього.

— Він же такий ще був здоровий! Це тим більш гірко. Ніколи не хворів. Здавалося, років сто житиме. А долі захотілося інакше… — нотаріус розвів руки й опустив їх у безнадії, сповнений розпачу, а потім несподівано швидким рухом поправив нарукавники. — Я дуже радий, що ви вчасно отримали мою телеграму. Було б дуже прикро, якби вас завтра не побачили на кладовищі.

— Ми їхали майже без зупинок, — промовила молода жінка. — Не знали, коли похорон. Телеграма надійшла у відсутність чоловіка. Він повернувся аж на другий день, вранці.

— Воля божа! — Короткий вказівний палець нотаріус націлив у безхмарне небо. — Я певний, що ваш дядько дивиться на нас звідти, щасливий усвідомити, що ви прийдете завтра, щоб випровадити його туди, де всі ми кінець кінцем мусимо зустрітися… — Він зітхнув і меланхолійно похитав головою. — А дядько так чекав вашого прибуття. Сподівався, що залишитеся тут назавжди. У нього ж не було інших родичів. Сотні кілометрів відділяли його од вас. Адже Варшава лежить так далеко од моря…

Нотаріус замовк.

— Так… — молодий чоловік, як і його дружина, почував себе дуже стомленим. Хотілось якнайшвидше від'їхати. Розмову підтримував так собі, для годиться, бо не знав, як її обірвати, щоб не образити старого. — Ми хотіли б оселитися тут, тобто нам хотілося. Дядько весь час умовляв. У кожному листі. Згадав він про це ще рік тому, коли був у Варшаві, у нас на весіллі. Власне, оце ми приїхали, щоб все вирішити на місці. Але…

Він теж замовк і розвів руками.

— Я знаю про все добре, — нотаріус не виявляв жодного наміру кінчати розмову. — Ми приятелювали з вашим дядечком. Він читав мені ваші листи… Переїздіть. Для молодого терапевта й молодого стоматолога роботи тут аж забагато. Приймуть вас у Порембі Морській з розпростертими обіймами. Навіть якби ви й зовсім чужі були. Дуже бракує нам молодих, здібних фахівців. Та вас, дякуючи небіжчику Станіславу, ніхто у нас за чужинців не матиме, навіть люди, з котрими він не підтримував добрих стосунків.

— Були й такі? — молодий чоловік звів брови.

— Суддя, якщо хоче бути справедливим, мусить наживати ворогів, чи не так? Станеш на боці одного — настроїш проти себе іншого, еге ж? А ваш дядечко був людиною старого гарту, непідкупним, стійким… — Урвав мову. — Що це я хотів сказати? Ага! Що приймуть тут вас з розкритими обіймами! Станіслав Мрочек приїхав до нас у Порембу в перші дні по визволенні. Разом відбудовували тут усе. Містечко було знищене, лежало в руїнах. Він, я і багато інших людей приїхали сюди з різних місцевостей, гадаючи, що побудемо тут з місяць, ну щонайбільше рік при несприятливім збігу обставин. А зостались надовго. А він — назавжди. Бідний Стась! Не можу просто повірити, що він ніколи вже о восьмій не ввійде у ці двері. Скільки літ був тут суддею. Відмовлявся від інших посад. Не захотів переводитись до воєводського суду, хоч як силували його… — Знову замовк, та за якусь хвилю пожвавішав. — Похорон завтра, точно о дванадцятій! Познайомлю вас після всього з кількома людьми, насамперед — із завідувачкою нашої лікарні доктором Ясінською. Вона дуже зрадіє. Бракує нам лікарів. Молодь не хоче жити в малих містечках. Ніхто не любить спокійної, непримітної праці, без розголосу, без слави.

— А ми якраз і мріємо про таку роботу… — тихо промовила молода жінка й усміхнулась.

Її чоловік, ніби скориставшись цим, швидко відчинив дверцята авто:

— Спасибі вам велике, пане Гольдштейн. До побачення.

— А дорогу ви пам'ятаєте?

Малий чоловічок наблизився до машини.

— Та якось розшукаємо.

— Повернете он в ту вуличку, що праворуч. Потім відразу ж за молочним кафе буде лівий поворот. Там побачите новобудови, а вже далі почнуться садки й будинки над самим морем. То — П'ястівська вулиця. Дім небіжчика Станіслава, вашого дядечка, під номером восьмим. Ви ж колись були там, певно ж, знайдете?

— Це було вісім років тому… — молодий чоловік мимохіть усміхнувся. — Не дуже мені ці місця запам'яталися. Я гостював тут якихось три чи чотири дні. Але розшукаємо. Ще раз дякуємо вам.

— Четвертий будинок праворуч! — гукнув нотаріус, коли зачинились дверцята. — А я мешкаю в будинку номер п'ять. Якщо відчуватимете в чомусь потребу, дзвоніть в будь-яку пору. Я дома буду сьогодні з восьмої вечора.

— Спасибі…

Машина рушила. Нотаріус помахав услід рукою. Авто віддалялося поволі, потім круто повернуло, і молода жінка, що вдивлялася у внутрішнє дзеркальце, втратила старого з поля зору.

Постав один житловий будинок, другий, потім ще один в риштованні, далі дорога повела в рідкий з височезними деревами сосновий лісок, і раптом перед мандрівцями відкрилась рівнина, що повільно спускалась до моря, яке простягалось аж до небокраю.

Нарешті дорога повернула праворуч, до великої купи дерев і кущів, серед яких заблищали червоною черепицею невеличкі будиночки, що стояли на положистому косогорі, який вів до води.

— Як тут хороше… — прошепотіла жінка.

Молодий чоловік ствердно кивнув головою, ніби відповідаючи власним думкам.

— Я був тут всього раз. Дядько мешкав сам-один над морем, — і він, піднявши руку від керма, показав на дерева. — З саду стежка веде одразу ж на пляж. Зрештою побачиш… Ох і спека ж…

Він утер ребром долоні чоло і знову спустив руку на кермо.

— Задуха, — жінка глибоко зітхнула. — Мабуть, буде гроза, — кивнула в бік далекої хмари, що темніла над морем, край її світився в промінні призахідного сонця. Чоловік кивнув і ще раз витер чоло.

— Боже, ну й пражить.

Автомобіль в'їхав поміж садки. Серед них навіть будинки важко було розпізнати. Крізь густу зелень пізнього літа ледь було видно білизну стін.

Машина уповільнила хід.

— Два… чотири… — чоловік озирався довкіл. — Їй-богу, не пам'ятаю. Ці садки схожі один на одного. Може, тут?

Авто зупинилося. В глибині саду, на стежці стояла немолода вже жінка у комбінезоні, великому солом'яному капелюсі і старих шкіряних сандалетах, взутих набосоніж.

— Пробачте, чи не тут часом будинок судді Мрочека?

Жінка підійшла до хвіртки, розчинила її навстіж і лише тоді озвалася:

— А ви, певно, племінник? — голосно запитала й похилила в смутку голову, а потім підвела очі, не змігши стримати цікавості. — Вероніка казала мені ще вранці про ваш приїзд. Ну хто б міг подумати, правда ж? Такий порядний чоловік і помер, а всілякі там пройдисвіти до ста доживають. Так вже ведеться. Ми з самого початку сусіди з ним, ніколи ні поганого слова, ні суперечки. Коли мого старого кілька літ не було вдома, він все мені по господарству помагав. Та горе не питає. Я казала часом: «Пане суддя, вже не ті літа, щоб кожного ранку в морі купатися!» А він тільки сміявся. Здоровий був, наче кінь, як то кажуть. Купався від ранньої весни до пізньої осені. Поплаває хвилин з п'ятнадцять і назад. На роботу при будь-якій погоді пішки ходив, аж за три кілометри! І повертався також пішки. Але врешті-решт навіть машина псується, не те що чоловік. Вийшов поплавати вранці і вже не вернувся. Витягли його, нещасного, з води аж увечері, перед заходом сонця. Серце не витримало. Мій старий теж помагав його шукати, у нас є власний човник. Іноді на рибалку старий виходить, коли, звісно, море спокійне. Інакше я б не дозволила. Так боюся хвиль, а він каже, що тоді риба краще ловиться. А пан суддя, якби мав жінку, то, певно, ще б жив би собі. Жінка не дозволила б того всього. Старість є старість. Нічого вдавати з себе молодого, коли вже сил бракує.

— Так, прошу вас… — перебив балакучу жінку суддів племінник. — То котрий дядьків будинок? Вже не пам'ятаю, вісім років минуло, як був тут.

— А ось цей, — показала наліво рукою, в якій тримала садові ножиці. — А з того боку живе друга сусідка, лікарка Ясінська, там вже й кінчається дорога. Далі нема проїзду, там піщана дюна.

— Спасибі.

Машина рушила, але через кільканадцять метрів Мрочек різко загальмував.

Ще трохи посиділи нерухомо. Потім молода жінка прошепотіла:

— Містечко невелике… Всі вже про нас знають.

Він кивнув. Відчинили дверцята майже одночасно. Попростували до хвіртки. За сталевою сіткою, густо обвитою диким виноградом, видніла між кущів стежка. Раптом почувся виразний монотонний шум десь поблизу.

— Чуєш? Море!

— Так одразу ж за садком пляж.

— Страшно…

— Чого? — він повернув ключа. Добре змащений замок відімкнувся беззвучно.

— Страшно, — тихо повторила вона, — померти ось так, у морі, поряд з берегом і своєю домівкою… Як страшно усвідомлювати тонучи, що це — смерть…

— Не завжди. Якщо то був припадок, скажімо, аневризм сердечного м'яза, він міг знепритомніти й потонути, нічого не відаючи.

— Нещасний чоловік, — вона обвела довкола поглядом.

— Так, смутно це все. — На жаль, я так мало знав його. За окупації він перебував у Росії, після війни осів тут і навіть носа не показував з цієї Поремби. Вони з батьком моїм за щось посварились, тому й не підтримували стосунків, навіть не листувалися. Я був тут, як вже тобі розказував, усього один раз під час канікул. Погостював днів зо три. Недалеко звідси ми стали табором, то я й заскочив до нього. О, дядько так зрадів зустрічі. А потім, коли батько помер, він приїздив на похорон, потім на наше весілля. Здається, тоді зрозумів, що треба підтримувати зв'язок з останнім членом родини, тобто зі мною. Мабуть, давалась взнаки самотність, ну й літа брали своє. А мені дядько весь час здавався зовсім чужим. Може, якби не помер, все б якось владналося?

— А мені його дуже жаль. Пам'ятаєш, яким був він на. нашому весіллі? Такий милий і трішечки старомодний у найкращому розумінні цього слова…

— Ти не зрозуміла. Мені теж жаль дядька, але не так сильно, щоб побиватися за ним. Все-таки для мене він був досить чужою людиною.

Далека хмара закрила сонце. В саду потемніло.

— Багато років треба було б працювати нам, щоб придбати все це!

— Так, він був порядною людиною. Навіть на мене записав спадщину. Не думай, що не пам'ятаю цього. Він у всьому був порядною людиною. Тобі подобається цей будиночок?

— Здалеку дуже симпатичний.

— Але чи ти справді довго витримаєш отут, у цій глушині?

— Я все життя мріяла мати хатку з садочком у невеликому містечку!

— Правду кажучи, я — теж.

Він пригорнув її. Вони підійшли до ґанку. Глибокий розкотистий грім прогуркотів над невидимим морем.

— Наближається гроза… Чекай! Я зніму сумки й валізки з машини, бо зараз лине дощ.

І він бігом побіг до хвіртки. Хмара огортала все небо. Ще більше потемнішало. Море шуміло голосніш. За хвилю чоловік приніс два чемодани.

— Решту вкинув у машину. Потім розпакуємо. Слава богу, що хоч дощ піде після такої спеки!

Зійшов на ґанок, поставив ношу перед дверима. Хотів уже витягти ключа з кишені, та двері розчинилися самі.

На порозі стала низька худорлява жінка, пов'язана білою хустинкою. Можна було дати їй і сорок, і шістдесят років. На обличчі — жодного виразу.

— Доброго дня, пані Вероніко! — він простягнув їй руку. — Ви ще не забули мене?

— А певно, що пам'ятаю… — Голос у неї також був якийсь мертвий, сухий, позбавлений будь-яких емоцій. — Ви зовсім не змінилися, докторе.

— Це моя дружина. Галинко, познайомся з пані Веронікою, вона допомагала дядькові вести господарство.

Рука, що її потисла Галина, була холодна. Молода жінка спробувала усміхнутися, та Вероніка лише кивнула головою і мовчки взяла чемодан.

Вони ввійшли в невеликий темний передпокій. Галина обдивилася довкола. Оленячі роги, полиця з книжками, плетене крісло…

— Так… — молодий чоловік подивився на Вероніку і кашлянув. Мимохіть повторив слова, котрі чув сьогодні не вперше:

— Ну хто б міг подумати? Такий же був здоровий…

— Така воля божа… — без будь-якої інтонації, сухо відповіла Вероніка, але на мить відвернулась і піднесла до очей фартуха. Потім одразу ж опанувала себе. — Ви, певно, зголодніли після такої дороги? Я приготувала все, лишень м'ясо треба підігріти. Думала, до обіду встигнете. Так пан Гольдштейн сказав.

— Спасибі, спасибі вам… Ви живете тут, правда?

— Ні, в пана Гольдштейна, навпроти. Я в них обох вела господарство. Обіди, правда, готувала тільки по неділях, — то в одного, то в другого. В будні вони обідали в суді, там є їдальня… Ну, а як буде тепер, не знаю. Якось вже самі вирішите… Кухня ось тут, — вона прочинила бічні двері. — Стіл накритий.

Пролунав грім. Вітер налетів, зашелестів у кронах дерев і знову стих.

— Може, спочатку вимиємось та розпакуємо чемодани? Гроза наближається. Ви не чекайте, йдіть, бо зараз лине дощ. — Усміхнувся до неї. — Ми тут самі дамб раду. А завтра вранці, будь ласка, приходьте. Не знаємо, чи надовго затримаємось, але, якщо ви не проти, продовжуйте, будь ласка, наглядати за домом, як і при дядькові. Правда ж, Галинко?

— Ну звичайно! — трохи вимушено озвалась вона. — Якщо тільки пані Вероніка захоче…

— Дякую вам, — схилила голову й одразу ж випросталась стара. — Тільки сьогодні я не прибирала ніде. Так пан Гольдштейн наказав — залишити все, як було, до вашого приїзду…

— Розумію. Спасибі, пані Вероніко.

— Ну, то я піду. А о котрій годині приходити вранці? Молочниця дзвонить о шостій. Пан суддя завжди сам відчиняв їй і забирав молоко. Він рано прокидався. А я приходила з печивом о сьомій, коли вже подавала сніданок панові Гольдштейну. Потім я прибирала, прала, робила, що треба, після того як суддя вже йшов на роботу. Ви, певно, о сьомій не встанете?

— Мабуть, ні… — швидко відповіла Галина. — Ми дуже стомилися. О дванадцятій похорон, то, може б, ви прийшли пів на дев'яту?

— Гаразд. А печиво покладу на ганку у сумочці. Тут ніхто не зачепить, — додала. — Можна навіть і гроші покласти, рік лежатимуть.

— Чудово!

— Тоді до побачення.

Двері зачинилися. Молоді люди зосталися самі.

2. ХТОСЬ ЙОМУ ПОКЛАВ КВІТИ НА ГРУДИ…

Якийсь час мовчки стояли серед кімнати.

— Як тут дивно, — тихо проказала Галина. — Ми самі в чужій хаті, в гостях у людини, котра померла… І ця жінка. Якась дивна.

— Дивна? — розсміявся чоловік. — Проста, чесна людина. Була дуже прив'язана до дядька. Той нотаріус має рацію. А тепер непокоїться тільки про одне: чи залишимо її на місці. Люди її віку кожну серйозну переміну сприймають як катаклізм.

— Ти справді хотів би її залишити?

Він знизав плечима:

— І сам не знаю, що б я хотів. Напевне, хотів би трохи помитись і змінити сорочку.

Знімаючи піджак, зайшов на кухню. Галина пішла слідом. Поки умивався над раковиною, голосно пирхаючи, а потім витирався льняним рушником, призначеним, певно, для посуду, вона встигла переконатися в ідеальній чистоті приміщення.

— Як на світ народився! — вигукнув він задоволено, надягаючи сорочку навиворіт. — Ет, потім перевдягнусь. А зараз — роздивлятися і розпаковуватися.

Увійшли до передпокою, звідкіль вузенькі дерев'яні східці вели на другий поверх. Крім вхідних дверей, на кухню були ще одні, зачинені. Молодий чоловік натиснув на клямку.

— Тут був, наскільки пам'ятаю, його кабінет. Так, вірно… Ця жінка, певно, сьогодні не провітрювала кімнати. Задушливе повітря…

Кабінет був обставлений старими, грубими меблями: бамбуковими етажерками для книг, оббитими торочкуватим плюшем кріслами, на стінах висіли незугарними художниками мальовані картини, на яких зображено морські краєвиди, а також два вицвілі килими з візерунками, що були модними хіба що літ шістдесят тому.

— Щось із цим треба буде зробити, коли вирішимо залишитися тут.

— Маєш на увазі меблі?

— Так. Особливо бридкий цей плюш. Та й морські оці пейзажі теж.

— Він же мешкав над самісіньким морем, — несміливо мовила Галина. — Певно, кохався у цих краєвидах.

— Це ще не привід тримати на стінах таку мазню! — Злість його, як швидко прорвалась, так і швидко зникла, він спробував навіть засміятись: — Не знаю, що зі мною. Дядько помер. Любив мене по-своєму, хоч і не говорив про ці почуття. Був людиною скритною. Загинув трагічно, не встигли ще нещасного й поховати, а я вже розмірковую над тим, куди подіти меблі й картини з його дому! Самому гидко стало. Це все гроза винна. А може, надто довго за кермом просидів? Відчуваю нервове напруження. Чому стара не провітрила тут?

Він підійшов до вікна й розчинив обидві його половинки.

— Відкрий двері. До передпокою й на ґанок! — сказав дружині. — Яке повітря! А то все аж протухло. Наче рік цілий не провітрювали… Поглянь, яке чорне небо. Ой, буде злива! Світ ще такої не бачив!

Галина розчинила двері, вийшла на ґанок. Дощ ще не накрапав, але дерева голосно шуміли.

— Зачини! Протяг! — почула здаля чоловіків голос. Оглянулась — на підлозі кружляли папери. Двері між кабінетом і передпокоєм раптом так сильно грюкнули, що аж задвигтів весь будинок. Галина швиденько зачинила двері на ґанок і вернулась до кабінету.

— Здається, що трохи забагато повітря напустили! — вперше за час перебування в оселі розсміялась Галина.

— Мабуть, — підтримав її чоловік, збираючи розкидані папери. — Ну, от і все. Я думав, халупа ущент розлетиться, коли двері бабахнули. Дивись, аж штукатурка пооблітала.

— Зараз приберу, — в її голосі прозвучала нотка господині. — Принесу щітку, бо порозносимо по всіх кімнатах.

— У мить, як візьмеш щітку в руки, станеш господинею цього дому!

Обоє весело розсміялися. Вона вийшла на кухню, а молодий лікар заходився коло шухляд письмового столу.

— Така гарна кухонька! — щебетала Галина, беручись за край килима. — Мрія! От лише пральної машини нема. Ну, та свою привеземо. А холодильник хороший. Добре, що не купили цієї весни…

Тим часом чоловік дістався до найнижчої шухляди, витяг звідти паку паперів і старих фотографій.

— «Двадцять років у Порембі Морській», — прочитав напис. — Дядько, здається, писав мемуари…

За вікном блиснуло. Перші великі краплі вдарили в шибки. Галина шарпнула за килим. Цвях витягся, і килим повис на стіні, оголивши місце, звідки відлетів шмат штукатурки. Там, очевидно, від струсу, на свіжій плямі з'явилась чимала шпарина. Жінка просунула туди палець. Чоловік тим часом розглядав фотографії.

— Слухай, тут щось є, — вона витягла цеглину, з якої обпала штукатурка, і обережно поклала її на підлогу. Нагнулася, щоб зручніше було заглянути в дірку, котра з'явилася в стіні. Сліпуча блискавка різко освітила кімнату.

— Що таке? — запитав молодий чоловік і зиркнув у вікно. — Ну й гахнуло! Йди сюди, подивись фотографію. Ось дядько з моїм батьком, ще коли були хлопцями. А ось на цій мій батько сам-один, коли йому було, може, років з десять.

Він простяг руку до наступного знімка, та в цю мить Галина голосно зойкнула і відскочила від стіни.

Він не встиг навіть отямитись. Фотографії випали з його рук. Вона двома стрибками, подолала відстань між стіною і столом і пригорнулась до нього, уткнувшись лицем в його груди.

— Там… Там… — прошепотіла хрипким голосом.

— Що там?..

Він відштовхнув її від себе і струснув, тримаючи за руки.

Не відповідала. Сам кинувся до стіни. Те, що побачив, змусило його відсахнутися. Але заглянув у дірку знову, навіть просунув руку туди.

— Ні-і-і! — скрикнула жінка. — Облиш!

— Не бійся, Галинко! — лагідно сказав, силкуючись бути спокійним, хоча в голосі його бриніла нотка тривоги.

— Тадеку, Тадеку… чи? — не змогла докінчити.

Доктор Тадеуш Мрочек витяг з кишені коробку сірників і при слабкому полум'ї одного з них почав знову вдивлятися в дірку. Раптом струснув головою, наче від моторошного сну. Сірник обпікав пальці, але він не відчував болю.

З ніші, що утворилася, проваллями очниць на нього дивився людський череп.

Блискавка освітила вікно, і після неї запав ще більший морок. Мрочек випростався.

— Ясно одне: тут лежить якийсь небіжчик. Треба дізнатись, що це все означає…

Намагався говорити спокійно, навіть усміхнувся, але одразу ж споважнів і знову глянув на стіну.

— Я повинен збільшити цю дірку. Треба побачити, що там є. Якщо тобі страшно, вийди, Галинко.

Вона мовчки, рухом голови заперечила. Перший переляк минав, підійшла ближче до чоловіка.

Мрочек рішуче просунув руку в дірку і шарпнув. Відвалив другу цеглину і витяг, потім третю…

— Закрий фіранками вікно й увімкни світло.

Засунула темні штори і майже навпомацки крутнула вимикач біля дверей. Відгородившись від грози, Галина відчула себе певніше.

Череп виглянув в усій своїй «красі», широко посміхаючись до них двома рядами зубів, з яких три передніх були золоті і блищали так, наче їх вчора вставили.

Мрочек почав далі витягати цеглину за цеглиною. Працював у цілковитій мовчанці. Галина сіла в крісло і не відривала погляду від отвору, що помітно розширявся.

Нарешті молодий лікар випростався й утер піт з чола. У відкритій ніші лежала людина, що померла багато років тому, але замурована тут зовсім недавно, про що свідчили свіжі сліди мулярської праці.

З хвилину дивилися вони на цю страшну постать, котра лежала з перехрещеними на грудях руками. На скелеті збереглися рештки зотлілого одягу й шкіряного взуття. Лікар підійшов і витяг з кістяних пальців засохле стебло.

— Хтось йому поклав квіти на груди… — проказав тихо. — Схоже, що в цій стіні похований він кимось, хто любив його…

— Або з жалю, — тихо додала Галина. — І, може, навіть хтось жалкував не за ним, а просто тому, що так сталося…

3. П. М. 1967!

Була ніч. Гроза пройшла вже кілька годин тому, і в вікно невеликої спальні на другому поверсі з-поміж верхівок дерев сяяв повний місяць. Відблиск його миготів на хвилях морських, що розмірено набігали на берег.

Галина, стоячи біля вікна, вслухалася в голоси моря. Потім підійшла до ліжка. Глянула на чоловіка. Він сидів у піжамі, підібравши під себе ноги, читав якийсь машинописний текст і курив.

— Що ж ми тепер робитимем, Тадзю? — запитала впівголоса.

Він мовчки знизав плечима, не відриваючись від дядькових мемуарів.

— Чому ти не повідомив міліцію?

Повільно загасив у попільничці сигарету і відказав, не дивлячись на дружину:

— З цим завжди встигнемо. Тут треба добре поміркувати…

— Над чим? Невже ти гадаєш, що зможу хоч на хвильку заснути, знаючи, що там, унизу, той лежить і шкірить зуби?

Зиркнув на неї.

— Тихіше, прошу тебе! Я знаю, що міліція приїхала б і забрала його.

— То чому ж ти не зателефонував?

— Бо… бо на цьому справа не закінчилася б, а лише… почалася б…

— Тадеку, тут щось не так. Прошу тебе, поясни, в чім річ, чому ти так дивно поводишся. Спочатку була гроза, і ти сказав, що не хочеш повідомляти цього по телефону, що поїдеш сам, як тільки злива вщухне. А випогодилось, була вже ніч, і ти сказав, що в такому маленькому містечку навряд чи опівночі хтось є в міліції і що поїдеш вранці. А тепер кажеш, що… на цьому справа ке скінчилася б… скажи, що тебе непокоїть?

Він глянув на дружину стомленими очима, лагідно притягнув її до себе:

— Ти хочеш знати, що я думаю?

— Таж певно! — проказала рішуче.

— У перший же момент, знайшовши того… чоловіка, я почав роздумувати над тим, що ти сказала, коли ми щойно приїхали сюди.

— Роздумувати над тим, що я сказала? А яке ж це має відношення до всього цього? А що ж я такого сказала?

— «Я все життя мріяла мати хатку з садочком у невеличкому містечку». І ще: «Багато років треба було б працювати нам, щоб придбати все це».

— Так. Але ж не сказала я, що мрію про будиночок із скелетом, вмурованим у стіну!

— Однак сказала, що мрієш про хатку, чи не так? А я знаю, що це справді твоя давня мрія.

— Не розумію тебе! Вперше з дня нашого знайомства тебе не розумію.

— Зараз зрозумієш…

Він попрямував до дверей.

— Ти куди? — схопилася і злякано повисла на його руці.

— Туди, вниз… — легенько звільнився він. — Я хочу щось принести з дядькового кабінету й показати тобі.

— Тадеку, тільки не зараз!

— Не хвилюйся. Я ж усе-таки лікар. І скелетів на своєму віку бачив дай боже. Власне, і вчився на них. Та й у живих людей не одну кістку відпиляв уже… Зачекай хвильку. Зараз усе поясню. Чи, може, підеш зі мною?

Вона заперечливо похитала головою. Він усміхнувся і погладив її по розпущених косах.

— Я швидко. Півхвилини — найбільше. Там є щось таке, про що тобі не сказав одразу. Хотів спочатку вияснити для самого себе.

Він вийшов, не зачиняючи двері. Галина вслухалась в його кроки по скрипучих сходинках.

Тим часом доктор Тадеуш Мрочек зійшов униз. Штори щільно прикривали вікна. В густій темряві намацав вимикач. Засяяло світло. Килим затуляв нішу в стіні.

Мрочек підійшов ближче. Якесь дивне почуття опанувало ним. Чомусь подумалось, що під килимом нічого нема, що то просто було марево, він зараз відхилить його, а там — рівна гладенька стіна…

Злегка шарпнув тканину. Килим повис на одному гвіздку. Скелет і далі лежав у ніші, як і до цього. Але Мрочек кинув на нього тільки миттєвий погляд. Його цікавило інше. Схилився над витягнутими цеглинами. Взяв у руку одну з них, потім уважно оглянув інші, час від часу зішкрябуючи з них рештки мулярського розчину. Одколупувався він легко, наче зовсім недавно приготовлений. Доктор вибрав дві найбільш підходящі цеглини, притиснув їх до грудей правою рукою, лівою вимкнув світло і пішов нагору.

Галина стояла посеред спальні в тій же позі, в якій залишив її. Мрочек тихо прихилив двері і мовчки подав їй одну з цеглин.

— Що це? — несміливо обернула її в руках.

— Цеглина, як бачиш…

Він підійшов до столика, поклав на нього другу цеглину, запалив сигарету.

— Навіщо ти їх приніс?

— Прочитай.

— Що я маю прочитати?

Не відповідаючи, торкнувся пальцем поверхні цеглини. Молода жінка в блідому світлі нічника впівголоса прочитала:

— П. М. 1967.

Випросталася.

— Це тавро? На цеглинах іноді вибивають якісь знаки.

— Так. П. М. — це, мабуть, Поремба Морська, а 1967-й мусить бути роком випуску продукції. Так що тепер бачиш — цегла нова.

— Значить…

— Значить, цеглу вироблено в Порембі Морській 1967 року. Отож цього року хтось оглядав нішу і знову замурував її. Але це ще не все…

Він показав на другу цеглину.

— Свастика! — сказала здивовано, оглядаючи витиснуте посередині тавро. — І цифра: 1938. Це, мабуть, також дата.

— Дата, — підтвердив Тадеуш. — А тепер слухай. Всі цеглини, що я їх повиймав з тієї стіни, за винятком двох, тавровані свастикою і мають позначку тридцять восьмого року.

— Що це могло б означати, Тадику?.. Скажи, якщо щось зрозумів.

— Зрозумів, та не все. Або, кажучи правду, ще нічого не зрозумів. Тільки знаю одне…

— Що?

— А те, що мушу докопатися до істини, яким чином цей тип опинився замурованим у дядьковім кабінеті. Тут не можна припускатися жодної помилки. Якби не ці дві нові цеглини, то я міг би зробити припущення, що хтось когось замурував тут багато років тому. Можливо, перед війною, коли ця територія була під гітлерівцями. І дядько, проживши тут двадцять років, і гадки не мав, що в стіш його кабінету лежить скелет. Але ж…

Він на хвилину замовк.

— Але ж… — повторила жінка, наче прокотилась луна, — ці дві цеглини…

— Ці дві цеглини, — тихо сказав він, — ніби промовляють мені, що дядько таки знав про цей скелет, бачив його, перебував із ним під спільним дахом із власної волі, а не з примусу. І навіть знову замурував його зовсім недавно!

— В цьому не може бути абсолютної певності. Все могло бути якось… якось інакше.

— Як? Не скажеш же ти, що через двадцять літ по війні хтось розвалив стіну і замурував скелет у домі повітового судді, а суддя нічого про це й не знав? Таж на стіні, коли зняти килим, виразно видно, де його замуровано! Це й сліпому видно. Ні! Міліція дійде того ж висновку, що й я. А далі висновки будуть прості: дядька знали і шанували як громадянина Поремби Морської, і от я, молодий лікар, приїжджаю після його трагічної смерті й хочу поселитися тут разом з тобою, користуючись повагою, якою оточене було його ім'я… І от, вже з першого дня мого перебування тут виявиться, що дядько тримав у стіні свого кабінету замурованого небіжчика, що він знав про це і мовчав, мовчав!.. Ти гадаєш, виявлення скелету в стіні не було б тут сенсацією?.. Не забувай, що дядько нікому не розкрив цієї таємниці, інакше скелета б у стіні вже не було. А з усього напрошується лише один логічний висновок: дядькові потрібна була ця таємниця! Міліція розвалить весь будинок, шукаючи, чи нема тут іще якихось скелетів. Розпочнеться слідство. Пам'ятай, що дядько загинув трагічно. Поповзуть плітки, будуть пов'язувати його смерть з таємницею замурованого в стіні скелета…

Він змовк на хвилину, сів і запалив сигарету.

— Але ж усе, що ти кажеш, побудоване лише на припущеннях… — мовила вона, сідаючи коло нього й також закурюючи. — Могло ж усе бути й зовсім інакше. Може, дядькове ім'я й ніщо тут не заплямовує. І пліток можна уникнути. Досить подзвонити в міліцію й попрохати, щоб тримали це в таємниці. Приїдуть, заберуть скелет, складуть протокол, і вся справа владнається за тиждень.

— Ні… — Тадеуш смутно крутнув головою. — Тільки не в такому містечку… Та й для Варшави ця справа була б неабияким винятком. Щоб розібратись, що й до чого, міліція повинна була б втягти в справу принаймні половину місцевих жителів. Замість того, щоб почати працювати по-солідному і жити спокійно, у згоді з людьми, ми б опинилися в самому пеклі… Кінець твоїм мріям про тихе, сповнене праці життя. А матимем дітей, про них казатимуть, що то діти «того лікаря, чий дядько живцем людей у стіну замуровував!» Ні, ні, ні!.. Тож не дивуйся, що я відразу не побіг у міліцію… Може, я помилився? Мушу все спокійно обдумати. Єдина людина, яка могла б нам щось пояснити, вже не живе…

— О боже… — Галина вхопилась за голову. — Що він наробив? Вплутав нас у…

— Здається мені, що все значно гірше, ніж ти уявляєш. Якби хоч не приїздили сюди. Тоді б усе це нас не обходило. Хтось забрав би дядькові меблі, зняв би той клятий килим і мусив би помітити, що стіна в певному місці наново вимурована. В результаті було б знайдено скелет. А тепер ми вгрузли в цю справу по вуха, бо ні міліції сповістити не можемо, ані вдавати, ніби нічого не відаємо, маючи дірку в стіні і купу цегли на підлозі.

Тадеуш підійшов до вікна. Місяць світив ще ясніше, і море скидалося здаля на нескінченну, темну і водночас блискітливу шибку.

— Ну, Галино, що нам робити?

Дружина не відповідала. Натомість, як вчинили б на її місці дев'яносто дев'ять відсотків жінок, заплакала. А чоловік, як зробили 6 у такому випадку дев'яносто дев'ять відсотків чоловіків, сказав:

— Та перестань, ради бога! Дай подумати!

Ледве взяла себе в руки і витерла хусточкою очі. Мрочек сказав:

— Маємо два виходи із становища. Перший — піти вранці в міліцію і заявити про все. Другий — не йти до міліції і нікому ні про що не заявляти. Ніби нічого й не знаємо.

— А що тоді?

— Тоді… — міркував він, — тоді ми повинні викинути кудись ті кістки або… замурувати їх назад в стіну ї добре прибити килим, щоб ніхто якийсь тиждень-два не міг заглянути під нього, а потім почати побілку стін. Це не здивує нікого, бо на Примор'ї люди люблять прибирати. Зрештою, так роблять всі, хто займає чужу хату.

— Як, і залишити його в стіні?!І жити з ним під одним дахом?!

— А що ж робити? Коли маєш на думці щось краще, кажи.

— Я гадаю, що краще його десь закопати.

— А де? І не сьогодні ж! Не знаючи місцевості, не будемо ж блукати поночі, ризикуючи на когось нарватися.

— Але я не хочу жити отак, знаючи, що він… він… Тадеку, зрозумій же мене!

— Пам'ятай, доки він тут з нами, ніхто його не відшукає. А якщо десь закопаємо, викинемо геть чи навіть втопимо в морі, хтось може або підгледіти нас, або знайти його, або… Хто зна, що може бути іще! Це людські кістки. Обов'язково почнеться слідство. І ниточка може привести до клубка. А тоді вже таки потрапимо у справжню біду. Будемо відповідати за замовчування давнього злочину як дядькові співучасники.

— Дурниці! Той вже мертвий був, коли ми іще пішки під стіл ходили. Ніхто нас у причетності до злочину не може звинуватити. Крім того, чому ти впевнений, що саме твій дядько його вбив? Могла людина померти й від якоїсь хвороби…

— І по смерті замуруватися в стіні? А ці цеглини? Ці дві проклятущі, нещодавно виготовлені цеглини? їх би можна було замінити, але де знайдеш старі? До того ж ми нічого не знаємо… А міліція може протягом короткого часу зібрати дуже багато даних… Та людина десь мешкала, працювала, і от раптом її не стало. Зникла в стіні дядькового кабінету і лежить там стільки років. А квіти? Квіти на грудях у небіжчика. Ніби хтось тужив за ним по його смерті. Але коли б та людина померла природною смертю, за нормальних обставин, її б поховали на цвинтарі, і квіти лежали б на труні! Ні, не можу розкусити цього горішка!

Він замовк, важко дихаючи.

— Але що ми можемо зробити? — Галина звела на нього стомлені, перелякані очі.

— Що можемо зробити? Єдине — знову замурувати його, почепити килим і стола підсунути так, щоб до стіни не можна було підійти… Коли поживемо тут трохи, знайдемо абсолютно безпечне місце, тоді витягнемо його. Взимку його можна буде кінець кінцем навіть спалити. Тепер же ні в якому разі ми не повинні його чіпати.

— А коли… коли хочеш його… — Галина глипнула на двері й змовкла.

— Зараз! — сказав твердо. — Я думаю лише про одне: про те, щоб ми змогли спокійно зайняти цей будиночок, і жити як люди… Не хочу, щоб ти думала, що я звичайнісінький собі негідник, який попри все хоче замести сліди, приховати правду, тільки б влаштувати своє життя. Я хочу розгадати цю таємницю, інакше мене все життя мучитимуть докори сумління. Все може бути зовсім інакше, не так, як ми уявляємо. Я візьму шматок кістки для аналізу і постараюсь лабораторним способом дослідити, коли цей чоловік помер. Зрештою, ретельно огляну скелет, може, знайдемо щось в дядькових паперах? Може, це був нещасний випадок, і дядько хотів його втаїти? А може, коли вбив ту людину, то вірив, що вчинив слушно, бо іншого виходу не було? А може, як я вже сказав, якось інакше розв'яжеться питання? Тоді й змогли б ми повідомити власті, і мали б чисте сумління. В усякому разі, зараз іншого виходу нема: треба замурувати кістяк.

— Якби ти не відчинив того вікна… — сказала тихо, — нічого б і не трапилось. Двері б не грюкнули з такою силою, і ми прожили б тут ціле життя ні про що не здогадуючись.

— Але вікно я відчинив, і нічого вже не зарадиш. Ти підеш зі мною чи залишишся тут?

— Залишитись? Ні за що в світі! — схопилась вона. — Будь спокійний… Я вже взяла себе в руки. Постараюсь… постараюсь допомогти тобі.

Усміхнулась до нього блідою, втомленою усмішкою.

— Якщо маємо йти, то ходім! — сказала вона, силкуючись на невимушений тон. — В передпокої на гвіздку висить електричний ліхтар. Треба взяти, якщо хочеш оглянути скелет у ніші.

Він кивнув головою. Обоє рушили до дверей, а потім почали повільно спускатись по вузьких, скрипучих сходинках.

4. ПЕРШИЙ БУРГОМІСТР

Коли увійшли в кабінет і Тадеуш засвітив світло, Галина підійшла до вікна і, відігнувши краєчок штори, зирнула у вікно. Надворі було досить ясно, і віддалені кущі при місячному світлі скидалися на завмерлі в танці примари. Вона здригнулась і відвернулась од вікна. Штора опустилася за її плечима, однак залишилась майже непомітна шпаринка.

Мрочек стояв посеред кабінету, розглядаючись довкола.

— Що ти шукаєш? — запитала, мимоволі понижуючи голос.

— Ні, розмірковую, де б дядько міг тримати кельню, матеріал і все необхідне, щоб замурувати стіну.

— Певно ж, що не тут, — мимоволі усміхнулась. — Такі речі зберігають або в підвалі, або десь у сараї… Чи був у дядька сарай?

— Здається, був. Дядько тримав там верстак.

— Ти спочатку оглянеш скелет?

— Мабуть, краще спочатку принести інструмент, потім зможемо спокійно оглянути, а тоді вже замуруємо стіну.

— Тадеку, слухай…

— Що таке? — він уже взявся за дверну клямку.

— А ти вмієш мурувати?

— Та якось вже спробую. Врешті, не така то й премудрість: змішати трохи піску з цементом і покласти кілька цеглин.

Прихопивши ліхтаря, Тадеуш кивнув дружині. Тихо прочинили двері. На ґанку було зовсім темно, густе листя дикого винограду не пропускало сюди місячного світла. Мрочек безшумно зачинив двері. Обережно, майже навшпиньках, зійшли дерев'яними східцями в сад.

Після грози повітря було прохолодне й вологе. Тадеуш на секунду ввімкнув ліхтарик, освітивши серед намоклих дерев і кущів нешироку стежину.

— Візьми мене за руку, — прошепотів. — Там, за деревами, буде світліше.

Пройшли кілька десятків кроків, і Мрочек зупинився, оглянувся.

Трохи позаду, в долині, виднів освітлений місяцем будинок. Під самим дахом жовтувато виблискувало віконце спальні, де світився нічник.

Рушили далі, збиваючи з кущів холодні краплі. Місяць плив високо в небі, великий, блідий, зимний.

Ще ступили кілька кроків, кінчилися кущі обабіч стежки. Ніякої огорожі. І раптом побачили, майже біля самісіньких ніг, море. Тут було ясно, наче вдень. Праворуч — невелика затока серед каміння з якимось помостом. Біля нього щось темніло. Невже моторний човен? Ліворуч простягався піщаний пляж, далеко-далеко, скільки зір сягав.

— Боже, як тут гарно! — вихопилося у Галі з грудей. — І це все разом з частиною пляжу належало твоєму дядькові? — Вона показала рукою на два ряди кущів, що тяглися від берега вглиб суші.

— Так, — Тадеуш уважно роззирався довкола. — Наскільки пам'ятаю, той сарайчик мав бути десь у кінці саду… Може, он там?.. — кивнув убік дерева, серед яких щось темніло. — Ходімо!

Рушили поперечною стежкою, і за якусь хвилю Галина помітила низькі, обвиті плющем двері невеличкого дерев'яного сарая.

— Тільки б не були замкнені, — шепнув Тадеуш і натиснув на клямку. Двері із скрипом прочинились.

Там було чисто прибрано. На поличках стояли горщики для квітів, а під ними рядком розміщене різноманітне садове знаряддя. В кутку виділялись дві великі поливальниці і згорнутий калачем новий гумовий шланг. Під протилежною стіною у світлі ліхтарика зблиснув верстак.

— Бачиш? — впівголоса сказав Мрочек.

Під стіною лежала акуратним стосиком цегла.

— П. М. 1967… — прочитав, нахилившись. — Нова! Дядько, видно, зовсім недавно купив її… А ось і цемент, і пісок. І навіть кельня є. Все гаразд…

Через кілька хвилин вони були вже знову в кабінеті. Мрочек зняв килим зі стіни.

— Оце тільки тепер спало мені на думку, що досі не знаємо, чоловік це чи жінка. — Стань ось тут і присвіти мені. Так, добре.

Він схилився над нішею.

— Чоловік, — проказав молодий лікар. — Бачиш ці кістки? Не можна твердити категорично, але, певно, йому було десь під сорок, може, трохи менше, а може, й більше.

Голос його звучав спокійно, розважно, наче Мрочек оце сидів на академічній лаві і складав екзамен професорові медицини.

— Тепер сюди присвіти…

Галина глибоко вдихнула, заплющила на мить очі, але одразу ж розкрила повіки. Тадеуш тримав у руці череп, уважно оглядаючи його з усіх боків.

— Тут нічого… тут також… Ніяких слідів поранення. Чоло високе, а зуби… Три золоті коронки спереду. А цей, здається, запломбований. Спробуй оглянути, якщо не боїшся.

— Я повинна взяти його в руки? — тремтячим голосом перепитала.

— Ну, якщо не хочеш, покладемо на стіл.

Він обережно поклав череп на письмовий стіл і спрямував світло в очниці, щоб Галині було все видно.

— Так… — голос її не переставав тремтіти. — Видно, дбав про свої зуби. Дві пломби вчасно поставлені.

— Що б ти сказала про них?

— Небагато. Почали вже кришитися. Не дуже добрий матеріал. А він помер кільканадцять літ тому, Тадеку. Я не знаюся в судовій медицині, але як стоматолог можу сказати, що пломби викришитись за таких умов швидко не можуть, навіть коли б вони були і з слабкого матеріалу.

— Ясно. Я теж так подумав. Без лабораторного аналізу важко визначити все точно, але, за грубим підрахунком, смерть настала років п'ятнадцять-двадцять тому. Багато що залежить од вологості повітря, од того, наскільки добре була замурована стіна, і так далі… Ти більше нічого не можеш сказати про його зуби?

— Ні. Якби взяти одну з цих пломб, може, потім і змогла б сказати щось, розглянувши її під мікроскопом і зробивши хімічний аналіз. Під час окупації, приміром, німці вживали зовсім інший цемент для пломбування, сурогат. Це я знаю, бо кілька схожих старих пломб мені довелося вийняти.

— Гаразд. Візьмемо одну. Може, щось і довідаємось.

Він узяв череп, відніс його в нішу і поклав у попереднє положення. Потім, присвічуючи собі, заходився старанно, кістка за кісткою, оглядати скелет. Раптом випростався.

— Дивись! Куля! Ось, посеред третього лівого ребра стирчить. Бачиш? Значить, стріляли в спину… Певно, від неї й помер. Хвилиночку, зараз її витягну.

За якусь мить на його долоні опинився маленький овальний предмет, покритий іржею. Тадеуш поклав його на стіл і далі продовжував огляд. Але, якщо небіжчик і був оточений якоюсь таємницею, то жодного ключа до неї при обстеженні скелета не вдалося виявити.

— Можеш поставити ліхтаря на стіл… — мовив пошепки, закінчивши свою роботу і витираючи піт з чола. — Більш нічого не довідаємось. Можемо сказати лише, що це був чоловік середніх літ, високий зростом і що його уражено в ліве плече з вогнепальної зброї. Куля пройшла надто низько і влучила в серце. Це сталося кільканадцять років тому, може, й двадцять… Дай-но мені клапоть паперу, он там лежить, на столі. Загорну кулю, пломбу і цю висушену стеблину. її треба покласти окремо. Раптом хтось та зможе встановити, як давно ту квітку зірвано? А втім, квітки могли бути покладені й пізніше, не обов'язково в день смерті… Гаразд, кінчаймо з усім цим.

Галина підійшла до столу за папером і раптом скрикнула, закривши уста долонею.

— Там… — показала на вікно. — Хтось заглядав!

— Дурниці. Вікно ж зашторено. Тобі просто привиділось. Це від нервового потрясіння. У такому стані всілякі марева бачиш. Це не дивина…

Вона не відривала погляду від вікна. Здавалось, навіть не чула чоловікових слів.

— Там… там щілина між шторами… — тихо сказала. — Можу заприсягтися, що бачила око і… частину обличчя.

— Дурниці! — повторив, намагаючись говорити переконано. Однак загасив світло й поспішив до дверей.

Вийшовши на ґанок, трохи постояв нерухомо, прислухаючись. В саду було тихо, лише долинали сплески морських хвиль. З дерев опадали останні краплини. Мрочек навшпиньках зійшов униз і поволі пройшов попід стіною будинку. Дійшов до рогу, виглянув. Місяць освітлював клумбу перед вікном кабінету. Тадеуш уважно обдивився довкола, потім зазирнув у вікно. В кабінеті було темно. Легенько стукнув пальцем по шибці, сказав неголосно;

— Запали світло…

За мить спалахнула лампа. Він побачив у шпарку Галину, що стояла коло письмового столу. Вона дивилася в його бік.

— Добре, — промовив. — Уже повертаюсь.

Роздивившись ще раз навкруги, Мрочек спокійно рушив назад. На ґанку затримався, вслухаючись. Потім увійшов і замкнув за собою двері на засув.

— Таки не було нікого, — здвигнув плечима. — Нерви, кохана… — Він обійняв дружину й торкнувся устами її щоки. — Признатися, цей страхітливий тип і мене теж вивів з рівноваги.

— Присягаюсь, що бачила когось… — повторила тихо вона. — Це не марення. Ти оглянув землю?

— Землю?

— Так. Якщо там справді хтось був, то під вікнами зосталась якісь сліди.

— Там трава… — трохи непевно почав він, розізлившись, що сам не додумався до цього. — Зрештою, вже й пізно. Я сам стояв у тому місці, і якщо навіть були якісь сліди, то я затоптав їх. Ну як це не спало мені на думку — подивитися. Але все це дурниці, Галинко! Нас починає переслідувати уява. Берімось-но до роботи. Чим швидше впораємось, тим краще. А потім — хай навіть тут буде сотня скелетів — мусимо спати! Завтра опівдні похорон, треба відпочити. Ну, я пішов на кухню, зроблю розчин. Укладемо цеглу й затинькуємо…

За годину скінчили. Мрочек критично оглянув стінку, що набрала трішки грубуватого вигляду й зайвих нерівностей, але загалом все вийшло набагато краще, ніж він сподівався. Почепили килим, підсунули стіл і крісло. Галина старанно вимила й натерла підлогу.

Рушили скрипучими сходами вгору, а за чверть години Галина спала вже як убита. Мрочек потягнувся на ліжку і зімкнув на хвилю повіки. Потім простяг руку до нічника, щоб вимкнути світло. Дядьків щоденник лежав на столикові. Рука молодого лікаря зависла в повітрі Взяв кілька аркушів і почав читати. Сон не приходив ніяк. За вікном щораз яснішало. Над морем займався безхмарний світанок. Жодного сліду по вчорашній грозі.

В попільничці росла купа недокурків. Галина спала, рівно дихаючи, заклавши руки над головою. Будильник голосно цокав.

Тадеуш позіхнув. Повільно водив очима по рядках машинопису. Раптом аж підвівся на лікті. Ще раз прочитав останні слова. Швидко обернувся до дружини, поклав руку на її плечі.

— Галино!.. — сказав тихо. — Галино!

— Що таке? — різко звелася, протираючи очі. — Що сталося? — зі страхом озирнулася, не знаючи, де вона. А потім заспокоїлась. — Перелякав ти мене.

— Послухай… — сказав, не звертаючи уваги на її слова. — Дядько в щоденнику пише так:

«.. Хто побачив би тепер Порембу Морську, вперше приїхавши сюди, не зміг би навіть собі уявити, який вигляд мало це гарненьке приморське містечко у перші місяці після визволення. Все лежало в руїнах, а люди, що прибули сюди відразу ж з військами, щоб заселити цю землю, не всі були, на жаль, тими, на кого чекала вона віками. Серед поселенців аж кишіло від бандитів, дезертирів, хуліганів і всіляких інших покидьків суспільства, котрі з'явилися сюди ненадовго, щоб тільки поживитися і зникнути в хаосі, що панував тоді на повернутих землях. Поміж них не бракувало й найгірших з найгірших, тих, хто ховався від заслуженої кари: агентів гестапо, фольксдойчів і катів з концтаборів. Зліталися сюди, розраховуючи загубитися й перечекати серед людської маси, такої розмаїтої, як завжди буває при переселенні людей з різних кінців країни.

Що стосується нашої Поремби, то слід відзначити: тут відразу ж підібралося гроно ініціативних жителів, котрі не дозволили пройдам затесатися поміж себе й розграбити те, що зосталося ще серед руїн після нищівної війни. Однак у тому-таки гроні чесних громадян виявився один злочинець. Він зумів так замаскуватись, що був навіть одноголосно обраний бургомістром. Я сам якийсь час працював разом з ним і не міг у чомусь його запідозрити. Мушу визнати, це була людина, яка з винятковою турботою й дбайливістю приступила до відбудови та організації життя в нашій околиці. Звісно, згодом ми всі зрозуміли причину цих старань. Але, дивлячись на нього, ніхто б і гадки не мав, що криється під цим високим розумним чолом. Справляв надто хороше враження. Пристойний, високий, міцний, років мав десь отак під сорок. Веселун, жартівник. Сміявся часто, з усіма був у товариських стосунках. Любив випити, проте ніколи не зловживав цим. Швидко здобув пошану своєю видимою щирістю й відвертістю. Пам'ятаю його, начеб то було сьогодні: широко усміхненого, завжди виблискуючого зубами. Спереду мав на верхній щелепі три чи чотири золоті зуби, тож усміх від того був ще виразніший. Згадую про ті золоті зуби, бо завдяки ним його порівняно швидко, протягом року, викрили.

Органи безпеки мали опис його прикмет і по ниточці дісталися до клубка. Виявилось, що це був уродженець Лодзі. Під час окупації вступив до СС, став комендантом єврейського концтабору, де відзначався надзвичайною жорстокістю і садизмом. Власноручно закатував, застосовуючи найвитонченіші способи, сотні людей. Арешт його був для мене і для нас усіх справжньою несподіванкою. Однак йому вдалося втекти з поїзда, коли його везли до Варшави. Злочинця не знайшли.

Спостерігаючи за тим, що діється тепер у світі, читаючи газети, я не здивувався б, якби почув, що ця людина знову випливла на поверхню і стала зразковим бургомістром десь у ФРН…»

Мрочек поклав аркуші на столик.

— Це про нього! Чуєш, Галинко?! Три золоті зуби, високий, близько сорока літ. Це він!

— Ну, не обов'язково він. — Вона протерла очі, струснула головою, проганяючи рештки сну. — Думаю, багато людей мають три золоті коронки на верхній щелепі.

— Не так вже й багато, коли врахувати, що цей тип дуже в'яжеться з Порембою і дядьком.

— Гаразд, але чому саме твій дядько мав би його вбивати? Це зовсім безглуздо… Він був би першою людиною, яка б сповістила органи про появу злочинця. Навіть якби і стрівся з ним, і, маючи зброю, застрелив його, бо той, наприклад, чинив опір, то і в цьому випадку чого ховатися? Ніхто б його не притягнув до відповідальності. Такого гестапівця — утікача — мав би право розстріляти кожен… Нічогісінько не розумію.

— І я теж. Ти маєш рацію. І мала б її напевно, якби не…

— Якби не що?

— Якби не лежав той тип там, унизу.

— По-перше, невідомо, чи це саме він. По-друге, не знаємо, яким чином він там опинився, і яка роль у цьому твого дядька. По-третє, не робімо таких спішних висновків. Все це має якусь поступову логічну розв'язку, котрої зараз не знаємо. Може, колись довідаємось? — Вона лягла, примруживши очі. — Боже, як добре було б, якби ми сюди зовсім не приїжджали!

За вікном вже сіріло. Мрочек перевів ще раз будильник, вимкнув лампу і заплющив очі.

5. ТВОЯ ДРУЖИНА НЕ ВМІЄ ПЛАВАТИ!

Серед тиші вдалині пронизливо задзеленчав дзвінок. За вікном стояв ранок. Пробудилися одночасно. Хвилинку лежали нерухомо. Дзвінок унизу задзеленчав ще пронизливіше.

— Хто це може бути? — неспокій раптом знову вернувся.

— Певно, молочниця… — розважливо відповіла Галина. Підвелася, зодягла халат і зійшла вниз. Тадеуш увіпхнув ноги в пантофлі і підійшов до вікна. Над морем займалася погожа сонячна днина. Сад здавався набагато меншим і зовсім не таким таємничим, як вночі.

Прислухався, але внизу чути було лише кроки дружини, що почала поратися на кухні. Відійшов од вікна, розкрив чемодан, витяг електробритву, ввімкнув у розетку. Голився, стиха посвистуючи. Розмірене гудіння бритви потроху розвіювало вчорашній настрій. Усе видавалося значно простішим і не таким тривожним. Вільною рукою сягнув до дядькових нотаток, узяв верхню сторінку й почав наново перечитувати. Заскрипіли сходи. Увійшла Галина, позіхаючи.

— Молочниця… — сказала віддихуючись. — Коли я спустилася, молоко вже стояло на ґанку. Затопила пічку й поставила його на плиту. За п'ять хвилин питимем каву.

Заходилася перекладати білизну в чемодані.

— Навіть хоч би тут була й тисяча скелетів, — сказала чи то до себе, чи до нього, — ходімо купатися! Врешті-решт не для того приїхали ми до моря, щоб…

— Слухай! — вимкнув бритву. — Чим це тхне? — потяг носом. — Здається, щось горить унизу.

— Ой леле! Молоко!

Коли вкладав бритву в футляр, Галина вже повернулася.

— Що там сталося? — спитав без особливої цікавості.

— Питимеш чорну каву або чай, — розвела руками. — Не знаюсь я на цих вугільних печах. Думала, тільки на газі так швидко закипає. А виходить, ні. Википіло до останньої краплини.

— Найкращий вчитель — власний досвід, — вдався Мрочек до сентенцій, беручи рушник і зубну щітку. — Йду вмиватися. Хай буде чай. Нема нічого огиднішого від чорної кави вранці. Бридота…

Відчинив вікно. Лагідний вітерець злегка заворушив аркушиками щоденника Станіслава Мрочека, судді з Поремби Морської. Галина швидко підійшла до вікна і зачинила його.

— Ніколи я не боялась протягів, — сказала без усмішки. — Але в цьому домі маю до них якесь упередження. Їй-право. Невідомо, що ще може статися, коли знову грюкнуть двері.

Чоловік весело засміявся:

— Така гарна погода, що той тип у стіні здається мені просто вигадкою…

Поснідали квапливо на кухні. Ніби за якоюсь неписаною угодою вирішили не зазирати до кабінету. Потім вийшли в садок.

Погода і справді стояла чудова. Легенький вітерець з моря освіжав, бо сонце вже пекло, хоч і був ранній час. Незабаром опинилися на тому місці, звідкіля вночі дивилися на море. Але невеличкий, обвитий плющем сарай не являв собою щось таємниче, а садок, залитий сонячним промінням, виявився особливо гарним. У ньому росли різнобарвні квіти й різні кущі. Замурований скелет був для Галини ніби якимсь фрагментом вечірньої телепередачі, що зникла, щоб не повернутись більше, але закарбувалася у пам'яті якоюсь страхітливою сценою.

Внизу перед ними, за кам'яною стіною, а вірніше, великою скелею, що занурювалась одним краєм у море, простягалась піщаним берегом і зникала в дюні, природно відгороджуючи шмат пляжу навпроти суддівського будинку від його сусідів ліворуч, стояла невеличка моторка, прив'язана до вистеленого на палях помосту.

— Це наша? — запитала Галина й відразу ж поправилася. — Це човен твого дядька?

— Еге ж. Старий, як світ, але добрячий. Дядько купив його вже по війні, вибрав серед всіляких складських залишків, полагодив, приладнав мотор і взагалі дбав про нього, як про рідну дитину… Шкода, що не поплив я з дядьком того ранку, коли серце відмовило йому. Може б, жив він і досі?

