Боротьба триває [Єжи Данієль] (fb2) читать онлайн
- Боротьба триває (пер. Валентин Корнієнко, ...) (а.с. Зарубіжний детектив) 1.61 Мб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Єжи Данієль - Сватоплук Зламани - Данієль Лінкольн Ібаньєс
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
БОРОТЬБА ТРИВАЄ Пригодницькі повісті
©
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклад з польської, чеської, іспанської Художнє оформлення Агафонова В. И.
Єжи Данієль ТИЖДЕНЬ ДЛЯ АГЕНТА Повість
З польської переклав Борис Демків Перекладено за виданням: Daniel Jerzi. Tydzien dla szpiega. — Warszawa, Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1970
Того дня метеорологічні прогнози справдились: як і передбачалося, йшов дощ, і вже з самого ранку Гамбург потопав у воді, що цілими потоками лилася з навислих бурих хмар. Чоловік у сірому плащі енергійним жестом насунув на очі капелюх і, поминаючи пасажирів, що виходили з вагонів, попрямував до виходу. З прикрістю подумав, що за хвилину покине станцію метро, вийде на Стефан-плац і знову опиниться під потоками зливи. Він не зносив такої погоди, його більше приваблювали золоті піски пляжів, ласкаве проміння сонця, ліниві вечори у невеличких кав'ярнях, де можна було годинами сидіти за склянкою вина, ні про що не думаючи. Роздратовано знизав плечима, згадавши про перервану відпустку, яку проводив переважно в Сіцілії, але тієї ж миті похопився і наддав ходи. Текст телеграми був недвозначний — наполягав на негайному його поверненні.
Перші холодні краплі торкнулися обличчя, вітер пронизав тіло до самих кісток — і він здригнувся. З надією знайти вільне таксі озирнувся навколо, але на площі нікого не було. Подумки кленучи негоду, таксистів, яких ніколи немає, коли вони потрібні, втягнувши голову в комір плаща, він рушив у напрямку Даммторштрасе, дорогою, згадуваною у десятках путівників. Подумалось: якби був туристом, він, напевно, зупинився б біля модерної споруди міської опери, поцікавився б розмаїтими театральними афішами, бодай крізь великі вікна оглянув би фойє та блискучі зали. Та пишноти великого міста його не приваблювали. Знав одне: мине оцей будинок і мусить повернути в маленьку, затишну Велькерштрасе, де стоїть триповерховий котедж під номером 12. Пішов ще швидше, майже побіг. Вже не думав про принади італійських пляжів та про розваги у Гамбурзі, вже не дошкуляли йому ні дощ, ні вітер. Намагався уявити собі шефа і наступну розмову з ним. Цікаво, яке доручення дасть йому? На думку про зустріч з Горстом Мюллером мимоволі здригнувся, той не був схильний жартувати. Він знав шефа не один рік, отож був певний, що — цей терміновий виклик не випадковий. «Що ж, — втішав сам себе, — хоч виклик, який перериває відпустку, не належить до приємних несподіванок, зате дозволяє розраховувати на додаткову винагороду — на кілька сотень або навіть на кілька тисяч марок, що, зрештою, врівноважать зіпсований настрій…» Зупинився перед дубовими дверима, на яких поблискувало безліч металевих табличок з назвами різних бюро, представництв, торгових спілок і маклерських фірм, йому не було потреби шукати й читати вивіски, бо ж добре знав умовність назв усіх цих організацій. Тож, коли подзвонив до спілки «Імпорт — Експорт — Європа», був цілком певен, що не помиляється. Увійшов до порожнього вестибюля і не встиг навіть ступити кілька кроків до сходів, що вели на поверх, як з гучномовця диктофона почув голос: — Пане Гальске, ви спізнилися на дев'ять хвилин. Шеф чекає, нетерпеливиться, двічі вже запитував про вас. Зайдіть до кабінету на першому поверсі… — Диктофон замовк, очевидно, черговий не збирався довго затримувати гостя. У кабінеті жевріла лише одна лампа. Шеф сидів, низько схилившись над столом. «Він нагадує носорога, — з неприязню подумав гість про Мюллера. — Масивний його тулуб аж розпирає крісло». Але то були лише приховані думки. Гальске скинув мокрий плащ і сів у показане господарем крісло. — Гальске, ви добре знаєте, що я терпіти не можу непунктуальність. — Голос його був низький, хрипкий, неприховано грубий. Мюллер раптом підвів голову, і очі його, звернені на підлеглого, спалахнули холодним вогнем. — Ми обоє пройшли добру стару школу, отож таку поведінку можна кваліфікувати тільки як неприпустиму. Прошу це запам'ятати! Гальске виструнчився, як на параді. — Слухаю. Якби не дощ… — намагався пояснити своє запізнення. — Облиште, про це ще поговоримо. — Голос Мюллера здавався вже спокійним, навіть лагідним. В одну мить він змінив тему розмови і після вибуху гніву заговорив спокійно, по-діловому, з підкресленою ввічливістю. Мюллер пишався, що школа абверу даремно не витрачала на нього ні грошей, ні часу. — Гальске, ви, між іншим, добре розумієтеся на деревах і подібних до них дрібничках. А це інколи може знадобитися в житті, навіть якщо й уриває заслужений відпочинок біля моря. — Шеф вважав свої слова дотепними. — Добре було б, якби ви негайно згадали все, що стосується лісу, і насамперед його природних багатств. Від завтрашнього дня ви — інженер-лісівник, і то не будь-який, а представник великої імпортної фірми Федеративної Республіки. Так, Гальске, на вас чекає вже все: зарезервований номер у готелі, документи, інформаційні матеріали фірми, портфель з кількома бланками, який ви візьмете при виході у Глауке… Ви поїдете за кордон у відрядження. На обличчі Гальске було написано цілковите розчарування. Він передбачав, що довгий вступ до розмови не обіцяє нічого приємного, і не помилився. — Поїдете, шановний колего, цілком офіційно і без жодного обтяжливого багажу на цілий тиждень у Польщу. Адже ви непогано знаєте ті місця, правда ж? — Мюллер знову розсміявся. — Поляки самі вас запросили, завдання щонайпростіше і без жодного ризику. На якусь хвилину шеф замовк. Потім дістав із шафи пляшку коньяку і дві чарки. Обережно, щоб не розлити ні краплини, налив гостеві й собі: — Будьмо! Гальске випив до дна і мало не закашлявся. «Присмачує мені ту кляту дорогу, свинтюх!» В цю мить він ненавидів і Мюллера, і коньяк, і свою роботу. Навіть про себе подумав з огидою: яким він був дурнем у тому сорок першому, коли погодився працювати в абвері. Те, що сталося потім, що діється сьогодні, було просто відгомоном того часу. Боявся, але по ньому цього не було видно. Та тепер це вже не мало ніякого значення. Він слухав. — Ваше офіційне завдання — вкласти угоду з польським об'єднанням «Ліс» про закупівлю фірмою, яку ви репрезентуєте, грибів, ягід, всіляких трав та ще дідько знає чого… Вам допомагатиме керівник імпортного відділу фірми, ви будете відрекомендовані як експерт. Програму розроблено так, що ви матимете багато вільного часу… Той час, Гальске, ви й використаєте для залагодження двох справ. Слухав майже здивовано. Йому доручено завезти в Польщу гербарій, звичайнісінький гербарій з мохом, різними травами, корінням, гербарій, що його має кожний школяр. У Варшаві він має одержати якісь допоміжні таблиці до цього гербарію. Деякі з них йому треба буде лише обміняти. — Все це дуже просто, — знов і знов повторював Мюллер, — і нічого боятися. На таблицях, які ви отримаєте, не буде ніякого тайнопису, жодних планів чи вклеєних мікрофільмів. При собі мати звичайний гербарій. Фахівців лісового господарства це не здивує. А для вас він буде справжнім руном, — закінчив підбадьорливо. Гальске нічого не розумів. Мовчав і шеф. Отож, порушивши сторожку тишу, він запитав у Мюллера: — Я хотів би знати, в який спосіб зможу отримати таблиці гербарію для обміну? Не знаю також, чи повинен я з кимось зустрітися, перебуваючи у Польщі? А може, все це буде в інструкції, яку дасть мені Глауке? Голос Мюллера знизився до шепоту. Вони сиділи майже поруч, і їхні тіні на стіні нагадували величезного павука. — Китайці кажуть, що найтемніше завжди буває під ліхтарем. Ми знайшли саме такий ліхтар, який не світить, хоч стоїть на вулиці; досить лише вийти на прогулянку, і ви його побачите. — Мюллер задоволено поплескав себе рукою по коліні. — Наша людина у Варшаві — справді спритний тип… Розумієте, Гальске, досить маленької прогулянки… Пляшка була вже майже порожня. І той і той не марнували часу. Один був шеф, другий — підлеглий, але в цю мить їх ніщо не розділяло. Мюллер умів бути люб'язним. Розпитував про враження від моря, цікавився любовними пригодами та походеньками Гальске. — Ми собі розмовляємо, — раптом перемінив тему Мюллер, — а ви, мій любий, ще нічого не знаєте про друге завдання. Я вам дам клапоть паперу, стару непотрібну шпаргалку, яку ви віддасте людині в аеропорту. Вона підійде до вас, привід сама собі придумає, вам же треба мати при собі лише коробку сірників. Перед тим спитає: «Ви маєте сірники, португальські сірники?» Цього досить. Втім, це ще не все. Через кілька днів ця сама особа принесе вам кілька старих документів. Треба їх перевезти через кордон. Як? Як знаєте. Справа варта заходу, хоч ці документи й давні — їм близько тридцяти років. То як? Є ще запитання? — Тридцять років? — Гальске здивувався вдруге. — Це ж сміття, нікому не потрібне, не варте ламаного шеляга шпаргалля. Навіщо нам з ним морочитися? Це збіса небезпечна гра, шефе… — Гальске, ви пам'ятаєте операцію «Розмарі»? Те, про що запитав Мюллер, він тієї ж миті побачив перед собою. Спогади наринули на нього великою, всеосяжною хвилею. Що за наївне запитання, хіба можна про щось подібне забути? — Адже це була перша важлива робота, важливе завдання, в якому його роль була така істотна, що сам Гіммлер вручив йому Залізний хрест. Образи тих часів, які тепер постали перед очима, були яскраві, наче операцію «Розмарі» проводили лише вчора, а не багато років тому. Мусили тоді страшенно поспішати. Лінія фронту, накреслена на картах, насправді вже не існувала, ситуація погіршувалась щогодини. Лише недобиткам пощастило втекти живими з котла, утвореного росіянами. Втікали з пастки, поставленої під Брестом, як польові миші. Бійці-сибіряки а чи інші, що, зрештою, не так важливо, далі воювали по-своєму: «фанатично», як казав тоді офіцер штабу дивізії майор Вільховен, і «вміло», як додав підлеглий його, лейтенант Гальске, що мав тоді інше прізвище. Прикриті баштами швидкохідних Т-34, вони підходили майже впритул до німецьких позицій і, раптом розігнавшись і тримаючи біля стегон пепеша, стріляли довгими чергами до останнього набою. Потім пускали в хід гранати і фінки, вихоплені з піхов на поясі. На перший погляд здавалося, що такий метод атаки скоріше нагадує самогубство, але їхні втрати не були більші, ніж передбачувані при «класичних» наступах, ефект же психологічний від такого методу мав нагоду оцінити й він, лейтенант Гальске, коли раптом опинився в першій траншеї. Здеморалізовані солдати вермахту не витримували натиску. Побачивши шеренги радянських воїнів, які наближалися, прикриті вогнем танків, після кількох пострілів вони почали відступати. «Бидло!» — мимоволі думав Гальске про своїх колишніх однополчан, забувши, що й сам ще з початку війни волів триматися чимдалі від лінії фронту. Війська Білоруського фронту наступали безупинно. Була надія, що росіяни, можливо, затримаються на Бузі. Очікували на «чудодійну зброю», обіцяну фюрером… Марна надія! Було це десь у липні 1944 року. Гальске тоді почував себе в безпеці. Разом з кількома солдатами він поселився в самітному будиночку на узліссі, віддаленому від фронту щонайменше на десять кілометрів. Тоді чекали вони два дні. Чого саме — це була таємниця, яку знав лише майор Ернст фон Вільхове. «Чекатимете, лейтенанте, в цьому місці зв'язкового. Хтось має приїхати сюди з гестапо, очевидно, штурмбанфюрер Кроль, який передасть вам три скриньки, їх ви повинні негайно приставити до палацу. Таке завдання». … А Мюллер питає, чи знає він щось про операцію «Розмарі» — операцію, яка була для нього практичним екзаменом, перевіркою його сміливості і витримки. Чи можна взагалі забути ті дві ночі, що час від часу порушувалися артилерійською канонадою, автоматними чергами вартового, який у кожному кущі бачив замаскованого партизана? Чи можна забути ті дві доби нервової напруги й підсвідомого страху перед «комуністичними бандами», які, незважаючи на заспокійливі дії зондеркоманд, весь час давали про себе знати? У тій халупі їх було десятеро; він — єдиний офіцер, семеро новобранців з останнього призову, кістлявих, невправних, уже немолодих, і лише двоє справжніх солдатів — отих з військ СС, на чию вірність можна було покластися, бо, як самі вони призналися, «добре натішилися» на радянській землі, отож на випадок полону не були певні щодо своєї долі… Так, не були вони тут у безпеці, але наказ є наказ, вони сиділи на місці, не певні, що їх не зімне якийсь ворожий полк, не знищить якийсь партизанський загін. Нарешті на третій день очікування, по обіді, приїхав «мерседесом» штурмбанфюрер Кроль. «Швидко! Дорога кожна хвилина! — крикнув до солдатів. — Ледве вибрався з Любліна. Радянські частини можуть бути тут через півгодини. По дорозі нас обстріляла якась банда…» Двоє людей Кроля квапливо викидали з автомобіля вантаж. «Вантажте все у нашу машину, — наказав Гальске. — Я з двома солдатами, а ви, — звернувся до вермахтівців, — добирайтеся до своєї частини самі. Пошукайте собі якусь підводу», — додав, бувши певний, що більше вже їх не побачить. Кроль не марнував часу. Згадав з гіркотою: майор Вільховен знає, що йому, Кролю, робити зі скриньками і що він відповідає за їхню цілість… «Ними цікавиться особисто рейхсфюрер», — додав він на закінчення, пояснюючи свій нагальний від'їзд потребою «остаточно навести лад» у двох концтаборах містечка Бяла Подляска, ще окупованого німцями. Багаж був невеликий — всього три маленькі скриньки, що скидалися на валізки. Гальске, ще раз оглянувши багаж на задньому сидінні машини, крикнув до Остербунна і Штарка, тих з СС, що він уже зібрався і чекає тільки на них. Відчував, що цього разу його вмілість може знадобитись, недаремно ж про нього йшла слава, як про найкращого керівника групи. Їхали якомога швидше, путівцем, укоченим селянськими возами. Сторожко позирали на гайок, через який пролягала дорога. Гайок ставав щораз густіший, круті повороти обмежували видимість. «Газу!» — крикнув Остербунн, щойно перші кулі застукали в кузов. Наступні події Гальске запам'ятав так виразно, наче переглядав кінострічку, де грав головну роль. Залишився в пам'яті Штарк, що безвладно осунувся на його коліна. Есесман Штарк з пробитими партизанською кулею грудьми і Остербунн, що обстрілював автоматними чергами придорожні кущі. Він встиг лише крикнути «Хайль», як обличчя йому посмугували осколки гранати. Гальске вже не звертав уваги на постріли, почував себе достоту як заєць, оточений зі всіх боків мисливцями. Вп'явся руками в кермо і не чув, як кров Штарка перемішується з його власною. В цю мить він не відчував навіть ні пораненої руки, ні пораненого уламками скла чола. Те, що йому вдалося на машині з пробитими шинами і бензобаком вискочити із засади, було справжнім чудом. Принаймні так оцінив подію майор, коли Гальске, білий як стіна, доповідав йому про виконане завдання. «Вітаю! — сказав Вільховен. — А за підступний напад на німецького офіцера відповідатимуть мешканці навколишніх сіл, що співпрацюють з бандитами». Через якийсь час привели кількох полонених поляків. Майор, який завжди дотримувався форми, вирішив не гаючись провести показовий суд, головним свідком якого мав бути сам Гальске. «Ви, як свідок, можете підтвердити, що обвинувачені протидіяли німецькому військовому порядку і місії, яку німецький народ під проводом фюрера здійснює на цих землях?» — запитав Гальске голова суду, капітан з моноклем. «Я в цьому глибоко переконаний, — почув у відповідь. — Не маю жодного сумніву, що перед судом стоять вороги рейху Адольфа Гітлера». Після кількахвилинної наради було оголошено вирок. Саме такий, якого всі й сподівалися. Засуджених поки що посадили в палацовий льох, а наступного ранку мали розстріляти. За обідом капітан з моноклем, п'ючи з Гальске на брудершафт, конфіденційно запитав його: «Покарані нині, мабуть, не були оті з лісу, як гадаєте, лейтенанте?» Гальске усміхнувся: «Звичайно, пане капітан. Але яке це має значення?» На знак згоди обидва кивнули головами, розуміючи один одного без слів… «Розмарі»… Неспокійна ніч, сповнена гулу артилерійської канонади, вибухів бомб, скинутих з радянських літаків. І той імлистий світанок, коли Вільховен наказав, щоб йому залишили чотирьох в'язнів, а решту негайно стратили. День минув у метушні поспішних приготувань до від'їзду, котрі нагадували паніку. Це було вже «не планове згортання лінії фронту» чи «відступ на заздалегідь визначені позиції», була це звичайнісінька втеча. Напоготові стояли навантажені машини. Мотоциклісти розташувалися недалеко від штабу, який першої-ліпшої хвилини міг бути бомбардований. Лише один Вільховен, здавалося, не поспішав залишати свого поста, що його посів тиждень тому. Тримав біля себе кількох есесівців і телефоністів. Вони мали себе за зліплених з іншої глини, за справжніх надлюдей, про яких і уві сні марив фюрер. Мляво думали про тих чотирьох полонених поляків, що сиділи у підвалі: мали ще виконати якийсь наказ майора. Есесівці чекали терпляче. «Виїдемо останніми, — майор підійшов до Гальске, і лише нервове пересмикування обличчя виказувало збудження, яке він намагався приховати до останньої хвилини. — Ситуація винятково складна. Ворог прорвав лінію нашої оборони, а партизани активно діють у тилах. Ми опинилися в пастці, отже, треба мати справжнє щастя, щоб вибратися звідси живими. Врахувавши все це, я дійшов висновку, що не можна наражати на ризик перевезення цінних паперів, що їх передав нам штурмбанфюрер Кроль. В'язні допоможуть нам закопати папери в землю, а їх самих, як свідків, треба ліквідувати. Потім матимемо час подумати, яким чином ми розшукаємо наші скриньки. — Вільховен значливо подивився на Гальске. — Отож наступне ваше завдання…» Це було давно. А тепер Мюллер зажадав, аби він все те нагадав йому… — Я отримав наказ від майора Вільховена заховати одну із трьох скриньок, переданих нам гестапо, — відповів на його запитання Гальске. Як я пригадую, бо це було дуже давно, скриньку замурували вночі у фундаменті лівого… так, лівого крила палацу. За наказом майора двоє в'язнів видовбали в мурі нішу, а двоє інших сховали там скриньку… Крім мене, в операції брали участь два есесівці майора Вільховена. — Може статися, — перебив його Мюллер, — що ви помиляєтеся. Але на з'ясування подробиць маємо ще час. Продовжуйте далі… — Коли повертаюся в думках до тієї справи, — провадив далі Гальске, — дивує мене один момент із розповіді майора Вільховена. Він заборонив мені бути присутнім при страті в'язнів, яку особисто мали виконати солдати «Ваффен-СС». Це тим більше дивно, що згодом я випадково почув їхню розмову. «Порішив усіх?» — «Ні, — почулося у відповідь, — стріляв так, щоб один з них був поранений, але залишився живим»;— «Добре, майор буде задоволений». Таке схвалення почув я цілком виразно. Щиро кажучи, я збирався з'ясувати цю дивну історію у майора, але не встиг. Наш транспортер виявили росіяни і обстріляли з повітря. Майор загинув. Не знаю, чи вціліли ті солдати, а також план схову, накреслений фон Вільховеном… Це все». Гальске глибоко відітхнув і, не чекаючи дозволу господаря, сам налив коньяк у чарки. Мюллер якусь хвилину мовчав. — Я завжди казав, — озвався він нарешті, — що майор Ернст Вільховен був людина надзвичайно мудра й передбачлива. Ви додали до цього кілька штрихів, які роблять майорові тільки честь. Бачите, любий Гальске, — шеф поплескав його по плечу, — коли при якійсь акції присутні дві особи, важко думати про збереження ідеальної таємниці. Треба створити завісу, збити з пантелику людей надійних, ввести в оману тих, що можуть зрадити. Річ у тім, що план, накреслений майором, уцілів, він був у американців, але нарешті потрапив до нас, його справжніх господарів. І найцікавіше те, що на плані позначено три сховки, а не один. Є між ними, очевидно, і названий вами, але не думаю, щоб у ньому були сховані документи. Це лише гіпотеза. Про те, що гестапо передало для схову скриньки, знали кілька наших солдатів. І хтозна, можливо, котрийсь із них, потрапивши у полон, мав довгий язик. Майор це передбачив, коли наказав одного з чотирьох в'язнів залишити як свідка живим. Коли той уціліє, то неодмінно почне розшукувати «скарб» і, напевно, знайде в ньому якісь позолочені речі, персні чи ще щось таке. І скоро про все це забуде, його розшуки вже не будуть сенсацією. Гадаю, що архіви, які нас цікавлять, заховані у двох інших скриньках. Отож нам треба їх знайти. — Це повинно бути моїм другим завданням? — Гальске передчував, що завдання буде важким. Мюллер кивнув: — Вам допоможуть. — Він підвівся з крісла й підійшов до стіни, в якій було вмуровано сейф. Почаклувавши біля літерного замка, відчинив дверцята. З товстого портфеля витяг аркуш паперу. — Ось план майора Вільховена. Оригінал… Гальске зацікавлено глянув на папір, що лежав перед ним. — Та це ж якісь нотатки з поетичного зошита! — вигукнув недовірливо. Мюллер засміявся. — Майор любив застраховуватися якнайкраще, його план, накреслений у нотатнику, ідеальна ілюстрація до вашої розповіді. У ньому зазначено схованку, що міститься в фундаменті палацу. Але фон Вільховен був шанувальник Гете, знав майже усі його твори напам'ять, збирав рукописи, вивчав біографію. Зрештою, сам був автор цікавого дослідження на тему «Фауста». Не розлучався з томиком віршів свого улюбленого поета ніколи. Вся збірка поцяткована ремарками, коментарями до кожного вірша. У цьому томику, власне, і криється той, другий, справжній план. Це не поезія, а глибоке передбачення, — закінчив Мюллер. Гальске ще раз оглянув вирізаний з книжки аркуш. Машинально перечитав напис, зроблений майором Вільховеном: «Прекрасний пам'ятник має Шіллер, чудова могила Гейне, але напис найпростіший у Гете». Мимоволі всміхнувся на думку, що сам майор не має могили з надгробним написом, і заходився вивчати план. Відклав його, почувши подальші настанови: — Після того як ви передасте план людині, котра назве пароль, забороняю вам цікавитися чимсь, окрім вашої офіційної місії. Перебирайте гриби і ягоди, які нам хочуть продати поляки. Завдання нескладне. Залишається тільки від понеділка до середи виходити на прогулянку визначеною вулицею. Придивляйтеся до нашого «китайського ліхтаря». Крім того, в адміністратора готелю для вас буде залишено пакет. Ви повинні тільки чекати, Гальске, терпляче чекати. За вас працюватимуть інші люди. Ну ось, ніби поговорили про все, залишається хіба що попрощатись. — Шеф, — Гальске не міг приховати цікавості, — розумію, що гербарій має ще для вас вартість. Але навіщо возити з собою старе шпаргалля з архівів? — Ви дуже дивна людина, Гальске, — Мюллер скорчив невдоволену міну. — Втім, зрозумійте… Справа архівів — це проблеми прізвищ. Історія, мій любий, наука, що існує, поки ще живі люди, увічнені в її хроніках. В нашій республіці живуть тисячі людей, які в роки війни лишили по собі певні спогади. А викриття згаданих документів комуністами і розголошення їх можуть привести до політичної компрометації зацікавлених осіб. Адже добре відомо, що навіть колишній канцлер мав неприємні клопоти через своє ставлення до партії, членами якої були і ми з вами. Що вже казати про випадки, коли в архівах залишалося багато матеріалів, десятки документів, серед них листи службовців гестапо і СБ, списки агентів, вироки спеціальних суддів, справи пацифікаційних акцій, документи з концтаборів. І все з прізвищами — чорним по білому! Чи ви розумієте, — Мюллер звертався, як учитель до уважного учня, — що пошук архівів, — це, з одного боку, спокій багатьох поважних співвітчизників, а з другого — шанс до певних… скажімо, послуг людям, які працювали з нами, а тепер сидять, наче миші під мітлою? Гра іде на високу ставку, Гальске… — Звичайно… — Фріц Лярг, він же Фред Гальске, енергійно потис подану шефом праву руку. — Постараюся виконати завдання швидко і якнайкраще. — Постарайтеся, — почув він, коли вже виходив. — Натомість ми постараємося закруглити ваш рахунок у банку. Бажаю успіху. Гальске спустився на перший поверх, де його вже чекав Глауке, щоб передати пакет інформаційних і рекламних матеріалів, декілька брошур, необхідних для новоспеченого інженера-лісівника… Вдруге до будинку на тихій вуличці Гамбурга він уже не приходив. Чекав наказу про виїзд у готелі, ретельно вивчаючи матеріали, що стосувалися його нової ролі. Налагодив зв'язок із фірмою, представником якої вважався. А перша зустріч із супутником майбутньої подорожі обіцяла приємні хвилини в краях, що були йому давно відомі.
Варшава нічим не нагадувала Гамбурга; важко знайти схожість як в архітектурі, так і в історії обох міст, таких різних і кліматом, і загальною атмосферою? Того ж дня Варшава ще більше різнилася від портового західнонімецького міста. З самого ранку на безхмарному небі світило сонце, що обіцяло чудову погоду на цілий день. Кав'ярня «Світезянка» вже багато років мала добру репутацію. Щиро кажучи, капітан Матей Тржаска до кави був не дуже охочий, любив каву хіба що тоді, коли сам заварював її за одним, лише йому відомим угорським рецептом, але на заздалегідь умовлену зустріч все ж ішов з приємністю. Старий Шиманський, попри свій похилий вік, був охочий до товариських розмов. «Хоч йому вже й за сімдесят, але тримається він добре…» — так подумав Тржаска про людину, що була найближчим приятелем батька і його, Мацея, опікуном. Прийшов хвилина в хвилину. Шиманський сидів за столиком, а порожня склянка свідчила про те, що старий встиг уже випити чаю. Всміхнувшись, показав Матею на вільне крісло. Людей, які мало знали їх, дивувало незвичайне приятелювання старого і молодого. Що могло єднати їх, таких різних віком і життєвим досвідом? Хіба що минуле, спогади про дні, коли Шиманський допомагав родині Тржаски, як Мацеєвого батька було заарештовано за саботаж і розстріляно… Тржаска цінував старого майстра. Поважав його за бездоганну біографію, за погляди, яким він завжди залишався вірний, за правдивість і щирість. Любив розмовляти з ним про великі і дрібні справи. Того дня Шиманський не почав розмови із смішних анекдотів. Сидів мовчки, насторожений, щохвилини підкручуючи вуса, що було ознакою хвилювання й кепського настрою. Намагаючись відірвати старого від думок, капітан спитав, чим той заклопотаний. — Які там клопоти, сину. Проблема, яка мене непокоїть, це виховання дітей… Тржаска розсміявся: — Невже дружина подарувала вам сина?! Тиждень тому я нічого про це не чув. — Син?! У моєму віці?! — жарт Шиманському не сподобався. — Ти жартуєш, а проблема є, і не вигадана. Ти тільки послухай, що трапилось на моїй вулиці. І все це діти, підлітки… Монологів Шиманського Тржаска вислухав немало, адже той завжди охоче розповідав усякі билиці, пересипаючи їх різними деталями та ліричними відступами. Капітан мимохіть позіхнув, і це не пройшло повз увагу старого. — Розумію, тобі вже надокучило мене слухати. Потерпи. Хочу лише про одне тобі розповісти. Ще з юних років мною заволоділа велика пристрасть: театр. Ось і сьогодні мав іти з дружиною на виставу. Не кажу вже про телевізійні програми — жодної з них не пропускаю. Колись і сам мріяв про сцену. — Старий запалив люльку, кілька разів затягнувся, випустив кільце диму і провадив далі. — Отож, як ти знаєш, мешкаємо ми на Скелястій, на третьому поверсі, вікна моєї кімнати виходять прямо в сквер, де стоїть тумба для оголошень. Маю з цього певну вигоду — завжди знаю напевно, де, коли та які йдуть вистави… Співрозмовець Тржаски знову дозволив собі відступ, але, похопившись, повернувся до попередньої теми. — … Було близько п'ятої ранку, ще досвітній туман укривав місто. Хіба що трамвайні дзвінки нагадували про те, що починається ще один день Варшави. Мені не спалося. Довго перевертався з боку на бік, нарешті підвівся і, як звичайно, виглянув у вікно… Дивлюся ото, мій друже, а там, біля тумби, стоїть якийсь шмаркач, може, років йому дванадцять, і ріже ножем театральні афіші. Я як крикну на нього: «Ах ти ж, малий хулігане, ось як упіймаю тебе!» Він як дремене та й зник за причілком будинку. Я почекав ще хвилин з п'ятнадцять, аж поки на вулиці не з'явилися люди… Опівдні, як і завжди, вийшли на прогулянку. Дружина Шиманського зустріла якусь кумасю, а старий, згадавши ранковий випадок, пішов глянути на пошматовані афіші. Його здивувало, що хлопчина вирізав лише певні літери і деякі цифри, що сповіщали про дні й години початку вистав. Нікому про пригоду з афішами Шиманський не розповідав — певно, не хотів, щоб його вважали диваком, який через сущі дрібниці здіймає галас. Однак вирішив охороняти афішну тумбу. — Ти не повіриш, — Шиманський затягнувся димом і уважно поглянув на Тржаску, прагнучи зацікавити його ще більше, — але наступної ночі я вже не спав. Марися спочивала в іншій кімнаті. Уявляєш, що сталося?! — Певно, хлопчак знову з'явився і знов нівечив афіші… — Саме так! З'явився, але я цього разу його не сполохав. Пильнував на нього і вранці, але сьогодні неділя, очевидно, він зробив собі вихідний. А в понеділок напевне прийде знов. Далі Шиманський розповів Тржасці, що не пошкодував п'ятдесяти злотих і найняв сімнадцятирічного сина сторожа, щоб той чергував і вночі. Хлопець мав Затримати цього охотника псувати афіші. — І хочеться вам ото, Шиманський, бавитися в злодіїв та поліцаїв тільки для того, щоб завдати шибеникові доброї прочуханки? — запитав Тржаска. Шиманський відказав, що йому не до жартів. Він мусить з тим хлопцем поговорити серйозно і, можливо, запросити його до театру на якусь виставу для молоді. — Мати й батько за ним, мабуть, не вельми пильнують, і його вабить вулиця. Треба його виховувати. Виховувати! — повторив настійно, і капітан кивком голови потвердив мудрість цих слів. Розмовляли ще довго. То про дружину Шиманського Марію, її слабе серце, то про плани Тржаски, котрий через тиждень збирався у відпустку. Пенсіонер Шиманський розхвалював відпочинок над морем, але капітан віддавав перевагу самотності. Вів любив гори. І коли згадав про гірські кришталеві потоки з фореллю, старий, бувши завзятим рибалкою, капітулював. Розпрощалися, коли вже засвітилися вечірні ліхтарі. Капітан поспішив вулицею, що вела до житлового масиву Батори, де він нещодавно поселився, наспівуючи одну з останніх модних мелодій. І машинально лічив на пальцях дні. Понеділок, вівторок, середа… Позичив ще два пальці з другої руки — лишався ще тиждень праці… Того ж дня о десятій тридцять вечора у номері 207 гамбурзького готелю «Індекс» задзвонив телефон. Дзвінок був довгий і наполегливий. Сонний чоловік сердито засопів і вже хотів вимкнути апарат, але на думку, що саме починається «оте», вмить схаменувся. — Спите, як ведмідь, Гальске! — крізь тріск у трубці долинули до нього слова. — Добре, що ви на місці. Все з незалежних від нас причин міняється. Виїздити треба негайно. Будьте готові, бо до вас уже виїхав другий фахівець, з яким і будете закуповувати «гриби». Бажаю успіху! — голос Мюллера став хрипкий і ненатуральний. — Старайтесь… У трубці дзенькнуло, і розмова урвалася. Гальске заходився похапцем складати речі. Недбало кинув у валізу гербарій у пластмасовій оправі та згорнутий аркуш, на якому хтось написав дивні слова про пам'ятники великих поетів. «Маю тиждень, — подумав він, — цілий тиждень, тобто сім днів…»
Понеділок
Літак ішов на посадку. Гельмут Бургер злегка стиснув лікоть Вольфганга Арндта, що сидів поруч, і обидва чоловіки задивилися на новий варшавський аеродром, що виднів унизу. Ще недавно мусили вони дивитися на місто «з висоти пташиного польоту», як пишуть автори рекламних проспектів, і ось незабаром, через кілька хвилин, уже їхатимуть його вулицями. Коли після короткої перевірки паспортів вони покидали аеровокзал, з юрби тих, хто зустрічав, вискочив дебелий чоловік у кумедній картатій куртці і підбіг до них. Видимо, задоволений власною здогадливістю, почав знайомитися. Фірма «Ліс» могла пишатися своїм референтом відділу експорту: він не лише добре знав дві мови — польську й німецьку, але й також умів знаходити спільну мову з гостями, з першої хвилини створити привітну атмосферу, таку необхідну для налагодження ділових зв'язків. — Вельми приємно з вами познайомитися, — міцно потискував він руки обом гостям. — Дуже приємно. Машина вже чекає, але мені ще хотілося б, — усмішка його була просто чарівна, — запропонувати вам з дороги чарку коньячку, так би мовити, щоб у горлі не пересихало… Він так радів і так щиро просив, що гості не могли відмовитися. В салоні бару було майже пусто. Присадкуватий представник «Лісу» показував виставлені на полицях напої. Арндт, приємно втішений і задоволений кінцем польоту, усмішкою розплачувався за ті старання. — Пробачте, чи немає у вас португальських сірників? — чоловік, що підійшов до них, тримаючи в руці незапалену сигарету, спитав чистою німецькою мовою. Майже водночас обидва вихопили з кишень газові запальнички. Арндт сміючись мовив: — Португальських сірників, на жаль, не маємо. Зате маємо німецькі. Рекламні… Знову опустили руки в кишені. Незнайомець узяв кілька коробок, подякував і одійшов. — Невже тут немає сірників? — здивувався Бургер. Та ще не пролунала відповідь, як повернувся їхній гід. За ним з повною тацею поспішала офіціантка. Через чверть години вони вже їхали до готелю. В машині представник «Лісу» вгамувався остаточно. Вже перше знайомство він обернув на свою користь. Помітив на рукаві сонечко. «Добра прикмета», — подумав. Згодом, заклопотаний уже іншими думками, розчавив його мимовільним жестом руки.
Водночас у кабінеті на четвертому поверсі будинку, перед яким удень і вночі стоїть вартовий, сидів літній статечний чоловік, схилившись над кількома аркушами. Сонячні промені падали на лису голову, і лише жилки, які пульсували на скронях, свідчили, що чоловік цей не спить, а уважно вчитується у списані нерозбірливим почерком аркуші. Якийсь дурисвіт делікатно виправив граматичні помилки і без будь-якої поблажливості розставив розділові знаки. Але не на це звертав увагу чоловік за столом, якого товариші називали Бізон, а підлеглі, коли залишались у своєму колі, панібратським Татусь. Цей чоловік — полковник Павел Рогаля — вже кілька разів перечитував надісланого здалеку листа: «Мій дорогий небоже Вінцентію! Сповіщаю тебе, що, богу дякувати, ми в далекій Австралії живі й здорові, і, хоча працювати нам доводиться багато, але не бідуємо так, як оті, що не мають роботи і змушені поневірятися по містах у пошуках шматка хліба… Зося вийшла заміж за поляка, що народився в цих краях і батьківщини ніколи не бачив, навіть польські книжки ледве читає, — але вона його навчить. Хлопець працьовитий, і вони кохають одне одного… Він механік, отже, біди не знатимуть, навіть коли в них будуть діти. Дружина моя, твоя тітка Агнешка, останнім часом хворіє, навіть за курми нікому доглянути — здихають. Але дістали ліки, і їй тепер уже краще. Живемо тут, як одна сім'я, бо хоч нас і мало, але рідної Польщі не забуваємо. Останнім часом було в нас двоє весіль і один похорон. Помер наш краянин Станіслав Качор, якого ти не знаєш, хіба що мати твоя пам'ятає. Він лише один уцілів, а інших безневинно гітлерівці розстріляли, тікаючи напередодні нашого визволення. Із Станіславом Качором ми приятелювали, було йому дуже важко, коли сам, без сім'ї, мусив працювати нічним сторожем. Розповідав мені часто, як гестапівці забрали його з хати — а мешкав він «біля хреста» під лісом — разом з дружиною і п'ятнадцятирічним сином Павликом. Сім'ю і сусідів Качорових стратили, а його та ще трьох поляків тримали у льоху графського палацу. Потім їх теж розстріляли, і він один якимось чудом залишився живий, зробився лише на все життя калікою — йому прострелили ногу. Похорон був пишний, з корогвами й попом, і співав хор над могилою. Висилаю тобі, любий мій небоже Вінцентію, посилку, а в ній жувачку і бумеранг, який купив, щоб ти міг показати його своїм товаришам-гарцерам[1]. Ти писав мені, що в Польщі є комісія, яка збирає різні документи про злочини фашистів, щоб їх покарати, і просив, аби я написав, як було знищено наше село Сокольники, все докладно, як під присягою, бо хочеш про все те розповісти своїм товаришам, а з наших листів знаєш, що тут, в Австралії, живе єдиний свідок — власне вже небіжчик — Станіслав Качор. Немає його вже на світі, отож пишу, що не раз чув від нього. Прийшли тоді в село есесівці й солдати, а діялось те десь у липні 1944 року. Фронт був близько, і оборонялися вони вперто, але сили радянських і наших військ переважали. Оточили гітлерівці хати і наказали виходити і старим і дітям. Ратайчака — сусіду моєї матері Альбіни і батька мого Рафала — куля наздогнала, коли він вискакував у вікно, щоб утекти до лісу. Розстріляли також Мацеякову і моїх батьків, а твого дідуся й бабусю теж так, ні за що ні про що, може, за те, що не досить швидко покидали рідну оселю. Людей зігнали до хреста, що стояв, а може, й досі ще стоїть при дорозі під лісом, і почали рахувати їх і ділити на групи. Перекладач сказав, що ми польські бандити і комуністи, допомагаємо партизанам, за що всі будемо покарані. Але зараз розстріляють не всіх, а лише двадцятьох, по десять чоловік за кожного німця, що їх наші, як скажених собак, десь повбивали, але де саме — не сказав. Та й про тих собак теж не говорив, але всі зрозуміли, що так воно є. Потім карателі почали стріляти людям під ноги. Вибрали п'ятьох жінок і п'ятнадцятеро чоловіків, поміж них — як говорив Качор — наймолодший мав років дванадцять, то був Юзек Ольчак. Тих, що залишилися живими, погнали рити окопи. І ще Ольчакову замучив один есесівець, бо за сином і чоловіком страшенно побивалася і кляла німців… А тепер про те, що міг бачити лише небіжчик Станіслав Качор, який був серед тих чотирьох страчених. Привели його до графського палацу, в якому, очевидно, містився німецький штаб, бо там було багато офіцерів чи, може, й генералів. І вчинили щось таке, ніби суд, але їх ні про що не питали, все вирішувалося німецькою мовою. Всіх їх засудили на смерть за тих двох, кого партизани вирядили в пекло, і зараз же заходилися виводити на страту. Цілу ніч просиділи люди в льоху. А ніч та була страшна, бо всі знали, що з ними буде і що життю їхньому настав кінець. Ольчак був сам не свій, то співав, то молився, просив бога помилувати дванадцятилітнього сина. Утекти було неможливо, бо ж навкруги височіли грубі мури, на сторожі стояли вартові. На світанку їх усіх забрали з льоху, лише чотирьох чоловіків якийсь офіцер з моноклем звелів залишити під вартою. Тих, кого забрали, розстріляли одразу на леваді біля ставу, йшли вони на смерть зі словами: «Хай живе Польща!» А ті четверо, котрі залишилися, мусили хрест свій нести далі. Їм наказали повкидати трупи розстріляних у воду, після чого знову відвели до льоху. Були серед них Качор, молодий Земба, Старовський і кульгавий Копець, бо ж був ще й щербатий Копець, але той сидів у лісі, в загоні «Роха», і дослужився там до сержанта, і, як писала твоя мати, а моя сестра, за відвагу був недавно удруге нагороджений Хрестом. Надвечір їх вивели з льоху. Старовський з Качором несли якусь скриньку. Гестапівці привели їх до палацу і наказали Зембі й Копцю викопати під стіною у фундаменті яму. Потім полонені вклали скриньку до сховку, замурували її й замели сліди. Тоді вони й збагнули, що це велика таємниця і що жити їм не судилося. Старовський почав плакати і хреститися, його тут же й розстріляли. А трьох його товаришів повели до ставу і звеліли бігти поперед себе. Вони побігли, і Качор подумав, що сталося чудо і їх помилували, але в цю ж мить пролунали постріли. Копець упав мертвим, а Зембі куля влучила в крижі. Казав мені Качор, що сам він упав і прикинувся неживим, гадав, що есесівці не помітять. Однак вони підійшли спочатку до Земби і просто в рот вистрілили йому з автомата, а потім стали над Качором і почали бити його носаками. Не витримавши болю, він почав стогнати і благати, щоб його скоріше добили. Тоді один з німців різонув автоматною чергою Качорові по ногах. Після цього він довго мучився, але вижив. Згодом потрапив у радянський шпиталь. Розповідав, що сам не знає, навіщо тоді німці залишили його живим. Мабуть, хотіли, щоб він, поранений, довше мучився. Качор лікувався в радянському шпиталі, а згодом з допомогою Червоного Хреста переїхав у Швецію чи навіть у Швейцарію, звідки його забрала якась сім'я до себе в Австралію, бо нікого з близької рідні уже не мав, тож вони сподівалися, що служитиме їм за шматок хліба. Оце і все, що зміг написати тобі, дорогий мій небоже, про муки людей з нашого села Сокольники, які, як і весь народ, страждали під час окупації і боролися з фашистами. А наших односельців дуже багато було в партизанах, про що тобі, мабуть, розповідали у школі вчителі і вдома батьки. Говорив мені ще Качор, що в тій схованій у стінах палацу скриньці мали бути дуже важливі речі або ж награбовані у поляків коштовності. Качор нікому про них не розповідав, бо довго хворів. Стільки років минуло, тож він гадає, що цю скриньку, напевно, хтось знайшов або й усе пропало, якщо там були папери. Ось про все це й розкажи комісії докладно, бо не можна про такі злочини забути і не покарати душогубів… Міцно цілую тебе, вчися добре, щоб став пілотом, як про це мрієш. До матері твоєї пишу окремо, а цей лист тільки для тебе, бо ти хотів про все це дізнатися. Небіжчика Качора я навіть розпитував, де вони той сховок викопали, так, з цікавості. Він сказав, що в одному з причілків палацу, але в якому — лівому чи правому, він уже не пам'ятає. Твій рідний дядько Станіслав». Підпис з закарлючкою, розцяцькований кольоровими марками конверт, чітко виведена адреса учня восьмого класу загальної школи села Сокольники Бяла-Подляського повіту Вінцентія Мацеяка. За дивним збігом обставин лист опинився на столі в полковника Рогалі. Мацеяк похвалився тим листом учителеві польської мови, а той, своєю чергою, витлумачивши лист як мовну вправу, носив його довгий час при собі і якось показав своєму товаришеві — офіцеру. Офіцер, прочитавши листа, вирішив, що він може зацікавити приятеля, працівника контррозвідки. «Довгий, цікавий лист, — подумав полковник Рогаля. — Міг би той дядько Станіслав написати й спогади з часів окупації…» Він сидів непорушно ще кількахвилин, потім натис клавішу диктофона: — Попросіть до мене поручика Томашевську. — Отже? — запитав, перш ніж та встигла озватися після вітання. — Доповідаю, товаришу полковник, що звірила матеріали воєводського суду з архівами Головної комісії по викриттю гітлерівських злочинів. Знайшла протокол справи, що розглядалася в сорок шостому проти есесівця Горста Грізе та інших фашистів, звинувачених у тому, що… що… — вона затнулася, почервоніла, неспроможна знайти рятівне формулювання, і вже хотіла вдатися до нотаток, але Рогаля байдуже махнув рукою. — Це не головне. Чи збігаються факти? Чи це ті самі Сокольники, а також чи та дата розправи й місце переховування матеріалів?.. — Село те ж саме, дата теж. Про місце переховування не згадується нічого ні в зізнаннях Грізе, ні в показаннях інших підсудних. — Ясно… З якої речі він став би розповідати? Це все, що ви можете доповісти? Поручик Єва Томашевська знову зашарілася. — Я шукала інформацію в матеріалах комісії, була також у «Спілці борців за свободу і демократію». Виявляється, що за двадцятип'ятирічний період не виявлено жодних слідів особистих архівів інформаторів та агентів гестапо Люблінської та Білостоцької округ тодішнього Генерального Губернаторства. Засуджений до смертної кави за злочини проти польського народу, штурмбанфюрер Кроль зізнався, що збирання найцінніших для гестапо документів він доручив офіцерові абверу майорові Вільхове-ну, який мав їх приставити до штабу дивізії. Кроль сказав, що більше ніколи не бачив ні того офіцера з абверу, ні тих документів. — Чи у зізнаннях Кроля згадується місце передачі архівних документів? — Ні, Кроль сказав лише, що все відбувалося у відлюдному будиночку десь поблизу Бялої Подляски, де він був шефом гестапо і СБ. — Та-а-ак… — мовив протягло полковник. — Це б знадобилося. — Він замислився, забувши про жінку, що стояла обік столу. Раптом похопився: — Сідайте. Вибачте… Було ясно, що документи гестапо Кроль передав якомусь офіцерові. Архів, отже, опинився в руках абверу. Вивезти його не могли, тому що були в оточенні, а знищити не схотіли, бо документи мали неабияку цінність. Сховали. Але з якої речі залишили живим того Качора? Невже хотіли, щоб він розшукав сховок? І лише для того, щоб переконатися, що в ньому є… Є або немає… — Полковник розгадував головоломку, влізав у шкуру ворога, який, слід гадати, також мислив не менш напружено двадцять п'ять років тому. Треба було шукати, і то шукати якнайшвидше. А може, все вже пропало, може, матеріали хтось забрав? Ні, це неможливо, — заперечив собі і допитливо глянув на Томашевську. «Тямуща дівчина, — подумав. — Треба видати її заміж». Парування молодих було улюбленою пристрастю полковника, який вважав себе легким на руку. У веселі хвилини він жартував, ба навіть погрожував, що піде з «фабрики», щоб довести свій новий талант у загсі. Втім, Рогаля швидко звільнився від сторонніх думок. — Сховані гітлерівцями матеріали, якщо вони справді існують, треба неодмінно знайти і зберегти. Ми одержали першу інформацію, яка, між іншим, стосується і нашої справи. З подальших слів полковника ставало зрозуміло, що у зв'язку з наступними виборами до парламенту Федеративної Республіки Німеччини слід рахуватися з тим, що будуть, напевно, здійснюватися спроби вивезти або знищити компрометуючі документи, що перебувають на території Польщі та інших соціалістичних країн. Оскільки практично було неможливо викрасти або знищити їх в архівах державних, то більш реальним здавалося вивезення або й ліквідація гітлерівських матеріалів, котрі збереглися ще в десятках інших сховищ. — Мені не треба вам пояснювати, що такі документи можуть стати знаряддям політичного шантажу щодо супротивника. Володіння ними забезпечує цілковиту безпеку, вони становлять гарантію «чистих рук» для тих, хто заплямував себе польською кров'ю. — Полковник замовк, бо кінець фрази видався йому надто патетичним і літературним, чого він дуже не любив. Не гаючи часу, він у кількох словах накреслив план пошуків і визначив конкретне завдання для Єви Томашевської. Вона мала негайно вирушити в Константанів — невелике містечко з костьолом у новоготичному стилі і тартаком. Недалеко від подвір'я кооперативного господарства розкинулася садиба Державного рільничого господарства. Будинок дирекції ДРГ височів посередині чудового англійського парку, через нього протікала невелика річка, води якої утворювали маленький ставок. Поручик Єва Томашевська їхала до цього будинку і до цього парку. Сидячи у службовій машині поруч сержанта Костжеви, вона протягом години тихенько повторювала прізвище колишнього власника маєтку: «Плятер-Циберк… Плятер-Циберк… Плятер-Циберк…» Ще подумала, що, мабуть, не знайде місця в готелі, якщо він є в цій глушині, і замовкла.
Вже кілька місяців, як відділ закордонних подорожей агентства «Глобус», на превелике задоволення магістра Яна Тржасковського — керівника недавно покликаної до життя установи, перейшли у новий будинок на вулиці Каро-він. Магістр Тржасковський не приховував свого задоволення і життям, і дружиною, і зарплатою. Роботи, одверто кажучи, було небагато, та й колектив дібрався непоганий. Але цей тиждень розпочався не вельми вдало. До свого заступника Альбіна Цільманека Тржасковський не мав ніяких претензій; той, як завжди, буквально розривається між відділом, банком і паспортним столом. На своєму місці і секретарка, вона ж друкарка, панна Гражинка. Лише один Гірше, той Генріх, який просить, щоб його називали Генріком, той бісів касир, просто нестерпний. Тржасковський зробив подумки щось схоже на військовий огляд і дійшов висновку, який нічого доброго не обіцяв Генріху Гірше. Вийшовши зі свого кабінету, він змовницьки усміхнувся до друкарки Гражинки, потім про всякий випадок нахмурився: — Попросіть, будь ласка, до мене пана Гірше. Засмикані формальностями туристи, урядові й приватні гості відділу закордонних подорожей агентства «Глобус» навіть не намагалися визначити свого ставлення до непоказного на вигляд касира. Він сидів собі мовчки за столом, брав гроші, видавав решту, виписував квитанції і акредитиви. Хоч і був присутній, але ніхто його не помічав, не думав, про нього, не виявляв до нього симпатії чи антипатії. Приходив, висиджував свої вісім годин, складав касовий звіт. Кілька хвилин розмовляв зі своїм безпосереднім начальником Альбіном Цільманеком і зникав. Ніколи не розповідав, що робить у неділю чи на свята, ніхто не зустрічав його в кав'ярнях та ресторанах. Мешкав десь під Варшавою — чи то в Коморові, чи у Свіджі, де саме, про це ніхто не знав. Тржасковський був утіленням пунктуальності й солідності в роботі. Не терпів ані лінощів, ні запізнень. До всіх працівників був однаково вимогливий. — Пане Гірше, — почав він поволі і спокійно, — три дні, певніше, від п'ятниці минулого тижня, я спостерігаю за вашою роботою і, щиро кажучи, дуже вами незадоволений. Наскільки мені відомо, ви народилися і виховувалися ще в роки, коли ті землі належали німцям. Хіба не могли ви там навчитися пунктуальності й солідності? А ви тим часом що? — Голос керуючого з баритона переходив на сопрано. — А ви тим часом що… Повторюю… У п'ятницю запізнилися, у суботу теж, на 27 хвилин. Так, і не збирайтесь заперечувати!.. Я добре бачив усе: очі червоні, неголений, занехаяний… І сьогодні те саме! Коли я прийшов, ви просто спали! І не заперечуйте!.. Що ви собі, власне, думаєте, Гірше? Це солідна установа, а не притулок для хворих на нічниці… Ви щось хочете пояснити? — запитав, відчуваючи на собі насторожений касирів погляд. — Так, тобто не можу розповісти… І дуже перепрошую, пане керуючий. — Гірше захлинувся від хвилювання. — Я мушу зараз вийти… — Зараз вийти?.. — Тржасковський аж підскочив у кріслі. — Вийти, отак собі просто вийти? Під час роботи? — Так. Лише на півгодини. Найбільше. Дуже прошу. — А я не дозволяю, пане Гірше! — Тоді я вийду без дозволу, пане керівник, — голос касира забринів несподівано твердо і рішуче. — Навіть якщо я не одержу в цьому кварталі премії… — Робіть що хочете. Але й я змушений буду вчинити відповідно. — Тржасковський говорив сам до себе, бо ж двері за касиром уже зачинилися.
Гірше нетерпляче переступав з ноги на ногу. Коли нарешті над'їхало таксі, гукнув водієві адресу: — На Скелясту! Якомога швидше…
Арндт і Бургер були вельми вдячні польським торговельним партнерам за гостинність і піклування. Номери, зарезервовані для них у готелі «Європейському», були обладнані справді комфортабельно. Огрядний представник фірми «Ліс» хвалився: «У нас, панове, так завжди. Традиційна польська гостинність…» — Переконавшись, що вже досить компліментів, ще раз звернув увагу гостей на послужливість покоївки і досить безцеремонно затяг німців у таксі, що стояло напоготові біля готелю. Та все ж він був добрий фахівець, і, правду кажучи, західнонімецькі комерсанти йому не імпонували. Згадалися окупаційні часи, прокинулась неприязнь до закордонних гостей. Але вираз його обличчя відразу сховався під маскою професійної привітності; в глибині душі мав надію, що зачарує покупців і продасть їм гриби третього гатунку за вигідну ціну. Однак розмова, всупереч сподіванню, була нелегка. Комерсанти з Гамбурга не цікавилися товаром третьої категорії і, скривившись погірдливо, запропонували ціну значно нижчу, ніж він гадав. — Що ж, якщо ви не купите… — директор фірми «Ліс» легко підвівся з фотеля, даючи зрозуміти, що шкодує часу на марні дискусії. — Маю надію, що нашу продукцію закуплять французи та англійці. У нас, власне, гостюють ще дві групи імпортерів, зацікавлених нашим товаром. Арндт завагався. — Втім, маємо ще цілий тиждень на детальні дискусії. Оглянемо зразки та рекламні матеріали… — Напевно порозуміємося, — запевнив Бургер, який досі мовчав. Офіційне прощання, що скінчилося домовленістю зустрітися наступного разу у вівторок, пройшло у холодній атмосфері, яку порушило хіба що несподіване прохання Арндта. Він запитав, чи не може придбати для себе кілька зразків а чи експонатів рослин — збирає-бо колекцію для гербарію. Отож був би вдячний… Певно ж, господарі не мали нічого проти того. Котрийсь навіть розповів відповідний анекдот, що викликало загальне пожвавлення. Повертаючись до готелю, Арндт пошепки пояснював Бургерові основні засади гри: — Купимо, звичайно, купимо, але треба з ними поторгуватись. Ми знаємо, що товар добротний, але хай не гнуть кирпи. Навчилися торгувати. Вже їм, бач, не до шмиги західні клієнти… Вийшли з машини, але зразу не піднялися в номери готелю, а завітали на коньяк до кав'ярні. Сіли за столик. — Але ж тут дівчатка… — примружив око Арндт. — Казали мені знайомі: молоді, здорові і дешеві. І хоч ми в службовому відрядженні, але робочий день уже скінчився, правда ж?.. Бургер з легким докором заїкнувся був про фрау Арндт, але його застереження пролунало, як голос волаючого в пустелі. Арндт раптом відчув себе трохи чи не новим втіленням Казанови і заходився посилати недвозначні усмішки розмальованій дівчині, яка, прикривши пишний бюст еластичним светром, водночас дозволяла розглядати свої ніжки, які важко було сховати під міні-спідничкою. Бургер одвернувся від колеги, виглянув у велике вікно на площу, освітлену промінням вечірнього сонця. В її глибині на зеленому тлі дерев вирізьблювалися білі колони, вінки на кам'яних плитах і силуети непорушних воїнів. «Могила», — подумав і обернувся до Арндта, щоб запросити його помилуватися чудовим заходом сонця. Але Арндтів стілець пустував, зникла також і дівчина. Бургер знизав плечима, залишив на столику гроші за мартель і вирішив пройтися містом. Коли, повернувшись із прогулянки, постукав у номер Арндта, йому відповіло тільки глухе відлуння. «Казанова» був, напевно, дуже зайнятий…
Капітан Тржаска глянув на годинник — до сьомої залишалося кілька хвилин. І все ж він не шкодував часу, проведеного у кабінеті. Впорядкував папери, закінчив писати рапорт у справі Стрибуна. Почав нудитися — так було завжди, коли не брав діяльної участі в якійсь операції. Виходячи з кабінету, подумав, що незабаром має повернутися Єва… Не хотів йти додому, мав нарешті кілька вільних годин. Подумав, що не завадило б сходити в кіно, але коли уявив собі дві години, змарновані без діла у темному залі з не вельми справною вентиляцією, передумав. Хвилин п'ятнадцять простояв у черзі за морозивом перед зеленою будкою у новому будинку на вулиці Пулавській. Одержавши нарешті свою порцію, поволі пішов у напрямку Лазенок. Машинально відзначив у пам'яті картини: чоловік з букетом гвоздик, що роззирався навколо, молода мати, яка ніжно розмовляла з дитиною, що пручалася у візочку, патлатий хлопець у барвистій сорочці… Сів поблизу пам'ятника Шопену. Закордонні туристи висипали з автобуса «Орбісу» і, не чекаючи пояснення гіда, заходилися фотографувати пам'ятник і мальовничі ділянки парку. Повз лавку поволі пройшов елегантно вдягнений чоловік. Хлопець, що ступав поруч, мабуть, не був його син; миршавий, дуже худий, у дешевих джинсах і бавовняній сорочці, він розмахував руками, які давно вже не бачили ні води, ні мила. — … той старий таку свиню підклав мені… — долинули до Тржаски хлопцеві слова. Тржаска подумав, що життя може викинути будь-який фортель, і, мабуть, ще ніколи не був так близько до істини, як тепер. Ошатно одягнений чоловік був тією особою, яку він з великим задоволенням попрохав би привести до свого кабінету. Та він не був ясновидою і думав уже про щось інше, коли чоловік сів з хлопцем на лавці у безлюдній тінистій алеї і дістав з портфеля стозлотову асигнацію. — Це для тебе, мій хлопче, — озирнувся навколо і додав пошепки: — Але це ще не все. Якщо хочеш мати м'яча, мусиш піти туди ще раз. На, — вийняв з кишені аркуш паперу, — це остання частина ребуса. Хлопець старанно склав дані йому гроші. — Дякую вам… А той останній аркуш я відразу спалив, як ви й звеліли. І це також обіцяю зробити як слід. Старому не вдасться мене спіймати, — підкреслив хвалькувато. — Він, очевидно, має ганж. Розумієте, не всі в нього вдома… Чоловік кивнув головою: — Старайся, то не шкодуватимеш. — Підвівся з місця, махнув на прощання рукою і залишив хлопця разом з його мріями про м'яч, такий самий справжній, як той, що ним грав сам Любанський з «Гурніка».
На стемнілому небі сяйнула змійка блискавки. Грому не було, а це означало, що найближчими днями дощу не передбачалося. Жінка пересунула баняк з розпеченої плити на край, зняла накривку, і по всій кімнаті розійшовся гострий запах смаженої капусти. Обертаючись, глянула на чоловіка, що сидів край столу, і зціпила зуби. Хотіла нарешті сказати йому, що думає про таке життя, про безконечні, ось уже протягом кількох років, свої поневіряння, про страчені молоді літа і вічну біганину між кухнею, кошарою і полем, що пролягло вузькою смужкою під лісом. Грюкнула на стіл дві тарілки та алюмінієві ложки. — На! — буркнула спересердя і, схрестивши на грудях руки, неприязно стежила за його неквапливими рухами під час їди. Однак не витримала тривалої тиші, яка ставала дедалі нестерпнішою. Зі всіх сил намагалася бути спокійною, і все ж з її уст спливали одноманітні слова, що виливались у струмінь жалю, скарг, нарікань. Нагадала йому про все: його похмурість, немилосердність, тривалі поїздки невідь-куди і по що, наглі вибухи шалу, коли випадково торкалася його паперів. Пам'ятала все… А він слухав і навіть найменшим рухом чи жестом не виказував зацікавлення чи образи. — … Напевно, до інших жінок їздиш на цій своїй машині! Ані хвилини спокою, ані допомоги від тебе! Теж мені велике цабе! — Намагалася хоч так принизити його, вказати на його нікчемність, вдарити по амбіції: — Тільки й знаєш по зайців у ліс ганяти. А оті твої диявольські пляшечки, що їх ховаєш у письмовому столі, оті паскудні бур'яни на городі, котрі я зараз повириваю… — Вже не була спокійна, голос її аж прискав люттю, вона зробила навіть крок до дверей, щоб цієї ж миті здійснити свою погрозу, але він, досі непорушний, раптом схопився з місця і з несподіваною силою здавив її за плече. Жінка аж скрикнула від болю. — Замовкни, — сказав спокійно. — У мене свої справи, і я нікому не дозволю пхати до них свого носа. А зараз приготуй мені щось на дорогу. Мушу виїхати ще ввечері. — Таж ти щойно приїхав! — з німим благанням заломила руки. — Мушу їхати, — повторив з притиском. — Не гайся, лише приготуй якусь їжу. А коли хтось приїде з лісництва, скажи, що я поїхав у справах. Завтра-позавтра вернуся… Шукала у шухляді ножа, щоб накраяти хліба. Відчувала, що все це безглуздо, але не мала вже сили, щоб здійснити давно задумане. Не могла від нього піти. Зрештою, куди? Схлипнула лише кілька разів, але він не звернув на це уваги. Присунув ближче до себе гасову лампу, щоб краще розгледіти записані на невеличкому клаптику паперу знаки, цифри, слова… За вікном знову блиснуло. Почулося гуркотіння грому.
Вівторок
Вулиця була безлюдна. Шиманський сердито підкручував вуса і з-під насуплених брів поглядав на свою «аварійну службу». Син сторожа охоче взяв подану йому асигнацію. Спочатку він здивовано витріщив очі, почувши, в чому має полягати його робота, а тепер ліниво гойдався в кріслі, чекаючи сигналу, щоб тієї ж миті кинутись навздогін за якимсь шибайголовою, що різав на тумбі театральні афіші. Врешті сімнадцятирічного Роберта Гурку не дуже цікавила химерна пристрасть старого Шиманського. Він узяв гроші за те, що не спатиме, і, якщо той шмаркач з'явиться, йому треба буде його спіймати. Та й край. Шиманський глянув на годинник. Наближалася четверта година. Ще раз з осторогою виглянув з-за фіранки і майже крикнув: — Є! Увага! — він стишив голос до шепоту. — Підійди обережно і поглянь. Це він! Хлопчак, за яким стежили, повільно обминув сквер, кілька разів уважно подивився на вікна квартири Шиманського, але, мабуть, нічого не помітив підозрілого, бо спокійно підбіг до афішної тумби, витяг із кишені маленьку картку і ніж а чи лезо — здалеку важко було розпізнати. — Почекаємо ще дві-три хвилини, — повчав Шиманський. — Потім спустишся вниз, вискочиш із брами і приведеш його до мене. Ха! — випростався він задоволено. — Навіть не сподівається, що вже маємо його на мушці… Ну, йди, — сказав, стежачи за хлопчаком, який завзято длубався біля афіші. — Піймай його і приведи сюди. Але не бий, запам'ятай, не бий… Події розгорталися так швидко, як у ковбойському фільмі. Нащадок Гурків зі швидкістю спринтера вискочив із прочиненої брами. Напад був раптовий, хлопець не встиг пробігти й двадцяти метрів, як був схоплений за плече. Опиратись було марно, через кілька хвилин, коли всі спроби вивернутись і вдарити ногою дужчого супротивника не дали жодних результатів, малий капітулював і спокійно дав себе довести до кімнати, де на нього чекав Шиманський. — Відпустіть мене! — кричав розгніваний хлопець. — Відпустіть! Він, — спійманий кивнув головою у бік явно задоволеного Гурка, — вивернув мені руку. — Сідай, — запросив хлопця Шиманський. — Ось на цьому зручному кріслі. А тобі, Роберте, дякую, можеш іти. Син сторожа бачив, однак, справу в іншому світлі. — Це добрий пройдисвіт, пане Шиманський. Коли я тягнув його сходами, він хотів викинути якийсь папірець, наледве я відняв його, але вже такий пожмаканий, що годі розібрати, що там на ньому написано. А в кишені у нього знайшов двісті злотих. Такий шмаркач, а має стільки грошей. Напевно, краде… Хлопець схопився з крісла. — Це все брехня! Я ніколи не крав. Я, я… — він затнувся, обурений до глибини душі, знічений поразкою і компрометацію. — Я їх заробив… Шиманський наполіг-таки, щоб молодий Гурка вийшов з кімнати. — Але в разі чого, — затримався той біля дверей, — ви тільки покличте… Залишилися в кімнаті удвох. Старий і хлопчак. Дивилися один на одного допитливо — і зненацька усміхнулися. — Вірю, що ці гроші ти заробив, — сказав Шиманський, і перша крига між ними скресла. Вже через півгодини хлопець сидів за столом і, не чекаючи особливих запрошень, уминав кулінарні вироби пані Марії. Шиманський мовчки дивився на його благеньку одежу, на ще дитяче, але вже уражене нелегким життям обличчя. В тарілці нічого не лишилось. — Ви добра людина, — впевнено говорив хлопець. — Можете називати мене Томеком… Ви справді славний, але той дядько теж… — Дякую, — церемонно вклонився Шиманський. — А маєш ще якогось знайомого серед старших? — Маю, тільки він молодший за вас. І показніший. Грошей у нього багато… Це я для нього все робив. Ви мене не били, тому я вам розкажу, щоб і ви могли з цього скористатись. — З чого? — Звісно з чого, — зрадів хлопець, що зацікавив господаря. — Він якісь комбінації придумує для гри в спортлото. Розумієте… — Не розумію, — покрутив головою заінтригований Шиманський. — Це ж ясно, як день. Він сам мені про все розповів. У нього є знайомі в управлінні «Спортлото», і він знає щось про номери. Але сам грати боїться, бо його можуть накрити. Міліція, розумієте? На нього грають інші, а він їх лише інформує. І мусить бути дуже обережним. Через те й дав мені цю картку… Шиманський уважно слухав. Поклав перед собою аркуш, видертий із шкільного зошита. Один бік його був заповнений колонками цифр, біля яких чорніли кілька літер. Завдання хлопця було просте: на театральній афіші час від часу й у відповідних місцях тексту він мав витинати то цифри, то букви. — Але ж тут, між іншим, цифр набагато більше, ніж їх потрібно закреслювати на картках спортлото. — Я теж це помітив, — хлопець допитливо глянув на Шиманського. І цифри більші за сорок дев'ять. Та цей пан сказав мені, щоб я тим не переймався, бо все вже продумано. Важливо, щоб хтось інший з цього не скористався. Але вам я розкрив таємницю, бо ви добрий до мене. Тільки щоб ніхто про це не довідався, бо тоді не виграєш мільйона, адже так? — А ти хотів би виграти? — Шиманський підсунув хлопчакові шоколад. — Я збираю гроші на м'яч. Люблю грати у футбол. Коли матиму м'яча, то зберу команду. Вже навіть назву придумав — «Шайтани Сантоса». Правда ж, гарна? Думаючи про щось зовсім інше, Шиманський не відповів. — Біжи, Томек, додому. — Він підвівся з крісла і подав хлопцеві на прощання руку. — Навідайся до мене при нагоді, ми ще поговоримо. А сьогодні ти маєш зустріч із тим паном? — Сказав, що зустрінемося в Лазенках. Дасть мені решту грошей на м'яча. Брати? — завагався, не знаючи, як до цього поставиться старий… — Коли зустрінетесь? — Звелів мені прийти і чекати після сьомої вечора біля пам'ятника Шопену. Шиманський блискавично зорієнтувався: — Іди, але не розповідай нічого про нашу зустріч. Це, напевне, хитріша пташка, ніж ти гадаєш. Можливо, навіть злочинець. Але якщо ти постараєшся, то ми схопимо його… — Ви що? Злочинець?! О, коли б це було так, то мав би про що розповідати хлопцям!.. Біжу, але ще прийду до вас… Оце так штука! — тішився наперед думкою про сенсацію, яка видалася йому цілком можливою. Ледь за хлопчиком зачинилися двері, як із суміжної кімнати вийшла дружина Шиманського. — Не спиш? — запитав той незадоволено. Пані Марія була жінка наділена не лише здоровим глуздом, а й щедрим почуттям гумору. Кількома фразами вона висловила свій погляд на нічну «засідку» й на розмову, як вона сказала, «такого старого шкарбуна з дитиною». Була при тому переконана, що затриманий молодик відзначався нестримною фантазією і без особливих зусиль скомпонував інтригуючу історію про якогось постачальника щасливих номерів у тиражах популярної гри. Чоловік, здавалося б, їй підтакував, проте вона не була певна, що цілком його переконала. — Якщо віриш у ті казочки, нумо, спробуймо… — Шиманська поклала на стіл кілька аркушів і чисту, ще незаповнену картку спортлото. — Хоч ти й любиш розгадувати кросворди, я певна, що з цього нічого не скомпонуєш… І мала рацію. Хоч як старанно добирав він цифри з картки, намагався відгадати значення літер, пов'язати їх із місяцями, порядковим номером тиражу, хоч як множив, ділив, додавав, віднімав — усе було даремно. Змучена марними пошуками відповіді на загадку, дружина Шиманського пішла до своєї кімнати. Впертий же Шиманський не покидав столу. Тільки диктор, котрий о восьмій ранку читав по радіо «останні вісті, відірвав його від невдячної праці. Склав порозкидувані картки і, глянувши на стіл, мимоволі вилаявся. Відчув, що неділя у його подружньому житті буде одним з небагатьох тихих днів. На блискучій палітурі столу залишилися продавлені авторучкою контури цифр і літер. А пані Шиманська мала у своєму житті лише три слабини: любила добре куховарити, натирати до блиску підлогу і вміла гарно начищати меблі. Отож Шиманський, силкуючись робити все якомога тихіше, підійшов до шафи і висунув одну зі скриньок. Вирішив накрити відбиток цифр скатертиною.
Магістр Тржасковський променисто всміхнувся до панни Гражинки, яка прийшла, як звичайно, на роботу пунктуально. Керівник відділу закордонних подорожей туристського бюро «Глобус» пройшовся скромно умебльованими кімнатами з виглядом удільного князя і постановив сьогодні поводитися з своїми підлеглими, як батько з рідними дітьми. Невимушено запитав секретарку, чи він був чемний, голосно розсміявся, побачивши, як зашарілося обличчя дівчини, яка вчора справді провела чудовий вечір з новим залицяльником. Потім висловив подив з приводу відсутності Цільманека та Гірше. Згадавши про останнього, Тржасковський почав уже втрачати добрий настрій. Але невідкладні справи урвали його похмурі думки. Близько дев'ятої години йому зателефонував заступник. Щоб не витрачати часу на дорогу, Альбін Цільманек мусив чекати, поки відкриють касу в державному банку. Ін. формував шефа, що затримується через деякі неточності в оформленні документів для групи туристів. Заздалегідь вибачався за вимушене запізнення, бо ж зможе прийти на роботу лише після обіду. Магістр Тржасковський побажав успіху «дорогому Альбінові…». Тим часом касир Гірше не давав про себе знати. — Коли з'явиться той Гірше, — звелів Тржасковський секретарці, — прошу йому сказати, щоб зайшов до мене. Або він хоче працювати і одержувати зарплату, або баба з воза… — Ще раз, аби підкреслити зухвалу поведінку касира, глянув на годинник: було близько одинадцятої.
У кав'ярні «Дануся» збуджена офіціантка подала чоловікам, що сиділи за столом, дві чашки кави і по чарці лікеру. Потім, ніби вельможна королева, повернулася на своє місце до службового столика, щоб звідти пильно придивлятися до підтоптаного ловеласа, що улещав молоду дівчину з уникливими очима. Офіціантка працювала в «Данусі» вже третій рік; знала в обличчя відвідувачів, імена «дівчаток», для яких кав'яренька у Єрусалимських алеях була чимсь на кшталт домівки, схованки і місця — назвімо це умовно — роботи… За столиком у кутку сиділа Баська Стриптиз, біля неї Худа Йоля і Беата у товаристві горезвісного Льоля, який спекулював на чорному ринку і водночас займався сутенерством. Саме на них кидав сумні погляди сорокарічний товстун, що сидів, стискаючи в руках набитий портфель із жовтої шкіри. «Осел у відрядженні» — так охрестила офіціантка чоловіка, що совався у кріслі. Було порожньо, монотонно гудів автомат для кави. Чоловік з портфелем змінив об'єкт зацікавлення і підсів до рудуватої дівчини, що демонстративно виставляла свій пишний бюст під еластичним гольфом. Ті двоє, що замовили каву і лікер, розмовляли, не звертаючи ні на кого уваги. Офіціантка знала лише одного з них. Приходив сюди частенько, ще частіше простоював біля входу, не зважаючи ні на дощ, ні на вітер. Повії не зачіпали його, бо ж не був для них клієнтом. Інколи він зустрічався з чоловіками, такими ж занедбаними, як і сам. Здебільшого приходив не зовсім тверезий, але поводився спокійно, отож потреба викликати міліцію не виникала. Персонал кав'ярні, зрештою, ближче своїми відвідувачами не цікавився, задовольнявся тим, що вони розплачувалися і не зчиняли бешкету в залі. Про решту дбала міліція… Товариш завсідника, одягнений у картатий піджак, був тут уперше — офіціантка могла в цьому заприсягтися. Не бачила його ніколи. Їй навіть цікаво було дізнатись, про що вони могли між собою розмовляти. Тож з професійною люб'язністю підійшла до них і запитала, що ще має подати до столу, але вони раптом урвали розмову і замахали на неї руками. Знайомий з вигляду гість явно не погоджувався з пропозицією чоловіка в картатому піджаку, крутив головою, навіть голосно сказав: «Ні!» — потім замовк, застережений суворим поглядом свого співрозмовника. Проте згодом, мабуть, погодився, коли незнайомець, набравшись духу, замовив ще два лікери і красномовним жестом витяг із портфеля асигнацію в п'ятсот злотих. Офіціантка завважила, що тих «бабок», як називали купюри такої вартості столичні ділки, у портфелі було немало. «Гарний номер готують!» — подумала офіціантка, але в цей час у кав'ярню завітало нове веселе товариство. Ті двоє допили лікер і попрямували до виходу. Через хвилину водій таксі, ризикуючи правами за те, що стояв у недозволеному місці, під'їхав до «Данусі». Чоловік, що затримав машину, сів біля водія, назвав адресу: — До «Глобуса» на Каровій…
Поручик Єва Томашевська сиділа поряд з учнем восьмого класу сокольниківської школи Вінцентієм Мацеяком. Хлопець вкотре захоплено розповідав про гарцерську дружину, яка збирає матеріали з часів війни, зокрема мортиролог навколишніх мешканців у роки окупації, щоразу посилаючись на чутки, що передаються з вуст в уста серед усіх без винятку сокольничан і навіть мешканців самої Бялої Подляски. Лист із далекої Австрії як додаток до туманної інформації про заховані скарби викликав у селі сенсацію. Зміст його вже ні для кого не був таємницею. Доморослі шукачі захованих скарбів уперто торували трикілометровий відтинок шляху від Сокольників до Константинова, щоб звідти, виправдуючись терміновими справами чи гостюванням у рідних та знайомих, потрапити на територію палацу і бодай одним оком глянути на фундамент будівлі, котрий сховав, як це було оцінено, — мільйон злотих, а можливо, й доларів. Інженера Васяка, директора Державного рільничого господарства у Константанові, не захоплювали ці прогулянки з поблизьких і далеких околиць. Наказав сторожеві нікого без видимої потреби не пускати на територію. Літо обіцяло багато роботи, не час було займатися чимсь другорядним, коли близько жнива. До того ж Васяк нервував-ся, бо чекав механіка, який мав приїхати з Бялої Подляски і врешті-решт відремонтувати водокачку. Майстер не з'являвся, і в палаці не було води. Але не про клопоти інженера Васяка розповідав Єві Томашевській Вітек Мацеяк. Признався, що йому поталанило, бо захворіла вчителька і уроки в школі тривали лише до половини одинадцятої. Тож зараз він вільний і готовий допомогти пані, яка приїхала з самої Варшави. На подив хлопця, Єва лише щиро подякувала за пропозицію співпрацювати, сіла в машину, оточена юрбою дітлахів, і вирушила дорогою на Константинов. Водій Костжева щось насвистував, задоволений з чудової погоди. Не проїхали вони й кілометра, як машину раптом занесло, і вона почала петляти, хоч дорога була й не вибоїста. Сержант зупинив «Варшаву», вийшов, і в словах, що їх він виголосив далі, переважали прокляття. Покришки на двох колесах були пробиті. По дорозі хтось порозкидав гострі сталеві гаки. Було близько одинадцятої. Чоловік перевернувся на другий бік, розплющив очі, заохав і потряс головою, щоб відігнати сон. Ще не зовсім отямившись, здивовано глянув на стелю, помальовану олійною фарбою, на стіни й заґратоване віконце. Хоч страшенно боліла голова, та все ж намагався щось пригадати. Так, учора ввечері до нього пристав незнайомець, вони розговорились, і той запропонував йому зайти до ресторану поблизу ринку. Пам'ятав, що пили вони багато, випадковий партнер платив за все сам. Потім була якась веремія. Що трапилося після неї — не пам'ятав. Підвівся з нар і гикнув — він таки добре нализався. Засунув руки до кишені піджака, але ні грошей, нї документів не знайшов. Раптом згадав, що час на роботу. Підійшов до оббитих бляхою дверей і почав грюкати в них кулаками. Та у відповідь почув лише глухий відгук.
— Механік уже прибув, пане керуючий! — сказав Стець, потискуючи руку Васякові. — Біля дев'ятої ранку заявився у мене в бюро. Я пояснив йому, що і як, де може стояти зіпсована помпа. Він узяв у нас на складі лопату й лом та й порається собі там. — Лопату й лом? Механік?.. — здивувався Васяк. — Атож, бо ж мусить прибити стіну у двох місцях, він таки розуміється на цьому. Я хотів дати йому на підмогу когось із наших людей, але він заявив, що сам дасть собі раду. — Гаразд, — погодився Васяк. — Нам і так бракує людей, всі або ж у полі, або на ремонті машин. До речі, як там з отим комбайном? І вони завели мову про машину, яку не могли відремонтувати, бо вже з місяць не було до неї потрібних запчастин. Про механіка більше не згадували. Він зробить своє, вони перевірять, чи все гаразд, підпишуть рахунок, та й по всьому. Обоє — Васяк і Стець — зійшлися на думці: кожен мусить пильнувати свою роботу і виконувати її якнайкраще… «Механік» оглянув алеї парку, нічого не запідозрив і удавано спокійно підійшов до стіни лівого крила палацу. Заходився повільно й уважно оглядати виступ фундаменту. Минали хвилини, нарешті «механік» зауважив слід. Монолітна стіна там була шорсткувата і начебто світліша. Ще раз роззирнувся довкола, щосили гупнув ломом у стіну. Цілими шматками посипався цементний тиньк, невправно укладена цегла легко піддавалася. Хутко розкидав рештки стіни і просунув руку у глиб вибитого отвору. Пальні торкнулися холодного металу. Задоволено всміхнувся і не без зусиль витяг зі сховку заіржавілу залізну скриньку. Стоячи на колінах, тримав її перед собою, аж раптом на стіні з'явилася тінь, і він почув схвильований голос: — Чи не диво! Скарбниця! «Механік» поволі звівся на ноги й обернувся. За метр під нього стояв юнак, на ньому була робоча куфайка і гумові чоботи. Його очі сяяли від захоплення, на обличчі розпливалася приязна усмішка. Ця усмішка не встигла ще обернутися на гримасу болю, як «механік» підніс лом і щосили вдарив ним хлопця по голові. Тримаючи скриньку в руці і тягнучи безвладне тіло, дістався до густого чагарника. Не зважаючи на стогін юнака, розбив скриньку. Всередині, загорнуті в старі німецькі газети, лежали два золотих браслети. «Механік» сховав їх до кишені комбінезона, старанно витер залитий кров'ю лом. І тут же подумав, що мусить поспішати. Бо ж, власне, це ще не була потрібна йому схованка. Ледве встиг він наблизитись до стіни, як із-за рогу вийшов незнайомий робітник. — Вас кличе інженер. Послав по вас хлопця, але той, напевне, десь загаявся. В інженера до вас пильна справа. «Механік» склав інструменти. У кабінеті мовчки вклонився інженерові Васяку. — Пане Яворський, — почав Васяк, — хвилину тому я розмовляв по телефону з Бялою-Подляскою. Нічого не можу зрозуміти. Дзвонили з відділу міліції. Затримали вони когось за хуліганство. Той пияк не має жодних документів, але твердить, що його прізвище Яворський і що сьогодні має ремонтувати водокачку у мене в палаці… — Яворський?! — голос «механіка» забринів подивом і обуренням. — Значить, отим пияком маю бути я? І ви могли повірити якомусь пройдисвіту? Зараз… Ось усі мої документи… — Він уже послав руку до внутрішньої кишені, але Васяк побачив, що ситуація неприємна, і почав делікатно: — Пане Яворський… Ви даруйте мені, але, згодьтесь, що це дурна якась історія. Міліція просила все перевірити. Я, зрештою, сказав, що ви з'явилися на роботу і вже мали розмову з паном Стецем. Ще раз прошу пробачити за непорозуміння, і, будь ласка, не ображайтесь на мене… «Механік» махнув рукою: — Гаразд. Але коли повернуся до Бялої, я вже побалакаю з тим п'янюгою, він мене запам'ятає… — нахвалявся, покидаючи кабінет. Подумав, що тепер мусить поспішати ще. більше. Друга позначена на плані схованка була поблизу входу до підвалів у правому крилі палацу. Тут уже міг не дуже стерегтися: поруч проходив водогін, і розбирання стіни могло виглядати цілком натурально. Однак і в цій схованці нічого не знайшов, крім хіба що зогнилого шкіряного портфеля, що розсипався від першого ж доторку. У третій схованці було кілька срібних речей. Щойно подумав про слушність прислів'я, яке говорило, що шукають до трьох разів, як його знову покликали до інженера Васяка. Застав його дуже роздратованим. — Ще раз прошу мені пробачити, пане Яворський, але знову дзвонили з міліції. Просять, щоб я особисто перевірив ваші документи. Паспорт і направлення на роботу. Очевидно, той заарештований обурюється, отож і мусять ще раз усе перевірити, — розвів він руками. — Вже даю, — «механік» витяг згорнутий аркуш. — Це направлення. А паспорт, — він понишпорив у кишені, — хвилинку. Зараз принесу — паспорт у скриньці з інструментами… — Швидше повертайтеся. Ну його к бісу з такою роботою! — Васяк вилаявся і, невдоволений, сів за стіл. По кількох хвилинах чекання виглянув у вікно. — Пане Юз-вяк! — гукнув. — Іде вже той механік? — Який механік? — Той, з Бялої Подляски, в комбінезоні… — Кілька хвилин тому він склав інструменти і виїхав мотоциклом. Я саме стояв біля воріт. Васяк більше не слухав. Підніс трубку телефону до вуха і попросив з'єднати його з відділком міліції Бялої-Подляски. Скільки пам'ятає, не мав ще в житті такої «арабської авантюри», як мовиться у казці з «Тисячі й однієї ночі»… Але це ще було не все. О першій годині до палацу під'їхала «Варшава» зі столичними номерами, а в ній поручик Єва Томашевська. — Що, власне, тут діється? — запитала. Питання вимагало докладних пояснень, тим паче, що в результаті розшуків занепокоєними товаришами у чагарнику було знайдено тіло непритомного Криштофа Бошимка, вісімнадцятирічного помічника тракториста. У хлопця був пробитий череп і пошкоджена кістка на потилиці. Лікар не був певний, що він виживе. По телефону з Свою Томашевською розмовляв особисто полковник Рогаля. Дав деякі розпорядження. Погоджувався з версією, що злочинець, очевидно, не знайшов розшукуваних матеріалів і намагатиметься знайти їх найближчим часом. А тому важливо не сполохати «механіка», ретельно оглянути всю територію господарства. «Уночі всі коти сірі», — додав полковник і, подумавши хвильку, почав накручувати номер домашнього телефону Тржаски. Але довгий безперервний гудок у трубці свідчив, що господаря вдома не було.
Альбін Цільманек, потиснувши руку керівникові, що мав летіти з групою туристів до Угорщини, подумав, що робочий день кінчається. Панна Гражинка накрила футляром друкарську машинку і негайно приступила до заходів, які мали підкреслити її жіночу вроду. Цільманек без певної мети крутився між столами, що, очевидячки, нервувало друкарку. Щоб якось порушити гнітючу тишу, вона спитала: — Це ви відчиняли сьогодні бюро перед восьмою? — Я? Перед восьмою? — в голосі Цільманека подив обернувся на занепокоєння. — Хіба хтось сюди заходив? — Може, мені так тільки здалося, — мовила Гражинка. — Адже всі ми маємо ключі… — Якщо хтось тут і був, — розмірковував Цільманек, — то тільки касир. Ані шеф, ані ви, ані я… Мабуть, тільки він. Але з якою метою? — дивувався вголос, не сподіваючися, зрештою, що друкарка може розгадати цю загадку. Як тільки пролунало слово «касир», дальша розмова пішла швидко. Панна Гражинка призналася, що з якогось часу помічає, що Гірше поводиться якось незвично, вона навіть підозрює його в можливих махінаціях, звичайно ж, на шкоду «Глобусові». Лише щасливою випадковістю можна пояснити те, що Генричек здає звіти кожного понеділка. Але вона спокійна, бо ж участь пана Цільманека, його присутність при касових розрахунках і його пильне око перешкоджають підозрілому касирові. — У всякому разі він мені явно не подобається! — на закінчення сказала друкарка. Їй лестило, що керуючий дуже уважно слухає. Та, всупереч її сподіванням, він не думав, що про цей випадок обов'язково слід повідомляти міліцію. Так, то правда, що поведінка касира не зовсім звичайна, це він визнавав, але був далекий від того, щоб підозрювати його у злочині. Цільманек розумів, що тему розмови вичерпано. Він уже ступив крок до виходу, попрощався з Гражинкою, та раптом повернувся від дверей. Підійшов до великої шафи, взяв звідти зв'язаний шпагатом рулон картону. Один аркуш загорнув у газету і машинально перерахував решту. — Ви брали звідси картон? — спитав друкарку. — Що ви! — рішуче заперечила Гражинка. — Ви ж самі особисто просили всіх не користатись цим картоном. — Може, магістр? — Певна, що ні. Цільманек, очевидячки, незадоволений, замкнув шафу. — Якщо це зробив Гірше, то він ще матиме зі мною розмову, — цідив крізь зуби. — Ідіот, брати державне майно. Втім, ви не переживайте, — Цільманек зненацька усміхнувся і заспокоїв Гражинку. — Я купив цей картон на прохання Гірше, він мав порізати його і використовувати на теки для документів. Якщо взяв він, то все гаразд.
Група людей, що стояли перед входом до будинку, свідчила, що сталося щось надзвичайне. Та Тржаска не наддав ходи, йшов поволі, несучи для господині дому коробку цукерок. Подумав, що міліцейська «Варшава» з патрульним нарядом приїхала, щоб уладнати якісь сімейні чвари. І тільки почувши уривки голосної розмови і не раз повторюване прізвище потерпілого, він похопився і швидко побіг нагору, перескакуючи через кілька східців. У квартирі Шиманських експерт, власне, вже закінчив роботу. Опилені білим порошком дверні ручки і меблі, якщо придивитися до них пильніше, не мали інших відбитків, крім тих, що не раз повторювались. Безперечно, це були сліди рук самих господарів квартири. Тржаска привітався з панею Марією та її чоловіком, потис руку поручику Грудзинському і не встиг навіть щось спитати, як Шиманський засипав його зливою інформації. Як завжди, вони обоє вийшли на пообідню прогулянку, замкнувши двері на замок. Прогулянка тривала майже годину. Повернувшись, застали двері зачиненими, але — Шиманський пам'ятав це добре — замок, перш замкнений на два оберти, «відпустив» після першого повороту ключа. Хоч це його й здивувало, але тільки внутрішній вигляд кімнати переконав, що хтось побував у квартирі. Шухляда його столу була висунута, з шифоньєра поспіхом витягнуто все, що там було.Але — дивна річ — за винятком ста злотих, що лежали на радіоприймачі, не зникло більше нічого, якщо не вважати… І тут голос Шиманського досяг найвищої ноти: — Так, злодій не забрав, власне, нічого. Лише одне: усі нотатки і картки, що їх мені дав Томаш. Ось що їх цікавило, тих нікчем! — Старий тремтячими руками набивав тютюном люльку. — Нотатки… Картки… Томаш… — Тржаска так нічого й не втямив. Почав ставити запитання, на які подружжя відповідало, перебиваючи одне одного. Поручик Грудзінський доповнював зроблені ним раніше записи деякими подробицями. Він не поділяв припущення, що причиною викрадення могли бути програми «гарантованого виграшу» в спортлото. Красномовно описані Шиманським події пояснював вигадками хворобливої уяви старого та його дружини. Скориставшися з того, що господарі вийшли на кухню, щоб приготувати для нежданих гостей чай і щось перекусити, Грудзінський висунув свою гіпотезу: — Візит непроханого гостя сприймемо, як очевидний факт. Але ж у квартирі нічого не пропало, якщо не рахувати, звичайно, «лотерейних таблиць» та нотаток Шиманського. А куди поклав гроші, можна, між іншим, і забути а чи просто загубити їх. Та й історію з лото, на мій погляд, можна назвати байкою. — А все ж таки? Грудзінський наполягав на своєму. Такі історії трапляються лише її кіно. Якби це було щось серйозне, то навряд чи хтось учинив би його н такий спосіб. Треба були божевільним, щоб передавати інформацію через хлопчака, який витинає її з театральної афіші… Поручик хотів і далі розпивати свою версію, та капітан Тржаска вже не слухав його. Зняв зі столу скатертину й заходився уважно вивчати поверхню, помережану сіткою цифр і літер. — До дідька, таж це лишилися сліди, коли я розв'язував оті головоломки! — вигукнув Шиманський, що саме зайшов до кімнати. — Все відбилося через картку, яку мав з собою хлопчак. Поручик Грудзінський вже по зав'язку був ситий безконечними спогадами про нічні та ранкові пригоди Шиманського. — Між іншим, у нас немає адреси. Можна, звичайно, маючи якийсь план, спробувати пошукати… Але чи дасть це якісь результати? — Якщо пристати на твою думку, — озвався нарешті Мацей Тржаска до лейтенанта, — то тут взагалі не було ніякої покражі. — Ха! У тім-то й річ, що деякі сліди свідчать про це досить переконливо. — Коли ви виймаєте щось із шифоньєра, — звернувся він до Шиманської, — то де ви складаєте різні там мішечки, чашки, коробки? — Хіба я знаю? — знизала плечима. — Як я даю лад тому, що в шафі чи в шифоньєрі, то складаю все там, де є місце. Перш кладу на підлогу… Але що ви з такими дрібницями… — урвала вона мову, але Грудзинський, явно задоволений, вимагав дальших пояснень. — Ну, звісно, на підлогу, — повторила здивовано, — а потім або на столі, або ще кудись, де є місце… — У мене в столі завжди лад, — втрутився Шиманський. — Не скажу, скільки разів на рік перебираю в шухлядах, але завжди виймаю з них усе і складаю окремо. Кожна шухляда, тобто що в ній, — окрема купка. Грудзінський показав пальцем на стіл: — Власне! Так робите ви, мої панове. А тим часом, що ми бачимо тут? Всі вийняті речі педантично складені з лівого боку. І тільки з лівого, що свідчить про те, що незнайомець, очевидно, стояв навколішки, обличчям до означеного предмета. Тут-то й ключ до розгадки. Хоч як просила господиня, але ні Грудзінський, ні експерт на чай не залишилися. Поручик ще раз наголосив, що не зовсім розуміє, чого шукав тут злодій, бо не вірить у можливість виграшу мільйона за допомогою театральних афіш, а проте постарається його спіймати. — Може, його хтось сполохав і він побоявся виносити речі, з квартири? Але й лото про всяк випадок перевіримо, — втішав господарів, виходячи з кімнати. — А раптом… Ми, до речі, зробили фотознімки поверхні стола. — Є речі на небі і на землі, які й не снилися вашим філософам, — повторив цитату Тржаска і попросив Грудзінського сповістити телефоном, коли пощастить розшифрувати таємницю отих цифр і літер або ж натрапити на слід візітера на квартиру Шиманських. Чи варто говорити, що єдиною темою за вечерею, на яку залишився Тржаска, була розмова, яка торкалася винятково кримінальних справ, пограбування банків, незвичайний підкопів. Старий згадав справу сивої давнини, коли він ще жив у Києві і коли тамтешні злодії прокралися в скарбницю царського банку й забрали звідти лише коштовності, платину й біжутерію, а з важкими зливками золота навіть не захотіли морочитись. Тржаска слухав і машинально креслив на аркушику переписані зі столу цифри та літери. — Ви зауважили, — звернувся він до Шиманського, — що фігурують тут числа п'ятдесят шість і шістдесят три, тобто більші за найвище у спортлото? Може, поручик Грудзінський справді має рацію, запевняючи, що той Томаш розповів вам просто баєчку… І замовк, побачивши, як спохмурнів старий, котрий, очевидно, вірив у правдивість хлопцевих слів.
Повернувшись до своєї «кавалерки», Тржаска не встиг ще помити рук, як задзвонив телефон. — Привіт! Говорить Грудзінський! — озвався голос у трубці. — Здається мені, що маємо клієнта, який прокрався в квартиру ваших знайомих на Скелястій вулиці. Я сидів у картотеці, бо справді не було жодних цікавих для нас відбитків. Але на клієнта вже натрапили… — Вітаю! — відповів Тржаска. — : Ви звернули увагу на деталі, характерні для подібного злочину? — Звичайно! Я шукав хатнього злодія, який при крадіжках відкладає всі речі на лівий бік. І знайшов… Його можна назвати ветераном, і це, признатись, мене дивує. Працював за фахом ще до війни, у повоєнний час заробив кілька років, відсидів і остаточно вгамувався, за нашими даними, порвав зі злочинним світом. Вже багато років живе з дружиною, що працює в кіоску по вулиці Польній. Що його спокусило? Адже, між іншим, він добре забезпечений… — А може, це хтось інший? — Може, — погодився поручик. — Проте ми все ж послали машину до будинку Гайди. Варто перевірити, що робив пін після обіду й увечері того дня… — Його прізвище Гайда? — Так, а кличку має до біса смішну, Жучок. Гадаю, це все-таки він… Капітан відклав трубку, та через кілька секунд мусив підняти її знову. Цього разу дзвонив Рогаля. Чекав на Тржаску в управлінні. Полковник сидів за столом, і ніщо не вказувало на те, що його непокоять якісь невідкладні справи. Кивнув головою, вітаючись із Тржаскою, і зробив жест, що означав: сідай і слухай. Рогаля без зайвих слів проаналізував події останніх днів. Показав «австралійський лист», докладно змалював перипетії розшуків схованого архіву, проведені попередньо, затримався на телефонній розмові з Свою Томашевською, яка натрапила в Константанові на гарячий слід. — Я отримав інформацію з Федеративної Республіки Німеччини. — Рогаля затарабанив пальцями по столу. — Звичайно, інформація не дуже докладна і зводиться до загальних відомостей. Тржаска не перебивав, знав, що шеф передасть йому всі істотні подробиці. — Отже, по-перше, панове з Гамбурга вислали в Польщу свого агента. Пробуде він у нас тиждень. Від понеділка до понеділка включно. А по-друге… Наш інформатор повідомляє, що агент має завдання вивезти з нашої країни якісь секретні документи. І це все. — Полковник подивився на Тржаску, який слухав мовчки, і пальці його знову затарабанили по столу. — Я не зовсім переконаний, але гадаю, що події, які мали місце в палаці Плятер-Циберка, та дивна історія з «механіком», який наполегливо щось розшукував у фундаменті, а в певній ситуації відважився навіть на вбивство, мають якийсь зв'язок з нашим непроханим гамбурзьким гостем. Вірогідно, що перед виборами в бундестаг західні німці намагатимуться розшукати певні документи, які компрометують їх. Але це тільки гіпотеза. — Останнім часом взагалі відбуваються якісь дивні історії, — зауважив Тржаска, згадавши недавній візит до Шиманських. Полковник залишив його слова без відповіді. — Я хотів би, щоб ви збагнули суть справи, — звернувся Рогаля до Тржаски. — Операцію «Стрибун» завершено, отже, капітане, ніякі важливі справи вас не чекають. — Помітивши, як мимоволі спохмурнів Тржаска, випередив його: — Знаю, відпустка… Але, наскільки я пам'ятаю, ваша відпустка починається з понеділка. У вашому розпорядженні, отож, цілий тиждень. Тиждень для агента з ФРН і тиждень для вас, капітане. У нього перевага на один день — понеділок. Але зате ви, — Рогаля вперше усміхнувся, — маєте досвідченого помічника. Гадаю, будете задоволені поручиком Свою Томашевською, та й іншими помічниками, які працюватимуть під вашим керівництвом. — Чи в інформації, яка надійшла в управління, зазначено, що агентом є він, тобто чоловік? — Такої певності не маємо. Можемо гадати, але знову ж це лише припущення. — Рогаля непевно розвів руками. — Лише в детективах контррозвідка оперує всіма даними… — У такому разі, товаришу полковник, прошу передати мені всі матеріали. Відразу ж візьмуся до роботи. Щиро кажучи, капітан Мацей Тржаска не був у захваті від дорученого йому завдання. Він лише подумав: «Служба не дружба», намагаючись відігнати од себе думки, які в конкретній ситуації здавалися примарними. Полковник підсунув теку з документами. — Вона ще тоненька, але маю надію, що за тиждень ви її поповните, — сказав підбадьорливо. — Бажаю успіху! Не забувайте про щоденний рапорт. Тут а чи вдома я завжди до ваших послуг. Капітан не сприйняв слів полковника, як службову формальність. Знаючи Рогалю давно, переконався, що в справах службових той не поділяє часу на години робочі й години відпочинку. Потисли один одному руки, і Тржаска пішов до свого кабінету, щоб там усе перечитати, а відтак проаналізувати. Через годину визначив перше завдання. Один з працівників управління мав терміново зібрати загальні відомості про громадян ФРН, які прибули в Польщу у суботу, неділю чи понеділок. Перевірити також західнонімецьких гостей, туристів і тих, що перебувають на службі в наших краях. Йшлося про те, щоб включити в головоломку усі можливі елементи, зробити добір, зібрати більше відомостей про людей, потенційно запідозрених. Треба було поцікавитися також повітряним і морським портами, прикордонними заставами. Він подзвонив у міліцію — мусив-бо з'ясувати й зіставити одну з одною всі деталі справи. Але там не було зареєстровано жодних сенсацій. Тржаска з'єднався з Константиновим. — Слухай! — говорив він у трубку. — Я вислав до тебе капітана Ковальчика і Анджечака. Вони приїдуть уночі, пізно, але там, здається, непогані дороги. Скажи тому директорові рільничого господарства, щоб стерегли вночі палац. Бережи себе і поки що сама нічого не роби, чекай розпорядження, яке передасть тобі Ковальчик. Хай міліція якнайшвидше знайде мотоцикл, тоді спіймаємо і того «механіка». Тримайся, Єво… Мусили очікувати наступного кроку противника. Тржаска вирішив ще раз з'єднатися з поручиком Грудзінським. На жаль, той виїхав з комендатури, щоб зустрітися з Гайдою — Жучком.
Антон Гайда народився під нещасливою планидою. Вже давно картка його покарань у зведеному реєстрі міліції мала вигляд нескінченної лінії. Злочинне оточення, в якому народився і виховувався майбутній Жучок, наділило його талантом, який особливо виявився в царині малої механіки. Шістнадцятирічний Тоні взяв діяльну участь, у першому зухвалому злочині: легко відімкнув кілька замків, щоб потім разом зі своїми приятелями викрасти фабричну біжутерію з вогнетривкої каси. Після вдалого «дебюту» зажив авторитету серед злодіїв і вже не нарікав на брак чергових замовлень. Як і всі, після вдалої «роботи» якийсь час він тинявся по кав'ярнях, щоб через місяць чи два приступити до наступної «операції». Та врешті-решт щастя його зрадило. Отримав один термін, згодом — другий. Занапастила його звичка: шукаючи щось, він відкладав усе непотрібне на лівий бік. Тодішня поліція не сушила собі довго голову: Жучок завжди залишав на місці злочину своєрідний професійний «автограф». Після двох наступних «автографів» (останній з них припав якраз на переддень війни) Гайда розпрощався із злочинним світом — надто легко стало виявляти його участь у крадіжках. Десь у 1941 році Гайда познайомився із спекулянткою Антоніною Рутко, котра непогано заробляла на перепродажу м'яса, яке привозила з Каршев'я до Варшави. Пристав до діяльної нареченої, щось там їй допоміг у її нечистому промислі, маючи й сам такі ж інтереси. З попередньою «професією» покінчив. Так було — за одним винятком — і після війни. Антоніна Рутко стала власницею овочевої крамнички по вулиці Польній. Жучок виконував роль заготівельника в цьому квітучому підприємстві. Міліція стежила за ним уже просто за традицією: не мав жодних зв'язків зі своїми колишніми приятелями, які й надалі трималися свого злодійського курсу…
Радіомашина зупинилася біля старого будинку на вулиці Кольській. Вичовганий тротуар освітлювало лише кілька ліхтарів. Грудзінський вилаявся, оступившись при вході до будинку, і, присвітивши собі кишеньковим ліхтариком, відшукав у пожовклому списку мешканців прізвище Антоніни Рутко. Мешкала вона внизу, на першому поверсі. Щойно зібрався натиснути на кнопку, як почув за дверима тихе схлипування. Коли ж подзвонив, плач затих. У дверях з'явилась низька, але дуже товста жінка, грізний вираз якої не зник навіть тоді, коли вона побачила чоловіка в міліційній формі. — А-а-а, міліція, прошу, ласкаво прошу. Я тут чекаю, а він, окаянний, певне, запив. Завжди був такий, негідник, спроможеться на пляшку — і вже йому немає впину. — Жінка вистрілювала слова, мов із кулемета. Грудзінський насилу схоплював їх зміст. — А я, нещасна, чекаю й чекаю. У кутузці, певно, тримаєте за якесь порушення. Ні, не заплачу, — підвищила голос, — ні копійки не заплачу, хай відробить, п'янюга непросипенний. Цілий день на нього чекаю, цілий день… — Заспокойтеся, пані Рутко, заспокойтеся, — стримував її Грудзінський. — З того, що ви сказали, можна подумати, що вашого чоловіка (так він назвав його з делікатності, адже ці двоє були неодружені) сьогодні немає вдома. А я так хотів його бачити… — Авжеж, немає його, мерзотника, немає. Вранці я збиралася купувати яблука, пане лейтенант, — Антоніна Рутко, очевидно, добре розумілася на офіцерських відзнаках. — Йому б піти зі мною, а він хоч би пальцем поворухнув. Чую, щось він бурмоче собі під носа. Я до нього: вставай, кажу, ледацюго, заробляй на себе, а він: сам, мовляв, зароблю на себе, маю йти на зустріч. «Що ще за зустріч?» — питаю. Так він, пробачте, й гримнув: «Не твоє свиняче діло яка, аби гроші були!» — Не казав, з ким має зустрічатися? Рутко глянула підозріливо. — Ні, не казав. Він мені ніколи нічого не розказує… — Якусь хвилину вона вагалася, відчуваючи, що офіцер не зовсім переконаний у щирості її слів. — А може, таки щось згадував? — Богом присягаюся, нічого! — вдарила себе в груди. — Повірте мені! Ані слова… В очах Грудзінського блиснув вогник недовіри: — Що ж, коли так… Але дозвольте, пані, зайти в квартиру. — Зайшов до кухні, до вітальні. Справді, ніщо не свідчило, що Жучок був дома. Вже коли прощався з не вельми гостинною господинею й виходив у коридор, почув на сходах енергійні кроки. З темряви з'явився знайомий працівник міліції Середмістя. Віддав честь: — Я приїхав машиною, бо це для вас, лейтенанте, очевидно, дуже важливо… Грудзінський зупинився у смузі світла, яке падало з незачинених дверей, і розгорнув вирваний з блокнота аркуш: «Годину тому на вулиці Скелястій, у будинку, призначеному на знос, знайдено труп людини. Жертву вдарили по голові важким залізним предметом, очевидно, ломом. Хоч документів не знайшли, встановлено, що це Антон Гайда». Збоку дописано: «Негайно повідомити лейтенанта Грудзінського». — Щось важливе? — запитала Рутко, побачивши, як змінився на обличчі міліціонер. — Сядьте, будь ласка. Грудзінський звелів покликати чергового. Вже не раз йому доводилося говорити людям про наглу смерть когось із їхніх близьких, але завжди він відчував при цьому болючу прикрість. — Сідайте, будь ласка, — повторив м'яко. — Маю для вас дуже неприємну звістку. — Побачивши, як жінка зблідла, постановив не мучити її довгою мовчанкою. — Так, він мертвий, — сказав коротко. — Очевидно, його вбили… Останні його слова заглушив крик, який згодом перейшов у розпачливе схлипування, що не затихло навіть тоді, коли у хитромудрому тайнику в канапі було знайдено шість п'ятсотзлотових банкнотів.
