Вогонь на вершині Комо [Юрій Дмитрович Бедзик] (fb2) читать онлайн

Юрій Бедзик ВОГОНЬ НА ВЕРШИНІ КОМО

_{Художнє оформлення Г. МАЛАКОВА}

видше сідай у човна, дорогий читачу, і греби на середину могутньої ріки. Не озирайся назад. Слухняний човен понесе тебе в безмежну річкову даль, туди, де пекуче сонце виграє міріадами спалахів на пустотливих хвильках, де затаїлася смерть у страхітливих нуртовиннях, де хижі, ненажерливі риби піраньї чатують на свою здобич.

Отже, ти пливеш. Навкруги — всевладдя води, царство спеки й нездоланної дикої стихії. Сміливіше греби, друже. Твій човник уже подолав першу сотню метрів. Гострим носом він ріже воду, і прозорі струмені, мов зграйки нажаханих пташок колібрі, виграючи на сонці всіма самоцвітами райдуги, розлітаються врізнобіч.

Ще трошки, ще один помах веслом — і ти на бистрині. Тепер облиш весло й ляж на дно човна. Але ти, здається, побачив щось? Ти помітив якусь рухливу цятку. Стеж уважніше, не губи її з очей.

Цятка росте, набуває обрисів. О, та це ж невеличкий кораблик, що посувається тобі назустріч. Він скоро мине тебе, й ти назавжди забудеш про випадкову зустріч посеред безмежної ріки. Тільки гуркіт кволенького мотора ще довго стоятиме в твоїх вухах, нагадуючи про те, що і в цьому пустельному царстві людина проклала свої шляхи.

Але, може, спинимо суденце?

Помахай капітану. Він охоче прийме на борт ще одного пасажира. Йому нудно пливти між безлюдними берегами. Піднімайся на борт.

Бачиш капітана? Он він стоїть, у рульовій рубці. Хто він: креол, мулат, негр? Ну й смагляве ж у нього обличчя! А поглянь на його руки, що лежать на штурвалі. Жилаві, робочі, скільки вони зробили справ на своєму віку!

А ось біля лівого борту сперся на бильця хлопчина у крислатому капелюсі з очеретяної соломи. Шкіра на його обличчі зовсім світла, волосся темне, їжачкувате. В погляді його сірих очей — захоплення. Час від часу він одриває очі від води й зачаровано дивиться на пойняті густими лісами береги могутньої ріки. Маленький мандрівник, сміливий шукач пригод, звідки він і як потрапив на суденце?

— Олесю, годі тобі смажитись на сонці!

Це голос його батька. Він сидить на кормі в плетеному кріслі під широким брезентовим тентом і суворо дивиться на сина.

— Та не турбуйтесь, Василю Івановичу! — втішає його повновидий літній чоловік із пов'язаною рушником головою. — В Олеся добрячий капелюх, він врятує його від сонця. А хлопцеві ж уперше бачити таку красу.

— Набачиться ще, — невдоволено буркоче Василь Іванович. — Краще б відпочив у гамаку.

Гамак тут же, під тентом, прив'язаний до двох стояків, що підпирають капітанську рубку. Та хіба Олесеві влежати в гамаку? Хіба є сила, яка могла б відірвати його погляд від отих таємничих берегів?

Хай дивиться в далечінь юний, відважний мандрівник, хлопчик із далекої Радянської Країни, з наддніпрянського красеня Києва.

А ми тим часом познайомимось з іншими членами невеличкої експедиції.

Василь Іванович Крутояр, Олесів батько, етнограф-фольклорист і, звичайно, трохи мрійник, як усі мандрівники. Він був на Оріноко двічі й кожного разу, повертаючись до Києва, привозив якусь неясну тугу в серці. Він, здається, назавжди закохався в непролазні орінокські нетрі.

З Василем Івановичем подорожують також літній біолог Кирило Трохимович Бунч, — він же медик і начальник невеличкої господарчої частини загону, — та молодий географ, Іллюша Самсонов, чоловік років двадцяти п'яти, з вольовим, смаглявим обличчям і широченним розмахом плечей, від яких так і віє силою.

Бунчові кепсько від спеки, його м'ясисте обличчя лисніє від поту, білі коротенькі штани й сорочка прилипли до тіла. Коли б йому отаке здоров'я і витримка, як у географа! Глянути лишень на нього зараз! Що за безтурботна поза: ноги широко розкидані, очі блаженно заплющені. Мабуть, спить…

Із щілин у палубі проривається бензиновий перегар. Натужно гуркоче двигун. Експедиція посувається до верхів'я Оріноко.

Отже, дорогий читачу, ти познайомився з першими героями цієї книги, які поведуть тебе небезпечними стежками сельви^[1], крізь нетрі, через болота, назустріч смертельним небезпекам і казковим таємницям. Якщо тебе злякає далека дорога, ти ще маєш час швиденько покинути старенький кораблик і, люб'язно попрощавшись із його пасажирами та побажавши їм щасливої дороги, податися до берега.

Зважуйся швидше. Бачиш, як квапиться капітан і як нервово він торсає штурвал. На далеких ранчо^[2] давно вже чекають маленьке суденце з войовничо-грізною назвою «Голіаф». Швидше, швидше, друже!

Здається, ти зважився? Ти вирішив податись у далекі мандри разом із нашими героями. Щасливої дороги!

А втім, постривай. Тобі ще невідомо, з якою метою прибули ці люди на безлюдні береги Оріноко, куди вони пливуть, що їх чекає попереду? Тож повернімось до тих подій, які поклали початок цим незвичайним пригодам.

ЖІНКА З ДАЛЕКОЇ СЕЛЬВИ

Над Ріо-де-Жанейро голубіло гаряче безхмарне небо. Сонце стояло в зеніті, й тіні од велетенських хмарочосів, немов зморені нестерпною спекою, поприпадали до стін.

Залюдненими вулицями бразільської столиці простували троє радянських учених-мандрівників. Серед гамору й шуму вони почували себе не зовсім впевнено.

Поважний професор Крутояр, високий на зріст, із рудуватими вусами чоловік, невдоволено озирався на всі боки. Він любив екзотику Латинської Америки, але його дратували оці надміру модернізовані квартали міста.

— Скоро все скінчиться, друзі. — У професора ще ставало сил підбадьорювати своїх колег.

— Це «скоро» триває вже шостий день, Василю Івановичу, — перебив його геть упрілий Бунч.

Професорові нічого було відповісти. Адже й справді, шість змарнованих днів серед кам'яного пекла виснажили і його самого. Однак, що поробиш, треба терпіти. Вони чекали з Ленінграда наукове обладнання, з яким мали вирушити на дослідження району верхнього Оріноко. І поки необхідні інструменти й прилади пливли через океан, мандрівники страждали від спеки. Вони вже добре знали Ріо, місто достатку і злиднів. Столиця Бразілії була для них першим порогом, який вони переступили на шляху до великих таємниць цього континенту.

Мандрівники пройшли тінистою Авеніда-ді-Майя і повернули до готелю «Палас». Молодцюватий портьє запопадливо відчинив перед ними скляні двері до просторого холу.

В номері було спокійно і затишно. Спека лишилася десь там, за вікном, а в кімнаті, обладнаній найновітнішими холодильними пристроями й вентиляторами, панувала життєдайна прохолода.

Відхилилась портьєра, й на порозі бічної кімнати з'явився невисокого зросту сіроокий хлопчина. На його обличчі сяяла радість. Він так довго чекав свого батька, свого старшого товариша Іллюшу Самсонова, ба навіть буркотливого дядька Бунча, що ладен був, як звичайнісінький малюк, кинутись їм на шию і розцілувати всіх. У п'ятнадцять років нелегко вдавати з себе дорослого, хоч уже й пробився над верхньою губою пушок і в голосі все частіше чуються басовиті нотки.

— Втомився чекати, сину? — запитав професор.

— Так, нуднувато було, — Олесь хотів вимовити ці слова байдужим тоном, але щаслива посмішка виказала його.

Він підійшов ближче і взяв батька за руку.

— Ти питаєш, чи мені було нудно, а сам онде як посірів, — сказав хлопець з юнацькою щирістю і перевів погляд на Бунча й Іллюшу. Та коли помітив, що вони теж стримані й зосереджені, враз зніяковіло відійшов до вікна.

— Приходила якась сеньйора. І потім ще кореспонденти, — сказав він. — Двоє з місцевої газети і верткий тип із телебачення. Запрошував на вечірню передачу. Ви підете?

— Подумаємо, синку. А зараз — відпочивати.

Професор зняв сорочку і заходив по кімнаті, наспівуючи щось бадьоре, маршове. Потім опустився на канапу й закурив.

Біля нього сів Олесь. Мовчки поклав батькові на коліно руку.

Той одвів на мить очі від вікна й тепло поглянув на сина.

Вони були друзями, хорошими друзями. Олесь тільки-но скінчив дев'ятий клас, і батько, поступаючись перед його вмовляннями, виклопотав йому дозвіл на поїздку в Південну Америку. Хлопець знав, що в цій далекій мандрівці, важкій, небезпечній, виснажливій, він майже нічим не зможе стати в пригоді експедиції. І все ж таки Олесь готувався до неї, наполегливо і з захопленням. Особливо багато сил він доклав до вивчення іспанської мови, в чому йому кращим учителем був батько.

— Ну, й спека ж тут, — сказав професор, встаючи з канапи. — Не те, що Київ!

— Навіть не Кавказ, — озвався Самсонов.

— Не знаю, як ви, сеньйори, — кволо посміхнувся товстенький Бунч, — але на моє старече серце досить і одного тижня.

— Витримаєте, сеньйоре Бунч, — в тон йому відпарував професор. — Орінокська сельва готує для вас стільки подарунків, що ви забудете про всі ваші недуги.

Крутояр підійшов до вікна. Хотів розчинити його, та згадав, що надворі страшенна задуха, й опустив руку.

Вдалині, поміж стрункими силуетами висотних будівель голубіло сліпучим сапфіром море. Окремі клапті його нагадували чудові акварелі.

Хтось постукав у двері. Стук був вимогливий, нетерплячий. Кілька чоловік перемовлялись у коридорі.

— Не розумію, хто б це міг бути? — знизав плечима професор. — Ціла делегація.

Зайшов портьє.

— Вас питають сеньйори.

— Які сеньйори? — Крутояр невдоволено глянув на годинник.

— Сеньйори кореспонденти. — Портьє розгладжував золочені галуни своєї лівреї. — Накажете впустити?

Професор ствердно кивнув головою. Накинувши на себе халата, відійшов у глиб кімнати й опустився в м'яке крісло. Бунч і Самсонов стали біля вікна.

Непрохані гості були кореспондентами кількох столичних газет.

Розмова тривала недовго.

— Які враження ви винесли з нашої країни?

— Поки що приємні враження, — відповів за всіх Крутояр.

— Ви збираєтесь досліджувати сельву верхнього Оріноко?

— Так. Моя давня мрія пройти там, де ще, на жаль, не ступала нога дослідника.

— Ви ризикуєте. Ви неабияк ризикуєте. Але ми, з свого боку, не можемо не висловити захоплення. Взагалі, нам дуже приємно, що Росія завжди виявляла увагу до нашого континенту, зокрема, до нашої республіки. Бразілія глибоко шанує ім'я славнозвісного російського мандрівника Лангсдорфа^[3].

— Так, — поштиво кивнув головою професор, — Лангсдорф був великою людиною, великим гуманістом. Жаль тільки, шляхи, які він проклав до серця вашого народу, декому тепер не подобаються.

Кореспонденти перезирнулись. Один із них, високий суб'єкт з їжачкуватим волоссям на голові, поквапно перескочив до іншої теми.

Як сеньйор Крутояр ставиться до справи Ван-Саунгейнлера? Невже сеньйор не знає цієї сенсаційної історії? Так, так, нечувана сенсація! Удвох із своїм сином доктор Ван-Саунгейнлер вирушив на власному літаку до верхів'я Оріноко і зник, неначе впав у воду. Дві авіаційні кампанії почали розшуки. Неповторний випадок зробити великий бізнес, розрекламувавши оперативність і гуманізм своєї фірми. Американці вже випустили мило й одеколон з етикетками «Ван-Саунгейнлер».

Крутояр слухає і мовчить. Нервово стулені губи його виказують ледь погамований гнів. Він сказав би зараз цим панам, що він думає про оту негідну істеричну сенсаційну «справу» Ван-Саунгейнлера. Але він буде мовчати. Зрештою, його «люб'язні» співбесідники — немічні безвільні гвинтики. Що їм скажеш, коли їм тільки й клопоту, як би впіймати на вістря своїх самописок побільше сенсаційного матеріалу. Ван-Саунгейнлер, мужній голландський вчений і дослідник, вчинив відчайдушно ризиковану операцію: з сином-пілотом він купив старенький літак і подався в найглухіші південноамериканські нетрі досліджувати флору й фауну. Герой-невдаха! Доля не дала йому розгорнути своїх сил. Його машина через три години після вильоту з Ріо-де-Жанейро втратила радіозв'язок із навколишнім світом і безслідно зникла. Трагічне закінчення експедиції Ван-Саунгейнлера могло б залишитись невідомим, коли б вправні бізнесмени не взяли собі за мету зробити на ній хороший бізнес.

— Є відомості, що Ван-Саунгейнлер приземлився в глухому селищі дикунів на верхньому Оріноко, — сказав один із кореспондентів, ховаючи за товстими скельцями окулярів хитруватий прижмур очей.

— Мабуть, не ті відомості, що треба, — сухо відповів Крутояр, якого розмова з кореспондентами починала все дужче й дужче дратувати. — Там, де все просто й відомо, — немає сенсації. А без сенсації, як заведено у вас говорити, — немає життя. Я гадаю так: якщо голландець не загинув під час посадки, він живий, його знайдуть.

— Але йому загрожує смерть від рук варварів, — подався всім тілом уперед журналіст у рогових окулярах. Він казав це із солоденькою посмішкою на вустах, неначе йшлося про звичайнісіньку історію із столичного життя. — Дикуни знищать його.

— Запевняю вас, сеньйоре, що дикуни мають у своїх серцях більше гуманізму, ніж деякі джентльмени. — Крутояр витирає хустиною чоло і з виглядом зовсім розмореної людини падає в крісло. При цьому безцеремонно дивиться на ручний годинник.

Натяк досить недвозначний. Кореспонденти встають. Короткі кивки головами. Скупі завчені посмішки.

І ось у кімнаті жодної сторонньої людини. Надміру ввічливі гості пішли. На ранок з'являться газети з повідомленнями про інтерв'ю в готелі «Палас». Певно, професор Крутояр буде змальований сухим, неприступним ученим-аскетом, а розмова з кореспондентами набуде таких дивовижних відтінків, що Крутояр і його друзі навіть не впізнають себе.

— Тату, — озивається Олесь, — ти був надто гострий із сеньйорами.

Його перебиває Самсонов.

— Облиш, хлопче! їм треба зразу показувати кулака під ніс. — Він ходить по кімнаті, аж вітром віє від нього. — Чортзна-що! Нахаби!

— Правильно, Іллюшо, — зауважує професор. — Нахаби. Страшенні нахаби й невігласи. Але цього разу я справді погарячився. В Олеся добре дипломатичне чуття. Знаєш, як воно говориться в нашому прислів'ї: з вовками жити…

— По-вовчому вити? — Аж спалахує Самсонов, ще дужче стискаючи кулаки. — Що ви кажете, Василю Івановичу. Загинула чудова людина, тут капелюха треба зняти з голови, а їм бізнес. Негідники! Сенсації захотілося!..

Полеміку припинив телефонний дзвінок. Знизу повідомили, що прийшла якась сеньйора.

— Що ж, гостинно прошу, — відповів у трубку Крутояр.

Сеньйора була струнка, з виразними слідами колишньої вроди. На вигляд їй можна було дати років під п'ятдесят. Сиве волосся білою стрічкою вирізнялося на її темній пишній зачісці. Світлокофейна сукня з короткими рукавами відтіняла бронзову смагу її тіла.

З великих очей дивився сум. І була ще на тому обличчі нелюдська втома. Втома недоспаних ночей, втома безперервного страху, а можливо, і втома боротьби.

Сеньйора назвалась Ернестіною Коельо. Глянувши кудись у вікно, вона тихо спитала:

— Що привело вас на цей континент? — і, не чекаючи відповіді, повела далі: — Я прийшла застерегти вас: країна, в яку ви їдете, страшна країна. Серед мого народу ви знайдете багато щирих друзів, але будуть і лихі люди. Нам стало відомо…

— Кому? Хто ви такі? — Крутояр суворо нахмурив брови. — Ви досі не сказали, хто ви і від чийого імені, ви говорите?

Якась холодна іскорка майнула в темних очах жінки. Вона стиснула губи, уважно подивилась на професора і промовила неквапом:

— Ми — друзі знедоленого народу. Колись ви дізнаєтесь про нас. Декому не до вподоби мандрівка радянських вчених у нетрі верхнього Оріноко, бо там чиняться недобрі справи. Там є залізо й золото, нафта й вугілля, але всі ті багатства стали власністю чужоземних банків і компаній. Ви, мабуть, чули про великі поклади заліза на Гвіанському нагір'ї? Американці прийшли туди, як до себе додому, й одкрили там свої копальні. Через річковий порт Сан-Феліс на Оріноко вони вивозять усю руду за кордон. Кров нашої республіки — нафту — п'ють чужоземні вампіри. Народ ледве животіє. В країні панує терор генерала Батіса. Коли ви станете на землю нашої багатостраждальної республіки, ви побачите там сумні контрасти: вілли багатіїв і глиняні індійські хижі, найсучасніші автостради в нафтових районах Бакарайбо і стежки індійців, де ще не ступала нога білої людини.

Професор Крутояр сидів навпроти сеньйори Ернестіни в кріслі й уважно слухав її. Здавалося, він домальовував в уяві ті трагічні картини, про які запально говорила ця загадкова жінка. Олесь, Іллюша і Бунч дивились на гостю зосередженим співчутливим поглядом.

— У нашій республіці верховодять люди без совісті й честі, — вела далі жінка, прикривши на мить очі рукою. — Генерали й диктатори експлуатують народ, поліцаї безкарно чинять розправу над місцевим населенням. Індійців убивають, спалюють, отруюють, заганяють на довічну каторгу в копальні.

Володарі сельви не хотіли б, щоб про їхні злочини дізнався світ. Нам стало відомо, що урядові інстанції готують на вас пастку. Будьте обережними. Не вирушайте далі Сьюдад-Боллівара. Не йдіть у царство «Чорного Себастьяна».

Помітивши на обличчях мандрівників вираз подиву, жінка замовкла. Рішуче підвелася з крісла й попрямувала до дверей. Спинилась біля самого порога.

— Чорний Себастьян — це поліцейський комісар верхнього Оріноко. Найжорстокіша і найпідступніша людина тих країв. — У голосі незнайомки забринів ледь прихований острах. — Наші друзі будуть оберігати вас, але у Себастьяна сильна й безжальна рука.

Вона знову опустила голову і вийшла, мов привид, темна й загадкова.

Ніхто не зважувався першим порушити мовчанку. Монотонно гули вентилятори. З коридора долинав приглушений голос портьє. Нарешті професор підвівся з крісла, підійшов до вікна й непорушним зосередженим поглядом втупився в сіре громаддя будівель. Легкі хмарки біліли на збляклому небі.

— Несподівана й мало приємна зустріч, — промовив Крутояр задумливим голосом, не відриваючи очей від плескатих дахів, що сіріли десь далеко внизу, немов розкидані в хаотичному безладді брили поруйнованого гірського плато.

Вона радить нам бути обережними, оскільки урядовим колам наш візит не до смаку.

Бунч сполошився. Швидко крокуючи по просторій кімнаті, він заговорив про те, що тепер вони й справді повинні добре все обміркувати. Зрештою, вони члени наукової експедиції, а не політичні представники. І, взагалі…

Його перебив Самсонов.

— Відступати тепер — значить показати свою цілковиту безпринципність. Ми їдемо на законних підставах, і ніхто не має права затримувати нас. Ми — наукова експедиція і будемо протестувати…

Товстенький Бунч підкотився до Іллюші. На його обличчі проступив страх. Він не міг собі уявити, як це вони зважаться на такий одчайдушний крок. Він був добропорядною, тихою людиною, кабінетним ученим, що все своє життя тільки й займався колекціонуванням рідкісних комах.

— Що ви говорите, колего? — аж верескнув він. — Ви хочете наразити нас на страшну небезпеку. Ви забуваєте, де ми знаходимось. У вас гаряча голова, але ж не забувайте, що з нами Олесь, що ми… ми…

— Я нічого не забуваю! — відрубав Самсонов.

— Ні, ви ладні кинутись у найбезглуздішу авантюру…

Далі терпіти таку недоречну суперечку професор Крутояр не міг. Він добре розумів чистосердечність Іллюші, навіть в душі приєднувався до його слів. Але професор, як ніхто інший, усвідомлював небезпеку, що чекала на загін. Отож знехтувати застереженням незнайомої креолки було б зовсім нерозумно.

— Справа ускладнюється, друзі, — втихомирив він одразу ж запал Бунча й Іллюші.

Самсонов здивовано глянув на Крутояра.

— І ви, Василю Івановичу?

— І ти, Брут! — посміхнувся Крутояр. — Ви хотіли сказати саме це, Ілля Григорович? Правда ж? Мовляв, професор Крутояр виявився слабкодухим і одразу ж пристав на пропозицію Бунча?

— Так, я дивуюся, Василю Івановичу. Ваша тверда воля…

Професор застережливо підняв руку.

— Дорогий мій Ілля Григорович, — промовив він низьким басовитим голосом, в якому проривались нотки батьківської теплоти. — Я не кажу, що ми змінимо наші плани. Більше того, я навіть певний, що ми їх не змінимо. Але ми повинні добре вивчити ситуацію. Останнім часом в країні, до якої ми вирушаємо, почалися політичні заворушення. Назріває революція. А тут ще й візит таємничої жінки, її застереження…

Іллюша знизав плечима. Щось хотів був сказати, але передумав і тільки досадливо махнув рукою.

— Ну, от і дійшли згоди, — підсумував усе сказане Крутояр. — Я зайду в наше посольство, а потім ще пораджусь із деякими впливовими людьми з бразільської академії наук. Вони повинні знати про становище в Бенісуарії…

За широкими вікнами мліло сонце. Щось було в ньому заспокійливе, вабляче, і, дивлячись на нього, не хотілося думати, що за якусь сотню миль чиниться сваволя, ллється людська кров і громовиці пострілів полохають тишу сельви.

Три дні професор Крутояр з'ясовував становище, ходив до академії, двічі зустрічався з радянським послом. Зрештою, все виявилося набагато простіше, ніж у день розмови з креолкою. Політичні ускладнення в Бенісуарії давно вже нікого не дивували в бразільській столиці Якщо хто й мав острах, то переважно комерційні люди, які потерпали за свої капітали, вкладені в нафтові й залізорудні розробки маленької республіки.

Тим часом прибули необхідні матеріали й інструменти. Радянське посольство повідомило Крутояра про розмову з дипломатичним представником Бенісуарії. Той був дуже люб'язний, пообіцяв експедиції підтримку з боку свого уряду й запевнив, що мандрівникам нічого сподіватись прикростей у дорозі.

Проте Крутояр вагався. Заглиблений у думки, він подовгу блукав самотньо вулицями столиці, й ось тоді трапилась подія, яка поклала край його сумнівам.

Якось професор повертався з центральної міської бібліотеки, де він добирав літературу з етнографічних питань. Сонце смалило немилосердно. Над містом щойно прошуміла тропічна злива, в блискавицях і громі, гаряча й бурхлива, як і серця людей, що жили на цій дивній землі. Тротуари й вулиці парували, і від того спека здавалася ще нестерпнішою.

— Сеньойр Крутояр! — пролунало раптом з боку вулиці, по якій суцільним потоком ішли машини.

Професор повернув голову й одразу ж упізнав того, хто назвав його ім'я. З віконця автомобіля, що спинився біля тротуару, визирав сивобородий дідок. Це був шведський турист, у минулому сміливий дослідник Південної Америки, давній знайомий Крутояра по міжнародних етнографічних з'їздах. Пана Сундстрема професор зустрічав кілька разів у бібліотеці столичного університету, і швед знав про план мандрівки радянської експедиції.

— Моє шанування вам, пане Сундстрем!

Дружній потиск рук, короткі фрази.

— Ви ще й досі не виїхали на Оріноко, пане Крутояр?

— Наша подорож вимагає солідної підготовки. Але чому ви сидите в цьому пеклі?

Сундстрем виходить із машини, мружиться від ясного сонячного проміння, йому подобається це пекло. У себе на півночі він рідко бачить стільки сонця і стільки безхмарної сині над головою.

— Якби не мої літа, колего, — говорить він, поклавши Крутоярові на плече руку, — я обов'язково подався б з вами на Оріноко. Все життя мандрував. Усе життя. — Він враз хмурніє, обмацує свої кишені, й, на мить замислившись, говорить неквапом: — Добре, що згадав, і саме зараз, коли ми зустрілись. Я одержав листа з Голландії. Сумного листа, колего.

— У вас є друзі в Голландії? — питає Крутояр, відчуваючи в голосі Сундстрема неприховану тривогу. — Родичі?

— Ні, тільки друзі. Ходімте по Авеніді, я розповім вам усе. Хелло, хлопче! — гукає він шоферові. — Можеш бути вільним на сьогодні. Тож ходімте, колего!

Заклавши за спину руки, Сундстрем іде широким кроком, високо піднявши своє довгасте худорляве обличчя. В очах у нього задума, а може, й сум за далеким і нездійсненним, сум літньої людини, в якої все вже лишилось позаду.

— В другу світову війну, — говорить Сундстрем, — мій син воював проти нацистів, він був офіцером-добровольцем британських військово-повітряних сил. На війні він потоваришував із голландським офіцером Ван-Саунгейнлером. Мій син загинув. Ван-Саунгейнлер залишився живим і після війни став великим ученим… Місяць тому він разом із своїм сином…

— Ви говорите про загиблого голландського дослідника? — не втримався Крутояр.

— Перепрошую, колего! Не треба вживати слова «загиблий»! Ван-Саунгейнлер не загинув. Він зник безслідно в тропічних лісах верхнього Оріноко. Але я вірю в його щасливу зірку. Ось лист від його дружини. Вона благає мене організувати розшуки її чоловіка й сина. Нещасна жінка не уявляє собі, що то значить розшукувати людину в безмежних непрохідних нетрях. І все ж таки, колего, я не хочу позбавляти її надії. Американські авіакомпанії зробили кілька розвідок. Звичайно, все носило чисто рекламний характер і не дало, та, власне, й не могло дати ніяких наслідків. Я хочу доручити цю справу вам. Може, ви почуєте що-небудь, може, індійці знають про білу людину і вкажуть вам, де вона. Мені пригадується, що востаннє Ван-Саунгейнлер дав радіограму з борту свого літака, перебуваючи десь в районі гирла Ріо-Падамо. Це майже непрохідні нетрі. Я вас ні до чого не зобов'язую, не смію зобов'язувати. Але я звертаюсь до вашої совісті й честі, до вашого благородного серця.

Крутояр задумливо провів пальцем по вусах:

— Сумна історія… Американські авіакомпанії роблять на цьому бізнес. Можливо, людина вже загинула, але бізнес гарантований…

Сундстрем з надією повернувся обличчям до професора.

— Я хочу вірити, що ви згодні з моєю пропозицією.

Крутояр взяв професора за руку й на знак згоди міцно потиснув її. Більше він нічого не сказав.

— Дякую, колего! — тихим голосом промовив Сундстрем.

— В дорогу! Літак о п'ятій вечора!

Професор стоїть на порозі, бадьорий, усміхнений. Біла шовкова сорочка на ньому розстебнута.

З бічних дверей, що ведуть до ванної кімнати, вилітає Самсонов, в самих трусах, мокрий і збуджений.

— Per aspera ad astra! Через труднощі до зірок, до великих зірок, як казали стародавні римляни, — вигукує Іллюша.

Швидкі приготування, остання перевірка потрібних речей, останні листи на батьківщину і — в дорогу.

Таксі мчить мандрівників в аеропорт. Місто тропічної розкоші лишається позаду. Десь далеко за високими хмарочосами голубіє море, раз по раз вихоплюючись між кам'яним громаддям будівель.

— Два дні тому я знову бачив її, — впівголоса звертається професор до Бунча. Той сидить поряд із Крутояром на задньому сидінні машини й куняє.

— Її? Креолку?..

— Так, сеньйору Ернестіну. Вона стояла на Авеніда-ді-Майя з якимось красивим молодим кабальєро, і коли я вклонився їй — відвернулася. Вдала, ніби не знає мене. Дивно. Можливо, вона не хоче ускладнювати нашу справу. Як ви гадаєте, колего?

Бунч мовчить. Але в його мовчанні вчувається затята впертість і невдоволення.

— Вона відвернулась, — продовжує замріяно Крутояр, — але мені здалося, що в її очах промайнула радість, її очі привітались до мене. Тільки її очі.

— Ет, припиніть сентименти! — гарячково проказав Бунч. — Я думаю про очі вашої дружини, яка не пробачить нам цієї подорожі. Нащо ми взяли з собою хлопця? Ви ризикуєте, ви дуже ризикуєте.

— Цс-с-с! Мовчіть!

— Гаразд, я буду мовчати, тільки знайте: за долю Олеся я більше не відповідаю.

— За долю Олеся ми відповідаємо всі разом, колего, — шепоче йому на вухо професор і кладе на коліно свою важку долоню.

Він виходить першим із машини й повертається обличчям на схід — далека блакитна смужка леліє на обрії.

— Там море, — промовляє він тихо й урочисто. Але всі — і Олесь, і Самсонов, і навіть буркотливий Бунч читають у його зажурених очах інше: там, далеко-далеко, мила серцю Батьківщина. Вона чекає на них, вірить їм. Вона стежитиме за кожним їхнім кроком, щоб у тяжку хвилину простягнути їм свою надійну руку допомоги.

«ГОЛІАФ» ІДЕ ПО ОРІНОКО

Маленьке суденце «Голіаф», долаючи течію, вперто просувалося до верхів'я Оріноко, його дерев'яний корпус дрижав, скрипів, розгойдувався, і хвилинами здавалося, що він ось-ось не витримає і розсиплеться по жовтих хвилях ріки, мов іграшковий кораблик, змайстрований невправною дитячою рукою.

Зрідка «Голіафові» траплялись назустріч поодинокі моторні барки, маленькі пароплавчики, меткі індійські піроги.

Сонце швидко котилось до обрію, поринало в імлу.

Оріноко текла велично, спокійно. І тільки придивившись уважніше, можна було пересвідчитись, що її спокій — незвичайний, загрозливий.

Останніми днями Олесь помічав, що течія ріки ставала все нестримнішою, навальнішою, а нуртовиння — бурхливішими.

Капітан Пабло розповідав хлопцеві, як кілька років тому в страхітливу глибінь затягнуло маленьке суденце: катастрофа сталася зовсім раптово, і з екіпажу не врятувалась жодна жива душа.

Ріка важко дихала, мов невдоволений велетень. Здавалось, якісь казкові сили втиснули її в тісне річище поміж замуленими берегами, вкритими непролазними хащами.

Олесь міцніше вчепився в металеві бильця. Гіпнотична сила води прикувала його погляд, йому хотілось одірватися від цієї грізної картини, але вода не пускала.

І раптом серед урочистої тиші залунало бадьоре й безтурботне:

Капітан, капітан, посміхніться,

Адже посмішка — це прапор корабля…

Олесь ніби прокинувся від забуття. Це невгамовний географ Самсонов гуляє по палубі й наспівує своїх улюблених пісень. Відчайдушно сміливий, Іллюша до всіх має одну мірку: хоробра ти людина чи ні? Якщо не хоробра, то в його серці не знайдеш й отакенької прихильності.

Правда, зараз, у цій задусі, навіть йому непереливки, і якщо він співає веселої пісні, то, напевно, з упертості: йому, мовляв, до всього байдуже — і до холоду й до спеки.

— Чого засмутився, капітане далекого плавання? — гукнув молодий географ Олесеві. Побачивши, що на його голос не тільки озирнувся хлопець, але й зацікавлено висунувсь із рубки капітан Пабло, Іллюша хвацько став на руки і пройшовся в такій чудернацькій позі по палубі.

— Сеньйор! — переполошився капітан Пабло. — Упадете в річку! Борони вас свята мадонна!

Самсонов став на ноги, поправив на собі коротенькі білі штанці, повернув до капітана засмагле обличчя і, мружачись під косим промінням вечірнього сонця, кинув йому задерикуватий приспів:

Капітан, капітан, підтягніться,

Лиш сміливим підкоряються моря!

Капітан Пабло махнув рукою. Що йому скажеш, цьому дивакуватому сеньйорові, коли він не розуміє жодного іспанського слова. Дивний сеньйор. Капітан Пабло в душі глибоко поважав Самсонова, хоч. власне, й до інших членів експедиції ставився з шанобливою прихильністю. Але Іллюша Самсонов пробуджував у серці старого особливу симпатію. Веселий молодий сеньйор, який уміє так безтурботно виспівувати пісень і смішити всіх своїми чудернацькими вправами, був неабияким вченим. Із слів професора Крутояра капітанові Пабло було відомо, що сеньйор Самсонов — вельми поважаний у себе на батьківщині географ — знає силу всіляких речей про їхню маленьку республіку. «Що їх тут цікавить? — дивувався капітан Пабло. — І нащо їм було забиратись у ці глухі нетрі? Лише для того, щоб пересвідчитись ще раз, що бурхлива Касік'яре витікає з Оріноко, а горда й нескорена Кароні, вся перетята порогами й скелями, навпаки, впадає в Оріноко? Чи, може, вони прибули сюди, щоб збирати комах і замальовувати до своїх альбомів гордовиті пальми асаї?»

Пабло тугіше затягнув на шиї червону шкіперську хустину й хазяйновито поклав на штурвал свої зморшкуваті жилаві руки. Добре, коли тобі доля підкине отаких пасажирів. Ще й заплатили неабияк. Диваки! Зафрахтували спеціальне судно й не дозволили пускати на нього жодного пасажира. Хазяїн капітана Пабло, звичайно, зрадів. Загнув добрячу ціну, та вони й не сперечалися. Все квапились. А куди пливуть — не кажуть. «До верхнього Оріноко, капітан Пабло». Диваки, та й годі!

Тим часом між Самсоновим і Олесем точилася жвава розмова.

— А хороше отак мандрувати, — говорив замріяно Олесь. — Пригоди щоб були, небезпека. — Він раптом схопив Самсонова за лікоть. — Скажіть, Ілля Григорович, чому ми змінили маршрут? Ми ж збиралися спочатку пройти через льяноси^[4], а тепер їдемо одразу на верхнє Оріноко.

— Хочеш знати?

— Ще б пак! — Олесь посуворішав. — Розкажіть! Якщо це таємниця, я нікому ні слова!

Самсонов поклав хлопцеві на плече руку, зазирнув йому в очі.

— Ніякої таємниці немає, Телесику, — сказав по хвилі. — Раніше ми були тільки науково-дослідною групою, а тепер взяли на себе ще й функції рятувальників.

— Кого ж ми будемо рятувати? — Олесь весь насторожився. — Чого ви мовчите? Ви боїтеся звірити таємницю? А казали, що ми справжні друзі!

— Так, ми з тобою друзі, — посміхнувся до нього Самсонов. — Я не хотів тебе даремно турбувати, але коли наполягаєш — слухай. Професор відгукнувся на прохання голландської академії наук і через доктора Сундстрема передав їй свою згоду докласти сил до врятування сміливого голландського вченого. Ми будемо розшукувати Ван-Саунгейнлера.

— Значить, ми підемо через найглухіші нетрі Оріноко? — прошепотів Олесь.

— Так, Телесику, ми висадимося північніше Касік'яре і помандруємо сельвою. Можливо, досягнемо гірських хребтів біля Ріо-Падамо. Десь у тому районі впав літак Ван-Саунгейнлера. Ми будемо питати про нього в індійських селищах, в поселеннях каучеро, на річкових причалах. І я певен, що ми знайдемо цю мужню людину. У твого батька є телеграма, яку він одержав із Москви у відповідь на свій запит. Уряд дозволив нам провадити розшуки.

Олесь тільки глибоко вдихнув повітря. Розшуки вченого… Гірські хребти біля Ріо-Падамо… Найглухіші нетрі верхнього Оріноко…

У нього виникла безліч питань, і він квапився викласти їх перед Самсоновим. Чи буде в них зброя? Хто їм допомагатиме? Скільки часу вони пробудуть у сельві? Чому Бунч такий збентежений? Невже він боїться? Це правда, що індійці верхнього Оріноко займаються продажем людських голів?

Потім, вислухавши пояснення Самсонова, він раптом стих, заспокоївся, поринув у власні роздуми.

Самсонов пішов під тент.

Небо на заході швидко червоніло. Сонце розтоплювалось у кривавій імлі і, втративши свої обриси, перетворювалось на видовжену багряну брилу.

В повітрі різко посвіжішало. Наступав тропічний вечір.

Олесь повернувся спиною до річки, сперся ліктями на бильця й окинув очима кораблик. Під брезентовим тентом у гамаку сидів Бунч. Біля нього в плетеному кріслі батько перегортав якісь газети і щось швидко записував у блокнот. Ці газети йому вдалося роздобути ранком в одному селищі у місцевого священика, і вони чомусь одразу насторожили й стурбували його. Він показував їх Бунчові, про щось розповідав йому, потім знову й знову перечитував їх.

Олесь перевів погляд на капітанську рубку. Сухорлява постать Пабло чітко вирізнялася на тлі неба. Капітан вів корабель на захід, за сонцем, і розпечений обрій був для нього величним орієнтиром.

Білі стіни палубних надбудов злегка рожевіли в сонячних променях.

Раптом різкий гудок розітнув річкову тишу. Неподалік від «Голіафа» Олесь побачив пасажирське судно, біле, охайне, з різко окресленою ватерлінією.

«Мабуть, рейсовий корабель розвозить робітників каучукових плантацій», — подумав він.

Капітан Пабло дав дві довгі сирени й застопорив машину. Під кормою завирувала вода, важка хвиля вдарила з лівого борту, й «Голіаф» якось боком, ніби налякане звірятко, став наближатись до гордовитого красеня.

Корабель спинився. Це був двоярусний пароплав із просторою палубою, геть захаращеною пасажирами, клунками та громіздкими тюками. Корабель віз велику партію робітників каучукових плантацій — каучеро. З своїми сім'ями й мізерним скарбом збирачі каучуку перебиралися на нові місця. Обличчя у них були виснажені, темні, вилицюваті. По палубі повзали малюки, череваті, галасливі, неначе сліпі кошенята. Олесь мимоволі звернув погляд на одного хлопчика, який з натужним криком сіпав свою матір за спідницю. Діставши добрячого ляпаса, дитина підвелась на свої криві ніжки, підійшла до клітки з курми, що висіла тут же на стіні, й почала штрикати в щілину паличкою.

Трохи оддалік стояла молода пара — мулат і мулатка. Молодий робітник у крислатому сомбреро награвав на гітарі, дівчина співала щось тужливе й монотонне.

— Картина горя й злиднів, — похмуро констатував Самсонов, підходячи до Олеся, його глибоко вразила велична гордовита краса корабля, який так раптово з'явився посеред річки, і вся убогість отого галасливого людського мурашника на палубі.

Пабло щось кричав капітанові, висунувшись із свого маленького віконця. Капітан зустрічного корабля, жваво жестикулюючи, відповідав йому. Показував рукою на корму і повторював якесь дивне слово:

— Апіака! Апіака!

— Про що вони там перемовляються? — насторожився Самсонов.

Олесь потягнув його за рукав до капітанського містка.

— Ходімо ближче, — сказав занепокоєно. — Ходімо, вони говорять щось недобре.

Спинившись біля містка, Олесь, нарешті, вловив кілька слів із того, що вигукував невідомий капітан, і швидко став переказувати їх зміст Самсонову:

— Говорить, що вище по річці з'явились люди апіака. Це, мабуть, якесь дикунське плем'я. Багато поліції і солдат. Обшукували корабель. Забрали двох пасажирів…

Самсонов розкрив рота, щоб про щось запитати хлопця, але Олесь нетерпляче махнув рукою:

— Мовчіть! Мовчіть! Ось він говорить знову. Так, так… З'явились загони доктора… розумієте, з'явились якісь загони… Поліція когось шукає…

Над пароплавом здійнялася біла хмарка диму, гучний верескливий звук різонув передвечірню тишу. Ожили лопаті. Заграли пінні буруни. Корабель зрушив з місця. Біле громаддя попливло перед Олесевими очима. В шумі його лопатей Олесь уловив щось застережливе й грізне.

— А хай йому! — пожвавішав раптом Самсонов. — Чого це ми з тобою, хлопче, раптом похнюпили носи? У капітанів свої клопоти, у нас свої.

Він жестом натренованого спортсмена розкинув широко руки, підняв їх угору й на мить задивився на небо.

— Ех, чуже небо, Олесику-Телесику, чужа земля!

— Матеріальний світ скрізь однаковий, — відповів тоном дорослої людини Олесь і цим раптовим висновком так розсмішив Самсонова, що той аж за боки взявся.

— Слухай, вчений муже, — схопив він хлопця за плечі. — Розкрий мені таємницю: де ти набрався премудрості? Може, вчився у древнього Авіценни? Чи твоїм учителем був наш славнозвісний Михайло Ломоносов? Ні, ні, ти не приховуй від нас правди. Ми повинні знати, з ким маємо справу. «Матеріальний світ скрізь однаковий», — з перебільшеною урочистістю повторив він Олесеву фразу і знову голосно засміявся.

— Де я вчився, Ілля Григорович, — не має значення. Зате я не такий хвалько, як ви. І не такий боягуз… Так, так, боягуз. Ви тільки вмієте глузувати з мене…

Тоді Самсонов ухопив хлопця за плечі й рвучким рухом обкрутив навколо себе.

— Аллю-лю! — закричав він весело. — Великий і премудрий Арістотелю, не гнівайся на свого вірного раба. Дивися, провидцю, дивися краще. Ти вже перестав бути людиною. Ти став сонцем мудрості, навколо якого обертається нікчемна планета темноти й забобонів. Не відштовхуй її від себе, о премудрий Архімеде! Не позбавляй її свого життєдайного світла!

Хитрувато-скорботне обличчя Самсонова, швидке бубоніння, ритуальні жести — все це так розсмішило Олеся, що він не втримався й голосно зареготав.

— От і все, сонце мого життя, Олесику-Телесику, — заговорив спокійніше, але все ще з нотками прихованого гумору Самсонов. — Я повідомлю професора, що науково-інтелектуальний потенціал експедиції збільшився на одну мудру голову. Згода?

— Згода, Ілля Григорович! — примирливо сказав Олесь.

В цю мить капітан Пабло, висунувшись із своєї рубки, гукнув до Самсонова й Олеся:

— Сеньйори! Ходіть-но сюди!

Вони піднялись по крутому трапові, й капітан, не знімаючи руки із стерна, сказав притишеним таємничим голосом:

— Даруйте, сеньйори, але я б не радив вам зчиняти такий галас перед заходом сонця. Не думайте, що старий Пабло забобонний дурень. Але краще бути обережним…

— Ми можемо нашкодити комусь своїм сміхом? — здивувався Олесь.

— Не треба спокушати долю, сеньйори, — промовив Пабло, ніби соромлячись свого застереження. — В сельві не заведено сміятись перед смерком. Індійці кажуть, що сміх дратує злого духа Курукіру. Чого тільки не буває в сельві! Краще пливти тихо, сеньйори!

Він із заклопотаним виглядом втупився в річкову далечінь. Самсонов поклав Олесеві на плече руку і задумливо сказав:

— Ходім, Телесику! Сеньйор Пабло має рацію. Не будемо спокушати долю. — І коли вони спустились на палубу, додав зовсім притишеним голосом: — І не будемо дратувати капітана. Зрештою, він непоганий чолов'яга.

ТАЄМНИЦЯ ГОРИ КОМО

Темна, тропічна ніч впала над рікою. «Голіаф» ішов з притишеною швидкістю. Дрібно тремтіла палуба. Мотор глухо бубонів у трюмі. За бортом шурхотіли хвилі. Навколо ліхтаря, що висів під тентом, водила танок мошкара. Великі жуки, неначе ластівки, виринали з пітьми і бились об гаряче скло.

Олесь піднявся в капітанську рубку.

— Дозвольте спитати вас, кабальєро? — звернувся він до капітана Пабло, чітко вимовляючи іспанські слова.

— Я слухаю, сеньйор, — озвався капітан, скосивши на Олеся добродушний погляд.

Хлопцеві хотілося запитати про речі, які він бачив учора, які бачив сьогодні й, можливо, побачить завтра. І про все, що чув від батька й Бунча, від матросів на пристанях. Але, стоячи зараз біля великого стерна, він чомусь розгубив свої думки. Підлога під ним ритмічно порипувала, злегка бряжчало скло. Про що спитати старого Пабло, цього доброго, задумливого Пабло в крислатому капелюсі й вицвілій сірій майці? Може, він розповість про страхітливих кайманів, які ударом свого броньованого хвоста могли вбити людину? Чи про велетенську рибу піраруку довжиною в чотири метри, яка одним своїм виглядом наганяла жах на жителів країни?

— Скажіть, кабальєро, що таке «баранко»? — випалив нарешті хлопець перше запитання, яке йому спало на думку. — Місцеві жителі так часто говорять про страхітливих «баранко».

Добродушний капітан Пабло не примушує себе довго просити. Притримуючи лівою рукою стерно, він дістає коротеньку люльку, запалює її і починає розповідь. «Баранко» добре запам'ятався капітанові Пабло. Щеколи він їздив по Ріо-Негро й возив зброю для генерала Матаразо… Ех, генерал Матаразо, генерал Матаразо! Краще не згадувати тих часів. Тоді він мав свій корабель і міг послугувати добрим сеньйорам, які не схиляли голови перед зарозумілими іноземцями. В своєму трюмі возив він для сеньйора генерала такі речі, від згадки про які ще й зараз у нього мороз поза шкірою ходить. Звичайно, сеньйор Олесь не стане патякати перед поліцейським комісаром, бо за це не гладять по голові… Так от, про «баранко». Цим словом індійці називають жорстокий двобій між річкою і берегом, між водою і землею. Коли розлючена земля, не маючи сил стримати гніву, який наповнює її груди, падає на воду, і коли гуркіт котиться по річці такий, що, здається, настав кінець світові, це і є «баранко». В такі години індійці моляться, мов навіжені, бо вода може розгніватись, піти на їхні селища й затопити хижі. Дурні індійці! Капітан Пабло знає, що воно за штука «баранко». Просто річка підмиває берег, і грунт завалюється у воду. Але ж, свята мадонно! Які тоді хвилі здіймаються навкруги! Лихо кораблеві, який потрапить у «баранко»…

— Скажіть, сеньйор, а ви бачили диких індійців? — швидко перескакує Олесь до іншого питання. — Справжніх, живих індійців?

— Так.

— А скоро ми їх побачимо? — не вгамовується хлопець.

Капітан тільки скупо посміхнувся і важкою рукою круто повернув кермо. Корабель різко хитнуло вбік. Темна смуга лісу загойдалась перед вікном рубки.

— Вибачте, сеньйор, — промовив Пабло, — на цій річці треба тримати ніс за вітром. Ледве не вскочили в нуртовиння…

На берегах інколи спалахували поодинокі вогники. В темних лісових хащах, що, здавалося, виростали прямо з води, чувся зрідка істеричний крик. Той крик у вечірніх сутінках був жахливим — немов якийсь ненажерливий хижак шматував нещасну тварину, і вона, конаючи, сповнювала повітря передсмертним ревом.

— Не лякайтесь, сеньйор, — заспокоїв Олеся Пабло. — Це мати-місяць. — І мить подумавши, додав: — Звичайна мавпа, але до дияболо погана тварина. Хай захистить од неї мандрівників свята мадонна. Коли почуєш серед ночі матір-місяць, то ладен тікати світ за очі. Нема нічого страшнішого, ніж вночі опинитися в цьому триклятому тропічному лісі. Бог створив сельву для того, щоб покарати людину. Хороші люди тут швидко вмирають, бо сельва не приймає їх до себе. — В голосі капітана тепер вже звучала похмура урочистість, немов він говорив про щось пережите ним самим, і Олесь раптом відчув, що перед ним стоїть не просто капітан Пабло, а часточка загадкової сельви.

Капітан Пабло, тихий, суворий, говорив про те, як жорстоко мститься сельва тим, хто зважується посягнути на її одвічні таємниці, скільки крові й поту коштує кожний відвойований у неї клапоть землі. Він згадував про бідні селища добувачів каучуку, про дикі індійські племена, про страшних людей-мачо, людей-богів, людей-убивць, перед якими в панічному страхові схилялася навіть жорстока сельва, бо люди-мачо не знали ні бога, ні совісті, ні жалю. Злочинці, що втекли з каторжних тюрем, убивці, засуджені до страти, яким вдалося вирватись на волю, авантюристи й п'яниці, приходили в сельву і, зробившись мачо, сіяли смерть і страх. Навіть уряд боявся мачо, і поліцаї воліли пити з бандитами віскі, а не обороняти від них закони республіки.

— Наші поліцаї самі чинять злочини, як найгірші бандити, — зажурено зітхнув Пабло. — Ви ще почуєте ім'я Чорного Себастьяна. В мене на голові менше сивого волосся, аніж на його чорній совісті забитих людей. І що ж, його шанують і бояться, він вельмишановний поліцейський комісар округи, гроза і сила. Жодна душа ре скаже йому слова наперекір, бо Чорний Себастьян має своїх людей у столиці. Усі власники осієнд приятелюють із ним. Для них він — своя рука. Себастьян тримає в покорі бідних пеонів, Себастьян не дає підвести голову нещасним каучеро, Себастьян нацьковує одні індійські племена на інші і, запевняю вас, має на цьому добрий зиск. Індійці кажуть, що він водиться із злим духом Курукіра. О, не дай боже стати йому на дорозі!

Розповідь Пабло пригнітила Олеся. Слова його ніби розширили перед хлопчиком береги похмурої річки, і він побачив далекі горизонти, побачив те, що чув раніше, і те, що малювала його дитяча уява.

— Не бійтесь, сеньйоре, — стиха втішав Олеся капітан Пабло. — Наші люди вірять, що Чорний Себастьян недовго лютуватиме на цих землях.

Він замовк, вперто вдивляючись у морок, серед якого ледь зримо проступали стрімкі стіни берегів.

Зітхнув. Помовчав якусь хвилину. Пустив колесо ліворуч, потім перехопив його на правий бік.

— У індійців є легенда про доброго духа Кахунью, захисника бідних та скривджених, який мешкає на горі Комо, — заговорив стримано капітан Пабло. — Якось один індієць із верхнього Оріноко казав мені: наші предки щорічно запалювали на горі Комо священний вогонь свободи. Але в їхню країну прийшли білі люди, тобто ми прийшли до них, і відтоді вогонь на горі Комо згас. Індієць сказав мені, що доки житиме на землі Чорний Себастьян і схожі на нього, гора Комо стоятиме в пітьмі. Індійці хочуть, щоб Себастьян умер, його ненавидять усі трударі по Оріноко.

СЕЛЬВА МАЄ СВОЇ ЗАКОНИ

Корабель, не спиняючись, йшов усю ніч. Мандрівники спали в гамаках, сховавшись під густими сітками, які мали рятувати їх від ненажерливих москітів. Вода вкрадливо шурхотіла за бортом, нагадуючи про оманливість нічного спокою і про тисячі небезпек, захованих під чорним шатром ночі.

Зрідка серед одноманітного гуркотіння мотора чувся різкий скрегіт, тріск, густе шарудіння листя. Це «Голіаф» чіплявся бортом об гілля повалених бурею дерев. Дерева, немов пробуджені від сну хижаки, намагалися вчепитись у кораблик своїми пазурами-вітами, штовхали його в борти, розгойдували, стрясали, аж поки мотор не виводив суденце на вільну воду.

Крутояр прокинувсь і довго прислухався до таємничих звуків ночі. Від усвідомлення, що він уже протягом кількох годин лежить ось так горілиць, загублений у найглухішому закутку земної кулі, серед ворожої сельви, йому зробилось моторошно.

Професорові пригадалось усе, що він прочитав у газетах, і тривожне почуття сповнило його. Столичні газети сповіщали про заворушення серед місцевого населення. Генерал Батіс, диктатор країни й головнокомандуючий її військовими силами, загрожував повстанцям кривавою розправою. На кожного, хто виявляв непокору або протест проти «законних порядків», чекала смерть. Але за всією зливою погроз і обіцяних покарань неважко було вгадати панічний страх генерала Батіса.

В глухих районах сельви діяли партизани. На пристанях професор чув, що повстанські загони невпинно ростуть, але вступають у боротьбу поки що обережно, невеличкими групами. Вони наче ждуть якогось сигналу… «Ми не втручатимемось у ці заворушення, — думав професор, — і ніхто не зашкодить нам зробити свою справу. Чи живий ще Ван-Саунгейнлер? І якщо живий, то чому досі не подає про себе ніякої звістки? Як його шукати? Без допомоги місцевого населення ми ніколи не зможемо напасти на його слід. Ніколи. Але ж зв'язуватися з місцевими мешканцями — справа теж ризикована. Поліція шукатиме найменшого приводу, щоб спровокувати нас на дії, котрі б можна було розтлумачити, як порушення внутрішнього суверенітету країни. Якщо виявиться, що сліди голландця остаточно загублені, доведеться зайнятися виключно науковими дослідженнями».

Крутояр дивився невидющими очима в пітьму. Темрява навалювалась на корабель, мов велетенське страховисько. Вона лізла під тент, лякала, застерігала.

Раптом спинився мотор. Стало нестерпно тихо. Навіть у лісових хащах завмерли усі таємничі звуки. Крутояреві здалося, що тиша давить його, паралізує нерви, перехоплюй подих.

Що сталося? Якісь голоси? Здається, капітан Пабло. І ще хтось. їх багато, тупотять ногами, говорять голосно, з викликом, неначе в гніві. Треба негайно все з'ясувати…

Професор підвівся.

Кроки наближалися. Тепер Крутояр виразно чув, що йдуть чужі люди. Бряжчать зброєю, щось вимагають від капітана Пабло. Ось вони вже близько. Світять кишеньковими ліхтариками, обмацують стіни, неначе водолази, що заблудились на морському дні серед водоростей.

Яскравий промінь нахабно ввірвався під тент. Кілька постатей у військовій формі заповнили вузький прохід вздовж лівого борту.

— Ваші документи!

Бунч майже випав із гамака. Самсонов підвівся повагом, нахмурено, готовий силою своїх кулаків боронити себе і своїх друзів.

Документи переглядались швидко, похапцем.

— Ми протестуємо, — промовив з гідністю професор Крутояр, — ми вимагаємо пояснення. Хто дозволив вам робити обшук на цивільному судні й затримувати наше просування? Ми користуємось…

— Сеньйоре, нам добре відомо, що ви користуєтесь… — обірвав його молодцюватий офіцер і підкинув руку до високого кашкета з масивною кокардою. — В районі, до якого ви просуваєтесь, оголошено стан облоги. Прошу не чинити опору й показати ваші речі.

Огляд не зайняв багато часу. Жовті кружала від кишенькових ліхтариків швидко обмацали стіни, чемодани, кишені. І раптом професор Крутояр, стежачи за квапливими рухами солдатів, збагнув, що в ці хвилини на маленькому кораблику почався перший акт тяжкої боротьби між ними й генералом Батісом. Рука диктатора спинила їх на підступах до верхнього Оріноко.

— Майте на увазі, сеньйор, — тихим, але несхитним голосом заговорив професор Крутояр, — що за нашим просуванням стежить наше посольство, а також посольство Голландського королівства. Ми розшукуємо голландського громадянина Ван-Саунгейнлера та його сина. Найменший акт насильства з вашого боку негайно стане відомий світовій громадськості.

— Не стане, сеньйор Крутояр, — сказав офіцер, закриваючи один із чемоданів, — не стане, бо ми не збираємось чинити вам ніякої кривди. Продовжуйте свою мандрівку і розшукуйте того, кого вам треба. Тільки не забувайте, що сельва жорстока й має свої невблаганні закони. Пам'ятайте про це, сеньйоре професор.

Після відвідин річкового патруля нікому вже не спалось. Крутояр запалив цигарку і сперся на борт.