Обоє замовкли й рушили до пляжу. Велетенська піщана підкова, куди оком не кинь, була безлюдною. Лише метрів за двісті від Мрочеків вилазив з води якийсь чоловік у чорних плавках.

— Не сказала б, що ці люди цінують те, що лежить у них під самим носом, — сказала Галина, сходячи вниз хребтом дюни. Під її сандалями шурхотів сухий пісок. — Такий чудовий день, а на пляжі жодної душі, тільки ось цей самітник.

— Місцеві жителі, мабуть, збираються на роботу або на ярмарок, а дачники, якщо вони вже є тут, відсипаються. Зрештою, тут, над морем, зовсім небагато осель, тільки єдина наша вуличка, та й ту, по-моєму, заселяють літні люди. Щось я не бачив ні молоді, ані дітей… Оце б мешкав тут, до кінця життя нікуди не виїздив би.

— І я…

Поклавши одяг біля сходинок помосту, стрибнули в човен.

— А ти можеш його завести? — погладжуючи відполіроване поруччя, спитала Галина.

— Ну, звичайно. Нічого складного тут нема. Якщо тільки двигун справний… Бензин є… — Двигун тихенько захурчав. — Одв'язуймо!

Мотузки полетіли на поміст. Тадеуш перейшов до корми й сильно відіпхнувся ногою. Човен м'яко вийшов з-поміж паль і загойдався на воді.

— Поїхали!

За кормою забулькотіло, стрельнуло пінявим фонтанчиком, і моторка шарпнулася вперед. Берег почав віддалятися.

Галина всілася, тримаючись однією рукою за поручень, другою — відгорнула з чола пасмо розкуйовдженого волосся.

— Пам'ятай, що твоя дружина не вміє плавати! — розсміялася голосно. — Не втопи мене!

Двигун гуркотів усе сильніше. Корма осіла трішки глибше, ніс задерся вгору.

— Нема чого лякатися! — крикнув Мрочек. — Море спокійне, як стіл. Трішки поплаваємо і вернемося. Свіже повітря тільки на користь після всього. Потім скупаємося коло берега, я пильнуватиму тебе. Чудово, правда ж?

— Пречудово!

Вона розглядала довгий берег, що з кожною миттю віддалявся. Безлюдно. Тільки все той же чоловік спочивав на пляжі після купання. Помітила його. Лежав на піску, але з цієї відстані здавався таким маленьким, що Галина й не побачила важкого польового бінокля, спрямованого в їхній бік.

— Слухай! Вода на дні! — раптом сказала Галина. — Здається, раніше її не було.

— Ти не звернула уваги. Завжди в човні є трохи води. Певно, протекла крізь брезент під час грози.

Однак зменшив обороти двигуна і глянув униз.

— Прибуває, гей! — закричала Галина зі страхом. — Тадеку, вертаймо!

Ще якусь мить її чоловік дивився на воду, що хлюпотіла в ногах і прибувала на очах. Різко повернув стерно, скерував ніс моторки до берега, прибавляючи газу. Були вони тепер більш як за кілометр від пристані.

Галина машинально підібгала під себе ноги. Вода все прибувала. Моторка сповільнювала хід, хоч Тадеуш намагався витиснути з двигуна все можливе. Берег наближався, ще метрів вісімсот… сімсот…

Моторка нахилилася на борт.

— О чорт! — тихо процідив Тадеуш.

— Слухай! — скрикнула. — Тонемо! Глянь, вода…

Не скінчила. Моторка стала майже вертикально і кормою почала занурюватись у глибину. Мрочек стрибнув у воду і одразу ж виплив тут же коло борту.

— Спокійно, Галино… Стрибай…

— Ні-і-і!

Але стрибнула, бо ніс лодки раптом звівся ще більше вгору. Не встигла скрикнути вдруге й ковтнути води, як підхопили її дужі руки і вона почула спокійний голос Тадеуша:

— Не виривайся… розслаб м'язи., не бійся… допливемо… вже недалеко…

Хоч страх не минув, але в його голосі було щось таке, від чого потроху заспокоювалася. Слухняно лежала на воді, відчуваючи, як ноги опускаються в холодну безодню. Та плече, що підтримувало її знизу, не давало їй зануритися глибше.

— Воруши злегка ногами… — важко видихнув Мрочек. — Краще триматимешся на поверхні.

Спробувала. Відчуття опускання минулося.

«Боже, — мало не шепотіла гарячково губами. — Хоч би це все скінчилося, хоч би був швидше берег… хоч би стати вже ногами на землю, на землю…»

Мрочек плив повільно, але впевнено, підгортаючи під себе воду однією рукою і працюючи ногами. Він і не помітив, що чоловік, котрий спочивав на пляжі, зірвався і побіг до моря. І сталося це майже тоді, як човен почав тонути. Мрочек тільки оце зараз побачив його голову на воді й почув окрик.

— Є поміч! — сказав просто у вухо дружині. — Тримайся, все буде гаразд!

Той плив красивим м'яким кролем, наближаючись прямо на очах. Тадеуш, уже побачив гребінець хвилі, що випорснула з-під довгої, смаглявої руки. Плавець був уже поряд. Він миттю оцінив ситуацію.

— Покладіть руки на нас обох, — одсапуючись, сказав Галині. — Не бійтеся. З вами нічого не станеться… До берега недалеко…

До берега зоставалося кілька десятків метрів, як незнайомець перестав пливти.

— Тут можемо стати, — пояснив, звільняючись від Галининої руки, пальці якої судорожно вп'ялися в його шию. — Не бійтеся, — випростався і звівся на ноги, вода сягала йому до пояса. — Я знаю це місце, як власну кишеню. Звідсіль аж до берега тягнеться обмілина.

Вони рушили до берега, поволі ступаючи піщаним, мілким дном, напівведучи, напівнесучи Галину, котра тепер майже знесилилась і, здавалось, от-от зомліє.

Як ступили на берег, обережно поклали її на піску, та вона відразу ж підвелася на лікоть.

— Як почуваєш себе? — опустився на коліна коло неї Тадеуш.

— Тепер добре, спасибі…

Мрочек підвівся і глянув на незнайомця, котрий відійшов трохи вбік і стояв усміхаючись.

— Я хотів би вам подякувати… — Тадеуш ступив до нього, подаючи руку.

Незнайомець, знітившись, потиснув її.

— Це дрібниці… Головне, що все добре скінчилося.

— Мрочек… А це — моя дружина. Ми вам дуже-дуже вдячні…

— Це і справді дрібниці… — незнайомець ще ширше усміхався, показуючи білі зуби, які особливо виділялися на смаглявому обличчі. — Та, зрештою, це й мій обов'язок. Міліція, як вам відомо, готова прийти на поміч.

— Міліція? — Галина підвелася. Мрочек хотів було її підтримати, однак вона заперечливо хитнула головою. — Вже все пройшло… Я не вмію плавати, тож і налякалася, але тепер усе минулося… — вона теж усміхнулася до сором'язливого незнайомця трохи зніяковіло. — Ви міліціонер?

— Так. Прошу пробачити, що не відрекомендувався. Моє прізвище Желеховський, я повітовий комендант міліції. Живу в Порембі і… коли така гарна погода, як нині, я люблю хоч трохи поплавати перед початком роботи… — він на хвилину замовк і глянув на море. — Я завжди заздрив судді, що той мав таку моторку… Шкода її. Що там сталося? Ви не запримітили, докторе?

— Доктор? То ви мене знаєте?

— Містечко наше не таке вже велике… — Желеховський знову показав два ряди сяючих білизною зубів. — Звичайно, я не міг не почути про ваш приїзд. І, знаючи тут усіх в обличчя, хоч і не був знайомий з вами, подумав собі… Та все-таки, що з човном? Ніхто чужий його не брав… Що сталося? Наскільки мені відомо, суддя дуже ретельно доглядав за своєю моторкою. Був до неї прив'язаний, якщо так можна сказати.

— Мабуть, і моторка теж була до нього прив'язана, — сказав стиха Мрочек. — Не захотіла нового господаря… Не знаю, що сталося. Певно, дірка була в днищі, бо вода почала раптом просочуватися і несподівано забила фонтаном.

— Ви не помітили нічого? Не відчули ніякого струсу?

Обоє заперечливо похитали головами.

— Дивно… — комендант міліції поморщився і замовк.

— Я теж думаю, що це дивно, — відповів Мрочек. — Не розумію одного. Дірка, очевидно, була й раніше. Човен міг розсохнутися або вдаритись об щось, коли стояв на прив'язі. Вночі пройшла гроза. Але ж тоді…

— Що тоді? — перепитала Галина.

— Не розумієш? — обличчя в нього стало стурбованим. — Але ж човен довго стояв коло помосту, коли б та дірка раніше була, то затонув би ще тут, на місці.

— Тоді щось повинно було статися вже після того, як ми сіли в нього, — сказала Галина. — Не бачу тут нічого незвичайного… Тільки… тільки я дуже перелякалася…

— А ви не звернули увагу, в якому саме місці з'явився отвір?

— Поняття не маю… — признався Мрочек. — Більша частина днища прихована палубою. А зазирнути під неї і на думку не спало, та й бракувало часу.

— Наскільки можна уявити, бо свідків не було, ваш дядько втопився чи не на тому ж місці, де затонула сьогодні моторка, — тихо сказав Желеховський. — Можливо, це збіг обставин.

— Він так далеко запливав у море? — Галина здивувалася.

— Суддя, коли море було тепле і спокійне, завжди відпливав від берега далеченько. Оскільки ті ранкові водяні прогулянки тривали від п'ятнадцяти до двадцяти хвилин, він міг запливати на кількасот метрів…

Тадеуш дивився на море, спокійне, блакитне і лагідне. Хвилі з шурхотом набігали на пісок. Десь глибоко під цією миготливою поверхнею спочивала зараз на дні моторка, в котрій зовсім недавно вони обоє сиділи. Десь цією хвилястою рівниною дядько Станіслав плив три дні тому і раптом відчув, що…

Тадеуш здригнувся й глянув на молодого офіцера.

— А хто витягнув тіло? — тихо запитав.

— Я, — голос Желеховського був спокійний і діловий. — Маємо там, у порту… — він показав рукою на віддалену і закриту деревами вежу, — міліцейську рятувальну моторку… Та й, зрештою, не ми одні його шукали. Підключилися також прикордонники, але вони обстежували місце трохи лівіше, бо вітер тоді дув в тому напрямку і міг знести тіло, коли б воно випливло раніше… Прошу пробачити. Це не така приємна тема, і я б не згадував про це, якби ви не спитали.

— Дякую вам ще раз… за все. Нещасний дядько. Любив море. Не хотів звідси виїздити. І зостався тут…

— Ну що ж… — Желеховський споважнів. — Але він стільки літ був щасливим, маючи поряд те, що любив. Не кожному так випадає. Я, зрозуміло, проводив розслідування. Розмовляв з господаркою, з сусідами, з паном Гольдштейном, тутешнім нотаріусом, приятелем судді. Усі говорили більш-менш одне й те ж саме. Якщо тільки дозволяла погода, ваш дядько вставав раненько, випивав склянку молока і поспішав на пляж поплавати з чверть години, перед тим як снідати і йти на роботу. Моторкою користався тільки для рибальства — це теж було його захоплення. Коли ставало холодно й похмуро, їздив на ній і вранці. Ось так і жив протягом двадцяти років. Можна лише позаздрити. Коли хтось кохається у тім, що мав під рукою, йому ніколи не сумно… — по-філософськи промовив під кінець.

— Певно, вертатимем, еге ж, Тадику? — Галина підвелася. — Мені вже краще. Ми вийшли з дому вранці, легко поснідавши. Молоко у нас википіло… — додала сміючись.

— Човен лежить на глибині десь до десятка метрів, — подивившись у бік моря, сказав Желеховський. — Неглибоко… Ще позавчора я був на його палубі. Робив обхід, і на всяк випадок схотілося подивитись. Просто для порядку. Тому що човен належав вашому дядькові і знаходився поблизу місця трагедії. І, зрештою, сам не відаю чому. Мабуть, з міліцейської скрупульозності. Моторка видалась мені справною. Оглянув її з усіх боків, та жодної дірки чи шпарки не помітив. Певно, як вдасться нам її витягти, ми зможемо конкретно встановити причину. Була стара, може, десь тріснула. А можливо, й щось інше… Добудемо її за державний кошт, — пожартував.

Галина, що вже попростувала до місця, де лежала сукня, зупинилась і повернулась обличчям до коменданта. Мрочек глянув йому просто у вічі:

— Вибачте, будь ласка, але мені здається, наче ви припускаєте, що… — він завагався, — що в усьому цьому криється щось незрозуміле.

— Зовсім ні, — Желеховський розвів руками, наче просив пробачення. — Лише, розумієте, цей збіг обставин. Позавчора спало мені на думку: «Ну чого суддя не поплив моторкою? Хай би навіть і раптово захворів, то в човні відпочив би й повернувся б потім до берега. І залишився б живий…» — Так я подумав, але зараз бачу, що не мав рації. До цього часу моторкою не користувався ніхто, отож можна допустити, що сталося б таке ж, як сьогодні. А тоді… — знову розвів руками. — Очевидно, все це тільки збіг обставин, але дуже цікавий… Ну, мабуть, моя поміч вам більше не потрібна, правда ж? Здається, ви вже відпочили?..

— Велике спасибі… — Галина спробувала усміхнутися до нього, та вийшло це непереконливо. — Може б, випили ви з нами чашечку кави? — У голосі її також не відчувалося певності, і, ніби прагнучи загладити це враження, сказала похапцем — Просто мрію про чашку кави!

— Ні, дякую. За чверть години маю бути на службі.

І все ж рушив разом з ними.

— Гарний садок… — сказав Желеховський. — Суддя любив квіти. Я частенько бачив його тут серед троянд.

— Ви, звичайно, були знайомі… — сказав молодий лікар, аби не мовчати.

— Так, але тільки по службі. Ближчих контактів не мали. Я нетутешній, чужий у цих краях. Тобто був чужий, бо вже починаю поволі акліматизовуватись…

Вони вийшли на стежку.

— Я лише трохи проведу вас і повернуся, бо вже треба на роботу…

З-за густої стінки кущів почулося, як хтось запускав мотор машини.

— Доктор Ясінська, — пояснив Желеховський. — Вона має єдиного «вартбурга» на все містечко, тож я добре знаю звук його двигуна. Цікава жінка, ця ваша сусідка. Вона завідує лікарнею, ви, певно, знаєте вже?

— Жінка — завідувачка лікарні, — це рідкісне у нас явище, — здивовано звів брови Мрочек.

— Про це навіть колись у газетах писали. Перед якоюсь жіночою конференцією друкувалося її інтерв'ю. Ясінська приїхала сюди однією з перших. Відбудувала лікарню власними, як то кажуть, руками і досі керує нею. Дуже заслужена особа, громадська діячка. Вона ще не стара. Отам, за парканом, її садок. Теж велика шанувальниця троянд, але, здається, не обмінювалась досвідом з вашим дядьком. Наскільки знаю, не любили вони одне одного.

— Не любили?

— Це якась давня справа. Не можу навіть докладно пояснити вам, у чому річ. Знаю лише, що вони не розмовляли між собою. Я звертав на це неодноразово увагу, бо ми всі час від часу стикалися, обговорюючи різні справи. Звичайно, на людях вони не показували, що не мирять між собою.

Дійшовши до самого ґанку, всі троє зупинилися.

— Ну, мені пора…

— Ще раз спасибі вам за допомогу… — усміхнувся Мрочек.

Нараз, мов по команді, обернулися, зачувши шурхіт. За кущами перед будинком поралась Вероніка, відчищаючи пригорілу каструлю з-під молока.

— Доброго дня, пані Вероніко! — Галина підійшла до неї. — Вранці пригоріло в мене молоко. Не вмію ще давати собі раду з вугільною піччю.

— Вже відчистила, — жінка випросталася, оглянула з виразним задоволенням каструлю, а потім перевела погляд на Галину. В її очах проглядала поблажливість, навіть якась невловима грайливість.

— Доброго дня, пане доктор. Доброго дня, пане капітан.

Желеховський кивнув їй головою, а потім усміхнувся. Видно, був дуже вдоволений своїм молодим життям.

— А таки чудово вичищена. Я завжди мав клопіт з чищенням зброї в офіцерській школі. Жаль, що вас там не було.

Вклонився й попрямував до моря. Хвилинку стежили за ним обоє. Мав атлетичну статуру, хіба що був трохи кремезний. Але ступав легко.

— Може, приготувати сніданок? — спитала Вероніка. — Я принесла свіже печиво. Подумала собі, що так буде краще, хоч ви й казали прийти пізніше.

— Дуже слушно зробили. Спасибі вам, — Мрочек кивнув головою, а потім поклав руку на плече дружини.

6. НАОДИНЦІ З НИМ

Вони піднялися нагору. Мрочек глянув на годинник.

— Уже пів на десяту. За дві з половиною години похорон. Перш за все слід поїхати до містечка. Чи є тут квітковий магазин? Інакше буде зовсім не гаразд: жодного вінка від рідних. У таких провінційних дірах усі на це звертають увагу.

Тадеуш, витираючи рушником голову, підійшов до вікна. Побачив смагляву чоловічу постать, що сходила на гребінь дюни, потім повернула вліво до моря. Якийсь час дивився услід, аж доки чоловік не зник за піщаним, покритим негустими чагарями крутосхилом.

— Цікаво, що він хотів? Сказав, що скоро починає службу, — буркнув молодий лікар. — А чи прогулянка в плавках довкола нашого дому теж входить у коло його службових обов'язків?

— Ти розмірковуєш над тим, чи він справді так полюбляє ранкову купіль саме в цьому місці, що аж затягує її до часу, коли вже треба сидіти за робочим столом, а чи прийшов сюди з якоїсь іншої причини? Плаває добре, але завваж, цей закуток пляжу лежить надто далеко від містечка, а зате близько від… нас.

— І чого б то йому тут купатись?

Знизала плечима:

— Про це у нього поспитай. Я напевне нічого не відповім. Єдине лиш можу сказати, що жалкую…

Вона урвала мову.

— Чого жалкуєш? — відвернувшись від вікна, він підійшов до неї.

— Жалкую, що не подзвонили йому вчора. Має вигляд дуже порядної людини. Думаю, якби ми звірилися йому в усьому, мали б уже спокій, і відразу б інакше все повелося. — Вона подивилася йому просто у вічі. — Тадеку, що ви говорили про моторку? Чому це здалося йому таким дивним? І тобі також? Ти… ти щось думаєш?

— Людина завжди щось думає… — Він знову був біля вікна. — Не розумію, — сказав начеб сам до себе, — чого цьому чоловікові треба було тут зараз? Вдавав, ніби ніщо його не обходить, проте оглядався довкола, ти звернула увагу? І нагодився якраз тоді, коли моторка почала тонути. Це також збіг обставин? Самі лише збіги.

— Але той скелет справжній, — сказала, підійшовши до чоловіка, що стояв нерухомо, вдивляючись у синій небокрай. — Може, він про нього щось знає?

— Тихо… — приклав пальця до вуст, а потім показав ним на підлогу. — Вона там. Може почути… — прошепотів. — Благаю тебе, не згадуймо про нього, коли є найменша підозра, що нас почують. Я повинен обміркувати все, Галинко. Може… може, й ти маєш рацію… Однак спочатку мусимо йти на похорон. Потім обдумаємо. Якби я тільки знав, що він шукав на пляжі так рано? І оглядав моторку після дядькової смерті, ти чула, він сам про це казав. Ходив отут, розпитував людей, розмовляв з Гольдштейном і Веронікою і, мабуть, з іншими сусідами. Нічого про це не знаємо. Звичайно, йому необов'язково нам про все розказувати. Міліція завжди мусить складати протокол, якщо хтось трагічно загине. Це ясно. Однак чому капітан цікавиться й далі цією справою?

— Звідки ти взяв, що цікавиться? Прийшов сюди зранку, — це й справді міг бути збіг обставин. Він такий засмаглий, що, певно, багато часу проводить на пляжі. Та й плаває добре, чи не так? А що виявився недалеко в той час, це мене не дивує. І коли хоче щодня поплавати, то мусить використовувати для цього час перед тим, як заступити на службу. Не піде ж він на пляж у робочі години.

— Воно то так….

Все-таки Тадеуш не заспокоївся.

— Голову на відсіч даю, що за кілька хвилин він засяде в себе за столом, — сказала Галина, — і забуде, що бачив нас коли-небудь.

Але те передбачення було надто ризикованим: якби йому довелося сповнитись, її ясна голівка злетіла б з плеч, бо ж капітан Желеховський саме думав про них обох і ніщо не говорило, що він готовий забути новоприбуле подружжя з Варшави. Схилом дюни він зійшов на берег моря. На мить затримався, відчувши, як його ніг торкнулась лагідна прохолода набігаючої хвилі.

Желеховський оглянувся. Серед кущів на гребені дюни, за кілька кроків від себе, побачив блиск нікельованого керма свого мотоцикла, прикритого так старанно, як тільки може зробити власник, що знає про шкідливий вплив сонячного проміння на емаль. Поруч мав лежати мундир, а за ним і службовий пістолет у кобурі. Комендант не вважав це легковажністю, хоча й залишити зброю в місці, доступному для кожного, було вже порушенням службового статуту. Однак тутешній берег завжди безлюдний вранці, та й, зрештою, не можна ж лізти у воду в мундирі та ще й з пістолетом на поясі.

Вже було рушив до мотоцикла, та спинився, ніби затриманий якоюсь блискавичною думкою, обвів поглядом довкола. Потім швидко ввійшов у воду й поплив вздовж берега в напрямку скелі. Час від часу поглядав на берег. На гребені дюни ані живої душі, а гребінь закривав його від потойбічних осель та людських очей, що могли вгледіти його з садків.

Наблизившись до пристані, пірнув і виплив уже аж перед крайньою палею помосту. Занурений по шию, трохи спочив, плечем зіпершись під водою на палю. Потім швидко обмацав її поверхню. Паля була гладенька, ковзка, вкрита водоростями. Важко було подумати, щоб якась із цих паль мала щось гостре на своїй поверхні, чим би… Однак вночі була гроза. Могло б щось відколотися. Пристань стара, якийсь шмат дерева міг би…

Не роздумуючи, пірнув удруге. Водне плесо зімкнулося над ним. Мить якусь непорушно тримався за палю. Сонце сягало і сюди, переповнюючи довколишню водяну стихію м'яким зеленим світлом, в якому побачив невелику студенисту медузу, що погойдувалася простоперед ним. Легким рухом відсунув її і проводжав поглядом, поки, раптово розколисана і втягнута у слабкий водовир, безладно відпливла вона. Потім висунув голову, глибоко вдихнув і знову занурився. Знизу видно було край помосту і два ряди паль. Усе вигляділо так, як і повинно бути: палі гладенькі, стрункі, оброслі темно-зеленими водоростями.

Глянув углиб. Переливаються й заламуються тіні. Ось і його власний обрис. А це що?

Наблизився до дна, сягнув рукою. Раковина. Невеличка, рожева, дуже гарна. Випустив крізь розчепірені пальці. Поволі падала на дно. Забракло повітря. Хотів одпихнутися ногою від дна, як помітив іще щось. Слід мандрівного молюска?..

Виплив одним сильним змахом рук. Віддихнув кількаразово, повернув углиб. «Де це було? Там? Ні, отут».

Опустився на дно, майже напівлежачи, простягнув руку.

Це була нейлонова прозора волосінь, і якби не переломлення світла і тіней, що відбивалися на піску, не помітив би її ніколи. Потягнув, не випускаючи з долоні. Канула десь за палею…

Волосінь було прив'язано до палі. Злегка шарпнув. Трималася міцно. Знову виплив, не випускаючи її з руки, і знову занурився. Волосінь тяглася в море. Плив уздовж неї поволі, підтримуючи її пальцем над дном, метрів десять, може, дванадцять…

Раптом скінчилася. Щось ударило йому в пальці. Почав вишукувати на дні. Знайшов волосінь і на її кінці якусь річ.

Затиснувши її в кулаці і тягнучи за собою волосінь, доплив до пристані. Потім винирнув, озирнувся і, впевнившись, що нікого довкола нема, оглянув той предмет. Це була широка затичка, крізь котру просилили волосінь. Корок від великого термоса.

Вийшов на сухе. Швидкою ходою рушив до свого мотоцикла, розмахуючи руками, в котрих нічого не було, струснув головою, щоб краще висохло волосся. Коли б зараз хтось і побачив його, то впевнився б, що капітан Желеховський не тільки нічого не несе з собою, а й зовсім не схожий на людину, яка щойно зробила важливе відкриття.

Ступав, стиха насвистуючи, підстрибуючи час від часу й поляскуючи долонями то по грудях, то по стегнах. Майже весь обсох, коли опинився на гребені дюни. Акуратно одягнув мундир із знаками розрізнення, натяг кашкета, потім швидко зняв плавки і непримітним рухом згорнув їх на піску разом із знахідкою. Зодягнувши штани, присів, щоб натягнути шкарпетки й черевики, і саме в цю мить увіпхнув корка до кишені, навіть докладно не знаючи, навіщо він це робить. Тут ніхто не міг за ним стежити. Однак капітан Желеховський мав польового бінокля, тож він знав, як багато дрібниць можна з допомогою його побачити навіть здалеку. То не був єдиний бінокль у світі, кожен власник подібного, задавшись ціллю стежити за комендантом міліції, міг би звернути увагу на той корок, тільки б він з'явився в полі зору.

Хоч сьогодні вранці, побачивши, як тоне моторка, збагнув, що е деяка неясність у випадковій смерті судді Мрочека, однак, покіль не знайшов цього корка, не мав ще ніякого обгрунтування для своїх підозрінь, та й хотілося йому, щоб все було гаразд. Тепер же бачив, що це не так. Однак, окрім єдиного — окрім безпосередньої причетності до всього цього корка, прив'язаного до волосіні і знайденого неподалік пристані, — не міг второпати більш нічого.

Виводячи мотоцикл з низьких кущів ялівцю, намагався впорядкувати сьогоднішні ранкові враження. Бракувало фактів. Навіть отой проклятущий корок міг врешті-решт абсолютно нічого не значити.

Капітан зітхнув. Завів мотор, вузькою стежиною, що збігала на край вулиці, з'їхав униз. Тут мешкала доктор Ясінська, завідувачка лікарні в Порембі. Не зносила судді Мрочека, вдавала, ніби не помічає його, ніколи не подавала йому руки… Далі був дім померлого, в якому з учорашнього дня поселилися молодята. Симпатичні, проте в їхній поведінці відчувалося щось неясне. І знову — жодних доказів, тільки гіпотези.

В'їжджаючи у вуличку, глянув у бік будиночка, що ховався за стіною густої зелені. Може, знайшли щось по приїзді в суддівський дім? Могли щось помітити й тримати в таємниці. Але що? Люди нерідко з найблагородніших міркувань приховують від усіх навіть не досить важливі факти.

А якби моторка відпливла від берега більш як на кілометр? Той лікар врятувався б, звісно. Плаває добре. А вона? Звичайно, не залишив би одну. Певно, якось допливли б, якщо вистачило б сил… А ні, то було б іще два похорони. А може, один?..

Заспішив. На цій вуличці ще й інші жили: старий Гольдштейн, добра, мила людина. Приязно ставився до Мрочека. Були ще сусіди з протилежного боку, Скорупінські, люди прості і спокійні. Тепер. А колись він випивав. Була навіть судова справа…

Комендант прибавив газу, минаючи новий блок забудови.

Так, Скорупінські. Пам'ятав ту справу, бо вже працював тут. Три роки без відстрочки: тяжкі ушкодження тіла в п'яному збудженні. Головував тоді на судовому засіданні Мрочек. Ніякого оскарження. Скорупінський відсидів повністю. Власне, на цій будові тепер і працює…

Ринкова площа. Желеховський загальмував, притримав мотоцикл край тротуару і зіскочив із сідла.

У комендатурі було спекотно і тихо.

— Привіт! Що нового?

— Нічого, шефе… — сержант Пацула розвів руками, наче вибачаючись за те, що ні вночі, ні вранці ніхто з жителів не порушив закону. — Спокійно.

— Ну й слава богу. Я зараз виїду на півгодини, потім вернусь і знову поїду. Якщо хтось дзвонитиме, подивися на годинник, — буду десь об одинадцятій…

Пацула кивнув і знову сів біля столу. Взяв ручку і почав щось малювати на папері.

Комендант пхнув засклені, але все ж заґратовані вузькі двері й увійшов до свого кабінету. Відчинив шафу, витяг з неї маленьку шкіряну валізку. Заглянув усередину. Все гаразд. З валізкою в руці вийшов, махнув рукою в бік сержанта й по хвилі був уже на тротуарі. Прив'язав валізку до заднього сидіння мотоцикла й рушив з місця. Краєм ока помітив жалобне повідомлення на стіні біля дверей суду. Сьогодні похорон.

Повернув у вузеньку вуличку, потім на шосе й опинився в протилежному краї містечка, потім минув невеличкий рибальський порт, в якому виднілися дві щогли, що свідчило про повернення катерів з лову. Желеховському спали на думку спіймані вугрі, і він відчув голод. «Я ж сьогодні ще нічого не їв», — пригадав, дивуючись сам собі.

Жив він самотньо і звик снідати в молочному кафе. Сьогодні випив тільки чашку кави вдома, відразу ж після сну. «Коли звільнюся, треба буде щось перекусити».

З'їжджав із шосе широкою, обсадженою старими березами алеєю, що вела до великої, навстіж розчиненої брами, за якою з-поміж дерев виглядали білі й темні хрести, кам'яні постаті янголів.

Залишив мотоцикл перед брамою і, прихопивши з собою валізку, рушив алеєю до невеликої цвинтарної каплички.

Довкола не було нікого. Якась бабуся, вся у чорному, виринула з бічної доріжки й кинула на нього байдужим поглядом. Йшла, склавши руки, бурмочучи молитву. Обминув стару й попрямував до каплиці. Двері відчинилися з легким скрипінням. Оглянувся. Нікого. Ступив уперед.

Відразу поринув у сутінки, що пахли воском свічок, квітами й вологістю. Здійняв кашкета, поклав на крайню лавку, а сам присів на сусідній і хутко розчинив валізку.

В каплиці було напівтемно, лише перед вівтарем блимала лампадка і горіли чотири електричні свічки в кутках катафалка. Капітан підійшов до нього.

Суддя Мрочек, вбраний у тогу, з ланцюгом на грудях, ознакою колишньої його влади, лежав із зімкнутими очима і складеними руками.

Якби хто тут був, здивовано помітив би, як Желеховський підняв кисть руки судді. Це не було щире й сумне прощання двох давніх приятелів. Вони не приятелювали, хоча комендант з повагою ставився до колишнього представника правосуддя.

Швидко притиснув до подушечок нерухомих пальців маленьку губку, що зоставила на них темні сліди. Раз, два, три, чотири, п'ять…

На цупкому картоні залишились виразні відбитки пальців.

Стараючись не порушити тиші, обережно вклав у валізку картон, губку, клацнув замочком і полегшено зітхнув. Удалося!

Хоча він діяв як представник влади і міг це робити, не криючись ні від кого, все ж не хотів, щоб хтось у Порембі Морській почав розмірковувати, для чого відбитки суддівських пальців раптом стали потрібні міліції. До того ж він і сам добре не знав, для чого це робить.

Звичайно, міг піти до суду і там зробити відбитки. Певно ж, зоставалися сліди пальців Мрочека — на шухлядах столу, на службових теках. Та це не були б свіжі, чіткі відбитки. А капітан Желеховський розумів, що ця справа тільки тепер починається. Він не знав, звісно, що в стіні суддівського кабінету лежить скелет. Не міг навіть і подумати про таке, бо навіть багатий фантазією офіцер міліції не може жити в сфері абсурдних, безглуздих примар.

До комендатури повернувся раніше, ніж передбачав.

— Де акт про смерть Мрочека? — запитав байдужим тоном у сержанта Пацули. — З лікарні принесли матеріали про причину смерті?

— Ще ні, — сержант важко підвівся й підійшов до однієї з шаф. — Бюрократи… Пришлють через тиждень або й пізніше. А що, вони хіба потрібні, шефе?

— Ні, просто так питаю, для порядку.

— Вони завжди так. Хіба, може, розтин покаже, що не все гаразд, тоді й поспішать. А в цьому випадку що може бути дивного? Втопився, сердега, та й усе. Похорон о дванадцятій. Ви йдете?

— Треба буде піти.

— Так, віддати шану. Але ж у парадному мундирі, в таку спеку…

— Служба не дружба… — патетично промовив Желеховський. — Зараз піду додому переодягнуся. Якщо буде щось дуже важливе, дзвоніть.

— А що тут у нас може статися дуже важливого? Не те що… — сержант стукнув пальцем по корінцю книжки, що лежала на столі. На барвистій обкладинці було намальовано перелякане обличчя дівчини і тінь невідомої долоні, що затискувала ніж. — Оце випадочок! Ще не скінчив і не можу додуматись, хто ж із них вбивця — лорд, служка, а може, лікар?

— Отруюєте душу трагедіями імперіалістичного вищого світу… та ще й у службовий час? — Желеховський зітхнув і підійшов до столу. — Дасте мені потім, як дочитаєте.

— А як же ваша душа?

— Поза службовими годинами буду деморалізуватись. Салют!

— Салют, шефе!

Капітан штовхнув двері, і його огорнуло хвилею гарячого повітря. Наближався полудень.

7. ЗАПОВІТ СУДДІ МРОЧЕКА

Земля, що недавно опадала з глухим стукотінням на домовину, сипалася вже тихо. Всі стояли незрушно, і Галина вловлювала дихання майже кожного, хто зібрався довкола. Чекали. Нарешті один з гробарів узяв обіперту на пеньок палю з табличкою і увіткнув її в землю.

«Станіслав Мрочек…»

Старий нотаріус неквапливо сягнув до кишені трохи вже приношеного чорного костюма, витяг хустинку й приклав її до очей. Тут же за ним стояла Вероніка, одягнена в чорну, без усяких оздоб, сукню. Лице мала суворе, кам'яне, без єдиної кровиночки. Тільки очі бігали за рухами лопати. Потім зробила крок уперед, нагнулася й поклала під табличкою кілька великих червоних троянд. Випросталася, мовчки вернулася назад.

«Троянди з нашого саду», — подумала Галина. Це раптове усвідомлення права на власність, котрого не змогла стримати, здалося їй гидким. Хоч і не повинна була так почувати себе. Тадеуш був єдиним спадкоємцем дядька. Поглянула на чоловіка, що якраз також наблизився й поклав чималий вінок біля скромного букета Вероніки.

Ніби по команді, до могили почали підходити інші. Один вінок, другий, третій…

Галина читала на розгорнутих стрічках: «Незабутньому колезі — міська рада», «Судді Станіславу Мрочеку — працівники повітового суду». Стрічка іншого вінка загнулася, і видно було лише: «… ому приятеле…»

Захотілось Галині раптом підійти і розправити стрічку.

Той, хто клав вінок після її чоловіка, либонь, голова міської народної ради, тобто по-старому бургомістр. А жінка поруч нього, певно, член ради. Гарне, інтелігентне обличчя. І не стара ще, хоча й не молода. Виразно видно зморшки, проте не старечі…

Висока жінка, котра стояла поруч бургомістра, попрямувала до алеї. Траурна церемонія закінчувалась.

Нотаріус Гольдштейн ще раз витер очі, сховав хустинку, а потім поспішив за високою жінкою. За хвилину порівнявся з нею, якийсь час ішли поряд мовчки.

Комендант міліції, котрий весь час стояв осторонь, майже ховаючись за стовбуром столітнього дуба, провів їх поглядом, а потім знову подивився на свіжу могилу й людей, що зосталися довкола неї.

Тим часом Гольдштейн мовив приглушеним голосом:

— Я хотів би познайомити вас з тим молодим лікарем, племінником судді. Його дружина також медик, стоматолог. Здається, хотіли б лишитися тут і…

— Ну, звісно… — відповіла, не повертаючи голови, низьким голосом, чітко, наче актриса, вимовляючи кожне слово. — З великим задоволенням познайомлюся з паном Мрочеком. Ви ж знаєте, як бракує нам тут кваліфікованих спеціалістів.

— Спасибі. Я, власне, це тільки й хотів почути… вірніш, — поправився, — був переконаний, що іншого від вас не почую.

— Але ж… — ще одна маленька пауза, — може, сьогодні не дуже вдала нагода для якихось ділових розмов? Гадаю, якщо доктору Мрочеку потрібні… ми, то він і сам втрапить до лікарні. Боюся тільки, що молодим людям із столиці наше життя і праця здадуться одноманітними. Найкраще буде, як самі добровільно зголосяться. Тоді матимем можливість якнайприхильніше до них поставитися.

— Ви… — нотаріус прискорив крок, ледь не перетнувши їй дорогу. Був набагато нижчий від неї. Стояв зараз, задерши голову, щоб дивитися їй в очі. — Ви і я добре знаємо, як все це було. Але вже стільки років минуло. І він лежить у могилі, адже так? Я дуже зрадів, коли побачив вас тут сьогодні. Боявся, що можете не прийти.

— Я член міської ради, а голова попрохав нас усіх, щоб…

— Я розумію. Але ви могли й не прийти, якби не за хотіли. А однак прийшли. Чому? Я знаю чому…

— Я не хотіла б згадувати тих давніх, тепер вже неістотних справ…

Вона зробила рух, наче прагнучи обійти нотаріуса. Видно, вважала розмову закінченою.

— Він був моїм другом… — низенький чоловічок схилив голову. — Помер. Усі ми смертні. Знаю, ви думаєте, що він вас скривдив. Але я знав його. Все своє життя аж до останньої миті він вірив, що закон сильніший всіляких людських почуттів. Вчинив тоді так не тому, що хотів нашкодити вам… тобто не міг брати до уваги, розслідування чиєї справи провадить суд. Завжди казав мені, що вчинок важливіший, аніж наша думка про нього. Діяв так, як міг, бо не вмів інакше. Та я не за нього хочу просити… Знаю вашу порядність, інтелігентність. Це не комплімент. Справді так думаю. І знаю, що його останнім бажанням було, щоб цей молодий чоловік тут залишився. Тож дуже прошу вас, щоб… щоб спогади не зачепили людину, котра нічого спільного не мала з образою, завданою вам… не зачепили його племінника.

Їх поволі обминали люди. Групами, поодинці. Висока жінка гострим поглядом зміряла старого нотаріуса, розкрила було вуста, ніби хотіла сказати щось, але відразу ж знову зімкнула. Нарешті промовила стиха:

— Як ви можете подумати, що я так вчиню? Я ж сказала, що нам дуже потрібні спеціалісти. Молодий, здібний лікар був би для лікарні на вагу золота, але не вимагайте, щоб…

Знову обірвала.

— Чому ж? Усім відомо, що завідувачка лікарні і небіжчик Станіслав не жили… не жили в злагоді. Кожен розцінить це лише як хороший, людяний жест з вашого боку, коли ви з власного бажання…

Багатозначно кивнув головою, показавши на людей, яких Ясінська не бачила за своєю спиною.

— Я відрекомендую їх вам. Ви ж не проти, правда?

— Звичайно, не проти. Чи усвідомлюєте ви, що говорите?

— Прошу пробачення. Зовсім не хотів образити вас. Але… Я дуже за це вболіваю.

— Я не тому не бажаю знайомитися з доктором Мрочеком у цю мить і розмовляти з ним про влаштування на роботу, що дядько його колись несправедливо повівся зі мною, а тому, що…

Не скінчила, бо низенький нотаріус метнувся з дивною для згорбленого вже й посивілого чоловіка спритністю і зник з поля зору. Мимохіть оглянулася.

— Пані завідувачка дозволить?.. Це і є подружжя Мрочеків, про яких щойно йшлося. А це доктор Ясінська.

Спокійно витримав погляд завідувачки. Зрештою, він був такий миттєвий, що ніхто сторонній і не міг би вгадати його значення.

— Дуже приємно з вами познайомитися… — сказала, подаючи руку Галині. — Вірніш, було б значно приємніше, якби не ці сумні обставини, за яких вас зустріла. Прийміть моє співчуття, докторе. Ваш дядько був… був… — ще одна невловима пауза. Доктор Ясінська не належала до людей, що навчились приховувати свої справжні почуття, — був людиною всіма шанованою, і смерть його, безсумнівно, втрата, так, безсумнівно…

— Спасибі вам… — відказав Мрочек.

Запала хвиля напруженої мовчанки.

— Я чула від пана Гольдштейна, що ви маєте намір оселитися в нас. Якщо це правда, я дуже хотіла б, щоб ви обоє зайшли до нас у лікарню на розмову. Умови, за яких ми тут працюємо, звісно, різняться від варшавських, але хворі в усьому світі схожі, хіба ні? До того ж маю іще одну справу особистого характеру, — повела далі дещо іншим тоном, — котру хотіла б з вами вирішити. Не думала про неї спеціально, але, як то кажуть, обставини часто породжують рішення. Якщо маєте час, то навіть зараз… Я тут з машиною і…

— Я також зі своїм авто. Дуже вдячні вам за запрошення.

— Тоді я їду першою, а ви, будь ласка, їдьте за мною. До побачення, пане Гольдштейн.

Старий вдячно усміхнувся:

— До побачення, пані Ясінська.

Скориставшись із того, що Ясінська відвернулася, він підморгнув багатозначно до молодого подружжя, а потім мовчки рушив назад, до місця вічного спочинку судді Мрочека. Прийшовши туди, став у ногах могили й заплющив очі. Тривало так якусь мить, бо раптом здригнувся.

— Тяжко назавжди розлучатися з давнім другом…

— Тяжко… — тихо відповів Гольдштейн. Оглянувся. Капітан Желеховський стояв поруч, вдивляючись у табличку з прізвищем небіжчика.

— Здається, ви ніколи не розлучалися, правда?

— В усякому разі, рідко… — старий нотаріус зітхнув. — Працювали в одному будинку, жили на одній вулиці. Обидва були самотніми. А ви знаєте, капітане, що то таке… І майже ровесниками були. Він же був для мене єдиним другом, якого я будь-коли мав на землі. Ви сказали: «назавжди». Але чи назавжди?.. — Замовк, а потім похитав головою в такт якимсь власним думкам. — І мені вже не так багато часу залишилося. Незабаром стрінемось. Хоч я вірив в іншого бога, ніж він, — кивнув на могилу, — але, гадаю, на тім світі це не має великого значення. Там важливіше, чи жила людина так, як повинна жити, чи ні. Це був хороший чоловік. Мало хто знав, який хороший… Найсправедливіший… А ми натерпілися…

— Це вірно… — Желеховський трохи підняв кашкета, щоб витерти чоло. — На щастя, все те минулося вже давно.

— Але пам'ять про добро і зло живе довше, ніж свідки. — Гольдштейн нагнувся і поправив якийсь вінок. — Я один з тих, хто залишився після найбільшого злочину в історії. Та коли помруть усі, хто бачив все це на власні очі, пам'ять не загине. Ще тисячі літ люди пам'ятатимуть…

Замовкли обидва. Потім Желеховський спитав:

— Ви бачилися щодня, правда? Останніми тижнями також?

— Ну, звичайно.

Старий нотаріус звів на нього очі. Але зараз капітан дивився поперед себе на двох пташок, що весело покручували хвостиками, вмостившись на сусідньому хресті.

— Звичайно. А чого ви про цё питаєте?

— Просто спало на думку, — сказав байдуже. — Задумався над тим, чи… чи не бачили ви його перед смертю якимсь знервованим, чи що? Або чи не запримітили чогось незвичайного в його поведінці?

— Не розумію вас.

— Не йдеться про щось виняткове. Може, наприклад, він розказував щось, чого не говорив ніколи.

— Ні, — подумавши, заперечливо хитнув головою Гольдштейн. — Трохи дивує мене ваше запитання, пане капітан. Як же міг він казати щось незвичне або поводитися інакше, ніж завжди, коли не знав, що втопиться? Ви вірите в передчуття? А може, я не так вас зрозумів?

Він відвернувся й повільно пішов по алейці.

— Чи вірю я в передчуття? Можна сказати, що ні. Але що б то був з мене за офіцер міліції, якби я не мав передчуття? — розсміявся неголосно комендант. — У кожного є передчуття, або назвімо це інакше: кожен відчуває неспокій особливого характеру, часом стосовно подій, котрі не можуть викликати ніякого неспокою, настільки прості і ясні вони. І коли такий безпричинний неспокій виявляється якоюсь мірою пророчим, а справа набирає повороту, підказаного нам нашою уявою, ми говоримо тоді, що мали «передчуття». Але ви не відповіли ще на моє запитання.

— Ваше запитання?

— Еге ж, про те, чи не помітили ви чогось небуденного в поведінці судді перед тим нещасним випадком.

— Ну як би вам відповісти? Був нормальним. Може, трохи схвильований майбутнім приїздом племінника. Хотів, щоб той приїхав сюди й залишився з ним назавжди.

— Я чув, що вони мало спілкувалися?

— Так. Станіслав посварився колись із своїм братом, батьком того молодого лікаря. Розказував мені про це… Либонь, не тільки суддя, а й брат його мав затятий характер. Може, це сімейна риса? Як би там не було, але він рідко згадував брата протягом усіх цих літ.

— З того, що я знаю про нього, а знаю небагато, виходить — наш суддя Мрочек був дуже крутим чоловіком.

— Можливо, можливо… Але це не свідчить, що він мав поганий характер. Просто був несхибним у своїх переконаннях. Ті, хто це порушували, були для нього неповноцінними людьми… Однак серце мав добре. Певно, був здатний і на любов до сім'ї, хоч не мав дружини й дітей. Після смерті брата, коли племінник одружився, він їздив на весілля і відтоді все говорив, що хотів би, щоб вони жили в нього. Писав до них листи. Намагався усе зробити, щоб переконати їх в необхідності поселення тут, у Порембі. Недавно прийшов до мене і склав заповіт. Ви, капітане, могли б наректи це з його боку передчуттям, — він майже непомітно усміхнувся, — але я знаю, що Станіслав зовсім не передбачав своєї швидкої смерті і не тому оформив письмово останню волю свою. Просто хотів показати той заповіт молодятам, коли вони приїдуть. Можна сказати, що заповіт мав би їх морально шантажувати, чи що. Та він про це й не думав. Був переконаний, говорячи зі мною про цей документ, що зробить приємну несподіванку для племінника.

— Який зміст того заповіту?

— Не знаю, чи варто розказувати про це зараз? Але суддя не зажадав, щоб той документ запечатали, і не прохав мене навіть про збереження таємниці. Наскільки знаю, він не хотів робити з своєї останньої волі жодного секрету. Зрештою, похорон уже відбувся, а закон твердить, що заповіт має вступити у дію одразу ж по закінченні жалобних церемоній. Завтра хочу ознайомити з ним зацікавлених осіб.

— То, певно, ніщо не стоїть на перешкоді, щоб я міг кинути оком на той документ?

— Гадаю, що ні… — відказав після недовгого вагання Гольдштейн. — Щоправда, вони повинні бути першими, хто ознайомиться з текстом заповіту, але оскільки ви представник влади і не маєте ніякого особистого в тому інтересу…

— Звісно, — посміхнувся Желеховський. — Хіба що суддя Мрочек переписав усе ним заощаджене нинішньому комендантові повітової міліції. Та, думаю, це не спало йому на думку.

— Маєте рацію. У заповіті таки нема подібного розділу, — відповів старий нотаріус цілком серйозно.

Опинилися вже біля цвинтарних воріт. Желеховський підійшов до свого мотоцикла.

— Ви б не хотіли під'їхати зі мною? — спитав з деяким сумнівом у голосі.

— А чого ж? Сяду. Я ще не такий старий і недолугий, як можуть подумати молодики вашого віку, потай гордуючи сивим волоссям. Тільки прошу, не дуже швидко їдьте, бо ще загубите мене по дорозі… То я сяду? Чи ви хочете, щоб біг услід за цією пекельною машиною?!

Він підійшов до мотоцикла і раптом застиг на місці, спершись долонею на сідло.

— Що? — усміхнувся Желеховський. — Роздумали? То, може, я сам навідаю вас у конторі через годину?

— Ні, ні! Не те. Я їду з вами… Тільки оце раптом дещо пригадав собі, капітане.

— Слухаю вас.

Гольдштейн похитав головою і нічого не відповів.

— Це стосується мого останнього запитання?

— Так… Ви питали, чи не помітив я чогось незвичного, небуденного, — поправився швидко, — в поведінці Стася… тобто судді Мрочека.

— Еге ж, питав…

— Отож… але хіба це може мати якесь значення?

— Кажіть, кажіть. Часом речі на перший погляд малозначущі стають… — він обірвав, а потім продовжив. — Ну, то що ж там такого було?

— Е-е, дрібниці. Ми вечеряли, як ви знаєте, по черзі то в нього, то в мене. У нас спільна, тобто була спільна служниця. Так вже повелося. Просто хотіли менше клопоту їй завдавати, щоб не бігала від дому до дому, розносячи ту ж саму страву. Зрештою, ми обидва не гурмани… Та не в цьому справа. Напередодні його смерті вечеряти випало у Мрочека. Щойно я увійшов, як почув запах паленого. Сказав йому відразу, бо, думаю, не помітив сам, а може, іскра з сигарети десь упала… Але він пояснив, що тхне з печі. «Спалив сьогодні добрячий стос свого минулого, — так дослівно і сказав. — Стоси паперового непотребу. Не хотів, щоб Тадек…» І махнув рукою. Більш не додав ні слова, ну, а я, звісно, і не допитувався. Тадек — це племінник. Як бачите, все це зовсім незначне. Але я подумав собі, що, може, ви й питаєте про щось схоже.

— Цікаво…

— Я міркую, йшлося тільки про те, щоб племінник, який житиме в нього, випадково не натрапив на папери, яких, може, не повинен був бачити. Кінець кінцем кожен з нас має якісь приватні справи, котрих не хоче показувати іншим. Хай навіть і не важливі, не великі таємниці. Ви ж знаєте людей. Часто дріб'язок може перетворитись у найбільшу таємницю.

— А які то могли бути папери? Він не прохопився про це жодним словом?

— Ні, не скажу вам. Ніколи за час усього нашого багаторічного знайомства, краще сказати, навіть близької дружби, він не згадував мені про жодну справу, яку вважав би таємницею. Може, якась давня незначна любовна історія?

— Може… — Желеховський зітхнув, похитав головою. — Таки справді ніколи вже не дізнаємось про це… Як би там не було, але довідався від вас про дві речі. Найперше, що заповіт зроблено недавно. Коли це саме було?

— Тижнів зо два тому. Дату поставлено на документі.

— Ну, не важко перевірити…

— А друга річ, пане капітан?

— Друга — знищення паперів, котрі не повинні були потрапити до рук родичів. Виходить, і заповіт, і те спалення вчинено більш-менш одночасно… Мені важливо дізнатися, чи суддя загинув трагічно, випадково, а чи…

— Чи… — повторив Гольдштейн.

— Чи вчинив, наприклад, самогубство?

— Самогубство? Станіслав?! Це виключено! Він був не таким чоловіком, щоб кінчати самогубством! Врешті-решт, чого б це мав він так вчинити?

— Цього я не знаю. Я майже певен, що все відбулося так, як вважають усі в містечку. Одначе я не цілком певен. Мрочек був суддею, крізь чиї руки проходили всі найважливіші злочини в нашому повіті. Щоб переконатися, чи смерть його не була випадковою, мушу провести ретельне і кропітке розслідування. Наприклад, суддю хтось міг шантажувати…

— Дурниці!

— Може, й дурниці. Та навіть у цілком добропорядних людей, у найсильніших характерів є свої психологічні, так би мовити, закапелки. Мрочек міг винести помилковий вирок, а ця помилка стала для когось трагедією… Могла найти на нього хвиля слабкості, щось змусило вдатися до обману. Не знаю. Нічого зараз не знаю. А там, де не з'ясовано справжні причини, гай-гай, скільки виникає оцих «може»! Тепер мені важливо єдине: підтвердити, що це був нещасний випадок. Коли так, з чистим сумлінням зможу облишити цю справу… Попрошу вас нікому не розповідати про нашу розмову, Я довірив вам свої сумніви, сподіваюсь на вашу, як небіжчикового друга, допомогу. Ви знали його найбільше, і, мабуть, я ще проситиму вашої допомоги не раз. Не хочу, щоб це вас дивувало. І не хочу, щоб все містечко дізналося про мої сумніви.

— Гаразд! Моя робота, як ви знаєте, також пов'язана із збереженням таємниць. До того ж я теж не бажаю, щоб поповзли якісь плітки з приводу Стасевої смерті. Думаю, ви переконаєтесь у безпідставності своїх припущень… Коли знаєшся з людиною двадцять років поспіль і бачиш її щодня, ніякі важливі зміни в її духовному стані не обминуть вашої уваги. Мабуть, ви помиляєтесь.

— Буду страшенно радий, коли ваші слова справдяться. Та й, щиро кажучи, вірю, що воно так і буде… Ну, поїхали!

Нотаріус жваво вибрався на заднє сидіння.

8. ЩОБ НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНУВСЯ З МОРЯ!

Доктор Ясінська, розвіваючи полами незастебнутого халата, поминула довгий білий коридор й затрималася перед скляними дверями з табличкою: «Завідувач».

— Прошу вас… — пропустила поперед себе Галину. Мрочек увійшов останнім і нечутно причинив двері. — Сідайте.

Трохи помовчали.

— А тут непогано… — щоб порушити мовчанку, сказав Тадеуш, — навіть і не думав, що у вас така велика лікарня.

— У нас є всі необхідні відділення. Вже багато років воюю, щоб покінчити з практикою відсилання важкохворих до воєводської лікарні. Повітова лікарня повинна, я вважаю, не лише виконувати функції амбулаторії та родильні… але зараз не про це мова… Хотіла б ще додати: коли вирішите залишитись у нас, матимете цілком пристойні умови праці. Гадаю, що наші кабінети і операційні зали обладнані не гірше деяких варшавських. Та, певно, до цієї теми ще повернемося… — Вона усміхнулась вперше за весь час їхнього знайомства. Але одразу ж споважніла, ведучи далі: — Те, що маю сказати, носить приватний характер. Приховувати нічогісінько не маю наміру. Я двадцять п'ять років уже лікарюю і тільки двічі порушила настанови, прийняті в нашій роботі. Підкреслюю — настанови, а не лікарську етику, бо впевнена, що залишилася вірна їй завжди — і в цих обох випадках також. Перший з них стався майже двадцять років тому, а другий — два дні тому…

Вона замовкла й запалила сигарету. Ні Галина, ні Тадеуш не обізвалися й словом.

— Обидві ці випадки стосуються мене і… вашого дядька.

— Мого дядька?

— Так. Мушу почати з часу, коли ми всі щойно сюди прибули. Я приїхала чи не найпершою, була ще молодою, надзвичайно захопленою своїми обов'язками. Тепер чомусь не дуже чути, щоб молодим фахівцям довіряли повністю і відбудову, і обладнання, і керівництво таким чималим господарством. А тоді бракувало лікарів… Ваш дядько прибув невдовзі після мене. Він мені сподобався: характер мав, може, й дещо сухуватий, але як на ту пору хаосу видався мені зовсім не буденним. Дякуючи таким людям, як він, можна було повірити, що нарешті запанує тут порядок і законність…

Вона замовкла, глибоко затягнулась і згасила недокурок. Галина, сидячи навпроти, помітила, що, незважаючи на спокій, з яким Ясінська почала свою розповідь, рука її, піднята над попільничкою, виразно тремтіла.

— Одне слово, медпрацівників потрібної кваліфікації не вистачало, і нічого було й думати, що так швидко їх пришлють. Мусила підшукувати серед тутешніх дівчат бажаючих працювати в лікарні, організувала для них курси і сама й викладала, хоч і не мала достатньої практики. Та хворі не чекали, вимагали допомоги. Серед відібраних мною дівчат була одна, чудове таке дівча, десь із загубленого приморського селища. Виявилась вродженою медсестрою. Асистувала мені при операціях, навіть тяжких, жила в мене, і згодом я вже не тільки почувала до неї довір'я, а й приязнь. Врешті-решт ми були майже ровесниці… Одного дня дівчина, про яку я розповідаю, приходить до мене і каже, що приїхала до неї молодша сестра, котрій необхідно мене побачити. їй сімнадцять, вже п'ятий місяць, як вагітна. Поки могла, приховувала, а коли зрозуміла, що неможливо далі зберігати цю тайну, поїхала до старшої сестри. У селі, де вони народилися, позашлюбна дитина вважалася більшою ганьбою, ніж крадіжка чи вбивство… Тож дівчина ледь не збожеволіла з розпачу. Зізналася, що хотіла покінчити життя самогубством. Я спробувала переконати її — не помогло. Обидві сестри благали порятунку. Звісно, я не мала права, але, обстеживши дівчину, вирішила, що операція може пройти благополучно: пацієнтка молода, здорова. До того ж я була впевнена, що іншого виходу нема… Та все-таки було вже запізно. Я почувала себе зобов'язаною перед старшою сестрою і знала, що від моєї відмови може статися трагедія, отож вирішила оперувати. Інакше б ніколи такого собі не дозволила…

Знову змовкла.

— Померла? — запитав Мрочек.

— Так. Ви лікар, отож знаєте більше від інших, що за таких обставин трапляється зовсім непередбачене. Операція була нескладною, та дівчина не пробудилася від наркозу. Серце не витримало. Щиро кажучи, досі не розумію, у чім річ. Скільки разів аналізувала потім хід операції і не знаходила відповіді. Обстежила ж дівчину перед цим так ретельно. А пацієнтка померла під час операції, котру робити я не мала права… Ваш дядько якраз тоді поселився в сусідстві зі мною. Нам, приїжджим, надавалося тут право викупу землі і будівель, яких по війні залишилося немало вільних. Дядькові вашому дістався вже останній будиночок — він прибув трохи пізніше від інших, але й то лише аж мало не з примусу міської ради вирішив обзавестися власним житлом. Це був найбільш занедбаний будиночок, дядько власноруч ремонтував його. Оскільки ми були найближчими сусідами, то й заприятелювали…

— Вибачте, будь ласка, — втрутився Мрочек. — Дядько оселився на П'ястівській вулиці вже аж наприкінці сорок сьомого року?

