Чудесний генератор [Володимир Миколайович Владко] (fb2) читать онлайн

Володимир Владко ЧУДЕСНИЙ ГЕНЕРАТОР Науково-фантастична повість

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Відповід. редактор М. М. ЧУПІС}

_{Техоформлення А. М. БУХБІНДЕР}

_{Обгортка та ілюстрації худ. В. Д. ЗАЛУЦЬКОГО}

1. МІСТЕР-ПІТЕРС НЕЗАДОВОЛЕНИЙ

Рома задоволено усміхнувся і ще раз спробував випростати ноги під низеньким столиком, на якому стояли його продукти. Але цього, як і завжди, зробити було неможна. Тому Рома лише ворухнув колінами, що впиралися внизу в мармурову кришку стола, і відразу ж забув про своє бажання. Час не ждав.

Шипіння генератора нагадувало про те, що Ромі залишалося всього чверть години; а ще треба було просвітити м’ясо — чудовий шматок підсмаженого м’яса, яке, між іншим, було б дуже непогано з’їсти й запити вже просвіченим молоком, що стояло тут-таки на столі. Хоч, правду кажучи, він зовсім не був проти того, щоб смачно поснідати, проте, такі думки навіть не турбували Рому; адже перед ним була не їжа, а недоторкані об’єкти наукових дослідів.

Рома поставив м’ясо на металеву касету й накрив його зверху другою половиною касети. Секундомір лежав поруч.

— Включаймо! — звелів Рома самому собі й натиснув на важіль рубильника.

Шипіння генератора погучнішало, чути було вже сухе потріскування. Секундомір спокійно відраховував секунди. Ось уже хвилина… хвилина й п’ять секунд… вісім секунд…

Крак!

Блакитнувате сяйво навколо генераторної лампи раптом зникло. Тільки на випростувачі горіли ніжним і прозорим синьо-зеленим світлом газотрони. Струм припинився. Що сталося?

І несподівано для самого себе Рома почув у тиші, як падають на стіл важкі краплі. Він повернув голову і побачив, як повільно розтоплювався товстий провідник, мідна паличка з боку лампи. Розжарена, аж сяюча, мідна паличка плакала сльозами розтопленого металу. Густі краплі падали на мармуровий стіл. Генератор зіпсувався.

— Містер-Пітерс! — вигукнув несамовито Рома. — Містер-Пітерс!

Мовчання.

— Гей, Містер-Пітерс! Швидше сюди! Нещастя!

Мовчання.

— Петро, щоб ти луснув. Де ти? Генератор псується…

Рома швидко підвівся. Його довгий тулуб похитнувся на довжелезних худих ногах, як коливається соломинка під подувом вітру. Великими кроками Рома помчався, розмахуючи руками, як веслами, з лабораторії. Широкі скляні двері розчинилися перед ним, наче він не встиг до них і доторкнутися. І відразу Рома спинився.

У дальшій кімнаті, спиною до нього, у кріслі сиділа людина. Над спинкою крісла було видно лише скуйовджене волосся людини, розгорнутий газетний аркуш, клуби диму від цигарки, що пихкотіла немов паровозна труба. Та ще час від часу вгору злітали рогові окуляри, підкидувані рукою в білому рукаві лабораторного халата. Людина читала газету.

— Читаєте? Курите? — іронично спитав Рома. — Добре, добре. А що там, у лабораторії, генератор зіпсувався, вам байдуже?

Людина в кріслі раптом підвелася на рівні ноги, відкинувши від себе газету.

— Так, так, дорогоцінний біолог, — додав Рома, але відразу спинився і раптом змінив тон: — Ні, люба Раю, ні, все гаразд. Тільки ось провідник розтопився… розумієте, взяв і розтопився чогось…

Дівчина у білому халаті, що стояла перед Ромою, підвівшись з крісла, презирливо поклала руки на боки:

— Отак просто — взяв і розтопився? — перепитала вона. — Ні з того, ні з цього? Любий мій харчосмаче, киньте такі жарти. А ну, ходімо… проте, ні, треба покликати Містера-Пітерса. Гей, Містер-Пітерс! — гукнула вона.

— Та я вже кликав, — розгублено відповів Рома. — Не відгукується…

Дівчина махнула в його бік рукою, як роблять це з настирливою мухою.

— Містер-Пітерс! — вигукнула вона ще раз.

Двері кімнати розчинилися — і на порозі показався хлопець, невисокий на зріст, стрункий, із стурбованим тонким обличчям.

— Чого це ви розкричалися, Раю? — спитав він, входячи до кімнати. — Адже вас чути на другому поверсі…

— Олесику, Олесику, — кинулася до нього Рая, — цей харчосмак щось наробив з генератором… І Містера-Пітерса немає…

Олесь озирнувся:

— Не те, щоб немає… він, знаєте…

Але в мову Олеся впав басовитий веселий голос:

— А хто тут кличе мене? А кому я такий потрібний, га?

Кремезний, широкий чоловік увійшов до кімнати майже вслід за Олесем. Він поглянув на всіх, усміхнувся й сказав:

— Вері-вел, гуд-морнінг, комрідс. Хав-ду-ю-ду, га?

— Містер-Пітерс, киньте, будь ласка, жарти, — звернулася до нього Рая. — Рома зламав генератора.

— Що? — заревів Містер-Пітерс.

З обличчя його зникла весела усмішка, немов її стерли гумкою. Він прожогом кинувся до лабораторії. За ним поспішала решта.

Містер-Пітерс підбіг до генератора. Так само розливали синьо-зелене сяйво газотрони, так само мертвою була лампа генератора. А провідник, що розтоплювався?.. Він перетворився на тонесеньку паличку, під якою на мармуровому столі зібралася купка застиглої міді.

— Оце? — показав пальцем Містер-Пітерс.

Рома засоромлено похилив голову. Рая й Олесь дивилися то на нього, то на купку міді.

— Так, — пробурчав нарешті Містер-Пітерс, — так, чорти вас забери, товаришу харчосмак. Скільки часу робили експозицію?

— Хвилину і… І вісім секунд.

— А перед тим?

— Е-е…

— Можна не екати, — суворо зазначила Рая.

— Е-е… щось із півтори хвилини…

— А відпочивати генераторові скільки давали? Тільки без брехні, без брехні, комрідс. Ну, пліз, прошу, — не вгавав Містер-Пітерс.

Рома остаточно засоромився:

— Він… той…

— Ви б тоді тойкали, а не тепер, — безжалісно сказала Рая.

— Він… генератор… не встиг відпочити… я поспішав…

— Ганьба! Ганьба! — прогримів Містер-Пітерс, — вері-бед, яка ганьба. І ви смієте називатися експериментатором? Ви, що не розумієте, як треба поводитися з генератором, скільки вас не вчи?.. Та ти, чортяко, розумієш, що ти мені тут наробив?

Рома, Олесь і навіть Рая мовчали.

— Ви мені тут таке наробили, таке, що я навіть не знаю, коли й як пощастить мені виправити все це.

Олесь несміло спитав:

— А хіба це так уже й зіпсовано?

— Дайбл і три чорти, — загримів знову Містер-Пітерс, — тут тепер треба лагодити принаймні добу, ось що…

Він підійшов до генератора і вимкнув струм. Газотрони згасли. Тиша.

Олесь і Рая подивилися на Рому. Той, хоч і стояв, схиливши голову, але відчув ці презирливі погляди. Не підводячи голови, він сказав:

— Але ж я не знав…

— Мені все одно, знав ти, чи ні. А чим же я сьогодні зерно просвічуватиму? — докірливо кинув Олесь.

— А в мене кроль готовий до просвічування… я ж його навмисне не годувала добу… за що, навіщо ж я його мучила? — додала Рая.

Рома мовчав. Що міг він відповісти?

— Забирай звідси свою їжу. Бо я можу від люті з’їсти її, — наказав йому Містер-Пітерс.

Повільними рухами, хитаючись на своїх довжелезних ногах, Рома зібрав продукти і поставив їх на запасний стіл, накривши скляними ковпаками. Потім він журно сів на стілець у кутку лабораторії.

— Прошу шановних товаришів залишити лабораторію, — наказав Містер-Пітерс, — починаю лагодити. Експерименти відкладаємо до завтра.

Олесь підійшов до нього:

— А може той… як-небудь… бач, у мене дуже багато зерна…

— Ніяких «як-небудь». Ось, від одного «як-небудь» скільки мороки. Прошу, джентлмени, забиратися геть. Гуд-бай!

Після такого ввічливого заклику залишалося тільки вийти з лабораторії, що всі й зробили. Містер-Пітерс поглянув їм услід, усміхнувся — і схилився над генератором. Він акуратно викрутив два гвинти, вийняв зіпсований провідник. Потім вийняв з ящика таку саму мідну товсту паличку, поставив її на місце зіпсованої, закрутив гвинти. Тепер він уже не поспішав.

Сівши на стілець, Містер-Пітерс витяг з кишені тютюн, папір, скрутив товсту цигарку й запалив її, з насолодою випускаючи великі хмари їдкого диму. Потім він хотів уже ввімкнути струм, як почув, що двері тихо розчиняються. Містер-Пітерс сердито озирнувся:

— Кого там чорт несе? Адже я ска… пробачте, Раю, я не знав, що це ви. Прошу, прошу. Тільки — що вам треба? Бачите, в мене дуже мало часу. Треба лагодити.

— А що, дуже зіпсувалася машина? — Рая показала пальцем на генератор. Містеру-Пітерсу було добре видно її тонку руку й блискучі нігті.

— Аякже, — відповів він, уже значно м’якше. — Тут, знаєте, поки даси лад… мабуть, до вечора не можна буде вмикати струм.

Рая зітхнула й сіла на стілець біля генератора. Її сині очі ласкаво поглянули на Містера-Пітерса — і йому стало трохи ніяково. Рая поправила халат і спитала знову:

— І нічого не можна зробити?.. Не можна прискорити?

Містер-Пітерс уперто покрутив головою. Це означало «ні в якому разі». Рая знов зітхнула:

— Бачите, Містер-Пітерс, я ж навіть відмовила Олесеві… вирішила не їхати з ним кататися на човні.

— Чому?

— Так, знаєте… захотілося дуже попрацювати з вами ввечері, порозмовляти радіом з якими-небудь аматорами… в Африці, або Зеландії… Адже ви будете сьогодні ввечері працювати на двобічному зв’язку?

— Звісно, буду, — необережно відповів Містер-Пітерс.

Очі Раї трішки, на невловиму мить, блиснули — і знов згасли.

— Отже, я хотіла попрацювати з вами… але для того мені обов’язково треба просвітити мого кроля… з вами, знаєте, так цікаво працювати… мені дуже подобається…

Рая знов поглянула на Містера-Пітерса. Що то за дивна річ — ласкавий погляд синіх дівочих очей!

Містер-Пітерс схилив голову до Раї і сказав пошепки:

— Знаєте, що? Здається, мені пощастить раніше справити генератор. Це, знаєте, можна. Ось, бачите?

Містер-Пітерс натиснув важіль рубильника. Спалахнули газотрони випростувача. Засяяла блакитнуватим світлом лампа генератора. Стало чути знайоме шипіння. Генератор працював. Рая сплеснула руками:

— Ой, як чудово! Значить, можна просвітити мого кроля? Милий Містер-Пітерс, як чудово! Зараз, несу, зараз!

— Але… Але я не сказав, що зараз… е-е, слухайте, Раю…

Проте, Раї вже не було. Вона побігла по кроля.

Містер-Пітерс зітхнув і почухав підборіддя:

— Чортова дівчинка… завжди обкрутить по-своєму…

Він знов схилився над генератором. Але двері розчинилися: мабуть, поверталася з кролем Рая. Не підводячи голови, Містер-Пітерс сказав:

— Тільки, знаєте, Раю, давайте швидше. Мені дуже треба сьогодні ще самому попрацювати з відрядником. Давайте вашого кроля… ой!

Звівши очі, Містер-Пітерс побачив біля себе не Раю. Коло стола стояв Олесь. Він тримав у руках великий мішок з зерном. Він одверто, чистим, невинним поглядом дивився на Містера-Пітерса. І стільки невинності було в тому погляді, що Містер-Пітерс навіть сплюнув:

— Чого тобі треба?

— Бач, мені здалося, що я чую шипіння генератора… Я взяв цей малесенький мішок, думаю: от, добре, Містер— Пітерс уже полагодив генератор… яке щастя!.. Так можна попрацювати?

Містер-Пітерс відкрив уже рот, щоб вилаятися, але Олесь попередив його:

— Ага, ага, звісно, можна, я й сам бачу. Все працює… давай швидше, бо, мабуть, зараз Рая прийде… Ти ж на неї чекав? І говорив щось до неї, коли я увійшов.

Містер-Пітерс сплюнув ще раз:

— Працюй, чорти б з тобою працювали!

А коли Олесь уже розсипав зерно в касеті, в дверях показалася Рая. Дивно, вона не принесла кроля. Вона навіть не помічала в кімнаті Містера-Пітерса. Вона звернулася просто до Олеся:

— Олесю, тільки ви не затримуйтеся. Адже мені треба після вас ще просвітити мого кроля інакше я не можу їхати.

Олесь відповів їй, не відриваючись від роботи:

— Майте на увазі, Раю, човен замовлено, запізнюватися не можна.

— Гаразд, гаразд, — відгукнулася Рая, — я встигну. А куди ми поїдемо? Я думаю, просто до парку…

Далі Містер-Пітерс не слухав. Він вийшов з лабораторії, обіцяючи собі надалі ніколи не піддаватися улесливим синім очам, що вміють так чудово дивитися й обтуманювати людей, як їм захочеться.

— Оце так попрацював на самоті, дайбл, — пробурчав Містер-Пітерс, — от, чортова дівчина… навколо пальця обвела… «хочеться з вами попрацювати, не поїду на човні…» Хм… а ти й розтанув, дурню? Теж мені, закохана шляпа!

Він пройшов повз заглибленого в думки Рому, що ще й досі переживав своє нещастя — зламаний генератор.

— Пішли, Ромо, — сказав Містер-Пітерс, — кинь журитися. Працює генератор. Вже виправлено.

І вони вийшли з будинку. А зверху, з вікон лабораторії, на них дивилися веселі очі Раї й Олеся…

Проте, чи не час уже розповісти точніше й конкретніше, хто такі наші герої та що вони всі роблять коло генератора? Що то за дивні роботи, що за дивне сперечання навколо черги й можливості попрацювати довше?..

Насамперед, умовимося: нічого дивного тут немає. Все йде своїм шляхом, цілком закономірно. Дуже просто.

Є чотири науково-дослідницькі інститути: електротехнічний, сільськогосподарський, харчовий і біологічний. Різні інститути, з різними роботами й напрямками. Але чого не буває в нашій чудесній країні?.. Вийшло так, що певна галузь науково-дослідницької роботи поєднала навколо себе інтереси представників цих чотирьох наукових інституцій. Представники інститутів побачили, що їм найкраще працювати разом. Так утворилася бригада.

Чотири наукові працівники, представники чотирьох науково-дослідницьких інститутів, зібрані в одну бригаду — працювали з ультракороткими хвилями. Кожен з них робив своє — але всі ті досліди були скеровані на одне: вивчення властивостей ультракоротких хвиль, найзагадковіших поки що випромінювань з усіх, відомих сучасній науці.

Біологічний інститут цікавився впливом ультракоротких хвиль на живі організми, цікавився тими змінами, що виникають внаслідок просвічування ультракороткими хвилями живих істот.

Харчовий інститут цікавився тим, що ультракороткі хвилі в певних умовах убивають геть усі бактерії — в тому числі й гнилісні. Отже, просвітивши ультракороткими хвилями той чи інший продукт і вбивши в ньому бактерії, можна було дістати своєрідний ефект: продукт не псувався довгий час, все одно, як законсервований. А це обіцяло революцію в консервній промисловості.