З темноти до нього підступив капітан Пабло. Він віддав штурвал своєму помічникові, але спати не пішов, бо був пригнічений і трохи наляканий несподіваним візитом поліції. Йому, певно, хотілось розкрити перед кимось свою душу.

— Страшні місця, сеньйоре Крутояр, чи не так? — заговорив він першим, запалюючи свою коротеньку люльку.

— Ви лаєте свою землю, де родились і виросли, — сухо відрубав професор. — Це недобре.

— Я родом із Колумбії, сеньйоре.

— Ова! Яким же вітром вас занесло в цю глухомань?

— Ех, сеньйоре, було всього. Кидало мене життя, як буря кидає мій нещасний «Голіаф». Ви гадаєте, що я родився капітаном? Коли я був хлопчиком, батько віддав мене на службу до багатого скотаря в колумбійських льяносах. Мій хазяїн мав три тисячі биків. Ви уявляєте собі, що це значить — три тисячі биків? Я працював молодшим вакеро, тобто пастухом, і кожного вечора мені з товаришами доводилось заганяти биків у спеціальні обори для худоби — коралі. Ось тоді я й зазнав лиха. Одного разу на нас напали індійці. Голодне, нещасне плем'я, яке вешталося в навколишніх лісах, вирішило пограбувати хазяїна. їх було двісті чоловік, нас — тридцять.

Капітан Пабло вибив люльку і сховав її в нагрудній кишені сорочки. В темряві професор бачив тільки його крислатий капелюх, але в уяві його чомусь постав зовсім зримий образ Пабло-юнака. Той летів на розпаленому коні, припавши до кінської гриви. Десь збоку індійці — хмара стріл сипалась на стадо.

— Коли вони вдруге натягнули свої луки, я зрозумів, що стадо загинуло. Бики почали падати. Кілька стріл влучило в вожака, але він, ввесь закривавлений, з передсмертним диким ревом, помчав у льяноси. Стадо кинулось за ним, неначе його погнала лісова пожежа. Дарма ми намагалися повернути очманілих тварин, дарма я летів під градом стріл за вожаком, завертаючи його вбік. Нещасні тварини падали як підкошені. В той день загинуло триста биків. Хазяїн хотів повісити мене за ноги на воротях коралю, та за мене заступилась його стара мати, яка знала мене ще дитиною. З порожніми руками я повернувся до батька. Дома було шестеро дітей, батько вмирав від пропасниці. Якимось чудом мені вдалося потрапити на шкіперські курси, й ось через рік я приїхав сюди, на Оріноко… Це було «так давно, сеньйоре, що інколи мені думається, начебто я ніколи не жив у льяносах, не був відчайдушним вакеро, не кидався під індійські стріли.

— У вас було чесне життя, капітане Пабло, — промовив тихо Крутояр. Мить помовчав і ще тихіше спитав: — Як ви гадаєте, чому поліція так ретельно обшукувала нас? Невже вони всерйоз сподіваються знайти в нас зброю або які-небудь недозволені речі?

Капітан Пабло глибоко зітхнув. Що він міг сказати, забобонний, тихий капітан Пабло? Останнім часом у світі взагалі творяться незрозумілі речі. Звичайно, поліція має щось на увазі. Можливо, вона боїться контрабандного привозу зброї, а може, з бразільського боку прокрадаються волонтери. Зараз такі часи, такі часи!..

— Ви не чули, капітане, — в ваших місцях не траплялося авіаційної катастрофи? — спитав Крутояр.

— Не чув, сеньйор. Які там у нас катастрофи? Тут і літаків не буває.

— А ви не чули про чужоземця Ван-Саунгейнлера з сином?

— З сином? — перепитав задумливо капітан.

— Так, їх двоє. Літак упав над лісом. Невідомо, чи вціліли вони. На розшуки було послано спеціальну аварійну групу, але, крім уламків машини, парашутисти не знайшли нічого. Жодного сліду. Ніхто не знає, куди подівся голландець із своїм сином.

— Один вантажник на Касік'яре, — озвався капітан після хвилинного мовчання, — розповідав мені недавно, що в індійців живе якийсь білий. Але один. Переказують — хороша людина. Лікує туземців, мирить їх. Особливо люблять його діти і старі. Коли він приходить у якесь селище, дітлахи збігаються до нього з усіх кутків, і він завжди чимось пригощає їх. Має добре серце…

— А скажіть, сеньйоре капітан, де саме мешкає отой невідомий білий чоловік?

— Кажуть, що він живе в різних місцях.

— Але. ж приблизно. На Касік'яре чи на Вентуарі, чи на Ріо-Падамо?

Капітан мить подумав, пригадуючи щось, і потім непевним тоном сказав:

— Останній раз його бачили біля вершини Ріо-Падамо.

— Ріо-Падамо? — мимоволі вигукнув Крутояр. — Десь там є гора Комо. Правда ж, це там?

— До гори Комо важка дорога, сеньйоре.

— Знаю, капітане. І все ж я прошу вас: розкажіть мені, що це за шлях. Ми повинні за всяку ціну дістатись до гори Комо.

Пабло знову запалив люльку.

— Якщо у вас є бажання, ви завжди зробите те, що вважаєте за потрібне. До гори Комо можна дістатись по Ріо-Падамо, але на цьому шляху вам доведеться подолати біля двадцяти порогів. Тільки вправні індійські провідники зможуть провести вас через пороги. Є й інший шлях — через сельву, старовинною місіонерською дорогою: спочатку по річці Вентуарі. Далі дикими нетрями аж до самої гори Комо. Тяжка путь, сеньйоре професор. На цій дорозі ви зазнаєте багато лиха. Не забувайте, що з вами їде ваш син.

Розмова з капітаном Пабло викликала в душі професора сумніви. Звичайно, вони не помилились, вирішивши пливти по Оріноко. Але яким шляхом краще було б дістатись до гори Комо, до таємничої й грізної Ріо-Падамо? Та й чи спроможні вони подолати ті неймовірно тяжкі перешкоди, які чекають їх на цьому довгому шляху? «Ви зазнаєте лиха… Не забувайте, що з вами їде ваш син». Капітан Пабло говорив з ним, як щирий товариш. Слова його не таїли ні фальші, ні перебільшення. «З вами їде ваш син». Син його зазнає всього, що випаде на долю експедиції. Він свідомо веде свого сина в сельву, під удари долі, яка ніколи не була милостивою до чужинців.

Подорож тривала. Ріка ставала стрімкішою, неспокійнішою. Круті береги підступали все ближче.

Що робити? Куди приведе їх ця дорога? Крутояр ні перед ким не розкривав своїх сумнівів. Сповнений важкої внутрішньої боротьби, він мовчав. Жодний член експедиції не помітив на його обличчі слідів вагання чи непевності.

Експедиція жила своїм нормальним життям. Самсонов уточнював течію ріки. Для Бунча теж вистачало роботи. Він безперервно фотографував цікаві екземпляри флори й фауни, замальовував до свого блокнота краєвиди, збирав гербарій. Професор переглядав старовинні іспанські книги, які випадково знайшлися в каюті капітана Пабло, і робив з них виписки, йому допомагав Олесь.

Якось після вечері професор вийшов на палубу і, спершись на поручні, задивився в сизо-багряну далечінь ріки. Тільки-но пройшов щедрий дощ. Лісові хащі на березі парували. Далеко на сході зависла чорна смужка хмари, яку раз по раз краяли блискавки.

До Крутояра підійшов Олесь.

— Дивись, — мовив хлопець, — я знайшов у старого дивну книжку: без палітурки, без назви… Почав читати — бачу: подорож, Амазонка, конкістадори^[5]…

Професор перегорнув кілька сторінок і раптом насторожився. Схилився над книгою, неначе знайшов якусь унікальну річ. Подумавши мить, глянув у бік Бунча й Іллюші.

— Знаєш що? Поклич їх під тент, — сказав із змовницькою посмішкою. — Почитаємо це старовинне писання разом. Ти навіть гадки не маєш, що ти знайшов! Середньовічний манускрипт!

ОРЕЛЬЯНО — ПЕРШОВІДКРИВАЧ АМАЗОНКИ

Через кілька хвилин усі члени експедиції зібрались під тентом. Олесь розгорнув книгу й заходився перекладати:

«Освятивши свої мечі іменем Христа, благородні рицарі й слуги його величності іспанського короля вирушили війною на завоювання нечестивого світу. Немало слави здобули вони короні й найсвятішому престолові. Під ударами їхнього меча дикунські племена Нового Світу відкрили шлях іспанцям до численних багатств свого континенту.

Та траплялося й так, що люди втрачали розум, забували про бога і чинили богопротивні діла. Жадоба роздувала жорстокість, казкові багатства розпалювали жадобу. Кращі королівські офіцери, забувши заповіти Христові, ставали авантюрниками й розбійниками. Від їхніх мечів гинули цілі індійські племена. Знищувались тисячолітні надбання культури, руйнувались храми. І карав їх бог страшно й немилосердно. Заводив у глухі нетрі і кидав там напризволяще, віддаючи життя їхнє на поталу хижим звірам. Посилав мор на їхні війська, спрагу й голод, позбавляв їх розуму.

Такої долі зазнав і зарозумілий лицар, слуга іспанської корони Гонсало. Хай же лишиться його доля повчальним прикладом для всіх наступних поколінь, аби знали потомки його, як жорстоко карає господь за відступництво від його несхитних заповітів».

Олесь перегорнув сторінку і підняв очі від книги. На його обличчі грала хитрувата усмішка. Юнак дивився на своїх старших друзів, немов бажаючи сказати їм: «Ось я і розважив вас! А ви гадали, що я ні на що не здатен!»

«Лицар Гонсало, — вів далі Олесь, — був сином знаменитих іспанських грандів і братом славнозвісного гідальго, завойовника золотоносної країни Перу — сеньйора Франсіско Пісарро. Змалку Гонсало зростав в обстановці благородних рицарських традицій, які прищепили йому любов до звитяжних походів і відчайдушних поєдинків. Тільки в одному бог скривдив молодого гідальго — він дав йому надто легковажне серце і недалекоглядний розум. Це, власне, й спричинилось до падіння сеньйора Гонсало і завдало невимовних душевних мук його доброму братові.

Франсіско Пісарро, як відомо, був призначений іспанським королівським урядом на високу посаду віце-короля Перу. Не було людини, скромнішої й чеснішої за цього мужнього гранда. Не було діянь благородніших, ніж діяння сеньйора Пісарро. Зате брат його, немов на зло своєму родові, намагався відзначитись властивостями поганими й негідними християнина.

Ставши віце-королем, Пісарро не забув свого родича. Він оголосив брата губернатором провінції Кіто, де, за переказами туземців, начебто протікала Чорна Ріка — Ріу-Негро. Одразу ж властолюбний Гонсало почав готуватись до великого походу на схід, його серце не вдовольнилося підвладними йому землями. Він поклав собі стати володарем великої країни, що розкинулась за Андськими горами.

Приготування до походу тривали кілька місяців. Гонсало ладнавсь у дорогу так, наче збирався воювати проти цілого королівства. З Іспанії він виписав для своїх солдатів нові арбалети й мушкетони, зброярам наказав викувати нові панцири й шоломи, управителям своїх маєтків — підібрати найміцніших і найвитриваліших індійців-носильників.

Франсіско Пісарро намагався втихомирити свого брата. Він говорив йому про суєтність життя, про офіцерські обов'язки і про Христову скромність. Але все було марно. Приготування успішно закінчились, і загін в складі 340 іспанських вояків та 4000 індійців вирушив у дорогу.

Це була незабутня картина. На чолі загону, оточений блискучим почтом офіцерів і грандів, їхав у пишних шатах сам Гонсало. Шоломи грали на сонці всіма барвами райдуги, величезні прапори із зображенням апостола Петра майоріли над грізними когортами. Срібні фанфари сповнювали повітря урочистими звуками.

Ватаг сміливців, піднявши зброю, помахом руки прощався з багатотисячним натовпом.

Протягом перших тижнів мандрівники почували себе добре. Під звуки пісень і барабанний дроб вони простували глухими гірськими стежками, повільно піднімаючись до вершин Анд. Гонсало вже бачив себе володарем безкрайніх просторів. Нетерпіння його зростало. Він квапив носильників, підбадьорював солдатів. Кожному воякові він обіцяв щедру нагороду й звання управителя на завойованих землях.

Тим часом гірські стежки ставали все крутішими, все частіше перетинали загонові шлях урвища й провалля. В прозорій високості кружляли горді кондори.

Нарешті почався спуск. Що нижче сходили загони в долину, то нестерпнішою ставала спека. З кожним кроком густішали лісові зарості. В хід пішли сокири й мечі. Серед хмар москітів, із розбитими ногами й подряпаними обличчями, солдати продиралися крізь хащі.

Гонсало лютував. Він не хотів повірити в те, що тепер, коли перед ним відкрився шлях до слави і всевладдя, йому доведеться відступити. Він нещадно бив індійців канчуком, наказав зарубати кількох солдатів, що, знесилівши, відмовились іти далі. Ніщо не допомагало гарячковому полководцеві. Бог позбавив його своєї підтримки. Бог покарав його за гординю й зарозумілість.

Тропічна спека, нестача продовольства призвели до того, що люди почали гинути, як мухи. Примара смерті нависла над загоном.

Одного ранку в намет командира зайшов офіцер Орельяно. Це був чесний і відважний юнак з небагатого дворянського роду. Солдати любили й поважали його.

— Ваша світлість, звольте вислухати мене, — сказав він, переступивши поріг намету.

Гонсало ще лежав на м'яких подушках, увесь розбитий приступом лихоманки, злий і підозрілий. На його жовтому обличчі хворобливо блищали очі. Густі чорні брови робили його схожим на сову.

— Якщо ви прийшли благати мене про повернення, — прохрипів він злісно, — я накажу повісити вас, як підлого боягуза!

— Я не прийшов просити вас про повернення, ваша світлість, — спокійно промовив Орельяно, витримавши свинцевий погляд свого командира. — Я прийшов, щоб запропонувати вам єдино можливий спосіб порятування загону.

— Який же це засіб? — іронічно перепитав його Гонсало.

— Звольте вислухати мене, ваша світлість, — не підвищуючи голосу, мовив Орельяно. — Загонові загрожує неминуча смерть. Смерть від голоду, смерть від хижих звірів, смерть від тропічної лихоманки. Солдати переконані, що їх ведуть на загибель. Якщо ми не дістанемо продовольства, нам не повернутись живими в Кіто.

Гонсало скочив із постелі, підбіг до молодого офіцера і схопив його за груди. Його обличчя перекосилось од люті.

— Ви прийшли глузувати з мене, негіднику? — закричав він в безтямі. — Де ми дістанемо продовольство? Хто покаже нам дорогу?

— Я дістану вам продовольство і знайду вірний шлях. — Орельяно зміряв розгубленого командира відверто глузливим поглядом і твердо заговорив далі: — Загін повинен лишитись у таборі, бо дальше його просування означатиме смерть. Ви дасте мені людей, і я спущуся по річці Напо до її гирла. Я певен, що натраплю на багаті селища з запасами продовольства. Дозвольте мені вирушити в дорогу, ваша світлість.

Гонсало безнадійно махнув рукою. Може, й справді цей відчайдушно сміливий юнак принесе порятунок загонові?

Він підняв голову й кілька хвилин допитливо дививсь у вічі молодому офіцерові. Потім вийняв свою шпагу.

— Візьміть мою шпагу, Франсіско де Орельяно, — промовив урочисто. — Хай вона принесе вам щастя. Ми чекатимемо вас у цьому таборі.

Орельяно поцілував лезо шпаги. Він був готовий до найсміливішого вчинку.

— Прощайте, ваша світлість! — сказав він, низько схиляючи голову перед своїм безрозсудливим командиром. — Я зроблю все, щоб урятувати ваше життя і честь іспанської зброї.

Два дні солдати майстрували корабель для невеликого загону Орельяно. На третій день п'ятдесят чоловік, на чолі з юним командиром, відчалили од табору.

Минали дні. Гонсало з нетерпінням ждав повернення сміливого розвідника. Тропічна задуха змінилась тропічними зливами. Ріка вийшла з берегів і затопила табір. Довелось перенести укріплення в глиб лісу. Солдати доїдали останні шматки сушеної яловичини. Ті, що ходили на полювання, приносили мізерну здобич. Ліс неохоче віддавав свої скарби виснаженим, доведеним до відчаю людям.

Орельяно не повертався. Минуло п'ять місяців, але від нього не було жодної звістки. Охоплений відчаєм, Гонсало цілими годинами просиджував у своєму наметі.

Нарешті він наказав кинути напризволяще поранених і повертати назад, через Анди. Панічний жах зовсім позбавив його розуму. Запінений, лютий, він крокував попереду свого загону без шолома, в брудній сорочці, спираючись на короткого меча, що правив йому за палицю.

Дорога через Анди була жахливою. Доводилося йти під зливами й громовицями, пробиратись по сковзких брилах, перелазити по натягнутих вірьовках через бездонні провалля. Виснажені до краю солдати проклинали свого командира.

Так поступово весь загін поліг трупом на тяжкій дорозі він Анд до Кіто. Лише дев'ять чоловік, очолених напівочманілим Гонсало, дев'ять страхітливих примар одного ранку ввійшли до міста. Це все, що залишилось од грізної армії, від грандіозного задуму, здійсненням якого безрозсудний гідальго сподівався вразити світ. Богопротивна жадоба й негідне християнської душі марнолюбство зазнали справедливого покарання…»

Олесь звів очі. В полоні вражень усі мовчали. В лісі, огорнутому вечірнім присмерком, надривно кумкала жаба.

— Чортзна-що! — раптом обурився Самсонов. — Мало дісталося дурневі! А писав це, видно, якийсь місіонер: що не слово, то й бог.

— Зачекайте, Ілля Григорович, — скупо посміхнувся в рудуваті вуса професор і змовницьки покосився на сина. — Ану, читай далі. Побачимо, якими несподіванками ще почастує нас цей святенник.

Олесь знову схилився над книгою:

«… Не знав пихатий лицар, що його сміливого розвідника Орельяно, ніби в нагороду за мужність, спіткали найдивовижніші пригоди. Спустившись по річці На-по, Орельяно й справді натрапив на індійське селище, здобув продовольство і спробував повернутись назад. Але на важкій бригантині молодий офіцер не зміг подолати могутньої річкової течії. Він ставив вітрила, закликав на допомогу індійців, його солдати, ламаючи жердини й весла, гребли щосили. Та все було даремно. Бригантину зносило вниз.

Толі Орельяно звернувся до своїх вояків:

— Ви бачите, друзі, що сам бог тримає нашу бригантину. Рушимо ж далі, туди, куди веде нас ця незвідана річка. Розкриємо таємницю далеких земель, де ще не ступала нога білої людини. Ми чули, що Велика ріка протікає через казкову країну Маноа. Наш шлях проляже туди. Якщо ми досягнемо Маноа ми відкриємо дорогу до казкової своїми багатствами країни Ель-Дорадо. Не біймося ж труднощів мої друзі! Хай життя наше увінчається славою переможців!

Після цього солдати тричі прокричали «Слава королеві іспанському!» — і загін вирушив у дорогу.

Бригантина пливла повноводною рікою, береги якої були вкриті непрохідними лісами. З кожним днем ріка ставала все ширшою, все величнішою. Зрідка мандрівники зустрічали індійські селища, добували там продовольство, розпитували про дорогу.

Якось надвечір бригантина пристала до невеличкого індійського селища, що розташувалося біля самої води.

Орельяно з кількома солдатами зійшов на берег. Індійці радісно привітали своїх білолицих братів. Вождь племені запросив Орельяно до себе в хижу. Почалася розмова. За перекладача був один з індійців-веслярів.

— Скажи, великий вождь, — звернувся Орельяно до старого, — куди приведе нас Велика ріка?

— Перед вами ще далека дорога, о мій блідолиций брате, — шанобливо відповів йому касік. — І зустрінете ви ще немало дивовижних речей. На берегах ви побачите потвор з головою ягуара і ногами людини, у воді плаватимуть риби з вогненними очима, в небі літатимуть птахи без голови й без ніг — одні велетенські крила з гострими кігтями на кінцях. Бережіться цих звірів — вони безжальні й ненажерливі. Тікайте від них і не зчиняйте з ними бійки. Все одно вони потоплять вашу пірогу.

Орельяно в душі сміявся з дитячих вигадок затурканого індійця, але жодним словом не видав свого глузування.

— Чи не знаєш ти, о могутній вождь червоношкірих, — спитав він у старого касіка, — хто живе по берегах цієї ріки? Що це за люди в країні Маноа? Що вони роблять, хто керує ними? — Офіцерові хотілось дізнатися, чи касік не чув про далеку землю Ель-Дорадо, казкову країну золота й вічного щастя. — Може, тобі розповідав хто-небудь про них?

Касік подумав і відповів:

— Я чув від одного нашого воїна, що люди Маноа — жорстокі й підступні. Зачекай, зараз я покличу його. Він уже старий і не виходить із своєї хижі.

Привели старого індійця. Він ледве переставляв ноги, але обличчя мав хитре й розумне.

Вислухавши запитання Орельяно, індієць попросив винагороди. Взяв подарунки й тільки тоді почав свою розповідь:

— Люди Маноа живуть на Чорній річці, яка впадає у нашу Велику ріку. Вони нікого не пускають у свої вігвами. Вони охороняють свої скарби і своїх жінок. Коли я був молодим воїном, то випадково попав на їхнє свято. Там я дізнався, що вище їхніх селищ живуть невідомі люди, ще жорстокіші й підступніші за індійців Маноа. їхні вігвами розташовані навколо високої гори, де мешкають добрі духи. Один раз на рік, коли над їхньою землею випадає перший великий дощ, касік їхнього племені разом із своїми воїнами вилазить на ту гору і на радість добрим духам запалює вогонь. Ніхто, крім нього, його синів і синів його синів, не знає дороги на вершину гори. Щоб вибратись на неї, треба передусім проплисти по маленькій річці, яка протікає під Синьою скелею. З річки можна потрапити в печеру, з печери — у вузький прохід. Далі починається стежка, і тією стежкою можна видертись на вершину…»

— З річки — в печеру, з печери — у вузький прохід, далі стежка, — заплющивши очі замріяно повторив Олесь.

— Ти що, мариш? — посміхнувся Самсонов. — Читай! Куди вони там попливуть далі.

— Дивіться, як його взяло! — кивнув професор. І раптом тінь якоїсь здогадки промайнула на його обличчі. Він нахмурив брови. — Невже це та гора?

Олесь розплющив очі. Батько дивився повз нього, серйозний, зосереджений.

Ліхтар під тентом скупо освітлював обличчя присутніх. Комашня густим роєм кружляла навколо скла. Від легких поштовхів ліхтар погойдувався, і на білій стіні капітанської рубки сновигали чудернацькі тіні.

— Ай справді, — нерішуче мовив Олесь. — Гора Комо?!

В професорових очах спалахнули веселі іскорки. Важка батькова рука лягла синові на коліно.

— Можливо, ти маєш рацію. Самсонов весело сплеснув руками.

— Невже це правда, професоре? Ану, дай сюди книгу, Телесику.

Книга пішла по руках. Перегортали жовті, неначе пергаментні, сторінки, розглядали дивні з закарлюками іспанські букви.

— Дивіться, карта! — вигукнув раптом Бунч.

Карта рясніла безліччю всіляких позначок, стрілок, кружечків.

Олесь почав розбирати окремі написи. То були назви маленьких річок, порогів, гірських перевалів, усе незнайомі й чужі, навіть для добре обізнаного в географічних премудростях Іллюші Самсонова.

— А оце що? — допитувався Іллюша, тицяючи пальцем то в той, то в інший напис. — Ну, а це? Ось, ось, читай краще. Як ти кажеш? Ні, не знаю. А тепер прочитай мені тут: Ріу-Негро?

Професор подався всім тілом уперед.

— Де Ріу-Негро?

Знайшли Ріу-Негро. Олесів палець поповз по чорній лінії, віддаляючись од могутньої Амазонки. Нарешті ріка круто пішла праворуч і враз…

— Ось вона — священна гора індійців Комо, — прошепотів Олесь.

— Так, гора Комо, — впевнено повторив за ним професор. — От вам і писанина святенника. Хто б міг подумати!

Того вечора розмови під тентом точились довго, аж поки втомлений Пабло не спинив мотора і, кинувши якір, не пішов спати. Книжка, про відважного Орельяно була дочитана до кінця. Особливо значимими здалися всім останні слова розповіді:

«Благородний Орельяно не відшукав казкової країни Ель-Дорадо. Але, підтримуваний богом, він знайшов у собі мужність і силу проникнути в саме серце великого, оповитого тисячами таємниць континенту. За ним по Амазонці й Ріу-Негро пішли вірні захисники гробу господнього. Кращі з кращих слуг апостола Петра заснували свої общини в найглухіших закутках Нового Світу, вселили віру в серця беззахисних дітей природи, сотворили велику службу на славу Всевишньому. І навіть у царстві жорстоких людей Маноа вони побудували свої монастирі. Силою слова божого й могутністю меча вони приборкали непокірних, загасивши назавжди жертовний вогонь на вершині поганської гори. Таємний прохід у печеру, яким тільки й можна було дістатись до вершини, було засипано, завалено камінням, останніх нащадків з роду касіків, що знали таємницю жертовного вогню, — знищено».

Бунч, який досі тільки скептично посміхався, сплеснув руками й здивовано вигукнув:

— Та ми ж відкрили велику таємницю. Якщо хочете знати, ця таємниця…

— Ця таємниця, дорогий колего, — м'яко урвав його професор, — на жаль, не має вже ніякої практичної цінності. Хіба що я зможу використати її для якогось етнографічного дослідження. От і все. Або колись скажу друзям: знаєте, чого тільки не трапляється на білому світі — знайшли ми стареньку книжечку, а в тій книжечці якийсь ченець розкрив переді мною дивне диво. Щоб жертовний вогонь на горі Комо не будив сум'яття в душах туземців і не кликав їх до боротьби за волю, щоб забули індійські воїни про звитяжних своїх пращурів, служителі апостола Петра закрили єдиний прохід до гірської вершини. Так одна легенда породила іншу: доки була країна вільною, на вершині гори Комо щороку спалахував вогонь свободи. Коли ж чужинська нога ступила на цю землю, добрий дух покинув заповітну гору до кращих, радісніших часів.

Крутояр потягнувся рукою до вуса і стримано посміхнувся, йому стало трошки ніяково за свою патетичну тираду.

— Значить, з Амазонки є прямий шлях до Оріноко? — спитав Олесь і подивився на географа.

Самсонов наче ждав цього запитання. З властивою йому бадьорістю, він став пояснювати:

— Чудесний шлях, мій друже. Нижче міста Таматама від Оріноко відділяється рукав Касік'яре, який далі з'єднується з Ріу-Негро. А Ріу-Негро — це вже притока Амазонки. — Іллюша зробив у повітрі широкий жест, неначе провів пальцем по артерії невидимої річки. — Коротше, басейн Оріноко зв'язаний із басейном Амазонки судноплавною трасою. Це чудовий водний шлях.

— Але ж цього не знав Орельяно! — ще дужче здивувався хлопець.

— Так, сину, — відповів замість Іллюші професор. — Орельяно не зміг піднятися по Ріу-Негро проти води, його затримали люди Мануа. — Крутояр кинув погляд на жовті аркушики книги: — Мабуть, все це писалося не в часи Орельяно, — мовив він задумливо, — а десь років через сто, сто п'ятдесят. На той час іспанці вже встигли підкорити собі більшу частину Південної Америки. Меч інквізиції пройшовся» від Панамського перешийка до Вогненної землі. Там, де індійські племена, не скоряючись ворожій навалі, бралися за зброю, намісники божі діяли рішуче. В морі крові втопили вони волелюбність народу. Книжечка, яку ми читали, — панегирик не стільки богові, скільки його намісникові — римському папі. Не знаю, як воно було насправді, та тільки я особисто мало вірю в благочестивість Орельяно. Всі вони були одним миром мазані.

Ну, та годі, начитались, друзі, наговорилися. Скоро вже на світ благословлятиметься, чуєте, наш добрий капітан Пабло розкахикавсь у своїй рубці. Значить, заводитиме мотор. Не сидиться нашому старенькому на місці.

НЕ ВБИВАЙ ЙОГО, СІЛЬВЕСТЕР!

«Голіаф» невтомно посувається по Оріноко. Жовтаві хвилі за кормою розходяться півдугами і хлюпають у береги. Сонце пече немилосердно. Сонце, дощ, знову сонце.

Поліцейські патрулі спиняють суденце. «Документи, сеньйори! Просимо, сеньйори, дорога вільна, але остерігайтесь сельви!»

І знову жовті хвилі ріки, і знову сонце, і знову дощ…

На виснажених обличчях мандрівників — нудьга і байдужість. Тільки капітан Пабло не втомлюється біля свого стерна. Добрий капітан Пабло! Він щасливий, що везе на своєму кораблику благородних сеньйорів із далекої Радянської Країни. Звичайно, він не скаже їм, як стискається в тривозі його серце, коли він дивиться на зелені стіни лісу по берегах, на злісні обличчя поліцаїв, на швидкі індійські піроги, що проносяться зрідка попід берегами. Він не скаже сеньйорові Крутояру, що від зустрічних капітанів він дізнався про появу в навколишніх лісах дикунських племен під проводом ватажкн Ганкаура. Можливо, це й не торкається їх, і вони, зробивши свою справу, в доброму здоров'ї повернуться на батьківщину. Яке їм до того діло, що в глухих селищах гинуть невинні люди. Адже сеньйори приїхали займатися наукою — їм немає діла до якихось злиденних каучеро. Шостий день у дорозі.

Маленький невтомний «Голіаф» посувається по Оріноко.

Вечоріє.

Затуманений диск сонця скоро заховається за обрій.

У капітана Пабло насторожені очі. йому не подобаються дві індійські піроги попід лівим берегом. Ніби мисливські собаки, скрадаються вони між зеленими заростями. До дияболо сильні руки в тих індійців! Як вони женуть свої посудини!

Пабло стежить за пірогами. їх уже три. Ось до них приєдналась четверта, потім п'ята. І в кожній — озброєні індійці. Капітан Пабло звик вірити своїм очам. Він добре бачить луки й стріли в руках червоношкірих. Проти кого ж ті луки? І куди поспішають маленькі човники?

— Сільвестер! — гукає капітан Пабло в машинний відділ. — Повний уперед!

— Що там, капітане?

Пабло рвучко обернувся назад. До нього в рубку піднімався по східцях сеньйор професор. В очах — насторожена увага. Він, мабуть, теж щось помітив. Він дивиться на індійські піроги й тихо питає:

— Пабло, чого вони ідуть під берегом?

— Вони надумали щось недобре, сеньйор. У них луки, — похмуро озвався Пабло. — Звичайно, це річ не страшна. Знаєте, в наш час… кулемети, гранати, оті кляті ядерні бомби. Що важать проти них луки! Тільки я боюся, сеньйор професор, що їхні стріли змащені отрутою кураре. Ви знаєте, що таке кураре?

— Так, Пабло, знаю. — Професор, майже беззвучно ворушачи губами, став швидко лічити піроги: — Одна, дві, три… п'ять… десять.

Потім він підняв голову і побачив, що далеко попереду, посеред річки, немов на урочистих змаганнях, стояло вряд ще кілька пірог. Здавалось, індійці намагалися блокувати корабель. Це було дивно, неймовірно. Професор ніколи б не подумав, що йому доведеться мати справу з ворожим тубільним населенням. Зрештою, вони сховані за надійними стінами корабля. Немає великого риску, якщо індійці й намислили щось погане. А втім, що б вони могли намислити?

Тим часом «Голіаф» наблизився до індійських пірог, які перетинали ріку. Всі човни за чиєюсь командою зрушили з місця і швидко посунули до корабля. Індійці, які не сиділи на веслах, посхоплювались зі своїх місць, підняли над головами луки й списи і сповнили річкову просторінь відчайдушними криками. Вони ревіли люто, войовничо, потрясаючи в повітрі зброєю і, певно, намагаючись залякати пасажирів «Голіафа».

Професор не ворухнувся.

Тоді капітан Пабло схопив його обіруч за плечі і, немов пробуджуючи від сну, щосили трусонув.

— Негайно всім в трюм! — закричав розпачливо. — Кураре! Чуєте, сеньйор професор! Кураре!

Страхітливе слово ніби електричним струмом пронизало Крутоярів мозок. Він більше нічого не бачив, нічого не чув. Треба було якомога швидше сховатися в трюмі, доки індійці не випустили своїх стріл, змащених отрутою.

Збігаючи по східцях на палубу, професор, спробував заспокоїти себе: все може скінчитись набагато краще, ніж здається капітанові. Все може бути зовсім просто… Зовсім просто… І чому саме кураре? Хіба індійці вимагають від них що-небудь?

Бунч, Самсонов і Олесь, почувши вигук капітана, сполошилися. Біолог, мерзлякувато втягнувши голову в плечі, перший кинувся до дверей трюму.

— Спускайтеся швидше! — наказав Крутояр, підбігаючи до них… — Індійці, здається, замислили щось недобре. Ану, Олесь, негайно в трюм!

Всі зайшли до тісного трюмного приміщення, що правило за кают-компанію. Посідали на дубові лави попід стінами. Сторожко почали прислухатись до невиразних звуків, які долинали ззовні.

«Чого ми зайшли сюди? — думав Олесь. — Невже індійці можуть щось заподіяти нам? «Голіаф» витримає напад сотень пірог».

Раптом у моторному відсікові щось загарчало, пролунав різкий скрегіт. «Голіаф» на мить завмер і потім, немов передихнувши, заревів з подвоєною силою. Корпус «Голіафа» гойднувся праворуч, ліворуч, підлога під ногами Олеся попливла кудись убік, і він щосили вдарився головою об стіну. Сині й жовті кружала попливли перед ним. Хлопець простягнув поперед себе руки і, ніби тонучи в чорній безодні, впав на підлогу.

— Ай, ай, сюди! — забідкався біля нього Бунч. — Води йому. Швидше води!

Води в трюмі не знайшлося. Самсонов прожогом вискочив на палубу. Зачерпнув воду з бачка, що стояв під тентом, і побіг назад до дверей. Але не встиг відчинити їх. Майже біля самих його ніг висунулись з-за борту дві голови. Темні очі люто дивились на географа.

Індійці, мабуть, теж розгубились, побачивши перед собою могутнього білолицього велетня, бо один з них судорожно розкрив рота і розтулив пальці руки, якоютримався за борт. Голова його зникла. Він полетів у воду.

Другий, подолавши в собі раптовий страх, вискочив на палубу. Він був невисокий на зріст, короткошиїй, з кирпатим приплюснутим носом.

— Ау тен! Ау тен! — вигукнув він і, ввібравши голову в плечі, пружним котячим кроком став наближатись до Самсонова. В лівій руці він тримав коротенького ножа.

Самсонов, не роздумуючи, вдарив індійця в пах. Той судорожно ковтнув повітря, випустив з рук ножа і впав навзнак за борт.

«Голіаф», перекинувши кілька пірог і прискорюючи ходу, вилетів на відкриту річкову гладінь. Індійці лишились позаду Хмара стріл полетіла в корабель, але жодна з них не досягла палуби.

Олесь, який швидко прочумався, не міг довше всидіти в задушливому трюмі. Інстинктивно він збагнув, що на палубі відбулась баталія. Про це передусім свідчило обличчя молодого географа. З білими плямами на вилицях, рясним потом на лобі, воно видавало непогамоване хвилювання.

— Хай іде, — заспокоїв Самсонов професора, який не хотів випускати сина з каюти. — Дикуни й справді думали забратись на корабель. Молодець Пабло, вивів свого «Голіафа» з біди.

Олесь вийшов на палубу. Вдалині маячили темні смужки індійських човнів. Вечір западав швидко, майже без сутінків. На східному небокраї з'явились перші зірки.

Раптом Олесь почув якісь схвильовані голоси по той бік капітанської рубки. Хтось ніби борсався.

Хлопець перебіг туди. Широкоплечий, міцний, як дуб, матрос Сільвестер душив індійця. Власне, це був хлопчак років п'ятнадцяти, худенький, кістлявий, з переляканими очима. Він лежав під велетнем Сільвестром і безпомічно скиглив. Сільвестер лівою рукою тримав його за горлянку, правою бив навідліг по голові, потім, схопивши у себе на поясі ножа, заніс його над головою для останнього удару.

Відточене лезо спалахнуло перед Олесем, немов блискавка. Одним стрибком він подолав відстань, яка ще відділяла його від Сільвестера, і схопив матроса за широкі м'язисті плечі.

— Сільвестер, не вбивай його!

Від несподіванки матрос аж зойкнув. Йому здалося, що це злий дух обплутав його тіло. Він увесь розслаб і, втягнувши голову в плечі, глянув на Олеся.

— Сеньйор, ви не хочете смерті цього негідника? — пробелькотів він.

— Не вбивай його, Сільвестер.

— Ваша воля, сеньйор. Ваша воля.

Мулат важко звівся на ноги.

— Оце кошеня залізло на палубу, щоб убити нас. — Він презирливо штурхнув індійця ногою. — Ваш молодий сеньйор скинув двох у воду, а цей сховався за рубку. Я його й витягнув звідти.

Обличчя мулата раптом подобрішало. Товсті його губи скривилися в привітливій посмішці. Він з батьківським докором похитав головою і пробурмотів, ніби сам до себе:

— Дурне кошеня! Ви гадаєте, сеньйор, вони самі полізли до нас на корабель? Тут хтось доклав свою руку.

Він посуворішав, нахилив голову і неквапом попрямував до моторного відділу.

Бранець збагнув, що смерть поминула його. Перед ним стояв його рятівник, худорлявий, розгублений юнак, з ніяковою посмішкою на блідих вустах.

Індієць, пересилюючи біль в усьому тілі, сперся на лікоть. Густе, з синюватим воронячим відблиском волосся спадало йому на чоло. І від того його очі немов ховались під темним дашком. В його душі піднялась тепла хвиля вдячності. Він хотів підвестись, але йому не стало на це сил.

Тоді Олесь підхопив його за плечі.

— Вставай! Вставай!

Індієць кволо підвівся, простягнув поперед себе праву руку і поклав її Олесеві на плече.

— Білолиций брат, — прошепотів він, через силу згадуючи іспанські слова- Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе. Син Ганкаура не вбивати тебе.

Він раптом доторкнувся до своїх грудей, провів долонею по шиї і швидким рухом зірвав із себе важке намисто з іклів ягуара.

— Син Ганкаура дарувати своєму білолицьому братові. — Він простягнув талісман Олесеві, потім підняв догори обидві руки, щось швидко пробурмотів і, обережно задкуючи, ніби боячись цим образити Олеся, посунувся до борту.

— Ау тен! — закричав він раптом у веселому захваті: його чорні очі спалахнули вогнем, і він, ще раз звівши догори руки, стрибнув у воду.

Олесь завмер біля борту. «Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе». Він зрозумів, хто врятував йому життя. Але ріка загубить його. Нащо він стрибнув у воду? Нещасний дикун!

На правій долоні в Олеся лежало важке блискуче намисто.

ПОКИНУТИЙ КОРАБЕЛЬ

Неприступні береги, ледь зримі в нічному мороці, мовчазно пропливали мимо. Обминаючи нуртовиння, кораблик ішов попід самою стіною тропічного лісу.

Заворожений таємничістю ночі, Олесь спинився біля борту. Велетенські дерева, що скидалися на страхітливих велетнів, простягали над водою віти. Хвилинами здавалось, що суденце ось-ось зачепиться об них бортом. Але старий Пабло вміло тримав у руках штурвал. «Голіаф» із незвичайною вправністю обминав затоплені корчі й невеликі обплетені ліанами острівці.

Під тентом чулись тривожні голоси.

— Що далі робити — не знаю, — говорив професор.

— Ото ж воно й є, — підтакував Бунч, з кректінням вмощуючись у своєму гамаку. — Хіба ж я вам не казав… Хіба ж я не попереджав…

Його обірвав Самсонов, йому особисто справа зовсім не уявлялась такою загрозливою.

— Друзі мої, ви забуваєте, що ми — представники іноземної держави, користуємось правом недоторканності, — заговорив він рішуче. — Ви гадаєте, уряд генерала Батіса не розуміє цього?

Але професор, здавалось, був настроєний набагато песимістичніше, ніж раніше. Осяяний кволим світлом ліхтаря, він схилив на груди голову і, підперши підборіддя рукою, промовив:

— Попали в саме пекло. У мене є підозра, що ці дикуни давненько чекали на нас. Ви пам'ятаєте, як нас зустрічали на нижньому Оріноко? Мені й зараз пригадується сніданок в Сьюдад-Боліварі у мера. Оті індички, солоні сливи, вази з бананами. Що й казати — розкішний банкет. А скільки красивих слів говорилось на нашу адресу! Водили по всьому місту, підносили подарунки. Не ображайте, мовляв, нас. Ми до вас по-доброму, і ви до нас по-лагідному. Думали, що ми на тому банкеті й спинимось. Коли ж ми полізли в самий центр їхнього тропічного району, в оце богом прокляте верхнє Оріноко, у них жижки затрусилися від злості. А тут ще затівається якась колотнеча. Тому я й кажу: треба дивитись. Уважно дивитись, щоб не зазнати долі Ван-Саунгейнлера.

… Десь серед ночі корабель зненацька струснуло. Затріщали дошки. Палуба різко перехилилась на правий бік. В трюмі попадали ящики.

Самсонов перший схопився на ноги і, виставивши, мов сновида, поперед себе руки, зробив кілька кроків до борту.

Мотор затих. «Голіаф», поскрипуючи своїми дерев'яними суглобами, непорушно стояв серед мовчазної темної ріки.

Біля капітанської рубки почулась схвильована розмова Пабло з Іллюшею. Потім їхні кроки віддалились, і вже з носа долинув тривожний капітанів голос:

— Ей, там, на кораблі! Чому не світите сигнальних вогнів?

Крутояр став навпомацки вибиратися з-під тенту.

— Сліпа курка! — пробуркотів він, вдивляючись у морок. — Невже налетіли на якусь посудину?

— Швидше на корч, а може, на сонного алігатора, — озвався з досадливим жартом Бунч.

— Боюся, що цей алігатор продірявив днище, і тепер нам доведеться викачувати помпою воду.

Одне було ясно: «Голіаф» наткнувсь у пітьмі на якусь непереборну перешкоду. Можливо, й справді це був тільки водяний корч, якась повалена деревина, котрими так густо було захаращено русло ріки. Але чому капітан не шукав надійного проїзду? І де він, взагалі, подівся? Чому не чути його голосу?

Раптом із темряви виринуло дві постаті. Крутояр впізнав Самсонова та капітана Пабло. Капітан намагався щось пояснити географу, але той, не розуміючи іспанської мови, тільки невиразно мугикав у відповідь.

— Ах, це ви сеньйор! — немов аж зрадів Пабло, розгледівши в пітьмі Крутояра. — Просто не знаю, що вам сказати. Не бачив ще в своєму житті такого дива.

— Здається, з нами трапилось лихо, а не диво? — нервово урвав його Крутояр.

— Ніякого лиха, сеньйор. Лиха зазнав хтось інший, але серед ночі я не можу нічого второпати. Ми наткнулись на невідомий корабель. Проклята старість. Сам стояв біля штурвала й не розгледів.

— Ви не помітили вогнів на зустрічному судні? — здивувався Крутояр.

— Ах, сеньйор, не кажіть так! — з гіркотою заговорив Пабло. — Хазяїн тепер обов'язково вижене мене з роботи. — Він раптом пожвавішав: — Ходімте зі мною. Ви все зрозумієте.

Пабло досить безцеремонно схопив Крутояра за лікоть і потягнув у пітьму. Він дуже квапився. Ось сюди, на самісінький ніс. Дарма, що темно. Вони не впадуть у воду, бо на цім кораблі Пабло знає кожну шпаринку.

— Бачите, в що ми уткнулися? — шепотів він настрахано, тицяючи рукою в чорну пелену ночі. — Ось. під самим носом.

Тільки тепер Крутояр розгледів темні обриси посудини, набагато меншої за «Голіаф». Кораблик стояв непорушно впоперек течії.

— Не обзиваються жодним словом, — змовницьким голосом промовив Пабло,

— А ви присвітіть, — сказав Крутояр. Безпорадність капітана дратувала його.

Пабло наказав Сільвестерові принести великий трюмний ліхтар. Підняв його над головою і, низько схилившись через борт, спробував освітити палубу невідомого суденця. Але світло було кволим.

— Нічого не вийде, — забідкався Пабло. — Треба перебратись до них на борт.

— Ну й перебирайтеся! Швидше перебирайтесь! — наказав Крутояр, якого прикро вразила капітанова слабодухість.

Пабло нерішуче топтався на носі, йому було страшно перелазити на мовчазний корабель, але він соромився сказати про це Крутоярові. Знав, що й матроси його нізащо не виконають такого наказу.

І чим довше він стояв, сповнений вагань і страху, тим дужче нерішучість проймала його серце. Квола, немічна душа старого. Пабло давно була віддана на поталу забобонам.

— Я сам полізу, — твердо сказав Крутояр і взяв із рук капітана ліхтар.

Олесь відчув, як у нього затерпли ноги. Зорі тремтіли перед його очима, розпливалися.

Ліхтар нервово погойдувався над водою. Професор уже перекинув через борт ногу. В цю мить з'явився Самсонов.

— Стривайте, Василю Івановичу! — затримав він професора. В руці в нього була вірьовка. — Чортзна-що! Темно. Ледь знайшов. Страшно так стрибати. Ще відчалить — прощавай тоді!

Він обережно переліз на таємничий корабель і прив'язав кінець вірьовки до одного з стояків, що підпирали палубне накриття.

В далині за лісом ударив розкотистий грім. Короткий зигзаг блискавки на мить вихопив річку, лісову глухомань над самим берегом і два непорушних суденця, які нагадували переляканих звірят, що в пошуках рятунку збились докупи.

Крутояр задивився в захмарену далечінь. На сході небокрай ледь брався світлом. Щось каламутно-біле розливалося над лісом, і від того стрімкі контури берега й далекі гірські кряжі чіткіше виступали з темряви.

«Скоріше б ранок!» — подумав професор.

Було тихо, аж моторошно. Тільки десь у лісових хащах мавпа-ревун зрідка роздирала тишу істеричним криком.

— Принесіть ще один ліхтар! — наказав матросам капітан.

В цю мить на палубі таємничого корабля почувся здивований вигук. Жовта пляма ліхтаря згойднулась над бортом, і всі побачили Іллюшине обличчя.

— Там… там тіло! — промовив він, запинаючись.

— Тіло?.. Мертвий? — перепитав його Крутояр.

— Здається. Не знаю. Просто лежить посеред палуби… Хай йому грець! — Самсонов нарешті видряпався на борт «Голіафа» і спустився на палубу. Руки в нього дрібно тремтіли.

Крутояр переклав його слова капітанові. Той зовсім переполохався. Немов маленька дитина, що накоїла лиха, схопив Крутояра за рукав і жалібно забурмотів:

— Ви ж будете свідками… Я тут ні при чому, сеньйор. Я зовсім випадково натрапив на цю посудину. Треба негайно відчалювати…

Він повернувся до рубки і гукнув надтріснутим голосом:

— Сільвестер! Гей, Сільвестер!

— Що ви хочете робити, кабальєро?

— Ет, сеньйор, не кажіть! Одне лихо на мою стару голову. Хай захистить мене свята мадонна!.. Сільвестер! Де ж ти запропастився? Включай мотор!

Крутояр схопив його за плечі.

— Не смійте! — промовив владно. — Ми повинні дізнатися, в чому річ. Може, там вчинено злочин.

Капітан нерішуче тупцявся на місці.

— Скажіть матросам, хай міцніше пришвартують судно до «Голіафа», — звелів професор і попрямував під тент.

Світало. Зарожевів край неба. Морок почав одповзати в хащі.

Крутояр, Пабло та інші члени екіпажу, стоячи на носі «Голіафа», нерішуче перемовлялись. Перед їхнім зором все виразніше проступали контури загадкового кораблика. Невдовзі на борту його мандрівники прочитали бляклий напис: «Віргінія».

— Старенька посудина! — констатував капітан Пабло. — Мабуть, пограбована. За п'ятнадцять лі звідси — пристань. Давайте викличемо поліцію. — І він запитливо глянув на професора, чекаючи від нього згоди.

Але Крутояр не пристав на капітанову пропозицію. На його думку, треба було бодай заглянути в трюмні відсіки. Хто зна, чи не лишились там люди, які потребували негайної допомоги.

— Ну, полізли! — підбадьорив усіх професор і перший стрибнув на корму «Віргінії». За ним перебралися Самсонов, капітан Пабло і двоє матросів.

Присвічуючи ліхтарем, вони оглянули палубу. Біля трапу, що вів до капітанської рубки, справді надибали тіло. Тепер воно вже не викликало такого жаху, яким пройнявся годину тому географ. Глибока рана, мабуть, від удару мачете^[6], спотворила обличчя мерця.

Пошуки в каютах не з'ясували справи. Корабель був порожній. Команда покинула його.

— Страшна загадка тропіків, — похмуро констатував Крутояр, тримаючи над головою ліхтар, навколо якого очманілим роєм гуділа мошва.

— Що тут дивного, Василю Івановичу, — сказав Самсонов, — понапивались, мабуть, хлопці, от і вся історія. Запевняю вас: поліція розбереться.

— Звичайно, розбереться! До речі, поліція з'являється в цих місцях раз на рік, та й то проїздом, — з ноткою іронії мовив Крутояр. — Отака справа. Корабель покинуто за таємничих обставин. Хто убитий — ми не знаємо. І взагалі ми нічого не знаємо, хоч тут, можливо, криється якийсь страхітливий злочин.

Самсонов став навпомацки обшукувати палубу.

— Гільзи! Ще теплі, — аж зрадів він, немов йому вдалося знайти богзна-яку цінну річ. — Значить, стріляли недавно. Тепер ми можемо…

Крутояр, піднісши до ліхтаря гільзу, оглянув її зі всіх боків.

— Нічого ми не можемо, Ілля Григорович, — сказав він незаперечним тоном. — Гільза тепла тому, що палуба, на якій вона лежала, досі не охолола після денної спеки. Ваш шерлокхолмсовський інстинкт на цей раз дав осічку. Але головне не в цьому. Ви бачите, скільки тут настріляно цих гільз? Більше десятка. Та де там, і ось ще валяються. На «Віргінії», мабуть, відбулася справжня баталія. Ось гільза з вінчестера, а оце — з маленького револьвера.

Тим часом капітан Пабло, оглянувши палубу, піднявся в рубку. Худе його обличчя з темною задубілою шкірою вилискувало краплинами поту. Він був голий до пояса, як і двоє його матросів, котрі невідступно ходили за ним.

Сонце вже випливло з-за обрію. День обіцяв бути гарячий і паркий.

Капітан Пабло зазирав у кожну шпарку, його брунатне тіло можна було бачити то на одному, то на другому кінці корабля.

Раптом тишу розітнув вигук Сільвестера. Він, певно, щось знайшов у трюмі, бо за мить вискочив на палубу, вкрай збуджений, підбіг до капітана і щось зашепотів на вухо. Довгасте обличчя Пабло ще і більше витягнулось. Він швидко перехрестився і квапливо обмацав кишені своїх штанів, немов шукав у них зброю.

— Санта мадонна! — Пабло зробив крок до трюмного отвору і насторожено спинився.

— Що там таке? — запитав Крутояр.

— Ходіть сюди, сеньйор!

Капітан, професор та Самсонов почали спускатися в трюм «Віргінії». Матроси лишились біля люка. Незборимий переляк все ще проступав на їхніх обличчях.

— Курукіра, Курукіра, — лепетав Сільвестер.

— Так, так, Курукіра! — ще з більшим жахом повторював його товариш, високий мулат із приплюснутим носом, якого звали Фернандо.

Тільки злий дух Курукіра міг чинити такі страхіття. Мулати були твердо переконані в цьому. Курукіра, злий дух боліт і лісів, річок і неба, жив у їхній уяві, як двонога істота, одна нога якої була схожа на людську, а друга — на ногу ягуара. Непролазні хащі служили йому домівкою, в небесній високості він прохолоджував своє. тіло. Пройнятий невгамовною злобою, він завжди шукав людей, які випадково заблукали в сельві. Це він породжував таємничі лісові звуки, які примушували мандрівника втрачати розум, це він обертався на казкових страховиськ, у нічні примари й видіння, це він заносив кораблі у водяні нуртовиння, це він у грозові ночі запалював блискавицею оселі бідних пеонів.

Кїрукіра прийшов на «Віргінію» і загубив її людей. Курукіра готував лихо «Голіафові».

Тому й шепотів молитви високий мулат.

Можливо, страх сидів і в душі капітана Пабло, але він набрався мужності і перший став на східці трапу, що вели в трюм. За ним важко ступав Крутояр. Самсонов міцно стискав у кишені револьвер, який дав йому капітан.

У кісному проході було задушливо й темно. Тьмяний ліхтар, залишений, певно, з ночі, скупо освітлював грубо тесані стіни. Трюм був захаращений мішками із в’яленою рибою — юкою.

— Хай боронить нас матір божа! — тремтячим голосом прошепотів Пабло, схрестивши на грудях руки. Обвислі криси капелюха кидали на його обличчя чорну тінь.

Географ витягнув револьвера і зробив крок до Пабло, лишивши позад себе Крутояра. Войовничий запал штовхав його вперед.

— Там, — і Пабло показав на невеличкі дверцята. — Санта мадонна Кастільська!

— Наш капітан користується прихильністю усіх мадон світу, — пожартував Самсонов.

Крутояр зміряв його осудливим поглядом і наказав капітанові:

— Відчиніть ці двері!

Але Пабло наполошено замахав руками.

— А що, як там засів хто-небудь зі зброєю? — квапливо заговорив він, відступивши у протилежний куток трюму.

Крутояр мимоволі опустив голову і подивився на свою білу сорочку, чудову мішень для стрільби в пітьмі. Очевидно, про це подумав і Самсонов, бо в ту ж мить владним рухом відштовхнув Василя Івановича подалі від дверей. Котячим пружним кроком пройшов наперед і, піднявши револьвер, схопився за залізну клямку.

Натужно заскрипіли петлі, і Перед присутніми відчинились двері до освітленої гасовою лампою каюти.

Крик подиву вихопився одночасно з усіх горлянок.

Біля невеличкого столика, приставленого до круглого ілюмінатора, сидів, поклавши голову на руки, чоловік із м'якою кучерявою борідкою, в барвистій на випуск сорочці. На підлозі біля його ніг лежав револьвер. Чоловік був мертвий.

Крутояр перший, через силу переводячи подих, увійшов до каюти. Схилився над трупом і уважно обдивився його. Підняв револьвер. У ньому не було жодного патрона.

— Нещасний встиг випустити всі кулі, — сказав він упівголоса, намагаючись осягнути думкою трагічну сцену, що відбулась тут кілька годин тому. — Можливо, останню він приберіг для себе.

Самсонов перевів погляд на стіни, уважно став обдивлятись тісне приміщення:

— А ось двері!

Він обережно відчиняє їх, зовсім обережно. Спочатку шпаринка, далі ширший отвір, ще ширший. Як там темно. Що б це могло бути? Певно, камера або запасний трюмний відсік. Краще його зачинити.

— Облиште, сеньйор, — благально говорить капітан Пабло. Він уже має й без того доволі страху. — Ах, сеньйор, куди ж ви йдете?

Але Самсонов чомусь уважно прислухається. Він, здається, почув щось. Він весь насторожився.

І раптом відсахнувся назад. На обличчі в нього — подив і настороженість.

— Там… хтось стогне…

— Давайте сюди ліхтар, капітане, — мовив Крутояр.

Самсонов отямився від першої несподіванки, потягнув до себе двері і зайшов до невеличкої зовсім темної комірчини.

— Ліхтаря! — гукає з мороку. — Голову собі тут зламаєш. — І враз у його голосі проривається тремтіння. — Людина! Швидше ліхтар!

Коли Пабло вніс ліхтар і світло залило комірчину, всі побачили на підлозі непорушне жіноче тіло. Жінка лежала на животі, широко розкинувши руки. Чорне волосся розсипалось їй по плечах.

Жінка поворухнула плечем і болісно застогнала.

— Жива! Жива!

— Сюди її! На палубу!

— Куди поранена? Дивіться, ось рана. В груди… і на скроні кров.

Жінку обережно винесли на палубу, поклали біля капітанської рубки.