Вона глянула нерозуміюче, заглиблена в свої думки.

— Що? Весною сорок сьомого, наскільки пам'ятаю. Я ще допомагала йому полоти город. Так, це було весною… Але слухайте далі. Того ж дня я вернулась з лікарні вкрай розбитою. У моргу лежала молодесенька дівчина, котра звірилась мені, а обіч неї ридала сестра, одна з моїх працівниць. І вона кожної миті могла звинуватити мене, хоч і сама була присутня на операції і теж добре розуміла, що лихо скоїлось зовсім непередбачено і не з вини лікаря. Я мала щось робити. Пішла до вашого дядька. Він був суддею і, як мені здавалося, моїм другом. Вислухав уважно, а потім змусив заявити про все прокуророві, ще й сам визначив міру покарання — три роки ув'язнення. Визначив, хоч знав усе докладно. Звісно, я апелювала до вищих інстанцій, і, зрештою, мене було виправдано. Можливо, дядько ваш учинив згідно з параграфом закону, але мені й досі здається, що закон людських стосунків був на моєму боці. Зрештою, вищий суд це й визнав… Отож від того часу аж до смерті судді ми жодного разу не прохопилися наодинці і словом, кожне вважало іншого своїм ворогом. Справа тоді набрала розголосу, і хоч сестра померлої і досі працює в нашій лікарні, а люди потроху про все забули, однак я мала досить клопоту. У такій місцевості, де знайомі між собою геть усі жителі, авторитет собі завоювати можна лише тоді, коли ніхто про вас не в силі сказати нічого поганого… На щастя, дядька вашого всі знали як черствувату людину, такого собі буквоїда. Хоч і шанували його, та справжніх друзів він не мав, і, гадаю, люди були на моєму боці. Але ж, — хоча зараз щиро скажу, що були хвилини, коли я відверто ненавиділа його, — дядько ваш був порядною людиною, в цьому я переконана… А два дні тому, по такій довгій перерві, ми знову зустрілися наодинці… Він лежав у моргу нашої лікарні, мене попросили зробити розтин тіла. Гадала, що це просто формальність, і так ясно, що суддя втонув… Я часто бачила з вікна, як він плив у море своєю моторкою. Може, це жахливі речі, але, зізнаюся, не раз подумки зичила, щоб він звідти не вернувся! — Вона глибоко зітхнула. — Так от, я зробила розтин. Дядько ваш втонув, це правда… Але в шлунку його я знайшла сліди наркотика, випитого, як міркую, з ранковою склянкою молока. Дядько ваш наклав на себе руки, та, зостаючись людиною, котра завжди хотіла служити за приклад іншим, хотів, щоб люди подумали, ніби стався звичайний собі нещасний випадок… Я вирішила виконати останню його волю. Правду розказала оце тільки вам.

Вона знову замовкла. Аж потім молодий лікар тихо озвався:

— Ви сказали, ще двічі порушили медичні настанови. Невже справді, навіть під секретом, ви нікому не розповіли про результати розтину?

— Нікому. Мусила б, звичайно, заявити про це прокуророві, але він зараз у відпустці, десь виїхав.

— А міліція?

— Я знала, що незабаром ви приїдете. Не була певною, чи скажу вам про все, спочатку навіть не хотіла казати, але тепер бачу, що зробила слушно. Знаєте, це не Варшава: самогубство судді викликало б море пліток і домислів. Я дуже люблю наше містечко, пишаюсь людьми, які відбудовували його першими, налагоджували тут нове життя. Не знаю, чому ваш дядько вчинив самогубство, але, гадаю, що всі ми — і міська рада, і відповідальні особи — не хотіли б жодного розголосу і скандалу. Ця дешева сенсація не допомогла б померлому, а тільки б кинула пляму на його світлу пам'ять…

— А чи не можна зробити інше припущення?

— Не розумію. Яке може бути інше припущення?

— А могло ж статися, що наркотик потрапив туди без дядькового відома?

— Що? — Галина помітила, що Ясінська відразу зблідла. — Хіба це можливо?

— Звичайно, я не стверджую, що саме так було. Мій дядько міг і сам заподіяти собі смерть. Небагато знаю про його життя, ніколи не мав з дядьком розмов про його таємниці. Але коли гине людина і розтин засвідчує, що смерть прискорило вживання наркотика, можемо припустити, що хтось цьому випадкові допоміг.

Очі її широко розкрилися, в них блиснули іскорки раптового зрозуміння, а потім такий непідробний жах, що Мрочек швидко додав:

— Звичайно, ви ще не сказали, який то був наркотик і чи існувала можливість випадкового прийому саме такої його дози, яка подіяла б на організм дядька якраз тоді, коли старий був уже в морі. Адже очевидно, що так воно й було. Якби дядько вжив той наркотик випадково, то, певно, не увійшов би і в воду, відчувши на березі, що йому стало погано.

— Зараз покажу вам результати аналізу. На мого думку, виявлене було не чим іншим, як сумішшю великої дози сильнодіючих болезаспокійливих препаратів, розчинених у молоці. На смаку молока це позначилося ледь-ледь, а діяти суміш почала за чверть години. Наслідки: послаблення діяльності серця, сонливість, уповільнені дії. За звичайних умов, скажімо, в човні, все це не могло б стати причиною смерті, викликало б тільки тривале зомління. А в воді, коли затрачалися фізичні сили, та й беручи до уваги ще вік судді, наслідки могли бути лише трагічні. Тим більше, що ваш дядько відплив досить далеко від берега, а це вимагало немалої енергії і часу для повернення назад.

— Розумію, — Мрочек кивнув головою.

— Отож я й подумала насамперед про самогубство. Важко припустити, щоб така кількість наркотиків могла потрапити до його ранкової склянки молока випадково, та ще й у вигляді порошку. Ну й неможливим здається мені, щоб хтось чужий міг це зробити. Якби хтось хотів його отруїти, застосував би отруту, а не засоби, котрі тільки за певних обставин і в певний проміжок часу могли б допомогти убивці здійснити свій план. Ваш дядько мусив би випити це молоко в точно визначений час, увійти у воду теж у точно визначений час, до того ж і в воді перебувати теж певний відрізок часу, аж поки не почали б діяти наркотики. Бо ж дія та починається не раптово, а поступово, хвилина за хвилиною.

— Дядько був, як про нього кажуть, людиною з дуже точно розписаним розпорядком дня…

— Так, це вірно… — Знову Галині здалося, що в очах завідувачки промайнув ляк. — Але молоко?! Таки важко допустити, що хтось міг йому перед сніданком всипати стільки порошку і розмішати його так вдало, щоб не зосталося слідів, осаду. Це могла б тільки зробити молочниця або та Вероніка, котру так важко запідозрити в тому, що… Навіть якби мали вони вчинити таке — ні з того ні з сього вбити вашого дядька, — то як могли здійснити такий план, що вимагає добрих знань механізму діяльності людського організму? А крім цих осіб — хто б це вчинив?

— Наскільки я вже знаю, всі мають доступ до молока, воно ж стоїть у пляшці на ганку, — Мрочек говорив дуже спокійно. — Зрештою, можна було б заздалегідь приготувати таку ж пляшку і зробити підміну. Це дуже просто. Пляшки з молоком нічим не відрізняються одна від одної.

— Не подумала про таке… Але ж… це абсурд! Кому б хотілось його вбити?! Це виключено…

— Не знаю. Ви ж самі казали, що був він твердою й непримиренною людиною, почуття справедливості ставив над усе… — Мрочек підвів голову й подивився їй прямо у вічі. — Були ж моменти, коли й ви зичили йому, щоб він ніколи не повернувся з моря. А таких людей, з такими ж побажаннями, могло бути немало, і хтось із них підступно вирішив, що моєму дядькові треба допомогти, якщо сам не хоче втопитися.

— Ви не повинні зв'язувати мене з цією справою… — відказала стиха. — В усякому разі, не повинні говорити однаково про мене і про когось, хто… — знову урвала. — Прошу вірити мені, що я завжди вважала його порядною людиною і виправдовувала навіть у зв'язку з кривдою, завданою мені, хоча й… Хоча й особисто не знайшла мужності в собі, щоб йому все це пробачити. Ось тому й хотіла зараз зберегти про нього добру пам'ять. Гадала, ви будете вдячні…

— Ну звичайно. Розумію, що у вас були найкращі наміри. Але як ви гадаєте, чи позитивно розцінив би мій дядько, коли б жив, той факт, що лікар втаює результат розтину? Певний лікар — певного розтину — з певних причин?

— Це залежить від причин. Існують мотиви, що виправдовували б такі дії.

— Мотиви, якими керувалися ви, роблячи операцію тій дівчині, були, певно, найлюдянішими. Я сам, здається, вчинив би так, як ви. Але мій дядько був суддею, він був переконаний, що люди не мають права обходити закони, які є гарантією справедливості і суспільного співжиття. І це мене, власне, й дивує.

— Що саме?

— Те, що, кінчаючи самогубством, він вчинив саме так. Адже міг просто заплисти в море й не вернутися, якби хотів покінчити з своїм життям.

— Може, хотів померти, але боявся, що в найостаннішу мить інстинкт самозбереження візьме гору.

— Можливо, — сказав Мрочек і підвівся, — добре, що ви розказали нам про все, хоч це й не прояснило справи до кінця.

— Ви, звичайно, повідомите міліцію?

Якусь мить не відповідав, потім зітхнув:

— Коли ми приїхали сюди вчора, це був для мене сумний день. Однак я не уявляв, що… ці маленькі симпатичні містечка сповнені маленьких, аж ніяк не симпатичних таємниць. На жаль, я так мало знав свого дядька і так мало знаю, що він робив, як жив і яка причина всього того, що тут так раптово сталося. Звичайно, міліція повинна дізнатися про це, але, може, краще ви її самі сповістите?

— Гаразд.

— І ще одне, — проказав Мрочек, вже при дверях. — Чи ви точно пам'ятаєте, що мій дядькопоселився в будинку по П'ястівській лише в сорок сьомому році?. Вибачайте, що питаю про це вдруге.

— У сорок сьомому? Таж певно, що тоді. А яке це має значення до всього цього?

Була вкрай здивована.

— Не знаю, — розвів руками. — Не тільки ви одна хочете зберегти добру пам'ять про мого дядька, зберегти від пліток і домислів. Зрештою, я його найближчий родич і… — обірвав, усміхнувшись до неї невесело, вимушено. — Я хочу того ж. До побачення. Спасибі за щирість. Не знаю, чи поселимося тут назавжди, але якщо так, то, сподіваюсь, прийдемо до вас знову. Ваша лікарня чудова.

— Буду дуже задоволена, — відповіла низьким, глибоким голосом, що набрав зараз уже звичного звучання. — Як я вже вам казала, молоді здібні спеціалісти в наших умовах — на вагу золота.

9. ЗАПОВІДАЮ СВОЄМУ ПЛЕМІННИКОВІ…

Капітан Желеховський взяв у руки скріплений печаткою документ і пробіг очима:

«… усе моє рухоме й нерухоме майно в Порембі Морській, по вул. П'ястівській, 8, заповідаю своєму племінникові Тадеушеві Мрочеку, якщо він стане жителем Поремби Морської і житиме тут, працюючи, хоч один рік. Коли ж мій племінник не житиме після моєї смерті, а також не буде в живих його спадкоємців, заповідаю, щоб вся нерухомість залишилася моїй домогосподарці Вероніці Маціш, а по її смерті продана, і кошти передані були на рахунок місцевої лікарні…

Моєму другові Єжи Гольдштейну заповідаю шахи слонової кості, що стільки нам обом служили, а також ту з картин в моєму домі, яку визнає він за найкращу пам'ятку про мене. З суми 40 тисяч злотих, котрі на книжці, половину заповідаю моїй домогосподарці Вероніці Маціш як доказ вдячності за багаторічну працю в мене, другу половину довіряю нотаріусу Єжи Гольдштейну, щоб він вручив її моєму племінникові Тадеушу Мрочеку тоді, коли той постійно буде проживати в Порембі Морській. У противному разі я хотів би, щоб ця сума також була переказана міській лікарні.

20 червня 1967 р.

Станіслав Мрочек».

Желеховський поклав документ на стіл.

— Виходить, все дістається племінникові, так?

— Еге ж, така була воля покійного. Все. Якщо він тільки переїде сюди.

— А як ви гадаєте, пане Гольдштейн, суддя сказав молодшому Мрочеку про заповіт?

— Наскільки знаю, так. Він говорив мені, що кількома днями пізніше написав племінникові листа, даючи зрозуміти, що, коли той переселиться у Порембу, то може вважати садибу своєю власністю, бо відповідного документа вже складено.

— Коли то було?

— Чи то 24, чи то 25 червня, точно не пам'ятаю. Але чого це вас так цікавить?

— Навіть і не знаю. Відверто кажучи, не з якоїсь там причини. Просто хочу переконатися на всі сто процентів, що все в цій історії гаразд.

— Ох, звісно… — Нотаріус підвівся з крісла, ніби даючи зрозуміти, що настав кінець розмові. Капітан простяг йому руку.

— Ще одне. Це ви зателефонували до Варшави молодим Мрочекам, щоб сповістити їх про смерть дядька?

— Ні, — дуже здивувався нотаріус. — Як мені відомо, у них нема телефону. В усякому разі, Станіслав мені ніколи про це не говорив. Я не пригадую, щоб він коли-небудь розмовляв з племінником по телефону… Я послав їм телеграму.

— Велике вам спасибі.. До побачення. Ще раз прошу, щоб ця розмова зосталася між нами. Я задав вам кілька запитань, які навряд щоб мали якесь значення. Йдеться лише про те, щоб усе докладно з'ясувати… До поба…

На столі задзвонив телефон. Нотаріус зняв трубку.

— Слухаю. Так, комендант у мене.

Він опустив трубку й подивився на Желеховського:

— Доктор Ясінська просить вас…

Желеховський подякував кивком голови й потягнувся до телефону:

— Алло. Желеховський слухає… Так, звичайно. Коли ви бажаєте, щоб я приїхав? Гаразд, буду за десять хвилин…

Нотаріус залишився сам. Якусь хвилину дивився на щойно зачинені двері, потім похитав» головою. Поволі взяв до рук заповіт судді Мрочека, старанно згорнув його вчетверо і поклав до шухляди, яку замкнув ключем. Сягнув рукою до капелюха, що висів на вішалці.

10. ЗАЗИРНУВ У ГЛИБИНУ НІШІ І…

Коли вони знову опинилися в дядьковому кабінеті, Галина стомлено опустилась у крісло.

— Боже, який жахливий день! Спочатку човен, потім похорон, а тепер ця лікарка. А вчора вночі оте… — кинула очима на стіну, завішену килимом, до якого тепер було присунуто письмовий стіл.

Чоловік її раптом підійшов до цього столу, відсунув його й одгорнув край килима. Прямокутник свіжозатинькованої стіни окреслював межі замурованої ніші. Мрочек знову присунув стола і всівся обіч дружини.

— Маленька хатка у малім містечку… — промуркотів наче пісеньку. Знизав плечима. — Сам не знаю, що тепер робити? Нічогісінько не розумію в усьому цьому. Знаю лише, що тут щось не гаразд. Я краще втік би звідси, якби міг.

— Але ж зараз не зможеш! Не можна поїхати й зоставити по собі оцю дірку в стіні! Слухай, а може б, ми його сьогодні у мішку з камінням? І твоєму дядькові дамо спокій. Чи він це зробив, чи йому допомогли у цьому, — яке це тепер має значення? Давай щось, ради бога, вирішувати!

— Нічого він не зробив! — рішуче заперечив Тадеуш. — Ти ж чула, що казала лікарка. Він приїхав сюди в середині сорок сьомого, а того типа вже давно на той час не було в живих.

— Звідки тобі відомо, що не було? Знаєш тільки, що він утік. А міг переховуватися, і твій дядько його…

Дзвінок у передпокої пролунав гостро й коротко. Мрочек зірвався на ноги. Але, певно, Вероніка випередила його, бо почули її голос, а потім стук у двері.

— А, це ви, капітане…

— Вибачайте, що знову зустрічаюся з вами, — сказав Желеховський, козиряючи.

— Сідайте, будь ласка! — Галина показала на крісло.

— Дякую… — він сів. — Ніколи раніше не бував у вашого дядька. Дуже милий будиночок.

— А ми починаємо інакше думати, — мовила Галина. — Наше перебування тут аж надто урізноманітнилось. І зовсім не такий він милий.

— Маєте на увазі пригоду з моторкою і розмову з Ясінською?

— Вам і про це відомо?

— Я міг би сказати, що містечко наше дуже маленьке і всі про все довідуються. Але це було б неправда. Лікарка сама сказала.

— І якої ви про це думки? — запитав Мрочек.

— Ще нічого певного сказати не можу. Але як би там не було, жалкую, що Ясінська не сповістила мене відразу ж про результати розтину. Ну, а вам вдячний, що схилили її бути зі мною щирою.

— Мені здалося, що я зобов'язаний вчинити саме так. Не знаю тутешніх обставин, проте…

— Розумію вас. Очевидно, ви вже уявляєте собі справу так, що перед слідством постають дві версії: самогубство або вбивство. Нещасний випадок, мабуть, виключається. Все, отже, набуває значно більшої ваги, ніж здавалося нам уранці, коли… гм… сталася пригода з моторкою.

Підтакнули без слів.

— Тому хотів би я, щоб ви відповіли якомога докладніше на кілька запитань. — Він підвівся й заходив по кімнаті, потім сперся на стіну й поглянув на Мрочека. — Чи не пригадуєте ви точно, коли Гольдштейн подзвонив вам, сповіщаючи про смерть дядька?

— Подзвонив? — перепитав Мрочек. — Ні. У нас нема телефону.

— Вибачте. Тоді о котрій годині ви отримали телеграму?

— О… о… — Мрочек повернувся до дружини. — Ти ж її приймала, бо мене не було вдома.

— Ви були на роботі, еге ж?

— Ні, мав вихідний. Я ще з суботи поїхав на рибалку.

— А дружина відразу ж вас знайшла?

— Ні, — відповіла Галина. — Я не знала, де він. Та й не шукала, бо знала, що ввечері повернеться. Тадеуш завжди їздить машиною і часто залишається ночувати, як знайде гарне місце для лову.

— Ви були з друзями чи знайомими, так?

— Ні… — Мрочек усміхнувся. — Належу до рибалок-одиночок. Не зношу балачок і не випиваю в честь спійманої форельки.

— Але ж ви десь ночували? В якомусь готелі?

— Ні. Взяв з собою ковдру, їжу. Ніч стояла гарна, переспав у машині. Так навіть зручніше: прокинувсь — і за вудку.

— І нікого не зустрічали?

Мрочек похитав головою.

— А коли виїхали з дому?

— У суботу вранці. Якраз був вільний від чергування. А повернувся в неділю ввечері.

— Чому ви про все це розпитуєте? — втрутилась Галина. — Що має спільного риба зі смертю дядька?

— Не знаю… — Желеховський розвів руками. — Найвірогідніше — нічого. Але хотів би уявити для себе «поле пошуків». Слідство може затягтися і не дати наслідків. Зараз ми знаємо тільки одне: що ваш дядько прийняв велику дозу наркотика. Міг всипати наркотик у молоко сам, але, наприклад, можна й гадати, що хтось, зацікавлений у загибелі судді, підкрався вранці, коли молочниця. поставила вже пляшку на порозі, і всипав до неї порошок. Отож цікавить мене, де перебували в неділю рано всі особи, які мали неприязнь до судді або могли в той чи інший спосіб скористатися з факту його смерті.

— Щойно мій чоловік сказав майже це саме — слово в слово — Ясінській. А зараз ви пробуєте обернути все проти нього! — вигукнула Галина. — Чи ви гадаєте, що мій чоловік убив свого дядька, щоб одержати у спадщину цей проклятий будинок з дірявою моторкою і скелетом у стіні?!

— Скелетом? — спокійно перепитав Желеховський. — Як це — скелетом у стіні?

— Дружина сказала в переносному значенні, — спробував усміхнутись Мрочек. — Це означає…

— Ні! Не в переносному! — вона ледве володіла собою. — Треба відкрити йому всю правду. Інакше він завтра скаже, що ти й мене хотів утопити в моторці! — Різко повернулась до Желеховського. — От, щоб ви знали: в стіні! — Вона підбігла, відсунула стола, потім зірвала килим. — Бачите? Це було нашим першим відкриттям тут! Будь ласка, вийміть цеглу й заберіть його звідти!

Желеховський подивився на Мрочека з такою недовірою, що молодий лікар мимохіть усміхнувся, потім кивнув головою:

— Це правда, пане капітан… — тихо сказав. — Він там. Скелет чоловіка, вбитого з вогнепальної зброї. Три золотих зуби спереду. Боюсь, що знаю навіть, хто то, хоч поняття не маю, як він тут опинився. Зрештою, самі переконайтесь…

Він узяв зі столу великий ніж для розрізання паперу й увіпхнув його в стіну, намацавши шпарину між цеглин. Підважив одну цеглину, другу.

— Будь ласка, дивіться. Зараз розширимо отвір.

Капітан підійшов ближче й зазирнув усередину.

— Нічого не бачу…

Мрочек вийняв ще дві цеглини, потім ще.

— Думаю, що тепер уже… — він сам подивився в отвір і раптом нахмурив брови. — Галино, поглянь!

Швидко повиймав решту цегли. Перед ними повністю освітилася ніша в стіні. Вона була порожня.

— Його нема! — прошепотів Мрочек.

Дружина повільно протерла очі, потім безвладно опустила руки.

— Це неможливо!.. Неможливо!!! — пронизливо закричала вона.

Желеховський випростався й потягнувся за кашкетом.

— Не дуже второпав, для чого ви розіграли переді мною цю сцену, — сказав усміхаючись. — Це ж ясно, що скелети не з'являються в стінах щодня або на замовлення. Тож не розумію вашого здивування. Було б більш дивним, коли б і справді там був якийсь скелет.

— Але він був там! — у розпачі сказав Мрочек. — Клянусь вам, що був там ще нинішньої ночі. Ми вдвох замурували його. Я… я навіть переконаний, що це скелет того гестаповця, який був тут бургомістром у перший рік після визволення. Дядько згадує про нього в своєму щоденнику. І я… я… Ну звичайно! Можу довести вам, що тут лежав скелет. Я ж вийняв кулю й одну коронку з зуба! І засохлу квітку, яку він тримав у руках. Ось…

Він підбіг до столу і з тріумфом витягнув згорток паперу.

— Гм, — пробурмотів Желеховський. Він узяв обережно кулю і став обличчям до вікна. — Точно не певен, але, здається, це куля від ППШ — радянського автомата.

Він загорнув предмети і сховав до бічної кишені.

— Мабуть, — почав енергійно Мрочек, — його поранили, коли втікав, він повернувся сюди і… — завагався.

— І суддя Мрочек, людина, що представляла закон у цім краї, замурував його тихенько, ні слова не кажучи нікому, в стіні свого кабінету? Ви хочете, щоб хтось у це повірив? Не кажучи вже про те, що ніякого скелета тут немає.

— Ви повинні повірити нам! — схвильовано сказала Галина. — Тут щось коїться! Бо, якщо він був тут, а тепер нема, виходить, хтось забрав його!

Капітан поглянув на неї вже серйозно:

— Ви теж бачили той скелет?

— Ну звичайно. Як ось вас бачу.

— Гм… — Желеховський знову взявся за кашкет. — Бувайте здорові… Як виникне потреба, змушений буду вас ще раз потурбувати. Шкода, що ніхто з зацікавлених осіб не говорить правди, і до того ж не говорить вчасно. Здається, що для висвітлення цієї справи міліція була б якраз у пригоді, чи не так?.. А шкода, що ви не зупинилися в якомусь готелі тієї ночі з суботи на неділю. Принаймні одним клопотом було б менше…

Вийшов, тихо причинивши за собою двері. Чоловік із жінкою перезирнулися.

— Що він хотів цим сказати? — Галина перевела погляд на зачинені двері, потім — на стіну.

— Не знаю. Тобто знаю, але мені важко з тобою про це говорити. Капітан, здається, не має тут багато роботи, зате чимало читає детективів. Оце зараз мчить на мотоциклі до міста і, якби міг кермо пустити, від радощів би руки потирав. Йому здається, ніби натрапив на слід нечуваного злочину. А винуватець, звичайно, я, відомий вбивця рідних дядьків і викрадач скелетів!

— Не мели дурниць! — Галина підійшла до ніші і ще раз зазирнула. — Тадеуше… Тадеку, що це все означає? Я боюсь… Чи не сниться все це нам?

— На жаль, ні…

11. РОЗМОВИ НА П'ЯСТІВСЬКІЙ ВУЛИЦІ

Капітан Желеховський, вийшовши з будинку номер вісім, не помчав на мотоциклі до міста і зовсім не мав охоти потирати руки. Поволі почвалав стежкою поміж кущів, тихо прочинив хвіртку, так само беззвучно зачинив її, а коли опинився на вулиці, затримався коло свого мотоцикла і витер долонею лоб.

— Щось ви зачастили на нашу вулицю!

Обернувся і побачив жінку, що стояла за огорожею сусіднього садка. В одній руці тримала садові ножиці, а другою подавала йому знак, щоб підійшов. Наблизившись, побачив ще й її чоловіка.

— Так, — усміхнувся капітан. — Маю тут деякі справи, не такі вже й важливі, але… Дуже гарні троянди у вас…

Жінка змахнула ножицями, наче даючи зрозуміти: її квітки ніщо в порівнянні з тим, що має вона за хвилинку довідатися від коменданта. Чоловік теж поволі наблизився до дротяної огорожі, і стояли вони тепер перед ним у витятому в заростях хмелю віконці, мов ідилічний образок з XIX століття. Однак мова жінки була зовсім не ідилічна.

— Я оце казала чоловікові одразу ж після похорону: «Суддя Мрочек був доброю людиною, хоч дуже важкий норовом і аж занадто справедливий, але з його смертю щось не гаразд». Так я сказала, правда, Франеку? — І, не чекаючи підтвердження, вела далі голосним шепотом: — Я відразу ж собі так подумала, як вас тут уперше побачила. Боже борони, ми не хочемо випитувати у вас, але ж даремне ви сюди раз по раз не приїздили б, правда ж так?

— Ну, нічого особливого… — Желеховський глянув на неї пильніше, не перестаючи, однак, усміхатися. — Деякі формальності мушу залагодити. Ви добре доглядаєте свій сад, еге ж? Певно, від раннього ранку возитеся в ньому?.. Ви нічого не запримітили цікавого того ранку, коли суддя втопився?

— Цікавого? — обернулась до чоловіка. — Як то цікавого? Неділя була, тихо. Чоловік не працював. Встали й поралися коло квітів. Я була якраз у тому краю саду й бачила, як суддя йшов до води.

— Сам?

— Певно що сам. Хто б до нього так рано міг би прийти. Може, сьома була, а може, трохи раніше або трохи пізніше було. Пішов за дюну, і тільки його й бачила… бачили, — поправилася хутко.

— А на вулиці ви не бачили» перед тим нікого?

— Якби хто був, то побачила б. Якраз отут, у цім ось місці, й працювала весь час. Вероніка може підтвердити. Вона саме до нього йшла, побалакали ще трохи через пліт. Але то вже було потім, коли він пішов…

— А молочниці ви не бачили? — перебив капітан. — Вона ж раніше приходить, десь о п'ятій чи шостій?

— Ні, в неділю трохи пізніше. Якраз як я встала, то хлопець їхав і затримався коло хвіртки.

— Хлопець?

— Так. У нас молоко розвозить Старостова. А по неділях завжди її син. Хороший хлопець — дитина ще. Зветься Владек. Їздить па велосипеді з багажником і возить у ньому пляшки.

— Ви бачили його, як віз молоко?

— Певно що бачила. Адже і ти бачив, Франеку? — повернулася до чоловіка, який ствердно закивав головою.

— Якраз встали, — проказав захриплим голосом. — Дружина постіль на балкон виносила, як він під'їхав. Ставить завжди велосипед посеред вулиці й розносить пляшки по хатах.

— А о котрій це було?

— Певне, після шостої. Може, за півгодини до того, як суддя вийшов на пляж.

— А Владек розносить молоко без вибору чи для кожного має окрему спеціальну пляшку?

— Як це, пане капітан? У нього півсотні пляшок в такому ящику. От і виймає по черзі, як їде… — вона аж нахилилась до Желеховського. — А що сталося?

— Нічого… нічого… спасибі. Просто поцікавився. Бувайте здорові… — недбало козирнув і попрямував до мотоцикла.

— Бачиш! — прошепотіла жінка до чоловіка. — Мабуть, недостача в молочному магазині! Але щоб Владек у матері крав — ніколи б не повірила. Такий порядний хлопчик на вигляд… Як можна помилятися в людях!

— Не балакай! — її чоловік покрутив головою, нагнувся, струшуючи мошкару з троянди. — Суддя завжди пив молоко, як ішов купатись…

— Боже! — затулила вуста долонею. — Завжди пиві Правда… Аби тільки хоч тебе не запідозрили?

— Мене?

— Він же тебе запакував до в'язниці.

— Нічого я до нього не. мав. Заслужив, то й посадили.

— А якщо комендант довідається, що в неділю тебе не було вдома?

— На роботі був, — чоловік знизав плечима.

— А ти справді був на роботі?

— А то ж де б мав бути! — однак при останніх словах відвів погляд, і жінка відчула страх.

Тим часом комендант підійшов до мотоцикла, але обминув його й наблизився до машини Мрочеків, протер заболочений номер, швидко записав його до блокнота.

Відвернувся, почувши кроки. Нотаріус Гольдштейн ішов поволі, тримаючи в руці розпухлу папку.

— Тільки-но з роботи? — запитав Желеховський.

— Так, так. З роботи. Контора ж одна на весь повіт, — опустив папку на колесо автомашини, витяг хусточку й витерся. — Все, досить. Незабаром пенсія. Ще рік. Та й, зрештою, вже неохота працювати. Коли він жив, завжди ходили разом на роботу. А в останні дні дорога до міста видається мені значно довшою.

— Так, це сумна історія… — Желеховський відійшов від машини. Гольдштейн підхопив свою папку й рушив поруч нього. — Добре, що я вас знову зустрів. — Капітан затримався коло свого мотоцикла. — Хотів би поговорити, але… не на вулиці. Ввечері, гаразд, якщо вам не важко?

— Ну, що ви! Прошу, хоч зараз! До вечора, — нотаріус зиркнув на годинника, — ще багато часу. Та й, щиро кажучи, від дня смерті Станіслава не знаю, що робити вечорами. Прошу…

Мовчки попрямували вуличкою.

Коли опинилися в просторому кабінеті, що нагадував якесь конторське приміщення, заповнене книжками, нотаріус вказав Желеховському на крісло.

— Вип'єте чарочку, еге ж, пане капітан?

— З приємністю, але, може, іншим разом. Я на мотоциклі, знаєте… Хочу поговорити з вами відверто. На цей раз вже справді йдеться про збереження в абсолютній таємниці нашої розмови.

Гольдштейн розкрив уста, але капітан вів далі:

— Знаю, що ви хочете сказати. Але часом можна проговоритися мимоволі. Отож хочу вас розпитати про одну людину, яка жила тут раніше, відразу ж після визволення. Ви єдиний, з ким можу на цю тему говорити відверто. Людина та була в Порембі першим бургомістром і…

— Ах, він! — Гольдштейн кивнув. — Але ж то такі давні часи… Він був гестаповцем. Закатував тисячі людей в гетто. Ховався то тут, то там. Страшний був пес, скажу я вам. І втік з поїзда. На ходу. Стріляли по ньому, але втік. Він у Німеччині? Його знайшли?

— Ні… — капітан заперечливо похитав головою. — Він неживий… наскільки я знаю.

— Слава богу! Таких треба було відразу розстрілювати як скажених собак.

— Може, ви й маєте рацію, але та справа здається мені ще не закінченою. У нього було три золотих коронки на передніх зубах?

— Чи було? А й справді так! — Низенький нотаріус пожвавішав. — Ну, звичайно. Не тільки у нього було три коронки з золота, а й маса нахабства! Ви знаєте, він був тут бургомістром протягом року, і я… я!.. йому щодня руку подавав, а він знав, що я єврей, і ставився до мене завжди з такою сердечністю! Він, який замордував стількох євреїв!

— Саме тому я й прийшов до вас. Бачите, маю відомості, що людина та, очевидно, поранена під час втечі, повернулася сюди, і хтось її переховував, а потім, коли померла від ран, спільник заховав тіло. Це значить, що в Порембі можуть жити пораненого однодумці, а може, й воєнні злочинці. Не можу зараз точно сказати, хто що робив під час війни і чи нема тут людей з фальшивими документами й біографіями. Не забувайте, що Поремба Морська — це маленьке містечко на самому краї Польщі.

— Неймовірно!.. — стиха промовив нотаріус. — Неймовірно… Тут? Але чого ви прийшли з цим саме до мене?

— Бо, по-перше, ви тут живете з перших днів після визволення, а по-друге, ви, як єврей, не могли бути його спільником.

— Так, розумію. — Гольдштейн задумливо похитав головою. — Це страшно… — промовив глухо. — Ви знаєте, про що я зараз подумав? Почав перераховувати їх усіх, тих, хто тут, і… шукати, розумієте? — підвищив голос — І нікому раптом не повірив! Нікому! — він зірвався з місця. — Той теж був такий веселий і милий, і щирий з вигляду. Ніхто б і подумати не міг. Як я можу жити тут зараз, якщо кожен, будь-хто з тих, що працювали зі мною з самого початку, може виявитися такою сволотою! Ви певні в цьому, пане капітан? — він знову опустився у крісло.

— Не певен. Але припустимо, що хтось знаходить останки того чоловіка, якнайретельніше сховані. Чи не значить це, що чоловік той вернувся сюди до когось, кому довіряв? Його спільник міг доглядати пораненого, а по його смерті дуже хитро позбувся тіла, щоб не викликати підозри. А через декілька років раптом хтось інший знаходить останки. Знаходить і… гине.

— Гине? — Гольдштейн нахилився до нього. — А ви… ви бачили ті останки?

Желеховський похитав заперечливо головою.

— Ви ж не бачили? Так?

— Одна особа мені сказала, що бачила. Навіть досить докладно описала. Це може бути й неправдою, сфабрикованою, щоб замести сліди. Але може виявитися й правдою, хоч, признатися, все, що я чув, звучало досить фантастично… Поки що певного нічого не знаю. Чи не спробували б ви пригадати, з ким бургомістр-гестаповець підтримував найтісніші стосунки, хто з ним найчастіше бував, і так далі? Спитаємо ще в тих людей.

— Але ж багато з тих, хто прибув сюди з самого початку, вже померли. Як з ними?

— Тих не беріть в рахунок. Якщо молодий Мрочек розповів мені правду, ця людина тут повинна бути й досі. І діяти.

— Мрочек! — знову зірвався з місця Гольдштейн. — Ви думаєте, що Станіслав…

— Буду з вами абсолютно щирим. Суддя Станіслав Мрочек втонув через те, що разом з молоком уранці випив велику дозу наркотика. Його племінник розповідає про це дивні речі. Та, з другого боку, і сам цей племінник досить дивний. Він лікар, добре знається на наркотиках. Крім того, їздив у той день на рибалку в якесь непевне місце, нікого там не бачив, і його ніхто не зустрічав. На додаток, він щось крутить. Хотів мене обдурити, не говорить правди. Чому? Не знаю. Коли б не його дружина, досі б не знав я про той скелет. А вона ледь не загинула сьогодні вранці. Не вміє плавати.

Махнув рукою.

— А може, я просто зайшов далеко? Словом, мало що розумію в цій справі. Тому питаюся вас, чи суддя не міг покінчити самогубством? Відверто кажучи, цей молодий Мрочек мені не подобається. Може, справа з тим гестаповцем постала в його уяві? Але може бути й інакше. Правда може виявитися іншою. Тому мушу шукати допомоги. Саме у вас. Ви живете навпроти Мрочека. Приглядайтесь, будь ласка. Якщо він злочинець, то, на щастя, надто нервовий. Отож може себе чимось видати. Такі, як він, не терплять бездіяльності.

— Що він може зробити?

— Не знаю. Все так заплутано. Як бачите, справа роздвоюється, розходиться у два протилежні боки. Все з'ясується наприкінці. Прийшов я до вас, бо самотужки нездатен вести слідство. Ви приятелювали з суддею, і я вірю, що допоможете мені.

Низенький нотаріус встав і простягнув йому руку.

— Можете мені довіритись… — розчулено проказав він. — Жоден замурований в стіні скелет, жоден затаєний гестаповець не стримає мене від розкриття правди!.. Але якщо ви кажете, що то може бути й неправдою і що той молодий… то було 6 гірко. Якби Станіслав знав!.. Він так його любив і хотів бачити весь час біля себе! Аж голова пішла обертом від усього цього…

— Будь ласка, тільки нічим не видайте себе, — Желеховський почав збиратися. — Мені пора. Будьте пильні, пане Гольдштейн. Я розповів вам усе, щоб ви зрозуміли, чого хочу від вас. Існує дві версії, розплутувати котрі мусимо водночас. Версії, протилежні одна одній. І в обох ви можете мені дуже, дуже багато допомогти. Наперед вдячний і перепрошую, що забрав у вас так багато часу.

— Допомогти дізнатись правду — мій обов'язок. Так само, як і ваш, — відповів тихо Гольдштейн. — Не знаю тільки, чи справді зумію вам допомогти, але зроблю все, що в моїх силах.

— Спасибі… — Желеховський затримався рукою на ручці дверей. — І ще є ваша сусідка, Ясінська. Знаєте, вона приховала від мене результати розтину. Дивно, дуже дивно…

12. РИБА, ПРИВАБЛЕНА СВІТЛОМ

Желеховський зачинив за собою хвіртку і хвилину постояв, нерішуче роздивляючись довкола. Потім ступив два кроки в бік мотоцикла, але повернувся і пішов до останньої хвіртки в кінці вулички.

Натиснув на кнопку дзвінка й чекав, розмірковуючи, як краще поставити запитання лікарці Ясінській. Почув кроки в глибині дому, дзенькіт ключів. Двері відчинилися.

На порозі стала жінка років тридцяти восьми. Гарна, з великими блакитними очима, які з виразним здивуванням пройшлися по обличчю Желеховського, його мундирові.

— Доброго вечора, — привітався. — А господиня вдома?

Жінка хитнула заперечливо головою й потім додала:

— Нема. Дзвонила, що прийде пізно.

— Спасибі, — Желеховський завагався. Жінка, було видно, хотіла чимхутчіш замкнути хвіртку, чекала тільки його першого руху. Але капітан не відходив. — Я оце в одній справі, — вагаючись, проговорив. — Можна на хвилинку?

І, не чекаючи запрошення, рушив уперед. Жінка хоч-не-хоч відступила і пропустила його.

Передпокій був яскраво освітлений. Під стіною, на котрій висіла темна картина, що зображувала полювання на слонів, стояли глибокі крісла.

Картина стара й написана з такою експресією, що якусь мить Желеховський вдивлявся в мисливця, що цілився з зарослів у слона… Потім швидко відвернувся від картини.

— Ви квартирантка лікарки?

— Так. Живу в неї від початку.

— Де працюєте?

— В лікарні… — здивовано дивилась на нього. — Я медсестра. Але сьогодні в мене вихідний.

— Ясно…

Не запрошувала сідати, тому стояли одне проти одного. Капітан раптом пригадав.

— Ви, може, та, сестра якої — зам'явся на якусь долю секунди, — померла за таких прикрих обставин?

Мовчала. Лише потім кивнула ствердно.

— Ви знали суддю Мрочека?

— Знала. Давала йому зізнання тоді… в суді, коли…

— А пізніше не бачилися? Він же ваш сусід.

— Сусід, — промовила тихо і непевно.

— Ви що, ніколи між собою не розмовляли?

— Ні! — це прозвучало рішуче й виразно.

— Чому?

Не відповідала.

— Чому? — повторив. — Він же нічого поганого вам не зробив.

— Пані лікарка, — ледь чутно сказала вона, — найкраща людина в світі. Вона не винувата. Я була при операції. Зрештою, на столі лежала моя рідна сестра. Я пояснювала судді. Казала, що обидві ми благали Ясінську. Казала, як це для сестри багато важило. Вона все одно з собою покінчила б, сама зізнавалася про це мені і лікарці. І тоді пані лікарка погодилась. А потім це сталося… Але він не хотів зрозуміти. Йому головне було — папери, а не суд над живими людьми. Не людина — камінь… І якби не те, що у вищому суді були інші судді, які мислили по-людськи, то… Якби вона потрапила до в'язниці, то пропала б.

— Але ж суддя Мрочек не наголошував на тому, що її треба ув'язнити. Отримала покарання умовно, так же? Значить, суд визнав її вчинок тільки як порушення карного кодексу, бо смерть пацієнтки була наслідком операції, зробленої за несприятливих умов. Пішла на риск ради вашої сестри. І не вдалося. А суд, караючи умовно, завжди дає можливість покараному виправитися своєю бездоганною працею, бо ж не замикає його до в'язниці, правда ж?

— Але ж, якби вирок затвердили, вона не могла б керувати лікарнею! Вас тут не було, ви не знаєте, скільки вона зробила для нашого міста! Якби не вона… Зрештою, це я її захищала, я, а моя ж сестра померла! То я б могла її засуджувати, а не захищати. Але захищала! І живу в неї стільки років і… і дуже її люблю, — несподівано закінчила, закривши лице руками й розплакавшись.

— Розумію вас… — Желеховський швидко змінив теїзму. — Правду кажучи, я не в тій справі… Передайте, будь ласка, лікарці, що хочу заскочити до неї в лікарню, щоб вирішити одну дрібничку, гаразд?

— Передам. До побачення.

Підійшла до дверей і розчинила їх. Желеховський, натягши кашкета, козирнув, повернувся і… побачив на порозі Ясінську, котра, очевидно, щойно увійшла.

— Ви тут, пане комендант? — всміхнулася стомлено, трохи вимушено і простягла руку.

— Заглянув на хвильку, бо був тут по сусідству.

— Все та ж сумна справа?

— Так. А ще ваш дзвінок. Теж для роздумів дав поживу, — похитав головою. — Тут не схоже на випадкову смерть…

— Може, зайдете?

— Ні, ні! Ви, мабуть, після роботи стомилися й хочете відпочити. Та й, певно, ще без обіду, еге ж? Я завтра зайду до лікарні, якщо дозволите. Хотів би обговорити з вами цю справу… Гаразд?

— Ну звичайно. Заходьте в будь-який час. До побачення.

Ще одна усмішка. Двері зачинилися за ним. Простував стежкою, посипаною гравієм, що поскрипував під ногами, і роздумував:

«Нащо мені здалися відбитки його пальців? Справді, нащо? Зробив їх тому, що вранці відчув необхідність розслідувати аварію тієї моторки. А суддя ж був…»

Мотоцикл рушив. «Моторка? А так, звичайно…»

Не виїхав на дорогу, що вела до площі, а звернув ліворуч, у бік маленького рибальського порту.

У невеличкому будиночку коло набережної вже світилося. Желеховський зіскочив з мотоцикла, підійшов, постукав і зайшов, не чекаючи відповіді. Високий юнак, вбраний у розхристану на грудях білу сорочку й джинси, підвів голову:

— Привіт, Янеку! Що тебе принесло?

— Нічна пригода… — Желеховський поклав кашкета на стіл, сів і витяг пачку сигарет. — Запалиш?

Юнак захитав головою:

— Щойно погасив. Яка пригода?

— Я ж сказав — нічна. На морі… — він показав на приладдя для підводного плавання, що лежало на полицях. — Хочеш поплавати зі мною?

Юнак кивнув.

— Навіть не питаєш, про що йдеться?

— Сам скажеш.

— Так… Але це тільки між нами, розумієш?

— Ну звісно. А чого міліція спускається на дно моря? Певно ж, не для того, щоб рух регулювати? Риба й сама знає, куди їй плисти.

— Зрозуміло… — Желеховський зітхнув. — Міліція хоче спуститися на дно моря, щоб дізнатися, чого сьогодні вранці затонула одна моторка… Лежить неглибоко, метрів десять від поверхні.

— Може, краще вдень? — Юнак підвівся, підійшов до полиці й почав збирати своє приладдя. — В десяти метрах від поверхні при сонячному світлі і за спокійної води видно чудово. А поночі можемо заблудитись — це раз, навіть добре знаючи, чого шукаємо. І видимості ніякої — це два.

— Візьмемо ліхтаря.

— Але ж це не денне світло. Ти повинен все зробити вночі?

— Мабуть… — проказав вагаючись. — Власне, це моя вина. Човен затонув вранці, тож я мав досить часу і вдень. Але було багато справ, ну й, зрештою, не хотів би я, щоб хтось нас при цьому побачив.

— Чий то був човен?

— Судді Мрочека, — неохоче відказав Желеховський.

— Гм…

Юнак, сівши, заходився коло балонів з киснем. Капітан мовчав, придивляючись до нього. За кілька хвилин господар підвівся.

— Все нормально. Можемо спускатися. Переодягайтеся.

— Плавки зі мною. — Желеховський зняв мундир і поклав його на ліжку, відстебнув кобуру й почепив її через плече.

— Береш пістолет?

— Він, звичайно, не потрібен, але не хочу його тут залишати. Документи теж заберу.

За хвилину попрямували до маленької моторки, що погойдувалася недалеко від будиночка. Човен рушив.

— Це буде десь навпроти останніх будинків по П'ястівській, якщо дивитися з берега, — сказав тихо капітан.

Юнак кивнув. Вогні містечка віддалялися за їхнім човном.

— Це далеко від берега?

— Кількасот метрів, — капітан вдивлявся в темінь, час від часу озираючись на освітлені прибережні будівлі. — Приблизно отут. Ще метрів п'ятдесят… Глуши, — проказав за мить. — Двигун змовк.

Юнак витяг з-під сидіння сталевий якір:

— Ти правий. Тут буде метрів з десять. Кинемо якір, щоб човен не відплив від нас далеко.

Одягли апарати, ще раз перевірили балони з киснем.

Желеховський натиснув кнопку електричного ліхтаря. Працюючи ногами й лівою рукою, просувався за його променем до дна. Через якусь хвилину став, упираючись у дно — тверде, кам'янисте. Нема… І тут нема… Промінь ліхтарика вирвав з темряви якірну линву від їхнього човна. Із-за. неї випливли чотири маленькі рибки і, приваблені світлом, наблизилися. Махнув рукою. Спурхнули, як пташки. Раптом почув дотик до свого плеча. Оглянувся і крізь окуляр побачив оголену руку, яка на щось показувала. Рушив услід за товаришем.

Моторка лежала перед ними, перевернувшись на борт. Піску тут не було, тому анітрохи не занурилася. Желеховський нахилився над днищем. Знав добре, чого шукати. Ступаючи по слизьких, вкритих водоростями камінцях, обійшов борт човна.

Не тут… Не тут… Нарешті електричний промінь знерухомів. В кормі моторки, на самому дні, якраз під палубою, виднівся круглий отвір. Наскрізьний. Подав ліхтаря товаришеві і сягнув до кишені купальних трусів. Вийняв звідтіль плоский корок від термоса, приклав його до отвору, пристукнув долонею. Назад ледве витягнув.

Обидва знову нахилилися, ніби сподіваючись знайти щось цікаве. Той, хто вигадав такий простий і певний спосіб затоплення човна, напевне, був настільки хитрий, що не залишив по собі жодних…

Желеховський нагнувся ще нижче й простяг руку. Мішок, зав'язаний звичайним шнурком і наповнений… Чим наповнений? Помацав. Відчув щось тверде і схопив мішок обома руками. При світлі товаришевого ліхтаря розв'язав шнурок, засунув руку. Коли випростався й показав, що в ній, промінь раптово застрибав.

Капітан тримав у руці череп, що усміхався до них золотими зубами.

13. ПОЧИНАЮ ГУБИТИСЯ…

Пливли в цілковитій темряві. Желеховський оглянувся. Десь за ними, в глибині сплячої води, лежала затоплена моторка. Але зараз таємничий її вантаж лежав коло його ніг.

Мимохіть нагнувся й торкнувся пальцями грубої, наскрізь промоклої тканини.

Світло портових споруд наближалося.

Через деякий час знову опинилися в будиночку на краю берега.

— Чорт, — буркнув юнак, коли зачинили за собою двері й Желеховський обережно поклав мішок коло ліжка.

— Сам бачив, — капітан зайшовся тихим, невеселим, нервовим смішком. — Скелет на глибині десяти метрів під водою! До того ж, я знаю, чий він…

— Що — скелет?

— Еге ж. Сьогодні говорив про це з двома особами, а потім ще з однією. А от вночі знаходжу його в тому човні. І, як не дивно, мушу тобі зізнатися, що я не вірив в його існування. Не так давно я заглядав у той люк під палубою Мрочекового човна. Нічого там не було, — ще сорок вісім годин тому — між смертю судді і виплиттям тих двох у море. Корка або не було видно в дні, або був увіткнутий настільки міцно, що навколо нього зовсім не протікало. Розумієш, у чому полягав той дотеп?

Поклав корок на стіл. Юнак взяв його й обдивився.

— Мабуть, так: був щільно припасований до днища і прив'язаний нейлоновим шпагатом до палі. Коли човен рушив, шпагат натягнувся і вирвав його. Потім вода почала вливатися через отвір у просвіт між палубою і дном, так що помітити це можна було не відразу, а лише пропливши добрячу відстань від берега. Дуже просто придумано. Хотів би колись зустріти того винахідника, — Желеховський усміхнувся, але очі його зоставалися серйозними, неусміхненими. — Щоб вручити патент.

— Уявляю собі, — юнак почав поволі розчісувати короткого чуба. — Одного лише не розумію.

— Чого?

— Чому той корок не сплив потім на поверхню, а так і залишився на дні? Ти ж на дні його знайшов?

— На дні. Хм, я й не подумав про це, — капітан потягся до корка й почав крутити його в пальцях. — Ясно, — злегка шарпнув. Корок розпався на дві половини. Всередині, у видовбаному заглибленні, лежала важкенька олов'яна куля. — Усе передбачив… Добре опрацьований і досконало виконаний план. Жодного огріха. Аніякої там імпровізації.

— Який план?

— Ба! Якби я знав який, не було б мене тут зараз. Але бачу окремі деталі й починаю пов'язувати їх між собою, хоч, з другого боку, починаю трохи губитися. Не можу зрозуміти, чого б Мрочек мав…

Змовк.

— Що? — перепитав юнак, не приховуючи цікавості.

— Та нічого, я так собі подумав. Щиро кажучи, я не повинен стільки говорити, коли знаю так мало. Спасибі, дорогий. Нікому ані слова.

Юнак мовчки здвигнув плечима, потім скорчив гримасу, показуючи на мішок коло ліжка:

— Сподіваюсь, ти не зоставиш мені цю приємність? Воно можна і в такому товаристві спати, але…

— Заберу, будь спокійний. Не залишив би ні за що.

Вони потиснули один одному руки на прощання. Капітан обережно підняв мішок і легко загойдав ним, тримаючи його перед собою в обох руках.

— Бідний Йорік… — усміхнувся.

— Хто? — юнак звів брови. — Ти навіть знаєш, як його звали? Справді?

— Ну, звісно, що знаю, — капітан ще раз усміхнувся і рушив до виходу.

14. ПРОСТИЙ ПЛАН ЛІКАРЯ МРОЧЕКА

Сиділи одне проти одного в дядьковому кабінеті, в тому самому, до якого увійшли вперше вчора пополудні, нічого не передчуваючи. Галина вже не плакала, лише на обличчі відбились виразні сліди пережитого за останні години.

Мрочек поклав до попільниці сигарету, розгорнув цілу купу недокурків і, прагнучи позбутися тремтіння руки, гасив її незвично довго й ретельно.

— Ми повинні звідси виїхати! — раптом сказав він і підвівся.

— Ти здурів! — зірвалася з місця й стала проти нього. — Так він же одразу подумає, що…

— Хто це він?

— Цей міліціонер.

— Хай собі думає, що хоче! Якби ми виїхали зараз, до світанку були б уже в Варшаві. А там свистіти я хотів на нього! Зрештою, він всього лише повітовий комендант з глибокої провінції. Проти мене в нього жодних доказів. І ніколи не буде. Приїдемо, відразу ж подзвоню Владеку, Казіку, ще комусь, кому зможу. Трохи знаю людей. Якось дам собі раду з тим капітаном. Одне діло ця глушина, інше — Варшава! Крім того, у Варшаві почуватимем себе відразу інакше…

— Але як же поясниш наш раптовий від'їзд? До того ж тут ще стільки справ, які…

— Ми не зобов'язані звітувати перед будь-ким. Зрештою, напишемо відразу ж по приїзді цьому старому нотаріусові, щоб зайнявся владнанням усіх наших справ, і вкажемо в тому листі, що, на жаль, тутешні умови життя нам не підходять, бо останні події дуже вплинули на тебе. Таке наше остаточне рішення. І кінець, моя кохана! Побачимо, чи хтось може нам заборонити виїзд звідси! їдемо, Галино!

Поволі кивнула головою.

— Гаразд… — тихо відказала. — Але поїдемо завтра. Сьогодні треба ретельно все продумати, обговорити і владнати тут на місці, щоб наш від'їзд і справді не нагадував втечі. Не забувай, що… що ми сповістили міліцію про той скелет у стіні.

— Ти сповістила, — поправив її сердито, але відразу ж махнув рукою. — Це не має значення.

Підійшов до стіни і відгорнув килим. Ніша, в котрій безладно валялися цеглини впереміш із штукатуркою, зяяла пусткою.

— Тадеку, ми не можемо звідси виїхати!

— Чому? — Це прозвучало гостро, але в голосі його вже не було попередньої певності.

— Бо ніякі знайомі, ніякі зв'язки не допоможуть пояснити розсудливо факт, чого ми звідси втекли, знаючи, що твій дядько загинув не випадково, — про це сказала нам лікарка, яка робила розтин… що той скелет був недавно замурований у стіні кабінету цього будинку, а потім зник… що моторка затонула мов на замовлення… А міліціонер про це знає. І знає, що нам усе відомо також, правда ж?

— Що, Галино?! Ми звичайні собі випадкові свідки, вплутані в якусь незрозумілу аферу. Сповістили про все, що знаємо і що бачили. Не будемо ж, чорт забирай, займатися ще й слідством! То не наша справа. Якщо міліція захоче мати якісь додаткові зізнання, то прийде до нас її представник і опитає нас вдома. Або запросять нас до себе. Тільки не тут, а в Варшаві! Але нам нічого додати і нічого приховувати! То справа міліції, і хай міліція нею займається. З мене досить. Я спочатку навіть зовсім не думав іти в міліцію, але тобі захотілося переказати тому капітанові все, що знала. Ну, то зараз я навіть задоволений з цього. Все одно вирішили, що ніколи сюди не повернемось. То й байдуже, що тут, у містечку, про все це говоритимуть. Зараз напишемо листа до нотаріуса… а може, навіть краще буде, коли спокійно зайдемо завтра в його контору, а надвечір цілком офіційно виїдемо собі до Варшави. І крапка!

— Гаразд, — промовила стиха, ще не досить переконана, але в душі щаслива тим, що зможе назавжди виїхати звідси. — Вже пізно. Десята майже. А ще навіть не вечеряли. Я щось приготую…

На хвилину замовкли, прислухаючись до настирливого дзвінка телефону, посиленого вечірньою тишею. Мрочек підійшов до апарату.

— Так. Слухаю. — В голосі його не чулося нервування, але Галина бачила, як силкувався він зараз бути спокійним. — Що?.. Ні, звідки! Ще не спимо. Навпаки, оце дружина збирається вечерю готувати… Так, то, певне, така варшавська звичка. Вдома завжди лягаємо, пізно… Що?„Але ж ми б не хотіли завдавати вам клопоту в такий час, — зиркнув на Галину і скорчив міну, яка мала б значити, що не знає, як повестися в цій ситуації. — Так, спасибі велике, але… Розумію, заповіт… Він у вас удома? Може, було б навіть краще ознайомитися з ним сьогодні, бо завтра увечері хотіли б… — І він урвав — У такому разі заскочимо на хвилинку, бо вам,певно, теж вранці вставати… Так, спасибі…

Поклав трубку.

— Гольдштейн запрошує нас на вечерю, — сказав Тадеуш. — Хоче заодно й прочитати дядьків заповіт.

— Але ж ми знаємо його зміст, твій дядько писав про це недавно…

— Це так, але одна справа зміст знати, а інша — побачити документ, котрого Гольдштейн мусить нам вручити чи зачитати, — так заведено. А в якій формі це робиться — не знаю. Ніколи не мав справи з заповітами.

— Боже, а я ж, — торкнулася рукою волосся, — навіть не причесана. Думала, вже спатимем…

— Довго не сидітимем там. Та й здається мені, треба все-таки зайти до нього. Це скоротить нам масу справ. Влаштуємо зараз усе, і, може, завтра вранці й виїдем.

— Ти скажеш йому, що завтра виїздимо?!

— Чи скажу? Цілком можливо…

— У такому разі чого б нам не виїхати сьогодні? — стиснула руками скроні. — Голова розколюється…

— Сьогодні? — Він якусь мить постояв, примруживши очі. — Добре! Але це значить, що мусимо все приготувати, перед тим як іти до нього. Яке щастя, що маю достатньо бензину! Чекай, зараз… Ну так, спакуємо речі й одразу віднесемо до машини, а потім відвідаємо Гольдштейна і — в дорогу. Напишемо йому доручення, щоб усім розпоряджався тут. Еге ж?