Середа
Поручик Грудзінський протер почервонілі від неспання очі. На столі перед ним лежали всі конфісковані на квартирі Антоніни Рутко речі. А саме: списані нерозбірливим письмом Жучка настінний календар, три тисячі у п'ятсотзлотових купюрах, що їх, як запевняла господиня, ще у вівторок вранці у схованці не було. Поруч лежали чудовий комплект відмикачок на металевому кільці і пара гумових рукавиць. Окремо Грудзінський розклав речі, знайдені в кишенях убитого. Їх було небагато, очевидно, убивця Гайдн встиг перетрусити його кишені, щоб знищити все, що могло навести на слід. Поручик глянув на другу, маленьку купку. Нічого особливого, але були, проте, якісь підстави для роздумів. Ось хоча б ще одна п'ятисотка, надійно схована Жучком, мабуть, від подруги життя, у маленькій кишеньці штанів, в якій звичайно носять годинник, і рахунок з кав'ярні. На носовичок можна було не зважати, як і на розкидані на столі дрібняки та напильничок для нігтів. Але на рахунку з кав'ярні був виразний штамп: «Дануся» — кав'ярня першої категорії». Грудзінський ще раз протер очі і, натиснувши клавішу диктофона, звелів: — Попросіть до мене Рутко. Хай прийде також і Крепінський для оформлення протоколу. Вона увійшла згорблена, змарніла. Грудзінський мимоволі подумав, що, можливо, ця жінка по-своєму любила екс-виламувача. А може, й не екс… однаково. В усякому разі за ніч Рутко дуже постаріла. Попросив її сісти перед собою, виконав усі формальності: попередив про відповідальність за неправдиві свідчення, з'ясував деякі факти біографії, уточнив місце проживання… Був здивований, коли почув, що їй всього сорок вісім років. — Хочемо якнайшвидше знайти убивцю, — пояснив жінці. — Вночі проведено експертизу. Вашого чоловіка убили злочинець чи злочинці, ударили по голові ломом або ж залізною трубою, — говорив співчутливо, дивлячись, як вона мовчки киває головою. — Почнемо, мабуть, з того, що з'ясуємо, що робив ваш чоловік учора, про що говорив, чи мав з кимось зустрітись… Розповідайте про все, бо навіть дрібниці важливі. Антоніна Рутко розповідала спокійно і логічно, але з її свідчень не можна було зробити якихось певних висновків. — Хіба ж такого, пане поручик, можна пильнувати? Наче й був зі мною, наче допомагав, але як щось на нього находило, то йшов» до знайомих і лише через день або й через цілу добу бачила його вдома… — Змовлявся з кимось про зустріч? — Ніби так, вранці, як виходив на ринок, на роботу. Була либонь, сьома година. «Ходи, — кажу до нього, — товар привезуть, допоможеш». А він на те: мовляв, товар не заєць, не втече, а в мене може лопнути діло. «Що за діло?» — питаю. Та він лише вилаявся, навіть обурився, що «суну носа в чужий город». — І ви не спитали, з ким він умовився зустрітись? — Та ні, питала… — вона завагалася. — Але це неможливо. — Що неможливо? — підхопив Грудзінський. — Ні, неможливо, щоб це зробив Подвійний… — Подвійний? Який Подвійний?! — перепитав здивовано. — Це давня історія, пане поручик. Ще з окупації, як була я щаслива… — вона замовкла і знову почала схлипувати. Грудзінський подав їй склянку води. Згодом повернувся до розмови: — То що з тим Подвійним? — А було це так… — Жінка зітхнула і зручніше вмостилася в кріслі. Приготувалася до довгої розповіді. Сержант Крепінський не переставав записувати. Із спогадів Антоніни Рутко виходило, що Антон Гайда до 1944 року мешкав у будинку на вулиці Грибовській, на першому поверсі, вона ж займала кімнатку на четвертому поверсі. Там, власне, вони й познайомилися, там і зійшлися. Жучок не дуже нарікав на окупаційні порядки, завдяки різним злодійським махінаціям жилося йому непогано. Відповідно до поговірки «Про небіжчиків говорять або добре, або ж нічого», Рутко намагалася надати всій цій історії невинного вигляду. Але Грудзінський вже не мав сумнівів щодо особи та совісті Жучка. Вмів лейтенант і оцінити, і витлумачити подані йому факти. — Отож, пане, коли німці оточили муром гетто і загнали туди кілька тисяч євреїв, Антон і далі мешкав сам-один у двох кімнатах з кухнею. Ні… — завагалася, — ні, я тоді вже там жила. І якось прийшов до нього такий собі… — Хто? — Ну, такий собі… прізвища не знаю. Всі називали його Льольо. От як він прийшов, то обоє добре випили, і Льольо сказав, що гетто — це вигідне діло. Грудзінський відвів погляд від дашка настільної лампи і сказав з неприхованим обуренням: — Як це?! Там люди гинули… Вигідне діло… Вона низько опустила голову. — Я розповідаю, як воно було. Зрештою, це не я говорила, а Льольо. Тим більше, що ви питаєте… Я і так не мала що сказати… — намагалася вона виправдатись і замовкла, відчуваючи неприязнь Грудзінського. — Продовжуйте… — Прийшов Льольо і сказав Антосеві, що той будинок на Грибовській стоїть поблизу муру. Отже, там можна буде відкрити склад, таку собі крамничку, і за долари продавати товари тим, хто перебуває на території гетто. Антось спочатку противився, а потім погодивсь. — Але ви казали, про якогось Подвійного… — Саме так… Річ у тім, що Льольо через кілька місяців, десь у сорок третьому році, сказав, що вони зможуть заробляти ще більше, якщо візьмуться за певну платню таємно виводити євреїв з території гетто. Але для цього була потрібна чиясь допомога, бо ж мур охороняється, а вони не хотіли ризикувати. Тоді-то Льольо й привів Подвійного. Це був наглядач з гетто. Всі називали його Подвійним, бо. коли нервувався, то так смішно говорив… — Прізвища його не знаєте? — перебив Грудзінський. — Ні, називали його Подвійний або пан Альберт. Але частіше Подвійний… — Як же він, наприклад, розмовляв? — поцікавився офіцер. — Ось так: «То зараз, зараз, поділимо гроші». Або: «Пане, пане Жучок, коли зробимо той наскок?» — Можете описати його зовнішність? Вона кивнула головою. — Стільки років… Середній на зріст, не худий не товстий, звичайний собі… — І що ж далі було з тим Льольо, Подвійним і вашим чоловіком? — Заробляли. Багато. І переводили євреїв в арійську зону. Тільки це тривало недовго. Через якийсь місяць Антось забрав мене, і ми виїхали до Юзефова. Не хотів жити у Варшаві. — Так, так… Що ж, власне, сталося? — Вбили, — мовила зовсім тихо. — Кого? Сержант Крепінський писав у протоколі: «Взимку 1943 року Льольо було вбито. Здається мені, що цей вирок виконала польська підпільна організація. Льольо разом з Подвійним, який був у єврейській порядковій поліції, мали на совісті якісь нечисті справи. Виказали німцям якогось громадського діяча, чи що… Коли застрелили Льольо, Антось, тобто Антон Гайда, перелякався. А Подвійний порвав з ним зв'язок». По годині допиту Грудзінський відітхнув і сказав: — На сьогодні досить. Вас викличуть завтра… — Почекав, поки Рутко, підписавши протокол, вийде з кабінету, і простяг руку до телефону. — Капітан Тржаска? Маю частину свідчень Антоніни Рутко. Так… Це та, що жила з Жучком… Якщо ви цікавитеся справою, то запрошую. Це починає бути з біса цікавим. Тржаска пообіцяв приїхати у відділ по обіді. Грудзінський дістав із шухляди велику фотокартку. Це була сфотографована поверхня столу на квартирі Шиманських. Поручик уважно оглянув відбиток. На ньому виразно відтінялися заглибини, залишені твердим графітом олівця і кульковою авторучкою. «А може, це все ж таки лото?» — подумав недовірливо і наказав негайно передати фото з відбитками фахівцям.
Касир відділу бюро подорожей «Глобус» Генрік — Генріх Гірше, сторожко озираючись, ішов вулицею Скелястою. Знав, що до призначеної зустрічі, лишається ще майже година. Глянув на дітей, що гралися у сквері, і посміхнувся. Зупинився біля стенда з оголошеннями і майже чверть години витратив на докладне вивчення нових реклам. Потім сів на лавку і запалив цигарку. Зробив кілька глибоких затяжок і недбало кинув недопалок. Простяг руку до картонної теки, вийняв з неї кілька фотографій, деякі з них були пожовклі, з пошарпаними, позагинаними краями. Потім знімки відклав і став поволі й уважно вчитуватись в якісь документи. Якби хтось у цю мить глянув Генрікові — Генріхові через плече, то на більшості друкованих і розмножених на машинці матеріалів побачив би фіолетовий штемпель «Гехейм» і різні дати в межах до 1944 року. Гірше акуратно склав до теки свій крам і рвучко підвівся з лавки. На його обличчі відбилося розчарування. Швидко минув сквер і через кілька хвилин підійшов до готелю бюро подорожей «Глобус». Уклонився знайомому портьє і підійшов до реєстраторки. — Пан Грюнн уже повернувся? — Грюнн? — перепитала дівчина і, не покладаючись на пам'ять, почала гортати облікову книгу. — Побачу, який у нього номер кімнати. Гірше нервово тарабанив пальцями по бар'єру. — Знайшла! — сказала реєстраторка. — Номер двісті тринадцять на третьому поверсі. Він у себе, ключа немає. Касир наче не чув останніх слів. Побіг через вестибюль до сходів. Не чекав на ліфт. Перед номером з табличкою «213» завагався. Потім постукав і, почувши дозвіл, поволі натиснув на клямку. Юнак, що сидів за столом, пильно подивився на гостя. — Чим можу служити? — запитав. Гірше був дуже блідий. Мовчки розгорнув теку, вийняв звідти папери та фотографії. — Це для вас, — сказав.
Портьє запам'ятав, що незвичайний візит Гірше до західнонімецького студента Грюна, прибулого з групою туристів на тиждень до Варшави, тривав надзвичайно довго. Він закінчив уже роботу, привітався зі зміною, вже рушив до виходу з готелю, а касир ще не виходив з номера 213. «Комбінує», — подумав портьє з погордою, яку завжди відчував до людей, що збивали капітал не вельми праведними шляхами.
Розмова, яку проводили Арндт і Бургер у фірмі «Ліс», була досить запальна. Західнонімецькі комерсанти намагалися не лише емоційно посилювати свої позиції, а й фінансово урезонити своїх польських партнерів. Вольфганг Арндт, щоправда, хвалив і певні переваги торгового обміну, сипав медоточивими слівцями, але, коли справа доходила до встановлення цін і визначення термінів, непохитно стояв на своєму. «Не можемо заплатити більше, не можемо погодитися на розтягнення терміну довозу», — цими словами закінчував кожну пропозицію. Коли нарешті нетерплячі представники «Лісу» висловили сумнів щодо доцільності ведення подальших переговорів, Арндт змінив курс на 180 градусів. Раптом став з усім погоджуватись, беззаперечно схвалив ціни й час на транспортування товару за кордон. — Щось змінилося? — не витримав один з поляків. Арндт закліпав очима, а його високо зведені брови виражали подив: — Змінилося? Нічогісінько. Але, ви розумієте, мушу дбати про інтереси фірми. Цього разу ваша взяла. — Треба торгуватись, — розсміявся Гельмут Бургер. — Завжди треба знати собі ціну, тоді й товар можна уцінити… Всі засміялися з цього каламбуру, гідного справжнього крамаря. Серед взаємних милих речей, звичайних при підписанні угоди, панові Арндтові пообіцяли також зразки польських лісових та польових рослин. Колекцію флори мала надіслати посилкою до готелю одна із зразкових станцій юних натуралістів. Чи треба говорити, що ботанік-аматор був до глибини душі розчулений, що його прохання не забули, що його мрія про поповнення гербарію збувається. Пожвавішав навіть мовчазний партнер. Виявив таку зацікавленість майбутньою посилкою, що, повернувшись до готелю, не гаючи часу, спитав у реєстратурі, чи не надійшло чогось на ім'я пана Арндта. На заперечну відповідь Бургер лише всміхнувся: — Знаєш таку примовку: «Обіцянка-цяцянка…» — … а дурневі радість, — докінчив Арндт, якого аж ніяк не засмутила невдача. — Це ще нічого не означає. Така посилка йде три-чотири дні. Якщо обіцяли, то зроблять. Він більше не думав про гербарій і знову пішов до кав'ярні, щоб скористатися з нагоди погуляти «на волі».
Тржаска відрекомендувався й терпляче чекав на слово чи бодай на жест полковника Рогалі. Татусь, як і можна було сподіватися, був не в гуморі. — І що ж? Сьогодні середа — третій день тижня. А ви все ще тупцюєте на місці. Чи треба нагадувати, що, згідно з одержаною інформацією, кур'єр звідти пробуде у нас лише сім днів… — Рогаля пильно подивився на капітана, який стояв непорушно і, здавалося, сприймав докори цілком спокійно. — Може, щось вже маєте для мене? — Він кинув заохотливо головою — Розкажіть, як склалася на даний момент ситуація. — Як повідомили контрольні пости, — Мацей говорив спокійно й розважливо, — порушень кордону не було вже давно. У зв'язку з цим я був змушений звернути увагу на офіційних туристів. Цікавлять нас, звичайно, тільки ті, хто збирається пробути у Польщі лише тиждень. Полковник жестом ствердив слушність таких міркувань, і Тржаска провадив далі: — Ось дані з відділу реєстрації чужоземців. З Федеративної Республіки Німеччини на сім днів до Польщі приїхало шість осіб. Це, — він простяг руку до кишені і витяг звідти аркуш списаного паперу, — якась Зигфріда Умер, сімдесят вісім років, яка гостює в Лодзі. Її дочка вийшла заміж за поляка. Можна бути певним, що вона не має нічого спільного з розвідкою. — Чому? — здивувався Рогаля. — Невже молоді офіцери нашої служби вважають, що для розвідника існує пенсійний вік? Тржаска не зумів надати обличчю серйозного вигляду. — Та ні ж бо, товаришу полковник. Родина, з якої походить Умер, з покоління в покоління дотримується традиційно лівих поглядів. Її батько й чоловік належали до соціал-демократичної, а згодом до комуністичної партії. Обоє загинули в концтаборі. Можна ще додати, що дочка Умер, нині Костревська, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком також в одному з концентраційних таборів. Нам здається, що… — Згоден. Зигфріду Умер з нашого списку можна викреслити. А інші? Капітан по черзі перебирав кожного з туристів ФРН, що приїхали в Польщу лише на тиждень. Не було жодних підстав для найменшої підозри щодо доктора Фреда Зієра, який прибув на міжнародний симпозіум з питань медицини. Тржаска вважав, що поза підозрою також Ернст Долевангер, сорока. трьох років, інженер-хімік, представник фабрики «Гехст», колишній в'язень Освенціму. — Отже, вже троє відпали. Є ще два комерсанти: Вольфганг Арндт і Гельмут Бургер. Приїхали у фірму «Ліс», мають підписати торговельну угоду. Разом живуть у готелі «Орбісу». Арндт у нас був уже двічі. Бургер приїхав уперше. Полковник поцікавився, чи представники західнонімецької торгової фірми не виїжджають нікуди з Варшави, а переконавшись, що ні, слухав уважно далі. — Спочатку німці попросили візу тільки для Арндта, — розповідав далі капітан Тржаска, — а через два тижні і для Бургера. Обидва фахівці-лісівники. Нічого підозрілого. — Виходить, усі поза підозрою? — Є ще шостий. Випадково ми натрапили на інформацію про нього у пресі. — Капітан, очевидячки, намагався розтягти розмову. — Приїхав до нас на тиждень і сидить у туристському готелі «Глобус». Він з молодих, та ранніх… — затнувся, бо брови полковника грізно насупилися, що означало близьку бурю. — Ви що, письменник? Трилогії мені оповідаєте! — Його прізвище Рудольф Грюнн, мешкає у Нюрнберзі, вчиться в Монахіумі на відділі політичних наук. Йому двадцять п'ять років. Член профашистської організації «Дойчлянд Югенд-Ост», яка відкрито виявляє свою ненависть до сучасного політичного ладу в Європі… — Кажучи простіше, молоді реваншисти? — Саме так, товаришу полковник. Грюнн виконує функції керівника однієї з таких груп в Монахіумі. — Хтось же його до нас запросив? Тржаска скривився: — І так і ні. Все це трохи дивно… Полковник насупив брови: — Ви дуже полюбляєте театральні ефекти. Говоріть навпростець. Маєте якісь дані? З інформації Мацея Тржаска виходило, що студент Рудольф Грюнн приїхав до Варшави як турист на час вакацій. Візу на в'їзд отримав без перешкод, очевидно, махнули рукою на його неприхильне ставлення до Польщі. Враховано, мабуть, що й так західні кореспонденти, акредитовані в Польщі, багато пишуть нісенітниць про наш край, тому «сенсації» Трюмна будуть хіба ще одним камінцем, кинутим з ревізіоністського городу. Тим часом відмова у візі західнонімецькому студентові могла б бути використана в антипольській пропаганді. А так Грюнн приїде і не матиме жодних перешкод, щоб оглянути те, що хоче, щоб вести розмови та дискусії. Це так, але ви говорили щось і про запрошення. — Річ у тім, що до документів на одержання закордонного паспорта Грюнн додав ще листа, автор якого запрошував його приїхати, пропонував навіть у разі якихось ускладнень допомогти фінансово. — На скільки днів запрошувався Грюнн у листі? — На тиждень. — Хто автор листа? — Грюнн подав лише листа, а детальної адреси того, хто до нього писав, не повідомив. На конверті є лише ім'я та прізвище адресата. І примітка, щоб Грюнн зупинився в готелі «Глобус». — Ясно. Прізвище, ім'я… — Автор листа Генріх Гірше. — Маєте конкретні дані? Це справжнє прізвище чи вигадане? Капітан сказав, що десь за годину матиме всі дані, що стосуються автора листа. — Гаразд, — погодився Рогаля. — Якщо такий існує насправді, то перевірте, чи підтримує він зв'язок із Грюнном. Не буду вас вчити, але принагідно поцікавтеся і тими крамарями, що приїхали до фірми «Ліс». Про решту теж не забувайте. Можливо, це справді хтось інший? Через хвилину полковник Рогаля одержав повідомлення з Константинова: «Незадовго після втечі «механіка» з допомогою міліції Бялої Подляски проведено обстеження місцевості. Завдання полковника, передане вчора по телефону, я виконав. З часу події в палаці все спокійно. Виявлено сліди коліс мотоцикла. Інших даних немає. Чекаю подальших розпоряджень. Т. Середа. Година 12.30». Рогаля перечитав текст донесення, мабуть, не раз, бо кілька хвилин не відривав погляду від аркуша. — Пошуки можуть затягнутися, а ми маємо лише чотири дні часу. Добре, якщо «механік» не виявиться звичайним собі шукачем скарбів у палаці… — Мені можна йти, товаришу полковник? — капітан Тржаска вирішив, що розмову вичерпано, отож можна й попрощатись. — Що сталося? Горить? Пояснив, що мусить зустрітися з поручиком Грудзінським, який веде слідство у справі крадіжки на квартирі його знайомих Шиманських. Про себе подумав, що негайно повинен відкласти всю побічну роботу і зайнятися виключно довіреною йому справою. Одначе з досвіду знав: коли надмірно сушить голову — це теж не дає наслідків. Мусив, як завжди, чекати, нагромаджувати факти, збирати дані. Дійшов висновку, що півгодини, проведені у відділі, не пропадуть марно. Все ж таки подія, мимовільним свідком і героєм якої став старий Шиманський, його зацікавила. Слухаючи цей монолог, полковник Рогаля іронічно посміхнувся: — Вам би бути Шерлоком Холмсом, а не працювати у нашому управлінні. Тільки щоб через годину я бачив вас у кабінеті!
Поручик Томашевська сиділа поруч з капітаном міліції Морозом, що допитував свідка, механіка водоканалу з Нової Подляски Яворського. Низький, згорблений, той тупо дивився на людей, що сиділи за столом. Фіолетово-буряковий ніс красномовно свідчив про односторонні захоплення Яворського. Він не відзначався ні інтелігентністю, ані даром говорити. Насилу розповів про себе, говорив уривчастими фразами, свої скупі пояснення перебивав затяжним бухиканням. Очевидно, ніч, проведена під арештом, не була з приємних. — Отже, пане Яворський, — Мороз намагався повернути розмову в річище визначеної теми, — ви зустріли незнайомця… Яворський ствердно кивнув головою. — Як це було? — Запитав… — Про що запитав? — Ну, запитав, котра година… — А ви що на це? — Сказав, — механік знову забухикав, — … що не знаю, бо в мене годинник зупинився. — Ви б могли пізнати того чоловіка? — Чому б мав не пізнати… Людина звичайна, як усі інші… Мороз глибоко зітхнув і полічив подумки до десяти. — Опишіть, який він мав вигляд. — А хіба я знаю? — завагався Яворський. — Такий собі, високий чи середній на зріст… А років мав десь близько сорока або трохи більше. Обличчя худе… — Можете описати костюм? — Одягнений був пристойно. — Але як? Однакові були піджак і штани чи різні? — В мундирі був, — видушив із себе Яворський. Запала важка тиша. — Чоловіче! — спересердя вигукнув Мороз. Ось уже годину вас питаємо, як був одягнений, а ви своє правите: «пристойно» і «пристойно». — Бо ж таки пристойно, — спокійно підтвердив Яворський. — А про мундир ніхто мене не питав. — У якому був мундирі? — вела далі Томашевська. — Лісника. Я ці мундири знаю. З подальших зізнань Яворського випливала така картина. У вівторок увечері він, як звичайно, шукав «нагоди». І коли чоловік, що запитував, котра година, несподівано запросив його у бар, механік пішов з ним не вагаючись. Випадковий колега замовив спочатку півлітра горілки, потім ще стільки і ще… Яворський, хоч і звиклий до подібних пиятик, не витримав заданого темпу і, як засвідчила офіціантка, почав бешкетувати. Отож мусили вивести його з зали. У вгамуванні бешкетника взяв участь його товариш по столу. «Той пан, — сказав директор ресторану, — не тільки заплатив, а й допоміг офіціантам вивести пияка». Характерна деталь: ніхто із свідків не запам'ятав, чи був «приятель» Яворського у мундирі лісника. Та це й не дивно, бо близько другої години ночі у ресторані годі було знайти тверезого. — Треба негайно розшукати цю людину, — сказала наприкінці Єва Томашевська. — Але як? — замислився Мороз. — Телефонувати до всіх лісництв краю? Постановили на першому етапі пошуків зробити найпростіший крок. Дільничні міліціонери заходилися обережно випитувати мешканців містечка, чи хтось із них напередодні випадково не зустрічав лісника. Відповіді були переважно заперечні. Дехто бачив, але після зіставлення відомих фактів виявилося, що мова йшла зовсім про іншу людину. …Єва Томашевська сиділа в кабінеті повітового відділка міліції як на голках. Кожен новий слід, кожна надія виявлялися оманливими. Надвечір зненацька залунав телефонний дзвінок. Ще більшою несподіванкою було те, що просили саме її. Взяла трубку. — Поручик Томашевська? — голос звучав невиразно, перебивався монотонним шумом і різким тріскотінням. — Говорить Васяк, директор рільничого господарства у Константанові. У мене тут сидить хлопчина, Мацеяк, знаєте, той школяр… Хоче з вами побалакати. — А-а-а… Мацеяк… — надії на інформацію, яка допомогла б їй розв'язати головоломку, зникли так швидко, як і з'явилися. — Передайте йому привіт, але зараз я не маю часу, та й не можу займати телефонну лінію. — Але він говорить, що має сказати вам щось важливе. Мені не хоче, тільки вам… — Добре, дайте йому трубку, — неохоче погодилася. У трубці зашемрало: — Це я, Мацеяк… — Добридень, але я дуже зайнята, то може, іншим разом пороз… — Знаю, — перебив хлопчик, — але я хочу скласти вам рапорт. — Рапорт? — здивувалася Томашевська. — Так. Ви знаєте, як це буває на селі. Коли з'явиться хтось чужий, всі до нього придивляються. Наприклад, пастухи, котрі корови пасуть. Один з них бачив, але здалеку… Це був, власне, один з багатьох випадків, які їх цікавили. Відчувала, ні, була певна, що нарешті одержить потрібні відомості. — Він пас корів біля лісу, — пояснював схвильовано хлопець, — і бачив, як на мотоциклі приїхав якийсь лісник. Мотоцикла поставив, а сам пішов. А потім з'явився інший чоловік, сів на мотоцикла і поїхав. — А той лісничий? — Він більше не приходив. А той, другий, поїхав. Це, напевне, той, що хотів убити Боржника, бо кажуть, що він також був на мотоциклі. — Вітку, почекай біля телефону, не клади трубки, — звеліла Томашевська і почала квапливо переповідати новину зацікавленому розмовою капітанові Морозу. Десятирічний хлопчак, як і всі в його віці, захоплювався машинами, отож на відстані кільканадцяти метрів добре розгледів мотоцикл. Здивувався, що водій залишив ключ у машині. Ще більше був вражений, коли інший чоловік почав впевнено біля неї поратись. Хлопчак заховався і стежив далі. Номера мотоцикла не запам'ятав, але в його пам'ять запали літери. Перша була «Р», щодо другої не мав певності: «С» чи «Г». — Це вже щось… — зраділа Єва Томашевська, але капітан Мороз залишався байдужим. — Якщо навіть це був «наш» лісничий, то ще роботи… — він замовк, побачивши сержанта, що входив до кабінету. — Щось нове? Сержант подав теку з паперами. Були в них свідчення працівників Константинівського рільничого господарства. Двоє з них запевняли, що мотоцикл марки СГЛ, яким приїхав двійник Яворського, мав місцевий реєстраційний номер. — Не завадить розшукати лісничого — власника мотоцикла ідентичної марки, — вирішила Томашевська. — А водночас подзвонити до Жешува. Цікавить мене СГЛ, а також мотоцикл із номерами з літерами РС чи РГ… Капітан Мороз усміхнувся, здивований Євиним завзяттям. — Бажаю вам успіхів… Ми теж, як і ваші колеги, шукатимемо і лісника, і СГЛ. Попрощалися вони, як давні знайомі, хоч це була їхня перша зустріч. Лише спільна праця може так зблизити людей, різних віком і характерами. Томашевська попросила, щоб про все якнайшвидше поінформували управління, сама ж із сержантом Костжевою поїхала «по гарячих слідах». Палац залишився під пильним наглядом місцевого відділу міліції. В середу до обіду Арндт і Бургер оглядали пам'ятні місця Варшави. Були сповнені вдячності, про що не забули наголосити в принагідній розмові, надто ж за те, що весь час їх супроводжував як гід представник фірми «Ліс». Після обіду обоє повернулися до готелю. І коли Арндт на запитання, чи не надійшла на його ім'я бандероль, дістав негативну відповідь, він не міг приховати свого розчарування. Очевидно, він справді був природжений колекціонер.
Грудзінський не зводив очей з Тржаски, заглибленого в матеріали до рапорту про вбивство Гайди, який був «гостем» на квартирі Шиманських. — Бракує докладних фактів, — зітхнув нарешті Мацей, а Грудзінський додав: — Той, Подвійний… Хто його знає? Можливо, тутзведення якихось особистих порахунків між злочинцями, які зовсім непричетні до «скарбів» палацу. — Жучок уже давно не мав контактів з тим середовищем, — підсумував свої здогади лейтенант. — Можемо зупинитися хіба що на двох деталях. По-перше, звідки в Гайди могло бути стільки грошей, якщо відкинути, що ці гроші не були сховані його дружиною? По-друге, з ким так невідкладно мав зустрітися Жучок у місті? І хто такий Подвійний? І тут, власне, шановний колего капітан, ми можемо похвалитися певними успіхами в наших пошуках, — поручик підвищив голос і чекав, що Тржаска зацікавиться його повідомленням. — Маєте свідків? — Ми розмовляли з кількома знайомими Гайди, які ще нічого не знають про його смерть. Від них довідались, у якому місці можна було його знайти, де він любив бувати… — А саме? Виявилось, що один із свідків, як тільки йому показали фото Гайди — Жучка, не вагаючись впізнав у ньому постійного клієнта кав'ярні «Дануся» в Єрусалимських алеях. Інші також ствердили, що найчастіше бачили його саме там. З цього можна зробити висновок, що зустріч, про яку згадувала на допиті Рутко, відбувалася саме в «Данусі». Окрім цього, в кишені мертвого Гайди знайдено рахунок… Припущення невдовзі справдилися. Одна з офіціанток «Данусі» заявила, що гості за столиком виказали незвичайну щедрість, а Гайдин співрозмовник — його прізвища вона, певна річ, не знала — був у картатому піджаку. «На вигляд мав років сорок», — визначила вона вік Гайдиного товариша. І не назвала жодних інших подробиць, окрім того, що розплачувалися з нею п'ятсотзлотовою асигнацією і що розраховувався саме Гайда. Це її й здивувало, бо ж він ніколи не мав гроша за душею. Висловила також думку, що Жучок, мабуть, користувався грішми з гамана свого колеги по столику. — Оце такі відомості з кав'ярні, — закінчив Грудзінський. — А чи не пробували при нагоді ворожити на кавовій гущі? — зіронізував Тржаска. Потім, трохи заспокоївшись, почав розпитувати про гроші, знайдені на квартирі у Гайди. Проте і тут його чекало розчарування: молодий поручик міліції твердив, що на банкнотах були лише відбитки пальців Гайди. Щоправда, на п'ятсотзлотівках ще залишились якісь сліди нотаток від олівця. Проте це не означало, що вони мали якусь дотичність до розслідуваної справи. — Може, так, а може, й ні, — сказав Тржаска. — Але про всяк випадок… Не гнівайтесь на мене… маю трохи більше досвіду в таких справах. Чи не могли б ми ще раз поглянути на ці гроші? — Гаразд! — поручик дістав із шухляди великий конверт. — Є ідея! — підхопився з крісла Тржаска. — Треба встановити, де останнім часом ці гроші перебували… Грудзінський кивнув головою, ніби здивувався наївності висловленої пропозиції. — Ми також про це думали… — В банку… — Так, у банку. Та вся біда в тім, що в банку занотовуються лише номери тисячозлотових банкнотів, а в нашому ж розпорядженні п'ятсотзлотівки. Такі купюри піддаються контролю лише тоді, коли виникає підозра, що грошові знаки фальшиві. — Так, так… — Тржаска стис міцно губи, передчуваючи поразку. — Ну гаразд, погляньмо ще раз на ці папірці… Обоє схилилися над розкладеними на столі грішми. Грудзінський взяв одну з асигнацій: — О, тут записані якісь рахунки! Сліди від олівця стерлись, але ще можна прочитати. Погляньте… Збоку на березі асигнації виднілося кілька цифр. Тржаска взяв чистий аркуш і почав переписувати «рахунки». — То що ви про це думаєте? — звернувся до Грудзінського, який глянув на аркуш з недовірливою усмішкою і тільки знизав плечима: — Що ж, хтось собі множив і додавав… Нічого дивного… — А може, все-таки трохи помізкуємо! — Тржаска сказав це з виразним притиском. Хоч-не-хоч, а Грудзінський мусив знову глянути на аркуш з нотатками Тржаски. Те, що він побачив, мало звичайнісінький вигляд:
460 3 1750 3 3700 11960 26 26 26 45500 -- —- - —--- 276 1050 222 96200 92 350 74 1750 -- —- - —--- 11960 45500 96200 154410
— Ви цікавилися, чи останнім часом до банку не було внесено такої суми? — запитав Тржаска. Поручик здивувався. — Звичайно, цікавились. Такого внеску не значиться» А перевіряли ми за останні тижні і в банку, і на пошті всюди. — А внесків часткових? — Таких безліч… — То, може, хтось вніс таку суму одного й того ж дня, але на різні рахунки? — І такого збігу не виявлено. Втім, можна звернутися до фінансових експертів. — Обійдемось без експертів, — Тржаска приязно поплескав по плечу свого співрозмовника. — Мислення, дорогий поручику, має колосальні переваги. Отож думаймо… Через кілька хвилин Грудзінському стало шкода, що морочить голову і собі і іншим. Але Тржаска не звернув на це уваги. Вираз його обличчя раптом змінився. — Чи не переселився у вас дух Питії? — Знайшов, слово честі, знайшов! Є за що зачепитись! — говорив Тржаска і заходився ставити Грудзінському питання за питанням: — При множенні всюди фігурує цифра 26, правда ж? — Правда, — погодився Грудзінський. — При першому множенні одним множником є цифра 460, правда ж? — Суща правда. — При другому множник цифра 1750, правда ж? — І це сходиться. — А скажіть-но мені, поручику, — на обличчі Тржаски з'явився хитрий вираз, — скільки коштує закордонний паспорт? — Чотириста шістдесят злотих, — не вагаючись відповів Грудзінський. Хоч його все ще не полишав подив, але він уже починав схоплювати хід думок Тржаски. — А по скільки злотих обмінюють туристам? — Як кому, буває навіть, що й по три з половиною тисячі злотих. — Добре, — кивнув головою Тржаска. — Але, коли подорожі групові і на обмежений час, то обмін грошей, певно, лімітований. Скажімо, обмінюється… — Тисяча сімсот п'ятдесят злотих, — підказав поручик. — Ось воно! — тріумфував Тржаска. — А кошти на подорож однієї людини становлять 3700 злотих. Зрештою, погляньте на останню колонку, там у додатковій позиції вирізняється одноразове 1750. Що це означає, знаєте? Гроші, які обмінює супровідник, або керівник, даної групи. — Вітаю! — в церемонному поклоні поручик схилився перед Тржаскою. — Якщо, звичайно, все це правда. Треба було заглянути до паспортного столу. Де-де, а там мусять знати про таку велику групу. Перевіримо, зрештою, і в бюро подорожей… Тільки що це нам дасть? — зненацька спитав він. — Новий слід! — Тржаска, підвівшись із крісла, почав прощатись. Час, що його він міг присвятити розмові з Грудзінський, скінчився.
Пообідні години роботи в бюро агентства «Глобус» здавалися вкрай наелектризованими. Знервований був касир Гірше, у гнітючому настрої перебував магістр Тржасковський, навіть Альбін Цільманек, завжди поштивий і привітний, бурмотів щось невдоволено на адресу панни Гражинки, що, як завжди, сиділа за машинкою.
Четвер
Капітан Тржаска сидів за столом. Щойно повернувся з буфету, в якому, як завжди, снідав, і, оскільки наближалася лише восьма, мав абсолютну певність, що ніхто з підлеглих протягом найближчих кільканадцяти хвилин не порушить його думок. Витяг з кишені нотатник і почав переписувати всі відомі факти, ставлячи знаки запитання над тими, де було ще багато невідомих. «Підозрілі, — писав Мацей, — можуть бути і поза межами наших спостережень. Безперечний факт — ворог, очевидячки, спішить з виконанням свого завдання. Може, це завдання зводиться до звичайного рапорту агента чи агентів? А чи справа термінова? Якась істотна і дуже актуальна для них?!!» — перечитав останнє речення і додав до знаку запитання два знаки оклику. Підкреслив слово «актуальна». Через хвилину знову узяв кулькову ручку: «Відомо, що агент пробуде в країні лише тиждень. Від понеділка… А може, він уже приїхав? Чи не помиляємось ми, що саме на цьому тижні кур'єр повинен бути у нас?» Капітан подумав, що весь задум операції спирається поки що на одну деталь: донесення, надіслане в управління, вірогідне. Агент має приїхати в Польщу на сім днів, тобто на сім діб. «Якщо ця інформація неточна, то…» — далі вже не хотілося конкретизувати. Було, між іншим, очевидно, що невдала спроба пошуків «скарбу» в Константанові може й не повторитися. В такому разі «скарб» залишився б на місці. Але тоді він так само лишився б невідомим і для нас. Більше того, ми втратили б слід агента, а можливо, й цілої групи, глибоко законспірованої, потаємної, про яку ми до цього часу нічого не знали. Такі висновки були не з веселих. Мацей пригадав мимоволі один із класичних сюжетів, якими так часто послуговуються автори популярних детективів. В цій же справі, по суті кажучи, підозрілих ще не було. Якісь речові докази, випадковості — все це ще треба було з'ясовувати. Уважно, так, ніби не він був автор тексту, ще раз перечитав зроблені допіру нотатки. Чи в Константанові діяла лише одна людина? Був це звичайний шукач пригод і таємничих скарбів чи хтось із тих, хто нас цікавить? Чому так несподівано з'явився в полі нашого зору Рудольф Грюнн? А також Генріх Гірше, який працює касиром у відділі туристичного бюро «Глобус»? Невже це він? Не був ще певний. Мусив також вважати й на те, що кур'єром із-за кордону могла бути й інша особа, може, один з тих тижневих туристів, а може, дві або три особи… І цього не можна було відкидати. А Долленвангер, а Арндт чи Бургер? А може, та спокійна старенька пані Умер?
У Жешуві, в районному відділку міліції, Єва Томашевська була вже з восьмої ранку. В лабораторії провели дослідження гіпсового відбитка колеса мотоцикла, яким виїхав з рільничого господарства так званий механік. На жаль, давно не було дощу, і сліди, залишені на пересохлій дорозі, були ледь помітні. Тим часом Єва за допомогою автоінспекції розшукувала власників мотоциклів марки СГЛ. — Це ж сізіфова праця, — схилився над Томашевською сивий майор, що одраджував її від марних пошуків. — Діти схильні до нестримної фантазії. А дорослі, котрих там, певно, не бракувало, не помітили нічого підозрілого… — А ви знаєте, — Томашевська обернулася і глянула майорові просто у вічі, — що сказав мені той хлопчак? Він говорив правду. Можливо, він невміло пов'язав факти, але те, що розповів малий Мацеяк, не викликає сумнівів. Майор стенув плечима. — Що ж, як знаєте. Шукайте… Список власників мотоциклів зазначеної марки почав небезпечно збільшуватись. Томашевська, однак, не впадала у відчай. Педантично занотувала прізвище та ім'я власника, адресу, реєстраційний номер. Черговий, що сидів біля неї, мовчки шукав у списку осіб, які підтримували якісь зв'язки з лісництвом. Недавно група лісничих одержала на виплату мотоцикли СГА, отож і цей список зростав на очах. Лише близько дванадцятої години роботу можна було вважати закінченою.. — А зараз, — сказала Томашевська, — скористаймося двома телефонними, апаратами. Пошукаємо лісничих і лісників, які з понеділка й до сьогоднішнього для не працювали.
Тржаска саме знімав з вішака дощовик, щоб перед виходом сховати його до шафи, коли до кабінету зайшов збентежений Рогаля. — Ну це так! Дали себе осміяти, як хлопчисько! — крикнув з порога. — Як неоперений горобець! І вже нема того пройди з вашого готелю. Зустрів у коридорі Зентару, він саме йшов до вас. Я поцікавився, чого це в нього така кисла міна, а він — мовляв, обставини такі. Треба було відразу брати… — Грюнна? — А кого ж іншого? Звичайно! Адже цей фрукт таки зник! — Хвилинку. — Тржаска намагався дати хоч якийсь лад суперечливим відомостям. — Про те, що Грюнн не належить до святих, ми довідалися ще вчора, після перевірки документів чужоземців, які перебувають у нашій країні. І я відразу призначив йому опікуна. Мушу все перевірити. Нехай сюди зайде Зентара, — наказав по внутрішньому телефону. Рапорт Зентари був короткий. Одержав завдання і відразу ж вирушив до готелю, що на вулиці Скелястій. Прибув туди рівно о першій. Сидів у вестибюлі. Якщо портьє сказав правду, то Грюнн не виходив зі свого номера. — А звідки ж ви дізналися, що його там справді не було? — не стримався полковник. Зентара виструнчився, набрав у груди повітря. — Доповідаю, товаришу полковник… Прибиральниця… Тобто, я хотів сказати, покоївка… Вона прийшла прибирати кімнату Грюнна і нікого там не застала. Покоївки казали, що Грюнн, мовляв, знайшов собі у місті якусь любаску. — Мене не цікавлять думки покоївок про приватні пригоди Грюнна, — нетерпляче перебив Рогаля. — А ви дозволили пошити себе в дурні. Як діти, хай вам чорт, як діти… — Був розчарований і злий. Тржаска і Зентара мовчали, відчуваючи, що справді припустилися помилки. — І що ж тепер збираємось робити? — звертаючися з цим запитанням до Тржаски, Рогаля знову був спокійний і ввічливий. — Нехай сержант повертається на своє місце до готелю, а я піду поговорю з Гірше, касиром відділу туристичного бюро «Глобус». Не можна, зрештою, — спробував він пожартувати, — обірвати всі нитки за один раз.
Арндт церемонно взяв елегантного паркера і підписався під угодою. Поруч поставив свій підпис і Бургер. Представники сторін усміхнулися самі до себе вже неофіційно і всі полегшено передихнули. Обидві сторони були глибоко переконані, що партнера загнано в пляшку. Бо хоч би там що казали про приязнь, спільні симпатії, а торгівля залишається торгівлею, і нічого так не тішить досвідченого крамаря, як підписання вигідного для себе контракту. — Маю надію, — сказав директор фірми «Ліс», — що наші контакти розвиватимуться і надалі. Німці не розуміли сказаних слів, але щойно гід у картатому піджаку переклав їх, шанобливо вклонилися. Польські господарі не лише висловили своє задоволення з нагоди підписання контракту, але й, узявши до уваги, що нині лише четвер, запропонували їм здійснити триденну прогулянку по Польщі. — Всі витрати фірма бере на себе, — сказав нерозлучний провідник. — Пропонуємо оглянути Волю Желязову, місце народження Шопена, Неборув, Аркадію, Вілянув, з розкішним палацом польського короля Яна III Собеського, а потім поїдемо до Казимежа. Це справжнє казкове містечко, багате на художні та архітектурні пам'ятки доби Ренесансу. Арндт і Бурге палко подякували за запрошення. Проте Арндт вніс невеличку поправку в програму подорожі: — Маємо номери в готелі, то навіщо нам наражати вас на додаткові витрати. Краще, коли щовечора ми повертатимемось до Варшави… Хоч представники «Лісу» й були здивовані, але прийняли пропозицію. Їхній подив був тим більший, що відмовлятися від запропонованих розваг не було у звичаях західних партнерів. Навпаки, вони, як правило, навіть не завжди делікатно допевнялися цього, вважаючи, що витрати на розваги повинні бути неодмінною часткою торгових коштів. А обоє німців, очевидно, належали до винятків. В машині Арндт пошепки звірявся колезі: — Ніч проти п'ятниці, ніч проти суботи й ніч проти неділі. Разом три ночі і три різні дівчини. Ах, дорогий колего Бургер! Це справжня поезія, це справжній рай — наш готель, де мешкаємо… Як тут чудово! — Знаю, але з такої нагоди не скористаюся. — Бургер, очевидячки, не поділяв захоплення свого колеги. — А між іншим, ви вже одержали свою посилку із зіллям для гербарію? Посилки не було, і це трохи засмучувало Арндта. І все ж, коли поверталися з обіду, знову обидва були в чудовому настрої. На Арндта чекала рудоволоса красуня. Йоася Жилетка познайомилася з «оленем» ще учора…
У передмісті Варшави, де в найманій кімнатці одноповерхового котеджу мешкав касир Генріх Гірше, ніщо не порушувало спокою. Уважного спостерігача могло здивувати хіба що те, що перед будинком № 37 на вулиці Акаційній з'явилося двоє робітників у синіх комбінезонах. Поставили в затінку свої мотоцикли, дістали якісь інструменти і заходилися оглядати стовп, що підтримував телефонні дроти. Навіть як на робітників, яких ніхто не контролює, вони відзначалися винятковим лінивством. Насправді ж цікавили їх лише люди…
— Ви схожі, сказати б, — Альбін Цільманек якусь мить підшукував вдале порівняння, — на розкішну літню квітку. Авжеж, на чудову квітку, — повторив він комплімент на адресу панни Гражинки. Друкарка, що виконувала обов'язки й секретарки, зашарілася від задоволення. — Ви, пане, як завжди, галантний. Не такий, як інші… — Як Гірше, наприклад, так, га? Пан Альбін одверто недолюблював касира. Щиро кажучи, і було за що, надто в останні дні. Ще вчора Генрічок викинув колінце. Буквально ублагав, щоб його відпустили для залагодження якихось особистих справ. Мав повернутися через дві, щонайбільше через три години, а не з'явився зовсім. Наприкінці робочого дня працівники відділу бюро «Глобус» з прихованим задоволенням відзначили, що в реєстраційній книзі бракувало одного підпису. — Дограється, дограється він зі своїми вибриками… — нахвалявся Цільманек і вже готувався до довшого монологу, як у відчинених дверях з'явився чоловік у темно-синьому костюмі. «Клієнт!» — подумала Гражинка й усміхнулася до поважного відвідувача. — Добридень! Я б хотів бачити керуючого… — Прибулий з цікавістю озирнувся довкола, обвів поглядом столики, секретери й шафи. «Невже ревізор? — здивувалася Гражинка і відчула, як стислося серце. — Хто знає, може, це такий, котрий замість дивитися на гарні ніжки й вишколену усмішку набридливо про все розпитуватиме». Вона крадькома зиркнула на гостя, та відразу й заспокоїлась: його погляд був спрямований на її сміливо оголені коліна… Подальші її думки перебив Цільманек: — Дуже мені прикро, але магістр Тржасковський тимчасово відсутній. — Підкреслив слово «магістр» для надання особливої ваги установі та її керівникові. — І я не знаю, коли він повернеться. — О, це не зашкодить. — Чоловік у темно-синьому костюмі був цілком спокійний. — Напевне, він має заступника… — Я його заступник, — підвівся з крісла Альбін Цільманек. — А ви в якій справі? — Я тут по службі… — В такому разі прошу, — підкреслено церемонно показав на двері кабінету Тржасковського. Пропустив гостя і, входячи за ним, старанно зачинив оббиті шкірою двері. «Свинтюх!» — прикро зітхнула панна Гражинка, яка мала надію скоротити собі нудні службові години підслуховуванням. Лиха невідомо на що — на заступника керуючого чи на щільно причинені двері, — сиділа вона за столиком з друкарською машинкою, дивуючись, що розмова за дверима затяглася. — Моє прізвище Грудзінський, — відрекомендувався гість, зайшовши до кабінету. — Прошу, ось моє посвідчення… Цільманек глянув на простягнутий документ. — Та-ак, та-ак… Розумію, розумію. Власне, нічого не розумію, — кивнув Грудзінському на крісло. — Ніколи ще не було в нас жодних порушень, ніяких скарг на наше бюро. З якого побиту тоді цей люб'язний, але несподіваний візит? Поручик уважно придивлявся до пана Альбіна. «Гладкий спритник, — подумав. — І я не зовсім певен, що тут під прикриттям гучно розрекламованого туризму не роблять якихось махінацій…» — Даю слово, не збагну, чим пояснити цей візит. Бо якщо ви, пане капітан… — Я поручик, — поправив Грудзінський. — Яке це має значення! Скоро будете капітаном… Тим паче, якщо ваш візит стосується якоїсь туристичної поїздки чи місця екскурсії, то, будь ласка, прошу… Маємо таку можливість… — Цільманек підвищив голос. Грудзінський знехотя всміхнувся. — Вже кілька років я не можу скористатися зі своєї відпустки. Маю в запасі десь близько чотирьох тижнів, але служба… Та це, зрештою, не так важливо. — Грудзінський постановив, не втаємничуючи свого співрозмовника в подробиці, перейти до головного. — Отож ведемо певну справу, не пов'язану ні з діяльністю вашої установи, ні з її працівниками. Коротше кажучи, справа стосується порушення касових операцій у державному банку, який, до речі, обслуговує і ваш «Глобус». А ще коротше: касир зробив серйозні фінансові порушення. Хочемо звірити деякі розрахунки. Цим, власне, й пояснюється мій візит. Цільманек з полегкістю зітхнув, що не пройшло повз увагу Грудзінського. Сказав: — Я до ваших послуг. — Буду вам вельми вдячний… Скориставшись тим, що заступник керуючого виймав із шухляд столу та з шафи потрібні документи, поручик розповів придуману експромтом історію великої афери, яка нібито трапилась в банку. — Чи ви бачили таке! — дивувався вдячний слухач. — І як ви це виявили?! — Злочин завжди спливає на поверхню! — впевнено сказав Грудзінський. — А зараз, мабуть, оглянемо документацію. При нагоді прошу пояснити мені кілька питань. Пан Цільманек, захоплений сенсаційністю події, ладен був дати найдетальніші пояснення. Переглянули квитанції та касову книгу, звіти про денні прибутки та видатки, обмінялися думками. — Все ясно, — в голосі поручика зазвучали нотки вдячності. — Бачу, що для мене не буде питань, які б я не з'ясував із вашою допомогою. Але, може б, ми після загального перегляду взяли якийсь один конкретний день і розглянули його фінансові операції? — Будь ласка, будь ласка… — Хай це буде, скажімо… — завагався поручик. — Скажімо, вівторок. Позавчора… — Чудово! Хай буде вівторок… Ось він, вівторок. — Цільманек розкрив теку із записами на потрібній сторінці. — Що саме вас цікавить? Може, краще взяти все по черзі… Одержавши згоду, Цільманек перейшов до аналізу касових операцій. — Позиція перша… Наш касир, як вам відомо, щодня здає гроші в банк. Але ми часто працюємо після обіду і навіть увечері. Інколи й до двадцять третьої години. Тоді, щоб не ризикувати на порожніх нічних вулицях, гроші не доставляються в банк, а зберігаються у нашому сейфі. Можливо, це й порушення інструкції, але життя вимагає. Та й трапляється таке, зрештою, дуже рідко. — А доступ до сейфа має лише касир? — О ні, це було б занадто! — усміхнувся Цільманек. — Прагнемо застерегти своїх працівників від спокуси. До каси, в якій іноді буває навіть до трьох тисяч злотих, є два ключі. Один у касира, другий у магістра Тржасковського. Коли Тржасковський відсутній, другий ключ зберігається у мене. — Звідси висновок, що вашу касу можна відчинити лише в присутності двох працівників, чи не так? — для певності перепитав Грудзінський. Коли Цільманек це підтвердив, поручик провадив далі: — А якщо в касира назбиралося чимало грошей, а другого власника ключа немає, що тоді? Чи не ховає він гроші під сейф? — Що ви, пане поручик! — в голосі Альбіна Цільманека забриніла образа, що його начебто звинувачують у недбальстві. — Я працюю тут не перший рік і не знаю жодного такого випадку, так, не знаю такого випадку. Якщо є касир і в нього гроші, то завжди є й керуючий або я, його заступник. Гірше не ховає грошей під сейф, як ви обмовились. — Гаразд, — погодився Грудзінський. — Отож пункт перший… — Бачите, тут… так… Тут записано загальну суму. Сто дев'яносто п'ять тисяч чотириста злотих. Погляньмо тепер на квитанції і пошукаймо відповідну позицію. — Якусь хвилину він гортав зелені аркушики копій. — Ось, є… Гроші, внесені у вівторок: пані Крогульська — шість тисяч вісімсот злотих, пан Родзяк — шість тисяч вісімсот, спортивне товариство «Скали» — тридцять тисяч і шість тисяч чотириста — пан Булавський. Останній сплатив чотириста злотих, а аванс він вніс раніше… Отже, заприбуткованих маємо п'ятдесят тисяч злотих, розбитих на окремі позиції. І так могли б ми дійти до найменших подробиць… — він уже хотів закрити книгу, але Грудзінський легенько притримав його руку. — Це була перша позиція… А решта? — Решта?! — перепитав Цільманек, прикро здивований. — І до них можна дійти, але це вже буде повторенням попередньої маніпуляції. — Та вже трохи поманіпулюємо. Тим паче, що робитимемо це вдруге, отож діло піде швидше, маємо досвід. — Грудзінський вже не приховував свого зацікавлення. Цільманек же, втративши попередню певність, ніяк не міг виплутатися із становища і пояснити деякі фінансові операції. По кілька разів перегортав різні квитанції, звіряв дані з касовою книгою — і весь час щось «не грало». Бурмотів під носа, явно незадоволений і збентежений. — Не варто так переживати, — втішав його Грудзінський. — Адже сто й ще кілька десятків тисяч — це не голка. А може, — додав обережно, — це якісь залишки з попереднього дня, з понеділка? Цільманек знову щось пробурмотів, але це щось не було ні компліментом на адресу касира Гірше, ні похвалою завзятому міліціонерові. І вже без будь-якої надії почав звіряти внески за понеділок. На обличчі в нього з'явилася жалюгідна усмішка чи, радше, подоба усмішки, що свідчило про стан глибокого невдоволення. — Та-ак… Є! Можна не дивуватись, — він намагався хоч якось приховати свою поразку, — що саме ви займаєтесь розкриттям фінансових злочинів. Так, фінансових… Маєте, даруйте на слові, нюх. Справді, ті внески стосуються понеділка, йдеться про групову подорож одного з проектних бюро до Болгарії. Робили ми те їхнє замовлення. Всупереч прихованим сподіванням Альбіна Цільманека наступні запитання, які цікавили Грудзінського, сипалися на нього з ідеально розрахованою послідовністю. Вдалося з'ясувати, що за кордон мала виїхати група з 26 осіб разом з керівником. Туристи повинні були внести по 460 злотих за візу, 1750 їм обмінювали на чужоземну валюту, і 3500 злотих коштувала путівка. Здогади Тржаски справді цілком підтверджувалися. — І все ж здається, що ваш касир залишає гроші тут. — Холод у словах Грудзінського був настільки очевидним, що Цільманек здригнувся. Намагався пояснити: — Еге ж, як я вже згадував, таке могло трапитись… Але, але все, все чисто у нас в порядку. Банк гроші одержав. Прошу пересвідчитися, — підсунув лейтенантові якийсь документ. — Гаразд, облишмо це. — Грудзінський заходив від дверей до вікна і назад. — Мене цікавить, чи ви позначаєте якось банкноти. Можливо, записуєте номери… — А навіщо? — щиро здивувався Альбін Цільманек. — Гроші лежать у нас переважно кілька годин. Потім здаємо їх у банк. Там, мабуть, займаються такими процедурами, як реєстрація номерних знаків. А зрештою, — знизав він плечима, — у нас не було і немає в цьому ніякої потреби. — А які купюри ви найчастіше отримуєте від своїх клієнтів? — Тобто йдеться про вартість банкнота чи про те, в якому стані асигнація? — не зовсім зрозумів Цільманек. — Переважно надходять купюри в сто, п'ятсот і тисячу злотих. А самі асигнації, звичайно, з обігу, часто трапляються й заяложені. — А яких купюр надходить найбільше, тобто якої вартості? — допитувався Грудзінський. Цільманек пояснив, що переважають купюри в тисячу злотих. Бувають і дрібніші, але зрідка, бо в основному відділ приймає перекази за організовані подорожі від підприємств і великих туристських груп. Тому-то й одноразові внески високі, і, відповідно, вартість банкнот. … За час, поки Цільманек провадив розмову з поручиком Грудзінським, панна Гражинка встигла перечитати «Жице Варшави», переглянула «Пшияцюлку» і, тільки наситившись цією духовною їжею, зайнялася манікюром, хоч її пещені пальчики і без того викликали заздрість у подруг. Покриття нігтів перламутровим лаком було кульмінацією цієї процедури. Вона щойно закінчила «робити» праву руку, коли до приймальні увійшов новий відвідувач. «Знову показний», — оцінила секретарка і приязно кивнула голівкою. Незнайомець виявився кандидатом на круїз по Середземному морю. Його вигляд, поводження, манера говорити виказували в ньому справжнього ветерана туристських мандрів. Так принаймні визначила захоплена розмовою друкарка, вона ж секретарка відділу, та ще до всього й дівчина на виданні. — Ви надзвичайний! — окинула відвідувача жагучим, затуманеним поволокою, запозиченим у зірок поглядом. — Вам, мабуть, не відмовить жодна дівчина. — Жодна! — погодився Тржаска, бо саме ним і був той екстравагантний кандидат у туристи. — Але ж і пані… — Гражинка або Гражина, як вам більше подобається. — Тоді Гражинка… І ви мусите сіяти спустошення в чоловічих серцях. Напевно, всі тут у вас закохані? Правда? Дівчина зашарілася від задоволення: — Що ви! Тобто не можу сказати… Знаєте, колектив у нас невеличкий, а я єдина дівчина. І керуючий, і заступник дуже симпатичні люди. Але, самі розумієте, вони у такому віці, що… — Одне слово, старі гриби! — Саме так, старі гриби! — підхопила Гражинка. — Є ще й третій, теж старий, але якийсь він сірий, не люблю його. Надзвичайний незнайомець заходився так ніби між іншим докладно розпитувати про того «сірого». — Тільки й знає, що сидить, рахує весь час. Ні до кого навіть не озивається. «Прошу», «дякую», «оце вам решта»— і все. Жодного анекдоту не розповість, навіть сміється і то рідко. І ще скажу, — дівчина стишила голос, — він, напевне, якийсь німець… — Німець — у вас? — гість був щиро здивований. — Атож, навіть прізвище має німецьке, а ім'я його Генріх, хоч каже, що його звати Генрік. Вже кілька днів ходить якийсь дивний, а сьогодні мав бути на роботі і не прийшов. Вчора своїх годин також не відпрацював, а позавчора трапилася з ним ціла оказія. Якісь гроші сховав у стіл, а не до сейфа, як мав би. Неуважний. Весь час кудись тільки швендяє, морока з ним, та й годі, — закінчила обурена Гражинка. Тржасці неважко було вивідати в балакучої секретарки потрібні йому деталі. З'ясувалося, що, виходячи напередодні з бюро, Цільманек знову був роздратований неуважністю касира Гірше. — Навіть я знаю, — хвалилася секретарка, — чому наш касир повертався того дня у відділ. Гадаєте, працювати? Ні! Він заходив по картон, що ним накривають столи або роблять з нього викрійки. — Картон? — Так. Мабуть, картон був йому дуже потрібний. Взяв ще щось зі свого столу і знову подався до міста. Я навіть хотіла сказати про це панові Цільманекові, але коли він почав і на мене гримати, то вирішила за краще промовчати. — А це картон пана Цюльманека? — навмисне перекрутив знайоме вже йому прізвище. — Не Цюльманека, а Цільманека, — поправила Гражинка. — Ні, це картон службовий. Але пан Альбін дорожить матеріалами і не любить, коли щось марнується або використовується для власних потреб. — З нього добрий господар… — Так, хоч він гримав і на мене. Зате касира не люблю, і край! — Гражинка підвелася з крісла. — Але ми, здається, заговорились. Може, дати вам бланки для оформлення документів? Тржаска ледве встиг відвернутися до вікна. Із суміжного кабінету виходив мужчина середнього віку, підтримуючи під руку поручика Грудзінського. Капітан не хотів, щоб відбулася ще одна несподівана зустріч. Грудзінський вийшов, і Гражинка, удаючи з себе байдужу, почала подавати Тржасці бланки для оформлення туристської подорожі. А той дивився на них і не бачив надрукованого тексту. «Щось забагато спільних зустрічей, Грудзінський і я», — подумав. Що ж може мати спільного пограбування квартири Шиманських та смерть злодія Жучка із тонкою роботою чужоземної розвідки? Намагався зіставляти факти. Попрощався. Треба було все це докладно обміркувати. Сідаючи в машину, яка чекала на нього за рогом будинку, Тржаска задоволено посвистував. Надто люб'язна панна Гражинка з «Глобуса» не зауважила, як він, вибравши момент, підійшов до напіввідчиненої шафи. Йому пощастило. На середній полиці, згорнуті в рулон, лежали аркуші першосортного кольорового картону. Тржаска відірвав невеличкий клапоть і непомітно сховав у кишеню. Хто знає, що може знадобитись йому завтра. Шкодував тільки, що не зустрівся з касиром. Однак відсутність Гірше його не здивувала. Як стало відомо з отриманого перед самим від'їздом рапорту, він не приходив і додому. Ніхто не знав, що робив касир вночі проти четверга. «Мусимо розпочати пошук», — постановив Тржаска і почав підганяти водія, щоб якнайшвидше приїхати в управління. Там на нього чекала нова інформація. Згідно з розпорядженням працівники управління зібрали відомості про двох крамарів із Західної Німеччини, які перебувають у Польщі на запрошення фірми «Ліс». Та жодних підозрілих контактів виявлено не було. — Маєте щось цікаве? — запитав полковник Рогаля, який, хоч це було трохи дивно, цього разу не почав розмови з довгого саркастичного монологу. Тржаска коротко розповів про історію нападу на квартиру Шиманських, про результати розтину тіла злочинця, поінформував про дані слідства, яке веде поручик Грудзінський. — Я ще вчора порадив йому встановити, звідки взялися гроші, знайдені біля вбитого Жучка — Гайди. І що цікаво, зустрів я його саме в «Глобусі», у відділі, який займається зарубіжним туризмом. Не розмовляв ще з ним після тих відвідин, але гадаю, що саме «Глобус» має дещо спільне з його пошуками. — Це справді цікаво, — сказав Рогаля. — Підтримуйте з Грудзінським постійний зв'язок, бо може бути, що… — … ті обидві справи, наша і та, якою займається міліція, мають якісь спільні параметри, — швидко докінчив думку полковника Тржаска. Обидва всміхнулися. Любили категорію людей кмітливих, які вміли мислити логічно і швидко. — І ще одне… — Тржаска глянув у нотатник. — Керівник, який привіз тих двох комерсантів з ФРН, носить якісь картаті костюми. Може, це просто випадковий збіг, але в кав'ярні «Дануся», як заявила офіціантка, Жучок розмовляв з невідомим їй чоловіком, на якому був теж картатий піджак. — Ну, це було б занадто просто, — скривився Рогаля. — З цього збігу можна поки що зробити висновок, хай ми навіть думаємо і діємо правильно, та це ще не означає, що можемо пов'язати всі кільця ланцюга в одну ланку. За окремими складниками, на жаль, ще не бачимо цілісної системи, за допомогою якої можна було б розкрити справу, що ми її з вами ведемо. Поручик Томашевська перебуває у Жешуві. У Константинові місцева міліція розслідує справу нападу на працівника рільничого господарства. А позитивних наслідків поки що немає. — Вірю, що Єва, тобто поручик Томашевська, дасть собі раду, як завжди, — запевнив Тржаска. Рогаля, очевидно, настроєний на філософський лад, втупив погляд у стелю. — Мій любий капітане, — сварився він пальцем, наче жартівливо погрожував, — у тому, що Єва, як ви кажете, дасть собі раду, я ніколи не сумнівався. Тржаска почервонів, як першокласник.
Єва Томашевська буквально приросла до телефону. На сусідньому апараті, допомагаючи їй у роботі, висів міліціонер. На жаль, жодна з розмов не давала сподіваних наслідків. Власники мотоциклів марки СГЛ, що працювали у лісництві, аж ніяк не погоджувалися стати підозрілими. Перевірка через додаткові канали їх присутності на роботі від понеділка до середи, а заразом і перебування мотоциклів на місці в той час підтверджувала правдивість їхніх свідчень. Не надходила досі й заява про крадіжку мотоцикла. Томашевська подумала, що, мабуть, вона йде не тією стежкою. Ні про що конкретне не свідчить і сама уніформа лісничого. Може, тільки для того, щоб ввести їх в оману, таємничий незнайомець мав спільника в такому примітному одязі? А може, то був грабунок, не пов'язаний зі справою, чиста випадковість? Ні, ні, ні, важко було б в оце повірити… Томашевська продовжувала телефонувати, немов робот із запрограмованим планом дій. Інформація надійшла з Лежайського повітового відділка міліції. Було біля третьої години дня. Відділ кримінальної служби обласного управління, а через чергового офіцера і автоінспекцію повідомляли, що лісництво у Лежайському повіті заявило, про крадіжку мотоцикла марки СГЛ-175 номер 23–68, який належав лісникові Віктору Каші, що працював у Гербовій. Майже одночасно надійшли повідомлення про крадіжку двох інших мотоциклів, але не тих марок. — Я це передчувала, чи не так? — Томашевська не могла втриматись, щоб не пустити шпильку сивому майорові. — А що зараз мушу робити? — Вона на хвилинку задумалася. — Може, мундир лісника теж викрадено? — Якщо це можливо, товаришу майор, я просила б, щоб того Кашу, власника викраденого мотоцикла, якнайшвидше викликали до повітового відділка міліції на розмову, але з таким розрахунком, щоб він повернувся додому не раніше вісімнадцятої години. — Поглянула на годинник. — Гадаю, що до цього часу я закінчу розмову в лісництві й зможу приїхати, щоб відвідати його не пізніше, як через п'ятнадцять хвилин після його повернення. — Хіба це має якесь значення? — здивувався майор. — Так, якщо лісник до цього уже не побував у себе вдома. Втім, сподіватимемось на краще. — У вашій, як ї у нашій роботі не можна нехтувати навіть надією на удачу. — Майор підійшов до телефону. — Зараз віддам розпорядження, хай не гаючись доставить лісника у наше відділення. Можна подумати, що в цей час з нього саме «знімають стружку» у Гербові, адже мотоцикл службовий… Єва вже була біля дверей. Хотіла якнайшвидше дістатися до Гербовського лісництва. В машині поглянула на годинник: було близько половини третьої. — Натиснемо на газ! — кинув Костжева, й за хвилину «Варшава» нагадувала супутник, швидкість якого дорівнювала 125 кілометрам на годину.
— Ви до мене? — Старший лісничий, огрядний чолов'яга в зеленому мундирі, недбало махнув рукою. — Якщо у справі виділення лісоматеріалів, то зайдіть іншим разом, бо сьогодні багато роботи. Взагалі голова йде обертом… Коли ж довідався, що Томашевська приїхала з Жешува просто з міліції, став аж надто запобігливий. — Ви самі розумієте… Та крадіжка… Не знаю, в чому саме справа. Був у мене Каша, наш лісник, — старший лісничий розповідав про речі, які вже були відомі Єві. — Приїхав поїздом десь ополудні. Від станції три кілометри, пройшов пішки, а потім ще півгодини чекав на мене, бо я саме був на господарстві. Він навіть не встиг зайти додому, — поспівчував лісникові. Для Томашевської оте щире співчуття було найвищою нагородою: «Не встиг зайти додому!» — І уявіть собі, яке нещастя, йому залишилося зробити кілька внесків, і мотоцикл перейшов би у його повну власність, а тут ф-ю-ю-ю — і нема. — Він зробив виразний жест рукою. — То Каша сам сказав, що не встиг до хати навіть зайти? — перепитала Томашевська, вхопившись за деталь, яка. Її цікавила найбільше. — Так. Та й зрештою далеко йому було йти додому — і з роботи, і від залізниці. А він же хотів якнайшвидше повідомити про все, що з ним трапилося. Це сумлінний працівник, — підкреслив старший лісничий. — А власне, — зацікавилася Томашевська, — який він, той Віктор Каша? Прошу розповісти докладніше. Старший лісничий провів рукою по чолі, наче збирався з думками. — Ну що ж… Працює в нас понад десять років. До того теж був лісником, майже з часу визволення, тільки в Ольштині. Чоловік працьовитий, статечний, тільки… — віч запнувся і глянув у куток кімнати: — Ну, теє, як би його цеє сказати, має коханку, а не дружину. Та й тільки… А його роботою я задоволений… — А могли б ви згадати щось особливе, якусь особливу рису в його характері? Що б ви відзначили? Чи є в нього якісь захоплення? — допитувалася Томашевська. Заспокоєно посміхнувся. — Деякі спостереження маю. З того часу, як він одержав мотоцикл, то що два-три тижні як майне, бувало, кудись, то шукай тоді вітра в полі! Говорить, що вистежує розкрадачів лісу. Але хто його знає, може, десь має ще якусь коханку? Роботи пильнує, тут нічого не скажеш, але ті зальоти на мотоциклі, то аж сміх бере… Якось кажу йому: «Ви, пане Каша, можете, як той Засада, їздити на рулетку в Монте-Карло на своєму мотоциклі…» І все ж, скажу вам, — очевидно, старшому лісничому сподобалася тема розмови, — що той наш Каша має деякі химери. Якось я був у нього вдома, привітала мене його половина, завела до кімнати, а він за хвилину мав повернутися. Сиджу, оглядаю тс-сс, встану, пройдуся по кімнаті. Знічев'я почав переглядати різні папери, що лежали в кутку кімнати на столі. Газети всякі, журнали, книжки… Аж ось дивлюся — гербарій! А їй же богу! — старший лісничий вдарив себе в груди. — Гербарій! В альбомі на кожному аркуші акуратно приклеєні засушені рослини, все, як воно й має бути. Подумайте самі, дітей вони не мають. Значить, гербарій йому належить. Цілих шістдесят вісім аркушів! 1 як старанно упорядкований. Коли я роздивлявся гербарій, він якраз увійшов до кімнати. Поглянув на мене так, наче хотів мене убити! Вихопив із рук альбом і поклав його на місце. Але з цього я не кепкую… Його діло!.. — Він що, ботанік чи знахар? — усміхнулася Томашевська. — Біс його знає, очевидно, захоплюється цим… — Отже, Каша з'явився у лісництві і, коли ви надійшли, розповів про крадіжку мотоцикла, так? — Саме так. Поїхав купувати поросят до якогось свого знайомого. Десь поблизу лісу поставив мотоцикл, а сам пішов, вибачайте на слові, до вітру в кущі. Повернувся, а мотоцикла немає. Хтось поцупив… — І він нікому не сказав про те, що сталося? — здивувалася Томашевська. — Ні, я про це його запитував. Сказав, що був такий приголомшений, що коли отямився, то лише до мене й спромігся приїхати. Але тут нічого дивного немає. Адже вкрали не якусь там дрібничку. У Томашевської на це був свій погляд, але вона промовчала. Старий лісничий провадив далі: — А перегодом, коли вже збирався додому, приїхала міліція, і його забрали в повітовий відділ, щоб скласти там протокол… Лихий був, як чорт. Але що ж вдієш, такий порядок. Певне, скоро вже повернеться. — Пробачте, — Томашевська підійшла до телефону, що стояв на лутці вікна. — Я б хотіла зателефонувати, можна? Старший лісничий демонстративно вийшов до суміжної кімнати. Томашевська з'єдналася з повітовим відділком міліції. — Можете вже відвезти Кашу додому. Потім машина з вашими працівниками нехай зачекає десь на дорозі. Хочу попросити вас ще про дві речі: мені потрібна особиста справа Віктора Каші, яка є в обласному управлінні державного лісництва, і ордер прокурора на проведення обшуку. В разі якихось непорозумінь з'єднайтеся з полковником Рогалею у Варшаві або з вашим відділком у Жешуві. Вони знають суть справи і дадуть відповідні розпорядження, щоб добитися санкції прокурора. Через чверть години поручик Томашевська вже їхала до лісової хатини Віктора Каші.
Дівчина на Головпоштамті у Варшаві нетерпеливилась: — Скільки разів мушу повторювати, що для вас немає ані листа, ані телеграми! Ви приходите вже вдвадцяте. Немає, і край! Ходите, ходите… — закінчила невдоволено і все ж таки ще раз переглянула кореспонденцію у скриньці, позначеній буквою «Г». Якби вона знала, що означає для Генріха Гірше ця звістка, то подивилася б на нього іншими очима. А коли б дізналися про зміст тієї кореспонденції ще й працівники пошти «Варшава-1», то мали б про що говорити впродовж кількох днів. Та, звісно, ніхто не міг довідатися про таємницю листа, який, до речі, ніколи і ніким не був надісланий. Гірше поглянув на годинника. Умовленийчас минув. Остання надія розвіялася, мов дим. Почувався кепсько: ці напружені дні підірвали і без того слабке його здоров'я. «Треба з цим нарешті кінчати», — вирішив він і попрямував до виходу. Дорога була не дуже далека. Через кілька метрів завагався. А що як все-таки?.. Повернувся назад і загадав собі останній термін: чекати до ранку.
П'ятниця
— Отже, розкажіть ще раз усе по черзі. Хай капітан, — Рогаля кивнув у бік Тржаски, — . послухає і переконається, що й у нашій роботі неможливо обійтися без жіночої інтуїції. Я завжди говорив, що з Єви будуть люди… Була восьма година ранку. У кабінеті управління держбезпеки сиділи Рогаля, Томашевська і Тржаска. Почервонілі очі дівчини свідчили про недоспану ніч. Томашевська доповідала про події минулого дня. Підкреслимо, що слід визнати правдивими свідчення Мацеяка, з яких випливало, що було дві особи, котрі цікавилися пошуками «скарбу» у Константинові. Злочинець, який видавав себе за механіка і приїхав до рільничого господарства краденим мотоциклом, залишався і досі невідомим. Був лише один істотний слід: реєстраційний номер мотоцикла, що його очевидці запам'ятали лише частинами, і мундир лісничого. — Можна було припустити, що злочинець скористається фальшивим реєстраційним номером. Напевно, так воно й було насправді, бо працівники рільничого господарства згадували, що номер був місцевий. Але інший хлопчина, який пас корів, запам'ятав інший номер, тобто не ті літери в номері. Я подумала, що шукачі мусили рахуватися з часом. В такому разі мала насамперед зідентифікувати лісника. Йшлося про те, щоб Каша, якщо він ще перед візитом у лісництво не побував удома, повернувся на свою садибу безпосередньо перед моїм приїздом. Таким чином я збиралася згодом простежити всі його вчинки після повернення. Подумала, що він захоче перевірити, чи до схованих ним матеріалів ніхто не торкався. Це природна поведінка людини, яка потрапила в халепу. А водночас хотіла й щось знати про Віктора Кашу, для цього, власне, й мала розмову зі старшим лісничим, яка згодом стала ключем до розгадки таємниці. Я їхала з сержантом Костжевою з лісництва близько сорока хвилин. Приблизно за два кілометри до лісової хатинки на узбіччі польової дороги на нас чекала міліційна машина. Водій Костжева залишився у нашій «Варшаві», а ми з міліціонерами, котрі п'ятнадцять хвилин тому привезли Кашу, зробили йому черговий візит уже в збільшеному складі. Наш приїзд застав лісника зненацька, він був прикро вражений. Очевидно, готувався до якоїсь подорожі. Дружина збирала йому харчі в дорогу, сам він пакував до валізи дорожні речі. Чоловікам, які слухали Єву, здавалося, що вони зараз там, у хатинці лісника. Розповідала колоритно, сцена з лісником мов жива поставала перед очима. — Ви що, знову до мене? Між іншим, я вже все сказав. — Каша сердито відштовхнув дружину, яка подавала йому термос. — Насамперед добридень! — Томашезська не збиралася провокувати скандал. — Пане Каша, може, на хвилину вийдете з сержантом до іншої кімнати? Мені б хотілося побути тут без вас. — А ви хто? — насупився господар. — Теж з міліції? Вийшов, щось буркнувши собі під носа. Лісникова дружина стояла біля столу, безпорадно опустивши руки. — Справа дуже серйозна, — звернулася до неї Томашевська. — І тільки ви можете нам допомогти. — Ет, що я можу… І навіщо ви відіслали мого чоловіка? — Жінка поводилася незалежно, хоч ніщо не свідчило про її щасливе життя в цьому домі. — Мова не йтиме про щось особливо значне, — сказала лагідно Єва. — Мені хотілося б тільки, щоб ви розповіли, по змозі докладно, що робив ваш чоловік з того часу, коли повернувся додому після крадіжки мотоцикла. — А навіщо це вам? — не зрозуміла запитання. — Між іншим, не він украв, а в нього… — Звичайно, не він. Тому-то й маєте розповісти, що робив ваш чоловік дома, коли звідси вийшли міліціонери. Якусь мить жінка мовчала. — Що ж, можу й розповісти, бо не робив він нічого поганого, а як накоїв щось, то хай сам і відповідає. Спершу роздивився, чи вже всі поїхали, а потім спитав, чи ніхто до нього не приходив. Я сказала, що ні, навіть із лісництва ніхто про нього не питав. Тоді він звелів, щоб я швидше приготувала йому щось поїсти, бо мусить негайно їхати у важливій справі, можливо, навіть на кілька днів. Я поцікавилася, чи не пов'язане це з мотоциклом і тією клятою крадіжкою. А він на те, мовляв, це не моє бабське діло… Та потім все ж сказав, що саме так, що його поїздка викликана крадіжкою мотоцикла і він мусить його знайти. А коли повернеться — про те сповістить листом. Я почала готувати їжу, а він пішов до своєї кімнати. Повернувся лихий. Побачив, що в плиті горить вогонь, взяв свій гербарій, з яким так морочився, і спалив його… Ці слова змусили Томашевську схопитися з місця. Миттю відчинила дверцята плити. Справді, в ній догоряв якийсь альбом. Схопила щипцями рештки й загасила полум'я. Врятувала лише обкладинку. Дружина Каші мовчки й здивовано дивилася на цю метушню. — Ви не дивуйтесь, — пояснила Томашевська. — Це, між іншим, цінна річ. Це наукова праця… Жінка похитала головою. — Чи я знаю… Може, воно й так. Але це ж його добро. Схотів, то й спалив. Що мені до того! — І давно ваш чоловік почав збирати гербарій? — Ні, не так давно. Шість, може, вісім місяців тому. Не любив тільки, коли хтось заглядав до його гербарію. Ходив або й їздив лісом, збирав різне зілля, сушив його, наклеював в альбом… — Ну, гаразд, — перебила Томашевська господиню. — А коли спалив гербарій, що робив після того? Жінка замислилася. — А що мав робити? Помив руки і почав готуватись до від'їзду. Все мене підганяв. — Помив руки? — Так, бо ж були забруднені в землі… — Як? Він же не виходив зі своєї кімнати? — Томашевська запитливо поглянула на співрозмовницю. — Хіба я знаю? Може, шукав щось на долівці, тобто на підлозі, а може, вазон з квітами з поспіху перекинув і прибирав землю… Не знаю. Його це діло, його й хата. — Стулила губи, що мало означати, що розповіла все. І тоді Томашевська почала діяти. — Будь ласка, ходімо з нами до чоловікової кімнати. Зробимо там обшук. — Обшук?! Хіба його в чомусь підозрюють? — голос жінки був схожий на крик. — Таж це в нього украдено, шукайте тих, хто вкрав мотоцикл. О боже мій, — її крик лупав уже істерично, — і за що мене спіткало таке лихо, за що… — Будьте свідком при обшуку. — Томашевська взяла з рук дільничного папір. — Мусимо зробити це негайно… Шукали не більше кількох хвилин. У третьому з оглянутих ними вазонів міліціонер знайшов устромлену в землю закорковану пляшечку. Всередині її був невеликий, акуратно згорнений клаптик паперу… — Ну, що скажете, капітане? — полковник Рогаля обернувся до Тржаски. — Поїхала і все ж таки щось знайшла! Маємо вже того лісника, ще й передані в лабораторію рештки гербарію, котрі привезла поручик Томашевська. — Кашу вже допитали? — запитав Тржаска. — Так, але не добилися від нього жодних гідних уваги зізнань, — Якусь мить Рогаля мовчав. — Якби можна було сприйняти його зізнання за чисту монету, то мусили б визнати, що саме він і є спільник того «механіка» з Константинова. Щоправда, в цьому лісник не признається, але то вже справа часу, поки знайдемо того, другого клієнта. Рогаля зупинився на подробицях зізнань лісника. Каша докладно розповів, де він був і що робив протягом останніх днів. У невеличкому селі під Константиновом жив його знайомий, який пообіцяв продати йому поросят, що й підтвердив листом. Адресат, який розводить нову породу свиней, був справді не вигаданий. Каша їхав до нього, а далі все було так, як він розповідав до цього. Отож при нагоді мали з'ясувати таке: навіщо лісник знищив гербарій і звідки взявся той клаптик паперу, який був нічим іншим, як планом, маєтку Плятер-Циберка з позначенням трьох потаємних схованок. На перше запитання Каша спокійно відповів, що постановив врешті-решт покінчити зі своїм улюбленим заняттям — воно ж бо вже стало приводом для кпинів людей, які бачили гербарій або чули про незвичне захоплення його власника. Досада, викликана крадіжкою мотоцикла, прискорила його рішення. — З погляду психології це можна якось зрозуміти. Мав, спалив. Та й дослідження решток гербарію підтверджували лісникове зізнання. Справді, це був гербарій, і нічого більше. Жодних слідів тайнописів, жодних підозрілих слідів, тільки рештки картону та спалених рослин. — Чи не міг би я оглянути ці рештки, товаришу полковник? — Тржаска схопився з крісла, ніби йому в голові почали сполучатися розрізнені факти. Полковник кивнув головою: — Я вже попросив про це експертів. Але слухайте далі. Каша мусив ще відповісти на запитання, звідки взявся у нього той план. І тут теж усе виглядає начебто логічно. Сказав, і це потвердила потім його дружина, що кілька місяців тому робив лад на горищі і там серед різного мотлоху знайшов якісь канцелярські документи з часів окупації. Нічого дивного в цьому немає, бо під час війни «лісову хатину» займав якийсь «заслужений» рейхсдойче. Тож, переглядаючи знайдені старі папери, Каша випадково й натрапив на аркуш, який його зацікавив. Опис плану німецькою мовою, якої лісник, як він запевняє, не знає. — Що ж, дещо цікаве в його зізнаннях є, — кинула Томашевська. — Вони навіть нагадують кримінальну історію. Отже, Каша боявся розголосу. Сказав, що останньої суботи він їздив до Варшави, щоб там знайти перекладача, який би дав йому пояснення до плану, або навіть самому перекласти їх, скориставшись для цього послугами бібліотеки. Посилався на те, що в місцевій бібліотеці таке заняття викликало б непотрібні балачки. Кожний, мовляв, звернув би увагу на лісника, що гортає словник і заглядає до пожовклого аркуша паперу. А знають його тут мало не всі. Це також схоже на правду. Каша працює в лісництві вже багато років. — Ну і що далі? — А далі, товаришу капітан, щось із царини головоломок. Лісник твердить, що текст йому переклав студент, який випадково зустрівся у Варшаві при вході до бібліотеки. Заплатив йому за це п'ятдесят злотих… Задоволений, повернувся додому і чекав тільки слушної нагоди, щоб розпочати подальші пошуки, керуючись знайденим планом. З цією метою, як він пояснює, зробив навіть гак, їдучи по поросята, щоб принагідно довідатись, що діється в Константинові, в палаці, про який раніше ніколи нічого не чув. — Все ясно. — Тржаска встав і церемонно схилився перед Євою. — Щиро здоровлю… — Твоя школа! — зашарілася Томашевська. — Компліменти залишимо на потім, — перебив Рогаля. — Перегляньте ще раз знайдений у Каші план. — Це цікаво, — уголос висловив Мацей Тржаска свої думки, переглядаючи записи в блокноті. — У відомому нам «австралійському» листі мова йде про одну схованку, а поручик Томашевська бачила сліди пошуків в іншому місці палацу. Зіставивши дані, можна подумати, що в двох місцях пошуки вже відбулися. А в третьому? — Ото ж бо! — Томашевська уважніше придивилася до плану. — Це мабуть, тут, — показала пальцем. — Бо «механік» шукав у двох попередніх пунктах. — Але, — замислився Тржаска, — якщо його помітили біля другої схованки, то тут висновок простий: в жодному з трьох місць, якщо не рахувати срібних ложечок, і давно вилучених з обігу грошей, не було нічого цікавого. — А що це за текст на звороті? — зацікавився Тржаска. — На жаль, моє знання німецької мови і досі на шкільному рівні. — Ось переклад, — Рогаля подав йому аркуш машинопису. Тржаска прочитав: — «Прекрасний надгробок має Шіллер, чудова могила у Гейне, але написи найпростіші у Гете». — Дивний текст, — сказав задумливо. — Мабуть, план складав якийсь поет? — Ні! — вигукнув Рогаля. — Якщо будете й далі сушити над цим голову, то ще й не таке вигадаєте… В цю хвилину експерт вніс до кабінету коробку і два заповнені аркуші машинопису. — Це все що вдалося з'ясувати… — Хвилинку! — Тржаска затримав його. — Чи не з такого саме картону виготовлено альбом для гербарію, знайдений у Каші? — Він витягнув з кишені піджака шматок кольорового бристолю[2] у целофановому мішечку. Подив в очах Єви й полковника, коли відкрили коробку і порівняли не до кінця згорілі аркуші гербарію з картоном, що його показав Тржаска, красномовно замінив відповідь на запитання. — Не хапався я з цим, товаришу полковник, лише тому, що інколи в пригоді стає й чоловіча інтуїція. — Скромність у голосі Матея цього разу була схована десь глибоко. Це знову його маленький успіх. Єва машинально рахувала недогорілі аркуші гербарію. — Дивно, — прошепотіла до себе. — Лісник сказав, що в гербарію було шістдесят вісім аркушів. А зараз… — Що ти там бурмочеш? — поцікавився Тржаска. Томашевська поділилася своїми сумнівами. І Мацей почав уголос висловлювати свої здогади: — Можливо, твій лісник просто навмання назвав якусь цифру, щоб похвалитися перед тобою своєю пам'яттю. Але не виключено, що гербарій справді дещо втратив зі свого попереднього обсягу. В такому разі постає питання, чи не вирвав Каша з альбома окремі аркуші з певною метою? — Може, запитати його про це на допиті? — висловила Єва найпростіше рішення. — Нехай сам пояснить… Рогаля припинив дискусію, він поспішав: — Якщо з'ясується щось цікаве — доповісте. Вийшли з кабінету. Полковник галантно пропустив Єву вперед. Бо ж була вона не тільки жінкою, але й творцем першої реальної версії в цій дивовижній справі. Тржаска поклав перед собою на стіл знайдений у Каші план. Взяв у руки лупу й поволі почав його вивчати. Не підлягало сумніву, що шматок паперу пролежав багато років. Може, лісник справді знайшов його серед старого мотлоху, і він не має нічого спільного з нашою справою? — спало на думку. Та цей здогад був непевний. Надто вже багато тут випадковостей… — Ти цікавилася біографією лісника? — звернувся до Томашевської. Єва пожвавішала, ніби тільки й чекала від Тржаски цього запитання. — Звичайно. Але все свідчить про те, що він чистий. Місцева міліція дала йому щонайкращу характеристику. Зараз перевіряємо у себе… — Весь час я думав, чому пошуки за планом, який так щасливо вдалося тобі здобути, не дають жодних наслідків. Якби в Константинові вже знайшли якісь матеріали чи «скарби», ніхто б по ризикував нападати на працівника рільничого господарства. А між іншим, у палаці був і тон підозрілий «механік», їхав туди й лісничий. А про ще одну схованку ми знали й раніше з листа, надісланого з Австралії. — Звідси висновок, що тайник залишився нерозкритим. Тржаска знову кивнув головою. — Так, але як його відшукати? Слухай… — звернувся він до Єви, — а цей поетичний текст… Або він просто випадковий, або ж це шифр? Томашевська знехотя глянула на папірець. — Між іншим, я приїхала до Варшави уночі. І відразу віддала план на експертизу. Займалися ним найкращі фахівці з шифрів. І потвердили, що текст ідентичний і дослівний. Хіба що в ньому застосовано криптоніми, а «Шіллер», «Гете» чи «Гейне» означають схованки або контакти з місцевим населенням. — Але що тут у біса можуть зробити шифрувальники! — погодився він з Томашевською. А що як спробувати найпростіше?.. Маю до тебе прохання. Постарайся якнайшвидше знайти для мене… — на мить він завагався, — книжки, монографії чи, можливо, біографії цих трьох поетів… Єва була здивована. — Може, хочеш змінити професію і перекваліфікуватись на германіста? На жарт не відповів. — Мені конче це потрібно, розумієш? Йдеться про одне: як звучать могильні написи на пам'ятниках Шіллеру, Гейне і Гете. Хто знає, може, в них якраз схований ключ від таємничого сезаму? — У тебе багата фантазія, достоту, як у хлопчаків, що граються в детективів. За це тебе, між іншим, і люблю… — зашарілася, бо така близька була до того, щоб замінити оте «люблю» іншим словом. Чекала, щоб сказав його перший Мацей. Трохи лиха на себе за панібратство, вона цілком офіційно потиснула Тржасці руку і вийшла, міркуючи, чи спершу їй іти до Народної бібліотеки, чи, може, відвідати осередок інформації та культури НДР. Тржаска з ясно вираженим сумнівом ще раз поглянув на план. Сховав його до шухляди і зателефонував Грудзінському, який, як сказала секретарка, саме виїхав, щоб зустрітися з Тржаскою.
Грудзінський, незвично чимсь задоволений, голосно привітався. — Моя справа поволі посувається вперед. Наші експерти не мають сумніву, що ті гроші справді походять з відділу бюро подорожей «Глобус». — Хвилинку! — зупинив його капітан. — Які гроші? Не зовсім розумію… — А ті, що знайшли ми під час трусу на квартирі у Гайди. — Це цікаво, — погодився Тржаска. — Далі. — Далі? Маю прізвище людини, яка, працюючи в бюро «Глобуса», не здала цих, та й інших грошей у визначений день. — Розтратник? — Саме так. Справу, зрештою, ще не з'ясовано до кінця. Йдеться про те, що шахрай на прізвище Гірше… — Що?! — Тржаска схопився з крісла. — Ви вже докопалися і до Гірше? — А що в тім дивного? Він, до речі, працює там касиром. Через його руки проходять гроші. Він, очевидно, вручив їх Жучку — Гайді. Тільки не розумію, навіщо йому було встрявати в цю халепу… — Я наче здогадуюся… — мгукнув Тржаска. — Здається мені, дорогий товаришу поручик, що наші з вами інтереси спільні. Але про це потім, розповідайте далі. Грудзінський хмурнішав дедалі більше. Власне, тут немає ніякої сенсації. Дивне хіба те, що Гірше зник. Не було його на роботі, немає і вдома. Перевіряли — жодного сліду, мов камінь у воду… — Я це знаю. Ми також залюбки порозмовляли б із паном Гірше. — І ви також? — здивувався Грудзінський. — Я ж сказав, що у нас з вами спільні інтереси, — пояснив Тржаска. — Наче два струмочки, що зливаються в один потік. Тільки цей потік несе дуже брудну воду. Але нічого, очистимо. Я негайно зв'яжуся з полковником Ро-галею. Гадаю, вам доведеться ще раз розповісти свою історію… — Він прихильно глянув на Грудзінського. — Але не бентежтесь, поручику. Маю надію, що ви попрацюєте в моїй групі. Ваш внесок у цю справу, до речі, дуже істотний… — Буду радий, — погодився Грудзінський, хоч у глибині душі пошкодував, що «його вбивство» може стати лише, часткою якоїсь іншої, очевидно, важливішої справи. З лабораторії принесли ще один висновок експертизи. Тека для актів, знайдена в номері Грюнна, була виготовлена з того ж картону, що й гербарій Каші. Тржаска, пам'ятаючи про наявний запас бристолю в шафі панни Гражинки, був задоволений роботою експертів. На теці знайдено відбитки пальців. Правда, не було певності, що залишили їх саме Гірше і Грюнн.
Бургера, що проходив через вестибюль готелю, затримав адміністратор. — Прошу вибачити, пане Бургер, але ось уже кілька днів ви зі своїм товаришем цікавитесь, чи не надійшла кореспонденція на ваше ім'я… — Хіба якийсь любовний лист? — весело розсміявся Бургер. — Я його, у всякому разі, не чекаю… Адміністратор теж розсміявся. — Що ви, пане Бургер. Це не лист, а бандероль. Одержали ми її в обід. Адресована, щоправда, панові Арндту, але оскільки ви живете разом… — Авжеж, авжеж, давайте сюди, я віднесу колезі. Напевно, буде задоволений. Та й, одверто кажучи, — нахилився він до вуха адміністратора, — мені самому цікаво, що там у пакеті. Бо ж той Арндт дуже ласий до дівчат. Обидва знову розміялися. Пакет був легкий. Підіймаючись ліфтом, Бургер розмірковував, чи увійти йому відразу в номер Арндта, чи спочатку задовольнити власну цікавість. Останнє перемогло. Зайшов до своєї кімнати, тихо повернув ключ у дверях і поклав пакет на стіл. Пильно зі всіх боків оглянув його і заходився розпечатувати. Усередині було два пакунки. Знову розгорнув папір. Перед ним з лівого боку лежало засушене зілля, акуратно пов'язане в пучки, а з правого — кілька аркушів кольорового картону, на яких були наклеєні відповідно підготовлені рослини. — Ах той Арндт! — оглянувши вміст посилки, розвеселився Бургер. — Ботанік, що попускав віжки своїх пристрастей. Інша річ він — Бургер. Завжди певний в собі, спокійний і завжди на своєму місці. Обережно, щоб нічого не пошкодити і не перемішати, заходився оглядати аркуші картону, наче вирвані з якогось гербарію. На кожному був номер, але нумерація не була послідовна. Задоволено насвистуючи, Бургер вийняв блокнот. Машинально почав записувати номери сторінок з присланого некомплектного гербарію: 4, 7, 23, 25, 48, 56, 57, 58, 62, 63, 64, 65. Коли підрахував, було тих аркушів тринадцять. Бургер подумав недобре про свого колегу. Зім'яв у руці аркушик з виписаними цифрами, скрутив у маленьку кульку і вистрілив пальцями у відчинене вікно. Подарунок, надісланий фірмою «Ліс», повинен був порадувати його спільника у торгових справах.
Міліціонер, що стояв поблизу перехрестя вулиць Маршалковської та Свєнтокжиської, вже кілька хвилин підозріло поглядав на чоловіка, що крутився біля телефонної будки. Той, на перший погляд, поводився нормально, а проте, коли придивитися уважніше, якось незвично. Нетерпляче переступав з ноги на ногу, руками імітував руки плавця, який за всяку ціну хоче утриматися на поверхні води. І все ж не був схожий на п'яного. «Може, хворий», — подумав міліціонер, прямуючи до будки. Вже був на протилежному боці вулиці, коли спалахнув червоний вогник світлофора. Мусив перечекати, аби не подавати поганого прикладу. І саме тоді, як рушив подвійний потік машин, коли водії вже перемкнули мотори з першої швидкості на другу, чоловік, який то крутився біля будки, то спирався на її металеві стінки, схопився з місця і підтюпцем кинувся перебігати вулицю. Сталося це так швидко, що ніхто з пішоходів не встиг навіть крикнути. Коли ж заскреготіли гальма машини, було вже запізно. Відкинутий вантажним автомобілем, чоловік покотився по бруку, вдарився головою об бруківку і завмер. Поки міліціонер добіг до місця події, всі машини вже зупинилися, а водій ваговоза вискакував зі своєї кабіни, їх оточила схильна до сенсації юрба. — Я лікар! — хтось енергійно проштовхнувся крізь натовп. Потім схилився над потерпілим, звірив пульс, обережно підняв йому голову… — Але ж він вискочив, сам вискочив… На червоне світло, сам поліз… — Водій з блідим обличчям повторював ці слова так, ніби не досить було самих фактів, які засвідчували його очевидну невинність. Кілька випадкових свідків були готові це потвердити. Зрештою й міліціонер, що очікував на викликані ним спецмашину та машину «швидкої допомоги», не вагався: без сумніву, винен був пішохід. У юрбі вже гаряче обговорювали подію. Самогубство чи нещасний випадок? А може, був п'яний? Чи хворий? — Ну як, пане доктор? — запитав міліціонер. Лікар спохмурнів. — Справа, власне безнадійна. Якщо навіть немає інших пошкоджень, вистачить тріщини черепа, щоб потерпілий розпрощався з цим світом… Має, мабуть, пошкоджений хребет, ось тут, — він нахилився і показав пальцем. — Фатальний випадок. Машина «швидкої допомоги» над'їхала через п'ять хвилин, одночасно з спецмашиною. У лікарні по вулиці Йотейка потерпілого відразу перенесли в операційну. Медична сестра записала у реєстраційній книзі: Генріх Гірше, 57 років, працівник бюро подорожей «Глобус»…
Вольфганг Арндт повернувся до готелю за кілька хвилин до п'ятнадцятої. Прогулянка до Волі Желязової видалася вдалою. Сприяли цьому не лише погода і передбачливий, як завжди, гід. Не менш приємними були і враження від екскурсії, відвідини маєтку, де народився Шопен. Арндт попрощався зі своїм провідником надзвичайно сердечно. — Ах, дорогий пане Малиновський, маю бути вам вельми вдячний. Дякую за все, а найбільше ж за те, що виконали моє прохання. Це надзвичайно люб'язно з вашого боку. Ще раз дякую і до завтра! — рішучою ходою попрямував до адміністраторської. — Чи пан Бургер вже у себе? Дівчина з підмальованими віями прихильно глянула на чужоземця. — Зараз подивлюся. Так, пан Бургер у номері. — А чи нема для мене якоїсь кореспонденції? Жду її не діждуся. — Хвилиночку… — вона заглянула у шафку, прикріплену до столу. — Ваше прізвище? — Вольфганг Арндт! — О, є… Якийсь пакунок. — Вийняла і поклала його біля віконця. — І який дивний запах, як у лісі… — Бо це, власне, з лісу, моя люба. — Задоволений, взяв пакунок і піднявся на поверх. — Я тільки на хвилинку… Через прочинені двері магістр Тржасковський не міг бачити суміжної кімнати, в якій панна Гражинка захлиналася від сміху, спостерігаючи за дивною поведінкою заступника. Цільманек мав бути добре збентежений, коли так тупцював, стоячи на місці. «Ніби нетерпеливиться перед туалетом», — подумала дівчина, низько опускаючи голову. — Будь ласка, будь ласка, пане Альбін… — Керуючий уже трохи заспокоївся після телефонної звістки про нещасний випадок з Гірше. Цільманек увійшов до кабінету майже навшпиньках, схиливши в поклоні голову, з улесливою посмішкою, наче приклеєною до губів. — Я, власне, тобто… тобто я хотів сказати, певніше, запропонувати, саме запропонувати… — Ну, говоріть же, не затинайтесь! — Тржасковський був у невеселому настрої. — Кінь на чотирьох ногах, і той спотикається… Такий прикрий випадок з тим Генрічком… — мимоволі згадав сумну історію. — Може, й вас непокоїть якась проблема? Якщо так, то, будь ласка, скажіть, зарадимо, чим зможемо. Будьте відвертим. — Власне… власне… — Цільманек набирався духу, — маю до вас прохання. Воно не так прохання, як пропозиція. Саме виїжджає наступна група туристів до Австрії… — Знаю, пам'ятаю… — Тржасковський ще не знав, з якою пропозицією хоче звернутись до нього заступник. Цільманек висловив її досить загально, з очевидними недомовками. Виявилося, зрештою, спеціальний керівник, який мав везти туристів, раптом захворів: запалення апендикса. Це вибивало його з колії принаймні на два тижні. Пан Альбік довідався про цю несподіванку буквально п'ятнадцять хвилин тому. Треба було діяти негайно і знайти керівникові заміну. — В чому ж проблема? — здивувався Тржасковський. — Адже маємо кілька резервних керівників. Зателефонуйте одному з них і скажіть, що за два дні він має вилетіти з групою туристів до Австрії. Це цікава подорож. Щоправда, семиденна, але Відень, Відень, мій любий… — Власне, — Цільманек був увесь втіленням розпачу. — Отож маю таку пропозицію. Чи не міг би я, пане магістр, поїхати з цією групою? — Ви?! — голос Тржасковського осікся з подиву. — Так, бо ж маю ще невикористаний тиждень з відпустки минулого року. Тому й подумав собі, що, може б, я як керівник, саме так — керівник, бо керівник… — зовсім заплутався Цільманек і не знав уже, як закінчити так невдало почату розмову. Тржасковський замислився. — А знаєте, пане Альбін, — мовив спроквола, — взагалі це непогана думка. Відпустка вам належиться, закордонний паспорт маєте оформлений, а з візою не буде клопоту. І, крім того, якщо мене не зраджує пам'ять, ви вже три роки не були за кордоном. Отож їдьте. Побачите багато цікавого, познайомитеся, до речі, з роботою нашого віденського представництва. Це навіть цікава думка! — Пане керуючий! Пане керуючий, не знаю, як вам дякувати… — Цільманек був до краю зворушений. — Ну що ви, колего, це дрібниці. Головне — ви одержите тиждень не використаної вами відпустки, а туристи матимуть досвідченого гіда. Гаразд, готуйтеся в дорогу. Але за це і нам щось належить. Платівка із записами віденських вальсів, а Гражинці парфуми. Згода? Цільманек ладен був на все. Далі лишилося тільки з'ясувати деякі подробиці поїздки…
— Мушу, на жаль, переказувати невтішні вісті, — голос Томашевської підтверджував щирість сказаних слів. — Гасала мов навіжена, шукала тих надгробних написів. На жаль, те, що мені траплялось, надто прозаїчне. Всі поети, якими ти цікавився, мають пам'ятники дуже скромні, без жодних вишуканих сентенцій. Тржаска міцніше притис трубку до вуха. — Краще розкажи конкретно, як це все виглядало? — Викарбувано лише прізвища та імена з датами народження і смерті. Отже, хоч ці поети і були великі, але водночас і скромні, не те, що інші, — пустила вона маленьку шпильку своєму співрозмовникові. — Більше на надгробках не було ніяких написів? — Ні. Хіба може щось написано симпатичним чорнилом… — Давай-но без жартів, — голос Тржаски прозвучав сухо. — А може, були там ще якісь слова, цитати чи вірші? — Ні, ні і ще раз ні. Кажу без жартів, шановний колего капітан! — Ну що ж, — у голосі Тржаски почулося розчарування. — Беру з собою матеріали і їду додому. До мене має зайти Грудзінський. Якщо зможеш, приїзди і ти. Зварю смачну каву… Пропозицію було прийнято без вагань. — Дуже люблю посиденьки, — прощебетала Томашевська. — А ще більше таку собі кавалерську каву на двох… — На трьох, — уточнив Тржаска, та за мить пошкодував, що запросив до себе поручика Грудзінського.