Її обличчя було жовте, неначе віск. Закривавлене пасмо волосся прилипло до лоба.

Професор Крутояр став на коліна, намацав пульс. Глянув у її заплющені очі, затримав погляд на густій чорній брові і раптом рвучко підвівся.

— Ілля Григорович! — вигукнув збентежено. — Ілля Григорович!

Самсонов хутко підскочив до нього.

— Дивіться, Ілля Григорович, — показав на жовте обличчя пораненої Крутояр, — придивіться добре до цих очей, до цих брів. Ви нічого не пригадуєте?

Самсонов нахмурив брови.

— Вона! — випалив так, неначе впіймав нещасну на якомусь злочині. — Ернестіна Коельо!

Крутояр стверджувально хитнув головою. Ернестіна Коельо. Сеньйора Ернестіна Коельо! Перед його очима з калейдоскопічною швидкістю заколивались видіння недалекого минулого: гордий профіль жінки, що сидить у кріслі і в запалі розповідає про страждання своєї країни… простягнуті вперед руки з золотим браслетом на зап'ясті… її слова, її голос. Тепер все пригадалося з граничною чіткістю.

— Вона жива, — заговорив професор до Бунча, який все ще стояв на високій палубі «Голіафа», — непритомна… тяжко поранена. Ідіть огляньте її.

Після того, як Бунч оглянув і перебинтував поранену, її перенесли в тісну комірчину капітана Пабло. Жінка все ще була непритомна, хоч, здавалось, дихання її трошки вирівнялось і смертельна блідість на смаглявих запалих щоках поступилась місцем легкому рум'янцю.

— Олесь! — знизивши голос до шепоту, наказав Бунч. — Хутко принеси мені мою валізку. Там мусить бути шприц. Василю Івановичу, а ви потурбуйтесь про гарячу воду. Я спробую зробити все, що можна… Треба обов'язково дістати грілку…

Поранену обклали гарячими пляшками. Бунч зробив їй укол. Жінка стала дихати рівніше, але свідомість не поверталася.

— Страшенна втрата крові, — похмуро констатував біолог, підвівшись над хворою. — Боюся, ми пізно її знайшли.

Професор тепло посміхнувся до Бунча. В словах біолога він почув щире людяне співчуття. Не було зараз у Бунчові й краплини того, що робило його завжди таким сухим і стриманим.

Бунч відвів професора вбік.

— Сподіваюся без надії, Василю Івановичу, — сказав він. — Рана жахлива, я б сказав — смертельна. Очевидно, жінку поранили десь надвечір, і вона всю ніч пролежала без допомоги. Треба перелити кров. Розумієте? Тільки це врятує її.

— Але ж ви не знаєте її групи, — докинув професор.

— Так, я не знаю її групи, — погодився Бунч і ще нижче опустив голову. — Перша група… перша група… — Останні слова він пробурмотів майже пошепки, ніби прикидаючи щось у думках.

Крутояр вийшов на палубу. Сонце вже здійнялось височенько. З-за лісу наповзла чорна хмара. «Буде дощ, — подумав Крутояр. — Скоріше б дощ, бо нічим дихати. Як важко на цій річці, серед цих пустельних берегів!»

Він пройшовся по палубі. «Віргінія» сумно погойдувалась біля носа «Голіафа».

— Зачепилась кормою за повалене дерево, — озвався поруч капітан Пабло. — Інакше б її давно понесло вниз за течією. Нам треба залишити це місце, сеньйор. Негайно залишити. До дияболо погане місце!

Крутояр відвернувся, йому не хотілось чути зараз плаксивого голосу капітана Пабло. Він пішов під тент і ліг у гамак. Лежав і думав.

«Треба й справді щось робити». В цю мить він побачив Бунча, який вийшов із капітанської каюти. У нього було радісне обличчя. В коротеньких штанцях, у сорочці з коротенькими рукавами він зараз був дуже кумедний.

— Що сталося? — спитав Крутояр, підвівшись із гамака. — Їй краще?

— Вона прийшла до пам'яті, — сказав Бунч притишеним тоном і сторожко озирнувся на двері капітанської каюти. Приклав до рота свій товстий палець. — Благаю вас, мовчіть.

Крутояр схопився на ноги. Ернестіна Коельо опритомніла.

— Я можу піти до неї? — спитав він схвильовано.

— Ні, Василю Івановичу, дайте їй спокій. її стан тяжкий, загрозливий.

— Ви розумієте, Кириле Трохимовичу, — квапливо заговорив Крутояр, — я мушу поговорити з нею. Обов'язково. Звичайно, її здоров'я… Але я прошу вас, Кириле Трохимовичу, зробіть усе можливе, щоб вона… ви розумієте мене… Якщо треба, візьміть мою кров. Правда у мене друга група, у Самсонова — теж…

— Друга, третя — все це не те, — задумливо мовив Бунч. — Ну, гаразд, Василю Івановичу, коли буде можливість, я покличу вас.

Минула година, друга… Сонце стояло в зеніті. Ліс дрімав, огорнутий легким серпанком. Річка виблискувала.

Бунч трошки занедужав. Не скаржачись нікому, ліг у свій гамак і попросив холодної води. Капітан Пабло приніс йому повний кухлик. Виявляється, у нього на самому споді в трюмі стояв бутель з водою.

— Що з вами, Кириле Трохимовичу? — допитувався в Бунча Крутояр. — Може, у вас лихоманка? Ви, звичайно, лежіть, а я піду до хворої…

Бунч посміхнувся самими куточками зблідлого рота.

— Ідіть подивіться на неї, але не будіть. Вона знову заснула. їй стало легше. Признаюсь вам, колего, я їй влив кров, свою кров, і трохи боявся. У мене перша група, годиться для всіх, але, знаєте, чого не трапляється…

— Ви влили їй свою кров?!

— Що ж тут дивного, — знизав плечима Бунч. — У вас друга група, в Іллюші, здається, теж друга, ви так казали, а в мене перша. Не вмирати ж жінці!

Професор Крутояр взяв у свої долоні товстеньку Бунчову руку й мовчки потиснув її. Що він мав йому ще сказати?! Добрий, буркотливий Бунч!

Капітан Пабло прийшов під тент. У нього замкнене, трохи сердите обличчя. В тоненьких рисках біля рота заховалась рішучість. Він сказав, що треба залишити «Віргінію». Можуть бути неприємності. Встряне поліція…

— Ні, ні, Василю Івановичу, — запротестував Бунч, почувши, чого хоче капітан. — Скажіть йому: зачекаємо ще годину. Скоро прокинеться хвора. Вона просила не відчалювати. Хотіла щось розповісти, але не встигла. Заснула в мене на руках.

НА «ВІРГІНІЇ» ПОЖЕЖА

Мандрівники зібрались під тентом. Стояла нестерпна задуха. Двічі налітала коротка тропічна злива. Грозові кольору синьки хмари повзли з-за лісу. Спалахували блискавиці. За густою дощовою пеленою ховався берег.

Потім раптово, наче за вказівкою таємничого диригента, злива припинялась, і сонце заливало золотим промінням розморену, огорнуту туманом ріку.

Прийшов Сільвестер і приніс сніданок: засмажену рибу піраруку та сухі коржі з маніокового борошна, їсти не хотілося, але Крутояр перший, показуючи приклад, узяв невеличкий шматок риби і почав їсти. Заходилися біля їжі й інші. Треба було підкріпитись, бо на них чекав важкий день.

«Віргінія» сумно тулилась до лівого борту «Голіафа». Зрідка, підхоплена хвилею, вона терлася об дерев'яну обшивку корабля, немов хотіла нагадати про себе.

На її палубі все ще лежало тіло забитого матроса. Мушва кружляла над ним.

— Сеньйор Крутояр! — почувся раптом голос Пабло, і сухорлява постать капітана з'явилась під тентом. Крислатий бриль зсунувся йому геть на потилицю.

— Знову новина? — Крутояр неквапом підвівся з гамака.

— Так, сеньйор, — швидко заговорив Пабло. — Якщо ми не відчепимось від цієї клятої посудини, нам не минути лиха. Ви подивіться, що мої хлопці надибали в її відсіках.

В ту ж мить матрос-мулат ввів під намет стрункого індійця років вісімнадцяти, із зв'язаними руками. Він був голий і мав на собі лише вузенький поясок на стегнах, його глибокі темні очі з ненавистю дивились на Крутояра. Чорне волосся, гладеньке, немов змащене жиром, спадало юнакові на плечі.

— Я йому розв'язав ноги, а то він не міг іти, — сказав Пабло.

— Розв'яжіть йому руки. Де ви його знайшли?

Пабло розповів, що індієць лежав в одному з темних закутків трюму і Фернандо випадково зачепився за нього ногою.

— Як ви гадаєте, хто він? — запитав професор.

Пабло розвів руками, його рот скривився в презирливій гримасі. Звідки йому знати, що це за нехрист? Погане індійське кошеня!

Та індієць, раптом підкинувши голову, вигукнув іспанською мовою:

— Я не робив вам поганого. Я добрий індієць племені тауліпанг. — Він стояв з високо закинутою назад головою і зневажливим поглядом дивився на присутніх.

— Як тебе звати, хлопче? — спитав його доброзичливим тоном Крутояр.

— Я не можу сказати вам імені, сеньйор, — відповів індієць, не міняючи своєї гордовитої пози.

Олесь сіпнув за рукав Бунча.

— Ну й смішно ж він говорить… Справжній індієць. Дикун?

— Ні, Олесю, народ тауліпанг — напівцивілізований, — пояснив Бунч, з неприхованим захопленням роздивляючись молодого індійця.

Юнак, очевидно, збагнув, що потрапив до людей, які не бажають йому нічого поганого, і трохи заспокоївся. Крутояр говорив із ним по-батьківськи спокійно, розважливо, привітно посміхаючись у свої пишні вуса. Олесь стояв перед ним і з захопленням ловив кожне слово.

Індієць, певно, не позбавлений тонкого природнього розуму й відчуття гумору, зрештою не втримавсь і скупо посміхнувся. Великі зуби блиснули мов перламутрові, його насторожене лице враз проясніло, темно-брунатна шкіра ніби посвітлішала.

— Ви не вб'єте мене? — перепитав він і, помітивши на обличчі Крутояра підбадьорливу посмішку, показав рукою на «Віргінію». — Там сеньйора… Убита сеньйора.

— Сеньйора жива, — заспокоїв його Крутояр.

— Де сеньйора?

— Вона лежить у каюті. її поранили, вона спить.

— А сеньйор Джіордані? Я чув, як вони стріляли н сеньйора Джіордані.

Індієць потягнувся рукою до професора. Він хотів шати всю правду. Що сталося з сеньйором?

— Його вбили.

Індієць недовірливо глянув на професора. Якось раптово замкнувся в собі. Більше не питав ні про що, стояв байдужий і чужий.

В цю мить знову почалася злива.

Індієць підняв голову і, немов буревісник, що вітає грозу, з кволою усмішкою глянув на завихрене чорними бурунами хмар небо. Він був гарний, як сама буря, як дикі тропіки, що подарували йому життя й освятили кожен його крок.

Тоді Олесь, підкоряючись почуттю захоплення, взяв індійця з дитячою безпосередністю за руку і сказав:

— Ходім, тауліпанг, я дам тобі їсти.

Сердечність Олеся, мабуть, зачепила в серці юнака якусь живу струнку. Між молодим індійцем і українським хлопчиком одразу ж проліг невидимий місток довіри.

— Я не тауліпанг. Мої люди тауліпанг, — сказав він, простуючи за Олесем.

Той підвів його до свого гамака і дістав з-під подушки надкушений шматок коржа. Індієць, мов голодне вовченя, вп'явся зубами в маніоковий хлібець.

— Я не скажу свого імені, ти не питай, — бурмотів він.

Блискавиці кресали небо, і на темне обличчя індійця падали сині відблиски.

Крутояр схилився над Бунчем, який сидів у глибокому плетеному кріслі.

— Індієць ніколи не скаже свого імені незнайомому, — пояснив він, витираючи хустиною шию. — Індійці вважають, що назвавши своє ім'я, вони віддають іншій людині часточку своєї душі. — Професор уважно подивився на індійця. — Але мене хвилює інше. Цей хлопець мусить щось знати. Треба тільки заспокоїти його, викликати в ньому довіру до себе.

Сонце знову вибилося з-за хмар, і в ту ж мить, ніби пробуджена його прямовисним промінням, над річкою знялася зграя пташок. Лелеки, ібіси, чайки…

Дивної краси видовисько заполонило мандрівників… Скрізь були птахи. Тисячі птахів, незліченні зграї птахів, цілий океан птахів. Птахи черкали крильми по воді, птахи засліплювали сонце, голубінь неба, увесь світ.

І Олесь, не втримавшись, закричав на повний голос:

— Чудово!

Мабуть, це слово було написане на його обличчі, бо індієць теж посміхнувся і, ніби підлещений захопленням свого нового друга, мовив протяжно:

— Чу-до-во!

Олесь глянув на індійця. Той уже доїв коржа і з пожадливістю голодної людини висипав з долоні в рот останні крихти-

Олесь поліз під подушку і витягнув звідти невеличкий шматок риби піраруку.

— Бери, — простягнув він юнакові. — Я бачу: ти дуже голодний.

Тубілець ковтнув слину, озирнувся на всі боки, ніби хотів пересвідчитись, чи ніхто не стежить за ним, й обережно взяв рибу. Але природна сором'язливість змусила його опустити шматок донизу.

— Тумаяуа не хоче їсти, — ніяково промовив він. — Тумаяуа віддасть рибу естрангейро.

Олесь із захопленням винахідника, якому вдалося сконструювати найдивовижніший механізм у світі, закричав:

— Тумаяуа! Ха-ха-ха! Тебе звати Тумаяуа! А мене — Олесь! — Він схопив розгубленого індійця за плечі й радісно підскочив. — Ти — Тумаяуа, а я — Олесь. — Тумаяуа! Тумаяуа!

Індієць посміхнувся. Те, що він виказав своє ім'я і цим порушив священну заповідь свого племені, мабуть, вже не турбувало його. Білявий хлопчик у ніжно-голубій сорочці остаточно заполонив його душу.

До індійця підійшов Крутояр.

— Послухай, Тумаяуа, — промовив він обережно. — Ти будеш нашим другом, ми будемо твоїми друзями. Хочеш?

Тубілець випростався і підняв гордовито голову. Вороняче волосся рівними пасмами спадало йому на плечі. Очі його світилися привітністю і добротою. Але свою дружбу він оддавав білим естрангейро як великий дар. І їхню дружбу приймав як рівний. У виструнченій позі його, в соколиному погляді темних очей світилось неприховане почуття самоповаги.

— Я бути ваш друг! — промовив він твердо, ніби виносячи комусь суворий вирок. Приклав до грудей обидві руки і швидко опустив їх донизу. Від його ритуальних жестів віяло грізною таємничістю.

Пішов дощ. Ріка парувала, розкинувши між берегів своє важке розімліле тіло. Від грімниці стогнало неба. Висока пальма на березі гнулась до води, наче оплакувала свою самотність.

І тоді серед монотонного шемрання крапель мандрівники почули голос капітана Пабло. Він ніби линув з густих джунглів.

— Пожежа! На «Віргінії» пожежа!

Всі збіглися до капітана. Він стояв украй розгублений. З його сомбреро стікали дощові патьоки. Пабло безперестану хрестився.

— Гляньте, сеньйори. Хай захистить мене свята діва Аточська — вийшов я на ніс, коли це щось як шарахне на тій клятій «Віргінії», і дим з трюму. Гей, Сільвестер! Швидше відчалюй!

З «Віргінії» й справді валив дим. Очевидно, в трюмі корабля шаленіла пожежа.

Страх наддав Пабло рішучості. Він прожогом кинувся в рубку й наліг на стерно.

Дощ розсіював дим, шматував його, притискав до води. Зрідка руді пасма напливали на «Голіаф», і тоді здавалося, що пожежа вже перекинулась на його палубу.

Фернандо стояв біля правого борту й забирав трос.

Повільно, заднім ходом «Голіаф» відпливав на середину річки, лишаючи біля берега палаюче судно. Зустрівшись на одну ніч, кораблі розлучались навіки. Поволі зменшувалась у розмірах «Віргінія». Димові стяги над нею танули за густим серпанком дощу.

Коельо вирушив на батьківщину. І раптом ця страхітлива ніч…

Ніби крізь сон Тумаяуа чує голос доброго чужинця: «Будь мужнім, Тумаяуа!»

На кормі стояв Тумаяуа і плакав, йому було жаль убитого сеньйора, жаль старенької «Віргінії».

— Заспокойся, хлопче! — сказав йому підбадьорливо Крутояр. — Слізьми біді не зарадиш.

Індієць звів на професора очі й кволо посміхнувся. Він згадав іншу людину, йому навіть здалося, ніби він почув далекий голос: «Не лякайся, Тумаяуа, йди разом із моїм сином. Орнандо буде твоїм вірним другом. Пам'ятайте про свою землю, про своїх братів, про свою батьківщину!» Два роки тому доктор Каріоко Коельо, батько молодого сеньйора Орнандо, проводжав їх на корабель, який відпливав у Бразілію. За кордоном посланці мали зв'язатися з добрими людьми, що готували звільнення республіки від жорстокого тирана Батіса. В Бразілії вони зустріли сестру Орнандо — сеньйору Ернестіну Коельо. Тумаяуа залишився при ній як охоронець і помічник, оскільки його молодому другові Орнандо довелось негайно повернутися додому з невідкладним і важливим дорученням. Пробувши близько двох років у Бразілії, Тумаяуа разом із сеньйорою

ГАНКАУР КАРАЄ СВОГО СИНА

Двадцять шість одинарних і одинадцять попарно з'єднаних пірог стояли в невеличкій бухті, заховані від стороннього ока. Індійці племені апіака сиділи на днищах, тримаючи в руках луки й списи, і чекали свого вождя,

Сонце вже хилилось до обрію, але було парко й задушливо. Густий ліс дихав спекою. Дві високі пальми, немов прагнучи прохолоди, високо підносились до безбарвного тропічного неба.

Люди апіака були невисокого зросту, з широкими приплюснутими носами, з ледь розкосими очима. Суворе обличчя кожного воїна спотворювали пера, ввіткнуті в ніздрі носа.

— Ганкаур! — щосили закричав із високої пальми дозорець.

Одразу ж усі воїни, що сиділи в пірогах, позіскакували зі своїх місць і, повернувшись лицем до входу в бухту, завмерли.

І раптом дикий крик радості розкраяв навколишню тишу:

— Ганкаур! Ганкаур!

Пірога вождя повільно ввійшла в бухту. Крім Ганкаура, в ній сиділо ще двоє молодих воїнів. Один веслував, другий тримав над вождем опахало з пальмого листя.

Поміж своїми охоронцями Ганкаур виділявся на диво світлим обличчям і гордою поставою голови. Одразу можна було здогадатися, що вождь — не індійського походження.

— Де Саук'ято? — грізно спитав Ганкаур, наближаючись у своїй пірозі до воїнів. — Де мій син Саук'ято?

Обличчя Ганкаура спохмурніло, в його великих очах спалахнули іскри гніву. Індійці, ніби виправдовуючись, загомоніли. Якийсь воїн показав вождеві на берег. Там, під пальмами, лежав у густій траві син Ганкаура Саук'ято. Це був той самий юнак, який за таких дивних обставин зустрівся на «Голіафі» з Олесем. Здавалося, він був мертвий. На його блідому обличчі не проступало жодної ознаки життя.

Батько вийшов з піроги й наблизився до сина. Довгасте його обличчя видавало сум.

— Хто знайшов тіло Саук'ято? — спитав він по хвилі, не дивлячись ні на кого.

Воїни, що вже повиходили з пірог, загомоніли навперебій. Хтось став доводити, що це він знайшов непритомного Саук'ято і приніс його в бухту. Інші заперечували. Хіба ж не вони витягнули напівживого Саук'ято з води в ту мить, коли злий дух Курукіра вже хотів забрати його серце?

Над гладінню ріки залунали крики гніву й обурення.

— Мовчіть! — гримнув на індійців вождь.

Він упав навколішки й обома руками схопив юнака за плечі. Злегка поторсав його. В цю мить він був не Ганкауром, не вождем грізного племені апіака, а тільки батьком. Легкий порух брів на обличчі Саук'ято викликав у Ганкаура нестримну радість.

— Гляньте! Гляньте! — закричав він, з надією дивлячись на воїнів, які тісним колом оточили його. — Він живий!

— Живий, живий! — загукали воїни, пройняті одним бажанням: бодай чимось догодити своєму грізному вождеві.

Нарешті Саук'ято прийшов до пам'яті. Він підвів голову й обвів усіх затуманеним поглядом. Перед його зором ще тремтіло рожеве марево, крізь яке проступало стурбоване обличчя батька. Юнак посміхнувся і поклав батькові на плече свою худеньку руку.

Ганкаур злегка потиснув її. «Ти мій син, — подумав він з ніжністю. — Мій син, а я твій батько. Син вождя племені… Син доктора Коельо. Син доктора Коельо…» Хто йому сказав це? Вождь підвівся на повний зріст і глянув понад головами своїх воїнів. Він важко дихав. «Син доктора Коельо»… Так, так, вона сказала йому прямо в обличчя: «Ти не Ганкаур, ти П'єтро, ти син доктора Коельо»…

— Ха-ха-ха! — раптом дико зареготав вождь. — Я син доктора Коельо?

Індійці перелякано відступили від нього. Задні почали квапливо сідати в піроги. їхній вождь говорив із духами. Краще його зараз не зачіпати. Якщо він накличе злого духа Курукіру, станеться лихо.

Ганкаур вмить опанував себе. Навколо стояли воїни його племені, і він знав: досить одного зайвого слова, щоб втратити над ними владу. Він не повинен забувати цього ні на мить.

— Ви не зробили того, що я вам наказав, — промовив він гнівним тоном, дивлячись на індійців з-під рівно підстриженого волосся, що спадало йому майже до самих брів. Кожна риска його обличчя свідчила про жорстокість і незбориму силу. — Чому ви не привели до берега ланчію «Голіаф»?

Індійці мовчали, низько схиливши голови.

— Чому ви не запалили її вогненними стрілами? Чому ви не випустили по кораблеві жодної вогненної стріли? — його голос піднявся до істеричного фальцету. — Жодної стріли!

Тоді один із воїнів упав перед вождем навколішки, приклав до чола долоні, провів ними по обличчю, ніби стираючи з себе павутину.

— Що ти скажеш, Сину Чорного Сокола? — звернувся до нього Ганкаур. Індієць ще раз провів долонями по обличчю і нарешті промовив:

— Ми не могли стріляти вогненними стрілами, Ганкаур, бо на кораблі був твій син. Ми бачили, як чужинці били його. Він лежав безпомічний і не міг стрибнути у воду. Якби ми запалили ланчію, твій син Саук'ято згорів би разом з білолицими.

Воїн устав і відійшов до гурту індійців.

Тоді батько повернувся обличчям до Саук'ято.

— Це правда, що тебе били? — спитав він гнівно.

— Так, велетень з великої піроги хотів убити мене, — тихо озвався Саук'ято і, враз прояснівши на обличчі, швидко додав: — Але потім підбіг якийсь юний естрангейро і врятував мені життя. Він дивився на мене, як друг. Я стрибнув у воду і поплив до берега… Потім…

— Я знаю, що було потім, — суворо обірвав його Ганкаур. — Але знай, Саук'ято, і знайте ви всі, — Ганкаур показав на хлопця рукою, — гляньте, мого сина врятували священні ікла духа Кахуньї. Знайте, ваше життя теж захищає добрий дух Кахунья, з яким я підтримую дружні стосунки.

Ганкаур перевів погляд на Саук'ято й посміхнувся. «Чудесний випадок для таких дурнів, — подумав він. — Хай знають, яку силу має добрий дух Кахунья!»

Але враз на його обличчі з'явився вираз настороженості. Він звів на переніссі брови і ще раз з ніг до голови оглянув Саук'ято. Юнак стояв перед ним зовсім голий, навіть без пов'язки на стегнах, стрункий і красивий. На його брунатному тілі не було жодної виразки, жодної цятки. Воно відливало темною бронзою.

— Де амулет? — закричав раптом Ганкаур. Він схопив сина за плечі і рвучко повернув його до себе спиною. — Де амулет?

Саук'ято весь затремтів. У нього підкосились ноги, і він мало не впав на землю, йому здалося, ніби батько вдарив його палицею по голові. Тільки тепер хлопець збагнув, який страшний злочин він вчинив, віддавшиамулет святого духа Кахуньї отому білолицьому рятівникові. Що ж буде тепер? Якщо він скаже правду, його вб'ють.

Не усвідомлюючи того, що діє, хлопець повільно повернувся до батька і промовив змертвілими губами:

— Я віддав амулет білолицьому юнакові, який урятував мене.

Саук'ято низько схилив голову й заплющив очі. Він знав: батько замахнеться ножем і ударить його по шиї. Він умре. Зараз він умре. Ось батько вже замахнувся, ось він відхилився назад усім тілом, щоб краще вцілити…

Саук'ято весь тремтів. Він ждав удару, але удару не було. Невже його втоплять у річці, як утопили минулого року старого Напу за те, що той украв у Ганкаура гроші білолицих? Краще смерть від ножа…

— Підніми голову! — промовив батько. Саук'ято підвів голову.

Батько дивився на нього трохи глузливо, примруживши одне око. Ні, він не хоче його вбивати. Звичайно, він його не вб'є. Він добрий, його батько, і домовиться з духом Кахуньї, щоб той не карав дурного Саук'ято.

— За те, що ти віддав чужинцеві священний амулет нашого племені, — заговорив урочисто вождь, — ти два роки будеш ходити без пер у носі. Вийми пера.

Саук'ято швидко висмикнув одне, потім друге перо. Тепер він був звичайним хлопчаком, позбавленим права брати участь у нарадах воїнів, його осоромили, але не вбили. Батько подарував йому життя!

Ганкаур став ногою на пір'їни й розтоптав їх.

— Хай разом із цими перами, — забубонів він швидко, — згине сором, якого ти завдав племені апіака! Хай дух Кахуньї забуде кривду, заподіяну йому!

Ганкаур плюнув собі під ноги і ще раз розтоптав пера.

Індійці полегшено зітхнули. їм було жаль юного Саук'ято, і вони щиро раділи, що все скінчилося мирно.

— Шість пірог вирушать зі мною! — наказав Ганкаур. — Я їду на ранчо сеньйора Себастьяна. — І, звернувшись до сина, підбадьорливо мовив: — А ти повертайся додому! Час мине скоро, і дух Кахуньї віддасть тобі пера.

Вождь апіака Ганкаур рушив за водою по Оріноко.

Піроги, розтинаючи дрібні хвильки, швидко пливли вздовж берега. На носі кожного човна сидів індієць і сторожко вдивлявся в густі берегові зарослі. Обережність не покидала воїнів ні на одну мить.

Ганкаур дивився на воду втомленим поглядом. Річкова гладінь заспокоювала його душу. І тільки десь у найглухішому закутку його свідомості спливали бентежні слова: «Ти син доктора Коельо, ти не Ганкаур, ти — П'єтро…» Поволі, немов важкі брили, поверталися в його голові думки. Хто такий доктор Коельо? Чому Ганкаур його син? Якщо він син доктора Коельо, то як він потрапив у сельву і став могутнім вождем племені апіака?

Ганкаур заплющив очі й раптом увесь аж пересмикнувся. Перед ним постало обличчя жінки. Вона ніби знущалася з нього. Великі очі її впивалися йому в душу. Бліді губи карбували кожне слово: «Ти не Ганкаур!» Потім він ніби побачив її всю. Вона стояла в напівтемній каюті, оточена зі всіх боків поліцаями й гордо дивилась на сеньйора Себастьяна. Вона зовсім не боялася його. Навіть злегка посміхалась. Темне волосся важкими хвилями спадало їй на плечі. «Ти не Ганкаур, — шепотіли її губи. — Ти П'єтро…»

Вождь схопився за борт піроги. Нащо він думає про ту білу сеньйору? Він не повинен думати про неї. Ніколи! Так, так, він не думатиме більше. Тільки б згадати, що вона йому сказала. Він відступив від неї до самої стіни, а вона… впала перед ним навколішки, простягнула до нього руки і закричала… Що вона закричала? І чому так злякався її крику сеньйор поліцейський комісар Себастьян? Він націлився в неї з револьвера, але вона все ж таки встигла крикнути. Вона крикнула Ганкаурові просто в обличчя: «Ти — мій брат, П'єтро!» Потім гримнув постріл. Страшний постріл. Здавалось, корабель наскочив на камінь. Вся каюта задрижала. Сеньйора впала на підлогу, притиснувши рукою рану на грудях. Потім вони вибігли на палубу. Комісар перший стрибнув у човна. Індійці теж пострибали в піроги…

Ганкаур розплющив очі. Видіння зникло. Гладінь ріки гасила в собі останні сонячні промені. Ганкаур подивився праворуч: чорні дельфіни бавились біля берега. Вони виринали на поверхню, з шумом хапали повітря й знову зникали під водою.

Ганкаурові захотілося схопити лук і вбити бодай одного з них. Напруження останніх годин вимагало розрядки. Він потягнувся до лука, що лежав на дні піроги, схопив стрілу і, в ту ж мить отямившись, відклав її. Дельфін вважався священною істотою. Його не можна було вбивати. Старовинні індійські закони засуджували до страти кожного, хто підіймав руку на цю тварину.

Піроги посувались річкою. Тихо плюскотіла під веслами вода. Від човнів за кормою розходились широким віялом легкі хвилі. Вони тікали до берега, наче налякані рибки.

Великий дельфін, зовсім знахабнівши, випірнув майже під самим бортом піроги і блиснув на Ганкаура маленькими круглими очицями. Здавалось, він кинув вождеві виклик, зухвало, насмішкувато, його очиці були злі й ворожі, як очі сеньйора Себастьяна. Той теж умів дивитись на Ганкаура отак хитрувато, з якоюсь затаєною підступною думкою. Ганкаур затрясся від люті. Він нічого не усвідомлював. Бачив перед собою тільки круглі очиці й ніби чув владний голос: «Вона брехала, ця негідниця. Ти їй не брат. Ти — вождь могутнього племені апіака Ганкаур. Я вбив її, щоб врятувати тебе…» Він вбив її. Вбив її!

Не тямлячи, що діє, Ганкаур схопив лук і приклав до нього стрілу, змащену страшною отрутою кураре. Однієї пошкрябини на тілі тварини було досить, щоб отрута блискавично вбила її.

Ганкаур схопився на повний зріст, гарячково озирнувся.

Плесо ріки враз спустіло. Жодного дельфіна не було на поверхні. Тварини зникли, ніби відчувши смертельну небезпеку.

Тоді вождь племені апіака впав на коліна, схопив вільне весло і почав щосили гребти.

— Вперед! Швидше, вперед! — закричав він на індійців. — Я бачив зараз злого духа Курукіру. Він хоче покарати нас…

І охоплений забобонним страхом, Ганкаур ще гарячковіше погнав пірогу.

НА РАНЧО ГУАЯНІТО

Шість років поліція розшукувала доктора Каріоко Коельо. За особистим наказом президента колишнього голову столичної спілки прогресивних адвокатів сеньйора Коельо було оголошено поза законом. Доктора більше не існувало в списках громадян республіки. Нагорода в шість тисяч песо чекала того, хто викаже поліції державного злочинця Каріоко Коельо.

Доктора добре знали за межами країни. В Англії й Франції, Індії й Китаї його вітали як представника нескореної вільнолюбної Бенісуарії. Бенісуарія лісових волонтерів, що зі зброєю в руках вели боротьбу проти кривавого диктатора, зверталась до світу вустами славнозвісного Каріоко.

Після тривалого перебування за кордоном, доктор повернувся на батьківщину й поселився у верхів'ї Оріноко. Про це знали тільки його найближчі прихильники й друзі. Але незабаром народ почув палке слово Коельо. Доктор закликав своїх співвітчизників піднятись на боротьбу проти диктатора. Ранчо Гуаяніто, на якому він поселився, стало центром розгортання могутнього руху.

Кілька років тому на ранчо Гуаяніто жив священик Антоніо. Своєю богопристойною поведінкою він завоював прихильність впливових кіл столиці. Сам окружний поліцейський комісар Себастьян Олів'єро виявляв до нього свою симпатію. В тісних кімнатах ранчо Гуаяніто не раз дзвеніли бокали, і верескливий спів Чорного Себастьяна полохав насторожену тишу сельви. Комісарові Олів'єро навіть на думку не спадало, що під чорною сутаною богобоязливого святенника билося полум'яне серце патріота і що кожного разу після пиятики, коли Олів'єро покидав із своїми охоронцями затишну садибу, Антоніо замикавсь у своїй маленькій світличці й при світлі гасової лампи до ранку записував щось у товстий зошит.

Патер Антоніо помер раптовою й загадковою смертю. Страшну правду про його кончину знав лише комісар Олів'єро.

Тієї ночі лютувала буря і дощ заливав землю. Спалахи блискавиці краяли над лісом захмарене небо. О другій годині ночі до патера Антоніо з'явились двоє таємничих відвідувачів, постукали в причільне віконце і, скрадаючись, увійшли в дім. Патер Антоніо почастував утомлених людей вином і нагодував їх. Згодом нічні гості вийшли з дому. Вони ввели на подвір'я двох віслюків, навантажених важкими тюками. Господар ранчо наказав скласти тюки в канеї^[7].

Впоравшись із своєю справою, гості розпрощалися з патером і, ведучи на поводі віслюків, чорними тінями попрямували до лісу. Німотна тиша і морок затопили сельву. Нараз спалахнула блискавка. Вогненний меч розпоров хмари, й мертве синє світло вихопило з пітьми галявину й ранчо. Загадкові відвідувачі побачили групу вершників. Це був комісар Себастьян Олів'єро. Повертаючись із далекого рейду, він попутно завернув до патера Антоніо, маючи на меті просушити в нього одежу й дати спочинок своїм солдатам. Біля самої садиби він помітив темні постаті, що прошмигнули у двір. Комісар вирішив зачекати, що буде далі. Цілу годину він простояв між деревами, аж поки невідомі люди знову не вийшли від патера: їхні віслюки були розвантажені.

Себастьян Олів'єро наказав солдатам затримати загадкових відвідувачів. Але ті кинулись у хащі — і сельва поглинула їх.

Себастьян Олів'єро постукав до патера Антоніо. Той вийшов з ліхтарем у руці, одягнений, суворий, зовсім не схожий на доброзичливого господаря, з яким комісар провів стільки приємних годин.

— Хто ці незнайомці і що вони привезли до вас? — спитав Себастьян.

— Мене дивує тон, комісаре! — вдав із себе обуреного священик.

Але Олів'єро, дотримуючись ввічливого тону, повторив з притиском:

— Що вони привезли до вас на віслюках, патер? Антоніо посміхнувся.

— Дрібницю, комісаре. Заходьте в дім і погрійтесь. Ви, напевне, з далекої дороги.

— Патер Антоніо, — дратуючись, промовив Себастьян. — Мені прикро, але я змушений… ви розумієте мене… Останнім часом бунтівники проникли й на наші землі.

Тоді патер Антоніо вдав із себе розгніваного. Він закричав на Олів'єро, що той не сміє тривожити його серед ночі, що він чесний і порядний священик. Він тицяв комісарові під носа ліхтар і закликав у свідки самого бога…

Але все було марно. Комісар наказав патеру не виходити з дому, а сам із трьома солдатами пішов у каней, де, як він помітив раніше, незнайомці склали свої вантажі. Тюки були прикриті соломою. Себастьян Олів'єро розв'язав один із них. Там була зброя.

Раптом у кімнаті патера пролунав постріл. Комісар кинувся в дім. Господар лежав на землі мертвий. Він наклав на себе руки.

Звичайно, можна було почати розслідування, доповісти про все начальству і, зрештою, розплутати клубок. Одначе комісар Себастьян Олів'єро вирішив, що краще взагалі припинити цю справу. Три роки приятелювання з патером могли б дорого коштувати йому. Солдатам було наказано мовчати. В столицю полетіла депеша, в якій повідомлялося, що патера вбили жорстокі індійці.

І тільки далекий друг Антоніо доктор Каріоко Коельо знав, за яку велику справу віддав своє життя набожний чоловічок з добрими, мов у дитини, очима. Зброю для патера прислав з-за кордону сам доктор Коельо. Це був перший транспорт рушниць для майбутніх загонів повстанців.

Ранчо Гуаяніто придбав якийсь небагатий скотар. Новий господар послав через зв'язківця зашифрованого листа доктору Коельо: «Ранчо незабутнього патера Антоніо в наших руках. Чекаємо вас з нетерпінням».

Минуло ще півроку, і в одній із кімнат скромної будівлі поселився доктор Коельо.

Поліцейські загони Чорного Себастьяна гасали по землях верхнього Оріноко, намагаючись напасти на слід невловимого керівника повстанців. А сміливий ватажок жив під самісіньким носом у комісара округи. Ранчо Гуаяніто стало підпільним центром могутньої хвилі опору.

Доктор Коельо мешкав у тісній світличці покійного Антоніо. Кімната мала, крім запасного входу, чудово замаскований підземний тунель, яким можна було дістатися до самого берега річки.

Останнім часом, коли під проводом Коельо згуртувався сильний загін, коли поліцейському комісарові довелося перейти від наступальної тактики до обережного вичікування, Гуаяніто перетворилося на бойовий штаб повстання.

Доктор Каріоко Коельо, син славнозвісного філолога й драматурга Педро Коельо, з дитинства мріяв про тихі кабінети вчених і про неосяжні у своїй різноманітності й своєму багатстві книжкові фонди столичної. бібліотеки. Маючи поетичну душу, він захоплювався мелодійними віршами Байрона, які чарували його не стільки милозвучністю своїх рим, скільки своїми вільнолюбними настроями.

Кімната патера Антоніо була скромно обставлена, як, зрештою, і весь будиночок. У кутках, протилежних од вікна, на забитих в дерев'яні стіни залізних скобах висіло два гамаки. Грубо тесаний стіл, скриня і дві лавки попід стінами — оце і всі нехитрі меблі. На вікнах стояло кілька вазонів. Доктор Коельо турбувався про те, щоб у домі його покійного друга зберігся дух затишку і спокою, яким колись так дорожив патер Антоніо.

Подвір'я ранчо теж майже не змінилося. Під парканом вздовж коралю й на невеличких клумбах росли маки, бальзаміни, безсмертники. Дві високі пальми, немов величні віяла, погойдувались над дахом будівлі.

В тихі вечірні години, коли повстанці, розпаливши багаття, збиралися навколо затишного вогню й, осяяні ніжним тремтливим світлом, до пізньої ночі співали своїх журливих пісень, доктор ішов через ліс до річки й, заглибившись у думи, зосереджений і строгий, дивився на темну воду. Дивився і бачив великі, мов стиглі ягоди, зорі, що плавали на дрібних хвилях і ніяк не могли потонути, бачив невиразні тіні індійських пірог, що проносились десь по річковій бистрині, неначе воскреслі духи древніх ацтеків.

Він стояв і думав. Хіба він не хоче щастя й спокою? Він вже старий, його тіло сковує втома. Час уже й на спочинок. Але ніколи відпочивати, його переслідує закон. Немає в нього ні оселі, ні родини. Тільки молодший син Орнандо лишився з батьком, б'ється безстрашним волонтером в загоні. Вдень і вночі важить своїм життям. Дочка Ернестіна має повернутись не сьогодні-завтра з-за кордону. У вирі боротьби вона не знатиме ні хвилини спокою. Орнандо, Ернестіна, П'єтро… Він сказав П'єтро? Він вимовив це зганьблене ім'я? Немає в нього більше сина. Є страхітливий Ганкаур. Є вбивця невинних дітей і жінок, слуга Чорного Себастьяна, звір у людській подобі…

Доктор Коельо не хотів більше думати про свою долю, його доля стала часткою долі нещасної республіки.

Інколи на ранчо прибував зв'язківець або вістовий з якого-небудь секретного поста. Тривожна звістка піднімала тоді весь загін. Засмаглі, босі, в грубих полотняних штанях і сорочках, хто з карабіном, хто з автоматичним револьвером, а хто і з старим вінчестером, партизани, ніби на крилах, вилітали на своїх конях з коралю й линули в бій.

Доктор Коельо вирушав на чолі загону. Немічна рука його вже не здатна була тримати мачете, але їй ще вистачало сил послати кулю в вороже серце. Ватажок повстанців був зі всіма і в навальному наступі, і в тяжкі години відступу. В критичну хвилину він зривав із голови свого капелюха, підносив його вгору й хрипко командував:

— Хлопці мої! Сини мої! Бийте їх!

Це була зовсім не військова команда, бо, зрештою, й сам доктор був гранично цивільною людиною. Та в голосі його таїлось, мабуть, щось більше, ніж владність. Мачете падали на голови поліцаїв, залякані солдати — їх привозили на Оріноко з далеких палючих льяносів — у благанні здіймали догори руки.

Одного разу загін Коельо наткнувся на індійців Ганкаура. Молодий плечистий хлопець Россаріо, охоронець і помічник свого командира, перший збагнув страшну небезпеку. Партизани їхали на конях широкою улоговиною, коли зненацька з густих заростей на них посипались стріли.

— Апіака! — закричав Россаріо.

його слова потонули в грізному ревищі. Індійці вискочили на рівнину й почали півколом оточувати невеликий загін. Найкращі їхні лучники засипали верхівців смертоносними стрілами. Двоє поранених пеонів звалилися з коней і забились у передсмертній агонії.

Коні змішалися. Партизани почали повертати назад. Тоді Россаріо з занесеним над головою тесаком кинувся на дикунів.

— Брати! Вперед! Вперед, бо нас переб'ють, як курчат!

Його підтримав доктор Коельо. Стріляючи через голову свого скакуна, він помчав за вірним охоронцем. Лава кіннотників розсипалась по улоговині. Індійські лучники розгубилися. Верхівці неслись на них, як ураган. Тупіт коней, грім пострілів, відчайдушні крики пеонів зовсім приголомшили воїнів апіака. Жах пройняв забобонні душі дикунів.

Кулі й гострі мачете швидко зробили свою справу. Загін апіака, майже на половину знищений, розбігся по нетрях. У густих зарослях стікали кров'ю поранені. Конали скалічені коні.

Доктор Коельо наказав відвезти загиблих товаришів до себе на ранчо і там поховати з належними почестями.

Коельо їхав повільно, тримаючи обома руками повід, йому хотілося швидше минути ліс. Темрява гнітила його і навівала тяжкі роздуми.

Коні прискорили ходу — вже близько було ранчо Гуаяніто. Коли вони виїхали на узлісся, Коельо побачив кілька віслюків і кіз, що мирно паслись на просторій галявині неподалік од садиби. З широко розчинених воріт коралю вискочило дві здоровенні сторожові собаки.

— Це все, що лишилось від бідного патера Антоніо, — з важким зітханням мовив якийсь пеон.

Коельо сердито пришпорив коня.

— Ні, не все, хлопче. Наш загін і наші кулі — це теж спадщина патера Антоиіо. Запам'ятай собі назавжди.

Він перший влетів на дворище ранчо.

Коли тіла забитих були закопані й над невеликим горбиком землі пролунав прощальний салют, доктор Коельо з непокритою головою попростував до будинку. На якусь мить він зупинився, озирнувсь на могилу й нарешті підняв сповнений туги погляд на горде дерево сумаумао, немов заповідав йому вічно стояти пам'ятником загиблим героям.

Під вечір партизани розклали багаття. Корчилось на вогні сухе гілля, злітали у височінь полохливі іскри. І ніби доганяючи їх, на пругких крилах летіла в ніч тужлива пісня.

На дворі ранчо теж горіло кілька вогнищ. Якийсь молодий метис сидів, спершись спиною об дерево, і грав на гітарі.

До одного з багать наблизився доктор Коельо. йому дали місце біля вогню, і він сів на вузлуватий корінь.

— Індійці апіака зовсім знахабніли, — озвався молодий метис і злісно вдарив по струнах.

— Якби мені дали тридцять добрих вакеро, — почувся впевнений голос, — я б перерізав їх, як кошенят.

— Підлі душогуби! На них немає управи.

— І поліція з ними заодно.

— Нічого, скоро ми їх передушимо, як отруйних гадюк…

— Ви бачили такого героя, — докинув хтось із темряви. — Дивись, щоб вони з твоїх кишок не поробили собі гамаків. Я чув, що кілька днів тому, вони спалили ранчо Макукано, вбили всіх чоловіків і забрали з собою жінок. Люди з Курумба бачили вогонь за п'ять лі.

— А мені розповідали, що Ганкаур хоче знищити індійців племені тауліпанг. Він давно з ними не мирив.

«Вирізати плем'я тауліпанг… вирізати плем'я…» Віддалось болісно в голові доктора. Коли вже настане цьому край? Коли вже скінчаться муки його народу? Ернестіна повідомляла, що сюди скоро прибуде кілька радянських вчених. Хай вони побачать страшну правду тропіків. Кожне спалене індійське селище, кожна сотня індійських голів, відрубаних і проданих на підлому торгу — це все правда. І свідки знайдуться. Жаль, нема в живих патера Антоніо! Він міг би так багато сказати!..

— Патер Антоніо, — прошепотів доктор, дивлячись кудись повз огонь. «Хай благословенні будуть ті, що носять бога в серці своєму», це він казав, патер Антоніо. Він молився богові, але завжди дбав про просту трудову людину.

Біля багаття знову говорили про Ганкаура. Важкі думи обсіли пеонів. Кожен мав сім'ю, і в кожного в серці жив страх за своїх рідних, яким загрожувала, розправа жорстокого ката.

— Що це ви похнюпились, хлопці? — спитав доктор Коельо, дивлячись на осяяні теплим відблиском багаття обличчя своїх бійців. У його голосі відчувалась батьківська турбота.

— Погані діла творяться на світі, — озвався бородатий партизан.

— Знову ллється кров на нашій землі, — промовив інший.

— Краще кров, ніж дзвін кайданів, — це був голос Коельо. Він дивився прямо у вогонь, невідривно й гнівно, наче всі прокляття його землі зібралися зараз у полум'ї, що пробивалося з-під галуззя. Потім він прикрив долонею очі, ніби намагаючись зберегти перед своїм зором якесь дороге, неповторне видіння, рвучко відвів руку вбік і широко посміхнувся. Гостра борідка його задерикувато підскочила вгору.

— А де Мігель? — поцікавився він, озираючись навколо.

— Чи не біля коней.

— Кохається в тваринах. Хороший хлопець.

— А от його брат не любить нашої сельви. Кажуть, Філіппе вже став великим босом на нафтових розробках у Бакарайбо.

Пеони повеселішали. їм не вірилось, щоб простий сільський хлопець міг стати великим босом.

— Філіппе — профспілковий лідер, — сказав доктор Коельо трошки роздратованим голосом. Здавалося, згадка про Філіппе Россаріо викликала в його серці недобрі спогади. — Скоро він приїде до нас. — Доктор підняв голову й гукнув у пітьму: — Ей, Мітель, де ти?

— Я тут, сеньйор, — почувся бадьорий голос юного зброєносця. — Даю коням на ніч.

— Принеси гітару і заспівай нам щось веселе.

Мігель виринув із темряви в сяйво вогнища і, широко посміхаючись, підняв над головою гітару. Це була його зброй. Кремезний юнак з обличчям і поведінкою дитини, він не любив ні вбивств, ні крові. Серце його завжди було сповнене добротою. Про його ніжну душу свідчило передусім те, що біля нього завжди тулились діти. Хлопець не вмів сердитись, був поступливий, щирий і дуже соромився, що свята мадонна не дала йому войовничої вдачі. Коли йому чимось допікали, він з ледь прихованою в куточках рота посмішкою запально говорив: «Не гнівіть мене, бо я вже й так сердитий, як алігатор!»

Душа в нього була надто музикальна, і, звичайно, за інших умов з нього вийшов би великий артист. Про своє артистичне обдарування Мігель, певно, не здогадувався, чим позбавляв себе зайвих страждань. Тільки бойові друзі цінили по-справжньому голос свого Мігеля. Та ще доктор Коельо в хвилини відвертості говорив йому, що після звільнення країни від тиранів він оддасть останні свої песо, аби юнак міг здобути музичну освіту.

Інколи Мігель заспівував надто сумних пісень, тоді партизани, мов малі діти, крадькома змахували кулаком сльози. Це дратувало старого Коельо. Чи не доволі горя й страждань випадало на долю лісових лицарів — так звав своїх пеонів доктор — і чи не краще було б вгамувати їхні душевні болі, а не ятрити рани тужливими піснями.

Ось і зараз Коельо побачив в очах юного Мігеля тугу. З-під його пальців полились невеселі звуки. Він затягнув пісню про покинуту в сельві дівчину, про хворого каучеро, про одиноку матір на спаленому ранчо. Він співав, і люди все нижче схиляли до вогню голови.

Коельо підвівся з свого незручного сидіння і повільно пішов по ранчо. Згадка про Ганкаура не давала йому спокою. Він не хотів чути цього імені. Він проклинав той час, коли в його домі народився син, невгамовний пустун П'єтро. Маленький П'єтро, нещасний П'єтро. Але нащо він повторює в думках це ім'я? Хіба П'єтро взагалі існував коли-небудь на світі? Чи не примарилось йому в лихоманковому сні радісне народження сина і все те, що вимріяв, вистраждав, випестив у серці, поки хлопченя бігало біля його ніг? П'єтро — Ганкаур! Ні, нема, не було П'єтро. Є і залишиться страшний злочинець, вождь найжорстокішого племені апіака. Залишаться сльози покалічених, пограбованих, позбавлених домівок і ще залишаться сотні могил серед мовчазної сельви.

Коли б тільки він був спроможний примусити свій мозок забути минуле. Назавжди. Навічно. Та сил тих нема. Знову й знову він згадуватиме маленького хлопчика з голубими, як море, очима, й час, що пролетів у житті доктора Коельо, як рожева хмарка в передгроззя…

Це було багато років тому, невдовзі після першого арешту, коли його звільнили на поруки. В нього померла дружина, залишивши йому трьох дітей. Ернестині вже набігало п'ятнадцять, П'єтро тільки-но сповнилось чотири, а Орнандо ще й ходити не вмів.

Вони жили в Сьюдад-Боліварі, невеличкому місті з тісними, мов річкові каньйони, вулицями.

Ернестіна сподобалась молодому гульвісі з можновладної родини генералів, зарозумілому парубчакові Себастьяну Олів'єро. Батько Себастьяна звернувся до доктора з проханням видати доньку за його сина.

Розбишакуватий і нахабний Себастьян сподівався домогтися свого за всяку ціну і, звичайно, не гребував нічим. Він то погрожував дівчині, то умовляв її, він обіцяв їй багатство і владу, він переслідував «її вдень і вночі. Він говорив, що генерали Олів'єро зметуть з дороги кожного, хто насмілиться суперничати з ними. Він був шалений, цей хитрий і підступний парубчак з широким м'ясистим обличчям і хижими очима.

Дівчина відхилила його пропозицію, і тоді в його серці спалахнула звіряча лють. Себастьян Олів'єро, син генерала Фернандо Олів'єро, схопив облизня! Таких речей не прощали в роду його батьків. І молодий Себастьян вирішив жорстоко помститись.

Одної ночі, коли доктор Коельо затримався з донькою у своїх знайомих, бандити, очолені генеральським синком, викрали з дому малюка П'єтро.

Даремно батько благав поліцію допомогти йому в розшуках сина. Даремно були витрачені тисячі песет на підкуп найвпливовіших урядовців із столичного відомства поліції. Горе доктора Коельо не розтривожило нікого. Маленький П'єтро щез безслідно.

Спливав час. Мужнів юний Орнандо. Ернестіна, вийшовши заміж за молодого негоціанта, переїхала до Бразілії. Життя приносило свої радощі й болі. Плин подій потроху загоював криваву рану в батьковому серці.

Сеньйор Коельо поселився в столиці. Палке і пристрасне слово адвоката завоювало йому друзів. Він очолив першу в країні спілку прогресивних юристів.

Якось під час однієї з поїздок до себе на Оріноко Коельо отримав звістку, яка ледве не позбавила його розуму. Він дізнався, що викрав у нього сина Себастьян Олів'єро. Чорний Себастьян оддав його маленького П'єтро індійському племені апіака. Хлопчик майже забув рідну мову і став дикуном — плем'я апіака було найвідсталішим у країні. Вождь племені усиновив П'єтро, назвавши його грізним іменем Ганкаур. П'єтро-Ганкаур мав стати касіком племені апіака.

Минуло кільканадцять років. До доктора Коельо докотилася чутка, що на землях верхнього Оріноко з'явилося розбійницьке плем'я, очолене вождем Ганкауром…

Доктор гнав тужливі думки. Емігрантський центр вимагав від нього рішучих дій, наказуючи розпочинати підготовку масового повстання бідноти по всій долині Оріноко. Але Коельо, перебуваючи в полоні гірких дум, не квапився.

Настав день, коли доктор одержав таємного листа, який сповіщав його про приїзд Ернестіни, зв'язківця від закордонного революційного центру. Його гаряче любима донька мала прибути в Сьюдад-Болівар на пароплаві по Оріноко. Це був найнебезпечніший і водночас єдино можливий шлях.

Зранку Коельо розіслав своїх хлопців униз по ріці, наказавши їм стежити за кожним кораблем. Були сповіщені й надійні люди в селищах каучеро, де спинялися рейсові судна з Сьюдад-Болівара.

Цілий день тривога не давала спокою доктору Коельо. Маленький, неначе зовсім висушений турботами й важкими думками, він ходив по подвір'ю ранчо і, посіпуючи свою гостреньку борідку, беззвучно повторював дороге ім'я: «Моя Ернестіна… Моя люба дівчинка…»

В канеї стояли осідлані коні. Кілька молодих пеонів, умостившись під високим деревом, грали в кості. До стовбура було приставлено рушниці. Кожної хвилини пеони були готові скочити в сідла й кинутися назустріч ворогові.

Доктор Коельо зайшов у дім і, розгорнувши карту, почав розглядати на ній басейн ріки. Могутня Оріноко несла свої води серед скелястих берегів, серед непролазних тропічних хащ, обмиваючи з заходу грандіозне Гвіанське нагір'я. І скрізь понад її берегами, біля невеличких її притоків і рукавів, розмістилися партизанські дозори. В селищах каучеро, в глухих індійських поселеннях, на пристанях і в містечках повстанці мали своїх надійних людей. Там збирали зброю, готували провіант, налагоджували зв'язки. Немов тисячі підземних ручаїв, зливалися сили опору у велику й повноводу ріку, що рвалася через скелясті пороги на широку улоговину. І, дивлячись на карту, доктор Коельо раптом подумав про те, що сили його друзів такі ж нездоланні, як і чарівна красуня землі їхньої могутня Оріноко.

Він підняв голову й подививсь у вікно. Здається, хтось приїхав на ранчо. Так, так, двоє вершників. Це син його Орнандо приніс йому радісну звістку. Ось він зіскочив на землю і бігцем кинувся до будинку.

Але чого він такий стурбований? Чому смертельна блідість вкрила його обличчя? Бідний Орнандо! Він не спав дві ночі. Він чекав свою сестру Ернестіну.

Грюкнули двері — і на порозі з'явився Орнандо. Він важко дихав. Чорне волосся вибилось у нього з-під крислатого капелюха.

— Чорний Себастьян і люди Ганкаура напали на «Віргінію», — сказав юнак, важко переводячи подих.

— Ну, то й що?.. І, власне, яку «Віргінію»? — спитав батько, повільно підводячись з-за столу. — Кажи, що з тобою, Орнандо? Ти білий як смерть.

— Я боюсь, батьку… — хлопець зітхнув і низько схилив голову. Криси його сомбреро закрили від Коельо змучене лице. — Я боюсь, що там…

— Звідки ти знаєш! — вигукнув доктор Коельо і схопив сина за плечі. — Кажи, ти щось знаєш? Ти знаєш, що вона їхала на «Віргінії»?

Орнандо безсило впав на стілець. Відкинув праву ногу в рудому високому чоботі, густо вкритому порохом.

— Люди з селища Гаук'ялі бачили, як Ганкаур переправлявся на своїх пірогах у заводь Білого Сокола і звідти напав… — Хлопцеві не вистачало сил. Він сперся головою на руку, але раптом, немов прокинувшись од сну, заговорив швидко й схвильовано: — З ними було кілька поліцаїв і сам комісар Себастьян Олів'єро. Коли вони знову посідали в свої човни, судно втратило управління і попливло вниз за водою. Капітана примусили сісти у пірогу разом з індійцями. Потім…

— Що потім? — на маленькому, висушеному обличчі доктора Коельо проступили краплини поту. — Кажи, що було далі?