Гарячково взялися до пакування, безладно запихаючи. речі до валізок. У темряві перенесли їх до машини. Галина повернулася до будинку. Чоловік швидко повкладав пакунки в багажник, затягнув ремінці і рушив услід за нею. Знайшов дружину на кухні. Була дуже бліда, але охайно причесана, навіть губи злегка підвела помадою. Схопилася, коли увійшов:

— Ходімо! Я боялася тут… залишатись наодинці у цьому домі…

— Чого ти так боялася?

— А хоч би тієї людини, що забрала звідси скелет.

— Т-так, — Тадеуш пропустив її поперед себе на темний ґанок, замкнув вхідні двері й поклав ключа до кишені. — Якось не віриться у все це. Ніби спиш і чекаєш, коли сон скінчиться. — Взяв її міцно під руку, й вони попростували до хвіртки. — Невже все це і справді діється?

— І то з нами! — слабко усміхнулась у темряві. — З такими звичайнісінькими людьми, котрі зовсім не шукали пригод…

Тадеуш прочинив хвіртку. Опинилися на вузькій, огорнутій мороком безлюдній алеї. Перейшли її і стали перед хвірткою на протилежному боці. Мрочек підніс було руку до дзвінка, але поки торкнув його, хвіртка відхилилася.

— Будь ласка… — сказав Гольдштейн, пропускаючи молоде подружжя.

15. ТО НЕ ТАК ПРОСТО!

Увійшовши до комендатури, капітан зачинився на ключ у кабінеті, відкрив шафу, вивільнив кілька полиць і обережно розклав на них частки своєї незвичайної ноші. Запалив сигарету й потер чоло рукою. Волосся було ще вогким.

Що ж уранці? Віддасть все це на експертизу. Дізнається, треба гадати, коли цей тип загинув, може, навіть пощастить визначити, за яких обставин у такому сховку пробув стільки років. Але то не були вже питання, які мусив розв'язувати першочергово.

Замкнув шафу, кинув ключ до кишені й перейшов у сусідню кімнату.

— Йду додому, — сказав черговому міліціонерові. — Ще не пізно, певне, до опівнічної години буду читати. Будіть мене лише тоді, коли скоїться щось справді важливе.

— Єсть, шефе!

— На добраніч…

Ніч була парка. Може, знову буде гроза? Запустив мотор і поїхав.

Жив поблизу комісаріату. Мотоцикла поставив перед будинком, в якому на другому поверсі мав кімнату. Світло вже погасили ледь не в усіх вікнах. Люди завчасно вкладалися до сну в маленькому повітовому містечку, де не відбувалося нічого цікавого, опріч шлюбів, хрестин і похоронів. А однак…

Відчинив вхідні двері й поволі став підніматися сходами. На площадці зупинився. Ні, не для того, щоб присвітити, — знав тут кожну сходинку напам'ять і навіть полюбляв іти в темряві. Та й через вікно сходової клітки пробивалося слабке світло з вулиці.

Стояв хвилину нерухомо, тихо дихаючи й беззвучно ворушачи губами. Хитнув головою. Але незрозуміле відчуття, що так зненацька охопило його кілька секунд тому, не щезало. Щось не все тут було гаразд.

Тихо проминув решту сходинок і опинився перед дверима своєї кімнати. Витягнув ключа з кишені.

Що б це було? Щось, почуте сьогодні й незначне. Але кимось сказане, хоч не могло бути сказане. Не могло?..

Знову струснув головою. Увійшов до кімнати й тихо повернув за собою ключа.

Так, це була чиясь фраза. Фраза, висловлена сьогодні. І залишилася вона підсвідомою, близькою, мало не прочитати її можна було. І водночас огорненою мороком. Але хто? Де? Коли?

Попрямував до ванної. Здійняв головку душа і ввімкнув теплу воду. Дзюркотіння її зараз, поки ще ванна не наповнилася, діяло якось нестерпно. Повернувся до кімнати.

Сів на тапчані. Що це було? Що?

Сягнув за аркушем паперу. Старанним каліграфічним письмом вивів:

«1. Перше і для мене найважливіше: суддю Мрочека могли вбити. Якщо так, то кого запідозрюю в цьому?

а) Францішек Скорупінський, суддів сусід, або його дружина, або обоє.

Мотив: суддя колись засудив його до ув'язнення. Можливість помсти. Думка про помсту могла зародитися у Скорупінського тому, що їхні садиби в сусідстві. Він добре знав звички Мрочека, міг йому легко, не помічений ніким, всипати що-небудь до пляшки з молоком, яка стояла на ґанку, поки суддя ще спав.

Що маю проти цього? Скорупінський не схожий на того, хто зумів би так розважно підготувати отруту, яка б не викликала смерть відразу, а дозволила судді попливти в море. На це може зважитись той, хто знається на медицині. Хоча ж тут нічого не відомо… Крім того, я не бачу зв'язку між Скорупінським і скелетом…»

Желеховський на мить зімкнув повіки, потім взяв другий аркуш і швидко записав:

«Якщо правду говорили Мрочеки, то:

1) скелет вони знайшли минулого вечора;

2) замурований минулої ночі;

3) затоплений сьогодні вранці разом з моторкою, що означає: вночі або раннім ранком його повторно відмурували, перенесли до моторки, а стіну полагодили знову. Все це мусило відбуватися в будинку, де спинилися Мрочеки. Хоч спальня, правда, наверху… Але ж були вони дуже стомлені. Могли спати, нічого не чуючи… Але ж тоді скелет мав відмурувати хтось із тих, хто бачив і знав, що вони його знайшли… Питання: навіщо комусь було відмуровувати й переносити його до моторки?

Чи Скорупінський міг це зробити? Може, й так…

б) Доктор Ясінська, або та її квартирантка, або обоє.

Мотив схожий: помста. Значно вище, досконале, можна сказати, знайомство з наркотиками і способами їх приготування. Могла всипати що-небудь у молоко так само легко, як і Скорупінський. Теж сусідка, лише подругий бік вулиці проживає.

А медсестра? Мотив дещо натягнутий, як на причину вбивства, хоч і видно, що не любила судді. Вважає, що Ясінську, котру вона любить і поважає, дуже скривдили; переконана, що винуватець тієї кривди єдиний — Мрочек. Розказувала, скільки ночей Ясінська провела плачучи і т. д. Вона теж могла легко підмінити пляшку з молоком, а, багато років працюючи в лікарні, знається також на наркотиках та обезболюючих засобах.

Зауваження: чому Ясінська приховала спочатку результати розтину? Це викликає очевидне підозріння. Але, з другого боку, чому вона сама розказала про це молодим Мрочекам? Її ж ніхто не змушував до цього. Злякалася? Бракує витримки? Крім того, важко уявити Ясінську та її квартирантку, як вони прокрадаються до суддівського дому, відмуровують нішу, тоді знову замуровують її, несуть мішок до моторки. Для чого?

в) Тадеуш Мрочек, племінник загиблого. Лікар, знається також на обезболюючих засобах, снотворних і т. д. Невідомо, де перебував у неділю вранці. Виїхав у суботу, теоретично міг опинитися тут, заховати машину десь у гущавині, а потім підмінити пляшку. Тут не жив, але кілька років тому був у дядька, міг помітити, що суддя веде усталений спосіб життя і завжди випиває склянку молока вранці перед купанням. Звісно, йому й найпростіше було перенести мішок у човен. Але навіщо мав його відмуровувати? Привід позбутися дядька, звичайно, був: переходив йому будинок у спадщину. Але ж дістався б він йому й так. Дядько племінника любив, хотів спільно з ним жити. А може, не так будинок (нащо йому ця Поремба?), як кілька тисяч за нього? А може, хотів позбутися дружини? Вона не вміє плавати. Що з тією моторкою?

Галина Мрочек, дружина або спільниця? Жертва? Просто випадково вплутана у все це, як і чоловік?

Можуть бути невинуватими обоє.

Всі можуть бути невинуватими!»

Подумавши, перекреслив останні слова.

Ні, хтось діяв за кулісами цієї трагедії. Все ж таки суддя Мрочек не вмер природною смертю, у стіні був скелет, результати розтину не потрапили до міліції завчасно, ще до похорону. А чи вірні результати? Покладатися тільки на свідчення Ясінської? А може, вона теж із помсти хотіла створити враження про самогубство судді? Може, суддя загинув цілком нормально, як часто трапляється на воді? Небіжчик був у Ясінської на столі. Якщо й не знайшла у шлунку наркотиків, то просто могла їх туди ввести. У такому разі ніякої користі від ексгумації.

— Чорт! — буркнув стиха. Потім продовжував писати далі:

«д) Вероніка — хатня робітниця. Легко могла замінити пляшку з молоком. Але який мотив? Може, знала про заповіт? Цілком вірогідно, бо суддя міг залишити чернетку на столі й піти на роботу. Домашні робітниці, прибираючи, багато що бачать. Якщо навіть так, то чи був це привід для вбивства? У крайньому разі, чи був це достатній привід? Крім того, оскільки справа затоплення моторки так чи інакше пов'язана зі смертю судді, то важко навіть уявити, щоб Вероніка продірявила човен спіднизу, закоркувала отвір і т. д. Це не справа жіночих рук! В усякому разі, не такої жінки, як ця домогосподарка. Якби й справді Вероніка хотіла позбутися Мрочека заради тих кількох тисяч, що в заповіті, вжила б, певно, іншого, більш примітивного засобу».

Поки що все виглядало так, що одна з семи осіб, імена яких виписав капітан на папері, могла знати більше, ніж сказала. Чи хтось з них — убивця? Та ба, він досі ще не був певен, що вбивство взагалі мало місце.

Желеховський зітхнув і на чистому краєчку паперу дописав:

«Чого я собі не можу пригадати?»

Сидів з болісно зосередженим обличчям.

Що то було? Що то так зблискувало, подразнюючи, роздратовуючи і ніяк не вкладаючись у виразну думку?

Сказав сам собі:

— Поки що відкладемо це. Узяв ще один аркуш.

«Скелет у стіні. Молодий Мрочек і його дружина твердять, що його бачили. Дали мені кулю й зубну пломбу. Звісно, може, це й баєчка про сірого бичка, але… якщо це правда? У такому разі:

а) звідки взявся скелет у стіні?

б) як зник?

в) чи має це зв'язок зі смертю старого Мрочека?

Треба завтра обдивитися цю нішу ще раз. Там була нова цегла, я бачив. Моторка.

а) хто поклав туди скелет?

б) хто зробив дірку в днищі?

Міг зробити її навіть сам суддя, коли хотів покінчити самогубством. Але ні, то було б безглуздо… Зробив хтось інший. Правдоподібна гіпотеза: той, хто отруїв Мрочека, не знав, яка буде погода, тобто чи він попливе, чи сяде в моторку. Отож забезпечив так, щоб у обох випадках Мрочек опинився у воді, перебуваючи під впливом наркотика.

Слушно. Але є ще й інша гіпотеза. Молодий Мрочек вбиває дядька і придумує пастку з моторкою. А потім за одним махом хоче позбутися й дружини. І коли дядько вже загинув, приступає до другої частини плану. Бере дружину на прогулянку, знаючи, що човен потоне, а вона не вміє плавати. Ясно, що допомагав би їй дістатися до берега, але що сталося б, якби мене там не було? Міг би сказати, що зробив усе можливе, але сили покинули його вже недалеко від берега…

Це цілком правдоподібно. Але чого б молодий Мрочек хотів знищити всю свою родину? Треба завтра ж зателеграфувати до Варшави, хай сповістять, хто він такий, як живе, цей Мрочек…»

Відклав аркуша і роззув черевики. Ну, так, зробив усе, що від нього залежало. Був у Гольдштейна і міг сподіватися, що завтра старий нотаріус розкаже йому щось цікаве. Він же знає тут усіх від першого дня. Єврей, то ж мав би ще більше вболівати за виловлення спільників ката з лодзинського гетто…

Завтра треба буде ще раз порозмовляти з Ясінською…

Зняв сорочку. Раптом застиг у нерухомості. Лице поволі почало міняти вираз. Потер долонею чоло.

— Нарешті… — сказав голосно, швидко підійшов до тапчана і заходився натягувати шкарпетки. — Ну звичайно! То дивно, еге ж? Звідки міг про це знати?

16. А Я Ж ВАМ НЕ ГОВОРИВ…

Коли посідали в кабінеті старого нотаріуса за столом, вкритим сліпучо-білою скатертиною, увійшла Вероніка.

Галина кволо посміхнулась до неї. Та несподівано відповіла майже веселим усміхом. Поставила на столі карафку, витерла руки об фартух і сказала:

— Смачного вам. Більш нічого не треба? — звернулася до Гольдштейна. Не звертаючи уваги на їхнє «спасибі», вийшла, безшумно причинивши за собою двері.

— Перед тим, як зачитати вам останню його волю і перш ніж поговоримо про владнання всіх справ, — почав нотаріус, зав'язуючи під підборіддям серветку рухом, який Галина бачила хіба що в кіно, — може, напочатку по чарочці?

Потягся до карафки.

— Правду кажучи…. — зам'явся Тадеуш..

— Ні, ні! Не хочу нічого чути! Вигляд у вас, відверто кажучи, не блискучий, отож чарочка піде на користь. Противний, виснажливий день, і ця людина… цей комендант. Був тут у мене і говорив дуже дивні речі. З перших слів я був приголомшений. Так, приголомшений. Але зараз гадаю, що… Ну, спочатку давайте підкріпимося. Домашня наливка, сам роблю. Має вже десять років. Будь ласка, будь ласка, спробуйте.

Мрочек з ваганням хитнув головою:

— Знаєте, я хочу ще сьогодні сидіти за кермом, тож, певно, не зможу. А от дружині келишок не зашкодить.

Усміхнувся до Галини, що сиділа навпроти.

— Вам теж одна не зашкодить, докторе, — Гольд-штейн налив і йому. — Наливка неміцна. Трохи настрій підніме.

Мрочек подивився на невелику чарку, наповнену світло-червоним напоєм, і махнув рукою:

— Одна таки не зашкодить.

Всі троє підняли чарки.

— За здоров'я милих гостей, — сказав нотаріус.

Підніс чарку до вуст, торкнувся її краю губами і, потримавши так хвилю, відставив.

Галина, котра, як і чоловік, випила одним духом, відкинулася м'яко в кріслі. Чарка, випущена з безвільної руки, скотилася на диван.

Мрочек спробував встати, трохи звівся в кріслі і вхопився рукою за горло.

— Що це? — прохрипів. — Ви, ви…

Хитнувся і впав би, якби Вероніка, що так само безшумно з'явилася в кімнаті, не підтримала його і не всадила назад у крісло.

Нотаріус по черзі нахилився над обома, двічі кивнув задоволено головою і після короткого обшуку витягнув ключі від Мрочекового автомобіля. Подав їх Вероніці. Обоє квапливо вийшли. По дорозі нотаріус схопив зі столу великі ножиці, що мали обтягнуті гумою ручки.

В садку, коло загорожі, стояла драбина, закрита віттям старої берези. Над нею проходив дріт, що тягся до вуличного ліхтаря. Нотаріус важко, але безшумно, виліз на драбину. Перетяв дріт. Вуличку огорнув абсолютний морок.

Вероніка підійшла до машини й увімкнула двигун. Нотаріус розчинив браму. Авто тихо, на малих обертах, в'їхало до саду. Нотаріус зачинив браму і в темряві почав замітати сліди від шин. Машина зникла під маленьким навісом на краю саду. Обоє, наче тіні, вернули назад.

У кабінеті нотаріус відгорнув портьєру, що прикривала одну зі стін. За нею лежала купа цегли й мулярське причандалля. Вероніка зняла килим, за яким з'явилися у стіні дві ніші на людський зріст.

— Ну, так, — Гольдштейн нахилився над сидячими безвладно в кріслах постатями, глянув на годинника і з усмішкою кивнув Вероніці. Та підійшла з широким мотком лейкопластиру і ножицями. Відтинала шматки пластиру, а нотаріус рівно й гладенько заклеював ними уста непритомних Мрочеків.

Вероніка швидкими, вправними рухами зв'язала їм ноги й руки. Потім разом, важко дихаючи, перенесли тіла, спочатку Галини, потім Тадеуша, до ніш і сперли їх на стіну все в тій же сидячій позі.

Гольдштейн нахилився і взявся за кельню. Вероніка подала першу цеглину. Нотаріус поклав її в ногах Тадеуша. Стіна почала рости…

Мрочек струснув головою й розплющив очі. Майже водночас опритомніла й Галина. Цеглини, швидко кладені старим нотаріусом, сягали обом уже ледь не по груди.

— А, доброго вечора, — проказав Гольдштейн. — Дуже міцно спите!

Крізь лейкопластир Тадеуш намагався щось говорити.

— Ох, ні, не говоріть, прошу вас. Я знаю, що ви, напевно, трохи здивовані. Признатися, ситуація дещо незвична. Зараз все поясню, але коротко, бо коли покладу останню цеглину, ви не будете мене вже так добре чути, а кричати я, звичайно, не зможу. Все повинно зостатися між нами.

Вероніка, яка порядкувала коло Галини, усміхнулася спокійно.

— Отож ваш дядько мусив померти, бо знайшов Бруно. Ви не знали Бруно? Бруно Хейдель, мій друг по СС. Тільки я був дещо розсудливішим. Разом ми працювали в концтаборі. Був там один єврей з родиною. Навіть соромно признатися, трохи схожий на мене. Нотаріус. Помер, бідолаха. І вся його сім'я також. Всі в один день. А документи я взяв у канцелярії табору й приховав на всякий випадок. І от знадобилися пізніше, як бачите. Психологія, знаєте, велика наука. Нікому якось і в голову не прийшло, щоб офіцер СС по війні міг переховуватися в личині єврея…

Він поклав чергову цеглину. Тадеуш дивився на нього незрушно. Наступна цеглина вже прикрила його підборіддя.

— Бруно, на жаль, не пощастило. Прибули ми сюди втрьох: він, його дружина і я. Його розпізнали. Коли він утік, з останніх сил до нас дістався. Помер на другий же день. Була зима. Море замерзло на кілька кілометрів од берега. А він був великий і важкий. Але якраз ще той один будинок на нашій вулиці не був заселений. Замурували Бруно в надії на те, що…

Старанно поклав нову цеглину. Тепер вже видно було тільки очі та лоб молодого лікаря.

— … що спочиватиме він там до дня, коли наші повернуться на ці землі. Ну, а старий Мрочек випадково виявив його. Не було б щастя, так нещастя помогло: з повідомленням про своє відкриття прийшов він просто до мене. Мало того, попросив нікому не говорити. Звірився мені. А от не дуже вірив у здібності того молодого капітана Желеховського. Боявся, що комендант може сполохати можливого спільника Бруно. Бо, звісно, Мрочек здогадався, що то саме Бруно, і зрозумів, що поховати його міг тільки той, хто теж був німцем. Зрештою, Вероніка поклала вмерлому квіти на груди. Це була помилка, хоч і зрозуміла, якщо хтось когось справді кохав. Мрочек хотів сам докопатися до істини. Ну а ми, звичайно, допустити того не могли, бо невідомо, як все може повернутися, коли починають копатися у минулому і звіряти, наприклад, документи. Тож ми й постановили, що Мрочек мусить померти. Але так, щоб усі визнали це за випадок. А потім приїхали ви, а стіна ще не засохла. Випадково знаходите місце вічного спочинку Бруно. Ситуація знову виникла дуже неприємна. Це була найгірша, мабуть, година в моєму житті, коли я мусив розмуровувати стіну і забирати з неї Бруно, маючи вас над головою. На щастя, все вдалося. Моторка була готова до затоплення ще відтоді, як вирішили ми позбутися Станіслава. Міг, випивши те молоко, попливти без моторки або в моторці. Якби моторка не затонула, по кількох годинах міг би пробудитися десь у морі. Отож треба було зробити так, щоб він залишився в воді, тобто під водою. З вами пізніше склалася схожа ситуація. На жаль, молоко ваше википіло. Інакше б, увійшовши до човна, пішли б з ним на дно. А з вами заодно і схований там скелет…

Нотаріус підніс останню цеглину, але не поклав її, прагнучи докінчити. Бачив тільки Тадеушеві очі.

— Потім з'явився цей повітовий Шерлок Холмс у мундирі. Він вас підозрює, уявіть собі! Завтра, коли машина ваша буде розібрана і закопана, дізнається від мене, що ви виїхали. Вас будуть шукати. Не знайдуть, зрозуміло. Може, витягнуть з дна моторку і виявлять у ній скелет? То справді забавка вийде! Хаос в міліцейських мізках, чи не так? Є ще кілька дрібниць, з якими…

Нотаріус обірвав. Почувся стукіт. Не дуже голосний, але наполегливий.

Перезирнулися з Веронікою. Вона запнула стіну важким килимом. Блискавично сховала кельню і решту інструментів під стіл.

Нотаріус швидко витер руки і рушив до дверей.

— Хто там?

— Це я, пане Гольдштейн… — відповів приглушений голос. — Хотів би побачитись з вами на хвильку…

Нотаріус відчинив двері.

— Можна?.. — запитав капітан, і поки нотаріус встиг відповісти або загородити дорогу, увійшов до кабінету.

Вероніка сховалася за одвірком, так що в першу мить і не побачив її. Зараз вже стояла, спершись плечима на килим.

— Хотів вас про дещо запитати, пане Гольдштейн.

— Так, слухаю вас… — низенький нотаріус ввічливо усміхнувся. — Питайте, пане капітан.

— Отож мова про те, яким чином…

Раптом замовк. Звідкись почулося приглушене чи то харчання, чи хрипіння.

— Що це? — Желеховський звів брови.

— Що це? — нотаріус знову усміхнувся. — Може, і не слід про це говорити, бо не зареєстрував ще, але, бачите, почав розводити норок. Еге, норок. Знаєте, незабаром на пенсію і…

Знову почулося ще розпачливіше харчання.

— Норки? — здивувався Желеховський. — Мені здалося, що це десь близько, десь звідсіль…

Хотів повернутися до стіни, але саме в цю мить Вероніка, що стояла ззаду, піднесла молоток.

— Слухайте, — швидко проговорив нотаріус…

Тадеуш надлюдським зусиллям подався вперед. Килим загойдався.

Блискавичним рухом нотаріус вихопив з бічної кишені великий парабелум і націлив його на капітана.

Желеховський ударив його по руці. Розлігся постріл, і шмат глини відлетів од стелі. Падаючи на підлогу, пістолет опинився в руках капітана.

— Ні з місця! — не зводячи погляду з нотаріуса і не опускаючи зброї, Желеховський шарпнув за килим. Угледів людське обличчя в отворі, схопив лівицею одну цеглину, другу. Нотаріус і Вероніка, що стояли з піднятими руками під стіною, мовчки дивилися, як відлітала цегла і звільнявся Тадеуш, а за ним Галина.

— Це есесівці, фашисти! — крикнув Тадеуш. — Обоє!

— І подумати тільки, що я опинився тут лише через одну вашу обмовку, — капітан лагідно всміхнувся до нотаріуса. — Мучило мене весь вечір, на щастя, вчасно пригадав. Спливли в пам'яті ваші слова: «Жоден скелет, замурований в стіні, не втримає мене від розкриття правди». А я ж вам не говорив, що той скелет був замурований у стіні!

— Ну що ж, коменданте, кожен може помилитися.

Вероніка, що стояла, випроставшись і дивлячись на спрямований у їхній бік пістолет, раптом просичала по-німецьки:

— Мовчи!

— Так, так, пригадав вчасно. Але забудькуватість — не найгірша моя вада… — промовив Желеховський. Раптом лице його скам'яніло. — От чорт! — мовив. — Я ж залишив відкритим кран у ванній!

Єжи Едигей ІДЕЯ В СІМ МІЛЬЙОНІВ Роман

_{З польської переклав Роман Вишневський}

_{Перекладено за виданням: Edigey Jerzy. Pomysl za siedem milionow. shiskry Warszawa, 1982}

Розділ перший РАПОРТ ПРО ПОДІЮ

Було близько восьмої години ранку, коли майор увійшов до свого кабінету. Він зняв плащ, витягнув з кишені велику в’язку ключів і, відшукавши серед них потрібного, відчинив сейф. Дістав сірі картонні теки з червоними наклейками, розклав їх на столі.

Майор Януш Качановський закінчив кілька справ, які тепер належало передати до прокуратури. Він попрацював на славу — злочинці схоплені і знаходяться під арештом в очікуванні суду. Все це потрібно належним чином оформити, як кажуть, позастібати слідство на всі гудзики. Робота необхідна, але нудна — ні розуму ні серцю. Дуже не любив майор таку роботу.

Януш Качановський вважався одним із найздібніших слідчих міського управління міліції. На його рахунку чимало розкритих злочинів. Випадало йому розкручувати й такі, які іншим були не на зуби. Про це знали всі. Знали й те, що майор патологічно ненавидів «бюрократичні», за його визначенням, аспекти слідства. На цьому грунті не раз відбувались різкі сутички між майором і його безпосереднім начальником (і водночас другом) полковником Адамом Немирохом.

Ось і зараз, проглядаючи матеріали, Качановський з тугою думав: не уникнути йому прочухана від «старого». Адже він сам обіцяв справу про крадіжку із зломом передати до прокуратури не пізніше вівторка. А на безжалісному календарі вже п’ятниця, дев’яте вересня.

Задзеленчав телефон.

— Так я і знав, — зітхнув майор. — Начальство вимагає. Зараз мені дістанеться.

Він не помилився. У слухавці почувся голос секретарки полковника Немироха:

— Полковник просить вас негайно з’явитись до нього.

— Зараз буду. — Качановський поклав слухавку і знову зітхнув. — Нічого не вдієш, доведеться таки проковтнути цю пілюлю.

Яночка, секретарка Немироха, симпатична блондинка, зустріла майора усмішкою, призначеною тільки для вибраних. Як і багато інших юних співробітниць управління, вона виказувала підвищену зацікавленість до майора Качановського. Цей високий красивий чоловік з посрібленими скронями і яскравими голубими очима, то веселими й насмішкуватими, то холодними й суворими, не одне жіноче серце змушував битися сильніше. У свої сорок з гаком майора вважали закоренілим холостяком, хоча він аж ніяк не цурався прекрасної статі. У палаці Мостовських про нього ходили легенди, але він вдавав, що не помічає поглядів та усмішок чарівних співробітниць. Певне, раз і назавжди вирішив слідувати правилу: не полювати у власних угіддях. Ось і тепер у відповідь на засліпливу усмішку Яночки він лише досить стримано вклонився.

— Полковник не в настрої? — поцікавився майор.

— Та ні, швидше навпаки. Щойно у нього був полковник Чермінський, вони весело розмовляли і сміялися.

— А мені напевне буде не до сміху.

Силкуючись зберегти на обличчі спокій, Качановський відчинив двері. Переступивши поріг, пін виструнчився. Однак, на свій великий — і приємний — подив, його зустріли більш ніж привітно.

— Янушек, здрастуй, дорогий! Проходь, проходь, сідай ось сюди. — Полковник Немирох показав при цьому не на стілець біля свого столу, а на одне із зручних крісел у кутку кабінету, розташованих довкола журнального столика. Вмостившись навпроти, він продовжив: — Мені б хотілось, аби ти прочитав оце, — подав Качановському сіру теку з кількома аркушами паперу.

Качановський почав уважно їх вивчати. Спочатку на його виразному обличчі відбилася цікавість, яку змінили здивування, недовір’я, нарешті він вибухнув голосним реготом.

— Це ж треба придумати таке! — вигукнув він.

— Йому весело, — пробурчав полковник. — Спритні злочинці викрали понад сім мільйонів злотих — нічого собі жарти!

— Так, сума серйозна, — погодився майор.

— І, як бачиш, злочинці не залишили жодних слідів. Анічогісінько.

— Перш за все слід шукати машину.

— Та вже три дні хлопці з автоінспекції перетрушують усю Польщу. І ні найменшого натяку на успіх. Все це мені повідомив полковник Чермінський. До речі, він вніс одну досить цікаву пропозицію.

— Ото вже доведеться попотіти слідчому! — не слухаючи Немироха, весело продовжував Качановський. — Комусь із своїх колег я дуже не заздрю.

— Той справиться, — махнув рукою полковник, — це для нього справжня дурниця. Він і не такі горішки розкушував. А оскільки йому зараз нічого робити і він тільки й знає тинятися коридорами з нудьгуючим виглядом — що, врахуй, має розкладаючий вплив на колектив, — я певний: він візьметься з ентузіазмом.

— Це ти про кого?

— Та ви, здається, знайомі. Майор Качановський.

— Що? — Майор схопився. — Я?

— Ну гаразд, не прикидайся — ти вже й сам здогадався.

— Ні, я тебе все-таки коли-небудь вб’ю, і суд мене виправдає. Прокуратура чекає від мене чотири справи, обривають телефони, а ти хочеш мені ще і це нав’язати!

— Але ж ти сам сміявся, проглядаючи матеріали. Не можу ж я їх у тебе відібрати, коли вони тобі так сподобалися. А що стосується тих чотирьох справ, про які ти згадав, то прокуратура трохи зачекає. Незабаром прийде з відпустки поручик Видецький, от він їх і оформить.

— Та ця ж справа не в нашій компетенції. Злочин скоєно за межами міста.

— Атож, на території Варшавського воєводства. І злочинців напевне доведеться шукати у Варшаві.

— Тоді нехай це візьме на себе Головне управління.

— Саме вони і попросили, щоб цією справою зайнялися ми. Адже вони також не можуть пожалітися на відсутність роботи. А у нас, погодься, залишилось дати лад твоїм матеріалам, від чого ти увільняєшся. Тому прошу тебе… Головне управління обіцяло допомогу.

— Обіцяти — це вони вміють.

Майора доручення аж ніяк не обрадувало. І все-таки, коли, повернувшись до себе, він побачив на столі чотири товсті теки, настрій у нього трохи покращився. Він із задоволенням склав розгорнуті папери, зав’язав тасьми і сховав теки у сейф. Нехай чекають Видецького. Добре це чи погано, але гроза минула, і йому не доведеться давати пояснення за зволікання з передачею справ.

Качановський вмостився зручніше і поклав перед собою тоненьку теку — дар полковника Немироха. Він уважно вивчав її вміст, сторінку за сторінкою. Більшість аркушів було написано від руки дуже нерозбірливим почерком. А втім, навряд чи можна було сподіватися, що співробітники відділка міліції у Надажині — невеликому містечку під Варшавою — володіють мистецтвом каліграфії. Досить й того, що вони виявили неабияку активність і заповзятливість в цьому, прямо сказати, незвичайному для них випадку. І не їхня вина, що ця активність і заповзятливість не дали жодних результатів.

Справу відкривала сторінка номер перший під заголовком «Рапорт про подію».

У короткому рапорті начальник надажинського відділка міліції старшина Доманецький повідомляв, що шостого вересня на шосе Варшава — Катовіце в районі Надажина вчинено викрадення легкового автомобіля марки «фіат-125п», що належав заводу точних приладів у Надажині. Відповідно заяви громадянина Мечислава Надольного, директора названого вище заводу, у викраденій автомашині знаходилась шкіряна сумка темно-коричневого кольору з грошима на суму сім мільйонів триста вісімдесят шість тисяч злотих. Ця сума була отримана у касі III відділення Державного банку у Варшаві і призначалась для заробітної плати робітникам згаданого вище заводу.

Отримавши сигнал, зазначалося в рапорті, надажинський відділок міліції негайно зв’язався з постами автоінспекції. Були блоковані усі дороги в цьому районі. Від полковника Януш уже знав, що ці заходи ні до чого не призвели.

Прикмети викраденої автомашини: колір темно-вишневий, номер варшавський «WW-28–47». Особливих прикмет — ум’ятини чи подряпини на кузові — не було. Машина була майже нова, придбана заводом два роки тому.

Перевезення такої великої суми грошей проходило з усіма необхідними заходами обережності. Гроші везла касир заводу, її супроводжував озброєний охоронець.

І не зважаючи на все це, машина і гроші безслідно зникли.

Розділ другий ЯК ВКРАСТИ СІМ МІЛЬЙОНІВ ЗЛОТИХ

Це відбулось у полудень, шостого вересня. З самого ранку світило сонце, термометр показував двадцять градусів тепла. Здавалось, вересень вирішив компенсувати невдале літо: холод і дощі у липні та серпні. По автостраді, або, точніше кажучи, по шосе швидкісного руху, звичайно в обидва боки неслись потоки машин — легкові, вантажні, могутні ТІРи. Під’їжджаючи до Надажина там, де дорога йшла під уклін, кожний водій кидав погляд на спідометр. Річ у тім, що зустрічні машини весь час мигали фарами — відоме всім шоферам попередження: «Увага, на дорозі автоінспектор».

И насправді, на шосе, у тому місці, де воно спускалось у невеличку котловину, на узбіччі стояв міліціонер у званні капрала^[4], в білому кашкеті і з жезлом автоінспектора в руці, а поруч — молодик у цивільному на мотоциклі.

Капрал уважно стежив за рухом машин на автостраді. Усе було в порядку: він нікого не зупиняв за перевищення швидкості. Помітивши машини, які їхали дуже повільно — переважно то були власні «сирени», — він енергійним помахом жезла примушував їх прибавити газу. Воно й зрозуміло, адже на автостраді куди небезпечніші саме такі, — як називають у Польщі, «недільні водії», — ледь повзуть і знагла гальмують без всякої причини.

Та ось показався темно-вишневий «фіат» з номером «WW-28–47», з’їхав на узбіччя і зупинився. Водій заглушив мотор. Обидва інспектори підійшли до машини.

— Добрий день, — міліціонер віддав честь, — шляхова інспекція. Ваше посвідчення водія.

Водій простяг документи.

Інспектор уважно проглянув права, технічний паспорт, дорожній листок і паспорт водія Яна Ковальського. Нарешті повернув усе те водію.

— Машина в порядку?

— Ясна річ, в порядку, пане капрал.

— Перевіримо.

— Перевіряйте, прошу, пане капрал.

Міліціонер став перед машиною і закомандував:

— Включіть підфарники.

Ковальський виконав наказ.

Усе було в порядку. Шофер торжествував: фараону ні до чого не придертися. Адже й тижня не минуло, як у заводській майстерні він спеціально перевіряв зовнішні освітлювальні прилади.

— Гальма в порядку?

— Аякже, пане інспекторе.

— І це ми перевіримо. Вийдіть, будь ласка.

«Ну й зануда», — подумав Ковальський, виходячи з машини.

Міліціонер зайняв його місце і переконався, що гальма в справності. Потім він повернув ключа запалювання.

Глуха тиша. Мотор не запрацював.

— О-о, акумулятор сів, — сказав міліціонер.

— Не може бути, — здивувався Ковальський, — усе було в порядку.

— Дивіться самі. — Міліціонер знову повернув ключа, і знову стартер не запрацював.

— Що таке? — захвилювався Ковальський. — Зараз підійму капот, перевірю.

— Тут ми заважатимемо руху, — зауважив міліціонер, — Простіше підштовхнути машину. А повернетесь на базу, там усе й перевірите. Утрьох ви зможете підштовхнути машину. Допоможіть їм, — звернувся він до охоронника Анджея Баліцького, який сидів на задньому сидінні.

Охоронник без заперечень вийшов з машини.

— Вийдіть і ви, — попросив міліціонер жінку. — Все ж легше буде.

Христина Палюх також вийшла, в машині залишився один інспектор та ще коричнева шкіряна сумка на задньому сидінні.

— А тепер штовхайте! Та сильніше, адже дорога йде вгору, — розпорядився міліціонер.

Троє чоловіків — шофер, охоронник і другий інспектор шляхового патруля — піднатужились і розігнали машину. Міліціонер, який сидів за кермом, відпустив зчеплення, машина клюнула носом, але мотор зараз же запрацював.

Від’їхавши на сімдесят метрів, машина зупинилася. Мотор розмірливо гурчав. Касирка, охоронник і шофер попрямували до машини. Другий же інспектор повернувся до мотоцикла, що стояв на узбіччі, сів на нього і завів мотор. Розвернувшись на шосе, він пересік газон, що розділяв дві полоси автостради, виїхав на другу полосу, газонув і на максимальній швидкості помчався в бік Варшави. Ті троє, що поспішали до свого автомобіля, просто не помітили цього. Коли вони були вже метрів за п’ятнадцять від машини, вона несподівано різко рвонула з місця і, в мить ока досягнувши вершини горба, зникла. Троє кинулись було доганяти, та куди там.

— Щоб тобі пуття не було! — вилаявся Ковальський. — Ото жартівник знайшовся, хоче примусити нас прогулятися.

Нікому і в голову не прийшло нічого поганого. Але коли дісталися вершини горба, вишневий «фіат» промайнув уже десь на горизонті.

— Чого це він? — здивувався Анджей Баліцький. — Чому він не зупинився?

Тільки тепер касирка стривожилась по-справжньому:

— У машині сумка з грішми! Більше семи мільйонів.

— Не хвилюйтесь, — спробував заспокоїти її і себе Ковальський, — напевно, цей капрал із тих занадто запопадливих зануд, яких так багато серед автоінспекторів. Приїде на завод і хвалитиметься, що обвів нас і сам привіз гроші. Та ще складе протокола, що ми не дотримувались інструкції.

— А де другий? — спитав раптом охоронник.

Оглянувшись довкола, вони не виявили ні чоловіка в цивільному, ні мотоцикла. Адже тільки що був тут!

— Ой, як би… — почала пані Палюх.

— Зараз головне — якнайшвидше добратись до заводу, — перебив її Ковальський і кинувся зупиняти машини, що проїжджали мимо. Нарешті водій вантажівки пожалів їх.

— До Надажина? — водій був неприємно здивований. — Адже це всього якихось два кілометри!

— Ось тобі сотня. Якнайшвидше достав нас на завод. Це в кількох кілометрах від автостради. У нас машину викрали.

— Та як же це? У всіх трьох? Смієтесь наді мною, чи що? Адже з вами охоронник.

— Нас зупинив міліціонер, велів вийти. Та поїхали швидше, не можна втрачати ні хвилини!

— Але ж у вас була зброя. — Водій вантажівки кивнув на кобуру охоронника. Не міг повірити, що серед білого дня при такому пожвавленому русі на шосе у трьох дорослих людей, серед яких один був озброєний, викрали машину.

— Підвезіть нас, будь ласка. — До прохань Ковальського приєдналась і касирка.

— Гаразд, — погодився шофер. — Сховай свою сотню і сідай біля мене, показуватимеш, куди їхати. Ви, пані, також залізайте до кабіни. А ти, приятелю, забивайся з своїм пістолетом до кузова.

Біля воріт заводу ще на ходу Ковальський вискочив і забіг до прохідної.

— Моя машина тут? — спитав він вахтера.

Нічого не розуміючи, той дивився на нього як на божевільного.

— Я питаю, моя машина повернулась? — повторив Ковальський.

— Як же вона могла повернутись без вас? — Вахтер подумав, що відомий своїми розиграшами Янек-жартівник, як називали Ковальського на заводі, просто вирішив покепкувати з нього.

— О боже! — простогнав Ковальський. Цього разу йому було не до жартів.

До них підбігла Христина Палюх. Їй не довелось ні про що питати — досить було глянути на Ковальського. Залишилось визнати гірку правду: міліціонер вкрав машину, в якій знаходились гроші.

— Що ж тепер робити? — до охоронника Анджея Баліцького тільки тепер дійшов весь жах того, що скоїлось. — Виженуть нас з роботи, напевно виженуть! А може, ще й посадять.

— Необхідно негайно повідомити директору, — вирішила Палюх. — Ходімо до нього.

— Це ж треба! — Водій вантажівки ніяк не міг повірити в те, що сталося. — Бажаю вам успіху, а мені пора. — Він попрощався і, розвернувшись, поїхав.

Вкрай розстроєна і деморалізована трійця навіть не подякувала йому.

Директор заводу точних приладів інженер Мечислав Надольний зустрів повідомлення про крадіжку грошей і машини зовні спокійно. Своїх підлеглих він не вилаяв і взагалі поки утримався від будь-яких коментарів на їх адресу, а відразу схопив телефонну слухавку.

— З’єднайте мене з місцевим відділком міліції, — сказав він секретарці. — Та хутко!

Почувши у трубці голос начальника відділка Зигмунда Доманецького, директор коротко, в кількох словах, виклав суть події. Той пообіцяв негайно підняти по тривозі своїх людей і повідомити про все начальству, а потерпілих і директора попросив негайно прибути до нього.

Так з’явився на світ документ під заголовком «Рапорт про подію», були складені і протоколи свідчень потерпілих.

Усі заходи, вжиті для того, щоб затримати злочинців, — не викликало сумніву, що їх було як мінімум два, — ні до чого не призвели. І ось сіра тека з кількома аркушиками паперу, подолавши визначений для таких випадків шлях, покоїлася тепер на письмовому столі майора Януша Качановського.

Перечитуючи заново ці матеріали, майор знову не міг стримати усмішки: дуже вже дотепний і разом з тим простий спосіб заволодіти грішми придумали злочинці.

А втім, він відразу ж закликав себе до порядку. Та й справді, тут не до сміху. Не кажучи про факт злочину, у цій афері є особливо неприємний момент: у викраденні брав участь міліціонер. Чи це був справжній працівник міліції, чи переодягнений злочинець?

Януша Качановського більше влаштовував другий варіант, але не можна було виключати й першого. Врешті-решт, люди є люди. Величезна сума в сім з лишнім мільйонів могла спокусити і працівника міліції.

Ще одна обставина привернула увагу майора, коли він перечитував матеріали. Даючи свідчення в надажинському відділку міліції, водій викраденої машини стверджував, що вона пройшла техогляд всього тиждень тому. Чи можливо, щоб там не перевірили акумулятор? Ковальський запевняв, що міліціонер — справжній чи ні — на його очах повертав ключ запалювання, але стартер не спрацьовував. Може, акумулятор сів? Але коли? Адже машина проїхала із Надажина до Варшави, до будинку Держбанку і назад, майже до самого Надажина, тобто не більше п’ятдесяти кілометрів.

Якби генератор не давав зарядки, розмірковував слідчий, то на приладовому щитку засвітилася б червона лампочка. Не помітити цього Ковальський не міг. А може, бачив, та розраховував дотягнути до заводу?

Адже можливий і такий варіант: водій був у змові з тими, хто чатував на шосе. Тоді міліціонеру легко було зробити вигляд, що він повертає ключ запалювання.

А інші?

Взяти хоча б охоронника. Як слухняно він вийшов з машини, а потім, коли «фіат» рвонув уперед, навіть не зробив спроби взятися за зброю. Чому, виходячи з машини, він не захопив з собою шкіряної сумки, що лежала поряд з ними? Гаразд, припустимо, він не взяв сумки, оскільки вона заважала б йому штовхати машину. Але ж він міг передати її касирці Христині Палюх.

Цілком природно, що Януш Качановський поки не знаходив відповідей. Спочатку він хотів викликати трійцю потерпілих до палацу Мостовських і там доскіпливо їх допитати, але, подумавши, відмовився від цього. Люди й так приголомшені, треба дати їм можливість прийти до тями. Важко припустити, що всі вони були співучасниками злодіїв. Але один з них — можливо.

Краще поговорити з ними на місці, в Надажині, вирішив слідчий. В управлінні вони почуватимуть себе скуто. Заразом походити на заводі, побалакати з начальником місцевого відділка міліції Зигмундом Доманецьким.

Майор зняв слухавку і накрутив номер свого начальника.

— Мені хотілося б негайно поїхати до Надажина, — сказав він Немироху.

— Я вже розпорядився, — відповів полковник, — машина чекає. А повернешся, зайди до мене, разом поміркуємо, як бути далі.

— Слухаюсь, — відповів майор і хотів уже покластислухавку.

— Хвилиночку, — зупинив його полковник. — Я телефонував у надажинський відділок міліції і попередив Доманецького, що ти за годину будеш у нього.

«Справжнісінький диявол, усе він передбачив», — пробурмотів Качановський собі під ніс.

Розділ третій БАГАТО ЗАПИТАНЬ, МАЛО ВІДПОВІДЕЙ

Качановський наказав зупинити машину, не доїжджаючи до Надажина, на тому місці, де шосе поринало у невеличку балку поміж двох горбів. Підйом був такий незначний, що навіть водії малолітражок проїжджали тут на прямій передачі. І все ж штовхати «фіат» по схилу нагору змогли б тільки двоє, а коли вимагалось розігнати до такої швидкості, щоб завести мотор, це зусилля трьох. Тому вказівка міліціонера, щоб охоронник вийшов і допоміг штовхати машину, не могло викликати підозри. Так само, як і його прохання до касирки.

— Ці спритники все точно розрахували, — підмітив водій міліцейської машини після того, як вони з майором провели слідчий експеримент: спробували удвох виштовхнути нагору по схилу службову машину. — Навіть те, що, трохи від’їхавши, машина зупинилась, було психологічно правильно розраховано. Якби злодій відразу газонув, охоронник зараз же зрозумів, чим справа пахне, і згадав би про пістолет. Або спробував би затримати другого. А так вони спокійно пішли до машини, яка ніби чекала їх, другий тим часом встиг зникнути.

Майор навіть не поцікавився, звідки це сержанту Адамському добре відомі всі деталі події. Він знав, що найпоінформованішими людьми в управлінні були саме водії. Майор не міг не погодитись із зауваженням досвідченого водія. Справді, план нападу на заводську машину був продуманий до дрібниць і здійснений на диво чітко.

Старшина Доманецький, мабуть, чекав біля вікна: не встигла машина з Варшави зупинитися, а начальник відділка вже стояв струнко перед майором.

Доманецький дуже хвилювався. Воно й не дивно. Більше семи років він очолював місцевий відділок міліції, і за всі ці роки йому доводилось мати справу лише з дрібними крадіжками, бійками на весіллях і хуліганством. А тут раптом викрадення заводської машини і крадіжка великої суми грошей!

Старшина провів майора до службового приміщення з гучною назвою «Кабінет начальника відділка» і, не чекаючи запитань, став доповідати:

— Христина Палюх, тридцять п’ятого року народження, заміжня, двоє дітей. Син Анджей вчиться у Вроцлавському політехнічному, пробував поступати у Варшаві: не пройшов по конкурсу. Дочка Вожена закінчує ліцей, в нинішньому році складатиме іспит на атестат зрілості. Думає поступати в медичний, але сумніваюсь у кінцевому результаті — вчиться не дуже добре. Чоловік Владислав Палюх, інженер. Як і дружина, працює на заводі точних приладів. Кажуть, хороший спеціаліст. У Надажині живуть більше п’яти років. Отримали від заводу квартиру. До цього він їздив на роботу з Варшави, а вона жила і працювала в столиці.

— Чому ж вони переселились у цю діру?

— Так сюди з Варшави не більше години їзди автобусом. До того ж рік тому вони купили собі «шкоду». А у Варшаві четверо тулилися в однокімнатній квартирі. Ясна річ — тіснувато. Тут вони досить заможні люди, заробляють обоє майже дванадцять тисяч на місяць: вона чотири і він вісім. Скарг на них ніколи не надходило.

— Тепер про водія.

— Ян Ковальський, — начальник відділка, видно, грунтовно підготувався до цієї розмови, бо жодного разу не заглянув у розкладені перед ним папери, — двадцять дев’ять років, закінчив Варшавський автомобільний технікум. Має посвідчення водія вищої категорії — «Є». Його прозвали Янек-жартівник, тому що хлопець він веселий, любить пожартувати. Одружений, має дитину. Також отримав квартиру від заводу, двокімнатну. Зараз дружина після декретної взяла відпустку за власний рахунок, бо в яслах не вистачає місць для всіх надажинських малюків…

— Цікаво, чому спеціаліст такого високого класу працює водієм на заводській легковушці? Адже навіть водій автобуса у Варшаві заробляє значно більше. Давно він тут?

— Та років зо три. Одружився чотири роки тому, квартири в них не було. Дружина його жила з своїми батьками, він — в себе, з матір’ю і молодшими братами. А завод пообіцяв квартиру через рік. У Варшаві йому довелось би чекати не менше шести років. Та цими квартирами директор Надольний заманив спеціалістів з усієї Польщі. Директор правильно розрахував: будуть квартири, будуть і люди. Тепер наш завод кращий у галузі. Зарубіжний замовник плавом пливе. Довелось навіть побудувати для іноземців невеличкий готель. Розкішний, такий собі «малий форум»^[5].

— А що ще ви можете сказати про Ковальського? — перебив майор балакучого старшину.

— Трапляється, випиває, як це у молоді водиться. Але тільки після роботи. Аварій і нарікань не було. Недавно купив собі стару побиту машину марки «БМВ», тепер крутиться біля неї, приводить до ладу. Директор дозволив йому в позаробочий час користуватися заводською авторемонтною майстернею. Вже над власною машиною Ковальський корпить, не жалкуючи сил, як новенька буде.

— Чудес не буває, — засміявся майор, — з металолому нової машини не зробиш, як не старайся.

— Ковальський дуже хороший механік, та й грошей на ремонт не шкодує.

— Не так їх у нього, напевно, й багато, цих грошей. Дружина не працює, маленька дитина…

— Гадаю, що з понаднормовими він загрібає більше п’яти тисяч. Треба визнати, що Ковальський не білоручка, ніякою роботою не гребує. Береться за ремонт і приватних машин. А їх в Надажині чимало. Люди на заводі заробляють непогано, підприємство ж за хорошу роботу видає талони на машини. Так що багато хто купує — правда, більше малолітражки. А ремонтувати ніде, майстерні у нас немає, от і виходить, що приробіток у Ковальського постійний. Крім того, я вже сказав, сюди приїжджають іноземці, часто на власних машинах. Янек-жартівник обслуговує і ремонтує їх. Ясна річ, не за злоті. Ковальський не раз нахвалявся, що іноземці привозять йому запчастини до його БМВ.

— Давайте перейдемо до охоронника. Його звати Анджей Баліцький?

— Так, він місцевий, тут народився. Йому п’ятдесят п’ять, той з робітників-селян. У нього два з половиною гектари землі, будинок, своє господарство. Будинок новий, років чотири тому його збудував, а ось решта господарських будівель — майже розвалюхи. Кожного року відгодовує два-три кабанчики, тримає курей і качок. Знаєте, як у них буває, — всього потроху. Веде господарство, звичайно, дружина. Виховали вони чотирьох дітей, усі вже дорослі і самостійні. Наймолодший, Франек, — слюсар на заводі. Одна донька — зубний лікар, живе в Ольштині, друга закінчила торговельне училище і працює у Варшаві, там і живе, сім’я в неї. А старшого сина він на інженера виучив. Той живе в Сілезії, у Катовіце. А може, в Глівіце? Цієї обставини я не перевіряв, але, коли знадобиться, уточню.

— Два з половиною гектари в Надажині, під Варшавою. Це ж золоте дно! Ті, хто вирощує і продає у місті овочі, навряд чи мають більше землі, а гроші гребуть лопатою.

— Усе це так, — погодився Доманецький. — До того ж земля у Баліцького непогана. Якби по-хазяйськи підійшов до цього — поставити теплиці, — напевне мав би колосальний доход. Та він лінується, живе тим, що родить йому нива, а зарплата йде на всілякі витрати по господарству. Багато в нас таких робітників-селян: і селянин він поганий, та й на підприємстві користі від нього небагато. Не вистачає йому уміння, та й бажання, мабуть, також немає. Воно простіше сидіти на лавочці з пістолетом на боці, ніж гнути спину на ниві. Тільки ніхто з чотирьох дітей не захотів залишатися на господарстві.

— А що ще ви можете сказати про Баліцького?

— Так він взагалі-то порядна людина. Спокійний. Навіть коли нап’ється, дружини не б’є, на вулиці не бешкетує. Судимості не має, як і двоє інших. Що тут ще про нього скажеш? Мабуть, більше нічого.

— Небагато ж ви мені повідомили, старшина. Те, про що я дізнався від вас, я з успіхом міг дізнатися із документів у паспортному столі, а я надіявся, що ви мені розкажете детальніше.

— Що ж я ще можу повідомити? — виправдовувався Доманецький. — Все це спокійні люди, неприємностей не мали. Про таких, як правило, міліція небагато знає, немає у неї причини ними цікавитися. Інша річ — який-небудь злодюжка, або хуліган, або ті, хто постійно товчеться біля пивного рундука. Ось їх ми добре знаємо, за ними наглядаємо.

Пояснення начальника відділка було логічне. Міліції і без того дуже багато роботи і, ясна річ, немає ні часу, ні необхідності займатись громадянами, які не порушують громадського порядку, не вступають у конфлікт з законом.

Коли Януш Качановський йшов довгим коридором адміністративного корпусу, розшукуючи кабінет директора, раптом розчинились двері, і з них вискочила якась дівчина, налетівши на майора з такою силою, що він ледь утримався на ногах.

— Ох, вибачте. — Вона спалахнула від зніяковіння.

— Нічого, нічого, мені навіть приємно, — Майор уже встиг помітити, що незнайомка досить гарна: коротке волосся, прямий носик, красиві голубі очі.

— Що ви тут робите? — спитала вона.

— Шукаю сім мільйонів злотих. Пройшов слух, що у вас їх викрали. Може, ви знаєте, де вони?

— Якби знала — вже б знайшла їм застосування, — засміялась вона.

— А якщо серйозно — я шукаю кабінет директора. Не проведете мене?

— Так ви з міліції. — Великі очі дівчини від здивування стали ще більшими. — Шукаєте свого колегу, який нашу зарплату заграбастав?

— Так, я справді з міліції, майор Качановський, дозвольте відрекомендуватися. А чому ви думаєте, що злочинець — мій колега?

— Так він же був у міліцейській формі, у білому кашкеті, з жезлом у руці. Усі на заводі тільки й говорять про це! Дуже цікаво, чи знайдете ви його? Я особисто думаю — ні.

— Чому ж?

— Коли вони вже примудрилися вкрасти сім мільйонів, то напевно зуміють і сховати їх як слід. І самі щезнуть, хоч під землю. Не для того вони ризикували, аби попастися. Ну а ще… — дівчина завагалась було, а потім рішуче закінчила: — Ну а ще — хіба ви наважитеся визнати, що міліціонер міг виявитися бандитом!

— Саме цього чоловіка, повірте мені, ми шукатимемо особливо старанно. І знайдемо, хоч з-під землі доведеться діставати. Але тільки з вашою допомогою.

— Кожен з нашого заводу охоче допоможе вам. Але що, наприклад, особисто я можу зробити?

— Ви справді хочете нам допомогти?

— Звичайно. — Дівчині приємно було почути, що вона спроможна подати допомогу цьому симпатичному чоловікові з сивіючими скронями.

— Ви тут живете?

— На жаль, ні. Одинакам директор не надає житлової площі. У кращому випадку — кімнату в гуртожитку. Доводиться щоденно добиратися із Варшави автобусом.

— Так це ж здорово, що ви варшав’янка! Якщо у вас знайдеться час, давайте зустрінемось сьогодні о п’ятій у кав’ярні «Новий Свят». Знаєте, та, що на розі Свентокшіської і Нового Свята? У залі на першому поверсі. Там я і поясню вам, у чому полягає ваше завдання. Звичайно, наша домовленість — державна таємниця.

— Гаразд, о п’ятій я там буду.

— Ну а зараз покажіть мені, будь ласка, де тут кабінет директора.

— Це поверхом вище. Треті двері зліва. Павле, проведи пана майора до директора, — попросила вона молодого чоловіка, який проходив мимо, усміхнулася на прощання і з гідністю увійшла до кімнати, з якої тільки що стрімко вискочила.

Коли секретарка доповіла про прибуття майора Качановського з Варшави, директор вийшов у приймальню зустріти його.

— Дуже неприємна історія, — сказав він, привітавшись, — Неприємна для нас обох.

— Чому ж для обох? — здивувався майор. — Адже постраждали тільки ви. Втратили більше семи мільйонів готівкою, та ще автомашину на додаток.

— Машину до уваги не беріть, — заперечив директор. — Сьогодні-завтра грабіжники її кинуть. Що ж стосується грошей… У загальному балансі наших фінансових операцій це аж ніяк не астрономічна сума. Я мав на увазі не матеріальні аспекти справи.

— А які ж?

— Моральні. З одного боку, міліціонер, який викрав гроші…

— А з другого? — посміхнувся майор. Воістину безсмертна історія кьопенікського шевця^[6]. Досить людині натягнути мундир, і оточуючі вже ні хвилини не сумніваються, що він саме той, за кого себе видає.

— А з другого — його спільник або спільники на заводі.

— Поясніть, будь ласка.

— Усе зрозуміло. Злочинцям не вдалось би так чітко здійснити наперед підготовлене пограбування, якби в них не було на заводі спільників.

— Ви підозрюєте, пане директор, касирку Христину Палюх?

— Боронь боже! Я цілком певний того, що наша касирка, яка пропрацювала тут стільки літ, не має до пограбування ні найменшого стосунку. Я готовий ручатися за неї.

— Тоді, виходить, шофер Ковальський?

— В жодному разі! Це дуже порядна людина.

— Залишається охоронник Анджей Баліцький.

— Виключено. Може, він зірок з неба не хапає і не надто працьовитий, але це обов’язкова, чесна людина. Та й не було в нього ніякого розрахунку йти на такий ризик. У нього своє господарство, непогана зарплата, робота не важка. Лишилося кілька років до пенсії. Діти влаштовані. Ні, ця авантюра не для нього.

— Пане директор, сім мільйонів — величезна сума. Вона могла спокусити, як ви вважаєте, працівників міліції, але з таким же успіхом і касирку, і шофера, і охоронника, а не виключено, що й кого-небудь з керівників заводу.

Директор трохи помовчав.

— Може, ви й маєте рацію, майоре. Але в одному я переконаний: співучасників бандита у міліцейській формі, — тепер його тон звучав вже не так категорично, — необхідно справді шукати на нашому заводі.

— Чому ви так думаєте?