Через три години на посиденьках у Тржаски було темно від диму. На столі стояли склянки з кавою, яка давно вже прохолола. — На мою думку, — Грудзінський глянув на Томашевську, наче шукав у її особі підтримки, — справа ясна. Немає сумніву, що до цієї історії причетний Каша. Він і невідомий нам «механік» діяли спільно, коли вирішили розшукати тайник у Константанові. А Гірше був резидентом шпигунської мережі у Варшаві. Очевидно, молодий Грюнн виконує тут роль кур'єра. Залишається притиснути лісника і знайти тих двох, «механіка» і молодого туриста в ФРН. Гірше в наших руках, але він нічого не скаже, бо в дуже тяжкому стані. Якщо це вдасться зробити, справу можна вважати закінченою. — Ну, гаразд, наче все збігається. Але до чого тут убивство Жучка? І як знайти той третій сховок? — висловила сумнів Томашевська. Тржаска підтримав її. — Так, все було б занадто просто. Не можна, звичайно, відкидати, що всі ці особи щось мають на сумлінні, але практично, що ми про них знаємо? Не так уже й багато. — А гербарій Каші, а тека, знайдена у номері Грюнна, а той картон у шафі в кабінеті Гірше? — Все це підтверджує мою концепцію. Правда, не зовсім ясно, чому загинув Гайда. Може, це зведення якихось рахунків у злочинному світі? Існував, і це очевидно, якийсь контакт Жучка — Гайди з бюро подорожей «Глобус». Це незаперечно. А може, це був контакт не з Гірше, а з кимсь іншим? — Ні, цього не може бути. Решта працівників «Глобуса» поза підозрою. — Грудзінський присунув до себе склянку і надпив кави. — Тримаймося второваних стежок. — А я вважаю, що насамперед треба подумати, як знайти той тайник у Константанові. — Томашевську цікавило найбільше це. — Думаю, що на даному етапі розшуки того «скарбу» — найголовніше. — Згоден, маєш рацію. — Тржаска витяг із купи документів аркуш у целулоїдній рамці. — Ось план. Постараймося створити робочі гіпотези. — Може, добре орієнтуючись на території, вони змінили координати, — вголос думав Грудзінський. — Скажімо, взяли й пересунули — звичайно, умовно — позначені контури будинку палацу відносно трьох пунктів, які означають так звані сховки… — Не виключено. Але той «механік» шукав схованку, ні на крок не відступаючи від плану, — підкреслив Тржаска. — А якщо це тільки орієнтири, які визначають напрямок пошуків? — порушила мовчанку Томашевська. — Треба розглянути і такий варіант. Це вже другий… — зауважив Тржаска. — А що коли це взагалі липа? — гарячкував Грудзінський. — Все те разом узяте нагадує пошуки голки в стогові сіна. Томашевська і Тржаска не поділяли думок Грудзінського. Так минали години аж до вечора. Капітану не давала спокою одна невідступна думка. — Весь час думаю про написи присвячені трьом великим німецьким поетам. Невже це тільки випадковість? — Погляньмо ще раз, — запропонувала Томашевська. Тржаска читав, артистично скандуючи слова: — «Прекрасний надгробок має Шіллер, чудова могила у Гейне, але написи найпростіші у Гете». Тож який з цього можна зробити висновок? — звернувся до колег. — З німецької я завжди мав «задовільно», — скрушно признався Грудзінський. — Знання літератури тут не відіграє ролі. Треба лише логічно мислити… — Логічно з цього тексту випливає, що Шіллер має чудовий пам'ятник. — Так. І що далі? — Те, що Гейне має прекрасну могилу… — Із цим ми згодні. А далі, далі? — Далі, що написи найкращі у Гете, — закінчив з сарказмом Грудзінський. — Саме так! — підхопив Тржаска. — Чи не насторожує вас, що цей вислів звучить якось фальшиво, ненатурально? Його автор похвалив надгробок Шіллера і могилу Гейне, але так нічого і не сказав про пам'ятник на могилі Гете. Похвалив тільки напис. Тим часом знаємо, що на могилі поета викарбуване лише ім'я та прізвище. Чому ж у тексті підкреслюється краса написів? — Не краса, а простота, — поправила Томашевська. — Маєш рацію, простота. Але чому, — думав уголос Тржаска, — лише в Гете написи найпростіші? В інших поетів вони також не велемовні. Це вже нам відомо. — Чи не хочеш ти перечитати твори Гете? — вжахнулася Томашевська. — Може, й хочу… Якщо не допоможе, я готовий студіювати його хоч зараз. Розмова затяглася до одинадцятої. Тільки побоювання, що брама закриється на ніч, та незручності пізньої дороги змусили гостей Тржаски розійтися. Грудзінський пообіцяв провести Томашевську. — Тільки дивись, не спокуси одинокої дівчини! — погрозив напівжартома-напівсерйозно Тржаска. І всміхнувся до «одинокої» Єви. Після того як вони вийшли, знову сів до столу і схилився над планом та загадковим текстом. Опам'ятався, тільки коли диктор уже прощався з слухачами другої програми Польського радіо. Зненацька голосно розсміявся. Ідея, що спала йому на думку, була гідна учнів, котрі чинять капості не вельми улюбленому вчителеві. Сміявся з себе, коли перегортав телефонний довідник і коли знайшов нарешті потрібне прізвище й нігтем підкреслив номер телефону. Незважаючи на пізній час, почав накручувати цифри на диску апарата. — Алло… — почувся сонний голос. — Хто це? — Пробачте ласкаво, пані професорко. Ще раз прошу мені вибачити, що турбую так пізно, — він намагався говорити спокійно і водночас запобігливо, щоб обурена нічним дзвінком жінка не поклала часом трубки. — Я був вашим студентом і тому насмілився… — Що, власне, ви хочете? — Це справа термінова, пані професорко, тому й телефоную, бо сам не можу дати їй ради. — Ах, ці студенти! — долинуло до нього зітхання — Завжди маєте якісь проблеми. Отож чим я можу допомогти? — Прохання найзвичайнісіньке. Чи не можете мені як германіст сказати, чому саме написи у Гете найпростіші? — Що у Гете? — на тому кінці дроту розгубленість уже прийшла на зміну сонливості. — Хочу спитати, чому написи найпростіші у Гете? — повторив запитання Тржаска, не сподіваючись, кажучи щиро, на неодмінну відповідь. — Товаришу дорогий, — лагідно пояснювала професорка університету, яка відзначалася не лише інтелігентністю, а й почуттям гумору. — Як не дивно, не. можу вам на це щось відповісти. Гете писав просто, як зрештою й кожен великий поет. — Але йдеться не про його стиль, а лише про написи. — Не здавався Тржаска, вже жалкуючи, що даремно розбудив шановну жінку, яка нічим не може йому допомогти. — Про написи, про написи… Хвилинку. Прошу зачекати… — Якусь мить тривала мовчанка. — Знаєте що, колего… — Залиште свій номер телефону, якщо мені спаде щось на думку, я теж порушу ваш сон. Згода? — Безперечно, пані професорко… Ще раз вибачте, будь ласка, вже даю вам свій номер… — Це була остання соломинка порятунку, хоч якийсь вихід із складної ситуації. Тржаска поклав трубку і рушив до ванни. Холодний душ повинен добре вплинути на подальшу роботу. Саме регулював подачу холодної води, коли задзвонив телефон. — Це ви? — голос професорки помітно полагіднішав. — Сподіваюсь, ви побилися об заклад не на велику суму… — Певна річ! — насторожився він. — Зрештою, йдеться про самий факт, а не про плитку шоколаду… — Я, мабуть, знайшла розв'язання вашої проблеми. Якщо вас цікавлять «найпростіші написи», — як ви кажете, то в Гете є такий не дуже відомий чотиривірш. Власне, він так і називається «Написи»… Слухаєте? — Так, так, слухаю… — голос Тржаски дзвенів од напруження. — А як звучить той вірш? У трубці зашелестіло: — Хвилинку… Узяв самописку і почав занотовувати:
Написи
Що, заперечуючи, визнаю, викриваючи, приховую,
Оце і є добро, неоціненний скарб.
Тому звіряюсь скелі я, нехай нагадує самітна,
Чим ощасливлює мене і світ, і самота.
— Це переклад, — пояснила професорка. — Ви записали? — Так, дуже вам вдячний, дуже… — Ну, тоді на добраніч. А надалі розпитуйте краще про такі речі після лекції або й під час моїх консультацій… — Професорка поклала трубку. Не гаючи часу, Тржаска знову взяв трубку. — Це ти? — долинув до нього здивований голос Томашевської. — Так. Я хотів спитати, чи в Константанові поблизу палацу є скелі? — Скелі? Ти що? Схаменися! Немає там ніяких скель, це ж рівнинна околиця. Хоч… стривай… Є щось подібне. У парку. Щось на кшталт штучного гроту. Така собі фанаберія пана графа. Каміння, скріплене цементом, і лавка. І нічого більше. — Тоді ми напали на слід. Будь в управлінні рівно о восьмій ранку! — вигукнув Тржаска. — Ти що — знайшов тайник? — Знайшов, але не скажу, яким чином. Догадайся сама. Для пояснень матимемо час завтра… Висвистуючи, він пішов у ванну. Холодний душ справді зняв утому.
Субота
— Що це за новий спосіб? — привітав Тржаску полковник Рогаля. — Томашевська ось сидить мов на голках, чекає… Чи ви вже відмовились від своїх методів? — Я завжди казав, що жінки, удаючи з себе слабшу стать, спекулюють на наших почуттях, — прикинувся ображеним Тржаска. — А кажучи без жартів, гадаю, що в моїх руках ключ до тайника, що його досі марно розшукували і ми, і наші гості… Не приховуючи нічого з подій останньої ночі, він розповів про незвичайну телефонну розмову з професором Анною Баковською, чиї праці в галузі германістики широко відомі не лише фахівцям. Полковник уважно слухав. — Думаю, що поки що це тільки лише чергова гіпотеза. Дуже цікава, але тільки гіпотеза. Треба перевірити на місці події… Ви також хочете поїхати до Константинова? Тржаска постановив не вдаватися в амбіцію. — Якщо зважити на всі деталі, то тут найбільша заслуга Томашевської. Думаю, що буде краще, коли поїде саме вона. Але час… — Машинально почав заводити годинника. — Час летить нестримно. Я добре пам'ятаю, що в нашому розпорядженні лише тиждень, а сьогодні — субота, тобто передостанній день. Рогаля замислився. — Спробую, чим можу, допомогти вам. Ви літали вертольотом? — звернувся він до Томашевської. — Бачу, що ні. Отже, це буде ваш дебют. Там, на місці, до вас приєднаються ще два наші представники. Постарайтеся зробити все якнайшвидше. Зараз у цій справі я зателефоную… — Мусиш повернутися назад найпізніше по обіді. Повертайся, якщо навіть нічого не виявиш. Тоді думатимемо над іншими можливостями… — додав Тржаска… Вона кивнула головою: — Бачу, що ти влучив у десятку. — Я теж гадаю, — відповів він пошепки, щоб не заважати полковникові, який саме розмовляв по телефону з аеропортом. — Узгоджено! — Рогаля швидко підписав наказ про відрядження. — Нам допоможуть з внутрішніх військ. Зголоситеся до товариша, чиє прізвище записане ось тут, — подав Томашевській аркуш. — Бажаю успіху… Коли Томашевська вийшла, полковник звернувся до Тржаски: — Але це ще не все, що маємо зробити! Справді, ще треба було, і то якнайшвидше, розв'язати кілька важливих питань. Тржаска ділився своїми сумнівами і припущеннями, вносив ділові пропозиції, робив висновки, що випливали з оцінки цієї справи. — Вранці я одержав цікаві дані від поручика Совінського, я доручив йому зібрати відомості про двох крамарів з ФРН, які перебувають у нас на запрошення фірми «Ліс». Совінський обнюхав усі закутки, побував скрізь, де тільки міг. Його рапорт вносить у справу кілька нових моментів… — Так, слухаю… — Виявляється, що особа, яка супроводжує гостей, Ернст Малиновський, працівник торгового відділу фірми «Ліс», досконало володіє німецькою мовою. Варте уваги й те, що Малиновський здебільшого ходить у картатій куртці. А офіціантка з «Данусі» сказала, що на співрозмовникові Жучка, убитого виламувача, був також картатий костюм. Можливо, це лише випадковий збіг. Та й це ще не все… Вчора, як доповідає Совінський, один із крамарів Вольфганг Арндт у товаристві Малиновського їздив до Волі Желязової. Другий, Бургер, оглядав Варшаву, не намагаючись зав'язувати жодних, навіть випадкових, контактів. Тим часом Совінський, який супроводжував Малиновського, зазначав у рапорті, що перед тим, як попрощатися біля готелю з Арндтом, Бургер вручив останньому невеличку коробочку, на кшталт сірникової. Що в ній було, невідомо. Поручик підкреслює, однак, що той «подарунок» буз вручений непомітно для стороннього ока. — Може, тут якась комерція? — зауважив Рогаля. — Можливо, але й це ще не все. Третя звістка, мушу признатися, насторожила мене. Виявляється, Арндт в одній з розмов просив, щоб йому, якщо хочуть щось подарувати, дістали лісові рослини, очевидно, він… — … має гербарій, так? — вгадав його думку Рогаля. — Очко на вашу користь. — Мацей зручніше вмостився у кріслі. — Саме так. Арндт збирає всілякі рослини для гербарію. — А ти часом, — Рогаля перейшов безпосередньо на «ти», — нічого не колекціонуєш? — Збираю марки… — А Томашевська? — Поручик Томашевська любить кактуси. — Совінський? — Завзятий рибалка… — Що ж… Колектив, гідний жалю, — підсумував з удаваним розпачем Рогаля. — Філателіст разом з рибалкою і збирачем рослин з родини кактусових іде по сліду людини, яка збирає гербарій. Співчувати можна. А якщо додати, що ваш шеф, — він сумно похитав головою, — вже давно колекціонує японську порцеляну… Та що там!.. — махнув Рогаля рукою і поглянув на Тржаску. — Втім, давай-но по суті… — Гадаю, товаришу полковник, що коло осіб, якими ми повинні цікавитися, вже замкнулося. Отже: лісничий Каша, касир бюро подорожей «Глобус» Гірше, молодий німець Грюнн, що так таємниче зник, і Вольфганг Арндт, комерсант з Федеративної Республіки Німеччини. — І це всі? — Існує ще одна категорія людей, про яких не слід забувати: Малиновський зфірми «Ліс», невідомий «механік» з рільничого господарства в Константинові, колега Арндта Бургер і якийсь таємничий незнайомець, що доручив хлопчакові витинати літери та цифри з театральних афіш. Тут має бути очевидний зв'язок, бо в противному разі не дійшло б до пограбування квартири Шиманських та до вбивства Жучка — Гайди. Рогаля занотував собі прізвища на аркуші паперу. — Так, але є ще інші прибульці з ФРН, які приїхали до нас лише на тиждень, чи, може, їх слід виключити зі списку? Тржаска пояснив, що решта туристів не має тут інших зв'язків, крім родинних, і вони ні в чому не запідозрені. — Що ж у такому разі думаєте робити? — полковник очікував на план операції. — Я хотів би розглянути ще один варіант. У зізнаннях Рутко, давньої подруги Гайди, є цікава деталь. Вона зізнається, що за часів окупації Гайда підтримував зв'язок із кількома особами. Був серед них і Льольо, ліквідований польським рухом Опору за якісь нечисті справи в роки війни. Був також і Подвійний, член єврейської порядкової поліції, якому Жучок постачав солідні партії живого товару. Як стало ясно далі з розповіді Тржаски, в архівах «Же-готи» — спеціального відділу польського підпілля, який допомагав мешканцям міста єврейського походження, збереглася деяка інформація, що стосується зв'язків Льоля. Знайдено також донесення однієї з груп Народної гвардії, яка за рішенням свого керівництва виконала вирок над зрадником польського народу, що переховувався під кличкою Льольо. Його ліквідував гвардієць Жбік о вісімнадцятій годині тридцять хвилин перед будинком № 12 по вулиці Грибовській. — Думаю, — провадив далі Тржаска, — що Жучка було вбито лише тому, що він випадково зустрів Подвійного. Може, вони мали якісь спільні інтереси? Чи, може, Гайда забагато знав? Запитання можна ставити й ставити. Але відповідей на них, на жаль, ми не маємо. Рогаля почав розкручувати пальцями млинок вентилятора. — Це дуже давні справи, і важко буде довести їх до успішного завершення. А може, доцільніше зробити очну ставку Рутко з Кашею та Гірше? Якщо хтось із них є тим Подвійним, то все стане ясно… — Вчора ми показували їй фотокартки обох підозрілих, але це нічого не дало. Сказала, що жоден з них не схожий на Подвійного. — Може, чогось боїться? — Ні, заявила, що ці люди їй зовсім незнані. — А поручик Грудзінський вів пошуки серед злочинців? ;— Так, але туди також не ведуть жодні сліди. — Тоді чи немає чогось в архівах? Якщо Подвійний служив у поліції гетто, то, може, гітлерівці залишили щось цікаве на пам'ять? Тржаска заперечив. Подвійний був замалим пішаком у системі фашистських злочинів. А якщо навіть і фігурував у якихось документах, то вони вже давно пропали. — Мене цікавить, — Рогаля малював у розгорнутому записнику геометричні фігури, — хто передав посилку Арндту? Чи не Малиновський? І ще одне: наслідки обстеження квартири, де жив Гірше. Тржаска пояснив, що подарунок для Арндта було надіслано поштою на адресу готелю. — Зроблено це так, щоб німець сприйняв пакет як несподіванку, а не як просте виконання його замовлення. Совінський дізнався, що посилку вислав торговий відділ фірми «Ліс», якому підпорядкована секція реклами. — У всякому разі, це треба докладно перевірити. — Звичайно, — погодився Тржаска. — Постараюся зараз же це зробити. — А як Гірше, він щось сказав? Виявилося, що стан касира не поліпшився. Проведена операція врятувала йому життя, але висновки лікарів не були втішними. Як сказав ординатор, організм хворого був надто виснажений, а серце перебувало у відчайдушному стані. «Очевидно, пережив якийсь нервовий струс», — пояснив лікар одному з працівників управління держбезпеки, який весь час чергував біля хворого. — А зараз візьміть у роботу лісника Кашу, — порадив Рогаля. — Гадаю, в нього є багато чого цікавого, щоб розповісти нам. — Допит Каші я призначив на десяту годину. — Гаразд, ви вільні. Тобто беріться до роботи. І пам'ятайте, що сьогодні субота… Тржаска зітхнув. — І ще одне, — звернувся до нього полковник. — Подумайте над дивним збігом обставин: в колі підозрілих є особи, які або збирають гербарії, або навіщось використовують кольоровий картон. Чи не є той картон їхнім умовним знаком?
Вольфганг був задоволений. Торгові суперечки скінчилися підписанням угоди. Залишилось ще два дні. І дві ночі, що також не будуть змарновані. Арндт з неприязню подумав про дружину. Оті зморшки, оті плечі, які вже давно перестали його збуджувати… Отже, цей вільний час можна зарахувати як додатковий зиск до комерційних успіхів. Плюс ці чудові експонати рослин, надіслані гостинними поляками! Із приємністю відзначив, що партнери не забули про його принагідно висловлене прохання… Одягаючись, говорив Бургерові: — Отже, дорогий колего, наше перебування тут наближається до кінця. Я задоволений, мені навіть трохи жаль, що мушу їхати. А наш провідник — це справді неоціненна людина! — зненацька він вибухнув сміхом. — Уявіть собі, що… — Він нахилився до Бургера і почав йому щось оповідати, не знати для чого стишивши голос, адже в кімнаті, крім них, нікого не було. — …І в слушний момент подумав, що треба буде його про це попросити. І що ж гадаєте? Сказав, що добре мене розуміє і все зробить. Капітально, чи не правда? Бургер усміхнувся. — Так, наш опікун цілком заслуговує на вдячність. Ну що ж, вас супроводжували тільки успіхи. Угоду підписано, ви збагатили свою зелену колекцію, не кажучи вже про дівчат… Арндт знову голосно розсміявся. — Ви жартуєте, колего. Якихось кілька пригод у наші роки! Принаймні буде що згадувати! Бургер вже давно був готовий вирушити в дорогу. Сьогодні їх обох запросили на прощальну зустріч у фірму «Ліс». Чекають там на дванадцяту годину. — На вашому місці, — не переставав жартувати Бургер, — я б не залишав у номері подарованого вам гербарію. Ще хтось поцупить, тоді матимемо клопіт. А так буде нагода ще раз подякувати полякам за подарунок… — Радите взяти з собою? — завагався Арндт. — Хто-зна… А, нехай залишається тут. Я вже сховав його у валізку. Звідти ніхто не візьме. Удвох вийшли з номера Арндта. Спускалися ліфтом. Бургер раптом ляснув себе долонею по лобі. — Але ж і осел! Забув у вас свій блокнот. Можна ключ? Почекайте мене хвилинку у вестибюлі. Незабаром Бюргер повернувся. Зі свого номера взяв так само забутий гаман. Як пояснив, ніколи не любив тримати дріб'язок у жмені…
Каша сидів перед Тржаскою похнюплений, обхопивши руками коліна. Навіть не здригався, чуючи запитання, звернені до нього. Твердив, що все, що мав сказати, вже сказав раніше «тій з міліції» і не збирається нічого ні додавати, ні зміняти. Якщо хтось хоче, щоб він ще раз усе повторив, то даремно сподівається. Він, Каша, сказав усе. — Мовчанням ви лише погіршуєте своє становище, — пояснював йому капітан. — Мусили б визнати, що для будь-якого, навіть необізнаного спостерігача, всі ваші вчинки щонайменше дивні. Оці виїзди невідомо куди… — Оглядав ліс, — буркнув Каша. — А цей знайдений вами план? — І що ж? Самі бачили, скільки на горищі залишилося того мотлоху після німців. — Треба було про це заявити відповідним органам. — І в цьому вся моя провина? Тржаска глянув пильно на лісника. — Ви Гірше знаєте? — Ні. — А Подвійного? — Ні. — А Жучка? — Ні, ні і ще раз ні! — Каша схопився з крісла і знову важко сів, спираючись руками об край столу. — Я все вже сказав. — Не знаєте людини, яка вкрала у вас мотоцикл? — А звідки міг би знати? Якби я його знав, то він би не крав мого мотоцикла. — Хто вам порадив розшукувати сховок у Константинов!? Лісник опустив голову і мовчав. — Добре, почекаємо. — Тржаска натис кнопку. — Вивести! — сказав конвоїрові. «Подвійний… Хто з них Подвійний?» — думав Тржаска. Рутко пояснила, що його так називали, бо повторював двічі деякі слова у реченні. Але ж так не розмовляв ніхто з тих, з ким досі він мав діло. Треба побалакати з Грудзінським. Можливо, він щось помітив. Почав вчитуватися в матеріали слідства. Час минав непомітно. — Принесіть мені магнітофон, — попросив по телефону технічний відділ. — Хочу прослухати записи. І кілька бобін плівки. Так, дякую… Наладнав магнітофон. З бобіни на бобіну перемотувалася плівка. До слуху долинали тоненький писк, шум, тріскотіння. Магнітофон дуже чутливий. Глянув на диски з записами. Було їх на добрих дві години. Задзеленчав телефон. — Капітан Тржаска? — почув знайомий голос полковника Рогалі. — Щиро вітаю! Хвилину тому я одержав інформацію з Константинова. Першу частину завдання виконано бездоганно. Поручик Томашевська розкрила тайник і зі знайденими там матеріалами повертається назад. — Це добре, — голос Тржаски звучав глухо. Не радів, не міг тішитися. Знайдення захованих матеріалів було лише частиною завдання. А люди? А ті, що так невідступно полювали за таємничою схованкою? Хто вони? Поки що не мав про це жодного уявлення… — Як тільки приїде Томашевська… — Рогаля завагався. — Та Єва справді бойова дівчина, адже так?.. Отож, коли вона приїде, зайдіть до мене удвох. Буду в себе до пізнього вечора. Ще раз вітаю! — поклав трубку. Шиманський зайшов до кабінету Тржаски без стуку. Енергійним жестом поплескав його по плечах. — Ну що? Мені переказали, що хочеш зі мною побалакати. Говори, дорогий. А може, знаєш, що там зі слідством у справі пограбування квартири Шиманських? — Ви бачилися з тим хлопцем? — З тим, що псував афіші? Ні, він не приходив більше. Маєш щось до хлопчака? Та це ж дитина, і, зрештою, він не вчинив нічого поганого… — Маю до вас прохання. Коли з'явиться, повідомте мене негайно. Якщо мене не буде, будь ласка, перекажіть Томашевській або поручику Совінському. Ось, запишіть номери телефонів. Це хоч і дрібниця, але важлива. Розмовляли ще хвилину. Шиманський пообіцяв не забувати прохання Тржаски.
Перед будинком відділка міліції в Ополе прогулювався парубійко. Час від часу поглядав на вхідні двері. Щось сам до себе бурмотів і перекладав з руки в руку теку. Нарешті, очевидно, одважився, бо, не чекаючи більше, підійшов до головного входу. Опинився у невеликому приміщенні. З віконця виглядав черговий. — Ви до кого? Молодик підійшов до віконця і сказав кілька слів німецькою мовою. — Ein moment! — підпоручик пригадав шкільні уроки німецької і з'єднався внутрішнім телефоном л начальством. — Тут прийшов якийсь німець. Не розумію, що йому потрібно. Може, хтось знає німецьку… — Каже, що хоче розмовляти з начальником міліції… — Це вже, звертаючись по інстанції, доповідав капітан. — Якась нагальна й важлива справа, що стосується не лише його. Але яка саме — не говорить. Може, провести його до шефа? Він, правда, зайнятий, але спробуємо, адже це чужоземець… — Гаразд, — підтримав пропозицію капітана черговий. — Видно, це його дуже бентежить. Капітан провів незнайомця на перший поверх. Через кілька хвилин вони вдвох увійшли до кабінету начальника відділу реєстрації чужоземців. — Каже, — швидко перекладав капітан, — що його прізвище Рудольф Грюнн, він підданий Федеративної Республіки Німеччини. Разом з групою студентів приїхав на тиждень у Польщу. — Грюнн?! — майор пильно поглянув на молодика. — Позавчора, позавчора, якщо мене не зраджує пам'ять, цікавилися таким з Варшави… Говоріть далі, слухаю. — Рудольф Грюнн каже, — капітан був явно зворушений, — що йому, як студентові відділення суспільних наук, доручено зав'язати спеціальні контакти в Польщі і написати рапорт, який би характеризував політичні настрої в студентському середовищі. Каже також, що згодився на те, бо він член організації «Адлер» і «Дойче Югенд-Ост», в яких антипольські політичні орієнтації закладені вже в самому статуті. — Запитайте, від кого він одержав завдання написати рапорт про своє перебування у Польщі. Німець усе докладно пояснив. Капітан поставив ще кілька додаткових запитань і почав перекладати: — Грюнн мешкає в Мюнхені, у гуртожитку. З минулого року підтримує щільні зв'язки з працівниками радіостанції «Вільна Європа», яка в його місті найбільш популярна. Зрештою, це всім відомо…. Так ось, на одній товариській зустрічі до нього звернувся заступник директора польської секції «Вільної Європи» з пропозицією, щоб він, скориставшись перебуванням у Польщі, зібрав для них деякі матеріали. — Це мали бути матеріали для передач радіостанцій? Грюнн не був у тому певний. Просто його попросили зібрати матеріал, який характеризував би настрій в студентському середовищі, в якому були б висвітлені скарги, претензії. Порадили також йому поцікавитися особами, які не визнають соціального ладу у Польщі, орієнтуються на Захід, і повідомити їхні прізвища, адреси. — Одне слово, заручитися такою собі мережею дисидентів… — усміхнувся майор. — Хай продовжує. Цікаво, чи за цю роботу йому було призначено гонорар? Капітан переклав запитання німецькою. Так, Грюнну обіцяли винагороду. За політичний рапорт — 1750 марок, а за кожну адресу та прізвище ще по 250 марок. Капітан дивився на молодого німця з неприхованою відразою. Перед ним був звичайнісінький шпигун. Старший офіцер звернувся до капітана: — Розпорядіться, щоб у Варшаву передали телеграмою інформацію, що до нас звернувся розшукуваний Рудольф Грюнн; він визнав, що за дорученням керівництва «Вільної Європи», яке перебуває у щільному контакті з розвідкою ФРН, під час свого перебування в нашій країні мав збирати шпигунські матеріали… І хай принесуть нам каву…
Стрілки годинника показували другу. — Виконуючи одержане завдання, — сказав Грудзінєький, — я зацікавився групою працівників бюро подорожей «Глобус». Виявив, зокрема, що керівник відділу Тржасковський і його заступник Цільманек мають службові закордонні паспорти. Сьогодні вранці Цільманек подав документи на одержання візи для поїздки в Австрію з групою туристів. Він має замінити хворого керівника. Я перевірив, — додав швидко, щоб випередити запитання, — керівник справді лежить у лікарні. Заглиблений у вивчення матеріалів, Тржаска кивав головою. — Ясно… — Секретарка, яка там працює, типова гуска. Тільки в неї й думок, що про ганчірки та моду. — Грудзінський махнув рукою. — А потім… — Зараз послухаємо… — Тржаска увімкнув магнітофон. — Оскільки прийшли раніше, ніж Совінський, послухаємо спочатку ваші записи. З динаміка долинули слова. Голос Грудзінського: — Прошу, ось моє посвідчення… Голос співрозмовника: — Та-ак, та-ак… Розумію, розумію… Грудзінський: — Скажімо, вівторок. Позавчора… Співрозмовник: — Чудово! Хай буде вівторок. Ось він, вівторок… Грудзінський: — Чи не ховає він гроші під сейф?.. Співрозмовник: — Що ви, пане поручику! Я тут працюю не перший рік і не знаю жодного такого випадку… Грудзінський: — А може, це якісь залишки з попереднього дня, з понеділка? Співрозмовник: — Та-ак… Є! Можна не дивуватись, що саме ви займаєтеся розкриттям фінансових злочинів. Так, фінансових… Тржаска вимкнув магнітофон. — Ваш пан Цільманек напевно не належить до родини Яна Златоустого, — сказав не усміхаючись. — Нібито має якийсь мовний дефект… Як ви гадаєте, поручику? Га? — Повторюється… — кивнув головою Грудзінський. — Дублює фрази… Дворазово… Вимовляє двічі одні й ті самі слова! — Він схопився з крісла і схилився над магнітофоном. — Двічі! Чи це не Подвійний, якого ми шукаємо? Той, про кого розповідала Рутко? — Знаєте, що кажуть у таких випадках росіяни? «Поживемо — побачимо». В усякому разі надалі візьміть під свою пильну опіку пана Цільманека. Бо він останнім часом надміру непосидючий. І до Австрії його пускати не слід. Займіться цим негайно. У дверях Грудзінський зустрівся з Томашевською, яка несла дві невеликі металеві скриньки. — Оце знахідка! — радісно озвалася до Тржаски, що кинувся їй назустріч. Грудзінського її прихід теж зацікавив, але він лише знизав плечима і помахав на прощання рукою.
Цільманек без потреби бігав по кабінету. — Я збираю цей картон, панно Гражинко! Куди ви його діли? — Він у шафі на полиці. — А це що таке? — вигукнув, здивований, побачивши, що один аркуш надірвано. — Це ваша робота? Гражинка мала вигляд ображеної невинності. — Ще що скажіть! Ви ж наказували не чіпати цього картону. Чи, може… — вона на мить замислилася. — Був якось у нас один клієнт у справі поїздки за кордон. Тоді, коли у вас так довго сидів якийсь гість. Я на хвилинку одвернулася, а коли знову глянула на нього, він уже стояв біля шафи і зробив якийсь дивний рух рукою, наче щось сховав у кишеню… — Дівчина була задоволена, що спрямувала гнів Цільманека в інший бік. — Який вигляд мав той тип? Як він виглядав, га? Випросталася. — Молодий, порядний, середній на зріст, — голос її набирав оксамитового забарвлення. — З тих, що подобаються жінкам… — Це бордель, бордель! — вигукнув Цільманек. — Ніхто нічого не пильнує. Я ж наказав добре сховати… Зараз же їду. Так, їду. По службі. Якщо хтось до мене прийде, хай почекає…
Всі троє з цікавістю розглядали знайдені у скриньці документи. Рогаля задоволено посапував. Євине волосся торкалося обличчя Тржаски і розсіювало його увагу. А тим часом треба було поспішати. — Погляньте! Таких тек є кілька! — Томашевська розгорнула сірий картонний скорозшивач з написом «Артур» і взяла кілька аркушів паперу. На кожному була печатка: Streng geheim[3]. — Це ще з часів окупації… Рогаля півголосом перекладав текст матеріалів: «Зобов'язуюся співпрацювати з державними установами Великої Німеччини і сумлінно виконувати їхні доручення. Я поінформований про те, що за розголошення таємниць, про які дізнався за час співпраці, і за невиконання зобов'язань буду притягнутий до відповідальності згідно з правовими законами Великої Німеччини». — Підписав якийсь Вільгельм Рост, — розшифрував підпис Тржаска. Рогаля перекладав далі: «Мене повідомлено, що рапорти до німецьких державних установ я підписуватиму псевдонімом Артур». — І знову підпис Роста… — Перегляньте по черзі всі теки. А я тим часом ознайомлюся з іншими документами, — полковник нахилився над купою паперів, добутих з іншої скриньки. Томашевська і Тржаска потрошили теку за текою, — зміст паперів у них був тотожний: зобов'язання на співпрацю з гестапо, повідомлення про псевдоніми, бланки розрахунків і відомість на виплату грошей.
«Бяла Подляска. 14 вересня 1943 року. Розрахунок. Підтверджую одержання 400 (чотирьохсот) марок від штурмбанфюрера К. — Артур».Повторювалися зобов'язання і розрахунки. Зобов'язання на зраду, розрахунки за завдані терпіння, біль і смерть… Обоє думали про одне й те саме. Чи можна окупити тими сотнями марок і окупаційних злотих людське життя? Чи можна все забути і простити?! Тржаска розкрив одну з останніх тек. Агент носив псевдо Дубельт. Під стандартним текстом зобов'язання був підпис. Альберт Цільманн. На березі бланку дописане німецькою зауваження: «Polnishev Jude»[4]. — Дивний збіг, — звернувся Тржаска до полковника: — Що це може означати, товаришу полковник? Рогаля поглянув на приписку: — В роки окупації було створено спеціальний відділ гестапо, який діяв у гетто. Мали свій криптонім, штаб містився в будинку під номером тринадцять. Керував тим відділом якийсь Гансвайх. Це, мабуть, функціонер з їхнього кола. — Чи не дивно, товаришу полковник, — провадив далі Тржаска, — що тут фігурує Альберт Цільманн? — Чому дивно? У кожного народу є свої виродки… — Так, але в нашій справі є особа з такими ж особистими даними. Заступник керуючого відділом бюро подорожей «Глобус» — Альбін Цільманек. Тут Альберт, а там Альбін. Цей Цільманн, а наш Цільманек… І до всього цього він, мабуть, і є Подвійний. Адже ясно написано: «Дубельт». — Я вас знаю, — посміхнувся Рогаля, — ви ще можете й не те довести… Відкладіть цю теку вбік. А я, мій любий, маю тут справжню копальню цінних для нас матеріалів, — показував накази і розпорядження гестапо різних рангів, донесення і затверджені проекти акцій, які називалися «пацифікаційними», протоколи судів і вироків, всілякі службові нотатки. — Зверніть увагу на прізвище, — Рогаля підкреслював підписи. — Ось цей — активний діяч партії Штрауса, цей — також сидить в уряді. Досі ми не мали проти них жодних компрометуючих документів, хоча й знали, що під час окупації вони верховодили вбивцями… А ось знову маєте пана, який стоїть біля керма державної машини. Ну, це стріляний гітлерівець… Хоч ці матеріали й архівні, але й сьогодні дуже потрібні. Не тільки нам, щоб мати докази фашистських злочинів, але їм, щоб замести сліди… — Іду… - раптом підхопився Тржаска. — Мушу владнати кілька важливих справ. — Що маєте на увазі? — Довідатися, чи вже може, давати свідчення Гірше, провести допит Каші, віддати наказ затримати Цільманека. Одночасно маю одержати донесення, чи знайдено гербарій і Арндта… Треба також викликати на розмову того перекладача з фірми «Ліс», що ходить у картатому піджаку. А ще мушу довідатись, що з Грюнном, може, знайшовся… Оце і все. Ага, ще одне. Якщо пошуки Совінського не дали наслідків, мені сьогодні увечері потрібна Томашевська, — кинув на неї теплий погляд. — Заглянь до мого кабінету десь о шостій.
На столі лежала телеграма. Районний відділок міліції з Ополе доповідав, що зголосився Рудольф Грюнн. Він зізнався, що мав займатися у Польщі шпигунською діяльністю. Грюнна мали привезти до Варшави вночі проти неділі. «Отож коло потроху замикається», — подумав Тржаска і попросив до себе Совінського. Проте візит поручика приніс розчарування. — У всьому цьому є щось дивне, — Совінський пригладжував непокірну чорну чуприну. — У книзі, де реєструються посилки, записано, що Арндтові щось адресували двічі. Уперше, очевидно, він одержав карти гербарію, а вдруге… Не знаю що, але гадаю, напевно, не шинку… — А може, у другій посилці були саме ті карти, які ми розшукуємо? — зауважив Тржаска. — Але ж їх ніде немає. Ні у Арндта, ні у Бургера… — Вони пішли обидва на прийом до «Лісу», так? — Так. — І взяли щось із собою? — У Бургера був портфель. — Ось-ось! І в ньому могла бути й та, друга, посилка. — Не будемо ж їх обшукувати? — заперечив поручик. — Якось незручно. І неприємно буде, якщо нічого не знайдемо. — Щиро кажучи, — Тржаска розвів руками, — це лише наше припущення, що аркуші, які вирвав Каша зі свого гербарію, переслано поштою. Він міг їх просто знищити чи викинути, як. непотріб. Поки що ми розшукуємо їх просто для спортивного інтересу. Але мусимо якось пояснити вчинки цих людей. Каші і Гірше, Грюнна і Цільманека, всіх… — Я думав учора вночі про одного з них, — несміливо перебив Грудзінський. — Оті цифри, що відбилися на столі у Шиманських, можуть бути номерами сторінок гербарію Каші. — Мені теж це спадало на думку, але що з того? На біса їм здався той гербарій? — щодо цього Тржаска не мав жодного припущення. Знав тільки, що аркуші того гербарію треба розшукати. Мали ж бо якусь вартість, невідому їм, але реальну. Яку саме, цього він ще не знав.
Арндт і Бургер повернувся з прийому пополудні. Останній день свого перебування в Польщі постановили відзначити обідом у «Каменярнях». — Встигнемо виспатися, — запевняв Арндт, збуджений наближенням вечора, що обіцяв розкоші інтимних розваг. — Відлітаємо аж завтра після обіду.
Альбін Цільманек гарячково запихав до валізи потрібні в дорозі речі. На столі лежав паспорт з австрійською візою. Тішився думкою про Відень. Дедалі менше годин відділяло його од столиці вальсів. Вільного часу залишалося небагато… На перший дзвоник дверей не відчинив. На цей вечір він ні з ким не умовлявся про зустріч. Але гість був упертий. Невдоволено бурмочучи щось собі під ніс, Цільманек підійшов до дверей і виглянув у вічко. Побачив лише темний одяг. — Хто там? — Пам Цільманек? — спитали з коридора. — Ми з електростанції… Відчинив двері. Один з прибулих, молодий брюнет, вийняв з кишені посвідчення. — Служба безпеки. Ви дозволите?.. Сидів у кріслі приголомшений, не помічаючи навіть, що один з «електриків», оглядаючи паспорт і розкриту валізу, тихо висвистував мелодію полонезу «Прощання з Вітчизною». Поручик Совінський, крім риболовлі, захоплювався ще й музикою.
Касир Гірше, опритомнівши, вперше поглянув на двох чоловіків, що сиділи біля його ліжка. — Де мій Руді? — запитав тихо і знову заплющив очі. Шум у голові був нестерпний.
Неділя
О дванадцятій ночі оркестр заграв туш. Арндт тренованим оком поглядав на жінку, що сиділа за сусіднім столиком. Хвилину тому випив з Бургером на брудершафт, і тепер вони зверталися один до. одного на ім'я. Розмова за столом ставала дедалі галасливішою. Офіціант приніс уже другу пляшку коньяку, жестом припрошуючи клієнтів до ще недоторкпутих закусок. — Це і є життя, мій любий! — Арндт розчулювався дедалі більше. — Пам'ятаю як сьогодні, хоч минуло багато років. Ці бурсівські бенкети! Це братерство членів одної корпорації! Музика й дівчатка! Ах… — Раптом він посмутнів і, зітхнувши, промовив: — Нині що, не те здоров'я, не ті літа… — Ну, — Бургер злегка стиснув лікоть Арндта, — судячи з твого прискореного темпу життя, особливо ночами, ти не так далеко втік під тих літ… — Поглянь, — обличчя Арндта було збуджене, в очах заграли бісики. — Глянь на тих двох дівчат, що увійшли до зали. Розкіш, правда? Справді, дівчата ефектно вирізнялися вродою та елегантністю. Увійшли повільно, оглядаючи залу, очевидно, шукали вільного столика — знайти його у такій неранній час було неабиякою проблемою. Зупинилися розгублені. — Запрошу їх до нас! — підвівся з-за столика Арндт і, не чекаючи на згоду Бургера, підійшов до дівчат. Ті були приємно вражені. Як це й водиться у таких ситуаціях, познайомилися. Арндт і Бургер невиразно пробурмотіли свої прізвища. Дівчата не знали німецької мови, але, на щастя, обоє непогано володіли англійською, якою й повели розмову. Офіціант приніс ще дві чарки, а дами зробили замовлення. Арндт став душею товариства. — Який чудовий випадок! І щоб після цього не вірити в щастя! Ще хвилину тому ми сиділи тут самі, нудьгували, як робінзони, а тепер, — підвищив він голос, — зовсім інший настрій! — Він кумедно вклонився. — Чудова музика, смачні напої… Отже, — підняв келих, — за нашу зустріч! Не змовляючись, поділили між собою ролі. Брюнетка, яка попросила, щоб її називали просто Беатою, і та, друга, платинова блондинка («як з фільму» — так назвав її в думці Арндт), заходилися розважати партнерів. Обидві вони працювали, одна зубним техніком, а друга у косметичному кабінеті. — Це цікаво! — нарешті спромігся на слово мовчазний Бургер, що не виявляв особливого захоплення з нагоди появи за столом дівчат. Пив мало, не допомагали навіть жагучі й багатонадійні погляди молодої брюнетки. Оркестр почав нову мелодію, і Арндт запросив до танцю. Повів вищу від нього на півголови блондинку на паркет і, не звертаючи уваги на здивовані погляди обслуги ресторану, примудрився затанцювати щось таке, що мало б називатися твістом, принаймні у його власній уяві. Решту свого кавалерського чару витратив, танцюючи танго. Якщо вірити словам Арндта, лише тепер він знайшов справжнє щастя. Прожиті роки були нудні й сірі, тільки з нею у цьому танці знайшов він себе, відчув насолоду життя і радості. Свої слова підкріплював потиском руки партнерки, засмученим поглядом, делікатним, але наполегливим пригортанням її голови до свого плеча. Це останнє завдавало певних труднощів, якщо взяти до уваги різницю у рості партнера і партнерки. У солодкій розмові, яка, власне, уже була фліртом, і в танцях спливав час. — Вже друга, — Бургер безцеремонно поглянув на годинник. — Не знаю, як ви, мої любі, а я іду вже спати. Візьмеш рахунок, — звернувся до колеги. — Потім розплатимося. — І, не звертаючи уваги на протест і виразний осуд в очах брюнетки, попрощався і попрямував до виходу. — І що ж тепер, котику? — прекрасна Івонка звела на Арндта запитливий погляд. — Твій колега пішов, Беата залишилася сама… Це дуже бридко, фе… — намагалася бути схожою на дівчинку, засмучену втратою іграшки. — Ми хочемо веселитися! — змінила раптом тон і знову стала втіленням самої Афродіти. — Але ж, моє золотце, — Арндт, як міг, рятував критичне становище, — скільки в залі одиноких чоловіків, — звернув її увагу на присутніх. — Які гарні й привабливі… — Але мені подобається тільки він! — уперто повторювала невтішна брюнетка. Арндт перелякався не на жарт. Невже такий багатонадійний вечір закінчиться цілковитою поразкою? «І все через того ідіота Гельмута!» — подумав зі злістю. — Є пропозиція! Розплатимося і підемо до нас! — Це куди?! — спитала брюнетка. — Ми мешкаємо тут, у готелі. Два окремих номери… — До готелю?! Ніколи! — Беата вкрай обурилась. — Ми не ходимо по готелях. — Але ж, дівчатка, — пояснював злегка розгублений Арндт, — ми всі дорослі. До речі, на Заході не вбачають у цьому нічого особливого. Маю для вас сюрприз… — зобразив на обличчі таємничу міну… Жінки порозумілися поглядами. — Ходімо, Беато, — умовляла подруга. — Якщо можна на Заході, то можна і нам. Зрештою, треба брати від життя все, якщо трапляється нагода! — Правда, суща правда, — підтримав її Арндт, подавши знак офіціантові. Стозлотова асигнація заспокоїла сумління й швейцара, що непорушно стояв на сторожі біля входу до вестибюля. Дівчата з цікавістю роззиралися довкола, але потім, підхоплені Арндтом, швидко зайшли до кабіни ліфта. — Є ідея! — На саму думку про те, що буде через кілька хвилин, Арндт. душився від сміху. — Івонка залишиться зі мною, а ти, Беато, не вагайся і заходь просто до номера Гельмута. Не вважай, що він трохи грубуватий. Такий він уже є, але взагалі це порядна людина й у всякому разі мужчина! — сказав і знову вибухнув сміхом. Килим у коридорі глушив відлуння їхніх кроків. У готелі панувала тиша. — Сюди. — Арндт затримався перед дверима свого номера. — Гельмут мешкає в суміжному номері, — шепнув брюнетці. — Всього найкращого, він уміє бути люб'язним і уважним! — Знав, що це повинно її заохотити. Сам же хотів, щоб ніхто не перешкоджав йому тішитися з блондинкою. Якби хтось підслухував під дверима номера Арндта, він не звернув би уваги на шепіт. Виразно почув би лише дзенькіт чарок та приглушений дівочий сміх. Зовсім інше коїлось у кімнаті Бургера. — Вийди звідси! — Гельмут, уже в піжамі, вішав до шафи костюм, не звертаючи уваги на дівчину. — Твоє щастя, що я в хорошому настрої. Інакше звелів би черговому викинути тебе з номера. — А я залишусь, а я залишусь… — підспівувала Беата, якій коньяк, напевно, ударив у голову. — Залишуся на цілу ніч з моїм Гельмутиком…. — Вийди! — голосніше повторив Бургер. — Не зношу навіжених жінок! — Підійшов і хотів силоміць вивести її з кімнати, але дівчина вислизнула з його рук. — А я не вийду, а я не вийду… — все ще підспівувала, танцюючи посеред кімнати. Підійшов до шафи, дістав з піджака гаманець. — На! — ткнув їй п'ятидоларову асигнацію. — На і вимітайся звідси! — Не вийду! — відхилила його руку з грішми, підбігла до канапи і кинулася на неї з розгону, аж зойкнули пружини. — Я хочу залишитися з тобою. — Не звертаючи уваги ні на світло, ні на розлюченого чоловіка, заходилася незграбно розстібати ґудзики на сукні. Осатанілий Бургер накинувся на неї. — Ах ти… — затамував прокляття. Брутально шарпнув за плече і потягнув до дверей, незважаючи на її опір. І тоді вибухнув справжній скандал. І не лише тут. Крики долітали і з номера Арндта.
Хоч як поспішав полковник Рогаля, а не закінчив роботи навіть пізно увечері. Тривалі допити й термінові рапорти змусили його залишитися в управлінні на ніч. У кабінеті сидів з ним також Тржаска. — Дурніше важко придумати. — Рогаля не міг заспокоїтись. — Навіщо цей нікому не потрібний галас? Крім того, ви ж завдали нашим працівникам зайвого клопоту! Якщо вже задумали здобути фото, то можна було це зробити в інший спосіб. — Поручик Томашевська погодилася на цей експеримент. — Після тривалих роздумів Тржаска теж був лихий на себе. — За ними встановлено пильний нагляд, більше нічого з ними не трапилось… — Повторюю, ваш задум нерозумний. Як за часів Мати Харі. І це ви, капітане, такий, здавалося б, делікатний! Втім, про це ще поговоримо, — фінал розмови і вираз обличчя полковника не обіцяли нічого доброго. Мовчки почали перечитувати протокол першого допиту Альбіна Цільманека. Попервах розпитували його лише про дрібниці. «Хай ще дозріє», — подумав Тржаска про заступника керуючого відділом бюро подорожей «Глобус». За хвилину мали допитувати Грюнна. Час спливав. Надто швидко.
В коридорі їх зразу ж оточило кілька чоловік, цікавих, ласих на сенсації. Коли не допомогло прохання чергового по готелю розійтися, викликали міліцію. На щастя, два працівники міліції, якийсь поручик і сержант, були на той час у вестибюлі. Розгніваний Бургер пояснював, що вже збирався спати, як до номера неждано-негадано вдерлася дівчина, з якою він познайомився кілька годин тому в ресторані. Так, був з нею, але нічого їй не обіцяв, більше того, не запрошував до себе в готель. Не зачиняв дверей, бо хотів ще зайти до товариша, який мешкає поруч. Дівчина відмовлялась виходити з кімнати. Щоб не турбувати сторонніх, намагався вивести її силоміць. Брюнетка ж твердила протилежне, мовляв, заманив її до себе в номер обіцянкою дати багато грошей. Потім вимоги збільшив, а плату зменшив. — Ні, яка свиня, хотів спокусити бідолашну дівчину! — апелювала вона до поручика. Той прикро зморщився. — Тут є якась службова кімната? — Так, є… — послужливо запропонував черговий по готелю. — Наш службовий кабінет на цьому поверсі… — Тоді перейдімо туди, і ви все докладно розкажете. А дами тим часом побудуть під наглядом сержанта. Не потрібно робити збіговиська… — мовив розважливо. Хоч Арндт і Бургер протестували, але, запрошені на розмову з поручиком і працівником готелю, мусили скоритися. Поручик якось загадково всміхнувся до затриманих дівчат, котрі під наглядом сержанта мали чекати в номері Бургера. Допит двох комерсантів, переклад зізнань і запис їх до протоколу тривали не більше як півгодини. Тим часом сержант на диво приязно розмовляв із затриманими дівчатами. За кілька хвилин він зробив також обшук у номері Арндта, залишивши затриманих під опікою покоївки, яка з погордою дивилася на «тих паненок». Обидва німці повернулися нагору вже спокійні, ба навіть задоволені. Поручик проявив досить такту, пообіцяв зам'яти цю справу. Дівчатам же, які зчинили скандал, загрожувало покарання — до шести місяців арешту. Щиро кажучи, Арндт шкодував, що його партнерка у найпікантніший момент невідомо для чого почала псувати собі зачіску і галасувати. Хотів навіть поділитися враженням з Гельмутом, але коли побачив вираз обличчя, вирішив промовчати. Затримані дівчата у супроводі двох міліціонерів від'їхали службовою машиною.
— Сідайте, — полковник Рогаля показав Грюннові на крісло. — Розмова у нас, мабуть, буде довга. Добре, що ви самі до нас прийшли, це завжди пом'якшує провину, — говорив німецькою з помітним акцентом. — Я хотів би знати, що сталося з моїм батьком, — захвилювався Грюнн. — В Ополе про це ніхто нічого мені не сказав. Після короткої розмови мене привезли до Варшави. Навіть не мав часу з'ясувати, що… — Що з вашим батьком? — Рогаля глянув на Грюнна з підозрою. «Невже в нього щось із головою негаразд?» — промайнула думка. Вираз обличчя Грюнна свідчив про його тривогу і неспокій. — Так, я не встиг цього з'ясувати, бо ж моїм батьком є Генріх Гірше… Ці слова впали на Рогалю і Тржаску, як грім з ясного неба. — Гірше ваш батько?! Ваше прізвище Грюнн, і ви живете в Мюнхені, а родичів маєте в Нюрнберзі… Грюнн усміхнувся, але його усмішка була невесела. — І мені так здавалося ще кілька днів тому. В Ополе я віддав міліції запечатаний пакет з документами. Напевно, він уже у вас. Якщо ви досі цього не зробили, розпечатайте пакет зараз і прочитайте. Там усе пояснюється. Так, засургучований пакет був у шухляді стола Рогалі. Полковник швидко розірвав конверт. У ньому було кілька пожовклих фото і документів. Прочитавши кілька фраз, Рогаля глянув на Грюнна. Молодий німець плакав. Сльози котилися по щоках, він скидався на змучену людину, якій протягом кількох днів довелося багато пережити. Рогаля читав, не минаючи жодного слова. Документ не полишив жодних сумнівів.
«Таємно. Ополе, 14.12. 1944. Відділ у справах асиміляції расово повноцінної молоді. Опольське представництво служби опіки. Відділ у справах асиміляції расово повноцінної молоді — Опольське представництво служби опіки повідомляє про потребу віддати на виховання лояльній німецькій родині Рудольфа Гірше, народженого 7 червня 1943 року, сина Генріха і Матильди Гірше, в дівоцтві Грабовської, обоє проживають на території Великої Німеччини.; Матильда Гірше-Грабовська, за національністю полька, підданства німецького, загинула під час бандитського нальоту англійської авіації на мирне населення. Генріх Гірше політично стійкий, не був призваний на військову службу, а направлений на роботу в організації «Тодт»; нині перебуває в північній Франції. Відділ у справах асиміляції расово повноцінної молоді — представництво Опольського Регентства вважає, що Рудольфа Гірше нема потреби віддавати під опіку родині його батька Генріха Гірше, якщо це не гарантує виховання хлопця у дусі вірності фюрерові й великому рейху. Слід віддати його на виховання подружжю Інгрід і Фредові Грюннам, що живуть у Нюрнберзі, вулиця Спорт-штрасе, 17, як родині, що подала відповідну заяву на відділення асиміляції расово повноцінної молоді у Вроцлаві, Як нас повідомили, подружжя Грюннів уже виховує одну дитину (дівчинку), передану йому через відділ у справах асиміляції расово повноцінної молоді у Вроцлаві, і справляється зі своїми обов'язками на славу фюрера і німецької держави. Хайль Гітлер! Уповноважений Відділу у справах асиміляції расово повноцінної молоді Опольського Регенства Роберт Оппелейн».
— Виховання яничарів, — буркнув Рогаля і подумав про кільканадцять тисяч польських дітей, які або загинули, позбавлені батьків, або ж залишилися в живих, і лише частину їх вдалося розшукати в німецьких родинах. Ті, що вижили, у глибині душі ще мали надію. Але на що? Хіба лише на смерть або на чудо… Рогаля взяв другий документ. Це був лист із округи, що її мала Спілка поляків у Німеччині, датований травнем 1937 року. У ньому висловлювалась подяка Генріхові Гірше за багаторічну працю, пов'язану з керівництвом національним хором і польською бібліотекою. Далі були відповіді та оригінали листів різних інстанцій: Польського Червоного Хреста, Міжнародного Червоного Хреста, Червоного Хреста ФРН, бюро у справах розшуків родин, яке існувало в повоєнні роки. В кожному листі повідомлялося, що про місце перебування Рудольфа Гірше, сина Генріха і Матильди, нічого не відомо. Були ще фото, зроблені, очевидно, аматором. Немовля у візочку і молода жінка, що стоїть біля нього. На іншому знімку — усміхнений чоловік з дитиною, піднятою високо над головою. — Та-ак… — Полковник знову поклав до шухляди переглянуті папери. Не відразу зміркував, що годилося б сказати в такий момент. — У всякому разі, вітаю. Ви знайшли свого батька… — Це не я, він мене знайшов. А шукав стільки років… — Грюнн, а певніше, Рудольф Гірше, глянув з надією на Рогалю. — Я справді не зробив нічого з того, що мені запропонували. Якщо навіть і це злочин, то я ладен відповідати. Але скажіть, будь ласка, що трапилося з батьком? — Він у лікарні. Але, як вас побачить, напевне, одужає швидше. Не побивайтесь, юначе. — Рогаля додав хлопцеві надії. — Ще буде вас польської мови з азів навчати… — То, значить, я зможу залишитись тут, у Польщі? Рогаля розсміявся. — А чому б ні? Це залежить від вас. Ви вже повнолітній. Не бачу для цього жодних перешкод. Але поки що… — він розвів руками, а Тржасці звелів продовжувати дізнання, звертаючи увагу насамперед на з'ясування непевних фактів у справі сина Гірше. Сам хотів зайнятися Цільманеком. — Почнімо все спочатку… — Знання Тржаскою німецької мови цим і обмежились. — Зараз прийде перекладач… Як стало ясно з розповіді Грюнна-Гірше, він був переданий на виховання родині Грюннів однорічним хлопчиком. Названі батьки не сказали йому, хто він насправді. Війна розкидала людей, які могли б хлопцеві хоч що-не-будь пояснити. Виростав і виховувався у справжньому німецькому дусі. Фред Грюнн, майор вермахту, гордий бойовими традиціями своїх пращурів, виховував малого Рудольфа в атмосфері мілітаризму та ворожого ставлення до Сходу, який, за його словами, ніс із собою комуністичну «заразу». Рудольф вступив до двох націоналістичних молодіжних організацій. Відразу до комунізму, до Польщі, яка, на його думку, загарбала споконвічні німецькі землі, постановив виплекати в собі не лише як несхитне почуття; по закінченні середньої школи вступив до університету на відділ політичних наук. Вмілі «фахівці у східних справах» знайшли напрочуд вдячного слухача. Перше сильне переживання прийшло до нього випадково. У запалі гострої дискусії між молодими націоналістами і членами лівої організації «Фалькен»[5] хтось у залі вигукнув, що найгірші серед них, як правило, навернені неофіти, такі ото, як Грюнн. Репліка не залишилася без відповіді. Коли два супротивники зустрілися віч-на-віч, студент заявив, що дізнався від своїх батьків, які давно мешкали у Нюрнберзі, що Грюнн не німецького походження, що він народився в Польщі, у польській сім'ї, яка живе десь на Сході. Рудольф відразу ж написав про це батькам. Відповідь, яку від них одержав, правдивою була лише наполовину. Так, він справді їхній названий син, але його справжні батьки були німцями і обоє загинули, захищаючи рейх. Це задовольнило його лише почасти, мав жаль на них, що не розповіли йому про це раніше, не розумів, навіщо так довго було їм тримати все у глибокій таємниці. Кількамісяців тому одержав із Польщі листа. Невідома йому людина, Генріх Гірше, писала, що, коли це його цікавить, то він, Гірше, може дати важливу інформацію про його батьків та родинне походження. Адресат писав, що готовий навіть покрити витрати на подорож молодого Грюнна і запросити його на певний час до Варшави. Той лист — і без того надто дивний — викликав підозру. Не так давно Рудольф опублікував у пресі кілька політичних матеріалів, статей, спрямованих проти Народної Польщі. Переконаний у «всевладді комуністичної агентури», він боявся шантажу або й помсти з боку «червоних». Довго вагався, але цікавість перемогла страх. Вирішив поїхати, тим паче, що передбачалася студентська екскурсія до Польщі. Написав до незнайомого Генріха Гірше, що незабаром, у такі-то й такі дні буде у Варшаві. Приїхав — і на кожному кроці озирався, чи не побачить, бува, агентів, що стежать за ним. Або їх не було зовсім, або вони були досить спритні, тільки ніяких агентів він не помітив. Ніхто його не чіпав, ніхто не забороняв ходити, де йому хотілося самому чи з товаришами. Зупинився він у готелі для туристів на вулиці Скелястій. Там, власне, і відвідав його Гірше. — Не сказав мені навіть слова. Тільки дивився на мене, а потім вийняв з портфеля теку і попросив, щоб усе, що в ній є, я прочитав тоді, коли він піде. Сказав, що чекатиме відповіді, яку я мав написати і надіслати листівкою на Головпоштамт у Варшаві. Тоді я ще не знав, для чого, але він порадив мені, щоб я поїхав в Ополе і на місці перевірив усі факти. Там живе, сказав, Агата Оппелейн, яка все може підтвердити, бо це, власне, вона випадково знайшла ці документи. Потім розпитував мене, як склалося моє життя у Федеративній Республіці Німеччини, цікавився моїми нюрнберзькими батьком-матір'ю. І лише пізно увечері пішов з готелю… Важко уявити, що відчував Рудольф Грюнн, коли познайомився з документами і переглянув фотографії, які залишив йому Гірше. Був до краю збентежений і водночас спантеличений. Не довіряв і воднораз визнав об'єктивність залишених матеріалів. Кілька безсонних годин ночі видалися йому цілим життям. Мусив зробити вибір, зупинитися на цьому або на тому березі. Постановив їхати в Ополе і зустрітись із Агатою Оппелейн. Розшукати її було неважко. Старенька не схвалювала «активної діяльності» свого брата, може, тому, що сама мала одного сина, та й той загинув 1940 року у Франції. Випадково знайшла папери горезвісної установи, яка розлучала дітей з батьками. І надумалася знайти Гірше. Бачила його колись в Ополе, знала, що тепер він працює у Варшаві. Після довгих роздумів і пошуків його адреси переслала на ім'я Гірше всі документи… Осі. так Грюнн і переконався, що все це чиста правда… Молодий німець почуван себе ошуканим. Ошуканим підступним, негідним чином. Зробив вибір. Звернувся у відділ міліції в Ополе з проханням швидше все з'ясувати. Але, коли почав розповідати про свій виїзд з ФРН, увагу звернули насамперед на завдання, яке він там одержав. Відчував, що його підозрюють у чомусь більшому, але водночас вірив, що все з'ясується. — Я зовсім забув про обіцяний батькові лист, тобто Генріху Гірше… — І вжахнувся. — Я розумію, це справді занадто, як на одну людину… Тржаска кивнув головою. — Гадаю, ви побачите Гірше вже завтра. Але сьогодні, на жаль, мусите залишитись у нас. Це займе всього кілька годин… Рудольф Гірше підвівся і глибоко зітхнув, наче скинув: з плечей великий тягар. Тржаска, не гаючись, зателефонував до лабораторії. За хвилину мала прийти Томашевська.
— Вітаю! Як твої успіхи на еротичній ниві? — Кретин! — вона була лиха на нього. — Якби не важливість справи, я б сказала, що про тебе думаю… — Ну, не гнівайся, — жартував Тржаска. — Хвилину тому ми знайшли втраченого сина і тепер повертаємо його н обійми батька. А зараз я з радістю зустрічаю відому «готельну даму»… — Тржаска! — вигукнула розгнівано Томашевська. — Ну, гаразд. Як там було, розкажеш потім. Давай фотографії. Переглядали їх разом. — Непогано, непогано… — підхвалював Тржаска. Ну ось. Я таки мав рацію… Є тут і ті наші карти з гербарію. Арндт одержав дві посилки, але, як уже нам відомо, обидві забирав від поштаря Бургер. Арндтові віддав лише один пакет, другий же був призначений для нього. Тому так і носився з тим портфелем, мов курка з яйцем… Щиро кажучи, тобі треба піти на курси фотоаматорів. — В чім річ? — здивувалась Єва. — Я все зробила, як було наказано. Тржаска звернув її увагу на окремі знімки. На них видніли темпі плями і яскраві, блискучі, нерівномірні скляні смуги. — Або погано проявлені, або стара плівка, — пояснила Томашевська. — Моєї вини в тім немає. Запитав, що думають про це в лабораторії. Там, сказала вона, теж звернули увагу на якість плівки.
Сонце вже було високо. Єва підійшла до вікна. Тржаска подивився на неї і подумав, що йому бракувало б чогось дуже важливого в житті, якби не було поруч цієї дівчини. — Маєш такий вигляд, ніби тебе пронизали сонячні промені. Знаєш, мені здається, що ми зробили солідний шмат роботи. — Хотів ще щось додати, але нові думки хвилею наринули на нього. — Єво, занеси ці фотографії експертам. Нехай трохи помізкують. Хіба це не дивно, що на кількох аркушах альбома весь час повторюються одні й ті самі екземпляри рослин. Так ніхто не веде гербарій. Ну, в чім річ, чого стоїш? — Я зробила це ще раніше. Також можу іноді думати…
Рогаля спокійно дивився на Альбіна Цільманека. Допит тривав, обоє вже були добре змучені. — Ну, пане Цільманек… — полковник вирішив почати з іншого боку. — А може, не так… Наприклад, скажімо, пане Цільманн, або просто — Подвійний. В очах Цільманека зачаївся страх. — Не розумію. Не розумію, що ви хочете сказати. Це якась страшна помилка. Так, помилка… — Ну яка тут ще може бути помилка, — Рогаля добродушно ронив слова. — У мене на столі лежить цікава тека. На першій сторінці лише одне слово. І знаєте, яке? «Дубельт»! — Ні, ні, це неможливо! — Цільманек знітився, наче його приголомшили ударом. — Це неможливо… — Розповідайте все. Маємо час… Почніть, скажімо, від порога, тобто з часу окупації. Як вас завербували? Щире зізнання може стати для вас певним шансом… — Добре. Я розповім… — Цільманек — Цільманн зблід і попросив цигарку. Розповідав дуже довго. Просив навіть не робити перерви. Десь близько десятої задзеленчав дзвоник внутрішнього телефону. — Ми знайшли ключ до розшифрування гербарію. Весь край поділено на регіони. Кожен аркуш альбома означає певний район. Відповідно рослини означають військові з'єднання і розташування укріплень… — Цікаво, — промовив Рогаля. — А який це має вигляд? — Ну, наприклад, вклеїли на аркуші чебрець — це танки. Висока рослина чи низька — теж має певне значення. Хитро задумано… — Опрацюйте все в деталях, — порадив Рогаля. І глибоко відітхнув. Добре розумів усю важливість справи. Але чи це було вже все? Кожна наступна година приносила нові несподіванки. Вирішив побачитися з Тржаскою. — Отже, що, капітане? Кінець справи з власником гербарію в головній ролі? Мацей якось ніби розчаровано дивився на начальника. — Чому іноді з плівки виходять погані фотографії? Полковник пильно поглянув на Тржаску: — Знаєте, що б я зробив на вашому місці? Пішов би й добре виспався. — Ні, в цьому повинно щось бути. — Тржаска, як і перше, намагався з чимось пов'язати ті два зіпсованих кадри на фотоплівці. Знав, що тут існує якийсь зв'язок, колись він навіть вивчав це, але що саме, того вже не міг пригадати. — Засвічена променями плівка, засвічена променями… — бубонів монотонно. — Але чому на відбитках з'являються темні плями й світлі лінії, схожі на прожилки на листях рослин? Чому вони виступають саме на негативі фото, зробленого «Івонкою»? Звідкіля взялися ці промені? Що могло засвітити плівку? Фотографічну плівку треба оберігати від рентгенівський променів, вона боїться випромінювання… — Саме так! І як це все просто! — він вибіг з кабінету і помчав до експертів. — Слухайте, любі! З'єднайтеся негайно з військовою розвідкою, хай допоможуть. Візьміть ці фотографії. Погляньте сюди… Ось і тут… — показував знімки. — Рослини опромінені. Слабким радіоактивним розчином. Пам'ятаю ще зі школи, є такий урановий розчин. Підлита ним рослина затримує його в своїх клітинах. Хай перевірять, який зв'язок, яка залежність між складом звичайних рослин і тих, які містять у собі уран і опромінені… Глянули на нього з недовірою. — «Арабська авантюра», — хтось не витримав. — Можемо поцікавитися, чому б ні… Незабаром одержали відповідь. Опромінені рослини позначали ті райони, військові з'єднання яких за останнє півріччя отримали нові види озброєння. — Все ж таки я мав рацію! — Тржаска не приховував свого задоволення перед Рогалею. — Отепер наче й все. Я передчував, що в гербарії, крім місця розташування військових з'єднань, була й додаткова інформація, в якій мовилося про оснащення наших Збройних Сил! — А Гельмут Бургер? — запитала Томашевська. Тржаска поглянув на годинник. — Маємо ще час. Їхній літак відлітає після обіду, а сам Бургер перебуває під пильним наглядом. Може, тим часом товариш полковник розповість нам щось про Цільманна — Цільманека? — Добре, — погодився Рогаля. — Все збігається з нашими припущеннями, які виникли в ту мить, коли ми дійшли висновку, що Цільманн і Цільманек — одна і та ж особа. Ще до війни Цільманн належав до крайньо правої сіоністської організації, яка була прийнята фашизмом і заражена його брутальністю. Під час окупації думав лише про свою шкуру. Дав згоду працювати у єврейській поліції і з часом став цінним агентом горезвісної «тринадцятки». Про діяльність Цільманека в гетто могли б розповісти його ж помічники, якби вони лишилися живими. Коли гітлерівці приступили до остаточного розв'язання «єврейської справи», Цільманна, який мав у гестапо псевдо Дубельт і міг їм прислужитися, вирішили зберегти, його перекинули в район Бялої-Подляски, де він під машкарою єврея, котрий нібито втік з гестапо і переховувався в лісі, шукав партизанів. Після війни змінив прізвище і розпочав нове життя як шановний фахівець. Став заступником керуючого відділом бюро подорожей «Глобус». Але цей його спокій тривав недовго. Як зізнався, кілька років тому якийсь «турист» зустрівся з ним і, недовго думаючи, нагадав про події минулих років. Шантаж зіграв свою роль, і Цільманек знову почав працювати цього разу на розвідку Федеративної Республіки Німеччини. Відбулася очна ставка. Рутко впізнала його відразу, як тільки причепили йому штучні вуса. Такий вигляд мав під час окупації… — Чи не він убив Жучка? — запитала Томашевська. — Ні, в цьому Цільманн не зізнається. Твердить, що він лише зустрівся з Жучком — Гайдою і запропонував йому зробити наскок на квартиру Шиманських. — Не зовсім розумію, навіщо їм усе це було потрібно? — здивувалася Томашевська. — Це вже я постараюся пояснити, — озвався Тржаска. — Як відомо, умовою кожної конспірації є мінімальна кількість контактів між членами певної групи. Їхня група довела цей принцип до найвищого ступеня. Цільманн не знав Каші, обоє, напевно, не знають Бургера, який особисто їх також ніколи не бачив. — Хто ж у такому разі удавав із себе механіка в Константанові і хто убив Гайду? — Все почалося з того, що якийсь незнайомець попросив малого хлопчика повирізувати літери та цифри з театральної афіші. Каша вже в усьому зізнався, дійшовши висновку, що не варто мовчати. Це, зрештою, колишній «коричневий» поліцай. З поліції його вигнали ще до війни за хабарі. Отже, Каша приїжджав до Варшави кожної суботи щомісяця і оглядав, як було погоджено раніше, тумби з оголошеннями. Це просто випадок, що тиждень тому, в суботу, черговою тумбою, що виконувала роль «скриньки» контактів, була та, що стоїть на вулиці Скелястій, навпроти будинку Шиманського. Хто зверне увагу на пошматовану афішу? Ніхто. Можемо цим обурюватись, але підемо спокійно далі. Ризик був невеликий, а на практиці взагалі ніякого. Якщо не брати до уваги Шиманського, старого пенсіонера, що мучився від нічниць, був закоханий у театр і любив у всьому лад. Особливо він небезпечний, коли щось його зацікавить. Той, хто наказав хлопчакові робити витинки з театральних афіш, очевидно, стежив за ним. Після першої невдачі мусив уже ризикувати. Послав хлопця ще раз. А коли побачив, що Шиманський переписав вирізані з театральної афіші цифри й літери (для «безпрограшної гри в спортлото»), напевно, перелякався. Почав його вистежувати. Не виключено, що, йдучи слідами старого, був свідком нашої зустрічі з Шиманським у «Світезянці». Це вже стривожило його по-справжньому. Думав, напевне, та й мав рацію, що ці маніпуляції з афішами можуть мене зацікавити як професіонала. Це треба також врахувати… Але я не дуже зацікавився розповіддю Шиманського і таким чином дав супротивникові шанс. І він за всяку ціну вирішив здобути матеріали, які були в розпорядженні Шиманського. — Твоя правда, мій любий капітане, — жартівливо почав Рогаля. — Цільманек зізнався, що йому зателефонували, щоб, незважаючи на витрати, негайно зайнявся цією акцією. І він узяв із залишених Гірше у відділі грошей кілька тисяч і запропонував «роботу» знайомому ще з часів окупації Гайді. Згодом ці гроші підкинув у стіл касирові. Але були це вже не п'ятисотки, а купюри по тисячі злотих. — А Цільманн і Жучок, чи підтримували вони між собою зв'язки? — Про це міг би розповісти хіба що убитий Гайда. Сам я цього не певен. Але, очевидно, Цільманн знав про те, як знайти Жучка, постійного клієнта кав'ярні «Дануся»… — І що було далі? — Далі… — Тржаска знов повернувся до попередньої історії. — Далі все змигтіло, як у калейдоскопі. Не вельми грошовитий Жучок довго не торгувався — пропозиція була надто спокуслива. У відсутність Шиманських він прокрався до їхньої квартири і забрав нотатки, які цікавили Цільманна. Але не міг нічого знати про сліди, відбиті на полірованій поверхні столу. Цільманн усе заперечує, не признається ані у вбивстві Гайди, ані у викраденні нотаток Шиманського. Лісник Каша у цей день не був у Варшаві. Отже, Гайду вбив хтось інший. — Але хто ж? — нетерпеливилася Томашевська. — Хвилиночку, — заспокоїв її Тржаска. — Я хотів би закінчити і простежити справу до кінця. Отож Каша, завербований таким же робом, як і Цільманн, впродовж багатьох років був агентом законсервованим. Розвідуванням місць розташування військових з'єднань у Польщі почав займатися недавно, півроку тому… Провадячи свою діяльність, він час від часу натрапляв на людей, які не вміли тримати язика за зубами, любили похвалитися своєю обізнаністю чи просто були надто балакучими. Його гербарій обіймав територію всієї країни. Але на театральній афіші для нього були визначені лише ті аркуші альбома, які він мав приготувати і передати кур'єрові з ФРН. Водночас, як побічну роботу, мав здійснити акцію в Константанові. — Але це ж не Каша розшукував сховок? — вигукнула Томашевська. — Згоден. На арену знову виступив таємничий незнайомець. Він або одержав план безпосередньо від Бургера, або ж мав той, який ми знайшли. — Це помилка, — заперечив Рогаля. — Цільманн показав, що це він одержав план від Бургера. Очевидно, також не знає його прізвища. Мав підійти до двох німців в аеропорту і спитати, чи не мають вони португальських сірників. Таку настанову одержав у листі. Каже, що автор листа підписався псевдонімом Морозивник. — Можливо, це й є той незнайомець… Чоловіки кивнули головами. Тржаска провадив далі: — На театральній афіші для Каші були додаткові вказівки, які, визначали день його виїзду до Константинова. І також в листі одержав певні інструкції. Він напоїв справжнього механіка, під'їхав мотоциклом до. околиці лісу і залишив там його, щоб ним міг скористатися Морозивник. Отой наш незнайомець. Хлопчак, який це. бачив, не зауважив, проте, що Морозивник на тому місці залишив коробочку з планом. Зробив це навмисне, про всяк випадок. Якби щось часом не вдалося, саме лісник мав продовжити дальші пошуки «скарбу» н Константинов!. Як ви знаєте, вся ця операція прогоріла. — А як передав Каша аркуші гербарію Бургерові?. — Він взагалі їх не передавав. Згідно з домовленістю, залишив на багажнику мотоцикла. Це Морозивник переслав їх поштою на адресу готелю, в якому мешкав Бургер. Але був настільки обережний, що адресував посилку на ім'я Арндта, який, можемо бути певні, з цією історією не має нічого спільного. — Хіба? — здивувалася Томашевська. — Як я пригадую, в рапорті поручика Совінського є дуже цікава інформація: Малиновський, той, з «Лісу», передав Арндтові, і до того ж дуже обачно, щось таке, що нагадувало коробку сірників… — Так… — Хвиля сорому залила в цю мить Мацейові щоки. — Ми розмовляли з Малиновським на цю тему. У всякому разі це не була коробка сірників. — А що? — не вгавала Томашевська. — Ах, ця жіноча цікавість! — вигукнув Рогаля, насилу стримуючи сміх. — Це були звичайні, якщо вже бути відвертим, чоловічі протизаплідні засоби. Пан Арндт, незважаючи на вік, надто сексуальний. Томашевська зашарілася. — Пробачте, але я не знала… — Маєш, дівчино, науку, — всміхнувся Рогаля! — Якщо старші не хочуть чогось казати, краще в них не допитуватись… Але хай Тржаска розповідає далі. — Далі все було дуже просто. Бургер уміло маніпулював аркушами з гербарію, тими, які були надіслані як подарунок Арндтові від фірми «Ліс», і тими, що надійшли від Каші. Спритно грав роль крамаря. Чекав на документи, які мали надійти з Константинова. Те, що між кур'єром і членами групи не було прямого контакту, що було вигідним лише в деяких ситуаціях, дуже нервувало німця. Всі нитки справи тримав у своїх руках Морозивник. Але його ніхто не знав і не бачив. Очевидно, він виконує роль резидента. — І більше нічого про нього не знаєш? — Томашевська запитала Тржаску з певним викликом. — Вибач, але я — працівник управління держбезпеки, а не канцелярії святого духа, — сказав ображено. — Морозивником займемося найближчим часом, — пообіцяв Рогаля. — Кожному катюзі — по його заслузі. Після гербарію і «ботаніків» настане час і морозиву, і морозивникам. — Звернувся до Тржаски: — Це ваше наступне завдання, і до того ж термінове… — Ну, гаразд, а як же було з картоном? — Томашевська хотіла мати уявлення про всі події. — Трапляється, що й ти помиляєшся, — мовив з усмішкою Тржаска. — Якби ти порахувала кількість зроблених тобою в номері Бургера фотографій і порівняла їх із кількістю сторінок альбома гербарію, висланих Бургерові, то відразу побачила б різницю. Бургер привіз із собою власний гербарій. Очевидно, ховав його від Арндта, так було безпечніше. Напевне, перед від'їздом попросив у Арндта кого гербарій і посвідчення, яке стверджувало, що гербарій вивозиться з рекламною метою. Згодом гербарій Арндта помандрував би до кошика на сміття, а гербарій Бургера — до Федеративної Республіки Німеччини. Щоб не викликати підозри, Бургер мав свій гербарій, альбом якого був виготовлений із того самого картону, що й гербарій Каші. Особою, яка в Польщі мала цей картон, був Цільманн. Він же, виконуючи вказівки, що були в надісланій Морозивником кореспонденції, лишав аркуші картону в умовлених місцях, наприклад, у якійсь кав'ярні. Подальша доля картону вже його не цікавила. — Але чому картоном розпоряджався Цільманн, а не Морозивник? — І в цьому він признався, — пояснив Рогаля. — Картон привіз Цільманну з Австрії якийсь турист як подарунок для шановного працівника туристського бюро. Отож ніщо не впадало у вічі. Працювали тихо і спокійно. — Аж поки Шиманський не побачив хлопчика біля театральної афіші… — І поки я не одержав того листа з Австралії, — додав полковник. — Цікаво, — зауважив Тржаска. — Як багато залежить від людей. Скільки чоловік свідомо чи несвідомо, але з почуттів доброї волі допомагали нам у розкритті цієї справи! — Так, — підтвердив Рогаля. — В пресі це називається громадянською позицією. Не люблю таких гучних визначень… Але вже настав час зустрітися з Бургером. Капітане, — ' звернувся він уже офіційно до Тржаски. — Затримайте Гельмута Бургера! — Слухаю! — Тржаска виструнчився, як на врочистому параді, і вийшов з кабінету. — А ти, — звернувся полковник до Томашевської, — може, нарешті вийшла б заміж, га? Він такий славний хлопець, — вказав на двері, що вже зачинилися за Тржаскою.
Арндт був у розпачі. Доверху заповнена валіза ніяк не піддавалася його зусиллям. — Гельмуте допоможи, — безпорадно усміхнувся він. — Не можу дати ладу… Бургер критично глянув на багаж колеги. — Ти, напевне, закупив усі крамниці міста! Не побивайся, дай сюди дещо з речей. О, гербарій, светр, вони якраз вмістяться в моїй валізі. Ну а тепер спробуй зачинити… — Влізло! — зітхнув полегшено Арндт. — Можна вже кликати чергового. Нехай допоможе нам перенести речі до ліфта, а потім до таксі.
Стояли перед готелем, чекаючи на машину, якою мали їхати в аеропорт. Під'їхала «Варшава». Водій відчинив дверцята і жестом запросив сідати. — Це не таксі, — зауважив Арндт. — А яке це має значення, — буркнув Гельмут. — Аби швидше… Сіли й поїхали. За ними рушила чорна «Волга». — Але ж чекайте, панове, — спробував заперечити здивований Арндт, — ми їдемо зовсім в іншому напрямку. Я ж сказав ясно: в аеропорт! — Чув, прошу пана, — чистою німецькою мовою ґречно відповів водій. — Власне, ми вже доїжджаємо до мети. Обидві машини зупинилися. — Ви дозволите… — запрошував молодий чоловік, але його погляд був спрямований лише на Гельмута Бургера. Супроводжуваний незнайомцем Бургер опинився на четвертому поверсі. Незнайомець постукав у двері… Хтось відповів, очевидно був дозвіл на вхід. За столом сидів літній чоловік у формі офіцера. «Полковник», — промайнув у голові здогад. — Пан Гельмут Бургер, чи не так? — голос був притлумлений, здавалося, ніби долинав з далекого Гамбурга. Чоловік за столом спокійно повторив — Пан Бургер? Ми чекали на вас. Чекали цілий тиждень…
Сватоплук Зламани ТЕМНА ПОСТАТЬ ЗА ЛАШТУНКАМИ Повість
З чеської переклав Валентин Корнієнко Перекладено за виданням: Zlamany Svatopluk Pripad s cernym vzadu. — Praha. Mlada fronta, 1984
• I •
Давнішніми автомобільними слідами, залишеними у злежаному, дірчастому і зчорнілому снігу на дорозі від шосе до дачного висілка, сьогодні плавом пливла вода й розмивала кригу аж до грубої щебінки. Інженер Шімандл повернувся спиною до машини, непомітно глянув на годинник і переступив з ноги на ногу. В легких полуботках йому давно вже мерзли ноги, й, навіть не дивлячись на годинниковий циферблат, він знав, що вони на цілих півгодини заждались умовленої зустрічі. Зрештою він міг вимірювати час і за кількістю сигарет, викурених з нетерплячки, нервозності та ніяковості перед дружиною, що мусила й досі нудитись у чимдалі холоднішій автомобільній кабіні. Шімандл усе дивився й дивився вдалину на празьке шосе, ніби цим можна було зарадити справі. І тепер, цього зимного й сльотавого пообіддя, там панував жвавий двосторонній рух. До червоних «шкод» інженер придивлявся найпильніш, а їх, як на те, їздило сила-силенна. Жодна, одначе, досі не заблимала вогнями й не збочила праворуч на дорогу до косогору. Будь-якого іншого часу інженер би вже вибачався перед дружиною і шукав усіх можливих пояснень та виправдань для того, хто змушує їх так довго чекати, або, навпаки, кляв би його на чім світ стоїть. Проте сьогодні його гріло врочисте, заспокійливе почуття, яке ще зростало щоразу, коли він озирався на авто. Він бачив: дружині взагалі нема діла до руху на шосе, до якоїсь там червоної «шкоди». Вона сиділа в машині й усім своїм поводженням нагадувала дитину, що насилу перемогла себе, щоб не вбігти до покою з різдвяною ялинкою, воліючи за краще ждати, поки на гіллі лісової гості запалахкотять усі свічечки, а внизу під нею будуть покладені всі гостинці. Жінка дивилася крізь вітрове скло на дачу, ба навіть не дачу, а, сказати б, віллу, чий по-альпійському стрімкий двосхилий дах підносився над верховіттям гінких сріблястих ялин: можливо, мимохіть лічила крислаті плодові дерева у глибині саду й мовчазно схвалювала чоловікову затію, примітивши мудровані гранітові підмурки огорожі та ретельно пофарбовані гратки без найменшого сліду іржі. З олив'яних хмар над далеким верхом Бабки на мить виглянуло сонце; свіже, снігово-біле вапно фасаду засяяло, поруччя на даху літнівки заблищало, як на казковому замку, — будинок умить зробився ще привабливіший. Втішно буде приїздити сюди з Праги по цілоденній мотанині, спускатися згори після походу по хребтах гірського пасма Брді. Інженер згадав про вогнище у передпокої дачі й знову переступив з ноги на ногу. Роззирнувся по дачному висілку, простягненому вниз. Очима фахівця порівнював досконалу з усякого погляду будівлю зі всіма іншими — то були самі халупи, спроектовані без крихти художнього чуття і збудовані з найдешевшого, найпослідущого матеріалу, — й відразу сказав собі, що задля такого добра, безперечно, варто півгодини потупцяти у розмерзлому снігу. Він вирішив ще цієї весни посадити внизу попід огорожею щільний рядок ялин — вони швидко виростуть і заслонять непривабливий вигляд на сусідні дачі. Проте ми не завжди слухаємо голосу розуму. Сонце сьогодні вже одробило своє, сховалось у хмарах, а від лісу сунула докучлива холодна мряка. Машини на шосе запалювали фари. Інженер Шімандл не міг стриматись і півголосом так і сипав далеко не літературними виразами. Та враз засоромився самого себе: дорогою від шосе, погойдуючись, п'ялося приватне авто. Шімандл озирнувся на дружину в машині. Для певності хотів перед близькою зустріччю настроїти її на компанійський лад: він остерігався, що знуджена очікуванням, вона може спалахнути й нагрубіянити, — але потім став пильніше придивлятися до машини, що над'їжджала. Ні, помилки не може бути, це напевно не «шкода»: чи ж у «шкоди» така форма фар? Ну звичайно ж, — «сааб», отож машина належить зовсім не тому, кого тут ждуть не діждуться. «Сааб» мусив майже з'їхати з дороги, щоб обминути Шімандлів «вартбург». Потім він спокійнісінько загальмував просто перед брамою. З шоферської кабіни виплигнув чоловік у кожушку й занишпорив у кишені. Інженера знов огорнула байдужість, але за хвилину байдужість замінилася на дратливість: водій «сааба» вже пробував один по. одному ключі до садової брами, аж поки не знайшов потрібний. Відтак, ніби все те належало йому, відчинив обидві стулки брами, сів знову за кермо і, рвонувши з місця, хвацько в'їхав у двір. Шімандла він і не помітив. Отож інженерове припущення, ніби Клімеш приїхав у чужій машині, не справдилось. Інженер побачив, що «сааб» зупинився прямо перед дачею. Тепер з автомобіля вийшла жінка з молоденьким. дівчам, чи не дочкою, й обидві заходились оглядати дачу; врий мали такий вигляд, немовби опинились тут уперше. Шімандл нічого не розумів. Не заплатив же він зрештою так мало, що не заслуговує бодай на дрібку чемності. Дача з садом уже фактично його власність, принаймні наполовину — запевне. Шімандл почекав, доки чоловік у кожушку дірде до брами, щоб зачинити її за собою. Інженер приблизно здогадувався про фах цієї людини. Бригадир на будівництві, водій землечерпалки, а то й різник… У кожному разі хтось такий, хто має твердий грунт під ногами, справний у роботі й не полізе у кишеню за словом, щоб дати комусь відкоша, хоч зрештою оборонятись йому випадає лише зрідка. А ще — у нього водяться гроші, й він може придбати речі, здатні ще дужче зміцнити його певність у собі. — Не знаєте часом, коли прибуде пан Клімеш? — звернувся до незнайомця інженер. Чоловік із червонястим обличчям, яке буває у тих, хто проводить свій робочий день просто неба або на холоді, трохи здивовано зирнув на Шімандла. Власник «сааба», він очевидячки почував себе на суспільний щабель вище від водія «вартбурга», чимось нагадуючи скоробагатька минулого століття, що пошився у панство, тільки гербову корону нині заступала автомобільна марка, — і бажав, аби цей підстарок — йому самому було сорок два, а інженерові він цілком слушно давав п'ятдесят п'ять — і поводився з ним відповідно. — Та вже ось-ось, — кинув незнайомець по короткій, але значущій паузі, показуючи, що так відразу не водитиме з абиким дружби. І тут-таки сам занепокоєно позирнув на годинник. — Чого вам від нього треба? Ви часом не родичі? — Родичі? Де пак! — відповів Шімандл. — Я мав із ним про дещо… перебалакати, — трохи подумавши, буркнув він невиразне. Та й те сказати, з якої б то речі він мав щось пояснювати непроханому гостеві, ще й до того незнайомому і не надто симпатичному. Червоновидий удав, що не настільки заінтригований, аби перепитувати вдруге. Потім трохи поблажливо всміхнувся. — Пізно приїхав, друже. Хто пізно ходить, той сам собі шкодить, — тепер він усміхався, мов крамар, потішений щасливою оборудкою. — Іншими словами — я вже умовився з паном Клімешем. — Ну й з богом! Про мене, — сказав Шімандл, трохи уражений тим, як із ним розмовляє цей шмаркач. — А те будьте ласкаві пояснити, що ви, власне, шукаєте у цім саду? І хто вам, власне кажучи, дав ключі? Перш ніж відповісти, незнайомець прибив одну зі стулок брами. Він чи не зумисне почав із ближчої до Шімандла; клацнувши клямкою, гратки забриніли, немов камертон, за яких півтора метра від нього. «Грюкнути дверима перед носом» — цей образний вислів у даному разі набував буквального значення. — Не бачу, чому б це вас мало так обходити, — озвався він усе так само байдуже, — але якраз пан Клімеш мені їх і дав. Непогана нагода, га? Я купив у нього цю літнівку з садом. — Та ви зцапіли абощо? — скипів інженер, роздратований цим несподіваним зухвальством та довгим і марним очікуванням. Він стис у кишені в'язку ключів, їх було четверо на кільці, крайній — якраз від садової брами. Якби йому не совісно було потикатися кудись без колишнього господаря, він би тепер оце сам стояв по той бік брами. — То я купив у Клімеша дачу, а не ви, шановний добродію! Зробіть мені таку приємність, ушивайтеся звідси під три чорти! Зрештою всьому є свої межі! — Не смішіть людей, — червоновидий прибив другу стулку брами, — літнівка моя і нічия інша, сам Клімеш дав мені ключі. — Страх цікаво слухати, як ви тут будете забивати баки, — інженер силкувався вгамувати порив гніву. — Не знаю, де ви доп'яли ключі, — він сягнув до кишені по свої і промовисто забряжчав ними, — але я маю, крім них, ще й папери на цю дачу і вже сплатив завдаток. Раптом Шімандл почув, як у нього за спиною грюкнули дверцята «вартбурга». Зацікавлена наглою суперечкою, його дружина покинула авто. Ту ж мить обидві компаньйонки власника «сааба» закінчили огляд будинку з садом. Тепер вони стояли на кілька ступнів далі від нього — чи то слухачки, чи то стратегічний резерв у повній бойовій готовності. — Що? Га? — недовірливо промимрив незнайомець за брамою і, вирячивши очі, дивився на інженерові ключі. Його червоне обличчя аж побуряковіло від припливу крові, що загрожував апоплексією. — Які ви можете мати папери, до лиха?! Шімандл уже встиг оговтатись. Певний своєї незаперечної вищості, він неквапливо підійшов до «вартбурга», взяв із заднього сидіння портфель і так само повагом вернувся до брами. Він знав, що така незворушність упливовіша, — ніж хапанина чи навіть брутальний бешкет. Водій «сааба» ще мить зоставався у саду, немовби хотів власним тілом перегородити шлях на завойовану територію, та цікавість узяла гору, і він вийшов за браму. А втім, може, покинув сад лише для того, щоб не дати тому, другому, ступити й кроку на свою садибу. — Прошу, — сказав інженер з усміхом. Клімеш справив на нього щонайкраще враження, та тепер він поспішив переглянути свою думку. Хто має серед родичів а чи товаришів такого грубіяна, мабуть, і сам добра штучка. — Ось, — він добув пластикову теку на папери, — можу показати вам витяг із покупчого листа на садибу, а оце оцінка вартості, зроблена судовим експертом, а що бог любить трійцю, то ще маю при собі розписку від пана Клімеша. Прийнято дев'яносто тисяч крон як завдаток, тобто половину купівельної вартості. Цього вам досить? Інженер Шімандл, звісно, хоч зовні й усміхався, а проте залишався насторожі. Червоновидий крем'язень любісінько міг бути не лише нахабою, який втелющився, мовби й не він, до чужого саду, а й навіженцем, здатним вихопити з рук важливі документи. Крем'язень мигцем зиркнув на інженера. Він-бо вже теж устиг пожити на світі, й хоча не міг знати, що інженер студентом плавав навзаводи на весловому човні і ще й тепер щоранку бігає купатися, все-таки збагнув, що цей підстарок у завидній фізичній формі. А втім, він і так не мав анінайменшої охоти зчиняти з ним бійку. — Магно, — гукнув він уриваним голосом, сам похмурий як ніч, весь заціпенілий і щонайбільше здатний витиснути з себе розпорядження дочці. — Магно, мотнись-но до машини та принеси наші папери… Ну ж бо, мерщій! Донька шатнулась до «сааба» й за мить вернулася з текою, відмінною від інженерової тільки барвою. Вона ще ніколи не бачила батька таким безпорадним, тож замалим за нього не соромилась і сподівалася, що тепер справа повернеться на його користь. На мить вона втішилась: тепер уже не батька, а інженера мов хто у правець поставив ще й одібрав язика. Шімандлові закралася підозра, що переглядати папери — марний клопіт, бо йдеться не про нахабство, й тільки, і не про кричущу помилку, не про пусту абищицю і не про кепський жарт, — ця справа очевидячки з тих, що їх не щастить розплутати на місці, щоб потім спокійно та мирно розійтися назавжди. — Ось вам оцінка експерта, судового, так ви, здається, висловилися? — пробелькотів водій «сааба», насилу повертаючи язиком. Коли б його безцінне авто обернулось у звичайнісінького «трабанта», він би не здавався більш прибитим. — Я теж маю такий папір, погляньте-но лишень! — Він замахав жмутом позшиваних білих аркушів і трохи прийшов до пам'яті, збадьорений власним жестом, бо відчував до офіційних паперів повагу того, хто не часто має з ними діло. — А ось вам мій витяг із межових книг, але зрештою це не ваш клопіт. Головне, що я все це купив у Клімеша, виклав йому рівно дев'яносто тисяч на бочку, дев'яносто кусків завдатку, ясно? Тож не правте мені баєчок, голубе, — розгублений до краю, він удався до тих запасів свого лексикону, що їх звичайно приберігав для сварок із вантажниками, чи покупцями, чи з ким там ще, — найбільше йому важило піднести себе в очах дружини та дочки, які ошелешено спостерігали за розвитком подій, — зробіть мені таку ласку, гаразд? Інженер цілком опанував себе; остання вихватка прибульця лише зміцнили в ньому почуття своєї вищості, й він напружено розмірковував. Віра в те, що за хвилину все щасливо владнається, розвіялась, як дим. Шімандл не збирався дурно гарикатися з цим хамлом. Ясно як божий день — справи не розв'язати, стоячи отут у темряві під брамою. Він уже здогадувався, хоч як це було безглуздо й неймовірно, в яку халепу вони вскочили. Клімеш був викапаний інтелігент; коли на те пішло, його інтелігентність потверджували й документи; він сам тримав у власних руках його паспорт з усіма належними печатками, й у них навіть знайшлося двоє спільних знайомих, людей далеко не останнього десятка. А проте, виходить, сталося або якесь незбагненне непорозуміння, або шановний пан Франтішек Клімеш мерзотник і дурисвіт. Хоч інженерові все ще здавалося негожим щодо відсутнього Клімеша звертатися туди, де справа буде враз задокументована та запротокольована й обернеться тяганиною, неминучою при розслідуванні таких скандальних ґешефтів, — але, мабуть, це єдина рада. Він скоса поглянув униз на шосе — може, Клімеш приїде з Праги в останню хвилину й дасть рятівне пояснення. Та на шляху лише слалася надвечірня мла. — Зроблю таку ласку, чом би й ні, — кивнув він у відповідь на прохання набундюченого хама у кожушку, — а тим часом залишаю вам свою адресу, коли вас цікавить: зараз я їду прямим ходом до найближчого відділка органів охорони громадського порядку, затямили? Номера вашої машини я не забуду, будьте певні! — І він повернувся до свого автомобіля. Диво дивне, але жодна з присутніх жінок досі не озивалася, всі були заклопотані тим, що критично переглядали своє недавнє добре ставлення до чоловіка чи батька. Проте Гелена Шімандлова зрозуміла, що постанова її чоловіка, безперечно, наймудріша. Вона вже вмостилася на своєму, сидінні, й сутінкову кабіну осяяв спалах запальнички. — Їдьте, куди хочете, плачтеся хоч швейцарові ресторану центрального вокзалу, — закричав водій «сааба». — А я собі залишусь на своїй садибі, у своїй літнівці, ясно?! Хоча б у вас того шпаргалля було як гною! Інженер Шімандл увімкнув мотор і, не кажучи ні слова, розвернувся. Дружина мовчала, його теж не поривало розбалакувати. Він уявляв сьогоднішній полудень зовсім не так — від самого вівторка мріяв про вогнище у передпокої дачі, де запалає бодай оберемок прихапцем назбираного хмизу, й вони з Геленою посідають уперше під власним дахом. Він чув у серці кривду до Клімеша; перший вечір на дачі був безнадійно зіпсутий, ніколи вже їм не згадувати про нього без домішки гіркоти. Не встиг інженер проїхати й трьохсот метрів, як його засліпили рефлектори машини, що наздоганяла їх іззаду, й майже водночас владно загавкотів клаксон. Шімандл і гадки не мав давати дорогу цьому свинтюхові, — так він подумки прозвав водія «сааба», — та зрештою було й ніяк… За мить «сааб» почав брутально тіснити його машину. Інженерів суперник мусив наїхати на край спадистого узбіччя — аж дбайливо доглянутий корпус престижної машини шмагало шипшинове віття, а все ж проскочив щасливо. Шімандл лишався незворушний, він не надбавив газу і з незмінно зверхнім почуттям дивився вслід «саабові», спостерігаючи, як той досяг шосе й на одчай душі пхається попасти в майже безперервний потік машин. Сам Шімандл, навпаки, показав на перехресті хрестоматійний взірець шоферської дисциплінованості: злегковажив зручною нагодою виїхати на шосе й натис на газ лише, коли з боку Праги вже не видно було жодних вогнів. Згодом він так само розважно спускався вниз до Мнішка, а там узяв напрям на будинок, де хтось компетентний кінець кінцем утовкмачить тому зарозумілому дурнолобцеві, що все справді має свої межі й переступати їх зась. У будинку органів охорони громадського порядку світилося тільки двоє долішніх вікон, запнутих фіранками. Дивна річ, «сааба» тут ще не було: його водій очевидячки заблукав у містечку. Шімандл спокійно замкнув кабіну, неквапливо обійшов авто кругом, поторгав усі клямки та перевірив замок багажника, немовби показуючи уявній публіці свою переконаність, що правда у кожному разі лишається за ним і буде визнана без жодних зусиль з його боку. — Може, мені зателефонувати Томковим? — спитала Гелена Шімандлова, дивлячись на поштамт навпроти — там теж іще світилося. — Навіщо? — невдоволено буркнув інженер… — Я певна, вони тепер удома, а ти ж його знаєш, година — і він уже тут, — наполягала дружина… Адвокат доктор Томек був їхній давній приятель і напевне прилетів би сюди за першою спонукою серця, щоб запропонувати їм усі свої знання та досвід. — Для такої справи?! Я здатний зробити все сам, без адвоката, і то лівою ногою! — заявив інженер. — Як знаєш, — відповіла вона з видимим сумнівом щодо, його талантів. — Томек правник, та коли так, то будь ласка… Коли подружжя піднімалося сходами службового приміщення, ззаду різко загальмував «сааб». Інженер лише знизав плечима — усі ці вибрики тому свинтюхові не допоможуть. Він насилу стримувався, щоб не висловити вголос своїх думок. На мнішецькому майдані вже залягла глибока, майже опівнічна тиша.