— «Віргінія» стояла до ранку біля берега, — зібравшись із думками, заговорив юнак. — До неї підійшов пароплав із Сан-Феліса…

— На якому їде радянська експедиція? — швидко перебив його Коельо.

— Здається, той. На «Віргінії» почалась пожежа, і тоді росіяни відчалили й пішли проти течії. «Віргінії» більше нема. Вона згоріла.

Запала тиша, довга, гнітюча тиша. Чути було, як настирливо б'ється в скло мошка. Хлопці, що грали в кості, весело сміялись.

«Моя Оріноко… Моя Ернестіна…» — раз по раз спливала в свідомості Коельо фраза. Він повторював її тупо, механічно і цими короткими словами ніби маскував страшну правду, в яку не хотів вірити, не міг вірити. «Віргінія» згоріла… «Віргінія» й Ернестіна. Але чому саме Ернестіна? Хто бачив, що на ланчії пливла його донька Ернестіна? Це все вигадка гарячкового Орнандо…

Гостра борідка Коельо піднялася вгору. Він мить дивився на сина, немов уперше його бачив.

— Що ти зараз сказав? — із неприхованим осудом у голосі мовив доктор Коельо. — Звідки ти знаєш, що твоя сестра їхала на «Віргінії»?

— Я не знаю… я тільки чув від одного пеона, що на суденці була іноземна туристка. І я подумав…

— Ти завжди думаєш не те, що треба! — закричав із болем у голосі Каріоко Коельо і вдарив кулаком по столу з такою силою, що аж шибки задрижали у вікнах.

— Не кричи! — відрубав йому Орнандо. Він устав із-за столу, сповнений образи й гніву. Густі чорні брови владно зійшлися на переніссі. Куточки красивого рота нервово сіпались. — Якщо ти хочеш, я вирушу в селище каучеро і розпитаю в людей, кого вбито. — Він подався вперед, схопив за плечі немічне батькове тіло й пригорнув до своїх грудей. — Пробач, пробач, батьку! Я скоро про все дізнаюсь.

Він пересунув наперед кобуру з важким автоматичним револьвером і прожогом вийшов із світлиці.

Минуло кілька днів. Коельо майже не виходив із будиночка. Він чекав повернення Орнандо. Тривожне передчуття не давало йому спокою.

Якось під вечір на подвір'ї ранчо почулися схвильовані голоси:

— Де сеньйор доктор?.. Термінове повідомлення…

Коельо схопив капелюха і вибіг на двір.

Там уже юрмилися біля коней пеони. Брязкали мачете й рушниці. Лунали короткі команди. Доктору Коельо доповіли, що Ганкаур на шести пірогах просувається вниз по річці, певно, до ранчо Чорного Себастьяна.

Високий чоловік у картатому одязі перший із двома десятками партизанів вирушив навперейми Ганкаурові. Через кілька хвилин подвір'я ранчо залишив і Коельо. В грудях доктора змішались почуття зненависті, відчаю, прокляття. Йому здавалося, що від того, з якою швидкістю вони летітимуть до річки, залежить доля всього його життя, доля його доньки Ернестіни. І він безжально бив острогами нещасну конячину.

Ліс раптом скінчився, і в обличчя Коельо хлюпнув багрянець вечірнього неба.

Швидше, швидше. Там, попереду — Ганкаур. Скільки років ждав доктор Коельо цієї зустрічі! Не такою вона мріялась йому, тільки тепер він вже не зверне з свого шляху, його рука не схибить. Швидше, конику, а то вже темніє небо, скоро ніч заховає жорстокого вбивцю.

З-під ніг коней випурхнула зграйка пташок. Рубінові крильця тьмяно спалахнули перед очима доктора і сховались у хмарі куряви.

Вершники знову влетіли в ліс. Позіскакували з коней і, ведучи їх на поводі, почали продиратися крізь гущавину. Могутній Россаріо йшов першим, рубаючи своїм важким мачете ліанові зарості.

Доктор упав. Від шаленого бігу в нього перехопило подих. Двоє пеонів підхопили його під руки. Вони просувалися вперед, тягнучи за собою коней, рубаючи тесаками ліанові тенета, наче своїх смертельних ворогів.

На рівному місці знову повскакували в сідла і чимдуж подалися туди, де лунала гучна стрілянина. В лісі кипів жорстокий бій.

Сонце вже сховалося за обрій, коли Ганкаур вийшов із своїми людьми на берег. Втягнувши піроги в густе лозиння, він рушив йому одному відомою дорогою до ранчо поліцейського комісара Олів'єро.

Індійці посувалися, немов тіні, мовчазні й насторожені. Лісові жителі вгадували стежку інстинктивно. Вкрай напружуючи слух, ловили найменший шерех.

Вечірній ліс був сповнений таємничих звуків. Серед монотонного кумкання жаб зрідка чувся глухий рик ягуара. Ганкаур ішов першим, тримаючи в руках великого ножа, розрубував вузлуваті ліани, що перетинали дорогу, немов сіті велетенських павуків.

Ганкаур квапився. За наказом поліцейського комісара він мусив до заходу сонця з'явитися на його ранчо.

Слово сеньйора Себастьяна Олів'єро було для Ганкаура священним законом. Жодного разу за багато років він не порушив його наказу. Серце білолицього вождя було сповнене до Себастьяна собачою відданістю й глухою ворожнечею. Ганкаур боявся комісара і обожнював його. За його таємним велінням він водив своїх людей проти повсталих каучеро, нападав на селища пеонів, грабував маленькі ланчії на Оріноко. Сеньйор Себастьян добре платив йому за все, але й вимагав сліпої покори.

Мало хто знав, що жорстоке плем'я апіака, очолене білим вождем, було слухняною зброєю в руках Чорного Себастьяна.

Індійці безшумно пробиралися хащами. Рука Ганкаура міцно стискувала ручку ножа. В цьому лісі його підстерігала подвійна небезпека. Сюди приходили на полювання люди з ворожого племені тауліпанг, зустріч з якими могла б скінчитись тільки кривавим побоїщем. Але Ганкаура жахало інше. Сеньйор поліцейський комісар повідомив його напередодні, що в цих лісах з'явились партизани. Вони виступали проти уряду, були добре озброєні і вміли орієнтуватися в сельві, як у себе вдома.

Ганкаур згадав слова Себастьяна: «Твоїм людям доведеться битися з білолицими дияволами. Я дам тобі справжню зброю». Ганкаур відповів йому, що апіака не візьмуть зброї, яка робить грім. Його люди воліють убивати своїх ворогів стрілами з отрутою кураре. «Нечутна смерть» краща за кулі.

Загін вийшов на галявину. Вечірні сутінки згладили обриси дерев. Галявина була довга і вузька, неначе пірога. Ганкаур мить постояв, прислухаючись до лісових звуків, і бігцем подався через відкриту місцину. Індійці рушили за ним.

І раптом Ганкаур скоріше відчув, аніж побачив, між дерев кілька людських постатей. Він каменем упав на землю, індійці — за ним.

Важко дихаючи, вождь втупився очима в пітьму. Так, вони потрапили в пастку. Тепер вже не було сумніву, що зі всіх боків галявину оточили якісь люди. Вони не стріляли, не погрожували — і це було найстрашніше.

Ганкаур вужем поплазував назад. Індійці теж почали відповзати. Один молодий воїн, не витримавши, схопився на ноги і чкурнув у гущавину.

Гримнув постріл. Індієць зметнув руками й упав. Після першого пострілу кулі градом посипались на людей Ганкаура. Індійці завили. Смерть звалилась на них так раптово, що позбавила їх розуму.

Ганкаур побіг назад, низько схиливши голову. Страх передався і йому. Він був сміливою й відчайдушною людиною, але нічна темрява перетворила в його уяві ворогів на якихось жахливих потвор, на невмолимих духів помсти. Він біг, падав, знову схоплювався на ноги і знову біг. З розгону влетів у гущавину й повалився на землю. Хтось ударив його по голові. Чиясь нога вперлась йому в бік. Він став шалено відбиватись кулаками, кусатися — з лютим риком, із звірячим харчанням. Врешті вихопився знову на галявину і влетів просто в коло озброєних людей.

Це були партизани доктора Коельо, «лісові лицарі», запеклі вороги кривавого генерала Батіса.

Ганкаур стояв у колі повстанців, побитий, заляканий, і, мов зацькований звір, озирався по боках. Кілька рушниць було спрямовано йому в груди.

Партизани впізнали страхітливого індійського вождя, який своєю жорстокістю уславився далеко за межами верхнього Оріноко.

— Ганкаур! — передавалося з уст в уста зловісне ім'я.

Між деревами почулись голоси, кінський тупіт. Кілька вершників виїхали на галявину.

— Сеньйор Коельо! — гукнув до одного з верхівців молодий пеон. — Ми впіймали Ганкаура.

— Повісити його! — гукнув хтось із натовпу.

— На шматки роздерти!

— Кинути в болото до зміїв!

Доктор Коельо зліз із коня. Ніхто не бачив у пітьмі ні його обличчя, ні виразу його очей. Невисокий на зріст, старий чоловік, він неквапом підійшов до гурту, де стояв Ганкаур.

— Хай живе свобода, друзі! — привітався він тремтячим голосом.

Йому відповіли, нескладно, різноголосо. Невиразні постаті бійців похитнулися. Хтось підняв над головою рушницю.

Доктор Коельо наблизився до гурту.

— Покажіть мені, де Ганкаур? — чужим голосом промовив він.

Блиснув електричний ліхтар.

— Ось він, сеньйор Коельо.

Відставивши вбік праву ногу, Ганкаур із викликом дивився на своїх ворогів. Він був готовий умерти, як це личить вождеві наймогутнішого племені сельви.

Доктор Коельо вдивлявся кілька хвилин в обличчя білолицього індійця, на якому розпливалося жовте кружало від електричного ліхтаря. Потім, не кажучи ні слова, потягнувся до кобури, вийняв пістолет і, ледве переборюючи тремтіння руки, підняв зброю.

Ганкаур дивився на Коельо, мов заворожений. Пістолетне дуло танцювало в нього перед очима. Рука доктора здригалася. Він увесь тремтів, він ледве тримався на ногах. Через силу ворушачи сухими губами, він тихо промовив:

— П'єтро! Це ти, П'єтро?

Його голос пробудив у душі дикуна цілу бурю. Смерть дивилась на нього, і ця смеоть знову називала його дивовижним, чужим іменем «П'єтро».

Рука доктора Коельо піднялась вище. Кволий палець натиснув на гашетку. Грім пострілу перекрив короткий стогін, що вихопився з грудей доктора. Коельо схибив. Відчувши раптову слабість в усьому тілі, він схопився лівою рукою за дерево й похитнувся. Бійці кинулись до свого командира.

І тоді Ганкаур, серед сум'яття й темряви, пумою стрибнув у хащі. Ніч поглинула його.

ОСТАННЯ НІЧ НА «ГОЛІАФІ»

«Голіаф» підходив до селища каучеро. Вечірні сутінки огортали ріку. Нагріта за день вода злегка парувала.

Форштевень судна обережно розрізав хвилі. Вправна рука капітана Пабло лежала на штурвалі. Кожним своїм нервом Пабло відчував рух «Голіафа». Найменший поштовх суденця гостро віддавався в серці старого капітана.

Клята річка! Капітан нервував. Зараз можна було врізатись у столітню деревину й біля причалу засісти так, що потім не порятує і сама мадонна. О, як не любив капітан Пабло верхнє Оріноко! Швидше б попрощатися з добрими сеньйорами й вирушити назад до свого рідного Сан-Феліса.

В каюті капітана точилася розмова. Бунч привів своїх друзів до сеньйори Ернестіни. Та лежала в гамаку, безсила, якась маленька й худа, немов десятирічне дівча, і тільки очі її світились незгасимим вогнем. Такі очі запам'ятовувались на все життя. Великі й глибокі, вони містили в собі невимовне страждання.

— Я щаслива бачити вас знову, сеньйор професор. І вас, сеньйор. Вибачте, забула, як вас звати.

— Самсонов, сеньйора.

— Здається, з вами був ще молодий кабальєро, ваш син, професор?

— Він приліг спочити.

В глибоких очах жінки спалахнув привітний блиск. Вона спитала, як подорожували сеньйори й чи привітно зустріла їх велика ріка. Адже на Оріноко все може статися, особливо в ці часи. Нині багато недобрих людей. Жорстокість запанувала в серцях. Прийшли іноземці, для яких їхня країна — тільки джерело наживи. Сеньйора Ернестіна говорила неквапом. З кожним словом голос її слабішав, а в очах згасали теплі вогники.

Їй нагадали про Тумаяуа. Вона, ніби вперше почувши його ім'я, звела на переніссі брови і враз посуворішала.

— Хлопець тут, на ланчії?.. Якщо можна, покличте його!

Крутояр поклав їй на руку свою важку долоню. Він не хотів хвилювати сеньйори. Тумаяуа міг знову вивести її із стану рівноваги, нагадавши про події минулої ночі.

Але очі сеньйори благали. їй не можна було відмовити. Тоді професор схилив голову. Він погодився привести індійця.

Крутояр вийшов з каюти так стрімко, що аж вітром повіяло на всіх. Затріпотів кволий вогник єдиної свічки. Бунчова тінь затанцювала на протилежній стіні.

Замовк мотор, і в тиші, що настала так раптово, почувся ніжний плюскіт хвиль. Капітан Пабло підводив корабель до причалу.

Ввійшов Тумаяуа. Він переступив поріг і став біля самих дверей, ніби не наважуючись наблизитись до сеньйори Ернестіни. В примарному світлі свічки його обличчя здавалось зовсім чорним. Хто зна, що почував він у цю хвилину. Схрестивши на грудях руки, юнак ніби чекав наказу.

Крутояр подивився на його тіло, атлетичне й красиве, немов статуя казкового бога, і подумав: «Мабуть, жоден народ у світі не навчився так приховувати свої душевні порухи, як індійці».

— Я слухаю сеньйору.

Руки Тумаяуа ще міцніше притиснулись до мускулистих грудей. Ніздрі носа розширились. У всій постаті його була рішучість, відданість і готовність до самопожертви.

Ернестіна Коельо кілька секунд уважно роздивлялася хлопця, ніби пересвідчувалась, чи й справді це її вірний Тумаяуа, друг її брата Орнандо, якому можна було довірити все, навіть життя.

Звичайно, це був Тумаяуа.

І тоді сеньйора Ернестіна попрохала, щоб їх залишили наодинці.

Крутояр, Бунч та Самсонов вийшли з капітанської каюти.

Зоріло небо. На березі снували невиразні тіні, але жодна з них не наближалась до корабля. Капітан Пабло з Сільвестером пришвартовували «Голіаф».

Крутояр задумливо дивився в морок ночі. Як зустріне їх ця земля? Якими грізними таємницями вразить їх, чим заполонить їхні серця, приверне до себе їхню увагу? І чи знайдуть вони на ній справжніх друзів, котрим би могли довірити свою долю? Треба було вирішувати, як просуватиметься експедиція далі: Професор тихо сказав Бунчові:

— Здається, звідси почнеться найважче. Капітан Пабло розповів мені, що в індійських селищах біля гори Комо з'явився якийсь білий чужинець. Можливо, це і є голландець.

— Але ж до Комо треба пробиратися непролазними хащами., — буркнув Бунч.

— Які б не були ті хащі, але справа порятування Ван-Саунгейнлера вимагає від нас рішучості. В Сьюдад-Боліварі я випадково натрапив на одну впливову американську газету. Там уже зняли галас із приводу нашої мандрівки. Певна річ, у їхньому рекламному стилі. Виявляється, про нас уже пишуть, за нами стежать. Голландський уряд наперед висловив свою подяку Радянському урядові за виявлену чуйність. Тож тепер ми якоюсь мірою персони міжнародного порядку. Науковими дослідженнями будемо займатися згодом. А зараз невідкладне завдання — розшукати Ван-Саунгейнлера.

Далі Крутояр став викладати Бунчові свої міркування щодо обраного ним маршруту. Вони зійдуть на берег, бо звідси починається найкоротший шлях до гори Комо…

Тихо рипнули двері. На порозі капітанської каюти з'явився Тумаяуа. В світлому прямокутнику було видно різко окреслений профіль його голови, широкі груди. Він хотів щось сказати, але враз схилив голову і швидко пішов на корму.

Професор зробив крок до дверей, але Бунч затримав його.

— Зачекайте тут, Василю Івановичу, я зайду сам. І ви, Ілля Григорович, теж зачекайте. — З незвичайною для нього рішучістю, Бунч попрямував до каюти.

Сеньйора Ернестіна лежала без пам'яті. На її губах виступила кривава піна. Жінка тихо марила. Під стіною біля її ніг згасала свічка. Кволий вогник пручався, ніби невидима рука намагалася задушити його.

Невже й сеньйора Ернестіна мала згаснути, як оцей вогник?

Біолог схилився до грудей хворої. Про що вона говорила? Серед незрозумілих іспанських слів Бунч вловлював тільки знайому назву — «Комо». Гора Комо не давала спокою пораненій.

Бунч покликав своїх друзів. Хай вони послухають, що має значити оте дивне марення. Вона говорить про гору Комо, як забобоний індієць. Вона щось знає, у неї є якась таємниця.

— Мені здається, що заради гори Комо сеньйора приїхала в ці глухі краї, — промовив Крутояр, розібравши кілька плутаних іспанських фраз. — Не збагну тільки, що й до чого. Хтось чекає її там. Стривайте, стривайте. «Друзі мого батька»… Чуєте, вона говорить про^ якихось друзів її батька… І більше нічого, жодного слова не второпаю… Бідна жінка.

Свічка згасала. Маленька капітанова каюта зробилася ще тіснішою.

— Вона задихається, — прошепотів професор, ніби голосною розмовою він міг зашкодити жінці. — Відчиніть двері.

— Двері й так відчинені, — відповів Самсонов.

— Допоможіть їй чим-небудь, Кириле Трохимовичу.

— Я зробив усе, що міг. Я віддав усе…

— Знаю, голубе… Я певний, що ваші зусилля продовжили їй життя на кілька днів.

— Боюсь, лише на кілька годин.

Згодом вони вийшли з капітанської каюти. В тісній комірчині вже дихала смерть. На відкритій палубі, під зорями, було легше.

— Де капітан Пабло?

— Десь порається у трюмі.

— Ви звернули увагу, Кириле Трохимовичу, як сельва пригнічує людей? Цей капітан Пабло був колись відчайдушним хлопцем. Сміливий вакеро, помічник повстанців і герой усіх річкових трас Бенісуарії. А тепер його наче підмінили. Невже люди, які живуть на цих землях, втрачають мужність, волю до боротьби, до протесту?

— Вам, Василю Івановичу, краще про те знати. Ви етнограф, народознавець, вам і карти в руки.

— Не кажіть, не кажіть, колего, ви все прекрасно розумієте.

З берега долинув жалібний звук гітари. Здавалось, то сама ніч у журливій мелодії виливала свою одвічну скорботу.

— Як ви гадаєте, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр, — сеньйора ще прийде до пам'яті?

— Хтозна…

До них підійшов Самсонов, приклав до губів палець, ніби до чогось прислухаючись.

Між високими пальмами на березі почувся стукіт коліс. Невеличкий візок, запряжений віслюком, підкотив до самого причалу. Дві постаті наблизились до «Голіафа».

— Гляньте, Тумаяуа! — перший упізнав індійця географ. — А на візку, здається, хтось лишився.

Тумаяуа перебіг по хисткому трапові на палубу й одразу ж зайшов у каюту до пораненої.

— Чортзна-що вони надумали! — захвилювався Бунч.

Іллюша хотів було втрутитись:

— Я піду туди. Знаю я цих індійців. Без нас вони можуть зробити з нею що завгодно!

— Вони зроблять для неї більше, ніж ми, — втихомирив друзів професор. — Бачите, вони виносять її на берег. А ви, мабуть, гадали, що сеньйора Ернестіна лишиться на «Голіафі» й попливе назад до Сан-Феліса?

Метушливий капітан Пабло, бурмочучи молитви, допоміг індійцеві покласти жінку у візок. Коли візок нарешті рушив, капітан кинув йому навздогін:

— Хай вас захистить свята діва Аточська! Пабло дістав люльку й запалив її.

Його сухорляве обличчя зарожевіло в пітьмі. Він важко закашлявся і вже сам до себе пробурмотів:

— Хай їм буде щастя!

Тим часом візок котився безлюдною вулицею маленького селища. На високих сваях обабіч дороги, немов заворожені живі істоти, темніли будиночки.

Ліворуч од візка йшла жінка. Це була стара мулатка Мерфі, колишня служниця в домі доктора Коельо. Тумаяуа прийшов до неї серед ночі. Він знав, що тільки вона може допомогти пораненій сеньйорі. До мулатки Мерфі індійця послала сама Ернестіна. Власне, перше ніж прийти в дім мулатки, Тумаяуа оббіг усе селище, шукаючи якогось Педро Россаріо, старого робітника з каучукових розробок Себастьяна Олів'єро. Але дім Россаріо був замкнений.

Тоді індієць подався шукати дім мулатки Мерфі. Він знайшов його майже в центрі селища. Перед від'їздом за кордон юнак разом з Орнандо кілька разів приходив до старої жінки й тепер швидко розшукав знайому будівлю. Мерфі перелякалась, побачивши перед собою схвильованого хлопця. Вона слухала його гарячковий шепіт, його плутані пояснення і ніяк не могла збагнути, чого він хоче від неї. Тумаяуа говорив про поранену сеньйору, про поліцію, яка може натрапити на її слід, про напад на «Віргінію» і про великодушних рятівників з «Голіафа». Він хапав стару жінку за зморшкувату руку і благав не залишити їх у біді. Й раптом Мерфі все зрозуміла. Індієць говорив про сеньйору Ернестіну, її дорогу Ернестіну, малятко з чорними оченятами; дівчинку, над якою вона провела стільки безсонних ночей в домі доктора Коельо.

Через кілька хвилин вутленький візок уже котився по м'якій порослій травою дорозі до річки. Мулатка Мерфі ні про що більше не розпитувала юнака. Для неї було досить і того, що вона мала порятувати свою кохану сеньйору. Стільки років не бачила вона Ернестіни! Після того, як молода сеньйора вийшла заміж і переїхала в Бразілію, Каріоко Коельо відіслав мулатку на верхнє Оріноко, де в неї були далекі родичі по лінії покійного чоловіка. Тут вона й жила самотою. Мерфі вже й у голову не покладала, що коли-небудь до неї в дім може з'явитися посланець од сеньйори Ернестіни.

Вона тільки спитала в Тумаяуа:

— Хто поранив сеньйору?

Але індієць не відповів нічого. Він був темний і німий, як сама ніч, він думав тяжку думу. Тумаяуа знав, що сеньйора везла важливу звістку своїм друзям — умовний сигнал про початок повстання проти генерала Батіса. Тепер цю звістку мав передати він, Тумаяуа — юний друг Орнандо. йому вона довірила велику таємницю, і ця таємниця ввійшла в серце юнака, як найсвятіший наказ його предків. «Ти підеш до старого Россаріо і скажеш йому: вільні люди мають запалити вогонь на вершині Комо в ніч святого духа Кахуньї». Так говорила йому добра його сеньйора, а він, схрестивши на грудях руки, старанно запам'ятовував кожне її слово. Вона сказала йому: «Якщо Россаріо не буде дома, спитай у Мерфі, де живе Умберто. Коли не знайдеш Умберто, підеш із сеньйором професором до селища Курумба і там зустрінеш одноокого Артуро. Він ждатиме тебе на третю ніч після повного місяця. Ти зрозумів усе, мій друг Тумаяуа?» Він кивнув головою. Тепер він повторював у думках кожне слово сеньйори Ернестіни. Хіба ж міг він забути наказ своєї дорогої сеньйори?..

Тумаяуа не застав Россаріо дома, а Умберто, як повідомили, кілька днів тому заарештували солдати Чорного Себастьяна.

Доведеться йти з білими людьми в сельву й самому нести велику таємницю до селища Курумба. Там треба розшукати одноокого Артуро. Він чекатиме Тумаяуа на третю ніч після повного місяця. Тумаяуа не забуде нічого. На третю ніч після повного місяця…

Візок зупинився коло причалу.

Мерфі лишилась на березі. Тумаяуа пішов на корабель, його зустрів Пабло. Капітан не знав сеньйори Ернестіни, не знав доктора Коельо, але в його доброму серці прокинувся жаль до нещасної жінки. Він допоміг Тумаяуа знести поранену на берег.

Коли візок, на який поклали Ернестіну, зник у мороці, Пабло повернувся на кораблик, підійшов до борту і, схрестивши руки на грудях, поринув у думи.

В цю мить за далеким лісом ударив грім. Над сонними хащами покотилося відлуння. За першим ударом пролунав другий, третій…

Пабло завмер біля поручнів, ніби загіпнотизований далекою громовицею. Він безпомилково визначив, що то гуркотів не грім — десь серед лісу спалахнула перестрілка. Після вибухів почулися дрібні рушничні постріли, швидке надсадне татакання кулеметів. Капітанові навіть здалося, що він чує приглушену віддаллю команду, хрипкі вигуки, тупіт ніг. У його розпаленій уяві вже малювалося грізне видовище нічної битви.

— Що там скоїлось? — вигукнув він з нервовим дрожем у голосі, забувши, що поруч нього не було жодної душі. — Як б'ють, бісові душі! Як смалять!

На носі корабля стояли мандрівники — три темних постаті над синюватим плесом ріки. Вони теж слухали зловісну стрілянину.

— Хто б міг подумати: серед ночі, — прошепотів Крутояр. З нервовою поквапливістю витягнув цигарку і почав черкати сірником.

Але на нього накинувся Бунч.

— Що ви робите! Та перестаньте курити! Як ви можете курити!

Бідний Бунч! І зараз обережність не покинула його.

Самсонов простягнув у пітьму руку. Він побачив над чорною смугою лісу, що тягнулася над берегом річки, ніжно-рожеве пасмо. Здавалося, там ось-ось з'явиться місяць.

— Горить! — сказав він тихо. — Гляньте, як горить! Заграва піднімається все дужче й дужче.

Над лісом здіймався трояндовий цвіт. Глуха стрілянина наростала.

«ПОГАНИЙ КАБАЛЬЄРО»

Цей день був для Себастьяна Олів'єро найважчим за всі дні, які він пережив останнім часом після повернення із столиці. Жодної хвилини спокою. Все наче перевернулось і котиться кудись у прірву. Люди зовсім показилися. Поліцаї відбились од рук.

Чорний Себастьян їхав із своїм охоронцем вулицею селища і перебігав очима з будівлі на будівлю. Нікчемні пси! Що лишилося від їхньої колишньої покори? Живуть у своїх халупах, неначе терміти, забули бога і владу. Ладні кожної хвилини схопитися за зброю.

Мошкара докучала Олів'єро. його широке, немов вирубане з дошки, обличчя було червоне й пітне. Мундир кольору хакі з великими накладними кишенями на грудях тиснув його і дратував.

Двоє робітників у довгих строкатих сорочках не заправлених у штани, знявши капелюхи, низько схилили перед комісаром голови.

Себастьян Олів'єро ледь кивнув їм. Він не довіряв цій показній покірливості. Зігнуті спини, міцно стулені вуста, схрещені на грудях жилаві руки — вся поза таїла в собі ненависть. О, Себастьян добре вивчив тутешній народ!

А ось гурт мулатів. Вони ще не помітили свого комісара й жваво про щось розмовляють. Гарячі, збуджені. Ладні хоч зараз кинутись у бійку. Себастьян Олів'єро підозріло звів на переніссі брови. їм тільки дай зброю — переріжуть в одну мить усіх порядних людей у селищі.

— Вітання сеньйору комісару!

— Як здоров'я сеньйора?

— Сеньйор комісар, ви не чули про людей апіака? Кажуть, вони вирізали всіх мешканців Макокану? Чому ж поліція не захищає праведних християн?

Комісар спинив свого гарячого скакуна. Той аж здибився, відчувши туго натягнуті вудила.

Поплескуючи коня по шиї, комісар різко обірвав запитання. Поліція виконує свої обов'язки. Він не збирається пояснювати всім наміри влади. Негайно розійтись! Негайно!

Кінь нетерпляче гарцював на місці, обпалюючи недобрим оком робітників. Смирна конячина, на якій їхав за комісаром поліцейський стражник, лякливо тиснулась до огорожі. Себастьян підняв свого крислатого капелюха. Баста! Ніяких мітингів! Кожен, хто зважиться мітингувати, буде занесений у чорний список.

Робітники невдоволено загомоніли. Вони знали, що Олів'єро не кидає слів на вітер. Він був грізним поліцейським комісаром, людиною деспотичної вдачі. Не один із тих, що стояли зараз перед його розпаленим жеребцем, скуштував канчука.

Себастьян рушив далі. Він згадував останні події. Звичайно, йому вдалося дечого домогтися, його зусилля не пропали марно. Найголовніше зроблено. Найголовніше в житті сеньйора Олів'єро. Він виконав завдання урядових інстанцій. Таємного агента, який віз повідомлення для підпільних повстанських сил, затримано і знешкоджено. Ха-ха! Чудесне слово! Хто тільки вигадав таке слово — знешкоджено! Однієї кулі в груди було досить, щоб знешкодити такого небезпечного ворога. Та цього мало! Сеньйор Олів'єро здійснив заповіт свого життя, виконав клятву, яку дав своїй славнозвісній сім'ї. Ернестіну Коельо покарано.

Коли донька доктора Коельо відмовилась стати його дружиною, зганьбивши високоповажний рід Олів'єро, молодий Себастьян поклав собі за мету жорстоко помститися зарозумілій красуні. Стільки років він чекав нагоди, стільки років він виношував у своєму серці плани помсти. Від його кохання, звичайно, давно вже не лишилось і сліду, але жадоба помсти за ці роки перетворилась у нього на хворобливу пристрасть, на маніакальну ідею. Й ось доля посміхнулась йому. Через таємну агентуру поліцейський комісар верхнього Оріноко дізнався, що сеньйора Ернестіна Коельо — ну, звичайно ж, та сама Ернестіна Коельо! — повертається з бразільської еміграції, маючи важливе доручення від свого емігрантського центру. Урядові інстанції в зашифрованій телеграмі інформували комісара про можливий маршрут її подорожі, називали її прикмети і в категоричній формі зобов'язували знешкодити державного злочинця.

Знешкодити державного злочинця! Ха-ха! Як чудесно це звучало! Він мав знешкодити державного злочинця, який у той же час був його смертельним ворогом. Правда, в телеграмі ще говорилось про необхідність з'ясування мети подорожі Ернестіни Коельо. Але ж не всі вимоги можна здійснити так, як того вимагає начальство. Комісар зробив все, що міг.

Він ще й зараз бачив перед собою картину допиту на «Віргінії». Коли його люди разом з індійцями Ганкаура спинили посеред Оріноко це невеличке суденце, двоє матросів почали стріляти з палуби. Дурні! Вони вирішили врятувати життя негідниці. Два пістолети проти сотні озброєних людей. їх знищили за одну мить, мов мух. Потім у тісній каюті він зустрівся віч-на-віч із жінкою, якої не бачив стільки років.

Ернестіна Коельо, вже не молода, але все ще з слідами сліпучої краси, обпекла його презирливим поглядом і спокійно мовила: «Ви, як були поганим кабальєро так ним і залишились. Може, ви все-таки запропонуєте дамі сісти в вашій присутності?»

Він украй розгубився, охоплений диким почуттям злості й сорому. Від сорому йому палали щоки, шия, навіть руки. Він не знав, куди подіти свої руки й що сказати. Він раптом важко вдихнув повітря і промовив:

— Сідайте, сеньйоро!

Вона сіла. Струнка й неприступна, немов усе та ж юна сеньйоріна Ерна, як її звали в Сьюдад-Боліварі молоді гультяї, коли вона після вечірньої меси проходила вузенькими вуличками міста в своїй довгій барвистій спідниці з блискучим намистом на смаглявій шиї.

Сьюдад-Болівар, тісні вулички, білі цинкові дахи, журливий дзвін на дзвіниці монастиря братів-бенедиктинців, чорні провінціальні капелюхи на головах сановних горожан… Все спливло перед комісаром, захопило його жагучою повінню спогадів, неначе сама юність увірвалася в його серце.

Він закашлявся і, щоб набути суворішого вигляду, поправив на собі кобуру.

Двоє поліцаїв стояли на дверях і чекали його наказу. Вони були зовсім зайві. В цю хвилину комісар ненавидів їх більше, ніж сеньйору Ернестіну. Він ладен був виштовхати їх в шию, аби не бачити рабської запопадливості в їхніх по-собачому відданих очах.

Сеньйора Ернестіна бавилась маленьким платочком. Тоненькі її пальці миготіли перед очима комісара, немов шпиці в колесі.

«А що, коли я запропоную їй втечу, — майнуло раптом у його голові. — Ще не все втрачено. В неї не лишилось іншого виходу. Смерть або життя. Скажу їй тільки в вічі, що минуле забуто… що вони можуть бути щасливими. Пообіцяю їй волю, своє серце, далекі подорожі. Будь сміливим, Себастьян Олів'єро. Те, що відкинула примхлива дівчина, може прийняти розсудлива жінка…» Але другий голос заглушив перший: «Дурень, вона ненавидить тебе. Дивись, яким презирливим поглядом вона обпікає тебе. Згадай її минуле, згадай те, заради чого вона приїхала сюди… Вона висміє тебе, як нікчемного блазня…»

І в ньому знову прокинулась злість. Він схопився з стільця і зробив крок до сеньйори. Досить грати комедію! Перед нею представник влади. Якщо їй дороге життя, вона повинна відверто і негайно… так, так, негайно виказати мету своєї подорожі. їй гарантується життя.

— Життя?

— Так, життя і багатство. Величезне багатство.

— З ваших рук, недостойний кабальєро?

— Вам лишилось жити п'ять хвилин, Ернестіно Коельо…

— Воля ваша. Адже сильніший той, у кого в руках сокира.

Він схопився за кобуру, але в цю мить відчинились двері — і до каюти вступив Ганкаур.

Білолиций індієць, уважно оглянувши жінку, перевів погляд на комісара. Рука на кобурі трохи насторожила Ганкаура. Людина диких жорстоких звичаїв, він, одначе, носив у глибині свого серця повагу до жінки.

— Чого ти зайшов сюди, Ганкаур? — спитав його роздратований Себастьян Олів'єро.

Почувши ім'я Ганкаура, Ернестіна Коельо швидко підвелась із стільця й підбігла до індійця. Вона дивилась на нього з болісною посмішкою на обличчі. її губи, бліді й безкровні від глибокого збентеження, нервово сіпались. Вона хотіла простягти до Ганкаура руку, але їй вистачило сил тільки піднести руку до своїх грудей.

Жінка заплакала. Вся вона тремтіла, немов у пропасниці, ковтала сльози й беззвучно ворушила губами.

Ганкаур зовсім розгубився. В його очах засвітився недобрий вогник.

Себастьян Олів'єро непомітно розстебнув кобуру й поклав долоню на ручку пістолета. Він уважно стежив за кожним рухом жінки. Ганкаур стояв, мов заворожений.

І раптом Ернестіна Коельо промовила голосно:

— Ти не Ганкаур, ти П'єтро, ти син доктора Коельо.

Ганкаур мимоволі зробив крок назад. У житті ніхто ще не називав його цим іменем. Він навіть гадки не мав, що в нього є батько. На видовженому красивому обличчі Ганкаура проступив вираз болю. В його вухах звучали дивні слова, і серце підказувало йому, що жінка говорила їх неспроста.

Він хотів знову почути їх. Він простягнув до неї обидві руки.

І в цю мить пролунав постріл.

Сеньйора Ернестіна враз зів'яла, глянула на Олів'єро якимись здивованими очима, ніби вперше його побачила, і повільно осіла на підлогу.

А комісар, показуючи Ганкаурові на неї пістолетом, став кричати, що ця жінка — негідниця, що вона говорила неправду. Він же знає, що він не П'єтро. Він вождь великого племені апіака. Хай він забуде про цю підлу тварюку. Від неї він би зазнав тільки лиха.

Приголомшений Ганкаур вийшов із каюти.

На палубі метушились поліцаї. Вони обшукували ланчію, перекидаючи мішки з юкою і маніоковим борошном, залазили в кожну шпаринку, оглядали кожний закапелок.

Капітан, високий, худорлявий чоловік у майці, з глибоким шрамом на підборідді, стояв із зв'язаними руками й тупо дивився собі під ноги. Неподалік лежав зарубаний матрос. Кривава рана від мачете спотворювала його обличчя.

Себастьянові доповіли, що ланчію оглянуто. Не знайдено нічого підозрілого. Зброї нема. Капітан заприсягся, що не знає, хто така сеньйора Ернестіна Коельо. Він взяв її на борт у Сан-Фелісі й не цікавився, з якою метою сеньйора подорожує по Оріноко. Хай перевірять його документи.

— Ми ще тебе добре перевіримо, свиняче вухо! Марш у пірогу! — вилаяв його комісар і, перевальцем підійшовши до борту, почав спускатися по мотузяній драбині в човен.

Навколо стояли індійці, зі списами й луками в руках. Ганкаур вже сидів у своїй пірозі, байдужий і холодний. На його обличчі ще й досі лежала тінь подиву. Він дивився у воду, ніби прагнув прочитати там загадкову таємницю.

Потім підвів голову й помахом руки звелів своєму загонові сідати в піроги. Індійці, мов горобці, посипалися в човни. Піроги загойдались під ними. По ріці в усі боки побігли широкі неспокійні кола.

Себастьян стояв у своєму моторному човні, витирав хустиною піт із спадистого чола й дивився на палубу. Він когось чекав. Нарешті з люка виліз опецькуватий чоловічок у формі сержанта.

— Все зроблено, комісаре, — гукнув він весело. — Через п'ять хвилин «Віргінія» піде до дідька на вечерю.

— Молодець, Аркаяліс, — скупо похвалив його комісар. — Ми зробили свою справу. Хай кінчають піраньї. Для них це буде доброю поживою…

Комісар ударив нагаєм коня. Спогади згасли в^ його свідомості. Він знову був посеред вулиці, спокійний і впевнений, сповнений гордовитого вдоволення за виконану справу… Він знищив ворога. Правда, не спромігся витягнути з нього таємниці, але для цього він знайде сотню виправдувальних причин. Хай генерал Батіс пробачить йому невеличкий промах. Головне зроблено. Хай тепер чекають місцеві бунтівники наказу з-за кордону, хай виглядають свого зв'язківця…

Небо порожевіло на заході. Пекучий день закінчувався. Дерева й кущі, здавалось, ждали вечірньої прохолоди. З дворів долинало кувікання поросят, кудкудакання курей.

Себастьян з гордовитою пихою озирався навкруги. Він був тут цар і бог. Одначе його марнолюбство не знаходило вдоволення.

Скоріше б вирватися звідси! Під час останньої поїздки в столицю генерал Батіс дав Себастьяну аудієнцію. Вони розмовляли більше години. Генерал розпитував про настрої населення, про прибутки каучукових фірм. Потім поплескав комісара по плечу й, ніби жартуючи, кинув: «Чекайте мене в гості. Обов'язково завітаю до вас. Столиця неспокійна. Я більше вірю вашій глухомані, комісаре Олів'єро».

Після цієї зустрічі Себастьянові надбавили жалування й пообіцяли згодом перевести в одну із центральних округ. А через три місяці він одержав повідомлення про підвищення в званні й про нагородження орденом Лева першого ступеня.

Сеньйорові Себастьяну Олів'єро, комісарові верхнього Оріноко, не треба було нагадувати, як він має захищати інтереси свого уряду.

Не сьогодні-завтра прибудуть оті зарозумілі радянські мандрівники. їм закортіло дізнатись, чим живе сельва і яким медом мажуть тут по губах тубільців. От вони й одержать своє. Шкода тільки, що Ганкаур не зумів перебити їх на воді. Телепень! Побоявся запалити нікчемну ланчію!

Біля приміщення мерії на комісара чекав сержант Аркаяліс.

— Я маю повідомити вам дуже важливу новину, комісаре, — заговорив він, допомагаючи своєму шефові злізти з коня.

— Слухаю вас.

Новина й справді була неймовірна. Аркаяліс при-чмокнув м'ясистими губами і для чогось схопив себе за горлянку. Можливо, цим рухом він хотів показати, що дуже скоро все має скінчитись для їхніх ворогів саме так, добрячим зашморгом на шиї.

Пентаха, один тут дурень, ну, справжнісінький дурень і невіглас, зробив сьогодні дуже важливе зізнання. Сеньйор комісар, очевидно, пам'ятає Пентаху. Отакий жилавий, зовсім лисий каучеро з проваленим носом. Живе в сусідстві з Антоніо Россаріо, у котрого син зв'язався з бандитами. Аркаяліс при цих словах аж підгецькував, простуючи поряд з комісаром до високого ґанку. Той його слухав неуважно, похмуро, певно, зайнятий якимись своїми думками. Ранком Пентаха прибіг до мерії і під великим секретом розповів Аркаялісу, що його сусід Антоніо Россаріо тримає зв'язок із бандитами…

— Стара пісня, — урвав свого помічника Олів'єро, долаючи останню приступку дерев'яного ґанку. Він відчинив двері і зайшов до прохолодного приміщення мерії.

— Егеж, комісаре, — підтакнув Аркаяліс, запопадливо підставляючи шефові стільця. — Сідайте, прошу вас. Так от, розповідає він мені про тих бандитів, а я собі й метикую: говори, говори, ми вже давно рознюхали все це. Не думай, що поліція дарма собі боки відлежує. А він і говорить: цей Россаріо чекає з нафтових розробок Бакарайбо свого старшого сина, який має прилетіти від своєї профспілки. Він там червоний лідер. Оце, думаю, новина. Молодчина ти, Пентаха, кажу я йому. Одержиш землю Як заарештуємо Антоніо Россаріо, всю його землю віддамо тобі. Він зрадів, мало не кинувся цілувати мені руки. Клянеться, що винюхає того Россаріо, куди б він не сховався.

Себастьян Олів'єро встав із стільця, підійшов до невеличкого віконця. В кімнаті з необклеєними дерев'яними стінами було якось незатишно, темно. Біля дому, в сусідньому дворі, мале хлопченя ганялося за індиком. Індик то відскакував убік, то раптом, круто повернувшись, бив переслідувача крильми. Хлопчик весело реготав, його роздутий рахітичний живіт аж трусився од сміху.

Дивлячись на цю сцену, Олів'єро позіхнув. Він не любив дітей. Вони ніби нагадували йому про його особисте невдале життя, про трагічний кінець його залицянь до красуні Ернестіни. Доля так і не подарувала йому ні сім'ї, ні дітей, ні багатства, і він, зовсім зачерствівши серцем, дивився тепер на світ холодними злостивими очима.

В голові Себастьяна виникло раптове рішення. Вони негайно підуть до старого Антоніо і поведуть із ним дипломатичну гру. Негайно до Антоніо! Здається, це зовсім близько, можна обійтись і без коней.

Аркаяліс нервово затупцяв на місці. До Антоніо рукою подати. Але вони мають поспішати. Телеграф передав, що через три години до них прилітає із своїми хлопцями полковник Артуро де Бракватіста…

— Чого ж ви мовчали досі! — скочив, як ужалений, комісар. — Де телеграма? Покажіть! Оце? Так, так. «Забезпечте умови негайного проведення операції».

Комісар на мить задумався. До них прибуває командир парашутного батальйону полковник Бракватіста. Були вони колись друзями, вчилися разом, та розвела їх доля по різних шляхах: Себастьяна Олів'єро — в глуху сельву, полковника Бракватісту — в особисту гвардію президента. Хитра лисиця! Чи ж давно він розпинався в дружбі перед Себастьяном? Та, власне, й зараз скрізь видає себе за щирого Себастьянового приятеля. Доводиться робити вигляд, що віриш йому. Але ж Олів'єро знає ціну тій дружбі. Коли на останніх виборах в країні почалися політичні заворушення, він, отой самий Бракватіста, порадив генералові Батісу про людське око «почистити» свій апарат від таких надто крутих типів, як Олів'єро. Він виступав на мітингах і кричав, що завжди був і лишається прихильником «демократії». Генерал Батіс змушений був усунути Себастьяна із поста столичного префекта, аби заспокоїти громадськість…

— Значить, о сьомій вечора прибувають? — глухо озвався поліцейський комісар і глянув на свій годинник. — Зараз четверта. Маємо ще доволі часу, сержанте. Ходімо.

Тіні від високих дерев перетнули вулицю. Галаслива малеча здіймала хмари куряви. «І де в них сила береться, в цих нікчемних пацюків, — думав Олів'єро. — Живуть на одній воді й маніоці, а гасають по всіх усюдах, як лошаки». Він ішов сердитий, невідривно дивлячись собі під ноги, і майже не слухав улесливого базікання свого помічника, який ледве встигав за ним.

Нарешті вони дісталися до дому Антоніо. Комісар зайшов на подвір'я широким рівним кроком господаря, схиливши трохи на бік голову в крислатому капелюсі й тримаючи руку на кобурі револьвера. В цю мить він весь був уособленням влади й сили.

Старий Антоніо Россаріо сидів під пальмою й вирізував із дерева якусь чудернацьку фігурку. Сонце, пробиваючись крізь листя, вигравало мерехтливими зайчиками на його щедро полатаній сорочці. Чорні висушені ноги у виразках і подряпинах скидалися на дерев'яні колодки.

Дехто казав у селищі, що Антоніо Россаріо — ворожбит. Він жив одним життям з деревами й рослинами, він знав таємничу мову сельви, по голосах звірів умів передбачати погоду. Бородатий, закустраний, ніби трошки позбавлений розуму, він і справді умів заклинати звіра і носив у своєму серці стільки лагідних теплих слів, що під його батьківським поглядом нещасні каучеро забували про свої хвороби і проймалися вірою в своє неминуче одужання.

Поява комісара насторожила старого, вона не віщувала нічого хорошого. В Антоніо було двоє синів. Молодший Мігель бився в партизанах, старший працював десь далеко на півночі на нафтових розробках і, як переказували люди, не мирився з поліцією. Боючись переслідувань, старий Антоніо нікому не говорив про свого Філіппе.

— Що поробляєш, старий?

Комісар стояв перед Антоніо, широко розставивши ноги в чоботях з високими халявами, що захищали його від укусів гадюк. Руки Себастьяна були закладені за спину — це краще впливало на «клієнтуру», як він називав людей, котрі мали лихо зтикатися з ним.

— У бідного каучеро доволі клопоту, — промимрив тихо Антоніо.

— Зате маєш добрих синів. Хіба не так, сержанте?

— Чудових синів! — з робленим захопленням вигукнув череватий Аркаяліс.

— У мене один син, сеньйори, — спробував кволо заперечити старий. На його обличчі вирізнився гострий, мов у кібця, ніс. Очі його сиділи так глибоко у впадинах, ніби їх взагалі не було. — Я мав одного сина, але не знаю, куди він повіявся.

Себастьян повагом пройшовся по подвір'ю. Став біля одного з бамбукових стояків, на яких тримався дім, і недбало поторсав його ногою. Вся будова загрозливо схитнулась. Комісар криво посміхнувся. Ось так можна вдарити один раз — і вся хижка розвалиться. Хай пам'ятає про це Антоніо Россаріо. І хай не прикидається дурником.

Останні слова комісар проказав неприховано загрозливим тоном. Син Антоніо подався до бандитів, які нишпорять по лісах. Тепер поліції стало відомо, що в старого є ще один син.

— Ах, сеньйори…

— Не бреши, Антоніо. Твій син працює в Бакарайбо на нафтових розробках. Схилив голову? Боїшся дивитись мені у вічі?

Руки старого ще дужче притиснули до грудей драного солом'яного капелюха. В глибоких западинах очей з'явились сльози. Старий злякався не за себе. Він пройнявся раптовим жахом, що ось зараз, цієї миті, сеньйор Себастьян Олів'єро скаже йому якусь страшну новину про сина.

— У мене був син… другий син, — кволо зізнався він. — Але багато років тому він пішов із дому, і я забув навіть думати про нього. Не карайте мене, сеньйори! — Руки Антоніо в благальному пориві простяглись до комісара. Вони дрібно тремтіли. Товсті вени на них потемніли й роздулися, ставши схожими на мотузки.

Тоді комісар, пронизавши старого холодним вивчаючим поглядом, мовив, розтягуючи кожне слово:

— Раніш би так, Антоніо. Поліцію ніколи не обдуриш. Ми знаємо про тебе й не такі речі… Зрештою, ходімо в дім. Тут не місце для серйозних розмов.

В кімнаті Антоніо було зовсім темно. Одне віконце, засклене тьмяною шибкою, ледве цідило жовте скупе світло. Комісар уважно оглянув кімнату. Побачив попід стінами два гамаки. «Очевидно, Антоніо приймає гостей і не хоче звільняти свою конуру від зайвої постелі», — здогадався він. На незасланому столі, вишмугляному й поколупаному в кількох місцях, стояв устромлений в пляшку недогарок свічки.

Себастьян Олів'єро провів допит швидко, без зайвих церемоній. Спочатку він спробував підкупити старого улесливими словами, щедрою винагородою, зайвим шматком землі. Навіть обіцяв йому поклопотатися перед поліцейським управлінням про помилування нерозумного Мігеля, який, знехтувавши батьком, подався в ліс. Потім став загрожувати, гамселити кулаком по столі, люто лаятись. Аркаяліс теж кричав, і в кімнаті зробилось парко й задушливо, немов криком своїм кати нагріли стіни.

Через півгодини Аркаяліс і Олів'єро, нічого не витягнувши з немічного старика, покинули хижку. Вони могли заарештувати Антоніо, застрелити, понівечити. Але комісар ще не втратив надію використати його як принаду.

ПАРАШУТИСТИ ПОЧИНАЮТЬ ДІЯТИ

Швидко вечоріло. Москіти літали хмарами й немилосердно жалили.

Себастьян Олів'єро ждав прибуття свого товариша із столиці. Походжаючи по двору мерії, він наслухався до найменшого шуму, який доносився з вулиці. Інколи піднімав голову й подовгу дивився на небо, порожевіле в призахідних променях сонця. Бракватіста міг прибути із своїм загоном лише на літаках або вертольотах.

До мерії підлетів на змиленому коні поліцай-мулат, дебелий хлопець у розстебнутому мундирі. Не злазячи з коня, він гукнув комісарові, що по річці посувається якесь судно. Мабуть, із росіянами. Що робити? Обшукувати корабель чи ні? За дві години він буде біля причалу.

— Не чіпати! Навіть не з'являтись їм на очі. Хай висаджуються.

— Слухаю, сеньйоре комісар.

Курява сховала вершника.

«Коли ж нарешті прибуде полковник? — думав Себастьян. — Вже пів на сьому. Ці столичні сеньйори уміють грати на нервах».

— Аркаяліс, вам не здається, що за лісом чується гуркіт мотору?

Сержант вибіг на ґанок і прислухався. Він теж щось почув. Але це був зовсім не гуркіт мотору. Від річки доносилась стрілянина. Били з гвинтівок.

— Може, полковник зав'язав бій із бандитами? — скривив у презирливій гримасі губи Себастьян Олів'єро.

— Неспокійний світ, комісаре. Раніше ми були тут господарями, а тепер не знаєш, чи прокинешся вранці, чи заснеш навіки.

— Облиште патякати, сержанте. Краще наслухайте.

— Я слухаю, сеньйоре комісар. Свині верещать у дворах, кури мов показились. Онде вже й жаби забили на сполох. Більше нічого.

Минуло ще півгодини. Небо почало темніти. Червоні пасма на ньому поблякли, розтанули, немов зачепившись за верховіття дерев, постікали на зморену спекою землю. Жаби гучно кумкали в хащах.

З'явився ще один верхівець. Він скакав здалеку і майже загнав коня. Жовта піна кетягами звисала з кінської губи.

Поліцай був без кашкета. Він важко дихав, неначе йому довелося власними ногами зміряти бозна-яку віддаль. Витерши рукавом мундира пошерхлі губи, він випалив:

— Ганкаур потрапив до рук доктора Коельо.

— Де Ганкаур? — зціпивши кулаки, кинувся до нього комісар.

Від власного крику, а може, від того, що поліцай нараз посуворішав і, злісно стуливши губи, заклав руки за спину, Себастьянові Олів'єро зробилось моторошно. Він уже не почував себе певним навіть у дворі мерії.

— Де Ганкаур? — повторив він тихіше.

Поліцай знизав плечима. Він не міг сказати^ нічого конкретного. Командир їхньої застави послав його з коротким повідомленням: загін Ганкаура попав у пастку. Що він може ще сказати сеньйорові комісару?

Себастьян Олів'єро відпустив поліцая. Спробував заспокоїти себе.

Що ж, можливо, це навіть йому на руку. Партизани доктора Коельо доскубли дикунів апіака, а ті пройнялися ще більшою зненавистю до партизанів Коельо. Всі вони ненавиділи одне одного і боялись комісара округу Себастьяна Олів'єро! Зрештою, останнє слово лишається за урядовими силами. Доброго карального загону тепер вистачить на те, щоб очистити навколишні ліси від бандитів і назавжди приборкати бунтарів..

Біля річки почувся приглушений гуркіт моторів. Вертольоти з парашутистами спускались неподалік од причалу. .

А ще через п'ятнадцять хвилин в тісній кімнатці мерії до столу сіли комісар Себастьян Олів'єро та полковник особистої парашутної дивізії президента Артуро де Бракватіста.

Сеньйор Бракватіста був неабияким здорованем. На голові в нього сидів кашкет із високою кокардою. Рум'яне, ще моложаве обличчя полковника пашіло здоров'ям і самовдоволенням.

Бракватіста пив з кухля коньяк і безтурботно реготав, згадуючи якусь дрібницю з минулого. Ха-ха, сам чорт зламав би там ногу! Жодний порядний кабальєро не ходив у ту вонючу діру. Але офіцери — народ невибагливий! Хіба ні? Хіба в тому маленькому казіно вони провели мало приємних годин? Ого-го-го!..

Себастьян Олів'єро теж пив, затято, мовчки, лише зрідка розтягуючи губи в скупій посмішці, аби підтримати добрий настрій свого гостя. Зустрівшись із полковником, він ще глибше усвідомив всю убогість свого життя в сельві. З нього було досить. Коньяк затуманив йому голову. Щось темне й волохате прокинулося в його грудях, розпустило кігті й вимагало простору.

Але не можна було показувати свого настрою перед зарозумілим офіцером із почту Батіса. Напружуючи всі сили, комісар говорив ввічливим, підкреслено приятельським тоном:

— Я знав, що пришлють тебе. Мені підказувало серце.

— Брешеш, Себ.

— Не називай мене отими блазенськими іменами. Чуєш, прошу тебе не називай мене американськими кличками. Я твій давній товариш — Себастьян Олів'єро.

У полковника Бракватісти від подиву полізли на лоба очі. Ха-ха, що він чує? На нього ображаються за американське ім'я! Який же він дурень, цей Себастьян Олів'єро, коли він ображається за те, що його величають, як справжнього американського хлопця. Зараз не ті часи. Не можна жити старим романтизмом минулого. Досить грати комедію: нація, суверенітет, гідність роду, слава креолів… Баста! Настав час американських темпів і американського духу. Вся столиця дивиться сьогодні на свого північного сусіду. Навіть президент навчився говорити англійською мовою. Зрештою, яка різниця! Передусім — суть, принцип. Головне зберегти чистоту раси і чистоту касти. Плебс знахабнів, йому треба дати по пальцях. На нафтових промислах в Бакарайбо п'ятий місяць підряд не припиняються страйки. Дві столичні газети продались червоним лідерам і розводять антиамериканську пропаганду. Креольський дух повинен з'єднатись з американським духом і викоренити червону заразу…

У Бракватісти пашіло від збудження обличчя. Він майже за кожним словом грюкав важким волохатим кулаком по столі, його парашутисти зуміють навести скрізь порядок. У них добра рука. Кілька сот до зубів озброєних хлопців! Це вам не іграшка, сеньйоре Олів'єро! Ха-ха-ха….

«Він став надто зухвалим і необережним, — подумав Себастьян. — Може, це від того, що почуває свою силу?..»