— Та просто довіряю своєму відчуттю.

— А ваше відчуття не підказує, де саме необхідно шукати злочинців?

У відповідь директор зареготався, але зараз же посерйознішав.

— У мене ніяких підозрінь, — сказав він, — але хочу звернути вашу увагу на ту обставину, що обидва злочинці, як мені сказали, були молодими людьми. Віком двадцяти — двадцяти трьох років. Пані Палюх і охоронник Баліцький люди далеко не молоді, та й шофер Ковальський старший за бандитів. По-моєму, логічно шукати спільника або спільників у середовищі молодих. У нас на заводі їх багато, саме серед цієї вікової категорії спостерігається найбільша плинність, як і різні дисциплінарні провини.

Качановський похитав головою:

— Шановний пане директор, я зміг би навести десятки і навіть сотні прикладів, коли за молодими злочинцями стояв «розум», набагато старший за них. Він усе продумував, а молоді були лише виконавцями його планів. Йому ж, до речі, діставалась левова доля здобичі.

— Так із чого ви думаєте починати? — спитав директор.

— Збиратиму відомості, нехай навіть такі, які мають до справи приблизну причетність. Вас би я попросив розповісти про всі обставини, пов’язані з видачею зарплати. Ви не заперечуєте? Скажіть, хто міг знати, що саме у вівторок, шостого вересня, машина поїде до банку за грішми?

— Поїздки за грішми ні для кого на заводі не секрет. Зарплата у нас видається двічі на місяць, шостого і двадцятого. У ці дні ми посилаємо касирку до Варшавського банку. Як правило, машина відправляється близько десятої ранку, вертається під дванадцяту. Пані Палюх — наш головний касир. У видачі зарплати їй допомагають інші працівники бухгалтерії. Зарплата видається по цехах, причому усе організовано так, що перша зміна отримує гроші в кінці робочого дня, а друга — на початку. Працівники бухгалтерії досвідчені, і видача зарплати проходить швидко і чітко — голки не підточиш. За винятком останньої, звичайно. Довелось її перенести на другий день, знову взяти в банку гроші.

— За зарплатою завжди їздила папі Палюх?

— Так. Крім тих випадків, коли була у відпустці або хворіла. Тоді її хтось заміняв. Але це траплялось нечасто.

— Тепер, будь ласка, розкажіть про шофера Ковальського.

— На заводі є дві легкові машини, — почав директор. — За одною закріплений водій, цей самий Ян Ковальський, друга без водія: на ній їздять співробітники, які мають права. У службових справах, зрозуміло. Крім того, як керівний склад, так й інженерний персонал користуються своїми власними машинами, якщо їм доводиться виїжджати у справах, а службові машини зайняті. Для цього їм виділяється спеціальний «ліміт кілометражу», який оплачується заводом. По зарплату ми завжди посилаємо Ковальського. Один тільки раз, коли Ковальський був у відпустці, його машину вів інший шофер. На заводі ще є кілька вантажівок і один автобус, який щоденно привозить робітників і службовців, що мешкають у Варшаві. Часто якась машина стоїть на ремонті, тому заміну Ковальському легко знайти.

— Ваша автомайстерня працює у дві зміни?

— Взагалі-то в одну, але на випадок необхідності люди залишаються на дві зміни, навіть на ніч. Понаднормово.

— Кажуть, в цій майстерні Ковальський виконує і «ліву» роботу?

Надольний злегка зніяковів:

— Яка там «ліва»! — Просто у багатьох наших співробітників є власні машини. А в Надажині автомайстерень немає. От я і дозволив Ковальському у позаробочий час допомагати співробітникам у ремонті. Знаю, що це не за правилами, але, якщо хочеш закріпити людей, маючи під боком такого конкурента, як столиця, доводиться йти на певні компроміси! «Взяти того ж Ковальського. Якби в нього не було додаткових заробітків, якби завод не дав йому квартири, він би тут не залишився. Та ви й самі знаєте, як важко роздобути хорошого спеціаліста підприємству в тридцяти кілометрах від столиці.

— Тепер, будь ласка, про охоронника Баліцького.

— На заводі дванадцять охоронників. Працюють вони за таким принципом: дванадцять годин чергують, потім двадцять чотири години відпочивають. Усі як один з так званих робітників-селян. Їх цей розклад дуже влаштовує: після важкої роботи в полі вони відпочивають на службі. Взагалі у нас на заводі багато робітників-селян, і, признаюсь вам, вони завдають масу турбот.

— У чому ж? Адже вони, сподіваюсь, до Варшави не рвуться?

— На щастя, ні. Справа в іншому. Адже цей самий робітник-селянин в дійсності і не робітник, і не селянин. Заводи такого типу, як наш, все менше потребують некваліфікованої робочої сили. А у робітника-селянина немає ні часу, ні бажання здобути спеціальність. Роботу на заводі він розцінює лише як джерело додаткового доходу. Що ж стосується сільськогосподарської праці, то вони, звичайно, ведуть екстенсивне господарство. Гадаю, проблему необхідно якось вирішувати у загальнодержавному масштабі.

— І вирішувати не нам з вами, — зауважив Качановський. — А поки мене цікавить конкретно Анджей Баліцький.

— За грішми, як правило, їде один з чотирьох охоронників, які чергують в цей день.

— Хто їх призначає?

— Теоретично я або мій заступник з адміністративних питань, а практично моя секретарка.

— Мені б хотілось поговорити з тими трьома голубчиками.

— Мій кабінет у вашому розпорядженні.

— Навіщо ми будемо вам заважати? Може, знайдеться інше приміщення?

— Ні, ні, ви не будете заважати. У мене запланована нарада із завідувачем відділу постачання, ми поговоримо в його кабінеті. Вам прислати усіх трьох разом?

— Ні, краще по черзі. Я почав би з водія.

— Гаразд. Зараз розпоряджусь, щоб секретарка викликала його. А потім ви самі, пане майор, скажете їй, кого викликати наступного. — Директор попрощався.

Незабаром відчинились двері, і увійшов Ян Ковальський. Замащений комбінезон і нашвидку вимиті бензином руки красномовно свідчили, від якого заняття його відірвали. Та й він сам почав, власне, з цього:

— Тепер у мене машини немає, так я у майстерні працюю. Пробачте, що в такому вигляді…

— Нічого, нічого. Я майор міліції. — Качановський вважав за потрібне відрекомендуватися, оскільки він був у цивільному. — Мені б хотілось почути найдетальніше, як сталося, що у вас на очах викрали машину з грішми?

— А, розумію. Ви, мабуть, думаєте, що я спільник? Ви приїхали заарештувати мене? Але клянусь, я ні в чому…

— Сідайте ось тут, — майор вказав на крісло. — Поки це неофіційний допит, у нас ще буде час провести офіційний, а зараз мені б хотілось отримати від вас деякі відомості. Ніхто не стверджує, що ви є спільником злочину, хоч я, як ведучий слідство в цій справі, не можу цього повністю виключити.

Ковальський сів.

— Прошу, розказуйте, як було діло. І найдетальніше.

— Поїхали, значить, ми у Варшаву, щоб взяти гроші з банку. Пані Палюх, охоронник Баліцький і я. У банку трохи затримались, була черга. А ще пані Палюх необхідно було зробити деякі перерахування.

— О котрій годині ви відправились назад?

— Коли ми виходили з банку, на годиннику було за чверть одинадцята.

— А коли вас зупинив міліціонер на шосе?

— Я не дивився на годинник. Думаю, була десь половина дванадцятої. Поки я стовбичив перед світлофорами, поки вибрався з міста, півгодини минуло, не менше. Та й по шосе хвилин п’ятнадцять їхали. Коли везу гроші, я не жену, більше вісімдесяти не витискую.

— Так як же все відбулося?

— Отож виїхали ми на гірку. Ту, першу, біля Надажина. Бачу — стоїть інспектор. З мотоциклом. Поруч з ним хлопець у цивільному. Я подумав, громадський інспектор або дружинник. Перед нами їхало багато машин, але вони нікого не зупиняли. І тільки коли я під’їхав ближче, він махнув жезлом.

— Хто?

— Відомо хто, міліціонер.

— Який він був на вигляд?

— Звичайний. У білому кашкеті, в руці жезл.

— Старий, молодий?

— Молодий. Я ще здивувався, що капрал такий молодий. Може, відразу після армії пішов у міліцію.

— Змалюйте його зовнішній вигляд.

— Так я ж, пане майоре, спеціально його не розглядав. Знаєте, кожний водій, хай він навіть чистий як скло І машина в повному порядку, все одно нервується, якщо його зупиняють. Тепер усі намагаються вліпити штраф у п’ятсот злотих, це вам не жарти.

— Як так, ні про що ні за що вліпити?

— Адже вони завжди праві. Завжди знайдуть, до чого прискіпатися. Ось, наприклад, забруднилось у дорозі вітрове скло — плати. Як липку обдеруть.

— Вас обібрали?

— Мене, звичайно, ні. А от колегам моїм доводилось видобувати гроші з гамана, щоб не присікались. Розповідали мені.

— І ви їм вірите? — усміхнувся майор.

— Що платили штраф, це точно. А ось за що…

— Гаразд, продовжуйте.

— Коли я повернув на узбіччя і заглушив мотор, той міліціонер почав перевіряти мої документи. Потім він прискіпався до освітлення. Я ще подумав: шукає, до чого б придертися, щоб здерти з мене п’ять сотень. Але нічого у нього не вийшло: з освітленням у мене все було в ажурі. Тоді він велів мені вийти з машини, гальма йому, бачте, треба перевірити, чи не западає педаль і немає люфта на кермі. Бачу, вирішив він мене доконати, і я рознервувався вкрай. Гальма виявились у порядку. І кермо. Тепер, гадаю, мабуть, уже все. Та ні, він узяв і крутнув ключа запалювання. І — тихо. Я ледь вухам своїм не повірив. Голову даю на відсіч, що акумулятор був справний. І у Надажині, і у Варшаві мотор заводився відразу ж, з першого оберту.

— Але ж могло щось статись під час руху? Приміром, окислилась клема.

— Тоді б загорілась червона лампочка.

— Гаразд, і що ж далі?

— Цей чортів міліціонер зрадів. Акумулятор сів, каже. Я просунув руку через відкрите вікно і крутнув ключ. Насправді не спрацювало.

— Ви особисто повернули ключ запалювання?

— Атож. І не повірив сам собі — стартер не працював. Я хотів підняти капот і подивитись, що там з акумулятором, але міліціонер не дозволив. Не можна заважати руху на автостраді, сказав, тут ми створимо перешкоду іншим транспортним засобам. Дурня клеїв! Адже машина стояла на узбіччі і не заважала ніякому руху. А він своєї: треба підштовхнути машину, щоб завести мотор, доїхати до заводу, а там уже ліквідувати несправність. Я зрадів, що він хоч про штраф не натякає. Його помічник весь час мовчав, не втручався і стояв збоку, а тут взяв і підійшов до машини та вперся в багажник, немовби ми вдвох не справились. Ми штовхали з усієї сили, але машина навіть не зрушила з місця. Хоча зараз я сумніваюсь, що він також штовхав. Тільки вдавав, виходить, а штовхав я один. Тоді міліціонер сказав, щоб нам допоміг ще й охоронник, а пані Палюх попросив вийти з машини — все ж легше буде. Утрьох ми швидко розігнали «фіат», і мотор запрацював. Міліціонер проїхав під гірку десь метрів із сімдесят і зупинився. Ми поспішили до машини. Я не помітив, що з нами немає другого хлопця. Напевно, він покотив у бік Варшави, тому що нас не обганяв, це точно. Ми вже були близько, коли машина раптом різко рвонула з місця і зникла за пагорбом.

— Ви побігли за нею?

— Ні. Все одно б не догнали. Та й, чесно кажучи, я думав, що «фараон» хоче нас провчити за цей злощасний акумулятор. Мені і невтямки було, що він змивається на повному серйозі.

— А сумка з грішми?

— Я зовсім про неї забув. Моя справа вести машину. То клопіт охоронника та касирки. Коли ми зійшли на пагорб і я побачив, як «фіат» зникає за обрієм, я й тоді нічого не запідозрив, подумав: міліціонер вирішив нас розіграти, щоб ми похвилювались і добирались пішки, а сам прижене машину до заводської прохідної. І тільки на заводі я зрозумів, що скоїлось.

— Ви запам’ятали цього міліціонера? Опишіть, як він виглядав. Брюнет, блондин?

На це запитання Ковальський не міг дати навіть чіткої відповіді, хоча, чесно кажучи, силкувався пригадати.

— Ну а який він був на зріст? Високий?

— Мабуть, середній. Може, трохи вище.

— А номер на його жетоні ви запам’ятали?^[7]

— Ні, на це я не звернув увагу. Пам’ятаю лишень, на ньому був білий міліцейський кашкет, а ось білих нарукавників не було. Знаєте, такі, які носять співробітники автоінспекції.

— Ви це точно пам’ятаєте?

— Мені впали у очі його руки на кермі. Білих нарукавників не було.

— Ну а що ви можете сказати про зовнішність цього чоловіка? Адже коли він сидів за кермом, ви заглядали у віконце, можна було його добре розгледіти.

— Цей зануда так запаморочив мені голову, що я дивився тільки на ключ. Пригадую, правда, його куці вусики і досить солідні бакенбарди.

— Колір волосся?

— Та ніби шатен.

Потім у кабінет директора був викликаний заводський охоронник Анджей Баліцький. Він помітив і запам’ятав ще менше. Що на міліціонерові був білий кашкет, а в руці жезл — це він згадав. І ще згадав, що другий грабіжник був у голубому джинсовому костюмі. І також молодий, двадцяти п’яти років.

— У ваші обов’язки входило охороняти сумку з грішми, що в той момент лежала на задньому сидінні, — суворо сказав майор. — Чому ж ви вийшли з машини?

— Як це — чому? — здивувався охоронник. — Адже пан міліціонер велів вийти і штовхати машину.

— Треба було взяти з собою сумку.

— Ця сумка важила двадцять кілограмів, не менше, адже пані Палюх взяла у банку багато дрібних грошей, щоб зарплату видавати. Коли б я тримав сумку в руках, як би я міг штовхати машину?

— У вас була зброя. Коли «фіат» рвонув з місця, ви зобов’язані були вихопити пістолет, крикнути: «Стій, стріляю!» А якщо б це не допомогло, зробити попереджувальний постріл у повітря і на випадок необхідності стріляти у грабіжника, поки він ще не встиг зникнути. Адже так належить діяти згідно з інструкцією?

— Стріляти в міліцію?! Щоб потім до кінця життя у тюрмі гнити?

Виявляється, мундир діяв магічно. Навіть тепер, під час допиту, охоронник не міг усвідомити того, що за кермом викраденої машини сидів злочинець.

— Я, пане майор, так вам скажу. Велів мені капрал штовхати машину, я й штовхав. Якби пані Палюх сказала мені «стріляй», я б вистрелив. Може, мене засудять, але я ні в чому не винен.

Качановський тільки рукою махнув. Він відпустив охоронника і попросив викликати Христину Палюх.

Касирка виявилась дуже світлою блондинкою — волосся було такого рівного кольору, що не могло бути справжнє, досить повна, з виразно помітним другим підборіддям.

Спочатку пані Палюх грунтовно розповідала, як вона отримувала гроші в банку. При цьому не забула повідомити, що шостого вересня видалась прекрасна погода, світило сонце і було тепло, не те що в серпні.

— Цей молодий міліціонер був такий симпатичний… Хто б міг подумати, що він втече з нашими грішми?

— Розкажіть, будь ласка, який він був на вигляд.

— У нього була така приємна усмішка, красиві вусики і голубі очі. Дуже до лиця йому новенький мундир, він так гарно підкреслював його фігуру. Тільки, як на мене, на зріст не вдався. У мого чоловіка — метр вісімдесят п’ять, — з гордістю проказала касирка. — Не такий вже він «пальчик»^[8].

— Так який же на зріст чоловік у міліцейській формі?

— Не більше метра сімдесяти п’яти. Той, другий, у голубих джинсах, трохи вищий. Власне, на другого я не звернула особливої уваги, тому що він з самого початку тримався збоку, на голові в нього нічого не було, волосся темне, також стрункий.

— Ну а міліціонер? Опишіть його обличчя, волосся.

— Волосся? Я б сказала — темний блондин або навіть шатен. Кашкет насунутий низько на чоло, так що нелегко було розгледіти, яке в нього обличчя і волосся. Обличчя, здається, кругле, так, швидше кругле, ніж продовгувате. А мундир абсолютно новий, убраний, як лялечка.

— А жетон з номером на мундирі був?

— Ні, здається, ні… Я не звернула уваги.

— Як же це ви залишили у машині сім мільйонів злотих?

— Адже міліціонер попросив вийти, треба було штовхати машину, інакше мотор не заводився. Ось і мій чоловік, коли у нього не заводиться машина, особливо взимку, завжди говорить мені: «Христина, вийди і підштовхни». Тільки наша вулиця йде трохи під укіс, так там легше. У нас, пане майор, також є машина, «шкода»…

— Відповідальність за гроші, — перебив її Качановський, — ваш прямий обов’язок. Ви бачили, що охоронник вийшов з машини і не взяв з собою сумки з грішми. Виходить, її повинні були взяти ви.

— Вона лежала на задньому сидінні. А потім, знаєте, яка вона була важка? У банку взяла дрібними десять тисяч злотих. Монети по п’ятдесят грошів і по одному злотому, по два, по п’ять, десять і двадцять злотих. Це був такий тягар, що я ледве дотягла сумку до машини. Згідно з інструкцією, Баліцький йшов тоді поруч, охороняючи мене.

— У банку нічого не сталося, а ось на шосе…

— А на шосе був міліціонер. Ми поважаємо нашу міліцію, ніхто й не збагнув, що це бандит та злодій.

— Вас не здивувало, що хлопець був надто молодий для капрала?

— Головне, що він був міліціонером, тому ми його й слухались. Мундир, нашивки капрала. Ну, а що молодий… Адже тепер всюди ставка на молодь. І взагалі, він був дуже симпатичний і не викликав жодної підозри.

Усе було логічно й переконливо. Сам майор мимоволі думав, чи не повів би він себе так само, виявившись на їхньому місці. Не станеш же дорікати їм за те, що ні шофер, ні пасажири не зажадали від представника міліції пред’явити службове посвідчення.

Слідчому було вже ясно, що від цих людей він більше нічого не доб’ється. Звичайно, вони припустилися помилки, залишивши в машині сумку з грішми, але навіть найсуворіший суддя навряд чи кваліфікував би це як злочин, швидше їм би поставили за провину недбальство.

До Варшави Януш Качановський повертався не в радісному настрої.

Розділ четвертий ГІПОТЕЗ БАГАТО, ГЛУЗДУ МАЛО

— Полковник уже тричі запитував про вас, — такими словами зустріла Качановського секретарка. — Наказав, щоб після повернення ви негайно зайшли до нього.

— У мене сьогодні щасливий день, — пожартував майор. — Полковнику вдруге знадобилася моя порада.

— Ну, що у вас нового? — нетерпляче запитав полковник, тільки-но Качановський переступив поріг його кабінету.

Стан полковника можна було зрозуміти. Учинена велика крадіжка, в якій замішаний працівник міліції. Все це не могло не непокоїти Головне управління, і воно, певне, тиснуло на полковника, вимагаючи найшвидшого розслідування.

Майор детально розповів про все, що йому вдалось з’ясувати протягом дня.

— І знаєш, одна обставина мене радує, — сказав він, закінчивши повідомлення. — Факти свідчать про те, що це був не співробітник міліції, а переодягнений у міліцейську форму злочинець.

— Я в цьому не певен, — засумнівався полковник. — Які ж факти, по-твоєму, доказують це?

— А ось які: відсутність білих нарукавників, що їх співробітники автоінспекції завжди одягають під час виконання службових обов’язків; новенький мундир, а ми знаємо, що в міліції останнім часом не видавали форму, й до того ж капрал надто молодий. Я щось не знаю жодного двадцятирічного капрала міліції!

— Непереконливо! Я вважаю, що це швидше здогадка, ніж факт, в основі якого повинні бути важливі докази. А ті, що ти навів, не такі вже безсумнівні. Де злочинець узяв міліцейську форму? У магазині її не купиш. Не надходило повідомлення і про крадіжку н міліції нового мундира.

— У магазині його не купиш, це правильно. А, приміром, у костюмерній будь-якого театру напевне знайдеш такий мундир. Трапляється, що родичі померлого міліціонера продають його форму. Та що там, врешті-решт, будь-який кравець може її пошити.

— Сумніваюсь, що будь-який, як ти говориш, кравець узяв би таке замовлення.

— Ну що ж, виходить, не будь-який, а такий, для котрого головним аргументом є гроші. Можна знайти кравця, який за добру плату пошиє все що завгодно.

— Ось тут ти маєш рацію. А що коли звернутися до Головного управління з проханням дати об’яву про встановлення високої грошової винагороди особам, котрі можуть щось повідомити про міліцейську форму? Не дуже-то я певний в успіху, але спробувати треба. Що стосується нарукавників, що автоінспектор зобов’язаний одягати їх у місті, коли він регулює вуличний рух. На шосе, як правило, обходиться без них. Вік злочинця — також не доказ. Хлопцю було дев’ятнадцять, коли його призвали в армію. Два роки служби, потім міліцейська школа. У двадцять три роки він почав працювати. Хіба в такому віці не можна виглядати двадцятилітнім?

— Ну що ж, — визнав майор, — може, й так.

— У цій справі є одна дивна обставина.

— Неважко догадатися, що ти маєш на увазі. Осічка із заведенням машини?

— Саме так. Важливішим моментом в усьому проведеному тобою розслідуванні я вважаю свідчення Ковальського про те, що він сам намагався запустити мотор і що це йому не вдалося, оскільки не працював стартер. Міліціонер, справжній він чи ні, не міг за кілька хвилин, що він сидів за кермом, вивести з ладу стартер. По-перше, це не так вже просто, по-друге, Ковальський, який стояв поруч, обов’язково помітив би його маніпуляції.

— Виходить, уже до цього в машині було зроблено все необхідне, щоб стартер не спрацював.

— Саме так.

— Звідси випливає логічний висновок, який, зрештою, напрошувався з самого початку: у грабіжників є спільник на заводі точних приладів. Адже навіть людина, далека від слідства — я маю на увазі директора Надольного, — відразу подумав про це.

— Із цього неминуче випливає і те, що спільник не тільки добре обізнаний з порядками на заводі, не тільки достеменно знає, коли і як перевозяться гроші, а й має вільний доступ до машини Ковальського.

— Скоріш, це один з працівників автомайстерні. Надольний сказав мені, що завод має у своєму розпорядженні досить велику кількість машин, ремонт яких здійснюється у заводській майстерні. І, як засвідчив Ковальський, його «фіат» тиждень тому проходив там техогляд.

Полковник Немирох похитав головою:

— Даруй, але хід твоїх міркувань примітивний. Надто вже просто у тебе виходить. І легко. Адже злочинці зовсім не дурні. Вся операція проведена ними чітко, комар носа не підточить, а тут вони раптом припускаються такого прорахунку? Не могли ж вони не розуміти, що і Ковальський, і ми насамперед звернемо увагу на несправний стартер, а винуватців шукатимемо передусім серед робітників майстерні. Скільки їх там працює, п’ять чоловік, не більше? Крім того, не забувай, що Ковальський сам механік за освітою, та й практика у нього немала. При профілактичному ремонті або техогляді своєї машини він напевне брав участь і помітив би несправність. Вірогідно, машиною зайнялась людина, яка сама не працює у майстерні, але має можливість бувати там. А втім, чого це ми весь час говоримо про майстерню? Хіба «підправити» стартер у машині Ковальського можна було тільки там? Хіба не можна було зробити це, скажімо, увечері або вночі, коли машина стояла в гаражі? Послухай, а чи є у них взагалі гараж?

Майор знітився.

— Признаюсь, про це я якось не подумав. Я тільки бесідував з директором заводу і трьома потерпілими. З територією заводу я поки не ознайомився. Втім, я навідаюсь туди ще не раз і не два, а на завтра я звелів усім потерпілим з’явитися до нас на офіційний допит.

— Як ти думаєш далі вести слідство?

— Мені уявляється, що воно повинно йти двома основними напрямами. Перший — пошуки вишневого «фіата». Необхідно встановити, який шлях він зробив з моменту викрадення, може, хто-небудь його помітив і звернув увагу на водія, і нам удасться отримати точніший опис людини у міліцейській формі. Є надія, що при ретельному огляді машини експерти виявлять сліди, залишені грабіжниками. Нарешті, ми побачимо, в який спосіб була «підправлена» електропроводка «фіата». Сама ідея її виконання та інші деталі можуть дещо підказати.

— Сумніваюсь, що, навіть якщо ми знайдемо машину, вона наведе нас на слід злочинців, — підказав полковник. — Адже тепер кожний читач детективних романів має елементарні пізнання в галузі дактилоскопії і про мікросліди все чув. Перш ніж кинути машину, злочинці старанно її вичистять. Чи просто спалять.

— Не так вже легко знищити всі мікросліди.

— А я все-таки більше покладаюсь на магію грошей. Нам відомо, що принаймні два злочинці — молоді люди. Найімовірніше, зграя складалась з трьох, максимум чотирьох чоловік. Навіть коли припустити, що двоє інших — люди трохи старші, а значить досвідченіші та витриманіші, то вони якийсь час перебуватимуть у стані протистояння спокусі тратити гроші. Чого не можна сказати про молодих: ті довго не витримають.

— Ну що ж, може, твоя правда, — погодився Качановський. — Коли розділити на чотирьох, то кожному випадає майже по два мільйони. А якщо їх троє — по два з половиною.

— Гроші великі. Поклавши їх у кишеню, важко втриматися від бажання витратити хоч скільки-небудь. Ходити щодень на роботу, отримувати копійки і відмовляти собі в покупці виставлених на вітринах магазинів коштовних речей, які тепер доступні… Адже є можливість купити і машину, і квартиру…

— Я переконаний: грошенята таки добре сховані. Не думаю, що хто-небудь з них ризикнув витратити хоча б гріш.

— Гаразд, посидять вони зі своїми грошенятами тиждень, два. Ну місяць. Може, й рік витримають. Але ж почнуть вони їх витрачати врешті-решт?

— Невже ти думаєш, що я так довго вестиму слідство? Ось цього вже не чекав од тебе, спасибі, — образився майор.

— Та я зовсім тобі цього не бажаю, але скільки таких випадків, коли злочинець стає перед судом через десять років після скоєння злочину, а трапляється й пізніше. Я не сумніваюсь, що ми розплутаємо і цю справу. А ось коли — важко сказати. Ти й сам бачиш: поки ні за що вхопитися. Нікого не можемо підозрювати.

— Е, ні, підозрілі є. І в більшій кількості, аніж хотілося б. Три тисячі п’ятсот чоловік — рівно стільки працює на заводі точних приладів у Надажині. І коли хоча б один злочинець знаходиться серед них, то там його необхідно шукати. Спільника тих, хто діяв на шосе. А можливо, й ватажка, автора ідеї пограбування. Не виключено, що він сам й попрацював з машиною Ковальського.

— Три тисячі п’ятсот чоловік, кажеш? Солідний натовп. Ліпше, аби кількість зарахованих тобою до підозрюваних була б менша, зате в тебе було б більше конкретних підозрінь.

— Будуть, — впевнено заявив Качановський. — Дуже швидко з цього натовпу я відсію тих, хто поза сумнівом. З невеличкої групи, що залишилася, ми легко вилущимо одного-єдиного, отого самого, якого шукаємо.

— Занадто ти самовпевнений. Не сподівайся, що це вийде так легко і швидко. Адже ти сам говорив мені, що за згодою дирекції Ковальський часто ремонтував у майстерні машини співробітників заводу. Оскільки це дозволялось Ковальському, то, певне, дозволялося й іншим, насамперед, треба думати, власникам автомашин. Кожний з них міг поміняти електропроводку у «фіаті».

— Я вже сказав тобі, що слід почати з тих, хто має доступ до майстерні.

— Сумніваюсь, що на заводі ведуть облік усіх, хто має доступ.

— Почну з виявлення власників машин, які працюють на заводі.

— Дехто з них мешкає у Варшаві, їх машини, звичайно, там і зареєстровані.

— Я це врахую, візьмемо на замітку всіх робітників і службовців заводу, власників автомашин. Навіть якщо останні записані на родичів або знайомих. А потім з’ясуємо, хто з них останнім часом лагодив свою машину на території заводу. Дуже цінним для слідства я вважаю ту обставину, що машина Ковальського пройшла техогляд всього за тиждень до викрадення.

— Чому?

— Тому що це значно звужує часові межі. Адже механіки, які здійснювали техогляд, та й сам Ковальський, відразу б помітили, що до кабеля, з’єднуючого акумулятор із стартером, приєднано ще якийсь проводок.

— Поясни, що маєш на оці, — попросив полковник. Хоча сам мав автомашину, але на техніці він не дуже розумівся.

— Це дуже просто. Стартер не спрацював при включеному запалюванні з тієї причини, що в сітку, напевне, було вмонтовано вимикача. Гадаю, його сховали за дошкою для приладів. Сідаючи за кермо автомашини, «міліціонер» непомітно роз’єднав сітку — найвірогідніше, коліном натиснув на кнопку вимикача. Ось чому можна було скільки завгодно крутити ключ запалювання — і все даремно. А такого проводка і вимикача, навіть схованого за дошкою для приладів, не можна було не помітити під час техогляду.

— А хіба Ковальський не міг помітити цього пізніше? Адже йому напевне доводилось піднімати капот, ну хоч би для того, аби перевірити рівень масла.

— Якщо автомашина всього декілька днів тому була в майстерні, у нього не було потреби заглядати під капот. Масло йому замінили, а за тиждень він не так вже й багато наїздив.

— А я ось перевіряю майже щодня.

— Це тому, що ти їздиш на старій таратайці. Та й тобі досить перевіряти після кожних п’ятисот кілометрів. Гаразд, ближче до діла. З’ясувати, хто за останній тиждень користувався послугами майстерні, буде не так вже й складно. Гадаю — всього якийсь десяток людей.

— Ати певний, що серед десяти знайдеться злочинець?

— На всі сто.

— Я настроєний не так оптимістично. Боюсь, що в цій справі на нас чатує ще багато сюрпризів. Як би декому не поламати зубів, гризучи цей міцний горішок.

— А я вірю в свою щасливу зірку, адже досі удача була моєю супутницею. Чому ж тепер усе повинно бути інакше?

— Мені здається доцільним, — запропонував полковник, — влаштувати на завод одного або двох наших людей. Хай попрацюють, послухають, про що люди говорять, постежать за тими, хто, на твій погляд, викликає найбільшу підозру.

— Так, це зробимо обов’язково, — погодився майор. — Та все-таки слід знайти когось і серед заводських. Така особа може виявитися кориснішою за наших людей, тому що вона своя: знає усіх і всі її знають.

— Слушна думка.

Януш Качановський подивився на годинник — за чверть п’ята.

— Засиділись ми, а я домовився про зустріч з майбутнім інформатором. Треба дати необхідні інструкції. Дозвольте іти, товаришу полковник.

— Можу закластися, що твій інформатор — жінка.

— Ви вгадали.

— Гарна?

— Нічого.

— Руда?

— Цього разу блондинка.

— Побійся бога, Янушек. Ох, не доведуть тебе до добра ці жінки. То одна, то друга. Не встиг приїхати у Надажин, а вже знайшов собі когось.

— Та чого ти до мене прив’язався? Хіба я учиняю щось негоже?

— Адже у тебе, можна сказати, під самим носом пропадає чарівна блондинка. — Полковник Немирох уже давно сватав другові свою секретарку. — Яночка дуже прихильна до тебе. З вас вийшла б на рідкість гарна пара.

— Так я лише виключно в інтересах слідства… Сам же щойно казав: велика удача мати свою людину серед заводських. Хіба моя вина у тому, що цією людиною виявилась дівчина, і до того ж гарна? Просто так вийшло.

— У тебе завжди так виходить.

— Пробачте, полковнику, але мені вже насправді пора. А до кав’ярні «Новий Свят» відстань чимала.

Симпатична блондинка — як виявилось, її звали Ельжбета Ярот, — трохи запізнилася: рівно на стільки, щоб цей цікавий офіцер міліції не гнув кирпу. Януш із задоволенням відмітив, що дівчина встигла перемінити сукню.

Ельжбету трохи здивувало, що майор відразу ж почав ділову розмову. У кількох словах він виклав їй завдання. По-перше, просив її обережно, ненав’язливо порозпитувати людей на заводі, хто останнім часом лагодив свою машину у заводській майстерні. Крім того, їй рекомендувалось слухати і запам’ятовувати все, що говорять про пограбування.

— Чи немає у вас знайомих у відділі кадрів? — поцікавився Качановський.

— Я працювала там два роки, а потім перейшла у відділ постачання. Так що у відділі кадрів я усіх знаю, у мене там є навіть подружки.

— Це чудово! Треба дізнатися від цих ваших подружок, хто останнім часом звільнився з заводу.

— А це так важливо?

— Не знаю. Може бути, що зібрані вами відомості зійдуть нанівець, але не виключено, що вони допоможуть спіймати злочинців.

— Я зроблю все, що зможу, — гаряче запевнила дівчина.

Подальша розмова вже справи не торкалася. Коли вони виходили з кав’ярні, Ельжбета Ярот навіть не намагалась обманюватися. Майор міліції виявився чоловіком вельми приємним і дуже їй сподобався. І вона йому, видно, також, бо він попросив її прийти на наступну зустріч через два дні, хоч було ясно, що за такий короткий час вона небагато встигне дізнатися.

Розділ п’ятий НОВА ВИТІВКА ЗЛОЧИНЦІВ

Для майора Качановського настала гаряча пора. Насамперед потрібно було записати офіційні свідчення у трьох потерпілих, на що вхенькав цілий день. На жаль, нічого нового ці свідчення не привнесли, а лише повторювали вже відоме. Тільки Ян Качановський до попередніх своїх свідчень додав, що за період між техоглядом і викраденням машини він ремонтував у майстерні дві приватні автомашини. Одна з них належала заступнику директора інженеру Адаму Лесневському, друга — заводському майстру Адаму Галецькому.

Крім цього, Ковальський повідомив: його «фіат» ніколи не ставився в гараж з тої простої причини, що на заводі взагалі не було гаражів. Вірніше, були, але вже декілька років, як їх забрали під склади готової продукції. А для машин директор розпорядився збудувати великий навіс поряд з майстернею. У принципі на ніч можна було обидві заводські легковушки заганяти в майстерню, але практично цього ніколи не робилося, бо тоді довелося б переставляти машини, що там стояли на ремонті. Ось тому «фіат» ночував разом з вантажівками під навісом. А вдень машина, якщо була не на ходу, завжди стояла перед конторою заводу.

Ковальський, досвідчений шофер, сам висловив припущення, що в його машині «щось схімічили». Він стверджував, що зробити цього під час техогляду не могли, — адже він особисто займався усією електрикою, поскільки розумівся на ній краще, ніж інші механіки.

Водій також виключав можливість переробки електропроводки в машині у той час, коли вона стояла перед будинком контори. Як правило, в цей час там було повно народу, і якщо не сам Ковальський, то хтось інший обов’язково звернув би увагу на кожного, кому б заманулося копирсатись у його машині.

Майор особисто переконався, що перед конторою, біля самісінького входу в будинок, жовтою фарбою розмічені на асфальті місця стоянки двох заводських легкових автомашин. За двадцять метрів була велика стоянка. Усі, з ким розмовляв майор, одностайно стверджували, що заводський «фіат» ніколи не паркувався в іншому місці.

Майор дійшов висновку: якщо виключити причетність до злочину самого Ковальського, з електропроводкою «фіата» не могли попрацювати вдень, оскільки машина або знаходилась в рейсі, або стояла в усіх на очах. Але завод працював у дві зміни, а деякі цехи і в три. Як звичайно, Ковальський під четверту годину, після закінчення робочого дня, ставив свою машину під навіс. Потім, якщо випадала «ліва» робота, він залишався в майстерні, а коли нічого не підверталося, відправлявся додому.

Начальник майстерні Роман Валендзяк заявив, що всі його люди працюють у першу зміну. Затримуються вони лише у тих випадках, коли вимагається терміново закінчити який-небудь ремонт. Як і Ковальський, вони також, з дозволу директора, інколи лагодять у майстерні власні машини, а також машини своїх знайомих. Так, бувало, що й дехто з інших співробітників заводу займався ремонтом, але завжди з дозволу директора.

Валендзяк запевняв, що протягом усього тижня перед викраденням машини із сторонніх у майстерні бував лише Ковальський — і то лише кілька разів. Що ж стосується робітників майстерні, то на минулому тижні їм довелось щоденно залишатися після зміни — стільки треба було зробити! У майстерні проходили техогляд і ремонтувались два величезні «зубри», які готували до відправки з партією експортного товару до Франції.

На думку Валендзяка, ніхто з його людей не міг бути причетним до злочину. Із заводу вони виходили всі разом, а під час понаднормової роботи ніхто не зміг би потайки длубатися в машині Ковальського. Це відразу б викликало підозріння і в самого Валендзяка, і в інших.

Звичайно до кожної машини є два набори ключів. Один з них був у Ковальського, а от де був другий? Майор з’ясував, що дублікати ключів до всіх конторських приміщень, заводських цехів і автомашин можна було взяти на прохідній: ключі до автомашин зберігалися у спеціальній заскленій шухляді. На шухляді висів замок, але він виявився незамкнений. А втім, замок був такий примітивний, що його можна було відчинити і з допомогою шпильки. Вахтери, які сиділи на прохідній, не могли згадати, чи замикалась шухляда коли-небудь взагалі.

На прохідній постійно чергував вахтер, а проте підійти непомітно до шухляди і взяти з неї ключі від вишневого «фіата» міг практично кожний. Діставши ключі, змайструвати дублікати на такому заводі було простіше простого.

Вночі територію заводу належало охороняти двом охоронникам. Один з них, як правило, сидів на прохідній, а другий зобов’язаний був знаходитись знадвору. Обхід величезної території з декількома заводськими будівлями сторож мав здійснювати щогодинно. А втім, на заводі й вночі не припинялася робота. Окремі цехи з безперервним циклом працювали цілодобово. Перша зміна закінчувала роботу о 14-й годині, друга — о 22-й годині, а нічна — о 6-й ранку. Оскільки у вересні сутеніє вже досить рано, кожний робітник другої зміни, не кажучи вже про третю, міг непомітно прослизнути під навіс і здійснити з «фіатом» будь-які маніпуляції.

Під навіс машини ставились багажниками зовні. Непомітно підкравшись, можна спокійно підняти капот і длубатися там скільки заманеться, не боячись бути поміченим.

Ян Ковальський пригадав, що з моменту техогляду до викрадення машини він один раз підіймав капот, аби перевірити, чи не витікає масло. Електропроводкою при цьому не цікавився.

Ось так відразу ж розвіялись надії майора Качановського на те, що вдасться швидко виявити групу осіб, серед яких міг би віднайтися спільник бандитів. Адже практично таким спільником міг бути кожний робітник другої або третьої зміни. Всього-на-всього майже дві тисячі чоловік. Спробуй відшукати серед них одного-однісінького! Однак іншого шляху не випадало. Необхідно проробити цю роботу. За наказом майора декілька чоловік зайнялись вивченням особових справ тих, хто за період з першого по шосте вересня (тридцять першого серпня було закінчено техогляд «фіата» Ковальського) працював у другу і третю зміни. Були виявлені особи, раніше судимі, узяті на замітку завсідники витверезників і ті, хто були знані місцевій міліції своєю хуліганською поведінкою. До них додали хронічних прогульників і ледарів, злісних неплатників аліментів, осіб, які користуються недоброю славою в окрузі.

Дібравши тих, хто потенціально міг виявитися спільником злочинців, майор розпорядився зібрати про них якомога більше відомостей: матеріальний стан, сімейні стосунки і т. д. За деякими було встановлено нагляд. Однак у глибині душі майор сумнівався, що серед цих людей виявиться той, кого він шукає.

Ельжбета Ярот серйозно поставилась до даного їй доручення. А оскільки вона знала усіх, то на кожну з майором зустріч приходила з купою інформації. На жаль, нічого корисного ця інформація не містила.

Тим часом два співробітники міліції, влаштувавшись на завод за вказівкою полковника Немироха, швидко налагодили дружні стосунки зі своїми новими, колегами. Довкола, як і раніше, було багато розмов про викрадення машини з грішми, дехто навіть пішов на парі, чи удасться міліції знайти злочинців. Що стосується останніх, то гадали все що завгодно, висловлювались найвірогідніші припущення, але ніхто, жодна людина, не підозрював у причетності до злочину ні Яна Ковальського, ні Христину Палюх, ні Анджея Баліцького. Громадська думка схилилась до того, що ні завідуючий майстернею Валендзяк, ні його підлеглі не мали відношення до злочину.

Кожний найменший слід, кожна навіть безглузда плітка негайно і ретельно перевірялась. І все марно.

Полковник Немирох і прокурор Бочковський були дуже невдоволені, що слідство тупцює на місці, хоча змушені були визнати: Качановський і його люди працюють на совість.

Паралельно з розшуком злочинців велись пошуки вишневого «фіата». Автоінспекція країни взяла під контроль машини цієї марки. В усіх пунктах продажу такі машини ретельно оглядались (бралась до уваги, зрозуміло, й можливість перефарбування машини), уважно вивчались документи — чи не підроблені. І знову все даремно. Вишневий «фіат» пропав, ніби крізь землю провалився.

Та ось двадцять першого вересня близько одинадцятої ранку у кабінеті майора Качановського задзвонив телефон. Тремтячий від хвилювання голос вимовив лише одне слово: «Знайшли!»

— Кого саме? — Януш відразу не второпав, хто говорить і про що.

— Це я, капітан Зайончковський з автоінспекції. Знайшли ваш клятий «фіат».

— Де?!

— Метрів двісті від вашого управління. На вулиці Новолипки.

— Не може бути!

— Може. Але найнеприємніше те, що знайшли-то його не ми.

— А хто ж?

— Якийсь Едмунд Кобилкевич. Та ви повинні чути про нього.

— Отой власник? — Качановський, як і кожен варшав’янин, не міг не чути про Едмунда Кобилкевича — мабуть, найбагатшого представника приватного сектора. Він був господарем майстерні, що виготовляла на експорт яхти і деяке обладнання для парусного спорту. — Як це йому вдалося? Звідки він взагалі дізнався, що ми розшукуємо? Адже не давалось ніяких об’яв. Хтось з наших вибовкнув? Стривай, ти сказав, що машина знайдена на Новолипках, а наскільки мені відомо, Кобилкевич мешкає зовсім в іншому районі.

— Недалеко звідси, на вулиці Дзельній.

— І все-таки я нічого не розумію.

— Що я тобі буду пояснювати по телефону? Кобилкевич зараз знаходиться у нас. Буде краще, коли я його пошлю до тебе і ви про все самі побалакаєте.

— А де машина?

— Не хвилюйся. Ми поставили її у наш гараж.

— Адже її необхідно ретельно обстежити.

Капітан зареготався.

— За кого ти нас вважаєш, Янушск? По-твоєму, ми, працівники автоінспекції, тільки на світ народились? Не знаємо, що належить робити у таких випадках? Ти вже не клопочися. Машина під наглядом, а завтра експерти за неї візьмуться. А втім, попередній огляд ми провели, і він нічого не дав. Так що, прислати до тебе Кобилкевича?

— Давай.

Через декілька хвилин до кабінету Качановського легкою, пружинистою ходою зайшов високий засмаглий чоловік з кучерявим сивим волоссям, йому було вже за шістдесят, але тримався він по-молодецькому прямо.

Майор зустрів його як старого знайомого. Уперше вони зустрілись років з п’ять тому на Познанській виставці, де Януш перебував у службовому відрядженні, а Кобилкевич демонстрував вироби своєї фірми. Потім бачились ще кілька разів і завжди в найдорожчих ресторанах — «Брістоль», «Вікторія», «Гранд-отель», де майор бував із службового обов’язку.

Привітливо зустрівши Кобилкевича і промовивши кілька загальних фраз, майор перейшов до справи:

— Як мені повідомили колеги, ви знайшли вишневий «фіат», який ми розшукуємо.

— Обікрали мене, сволота! — вибухнув власник. — Свиснули мого «таунуса». Зовсім нова машина. Остання модель. Як мінімум шістсот тисяч злотих.

— Щось я вас не розумію, — здивувався майор. — Капітан Зайончковський повідомив мені, що знайшли крадений «фіат», який ми розшукуємо, але ні словом не обмовився про пропажу вашої машини.

— Тому що «фіат» справді знайшовся. Під моїм брезентом.

— Розкажіть, будь ласка, що все ж таки сталося?

Кобилкевич глибоко затягнувся сигаретою, потім нервовим рухом загасив її у попільниці.

— Почну все спочатку. Як ви самі знаєте, літо нинішнього року було жахливе, постійно лив дощ. Завжди на липень я закриваю свою майстерню і робітників відправляю у відпустку. Знаєте, нерентабельно давати відпустку у різний час. Але в цьому році липень був такий дощовий, що вони попросили мене перенести все на вересень, сподіваючись, що на погоді стане. Правда, я особисто не дуже-то вірив, що у вересні погода у Польщі буде гарна, І ми з дружиною вирішили податись до Греції.

— Куди саме?

— На Родос. Чудово там, знаєте. Погода прекрасна, готелі розкішні. Море блакитне-блакитне, а вже обслуговування! Фрукти — які завгодно. За три тижні я відпочив просто казково. Я б і вам, пане майор, радив провести там відпустку.

Качановський усміхнувся. Потішна пропозиція — на Родос. На які кошти, цікаво знати? На оті сто тридцять доларів, що дозволяється обмінювати раз на три роки?

— До Афін я, розуміється, летів літаком. Не було смислу їхати машиною, адже за бензин довелось би платити валютою, тоді як авіаквитки я купив на злоті. Залишаючи машину у Варшаві, я потурбувався про її безпеку.

— Ви поставили її на платну стоянку? Чи в гараж?

— Навіщо ж сипати грішми? — заперечив мільйонер, — Є другий спосіб, коли мешкаєш по сусідству з міським управлінням міліції. Гаража у мене немає, все одно, я міняю машини кожні два роки. Гараж — це додаткові витрати. Я просто залишив машину на вулиці, недалеко від вашої контори. Накрив її чохлом і поїхав відпочивати. Я був певний, що ніщо вже моїй машині не загрожує. І прорахувався! Нинішні злодії не стидаються орудувати під самісіньким носом міліції. Ні, ви тільки подумайте! Адже на вулиці Новолипки міліцейські машини їздять постійно, і ні один ваш співробітник не помітив, як злодії крадуть машину. Та це ж чортзна-що!

Гнів і претензії власника не могли не викликати усмішки. Ось тепер він обурюється, але ж при всіх своїх доходах пожалів грошей на платну стоянку. Хоча, може, він тому й багатий, що вміє економити на дрібницях. Подавивши усмішку, Качановський запитав:

— Чому ви вирішили залишити машину на Новолипках? Адже мешкаєте ви на Дзельній.

— Воно-то так, машину залишив на вулиці Новолипки, ближче до управління міліції, бо сподівався, що ви хоча б за найближчими вулицями наглядаєте.

— Але як міліціонер може знати, що людина, яка знімає чохла з машини і сідає в неї, не її власник? Не можемо ж ми зобов’язати міліцію перевіряти документи в усіх, хто сидить за кермом!

— Мій «таунус» добре знають у Варшаві. Другої такої машини немає в усій Польщі.

— Коли ви виявили крадіжку?

— Годину тому.

— Ви тільки сьогодні повернулись на батьківщину?

— Ні, вже чотири дні, як приїхав, але машина мені поки була не потрібна, адже в нас хороше автобусне і трамвайне сполучення, навіщо дурно ганяти машину? Я бачив, що вона стоїть на місці під чохлом. А сьогодні почав знімати брезент — й очам своїм не повірив: замість мого білого «таунуса» стоїть вишневий «фіат». Не гаючись, я помчав у міліцію. А там чогось страшенно зраділи, замість того, щоб поспівчувати моєму горю і вжити термінових заходів.

— Виявлена вами машина була не зачинена? — Качановський вже над силу стримував сміх…

— Так, дверці тільки причинені, ключ стирчав…

— А які застережні заходи були вжиті вами щодо «таунуса»?

— Звичайні. Дверцята зачинені, кермо заблоковано.

— Як ви самі переконались, для професійного злодія це не перешкода. Може, ви нещільно зачинили вікна?

— Так, я залишив вузькі щілинки для провітрювання.

— Ось тим і скористались злодії. Напевне, з допомогою дротяної петлі витягнули кнопку, що блокувала замок дверцят. А проникнувши в салон, з’єднали проводку напряму, минувши замок запалювання, блокаду керма зламали. Здорово придумали — поставити іншу машину на місце вашої!

— Атож. Уявіть, моя невістка приїжджала поливати квіти у нашій квартирі, щоразу проходила повз машину і нічого не помітила.

— Слід було свого білокрилого «таунуса» залишити невістці. Тоді б і машина була б у безпеці.

— Таку машину — невістці?! Та й навіщо? У них своя малолітражка.

— Ви когось підозрюєте?

— Ні. Я нікого не підозрюю. І взагалі, я не розумію, до чого всі ці розмови? Потрібно не розмовляти, а діяти, оголосити розшук, поки машину не перефарбували або не розібрали на частини, — знову занервувався Кобилкевич.

— Не хвилюйтесь, через кілька днів знайдемо, — заспокоїв його майор. — Оголосимо розшук по всій країні.

— Вам легко казати — не хвилюйтесь. Адже машина коштує шістсот тисяч злотих!

— Ви залишили капітану Зайончковському відомості про вашу машину?

— Так. І навіть подарував йому кольорове фото машини.

— Чудово. Тепер спокійно чекайте. Гадаю, що ми її знайдемо дуже швидко.

— Дай-то, боже.

Кобилкевич попрощався і вийшов. Качановський дістав із шухляди стола магнітофон, на якому непомітно для Кобилкевича була записана уся розмова, і відправився до начальства. Полковника Немироха також не дуже засмутила втрата Кобилкевича, зате несказанно зрадів звістці про знайдений вишневий «фіат».

— Хоча це й не ваша заслуга, — не забув він підкреслити, — але головне, що слідство нарешті зрушилось з мертвої точки.

— Сумніваюсь. — На цей раз песимістом виступав майор. — Я все більше переймаюся думкою, що ми маємо справу з виключно спритними і передбачливими негідниками. Не позбавленими до того ж своєрідного почуття гумору. Адже це ж треба додуматися — машину, яку міліція шукає по всій країні, вони преспокійно поставили під нашим носом. Не вірю я, що такі спритники залишать у машині якийсь слід.

— І разом з тим вони вже навели нас на один дуже важливий слід.

— Ти маєш на увазі Кобилкевича?

— Саме його. Злодії — чи принаймні один з них — добре вивчили Кобилкевича і його звички. Інакше звідки б вони дізнались, що це машина нашого любого власника?

— Так вони взагалі могли цього не знати.

— Як так?

— Їм потрібно було як слід сховати вишневий «фіат». Вони помітили, що на Новолипках довгий час стоїть під чохлом чиясь машина. Про те, що нею давно не користуються, свідчив шар пилу на чохлі. Гадаю, вони запримітили її заздалегідь. З автостради під Надажином злочинці приїхали прямісінько сюди. Зняли чохла і побачили під ним розкішний «таунус». Якщо це було для них несподіванкою, то вони напевне не дуже зраділи: надто розкішна машина, та й марка незнайома. Але, як ми знаємо, вони зуміли викрасти і цю машину, а «фіат» залишили під чохлом. Так він і простояв тут спокійно, по сусідству з нашим управлінням. Недаремно прислів’я каже, що найтемніше під ліхтарем.

— А що вони зробили з «таунусом»?

— Що вони могли з ним зробити? Кинули де-небудь. Адже вкрали його не для того, щоб користуватися ним. Сам розумієш, це ризиковано. А люди, які вкрали сім мільйонів, не будуть ризикувати за дрібницю.

— Не така, вже дрібниця! Шістсот тисяч злотих ти вважаєш дрібницею?

— Для когось, може, й великі гроші. Але не для них. Для власників семи мільйонів це справді дрібняки. Додай до цього ризик.

— Так, ти маєш рацію.

— Машину знайти буде не важко. Кинули, мабуть, десь найвірогідніше у Варшаві, — адже для них кожна хвилина була дорога.

— Значно меншу небезпеку становила для них будь-яка інша машина, що стояла дід чохлом, не така примітна.

— Воно-то так, зате кілька днів у запасі — адже власник за кордоном. До того ж, погодься, для злодіїв було спокусливо залишити машину поруч з палацом Мостовських, аби утерти нам носа.

— Ото мені гумористи! Ти вже розпорядився, щоб знахідку оглянути з усією ретельністю?

— Ні, навіщо? Капітан Зайончковський з автоінспекції запевнив мене, що вони зроблять все як слід. Завтра проведуть експертизу.

— Тобі необхідно бути присутнім при цьому, прослідкувати, щоб нічого не випало з уваги.

— Слухаюсь. — Майор подумав, що зараз з ним обійшлися так само, як він щойно учинив з молодшим за званням колегою капітаном Зайончковським. Адже і без вказівок полковника він з самісінького ранку стирчав би біля вишневого «фіата».

— Не завадить все-таки познайомитись з оточенням Кобилкевича. Хто у нього працює? Можливо, працював донедавна? Не можна відкидати версію, що злочинці знали власника.

— Певна річ. Не можна пропускати жодної деталі. Зараз віддам розпорядження. Так, справа пухне просто на очах, а ми поки що ані руш.

— Може, саме ця машина… — не втрачав надії полковник.

Розділ шостий НАРЕШТІ ПЕРШИЙ ПІДОЗРЮВАНИЙ

Цього разу мав рацію майор Качановський. Надії полковника не справдились. Детальний огляд машини нічого не дав. Даремними виявились усі старання найдосвідченіших експертів. Мотор машини був протертий бензином, запах якого все ще відчувався, не вважаючи на те, що минуло два тижні. Аналогічно були оброблені кермо, приладна дошка, педалі та сидіння.

Бензин змив усі відбитки пальців, знищив усі мікросліди. Насилу вдалося зібрати трішечки пилу зі спинки сидіння водія. Аналіз цього пилу, зроблений у відділі криміналістики, показав, що то сліди тканини сірого кольору. На жаль, пилу виявилось недостатньо, аби можна було визначити, чи був то крам, з якого шиють міліцейські мундири, чи лише подібний до нього. Загадка — чи в справжньому міліцейському мундирі сидів за кермом «фіата» злочинець — так і залишилась нерозгаданою.

Зате спеціалісти-електрики змогли переконатися в тому, що версія про переробку електропроводки в машині — правильна. Злочинці довели все до ладу, але на стартері залишились видимі сліди їхньої діяльності. Крім того, за приладною дошкою, праворуч від запалювання, були знайдені два маленькі отвори. Щоправда, вони були замазані чорного фарбою, що робило їх зовсім непомітними, але експерти знали, де слід шукати. На думку спеціалістів, саме тут підключили вимикач, який переривав подачу струму з акумулятора до стартера.

Злочинець сів за кермо і, перш ніж повернути ключ запалювання, непомітно натиснув кнопку вимикача. Мотор мовчав. Потім, коли троє чоловіків штовхали машину під гору, він знову натиснув кнопку і увімкнув струм. Ідея дуже проста, і здійснити її було нескладно. Експерти з’ясували, що приладнати такий пристрій можна за дванадцять хвилин. А коли врахувати можливість попереднього тренування (а напевне так воно й було), то й за п’ять.

Після експертизи машину повернули надажинському заводу точних приладів. Ян Ковальський, сяючи від щастя, сам доставив її на місце. Тепер він міг приступити до виконання своїх прямих обов’язків, а не тинятися у майстерні. виконуючи випадкову роботу. Зате майор Качановський міг записати собі чергову поразку.

Минуло ще два тижні. Як і досі, працювали на заводі люди з міліції. Вони вже призвичаїлися з оточенням і були в курсі всього, що відбувалося на заводі. Флірт з гарненькою Елею Ярот ніякої користі слідству не приносив; при всьому бажанні дівчина не могла повідомити майору нічого нового.

Спочатку прокурор щоденно телефонував у палац Мостовських, аби дізнатись, як посувається справа. Черепашачі темпи, видно, відбили у нього цю охоту. Полковник Немирох, правда, нічого майору не казав, але його повний німого докору погляд був красномовніший за слова.

Так, не вважаючи на величезні зусилля великої кількості людей, справа не просунулась ні на крок.

Та ось одного погожого жовтневого дня в міське управління міліції з важливою новиною увірвався старшина Станіслав Ястшембський, який по завданню працював на заводі. Його повідомлення насправді заслуговувало на увагу.

Кожний, хто проїжджав по шосе від Прушкова до Жірардова, при в’їзді у Жірардов не міг не помітити великий щит з написом: «Ремонт автомашин». Стрілка під написом вказувала праворуч, а нижче пояснювалось, що згадана майстерня знаходиться у п’ятистах метрах. Власником майстерні був старий досвідчений автомеханік Януарій Годлевський. Разом з ним працювали його помічник і двоє учнів. Майстерня славилась тим, що все тут виконувалось сумлінно, плата ж була відносно невисока. Не дивно, що у Годлевського ніколи не було перебоїв у замовленнях.

Останнім часом Януарій Годлевський скаржився на здоров’я. Особливо дошкуляла нога — давалася взнаки клята німецька куля. Годлевський почав поговорювати, що доведеться, видно, продати майстерню і піти на відпочинок.

І ось одного разу, базікаючи про те про се з одним із робітників заводу, Ястшембський дізнався, що Годлевський продає-таки свою майстерню. Знайшов путнього покупця, котрий дає за неї шістсот тисяч злотих. Понад цю суму покупець виплачуватиме старому механіку певну суму за те, що він ще якийсь час попрацює у майстерні, аби не розгубити старих клієнтів.