• II •
Сьогодні була субота, і скрізь панував мертвий спокій, але в одному місці — ще мертвіший, ніж будь-де. Хоч інститут судової медицини мав свою службу невідкладної медичної допомоги, він займався виключно випадками, що потребували термінового, просто-таки негайного пояснення. Чоловічий труп, покладений ще вчора у холодильну камеру, звичайно, не мав ніякої дотичності до подібних нагальних справ. Таких трупів тут розтинають по кілька десятків на рік, і нічого надто цікавого у цьому нема. Звичайна собі дорожня пригода з трагічним кінцем, у якій, можливо, — це точно з'ясується тільки позавтра, — зіграв більшу чи меншу роль алкоголь у водієвій крові. Учора о шостій ранку, тобто у п'ятницю, Сілезькою вулицею від майдану Миру їхала «шкода» давнього випуску. Як з'ясовано, — а втім, патологоанатомам від цього ні холодно ні жарко, їх цікавить інше, — водій не перевищував швидкості у даній дорожній ситуації. Хоч світлофор уздовж усієї Сілезької вулиці на кожному розі волає про категоричну заборону обгону, за кермом зустрічного «фіата» сидів чоловік, якому судилося наробити лиха перш, ніж він хвилин через дві примчав додому на Бржевнов. Неждано-негадано він зробив крутий віраж, навіть не запаливши стоп-сигналів, випередив старомодний «баркас» і тільки тоді угледів, що назустріч наближається інша машина. Вихід із становища, принаймні для себе, він знайшов у тому, що різко наддав газу і, кривуляючи перед «баркасом», устиг цілком вчасно зайняти своє попереднє місце на дорозі. Водій «шкоди», звісно, не міг напевно знати чи бодай припустити, на що спроможеться зустрічне авто. Тож він не гаючись натне на основне гальмо і крутнув кермо праворуч, щоб принаймні уникнути смертельної небезпеки лобового зіткнення. Та у старої «шкоди» відмовили гальма. Під час техогляду місця аварії було знайдено червонястий слід від цівки гальмової рідини, що вибилася з ушкодженої рурки. Водій згаяв дорогоцінну частку секунди на те, щоб перемкнути важіль на позначку «перша» і бодай скинути швидкість, гальмуючи мотор. Та, певна річ, нічого не вийшло, адже рідинна система у «шкоді» спільна для гальм і для управління зчепленням. Тоді він щосили шарпонув важіль ручного, механічного гальма. Власне, то була остання свідома дія у його житті. Він напнув гальмові троси по саме нікуди, але тільки й того, що заблокував задні колеса, і геть некеровану машину понесло юзом до бровки й далі на масивну чавунну тумбу електричного стовпа. Гранітова бровка майже не змінила напрямку руху. Ту ж мить буфер сплющився від удару обтумбу, як гумовий м'ячик, різко стиснений у долоні. Потім зім'явся бляшаний капот перед запасною шиною, і зараз же тиск перенісся на колесо, що якусь невловну мить опиралося йому, бо напомпована пневматична шина діяла як амортизатор. Сила удару була, проте, в багато разів дужча і далеко ще не вичерпана. Поколену тумбу відокремлювало вже заледве кілька сантиметрів від передньої осі, як стала гнутися металева рама, де стояв бак із пальним, та й сам той бак уже жолобився, зварне його шво лопнуло. Бензин задзюрив на бруківку трохи згодом, коли вже, власне, було по всьому. Кабіну машини захищають спереду і ззаду бампери, розраховані так, щоб перебрати на себе страхітливий удар і в такий спосіб зберегти саму кабіну з подорожніми. Та в рухомій кабіні, на жаль, не перестають діяти основні закони фізики… Спершу водій «шкоди» сидів за кермом у вельмі зручній позі, вільно й безтурботно. Коли б він пристебнув пас, то, може, відбувся б лише добрячим синцем там, де пас уп'явся б йому в тіло, кинуте за інерцією вперед, у гіршому разі, міг би зламати руку чи ногу. А так йому залишалося хіба впертися руками в кермо й спружинити — спроба, наперед приречена на невдачу. Ніхто ніколи не дізнається, чи він зважився на неї. Адже однак це помогло б не більше, ніж та дитяча гребелька з ріні та дернин, якою малюки хотіли б загатити бурхливий потік з відкритих шлюзів ставка. Що сталося далі, не раз досліджували у лабораторіях, де знов і знов програвали дорожню пригоду з манекеном замість водія, якого знімали кінокамерою, пущеною на фантастичній частоті. Тож увесь перебіг аварії з лобовим зіткненням, коли тіло водія за інерцією рухомої маси зводиться з сидіння і його шпурляє найперше на кермо, а тоді до вітрового скла, — відомий у всіх подробицях. Тут, на Сілезькій вулиці, вчора все відбувалося саме так і не інакше, наслідки теж були однаковісінькі. Аварія завершилася оглушливим гуркотом: скреготів понівечений метал, бряжчало розтрощене скло, гучно репала чавунна тумба. І завершилася вона, та аварія, певна річ, трагічно. Мешканець будинку навпроти, очевидець подій, негайно кинувся до телефону й викликав «швидку» — захід, звісно, щонайрозумніший, та рятувати, на жаль, було вже нікого. Найближча карета «швидкої допомоги», що була неподалік на Манесовій вулиці, прийняла по радіо наказ центрального управління їхати на місце аварії. Вона примчала менш, як за хвилину. Лікарям та санітарам досить було одного погляду, щоб визначити: тут чекає робота лише на машину похоронної служби та колег-паталогоанатомів. Побіжний огляд водія, проведений, щоб очистити сумління, відразу повністю потвердив перше лікареве враження. Трохи перегодя на Сілезьку вулицю прибули люди з відділка дорожніх пригод. Як звичайно, обстежили місце аварії, виміряли гальмові шляхи всіх причетних до неї машин, накреслили абрис, а фотограф зробив кілька загальних знімків та знімків окремих деталей. Про висновки, що випливали з огляду на місці, через тиждень ще мали висловитися нові експерти, зокрема відразу після розтину трупа, бо конче потрібно було виключити дію стороннього чинника. Під час їзди водія міг спіткати напад цукриці чи інфаркт, він міг слабувати на чорну хворобу, тільки не признаватися, чи вона ще не давалася взнаки, бути під хмелем чи під дією певних ліків. Будь-що з цього переліку справило б якийсь вплив на остаточний присуд, хоч ніхто не сумнівався у початковій вирішальній провині цього чортового відчаяки — водія «фіата». Через півгодини на Сілезькій вулиці відновився нормальний двосторонній рух. Тіло загиблого відвезли до інституту судової медицини, потрощене авто за всіма правилами відпровадили в гараж на техогляд. Відділок дорожніх пригод з'ясував прізвища та адреси всіх причетних до аварії та її очевидців. Про самого ж загиблого водія не знали нічого, поза тим, що пощастило вичитати з документів, знайдених у нього, — всі вони були цілком справні й містили вичерпні відомості. Бо чи ж були підстави для більшої цікавості? Відповідним інстанціям нічого не лишалось, як негайно сповістити найближчих родичів небіжчика та його працедавців. Відтепер уся ця справа, цілком буденна за наших часів, попри свою трагічність, мала б схилятися до шаблонного кінця. Разючі цифри службових оперативних зведень та понеділкових газетних випусків чорної хроніки за минулі вихідні дні збільшаться на ще одну смерть і стануть ще поважнішою осторогою. Нікому й на думку не спадало, що саме ранкова пригода у п'ятницю на Сілезькій вулиці стане своєрідним містком до подальших подій, що надовго засмутять не тільки рідню трагічно загиблого водія «шкоди», а й ще не одну родину…
• III •
Прапорщик Гомолка — в суботу він заступив на чергування у районному відділкові органів охорони громадського порядку Мнішка, що під Брді, давно вже не був зеленим новачком на службі — якраз навпаки. Ще рік-другий — і йому йти на заслужений відпочинок. Він мав за плечима неабиякий досвід, умів швидко знайти правильний підхід щоразу, коли доводилося самотужки розв'язувати якусь важливу справу. Тож він поки що завжди легко н без вагань давав раду всьому, на що тільки багата суботня служба у маленькому містечку. Словом, чоловік достойний, чоловік на своєму місці. Нічого дивного: що ж бо особливого може скоїтись у Мнішку під час такого чергування? Зрештою Мнішек стоїть не на якомусь безлюдному острові — ми живемо у вік спеціалізації та в час новітніх телекомунікацій. Тож дорожні пригоди тепер, приміром, уже розслідує спеціалізований відділок; там Гомолка може здійснити лише найперші заходи, щонайбільше — забезпечити недоторканність слідів і позаписувати учасників та свідків, а то ще» — перевести транспорт на тимчасовий об'їзд. Не менш просто стоїть справа, скажімо, і під час пожежі, що трапляється тут вряди-годи. А крім цього, що лишається ще? Дрібні порушення громадського порядку чи, сказати попросту, п'яний бешкет, бійка десь у корчмі, дрібні крадіжки з виломом, викрадення автомобілів. Прапорщик Гомолка був готовий психологічно та як фахівець і до будь-чого іншого. Крім того, він ще зовсім не втратив професійного шанолюбства і залюбки вразив би всіх блискучим розв'язанням якогось надзвичайного випадку, голосного щонайменше в цілій окрузі. І ось тепер він якраз і згадав про ці свої марення: він не знав античного вислову, що боги карають нас здійсненням нашого бажання, хоч йому й спадало на думку щось подібне. Крадіжка-бо, грабунок, напад — усе це зрештою дрібніє і перестій: бути чимось винятковим проти тієї хвилини, коли у ваш кабінет зненацька випхається п'ятеро незнайомих громадян, троє жінок та двоє чоловіків, і швиргає вам на стіл якесь шпаргалля, а обидва чоловіки ще й значуще дзвонять перед собою в'язками ключів. Гомолка не міг допустити, щоб ці люди подумали, ніби він не знає, що з ними робити. Він сів до письмового столу і взяв нотатника, поки що залишивши жінок чекати за дверима. — Ваше прізвище? — звернувся він до чоловіка, який серед усіх видався йому більш-менш спокійним. — Інженер Цтірад Шімандл. — Паспорта при собі маєте? Певна річ, він мав його, решта документів також були цілком справні, тих самих документів, які засвідчували, що він обстоює своє безперечне право. Прапорщик трохи розгубився. Інженер справляв солідне враження, ба аж надто солідне. Досвід підказував, що тут криється якесь грандіозне шахрайство, тільки Гомолка ще не знав, з якого боку підступитися до цієї клятої справи. Прапорщик звівся і зазирнув до приймальні, звідки долинали схвильовані голоси трьох жінок, що вели бій, образно кажучи, на побічному бойовиську. — Тихше не можна, га? Ще всі встигнете висловитись, тільки слід дотримуватись якоїсь черги. Він зачинив двері й кинув оком на червоновидого гевала, збуряковілого, із закоченими очима, готового кандидата в паралітики. — А ваше як прізвище? — Любомир Кубец. — Фах, адреса? — Директор овочевої крамниці, живу на Віноградах. У Празі, — додав Кубец, натякаючи, що селюк прапорщик може й не знати, де містяться Віногради. — Будечська, вісімдесят вісім. Прапорщик, ясно, перевірив і його документи. Як на зло, і в зеленяра вони були бездоганні. Зволікати далі було вже годі. — Чого вам від мене треба, панове? — оглянув він пильним оком відвідувачів. — Ви перший прийшли, пане інженер, ви й починайте. — Я тут купую дачу, нагорі під лісом, номер дев'ятсот двадцять вісім, — Шімандл говорив помалу, щоб Гомолка встигав нотувати, — і вмовився з паном добродієм Франтішком Клімешем, тобто з її дотеперішнім власником, що він тут чекатиме на мене сьогодні о третій пополудні. Ми вже про все домовилися, він навіть записав нас на вівторок до нотаря, щоб укласти купівельну угоду. Я маю при собі, — він сягнув до портфеля по теки, — витяг із покупчого листа, висновок експерта про оцінку вартості об'єкта, квитанцію на сплату панові Клімешеві дев'яноста тисяч завдатку, себто половини купівельної ціни, — говорячи, інженер один за одним викладав на стіл папери. — Ви, напевно, розумієте, що не можна бути байдужим, коли до вашого саду в'їздить на машині хтось чужий і поводиться там зовсім вільно, як у себе вдома… — Таж то мій сад, чоловіче! — вибухнув зеленяр, ще дужче буряковіючи. — Можете своє шпаргалля запхати собі… за стрічку капелюха! — схаменувся він в останню мить, певно, згадавши за прапорщика. — Я за нього заплатив дев'яносто тисяч кревними! — Тихіше!.. — зауважив йому Гомолка. Та шалене зеленяреве обурення збудило в ньому якусь симпатію. Цей чоловік нестримний на вдачу, зате, здається, щирий. — Хотів би я бачити, які б ви були спокійні! — буяв Кубец, радий скористатися з прапорщикової толерантності. — Я виклав за ту літнівку дев'яносто тисяч, чуєте, дев'яносто тисяч, погляньте-но, — він ляснув папером, немов козирем, об Гомолчин стіл і затарабанив по ньому стисненим кулаком, — і ще маю говорити спокійно, коли якийсь… — він промовисто помовчав, — мене гнатиме з моєї садиби? — Лишайтесь на своїй садибі, на бога, — миттю відгукнувся інженер, — от тільки ключі від дачі пана добродія Клімеша маю я, документи на неї маю я, заплатив за неї я. — І він доклав до своїх папірців на столі ще в'язку ключів. — Прошу без галасу! — уперше підвищив голос прапорщик. Йому здавалося, що він не у себе в кабінеті, а в якійсь задрипаній забігайлівці, де мусить утихомирювати підпилих бешкетників. Як це не дивно, але за мить він домігся від чоловіків сякого-такого спокою та поважності. Певна річ, мала втіха. Справді-бо, чи не забагато клопоту як на один раз? Із чого ж починати? Він узяв по в'язці ключів у кожну руку. На двох однаковісіньких нікельованих кільцях було нанизано по чотири ключі. Лише для того, щоб вигадати трохи часу й, може, напасти на якусь щасливу думку, прапорщик Гомолка порівняв їх. До кожного він одразу знайшов на другому кінці «близнюка»; всі ключі були однаково нові, однаково блискучі, однаково доладні й у тій своїй парній однаковості якісь нісенітні н лиховісні. Незабаром він уже не знав навіть, кому з чоловіків яку в'язку повертати. Помітив, що їм до цього також байдужки; та чи та — один біс! Ніщо не доводило переконливіше, як вони вже самі ясно розуміли, що обидва по самі вуха вклепалися в ту саму халепу. Гомолка простяг руку до паперів. Витяги з покупчого листа на садибу були виготовлені безперечно на справжніх бланках, написані тим самим письмом і в обох випадках одностайно засвідчували право власності Франтішка Клімеша, що живе за адресою Прага, Нове Місто, Сокольський проспект, дім номер дванадцять, на мнішецьку кадастрову парцелу[6] номер тисяча сімсот тридцять дев'ять і на дачу номер дев'ятсот двадцять сім. Не відрізнялися між собою і площі садиб, що дорівнювали в обох документах тисячі чотирьомстам вісімнадцятьом квадратним метрам, однакова стояла на обох бланках печатка і на погляд тотожними здавалися підписи службовки, які прапорщик розшифрував як «Ванькова» чи «Вондрова». Тамуючи зітхання, Гомолка розгорнув обидва висновки експертизи. Як перший, так і другий склав той самий судовий експерт архітектор Радослав Пулец, що жив за адресою: Прага, Бранік, Млейнекська вулиця, дім номер дев'яносто. Прапорщик не почувався настільки компетентним, щоб докладніше дослідити висновок, на це ще буде час, і займатимуться цим фахівці, тож він розгорнув обидва примірники на п'ятій сторінці чисто випадково. Тексти в них були тотожні, збігалися не лише цифри — сторінки повторювали одна одну ще й графічно. Гомолка тримав у руках дві машинописні копії того самого документа. Чого йому кортіло найдужче, то це запитати у цих двох свіжоспечених власників дач, що вони в біса накажуть робити з тим усім районному відділкові у суботу ввечері?! Милі бійки, милі крадіжки з виломом, тут би він зразу знав, що діяти, а от як бути, коли двоє купують — і, з усього видно, цілком відкрито — одну й ту саму дачу, хай їй грець?! Визнавати свою розгубленість, свою безпорадність, звичайно, не хотілося, тож він про всяк випадок ще раз перечитав написані рукою Франтішка Клімеша розписки про те, що, мовляв, він, Франтішек Клімеш, прийняв од Любомира Кубеца та від інженера Цтірада Шімандла по дев'яносто тисяч крон готівкою. Хто з них божевільний, а хто шахрай? Адже після такого продажу Франтішка Клімеша неминуче ждатимуть грати або психіатричка! А може, тут веде якусь тонку гру один з них двох — Кубец або Шімандл? Яку тоді карту він ховає у рукаві, які його подальші наміри? Якби тільки прапорщик Гомолка мав час, він просидів би цілу ніч над річним комплектом «Кримінального вісника» і, може, знайшов би якийсь ключ. А тепер звичайно незрадлива пам'ять не підказувала йому жодного схожого прикладу, жодного аналогічного випадку, нічого такого, на що б він міг бодай трохи спертися у ході розслідування. Більше того, Гомолка мав лише приблизне уявлення, де взагалі міститься та Клімешева дача, а розпитувати не хотів. Місцевих мнішецьких жителів він знав чи не всіх — від перехрестя за Ржіткою й по Скалкові аж до Малої Святої гори, а з дачників лишень тих, кого за різних обставин приводили до відділка пильні справи. Та й у чиїй пам'яті вмістилися б мешканці кількох домочків, мов ті мушки розсіяних по підніжжю Гржебенів і нижче аж до Кітіна та Хоузави, адже вони, ті мешканці, приїздять сюди щонайбільше раз на тиждень, ще й не самі, а з дітьми, батьками-матерями, братами та сестрами, коханками, друзями, родичами та знайомими, яким надають дачі коли на суботу та неділю, а коли й на всю відпустку. Гомолка підвівся. То було не тільки запрошення покинути кабінет, а й знак, що він готовий узятися до цієї препаскудної справи, дарма що й сам іще гаразд не знав, з якого кінця починати. Він запхав до кишені обидві в'язки ключів, а документи поклав у шухляду. Ніхто й словом не заперечив проти таких дій.
• IV •
Того-таки суботнього вечора доктор Карел Яролім чергував у Празькому карному розшуку. Фактично його тут досі мали за початківця, та він устиг набратися сякого-та-кого досвіду і знав: або за все чергування ніколи буде й чашки кави випити, або — що наразі більше схоже на правду — вільного часу буде повно, його цілком вистачить на те, щоб у тиші та спокої впорядкувати всі папери, занехаяні за щоденною метушнею. Та тішитися спокоєм довго не довелося. Уже надвечір він конче мусив бути присутнім на огляді того, що можна б назвати сумним фіналом одного людського життя. На Залізничному мосту заподіяв собі смерть, кинувшись під поїзд, якийсь іще не опізнаний чоловік. Сьогоднішню суботу як виняток оголошено робочою, але ввечері місто вже мало свій звичайний суботній вигляд. До подскальського боку Залізничного мосту Яролім їхав майже пустельними вулицями. Відразу по обіді дачники гайнули хоч одним оком поглянути на свої передміські володіння, аби прикинути, коли вже заходжуватися коло садків, які ремонтні роботи найпильніші, який матеріал діставати насамперед. Холодний сирий вечір із мжичкою, швидко намерзлою на хідниках, аж ніяк не заохочував до прогулянок по місту. Ненадовго оживуть вулиці хіба перед восьмою та десятою по закінченні кіносеансів, більшість же громадян добре пам'ятали прислів'я «Марець хватає за палець» і сиділи у теплі по кав'ярнях та шинках або вдома перед голубими екранами. Сам доктор Яролім, коли б мав сьогодні вільний день, напевно був би не займався нічим іншим. Він зупинив свою ядушну, придбану з третіх рук «октавію» на подскальському кінці Залізничного мосту. З одного боку міст був тимчасово закритий для пішоходів, а проте ніхто й досі не звернув уваги ні на купку чоловічих постатей угорі на мосту, що рухались у сяйві нашвидку поставлених юпітерів, мов ті актори під час фільмування нічної сцени, ані на дві службові машини та фургон перевозити трупи, припаркований на хіднику. Вичовганими дерев'яними сходами Яролім спроквола зійшов на міст і збирав усі душевні сили, щоб зоставатися спокійним і могти скупчитися лише на своєму завданні. Він уже давно спізнав, якою чорною і неромантичною поденщиною буває служба у карному розшуку, а проте передчував: те, що він побачить, що лежатиме на колії, перевершить його давніші приголомшливі враження, винесені з роботи в польових умовах, як і теперішні майже боязкі сподівання. Він не помилився. Побачене у сліпучому світлі трьох юпітерів та у спалахах від фотоапарата було ще страхітливіше, ніж він собі уявляв. Відповідні знімки у підручнику судової медицини не відтворювали і дрібної частки цього жахіття. Власне, те, що відкривалося перед очима, навіть на перший погляд не нагадувало людини. І тільки коли доктор Яролім угледів людське передпліччя, що валялося серед щебінки, як викинута обліплена камінними скалками шмата, і коли біля світної цифрової таблички, устромленої за дванадцять метрів від колії, уздрів жахливо спотворену чоловічу голову, він упевнився остаточно, що одержане повідомлення таки не розминалося з правдою. Всі чоловіки з виїзної групи досконало зналися на своєму ремеслі, тож Яролімові тим часом не випадало вимагати від них чогось більшого за те, що ті вже звично заходилися робити самі. Він хапливо роззирнувся. Скрізь, куди не глянь, не побачиш жодного чужого, місток зі сміховського боку немовби вимер. Отож Яролім міг заздалегідь розпрощатися з надією, що під час самогубства десь тут на видноті проходив якийсь свідок. На полотно самогубця вийшов десь-найпевніш через прохід у бар'єрі й ліг або стрибнув на колію, що плавкою дугою завертає сюди від колишнього вишеградського вокзалу, так що машиніст міг побачити його аж в останню мить, коли вже ніяка сила у світі вчасно не загальмувала б розігнаний поїзд. Втім, ще досі не було з'ясовано, який саме поїзд зарізав самогубцю. Трун завважив машиніст локомотива, що проїздив мостом у зворотному напрямку, від Сміхова. Саме він і зателефонував з вишеградського вокзалу службі невідкладної медичної допомоги. — Труп уже оглядали? — спитав Яролім старшого вахмістра, що командував виїзною групою. — Поки що ні, — з тону його відповіді можна було зрозуміти, що ніхто не квапитиметься до цієї безперечно потрібної роботи. — Втім, наші ще не готові. — Старший вахмістр озирнувся на своїх підлеглих, що міряли рулеткою відстані й креслили з точністю до сантиметра докладний абрис. Яролім кивнув і підійшов до мертвого тіла. Він не заздрив паталогоанатомам, що провадитимуть анатомування, хоч на стіл для розтину труп потрапить уже обмитий і більше нагадуватиме предмет наукового дослідження, аніж жертву трагедії. Десь-найпевніш лікарі теж не знайдуть нічого особливого, причина смерті видавалася аж надто ясною, і якщо слідство встановить мотив самогубства, справу, мабуть, швидко буде закрито. Доктор Яролім, певна річ, ще раніше встиг збагнути, що у карному розшукові лише зрідка розслідування справ іде самоочевидним, накоченим шляхом. Осторонь, також біля встромленої цифрової таблички, що дозволить орієнтуватися на фотографіях і буде використана у абрисові, лежав портфель. Яролім нап'яв гумові хірургічні рукавиці й розщібнув замок. Портфель був порожній, він знайшов у ньому тільки згорнений учетверо цупкий папір. Яролім приступив з ним до юпітера і побачив, що читає висновок судового експерта про оцінку вартості якоїсь дачі у Мнішку під Брді, власності Франтішка Клімеша з Праги, що мешкає на Сокольському проспектові номер дванадцять. Дивно, промайнуло йому в голові, що досить-таки важливий документ хтось так недбало згорнув, та ще й узяв для нього цілий портфель. — Огляньте йому кишені, — наказав він наймолодшому з виїзної групи, — повивертайте з них усе. Насамперед мене цікавлять його особисті документи. Молодик миттю зробив, як йому сказано. Яролім уже знав, що цей шанолюбний експерт ладен і такі найнеприємніші завдання виконувати швидко й точно. З полегкістю, що не доводиться робити це самим, усі пильнували, як криміналістичний послушник вивертає на простелений ігеліт кишені. Здобич була небагата. Австрійська запальничка, брудний носовик, почата коробка дешевих сигарет, вісім крон з дрібняками, сорока гелерами, копірка, уламок гребінця. — Нема нічого, — з «жалем і ніби аж провинно глянув на Яроліма молодик. — Навіть гамана? — допевнявся Яролім. — Або якогось портмоне на документи чи там календаря?.. — Нічогісінько. Як на побіжний погляд, небіжчикові могло бути десь близько п'ятдесяти, а то й більше. Він мав на собі звичайне приношене вбрання з крамниці готового одягу, не надто часто чищені черевики. Та судячи з висновку експертизи, він, либонь, був власник дачі, оціненої у сто вісімдесят тисяч крон. Такі люди звичайно носять при собі більше, ніж вісім крон сорок гелерів, не розлучаються з гаманцем і, як правило, не ходять без особистого посвідчення. Яролім уже був майже певний, що з першої ж на погляд шаблонної справи виросте прескладний випадок, хоч він досі не міг скласти конкретного уявлення про його характер. Чому Франтішек Клімеш загинув саме тут? Приїхав сюди померти зі свого Сокольського проспекту чи їхав од Сміхова? Де він залишив свої документи й чому ніс у портфелі-дипломаті лише той єдиний висновок судового експерта про оцінку вартості дачі й більш нічого, нічогісінько? Чи Клімеш саме йшов на зустріч із покупцем, а чи тільки-тільки розійшовся з ним? Коли розійшовся, то як? Тихо-мирно чи у гніві? Чому він продавав свою мнішецьку дачу? І кому? На що йому потрібно було стільки грошей? Чи не наготував він той свій висновок для чогось іншого, а коли так, то для чого саме? Яролім знав, що в понеділок матиме до своїх послуг готовий альбом якісних фотографій, а проте ще раз обвів поглядом місце трагедії, старанно закарбовуючи все у пам'яті. Його увагу привернула рука мерця, напівстиснена у кулак, та сама рука, яку колеса поїзда відтяли в лікті. Він присів біля обрубка й уважно приглянувся до нього. Нехай Яролімом рухала прищеплена йому ретельність слідчого, ази криміналістики, згідно з якими на важливі висновки наштовхують начебто неістотні подробиці чи просто інтуїція — складник обов'язкового для криміналіста таланту, — хоч би що там було, а він не шкодував про це. — Присвітіть-но сюди, — звелів він, навіть не озираючись ні на кого з виїзної групи. Негайно принесли стоян з юпітером і руку освітили зблизька. З такою рукою, з отими довгими тендітними пальцями тільки б грати на роялі, промайнуло у Яроліма в голові. Та Франтішек Клімеш, знати, заробляв на хліб дечим далеко прозаїчнішим. На подушечках пальців Яролімові видно було шкарубкі мозолі, сліди щоденної фізичної праці. Руки спортсменів чи руки тих, хто фізично працює тільки на дозвіллі, бодай і найщиріше, виглядають зовсім не так, це Яролім уже собі затямив. Зненацька чимось зацікавлений, він сягнув до кишені по голмесовську лупу, через яку встиг натерпітися кепкувань від колег, хоча щоразу вона ставала йому в пригоді, і почав розглядати крізь неї нігті. Вони були обтяті майже до м'яса, а все ж попід нігтями середульшого та вказівного пальців застрягло ледь помітне пасемце ворсинок — їх Клімеш ніяк не міг прихопити у щебінці колії, коли його волік локомотив. — Знімок, великим планом! — жваво звелів Яролім. — І надалі з тою рукою поводьтеся ніби з порцеляновою, ясно?! Вахмістр кивнув. Він зрозумів, про що йдеться Яролімові, й сам трохи перейнявся його збудженням.
* * *
Уже в своєму кабінеті доктор Яролім найперше зателефонував службі запису актів громадянського стану. Невдовзі він довідався, що на Сокольському проспекті номер двадцять справді мешкає Франтішек Клімеш, п'ятдесятидвохрічний цивільний службовець, одружений, батько двох дітей, за фахом заступник начальника економічного відділу в експортній фірмі «Гермес», під судом та слідством не перебував. Яролім зачекав, поки йому принесли ще й Клімешеву фотографію — дублікат його паспортного знімка. З Клімешевою подобизною якось не зовсім в'язалося спотворене жахом, закривавлене обличчя мертвяка на мосту, та паспорт був виданий вісім років тому, а за стільки часу людина, що почала п'ятий десяток, звичайно помітно змінюється. Яролім тяжко зітхнув. Ще сьогодні треба було повідомити чергового, що він виїздить і куди саме. І не знаходилося жодної відмовки, щоб відкласти виконання цієї повинності, найнеприємнішої з усіх, які тільки випадали йому на службі у карному розшуку. Одружений, та ще й батько двох дітей!.. Скільки їм тепер приблизно, у скільки той Клімеш оженився? Припустімо, двадцять, нехай двадцять п'ять років тому! Як уся та трійця, дружина та двоє дітей, сприйме повідомлення про смерть чоловіка та батька, що мені скаже і про що розпитуватиме, розмірковував Яролім, коли вже знову сидів за кермом і гнав авто до Сокольського проспекту. Якщо кілька годин тому на Залізничному мосту відбулася розв'язка якоїсь задавнененої незлагоди у Клімешевій родині, тоді ніхто вже нічому не дивуватиметься… Втім, цілком може бути, що їм усім чи принаймні декотрим з них моє донесення просто справить полегкість… Або ж там дійшла до краю зовсім інша історія, щось таке, чого ніхто з них досі й припустити не міг. Любовна інтрига, чи, приміром, поразка у двобої з немилосердним шантажистом, а чи невдала спроба чимшвидше відшкодувати грошову розтрату, словом, усе що завгодно. І я, снувалося далі Яролімові в голові, муситиму карбувати в пам'яті кожне слово, кожен порух, кожен вияв почуттів у відповідь на мої слова, бо чи ж можна передбачити, що стане для мене провідною ниткою під час розслідування у всі наступні дні. Він якраз не мав серйозної роботи і міг заздалегідь бути певний, що в понеділок на ранковій оперативці цю справу доручать саме йому, хто вже трохи обізнаний з обставинами Клімешевої смерті. Як на те, сьогодні на вулицях кругом горіло зелене світло, і Яролім доїхав до Сокольського проспекту, дванадцять швидше, ніж йому хотілося. Набравши у груди повітря, він подзвонив на другому поверсі під дверима, де видніла емальована табличка з написом «ФРАНТІШЕК КЛІМЕШ»; табличка була солідна й елегантна, а проте не подавала жодних відомостей, окрім цього прізвища. Ніхто не підійшов одчинити. Коли доктор Яролім дзвонив уже вчетверте, і як він вирішив, востаннє, сходами піднялася жінка середніх років. — Клімешевих нема вдома, — сказала вона раніше, ніж Яролім устиг щось запитати. — Справді? А ви часом не знаєте, де їх можна знайти, чи бодай котрогось із них? — Пополудні обоє від'їхали у Мнехеніци, — відповіла жінка. — Сама бачила. Їхня дочка помандрувала в гори, а син на військових навчаннях. — У Мнехеніци? До кого ж вони туди поїхали? Вона здивувалася його необізнаності. Клімешів приятель, як вона подумала про Яроліма, мав би знати більше. — Таж до себе на дачу. — Вони мають якусь дачу у Мнехеніцах? У Мнехеніцах під Давлі? — допитувався Яролім. Важко було повірити, що самогубці з мосту належали відразу дві дачі. — А то ж як? Вони туди їздять уже кілька років!.. Ви з ними незнайомі? — Знайомий, але мало. О котрій вони виїжджали? — Десь о пів на четверту. Їхній гараж якраз біля нашого, чи то пак зятевого, внизу, два будинки ліворуч, у дворі. Там стільки того добра навантажили — сьогодні не повернуться напевно. Може, їм що переказати завтра ввечері? Де Мнехеніци, а де Залізничний міст?!! Двадцять кілометрів по доброму шосе. З технічного погляду, Клімеш, либонь, устиг би подолати їх, але хто ж би повірив, що на мнехеніцьку дачу він їхав з наміром того-таки дня повернутися до Праги і там добровільно (якщо це так!) померти, вдавшись до бридкого самогубства? — Бачте, а я думав, що вони їздять на дачу кудись до Мнішка. — Бійтесь бога! Завжди до Мнехеніц! Дача ще належала його батькові-матері. Я ж бо знаю їх не рік і не два! Згідно з незаперечним документом Франтішек Клімеш був власник мнішецької дачі, про яку, одначе, його давня знайома, мешканка одного з ним будинку, ні сном ні духом не відала. Той самий Франтішек Клімеш, що загинув на Залізничному мосту, не мавши при собі жодного особистого посвідчення, і під чиїми нігтями зосталося пасемце ворсинок, видертих десь-найпевніш із макінтоша. У тому макінтоші напевно був хтось інший. Убивця. До Мнехеніц, не знаючи поки що адреси, їхати було нічого, і від цієї думки доктор Яролім відчув полегкість. До кінця чергування вже не скоїлося нічого гідного уваги, та небагато паперів йому пощастило довести до ладу. Обхопивши голову руками, він сидів над єдиною списаною сторінкою нотатника.
Клімеш+ самогубство? хіба що фіктивне документів, власне, жодних, зате висновок судового експерта про оцінку вартості дачі власник дачі — де? у Мнехеніцах (за свідченням сусідки з його дому — враження справляє серйозне) у Мнішку під Брді (згідно з документом) За фахом заступник начальника економічного відділу в експортній фірмі — впливовість? зв'язки? корупція? шантаж? розтрата? зовнішній вигляд, одначе, не має нічого спільного з експортом і, мабуть, не свідчить про високе становище, незалежно від місця роботи (робочі мозолі, дешеві взуття та одяг) фірма «Гермес» міститься аж біля Флори, Клім. мешкав на Сокольському просп. — а так, то куди або звідки він ішов через Залізничний міст??? з мнехеніцького автобуса? (Сміховський автовокзал неподалік і мета близько теж) з мнішецького автобуса? те ж саме приїхав своєю власною машиною? з'ясувати про неї! де машина тепер? Якщо з Мнехеніц до Мнішка, то як? Там сполучення препогане, просто очікування чи розрахунок на точний від'їзд якогось автобуса? машиною, звісно, близько, лише переїхати пагорб (Трнова) — і вже майже там Cui bono???
Останні слова він підкреслив. Еге ж, Cui bono?[7] Кому вигідна смерть Франтішка Клімеша, хто наважився на найтяжчий карний злочин — убивство? Доктор Яролім уже нї кришечки не вірив у самогубство Клімеша, а отже, мусив повернутися до класичного запитання, з якого починається всяке слідство. То було далеко не останнє запитання з тих, що він мав поставити, а тоді довго й клопітно дошукуватися відповіді.
• V •
Мнішецький прапорщик Гомолка прилаштував свій службовий автомобіль аж у хвості маленької колони. Завзяття обом покупцям не позичати, а йому не хотілося показувати, що він не знає, яка з тутешніх дач належить отому невідомому Клімешеві, божевільцеві, який не завагався дати собі сплатити по дев'яносто тисяч крон завдатку. Та й виїхали інженер Шімандл і Кубец ще перше, ніж; прапорщик устиг поворотом ключа ввімкнути запалення. Тож він повис у них на хвості й супроводжував їх через весь Мнішек і нагору — путівцем поміж дачним висілком та лісом — трохи не під Скалку. Перед садовою брамою манячили припарковані неподалік один від одного ще два автомобілі, голуба «шкода» й червоний «ренаульт». Гомолка досвідченим оком визначив, що тут не обійдеться без його енергійного службового втручання. Біля машин стояло двоє чоловіків, обидва нагороїжені й насуплені, ладні от-от узятися за чуби, зчинити безладну бійку або попросту за давнім чеським звичаєм надавати один одному ляпасів. Вигляд прапорщикової форми їх на мить протверезив. Мир, проте, враз порушився, коли супротивники дізналися, хто приїхав у «саабі» та «вартбургові». Інженер Шімандл із Кубецом теж почувалися не краще, тільки-но виявилося, що й цих двоє чоловіків, головлікар доктор Мазлік та автомеханік Сохор, мають не менш справні й не менш переконливі свідчення своїх прав власності, бо вони теж сплатили Франтішкові Клімешеві кожен по дев'яносто тисяч завдатку готівкою, щоб дістати натомість висновок експерта про оцінку вартості дачі, витяг із покупчого листа й в'язку ключів від садової брами та дачі. Найрозумнішою серед усього гурту виявилася пані Сохорова, невеличка й моторна жіночка, набагато кмітливіша за решту покупців. — Що з того, що ви тут даватимете ляпаси один одному, ви, бовдури?! — звернулася вона до чоловіцтва, в тому числі й до супутника свого життя. — Підіть надавайте ляпасів отому мерзотникові, що видурив у вас триста шістдесят тисяч, чи, може, я не правду кажу? — обернулася вона до Гомолки. Прапорщик загалом був з нею згодний, та не міг же він потурати замахові на чиєсь здоров'я! Пані Сохорову це трохи розчарувало. — Триста шістдесят тисяч, царице небесна, — забідкалася вона, немовби всі ті гроші до останнього гелера заплатили тільки Сохори, — отак пошитися в дурні може лише чоловік, правду я кажу чи ні? — цього разу вона звернулася до жінок, і ті коли й не озвалися на відповідь, то принаймні одностайно закивали. А втім, прапорщик був удячний пані Сохоровій за її втручання: воно поновлювало мир і нагадувало, що їх усіх спіткала однакова доля чи, краще сказати, однакова недоля. Та йому не судилося надто довго радіти. Всі відразу повернулися до нього, вважаючи, що він напевно знає, мусить знати, як бути далі. На жаль, прапорщик міг похвалитися чим завгодно, тільки не цим. Йому здавалося, ніби він мимовільний герой комедії, власне, актор, що грає вкрай невдячну й неприємну роль. Тож він поспішив удатися до неминучого службового шаблону — шкоди він принаймні не наробить. Гомолка церемонно опечатав спершу дачу, а тоді садову браму й запросив усіх покупців їхати за ним до відділка. Згодом, коли Гомолчина машина з голубою блимавкою на верху спускалася до містечка, ведучи за собою цілу вервечку легковиків, прапорщик піддався хвилинному нападові чорного гумору: а чи не дав він оце часом маху, ану ж до дачі під лісом приженуться нові покупці? Потім йому подумалося, що, можливо, колись він із задоволенням розповідатиме про цю халепу, а його слухачі матимуть чудову нагоду всмак порозважатися. Та поки що він ось уже вдруге ніяк не придумає, що його робити, як зарадити лихові, готовому вирости з того всього, немов джин з відіткнутої пляшки. У відділку він найперше допитав інженера Шімандла, а тоді й решту всіх у тій послідовності, в якій вони примчали до горезвісної дачі. Та останні три допити запитання по запитанню були вже тільки механічним повторенням першого допиту: гріх сказати, але прапорщик дотримувався трафарету, заздалегідь визначеної схеми. Гомолка був приголомшений тим, що оце спало йому на голову, не менше за самих потерпілих, які вже остаточно помирилися між собою і тепер ділилися своїми переживаннями та враженнями. Інженер Шімандл уже третій рік напитував якусь гарну дачу. Газетне оголошення, що пропонувало під грифом «Тільки готівкою» люксусову літнівку з розкішним садом за тридцять кілометрів од Праги й за десять метрів од лісу, природно, привернуло його увагу. Він зразу ж відгукнувся на нього, і через скількись там днів автор оголошення зателефонував йому на роботу. Мова його приваблювала стриманою діловитістю, він нічого не вихваляв і назвав цілком прийнятну ціну, що до останньої крони відповідала вартості дачі згідно з її оцінкою, а таке трапляється далеко не щодня. Сто вісімдесят тисяч за таку першорядну віллу з садом — це ж зовсім не багато, якраз навпаки! Автор оголошення призначив зустріч у кав'ярні «Славія», де вони мали умовитися про все інше. Бажано б тільки, щоб переговори були недовгі — так то так, ні то ні. Він обіцяв принести всі потрібні документи, а сам лише зажадав, щоб інженер прихопив про всяк випадок половину заправленої суми. Якщо він лишиться задоволений оглядом дачі, то відразу ж сплатить завдаток, а наступного тижня вони оформлять у нотаря передачу майна, й Шімандл сплатить йому там другу половину. А коли дача не сподобається, то розійдуться вони також по-доброму, в автора оголошення не бракує ще й інших солідних зацікавлених осіб, у чому інженер Шімандл анітрохи не сумнівався. Франтішка Клімеша інженер змальовував у цілковитій згоді з описами автомеханіка, зеленяра та головлікаря як людину з вишуканими великопанськими манерами; видно було з першого погляду, що він посідає у експортній фірмі значне становище і звик провадити перемови конкретно й швидко. Заступник начальника економічного відділу пояснив своєму покупцеві, точніше своїм покупцям, що його неждано-негадано й, признатися, без особливої радості з його боку відряджають на чотири роки торгпредом до Ріо-де-Жанейро. Та ще раніше він повинен добудувати невеличку родинну віллу в Баррандові для своєї заміжньої дочки, що вже тепер ходить дитиною. Мимохідь він з'ясував із Шімандлом (так само, як і з головлікарем Мазліком та з автомеханіком Сохором), що в них навіть є один спільний знайомий (щоразу інший, але завжди із значним становищем), і далі вже не відбігав од теми. Він показав покупцям висновок судового експерта про оцінку вартості дачі тритижневої давності та витяг із покуп-чого листа. Для повноти картини й для годиться — Клімеш наполіг на цьому попри чемний опір інженера (головлікаря, автомеханіка, зеленяра) — він ще дав їм подивитися свій паспорт. Потім показав кожному по кілька фотографій літнівки, три екстер'єри та два інтер'єри, що змусили їхні серця затрепетати, і почав нетерпляче позирати на годинника. Вони розрахувалися з офіціантом, і Клімеш відвів покупця — байдуже хто то був, з усіма повторювалося те саме, тільки у двох покупців зустріч відбулась у вівторок, у одного вранці, у другого пополудні, а в решти двох у середу — на набережжя до припаркованого там автомобіля. На задньому сидінні його червоної «шкоди» лежала якась тека для паперів з товстими палітурками та купки проспектів, написаних мовою, яку інж. Шімандл та д-р. Мазлік визначили як іспанську, Сохор — цілком слушно — як португальську, а Кубец приблизно як французьку. Машиною, утримуваною у бездоганному стані, він завіз покупців на дачу вище Мнішка і провів по всьому будинку від підвалу до горища. Всюди панував взірцевий лад, це стосувалось як будівлі, так і всієї обстанови — її теж уписано до вартості, адже цьому мотлохові вже понад сорок років, мовив зневажливо Клімеш, і всі засумнівались у його крамарських здібностях, бо меблі самі собою становили значну цінність — турботливо обіпнутої полотняними покрівцями. Клімеш намірявся забрати лише картини, а все інше залишиться тут, бо куди б він з тим усім подався?! Потім Клімеш іще поводив своїх покупців мокрим снігом по саду від дерева до дерева, показав їм гараж, повітку, плавальний басейн, аж їм померзли звологлі ноги, й вони раді були повернутися до зали. Тут відбулася кінцева частина переговорів. Клімеш вручив їм по копії висновку експертизи та по витягу з документа на право власності, а сам прийняв од них по дев'яносто тисяч готівкою і видав їм квитанцію на завдаток, власноручно виписану традиційним закрутистим письмом випускника торговельної академії. Він нічого не забув і до підпису долучив не лише свою адресу, а й номер паспорта. Коли Мазлік та Кубец здивувались, як швидко йому вдається залагодити справу, що в будь-кого іншого затяглася б чи не на кілька тижнів, він лише зітхнув і сказав, що тиждень тому провадив у Лондоні надзвичайно складні перемови з отими клятими аргентінцями й тепер мусить їх упіймати протягом трьох годин, що лишаються до відльоту літака в Рим, де вже на нього чекають торговельні партнери з Нігерії та Туреччини. На прощання кожен із покупців дістав в'язку ключів, хоч по дорозі назад до Праги Клімеш попередив, що до суботи ще вивозитиме свої речі, тож раніше дача не звільниться. Він умовився з ними всіма неодмінно зустрітись у вівторок о десятій у нотаря. Щоб не викликати невдоволення у дружин, чоловіки мали приїхати з ними на огляд дачі в суботу. Інженера Шімандла Клімеш обіцяв чекати з третьої години, а решті навіщось призначав зустріч через кожних наступних півгодини, може, щоб уся ця комедія виглядала ще смішнішою. Протоколи складено й підписано, віддрукував прапорщик наостанку. Він уявляв, що вислухають панове інж. Шімандл, Сокор, д-р. Мазлік та Кубец від своїх жінок сьогодні ввечері та протягом найближчих тижнів. Прапорщик зробив усе, що тільки міг, і хоч це було й нелегко, випхав гостей з кабінету. Зачекавши, поки до Праги від'їде остання машина, він подумав, що б йому самому довелося вислухати від своїх підлеглих, коли б він припустився якогось недогляду. Сьогодні о цій годині йому було вже ніколи з'ясовувати тотожність особи того Клімеша, який замість зовнішньої торгівлі вдався так завзято до торгівлі внутрішньої, не було змоги навіть установити законного власника дачі. Хоч у нього на столі лежало чотири підписані протоколи, він усе не міг повірити, що негайно не пояснить усього — розумно і прийнятно для всіх причетних до справи. Оскільки Клімеш навряд, щоб був власник чотирьох дач вартістю у сто вісімдесят тисяч кожна, то він запевне пройдисвіт чи шаленець, очевидний кандидат у мешканці Богніц чи Панкрацу. Прапорщик сів у службову машину й ще раз помалу проїхав нагору, в кінець дачного висілка під лісом. Машин нових покупців тут, дяка богові, вже не стояло. Скрізь панували мертвий спокій та пустка, лише в поодиноких дачах світилося, ночі все ще морозяні, й промерзлу хату зразу до ладу не протопиш. Гомолка став лічити, кого з дачників він знає. З обличчя ще сяк-так, а ось на імена і ближче?.. Прапорщик навмання шалався вуличками, поки йому нарешті всміхнулося щастя. Він здибав дачника, якого частенько бачив унизу в крамниці самообслуговування, пенсіонера, що жив на дачі щороку по вісім місяців. Для початку Гомолка завів із ним цілком невимушену сусідську балачку. — Ви тут не знаєте Клімешевих із Праги? — . спитав він, тільки-но пощастило перевести мову на стосунки у висілку, знайомства, приятелюваннята свари-пересвари. — Клімешів, кажете, — перепитав пенсіонер. — Певно, ви маєте на оці Клімових, чи не так? — Клімешів, — стояв на своєму прапорщик і вже прощався з надією, що дізнається про щось путнє. — Як я кажу Клімови, то маю на оці саме Клімових, — незворушно поправив його старий дачник. — Клімови тут держать таку камінну почвару зі словацькою верандою та новим дахом із шаруватого пластику — отам над розпуттям. Потім тут іще десь Кліменти, з ними товаришує Глоущек, наш сусіда, але тих я не знаю, не знаю навіть, де вони мешкають. — Клімешам належить ота велика дача, що зразу під лісом, — мовив Гомолка, — ота гостроверха, з залізною огорожею на кам'яному підмурку. В неї білий, свіжоотинькований фасад, тепер пригадуєте? — Овва, так то Клімеші? — спитав без особливої цікавості пенсіонер. — А мені наче здавалося, що в них якесь інше прізвище, втім, я їх не знаю. Та й нащо тобі їх знати, щасливий ти чоловіче, подумав Гомолка з гіркотою, ніхто тобі не дорікне, що ти не знаєш гаразд кожного у цім мурашнику, бракувало ще клопотати голову тим Мнішком, тобі можна спокійно плутати Кліму з Клімешем та Кліментом, а як же воно мені?! Згодом дорогою до містечка він силкувався згадати, чи стикався коли з таким випадком, щоб за два дні пішли в хід триста шістдесят тисяч. Колись давно він мріяв про щось таке. А тепер мусив визнати, що в нього вже не залишилося ніякого особливого шанолюбства, і, можна сказати, шкодував, що йому не пощастило добути до пенсії без учиненого з таким розмахом злочину. А що то злочин, він уже не мав ані найменшого сумніву.
• VI •
Понеділок почався у празькому відділенні карного розшуку неодмінною ранковою летючкою та оперативкою. Як завжди, їх вів сам шеф, прозваний за свою здоровенну постать Кругляком. Та прізвисько не мало зневажливого присмаку, воно лише відтіняло непослабну шану перед багатющим та різнобічним досвідом цього стріляного криміналістичного ветерана, перед його безвідмовною пам'яттю та невтомною математичною логікою, посиленими незбагненним шостим чуттям, що дозволяло йому без жодних попередніх симптомів вгадувати чи передбачати подальший хід подій та їх повороти. Кругляк беззастережно вимагав, щоб, у таких оглядових нарадах брали участь усі без винятку, навіть коли йдеться про випадки, ніяк не пов'язані з їхньою роботою. Адже ніколи не вгадно, повторював він повсякчас, як повернеться справа. Кожен-бо криміналіст упродовж усього свого професійного шляху, хай хоч який він досвідчений, хитається між нестачею важливої інформації (а отже, нерідко може переоцінити щось із тієї дрібки, яку має у своєму розпорядженні) та надміром другорядних деталей, які можуть зненацька піднятись у ціні; день у день він повинен повсякчас розрізняти, яка відомість належить до першої, а яка до другої категорії. Хто не зуміє звикнути до цього, як до денного хліба, кому від цього йде обертом голова, той, додавав він буркотливо, зробить найкраще, коли шукатиме чимхутчіш якоїсь спокійнішої роботи, де життя тече тихо й розмірено. Сьогодні побіжно оглядали все, що сталося і про що повідомлялося від часу останньої понеділкової ранішньої наради. Десь так само у військових штабах з'ясовується становище на всій довжині фронту і, природно, більше уваги приділяється діям батальйонів та полків, ніж дрібним сутичкам розвідувальних підрозділів. На оперативці не забувалося нічого, тож згадано було і п'ятницьку трагічну аварію на Сілезькій вулиці, одну з багатьох за минулі дні й цікавішу хіба тим, що її за всіма ознаками спричинив поганий технічний стан машини, дивний для власника, який працює трохи не чорноробом, а отже, міг би утримувати машину як слід. Потім забрав слово Яролімів найближчий приятель у всьому карному розшукові, фахівець з економічних злочинів Матейка, якого за вогнисто-рудий чуб товариші відкрито, а підлеглі таємно прозивали Соняшником. Перед ним уже лежала ціла праця про мнішецький випадок прапорщика Гомолки. Мільйон не становив для Матейки бозна-якої цифри. Та досі такі й більші суми фігурували виключно у хитромудрих бухгалтерських махінаціях. Тож мнішецькі почетверені дев'яносто тисяч справили неабияке враження і на нього. Ще перед початком наради Соняшник поки що тільки з особистого зацікавлення та ретельності встановив справжнього власника дачі у Мнішку. Відповідь на запит підтвердила його мимовільну підозру та здогади мнішецького Гомолки. У Мнішку під Врді ніхто сном-духом не відав ні про якого Франтішка Клімеша, дача насправді належить такому собі інженерові Петрові Клазанові, працівникові фірми «Інтермонт», Прага, завод «Збраслав», який ще з листопада минулого року перебуває за кордоном, де керує будівництвом сталеливарного заводу, а повернеться до Чехословаччини не раніше, ніж після його спорудження, тобто через два роки. — А як сюди приплутався той Клімеш? — запитав Кругляк. — Що він, власне кажучи, за птиця? Навіть Матейка, відомий своєю оперативністю, ще не міг відповісти на шефове запитання. Повідомлення про бешкет у будинку номер дванадцять на Сокольському проспекті, який там учора зчинили, шукаючи Клімеша, три безталанні покупці (за винятком тверезого й ладного змиритися з долею інженера Шімандла), карний розшук не отримував, справою займався лише відповідний районний відділок. Та ось попросив слова доктор Яролім. — Франтішек Клімеш, — сказав він, — схоже, загинув на колії Залізничного мосту в суботу ввечері… — Схоже? І загинув? — невдоволено перебив Кругляк. — Чому ви кажете «загинув» і що означає «схоже»? К бісу цю поетичну мову! Що то було? Вбивство, самогубство чи нещасливий випадок? — Видимо, вбивство, — відповів Яролім. — Крім того, Клімеш був заступник начальника економічного відділу в експортній фірмі «Гермес», людина бездоганної репутації, одружений, батько двох дорослих дітей, гаданий власник двох дач, однієї у Мнехеніцах, а другої якраз у Мнішку. Він має шоферські права та мисливське посвідчення, свій автомобіль, — сипав він відомостями, знаючи, що це сподобається Круглякові. Проте сьогодні Яролім, хоч убий, не міг йому догодити. — Гаданий власник, — повторив іще невдоволеніше Кругляк. — Гаданий. Чи не могли б ви облишити ці викрутаси? Що це в біса за нова мода? — Далі я поки що не посунувся, це те, що я почув від сусідки в його домі. Він від'їхав на дачу до Мнехеніц — десь так о пів на четверту в суботу. В покійника на Залізничному мосту не знайдено жодних документів, окрім витягу з паперу про право власності на ту мнішецьку дачу з іменем власника Франтішка Клімеша. — Жодного особистого посвідчення? — Жодного. — У мене доповнення, — озвався Матейка. — Той покійник продав свою дачу в Мнішку минулого тижня відразу чотирьом покупцям. А власник дачі не він, а хтось зовсім інший. Кругляк зсунув окуляри на чоло й потішено всміхнувся. Дивовижні, небуденні події були і його слабиною. — Отже, нема навіть певності, що він має якусь дачу, га? Це, безперечно, одна справа і то саме ваша, цебто вас обох. Матейка з Яролімом уже не раз працювали вдвох і чудово доповнювали одне одного. Різні характери, темпераменти, різна освіта, різні підходи до людей, до справ… Досі їх завжди призначали виконувати одне завдання службовим наказом. І ось уперше чистим випадком обидва водночас торкнулись однієї справи, кожен з іншого боку. У Матейчиного шахрая та Яролімового покійника сьогодні викрилося дещо спільне. І це негайно вплинуло на Круглякову постанову.
* * *
— Так от, — сказав Яролім, коли вони з Матейкою вже сиділи у кабінеті й розробляли план дій на найближчі години, — як на мою думку, тобі слід би таємно з'ясувати, йкі склалися стосунки на місці роботи Клімеша, яку він там здобув репутацію, з ким, де і чому конфліктував, хто мав чи гадав, що має підстави йому мститися, а при нагоді бодай заронити у співробітників підозри у зв'язку з тим дачним гешефтом. — Стривай, — озвався Матейка; на відміну від Яроліма — той уже відпас черевце й почав лисіти, — він був худий та запальний, немов зубожілий гасконський дворянин, — ти гадаєш, ніби Клімеш справді мав щось спільного з мнішецьким гешефтом? Заступник керівника великої експортної фірми?! В цьому весь Соняшник, подумав Яролім. Блискучому експертові у всіх справах, де доводилося мати діло з циферією, катастрофічно бракувало уяви в царині людської психіки та її об'явів, і він був схильний оцінювати людей просто за їхнім службовим та громадським становищем. — Соняшнику, — сказав Яролім, — ми обидва пам'ятаємо людей з пристойною освітою та з добрим становищем, здатних красти у гастрономах плитки шоколаду та пляшечки вітчизняного рому. Й обидва знаємо напівписьменних шелихвостів, вигадників гучних ґешефтів, чи не так? Я нічого не маю проти Клімеша, але хотів би відразу й категорично відкинути такий підхід! — Будь ласка, — Матейка мимоволі скорився Яролімові. — А ти ж коло чого заходишся? — Я повинен з'ясувати, чи живий, власне кажучи, Клімеш… Маю щодо тотожності з ним особи мого покійника дуже поважні сумніви. Економіст із системи зовнішньої торгівлі трохи більше дбає про свої нігті, та й одягається, гадаю, краще. — Добре, — згодився Матейка, — тоді я займуся потерпілими. Чоловіче добрий, головлікар, автомеханік, зеленяр та інженер щодня стикаються з десятками людей — і щоб отак по-дурному вклепатися! — Це тобі дивина, Соняшнику, — осміхнувся Яролім, — а мені аж ніяк. Зрештою побачимо, що буде з тобою, коли вам раптом забагнеться купити дачу.
* * *
На Сокольському проспекті Яролім дізнався, що подружжя Клімешів досі не повернулося з мнехеніцької дачі. Тоді він роздобув по телефону адресу, де воно проводило уїкенд, а коли подзвонив до фірми «Гермес»; Клімешева секретарка повідомила, що її шеф додатково користається з днів, що залишилися від торішньої відпустки, і повернеться щойно через тиждень. Всю дорогу до Мнехенїц Яролім розважав, чи доведеться йому сповіщати дружині Клімеша, що позавчора її чоловік трагічно загинув за досить непевних обставин. Він залюбки переклав би цей обов'язок на когось іншого. Втім, Клімешеве ім'я ще не траплялось у переліку тих, хто пропав безвісти, і це вселяло в Яроліма певні надії. Діставшись дачі; Яролім угледів у саду п'ятдесятирічного чоловіка в замащених глиною чоботях та в робі, який завзято перекопував грядки. Він мав куди більшу схожість із Клімешевою фотографією, дублікатом його паспортного знімка, ніж зі спотвореним трупом на Залізничному мосту. — Пан Клімеш?.. — запитав Яролім із-за огорожі. — Слухаю вас… — звів на нього погляд садівник. — Я доктор Яролім із карного розшуку, — відрекомендувався непроханий гість. Яролім завжди вважав за корисне пильнувати за справленим враженням, коли бувало викладе отак у живі очі, де він працює. Нервозність, страх, зухвальство, байдужість, зневага, іронія і ще багато інших почуттів із цілим букетом відтінків таки дещо означали. Дачник устромив заступ у землю, витер долоні об штани й рушив до садової брами. Здавалося, криміналіст його не цікавить і хвилює не більше, ніж прихід листоноші чи сажотруса. — Радий бачити, — сказав він у хвіртці, — але заради такої абищиці, може, не варто було завдавати собі клопоту їхати за двадцять кілометрів, — додав він, упускаючи Яроліма на подвір'я…… У такі хвилини пізнається, мовив подумки Яролім, чи ти не розминувся зі своїм покликанням. Цебто, як це не варто було завдавати собі клопоту? Що в цього чоловіка на умі, про що він говорить; на що натякає? Певна річ, не годиться відразу вдаватися до розпитів, криміналіст завжди повинен мати такий вигляд, ніби сам про все знає задосить, навіть коли засипає зливою запитань. — Ви ж бо, певно, знаєте, з власного досвіду, — довірчо відповів він Клімешеві, — те, що раз потрапить на ваш стіл, мусить бути якось доведене до краю. Клімеш допитливо поглянув на Яроліма і ледь помітно знизав плечима. Яролім хибно витлумачив його жест. Йому здалося, ніби Клімеш дивується з його мало не опасистої постаті, помітивши у нього на вилозі значок фехтувальника, що його Яролім носив як сентиментальну пам’ять про своє спортивне минуле шпажиста. Таким поводженням Клімеш, звичайно, не здобув Яролімової прихильності. — Але щоб це їхати аж вам, докторе… — додав Клімеш на підкріплення свого жесту, коли вже пропускав гостя поперед себе у хатні двері. — Жінка саме спустилась униз, робить у селі закупки, та з кавою я, може, ще собі пораджу. — Він повернувся й рушив до маленької газової плитки, даючи змогу Яролімові оглянути напрочуд скромний інтер'єр тісного будиночка. — Виходить, уже знайшли? — Ще в суботу, — відповів, не змигнувши оком, Яролім, дарма що дедалі менше розумів Клімеша. — Досить було б надіслати листівку, і я негайно явився б до вас. — Клімеш порпався у кутку на кухні. — Невже у вас так мало роботи? — Як коли, — геть спантеличений Яролім відступив на безпечніше поле туманних фраз. Він ще раз побіжним поглядом обкинув хату. Меблі мали такий вигляд, наче їх усі змайстрував аматор. Середину дачі використано, сказати б, до останнього кубічного сантиметра. Крім п'яти рогів сарни та шести мальованих тарелів на стінах, ніщо не свідчило про найменшу розкіш. Яролім ніколи не продавав і не купував ніякої нерухомості, проте вартість цього майна була мізерна проти отих трохи не двохсот тисяч, у які оцінено для продажу другу, мнішецьку дачу. — Прошу… — Клімеш поставив на стіл дві чашки кави. Яролім завважив, що в однієї надбите вушко, а друга стоїть на щербатому блюдечку. Закордонних торговельних партнерів сюди, звісно, не запросиш. — А де ви, власне, знайшли? Маєте зараз при собі? — Хвилинку, — відповів Яролім. — Спочатку для цілковитої ясності запитаю про дещо я. З якого часу ви на дачі? — З суботнього пообіддя. А що? — Ролі помінялися знов, Клімеш не збирався тільки відповідати. — У Прагу більше не навідувались? — Ситий нею по зав'язку, пожили б самі хоч тиждень на Сокольському проспекті, то не дивувалися б мені. А що?.. — Клімеш запитував уже настирливіше. — Зараз знатимете, тільки ще кілька запитань, Вам знайомий Мнішек під Брді, пане Клімеш? — Скоріш Брді під Мнішком, я двічі їздив туди стріляти сарн і не раз їздив по гриби, — всміхнувся Клімеш. — Тільки до чого тут, даруйте, це?.. — Чи ви не маєте у Мнішку якоїсь нерухомості? — Тут хоча б цій дати раду, — показав Клімеш на мокру пляму в кутку під стелею. — Але який це має зв'язок з моїми паперами? Де ви їх знайшли? — На Залізничному мосту з подскальського боку, — відказав Яролім, анітрохи не криючись, що уважно стежить за тим, як Клімеш сприйме його слова. Та ба! Клімеш лишався незворушний. Хоч, звісно, і з цього згодом, може б, пощастило дещо виснувати. — Справді? І привезли їх мені? Клімеш розпитував без найменшої нетерплячки чи схвильованості. Видно, до нього ще не дійшло, що коли він тільки-но відповів заперечно на запитання про нерухомість у Мнішку, то поставив себе у вкрай невигідне становище. Що це, примітивність а чи, навпаки, рафінованість? — Певна річ, — кивнув Яролім. Він шкодував, що ця розмова зразу ж не протоколюється від слова до слова. Криміналіст сягнув по свій портфель. — З цим можна зачекати, — м'яко зупинив його Клімеш. — Пийте каву, а то як би не прочахла. Яролім, одначе, витяг із портфеля теку, а з неї висновок експерта про оцінку вартості мнішецької дачі. — Пане Клімеше, питаю вас іще раз… виходить, у Мнішку, що під Брді, ви не маєте і взагалі ніколи не мали ніякої нерухомості? — Дякувати богові, ні, — сказав Клімеш. — Чого вам узагалі прийшов у голову той Мнішек? — Тоді хотілося б знати, що ви скажете на оце, — і Яролім поклав перед ним висновок експертизи. Дедалі зацікавлюючись, Клімеш простяг руку до жмутка паперів. Криміналістові запитання встигли його заінтригувати, й він гадав, що оце нарешті діждеться пояснення. Першу сторінку він лише шпарко перебіг очима і тільки-но дочитав, перегорнув решту й зупинився на останньому аркуші з підсумковою сумою. — А мені до того який клопіт? — буркнув він, а що доктор Яролім не відповідав, то Клімеш знову глянув на першу сторінку і там, видно, уздрів своє ім'я. — Що? Як? Що це за дурниці, дозвольте запитати?! — Саме тому я тут. Ви ж мене чекали, якщо пригадуєте, — мовив Яролім зі свідомістю тяжко здобутої переваги, — ви ясно мені сказали. — Вас-то чекав, але щоб із цим… У мене зроду не було ні в якому Мнішку жодного ящика з пеларгоніями, а цілої садиби з дачею і поготів! — Тоді з чим же ви ждали я прийду? — Де там у вас мої документи? — поглянув на нього Клімеш. — Ви казали, буцім знайшли їх десь на Залізничному мосту. — Авжеж. Ось вони лежать. — Але, ж це не моє, хай йому чорт! — злетів із Клімеша великопанський лоск, що його він зберігав і в обшарпаній робі. — Місяць тому я згубив гаман з документами, з паспортом та шоферськими правами, з технічним талоном на машину та вісьмомастами кронами, а не цю бридню! — Він кинув висновок. експертизи назад на стіл перед Яролімом. — Що ви тут із себе корчите, чоловіче! — Розслідую, — відповів Яролім холодно, — розслідую вбивство. — Що далі, то веселіше, — вигукнув Клімеш, — мало того, що я маю літнівку десь у Мнішку, то я ще й убив когось, чи не так? Ви що, вже зранку встигли набратися?! Козиряти правами громадського діяча, захищеного параграфом закону від образ, завжди здавалося докторові права Яролімові неймовірним душевним убожеством. Хто не звик покладатися на свій розум, знання, логіку та аргументи, на тому можна поставити хрест. — На Залізничному мосту, пане Клімеше, — мовив він холодно, — у суботу ввечері знайдено незнайомця, якого переїхав поїзд. Судячи з деяких обставин, то не самогубство. При собі він не мав жодних особистих документів, тільки оцей висновок експертизи. Тож ми спершу мали всі підстави гадати, що той мертвяк — ви. Радійте: довго житимете!.. Франтішек Клімеш уже знову мав вигляд експортного боса. Він примирливо заусміхався. — Виходить, порозумілися? — Достеменно так, — і собі всміхнувся Яролім. — Погляньте, докторе, — Клімеш підвівся і підійшов до вішака, потім із кишені спортивної куртки виловив гаман і поклав перед Яролімом кілька паперів, — отут маєте все… Тимчасове посвідчення замість паспорта, замінні шоферські права, технічний талон на наш автомобіль. Зробили у вашому другому празькому відділку, можете у них хоч зараз перевірити, телефон унизу в корчмі. Але у Мнішку я зроду не мав жодної Дачі й жоден поїзд мене ще ніколи не переїжджав! Хто, — він узяв висновок експертизи й уважно прочитав його, — хто сфабрикував це безглуздя? — Гай-гай! — зітхнув Яролім, — коли б я аж стільки знав, мені б неабияк полегшало на душі, запевняю вас!
• VII •
Грунтовно вивчивши протоколи мнішецького прапорщика Гомолки, Матейка пустився кружляти по Празі у пошуках потерпілих покупців. Довго він не міг похвалитися якимось особливим новим успіхом, хіба з'ясував, що Гомолка, сказати б, до останку вичерпав усі свої можливості. І все-таки Матейкові не довелося сьогоднішню передобідню годину списати як цілком змарнований час. Дружина головлікаря Мазліка згадала, що в суботу ввечері їхній десятирічний синок, залишений по обіді вдома через застуду, чув схвильовану балачку батька-матері після повороту з Мнішка. Хлопець твердив, що напевно запам'ятав номер червоної «шкоди», яка привезла батька додому. День тому батько обіцяв йому купити два вагончики до електропоїзда, і хлопець нетерпляче його виглядав. Він повторив і Матейці, що батько вийшов з машини під номером АЗ 19–91. Свідчення дитини, звісно, не має чинності показання свідка, але може дати корисний поштовх для розшуку. Тож сумлінний Соняшник поцікавився у картотеці, кому належить машина з цим державним номером. Тут-таки на місці він дізнався, що це справді червона «шкода», власність фірми прокату автомобілів «Праго-Кар» на Панкраці. Недовго думаючи, він поїхав туди. І в канцелярії за дві хвилини з'ясував, що легковик з номером АЗ 19–91 брав напрокат із понеділкового вечора до ранку четверга Франтішек Клімеш із Сокольського проспекту дванадцять. Він показав справний паспорт номер 876543, серія АБ-21, шоферські права теж були годящі, то чого ж йому відмовляти. Всього він наїздив на прокатній машині триста двадцять вісім кілометрів, у четвер повернув її у доброму стані, не заявив ні про який дефект, а механіки під час контрольного огляду перед тим, як прийняти машину для подальшого прокату, і справді не знайшов у ній жодної несправності. Коли б існував відповідний фонд, Матейка залюбки купив би малому Мазлікові цілий іграшковий поїзд. Отож розшук посунувся ще далі — тільки куди? Мнішецька дача, безперечно, належить інженерові Клазанові. У вівторок і в середу Клімеш возив у прокатному автомобілі покупця за покупцем до Мнішка, показував їм дачу й видурив у них чотири рази по дев'яносто тисяч, натомість роздаючи висновки експертизи та витяги з документа на право власності з в'язками ключів, по тому назавтра справно повернув автомобіль, а в суботу ввечері загадково помер. Тепер Матейці лишалося тільки нетерпляче ждати на повернення Яроліма. Він уже не знаходив собі місця, хоч самовпевнено гадав, що засмутить приятеля своїми останніми відомостями. Та Яролімів сухий звіт про наслідки подорожі до Мнехеніц засмутив його куди більше, ніж він сам Яроліма. — Гаразд. Якщо на Залізничному мосту загинув не Клімеш, то хто ж тоді? — запитав Матейка, коли до нього дійшов сенс Яролімової розповіді про відвідини Мнехеніц. — Ти бачив той труп… Яка, на твою думку, надія на точне опізнання? Яролімові лишалося тільки стенути плечима. Адже вони обидва знали: навіть дуже спотворений труп криє чимало важливих слідів. Половини черепа досить, щоб приблизно відтворити обличчя. По довжині деяких кісток, наприклад стегенних, з допомогою складних обчислень фахівці визначають зріст. У неабиякій пригоді можуть стати щелепи мерця, кожен-бо з нас має у зубника свою картку. А найлегше зрештою з тими, хто стоїть на обліку у відділку, — тут до ваших послуг найпевніший, майже коронний доказ, відбитки пальців. Та поки що, звичайно, про покійника нічого не було відомо. Вони знову переглянули список тих, хто пропав безвісти. У жодного з чоловіків не знаходилось нічого такого, що хоч якось пов'язувалося б із забитим. — Тим часом можемо констатувати приблизно таке, — провадив Яролім. — Невідомий злочинець викрав у Франтішка Клімеша його особисті посвідчення. Він обрав його цілком свідомо, бо Клімеш був трохи схожий на нього, а потім міг без особливого ризику скористатися з його паспорта спершу на пункті прокату легковиків, а тоді на перемовах із; зацікавленими особами про мнішецьку дачу… — А також у редакції газети, коли він подавав оголошення та одержував пропозиції, — доповнив Матейка. — І ще: він надзвичайно вдало вибрав об'єкт для свого мошенства. Виходить, він мусив знати дещо про Клазана, знати його майновий та родинний стан і, насамперед, мати певність, що Клазан не заявиться з доброго дива у Мнішек. — А як із тими документами на будинок? — Зачекаємо на експертизу. Бланк витягу з землемірних даних схожий на справжній, гадаю, його не так уже важко викрасти, печатку злочинець десь-найпевніш підробив. — А як висновок судового експерта? — Матейка грамузляв своїми кривулями нотатку за нотаткою, а деякі, навпаки, закреслював. — Його, мабуть, під силу скласти хіба технікові, який до того ж знає відповідні приписи та цінники. — Або ж зловмисник водночас ііцс й спритний кишеньковий злодій, — підсумував Матейка, — здатний викрасти документи у старанно дібраної особи, тобто у Клімеша, а по-друге, кваліфікований гравер, спроможний майстерно підробити печатку… — Відразу дві печатки! Не забувай про судового експерта. — Тим гірше. Чи не забагато ми вимагаємо від однієї людини? — Я ж не тверджу, що все зробив один дурисвіт, отой гаданий Клімеш, — знизав плечима Яролім. — Зрештою мусив же хтось убити на мосту того незнайомого молодця. Тож ми шукаємо щонайменше дві особи. — Все одно це на свій лад майже геніально, — зауважив Матейка. — Чистий зиск при мізерних накладних витратах сягнув близько трьохсот шістдесяти тисяч, тобто сто вісімдесят тисяч крон на брата… — Поки в нас є трохи часу, я залюбки б оце зазирнув на часину до Мнішка, — запропонував Яролім. — Дані з інституту судової медицини однаково надійдуть не раніш, як під обід. — А ти попросив їх узяти відбитки всіх його пальців? — поцікавився Матейка. Відповіддю був нищівний погляд — хто ж про таке забуває, чоловіче, такого забувати не вільно! — Певна річ, — озвався згодом Яролім, — мене ще страх цікавить, що в нього застрягло під нігтями. Найбільше воно скидалось на волокно з макінтоша. — Не інакше, чинив опір. Ніяке це не самогубство, вбивця мусив витримати з ним боротьбу й тільки тоді кинув його на рейки. — Десь-певне. І вчинивши так, поклав у кишеню ще сто вісімдесят тисяч крон. Або принаймні міг бути певний на всі сто, що той другий уже ніколи не заговорить. Вони півгодини не злазили з телефону, поки дізналися адреси декого з родичів інженера Клазана. Зрештою завітали у Дейвіци до його сестри, повдовілої пенсіонерки пані Шімової. Їм довелося відкрити карти, хоч і не більше, ніж це було конче потрібно. Яролім із цікавістю розглядав. пані Шімову, коли, лагодячись у дорогу, та знімала з кілочка кільце з ключами. Він з першого погляду визначив, що то зовсім не такі ключі, як на чотирьох однаковісіньких кільцях, що їх забрав у потерпілих мнішецький Гомолка. — Я часом заїжджаю на дачу провітритись і поглянути, чи її не обікрали, — зауважила, вона. — Це ж за кілька кроків од лісу… У наш час грабіжники в лісах уже не живуть, подумав Яролім, тепер вони роз'їжджають на автомобілях «Праго-Кару» й елегантно обговорюють проблеми переїзду до Ріо-де-Жанейро. — Отже, ви гадаєте, що помітили б пропажу чогось цінного? — жваво поцікавився Матейка. — Ще б пак ні, — відповіла вона без вагання. — Ми їздимо туди кожної відпустки і в різний час протягом року — я там як у себе вдома. Мені відразу видно, чого там бракує… Про свої чотири ключі вони промовчали: нехай спробує сама відімкнути садову браму. Вона перепробувала всі ключі — марна річ! — Але ж я взяла саме ті, що треба… — пролепетала паці, Шімова спантеличено й майже присоромлено. — А тепер дозвольте я, — озвався нарешті Яролім і зразу легко відчинив браму іншим ключем. — Так от. Усі найважливіші замки чи не замінені, ясно? Він не помилився. І замінено їх напрочуд тонко, з неабияким знанням справи, на полакованому дереві ніде не зосталось ані подряпинки. Злочинець (чи скорше злочинці) врахував буквально все до найменшої дрібниці. Яролім та Матейка проймалися до незнайомого супротивника дедалі дужчою повагою. Вони передчували, що надалі здобуватимуть територію супротивника лише п'ядь по п'яді. Пані Шімова, скупчивши всю свою увагу, переходила з покою в покій, навмання висувала шухляди й зачудовано крутила головою. Хоч вона особливо й не розводилася про це, але всю дорогу очевидячки готувалася до нечуваного нещастя, а підмінений замок ще більше впевнив її у похмурих передчуттях. — Нічого, панове, нічогісінько тут не бракує… Принаймні там, де я вже дивилася, не пропало навіть шпильки. Як ви це поясните? Погляньте хоча б на отой годинник, це ж бо натуральний швейцарський годинник, а швейцарські нині чогось та варті! Та й такого столового сервізу я нізащо тут би не залишила на місці господарів. З чого б то воно?.. Соняшник тільки непевно знизав плечима. Яролім ледь усміхнувся. — Та, либонь, з того, пані Шімова, що безпечніше продавати чужу дачу, як чужий швейцарський годинник. Жінка трохи роздратовано відвернулася. Вона й гадки не мала, що доктор Яролім каже щиру правду.
• VIII •
Наслідки розтину в інституті судової медицини як звичайно і потішили Яроліма з Матейкою, і засмутили. Подеколи патологоанатоми навдивовижу стримані у своїх висновках. Ось і тепер вони не могли сказати, чи чоловіка живого кинули на рейки, чи він сам укоротив собі віку, а чи був мертвий ще раніше, ніж примчав поїзд. Третьої версії не скидали з рахунку, але тоді між смертельним ударом та моментом наїзду збігло надто мало часу, і на трупі, страхітливо обезвіченому колесами локомотива, ударами об рейки, злежні та жорству, а проте ще не захололому, встигли проступити характерні сліди, такі важливі для слідства. На щастя, до їхніх послуг були чудово зняті відбитки пальців. Яролім з Матейкою тепер напружено чекали на повідомлення з дактилоскопічної картотеки. Якщо пощастить знайти тотожні відбитки, вони, попри все, посунуться ще трохи вперед. І їм таки пощастило! Висновки дактилоскопістів завжди мають цінність і вагу. Згідно з наслідками їхніх досліджень подані їм відбитки належали Йозефові Марешеві, що народився 1925 року в Хоцерадах і мешкав у Празі на Різницькій вулиці номер вісімнадцять, — він уже дев'ять разів був під судом і щоразу за злодійство, точніше, злодійство кишенькове. Шпана величала його Пепою Алькроном[8] і це прізвисько свідчило, в якому середовищі Мареш любив обертатися найбільше і де звичайно шукав здобичі. Востаннє Мареш повернувся з криміналу півтора року тому і перебуває під постійним наглядом як так званий «небезпечний елемент». Невдовзі після виходу на волю він оженився, може, для того, щоб засвідчити свої наміри почати нове життя, обраниця його серця, проте, була з ним одного тіста книш. Він узяв собі Еву Ціцваркову, прозвану Евеліною Прекрасною, на Десять років молодшу за нього, Що не завадило їй уже п'ять разів побувати на лаві підсудних. Ева Марешева поєднує розпусту з кишеньковим злодійством як побічним промислом: у своїх зальотних клієнтів вона ще й крала гроші та всякий коштовний дріб'язок. Тепер Мареш комірникує у радліцькій крамниці «Молоко» біля вокзалу Прага — Сміхов, а його молода рятується від гачків статті про дармоїдство тим, що влаштувалась у хімчистці на Сталевій вулиці. — І щоб цей турок та спромігся на оте все?.. — підвів Матейка очі від паперів. Поки що Марешеві правопорушення не відзначалися бозна-якою винахідливістю. А проте, як то вже водиться у досвідчених кишенькових злодіїв, Мареш здатен був щасливо пристосовуватися до середовища, в якому обертався, хай то було фойє Народного театру, перегони у Хухлі чи зала міжнародного готелю. Певним умінням провадити розмову, цим складником необхідної мімікрії кишенників, він чи не спромігся одурити й отих чотирьох покупців — зеленяра, механіка, головлікаря та інженера. Одначе Яролімові та Матейці видавалося неймовірним, щоб сам Йозеф Мареш зумів придумати гешефт такого розмаху, як мнішецький, виготувати підробні папери, обрати підходящий об'єкт і чотири рази успішно завершити шахрайство. — Де пак, Соняшнику, таке запевне йому не до снаги, — кивнув Яролім. — Та й Евеліна Прекрасна не принесла йому в посаг надто великого розуму. Тим часом Яролім вирішив розпорядитися, щоб йому підготували відомості про коло Марешевих колишніх спільників, переховувачів та перекупників краденого, а також товаришів та тих, із ким він сидів за гратами останнім часом. Серед них його надто цікавлять фальшивники, підробники з технічними здібностями, а ще — шахраї, які виявили неабияку винахідливість та оригінальність. Хто підійде під усі ті категорії чи під більшість їх, перейде до подальшого добірного кола, де, очевидно, буде й головний винуватець мнішецького шахрайства. Відтак Яролім вирушив на пошуки Еви Марешевої. У хімчистці її ще не було, як йому сказали, сьогодні вона працювала тільки з другої пополудні. Тож він подався на Різницьку вулицю, його цікавила як сама Ева, так і оточення, в якому він її застане.
• IX •
У будинку номер вісімнадцять він подзвонив, і йому зразу ж відчинила повна п'ятдесятирічна жінка. На перший погляд вона нагадувала взірцеву матір кількох дітей та турботливу дружину, жінку, яка не відбуває про око свою роботу, але воднораз не забуває подбати й за себе. Хоч, звісно, до гарного крою костюма більше пасувало б не це обличчя — буденне й не таке вже й шахраювате чи вульгарне, а проте, незважаючи на все вжите косметичне мистецтво, зношене, виснажене всіма ночами, відданими, в жертву своєму промислові й змарніле від усіх місяців та років, відсиджених по в'язницях. Побачивши Яролімове посвідчення, вона тільки ледь кивнула, мовляв, атож, розумію. Вона трималася подібно до всіх тертих блатнюків, які знають, що нерозумно зразу ставати дибки, воліють заховувати сторожку стриманість і бережуть силу для рішучої сутички. Трохи аж надміру чемно вона ввела Яроліма до покою. Вона вельми справно вела хатнє господарство — відповідне тло людей її гатунку. Проходячи передпокоєм із ретельно виглянсуваним лінолеумом, Яролім поминув напхом напхану господарську торбину, з якою Евеліна Прекрасна, видно, щойно повернулася додому. У вітальні також ніщо не зраджувало, що тут мешкає кишенник зі злодійкою-по-вією. Не було тут і знаку показної надмірної розкоші, як і жодного сліду нестатків, у хаті чисто — ані смітинки, і сприймався цей хатній затишок як щось природне, ненавмисне, узвичаєне. У таких помешканнях, пригадалось Яролімові, живуть здебільшого люди з низькими заробітками, ті, хто не має великих запитів і регулярно щомісяця кладе на ощадкнижку яких там сто крон, не уявляючи ясно, що вони, власне, робитимуть колись зі своїми заощадженнями, або запеклі гравці в тоталізатор, які були б збентежені стотисячним призовим виграшем, бо їхні мрії не сягають, далі нового дармового телевізора чи холодильника. — Йдеться про вашого чоловіка, пані Марешева, — сказав доктор Яролім, тільки-но почув чемне запрошення і сів у фотель з любовно вишитим квітчастим оббиттям, що вберігало його від. протирання, — скажу вам навпрямки: йдеться про надзвичайно важливу справу, і вже тому вам годилося б сказати щиру правду, цілковиту правду, правду й тільки правду. Вам це чути, мабуть, не вперше, — провадив він далі, помітивши, що його вступ поки що не справив на Евеліну Прекрасну ані найменшого враження, — але я вже трохи знаю ваш життєпис і повірте: ніколи ще не йшлося про щось важливіше для вас. Вона теж присіла до столу навпроти Яроліма — цнотливо, як добре вихована дівчинка, стулила коліна й підкресленим, хоч і цілком зайвим жестом осмикнула на них сукню. — Про цю величезної ваги справу ви розкажете мені самі, пане доктор, чи ви прийшли послухати, що розкажу про неї я? Щоб між нами зразу все було ясно. Яролім вирішив пропустити повз вуха цю першу шпичку. — Де ваш чоловік? — спитався він, сягаючи до нагрудної кишені по нотатник. — Один нуль на вашу користь, — засміялася вона зверхньо. — А хіба його не замкнули, як то ви полюбляєте? Я не знаю. — І відколи ж ви не знаєте, пані Марешева? — Навіть не пригадую, — протягла вона афектовано, гадаючи, що саме так мають говорити дами, — чи не з самого ранку. — Думаєте, в такому разі я вже був би оце тут? — значливо глянув Яролім на годинника. — Думаєте ви, на те вам і надали вчений ступінь доктора. Що вас цікавить ще? — Коли ви бачили чоловіка востаннє? — не втрачав спокою Яролім. Вивести його з терпцю не вдавалося ще нікому, не вдасться й сьогодні. — Чоловіка?.. Він відзначив, що тепер вона таки стривожилася. — Атож, Йозефа Мареша. — Мабуть, він чи не поїхав у суботу до свого брата у Іглаву, а сьогодні вранці — прямо з вокзалу на роботу. — Чи так буває часто? Він собі їде, а вам не каже про це ні слова? — Може, ви ще цього не постерегли, але мій чоловік уже не мала дитина, яку водять за руцю. Запевняю вас: йому не обов'язково бути вдома не пізніш, як о восьмій вечора. Першої-ліпшої хвилини Яролім міг поставити все на свої місця одним-однісіньким непоширеним реченням. Не нагадувати про службовий характері свого; візиту, а викласти навпростець, що його сюди привело. Посмішечки Евеліни Прекрасної ще дужче розпалювали в ньому таке бажання, він-бо знав, що зразу стане господарем становища, але це здавалось йому непрощенною брутальністю, а щодо жінки — нехай вона й таврована повія, яка через злодійські замилування була в неласці навіть у своїх подружок по ремеслу, бо (як вони нарікали) псувала їм добру славу — ще й кричущою неґречністю. — Ви знаєте чоловікових товаришів, пані Марешева? — Ми жили тільки одне для одного, — відповіла вона трохи не з рум'янцем вісімнадцятирічної молодої. — Все виглядало б інакше, якби ви справді були тут щирі. Чому ви досі не заявили, що ваш чоловік пропав безвісти? — Бо чую про це допіру від васю А тепер: скажіть нарешті, чого ви, власне, від мене чи від нього хочете? — Від нього вже нічого, пані Марешева, — зважився Яролім на крутий поворот розмови. — Ваш-бо чоловік помер. — Що… що ви сказали?! — господиня нахилилася трохи вперед, як нахиляються проти рвучкого вітру. — Таке зась казати навіть вам! Я теж трохи знаюся на деяких законах, не заносьтеся надто, пане доктор! Яролім часинку помовчав. Він не сумнівався, що пауза тепер матиме більший вплив, ніж будь-які слова! — Але ж ви й самі вже знаєте, що я нічого не вигадав, — додав він нарешті півголосом. Її обличчя не змінилося, тільки проступили, наче після наглої зміни освітлення, зразу всі зморшки та капшуки, немовби в жінки раптом зникла потреба приховувати й маскувати свої літа й своє минуле. Вона обіруч стисла край столика. Правник доктор Карел Яролім, мабуть, ще не провів стільки допитів, скільки їх витримала у своєму строкатому й воднораз одноманітному житті Ева Марешева, у дівоцтві Ціцваркова, колишня рукавичниця, прозвана згодом Евеліною Прекрасно». Вона могла б давати консультації для укладача підручника про мистецтво допиту, спираючись на свій досвід, нагромаджений по той бік лінії життєвої борні. Яролім про це не забував і сьогодні, як і завжди, коли допитував стріляних ветеранів злочинного світу, мався на бачності. — Хто… хто його забив? Жінка не сказала: «Що з ним сталося?» чи: «Як це з ним сталося?», вона й гадки не мала про якусь іншу смерть, крім гвалтівної, тобто вбивства. І запитала вона голосом, що прозвучав для Яроліма знайомо. Саме так говорили підсудні, коли вже не мали чим боронитися перед навалою доказів і поспішали викинути білий прапор, уповаючи останньої миті лише на пом'якшувальну обставину щиросердого признання. — Гадаю, про це дещо повинні знати ви самі, пані Марешева, — стишив голос Яролім. — Тим-то я недвозначно цікавився у вас усіма товаришами вашого чоловіка. Сподіваюся, більше вам нічого не треба пояснювати? — А він насправжки помер? — Вона норовисто й недовірливо зиркнула на Яроліма. — Як це було? — Він попав під поїзд на Залізничному мості у суботу ввечері, — провадив Яролім усе так само тихо й безбарвно. Він зумисне уникав будь-яких голосових ефектів, звіряючись єдино на зміст своїх слів. — Власне кажучи, у нього не знайдено жодних документів, ба навіть гаманця він не мав. Його особу встановлено тільки сьогодні вранці за відбитками пальців, вони, як ви знаєте, вже віддавна зберігаються у нашій картотеці. Жінка спроквола кивнула. Він запідозрив, що вона хоче сказати ще дещо, і не помилився. — Сама гаразд не знаю чому, але я цього боялася, пане доктор, — мовила вона перегодом. — Напевно, не без підстав, пані Марешева? — Якраз підстав не було ніяких. — Вона знову перейшла на звичний незгідливий тон, яким відповідала зразу після його приходу. — Облиште, прошу вас, — щонайчемніше зауважив їй Яролім. — Мушу вас запитати, про що вам промовляє прізвище інженера Петра Клазана, що ви знаєте про його дачу у Мнішку під Брді та у зв'язку з чим ви чули про Франтішка Клімеша?! Вона не квапилася з відповіддю, а Яролім не наполягав. Він був переконаний: вона трималася б зовсім не так, якби тільки тепер уперше почула про Клазана, про Клімеша та про мнішецьку дачу. І хвилина нетерплячого очікування окупилася. — А що ви хочете від мене знати? — спитала вона безгучно. — Прізвища та адреси всіх його товаришів і насамперед спільників, — ризикнув він помилитися в їх, тих спільників, можливому числі, адже мнішецьке мошенство Марені міг за іграшку здійснити і з одним напарником… — Можете не вважати себе за виказчицю, я шукаю не його друзів, а його вбивцю! — Чи не слід це розуміти так, щою… що його хтось просто турнув під колеса поїзда?.. — Саме так воно й було. — Але ж він, Пепа, взагалі не мав при собі грошей! Який тоді в цьому сенс?! Він відклав надалі запитання про те, де в такому разі зберігається Марешева частка. Убивство — злочин незрівнянно важливіший. Крім того… цю думку він боявся висловити навіть про себе. — Я говоритиму як криміналіст, пані Марешева, все одно, що читав би вам із букваря криміналістики. Співучасник злочину вбиває, як правило, з таких мотивів… Або він надто зажерливий і збирається загарбати спільникову частку здобичі, або ж боїться спільника і хоче змусити його мовчати. — Пепа зроду нікого не заклав! У вас усі папери на нього — кому це краще знати, як не вам! — повстала господиня проти звинувачення небіжчика у тому, що він стукач. — Звичайно, знаю. Але… — Якби тут був ще й Матейка, він би оце злякано засовався на стільці, знервований Яролімовою відчайдушністю, про яку він досі й не здогадувався. — Приміром, так… співучасник міг знати, що ви дещо чули від чоловіка про Мнішек і таке інше. Може, він вважав це за порушення їхньої домовленості, хтозна. Кінець кінцем досить було б і самого припущення… Більше того, цілком може бути, що на другому місці у списку вбивці стоїте ви. — Я?.. — Просто я вам кажу, як ці речі уявляються нам. Зрозуміло, всім, що ми знаємо, я з вами не поділюся. Годі було й думати, аби він звірився їй з тим, що у вбивці практично не лишається жодного шансу, бо Яролім ще перед відходом з кабінету віддав наказ ні на мить не спускати з ока Еви Марешевої аж до його, того наказу, скасування, так що вона нікуди й кроку не ступить без «хвоста» із фахово навчених оперативників, які їздитимуть з нею у трамваях, і ходитимуть назирці по вулицях, і здобудуть вичерпні відомості про те, хто її навідує та з ким вона зустрічається своєю охотою, і від яких їй несховатися, чи то вона лишатиметься тут, у місті, а чи виїде кудись із Праги, від них, непримітних татусів та матусь із дитячими люльками, водіїв таксі, гулящих закоханих парочок та ремісників з важким кабелем, через плече, що передавали її як естафетну паличку і негайно повідомляли про все незвичайне, гідне уваги, а то й небезпечне в центральне управління, готове притьмом допомогти їм своїми людьми, зброєю та автомобілями з залогами. — Але ж я нікому не заважаю! — вигукнула вона, однак голос її звучав мляво і майже благально. — Здається, ваш чоловік мислив достоту так само, — сухо зауважив Яролім. — А коли це його спіткало? — В суботу; Чи не згадував чоловік бодай словом, куди й до кого він іде, пані Марешева? — Ні. Вранці він пішов на роботу нормально, як завше, — була саме робоча субота… — І вас анітрохи не дивувало, коли ввечері він не повернувся додому й не подав вам ніякої звістки? — Трохи дивувало, але… — З ким він того дня мав зустрітися? — Яролім помалу прискорював темп допиту. — Він нічого мені не казав. — З ким він зустрічався востаннє? — невтомно допитувався Яролім, уже певний, що здобув у цій партії очевидну перевагу й треба з неї лишень скористатися. Вона знову завагалася, не знаючи, що відповісти. Норови злодійського кишла надто глибоко в'їлися їй у душу. Страх за власне життя та ненависть до вбивці могли здолати її хіба поволі. Яролім це розумів і водночас пам'ятав, що шлях до успіху пролягає лише через взаємну довіру та обопільну зацікавленість.! — Звідки мені знати, — протягла відсторонено Евеліна Прекрасна. — Тільки прошу докладно: важливе може бути все. Пригадайте собі все спокійно, я не поспішаю… Пам'ятайте, що небезпека загрожує вам, пані Марешева, мене вбивати ніхто не збирається. — Отже, ви хочете, щоб я щось живенько для вас вигадала? Голос її одмінився, бринів тепер безпорадно. — Ні, не хочу, а втім, хіба було таке, щоб хтось із наших хотів цього від вас? Але… Коли я повернуся до свого кабінету, пані Марешева, — Яролім знову вжив звертання, що його та шльондра явно радісінька була чути, надто з вуст доктора криміналістики, — на столі мене чекатиме повний список усіх приятелів вашого чоловіка, складений за матеріалами всіх справ, які будь-коли на нього заводились. І, крім того, ще перелік в'язнів, з якими він, відбуваючи кілька останніх термінів, сидів у одній камері, жив у одному баракові або, працював у одній майстерні. Насамперед я вилучу померлих, а тоді тих, хто оце саме сидить, а з решти виберу найвинахіддивіших та всіх, хто має якусь технічну освіту, кваліфікацію, технічні здібності та можливості… самі добре знаєте, для чого. Тож із кількасот душ залишиться десь із десяток, нехай два… І тоді я добряче розгляну їх під лупою. Я буду не сам, матиму у своєму розпорядженні стільки помічників, скільки зажадаю, бо справі про вбивство дають зелену вулицю проти решти всіх. Ви ж бо не вчора народились, самі знаєте, що коли ми гаразд до чогось візьмемося, то неодмінно докопаємося до щирця або ж хтось визнає за краще повинитися загодя — це тільки питання часу. А нам спішити нікуди, — незворушно провадив Яролім, ніби пояснював, як заповнити якусь незвичну анкету, — та чи знаєте ви, що може тим часом скоїтися? Звідки у вас певність, що справа закінчиться тільки одним убивством?! Він зумисне маніпулював її страхом, немов важелем, спроможним зруйнувати її опір та байдужість. Одначе він не сподівався, що досягне успіху, хоч і в зовсім іншому напрямку. — Отже, це мусив бути отой… — промовила вона заникуючись. — А тепер скажіть мені ви… чи з Вацлавом… Вацлавом Яніком нічого не сталося, нічого, правда? Знову згадай давню тактичну засаду: ніколи не показувати, що знаєш менше, ніж допитуваний, проказував подумки Яролім, немов чарівне заклинання. Краще погуляти трохи у хованки. — Ми маємо пренеприємні, кепські звички, таке вже наше ремесло… Ставити запитання ми воліємо самі. Вацлав Янік, — мовив він через губу, кленучи в душі доти ще зовсім невідомого Яніка: чому той босяк, трясця його матері, не зветься Зломваз[9], Моудівлачек[10], а чи Скочдополе?! Скільки Вацлавів Яніків живе в самій тільки Празі?! — Звісно, цей для нас також досить цікавий. Тож ви хочете, щоб почали з нього? — Але ж він нічого не винен, так само, як і Пепа. Все придумав той… отой… та ви, певно, самі знаєте, — додала вона з відтінком запитання. — Питаю вас я і питаю про Вацлава Яніка, не забувайте! — Вони з Пепою сиділи разом у Мірові. І Вашек йому… тобто не Пепі, а тому третьому, часом лагодив авто і все що завгодно, принаймні я так чула… А тоді той третій одного дня вплутав у це їх обох, Пепу й Вашка, то все тільки його провина. У Мнішецькій справі, отже, фігурував іще хтось третій, особа X. Власник легковика, нотував Яролім, у ближчих стосунках із тим Вацлавом Яніком, ніж із Марешем. Він зрозумів і те, чому Ева поводиться так, як поводилася. Мабуть, вона не мала себе за дезертира, перебіжчика до табору фіскалів, чи як там кажуть серед її приятелів, але мус — великий чоловік. Евеліна Прекрасна боялася за Вацлава Яніка не як за спільника, а як за приятеля чи товариша, якому загрожував незнайомець X. — Коли вони приблизно все те затіяли? — Десь так із півроку тому. Вони не поспішали, хотіли діяти напевно, мати стовідсотковий успіх, розумієте? Бо на Пепу вн дивилися б ще й як на рецидивіста, — сказала вона таким тоном, ніби докоряла, що її дев'ять разів засуджуваного чоловіка хтось осмілився залічити до рецидивістів, — а Вашкові досить було й того, що він прогорів одного разу, тож він теж був за обережність. — Про це ми дещо знаємо, хоча у них і не вийшло так, зовсім не вийшло. Та щоб трохи дати всьому тому лад… Тож Вацлав Янік… Теперішню його адресу знаєте? — Він живе на Віноградах побіля Ольшан, на Замковій вулиці. Номера будинку не знаю, я там була з Пепою заледве раз і чула лишень цілком нормальні балачки про звичайні речі, — почала вона знову обачливо застерігатися. — Це приблизно третій будинок зліва, коли дивитись від Сілезької вулиці. — Ми дізнаємося, що то були за нормальні балачки і про які звичайні речі там ішлося, — заявив з нерозважною а чи вдаваною певністю в собі Яролім, — але залишмо це на майбутнє. А що ви скажете про того третього пана, який усе це придумав? — Тільки те, що він усе організував. — Де з ним познайомився Вацлав Янік? На волі чи десь разом сиділи? — Він ще взагалі ніколи не сидів, принаймні наскільки я знаю. — Малувато знаєте, пані Марешева. Жінка безрадно здвигнула Плечима. Якби вона мала акторський хист, означало це, то їй нічого не варто було б із найповажнішим виглядом набалакати про незнайомця X сім мішків гречаної вовни. — Я про нього ніколи надто не допитувалася, щоправда, разів зо два була торкнулася цієї теми, але Пепа завжди на мене гримав, мовляв, — рано постарію, коли все знатиму! Ми бачимося не востаннє, подумав Яролім, отож не зашкодить, коли я дам Евеліні Прекрасній узнаки, що ми чудово обійдемося і без її свідчень. — Як собі знаєте… Якщо ви щось утаїли від нас, то можете самі поплатитися за свою нерозважність, — підвівся він, щоб іти. — Але я й справді більш нічогісінько не знаю, — залилася слізьми Марешева, вже цілком готова до співпраці. — Тоді доведеться напружити пам'ять, поки не пізно. Бо чого мені було до вас і їхати. Евеліна Прекрасна зморщила чоло, напружено розмірковуючи. Вже в машині Яроліма не покидала думка, що вона все так само стоїть у передпокої і стоятиме ще довго після його відходу і що вона була з ним по-своєму навіть щира. Зрештою, може, й справді ми ще маємо час. У наступній розмові, вирішив Яролім, переходимо від емоцій безпосередньо до викриття слідів. Він був певний, що Ева Марешова, яка нічогісінько не розуміє, тепер відповідатиме хоч і приголомшено, але цілком охоче.
• X •
— Вацлав Янік, Вацлав Янік, — бурчав Матейка, — десь ніби я вже чув. Щось із ним було пов'язане і, здається, досить серйозне, але що саме, що?.. Соняшниковому зауваженню можна було повірити, в його пам'яті завжди зринали бодай уривки випадків, про які він хоча б мимохідь щось чув. У картотеці знайдено про Вацлава Яніка прецікавий запис. Сам професійний літограф, він був засуджений п'ять років тому І ось за що. Свої немалі фахові знання та робоче знаряддя він ужив для друку фальшивих квитків на празький чемпіонат світу з хокею. Тоді він заробив, з одного боку, щонайменше шістдесят тисяч крон, доведених судом, а з другого — безумовних три роки в'язниці без права наступні п'ять років, тобто аж дотепер, працювати у поліграфії. Тож виготувати на замовлення фальшиві печатки для нього мало бути сущою дрібницею, завиграшки упорався б він і з замками на мнішецькій дачі. Не менше заслуговували на увагу й нові повідомлення про молодика з Замкової вулиці. Янік мало що працював у одній майстерні з Йозефом Марешем, а й понад півроку жив з ним в одній камері. Цей заповзятливий технічний талант з оригінальними ідеями, певна річ, зацікавив Яроліма та Матейку. — Чи ти, власне, віриш у того невідомого третього? — спитав Матейка. — Його любісінько могли вигадати загодя, про чорний день, щоб зіпхнути найтяжчу провину на нього, а самим скромно відступити в тінь. Матейка не бачив Евеліни Прекрасної, і не міг спостерігати, як Яролім, що вдову небіжчика Мареша опановує страх! І боялась вона зовсім не Вацлава Яніка. — Соняшнику, — заперечив Яролім, — як на Мареша, це, здається мені, аж надто мудровано, а як на Яніка, знов надто примітивної Я вірю, що він хотів убезпечити себе надійніше, адже коли говорити про цей гешефт, у нього справді рильце в пушку! — Трохи посушити голову — і задум міг бути вдосконалений, — правив своєї Матейка. — Вони ж бо ще на Мі-рові мали час обмізкувати всі можливі варіанти. Саме там вони виробили свій план, а на волі вже тільки шукали підходящого об'єкту, щоб його здійснити. Уяви собі, наприклад, таке: Марешева чи Янік зрештою називають як головного винуватця небіжчика, похованого минулої середи. Якби Випадком ним виявився якийсь наш давній знайомий з рясним реєстром карних злочинів, важко було б стримати сміх, марудно спростовуючи таке твердження! Відмахнутись від Матейчиної гіпотези було не так просто. — Добре, а хто тоді опісля забив Мареша? Чи міг це зробити той Янік? — Все може бути, хоч досі він і не показував себе таким крутим хлопцем… — сказав півголосом Матейка. — Їдьмо поглянемо на Яніка особисто, щоб знати, з ким маємо діло, ти не проти?
* * *
На Цісарській луці, де Янік у той час працював ремонтником на водній станції, вони дізналися від директора, що Вацлав Янік, звичайно цілком справний, сумлінний працівник, сьогодні не приходив на роботу і взагалі досі не повідомляв про себе, Чи він заслаб, чи що там з ним таке. — Часом не попередила його Марешева? — висловив здогад Матейка. — Ми тримаємо її під наглядом, — заперечив Яролім. — Але це справді надзвичайна подія. Вони звеліли водієві гнати Щодуху до Янікового помешкання на Замковій вулиці на Віноградах. Дорогою в Яроліма зародилася думка зв'язатися з центральним управлінням і прямо оголосити розшук. Та зрештою він дійшов висновку, що десять — п'ятнадцять хвилин ще можна зачекати. Вони збігли на третій поверх, готові до чого завгодно, навіть до перестрілки. І з подивом уздріли на дверях Янікового мешкання сургучеву печатку. Яролім розібрав на ній текст. Мешкання опечатав віноградський райвідділок органів охорони громадського порядку ще позавчора, а отже, в суботу. — Ти щось розумієш, Соняшнику? — Яролім аж трясся з гніву, що Віногради маринують такий важливий факт і навіть не завдали собі клопоту сповістити про арешт Вацлава Яніка карний розшук. — Гайда прямо до них, — г кивнув йому Матейка., який думав точнісінько так само. У відділку їх прийняв шпакуватий поручник, на вигляд — із старої гвардії, свої дві зірочки він напевно вислужував довго й марудно. Його трохи здивував їхній поспіх та. предмет їхнього зацікавлення. — Річ у тім, що Янікове помешкання було пограбоване, — пояснив він, перебираючи папери. — У нього вламався досі не вистежений злочинець, якого, на щастя, сполохав один із сусід, і хоч громадянин… — гортав він далі документи. — Хадіма Честмір… — Як це сталося? Подробиць не знаєте? — Янік охоче допомагав сусідам лагодити все, що тільки можна, з хатнього господарства — від водогону й до телевізора. Але він ніякий не заробітчанин, — підкреслив поручник, — за свою роботу він не брав ані крони. Так от, Хадіма ніс до нього зіпсутий жінчин фен. Він почув у Яніковому помешканні якийсь грюк, але на дзвінок ніхто не відчинив. Тож він дзвонив далі: гадав, що Янік щось майструє і не чує його. Коли це двері рвучко відчиняються, хтось б'є його згорненим жіночим парасолем по голові, й він непритомніє. Зброя була очевидячки імпровізована, парасоль, за свідченням сусід, належав Янікові. Не збігло й десяти хвилин, як Хадіма очуняв і відразу викликав нас. — Коли це сталося? — Якраз у суботу ввечері, власне, у всій цій справі це гідне найбільшої уваги. — Чому? — спитав Яролім. — Де тепер Хадіма? — втрутився Матейка. — Наразі лежить у хірургічному відділенні віноградської лікарні, але позавтра його вже випишуть. Вчора наші ще зранку поїхали допитати його: виявляється, він одбувся лише легким струсом мозку. — Що надзвичайного в. тому, що вламалися саме в суботу? Поручник критично глянув на обох молодих криміналістів і, видно, подумав: як могло статися, що в центральне управління потрапили цих двоє молодих дойд, а йому доведеться піти на пенсію з віноградського райвідділка. — Бо на день раніше Вацлав Янік загинув у автомобільній катастрофі. — В якій катастрофі? — пробелькотав Матейка. Раптом він геть забув, що має тримати марку, а може, вважав тепер це непотрібним. — На Сілезькій вулиці, — пояснив поручник. — У нього відмовили гальма, і він увігнався передком у вуличний ліхтар. Ви про це не знаєте??! Я ж сам подавав до зведення. — Кругляк нами не натішився б! — зауважив Яролім, звертаючись до Матейка. Він згадав, що про аварію на Сілезькій вулиці повідомлялося на сьогоднішній оперативці. Певна річ, цього, мабуть, не зрозумів поручник, чиї обрії не сягали далі району його дій, — на тій оперативці не наводилося імені водія ані решти подробиць, інакше ранкові наради розтяглися б на цілий робочий день. Відповідно й незавершеній крадіжці з виломом на Віноградах було приділено у переліку подібних подій усього кілька слів. — Не бійся, це в нього ще попереду, — відповів йому Матейка, і видно було, що їхня загадкова мова дратує поручника, який нічого не розумів. — Ви знаєте якісь подробиці про нещасливий випадок з Яніком? — звернувся Матейка тепер уже безпосередньо до нього. — Провадиться слідство, — відповів поручник коротко. — Адже цим відає автоінспекція. — А вам залишилась тільки крадіжка з виломом? — Тепер ми здебільшого розшукуємо Янікових родичів. Він був розлучений, з'ясовано лише, що у нього в Протейові сестра. Він звідти родом. — Про квартирну крадіжку ще не довідались нічого? По-моєму, мешкання ремонтника не бозна-який ласий шматок. — Це робота халтурника — від початку до кінця, — зневажливо скривився поручник. — Помешкання оглянете? — Залюбки.
* * *
— Халтурник, — повторив поручник уже перед дверима помешкання, перш ніж розпечатувати їх, — погляньте, як цей дурило брався до замка. Про відмикачку він не мав зеленого поняття, наче й детективів не читав, — він просто вийняв увесь замок, та ще й як! Десь-найпевніш це якийсь підліток, і нічого путнього з нього вже, мабуть, не виросте. Яролім нахилився до дверей. Навколо шрубок упадали в око колові подряпини на металевому щитку та на дереві. Поручник допитливо дивився на Яроліма. — Взяв завелику викрутку, — глянув на нього Яролім, почуваючи себе трохи, як на екзамені. — Так, — кивав поручник, даючи зрозуміти, що Яролім усе-таки не безнадійний тупак, — або це партач, або він страшенно поспішав. Зазирнете й до помешкання? — Звичайно. Зсередини квартира трохи нагадувала Марешеву. Крім дорогого великого магнітофона, ніде ні сліду розкоші. Різнокомплектні й різностильні, але незмінно позначені жахливим несмаком меблі старанно доглянуті, аж напрочуд старанно як на самітного чоловіка. А все ж враження від помешкання дозволяли характеризувати Вацлава Яніка тільки з непривабливого боку. Наприклад, що він байдужісінький до картин: їх було дві на все помешкання, й обидві вкрай низькопробні, ще й почеплені так, що ніяким богом не вписувалися в інтер'єр. Потім — що Янік зовсім не журився тим, наскільки добропристойний вигляд у його житла, інакше, недовго думаючи, викинув би не лише килим, прочовганий аж до основи, а й зрудявілі дешеві завіски. Далі — що на цім світі він чудово обходився без красного письменства, якщо не зараховувати до нього півдесятка спортивних річників, двох-трьох технічних підручників для автомеханіків-аматорів та стосика часописів. Щоправда, цільності враження перешкоджав дикий розгардіяш. Одначе нехлюйство, поза всяким сумнівом, не було в натурі господаря, про це свідчила хоча б маленька незаймана оаза в одному кутку. Грабіжник біснувався у кімнаті, немов стерявся розумом, осатаніло вивертав шухляди просто на підлогу і, видно, перегрібав усе, що повипадало, черевиком. А до останнього кутка вже не встиг, потривожений дзвінком Честміра Хадіми. Чи знайшов він те, що шукав? Яролім мусив поквапитися з відповіддю на це запитання. — Ви вже тут щось робили? — озирнувся Яролім на віноградського поручника. — Та ви що? — образився той, і, власне кажучи, справедливо. — Поки що ми тільки опечатали помешкання, як ви, певно, помітили. Зрештою ми не маємо достатнього обладнання, та й люди були мені потрібні в іншому місці. Хочете самі зайнятися цим випадком? Яролім роззирнувся ще раз і кивнув. — Авжеж, — сказав він, — тобто нам нічого іншого не зостається. Йому здалося, ніби його відповідь лишилася для поручника незрозуміла й знов уразила його. Проте цього разу ображатися явно не випадало. Втім, Яролімові думки заполоняло щось зовсім інше. Вацлав Янік загинув у дорожній пригоді за день перед Йозефом Марешем. І того ж таки дня, коли стався нещасливий випадок, було пограбоване — чи мало бути пограбоване, це щойно Повинно з'ясуватися — Янікове помешкання. Одну випадковість Яролім ще ладен був би, може, припустити. Та про дві, що так швидко змінили одна одну, годі було й думати. Тим гірше для мене, підбив він підсумок своїм думкам, дивлячись, як знову опечатують двері Янікового помешкання. Тим гірше для мене, авжеж.