Бракватіста ніби вгадав думки комісара. Самовпевнено посміхнувшись, поклав на стіл важкі кулаки і заговорив, розтягуючи кожне слово:

— Ти не впізнаєш свого старого приятеля Бракватісту? Часи не ті, друже мій! Зовсім не ті. Демократичні загравання нас більше не влаштовують. Звичайно, я й далі дотримуюсь своїх ліберальних поглядів. Але це в перспективі, так би мовити, як ідеал нашого майбутнього. Сьогодні ж треба діяти рішуче. Ситуація надто складна.

— Як позиції генерала?

— Нікчемні позиції. — Полковник устав і, обійшовши навколо столу, взяв комісара за лікоть: — Генерал у відчаї. Навіть національна асоціація промисловців відмовляється його підтримувати. Нас двічі викликали для охорони палацу. Одного разу ми витримали цілу облогу. Шість годин тривала демонстрація. Червоні лідери вивели на вулицю сто тисяч чоловік. Довелось підтягнути танки і нашу дивізію. Генерал Батіс зовсім розгубився. Я зайшов до нього в кабінет, щоб спитати, що робити далі. Ти знаєш, він був жалюгідний. Весь тремтів, засунув голову в сейф і перебирав там якісь папери. Коли побачив мене, мало не впав біля столу. Мабуть, подумав, що я прийшов заарештувати його. І тоді мені в голову прийшла ідея. Чудернацька ідея… — Бракватіста з деякою підозрою глянув на комісара, ніби зважуючи, чи варт розкривати душу перед цим чоловіком, але співчутлива посмішка на обличчі Себастьяна Олів'єро заспокоїла його, і він додав притишеним голосом: — Я подумав: варто мені було пристрелити генерала в його кабінеті, вийти на балкон і оголосити, що республіку врятовано, мене б зробили героєм. Можливо, мене призначили б… — Він раптом засміявся. — Звичайно, це все жарти. Ти не думай, що я серйозно. Мої ідеали лишились незмінними: міцна диктатура й орієнтація на північ.

Потім він перейшов до діла. Він привіз суворий наказ: за всяку ціну зірвати просування експедиції професора Крутояра.

— Вони сьогодні прибувають, — перебив його Олів'єро, походжаючи по кімнаті. — Мабуть, вже стоять біля причалу. Я просто не знаю, що робити. Та й взагалі, мені незрозуміло, чому генерал так перелякався? Сам видав візи, навіть висловив у пресі своє задоволення тим, що росіяни досліджуватимуть його землі, а тепер б'є на сполох.

Полковник криво посміхнувся. Наївність Олів'єро просто тішила його.

— Коли хочуть загнати вовка в пастку, його заманюють. А потім ось так! — І Бракватіста з силою ляснув долонею по столі. — Зрозумій ти мене: ми не могли відмовити їм у цій подорожі. Не могли. Інакше всі зрозуміли б, що генерал боїться чужого ока. Та й хто знав, що вони полізуть у саму кашу? Адже попередній маршрут був: середнє Оріноко, Сьюдад-Болівар, потім льяноси і все. Понесло ж їх до дідька за оцим голландцем! До речі, генерал боїться голландця. Дуже боїться. Я мав з генералом особисту розмову. І знаєш, не дурень наш шеф. Він каже, що цей йолоп, цей нікчемний філантроп недарма заховався в сельві й не вилазить на білий світ. Мабуть, збирає якісь матеріали, щоб потім опублікувати їх у пресі і почати сенсаційну кампанію. Зараз такі речі в моді: дискримінація населення, масові вбивства, порушення прав людини… Чоготільки, не наплещуть. Якщо професор Крутояр натрапить на слід і зустрінеться з Ван-Саунгейнлером, вони швидко заспівають однієї. А тут ще політичні заворушення, оцей клятий Коельо, з яким ти досі не можеш впоратись…

— Подивлюсь, як ти поламаєш на ньому зуби! — огризнувся Чорний Себастьян.

— Можливо, й поламаю, — підвищив Бракватіста голос до загрозливих інтонацій. — Поламаю через тебе. Не наступив кошеняті на хвіст, поки воно не вміло кусатись. А тепер доведеться попрацювати. Це теж на руку нашим ворогам. Можливо, Ван-Саунгейнлер уже зв'язався з доктором Коельо. От яка ситуація. І ти дивуєшся, що генерал не хоче пускати до себе в дім «добросердечних» і «безвинних» шукачів флори й фауни. А щодо партизанів Коельо, скажу тобі відверто: з ними треба кінчати якнайшвидше. Власне, для цього я й прибув сюди. У Коельо є зв'язки в столиці, навіть серед ділових кіл. Червоні теж підтримують його. Коротше, він визнаний лідер їхнього так званого національного фронту. Якщо ми затягнемо операцію, він спровокує виступи по всій країні…

— Ми перехопили їхнього агента від емігрантського центру.

— Яку ж вісточку несла пташка в бандитське гніздечко?

Олів'єро нічого не відповів. Це було питання, якого він найбільше боявся. Ходив по кімнаті похмурий, замкнутий, ніби чекав кулі в спину.

Одна свічка, догорівши, погасла, і червона жилка, ніби вмираючи, кілька секунд пручалась у розтопленому воскові.

Бракватіста зробив нетерплячий рух. Комісар здригнувся й відступив у темний куток кімнати. Вийшло зовсім не так, як думалось напочатку. Вони перехопили жінку й почали допит. Прямо там, на кораблі. До речі, це була донька доктора Коельо. Вона поводилася нахабно, з викликом. Потім кинулась на одного з охоронців, вирвала у нього з рук зброю і вбила себе на місці.

— Погано! — зітхнув Бракватіста. Глянув на пляшку з коньяком, але пити передумав. — Якщо дізнається генерал, тобі намилять шию. До кого вона їхала? З якою метою? Емігрантський центр послав її з важливим завданням — це ясно. Але конкретно нічого невідомо. Просто не знаю, що тобі порадити.

Себастьян нервово знизав плечима.

— Чортзна-що! Я хотів як краще. І взагалі, я вважаю, що головне було перервати їхній зв'язок…

— Наївна людина! — заглушив комісара своїм громовим голосом полковник. — Поглянь у вікно. Темне вікно, чи не правда? Отакою ж темрявою огорнуті наміри твоїх ворогів. Ти можеш розраховувати, прикидати, планувати, а в їхніх диявольських серцях уже визріло рішення, від якого в тебе скоро похолоне в животі. Ти гадаєш, що обірвав їхній зв'язок з закордонним центром, а я певний — вони ще сто разів налагодять цей зв'язок. До речі, крім сеньйори Ернестіни Коельо, на кораблі не було більше нікого, хто міг би виконати її місію? Вона була сама, зовсім одна?

Сеньйор Себастьян не знав, що відповісти. Здається, вони обшукали всі закапелки. Правда, там був один індієць, дурне індійське кошеня. Почало кусатися, йому зв'язали руки й ноги і кинули в якийсь відсік. Хай погодує піраній разом із вельмишановною Коельо. І більше нікого. Жодної душі. Капітана й одного матроса вони заарештували, ще двох матросів забили…

У полковника Бракватісти заходила нижня щелепа, масивна важка щелепа вгодованого бульдога. Випещеним пальцем він почав длубатись у зубах.

— Послухай, комісар, а ти бачив, як ланчія пішла на дно?

— Не бачив… але, зрештою, це не так важливо. Вона мала вибухнути через кілька хвилин. І вона вибухнула… — Себастьян Олів'єро спрагло ковтнув слину. В його свідомості почала зароджуватись недобра здогадка. — Вона вибухнула. Правда, на кілька годин пізніше, але яке це має значення?..

Полковник не слухав його. Він думав щось своє.

— З чого ми почнемо, Себ? — заговорив він по хвилі.

— Дочекаємось ранку і… в наступ.

— Ти забуваєш, Себ, що ніч теж непоганий час для дії.

— Вночі сельва страшна й неприступна.

— Ні, ми почнемо зараз. Ми почнемо негайно.

Полковник Бракватіста не хотів чути ні про які зволікання. Йому були невідомі умови боротьби в джунглях, він мислив категоріями столичного життя, де дивізія парашутистів почувала себе повновладним господарем.

Але справді, з чого вони почнуть?

Було кілька варіантів, кожен з яких мав свої переваги й водночас здавався непридатним. Оточити селище і провести повальні обшуки… Пройти нічним рейдом до селища Курумба, де містились головні постачальні тили Коельо… Заарештувати підозрілих…

Комісар пожвавішав, його поганий настрій немов вітром здуло. Він пригадав розмову з Аркаялісом, відвідини старого Антоніо і з хлопчачою запальністю ударив кулаком по столі. Карамба! План дії готовий. Зараз десята вечора, можна починати. Прекрасну думку ти подав, Артуро! Недарма вас тримають біля президента.

Покликали Аркаяліса. Він вкотився в кімнату, наче кривобокий гарбуз, і шанобливо завмер біля порогу. Список підозрілих готовий? Тоді можна починати.

Бракватіста вдоволено потирав руки:

— Навколо селища виставимо надійні пости, щоб миша не пролізла в сельву. Будинки заарештованих спалимо. Це все треба зробити за годину. Ти розумієш, Себ, що я надумав?

Себастьян Олів'єро кивнув головою: він починав розуміти полковника. Рішучими контрзаходами вони остаточно перервуть зв'язок між населенням і загоном Коельо.

Бракватіста не дурень. Рішучість його поведінки заполонила Себастьянове серце. Він підійшов до череваня Аркаяліса і, тицяючи йому в груди пальцем, виразно промовив:

— Антоніо Россаріо візьміть у першу чергу. Бракватіста швидко повернув голову до Себастьяна.

— Антоніо Россаріо?

— Так, тутешній каучеро, старий корч, але має двох синів…

— Яких синів? Де вони? Як звати синів? — полковник увесь перетворився на увагу. Повільно піднявся з-за столу і темною тінню насунувся на опецькуватого сержанта.

— Приведіть сюди вашого Антоніо. Хижу спаліть. Негайно! Беріть моїх парашутистів, — закричав він сержантові: — Щоб за п'ять хвилин були тут!

Антоніо Россаріо! Якщо це той Россаріо… Якщо його син…

Привели старого Антоніо. Він тремтів од жаху, коли двоє дебелих парашутистів увіпхнули його до кімнати. Перед широкоплечим Бракватістою Антоніо стояв, немов загнане кошеня. Він сподівався найстрашнішого. Кілька хвилин тому невідомі солдати, витягнувши його з хижі, підпалили убогу оселю, а потім, штурхаючи старого дулами автоматів під боки, погнали безлюдною нічною вулицею.

— Твій син Філіппе Россаріо живе в Бакарайбо?

Антоніо немов обдало полум'ям. Вони привели його сюди, щоб відомстити за синів. І тоді батьківське серце старого сповнилось гнівом.

— Так, у мене є син Філіппе, сеньйори. Мені не соромно за мого доброго Філіппе. Він не забуде свого немічного батька.

В кімнаті горіло кілька свічок, й Антоніо стояв осяяний гострими, тремтливими вогниками, немов на судилищі інквізиції.

— Постривай! — полковник Бракватіста, піднявши праве плече, уважно подивився в обличчя старому. — Я впізнаю тебе, Філіппе Россаріо.

Розпалена уява Бракватіста відроджувала картини минулого. Перед ним уже був не старий немічний Антоніо з довгою зморшкуватою шиєю, з темними западинами очей. У гордій несхитній поставі його маленької голови він побачив комуніста Філіппе Россаріо.

… Тоді теж була ніч, і темрява за вікном неначе змагалася з тишею. В'язниця для політичних злочинців знаходилась на глухій околиці міста. В кабінет до полковника Бракватісти ввели заарештованого профспілкового лідера нафтовиків Бакарайбо комуніста Філіппе Россаріо. Шість днів його жорстоко катували. Від закривавленого, знесиленого Філіппе вимагали, щоб він офіціально визнав, нібито комуністи прагнули шляхом збройного повстання захопити владу в столиці. Ця підла вигадка була потрібна генералові Батісу для того, щоб остаточно загнати компартію країни в підпілля, щоб знищити кращих лідерів робітничого руху.

Але Філіппе мовчав, хоч кати не приховували свого наміру згубити його в тюремних казематах. На шостий день тортур він із такою ж зневагою дивився у вічі розлюченому полковникові, як і в перший.

— Ти гадаєш, що я буду вічно панькатися з тобою, Філіппе? — притишеним, шиплячим голосом спитав у в'язня Бракватіста. — А чи не замислювався ти над тим, що все має свій кінець?

— Не лютуйте, полковнику, — озвався Філіппе, через силу ворушачи розпухлими губами. — Я знаю, що наша гра підходить до кінця. Тільки ви даремно стараєтесь.

— Гадаєш, ми побоїмося знищити тебе?

— А мабуть, що побоїтесь, сеньйоре полковник.

— Дурень! — спалахнув Бракватіста і враз, отямившись, промовив роблено співчутливим тоном: — Мені навіть жаль тебе, хлопче. Ти ж бо не знаєш, що тебе давно вважають за мертвого. Так, так, твої друзі вважають тебе за мертвого. Наші агенти розпустили чутку, що ти загинув під час пожежі в третьому казематі в'язниці. З вікна ти, певно, помітив, що вчора ми палили непотрібні нам папери, і все місто бачило дим, який валив із тюремного двору. Стихія! Нічого не вдієш! І ця стихія згубила нещасного Філіппе Россаріо. Отак, мій дорогий друже. Ти одумаєшся і зробиш те, чого ми вимагаємо від тебе. Короткий виступ по радіо — й ти будеш на волі.

— Але ж я мертвий! — впіймав Філіппе на слові свого ката. — Ви сказали, що оголошено про мою смерть.

Баркватіста на мить завагався.

— Це все дрібниці! Що ж із того, що оголошено? Мої агенти могли помилитися. Всі знають твій голос, Філіппе. Чудовий голос оратора! Ти виступаєш із короткою промовою, одержуєш свої двадцять тисяч песо й відпливаєш за океан. Прекрасна перспектива! Треба бути справжнім дурнем, щоб відмовитись од такої пропозиції…

В кімнаті запала тиша. Полковник обійшов навколо стола, зміряв Філіппе важким поглядом. Неквапно вийняв із кобури пістолет, що холодно блиснув синюватою сталлю.

— Даю на роздуми три хвилини! — байдужим тоном промовив Бракватіста.

На Філіппе глянуло вічко пістолетного дула.

Останні в житті три хвилини! Філіппе відвернувся до вікна. Там було синє-синє небо. По ньому ліниво пливла хмарина, неначе вітрило на морській гладіні. Дивлячись на хмаринку, яка в цю мить заполонила всю його увагу, він сказав коротко й скупо:

— Ні!

Бракватіста звів курок, підняв пістолет.

І раптом серед мертвої тиші сполохано задзвонив телефон. Полковник нервово схопив трубку і закричав роздратованим голосом, що він слухає. Хто йому дзвонить? З приймальні генерала Батіса? Припинити екзекуції над ув'язненим Россаріо? Карамба! В чому річ? Масовий страйк! Он воно що… Полковник тупо глянув на Філіппе. Якби телефон запізнився хоча б на кілька хвилин, він, Бракватіста, власноручно вирвав би язика й виколов очі цьому червоному дияволові. Всі дванадцять куль свого пістолета він ввігнав би в його спотворену голову. Він топтав би його тіло доти, поки воно не втратило б людської подоби.

Але генерал Батіс злякався. Філіппе Россаріо залишиться живим.

— Ви чуєте, Філіппе, — нахилився над столом полковник. — Ви чуєте, Філіппе Россаріо? Уряд дарує вам життя, але запам'ятайте: в моєму пістолеті залишиться куля, яка буде чекати на вас. Все життя я буду носити цю кулю, Філіппе Россаріо.

… Бракватіста немов прокинувся від сну. Намацав пістолет. У ньому була куля, яка чекала Філіппе Россаріо. Правда, він може випустити її й зараз, у голову цього старого дурня. Але ні, ще рано. В Антоніо не стане сил чинити опір, він скаже більше, ніж колись сказав його син.

Свічки палахкотіли на повну силу. Темні кутки кімнати то глибшали, то випинали до світла свої гострі ребра. А за вікнами дрімала ніч, найнепроглядніша ніч, яку будь-коли бачив полковник Бракватіста.

Старий Антоніо швидко хрестився.

Себастьян Олів'єро сидів біля столу і пив коньяк. Монотонне кумкання жаб здавалося йому таємничим голосом грізної сельви, а чорні тіні поліцаїв, що чинили допит, — зловісними привидами. Тіні били старого Антоніо ногами, про щось питали його, щось доводили, в чомусь переконували. Старий падав на підлогу, його підводили й знову били. Себастьян Олів'єро був до всього байдужий. На нього навалилася втома. Він заплющував очі й гнав од себе гнітючі думки.

Полковник Бракватіста поклав Себастьянові на плече свою м'яку, жіночу руку.

— Алло, Себ! Цей, здається, вже готовий. Не сказав жодного слова.

— Вони, мов дерев'яні, — кволо відповів комісар.

Надворі почулась голосна лайка. Хтось намагався прорватися в мерію. Але патруль не пропускав. На ганку загупали кроки. Рвучко розчинилися двері — і до кімнати влетів Ганкаур. Волосся на ньому було скуйовджене, очі горіли недобрим вогнем. Велике смагляве тіло вилискувало від поту. Видно, Ганкаур біг багато кілометрів.

Він приніс недобру звістку про сутичку з людьми доктора Коельо. Ганкаур говорив сердитим голосом:

— Білі люди вбили людей апіака. Багато людей. Вони влаштували засідку в лісі й зустріли нас кулями.

Комісар розлютився. Він засипав індійського вождя образливими словами. Схопивши Ганкаура за плечі, Себастьян несамовито закричав:

— Ти — підлий син сельви, породження ягуара з пантерою. Якщо ти збираєшся ховатися за нашими спинами, я перший застрелю тебе, як собаку. Де твої воїни?

Ганкаур дивився на одутле обличчя комісара, на його вузенькі очі й чомусь думав про зустріч у лісі. Перед його зором ще й досі тремтіла гостренька борідка доктора Коельо. «П'єтро», — лунало в нього у вухах. Він теж назвав його чудернацьким іменем «П'єтро»… А цей кричить і називає образливими словами.

— Замовчи, скажений диявол.

— Ти, ти смієш…

— Я перегризу тобі горло, якщо ти ще раз образиш великого вождя апіака Ганкаура.

Його струнка мускулиста постать майнула до дверей.

Вогники свічок злякано затріпотіли. З гуркотом упала на підлогу пляшка й покотилась під ноги комісарові, немов живе створіння, що шукало порятунку.

Біля самого порога Ганкаур зупинився, йому раптом до болю, до нестерпного щему в серці захотілось дізнатися про все. Схопившись обома руками за одвірок, він, не повертаючи голови, спитав:

— Хто такий П'єтро?

Себастьян розгубився. Що сказати цьому дурневі?

— Вернися, касік могутнього племені апіака. Комісар Олів'єро забирає назад усі погані слова, які він сказав тобі.

Ганкаур вернувся до столу.

— Хто такий П'єтро? — повторив він з притиском.

— Я вперше чую це ім'я, — вдав здивованого комісар. — Ти почув його від отієї негідниці, на Оріноко?

— Я почув його також від доктора Коельо. Він назвав мене П'єтро і вистрелив мені в груди. Але добрий дух не захотів моєї смерті.

Себастьян поклав Ганкаурові на плечі руки — це мало свідчити про їхнє цілковите примирення.

— Клянусь тобі, Ганкаур, що я розгадаю таємницю доктора Коельо. Ти не повинен більше думати про це. Злий дух Курукіра відмовиться від тебе, якщо ти забудеш своє справжнє ім'я. Я не знаю ніякого П'єтро, я знаю великого касіка Ганкаура.

Його урочистий тон заспокоїв індійця.

— Я вірю тобі, комісар, — примирливим тоном озвався Ганкаур. — Мої люди помстяться за смерть своїх братів.

— А від мене ти отримаєш велику нагороду, — сказав йому Себастьян.

Далі розмова пішла в спокійному діловому тоні. Комісар розповів Ганкаурові про те, що люди доктора Коельо збираються вирізати усе його плем'я, що вони не будуть щадити ні дітей, ні жінок. їм на допомогу приїхали чужинці, які подорожували на судні «Голіаф». Жаль, що тоді Ганкаурові не вдалося запалити корабель. Сьогодні вночі білі чужинці стали на якір біля причалу і, мабуть, завтра ж вирушать у далеку дорогу. Злий дух Курукіра повинен покарати їх.

— Я ще не чув від нього такого наказу, — промимрив Ганкаур, збагнувши, що йдеться про досить-таки небезпечне діло. Мати справу з білими чужинцями Ганкаурові зовсім не хотілося.

— Я тобі наказую! — підвищив голос комісар. — Білі чужинці не повинні заглиблюватись у сельву. Якщо вони вийдуть із селища, воїни Ганкаура повинні напасти на них і…

Себастьян Олів'єро на мить затнувся. Він звик убивати й калічити, приневолювати й ганьбити, але він завжди робив це мовчки і в наказах завжди був обережний.

— Їх треба знищити! — бадьористим голосом докинув полковник Бракватіста. — Всіх до одного. Тільки подалі від селища.

— Так, так, — підхопив Себастьян Олів'єро, — подалі звідси! Чуєш, Ганкаур?

— Мої люди можуть оточити «Голіаф» і спалити його разом зі всіма, хто там є, — хизуючись, сказав Ганкаур і хвацько виставив уперед ногу.

Але Себастьян обірвав його.

— Ти не зміг спалити «Голіаф», коли він ішов по річці. Тепер пізно. Запам'ятай мій наказ: якщо білі не вийдуть із селища, не чіпай їх. Якщо вони підуть до селища Курумба або до людей племені тауліпанг — ти повинен покінчити з ними.

Ганкаур опустив голову. Чорне волосся закрило йому чоло, очі. Він усе зрозумів і до всього був готовий.

Не сказавши більше ні слова, він, задкуючи, наблизився до дверей, потім круто повернувся й вибіг із мерії.

Себастьян чув, як по дерев'яних східцях ґанку швидко затупотіли босі ноги.

І тоді полковник Бракватіста промовив твердим незаперечним тоном:

— Ми негайно вирушаємо з моїми людьми до ранчо Гуаяніто. Не лякайся, Себ. За півгодини гніздо Коельо буде знищене, як мурашник. Я звик до нічних операцій.

Через кілька хвилин загін парашутистів вирушив до ранчо Гуаяніто.

«РЯТУЙТЕ ДОКТОРА КОЕЛЬО!»

Хоч за дверима згасли голоси й тупіт ніг, старому Антоніо все ще здавалося, ніби в кімнаті повно людей. Він ніби чув біля свого обличчя смердючий запах солдатських чобіт. Невже його покинули, подарувавши життя? «Ти будеш жити, Антоніо. Тобі тільки треба вибратися з цієї дерев'яної домовини. Ти житимеш, Антоніо…»

Тихо. Жодного шереху. Мати-місяць плаче в лісі й комарі б'ються об скло. їм так хочеться прорватись до гарячого вогника. Дурні москіти! Вони ще не знають, як боляче може обпікати той вогонь.

Антоніо обережно виповз із приміщення мерії, спустився по східцях з високого ґанку, потім, тримаючись за огорожу, вибрався на темну нічну вулицю й озирнувся.

Селище каучеро спало.

«Цей, здається, вже готовий». Як страшно прозвучали тоді слова полковника над головою бідного Антоніо! Солдат ще двічі вдарив його ногою під бік. Але старий навіть не зойкнув. Смерть неначе прийняла його в свої обійми, позбавила волі й снаги до життя. І тільки десь в найпотаємніших закутках мозку жеврів вогник свідомості. Він то спалахував, то знову згасав, Антоніо здавалося, ніби він ішов над проваллям, і зі всіх боків на нього насувались грізні невмолимі звуки. Гуркотів грім, з тріском валились дерева-велетні, падав у річкову глибінь підмитий берег Оріноко… Старому хотілося закричати, що він більше не може зносити тих звуків, що він хоче повернутись до себе в тиху оселю і там умерти, що десь його сини вже чекають на нього…

Антоніо брів вулицею навмання, у морок, подалі від високого ґанку. Понівечене тіло горіло. З розчавлених пальців на лівій руці сочилася кров. Він уже й пригадати не міг, як його били, як крутили йому руки і навіжено кричали: «Ти вмреш або скажеш, де твій син». Дурні, дурні, вони захотіли, щоб Антоніо виказав їм свого дорогого Філіппе! Хіба у старого Антоніо було на світі щось дорожче за синів?

Якщо він ітиме отак прямо, він прийде в сельву. Просто в сельву. Там десь ходить його Мігель, а може, вже й Філіппе приїхав. Антоніо скаже їм, що їхній батько до останку витримав усі тортури. Він розповість їм, як лежав у кімнаті мерії, де біля столу товклись сеньйори у високих чоботях і лаяли доктора Коельо.

Вдалині гримнув рушничний постріл. Антоніо насторожився. Лункий звук перевернув щось у думках старого, його мозок напружився до краю, кров забухала в скронях. Тепер у його свідомості спливали одна за одною фрази, почуті ним у кімнаті мерії, фрази, яких не міг збагнути тоді, коли лежав напівмертвим під стіною. «Злий дух Курукіра повинен покарати їх… Я не чув такого наказу… Цей наказ дає тобі комісар… Якщо білі чужинці вийдуть із селища каучеро, Ганкаур повинен напасти на них…»

Антоніо прискорив ходу. Зловісні слова Себастьяна Олів'єро немов підганяли його. Хто ті білі чужинці? Чому комісар так хоче їхньої смерті? Підлий Ганкаур повинен убити їх… І ще він сказав… Ні, ні, то говорив високий сеньйор із столиці, який умів так боляче бити в живіт. «Ми вирушаємо до ранчо Гуаяніто… За півгодини гніздо Коельо буде знищено… За півгодини…»

Антоніо злякався. Йому захотілось крикнути на всю силу своїх грудей, покликати на допомогу сусідів. Хай вони біжать у сельву й рятують його сина Мігеля. Хай вони зрозуміють його горе. Адже Чорний Себастьян знищить Мігеля.

Напружуючи останні сили, старий побіг. Він натикався на паркани, падав, шматував свою благеньку сорочку об колючі чагарі. Він стогнав і плакав у відчаї.

— Мігель! Де ти, Мігель?

І раптом сталося неймовірне. Антоніо здалося, що ніч відступила, дерева спалахнули казковим полум'ям і з високого піднебесся, немов посланий до нього волею святої мадонни, долинув голос рідного сина. І ще він відчув на своїх плечах ніжні руки.

Антоніо нічого не бачив — світло засліпило його, позбавило свідомості. Промінь ліхтаря освітлював бліде безкровне обличчя старого, його немічне сухорляве тіло.

Коли Антоніо опритомнів, він уздрів перед собою кількох партизанів і дорогого Мігеля, який тримав його за плечі й шепотів:

— Кріпись, батьку. Тепер ніхто не заподіє тобі зла. Заспокойся. Тебе били? Хто? Полковник із столиці? Командир загону парашутистів?

Мігель насторожився. Він ще нічого не чув про це. Доктор Коельо вислав його з трьома бійцями в селище із спеціальним завданням…

— То це вони спалили хижу, батьку?

— Їх прийшло двоє в наш старий дім. Коли вони запалили дах, мені здалося, сину, що в мене загорілось волосся на голові. Переді мною ще й досі хижий ненажерливий вогонь…

— Що це за люди, батьку? Хто він, той полковник?

Але Антоніо бачив тільки свій палаючий дім і тільки про нього міг говорити. Вони запалили його з двох боків, і дах з пальмового листя зайнявся так, неначе в нього поцілила блискавка. Потім солдати вивели старого на вулицю. Ззаду казився вогонь, і дерево маканілья плакало від жалю.

Мігель Россаріо щосили торсав батька за плечі: хто ті солдати? Скільки їх? Чого вони приїхали в селище?

— Хіба я знаю? — шепотів старий. — Коли ми дістались до мерії, я ще чув, як плакала обпалена маканілья на нашому дворищі і ще бачив заграву над нашим домом. — Старий схопився за голову й затрясся в невтішному плачу. — Сину мій! — Антоніо раптом підняв голову і з жахом подивився в обличчя сина. — Засвіти ліхтар, сину, я хочу подивитись на тебе… Вони прийдуть по тебе і вб'ють. Вони вже вирушили на ранчо Гуаяніто. — І охоплений якоюсь хвилею ясновидіння, старий заговорив із гарячковою поспішністю: — Весь їхній загін вирушив на ранчо Гуаяніто, щоб убити доктора Коельо і щоб убити тебе, сину мій. Вони говорили, що люди Ганкаура уб'ють білих чужинців… з корабля. І вони уб'ють тебе, мій дорогий Мігель, тебе і нашого Філіппе. Тікаймо звідси. Я не пущу тебе більше в сельву.

Мігель стояв, немов заворожений, йому було ясно, що в селище прибули регулярні війська і доктору Коельо загрожує смертельна небезпека.

— Жоржі, Мартінес! Рятуйте доктора Коельо! — сказав Мігель товаришам. — Я поведу батька, а ви поспішайте на ранчо.

Хлопці щодуху побігли між деревами. За ними, підтримуючи під руки старого Антоніо, попрямував Мігель.

Ще за сім лі від ранчо Мігель почув стрілянину. Над лісом здійнялася заграва. Небо взялось кривавими смугами.

— Швидше, батьку!

Старий, задихаючись, схопився за груди й застогнав:

— Залиш мене, сину. Мені все одно не дожити до ранку. Біжи туди, де б'ються твої друзі. Біжи, сину.

Стрілянина почала згасати. Поволі й небо втратило свої пурпурові барви, і тільки ніжно-рожеві стяги ще тремтіли над верхівками дерев.

Коли Мігель разом із батьком наблизився до ранчо Гуаяніто, пожежа вже вмирала в задушливому чаду.

Привидами виступили з-за дерев Жоржі й Мартінес. Вони теж запізнилися.

Мігель Россаріо запалив люльку й сів на повалену дерезину. Відчай охопив його. Доктора Коельо немає більше на ранчо. Можливо, він убитий. Увесь загін теж, мабуть, знищено. І все це через нього.

— Мігель, я знайшов в умовленому місці листа, — мовив тихо Мартінес. — Прочитай, брате, може, ми дізнаємося, що сталось із нашими друзями.

Мартінес, усе життя якого минуло в лісових нетрях, не знав грамоти. Він з набожною обережністю тримав папірець за самий кутик, наче боявся стерти написані на ньому літери.

При світлі згасаючого вогню Мігель прочитав записку: доктор Коельо сповіщав усіх бійців загону про те, що ранчо оточують регулярні війська. Він покидає Гуаяніто й переносить свій штаб у Банановий гай. Усі бійці повинні поспішати до свого командира.

СЕЛИЩЕ СМЕРТНИКІВ

Радянська експедиція зійшла на берег. Спустілий «Голіаф» сумно погойдувався біля причалу, ніби прощаючись із своїми пасажирами.

Благословенна будь, могутня Оріноко! Прощайте рожеві світанки над туманистими плесами! Тропічні хащі поглинуть мандрівників, відгородять їх від сонця, від неба, від людей…

Зрештою, ні. Ще будуть люди. Ще буде прощання з ними. Останні потиски рук. Останні побажання щасливої дороги. Мандрівники зачаровано озираються навкруги. Ось вона, сельва, з її дивною красою і грізними таємницями.

Убогі хижі на бамбукових палях туляться біля самої води. Вони скидаються на голубники. Кудкудакання курей, хрюкання поросят, верескливий дитячий крик з ранку до вечора полохають тишу. Обличчя туземців утомлені й байдужі.

— Вам кого треба, сеньйор? Ах, це ви з «Голіафа»!

І знову втома на сірих обличчях, і знову байдужість.

Ідуть збирачі каучуку. Ідуть каучеро, в широких шароварах, у строкатих сорочках, в крислатих капелюхах. У кожного на плечі рушниця, при боці — сокира, якою надрубуються дерева для збирання соку, та ще маленький гумовий мішечок. У ньому запас в'яленої риби. Хто вгадає свою долю? Може, зіб'ється нещасний каучеро з своєї стежки, і тоді гумова торбинка подарує йому ще три дні життя.

Не всіх убиває злий дух Курукіра. Щасливішим вдається повернутись у рідний дім. Це вони стоять біля своїх мізерних осель і давляться на мандрівників з «Голіафа», які простують зараз до будинку мерії.

— Ой, які ж худющі! — шепоче Олесь. Він ще ніколи не бачив таких злиднів. Хлопець вперше уздрів справжнє горе тропіків.

Крутояр іде поряд із сином і мовчить. Самсонов і Бунч теж мовчать. Перед ними стоять люди, голодні й обідрані, виснажені, з понівеченими душами, з усвідомленням змарнованого життя. Більшість із них — каучеро, збирачі каучуку. Цілими загонами вони заглиблюються в сельву, щоб заробити на їжу своїй родині, своїм опухлим від голоду малятам.

З першим промінням сонця знедолені люди видираються на височенні каучукові дерева і, міцно прив'язавшись до стовбура, рубають кору своїми важкими мачете. По краплі збирають благодатний сік. Вони п'ють затхлу болотяну воду і віддають свою кров ненажерливим москітам. У них немає грошей навіть на те, щоб купити благеньку москітеро — сітку, що захищає обличчя від жорстоких комарів.

Із своїм незграбним тесаком збирач каучуку не раз вступатиме в поєдинок з ягуаром і пумою. Можливо, він здобуде перемогу й повісить над своїм шатром шкуру забитого звіра. Проте сельва пошле йому нові випробування.

Нещасний каучеро убив ягуара, але вночі хижа змія чушупі прокусить йому литку, і багатостраждальна душа покине його зморене тіло раніше, ніж мозок зареєструє біль.

Та коли він навіть вирветься з дрімучого лісу й хазяїн віддасть йому його мізерний заробіток, навряд чи злидні залишать його. Грошей вистачить на кілька тижнів. Потім він візьме новий аванс і знову піде в сельву. Міцніше ліанів обплутає його чорна нужда. Щоб вирватись із її обіймів, він віддаватиме всі свої сили, аж поки смерть не перенесе його в царство вічного щастя.

Крутояр спинився. Важкою рукою показав на дивної будови хижки, до яких із вулиці вели приставні сходи.

— Тут мешкають тубільці, друзі мої. П'ять років тому, коли я вперше побував у Південній Америці, я познайомився з цими людьми. Частенько сюди забираються і білі трударі. Всі, кого безробіття вигнало з міст, хто ще вчора водив паровози й будував машини, сьогодні бере мачете і йде у сельву, в оцей триклятий тропічний ліс…

— Не кажіть так, Василю Івановичу! — добродушно заперечив Бунч. — Ліс невинний, він колись дасть людям великі багатства.

— Маєте рацію, Кириле Трохимовичу, є люди страшніші за сельву.

Мандрівники йдуть далі. Сонце вже підбилось високо й палить немилосердно. Пальми майже не дають тіні. Хочеться знайти холодок і бодай на кілька хвилин дати спокій своїм натомленим ногам.

Але що це? Хтось гукає професора Крутояра?

— Ви гляньте, друзі, чи не Тумаяуа доганяє нас? — Професор з посмішкою на вустах дивиться на смаглявого хлопця, що біжить вулицею, розмахуючи рукою.

— О сеньйоре, як ви провели ніч на «Голіафі»? — ледве перевівши подих питає Тумаяуа.

— Спасибі, Тумаяуа, все гаразд. Звідки ти біжиш?

— Я бігав на берег, але Пабло сказав, що ви пішли шукати мерію. Ходімте зі мною, сеньйоре професор. — В очах юнака затамований біль. — Ходімте! Сеньйорі Ернестіні зовсім погано.

— А чим ми їй допоможемо, Тумаяуа? — розводить руками Бунч.

Індієць хмуриться, але в його очах ще жевріють іскри надії. Він не хоче вірити, що все втрачено. Він просить зайти в дім. Бідна сеньйора так страждає!.. _

Відмовити йому важко, та й взагалі, нащо відмовляти цьому добросердечному юнакові, з яким, можливо, не раз ще доведеться мати справу в дикій сельві.

Зрідка озираючись, Тумаяуа крокує попереду своїх друзів. Здається, він ще не зовсім переконався в тому, що сеньйор Крутояр і сеньйор Бунч погодились піти з ним.

Поминувши кілька хижок, Тумаяуа спиняється. Мускулисті ноги легко виносять йqгo на хиткий дерев'яний ґанок. Він просить сеньйорів трошки зачекати й зникає за полотняною запоною, яка править тут за двері.

Через хвилину на порозі з'являється огрядна стара мулатка. Тумаяуа показує на Крутояра і його супутників.

— Це добрі люди, Мерфі. Хай вони зайдуть у дім.

Мулатка гордовито сходить по східцях, демонстративно витирає об поділ строкатої спідниці свої товсті натруджені руки і» по черзі вітається з гостями.

— Серед вас немає священика? — Вона перебігає поглядом по обличчях мандрівників і тихо додає: — Наш патер зсунувся з глузду, і ми більше не турбуємо його.

Дізнавшись, що серед гостей немає священнослужителя, Мерфі зітхає. А може, є лікар? Вона добре заплатить.

Бунч схиляє голову. Він готовий допомогти сеньйорі.

Жінка ніяково здвигає плечима. їй дивно. Ніколи ще вона такого не чула, щоб її називали сеньйорою. Її, мулатку! Навіть добросердечний доктор Коельо звав її просто Мерфі.

Бунч заходить до хижі першим. За ним Крутояр. Олесь іде затиснутий між батьком і Самсоновим.

Мерфі проводить гостей через вузенький передпокій, відхиляє завісу, й гості входять до невеличкої кімнати. Тісно, напівтемно. Ноги ковзають по гладеньких пальмових жердинах, якими викладено підлогу. На двох гаках висить гамак. У гамаку розплатане, нерухоме тіло.

Бунч перший підбіг до пораненої.

— Здається, все!.. — Він схопив руку сеньйори й одразу ж, навіть не намацавши пульса, опустив її. — Ми нічим не зможемо допомогти. Екзітус!

Його слова, збентеження підказали Мерфі, що сталося непоправне лихо. Мулатка, як підтята, впала на бамбукову підлогу й заридала. Крутояр хотів підвести її, але Бунч махнув рукою:

— Ми тут нічим не зарадимо. — І, сказавши це, він перший зняв з голови капелюха.

Тумаяуа тупо дивився на гамак. Змертвілими губами повторював незрозуміле страшне чужинське слово «екзітус». До нього підійшов професор і тихо, ніби вибачаючись, сказав:

— Мій дорогий друже Тумаяуа… — екзітус — це кінець, смерть, і ми тут безсилі. — Він обернувся до своїх товаришів: — Ходімте звідси. Мертві не потребують допомоги.

Самсонов поклав Олесеві на плече руку і повів його до запнутого ряденцем отвору. За ним рушив Бунч. І тільки Тумаяуа, ніби не вірячи в те, що сталося, стояв закам'янілий і, здавалося, чогось наслухав.

— Тумаяуа, — звернувся Крутояр до юнака, — не вдавайся у відчай. Будь мужнім воїном.

Індієць ще нижче схилив голову. Рівне чорне волосся, довге, як у жінки, розсипалось йому по грудях.

— Скажи, Тумаяуа, що говорила тобі сеньйора Ернестіна?

Хлопець страдницьки глянув на професора.

— Ах, сеньйор, вона не могла сказати жодного слова, відколи ми привезли її з «Голіафа». Тільки марила. Згадувала батька. її батько — доктор Коельо.

— Ми чули про доктора Коельо, Тумаяуа. Збоку підступила Мерфі.

— Її батько — добра людина, — схлипуючи, мовила вона. — Всі нещасні каучеро по верхньому Оріноко шанують його.

— Де він зараз?

— Санта мадонна знає, де він.

— Чи не можна повідомити його, що сеньйора вмерла?

Мулатка заперечливо похитала головою. Вона не хотіла говорити чужинцям, що доктор Коельо живе в лісі і що Чорний Себастьян давно погрожує знести йому голову.

— Тумаяуа, ти не знаєш дороги до гори Комо? — спитав Крутояр індійця й, не дочекавшись його відповіді, тихо додав: — Ми віримо тобі, Тумаяуа, і просимо бути нашим провідником.

Індієць на знак згоди кивнув головою.

— Де тебе шукати, Тумаяуа?

— Я прийду до вас, — кинув він коротко і вибіг із хижі.

Професор наздогнав своїх товаришів на подвір'ї. Ті йшли мовчки, похнюпившись.

Раптом із ґанку почувся розпачливий крик. То знову заголосила Мерфі.

Пройнятий жалем до старої мулатки, Олесь прожогом кинувся назад. У правій руці його Крутояр побачив оригінальне намисто з іклів хижого звіра.

— Візьміть, сеньйора! — В голосі юнака чулося щире співчуття. — Візьміть… Од нас на згадку… Дивіться, яке воно чудове!

Індійський амулет вигравав на сонці, наче оздоблений самоцвітами. Притиснувши подарунок до грудей, Мерфі низько вклонилася хлопцеві й зникла в халупі.

Селище каучеро спало неспокійним сном. Люди вже знали про бій, який відбувся вчора вночі на ранчо Гуаяніто, про перемогу винищувального загону із столиці, про те, що парашутисти заприсяглися переловити всіх партизанів доктора Коельо й утопити їх в Оріноко.

В принишклих оселях дрімав страх.

Неповний місяць плавав над лісом. У замуленому озерці сумовито кумкали жаби. З берегів річки долинало натужне сопіння, неначе там задихалась якась велетенська потвора. То бабрались у багнюці сонні алігатори.

Мандрівники стали на ніч в убогій хижі старого каучеро.

Лежачи в гамаках, кожен думав про своє. Ще й досі не прийшов Тумаяуа. Завтрашній день не обіцяв нічого втішного.

Олесь намагався заснути. Проте сон тікав од нього. Хлопець щохвилини перевертався з боку на бік. Все, що він побачив за день, тепер проносилось перед його очима. Вперше він так близько познайомився з життям знедоленого народу. Люди тут були похмурі, вічно насторожені. Батько казав Олесеві, що такими їх зробила сельва. Вони забули про чисте небо і ясне сонце, відпочинок і сміх. Скромним і добросердечним трударям втіхою була лише пісня, в якій вони виливали і свою радість, і скорботу. З піснею жінки прали на березі білизну, заколисували малят, готували їжу, працювали на плантаціях. Пісня була для них заклинанням і молитвою, виявленням гніву і боротьби…

Тужливі мелодії, що спливали в Олесевій пам'яті, зливалися з таємничими шерехами ночі за стіною. Все, що хлопець почув і побачив останніми днями, здавалось тепер удвічі зловіснішим. Де вони опинилися? Чи судилось їм вирватися звідси?

Адже не раз на їхній дорозі вже лягала чорна тінь смерті. Все загрожувало їм, не пускало, готувало загибель. Індійські стріли, змащені отрутою кураре, вже надали на палубу їхнього корабля. Сліпа ненависть тубільців уже переслідувала їх на неозорих просторах Оріноко.

Грізні таємниці країни жахали і водночас приваблювали юнака. Він думав про народ, його минуле, про загиблу культуру далеких предків. Багато століть тому в ці нетрі прорвались передові загони могутніх ацтеків, але, зустрінуті відчайдушно хоробрими племенами араваків, вони в паніці залишили береги Оріноко. Олесеві здавалося, ніби він чує кроки індійських воїнів, їхні войовничі вигуки. Вони йдуть у бій, тримаючи напоготові луки й списи. А може, то піднялися з могил благородні інки й грізними голосами своїми викликають на смертельний бій білих людей, що висадились на їхній вільній землі з каравел і громом мушкетів сполохали одвічну тишу сельви? Он скрипнула деревина, он тріснула гілка під легким кроком воїна-розвідника. Індійці йдуть. їх сотні, тисячі, суворих, мовчазних, зцементованих палкою ненавистю до іспанських конкістадорів. Вночі вони оточать табір білих людей і знищать їх усіх до одного. Вони поспішають, бо вранці прийдуть нові загони поневолювачів і знову їхні гармати сіятимуть смерть і робитимуть страшний грім…

Олесь здригається від запаморочливих видінь. Ідуть інки. Оточують табір білих людей, зривають із пальм знамена, топчуть чорні хрести. Вриваються в намети, б'ють, ріжуть, душать голими руками… Очманілі від сну й страху конкістадори тікають у ніч. Несподіваність нападу збила їх з пантелику, розладнала їхні ряди. Мовчать мушкети, стоять без дії гармати. І тільки біля головного намету з упертістю приречених б'ються охоронці іспанського генерала, якого завела в ці нетрі незгамовна жадоба і фанатична мрія про славу. Скоро зійде сонце. Ще мить, друга, й воно засяє на закривавлених панцирах і шоломах…

Хлопець схоплюється… і раптом бачить крізь одчинені двері постать. Невже це батько? А й справді, він.

— Чому ти не спиш, тату?

Олесь виходить на ґанок і сідає поруч Крутояра. Повний місяць залив селище синім примарним світлом. Дерева схожі на велетенські водорості, а хижки — на підводні скелі.

Десятки питань ладні зірватись з Олесевого язика. Він притискується до батькового плеча й шепоче:

— Все, як у казці…

Але казка проста і зовсім зрозуміла. Професор ніби читає синові думки. Він говорить йому про землю, де проляже їхній шлях, і про людей, що її заселяють. Він лине думкою в минуле. Хто жив тут раніше? Чому така доля спіткала великі й могутні народи, які колись володарювали на землях Південної та Центральної Америки? В лісах і в гірських долинах, на безмежних пасовищах і вздовж повноводих рік жили індійці араваки. До іспанського завоювання вони займали величезні території — від Флоріди до північних областей Парагваю, від Перу на заході — до гирла Амазонки на сході. Меч конкістадора впав на їхню голову. Тінь смерті загасила радість в очах волелюбного народу. Сотні тисяч індійців встелили своїми тілами шлях іспанських завойовників. Вбереглися тільки ті, хто проживав у найглухіших районах сельви по ріках Оріноко, Ріу-Негро та їхніх притоках. Такої ж долі зазнали й могутні племена караїбів.

Олесь слухав батька, затамувавши подих. «Від Перу до Амазонки». Які неосяжні простори! Скільки жорстокості треба було мати в серці, щоб піддати винищенню населення цілого континенту!

А Крутояр тим часом вів далі:

— Ти ніколи не замислювався, сину, над походженням корінного населення американської землі? Ти, мабуть, не чув, що тубільці обох Америк — наші з тобою земляки. Звичайно, земляки відносні, так би мовити, земляки континентальні.

Олеся це трошки смішить. Отож, молодий Тумаяуа — все одно, що європеєць або, скажімо, житель Азії?

— Виходить, що так, — задумливо відповідає батько — Найвірогідніша гіпотеза про походження корінного населення обох Америк така. Багато-багато тисяч років тому з Азіатського материка на американську землю прийшли племена, що заселяли Чукотку, узбережжя Охотського моря, глибинні райони Сибіру, а можливо, й північну частину сучасної Монголії та Китаю. Вони почали повільно розселятися на південь. Деякі племена вирішили осісти на берегах північних рік та озер. Інші, шукаючи пасовиськ, посувались до мексіканських степів, переходили Панамський перешийок і заглиблювалися в орінокські та амазонські лісові нетрі.

Люди, які прийшли в Америку, володіли ще примітивними засобами виробництва. Вони виготовляли кам'яні сокири, луки та стріли, вміли добувати вогонь і прясти нитки. Характер господарювання племен, їхня культура формувалися переважно під впливом географічно-кліматичних умов. У мешканців тропічних лісів Оріноко й Амазонки рівень життя був набагато нижчий, ніж, скажімо, в індійців Північної Америки чи Мексіки. Вони жили в хижах із листя, не мали одежі і займалися переважно мисливством. Землеробство в них було дуже примітивне. Воно, власне, тільки народжувалось.

Але ти не думай, Олесю, що індійці за старих часів були дикунами. Зовсім ні. Вони створили свою самобутню, високу й оригінальну культуру. Вони жили в світі своїх уявлень і думок про природу й про людське суспільство. Вони були здатні на справжні шедеври в мистецтві, створили свої могутні держави й навіть багато в чому переважали європейців. До завоювання Нового Світу в Європі, наприклад, не мали уявлення ні про картоплю, ні про кукурудзу, ні про какао. Ці рослини прийшли до нас з-за океану. В Перу виплавляли срібло, золото, мідь, платину та бронзу. Добувати залізо з руди індійці ще не вміли. Проте вони виготовляли залізні речі з метеоритів, які падали на землю з міжзоряних просторів…

Крутояр подивився на годинника: було близько четвертої ранку. Східний край неба злегка зарожевів. Вгамувалися жаб'ячі хори. І тільки куріпка інамбу, ніби покинута всім світом, журливо скаржилась на свою долю.

— Невже не прийде Тумаяуа? — занепокоєно озвався професор. — Ти, Телесику, поспи ще трохи.

Олесь, мерзлякувато щулячись, устав і побрів у халупу.

Крутояр теж підвівся. Переступив поріг, але згадав, що так і не запалив люльки, яку витягнув з кишені ще на початку розмови. Курив довго, замислено, роздивляючись невиразні обриси хижок. Раптом у світанковій імлі професор побачив майже голу людину. Крутояр сховав люльку в кишеню і легко збіг із ґанку.

На подвір'я зайшов Тумаяуа. Він пробачився за запізнення: мав важливі справи й перед далекою дорогою повинен був уладнати їх.

Важливі справи серед ночі?

Так, колись вони про все дізнаються. Він добрий індієць і вміє дотримуватись свого слова. Завтра, поки зійде сонце, вони повинні рушити в дорогу.

Професор і Тумаяуа зайшли до хижі. Там ніхто вже не спав. Бунч невдоволено чухав свої волохаті груди. Самсонов лежав у гамаку, заклавши руки за голову й замріяно дивився в стелю.

— В дорогу, то в дорогу, — промовивгеограф. Од його гучного голосу чи, може, від могутнього подиху на столі затріпотів кволенький вогник свічки.

Але Крутояр не квапився. Нічний прихід Тумаяуа трохи насторожив його. Серце підказувало йому, що індієць — порядний юнак. Але обставини складались якось надто дивно, і все це вимагало обережності. Чому так пізно прийшов Тумаяуа? Він улагоджував свої справи? Які то були справи? Чи не призведуть вони до біди? Адже тепер від індійця залежатиме доля їхньої експедиції, життя її членів.

— Сядь, Тумаяуа, — припросив його лагідно Крутояр до столу і сам сів на ослін.

В темних очах індійця майнув насторожений блиск. У нього було чуйне серце й гострий природний розум. Якщо ці білі сеньйори вирішили вирвати в нього таємницю, він зараз устане й покине їхню оселю. Звичайно, він не образить їх. бо вони порядні білі сеньйори, які не зичать поганого його землі і його племені.

Крутояр повів розмову прямо. Власне, він почав із короткого запитання: куди йде Тумаяуа?

— Тумаяуа поведе загін білих сеньйорів до гори Комо.

— А, може, Тумаяуа має свої справи біля гори Комо?

— Так.

— Чи Тумаяуа не скаже, що саме за справи?

— Ні.

Крутояр ніяково замовк.

У цю мить на смагляве плече індійця лягла рука Олеся. В тоні слів юнака, з якими він звернувся до індійця, чулась дружня прихильність.

— Ти убудеш добрий до нас, Тумаяуа? — Олесь дивився індійцеві прямо в його соколині очі, намагаючись знайти там відповідь на своє запитання. І, може, не так слова, як погляд Олеся, пробудив у Тумаяуа довіру до білих людей. Він заговорив.

Його життя було просте й коротке, як життя лісового звіра. Він умів полювати на мавп і ящірок, умів висліджувати тапірів і ловити в річці кайманів. Він знав, як приготувати мазь, що захищає від москитів, і як добувати жахливу отруту кураре.

Селище племені тауліпанг, в якому жив молодий Тумаяуа, було розташоване за два дні дороги від цих місць, його батько, великий Палехо, син безсмертного Япу, був вождем племені. Він користувався повагою всіх родичів по річці Вентуарі і її притоках. Коли люди тауліпанг виходили на «стежку війни» з жорстокими воїнами апіака, він ставав на чолі трьох дружніх племен, бо ніхто не вмів краще за нього кидати списа і стріляти з духової рушниці, його батько один мав право носити шкуру ягуара і прикрашати собі голову трьома перами золотокрилої папуги арари.

— Твій батько допоможе нам? — перебив юнака Крутояр.

Питання це захопило Тумаяуа зненацька, але він одразу ж опанував себе і, кволо посміхнувшись, сказав:

— Мій батько, великий Палехо, син безсмертного Япу, дружить із добрими духами лісу і з добрими духами волі. Він навіть уміє розмовляти із злим духом Курукіра. — Хлопець на мить змовк, задумливо подивився на головату тінь Бунча, що погойдувалась перед ним на стіні. _ Мій батько дасть вам воїнів і покаже найкращу стежку до священної гори Комо.

Крутояр підвівся, неквапливо підійшов до вікна й окинув поглядом вулицю, огорнуту сизою вранішньою імлою. Потім різко повернувся до своїх друзів. Вони з напруженою увагою стежили за ним. Бачили, що він вирішує долю загону.

— Завтра вирушаємо до селища племені тауліпанг, — сказав Крутояр незаперечним тоном. — Я певен, що великий вождь Палехо наведе нас на слід Ван-Саунгейнлера.

Бунч підійшов до професора, взяв його за лікоть і відвів убік.

— Шановний Василю Івановичу, — сказав упівголоса, дивлячись собі під ноги. — Я цілком поділяю ваш настрій, в якійсь мірі я навіть більше, ніж ви, зацікавлений у зміні нашого маршруту. Але я вважаю/що обережність у такій справі не завадить. Бачите/ Василю Івановичу, нам не можна забувати про Олеся/ Катерина Пилипівна, ваша шановна дружина, особисто доручила мені піклуватися про стан його здоров'я…

— Вона мала цілковиту рацію: в медицині я розуміюся набагато гірше від вас.

— Василю Івановичу, зараз жарти недоречні!

— Кириле Трохимовичу, я говорю без жартів. Ви наш біолог і наш лікар. Вам і карти в руки. Що ж до безпеки Олеся, я не забув про неї. Спільними зусиллями будемо оберігати хлопця. Нам доведеться промандрувати сельвою не більше двох-трьох тижнів. Ми закінчимо обстеження району гори Комо і повернемось до Оріноко.

Отож, не гаймо часу і ладнаймось у дорогу!

ПОСЛАНЕЦЬ ПІВНІЧНИХ БРАТІВ

Люди доктора Коельо лежали в густих бананових заростях і стежили за дорогою, яка виходила з лісу.

Сельва дрімала в сизому мареві. Високі дерева, густо переплетені ліанами, наче грізна сторожа, обступили широку галявину.

Бійці скупо перекидались словами, хтось мугикав пісеньку. Трохи оддалік, під розлогим деревом, відбувалася нарада.

Доктор Коельо, в розідраній сорочці, з забинтованою лівою рукою, крокуючи взад і вперед по галявині, слухав високого чорнявого чоловіка в строкатій ковбойці. Він слухав його з роздратуванням, раз по раз відмахуючись як від набридливої мухи, переривав йому мову глузливими вигуками.

Після страхітливої ночі, яка забрала у доктора чимало бійців, становище здавалось йому майже безнадійним. І все, що говорив стрункий чорнявий чоловік, посланець із півночі Філіппе Россаріо, теж здавалось тепер зайвим і непотрібним. Можливо, Філіппе Россаріо й мав рацію. Не треба було чекати, поки парашутисти першими перейдуть у наступ. Але чого варті його слова після бою, який уже скінчився? Хіба його балаканина воскресить отих сорок партизанів, які полягли смертю хоробрих біля ранчо Гуаяніто під час несподіваного и жорстокого нальоту полковника Бракватісти.

В душі доктор Коельо відчував свою вину. Він даремно не послухався Філіппе Россаріо. Все було б тепер зовсім інакше. Цей запальний енергійний чоловік з'явився на ранчо Гуаяніто перед самим смерком. Він сказав, що його прислав робітничий центр опору з нафтових промислів Бакарайбо для налагодження зв'язку з «лісовими волонтерами» верхнього Оріноко. Під підкладкою капелюха в нього була зашита маленька записочка, яка засвідчувала його особу.

Він поцікавився справами загону: чи не збираються партизани завдати удару по поліцейських постах Себастьяна Олів'єро?

Саме в цей час розвідники повідомили доктора про прибуття загону полковника Бракватісти.