Сільськогосподарський інститут цікавився просвічуванням ультракороткими хвилями насіння — зерна для посіву. Адже в певних умовах просвічуване зерно збільшувало свій запас енергії зростання. Зерно, кинуте далі в ґрунт, сходило швидше від звичайного, зростало буйніше. І, крім того, просвічування ультракороткими хвилями водночас позбавляло зерно всіх шкідників рослинного походження, що були досі на тому зерні. Адже ультракороткі хвилі вбивали всіх таких шкідників.

Зрештою, електротехнічний інститут, власник цілої лабораторії і дорогоцінного генератора ультракоротких хвиль, цікавився використанням ультракоротких хвиль в геть усіх галузях, а зокрема для зв’язку — певного й сталого двобічного радіозв’язку на недалекій відстані. Адже ультракороткі хвилі не знали атмосферних розрядів, що так заважають радіоприйманню; вони були нібито найкращими для пересилання зображень радіом, для телевізії.

Все це принципіально було вже відомо. Але — тільки принципіально. Бо ніде ще не було поставлено розгорнутих дослідів, що з’ясували б спірні питання відразу по всіх галузях. І вперше в науковому житті цілого світу зібралася й працювала така своєрідна об’єднана бригада, чотири експериментатори біля одного генератора. Проте, чому біля одного? Хіба не змогли б наукові інституції набудувати ще й ще відповідних установок для дослідів?..

Ультракороткі хвилі — дуже вередлива річ. Вивчити їх властивості важкенько; а ще важче діставати їх, якщо дослідник хоче дістати коливання певної частоти. Ось є схема генератора, є всі деталі. Дослідник працює, він будує генератор, пускає його. Він твердо знає, що матиме отаку, припустім, частоту. А справді виходить зовсім інша, менша частота, а, значить, і довші хвилі. Чому? Якийсь малесенький провідничок, якесь третєрядне сполучення вийшло на кілька міліметрів довше, ніж треба. І частота вийшла інша, — бо в генераторі виникла зайва ємність, чи зайва індукція, не передбачена конструктором, шкідлива.

Ось чому сталий, надійний генератор, сконструйований свого часу в електротехнічному інституті, був дорогоцінним. Майже випадково цей генератор чудово працював на широко вживаних у радіотехніці взагалі лампах — не потребуючи спеціальних, що коштували великі гроші. І навколо цього генератора зібралися наші дослідники.

Височенний харчовик Рома на довжелезних ногах, якому навіть і самому було якось незручно, ніяково за свій неймовірний зріст і тонкий, хиткий тулуб, вздовж якого висіли такі ж таки довгі й худі руки. Рома завжди намагався сховати кудись свій зріст — але куди його сховаєш?.. І схудле обличчя Роми завжди, як тільки був він не на самоті, було похмуре й ображене отаким глузуванням з нього природи, що видала йому перебільшену пайку зросту…

Агроном Олесь був протилежністю Ромі. Невисокий, стрункий, меткий — він справляв вражіння добре скраяного й не гірше пошитого фізкультурника. Та хіба й не був він таким? Олесь любив човен, любив воду, любив сонце, гострі пахощі вільготної землі. Олесь любив усю природу, матір усього живого. Засмагле тонке обличчя з рисами, немов вирізьбленими вправним майстром, легка хода, спритні хуткі рухи, — все це привертало до Олеся увагу, все це було на користь йому, зокрема в жінок.

Біолог Рая в кокетливому білому халаті, синьоока Рая з великою шапкою золотого волосся на голові, життєрадісна, смішлива, весела Рая даремно намагалася сховати цю свою життєрадісність великими роговими окулярами, виправдуючи їх наявність своєю нібито короткозорістю. Даремно намагалася вона справити вражіння солідності й цигарками, які вона курила, відпльовуючись, коли ніхто не бачив, і мужньо затягуючись, коли на неї хтось дивився. Не будемо нескромними, не говоритимемо нічого про те, яке вражіння взагалі справила Рая відразу, як тільки з’явилася в лабораторії, на трьох товаришів. Не говоритимемо нічого про ті сині очі, що здавалися декому солодкою згадкою про безкрає синє море, у якому так само можна потонути, як у тих очах; про золоте волосся, що в ньому, на думку декого, заплуталося навіки сонячне проміння; про тонкі красиві руки з блискучими нігтиками, які (о, цього дехто був певен!) не могли не викликати в людини гострого бажання розцілувати їх, ці рожеві, ніжні перламутрові нігтики на тонких пальцях…

Ні, про це ми не говоритимемо. Скажемо просто: Рая — це була справжня, на сто процентів Рая.

Нарешті, Містер-Пітерс: що то за дивне ім’я в співробітника радянського інституту? Власне, цього товариша колись називали просто Петро. Але з того часу, як він, кремезний і широкий, з лукавою усмішкою на товстих губах, почав курити товсті самокрутки з пахучого люлечного тютюну; з того часу, як він наполегливо взявся вивчати англійської мови й захопився остаточно збиранням різнокольорових квитанцій, які він діставав від радіоаматорів-короткохвильників усіх країн, — з цього часу він перестав бути Петром. Його ім’я, за загальною змовою всіх товаришів, стало Містер-Пітерс. Та й сам він звик до нього і тепер відгукувався на це ім’я, як на своє власне.

Містер-Пітерс був у бригаді найбільш поважною людиною. Адже кожен з чотирьох, звісно, знав багато про ультракороткі хвилі, вмів поводитися з генератором. Але — хто міг у цій галузі знати більше від Містера-Пітерса, спеціаліста-електротехніка, зв’язківця, що не тільки взагалі, як то кажуть, проїв зуби на радіотехніці, а й зокрема був конструктором цього самого генератора, — разом з іншими інженерами інституту? Тепер Містер-Пітерс стежив за станом генератора і водночас разом з товаришами провадив досліди коло використання ультракоротких хвиль для зв’язку і зокрема для телебачення.

2. З'ЯВЛЯЮТЬСЯ ФІАЛКОВІ ІСКРИ

Тим часом Містер-Пітерс сердито доводив щось Ромі:

— Ти знаєш, хто ти? Ти — фуул, ось хто. Фуул!

Рома несміливо поглянув згори на свого сердитого товариша. Вони йшли вулицею, Містер-Пітерс вирішив зайти до радіокрамниці — йому щось треба було купити. Рома йшов за компанію.

— А що воно таке — фуул? — перепитав Рома.

— Це означає — дурень. Зрозуміло? Ось що, — була енергійна відповідь.

Після цього обидва ступали метрів із сто мовчки.

Було хороше, справжнє літо. Сонце, гаряче південне сонце поливало землю сухим окропом свого жагучого проміння, в якому змішалися, мабуть, і довгі, і короткі, і ультракороткі хвилі. Мільйони й більйони кіловатів сонячної енергії лилися на землю, що, розкинувшись, невпинно вбирала в себе цей розкішний подарунок. З моря ніжними подувами ласкав місто легенький вітерець. Товариші йшли мовчки. Нарешті, Рома спитав:

— Але, все-таки, що воно таке було?

— Що?

— Ну, з тим провідником. Адже я знаю: щоб розтопити таку паличку міді, треба пропустити крізь неї сотні, якщо не тисячі, амперів. А в нас усього ж вісім амперів. Як же воно так, га?

Містер-Пітерс сумлінно скрутив нову цигарку, запалив її, і лише по тому відповів:

— Якби ти, Ромо, був чимсь іншим, а не якимсь нещасним харчосмаком, то й сам зрозумів би все.

— Але…

— Не алекай, а слухай. Звісно, щоб розтопити таку мідну паличку, треба було б сотні амперів. Проте — це тоді, коли б ми розтоплювали її звичайним струмом. Але — який струм у нас? Пліз, скажіть, будь ласка.

— У нас… у нас струм змінний, високочастотний.

— Вері-вел, май бой. Дуже добре, хлопчику. А високочастотний струм як тече провідником? Він тече лише його зовнішньою поверхнею. І що більша частота, то тоншим шаром тече струм по провіднику. Англійці називають це «скін-ефект», ефект шкірки. Ну, ось, уяви собі, що наш струм потік найтоншим, просто неможливо тоненьким шаром по провіднику. Вийде, що наші вісім амперів підуть уже не товстою паличкою, а найтоншою дротинкою? Ну?..

Рома зітхнув:

— М-да, зрозуміло. Для такої дротинки вистачило б і не вісім амперів, а в десять разів менше… Але, Містер— Пітерс, все’ дно, це дуже неприємна історія.

Містер-Пітерс усміхнувся:

— Я й не казав, що приємна. Проте — краще б тоді вже знати все, що стосується до радіотехніки. Хав-ю-мін? Як ти гадаєш?

Але Рома не встиг відповісти, бо вони увійшли до крамниці.

Містера-Пітерса зустріли тут з пошаною. Продавець уважно вислухав його замовлення і обіцяв виконати його завтра ж таки. Цим і закінчилися відвідини крамниці: адже — хіба ж можна колись купити у радіокрамниці відразу те, що потрібно радіоаматорові?..

Назад товариші йшли повільніше. Містер-Пітерс розвивав Ромі свої думки щодо генератора. Рома йшов, похитуючись, як і завжди: руки він заклав назад — і тому був ще більш схожий на жердину. Містер-Пітерс говорив:

— Найбільше наше з тобою лихо — що в нас лише один генератор. От і доводиться всім у чергу працювати. Бо його потужності вистачає лише на одну касету. Розумієш, андерстанд-ю?.. От, сьогодні, наприклад. Я зовсім уже вихопив у всіх вас можливість працювати поза чергою цілий день — завдяки тому, що ти розтопив ту паличку, вдавав би, що лагоджу генератор, а тим часом працював би…

— Завжди знав, що ти шахрай, — гірко промурмотів Рома, — але ніколи не думав, що ти будеш соромити мене для того, щоб викраяти собі зайвий час.

— Дурний, а як же інакше? Проте, не в тому справа. Все було як слід. Та ось Рая сказала, що не поїде на човні…

— Якому човні?

— Хіба я сказав — човні? Нічого подібного. Я хотів сказати, що Рая сказала, що вона просить, що б я… тю, заплутався! Одне слово, довелося дати попрацювати Раї. А за нею Олесь вистрибнув. І пішло, і поїхало…

— Так що ж ти хочеш?

— А я хочу збільшити потужність нашого генератора. От, уяви собі, що він у десять разів потужніший. У сто разів потужніший.

— Так я тобі й повірив.

— А ти уяви. Ще Ленін сказав, що для вченого фантазія просто необхідна річ. Де ж твоя фантазія? От, уяви собі: в сто разів потужніший. Він живить не одну, а двадцять п’ять, не малу, а великі касети. І працюємо ми всі разом. Розумієш? І не сперечаємося зовсім. І Рая не буде нікого обманювати…

— А хіба вона обманювала тебе?

— Та нічого подібного. Звідки ти взяв?.. Але всього цього ще мало. Ну от, не задовольняє мене наша робота.

— Чому? — відверто здивувався Рома.

— Тому, що з такими самими хвилями провадять роботу і інші наукові працівники. Всі, як зговорилися, вивчають діапазон від десяти до двадцяти п’яти метрів…

— А в нас же коротші. Ми працюємо на три-чотири метри…

— Невже? А я й не знав… Що ти кажеш?.. — з глузуванням перепитав Рому Містер-Пітерс. — Невже такі короткі?

Рома мовчав. З Містером-Пітерсом, коли він був у такому запалі, не можна було сперечатися.

— Так от, голубе мій. — говорив далі Містер-Пітерс вже трохи спокійніше, — мене це не задовольняє. Я хочу працювати на хвилях порядку сантиметрів, а не метрів…

— Що?..

— Сантиметрів кажу. А може — і міліметрів. Розумієш?

Рома покрутив головою: це вже було занадто. Міліметрові хвилі!.. Але Містер-Пітерс продовжував:

— Уяви собі: генератор у сто разів потужніший від нашого теперішнього. Так?

— Так.

— Хвиля коротша у неймовірну кількість разів. А ти знаєш, як змінюється не лише активність, а й взагалі властивості ультракоротких хвиль, коли збільшувати їх частоту? Ні чорта ти не знаєш. Та такими короткими хвилями, як міліметрові, я думаю, можна справжні чудеса робити.

Рома аж здвигнув плечима: от розійшовся!

— Та такими хвилями я беруся мотори спиняти, хвороби лікувати, шкідників убивати за частинку секунди… енергію пересилати на віддаль… що хочеш, зроблю… ой, яка краса буде! Прекрасна картина, вері бьютіфул…

— Знов «фуул»? — з докором перепитав Рома, що вчув лише останні півслова.

— Та ні. Не фуул, а бьютіфул, що означає — «чарівно».

Вони вже йшли східцями будинку, де містилася лабораторія. На порозі їх зустрів Олесь:

— Ну, хлопці, я своє закінчив. Просвітив цілий чувал пшениці, на посів вистачить. Цим закінчую просвічування сухого зерна, завтра беруся до вологого. Здорово? Та чого ж ви не відповідаєте? Містер-Пітерс? Ромо?

Містер-Пітерс гордо пройшов повз нього, не помічаючи на своєму шляху таку дрібну річ, як якийсь Олесь. Рома поглянув на Олеся і відповів, старанно вимовляючи слова:

— Сину мій, ми втомилися і нам немає часу розмовляти з тобою. На нас чекають справи.

І він пройшов далі, гордо, як і Містер-Пітерс, тримаючи голову. Олесь подививсь їм вслід, похитав головою і сказав:

— Щось вони затіяли. Ну, гаразд, треба буде постежити. Раю, чи скоро вже ви? Можна подумати, що у вас не кроль, а цілий слон…

Рая не відповідала. Олесь сів на східцях, вийняв з кишені газету й почав її читати: більш не залишалося нічого.

А Містер-Пітерс і Рома крокували далі. Вони зазирнули до кімнати, де мала звичку сидіти в кріслі Рая: в кімнаті не було нікого. Рома поглянув на Містера-Пітерса. Містер Пітерс поглянув на Рому. І обидва пройшли далі, до лабораторії.

Так, Рая була тут. Вона весело оглянулася на них і, запираючи двері клітки, де вже сидів кроль, сказала:

— Як чудесно сьогодні працює генератор. Просто надзвичайно. Містер-Пітерс, як я вдячна. Ромо, ви чудесний хлопець!

Товариші стояли, нічого не розуміючи. Рая, на ходу поправляючи складки халата, підбігла до них:

— Містер-Пітерс, ви золото. Ромо, вам просто ціни немає.

Вона усміхнулася, ще раз глянула на клітку з кролем і вибігла з кімнати. Рома поглянув на Містера-Пітерса:

— Що це таке?

Містер-Пітерс махнув рукою: мовляв, жінка — отже чого запитувати, все одно не зрозумієш ніколи. Найрозумніше, що міг зробити Рома, це — погодитися з ним.

Тим часом Містер-Пітерс оглядав генератор, уважно придивляючися до кожної його деталі, немов він уперше бачив усю конструкцію. Він мов перевіряв кількість гвинтів, рахуючи їх швидкими помахами пальця; очі його слідкували за вигнутою дугою контура самоіндукції; руки спішно обмацували поверхню касети, любовно доторкуючись до неї. Рома, що встиг сісти на свій маленький стілець, із здивуванням стежив за Містером-Пітерсом. А той дістав уже свою кишенькову книжку, розкрив її, знайшовши потрібні сторінки, — і тепер переводив очі з тих сторінок до генератора й назад, нібито порівнюючи те, що було записано на сторінках, з дійсним розміщенням деталей.