• XI •
У кабінеті Яролім з Матейкою заходилися нотувати зібрані на сьогодні відомості, пробуючи об'єднати їх у якийсь логічний ланцюг. До обіду всі четверо покупців упізнали в показаних їм знімках Йозефа Мареша гаданого Франтішка Клімеша і в замішанні, так що не довелося навіть погрожувати притягненням до карної відповідальності за образу словом та іншими, ще поважнішими статтями, обіцяли, що більш не зчинятимуть бучі та колотнечі у будинку номер дванадцять на Сокольському проспекті. Крім того, Яролім та Матейка вже одержали з інституту судової медицини повідомлення, що у Вацлава Яніка не знайдено і сліду алкоголю, а також нічого такого, що свідчило б про будь-яку хворобу чи раптовий напад; жодних ліків він регулярно не заживав і наркоман теж не був. Техніки сумлінно обстежили його понівечений автомобіль. Встановлено, що неправильно припасована рурка, якою гальмова рідина проходить до колеса, черкала об край диска правого переднього колеса, аж поки не протерлася, й волосина, на якій так довго висіло шиття Вацлава Яніка, урвалася, коли він їхав по Сілезькій вулиці. — А чи не міг хтось навмисне так причепити рурку? — допитувався Яролім. — Цілком відкидати такої можливості не слід, — відповів, трохи подумавши, технік, — хоч є десяток певніших способів наразити водія на смертельну небезпеку. — Добре, а чи можна в цьому здогадному випадку передбачити, зокрема й можливому злочинцеві, через який час протреться рурка? — Шкода й гадки, — заявив технік цілком категорично, — такою чортопхайкою можна наїздити п'ять кілометрів з таким самим успіхом, як і тисячу п'ятсот, і та рурка може у вас лопнути на всій швидкості а чи на повороті, власне, абиколи. — Ну ви мене потішили, — щиро мовив Яролім, — просвітився капітально. — Радий це чути, — відповів технік, — звертайтесь іще. Матейка, що тримав слухавку паралельного телефону, тільки здвигнув плечима. Яролім попрощався з техніком. — Отож… — втупився Матейка у записник, — замки на дачі Клазанова у Мнішку замінював фахівець, а з Яніковим замком на Замковій вулиці мав діло халтурник. — Виходить, у Мнішку чи не доклав рук технічний геній Вацлав Янік, — розсудив Яролім, — а до його мешкання у Празі міг вламатися Мареш. Він зроду був кишенник, і тільки, замки просто не його парафія. — Ким прикинутись найлегше — то це халтурником, — заперечив Матейка, — і пильнуймо, щоб не помилитися з розрахунком часу. На той час Мареш, напевно, був уже мертвий. — На жаль, тільки напевно, спробуй це сказати Круглякові! Час Марешевої смерті ми надто точно не визначаємо. Інша річ — час, коли знайдено труп, Мареша забив один якийсь поїзд, а кілька машиністів наступних поїздів могли проїхати неподалік і нічого не помітити. — Видно, я нарешті здійсню свою давню хлоп'ячу мріям кілька разів проїду локомотивом по Залізничному мосту, — мовив Матейка, — щоб увіччю побачити, що може і чого не може помітити машиніст. — Як то кажуть, і бог велів, Соняшнику, — всміхнувся Яролім, — та чи не попрацювати нам ще часинку, перш ніж ти підеш кататися на паровозику? — З дорогою душею, але чи ти певний, що саме тепер і саме тут є якась путня робота? Яролім неквапливо запалив сигарету, зручніше вмостився у кріслі й звернув погляд у протилежний бік двору, немовби давньоавстрійська офіційна архітектура, яку він там споглядав, могла надихнути його на щось значне. Поволі він зібрав докупи свої думки. — Спробуй зважити такий варіант… У Янікове мешкання вламався Мареш. Сусіда його сполохав. Тоді Мареш звіявся і згодом з перестраху заподіяв собі смерть. — Докторе Яроліме, — розвів руки Матейка. — Міркував ти так — набагато нижче від твого рівня. Так наприклад… Як бути з отими шерстинками з макінтоша під Марешевими нігтями, адже це безперечний слід передсмертної боротьби з убивцею? І чому в мертвого Мареша не знайшлося ніяких інших документів, окрім висновку експертизи на Клімешеве прізвище? Неквапно покурюючи, Яролім спокійно, мов і не він, усміхнувся на приятелів різкий випад. — Чудово, все приймаю… Я, Соняшнику, хочу тебе лишень підвести до думки, що самими Марешем та Яніком нам не одбутися. Щодо Евеліни Прекрасної я не маю жодних ілюзій, але щодо того третього, щодо тої темної постаті за лаштунками, жінка, з усього видно, мала слушність. — Я ж нічого не кажу, хотілося б тільки бачити якийсь вагомий доказ, — не вгавав Матейка. — А як же ти поясниш іще, чоловіче?! Час Марешевої смерті — загадка. Він міг померти навіть ще раніше, ніж учинено крадіжку в Яніковому помешканні. Безперечне лише одне: більш, як за день перед тим, приблизно на тридцять шість годин раніше, на Сілезькій вулиці на смерть розбився Янік. І я запитую: хто про все те знав? Мареш? Чи, може, той третій? — А чому тобі не спаде на думку спитати, навіщо було злодієві лізти у Янікове помешкання? — Чи ж я забуваю про це? Так от. Або він там шукав корпусу делікті, чогось такого, що, либонь, могло б викрити і його самого, або хотів загарбати ще й Янікову частку здобичі. Словом, або з чистої корисливості, або ще й з міркувань безпеки. — Може, ти маєш рацію, — неспіхом кивнув Матейка, — . але як загинув Янік? Ніщо не свідчить, що то було вбивство, просто часовий збіг, та й годі. Карел Яролім, надзвичайно флегматичний на вдачу, неспокійно заходив із кутка в куток, і сплила ціла хвилина, поки він одповів. — Збіг, безперечно!.. Чогось іншого не доведено. Та чи так важливо, вбивство це чи ні? — Він поглянув на Матейку й зрозумів, що економічний експерт знов ніяк не збагне ходу його думок. — Соняшнику, — провадив він поблажливо, — чи не набагато важливіше, як витлумачив смерть Вацлава Яніка хтось інший, хтось іще незнаний?! — Тобто так званий третій, яким може бути й Мареш? — Не знаю. — Наскільки я тебе розумію, — втупився Матейка в нотатки, — ти припускаєш, що Мареш викрав документи у когось зовні схожого на нього, тобто у Франтішка Клімеша, а, тоді сам провадив усі перемови з покупцями й таке інше. Чудово: ось відразу чотири свідчення цього. Далі… Янік міг би взяти на себе технічний бік операції, що потребує певної кваліфікації, приміром, підмінити замки на дачі Клазанова, підробити печатки на обидва документи і, може, вчинити ще щось, про що ми наразі не знаємо. Чудово, але що мав би ще робити хтось третій, ким би він мав бути?! — Spiritus agens[11], рушієм і мозком усього діла, координатором, планувальником, а може, й провидцем. Ти ж не станеш правити, Соняшнику, що якийсь там Мареш чи Янік потраплять скласти самі бездоганний з ділового та правничого погляду висновок експертизи на мнішецьку дачу! З архітектурою жоден не мав нічого спільного, а з права вони знають хіба деякі статті, що їх відчули на власній шкурі! — Хвилинку, а той висновок такий то вже й бездоганний? — боронився Матейка. — Не забудь, що Шімандл інженер, інженер-будівельник. Головлікар, автомеханік чи зеленяр, мабуть, лише побіжно перегорнули висновок, але Шімандл як фахівець запевне вивчив його пункт по пунктові. Матейка потягся до одного з чотирьох висновків. Навіть його досвідчене око так і не знайшло у ньому нічого підозрілого. — Спершу поцікався, — бликнув він на Яроліма, — чи у списку експертів узагалі значиться один якийсь архітектор Радослав Пулец, із Праги. Поки Яролім телефонував, Матейка не переставав обстежувати висновок. Тут він почувався у своїй стихії. Після поверхового перегляду він зупинився на окремих записах і на портативному калькуляторі перевіряв правильність часткових обчислень. — Так, — урвав його Яролім і поклав слухавку. — Архітектор Пулец працює судовим експертом уже тьму років. Конкретно — від жовтня тисяча дев'ятсот сорок шостого. Тож це повинен бути літній добродій з багатющою практикою. — Хм, тоді все мало б бути гаразд, — не відривав Матейка очей від документа. Аж ось, перевіряючи кінцеву частину висновку, де судовий експерт як годиться вказував, на яких законних підставах він виводив свою цифру вартості, Матейка враз завмер. — Хвилинку, — ляснув він кісточкою середнього пальця по останній сторінці висновку, — я знаю запевне, що положення про ціни приватних будівель, дарма що було опубліковане в одному з часописів «Збірка законів» за 1969 рік, як тут зазначається, позначене номером сорок три. Недавно я тримав у руках те число, а отже, знаю достеменно, — Матейка посунув документ до Яроліма. — Поглянь, — підкреслив пальцем номер положення, — ти ж правник! — Звичайно, — вражено вигукнув Яролім, — експерт тут посилається на положення номер тридцять чотири, тобто на зовсім іншу правну норму! Яролім узяв слухавку й накрутив номер книгарні. Одержавши потрібну інформацію, він звернувся до Матейки. — Так, ти мав рацію, Соняшнику, те положення номер Тридцять чотири з шістдесят дев'ятого року стосується якоїсь міжнародної авіаційної угоди, а положення номер сорок три з того самого року, про яке ти казав, справді стосується приватних будівель. — Ну, що ти на це скажеш? — запитав Матейка, не приховуючи хвилювання: як-не-як він зненацька напав на слід! Та Яролім лише непевно знизав плечима. Втупившись у гіисновок, він розмірковував про ту підміну. Раптом він вражено скинув голову й усміхнувся. — Тут, коли наводився номер правної норми, очевидячки переплутано цифри. Як ти, Соняшнику, помітив, номер Положення поданий як тридцять четвертий, хоч правильний номер мав би бути сорок третій. — Яролім обернувся до Матейки: — Неприпустима річ для судового експерта, але, як бачиш, помилка сталася. — І який же ти з цього робиш висновок? — настовбурчився Матейка, який явно не хотів розлучатися з думкою, що з допомогою архітектора Пулеца вони можуть посунутись у слідстві далеко вперед. — Що весь той висновок експертизи треба грунтовно простудіювати з усіх поглядів і що зараз я знайду для тебе, Соняшнику, якусь цікаву роботу, — відповів Яролім. — Завдати роботи приятелеві — на це ти мастак, — миттю відгукнувся Матейка. — Ми повинні з'ясувати, — сказав Яролім, — для кого останні три чи п'ять років, відколи чинне. положення номер сорок три з шістдесят дев'ятого року, архітектор Пулец проводив якісь експертизи. Наскільки я тебе знаю, ти упораєшся вмить, — вів він далі, з пересадно улесливим усміхом, — А заразом перевіриш, хто з Пулецових клієнтів має якусь технічну освіту, будівельники мене цікавлять, зрозуміло, найбільше, й, крім того, хто з них у нас на обліку в картотеці. — Чудово, а ти махнеш купатися до Подолі? — Певна річ, і надішлю тобі звідти листівки з краєвидами, — кивнув Яролім.
• XII •
Яролім перебіг очима список судових експертів і навіть натрапив між ними на знайомця, батька свого однокласника по гімназії. Інженер Полачек ласкаво вислухав, чого хоче Яролім, і миттю погодився поїхати з ним до Мнішка. Він зроду не стикався з карним розшуком і вперше бачив живого криміналіста. У своїй участі у слідстві, — щоправда, він поки що нічого про нього не знав, але Яролім пообіцяв розкрити йому всі карти, коли вже буде по всьому, — інженер вбачав, подібно до сили інших невігласів, лише джерело приємного збудження і був згоден прислужитися слідству без жодних претензій на винагороду. Не гаючись, вони вдвох подалися до мнішецької дачі Клазанова, і там Яролім. мав нагоду спостерігати інженера за працею. І в свої сімдесят той не втратив високих ділових якостей; з Я розмовою допомогою він швидко виміряв площу підлоги, й заходився складати висновок експертизи. — Ба, не все повністю, пане інженер, — пригасив Яролім його запал, — вистачить і побіжної перевірки. Я вам згодом покажу один висновок експертизи, а ви лишень скажете, наскільки кваліфіковано його складено. Інженер Полачек нахмурився, знеохочений. — Чий це висновок? Я що, повинен виступати в ролі якогось члена екзаменаційної комісії, чи чого ви од, мене, власне, сподіваєтеся? Даруйте, я з вами про це не домовлявся! — Ім'я того експерта ви маєте знати, — відповів Яролім. — Але. я певен майже на всі сто, що його прізвищем тільки скористалися. Ми йому відкриємо все, як є, наші оце саме чи не в гостях у нього. — Дайте мені його висновок, — настійно зажадав інженер Полачек. Доктор Яролім заздалегідь передбачив таку можливість. Він витяг із теки ксерокопію Пулецового висновку. Прізвище експерта було в ньому затушоване. — Саме враз для роботи, — кивнув Полачек. — За годинку я вправлюся, докторе, і… Далі Яролім лише мовчки спостерігав, як Полачек із жмутком своїх нотаток та обчислень походжав по будинку й щохвилини відкреслював той чи той запис у обчисленнях архітектора Пулеца й лише кілька разів поставив на березі сторінки знак запитання. — Тільки оцього, — тицьнув він олівцем у висновок, — я не зміг би підтвердити. Про те, як виконано перекриття, без знання проекту я можу хіба здогадуватися, варіантів ціла низка, і шукати у висновку підтвердження деяких припущень, зрозуміло, шкода й гадки! А проекту при собі не маєте? — Гадаю, той, хто складав висновок, його і в вічі не бачив, — відповів Яролім. Відтак інженер ще довгі півгодини сидів у залі за нотатками, гортав тарифні сітки й лічив. Матейка б ним не натішився, набігло на думку Яролімові. — Умовно я міг би схвалити висновок, — заявив він нарешті, а якби я ще проглянув проект, то дав би вам вичерпну відповідь без будь-яких застережень. — А хто, на вашу думку, міг провести експертизу, пане інженер? — Досвідчений технік, — відповів експерт, — як мінімум учень промислового училища з солідним стажем і, схоже, з досвідом будівельника. Отже, коло навкруг злочинця ще трохи звузилося, відзначив про себе Яролім. — А коли б висновок, як він є, потрапив до ваших рук, чи повірили б ви, що він правильний, себто, що його склав фахівець? — Певно, що так, — кивнув інженер, — я не знайшов тут нічого такого, що могло б посіяти якісь сумніви. Повторюю: я не знаю проекту, як же я можу визначити, що його знав чи, властиво, не знав автор висновку. Взяти, приміром, ті-таки перекриття чи там вертикальні й горизонтальні ізоляційні шари, словом, усе, чого я не можу побачити на власні очі й на чому грунтуються, складаючи висновок. Поясните ви мені врешті, в чім тут річ? — Урочисто обіцяю розповісти вам усе від початку до кінця, пане інженер, — запевнив Яролім, — і прийду я до вас, щоб зробити це, з пляшкою французького вина. — Краще відразу з двома, — всміхнувся фахівець, — щоб трохи перепало й вам. А щоб довго не думали, яке купувати, знайте: я обожнюю божоле.
* * *
— Отже, можемо констатувати чи принаймні твердити з імовірністю, близькою до певності, — роздумував уголос Яролім, — що наш пан добродій Третій за освітою технік, будівельний технік із пристойною фаховою підготовкою. Далі можна б, мабуть, уважати за певне: у нього самого руки далеко не вправні, про що свідчать двері Янікового помешкання; він скорий на рішучі дії і здатний доходити до цілковитої брутальності, я маю на оці не лише Мареша, а й того пришелепкуватого Янікового сусіду. — Мені вистачить і Мареша на рейках, — зауважив Матейка, — та ворсу з макінтоша під його нігтями. — Ти порозкопував Пулецових клієнтів? — За останні п'ять років він провів одинадцять експертиз, — втупився Матейка у свої нотатки. — 3 них останнього року тільки три. Річ у тім, що він уже чотири з половиною місяці лежить навперемін то вдома, то в Томаєровій лікарні з хронічним запаленням нирок. — Ти говорив безпосередньо з ним? — Атож, оце вже рівно тиждень, як він тимчасово знову вдома. У справах у нього взірцевий лад, і пам'ять у нього, як у молодого. Хочеш знати його клієнтів? — Ще б пак! — Що ж, будь ласка… Рудолф Баштірж — дача; Антонін Ледніцки — котедж; Ян Заштера — дача; Людмила Новотна — дача; Ігор Волнер — невеличка вілла; Гуго Ціканек — млин; Петр Поспішіл — котедж; Павел Коудела — сад; Станіслав Міхал — хата; Вратіслав Гушек — гараж; доктор Їржі Оштара — дача; Лумір Павліс — дача; Марія Брожікова — хата; інженер Іво Ціглер — невеличка Вілла; Антонін Шебеста — заїзна корчма; Ірена Абрагамова — котедж; Станіслав Шери — дача; Моймір Грунцл — котедж; Алоїс Пардус — вілла; доктор Ченек Кучера — хата; Кветослава Леберманова — сад. Як, задоволений? — Не вельми, — відказав Яролім. — Хто з них судився чи був під слідством? — Поспішіл, Пардус, Леберманова й Ціканек, отже, цілком пристойний відсоток, — відповів Матейка. — Засуджено, звісно, було лише Ціканека та Леберманову, зате в обох випадках — за майнові правопорушення. — А фах? У скількох із них якась технічна кваліфікація? Я маю на увазі лише будівельний ухил. — Інженер Іво Цінглер, Вратіслав Гушек, Антонін Шебеста, Алоїс Пардус, Ян Заштера та Рудолф Баштірж. — Так що, виходить, Пардуш зринає двічі. Ти вже заглядав у його справу? — Еге ж, дрібна крадіжка, але до суду не дійшло, врятувала амністія. — Де він живе й що поробляє? — Мешкає на Саталіцах, працює у Віноржі. У Горніх Почерніцах продавав успадковану від батька-матері віллу. Переїхав у Саталіци до другої дружини. — Часом не зустрічався він у камері попереднього ув'язнення з Марешем чи Яніком? — Ні. Одсидів увесь термін у Панкраці, щоправда, Мареш на той час так знав ту тюрму, що міг би навпомацки водити по ній туристів, але саме тоді був почасти в Борах, а почасти на волі. — Витруси з нього все, що можеш! — А що, по-твоєму, я робив увесь цей час?! — відрізав Матейка, трохи діткнутий тим, що Яролім нагадує йому про такі очевидні речі.
• XIII •
Свій робочий вівторок доктор Карел Яролім почав у лихому гуморі. На відміну від Матейка, ладного далеко за північ засиджуватися над паперами й твердо надіятися, що буде винагороджений за виказану терплячість тим, що нарешті викриє в них якийсь досі невловний прихований зміст, зв'язок, мотив, — Яролім майже по-богемному покладався на іскру натхнення, на інтуїтивне осяяння, яке допоможе йому надалі і Вдихне душу в купи списаного паперу. Кругляк знав, що робить, коли, доручаючи Яролімові завдання, залюбки підпрягав до нього саме Матейку. Вони були так разюче несхожі, що завжди чудово доповнювали одне одного. І сьогодні, після першого ж дня слідства, у Яроліма назбиралася ціла купа паперів, а він тим часом не відчував нічого, крім розгубленості, не знаючи, що б такого мудрого придумати ще. На ранковій оперативці, на щастя, не пішли далі стислого звіту про попередні підсумки. Будь-яке інше Питання вкинуло б Яроліма у болісну непевність. Тож він сидів у кабінеті, пив каву й порпався у документах, що, як йому чудово було відомо, могли б любісінько лежати ще хоч тиждень і ніхто про них і не згадав би. Тим часом у нього поволі визрівала думка, що принаймні тепер здавалась підбадьорливою. Враз він рішуче звівся — і за двадцять хвилин уже підходив до знайомого будинку на Різницькій вулиці. Від його очей утаємниченого не сховалося, що помешкання Еви Марешевої взято під пильний таємний нагляд. І слідці запевне подвоїли увагу, побачивши, як він заходить у підворіття будинку, але всі вони знали його й оце найпевніш трохи перепочинуть, адже піднаглядна особа перебуватиме у найкращих руках. Евеліна Прекрасна напевно пережила препаскудну ніч, хоч тепер уже радше через смуток чи ляк. Доктора Яроліма вона привітала без учорашнього зухвальства. — Ви вже дізналися, хто Пепу… — Тож-бо й воно, пані Марешева, що ми знаємо лише дещо, — відповів Яролім. — Я прийшов, щоб запропонувати вам… називайте це хоча б так: укласти з вами перемир'я. — Що б то воно за знак? — обернулася вона від кухонної плити, де почала готувати дві чашки кави. — Між нами кажучи, ви ж пам'ятаєте багато слідств, га? Що коли б ми обоє забули тим часом про все й ви для одміни спробували зіграти одну партію інакше, з, другого боку шахівниці? — З того, де сидите ви? — Атож. — Стукачки вам з мене не зробити, — рішуче заявила вона й майже демонстративно облишила поратись. — Я говорив ясно й недвозначно про замирення, а воно буває, як правило, тимчасове, — вдав Яролім, ніби не помічає ніяких змін у поведінці Евеліни Прекрасної. — Я ж бо не пропоную вам тривалої співпраці. Йдеться єдино про розшук убивці вашого чоловіка, а тоді ми обоє зразу ж забудемо про сьогоднішню угоду, зі спокійною душею пустимо її в непам'ять. — Слухати вас — одне задоволення, молодий пане добродію, — вона перейшла на вчорашній глумливий тон. — Для карного розшуку ви чудовий набуток, ну а мені ще не зовсім забило памороки. — Залежить, що слухати. Приміром, сказане вам у понеділок. Сьогодні воно звучатиме зовсім інакше. Чи знаєте ви, пані Марешева, де тепер пробуває Вацлав Янік? — Мабуть, чи не сидить під замком, коли вже ви про це питаєте? — На жаль, не під замком, настільки щасливий він не був. Виходить, ви не знаєте, що він лежить у трупарні? — Як? — вирячила очі господиня. — До того, щоб закрити цю справу, ще дуже далеко, — відповів Яролім, — але Вацлав Янік мертвий — це поза всяким сумнівом. Може, ви ще раз обміркуєте мою пропозицію? Вона чула, як у неї за спиною булькоче вода у кавнику. Машинально повернулася до своїх обов'язків гостинної хазяйки, і та проста праця, отих кілька порухів її заспокоїли. Вона не озивалася, поки не поставила на столик перед Яролімом тацю з чашками та цукорницею. — А отого… того вже злапали? — А чого ж я до вас прийшов, пані Марешева? Я зовсім не криюся, що ви нам потрібні. Заради того третього. Вона озирнулася на вікно та двері, немовби чекала, що звідти з'явиться вбивця, щоб усмертити ще й її. — Чоловіче!.. — крикнула вона, от-от готова впасти в істерію. — Таж я зроду його не бачила! Яролім незворушно колотив каву, вдаючи, ніби не помічає перестраху Евеліни Прекрасної. — Імені не знаєте? — спитав він по паузі. — Ні, Пепа говорив про нього лише зрідка і називав не інакше, як шефом. Він ані разу переді мною не пробовкався, а я ж не якась там… щоб випитувати. — Звідки він його знав? Разом сиділи? — Не знаю, може, навіть і ні, він, певно, взагалі не сидів. То Вацлав Янік їх познайомив, я вам ще вчора казала. Хіба не краще було б просто заарештувати Вашека? — На лихо, ми завжди чогось та не встигаємо, пані Марешева. — Я бачу, — кивнула вона скрушно. — З вашою допомогою ми зробили б хоч дещо. Викладіть усе, що тільки знаєте про шефа. Ми думаємо, як і ви, що це вбивство на його сумлінні. І для нас нема нічого зайвого чи другорядного. Відколи з ним знається ваш чоловік? — З торішнього літа, — відповіла вона по хвилі чи то вагання, чи то роздуму. — Потім вони почали зустрічатися частіше. — Де вони зустрічалися? — До нас додому він і не потикався, тут я можу присягтися. На щастя а чи, може, на нещастя. — Отже, чоловік ходив до нього додому? У нагрудній кишені Яролім увімкнув мініатюрний магнітофон. Він намагався нотувати рівно стільки, аби лиш Евеліна Прекрасна бачила, що його щиро цікавлять її показання. Почуте отут займе згодом хіба трохи більше як півсторінки протоколу, але програючи магнітофонний запис, він може освіжити в пам'яті всі подробиці, яких ні за що не встиг би занотувати або нотуванням яких порушував би гладенький плин розмови. — Чи це справді так, судити не можу, бо він зі мною про це не говорив. Знаю, що вони сходилися в якійсь корчмі на Сміхові. — Чому аж там? Мало тут своїх корчем? — Вона стояла якраз при дорозі. Мій-бо працював у радліцькій молочній крамниці проти вокзалу, а Вашек Янік далі, на Цісарській луці, на тій своїй човновійстанції. — А шеф? — Мабуть, теж чи не десь у найближчій околиці, але про це Пепа ніколи не говорив. — Але ж він знав, де той працює? — Не знаю. — В який шинок вони ходили разом? — У корчму «На Валентинці», може, знаєте, на Сміхові. — Виходить, це вам вільно було знати? — спитав Яролім з підбадьорливим усміхом. — Оце якраз на Новий рік ми подалися були на пообідню прогулянку, проходимо поблизу, а Пепа мені й показує, мовляв, ми завжди сюди завертаємо з Вашеком та шефом. — А всередину посидіти не заходили? — Ні. Та й навряд, щоб було в них відчинено. — Ваш чоловік, звичайно, мав уподобання до інтелігентного середовища, наскільки я пам'ятаю його життєпис. Можна б сподіватися, що він сидітиме у «Алькроні», в «Ялті» або в подібних закладах. Вона зиркнула на Яроліма і, певно, засумнівалася, чи цей товстун взагалі на чомусь по-справжньому розуміється. — Саме через те йому імпонувала якраз «Валентинка». Він знав: ніхто з ваших там його не шукатиме і ви напевно там не тримаєте постійно якоїсь підсадної качки, як, скажімо, в «Алькроні». — В який день тижня вони збиралися? — Якоїсь регулярності не було. Вони бачилися раз на тиждень, гадаю, не частіше, але щоразу іншого дня. — Ви казали про їхню придорожню корчму. Зупинявся ваш чоловік у «Валентинці» зразу після роботи чи попереду заходив додому? — Він ішов прямо туди. Він, і точно так само Вашек. — А шеф? — І той теж. Пригадується, якось їм довелося на нього чекати, власне, так було не раз. А їм і за вухом не свербить, сидять собі спокійненько, цілком задоволені власним товариством. — О котрій годині закінчувалася у вашого чоловіка робота там, у молочній крамниці? — О пів на третю. До «Валентинки» було щонайбільше чверть години ходу. — Ви справді не знаєте хоч приблизно, хто був той третій за фахом? — Пепа раз був сказав, що з таким мозком, як у нього, він міг би бути директором самої «Шкоди». — Це все? — Він хвилину зачекав, але Ева Марешева, вся зморщена від зосередження, лише безпорадно мотнула головою. — Що ж, спробуймо з іншого боку… Які шеф мав звички? Не пригадуєте, наприклад, що він найбільше любив пити? — У «Валентинці» хіба що тільки пиво, там шампанського не подають. А так не знаю… — Чи він курить? — Так. Пепа раз ненароком заніс додому його запальничку — у них були однакові. Звичайнісінька собі австріяцька запальничка, не на газі, а ще на бензині. — А які в нього захоплення? Спорт? Дівчата? Садівництво? Про його дозвілля ніколи не заходила мова? — Не пригадую, — мовила Евеліна Прекрасна жалібно, як погано підготовлена учениця біля дошки. — Як довго, тобто до котрої приблизно години вся компанія сиділа у «Валентинці»? — Пепа вертався перед сьомою. — Яким трамваєм? Знизу від Водічкової вулиці? — З «Валентинки» вони верталися пішки. Чималий шмат шляху їм було йти разом, йому та шефові. — Чи шеф був жонатий, парубок, розлучений? Чи мав він дітей? — Певно, мав, знаю, що Вашек Янік десь так у жовтні лагодив йому дитячий педальний автомобіль. Ага, і своє авто він мав також. Вашек ще завжди домовлявся про нього з шефом. — Марка? — Не знаю… — Старе чи нове? Частенько потребувало ремонту чи тільки зрідка? — Гадаю, частенько, авжеж. Вашек-бо раз казав, що це вже не машині, а готовий металобрухт! — А ви не маєте хоч приблизного уявлення, скільки могло бути шефові? Приміром, порівняно з вашим чоловіком або з Вацлавом Яніком? — Він був багато молодший за Пепу, — миттю відповіла вона. — Пепа якось казав, що в його літах і з такими можливостями, як у нього, він зумів би зовсім інакше влаштувати своє життя. — Можливості — досить широке поняття. В якому плані він це мислив, не знаєте? — Ну, якби Пепа мав таку голову й взагалі… — Вона махнула рукою, ніби хотіла сказати, що її небіжчик-чоловік і доброю репутацією відзначався не більше, ніж інтелектом. — Хто з них заявлявся у «Валентинку» найперший? — Здається, Пепа. Я ж вам казала, що він розповідав про шефа, як той був запізнився на зустріч. — Сходилися тільки вони двоє чи з ними сидів ще Вацлав Янік? — Звичайно вони трималися втрьох. Та Вашекові Яніку було від «Валентинки» додому аж на Замкову далеко, й верталися разом пішки лише вони вдвох — Пепа та шеф. — Чи він коли згадував, куди вони доходили під час своїх спільних прогулянок, тобто де вони розходилися? — Ні. Проте я не думаю, що шефові було набагато далі. — Куди ваш чоловік поклав присвоєні гроші? — спитав Яролім усе тим самим, анітрохи не зміненим голосом поштивого гостя, що провадить чемну розмову. — Не маю зеленого поняття, присягаюсь на чім світ! Вони з Вашеком водно правили, що до тих грошей не вільно торкатися щонайменше три роки, доки у вас ця справа не заснується павутинням! — Ну, стільком павукам у нас не розплодитися. А чиєю ж пропозицією були ті три роки мораторію, чи як його сказати? — Її висунув, власне, Пепа. Шеф навіть хотів чекати рівно десять років, аж поки та справа закриється остаточно. Він був молодший, то міг собі дозволити чекати, — додала вона гірко. — О котрій годині ваш чоловік вернувся додому тиждень тому, себто минулого вівторка? — Десь о десятій вечора. — А в середу? — Трохи раніше, перед дев'ятою. — Чи звірився він вам, де він був і що робив? — У мене майнула думка, що вони вже впорали те діло, але все-таки не думайте, що я його розпитувала. Він би мене швидко привів до тями, пане!.. Знаю лише, що він прикинувся слабим, його цілі роки турбував жовчний міхур, й у вівторок уранці їхній заводський лікар без розмов видав йому лікарняний на три дні. — І навіть у середу ввечері нічого вам не сказав? Кому ж бо йому й звірятися, як не вам? — Де там, він про таке ніколи не розводився. Це я тільки оцим-о, — провела вона долонею над бровами, — якось так відчула, що все вдалося на славу. — Даруйте, а як говорив про це Янік? — як завжди, Яролім не втримався від ризикованого запитання, здатного виявити і його необізнаність, адже Янік міг іще раніше вибути зі спілки, вийти з неї, бути просто усуненим. — Цей боявся шефа ще гірше, ніж Пепа, що це вам, даруйте, прийшло в голову?.. Хоч він був іще дурне теля, але дисципліну мав у крові, цим він Цепу й полонив. — Чим же шеф здобув у них таку шану? — Мав голову на в'язах, і вони це усвідомлювали. Пепі припухати було не первина, а Вашек Янік хоч попався тільки раз, але цього вистачило, щоб затямити: самотою він зірок із неба не хапатиме. Тож-бо вони обидва воліли тримати язика за зубами і не збочувати на манівці.
• XIV •
— Так от, Соняшнику, коли спробувати підбити підсумки, — сказав доктор Яролім, стоячи біля столу, де лежав нашвидкуруч переписаний магнітофонний запис розмови з Евеліною Прекрасною, — то ясно: у гру замішаний якийсь надзвичайно здібний початківець, сказати б так, послушник, який зі злочинного світу, мабуть, тільки й знав, що Мареша. — Не поставлений на облік?.. — Атож, він не був під судом і, певно, навіть не вчинив нічого такого, щоб бути поставленим на облік, просто взірцевий громадянин, — кивнув Яролім. — Він знався лише з Яніком, який досить регулярно лагодив йому авто. Машина у нього вже стара й частенько потребувала ремонту. Він одружений, має дітей. Щонайменше одне з них катається на педальному автомобілі, отже, це хлопець. Якого віку, сказати важко… — Між чотирма й вісьмома роками, — зауважив із знавецьким виглядом Матейка, батько семимісячного немовляти. — Зустрічались вони у корчмі «На Валентинці», що на Сміхові, — провадив Яролім. — Цікаво, — зауважив Матейка, — це ж за кілька кроків од Залізничного мосту. — Марешеві й шефові туди було близько з роботи. Мареш працював проти вокзалу в радліцькій крамниці «Молоко». Робочий час там закінчувався о пін на третю, за чверть години до корчми легко добутися. Шеф приходив тільки на хвилину пізніше за нього. Матейка приступив до великої докладної карти Праги, почепленої на стіні. Для спроби обвів на ній коло, де посередині лежала вулиця «На Валентинці» з однойменною корчмою. — Так от, що ми тут маємо? Залізничний та автобусний вокзали, — взявся перелічувати він, — крамниця «Молоко», вугільні комори, броварня, майстерня з ремонту ваговозів, приплав, корабельня та винниця на Зліхові. Це — що одразу спливло на думку. Далі ще яких зо три десятки дрібніших підприємств і майстерень та деякі установи. — Атож, — сухо притакнув Яролім. — А ще: він курець, прикурює давньою австріяцькою бензиновою запальничкою. Віком десь посередині між Марешем та Яніком. — Іншими словами, років під сорок, — додав Матейка. — На думку Еви Марешевої, чи то пак її небіжчика-чоловіка, шеф зі своєю кебетою міг би бути директором фірми «Шкода». Можливо, тут не треба шукати прямої вказівки на те, що шеф працює на Сміховському заводі «Шкода», але я відважився б на цій підставі твердити, що він посідає не найнижче становище. — Отже, це хтось із кваліфікацією і більш-менш виправданим відчуттям того, що його здібності не знаходять гідного вжитку. Або ж так думали про нього інші, хоч би й отой наш Мареш. Отже, він за фахом технік? — Може бути, але це знов лише мій здогад. Крім того, він, здається, надзвичайно обережний і далекоглядний: хотів, бач, щоб здобич лежала незайманою цілі десять років! — Чи ти не витис із Марешевої бодай приблизної його адреси? — запитав Матейка. — З корчми він з Марешем вертався додому пішки. — Яролім підійшов до карти міста. — Мареш жив на Різницькій, Янік на Віноградах. Янік вертався додому з «Валентинки» трамваєм, хоч був з них наймолодший, а шеф і Мареш ходили вдвох. Так що його домівка мала бути десь ближче до Різницької, а не на Віноградах. — А далі що? — спитав Матейка без захвату. Він дивився на карту Праги, на рясно забудований квартал між Різницькою та Залізничним мостом. Скільки тут живе одружених сорокарічних чоловіків, куріїв, власників машин і одного педального автомобіля, техніків за фахом, що працюють по той бік Влтави? Один-два квартали налічують майже стільки ж мешканців, як невелике окружне місто. — Мені потрібні всі, які тільки можуть бути, Янікові та Марешеві фотографії, роздобудь мені хутенько, гаразд? Надсилай їх до мене додому, я ще спробую одну штуковину, — Яролім висловився так туманно, аж Матейка вже не допитувався про подробиці.
* * *
Вернувшись у свою «кавалерку» на вулиці Озерній, Яролім найперше переодягся. Він був чепурун, тож помилкою було б думати, ніби своїм одягом він хоче пом'якшити невигідне враження від того, що не мавши ще й тридцяти, почав лисіти так само безнадійно, як і гладшати, і що своєю подобою швидше скидається на дрібного магістратного урядовця з часів жениха Вейвари та отця Конделіка, ніж на судового криміналіста. Одначе тепер він нап'яв на себе светр та спортивну куртку, немовби готувався до походу на лоно природи. Насправді, опинившись через хвилину надворі, він одійшов лише на кілька кварталів далі. На Липовій вулиці він видряпався аж на сьомий поверх старого будинку й постукав у двері майстерні. Щастя йому сприяло. Товариш його юних років, однокласник по гімназії та суперник у багатьох фехтувальних поєдинках, художник Петр Габадей був удома. Яролім почасти випадково, а почасти вмисне здобув найбільше приятелів серед людей, які зроду-віку не мали нічого спільного з криміналістикою. Крім Матейки, він поза роботою не зустрічався з жодним своїм колегою. Він знав, що де б з ними не зійшовся, балачка неминуче зверне на щоденну працю і що весь вечір буде не що інше, як продовження полуденних посиденьок за обідом у їдальні. А Яролім поряд із криміналістикою ще жваво цікавився дев'ятьма іншими ремеслами, більше того, на його переконання, путящий криміналіст має знатися з якнайстрокатішим гроном людей, що працюють у найрізноманітніших фахах. Дехто з Яролімових колег осуджував його за байдужість до громадського життя у їхньому районі, до клубу та до нагірної турбази; єдиний, хто добре розумів І відверто схвалював Яроліма, — це старий стріляний птах, практик Кругляк. — А, до нас гості, радий вас бачити, пане Холмсе, — озирнувся маляр від мольберта на відвідувача, що входив до покою. Маляр Петр Габадей вів прецікаве подвійне життя. Його картини, складні надхмарні фантазії, продавалися хіба зрідка, а велике замовлення він дістав заледве раз. З великої мозаїки для зали нового бероунського вокзалу він, звісно, не міг жити вічно. Тож Габадей поряд із картинами, які нагромаджувалися в його ательє, напродиво легко пік хвацькі карикатури, які залюбки публікували найрізноманітніші вітчизняні й закордонні часописи і які здобули йому добре ім'я та приносили чималі прибутки. — Нічого, твій гумор швидко пропаде, — відповів Яролім, — коли я скажу, що мене сюди привело. — Спершу сядь і відкоркуй пляшку, що ти приніс, — запропонував Габадей і поглянув скоса у той бік, де Яролім поставив господарську торбину. — Штопор висить на дверях, де склянки, ти ще, може, пам'ятаєш, тож, не манірся і дій. — Сьогодні я з порожніми руками, — заявив Яролім, — але з великим задоволенням запросив би тебе десь посидіти. — Зараз же, негайно? — все ще не відходячи від мольберта, маляр глянув на свої джинси та на замащену фарбами робочу куртку. — Збігай униз по літру червоного, я залюбки фундую на вечірку тридцять крон. — Нехай іншим разом, — закрутив головою Яролім: він добре знав, що потім звідси вже не вибереться до ранку. — Без жартів, Петре, мені потрібна твоя допомога. — Я маю при собі одинадцять сотень, дев'ять можу позичити, — кивнув маляр. — Вистачить? — А бодай тобі, я прийшов не у фінансову установу, а до майстра Петра Габадея! — почав дратуватися Яролім, якому не давало спокою одне: що він дарма втрачає час. — Гроші у Празі є в будь-кого, і коли я тут, то зовсім не для цього. Врешті-решт він заінтригував маляра. Габадей відклав набік палітру й застромив пензлі до дзбанка для змивки, відтак сів у плетене крісло й заходився натоптувати велику баварську люльку з довгим цибухом. — Цікаво, цікаво, — підніс він запальничку до чашечки з тютюном. — Отже, ти надумався оздобити своє казенне робоче місце гарненьким образком, купуєш для когось весільний подарунок у єдиному примірнику або просто, Шерлоку, хочеш справити приємність самому собі? Тож вибір широкий. — Він показав на обвішані стіни та на купу картин у кутку під вікном. — Що б ти хотів придбати і за скільки приблизно? — Помовч хоч хвилинку, — попросив Яролім, — і вислухай. І Габадей вислухав. За мить його кістляве обличчя осяяв усміх радісної згоди. Якби приятель прийшов купувати картини з кишенями, натоптаними банкнотами, — це не потішило б художника більше, ніж Яролімова пропозиція.
• XV •
Не минуло й години, як до сміховської корчми «На Валентинці» завітало, і очевидячки вперше, двоє відвідувачів. А проте поводились вони цілком невимушено й природно. Насамперед вихилили по чарчині мисливської, щоб зігріти кров у жилах, а тоді вже сиділи кожен біля свого пива, заглиблені у тиху розмову. Лише подекуди вони прискіпливо оглядали ряди образків на стінах — кольорових малюнків, що лаконічно застерігали від лихої звички пити воду. Решта відвідувачів, переважно вуглярі з комори, робітники з недалекої корабельні та кілька старожитців-пенсіонерів, швидко перестали їх помічати. Доктор Яролім вичікував слушної хвилини. Аж ось за чверть години він побачив, як корчмар прямує до заднього коридора, що вів до туалету й на кухню, і відразу поспішив за ним. — Дозвольте затримати вас на хвилину, — звернувся він до корчмаря і виловив з кишені службове посвідчення. — Власне, я з карного розшуку. Доктор Яролім… Корчмар мигцем порівняв фотографію на посвідченні з живим оригіналом і ледь кивнув. — Петржічек, — він і собі відрекомендувався, і то цілком незворушно: посвідчення не справило на нього жодного враження. — Чим можу прислужитися, пане доктор? — Хвилинку уваги, — провадив Яролім, — я все вам поясню. Корчмар кивнув і обернувся до прочинених дверей тісної кухоньки. — Сусанно! Перший столик посередині — дві порції вареників, третє вікно — один гуляш та двоє фрикадельок, а тоді постоїш на розливі, — віддав він розпорядження кухарці й тільки тоді відчинив двері до комірчини навпроти — кабінету, а заразом і роздягальні. — Особливої розкоші тут, на жаль, не побачите, — показав він Яролімові всередину. Крім письмового столу та шафи на одяг, у комірчині ще вміщалося лише двоє розхитаних стільців. — Розглянете уважно ці фотографії, — Яролім став розкладати на столі Марешеві та Янікові знімки, — а тоді скажете, кого з цих чоловіків ви пригадуєте. Корчмар начепив окуляри, мигцем глянув на фото і кивнув. — Я знаю їх обох, — сказав він без вагань. — Вони вже майже наші завсідники. — Вони приходять сюди щодня? — Та ні, десь раз на тиждень, іноді двічі, не більше. Вони завжди приходять після обід, десь так перед третьою. — Коли вони сиділи тут востаннє? — Той, — підштовхнув Петржічек найближчий Яніків знімок, — здається, у понеділок, але присягатись не буду. А отой-о, — показав він на Мареша, — згодом приходив ще раз — у суботу. Атож, не інакше, як у суботу, в неділю ми зачиняємося, а вчора він ще не заявлявся. — Вони приходили сюди лише вдвох чи більшою компанією? — Більшою, але тільки на одного, — пошукав він очима по столу. — Одначе того третього тут ніде не видно. — Чи не змогли б ви описати його? Аж тепер корчмар Петржічек сів, ніби братися до цього завдання можна було тільки у зручній позі. Він утупився крізь запорошене вікно у тьмяний двір, на рядок урн під облупленою стіною, на зморшкуватий стовбур акації. — Важка справа, пане доктор… Даруйте, якби його показали, я сказав би вам зразу, так чи ні, але щоб когось описувати? Не зумію. А що, це так важливо? — Надзвичайно, — запевнив Яролім. — Розумієте, я розслідую вбивство. Петржічек насторожився. — Так ото тут, у нас, на Залізничному мосту… було вбивство? — Ви часом не знаєте, хто там загинув? — Ні, чув тільки балачки, що знайшли на рейках чийсь труп. Від нас же до Подскалі недалеко. Отже, ви у цій справі? — Слушно, — кивнув Яролім. — А його вбивця… Виходить, ним мусить бути якраз той, що ви не маєте його карточки? — Достеменно так. Тому я сподівався, щ» ви опишете його. Ви ж повинні мати професійну пам'ять на людей та на обличчя, — Яролім відверто підлещувався до Петржічка. — Дивіться-но сюди, пригадувати будемо поступово… Який він на зріст? — Яролім підвівся зі стільця. — Такий, як ви, як я, більший чи менший? — Десь так середній між вами і мною, — відповів корчмар теж навстоячки, а Яролім вирахував, що це приблизно сто сімдесят п'ять сантиметрів. — Худий, товстий, нормальний? — Нормальна постава, ніби нормальна, — ледь завагався корчмар. — А його волосся? Колір, зачіска, пишне чи рідке? — Волосся каштанове, зачесане гладенько назад, одначе лоб починає вже лізти на потилицю, — народною метафорою корчмар змалював те, що прозаїчно називають «майбутньою лисиною», відтак поглянув на Яролімів чуб і трохи зніяковів. — Одяг? — Вигляд у нього досить охайний, але нічого надзвичайного він не носив… Щось сіре, з готового одягу, а під спід найчастіше светр, гольф. Краватку пов'язував лише вряди-годи. — Очі? — Очі? — безпорадно перепитав Петржічек. — Ба! Коли б це дівчина, та ще й гожа, то прошу, будь ласка, але жодному чоловікові я ще у вічі зроду-віку не зазирав. — Окуляри він носив? — Ні. Читав — і то без окулярів. Яролім відчув: набагато більше, ніж дізнався, він у корчмаря вже не вивідає. Тож він вирішив братися до здійснення свого плану під неофіційною назвою «Операція «Габадей». — У вас у пивному залі чотирнадцятеро гостей, опріч нас двох, мене та мого приятеля, якщо я правильно полічив. Скільки з них сюди навідується регулярно? Чи знали декотрі з них оцих двох і того третього? — махнув він рукою над столиком зі знімками. — Сьогодні тут усі до одного — наші завсідники, вперше завітали тільки ви і той другий з вашої служби. Пане, я тільки глянув на нього у дверях, так мені одразу й стукнуло, що в нього подоба поліцая! Зате у вас, пане доктор; детектива не запідозриш! Яролім не знав, чи сприймати останні слова корчмаря як комплімент своєму чудесному переодягненню, чи почувати себе ображеним. Звісно, він мусив визнати, що жвавий, спортивного типу маляр із поставою першорядного лижника схожий на детектива очевидячки більше, ніж він сам, навіть коли на ньому цей светр та непромокальна куртка. А з другого боку, хіба не задоволення буде сказати Габадеєві, що в нього поліцайська зовнішність?! Але час уже переходити до головної частини «Операції «Габадей». — Ваш опис, пане Петржічку, — озвався він, — певна річ, нам неабияк допоможе, але я повинен його доповнити. Чи не могли б ви на яку годинку замкнути вхід, повісити на двері якусь цидулку, приміром, «Переоблік», і тоді я в затишку докладно розпитав би ваших гостей? — Чому ж ні? — миттю згодився корчмар, очевидно, не тільки з громадянських почуттів до тих, хто розшукує вбивцю, ай з утіхи, що його найдешевша, загумінкова корчма стане коном кримінального слідства. Те, що він утратить у виторзі сьогодні, щедро винагородиться у всі ті прийдешні дні, місяці, ба навіть роки, коли він з усіма подробицями розповідатиме про свою діяльну участь у вистеженні вбивці. — Зрештою, це мій обов'язок, чи не так?! Підвівшись, господар подався прямо до дверей пивної зали. Супроводжуваний зачудованими поглядами гостей, він замкнув вхід, а на дверне скло почепив табличку «Переоблік» із заспокійливою допискою, що найближчу відчинену кав'ярню можна знайти на Вокзальному проспекті. Потім щільно запнув вікна важкими шторами. — Панове, — роззирнувся він по залі, де й справді не видно було жодної жінки, — у нас сьогодні гості з карного розшуку. Доктор Яролім… — він завагався, дивлячись на художника, що доти сидів мовчки. — Габадей, — відрекомендувався гаданий детектив. — Доктор Яролім, — повторив Петржічек, — і… — він умовк, оцінюючи Габадея, аж поки зупинився нарешті на званні, яким найчастіше наділяють своїх головних героїв автори кримінальних романів та телевізійних детективів, — і капітан Габадей. Йдеться про вбивство на поблизькому мосту з боку Подскалі, що сталося минулої суботи ввечері. Зала схвильовано загула… У «Валентинці» за вісімдесят дев'ять років її існування траплялося всяке, пам'ятала вона і засідки, і поліційні облави, та ніколи ще карний розшук не приходив просити її завсідників про співпрацю. Маляр анітрохи не заперечував, проти наданого звання, і в голові не покладаючи, що до капітана підвищив його корчмар: Габадей пристосувався до ролі, що визначив Яролім. Під обстрілом жадібних поглядів присутніх, цікавих до процедури таких слідств, він заходився добувати зі спортивної торбини своє причандалля — нікому з них і вві сні не приснилося б, що у спорядженні криміналіста може бути щось подібне, — альбом для шкіців, чорну гетінаксову таблицю, жменю грудочок крейди і маленьку губку витирати намальоване. — Скажу вам не криючись, — звернувся до відвідувачів Яролім, — що кожен із вас може неабияк допомогти спіймати вбивцю. Тим часом доктора явно не розуміли й тільки ошелешено лупали очима, слухаючи короткий виклад історії вбивства на Залізничному мосту. Нарешті він витяг фотографії і взявся до Вацлава Яніка. Тепер відвідувачі один по одному підходили до Яролімового столу в цьому найдивовижнішому з усіх кабінетів, де тільки Яролім досі справувався. Всі в один голос запевняли, що знали Вацлава Яніка, що він сюди навідувався десь раз на тиждень. Яролім дізнався, скільки Янік пив і якій марці сигарет віддавав перевагу, в чому він ходив, показали йому й напрямок, звідки той приходив до корчми «На Валентинці»: то був найкоротший шлях від станції водного спорту на Цісарській луці. Не менш гладенько пішло і з Йозефом Марешем. Один відвідувач, від Нового року вже пенсіонер, навіть згадав, що працював разом з Йозефом Марешем на одній роботі — у радліцькій крамниці «Молоко». Пора було ставити головне запитання, здійснити те, в чому була вся сіль «Операції «Габадей». Тим паче, що всі дивом дивувалися, чому капітан мовчить, поклавши все на цього гладуна. — Панове, а тепер я хотів би од вас почути, який був на вигляд отой третій чоловік, який щоразу з ними сидів, — майже врочисто проголосив доктор Яролім. — Я вас не кваплю, спокійно собі зосередьтесь і згадайте кожну дрібницю. А втім, ніхто й так не збирався квапитися, всі в замішанні дивились одне на одного, дожидаючи, хто почне перший. Не те, що відмовляли в допомозі, — просто ніхто не хотів забирати слова, а якби їх питали навпростець, хіба ж вони знайшли б, що відповісти? — Чи не сказали б ви для початку, — озвався знову Яролім, — яка приблизно в того чоловіка голова? Якої форми? Який у нього череп? Довгастий, кулястий, непропорційний, великий, малий, кутастий, гудзуватий? Вугляр, що сидів під самими дверима, нерішуче підніс руку, як дисциплінований шкільний учень. — Десь, мабуть, такий, як онде у Гонзи Балцарка, — показав він на листоношу за протилежним столом. Габадей зо дві секунди пильно дивився на відвідувача з гаданими рисами схожості. Потім крейдою одним махом накреслив на гетінаксовій таблиці обрис поштаревої голови. — Клас… — оцінив пенсіонер, що затамувавши подих позирав крадькома із-за Габадеєвого плеча. — Такий? — Габадей повернув шкіца до вугляра та решти відвідувачів. — Та де там! — запротестував залізничник, заледве начепивши окуляри. — Отут-о… — взявся він обіруч нижче скронь, — макітра у нього трохи ніби вдавлена досередини. Маляр стер губкою частину обрису й підправив шкіц, як порадив залізничник. — Тепер добре? Всі з'юрмилися навколо Габадеєвого столу, і тільки Яролім тримався осторонь. — Трохи краще, — дійшов висновку вугляр, — та отут-о кості в нього, — він провів долонею по щоках, — ледь випиналися, власне, стирчали. Портрет негайно підправлено. Зауваження висловив чи не кожен; Габадей робив нові шкіци на аркушах альбома для етюдів, аж доки порішили, що силует удався. — Отакої, а куди ви причепили йому вуха? — наполіг на продовженні роботи найстарший з пенсіонерів. — Ніяк не скажеш, що то він. Негайно було намальовано як йому хотілося. — Зависоко, — заперечив молодик у робі з відзнаками працівника корабельні й спробував порозумітися, помагаючи собі обома руками. — Я враз, ви тільки скажіть, — кивнув йому Габадей і, орудуючи губкою та крейдою, опустив вушні раковини нижче. — Задоволений? — Може бути, — неохоче визнав залізничник, — хоч, як на мене, вони в нього трохи менші, га? — Еге ж, а головне — підборіддя не таке, — докинув лисий вусань, над яким висіла на гаку торбина сантехніка з інструментом. — Ви зробили йому кругле, як у немовляти, а в нього воно гостре. Отак, як тепер, — приглянувся він зблизька до підправленого профілю, — то ще й замало… І тут, — провів він під губами, — щелепа у нього була різко випнута. Через двадцять хвилин усі почували себе ніби учасниками хвильної гри. Здавалось, їм геть вивітрилося з голови, що вони допомагають злапати вбивцю. Всі переживали щось таке, чого ще зроду не пам'ятали навіть із чуток, без ніякого говорили до Габадея «капітане», «тикали» на нього, в подібний спосіб звертались і до Яроліма; титули друзів перетворилися на товариські прізвиська, словом, їх обох було без церемоній, але цілком законно прийнято до чоловічого гурту завсідників «Валентинки». Збуджені й захоплені, сьогодні вони говорили дедалі певніше, і якби могли себе чути, то самі б здивувалися, як зграбно щастить їм висловлюватися. Щоразу, коли у замкнені двері гримав новий відвідувач, вони вороже озиралися на вхід і не давали корчмареві навіть думати про те, щоб упустити ще когось. Вистачить для цього діла і нас, докторе, не клопочіть собі голови, запевняли вони Яроліма, який трохи потерпав, що вони, можливо, зрікаються допомоги іншого завсідника з доброю пам'яттю та хистом малювати точний усний портрет. — Всьому товариству по великій мисливської, — замовив розпромінений вугляр з найчіпкішою серед усіх пам'яттю, готовий змарнований талант, що мав би знайти собі вжиток у карному розшукові, — щоб не було тобі збитків! — вишкірив він зуби до трактирника. — Хе-хе, а цю губу, капітане, цю губу трошки йому підніми, десь так на мій мізинчик, під ніс, еге ж… — спостерігав він за роботою Габадея уже з повною чаркою мисливської у руці. — Чудово, чоловіче, ти б напевне хоч де прогодувався, — похвалив він поправку. — І чого ти, власне, подався у поліцію? Не кажи мені, що не міг би вивчитися на художника! Щонайменше дев'ять разів Габадей міняв форму губів, поки її схвалили всі присутні. Про очі спільної думки доходили набагато довше. Нарешті було враховано останнє зауваження хлопця з корабельні, який за спільною згодою блискуче відтворив вираз очей портретованого. Габадей уже змережив допоміжними ескізами півальбома; на використаних сторінках з допоміжними шкіцами він щоразу на ріжку малював карикатуру одного з помічників і аркушики роздавав на незабудь. Портрет на чорному гетінаксі понад сто разів змінював свій зовнішній вигляд згідно з частковими пропозиціями, які Габадей втілював у альбомі для ескізів, аж поки нарешті вже не чути було жодного застереження, жодного слова сумніву, і маляр міг за малюнком на гетінаксі відтворити на чистому папері остаточний варіант портрета. Всі стояли перед ним, кожен з бозна вже котрою чаркою мисливської у руці, захоплені такою розкішною забавою і зчудовані тим, що змогли все це видобути зі своєї пам'яті, а надто тим, як блискуче цей фантастичний капітан з карного розшуку зумів скористатися з їхніх спершу доволі незграбних описів. Яролім тримався осторонь. Щоправда, часу не марнував. Зі зливи зауважень, критичних відгуків, пропозицій, слів огуди, заперечень та похвал він вибирав щось зовсім інше. Самі того не підозрюючи, відвідувачі збагачували його уявлення про інший, внутрішній портрет убивці. Він дізнався, наприклад, що той ніколи не давав на чай менше як крону, що за пиво ціною у крону сімдесят платив три крони, а рахунок у тридцять сім дев'яносто заокруглював до тридцяти дев'яти й ніколи — рівно до сорока. Він почув, що руки той мав явно не робочі, хоч і далеко не пещені: під його нігтями завважували навіть траур. Він склав опис речей гардероба, в якому Третій показувався у корчмі. Йому стало також відомо, що розшукуваний слабував на шлунок, бо їв лише дієтичні сосиски й зроду не замовляв гулящу, цього, на загальну думку, вишуканого делікатесу, що зробив би честь меню будь-якого міжнародного готелю. Гостинність учасників імпровізованої наради поширювалася, цілком природно, і на Габадея з Яролімом. Відмовитися з ними випити було б грубою образою, а на таке ці хлопці, далебі, не заслужили. Тож доктор права з художником і собі замовили кожен зосібна частування на, всіх, прийняте без відмовок: адже вони були тут свої. Габадей, не сп'янілий і після кількох чарок мисливської, знову взяв гетінаксову таблицю і хотів утяти ще й профіль убійника. Тим часом атмосфера стала аж надто товариська, всі тислися до Габадея і вмоченими в пиво пальцями підправляли, поліпшували й доповнювали його малюнок, перекрикували один одного п'яними голосами і один поперед одного пхалися зі своїми порадами. Становище несподівано врятував корчмар Петржічек. Разом з кухаркою Сусанною він уніс до зали тарілки з тутешньою фірмовою стравою, гуляшем «по-валентинківському», і мовчки порозставляв їх перед гостями. Ніхто делікатесу не замовляв, але можна було не-хвилюватися, що він зостанеться не? оплачений. Отже, зроблено доречну перерву, щоб попоїсти, всі трохи заспокоїлися, а може, й трохи протверезилися, Година закриття «Валентинки» вже давно минула, зате пощастило докінчити ще й профіль убивці. Яролім з Габадеєм цілком перейнялися настроєм зали, співали з хором незграйних грубих голосів «Генерала Лаудона», «Червону сукенку» та «Путімську браму»: роботу закінчено, можна й повеселитися! Кінець кінцем вони вийшли на досить-таки непевних ногах на холод нічної вулиці, врочисто пообіцявши відразу після закінчення слідства знову прийти сюди, щоб за кухлем пива розповісти геть-чисто все, так-так, направду все — від початку до кінця. На розі Яролім з Габадеєм озирнулися. Перед «Валентинкою» і досі ще стояв, обговорюючи події, гурточок завсідників і на прощання махав двом детективам білими аркушами з ескізами до портрета вбивці та карикатурами. Видно було, що якби їх малював не капітан карного розшуку, а сам художник, то й тоді вони не були б для них дорожчі. — Чудовий вечір, — сказав Яролім. — Ну що, маестро? Хто вміє вряджати кращі вечірки, ти чи я? — Нізащо б не повірив, пане комісар, — відповів, заточуючись, Габадей. — Чи ж міг я коли подумати, що твоє ремесло дозволяє так приємно проводити час!
• XVI •
Буйні веселощі навколо довгого конференційного столу, викликані Яролімовим звітом про вчорашню вилазку в корчму «На Валентинці», пощастило вгамувати щойно Круглякові. Він обвів учасників ранкової летючки твердим поглядом, що так пасував до його прізвиська, і простяг руку до Габадеєвого портрета вбивці Йозефа Мареша. — Далі, — запросив він Яроліма й, слухаючи, що тому пощастило вивідати про звички, місце роботи й подобу злочинця X, не переставав уважно розглядати обидва Габадеєві малюнки. — Мало яка фотографія, — зауважив він через хвилину, — схопить зовнішність так точно, як добрий малюнок. Фотографії на паспорт і таке інше, що ремісники-фотографи виготовляють конвеєрним методом, то й зовсім ні. На жаль, ви були залежні від пам'яті та вміння висловлюватися щоденних відвідувачів «Валентинки», але посунути справу вперед це могло б. Звеліть зробити збільшені фотографії портретів і негайно розмножити їх, — повернув він малюнки Яролімові. — Крім того, крім того… — повторював він майже задумливо, — можна б спробувати показати фотографії по телебаченню, але, здається мені, краще його просто вистежити. Атож, саме так. Вистежити вбивцю. Криміналіст Яролім давно вже осягнув зміст цього виразу. Далеко не завжди детективові настільки сприяє щастя, що він зримо бачить розміщення всіх фігур на шахівниці, а отже, тільки від його комбінаційних здібностей, його знання життя та психологи залежатиме, чи він спроможеться на відповідь методом чистої дедукції. Якби завжди було саме так, криміналістика перетворилася б на фах ще неприступніший, ще винятковіший, зате всі загадки могли б бути розкриті у вигідному фотелі, біля вогнища з люлькою в руці та чашкою кави напохваті. Проте, як правило, дедукції передує затяжна, виснажлива і не раз безплідна копітка праця, коли ти раз у раз заганяєшся у сліпу вуличку і мусиш повертатися мало не до вихідного пункту, коли криміналістові треба раз, і вдруге, і втретє вхопитися за якийсь бодай найпримарніший слід і коли його завалює лавина інформації, здебільшого цілком некорисної чи хибної, серед якої він, проте, повинен намацати нитку. Отже, вистежити в буквальному розумінні слова. Знати свій район як свої п'ять пальців, блискавично орієнтуватися у всіх змінах, чужому окові навіть не помітних, годину по годині й день по дню терпляче складати в жертву невсипущій пильності, бо переслідуваному злочинцеві може вистачити однієї миті неуважності, єдиної мимовільної недбалості, щоб утекти назавжди чи невідшкодно усунути докази провини. — Твій похід у «Валентинку», — заявив Матейка, коли вони з Яролімом уже на самоті вмовлялися про свої подальші дії, — був, із твого дозволу, якоюсь мірою ніби вибух бомби. Ясно: про нього роздзвонять, і той спритник більше носа не поткне у корчму, це ти, сподіваюсь, усвідомлюєш? Яролім лише стенув плечима. Поважаючи Матейку як приятеля та як чудового економічного експерта, він, зрозуміло, думав іноді про себе, а часом і вголос, що знання психології не належить до найсильпіших Соняшникових сторін. — А чого йому тепер ходити у «Валентинку», голубе милий?! — відказав він. — Згадувати у присутності сміховської десятки своїх давніх кумпанів Мареша та Яніка? Дієтну сосиску він може замовити у сотні інших корчем по всій Празі, то чим би його принаджувала саме «Валентинка»?! — Оголошення війни — ось що це було! — затявся Матейка. — Але, може ж, ти усвідомлюєш хоч трохи, що він якось дізнається про ваші відвідини? Ото я був би здивований, коли б завсідники «Валентинки» вже не рознесли по всіх шинках на Сміхові, яку нечувану забаву влаштували ви з Габадеєм, і коли б ці чутки невдовзі не дійшли до нього! — Чорт бери, та чи ж я проти? Безголовий я абощо?! — збунтувався Яролім. — Кожен убивця з нормальною психікою знає, що його день і ніч розшукують. Певно, до нього вже дійшло, що відібрати у Мареша його документи й утелющити йому до портфеля лише підроблений висновок експертизи було не зовсім розважливо. Коли він почує, як ми дихаємо йому в потилицю, він може у паніці зрадити себе. — Висновок експертизи, як на мене, не така то вже й погана думка. З його допомогою він наводив слідство на Яніка — ми не могли б не вийти на колишнього літографа в приписали б усю ту аферу тільки Марешеві з Яніком. Між іншим, — провадив Матейка, — нехай техніки кажуть, що хочуть, гадаєш, убивця не доклав рук до нещасливого випадку з Марсшем, навіть не доторкався до тих гальм? — Оскільки я не технік, то волію консультуватися, — відрізав Яролім. — А пана ікс я ставлю вище… Він не дурень і обмірковує свої дії грунтовніше. Уявляю це приблизно так. Довідавшись про Яткову смерть, він відразу ж витлумачив її по-своєму. Мареша він знає як кількаразового рецидивіста. А ми знов знаємо, що кишенькові злодії завжди обходяться без зброї, а вбивати їм зроду і в голову не прийде, одначе цього не знає він, бо Третій не криміналіст, та й до малини, мабуть, непричетний і чув про неї небагато. Тож він вирішив, що то Мареш упорав одного зі спільників, а тепер на черзі він сам. Цілком може бути, що так само міркував і Мареш, цебто звинуватив у Яніковій смерті шефа. Дещо у свідченнях Евеліни Прекрасної начебто вказує на це. Хтозна, що насправді розігралося на Залізничному мосту, можливо, просто забракло одного кроку, щоб вискочити з-під коліс, а ми тепер полюємо на вбивцю Мареша. Відчайдушний страх може загнати людину хоч куди. — Тоді хотів би я знати, куди нашого ікса страх пожене тепер? — розважав уголос Матейка. — Зрештою, може, ти й справді даремно наробив такого шелесту у «Валентинці». Ікс дізнається, що ми ушкварили його портрет, а отже, там для нього вкрай небезпечна зона. Він, мабуть, обходитиме «Валентинку» десятою вулицею, та й не тільки це… Місця роботи не змінити на другий же день. Зате можна лягти до лікарні з якоюсь дійсною чи вдаваною болячкою, приміром, на довго відкладувану операцію, яку не конче робити негайно. — Він у рота не брав гуляшу, тож у нього чи не виразка, або запалення жовчного міхура, чи підшлункової залози, чи дідько йото зна чого. А може, перехворів на заразливу жовтяницю. Отже ми, — занотував у записнику Яролім, — будемо цікавитися свіжими пацієнтами всіх лікарень у Празі та в сусідніх округах. — А ще не забуваймо про зміну зовнішності!.. Чорні окуляри досить нехитрий засіб, але вже весніє, і на вулицях їх буде, як маку, крім того, він може почепити звичайні з прозорим склом, адже, як ти кажеш, він бачить добре. Потім він може завести вуса з бородою. В такому разі щонайменше перші чотирнадцять днів ти скидаєшся на вкрай занехаяного волоцюгу. — Можу підтвердити з власного досвіду, — кивнув Яролім, — студентом я носив їх два роки, й перший тиждень здавався собі зателепою, і кожен мені всіляко давав узнаки, що почуття не обманюють мене. — Отже, шукати надворі сорокалітніх чоловіків зі свіжим заростом замість вусів, — зазначив у нотатнику Матейка. — І цікавитися кожним, хто явиться у празький паспортний стіл з новою фотографією на новий паспорт. — Мається на увазі, тільки через два тижні. Може, доти уже впораємося, — припустив Яролім оптимістично. — Менше мели язиком! — остудив його Матейка. — Чортова мисливська з «Валентинки» у тебе, либонь, ще досі не вивітрилася з голови, друзяко!
• XVII •
Отже, вистежити вбивцю. Доктор Яролім трактував цю засаду дослівно і дванадцятка його підлеглих, не поминаючи і його самого, відчула це на власній шкурі. Маючи при собі копії Габадеєвих портретів, знаних уже по всіх празьких районних відділках, на які неодмінно дивилися всі вбрані у форму патрулі перед відходом зі службового приміщення на дільницю, вони почали облаву. За Яролімовим планом перші два дні відводилися для попередньої масової стежі — цього прологу операції. Її топографічним осереддям була корчма «На Валентинці». Спираючись на Яролімові ретельно виважені розпорядження, вибрали кілька найвірогідніших маршрутів, якими злочинець X міг дістатися сюди. Потім позначили кружний маршрут від «Валентинки» до Залізничного мосту. Проте за мостом з подскальського боку відкривалася справдешня нічийна земля, недосліджений терен, який можна б маніром стародавніх картографів позначити написом «Ніс sunt leones» — тут водяться леви; ця біла пляма на карті немов чекала, кидала виклик дослідникам. Яролімові слідці заступали на службу вперше близько п'ятої ранку, а тоді о чотирнадцятій знову патрулювали надворі. Вони старанно закарбовували у пам'яті обличчя всіх зустрічних пішоходів. З трьох постів знімали прихованими камерами весь пішохідний рух на затиллі Залізничного мосту зі сміховського та подскальського боків. У Вітоні та неподалік від Цісарської луки таким робом було накручено цілі сотні метрів кінострічки. Кожен кадр миттю хронометрувався з точністю до секунди. Опісля, коли прокручували кадри, зняті третього дня, у проекційній залі запанувало радісне збудження. Підтверджувалося те, на чому грунтувався Яролімів план, — що дехто ходить на роботу й назад додому з регулярністю, якій би могли позаздрити швидкі поїзди. Тож із кінострічки виготовили знімки таких осіб, і назавтра слідці, поклавши їх у кишеню, подалися зав'язувати розвідувальні контакти. Порядок дій був щоразу той самий.Перехожого окликав непримітний цивільник, нишком показував йому службове посвідчення й після короткої розмови впевнювався, що опитуваний знає напам'ять усіх не менш пунктуальних, ніж він сам, пішоходів, які щодня здибаються на його шляху, приміром, він знає, що коли зустріне біляву панію ще на сходах Залізничного мосту з боку Подскалі, то мусить добряче налягти на ноги, бо звичайно він із нею розминається майже аж на сміховському березі біля стадіону «Татри». Потім працівники розшуку вихоплювали копії Габадеєвих малюнків. Яролім міг себе привітати. Більшість опитуваних швидко пригадували громадянина X і додавали ще якусь подробицю, яка вигідно збагачувала його портрет. Успіху, проте, домоглася тільки пообідня зміна. Вранці громадянина X ніхто на мосту не зустрічав. Яролім із цього виснував, що X їздив на роботу трамваєм чи автобусом і невдовзі зовсім скасував свою ранкову зміну. Після першого багатонадійного успіху з'явилися труднощі. По обидва боки мосту X мав широкий вибір можливих напрямків — розшук враз ускладнився й подорожчав. Коли вранці йдуть прямо на роботу, то пополудні майже кожен ще трохи походить, зробить закупки, мало чого, зрештою, не зробить. Хоч справі про вбивство надається найбільшої ваги, проте не може ж весь празький розшук займатися тільки нею! А все ж нарешті пощастило напасти на слід громадянина X, який вів з подскальського боку од Вітоня через Троїцьку вулицю аж до перехрестя Вишеградєького проспекту нижче ботанічного саду, але на Сміхові він, на жаль, цілком уривався на Вокзальному проспекті, де вуличний рух пополудні надто жвавий, щоб хтось міг запам'ятати одного з сотень звичайних, нічим особливим не примітних перехожих. Яролім саме стояв у задумі перед настінним планом міста, нагадуючи хазяїна вівчарки-дойди тієї миті, коли тварина втратила слід десь біля потоку чи на шосе. Як і в який бік перескочити той Вокзальний проспект, де продовжувати пошук, на якій спокійнішій вулиці знову почати пильну стежу серед пішоходців? Телефонне повідомлення з ресторації самообслуговування на вокзалі Прага — Сміхов отямило його. За вісім хвилин Яролімів водій уже рвучко загальмував перед входом до вокзалу, й доктор Яролім з двома черговими працівниками розшуку достеменно вдерся всередину. В ресторації він знайшов свого давнього знайомця з корчми «На Валентини!» — пам'яткого вугляра. У здоровила юшила кров з розквашеного носа та верхньої губи, в одній руці він тримав зелений чоловічий макінтош, а в кула-ці другої щось стискав. Говорячи, він зашавкотів і розтулив на пояснення кулак; на долоні лежав уламок верхнього різця. — Мерзотник! — відвів він душу лайкою й виплюнув трохи крові. — Я й оглянутися не встиг, як він мене отак натовк, мене… — повторював він вибачливо, нетямлячись із подиву. — Вошивець, щоб це він та мене… Перед вокзалом Яролім побачив патрульну машину, яка за телефонним сигналом тривоги приїхала перша і чий начальник негайно передав по радіо центральному управлінню повідомлення про розшукуваного. Отже, розшукова операція в розпалі. Тепер вугляр повторив усе докладно Яролімові. — Сиджу я за кухлем пива, докторе, аж гульк, цей падлюка, стоїть, мовби й не він, якраз отут-о, — показав він на підлогу, — якраз отут-о, кажу, стоїть і купує собі сигарети, еге ж, Мирку? — обернувся він-до бармена. — Він попросив дати «Спарту», — кивнув той на відповідь. — І як я тільки не допетрав, що це якраз… — Так отож я встаю, — вів далі вугляр, — а й не подумав, що воно за бестії, оті душогуби… Підходжу до нього ладком, придивляюся та й кажу собі, ну звичайно ж, він, він! І тут до мене дійшло: та це ж таки вбивця, а не якийсь там тютя з полив'яним носом, ну, я зразу і схопив його за комір: «Чи не здається тобі, що ми звідкись знайомі, га?» А він на мене тільки глип — та лівою з нюхало, так загилив, що я й перекинувся; а я ж, докторе, чотирнадцять років виступав на рингу, уявляєш, яке стидовище?! Вугляр роззирнувся довкола, ніби просив інших потвердити, який то був блискавичний удар, коли все-таки звалив його додолу. Кількоро гостей, видно, зніяковілих від того, що допіру були обмежилися лише пасивним спогляданням, охоче закивали. — Отже я коміра таки не випустив і потяг паскудника на підлогу за собою. Ми билися як навіжені, але ті лайняки, — він зневажливо кивнув головою на решту відвідувачів, — мене залишили напризволяще. Чолов'яга з того лапсердака просто вислизнув, як гадина зі шкури, не питай мене, випадково чи навмисне… Бачу тільки нараз, що тримаю лише макінтош, а він чеше чорним ходом отуди на перон, скочив прямо на колію, і тільки за ним закуріло! Ми б могли його, сучого сина, вже запакувати в льох! — Він підкреслював першу особу множини, бо не без підстав вважав себе за Яролімового колегу, і йому було приємно постати перед присутніми в такій ролі.. Яролім пошукав очима начальника патруля. — Можеш говорити без ніякого, — запобіг він спробам повести мову манівцями, — нам тут нема чого приховувати. Начальник виклав усе, що знав. Мовляв, він миттю надіслав донесення, а потім прийняв радіонаказ для всіх моторизованих та піших патрулів у районі сміховського вокзалу блокувати цю місцевість; за цим-таки наказом сюди, до осереддя облави, стягувався зусебіч новий посилений кордон. Доктор Яролім не повинен був, та й не мав потреби, в будь-який спосіб втручатися у все те: він знав, що буде вжито всіх можливих заходів. Він оглянув кишені трофейного макінтоша. Знайшов у них носовика, трохи дрібняків, пробитий трамвайний квиток, що сьогодні не вказував, яким видом транспорту громадянин X постійно їздив. Іншими словами, не знайшов нічого. Непоступливе щастя не наділило Яроліма жодним документом чи бодай в'язкою ключів, не дало нічогісінько, що допомогло б з'ясувати особу незнайомця. Яролім звелів завести зраненого вугляра до поліклініки, а сам сів у патрульну машину. Він міг повідомити центральному управлінню лише незначні уточнення до опису одягу розшукуваного, що його вже передали по радіо. Відтак він тільки стежив, як офіцер-оперативник центрального управління новими розпорядженнями скеровує до району Сміхова всі резерви, затягуючи тенета ще міцніше. Після двадцяти хвилин вимушеної бездіяльності Яролім розважив, що не менш швидко дізнається про наслідок облави й у своєму кабінеті, й погнав машину назад. Ледве він устиг зачинити за собою двері, як надійшло повідомлення, що розшукуваного спіймано. Взяли його аж на; другому кінці Праги. Отже, він вислизнув з тенет і був затриманий патрулем саме тієї хвилини, коли одмикав автомобіль, десь-найпевніш викрадений. Яролім затрясся у лихоманці: хоч би що там було, а день закінчився щасливо. Він дав собі слово купити пляшку коньяку й увечері завітати до вугляра — головного винуватця успіху. А поки що йому лишалося тільки сидіти біля водія та дивитись, як службова машина з голубою блимавкою та завивущою сиреною на превелику силу торує собі шлях вулицями середмістя, переповненими в надвечірню годину пік. У Карліні затриманий засвідчив свою особу документами на ім'я Ладислава Утерка із Пржерова, твердячи, що перебуває у Празі за відрядженням. Схожість із незнайомцем X з першого ж погляду видалася Яролімові досить сумнівною, але для певності він ще зачекав, аж поки надійно підтвердилась тотожність особи невинного, як голуб, закупника з Пржеровського машинобудівного заводу. Нагальна Яролімова подорож до Карліна закінчилася вибаченнями, перед Ладиславом Утерком. Через півтори години офіцер-оперативник центрального управління нарешті припинив розшукову операцію в районі сміховського вокзалу. Незнайомець X як крізь землю провалився.
• XVIII •
На вході всіх сміховських підприємств, установ та кооперативів з'явилися люди з копіями обох Габадеєвих малюнків та з описом незнайомця X. Вони докладно розпитували, брамників, відвідували відділи кадрів, сиділи у приймальнях директорів та завідувачів. Ніде незнайомця X не впізнали. Зі сміховського боку Залізничного мосту розшук хоч убий не міг переступити зачарованої межі Вокзального проспекту. На вокзалі Прага — Сміхов на місці короткої сутички вугляра з убивцею Йозефа Мареша ніхто теж не пригадував незнайомця X. Допитували не лише весь персонал з автомата-кав'ярні на першому поверсі та з ресторації на другому. Слідці, мабуть, не поминули жодного залізничника й розпитували касирів та всіх провідників ранкових та пообідніх поїздів, якими незнайомець X міг би їздити на роботу кудись за межі міста, приміром, до Радотіна, до Ржевніц, а то й до Бероуна. Та й взагалі, не сталося нічого гідного уваги. Число тих, хто останніми днями зажадав поміняти паспорти й інші документи з фотографіями, сягало вісімнадцяти чоловік, але їхні вуса та бороди вже виправдовували свої назви, тож на перевірку вісімнадцятьох осіб тільки змарнували силу енергії та часу. Не шукав убивця Йозефа Мареша притулку і в празьких лікарнях. Заперечні відповіді надійшли також з лікарень у сусідніх округах. Доктор Яролім скрізь, де тільки не ходив, носив із собою двоє портретів незнайомця X. Він нічого не читав, перестав відвідувати театри й геть розцурався з приятелями. Ввечері у себе вдома він довгі години дивився на портрети, напружено розмірковуючи, що б його почати ще та що він, можливо, забув наказати чи організувати, відтак раптом одягався і йшов кружляти вулицями Сміхова та Нового міста, наче який ще зовсім зелений, найпослідущий працівник розшуку. Яролім усвідомлював, що це вже більше, ніж службовий запал, це суще навіженство. Він відчував, як починає вбачати у незнайомцеві X свого особистого ворога. Помічав, що ненавидить його не лише за всі три його злочини: чотириразове мошенство, вбивство та напад на Яролімового товариша — вугляра з «Валентинки», а й за його буденність, за звичайність його обличчя без якоїсь особливої прикмети, за сіре непомітне вбрання і, мабуть, такий самий безбарвний триб усього життя. Власне, він міг гадати — і це мучило найгірше! — що й він сам цей живий образ пересічності й нудоти іноді зустрічав на вулиці, у трамваї чи в тютюновій крамниці, і йому й у голову нічого такого не приходило. Нерозважному новакові з Карліна, який зопалу заарештував пржеровського закупника Ладислава Утерка, він не міг нічого закинути; йому й самому кілька разів доводилось опановувати себе аж в останню мить, щоб не затримати тих, хто приблизно нагадував йому незнайомця X. А куди вміщено триста шістдесят тисяч мнішецької здобичі? Янікової частки в ґешефті, незважаючи на всі зусилля, він не знайшов, не було сліду й Марешевих грошей. Поза докладними офіційними допитами, доктор Яролім ще кілька разів довго розмовляв з Евеліною Прекрасною, виказуючи дедалі дужчий неспокій та страх, тож був, можна сказати, переконаний: коли б вона знала хоч щось, то, мабуть, уже здалася б, аби тільки впевнитись у надії, що в нагороду її ще пильніше охоронятимуть від замаху Третього, якого вона, попри Яролімові вмовляння, не переставала боятись. Кажучи по-простецькому, то була препаскудна справа. Яролімові тим часом ніхто вголос нічого не витикав, та коли він доповідав на летючках про мізерні підсумки попереднього дня, завжди не більше, як трьома реченнями, всі тільки мовчки вислуховували його й у такий спосіб хоч-не-хоч давали зрозуміти, що доктор права Карел Яролім, досі незмінний щасливчик празького карного розшуку, тепер, як ніколи, близький до того, що одного чудового дня повинно спіткати кожного криміналіста — незакритої справи, тобто постійного знаку оклику у споминах та плями на чистій досі репутації. І Яролім знову й знову дивився на двоє зображень убивці роботи Петра Габадея. Якщо вже у мене нерви напнуті, як струни, звертався він до портретів, то як має бути на душі у тебе, поганцю? А чи я глибоко помиляюсь, і ти, якраз навпаки, день у день дедалі спокійніше усвідомлюєш, що у нас закороткі руки, аби тебе злапати? Матейка тим часом не переставав вивчати висновки експертизи архітектора Пулеца і як економіст цікавився насамперед поправністю обчислень. Він не сумнівався у технічній кваліфікації експерта і сам би до пуття не пояснив, чого він, власне, шукає. Часом він визнавав у душі, що його діяльність надто вже схожа на марнування службових годин. Він саме згортав один з висновків, де наприкінці архітектор Пулец, як і скрізь, наводив параграфи закону, на підставі яких склав оцінку вартості будівлі, коли йому в очі впали переставлені місцями цифри номера положення про ціни приватних будівель: порядковий номер цього правного припису, опублікованого в одному з чисел «Збірки законів» за 1969 рік, було помилково позначено як 34-й замість 43-го. Далебі, лише за браком якоїсь кращої ідеї, хоч згодом у розмові з Яролімом він схильний був називати це натхненням, Матейка хутко перегорнув усі одинадцять висновків — чи не об'явиться та помилка ще десь, себто помилка, знайдена ще давніше у підробленій оцінці вартості дачі інженера Клазана і, як він щойно з'ясував, і в експертній оцінці вартості дачі у Клановіцах, яку продавав доти зовсім йому не знаний Станіслав Шери. Та в жодному з решти висновків такої помилки вже не трапилось. Матейка без вагань зібрався і, прихопивши висновок, подався на Бранік до архітектора Пулеца. — Так… — судовий експерт збентежено дивився на сторінку з хибно зазначеним правним параграфом, — звісно, допускатися такого мені гріх, але… річ у тім, що я змалку слабую на своєрідний нервовий розлад. Як мені колись казала лікарка Брожова, а вона чудово знається на таких речах, даються взнаки залишки вади розвитку, коли дитина плутається в лічбі. Я переставляв цифри місцями ще школярем. Тепер таке стається зі мною рідко — я стежу за собою, — але тут у мене прослизнуло. Як бачите, рік, коли було видрукувано положення, я написав уже цілком правильно, та й в інших, місцях висновку такої помилки, напевно, нема. — Я в цьому не сумніваюсь, пане архітектор, — мовив Матейка. — Та чи ви можете ствердити з цілковитою певністю, що це саме ваш і тільки ваш висновок, що в даному разі не зловжито вашим прізвищем, печаткою тощо? — Про підробку не може бути й мови! — заявив експерт. — Зрештою, я точно пригадую дачу пана Шери. Якщо хочете, я й тепер накреслю вам з пам'яті її приблизний план, усі фасади та поперечний і поздовжній перетини. В кожному випадку вимагати від мене такого не можна, але неждано це виявилася напрочуд гарна будівля, і Шери навіть сказав мені, чому її продає. Річ у тім, що він будує у Слівенці родинний дім і йому потрібні були гроші. Послухайте, — розпалився архітектор, — він ще й показав мені проект новобудови! Цегляна потвора, що тільки споганить весь широкий окіл, куди їй до клановіцької дачі!.. Дивно, що тому чоловікові бракувало смаку. Шкода грошей… Матейка дізнався вже досить. Смак — не єдине, чого бракувало Станіславові Шери.
• XIX •
Через яких дві години привезли Станіслава Шери, сорокап'ятирічного майстра одного з ремонтних цехів мотольського трамвайного депо. Допит провадив Матейка, Яролім був лише за асистента. Він чесно визнавав, що до щасливого кінця довів справу Соняшник — завдяки своєму педантичному висиджуванню над паперами. Трохи з марновірного страху, щоб їх не зрадило щастя, а також через те, що вони досі не мали у своєму розпорядженні неспростовного доказу, ані докладного визнання затриманого, Яролім поки що не відкликав з району стежі своїх людей з портретами незнайомця X у кишенях. Тепер уже він сам порівнював малюнки з арештантом.. Лінія брів — однакова, одначе ніс у профіль виглядає в натурі зовсім інакше. Не схопив точно Габадей і форми губів, попри щиру допомогу відвідувачів сміховської корчми. Яролім дійшов висновку, що він або значно переоцінив приятелів хист, або — що здавалося не менш імовірним — пам'ять і виражальні здібності завсідників «Валентинки» могли б бути далеко досконаліші. Сяка-така зовнішня схожість вагалом угадувалась, але він би не впізнав злочинця на вулиці за Габадеєвими малюнками. Зовсім інший тип, нічим не споріднений з чоловіком на портретах. Це видно було з кожного поруху Шери, з міміки, з постави та виразу очей. — Пане Шери, — розпочав Матейка допит, тільки-но затриманий ознайомився з усіма приписами закону, вислухавши їх на диво неуважно, з явно вдаваною байдужістю, — ви працюєте у Мотолі, чи не так? — Таж не де, — відповів Шери, даючи зрозуміти, що раз по нього приїхало зразу троє чоловік, то, певне, йдеться про важливіші речі й можна б прямо переходити до діла. — Ви живете на Гораздовій вулиці біля Їрасекового мосту? — Гораздова, сорок сім, — кивнув Шери і розглянувся по кабінету, ніби легковажив Матейкою і чекав, поки нарешті озветься хтось компетентний. — Оце для цього мене зірвано з роботи? Не знаю, як у вас, а в мене сьогодні завізно! Матейка на такий енергійний зустрічний випад затриманого тільки знизав плечима. Що й казати, йому самому теж роботи не бракувало. — Чи ви пішки ходите на роботу, а чи їздите? Чим їдете і коли? — Трамваєм, звичайно, — мотнув головою на таке запитання Шери. — П'ятнадцятою від пам'ятника Палацькому, а тоді з Конвержки автобусом. Не буду ж я бігати, мавши проїзний. — А додому ви вертаєтесь тим самим шляхом? — А кудою ж, по-вашому, — почав гарячкувати Шери. Нехай він і не відмовився від своєї гри, зате на диво швидко втрачає самовладання, виснував Матейка. — Гадаєте, може, я їду через Бранік чи навколо Стромовки й по Влтаві? — Кудою ви вертаєтесь додому? — спитав Матейка холодно й незворушно. — Тудою, кудою їду вранці, — відповів Шери тепер уже буркотливо. — Страх цікаво, га? — Атож. О котрій годині ви повертаєтесь? Шери звів очі до стелі. Цим самим він вимовно давав узнаки, що коли б оце балакав з ким-небудь, хто не був би захищений законом від образ, то він би висловився так, аж тому б у носі замермеділо! — Як коли… Я працюю майстром і відповідаю за свою дільницю. Додому рушаю, коли роботу вже упорано й у всіх паперах лад. Іноді — ще о другій годині, а звичайно не можу вирватися до п'ятої, а то довелося б другого дня спозаранку чесати пішки. — Де ви дорогою зупиняєтесь освіжитися? До якої корчми завжди заходите? Шери, статурний, як борець, що міг одним ударом покласти Матейка так само легко, як недавно упорався на вокзалі з вуглярем, запинав очима по кабінету. — Часом перехилю кухоль-другий пива на Ладронці у «Кошіржах», а то заскочу до нашої корчми «Біля пам'ятника», що є, то є. А що? Відколи у нас заборонено? Я ще сьогоднішніх газет не розгортав! — Як вам подобається у Мнішку? — Де-де, а там мене не було, чого не пригадую, того не пригадую. А що? — Пане Шери, — Матейка вмостився зручніше, аби показати, що не збирається так скоро вставати з-за столу й розлучатися з арештантом, — вам давно вже не п'ятнадцять. Коли ми отак по кого-небудь приїжджаємо, то це завжди неспроста, чи як ви гадаєте? Коли не з якихось поважніших джерел, то принаймні з детективів ви мали б це знати. — Я читаю лише класиків, — очевидячки збрехав допитуваний, силкуючися справити добре враження. — Раїса, Тржебізького, Їрасека й подібних. — У вашій освіті прогалина, — встряв Яролім, — а то ви нам би вірили, принаймні у цьому. Тим часом не розбирали ж ви мотор просто так, з доброго дива. Шери знов лише стенув плечима. Він схрестив на грудях руки і тримався ще неприступніше, ніж перше. — Звідки ви знали інженера Петра Клазана? — спитав Матейка. — Зроду про такого не чув! — відрізав Станіслав Шери. — Де і як ви познайомилися з Йозефом Марешем? — напосідав Матейка. — Мареш слюсарює в нас уже яких двадцять років, але звати його Честмір. — Ми вас питали про Йозефа Мареша, — всміхнувся Матейка, розвеселений наївними викрутами Шери. — Я не глухий, але кажу ж: ніякого Йозефа Мареша я не знаю, навіть не чув про такого. — Так-таки й ні? — Матейка поклав перед допитуваним фотографії Йозефа Мареша. — Хто це? — Шери торопів на знімок, ніби бачив це обличчя вперше. — Не знаєте його? — Десять разів повторювати, абощо? — відсунув Шери фотографію до Матейки. — Коли ви запізналися з Вацлавом Яніком? — Матейка вийняв із теки новий знімок. — Не знаю ніякого Яніка, — насупився Шери, цього разу навіть не глянувши на фотографію. — Ви одружений, чи не так? О цій порі ваша дружина вже дома? Шери поглянув на годинника, стару протиударну цибулину — в таких годинниках кохаються трамвайні водії. — Гадаю, вдома. А що? Треба і в неї ще спитати, чи не знає вона якогось там Яніка? Група фахівців, що проводили трус, чекала лише ордера, щоб поїхати на Гораздову вулицю. Він лежав перед Яролімом уже заповнений, лишалося тільки підписати його і вручити працівникам. Якщо дружина затриманого вдома, можна вчинити трус і без нього, зате не доведеться уривати допиту. — Куди ви поклали свої гроші? — Я маю ощадкнижку, як і всі, чи це, може, злочин? — уперто відмагався Шери. Він, мабуть, чи не заповзявся усе відкидати з понурим жалем безвинного, ще на першій лінії оборони не маневрувати, не ухилятися від бою. — Скільки у вас лежить загалом на книжці? — З пам'яті так зразу не скажу, але десь близько двадцяти п'яти тисяч. Будувати літнівку — це, бачте, висмоктує з вас соки, — мовив він таким тоном, ніби шукав приятельського порозуміння. Чутка про те, кого допитують на третьому поверсі, швидко рознеслася по службовому приміщенню. Вбивцю заарештовують не щодня, а цей ще й завдав стільки мороки. Тож навіть ті, хто вже закінчив роботу й міг спокійно йти додому, воліли стояти в коридорах та біля сходової клітки або збиратись у кабінетах обговорюючи кожну дрібну звісточку, яка просочувалася з кімнати, де допитували заарештованого гешефтмахера, вбивцю й насильника Станіслава Шери. — Відколи ви знайомі з Вацлавом Яніком? — Скільки вам торочити, що я ні сном ні духом не знаю ніякого Яніка! Хочете, я викладу це письмово, щоб ви дали мені нарешті спокій?! — Що вас посварило з Йозефом Марешем? — Дався вам той Мареш! Ваші б клопоти та мені, ось що я вам скажу! — Коли Янік підготував фальшиві документи на продаж дачі Клазана? — Які в ката фальшиві документи?! — заволав Шери, немов у себе на подвір'ї перед майстернею. — Загляньте до книг і побачите, що там усе гаразд. А продати дачу я спромігся і без вашого Яніка! — Куди ви поклали грощі — свою здобич? Шери роззирнувся по кабінету і схрестив на грудях руки. Макуха він не був, це — запевне, тож і тут не одкидався ролі поважаного майстра, звиклого все вирішувати й хоч би перед ким твердо обстоювати своє. — Так от, панове… — Він зробив чи то мимовільну, чи то добре обмірковану паузу, в кожному разі вона справляла враження. — Я не знаю, що все це має означати, але більш не скажу ні слова, доки поруч зі мною не сидітиме адвокат, якого я виберу сам. Я не дозволю ні за що ні про що пришивати собі щось таке, що й на голову не налазить! Зрештою вся ця комедія комусь вилізе боком, і даю голову до пня, що таки не мені! Тепер він ще дужче скидався на борця. Тримався він так, ніби в цю хвилину вигравав важливе очко. Яролім був законник. Для певності він непомітно подав Матейці знак, що відхиляти прохання Шери не вільно. Матейка знав це гаразд і сам і тільки покірно стенув плечима. Допит він урвав з таким відчуттям, ніби Станіслав ІІІери відбив м'яч у аут якраз тієї миті, коли у ворота мав влетіти вирішальний гол. Зайшов вартівник, і Станіслава Шери, запеклого й похмурого, як ніч, похмурого аж занадто навіть як на його прізвище[12], поки що вивели. Матейка з Яролімом на хвилину зосталися у кабінеті самі. Тим часом до помешкання затриманого виїхала спеціалізована група, аби провести ретельний трус. За Яролімовою порадою повезли й Шери. Матейка не заперечував; так буде коректніше й водночас доцільніше з погляду тактики. — Пастка замкнулася, — сказав коротко Матейка, не відриваючи погляду від чернетки майбутнього допиту. — Глянь, Соняшнику… — обережно почав Яролім і затнувся, не знаючи, що казати далі. Здається, йому слід би негайно поздоровити друга з удачею. Інакше він, либонь, виглядатиме дуже: негарно, як би дріб'язково заздрив Соняшниковому успіхові. Та водночас йому відчутно бракувало знайомого почуття цілковитого вдоволення, добре знаного уболівальникові команди-переможниці, зовсім не причетному до гри, а тим паче йому, хто пам'ятав це почуття після розкриття своїх і чужих справ, коли слідство давало однозначну й переконливу відповідь, що не викликала жодних сумнівів. — Соняшнику, зачекай іще часинку з накладенням арешту, — вимовив він нарешті. — Чому, скажи мені ласкаво? Чи тобі ще цього мало?! — сторопів Матейка. — Авжеж… У тебе тільки й матеріалу, що та похибка в експертизі. На суді вона не пройде навіть як третьорядний непрямий доказ, послухай моєї ради, друже, законник я, зрештою, чи не законник?! — Прокурор мені підпише, я переконаний, — усміхнувся Матейка з певністю, що роззброювала. — Справа ясна на всі сто, ясна на рідкість, архітектор Пулец більш ніде не допустився таких похибок. Так і не дійшовши згоди, обидва нарешті зохотились поїхати на Гораздову вулицю, щоб устигнути ще до закінчення трусу. Сюди був посланий добірний склад найталановитіших фахівців, але ті явно наразилися на рівноцінного супротивника, що далекоглядно завбачив їхній візит. Хоч не поминули жодної найімовірнішої криївки у помешканні, наразі не було знайдено жодного сліду, жодної бодай найменшої дрібниці, що могла б стати новим доказом провини Станіслава Шери. Для Матейки ніяка не радість, та здаватися він і гадки не мав. Станіслав Шери не переставав затято відмагатися. Іноді він озирався на заплакану дружину, ненависно стискав губи і далі мовчки стежив за мурашиною працею криміналістів. Озвався він, щойно почувши рапорт, зміст якого можна б висловити коротким словом — нічого. — Панове, коли ви мені недавно так цікаво радили читати детективи… то, мабуть, чи не тому, що ви самі їх любите читати, еге? — спитав він ядуче. — Що ви цим хочете сказати? — обернувся до нього Матейка, який, на відміну від Яроліма, не переставав непохитно вірити, що доказ провини Станіслава Шери лежить десь тут, досить тільки простягти руку, хоч трус досі нічого не дав. — Те, що чуєте. Декому часом починає макітритись у голові, — відповів Шери. — Так от, усе це, — він обвів рукою замашне півколо, що охоплювало все обстежене до ниточки й перевернуте догори дном помешкання, — все, що ви робите, може бути використане проти вас. Чи не так воно говориться у детективах, га? А використане воно таки буде, ось вам хрест! — Ну, ну, чому ж ви зупинились… — всміхнувся Матейка: ану ж розлючений Шери прохопиться якимось словом, що дасть нитку для подальшого слідства! — Слухаю вас. — Тільки з адвокатом, — заявив Шери. — Те, що мені треба, я знаю, але він усе те гарненько переведе вам на параграфи. Нарешті Матейка за порадою шефа групи обшуку припинив роботу. Далі, розмістившись у трьох машинах, всі подалися до новобудови Станіслава Шери у Слівенці. Там вони й справді у точній відповідності до характеристики архітектора Пулеца побачили вже майже готову неоковирну халупу, схожу на витвір якогось муляра-попсуймайстра, — відворотний куб, спотворений ще й огидною зварною балюстрадою зі шматків арматури, змонтованих у неправильні трикутники на обох балконах. Майже всі головні роботи, як вони завважили, були вже докінчені, лишалося хіба отинькувати стіни та наслати підлоги. Був би Станіслав Шери мудріший — мешкав би з осені під власним дахом. На щастя, вже було проведено електрику. Це полегшувало групі обшуку роботу у світлицях будиночка, зручних тим, що вони досі були голі, а отже, їх легко можна було оглянути й доступитися будь-куди, але тим більші випробування чекали їх у двох просторих повітках, тимчасово обернених у комори для всілякого будівельного матеріалу. Досвідчені фахівці лише знизали плечима й прикинули, що тут вистачить роботи чи не до ранку. Матейка з Яролімом не плуталися під ногами у своїх людей. Як їм що спаде на думку, часу в них удосталь, аби вказати, де слід шукати старанніше. А так розумніше дати спокій фахівцям, нехай вони покладаються на свою технічну майстерність, свої випробувані методи та багатолітній досвід. Станіслав Шери покірно дав себе водити скрізь, де саме чинили трус, не протестував, не відмагався, лише його вираз ставав дедалі затятіший, ворожіший і зухваліший. На початку допиту він силкувався триматися так, ніби не мав уявлення, чого, власне, хочуть криміналісти, і вдавав, що ладен великодушно заплющити очі на ту чи ту дрібну похибку. Та помалу він робився дедалі запекліший, було ясно, що клопоту з ним не обберешся. Через дві години черга дійшла до майбутнього гаража, тимчасово перетвореного на імпровізовану роздягальню та звалище всякого мотлоху. Шукачі глибоко зітхнули. На цвяхах, забитих просто у стіну, тут висіло кілька одмін синіх роб, під ними стояли рядком три пари робочих чобіт. Один працівник методично провадив огляд від кутка — так було найзручніше. Найперше він підняв недбало кинуті гумові чоботи, потріскані й геть зашкарублі від налиплого бетону. Мацнув про всяк випадок усередині. — Погляньте-но! — скрикнув він з подиву, бо, мабуть, уже й сам багато не сподівався від цієї праці, й витяг жменю зрудявілих банкнот. — Еге, пане, та цей солдатський бут — найсправжнісінька скарбничка! — Що це? — озвався Шери до невпізнання зміненим голосом і непевною ходою приступив ближче. Матейка тепер скидався на терплячого ловця, якому потрапила на мушку рідкісна звірина. Він миттю ожив і взяв у фахівця з руки пожмакані гроші. — Ану звільніть мені трохи місця, — звелів він, докладаючи неабияких зусиль, щоб не показати, як він починає заздалегідь тремтіти з остраху, щоб тріумф не виявився оманою. Потім він укляк на грубу бетонову підлогу гаража і заходився старанно, мурмочучи собі під ніс, відлічувати п'ятсоткрониі банкноти. Всі навкіл принишкли, і лічба в цій тиші тривала нестерпно довго. Матейка хоча й був економічний експерт, не мав навиків банківського службовця, якому досить провести подушечками пальців по грубій пачці асигнацій, щоб не вагаючись назвати точну суму. А що банкнот було аж двісті сорок, то збігло шалено багато часу, поки Матейка впорався, встав, обтріпав від пилу штани й оголосив кінцевий підсумок. — Сто двадцять тисяч чехословацьких крон, — мовив він майже врочисто. Матейка розкрив уже багато махінацій із шестизначними сумами, але таких грошей ще ніколи не тримав у руках, ба, може, й не бачив. — Отже, поки що третина, — зауважив Яролім, — точніше, перша третина. — А тепер ми почекаємо на вашого адвоката, — обернувся Матейка до Шери, враз зів'ялого, тремтячого і нездатного вимовити слова. Через півгодини вони вже мчали в місто серпантинами, що вилися понад Баррандовою долиною. Матейці мало було завершити справу, він хотів завершити її якнайраніше. Соняшник негайно розіслав декотрих вільних працівників, щоб, користаючись із Яролімової адресової книги, вони привезли сюди всіх, кого тільки застануть із завсідників корчми «На Валентинці», щоб ті негайно опізнали як свідки відвідувача, багато разів баченого у товаристві Йозефа Мареша та Вацлава Яніка. Всіх їх зібрати не пощастило, але вісьмох усе-таки привезли, й вони терпляче ждали, як закінчиться їхній гастрольний виступ у криміналістиці. Вони дивились у яскраво освітлений двір, коли у браму в'їхав автомобіль і з нього, уже в наручниках, вийшов Станіслав Шери. Ще перед початком очної ставки Яролім пішов привітати своїх давніх знайомих. Хоч би що там було, а ці люди заслужили на вдячність, хоч їхня роль у завершенні слідства зрештою не вирішальна. Сам пін, звісно, теж був не на висоті, не вистежив убивці, викрив його Соняшник за письмовим столом. — По-вашому, оце він і є? — привітав Яроліма вугляр і кивнув на вікно, звернене на подвір'я. Яролім полохливо уникав давати будь-яку, навіть найтуманнішу відповідь. — Через хвилину ми вам пояснимо, чому вас так терміново викликали. — Нема потреби, я впізнав його з першого погляду, — всміхнувся залізничник. — Сподіваюсь, ти не почнеш нам правити, що це він? — озирнувся на нього вугляр. — Чим ти дивишся? — Очима і поки що на них не нарікаю, — відрубав залізничник. — Присягну на чому хоч, що то він. — Мабуть, краще з цим ще трохи зачекати, — мовив Яролім заспокійливо. — Спершу ви повинні дати про себе всі дані… За мить пізні гості сиділи кожен в іншому кабінеті й диктували секретарці рік і місце свого народження, адресу тощо — конче потрібно було чимось відвернути їхню увагу, щоб вони не впливали на висновки один одного. Тим часом Яролім думав про те, якого він дав маху з «Операцією «Габадей». Втіха невелика, що її беззастережно схвалив сам Кругляк. Яке з того всього пуття, коли тепер найточніший свідок сам доводить, яка в нього нікудишня пам'ять?! Знічений, розгублений, сповнений сумнівів, яких він не міг і не смів висловити, вертався Яролім до Матейчиного кабінету, щоб знайти собі якусь корисну працю. Як уже траплялося з ним не раз, йому не давала спокою думка, чи не розминувся він часом зі своїм покликанням, коли подався у карний розшук, і чи не краще поки ще не пізно, поки він ще не старий, пошукати якоїсь іншої роботи, такої, де все йде раз заведеним трибом і від тебе вимагається лише старанності, сумлінності й організованості й аж ніяк не кмітливості. Він перебрав кілька таких робіт, але жодна його не спокушала. — На сьогодні вистачить, — висловився Матейка про низку очних ставок, яку вони готували. — Завтра замовимо адвоката на його вибір і почнемо все спочатку. Часу досить, докази уже в нас у кишені. Яролім знехочу кивнув. Йому все ще не хотілося вбачати ланки одного ланцюга в незалежному поводженні Станіслава Шери на першому допиті, а тоді в струсові, що його той пережив і свідком якого він, Яролім, був на слівенській новобудові. У помешканні на Гораздовій вулиці не знайдено жодного сліду, а в Слівенці, не встигли вони як слід роззирнутися, все враз підтверджується. Йому кортіло висловити Матейці свої заперечення, але Соняшник сьогодні буде глухни до будь-яких застережень. Хіба що завтра, але… Саме над цим «але» й розважав Яролім. Готуючи злочин, Станіслав Шери виказав виняткову методичність та обачність. Навіщо ж було втелющувати аж третину здобичі у чобіт, коли він міг закопати її у пластиковій посудині хоча б на будівельному майданчику й нам би довелось ушитись, ухопивши шилом патоки. Чи ж випадає чекати такої грубої похибки від такого рафінованого злочинця? Звісно, кожен злочинець припускається якоїсь помилки — це абеткова істина, але де написано, що та помилка має бути школярська?! З другого боку, слівенська знахідка — незаперечний факт. Яролім не хотів бути на завтрашньому допиті Станіслава Шери лише невтаємниченим і пасивним спостерігачем, тож ознайомився з усією доти зібраною інформацією про мнішецького дурисвіта й убивцю Йозефа Мареша. Він дізнався, що Станіслав Шери, сорокап'ятирічний майстер з ремонту електромоторів у мотольському депо, одружений з сорокадвохрічною Веронікою, в дівоцтві Кодейсовою, крамаркою в універмазі Перла, як і чоловік, вона досі не перебувала під судом і не стояла на обліку в карному розшуку. Подружжя має один легковик, «фіат», що служив їм уже дев'ять років, та двоє дітей: чотирнадцятирічного Ярослава та одинадцятирічну Моніку. Вероніка Кодейсова не мала жодних родичів, Станіслав Шери має ще брата Зденека, начальника будівельного управління на підприємстві «Інтермонт», збраславська філія. Будиночок у Слівенці Станіслав Шери будує вже третій рік, за підрахунками, він обійдеться у двісті вісімдесят дев'ять тисяч. Будівництво подружжя почало на власні заощадження сумою у вісімдесят тисяч, решту витрат вони покривають, беручи позички в ощадкасі, на місці роботи і в родичів з обох сторін. За поширеними уявленнями автор витонченого гешефту й брутальний убивця мав би виглядати зовсім інакше. Але життя й уявлення про нього, як правило, різко розходяться, десь так само як гаданий і справжній характери — це Яролім давно вже знав. Яролімові думки урвав телефонний дзвінок. Доповідав районний відділок з Бенатської вулиці, біля телефону був підпоручник Бакала, з яким Яролім недавно стикався по службі, отож їм легко було порозумітися. — У мене подарунок для тебе, Карле, — голос Бакали лунав збуджено — річ незвична, як на такого флегматика. — Шли нам сюди авто, гаразд? Нема якраз вільного напохваті, а в нас тут сидить-нетерпеливиться твій убивця. — Який там ще знов убивця? — неуважно спитав Яролім. Він подав знак Соняшникові, щоб той стежив за цією плутаною балачкою по паралельному телефону. — А ти що, ловиш їх зразу десять?! — вразився Бакала. — Отой красунчик, на якого ти додумався зладити свій ілюстрований ордер на арешт. Чоловіче, у тебе з'являються чудові ідеї, скидаю перед тобою капелюха, художник схопив його навдивовижу, чому б нам частіше не давати таких картинок, га? — Не дурій, Мірку, прошу тебе, — мовив Яролім, заїкаючись. — Вбивцю заарештували ще сьогодні пополудні. — А він од вас дав драла? — Від нас? — перепитав уражений Яролім. — А ти пам'ятаєш, щоб у нас таке було?! — Тоді я не візьму втямки, чому він сидить у нас за гратами. Чи в тебе так: ще вовка не вбив, а шкуру продаю? А прізвище його, щоб ти знав, Шери! — Авжеж, достеменно так, — притакнув Яролім, що все менше розумів, що за нісенітниці плете його знайомець, і вже почав підозрювати Бакалу, чи той часом не під чаркою. — Станіслав Шери, звичайно. Ми його поки що держимо у камері попереднього ув'язнення, можеш прийти подивитися, дурень ти царя небесного, хвилину тому його привезли з дому після трусу. — Ніякий він не Станіслав, — заперечив Бакала, — я сам тримав у руках його папери. Зденек Шери, мешканець Праги, Батальна, дев'яносто. Зденек Шери, хочеш, прочитаю по літерах. «Зе» — заклятий, «де» — дебіл… — У нас в ув'язненні Станіслав Шери, — встряв у розмову Соняшник, роздратований панібратством Бакали. — І ми нічого проти цього не маємо. Вже зібрано вельми пристойні докази провини, — додав він з перебільшеною стриманістю, — дарма що він досі відмагається. — Цей, гадаю, признається на першу вашу вимогу, — правив своєї підпоручник. — Я не хотів, як той казав, стромляти носа до чужого проса, тож не допитував його, а зателефонував просто до вас. Нехай він тим часом трохи охолоне, хоч, запевняю вас, цей зразу все викладе на блюдечку. Хочеш, Карле, закладемося? — Але як ви на нього вийшли, чоловіче? — напосідався Яролім. — Оце-то заварив ти кашу!! Йому спало на думку, що звістка про арешт Станіслава Шери вже вийшла за межі їхнього будинку і збіг прізвищ загрожує їм страшенними прикрощами. — Не хвалитимуся чужими заслугами, — заявив підпоручник Бакала. — По суті, це щасливий випадок. Один молодик із Брно, який погано знає Прагу, зупинив неподалік од нас, вище ботанічного саду, звичайного собі, цілком пристойного на погляд перехожого. Він хотів спитати дорогу на Альбертов, де живе його товариш-медик, і заразом прикурити. Та не встиг він озватися словом, як той молодець врізав йому по фізіономії, аж у того іскри посипались із очей. Просто так, ні за що ні про що, зате з усього маху. До речі, виглядає той молодик вельми статечно й зовсім не войовниче — страшним його не назвеш ніяк. Та після такої відповіді він і собі пустив у хід кулаки, і то досить енергійно. Правда, він не подужав його, сили були нерівні, але принаймні наробив гвалту на всю вулицю. Одне слово, почалася гонитва. Злапали його аж нагорі біля Катержінок. Схожий, як близнюк, на твого героя з картинок. Йому, бач, здалося, ніби мешканець Брно хоче його заарештувати. Він уже знав, що ти маєш його портрети, і нерви його були напружені — страх! — І його прізвище Шери? — озвався вже Матейка, ніби пробуджуючись із дурманного сну. — Таки Шери і не інакше? — Авжеж, Зденек Шери. Мусить же кожен з нас мати якесь прізвище, га? — здивувався Бакала. По голосу Бакали можна було здогадуватися, що він цієї миті похитує головою, вражений здібностями своїх колег із центрального управління. Проте вони самі зовсім не були про себе такої втішної думки.