— Я бачив їх, — сказав Філіппе Россаріо. — Шість вертольотів. Вони спустилися біля головного причалу на Оріноко.

Помітивши на обличчі Коельо вираз розгубленості, Філіппе одразу ж виклав свій план: негайно атакувати парашутистів і знищити їх до того, як вони перейдуть у наступ. Зручнішої нагоди не буде. Краще наступати, аніж чекати наступу ворога.

Коельо відкинув його план. Він не хотів ризикувати своїми людьми. Він так і сказав: «Ні бог, ні власна совість не дозволяють мені ризикувати життям своїх хлопців».

Суперечка тривала довго і, зрештою, закінчилась тим, що Філіппе погодився з доктором. Він не хотів підривати авторитет командира перед загоном.

І коли о другій половині ночі на ранчо Гуаяніто, немов скажений вітер, налетіли парашутисти і поліцаї, Філіппе коротко кинув доктору: «Ваш страх перед богом, сеньйоре Коельо, дорого коштуватиме вашим хлопцям». Потім він взяв автоматичну рушницю і заліг під парканом. З десяти куль, які він послав у ворога, шість влучили в ціль.

Наступом парашутистів керував Себастьян Олів’єро, який добре знав усі стежки біля ранчо Гуаяніто. Він оточив садибу щільним півколом і запалив будинок. Люди доктора Коельо почали відходити, виносячи з бою поранених і вбитих. Вогненна злива косила їхні ряди. Ворог, шаленіючи, рвався зі всіх боків, засипав партизанів гранатами. Охоплені жахом, повстанці кинулися тікати. Пожежа осявала шлях їхнього відступу, і парашутисти мали змогу вдаватися до прицільного вогню.

Тільки через годину партизани відірвались од ворога. Залишки загону зібралися на домовленому місці, чекаючи підходу тих, що розбіглися по лісу…

І ось доктор Коельо слухав гнівні, сповнені болю слова Філіппе Россаріо. Але що він мав робити?

Філіппе вимагав рішучих дій. Треба зв'язатися з робітниками каучукових розробок, з індійськими поселеннями. Найголовніше — створити єдиний фронт. Після першої удачі поліцейські загони Себастьяна Олів'єро й парашутисти Бракватісти заллють вогнем і кров'ю верхнє Оріноко.

— Зрозумійте мене, Філіппе, я не прихильник грубого насильства, — спробував заперечити доктор.

— Сеньйор, ви завжди були другом знедолених. — Россаріо стояв під деревом, з гордо піднятою головою, з жагучим поглядом темних очей, виструнчений, ладен в будь-яку хвилину кинутись грудьми на ворожі багнети.

«Який чудесний хлопець! — майнуло в голові Коельо, але одразу ж почуття роздратування загасило цю теплу прихильність. — Я не можу йти за ними. Комуністи завжди вимагають крайніх заходів».

Він почав доводити Філіппе, що його план загального наступу неприйнятний. Сельва й без того бачила доволі насильства. Головне — завоювати серця знедолених… Серця тиранів втратять свій запал, побачивши перед собою стіну народного опору.

— Сеньйоре Коельо! Ви самі суперечите своїм словам. Якщо ви прихильник народного опору, ви не повинні стримувати народний гнів. Тирани ніколи не здадуться без бою, особливо в нашій глухій, нещасній країні. Погляньте, до чого призвела ваша пасивність. Сорок ваших бійців встелили своїми трупами шлях відступу. Невже вам цього мало?

Коельо опустив голову. Сорок бійців! Він загубив сорок бійців! Тепер від нього вимагають рішучих заходів. Досить з нього крові. Досить душевних мук. Він не хоче масового повстання. Він не хоче громадянської війни. Окрім того, він виконує накази тільки емігрантського центру.

Суперечку обірвала поява Мігеля і старого Антоніо.

Син і батько були вкрай виснажені. Вони пройшли лісом більше двадцяти лі, бо скрізь на дорогах Себастьян Олів'єро виставив сторожові пости, які їм довелось обминати.

Побачивши свого старшого сина, Антоніо похитнувся. Філіппе підхопив його під пахви й обережно посадив на землю. Він схилився над батьком і почав його заспокоювати ласкавими словами.

Тим часом Мігель доповів про події в селищі, про репресії парашутистів, про радянських мандрівників.

— Значить, ці хоробрі люди таки приїхали, — мовив Коельо.

Почувши про намір Себастьяна Олів'єро завести експедицію в глухі нетрі й там розправитися з нею, доктор сказав:

— Наш обов'язок захистити професора. Орнандо!

Юнак вибіг із-за кущів. День тому він повернувся з розвідки, під час якої остаточно з'ясував, що на «Віргінії» пливла його сестра Ернестіна.

— Ти підеш у дорогу, сину.

— З людьми чи сам?

— Ти знаєш, що в мене немає зайвих людей. Візьми Мігеля Россаріо…

Велетень виструнчився: спасибі докторові за довіру! Він готовий хоч зараз у дорогу.

— 1 ще з тобою піде… — доктор на мить завагався.

— Дозвольте мені, сеньор Коельо!

У доктора розширились очі. Філіппе скупо посміхався до нього. Брат хотів іти з братом. Чи, може, щось інше кликало комуніста Філіппе Россаріо в цю небезпечну дорогу, де кожен крок важив життя?

Доктор Коельо погодився.

— Ідіть за радянськими мандрівниками до самого селища Курумба, — сказав він. — Але посувайтеся так, щоб вони вас не бачили. Головне, захистіть їх від можливого нападу. В селищі Курумба відшукайте одноокого Артуро. До нього має з'явитися посланець із «Віргінії».

За годину троє бійців — Орнандо, Мігель та Філіппе — приготувалися в дорогу. Вони взяли з собою автоматичні револьвери, маленькі гранати і широкі тесаки-мачете.

Їм привели коней.

Старий Коельо міцно обняв сина. Потім, попрощавшись із широкоплечим Мігелем, підійшов до Філіппе Россаріо. Сорокалітній робітник, з посрібленими сивиною скронями, з великими розумними очима, простягнув докторові руку.

— На все добре, сеньйоре Коельо. Гадаю, ми з вами ще матимемо нагоду продовжити сьогоднішню розмову.

— Ви могли б не йти в цю ризиковану дорогу, Філіппе Россаріо, — промовив з батьківською теплотою в голосі доктор.

Філіппе поправив на собі ремінь, на якому висіла сумка з гранатами.

— Я повинен обійти селища робітників каучукових плантацій по Вентаурі й Ріо-Падамо, — сказав він неголосно. — Там хороші хлопці. Ви ще вітатимете їх у лавах свого загону. Адже скоро загальний виступ. Я маю відомості, що наш емігрантський центр уже виніс рішення про початок повстання і вислав до вас зв'язківця.

— Так, вислав до нас зв'язківця, — пригніченим тоном промовив Коельо, низько схиливши голову. Здавалось, він думав про справи, які не мали нічого спільного з повстанням.

— Значить, не сьогодні-завтра ми дізнаємось котрого дня нам запалювати сигнальний вогонь на горі Комо і в інших гірських районах, — сказав Філіппе Россаріо, задумливо глянувши вгору. — Гора Комо! Триста років вона чекає цього дня.

Коельо нахмурився. Притиснувши до грудей забинтовану руку, відійшов убік, його дратували патетичні слова Філіппе.

— Ваш брат Мігель прибув із селища й повідомив мене, що наказ уже привезла… моя донька, — глухим голосом мовив він.

— Сеньйора Ернестіна? — не втримався Філіппе.

— Так… Ваш брат сповістив, що сеньйора Ернестіна вмерла від тяжких ран, — крижаним тоном вимовив доктор Коельо. — Тепер лишається одна надія, що перед смертю вона відправила когось із наших друзів до селища Курумба, де мешкає одноокий Артуро. Тому я й посилаю туди вас, сеньйоре Філіппе Россаріо. їдьте з богом!

Він зняв капелюха і, самотній, ще більше постарілий, важкою ходою попрямував до намету.

Себастьян Олів'єро нервував. Першою ознакою, яка свідчила про його вкрай збуджений стан, був розстебнутий комір френча. Френч давив комісара, наче удав, ніби петля вішальниці.

Сержант Аркаяліс стояв на порозі кімнати й улесливо дивився на свого шефа. Одутлувата пика сержанта дратувала Олів'єро. За інших обставин можна було б зігнати злість на цьому окадькуватому йолопові. Але сьогодні треба стримуватися. Сержант Аркаяліс після нічного бою провів дві години в товаристві з Бракватістою, який запросив його, мов найближчого друга, на полювання в бамбуковий гай. Сержант Аркаяліс почував себе персоною. Ого, ще й якою персоною!

Вони про щось домовились під час полювання з полковником, це напевне. Себастьян Олів'єро уявляв солоденьку посмішку на обличчі свого помічника, з якою той викладав високоповажному гвардійському офіцерові пікантні деталі з Себастьянового життя. Підлий інтриган. Він забув, кому має дякувати за швидке просування по службі.

Комісар вийшов на ґанок. Обвів поглядом принишклу вулицю. Селище лежало перед ним покірне й німе… Але в цій покорі комісарові тепер вчувалась загроза. Кожна хатина таїла в собі зненависть до нього.

Все ніби йшло як слід, проте Олів'єро нервував, хоч і не знав напевне, яка біда чатує на нього. Він бездумно побрів вулицею.

Двоє хлопчаків викотились комісарові під ноги, за ними вилетіла розлючена свиня, худа й загнана, мов собака. Дітлахи, певно, розгнівали тварину, і вона була ладна пошматувати їх. Худенькі дитячі ніжки залопотіли по пилюці.

Себастьян Олів'єро грубо вилаявся. Бодай вас каймани похапали!..

Біля дому Мерфі юрмились жінки. Скорботно опустивши голови, вони перешіптувались між собою. При появі комісара швидко відійшли вбік. Тільки одна з них, поштиво вклонившись, поспішила йому назустріч.

— Сеньйор комісар вислухають мене?

У жінки був полохливий, слабкий голос. Темна хустина ховала майже все її обличчя, і на Себастьяна Олів'єро дивились два маленьких ока, немов ґудзики на мордочці лялькового ведмедика. Жінка давно слугувала комісарові, отримуючи за свої дрібні доноси мізерні подаяння.

— У домі Мерфі лежить небіжчиця, якась сеньйора…

Комісар, торопіючи від страшної здогадки, рвучко схопив стару за груди. Своїм хижим поглядом він пропікав її наскрізь.

— Ти що верзеш? Яка сеньйора? Говори ясніше, відьмо!

Олів'єро опанувала тривога, якесь панічне передчуття розплати. В його свідомості спалахнуло ненависне ім'я Ернестіни Коельо. Так, він знав, він майже був певний, що саме вона лежить у хижці мулатки.

— Як ім'я сеньйори? — зловісно прошипів Себастьян.

Стара безпорадно розвела руками:

— Хтозна… Мерфі каже, що сеньйору пограбували індійці. Вона їхала на кораблі. Вночі її знесли на берег… Я сиділа біля вмираючої, аж поки та не сконала.

Олів'єро, слухаючи бабське базікання, щось обмірковував. Що ж, немає сумніву, що в домі Мерфі тіло Ернестіни Коельо. Вона мала вмерти ще на Оріноко, але його постріл виявився хибним. Вперше в житті він не зумів покласти свою жертву з першого пострілу. Тепер це може коштувати дорого.

Тим часом стара вела далі:

— Сеньйора щось говорила про вас. Лаяла вас. Бог позбавив її розуму, але душа її ще довго не покидала тіла. Поранена марила… Кричала, що вас повісять за ноги, що ви негідник…

— Мовчи! — спалахнув комісар. — А то я тебе швидко провчу…

— Ох, сеньйоре комісар. Це ж слова небіжчиці, хай їй свята мадонна не дасть свого благословення. Вона говорила про гору Комо і про якусь звістку. Все хапала себе за груди й посміхалась. Отак, знаєте, сеньйоре комісар, притисне руку до грудей і сміється. А потім плаче… Все прохала когось передати добрі слова… Гнівалась навіть…

— Добрі слова?

— Еге ж, сеньйор. Хай благословить вас мадонна.

Вона ще дужче зігнулась і, не дивлячись в обличчя комісарові, простягнула до нього руку за винагородою. Олів'єро дав їй якусь дрібну монету. Жінка міцно затиснула її в кулак, але в ту ж мить випростала пальці й пробурмотіла:

— Сеньйор комісар раніш давав більше. — В її словах було щось од зацькованого, але хижого звірка. — Сеньйор комісар…

Себастьян замахнувся канчуком.

— Геть, стара жабо!

І долаючи в собі злість, він закрокував вулицею.

Небіжчиця не йшла з голови. «Ну й йолоп же я, — картав себе комісар. — Дав маху. Думав, вибух докінчить справу. А тепер, напевне, все вже знають чорномазі, і росіяни теж, мабуть, про все довідалися. Але даремно торжествуєте, сеньйоре Крутояр. Ваше «відкриття» вмре разом із вами. Тепер ви в моїх руках. Сама доля звела нас на одній стежці».

Олів'єро згадав про свого столичного гостя, і на душі в нього зробилося ще гірше. Бракватіста вийде з води сухим. А розплачуватися за все доведеться комісарові Олів'єро. Коли вони вранці повернулися з нічної операції, полковник, випивши пляшку коньяку, знову завів розмову про загрозливе становище в столиці. Знову згадав немічного генерала Батіса і, ніби щось прикидаючи в думках, з кривою посмішкою на вустах промовив: «Розумні пацюки першими тікають з корабля, який має затонути». І гидко зареготав.

Себастьян зайшов на подвір'я мерії, відв'язав свого коня. Тривожні роздуми не покидали його. Він щось мав надумати, до чогось дійти, бо інакше отакі хитрі лисиці, як Бракватіста, рятуючи власну шкуру, продадуть його за ломаний гріш. Ясно одне: справи генерала Батіса кепські. Той довго не протягне. Якщо Бракватіста намагається вислизнути із капкана, то й він, комісар Олів'єро, має голову на в'язах. У нього є козир, яким він зуміє мудро скористатися. Хай тільки настане слушний час.

Олів'єро скочив у сідло. Сидячи на своєму рисакові, він гордо, як переможець після бою, озирнувся навкруги. Зрештою, цей козир чогось та вартий. Ого! Ще й як вартий! Комісар витягнув із кишені френча невеличку записку і, злегка мружачись на сонці, ще раз перечитав її.

«Комісарові округу верхнього Оріноко, сеньйорові Себастьяну Олів'єро. Доповідаю вам, що в районі середньої течії ріки Вентуарі, на одній із асієнд, проживає голландський учений Ван-Саунгейнлер. В лісі знайдені поліцією уламки його літака, який зазнав аварії. Є відомості, що Ван-Саунгейнлер, котрого розшукують дві американські авіаційні компанії, навмисне не виходить із сельви й підтримує загадкові стосунки з місцевим індійським населенням.

Поліцейський комісар селища Курумба на Вентуарі

Ортіс».

Дві американські компанії вже двічі зв'язувалися з комісаром Олів'єро, цікавлячись, чи він не одержував відомостей про голландського мандрівника. Ван-Саунгейнлер став персоною, і комісар Олів'єро тримав у своїх руках нитки всієї справи.

Маленький клаптик паперу весело затанцював перед очима Себастьяна.

Розумні пацюки першими тікають з корабля, що має затонути. Ха-ха. Корабель має затонути. Хто сказав, що він має затонути? А може, й справді він уже йде на дно? І Себастьян Олів'єро, найдурніший із пацюків, усе ще тримає свою голову в петлі? Росіяни вирушать на пошуки голландця, не маючи, певно, ніякої надії побачити його живим. Вони йдуть, аби знайти його сліди. В цих червоних завжди було надміру ідеалізму. То чому ж він, Себастьян Олів'єро, марнує час? Адже є чудова нагода одержати від голландського уряду не тільки подяку, але й солідну винагороду. Тільки йому, комісарові, відомо, що Ван-Саунгейнлер справді-таки живий, неушкоджений. На Ортіса можна покластися. Головне тепер — перешкодити російській експедиції зустрітися з голландцем. Треба самому витягнути його на божий світ. Хай усі знають, що це він, Себастьян Олів'єро, поліцейський комісар, важачи власним життям, порятував життя славнозвісного мандрівника і вченого. Газети почнуть кричати про Олів'єро як рятівника й гуманіста. Він стане популярним. Про нього дізнається світ. І хто, зрештою, насмілиться підняти руку на славнозвісного героя?!

Олів'єро пришпорив коня і поїхав уздовж вулиці.

ЧОРНИЙ СЕБАСТЬЯН ЗАСТЕРІГАЄ

Олів'єро зупинив коня перед садибою, де розмістилися люди професора Крутояра. Мандрівники саме ладналися у дорогу.

— Радий вас бачити, сеньйори! — чемно привітався до них вершник. Він спішився і прив'язав повід до невисокої шовковиці. — До ваших послуг — комісар округу Себастьян Олів'єро.

— Ми вас шукали вчора, сеньйоре, — сказав професор Крутояр, підходячи до комісара. — Але даремне. Мабуть, у вас були якісь серйозні справи…

— Коли їх не буває, тих справ! — скрушно розвів руками Олів'єро. — Особливо в наш суворий час. Але вас це не повинно турбувати. Коли до нас приїжджають із хорошим серцем, ми уміємо вітати гостей. — Він звузив свої сіро-сталеві очі й, карбуючи кожне слово, сказав: — Сельва уміє вітати своїх гостей.

В його словах Крутояр зовсім виразно почув погрозливий натяк. Сельва уміє вітати. Сельва уміє нагадувати про себе тим, хто забуває про її неписані закони. Непролазні нетрі, жорстокі араньямони й хижі пуми — це сельва; злиденні хижки каучеро, в яких живуть голодні, хронічно хворі на малярію діти — це теж сельва; жовті вогники в очах комісара Себастьяна Олів'єро — це теж сельва. Сельва в усьому: в жорстокості й підступності, в затурканості й свавіллі…

Краще не чіпати отруйну змію чушупі, в якої не вирване жало. В голосі Чорного Себастьяна вже зазвучали перші застережливі нотки — гадина готувалась до стрибка. Треба було обійти її, поки пружне тіло не змоталось у клубок.

Самсонов і Бунч, які вкладали до рюкзака дорожні речі, зацікавлені підійшли до професора. Той усе ще стояв, ледь посміхаючись, ніби хотів сказати: «Он ти який, сеньйоре Олів'єро! Нікчемний, плюгавенький чоловічок. А говорять про тебе хтозна-що!»

— Я маю поговорити з вами, сеньйоре професор, — сказав Олів'єро чітко й незаперечно.

— Прошу вас! — Щось насторожене майнуло в очах професора і немов тінь лягла йому на обличчя. — Ходімте в дім. Ми тут ночували. Господар досить гостинна людина, він перебрався на ніч до своєї невістки в сусідню хижу. Заходьте!

Слідом за Крутояром і Олів'єро до хижі вступили й інші члени експедиції.

Всі сіли до грубо тесаного нічим не засланого столу.

Себастьян Олів'єро раптом пожвавішав, з удаваною щирістю почав розповідати мандрівникам про те, як він хотів особисто зустріти їх на пристані й од імені місцевої влади поздоровити з прибуттям на землі верхнього Оріноко. Але його затримали невідкладні справи. В окрузі неспокійно. Індійці й мулати ворогують між собою. Окрім того, становище ускладнюють ліві елементи. Довелось викликати з центру парашутистів.

— До речі, ми сидимо як на засіданні парламенту! — силувано пожартував Олів'єро. — Сподіваюсь, ви не відмовитесь почастуватись нашим коньяком. Це, правда, не європейський напій, але все ж чогось вартий.

Він на хвилину вийшов до коня і приніс добрячу, літра на півтора, пляшку з крикливою етикеткою. Вправно розкоркував її і поставив на стіл.

— Я бачу тільки два кухлі, — мовив Олів'єро, озираючись.

— Досить і одного, сеньйоре, — стримано озвався професор. — У нашому загоні існує «сухий закон», який ми добровільно зобов'язалися не порушувати до повернення на батьківщину.

— Навіть з нагоди такої зустрічі? — трохи ображено і з неприхованою підозрою в голосі перепитав поліцейський комісар. — Що ж, воля ваша. «Все одно ви скажете мені те, що треба, — подумав він. — Мене не обдурите. А цей коньяк я вип'ю й без вас».

Професор Крутояр, щоб трохи пом'якшити враження від своїх слів, привітно посміхнувся.

— Зрозумійте нас правильно, сеньйоре комісар, — мовив він, доброзичливо підкручуючи свої рудуваті вуса. — Тутешній клімат і без спиртного вбиває нас зовсім.

— Ах, он воно що! — ніби й справді повірив Олів'єро. — Вас убиває задуха. Що ж, вірю. Подих сельви страшний. Ви ще не знаєте, що таке тутешній клімат. — Комісар налив собі коньяку й одним ковтком спорожнив кухоль. — Ви не знаєте, що таке тропічна лихоманка… Місяць тому на мої каучукові розробки прибула партія індійців. Як завжди, цей набрід тягне з собою і жінок, і дітей… Ну, їх і вкусила жовта мушка. За десять днів од моїх індійських каучеро лишилися живими п'ятеро. Та й ті ні до чого не придатні.

У Себастьяна помітно псувався настрій. Він уже випив три кухлі коньяку, і хміль злегка затуманив йому голову.

Нащо говорити зайві речі! Він, звичайно, не збирається нікого лякати, це просто так, для об'єктивності. І потім, як представник влади, він вважає за свій обов'язок попередити й застерегти шановних гостей. Адже за їхнє життя він несе цілковиту відповідальність.

Дивлячись на професора, на його врівноважене, зосереджене обличчя, Себастьян Олів'єро проймався якимось легким страхом. Твердий погляд професорових очей немов проникав йому в душу. Сеньйори іноземці не хочуть з ним пити! Тільки оцей череватий — комісар глянув на Бунча — пригубив кухоль. Вони не хочуть пити, бо, мабуть, теж бояться його.

Перед вікном сумно погойдувалась пальма. Нею бавився вітер — певно, насувалась тропічна гроза.

Себастьян Олів'єро мовчав, тупо дивлячись на напівпусту пляшку. Він поклав собі більше не пити. Іноземці поводилися надто обережно, а йому треба було за всяку ціну дізнатися про їхні наміри.

— Ви даремно пливли кораблем, сеньйори, — озвався він по хвилі. — П'ять годин вертольотом — і ви були б у моїх володіннях.

— На «Голіафі» нам теж було непогано, — відповів професор. — Нас зацікавила ваша країна. Стільки нерозвіданих таємниць. До того ж, нам вдалося дещо дізнатися про Ван-Саунгейнлера. Кажуть, що його бачили останній раз у районі гори Комо. Можливо, ви допоможете нам, сеньйоре Олів'єро, в пошуках голландця?

Олів'єро нервово зайорзав на стільці.

— Я дещо чув про Ван-Саунгейнлера, — промимрив він. — Але нічого втішного. Говорять, що його забили дикуни. Разом із сином. Співчуваю вам, та, на жаль…

— Вбили дикуни?

— Так, здається, вбили. — На обличчі Олів'єро проступив вираз скорботи. — Я хотів би застерегти вас, сеньйор, що й ваше життя… ви повинні правильно мене зрозуміти… Але я не-хочу зайвих жертв.

— Невже наше життя в небезпеці? — Професор примружив очі. Він починав розуміти, яку підступну гру веде з ними Олів'єро. Проте вирішив поки що не розкривати своїх карт. — Невже ви, сеньйоре Олів'єро, не зможете захистити нас?

— Ладен піти з вами хоч у саме пекло, — гарячково ляснув долонею по столі комісар. — Мої хлопці будуть охороняти вас, як самого президента. Однак ви повинні розуміти… Ви захоплюєтесь гуманізмом, ви приїхали вивчати етнографію нашого краю. Все це чудово. Тільки ви забули про дикунів із звірячими інстинктами…

— Не розумію, не розумію! — вдавано здивувався професор. — Адже тубільці вже чотириста років живуть під благодатним впливом найсвятішого престолу і під скіпетром цивілізованого креольського уряду.

— Що важать чотириста років проти тисячоліть! — Себастьян Олів'єро відчув, як у ньому пробуджується давно згасла пристрасть до красномовства. — Індійці були й лишилися звірами. Вони не визнають американської культури… «йолоп я! — пронеслось в його свідомості. — Я повторюю слова Бракватісти… Не можна жити старим романтизмом минулого. Досить грати комедію…»

Він аж струснув головою. Але слова полковника лізли йому в голову, і він, не тямлячи, що робить, вигукував їх, мов навіжений:

— Романтизм минулого віджив. Гідність роду, слава креолів, храми ацтеків… Баста! Ми живемо в час американських темпів.

За вікном розгулявся вітер. Ударив грім. Дощові краплі сполохано забились об шибки. В кімнаті стало темно.

Себастьян Олів'єро, припавши грудьми до стола, намагався перекричати шум грому й дощу. Він лаяв індійців, бо все, що він знав найстрашнішого в сельві, все, що лякало тут білу людину, було зв'язане з індійцями. Тубільці лишилися звірами. Так, так, звірами в людській подобі. Американські льотчики не наважуються сідати в нетрях Оріноко. Вони воліють умирати в своїй кабіні, аніж потрапити у вігвами жорстоких араваків. Йому, Себастьянові Олів'єро, не раз доводилось бачити в індійських хижах залишки американських літаків і льотного спорядження. Індійці з ненавистю ставляться до білої людини. Вони нападають на нафтові промисли і руйнують вугільні шахти. Адміністрація змушена вирубувати ліси навколо промислів і виставляти посилені військові патрулі.

Професор спохмурнів.

— У нас обмежений час, сеньйоре Олів'єро. Нас чекає дорога.

— Ах, дорога, — п'яно пробурмотів комісар. — Дозвольте поцікавитись, яким кораблем ви пливли?

— Ми найняли ланчію «Голіаф».

— А скажіть, сеньйоре, вам не доводилось зустрічати на річці таке маленьке паскудне суденце з назвою «Віргінія»?

— Ми зустріли «Віргінію», — мовив професор. — Покинуте судно, дивне, страхітливе судно. Прибилось до берега і ніби когось чекає. Але, зрештою, нас не цікавлять покинуті кораблі. Це стосується вас, комісар. Хіба не так?

Чорний Себастьян підозріло глянув на Крутояра, провів поглядом його руку, що якось мимоволі потягнулася до коротенького вуса.

— Ви кажете, що ланчія «Віргінія» стоїть біля берега? — спитав він.

— Стояла, комісар.

— Не розумію. Чому стояла і чому не стоїть зараз? — важко повертаючи свинцевим язиком, спитав роздратовано Олів'єро.

— Не стоїть, тому що не встигли ми поминути її, як вона одразу ж загорілася. Ми були вражені. Просто так, ні з того, ні з сього взялася полум'ям. Ніби хто заклав усередину диявольську машинку…

Комісар підвівся. Помітивши, що гості хочуть зробити те саме, він жестом спинив їх. Він ще має до них справу. Одну невеличку справу.

По його тону Крутояр одразу збагнув, що зараз комісар скаже найголовніше.

Себастьян Олів'єро вже не був схильний до жартів і до перебільшеної ввічливості. Він вимагав правди. Що бачили мандрівники на «Віргінії»? Адже вони знайшли там забиту жінку, чи не так?

Професор завагався.

— Як представник влади, я вимагаю від вас щирого зізнання, оскільки подія має суто політичний характер.

— Капітан Пабло взяв до себе на борт якусь поранену жінку, — промовив Крутояр, приймаючи виклик комісара. — Ця справа нас не стосується. Ми тільки перев'язали її. Звичайно, якщо сеньйор Олів'єро вимагатиме від нас офіціальних свідчень, ми задовольнимо його прохання.

Підійшовши впритул до Крутояра, комісар поклав йому на плече руку.

— Я хочу говорити з вами як джентльмен із джентльменом.

— Прошу.

— Мене цікавить одне питання. Якщо ви відповісте на нього, ми залишимось друзями.

— Слухаю вас, сеньйоре Олів'єро.

— Жінка не говорила вам нічого… так би мовити, політичного… ви розумієте мене… В країні неспокійно. Такі люди, як вона, порушують спокій громадян, викликають невдоволення і, зрештою, доводять справу до братовбивчих сутичок. Гадаю, що ви не прихильник кривавих ексцесів і допоможете запобігти неприємностям.

Професор розвів руками. Він нічого не знав. Жінка не сказала їм жодного слова, яке можна було б тлумачити в політичному смислі. Взагалі, вона весь час була непритомна.

Професор устав з-за столу. За ним підвелися Бунч і Олесь.

Комісар Олів'єро одягнув капелюха. Він був злий і насуплений. Зробив крок до дверей, раптом став.

— Сеньйоре професор, — мовив неголосно, з притиском на кожному слові, — я розумію вас краще, ніж ви думаєте. Мені не хотілось би вам погрожувати, але моє службове положення зобов'язує застерегти вас: ви граєте з вогнем. Вступивши в стосунки з нелояльними елементами, ви порушили недоторканність і суверенітет моєї країни. Ні, ні! Не перебивайте, сеньйоре! Я бачу біля дому осідланих коней. Ви даремно квапитесь у дорогу. Я б радив вам зачекати пароплава й повернутись до Сьюдад-Болівару. Не забувайте, сеньйоре професор, що сельва має свої закони!

Він бундючно вклонився і вийшов із хижі.

ДО СЕЛИЩА ТАУЛІПАНГ ДВА ДНІ ХОДУ

— Експедиція вирушила в дорогу з першими променями сонця. Тумаяуа квапив Крутояра. Він знав у цих місцях всі стежки і броди, йому не раз доводилось ходити із свого селища в селище каучеро. Не більше двох днів зайняв би для нього перехід через дикі нетрі. Але тепер із ним були білі люди. Кволі й безпорадні в сельві, вони пробиралися крізь гущавину надто обережно й повільно. Та це й не дивно. Адже вони жодного разу в житті не зустрічали господаря лісу пуми, а про араньямону навіть не чули.

Правда, у білих людей був один револьвер, пара рушниць і два мачете, подарованих капітаном Пабло. Окрім того, вони вміли користуватися невеличким кружальцем із скла й заліза. Молодий сеньйор, якого всі звали Самсоновим, визначав по ньому схід сонця і край холодних вітрів. Коли грозова хмара закривала небо і в лісі ставало так темно, як у трюмі ланчії, білі люди дивилися на крихітну живу стрілку, і вона показувала вірний шлях.

Однак треба було поспішати. В селищі каучеро Тумаяуа дізнався, що на їхнє плем'я напали жорстокі люди апіака. Вони грабували селища, палили хижі, відрубували бранцям і пораненим голови й, висушивши їх, продавали білим сеньйорам.

У серці Тумаяуа гнів мішався зі страхом. Якщо загін апіака зустріне їх у сельві, все скінчиться смертю. Адже жорстокість воїнів Ганкаура поєднувалась із хоробрістю. Апіака хоч і не мали вогнепальної зброї, але своїми стрілами, змащеними отрутою кураре, наганяли страх на всю округу.

— Не треба брати багато їжі, — казав Тумаяуа Крутоярові. — Легко ходити — далеко ходити.

Ремствуючи на професора за надмірні запаси продовольства, Тумаяуа сам узяв собі найважчу ношу. Він ніс чорну квасолю, борошно, каву й сухарі. Крім того, в перший же день мандрівки Іллюша застрелив тапіра, неповоротку тварину, дуже схожу на свиню. М'ясо розподілили між трьома. Але й цього разу Тумаяуа добровільно довантажив себе найбільшим шматком. Все це він робив мовчки, по-діловому, немов так і повинно було бути, і всі підкорялися йому, бо знали, що ніякими наказами й умовляннями не подолати його впертості і що тепер, власне, він був найстаршим у загоні.

Ліс дедалі густішав. Тільки тепер мандрівники побачили, що собою являє справжня тропічна сельва. Безмежне царство диких ліан, струнких бамбуків і гордовитих пальм оточувало їх. Велетні-дерева здіймалися, мов колони казкового храму, зливаючись верховіттям у суцільне склепіння, в непроникливу зелену стелю.

Дерева, обплутані непаразитичними рослинами — епіфітами, поривалися до сонця, наче в'язні на волю. У височині тривожно шелестіло листя. Здавалося, ліс, чимось збентежений, занепокоєний, прагне повідати небу свою сувору таємницю.

— Гляньте на цього гіганта, — показав Бунч на чудернацьке дерево з покрученим стовбуром. — Це — матамата, черепахове дерево. Ви не думайте, що воно й справді так густо вкрите зеленню. Все, що ви бачите на його стовбурі — і пишний цвіт, і віття із жорстким і колючим листям — то паразити.

Олесь у подиві підняв голову. Велич матамати зачарувала його. Він стояв біля неї, як пігмей біля ноги міфічного Голіафа. Дерево й справді здавалось йому живою істотою.

І враз, в екстазі захоплення юнак підбіг до товстелезного стовбура і вхопився за одну з гнучких ліанових гілок.

— Ой-ой! — закричав він, — і в ту ж мить, випустивши з рук ліану, впав на землю. З болісним стогоном хлопець навкарачки од-повз від дерева. Обличчя його було спотворене страхом. Нестерпно пекучий біль розлився по всьому його тілу.

— Тебе щось вкусило, — кинувся до нього батько.

— Ой, вкусило, ой, болить, — плакав хлопець і щосили рвав на собі сорочку. — Ой, подивіться, змія. Бо-ли-ть.

До нього підбігли зі всіх боків. Зірвали сорочку.

— Вогняні мурахи, — заспокійливо констатував Бунч, узявши кінчиками пальців маленьке створіння, яке швидко перебирало лапками. — Кусюча, але — не бійтеся — не смертоносна потвора.

Бунч зосереджено озирнувся навкруги. Погляд його упав на дерево матамата, і він одразу ж усе збагнув. На його обличчі проступило вдоволення натураліста. Він обережно підійшов до дерева й обдивився густу ліанову поросль.

— Олесь сам накликав на свою голову біду, — сказав він тоном викладача, який з'ясовує перед студентами важливу наукову проблему. — Ці комахи водяться переважно на деревах. Хлопець шарпнув гілку і струсив на себе цілу колонію кузок.

Бунч дістав із своєї польової сумки жовту мазь і змастив хлопцеві попечені місця.

— Чудові екземпляри тропічного царства, — говорив він, енергійно натираючи маззю Олесеве тіло. — Ненажерливість їх не знає меж. їхній укус надзвичайно болючий. Вогненні комахи окупували місто Авейру на річці Тапажос. Мешканці були змушені покинути свої домівки й заховатися в лісі. Кілька разів поверталися господарі додому й щоразу знаходили в своїх квартирах ненажерливих мурахів. Зрештою місто обезлюдніло й заросло лісом…

Загін рушив далі. Необачний Олесів крок нагадав усім, що сельва — не принадна оранжерея й що краса її — підступна й небезпечна.

З усіх боків мандрівників обступали непролазні хащі. Все частіше доводилося звертатись до гострих мачете, щоб прорубати собі дорогу. Тумаяуа ішов першим і прокладав шлях. Він швидко навчив своїх друзів користуватись цією зброєю. Проте змагатися з ним у вправності не міг ніхто.

Спека стояла нестерпна. Мокра одежа липла до тіла. Мучила спрага. В баклажках майже не лишилось води, і доводилось заощаджувати кожну краплину. Тумаяуа попередив, що до селища людей тауліпанг не буде жодного струмка, жодного джерельця.

— Хочеться пити, — ковтаючи гірку слину, мовив Олесь.

Тумаяуа озирнувся. Потім, розриваючи ліанові зарості, він заглибився у зелені хащі. Під одним із кущів індієць упав навколішки і всім тілом подався вперед:

— На, пий! — закричав радісно.

Він підніс Олесеві велику квітку з рожевими пелюстками.

— Хороша. Пий!

Олесеві пальці обережно торкнулись до ніжних оксамитових пелюстків. Хіба можна пити квітку? Тумаяуа підніс квітку до рота.

— Орхідея! — здогадався Бунч. — На дні її завжди є трошки ароматної вологи. Вона напоїть нас усіх.

Квітка пішла по руках. Тим часом індієць знайшов ще кілька орхідей. Люди хоч і не досхочу, але все ж угамували спрагу. У всіх піднявся настрій. Невеличкий загін рушив далі.

І знову дорога. Стіна дерев, океан зелені й вічного спокою.

Крутояр своїм гострим мачете на капусту січе ліани, його душу оповили сумніви. Він намагається приспати в собі хробачка остраху й каяття. Але хробачок не піддається. Чи справді треба було вирушати в дорогу? Адже в цій клятій сельві кожен листочок, кожна стеблина чи квіточка ховає в собі смерть.

Професор зачекав Олеся.

— Важко тобі, сину?

Той, щоб не видати своєї втоми, закусив губу й заперечливо хитнув головою.

Професор підбадьорливо пригорнув Олеся до себе. Бідний хлопець. У нього вже пропав увесь запал. До селища лишилось недалеко, та хто знає, скільки вони ще йтимуть.

Все ніби повстало проти них: і сельва, і спрага, і ненависть Чорного Себастьяна. Не треба було брати з собою хлопця. Він зовсім підбився. А що на них чекає попереду' Люди апіака відрубують чужинцям голови, попереджав їх Себастьян Олів'єро. Звичайно, комісар намагався залякати їх. Та хіба вони не мали нагоди пересвідчитись у тому, що сельва криє в собі чимало страхітливих таємниць! Якщо Себастьян Олів'єро вдасться до рішучих заходів, ніхто не захистить їхню маленьку експедицію.

Професор кинув короткий погляд на індійця. «Мій батько — могутній вождь Палехо!» — згадались Крутоярові слова провідника. Влада касіка Палехо важить чимало. Треба звернутись до нього по допомогу. Якщо вдасться завоювати його прихильність, це буде не так уже й погано. Кільканадцять озброєних воїнів поведуть експедицію далі і в разі потреби стануть її надійними захисниками.

Такий хід думок трошки звеселив професора. Він ще з більшим завзяттям заходився рубати плетиво ліан. Піт заливає йому очі. Його мачете спалахує, ніби маленька блискавка. Швидше б вирватись на простір! Побачити б сонце! Хай палюче, нестерпно яскраве, але сонце… і вітер у груди. Або щоб линув дощ!..

— Обережно! Гадюки! — кричить десь попереду Тумаяуа різким гортанним голосом.

Бридкі потвори звисають з дерев і погрозливо повертають голови до мандрівників. Чи кинуться вони на людей? І як захищатись од них? Єдиний захист — мачете, але чи оборонять два мачете від цілої зграї?

Нарешті гадюки позаду. Але мандрівники інстинктивно тиснуться один до одного. В очах — тривога. В ході — обережність. Чого тут тільки не зустрінеш, у цьому лісі! Гадюки на деревах, гадюки в густій траві, в невеликих болітцях… Досі їх ніхто не помічав. Тепер вони до краю заволоділи увагою мандрівників, витіснили з їхніх грудей усі почуття, окрім одного — страху. Люди просуваються повільно, зважуючи кожен рух.

Тільки Тумаяуа йде звичним розміреним кроком, зрідка підносячи над головою мачете. Стривожені скорпіони, сумчасті пацюки, болотні курочки й строкаті ящірки шастають з-під самих його ніг.

— Швидше б вийти з цього лісу! — стогне Олесь. Бунч веде його під руку, намагаючись бодай трохи полегшити хлопцеві дорогу. Голі коліна Олеся до кровіпосічені травою.

— Небагато вже лишилось, мій хлопчику, — втішає його Бунч. — Скоро дістанемось до індійського селища і добре спочинемо.

Ішли ще з півгодини. Нарешті хащі розступилися. Сліпуче сонце вдарило в очі. Сухий вітерець війнув в обличчя. Ліс лишився позаду, мов тривожний сон.

Вдалині забовваніли конусоподібні будівлі. Це було селище людей тауліпанг.

Назустріч загонові, здіймаючи легку куряву, летіла ватага голих дітлахів.

КАСІК ПАЛЕХО

В оточенні галасливої малечі Крутояр і його супутники посувалися до хижі вождя.

Тумаяуа гордо крокував на чолі невеличкого загону. З хижок виходили індійці. Зрідка Тумаяуа кидав якесь незрозуміле слово своїм одноплемінникам, після чого ті приєднувались до гурту.

— Не дуже привітно нас зустріли, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр. — Мене не покидає почуття, начебто нас полонили. Ескорт такий, що й не вирвешся.

Бунч теж помітив, що індійці кидали на них підозрілі, а то й відверто ворожі погляди.

Скоро стала відома й причина нервозності господарів селища. Кілька днів тому сімнадцять молодих воїнів племені повернулися з каучукових розробок, де вони сподівались найнятись на роботу. Але на роботу їх не взяли, бо труднощі з перевезенням добутого соку примусили хазяїна плантацій скоротити розробки. Індійці сприйняли це як особисту образу і тепер ладні були вилити свій гнів на першого-ліпшого білого.

Тумаяуа крокував спокійний, з гордовитим виразом на обличчі. Войовничий настрій індійців начебто й не торкався його.

Натовп вийшов на просторий майданчик, перед яким височіла широка споруда круглої форми з дахом, що нагадував зрізаний конус. Стіни її були з товстих бамбукових палиць, а покрівля — з пальмового листя.

На галас юрби з хижі вийшов високий підстаркуватий індієць із трьома пишними папуговими перами в волоссі і широким поясом на стегнах. Пояс був зроблений із смужок цупкої матерії і чимось нагадував шкіряну спідничку шотландських стрільців.

Крутояр одразу ж уловив щось спільне в обличчі касіка і Тумаяуа. У вождя було таке ж довгасте лице, гостре підборіддя й великі темні очі. І ще вражав його зріст. Касік, як і Тумаяуа, був на голову вищий від інших чоловіків племені. Горда з яструбиним носом голова його велично піднімалась над натовпом. «Мого зросту, — подумав Крутояр. — Чи не за зріст його й обрали на вождя племені?»

Тумаяуа підійшов до касіка, приклав до грудей обидві руки й низько схилив голову на знак глибокої пошани.

Вся сцена відбувалась при урочистому мовчанні юрби. Сотні очей з якимось дитячим зачаруванням стежили за рухами молодого індійця.

Потім Тумаяуа, виконавши перші необхідні формальності, зробив крок уперед, і з щирою радістю обняв вождя.

Палехо кілька разів притиснув сина до своїх грудей з такою силою, що в юнака почервоніло лице.

Нарешті вождь звернув увагу на мандрівників. Оточені зі всіх боків щільним натовпом озброєних воїнів, вони в цю мить нагадували полонених. Тумаяуа швидко розповів батькові все, чого йому довелося зазнати останнім часом.

Молодий індієць показував рукою на професора і його друзів. Тепло посміхнувся. Ці люди врятували йому життя Це — хороші білі люди.

Вождь підійшов до гостей і швидко сів на землю. Підперши голову рукою і плавно погойдуючись, він промовив співучим голосом кілька слів привітання.

Крутояр, вже знайомий із звичаями індійців, зробив своїм друзям знак, і мандрівники теж сіли. Професор вийняв із рюкзака два круглих дзеркала, кілька барвистих хусток і великий складаний ніж. Поштиво передав подарунки вождеві.

Той з наївною безцеремонністю оглянув їх. Попробував пучкою гостроту леза- Глянув у дзеркало. Подарунки припали йому до смаку. В злидарському селищі тауліпанг навіть шматок строкатої матерії був цінністю.

Прийнявши подарунки, вождь підвівся і жестом запросив гостей до своєї оселі. Він поводився стримано й поважно, у його темних очах не було підозрілих вогників.

Гості зайшли в хижку, що правила за житло для кількох сімей, членів одного роду.

Вождь сказав щось жінкам, котрі сиділи біля входу, й ті зразу ж заходилися готувати їжу.

Тим часом наші друзі оглянули приміщення. Тепер воно вже не здавалося таким низеньким, як раніше. Посередині даху зяяв отвір, певно, димохід. На землі стояли глиняні горщики, пательні, мішечки з маїсовим зерном. На полицях, прибитих до стовпів, темніли глиняні амфори, лежав пов'язаний у пучечки тютюн. На одному з стовпів висіли опудала птахів із зв'язаними лапами. Скрізь на підлозі біліло маніокове борошно. Над дверима були розвішані сіті й інші рибальські причандали, а на протилежній од входу стіні — луки, стріли, списи й сокири.

Крізь отвір у стелі пробивалися сліпучі промені сонця, в яких витанцьовували порошинки.

Невисокого зросту жінка розстелила перед гостями мату й почала викладати страви. У неї були виразні темні очі, великий рот з припухлими губами і смолисто-чорне волосся, що рівно спадало на лоба до самого надбрів'я. Індійці робили собі зачіску зубами хижої риби піраньї.

В рухах жінки, в погляді, у всій її позі проступала непідробна сором'язливість. Прислуговуючи за обідом, вона кожного разу відвертала очі, коли на неї дивився хтось із гостей Посмішка ніяковості ковзала по її губах.

Коли вона принесла страви, Іллюша навіть крекнув од радісного подиву. Стіл індійського вождя справді вражав щедрістю. Тут була смажена риба, печені папуги з бананами. В глиняному горщику на гостей чекав густий суп цяпу, затертий маніоковим борошном. На великих пальмових листках лежали шматки вареного м'яса тапіра й дикого кабана.

Під час їжі касік похмуро дивився собі на коліна. До страв він не торкався. З подальшої розмови мандрівники дізнались, що великого вождя Палехо мучить лихоманка. Окрім того, він був пригнічений подіями останніх днів.

_ — Двадцять воїнів нашого племені загинули від стріл людей апіака, — сказав він і, запустивши пальці в густе чорне волосся на голові, став безжально роздирати шкіру.

Він розповів про те, як добросерді люди племені тауліпанг, повіривши миролюбним запевненням посланця Ганкаура, вирушили з подарунками до селища людей апіака. Жорстокі апіака напоїли гостей горілкою і потім безжально повбивали їх. Двадцять молодих хлопців не повернулись додому. Лише на третій день апіака повісили на деревах біля річки спотворені трупи.

Вождь витяг люльку і став набивати її тютюном.

— Ви чимось завинили перед Ганкауром? — запитав Крутояр.

— Люди тауліпанг нікому не чинять кривди, — зітхнув Палехо. — Люди тауліпанг хочуть сіяти маніок, ходити на полювання і жити зі всіма в злагоді. — Вождь глибоко затягнувся димом. — Чорний Себастьян гнівається на нас за те, що ми минулого року під час великих дощів прийняли у себе голодних каучеро й годували їхніх жінок і дітей. Чорний Себастьян лаяв мене, кричав, що застрелить…

І тут був Чорний Себастьян! Крутояр раптом згадав його слова: «Туземці ненавидять білих».

«Це ви сієте зненависть, сеньйоре Олів'єро, — подумав Крутояр. — Ви нацьковуєте людей апіака на людей тауліпанг. Ви боїтесь, щоб індійці не порозумілися з нещасними каучеро. Ви винищуєте цілі селища»…

Коли Крутояр спитав Палехо, чи не чув той про білолицього мандрівника, вождь замислився. Через якусь мить підняв голову і сказав:

— Білолиці приносять нам лихо. Ми боїмося білолицих.

Це була відповідь не стільки на слова професора, скільки на його власні потаємні думки. Більше він не сказав жодного слова. Горе гнітило його душу, і він був весь у полоні своїх гірких роздумів…

Уже зовсім стемніло, коли мандрівники поверталися до хижі, яку їм відвели для ночівлі.

Всі мовчали. Таємничі лісові нетрі будили в людей острах і легку тривогу.

Бунч взяв Крутояра за лікоть.

— Василю Івановичу, — промовив він притишеним голосом, — мушу висловити вам одну думку.

— Охоче вислухаю вас, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр.

Кілька секунд біолог мовчав, певно, збираючись із думками.

— Не буду говорити про небезпеку, — сказав він нарешті. — Мене тільки не покидають сумніви.

— Так, сумніви — небезпечна річ. Хто сумнівається, гой програє справу, — з дружньою жартівливістю докинув професор.

Але Бунч, не слухаючи його, вів далі. Чи не здається Крутоярові абсурдним те, що Ван-Саунгейнлер досі не знайшов шляху до цивілізованого світу? Якщо він лишився живим, то вже сто разів міг дістатися до річки й сісти на перший-ліпший корабель, який довіз би його до Сьюдад-Болівару. Розшукувати людину під носом у поліції — абсурд. Безсумнівно, Ван-Саунгейнлер загинув…

— Гаразд, дорогий мій колего, — урвав його міркування професор. — А як ви поясните прохання голландської громадськості, зокрема голландської академії? Як ви розтлумачите втручання американських авіаційних фірм? Вони вірять чи не вірять у можливість порятування Ван-Саунгейнлера?

— Для американців більше важить сенсація. Що ж до голландської академії, то, даруйте на слові, учені мужі не хочуть бачити нічого далі свого носа. — І при останніх словах Бунч безпорадно розвів руками.

— Тоді скажіть мені ще одне, — мовив професор, поволі підвищуючи голос. — Припустимо, голландець і його син загинули. Це цілком можливо. Упали, розбились… Ніякої допомоги… Але чому серед уламків літака не знайшли їхніх тіл? Парашутисти, які обстежували машину, прийшли до одностайного висновку: Ван-Саунгейнлер і його син неушкодженими покинули літак.

— Тоді я ніяк не збагну, Василю Івановичу, — скоромовкою випалив Бунч, — чому вони не вирушили до річки?

— Оце «чому» нас і цікавить у першу чергу, дорогий Кириле Трохимовичу. Що затримало голландця?! Відверто кажучи, в цій історії мені вчувається щось зловісне. Ми повинні з'ясувати таємницю Ван-Саунгейнлера.

Професор хвилину помовчав. Потім спроквола додав:

— Ми зобов'язані перед своєю совістю виконати це важливе доручення…

Мандрівники підійшли до хижки, де мали провести ніч. Тумаяуа побажав їм приємних снів. Завтра з першими променями сонця — в дорогу. їх поведе сам вождь племені разом із своїми чотирма синами. Палехо зуміє захистити білих друзів.

Крутояр увімкнув кишенькового ліхтаря і перший переступив поріг темної будівлі.

ДОРОГА ЛЬЯНОСАМИ

Уже кілька годин загін просувався дикою рівниною — льяносами. Стояла задушлива спека. Сонце розжарило небесну баню, випалило траву й перетворило на камінь землю.

— Страхітливі місця, — сказав Бунч.

— Тут ще рай, Кириле Трохимовичу, — озвався професор. — Кажуть, там, за Оріноко, справжнє пекло. От хай наш географ повчить нас.

Але в Іллюші не було бажання говорити. Проклята жаровня! Хоч під землю ховайся…

— Що, Паганель, розкисли? — посміхаючись у вуса, запитав Крутояр.

Іллюша відкинув з лоба пасмо світлого волосся і кволо посміхнувся. Ну що ж, він може розповісти про льяноси. Отака собі розпечена пустеля, та й годі — нічого цікавого. Правда, це тільки шматочок льяносів, останні степові острівці серед моря сельви, а на лівобережжі Оріноко простяглася безмежна рівнина. Від Анд вона спускається до самої ріки. В льяносах розводять худобу — сотні тисяч, мільйони голів. Землі там вдосталь, і люди роботящі, тільки весна псує всю справу. Власне, не весна навіть, а зимовий сезон, який припадає в країні на період з квітня по жовтень. Тоді повінь заливає безкрайні простори. Люди й худоба рятуються на невеличких клаптиках суші й чекають, поки не спаде вода.

— Тпр-р-р! Куди, нечиста сило! — раптом заволав Бунч. його осел, опустивши голову, немов приготувавшись до бою, кинувся в принадний затінок невеличкого гайка.

Помітивши занепокоєння серед віслюків, коні й собі зупинились.

Біолог щосили гамселив віслюка ногами. Він упав йому на шию і майже благальним голосом закричав:

— Назад! Не пущу! Тримайте, Василю Івановичу. Рятуйте-е-е!

Але ніякі удари не могли примусити тварину звернути з обраного нею шляху. Спокуса була надто великою.

З кущів тягли віслюка всі гуртом. Під свист і підгейкування, його вигнали на стежку й добре відшмагали нагаєм.

Прикра, а втім і досить-таки весела подія з Бунчовим транспортом наддала сил молодому географові. Іллюша забув і про пекуче сонце, і про куряву, що забивалась у ніздрі. Він гарцював навколо Бунча і, помахуючи нагаєм, кричав на віслюка:

— Май повагу, четверонога бестіє, до великого представника наукового світу! Це тобі не якісь там задрипані вакеро, а сам король біології і всього живого царства Бунч.

— Дайте людині оговтатись, — підморгнув Самсонову професор. — Краще продовжуйте свою лекцію. Ви перервали розповідь на тому, що взимку льяноси затоплює вода.

— Абсолютно правильно, Василю Івановичу. Жах що там буває. Кілометрів на шістсот дикий степ стає дном моря. Вакеро виганяють худобу на пагорби, населення теж лізе туди із своїм збіжжям.

Іллюша знизав плечима, ніби й справді був дуже заклопотаний тим стихійним лихом. Після паузи, перейшовши на серйозний тон, він повів розповідь про те, як страждає трудовий люд від неймовірних повіней. Та ще гірші прикрості готує засушлива пора. Голод і спрага женуть тоді по вигорілих під сонцем льяносах здичавілі стада коней і биків. Жахливе ревище, гучний тупіт тварин, хрипкі вигуки пастухів, які намагаються втихомирити оскаженілу худобу, — все це зливається в грізну музику диких степів. Тільки віслюкам перепадає якась там крапля води. Обережно відгинаючи губами голки, вони висмоктують сік із кактусів.

Самсонов розповідав про орінокські степи з таким глибоким знанням справи, начебто йому в житті не раз доводилось мандрувати отими неозорими рівнинами.

Географа й професора наздогнав на своєму віслюку Бунч. Витираючи хустиною спітніле чоло, він і собі встряв у розмову:

— А чи відомо вам, шановний, — звернувся він до Іллюші, — що таке матакабальо?

Самсонов тільки плечима знизав.

— От вам і король географії! — єхидно кинув біолог. — Матакабальо — люті змії, дослівно — «коневбивці». Розміром вони не більші за дощового черв'яка. Але від їхнього укусу гине і людина, й худобина. Нікчемний плазун набагато небезпечніший за гримучу змію. Коли матакабальо впивається в тіло, болю не відчувається Людина дізнається про загрозу тільки тоді, коли отрута вже увійшла в її кров. Гримуча ж змія — неповоротка й лінива. Вона ще здалеку попереджає про наближення шумом своїх брязкалець і своїм нестерпно смердючим запахом.

Бунч розповів також про загрозливі таємниці річок орінокських льяносів, про ската з голкою на хвості, про електричного вугра, про небезпечну рибку карібу. Своєю формою і кольором каріба дуже нагадує золотих рибок. Тільки в неї неймовірно агресивний характер. Каріба, як і акула, чує на відстані запах крові і завжди з'являється там, де б'ються великі тварини. Під час кривавих баталій між самцями-крокодилами вона безстрашно проникає в рани хижаків і роз'їдає їх.

— Ви просто залякуєте нас, Кириле Трохимовичу, — з похмурою посмішкою мовив професор.

Але біолог, щоб продемонструвати свою зверхність над Самсоновим, патетично вів далі:

— По берегах річок, що течуть через льяноси, водяться і ненажерливі крокодили і водяні змії анаконди. Останні, до речі, нападають навіть на людей.

— Та годі, годі, добродію! — замахав на нього рукою професор. — Мені вже страшно їхати далі.

— А от ви слухайте й кайтесь. Ви гадаєте — це все? О, ні! Чи доводилось вам чути що-небудь про смертоносну малярію, яка панує в льяносах, про безліч отруйних рослин, зокрема про кущі гуачамака? Досить підсмажити шматок м'яса на палиці, вирізаній з гуачамака, щоб людина отруїлася.

Крутояр весело зареготав. Потім скривив лице і схопився за живіт. Бунч наполохано повернув до нього голову. Чи й справді професорові недобре? Чи, може, він тільки прикидається хворим? Ну, звичайно, він жартує.

— Друзі мої, — пролунав над льяносами бадьорий голос Крутояра, — ми їли вранці смажену яловичину. Якщо лейб-кулінар його величності вождя племені тауліпанг помилково настромив м'ясо на гуачамаку, швидше звертайте свої погляди до Всевишнього і благайте в нього прощення за всі свої гріхи.

Олесь засміявся й собі: він поспішав унести суттєву корективу: якщо вже просити заступництва, то тільки в єдино визнаного тут володаря небес і суші — доброго духа Кахуньї… Разом із тим, варто було б заручитися прихильністю і в злого духа Курукіри.