На столі лежав чистий аркуш паперу. Містер-Пітерс накинувся на нього із жадібністю божевільного, що тільки й мріяв про такий папір. Швидко-швидко він почав щось записувати на ньому, рисувати якийсь складний рисунок. Про Рому, він, здавалося, забув.

Нарешті, Рома не витримав:

— Містер-Пітерс, — звернувся він до нього, — Містер— Пітерс! Як ти думаєш, чи існую я на світі? І взагалі, чи гадаєш ти колись звернути увагу на мене?.. Що ти робиш, хотів би я знати?

Внаслідок цього пристрасного монологу Містер-Пітерс глянув все-таки на Рому. А поглянувши, кивнув головою, немов би хотів сказати — «зачекай, я зараз!» І справді, через кілька хвилин олівець його перестав бігати, Містер— Пітерс глибоко зітхнув і пробурчав:

— Як шкода… ах, яка неприємність, хав-бед… а втім, Ромо, чи не хочеш ти мені допомогти?

— З радістю. Тільки не знаю, як саме.

— Будеш виконувати те, що я тобі говоритиму. Га?

— Гаразд.

— Слухай. Треба ось що…

Раптом Містер-Пітерс знов замовк. Здавалося, в нього майнула нова думка. Через хвилину, він вигукнув:

— Три чорти й одна відьма! Зроблю з тебе зрештою грамотного радиста. Витрачу час, а зроблю. Слухай, чи розумієш ти, чим саме відрізняється наш відрядник, наш генератор, від звичайного?

— Н-не зовсім, — непевно відповів Рома.

— Слухай. Коли-небудь був у тебе хоч якийсь приймач?

— Був, але…

— Почекай.

Містер-Пітерс, мов хижак, ухопив Рому за плече й потяг його до генератора.

— Слухай сюди, — загрозливо сказав він, — слухай. Чи знаєш ти, що таке контур? Контур настроювання? Мовчиш? Не знаєш?.. Теж мені, сучасна людина… Контур настроювання — це комбінація ємності і самоіндукції. Це комбінація конденсатора й котушки. Але — якої котушки?.. Ти бачив у своєму приймачі котушки? Ага, нарешті помічаю, що ти хоч що-небудь бачив у своєму житті. Так ось, то були котушки з багатьма витками — сто, двісті, триста витків. Що більше витків, то більша й самоіндукція. Що більша самоіндукція, то менша частота змінного струму, на яку ця котушка настроєна. Ай, навіть соромно говорити все це…

— Чому?

— Тому, що за наших часів усе це знає перший-ліпший піонер, який, безумовно, робив собі детекторний приймач. Ну, гаразд. Нам потрібна дуже велика, дуже висока частота. Значить, нам треба дуже мало витків. Скільки, як ти думаєш?

— Н-не знаю… Може — п’ять?.. Три?

Містер-Пітерс презирливо махнув рукою:

— П’ять або три витки дадуть просто короткі хвилі. А нам потрібні ультракороткі. І котушка нам потрібна приблизно піввитка. Розумієш?

— Піввитка?..

— Так. І ні на один градус більше. А чому у нас багато втрат?.. Чому ми не можемо працювати на повну потужність? Чому ми не можемо настроюватися на першу-ліпшу завдану високу частоту? Га?

Мовчання. Рома сховав очі, опустивши їх додолу.

— Тому, що у нас самоіндукцією служить, крім нашого піввитка, ще кожен міліметр наших провідників. Та й цього ще мало: за нашою старою схемою, старим принципом добування ультракоротких хвиль, — ми не зможемо все одно одержати таку потужність, яка нам потрібна. Томсонівський контур тут непридатний.

— Який?

— Томсонівський, кажу. Ну, оцей, що складається з ємності та самоіндукції… тю, та хіба не тобі я весь час з’ясовував, що таке контур? Ой, лихо моє з такими помічниками!

Він махнув рукою.

— Слухай, нещасне створіння. Слухай! Томсонівський контур — геть. І весь старий принцип — геть. Котушку, ємність, стару лампу — до біса. І переходимо на цілком нове. Розумієш — цілком нове. Переходимо на…

Містер-Пітерс зробив паузу — і закінчив:

— На ефект магнетрона. От!

Очі його блищали, обличчя палало, мов у гарячці.

— Слухай, слухай уважно. Це ж надзвичайно просто, геніально легко. Ну, от ти знаєш, що в лампі з катода, з волосини розжарення до анода тече струм високої напруги? Електрони відриваються від катода й мчать до анода. Це нормальна картина. А коли ми поставимо катод і анод у магнітне поле? Що тоді?

Рома скромно мовчав. Але Містер-Пітерс і не чекав на відповідь:

— Тоді електронам буде не вільно мчати до анода. Якщо ми дамо досить потужне магнітне поле, то вони, електрони наші, навіть не долетять до анода, а впадуть знов на катод. Ага?

Рома підняв очі: що ж, мовляв, з цього?..

— Нещасний! Якщо ми змінюватимемо потужність магнітного поля, то в нас струм між катодом та анодом то виникатиме, то зникатиме. А це й будуть коливання високої частоти. А взявши їх гармоніку, ми дістанемо ще більшу частоту…

Рома не витримав і позіхнув. Його голова готова була луснути. Стільки електро— і радіотехнічної премудрості сприйняти відразу він не був спроможний. Мабуть, його позіхання висловило це зовсім недвозначно: Містер-Пітерс безнадійно скривив обличчя.

— Нема з тобою про що говорити, обивателю ти нікчемний… От, коли зроблю, тоді подивишся. Рота роззявиш від здивування. А тепер — досить розмов. Треба робити. А ну, починай. Щоб через півгодини від нашого генератора не залишилося й згадки. Будуймо новий..

— Містер-Пітерс, а коли не вийде?

— Боягуз! Нещасний опортуніст! Не може не вийти. Починаймо!

Так почалися події нової великої ери, яку сміливо можна було б назвати «ерою винаходу Містера-Пітерса». Бо дійсно, ця ера, почавшись майже з жартівливої розмови Містера-Пітерса з Ромою, розгорнулася далі в сліпучий феєрверк нових нечуваних винаходів і відкрить. Аркуш паперу, що на ньому зробив свій поспішний рисунок Містер-Пітерс, разом з його записною книжкою, — мусіли ввійти до числа найдорогоцінніших речей в музеї розвитку нової техніки.

Проте, не будемо попереджати події, хай розвивається все своїм шляхом. Наша ж роль — лише спокійно, стримано й об’єктивно занотовувати все чисто, що стосується до цієї дивної історії, цих надзвичайних подій, цього неймовірного ланцюга фактів.

З того моменту й до пізньої ночі Містер-Пітерс та Рома перероблювали генератор. І Рома, захоплений вкрай роботою, повіривши у велетенську вагу й роль цієї роботи, вперше за весь час дослідів у цій лабораторії більш-менш спокійно дивився, як Містер-Пітерс невимушено з’їв більшу половину його просвітленого м’яса і запив просвітленим молоком. Більше того, Рома й собі зробив так, бо відчував зрештою голод. А Містер-Пітерс ще й мурмотів:

— Друже мій, їж, пий. Не в цьому м’ясі, не в цьому молоці щастя. Ми з тобою ще просвічуватимемо тонни м’яса і озера молока. Дай тільки налагодити генератор. Гори м’яса і моря молока. Еверести, Гаурізанкари м’яса, Ніагари, Атлантичні океани молока… ха, просвічуватимемо скільки завгодно!

Вони працювали, не відриваючись і на хвилину. І навіть коли до лабораторії зайшли й принесли з собою гострий і радісний запах морських хвиль, червоного сонячного заходу і свіжого солоного вітру Олесь і Рая, — навіть тоді Містер-Пітерс з Ромою не поглянули із заздрістю на Олеся та з побожністю на Раю. Вони були надто зайняті. Олесь спитав:

— Що це буде?

— Бачиш, переробка — і все, — відповів Рома.

Рая підійшла ближче. Вона помітила на столі рисунок, зроблений на аркуші паперу Містером-Пітерсом, і схилилася над ним. Містер-Пітерс бачив це — і нічого не сказав, хоч раніше він неодмінно зауважив би навіть Раї, що заглядати в чужі рисунки не слід.

Олесь закурив і спокійним поглядом втомленого фізкультурника поглядав на роботу коло генератора. Рая крутилася ближче: її, очевидно, зацікавила робота. А втім, годі було чекати навіть Раї, що на неї сьогодні звернуть увагу. Зрештою, вона вийшла геть. Через п’ять хвилин подався й Олесь. А ще через годину Рома відчув, що в нього вії немов намащені густим клеєм. Раз заплющившись, вони не виявляли ані найменшого бажання розплющитися знов. Він куняв, аж доки Містер-Пітерс помітив це.

— Іди спати, — суворо наказав він, — іди. Ти мені сьогодні все’ дно більш не потрібний. Я закінчу сам.

І Рома пішов. Містер-Пітерс залишився на самоті. Він працював невпинно, дозволяючи собі тільки скрутити цигарку та запалити її. Він мурмотів собі під ніс і наспівував щось остаточно невиразне; проте, ніхто не міг би його запевнити, що це була не чудова пісня. Так ішли хвилини й години. Чути було лише рівномірне чохкання форвакуумного смоку; та перед очима конструктора полискувало скло Лангмюїра.

Перед Містером-Пітерсом потроху, повільно зростала на столі дивна, своєрідна й небачена досі конструкція. Посередині височіла велика й довга скляна лампа. Власне, лише умовно цю споруду можна було називати лампою. Правильніше було б сказати — скляний довгий балон. Навколо дивної лампи звивалися вибагливі плетива мідних котушок, химерних збитків, блискучих конденсаторів. На столі прикріплений був великий реостат — змінювати напругу. А сама дивна лампа стояла на якомусь складному пристрої, що давав змогу повертати її навколо її осі.

Містер-Пітерс уважно оглянув лампу. В середині її видно було довгий коритоподібний анод — зігнуту металеву пластинку, що йшла вздовж лампи. Рівно посередині вздовж аноду простяглася товста волосина — це був катод, волосина розжарення. Спіральна сітка, найтонше мереживо з мідної дротинки, — обвивала нижню частину лампи. Вона мусіла створювати потужне електромагнітне поле. Коливання за розрахунками Містера-Пітерса мусіли з’являтися проміж двома краями коритоподібного аноду. Сам же анод служив і рефлектором: він віддзеркалював від себе щойно створені коливання й надсилав їх простим струменем, жмутом куди треба було експериментаторові.

Генератор, побудований на використанні ефекту магнетрона, був майже готовий. Залишалося перевірити живлення, спад напруг тощо…

… А тоді, коли крізь розчинене вікно вже не доносилося жодного звука, бо місто спало передранковим сном, коли остаточно приліг пил на вулиці і повітря стало свіже й запашне, — тоді Містер-Пітерс, прикрутивши останню гайку й перевіривши востаннє схему, запалив цигарку й з тремтінням натиснув на важіль рубильника.

Щось загуділо, затріщало. Почулося знайоме шипіння. Проте, воно було гучніше. Лампи сяяли. Прилади показували нормальний хід струму, нормальну його течію. Залишалося перевірити частоту. Але це треба було робити трохи згодом, коли остаточно стабілізується робота цілої установки. Містер-Пітерс відкинувся на спинку стільця і, випускаючи густі клуби диму, замислився.

І саме тепер відчув, як він втомився. Це ж не жарт — простояти за конструюванням відрядника півдоби, не сходячи з місця й виконуючи водночас функції — винахідника, конструктора, монтажника, слюсаря, приймальної комісії і експериментатора. Містер-Пітерс поглянув ураз важкими очима на генератор. Усе йшло як слід. Залишалося ще приблизно дві-три хвилини для перевірки. Містер-Пітерс відчув як його голова хилиться вниз, як помалу обертаються всі речі, вся лабораторія навколо його стомленого мозку. Він приплющив на хвилину, тільки на одну малесеньку хвилину очі. Адже можна й так просидіти ще дві-три хвилини. Так навіть зручніше очам, вони відпочивають…

Проте, Містеру-Пітерсу не пощастило спокійно просидіти цей час. Тривожне шипіння разом із тріском примусило його нервово розплющити очі й поглянути на генератор. Все було як слід, коли не рахувати… коли не рахувати оцієї світлової плями на столі коло лампи, та дивного офарбування самої довгої і великої генераторної лампи. Замість залишатися блакитнуватою, вона нестерпно сяяла тепер сліпучим фіалковим сяйвом. І з товстої мідної дуги контурного піввитка над нею зривалися одна по одній довгі фіалкові іскри. Вони зривалися з півдуги, повільно пливли в повітрі і так само повільно мов розчинялися в повітрі не далі, за метр від мідної дуги.

Містер-Пітерс схопився на ноги. Втоми його як не бувало. Він розгублено дивився на це дивне видовище, не знаючи, як його пояснити. А іскри все так само відривалися від мідної дуги, пливли в повітрі й танули. Ніщо не змінювалося, очевидно — генератор стабілізувався.

— Але — що це таке? Що за іскри? Ват із тзіс? — прошепотів Містер-Пітерс.

Відповіддю йому було шипіння генератора та легке потріскування фіалкових іскор. Немов щось згадавши, Містер-Пітерс прожогом кинувся до вимірчих приладів. Тремтячими пальцями він записав показники, зробив підрахунки — і зблід: виходило щось неймовірно успішне. Виходило, що… ні, треба ще раз перевірити!..

Але й дальша перевірка привела до тих самих наслідків. Генератор стійко працював на ультракороткій хвилі — але якій саме?.. Такій хвилі, якої не щастило ще діставати майже нікому. Містер-Пітерс не вірив своїм очам, але — вимірчі прилади твердо говорили: генератор випромінював хвилі довжиною близько три сантиметри.

Три сантиметри!..

Непевним рухом Містер-Пітерс повернув ручку конденсатора. І відразу змінився тон шипіння й тріску. Він став нижчим, Містер-Пітерс знов підрахував показники приладів. Тепер генератор випромінював хвилі довжиною п’ять сантиметрів.

— Неймовірно, — шепотіли губи Містера-Пітерса, — щоб генератор з такою легкістю змінював частоту на таких нечувано коротких хвилях…

Він повернув ручку конденсатора у другий бік. Шипіння й потріскування знов змінило тон, тепер він став вищим. Прилади відзначили зміну довжини хвилі до п’яти… трьох… одного міліметра.

«Але при такій велетенській частоті хвилі мають віддзеркалюватися цілком від мого металевого рефлектора-анода», — подумав Містер-Пітерс. Так, прилади показали відсутність хвиль за рефлектором і, навпаки, хвилі концентрувалися там, куди віддзеркалювалися вони від рефлектора.

Містеру-Пітерсу хотілося танцювати, співати: перемога. Перемога — та ще яка. Нечувана перемога!.. Де ж той Рома? Де Олесь? Де, зрештою, Рая? Чому немає нікого тут зараз, у хвилини його свята?..

Здалека з вулиці почувся шум автомобіля. Мабуть, їхав якийсь нічний ваговіз — неспішно, повільно, чмихаючи й кашляючи старим мотором. Містер-Пітерс стрепенувся: божевільна думка виникла в нього. Він швидко посунув стіл ближче до вікна, підійшов ззаду до генератора і спробував точно розрахувати, на яке місце потраплять віддзеркалювані від рефлектора коливання. Виходило, що якраз на серединувулиці. Містер-Пітерс обережно взявся за ручки пристрою, на якому стояла лампа, повільно обернув її так, що анод був тепер скерований через вікно прямо на вулицю — і почекав.

Тим часом гуркіт автомобіля наблизився. Користуючись з того, що в лабораторії була напівтемрява, Містер-Пітерс висунувся з вікна й глянув ліворуч, туди, звідки наближався автомобіль. Так, це була стара машина, мабуть — з магнето. Містер-Пітерс відкинувся назад до кімнати, усміхнувся і потер руки. Він трохи хвилювався.