• XX •
Добрий кінець — ділу вінець. На погляд це була звичайна ранкова летючка, які відбуваються кожен будень. Скажете, трохи затяглася? Що ж, таке іноді трапляється — з причин найрізноманітніших. А все ж момент сьогодні був урочистий, хоч зовні ніхто нічим цього не підкреслював. Навпаки, годилося поводитися так, ніби чуєш найзвичайнісінькі донесення та звідомлення, бо… бо зрештою для чого ж нас тут держать? Проте ніхто не заперечував, що пощастило здійснити справжній хетрік[13] — викрити причинця чотириразового ґешефту, одного вбивства і дворазового тілесного ушкодження. Таке лучається не щодня, і хоч на постаменті переможців стоять лише Матейка та Яролім, це воднораз і успіх кожного, байдуже, що хтось подавав дійову безпосередню допомогу, а хтось лише співчував. — І той єдиний непомітний слід — помилково переставлені цифри при зазначенні правної норми, себто положення зі «Збірки законів» про вартість будівель, — доповідав Матейка у напруженій тиші, коли кожен, слухаючи Соняшникове донесення, водночас зосереджено пригадував, чи в його практиці коли-небудь уже траплялося щось подібне, — так от, власне, той слід непрямо вів до вистеження злочинця. На диво, ніхто не звернув уваги, що в Матейки далеко менш переможний вигляд, ніж можна б сподіватися після такої каверзної і поважної справи. Можливо, це просто клали на карб його скромності та здержливості. — Отой взірець, тобто висновок експертизи, складений для Станіслава Шери, — провадив Матейка, — злочинець використав, підробляючи висновок експерта про оцінку вартості мнішецької дачі інженера Петра Клазана, а що він невіглас у праві, то помилка експерта, ота плутанина в цифрах, пройшла повз його увагу. А втім, таке взагалі мало хто помітить. — Що їх спонукало обрати об'єктом ґешефту саме дачу Клазана? — пролунало перше запитання з лав слухачів. — Навряд щоб це була випадковість, га? — Річ тут ось у чім. Зденек Шери працює начальником будівельного управління збраславського «Інтермонту», де служить і Клазан. Перед своїм від'їздом до Іраку Клазан опоряджав дачу, щобза час його тривалої відсутності вона не зазнала руйнації, і саме за посередництвом Зденека Шери позичав на підприємстві, крім усього іншого, трубчате риштування для ремонту фасаду. То була нагода для трохи ближчого знайомства; за кілька відвідин Мнішка Зденек мав змогу оглянути дачу Клазана й дійшов висновку, що це якраз те, що треба. Більше того, він знав напевне, на скільки власник дачі затримається за кордоном. — Талант! — зауважив хтось. — Коли до Зденека Шери пристало ще двоє спільників? Він вибрав їх сам чи заводієм був хтось із них? — Адже Мареш був рецидивіст, — підхопив ще один голос. — Заводій був Зденек Шери, у Мареша та Яніка для цього надто куца уява. Шери шукав собі підходящих людей. А Янік підробляв, крім іншого, ще й ремонтом автомобілів, серед його давніх клієнтів був і Зденек Шери. Яніка душили борги, не забувайте, що він відшкодовував збитки від продажу фальшивих квитків на хокей! З Шери вони зналися кілька років, і коли Шери заявився одного разу зі своєю ідеєю, Янік, як той і сподівався, миттю погодився і запропонував до його послуг свої технічні таланти. То він замінив на Клазановій дачі всі основні замки й змайстрував підробні печатки. Чисті бланки витягів викрав у землемірів Яніків товариш, із яким вони сиділи в одній в'язниці, кишенник Мареш. Висновок експертизи про вартість дачі склав сам Зденек Шери. Для нього, випускника будівельного технікуму з солідним стажем, виготувати висновок експертизи було зовсім не важко. Як оформлювати графічно експертизу та правні норми, покладені в її основу, він знав із висновку експертизи, який склав для його брата Станіслава під час продажу клановіцької дачі судовий експерт архітектор Радослав Пулец, той самий, що, на щастя, переставив помилково цифри, коли наводив порядковий номер положення про оцінку вартості будівель. Хвилину панувала тиша. Чоловіки навколо столу пам'ятали таки немало, наймолодші — й ті вже мали на своєму рахунку успішно розгадані крутиголовки. Одначе з таким дивовижним випадком вони ще не стикалися і вже довіку його не забудуть. Летючка потроху перетворювалась на семінар із фахового навчання. Було очевидно: навіть якщо справа Зденека Шери не вийде друком у «Криміналістичному віснику», то вже ж напевно не згине в архіві. Щонайменше вона стане нагадуванням, що в криміналістиці нема дрібниць і що все треба пильно вивчати, а не лише механічно перебігати очима, адже помилка старого практика може важити для слідства не менше, ніж відбитки пальців на знарядді вбивства чи краплина запеченої крові. — А далі?.. — озвався Кругляк по паузі, за час якої кожен устиг осягнути всю вагу Матейчиної пильності. — Та це не тільки мої лаври, — глянув Матейка на Яроліма, — аж ніяк! Яролім засовався. Навіть він був трохи розгублений. Закинути собі було нічого, а проте вчорашній вечір ятрив йому душу. З голови не сходив Станіслав Шери та його родина, зганьблена тяжкими звинуваченнями. Звичайно, за кілька днів навіть без пригоди на Бенатській вулиці все з'ясувалося б і Зденека Шери схопили б, а його брата випустили, адже ще вчора він і сам відчував, що тут щось не клеїться, та судилося інакше. Лячно було навіть подумати, що міг сказати Станіслав Шери вдома учора вночі, коли вернувся після звільнення у лоно сім'ї. Певна річ, нічого втішного для нас. — Кишеньковий злодій Йозеф Мареш старанно дібрав чоловіка, дуже схожого зовні на себе і з типовими манерами власника люксусової дачі, себто Франтішка Клімеша. Викрасти у нього гаманець та документи досвідченому Марешеві було за іграшку. По тому під Клімешевим прізвищем він міг легко винайняти у фірмі «Праго-Кар» легковика, а Зденек Шери оформив на Франтішка Клімеша решту потрібних для гешефту паперів, тобто висновок експертизи та витяг із документа, що засвідчує права власності на садибу. Про те, як перебігала сама махінація, ми вже тут доповідали й більш до цього не повертатимемось. — Здійснено її блискуче, — зауважив хтось зі старої гвардії, — як по писаному. Незрозуміло тільки, чому вони раптом запанікували? Що спричинило чвари? — Судячи з усього, непорозуміння, помилка, — відказав Яролім. — Допит ми тільки почали, але за першим учорашнім свідченням Зденека Шери, причиною колотнечі стала трагічна аварія з Вацлавом Яніком. Зденек Шери був переконаний, що Яніка спровадив зі світу Йозеф Мареш і що тепер настала черга його самого. Тож він надумав випередити Мареша. Щоб загальмувати й заплутати слідство, він залишив у Мареша лише висновок експертизи на прізвище Франтішка Клімеша. Хоч він править, що не забирав у нього жодних документів, як і нічого не підкладав, у тому числі й висновку експертизи, я особисто цьому не вірю. Тільки після закінчення слідства з'ясується точно і ця обставина, як і весь перебіг карного злочину або краще сказати — злочинів. Наївний чоловік — цей Шери… Чи ж ми б не опізнали Мареша за відбитками пальців і не вийшли б на Шери через Марешеву благовірну? — Про великий розум та далекоглядність це аж ніяк не свідчить, — зауважив Кругляк. — Але нам не випадає сердитись на нього за це. — Він був добрий планувальник, але нікудишній імпровізатор, — додав Матейка. — Те ж саме зрештою можна сказати і про пограбування Янікової квартири, яку Зденек хотів, сказати б, очистити. — А як, власне, розвивалися події на мосту? Яролім лише знизав плечима. — Про події на мосту ми, звичайно, вислухаємо лише версію злочинця, поки що нам не пофортунило знайти жоднісінького свідка сутички. Зденек Шери, зрозуміло, вперто товче, що з таким самим успіхом на колії міг опинитись і він сам, що Мареш зненацька звинуватив його у вбивстві Вацлава Яніка, а далі в бійці він, Шери, уже діяв з метою самооборони. Втім, ніхто з нас не уповноважений судити такий його захист, адже слідство ще не закінчене, — озвався у Яролімові правник, і Кругляк схвально кивнув. — Потім Шери заходився знову замітати сліди. В нього досі зберігалися і Янікові гроші. Між іншим, Марешева третина ніяк не знаходилася, його дружина про неї найвірогідніше не знає, що неважко зрозуміти, слідство триває, саме проводять трус у помешканні Зденека Шери на вулиці Батальній. Наша операція в корчмі «На Валентинці» ошелешила Шери. Він дізнався, як ми з маляром Габадеєм складали його усний портрет; відвідувачі «Валентинки» роздзвонили про подію по всьому Сміхові, й він почув новину у ранковому автобусі дорогою на роботу до Збраслава. Потім спалахнув інцидент з вуглярем у вокзальному авто-маті-кав'ярні, і нерви в Шери були вже напнуті, як струни. Проте він придумав ще один викрут. Половину грошей, що були в його руках, тобто третину всієї здобичі, він сховав на новобудові свого брата у Слівенці. Брат досить схожий на нього, і він би ним холоднокровно пожертвував… Зайве казати, який це наївний задум… Дізнавшися про арешт брата, він був би цілком задоволений і бодай ненадовго заспокоївся б. Але вчора на Бенатській вулиці до нього звернувся той студент із Брно, і Шери сплутав його з нашим працівником, який хоче його заарештувати. — Все? — почувся чийсь голос. — А тобі ще мало? — луною озвався інший голос. — Атож, — кивнув Яролім, — усе. І зразу ж пошкодував про свої слова. Голова досі була повна думок про Станіслава Шери. Він запитував себе, чи Шери було найгірше вчора увечері, в ті години, коли він, невинний, як голуб, мусив сидіти в камері, приголомшений неспростовним, як він думав, доказом якогось незнаного злочину, а чи найважча, найгіркіша хвилина в нього ще попереду, коли він довідається — і тепер уже точно, бо про помилку не може бути й мови! — що його брат гешефтмахер і вбивця, ба! — ладен був без найменших докорів сумління підвести його під монастир, рятуючи власну шкуру? — Де там усе, — мовив Кругляк із притиском. Він знав, що перед брамою вже стоїть машина під номером шістсот три і водій чекає на того, кого має везти до мотольського депо. Звісно, він і не здогадується, з якою місією поїде його пасажир до Станіслава Шери. — Де там усе, — повторив Кругляк із притиском. — Найгірше ще попереду… Ми не лише мусимо добре вибачитися перед Станіславом Шери, аби ж то тільки це… Ми йому все пояснимо… і наш обов'язок сказати йому, що його брат убивця… Паскудний клопіт, — зітхнув він. І ніхто не знав, чи візьме його на себе сам шеф, а чи довірить це невдячне завдання котромусь із підлеглих. Навколо довгого столу залягла гробова тиша. І коли б сюди зазирнув хтось чужий, він би ніколи не подумав, що цей чоловічий гурт щойно відзначав неабиякий успіх.
Данієль Лінкольн Ібаньєс БОРОТЬБА ТРИВАЄ Повість
З іспанської переклав Михайло Кришень Перекладено за виданням: Ibanez Daniel Lincoln, No hay arreglo. — Havana Editorial Letras Cubanas, 1980
Початок
У одному з кабінетів ЦРУ в Майамі настінний годинник показував вісімнадцяту, коли Майк, старший офіцер і керівник операції, що мала розпочатися за п'ятнадцять хвилин, натис кнопку селектора й мовив чудовою іспанською: — Заходьте. У дверях з'явився високий, під метр вісімдесят, чоловік міцної статури, аж бронзовий від засмаги, в елегантному темному костюмі. Глибоко насунутий капелюх, трохи збитий набік, та темні окуляри заважали роздивитися його. — Сідайте, Роберто, — сказав Майк. — Дякую. — Ви усвідомлюєте, що ваше завдання винятково важливе? — Так, усвідомлюю. — Від певного часу можна вважати, що нам досить складно закидати агентів на Кубу. Здебільшого кубинська держбезпека вже чекає їх або затримує, щойно вони починають діяти. Або ще гірше — вони самі здаються. А якщо взяти до уваги, що вони добре проінформовані про наші дії, то можна дійти досить невтішних висновків. Поки Майк говорив, Роберто налив сигарету й дивився, як звиваються вгору струмочки тютюнового диму. — Запитання є? — Лише одне. Як я виберуся з Куби? На обличчі Майка проступила посмішка: — Про ваше завдання знає тільки Д-45; ви повідомите йому, що прибули, ось по цьому телефону. Роберто мовчки взяв папірець, пробіг очима; запам'ятавши номер, спалив аркушик. — Це добре, — мовив він, — але ви не відповіли на моє запитання. Майк примружив очі: — Д-45 доручено вивезти вас із Куби. Але затямте: після першого ж дзвінка Одразу забудьте про нього. Це — запорука успіху, а відтак — і вашого повернення. Майк підвівся з крісла й глянув на годинник: — Що ще? — Все. Він обійшов стіл і, тиснучи Роберто руку, пильно подивився в очі. — Відтепер ви — Д-54. І вирушаєте на Кубу через двадцять чотири години. Бажаю успіху. — Дякую.
Роберто вийшов з кабінету задуманий. Сів у машину. Зосереджено дивлячись на берег моря, припалив сигарету й мовив сам собі: — От і настала пора.
Майк із вікна свого кабінету спостерігав за Роберто. Щойно машина рушила, він підійшов до селектора й натиснув кнопку. — Їдьте за ним. Минуло півгодини. За цей час Майк устиг перечитати досьє на чоловіка, який вийшов з його кабінету. Пролунав довгий телефонний дзвінок. — Слухаю… Так… Майк… Гаразд, до побачення. Розмова тривала не більше хвилини. Майк був збуджений, навіть аж трохи нервувався. Хоч трубку й поклав, але так і застиг, утупившись в одну точку. У вухах лунав голос, повторюючи телефонограму… «Замовлені квіти будуть надіслані за адресою 24-го». Це означало, що сьогодні до 24.00 агент Ф-1 висадиться на Кубі. Майк опустився в крісло й набрав номер: — Черговий? — Так. — З'єднайте мене з Доктором. — Хто просить? — Майк. — Хвилинку. Минуло кілька секунд. Майк дедалі більше хвилювався. — Усе гаразд? — почувся голос. — Так. Вирушаю через двадцять чотири години. — Ще одне, Майку. З паспортами нема ускладнень? — Жодного, шефе. — Тоді вперед. — Привезу вам з Куби пляшку «Канею». До побачення. Майк поклав трубку й заходився складати документи в теку. Кожна тека була замкнена й опечатана. Впевнившись, що все гаразд, вимкнув світло й зачинив кабінет. Йдучи до автомобіля, Майк думав: «Все поки що як слід. Побачимо, як буде мені на Кубі туристом. Але нічого, не вперше, та, мабуть, і не востаннє». Коли доктор поклав трубку, слуга, що стояв біля нього, спитав: — Може, сеньйор вип'є коньяку? — Авжеж, Хасінто, принеси чарочку… — погодився Доктор і спитав: — Хасінто, а що, ром «Каней» смачний? Хасінто пильно глянув на Доктора. — Сеньйоре, коли я жив на Кубі, то пив «Бакарді». Зараз, як я розумію, комуністи намагаються робити схожий на «Бакарді» ром «Каней» — золотистої та білої марок. Кажуть, досить непоганий. — Дякую, Хасінто. Приятель пообіцяв мені привезти з Куби пляшку «Канею», то я вирішив спитати в тебе, що воно таке.
Судно вимкнуло двигуни за двадцять миль від гаванського порту, і двоє чоловіків спустили на воду швидкохідний катер. Високий чоловік років тридцяти п'яти, з сивим пасмом у волоссі, в синіх штанях, картатій синій сорочці й чорному піджаку сидів на кормі й дивився на берег, що швидко наближався. Катер різко взяв праворуч, і від несподіванки чоловік схопився за борт. Довкола було тихо й темно. На катері заглушили мотор, і стало, чути, як борти м'яко обмиває вода. Чоловік глянув на годинник: за чверть дванадцята ночі. Катер ледь здригнувся — знову запрацювали двигуни. Минуло п'ять хвилин. Чоловіки потисли руки, й судно рвонуло на північ, курсом на США.
На пляжі, за пагорбком, причаївся чоловік з пістолетом у руці, намагаючись вгамувати калатання серця. Хвилини зо дві він вдивлявся в темінь, потім метнувся до шосе, що було метрів за триста, зупинив автобус і сів у нього.
До відділення державної безпеки Гавани надійшла шифровка: «До вас вирушає Кмітливий. Х-23».
Обстановка ускладнюється
— Товаришу лейтенант, за двадцять миль від берега, в зоні гаванського порту; нерозпізнаний об'єкт, курсом з півночі, — доповів молодший лейтенант Бетанкур, черговий прикордонної частини. — Негайно уточніть курс, швидкість і тип об'єкта, — розпорядився офіцер. Через десять хвилин знову почувся голос Бетанкура: — Товаришу лейтенант, об'єкт схожий на швидкохідний катер, швидкість двадцять дев'ять вузлів, курс — двісті тридцять п'ять; за шість миль від берега. — Бойова тривога! «Сокіл» — курсом двісті вісімдесят, її «Чайка» — триста сорок. Через п'ять хвилин чекаю вас на борту «Сокола». Черговий офіцер поклав трубку, швидко набрав номер: — Товаришу капітан, здається, намагаються закинути агента в квадраті три тисячі дев'ятсот вісімдесят три. Я вже віддав необхідні розпорядження. — Негайно виходьте в море і підтримуйте зі мною постійний зв'язок. О 23.45 двоє суден з прикордонниками відпливли від берега з різних місць, але з одним завданням захопити ворога. План чергового офіцера полягав у тому, щоб узяти швидкохідний катер у лещата. Для цього кожне судно мало описати півколо з радіусом двадцять п'ять миль. Чоловік, що лишився на катері, глянув на дві переносні рації, які лежали поряд, узяв одну й передав на корабель-порушник: — Завдання виконане. Катер був за шість миль від берега, коли вдалині, по правому борту, з'явилася маленька світла цяточка. Мабуть, рибальське судно чи катер, бо досі ніщо не віщувало небезпеки. Минуло десять хвилин. Чоловік побачив, що цятка поволі наближається, а водночас на обрії з лівого борту швидко рухалась назустріч друга цятка. Чоловік занепокоївся, бо зрозумів, що, оскільки дві світні цятки помітно наближаються, це не рибалки, як гадав він спершу. Тоді, звіривши курс катера й тих цяток, він збагнув, що вони описують півколо, і якщо всі три судна ітимуть своїм курсом, вони неодмінно скоро зустрінуться. Хоч було прохолодно, лоб чоловіка рясно вкрився потом; спітнілі руки ковзнули по стерну. Він здригнувся всім тілом.
Під крилами літака побігла злітна смуга. За характерним гулом та за язиком полум'я ясно — це реактивний. Щойно він розтав у небі, як услід за ним піднявся вертоліт з десятьма бійцями внутрішніх військ.
Капітан корабля-порушника побачив, що до нього наближаються двоє суден. Катер уже був на борту, а машина працювала на повну потужність, тримаючи курс на Флорі-ду. З одного судна подали сигнал зупинитись. Водночас капітан почув у небі гул реактивного літака. Не зволікаючи, він наказав: — Всі по місцях! Радисте, передай на базу, що ми готуємось до бою. А водночас на борту «Сокола» лейтенант наказав: — Сержанте Мендес, погасити вогні! — Потім, обернувшись до бійця при носовій гарматі, гукнув: — Вогонь! Снаряд ударив метри за три перед носом корабля-по-рушника. З другого прикордонного судна ревнув залп з усіх гармат. Зненацька над морем зависла освітлювальна ракета, і з неба, плюючись вогнем, ринув сріблястий літак. Екіпаж судна-порушника огризався. Дві гармати били без упину, крупнокаліберний кулемет розтинав повітря трасуючими кулями. Одне прикордонне судно запалало. Л' так вів нищівний вогонь; нарешті один із його снаряді улучив у шпигунський корабель.
Після хвилин двадцяти запеклої стрілянини на воді плавали уламки шпигунського корабля. І в тиші, що запала, почувся гул вертольота. На борт машини поклали поранених, а ще за півгодини вертоліт приземлився на території морського госпіталю імені Луїса Діаса Сото.
— Я «Сокіл»! Я «Сокіл»!.. — гукав лейтенант у мікрофон. — Прийом. — Чую вас, «Сокіл», чую, — відповіли з командного пункту. — Ціль знищена. З екіпажу живих не лишилося. Наших поранених відправлено до морського госпіталю. Прийом. — Добре.
Перший удар
Агент Ф-1 їхав на задньому сидінні 62-го автобуса. О цій порі Гавана спала, проте він бачив численні нові споруди, школи, піонерські табори, кафетерії. Десять років тому він нелегально виїхав з цієї країни, бо, заборонивши азартні ігри, комуністи забрали в нього ігорний будинок, відтак позбавивши «роботи», а братися до чогось іншого йому не хотілося. Агент тричі пересідав з автобуса в автобус, перш ніж десь о восьмій ранку набрав номер телефону. З трубки почулося: — Слухаю вас. — У вас є зелені лимони? — Ні. Тільки жовті. — Тоді я зайду завтра. На протилежному кінці дроту Пабло — так звали чоловіка, що підійшов до телефону, знеможено опустився на стілець. Десять років тому він одержав завдання чекати когось, щоб потім допомогти йому вибратися з Куби. І відтоді щомісяця одержував 200 песо. Пабло жив сам. Його родина виїхала в Штати, і двоповерховий будинок на чотири кімнати видався йому холодним і непривітним. Пабло обвів поглядом маленьку кімнату, глянув на телефон і тихо мовив: — Тепер уже кінець самоті. Перебувши ніч у залі чекання автостанції, Ф-1 уранці пішов на зупинку 34-го автобуса. Він розглядав Громадянську площу, вивчав зміни, що відбулися на ній, поки його не було в Гавані. З автобуса вийшов на бульварі Сальвадора Альєнде, припалив сигарету. І зненацька почув за спиною: — Альберто, це ти! На нього здивовано дивився мілісьяно. Агент зніяковів: — Ви помилилися. Моє ім'я Рамон. — Ти диви, якщо ви не Альберто, власник ігорного дому на Палатіно, то його брат-близнюк. А я ж знаю, що Альберто не мав брата. — А я вам кажу, що ви обізналися. Підійшов автобус, і Рамон сів у нього. Мілісьяно лишився на зупинці, тручи рукою підборіддя й ошелешено хитаючи головою. — Це таки Альберто, — прошепотів він. Ф-1 піднявся в автобус, та настрій у нього зіпсувався. Він тремтів. Страх змушував весь час позирати в заднє вікно. Звичайно, він упізнав мілісьяно: то був Хуан Хосе, якого прозивали Хуанхо. Не витримавши, агент вийшов на першій зупинці. На випадок непередбачених ситуацій у нього був заздалегідь розроблений план, а те, що тільки-но сталося, і було саме такою ситуацією. Він узяв таксі й кинув водієві: — Їдьте за цим автобусом. Шофер пильно глянув на нього: — Знаєте, товаришу, це — таксі, а я водій. Тобто хочу сказати, що це не патрульна машина, а я не поліцейський. Агент скрушно пояснив: — Бачте, товаришу, моя дружина сказала, ніби нікуди не піде, а я щойно бачив, як вона сідала в цей автобус. Обличчя водія враз перемінилося. Він іронічно всміхнувся: — Все ясно. Таксі рушило, агент кілька разів прошепотів: — Ти — послідующий недоумок.
Хуанхо почекав наступного 34-го, доїхав до рогу вулиць Рейна і Амістад, там швидко перетнув вулицю й зайшов до управління. Ф-1 підійшов до дверей, у які зайшов Хуанхо, і спитав у чергової: — Щойно сюди заходив мілісьяно? — Авжеж, це — Хуанхо. — Я недавно працюю разом з ним у військовому комітеті, він мені сказав, щоб я йшов до нього додому, там ми зберемося з кількома товаришами. Але я забув адресу. Співробітниця знайшла адресу в картотеці й назвала її, порушивши інструкцію.
Коли Хуанхо виходив, чергова сказала: — Тут тебе питали. — Хто? — Товариш, він чекає у тебе вдома. — А-а, гаразд. Дякую. Хуанхо вийшов і попростував до найближчого відділення поліції. Вислухавши Хуанхо, черговий офіцер подзвонив по телефону. Через півгодини Хуанхо був у капітана державної безпеки Рамоса.
Уздовж шосе Віа Бланка, від Тарари до Бока-Сієга, через кожні три метри стояли бійці міністерства внутрішніх справ. Офіцер, що керував цією операцією, розпорядився: — Командире пошуку, починайте. Темряву розітнула червона ракета. Бійці величезною дугою рушили до пляжу. — Товаришу лейтенант, гляньте! — покликав боєць. На піску виразно виднілися людські сліди. Вівчарка занепокоїлася й кинулась до піщаного пагорба. Підбігши туди, бійці побачили, що тут хтось лежав, і знайшли ґудзик. Коли його піднесли собаці до носа, кмітлива тварина стрілою майнула до Віа Бланка. Командир пошуку все зрозумів. Капітан Рамос у своєму кабінеті розмовляв з капітаном Агіларом. Раптом пролунав довгий телефонний дзвінок. Агілар зняв трубку: — Слухаю. — Говорить лейтенант Ортіс. Капітан Рамос є? — Так, хвилинку. — Слухаю, Ортісе. — Капітане, схоже, ворог зумів закинути агента. — Посилаю до тебе капітана Агілара. Подробиці повідомиш йому. До побачення. — Здається, прибув Кмітливий, про якого повідомляв Х-23, — сказав Рамос. Знову задзвонив телефон. — Так, я, — мовив у трубку Рамос. — Що?.. Ви впевнені? Негайно його сюди! Черговий офіцер повідомив, що внизу знаходиться громадянин на ймення Роберто. Він — агент ЦРУ Д-54, щойно прибув на Кубу. — Що сталось? — спитав Агілар. Рамос переповів повідомлення чергового офіцера. — Невже це Кмітливий? А може, їх двоє? Двері прочинив лейтенант Ортега. — Дозвольте зайти. — Прошу. — Товаришу капітан, повідомлення від Х-23, — він простягнув Рамосу аркуш паперу. У повідомленні говорилося: «Кмітливий прибуде в понеділок. Х-23». А сьогодні четвер, отже… — Що сталося, командире? — спитав Агілар. — Усе складніше, Агіларе. Вкрай складно. Рамос відкинувся в кріслі й задумався: «Троє? Двоє? Один?» З задуми його вивів голос секретарки Ілеани, що пролунав по селектору: — Капітан Каньяс із поліції по прямому телефону. Рамос узяв трубку: — Що сталося, Каньясе? — Він перемінився на обличчі, нервово провів рукою по голові. — Коли?.. Так… Негайно пришліть мені слідчого. — І повільно поклав трубку. — Що ще? — знову спитав Агілар. — Мілісьяно, що був у мене, Хуан Хосе Фуентес Менендес, на прізвисько Хуанхо… Його, здається, вбито на околиці Санта-Фе…
Насичений ефір
Вийшовши з кабінету Майка, Д-54 здогадався, що його життя розіграли, наче карту. Він знав, що нелегально проникнути на Кубу зараз нелегко, а виконати завдання і потім вибратись — то й поготів. Не дуже припав йому до смаку й варіант повернення, бо все залежало тільки від агента Д-45. Правда, трохи втішала думка, що то людина розумна, здібна і з надійним «дахом». Це дозволило їй діяти на Кубі шість років. Роберто прибув на місце посадки. Одержавши потрібні документи, він сів у легкий літак, подивився в віконце й ледь усміхнувся: неподалік побачив автомобіль, що не відставав від нього, відколи він вийшов від Майка. Стояла непроглядна ніч. Тільки на морі відсвічували вогні літака на водяних лижах. Через дві години агент Д-54 висадили недалеко від берега, південніше острова Пінос. Діставшись уплав до суходолу, він швидко скинув і себе спеціальний костюм, побризкав його жовтою рідино з різким запахом і закопав у пісок. Роберто глянув на годинник. Щоб устигнути на пором з Нуева-Херони, лишалося дві години. Він дістався до шосе, пройшов трохи, сів на автобус і за тридцять хвилин уже був на поромному причалі. Наближалося перше випробування: перевірка документів. Ті, хто його відправляв, знали про зміни, внесені в службові посвідчення, і про те, що запроваджено паспорти. Він підійшов до віконця: — Один квиток, будь ласка. — Посвідчення. Агент Д-54 дістав документ із задньої кишені штанів. Жінка повернула його, ледь глянувши. Роберто заплатив за квиток і пішов до порома. Морська подорож відбулася спокійно, Роберто одразу заснув. Він зійшов у Батобано і, помилувавшись довершеними лініями судна, яким сюди приплив, пішов довгим молом. Потім сів на автобус і доїхав до кінцевої зупинки біля зоопарку. Там зайшов у телефонну будку й набрав номер. — Як справи, Пеке? — Що? — почулося у відповідь. — Як справи, Пеке? — А-а, добре. Дякую. — У мене теж добре. — До побачення, — відповіли йому. Чоловік, якому телефонував Роберто, сів у зручне крісло й довго думав. Згодом піднявся сходами в одну з горішніх кімнат, обставлену дорогими сучасними меблями. Біля великої книжкової полиці він натис на виступ, секція обернулась, і він витяг чемодан, де був потужний передавач американського виробництва. Агент Д-45 встановив антену, приєднав дроти. Усе було готове, але залишалося ввімкнути апаратуру. «Хто рано встає, тому бог дає, — подумав чоловік. — Так я казав тоді, коли мав власну аптеку, і велося тоді мені непогано. Аби не прийшли ці людці, хто знає…» Агент відійшов убік, подивився на свою роботу і вдоволено потер руки. Очі за товстими скельцями примружилися від утіхи.
На Кальсада-де-Пуентес Грандес Роберто сів до столика, де продавали морозиво. Поки не принесли морозиво, він спостерігав за різними автобусами, що проїжджали вулицею, і думав: «А тут не так і погано, як твердять там». З'ївши морозиво, Роберто пішов до найближчої автобусної зупинки, розпитавши в перехожого, який автобус іде на Лос-Пінос.
Саме в цей час у відділі радіоперехоплень записали радіограму підпільного передавача. Капітан Ферра не міг усидіти на місці. Він перебігав поглядом з одного оператора на другого, навіть не чуючи шуму численної апаратури. Після перехоплення минуло дві години, а розшифрувати радіограму не вдавалося. Нарешті за годину капітанові доповіли: — Радіопеленгатори повідомляють, що передавали з Маріанао. Ось текст. Ферра взяв аркуш і прочитав: «Завтра прибуде ОД-54». Ферра всміхнувся: — Побачимо, як це йому вдасться. Він подякував співробітникам і швидко пішов до себе в кабінет. Не встиг причинити двері, як задзвонив телефон. — Слухаю. Як?.. За схожими характеристиками?.. Тільки-но розшифруєте, пришліть мені. Ферра сів у крісло, поволі дістав сигарету й задумався. Хтось постукав у двері, відриваючи його від думок. — Зайдіть. — Товаришу капітан, повідомлення від Х-23. Ферра наче пружиною підкинуло. Він узяв повідомлення й прочитав: «Курдупель. Х-23». Співробітник пішов, і Ферра знову лишився сам. Задзвонив телефон. Ферра взяв трубку. — Слухаю. — Товаришу капітан, остання перехоплена радіограма передана тим самим почерком, що й попередня, але розшифрувати її не можемо; схоже, застосували інший шифр, — доповіли дешифрувальники. — Гаразд. Розшифруєте — негайно повідомте. Ферра поклав трубку й опустився в крісло. «Затівають щось серйозне», — подумав він. Годинник показував, що пора обідати. Повертаючись з їдальні, він зайшов до бібліотеки замовити книжку, звідти вирушив у відділ дешифрування. Там усі були поглинуті роботою. Оператори не відходили від своїх робочих місць, намагаючись розшифрувати останню перехоплену передачу, навіть забувши про обід. Ферра лишився у відділі. Нарешті за годину повідомлення таки розшифрували. Ферра прочитав: «Самець Ф-1 здоровий». Він зняв трубку і сказав: — З'єднайте мене з капітаном Рамосом!
Доктор п'є коктейль
У Докторовому кабінеті сиділи двоє людей. Після від'їзду Майка візити скоротили до мінімуму. Та ці двоє були в Доктора вже три години. — Я вас викликав, щоб проаналізувати останні події, — сказав Доктор. Просторий кабінет містився на верхньому поверсі. Свіжий вітер, долітаючи від недалекого берега, вривався в двоє великих вікон, на яких були підняті штори, і створював у приміщенні приємну прохолоду. Навпроти вікон були подвійні двері. З коридора вони зафанеровані під дерево твердої породи, внутрішні — металеві. На всю стіну за письмовим столом стояла меблева стінка з сейфом: в ньому зберігалися досьє на всіх агентів з групи Доктора. На протилежній стіні висіли дві великі картини. Вікна, сейф, двері були підключені до системи сигналізації, що з'єднувалася з оперативним центром ЦРУ. Сторонній сюди не міг проникнути непомітно. Якщо припинити подачу струму, система сигналізації працюватиме на батареях. Вона спрацює навіть тоді, якщо котрийсь із кабелів перерізати. Перед попелясто-сірим письмовим столом стояли три крісла з чорної шкіри. Докторове крісло було з червоного вінілу. Праворуч розмістився столик з приймачем. Внутрішня система безпеки кабінету складалася з кількох прихованих мікрофонів, за допомогою яких Доктор записував усі розмови, що тут велися. А говорили тут виключно англійською мовою, бо Хасінто, Докторів слуга, помічник і охоронець, був кубинець і знав тільки іспанську. Праворуч на столі стояли три різноколірних телефони. Посередині — кришталева попільничка. Збоку на кожному кріслі були лампи-попільнички. Доктор припалив сигарету і, вказуючи на чоловіка, що сидів ближче до дверей, сказав: — Починайте ви. Той розкрив на колінах чорну теку й гортанним голосом почав: — Після чотиримісячної підготовки агент Ф-1 у передбачений день і час відплив на СК-321, що мав на борту чотири чоловіки команди та швидкохідний катер У-20. — Судно вийшло під своїм номером? — спитав Доктор. — Номер був стертий. — Далі. — Близько 24.00 агент висадився. Кубинські прикордонники помітили наше судно тоді, коли катер вертався на СК-321. Капітан судна встиг передати по радіо, що вони вступають у бій з двома кораблями й літаком. — Що сталося далі? — Усі загинули. Доктор знаком звелів продовжувати. — Ф-1 установив контакт з радистом і… Доктор знову перебив його: — Хто радист і що йому відомо про агента Ф-1? Агент пильно глянув на Доктора й охоче відповів: — Радист кілька років був заморожений. — Заморожений? — Так. Тобто він повинен був жити, як усі, не вирізняючись ні в гарний, ні в поганий бік, а в разі необхідності вислужитися перед владою. Йому залишили апаратуру на майбутнє, щомісяця він одержує двісті песо, водночас тут на його рахунок у «Ферст нейшнл сіті бенк» надходить сто доларів. Сім'я агента живе в США й час від часу інформує його про збільшення банківського рахунку. Вступивши в контакт з Ф-1, агент щомісяця одержуватиме триста песо там і двісті доларів тут. Треба підкреслити, за шість місяців до контакту з Ф-1 радиста таємно взяли під суворий контроль з метою перевірки. Зрештою, його родина тут, і неважко уявити, що станеться, якщо він надумає… Можна продовжувати? Доктор не кліпаючи дивився на чоловіка. — Ви не відповіли на другу частину мого питання. Той заглянув у свої папери і сказав: — Радистові нічого не відомо про Ф-1. Він має лише виконувати накази Ф-1. — Далі, — мовив Доктор. — Ф-1 встановив зв'язок з радистом, ми вже одержали повідомлення, що агент добрався благополучно. Це все. Доктор трохи помовчав, потім спитав: — Де житиме агент Ф-1? — У радиста. Доктор зблід. З його очей ніби бризнули іскри. Наче тигр, що готується кинутись на свою жертву, він поволі підвівся й вигукнув: — Це — помилка! Де й коли ви бачили, щоб радист і агент жили разом? Раптом щось — і вони обидва практично приречені. Чоловік, що доповідав, усміхнувся: — Радист не веде передач з дому. Крім того, якби агент поселився не в нього, довелося б залучати ще одну людину, а це нам не підходить. Доктор знову сів, обережно припалив сигарету і сказав: — Все одно це мені не подобається, та назад не вернеш. Щодо екіпажу, то слід знайти групове фото, де вони працюють на риболовецькому судні. Цей знімок повинен вийти в газетах і засвідчити, що Кастро нападає на наших рибалок. Наголосіть зокрема, що означає для родин загиблих утрата батьків, братів тощо. — Ясно, не первина, — відповів агент. Другий чоловік, що досі мовчав, промовив: — Д-45 повідомляє, що Д-54 прибув без ускладнень. Обидва зацікавлено дивилися на Доктора, бо досі кожен знав лише своє. Той зрозумів їхні погляди й пояснив. — Це операція ведеться за наказом верховного командування. Кожен учасник знає тільки свою частину. Сьогодні я викликав вас разом, бо в другій частині операції «Пента» вам треба працювати разом. Доктор натиснув кнопку й за мить почув голос Хасінто. — Слухаю, сеньйоре. — Приготуйте три коктейлі. — Уже готую, сеньйоре. За кілька хвилин, випивши по смачному, якщо можна сказати про спиртне, коктейлю, відвідувачі пішли. Лишившись один, Доктор опустився в крісло, де перед цим сидів один з відвідувачів, і ненароком зачепив лампу-попільничку. Те, що він побачив серед розсипаного попелу, кинуло його в холодний піт.
Самець діє
Дізнавшись адресу Хуанхо, Ф-1 узявся виконувати заздалегідь розроблений для такого випадку план. Він перейшов вулицю й сів на 30-й автобус, що довіз його до пляжу Маріанао. Звідти на таксі доїхав до Санта-Фе. Ф-1 вийшов з машини, мугикаючи пісеньку, й опустився на лаву біля автобусної зупинки. Подивився на годинник. Пів на восьму вечора. Чекати лишалося недовго. Хуанхо вийшов з роботи о пів на сьому, випив на розі пива й вирушив додому. Агент бачив, як Хуанхо вийшов з автобуса. Він припалив сигарету і якусь мить спостерігав, як химерно в'ється дим. Повагом діставши з кишені сорочки різнокольорову кулькову ручку, він натиснув на кнопку, і з кінчика ручки висунулася тонка голка.
Пабло, налаштувавши апаратуру та магнітофон, тримав у руках записник і напружено дослухався до шуму ефіру… Нарешті на обумовленій частоті почулася пісня «Естрельїта». Пабло ввімкнув магнітофон і взяв олівець, що стримів за вухом. Пісня закінчилась, і жіночий голос почав диктувати цифри: «Чотири, шість, вісім, дев'ять, чотири, шість, два, п'ять, нуль…» Згодом розшифрувавши повідомлення, Пабло прочитав: «Починайте. У-2».
Хуанхо, зійшовши з автобуса, мимохіть глянув на зупинку по той бік вулиці. В гурті, що зібрався там, одні розмовляли про пелоту, інші слухали музику, що линула з чийогось приймача. Саме тут до зупинки під'їхав автобус, і Хуанхо не міг побачити, як з лави на зупинці підвівся чоловік і попрямував у тому напрямку, що й він. У правій руці Ф-1 тримав сріблясту авторучку. Хуанхо перетнув вулицю й тільки тепер помітив попереду чоловіка. Той дійшов до рогу й звернув туди, куди треба було й Хуанхо. Ось вони вже обидва проминули єдиний ліхтар, що ледь освітлював вулицю. Хуанхо поступово наближався до незнайомця, той, здавалося, не помічав його. Ф-1 зупинився і, нагнувшись, заходився поправляти шкарпетку. Хуанхо пройшов поряд із ним. Уже минаючи його, помітив у незнайомця в руці авторучку. Раптом йому в шию щось укололо. Пекельний вогонь пойняв усе тіло. Хуанхо здалося, наче в нього закипає кров. Забракло повітря, погляд затьмарився. Він силкувався покликати на допомогу незнайомця, та не зміг. Ноги підломились, і Хуанхо впав. Він хотів підвестися. Нестерпно боліла голова. Все навкруги попливло. Він лише звівся на коліно, та це було останнє, на що він спромігся. Ф-1 не гаявся жодної хвилини. Навіть не озирнувся. Він знав, що крихітний пластиковий двоміліметровий наконечник після удару стане прозорий, а через п'ять секунд, коли подіє отрута, жертва вже буде трупом. Він подивився на свої довгі нігті й, натиснувши на синю кнопку, сховав ручку в кишеню сорочки. Озирнувся лише біля рогу. Тіло вбитого закривали кущі. В темряві Ф-1 усміхнувся і, наспівуючи, пішов. Перепона, що могла завадити успішно виконати завдання, усунута.
Агентові Х-23, незважаючи на вкрай складні умови після подій останніх днів, удалося послати в Гавану шифроване повідомлення. Хоч уся розпочата ворогом операція трималася в найсуворішій таємниці, Х-23 вивідав, що в ній беруть участь п'ять агентів. У його шифровці значилося: «Півник. Х-23». Він був цілком певний, що в комітеті державної безпеки зрозуміють значення цього слова.
Прийом карате
З селектора почувся голос секретарки капітана Рамоса: — Товаришу капітан, прийшов офіцер охорони. — Нехай хвилину зачекає. «Зараз почнеться головне», — подумав агент Д-54. — Давай до екрана, — сказав Рамос Агілару. За екран правило дзеркало в одній із стін кабінету, крізь яке із суміжної кімнати можна було бачити все, мов крізь скло. Агілар вмостився в одному з трьох крісел, що стояли в кімнаті за дзеркалом, увімкнув кінокамеру та магнітофон і двічі стукнув по склу. Почувся голос Рамоса: — Заходьте. Д-54 увійшов до кабінету й за знаком офіцера охорони сів. Офіцер вийшов, і агент, лишившись наодинці з капітаном Рамосом, почав роздивлятися його. То був чоловік сорока — сорока п'яти років, його зросту, дещо опасистий, чорне волосся ледь посивіло на скронях. Його розглядини урвав Рамосів голос: — Ваше ім'я? — Роберто Гонсалес Фернандес. — Як звати ваших батьків? — Роберто і Хуана. — Скільки вам років? — Тридцять вісім. — Де ви працювали на Кубі? — У «К'юбан телефон компані». — Коли, як і чому ви залишили країну? Перш ніж відповісти, Роберто проникливо подивився на капітана й спитав: — Закурити можна? — Куріть. Роберто дістав з кишені пачку «Кемел», узяв сигарету і припалив від запальнички. Поки Роберто закурював, Агілар за екраном, усміхнувшись, подумав, що агент просто зволікає. Роберто вмостився на стільці й заговорив! — Я виїхав з Куби наприкінці 1959 року на курси до Тампи[14] і залишився там. — Чому? — Мені запропонували гарну роботу в телефонній компанії й запевнили, що при комуністах я ніколи не досягну того, чого можу досягнути там. — І чого ж ви досягли? — Після навчання працював інженером телефонної компанії. — Коли ви почали працювати на ЦРУ? — З середини 1960 року. — Хто й як вас завербував? — Майк Спенсер, на той час начальник оперативного відділу ЦРУ на Майамі. — А ви були не в Тампі? — Мене тоді послали працювати в контору телефонної компанії на Майамі. — Чим ви займалися як агент ЦРУ? — Як службовець телефонної компанії я відвідав кілька країн Латинської Америки і робив те, що називається економічним шпигунством. — В якій галузі економіки? — Зв'язку. Рамос припалив сигарету, водночас подумки аналізуючи відповіді агента. Він бачив, що той відповідає на запитання відверто, але… надто швидко. Складалося враження, наче він чекав таких запитань. Капітан чудово розумів, що перед ним не людина, яка прийшла повинитися, а агент із певним завданням… Але яким? Він погасив сірника і повів допит далі: — Що ви вчинили конкретно проти Куби? — Я вчив членів групи, що висаджувалися в затоці Качінос. — Чого ви їх навчали? — Працювати з радіоапаратурою. — Про вашу шпигунську діяльність знали в телефонній компанії? — Так. — Звідки така певність? — Майк зустрічався з адміністратором компанії. — Ви проходили підготовку як агент ЦРУ? — Авжеж. — Де? — Назву місця не знаю. Мене переправили туди на літаку вночі, знаю лише, що летіли три години. — Там були ще кубинці? — Не знаю. Моє пересування по табору було обмежено. — Чому? — Сказали, що цього вимагає моє майбутнє завдання. Досі все йшло, як і розраховував Роберто. Готуючись до цієї операції, він переглянув понад сотню фільмів, у яких керівники Кубинської революції були зняті на Кубі або під час поїздок по різних країнах. Після перегляду він повинен був зіставляти людей з оточення керівників і визначати, котрі з них агенти державної безпеки. Він дивився фільми про візити Фіделя до Чілі, СРСР, Сьєрра-Леоне, Гвінеї, Югославії, США, Алжіру, В'єтнаму. З цією ж метою йому показували документальні фільми про дипломатичні прийоми, зустрічі та всілякі події за участю керівників Кубинської революції. Щоб виконати нинішнє завдання, Роберто мав здатися комусь із цих людей. А цей чоловік навпроти — саме один із них. Агент його впізнав, тобто потрапив до того кабінету, куди й слід було. Рамос витяг із шухляди два аркуші паперу, пробіг їх поглядом і знову спитав: — Коли ви прибули на Кубу? — Сьогодні. — Як саме? — Через острів Пінос. — У чому полягає ваше завдання? — Я повинен сьогодні чи завтра між дев'ятнадцятою та двадцятою годинами піти на залізничний вокзал, і там хтось має зустріти мене. — Ви сказали «хтось»? — Так. Хто саме, я не знаю. — А як той «хтось» має впізнати вас? — Я повинен сидіти проти платформи, на поруччя покласти пачку сигарет «Вогерос», а зверху… оце. Роберто показав коробку сірників у формі зірки з прозорими променями та червоним квадратом посередині. Задзвонив телефон, Рамос зняв трубку. — Так… Зараз не можу… У мене також є… Почекай мене… Бувай. Агілар завважив, що відколи Роберто зайшов до кабінету, то весь час наче щось жує. Очевидно, нервовий тик. Тільки-но Роберто роздивився чоловіка навпроти себе, і в нього справді почався нервовий тик: він заходився видалятиязиком пломбу із зуба. Це могло привернути увагу, тому він попросив дозволу курити. У разі чого сказав би, що намагається витягти тютюн з-поміж зубів. Роберто розумів, що перший допит наближається до кінця, як і його сигарета, а пломба не піддавалася. Він ще раз спробував натиснути язиком, і вона нарешті відділилася. Тепер треба залишити її під кришкою письмового столу, а далі виконати другий, легший етап. Роберто пересунув пломбу на кінчик язика, підніс руку до рота, щоб узяти недокурок, і пломба опинилася в долоні. Він роззирнувся довкола, але попільничка була тільки на столі. — Можна покласти недопалок у попільничку? — Можна. Роберто взяв недопалок у другу руку, а ту, в якій була пломба, підставив знизу, щоб не розтрусити попіл. Підійшовши до столу, загасив сигарету в попільничці. Другою рукою зіперся на стіл і приліпив пломбу до кришки зісподу. Перший крок зроблено. Роберто повернувся на своє місце, а Рамос спитав: — Чому ви здалися? — Ви не повірите, але я зрозумів, що протягом цих довгих років був знаряддям, яке використовували проти країни, де я народився. — Що вас наштовхнуло на цю думку? — Минуло дев'ятнадцять років після революції, і хоч я погано знаю нинішню Кубу, але й того, що знаю, досить, аби зрозуміти, що мене дурили. Тому я погодився виконати це завдання, щоб скористатися нагодою, здатись і хоч частково відшкодувати зло, заподіяне мною Кубі. У Рамоса було чимало питань, та, пильно дивлячись на Роберто, він сказав: — На сьогодні досить. Обійшовши стіл, він став навпроти Роберто й суворо промовив: — Як ви сказали, минуло дев'ятнадцять років, і за дев'ятнадцять років ми багато чого навчилися. Сподіваюся, ви зрозумієте своє становище. Ваша розповідь справляє двоїсте враження і має… як би це назвати… неточності. Це не на вашу користь. Усе сказане вами ми перевіримо. Вас судитиме революційний трибунал. Роберто й далі сидів, наче в задумі. Насправді він лише чекав, коли Д-45 засвідчить сигналом, що пломба діє. Роберто глянув на свій трикутний позолочений швейцарський годинник з браслетом. Під склом видно чорний циферблат з позолоченими стрілками. Роберто почав непокоїтись. Час минав, а сигналу не було. Він не міг звідси вийти, поки не переконається, що перша частина завдання успішно виконана. Тому спитав: — Скажіть, а який буде присуд революційного трибуналу? Рамос знову сів, почав хусточкою протирати скельця окулярів і водночас аналізував поведінку затриманого. Нічого конкретного він не дізнався. Судячи з того, як цей агент упевнено відповідав, відповіді, безперечно, були підготовлені. І Рамос не сумнівався: Роберто виконує особливе завдання. Але яке? Поки капітан протирав окуляри, Роберто закинув ногу на ногу і склав руки на колінах. Нарешті циферблат його годинника з чорного зробився сірий, наче попіл, стрілки зупинилися. Тепер треба, щоб циферблат… побілів. Роберто ледь усміхнувся. — Чому ви всміхаєтесь? — спитав Рамос. — Думаю, що я позбувся стількох благ влаштованого життя й повернувся на батьківщину для того, щоб… — Громадянине Роберто Гонсалес Фернандес, — промовив Рамос енергійно, — революції не нав'язують своїх умов. Я не казав би: «… Я позбувся стількох благ…» Точніше сказати: «Я позбувся становища зрадника батьківщини». У кімнаті запала напружена тиша. — Щодо ваших останніх слів, — вів далі Рамос. — Того, що ви агент ЦРУ, цілком достатньо, щоб вас судив революційний трибунал. Роберто опустив голову. Він поволі провів поглядом по столу Рамоса, потім по підлозі, перевів його на носок свого черевика, а далі, ковзнувши по коліну, на мить затримався на циферблаті. Той уже побілів. Тепер можна братися до другої частини завдання. Рамос натиснув кнопку селектора. — Чергового офіцера. Офіцер відчинив двері і виструнчився. — Слухаю. — Відведіть затриманого. — Ідіть за мною, — наказав Роберто. Той поволі підвівся й рушив до офіцера. Але біля Рамоса блискавично крутнувся на підборах і щосили вдарив його прийомом карате. Несподіваний удар відкинув Рамоса назад. З губів побігла тонка цівка крові. Але хоч який швидкий був напад, так само стрімка була й реакція чергового офіцера. Одним стрибком він опинився біля ворожого агента. Роберто хотів ударити й офіцера, та його рука потрапила в захват, а офіцерів кулак із силою ввігнався в живіт Роберто. У того все попливло перед очима, і він похилився вперед, та ударом коліна в підборіддя офіцер вирівняв його. Більше нічого Роберто вже не відчував, він повалився на підлогу. Невдовзі двоє бійців відвели його в медпункт. Рамос сів у крісло й хусточкою витирав кров, яка юшилася з губів. Боліла голова. Черговий офіцер вийшов і повернувся зі склянкою води. Рамос змочив хусточку і приклав до губів. Відразу полегшало. Він дістав із шухляди стола маленьке дзеркальце й почав розглядати себе. Губи спухли й кривавились. Він поторкав зуби, два хиталися. «Доведеться йти до стоматолога», — подумав він. — Піди в медпункт, подивись, як там затриманий, — звелів Рамос офіцерові, що був у кабінеті. Офіцер вийшов, а в дверях з'явився Агілар: — Ходімо в госпіталь. — Ілеано, — покликав Рамос, натиснувши кнопку селектора. — Слухаю, товаришу капітан. — Питатиме командир, скажи, що ми з Агіларом у госпіталі. — Гаразд. У госпіталі Рамосу надали допомогу, і через годину вони з Агіларом знову були в кабінеті. Ферра, поінформований про все, що сталося, вже чекав їх. — Що ти думаєш про це? — спитав Рамос. — Випадок цікавий, — відповів Агілар. Рамос узяв пачку сигарет, але одразу ж поклав, бо згадав, що сьогодні курити йому не можна. Він підвівся й неквапом почав ходити з кутка в куток. Товариші знали: в такі хвилини Рамос намагається обмірковувати кожну найменшу деталь, тому не заважали йому. Зненацька він спинився: — Коли можна буде проглянути плівку? — У лабораторії сказали, сьогодні ввечері. Я попередив, що це терміново, — відповів Агілар. — А ти з чим, друже? — Рамос подивився на Ферра. Той відкрив папку й подав йому конверт. Сівши у крісло, Рамос узявся читати папери. Потім повернувся до Агі-лара: — Слухай. Перехоплено вороже повідомлення: «Завтра прибуває ОД-54». Потім Х-23 повідомив: «Курдупель». Після цього знову передача підпільної радіостанції: «Самець Ф-1 здоровий». Цей текст був переданий тією ж радіостанцією, але іншим шифром. До всього треба додати операцію прикордонників, у ході якої з'ясувалося, що до нас проник ворожий агент. Рамос підвівся, торкнувши рукою підборіддя, взяв червоний олівець і щось накреслив на аркуші паперу. Потім вів далі: — А довершує все поява агента ЦРУ з повинною та; вбивство мілісьяно, який упізнав чоловіка, що втік колись із країни. О!.. Це важливо: все почалося з двох повідомлень Х-23. Перше: «До вас вирушає агент Кмітливий», а друге… — Рамос розкрив чорну теку на столі: — «Кмітливий прибуде в понеділок». Рамос знову почав міряти кроками кімнату, а Ферра сказав: — І нарешті останнє повідомлення Х-23: «Півник». Рамос швидко підійшов до столу і знов щось прочитав на аркуші паперу. Тоді заговорив Агілар. — Тепер ясно, що останнє повідомлення Х-23 анулює попереднє: «Курдупель». Отже, в цій операції беруть участь п'ять агентів. Усі троє знали, що, граючи в доміно, Х-23 пусто — три називав «курдупель», а пусто — п'ять — «півник». Рамос підійшов до Агілара. — Твоя правда. Діють п'ятеро агентів. Він підійшов до грифельної дошки й почав уголос розмірковувати: — Мабуть, перший той, що висадився на півночі. Другий — Роберто. Вже двоє. — Третій — Кмітливий, що буде в понеділок, — додав Агілар. — А ще два? — спитав Рамос. — Радисти! — вигукнув Ферра. — Гадаєш, їх двоє? — знову спитав Рамос. — Так. Я виходжу ось із чого. Ми перехопили дві передачі з однаковими характеристиками. Радист начебто один. Та цього разу ворог намагається заплутати нас: характеристики передач однакові, а стиль різний. Ферра припалив сигарету і продовжив свій здогад: — У першому повідомленні говориться: «Завтра прибуде ОД-54». А воно вийшло в ефір за кілька хвилин до появи Роберто. Отже, передавав не він. Бо інакше виходить, що передачу вели просто в нас під боком. Останнє припущення наші пеленгатори відкидають. Тепер зверніть увагу, сказано «Завтра прибуде», а не «Завтра прибуду», що було б логічно, якби саме цей агент був і радистом. Та найголовніше, чому я вважаю, що радистів двоє: в повідомленні сказано, що «Завтра прибуде ОД-54», а Роберто з'явився сьогодні. Вони не передаватимуть звідси в США про свої наступні дії. Бо це значно збільшує ризик на випадок перехоплення. Таким чином, вони могли передати інформацію про нас, але аж ніяк про себе. Зважаючи на всі обставини, пов'язані з передачею, гадаю, що повідомлення мало тільки щось підтвердити. Напевно, появу Роберто на Кубі. Тоді це означало б подвійну шифровку тексту. «Сьогодні прибув ОД-54». Кінцівка — номер не радиста, а прибулого агента. Не забувайте, що Роберто назвався Д-54, «О» може означати або останню літеру його імені, або ініціал радиста. З цього можна зробити висновок, що до приходу Роберто з кимось зустрівся. Рамос та Агілар блискавично переглянулись. Їхня реакція була досить промовиста, і Ферра, не знаючи показань Роберто, спитав: — А Роберто сказав, що до приходу сюди він ні з ким не бачився? — Так, — відповів Рамос. — За його словами, він повинен був зустрітися з невідомою йому людиною. — Отже, — підсумував Ферра, — тепер ми знаємо, що він збрехав. І сюди прийшов за завданням. Сюди, тобто в цей кабінет. Повідомлення «Самець Ф-1 здоровий» — теж підтвердження. Обоє повідомлень вийшли в ефір одне по одному дуже швидко з різних місць, за такий час не можна подолати відстань між цими місцями. Тому я вважаю, що радистів двоє. — Тобто ти вважаєш ось так, — сказав Рамос і написав на дошці:
Агент Д-54…. Радист (1) Агент Ф-1…. Радист (2) Кмітливий, що прибуває в понеділок.
— Саме так, — підтвердив Ферра. Запала недовга тиша: троє офіцерів обдумували версію Ферра. У двері постукали. — Зайдіть! — Товаришу капітан, це вам, — сказав співробітник, простягуючи Рамосові конверт. — Дякую. Співробітник вийшов, і Рамос розпечатав конверт. — Запрошення на концерт художньої самодіяльності. Задзвонив телефон. Рамос узяв трубку. — Слухаю… Так. Ми йдемо. Поклавши трубку, Рамос знову на мить задумався. Він іще під час допиту не сумнівався, що Роберто має якесь завдання, а зараз і Ферра підтвердив це. Але він залишив свої думки при собі й лише сказав товаришам: — Ходімо. Вони втрьох пішли до зали в кінці коридора. Там сіли, і кожен приготував записник та олівець. Світло погасло. Показували знятий на плівку допит Роберто. Через півгодини світло спалахнуло, і Рамос обернувся до Ферра: — Ну, що скажеш? — Знаєш, я остаточно переконався, що це не та людина, яга усвідомила свої помилки й хоче допомогти батьківщині. Скоріше навпаки. Треба визнати, він добре грає.. Жоден м'яз на обличчі не ворухнувся, жодного невірного поруху. Але я б сказав, що він надто… спокійний… А що він жував? — спитав Ферра. — Я подумав, що то від хвилювання, — сказав Агілар. — А я навіть не звернув уваги, — відповів Рамос. Підвівшись, він пройшов у кінець зали й постукав по склу операторської, щоб прокрутити ще раз. Офіцери переглянули плівку вдруге. — Так… Здається, в нього в роті щось було. Хоча Агілар, може, й має слушність, — сказав Рамос. — Нервовий тик раптом минувся, — зауважив Агілар. — Так, майже зразу, як докурив сигарету. Може, він знімав тютюн, що пристав до зубів? Рамос підвівся і, ставши перед товаришами, мовив: — Поки що ми займалися тільки Роберто. Є ще питання, які слід проаналізувати. Наприклад, убивство Хуанхо. Експерти вважають, що він помер від інфаркту. Внаслідок чого, не встановлено, хоча слідів насильства нема. Розтин нічого не дав. Ніяких слідів, які могли б нам допомогти, на місці не виявлено. А Хуанхо приходив до нас сказати, що випадково зустрів Альберто Родрігеса Монтеагудо, який колись утік із країни. Адресний стіл підтвердив, що він жив у Гавані. Отже, можна припустити, що цей тип — агент Ф-1, він убив Хуанхо, бо той став йому на заваді. Ферра та Агілар кивнули погоджуючись. — Лишається ще один агент. Про нього відомо, що він прибуває в понеділок. На Роберто я вже попросив усі матеріали, які є. В мене є один задум, і, якщо все вийде, ми відплатимо їм такою самою монетою. А того, що прибуває в понеділок, умовно назвемо його Туристом… — Раптом Рамос замовк, наче йому щось сяйнуло: «Так… так… звичайно…» Агілар з Ферра перезирнулись і допитливо глянули на Рамоса. — Може, гість прибуде в понеділок з туристами? — висловив припущення Рамос. — Чи буде в понеділок туристична група, легко перевірити, — відповів Агілар. — Тоді перевір, і швидше, — звелів Рамос. — За годину зустрінемось. Викладу вам свій задум щодо Роберто, а якщо в понеділок очікується туристична група, то обговоримо, як влаштувати «теплу зустріч».
Через дві години Роберто знову сидів на тому самому стільці. Але в іншому одязі: в штанях і в сорочці із синьої тканини. Збоку стояли Ферра та Агілар. За час, що минув, удалося дещо з'ясувати про Роберто. Експерти повідомили, що годинник заарештованого був з начинкою. На його циферблаті виявлено рештки чорної речовини. Вона згодом зникла внаслідок дії термічної реакції під впливом теплового джерела. А неподалік готелю «Копоні» пляжники наткнулися на закопаний водолазний костюм Роберто. Незвичайність і складність справи зацікавила Рамосового начальника, якого всі між собою звали Старий. Цього разу він сам спостерігав за Роберто з-за екрана. Одержане Рамосом запрошення на фестиваль художньої самодіяльності насправді було повідомленням Р-15, що надійшло через «поштову скриньку». В ньому йшлося про важливу ворожу акцію й про те, що на Кубу прибув агент Ф-1. Отже, якщо із туристичною групою прибуде агент, справа ще більше ускладниться. Про Р-15 знали тільки Рамос і Старий, бо він почав роботу ще до приходу в управління Агілара та Ферра й досі звісток про себе не подавав. Протягом останніх двох годин з'ясувалося, що в понеділок прибуває численна туристична група. — Де ви перейшли кордон? — спитав Рамос. — Я вже казав, через острів Пінос, — зверхньо відповів Роберто. Рамос відкрив конверт, що лежав на столі, дістав з нього відібрані в Роберто сірники та пачку сигарет «Ке-мел». Передавши їх Агілару, він знаком показав, що Роберто може палити. — Дякую, — сказав Роберто, прикурюючи. — Чим ви добрались на острів? — Авієткою. — Де вона приземлилася? — Не приземлилася, а приводнилася. — Де ви взяли сухий одяг на березі? — Він був у водонепроникному мішку. — Це ваш годинник? Рамос показав годинник агента. — Так. — Ви певні? — Цілком. Рамос через Агілара передав годинник Роберто. Той, оглянувши його, надів на руку. — Коли він змінив колір? Роберто здивовано глянув на офіцера. — Не розумію вашого запитання. — Він глибоко затягнувся сигаретою. Рамос усміхнувся. — Хіба ви не помітили, що коли ви прийшли сюди, циферблат на годиннику був чорний, а коли виходили — він побілів. — Ні, я цього не помітив, — відповів Роберто якомога спокійніше. — Що ви робили, прибувши в Гавану? — Я пройшовся по 26-й вулиці і з'їв морозива в «Пуентес Грандес». — Скільки воно коштує? Рамос знав, що іноді незначні деталі, приміром, вартість квитка, назва кінофільму, через які двері виходити й заходити до автобуса, призводили до провалу найдосвідчеиіших агентів. Та цей, що сидів перед ним, спокійно відповів: — Тридцять сентаво. — Установити контакт ви мали в аеропорту? — Ні, я мав бути на вокзалі. — Вам пощастило зв'язатися з ким-небудь? — Ні. — Тоді звідки ваш радист дізнався про те, що ви щасливо дісталися? Роберто подався вперед, та дужі руки опустилися йому на плечі. Зневажливо глянувши на Рамоса та його товаришів, агент спроквола відповів: — Про радиста я нічого не знаю. Мені невідомо, хто й що передавав. Не знаю й агента, з яким мав би встановити зв'язок. Але це не означає, що він не міг дізнатися про мою появу тут і моє пересування. Перед від'їздом я одержав інструкцію, яка чітко обумовлювала мій маршрут.
— Як це розуміти? — Я не повинен був відхилятися від заданого маршруту. — Ви хочете сказати, що, поки ви ходили вулицями Гавани, інший агент міг стежити за вами. — Саме так. Сигарета в Роберто догоряла, і він жестом попросив дозволу погасити її в попільничці на столі Рамоса. Відколи Роберто зайшов до кабінету, він навіть краєм ока не глянув туди, де лишив пломбу. А зараз, підводячись, пригадав найважливіший момент першого допиту. Підійшовши до столу, він загасив недопалок у попільничці. Але цього разу його ліва рука не торкнулася столу. Роберто повернувся на місце, навіть не здогадуючись; що припустився помилки, яка зіпсує все. — Тепер останнє запитання, — мовив Рамос. — Який зв'язок між вами й агентом Ф-1? — Ніякого. — Тоді все. Виведіть його. Роберто виходив з кабінету зовні впевнений і спокійний, проте нерви його були вкрай напружені. «Вони докопалися до годинника. Знають про радиста та ще одного агента. Непогано працюють. Майк правий. Але головного вони не знають», — думав Роберто. Старий запросив трьох офіцерів до себе в кабінет. — Ти діяв правильно, Рамосе. Запитання ставив точно. Дещо ми дізналися, і це нам пригодиться. Вказавши рукою на кіноапарат у кабінеті, він продовжив: — Я подивився плівку й вислухав ваші доповіді. У мене з'явилися деякі думки; сподіваюсь, їх підтвердить плівка про другий допит. А поки що заходити до твого кабінету категорично забороняю. — До мого? — здивувався Рамос. — Так, до твого. Подивімося плівку. На перегляді Старий звернув увагу офіцерів на деякі деталі, а коли загорілося світло, спитав Рамоса: — Тепер ясно? — Так. — Виходячи з того, що ми знаємо, — вів далі Старий, — це добре спланована операція. Одне з її завдань уже ясне. Крім того, вони спробують звільнити Роберто, а ми їм це дозволимо. Та головне для нас — отой «хтось», про якого говорив Роберто. Коли все йтиме як слід, то сам Роберто й виведе нас на нього. Прикордонників я про всяк випадок попередив щодо понеділка. Туристам, як і домовилися, влаштуємо гарну зустріч. А тепер лишається почистити Рамосів кабінет.
Д-45 діє
Агентові Д-45 ішов уже шістдесят другий рік, проте почував він себе чудово. Зубний лікар і фармацевт за фахом, зрідка займався лікарською практикою вдома. Коли пацієнтів не було, вдовольнився пенсією та грішми, які одержував від ЦРУ. На ЦРУ він почав працювати з перших років революції, збираючи й передаючи відомості про стан науки в країні. Інформацію перепроваджував різними шляхами — в листах до родичів, які жили в Штатах, через «поштові скриньки» очолюваної ним групи, а якщо повідомлення було дуже важливе й невідкладне, користувався рацією. Зі своїми пацієнтами та сусідами тримався приязно й чемно. Д-45 знав, коли прибуває Роберто. Відтепер уся операція залежала від спритності прибулого. Коли пором пристав у Батабано й Роберто, зійшовши з трапа, попрямував до автобуса, щоб доїхати до зоопарку, Д-45 неподалік читав газету. Роберто він упізнав відразу. Зате Роберто його не знав, і це спрощувало справу. Автобус від'їхав, і Д-45 завів свій чорний «форд». Треба було поспішати, бо Роберто подзвонить йому, тільки-но зійде з автобуса. Д-45 натиснув на акселератор і невдовзі вже гортав удома журнал «Боемія». З балкона у бінокль він бачив, як під'їхав автобус. А ще за кілька хвилин задзвонив телефон. — Як?.. Гаразд. А хлопчик?.. До побачення. Він мерщій підготував радіоапаратуру до роботи і збіг сходами вниз. Невдовзі його «форд», повільно проїхавши 26-ю вулицею, крутим схилом рушив біля зоопарку вгору. Йдучи тротуаром, Роберто не звернув уваги на чорний «форд», який проїхав до освітленого фонтана, обігнув його і знову повернувся на 26-ту вулицю. На червоне світло машина спинилася. Д-45 бачив, як Роберто перетнув вулицю й зайшов до кафе-морозива. Загорілось зелене світло, і за кілька хвилин Д-45 передав у центр, що Роберто прибув.
Знищивши Хуанхо, Альберто Родрігес Монтеагуадо трохи покружляв по місту. Він змінив кілька автобусів, доїхав до гаванської бухти й перетнув її кілька разів у різних напрямках. «Якщо пустять собаку, він зіб'ється зі сліду», — подумав Ф-1. Нарешті він вирішив піти до помешкання Пабло. До будинку 5607 він ішов неквапливо, пильно оглядаючи вузьку вулицю. Начебто все гаразд. На узбіччі стояла машина. Біля неї розмовляли хлопець і дівчина. Він глянув на номер будинку: 5618. Треба перейти вулицю. Вже можна було роздивитися їхні обличчя. Руки хлопця лежали у дівчини на плечах. Минаючи парочку, Альберто глянув на блондинку. Чоловік гладив її волосся, затиснувши в губах сигарету. Дівчина двічі клацнула запальничкою, щоб він припалив. Агент попрямував до будинку 5607. Постукав у двері, через кілька хвилин вони відчинилися, він зник за ними і не чув, як хлопець сказав дівчині: — Тепер їх уже двоє. Відколи Ф-1 зателефонував, Пабло лежав на дивані біля телефону, поклавши під подушку пістолет. Від стуку в двері він підхопився й звів курок кольта. Не витикаючи світла, підкрався до дверей і прислухався. Чути було тільки, як віддаляється автомобіль. — Хто там? — У вас є зелені лимони? Пабло відчинив двері й опинився віч-на-віч з Ф-1. Він хотів увімкнути світло, та Ф-1 знаком показав, що не треба. Вони сіли на диван, і Ф-1 неголосно заговорив: — Я Альберто Родрігес Монтеагуадо, але мене звати Монтес. — Гаразд. А я — Пабло. Я вже передав, що ти дістався щасливо, і чекаю тебе. Монтес пильно подивився на Пабло, а тоді мовив: — Іноді трапляється непередбачене… — Що саме?.. Дівка? Ф-1 усміхнувся: — Перешкода… Довелося усунути… Пабло наче підкинуло, він заметався з кутка в куток. — Ти що… злякався? — глузливо кинув Монтес. — Ні, хлопче, але хоч кому зрозуміло, що це може ускладнити справу. — Звичайно. Але не було іншої ради. Та можеш не переживати. Перш ніж прийти сюди, я оббіг мало не пів-Гавани. А оскільки на той світ я його випровадив оцим… — Оцим? — Пабло взяв кулькову ручку. — Техніка, колего. Техніка! Монтес явно хизувався своєю незворушністю. А Пабло, розглядаючи його, думав: «Таких типів я вже набачився». — Щось хилить у сон, — сказав Монтес, тамуючи позіх. Пабло провів його до кімнати в кінці коридора й сказав: — Житимеш тут. Не виходь звідси, поки я не скажу. — О'кей. Спатиму без задніх ніг. До завтра. Пабло причинив двері й повільно рушив до вітальні. Він припалив сигарету й ліг на диван. Кілька хвилин задумливо курив, а потім солодко захропів. Неподалік від будинку Пабло, на розі вулиць, стояв невеликий військовий готель для відряджених до Гавани. Звідти співробітники держбезпеки стежили за будинком під номером 5607.
Сонячний промінь пробився крізь штори у вітальні й розбудив Пабло. Він піднявся і хвилин за двадцять приготував сніданок. Була десята година. Пабло розбудив Монтеса, сказавши, що сніданок на столі. Вмиваючись, Монтес здивовано розглядав мило «Накар» та тюбик зубної пасти «Перла». А там кажуть, що тут пасти нема і чистити зуби доводиться пральним порошком. Насвистуючи, він вийшов з ванної й сів до столу. Там уже парували дві чашки кави з молоком, стояли грінки, масло «Гуаріна» та сирна паста «Нела». — Нічогенько, приятелю, живете, нічогенько, — промовив Монтес і заходився поглинати все, що бачили очі на столі. Пабло снідав мовчки, спостерігаючи за Монтссом, який добряче зголоднів. Наївшись, той відкинувся в кріслі й задоволено поплескав себе по животі: — Тепер бракує тільки одного. — Атож, гарної сигари, — підтримав його Пабло. — Вони в буфеті. Монтес підійшов до буфета й повернувся з припаленою сигарою. — Справді, скаржитись нема на що, — сказав він і, витягши з кишені конверт, подав Пабло. — Тут тобі подаруночок, поклади в банк. Відкривши конверт, Пабло побачив товсту пачку грошей по десять песо. — В банку я з ними одразу погорю. Бо почнуть допитуватись, де я їх узяв, що тоді казати? Краще сховаю. Монтес подивився на Пабло й глухо промовив: — Витрачай їх швидше. Користуйся. Лишатися тобі тут недовго. Тільки-но оце зробимо, всі забираємося звідси. — А що «оце»? — Завдання, яке нам доручено. Монтес сів на диван почитати «Хувентуд ребельде», але раптом спитав: — Мені ніхто не дзвонив? — Ні… А що я маю робити? — поцікавився Пабло. — Досі мені доручали небагато. — На все свій час. Завдання наполовину виконано, і все йде гаразд. Решта залежить від того, чи зателефонують мені. Легкий стукіт у двері урвав їхню розмову. Вони перезирнулися. Пабло пішов до дверей, Монтес повернувся до них спиною і, надягши темні окуляри, сів глибше в крісло. За дверима стояли чоловік і жінка. Жінку Пабло знав: Марія була головою квартального комітету захисту революції. — Добрий день, — привіталась вона. — Добрий день. — Зі мною товариш з міністерства охорони здоров'я. Перевіряє, чи нема де застояної води. Якщо є, він продезинфікує її, щоб не розводилися москіти. А я заодно хочу спитати: чи нема у вас для комітету порожніх пляшок та картонних ящиків? — Проходьте. У мене в дворі стоїть діжка з водою. Марія залишилась у вітальні. Монтес, як і раніше, незворушно читав газету, сидячи до жінки спиною. Задзвонив телефон. Монтес, що сидів поряд з апаратом, не ворухнувся. Тоді Марія підійшла до столика і взяла трубку. — Слухаю… Слухаю вас… Досить пустувати, відповідайте. Я ж чую, як працює ваше радіо. Їй ніхто не відповів. Все ще тримаючи трубку, вона подивилася на усміхненого чоловіка, що спостерігав за нею. — А ви нетутешній, правда? — Ні. Я працюю разом з Пабло. — Все гаразд, — мовив співробітник міністерства охорони здоров'я, заходячи з Пабло. Марія обернулася до Пабло: — Не забудьте про пляшки та коробки. — Не турбуйтеся, пам'ятатиму. Жінка зачинила двері. Пабло й Монтес подивилися один на одного. — Надокучлива ж публіка! — сказав Монтес, знімаючи темні окуляри. — Ти їх ще не знаєш.
Співробітник міністерства охорони здоров'я, попрощавшись із Марією, сів у «джип». Проїжджаючи повз військовий готель, він двічі посигналив і поїхав далі.
— Що за пташка? — спитав Монтес. Пабло на мить задумався, а потім відповів: — Голова комітету. — Комітету? — Так, приятелю, комітету захисту революції. — Он воно що! Піди зараз же перевір — були вони по всіх будинках чи тільки тут. — Тобі вже ввижаються привиди. Пабло хоч був невдоволений, одначе пішов виконувати Монтесів наказ.
Удома Д-45 піднявся в кімнату на другому поверсі, де радіообладнання та магнітофон готові були приймати сигнали Робертової пломби. Ось рівна лінія на екрані осцилографа нарешті зазміїлася. В кімнаті почувся різкий і наростаючий свист. Д-45 глянув на магнітофон. Касети почали обертатися. Він підсунув крісло ближче до осцилографа, покрутив одну з ручок, і свист зменшився. На екрані висвітлювалася синусоїдна лінія. Д-45 надягнув навушники, що висіли на антені першого приймача. Тепер він чув усе, що відбувалося в кабінеті Рамоса. Д-45 не знімав навушників дві години і списав за цей час свій блокнот до двадцять третьої сторінки. Коли касета закінчилась, він поставив нову, а першу переписав на компакт-касету. Потім спустився на перший поверх, узяв з шухляди столу гарну теку, вийняв з неї кілька аркушів паперу й почав писати:
а) відзняли на кіноплівку допит Роберто; б) перехопили й розшифрували моє повідомлення; в) серед нас працює їхній агент (Х-23). Він передав кілька повідомлень з точними даними про нашу операцію; г) перехопили й розшифрували повідомлення, передане Пабло; д) знають, що закинуто Ф-1; е) повідомлення, передані Х-23: «До вас вирушає агент Кмітливий»; «Кмітливий прибуде в понеділок»; «Курдупель»; «Півник»; є) Роберто виконав обидві частини свого завдання; ж) знають, що в операції беруть участь п'ять агентів; з) впевнені, що Ф-1 ліквідував ополченця, який упізнав його; и) зрозуміли, що Роберто, перш ніж прийти з повинною, з кимось зв'язувався; і) здогадуються, що Роберто виконує якесь завдання; ї) запеленгували передавачі; й) знають структуру групи: три агенти і два радисти; к) розкрили секрет годинника Роберто; л) знають, що в понеділок прибуває ще один агент; м) справою займаються офіцери управління держбезпеки Ферра, Рамос та Агілар.Д-45 закінчив писати, ввімкнув вентилятор, узяв у шухляді сигару й поволі розкурив її. Відразу вихилив ром, що лишався у склянці, потім дістав новий стосик паперу й знову почав писати:
1. Добре поставлені радіоперехоплення, дешифрування тощо, завдяки цьому перехоплюють і досить швидко розшифровують наші передачі. 2. Володіють останніми науковими методами експертизи та сучасним обладнанням (кіноапаратура, балістика, дерматологія, трасологія тощо). 3. Роберто показав себе чудовим агентом, але його становище щодень погіршується. Пропоную почати третю частину операції для його звільнення. 4. Ф-1 викрито. Кубинська держбезпека вже, можливо, має всю інформацію про нього й почне діяти. Це загрожує провалом головній частині завдання. 5. Особливу увагу звернути на агента кубинської держбезпеки Х-23, що перебуває серед вас. 6. Прибулому в понеділок «влаштують зустріч», правда, його прикмет вони не знають.
Д-45 пішов до спальні, приніс звідти дві настільні лампи, вкрутив у них стоватні лампочки і запнув штори на вікнах. Яскраво освітлена кімната стала схожа на фотостудію. Д-45 висунув шухляду столу й вийняв чорний футляр: у ньому лежали окуляри в позолоченій оправі, з дуже тонкими скельцями. Він надягнув їх і розкрив на столі ті два аркуші паперу, на яких написав свої висновки. Потім, дивлячись на лівий аркуш, прикрив праве скло рукою і водночас другою рукою натиснув ліву дужку оправи. Тоді, прикривши ліве скло та натиснувши праву дужку, повторив операцію. Після цього він поклав окуляри у футляр і вийшов до вітальні. «Де ж їх сховати?» — подумки питав він сам себе. Окинувши кімнату поглядом, усміхнувся: «Хтось правильно сказав: хочеш щось заховати — поклади на видноті». І він поклав окуляри на столик. Незважаючи на ризик, йому треба було поговорити з Ф-1. Він зняв телефонну трубку й набрав номер. Двері відчинились, і, весело насвистуючи, зайшов Пабло. Монтес відклав убік «Хувентуд рсбельде». — То як, дізнався? — Вони обійшли весь квартал, отже, все гаразд. — А як ти про це дізнався? — Я зайшов у бакалійну крамничку, а там уже говорили, що по будинках ходив представник міністерства охорони здоров'я. Значить, цей візит не пов'язаний з тобою. Їхню розмову урвав довгий телефонний дзвінок. Пабло хотів зняти трубку, але Монтес йому не дозволив. Телефон, подзвонивши чотири рази, затих. Пабло здивовано глянув на Монтеса: — В чому справа? — Так треба. Якщо я не помиляюсь, зараз ще подзвонять, і ми знову не відповімо. Телефон справді почав дзвонити. Монтес припалив сигарету і зручніше вмостився у кріслі. Пабло взяв у руки «Гранму». Телефон задзеленчав ще раз. Тільки тепер, після п'ятого зумера, Монтес підняв трубку: — Слухаю, так… Один вирвати й два запломбувати… А карієс?.. Гаразд, до побачення. Поки Монтес говорив, Пабло уважно слухав, намагаючись збагнути, про що мова. — Які новини? Пильно подивившись на Пабло, Монтес двічі затягнувся й повільно підійшов до нього: — Телефонував шеф. Нам треба з'їздити до нього. Тож збирайся, за півгодини вирушаємо. Пабло підвівся і припалив сигарету: — Це в Гавані? — Так, дорогою я скажу тобі адресу. — Щось узяти з собою? — спитав Пабло, зачиняючи вікна. — Атож, візьми комплект батарей та дві стандартні магнітофонні касети. — Ми надовго? — Не знаю, але гадаю, що ні. Ти не думай про мене казна-що, в цій операції ми з тобою майже в однаковому становищі. Але там мене попередили — його дратують зайві розпити. Сказали, що я маю подзвонити тобі. Ти працюватимеш зі мною, а нам слід чекати шефового дзвінка. — Виходить, нам не довіряють? — невдоволено спитав Пабло. — Я не вбачаю тут недовіри. Просто запобіжний захід. Ні ти, ні я не можемо злигатися з комуністами, ми надто забруднені, отож між нами не може бути недовіри. Там мені сказали, що завдання вкрай важливе, тому кожен знатиме тільки свою ділянку роботи. — Тоді інша справа. Пабло, зачинивши вікна, взявся складати в чемоданчик батареї та касети. — Готово. Можемо йти. — Ні, приятелю. Так не годиться… Ми не на екскурсію збираємось. Часом дрібниця може все провалити. Я піду перший. А ти покладеш чемодан у багажник машини і перевіриш, чи нема хвоста. Якщо все гаразд, під'їдеш до зупинки, і я сяду. А помітиш щось підозріле, проїжджай. Я тебе потім знайду. Зрозумів? — Авжеж.. Уже в машині, сівши поряд з Пабло, Монтес дістав записник та олівець: — Їдь сорок першою вулицею до сорок другої. Потім двадцять третьою до автобусної зупинки біля зоопарку. Пабло кивнув і натис на акселератор. «Додж» швидко помчав 41-ю вулицею. Стрілка спідометра хиталася між позначками 70 і 80 миль. Моптес повернув бічне дзеркало, щоб бачити машини, які йшли ззаду. Так само поставив він дзеркало і над лобовим склом. — Що ти робиш? — не витримав Пабло. — Подивись. Пабло взяв записник і, всміхнувшись, повернув його. Монтес записав марку, колір та номер кожної машини, що рухались за ними, дату й час. На зупинці вони вийшли з машини, не знаючи, що Д-45 стежить за ними в бінокль. Коли Пабло вийняв з багажника чемоданчик, Монтес поклав руку йому на плече. — Побудь тут, а чемоданчик дай мені. Я згодом повернусь по тебе. Треба огледітись. Це ніколи не завадить. Подивись тим часом, чи нема за мною хвоста. Монтес узяв чемоданчик і став… у чергу на автобус. Зайшовши, він сів біля задніх дверей. Посадка закінчилася, автобус рушив. — Відчиніть, будь ласка, задні двері! — раптом гукнув Монтес водієві. — Я забув на зупинці згорток. Вискочивши на ходу, він подивився вслід автобусу і пішов геть від зупинки. Пабло, що стежив за діями Монтеса, подумав: «Справді, підготовлений як слід». А Монтес, знайшовши потрібний будинок, піднявся ліфтом на останній поверх, пройшов у кінець коридора й постукав у двері. Йому відчинив чоловік. — Що ви хочете? — У мене, здається, випали дві пломби і знову почався карієс. — Заходьте. Монтес віддав чоловікові чемодан, і той запросив його сісти. — Слухайте мене уважно, — сказав Д-45. — Запитання потім. Шеф розповів Монтесу про завдання, виконане Роберто, і що органи держбезпеки знають про вбивство ополченця. В міру того як Д-45 розповідав, Монтесове обличчя мінилося від яскраво-червоного до мертвотно-блідого. Його аж затіпало. На лобі рясно виступив піт. — Ось такі новини за останній час, — вів далі Д-45. — Як бачите, і гарне й погане. Але це ще не все, найважливіше ви почуєте зараз. Д-45 жестом показав Монтесові сісти. Після цього прибулий три години вислуховував інструкції шефа.
Коли Монтес повернувся, Пабло спав у машині. Знову поправивши дзеркала, Монтес звелів: — Поїхали. — Я думав, ти й мене візьмеш, — мовив Пабло, заводячи машину. — Не було часу. Справи кепські. Приїдемо — все розповім. А поки що тільки скажу, що від середи Пеке зарезервував для нас на тиждень котедж в Сороа. — Пеке? — Атож. Так ми звемо шефа, — всміхнувся Монтес.,
Туристи прибувають
У кабінеті Старого зібралися Агілар, Ферра та ще двоє співробітників, фахівців по зв'язку. — Все свідчить про те, що ворог установив у нашому приміщенні електронну записувальну апаратуру. Ваше завдання виявити її, але не пошкодити. Нехай ворог вірить усьому, що почує з її допомогою. Ясно? Усі п'ятеро зайшли до кабінету Рамоса. А Рамос, переступивши поріг, голосно сказав: — Давайте-но сьогодні тут трохи приберемо. Експерти дістали з чемодана апаратуру й заходилися розкладати її. Невдовзі вся підлога була в дротах. Один з експертів мовчки подав знак, засвітився екран осцилографа, і на ньому з'явилась пряма лінія. Експерти надягли навушники, один із них почав насвистувати пісню. Пряма лінія на осцилографі зламалася. Співробітник пильно стежив за екраном. Другий експерт поволі крутив ручку апарата, що стояв на столі. Насвистуючи, перший співробітник з детектором походжав по кабінету. Біля столу він ураз схопився за вухо, болісно скривившись, а в цей час хвиляста лінія на осцилографі затанцювала по всьому екрану. Значить, те, що вони шукали, — на столі. Експерти відключили апаратуру й показали офіцерам стіл. Ті, взявши лупу, почали ретельно оглядати його. Там стояли попільничка, дві фотографії Рамосових дітей, прес-пап'є, телефон та селектор. Один із експертів махнув Рамосові, щоб той вийшов, а сам голосно сказав-своєму товаришеві: — Перепочинь трохи, я принесу води. У коридорі співробітник спитав Рамоса: — Не пам'ятаєте, товаришу капітан, де до столу доторкався агент? — Пам'ятаю. Він брався за стіл тільки спереду, коли клав у попільничку недокурок. — Ви певні? — Певен. За хвилину обоє повернулися до кабінету. — Набрали води? — спитав з усмішкою експерт, що залишався в кабінеті. — Так. На столі лишалася тільки попільничка. Співробітник обережно розгрібав у ній зубочисткою попіл. Недопалки вийняв пінцетом. Витрусивши попіл на папір і пильно роздивившись його, він знаком показав, що нічого нема. З лупою в руці почав оглядати попільничку. Потім обережно підняв її і заглянув знизу. Нічого. Рамос узяв указку й окреслив коло там, де Роберто брався за стіл. Експерт зрозумів і, ставши на коліно, почав вивчати його крізь лупу. Раптом погляд його спинився. Лупа на кілька секунд непорушно завмерла. На кришці сіріла неправильної форми грудочка зо два міліметри завбільшки. Співробітник підвівся й написав на аркуші: «Здається, тут». Негайна перевірка з допомогою радіоапаратури засвідчила: то справді радіопередавач. — На сьогодні досить. Наче чисто. Можемо йти, — голосно сказав один з експертів, не забуваючи гукнути товаришеві, щоб той виніс відро з водою. Ферра, Агілар та Рамос уже хвилин десять мовчки сиділи за круглим столом. Думали про одне. Ворог завдав 4 удару, і удару відчутного. За п'ять хвилин кожен з них мусив доповісти Старому, що міг почути ворог за час роботи передавача. Рамос глянув на годинник і підвівся: — Ходімо. Офіцери доповідали начальнику три години. — Випадок цікавий і складний. Вони дізналися чимало. Треба негайно попередити Х-23, нехай виконує варіант Г-2. А далі я хотів би почути вашу думку, — сказав Старий. Агілар підвівся, розкрив свою теку, витяг блокнот і почав: — Стосовно туристів. Ми маємо дані на кожного з них. Через «Кубатур» одержано програму на всі сім днів їхнього перебування в нашій країні. — Скільки їх? — спитав Старий. — Шістнадцять. Сім чоловіків і дев'ять жінок. З огляду на повідомлення Х-23 гадаю, що треба зосередити увагу на чоловіках. Серед туристів нема нікого по імені Майк Спенсер. — Воно й зрозуміло, — буркнув Старий. — Туристів розмістять в одному крилі готелю, щоб обмежити до мінімуму їхні контакти з рештою мешканців. У всіх відповідних службах є наші люди. В кінці коридора встановлено приховані телекамери. Агілар протер скельця окулярів і вів далі: — Щодо семи туристів-чоловіків, то оперативники й на секунду не випускатимуть їх із поля зору. В аеропорту туристів сфотографують. Серед адміністраторів готелю — наші співробітники. З «Кубатуром» та еміграційною службою ми домовились, що коли група їхатиме на екскурсію, її об'єднають з другою групою, де є наші товариші. Як бачите, довелося залучити чимало співробітників, але їх відразу поменшає, тільки-но виявимо Кмітливого. Тоді буде легше. — Наскільки я зрозумів, — зазначив Старий, — у нас немає доказів, що Кмітливий — чоловік, а пропонований план цілком виключає варіант, що агент — жінка. У кабінеті запанувала тиша. І навіть крізь зачинені вікна став чутніший шум машин на вулиці. — Невідомо також, — вів далі Старий, — чи буде Кмітливий сам. Адже хтось може супроводжувати його. Логічно припустити, що то буде жінка під виглядом дружини чи дочки. У такому разі жінка — ще один агент, просто зв'язкова або використана для прикриття. — Усе це досить переконливо, — відповів Агілар, — проте Х-23 повідомив: «До вас вирушає агент Кмітливий», а не «агенти Кмітливі». А потім оповістив, що Кмітливий, в однині, прибуває в понеділок. — Проте, Агіларе, це не означає, що агент — жінка чи що він прибуде сам. — Старий підвівся й тоном наказу додав — Вжиті заходи мають передбачати всі можливі варіанти, хоч це й вимагатиме більше співробітників і ускладнить роботу. Ясно?. — Ясно, — відповіли офіцери. Старий знову сів у крісло. — Про Роберто скажу ось що. Нам відоме його завдання чи принаймні одне з завдань. З п'яти агентів, які беруть участь у цій операції, в нас є інформація про чотирьох. Не вистачає одного, по-моєму, її мозку. Роберто, звичайно, зв'язувався з цим «мозком» — головним агентом. От до нього й треба докопатися. Годинник Роберто ми трохи «вдосконалили»: поки він працюватиме, ми знатимемо, де його власник. Гадаю, Роберто слід влаштувати втечу, щоб він і вивів на п'ятого. І про туристів. Не забуваймо, що ми проаналізували один із можливих варіантів. Є ще один: його можуть закинути нелегально. Сьогодні неділя. Прикордонники напоготові. А що ми маємо про… — Старий пошукав серед паперів на столі. —… Альберто Родрігеса Монтеагуадо, тобто Ф-1? Ферра відповів: — Він живе в будинку радиста Пабло Касаля Фернандеса. Судячи з усього, вони працюють у парі, тобто Пабло — радист у Ф-1. Коли Ф-1 йшов до Пабло, двоє наших товаришів його сфотографували. — Ферра передав дві фотографії Старому і провадив далі:— Обличчя Ф-1 не змінив, тільки пофарбував волосся вкаштановий колір. Це ми встановили з його досьє. Відбитки пальців, зняті з дверної ручки, теж співпадають. У військовому готелі, неподалік від будинку, де живе Ф-1, у нас спостережний пункт. Пабло має зелений «додж» 1957 року випуску. Вчора він їздив з Ф-1 на автозупинку біля зоопарку. Там Ф-1 зумів відірватися від нашого співробітника, тому ми не знаємо, куди він ходив потім. — Номер машини у вас є? — спитав Старий. — Так. Старий енергійно промовив: — Не можна, щоб Ф-1 утік… Жоден з них не повинен утекти, тим більше цей убивця. — Ми поки що не хочемо арештовувати їх, — сказав Ферра, — адже кожен з них може вивести на п'ятого, якого ви назвали мозком операції. Безперечно, один із них, а то й обидва повинні сконтактуватися з Кмітливим. — Звертаю увагу ще на одну деталь, — сказав Старий. — Пам'ятаєте маршрут Роберто? За його словами, маршрут був розроблений заздалегідь. Так от, завважте. Зараз ще два агенти, що беруть участь у цій операції, рухаються тим самим маршрутом. — Двадцять шоста вулиця і поромний причал! — вигукнув Агілар. — Так, — підтвердив Старий. — На допиті Роберто сказав, що він ні з ким не зустрічався. Проте це зовсім не означає, що ніхто не знав про його появу. Оскільки маршрут обумовлено, виникає думка, що коли Роберто прибув на причал, Мозок був там. Тепер один показовіш факт: Ф-1 та Пабло опиняються на тій самій зупинці. Ф-1 пішов туди ж після того, як Роберто встановив мікропередавач у кабінеті Рамоса. І Ф-1 мусив це зробити, адже Мозок знав, що нам відомо про Ф-1. Напрошується висновок, що Мозок мешкає десь у цьому районі: йому треба було попередити Ф-1, а зробити це на людях він не міг. Цілком можливо й те, що він одержав нові інструкції в зв'язку з приїздом Кмітливого. Запала тиша. Порушив її Старий, звернувшись до Ферра: — Нових перехоплень не було? — Ні. — А може, ми не перехопили якоїсь радіопередачі? — Малоймовірно. — У Пабло є телефон? — Так. — За кордон він не дзвонив? — Ні. І йому не телефонували. — Завтра, — продовжував Старий, — коли прибуде Кмітливий, операція ще більше ускладниться. Ні Мозок, ні Пабло, ні Ф-1 ще не передали одержану через мікропередавач інформацію. Отже, вони прагнутимуть будь-що передати її Кмітливому. А той, можливо, везе нові інструкції. Старий поглянув на годинник: була десята година вечора. — Щоправда, — додав він, — не можна забувати про «поштову скриньку». Слід подумати не тільки про цю п'ятірку. Сьогодні ніхто не піде додому. Лаштуйтеся спати тут. О сьомій ранку нам треба бути в аеропорту, бо, можливо, Мозок зустрічатиме Кмітливого. Рамос повільно йшов до кімнати, де спали четверо офіцерів, і думав про Х-23 та Р-15: від жодного не було звісток. О шостій ранку офіцери вже приготувалися їхати в аеропорт. О шостій п'ятнадцять на червоному «фіаті» виїхав Старий. За п'ять хвилин на жовтій «тойоті» вирушив Ферра. Агілар завів мотоцикл. Рамос виїхав останнім. Він усе чекав повідомлення від Х-23 чи Р-15. Стрілка годинника показувала шосту тридцять, коли попелясто-сірий «фіат» рушив від стоянки.
Чотири години розмовляв Ф-1 з Пабло. В понеділок уранці, щойно диктор національного радіо сказав: «Шість годин двадцять хвилин», Пабло завів машину й вирушив у міжнародний аеропорт імені Хосе Марті. Ф-1 їхав автобусом 60-го маршруту і спостерігав, як прокидається місто, його годинник показував шість п'ятдесят, коли автобус зупинився біля світлофора. Ф-1 подивився на машину, що загальмувала поряд. «Бач, як йому в «то-йоті» зручно. Гарний жовтий колір», — подумав він. Загорілося зелене світло, й «тойота» помчала далі, обігнавши автобус.
Д-45 ретельно причесався перед дзеркалом, оглянув свої білі черевики, гарно напрасовані штани та лікарський накрохмалений халат. На кишеньці халата можна було прочитати «Д-р Іларіо Гомес». Він одягнув годинник і перейшов до вітальні. Там узяв на столі окуляри й вийшов з будинку, щоб їхати в аеропорт імені Хосе Марті.
Незважаючи на ранню йору, в аеропорту було людно. Одні зустрічали родичів або друзів, інші проводжали, а кілька співробітників управління державної безпеки чекали Кмітливого. В диспетчерській вежі двоє співробітників установили на тринозі кінокамеру з телеоб'єктивами. Службовцям «Кубана де Авісьйон» вони відрекомендувались як працівники Кубинського інституту радіо й телебачення, що знімають документальний фільм. У всіх залах аеропорту були співробітники держбезпеки з фотографіями Ф-1 та Пабло. Їхнє завдання полягало в тому, щоб простежити за агентами, і нічого більше. Автобус «Кубатуру», що приїхав за туристами, спинився у відведеному місці. Телевізійний автофургон став заднім бортом до проходу, яким туристи йтимуть до автобуса. З автофургона теж підготувалися вести зйомку. Співробітники держбезпеки не мали зв'язку: побачивши агентів ЦРУ, вони мусили користуватися умовними знаками.
— Контроль викликає СК. Рамос на мить відвів погляд від шосе: — СК слухає. — Об'єкт номер один їде на південь зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину. Об'єкт номер два — в тому ж напрямку, але власними засобами. Прийом. — Зрозуміло. Який максимум на спідометрі у першого? Прийом. — Максимум… двісті п'ятдесят. Прийом. — Ясно. Повідомте двадцять шостому, тридцять першому і шістнадцятому. Прийом. — Буде зроблено. На світлофорі загорілося червоне світло, й Рамос м'яко загальмував. «Отже, Ф-1 їде автобусом шістдесятого маршруту, номер машини — двісті п'ятдесят. Пабло вирушив своїм автомобілем», — міркував капітан. Спалахнуло зелене світло, і машина стрімко рушила. Позаду лишилися Вища політична школа імені Хосе Антоніо Ечеверрія, лікарня Массора, завиднів залізничний переїзд. Машина швидко звернула з проспекту Ранчо Бойєрос на вулицю Ван Трой. Біля залізничного переїзду трохи затрималась. У будці стрілочника два співробітники держбезпеки. Вони записували номери машин, що заїжджали на територію аеропорту.
Д-45 поставив «форд» біля телевізійного фургона і ще кілька хвилин сидів у машині. Потім узяв з заднього сидіння чорний чемоданчик і неквапно попрямував до приміщення аеропорту.
Відколи Ф-1 залишив будинок Пабло, співробітники держбезпеки невідступно стежили за ним. Тепер вони знали, що це добре підготовлений агент, бо минулого разу вже зумів відірватися від співробітника, що пильнував за ним. Тому тепер до нього приставили шістьох. Автобус о цій порі був переповнений, і це полегшувало роботу. Досі все йшло як слід, але постійно тримати Ф-1 в полі зору було нелегко. Вийшовши з дому, Ф-1 сів у таксі на 41-й вулиці. Співробітник держбезпеки, який ішов слідом за ним, ледве встиг подати знак двом товаришам у «фольксвагені», що стояв біля овочевої крамнички. «Фольксваген» поїхав за сотню метрів слідом за таксі в бік кінотеатру «Ареналь». Неподалік мосту через річку Альмендарес таксі звернуло, а «фольксваген» поїхав далі. Вискочивши на мосту, співробітники побачили, що таксі спинилося на 42-й вулиці, та пасажира в ньому не було. Один співробітник підбіг до таксиста: — Де ваш пасажир? — Вийшов за квартал звідси. Співробітник подивився туди, куди показував таксист, і побачив, як Ф-1 повільно підходить до автобусної зупинки. Таксі поїхало, а співробітник лишився на стоянці. Водій «фольксвагена» заглушив двигун, вийшов з машини й начебто взявся щось лагодити під капотом. Ф-1 помітив чоловіка, що підбіг до таксі, а тепер на стоянці прикурив сигарету. «Або хоче зручно їхати, або цікавиться мною», — подумав Ф-1 і, підійшовши до зупинки, взявся нишком розглядати чоловіка, який нетерпляче поглядав на годинник. Підійшов автобус 69-го маршруту. Ф-1 ступив кілька кроків, ніби наміряючись сісти в нього, але в автобус не зайшов. Чоловік на стоянці не зрушив з місця. Хвилин за п'ять він сів у вільне таксі. Коли воно від'їхало, Ф-1 вдоволено посміхнувся. Ф-1 сів у 179-й автобус. «Полагоджений» «фольксваген» рушив за ним. Співробітник вийшов з таксі на перехресті 23-ї та 26-ї вулиць і сів біля автобусної зупинки. Він бачив, що за 179-м автобусом їде «фольксваген». Водій «фольксвагена» викинув у вікно папірець. Підібравши його, співробітник прочитав: «Він на 179-му номер 2649. Повідом на диспетчерський пункт». Біля крамниці «Ель-Данубіо» «фольксваген» випередив автобус. Співробітник одразу ж побіг до телефону біля невеликого бару-кафетерію «Ла-Куевіта». За кілька кілометрів двоє людей кинулись до мотоцикла й помчали в напрямку «світного фонтана». Ф-1 з автобуса стежив за «фольксвагеном». Придивившись, він дійшов висновку, що це та сама машина, яка «поламалася» на мосту. Ф-1 бачив, що в машині тільки водій. «Зараз вийду і подамся в зворотному напрямку. Якщо це хвіст, я відірвусь від нього». Ф-1 уже й підвівся виходити, та «фольксваген» обігнав автобус. «Може, я помилився?» — промайнула. думка. Він вийшов на зупинці «Хірургічна лікарня». В цей час біля кафе «Ель-Родео» зупинився мотоцикл з двома співробітниками держбезпеки. Вони розійшлися врізнобіч: один до зупинки напроти «Спортивного містечка», а другий — до зупинки на протилежному боці вулиці. Ф-1 опинився якраз між ними. Ф-1 перейшов 26-ту вулицю і вскочив у 60-й автобус, що вже рушав. Перед ним сюди зайшов один із тих, що приїхали на мотоциклі. А другий, переконавшись, що все гаразд, неквапливо попрямував до мотоцикла, глянув на годинник і виїхав на проспект Ранчо Бойєрос. Хвилин п'ять він не бачив автобуса, але на перехресті з Кападевілья мотоцикл обігнав автобус. Співробітник у автобусі, побачивши мотоцикл, підійшов до задніх дверей.