Покупцем виявився заводський робітник Мартін Лисек.

Ястшембський почав непомітно вивідувати про нього якомога більше. Лисек був молодий, не більше двадцяти п’яти, але вважався хорошим автомеханіком. У майстерні заводу працює понад три роки. Після закінчення Лодзінського автомобільного технікуму був призваний в армію, де працював за фахом. Клієнти пана Годлевського могли бути певні — підприємство переходило в надійні руки.

Та питання в тому, звідки у молодого механіка така велика сума?

Новина зацікавила Качановського. Вона ідеально вписувалась у висунуту ним гіпотезу, підтверджуючи його припущення: 1) що третій злочинець — також молодий чоловік; 2) що він працює на заводі; 3) що молоді люди, маючи у своєму розпорядженні величезну суму грошей, не втримаються від спокуси швидше витратити їх. Витратити на те, щоб здійснити свою давню мрію або забезпечити своє майбутнє. Придбання власної майстерні — досить вдалий варіант забезпечення майбутнього (а надто коли врахувати, що в запасі залишається ще близько двох мільйонів злотих).

Мартін Лисек працює у заводській майстерні, отож для нього не становило великих труднощів «внести поправку» в електропроводку вишневого «фіата»; найвірогідніше, це було зроблено в один з тих днів, коли він залишався в позаробочий час. Не вперше слова «головою ручаюсь за всіх своїх людей» оберталися пустим звуком. Хіба міг начальник майстерні бачити своїх людей наскрізь? Хіба міг він знати, як вони вестимуть себе при певних непередбачених обставинах? Чи встоять перед спокусою? Виходить, даремно майстер Валендзяк намагався переконати майора, що його люди нічого спільного з крадіжкою не мають.

Майор вирішив діяти, обережно, аби не сполохати злочинця. Якщо взяти його до того, як він не викладе на стіл готівку, він може все заперечувати. Скаже: «Попросту пожартував зі старим Годлевським». Або придумає якусь іншу відмовку — приміром, він тільки посередник між Годлевським і справжнім покупцем і хотів трохи підзаробити.

Поява майора міліції у Надажині і його візит у відділ кадрів заводу не могли б, ясна річ, залишитись непомічені. Завод і без того буквально гудів од усяких розмов про крадіжку та коментарів на адресу міліції. Майор вирішив уникнути зайвих пересудів і звернувся по допомогу до Ельжбети Ярот. На його подив, почувши ім’я Лисека, дівчина відповіла не задумуючись:

— А, Мартін Лисек! Це той самий, котрий купив майстерню у Жірардові? Він залишає нас. Вже подав заяву.

— Ти від кого про це знаєш?

— Та весь завод тільки й говорить про це. Поталанило хлопцеві. Шістсот тисяч за таку майстерню, з традиціями і доброю репутацією, — це, вважай, що задарма. Зараз він обходить усіх заводських власників машин, повідомляє, що купив майстерню Годлевського, і запрошує звертатись до нього. Адже від Надажина до Жірардова недалеко.

— А звідки він узяв шістсот тисяч на купівлю майстерні? Він про це не повідомляє?

Еля засміялась:

— Не повідомляє. Невже ти підозрюєш його, Янушек?

— Я усіх підозрюю.

— І мене також?

— Ну, можливо, для тебе зроблю виключення. А що ти ще чула про Лисека?

— Нічого. І взагалі я його мало знаю. Я, як тобі відомо, працюю у відділі постачання, а Валендзяк часто подає Заявки на запчастини. Декілька разів мені доводилось їздити з Лисеком на базу. Мені здалося, що він симпатичний, тямущий хлопець.

Об’єктивнішу інформацію майор отримав у Жірардові, у місцевому відділку міліції. Там добре знали Януарія Годлевського, і репутація у нього була непогана. Знали, що продав свою майстерню. Новий господар оформляє необхідні папери і з першого листопада стає офіційним власником. Ніяких перепон йому не чинили, не було причин — освіту спеціальну він має, до того ж на перших порах поруч з ним працюватиме попередній господар, який гарантує якість робіт. А у Жірардові автомайстерня дуже потрібна.

Відносно ціни — шістсот тисяч злотих, — то її вважали немалою, але й не дуже високою. У столиці така майстерня коштувала б набагато дорожче.

Про Мартіна Лисека надажинський відділок міліції мав у своєму розпорядженні мізерні відомості. Знали лишень, що він мешкає з дружиною недалеко звідси, у селищі Сестшень, у своїх батьків, які там мають будинок. Дружина не працює, займається вихованням дворічного сина і допомагає по господарству. Сама вона також з селянської родини, звідкись з-під Груйця.

Порадившись з полковником Немирохом і прокурором, Качановський вирішив допитати Мартіна Лисека. Йому дуже кортіло негайно зробити обшук у нього вдома, але прокурор рішуче став проти цього, так мотивуючи свою відмову:

— Коли б цей чоловік мешкав у місті, нехай навіть у такому невеликому, як Надажин, я б не заперечував. Але ви повинні знати, що означає візит міліціонера і обшук у Невеличкому селищі. Відразу ж підуть плітки і пересуди, усю родину Лисеків зроблять злодіями і грабіжниками. А поки що, погодьтеся, Мартіна Лисека важко на повній підставі назвати навіть підозрюваним, адже конкретних прямих доказів проти нього немає.

— Шістсот тисяч злотих у розпорядженні такої молодої людини — це, по-вашому, недостатній прямий доказ?

— Лише побічний. Не виключено, що в ході подальшого розслідування він набере сили, а може, й лусне, як та мильна бульбашка. Зараз це тільки натяк на прямий доказ. Ви маєте право допитати Лисека, навіть затримати його на сорок вісім годин, якщо вважатимете за потрібне. Але прошу зробити це найделікатніше. А потім ми з вами обговоримо подальший план дій.

За порадою прокурора Качановський звернувся по допомогу до жірардовської міліції. Під приводом уточнення якихось формальностей Лисека викликали у відділок. Там на нього вже чекав майор Качановський. Лисек з цікавістю глянув на нього.

— Мені здається, я вас вже десь бачив, пане майор? А, згадав: ви були в нас на заводі, коли сталася крадіжка.

— Так, був. Я веду слідство по цій справі.

— Ви що, хочете мені її пришити? — До молодика дійшов справжній смисл його виклику в міліцію.

— Ми нікому не маємо наміру нічого «пришивати», — обрізав Качановський. — Ми шукаємо злочинців, і в зв’язку з цим я хотів би задати вам кілька запитань.

— Будь ласка. — Лисек силкувався зберігати спокій.

— Слідством установлено, що в машині, на якій везли гроші, була перероблена електропроводка, — почав майор. — За приладною дошкою грабіжники поставили вимикач, при його натискуванні струм не надходив до стартера.

— Розумію, — посміхнувся механік. — Такі вимикачі часто майструють. Щоправда, у більшості випадків для того, щоб можна було відключати струм індукаційної котушки до тумблера.

— Електропроводку у машині Ковальського могли переробити тільки на території заводу. Вночі його «фіат» стояв поряд з майстернею, під навісом. Ви працювали до пізньої ночі якраз в ті дні, коли це відбулося.

— Так, ми тоді ремонтували два «зубра». Але до машини Ковальського я не торкався.

— А хто міг це зробити?

— Не знаю. Хіба мало народу трудилось на другій зміні. Звичайно ми закінчували о дев’ятій-десятій вечора. Під час роботи напевне ніхто не підходив до «фіата», оскільки двері майстерні завжди відчинені, і, коли б хтось надумав длубатися у машині Ковальського, його б відразу помітили. Але ось пізніше… Чи багато треба часу, щоб установити такий вимикач? Не більше десяти хвилин, якщо все підготувати заздалегідь.

— Потрібні інструменти і матеріал. А вони е у майстерні.

— Шматок дроту, вимикач, маленька дрель, — засміявся Лисек. — Та все це можна запросто купити на Маршалковській. А потім уночі непомітно вмонтувати. Теж мені — велика мудрація!

— Ось і я вважаю, що невелика. Не така вже проблема затриматись хвилин на десять після роботи.

— Пане майор, ви перевірте. При вході і виході із заводу ми зобов’язані пробивати карточки. Я ніколи не затримувався.

Це був серйозний аргумент. А втім, майор і на нього зважив. Ще коли начальник майстерні давав свідчення і поручився за своїх людей, їхній прихід-вихід був ретельно перевірений. Справді, усі механіки йшли з роботи разом.

— Ви купили майстерню Януарія Годлевського?

— Купив.

— За шістсот тисяч злотих?

Мартін Лисек зареготався:

— Ви думаєте, пане майор, що це з тих грошей, що на шосе вкрали?

— Звідки у вас гроші на купівлю майстерні?

Молодий чоловік витягнув з кишені ощадну книжку:

— Ось дивіться. Тут відмічені мої вклади за три роки. А ось відмічено день, коли я відразу зняв двісті тисяч злотих.

— А останні? Та й ці двісті тисяч… Як вам вдалося стільки назбирати?

— Ви в курсі, мабуть, що мої батьки мають господарство у Сестшені. Я мешкаю з ними. На прожиття нічого не витрачаю, а взамін допомагаю їм на полі. На заводі у мене пристойна зарплата, ось і заощадив за три роки більше двохсот тисяч. Мої старі давно вирішили, що господарство перейде до найменшого з братів, зараз він навчається у сільськогосподарській школі. Іншим дітям батьки допомагають отримати освіту і влаштуватися. Дві сестри вже вийшли заміж. Батько купив їм квартири, меблі. Та й готівкою також трохи дав. Януарій Годлевський — наш родич і мій хрещений батько. Майстерню він продає мені за шістсот тисяч, але готівкою поки візьме чотириста. Двісті моїх, а двісті дав батько. Батькові довелось навіть позичати трохи в сусідів, втім, це легко перевірити. Не вистачає двохсот тисяч, їх додасть мій тесть. У нього також своє господарство, і він пообіцяв дочці дати грошей, але поки не може, бо будує свинарник. Через рік він збере цю суму, а Годлевський погодився зачекати. При майстерні є маленька кімнатка. Туди ми з дружиною й переїдемо від моїх батьків. Поки там мешкатимемо, а потім позаду майстерні я збудую будинок, місця вистачить. Ми з дружиною селянські діти, труднощів не боїмося.

Януарій Годлевський підтвердив усе сказане Лисеком. Декілька чоловік із Сестшеля розповіли, що позичали гроші Вінцентію Лисеку, батькові Мартіна, для виплати за майстерню.

Концепція Януша Качановського розлетілася, як картковий будиночок. Молодий чоловік був поза всякими підозрами. До того ж він приваблював своєю поведінкою.

А тут саме знайшовся викрадений «таунус». І знову не зусиллями міліції. Зателефонував завідуючий гаражем готелю «Форум». Він повідомив, що вже понад місяць у гаражі стоїть білий «таунус». Відтоді як його туди поставили, ніхто ним не цікавився, а в нього навіть дверцята не зачинені. І невідомо, з кого вимагати плату за перебування машини у гаражі готелю. Завідуючий просив відшукати власника.

Ця новина сколошкала усіх. Адже Кобилкевич чи не щодня навідувався до управління, причому не приховував своєї думки про співробітників, які ніяк не можуть розшукати такий чудовий і — він ніколи не пропускав нагоду підкреслити — такий дорогий автомобіль.

У гараж «Форума» негайно відправилась оперативна група. «Таунус» стояв на четвертому поверсі, у самому кутку. Як і говорив завідуючий, дверцята були не зачинені. Ніяких пошкоджень не помітно, перероблень також. Злодії потурбувались про те, щоб машина також була ретельно протерта бензином.

Едмунд Кобилкевич дуже зрадів, дізнавшись про знахідку. З набагато меншим ентузіазмом і захопленням він сприйняв звістку про необхідність оплати рахунку — біля двох тисяч злотих. Власник намагався довести, що цю суму необхідно утягнути з міліції, бо саме вона не могла так довго віднайти машину. Врешті-решт він з невеселою міною виклав грошики і покотив на своєму «таунусі».

Отож обидві машини були знайдені і повернуті власникам, але це ні на крок не просунуло слідство,

Розділ сьомий ПО НОВОМУ СЛІДУ

Засмучуватися через чергову невдачу в майора Качановського просто не було часу. Невдача не збентежила його, навпаки, він ще з більшою енергією узявся за справу. Необхідно шукати нові шляхи, і тут несподівано по-справжньому неоціненну допомогу подала Ельжбета Ярот. Під час чергової зустрічі дівчина розповіла майору, як вона вдало добиралась сьогодні з роботи до Варшави.

— Знаєш, у нас є кур’єр — симпатичний хлопець, Павел Вигановський, він дуже гарно до мене ставиться…

— Мабуть, кокетуєш з ним, — перебив майор.

— Та ти що! Йому всього років вісімнадцять, може, дев’ятнадцять. Весною отримав атестат зрілості у вечірній школі, бо йому довелося кинути навчання у десятирічці після смерті батька і піти працювати. Для нього я вже старенька. Але так сталося, що кілька разів я робила йому дрібні послуги, ось він і намагається мені віддячити. Сьогодні, зустрівши мене в коридорі, він сказав, що один з наших бригадирів, Маріан Целька, відразу після зміни їде до Варшави забирати з лікарні дружину. Сьогодні її виписують. Я, звичайно, визнала за краще їхати з ним на машині, а не чекати заводського автобуса.

Качановський без особливої цікавості слухав базікання Ельжбети і швидше із ввічливості спитав:

— Адже твій робочий день до четвертої, а перша зміна закінчується о другій.

— А в мене назбиралось кілька годин відгулів. Коли робили інвентаризацію, сиділи допізна, а тепер, коли немає нічого термінового, начальник дозволяє йти раніше. Так що я сьогодні вільна вже з пів на третю. Целька був такий люб’язний, що підвіз мене до самісінького дому.

— А яка у нього машина? «Сирена» чи «малюк»?^[9]

— Та ні, ми їхали заводським «фіатом».

Тут у майора нарешті з’явився інтерес до слів дівчини.

— Тим самим, вишневим?

— Так, Целька має дозвіл начальства.

— Машину вів Ковальський?

— Повинен був Ковальський, але йому підвернулася якась робота, от він і віддав Цельці ключі від машини. Целька дуже добре водить. У нього був свій «вартбург», який він недавно продав і збирається купити якусь іншу машину. Але зараз, ясна річ, через дружинину хворобу всі проекти ляснули. Дарма що лікування в лікарні безплатне, все одно при серйозній хворобі витрачається прірва грошей.

— І довго вона хворіла? Він тобі розповідав про це?

— Розповідав, звичайно. Люди завжди охоче діляться своїми бідами. Дружина Цельки хворіє вже другий рік. Кілька разів лежала в лікарні, спочатку якесь ускладнення після родів, а потому підозрювали навіть рак. Урешті-решт лікарі зважились на операцію. Все обійшлося, а сьогодні дружину Цельки виписали.

— А в якій лікарні вона лежала, він не казав?

— У тій, що на вулиці Коровій.

— А туди дружину він відвозив також на машині?

— Та я не знаю.

— І коли відвозив, також не знаєш?

— Здається, Целька говорив, що поклав її першого вересня. Але я можу й помилятися.

Майор зняв слухавку. Накрутив номер лікарні і попросив з’єднати його з реєстратурою.

— З вами говорить майор Качановський, міське управління міліції. Нам потрібно знати, скільки часу знаходилась на лікуванні громадянка Целька. Мешкає у Надажині. Ні, ім’я її я не знаю, зате прізвище рідкісне. Виписали сьогодні. Як ви сказали? З другого вересня? Дуже дякую.

Дівчина дивилась на майора здивованими очима.

— Може згодитися. Запам’ятай, цікавість — перша сходинка драбини, що веде до пекла.

Наступного дня Качановський поділився з полковником своїм відкриттям.

— Якщо Ковальський позичав службову машину Маріану Цельці, — розмірковуваввін, — виходить, міг давати її й іншим своїм знайомим. Переробити електропроводку в машині міг хтось з них. Хоча б той же Целька. Його дружина перебувала у лікарні на Коровій з другого вересня. Виходить, другого вересня її доставили туди, і не виключено, що тим самим вишневим «фіатом». І знову ж таки без Ковальського.

— Дивно, що водій жодним словом не обмовився про це, — замітив полковник, — а ти ж кілька разів допитував його.

Викликаний до палацу Мостовських Ян Ковальський не намагався ні брехати, ні відмовлятись. Він відразу визнав, що другого вересня дав ключі від своєї машини бригадиру, якому треба було відвезти дружину до лікарні.

— Я на це тільки тому пішов, — виправдовувався Ковальський, — що Целька отримав дозвіл самого директора.

— Директор дозволив йому скористатися заводською машиною. Адже є другий «фіат», без водія. Чому Целька не поїхав на ньому?

— На тому «фіаті» постійно їздить наш головний механік, тому директор і велів дати йому мою машину.

— Директор, директор… Нічого на нього звалювати свою вину. Може, директор розпорядився, щоб ви віддали Цельці ключі від машини, а ви самі залишились у Надажині?

Ковальський зніяковів.

— Ні, — признався він, — директор велів мені відвезти Цельку до Варшави. А чого мені трястись без потреби. Целька не тільки бригадир у токарному цеху, він досвідчений водій, у нього права. Кілька років пропрацював у варшавському таксомоторному парку. Краще за мене водить. А мені саме треба було підремонтувати машину заступника директора. Він дуже підганяв, у відпустку до Болгарії зібрався. Жаль було втрачати даремно час.

— Директор Надольний знав про це?

— Звичайно, не знав. Інакше всипав би мені по саму зав’язку. Він з цим «фіатом» носиться як дурень з писаною торбою.

— Послухайте, Ковальський, я вас допитував уже двічі. Перед цим ми з вами ще й неофіційно бесідували, тоді на заводі. Чому ви ні разу не згадали про те, що на вашій машині їздили інші люди?

— Які там люди? Крім Цельки, я нікому не давав машини. Клянусь.

— Ваші клятви не багато варті. Адже на допитах вас попередили, що за неправдиві свідчення ви будете притягнуті до відповідальності.

— Та не брехав я, — захищався Ковальський, — я просто нічого не сказав про Цельку.

— Для суду це однаково.

Ковальський злякався не на жарт.

— Пане майор, ви мене заарештуєте?

— Якщо я ще хоч раз упіймаю вас на брехні або, як ви висловлюєтесь, на тому, що тільки «нічого не сказали» про обставини, які стосуються справи, тобто зловлю вас на замовчуванні, слово честі, передам справу до прокуратури. А там жартувати не люблять. Доведеться відповідати перед судом, будьте певні.

— Я нічого не приховую і не брешу.

— Більше ви нікому не давали машини?

— Давав іноді.

— Коли саме давали?

— Одного разу весною. Точніше, на початку червня. Колега мій Михаляк їздив на весілля сестри і хотів з шиком підкотити на машині, наче на своїй.

— А коли ще?

— У липні. — Видно було, що Ковальському дуже не хотілось розповідати про це, але він псресилив себе. — Максик Гловацький, водій наш, тільки вантажівку водить, поїхав під Люблін до знайомого городника за полуницею. Там, кажуть, набагато дешевша. А хлопцеві хотілося підробити.

— Продавати полуницю у Надажині, аби підробити? Щось ви крутите. Це все одно, що в Польщу імпортувати вугілля.

— Та ні, не у Надажині, — ледь вичавив Ковальський. — Полуницю він повіз у Сопот. І встиг повернутися до понеділка. Рано-вранці доставив машину в повному порядку.

— Дісталось би вам від директора Надольного за цю дружню послугу!

— Певна річ. — Ковальський почухав потилицю. — Адже ви не скажете йому, пане майор? Знаєте, як буває між людьми: сьогодні я тобі, завтра ти мені. Коли в серпні у моєму «фіаті» зіпсувалася коробка передач, то Михаляк дістав потрібні запчастини, а потім ми утрьох — я, Михаляк і Максик — цілу ніч потіли, щоб до ранку зробити машину. І ніхто їм не заплатив за це ні гроша. А ішачили як чорти. Якби не вони, машина як пити дати з тиждень простояла б на приколі: поки запчастини б знайшли, поки перебрали б коробку швидкостей… А може, нову довелось би ставити. Адже тепер легше нову купити, ніж дістати запчастини.

З’ясувались додаткові обставини справи.

Отож слідство мало у своєму розпорядженні конкретні відомості: у період між першим і шостим вересня заводський «фіат» був у розпорядженні механіка. Він повертався один і цілком міг переробити електропроводку. Щоправда, Маріан Целька був уже не молодий, але це ні про що не говорить. Адже не виключено, що він був спільником злочинців, а може, й ватажком зграї.

Не дуже охоче, та все ж прокурор Бочковський підписав ордер на обшук у квартирі Цельки. Майор був не такий наївний, щоб розраховувати на знахідку украдених мільйонів. Напевне, злочинці сховали їх у надійному місці. Розрахунок був на те, що в ході обшуку можна буде виявити сліди злочину — ну хоча б шматок провода того ж кольору і типу, з якого зроблена електропроводка заводського «фіата». Злочинці використали саме такий провід, бо всякий інший міг бути поміченим Ковальським, коли б він випадково заглянув під капот машини. А можливо, при обшуку знайдуть мініатюрну ручну дрель, свердло якої співпадало б з розміром двох отворів за приладною дошкою. Або вимикач, той самий, що був умонтований в машині і потім знятий. Не виключено, що злочинець пошкодував і не став викидати непотрібний вимикач або купив про всяк випадок два вимикачі і другий залишився у нього дома.

Досвідчений офіцер міліції знав: на таких дрібницях попадалися найобережніші, найрозумніші злочинці. Необхідно тільки відшукати ті дрібниці і зуміти вичавити з них максимум інформації. На свердлі, приміром, можуть зберегтися мікроскопічні частки матеріалу, з якого зроблена приладна дошка, а це вже не просто звинувачення, а й вагомий доказ злочину.

Не можна не брати до уваги й такий варіант: розуміючи, що вина його ось-ось буде доведена, злочинець вирішить зізнатися, аби суд врахував обставини, які пом’якшують провину. Адже при визначенні судом міри покарання враховуватимуться всі факти, а це велика різниця — сидіти у тюрмі десять чи сім років. Досвідчений адвокат завжди зуміє переконати суд у «щирому, щиросердечному покаянні» свого підзахисного, якщо той вкаже місце, де сховані гроші, або назве своїх спільників.

Качановський дібрав серед співробітників міліції кращих фахівців по проведенню обшуку. І ось ранесенько постукали у двері Маріана Цельки. Міліцейська машина була передбачливо залишена на сусідній вулиці.

Для мешканців квартири візит міліції виявився повного несподіванкою: дружина і діти бригадира ще спали. Сам він тільки-но встав і голився. Гадаючи, що стукає сусіда, ві. н відчинив двері і представ перед співробітниками міліції з бритвою у руці і намиленою лівою щокою. Побачивши міліцейські мундири, він швидше здивувався, ніж злякався.

— Ви до мене? У чім річ?

— Ви самі добре знаєте, у чім. Ось ордер на обшук. — І майор протягнув йому офіційний документ.

Бригадир прочитав його і сказав:

— Шукайте. Не знаю, що ви будете шукати, але знаю, що нічого не знайдете. Прошу вас тільки, врахуйте, будь ласка, що дружина зовсім недавно виписана і ще дуже слабка.

— З нами — жінка, співробітниця міліції. Розбудіть дружину і дітей. Нехай одягнуться у її присутності.

Целька здвигнув плечима і пішов виконувати вимогу майора. Дружина злякалась, але діти — восьмирічний хлопчик і п’ятирічна дівчинка — з цікавістю спостерігали за тим, що відбувається. Непрохані гості, не зволікаючи, приступили до роботи. Оглянули меблі і піч. Вивчили зміст вугільного ящика. Відра зі сміттям. Два міліціонери зайнялись підвалом і сміттєвим баком у дворі.

У Цельки, як і в кожного токаря, накопичилось безліч усякого залізяччя. Були й інструменти — молотки, гострозубці, кліщі, зубила. Була паяльна лампа. Було повно різного дроту і обрізків кабеля — але не таких, яких шукали. Ні вимикача, ні дрелі зі свердлами не було.

Обшук тривав більше п’яти годин. Крім того, міліція розпитала сусідів — а майже всі вони працювали на заводі точних приладів, — чи не позичав у них Маріан Целька дрелі в серпні або на початку вересня, чи не просив у них проводу або вимикача. Всі відповіли негативно.

Цельку відвезли на завод і в його присутності оглянули його шафку у роздягальні і токарні верстати, до яких він як бригадир мав доступ. Членам бригади задали ті ж питання, що й сусідам.

— Та в чім річ? Чого ви шукаєте? — допитувався Целька із занепокоєнням і роздратуванням.

— Ви добре знаєте, чого ми шукаємо. — Ця неввічлива відповідь майора красномовно свідчила про те, що його залишило звичне самовладання. Він зрозумів, що невдача з обшуком може розвалити зведену ним струнку будівлю чергової версії, тепер надія була тільки на допит підозрюваного.

— Ви відвозили дружину до Варшави другого вересня?

— Так.

— На машині Яна Ковальського? Тій самій, яка незабаром була викрадена?

— На тій самій.

— Хто їхав з вами? Ковальський?

— Ні. Я їхав сам.

— Дирекція дозволила вам узяти машину?

— Директор Надольний дозволив Ковальському відвезти мою дружину до лікарні.

— Ви вважали за краще їхати без нього?

— Мені було однаково. Це Ковальський вирішив залишитися, тому що йому треба було зайнятися машиною заступника директора.

— Хто ще їхав з вами?

— Ніхто. Тільки я і дружина.

— Дивно. Стільки заводських мешкає у Варшаві… Коли ви їхали до міста, чому не взяли когось підкинути?

— Я дуже поспішав. Дружина себе погано почувала. Та й їхали ми не в кінці зміни. Дружині потрібно було бути в лікарні об одинадцятій.

— А дітей чому ви з собою не захопили? Такий прекрасний випадок проїхатись машиною. Для дітей це завжди радість.

— Син був у школі.

— А донька? Їй напевне дуже хотілось поїхати з вами.

— Іренку я відвів до сусідів. Не хотілось мені брати її до лікарні. Я боявся, що вона почне плакати, коли дізнається, що мама там залишиться. І для дружини зайве нервування. Адже вона знала, яка важка операція на неї чекає. Правда, лікарі переконували, що пухлина незлоякісна, але вони могли нас просто заспокоювати.

— Ну гаразд, припустимо, що все так і було. Відвезли ви дружину у лікарню. А що потім?

— А нічого. Повернувся відразу ж до Надажина, адже машина могла знадобитися. Ковальський, напевно, вже нервувався, тому що я і так затримався — простовбичив у лікарні півтори години, щоб все оформити.

— Пам’ять у вас чудова, але ось чомусь ви ніяк не можете пригадати, що на автостраді з’їхали на узбіччя, зупинились, підняли капот машини…

— Це якась помилка. На шосе я не зупинявся, та й навіщо мені було піднімати канат машини? Адже вона зовсім недавно пройшла техогляд.

— Для того, щоб приєднати шматочок провода.

— Провода? — Якщо Целька і прикидався, то робив це майстерно.

— Так. Шматочок провода і вимикач. За приладною дошкою. Непогано придумано. Досить одного руху, і включай запалювання скільки завгодно — стартер не запрацює.

Безперечно, в усьому Надажині не було людини, яка б не знала, в який саме спосіб злодії виманили пасажирів з машини і потім помчали на ній у блакитну далечінь, прихопивши з собою сім мільйонів злотих. Тепер і до Маріана Цельки дійшло, що значив обшук у його квартирі і чим викликаний допит. Але дивно, зрозумівши, у чому його підозрюють, він не тільки не злякався, а, навпаки, вибухнув гучним реготом.

— Так ось у чім річ! Не там шукаєте. До крадіжки грошей я не маю ніякого відношення.

— Я й не стверджую, що ви особисто викрадали автомашину з грішми. Ви всього лише переробили електропроводку в машині. Хто ваші спільники і де сховані гроші?

— Та немає у мене ніяких спільників. І я ніколи в житті не крав.

— Послухайте, Целька, — намагався переконати його майор. — Необхідно змиритись з поразкою. Хоча й непогано було придумано, але ви попалися. За такий злочин — тюрма до двадцяти п’яти років. Отак-то… Зараз вам тридцять дев’ять, а коли вийдете на волю, буде шістдесят чотири. Тюрма не молодить. Чи не краще в усьому щиросердно признатися? Я засвідчу на суді, що ви за власним переконанням признались у скоєному. Тоді строк покарання може бути значно скорочений. І не покривайте і не шкодуйте тих двох. Все одно ми їх знайдемо, рано чи пізно.

— Я невинний, — вперто твердив Маріан Целька.

— Гаразд. Завтра ми з вами ще поговоримо. У вас є час. Подумайте гарненько. У ваших же інтересах у всьому признатися.

— Я невинний, — повторив Маріан Целька.

Те ж саме він твердив і наступного дня. Ні до чого не привели найхитріші пастки, розставлені під час допиту офіцерами міліції, які змінювали один одного (майор сподівався, що, можливо, кому-небудь удасться зламати упертість цього чоловіка).

Полковник Немирох вислухав рапорт своїх підлеглих і розпорядився негайно звільнити арештованого. Він навіть наказав відвезти його додому на службовій машині.

— Цей чоловік винний, — наполягав на своєму майор.

— Може, винний, а може бути, що ні, — заперечував полковник. — Його вину треба ще довести, а до тих пір, поки ми цього не зробимо, необхідно вважати його невинним. Тому звільнити його І вибачитися перед ним ми зобов'язані. Ти можеш продовжити розшуки в цьому напрямку. Якщо збереш проти нього докази — ми з ним поговоримо ще раз.

Довелось Качановському виконувати наказ начальства.

Розділ восьмий ІЗ ЗАПІЗНЕННЯМ НА ОДИН ДЕНЬ

Минули дні, тижні, місяці. Даремно майор Качановський і його люди напружували сили: слідство як забуксувало — так і не зрушило з місця. Вже щосили працювала майстерня Маріана Лисека, на радість його численним клієнтам. Щоправда, сам він з дружиною і дитиною тулився поки у маленькій кімнатці, де в старого Януарія Годлевського була контора, але дружина була задоволена. Хай тісно, зате дім свій, не свекрушин. Весною вони прибудують ще одну кімнату і поживуть тут, поки не збудують власного будинку.

Усе, що стосувалось Цельки, було добре відоме майору: його люди продовжували спостереження. Нічого підозрілого, нічого такого, за що могло б зачепитись слідство. Тоді, після Целькиного арешту, на заводі посміялись над ним — ото мільйонер, такому саме місце у палаці Мостовських, але невдовзі забули про це. Його дружина швидко видужувала, і відразу ожив весь дім. Директор Надольний у вигляді премії за виконання плану дав бригадиру талон на одну з двох «шкод», виділених міністерством заводу. Це рішення директора, що викликало невдоволення у деяких керівників заводу, пояснювалось проханням полковника Немироха, який відчував муки сумління: свого часу дуже легко погодився на 48-годинний арешт Цельки.

А проте міліція перевірила всю фінансову сторону купівлі нової «шкоди». З’ясувалося, що Целька продав «вартбург» майже за сто тисяч злотих, а те, чого бракувало, позичив у друзів і узяв у касі взаємодопомоги.

На той час під контролем міліції перебували й кілька інших співробітників заводу. Поводили вони себе як завжди, працювали також звичайно — хто гірше, хто краще. Деякі з них звільнилися з різних причин, переважно, фінансових, переходили туди, де більше платять. Ніхто з них не давав ні найменшого приводу для підозріння.

І ось нарешті сталося те, що повинно було статися. У відповідності з статею кримінально-процесуального кодексу прокуратура припинила справу. Рішення прокуратури майор сприйняв як ляпаса. У тривалій успішній кар’єрі офіцера це був перший випадок нерозкритого злочину. Він пішов скаржитися своєму другу і начальнику полковнику Немироху.

— Прокурор діяв у відповідності з законом, — заперечив той. — Ти сам добре це знаєш, тому нічого дивуватися і тим більше ображатися на Бочковського. Та і я сам готовий визнати діло безнадійним. Поглянь, скільки місяців велось слідство і, можна сказати, з місця не зрушилось. А скільки людей було зайнято! І тих двох, яких влаштували на завод, пора відкликати. Їм нема смислу стовбичити там. Вони знадобляться на інших дільницях. Ні, я не хочу сказати, що ти провалив справу. Напроти, спостерігаючи за твоєю роботою, я переконався, що тобою зроблено все можливе.

— Ось тому й потрібно залишити на заводі хоча б тих двох спостерігачів, — наполягав майор. — Якщо у нас не буде контакту з заводом, ми назавжди втратимо шанс розплутати цю справу.

— Згоден, у злочинців був спільник на заводі. Але та людина зачаїлася і може тихо просидіти і рік, і два. Тримати наших на заводі стільки часу безглуздо. Він напевне здогадався, що на заводі ми ведемо спостереження. Тому необхідно наших спостерігачів відкликати, причому зробити це явно — щоб усі знали, яке завдання вони виконували. Треба також потурбуватися про те, щоб усі дізналися про рішення прокуратури припинити справу. Хай ця людина думає, що тепер їй ніщо не загрожує. Що стосується нас, то ми ні в якому разі не здамо справу в архів. А інформацію можна збирати й по-іншому. Якщо не помиляюсь, — усміхнувся полковник, — у тебе є особистий інформатор. Її ти не зобов’язаний відкликати. До речі, щось давно я нічого не чув про твої походеньки. Навіть у нашій кав’ярні сидиш самотою. На тебе це не схоже…

Полковник влучив у ціль. Качановський від несподіванки навіть збентежився.

— Так, я підтримую це знайомство, треба ж бути в курсі. Але роблю це виключно в інтересах слідства…

— Ну, що ж, оскільки це знайомство в інтересах слідства, я можу його тільки вітати. — Полковник навіть не намагався приховати іронії. — А то я вже було подумав, що тут щось серйозне.

— Та що ти! — гаряче запротестував майор. — Дуже чарівна дівчина, — додав він, хоч це прозвучало не до ладу.

А тим часом чарівна дівчина зустрічалась з майором двічі на тиждень. І хоч їхні стосунки давно перестали бути офіційними, Еля, на відміну від колишніх знайомих майора, ніколи не задавала небажаних запитань, ніколи не афішувала своїх почуттів до нього, хіба що кілька разів назвала його «гарним хлопцем». У її планах на майбутнє, якими вона інколи ділилась з Янушем, ніколи не фігурував якийсь офіцер міліції, що майор, на свій подив, констатував з невдоволенням.

Ельжбета Ярот дуже серйозно ставилась до своїх обов’язків почесного співробітника карного розшуку. Щоразу при зустрічі вона детально розповідала майору про те, що діялось на заводі, стараючись не поминути навіть незначних подій, передати все, про що говорять. А оскільки вона була чарівною, товариською дівчиною, до того ж за своїм службовим становищем контактувала з усіма відділами великого заводу, то цих новин набиралось завжди чимало. Але, на жаль, поки не було в них нічого такого, що могло зацікавити слідство.

Після рішення прокурора про припинення слідства справа не була здана в архів. Її матеріали зберігалися в сейфі у кабінеті майора, і дуже часто то один документ, то інший з’являлись на його столі. За завданням Качановського його люди тримали під контролем автомобільні ринки в різних містах країни, цікавились укладеними угодами, особливо якщо покупцями були молоді люди.

Не упускали з уваги інші місця, де можна було витратити велику суму грошей.

Качановський не раз говорив, що нагадує собою павука, який широко розкинув свої тенета і тепер вичікує, коли ж мураха потрапить до них. Але дні йшли, а мураха щось не поспішала в Майорову павутину.

Ельжбета Ярот дуже співчувала майору. Прикро їй було усвідомлювати, що її інформація не приносила користі слідству, та дівчина не занепадала духом і продовжувала вивідувати про все. Якось, а було це у кінці лютого наступного року, вона розповіла Качановськояу:

— Знаєш, по дорозі до тебе зустріла Павла Вигаиовського… Він мене не пізнав і не привітався, та і я ледь його пізнала, так він перемінився. Став такай шикарний. Хизується в модному кожусі, а джинси, можу закластися, справжні фірмові. Черевики закордонні, на високих закаблуках.

— Якого Вигановського?

— Ну згадай же, я тобі яро нього розповідала. Кур’єром працював у нас. Ти його сам бачив, коли чіплявся до мене в коридорі. Пам'ятаєш, як ти перший раз прийшов до нас на завод? Я його попросила показати тобі кабінет директора.

— Не пам’ятаю. По-перше, ні до кого я не чіплявся, не маю такої звички. А ось те, що одна чарівна особа пристала до пене, — це факт. До цих нір ке можу її збутися.

— Ні, ви тільки послухайте, яка безсоромна брехня. А може, мені краще піти?

— Та залишайся, коли вже прийшла. Так-так, тепер я згадую, цей молодий хлопець симпатизував тобі, навіть допоміг добратися із Надажина до Варшави, щоб його симпатія не тряслася разом з усіма в автобусі. Бачиш — я згадав.

Еля зашпилила губки і мовчала, прикидаючись ображеною.

— Ну не сердься, що ти хотіла розповісти про цього Павла? Він все ще працює на заводі?

Дівчина не довго гнівалась.

— Ні. Вів подав заяву про звільнення. Ще тридцятого серпня минулого року, до того, як ми познайомились з тобою. Він отримав атестат зрілості у вечірній школі і вступив до вузу. Правда, у Варшавський політехнічний його не прийняли, не пройшов за конкурсом, а вступив у Познані. Потім звільнився. Але тоді директор не міг відразу знайти іншого кур’єра і попросив Вигановського ще з місяць попрацювати. Потім йому, зрозуміло, заплатили, тільки щось не пригадую, чи з фонду позаурочних, чи з директорського фонду.

— А, тепер зрозумів. — Майор сказав це швидше собі, ніж дівчині. Йому справді тільки зараз стало зрозумілим, чому міліція, яка ретельно перевіряла кожного співробітника заводу, не зацікавилась Вигановським. У розпорядженні міліції був повний перелік осіб, які пішли з заводу після першого вересня, а Павла Вигановського не було в цьому списку, бо офіційно він розрахувався раніше.

А Еля собі продовжувала:

— Павел з дуже бідної родини, його мати після смерті чоловіка залишилась з чотирма дітьми, спеціальності в неї ніякої не було, довелось піти на завод прибиральницею. Завод підтримував, виплачував допомогу. Потім директор узяв Павла кур'єром. Наші інженери допомогли йому з навчанням, дякуючи їм він отримав атестат зрілості у вечірній школі і зміг вступити до вузу.

— Так ти кажеш, він був одягнений з шиком? — Ця деталь найбільше зацікавила майора.

— Так, я була просто вражена — ледь його впізнала.

Коли дівчина пішла, майор замислився. А що кали це нарешті той самий, справжній слід? Невже знову хибний?..

Він дуже добре пам’ятав, що саме Еля «навела» його на Маріана Цельку. Як він тоді пошився в дурні! Адже довелось не тільки звільнити бригадира з-під арешту, а ще й вибачитися перед ним. І полковник, і прокурор Бочковський не ховали свого невдоволення, більше того — звинувачували майора у поспішності. Як би знову не повторилась така ситуація…

І все-таки чим більше майор роздумував над розповіддю Ельжбети, тим більше згадував фактів, які, наче камінчики мозаїки, укладалися в один малюнок після її, на перший погляд малозначного, повідомлення. Кур’єр бачив їх разом у приміщенні дирекції заводу. Можливо, пізніше зустрів їх на вулиці або в кав’ярні. Він напевне знав, що саме Качановський веде слідство. Не треба мати багато розуму, аби зробити висновок, що Еля розповідає йому про всі події на заводі. Через неї Павел підкинув міліції версію Цельки, оскільки знав, що той користувався заводським «фіатом» без водія. А тим часом спокійно звільнився з заводу, не привертаючи уваги до своєї особи, тридцять першого серпня (тобто за день до пограбування грошей). Дуже спритний хід, нічого не скажеш. Вигановського вже не було в списках співробітників, але він міг вільно розгулювати по всьому заводу. Кур’єра знали всі, знали, що він міг приходити на завод як вдень, так і вночі, не відмічаючи перепустки на прохідній. Павел став такою звичною людиною на заводі, що його просто не помічали.

Пройти ввечері на територію заводу для Вигановського не потребувало жодних зусиль. А якщо б поцікавились при вході, досить сказати: за розпорядженням директора. Не вимагало особливих зусиль і непомітно проникнути до вишневого «фіата», що стояв під навісом, а роботи на кілька хвилин, йому простіше за всіх було взяти із шухлядки на прохідній ключі від машини.

Щоправда, з розказаного Ельжбетою випливало, що кур’єр не мав відношення до техніки, але в даному випадку і не вимагалося особливого уміння. Його могли швидко навчити декільком нескладним прийомам.

Нова концепція ще більше захоплювала майора. Він цілу ніч не зімкнув очей і вже з сьомої ранку стовбичив у приймальній полковника Немироха, з нетерпінням чекаючи його приходу. Нарешті той з’явився. Вислухавши нову гіпотезу, обережний полковник попередив:

— Може, твої підозріння щодо цього молодого чоловіка мають підстави. Але пам’ятай, Янушек, про те, що такими ж вагомими були твої підозріння і стосовно Лисека та Цельки. Ні, ні, я не хочу сказати, що ми не займемось Павлом Вигановським. Напроти, я доручаю тобі перевірити всі факти, але дій обережно, без необачних обшуків та арештів. Якщо вважатимеш за потрібне, з’їзди в Познань і перевір усе на місці. Але спочатку слід розпитати про хлопця тут, у Варшаві.

— Він мешкає не у Варшаві. У його матері маленький будиночок на околиці Надажина.

— Тим краще, у маленьких містечках сусіди знають усе про всіх. Сам у Надажині не показуйся, надто вже ти помітна фігура. Хай цим займеться місцева міліція. А твоя наречена хай дізнається, що зможе, про матір Вигановського.

Слово «наречена» майор проковтнув без усяких заперечень. А може, його так захопила нова версія, що на це не звернув уваги?

У Надажині всі знають один одного. Місцева міліція була в курсі історії родини Вигановських. Знали також й про те, що Павел вступив до Познанського політехнічного. Хлопця бачили на вулицях містечка, коли він на початку лютого приїжджав провідати своїх. Справді, своїм модним одягом він викликав фурор серед місцевої «золотої молоді». За його словами, стипендія у нього висока та ще підробляє уроками з математики.

Павлова мати не могла нахвалитися сином. Вона безупинно розповідала, як викладачі високо цінують Павла. Мало того, що її любчик отримує підвищену стипендію, так він знайшов ще додатковий заробіток. Усій родині привіз подарунки. Їй — краму на плаття, молодшому брату — костюм, сестрам — черевики і колготки. Такий син — справжня нагорода для матері.

Ось такі відомості чекали тут на майора. Що ж, бувають здібні студенти, яких хвалять професори. Підробляють студенти й уроками, які, Качановський знав, оплачуються дуже добре, надто уроки з математики. Дві години таких занять — і сповна можна пояснити нинішній достаток молодого Вигановського.

Майор вирішив особисто перевірити все у Познані.

Сюрпризи почались уже з його першого візиту до деканату політехнічного інституту. Без труднощів знайшли документи Павла Вигановського, студента факультету інженерів-гідробудівельників. Леле, не був він гордістю інституту, швидше навпаки, його збирались відрахувати після першого ж семестру за неуспішність. Насилу вдалося Павлові уникнути цього, зате залишилось так багато «хвостів», що здавалося досить сумнівним, щоб він утримався в інституті надалі. А головне — особливо погані справи в математиці.

Наступний сюрприз чатував на майора в інститутському гуртожитку. Тут справді проживав такий студент, сказали йому, але всього лише один місяць. Потім Вигановський відмовився від гуртожитку і виїхав невідомо куди — нову адресу він не залишив, сусіди по кімнаті нічого до пуття не могли розповісти.

З’ясувати місце проживання Павла Вигановського для познанської міліції було не важко. Ним виявилась розкішна вілла на одній з тихих вуличок недалеко від Грюнвальдської. Райський куточок.

Двері відчинила літня, гарно убрана жінка.

— Пробачте, чи вдома Павел Вигановський?

— Проходьте, будь ласка. — Господиня запросила майора до зі смаком прибраного холу. — Чекайте, я його сьогодні не бачила. І машини його в гаражі немає. Вчора він поїхав кудись з друзями і, мабуть, ще не повернувся.

— Так у нього є машина?

— Аякже, чудова машина. Йому батько прислав з Англії.

— Батько? — здивувався майор. Він знав, що батько Павла Вигановського давно помер. А небіжчики не присилають подарунків. Навіть з Англії.

— Так, батько. Пан Павел мені багато розповідав про нього. Ви знаєте, він йому стільки грошей присилає на навчання! І взагалі дуже ним опікується. — Видно, господарка була не проти того, щоб поговорити. — Ах, вибачте, піду подивлюсь, чи вдома він.

Незабаром вона повернулась:

— Так, я мала рацію, пан Павел не ночував.

— Яку ж машину прислав йому батько? — поцікавився майор.

— Чудову! Уся блищить, фірми… Забула, якісь літери, здається, щось ніби «БМС».

— Можливо, «БМВ»?

— Саме такі! — зраділа жінка. — «БМВ», ось тепер згадала. А як приємно на ній їздити! Пан Павел був такий люб’язний, що кілька разів брав мене з собою на прогулянку, машина прямо-таки пливе.

— Ви дозволите мені глянути на його кімнату?

— У розпорядженні пана Павла не одна, а дві кімнати з окремим входом через веранду, — з гідністю поправила майора господарка вілли. — З того боку будинку. Пробачте, а ви ким будете?

— Я старий знайомий його матері, — сказав Качановський — Вона попросила мене, коли мені доведеться побувати у Познані, зайти до сина подивитись, як він тут.

— Так ця дама зволнла нарешті згадати, що в неї є син?

— Вона завжди пам’ятала про нього.

— А пан Павел розповідав мені, що мати втекла з коханцем, залишивши чоловіка і маленького сина, забрала всі гроші та дорогоцінності. Оскільки батько не міг і працювати, і доглядати. малюка, він попросив свою родичку зайнятися хлопчиком, а сам емігрував до Англії. Там щастя йому усміхнулось, він став непогано заробляти, і тепер у нього чималий статок. Дякуючи йому Павел може спокійно вчитися, ні про що не турбуючись. Закінчивши інститут, він поїде до батька.

Качановський не став з’ясовувати поважній дамі її помилку. Вона ж, продовжуючи розповідь, відчинила одні з дверей, що виходили в хол. За ними були дві відмінно умебльовані кімнати. Одна з них була робочим кабінетом, друга спальнею. На письмовому столі у кабінеті лежали якісь підручники, а в кутку стояв рулон кальки.

— Дуже гарні кімнатки, — похвалив майор.

— Цей будинок придбав мій чоловік. А він був відомим у Познані лікарем, все місто його знало. Та й ви, напевне, чули прізвище Вартецький!

— Аякже, аякже! — підхопив майор. — Ну хто ж його не знає? Доктор Вартецький, гордість медицини…

— Так, це був мій чоловік. А тепер, коли дочка з сім’єю переїхала в Сілезію, будинок став для мене надто просторим. Я задоволена, що маю такого пожильця, як пан Павел. І ті три тисячі, які він мені сплачує щомісяця, дуже до речі. Особливо зараз, коли все так дорожчає. Подумайте, як стрибнула ціна на каву! А мені необхідно випити на день як мінімум дні чашки, оскільки у мене знижений тиск.

— О, яка чудова робота! — Майор з перебільшеним захопленням розглядав шафу, яка й насправді вирізнялася особливою витонченістю оздоблення. Він прочинив дверцята. У шафі висіло шість новеньких костюмів. Полиці для білизни були заповнені дорогими речами, які засвідчували про хороший смак їхнього власника.

— А тепер дозвольте подякувати вам і вибачитися за клопіт, який вам завдав. — Качановський галантно поцілував руку господарці вілли.

— Що передати лану Павлу? — запитала вона, проводжаючи його до дверей.

— Спасибі, нічого. Мені незручно вас утруднювати. Через декілька днів я знову буду в Познані і сам обов’язково зайду до Павла.

Вони обмінялись ще кількома люб’язностями. Галантно вклонившись, Качановський вийшов на вулицю. Не вважаючи на паскудну погоду, майор стягнув капелюха. Йому треба було хоч трішки охолонути. Ї справді було від чого розпалитися. Ці апартаменти за три тисячі злотих на місяць, шафа, набита по зав’язку, дорогий автомобіль — звідки все це в студента? Довелося придумувати казочку про багатого батька в Англії. Але навіщо було зводити наклеп на матір?

У Качановського не було сумнівів стосовно справжнього джерела доходів Павла Вигановського. Зупинивши таксі, майор поїхав у воєводське управління міліції. Звідти до вілли пані Вартецької негайно відрядили двох працівників: вони повинні були «зустріти» Павла Вигановського.

Майор з’єднався телефоном з полковником Немирохом — той з запалом сприйняв почуте — і засяг ради затримати і доставити до Варшави Вигановського.

Очікуючи сигналу співробітників міліції, Качановський не наважувався навіть на хвилину залишити управління і відмовився обідати. Але час йшов, а телефон мовчав. Нарешті увечері зателефонував один із спостерігачів.

— Пане майор, — повідомив, — нашого підопічного досі немає. Що робити?

Майор глянув на годинник: хлопці вже одинадцять годин на посту. На холоді, а надвечір ще й сніг випав. Потрібно було змінити людей.

Для двох нових патрульних майору вдалося роздобути машину. Щоправда, мотора включати не рекомендувалось, але все ж таки люди були захищені від снігу.

Під одинадцяту ночі Качановський вирішив, що не варто далі чекати в управлінні. Він пішов у готель, суворо наказавши черговому офіцеру негайно його розбудити, коли що. Як тільки Януш торкнувся подушки, він відразу заснув мертвим сном — далася взнаки утома і нервове напруження останніх днів. Коли він прокинувся і глянув на годинник, було близько дев’ятої ранку.

Качановський кинувся до телефону.

— Біля вілли Вартецької чергує вже третя зміна, — повідомив черговий. — Схоже, що нашу пташку попередили і вона випурхнула із своєї гарненької клітки.

Качановський поспішив одягнутися і за півгодини вже входив у кабінет майора Добжинського (у Познані той займав таку ж посаду, як у Варшаві полковник Немирох).

— Пост перед віллою ми поки не знімаємо, — сказав Добжинський, — але паралельно почали пошуки Павла Вигановського. Ми вже роздобули його фотографію з особової справи в інституті. Розіслані запити в усі міста нашого воєводства і на курорти країни.

— А машина?

— В тім-то річ, що на території нашого воєводства машина на прізвище Вигановського не зареєстрована. Ми зробили запит по телетайпу в інші воєводства. Відповіді почнуть надходити тільки завтра. Зараз ми намагаємось з’ясувати, хто у нас володар блакитної машини марки «БМВ». Якщо виникне необхідність, пошукаємо її також в інших воєводствах.

— Машина примітна. Таких небагато у Польщі.

— Але не так вже й мало. Та ви не турбуйтесь, знайдемо.

— Може, й Варшаву повідомити, щоб там також шукали? Адже Вигановський сам із Варшави. Йому й ховатися там зручніше.

— Я розмовляв з полковником Немирохом, ознайомив його із ситуацією, що склалася, і певний, що він сам вже шукає Вигановського. Як бачите, дорогий майоре, ми тут не сиділи склавши руки.

— Дуже вам вдячний. Нам треба якнайшвидше відшукати цю особу.

— Я все чудово розумію, адже мені відомі обставини справи. Гадаю, усе йде як по маслу.

На жаль, він помилився. Справа була не так близько до завершення, як це уявлялось обидвом. Весь день пройшов у пошуках Павла Вигановського — і без найменшого результату. Наступного дня його знайшли.

Лісничий Корніцьких лісів Леон Немусял з самісінького ранку відправився на обхід своєї дільниці.

З собою він узяв собаку, муштрованого на звіра. Коли вони йшли просікою, собака раптом скочив до кущів і зробив стойку. Лісничий вирішив, що він напав на слід кабана, і дав команду: «Узяти!» Лягавий замість цього взявся гарячково розгрібати сніг. Лісничий підійшов до нього й побачив, що з-під снігу стирчить нога у черевику. Невеличкий горбик дав можливість зробити припущення, що під ним схована решта частина тіла.

Немусял відігнав собаку і бігцем повернувся додому, щоб повідомити про свою знахідку телефоном у Корнік. Звідти вислали міліцейську машину. З труднощами долаючи снігові замети, вона повільно просувалась вперед.

Коли обережно відгребли сніг і зняли гілки, побачили трун молодого чоловіка без головного убору, в куртці на хутрі. Під курткою був костюм у коричневу клітинку. Причина смерті не викликала сумнівів: велика, з закипілою кров’ю рана на потилиці від якогось важкого предмета.

Під трупом снігу не було. Невелика кількість крові на землі свідчила про те, що молодого чоловіка убили в іншому місці, а потім тіло перетягнули сюди і сховали в кущах. Зробили це ще до того, як пішов сніг, тобто бодай два дні тому. І якби не собака Леона Немусяла, тіло могло пролежати в кущах дуже довго.

Оскільки все довкола було вкрите свіжим снігом, міліції не вдалось виявити жодних слідів. Правда, лісничий згадав, що два дні тому він чув, як десь по лісу їхала машина, але він її не бачив. Це було, за його словами, близько десятої години ранку.

Слідча група зробила все, що вимагалось у таких випадках. Потім ретельно прочесали місцевість у пошуках слідів — безрезультатно. У кишенях убитого також нічого не знайшли — убивці були обережні.

Викликали машину, і небіжчика відвезли у трупарню. Корніцький відділок міліції повідомив про випадок у воєводське управління. Майор Добжинський, дізнавшись про це, відразу ж викликав свого варшавського колегу:

— Боюсь, що ви запізнилися на двадцять чотири години. І тепер ваша пташка вже нічого не скаже.

— А що сталося? — стривожився Качановський. — Він мертвий?

— Так, знайшли в лісі під Корніком. При ньому не виявлено жодних документів, але є всі підстави гадати, що то ваш клієнт. У нас є фотографія Павла Вигановського.

Розділ дев’ятий ХТО ВБИВ?

Сумнівів не було: у Корніцьких лісах був убитий саме Павел Вигановський. Висновок експертів співпадав із свідченнями лісничого: цього чоловіка убили дві доби тому. Правда, мороз та сніг не дозволили точніше визначити час смерті, але всі факти підтверджували: убивці та їхня жертва приїхала тією самою машиною, шум мотора якої чув Леон Немусял.

Пані Вартецька також упізнала убитого. В її квартирі було зроблено ретельний обшук. У спальні Павла за батареєю опалення знайшли пакет з трьомастами тисячами банкнотів по тисячі і п’ятсот злотих.

Отже, одного із злочинців, які викрали гроші, нарешті вдалось знайти. Того, який «удосконалював» електропроводку вишневого «фіата». Щоправда, знайти із запізненням на двадцять чотири години.

Качановський швидко підрахував: машина марки «БМВ» могла коштувати десь півмільйона злотих. Може, навіть шістсот тисяч. Одяг, що знаходився на квартирі Павла, — ще сто тисяч. Оплата за квартиру і гараж, витрати на харчування — ну, ще сто тисяч. Триста тисяч знайдено за батареєю.

Отож Павел Вигановський із своєї долі викрадених грошей зумів витратити близько мільйона злотих. На автостраді під Надажином грабіжники заграбастали сім мільйонів триста вісімдесят шість тисяч. Якщо злочинців було троє і вони поділили всю суму порівно, то Павлу Вигановському дісталося два мільйони чотириста шістдесят дві тисячі злотих. Де ж у такому випадку решта грошей? Не можна відкидати версію, що убивці пограбували свого спільника.

Вартецька засвідчила, що два дні тому на її віллу прийшли двоє молодих чоловіків. Це було в другій половині дня. Вона особливо до них не приглядалася, але пам’ятає, що зросту вони були, мабуть, середнього, обидва з такими модними нині бородами. Темними. Вік цих молодих людей? Мабуть, однолітки Павла. Ні, колір очей не може повідомити: обоє були в темних окулярах. Одягнені в куртки з болоньї. Той, котрий вищий, у куртці коричневого кольору в світлу смужку, а другий — в синій. Так от, вони подзвонили і спитали Павла Вигановського.

Павел зрадій гостям і запросив їх пройти до його кімнати. Потім ненадовго виходив із будинку — напевне, до магазину, щоб пригостити несподіваних приятелів. Так воно й було: прибираючи наступного дня, пані Вартецька знайшла дві пляшки з-під вина, обрізки шинки, бляшанки з-під сардин і склянки із залишками кави.

— Ви вимили ці склянки? — з надією в голосі спитав майор Добжинський.

— Аякже, — з гідністю відповіла господарка. — Я завжди турбуюсь про чистоту, адже пан майор сам бачив, який порядок у мене в будинку. А вже у кімнатах пана Павла й поготів. Того разу мені довелося чимало потрудитись, аби навести чистоту.

— На жаль! — зітхнув Добжинський.

Почесна удова, керуючись кращими спонуканнями, витерла усі сліди, які могли залишити в її будинку гості Павла Вигановського. А не викликало жодних сумнівів, що саме ці «приятелі» й порішили свого легковажного спільника.

— Я не бачила, як вони виходили з будинку. Напевне, пан Павел вивів їх через веранду. Але вони пробули у нього довго, я чула їхні голоси до пізньої ночі. Наступного дня вони знову заявились.

— Вони знову прийшли? Чи ночували у Павла?