Автомобіль наближався. Це був ваговіз, навантажений якимись ящиками; поруч із шофером сидів і дрімав робітник. Автомобіль посувався повільно, якраз серединою вулиці.

Секунди тягнулися для Містера-Пітерса, як хвилини. Але ось автомобіль так само неспішно доїхав до того місця, де, за підрахунками Містера-Пітерса, концентрувалися промені. І тієї ж секунди змовкло його чмихання. Мотор спинився. З похололим серцем Містер-Пітерс чув, як вилаявся шофер, сказавши щось про якусь бензину, як шофер поліз під капот мотора, як він щось наказував робітникові. Автомобіль стояв, шофер не міг пустити мотор… І так само не міг він здогадатися, що справжня причина його зупинки міститься за вікнами другого поверху цього сонного будинку, звідки (лише дуже прислухаючись, можна було розібрати це) доносилося тихе шипіння…

Зрештою, через кілька хвилин Містеру-Пітерсу стало соромно: люди працюють, десь чекають на цей вантаж, шоферові, мабуть, треба виконати свою норму перевозів… а він тут пустує, як хлопчисько, затримує машину. Ні, цього робити не можна.

Містер-Пітерс ще раз висунувся з вікна. Він гукнув:

— Гей, товаришу!

Шофер підвів голову:

— Що таке?

— Вам не завадило б прочистити свічку першого циліндра. Тоді й поїдете. Правда, правда, в мене самого таке ще на фронті траплялося. Ця, знаєте, чортова свічка завсіди отак…

Шофер недовірливо поліз знову під капот, до свічки. Тим часом Містер-Пітерс за одну мить зсунув убік екран. Шофер почистив свічку, на якій, природно, незалежно від всього іншого назбиралося досить бруду. Потім він поставив її на місце, запустив мотор, що запрацював як і завжди — і поїхав, здивовано поглядаючи на вікно лабораторії: дивна, мовляв, людина, що згори бачить, чому спинився мотор!..

А Містер-Пітерс щиро сміявся. Він реготав на всі голоси — і тоненько, і товсто, і заливчасто, і переривисто. Він сміявся — і пританцьовував, зображаючи якийсь дивний танок. Він пританцьовував і поглядав щасливими очима на генератор, на фіалкове сяйво його ламп, на синьо-зелене світло газотронів, на фіалкові вогняні іскри, що зривалися з мідної дуги і розтавали в повітрі. Але найщасливіші погляди Містер-Пітерс кидав на папір на столі, на папір, де було записано перші його розрахунки частоти:

— від одного міліметра

— до десяти сантиметрів.

Так, новий генератор давав такі надзвичайно короткі хвилі, що для них наука ще не мала назви. Це було щось загадковіше, ніж звичайні ультракороткі хвилі. Бо це були вже міліметрові хвилі з нечуваною частотою коливань.

Як зачарований, дивився Містер-Пітерс на ці записи: хвилі від одного міліметра до десяти сантиметрів на бажання експериментатора… Де й коли траплялося таке? Хвиля в один міліметр — це означає триста мільярдів коливань на секунду. Цифрами це буде —

— 300 000 000 000.

Хвиля в десять сантиметрів — означає три мільярди коливань на секунду, цифрами —

— 3 000 000 000.

Один генератор давав коливання в межах триста й три мільярди періодів на секунду!

Ніколи й ніхто не мріяв про можливість сконструювати такий казковий, такий неймовірний, чудесний генератор, що вільно и безвідмовно, підкоряючись повертам ручки, яка змінювала напругу, — давав коливання з ріжницею в двісті дев’яносто сім мільярдів періодів на секунду.

І напевне навіть синьоока Рая з усіма її незрівняними принадами ніколи не бачила таких закоханих поглядів, які кидав на свій генератор цього раннього ранку щасливий Містер-Пітерс.

3. ТЕПЛО ВИНИКАЄ ЗСЕРЕДИНИ

Ранок почався так.

Як і завжди, намагаючись якнайраніше потрапити до лабораторії й захопити генератор під свою оруду для роботи, — уже о восьмій годині сюди примчали і Олесь, і Рая, і дещо заспаний Рома. І всі вони розгублено спинилися на порозі — бо таке видовище доводилося їм бачити вперше.

Кожен з них добре пам’ятав, як люто лаяв їх Містер-Пітерс за недбайливе ставлення до чистоти в лабораторії:

— Пам’ятайте, — чітко проказував він, — що біля генератора не може бути ані порошинки. В роботі його можна бути певним лише в умовах абсолютної чистоти…

Багато чого говорив в таких випадках сердитий Містер-Пітерс.

Навіть відпочивати в лабораторії він не дозволяв, а примушував виходити до сусідньої кімнати, де стояла канапа й крісла.

А зараз?..

Три експериментатори стояли розгублено на порозі лабораторії, поглядаючи один на одного зокрема — і на довгий стіл біля генератора всі разом. Бо на тому довгому низенькому столі мертвим трупом лежав Містер-Пітерс, поклавши голову на руки й страшенно хропучи. Ноги його лежали на латунному аркуші. Касета генератора була зсунута на край столу і ось-ось готова була впасти. І, головне, це неймовірне хропіння…

Невідомо, чи довго б ще простояли на порозі експериментатори, якби сам Містер-Пітерс не прокинувся раптом, не підвів голову, не поглянув на них поглядом, у якому ще сон боровся з свідомістю. Проте, досить було Містеру-Пітерсу побачити товаришів, щоб він остаточно забув про сон. Він сів на столі, трохи ніяково усміхнувся, провів рукою по голові і ще раз поглянув на товаришів. І ніхто інший, як Рома спитав у нього досить суворо:

— Як нас лаяти за неохайність, так ти завжди готовий. А це що таке?

Але Містер-Пітерс, на здивування всіх, ще раз тихомирно посміхнувся. Він зліз із столу, постояв трохи біля нього, підійшов повільними кроками до Роми і, цілком несподівано для всіх схопивши його на руки, закружляв з ним по лабораторії, вигукуючи:

— Гоп-ля, яка чудова штука! Гоп-ля, май-дір, мій любий Ромо! Ми перемогли, перемогли, перемогли!..

— Почекайте одну хвилинку, Містер-Пітерс, — благально звернулася до нього Рая.

Але Містер-Пітерс не вгавав. Він носився по лабораторії з розгубленим Ромою на руках — і тільки руки бідолашного харчовика, мотаючись у повітрі, теліпалися перед Раєю й Олесем. Нарешті Олесь не витримав:

— Слухай, ти, божевільний, — вигукнув він, — що це за фокуси? Чи не досить уже? Працювати час…

Містер-Пітерс спинився. Обережно, відсапуючись, він поставив отетерілого Рому на підлогу, де той і залишився, похитуючись більш від звичайного. Потім Містер-Пітерс поглянув на Олеся, на Раю — і голосно звернувся до Роми:

— Голубе мій, бери те, що залишилося від нашої вчорашньої вечері, іди сюди. Став усе на стіл. І касети не треба.

Рая переглянулася з Олесем: дійсно, здавалося, що Містер-Пітерс збожеволів. Як так — не треба касети?.. Тим часом Рома виконував розпорядження. Він соромливо відсунув убік решту смаженого м’яса, яке вони з Містером-Пітерсом вчора вминали, банку з-під молока… залишалося тільки сире м’ясо та порізана на шматки картопля. Це він і взяв.

— Клади на стіл. Пускай генератор, — командував Містер-Пітерс. — Проте, ні, генератор пущу я сам.

М’ясо й картопля лежали на мармуровому столі. Містер-Пітерс зайшов убік, критично подивився на продукти. Примружив око, одійшов, подивився з другого боку. Потім повернувся до генератора й уважно скерував рефлектор-анод у лампі на продукти.

— А яка ж лампа чудна!.. — почув він здивований голос Раї.

Не відповідаючи, у гордому мовчанні, Містер-Пітерс пустив генератор.

І відразу ж голос Раї пролунав ще здивованіше:

— Містер-Пітерс, чого це лампа сяє фіалковим світлом?

Олесь не запитував нічого. Він, широко розкривши очі, дивився то на генератор, то на Містера-Пітерса. А цей ходив навколо генератора з переможним виглядом і командував:

— Давай експозицію, Ромо. Нема чого баритися, працювати час…

Шипіння генератора дедалі гучнішало.

— Ой! — скрикнула Рая, побачивши фіалкові іскри, що зривалися з мідної дуги. Але відразу ж вона і інші забули про іскри, про колір сяйва генераторної лампи. Серед тиші виразно було чути шкварчання м’яса. Так, шматок червоного м’яса, що лежав на мармуровому столі, підсмажувався сам собою, мов на плитці. М’ясо шипіло, пускало пузирі, шкварчало, від нього йшов смачний запах — такий смачний, що у всіх присутніх помітно почали рухатися щелепи.

Містер-Пітерс і собі проковтнув слину.

— Диви, диви! — вигукнула Рая.

Нарізана картопля, що лежала поруч із м’ясом, так само почала шкварчати й підсмажуватися. Вона помітно перефарбувалася просто на очах, роблячись з білої — темно-жовтою, золотавою.

— Та що це все означає, нарешті? — зробив крок уперед Олесь. — Якась дивна кухня, а не лабораторія… Чи стіл перетворився на плитку?

Містер-Пітерс мовчав, склавши руки на грудях, як переможець-Наполеон. Зате відповіла Рая:

— Ні, не так. Мармур холодний. Дивися, м’ясо й картопля підсмажуються мов зсередини…

І справді, стіл залишався холодним. Лише там, де до нього доторкалося м’ясо чи картопля, — мармур трохи нагрівався. Виходило, що таємниче джерело тепла гніздилося десь всередині шматка м’яса, всередині кожного шматочка картоплі… Це було щось зовсім неймовірне, — принаймні, з першого погляду. Навіть Рома мовчав, здивовано поглядаючи на стіл: такого видовища не доводилося досі бачити навіть досвідченому бувалому харчовикові…

Проте, продукти підсмажувалися — хоча б і всупереч здоровому розумові. Вони шкварчали, вони шипіли, вони випускали з себе найприємніші пахощі. Містер-Пітерс не витримав:

— Ромо, ти там як знаєш, а я люблю не дуже підсмажене м’ясо. З мене досить, воно має надто смачний вигляд.

Швидким рухом він відсунув убік м’ясо й картоплю, що й далі шкварчали, мов набравши тепла ще на півгодини. Не звертаючи уваги на здивовання товаришів, Містер— Пітерс поклав їжу на тарілки, розділивши все на дві рівні частини. Одну частину він присунув до себе, другу подав Ромі:

— Їж, браток, прошу, пліз. Ти чесно вчора заслужив цю свою порцію. А ці…

Він зробив паузу — значущу паузу — і поглянув на Раю та Олеся. Але скільки в тому погляді було презирства!.. Навіть невідомо, звідки воно набралося в Містера-Пітерса, що по паузі додав:

— А ці гуляки, що тільки й знають по садах шалатись та на човнах кататися, хай подивляться на нас, як ми їстимемо. Ось!

Великий соковитий шматок м’яса, відрізаний при останніх словах, полетів у рот Містера-Пітерса. Рома безпорадно поглядав то на Містера-Пітерса, то на Раю. Він мучився. Він так само хотів їсти. Але — їсти без Раї, не запропонувавши й їй?.. Це було над його сили.

Рая сама знайшла пристойний вихід. Вона повернула голову до Олеся і, ніби не помічаючи їжі, ніби не бачучи її, не чуючи смаковитого плямкання, яке лунало з того боку, де уминав свою пайку Містер-Пітерс, спитала байдужим голосом:

— Цікаво б мені було знати, що то за дивне таке явище? Шкода, що нема в кого запитати, шкода… ти не знаєш, а оці двоє… (за цим вона так поглянула на Містера-Пітерса й Рому, що в них спинилися шматки в горлі) —… а оці двоє так зайняті ненажерством, що в них і питати не варт.

Мовчання. Не чути навіть плямкання. Рома жалібно дивиться на Містера-Пітерса. Цей поглядає на Раю, обережно дожовуючи те, що залишилося в роті. А Рая… Рая стояла, гордо підвівши голову, дивлячись у вікно й ледве чутно притупуючи лівим закаблуком. Олесь навіть рот розкрив, дивлючися на Раю. Нарешті, Містер-Пітерс розсміявся:

— Раєчка, та хіба ж я… та хіба ж ви… та я ж радий все розповісти вам, тільки вам, слово честі, все це ні до чого.

— Себто, як так ні до чого? — грізно повернулася до нього Рая.

Очі її вже палали гнівом.

— Не те, щоб ні до чого, а просто…

Він заплутався й махнув безнадійно рукою. Рома стиха промовив:

— Кинь, Містер-Пітерс, кажи все…

— Та й сам уже бачу. Ну, гаразд, вері-вел, — і Містер-Пітерс востаннє проковтнув шматочок м’яса. — Все це дуже просто, дуже нескладно, Раю. Бачите, я трохи переконструював наш генератор. Він зробився потужніший. Ну, і хвиля стала в нього коротша, частота вища. Ну, і робити став він краще. Ото, знаєте, завжди висока частота викликає таке явище, що тепло виникає в живому організмі, всередині його…

— Це я досить добре знаю, — суворо занотувала Рая, — сподіваюся ви не читатимете мені лекцію про діатермію. Хто з нас біолог — ви, чи я, хотіла б я знати?..

Рома тільки кашлянув у кулак: уїдлива дівчина!

— Та я ж не читаю лекцій, — виправдувався Містер-Пітерс, — я просто, до речі, як електротехнік. Ну, от діатермія, значить, створює в організмі, всередині його, тепло. А мій генератор створює значно більше тепла. Концентрує він його там, чи що. Ну, ось м’ясо й підсмажується само всередині. І все. Олл.

Рая, не дивлячись на Містера-Пітерса, звернулася до своєї лівої руки, уважно розглядаючи пальці на ній:

— Оце, знаєте, дуже цікаве наукове пояснення: взимку в кімнаті буває тепло, бо горить пічка… Його генератор, бачите, концентрує десь там, усередині м’яса, тепло… хм… Олесю, чи не чудове пояснення?

Містер-Пітерс злісно зиркнув на Раю й Олеся:

— Та що я вам, академік, чи ще хтось? Чи, може, я мушу вам лекції читати з ультракоротких хвиль?.. Здається, самі мусите знати, що тут, як ніде інде, багато загадок і таємниць. Ось, маєте: я й сам не все розумію, що тут відбувається. Зрозуміло? Андерстенд-ю?.. Ромо, пішли далі. Давай дальшу експозицію!

Рома примушений був скоритися, хоч і дуже хотілося йому довести Раї, що він аж ніяк не солідаризувався з Містером-Пітерсом щодо його різких випадів. Рая презирливо знизала плечима й вийшла з лабораторії. Слідом за нею вийшов і Олесь. Перша сварка затьмарила радість демонстрації чудесного винаходу…

… Але, здається мені, і сам я, і мої читачі — не спеціалісти з радіотехніки, не спеціалісти з ультракоротких хвиль. Отже, нам, напевно, не завадить згадати дещо з цієї цікавої галузі науки — згадати, використавши час, поки наші експериментатори замиряться, позабувши випадкову сварку.

Справді, що знаємо ми про ультракороткі хвилі?..

Наберімося терпіння, забудьмо на деякий час про наших героїв — правдивіше, згадаймо про того нашого героя, про якого весь час мова мовиться, — про радіо та про загадкові хвилі. Біографія цього героя, слово честі, не менш цікава.

Року 1922, під час великої радіовиставки в Науені, в головному павільйоні можна було побачити карту з гордим написом —

«Світ навколо Науена».