Мотоцикл мчав із швидкістю вісімдесят кілометрів на годину. Біля повороту на цукровий завод імені Мануеля Мартінеса Прієто мотоцикліст озирнувся — час ще був. Він поставив мотоцикл на стоянці й заквапився на автобусну зупинку. Хвилини за три з'явився автобус. Співробітники обмінялися поглядами: «Лишаю його на тебе». Співробітник, що їхав у автобусі, вийшов і подався в кафетерій. Коли автобус зник, він швидко зняв сорочку й лишився в білому светрі. Діставши з кишені викрутку, поміняв номер мотоцикла, надів темні окуляри і, завівши мотоцикл, помчав у аеропорт. На зупинці біля аеропорту з автобуса вийшло шість пасажирів. Серед них і Ф-1. Він швидко попрямував у приміщення аеровокзалу, не звернувши уваги на мотоцикл, що прибув водночас із автобусом.
У залі чекання Рамос розглядав сувеніри на прилавку. Здається, всю його увагу цілковито поглинула фігурка, яку він тримав у руках, але водночас помічав усе навколо. Ось Старий протер окуляри, а потім сів у крісло біля кіоска з сувенірами. Он Ферра жваво розмовляє з якоюсь дівчиною. Рамос заплатив два песо і з фігуркою в руці пішов уздовж залу. Знав, що тут чимало співробітників держбезпеки, але жоден нічим не привертав уваги. Рамос сів біля скляної стіни й задивився на поле аеродрому, де через кілька хвилин мав сісти літак з Кмітливим. — Увага… Прибув літак рейсом з Монреаля, Канада, — почулося з репродуктора. Д-45, почувши оголошення, згорнув газету й поклав її в чемоданчик. Глянув на Пабло, що неспокійно позирав на поле аеродрому, і всміхнувся. Проходячи повз Д-45, Монтес побачив його незворушне обличчя. Рев турбін літака примусив усіх обернутися до льотного поля. Співробітники держбезпеки на диспетчерській вежі перші побачили, як лайнер пішов на посадку, потім почав підрулювати до аеропорту. Подали трап. У дверях літака з'явилася вродлива стюардеса. Туристи на трапі опинилися в об'єктиві фотоапарата. Другий співробітник з кіноапаратом знімав усе, що відбувалося між трапом і входом до аеровокзалу. Майк Спенсер, за паспортом Майкл Бартон, вийшовши з літака, на мить затримався розглядаючись. «Як-то воно тепер вийде», — подумав він. На ньому були темно-синій костюм, біла сорочка з галстуком у синю смужку та чорні лаковані черевики. На очах — темні окуляри. Йдучи до аеровокзалу, він замінив їх на позолочені з тонкими скельцями. Пройшовши паспортний контроль, туристи попрямували в коридор, що вів до автобусної стоянки. Д-45 теж повільно рушив до цього коридора. Співробітники держбезпеки знали, де зараз Ф-1 та Пабло. Ф-1 обігнав Д-45, навіть не глянувши в його бік. У кінці коридора він зупинився біля колони, начебто зацікавлено розглядаючи прибулих. Це насторожило співробітників держбезпеки. Пабло перевірив, чи на місці кулькова ручка, яку йому дав Ф-1, і підійшов до дверей у коридор. Тут зібрався невеличкий гурт людей (серед них і співробітники держбезпеки), що очікували, поки перейдуть туристи. Ф-1 дістав сигарету й сірники, але хтось (це був Ферра) під самим його носом клацнув запальничкою. Ф-1 без щонайменшої підозри прикурив від неї сигарету. У кінці коридора в гурті людей з'явився Майк Спенсер. Лише Д-45 знав, що це і є «той самий». Майк пройшов половину коридора й затримався купити пальмове сомбреро, потім пішов далі. Ось він уже підійшов до людей, що з'юрмились біля дверей. Раптом Майк зупинився, підніс руки до горла й почав падати. Першими біля розпростертого на підлозі туриста були Ф-1 і Ферра. Хтось гукнув: — Лікаря! Швидше лікаря! Почувши це, Д-45 прискорив ходу. — Дозвольте!.. Дозвольте!.. Д-45 пробирався крізь гурт. Люди, побачивши білий халат, одразу розступилися. Не минуло й хвилини, як Майк знепритомнів, а Д-45 уже стояв біля нього на колінах і рахував пульс. Упевнено, як і належить справжньому лікареві, він попустив вузол галстука, зняв з пацієнта окуляри й поклав біля свого чемоданчика. Потім зняв і свої окуляри, поклав біля туристових, а недужому швидко підніс до носа ватку, змочену нашатирним спиртом. Турист поступово приходив до тями, Д-45 допоміг йому підвестися. — Як ви себе почуваєте? — спитав він. Не відповідаючи, Майк узявся за скроні й різко закрутив головою. Опустивши руки, обвів усіх поглядом і непевною ходою попрямував до автобуса. Його підтримували два туристи. Д-45 нахилився й, підібравши з підлоги обидві пари окулярів, кинувся за туристами. Перш ніж зачинилися двері автобуса, він устиг віддати окуляри потерпілому, потім повернувся до зали і вмостився в кріслі, заплющивши очі. Хвилин через п'ять він дістав з кишені халата окуляри й спокійно взявся читати газету. Коли зомлілий турист підвівся, люди поступово розійшлися. Пабло повернувся на своє місце в залі. Він весь час тримав напоготові кулькову ручку, але пускати її в хід не довелося. Поруч зручно вмостився в кріслі Монтес. Пабло нетерпляче чекав сигналу повертатися додому. Він мав наказ скористатися ручкою тільки в крайньому разі: «Пустиш її в дію, якщо доведеться рятувати шефа. Але хто ж шеф? Зомлілий? Лікар? Чи, може, той, що дав прикурити Монтесові? Хто?.. У залі чекання Старий, підвівшись із крісла, повільно пройшов коридором до виходу з аеровокзалу, подивився, як туристи сідали в прогулянковий автобус «Пегасо», а потім повернувся до зали. Сидячи в автобусі, Майк Спенсер удавав, ніби потроху оклигує. «Перша частина операції позаду», — думав він.
Д-45, Монтес і Пабло вирушили з аеропорту врізнобіч, як поїхали туристи. Співробітники держбезпеки стежили за Монтесом та Пабло. Тільки на Д-45 ніхто не звернув уваги. Минула година, а Старий, Рамос, Агілар та Ферра й досі лишалися в аеропорту. В кожного з них на думці було одне: «Чи відбувся контакт? Чи брав участь у зустрічі Мозок?» Вони перебирали в пам'яті всі подробиці зустрічі, але не знаходили жодної зачіпки, хоча підсвідоме чуття підказувало їм: щось таки сталося. Але що? Коли? І з ким? Старий, загалом некурящий, запалив сигарету. То був знак. Рамос підвівся й пішов до центрального коридора аеропорту. Проходячи через залу, де був Ферра, він дістав хусточку і взявся протирати окуляри. Ферра одразу глянув на годинник: за десять хвилин йому треба залишити аеропорт. Колір Рамосової хустинки означав: «їдемо додому». Через десять хвилин Ферра повторив маневр Рамоса. На цей раз сигнал одержав Агілар: той розмовляв із жінкою, яка годувала дитину. За десять хвилин залишив аеропорт і він. Старий усе ще сидів, сигарета тліла в його руці, хоч він зробив лише одну затяжку, зрештою підвівся й пішов до виходу на льотне поле. В очі вдарило яскраве сонце. Він натягнув темні окуляри й кілька хвилин розглядав досконалі обриси літака, яким прилетів Кмітливий, потім повернувся до зали чекання, зняв окуляри, поклав у кишеню сорочки й попрямував до машини. Якась невиразна думка весь час крутилася в голові. Щось тут відбулося, але він ніяк не міг уловити оте «щось». У машині було не так жарко, бо вона стояла в затінку. Старий переїхав залізничну колію. Сонце знову вдарило в очі. Він машинально надягнув окуляри й натис на акселератор. Коли він заходив до свого кабінету, його осяйнув здогад. То була тільки зачіпка, але…
Турист мандрує
Автобус підвіз туристів до готелю. Майк Спенсер — він уже цілком «оговтався» — впевнено попрямував до вестибюля. За лічені хвилини одержав від адміністратора ключ від номера, де мав прожити тиждень. Глянув на вручену йому маленьку карточку з номером кімнати — 1325 — і мимоволі подумав: «Тринадцять — кепське число». Гід вишуканою англійською мовою запросила всіх пройти до ліфтів. Коли туристи вийшли з автобуса, перша оперативна група закінчила роботу, а друга починала. Члени цієї групи з різних місць спостерігали, як туристи розходяться по номерах. Прихована камера все знімала. У своїй кімнаті Майк одразу заходився шукати яку-не-будь пластикову посудину. Спочатку зазирнув у ванну, але нічого підходящого там не знайшов. Ковзнув поглядом по нейлоновій шторці й подумав: «Якщо відрізати шматок і скласти вдвоє, то, може, щось вийде. Він почав шукати в чемодані ножиці. Навіть без піджака й краватки йому було жарко. Облишивши пошуки, Майк вийшов на балкон. Вітер швидко освіжив його. Він сів у крісло-гойдалку, кілька хвилин погойдався в ньому. Потім знову зайшов до кімнати, швидко роздягнувся й пішов у ванну. Став перед шторкою, якою була запнута велика ванна, і довго дивився на неї, нарешті заперечливо похитав головою. Відкрутив кран. Вода була холодна. Відкрив другий кран. Пішла тепла, приємна вода. Насвистуючи, Майк заліз у ванну. Витираючись, він розглядав спершу раковину вмивальника, а потім біде. «Побачимо, може, й це влаштує», — розмірковував він. Не зволікаючи, підійшов до столика біля ліжка й узяв годинник. Повернувшись назад, заткнув зливний отвір і відкрутив обидва крани. Коли раковина стала повна, закрутив, спостерігаючи, як вода поволі витікає крізь невеликий проріз, зроблений для того, щоб при відкритих кранах вода не переливалася через край. Вода, спавши до рівня прорізу, перестала витікати. Майк засік час. Потім те саме зробив і з біде. Невдоволено скривившись, він одягнувся й пішов до ліфта. Майк обходив увесь вестибюль, затримуючись біля чудових настінних розписів та картин. Він був третій турист, що спустився сюди до обіду. Співробітники держбезпеки, займаючись хто чим, уважно пильнували цих трьох. Коли Майк, оглянувши вестибюль, хотів підійти до сувенірного кіоска, його перепинила гід групи, молода вродлива блондинка з голубими очима, й запросила на обід. Майк смачно поїв, запалив сигарету і хвилин десять сидів за столом. Його думки звертали на одне. В аеропорт повинні були приїхати Д-45 та Ф-1. Знав Майка в обличчя лише Д-45. Майкові ж центр дав повні дані про всіх учасників групи, зайнятої в операції. Тому, тільки-но зайшовши в коридор аеропорту, він одразу впізнав чоловіка біля колони, з сигаретою в зубах. То був Ф-1. І хоч Майк не побачив Д-45, він був певен, що той десь поблизу. Тому негайно почав діяти за заздалегідь розробленим планом. Все вдалося. Д-45 передав йому інформацію, але тепер Майкові ніде було проявити матеріал. Хоч як він затикав раковину вмивальника, вода поступово витікала. З біде теж нічого не виходило. Майк погасив у попільничці недокурок і підвівся з-за столу. Виходячи, глянув на тих, хто був у ресторані. За столиком у центрі одна пара їла десерт. У кутку красуня-блондинка розмовляла з метрдотелем. У другому кутку розмістилися троє чоловіків, дві жінки й четверо дітей. Вони щойно почали обідати. Майк дістав з кишені сорочки програму перебування й почав читати. Годинник показував двадцять хвилин на першу. За сорок хвилин туристи мали виїхати автобусом у тваринницьке господарство «Вальєс-де-Пікадура». «Побачимо, чи справді брати Кастро так схожі один на одного». Він спустився у вестибюль і сів у крісло. Кіоск із сувенірами, який його цікавив, був зачинений. О дванадцятій сорок п'ять туристи почали сідати в автобус. Майк вибрав собі місце одразу за шофером, біля вікна. Йому хотілося бути поряд з гідом. Майк натиснув кнопку в бильці крісла, й спинка відкинулась назад. Вмостившись, він відкрив футляр і перевірив, чи заряджений фотоапарат. Кілька фраз російською мовою примусили Майка глянути на щойно прибулих, його погляд обмацував постать кожного, хто заходив. Не тільки за мовою, а й за рисами обличчя, за одягом і манерами він упізнав радянських туристів, його обсипало жаром, обличчя зблідло. У пам'яті спливло безліч провалених операцій проти СРСР. Не раз радянські розвідники і контррозвідка розкривали найхитріші плани, розроблені в кабінетах Пентагону та ЦРУ. Майк знав, що Радянський Союз надає Кубі допомогу в усіх сферах, і це була головна причина того, що багато антикубинських акцій США провалювалися. Палкий прихильник диверсійних дій проти Радянського Союзу, він сліпо ненавидів усе, так чи інакше пов'язане із співвітчизниками Леніна. Ось чому сама поява в автобусі радянських туристів збентежила його. Автобус рушив і за чверть години вже їхав уздовж парапету набережної. Майк заклацав фотоапаратом, знімаючи гаванський порт. Він знімав на кольорову плівку, хоча сам колір цікавив його менш за все — намагався, щоб в об'єктив потрапили судна. Раптом у салоні стало темно — автобус заїхав у Гаванський тунель, і Майк сховав фотокамеру. Температура в салоні була приємна, Майк вважав, градусів 20–22. Коли автобус на кілька секунд зупинився на перехресті, Майк подивився на регулювальника. У того на чолі блищав піт, а гімнастерка змокла. На вулиці, мабуть, градусів 30. Автобус знову рушив. Майк подумки благословляв винахідника кондиціонера і непомітно задрімав. Прокинувся, коли автобус заїжджав у господарство «Вальєс-де-Пікадура». Майк зійшов одним із перших. Його увагу одразу привернула постать директора Района Кастро. Схожість із Фіделем вражала. Рамон Кастро був у формі мілісьяно, в руці диміла сигара. Майк пильно розглядав директора. «Так, повернувшись, запропоную здійснити операцію «Пікадура», — подумав він. Відокремившись від групи, Майк почав фотографувати чудовий краєвид, поступово змінюючи ракурс. У чотирнадцять останніх кадрів потрапив директор. Для Майка це був день відпочинку. План його поїздки на Кубу не передбачав якихось дій, проте служба в ЦРУ зобов'язувала використовувати будь-яку нагоду. Вже не раз у центрі вивчали плани операції проти людини, яка стояла зараз за кілька кроків від Майка. Він бачив Района Кастро вперше і був просто вражений його схожістю з керівником Кубинської революції. З цієї хвилини екскурсія до «Вальєс-де-Пікадура» набула для Майка зовсім іншого сенсу, ніж для інших учасників поїздки. Він почав збирати інформацію для операції «Пікадура». Господарство оглядали дві години. Майк забув капелюха в автобусі, й від сонця в нього заболіла голова. Втома від польоту, короткий відпочинок та огляд господарства під тропічним сонцем давалися взнаки. Він вирішив повернутися до автобуса. Трохи відійшовши в прохолодному салоні, Майк хотів узяти свого пальмового капелюха. Але його не було. «Не міг же він десь піти», — пробурмотів Майк. Поволі підвівшись із крісла, він обнишпорив очима всі кутки автобуса. Зазирнув на широку нікельовану багажну решітку над кріслами останнього ряду, оглянув усі сидіння. Ніде. Нарешті побачив його на багажній сітці з лівого боку, але поряд лежали ще два точнісінько такі самі. Майк був певен, що в автобусі ніхто більше не мав такого капелюха. В аеропорту купив тільки він, а решта всі відклали це на останній день. «Звідки ж узялися ще два?» Майк роздратовано заходився приміряти капелюхи. Ось цей, здається, його. Він, повернувшись на своє місце, поклав капелюха на коліна, дістав авторучку й на підкладці вивів літери «М» та «С». Це була помилка, а людям його фаху, як і саперам, за помилки доводиться платити… І платити дорого. Коли Майк, пославшись на сильний головний біль, пішов до автобуса, один турист теж поскаржився, що почуває себе кепсько, і поступово відстав. Улаштувавшись на невеликому пагорку, він милувався довколишнім краєвидом, розглядаючи його в сильний бінокль, і відчував утіху, бо бачив, що Майк робить в автобусі.
Майка хитнуло, він розплющив очі: автобус від'їжджав. Трохи посовавшись у кріслі, Майк знову солодко заснув. Зате чоловік, що спостерігав за Майком із заднього сидіння, цього дозволити собі не міг. У себе в номері Майк передовсім дістав з чемоданчика пляшечку, витрусив з неї дві таблетки і, закинувши голову, ковтнув їх. Потім запив водою і подумав, що холодної води в графині-термосі на ніч вистачить. Таблетки почали діяти, і головний біль поступово стих. Майк навіть вирішив закурити сигарету. Ще тільки-но зайшовши в номер, пильно оглянув кімнату. Все начебто стояло на своїх місцях, проте він перевірив. Перш ніж дістати з чемоданчика ліки, Майк пересвідчився, що волосина, приліплена збоку, на місці. «Тут не нишпорили», — визначив він. Майк працював у ЦРУ понад десять років і, будучи фахівцем, ніколи не забував про пильність. Він знав, що кубинські органи державної безпеки працюють добре, а тому будь-який застережний захід не зайвий. Він навмисне другу шухлядку нічного столика на сантиметр не засунув до кінця. Це важко помітити тому, хто потай робить обшук. Уже не раз завдяки таким хитрощам Майк виявляв противника. Взявши маленьку лінійку, він переконався, що все гаразд, і задоволено осміхнувся. Майк сів на край ліжка й закинув ногу за ногу. В підборі одного черевика він сховав мікрофільм. Варто було крутнути верхню частину підбора, як у ньому відкривалася маленька порожнина. Тут він звичайно тримав інформацію, підготовану для передачі. Так що мікрофільм завжди був при ньому. Майк відкрутив підбор і, переконавшись, що мікрофільм є, знову поставив його на місце. Він зняв черевики й ступив у капці. Простягнувшись на ліжку, глянув на годинник. До вечері лишалася година. Повернувшись на бік, він дотягнувся до картки з програмою і взявся її читати. Завтра о пів на третю заплановано поїздку в Сороа. «До обіду треба вирішити питання з окулярами», — подумав він. Телефонний дзвінок урвав його роздуми. Запрошували до вечері. За столом Майкові думки були зосереджені на операції, яку належало провести. Начебто все йшло як слід.
Тоненький сонячний промінчик, пробившись між шторами, впав на обличчя мешканця з номера 1325. Майк розплющив повіки, але одразу примружився від яскравого світла. Повернувшись на бік, глянув на будильник на столі: було двадцять на дев'яту. Він проспав. Тому скочив з ліжка й заквапився в ванну. А через годину уважно придивлявся до всіх, хто був у вестибюлі готелю. Серед великого гурту людей, що милувалися гарною картиною в кінці коридора, вирізнялася русява шевелюра одного з радянських туристів, які вчора теж були на екскурсії. Майк добре бачив атлетичну постать цього чоловіка в білій сорочці, світло-коричневих штанях і такого ж кольору босоніжках. Чоловік відійшов від картини й, сівши в крісло, почав читати журнал. Майк припалив сигарету й попрямував до сувенірного кіоска. Тепер радянський турист, хоча начебто й читав журнал, не пропускав жодного руху мешканця з номера 1325. Майк оглянув сувеніри на вітрині, але жоден йому не підходив. І коли, здавалося, він так нічого й не вибере, його погляд спинився на нижній полиці. Майк знаками показав продавщиці, що його цікавить. Загорнувши покупку в синій атласний папір, продавщиця з чарівною посмішкою розрахувалася з Майком і подякувала йому. Майк і собі усміхнувся. Зі згортком під рукою він, не чекаючи ліфта, швидко звернув у бічний коридор і за хвилину був у своєму номері. Ретельно все перевіривши, він розгорнув пакунок і кинув папір у кошик. Потім узяв з чемоданчика маленький паперовий футляр і вийняв звідти викрутку.
Чоловік, якого Майк вважав за радянського туриста, був насправді лейтенант Масагер з оперативного управління державної безпеки. Він народився на Кубі, проте риси обличчя в нього європейські. Лейтенант кілька років навчався в Радянському Союзі, тому добре володів російською мовою. Ці його якості, а також розум, сміливість і відвага а ряді операцій зумовили те, що саме йому доручили виявити Кмітливого. Спостережливий Масагер помітив, що Майкл Бартон, на відміну від інших туристів групи, уникав будь-яких контактів і поводився вкрай обережно, наче щось таїв чи чогось остерігався. Проте під час екскурсії до «Вальєс-де-Пікадура» Бартон значно змінився, надто коли туристів зустрів директор господарства. Хоч у Масагера не було доказів, та він здогадувався, що Бартон щось затіває. Поведінкою відрізнявся від інших туристів. Сам не виявляв зацікавленості, але уважно слухав відповіді гіда на запитання інших екскурсантів. Адміністратори готелю сказали Масагеру, що цей турист — Майкл Бартон, живе в Канаді і є власником торговельних закладів у Мадріді. Масагер, повернувшись, почав розглядати гарний глечик на маленькому столику. Але помітив, що й сам став об'єктом пильної уваги з боку підозрілого туриста. Масагер підійшов до великого крісла й сів, усім своїм виглядом показуючи, що він умостився надовго. Узяв на столику журнал і почав читати. Проте це йому не завадило помітити, як турист пішов до кіоска з сувенірами. Масагер не бачив, що купив Бартон. Йому кортіло підійти до кіоска, але він розумів — це була б фатальна помилка. Масагер терпляче вичекав десять хвилин, що здалися йому нескінченними, потім підійшов до адміністратора й попросив ключа від свого номера. За ті кілька секунд, коли він чекав, лейтенант помітив, як Бартон пішов бічним коридором з пакунком під рукою. «Що ж він купив?» Масагер повагом підійшов до кіоска й зацікавлено почав розглядати товари. А в голові крутилося одне: «Що він купив?» Лейтенант запам'ятав розмір Бартонового пакунка і тепер намагався вгадати, який із сувенірів відповідає тим розмірам. Раптом йому сяйнуло. Вдавши, ніби він погано розмовляє іспанською, Масагер попросив продавщицю, показуючи рукою туди, куди пішов Бартон: — Сеньйорита, я купити те… що зараз купити мій друг… Продавщиця здивовано глипнула на нього, проте підійшла до полиці й подала… іграшковий самоскид. Лейтенант глянув на машину й кивнув на знак згоди. Поки вродлива продавщиця загортала покупку. Масагер сушив собі голову: «На дідька йому цей самоскид?» Із задуми його вивів голос продавщиці: — Щиро дякую. Лейтенант розрахувався і швидко пішов у номер. Звідти по телефону він про все доповів начальству.
Майк поклав іграшковий самоскид на комод і маленькою викруткою та плоскогубцями заходився знімати червоний пластиковий кузов. Стрілки будильника показували дванадцяту годину сорок хвилин. Майк квапливо дістав з чемоданчика два аркуші паперу, склав кожен удвоє. Потім прибрав з комода все зайве і поклав на нього обидва аркуші. Перевірив між ними відстань. Відчуваючи велике напруження, Майк поклав на комод окуляри, одержані від Д-45, і заходився викручувати крихітні гвинтики, що з'єднували дужки з оправою. Перевіривши ще раз аркуші паперу, Майк підніс до них окуляри так, щоб отвори від гвинтиків були якраз над аркушами. Через отвори на аркуші посипався дрібненький порошок: на один — жовтий, на другий — рожевий. Тепер у Майка було все необхідне для проявки. Набравши повний кузов води, він струсив у нього порошки й перемішав ручкою. Реакція мала тривати п'ять хвилин. Він закурив. Погасивши в попільничці недопалок, Майк засік час і опустив у розчин скельця окулярів. На лобі в нього проступали великі краплини поту. Його погляд прикипів до скелець. Він розумів, що проявляє не в кращих умовах, але йому дуже кортіло дізнатися зміст інформації. Майк зиркнув на годинник і знову перевів погляд на занурені в рідину скельця… Ще нічого не видно. Він занепокоївся. Почав до найменших дрібниць пригадувати, як готувався проявляти, але не знаходив жодної помилки. А скельця лежали в рідині вже п'ятнадцять хвилин… Крапля поту збігла по чолу прямо в око. Замружившись, Майк сильно закрутив головою, а коли розплющив очі, його охопила глибока радість: на одному із скелець проступив маленький чотирикутник. Чотирикутники на обох скельцях поволі ставали чіткішими. Майк весело почав наспівувати модну американську мелодію, але похопився й замугикав іншу, загальновідому. Він підняв скельця до поверхні рідини. Навіть під водою можна було розгледіти кожну літеру. Минуло ще п'ять хвилин. Вкрай збуджений, Майк підсунув нічний столик до кондиціонера і поклав на нього скельця під струмінь повітря. Поки скельця сохли, він сів у крісло й кілька хвилин роздумував, куди діти рідину. Лише новачок міг вилити її в раковину. Раптом його осяяло. Він кинувся до ванної, відкрив аптечку й повернувся до кімнати з маленькою коробочкою. За кілька секунд поставив на шприц голку. Тепер все було готове, щоб здійснити задумане. На столі стояв від учорашнього вечора кошик з п'ятьма апельсинами. Набравши у шприц рідини, Майк узявся м'яти всі п'ять апельсинів, а потім устромив голку в один із них. Повільно натискуючи на поршень, він випустив усю рідину, оглянув апельсин і обережно пом'яв пальцями. Так в апельсини була впорскнута вся рідина. Майк вдоволено подивився на червоний пластик, на якому лишались тільки сліди вологи. Він узяв кузов і поставив на балкон під гарячі промені сонця. «Сонце висушить», — вирішив він, повертаючись до кімнати. З футляра з інструментом Майк вийняв маленьку лупу й почав углядатися в текст. І чим далі читав, тим більше усвідомлював, що все набагато гірше, ніж думалось. Він почав читати вдруге, і радість, що виповнювала його годину тому, безслідно зникла. Він насупився, стиснув губи й думав про те, який знайти вихід із небезпечного становища, в котрому він опинився. «… Безперечно, в план операції треба вносити зміни, — подумав Майк. — Тепер удар Роберто капітанові по зубах нічого не означає. Я не помилився в Роберто, це справжній агент. Треба подумати, як його витягти звідти. Але передовсім Ф-1. Д-45 вважає, що він провалився. Отже, тепер зайвий, навіть більше — небезпечний. А коли так, то навіщо Д-45 використовував його в аеропорту? Може, з Пабло не все гаразд? Якщо кубинські органи держбезпеки справді мають усі дані про Ф-1 і їхні співробітники були в аеропорту, знаючи про приїзд з туристами агента ЦРУ, то чому вони не заарештували там Ф-1? Мабуть, вони тримають його на гачку. Видно, вони не викрили решту членів групи. Але я таки бачив Пабло в аеропорту і, наскільки мені відомо, Ф-1 живе в нього. Отже, цілком імовірно, що й Пабло провалився. Усі троє були там. Їх повинен був викликати Д-45. Проте… А чи знає Пабло про Д-45? Чи знайомі вони? Якщо знайомі, то й Д-45 під загрозою, бо, виходить, вони зустрічалися… Оскільки контррозвідка має дані про Ф-1 і знає, що він живе в будинку Пабло, а останній установив контакт з Д-45, то цілком можливо, що їм відомо і про Д-45… Якщо все це так, то їм бракує лише моїх прикмет, і саме тому їх не заарештували. Тоді дуже ймовірно, що приготована мені зустріч мала на меті встановити мою особу… Вони виходили з того, що між деякими агентами і мною відбудеться контакт. І він таки відбувся!.. А це означає, що мене тримають під прицілом, або принаймні всю групу туристів… Якщо Пабло незнайомий з Д-45, то не так уже все й погано. Але коли заарештують Ф-1, а той, знаючи Д-45, розколеться, то… Щоправда, з іншого боку, невідомо, пов'язують органи держбезпеки завдання Роберто з моїм прибуттям чи з діяльністю решти групи… Але ж вони довідались про мій приїзд та шлях пересування. Тож. слід вважати, що їм повідомили про це із США. Вони там мають свого агента — Х-23. Про моє завдання знав тільки Доктор… Але ні… Він відпадає…» У кепському настрої Майк підвівся, вийшов на балкон і уважно оглянув виставлений на осоння кузов іграшки. Він знову почав міркувати: «Все це дуже цікаво… Отже, поїздку в Сороа слід вважати за розвідку боєм». Майк узяв пластиковий кузов і повернувся до кімнати. Глянув на годинник: дві хвилини на третю. «Треба поспішати, автобус на екскурсію виїжджає о третій годині», — подумав він. За кілька хвилин Майк установив кузов на місце, й іграшка набрала первісного вигляду. З якоюсь зневагою він поставив її під стіною і взявся складати інструменти. Висмикнувши з голови волосину, він щосили притиснув її збоку до щойно зачиненого чемоданчика. Тепер треба вивести прямокутники, що виразно проступали на скельцях окулярів. Він заплющив очі й повторив текст напам'ять. Потім узяв кулькову ручку, надавив на неї зверху, і на скельця потекла безбарвна рідина. Клаптем туалетного паперу він протер скельця й переконався: тепер вони нічим не відрізняються від звичайних. Приставив дужки, закрутив гвинтики і поклав окуляри в кишеню куртки. Ще раз оглянувши кімнату, Майк попрямував до дверей. Було сім хвилин на третю. Часу на обід було вже обмаль. Він ще раз окинув поглядом кімнату. На підлозі валявся шматок паперу, яким він протирав окуляри. Майк мерщій спалив його, а попіл кинув до унітаза. Знову глянув на годинник: дві години десять хвилин. Майк заквапився до кафетерію. Перекусивши бутербродами з сиром та шинкою, о другій годині двадцять сім хвилин Майк Спенсер уже сидів з сигаретою у вестибюлі й спостерігав, як сновигали туристи, розмовляли, купували журнали й фотографували один одного. Кілька чоловік оточили вродливу дівчину-гіда. Майк добре бачив світле волосся дівчини, що контрастувало з засмаглим обличчям і темними окулярами, які приховували очі. Та якби він уздрів її блакитні очі, йому б напевно стало не по собі, бо красуня не відводила їх від нього, хоча сама без угаву балакала з туристами. Майкові й на думку не спадало, що вона входить до оперативної групи держбезпеки в готелі. Дульсе працювала в парі з Масагером і повинна була доповідати йому про все, що викликало щонайменшу підозру. Але заглянути за темні окуляри гіда Майк не міг. Годинник у просторому вестибюлі показував третю годину по обіді. Майк бачив, як блондинка, йдучи від одного туриста до іншого, запрошувала всіх займати місця в автобусі, йому захотілося пококетувати з вродливою дівчиною. Він поклав капелюха біля себе на столик і вдав, начебто спить. Дівчина це не залишила поза увагою. «Що він замислив?» — подумала вона і, не вагаючись, попрямувала до нього. Вона знала, що він не спить, бо тільки хвилину тому спостерігав за іншими. Не забула і його вивчальний погляд, щойно кинутий на неї. Дульсе взяла зі столика його капелюх і м'яко, але рішуче поторсала Бартона за плече. Турист, хоч і відчув на собі її теплу руку, очі розплющив не відразу. Вдихнувши легкий аромат дівочих парфумів, він усміхнувся, підвівся й хотів вибачитись, але Дульсе заговорила перша, запрошуючи до автобуса. Простягаючи йому капелюх, вона помітила на підкладці дві великі літери. Майк перехопив її погляд, і його обличчя враз зблідло. З вдячністю взявши капелюха, він пильно подивився їй у вічі. Проте вона незворушно знову попросила його зайти в автобус. Дульсе бачила широку спину чоловіка, що йшов попереду: «Отже, його звуть Майкл Бартон, а на капелюсі написано «М» і «С»… Цікаво…» І вона почала наспівувати мелодію «Гуантанамери». Лейтенант Масагер, сидячи спиною до мешканця з номера 1325, бачив цю сцену завдяки відображенню у величезному склі в кінці вестибюля. До нього долинула пісня, яку наспівувала Дульсе. То був умовний знак, що вона щось помітила. Масагер підвівся з крісла й рвучко пішов, а через кілька секунд наштовхнувся на дівчину-гіда, аж упала її сумочка. Сталося це метрів за два від автобуса, куди заходив Бартон. Масагер і дівчина нахилилися по сумочку, і Дульсе встигла сказати те, що вона побачила. З боку можна було подумати, наче чоловік вибачався перед гідом. Дульсе зайшла в автобус, а Масагер, схаменувшись, що забув віддати ключ від свого номера, подався до адміністратора. Повертаючись до автобуса, він хотів припалити сигарету, та ніяк не міг. Його запальничка двічі клацнула, але вогню не було. Тоді хтось із тих, що стояли у вестибюлі, дав йому прикурити. Масагер подякував і зайшов до автобуса. Подумки він радів з того, що встиг передати інформацію. «Отже, троє з ЦРУ проти трьох з держбезпеки. Побачимо, хто кого…» — міркував він, проходячи на своє місце.
Монтес сидів у кріслі у вітальні, а Пабло знічев'я дивився телевізор. Більше доби минуло відтоді, як вони повернулися з аеропорту, а за цей час майже не перекинулися жодним словом. Нарешті розмову почав Монтес: — Таки ці хлопці телепні. Пабло, зацікавлений передачею, не почув його. — Ти чуєш? — гукнув Монтес. — Що таке? — Ти чув, що я тобі казав? — Ні. Я захопився. Цікава програма. — Ці хлопці телепні, приятелю. — Про кого це ти? — Про тих, хто працює в їхній контррозвідці. Ти пам'ятаєш, як я лишив тебе в машині біля зоопарку й пішов поговорити з шефом? — Авжеж, пам'ятаю. Ти ходив до Пеке. — Отож, тоді він попередив мене: їм відомо, що в день свого приїзду я порішив мілісьяно, і цілком можливо, що и них є дані на мене. Ти ж знаєш, вони завели досьє на всіх емігрантів. Так от, я вже кілька днів тут, а зі мною хоч би що трапилось. — Значить, нас з тобою скоро заберуть. Якщо вони шукають тебе, то, мабуть, попадусь і я. — Ти не навроч, приятелю. Через чотири дні ми забираємося звідси. А Пеке вже знає, як це зробити. — Не сумніваюсь у тому, що ти кажеш, хоч я незнайомий з Пеке й нічого про нього не знаю. — Пеке працює тут кілька років і не провалився. Він керує цією операцією на Кубі, а крім того, узгоджує роботу кількох груп у Гавані. — Він був у аеропорту. — Звичайно. Ти бачив лікаря? — Якого лікаря? — Що допомагав туристові. — А-а-а, пригадую. Тому, що знепритомнів. — Атож, приятелю. Ото він і є… Але той тип не був непритомний. — Як не був? Я сам бачив, як він упав. — Слухай, ти ніяк не дотумкаєш. Непритомний— наша людина. — Наша? — Так, і немаленька шишка. — То це було розіграно? — Атож, друже. Пеке мав передати йому щось дуже важливе, і непритомність була вдавана. — Але ж Пеке не вимовив ні слова, поки приводив його до тями. — Ну й темнота ти, приятелю. Та хто тобі сказав, що Пеке мав щось говорити? — Тоді я зовсім нічого не втямлю. — Все просто. У Пеке були окуляри із записаним на скельцях повідомленням, такі самі, як і в того, в прибулого. — Тобто, скориставшись з непритомності, вони помінялися окулярами? — Нарешті доходить… Монтес глибоко затягся сигаретою і вів далі: — Саме тому, друже, я й сподіваюсь, що все закінчиться добре. Пеке — голова. Зверни увагу, ти працюєш з нами, а не знаєш практично нічого. Та й мені самому відомо небагато, тільки необхідне. Коли ми зустрічалися, він натякнув, що наше завдання — лише частина великої операції. — А я того дня в аеропорту ледве не зірвався. Пам'ятаєш, якийсь тип дав тобі прикурити, коли ти дістав сигарету? — Так, так, пригадую. — А перед тим ти мені сказав, раптом що — пускати в хід кулькову ручку… — Ти що, хочеш сказати… — Саме так. Уяви собі, вперше тримати в руках таку зброю. Я нервував. А тут ще метушня знялася, коли той знепритомнів. За хвилину до цього я побачив, як той біля тебе засунув руку в кишеню. Я подумав, що там у нього пістолет, і приготував ручку. Мало не пустив її в хід. Слава богу, вчасно помітив, що він витяг не пістолет, а запальничку. — Ну й погань же ти, друзяко. Ледве не влипли через тебе. — Я ж кажу, що це зі мною вперше таке. — Вчись опановувати себе. Для тебе є важливі справи. — Які справи? — Завтра виїжджаємо в Сороа. Там буде й той, що знепритомнів. У тебе буде досить просте завдання. — Гаразд, гаразд. Воно-то просте, як ти кажеш, але нічого до ладу не пояснюєш. Що мені належить зробити? — Не квапся. Діло таке. Коли побачиш, що я сів на край басейну і бовтаю ногами у воді, зроби те саме, але на протилежному боці. Зрозумів? — Зрозумів. А потім? — Потім? Коли я скину з плечей рушника й пірну у воду, роби те саме. Головне — пірнай якомога глибше і пливи, якщо зумієш, при самому дні. Запам'ятав? — Звичайно. І це все? — Поки що все. Пабло закурив і знову втупився в телевізор, та невдовзі передача закінчилася. Пабло позіхнув і пішов до ліжка. Монтес зупинив його. — Послухай, ти читав оце? — він простягнув Пабло журнал «Боемія». — «Справа 3050»? Так, читав. — Ну і як? — Треба ж було тому лікареві так ускочити! — Саме про те й мова. Кожен повинен знати тільки необхідне, і нічого приндитись, коли тобі не кажуть більше. Адже якщо тебе схоплять і ти розколешся, то полетять геть усі! — Слухай-но, Монтесе. По-перше, я постараюсь не попадатись. По-друге, якщо мене й загребуть, то я не з тих, хто колеться. Монтес неквапливо підійшов до Пабло і простягнув руку: — Ну що ж, дякую, приятелю. Пабло всміхнувся і спитав: — А як загребуть тебе? — Мене? — Атож, тебе. — Бачиш оце? — Монтес показав заколку в комірі сорочки. — То й що? — У ній капсула з ціаністим калієм. І якщо таке станеться, то в шухляді столу для тебе лежать інструкції в заклеєному конверті. — Від отрути ти навряд погарнішаєш, приятелю. Обидва засміялись і, погасивши світло, пішли спати. О пів на дев'яту ранку, добре поснідавши, вони вийшли з дому і попрямували до машини на протилежному боці вулиці. Це помітив співробітник держбезпеки, який спостерігав у бінокль за будинком з готелю. Його товариш сфотографував їх обох. — «Орленя», говорить «Буря». Прийом, — передав в ефір співробітник з біноклем. — «Буря», говорить «Орленя». Слухаю. Прийом, — почувся голос із радіоапарата. — Об'єкти один і два вийшли з дому. Сіли в «додж», за яким ведеться спостереження. «Додж» швидко помчав по 41-й вулиці. Коли він перетинав 58-му, з-за фруктової ятки на 41-у вулицю виїхав «фольксваген». У машині почувся голос співробітника держбезпеки: — «Орленя», говорить «Іскра». Прийом. — «Іскра», говорить «Орленя». Доповідайте. Прийом. — «Додж» з двома чоловіками їде до обеліска Сьюдад-Лібертад. Чекаю вказівок. Прийом. Ферра обернувся до карти міста на всю стіну й, поміркувавши, мовив у мікрофон: — Рухайтесь за ним. Доповідайте по ходу. Що іще? Прийом. — Нічого. — Агіларе, — покликав Ферра, — глянь на карту, де зараз «Блискавка» і «Тайфун». Треба підключити і їх. «Додж» минув військовий госпіталь і, звернувши на 130-ту вулицю, на великій швидкості промчав повз Національний центр наукових досліджень. Монтес занепокоївся. Йому здавалося, що за ним стежать. Щоправда, поки що нічого певного він не виявив… Обернувшись, Монтес побачив ззаду синій «фольксваген». — Де ми зараз? — Будемо повертати на восьмирядну магістраль, — відповів Пабло. Автомобіль виїхав на широке шосе. — Тепер перевіримо. — Що? — спитав Пабло. — Здається, цей синій «фольксваген» сів нам на хвіст. Пабло глянув у дзеркало заднього огляду, але нічого не помітив. — Я нічого не бачу. — Він далеко. Аж онде. Пабло вистромив голову у вікно й глянув назад: — Справді, «фольксваген». Їхній «додж» ішов зі швидкістю вісімдесят миль на годину. — Зараз побачимо, чи це хвіст. Зменш швидкість до сорока, — сказав Монтес. Пабло скинув газ. Вони пильнували за «фольксвагеном». Минуло хвилин зо дві, а дистанція не змінювалася. — Давай сто! — гукнув Монтес. Відстань збільшилась, але невдовзі «фольксваген» знову був за сто метрів. — Бачиш? Я ж казав. Вони йдуть за нами. — Та облиш, друже. Хіба ж на магістралі… — Дивись… дивись… — урвав Монтес. Пабло озирнувся і сказав, усміхаючись: — Якщо це хвіст, то зараз нас братимуть. Ось вони. «Фольксваген» був уже на відстані двох десятків метрів. М'яким рухом Монтес вийняв пістолет, звів курок і поклав на коліна. Співробітник держбезпеки за кермом «фольксвагена» вже оцінив ситуацію. — «Орленя», говорить «Іскра». Прийом. — «Іскра», «Орленя» слухає. Доповідайте. Прийом. — Екіпаж «доджа» перевіряє мене. Іду на обгін. Прийом. — Правильно. Обганяйте й через кілометр припиніть переслідування. Як зрозуміли? Прийом. — Все зрозумів. «Фольксваген» повільно наближався до «доджа». Монтес стискав пістолет, стежачи за «фольксвагеном», але раптом у того почав блимати жовтий покажчик повороту. Монтес трохи повернув голову й пильнував за водієм «фольксвагена». «Додж» поступово відставав. Пабло посміхнувся: — То що, хвіст? — Ти таки печерна людина щодо способів стеження. Хвіст не обов'язково має бути позаду. Пабло іронічно посміхнувся. «Фольксваген» тим часом звернув ліворуч, на шосе до Баути. Пабло глузливо скривився: — Ну а тепер як? — Гаразд, друзяко, твоя взяла, — відповів Монтес і сховав пістолет. А за кілометр від них на широке шосе виїхала вишнева «альфа». — «Орленя», на зв'язку «Блискавка». Прийом. — «Блискавка», «Орленя» слухає. Доповідайте. Прийом. — Вони наближаються. Чекаю вказівок. Прийом. — Удайте, що у вас несправність, потім ідіть за ними. «Альфа» зупинилась на узбіччі, водій підняв капот і почав чекати. Хвилини через дві промчав «додж». На центральному шосе вишнева «альфа» повернула в бік Гавани. Тепер за «доджем» їхала чорна «Волга», що згодом звернула до Пінар-дель-Ріо. А до самого туристичного центру «Сороа» за «доджем» стежили двоє співробітників держбезпеки на мотоциклі з коляскою. — «Орленя», говорить «Тайфун». Прийом. — «Тайфун», «Орленя» слухає. Доповідайте. Прийом. — «Додж» з двома чоловіками в'їжджає на територію «Сороа». Прийом. — Лишайтесь там до нашого приїзду. Як зрозуміли? — Вас зрозумів. Ферра подзвонив по телефону: — Рамос? — Так, це я, Ферра. — Об'єкти один і два в «Сороа». — Зателефонуй у відділення Пінар-дель-Ріо, скажи, щоб патрулі були напоготові. А сам заходь до мене. — Ясно.
Дорожньо-транспортна пригода
Маленька «альфа» зупинилася перед входом до будинку, де кілька днів тримали заарештованого Роберто. Дверцята відчинились, троє офіцерів держбезпеки в цивільному зайшли до приміщення й попрямували до кабінету чергового офіцера. Той прочитав документ, вручений прибулими, і подзвонив по внутрішньому телефону. — Приведіть чотирнадцятого, — наказав він. — Це займе багато часу? — спитав старший групи. — Ні. Документи вже готові. Нас попередили, що ви приїдете. За десять хвилин у супроводі двох охоронців у кабінеті з'явився Роберто. Він і ті, що чекали на нього, подивились один на одного. Черговий офіцер дав одному з прибулих пакунок з речами Роберто. — Ось і все, — мовив він. — Ходімо! — наказав старший групи. Попереду йшли два офіцери, за ними Роберто, а слідом черговий офіцер і третій з прибулих офіцерів держбезпеки. Коли вони вийшли з будинку, водій відчинив задні дверцята. Один з офіцерів обійшов машину й сів на заднє сидіння. Роберто вмостився поряд з ним. По другий бік від Роберто зайняв місце ще один офіцер. Дверцята були зачинені, скло підняте й замкові кнопки опущені. Все було готове. Біля входу в будинок двоє офіцерів потиснули один одному руки. Водій завів двигун. Старший групи сів біля нього. Зачинивши дверцята, він уважно подивився на Роберто та його сусідів, потім поклав згорток з речами Роберто на коліна й кивнув водієві. Машина рушила. Проїхавши хвилин десять гаванськими вулицями, вона звернула на проспект Ранчо Бойєрос. Щойно вийшовши з камери, Роберто подумав про втечу, але одразу побачив двох озброєних бійців охорони. Ішов він не кваплячись. Дорогою завважив, що всі вікна заґратовані, а в кінці коридора стояв озброєний вартовий. «Ні, тут щонайменшої можливості», — вирішив він. Тепер, у машині, в Роберто знову виник замір втекти. Він утупився поглядом у потилицю офіцера, що сидів біля шофера, й думав: «Напевно, начальник…» Роберто подивився на водія. У того по м'язистій шиї збігали краплі поту. «Дужий негр», — подумав він і почав дивитись у вікно. Але думка про втечу не полишала його. Погляд спинився на ручці дверцят. Якщо її повернути, дверцята відчиняться, але замок замкнений і скло підняте, та й по боках сидять. «Тут теж не пощастить», — зітхнув він, глибше сів на сидінні, і саме тоді йому спала цікава думка. — Чи не почастуєте сигаретою? — спитав Роберто. Офіцери подивились на нього. Той, що сидів попереду, кивнув головою на знак згоди, й офіцер поряд з Роберто дістав з кишені пачку «Популарес». Другою рукою він спирався на дверцята. Роберто взяв сигарету: наручників на ньому не було. Офіцер на передньому сидінні обернувся й підніс запальничку. — Дякую. По якомусь часі на кінці сигарети нагорів попіл. Роберто простягнув руку струсити його в попільничку в дверцятах. Офіцер, що сидів поряд, перехопив його руку. — Попіл треба струсити, — тихо мовив Роберто. Офіцер відкрив кришку попільнички. Без поспіху Роберто, скинув попіл і знову сів, як і досі. Роберто розрахував точно: охоронці дали йому закурити. Тепер він почав психологічну підготовку. Кожен його порух привертає увагу, але якщо рух повторити кілька разів, то поступово пильність притупиться. Тоді й можна буде спробувати втекти. Роберто вже кілька разів прикидав відстань до водія. «Найліпше, коли їхатимемо на великій швидкості», — міркував він. У цю мить машина різко загальмувала на червоне світло світлофора. «Треба припекти йому недокурком шию. Це місце дуже чутливе», — продовжував він обмірковувати свій план. Загорілось зелене світло, машина рвонула з місця, На кінці сигарети знову утворився попіл, і Роберто знову простяг руку до попільнички. Цього разу офіцер лише глянув на Роберто, але руки не спинив. «Усе йде як слід. Треба припалити водієві шию зразу, як струшу попіл. Так буде болючіше», — розмірковував Роберто. Він зайняв колишню позицію й зирнув на сигарету; Лишалася ще половина. Після глибокої затяжки вона покоротшала. Знову з'явився попіл. «Від болю він різко загальмує. Нас усіх кине вперед, Однією рукою треба відімкнути замок, а другою повернути ручку», — думав далі Роберто. Машина звернула праворуч і помчала по проспекту Сальвадора Альєнде. Водій маневрував між машинами й, регулюючи швидкість, намагався під'їжджати до світлофорів на зелене світло. Попіл на сигареті наростав. Треба було струсити його. Роберто краєм ока глянув на офіцерів поряд себе. «Тікатиму через ліві дверцята», — подумав він і посунувся на сидінні. І тут сталося непередбачене. Офіцер дістав сигарету. Роберто вже потягся до попільнички, коли почув: — Не кидайте недокурок. Я хочу припалити. Сірники закінчилися. Роберто розгубився, коли офіцер перехопив його руку з недопалком. Нічого не вдієш, Роберто віддав докурену сигарету й відкинувся на сидінні. Офіцер прикурив і поклав недопалок у попільничку. Машина на хвилину спинилася і поїхала далі по вулиці Рейна, де о цій порі був досить напружений рух. Невдовзі вона вже мчала вулицею Монсерат. Біля світлофора машина знову ненадовго затрималась: Коли змінилося світло, водій натис на акселератор. Вони перетнули вулицю Обіспо. Шофер пильнував за машиною попереду. Пролунав сигнал, і «альфа» пішла на обгін. Зненацька з бічної вулички назустріч вискочила вантажівка. «Альфа» саме їхала зі швидкістю п'ятдесят миль на годину, а до вантажівки лишалося метрів п'ять. Водій «альфи» загальмував, пронизливо сигналячи. Вантажівка різко звернула, й бетонні панелі в її кузові загрозливо посунулись. Під виск шин водій «альфи» побачив, як на нього насуваються панелі. Поруч на узбіччі стояли вряд машини. По лівому тротуару стрункими рядами йшли піонери. Водій, не вагаючись, крутнув кермо праворуч. Вантажівка, збочивши, трохи полегшила маневр, проте одна з панелей таки впала на «альфу». Вантажівка бампером зачепила «альфу», і на легкову машину впала ще одна панель. Вантажівка спинилась. «Альфа» перекинулася раз, удруге… Перехожі кинулись до неї, шестеро чоловіків узялися ставити її на колеса. — Обережно — там люди! — гукнув якийсь чоловік. Тільки-но машина стала на колеса, дверцята швидко відчинили й першим витягли водія. Його обличчя, порізане осколками скла, було закривавлене. Одна рука, схоже, була зламана. Він, як і решта людей у машині, втратив свідомість. Потерпілих одразу відправили в найближчу клініку. Дорогою Роберто опритомнів, але рухатися не міг. Дуже боліли голова й плече. За хвилину він знову зомлів. Очунявши в клініці, Роберто побачив, що медсестра робить йому укол у вену. Тілом прокотилася хвиля тепла. Він хотів підвести голову, але не зміг, хоча болю не відчував. Незабаром він заснув. За годину Роберто прокинувся. Сісти на ліжку йому коштувало чималих зусиль. У вухах шуміло. Він поторкав туго забинтоване плече, оглянув свій одяг. Штани порвалися, на сорочці розпливлася кривава пляма. Черевики й шкарпетки теж були в крові. «Перш ніж вибратися звідси, треба знайти чистий одяг», — подумав він. У коридорі почулися кроки. Він простягся на постелі і прикинувся сплячим. Медсестра, мабуть, хотіла зміряти пульс, та, побачивши, що він спить, повернула назад. Коли вона вийшла, Роберто встав, одягнув сорочку й ступив кілька кроків. Зразу запаморочилося в голові, але потім стало краще. Обережно прочинивши двері до сусідньої кімнати, він помітив у кутку На вішалці білий халат. Не вагаючись, Роберто вдягнув його і швидко пішов. Відчинивши двері, Роберто побачив людей у довгому коридорі. Пригладивши волосся, він рішуче вийшов у коридор. По спині збігав холодний піт. У просторому вестибюлі було людно. Шум з вулиці свідчив, що вихід зовсім близько. — Лікарю, ви вже йдете? — несподівано почулося за спиною. Роберто зупинився і глянув на гарненьку медсестру, що мимоволі змусила його здригнутися. — Атож. На сьогодні все. — Ви з тих, що прибули сьогодні? — Так. Роберто всміхнувся. Підійшовши ближче до медсестри, тихо спитав: — Де тут можна купити сигарет? Медсестра теж усміхнулась і, трохи грайливо глянувши на лікаря, сказала: — Он навпроти крамничка. — Дякую. Роберто пройшов кілька метрів, що відділяли його від дверей, і опинився на тротуарі. Перетнув вулицю й попрямував до крамнички. Оббіг поглядом стіни, але телефону-автомата ніде не було. Він засунув руки в кишені штанів, проте, звичайно, там нічого не знайшов. «Жодного сентаво», — згадав він і повільно рушив на вулицю. Трохи пройшовши, Роберто на протилежному боці вулиці помітив жаданий телефон. Перетнув вулицю і тремтячими пальцями набрав шість таких значних для нього цифр[15]. Але минула хвилина, дві, які видались для нього вічністю, та ніхто не відповідав. Він почекав ще хвилину — марно. Спересердя кинув трубку й попрямував вулицею. Минувши кілька кварталів, Роберто побачив ще один телефон. Коли його терпець дійшов межі, з другого кінця нарешті почулося: — Слухаю. Роберто зразу пізнав голос Пеке. — Пеке, це я, Роберто. — Я не знаю ніякого Роберто. — Пеке, заради святого, це я — Роберто. В мене нема часу. Машина, якою мене везли, потрапила в аварію, мені пощастило втекти. Я не маю жодного сентаво. Потрібні гроші, одяг. Пеке, ти мене чуєш? — Чую. Де ти зараз? — Навпроти залізничного вокзалу. — Будь там. Я зараз приїду. У трубці клацнуло. Роберто перейшов вулицю й сів у сквері на лаві. Дуже хотілося курити. «А як же він мене впізнає? Адже він не бачив мене, а я його», — подумав Роберто. Збентежено озирнувшись, він знову почав міркувати: «Через хвилювання я не сказав, як мене пізнати. Він приїде сюди. Отже, його слід чекати за п'ятнадцять чи двадцять хвилин, ну, за півгодини. Залежно від того, де він живе… Судячи за номером, начебто на Ведадо або Нуево-Ведадо. Такі самі номери і в районі зоопарку. Якщо не змінили». Робертові роздуми урвав поліцейський, що з'явився на розі. «Ось, значить, яка в них нова форма», — відзначив Роберто, уважно роздивляючись поліцейського, аж поки той пішов зі скверу. На сусідню від Роберто лаву сіла дівчина і ввімкнула транзистор. Заслухавшись музикою, Роберто не зразу й помітив, як біля сквера зупинився чорний «форд». Д-45 вийшов з машини й неквапом рушив по скверу. Ковзнув поглядом по людних чергах на автобуси до пляжу. Потім пильно оглянув сквер і побачив Роберто. Помітивши неподалік нього дівчину, Д-45 підійшов до неї: — Ви дозволите сісти? Дівчина взяла приймач і поставила собі на коліна. — Дякую. — Нема за що. Роберто бачив, що якийсь незнайомець сів поруч з дівчиною, і єхидно всміхнувся. Дівчина подивилась по боках і, переконавшись, що решта лав вільні, встала й пішла. Д-45 дістав сигарети й почав обмацувати свої кишені, шукаючи сірники. Потім з сигаретою в роті підійшов до Роберто: — У вас не знайдеться сірників, товаришу? — Ні, нема. — Ну, тоді… ні я, Пеке, ні ти, Роберто, обидва не зможемо закурити. Роберто примружився і звів на співбесідника погляд, сповнений подиву, цікавості й… недовіри. Не даючи йому довго роздумувати, Д-45 мовив: — Іди цією вулицею вниз. Моя машина — чорний «форд». Зараз не дивись на неї. Сядеш, коли я проїжджатиму повз тебе. Д-45 попрямував до крамнички на розі по сірники. А ще через кілька хвилин Роберто вже сидів у чорному «форді».
Один з офіцерів, що їхали «альфою», поволі розтулив очі й кілька хвилин лежав нерухомо, згадуючи подробиці аварії. Потім спробував підвестися з ліжка. Це йому вдалося з великими труднощами. Боліли ноги, опухли руки. Він через силу дістався до дверей і відчинив їх. Лікар здивовано подивився на нього і, схопивши під руки, повів до стільця. — Я… — Так, ми вже знаємо. Ми зібрали ваші речі. — Мені треба зателефонувати. — Який номер? — Сорок… Лікар набрав номер і передав трубку. Чекаючи зв'язку, потерпілий спитав: — Що з іншими товаришами? — Один лежить поверхом вище. Двох інших відправлено в лікарню імені Фахардо. — Живі? — Так, живі всі. В одного переломи ніг, у другого — переломи рук. Менше всього дісталося вам і тому, що нагорі. — Скільки часу я тут? Лікар глянув на годинник: — Майже… — Алло! Рамос? Це я, Рамірес. Зачекай хвильку. — Офіцер запитально подивився на лікаря: — Який зовні той, що нагорі? Лікар докладно описав його прикмети. У офіцера не лишалося сумнівів: Роберто. — Товаришу капітан, ми потрапили в аварію. Я зараз у… — Він знову подивився на лікаря, — у клініці на вулиці Корралес. Роберто тут. Решта всі в лікарні імені Фахардо. Через кілька секунд Рамірес поклав трубку і попросив: — Лікарю, підіть нагору й перевірте, в якому стані потерпілий. За ним треба встановити посилений нагляд. Візьміть кількох людей і розмістіть цього суб'єкта тут. А мені дайте, будь ласка, пістолет. Лікар приніс офіцерові пістолет і пішов виконувати його доручення. Минуло десять хвилин, що здавалися Раміресу нескінченними. Нарешті двері різко розчахнулися й до кабінету влетів схвильований лікар. — Його нема! — вимовив він. Лейтенант зблід: — Як нема? — Нема, та й годі. Медсестра каже, що бачила його хвилин двадцять тому. Двері знову відчинились, до кабінету зайшли Агілар і ще два співробітники держбезпеки. — Як ти себе почуваєш? — Дякую, товаришу капітан, добре. — А решта? — У них переломи. Їх відвезли в лікарню імені Фахардо. — Рамірес уважно подивився на капітана: — Товаришу капітан, у мене кепська новина. — Що таке? — В'язень утік. — Що?! — Утік з півгодини тому. Опанувавши себе, Агілар спитав: — Телефон працює? — Так, — відповів лікар. Агілар набрав номер. — Рамосе, це я, Агілар. Роберто втік півгодини тому. Ні, більше нічого не знаю. Гаразд. Іду. — Я з вами, товаришу капітан. Мені вже легше. Агілар запитливо глянув на лікаря. Той ствердно кивнув. Хтось несміливо постукав у двері. Ввійшли дві медсестри. Побачивши сторонніх, вони нерішуче спинилися. — Що сталося, Маріє? — спитав лікар. — Лікарю, вона хоче щось сказати. Друга сестра, видно, схвильована, почала говорити. — З півгодини тому я бачила, як з другого поверху спускався чоловік. За прикметами, які мені повідомила Марія, це саме той, кого ви шукаєте. Я думала, то один з лікарів, що прийшли сьогодні до нас, і навіть перекинулася з ним кількома словами. Рамірес та Агілар перезирнулися, потім знову подивилися на медсестру. Агілар запросив її сісти, спитав: — Ви сказали, він здався вам одним з лікарів, що були в лікарні сьогодні? — Атож. — Чому? — Він вийшов з консультаційного відділення на другому поверсі в білому халаті. А бачила я його вперше, то й подумала, що це хтось із нових лікарів. — Ясно. Медсестра вже спокійніше вела далі: — Він спитав, де можна купити сигарет. Я сказала, що в крамничці на розі, і він пішов туди. Оце все, що я хотіла сказати. Агілар, похнюпивши голову, помовчав, потім мовив: — Усе, що ви нам розповіли, дуже важливо. Тільки не думайте, будь ласка, що ви несете відповідальність за його втечу. Дякую вам. Агілар допоміг підвестися лейтенантові Раміресу й попрощався з лікарем. Та перш ніж зачинити за собою двері, він сказав: — Не турбуйтеся. Ми його схопимо.
Чорний «форд» Пеке мчав Портовим проспектом. На задньому сидінні лежав білий халат. Роберто сидів поряд з Пеке. Його обдував свіжий вітер, що вривався у відчинене вікно. Він глибоко затягся сигаретою і, випустивши клуб диму, голосно закашлявся. — Ти, бачу, ще не звик до кубинських сигарет, — усміхнувся Пеке. — Поки що ні. — Про що ти весь час думаєш? Ти не балакучіший за мерця. Роберто посміхнувся й іронічно сказав: — А я таки везучий. — Ти маєш на увазі свою втечу? — Так. Я й досі не можу повірити. — А ти повір. Іноді бажаного добиваєшся в найнесподіванішу мить. — Це правда. Хочу тебе дещо спитати… Пеке всміхнувся і зміряв Роберто довгим поглядом: — Що ж тебе цікавить? — Як ти мене впізнав? Пеке відповів не одразу. — Для мене ця операція почалася понад рік тому. Я мусив підібрати агента тут, на Кубі, а Майк ще двох там, у себе. Один із них — ти. Рік тому ти проходив підготовку, й тільки я знав, що звідти прибудуть двоє. Правда, тоді невідомо було, хто саме. Це мені повідомили два місяці тому, як і місію кожного з вас. Дані на тебе й Ф-1 я одержав через «поштові скриньки». Складність операції вимагає суворого розподілу ролей, тому кожен знає тільки те, що стосується його частини завдання. Одне слово, задовго до твоєї появи у мене вже були на тебе вичерпні дані. Крім того, передбачалося спеціально підтвердити твою відправку, тому з тієї хвилини, як ти зійшов з порома, й до тієї, як ти вирушив до управління держбезпеки, я стежив за тобою. Про те, як ти діяв далі, мені відомо через пломбу. Про твої дії та поведінку я повідомив у центр через «поштову скриньку» й запевняю, ти дістанеш гарну винагороду. Роберто з цікавістю глянув на колишній літній кінотеатр на пляжі Маріанао, і його думки знову повернулися до щойно почутого. «Отже, мою справу прислали сюди заздалегідь… А коли б ні… Правду там кажуть, що цей тип вартий десятьох», — захоплено подумав Роберто. Він дістав ще одну сигарету й прикурив. Поволі випустивши носом дим, сказав: — Дечого я не розумію. — Що саме? — Хто такий Ф-1? Яке його завдання? Що з тим завданням, яке розпочав я? І найголовніше — що попереду? Д-45 зменшив швидкість і примружився: — Ф-1 прибув у неділю, водночас з тобою, і спочатку мав завдання допомогти тобі повернутися. Це другий агент, відібраний Майком. Ф-1 про тебе нічого не знає… Є одна суттєва для тебе обставина: в день прибуття якийсь мілісьяно упізнав Ф-1, і агент вимушений був його ліквідувати. Завдяки пломбі ми знаємо, що мілісьяно повідомив органам ім'я Ф-1. Не тобі пояснювати, що це означає. Ф-1 живе в будинку агента, який мене не знає. В контакт зі мною вступав тільки Ф-1. Помовчавши, Пеке продовжував: — Отже, розвиток подій змушує використовувати Ф-1 для дезинформації держбезпеки. Зараз за ним, певно, бігають, мов за курочкою, що несе золоті яйця. І якщо його досі не заарештували, то, ймовірно, через те, що водять на повідку, аби взяти нас усіх. Він нічого й не дізнається про тебе, а щодо мене, то я вжив деяких заходів, оскільки Ф-1 знає, де я мешкаю. Я попросив центр скасувати другу частину твого завдання й через «поштову скриньку» одержав схвальну відповідь. Отже, тепер будеш… відпочивати. Оце відповідь на твоє останнє запитання. — Зате тепер у мене виникло ще декілька. — Що тебе ще непокоїть? — Не можна сказати, що непокоїть, — сказав Роберто. — Просто… Пеке різко урвав його; — Що ж ти хочеш знати? Роберто завагався. Від Майка він знав, що Пеке дратують зайві розпити, а він же й так чимало розпитав. — То що ж? — повторив Пеке. Роберто наважився: — Як пломба? Де я житиму та яким чином виберуся звідси? — Пломба працює добре. Її досі не виявили, та останнім часом вона передає інформацію лише про те, як запобігти пожежам та як їх гасити. Видно, там поміняли кабінети… Де ти житимеш?.. У Маріанао є порожній будинок сестри Естер, яка рік тому виїхала з Куби. Ключ лишився в Естер. Тому я й затримався, треба було заїхати по ключ. Естер — моя «поштова скринька» номер один. У багажнику машини лежить чемоданчик. Там одяг, кілька банок соку, консерви, сигарети й сірники. Я дам тобі пістолет з глушником. Ти, звичайно, розумієш, що користуватися ним можна лише в крайньому випадку. З будинку без мого дозволу не виходь. Якщо виникне щось непередбачене, ти мій телефон знаєш. Ага, мало не забув. У чемодані є також бритва й леза. Тепер слухай уважно. Я поклав іще загорнуту в поліетилен пачку «Популарес» з двома сигаретами. В них — сильна отрута. Від однієї затяжки можна потрапити на той світ. Це на випадок ускладнення. Тобі треба відпустити вуса й бакенбарди. Наголошую, з будинку можеш вийти тільки з мого дозволу або в надзвичайному випадку… Виїзд намічено на світанку в суботу. Відправляємося вночі проти суботи через Пуерто-Ескондідо. О пів на першу викличеш по телефону таксі. Номер записаний на картці, вона лежить у чемодані. — Таксі? — Так, Роберто, таксі. Хіба ж хтось до такого додумається? Доїдеш до Пуерто-Ескондідо на таксі. Я чекатиму тебе на мосту. А знаєш, хто прибув минулого понеділка? Роберто якусь мить подумав і відповів: — Навіть не уявляю. Там, де я був, мене ні про що не інформували. Пеке посміхнувся: — Тоді за щось ухопись, а то впадеш. Прибув сам Майк. — Майк? — Так, Майк власною персоною. У Робертовій голові завирував потік запитань, але він опанував себе. Спинивши машину біля курортного селища Ель Саладо, Пеке розмовляв з ним дві години, а на закінчення сказав: — Запам'ятай: Майк Спенсер оселився в тисяча триста двадцять п'ятому номері й записаний під іменем Майкла Бартона. Цим каналом скористаєшся за нагальної потреби, якщо не пощастить зв'язатися зі мною. Розмовляти з Майком можна лише англійською мовою. Він відлітає в неділю, отож усі ми зустрінемося там. Ясно? — Так. — Зараз я покажу тобі твоє житло. Вони поїхали в район Маріанао. — Бачиш он той будинок, — Пске показав рукою вперед. — Так. — Ось тобі ключ. Чемоданчик у багажнику. Щасливо! Вони потисли руки, й Роберто пішов до своєї нової оселі. Пеке дивився, поки Роберто зачинить за собою двері. «Тепер — Сороа. А потім… з привітом…» — подумав він. Машина м'яко рушила з місця і невдовзі вже була біля зоопарку.
Карти відкрито
У проекційному залі Рамос, Ферра, Агілар та Старий чекали, поки почнеться показ плівки, знятої в аеропорту. Інтуїція підказувала, що ворогові вдалося встановити контакт. Світло погасло, й чотири пари очей прикипіли до екрана. Тепер офіцери мали змогу подивитися приїзд з різних точок, адже досі кожен з них бачив лише те, що відбувалося безпосередньо біля нього. Зараз вони могли доповнити те, що залишилось за кадром. Показ закінчився, спалахнуло світло. — То як? — спитав Старий. Троє офіцерів утупились у свої записники. Перший заговорив Рамос: — Як ми й припускали, вони приїхали на зустріч. Ф-1 і Пабло були там. Цілком можливо, що був там і Мозок. Оскільки Мозкові відомо, що ми знаємо про Ф-1, то цього агента не можна було використати для контакту. Він був за барометра. — За барометра? — перепитав Агілар. — Авжеж, — продовжував Рамос, — Ф-1 використовували як приманку. Якби ми заарештували його в аеропорту, то контакт відбувся б у іншому місці, але вони вже були б насторожі. З другого боку, як я вже казав, Ф-1 не годився для контакту. Лишаються Пабло й Мозок. — Пабло, — зазначив Агілар, — весь час хвилювався: не звик до такої роботи. Коли ж збився натовп, він приєднався до нього останній. У цю мить він, здається, особливо непокоївся: нервово крутив у руках кулькову ручку. Тому я виключаю Пабло. Вислухавши Агілара, Рамос вів далі: — Цілком з тобою згоден. Контакт, звичайно, відбувся. Я в цьому певен. Ф-1 стояв у коридорі. Це був сигнал для Кмітливого, мовляв, йде за задумом. Якщо відкинути Ф-1 та Пабло, лишається тільки Мозок. Значить, контакт здійснював він. — У цьому є одна неясність, — обізвався Ферра. — Ти певен, що контакт відбувся, але мовчиш, через кого й як. Рамос поклав на бильце крісла пачку «Популарес» і припалив сигарету. Потім підійшов до Ферра: — Я переконаний, що контакт відбувся, але не можу пояснити як, хто й коли його здійснив. Розумію, для цього треба було так» чи інакше підійти до туристів. Але в аеропорту до них ніхто не підходив. — Хвилинку, Рамосе, — спинив його Старий. — Агілар щойно вказав на важливі факти, про які ви нічого не кажете. Мені здається, розгадка саме тут. Рамос та Ферра глянули спершу на Старого, а потім на Агілара, згадуючи, що він сказав. Зрозумівши їхні погляди, Старий прийшов на допомогу. — Агілар виключив Пабло на тій підставі, що той надто нервував, крутив у руках кулькову ручку й останній підійшов до натовпу, коли зчинилася метушня. А ви пам'ятаєте, чому вона зчинилася? — Один з туристів знепритомнів, — згадав Ферра. — Потім з'явився лікар, і… — Ферра обернувсь і втупився в Старого. — Атож, Ферра, ти слушно міркуєш, — кивнув Старий. — З усього випливає такий висновок: контакт стався між лікарем та зомлілим туристом. Отже, цей лікар і є Мозок, а зомлілий турист — Кмітливий. Як зазначив Рамос, Ф-3, стоячи в коридорі, почав заплановану операцію. Кмітливий, побачивши його, симулював непритомність. У такій ситуації найлогічніше — покликати лікаря. Ось у ролі лікаря і вступив у гру Мозок. — А як він передав інформацію? — спитав Рамос. — За допомогою отакої штуки, — відповів Старий, показавши на окуляри, які тримав у руках. — Окуляри в лікаря були такі самі, як і в зомлілого туриста. Якщо ви уважно дивились, як цей тип виходив з літака, то, мабуть, помітили, що на сонці він одягнув темні окуляри. Цілком логічно. Але потім, ще на льотному полі, далеко від входу в аеропорт, він, усупереч будь-якій логіці, зняв темні окуляри й надягнув другі — зі світлими скельцями. Навіщо? А для того, щоб зайти в приміщення саме в цих окулярах і обміняти їх, не привертаючи уваги. Мозок мав бути в аеропорту в таких самих окулярах. Пригадайте, коли той турист знепритомнів, лікар зняв з нього окуляри й поклав на підлогу. Те саме він зробив зі своїми. Потім кинувся коридором до автобуса, щоб повернути окуляри потерпілому. Я переконаний, що лікар віддав йому свої окуляри. На столі лежать фотографії, зроблені з диспетчерської. Можете переконатися в тому, що я вам сказав про окуляри. Якщо всі наші припущення слушні, Кмітливий повинен проявити текст інформації, а це зробити складно. Тут, на столі, — всі дані, які нам удалося зібрати про туристів, ураховуючи й цього типа. Оскільки достатніх доказів тоді в нас не було, багаж оглядали неретельно. Тому не виключено, що таблетки або порошок для проявлення він провіз у чемодані. Якщо це так, Кмітливий буде шукати проявник сам чи хтось йому передасть. Щодо лікаря, а саме він, я вважаю, і е Мозком, то це хитрий, досвідчений агент. Та коли все в нас піде як слід, то невдовзі він сидітиме отут, перед нами. Старий умовк на хвилину й ковтнув води зі склянки. — Згадайте один із вжитих нами заходів — реєстрація усіх автомобілів, що приїжджали сьогодні в аеропорт. Так от, якщо Мозок був на своїй машині, є в нас гарна ниточка. Крім того, не забувайте про те, що ми дізналися раніше. Я маю на увазі маршрут Роберто і поїздку Ф-1 на автобусну зупинку біля порома. Все наводить на думку, що Мозок або живе в районі зоопарку, або призначає там зустрічі. Наш план буде такий. Агілар у міністерстві транспорту з'ясує все щодо автомобілів, які побували в аеропорту. За номерами можна встановити прізвища й адреси власників. Далі. Ми не знаємо, Мозок насправді лікар чи тільки удав його в аеропорту. Необхідно перевірити всіх причетних до медицини — лікарів, фельдшерів, особливо тих, що мешкають у районі зоопарку. Цим займеться Рамос. Старий підійшов до Рамоса і продовжував: — Нам відомі деякі прикмети: людина білої раси, трохи огрядна, років п'ятдесяти — шістдесяти. Це полегшить пошук. Старий знову сів у крісло. — Подивімося ще раз відеозапис, — сказав він. — Треба прикинути, наскільки наша версія відповідає тому, що ми зараз побачимо. Агілар забезпечить виготовлення фотокопій тих моментів, де з'являється Мозок. Потім розмножимо фотографії. Конче важливо, щоб кожен комітет захисту революції в місті одержав цю фотографію й телефони, по яких можна дзвонити, якщо буде виявлено підозрюваного. Я ще раз вивчу матеріали, пов'язані з Роберто, й узгоджуватиму дії першої та другої груп, що працюють з туристами. Тепер давайте подивимося плівку. Через дві години Старий спитав: — То як наша гіпотеза? Усі офіцери схвально закивали. — Тоді гаразд, — мовив Старий. — Вранці нас чекає чимало турбот. Не гаймо часу. Кожен знає, що йому робити. Тож одразу до діла. Завтра, у вівторок, зустрінемося тут о десятій ранку. Все. Поки туристи готувалися до поїздки в Сороа, а маленька «альфа» везла під охороною Роберто, в Гаванському управлінні державної безпеки четверо офіцерів аналізували роботу за ніч. Через півтори години вони пішли відпочивати. Рамос та Агілар ішли коридором, коли побачили Рамосову секретарку Реглу, що махала їм рукою. Вони заквапилися до неї. — Товаришу капітан, вас до телефону. Рамос глянув на Агілара й невдоволено попрямував до телефону. — Слухаю. Так, це я. Де ти? А решта товаришів? А затриманий? Гаразд, не хвилюйся. Агілар слухав розмову й одразу збагнув, що йшлося про Роберто. Поклавши трубку, Рамос не зронив і слова. Думав тільки про одне: чи зміг Роберто втекти? — Що сталося? — спитав Агілар. — Товариші, що перевозили Роберто, потрапили в аварію. Дзвонив лейтенант Рамірес. Він і Роберто перебувають у клініці на вулиці Корралес. Решта в лікарні імені Фахардо. На щастя, ніхто не загинув. Найбільший наш клопіт нині — Роберто. Найлогічніше для нього — спробувати втекти. Треба їхати до Раміреса. Візьми з собою кількох людей, і пильнуйте, щоб Роберто не втік. А я тим часом зв'яжуся з товаришами, відправленими до Фахардо. Зустрінемось тут. Агілар надягнув кашкета і, йдучи до дверей, попросив: — Поки я спущуся, виклич машину. Рамос підняв телефонну трубку. Збігши сходами, Агілар зупинився біля виходу. За кілька хвилин з бічного проїзду з'явилися дві патрульні машини. Десь за годину Агілар повернувся з Раміресом й доповів Рамосові про все, що сталося. Рамос вислухав їх і взявся розглядати карту міста. Всі троє мовчали, але думали про одне. — Товаришу капітан, — промовив нарешті Рамірес, — а може, посилити патрулювання в цьому районі й віддати наказ затримати Роберто? Рамос перевів погляд на лейтенанта. Він його розумів: Рамірес відчуває себе винуватцем втечі затриманого. І якби його воля, підняв би на ноги всю Гавану. — Саме про це я й думав. Але пройшло надто багато часу. Скоріше за все, він уже з кимось зв'язався й десь затаївся. Підійшовши до лейтенанта, Рамос сказав: — Не картайтеся тим, що сталося. Це просто нещасливий випадок. Ви зробили все можливе. Тепер ідіть відпочивати і не переживайте. Днем раніше чи днем пізніше, але він усе одно буде в наших руках. Попрощавшись із Рамосом та Агіларом, лейтенант вийшов. — Гарний хлопець! — мовив Агілар, зачиняючи двері. — Знаю його не перший рік, — відповів Рамос. — Розумний, сміливий. Глянь на нього: весь побитий, а на думці тільки робота. З таким хоч на край світу. Агілар підійшов до карти міста і встромив шпильку з червоною голівкою на перетині вулиць Корралес та Монсерат. Рамос теж підійшов до карти й окреслив червоним олівцем район Альтурас біля зоопарку. Вони обидва сіли. Заговорив Агілар: — Ти сказав, що Роберто з кимось зв'язався й десь затаївся? — Скоріше за все з тим, з ким він зв'язувався, прибувши сюди. Найімовірніше, що це Мозок. Ось чому я обвів на карті район Альтурас… Рамос натис кнопку селектора: — Майора! За хвилю в апараті почувся жіночий голос: — Товаришу капітан, майора зараз нема. — Він нічого не просив мені передати?. — Ні. Сказав тільки, що буде вдома. Зателефонувати йому? — Дякую. Я сам. Рамос узявся набирати номер. Ніхто не відповідав. — Ніби немає. — Може, Старий спить? — Агілар сам ледве стримував позіхи. — Можливо. І тобі непогано було б подрімати годину-дві. Але спершу треба, крім фотографії Мозка, виготовити й Робертову. Візьмешся за це зараз? — Атож. Давай фото. Рамос відімкнув сейф і простягнув Робертову фотографію. — Потім трохи поспиш. Я заїду по тебе. Взявши в Рамоса фотографію, Агілар пішов. О десятій вечора, коли Рамос заїхав до Агілара й зателефонував Ферра, всі троє знову зібралися в кабінеті Старого. Старий поставив на стіл портативний магнітофон: — Давайте послухаємо, що доповідає лейтенант Масагер. Це наш «турист», якому доручено стежити за групою іноземців. Старий натиснув кнопку, і вони з півгодини уважно слухали запис. Коли плівка закінчилася, Старий мовив: — А тепер проаналізуймо ситуацію і зіставмо наші міркування. — Мешканець із номера 1325 і зомлілий турист — одна й та сама особа? — спитав Агілар. — Так, — відповів Старий. Ферра завзято погасив недопалок у попільничці: — Масагер це знає? Старий відповів не зразу. — Ні, не знає. Я хотів, щоб інформація групи з готелю була цілком об'єктивна. — Тоді можна зробити вкрай важливий висновок, — зазначив Ферра. — Двома різними шляхами ми вийшли на одну й ту ж людину — Майкла Бартона. — Я б сказав, — зауважив Агілар, — на людину, яка називає себе Майклом Бартоном. Напевне, його звати інакше. — Мені здається, з цим згодні всі, — сказав Старий. — Щодо мешканця з номера 1325 у нас є план. Здійснювати його почнемо, як тільки одержимо дозвіл керівництва… А тепер підіб'ємо підсумки. Фотографії Роберто й Мозка будуть готові вранці. Під вечір їх Матимуть усі зональні комітети захисту революції міста, а в четвер уранці — кожен квартальний комітет. Завтра, в середу, — всі наші співробітники й патрульні команди. Так? — Так, — відповів Рамос. — Завтра ввечері, — продовжував Старий, — ми матимемо дані на власників машин, що побували в аеропорту в понеділок. Завтра ж обидві фотографії будуть на всіх вокзалах країни. У нас численний таксопарк, тому слід розповсюдити фотографії й серед таксистів. Якщо хтось із цих осіб візьме таксі, водій повинен зв'язатися з диспетчерською по радіо, назвавшись тридцять п'ятим номером. Рамос розгорнув свій записник. . — У мене, — мовив він, — завтра будуть дані на всіх медиків з району зоопарку. Ненадовго запала тиша. Старий продовжував: — Тепер давайте кілька хвилин приділимо Робертові. Своє завдання він виконав і зараз, очевидно, десь причаївся. Всі вжиті нами заходи спрацюють тільки в тому разі, якщо Роберто почне пересуватися. Не забувайте, ми маємо справу з добре підготованою групою агентів ЦРУ, які довели, що вміють працювати. Для них найлогічніше в даній ситуації — тримати Роберто під замком. Саме це ускладнює наші плани й значно знижує ефективність наших заходів. Слід дізнатися: вивозитимуть вони його зкраїни зараз чи зачекають, поки все вляжеться. Перший варіант означає, що їм треба діяти тоді, коли всі наші сили приведені в бойову готовність. Другий варіант поганий для них тим, що з кожним днем зростає небезпека викриття. Крім» того, нам невідомо, Роберто має намір вибиратися сам чи з усією групою. У двері постукали. — Зайдіть, — голосно сказав Старий. До кабінету зайшов черговий офіцер з пакетом: — Одержано десять хвилин тому. — Добре. Дякую. Офіцер вийшов. Старий прочитав адресу на пакеті: — Це тобі, Рамосе. Той узяв і, відкривши його, почав читати вголос:
«Дорогий товаришу Рамос! Посилаю цього листа, сподіваючись, що в тебе, твоєї сім'ї та друзів усе гаразд. Мої справи йдуть добре. Я пишу, щоб не втратити з тобою контакт, як ми й домовлялися під час мого від'їзду. Тут, в СРСР, я ще в аеропорту зустрів багатьох товаришів, з якими давно не бачився. У гуртожитку живе чимало студентів з різних факультетів. Зміна клімату вивела мене з ладу: я захворів на грип! Лікар сказав, що за тиждень я буду на ногах, бо занедужав через різку зміну клімату. Уяви собі, тут, у Москві, зараз два градуси. Цей лист та листівка свідчать, що я не забуваю нашої розмови. Чудово пам'ятаю, що ти мені сказав. І розумію, що я студент, а не турист. Перші іспити склав добре, товариші мене поважають. Зараз я ретельно готуюсь, бо скоро наступна сесія. Хочу одержати гарні оцінки. Ті, в кого буде кращий середній бал, візьмуть участь в одному важливому для нас заході. Тут влаштовується традиційна, зустріч кубинських студентів. Тепер про спорт. Продовжую займатися дзю-до й плаванням. На дзю-до ходжу в четвер у самому інституті. Плаванням (а це мій улюблений вид спорту) займаюся в басейні, розташованому поблизу гуртожитку. Вода, звичайно, дуже холодна. Тому часто згадую теплу воду наших басейнів у Гавана-Лібре, Сороа, Лос-Хасмінес та інших. Хоча учбовий курс важкий, про відпочинок ми не забуваємо. Понад усе мені, звичайно, подобається, коли студенти виїжджають на екскурсії по різних історичних та визначних місцях Москви. В таких поїздках усі не тільки відпочивають, але й дізнаються багато цікавого. У суботу напишу тобі про все докладніше. Цей лист надійде незадовго до твого дня народження. Якщо пам'ять мені не зраджує, тобі виповниться тридцять три. Вітаю від щирого серця. З революційним привітом Антоніо».
Рамос глянув на присутніх і побачив один погляд, що все зрозумів, а два — сповнених подиву. Усміхнувшись ї тримаючи листа в лівій руці, Рамос почав щось писати в своєму записнику. Щодалі обличчя його яснішало від радості. Він передав записника Старому, і той, швидко прочитавши написане, підвівся: — Гарна робота! А лист правдивий? Рамос підійшов до Старого: — Без сумніву. Шифр співпадає точно. Якби лист був написаний іншою людиною чи з примусу, то не вистачало б одного елемента. Рамос подивився на товаришів і пояснив: — Пробачте, я так зрадів, що зовсім забув сказати вам, від кого лист. Це один наш товариш — Р-15. Уже багато років він серед: ворогів. «Поштова скринька», якою, він скористався цього разу, свідчить про терміновість і важливість інформації. Ідіть-но сюди. Ферра й Агілар підійшли до столу, і Старий прочитав: «Контакт — аеропорту — лікар — турист. Наступна зустріч четвер — басейні Сороа. Виїжджають усі в суботу». Старий розкрив папку й глянув на програму перебування туристів: — Усе ясно. Перша частина повідомлення підтверджує наші припущення. А другу треба обговорити. На мою думку, в Сороа вони повинні ще раз обмінятися інформацією. Бартон, від'їжджає в кінці тижня, і заради дрібниць він не ризикував би. В Сороа остання зустріч. Третя частина повідомлення трохи розвіяла наші сумніви. Отже, в суботу вони збираються тікати всі. Почнемо… Телефонний дзвінок урвав його. — Слухаю… Так. Усі четверо ще тут… Ні, не турбуйтеся, вже недовго… Так. Десь за півгодини вже будемо спати… В мене для вас є на завтра дещо цікаве… Схвалений? Цілком? Добре. До побачення. Старий поклав трубку. — Телефонував шеф. Турбується про нас. Знає, що ми вже дві ночі не спимо… Тепер повернімось до того, на чому ми зупинилися. Наявна інформація дозволяє вжити ряд заходів. По-перше, скоротити групу наших співробітників у готелі. Тепер ми знаємо: нас цікавить Майкл Бартон. План, про який я казав, схвалено. Зважаючи на пізній час, пояснення завтра. Тепер особливо треба пильнувати за Ф-1 та за Пабло. Безперечно, в четвер вони теж будуть у Сороа. Ф-1 ми візьмемо, але не сьогодні й не завтра. Зробимо це в четвер уранці, до початку їхньої операції. Діяти треба без галасу, адже «Сороа» — туристичний центр, де багато відпочиваючих та туристів. І все ж операцію слід провести так, щоб арешт Ф-1 набув розголосу. Тому одна суттєва деталь: Ф-1 треба взяти на людях, коли поряд не буде спільників. Операцією керуватиме Ферра. Через «Кубатур» дізнайся прізвища всіх, хто зарезервував путівки в Сороа на цей тиждень. Отже, арешт Ф-1 має кілька цілей. По-перше: ускладнити їм операцію, заплановану на четвер. Оскільки ми його заарештуємо за кілька годин до її початку, то змусимо їх змінити план дій. За таких умов цілком імовірна поява Мозка. По-друге: виключно психологічний тиск. Дізнавшись, що Ф-1 заарештований, вони можуть згарячу наробити помилок. І котрась із них, може, виведе нас на Роберто. Кілька хвилин усі мовчали. Потім заговорив Агілар: — Я згоден з усім, що ви сказали, але мене непокоїть ось що. Якщо ми заарештуємо Ф-1, то чи нема тут ризику, що зникне Мозок? Адже Ф-1 знає його самого і де він живе. Крім того, чи нема ризику, що вони скоріше завершать операцію? Старий відповів не зразу. — Перше припущення досить логічне. Так, це ризик. Але ж ми заарештуємо Ф-1, коли він буде сам. За Пабло стежитимемо й далі. Через нього, якщо Мозок і вислизне від нас у Сороа, ми знову зможемо вийти на групу. І не забувай, це буде в четвер, а сьогодні вівторок. Не забувай також, ми знаємо, який з вигляду Мозок. Якщо ми побачимо його в Сороа, то нарешті впізнаємо. До речі, коли Мозок буде там, не братимемо його до самого їхнього від'їзду. Це наказ шефа. Цілком імовірно, що Мозок для поїздки в Сороа змінить зовнішність. А щодо їхнього від'їзду, то навряд чи вони можуть його прискорити. Не все залежить від них. Найвірогідніше, за ними приїдуть. Якщо більше запитань немає, ходімо спати. Завтра напружений день. Зустрінемось о восьмій тридцять.
Наступного ранку Старий з Рамосом сиділи й пили міцну каву. — Котра вже година? — поцікавився Старий. — Вісім тридцять. — А де Ферра та Агілар? — Я їх щойно бачив. Старий натис кнопку селектора: — Ферра! — Капітана нема, — відповів жіночий голос. — Він сказав, де його знайти? — Ні, але він в управлінні. — Ви бачили його самого? — Ні. З ним був капітан Агілар. — Гаразд, дякую. Очевидно, щось трапилося, коли Ферра й Агілар такі заклопотані, — сказав Старий Рамосові. Хтось постукав у двері. Старий дозволив увійти. Черговий офіцер вручив йому маленький жовтий конверт і вийшов. Старий прочитав адресу на конверті й спохмурнів. Повільно розкривши конверт, він почав розглядати красиву листівку. Вона надійшла від зв'язкового Х-23. Рожевий колір пелюсток означав, що контакт з агентом утрачений. Старий та Рамос думали й мовчали. Роберто частково вдалося виконати своє завдання, й тепер Х-23 потрапив у небезпеку. Як йому допомогти? Роздуми офіцерів урвав різкий телефонний дзвінок. — … Так. Зателефонуй у відділення Пінара. Хай тримають патрулі напоготові. Сам зайди сюди. Рамос поклав трубку і зустрівся поглядом зі Старим. — Це Ферра. Пабло з Ф-1 вирушили в Сороа. Старий опустився в крісло й почав щось шукати у своєму робочому зошиті. — Надійшло вчасно? — несподівано спитав він. — Що? — Я маю на увазі повідомлення, що його ми надіслали Х-23. — У нас є підтвердження зв'язкового, але хтозна, коли він утратив контакт з Х-23 — до чи після того. — Скільки часу потрібно, щоб установити контакт зі зв'язковим? — Сьогодні середа? Це можна зробити завтра о четвертій годині. — А іншого каналу немає? — Є, але треба більше часу. — Необхідно з'ясувати в зв'язкового становище Х-23. У двері постукали. — Зайдіть. До кабінету зайшли Ферра й Агілар. — Ми затрималися, бо по дорозі сюди нам повідомили, що Ф4 та Пабло виїхали з дому. — Рамос мені вже доповів. Щойно ми одержали повідомлення від зв'язкового Х-23, він утратив з ним контакт. Але рано думати про лихе. — Старий помовчав, потім спитав — Як із фотографіями? Ферра розкрив робочий зошит: — Усі наші патрулі й таксисти вже їх мають. Зараз фотографії розвозять по зональних комітетах захисту революції та по всіх вокзалах країни. — А власники машин? — За годину будемо знати. — Рамосе, — наказав Старий, — те саме з'ясуй щодо автомобілів, що прибули в Сороа. Старий зробив кілька позначок у своєму зошиті: — Дізналися щось про медиків, які мешкають біля зоопарку? — У цьому районі живе одинадцять лікарів, — почав Рамос, — п'ять фельдшерів, три стоматологи, два фармацевти і двадцять три студенти-медики. Саме зараз наш співробітник перевіряє їх. Ось-ось має доповісти. Задзвонив телефон. Рамос узяв трубку. — Слухаю. Так. Я. Що? Добре, їдь сюди. — Що сталося? — спитав Старий. — Один колишній стоматолог співпадає з Д-45. За півгодини співробітник буде тут. Старий задивився кудись у простір. Потім спитав: — А завтра вранці всі місцеві комітети захисту революції матимуть фотографії? — Так, — відповів Рамос. Старий розкрив одну з тек на столі. — Зараз я познайомлю вас із планом, погодженим у керівництва, щодо мешканця з номера 1325. План обговорювали дві години. Потім Старий викликав лейтенанта Санчеса. Як виявилось, інформація в того була надзвичайно цінна. Судячи з усього, кільце навколо Мозка стискувалося. — Ферра, вирушай до Сороа і дій згідно з планом, — наказав Старий. Задзвонив телефон. — Слухаю… Так… Гаразд. Старий поклав трубку й усміхнувся. — Це з готелю. На капелюсі Майкла Бартона помічено ініціали «М» та «С», а мали б бути «М» та «Б». Отже, як зазначав Агілар, Бартон не той, за кого себе видає. Рамосе, готуй шифровку для зв'язкового Х-23. Нехай перевірить, чи відсутній хтось із їхніх співробітників з ініціалами «М» і «С». Агіларе, ти своє завдання знаєш. Візьми когось собі на підмогу й вирушай.
Агілар вибрав лейтенанта Мехіаса, той уже чотири роки працював в управлінні й відзначався гострою спостережливістю. Йому й доручили обшукати номер 1325 так, щоб не лишити слідів. Близько третьої по обіді лейтенант зі слюсарним інструментом зайшов у номер 1325. Окинув поглядом приміщення, надягнув гумові рукавички й сів на підлогу. Узявся розглядати величезний комод, що стояв праворуч, і помітив, що одна з шухляд ледь висунута. Потім так само ретельно обдивився шафу й решту меблів. Його увагу привернув чемодан з відімкнутими замками. «Тільки підніми кришку — і відчинений, — подумав Мехіас. — Надто просто». Він пильно оглянув чемодан з усіх боків, не торкаючись до нього. Погляд затримався на краєчку галстука, що ледь-ледь виглядав збоку. «Це — по-перше», — завважив він і продовжив огляд. Невдовзі знайшов і другу пастку — волосину, яка ніби опечатувала чемодан. Мехіас підвівся й пішов до ящика з інструментом — незмінного супутника кожного слюсаря, взяв звідти три пластмасові коробочки, викрутку, шпатель та плоскогубці, зайшов до ванної, зняв сифон раковини й шпателем зішкріб осад із внутрішньої частини труб. Волога маса опинилася в одній з пластмасових коробочок. Поставивши сифон на місце, він повторив операцію зі зливним отвором ванни та зливною решіткою на підлозі. Потім довго досліджував крісло. Не виявивши пастки, нарешті сів у нього. Відтоді, як Мехіас зайшов до номера, йому не йшло з думки, як кілька місяців тому через пастку в кріслі він мало не провалив завдання. Саме тому лейтенант сів спочатку на підлогу. Мехіас знову взявся розглядати все довкола. «Отже, він лишив непричинені дверцята в шафі, висунуті шухляди комода та нічного столика. Недбалість?! Навряд, це досвідчений агент. Крім того…» В нього промайнула думка, що розірвала ланцюг міркувань, йому закортіло покурити, та в кімнаті не можна. Він сховав сигарети в кишеню і маленькою лінійкою зміряв проміжок, на який були відчинені дверцята шафи. Потім обережно відчинив їх. На плічках висіли дві сорочки. Однією рукою він притис плічка, щоб не зрушити з місця, а другою перевірив кишені. Нічого. Його погляд упав на три пари черевиків унизу. В одній з них Майкл був в аеропорту, коли прилетів на Кубу. Запам'ятавши, як стоять черевики, Мехіас узяв один. Зазирнув усередину, потрусив, потім, оглянувши гумову підошву, поставив черевик на місце і взяв другий. Обидва ніби нічим не відрізнялися один від одного. Мехіас порівняв їхню вагу. «Здається, трохи легший». Він почав уважно його вивчати. Погляд затримався на підборі. «Мусить бути тут», — подумав він. Праворуч підбор не повертався, а коли крутнув ліворуч, половина підбора зсунулася. «Он як… Значить, саме тут він ховав інформацію». Повернувши підбор назад, лейтенант поставив черевики на місце. Причиняючи дверцята шафи, він заміряв ширину щілини. Все було, як і раніше. Мехіас знову вмостився в кріслі й кілька хвилин роздумував, глянув на годинник, підхопився й вийшов на балкон. Він одразу помітив у кутку пластмасовий самоскид. Поклавши по сірнику перед кожним коліщам, Мехіас підняв іграшку і ножем пошкрябав кузов. Зішкрябаний порох зібрав у пластикову коробочку й поставив самоскид на місце. Огляд був закінчений, і Мехіас вийшов у коридор, потрапивши на екран телевізора в контрольному пункті, обладнаному в готелі співробітниками держбезпеки. Вони побачили, як лейтенант витирає піт носовичком. На вулиці Мехіас завів маленький пікап з емблемою «Міське господарство» й поїхав. Члени квартального комітету захисту революції Бланка та Рауль цієї ночі патрулювали квартал Маріанао, де в одному з будинків переховувався Роберто. — Рауль! Як ти гадаєш, де він може ховатися? — спитала Бланка. — Хтозна. Якщо має спільників, то в одного з них. А може, десь у печері? А раптом його зовсім нема в Гавані? Це так само, як шукати голку в копиці сіна. Щоправда, взялися так, що йому не втекти. Вони зупинилися на перехресті й подивилися на безлюдну о цій порі вулицю. — А по-твоєму, де він затаївся? — спитав Рауль. Жінка трохи помовчала. — Я думаю так само, як і ти. Для нас головне — не проґавити його в нашому кварталі. Комітетчики сіли на низенький мур при вході до будинку. Вони й не підозрювали, що за якихось двадцять метрів від них переховується Роберто. Раптом Бланка насторожилася. — Ти помітив? — прошепотіла вона. — Здається, он у тому будинку щось блиснуло. Рауль подивився на вікна. — Нічого не бачу. — Я точно бачила, там щось блиснуло. Наче хтось черкнув сірником… — Слухай, Бланко. Сьогодні вранці я стриг тут газон і, коли ходив напитися води, не помітив нічого підозрілого. Двері будинку опечатані. — І все ж, запевняю тебе, там блиснуло світло. Не чекаючи відповіді товариша, Бланка попрямувала до будинку. Але не встигла вона пройти й кількох метрів, як Рауль швидко наздогнав її. Стежиною під будинком вони підійшли до задніх дверей: ті були зачинені. Рауль і Бланка трішечки розтулили жалюзі на вікні вітальні, але в темряві нічого не можна було роздивитися. Заглянули в їдальню. Там теж темно, але з цього боку світив місяць. — Бачив? — прошепотіла Бланка. — Так. На столі вони помітили дві банки соку та пачку печива й швидко подалися на вулицю. — Поводься так, наче нічого не помітила, — сказав Рауль. — Якщо всередині хтось є, він, безперечно, зараз стежить за нами. Сядьмо знову. Я візьму сигарету й голосно попрошу тебе принести з дому сірники. Ти підеш і зателефонуєш в управління держбезпеки. Тільки прошу тебе: Hiчого не перебільшуй. Скажи тільки, що тут хтось був чи є Ясно? — Авжеж. Через кілька хвилин у міському управлінні держбезпеки пролунав телефонний дзвінок.
Тієї ночі Роберто не спалося, й він вирішив послухати музику у вітальні. Кортіло курити, і він, черкнувши сірником, затягнувся останньою сигаретою. Кинувши сірника, підійшов до вікна й одразу помітив парочку на протилежному боці вулиці. Роберто загасив сигарету. Він бачив, як парочка підійшла до будинку. Притиснувшись до стіни, Роберто приготував пістолет. У нього перехопило подих. По спині побігли мурашки. Минуло кілька секунд, що здалися вічністю. Він почув кроки, ще ближче. Роберто стиснув руків'я пістолета, але кроки почали віддалятися. Він хотів виглянути у вікно, але стримався. Перечекав кілька хвилин. Потім, визирнувши, побачив парочку на тому самому місці. Чоловік витяг сигарету й попросив жінку лринести з дому сірники. «Ніби пронесло», — полегшено усміхнувся Роберто.
«Фіат» досить легко подолав підйом, проїхав ще трохи і зупинився. Кілька хвилин Агілар лишався за кермом. «Якщо все піде так, як задумано, кільце навколо Мозка через кілька хвилин зімкнеться», — подумав він, вийшовши з машини і прямуючи до будинку з табличкою «Комітет захисту революції». Його погляд затримався на шестиповерховому будинку в кінці вулиці. Агілар зайшов до під'їзду і тихо постукав у двері. — Мама вдома? — спитав він маленьку дівчинку, що відчинила двері. І тут до передпокою вийшла дівчина. — Вам кого? — поцікавилась вона. — Я хотів би поговорити з головою комітету. — Проходьте, сідайте. Вона зараз прийде. Агілар зайшов у затишну кімнату, сів у крісло. Минуло кілька хвилин. Із задуми його вивів жіночий голос: — Що ви хочете, товаришу? — Ви голова комітету? — Так. Агілар показав жінці посвідчення. Вона подивилася його і, сівши, мовила: — Слухаю вас. Агілар вийняв з кишені фотографії Мозка й Роберто. — Ви одержали такі фотографії? — Так. — У вашому кварталі є хтось схожий? — Цього я не бачила ніколи, — сказала жінка, показавши на Роберто. — Ви певні? — Цілковито. — А другого? — Як вам сказати… Він схожий на одного лікаря, але цей лікар не може бути тією людиною, яку ви шукаєте. — Чому? — Бо давно змінив свої погляди. Коли в нього відібрали кабінет, він не виїхав з країни, хоча мав на це офіційний дозвіл. Агілар пильно подивився жінці у вічі й промовчав. Потім витяг робочого зошита з даними про Мозка. Вона все прочитала й уважно роздивилася фотографію. — Це той самий лікар, про якого ви говорили? — спитав Агілар. — Так, той самий. — Що за люди до нього ходять? — Зараз їх мало. Раніше ходило багато. Він гарний фахівець. — Що значить — раніше? — Десь із рік тому. — А чому, на вашу думку, клієнтів у нього поменшало? — Гадаю, через брак матеріалу. — Якого матеріалу? — Того, яким користуються стоматологи. — Ви бували в лікаря? — Авжеж, двічі. Один раз він мені ставив пломбу, а вдруге — під час перепису. — Розташування кімнат у квартирі пам'ятаєте? — Так. — Змогли б накидати план? — Розумієте, я не вмію малювати. Хіба, може, разом спробувати. — Гаразд. Але потім. Яка марка машини в нього? — Здається, «форд». Так, чорний «форд». — А тепер найголовніше. Цілу годину Агілар розмовляв з головою комітету захисту революції. Задоволений, вийшов на вулицю. Глянув на будинок, де жив лікар. За ним зразу ж починався схил до автобусної зупинки біля порома. «Так, звичайно, з вікна його квартири видно зупинку. Тепер він не довго погуляє на волі». Агілар пішов до машини і через півгодини був в управлінні. — Вас чекають, — сказала секретарка. — Хто? — Лейтенант Мехіас. Агілар зайшов до кабінету, привітався з лейтенантом. — Знайшов щось? — спитав Агілар. — Дещо є. Мехіас дістав з маленького чемоданчика коробочки зі зразками, зібраними в номері, й поставив їх на стіл. — З синьою наклейкою — з раковини. З зеленою — з ванни. З жовтою — зі зливного отвору у ванні. З червоною — з іграшки. — Гарна робота. — Маю іще дещо. — Викладай. — Бартон напрочуд хитрий агент. Я кажу на той випадок, якщо комусь із наших доведеться мати з ним справу в Сороа. Кімната повна пасток. І, гадаю, в Сороа буде так само. Крім того, вдалося виявити ось що. У одному з черевиків у підборі є тайник. — Тобто, якщо він привіз інформацію, то вона зберігалася там? — Точно, — відказав лейтенант. Агілар натиснув кнопку селектора: — Дуані! — Слухаю. — Зараз же пришли до мене експерта. Нагальна справа. — Слухаю. За кілька хвилин з'явився експерт. — А, це ти, Орестесе, — зрадів Агілар. — Проходь і сідай. Узявши в руки коробочки, він мовив: — Необхідно якомога скоріше зробити аналіз цих зразків. Справа невідкладна. Орестес швидко оглянув зразки. — Скільки тобі потрібно часу? — спитав Агілар. Орестес хвилю подумав. — Якщо працювати на повну силу, то години дві. — Тоді давай на повну силу, — всміхнувся Агілар. Орестес пішов. — Тепер, — звернувся Агілар до Мехіаса, дістаючи кілька фотографій з шухляди столу, — в мене є для тебе завдання. Ось ця людина, яку ти бачиш на фотографії, вбила мілісьяно, вбила невідомою зброєю. Його звуть Альберто Монтеагаудо. Годі й казати, що він украй небезпечний. Зараз він у Сороа разом з іншими членами групи. Ти поїдеш туди, але будь обережний, намагайся не привертати до себе уваги. В Сороа Альберто буде заарештований. Отоді й настане твоя черга. Ти зробиш те саме, що і в готелі. Головне — знайти зброю. Рештою займуться інші товариші… Ще одне: в Сороа знайди оцю машину. Агілар передав Мехіасу маленьку картку. Мехіас прочитав її і повернув капітанові. — Ти повинен поставити мікропередавач на приладній панелі. Ясно? — Так. — Гаразд. Поки що все. Мехіас пішов, а Агілар поринув у думки. Потім швидко підхопився з крісла й вийшов з кабінету. За п'ятнадцять хвилин він був у Старого. Вислухавши Агілара, Старий спокійно спитав: — Ти певен, що це та сама людина? — Цілковито. — А машина? — Вона була в понеділок в аеропорту. — Ти бачив його сам? — Ні. — Звідки ж така певність, що саме він був у аеропорту? — Про це свідчать одержані дані. І я вжив заходів, щоб він перебував під суворим контролем. Скоро ми матимемо його фотографію. — Стеження — це добре, — задумливо мовив Старий, потім спитав: — З машиною все готово? — В Сороа все зробить Мехіас. — По закінченні операції треба оголосити йому подяку. — Старий глянув на годинник: — Телефонуй у лабораторію, вже пора. За п'ятнадцять хвилин офіцери читали звіт експерта. — Твоя думка? — спитав Старий. — Ми не помилилися. Для проявлення він використав іграшку. — Є дещо нез'ясоване, — почав міркувати Старий. — Наприклад, куди він дів проявник? Вилив? Експертиза це не підтверджує. Вихлюпнув із балкона? Теж ні, помітили б товариші, що стежили за готелем. Виніс у чомусь у коридор? Це показала б кінозйомка. Отже, поки що неясно. Далі. Заклопотані цими подіями, ми мало не пропустили вкрай важливу справу. Адже ми досі не знаємо, навіщо приїхав Майкл Бартон. Чи можна припустити, щоб такий фахівець, як Бартон, приїжджав тільки для того, аби простежити, як виконується завдання? Ні. В них є скільки завгодно технічних засобів, щоб він міг без найменшого ризику бути в курсі подій. Ми не знаємо посади Бартона, але, судячи з повідомлення Х-23, він з керівництва ЦРУ. Що можна сказати з цього приводу? Роберто втік випадково. Бартон мав приїхати за ситуації, коли Роберто заарештований, Мозок, Ф-1 і Пабло чекають Бартона. Завдання Роберто полягало в тому, щоб установити підслухувальний пристрій. А потім, мабуть, передбачалося визволити Роберто. Вони спробували б це зробити будь-що, якби Роберто зумів завоювати нашу довіру чи якби потрапив до виправного табору й міг би вільніше пересуватися. А коли це так, то навіщо він нападав на Рамоса?.. Сьогодні я тричі переглянув плівку з допитом. Якщо пам'ятаєш, Роберто вдарив Рамоса в зуби. Може, він розраховував, що Рамос звернеться до зубного лікаря? Тоді це ще можна зрозуміти. По-моєму, їхній план передбачав два шляхи проникнення. Один — це передавач, встановлений Роберто. Другий — за допомогою Мозка як стоматолога. Бартон мав приїхати саме за такої ситуації. Та вийшло не так. А, з іншого боку, Мозок та компанія хочуть покинути країну в кінці цього тижня. Отже, Бартон приїхав для спільної роботи. Оскільки Мозок та його група повинні виїхати, то хтось має замінити їх. Ця людина, згідно з їхнім планом, мала очолити всю роботу на час, коли був би відомий кожен наш крок. Зміна ситуації змусила ЦРУ скоригувати план і вжити ряд нових заходів. Тому приїхав такий досвідчений працівник, як Бартон. Далі. Ми впевнилися, що існують кілька «поштових скриньок». А досі всі наші дії були спрямовані лише проти агентів. Навряд щоб Роберто переховувався в агента. Притулок йому надав або хтось із «поштових скриньок», або хтось із членів групи. Якщо агенти виїжджають, а серед них і той, хто працював тут кілька років, то вони мусять залишити когось замість нього. Отже, підходимо до головного. Цей «хтось» повинен бути представлений різним особам, що складають реорганізовану групу. Нові завдання, певно, містяться в інформації, яку Бартон передасть завтра в Сороа. Але й тут є одна важлива обставина. Нашу увагу привертає Ф-1. Він правитиме за барометр, тобто підсадну качку. Його арешт став би сигналом до зміни плану дій. Якщо ми завтра арештуємо Ф-1, то здійснити свої плани їм справді буде складніше, проте невідомо, на що воно поверне. Ти, Агіларе, казав, що Ф-1 знайомий з Мозком та Пабло. Він знає, де вони живуть. У разі його арешту Мозок з Пабло поспішать сховатися. Якщо ж їх тримати під наглядом, то, можливо, вони виведуть нас на решту учасників групи. Старий ковтнув кави і всміхнувся: — Я не дав тобі й слова сказати. Тож хочу почути твою думку. Агілар, поміркувавши, відповів: — Щодо проявника, то, можливо, його хтось виніс, наприклад, прибиральниця. Це легко перевірити. Все решта — логічно. — Отже, ти зі мною згоден? — Цілком. Старий пильно глянув на Агілара. — Будемо міняти наші плани. Попередь Ферра, Рамоса й Мехіаса. Я поговорю з товаришами з Пінара.