— Ні, точно не ночували, адже, прибираючи після них кімнати пана Павла, я, звичайно, побачила б сліди їхньої ночівлі. Напевне, вони повернулись уранці і пройшли через веранду, тому що до мене не дзвонили. Просто я почула, що пан Павел виводить машину з гаража, подивилась у вікно і побачила цих молодих людей. Вони чекали на вулиці. Павел виїхав із гаража і зачинив за собою ворота. Він завжди був дуже акуратний у цьому відношенні. Потім молоді люди сіли в машину і поїхали.

— О котрій годині, ви не пригадуєте?

— Десь о десятій ранку. Я це знаю напевне, по радіо саме передавали останні вісті.

— Усе зрозуміло, — констатував майор Качановський, коли Вартецька пішла. — Спільники Павла Вигановського дізнались про те, який він веде спосіб життя, і зробили логічний висновок: шикарна автомашина, дорога квартира і модний одяг не можуть не привернути уваги міліції до бідного студента. Вони побоювались, що Павел викаже їх, коли ним займеться міліція.

— І вони вжили заходів, — закінчив Добжинський. — Стара дружба забувається, коли йдеться про власну шкуру.

— Чорт забирай, — вилаявся Качановський, — і треба ж було мені запізнитись на один-однісінький день. От не повезло!

— До чого тут везіння? Спільники Вигановського усвідомлювали те, що міліція у будь-який день може з’явитися на віллі Вартецької і що їм треба поспішати.

— Як вони дізнались, що ми підозрюємо Вигановського?

— Досить було того, що ним зацікавилась міліція. У такому маленькому містечку, як Надажин, важко приховати що-небудь. Знаю за власним досвідом, адже я шість років пропрацював начальником відділка міліції в одному з містечок Познанського воєводства. Досить було міліціонеру у Надажині запитати матір Вигановського чи когось із їїсусідів, звідки у Павла гроші на модний одяг, щоб його спільники стривожились.

— З цього випливає, що бодай один з них мешкає у Надажині.

— Не обов’язково. Можна мати у своєму розпорядженні інформацію звідти. Як відомо, операція з викраденням машини була продумана в усіх деталях і проведена чітко і швидко. Злочинці знали, що на місці злочину вони не залишили жодних слідів і що слідство блукає в темряві. Напевне, вони усвідомлювали й те, що міліція лише тоді зможе напасти на їхній слід, коли вони себе самі чимось зрадять, тому уважно стежили один за одним. Ну, а виказав себе саме Вигановський. Вирішив, мабуть, що коли змінив місце проживання, то знаходиться в повній безпеці і може збирати солодкі плоди злочину. Гроші просто пекли йому руки. Мати два мільйони злотих і мешкати в гуртожитку, в кімнаті на чотирьох, хлебтати рідесенький супчик у студентській їдальні, замість того, щоб обідати у «Полонезі»! Ось хлопець і не витримав. І цим підписав собі смертний вирок.

— Напевне, так і було.

— Я вважаю, — продовжував Добжинський, — що доля Павла була вже вирішена, а зроблені ним кроки лише прискорили його смерть. Можливо, він і протягнув би ще трохи, «загинувши в автокатастрофі» або «потопившись» у Віслі.

— Та що тут гадати! Нещасливий випадок, алкогольне отруєння… Варіантів скільки завгодно.

— Злочинці опинились у досить таки дивному становищі. Кожний з них має у своєму розпорядженні величезні гроші, а користуватись ними боїться.

— Дрібні суми, по декілька тисяч злотих на місяць, вони можуть витрачати небоязко. Таке невеличке підвищення їхнього життєвого рівня важко помітити. Але від мільйонів, звичайно, їм користі немає. Один спробував і коли б не лежав зараз у трупарні, то сидів би вже у тюрмі.

— Слід негайно починати пошуки тих двох.

— Я вже віддав необхідні розпорядження, — заспокоїв варшавського колегу майор Добжинський. — По всій країні ведуться пошуки блакитного «БМВ» і двох бородатих молодиків у куртках з болоньї.

— Бороди поголили, куртки викинули, а машину залишили на якій-небудь стоянці, як вони це зробили у Варшаві. Гадаю, що після проведеної операції вони відразу ж повернулись у Познань чи добрались до найближчої станції і відбули до Варшави. А машину кинули.

— Ну не знаю… Не забувайте: адже це молоді люди. Їм не так просто розлучитися з розкішною машиною. Можуть і ризикнути…

— Готель, — перервав його на півслові Качановський.

— Що «готель»? — Добжинський не відразу зрозумів, що його колега має на оці.

— Вартецька стверджувала, що гості Павла у нього не ночували. Але десь-то вони провели ніч. Необхідно перевірити готелі.

Добжинський голосно зареготався.

— Ох вже мені ці варшав’яни! Вважають, що ми, провінціали, самі думати не здібні. Відразу ж після того, як господарка вілли дала свідчення, мої люди перевірили усі готелі та інші заклади, де можна переночувати. Але ми маємо справу з спритниками, такої дурниці вони не зробили.

— Може, просиділи ніч на вокзалі?

— Навряд чи. На залізничних і автобусних вокзалах чергує міліція, і, хоч рух там великий, міліціонер помічає тих, хто прийшов переночувати. Тих двох хлопців він би помітив.

— Але десь же вони ночували. У парку або в кущах на березі Варти вони не могли провести ніч, зараз не літо.

— Так, але у великому місті можна знайти й інших вихід. Знайомі, родичі, знайомі знайомих. Отож цей шлях пошуків навряд чи до чогось приведе.

— Мабуть, ні до чого не приведе й уся наша подальша робота у Познані. Хоча про смерть Вигановського нам стало відомо невдовзі після убивства, для нас це все одно було надто пізно. Навряд чи злочинці до цих пір перебувають тут.

— А могли затаїтись десь поблизу, щоб подивитись, чим все окошиться, чи знайдуть труп. Не забувай, це не професійні убивці, важко передбачити, як вони себе вестимуть. Адже убив тільки один з них, експертиза засвідчила, що смерть наступила в результаті одного сильного удару, який нанесли в потилицю.

— Ну й що з цього випливає?

— Для другого злочинця убивство їхнього дружка могло стати великим потрясінням. Одна справа — спритно вкрасти нехай навіть сім мільйонів. І зовсім інша — убити людину. І той другий несамохіть повинен задуматись: чи не чекає його те ж саме?

— Чи не здається тобі, що дискусія завела нас кудись в область чистої теорії? — усміхнувся Качановський, — Суцільні «могло бути» і «повинен бути», але ж завдання стоїть перед нами найконкретніше: знайти злочинців і гроші. А в нас знову ніяких зачеплень.

— Машина. Зараз це основний момент слідства.

— Так, — погодився Качановський, — машина дає нам шанс. Сподіваюсь, що хоч цього разу злочинці залишили в ній якісь сліди.

Тим часом з усіх кінців країни почали поступати відомості про машини марки «БМВ» блакитного кольору. Виявилось, що їх значно більше, ніж думали обидва майори. Була затримана така машина в Ольштині, вів її молодий чоловік. З бородою… Поруч з ним сиділа дівчина. На щастя, хлопець, син одного із капітанів дальнього плавання у Гданську, легко зумів доказати свою непричетність до злочину і був відпущений з богом.

У Кракові затримали машину з познанським номером. Інженер одного з познанських заводів їхав з дружиною у відпустку, в Закопане. Цей також швидко відбувся. Гірше довелось двом молодим людям у Лодзі, які разом з блакитним «БМВ» були доставлені у воєводське управління міліції, а там досить довго з’ясовували, що вони робили в момент убивства Павла Вигановського.

Найбільше блакитних «БМВ», звичайно, виявилось у Варшаві. Тут люди майора Качановського відбігали ноги. Оскільки припускалося, що вбивці мешкають у Варшаві або десь недалеко від неї, кожний варшавський сигнал доводилось перевіряти з особливою увагою.

Майор Добжинський продовжував слідкувати за ходом пошуків, переглядав інформацію, що поступала до нього телетайпом. Нічого вартого…

Та ось одного разу йому зателефонували з невеличкого містечка Чмонь. Той телефонний дзвінок поставив на ноги все воєводське управління міліції у Познані.

Розділ десятий ПОГОНЯ ЗА БЛАКИТНИМ «БМВ»

Телефонував старшина, начальник відділка міліції містечка Чмонь, що в десяти кілометрах на південь від Корніка. Він на власні очі бачив блакитний «БМВ» — в ньому сиділо двоє молодих людей, — який проїздив по їхньому містечку.

Старшина вискочив на бруківку і жестом наказав машині зупинитися. Водій, побачивши міліціонера, навпаки, натиснув на газ, — старшина ледь устиг відскочити вбік. Промчавши містечком з наростаючою швидкістю, машина виїхала на шосе, що веде до Шрема, і зникла. Старшина негайно зв’язався телефоном з відділком міліції у ІІІремі, інформував про подію і просив блокувати шосе в районі села Збрудзево, де шосе Корнік — Шрем з’єднується з шосе Шрем — Среда Великопольська. Про всяк випадок, побоюючись, що шремська міліція не встигне перекрити шосе і злочинці зуміють проскочити через Збрудзево (там не було міліції), кмітливий старшина попередив також відділок міліції у Занемислі, через який проходило шосе Шрем — Среда Великопольська, і відділок міліції в самій Среді. Потім начальник чмонського відділка міліції зателефонував у воєводське управління міліції у Познань, доповів про подію і про вжиті ним заходи.

— Дивно, — розмірковував майор Качановський, — Важко повірити, що на третій день після вбивства злочинці все ще знаходяться поблизу місця злочину і роз’їжджають на машині, що належала їхній жертві.

— Мабуть, не знають, що труп убитого знайдено. Напевне, ховались у Корніку або Рогаліні: відпочивали після трудів праведних. А зараз вирішили вибратись сільськими дорогами, а то й просто катаються на своїй новій машині, не підозрюючи, що ми їх уже шукаємо.

— Ні, якось все це не в’яжеться одне з другим.

Тим часом майор Добжинський розгорнув бурхливу діяльність. Усім відділкам міліції у районі Чмоня було наказано патрулювати дороги, а у випадку появи блакитного «БМВ» переслідувати його патрульними машинами. Патрульні машини і всі відділки міліції повинні підтримувати постійний зв’язок з Познанню або майором Добжинським, який особисто очолив операцію.

— А тепер в аеропорт, — сказав майор Качановському, коли віддав розпорядження.

— На літак?

— Ні, на нас чекає вертоліт, з нього керуватиму операцією. У нас буде постійний зв’язок і з управлінням, і з відділками міліції.

До аеродрому з включеною сиреною домчались за десять хвилин. Там уже чекав готовий до зльоту вертоліт. Машина піднялась у повітря і взяла курс на Шрем.

Зверху добре проглядувалась асфальтована стрічка шосе, що розрізала лісові масиви. Вдалині виднілись круті завороти Варти і будинки старого міста Шрема.

Вони летіли уздовж шосе. Раптом пілот вигукнув:

— Ось! Бачите? Вискочила з лісу.

Й насправді, у декількох кілометрах од них з лісу знагла вискочила блакитна машина — видно, їхала непомітним з висоти путівцем. Виїхавши на шосе, вона розвинула шалену швидкість і через хвилину сховалась за будинками на околиці Шрема. Радист взявся викликати відділок міліції в Шремі.

Відізвався Шрем: порушуючи усі правила їзди, блакитний «БМВ» кулею промчався по місту, звернув до мосту через Варту і виїхав на шосе. Рухається у напрямку Чемпіня. Його переслідує міліцейська машина.

— А що в них за машина? — поцікавився Качановський.

— Напевне, стара «Варшава». «Фіатів» отримуємо дуже мало і використовуємо їх переважно в самій Познані.

— Ця «Варшава» переслідуватиме «БМВ» поки світу й сонця.

— Пусте, зате ми доженемо, — втрутився пілот. — Моя машина хоч і не з швидкісних, але швидша за «БМВ». Вже дві сотні за годину якось витягну, а їм стільки по такій дорозі не дати. Ось на автостраді вони б себе показали.

Пілот не хвалився, через хвилину вони вже летіли над шосе, по якому вдалині швидко рухалась блакитна цятка. Світла «Варшава» залишилась далеко позаду. З вертольота це було чітко видно.

— Спустіться нижче, — наказав майор, — може, зуміємо розгледіти номер.

Автомашина знову розвинула швидкість. Шосе було добре вичищено від снігу, та й солі шляховики не пошкодували. Радист дістав бінокля і намагався розгледіти білі цифри на чорному тлі.

— Номер познанський, — сказав він, — а ось цифри так закаляні грязюкою, що не розбереш.

— Це вони спеціально заляпали номер, — здогадався Качановський, — старий трюк.

— Пусте, — заспокоїв його пілот, — у Чемпіні їх все одно спіймають.

Автомобіль, що стрімко мчався, раптом скинув швидкість і різко повернув наліво. Його трохи занесло, але водієві вдалося вирівняти машину. Тепер вона їхала вузькою лісовою дорогою. Сніг тут не був розчищений, а лише злегка утрамбований. Разом з тим «БМВ» йшов майже з попередньою швидкістю. Вертоліт летів прямо над ним, радист підтримував зв’язок зі Шремом і Чемпінем.

— Тут зараз буде залізничний переїзд, який охороняється, — сказав Добжинський. Цей чоловік знав воєводство, як свої п’ять пальців. — На жаль, ми не можемо з ними зв’язатися рацією і перекрити переїзд.

— Вони вже проскочили переїзд. — Качановський не відривав очей від машини.

Вертоліт летів над шосе на невеликій висоті. Паралельно шосе тягнулась залізнична колія. Блакитна машина вискочила з лісу біля самісінького полустанка, переїхала через рейки і, не виїжджаючи на шосе, рушила уздовж залізничної колії грунтовою дорогою у бік Костіна.

— Спритники! — У голосі майора мимоволі прохопилося захоплення. — До Костіна усього п’ять кілометрів, а рухаючись уздовж насипу, вони уникнуть перекриття на шосе.

Радист уже передавав костінській міліції повідомлення про те, що машина із злочинцями рухається вздовж залізниці.

Машина їхала не дуже швидко: заважали снігові замети, та й сама дорога вся була у вибоїнах. І все ж до Костіна залишалося всього декілька хвилин їзди — сумнівно, що міліція наспіє.

Ось і перші вулиці містечка. Машина звернула на одну з них, не поспішаючи прослідувала до центру і зупинилась перед одним з найсолідніших приміщень.

— Що за чорт! — здивувався Добжинський. — Це ж відділення міліції.

Із машини вийшло двоє чоловіків і швидкою ходою попрямували у приміщення міліції.

— Здаватись пішли, — вирішив радист. — Зрозуміли, що не втекти.

— Негайно спускаємось, — закомандував майор.

— Тут поряд школа з великим футбольним полем, — відізвався пілот. — Спробую там приземлитися.

Якраз стало в пригоді ідіотське розпорядження якогось бюрократа із міністерства освіти про асфальтування шкільних спортивних майданчиків — щоб на них не можна було займатись ніякими видами спорту. Вертоліт з оглушливим гулом повільно спустився і обережно торкнувся полозами асфальту.

У школі перервали заняття. Незважаючи на холод, порозчинялись усі вікна: у них з’юрмилися голови цікавих. За сіткою, що відгороджувала майданчик від вулиці, зараз же зібрався натовп роззяв, який зростав на очах. Це б пак! Ні з того, ні з сього посеред Костіна сів вертоліт!

Як тільки полози залізної бабки торкнулись асфальту, майор Добжинський вискочив із машини і, забувши про солідність, побіг до приміщення міліції. Качановський і радист намагались не відставати. Біля вертольота залишився тільки пілот.

Як ураган увірвався майор Добжинський у відділок міліції.

— Де вони? — кинувся до чергового.

— У начальника, — показав той на двері.

Майор без стуку штовхнув їх і увійшов.

За столом сидів начальник костінського відділення міліції капітан Новицький. Перед ним стояли двоє молодих чоловіків, поруч — двоє міліціонерів. При появі познанського начальства капітан скочив з місця:

— Товаришу майор, дозвольте доповісти. Прибули ці двоє і заявили, що знайшли і доставили у відділення міліції машину «БМВ» блакитного кольору.

Добжинський привітався з капітаном, відрекомендував йому варшавського колегу і, зайнявши місце поруч з начальником відділення, приступив до допиту.

— Ім’я, прізвище? — спитав він першого з молодих людей.

— Вацлав Малковський.

— Місце проживання?

— Село Нова Волька під Корніком.

— Що?!

— Село Нова Волька під Корніком, — повторяв молодий чоловік.

— Паспорт є?

Хлопець дістав з кишені і поклав на стіл пошарпаний паспорт. Майор уважно вивчив документ. Здавалось, він не вірить власним очам.

— А ти? — звернувся він до другого молодого чоловіка.

— Богуслав Пайдек.

— Де мешкаєш?

— Також у селі Нова Волька під Корніком. — І, не чекаючи особливого запрошення, поклав на стіл свій паспорт.

— Звідки у вас ця машина, блакитний «БМВ»?

— Знайшли, — відповіли обоє хлопців в одно.

— Тільки не брехати.

— Ми насправді її знайшли.

— Хай говорить хтось один. Ну хоча б ти, — тицьнув майор на того, що був вищий на зріст. — Розказуй усе до ладу.

— Наше село, — почав Богуслав Пайдек, — знаходиться за три кілометри від Корніка. І я і ось він, мій друзяка, працюємо на машинно-тракторній станції у Корніку. На роботу ми частіше їздило на мотоциклі. У нас в обох мотоцикли марки «ВСМ», от ми і їздимо раз на моєму, раз на його. Позавчора поїхали на його керосинці. А їхати треба через ліс, дорога погана. Напередодні ще сніг виспав. Мотор деренчав, а на півдорозі і зовсім заглух. Саме на тому місці, де відходить дорога до лісової сторожки, котру німці спалили під час війни. Тепёр цією дорогою інколи возять з лісу дрова…

— Та ти про машину кажи, — перебив майор.

— А я й кажу, як усе було. Вацек почав порпатися у двигуні, а я на цю дорогу звернув, приспічило мені. І побачив удалині якийсь білий горбочок. Що таке, думаю. Підійшов ближче — і очам своїм не вірю: невже машина? Та ще яка! Відгріб сніг, натиснув на ручку — дверцята не зачинені. Усередині нікого, а в замку запалювання ключ стирчить.

— І ви думаєте, я повірю цій казочці?

— Та побий мене боже, якщо неправду кажу. Підкликав Взцека, той також диву дається. Очистили ми машину від снігу, щітка в машині була. Дивимось — машина зовсім нова. Ми ще уважно розгледіли — ніде ніяких пошкоджень. Сів я за кермо. Ключика повернув. Двигун запрацював одразу. Що робити? Вацек каже: давай візьмемо машину собі, тримати будемо в сараї. А якщо знайдеться господар, віддамо. Нам ще грошенят відвалять, як за знахідку.

— І довго ти брехатимеш?

— Ну, може, про гроші за знахідку ми не говорили… Сів я за кермо, вивів машину на шосе. Вацек насилу налагодив свій мотоцикл, за мною прилаштувався. Приїхали у Вольку, прямо до нашої клуні. Відчинив я обидві половинки дверей, машину усередину загнав. Помістилась. Зачинив двері. Думаю, ніхто не помітить… Батько тільки на другий день, коли пішов за сіном для худоби, побачив прибуток у своєму господарстві. Я вже тоді на роботі був.

— Чому ви не повідомили міліцію про знайдену вами машину?

— А кому я повинен був повідомити?

— Міліцію у Корніку.

— А при чому тут корніцька міліція? На «БМВ» були костінські номери. Ну ось, повернувся з роботи, а батько з ходу поліз на мене з кулаками, що я злодій, машини краду. Мене не слухає, Вацек йому все пояснив, але він і йому не повірив. Я й сам уже злякався, бо на роботі хлопці казали, що під Корніком труп знайшли. Ану як, думаю, він з нашого «БМВ»?

— Чули про вбивство і не повідомили про знайдену машину? — гарячкував Добжинський.

— Ну що ви, пане майор, як можна? Адже ми з Вацеком зараз же вирішили, що не будемо відвозити машину на місце, де її знайшли, а доставимо у міліцію. У Костін.

— А чому не в Корнік? Це ж ближче.

— Так машина зареєстрована в Костіні. А в Корніку могли ще подумати, що ми машину свиснули та й труп — також наших рук справа. Ми вже, знаєте, воліли в Костін проїхатися. Хоч далі, зате надійніше…

— Ну що ти дурня клеїш? Адже ви утікали від міліції. Я сам не вертольоті гнався за вами. Всі шосе були перекриті. Будеш заперечувати?

— Може, так і було, як ви кажете, пане майор. Але ви самі розумієте, ми не могли зупинитися, поки не під’їхали до міліції. Якби нас піймали в автомашині на шосе, ми б вважались викрадачами. А так у Костіні ми самі передали міліції свою знахідку. Все честь по честі: під’їхали до відділення, машину поставили біля входу, черговому зробили заяву, що знайшли машину і віддаємо її у руки властей.

Присутні, за виключенням майора Добжинського, ледь стримувались од сміху, слухаючи розумування сільського філософа.

— А тоді чому намагались утекти від погоні, мчали, мов зайці, по всій окрузі, щоб збити нас із сліду?

— Та ми тут, пане майор, знаємо всі дороги і стежки, — втрутився Вацлав Малковський. — Ще хлопчаками обходили ці ліси уздовж і поперек — гриби збирали, рибу вудили у тутешніх озерах. І зараз, коли під час сівби чи жнив зіпсується машина, необхідно їхати ремонтувати, так ми найкоротшим шляхом, напряму, дороги знаємо, от і виходить швидко, машина не простоює. Захотіли б сховатися від вас — вже будьте спокійні, втекли б від будь-якої міліцейської машини. Вертоліт, воно, звичайно… а все ж до Костіна нас так ніхто й нс затримав!

— А як ви поясните те, що ледь не задавили начальника відділка міліції у Чмоні? Доведеться відповідати за це.

— Ну, значить, їдемо ми, я за кермом, — не соромлячись, почав Пайдек, — бачу якийсь міліціонер рукою махнув, а мені й невтямки, що він хоче нас зупинити. Я думав, він просто хотів, щоб ми його підвезли. І взагалі, пане майор, нас ніхто по дорозі не зупиняв, ні одного міліціонера ми не бачили, крім цього, у Чмоні…

— Перестаньте мені крутити голову. Відповідайте чітко і ясно, чому ви не поїхали прямо до Костіна, а плутали путівцями і сільськими дорогами? Виходить, утікали від нас?

— Ми ні від кого не утікали, — стояв на своєму Пайдек. — Коли б ми знали, що нас доганяє міліція, ми б зупинились і почекали. Хоча, звичайно, з міліцією нам краще було не зустрічатися. Адже ми їхали на чужій машині, без документів, тому зустріч з представниками влади не обіцяла нам нічого хорошого. Знаєте, адже вони так: спочатку посадять, а тільки потім почнуть розбиратися.

— І вертольота ви не бачили?

— Вертоліт бачили, адже він летів прямо над нами. Ми ще подумали, що, напевне, якісь маневри. А якщо ви щось і кричали нам зверху, то ми не чули. Мотор дуже гудів.

— Затримайте їх, — розпорядився Добжинський. — Нехай трохи посидять. — Майору набридли ці плутані пояснення, перемішані з очевидним глузуванням.

— За що, пане майор? — обурився Вацлав Малковський. — За те, що ми самі, за доброю волею, доставили знайдену нами автомашину аж до Костіна? Навіть робочим днем пожертвували.

Пайдек нічого не сказав, тільки усміхнувся, виходячи разом з приятелем з кабінету начальника відділення.

— Ну й фрукти! — засміявся капітан. — І що мені з ними робити?

— Випустити через дві години. А поки занесіть їх свідчення до протоколу. Ними займеться прокуратура.

— Не думаю, що вона стане їм у пригоді.

— Я також сам чудово все розумію, ось і втрачаю витримку! Прикинь масштаби нашої операції — вертоліт, кілька патрульних машин, перекриті дороги. Як мінімум, праця сотень людей — і собаці під хвіст?

— Так, ловили ми щуку, а упіймали пару піскарів.

— Дізнайтесь, капітане, чия це машина.

— Та нам і так відомо, — відповів капітан, — найпримітніша машина у Костіні. Її господар Стась Буковський.

— Що воно за один?

— Той, який має у Костіні авторемонтну майстерню. А машина не така вже нова, як здається. Стась купив її у якогось іноземця, котрий розбив її недалеко звідси, під Смігелем, на шосе Е-83. Та так розбив, що машину залишалось тільки викинути. Буковський купив її за копійки. Ну й зробив з неї лялечку. Воно й зрозуміло, майстерня своя. Щоправда, деякі запчастини довелося виписати за кордоном. А два місяці тому він її продав комусь, хоча не перереєстрував.

— Давайте сюди вашого Буковського, — процідив майор.

Через десять хвилин до кімнати увійшов чоловік середнього зросту, з кучерявим довгим волоссям. На вигляд йому було років із сорок. Одягнений у брудний комбінезон, руки забруднені мастилом.

— Що ж це таке, пане начальник? — обурювався він. — Приходять до мене в майстерню двоє міліціонерів, відривають від роботи і, як злодюжку якогось, ведуть через усе місто під конвоєм. Тепер увесь Костін буде на мене пальцем тикати.

— Не через все місто, тут усього дві вулиці. І нічого удавати з себе святого. Дозвольте вам нагадати, пане Буковський, як ви тут у нас ночували за бешкет, учинений вами на весіллі Добровольщака.

— Так то я пиячив, зовсім інша річ, нічого ганебного в тому немає. А ось так, серед білого дня, через усе місто?!

Міліціонери й насправді перестарались. Замість того, щоб просто викликати власника майстерні у відділення міліції, вирішили особисто доставити його.

— Пане Буковський, що ви можете сказати про вашу машину — голубий «БМВ»?

— Оце тільки бачив його перед відділенням міліції.

— Вас питають не про це.

— Я продав його два місяці тому.

— Чому?

— Для мене ця машина вже надто шикарна. І у фінвідділі дивувались, як це я можу собі дозволити їздити на машині вартістю у півмільйона злотих. Я вирішив не чекати, коли вони призвичаються.

— Де і кому ви продали машину?

— Якомусь Павлу Вигановському, у Познані. Студенту.

— За скільки?

— За двісті дев’яносто тисяч злотих. І всі витрати він оплатив. Адже ви знаєте, капітане, машина була не нова — більше ста тисяч кілометрів на лічильнику. Та ще побита. За нову я б узяв удвоє більше.

— Ви знали цього Павла Вигановського?

— Побачив уперше на ринку.

— А чому не зняли машину з обліку?

— Покупець попросив ще на рік залишити за мною.

— Адже ви знали, що порушуєте правила. Машина мала бути перереєстрована протягом двох тижнів після продажу.

— Так-то воно так, але, вже коли трапився хороший покупець, що мені залишалось робити? Та й угоду ми оформили офіційно. А що сталося? Він когось задавив?

— Ні, сам загинув.

— Невже? — здивувався і злякався Буковський. — Нещасливий випадок?

— Ні, убивство. І ми шукаємо злочинців.

— У всякому разі, це не я.

— Вас ніхто й не підозрює. Скажіть, Вигановський не говорив вам, чому він не хоче зареєструвати машину на своє прізвище?

— Говорив. Він виграв у лотерею кілька тисяч злотих і не хотів, щоб його сімейка про це дізналась, — обдерли б його як липку. А коли б вони дізнались, що він купив дорогу імпортну машину, виграшу йому сховати не вдалось би.

— Повинен вас засмутити, пане Буковський. Студент не виграв у лотерею, гроші — результат бандитського нападу. Вам доведеться повернути двісті дев’яносто тисяч.

— Але ж він був студентом! Я на власні очі бачив його студентський квиток. Студент Познанського політехнічного інституту.

— Студентом він то був, але це не завадило йому стати бандитом, — посміхнувся Качановський. — Дві професії, так би мовити. І до того ж брехун першорядний.

— Ну що ж, якщо власті наказують, гроші поверну. Але в такому разі я повинен отримати машину назад. Правда, пане майор? Адже вона зареєстрована на моє прізвище. Я ось недавно навіть податок сплатив і страховку.

— Про машину і гроші ви поговорите з прокурором, тут ми некомпетентні. Поки машина залишиться у костінському відділенні міліції. Ми повинні її ще оглянути, може, виявимо сліди злочинців.

— Тоді опечатайте машину, я поставлю її в своєму гаражі. Навіщо їй стояти під відкритим небом? У ваших гаражах навіть місця для неї не знайдеться.

— Я не проти, — сказав Добжинський, — але тут вирішувати капітану.

— Ми про це ще поговоримо, громадянине Буковський. Після огляду машини. А поки можете бути вільні. Прошу вибачення за дії моїх підлеглих.

— Пусте! Адже я розумію — убивство!

— Зайдіть завтра. З собою візьміть договір про купівлю-продаж. Ми повинні скласти протокол.

Коли господар майстерні пішов, Добжинський сказав:

— І нам також тут робити нічого, повертаємось до Познані. Через цих двох лобуряк скільки людей було піднято на ноги! Оце я б їх залюбки потримав під арештом, та нічого не вдієш — закон! Тільки не забудьте зняти у них відбитки пальців. Пришліть мені протокол допиту, капітане. До побачення.

На цей раз шлях на Познань йшов по прямій. Летіли вони високо. Березневе сонце де-не-де пробивалось крізь хмари, заливаючи яскравим світлом чудову познанську землю.

Розділ одинадцятий А МОЖЕ, ДІВЧИНА?

Майор Качановський залишився у Познані ще на день: необхідно було оформити відрядження, в яке так раптово уклинилась гонитва за «вбивцями». Як і припускали обидва офіцери, в машині марки «БМВ» було виявлено безліч відбитків пальців: Буковського й робітників його майстерні, Павла Вигановського й двох щасливців, які знайшли його машину, — Вацлава Малковського і Богуслава Пайдека. І більше ніяких. Убивці були обережні, вони діяли в рукавичках.

При огляді машини звернула на себе увагу цікава деталь. Хоча «БМВ» був забезпечений дуже складним пристроєм, що блокував кермо, з яким польські викрадачі автомашин ні за що не справились би, в систему запалювання за приладною дошкою був приладнаний вимикач, тому ток з індукційної котушки йшов у тумблер не прямо, а через особливий проводок. Лише після його увімкнення можна було завести машину.

Колишній господар машини Станіслав Буковський був цілком певний, що раніше такого пристрою в машині не було. Значить, його поставив Павел Вигановський. Діаметр шурупів, на яких кріпився вимикач, і відстань між ними були такими самими, як і за приладною дошкою вишневого «фіата». Це стало ще одним, хай побічним, доказом, що саме Павел Вигановський був тим зловмисником, який вмонтував у «фіат» пристрій, завдяки чому злочинцям удалось викрасти машину із зарплатою робітників заводу точних приладів у Надажині. Видно, Вигановському шкода було викидати вимикача, і він приладнав його на недавно придбану машину. Ця маленька штучка стала вирішальним доказом його вини і, якби він був живий, забезпечила б йому довгі роки тюремного ув’язнення…

Суперечливі почуття охоплювали майора Качановського, коли він повертався до Варшави. Насамперед почуття образи, що запізнився, — подумати тільки, усього на двадцять чотири години! Заарештуй вони Павла Вигановського — і злочин, вважай, розкрито. Студент напевне видав би своїх спільників, щоб пом’якшити покарання. І разом з тим Качановський розумів, що попри все їм чогось удалось добитися. Не дуже багато, але все-таки. Один із злочинців виявлений. Знайдена й частина викраденої суми — майже шістсот тисяч (вже наступного дня Буковський повернув двісті дев’яносто тисяч, отриманих за машину). Отож перший крок зроблено.

Тепер, коли розкрились нові факти, прокурор Бочковський, ясна річ, поновить справу. Не сумнівався він і в тому, що доведе її до завершення. А почне з того, що роз шукає решту грошей з «належної» Вигановському суми.

Радість майора цілком розділяв полковник Немирох, який сердечно зустрів свого друга. А ще поверненню майора зраділа одна дівчина і навіть словом не обмовилась, що не завадило б подарувати їй хоча б квіточку. А сам майор, звичайно ж, не здогадався — голова його була як макітра.

Насамперед провели ретельний обшук у будинку Яніни Вигановської. Грошей там не знайшли, зате в дальньому кутку на горищі виявили перев’язаний шнурком пакет із сірого паперу. Маленька ручна дрель, свердла і майже три метри тонкого проводу. Саме такого, що його використовують в електропроводці автомобілів марки «фіат». Тут же був і запасний вимикач.

Отже, якщо у майора ще залишалися якісь сумніви в тому, яка роль відводилась Павлу Вигановському в бандитській зграї, то тепер вони остаточно розвіялись.

Стосовно грошей, то майор й не надіявся відшукати їх у маленькому будинку під Надажином. Відверто кажучи, навіть знайдена там дрель здивувала його. Такий спритний хлоп — і така непростима помилка? Невже він розраховував, що міліція не зуміє його знайти?

Допит Яніни Вигановської, матері убитого, ніяк не можна було назвати приємною процедурою. Обов’язки такого роду — найобтяжливіші. Бідолашна жінка гірко плакала.

Качановський почекав, поки пані Вигановська трохи заспокоїться, і запитав:

— У вашого сина були якісь друзі?

— Коли він ще працював на заводі, приходили до нього товариші, ті, з якими він у школі вчився. А коли перейшов у вечірню школу у Варшаві, часу в нього для приятелів не залишилось. Саме тільки навчання у голові.

— Як звали його шкільних друзів?

Вигановська назвала прізвища.

— А дівчина у нього була?

— У Павла? Що ви! Адже, він ще зовсім молодий.

Двадцятилітній Павел для матері як і колись залишався маленьким.

— Чи не розпитував хтось вас про Павла за останні дні? Може, хто цікавився його адресою у Познані? Листів на його ім’я не приходило?

— Ні-ні. Він був такий хороший хлопчик… — Мати знову почала плакати. — А як він помер? Дуже мучився перед смертю? Його катували?

— Ні, він помер відразу, навіть не знав, що помирає. — Бодай у цьому Качановський міг розрадити матір, — Його ударили у потилицю. Зовсім несподівано.

— А мені віддадуть його тіло? Я хотіла б поховати його по-християнському. На кладовищі, поруч з батьком.

— Це вирішить познанський прокурор, але, гадаю, він не заперечуватиме.

Плачучи, жінка вийшла з кабінету, а Качановський відправився до начальства: доповісти про наслідки обшуку в будинку Вигановських і про допит Яніни Вигановської.

— Не завадить поцікавитися шкільними товаришами Павла, — вирішив полковник Немирох. — Та й варшавською вечірньою школою треба зайнятися. З ким він вчився останній рік? Поговоріть з ними. Може, вони зможуть пролити світло на його знайомства. Як правило, молоді люди не живуть самітниками. І Павел — не виключення. На такий ризикований крок, як пограбування, не можна йти у компанії випадкових знайомих — то були люди, котрих Павел добре знав. Тільки де їх шукати?

— Дозвольте запитати, пане полковнику?

— Прошу.

— Уявіть собі, що вам двадцять років і у вас два мільйони злотих, які треба сховати. Що б ви зробили?

Немирох усміхнувся.

— Напевне, віддав би своїй дівчині, аби сховала. І сказав би їй, що від цього залежить доля нашого майбутнього.

— І я б зробив так само, — повеселішав Качановський.

— З тією різницею, що тобі довелось би розділити гроші на багато частин, — пожартував полковник. — До речі, що чути про ту чарівну дівчину з Надажина? Ти її вже покинув?

— Як ти погано про мене думаєш! — розгнівався майор і зараз же спохопився: — Це ж мені треба підтримувати контакти з Надажином!

— Добре, що ти клопочешся тільки інтересами справи.

Це було сказано таким тоном, що Януш не зрозумів, чи говорить полковник серйозно, чи сміється.

Полковник глянув на годинник: часу було обмаль. Тому він коротко підсумував:

— Отже, ясно. Шукай дівчину!

Рішенням прокуратури слідство в справі про вбивство Павла Вигановського було об’єднано із слідством про викрадення машини заводу точних приладів у Надажині. Обидві справи доручили прокурору Бочковському. Познанська прокуратура передала свої матеріали у Варшаву. Матері Вигановського дозволили забрати тіло сина.

На похороні за гробом йшли Яніна Вигановська з трьома дітьми та декілька чоловіків і жінок середнього віку — видно, сусіди та знайомі Вигановських.

Майор Качановський тримався подалі від похоронної процесії і на кладовищі став так, щоб не привертати уваги. Мимоволі пригадав народне повір’я, що убивцю завжди тягне глянути на свою жертву. Тут убивці напевне не було, він надто розумний для цього.

Качановський звернув увагу на те, що на похороні майже не було молоді. Правду казала мати, що останнім часом Павел не підтримував знайомства майже ні з ким із своїх старих надажинських друзів.

Зате майор побачив у траурній процесії двох дівчат. Одна з них з цікавістю розглядала присутніх, явно їй незнайомих. Друга — симпатична, середнього зросту, з правильними рисами обличчя і виразними сірими очима — була вбита глибоким горем. А коли домовину спустили в могилу і по дерев’яній кришці глухо застукотіли грудочки землі, з її очей полилися сльози.

Качановський непомітним рухом руки підкликав до себе одного із своїх людей (як завжди передбачливий, майор велів їм бути присутніми й на цій сумній церемонії).

— Оно ті дві дівчини, — сказав він майже стуленими вустами, — висока брюнетка в коричневому кожусі і блондинка. Дізнайся, хто вони, де живуть, чим займаються.

— А позалицятися можна? — поцікавився молодий співробітник міліції. — Та, чорненька, досить гарна.

— Цього я тобі заборонити не можу, — усміхнувся Качановський, — але пильнуй. Щоб не здогадалися про твою справжню роль! А коли познайомишся з дівчатами, порозпитуй їх про Вигановського. Звідки вони знають його. Чи відомо їм, як він загинув і що брав участь у злочині. Та дивись, щоб комар носа не підточив.

— Зробимо, — пообіцяв хлопець і, відійшовши від майора, змішався з натовпом.

Наступного дня кмітливий молодик доповідав майору:

— Обидві дівчини з Варшави. Та, котра старша, — Веслава Косинська. Працює в магазині самообслуговування щі вулиці Солець. Мешкає в нових будинках на Київській. Дуже гарна дівчина. Вона вчилась в одному класі з Вигановським, разом складали екзамени на атестат зрілості. Прийшла на похорон тому, що її попросила про це подруга, ну та, блондинка. Незручно було одній йти. Другу звуть Ягода Олесяк. Це вона дівчина Вигановського. Вчилась у тій самій школі, на два класи молодша. З Веславою вони знайомі давно, мешкали в одному будинку на вулиці Вроній. Потім Веслава переїхала у власну квартиру на Київській, а Ягода й досі живе з батьками на Вроній, будинок номер шістдесят три.

— А що вони говорили про Павла?

— Поки вони були разом, жодна з них про нього ані словечка. Тоді я запропонував зайти до кав’ярні. У Ягоди настрій був не з кращих, та ще, мабуть, помітила, що мені Веся пригледілась, то й злиняла. А потім Веся проговорилась, що їй дещо відомо. Я підтакнув: немов, начувся про те, про се. Весі відомо, що Павла убили і зробили це через великі гроші. А ось про викрадення машини вона нічого не розповідала. Напевне, не знає.

— А що вона говорила про Ягоду?

— Небагато. Я зрозумів, що Ягоді він сильно закрутив голову. Подарував їй перстень, золотий з рубіном. В ювелірному магазині відвалив за нього сім тисяч.

— Ну, від цього він не збіднів, — посміхнувся майор.

— Павел пообіцяв восени, ну найпізніше взимку одружитись з Ягодою — вона перед Весею хвалилась. Потім збиралась поїхати до нього у Познань, мовляв, там Павел вчитиметься, а вона працюватиме. Веся здогадується, що насправді він їй нічого не обіцяв, просто Ягода перед подругами вихвалялася. І взагалі, здається мені, Веся не дуже поважала Павла, обізвала його навіть зарозумілим шмаркачем.

— А чому так?

— Пане майоре, — докірливо замітив агент, — та хіба за такий короткий час дізнаєшся про все? Я й так, вважаю, зробив чимало. І решту дізнаюсь, але трошки згодом. Ми домовились зустрітися в суботу, у дискотеку йдемо.

— Ну, я бачу, ти часу даремно не марнуєш.

— Беремо приклад з керівництва, — сміливо відповів Адам Дзюба, але зараз же сам злякався свого нахабства і поспішив додати: — Адже я тільки в інтересах слідства, ви самі мені наказали.

Качановський не образився.

— Гаразд. Врешті-решт то вже твоя голова в тім. А для мене головне — отримати відомості.

— Покладіться на мене, пане майор. У понеділок я вам їх здобуду.

Тим часом майор з’ясував, що Ягода Олесяк працює продавцем в одній із приватних крамничок на Маршалковській. Її молодший брат вчиться у школі. Батько — залізничник, працює на Гданському вокзалі, мати — на фабриці імені Рози Люксембург. Квартира у них гарна, простора, умебльована ще батьковими родичами.

У школі Ягода була однією з кращих учениць. І учні, і учителі її любили. Якось вона призналась класному керівникові, що виходить заміж за хлопця, з яким познайомилась у школі. Вчителька знала Павла Вигановського, він був її учнем.

Учителі про Павла Вигановського небагато могли сказати. Знали, що він з незабезпеченої родини — про це можна було судити з одягу. З товаришами близько не сходився — видно, через гордощі, не бажаючи виглядати гірше від них. На думку вчителів, і вчився він добре також через честолюбство, хоч особливими здібностями не вирізнявся. Тримався окремо, ніколи не говорив ні про себе, ні про свою родину. У вечірній школі, де різниця між учнями і вчителями невелика і між ними часто виникають приятельські стосунки, така поведінка не могла не викликати здивування.

Спритний слідопит Адам Дзюба з свого боку також добув купу відомостей про Вигановського. Від Весі Косинської, звичайно. За її словами, гроші були для Павла усім, можна сказати, складали мету його життя. Більше його нічого не цікавило. Якось він вихвалявся у класі, що працює над винаходом, який принесе йому славу і гроші. Веся не розуміла, як її подруга могла у такого закохатися. Намагалась навіть умовляти її, та все даремно. Що ж стосується Павла, то він старався всіляко приховувати свої стосунки з Ягодою, навіть заборонив їй розповідати про нього батькам. І своїй матері нічого не казав, жодного разу не возив її до Надажина. Про їхні стосунки знала тільки Веся.

Все це були дрібниці, але вони стали тим матеріалом, з якого майор ліпив портрет молодої людини. Настав час діяти. Тепер він вже точно знав, де знаходяться Павлові гроші.

Якось після роботи Ягоду Олесяк затримали і доставили до палацу Мостовських. Майор Качановський проводив допит офіційно, за всіма правилами, у присутності свого помічника поручика Смульського. За друкарською машинкою сиділа співробітниця міліції. І вона, і поручик були у формі. На столі стояв напоготові магнітофон. Для Качановського було важливо, щоб дівчина зрозуміла, наскільки серйозно ставляться у міліції до її свідчень, якого великого значення їм надається. Нехай дійде до її свідомості, що справа неабияка, брехня і виверти можуть тільки нашкодити.

Записали анкетні відомості, попередили Ягоду Олесяк, що вона буде допитана як свідок і що за неправдиві свідчення буде притягнута до відповідальності. Потім Качановський запитав:

— Чи визнаєте ви, що кілька місяців тому, у вересні або жовтні, Павел Вигановськиіі дав вам згорток, а можливо, папку з проханням її сховати?

Дівчина зашарілася, але постаралася відповісти спокійно:

— Ні.

«Бреше», — подумав Качановський, а вголос промовив:

— Ви були нареченою Павла?

— Так.

— Ви збирались одружитись восени або на різдво?

— Так, але Павел помер.

— Вам відомо, як загинув Павел?

— Так, я чула, що його вбили якісь хулігани.

— Ми знаємо, що Павел Вигановський передав вам пакет. У ньому, як він сказав вам, знаходяться креслення чудового винаходу, котрий повинен принести йому славу і гроші. Дуже благородно з вашого боку, що ви й після смерті Павла додержуєте слова.

Дівчина мовчала.

— Мені дуже шкода, — продовжував майор, — але я змушений розвінчати створений вами образ коханої людини.

Ягода Олесяк здивовано глянула на майора.

— Павел Вигановський був не винахідником, а звичайним грабіжником! — Качановський навмисно вибрав грубе формулювання.

Дівчина зіскочила з місця, і здавалось, ось-ось кинеться з кулаками на офіцера.

— Це неправда, неправда! — викрикнула вона, але сили залишили її, і, важко опустившись на крісло, дівчина розридалася.

Поручик Смульський налив води в склянку і подав його Ягоді. Взявши склянку тремтячою рукою, дівчина відпила ковток і витерла сльози носовою хусточкою.

— На жаль, це правда, — сказав майор. — Вигановський — один з грабіжників, які захопили сім мільйонів злотих, що належали заводу точних приладів у Надажині. Шостого вересня минулого року вони напали на машину заводу. Потім спільники убили Павла.

— Чому?

— У Познані Павел почав вести спосіб життя, що привертав увагу: найняв розкішну квартиру, накупив багато дорогого одягу, придбав машину за триста тисяч злотих. Та й ви самі, мабуть, помітили, як він змінився. Вам він напевне розповідав, що дає уроки, за які добре платять, — це також з області міфів, як і розмови про винахід. Його спільники мали усі підстави боятися, що така разюча переміна в способі життя молодої людини приверне увагу міліції, а це створить безпосередню загрозу для них самих. І вони його прибрали.

Дівчина мовчала. Її пальці нервово теребили хусточку.

— На познанській квартирі Вигановського мизнайшли сховані триста тисяч злотих. Витратив він за цей час, за нашими підрахунками, майже чотириста тисяч. Якщо у нападі брали участь три особи, як ми вважаємо, то кожному належить більше двох мільйонів чотирьохсот тисяч злотих. Виходить, у Павла Вигановського залишилось ще до мільйона семисот тисяч. Ці гроші він попросив сховати вас.

Дівчина мовчала.

Качановський висунув одну з шухляд стола і витяг з нього аркуш паперу.

— Ось, — подав він його Ягоді Олесяк, — це ордер на обшук на квартирі ваших батьків, де ви мешкаєте. Як бачите, ордер підписаний прокурором.

Дівчина прочитала поданий їй документ. Майор продовжував:

— Подумайте гарненько. Все одно ми знайдемо цей згорток чи пакет, і тоді вам доведеться відповідати перед законом за укриття краденого. Ми змушені будемо вас заарештувати. Скільки доведеться пережити сорому і вам, і вашим батькам. Зовсім інша річ, коли ви віддасте нам цей пакет добровільно, тоді не буде підстав притягувати вас до відповідальності. Безрозсудною упертістю ви можете зіпсувати собі життя.

У відповідь — мовчання. І знову його порушив майор:

— Мені б хотілось, щоб ви повірили у наше добре до вас ставлення. Давайте зробимо так. Зараз ви одна підете додому і самі принесете нам цей пакет. Розкриємо ми його тут, у нас. Якщо там не виявиться грошей, а будуть тільки якісь креслення чи опис винаходу, я обіцяю не читати і повернути їх вам. Слово честі.

— Я… Я й насправді не знаю, що знаходиться у тій папці, — пробурмотіла Ягода. — Я ніколи не заглядала до неї. Я поклялась Павлу, що ніколи не загляну до неї і нікому її не віддам.

— Ви й не віддасте, ви самі її розкриєте, ось у цій кімнаті. Якщо в ній виявляться гроші, здобуті злочинним шляхом, самі розумієте, їх необхідно повернути законним володарям.

Знову запанувала тиша. На цей раз її перервала дівчина:

— Я вірю вам, пане майор. Зараз я принесу цю папку.

— Для безпеки вас супроводжуватиме один з наших співробітників. У цивільному, звичайно.

Ягода вийшла із кабінету. Поручик Смульський збуджено вигукнув:

— Наша взяла! Зараз вона принесе ці гроші.

— Ми б і так знайшли їх під час обшуку. Адже дівчина ні в чому не винна, до пограбування вона напевне не причетна, нічого не знала про нього. Я радий, що вона згодилась на мою пропозицію, мені б не хотілось її заарештовувати.

— А як ви здогадались, що гроші в неї? — допитувався поручик.

— Досвід, — скромно відповів Качановський. — І я був колись молодим…

Через півгодини Ягода повернулась, за нею йшов її охоронець. Дівчина поклала на стіл досить обшарпану папку.

— Ось вона. Я ніколи не чіпала її і не заглядала туди.

— Розгорніть, будь ласка.

Ягода Олесяк розгорнула папку і витягла з неї тонкий пакет з сірого паперу, перев’язаний шпагатом і запечатаний червоними сургучевими печатками.

— Як ми й домовлялися, — сказав Качановський, — ви самі розкриєте цей пакет. Якщо там схеми і креслення, ми не будемо їх оглядати. Ось візьміть ножиці.

Дівчина розрізала шпагат і відірвала печатки. Розгорнула сірий папір. У ньому були якісь папірці. Коли вона взяла їх до рук і почала розглядати з обох боків, присутні побачили, що це шестипроцентні бони Державного банку. Ягода вперше в житті бачила такі гроші, і їй довелось кілька разів прочитати написане на них, аби зрозуміти, що вона тримає в руках ціле багатство.

Поручик Смульський узяв бони і уважно перелічив їх: рівно сто шістдесят. По десять тисяч злотих кожна — в сумі це складало мільйон шістсот тисяч злотих. На сто тисяч менше ніж передбачав майор Качановський, Павел Вигановський виявився більшим марнотратником.

— Ну ось ви й побачили, як виглядає винахід Павла Вигановського, — звернувся поручик Смульський до дівчини. — Хочете перерахувати суму?

Ягода Олесяк не відповіла. Ридання душили її. Чи оплакувала вона колишнього нареченого, чи свої незбутні надії? Людина, яку вона так кохала, котрій так безмежно вірила, виявилась негідником! Ніхто з присутніх — ні офіцери, ні співробітниця міліції, яка була віком трохи старша за Ягоду, — не намагалися її заспокоїти. Чим зарадиш у такому горі? Його можна тільки виплакати.

Коли дівчина трохи заспокоїлась, було складено протокол, згідно з яким Ягода Олесяк звернулась у міське управління міліції із заявою, що Павел Вигановський передав їй на зберігання пакет. Вміст пакета їй невідомий. Цей пакет переданий нею в управління.

Розділ дванадцятий ЗНАЙТИ КРАВЦЯ

Знову, всоте переглядаючи матеріали справи, майор Качановський подумав про те, що до цих пір залишається нез’ясованим, чи був один із злочинців міліціонером, чи тільки носив мундир міліціонера.

Слідство у справі про убивство Павла Вигановського було об’єднано з слідством про викрадення семи мільйонів. В обидвох випадках злочинцями були два хлопці. Тут щось криється.

Убивці повинні були провести у Познані як мінімум два дні. У перший день після приїзду вони відвідали Вигановського і пробули допізна на його квартирі. І тільки наступного дня поїхали разом з Павлом на прогулянку. З вілли докторші Вартецької вони відправились близько десятої ранку. До Корніцьких лісів, де було знайдено тіло Вигановського, можна добратися за годину.

Для того, щоб убити, часу багато не треба. А ось для того, щоб перенести або перевезти тіло Вигановського подалі в ліс, заховати в кущах, наламати гілок і прикрити ними труп, могло знадобитись й дві години.

Майор Качановський не сумнівався, що убивцями Павла були ті самі двоє молодих людей, які викрали машину з грішми. Виходить, один з убивців є той самий міліціонер. Обидва бандити напевне живуть у Варшаві або її околицях — адже вони повинні бути добре знайомими Павлу Вигановському, інакше він не ризикнув би піти з ними на злочин.

Корнік не зв’язаний з Варшавою прямим сполученням. Тому, здійснивши убивство, злочинці повинні були повернутися до Познані. Найвірогідніше, на автобусі, адже познанська міліція встановила, що четвертого березня жодне таксі не відвозило двох молодих людей із Корніка до воєводського центру.

За розрахунками Качановського виходило, що злочинці повернулись до Познані не раніше другої години. Найближчий поїзд до Варшави відходив о п’ятій, виходить, у Варшаві вони могли бути під десяту вечора. Якщо убивцею Вигановського був міліціонер, він повинен бути відсутнім на службі два дні: третього і четвертого березня.

Припустимо, він міг бути у відпустці, на лікарняному, домовитися з начальством про заміни, взяти відгули… Але все це піддається перевірці. Справу полегшувала одна обставина: і службовці надажинського заводу, в яких викрали машину з грішми, і господарка вілли у Познані, котра також бачила їх, стверджували, що злочинцям було не більше двадцяти двох — двадцяти трьох років.

За наказом полковника Немироха всі до одного відділення міліції у величезному Варшавському воєводстві (йдеться про територію ще до нового адміністративного поділу) зобов’язані були подати в міське управління відомості, хто з міліціонерів і з якої причини не був на службі третього і четвертого березня.

Цей наказ, звичайно, не викликав ентузіазму серед працівників охорони громадського порядку, а проте був виконаний швидко й чітко.

На велике задоволення полковника Немироха і велику радість майора Качановського, наслідки виявились негативними: це був вагомий доказ того, що особа, яка вчинила злочин на автостраді шостого вересня, не була співробітником автоінспекції, за якого себе видавала, і взагалі працівником міліції.

Тоді виникає нове запитання: де злочинець роздобув мундир?

Звичайно, він міг позичити його у брата або іншого родича, який служив у міліції. Міг купити у вдови померлого міліціонера. Міг узяти напрокат або вкрасти у костюмерній якогось театру. Однак, поскільки мундир був абсолютно новий і, як підмітила касирка Христина Палюх, дуже гарно сидів на молодому чоловікові, можна припустити, що його шили на замовлення. А тут уже Христині Палюх можна довірити — адже в жінок у цих справах око набите.

Кравецькі майстерні від неофіційних осіб такі замовлення не беруть. Замовлення могло бути виконаним не в майстерні, а приватним кравцем — і тоді майстер повинен був знати, для якої мети шиється мундир. Він шив його або для себе, або для свого спільника.

Логічно припускати, що кравець був одним із грабіжників на шосе: навряд чи члени зграї ризикнули б ще когось утаємничувати у свої плани. Із двох злочинців кравцем, мабуть, був хлопець з мотоциклом, судячи з показань, поведінка людини в міліцейському мундирі свідчила про те, що він добре володіє машиною. Професійний же кравець (а так майстерно зшити мундир міг лише хороший спеціаліст) не може багато часу проводити за кермом.

Отже, найімовірніше, мундир шив той хлопець, котрий супроводжував фіктивного міліціонера. І напевне людина, яка рішилась узяти участь у злочині, людина, яка зіграла роль дорожнього патруля з мотоциклом, є власником того мотоцикла.

Вирішено: шукати кравця з мотоциклом. На думку Качановського, саме він був тією уразливою ланкою у добре продуманій злочинцями операції. І, мабуть, найлегшим для виявлення. Паралельно слід шукати серед знайомих Павла Вигановського молодого чоловіка, який мав права водія і можливість постійно користуватися автомашиною, своєю чи чужою, може, батьківською.

Почав Качановський з вечірньої школи на вулиці Свентокшинській. Перевірялись усі, хто вчився там за останні три роки, — і ті, що були в одному класі з Вигановським, і ті, що були на рік молодші або старші. Серед них було багато водіїв, механіків та автослюсарів. А за спеціальністю «кравець» — тільки троє.

Один з них — молодий чоловік на ймення Мирослав Єсенек. Закінчивши профучилище, працював у швейній майстерні. Робота в нього пішла на лад, і завідуючий майстернею, витративши на це декілька років, переконав молодого чоловіка, який не відчував особливого потягу до науки, у тому, що немає смислу залишатися на все життя кравчиком. Варто трохи помучитися, щоб отримати атестат про закінчення середньої школи, тоді можна розраховувати на кращу посаду. Ціною великих зусиль Мирослав Єсенек, продираючись крізь нетрі науки, доповз нарешті у нинішньому році до атестата.

Якщо він знає Ягоду, розмірковував майор, то міг знати й Павла Вигановського. Єсенека зняли на плівку. Переглянувши зняті кадри, Ян Ковальський сказав: «Може бути, що він». Охоронник Баліцький нічого конкретного сказати не зміг, заявивши, що зовсім не пам’ятає, як виглядали злочинці. Христина Палюх підмітила, що фігурою він схожий на хлопця з мотоциклом і кольором волосся також, але їй здається, що у злочинця були не такі яскраві блакитні очі, та й обличчя не таке кругле.

Мотоцикла у кравця не було, зате у його батька був «фіат». Син, як з’ясували співробітники міліції, не тільки водить машину, але й час від часу ремонтує.

У кравецькій майстерні оплата була не погодинна, а відрядна. Причому дозволялось працювати вдома. Мирослав Єсенек частенько користувався цією можливістю. І третього березня він також з’явився лише зранку, щоб узяти кілька пар розкроєних штанів. Готову роботу здав тільки дев’ятого березня, а до того у майстерні не з’являвся.

На щастя молодого чоловіка, у вечірній школі дуже серйозно ставились до успішності учнів. Виявилось, що третього березня Мирослав Єсенек не тільки був присутнім на заняттях, але й відповідав з історії, про що красномовно засвідчувала двійка у класному журналі. Цей прикрий випадок добре пам’ятав і учитель історії. У його блокноті був відповідний запис — оцінка, дата, підпис. Все як годиться.

Отже, пошуки «кравця» серед учнів вечірньої школи ні до чого не привели, хоча і підібрали у співробітників міліції досить багато часу.

Ця невдача не змусила майора Качановського відмовитись від своєї ідеї. Належало лише розширити сферу пошуків. Може, серед шкільних друзів у Надажині? Або серед колег по роботі на заводі точних приладів?