Карта показувала, як, дедалі збільшуючи довжину хвилі своїх випромінювань, Науенська радіостанція поширювала свій вплив на світ, як починали слухати її по всій Европі. Звісно, розмови про «світ» — були перебільшеними.

Цілий світ, як такий, ніколи не слухав, не чув Науена. Проте, тоді, року 1922 був період тріумфу довгих хвиль.

А вже року 1924 довгі хвилі примушені були відсунутися, примушені були звільнити деяке місце так званим коротким хвилям. Вони ж, ці короткі хвилі, що на них раніше уваги звертати не хотіли, — вони дозволили зменшити витрати в кілька разів і досягти ще більшого ефекту. Радіотехніка розпалася на кілька ділянок:

— Ділянка довгих хвиль — від 30.000 до 3.000 метрів.

— Ділянка середніх хвиль — від 3.000 до 200 метрів.

— Ділянка проміжних хвиль — від 200 до 50 метрів і

— Ділянка коротких хвиль — від 50 метрів до 10.

Найцікавішою ділянкою, як виявилося, була остання.

Армія дослідників узялася вивчати короткі хвилі. Радіокарта світу засяла, як зоряне небо, безліччю червоних точок, що визначали експериментальні короткохвильні аматорські відрядники. Короткі хвилі в Америці стали модою — ними зацікавилися всі. Та й як же могло бути інакше, коли з маленьким відрядником, аматорською нескладною станцією, — радист-короткохвильник певно зв’язувався і розмовляв радіом з іншими аматорами на відстані 10–20 тисяч кілометрів?

Між іншим, такий самий шлях проробив свого часу і наш знайомий Містер-Пітерс. Проте, не за нього зараз мова.

Минуло ще кілька років. Радіотехніка набула великого досвіду. І дослідники зацікавилися:

— А яка поведінка ще коротших хвиль?.. Тих, що їх довжина не перебільшує десяти метрів?.. А тих, що не довші від одного метра?..

Оце й були ультракороткі хвилі. Правду кажучи, принципіально ці хвилі були відомі науці досить давно. Візьмемо розряд, електричну іскру — і вона дасть нам такі ультракороткі хвилі. А втім — настільки це вередлива річ, що дослідники ще з часів славнозвісного Герца, ще з кінця минулого століття, — кинули думки про досконале вивчання таких хвиль.

Проте, знов-таки, ще великий Герц у своїх класичних дослідженнях довів, що дуже короткі електромагнітні хвилі підкорюються таким самим фізичним законам, що й світлові. Вони так само поширюються, переломлюються, віддзеркалюються й дають тінь, відбиваючись від непрозорих для них речей.

Опанувавши короткі хвилі, радіотехніка перейшла до ультракоротких. Це був складний і довгий шлях. Ніде досі радіотехніка не натрапляла стільки труднощів. Жодна ділянка не була такою складною, жодне фізичне явище не було таким вередливим. Але — жодне явище не було й таким цікавим.

Несподівано ультракороткі хвилі поширили свій вплив на побіжні галузі науки. Мало того, що ультракороткі хвилі дали техніці можливість встановлювати дійсно скерований зв’язок, надсилати в бажаному напрямі вузенький і гострий промінь ультракоротких хвиль; мало того, що для такого зв’язку потрібна була неймовірно мала кількість енергії. Мало, нарешті, того, що зв’язок через Ла-Манш, між Францією та Англією року 1931 був встановлений при потужності відрядника сантиметрових хвиль в 0,5 вата, себто, майже в 100 разів меншій, ніж потужність, яку використовує 50-свічна жарова лампа… всього цього було мало. Ультракороткі хвилі почали революціонізувати всю науку.

Починаючи з року 1930 вивчати ультракороткі хвилі беруться фізіологи та біологи. Світові вчені — Госмер, Байорстін, Петцольд, Гомберг та інші — присвячують свої праці цим явищам. Встановлюється, що ультракороткі хвилі винятково впливають на органічні й неорганічні речовини. Річ розташовують у електромагнітному полі відрядника, або між пластинками конденсатора. І річ починає нагріватись — при чому це нагрівання проходить зовсім не так, як звичайне.

Теплові процеси досі були нам знайомі досить добре. Відбувалися вони так. Зовнішні молекулярні шари речі, доторкаючись до чогось іншого, що мало вищу температуру, передають свій стан спочатку ближчим молекулам, потім дальшим — аж доки вся річ не набуде відповідної температури. Тривалість такого процесу тим більша, чим менш теплопровідну річ ми візьмемо.

А під впливом ультракоротких хвиль всі частини речі нагріваються одночасно… Це тоді, коли тіло має однакову структуру, однакову тепло— і електропровідність. Але живий організм, наприклад, складається з різних клітинок. І нагріватимуться вони по-різному. Більше того, навіть та ж сама речовина буде нагріватися по-різному — залежно від того, в якому вигляді ми її просвічуватимемо ультракороткими хвилями.

Грудка вугілля в полі високої частоти розігріється найбільше на 6°. Але, якщо ми її розітремо в порох і тоді просвітимо ультракороткими хвилями — вона розжариться до білого. При цьому — хвилі різної довжини по-різному впливають на речі. Можна так добрати довжину хвилі, що випромінювання буде нагрівати кістку пальця, не нагріваючи зовсім м’яса й шкіри. Можна на бажання прогрівати лише шлунок живої істоти, не зачіпаючи інших органів.

Можна, зрештою, розварити — зовсім розварити! — внутрішні органи, не викликаючи аж ніяких слідів і ознак обпалення зовні… Це здається казкою, але у Відні року 1933-го, у віденському фізіологічному інституті вчені розварили головний і спинний мозок кроля, не розрізаючи тіла, без хірургічних інструментів.

Людина хворіє, в неї болить рука, під шкірою — бактерії. Просвітимо руку ультракороткими хвилями певної потрібної довжини — і бактерії негайно загинуть. Просвітимо ультракороткими хвилями зерно — і дістанемо такі наслідки, які дістали у Балтиморському інституті, в Америці, вчені під орудою проф. Девіса — і у нас, у Московському інституті інженерів харчування, під орудою проф. Фролова. Такі ж дослідження року 1934-го провадили московська лабораторія Наркомснабу та Харківський електротехнічний інститут, де працював проф. Зейдліц.

Усюди було доведено, що просвітлене зерно зростає швидше, воно позбавляється шкідників. Гинуть бактерії — і збільшуються запаси життєвої енергії зерна…

Дивне напівказкове проміння вбиває одне — щоб збільшити життєву силу іншого. Дивне проміння, що дає в руки людства нову зброю велетенської сили й моці. Загадкове проміння, що досі його не знала наука. Адже тільки за останні роки наука трохи підняла завісу, що покриває це загадкове явище.

І хай тепер читач сам відповість: хіба не чесно сказав Містер-Пітерс, що він багато чого й сам не розуміє в дії свого нового генератора?

Раю, Раю, дійсно неправильно обвинувачуєте ви нашого винахідника!..

4. СЕРЦЕ КРАСУНІ… ПІД ВПЛИВОМ УКХ

А події розгорталися. Вони розгорталися так швидко, що Рома не встигав реєструвати дивні зміни. Почати хоча б з того, що Містер-Пітерс ніби остаточно забув про сині очі й золоте волосся однієї дівчини, що раніше безумовно володіла його серцем. Містер-Пітерс бачив лише одне: свій генератор і дослідження. Він скручував товсті цигарки, він випускав хмари диму, він кидав цигарку, щоб запалити люльку; кидав люльку, щоб з насолодою втягнути на повні груди повітря й сказати Ромі:

— Ти, харчосмаче ти нещасний, чи чуєш ти цей чудовий запах озону, що ним наповнена тепер наша лабораторія?..

І, не чекаючи на відповідь, він кидався знов до генератора — перевіряти нову думку, яка щойно майнула в нього. Рома протягом двох днів ще більше схуд. Він просто перед очима марнів. Серце його розривалося на шматки: бо він любив і Раю, і Містера-Пітерса… щоправда, не зовсім однаково, але…

Раніше, коли він бачив, що Рая звертає увагу не на нього, а на вродливого Олеся, — він тільки хмурився й обіцяв собі:

— Почекай, почекай… ось ми йому покажемо.

А тепер?.. Тепер Олесь відійшов на задній план. Несподівано для себе, Рома помітив, що Рая якось по-новому поглядає на Містера-Пітерса. Рома, не вірячи своїм очам, побачив вчора ввечері, як Рая, збираючись йти до лабораторії просвічувати свого кроля, спинилася перед дверима, уважно напудрила ніс, підправила губи — і лише тоді увійшла. Правда, Містер-Пітерс не помітив нічого. Він буркнув:

— Тільки, будь ласка, пліз, скоріше, бо мені ніколи. Чуєте? Квіклі.

— Що? — здивовано перепитала Рая. — Квік… квік?

— Квіклі, що означає — швидше. Час уже вам навчитися англійської мови.

Рая закусила губки. А сьогодні ранком Рома помітив у неї в руках товсту книжку. Рая читала її уважно, рядок за рядком. Частенько поверталася назад і перечитувала знову щойно прочитане місце.

— Що це у вас, Раю? — спитав якось Рома.

Але Рая відразу почервоніла, закрила книжку і вибігла з кімнати. Тільки під час обіду Рома помітив, розгледів назву книжки. Це був «Підручник англійської мови для дорослих»..

Цілком зрозуміло, що Рома мав деякі підстави марніти. Бо такі ознаки уваги до Містера-Пітерса з боку Раї не залишали підстав для сумнівів. Між іншим, помітив усе це й Олесь. Тепер він приходив до лабораторії точно в певний час, робив, що йому треба було, працював біля генератора, не говорячи зайвого слова, — і виходив. На Раю він майже не дивився, а зустрічаючись з нею, був неймовірно ввічливий — такий, що від його ввічливості ставало холодно, як у великий мороз. Цієї крижаної ввічливості не помічала тільки Рая — ніби їй було це остаточно байдуже. Навіть Містер-Пітерс одного разу здивовано підвів очі на Рому й спитав його:

— Чого це він так розмовляє? Мабуть, вони посварилися?..

Він знизав плечима й забув про це.

Рома тільки зітхнув. Що йому залишалося робити?..

Генератор працював. Він працював так стійко, як не бувало це навіть із старим. Містер-Пітерс установив певний розклад досліджень, кожен мав тепер свій час — і найбільший час припадав на долю самого Містера-Пітерса. Звісно, це було цілком зрозуміло. Крім того, ніхто не мав підстав бути незадоволеним: адже новий відрядник дозволяв кожному працювати вдвоє швидше — настільки активніший він був.

Отже, генератор мусів дати найкращі наслідки саме в галузі зв’язку. Містер-Пітерс, випускаючи сиві димові хмари, рисував на всіх клаптиках паперу складні схеми, де ніхто, крім нього, не міг би нічого розібрати, розривав їх на ще дрібніші клаптики, лаявся півголосом, знов рисував, перекреслював. Рома, що став тепер його вірним помічником, з розпорядження Містера-Пітерса тримав вахту біля генератора, стежачи за лампою й покажчиком частоти. Він стояв і прислухався. А Містер-Пітерс злісно шепотів:

— Звісно, вони й досі гадають, що можна тільки близько… що певний, сталий зв’язок на ультракоротких хвилях можливий лише тоді, коли… коли відрядник і приймач бачать один одного… оптична видимість, ха-ха!.. ніякої видимості, ніякої, я кажу… ось — схема має бути така.

Він знов рисував, рисував і шепотів:

— Марконі ще року 1933-го встановив певний зв’язок на дециметровій хвилі між Ватиканом та Кастель-Гвандольфо. Що ж, невже на відстані 18 кілометрів вони таки й бачили один одного?

— А може й бачили… я, наприклад, думаю… — насмілився подати голос Рома.

Але Містер-Пітерс гримнув на нього:

— Ти думаєш? Та тобі такого за штатом не покладено, ось що. Хм, він думає!.. М-да, це зробив Марконі. А ось року 1934-го було вже встановлено сталий комерційний зв’язок з друкувальними автоматичними апаратами між Англією й Францією, між Лямпне й Сент-Енглевер. Ти, харчосмаче, як думаєш, чи бачили вони один одного між Лямпне й Сент-Енглевером, га?

Рома ображено мовчав.

— Ні чорта вони не бачили, бо цей зв’язок було встановлено вже на відстані 56 кілометрів. А довжина хвилі яка була? Га? Слухай: сімнадцять сан-ти-мет-рів. Розумієш, ти?

Не чекаючи на відповідь, Містер-Пітерс знов схилився над рисунком своєї заплутаної схеми. Несподівано він вигукнув:

— Яка хвиля зараз, га?

— Два з половиною сантиметри, — відповів Рома.

— Можеш працювати з своєю їжею, — розпорядився Містер-Пітерс, — мені треба дещо придбати. Тільки щоб хвиля залишалася такою ж самою. Розумієш?

— Це мені ще краще, — відгукнувся Рома, — бо на двох з половиною сантиметрів я ще не працював.

— Отже, працюй. Я пішов.

І Містер-Пітерс зник за дверима. Рома поглянув іще раз на показник частоти: все було гаразд. Він узяв з шафи свої продукти. На білому тлі густої сметани-ряжанки цвіли зелені пухнасті квітки: то була активна цвіль. Позавчора Рома сам посадив на ряжанку культуру цієї цвілі. Сьогодні він вирішив просвітити ряжанку, щоб узнати, як впливатиме на цвіль. Проміння мусіло вбити культуру цвілі й не дати їй далі поширюватись.

Рома поставив мармуровий столик зручніше. Між касетами він установив чашку з ряжанкою. Повернув ручку: шипіння погучнішало. Рома уважно лічив:

— Раз… два… три… чотири… п’ять…

Дійшовши до десяти, він вимкнув струм. Чашка з ряжанкою ледве помітно нагрілася. І саме цієї хвилини Рома почув голос Раї:

— Можна увійти?..

Ах, це дійсно був чудесний, ласкавий і ніжний голос! Хіба тільки, можливо, наймайстерніша флейта могла б дорівнятися цьому голосові…

— Прошу, прошу, люба Раю, заходьте. Містер-Пітерс пішов, отже можна заходити, скільки хочете. Я такий радий, що ви…

Чудесний, ласкавий, ніжний голос перепинив Рому:

— Як так немає Містера-Пітерса? А де ж він?

— Пішов кудись, — відповів Рома непевно, — та то нічого, заходьте, прошу. Ось, бачите…

— Нічого не бачу І взагалі, немає чого мені тут бачити.

Чудесний, ніжний, ласкавий голос… він вів далі:

— Я не розумію взагалі, товаришу Рома, чого ви хочете від мене. В мене надто мало часу, щоб витрачати його на розмови з вами, ось що. Бувайте.

Чудесний, ніжний, ласкавий… І в волоссі її навіки заплутане сонце… немає ані голосу, ані сонця… Рома сам-один у лабораторії, з своєю ряжанкою і культурою цвілі… Раю, чудесна, золотоволоса Раю, невже ж ви не бачите, як страждає, як кров’ю обливається серце нещасного Роми?..

Серце обливається кров’ю — і кров застигає на серці, як оця ось цвіль застигає широкими колами на поверхні сметани-ряжанки. Але досить сліз, досить непотрібної лірики. Золотоволоса пішла, навіть не поглянувши на Рому. Гаразд, він здере з свого серця ту кров — так само, як чистить з сметани цвіль. До генератора, до праці!..

Рома рішуче повернувся до стола, де стояла чашка з сметаною. Він простягнув навіть руку, щоб відразу взятися за чашку. Але — але рука Роми повисла в повітрі, а очі широко розкрилися.

Рома стояв, похитуючись, чуючи, як рівномірно й одноманітно шипить генератор. Пробачте, але де ж сметана? Куди вона поділася? Ось стоять банки, ось навіть чашка — знайома фаянсова чашка з трохи розбитим краєм. А сметана?.. Замість сметани — порожнява. Нічого.