Індійці їхали попереду й не чули веселих жартів, якими обмінювались їхні білі друзі. Професор першим збагнув недоречність цієї розмови. Образою духів вони могли назавжди відштовхнути від себе темношкірих провідників.

— Годі, базіки! Не забувайте про забобонність наших охоронців.

Професорові слова нагадали мандрівникам про дійсність. Всі притихли, насторожились. Сталеве небо дихало вбивчою спекою, і дорога здавалася безконечною. Мало втішали й Іллюшині слова, що тутешні льяноси — це лише невеличкі лисини серед лісів.

Мандрівників обступила мертва рівнина. Не видно було жодної пташини. Навіть ящірки заховались між камінням. Низенькі кущі кидали жалюгідну тінь. Глибока тиша панувала навкруги.

Вождь племені Палехо підняв руку, і загін зупинився. Касік приклав долоню до чола й почав пильно вдивлятися в далечінь. Три його сини, майже однакові з обличчя, кругловиді, низенькі, вихопились уперед.

Тумаяуа не їде зі старшими братами. Вони гордують ним. Що ж, хай гордують. Він зневажає їх за куций розум. Хіба вони бачили те, що довелося уздріти йому? Хіба вони бували далі Великої річки? Вони уміють стріляти з духової рушниці, а він, Тумаяуа, навчився володіти револьвером. Він їздив у справжньому поїзді, що гуркоче так, немов блискавка б'є в старе дерево матамату.

Хай їдуть собі вперед і шукають воду. Він, Тумаяуа, триматиметься ближче до білих. Ось їхній хлопець із дивним іменем Олесь у десять разів розумніший за старшого брата Лупу. Та де там! У сто, в двісті разів! Він уміє лічити до п'яти тисяч і знає, які люди живуть за великим морем. Він навіть літав на літаку. І каже, що було зовсім не страшно. Тільки нудило трошки, немов у хисткому човні куріаре, що потрапив у нуртовиння.

Еге-ге-ге! Лупу подає якийсь знак. Мабуть, надибав воду.

Тумаяуа пришпорює свого віслюка.

— Сеньйоре Олесь! Доганяти мене! — кричить він хлопцеві. — Вода!

Загін прискорює ходу. Попереду вода, затінок і довгожданий спочинок.

Через півгодини велике вогнище палахкотить серед гайка. Невеличкі пальми з віялоподібними верхівками охороняють спокій мандрівників, ніби почесна сторожа. В глибокій улоговині біля бамбукових кущів синьо поблискує чиста джерельна вода.

Після важкого переходу, після нестерпної спеки сон швидко здолав мандрівників.

АП1АКА ЙДУТЬ ПО СЛІДУ

Олесеві не. спалося. Зоріло небо. Здавалось, воно втупило в хлопця міріади очей. Ніч підкрадалась зі всіх боків і лякала таємничим шелестом. Важко сопіли віслюки. Жебонів потічок. Шелестіло листя. Стомлено фиркали коні. Сонно покрикували мавпи.

Раптом Олесь насторожився, йому почулось, ніби десь недалеко від струмка жалібно плаче маленька дівчинка. В її тоненькому голосі вчувалася глибока туга. Хвилинами плач ставав зовсім виразним.

Хлопця заполонили тривожні думки. Може, експедиція розташувалася біля самого селища, не помітивши за кущами хижок? А може, вночі неподалік од них зупинився якийсь загін каучеро і теж розбив свій бівуак?

— Ви чуєте? — не витримав нарешті Олесь, підводячись на своєму гамаку. Хлопцеві ніхто не відповів. Знову донеслося жалібне скигління. — Послухайте, хтось плаче!

Заворушився Бунч.

Професор крізь сон хрипко спитав:

— Що сталося?

— Хтось плаче… послухай, он там…

Біля Олесевого гамака несподівано виросла струнка постать Тумаяуа. Індієць заспокійливо доторкнувся до плеча свого білолицього друга. Тривожитись не варто. Ніякої дитини немає. Ніхто не плаче.

— Але ж ти послухай, — з образою в голосі прошепотів хлопець.

— То плаче маканілья, пальма маканілья.

Батько коротко пояснив із свого гамака:

— Тумаяуа має рацію. То стогне під вітром пальма маканілья. Особливо ночами, серед сторожкої тиші, ті звуки дуже схожі на ридання. А взагалі, як бачиш, у цій країні плачуть не тільки люди, а й дерева.

… Минула година, друга. Сон тікав од Крутояра. Під москітеро важко дихалось. Чувся монотонний шум листя. Крізь сітку було видно безконечний розсип зірок. Професор дивився на далекі зоряні світи, і йому здавалося, наче від них повіває на нього прохолодою.

Нараз Крутояр почув чиїсь вкрадливі кроки. Хтось наближався до табору. Мавпи на деревах, відчувши небезпеку, замовкли.

Професор напружив слух. Хто підкрадався до них? Друг чи ворог? Треба розбудити індійців.

Звівшись на лікоть, Крутояр побачив неподалік од пальмового гайка людську постать. Власне, він угледів тільки силует. Професор закляк від напруження. Небезпека здалася йому такою реальною, що він на кілька хвилин втратив самовладання.

В цю мить з-за далекого лісу виткнувся ріжок місяця, й одразу ж тьмяне світло вихопило з пітьми чіткі обриси людини. До табору обережно підкрадається індієць з луком і пучком стріл у лівій руці. Правою рукою він ніби промацував поперед себе пітьму.

Людина час од часу присідала й подовгу дивилася в бік пальмового гайка. Потім знову підводилась і робила кілька нечутних кроків. Місячне проміння виблискувало на її голому тілі, очевидно, змащеному маззю проти комарів.

Не могло бути сумніву, що до табору наближався ворог. Крутояр стежив за кожним його рухом.

Професор обережно витягнув з-під подушки револьвера. Можна було покінчити з індійцем одразу. Але краще захопити його в полон. Це, напевно, розвідник. З? ним мають з'явитися головні сили ворога.

Індієць вужем підповзав усе ближче й ближче.

Крутояр, тримаючи напоготові зброю, обережне спустив на землю одну ногу. Раптом із бамбукових заростей кулею вилетіла людина, в два стрибки подолала відстань до незнайомця й кинулась йому на шию. Зав'язалась відчайдушна боротьба. Два мускулистих тіла сплелися в клубок і покотилися по землі.

Крутояр мало не випав із гамака. Він упізнав того, хто повалив на землю таємничого гостя, й прожогом кинувся йому на допомогу. Ось ще десять, п'ять кроків… Професор замахнувся револьвером, але індієць, що зчепився з Тумаяуа, спритно відскочив убік, збив професора з ніг і щодуху подався геть.

Тумаяуа схопився з землі й хотів бігти за ним, але професор спинив його.

— Охолонь, хлопче, — промовив притишеним голосом. — Ти поводивсь як справжній воїн, проте я забороняю тобі гнатися за цим негідником. З ним прийшла ціла зграя, і ти тільки задарма накладеш головою.

Весь табір був уже на ногах. Старший із синів вождя — Лупу опустився навколішки й почав розглядати сліди, які залишив після себе зловісний гість. Він припав до землі і, ніби мисливський собака, обнюхував кожен камінчик.

Бунч бідкався коло речей. До Крутояра доносилось його монотонне бурмотіння, в якому можна було вловити лише одне слово: кінець! Потім черевата постать Бунча м'ячем викотилася з-за бамбукових заростей, і Крутояр зовсім виразно почув його ремствування:

— Кінець нашому життю! Кінець! Нащо ми встряли в цю історію?

Тим часом старший син Лупу, вивчивши сліди, схвильовано глянув на батька й ледве чутно вимовив:

— Ганкаур!

Старий вождь мимоволі потягнувся до лука. Тумаяуа ввібрав голову в плечі й весь нагороїжився, як дика лісова кішка. Ганкаур! Тривожний шепіт вітерцем пронісся між індійцями. На їхніх обличчях проступив страх.

— Поясніть мені, в чому річ? — звернувся до Тумаяуа професор.

— Нічого не знаю, сеньйоре, — все ще важко відсапуючись, мовив Тумаяуа. — Лупу побачив на землі слід людей апіака… він знайшов стрілу їхнього воїна, змочену в отруту кураре

— Очевидно, той загубив її?

— Ні, сеньйоре, апіака завжди лишають після себе отруєні стріли, коли хочуть зробити бойовий виклик своєму ворогові.

— Значить, апіака йдуть по нашому сліду? — враз спохмурнівши, мовив професор.

Тумаяуа нічого не відповів йому і підійшов до батька. Індійці почали радитись. Вони говорили між собою швидко, пристрасно, інколи сперечаючись, інколи ствердно хитаючи головами. Раз по раз старий вождь Палехо показував рукою кудись у темряву і промовляв зловісне слово «Ганкаур».

Кожна хвилина тепер вирішувала їхню долю.

Тумаяуа наблизився до Крутояра.

— Могутній касік людей тауліпанг, — заговорив він у невластивій для нього урочистій формі, — негайно вирушає в дорогу.

Через кілька хвилин були розтриножені й завантажені віслюки й коні, і маленький загін знявся з місця. Вождь Палехо і двоє його синів їхали в голові колони. Тумаяуа, його старший брат Лупу і Іллюша прикривали колону ззаду.

Посувалися швидко, в цілковитому мовчанні, весь час озираючись на всі боки.

Місяць висів над самою головою, ніби знущаючись з беззахисних мандрівників. Зорі ледь жевріли в височині. Інколи в сизому мороці на мить з'являлися низенькі, прудкі тіні. То бігли назирці зграї голодних хижаків.

Тумаяуа, тримаючи напоготові рушницю, нервово підганяв свого віслюка. Він знав, що воїни апіака ніколи не припиняють переслідування, тим паче, коли на їхньому боці перевага сил. Нічний розвідник, з яким Тумаяуа зчепився біля бамбукового гайка, очевидно, мав на меті захопити коней, щоб паралізувати загін.

А, може, переслідувачів небагато? Якщо їх не більше двох десятків, воїни племені тауліпанг приймуть бій і жорстоко покарають нахаб. Треба тільки з'ясувати, де вони і чи йдуть слідом за ними.

Тумаяуа схопив за повід прудконогого коника, на якому їхав Лупу, і щось пошепки сказав братові. Той заперечливо хитнув головою. Тоді молодий індієць заговорив до нього ще запальніше. Треба трохи відстати і влаштувати ворогові засідку. В них прудконогі тварини, і люди апіака ніколи не наздоженуть їх.

Лякливий Лупу мерзлякувато ввібрав голову в плечі, йому було страшно відриватись од загону.

— Що ж, я поїду сам, — з презирливою гримасою мовив Тумаяуа. Небезпека не лякала його. Навпаки, вона викликала в його серці новий приплив сил. Туга за втраченою могутністю племені, сором за свого жалюгідного брата — все це відбилось на гарному вольовому обличчі юного індійця. Він дивився на місяць, ніби вбираючи своїми великими темними очима холодну силу його променів. Груди юнака високо здіймалися.

— Що ж, я поїду сам, — повторив він голосніше, сподіваючись, що брат відгукнеться на його поклик.

Але Лупу низько опустив голову, пришпорив свого коня і від'їхав геть.

На плече Тумаяуа лягла рука Іллюші. Підсвідомо він збагнув, що індієць потребує допомоги.

— Я поїду з тобою, — промовив Самсонов, через силу підшукуючи іспанські слова.

Тумаяуа недовірливо подивився на нього і враз широко посміхнувся.

Тоді Іллюша наздогнав професора й коротко пояснив, що їм слід за всяку ціну з'ясувати, де ворог. Він просить дозволу залишитися з індійцем і зачекати наближення Ганкаурових воїнів.

Професор мовчки кивнув головою.

— Ви їдьте, Василю Івановичу, — сказав географ. — Ми наздоженемо вас.

Він повернув свого віслюка й подався слідом за Тумаяуа.

Індієць під'їхав до невисокого пагорба й зліз із віслюка. Те ж саме зробив і Самсонов. Тварин вони примусили лягти на землю. Віслюк Тумаяуа важко дихав і весь час поривався встати.

Десь далеко ліворуч завив койот. Потім його виття перейшло в гавкіт, який підхопила вся зграя. Іллюшу пройняв моторошний холодок. Що ж до Тумаяуа, то він просто дивився в ніч і чекав, міцно затиснувши в руках рушницю.

Апіака вибігли з-за горба якось зненацька. Вони були мовчазні й грізні. Кожен тримав напоготові списа або лука. Немов примари смерті, воїни просувалися по рівниці. Вони бігли отак всю ніч, і їм би стало сил бігти ще день, і знову ніч, і знову день. І в тій нездоланній витримці, в тій упертості, з якою вони бігли в тьмяному світлі місяця, було найжахливіше.

В першу мить Іллюша зовсім одерев'янів.

«Треба тікати, — майнула думка. — За кілька хвилин вони будуть на віддалі пострілу з лука». Географ потягнувся рукою до повода, глянув на Тумаяуа. Той лежав злий і зосереджений. У ньому прокинулась завзятість воїна, який вирішив захищати своїх одноплемінників до кінця.

Іллюша міцніше притиснув до плеча приклад рушниці. Войовничий запал індійця передавсь і йому. Можливо, кількох пострілів буде досить, щоб налякати оскаженілих апіака?

Тумаяуа вистрелив, майже не цілячись. За першою кулею він послав другу, третю. Звалив на землю трьох переслідувачів і тільки тоді здивовано глянув на Іллюшу. його дивувало те, що географ не стріляє. Не сказавши ні слова, він знову припав до приклада.

Самсонов дивився поперед себе, відчуваючи, як у нього терпнуть руки. Вперше в житті він змушений був стріляти в живих людей. «Що ж це я? — гарячково думав Іллюша. — Ще хвилина — й ми загинули». Він намацав пальцем курок, підвів мушку під темний силует, який летів просто на нього, й вистрелив. Високий індієць широко розкинув руки й, наче сніп, повалився на землю. Самсонов став стріляти, як і Тумаяуа, майже не цілячись, із вправністю снайпера.

Воїни апіака пробігли кілька кроків і спинились. Географ полегшено зітхнув. Штовхнув ліктем Тумаяуа й спроквола посміхнувся. Він хотів був підвестися, але Тумаяуа силою пригнув його до землі.

— Апіака — хитрі люди, — прошепотів індієць.

І немов на підтвердження цих слів з місячної імли долинули галасливі крики. Іллюша підвів голову. Переслідувачі оточували їх півколом.

«Здається, нам не вирватися звідси живими, — подумав Самсонов і тужливим поглядом зміряв огорнуту маревом рівнину. — Така дурна смерть».

Перед його очима промайнули дорогі обличчя друзів, йому навіть вчувся бадьорий Олесів голос.

«Де ти, Телесику? І ви, Василю Івановичу, строгий, хороший наш вчитель? Мабуть, зараз лаєте свого Іллюшу, що відірвався від загону, наполохав усіх. Не гнівайтесь, я думав, усе вийде на краще. Хотів відвести від вас лихо, а знайшов свою смерть».

Індійці вужами повзли вперед. Не насмілюючись бігти на повний зріст, вони намагались непомітно підкрастися до сміливців.

«Фатальне кільце змикається», <— тоскно подумав Самсонов. Він ладен був боронитись до останку. В його руках була смертоносна рушниця. Але оскаженілу вовчу зграю, мабуть, не спинити ніякими кулями.

І раптом на рівнині зчинилося замішання. Кілька воїнів схопилися на ноги й кинулись тікати. За ними побігли й інші.

У Самсонова радісно закалатало серце. Переслідувачі забули про свою жертву. Ба ні, їм просто не до них. В тилу індійців зав'язався бій. Затріщав автомат, одна за одною розірвалися три гранати, знову почулась автоматна черга. Льяноси гули від пострілів. Розлючені крики індійців зливалися з вибухами гранат. Якісь темні силуети гасали по рівнині. В них неважко було вгадати верхівців.

— Здається, небезпека минула, — сказав Іллюша, спершись на гарячу від безперервної стрілянини рушницю.

— Хай допоможе нашим рятівникам добрий дух Кахунья, — з радісною урочистістю вигукнув Тумаяуа.

Вони повскакували в сідла і щодуху помчали услід загонові. А за спиною в них не вщухала стрілянина.

ВЕЛІННЯ ЗЛОГО ДУХА

Нема кінця-краю тропічним нетрям. Зелене море котить у далечінь свої хвилі. Грізна тиша панує навкруги і спокій.

На кривій гілляці високого дерева куняє барвиста арара. Та враз птах сполошився, змахнув крилами, здійнявся в повітря. Око птиці побачило людину. Людина в сельві! Звідки? Хто впустив її в цей заповідний край? Чи, може, вона забула, що сельва жорстоко карає тих, хто зважується посягнути на її одвічні таємниці? Може, сміливців завів у цю безмежну пустелю злий дух Курукіра?

Арара невдоволена. Арара в гніві літає над лісом і своїм криком сповіщає сельву про загін сміливців.

— Казковий край! — шепоче Крутояр, озираючись навкруги.

Навіть індійці спинилися, зачаровані дикою незайманою красою. Тільки старий Палехо до всього байдужий. Опустившись під деревом, він важко стогне.

Крутояр підійшов до вождя. Старий зміряв професора затуманеним поглядом. Спробував підняти руку, але вона безсило впала йому на коліно.

— Незаперечний симптом ріо-муру, — нахилившись до Крутояра, мовив Бунч.

Тумаяуа, почувши знайоме йому слово, схопив біолога за руку. Він благав урятувати батька. Великий вождь Палехо повинен жити. Люди тауліпанг будуть проклинати білих людей, якщо вони не врятують старого касіка.

Помітивши на обличчі Бунча безпорадну посмішку, Крутояр спитав:

— Невже смерть?

— Не пізніше, як через два-три дні. Ця хвороба невиліковна. Особливо в нетрях.

Крутояр і сам знав, що від ріо-муру немає порятунку. Один тільки засіб міг відігнати смерть — швидка зміна клімату. Ріо-муру не любила свіжого морського повітря. Якби була можливість негайно перевезти хворого кудись на узбережжя Атлантики, він ще врятувався б.

Крутояр сумно похитав головою. Про літак зараз нічого було й мріяти.

Загін рушив далі. Мандрівники розтягнулись вервечкою. Бунч ішов останнім. Він щохвилини фотографував рідкісні породи рослин і дерев: банани, бамбуки, ліани різних видів і різної товщини, пальми. Особливо вражали Бунча ліани. Вони заповнювали увесь простір між деревами й неабияк заважали загонові просуватися вперед.

Мандрівники йшли мовчки, ведучи на поводі коней та віслюків. Поминувши простору галявину, порослу яскравими квітами, вони наткнулися на іржаве болото. Під ногами захлюпала вода.

Тумаяуа попередив, що в цій тванюці можуть бути отруйні змії. Отож, хай кожен пам'ятає про обережність. Юнак пішов першим, пробуючи кілком дно.

Гадючі мордочки раз по раз виринали з запліснявілої багнюки. Олесь, що один зі всього загону їхав на віслюку, інстинктивно підтягнув ноги.

Люди проходили болото широкими кроками. Крутояр глянув на босі ноги своїх провідників і з острахом подумав, що справа може закінчитися зовсім погано. Краще б індійці сіли на коней. Після того, як загін відірвався від переслідування, Палехо сказав, що перехід лісом остаточно загубить тварин, і тому було вирішено йти пішки. Але ж болото ховає в собі стільки несподіванок. Занурюючи ноги в високих шкіряних черевиках у в'язку тванюку, Крутояр відчував під собою тверді жилаві корені й гілляки, які здавались йому гадючими тілами. «Хоч би швидше пройти це прокляте місце», — подумав професор.

Раптом навколишню тишу розітнув жахливий крик.

Крутояр повернув голову й побачив зігнуту постать старого Палехо. його вкусила змія. Обличчя касіка перекосилося від болю.

— Кириле Трохимовичу, сюди! — закричав щосили професор.

Біолог підбіг до нього і став поквапливо діставати хірургічні інструменти. Крутояр вийняв із патронташа два патрони й висипав собі на долоню порох. Але Тумаяуа швидко наблизився до професора й, не промовивши жодного слова, вдарив його по долоні. Порох висипався на траву.

Крутояр здивовано глянув на молодого індійця. Той був зовсім спокійний. Його погляд, холодний і владний, забороняв професорові втручатися в порятування старого ватажка Палехо.

Крутояр, нічого не розуміючи, озирнувся на всі боки.

— Тумаяуа, — прошепотів він змертвілими губами. — Може, ми ще врятуємо вождя. Що ти надумав? Бунч тільки зробить невеличкий надріз і запалить на рані порох. Послухай, Тумаяуа. Що з тобою? Чому ти мовчиш?

Але молодий індієць не відповідав. Він не зводив очей із батька. Палехо, опустившись на землю і схопивши обома руками ногу, безтямними очима дивився на рану. Вона ніби загіпнотизувала його. Касік сидів непорушний. Він не виявляв ні найменшого бажання врятуватись од жахливої смерті.

— Ви що очманіли? — закричав Крутояр. Відчай наддав йому рішучості. Він ладен був безцеремонно розігнати молодих дикунів і припинити муки їхнього батька. — Геть звідси! Палехо загине! Тумаяуа, схаменись!

Професор знову потягнувся до патрона, щоб дістати пороху.

І тоді сталося щось дике, неймовірне. Старший син вождя Лупу спокійно дістав стрілу й поклав її на тятиву лука. Силою зброї затуркані індійці готові були боронити смерть свого батька.

— Боронити смерть! — прошепотів у нестямі Крутояр.

Ці слова погасили в ньому всі бажання. Дивлячись на скорченого вождя, він ледве прошепотів:

— Скажи, Тумаяуа, що це значить?

Юнак твердо подивився Крутоярові в очі:

— Злий дух Курукіра сидить у зміях і ягуарах. Злий дух Курукіра ввійшов у тіло мого батька, вождя могутнього племені тауліпанг. Святий закон племені забороняє рятувати укушеного змією, бо це принесе всім нещастя. Ми не дозволимо порушити волю злого духа Курукіри.

Крутояр узяв Бунча за лікоть.

— Відведіть Олеся подалі від цього місця, — промовив він. — Зараз почнеться агонія.

Бунч допоміг Олесеві сісти в сідло. Хлопець не опирався. Він тільки повернувся до Тумаяуа і кинув на нього сповнений глибокого осуду погляд.

Через кілька хвилин смерть забрала свою жертву. Індійці оточили вождя і в мовчанні схилили голови.

— Треба поховати тіло, — порушив гнітючу тишу Крутояр. — Не можна гаяти часу. Адже ми не певні, що апіака не кинуться знову в погоню.

— Апіака не підуть у цей ліс, бо вважають його лісом прокляття, — сказав Тумаяуа.

— Все одно треба рушати.

— Я знаю, сеньйоре.

— Скажи своїм братам, щоб вони викопали могилу. Тумаяуа важко звів на переніссі брови, його обличчя набрало хижого виразу.

— Закон племені тауліпанг забороняє ховати вождя в чужій землі, — озвався він по хвилі.

— Але що ж робити? — спитав професор. — Не повертатись же нам у селище.

— Не знаю, — переборюючи якісь внутрішні вагання, промовив Тумаяуа.

Крутояр не міг подолати в собі нервового тремтіння. Невже індійці відмовляться далі проводжати своїх білих друзів? Невже й вірний Тумаяуа зрадить їм?

Тумаяуа радився з братами. Вони стояли над непорушним тілом Палехо й гаряче щось доводили один одному. Кілька разів старший брат Лупу хапався за лука, немовби наміряючись примусити Тумаяуа погодитись із його доказами.

Нарешті Тумаяуа підійшов до Крутояра і сказав йому, що брати відмовляються іти далі. Вони понесуть тіло батька назад у селище. Цього вимагає звичай племені.

— Значить, ви покинете нас? — спитав професор. — Ви залишаєте своїх друзів?.. Ти гадаєш, що добрий дух Кахунья пробачить вам цю зраду?

Тумаяуа опустив голову й ледве чутно промовив:

— Брати повернуться… А я… Добрий дух Кахунья повеліває мені порушити звичаї мого племені.

«В його душі більше добра, ніж тупого фанатизму», — подумав Крутояр і гаряче обняв молодого індійця.

— Але ж твоїм братам загрожує смерть од руки апіака, — сказав професор. — Воїни Ганкаура нападуть на Лупу, як тільки він вийде з цього рятівного лісу.

Тумаяуа заперечливо похитав головою. Лупу не піде старим шляхом. Він зверне праворуч і вийде до річки. Там він змайструє пірогу і на ній дістанеться додому. На воді ніхто не перестріне його.

Тим часом Лупу ладнався в дорогу. З тонких бамбукових палиць були зроблені ноші. На них поклали тіло мерця. Прощання було коротке й холодне. Очевидно, Лупу вважав вчинок Тумаяуа негідним воїна племені. Він кинув йому якесь коротке слово і за своїм індійським ритуалом кілька разів присів навпочіпки. Те ж саме проробили й обидва його брати. Потім вони підхопили ноші з тілом Палехо і квапливими кроками подалися в гущавину лісу.

На обличчі Тумаяуа не ворухнувся жоден м'яз. Він не промовив жодного слова. Із боротьби між почуттям обов'язку і сліпої звички юнак вийшов переможцем.

ТОРГІВЛЯ ЖИТТЯМ

Вечоріло. Ліс порідшав. Дорога злегка піднімалася вгору. Над головою монотонно гула надокучлива мошва.

Тумаяуа спинився й уважно подививсь уперед… Він розгледів поміж дерев невеличку хатину.

Швидким помахом руки індієць наказав усім лягти на землю, а сам, наче кішка, що побачила горобця, поплазував між кущами.

Через кілька хвилин Тумаяуа повернувся.

— Ранчо без людей, — промовив коротко.

Крутояр підвівся з землі й, обтріпуючи одежу, посміхнувся, ніби засоромлений своєю надмірною обережністю.

— Ти уважно оглянув дім?

— Я не заходив усередину, але біля входу на дворище немає жодного сліду. Хазяїн давно покинув оселю. Не бійтесь, сеньйоре, я піду першим, а ви — за мною.

Хижа вражала своєю вбогістю. Струхлявіле листя звисало з даху. Стіни перекосилися. Шибки були повибивані. На невисокий ґанок вели скрипучі східці.

Двері оселі були відчинені навстіж, і коли Крутояр услід за Тумаяуа піднявся по сходах, із чорного отвору на нього дихнуло пусткою.

Тумаяуа пригнувся і пружним кроком перший зайшов до темного коридора. Крутояр, мимоволі втягнувши голову в плечі, ступив за ним. Ззаду важко дихав Іллюша. «Нащо він тиснеться сюди зі зброєю?» — промайнуло в голові професора, який відчув під боком у себе ствол рушниці.

— Тут нікого немає, сеньйоре! — вигукнув індієць.

Тумаяуа схилився над непокритим столом і провів пальцем по дошці.

— В цьому домі давно не було людей, — сказав він. — Гляньте, скільки пилюки на столі.

— Справді, — погодився професор. — Мешканець ранчо покинув господу понад місяць тому. Він лишив усе так, начебто вийшов із дому на кілька годин. Хто б це міг бути?

Географ витягнув шухляду й там, серед патронних гільз, цигаркових коробок і іншого начиння знайшов невеличкий у цератовій палітурці зошит.

— Ходімте надвір, — запропонував Крутояр, гортаючи густо списані сторінки. — Тут нічого не можна розібрати.

Вони вийшли з хижі. Бунч і Олесь, назбиравши хмизу, розпалили багаття. Веселі язики вогню жадібно обхопили сухе гілляччя. Сизий дим, чіпляючись за верхів'я кущів, поповз догори. Мандрівники оточили Крутояра й наготувалися слухати.

— Здається, ми натрапили на слід Ван-Саунгейнлера, — сказав професор, пробігаючи перші рядки. — Це не що інше як чернетка листа сміливого дослідника. Але до кого він пише? Ага, ось кілька разів повторюється: вельмишановний міністр.

Іллюша порадив читати все підряд.

Що ж, читати, то читати. Крутояр глибоко вдихнув парке повітря.

«Елементарна порядність не дозволяє мені говорити в цьому листі про те, що я зробив для не. щасних жителів Вентуарі, — перекладав професор. — Мені хочеться звернути вашу увагу тільки на те, щотубільці прийняли мене в свою сім'ю дружньо, без упередженості. Коли помер від лихоманки мій син, вони сказали мені, що це і їхнє горе… Я доклав багато зусиль, щоб, чим можна, допомогти бідолашним.

І від того, що мій труд не пропав задарма, я став ніби яснозорішим. Я побачив, що люди вашої країни гідні кращого життя. Я усвідомив, що на вашій землі ще багато зла й несправедливості, багато зневаги до бога й до людської совісті. Життя моє перетворилось на суцільне страждання. Мене стримувало слово, яке я дав собі, — не втручатись у політичне життя вашої країни. І водночас саме життя говорило мені: ти не смієш мовчати — в країні, тричі освяченій богом, люди чинять беззаконня, яких не знав світ. Підніми свій голос, розкажи світові правду.

Я поселився в непролазних лісових хащах, забувши про рідний дім, вітчизну. Індійці переказували, що мене розшукують, але я порвав зв'язок із цивілізованим світом. Я поклявся не повертатись на батьківщину, поки достеменно не вивчу життя вашого багатостраждального народу. Я присягнув не відступати, я поклявся іменем мого померлого сина й іменем моїх друзів, які загинули двадцять років тому в боротьбі, проти націстів.

Ви спитаєте, нащо я вдався до такого застарілого, романтичного прийому, як самопоховання в сельві? Скажу відверто, сеньйоре міністр: я вчинив це із страху перед вами, перед вашим урядом. Ви б зробили все можливе, аби зашкодити мені. Я не був певний навіть за своє життя, бо переконався на власні очі, що в цих лісових нетрях закони республіки не мають сили…

Я не раз питав себе: чому на долю вашого народу випало стільки страждань і лихоліть? Чому гуманізм і цивілізація не зачепили своїм благодатним крилом вашої республіки?

Може, ваша країна недосяжна для світового прогресу?

Неправда! Давно минули часи, коли авантюристи типу Орельяно мріяли на своїх каравелах відшукати казкову країну Ельдорадо. Скільки хоробрих людей, важачи життям, подорожувало по ваших пампасах і сельвах у пошуках знань і багатств! Не мені нагадувати вам трагічну долю полковника Фоссета, який 1926 року подався разом із сином в непролазні хащі по річці Шінгу і там знайшов свою смерть. А скільки експедицій було споряджено по Амазонці, Оріноко й Ріу-Негро, аби відкрити людству найпотаємніші скарби південноамериканського континенту! Хай схилять голови наші нащадки перед мужністю піонерів!

Так говорив я собі і моїм найближчим друзям. Так я скажу й вам, сеньйоре міністр. І, нагадавши про це, я спитаю вас: чому ж страждає народ вашої країни? Чому прагнення великих сердець не знайшли свого живого втілення?

Століття минули відтоді, як перші завойовники-конкістадори висадились із своїх каравел на американській землі і в пошуках золота, мов зголоднілі пси, кинулися з мечем на тубільців. Право енкомієнди, яке іспанські гранди одержували від свого короля, — право користування землею з усіма, хто проживає на ній, — чорною плямою лягло на європейські народи.

Період енкомієнди, період панування католицьких місіонерів не приніс корінним жителям Нового Світу нічого хорошого. «Поганою людиною», «аборісадо» прозвали індійці білого завойовника. Він знищив культуру інків. Запріг їх у ярмо. Він зруйнував храми мексіканських царств. Прокляття йому!

Ну, що ж, скажете ви, сеньйоре міністр, новітні покоління не несуть відповідальності за прадавні діла. Меч іспанських конкістадорів лишився в музеях середньовіччя, як і меч жорстокого Торквемада. І я погоджуюсь із вами. Сини не відповідають за вчинки своїх батьків. Але я запитую вас: хто дав право вам, вельмишановний сеньйоре міністр, і вашим друзям, і вашим підлеглим, хто дав усім вам право успадкувати підлість і канібальство конкістадорів? Чому в вашій маленькій республіці панує все та ж жорстокість і неправда? Чому ви і ваш уряд віддали республіку на відкуп американським банкірам?

Ви і ваші закони занапастили країну.

Я знаю багатства вашої республіки. Вони незліченні.

Тропічні ліси, каучукові плантації, поклади золота й нафти могли б піднести країну до небувалого розквіту. Але вам не болять рани народу. Вам було вигідніше віддати нафту «Техас ойл компані».

Золото й каучук стали горем республіки. Вони позбавили поля робочих рук. Вони забрали з убогих ранчо останніх орачів, вони осиротили сім'ї, віднявши в них батьків.

Але, шановний сеньйоре міністр, я хочу нагадати вам старе індійське повір'я. Там, де люди рвуться до золота, їх карає рука злого Курукіри. Золото сховалось у найглибших підземних коморах. Воно сповнилось ненависті до двоногих істот, які зробили з нього свого бога. А там, де воно виступає на поверхню нашої планети, лихо звалюється на людські голови.

Я хочу додати від себе, добродію: золото не любить жадоби й запроданства. Злий дух Курукіра мстить не тільки чужоземцям, але й тим, хто надто віддано служить їм. Запам'ятайте це, шановний сеньйоре міністр.

У вашій маленькій тропічній республіці панує рабство, жорстоке і невблаганне, безпросвітне і безнадійне. Раби потрібні власникам великих асієнд, бездушним асієндадо, людям без совісті й честі, ненаситним господарям каучукових плантацій. І вони не спиняються ні перед чим, аби знайти дарові робочі руки. Вони перетворились на мисливців за рабами. Вони зробили рабство своєю професією.

Про що говорить хоча б такий факт? Нещодавно власник однієї з найбільших на верхньому Оріноко асієнд, якийсь Урбако, влаштував нічне полювання на тубільців. Озброєні рушницями, його слуги оточили лісове селище беззахисних індійців. Своїми смолоскипами вони швидко підпалили вбогі хижки. За чверть години узурпатори перестріляли майже всіх дорослих мешканців селища. Помилували тільки дітей та кільканадцять молодих жінок. Бранців зв'язали попарно і привели на асієнду свого господаря. Так цивілізований варвар Урбако придбав собі безкоштовно «робочу худобу».

Справжні володарі вашої країни — жорстокі урбако. В званні генералів і полковників, вони очолюють воєнні хунти й політичні партії. В їхніх руках уся влада. Вони продають країну іноземному капіталові, зраджують народ. Болем і гнівом сповнюється моє серце, коли я згадую про те, що в вашій республіці, як ніде, трудова людина — креол, негр, індієць, мулат — перестала вважатись за людину. Як можуть християни ігнорувати найголовніші заповіді Христові, забувати, що людина людині — не вовк, а брат. Чому гонитва за грішми витіснила з людських сердець християнську добропорядність?

Ви добре знаєте, сеньйоре міністр, що тільки у вашій країні процвітає найпідліший вид бізнесу — торгівля людськими головами. Може, вам неприємно читати ці рядки, але я прошу вас: дочитайте їх до кінця. Якщо у ваших грудях ще не зачерствіло серце, ви зрозумієте моє обурення.

Відверто кажучи, я й раніше знав, що окремі дикунські племена, виконуючи свої страхітливі ритуальні звичаї, відрубують ворогам голови і якимось особливим способом препарують їх. Я знав, що є людці, котрі заради власної наживи купують і перепродують такі голови. Але я не знав, що торгівля відрубаними головами перетворилася на свого роду фах, ремесло.

Якось у хижі вождя одного племені я, на превеликий свій подив, побачив людину в корковому шоломі й білому тропічному костюмі. Спочатку мені спало на думку, що переді мною член наукової експедиції, який вивчає тропічні нетрі.

Чоловік назвався Гобсоном. Він витяг портсигар і запропонував розкурити по запашній сигарі. От і послав мені бог розраду, подумав я й, умостившись на підстилці з бананового листя, наладнався слухати цікаві розповіді.

Гобсон був високим худорлявим блондином, з проникливими голубими очима. На переніссі в нього я помітив невеличку ямку і подумав, що ця людина, озброївшись окулярами, певно, провела не одну ніч над науковими працями.

Ми мовчали кілька хвилин, з насолодою затягуючись ароматним димом.

Жінки вождя носили нам страви, але ми не торкались до них. Я хотів розпитати Гобсона про онкологічні досліди Чікагського інституту і про новітні плани обводнення Сахари. Я думав почути від нього про останні гастролі трупи радянських артистів у Парижі та Ліссабоні.

І раптом Гобсон, загасивши об землю сигару, спитав мене:

— Ви не знаєте, як оцінюють голови в цій окрузі?

Очевидно, моє обличчя після його слів здалося йому дурнуватим, бо він повторив запитання:

— Комісар Олів'єро запевнив мене, що я матиму тут непоганий зиск. Він сам начебто заробив на перепродажу голів три тисячі фунтів. Він не, боїться моєї конкуренції і каже, що його агенти забезпечують його необхідним матеріалом за найдешевшу ціну. Мені цікаво, скільки правлять на верхньому Оріноко за голову?

Я відчув, як земля осідає піді мною. У мене пошерхло в роті, і я ледве вимовив:

— Не цікавився, сер.

Гобсон узяв нову сигару і так, начебто нічого й не сталося, запалив її від запальнички, виготовленої в формі маленького револьвера. Я дивився на той револьвер, на вузенькі синюваті губи Гобсона, на його перенісся, де залягла рожева ямка від окулярів, і відчував, як у серці моєму піднімається зненависть. Мені було ясно: переді мною сидить один з агентів, котрі займаються купівлею і перепродажем голів забитих індійців.

Перший порух, який я подавив у собі, — вдарити Гобсона навідліг по щоці — змінився раптовою цікавістю: хто ця людина? Які її думки? З ким вона ділить свої бариші? Окрім того, я хотів з'ясувати, яких розмірів досягла злочинна практика перепродажу мертвих голів.

Я вдав із себе невігласа і стримано запитав: — Скажіть, невже торгівля головами приносить вам надійний зиск?

Гобсонові, очевидно, давно хотілося похизуватись переді мною своїми успіхами, можливо, навіть вразити мене. Він був красномовний і дуже веселий, коли говорив, що торгівля головами — найвигідніша справа в цій богом проклятій країні, що він кожного року збуває закордонним фірмам голів на п'ять-шість тисяч фунтів стерлінгів. За кожну голову йому платили по сто фунтів, не менше. А от Чікагський антропологічний музей не шкодував за вдалі екземпляри й чотирьохсот.

— Що ви розумієте під вдалими? — спитав я, відчуваючи, як у мене холонуть ноги.

Гобсон криво посміхнувся, йому було просто дивно, що є люди, котрим невтямки така звичайна справа. Хіба не ясно, що можуть бути голови з маленьких індійців і з дорослих, жіночі голови й чоловічі, препаровані вдало й невдало.

Він спокійно відклав убік сигару й потягнувся рукою до мішка, який лежав неподалік од входу в хижу. Я вжахнувся при одній думці, що поруч мене, за якихось два-три кроки, лежали голови, людські голови, з очима й носами, голови, відрізані від тулубів і засушені для продажу.

Гобсон вправним рухом розв'язав мішка, як розв'язують, скажімо, лантух з кавунами або динями, взяв його за ріжки й потягнув угору. Отак, знаєте, сеньйоре міністр, зовсім просто, й дуже делікатно потягнув самими кінчиками пальців. Щось глухо заторохтіло, вдарилось об підлогу, і я побачив голови.

Спочатку мені здалося, що Гобсон пожартував. Переді мною лежали маленькі кульки, завбільшки з кулак, схожі в напівтемній кімнаті на невеличкі гумові м'ячі.

Я подався всім тілом уперед. Я хотів пересвідчитись, що все це справді жарт, недобрий, жорстокий жарт. Мимоволі моя рука торкнулась до однієї з голів, і я, мов опечений, відсмикнув її назад.

— Годі-бо, не бійтеся! — зареготав Гобсон, пихкаючи димом сигари. — Вони не кусаються.

Він узяв одну з голівок за довге чорне волосся і підняв на рівень моїх очей.

Майже не володіючи собою, я дивився на страшний експонат. Ось що лишилося від людини, від живої людини, яка дивилась на небо, раділа сонцю, кохала, ненавиділа, мріяла, сподівалася… Вираз суму й страждання відбився на мертвому обличчі, від чого голівка ще більше нагадувала справжню живу голову. Рот і очі її були прошиті грубими нитками. Гобсон коротко пояснив, що в цьому є певний сенс. Адже індійці вважають, що душа забитого може прийти до воїна, який відрубав голову, і жорстоко помститись йому. Щоб запобігти цьому індійці прошивають очі та вуста й, отже, закривають душі вихід назовні.

Дивлячись на темно-брунатну кульку в руці вампіра, я нічого не бачив. Власне, ні, я бачив. Я бачив жорстокість ситих і цікавість нудьгуючих, я бачив ваш уряд, сеньйоре міністр, вашу поліцію, яка потурає звірствам, справжню ціну вашим законам і вашій демагогічній балаканині.

Своїм листом я не хочу вселити у ваше серце вбивчу й невідрадну думку про те, що народ вашої країни здичавів до краю, що дикі індійці й справді такі жорстокі й підступні бестії, для яких єдиним виправним засобом могла б бути куля. Ні, шановний сеньйоре, люди вашої країни — добросердечні й гідні кращої долі. їх примушують убивати. Ви самі знаєте, що білі негідники, такі, як Гобсон і його друзі, нацьковують одне індійське плем'я на друге. Вам повинно бути відомо, що роздуваючи ворожнечу між племенами, гобсони постачають зброю одним індійцям, і не дають її іншим.

Не проклинайте тубільців, сеньйоре! Шукайте злочинців ближче до вашого дому. Тільки швидше, бо в народу може урватися терпець.

Жорстокість породжує жорстокість, сеньйоре міністр. На убивство відповідають убивствами. Не спокушайте людського терпіння. Всьому є кінець.

Ви, певно, краще мене знаєте історію вашої республіки, історію вашого континенту. Але я все ж таки нагадаю вам, що це була грізна історія і що більшість її сторінок написана кров'ю. Дозвольте нагадати вам про повстання індійців у Гран-Пахональї. Мужній Тасулінчі підняв тоді всі племена по річці Укаялі й рушив од верхів'я до гирла, чинячи жорстоку помсту за знущання, яких зазнавали мешканці цих районів від білих асієндадо. Протягом двохсот кілометрів більшість асієндадо була знищена, і тільки небагатьом кровопивцям вдалось утекти в міста під охорону поліції і війська.

Я б не хотів, сеньйоре міністр, щоб жорстокість недалекоглядних і бездушних людей примусила вітер історії перегорнути назад оті криваві сторінки.

Я кінчаю цей лист, сеньйоре міністр, шостий лист, який, крім вас, буде читати весь світ. Всі шість листів я опублікую після повернення в Європу в голландській та французькій пресі.

Колись, під час нашого першого знайомства в Лондоні, ви говорили мені, що збираєтесь присвятити все своє життя боротьбі за оновлення своєї країни. Це було одразу ж після розгрому націстської тиранії. Вас, як і мене, запалювали гуманні ідеї прогресу. Але за роки, що минули відтоді, ви очерствіли душею, інакше б ви відмовились од сумнівної честі стати міністром в уряді генерала Батіса.

Я пишу вам ці листи, не втрачаючи надії, що в вашому серці ще збереглася людяність. Ви прочитаєте їх за п'ять місяців до опублікування в пресі. Може, за цей час, ви зробите що-небудь, аби врятувати свою честь громадського діяча. Можливо, здоровий глузд примусить вас знайти інший шлях і інших друзів.

Поспішайте, сеньйоре міністр. Можливо, мої листи — останнє застереження долі, яка так довго виявляла до вас свою прихильність.

Асієнда на Вентуарі. Ван-Саунгейнлер».

Крутояр повільно закрив зошита.

— Заради такої таємниці варто було страждати, — промовив він по хвилі, втомлено закриваючи очі долонею.

Йому ніхто не відповів. З нічного мороку долітали таємничі голоси сельви. Догоряли сучки в сизому попелі, й полохливі вогники скупо освітлювали обличчя присутніх. Тумаяуа, німотний і грізний, як привид, стояв оддалік на чатах.

Олесь, звівши на батька очі, запитав:

— Значить, він розкаже про це всьому світові?

— Так, сину, якщо він живий, його слова почують усі чесні люди землі. — Професор підвищив голос: — Принаймні ми скажемо від його імені. Адже лист його в наших руках. Це гнівний вирок усій системі генерала Батіса, під опікою якого чинять свої підлі справи гобсони й чорні себастьяни!

Професор відвів очі від вогню й подивився на Тумаяуа. Той охороняв невеличкий табір з пильністю бувалого воїна. Крутояр мимоволі замилувався сміливим юнаком, що в ту мить скидався на пантеру, закам'янілу в грізному чеканні.

«Він щось ховає в своєму серці, — подумав професор. — Якась думка не дає йому спокою. Недарма він залишився з загоном. Тут добрий дух Кахунья ні до чого. Мабуть, юнакові треба за всяку ціну добратися до селища Курумба. Але з якою метою?..»

Крутояр заплющив очі. Думки в його голові затуманились. Теплий вітерець повіяв йому в обличчя.

«Втомився я», — подумав професор і розплющив очі.

В ту ж мить він побачив, як Тумаяуа, виставивши вперед рушницю, швидко пішов у морок.

«ХАЙ УМРЕ ТИРАН!»

Нелегко пробиратися через сельву великому загонові. Та уявіть собі на мить долю трьох сміливців, які зважились кинути виклик жорстоким нетрям. Вони йдуть безкрайнім зеленим океаном, кожної хвилини сподіваючись нападу, кожної миті готові до двобою не на життя, а на смерть. Вони йдуть, втративши лік часу, обминаючи грузькі болота, колючі непролазні чагарі.

Орнандо та брати Россаріо пробиралися сельвою до селища Курумба, де сподівались зустріти таємничого посланця від закордонного центру. їхні мандри затягнулись. У селищі тауліпанг вони дізналися про білих людей, яких на світанку повів до Курумба сам вождь Палехо. Індійці розповіли їм також про те, що пізніше в селище ввірвались воїни апіака на чолі з Ганкауром. Ганкаур переслідував білих сеньйорів. Орнандо, Філіппе й Мігель Россаріо зрозуміли, що над загоном професора Крутояра нависла смертельна небезпека. Молоді люди помчали на конях услід за переслідувачами й наздогнали їх на безкрайній рівнині в ту мить, коли Ганкаур зав'язав бій з Тумаяуа й Самсоновим. Удар з тилу вирішив справу. Побачивши позаду себе вершників і почувши постріли й вибухи гранат, люди апіака, незважаючи на гнівні заклики свого касіка, розбіглись хто куди. Однак, захопившись боєм, троє сміливців не помітили, як кільканадцять воїнів Ганкаура зайшли їм у тил і звідти почали обстрілювати своїми смертоносними стрілами.

Орнандо дав команду відступати. Відірвавшись од ворога, сміливці кружним шляхом рушили до Курумба. Вони йшли не зупиняючись.

Друга ніч теж застала їх у сельві. Орнандо, присвічуючи кишеньковим ліхтариком, вів своїх друзів йому одному відомою стежкою. Стежка вивела їх до маленького ранчо.

Орнандо побачив між деревами багаття.

— Чекайте мене тут, — прошепотів він своїм друзям і скрадаючись попрямував у бік будівлі.

Він обережно наближався до коралю. Раптом зрадливий тріск гілки під його ногою насторожив індійця-вартового. Той, тримаючи напоготові рушницю, ступив йому назустріч.

Тепер Тумаяуа й Орнандо дивились і не впізнавали один одного.

Тумаяуа міг би давно вбити незнайомця, одначе він вирішив спіймати його живцем. Адже це міг бути шпигун від Чорного Себастьяна, найпідлішої людини серед білих людей.

Індієць дивився на непроханого гостя й чекав. Орнандо теж чекав. Дві рушниці, спрямовані в людські серця, були ладні кожної хвилини випустити кулі. Тільки ніч і зорі на байдужому небі мовчазно стежили за цим поєдинком.

Орнандо скосив очі на ранчо й побачив біля вогнища білих людей. Це, безперечно, були іноземці. Щоб не стати жертвою безглуздої випадковості, Орнандо блискавично впав на землю і щосили закричав:

— Хай умре тиран!

— Тумаяуа, назад! — в ту ж мить гукнув професор. — Це наш! Не стріляй у нього!

Тумаяуа й Орнандо підвелися з землі і наблизились до багаття. Неясне світло вогнища осяяло дві такі несхожі зовні постаті: майже голого темно-брунатного індійця і зодягненого в сірий костюм креола. Нервове тремтіння ще відчувалося в голосі Орнандо, коли він промовив:

— Привіт, Тумаяуа.

— Здрастуй, Орнандо!

І вони обнялися, обнялися так міцно, як можуть обнятися лише великі друзі і справжні воїни, їх оточили мандрівники.

Побачивши Крутояра, Орнандо обережно відступив назад і, ніби впізнаючи в ньому когось далекого й знайомого, спитав:

— Ви… ви хто?

— Ми — радянські вчені, сеньйоре.

В очах молодого повстанця спалахнула радість. Але він стримав перший порив і промовив ввічливо:

— До вас я мав би звернутися з іншим привітанням, сеньйоре, але в наші суворі часи вимоги етикету часто підмінюються вимогами обережності.

— Запевняю вас, — відповів йому з почуттям щиросердої прихильності Крутояр, — що в цих словах я находжу не менше втіхи, ніж ви і ваші мужні вільнолюбні друзі.

— Звідки ви знаєте про моїх друзів?

— Я знаю, що в цій країні всі чесні люди — друзі свободи. — Крутояр зробив крок до креола й потиснув йому руку. — Вітаю вас щиро!

— Я не сам, — сказав Орнандо. — Мої товариші залишились у лісі, а я пішов на розвідку. Зачекайте, я зараз покличу їх.

Через кілька хвилин він повернувся в супроводі Мігеля й Філіппе. Брати на знак привітання вклонилися. Філіппе підійшов до Крутояра й промовив:

— Я чув про вас, сеньйоре професор. Ви і ваші друзі поставили перед собою благородну мету. В нашій країні чесні люди завжди допоможуть і підтримають вас.

Скоро всі перезнайомились. У багаття підкинули гілля, і вогонь, ніби зрадівши появі гостей, запалахкотів на повну силу. Рожевий відблиск упав на стовбури дерев, що оточували ранчо.

Орнандо відвів Тумаяуа вбік і неголосно став розпитувати про свою сестру. Вислухавши сумну розповідь про смерть сеньйори Ернестіни, Орнандо на мить замовк.

Індієць поклав йому на плече руку і з дружньою теплотою сказав:

— Не сумуй, друже. Ти завжди вчив мене бути мужнім. Краще вислухай мене. Я ніс у селище Курумба до одноокого Артуро наказ сеньйори Ернестіни. Перед смертю вона покликала мене до себе в каюту і звеліла запам'ятати такі слова. «Вільні люди мають запалити вогонь на вершині Комо в ніч святого духа Кахуньї».

— В ніч святого духа Кахуньї, — монотонним голосом повторив за ним Орнандо. І враз підняв голову. — В ніч святого духа?.. Що ти говориш? Пригадай краще, Тумаяуа. Ніч святого духа через два дні. Може, ти помиляєшся?

— Тумаяуа пам'ятає слова сеньйори Ернестіни.

— Тоді ми будь-що повинні негайно повідомити людей в селищі Курумба, щоб вони піднялись на гору Комо.

Тумаяуа тільки безпорадно знизав плечима. Він нічим не міг зарадити справі. Якщо треба, він хоч зараз піде сам через сельву до Курумба.

Орнандо важко зітхнув. Одному йти не можна. Сельва надто жорстока. Загубивши своє життя, він цим не допоможе друзям.

Орнандо знав, що мав значити сигнал на горі Комо. Останніми днями батько не раз говорив йому про той час, коли за єдиним знаком усі повстанські загони верхнього Оріноко піднімуться проти диктатора Батіса. Цей виступ повинен був злитися з виступом робітників півночі й могутніми антиурядовими демонстраціями в столиці. Крім того, емігрантський центр чекав слушної нагоди, коли хвиля антиімперіалістичного опору підніметься і в сусідніх республіках, його посланці роз'їхались по всій країні. Весь народ наготувався до могутнього удару. І ось на цій глухій галявині вирішувалась доля повстання. Від рішучості Орнандо й Тумаяуа залежало, чи запалає на горі Комо вогонь свободи, чи ні. Тепер усе залежало від них.

— З першими ж променями сонця ми понесемо звістку в Курумба, — твердо мовив Орнандо. — А ти поведеш професора далі. Запам'ятай, Тумаяуа, — це наші щирі друзі. Оберігай їх.

Крутояр розповідав братам Россаріо про напад людей апіака.

— Ми врятувалися чудом, — встряв у розмову Самсонов. — На воїнів апіака зненацька напали якісь сміливці. Ганкаур, втративши кілька чоловік убитими, неждано повернув назад.

— Невже? — вигукнув Філіппе, ховаючи в глибині очей лукавий вогник.

— Просто чудо, — із щирим подивом мовив географ.

Філіппе прикрив рота долонею. В очах його все ще світились веселі іскорки.

— В нашій країні трапляється й не таке. — Філіппе сонно потягнувся. — Давайте спати. Завтра нас чекає…

Він не встиг скінчити фрази. Рушничний постріл розітнувся між деревами, немов удар грому. В наступну мить ватага озброєних людей затопила брудною повінню двір ранчо.

Крутояр не встиг схопитись на ноги, як його повалили на землю і зв'язали. Важкий чобіт вперся йому в груди.

Орнандо з криком: «Нас зрадили!» вистрелив у якогось дебелого суб'єкта, але в нього вирвали з рук револьвер і ударом кулака збили з ніг.

Таємничі суб'єкти нишпорили по дворищі, чулися удари прикладів по дверях і вікнах, голосна лайка.

Крутояр, з затуманеною головою, підвівся на лікті й побачив, що біля нього лежать із скрученими руками Бунч, Іллюша й Філіппе.

— Олесь! — закричав він щосили. — Олесю!

Але у відповідь йому пролунав тільки грубий регіт. Ті, що сміялися, стояли півколом навкруги вогню, широкоплечі, засмаглі, з туго набитими патронташами, в крислатих капелюхах. Вузенькі погони горбились на їхніх кремезних плечах.

«Невже поліція?» — майнуло в голові Крутояра.

— Слухайте, сеньйоре, — звернувся Крутояр до довгошийого головоріза, який стояв поряд, — покличте вашого начальника.

Той зробив великі очі, немов до нього звернулися з потойбічного світу, й презирливо сплюнув.

Крутояр, пересилюючи біль у грудях, сів. Такого з ним ще ніколи не було, його, вченого із світовим ім'ям, поважного члена багатьох академій, зв'язали, мов звичайнісінького злочинця…

Він хотів був знову звернутись до хлопця, який чатував біля них із рушницею, але в цю мить, розштовхуючи охоронців, з темряви вийшов присадкуватий чоловічок у зеленому мундирі. Це був Чорний Себастьян.

Він підійшов до Крутояра і, спинившись за крок від нього, став у розвалькуватій нахабній позі.

— Накажіть вашим людям розв'язати мене, сеньйоре Олів'єро! — промовив з гідністю і ледь прихованим роздратуванням Крутояр.

Комісар кивком голови підкликав до себе двох охоронців, коротко щось сказав їм. Ті підняли професора на ноги. Розв'язали йому руки.

— Сеньйоре Крутояр! — аж сплеснув руками Олів'єро, вдаючи страшенно враженого. — Я не впізнав вас!

— Негайно припиніть це блюзнірство! Звільніть моїх друзів!

Себастьян вовкувато озирнувся. Здається, він перестарався. Може й справді, ще доведеться відповідати за цих суб'єктів…

— Негайно розв'яжіть іноземців! — гукнув він своїм солдатам.

Вдоволено потираючи руки, Олів'єро пройшовся по двору. Він не сподівався такої зустрічі. Але як сеньйор професор потрапив у цю глухомань? Може, він зустрічався тут із ким-небудь? Хіба в домі нікого не було?

— Ми застали порожню оселю.

— І ніяких слідів?

— Ніяких, сеньйоре Олів'єро.