У Надажині вже раз шукали «кранця», відразу після викрадення машини з грішми. Тоді ці пошуки не увінчались успіхом. Але треба врахувати, що тоді перевірялися лише нечисленні у цьому містечку професійні майстри голки. Тепер майор вирішив підійти до цієї справи по-іншому. Були взяті на облік кравці усього Варшавського воєводства, причому не тільки кравці, а й підмайстри тих, котрі могли представляти інтерес для майора Качановського — за віком, місцем проживання або місцем народження.

Одночасно усі державні і кооперативні швацькі майстерні Варшави відвідала комісія: цікавилася гігієною і безпекою праці на цих підприємствах.

Повільний був цей шлях, зате правильний. До роботи довелося залучити великі сили співробітників міліції. За образним висловом майора Качановського, була закинута сітка з дуже мілкими вічками. І хоча у сітку потрапило чимало риби, все ж її було менше, ніж в озері. А знайти у неводі потрібну рибу легше, ніж у великій воді.

Дні йшли за днями, і поступово Качановський починав сумніватися — вже багато риби повибирали, а ніяк не вдавалось знайти ту потрібну, одну-єдину, золоту.

Але одного разу до майора прийшов співробітник міліції Дзюба, який на той час встиг вже стати близьким другом Веслави Косинської.

— Пане майор, — бадьоро почав він, — у мене для вас важливе повідомлення. Гадаю, варте того, щоб ви почастували мене пивом. Та ні, що там пиво! Не завадило б трохи підкинути до зарплати. Якусь премію, чи що?

— Дивись! Ще нічого не повідомив, а вже торгується!

— Так ось, вчора Веся сказала мені, що був у неї хлопець. Майже два роки дружили, навіть одружуватись збивався, але вона піднесла йому гарбуза.

— Чого б то?

— По-перше, ледар він був страшенний, працювати його не змусиш, а по-друге, нічого не існувало для нього, крім грошей. Заради них він готовий був піти на все.

— То й що?

— Так ось, батько цього Казимира Фельчака кравець, мати також шиє, допомагає чоловікові. І Казика вони хотіли зробити кравцем, щоб потім передати йому батькову майстерню, але нічого з того не вийшло. Сидіти за машинкою? Ні, ця робота не для Казика. Але шити він навчився, та воно й зрозуміло, з малих років вештався по майстерні. Коли ще за Весею упадав, пошив їй англійського костюма. Вона мені показувала — сидить ідеально. А втім, невелика заслуга пошити на її струнку постать…

Майор вже не слухав. Схопивши ручку, він швидко записав у блокнот: Казимир Фельчак.

— Його адреса?

— Там же, при майстерні. Майстерня старого Фельчака знаходиться на вулиці Окшеї. Це у Празі^[10], знаєте, одна з вулиць, що виходять на Торгову.

— Та я знав цю вулицю як старі свої чоботи вже тоді, коли ти ще пішки під стіл ходив! — Ну, гаразд, іди. До завтра з’ясуй, що воно за один цей Фельчак, де працює.

— Слухаюсь!

Залишившись на самоті, майор задумався. Казимир Фельчак ідеально відповідав їхнім уявленням про розшукуваного «кравця»: він умів шити, але не працював кравцем і не був ніде зареєстрований, виходить, його неможливо було виявити. Адже злочинці напевне передбачали, що міліція шукатиме чоловіка, який пошив міліцейський мундир.

Два роки цей хлопець наполегливо залицявся до Веслави Косинської, саме у той час, коли вона вчилася у вечірній школі, в одному класі з Павлом Вигановським. Через неї вони й могли познайомитись. Можна здогадатися, що хлопець із заможної родини, до того ж маючи непогані «приробітки» від спекуляцій валютою і перепродажу квитків, подобався Вигановському. Об’єднувала їх також пристрасть до грошей, прагнення розбагатіти.

Ідея викрасти машину, що везла зарплату для робітників заводу точних приладів у Надажині, безперечно належала Вигановському. Думка використати для цього людину в міліцейській формі могла прийти в голову Фельчаку, який володіє ремеслом кравця. Він пошив мундир, і він же, найвірогідніше, знайшов третього спільника, того, котрий так переконливо зумів виконати роль співробітника автоінспекції.

Качановський голосно зареготався. Що це він собі дозволяє? Неприпустимо розмріявся, створює привабливі теорії і підганяє під них наявні факти, замість того, щоб будувати чіткі логічні висновки на конкретному матеріалі слідства. Хай Казимир Фельчак і не ходяча доброчесність, як це випливає з донесення Дзюби, проте він може виявитися цілком непричетним ні до пограбування, ні до убивства Вигановського.

Що ж, довелося знову взятися до роботи.

У ході слідства доказів набиралось все більше. Почати з того, що зовнішність Казимира Фельчака цілком відповідала опису свідків. Усіх трьох потерпілих запросили до палацу Мостовських і показали для розпізнання декілька фотографій, серед яких і фотографію Казимира Фельчака. Христина Палюх без вагання вибрала серед фотографій одну — Фельчака. Ян Ковальський відклав чотири знімки, серед них і Казимира Фельчака. Він заявив, що ці четверо найбільше схожі на хлопця з мотоциклом. Анджей Баліцький відклав аж дев’ять фотографій, але серед них також була фотографія Фельчака.

Незабаром з’ясувалося, що в Казимира Фельчака був мотоцикл, котрий він продав у кінці осені.

Тепер Фельчак жив під постійним наглядом. Невдовзі майор досить детально вивчив його спосіб життя.

Щоранку хлопець частіше вештався біля входу до банку на вулиці Чацького у натовпі схожих на нього молодих ледарів. «Бони куплю, долари…» — чіплялись вони до клієнтів банку. Іноді Фельчак крутився біля банку, який знаходився на розі Ієрусалимських Алей і Нового Свята. Цьому місцю валютники надавали перевагу над першим, оскільки тут для них умови праці кращі: не доводиться мокнути під дощем або мерзнути на морозі, тут до їхніх послуг величезний банківський вестибюль.

У другій половині дня любий Казик, як правило, не працював. Він проводив час або у барі готелю «Брістоль», або у кав’ярні готелю «Європейський». Рідше відвідував «Вікторію». У злачних місцях зустрічався з друзями, дівулями, водночас улаштовуючи свої справи.

Часом, за браком покупців бонів чи валюти, Фельчак через підставних осіб, переважно дівчат, скуповував квитки на касові фільми. Найчастіше у кінотеатрі «Скарпа», що на вулиці Коперника. Від п’ятої до восьмої вечора він тинявся перед входом до кінотеатру, пропонуючи квитки за спекулятивними цінами.

Очевидно, Фельчак заробляв непогано. У нього завжди при собі було кілька тисяч злотих, свого роду «обіговий капітал». Якщо підверталось якесь дільце побільше і наявних грошей не вистачало, він звертався до «босів» чорної біржі, яких завжди можна знайти при виконанні службових обов’язків в одній з варшавських кав’ярень. Слід сказати, що й витрати Фельчака були чималі. Кав’ярні, ресторани, бари… Чи покривали доходи витрати — невідомо.

Крім того, було з’ясовано, що в розпорядженні Казимира Фельчака була однокімнатна квартира в одному з нових будинків на Черняківській вулиці. Її господар, шкільний товариш Фельчака, виїхав на кілька місяців до НДР (підприємство, на якому він працював, вело якісь будівельні роботи). Казик марно не гаяв часу: вже не раз сусіди викликали дільничного, щоб утихомирити молодь, яка гучно розважалась у цій квартирі.

Знайомих у Фельчака було чимало. Здебільшого такі ж ледацюги, як і він сам. Судимість поки обійшла Казика боком. Щоправда, кілька разів його затримували за спекуляцію валютою, та йому вдавалося викрутитись.

На відміну від Казика, батько у нього був людиною шанованою, чесним трудівником. Двох інших синів він виховав статечної поведінки. Старший син став інженером, молодший вчився на кравця в спеціалізованому технікумі. Ось тільки з середнім не поталанило старому Фельчаку.

Крупинками збирав майор інформацію про Казимира Фельчака. За всіма статтями він підходив під образ «інспектора» з автостради, який все чіткіше вимальовувався. Та конкретних доказів у руках поки не було.

Розділ тринадцятий НАРАДА У ПРОКУРОРА

Прокурор Бочковський був у курсі слідства. Коли на Казимира Фельчака зібрали достатньо матеріалу, прокурор вирішив скликати нараду. Запросили начальника відділу полковника Адама Немироха і майора Януша Качановського.

— Я вбачаю, — почав прокурор, — що наше слідство досить просунулось вперед. Майор Качановський добився великих успіхів. По-моєму, ми стоїмо на правильному шляху до розкриття злочину.

— Ну, до розкриття ще далеко, — вставив, як завжди обережний, полковник.

— Я певний, — продовжував прокурор, — що другим членом злочинної зграї є Казимир Фельчак.

— У мене з самого початку це не викликало сумнівів, — признався Качановський. — З того самого дня, коли я дізнався про нього під Дзюби.

— Й насправді, багато що змушує припускати: він — один із злочинців, які викрали машину з грішми. — Полковник за своєю звичкою утримався під категоричного висновку.

— І разом з тим все це тільки паші припущення, — зауважив прокурор. — Залізних доказів його вини не маємо.

— У нас є свідчення свідків, які підтверджують його вину. Христина Палюх без вагань пізнала його. Інші також визнали, що він схожий на хлопця з мотоциклом, адже я навіть не натягнув їм, на кого Фельчак повинен бути схожим. Палюх дібрала його фотографію з тридцяти інших.

— Це серйозний доказ, — погодився прокурор, — але недостатній. Знаю, знаю, зараз, майоре, ви нагадаєте мені про проданий мотоцикл, про те, що в середині березня хлопець поголив бороду. Для суду всього цього недостатньо, непрямі докази і не більше того. Спритний адвокат — а я переконаний, що батько Фельчака найме найдорожчого для захисту свого синочка, — каменя на камені не залишить від ваших аргументів. Він назве сотні колишніх власників мотоциклів, котрі продали їх з настанням зими, і тисячі молодих людей, котрі поголили бороди в середині березня. Будьте люб’язні дати мені конкретні факти. І пам’ятайте, що на автостраді під Надажином було двоє злочинців. Де ж другий? Що ми знаємо про нього?

— Абсолютно нічого, — признався майор. — Навіть не уявляємо, де його шукати.

— Шукати треба не тільки злочинців, а й гроші. Майже п’ять мільйонів! Чималенька сума.

— Навіть коли ми затримаємо Фельчака, грошей у нього ми не знайдемо.

— Так, він, звичайно, хитріший за Вигановського і навряд чи зберігає гроші у своєї дівчини.

— І дівчата його, не рівня Ягоді, — засміявся Качановський, — Вони-то неодмінно заглянуть у конверт.

— Можливо, варто зробити обшук на квартирі Фельчаків і на Черняківській? — запропонував полковник. — Грошей ми там не знайдемо, але не виключено, що знайдемо щось на підтвердження злочинної діяльності. Шматки матеріалу, з якого був пошитий мундир, гудзики, нитки…

Майор похитав головою.

— Я також не згодний з полковником, — підтримав його прокурор. — Шматки матеріалу або гудзик — це не такий важливий доказ, як, скажімо, свідчення Христини Палюх. Урешті-решт, кравцеві приносять для пошиття різний матеріал. Серед нього міг виявитися і такий, з якого шиють міліцейські мундири. Але це зовсім не означає, що на злочинцеві був мундир саме із знайденої матерії.

— Прокурор має рацію, — вимовив Качановський. — Ми не маємо у своєму розпорядженні доказів, що мундир на злочинцеві був справжній, він міг лише за кольором бути схожим на міліцейський. Я заходив у крамниці тканин, зокрема в «Меріно» та в крамниці на Новому Святі. І в універмаг «Центрум». Вибір тканин дуже великий, з них легко дібрати схожу за кольором. А для людей, яких міліціонер висадив з машини, на топ час аж ніяк не головними були колір і фактура матеріалу на його мундирі. Я певний: обшук на квартирі нам нічого не дасть, а ось злочинців змусить насторожитись.

— Ну що ж, виходить, будемо продовжувати спостереження за Казимиром Фельчаком, він може навести на слід свого спільника, — запропонував полковник.

— Сумніваюсь, — буркнув майор.

— І я сумніваюсь, — вставив прокурор, — вони занадто хитрі. І напевне стали ще обережнішими після убивства Вигановського. Ні, вони надовго затаяться — можливо, й на роки.

— Мабуть, твоя правда, — погодився полковник.

— Ні, я не вважаю зайвим спостереження за нашим валютником, — продовжував прокурор, — причому спостереження найретельніше, не виключено, що він й припуститься якоїсь помилки. Але скільки чекати? Тижні, місяці, роки?

— Не можу я стільки людей кидати на одну справу. Роки! Що, нам нічим більше зайнятися?

— Я дуже добре вас розумію, тому і ставлю зараз питання: яких заходів необхідно вжити?

— Треба якнайшвидше розплутати цей клубок, — сказав майор.

— Геніальна думка, — кинув Немирох.

— Нічого дивного, ти ж мене знаєш. А втім, це не просто думка.

— У тебе є пропозиція? — пожвавився полковник.

— Так, треба заскочити обох злочинців на місці злочину.

— Ви вважаєте, майоре, що вони готують новий напад? — здивувався прокурор.

— Ні.

— Тоді що ж?

— Злочинці затаїлись, як борсуки в норі, і вичікують. Вони розуміють, що час працює на них, що довго ми їх шукати неспроможні. Виходить, треба виманити їх з нори. Примусити діяти і спіймати.

— Як же ти цього доможешся?

— Мені необхідна ваша допомога — і ваша, полковнику, і ваша, прокуроре.

— Але ж ти знаєш, що я тобі й так допомагаю, навіть на шкоду іншим справам.

— Мені потрібно буде на короткий час ще більше людей, причому найкращих і найдосвідченіших.

— Якщо ти переконаєш мене, що це все прискорить розкриття злочину, матимеш у своєму розпорядженні, обіцяю.

— А моя допомога у чому має матеріалізуватися? — поцікавився прокурор.

— Вас я прошу дати дозвіл на перегляд кореспонденції, яка надходить на ім’я Казимира Фельчака, і на прослуховування його телефонів: і того, що вдома, і того, що на квартирі на Черняківській вулиці.

— Питання непросте. Тим більше що жоден з тих телефонів не зареєстрований на його ім’я. На перегляд кореспонденції я, мабуть, погоджусь.

— Дякую, але цього мало. Це навіть менш важливо, ніж телефони. Злочинці-початківці, як правило, уникають писати, щоб не залишати слідів. Телефон — інша річ. Невідомо, хто говорить, звідки говорить. І завжди можна від усього відмовитися. А справа термінова, без вашого дозволу я не зможу нічого зробити, — настоював Качановський.

— Усе-таки мені хотілось би знати, що ти маєш намір здійснити? Чи це твоя таємниця, яку не можна відкрити ні прокурору, ні мені, твоєму начальнику?

Качановський засміявся.

— Та ні, чому ж. Просто хотілось вас заінтригувати, і, здається, мені це вдалося. А тепер я розкрию карти.

І майор ознайомив їх зі своїм планом.

— Нічого не скажеш, ловко придумано, але не хотів би я опинитися у твоїй шкурі, якщо твій план провалиться.

— Не повинен провалитися. Певний, усе буде так, як я задумав.

— Але погодься, — замітив прокурор, — це дуже небезпечна гра.

— Мої люди справляться.

— Я думаю не тільки про них, — зауважив прокурор. — Співробітники міліції чудово знають, що в їхній роботі бувають такі моменти, коли доводиться ризикувати головою. Це професійний ризик. А я думаю зараз про нього.

— Про злочинця?

— Він також людина.

— Проводячи нашу операцію, ми докладемо усіх зусиль, щоб забезпечити його безпеку.

— Однак наступить момент, коли ця людина опиниться на краю загибелі. Чи встигнете ви її врятувати?

— Встигнемо. Адже ми знаємо про небезпеку, яка їй загрожує.

— Говорити, звичайно, легше, — слова Качановського не переконали прокурора, — адже досить спізнитися на якісь долі секунди…

— Не спізнимось. Саме тому я прошу у полковника кращих людей. А втім, він уже сказав, що не хотів би бути у моїй шкурі на випадок невдачі. Я йду на ризик свідомо і беру на себе всю відповідальність. Головою відповідаю.

— Потрібна мені твоя голова.

— Можливо, ви нараєте щось інше, цікавіше? — втратив витримку Качановський. — Я слухаю вас уважно.

— Хай тобі морока! Немає в мене іншого виходу.

— І в мене немає, — признався прокурор. — Ви не переконали мене до кінця, але в даний момент нічого кращого я запропонувати не можу. Проте я ще раз настійно прошу вжити всіх заходів, щоб ті люди не постраждали. Їхні долі має право вирішувати тільки суд.

— Коли ти думаєш розпочати операцію?

— Підготовка займе найбільше два-три дні, а потім доведеться чекати, як розгорнуться події. Якщо я побачу, що справа затягується, трохи полякаю борсуків у норі.

Розділ чотирнадцятий ПЛАН МАЙОРА КАЧАНОВСЬКОГО

Навряд чи є необхідність пояснювати, що таке словесний портрет. Цей метод ідентифікації особи злочинця добре знайомий читачам детективних романів. А ось чи відомо їм, яким шляхом йшли до його створення?

Спочатку портрет злочинця, чию фотографію не вдалось роздобути, створював художник зі слів свідків. Проте цей метод мав досить суттєвий недолік. Якщо в такому портреті свідок вловлював бодай найменшу подібність з розшукуваним злочинцем, він вважав портрет вірним, хоча той був мало схожий на оригінал. Наприклад, якщо свідку, який запам’ятав у зовнішності злочинця відстовбурчені вуха, а не звернув уваги на різко виступаюче підборіддя, показати портрет цього злочинця, намальований зі слів людини, яка не звернула уваги на оригінальні вуха, свідок не пізнає злочинця.

Ось чому дуже швидко підмовились од цього примітивного методу і замінили його іншим. Спочатку це був «фоторобот». Свідку показували багато фотографій різних осіб, а він силкувався згадати, які елементи обличчя на фотографіях, на його погляд, схожі, а потім з дібраних ним елементів складався портрет.

Цей метод удосконалював американець Хюго Макдональд з Лос-Анджелеса, розробивши так званий «айденс-кіт»: свідку показували не фотографії, а окремі елементи обличчя, з котрих і складався портрет.

Потім у ФРН було розроблено метод «пік», а в Чікаго «мімік», за якими на кіноекран проектувалися окремі елементи обличчя, поки не виписувався повний портрет. Однак всі ці методи, зокрема й англійський «фото-фіт», були лише різноманітними модифікаціями «айденс-кіт». На той час було розроблено 169 типів чола і лінії волосся, 81 тип очей, 70 —носа, 64 типи підборіддя і лінії щік. До цього можна додати величезну різноманітність вусів, борід, окулярів, головних уборів. Як підрахували математики, з усіх цих елементів можна скласти більше п’яти мільярдів людських облич — число перевищує населення земної кулі.

Відділ криміналістики при Головному управлінні міліції ПНР послуговується власного технікою «портрета з пам’яті». Це так званий «композиційно-мальований ідентифікатор»: з набором окремих з елементів обличчя, сфотографованих на плівку, і фотоальбомом цих елементів. У Польщі словесний портрет вперше був використаний в 1960 році, під час розслідування злочину, який набрав широкого розголосу: убивство відомої актриси Станіслави Ч. і викрадення її дорогоцінностей. Злочинці — молоде подружжя — були затримані саме завдяки словесному портрету.

Отримавши «добро», майор Качановський негайно приступив до підготовки задуманої ним операції.

Перш за все він звернувся у криміналістичну лабораторію з незвичайним завданням: поклав перед спеціалістами декілька фотографій Казимира Фельчака і попросив скласти словесний портрет цього чоловіка.

— Навіщо ж вам словесний портрет, товаришу майор, коли ви маєте його фотографії? Адже вони набагато точніші словесного портрета.

— У тім-то й річ, що необхідно створити портрет, який лише нагадує лице молодого чоловіка з фотографії, аби люди, котрі знають цього чоловіка, побачивши портрет, могли сказати: дуже схожий, але я не певний, що це саме він.

— Ну, гаразд, спробуємо зробити, — розвеселився експерт. І він з ентузіазмом взявся складати портрет з окремих елементів обличчя. Губи зробив трохи інші, вузькіші, злегка змінив лінію волосся, чоло зробив більше, через що навіть намітились залисини.

— Так добре?

— Феноменально. Залишається лише розмножити портрет.

— Зробити фотографії чи малюнки?

Качановський трохи подумав:

— Мабуть, краще малюнки.

— І, звичайно, якнайшвидше? Щоб було усе готове на вчора?

— Та ні, якщо зробите за кілька днів, скажу спасибі.

— Через два дні вони будуть у вас.

Через три дні по телебаченню було передано спеціальне повідомлення: «Міліцією розшукується молодий чоловік віком до двадцяти п’яти років, який підозрюється у великій крадіжці державного майна і вбивстві. Портрет складено за описами свідків. Усі відомі вам відомості про цього чоловіка і насамперед його ім’я та прізвище, а також місце перебування просимо негайно повідомити по телефону у міське управління міліції або в найближче відділення.

Наступного дня уся варшавська преса видрукувала це повідомлення і помістили портрет розшукуваного. Ще через три дні повідомлення було повторено.

Магнітофони, підключені до телефонів у квартирах на вулицях Окшеї і на Черняківській, записували тепер усі розмови. Міліція не спускала з очей Казимира Фельчака.

Ефект був приголомшливий. Уже наступного дня після телевізійної передачі Казик не з’явився на своєму постійному посту перед банком на вулиці Чацького. Того дня він взагалі не виходив з дому, а на другий день перебрався у квартиру на Черняківській. Причому як перебрався! Із будинку вийшов у пальто з високо піднятим коміром, у шапці, насунутій на самісінькі брови. І, зрозуміло, в темних окулярах, хоча день був не сонячний. Схопив перше таксі, що трапилось.

Було зрозуміло, що маскуватися Фельчак не вмів. І його одяг, і його поведінка привертали до нього увагу.

Протягом п’яти днів він не виходив із своєї схованки на Черняківській.

— Хоча б він там з голоду не помер, — турбувався Дзюба.

А тим часом, як завжди буває у таких випадках, до міліції почали поступати сигнали від населення, — у письмовій формі і по телефону. Люди поспішали допомогти міліції у її боротьбі із злочинцями. У переважній більшості інформація була неправильна, але в кількох листах і телефонних розмовах повідомлялось прізвище Фельчака і його домашня адреса.

За той час магнітофони не записали нічого вартого уваги. Телефон на Черняківській взагалі мовчав. У квартиру на Празі телефонували, питали Казика — здебільшого дівчата. Їм відповідали, що Казика немає вдома і невідомо, коли він буде.

Прокурор Бочковський щоденно телефонував майору: цікавився, як ідуть справи із здійсненням плану. У Качановського поки що не було ніяких новин. На п’ятий день майор вирішив:

— Доведеться трохи сполохнути нашого «борсука», викурити його з нори.

Того ж дня на квартиру на вулиці Окшеї зайшов дільничний. Він поцікавився у старого кравця, де знаходиться його син Казимир і чим він займається. Господар сказав йому, що сина вдома немає, і це була правда. А ось на питання, де ж перебуває гордість чорної біржі, він збрехав, заявивши, що не знає.

— Адже я чому прийшов, — замулився дільничний. — Тільки тому, що добре знаю вашу родину. Скільки років я у вас на дільниці?

— Я вже й не пригадую.

— Ось і я кажу, років з п’ятнадцять, не менше. І ніколи з вами ніяких неприємностей, все було гаразд. І Казика вашого ще дитиною пам’ятаю. Хороша родина була…

— Ну, а що ж тепер?

Дільничний поліз у кишеню і дістав мальований портрет розшукуваного злочинця — шедевр криміналістичної лабораторії.

— Ось, — показав господарю. — По всіх відділеннях міліції розіслано цей портрет із запитанням, чи не зустрічали ми цього чоловіка. А він точнісінько ваш Казик.

— Та що ви, аж ніяк не схожий, — заперечив кравець. — І рот інший, і залисин у Казика немає. Усім би такі кучері, як у нього!

— Воно-то так, але… Сам не знаю, що робити.

— Як «що робити»? Нічого не робити. То не Казик.

— Якщо я не повідомлю про нього, у мене можуть бути неприємності, — настоював на своєму дільничний.

— Які можуть бути неприємності, коли це зовсім інша людина?

— Може, й ваша правда, — зрадів дільничний, вдаючи, що в нього гора з плеч звалилась. — А все-таки буде краще, коли сам Казик з’явиться в управління міліції. Знаєте, щоб уже все було як годиться. Адже він ні в чому не винний.

— Звичайно, не винний, — запевнив його кравець.

— Так, кажу, краще буде, коли сам Казик прийде і все пояснить, — повторив дільничний. — Ну, мені пора.

— А то посиділи б. Мабуть, зі служби, голодні, та й горло промочити знайдеться чим, — умовляв старий Фельчак.

— Зайду якось, коли час буде. А зараз треба встигнути ще до універмагу навідатися, знову двір перетворили на звалище. То ви не забудьте передати йому мою пораду.

— Як тільки Казик повернеться, я його відразу відішлю до палацу Мостовських, — пообіцяв кравець.

Він негайно зателефонував на Черняківську і слово в слово передав сину свою розмову з дільничним. Старший Фельчак щиро вважав, що треба скористатися порадою міліціонера.

— Та ти ж невинний, — переконував він сина, — піди в управління і поясни. Отак і так, мовляв. Не з’їдять же тебе, допитають і відпустять.

— Ну що ти верзеш, батьку! Для них ми всі винні. Зі мною й не розмовлятимуть, відразу заарештують. І просидиш там — ніде не дінешся — кілька місяців, поки не докажеш, що це помилка. А якщо навіть і докажеш, що до цієї справи не маєш ніякого відношення, вони тобі пришиють щось інше. Ті ж бони, наприклад.

— Скільки разів я казав, заробляй чесною працею.

— Ну, знову своєї… Оце надриватися з ранку й до ночі за чотири тисячі на місяць!

— Я ось надривався і, як бачиш, з голоду не помер, та й вас виховав.

— Знов за рибу гроші! Ну скільки можна?

— Гаразд, роби як знаєш. — І старий кинув слухавку.

Того ж дня, надвечір, Казимир Фельчак вийшов із своєї схованки на Черняківській. Спостерігачі, які передавали кожний його крок, відмітили, що хлопець, як видно, намагався запустити бороду і за п’ять днів йому вдалося відростити досить довгу щетину. Новий притулок він знайшов на Жолібожі: на віллі у жінки, котра, як і він, займалась скупкою бонів та валюти.

Другого дня по телебаченню не тільки повторили попереднє повідомлення, а й попередили, що кожний, хто сприяє укриванню злочинця від властей, відповідатиме за усією суворістю закону. І показали два портрети, обидва словесні: перший — той самий, що показували раніше, другий — зі щетиною. «Викурювання борсука» велося за всіма правилами. У його новій схованці також підключили прослуховування телефону (прокурор Бочковський без заперечень дав на це санкцію, оскільки переконався, що слідство йде правильним шляхом). А ввечері було зафіксовано таку розмову.

— Покличте Рішарда, — почувся голос Казимира Фельчака.

— Я слухаю.

— Пізнаєш мене?

— Пізнаю. Що треба? Адже я заборонив мені телефонувати.

— Телевізор дивишся?

— Так. Міцно за тебе взялися. І, напевне, все через ту бісову дівку.

— Мені треба зустрітися з тобою, Рисік.

— Навіщо?

— Я боюсь. На Окшеї вони вже були.

— Хто?

— Наш дільничний.

— І що?

— Показував батькові фотографію. Радив мені самому з’явитися в міліцію. Якщо не допоможеш, мені нічого іншого не залишається…

— Ти звідки телефонуєш?

— Та тут від однієї… Знайома моя. Але не можу ж я в неї вічно сидіти. Та й викаже вона, своя пазуха ближча.

— Гаразд. Зустрінемось завтра.

— Де?

— Коли смеркнеться, приходь у парк Скаришевського, до ставка. Але пильнуйся, щоб не було хвоста.

— Сам знаю. О котрій?

— Сказав, коли смеркнеться. Ну, десь під восьму. Поговоримо. Не бійся, знайдеться містечко, просидиш спокійно декілька місяців, поки все затихне.

— У Варшаві?

— Це не телефонна розмова.

— Гаразд, до завтра.

— Бувай. Тільки дивись, будь обережним.

Прослухавши магнітофонний запис, майор задоволено потер руки. Хитрість удалась, рибка клюнула.

Наступного дня співробітники міліції обслідували парк Скаришевського. Нічого не скажеш, місце для побачення було вибрано вдало. У цю пору року частину парку, що прилягає до ставка, рідко хто відвідував, а вже в сутінках тут і взагалі було пустельно. Заросле густими кущами місце не приваблювало до прогулянок.

Правда, листя ще не розпустилось, та алейку біля ставка оточували вічнозелені кущі і хвойні дерева. Отож було де сховатися декільком працівникам міліції. Сам майор вирішив укритися в розрослих кущах ялівцю і з цього «командного пункту» керувати операцією.

Як завжди передбачливий, Януш Качановський про всяк випадок поставив ще кілька чоловік на певній відстані від алейки біля ставка, де, як передбачувалось, відбудеться зустріч. Друга лінія повинна вступити в дію, якщо у першій щось зірветься.

Уже за дві години до призначеного часу всі учасники операції зайняли свої пости. День видався похмурим і холодним. Відпочиваючих у парку було небагато.

Казимир Фельчак з’явився у парку десь за півгодини до умовленого часу. Не поспішаючи, пройшовся алеями, приглядаючись до перехожих і силкуючись визначити, чи не слідкує хто за ним. Посидів на лавочці біля однієї із статуй. Потім пройшовся мимо порожніх у цей час тенісних кортів» Парк майже зовсім обезлюднів. Фельчак, судячи з усього, упевнився, що стеження за ним немає, і швидкими кроками попрямував до ставка.

Хлопець присів на одну з двох лавочок у невеличкій алеї парку. Він і в голові собі не поклав, що ці лавки були постановлені тут сьогодні вранці за розпорядженням майора Качановського.

Фельчак чекав уже двадцять хвилин. Було помітно, що він все більше нервується, весь час поглядаючи на годинник. Нарешті у цілковитій темряві він помітив фігуру чоловіка, який наближався. Зіскочивши з лавки, кинувся йому назустріч.

— Рисік?

— Ну чого горланиш?

— Я вже й чекати перестав.

— Треба ж було перевірити, чи не швендяє хтось поблизу.

— Та немає тут ні душі. Я перевірив.

Вони розмовляли біля кущів, за якими сховався майор Качановський, тому він чув кожне слово.

— Справи кепські, — сказав Рішард. — Менти міцно в тебе вчепились. Сьогодні в газетах знову видрукували твою мордяку.

— Що ж робити?

— Лягати на дно. Є у мене план…

— Так говори ж!

— Не метушись, треба спокійно обговорити.

— Он там лавка, — сказав Фельчак. — Можна сісти.

І вони попрямували у бік лавки, що стала зовсім невидимою у темряві. Зробивши кілька кроків, Рішард зупинився.

— Сто чортів, черевик розв’язався.

Він нахилився, щоб зав’язати шнурок. Його супутник також зупинився. Рішард возився з лівим черевиком і раптом вилаявся:

— Холера, там хтось стоїть!

— Де?

— Та біля лавки!

Фельчакповернувся у той бік, куди показував приятель. А той стрімко випрямився, вихопив щось із внутрішньої кишені куртки і заніс руку над Казимиром. Незважаючи на темряву, що наступила, майор помітив блиск металу, вискочив із засідки, і, кинувшись на бандита, усім тілом навалився на Рішарда. Вони упали. Зав’язалась боротьба.

З усіх боків уже поспішали на допомогу своєму начальнику співробітники міліції. Тісно стало на вузькій алейці поміж кущами. Казимир Фельчак не знав, що був на волосок від смерті, зате відразу зрозумів, що за люди схопились з його спільником. Ні хвилини не роздумуючи, він кинувся у кущі, сподіваючись, що у темряві йому вдасться сховатися. Один з міліціонерів кинувся за ним і водночас дав сигнал другій лінії. Як тільки Фельчак пробився крізь густий чагарник, його оточили з усіх боків міліціонери. Зрозумівши, що опір марний, він дозволив одягнути на себе наручники. З другим бандитом довелось промарудитись трохи довше. Чинив опір він відчайдушно. Четверо міліціонерів — адже це були сильні, досвідчені співробітники міліції — насилу справились з ним.

Клацнули наручники на руках злочинця.

— Укусив мене, собака, — обурювався один з міліціонерів.

— Кепські твої справи, — відізвався інший. — Доведеться тепер уколи робити від сказу.

— А як ви, товаришу майор? Усе гаразд?

— Спасибі, нівроку, якщо не вважати на те, що ви мене трохи пом’яли та хтось з вас віддавив ногу. — Майор піднявся з землі і струснув землю з шинелі. — Посвіти-но сюди, — наказав.

Декілька променів електричних ліхтарів освітили злочинця. Ним виявився молодий чоловік з правильними рисами обличчя і темною бородою. Хлопець хрипко дихав, увесь його вигляд свідчив про те, що він ніяк не очікував того, що відбулося.

— На землю посвітіть, не на нього. Десь тут має валятися залізячка, яку я вибив у нього з руки, коли він збирався вдарити Фельчака.

Останні слова почув Фельчак.

— Ах ти сволота! — посунув він на свого спільника. — Так ось яке місце ти мені готував! Два метри під землею. Хотів порішити мене, як і Павла?

Розвідного ключа було знайдено недалеко, під кущем.

— Беріть обережно, щоб не зітерти відбитки пальців, — розпорядився майор. — Не виключено, що саме ним був убитий Павел Вигановський.

— Ним, ясна річ, — підтвердив Фельчак, — «Ось, — говорить, — дивись, на дереві дятел». А коли Павел обернувся, він і стукнув його ключем.

— Обшукати його!

У кишенях затриманого було виявлено декілька сотень злотих, сигарети, сірники і паспорт. Згідно з паспортом, затримано було Рішарда Вольського, двадцяти чотирьох років, за фахом механіка.

— Обидвох доставити в управління, тільки на різних машинах, — наказав майор.

В управлінні Качановський відразу ж розпочав допит затриманих. Почав він з Казимира Фельчака. Хлопець ще не зовсім опанував собою після шоку, викликаного арештом, але, схоже, вже у повній мірі усвідомив, що йому загрожувало. У всякому разі, він аж ніяк не мав наміру покривати свого дружка.

— Я брав участь у викраденні машини з грішми, — почав він свідчення, — але Павла Вигановського не вбивав.

— Розкажіть спочатку детальніше про викрадення машини.

— З Павлом Вигановським мене познайомила дівчина.

— Веслава Косинська?

— Так ви все знаєте, громадянине майор? — здивувався Фельчак.

— Так, ми все знаємо, тому не здумайте брехати, — попередив Качановський.

— Павел розповідав мені, скільки грошей щоразу перевозиться машиною для виплати зарплати робітникам заводу. Спочатку ми посміювались, жартома говорили, що непогано було б мати такі грошенята. Але ось одного разу Павел дуже серйозно заявив, що є можливість викрасти машину з грішми. А ще до цього я познайомив його з Рішардом. Це Рішард запропонував переодягнутись міліціонером. Потім, говорив він, я змушу їх вийти з машини, погрожуючи пістолетом, а ми сядемо в машину і втечемо на ній. Але у нас не було пістолета, діяти з підробленим було ризиковано. Адже в охоронника був справжній пістолет, і він міг не злякатися нашого пугача.

— Ви не виключали убивства тих, хто віз гроші?

— Та то все так, одні розмови, — плутався у своїх свідченнях Фельчак. — Так ось, Павел сказав, що «міліціонер» повинен заморочити голову тим, хто їхав у «фіаті», — наприклад, почати перевіряти справність машини. Тоді Рішард, адже він механік, говорить: «У машині можна зробити таку штуку, що стартер не запрацює, поки не натиснеш кнопку». І навчив Павла, як це зробити. Тренувались на старому «фіаті». Павел повинен був зробити те ж саме на заводському. Напередодні, як їхатимуть за грішми.

— А мундир?

— Мундир веліли пошити мені. Я не хотів, але як тут відмовишся? Адже я чому рішився на це — щоб люди не постраждали, адже і Павел, і Рішард були готові на все…

— Не бреши, — зупинив його майор. — Павла на автостраді не було.

— Так Рішард убив би охоронника, коли б той виявив опір.

— Чим убив би?

— У нього був при собі цей самий гайковий ключ, а ще й пружинний ніж.

— Де сховані гроші, твоя частка?

— На нашій дачній ділянці. Закопав під бочкою.

— Вони, мабуть, вже зігнили.

— Та ні. Я їх загорнув у целофан і поклав у бляшанку з-під кави, а бляшанку смолою облив.

— Завтра вдень покажеш нам, де сховані гроші.

— Покажу, пане майор. Прямо в руки вам передам грошенята. Адже я з них ні гроша не витратив. — Поведінка Фельчака недвозначно засвідчувала про те, що він із шкури пнеться забезпечити собі пом’якшуючі вину обставини.

— Тепер розкажіть про вбивство Вигановського.

— Одне слово, так. Коли ми вже дорвались до грошей, поділили їх на трьох. Порівну. І пообіцяли один одному, що три роки не торкнемось до них. Адже розуміли, що міліція візьме під ковпак усіх, хто раптово розбагатів. Павел поїхав учитися у Познань. Коли приїхав на канікули на різдво, його було не пізнати — так вирядився. Рішард дізнався про це. Якось увечері діждався Ягоду, коли та поверталась зі школи. Ну, поговорили про те, про се, він її про Павла спитав. Вона й розповіла, що він тепер розкошує, багато заробляє. Уроки дає, за це добре платять. Рішард дізнався у неї адресу Павла і вирішив, що нам треба їхати до Познані, подивитись, що і як.

— А звідки ви дізнались, що міліція вже напала на Павловий слід?

— Я нічого не знав. Може, Рішард щось і чув, але мені він не говорив.

— А що ж було далі?

— Приїхали ми до Познані, відшукали квартиру Павла. Відчиняє нам така графиня, просить зайти до покоїв. А вже сам Павел, що твій лорд Галлюкс — штанці з валютки, сорочечка імпортна з комісійного, інші лахи у тому ж дусі. Я вже у цьому розбираюсь, визначаю, наші чи імпортні. Павел, нічого не скажу, прийняв нас гарно. У магазин побіг, приніс і випити, і закусити. Похвастався, що й машину собі відхопив — пальчики оближеш. А те, що вирішили грошей три роки не тратити, його тепер не стосується, тому що він із Варшави виїхав. У Познані він у безпеці і може робити що заманеться. А своїм новим дружкам і графині забив баки люблячим батьком з Англії: багатий, мовляв, синочку валюту пересилає. Ми нічого, сидимо, слухаємо. Просиділи так до ночі, Павел запропонував завтра на його машині покататися.

— Де ви ночували?

— А, в однієї знайомої. Раніше вона у Варшаві працювала, але через вас же довелось із столиці… того, словом, вона й кинула якір у Познані. Змінила професію: тепер начебто стриптизом-займається. Адреса її у мене була, місце роботи тобто. У «Полонезі» ми її знайшли.

— Ну, а далі?

— А далі була в мене розмова з Рішардом. Драпати, кажу, треба, поки Павла не схопили, поміняємо усі грошенята на бони, це я вже брав на себе, і гайда за кордон. Адже Павла як пити дати застукають, тоді й до нас доберуться. Є в мене знайомі серед шведів, мав я з ними справу, вони б нам допомогли. А Рішард — ні й ні, завчасно, каже, за кордон змотуватися, та й не так це просто. Не розумію я його — у чому трудність, коли гроші є?

— Ну й що ж ви вирішили?

— Це Рішард вирішив — з Павлом, мовляв, поговорити треба. Нехай на деякий час сховається і машину свою продасть, а Польща велика, є де затаїтися. Є у нього, Рішарда, на примітці одне таке місце.

— Напевне, таке ж, яке він і для тебе готував з допомогою розвідного ключа.

— Тоді я нічого такого не підозрював, мені і невтямки було. Виїхали ми з Познані, а Рішард каже: хочу Корнік подивитись. Тепер-то я розумію, що він добре знав ту місцину, що там… Коли ми лісом їхали, він попросив Павла зупинитися. Дорога саме відходила убік. Ми всі троє вийшли з машини. День був похмурий, от-от сніг повалить. Рішард і каже: «Дивіться, який дятел ось на тому дереві». Ми повернулись, а він тут й ударив Павла ключем по голові. Той навіть й не пискнув. Клянусь, — Фельчак ледь не плакав, — я нічого не знав. Павла я й пальцем не зачепив.

— Продовжуй.

— Вольський говорить: «З дурнем треба було покінчити, заткнути йому пельку. Тепер схоронимо, щоб менти не знайшли». Тією доріжкою, що відходила у цьому місці, ми проїхали углиб, там витягли Павла з машини і сховали тіло в кущах. Мені Вольський велів наламати гілок, щоб прикрити груп. Коли ми виїжджали з лісу, пішов сніг. Машину вів Вольський, у мене так тремтіли руки, що я дверцята не міг зачинити, коли сідав у машину. Проїхали ми через Корнік, Рішард звернув на якесь шосе, там ми знову в’їхали до лісу, заїхали далеко і лишили машину. У Корнік повернулися пішки, а звідти автобусом добрались до Познані. Потім поїздом прибули до Варшави.

— На цьому ми сьогодні закінчимо, — вирішив Качановський. — Тебе ще не раз буду і я допитувати, і прокурор у справі про викрадення машини з грішми і про вбивство Павла Вигановського. Пам’ятай — у твоїх же інтересах говорити тільки правду.

— Я й кажу правду. Павла я не вбивав. Кажу вам, я до нього навіть не доторкнувся. А ховати труп я Вольському допомагав, тому що боявся його. Адже йому не важко-і. зі мною так само розправитися. Був би сьогодні мені капець, коли б не ви, пане майор… А до убивства Павла я не маю ніякого відношення. Я й не знав, що він зібрався його порішити. Я думав тільки попередить, щоб обережнішим був, і допоможе сховатися.

Рішард Вольський обрав іншу тактику. Він вирішив усе навідріз заперечувати. Ніякої участі у викраденні вишневого «фіата» він не брав, Павла Вигановського він не вбивав, як і не намагався убити й Казимира Фельчака. Він тільки зав’язував шнурок на черевику, а розвідний ключ, який мав звичай завжди носити з собою — оскільки він йому потрібен і дома, і на роботі, — просто сам вивалився з кишені. Він його підняв із землі і випростався. Та й усе. А тут невідомо чому на нього навалились міліціонери…

Та одного Вольський не зумів пояснити: яким чином на розвідному ключі, який він беззаперечно визнав своїм, виявились сліди крові і людське волосся, які належали, як з’ясувала експертиза, убитому Вигановському.

Вибрана Вольським лінія поведінки не могла зашкодити слідству: воно вже мало у своєму розпорядженні достатню кількість беззаперечних доказів його вини. Участь Рішарда Вольського у трьох злочинах — викраденні державного майна, убивстві Вигановського і спробі убивства Фельчака — не викликало сумнівів.

Досвідчений юрист прокурор Бочковський добре розумів, чому злочинець вибрав саме таку лінію поведінки. Вольський був свідомий того, що при розгляді судом першої інстанції на основі висунутих проти нього звинувачень, його можуть засудити до смертної кари. Оскільки у польській юриспруденції Верховний суд, як правило, відхиляв смертні вироки в тому разі, коли обвинувачуваний не визнавав себе винним, Вольський усіма правдами і неправдами намагався звести справу саме до такого випадку, щоб врятувати своє життя. Та в цьому ділі прокурор мав у своєму розпорядженні не звинувачення, а незаперечні, неспростовані докази, тому визнання своєї вини обвинувачуваним не мало ніякісінького значення. Правда, у ланцюгу доказів не вистачало одного, й досить суттєвого факту.

Качановському й досі не вдалося знайти гроші — частку Вольського. Ретельні пошуки на квартирі Вольського і на місці його роботи нічого не дали. Не знайшли їх також у його знайомих дівуль та дружків. Сам він уперто повторяв, що ні про які гроші нічого не знає і взагалі він — невинна жертва міліцейських інтриг.

І знову майору Качановському з його людьми довелось взятися за копітку і трудомістку роботу по виявленню контактів злочинця. Були допитані багато десятків людей, поступово вимальовувався спосіб життя Вольського, його знайомства. Серед безлічі свідчень одне особливо зацікавило майора. Річ у тім, що кілька знайомих згадували про часті відвідини Вольським кладовища на Бродні.

На всіх польських кладовищах, і на цьому також, з ранку до вечора крутяться жінки, котрі. за певну плату доглядають за могилами: саджають квіти, поливають їх, підтримують чистоту. Одна з таких жінок на Бродненському кладовищі відразу ж упізнала Вольського по фотографії. За її словами, вона часто бачила його на кладовищі і завжди в найстарішій його частині.

Фотографію показали іншій робітниці, у віданні якої була ця стара частина. Жінка також упізнала Вольського. Сюди він приходив до склепу, що належав родині Марчиняків. Оскільки всі члени цієї родини померли ще до війни, за склепом ніхто не доглядав ось уже років з тридцять, і він дійшов до цілковитого запустіння: хрест похилився, написи стерлися — нічого неможливо було розібрати, плита, що прикривала вхід до склепу, була зірвана і валялась поблизу. В такому вигляді склеп стояв до недавнього часу. Але ось цей молодий чоловік з фотографії нарешті дав лад цій пустці. Він реставрував написи на плиті, почистив її і повісив на місце. Тепер вона надійно прикривала вхід до склепу, до неї було прироблено міцний засув з ланцюгом, що замикався на великий замок.

Для того, щоб увійти до склепу і провести там обшук, потрібні були дозвіл правління кладовища та санкція прокурора. Щоб уникнути зайвих розмов і можливих непорозумінь, Качановський попросив місцевого ксьондза бути свідком при огляді склепу.

Відчинили замок, зняли засув і ланцюг, відсунули важку камінну плиту і спустились у склеп. По обидва боки від входу піднімались полиці з гробами. Частина з них зовсім розвалилась. З деяких, тих, що поновіше, були зірвані віка — попрацювали кладовищенські «гієни» у пошуках золота та дорогоцінностей. Загорнуту в мішок металеву скриньку знайшли на нижній полиці за одним із гробів.

Скринька була доставлена в міське управління міліції, Привели Рішарда Вольського. Побачивши скриньку, він зблід і похитнувся, але не вимовив ні слова. У його присутності розкрили скриньку. У ній було два мільйони чотириста тисяч злотих. Шістдесят тисяч Рішард Вольський, як видно, витратив «на дрібниці».

Розділ п'ятнадцятий І ОСТАННІЙ

Був чудовий травневий день, під лад настрою, з яким майор Качановський заходив до кабінету свого начальника. І не дивно, адже він прийшов доповісти, що завершив слідство і передав справу до прокуратури. Прокурор Бочковський може приступити до обвинувального висновку.

— Краще пізно, ніж ніколи, — уїдливо кинув полковник.

— Що?! І це каже мій друг? Замість того, щоб радіти разом зі мною, він знущається. А ось прокурор Бочковський сказав — ти знаєш, що на похвалу він досить скупий, — так ось він сказав, що не пам’ятає іншої такої складної справи, яка була б так майстерно розкручена!

— Гаразд, гаразд, я вже поговорив, з ким треба.

— Так ти не забув Дзюбу? Ну спасибі, адже він справді заслужив нагороду.

— Думаю, що він її вже отримав, і вона для нього цінніша службової.

— І по службі його не завадить відзначити. Адже коли б він не сказав мені про Казимира Фельчака, ми б ще довго блукали у пітьмі.

— Та я хіба проти? Я збирався сказати, що питання про премію для Дзюби позитивно вирішено керівництвом. Стосовно тебе, Янушеку, повинен визнати, що ти непогано упорався з цією справою, але, щоб поставити усі крапки над «і», тобі залишається розв’язати ще одну проблему. Ми готові допомогти тобі в цьому.

— Яку проблему?

— Мені вдалось вибити трохи грошей для виплати премії тій нашій позаштатній співробітниці, ну, пам’ятаєш, із заводу точних приладів у Надажині. Як же її звати? Ельжбета Ярот, якщо не помиляюсь. Грошей, правда, небагато, але вистачить, щоб підсолодити пігулку.

— Яку ще пігулку?

— Ну як же, розлука з тобою. Тепер, коли справа успішно завершена, допомога цієї дівчини вже не потрібна і можеш спокійно з нею розстатися. Адже ти говорив, що підтримуєш це обтяжливе для тебе знайомство виключно в інтересах слідства.

— Та що ти собі дозволяєш? — не на жарт розсердився Качановський. — Адже це порядна дівчина.

— Розумна дівчина, — щиро похвалив полковник. — Гаразд, давай про справу. Як Рішард Вольський?

— Як і раніше, від усього відпирається. Та наприкінці, коли я подав йому всі докази його вини, які маємо у своєму розпорядженні, він зажадав побачення з прокурором, Я його запевнив, що побачення буде, і не одне.

— Гадаю, — міркував уголос полковник Немирох, — він не повідомить нам нічого нового. Хіба що дізнаємось більше про його спільника. Як воно завше буває, тепер один буде валити на іншого. Казимир Фельчак виклав усе про свого приятеля, не пощадив його.

— І мав усі підстави так вчинити. А втім, я не переконаний, що його свідчення у всьому правдиві. Сам він наче свята простота: насильно нав’язали йому два з половиною мільйони злотих, хоч як він не противився.

— Я певний, що саме йому належить ідея підставного міліціонера. І мундир для нього пошив він.

— Так, кожний із злочинців зіграв відведену для нього роль, і не можна все валити на Вольського. Я не дуже-то вірю тому, що наш кравець не здогадувався, навіщо вони везуть Вигановського у Корніцькі ліси.

— І все ж я мушу тобі сказати, Януше, що ти дуже ризикував, коли підстроїв зустріч Вольського з Фельчаком у Скаришевському парку. Запізнись ти на якусь секунду…

— Ти думаєш, як не розумів, на що іду? Але погодься, ризик був єдиною можливістю знайти третього злочинця і доказати його вину. Я просто змушений був піти на цей ризик. На щастя, все сталося так, як ми запланували.

— Знаєш, я не в усьому можу з тобою погодитись, — признався полковник. — Після оголошень по телебаченню і в газетах Фельчак був такий наляканий, що його можна було взяти голими руками. Ну хоча б на квартирі у тієї жінки на Жолібожі. Напевне він би розколовся, назвав Вольського і вказав, де сховані украдені гроші. Навіщо вся ця небезпечна гра у Скаришевському парку?

— Ти маєш рацію. Фельчак був у наших руках. І дружка він би виказав. А ось Вольському ми нічого не могли б поставити у провину. Адже не міг я знати, що він припуститься такої грубої помилки — не позбавиться знаряддя злочину. І це він, такий обережний і передбачливий! Та й невідомо, чи знайшли б ми той ключ під час обшуку у майстерні на Омулевській. Там таких ключів достобіса! Не виключено, що справа закінчилась би судовим процесом на основі звинувачення, саме звинувачення, а не доказів, і хтозна, що б вирішив суд.

— Фельчак міг і не зателефонувати Вольському.

— А я б продовжував лякати «борсука» до тих пір, поки він би не зважився на це.

— «Борсук» міг спробувати й самому сховатися.

— Хай би спробував, а я б наступав йому на п’яти. Урешті-решт у нього нерви не витримали б.

— Він міг добровільно прийти до нас.

— Я був певний, що так він не вчинить. Для цієї людини гроші — над усе. А прийшовши з визнанням провини, він втрачав їх. Та й роки тюрми…

— Але чому він звернувся по допомогу до Вольського? Адже він сам бачив, як той розправився з Вигановським.

— Усе де правильно, але то тільки з твоєї позиції. Спробуй подивитись на справу очима Фельчака. Для нього і Вольського Вигановський був чужаком. Познайомились вони з ним випадково. Потім їх зв’язав злочин. А коли він Став небезпечним, Вольський не вагаючись позбавився його. Гадаю, що діяв він з мовчазної згоди Фельчака, та довести цього поки не можу.

— В мене також була така думка.

— І зовсім інші стосунки у Фельчака з Вольським. Вони знали один одного змалку. Жили в одному районі на Празі. Ходили в одну школу. Сильний, заповзятливий, певний у собі, Вольський напевне імпонував такому, по суті справи, слиньку, як Фельчак. Ось чому для Фельчака, коли він попав у небезпеку, було цілком природним і логічним звернутися по допомогу до Вольського.

— Зрештою, Вольський міг йому просто допомогти сховатися, а не пускати в хід розвідний ключ.

— Ти знов своєї! Існують певні стереотипи людської поведінки. Так, як це буває у тварин. Лев або тигр намагається уникнути зустрічі з людиною, та коли він наляканий і не має іншої ради, він кидається на людину. Затискуючи кільце навколо Фельчака, я тим самим створював небезпечні обставини і для Вольського. Я визначив стереотип його поведінки і знав, що він обов’язково повторить те, що зробив у Коряцькому лісі.

— Сам же казав, що вбити друга — діло не просте.

— Дружба до пори до часу. Сам знаєш, чого варті ці поняття у злочинному світі. При найменшій небезпеці лопаються, як мильні бульбашки. І любов, і дружба, і товаришування. Залишається єдине — за всяку ціну врятувати власну шкуру. Вольському втрачати було нічого: на його рахунку вже було одне убивство. Він знав, що, коли попадеться; зашморг йому забезпечений. Ще один труп — яка різниця. Два рази не повісять. Він був свідомий того, що коли Фельчак потрапить до нас, не мовчатиме, викаже Вольського відразу ж. Для нього це кінець.

ЗМІСТ

Зінке Хараламб. Любий мій Шерлок Холмс. Роман. З румунської переклав Анатолій Литвиненко

Квашневський Казимир. Загибель судді Мрочека. Роман. З польської переклали Роман Вишневський та Анатолій Заблоцький

Едигей Єжи. Ідея в сім мільйонів. Роман. З польської переклав Роман Вишневський

Примітки

1

Пане (рум.).

(обратно)

2

Панночко (рум.).

(обратно)

3

Бенецян — житель румунського округу Банат.

(обратно)

4

Відповідає званню молодшого сержанта.

(обратно)

5

«Форум» — готель у Варшаві 1-ї категорії, де зупиняються переважно іноземні туристи.

(обратно)

6

Мається на увазі роман німецького письменника Йоганна Шеффера «Капітан з Кьопенік».

(обратно)

7

Міліціонери в ПНР носять жетон з особистим номером.

(обратно)

8

Палюх — палець (пол..).

(обратно)

9

«Малюк» — малолітражний «фіат-126».

(обратно)

10

Прага — правобережний район Варшави.

(обратно)

Оглавление

ЗАРУБІЖНИЙ ДЕТЕКТИВ

Хараламб Зінке ЛЮБИЙ МІЙ ШЕРЛОК ХОЛМС Роман

Казимир Квашневський ЗАГИБЕЛЬ СУДДІ МРОЧЕКА Роман 

  1. ДВЕРІ ЗАЧИНИЛИСЯ. ЗОСТАЛИСЬ САМІ

  2. ХТОСЬ ЙОМУ ПОКЛАВ КВІТИ НА ГРУДИ…

  3. П. М. 1967!

  4. ПЕРШИЙ БУРГОМІСТР

  5. ТВОЯ ДРУЖИНА НЕ ВМІЄ ПЛАВАТИ!

  6. НАОДИНЦІ З НИМ

  7. ЗАПОВІТ СУДДІ МРОЧЕКА

  8. ЩОБ НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНУВСЯ З МОРЯ!

  9. ЗАПОВІДАЮ СВОЄМУ ПЛЕМІННИКОВІ…

  10. ЗАЗИРНУВ У ГЛИБИНУ НІШІ І…

  11. РОЗМОВИ НА П'ЯСТІВСЬКІЙ ВУЛИЦІ

  12. РИБА, ПРИВАБЛЕНА СВІТЛОМ

  13. ПОЧИНАЮ ГУБИТИСЯ…

  14. ПРОСТИЙ ПЛАН ЛІКАРЯ МРОЧЕКА

  15. ТО НЕ ТАК ПРОСТО!

  16. А Я Ж ВАМ НЕ ГОВОРИВ…

Єжи Едигей ІДЕЯ В СІМ МІЛЬЙОНІВ Роман

  Розділ перший РАПОРТ ПРО ПОДІЮ

  Розділ другий ЯК ВКРАСТИ СІМ МІЛЬЙОНІВ ЗЛОТИХ

  Розділ третій БАГАТО ЗАПИТАНЬ, МАЛО ВІДПОВІДЕЙ

  Розділ четвертий ГІПОТЕЗ БАГАТО, ГЛУЗДУ МАЛО

  Розділ п’ятий НОВА ВИТІВКА ЗЛОЧИНЦІВ

  Розділ шостий НАРЕШТІ ПЕРШИЙ ПІДОЗРЮВАНИЙ

  Розділ сьомий ПО НОВОМУ СЛІДУ

  Розділ восьмий ІЗ ЗАПІЗНЕННЯМ НА ОДИН ДЕНЬ

  Розділ дев’ятий ХТО ВБИВ?

  Розділ десятий ПОГОНЯ ЗА БЛАКИТНИМ «БМВ»

  Розділ одинадцятий А МОЖЕ, ДІВЧИНА?

  Розділ дванадцятий ЗНАЙТИ КРАВЦЯ

  Розділ тринадцятий НАРАДА У ПРОКУРОРА

  Розділ чотирнадцятий ПЛАН МАЙОРА КАЧАНОВСЬКОГО

  Розділ п'ятнадцятий І ОСТАННІЙ

ЗМІСТ

*** Примечания ***