Непевно Рома зазирнув всередину чашки: чисто. Як корова язиком злизала… Може — це чортове проміння розчинило в собі сметану? Сердитим рухом Рома вимкнув генератор. Шипіння зникло. І все ж таки — щось залишилося. Якісь неясні, незрозумілі звуки турбували Ромині вуха. Він озирнувся на той бік, звідки, здавалося доносилися ці звуки.

Нова несподіванка!

У кутку, за маленьким столиком — сиділа сіра кішка. Звідки вона взялася, якими шляхами потрапила сюди — шкода було й думати дізнатися. Проте — самий факт залишався. Кішка сиділа в кутку — невідома сіра кішка.

Широко розкритими очима Рома дивився на це створіння. Кішка багато чого бачила, мабуть, на своєму віку. Одне вухо її було напіввідірване, воно бовталося, як неживе. Сіра шерсть була брудною, до неї налипло сміття. Та й сама кішка була досить худа й облізла. Тьху!..

Рома хотів уже кинути дивитися на кішку, як раптом помітив щось дивне. Він нахилився ближче до кішки, що так само спокійно сиділа й умивалася — немов прожила в цьому кутку весь свій вік.

Що це біле й зелене на кішчиній морді?..

— Негідниця! Мерзотниця! Брудна тварина!

Всі ці ласкаві назви Рома викинув з себе із швидкістю кулемета. І ми не можемо йому нічого закинути — бо оті білі й зелені плями на кішці були слідами щойно з’їденої сметани. Поки Рома розмовляв з Раєю, кішка з блискавичною швидкістю з’їла просвічену ряжанку…

— Почекай… почекай, гадино… — мурмотів Рома, враз перетворившись на мисливця.

Кров його закипіла. Він відчув в собі заглушений досі голос досвідченого дикуна-мисливця, що звик полювати на дикі тварини. Атавізм?.. Можете називати, як хочете. Проте, запевняємо вас: жоден червоношкірий індієць, жоден Чінгакхук або Барсова-Лапа, або навіть сам Останній-з-Могиканів не зміг би плазувати з такою гадючою обережністю до своєї наміченої жертви, як плазував до сірої кішки розлютований Рома.

Тільки скаженим стукотом билося його серце — бідне серце, що перенесло сьогодні стільки горя; та ще бойовою люттю роздувалися ніздрі й горіли божевільним запалом очі.

— Р-раз! Єсть!

Як пружина, підвівся Рома на рівні ноги. В його правій руці, міцно схоплена за шкіру, — висіла кішка. Вона тільки безпорадно ворушила лапами — захищатися вона не могла.

— Мерзенна тварина, — шепотів Рома, — зараз я тобі покажу, як жерти об’єкти наукової роботи… може, я й сам ладний був би з’їсти цю чудову сметану. Але не їв, хоч і мав на це певне право. А ти… негіднице, зараз я тобі…

Кішка тільки вигиналася й конвульсійно рухала лапами. І зовсім невідомо, що зробив би з нею розлютований дослідник, якби не почув ззаду лагідного, приємного голоса, що докірливо говорив йому:

— Що це ви робите, Ромо? Адже цій бідний кішці напевно досить неприємно перебувати в такому стані…

Рома остовпів. Так, це була Рая. Чарівна золотоволоса, синьоока Рая дивилася на Рому, на кішку — і обличчя її ставало дедалі сумнішим.

— Що ви робите, Ромо?.. Ай, бідна кицька, що трапилося?

— Бачите, вона, ця негідни… ні, я не те хотів сказати… ця тварина з’їла мою ряжанку, — промурмотів Рома, не випускаючи з рук кішку, що саме в цю мить жалісно зойкнула.

— Вона з’їла сметану? А що ж, на вашу думку, їй залізо їсти, чи, може, котушки з генератора? Кішки саме люблять молоко, сметану і всякі інші молочні страви, — спокійно, з залізною логікою відповіла Рая. — Давайте її сюди.

— Але…

— Ніяких «але». Давайте сюди кицьку, — наказала Рая.

І хоча у Ромі бушували бурі й шторми люті на мерзенну брудну тварину, хоч і був він ображений попереднім ставленням до нього синьоокої красуні, — але руки його покірно простягли до Раї кішку. А губи спромоглися лише запобігливо прошепотіти:

— Тільки б вона не пошкрябала вас, Раю…

Проте, Рая вже не слухала його. Вона тримала кішку на руках, вона пестила її.

— Бідна моя кішечка… з’їла погану цвілу ряжанку… І звідки ти взялася тут?.. Мабуть, через вікно влізла… та тобі холодно? О, ми зараз погріємо тебе.

Швидким рухом Рая повернулася до Роми:

— Увімкніть генератор.

— Але… — заїкнувся було Рома.

— Здається, я просила вас щось зробити? — гордо запитала його Рая.

І Рома покірно увімкнув генератор.

Фіалковим світлом засяяли лампи, у повітрі розлився знайомий запах озону. Генератор працював.

Рая піднесла кішку до касети і посадила її там:

— Сідай, сідай, — приказувала вона, — тут тобі буде тепло й приємно. Сідай, кицю…

Кішка спокійно сіла. І справді, їй мабуть було досить приємно в теплі генератора. Адже зараз генератор випромінював хвилі, що не палили, не були дуже гарячі, а лише гріли — саме такі хвилі потрібні були Ромі для його сметани.

— Рома, дивіться, вона вмивається! — вигукнула Рая.

Дійсно, кішка вмивалася. Вона немов з часу свого народження звикла сидіти під промінням ультракороткохвильного генератора. Вона лагідно муркотіла, вона вмивала собі лапи й боки.

— Чи не пошкодить їй, Раю, надто довге перебування під промінням? — несміло запитав Рома.

Рая озирнулася на нього:

— Цікаво б мені знати, хто з нас двох біолог, ви чи я? — в’їдливо запитала вона: — І взагалі, що може розуміти харчовик у біологічних справах? Сиди, сиди, киценько, він нічого не розуміє…

Рома відійшов. Так, ніколи-ніколи Рая не зможе ставитись до нього прихильно… Що ж, нічого не поробиш… він з головою пірне в науку, він забуде про свою нещасну любов… він навіть більше не звертатиме взагалі ніякої уваги на Раю; ось що…

— Ромо…

Ні. Він не звертатиме уваги. Ні!

— Ро-мо…

Хай кличе. Ні, він зайнятий, він не…

— Ро-омо…

— Пробачте, Раю, я не чув… з вікна, знаєте, такий шум іде…

Ромо, Ромо, де твоя мужчинська гордість?.. Нема її, бо ось уже ти біля Раї, ось уже шукаєш, чим би догодити їй…

— Дивіться, Ромо, мені здається, що кішка просто перед нашими очима робиться пухнастішою.

— Що?

— Вона стає дедалі пухнастішою. Дивіться!

Це ставало зовсім неймовірним. Сіра шерсть невідомої бродячої кішки повільно пухнастішала. Вона ставала блискучою, густою й гладкою. Здавалося, це була вже зовсім не та кішка, що сиділа у дальньому кутку. Та була худа й пошарпана. Це — сиділа сита кішка з блискучою густою шерстю, яка відбивала сонячні виблиски з вікна.

Рома не вірив своїм очам. Він дивився то на кішку, то на Раю, що так само нічого не розуміла. Проте вона весело усміхалася:

— Ага? Бачите? А ви казали — чи не пошкодить їй…

— Що пошкодить? Кому? Хав ю си?.. Ват тол ю? Як і що ви кажете? — відчувся густий голос Містера-Пітерса, що непомічений увійшов до лабораторії.

Він швидко підійшов до стола, поглянув на касети — і здивовано спинив погляд на кішці:

— Що це таке? Звідки ця тварина? Це ви, Рая, просвітлюєте вже не кролів, а кішок?

Рая почервоніла:

— Власне, Містере-Пітерсе, я не те… вона з’їла сметану… а Рома її той… ну, я взяла і ось… а вона робиться дедалі пухнастішою… А Рома казав, чи не пошкодить їй…

Рома слухав і дивувався: куди поділася Раїна певність, уїдливість… як мирно розмовляє Рая з Містером-Пітерсом… І як лагідно, коли порівняти це з її ж таки манерою розмовляти з ним, з Ромою…

— Ха-ха, — розсміявся Містер-Пітерс, — значить — вирішили все-таки просвітити кішку? Ну що ж, і це непогано… Іт із вері інтерестінг, це дуже цікаво. Кажете, стає пухнастішою? Так і мусить бути. А втім, не треба втомлювати її. Раю, ви її заберіть до ваших кролів. Побачимо, що з цього вийде. Андерстенд-ю? Чи розумієте ви?..

— Йез, ай андерстенд, — відповіла Рая, трохи червоніючи.

В кімнаті стало тихо. Містер-Пітерс недовірливо подивився на Раю. Рома витріщив очі: Рая відповідає Містеру-Пітерсу англійською мовою?.. І раптом він згадав про «Підручник англійської мови для дорослих». Так, так…

— Раєчко, що я чую? Ви розмовляєте англійською мовою, ю спік інгліш?

— Е літл, Містер-Пітерс, — відповіла Рая.

Але далі вона не витримала. Почервонівши вкрай, вона схопила кішку й вибігла з кімнати.

Містер-Пітерс звернувся до Роми:

— Ти чув? Вона відповіла «е літл», що визначає «трохи». От так дівчинка…

Рома мовчав. І Містер-Пітерс примушений був додати по паузі:

— Я навіть думаю, що іноді жінки бувають значно здібніші від декого з чоловіків… як ти гадаєш, Ромо?.. Я, звісно, не натякаю ні на кого, тим більше на тебе. Але…

А що Рома все так само мовчав, похмуро поглядаючи у вікно, то Містер-Пітерс зітхнув і взявся до своєї роботи, навіть не спитавши, чи встиг Рома закінчити просвічування своїх продуктів. Цілком можливо, що цього не варт було й запитувати: що важили роботи Роми, або Олеся, чи навіть Раї, — порівнюючи з роботами самого Містера-Пітерса, винахідника чудового генератора? Адже Містер-Пітерс ще не закінчив свого винаходу. І Рома ладний був перетворитися на певний час на помічника Містера-Пітерса. Це обіцяло великі перспективи в майбутньому.

І дуже добре, що Рома зовсім і не підозрівав того, чим саме зайнята Рая. Якби він міг зазирнути до її кімнати — його настрій був би остаточно зіпсований. Настільки зіпсований, що навряд чи вистачило б у нього мужності далі спокійно працювати. Навіть Олесь — і той не витримав би такої картини.

Бо Рая лежала на своєму ліжку й серйозно, наполегливо вивчала щось, читаючи товсту книжку в зеленій оправі.

І якби хто мав змогу прислухатися він почув би, як Рая тихо шепотіла, намагаючись вкласти якомога більше виразності в дивні слова:

— Ай лов ю… ай лов ю… Май дір Містер-Пітерс, ай лов ю…

Звісно, ні Рома, ні Олесь не вивчали ніколи англійської мови. А втім — вони зрозуміли б цю фразу. Бо кожен з нас, навіть не знаючи чужих мов, добре пам’ятає невідомо звідки взяті відомості про кілька фраз різними мовами. Кілька фраз, що зрештою визначають завжди те ж саме.

— Ай лов ю — англійською,

— Же ву зем — французькою,

— Іх лібе ейх — німецькою.

І всі ці фрази, повторюємо, визначають завжди лише одне — те саме, що можна дуже легко висловити українськими —

— Я кохаю вас…

Отже, навіть краще, що Рома й Олесь не знали нічого, не чули нічого. Бо це напевне завадило б їм працювати. Неприємно, знаєте, коли дівчина, в почуттях якої ви зацікавлені, вчиться говорити «я кохаю вас», додаючи до цього ім’я не ваше, а зовсім іншої людини…

Тієї самої людини, що сповістила Рому й Олеся спокійним, упевненим тоном:

— Майте на увазі, друзі мої, що завтра сюди прибувають наші шановні професори на чолі з академіком Антохіним.

— Чого? — спитав Рома.

— Вони прийдуть на моє запрошення — ознайомитися з моїм новим генератором. Його властивостями, дією тощо. Нам треба приготуватися, щоб показати їм щось цікаве. Таке, чого вони ще ніколи не бачили, — відповів Містер-Пітерс, лукаво усміхаючись.

І більше він не додав нічого, як не поглядав у його бік зацікавлений Рома, як не запитував його Олесь.

Сховавшись у клубах пахучого диму велетенської самокрутки, Містер-Пітерс мовчав, щось зосереджено обмірковуючи.

5. ПРОФЕСУРА МАЄ ПІДСТАВИ ДИВУВАТИСЯ

Ранок цей, кажучи правду, аж нічим не відрізнявся від усіх інших. Він був такий же сонячний, такий же приємний, як і безліч інших. Були, може, лиш малюсенькі дрібні риси іншого кольору на складному малюнку того ранку. Мова тільки про те, що Містер-Пітерс з самого ранку був уже трохи стомлений — він не лягав спати цілу ніч, працюючи коло генератора. Та ще — знали про це і Рома, і Олесь, і навіть Рая, — сьогодні мали прийти до лабораторії, до нового генератора поважні професори.

Вони мали прийти на чолі з академіком Антохіним. А цей самий академік Антохін був безумовно своєрідною людиною.

Невеличкий на зріст, весь сивий, із завжди скуйовдженим волоссям, що розливалося навколо його голови, як дрібне сяйво, із сивою ж таки круглою борідкою; сухенький і жвавий, запальний, але дуже добрий, дотепний і веселий, живий склад знань, ходяча енциклопедія з геть усіх питань електрики — академік Антохін був людиною, яку поважали всі, хто його знав. Навіть ті, кого він розбивав ущент під час наукових суперечок, — навіть і ті згадували про нього з великою пошаною.

Скажемо більше. До академіка Антохіна ставився з помітною пошаною й повагою навіть інститутський сторож Андрій Антонович, — постать, можливо, не менш відома серед учених і студентів, ніж академік Антохін.

Скільки років було Андрієві Антоновичу — не знав ніхто. А сам він ніколи не відповідав на запитання про це. Він дивився на нескромну людину з-під своїх сивих брів колючим поглядом і казав:

— Та напевно більше, ніж тобі, голубе мій… напевно більше.

Лисий, як коліно, але з довгими сивими пасмами волосся коло вух, — завжди чисто поголений, чисто одягнений, з доброю волосяною шваброю в руках, з незмінною самокрутною цигаркою в пожовклих від віку й тютюну губах, — Андрій Антонович до всього ставився хоч і ввічливо, але скептично. Що могло здивувати його — людину, яка свого часу знала навіть найстарішого професора молодим студентом, хлопчиком, що частенько просив цього ж таки Андрія Антоновича позичити на два дні двадцять копійок?.. Що могло вразити людину, яка знала геть усе життя інституту, всіх його професорів і студентів?..

І єдиною людиною, яку без краю поважав Андрій Антонович — був академік Антохін. Знали вони один одного дуже давно. І любили один одного. Не бувало випадку, щоб академік Антохін, зустрівши АндріяАнтоновича, не привітав його, не підійшов до нього потиснути суху його руку, не запитав:

— Ну, як живемо, Андрію Антоновичу? Як воно куриться?..

На що Андрій Антонович незмінно відповідав:

— Нічогенько, Іване Петровичу, куриться, поки не згасло…

І вони розходилися, дуже задоволені один одним. Звідки Андрій Антонович дізнався, що сьогодні до лабораторії Містера-Пітерса прийде академік Антохін, — не знав ніхто. А втім, було це й не важливо. Андрій Антонович з самого ранку з’явився до лабораторії з шваброю й ганчіркою — наводити порядок. І коли Містер-Пітерс здивовано поглянув на нього й запитав:

— Чого це сьогодні ви так заходилися прибирати, Андрію Антоновичу?..