Матова ситуація
Доктор утупився поглядом у попіл і пісок на підлозі. 1 тут його погляд наткнувся на предмет міліметрів три завбільшки. Він підхопився з крісла й метнувся до столу, щоб одразу ж повернутися до купки попелу з фотоапаратом в одній руці й металевою спицею в другій. Вправно відділивши нею пісок та попіл, він шість разів сфотографував той предмет. «Незбагненно. Просто незбагненно», — думав Доктор. Він поклав фотоапарат і розглянув предмет крізь товсту лупу. — На жаль, я не помилився, це мікропередавач, — прошепотів він. Доктор сів у крісло й замислився. «Поза всяким сумнівом, це передавач. Але хто й коли його поставив? Чи один він тут? Треба негайно вживати заходів». Він швидко підійшов до столу, зняв телефонну трубку, але відразу ж і поклав. «Звідси не можна говорити. Вони все почують». Доктор натис кнопку на краю столу. Зайшов Хасінто. — Викликали, сеньйоре? — Так. Прибери пісок і попіл на підлозі. Я чекаю відвідувачів. Треба, щоб було чисто. — Ви сказали пісок та попіл? Доктор показав Хасінто на те місце, де треба було прибрати, й пояснив: — Один з відвідувачів зачепив попільничку. Хасінто вийшов по совок та щітку. Доктор провів його холодним підозрілим поглядом. Доктор, якого обсіли сумніви й підозри, попрямував до одного з будинків ЦРУ на Майамі, де містився центр керівництва операцією «Пента». То була двоповерхова споруда за високим суцільним муром. На першому поверсі розмістились господарчі приміщення та кімнати для зустрічей з відвідувачами. На другому— кабінети керівників центру та радіостанція. Над будинком стриміла довга антена. Складна сигнальна система забезпечувала охорону центру. Доктор піднявся сходами і привітався до вартового: — Добрий вечір. — Добрий вечір, — відповів той. — Все в порядку? — Так. — Хто сьогодні чергує на радіостанції? Вартовий підійшов до столу, відкрив папку біля телефону: — Вільямс. — Дякую. Передай, що я його чекаю. Біля свого кабінету Доктор перевірив пломбу на дверях. «Ціла», — подумав він. Зірвав її, зайшов до кімнати, ввімкнув світло й сів у крісло. Невдовзі в двері постукали. — Зайдіть. Вільямс причинив за собою двері й стояв, чекаючи наказів. — Сідайте, — сказав Доктор. Вільямс сів і наготував блокнот. — Цього разу записувати не треба, — різко кинув Доктор. Вільямс заховав блокнот у кишеню й уважно подивився на начальника центру. — Доручення, яке я зараз вам дам, цілком таємне. Ясно? — Так. — Ви повинні вибрати кращого зі своїх фахівців і показати йому ось це. Вільямс узяв скриньку й поставив на коліна. — У скриньці, якщо я не помиляюсь, мікропередавач. Завдання фахівця — підтвердити чи спростувати. Коли це справді так, з'ясуйте його характеристики. Вкрай важливо, чи він не з тих, які використовуємо ми самі. Скільки, по-вашому, це забере часу? — Можна відкрити? — Будь ласка. Вільямс, оглянувши мініатюрний пристрій, знову поклав його в скриньку й зачинив її. — Це мікропередавач, — сказав він. — Ви впевнені? Вільямс глянув на співбесідника: — Як фахівець із зв'язку, запевняю вас, це справді мікропередавач. Доктор уп'явся в нього очима, а тоді похнюпив голову. — У такому разі передайте його працівникові, якого ви оберете. Це буде його основне завдання. Вільямс кивнув. — Відберіть ще трьох, — продовжував Доктор, — і огляньте мій кабінет. — Мета — перевірити, чи є там ще передавачі. Зробити негайно. Ось ключі. Я ночуватиму тут. Якщо нема запитань, то на сьогодні все. Вільямс пішов до дверей, а Доктор глянув на годинник: пів на одинадцяту. Раптом настійливо задзвонив телефон.:— Слухаю. Так. Гаразд. Чекаю. За п'ять хвилин черговий вручив йому пакет: — Надійшов з півгодини тому «поштовою скринькою» номер 51. Черговий пішов. «Отже, 51», — відзначив Доктор, розкрив пакет і взявся читати документ, що був у ньому. Зовні звичайний лист, проте на звороті кожної сторінки вже проявленим тайнописом було нанесене повідомлення. Читав він п'ятнадцять хвилин. Поклавши аркуші на стіл, Доктор задумався. «… Отже, Х-23… До вас вирушає агент Кмітливий, прибуде в понеділок… Курдупель, Півник… Рамос. Судячи з повідомлення Д-45, треба підозрювати людину, детально знайому з операцією «Пента». Це звужує коло підозрюваних. Двоє, з якими я радився, виключаються. Курдупель… Курдупель… Півник… Десь я чув ці слова. Але де? Від кого? Хто знав про Майків від'їзд у понеділок?.. Ні. Хто знав про від'їзд агента в понеділок?.. Здається, одне й те саме, проте ні. Хто знав, що хтось від'їжджає в понеділок, але не знав, що це Майк? Хто міг установити передавач у мене в кабінеті?..» Доктор підійшов до сейфа і взяв із нього папку. Він переглянув план дій і пригадав кожну зустріч у своєму приватному кабінеті після початку операції «Пента». «… Ні. Всі, хто пройшов через нього, умовно діляться на дві групи: ті, хто не знав, що на Кубу хтось їде, і ті, хто знав, що їде саме Майк. А в шифровці сказано: «Агент Кмітливий…» Це означає, що її автор не знав імені агента…» Доктор роздратовано кинув на стіл ручку й підійшов до вікна. Потім відчинив його, в обличчя повіяв свіжий нічний вітер. Було пів на другу ночі. Знову в голові закружляло: «Курдупель… Де ж це я чув?» Телефонний дзвінок урвав його роздуми. «Хто б це телефонував такої пори?» — він невдоволено подивився на апарат. — Слухаю… Так, це я. В чому річ, Хасінто? Так. Я їм дозволив. Пусте. Хай перекидають усе. Гаразд. Доктор поклав трубку й сів у крісло. Посміхнувся. «Ну й злякався Хасінто, побачивши, що люди Вільямса перевертають усе догори дном, — подумав він. Раптом нитка роздумів урвалась. — Хасінто… Хасінто… Це ж від нього я чув під час гри в доміно слово «курдупель»… Справді. Я певен. І від нього ж чув слово «півник»… Так він називає пусто — три і пусто — п'ять. У такому разі шифровка означає «три» і «п'ять»… Роберто… Майк… Д-45… Ф-1… Пабло…» — Хасінто… Ха-сін-то. Це X… від Хасінто! — тихо промовив він. — Авжеж… Можливо… Він має доступ до мого кабінету… Проте… Дві перші шифровки неточні… Звідки він міг довідатись про Майка?.. — Доктор ударив кулаком по столу: — Згадав! Я сказав про ром «Каней»… От коли це було… Після цього він, звичайно, одержав наказ уточнити інформацію і встановив мікропередавач… Ах, мерзотник!.. Він мені ще заплатить… І дорого. З перекошеним від люті обличчям Доктор підняв телефонну трубку. — Черговий? — Слухаю. — Підніми по тривозі оперативну групу номер два. Командира групи до мене! — Слухаю, — відповів черговий. Доктор поклав трубку, й знову його опосіли думки: «… Тепер зрозуміла його пристрасть до радіо… Ну ти мені заплатиш, пес!..» Задзвонив телефон. Доктор зняв трубку: — Слухаю… Хай негайно піднімається. Через дві хвилини командир групи був у кабінеті. — Група зібрана? — Так.. — Вирушайте до мене додому. Заарештуйте Хасінто й відвезіть у «Рай». Потім обшукайте всі його речі й кімнату, Яку він займає в моєму будинку. Ясно? — Так! Начальник групи вийшов з кабінету шефа центру. На обличчі Доктора з'явилася зловісна посмішка. «Цей сучий син дізнається, почім фунт лиха!..» Він натиснув кнопку селектора. — Слухаю! — відповів голос в апараті. — З'єднайте мене з командиром спецгрупи. — Хвилинку. Доктора вже починала брати нетерплячка, коли почувся нарешті голос командира спецгрупи: — Слухаю! — Призначте слідчого. Візьміть оператора «детектора брехні» й утрьох вирушайте до «Раю». Подивимось, як поводитиметься Х-23.
Коли Доктор на своїй машині поїхав, Хасінто опустився в крісло біля вікна. Минуло п'ятнадцять хвилин після того, як він дістав наказ прибрати в шефовому кабінеті. Підмівши, він намагався проаналізувати своє нинішнє становище. Хасінто виявив, що серед сміття мікропередавача не було. Тепер він міркував: «Мікропередавача нема… Отже, його знайшли під час або по закінченні наради. Доктор сказав, що один з відвідувачів зачепив попільничку. Мабуть, випадково». Хасінто закурив і подивився на зоряне небо. Мимоволі всміхнувся: «Ніч для закоханих». Потім підвівся й почав ходити просторою кімнатою. «У Доктора призначена зустріч, а він поїхав. Від'їзд незапланований, отже, напевно, пов'язаний з мікропередавачем… Значить, Доктор повіз мікропередавач у центр. Якщо це так, то скоро тут будуть зв'язківці…» Хасінто кинув недопалок у попільницю, швидко натягнув тонкі чорні рукавички й підійшов до столу. Знявши телефонну трубку, Хасінто відгвинтив одну з кришок, поклав її на стіл, витяг з жилетної кишені маленький магнітний пінцет і почав повільно водити ним усередині трубки. Лише за кілька хвилин на кінчику пінцета з'явився мініатюрний передавач, такий самий, як той, що його виявив Доктор. «Цього вони вже не знайдуть», — подумав він. Прикрутивши кришку, Хасінто вийшов з кабінету. За три хвилини він уже був у гаражі. Сівши в один з автомобілів, що стояли там, він викруткою підколупнув кришку клаксона і в щілину, що утворилася, кинув мікропередавач. Потім поставив кришку на місце й повернувся в будинок. Хасінто знав, що ось-ось прийдуть зв'язківці. Він зайшов до своєї кімнати й ліг на ліжко. «Ще можна втекти. Паспорт у порядку. Але… Якщо я це зроблю, пропаде вся робота, виконана, щоб потрапити сюди… Скоріш за все підозра впаде на мене. Правда, в них нема доказів… Уже три дні в мене не було зв'язку… Треба попередити решту товаришів». Хасінто підвівся й закурив. Сидячи на ліжку, він думав: «Телефонувати звідси не можна. А якщо вийду на вулицю, залишу без нагляду дім. Це викличе підозру. Що ж робити?..» Він заходив з кутка в куток, потім ураз підскочив до вікна і з-за штори подивився на вулицю. «Вже ніколи. Вони приїхали». Біля під'їзду зупинилися два автомобілі. Хасінто спустився сходами й повільно пішов до дверей. Пролунав дзвоник. Хасінто відчинив. Перед ним стояли четверо. — Доброї ночі, Хасінто, — привітався Вільямс. — Доброї ночі, сеньйоре. — Ми приїхали тут працювати за наказом шефа. — Проходьте. Хасінто, подивившись на чемодани прибулих, зрозумів, що це зв'язківці. Він зачинив двері й спитав: — Чим можу бути корисним? — Поки що нічим, — відповів Вільямс. — Ми працюватимемо в кабінеті. — Якщо буду потрібен, я у вітальні. Всі четверо зайшли в кабінет і зачинили за собою двері. У вітальні, вдаючи, ніби читає журнал, Хасінто напружено думав: «Вони працюють швидко. Через кілька годин тут будуть оті пси. А може, й через кілька хвилин. Я повинен попередити товаришів. Але як?» Раптом блискавкою промайнула думка. Він підійшов до телефону й набрав номер кабінету Доктора в центрі. — Сеньйор? Сюди прибули Вільямс і ще кілька чоловік. Вони перевертають усе догори дном. Я зателефоную, щоб узяли почистити килим. Діставши дозвіл шефа, Хасінто ледь посміхнувся: «Надія вмирає останньою». Він швидко набрав потрібний номер. — Френк? Це я, Хасінто. Пришли когось по килим. Зараз. Звичайно, хлопче, я знаю, котра година. Тридцять хвилин. Гаразд. Домовились. Хасінто глянув на годинник: «Якщо по килим приїдуть раніше, ніж прискочать ці пси, товариші будуть попереджені». Вмостившись на дивані у вітальні, Хасінто незворушно читав журнал. Бій настінного годинника нагадав, що минуло п'ятнадцять хвилин. Хоч Хасінто й не бачив, що робиться в шефовому кабінеті, проте знав, що ті пошуки марні. Закуривши сигарету, Хасінто подумав про Кармєн: «Найголовніше — встигнути передати їй сигнал небезпеки. Вона подбає про решту групи». Хасінто кинув журнал на столик і став біля вікна: «Коли ж нарешті приїдуть з хімчистки?» Він знову пішов до дивана, але почув шум автомобіля, що чимраз ближчав. Серце прискорено закалатало. Він підійшов до вікна й побачив, як біля входу до будинку зупинився фургончик хімчистки. Хасінто відчинив двері раніше, ніж подзвонили, й зустрів прибулого широкою усмішкою. — Я вже думав, ти не приїдеш. — Раз я сказав, що буду, значить, буду. — Дуже тобі вдячний. Проходь! Хасінто зачинив двері й показав на килим: — Ось він. Френк згорнув килим і поклав на плече. Хасінто підійшов до маленької стойки бару й повернувся з двома чарками віскі. — Ковтни на дорогу. Френк поклав килим і взяв чарку. — Дякую, — промовив він і відразу вихилив її. Хасінто поставив чарки на стойку. — Слухай, Френку, ти не зробиш мені послугу? — Якщо зможу… — Річ ось у чім: я домовився сьогодні зустрітися з дівчиною, але обставини несподівано змінилися. Я не маю змоги їй зателефонувати, бо в нас зараз лагодять апарат. І вийти ніяк — не можна залишити будинок. Подзвони, будь ласка, ось по цьому номеру й скажи, що я від'їжджаю принаймні на двадцять три дні. Зрозумів? Хасінто простягнув папірець з номером телефону. Френк, глянувши на нього, спитав: — Як дівчину звати? — Карменсіта. — О-о, як романтично! — жартівливо зазначив Френк, і вони обидва розсміялися. — Ти зрозумів, що їй переказати? — перепитав Хасінто. — Звичайно, приятелю. Я телефоную Карменсіті й кажу, що Хасінто не зможе прийти, бо від'їжджає принаймні на двадцять три дні. Так? — Так. Хасінто засунув п'ятидоларовий папірець Френкові в кишеньку сорочки і всміхнувся: — Це за послугу. Подзвони їй одразу, як вийдеш звідси. За кілька хвилин Хасінто дивився вслід фургону, що віддалявся по шосе. Потім він піднявся до себе в кімнату: «Тут нічого не знайдуть…» І цієї ж миті по кімнаті ковзнув промінь світла. Хасінто глянув у вікно. Дві машини на шаленій швидкості мчали асфальтовою доріжкою до будинку. «Ну ось і пси, але… спізнилися», — вдоволено подумав він. Скинувши черевик, Хасінто розбив ним скло в середній шибці — на випадок, якщо підведе Френк. Узувшись, повільно спустився сходами. Подзвонили. Хасінто відчинив двері. На порозі стояли троє. — Доктор наказав, щоб ти їхав з нами, — промовив командир групи, беручи Хасінто за руку. — Що сталося? — Там дізнаєшся, — відповів старший, не випускаючи його руки. Двоє інших стали пообіч Хасінто, щоб він не втік. Хасінто цілком незворушно сів на заднє сидіння, ті троє теж посідали, й машина рушила. Хасінто, ледь обернувшись, помітив, як з другого автомобіля вийшли троє і попрямували до будинку. Звівши очі, він побачив розбите вікно своєї кімнати. «Френк… Френк…» — стугоніло йому в мозку. А за кілька миль від автомобіля, в якому везли Хасінто, задзвонив телефон. — Так. Це я, Кармен…
З центру Доктор машиною вирушив у «Рай». Через півгодини він під'їздив до будинку, відведеного для спеціальної роботи. Побачивши його, з лави підвівся вартовий. Доктор, не затримуючись, подався до вітальні, а звідти вузьким коридором до входу в підвал… Перед металевими дверима він зупинився, натис кнопку, і вони поволі відчинилися. В кімнаті біля столу сиділи троє. При появі Доктора вони підхопилися. Важко опустившись на стілець, шеф спитав: — Його вже привезли? — Півгодини тому, — відповів командир спецгрупи. — Запитальник готовий? Слідчий вручив йому записник. — Гаразд. Усе готово? — Шеф центру махнув рукою операторові «детектора брехні». — Так, усе. — Де він зараз? — У третій, — відповів командир спецгрупи. — Почнемо перший допит. Потім піддамо перевірці на «детекторі»… Передайте хлопцям, щоб його зробили поступливішим. Врахуйте — поступливішим, а не прибили. Ясно? — Так, — відповів командир спецгрупи. — Тепер приведіть його, — розпорядився шеф. Командир спецгрупи вийшов з кімнати у вузенький коридор, що вів до камер. У кінці коридора він спинився перед гратами — подав знак вартовому по той бік: — Приведи з третьої. Вартовий рушив в один з бічних ходів. Через кілька хвилин, повернувшись із Хасінто, він відімкнув грати й штурхнув в'язня вперед. Хасінто люто зиркнув на тюремника, що нахабно шкірився. — Ходімо, — наказав командир спецгрупи, і Хасінтопопростував яскраво освітленим коридором. Після темної камери він мружився від сліпучого світла. Зупинилися в кінці коридора перед дверима. Командир спецгрупи постукав, їм дозволили зайти. В кімнаті було троє. Один із них Доктор. Хтось шарпнув Хасінто й різко штовхнув на стілець, що самотньо стояв посеред кімнати. Конвоїр зняв із нього наручники. Хасінто склав затерплі руки на колінах і спокійно глянув на Доктора. Він був готовий до будь-яких випробувань. Загадково посміхнувшись, Доктор почав: — І давно ти цим займаєшся? Хасінто здивовано звів брови: — Я не розумію, про що ви питаєте. — Не розумієш? Докторова посмішка перетворилась на криву гримасу. Він зміряв Хасінто розлюченим поглядом: — Відколи ти провадиш цю роботу?. — Яку роботу? Доктор почав утрачати терпець. — Що тобі відомо про діяльність Х-23? Того, на що очікував Доктор, не сталося: жоден м'яз не здригнувся на обличчі Хасінто. — Я не знаю ніякого Х-23, тому мені нічого не відомо про його діяльність. Доктор аж підвівся і, зіпершись на стіл, сказав: — Ти, звичайно, теж нічого не знаєш ні про Курдупля, ні про Кмітливого… — А хто це? — Послухай, Хасінто… Точніше, Х-23, послухай, ти програв, у нас є докази… Цілком достатні… — У вас не може бути доказів, — твердо відповів Хасінто. Доктор спалахнув від люті. Він чекав якої завгодно відповіді, тільки не такої. А у відповіді Хасінто таїлася пастка, в яку, він сподівався, потрапить Доктор. «Виходить, вони знають тексти шифровок», — міркував в'язень. — У нас не може бути доказів? — виклично промовив Доктор і зловісно всміхнувся. — Поки що я тобі скажу тільки одне: ми маємо докази. В нас є свої способи вивідувати те, що нас цікавить. «Не попався… Хитрий», — подумав Хасінто. А Доктор продовжував допит: — Чому ти такий певний? — У чому? — В тому, що в нас нема доказів? — З тієї простої причини, що я не Х-23 і мені нема чого хвилюватися. Доктор гостро подивився на Хасінто, а потім вигукнув: — Досить блазнювати! Тебе виказує поведінка. Ти надто спокійний. Надто врівноважений. — Я спокійний, бо нічим не завинив. — Це не так. Відведіть його. Командир спецгрупи надягнув на Хасінто наручники, і в'язня повели коридором. — Стійте! — скомандував командир спецгрупи десь посередині коридора. Біля Хасінто розчинилися двері, всі зайшли до кімнати. «Я знав, що цього не минути», — подумав Хасінто. Він уважно подивився на крісло, в яке йому належало сісти. Наручники знову зняли. Хасінто обвів поглядом присутніх і опустився в крісло. Товсті ремені оповили йому ліву руку, потім праву. Ще грубший ремінь притис до спинки крісла. Без поспіху, але швидко і вправно оператор прилаштував ремені й до ніг Хасінто. «Я мушу опанувати себе… Нерви не зрадять мені. Я не повинен пітніти…»— твердив собі подумки Хасінто, поки йому на голову надягали металевий шолом. Оператор перевірив кожен ремінь і перейшов до маленького пристрою за спинкою крісла. В пристрій він заклав рулон білого паперу і взявся налагоджувати стрічкопротяжний механізм. Кінчик стрічки висунувся на кілька сантиметрів за голку самописця. Оператор став перед Хасінто й хрипким голосом сказав: — Напишіть на цьому аркуші будь-яке число від одного до десяти. На кожне запитання відповідайте «Ні». Ясно? — Ясно. Хасінто зумів написати на аркуші трійку. Оператор, перевернувши аркуш, поклав його на стіл, потім відійшов у куток кімнати й натиснув кілька кнопок на контрольній панелі. — Готові? — Готовий. — Один. — Ні. — П'ять. — Ні. — Три. — Ні. — Вісім. — Ні. — Дев'ять. — Ні. — Чотири. — Ні. Паперова стрічка посунулась, і на ній прокреслилися хвилясті лінії. — Два. — Ні. — Шість. — Ні. — Сім. — Ні. Оператор відірвав шматок стрічки, що вже майже сягала підлоги. Посміхнувшись, він зазирнув у зошит, де були записані запитання, й зареготав. — Ти написав трійку… приятелю. Він підійшов до столу і перевернув аркуш. Всі побачили цифру «3», написану Хасінто. Оператор повернувся до Хасінто: — Почнемо. — Хвилинку, — сказав, заходячи, Доктор. — Я даю тобі один шанс, Х-23. Якщо ти зізнаєшся, ми зуміємо домовитись. Це твоя остання можливість. Потім буде запізно. — Я працював тільки на вас, — відповів Хасінто. Доктор сів на табуретку й подав знак операторові. Той витяг з кишені халата блокнот із запитаннями, подав його, командирові спецгрупи, а сам пішов до записувального пристрою. Командир спецгрупи розкрив блокнот. — Ви агент Кастро? — Ні. — Ви комуніст? — Ні. — Ви працюєте на кубинську розвідку? — Ні. — Ви маєте зв'язок з Кубою? — Ні. — 1 Ви знаєте про операцію «Пента»? — Ні. — Ви посилали телеграму зі словом «курдупель»? — Ні. — Ви розмовляєте англійською? — Ні. — Ви знаєтесь на засобах зв'язку? — Ні. — Ви посилали телеграму зі словом «півник»? — Ні. — Ви знаєте Кмітливого? — Ні. — Ви нелегально виїхали з Куби? — Так. — Ви підтримуєте зв'язок з посольствами? — Ні. — Ви проти Кастро? — Так. — У вас є зв'язківці? — Ні. — Ви володієте технікою шифрування? — Ні. — Ви кубинець? — Так. — У вас двоє дітей? — Так. — Ви розлучений? — Ні. — Ви володієте технікою дешифрування? — Ні. — Ви надсилаєте повідомлення на Кубу? — Ні. — У вас є можливість повернутися на Кубу? — Ні. — Ви маєте контакт з ЦРУ? — Так. — Ви працюєте на кубинську контррозвідку? — Ні. — Ви підтримуєте зв’язки з радянською розвідкою? — Ні. — Ви працюєте на кубинську контррозвідку? — Ні. — Ви розмовляєте російською? — Ні. — Ви працюєте на іноземну державу? — Ні. На паперовій стрічці, що зміїлася по підлозі, було виразно видно слід самописця. Оператор з цікавістю дивився на нього. — Ви з радянської контррозвідки? — Ні. — Ви були в лавах повстанської армії? — Так. — Ви боролися проти Батісти? — Так. — Ви радист? — Ні. — Ви встановили мікропередавач? — Ні. — Ви слухаєте «Голос Куби»? — Так. — Ви одержуєте через нього інформацію? — Ні. — Ви слухаєте передачі «Радіо прогрес»? — Так. — Ви одержуєте через нього інформацію? — Ні. — Інформація надходить вам через «поштові скриньки»? — Ні. — Ви надсилаєте її через «поштові скриньки»? — Ні. — Ви користуєтеся дипломатичною поштою? — Ні. — Ви фотограф? — Ні. — Ви вмієте проявляти плівку? — Ні. — Ви вмієте фотографувати? — Так. — Ви знаєтесь на мікрофотографії? — Ні. — Ви пройшли підготовку на Кубі? — Ні. — У Радянському Союзі? — Ні. — Тут комуністична країна? — Ні. — Ви закінчили військові курси? — Ні. Хасінто відповідав, утупившись в уявну точку вдалині. — Ваш начальник Рамос? — Ні. — Ви знаєте Ферра? — Ні. — З вами працює Агілар? — Ні. — Ви працюєте на кубинську контррозвідку? — Ні. — Ви проводили розвідувальну роботу? — Ні. — Ви агент? — Ні. — Ви працюєте як зв'язківець? — Ні. — Ви вчилися на радиста? — Ні. — Ви працювали як диверсант? — Ні. — Як інформатор? — Ні. — Ви агент ЦРУ? — Ні. Командир спецгрупи закрив блокнот і поклав його на табуретку. Оператор вимкнув «детектор», узяв блокнот і підійшов до паперової стрічки. Пропускаючи її між пальцями, він поглядав то на сторінки блокнота, то на лінії, накреслені на стрічці. По якімсь часі оператор почав неквапно знімати з Хасінто ремені. Той тримався спокійно. Потер затерплі руки й заплющив очі. — Він бреше, мов пес, — сказав оператор Докторові. На обличчі в того з'явилася лиховісна посмішка. — Ви грали… і програли. Відведіть його! — погрозливо наказав Доктор. Хасінто був незворушний. Командир спецгрупи надягнув йому наручники, схопив за карк і шарпонув з крісла. Хитаючись, Хасінто вийшов з. кімнати, де складав такий суворий іспит. Його штовханами відвели до камери в кінці коридора. Там уже чекали двоє. На одному були темні окуляри. Другий, у сорочці із закачаними по лікті рукавами, ледь поляскував по долоні нагаєм. Хасінто штовхнули на середину камери. Нагай зі свистом шмагонув його по обличчю. Він упав на коліна. Тип у темних окулярах ударив його носаком у груди. Заточуючись, Хасінто почув лайку двох катів. Все попливло в нього перед очима. Він уже не відчував, як по обличчю бігла кров, бо знепритомнів. — Досить, — сказав командир спецгрупи. — Пам'ятайте, нам треба тільки зробити його поступливішим.
А за кілька метрів від камери, де жорстоко били Хасінто, сиділи Доктор та оператор «детектора брехні», який протягував між пальцями довгу паперову стрічку. Здивовано похитуючи головою, він підійшов до шефа, що сидів з сигаретою в зубах. — Докторе… — Так… — Ви знаєте, він не брехав. Доктор зблід. Він уп'явся очима в оператора, а потім шпурнув у попільничку сигарету. — Ви переконані в цьому? — спитав він. — Цілком. Дивіться! Оператор показав відповідні частини стрічки. — Так, справді, — погодився Доктор. — Як бачите, лінії однакові. Оператор скрутив стрічку і, вклавши її в алюмінієвий футляр, передав Докторові. — Нікому жодного слова про результати, — наказав шеф центру. Прикро вражений, Доктор пішов до свого маленького кабінету. «Невже я помилився?» — запитував він себе подумки.
Холодна вода повернула в'язня до тями, але він непорушно лежав на підлозі. Хасінто знав: варто йому лише ворухнутися, як знову почнуть бити. Сильний біль у грудях не давав дихнути. Чоло палало, нестерпно боліла голова. Він відчував, як у скронях пульсує кров. Почулися кроки, і хтось ще раз облив його водою. Потім дужі руки, підхопивши його під пахви, кинули у крісло. Він розплющив очі н одразу замружив. Десь із метрової відстані йому у вічі било світло двох двохсотватних ламп. Хасінто здригнувся від пекучого болю в потилиці. Поряд з ним нахабно посміхався тип у темних окулярах з недокурком у руках. Хасінто нахилив голову, намагаючись уникнути світла потужних ламп, та його схопили за чуба й шарпонули голову назад. — Ти заговориш, пес… — процідив той, що у чорних окулярах. Сильний удар долонями по обох вухах водночас оглушив Хасінто. З одного вуха потекла цівка крові. — Якщо так поводитимешся й надалі, довго не протягнеш, — сказав кат у чорних окулярах. — Проте ми дамо тобі час подумати, — докинув другий, із закачаними рукавами. Вони погасили лампи й вийшли з камери. Хасінто поволі підвів голову. Дуже пекло шию, У вухах дзижчали сотні бджіл. Боліло в грудях і в голові. Він спробував прикинути, скільки часу перебуває в «Раю». Хасінто посунувся в кріслі, сідаючи зручніше. «Чи встигла Карменсіта щось зробити? Що показав «детектор»?» — думав він. Почулися кроки. Двоє його катів знову стояли поряд. Краєм ока він глянув на них, але те, чого шукав, не побачив. Обоє були без годинників. Вони познімали з нього ремені, лишивши в наручниках. — Ходімо, — наказав йому кат у темних окулярах. Хасінто насилу підвівся й пішов. Ноги його не слухалися.
Доктор сидів у кабінеті й курив запашну сигарету. Минуло дві доби відтоді, як Хасінто заарештували, але нічого не вдалося з'ясувати. Серед речей Хасінто теж нічого вартого уваги. Результати випробування «детектором брехні» виявилися несподіваними. Доктор поклав сигару в попільничку й підійшов до сейфа. Повернувся з металевою коробочкою і зошитом у руках… Він сів у крісло, відкрив коробочку й витяг з неї рулончик паперової стрічки. Доктор утретє взявся аналізувати результати допиту. Стрічка повільно рухалася між пальцями. Він уже вивчив її, тому навіть не заглядав у записник із запитаннями. Доктор поклав стрічку в коробочку і разом із записником сховав у маленький чемоданчик. Через п'ятнадцять хвилин він уже мчав у «Рай», обмірковуючи подробиці випробування, якому хотів піддати Хасінто. Через сорок п'ять хвилин він був на місці. А за годину зустрівся з Хасінто, З першого погляду Доктор пересвідчився, що його люди ревно попрацювали, роблячи в'язня «піддатливішим». Хасінто погано бачив і ледве чув. Шеф центру, підійшовши до Хасінто і пильно подивившись на нього, почав: — Послухайте, Х-23… — Я вже сказав, що я не Х-23… — урвав його Хасінто. Доктор саркастично всміхнувся й підійшов до столу. Вийняв з коробочки рулончик стрічки й, поглядаючи на неї, мовив: — Це ваш вирок, Хасінто. Хасінто скривився й стенув плечима: — Якщо так, кінчайте мене зразу, але я й далі стверджуватиму, що я не Х-23. — Це ще ми побачимо. Хасінто охопила радість, якої він нічим не видав. Сам того не підозрюючи, Доктор заронив у нього надію. «Він сказав: це ще ми побачимо… Значить, він сумнівається… Або принаймні доказів у них мало…» — промайнуло в голові бранця. Доктор повернувся до столу, взяв із шухляди два аркуші паперу й почав читати вголос: «Капітане Рамос! Вам пише людина, яка має для вас чимало цікавого. Через зрозумілі причини я не можу поговорити з вами особисто. Мав намір скористатися телефоном, та передумав і вирішив написати. Зараз переді мною сидить той, кого любите і ви… і ми. Зовні він трохи перемінився: нам треба було з ним побалакати, а він не погоджувався. І ми не мали іншої ради, як трохи приборкати його затятість. Після ряду спроб та завдяки «детектору брехні» нам пощастило з'ясувати справжню особу цієї людини. Ні, капітане, ні. Не кваптеся. Поки що я не скажу, про кого йдеться. Спочатку повідомляю тільки те, що він розповів нам самохіть. Це та сама людина, що сповістила вас про від'їзд Кмітливого. Вона ж попередила про його приїзд у понеділок. А ще вигадала спосіб передачі повідомлень: «Курдупель», «Півник» — це яскраві прикмети того, про кого я вам пишу…» Доктор поклав перший аркуш на стіл і кілька секунд дивився на Хасінто. На обличчі бранця він не побачив ні страху ні розгубленості. Тоді, взявши другий аркуш, Доктор почав читати далі: «З усього ви зрозуміли, що я веду мову про Х-23. Він та всі інші перебувають у наших руках. Зростаєте ви, зростаємо й ми. Я пишу про це, щоб у вас не виникало жодних сумнівів стосовно долі вашого товариша, який тепер співробітничає з нами. Що з ним буде?.. Не хвилюйтеся. Він у надійних руках, і невдовзі ви почуєте про нього: кінокамери знімуть його виступ для всього континенту. Цього разу досить. До наступного листа». Доктор кинув аркуш на стіл і знову глянув на бранця. Якусь хвилю стояла мертва тиша. — Як ви гадаєте, Рамос відповість? — спитав Доктор. Хасінто підвів голову й здвигнув плечима, зобразивши на обличчі подив. — Я не знаю, хто такий Рамос, і не розумію, який може бути зв'язок між цим листом та мною. Знову почалася мовчазна дуель. Доктор міркував: «Він зовсім не хвилювався, коли я читав. Або добре підготовлений, або невинен…» Хасінто теж робив висновки: «Без сумніву, хитрий… Безперервно шукає доказів. Отже, або їх у нього нема, або вони непереконливі…»
— Відведіть його до четвертої, — наказав раптом Доктор. — До четвертої? — здивувався командир спецгрупи. — Так. До четвертої. Але спершу хай його огляне лікар, — додав Доктор. Командир спецгрупи подав Хасінто знак вийти з кімнати. — А ви лишіться, — сказав Доктор, звертаючись до командира. Хасінто відвели до четвертої камери. Вона призначалася для тих, кого піддавали психологічній обробці. Починалося нове випробування. Доктор запропонував командирові спецгрупи сісти, потім узяв щойно читані аркуші й розклав по окремих конвертах. Один із них поклав у червону теку, другий — у синю. — Треба, щоб це дійшло до капітана Рамоса якомога швидше. Командир спецгрупи глянув на годинник: — Якщо встигну на рейс о шостій, то буду у «Венері» сьогодні надвечір. Диппошту відправляють о третій ранку. Якщо поквапитись, то можна встигнути. — Рамос, — вів далі Доктор, — повинен одержати спершу цей конверт. — Доктор показав на червону теку. — А наступного дня — оцей. Тепер командир спецгрупи взяв синю теку. — Ще одне, — додав Доктор. — Зробіть фотографію Х-23 в камері й надішліть її в першому конверті. А далі я поклопочуся сам. Це все. Командир спецгрупи з теками вийшов. ЦРУ надумало завдати нового удару по управлінню державної безпеки Куби. Чи досягне він мети?
Хто шукає, той знаходить
Мехіас з Агіларом грали в шахи біля басейну в туристичному центрі «Веселка Куби». На другому кінці басейну під яскравою парасолею Рамос слухав по транзистору музику. Всі троє стежили за Ф-1 та Пабло. Ф-1, накинувши на плечі синій рушник, сидів скраю басейну й бовтав ногами у воді. На протилежному боці Пабло милувався краєвидом. — Шах! — сказав Мехіас. Агілар захистив короля слоном. — Щось я не бачу тут Ферра, — промовив Мехіас. — І не побачиш. В аеропорту він давав прикурити Ф-І, то йому краще уникати нової зустрічі. Мехіас зробив хід пішаком і, хоч загрози королю не було, чомусь вигукнув: — Шах! Агілар не ворухнувся. В темних скельцях окулярів Мехіаса він побачив групу туристів, серед яких був Бартон. Туристи підходили до басейну. Агілар почув співучий голос дівчини-гіда, що йшла попереду групи. Агілар потиснув Мехіасу руку, і вони заходилися складати фігури в шахівницю. Рамос помітив групу раніше за Агілара та Мехіаса, тому, побачивши той потиск рук, він усміхнувся, — це був умовний знак. Рамос вимкнув приймач і оглядівся. Агілар з Мехіасом пірнули в басейн і попливли, віддаляючись від Ф-1 та Пабло. Чимало туристів теж вирішили скупатися. Бартон сів у одне з дерев'яних крісел, що стояли навколо басейну. Дівчина-гід, яка теж пірнула у воду, привертала до себе багато поглядів. Одні милувались її вродою, інші — тим, як вона чудово плаває, а ще троє пильнували, коли вона зніме білу шапочку. Рамос, побачивши Д-45, що підходив до басейну, знову ввімкнув приймач. Д-45 пробіг поглядом по всіх, що були біля басейну; і сів у крісло, докурюючи сигарету. Потім підійшов до краю басейну, заглянув у воду й зняв в'єтнамки. З протилежного боку до басейну підійшов Бартон і теж скинув з ніг в'єтнамки. Гід зняла шапочку. Три співробітники держбезпеки, що перебували в різних місцях, відразу наготували свої фотоапарати. Бартон та Д-45 стрибнули в воду. Поки вони пливли, Ф-1 скинув з себе рушника, очікуючи, коли плавці досягнуть середини басейну. Коли їм лишалося пропливти метрів зо три, Ф-1 пірнув. За мить і Пабло був у воді. Чотири чоловіки пливли при самому дні й повинні були зійтися в центрі басейну. Агілар кинувся в воду одразу ж за Бартоном і плив сусідньою доріжкою метрів за два позаду. Ф-1 та Пабло перетнули басейн упоперек, вилізли з води, сіли на край басейну з протилежних боків і почали спостерігати за тими, що були у воді, переважно за гідом. Д-45 проплив останні п'ять метрів кролем, ухопився за край басейну і, шумно пирхаючи, почав вилазити. Обернувшись, він побачив, що Майк попрямував до бару. Д-45 взув залишені Майком в'єтнамки й невдовзі їхав своєю машиною до Гавани. Агілар з сигаретою в роті підійшов до Рамоса і попросив прикурити. Рамос подав йому сірники. — Під водою нічого не передавали, — доповів Агілар. — Інформацію передали не в воді, — відповів Рамос. Агілар припалив сигарету, повернув Рамосу сірники і, не поспішаючи, рушив до котеджів. «Якщо всі четверо були в воді, то де ж іще вони могли передати інформацію?» — сушив він собі голову. Рамос глянув на Дульсе, що витирала коси, й усміхнувся. Потім, вимкнувши приймач, рушив до котеджу. «Справді, хитруни. Гарний спосіб придумали. Ледь не обкрутили навколо пальця», — подумав він.
Черговий офіцер узяв телефонну трубку: — Слухаю. Де? Гаразд, виїжджаємо до вас. Будьте там. За чверть години дві машини зупинилися метрів за сто від комітетчиків. — Здається, приїхали, — сказала Бланка. — Доброї ночі, — привітався, підходячи, один із прибулих. — Доброї ночі. — Де це? Бланка хотіла показати рукою. — Не показуйте рукою, — спинив її співробітник держбезпеки. — Будинок номер 4305, зелений. — У вас є ключ від нього? — Нема. — Залишайтеся тут, поки ми не скажемо. Співробітник пішов, і коли вже його не можна було побачити з будинку, помахав товаришам, що сиділи в машинах. Вийшли четверо. Двоє попрямували до того, що їх кликав, а двоє лишилися на розі… — Скажіть Мігелеві, щоб об'їхав квартал і пробрався на подвір'я зеленого будинку.
Роберто почало хилити в сон, і він вимкнув радіо. Підвівшись, він через щілини жалюзі глянув надвір і побачив, що до під'їзду підходять троє. «Прокляття, мене викрито!» — прошепотів він. Сну як не було. Одним скоком він опинився біля чемодана. Схопив у ньому пачку грошей, знайшов сигарети з начинкою й засунув у кишеню. Швидко, але безшумно підкрався до дверей. Прикрутив до пістолета глушник і звів курок. Тихенько відсунув засувку й припав до стіни. Двері почали повільно відчинятися, поки не стукнули об стіну. Роберто побачив руку чоловіка, який відчиняв двері, і, переконавшись, що за ним нікого нема, підняв пістолет. Коли чоловік зайшов, Роберто щосили вдарив його по голові й одразу підхопив обм'якле тіло. Та, підвівши погляд, побачив у їдальні світло ручного ліхтарика. Одним стрибком він опинився надворі. Перескочивши через невисокий мур, угледів вузьку стежину. Хтось із переслідувачів гукнув: — Швидше! А то втече! Допоможіть Мігелеві, він поранений! У поблизьких будинках почало загоратися світло. Роберто, причаївшись за газовим балоном, зрозумів, що зволікати не можна. По стежці він вийшов на тротуар і прискорив ходу. Метрів за сто від перехрестя Роберто побачив машину. Коли він перетнув вулицю, вона рвонула з місця, осліпивши його світлом фар. Він кинувся бігти, стискаючи в руці пістолет. Почувши, як позаду завищали об асфальт колеса, він збагнув, що машина переслідує його. Він вибіг на ріг 41-ї вулиці й сховався за муром. Машина різко загальмувала і зупинилася. Через кілька секунд вона помчала далі й завернула на 31-шу вулицю. Роберто сховав пістолет у кишеню і, вийшовши з-за муру, попрямував до 60-ї вулиці. Вдалині він угледів автобусну зупинку. До неї було метрів двісті. Роззирнувшись і не помітивши нічого підозрілого, він наддав ходи. Зненацька з бічної вулиці вилетіла машина, що переслідувала його. Роберто метнувся в якийсь двір. Минуло кілька секунд. Хвилина. Він висунув голову. Машини не було. На зупинці стояло кілька чоловік. «Зупинка недалеко… Коли підійде автобус, устигну заскочити… А тут безпечніше», — подумав він. Та сама машина ще раз промчала за кілька метрів від сховку Роберто. Він інстинктивно притиснувся до муру. Знову виглянув на вулицю. До зупинки наближався 22-й автобус. Роберто побіг щодуху, аби вскочити в нього першим. Проте ніхто на зупинці не рушив з місця. Тільки глянувши на покажчик, він усе зрозумів: це була зупинка 28-го та 3-го автобусів. 22-й тут не спинявся. «Ну й дав я маху!» — подумав Роберто. По шосе промчали дві патрульні машини. Роберто здригнувся. — Щось трапилося, — сказав хтось на зупинці. Роберто глянув на годинник. Було двадцять хвилин на третю. «Ще один день, і я заберуся з цих клятих місць», — подумав він. Нараз у нього всередині похололо: на шосе знову вигулькнула машина, що переслідувала його. «Втекти не встигну!» — промайнуло в голові, але одразу ж з'явився і проблиск надії: до зупинки наближалося таксі. — Ви куди їдете? — спитав Роберто у водія. — На стоянку, — відповів той. — Прихопіть і мене. Понад годину нема жодного автобуса. — Гаразд, сідайте. «Де я бачив цю людину?» — подумав водій. Але Роберто урвав його роздуми, хряпнувши дверцятами. В цей час машина, що переслідувала його, загальмувала біля зупинки. Двоє співробітників уважно розглядали тих, хто чекав автобуса. Водій таксі відчинив дверцята скриньки у приладовій панелі, дістав картонну картку й щось записав. І тут побачив у скриньці фотографію Роберто. Водій увімкнув лічильник. Пасажир нервував, але тепер водій знав чому. Таксі поїхало 41-ю вулицею. Водій узяв радіотелефон: — Говорить тридцять п'ятий. З апарата почувся жіночий голос: — Слухаю, тридцять п'ятий. — У мене з кермом негаразд. Після цієї поїздки вирушаю в майстерню. — Добре. Диспетчер одразу ж набрала номер телефону. — Слухаю. — Товаришу, це з диспетчерської таксопарку. Нам щойно передали пароль. — Яка машина і де вона зараз? — Хвилинку. — Диспетчер глянула в картотеку й спитала: — Ви мене слухаєте? — Так. — Червоний «шевроле», номер 02НЕ27. — Де він зараз? — Зачекайте. — Диспетчер узяла мікрофон: — Тридцять п'ятий, тридцять п'ятий, де ви їдете? Водій таксі зразу відповів: — По двадцять третій. — Дякую. Диспетчер знову взяла телефонну трубку: — Вони на двадцять третій вулиці. — Дякую. Водія більше не викликайте. Ясно? — Авжеж. Через три хвилини по радіо передали: — Всім патрулям! Всім патрулям! Перекрити зовнішнє кільце. Об'єкт номер один їде в таксі — червоний «шевроле», номер 02НЕ27, — по двадцять третій вулиці. Озброєний. Розпочати затримання… Щойно таксист почав розмовляти з диспетчерською, в Роберто закралася підозра, але він її одразу відкинув. «Це просто нерви», — вирішив він. Коли ж водія викликали, підозра в Роберто виникла знову. «Казав, що в нього несправне кермо, але машина його слухається… Потім повідомив, якою вулицею їде. Здається… тут щось не так», — подумав він. Таксі на якусь хвилю спинилося біля перехрестя 23-ї та 12-ї вулиць. Роберто доторкнувся до кишеньки на сорочці, де лежала прим'ята пачка з двома отруєними сигаретами. «Якщо він не курить… буде складніше», — промайнула думка.
Роберто дістав сигарети й запропонував таксистові. Той узяв одну й засунув до рота. Щоб не викликати підозри, Роберто удав, наче хоче зробити те саме, але загаявся. Діставши запальничку, підніс її водієві, той глибоко затягнувся, й за мить його тіло безживно впало на кермо. Роберто миттю відштовхнув свою жертву й сів до керма. Таксі рвонулося вперед. Перед вулицею Пасео Роберто побачив дві патрульні машини, які перепинили рух по 23-й вулиці. З машини вистрибували бійці з автоматами. Натиснувши на акселератор, Роберто різко крутнув і проскочив за кілька сантиметрів від патрульної машини. Вслід йому залунали постріли.
Наступне перехрестя блокували вже три патрульні машини. «Ні, тут не прорватися», — вмить збагнув Роберто і, скинувши швидкість, круто звернув у бічну вулицю. В заднє скло вдарили кулі. Інстинктивно пригнувши голову, Роберто озирнувся. Патрульна машина їхала за кілька метрів від нього. Роберто кілька разів вистрілив з пістолета. Патрульна машина різко загальмувала. Роберто зрозумів, що не схибив: поранений водій натиснув на гальмо. — Куди влучило? — спитав товариша один з патрульних. — У руку, — скривився від болю водій. Машина зупинилася, патрульний вибіг на шосе й почав стріляти вслід утікачеві. Тут з'явилася друга патрульна машина і продовжила погоню, а той, що стріляв, пішов допомогти пораненому водієві. Одна куля патрульного влучила Роберто в шию, але він не спиняв машини. Ось він промчав повз лікарню імені Фахардо. Побачивши, як ще дві машини приєдналися до погоні, Роберто спробував звернути в бічну вулицю, але йому завадив автобус. Через пробите кулями вітрове скло було погано видно. В'їзд на проспект Ранчо Бойєрос блокував ланцюг патрульних машин. Роберто, різко загальмувавши, вискочив з машини й побіг між соснами парком Юності. Роберто бачив, як з машини повистрибували бійці з автоматами й кинулися слідом за ним. .. — Здавайтесь! Ви оточений. Вам нікуди тікати! — гукнув хтось. Роберто двічі вистрілив на голос. У відповідь пролунала автоматна черга. Метрів за двадцять він помітив маленьку альтанку. «Якщо дістанусь до неї, їм буде складніше», — подумав він і рвонувся вперед. — Стій! — пролунало праворуч. Не спиняючись, Роберто двічі вистрілив у той бік. Автоматна черга зліва влучила йому в ногу. Він упав, схопившись за рану. Обличчя перекривилося від болю. Кілька разів натиснув на спусковий гачок, але пострілів не було. Встановивши нову обойму, Роберто поповз. Помітивши, що праворуч від нього хтось повзе, він відкрив вогонь. Пострілом у відповідь його поранило в руку. — Здавайтесь! — пролунало знову. Вже нічого не розрізняючи, Роберто заходився стріляти навмання. Пролунала автоматна черга, і він відчув пекучий біль у грудях. До нього кинулись якісь тіні. То було останнє, що бачив Роберто.
Рамос, Ферра, Агілар та Старий поставили на тацю чашечки з-під кави й закурили. Старий випустив дим і, всміхнувшись, звернувся до Рамоса: — Отже… у в'єтнамках. Рамос поклав недопалок на попільничку: — Так, товаришу майор, у в'єтнамках. Ви б бачили Агіларове обличчя, коли я йому сказав, що інформацію передали не у воді. — Звісно, я здивувався, — відповів Агілар. Все схиляло до думки, що інформацію передадуть саме у воді. Важко було уявити, що вони скористаються в'єтнамками… Просто, але хитромудро. — Тут нам істотно допомогло те, що ми знали результати роботи Мехіаса, — промовив Старий. — Щодо Мехіаса, — докинув Рамос. — Йому вдалося встановити мікропередавач у машині Мозка. Це дозволить нам тримати агента під контролем. Всі помовчали. Потім заговорив Старий: — Я думаю про Роберто. Ми ще раз переконалися в дієвості роботи комітетів захисту революції. Це ж їхні працівники виявили, де переховується Роберто. Старий замовк. Раптом його обличчя посмутніло. — Уже дві сім'ї постраждали, — гірко промовив він. — У кожній утратили дорогу людину. Знову найманці завдають болю нашому народові. Ще раз пролито кров кубинців: спочатку — Хуанхо, тепер — водія таксі… Поступово його обличчя стало спокійнішим. — Щодо Роберто, — сказав він, — нам треба дещо обмізкувати. При обшуку будинку, де він ховався, встановлено, що двері там не пошкоджено. Отже, в помешкання Роберто проник не силою. Якщо це так, значить, двері відчиняли ключем. Виходить, сховатись у будинку йому хтось допоміг. Далі. Сім'я, що мешкала в цьому будинку, виїхала з країни торік. Тому тут можливі варіанти. Перший: ключ від самого початку був у Мозка, другий — ключ у когось іншого. Продумаємо перший варіант. Якщо ключ був у Мозка, то хто йому його дав і з якою метою?.. — Це міг зробити, — припустив Ферра, — товариш або пацієнт, щоб Мозок забрав з будинку якісь речі. З іншого боку, хоч це й малоймовірно, може, якраз тут готували умови для наступної операції?.. Я сказав — малоймовірно, бо вони ж не могли знати, скільки будинок стоятиме незаселений. — Остання обставина, — зазначив Старий, — на мою думку, виключає такий варіант. Мабуть, ключ був у іншої особи. Але в кого? — А може, в якогось родича? — висловив припущення Агілар. — Родича? — перепитав Старий. — Так, родича власників будинку. Цей родич, можливо, інформатор або «поштова скринька» Мозка. Не думаю, щоб хтось дав Мозкові ключ, не знаючи, для чого буде використано будинок. Якщо ми виходимо з того, що ключ від самого початку був у родича господарів будинку, і при цьому знаємо, що Роберто опинився в ньому одразу після втечі, то, напевно, він зателефонував Мозкові, а той узяв ключ і влаштував Роберто в цьому будинку. Дуже легко встановити, хто з родичів господаря будинку лишився на Кубі. — А якщо цей ключ потрапив до Мозка іншим шляхом — від пацієнта чи товариша? Може, Роберто зателефонував йому після втечі і Мозок згадав про цей залишений будинок? — вступив у розмову Рамос. — Давайте повернемось до того, про що ми тільки-но говорили, — сказав Агілар. — Хто й навіщо віддав ключ Мозкові? Чи міг він передбачити, що будинок пустуватиме цілий рік? Мозок, звичайно, міг згадати про порожній будинок одразу ж після втечі Роберто й почав діяти. Напевно, він заздалегідь знав про залишений будинок або довідався про нього, коли йому подзвонив Роберто. Це можливо. Запанувала тиша. — Рамосе, — наказав Старий, — з'ясуйте все, що стосується родичів. А тепер давайте займемося трохи Мозком. Сьогодні п'ятниця. Завтра агенти залишають країну. Точніше: мають намір. Але перш ніж говорити про завтра, поговорімо про сьогодні. Якщо все піде так, як ми сподіваємось, сьогодні Мозок почне з'єднувати всі ланки ланцюга. Іншими словами, одержавши інструкції, він передаватиме їх агентам, що лишаються в країні. Мені б хотілося знати, яких заходів ми вжили? Ферра підвів голову й подивився на Старого. — Мехіас установив мікропередавач у машині Мозка, — сказав він. — Його житло перебуває під постійним контролем. Відучора напоготові дві оперативні групи. Вже скоординовано дії з прикордонниками та збройними силами. Створено командний пункт. — Як з Кмітливим? — спитав Старий. Тепер відповідав Рамос. — Його ведуть Дульсе й Масагер. — А що з Пабло та Ф-1? — За ними теж стежать, — відповів Агілар. Настійно задзвонив телефон. Старий узяв трубку; — Слухаю. Так. Ми зараз будемо! Старий підвівся й коротко кинув: — Ходімо! Офіцери прийшли на командний пункт. Весь його персонал уже добу перебував у стані підвищеної бойової готовності. Три оператори сиділи біля потужної апаратури, очікуючи виходу в ефір підпільної станції. Дешифрувальники теж були на місцях. Фахівець з обчислювальної техніки перевіряв у машині стрічку. Ще один співробітник, у навушниках, повільно крутив ручку апарата. Намагаючись утримати в центрі екрана маленьку світну цятку, він уважно пильнував за рухом світного радіовектора. Радисти зобов'язані були забезпечувати зв'язок з підрозділами революційних збройних сил, що брали участь у операції, а також з прикордонниками й чотирнадцятьма контрольними пунктами по різних районах Гавани… Частину однієї стіни займало електротабло з картою-схемою Гавани. На ньому було видно, як рухалися машини Мозка і тих, хто за ним стежив. Четверо офіцерів підійшли до чергового. — Як справи? — поцікавився Старий. — Об'єкт номер один проїхав чотириста метрів. — Є якась додаткова інформація? — знову спитав Старий. — Так. Він заїхав на бензозаправну станцію, наповнив бак і лишив машину на стоянці, а сам пішки подався додому. — Пішки? — перепитав Ферра. — Так, товаришу капітан. Усі зразу подумали, що Мозок виявив мікропередавач. — Ходімо, — сказав Старий, — Ферра та Агілар, можете лишатися тут, якщо треба. Потім прийдете до Рамоса. За чверть години Старий та Рамос продовжили розмову в Рамосовому кабінеті. У двері постукали. — Зайдіть! — гукнув Старий. У дверях з'явився співробітник. — Товаришу майор, — почав він. — Годину тому хтось подзвонив по телефону й назвав місце, де залишено конверт на ім'я капітана Рамоса. Дізнавшись, що ви тут, я приніс конверт сюди. Старий мигцем глянув на конверт і спитав: — Той, хто телефонував, звичайно, не назвав себе? — Атож, відмовився. — Чоловік чи жінка? — Чоловік. Старий трохи помовчав, потім сказав: — Гаразд, дякую. Співробітник вийшов. — Конверт на твоє ім'я. Відкривай, — звернувся Старий до Рамоса. Рамос відкрив конверт і почав уголос читати:
«Капітане Рамос! Вам пише людина, яка має для вас чимало цікавого. Через зрозумілі причини я не можу поговорити з вами особисто. Мав намір скористатися телефоном, та передумав і вирішив написати…» Закінчувався лист словами: «Це та сама людина, що сповістила вас про від'їзд Кмітливого. Вона ж попередила про його приїзд у понеділок, А ще вигадала спосіб передачі повідомлень: «Курдупель», «Півник» — це яскраві прикмети того, про кого я вам пишу…» Рамос повернув аркуш, але на звороті нічого не було. Заглянув у конверт і вийняв фотографію… Хасінто. Він передав усе Старому й замислився. Глянувши на фотографію, Старий завмер. Потім підвівся й підійшов до вікна. Нічого не бачачи, він дивився у вікно й думав про зміст листа. Повернувшись на місце, вичавив: — Сволота… Рамос підвів голову й нахмурив брови. — Лист, — сказав він, — підтверджує наші припущення. Їх більше п'яти. Інформація достовірна, але неповна, її джерело — встановлений Роберто передавач. Хасінто, без сумніву, схоплено. Безумовно й те, що його катували, фотографія досить промовиста. Трохи помовчавши, Рамос вів далі: — Хоч би що вони писали, я певен, Хасінто не сказав їм нічого… і не скаже. В цьому й на мить не сумніваюсь. Лист зайвий раз свідчить про марнославство, зверхність та цинізм його авторів… Старий, глянувши на Рамоса, кивнув: — Цілком згоден, але тут не все зрозуміло. Рамос запитально дивився на нього. — По-перше. Чому нам надіслали листа? По-друге, лист якось дивно закінчується. Враження таке, наче думка урвалася… Рамос узяв листа й ще раз прочитав. — Так, — мовив він, — ваше зауваження цілком слушне. Старий пригладив волосся. — Я вважаю… треба якось витягти Хасінто звідти. Рамос отетерів і спромігся лише спитати: — Як?! — Усе залежить від часу. Найбільше мені хочеться, щоб скоріше минула ця ніч. У мене є задум… Якщо Хасінто не. вб'ють, через три доби ми спробуємо визволити його. Рамос недовірливо глянув на Старого: — Не розумію, як… Старий не дав йому доказати. — Ти забув про Р-15? — спитав він. — Ні. Не забув. Але Р-15 тут, а Хасінто там. — Р-15 зараз тут. Та що йому завадить опинитися за кілька днів там? — Значить… Р-15 визволятиме Хасінто? — Так, — відповів Старий. — А якщо Р-15 пощастить урятувати Хасінто… — Рамосе, — урвав Старий, — якщо Хасінто буде живий на час появи Р-15, то цілком імовірно, що вони побачаться. А решта залежатиме від спритності Р-15. Якщо все піде гаразд, він урятує Хасінто й займе його місце там. Рамос довго мовчав. — Це складно… дуже складно. — Атож. Дуже складно, але можливо, — заперечив Старий. Знову запала мовчанка. Раптом Старий, дивлячись на Рамоса, ляснув пальцями й описав указівним пальцем у повітрі дугу. — Давай готувати повідомлення для преси та радіо про арешт Роберто, — сказав він. — Але не треба казати, що він убитий. Так ми допоможемо Х-23. Вони подумають, що це відповідь на їхній лист. Бери-но папір та олівець. Почнемо так…
Д-45 лишив машину на стоянці біля бензозаправної станції і подався додому пішки, йшов він, мугикаючи пісеньку. Спустившись крутим схилом, на мить зупинився, витер хусточкою чоло. Д-45 обмірковував, що йому ще треба зробити: «В Сороа все вийшло як слід. У Майка ускладнень не виникало, з Роберто теж усе гаразд. Пабло і Монтес знають, що робити далі. Зараз треба зателефонувати Юйї, щоб діяла так, як домовились. Усе готово…» На перехресті він озирнувся на всі боки і перейшов вулицю. Попереду був ще один квартал. «Я повинен передати Маноліну інструкції та пояснити його завдання як нового керівника групи. Потім треба зустрітися з Барінго й дати адресу Юйї, хай забере радіоапаратуру. Крім того, необхідно познайомити Маноліна з «поштовими скриньками» — Реглою та Естер. Ну а тоді чекати, коли приїдуть до нас», — думав Д-45. Біля під'їзду свого будинку він огледівся. Не помітивши нічого підозрілого, піднявся сходами. Через п'ятнадцять хвилин він вийшов з чорним шкіряним чемоданчиком і швидко попрямував до стоянки. З брезентового намету посеред вулиці, обставленого металевими бар'єрами з написом «Міська водопровідна служба», за Мозком невідривно стежили двоє співробітників держбезпеки. — Увага! — шепнув один із них. — Виходить. Той відклав убік фотоапарат і взяв радіотелефон: — ПК викликає «Контроль». Прийом. — «Контроль» слухає. Доповідайте, — пролунало в апараті. — Об'єкт номер один щойно вийшов з дому. Він несе чорний чемоданчик. Прямує до автостоянки. Прийом… — Добре. Будьте на зв'язку. — Добре, будьте на зв'язку, — сказав Ферра і відійшов від рації. Тим часом Агілар розглядав світну карту-схему міста. — До цього місця, — показав він точку на ній, — йому треба пройти через пункти три, чотири та п'ять. Побачимо, в який бік він піде. Якщо сюди, — провів він рукою по карті, — то його побачать у пунктах шість, сім, вісім, десять і тринадцять. — Знаєш, що мене. непокоїть? — спитав Ферра. — Що? — Мовчанка Р-15. — Може, виникло якесь ускладнення? А може, чекає слушної хвилини?.. — Капітане, — урвав його черговий офіцер, — викликає «Леопард-9».
— Контроль, говорить «Леопард-9». Прийом. — «Леопард-9», «Контроль» слухає. Доповідайте. Прийом. — Об'єкт номер один щойно проїхав чорним «фордом». — Рушайте за ним, — пролунав наказ Ферра в радіотелефоні машини. — Будьте на зв'язку. Луїс поклав радіотелефон, і за хвилину його жовта вантажівка з емблемою «Трест молочної промисловості» мчала 26-ю вулицею слідом за машиною Мозка. Важко було здогадатися, що замість молочних продуктів у кузові їхали три співробітники держбезпеки.
Чорний «форд» рухався проспектом Пуентес-Грандес. Д-45 пильнував за дорогою і водночас позирав у дзеркало заднього огляду. Його увагу привернули три легкових автомобілі й молоковоз, які йшли за ним. Д-45, ледь додавши газу, подолав крутий підйом. Потім його машина проїхала по 51-й вулиці й зупинилася біля бензозаправної станції, навпроти спортивного клубу імені Хесуса Менендеса. Молоковоз звернув з проспекту на 94-ту вулицю, проїхав метрів двадцять і зупинився. Луїс узяв радіотелефон: 4 — «Контроль», говорить «Леопард-9». Прийом. — «Леопард-9», «Контроль» слухає. Доповідайте. Прийом. — Об'єкт номер один вийшов з «форда». Машина стоїть біля бензозаправної станції на розі п'ятдесят першої та дев'яносто четвертої вулиць. Дорогою поводився дуже обачно. Прийом. — Що він робить зараз? Прийом. — Переходить вулицю. Йде до телефону-автомата. Прийом… — Залишайте «молоко». Хай чекає іншого транспорту. Самі їдьте. Все. Прийом. — Слухаю. Луїс вимкнув радіотелефон і тричі постукав по кузову вантажівки. Звідти вистрибнули троє співробітників. — Що таке? — спитав один із них. — Я від'їжджаю. Ви залишаєтесь тут. Вінзараз розмовляє по телефону. Вантажівка поїхала. Всі троє розійшлися в різних напрямках. Один сів на лаву проти майстерні, де лагодили надувні матраци. Другий зайшов до продовольчої крамнички. Третій лишився біля автобусної зупинки. Всі троє спостерігали, як Д-45 говорить по телефону. Закінчивши, він сів у машину й поїхав 41-ю вулицею.
Співробітник, що сидів на лаві, підвівся й попрямував до телефону-автомата. Вдаючи, що дзвонить, пильно оглянув апарат. «Ні. Тут нічого не залишив», — подумав він. На перехресті зупинився червоний «фіат» і тричі посигналив. Невдовзі четверо співробітників держбезпеки вже їхали 51-ю вулицею. Водій узяв радіотелефон: — «Контроль», говорить «Леопард-7». Прийом. — «Леопард-7», «Контроль» слухає. Прийом. — Я забрав «молоко». Рухаюсь п'ятдесят першою вулицею в напрямку Серро. Прийом. — Вас зрозумів. Через кілька хвилин червоний «фіат» зупинився біля школи імені Маріани Грохалес в Маріанао.
Одержавши виклик «Леопарда-9», Ферра не відривав погляду від карти-схеми міста. Синя світна цятка пересувалася майже в самому центрі. Ферра підійшов до мікрофона: — «Леопард-5», говорить «Контроль». Прийом. — «Леопард-5» слухає. Прийом. — Об'єкт номер один прямує у ваш бік. Рушайте за ним. Прийом. — Вас зрозумів.
Вантажівка «Морського транспортного агентства», виїхавши на 100-ту вулицю, рухалася метрів за п'ятдесят попереду чорного «форда». Біля кінотеатру «Лідо» він 061і гнав її, «Форд» звернув з 41-ї вулиці й загальмував біля парку «Тропікана». Вантажівка заїхала на територію парку. Побачивши, що синя цятка спинилася, Ферра вибрав на плані три найближчі червоні цятки. — «Леопард-7», «Леопард-3» та «Леопард-1», говорить «Контроль». Об'єкт номер один — біля «Тропікани». Дійте за інструкціями. Прийом. — Вас зрозуміли.
Червоний «фіат» з чотирма співробітниками держбезпеки виїхав з третього пункту. Ісабель завела сірий «пежо» і, глянувши на своїх пасажирок — Мирославу та Марію Хулію, сказала: — Тепер наша черга.
Д-45 вийшов з машини й сів на лаву. Роззирнувся. В парку було багато дітей. Підвівши погляд, він побачив, що сюди в'їжджає червоний «фіат». Дістаючи сигарету, торкнувся касети, що лежала в кишені. Закуривши, уважно подивився на чоловіка, який намагався завести мотоцикл. Але поки дивився на дітей, що бігали без угаву, то не помітив, як при вході до парку зупинився «пежо», і не побачив Мирослави та Марії Хулії, що причаїлися в ньому. Ісабель поклала на коліна фотоапарат з телеоб'єктивом і чекала. Д-45 жадібно курив, час від часу поглядаючи по боках. Минуло десять хвилин, він уже почав непокоїтися. Нарешті побачив ту, кого чекав. У його бік повільно йшла Юйя. Д-45 вийняв з кишені пачку сигарет разом з касетою і поклав біля себе. Він, звичайно, не чув, як клацнув фотоапарат Ісабель. Юйя сіла на лаву поряд з тією, на якій курив шеф групи, і розгорнула журнал. Д-45 припалив другу сигарету і, ховаючи запальничку, ніби ненароком скинув на газон пачку сигарет та касету. Нахилившись, він підібрав пачку, глянув на Юйю, цілком захоплену читанням, і, двічі затягнувшись, викинув недопалок. Потім стрімко підвівся й попрямував до «форда». На командному пункті знову зарухались світні цятки. З різних місць співробітники держбезпеки, що прибули на червоному «фіаті», та Ісабель фотографували Юйю.
Через п'ять хвилин після того, як пішов Д-45, вона поклала журнал на коліна й подивилася навкруг. Потім узяла журнал і перейшла до лави, де щойно сидів Д-45. Коли вона сідала, її сумочка ніби ненароком упала на траву. Юйя нахилилася і разом із сумочкою підняла касету. Сховавши її, вона встала й швидко пішла. Ісабель, що невідривно стежила за Юйєю відколи та з'явилася в парку, взяла радіотелефон: — «Контроль», говорить «Леопард-1». Прийом. — «Контроль» слухає. Доповідайте. Прийом. — Невідома жінка підібрала предмет, залишений об'єктом номер один. Прийом. — Ви можете з'ясувати, що це за предмет? Прийом. — Я стою надто далеко. Прийом. — Вас зрозумів. Ісабель поклала трубку радіотелефону й побачила, що Юйя прямує до автобусної зупинки. Ісабель подала знак Марії Хулії. До парку імені Леніна Юйю вели кілька співробітників держбезпеки. 113-й автобус звернув з 100-ї вулиці й загальмував на зупинці. Юйя вийшла і, оглянувшись навсібіч, попростувала широкою вулицею до манежу. Почувши шум автомобіля, що наближався, вона зійшла на вузеньку стежку понад шосе. Повз неї промчав червоний «фіат». Юйя не бачила, як у цей час на 100-й вулиці жінка спинила сірий «пежо» й підняла капот. Не знала Юйя і того, що з цієї машини за нею в бінокль стежила Мирослава. Юйя звернула й зайшла до закинутої вбиральні. Роздивившись навколо, вийшла і взяла в кущах клейончатий чемоданчик. У вбиральні вона поставила його в куток, підійшла, до віконця й заходилася прикріпляти антену. Відкривши чемоданчик, у якому був передавач американського виробництва, вона вставила антену, дістала з сумочки касету й заклала в рацію. Раптом, почувши шерхіт, вона завмерла. Вихопивши з сумочки пістолет, визирнула у віконце. Марія Хулія припала до землі й терпіла укуси розлючених мурашок. «Це або миша… або нерви», — подумала Юйя і, повернувшись до передавача, натиснула кнопку виклику. Марія Хулія підійшла до стіни й, остерігаючись, щоб усередину не впала її тінь, зазирнула у віконце. Побачивши, що жінка веде радіопередачу, Марія безшумно відступила вбік. Відійшовши досить далеко, вона кинулася бігти до шосе. Юйя натиснула другу кнопку, і повідомлення пішло в центр ЦРУ в Майамі. Потім, сховавши антену в сумочку, а рацію в кущі, Юйя попрямувала до виходу з парку. Мирослава свиснула. Ісабель, ледь повернувшись, заглянула всередину машини. Побачивши Мирославині знаки, Ісабель опустила капот, швидко сіла за кермо й завела двигун. Помітивши, що біжить Марія Хулія, Мирослава вийняла пістолет. — Сховай зброю і лишайся тут. За нею ніхто не женеться, — сказала Ісабель. — Але… — Ніяких але! — рішуче урвала її Ісабель. — Спитаю, чи можна зайнятися нею. Якщо дозволять, то, повертаючись, я ввімкну фари. Ви попросите підвезти вас і запропонуєте їй. Зрозуміло? — Так, — відповіла Мирослава й вийшла з машини. Ісабель стрімко рушила з місця. Марія Хулія була вже біля шосе. Позаду, метрів за двісті, по дорозі повільно їхав червоний «фіат». Ісабель усміхнулася: «Ну, тепер, дівчино, все гаразд». Розвернувшись біля «Ель-Родео», вона зменшила швидкість. — «Контроль», говорить «Леопард-1»! — «Контроль» слухає. Прийом. — МХ стежила за невідомою біля закинутої вбиральні. Зараз повертається. Прошу дозволу діяти. Прийом. Ферра, помовчавши, відповів: — Гаразд. Дійте. Ісабель бачила, як Марія Хулія та Мирослава підійшли до зупинки. Помітивши, що наближається червоний «фіат», Ісабель зупинилася, вийшла з машини й підняла капот. За якусь хвилю вона почула голос водія «фіата»: — Щось сталося? Не відводячи погляду від двигуна, Ісабель відповіла: — Перекрийте рух сто тридцятого в бік Маріанао. Ісабель дивилася вслід «фіату», аж поки він не зник за поворотом біля ресторану «Лас-Руїнас». Зіпершись на крило машини, вона почала чекати.
Через хвилин двадцять на шосе вийшла жінка і попрямувала до автобусної зупинки. — Іде, — промовила Мирослава. Марія Хулія повернулася спиною до жінки. «А то помітить мій зашмарований одяг», — подумала Марія. Юйя, побачивши на зупинці двох жінок, спитала: — Давно не було автобуса? — Давненько. І туди жоден не йшов. — Мирослава показала в бік «Лас-Руїнас». — Хоч би хто знайомий їхав, — промовила Марія Хулія невдоволено. У цю мить Мирослава побачила, як по шосе повільно наближається «пежо», в якого двічі блимнули фари. Мирослава підняла руку. Машина зупинилася. Мирослава підбігла до передніх дверей. — Ви в Маріанао? — Так, — відповіла Ісабель, усміхаючись. — Гей, поїхали! Вона в Маріанао! — гукнула Мирослава. Юйя не рушила з місця. Марія Хулія пішла до машина, поволі засовуючи руку в кишеню забруднених штанів. — Товаришко, ви теж! Поїхали! — гукнула Мирослава жінці, що лишилася на зупинці. Повагавшись, Юйя рушила до машини. Незабаром чотири жінки швидко їхали 100-ю вулицею. Юйя спершу роздивилася всіх жінок, потім салон машини. Її погляд затримався на радіотелефоні. Мирослава, що сиділа на передньому сидінні, непомітно витягла з сумочки пістолет і поклала біля себе. — Висадіть мене на цьому перехресті, — раптом попросила Юйя. — У нас не працюють гальма, — відповіла Ісабель, додаючи швидкості. — Машина зупиниться тільки біля управління, — сказала Мирослава. Юйя нишком засунула руку в сумочку і спитала: — Якого управління? — Ось біля цього, — відповіла Марія Хуліа, показуючи їй посвідчення. — Вам краще не рухатися! — попередила Мирослава, наставляючи пістолет на ошелешену жінку. Марія Хулія вихопила в неї сумочку. А Мирослава другою рукою натиснула кнопку й підняла скло. — Про всяк випадок, — мовила вона. Юйя похнюпилась і відкинулася на сидінні. Ісабель узяла радіотелефон: — «Контроль», говорить «Леопард-1». Прийом. — «Контроль» слухає. Доповідайте. — Все гаразд. Повідомте «Леопарду-7», що можна пустити сто тридцятий.
Ферра та Агілар не відводили очей від карти-схеми міста, стежачи за рухом світних цяток. Раптом Ферра спохмурнів і, не відриваючи погляду від карти, підійшов до мікрофона. — «Леопард-2», говорить «Контроль». Прийом. — «Леопард-2» слухає. Прийом. — Об'єкт номер один прямує до вас. Рушайте за ним. Ферра побачив, як почала рухатись ще одна світна цятка, і знову взяв мікрофон: — «Леопард-3», говорить «Контроль». — «Леопард-3» слухає. — Припиніть стеження. Це все. Прийом. — Вас зрозумів. Ферра помітив запитливий погляд Агілара, але, як і досі, його увага була зосереджена на карті-схемі. — Я здогадався, що він почав перевіряти «Леопарда-3», адже той уже довго сидів у нього на хвості, а мотоцикл впадає у вічі, — пояснив він. Несподівано на командному пункті залунав різкий свист. Паперова стрічка обчислювальної машини почала рухатись. До Ферра підійшов оператор. — Товаришу капітан, щойно відбулася радіопередача. — Передайте стрічку дешифрувальникам. На карті-схемі міста обидві цятки зупинилися. Пояснень довго чекати не довелося. — «Контроль», говорить «Леопард-2». Прийом. — «Контроль» слухає. — Об'єкт номер один заходить до ресторану «Ель-Потін». Прийом. — Вертайтесь у четвертий пункт. — Вас зрозумів.. Ферра пильно подивився на карту. — «Леопард-4», говорить «Контроль». Прийом. — «Леопард-4» слухає. Прийом. — Об'єкт номер один сидить у ресторані «Ель-Потін». Дійте, як умовились. Старий «опель» випуску 1955 року рушив з місця, й через десять хвилин троє співробітників держбезпеки вже займали місця за столиком у ресторані «Ель-Потін».
Чекаючи офіціанта, Д-45 дивився по боках, його погляд на мить затримався на черзі біля кінотеатру «Тріанон». Прочитавши назву фільму, він усміхнувся, потім глянув на зупинку по той бік вулиці, де чималий натовп ждав автобуса. Раптом на вулиці Пасео різко загальмувала машина. «Зразу видно, не власна», — подумав Д-45. Притримавши білу серветку, яку мало не здув вітер, він закурив сигарету. Пісня з транзистора викликала в нього усмішку: співали «Я від'їжджаю з Гавани». Але власник транзистора перестроїв його на «Радіо Релох», і Д-45 почув: «…інформаційна програма закінчилась… говорить «Радіо Релох». Дев'ять годин сорок дві хвилини». Подивився на свій годинник: він ішов точно. Погляд Д-45 знову побіг по залі, його увагу привернув голос диктора: «… Заарештовано агента ЦРУ. Сили управління державної безпеки сьогодні затримали кубинського контрреволюціонера й агента ЦРУ Роберто Гонсалеса Фернандеса. Він утік із в'язниці й переховувався в одному з покинутих будинків. Завдяки пильності членів квартального комітету захисту революції агента вдалося виявити й затримати. По всій країні зростає ентузіазм…» Д-45 наче громом прибило. Почуте настільки його вразило, що він не помітив, як до нього підійшов офіціант. — Добрий вечір. Що бажаєте замовити? — спитав той. Бачачи, що клієнт поринув у роздуми і не зважає на нього, офіціант перепитав: — Що вам принести, товаришу? Д-45 підвів голову й повільно, не дивлячись на офіціанта, відповів: — Сандвіч із сиром, томатний сік і два пива. Офіціант зразу пішов, а Д-45 гарячково міркував: «Його взяли. Якщо заговорить, ми пропали». Побачивши, що до ресторану зайшов Барінго, Д-45 висипав на стіл з коробки сірники, виклав з них номер телефону Юйї і відкинувся на стільці. Барінго пройшов повз нього, крадькома глянув на номер і сів за сусідній столик. Коли підходив офіціант, Д-45 сховав сірники. Вгамувавши голод і розрахувавшись, він вийшов. Троє співробітників держбезпеки лишилися за столом. Один з них поклав на білу скатертину портативний передавач і тихо проговорив: — «Контроль», говорить «Леопард-4». Прийом. — «Контроль» слухає. Доповідайте. Прийом. — Об'єкт номер один виходить. Прийом. — З ким був контакт? Прийом. — До столу підходив тільки офіціант. Прийом. — Гаразд. Можете йти.
Чорний «форд» швидко мчав вулицею Лінеа й завернув на проспект Пресідентес. Водій білого «фольксвагена», що стояв біля кафетерію, опустив капот і завів двигун. За кілька секунд, побачивши чорного «форда», що проїжджав повз нього, він рушив слідом. — «Контроль», говорить «Леопард-6». Прийом. — «Контроль» слухає. Доповідайте. — Об'єкт номер один посадив до себе невідомого і спиняється на розі сімнадцятої вулиці. — Їдьте далі.
Ферра глянув на Агілара. — Якщо вони залишаться в машині, буде значно простіше, — сказав він. Не випускаючи з поля зору карти-схеми, Ферра підійшов до магнітофона на маленькому столику. Касети почали автоматично обертатися. Ферра був задоволений: розмову в машині буде чути.
— Доброї ночі, — привітався Манолін, сідаючи в машину. — Не дуже вона добра, — сухо відповів Д-45. — Що скоїлося? — Ти не слухав радіо? Взяли одного з тих, хто мав сьогодні відправитися з нами. Манолін оторопіло подивився на Д-45: — Розколеться? — Гадаю, що ні… Не хвилюйся, про тебе він нічого не знає. — Але… він знає, звідки ви маєте вирушати через півтори години. — Я тобі вже казав, що довіряю йому. Тепер про наші справи. В цьому чемоданчику лежить конверт з інструкціями та гроші на перший час. Потім одержуватимеш їх через «поштові скриньки». Я лишив Барінго телефон Юйї, хай забере в неї рацію… В маленькому конверті, тут, у чемодані, адреси «поштових скриньок». Вивчи їх напам'ять і спали. Там також три варіанти паролів. Я хотів залишити тобі частину своєї апаратури, але тепер, як розумієш, не можу вертатися додому. Усе необхідне одержиш з центру. Хочу звернути твою увагу на дві вкрай важливі речі. По-перше, кожен з членів групи має знати тільки свою частину операції. По-друге, інструкції для них передавай через Барінго. Хай усі вони думають, що він і є головний. Ясно? — Ясно. Гаразд. Це все. Через вісімдесят хвилин я залишаю цю країну. Щасти тобі. — Тобі того ж.
Ферра знову підійшов до мікрофона: — «Леопард-6» та «Леопард-8», говорить «Контроль». Неподалік перехрестя сімнадцятої й четвертої вулиць іде чоловік із чорним шкіряним чемоданчиком. Якщо він сяде в автобус, дійте за варіантом Н, якщо скористається іншим транспортом — за варіантом X. — Вас зрозуміли.
Вийшовши з чорного «форда», Манолін попростував 17-ю вулицею. Спробував зупинити таксі, та воно проїхало. Тоді він дійшов до 23-ї вулиці, купив в аптеці аспірину й попрямував до автобусної зупинки біля ресторану «Коппелія». Хотів ще купити газету, але кіоск був зачинений. Під'їхав 10-й автобус, і Манолін сів у нього. На наступній зупинці до автобуса зайшли Глісеріо та Фело. Вони мали здійснити варіант Н. Глісеріо пробрався в кінець повного салону й став біля Маноліна. Фело лишився біля водія. — Гей, водію. Зупинись і не відчиняй дверей! У мене витягли гаманця! — раптом гукнув Глісеріо. У автобусі загомоніли. — Водію, давай-но до відділення поліції! Хай кожен дивиться за сусідами, щоб не кинули гаманця на підлогу або не переклали в чужу кишеню — не вгавав Глісеріо. Водій спробував заперечити, але за наказом Фело поїхав до поліції. Манолін крутив головою, не знаючи, куди подіти чемоданчик. Біля відділення поліції він вийшов з автобуса останній. Двоє поліцейських гаманця в автобусі не знайшли. — Чоловіки, станьте в один бік, жінки — в другий. Вас обшукають, — розпорядився поліцейський. Чекаючи своєї черги, Манолін поставив чемоданчик на підлогу. Поліцейський подав йому знак, і Манолін рушив уперед, та за спиною почув голос Фело: — Послухайте, ви забули чемоданчик! Манолін зайшов до приміщення й знову поставив чемоданчик долі. По чолу збігали крупні краплі поту. Ледь помітне тремтіння нижньої губи виказувало його нервовий стан. Двоє поліцейських стали в нього за спиною. — Покладіть чемоданчик на стіл, — наказав черговий офіцер. Манолін виконав наказ і важко опустився на стілець. — Скажіть, хай решту відпустять, — розпорядився офіцер. Манолін різко підвів голову. — Так, Маноліне. Саме так… Гаманець — лише привід доставити тебе сюди без зайвих ускладнень. Причина? Ти її знаєш. І ми знаємо. Через десять хвилин Маноліна відвели до управління державної безпеки. На командний пункт зайшов Старий і сів поряд з Ферра та Агіларом. — Перехоплення розшифрували? — спитав він. — Ще ні. Працюють. Обіцяли зателефонувати, щойно буде готове, — відповів Ферра. Старий глянув на годинник: за дві хвилини година ночі. — Товаришу майор, — звернувся до нього Агілар. — Слухаю. — Тут є дещо цікаве для вас. Агілар натис кнопку портативного магнітофона, і Старий прослухав бесіду Д-45 та Маноліна в автомобілі. — Вони не назвали місця, звідки вирушатимуть, — сказав Старий. — Атож. Це дещо ускладнює операцію, — відповів Агілар. На контрольному пункті засвітилася маленька червона лампочка. Ферра натиснув на кнопку, і з динаміка почувся голос чергового офіцера: — В нуль годин двадцять хвилин північніше бухти Матансас з'явилося судно, а потім пішло курсом на США. У нуль двадцять одну друге судно виявлено за п'ятнадцять миль північніше мису Качон. Третє судно з'явилося в нуль двадцять три за дванадцять миль на південь від Батабано й досі лишається там. — Намагаються нас заплутати, — сказав Старий. — «Контроль», говорить М-11. Прийом. — «Контроль» слухає. Доповідайте. — Об'єкти номер два і три вийшли з дому й сідають у зелений «додж». Прийом. — Гаразд. Будьте на зв'язку. — Пабло та Ф-1 уже виїхали, — повідомив Ферра. Старий бачив, як на карті синя цятка пересувалася по Віа-Бланка, наближаючись до Гуанабо. — Де прикордонники? — спитав він. — Один взвод з Кайуело, другий — на оглядовому майданчику Басінайагуа. Є група резерву в Гуанабо і друга в Матансасі, — відповів Ферра. — До цього слід додати десять наших співробітників на чолі з Рамосом. Знати б нам точне місце — було б легше, — промовив Старий. Він подивися на карту й побачив, що синя цятка минала Куйуело. Знову почувся голос чергового офіцера: — За повідомленням прикордонників, щойно за п'ятнадцять миль від Хібакоа з'явилося судно з погашеними вогнями. — Гаразд. Три офіцери не відривали поглядів від карти-схеми. Синя цятка спинилась біля селища Хібакоа. — «Контроль», говорить «Леопард-6». Прийом. — «Контроль» слухає. Доповідайте. — Об'єкт номер один удає, наче в нього поламалася машина при в'їзді до Хібакоа. Прийом. — Чекайте. Все. Три офіцери перезирнулися. — Він дожидає Пабло та Ф-1. Якщо далі вони поїдуть машиною Мозка, буде простіше, — сказав Старий. Минуло кілька хвилин. — «Контроль», говорить «Леопард-6». Прийом. — «Контроль» слухає. Доповідайте. Прийом. — Об'єкт номер один сів у зелений «додж». Тепер у машині троє. Прийом. — Добре. Чекайте. Ферра взяв мікрофон. — «Кажан», говорить «Колібрі». Махни двічі крилами. Прийом. — Вас зрозумів. Десять хвилин по тому взвод прикордонників з Кайуело вже вирушав у напрямку Хібакоа. — «Контроль», говорить «Леопард-6». — «Контроль» слухає. Доповідайте. — Зелений «додж» з трьома агентами виїжджає на шосе до Пуерто-Ескондідо. — Гаразд. Залиште їх. Не відводячи очей від плану, Ферра взяв мікрофон: — «Дрізд», говорить «Колібрі». Займи свій пост у порту. — Вас зрозумів. Взвод прикордонників з Басінайагуа вирушив до Пуерто-Ескондідо. — «Кажан», говорить «Колібрі». Займи свій пост у порту. — Вас зрозумів. Старий узяв телефон: — «Блискавка», говорить «Іскра». Рамос відповів: — «Блискавка» слухає. — Займи свій пост у порту. — Вас зрозумів. Рамос поклав радіотелефон на місце і сказав водієві: — Мерщій до Пуерто-Ескондідо! А в командному пункті знову пролунав голос чергового офіцера: — Швидкохідний катер наближається до берега біля Пуерто-Ескондідо. — Нехай чекають, — наказав Ферра. Задзвонив телефон. — Слухаю. Нехай чекають. Ферра поклав трубку й глянув на Старого. — Два літаки готові до вильоту. Старий підійшов до Ферра. — Ти добре попрацював. Відпочинь трохи. Давай-но, тепер керуватиму я. Ферра хотів заперечити, але потім сказав: — Гаразд. Але приляжу тут на дивані. Хочу дочекатися фіналу. — Згода, — з усмішкою відповів Старий. Машини з прикордонниками прибули в Пуерто-Ескондідо й зупинились неподалік від берега. Бійці зіскочили на землю.
Д-45, Пабло та Ф-1 сховалися за невеликим пагорбком, порослим кущами й невисокими деревами. Від води їх відділяла вузенька піщана смуга. — Ми тут усі? — спитав Ф-1. Д-15 пильно подивився на нього. — Одного нема, його недавно взяли. Розмова враз урвалася. — Гляньте! — показав Пабло в бік моря. М'яко погойдуючись на хвилях, до берега підходив катер. З нього почали сигналити ліхтарем. Д-45 відповів, умикаючи та гасячи свій ліхтар. — Вісім! — гукнули з катера, побачивши сигнали. — Чотири, — відповів Д-45. Д-45 та Пабло вибралися з чагарника й рушили до берега. До води лишалося метрів п'ятдесят, як раптом темряву розітнула ракета і зробилося видно, мов удень. На прибережний пісок сипонув град куль. Ф-1 почав стріляти туди, де спалахували язички вогню. Пабло та Д-45 кинулися до катера. Пабло бачив, як екіпаж судна відкрив вогонь. Ось смуга піску позаду. Навколо свистіли кулі. Вода пронизала холодом. Помітивши, що катер почав розвертатися, Пабло побіг ще швидше. Він простяг руку ухопитися за борт катера, та схибив. Повернувши голову, Пабло за кілька метрів від себе побачив Пеке і знову спробував ухопитися за борт. На цей раз йому пощастило. Хтось допоміг йому влізти на катер, що вже виходив у море. Пабло глянув туди, де лишилися Д-45 та Ф-1. Монтео лежав на піску біля самої води, а Д-45 борсався метрів за десять від катера й щось гукав. Катер набирав швидкість. Його екіпаж невпинно вів вогонь по берегу. Підібравши автомат когось із поранених членів екіпажу, Пабло теж почав стріляти і стріляв, поки скінчилися набої. На березі до води підбігли співробітники держбезпеки. — Товаришу капітан, вони тікають! — гукнув один. Рамос усміхнувся. — Не хвилюйтеся. Це тільки початок, — відповів він.
Старий спостерігав за рухом катера на екрані радіолокатора. — Три повітряних об'єкти з боку Флоріди перетинають першу лінію, — доповів черговий офіцер. Старий перевів погляд і побачив на другому екрані траєкторію польоту цих об'єктів. — Повітряна підтримка, — сказав він тихо, уважно спостерігаючи за тим, як катер підійшов до великого корабля, що чекав його північніше Гавани. — Винищувачам та прикордонним катерам негайно вийти на перехоплення, — наказав він.
Минуло півгодини. Коли в одному з секторів екрана зійшлося кілька цяток, Старий підійшов до мікрофона: — Черговий офіцер! Накажіть усім повертатися на бази. За чверть години Старий, Ферра та Агілар залишили командний пункт. Ідучи, Старий прошепотів: — Не підведи… Ти не можеш підвести… — Ви щось сказали? — спитав Ферра. — Ні, нічого. Просто міркую вголос, — усміхнувшись, відповів Старий.
Заміна
Старий стояв біля вікна й дивився, як вулицею рухалися машини. Потім підійшов до столу й сів у крісло. — Першу частину операції завершено успішно, — мовив він. — Так. Тепер треба чекати звістки від Р-15, — погодився Рамос. — Сьогодні відлітає Кмітливий. — Невже дамо йому виїхати? В нас досить доказів його шпигунської діяльності. — Справді, так. Але краще хай він забирається. Головне зараз — врятувати Хасінто. А Кмітливий, сам того не знаючи, може нам істотно допомогти. Стук у двері урвав розмову. — Зайдіть. — Для капітана Рамоса, — сказав співробітник, кладучи конверт на стіл. — Тим самим шляхом, що й попередній? — спитав Старий. — Так. Рамос підійшов до столу, розкрив конверт і почав читати вголос: «З усього ви зрозуміли, що я веду мову про Х-23. Він та всі інші перебувають у наших руках. Зростаєте ви, зростаємо й ми. Я пишу про це, щоб у вас не виникало жодних сумнівів стосовно долі вашого товариша, який тепер співробітничає з нами. Що з ним буде?.. Не хвилюйтеся. Він у надійних руках, і невдовзі ви почуєте про нього: кінокамери знімуть його виступ для всього континенту. Цього разу досить. До наступного листа».
Рамос передав листа Старому, той мовчки прочитав його ще раз. — Із зв'язковим контакт установили? — Так. Автор листа бреше, що групу захоплено, — відповів Рамос. — У листі є і друга брехня. Старий підійшов до сейфа й повернувся з першим листом. Він уважно проглянув обидва аркуші й поклав їх на стіл. — Цікаво, навіщо треба було посилати два аркуші одного листа окремо? Не збагну, — проговорив він. — Другий лист надійшов усього через день, і в ньому є дещо цікаве. У першій частині не з'ясована особа затриманого. Схоже, їх цікавила наша реакція, — припустив Рамос. — Це вірно. І все ж не можу зрозуміти, в чому причина. Старий поклав обидва аркуші в теку й відніс у сейф. Потім підійшов до столу. — Що вдалося дізнатися про ключ від будинку? — спитав він. — Тут лишилася сестра колишньої хазяйки будинку, Естер. Співробітниця квартального комітету згадала, що та мала ключа, — сказав Рамос. — Яких заходів ужито щодо неї? — У документах, вилучених у Маноліна, Естер значиться в списку «поштових скриньок». Зараз за нею стежать. Сьогодні о восьмій вечора в ході операції, під час якої будуть затримані члени групи, арештуємо й її. — Що з затриманими? — Вони в ізоляторах. Юйя та Манолін пишуть зізнання. Лікар поки що відмовляється давати свідчення. Він, звичайно, не знає про арешт інших та про наші докази проти нього. — Що відомо про останню передачу? — Юйя зізналася, що це вона провела її, і повідомила текст передачі. Старий глянув на годинник. «Кмітливий уже має бути в повітрі», — подумав він.
Коли Пабло прибув у США, його поселили в одному з будинків ЦРУ в Палм-Біч. Через два дні привезли до штаб-квартири ЦРУ в Майамі, яку всі називали центром. З ним тричі довго розмовляв Доктор. Звіт Пабло справив гарне враження. Коли Пабло був у кабінеті шефа центру, двері відчинилися й зайшли чотири чоловіки. Трьох з них він знав. Четвертий був Хасінто. — Ця людина й є той самий славнозвісний Х-23, — сказав Доктор Пабло, вказуючи на Хасінто. Пабло з презирством глянув на Хасінто, потім підійшов і кілька разів сильно вдарив його в обличчя. — Досить, — скомандував Доктор. — Через цю гидь мене ледве не вбили, — помітно хвилюючись, промовив Пабло. — Відвезіть його в «Рай», — наказав Доктор. Пабло глянув услід Хасінто, а потім повернувся до Доктора. — У мене до вас є справа, — сказав той. — Слухаю вас. — Майк розповів мені про вашу роботу на Кубі й порадив подумати про те, щоб ви замінили Хасінто і ввійшли до складу спеціальної групи. — Я не знаю, чи справлюсь, — відповів Пабло. Доктор усміхнувся: — Спочатку мені здалося, ніби вам не до душі моя пропозиція. А щодо цього не хвилюйтесь, ми обов'язково допоможемо. — У такому разі я згоден, — усміхнувся Пабло. — Тоді гаразд. Завтра ж і розпочнете. Пабло, зрозумівши, що розмова закінчується, підвівся. — А що буде з цим комуністом? — поцікавився він. Доктор уважно подивився на Пабло й нахилив голову. — Цієї ночі станеться нещасливий випадок, — відповів він. — Я хотів би просити, щоб мені дозволили докласти до цього рук. — Гаразд. Передайте командирові спецгрупи, що ви разом з ним братимете участь в операції. Пабло повернувся й пішов до дверей.
Пабло сидів з Хасінто на задньому сидінні автомобіля. Командир спецгрупи гнав машину на повний хід. Пабло глянув на годинник. Друга година ночі. Він подивився на незворушного Хасінто. Машина зупинилась. Всі троє вийшли й попростували пляжем. Попереду — Хасінто в наручниках, за ним — Пабло та командир спецгрупи. Командир дав знак, і Пабло зняв з бранця наручники. Той знову рушив уперед під дулами пістолетів. Хасінто дивився на воду. Потім глянув на обрій і ледь примружився. «Отепер кінець. Марсія й Норма зараз сплять… Колись вони дізнаються, як загинув їхній батько… Мені нема чого соромитися. Моє сумління чисте, — подумав він. — Через кілька годин вони прокинуться й підуть до школи. Вдягнуть форму з синьо-білим галстуком… Вони піонерки, згодом стануть комуністками… Мої товариші їм допоможуть. Їх виховає революція… Мені нічого непокоїтись», — подумки говорив він собі, прискорюючи крок. — У гості до смерті не поспішають, — гукнув йому командир спецгрупи. Хасінто, сповільнивши крок, попрямував у чагарник. Подув різкий холодний вітер. Хасінто на ходу застебнув ґудзик на плащі й відчув, як комір здавив йому шию. Почувши, що за спиною клацнув зведений курок, він знову подумав про дітей. Пабло закурив сигарету, почастував і командира. Той припалив її, двічі глибоко затягнувся й почав піднімати пістолет. Пабло зробив те саме. За хвилю Пабло, дивлячись на труп, що впав у кущі, сказав: — Іди сюди. Допоможи віднести його куди слід. Наступного ранку Пабло пішов до Доктора доповісти про виконане завдання. Шеф центру мовчки вислухав його, а коли той закінчив, спитав: — Що ви робили після виконання завдання? — Командир відвіз мене додому і сказав, що в нього побачення з якоюсь блондинкою… — О котрій це було? — Близько третьої ночі. — Його машина впала зі скелі. Труп не знайшли. Пабло здивовано подивився на шефа центру. — Треба дещо змінити в тому, про що ми говорили вчора, — вів далі Доктор. — Ви повинні негайно розпочати спеціальну підготовку, щоб очолити групу. — Я зроблю все, на що здатен, аби справитися з роботою, — запевнив Пабло.
Епілог
Рамос і Старий сиділи в госпіталі біля ліжка Хасінто. — Оце й усе, що відбулося тут, — закінчив розповідати Старий. — Тепер твоя черга, — мовив Рамос. Хасінто підвівся й сів у ліжку. — Я здогадувався, — сказав він, — що в останні дні вони щось виявили, бо посилили контроль. Тому я зробив усе, аби не провалити групу. Зокрема припинив щотижневі контакти з Карменсітою, тому й надіслав листівку з рожевими пелюстками і чекав дальшого розвитку подій. Коли за мною приїхали, я вже був готовий. Мене катували, та я все заперечував. Потім випробували на «детекторі брехні». Я боявся, що підведуть нерви. Та з подальших допитів зрозумів, що свою роль я зіграв добре. Але вони й далі мене катували. Оці дві плями, — він показав на шию, — сліди від сигарет. Це ж звірі… Потім з'явився Р-15 і врятував мене… Правда, рука в нього важкенька… — Чому? — всміхаючись, спитав Старий. — Він почастував мене так, що й досі щоки палають. Всі троє засміялися. — Хасінто, — спитав Рамос, — а коли тобі було найважче? Хасінто примружився й кілька хвилин мовчки дивився на білу стіну. — По-перше, коли почали катувати. Людина хоча й каже, що готова до всього, але є речі, які можна збагнути, тільки спізнавши їх. Коли били по вухах, так що лопалися барабанні перетинки, — це було жахливо. В мене й думки не виникало заговорити, зате хотілося, щоб якомога скоріше порішили. Трохи помовчавши, він продовжував: — По-друге, коли мені прочитали листа до вас. Та майстерна пастка могла нам зірвати все. Адже в листі йшлося, начебто я перекинувся на їхній бік, розумієте… Несила думати, що товариші повірять у твою зраду і… — Нам таке і в голову не приходило! — урвав його Старий. — Ми вірили в тебе. Знали, тобі доводиться скрутно, допомогти ми не можемо, але були певні, що ти не підведеш… А над цим листом з двох частин нам довелося добре голову посушити. Надсилаючи його, вони мали на меті знищити наші докази. Кожен аркуш був оброблений речовиною, що сама по собі безневинна, але коли їх скласти разом, то при температурі двадцять п'ять — тридцять градусів вони спалахують. Листи надійшли до нас із інтервалом в один день. Звичайно, ми поклали їх у теку й замкнули в сейфі. Цей лист на двох аркушах не йшов мені з голови, поки я не знайшов розгадки в конспекті учбової лекції. Чи варто казати, я одразу кинувся до сейфа, що вже почав горіти. Добре, що пощастило врятувати документи. Старий усміхнувся: — Я тебе урвав, продовжуй. Хасінто кивнув. — А найважче було під кінець, коли мене вели берегом. Я дивився на море й згадував батьківщину. Думаючи про дітей, страждав. Адже я вважав, що ніколи вже не побачу своїх дівчаток. Я, звичайно, знав, що ви й революція не забудете про них. Та все ж було тяжко… Очі людини, яка стійко витримала найгірші випробування, зволожіли. Він попросив сигарету і, затягнувшись, випустив струмінь диму. Потім спитав: — А як мої дівчатка? — У них усе гаразд, — відповів Рамос. — Учора я був у тебе вдома. Марсія готується до змагань з гімнастики. У школі вчиться гарно. Норміта цього року пішла в перший клас і швидко обвиклась. А-а, я зовсім забув: Марсія — командир піонерського загону. Очі в Хасінто проясніли. — Ти можеш пишатися своїми дітьми, — закінчив Рамос. — Мої знають, що я тут? — спитав Хасінто. — Ще ні, — відповів Старий. — Ми готуємо їм сюрприз завтра на ранок, коли тебе випишуть… А тим часом нам треба поговорити про одну конче важливу справу. Зараз скажу тобі тільки одне. Пам'ятай: для всіх — точніше, майже для всіх — ти помер. У цьому значна перевага для подальшої роботи. Хасінто всміхнувся, але відразу спитав: — Ви що, й відпустки мені не дасте? — Чому ж, ти її цілком заслужив, — сказав Старий.
Старий сидів за столиком у своєму кабінеті й зосереджено думав. — Дозвольте, — спитав, заходячи, Рамос, проте Старий не підвів голови й нічого не відповів. — Дозвольте, — повторив Рамос. — Так, звичайно. Я оце думав про те, що довелося пережити Хасінто… Добре сказав головнокомандуючий на урочистій нараді з нагоди п'ятнадцятої річниці нашої організації: «… У нас є те, чого ніколи не зречемось, — наша мораль. Перш за все вона допомагає революційним борцям здолати ворога. Саме об неї розбивається будь-який опір. Наш боєць сильний своєю ідейною переконаністю. П'ятнадцятирічний досвід революційної боротьби довів, що наші вороги втрачають силу, поставши проти бійців революції. І тому перемога лишається за нами». — Чималу роль у цьому грає наш кровний зв'язок з народом. Нам дуже допомогли комітети захисту революції, — додав Рамос. До кабінету зайшов Ферра. — Товаришу майор! Надійшло повідомлення від Р-15: «Починається операція «Пікадура». Але використано канал Х-23. Якась плутанина. — Сідай. Зараз ми тобі все пояснимо, — сказав Старий. — Та перш скажу ще раз: між ЦРУ та нами миру не буде. Чуєш? Боротьба триває…
ЗМІСТ
Данієль Єжи. ТИЖДЕНЬ ДЛЯ АГЕНТА. Повість. З польської переклав Борис Демків Зламана Сватоплук. ТЕМНА ПОСТАТЬ ЗА ЛАШТУНКАМИ. Повість. З чеської переклав Валентин Корнієнко Ібаньєс Данієль Лінкольн. БОРОТЬБА ТРИВАЄ. Повість. З іспанської переклав Михайло Кришень
Последние комментарии
1 день 15 часов назад
1 день 19 часов назад
1 день 21 часов назад
1 день 22 часов назад
1 день 23 часов назад
2 дней 59 минут назад