Себастьян побіг у дім. Присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком, похапцем оглянув кімнати. Чортзна-що! Куди ж подівся Ван-Саунгейнлер? Заради цього дурного голландця він два дні продирався сельвою, і ось на тобі. Жодного сліду! Нащо ж пришелепуватий Ортіс сповіщав його в листі, що Ван-Саунгейнлер мешкає в цій оселі? Тепер спробуй відшукай його…

Комісар вийшов надвір. Радянські мандрівники стояли в тісному колі охоронців. Біля багаття лежали зв'язані люди доктора Коельо.

Олів'єро цікавив Ван-Саунгейнлер. Окрім того, комісар ще й досі сподівався вирвати у Крутояра таємницю Ернестіни.

Підійшовши до професора, Себастьян подивився йому зухвалькувато в обличчя і сказав:

— Ми вдруге зустрічаємося з вами, сеньйоре. Сподіваюсь, що це буде наша остання зустріч.

— Даремно загрожуєте.

— Ви ще й досі вірите в силу своїх повноважень?

— Вони при мені і ніхто їх не забере в мене.

Рука Олів'єро лягла професорові на плече. Відвівши Крутояра вбік, комісар неголосно сказав:

— Вам залишається тільки помиритись зі мною, сеньйоре професор.

— Я не бачу підстав для сварки.

— Слухайте, досить грати комедію. Ви виконуєте місію, яка не личить вам. Ніхто не виправдає вас. Представник нейтральної країни в ролі розвідника.

Професор скривився, немов від зубного болю.

— Це просто ідіотизм! Ніякий шантаж вам не допоможе, добродію… Та й зрештою, чого ви хочете від нас?

— Сеньйоре професор! — підвищив голос до загрозливого тону комісар Олів'єро. — Я хочу знати, кому і яку ви несете звістку від Ернестіни Коельо? Нікому? А-а, ви навіть не бажаєте розмовляти! Що ж, тоді я змушений буду затримати вас. Так, так, тимчасово, звичайно. До зустрічі з полковником Бракватістою. Але запам'ятайте, професор: із рук полковника ще не виривалася живцем жодна людина. У вас є кілька годин, щоб обдумати все. Чуєте? Кілька годин, сеньйоре професор!

САУК'ЯТО ПАМ'ЯТАЄ ДРУЗІВ

Всю ніч Тумаяуа й Олесь пробиралися непролазними нетрями. Індієць ішов першим. Коли друзі натикалися на густе плетиво ліан, Тумаяуа брав Олеся за руку і просив:

— Не сердься, твій брат завів тебе в погане місце. Треба вертатись назад.

Олесь брів за своїм поводирем і згадував усе, що привело їх на цю темну нічну стежку. Коли гримнули перші постріли і з лісу, немов стадо диких звірів, вилетіли люди з карабінами в руках, Тумаяуа підскочив до нього і закричав: «Тікай! Твій брат урятує тебе». І вони побігли прямо в ніч, у невідомість. Мабуть, син лісів Тумаяуа в ту мить забув заповіт своїх батьків, що найстрашніший ворог людини в сельві — самотність. Індійці ніколи не відходили від своєї стежки, не лишивши після себе умовних позначок. Заблудити в дикій, непролазній гущавині — це значить загинути.

Тепер вони блукали по сельві без їжі й води, сповнені страху й відчаю. Сельва вражала темнотою, загрозливим сичанням, скиглінням, надривним виттям…

Злий дух Курукіра йшов нечутною ходою за двома нерозсудливими мандрівниками і жахав їх своїм демонічним сміхом. Он тріснула гілка під його ногою. Он зашамотіло під його подихом листя у високій кроні. По всьому тілу молодого індійця розлилася терпка млость. Він тремтів, мов у пропасниці. Олесь міцно тримався за його руку і мовчки ковтав сльози. Він не усвідомлював усієї складності ситуації, йому було просто страшно.

Він боявся ночі й безконечних нетрів, боявся, не дивлячись на те, що поруч ішов мужній Тумаяуа, який знав ліс і вмів розмовляти всіма його мовами. Він умів гарчати, як пантера, тоненько пищати, як інамбу, задихатись, як кайман у болоті, плакати, як сова в темному дуплі… Невже Тумаяуа не виведе його до людей? Зрештою, краще проблукати ніч у цьому пустельному лісі, аніж потрапити до рук отих бандитів, що вдерлися на подвір'я ранчо?

Раптом індієць упав на землю і забелькотів: — Прости мене, всемогутній дух Курукіра! Я, нікчемний Тумаяуа, син касіка племені тауліпанг Палехо, кинув тобі виклик. Не вбивай мене! Не забирай мого серця. Я обіцяю віддячити тобі. Якщо ти випустиш нас із цього лісу, о, гордий дух Курукіра, я принесу тобі в дар шість шкур пуми і двох оленів. Пожалій мене і пожалій мого юного друга!

Потім він підвівся і сторожко озирнувся на всі боки.

— Ходім, Олесю! — промовив неголосно. — Курукіра почув мої слова. Ходім швидше, він не зачепить нас.

Сповнені дитячої віри в швидкий порятунок, вони просувалися далі. Юнаки розмовляли про різні речі, далекі й сторонні. За балачкою вони забували і ліс, і свою самотність, і небезпеку. Тумаяуа дізнався, що за великим морем, про яке він вже не раз чув од свого друга Орнандо, є далека країна білих людей, що там зовсім немає чорних індійців, немає сельви і таких поганих комісарів, як Чорний Себастьян. У тій країні, дізнався Тумаяуа, немає бідних пеонів, а є тільки багаті й щасливі пеони, і всі вони працюють на своїй вільній землі, мають свою худобу, свої великі світлі будинки… Тумаяуа слухав розповідь про сонячні палаци, про школи, де вчаться друзі Олеся, і зрідка пирскав сміхом.

Чудний цей Олеау! Невже він гадає, що Тумаяуа зовсім дурень і повірить у його казки? Може, й справді на його батьківщині живеться краще. Може, їхнього Чорного Себастьяна вбили добрі креоли. Але все інше — то чистісінька вигадка. Ну та хай говорить — так їм веселіше йти.

І вони йшли — продиралися крізь ліани, обминали грузькі болота, гадючі виводки.

Поволі втома міцною павутиною обплутувала їхні тіла. Ноги ставали неслухняними й чужими.

Олесь першим не витримав:

— Давай спочинемо трошки, бодай кілька хвилин… Я вже ледь переставляю ноги.

Індієць лагідно глянув на свого білого брата й обвів очима невелику галявину. Осяяна променями ранкового сонця, вона була суха й привітна.

— Ляжемо тут, Олесау, — сказав індієць, вкладаючись на жовті мохи.

Олесь опустився на землю, скоцюрбився й одразу ж поринув у сон…

Пробудження було раптове. Олесь відчув, як хтось схопив його в обійми і щосили притиснув до землі. На якусь мить хлопець втратив свідомість.

Коли він прийшов до пам'яті й розплющив очі, то побачив над собою лише високу пальму, що замріяно погойдувалась під легеньким вітром. Хлопець поворухнувся й відчув, як гостро впиваються в його тіло вірьовки. Він був зв'язаний.

— Тумаяуа! — закричав Олесь, охоплений панічним жахом.

— Я тут, — сумно озвався індієць, якого, очевидно, вже давно покинув сон. — Ми потрапили до рук апіака.

Олесь хотів розпитати його, як це сталося. Але від страху в нього пошерхло в горлі. Вони потрапили до людей апіака! Тих самих жорстоких індійців, про яких йому доводилося чути стільки жахливих речей. Апіака переслідували їх по дорозі до лісу. Апіака і їхній вождь Ганкаур наводили жах на всю округу. Апіака не жаліли ні дітей, ні жінок…

Олесеві здалося, що за якусь мить їх підхоплять на списи і кинуть у річку. Апіака не любили панькатись із своїми бранцями.

— Де ж вони? — тихо прошепотів Олесь, повернувши голову до Тумаяуа.

— Очевидно, апіака знайшли нас під час полювання, блискавично зв'язали й покинули тут, поки не виженуть тапіра або козу. Скоро вони повернуться.

Олесь хотів був послабити на собі вірьовки, але не зміг. Вкриваючись холодним потом, хлопець принишк.

Здалеку почувся тупіт ніг і гучні бадьорі вигуки. То поверталися з полювання воїни Ганкаура.

Олесь підвів голову й побачив, як розірвалось плетиво ліан і на галявину вийшло кілька індійців. Це були невисокі на зріст люди, похмурі, з обличчями, помальованими червоними й чорними смугами. Вони несли на довгій палиці забитого мурахоїда.

Поклавши серед галявини здобич, воїни наблизились до бранців і почали радитись. Вони, певно, не знали, що їм робити з полоненими. В їхніх грудях не було злості. Ранкова прохолода, в якій ще не зняла шаленого танцю очманіла від спеки мошка, настроювала їх зовсім на мирний лад.

Один із них присів навпочіпки й помацав на руці Олеся компас. Він сказав щось своїм товаришам, і ті заговорили між собою швидко, навперебій. Здавалось, вони сперечалися, чи варто вести з собою полонених чи може…

Від страшної здогадки в Олеся потьмарився розум

— Не вбивайте нас… не вбивайте!.. — натужно за кричав він. Але індійці, не розуміючи іспанської мови тільки здивовано перезирнулись.

Наперед виступив молодий воїн, без пер у носі. Індійці мовчки відсторонились від нього. Адже це був Саук'ято — син Ганкаура, грізного вождя племені апіака. Він глянув на Олеся своїми променистими очима й радісно засміявся.

Олесь широко розплющив очі й, забуваючи всі страхи, вигукнув:

— Ти був там? — він кивнув головою в якомусь непевному напрямку. — Ти… ти був на «Голіафі»?

На обличчі індійця промайнула тінь невдоволення. Він не розумів жодного іспанського слова і тому дратувався. Він тільки твердо знав, що десь бачив цього білолицього хлопця. Але де? Ах, так, цей естрангейро врятував йому життя.

Товсті губи Саук'ято розтяглися в посмішці. Він щосили ударив себе в груди, провів вказівним пальцем навколо шиї і знову засміявся. Він хотів нагадати про амулет, який подарував колись своєму рятівникові. За нього він мало не поплатився життям…

Апіака стояли тісним півколом, не зважуючись перервати німу розмову між білолицим бранцем і сином їхнього вождя.

— Розв'яжи мене, — попросив Олесь, показуючи очима на вірьовки. — Я твій друг, ти мій друг. — Повернувшись до Тумаяуа, він спитав: — Як йому розтлумачити це? — і вислухавши пояснення, повторив індійською мовою: — Я твій друг.

Саук'ято закивав головою. Так, він цілком погоджується з Олесем. Він ладен яким завгодно способом довести, що і себе він вважає за друга полоненого.

З допомогою Тумаяуа Олесь знову заговорив до Саук'ято:

— Розв'яжи мене! Розв'яжи мого товариша!

Але юний індієць раптом посуворішав і зробив крок назад. Він не міг виконати Олесевого прохання, бо це суперечило правилам племені. Жодний бранець ще не з'являвся до них у селище з незв'язаними руками.

Саук'ято наказав вирушати в дорогу.

Олесеві й Тумаяуа розв'язали ноги. Воїни оточили їх, і невеличкий загін попрямував ледь помітною стежкою.

Ліс порідшав. Процесія вийшла на горбисту місцевість, вкриту густим чагарником. Де-не-де поблискували болітця. З каламутної води виринали потворні зміїні голови. Часом драгва перетинала дорогу. Тоді індійці рубали дерева й перекидали їх з одного берега на інший. Полонені, яким доводилось переходити по таких хистких містках із зв'язаними руками, кожної миті могли оступитися й попасти прямо в гадюче гніздо.

Опівдні загін прибув у селище. Дві величезні хижі, що зовні скидалися на клуні, виглядали з-поміж молодих кущів. У цих халупах мешкали люди апіака.

Олесь ледве пересував ноги. Він ішов, опустивши голову, і спрагло облизував сухі губи, йому нестерпно хотілося пити. Саук'ято не звертав на нього ніякої уваги. Молоді воїни, що йшли з луками праворуч і ліворуч од полонених, теж тримались замкнуто й насторожено.

Підвівши бранців до однієї з клунь, воїни розійшлися хто куди. Олесь зацікавлено озирнувся навколо себе. Страх у його серці зник. Мозок працював чітко й напружено: чи не можна втекти?

Хлопець спробував звільнитися від пут, які вп'ялися йому в тіло. Ворушачи повільно плечима, він все нижче й нижче зсовував вірьовки. Те ж саме робив і Тумаяуа.

— Чому вони нас не стережуть? — тихо спитав у свого друга Олесь.

— Ще ніхто не тікав із селища апіака, — сумно відповів індієць. — їхні воїни бігають, як олені. У них стріли змащені отрутою кураре.

— Тоді навіщо ми розв'язуємо вірьовки?

— Я хочу вмерти в лісі, а не в цьому проклятому селищі. Може, добрі духи допоможуть мені.

Олесь із жалем подивився на Тумаяуа. На мить він забув про свою власну долю.

Хлопець ліг на бік, відчуваючи, як на нього навалюється утома й байдужість. Все одно не втекти йому звідси. Зрештою, яка різниця — вмерти в селищі чи на глухих стежках сельви? І чому обов'язково вмерти? Як це вмерти? Думка про смерть була для Олеся незвичною, чужою. Онде похитуються високі пальми, пустують біля самого лісу діти, сива бабуся сидить біля входу й ритмічно товче щось у горщику. І все це він бачить. І буде бачити. І ніколи ніщо не зміниться.

Його роздуми перервав Тумаяуа:

— Білий брат! Швидше! Бачиш, які довгі тіні на землі? Скоро повернеться вождь апіака і принесе із собою смерть.

Олесь припав до землі й, не роздумуючи, поплазував за своїм другом. У цю мить з-за кущів вийшов гурт індійців.

— Назад! — злякано зашепотів Олесь. У натовпі темношкірих він побачив Ганкаура і зразу вгадав у ньому вождя.

Тумаяуа завмер на місці. Один вигляд Ганкаура вбив у ньому всі надії на життя.

Індійці, мабуть, розповідали касіку про вдале полювання. Кілька воїнів намагалися показати йому свою мисливську вправність. Вони замахувались списами, ніби цілились у невидимого звіра, хапались за луки, припадали до землі. Все це супроводжувалось голосними вигуками. Перед вождем відбувався справжнісінький спектакль, який завдавав йому чимало втіхи.

Раптом погляд Ганкаура впав на полонених. Хто вони й звідки?

Помахом руки вождь підкликав свого сина. Саук'ято спинився перед батьком за два кроки і за звичаєм схилив голову. Ганкаур не любив, коли на нього дивилися. Він волів сам гнітити своїм поглядом співрозмовника.

— Ми взяли їх біля Жовтого болота, — пояснив Саук'ято, не піднімаючи голови.

— Звідки вони йшли?

— Ми бачили їхні сліди в трьох місцях. Вони довго кружляли біля Жовтого болота…

— Я питаю, звідки вони прийшли до Жовтого болота?

— Стежка вела із земель тауліпанг.

Ганкаур насторожено підняв брови, спохмурнів. Не минуло й дня, як він повернувся в селище після невдалого переслідування загону білих, очоленого людьми тауліпанг. Білих вів Палехо. Цілий день і півночі гналися за ними апіака. І все виявилося даремно. Несподіваний напад з тилу трьох вершників розладнав усю справу. Чужинці втекли.

І ось перед ним стоїть білолиций хлопець і дивиться на нього широко розкритими очима.

Ганкаур розумів, що Олесь не належить до числа людей, вбивство яких проходить безкарно. Необдуманий крок може накликати біду на все плем'я. Недарма комісар так панькається з чужинцями. О, Ганкаур не дурний, йому ясно, що Олів'єро намагається загрібати жар чужими руками. Комісар хоче бути благородним сеньйором. Хай злочини робить хтось інший, а він заховається в тінь. Але досить! Ганкаур втомився від крові. Каучеро й пеони стали сміливішими. Вони об'єднують свої зусилля і чинять відчайдушний опір. За останній час плем'я апіака втратило немало своїх кращих воїнів…

Окрім того, Себастьян веде з ним, могутнім касіком, якусь підступну гру. Він щось приховує від Ганкаура. Чому Олів'єро не хоче сказати, хто такий П'єтро? Яке має відношення до нього це ім'я?..

І знову Ганкаурові пригадалися події недавнього минулого. «Ти не Ганкаур, ти — П'єтро», — лунали в нього в вухах слова незнайомої жінки. «П'єтро, П'єтро, П'єтро…», — настирливо повторював якийсь внутрішній голос.

Ватажок заплющив очі, схрестив на грудях руки і так стояв якусь мить, мов загіпнотизований.

Нарешті він, ніби проснувшись од сну, звів на Саук'ято свої проникливі очі.

— Чого ти не розправився з полоненими в лісі? — з цікавістю спитав він сина.

— Білолиций брат…

— Який брат?

— Той, що врятував мені життя. Це йому я подарував амулет з ягуарових іклів. Білолиций брат не дозволив зарізати мене, коли я видерся на їхню пірогу.

Ганкаур згадав той день, коли його воїни, ризикуючи життям, напали на «Голіаф». Цього вимагав комісар Олів'єро. Смерть занесла руку над головою Саук'ято, і тільки юний чужинець врятував життя його синові.

Ганкаур ще раз подивився на бранців. Тумаяуа зустрів його погляд з гордовитим викликом і зневагою. Олесь, худий і довгоногий, у своїх штанцях вище колін, нерішуче ступив крок уперед.

— Здрастуй, могутній Ганкаур! — сказав він. Безпосередність його слів трохи розсмішила вождя.

Замість відповіді. він кивком голови підкликав до себе охоронця і наказав йому розв'язатихлопчаків.

— Чого ви зайшли в наші землі? — спитав він іспанською мовою.

— Ми пливли Великим морем і прийшли до вас як друзі, могутній Ганкаур.

Вождь криво посміхнувся. Ну й хитре ж мавпеня! Мабуть, син недурного батька.

— Послухай, хлопче, — звернувся він до Олеся. — Твій батько прийшов сюди торгувати чи шукати золото? Кажи правду, бо у мене немає часу довго базікати з тобою.

Олесь у подиві розвів руками.

— Великий Ганкаур, я можу розповісти тобі, хто мій батько. Він ніколи не торгував нічим. Золото його теж не цікавить.

— Кажи! Кажи! — скривився недовірливо Ганкаур. — Хто не любить золота, той набитий дурень. А я не повірю, що твій батько дурень. Надто розумний у нього син.

Олесь хитрувато блиснув очима.

— Мій батько вивчає людей, їхні звичаї, — сказав він просто. — Про хороших людей він пише книги.

— Яких людей? — насторожився Ганкаур.

— Таких, як ти, великий вождь:

— Як я?

— Ну, звичайно. Він дуже хотів би побачити тебе, — все більше входив у роль Олесь. — Він може зробити з тебе маленьку картину і велику картину. У нього є фотоапарат. Мій батько ніколи не кривдив темношкірих.

Ганкаур махнув рукою. Маленькі картини він бачив. Це його не цікавить, йому хотілося б знати, нащо білі люди прийшли до них у сельву. Хіба їм мало діла дома? Чи, може, вони хочуть купити голів? Ганкаур продає голови.

— Нам не потрібні голови, — тихо мовив хлопець. Запала мовчанка.

Ганкаур не знав, що робити з білим хлопцем. Може, вперше за все своє життя він відчув жаль до полоненого.

— Скажи, ти хочеш їсти, чужинцю? — спитав він.

— Звичайно, я хочу їсти, і мій друг Тумаяуа теж хоче їсти.

Ганкаур подивився на Тумаяуа і презирливо скривив губи.

— Сідайте, — наказав він, — вас нагодують.

Молода індіанка з листяним пояском на стегнах принесла полоненим кілька шматків в'яленого м'яса. Хлопці, не чекаючи нових припрошень, пожадливо заходилися біля їжі.

Коли вони вгамували свій голод і спрагу, Ганкаур зайшов у хижу й виніс звідти невеличку з чорного дерева коробку. Гордовито розкрив її й підніс Олесеві до самого носа. Там лежали товсті сигари.

— На, бери, — промовив дружньо.

Тумаяуа, розуміючи серйозність ситуації, тихо прошепотів:

— Бери! Не гнівай Ганкаура!

Олесь узяв товстелезну сигару й обережно надкусив її зубами. Йому піднесли запалену гілляку, і він з завмиранням серця втягнув у себе дим. Пекуча гіркота заповнила йому груди, перед очима попливли сині кружала.

Дивлячись на очамрілого хлопця, Ганкаур посміхнувся.

— Я теж не вмів курити, — пояснив він довірливо. — Але Себастьян Олів'єро навчив мене.

— Чорний Себастьян? — аж жахнувся Олесь. Для хлопця це ім'я було страшнішим за всі жахи сельви.

— Ти боїшся його? — спитав Ганкаур.

Одначе Олесь не встиг відповісти. Увагу присутніх привернув до себе гомінливий натовп, що з'явився між пальмами. В хмарі легкої куряви до селища простував озброєний загін. Це воїни апіака поверталися з далекого походу.

Забувши про своїх полонених, Ганкаур насторожився, весь підтягнувся, став суворим і владним, як і личить могутньому вождеві. Він давно вже чекав повернення своїх кращих воїнів, посланих на вимогу комісара в селище каучеро. Себастьян Олів'єро хотів покарати селище за допомогу й співчуття людям доктора Коельо.

Хитрий комісар! Ганкаур наскрізь бачив його. Руками своїх поліцаїв він не хотів чинити розправу. Зручніше убивати каучеро руками індійців.

Все плем'я вийшло зустрічати прибулих. Розкотисто лунали жартівливі вигуки, сміх.

Ганкаур любив такі церемонії. Зараз йому віддадуть належні почесті, й він стане ділити здобич. Але що це? Кого вони несуть? Так у селищі апіака носять тільки самого вождя та його сина Саук'ято…

Ганкаур зробив крок уперед, але стримав свою цікавість і, зберігаючи на обличчі вираз холодної байдужості, оглянув грізну ватагу, що підходила до його хижі.

Шестеро воїнів тримали на плечах бамбукові ноші, на яких гордовито сиділа повновида мулатка. Ганкаур не йняв віри своїм очам. Ні, сталося щось безглузде. Такого ще не було в їхньому племені.

Воїни закам'яніли перед вождем і чекали подальших розпоряджень. Натовп за» мер, вражений незвичайною картиною.

Олесь дивився на мулатку і не міг збагнути, де він її бачив.

— Мерфі! — раптом вигукнув хлопець і радісно замахав руками.

Жінка широко посміхнулась йому у відповідь і грайливо повела плечима. їй набридло сидіти в позі завороженого індійського божка. Простодушна Мерфі вже встигла отямитись від першого враження, яке ледь не позбавило її розуму. Вранці загін індійців, наче вихор, налетів на селище — такого Мерфі не пам'ятала за все своє життя! — спалив кільканадцять хижок, убив чотирьох жінок, розігнав по лісі худобу. В селищі майже не було дорослих чоловіків; всі пішли в сельву, і індійці, відчуваючи свою безкарність, кілька годин розкошували в чужих оселях. Мерфі вже приготувалась до смерті. Та, мабуть, свята мадонна не забула стару мулатку, бо сталося чудо. Двоє дикунів вивели Мерфі на ґанок. Один із них замахнувся на неї ножем і враз… упав навколішки. Так, так, вона добре пам'ятає його спотворене страхом лице, його тремтячі руки, його пера в носі… Скоро навколо Мерфі зібрався цілий натовп індійців. Дехто з них весело кричав. Інші, притиснувши до грудей долоні, зачаровано похитували з боку в бік головами і щось бурмотіли. Стара вибачливо посміхалась, не розуміючи, що діється. Кілька воїнів кинулись у ліс і принесли звідти бамбукових дрючків та пальмового листя. За якусь мить було сплетено вузенькі, але досить зручні ноші. Індійці обережно всадовили на них Мерфі і з галасливими вигуками й підспівуванням рушили додому. Вони просувалися тільки їм відомими стежками. Кілька разів загін переправлявся через бурхливі потоки й ось, нарешті, вступив у селище Ганкаура.

Хоч Мерфі й не знала індійської мови, вона збагнула, що її схопили воїни дикунського племені апіака. Коли перший страх в душі мулатки минув, вона почала уважніше прислухатися до розмови своїх носіїв. Стара вловила слово «Ганкаур» і зрозуміла, яка страшна доля чекала її. Але водночас у ній прокинулась і надія на порятунок. Адже Ганкаур був для неї не тільки жорстоким вождем дикунів, але й пустотливим хлопчиком П'єтро, якого вона няньчила тридцять років тому. Сеньйора Ернестіна і доктор Коельо відкрили їй цю страшну таємницю.

І коли індійці в оточенні галасливої юрми жінок і дітей спинились перед високою хижею, мулатка, потерпаючи від страху, звела очі на високого широкоплечого чоловіка і впізнала його. Можливо, її уява сама домалювала те, що вже давно стерлося в пам'яті. Ні, вона не могла помилитися. Це був він, її колишній П'єтро, її дорогий і нещасний хлопчик.

Біля Ганкаура стояв юний сеньйор і здивовано дивився на неї.

Мерфі мимоволі потягнулась рукою до шиї, намацала намисто з іклів ягуара і тим порухом немов відродила в пам'яті всю сцену, що відбулася не так давно біля її дому. Білий сеньйор подарував їй намисто в день смерті Ернестіни.

Мулатка знову перевела погляд на Ганкаура і здригнулась.

Індійський вождь зробив крок уперед і, показуючи собі на шию, спитав:

— Ти де взяла цей амулет?

У Мерфі від страху перехопило подих. Стара відчула, як ноші під нею провалюються. їй здалося, що вона летить кудись у прірву. Тільки тепер Мерфі починала розуміти, що її життя, її порятунок і все її майбутнє тісно пов'язані з цим чародійним намистом.

Ганкаур підвищив голос:

— Хто дав тобі амулет?

Рука старої безвільно опустилась на коліно. Вона не стямилась, як показала на Олеся. Оцей молодий сеньйор подарував їй намисто. Вона не вкрала його. Вона ніколи в своєму житті не брала чужого і не користувалась чужими речами.

Індійці-носії поставили ноші на землю. Для них жінка все ще була таємничою чарівницею, оскільки в неї на шиї висів амулет роду Ганкаура. Амулет з іклів ягуара гіпнотизував дикунів, бо його могла носити тільки людина, яка вміла розмовляти з духами і користувалась їхнім захистом.

— Значить, це ти, сеньйор, дав амулет нашого роду жінці? — спитав Ганкаур в Олеся.

Олесь пояснив, що це справді він подарував Мерфі намисто з іклів ягуара… і що намисто дісталось йому…

— Не намисто, а священний амулет нашого роду! — гнівно перебив його ватажок.

— Так, так, амулет, великий вождь. — Олесь розвів руками. — Мені його дав твій син Саук'ято за те, що я врятував йому життя.

— А чи відомо тобі, що ми жорстоко караємо кожного, хто губить амулет? Ти заслужив смертного покарання, білий сеньйор. Мій син Саук'ято передав тобі часточку своєї душі, а ти зневажив його подарунок.

Олесь на мить розгубився. Все сталося надто несподівано. Він уже вважав себе врятованим. І ось на тобі… Яким лихим вітром принесло цю мулатку? Серце швидко застукотіло в його грудях, по всьому тілу розливалася млість.

Хлопець глянув на Мерфі, потім на мовчазний насторожений натовп і враз зустрівся поглядом із Саук'ято. Той тицяв пальцем собі в груди і щось беззвучно шепотів.

Олесь подався вперед. Саук'ято сам підказував йому вихід. Треба було тільки якось перекинути місточок до нього, виправдатись його іменем.

— Це Саук'ято… — почав Олесь, ще не усвідомлюючи, що скаже далі, але бажаючи виграти бодай кілька секунд.

— Саук'ято? — звів на переніссі брови вождь. — Саук'ято віддав їй амулет, чи ти? Кажи правду, сеньйор. Саук'ято не міг віддати амулет жінці. Він оддав його тобі й після цього був жорстоко покараний.

Холодний піт вкрив Олесеве чоло.

— Твоя правда, вождь. Саук'ято не міг ходити без амулета. — Олесь заговорив швидко. Він ніби хапався за рятівний круг. — Мені стало жаль Саук'ято і я сказав мулатці: розшукай сина Ганкаура і віддай йому амулет. Спитай у Мерфі, вождь. Вона скаже те саме.

Ганкаур скупо посміхнувся. Він був задоволений відповіддю юнака.

його посмішка розтопила лід мовчання. Люди загомоніли. Кілька дітлахів обступили мулатку й безцеремонно почали обмацувати її барвисту спідницю.

Впевнившись, що небезпека минула, Мерфі зійшла з ношів, наблизилась до Ганкаура й безцеремонно взяла його за руку.

За багато років життя Ганкаур звик бачити перед собою тільки німу покору й неприхований страх. Тому він трохи розгубився, коли стара жінка на очах юрби зухвало взяла його за руку, ніби підлітка.

Він стояв й отетеріло дивився на неї.

— Тридцять років я не тримала твоєї руки, — з тугою в голосі мовила Мерфі.

Ганкаур безтямно слухав її чудернацькі слава.

— Ти забув, як я тримала отак твою руку й розповідала тобі казки?

— Мою руку?

— Твою руку… П'єтро!

Ганкаур відсахнувся. Його обличчя зблідло. Він тихо спитав:

— Хто тебе навчив говорити дивне ім'я? Може, ти почула його від комісара?

Мерфі, все більше проймаючись почуттям впевненості, здвигнула плечима. Для неї Ганкаур уже перестав бути жорстоким вождем апіака, вона поводилася з ним так, як багато років тому поводилась із П'єтро.

— Про кого ти кажеш?

— Про Себастьяна Олів'єро…

— Мовчи і не смій мені називати цього ненависного імені. Чорний Себастьян убив твою сестру й хоче убити твого батька… Цей негідник викрав тебе, позбавив сім'ї, але бог покарає його.

Від її верескливого голосу Ганкаурові зробилося моторошно. Широка строката спідниця Мерфі мигтіла перед його очима, мов крила арари. Він нічого не бачив, окрім тих гаряче-червоних барв матерії, і весь світ тієї хвилини здавався йому червоним.

Нарешті Мерфі змовкла. Ганкаур зовсім тихо, так тихо, як він тільки міг говорити з самими духами, спитав її вдруге:

— Звідкіля ти знаєш, що мене звати П'єтро? Вождь Ганкаур не вірить тобі.

Сумніви краяли йому серце. Все єство його сповнилось мукою. Він мусив знати правду. Хто він, нарешті, такий?

— Коли ти був маленьким, П'єтро, — згасивши свій запал, промовила з материнською теплотою в голосі Мерфі, — ти порізав собі долоню об розбиту пляшку. Я перебинтувала твою руку. Ти весь вечір просидів у мене на колінах і не хотів іти спати. Подивись на свою долоню. Стара Мерфі не вміє брехати.

Вождь рвучко підніс до обличчя руку і справді побачив невеличкий шрам. Якусь мить він стояв закам'янілий. По його щоці котилася скупа сльоза.

Індійці, вражені незвичайною поведінкою вождя, перешіптувались між собою.

Ганкаур обвів їх важким поглядом і закричав гнівно:

— Ідіть геть! Ідіть! Хіба ви не бачите, що переді мною стоїть жінка з амулетом доброго духа Кахуньї? Всі, хто ходив у селище каучеро, будуть щедро нагороджені. А зараз ідіть геть!.

Після цих слів вождь із незвичайною для нього ґречністю приклав до грудей праву руку й тихо сказав Мерфі:

— Не бійся мене! Можеш зайти в мою оселю. П'єтро хоче говорити з тобою.

Того вечора мулатка розповіла вождеві племені апіака дивовижну й трагічну історію його життя.

КІНЕЦЬ КРИВАВОГО ДИКТАТОРА

В ту ніч, коли над неозорими нетрями шаленіла гроза, столична електростанція припинила роботу. Огорнута пітьмою столиця тривожно прислухалася до далеких ударів грому.

Вранці, ледве зійшло сонце, майдани і вулиці заповнив люд. Робітники несли транспаранти з гаслами: «Геть кривавого тирана!», «Уряд Батіса заплямував себе жорстокістю і насильством!»

Над університетом під поривами вітру лопотів прапор республіки.

Генерал Батіс виступав у військових казармах, істерично закликаючи солдатів виявити вірність урядові. Але в ту мить, коли він, урочисто піднявши руки, промовив: «Хай живе республіка!», міцний порив вітру розчинив вікна, і з хмарної далечіні докотився відгомін грому.

Хтось із натовпу вигукнув: «Це хлопці Бракватісти вбивають каучеро. Скоро і нас пошлють туди».

Генерал Батіс покинув казарми під глузливі крики вояків.

Уся країна насторожилась у грізному чеканні.

Підпільні групи революціонерів готувалися до вирішального наступу.

В лісових нетрях збиралися волонтери.

Війська відкрито виявляли непокору диктаторському режимові.

Вільнолюбні сили опору, готуючись завдати удару по генеральській хунті в столиці, чекали сигналу, який об'єднав би дії міст і провінції.

Минув неспокійний день, і знову настала ніч. Сельва поринула в тривожний сон. По небу пливли чорні хмари. Шаленіли блискавиці. При кожному спалахові гора Комо виринала з пітьми, наче страхітливий привид.

Десь опівночі біля підніжжя гори з'явилася невеличка група людей. Карабінери — їх було чоловік дев'ять — вели заарештованих радянських мандрівників і трьох повстанців із загону доктора Коельо.

Орнандо дивився на осяяну голубуватим світлом скелю і тихо бурмотів прокльони. Молодий креол не почував уже болю від мотузка, яким зв'язали йому руки. Він ішов наймання, як сліпий, і лише раз по раз зиркав на похмуру вершину. Гора стояла німа й насторожена. Вона здіймалась перед ним, як гнів його друзів, котрі так і не дочекались умовного сигналу. Він не зумів повідомити своїх. Тепер усе пропало. Орнандо похнюпився.

«А може, Тумаяуа… — Слабка надія спалахнула в його свідомості й одразу ж згасла, як іскра від багаття, підхоплена дужим вітром. — Якби Тумаяуа добрався до селища Курумба і встиг передати умовний сигнал, на вершині вже давно горів би вогонь… Якби він тільки міг дістатися!..»

Професор Крутояр ішов зовсім убитий горем. Сталося найстрашніше — вони втратили Олеся. Тепер не було надії на його порятунок. Сельва не повертала своїх жертв. Куди він подався? Хіба він не знав, що сельва страшніша за Чорного Себастьяна? Скоро все буде з'ясовано, урядові інстанції вибачаться перед ними, і вони повернуться на батьківщину. Але чого варті їхні вибачення проти смерті сина…

Смерті? Хай буде проклята та хвилина, коли він подумав про це. «його Олесь не міг загинути, і він, професор Крутояр, нізащо не повірить у його кончину! Батькове серце незрадливо підказувало йому, що вірний Тумаяуа знайде порятунок.

Загін обминав скелястий виступ гори Комо.

Невидима в темряві стежка то збігала вверх, то спускалася в улоговини, то петляла під стрімкими кручами.

Охоронці, притримуючи на головах капелюхи від скажених поривів вітру, з острахом озирались навкруги.

Раптом один із них, що йшов попереду, гукнув у пітьму до своїх товаришів:

— Гляньте, що воно за чортовиння?!

Ватага на мить спинилася.

Поліцай ткнув пальцем у небо, туди, де ледь виразно бовваніла гірська вершина.

— Та що з тобою, йолопе? — визвірився комісар.

— Санта мадонна! Матір божа, заступнице! — Побачивши біля себе комісара, поліцай схопив його за лікоть. — Дивіться на гору, бачите?

Той втупив очі в пітьму й кілька секунд обмацував ними чорні скелясті схили. Потім повільно зробив крок назад і жахливо лайнувся.

Всі збилися над проваллям і дивились у височінь. Далека вершина, мов засвічена блискавицями казкова свічка, підносила до темного неба маленький вогник. Той вогник з кожною хвилиною розгорався, ставав яскравішим, пругкішим. «Сигнал на горі Комо! Ось він — довгожданий провісник свободи!» — промайнуло в голові Орнандо.

Молодий креол не втримався й радісно вигукнув:

— Гляньте! Вони запалили вогонь!

Тим часом з-за чорних скель вийшли невиразні постаті. Вони перетяли шлях карабінерам, щільно оточили загін і запропонували поліцаям скласти зброю.

— Смерть тиранам! — пролунало в пітьмі серед оглушливого гуркоту грому.

Себастьян Олів'єро впав навколішки. Він не благав помилування. Він знав, що люди, які вийшли з пітьми, ніколи не подарують йому страхітливих злочинів.

А вгорі, на вершині Комо, серед хмаровиння і лютих спахалів блискавки шаленів гордий незгасимий вогонь — символ боротьби і перемог.

ХТО ВКАЗАВ ШЛЯХ НА ВЕРШИНУ?

Вітер ущух. Хмари спливли за обрій. Ранкове сонце затопило землю золотим промінням. Парували дерева, трави, болота, намети бійців, навіть їхня зброя. Сельва оживала після страхітливої нічної грозовиці.

Біля головного намету стояв доктор Коельо і віддавав короткі накази, його гостренька борідка зрідка піднімалась до неба. Чи буде ще дощ, чи ні?

Прискакав на буланому коні зв'язківець із найдальшої лісової застави. На його вимученому безсонням обличчі грала посмішка. Він приніс радісну звістку: йдуть з білим прапором парашутисти.

Через хвилину про це вже знав весь табір. Бракватіста вирішив перейти на бік повстанців. Щоб уникнути сутичок, він вислав наперед парламентера, який мав повідомити передові повстанські пости про миролюбні наміри урядового загону.

Парашутисти вступили на галявину рівно о дев'ятій годині ранку — сто двадцять чоловік склали зброю.

Бракватіста сяяв, розмовляючи з керівником повстання. Він був дуже щасливий з того, що йому вдалося нарешті зустрітися з вельмишановним доктором Коельо. Ех, доктор Коельо! Чого тільки не буває на світі. Все йде шкереберть. Розвалюються всі підвалини державного правопорядку. Негідник Батіс заплямував себе страшними злочинами перед народом, і сеньйор Бракватіста не збирається далі служити йому. Більше того. Якщо доктор хоче знати, він, Бракватіста, одержав учора по радіо повідомлення про призначення його головнокомандуючим всіма збройними силами республіки. Але він рішуче відхилив це призначення. Генерал Батіс — негідник, заради якого він не зробить жодного пострілу…

Доктор Коельо з похмурим виглядом слухав пояснення полковника. Вірив йому й не вірив. Постать Бракватісти була для нього незрозумілою. Ще перебуваючи в еміграції, він чув про те, що цей хвацький офіцер частенько виступав з ліберальними промовами, вимагав пом'якшення тюремного режиму, чим викликав невдоволення генерала Батіса, який, до речі, був по далекій лінії його родичем. Не забулись докторові Коельо і слова полковника, виголошені одного разу на банкеті під час ювілею президента. Бракватіста закликав Батіста рішуче йти шляхом «розумних гуманних дій на користь нації», вчитися господарюванню у «великого північного сусіди» і відновити мир всередині країни.

Полковник ніби вгадав думки доктора Коельо. Солодко посміхнувшись, він мовив не без фальшивої урочистості:

— Я завжди виступав на захист справжньої демократії…

Коельо поглянув на Бракватісту уважним, вивчаючим поглядом.

Але той, ні трохи не бентежачись, вів далі:

— Я навмисне перебував у військах президента для того, щоб стримувати й приборкувати серед нашої зарозумілої вояччини дух жорстокості й розбещеності. Віднині я остаточно пориваю із своїми службовими обов'язками й буду робити все для того…

— … щоб і далі мордувати народ!

Бракватісту немов хто оперіщив нагаєм. Він гарячково озирнувся і побачив Філіппе Россаріо, того самого Філіппе Россаріо, для якого він зберігав у своєму пістолеті «останню кулю».

Філіппе стояв у нього за спиною, могутній, широкоплечий, із зловісним прижмуром очей, і, бавлячись маленькою пістолетною кобурою, що висіла в нього з правого боку на поясі, пропікав полковника своїм поглядом.

— Це ти?.. — зловісно вигукнув Бракватіста, але, збагнувши, що перед ним стоїть вже не його бранець, а один із тих, хто вирішуватиме його долю, здивовано запитав: — Хто ви такий, сеньйор, і яке ви маєте право кидати обвинувачення в обличчя чесного патріота?

Довкола них збиралися солдати й повстанці — зацікавлені, насторожені. Хтось задерикувато гукнув із гурту: «Філіппе впіймав шакала!»

— Філіппе, я не розумію ваших слів! — з неприхованим осудом промовив Коельо, переводячи погляд з розгубленого полковника на свого войовничого помічник ка. — Службове положення сеньйора ще не є обвинуваченням…

Але Філіппе нетерпляче махнув рукою.

— Хай він розкриє свою чорну душу! Хай розповість усім, хто тут стоїть, скільки смертних вироків підписав, перебуваючи на посту голови таємного трибуналу…

— Ви не смієте!.. Сеньйор Коельо! — істерично вигукнув полковник, хапаючи ротом повітря. — Я прийшов до вас із чистим серцем…

Але Філіппе гнівно обірвав його. Він зробив крок уперед, наблизившись майже впритул до полковника, і рвучким рухом підняв свою коричневу, не заправлену в штани, сорочку. Всі, що стояли поблизу від нього, побачили жилаве тіло, гостро випнуті ребра і впоперек грудей, трохи навскіс — смуги. Це були сліди від ударів якимось гострим металічним предметом.

— Не впізнаєте своєї роботи? — спитав надиво спокійним голосом Россаріо, все ще не опускаючи сорочки. — Чи, може, сеньйор Бракватіста забув свого канчука із свинцевими кульками. Ним він частенько захищав «демократію».

Полковник ніби втратив мову. Він стояв безсилий, розчавлений. Спробував був підвести голову, але одразу ж зустрівся з десятками ворожих очей і, мимоволі в'янучи під тими невблаганними поглядами, просичав:

— Твоя взяла Россаріо. — Потім, трохи підбадьорившись, повернувся до Коельо. — Сеньйор, я привів своїх солдатів для того, щоб воювати на боці свободи. Сеньйор Філіппе Россаріо волів би зараз звести наші старі рахунки… Ваше останнє слово, доктор!

Але Коельо, охоплений почуттям відрази до цього вгодованого, випещеного садиста, відвернувся і, нічого не сказавши, рушив до свого намету.

Філіппе, спокійний і владний, був тепер суддею і вершителем долі Бракватісти.

— Іменем мого народу, — сказав він урочисто, — ми заарештовуєм вас, полковник Бракватіста. Вас буде судити народний трибунал. — І глянувши кудись убік, ніби відшукуючи когось очима, гукнув: — Фернандос! Марселіно!! Візьміть під арешт цю птицю. Не допускайте самосуду!

… Доктор Коельо стояв біля свого командирського намету й приймав посланців. Вони доповідали йому про розгортання подій. Усе нові й нові селища каучеро переходили на бік повстанців. Всі чесні люди світу з непослабною увагою стежили за подіями в Бенісуарії. Генерал Батіс стягував до столиці свої війська. Робітники споруджували барикади.

— Сеньйоре доктор!

Коельо озирнувся на вигук. Кожного разу, коли хтось звертався до нього, він мимоволі тягнувся перебинтованою рукою до капелюха, ніби хотів привітатись з новоприбулим, і щоразу бинт стримував його.

— Що у вас? — Доктор дивився на молоденького хлопчика-партизана, який хвацько виструнчився перед ним.

— Сеньйор! Вас хоче бачити якийсь іноземець. Дивак! Ми спинили його біля головного входу в табір. Він прийшов із двома індійцями-провідниками й відмовляється розмовляти з нами. Каже, що має до вас особисту справу. Пустити?

— Хай іде.

Незнайомець крокував через галявину, мов чорногуз. Сухий, цибатий, в широченному капелюсі, з дорожньою сумкою при боці, він ще здалеку посміхався до доктора.

— Вітаю вас, сеньйоре! — промовив він громовим голосом і, не дочекавшись відповіді, обняв старого Коельо за плечі. — Я давно мріяв зустрітися з вами.

— Моє шанування, сеньйоре! — вражено пробелькотів Коельо, намагаючись обережно звільнитися з могутніх обіймів незнайомця.

— Ван-Саунгейнлер до ваших послуг, — відрекомендувався велетень і відступив на крок від доктора. — Боже мій! Яка зустріч!

Доктор Коельо, не приховуючи подиву, щиро потиснув руку мужньому голландцеві. Він теж чув багато хорошого про Ван-Саунгейнлера і прагнув зустріти його.

Вони розговорилися. У Ван-Саунгейнлера була допитлива натура і гостре око. До того ж, своїм відкритим чесним лицем він зразу ж завоював довір'я. Голландець ходив із доктором поміж наметами, перекидався жартівливими словами з партизанами, брав до рук зброю, кудись цілився в небо. Біля одного багаття він заводив пісню, біля другого встрявав у суперечку, біля третього розповідав якусь кумедну історію. Через якихось чверть години Ван-Саунгейнлер уже знав про всі злигодні й радощі повстанського загону. Доктор Коельо пояснив йому, що чекає звістки із столиці, де теж почалася боротьба. Він не хотів крові й сподівався повалити владу диктатора силою громадської думки. Але справи повернулись інакше, і довелося взятись за зброю.

Розмову перервала поява радянської експедиції. На галявину ступили Крутояр і його супутники. їх супроводжували Орнандо, Мігель і Філіппе. Двоє дебелих пеонів обережно вели під руки розбитого дорогою і нервовим потрясінням Бунча.

Орнандо обняв батька. Той поцілував його в чоло й міцно потиснув руку.

Зі всіх боків почали збиратись бійці загону, вітаючи новоприбулих радісними вигуками.

— Я хочу привітати вас, сеньйоре професор, із щасливим закінченням мандрівки, — звернувся до Крутояра доктор Коельо. — Ваша мужність винагороджена. — При цих словах ватажок повстанців хитрувато зиркнув на голландця. Приклавши до вуст пальця, він наказав Ван-Саунгейнлеру мовчати.

Голландець, нічого не розуміючи, тільки здивовано знизав плечима.

— Я хотів би, — закинув він ніяково, — щоб мене теж відрекомендували вельмишановним колегам.

Професор звів на нього втомлені, червоні від безсоння очі. Згаслим поглядом зміряв незнайомця.

— Сеньйор Крутояр, — сказав Коельо, — не дивуйтеся. Перед вами відомий учений, щирий друг нашого народу сеньйор Ван-Саунгейнлер.

Голландець низько вклонивсь.

Крутояр вп'явся очима в цю загадкову людину, заради якої вони прийшли сотні кілометрів найжахливішими нетрями сельви й через яку їм довелося зазнати стільки прикростей і страждань. Професор взяв у свої важкі мозолясті долоні суху руку голландця й мовчки потис її. йому бракувало сил сказати бодай кілька офіціальних слів привітання.

На галявині запала тиша.

— Ви сумуєте, сеньйоре? — промовив Коельо. — Вас не радує ця зустріч?

Крутояр похилив голову.

— В мій важкий час, друзі, я щасливий бачити вас. Від свого імені й від імені моїх товаришів вітаю вас як мужніх борців за добро й гуманізм. Запевняю вас: ми назавжди лишимось вашими друзями. Даруйте мені мій настрій. На мою батьківську голову впало велике нещастя.

Доктор Коельо хитрувато примружив очі. Він притиснув до грудей свою забинтовану ліву руку й щиро засміявся.

— Ви навіть не знаєте, сеньйоре професор, який ви щасливий батько… — Він не встиг скінчити фразу, бо раптом бійці розступилися — і всі побачили гурт індійців.

Озброєні луками й списами, трохи насторожені, воїни племені апіака поспішали до ватажка повстанського загону. Зі всіх боків на них вороже дивились пеони й каучеро.

Індійців очолював білолиций вождь Ганкаур. Поряд із ним крокував стрункий юнак у коротких штанцях. Ще здалеку хлопець побачив Крутояра й кинувся чимдуж до нього.

Олесь припав до батькових грудей. У його очах блиснули сльози. Крутояр гладив сина по голові й розчулено повторював одну й ту ж фразу:

— Ти живий, Олесю, ти живий мій дорогий хлопчику…

Того дня був заарештований старший син доктора Коельо — П'єтро, він же вождь войовничого племені апіака Ганкаур. Віддаючи наказ про його арешт, Коельо поклав йому на плече руку і з болем у голосі мовив:

— П'єтро! Ти був моїм сином і лишився ним. Ти привів своїх воїнів у мій табір, щоб допомогти вільним людям боротися за свободу. Ти вночі піднявся на священну гору Комо і запалив там вогонь доброго духа Кахуньї, вогонь вічної справедливості й щастя нашого народу. Але на твоїй совісті стільки злочинів! Хай вищий суд республіки вирішить твою долю. Будь мужнім, П'єтро. Суд знайде тих, що стояли за твоєю спиною і твоїми руками вершили криваві діла…

Професор Крутояр та його друзі ближче познайомилися з голландським дослідником Ван-Саунгейнлером. Увечері вони довго сиділи біля вогнища.

Коли голландець дізнався, що мандрівники мало не пом'янули його душу, він сумно посміхнувся.

— Це було моє третє нещастя в цій клятій сельві, панове, — сказав він. — Спочатку ми з сином зазнали катастрофи й ледве не загинули при посадці. Потім мій Роберт… — голландець на мить спохмурнів, — мій дорогий син покинув мене назавжди. Він загинув од жовтої лихоманки… Ну й останнє. — Ван-Саунгейнлер знову пожвавішав, у його голосі задзвенів юнацький захват. — Ви уявіть собі, панове, я, хоч це, можливо, і здивує вас, заблудився. Пішов до сусіднього селища і збився з дороги. Аж на п'ятий день мене підібрали індійці якогось дикунського племені, взяли до себе, охрестили в свою віру, дали мені нове ім'я… Знаєте яке? Чудове, екзотичне ім'я Вангу! Я прожив у їхньому селищі три місяці. Але не думайте, що я дуже нудьгував. Ого-го, панове! Там вистачило справ білому Вангу. Три місяці я лікував індійців, три місяці я вів записи й колекціонував флору й фауну їхнього району, аж поки не зустрівся під час однієї прогулянки з каучеро селища Курумба. Вони забрали мене з собою, так би мовити, повернули до «цивілізації».

— А ваші листи до міністра?

— До Фредерика Гонсало? — Голландець примружив очі, хитрувато оглядаючи присутніх. — Усе збереглося, друзі. Будьте певні, ваш покірний слуга Вангу ще не втратив обачності. Він заховав усі документи в надійному місці.

— Тепер світ дізнається про ті жахливі злочини, які творив на цій багатостраждальній землі генерал Батіс, — мовив у задумі Крутояр.

— Я теж вважаю, друзі, що недарма провів у сельві стільки часу, — підтвердив голландець. — Безперечно, волелюбний народ доведе справу до переможного кінця. Але, на жаль, ще є чимало отаких проклятих богом кутків, де зневажають людську гідність і де нічого не важить людське життя.

Темрява виповзала із хащів, заливала галявину і вогнище. Вдалині перегукувались вартові.

Доктор Коельо сидів зігнувшись, пригнічений літами й великими турботами, і дивився на радянських мандрівників. Він мовчав. Він тільки слухав їхню неголосну розмову й линув думкою в далечінь. Його серце лишилось біля Оріноко. Там обірвалось життя найдорожчої йому людини, його чорноокої доньки.

Олесь дрімав, прихилившись, до батькового плеча. В його сонній уяві проносились безкрайні простори великої ріки, оповиті ранковим серпанком гори, могутні спалахи блискавиць над священною вершиною Комо. Одна з блискавиць пробудила його з дрімоти.

— Тату!

Крутояр міцніше притиснув до себе худорляве синове тіло.

Хлопець підвів голову і, дивлячись у вогонь, промовив:

— Ти пам'ятаєш ту маленьку пошарпану книжечку, яку ми знайшли на «Голіафі»?

— Авжеж пам'ятаю. Про подорож Орельяно, про таємничу гору?..

Олесь сперся на лікоть, глянув кудись понад лісом, де сонно моргали зорі.

— Ми з Тумаяуа знайшли стежку до вершини Комо. Ми сказали білолицьому вождеві Ганкауру, що люди чекають сигналу. Тоді Ганкаур узяв загін, своїх найкращих воїнів, і ми пішли. В індійців були смолоскипи, а то б ми ніколи не вибралися з тих проваль. Ми облазили всі закапелки і нарешті знайшли прохід, завалений камінням. Все точнісінько так, як у тій книзі. Коли ми видерлися на вершину, всі індійці поставали навколішки й довго молились. А потім знову спустилися в>низ і назбирали сухого гілляччя. Коли воно було доставлене на гору, Ганкаур запалив його. Полум'я знялося під самісінькі хмари. Мабуть, і зараз горить вогонь на вершині Комо.

— Горить, синку, і горітиме вічно, — задумливо відповів батько. — Ну, годі тобі, лягай… Ось поклади мені на коліна голову і спи, бо завтра в дорогу.

Професор Крутояр давився на чорну стіну лісу, на переплетені ліанами прадавні дерева. Він думав про таємничу гору Комо, де за багато століть вперше загорівся вогонь свободи, про жорстокі бої, страждання й муки, крізь які пробивали собі шлях до щастя хоробрі сини цієї країни.

В гущавині сельви перегукувались вартові. Біля далекого вогнища Мігель Россаріо стиха співав пісню про каучеро. Здавалося, сама земля родила ті звуки кривди і гніву. В пісні вчувалася й непогамована туга, й надія, і віра в щасливе світання, в прийдешній день, у життєдайне сонце, в могутню, нездоланну й таємничу сельву.

І ніби в унісон їй, десь далеко-далеко, з-за таємничої стіни лісу, з-за невидимої гори Комо долітав відгомін грозовиці.

Примітки

1

Сельва — вічнозелені тропічні ліси, що розкинулись на тисячі кілометрів по Оріноко та її притоках.

(обратно)

2

Ранчо — невеличке господарство.

(обратно)

3

Лангсдорф Г. І. (1774–1852) — російський учений-ботанік, дослідник Південної Америки.

(обратно)

4

Льяноси — рівнини в басейні р. Оріноко.

(обратно)

5

Конкістадори — іспанські завойовники, що в 15–16 ст. захопили величезні території Південної і Центральної Америки.

(обратно)

6

Мачете — широкий ніж-тесак, яким тубільці користуються в тропіках переважно для прокладання дороги крізь хащі.

(обратно)

7

Каней — відкрита стайня для коней та віслюків.

(обратно)

Оглавление

Юрій Бедзик ВОГОНЬ НА ВЕРШИНІ КОМО

ЖІНКА З ДАЛЕКОЇ СЕЛЬВИ

«ГОЛІАФ» ІДЕ ПО ОРІНОКО

ТАЄМНИЦЯ ГОРИ КОМО

СЕЛЬВА МАЄ СВОЇ ЗАКОНИ

ОРЕЛЬЯНО — ПЕРШОВІДКРИВАЧ АМАЗОНКИ

НЕ ВБИВАЙ ЙОГО, СІЛЬВЕСТЕР!

ПОКИНУТИЙ КОРАБЕЛЬ

НА «ВІРГІНІЇ» ПОЖЕЖА

ГАНКАУР КАРАЄ СВОГО СИНА

НА РАНЧО ГУАЯНІТО

ОСТАННЯ НІЧ НА «ГОЛІАФІ»

«ПОГАНИЙ КАБАЛЬЄРО»

ПАРАШУТИСТИ ПОЧИНАЮТЬ ДІЯТИ

«РЯТУЙТЕ ДОКТОРА КОЕЛЬО!»

СЕЛИЩЕ СМЕРТНИКІВ

ПОСЛАНЕЦЬ ПІВНІЧНИХ БРАТІВ

ЧОРНИЙ СЕБАСТЬЯН ЗАСТЕРІГАЄ

ДО СЕЛИЩА ТАУЛІПАНГ ДВА ДНІ ХОДУ

КАСІК ПАЛЕХО

ДОРОГА ЛЬЯНОСАМИ

АП1АКА ЙДУТЬ ПО СЛІДУ

ВЕЛІННЯ ЗЛОГО ДУХА

ТОРГІВЛЯ ЖИТТЯМ

«ХАЙ УМРЕ ТИРАН!»

САУК'ЯТО ПАМ'ЯТАЄ ДРУЗІВ

КІНЕЦЬ КРИВАВОГО ДИКТАТОРА

ХТО ВКАЗАВ ШЛЯХ НА ВЕРШИНУ?

*** Примечания ***