Він поважно відповів:

— А що ж, у брудній лабораторії прийматимемо Івана Петровича, чи що?

Містер-Пітерс знизав плечима: якщо Андрій Антонович узявся прибирати, треба було вже не заважати йому.

Андрій Антонович прибирав уважно, прибирав аж до того самого моменту, коли в двері лабораторії хтось постукав — чітко й сухо. Тоді він швидко озирнувся, побачив, що все як слід, — і задоволено почув, як з-за дверей пролунав голос академіка Антохіна:

— Ми з’явилися. Приймайте гостей, товариші-лаборанти.

Двері розчинилися. Так, це був сам Іван Петрович Антохін — і з ним ще четверо професорів. Вони увійшли до лабораторії, як увіходять до трюкової кімнати сміху чи то до кімнати страхів. Професори, звісно, певні були, що ніхто й ніщо не покаже їм нічого такого, чого б вони не знали. На те вони й були професорами. Але — академік Антохін казав, ідучи сюди:

— Готуйтеся побачити дивні речі, шановні товариші. Цей Містер-Пітерс — така вперта людина, що він завжди своє доведе.

Отже, професори входили до лабораторії, як скептики, — проте, стурбовані, збентежені скептики. Вони озиралися, вони оглядали все навколо себе, шукаючи чогось дивного.

Академік Антохін був такий, як і завжди. Він весело підійшов до Андрія Антоновича і сказав йому, усміхаючись:

— Ну, як живемо, Андрію Антоновичу? Як воно куриться?..

Обличчя старого розпливлося в задоволену посмішку:

— Нічогенько, Іване Петровичу, куриться, поки не згасло…

Академік уже йшов далі:

— Чи готові, товаришу Петро? Можна починати? Дивіться, ми настроєні дуже скептично.

— Я готовий, Іване Петровичу, — відповів Містер-Пітерс. — Сідайте, прошу. Ромо, посунь стільці.

Професура розсілася. Рома й Олесь стояли позаду. Містер-Пітерс залишився біля генератора. Рая була біля Містера-Пітерса, напоготові виконати перше-ліпше його доручення. І навіть Андрій Антонович стояв біля дверей, трохи зацікавлений: стільки професорів в одній кімнаті!.. Це вже напевно щось важливе, зокрема й тому, що тут сам Іван Петрович…

— Дозволите починати, Іване Петровичу? — запитав Містер-Пітерс.

І, діставши позитивну відповідь, він поклав руку на рубильник і почав:

— Я не хочу затримувати вашої уваги описом усіх наших дослідів, нашої роботи навколо конструювання цього генератора. Дозволю собі лише нагадати вам, що наш старий генератор, як і всі відомі досі ультракороткохвильні генератори, побудовані на Томсонівському контурі, був дуже малопотужним. Причини цього вам відомі: відсутність потрібних спеціальних ламп, труднощі побудови такого генератора, побічні впливи струмів ультрависокої частоти. Мені пощастило все ж таки сконструювати нову систему ультракороткохвильного генератора, побудовану на ефекті магнетрона. Цей генератор, що ви його тут бачите, насамперед дуже потужний. Ми можемо завдяки цьому просвічувати об’єкти його проміння не тільки касетним способом, вкладаючи просвічуваний об’єкт між половинками касети, а й просто, скеровуючи на об’єкт проміння цим рефлектором-анодом…

— Кхе-кхе… гм-м…

Містер-Пітерс озирнувся; що це за виявлення одвертого недовір’я та скепсису?.. Він оглянув свою незвичну аудиторію.

Академік Антохін сидів цілком спокійно. Він трохи схилив свою сиву голову набік — і уважно прислухався до слів Містера-Пітерса. Решта професорів так само уважно слухала — і на їх обличчях можна було помітити, лише підкреслену, властиву їм завжди байдужість і упевненість у своїх власних знаннях. Хто ж це гмикав?

Не знайшовши відповіді на своє запитання, Містер-Пітерс продовжував:

— Таким чином, ми тепер можемо просвічувати об’єкти не лише в лабораторії, а й скеровуючи проміння кудись поза межі кімнати…

— Кхе-кхе… гм-м… — почулося в кімнаті ще виразніше.

Містер-Пітерс спалахнув: що то за неввічливість? Він, проте, вирішив не звертати на неї уваги. Хай гмикає до певного часу отой неввічливий скептик…

— Крім того, мій новий генератор дає випромінювання надзвичайно високої частоти. Досить сказати, що зараз його врегульовано на хвилі довжиною п’ять міліметрів…

Аудиторія ворухнулася: п’ять міліметрів?..

— Так, — продовжував Містер-Пітерс, — але просто-таки на ваше бажання я можу переставити генератор на хвилі завдовжки міліметр і десять сантиметрів. Такі межі діапазону частот мого генератора. Як вам, безумовно, відомо, генератори з таким діапазоном частот досі ніким збудовані не були. Додайте до цього ще велику потужність…

— А саме?

— При хвилі завдовжки один міліметр — півкіловата. При хвилі десять сантиметрів довжини — п’ять кіловатів.

— А чим ви змінюєте частоту коливань?

— Зміною напруги анода. У мене ця напруга змінюється в межах від дванадцяти до вісімнадцяти тисяч вольтів. Залежно від цього автоматично змінюється і частота коливань, що їх дає генератор. Отже, ви бачите, що я не даремно потурбував вас, запросивши сюди. Якщо ви бажаєте, починаймо випробування.

Містер-Пітерс спинився. В кімнаті панувала тиша. Професори сиділи, немов набравши в рот води. Мовчав навіть академік Антохін. Рая стурбовано озирнулася на Містера-Пітерса: чого, мовляв, вони всі мовчать?.. Проте, ось підвівся професор Терещенко, знімаючи водночас з носа своє незмінне пенсне:

— Е… я хотів би відразу ж таки попросити нашого шановного… е… винахідника довести нам фактами його… е… твердження про можливість активного просвічування його… е… генератором об’єктів на віддалі, а не касетним засобом…

І він сів, задирливо надягаючи пенсне й поглядаючи переможно на Містера-Пітерса, що цілком спокійно спитав його:

— Шановний професор хотів би побачити вплив на живі істоти, чи на якісь інші об’єкти?

— Е… як першу спробу, я можу запропонувати таке. Я підніму палець, а ви спіймаєте його вашим промінням… е… за допомогою екрана…

Професор Терещенко, дійсно, підняв палець. Він сидів нерухомо — і поза скляними віконцями його пенсне ховалася презирлива посмішка. Це відчула навіть Рая. Вона стиснула кулаки: ах, як треба провчити цього професора!..

Містер-Пітерс спокійно увімкнув генератор. Академік Антохін навіть підвівся трохи, побачивши фіалковий колір світла ламп. Ось зірвалися перші фіалкові вогняні іскри. Ось вони попливли по кімнаті. Ось повітря наповнилося характерним запахом озону. Професор Терещенко тримав піднесеним свій сухий жовтий палець. На його обличчі можна було помітити лише підкреслену байдужість.

— Шановний професор бажає якого саме впливу? — спитав ввічливо Містер-Пітерс, повертаючи пристрій з лампою.

— Якого хочете, е… скажімо, найбільш ефективного, — відповів професор, вже не ховаючи презирливої усмішки.

Погляди аудиторії перебігали з генератора на палець професора Терещенко: що ж буде?..

Містер-Пітерс покрутив ручки контурів. Уважно поглянув він на професора Терещенка, на решту:

— Увага, товариші! — вимовив він.

І майже відразу професор Терещенко зойкнув. Поривчастим рухом він смикнув руку вниз, ховаючи палець і водночас розглядаючи його розширеними очима. Решта схилилася над ним. Містер-Пітерс повернув пристрій убік.

— Отже? — спитав він.

Професор Терещенко мовчав, злісно поглядаючи на нього. Його палець потемнів, замість жовтого він став коричневий, ніби його чимсь обпалило.

Академік Антохін відповів за професора Терещенка:

— Я гадаю, що ми перейдемо до більш наукових експериментів, га?.. — запитав він Містера-Пітерса.

Той з готовністю відгукнувся:

— Я лише виконав бажання професора щодо демонстрації ефективного прикладу впливу мого проміння на віддалі без касет.

Тим часом професор Терещенко закрутив палець носовою хусткою і тепер сидів зовсім нерухомо, немов безневинно скривджена людина. Його рот наглухо закрився.

— Якщо дозволите, Іване Петровичу, — продовжував Містер-Пітерс, — я показав би цілком своєрідний вплив мого проміння тепер уже на відстані метрів із п’ятнадцять. Звісно, на такій відстані проміння вже нікого не обпалюватиме. Ми просто на хвилинку спинимо рух на тому боці вулиці.

Рая непомітно оглянула професорів: на їх обличчях застигло здивування. Навіть академік Антохін ширше відкрив очі:

— Це дуже нескладний експеримент. Моє проміння створить на тому боці вулиці потужне електричне поле, що відштовхуватиме кожного, хто намагатиметься пройти крізь нього, — пояснював далі Містер-Пітерс, — це зовсім просто, і ми зробимо це, повторюю, на хвилинку. Прошу шановних гостей до вікон.

Першим підвівся академік Антохін. Він не ховав своєї зацікавленості. Покручуючи за старою звичкою сиве пасмо свого волосся на правому виску, академік підійшов до вікна. За ним слідом перейшла до вікон і решта спостерігачів. Рома та Олесь і собі дивилися на Містера-Пітерса: що то за нові фокуси?

Тротуаром на тому боці вулиці ішли люди. Вони проходили повз будинок, вони поглядали на вітрини, дехто поспішав, дехто йшов розглядаючи зустрічних. Цілком звичайна картина.

— Увага, увага! — проговорив Містер-Пітерс, скеровуючи рефлектор крізь вікно на той бік вулиці.

Проте, навряд чи варто було закликати глядачів до уваги — бо й без того ніхто не відривав поглядів від вулиці. Якраз напроти вікна на тому боці висіла велика афіша міського театру. Вона напіввідклеїлась, її кінці вільно гойдалися під подувами вітру. До афіші наближався високий міцний чоловік з портфелем у лівій руці. Він ішов упевнено розмашною ходою, — як ходить певний себе і безумовної необхідності свого існування на світі керсправами якогось тресту. Ось він невимушеним рухом підняв руку й покрутив вус, побачивши з кількох кроків від себе добре одягнену громадянку з маленькою собачкою на ланцюжку. Відстань між чоловіком з портфелем і громадянкою зменшувалася. Ось їх уже відділяла сама афіша. Собачка бігла попереду громадянки.

— Увага! — вимовив коротко ще раз Містер-Пітерс.

І раптово чоловік з портфелем спинився. Він спинився, наче його хтось штовхнув у груди. Він відсахнувся назад і здивовано поглянув перед собою. Він нічого не розумів. Хто штовхнув його?..

Не менш раптово спинилася й дама. Її собачка все ще тягнула її вперед, натягуючи щосили тонкий ланцюжок. Але громадянка немов сперлася грудьми на якусь невидиму перегорожу. Обличчя її почервоніло, рот недоумінно розкрився. Громадянка перелякано смикала ланцюжок назад і махала руками:

— Джіммі, назад… Джіммі!

Чоловік з портфелем спробував ще раз підійти до громадянки, заспокоїти її, допомогти їй спинити собаку. Він підняв ногу, щоб зробити крок уперед і знов відхилився назад.

На обличчі його виобразилося остаточне здивування. Нерозуміючими очима, безпорадно, враз утративши всю свою переможність, — чоловік з портфелем дивився на громадянку, що так само тупцювала на місці, намагаючись відтягнути назад свою собаку. Коло них спинилося ще кілька людей — здивованих неймовірною подією. Вже чути було вигуки:

— Та що це, сниться, чи що?

— А ви спробуйте, може, пройдете…

— Якесь господнє чудо, неначе ангел став з мечем…

З середини вулиці вже наближався міліціонер. Він ішов упевненою ходою господаря вулиці, якому мусить підкорюватися все — від пішохода до найрозкішнішого автомобіля.

Академік Антохін зітхнув:

— Неймовірно… електричне поле такої потужності!

— Як бачите, Іване Петровичу, — весело відгукнувся Містер-Пітерс, старанно скеровуючи рефлектор.

Решта професорів мовчала, уважно дивлючись у вікно.

Міліціонер спокійно наблизився до невеличкого натовпу, звідки доносилися вигуки здивування.

— Що трапилося, громадяни?.. — спитав він ввічливим, але крижаним голосом.

— Ось зараз додасть «розійдіться», — прошепотів Ромі Олесь, ховаючи посмішку.

— Що трапилося, громадяни? — повторив міліціонер. — Ану, прошу, розійдіться, не заважайте рухові.

Рома пирснув сміхом, почувши, як здійснилося передбачення Олеся, але відразу ж спинився. Бо на нього озирнувся злісним поглядом сам професор Терещенко.

— Тихше, прошу, — прошипів він, — ви заважаєте, товаришу!

А на вулиці відбувалося таке. Чоловік з портфелем докладно з’ясував міліціонерові, що саме трапилося і чому він позбавлений можливості виконати розпорядження господаря вулиці й «розійтися»: адже його шлях вздовж вулиці чомусь закритий, все одно, як і шлях громадянки, що йшла йому назустріч. Громадянка ж тільки кивала головою, стверджуючи слова чоловіка з портфелем, та тягнула до себе собаку, якій, очевидно, дуже сподобалися приступки біля ніг чоловіка з портфелем.

Міліціонер скептично подивився на обох: він аж ніяк не прихильний був вірити в чудеса. Його зіркий огляд упав на собаку.

— От ви кажете, що пройти тут не можете, — сказав він іронічно, — а як же ваша собака пройшла?..

Чоловік з портфелем зніяковів: дійсно, стан виходив дурний. Собака пройшла, а людина не може! Проте, соватися ще раз він не хотів.

— Не знаю, товаришу міліціонер, собака дійсно пройшла. А от спробуйте ви, — уклонився він.

Саме цієї миті почувся зойк. То академік Антохін, забувши обережність, забувши про випромінювання, що проходило повз його голову крізь вікно, посунувся у вікні на середину. І відразу ж проміння дало себе почути. Одне пасмо, сиве пасмо волосся академіка Антохіна враз покоричнявіло. Вухо під ним почервоніло — і академік відстрибнув назад, на середину лабораторії, тримаючись за опечений бік обличчя.

Містер-Пітерс швидко повернув рефлектор ліворуч:

— Іване Петровичу, пробачте…

— Ви не винні, товаришу, не винні, — мимрив академік, розтираючи червоне вухо, — то я сам, я сам…

А міліціонер тим часом спокійно пішов уперед. На нього остовпіло дивилися і чоловік з портфелем, і громадянка з собакою, і весь натовп. Бо міліціонер спокійно пройшов від чоловіка з портфелем до громадянки, повернувся, пройшов назад, прочитавши ще й текст афіші. А повернувшись, він сказав презирливо:

— Я ж просив розійтися, громадяни. Зовсім не було чого спиняти рух. Вам примарилось. Проходьте, проходьте!..

Він пішов назад, на середину вулиці. Чоловік з портфелем, механічно переступаючи з ноги на ногу, сунув уперед. Громадянка з собакою йому назустріч, безпорадно оглядаючись на дивне місце тротуара. Помалу розійшлися й усі свідки чудесної події — всі, крім тих, що спостерігали цю подію з вікна лабораторії інституту. Ці спостерігачі по-різному реагували на експеримент. Академік Антохін потирав руки й повторював:

— Такої потужності, га?.. Такої потужності…

Професори стримано гули, як збентежені бджоли. Сам Андрій Антонович, славнозвісний Андрій Антонович із шваброю в руках, був здивований вкрай. Такого він не бачив ще за все своє життя….

Рома нахилився до Олеся й спитав його:

— Слухай, я тільки ось чого не розумію…

— Ну?

— Та ти не нукай, ти краще вислухай. Чому це та погана собачка на ланцюжку змогла пробігти просвітлювану зону — і проміння її не спинило? От дивно, немов би вона у панцері якомусь була…

Олесь знизав плечима:

— Чорти його знають… Я взагалі небагато зараз розумію.

Він не закінчив фрази, бо хтось ласкаво узяв його за вухо. Олесь рвучко повернувся. То був академік Антохін. Він усміхався, він чув діалог між Ромою і Олесем. Рома почервонів:

— Кхе… не зовсім зрозуміло, Іване Петровичу…

— Це ви просто не додумали, — сказав Антохін, усміхаючись ще веселіше. — Бачите, зовсім необов’язково шукати для з’ясування найпростіших речей найскладніші мотиви. Собака вільно пройшла не тому, що мала якийсь дивний панцер або щось ще. Вона вільно пройшла лише тому, що дуже маленька на зріст і опинилася у тіні. Так низько на тротуарі проміння не сягало, його вплив починався вище. От і все.

І він відійшов убік, залишивши приятелів. Їм добре видно тепер було його підсмажене вухо й покоричнявіле пасмо волосся. Хтось штовхнув Рому в бік.

— Товаришу Ромо, — прошепотів старанно виговорюючи слова своїм беззубим ротом, Андрій Антонович, — товаришу Ромо. Як це так вийшло, що ви пофарбували волосся Іванові Петровичу?

— Спитайте, Андрію Антоновичу, в самого Містера-Пітерса, я не знаю, — відповів Рома.

Андрій Антонович незадоволено крутнув головою. Він хотів спитати ще щось, але почув голос академіка Антохіна.

А цього було досить, щоб Андрій Антонович замовк остаточно: хіба можна було заважати шановному Іванові Петровичу?

Академік Антохін спинився тим часом коло генератора, любовно погладжував його велику мідну котушку своїми тонкими пальцями, поглядав на слухачів і говорив:

— Я не вважаю за потрібне провадити далі будь-які експерименти випадкового типу. Мені здається, що ми маємо справу з досить важливим явищем. Це явище, на мою думку, справді революціонізує науку.

Знов почувся шум: то задзижчали професори, почувши таке категоричне твердження академіка Антохіна.

— Так, революціонізує науку, — повторив ще голосніше Іван Петрович. — І не так слід його випробовувати. Ми не діти, нам нема чого гратися, спиняючи пішоходів або обпалюючи пальці шановного професора Терещенка, чи навіть… навіть моє власне вухо, — засміявся академік сам на власний жарт.

Містер-Пітерс почухався. Він хотів нагадати академікові Антохіну, що професор Терещенко сам вимагав просвічування пальця. Що ж до вуха Івана Петровича, то в цьому випадку був винний виключно сам академік, бо — хто ж просив його лізти під проміння?.. Проте, пояснювати все це не було часу, бо Іван Петрович вже говорив далі:

— Я хочу ще раз нагадати вам, що ультракороткі хвилі, зокрема такої надзвичайно високої частоти, як ось ми маємо тут, — майже зовсім невивчене явище. Наука досі встигла підняти лише краєчок завіси, яка покриває таємницею цю надзвичайно цікаву й важливу ділянку електротехніки. Що ми знаємо про ультракороткі хвилі взагалі?.. Надзвичайно мало. Нагадаю вам.

Академік Антохін сперся зручніше на генератора. Рома прошепотів Олесеві:

— Ну, тримайся, академік поговорити хоче…

— Тихше, тихше, — відгукнувся Олесь, — стривай, він чує все одно, як мікрофон, мовчи…

Справді, Іван Петрович поглянув на Олеся й Рому. Рома відчув, як скажено застукотіло в нього серце. Але академік не сказав нічого. Він погладив себе по сивих пасмах і продовжував:

— Ну, про значення ультракоротких хвиль для зв’язку я нічого не скажу вам, бо ви всі добре знаєте це. Про те, що саме ультракороткі хвилі немов призначені природою для телебачення — так само не говоритиму. Підкреслю лише, що, на мою думку, тільки ультракороткі хвилі розв’яжуть остаточно проблему телебачення — так само, як і проблему тісноти житлової площі в ефірі для загального радіомовлення. Проте — все це цілком зрозуміло.

Я хочу спинити вашу увагу на іншому, а саме на біологічному впливові ультракоротких хвиль. На впливові ультракоротких хвиль на живі істоти…

Мимоволі академік Антохін потер собі обпалене вухо. Він поглянув убік — і побачив, як професор Терещенко розтирає собі палець. Академік весело усміхнувся:

— Дехто з присутніх (у тому числі і я особисто) вже мав змогу пересвідчитися на власному досвіді, як ефективно впливають ультракороткі хвилі на частини їхнього організму… Моє, скажімо, вухо, так само, як і палець мого колеги, професора Терещенка, — наочні докази такого ефективного впливу на недалекій відстані. Проте (і це дуже важливо) — ми й досі ще не знаємо як слід механіки й остаточних наслідків такого впливу. Пробачте, не лише такого, а й того впливу, що його робили досі старі, відомі, малопотужні генератори. Чи цілком це теплове явище, чи воно, так би мовити, механічне?.. Чи до нього примішуються інші принципіально види впливу й дії?.. Цього ми ще не знаємо. Не знаємо ми так само й того, якими шляхами піде розвиток живої істоти під систематичним впливом ультракоротких хвиль — зокрема цих, неймовірно, я б сказав коротких…

Іван Петрович знов усміхнувся.

— Щоб не затримувати вашої уваги, товариші, перейду відразу ж до моїх висновків. Я вважаю за потрібне організувати широкі дослідження над живими тваринами, які ми просвічуватимемо за допомогою цього нового генератора. Звісно, це аж ніяк не виключає можливості провадити й інші досліди; проте, на перше місце ми поставимо просвічування живих істот і зерна. Для цього я, від імени інституту запрошую всю бригаду наших молодих наукових працівників…

Академік Антохін зробив невеличку значну паузу, оглядаючи присутніх.

— Так, бригаду наших молодих наукових працівників, — переїхати для дослідів разом з цим чудовим генератором до нашого інститутського радгоспу «Перемога». Там уже є непогана лабораторія там до їх послуг будуть: великий кролятник, велика молочна ферма, розгорнене птахівництво, велика кількість зерна. До речі, ми вже вирішили наступну засівну кампанію в нашому радгоспі провести виключно просвіченим зерном. Отже, насамперед треба буде просвітити потрібне зерно, щоб допомогти радгоспові виконати програму його засівних робот. Що скажуть наші молоді друзі?

Містер-Пітерс оглянув своїх товаришів. Рая дивилася на нього з готовістю, Рома аж сяяв з радості. Навіть Олесь усміхався: такий простір для дослідів!

— Шановний Іване Петровичу, ваша пропозиція… — почав Містер-Пітерс, але відразу ж кинув урочистий тон. — Та звісно, ми тільки радіємо з такої чудової думки. Хоч назавтра їдемо. Правда, га, ребята?..

— Їдемо! — одностайно відгукнулися всі.

— Дуже радий, дуже, — відповів академік Антохін, — зважаю, що ми вже умовилися. А тепер я піду, з вашого дозволу, все ж таки змажу моє вухо вазеліном. Раджу зробити це ж і професорові з його пальцем, — уклонився він професорові Терещенкові.

А коли академік Антохін зовсім виходив з кімнати, до нього, у всупереч усім інститутським традиціям, підійшов Андрій Антонович. Він наблизився до академіка й спинився, цупко тримаючи свою незмінну швабру. Академік поглянув на сторожа:

— Що таке, Андрію Антоновичу? — спитав він здивовано. — Що трапилося?..

Андрій Антонович з благанням подивився на академіка:

— Я, Іване Петровичу, з проханням до вас… велике прохання маю.

— Прошу, прошу, Андрію Антоновичу. Що таке?

— От, хлопці до радгоспу поїдуть, працювати…

— Ну?

— Так от і я з ними хочу поїхати… у відпустку, чи як там…

Академік здивовано поглядав на сторожа:

— Навіщо, Андрію Антоновичу? Чи не краще вам кудись у будинок відпочинку?.. Ну, от ми вас можемо на курорт надіслати… в Крим…

Андрій Антонович рішуче покрутив головою:

— Ні, Іване Петровичу. Таке в мене прохання до вас, таке прохання… дозвольте з хлопцями. Справа там у мене є одна…

— Яка?

Але Андрій Антонович уже замовк. Така довга розмова була для нього дуже незвичною й важкою. Академік поглянув на нього ще раз і махнув рукою:

— Гаразд, їдьте до радгоспу, Андрію Антоновичу!

6. ЯКБИ ОЛЕСЬ ЗНАВ…

Одного великого ваговоза вистачило на всіх — і навіть на додатковий чемоданчик Раї, якій, звісно, аж ніяк не могло вистачити загальної норми, що не перебільшувала одного чемодана на людину. Проте, ніхто не мав права сперечатися. Адже Рая цілком логічно залічила додатковий чемодан на рахунок Андрія Антоновича, який брав з собою тільки маленького кошика.

А втім, все це здавалося дрібницею поруч із проблемою перевозки самого генератора. Отут була справжня небезпека. Не кажучи вже про можливість розбити дорогоцінні лампи в генераторі або в випростувальній частині, — ніхто не міг гарантувати, що генератор по його складанні в радгоспі почне працювати так само бездоганно, як працював він досі в інститутській лабораторії.

— Ти тільки зрозумій, андерстенд-ю, яка то складна штука — ультракороткохвильний контур, — мурмотів Містер-Пітерс, розбираючи на окремі частини генератор. — Ну, от я розібрав усе. Гаразд. Тепер, приїхавши, складу. А якась дрібничка зміниться…

— Яка?.. — розкрив очі Рома.

— Яка хочеш. Оця наприклад, — і Містер-Пітерс показав на мідний стрижень, що саме в цю мить він його відкрутив з шасі.

Рома недовірливо поглянув на стрижень.

— Щоб оця чортовина змінилася?.. — протягнув він голосом, сповненим сумніву. — Ну, знаєш, для цього треба цей стрижень, я думаю, навмисне молотом бити… І не раз, а довгенько.

Містер-Пітерс спалахнув:

— І коли тільки я навчу тебе, нещасного, розуміти щось у таких делікатних питаннях, як ультракороткі хвилі… Фуул, слово честі, фуул!

Рома тільки поглянув докірливо; це слово він пам’ятав досить добре.

— Аніж лаятися, добрий приятель з’ясував би, — промовив він, хитаючи головою.

— Слухай, нещасний. Може бути, що певна частина ефекту від мого генератора залежить від того, що оцей стрижень саме так, а не інакше вкритий тоненьким шаром зеленого оксиду. Ти ж добре знаєш, як ідуть струми високої частоти?.. А, може, для моєї частоти саме потрібний цей шар? І, якщо його зніму, ефект буде вже інший? А, може, навпаки, від вологи шар цей збільшиться — і знов-таки змінить опір стрижня… Хіба я знаю?

— Хотів би я знати, чого ти вимагаєш від нього, коли й сам цього, як слід не знаєш? — уїдливо запитав Олесь, що, увійшовши, прислухався до розмови.

— А, і ти тут, землерию, — відгукнувся Містер-Пітерс. — Не чіпляйся, будь ласка, бо можу вилаяти.

— Прошу, прошу, до речі ось іще один слухач підійшов. Ти, знаєш, міцніше лайнись, — розсміявся Олесь, бачучи, як увіходить до кімнати Рая.

Не помічаючи, як стиснув зуби Містер-Пітерс, Рая звернулася до Роми:

— Ви, не бачили, Ромо, моєї кицьки?..

— Навіщо вона вам? Адже ж ми зараз поїдемо? — щиро здивувався Рома.

— Вона поїде зо мною до радгоспу. Я так звикла до неї..

… Отак вийшло, що вантажний автомобіль привіз до великого інститутського радгоспу «Перемога» разом з розібраним потужним генератором ще й шість живих істот різного віку, кольору, статі й настроїв. Похмурого, суворого Містера-Пітерса з люлькою в роті; довжелезного Рому, що цілу дорогу жартував, радий з того, що поруч із ним сиділа найчарівніша в світі дівчина; серйозного, засмаглого Олеся, що, навпаки, зовсім навіть не помічав присутності однієї з представниць тієї половини людського роду, яка вважає одверту зраду в коханні за цілком нормальне явище; нарешті, саму причину й джерело багатьох непорозумінь, що тримала в чудесних своїх ручках велику ситу кішку з пухнастою блискучою шерстю. І, щоб закінчити наш коротенький опис, згадаймо ще про незмінного Андрія Антоновича, що, не зважаючи на чудову годину, на сліпуче гаряче сонце, приїхав до радгоспу, у великій хутряній шапці.

Отаких гостей побачив перед собою, вийшовши назустріч ваговозові, Данило Якович Сидорін, директор радгоспу «Перемога». Вони вилізали з автомобіля поодинці, поглядали на радгоспівські будівлі і милувалися з сільських краєвидів. Тільки один з гостей, кремезний чоловік з люлькою в роті, не дивився ні на що, крім дерев’яних ящиків, що їх знімали з ваговоза робітники.

— Легше, легше, — покрикував він, — обережніше!

— Так, — промовив Данило Якович, — так. Приїхали, значить. А хто ж у вас тут, товариші, найголовніший? Бригадир, чи як там?

Рая вказала йому на Містера-Пітерса, що нарешті зліз і сам з вантажника ваговоза.

— Так, — повторив Данило Якович, — так. Значить, ти й є бригадир? Гаразд. Це, значить, про тебе ось писав мені Іван Петрович?

Іван Петрович? Академік Антохін? Досить було згадати це прізвище, щоб зацікавилися відразу всі — від Андрія Антоновича до самого Містера-Пітерса, що повернувся до директора й спитав:

— Що ж він писав?

— Щоб допомогти вам. Віддати вам лабораторію й улаштувати все. А ви, мовляв, працюватимете тут. Ну, а я як директор радгоспу, допомагатиму вам. Звати мене Данило Якович, будьмо знайомі.

І директор щиро потиснув руки всім прибулим. Погляд його на мить спинився на кішці, яку тримала Рая.

— Добра кішка, добра, — сказав він, — у нас таких немає. Ну що ж, і їй робота знайдеться. Пацюків у нас, знаєте, сила. Просто іноді скандалять, така маса.

— Потруїти треба, — відгукнувся Олесь.

— Труїли, труїли… а їх все багато. Ну, нічого. Ось ваша кішка ще допоможе… якщо їй самій пацюки хвоста не одгризуть… ні, ні, я пожартував, слово честі, пожартував, товаришко, — поспішив він заспокоїти Раю, що вже зиркнула на нього злими очима, — ходімо до будинку, я вам покажу лабораторію.

Лабораторія була зовсім непогана. Навіть сам Містер-Пітерс визнав, що вона мало чим відрізнялася від інститутської.

Сюди відразу ж таки перенесли ящики з генератором — і вся бригада негайно взялася до роботи. Вистачало що робити навіть Андрієві Антоновичу. Він вичистив шафи лабораторії, вислав їх свіжими, чистими аркушами паперу. Але ще перед тим Андрій Антонович зняв свою хутряну шапку, поклав її на підвіконня, старанно причесав свої довгі сиві пасма, що оточували його лису й блискучу голову, поглянув у той бік, де Містер-Пітерс складав генератора — і значущо вимовив:

— Ну, от і починається діло. Побачимо, побачимо…

Він пригладив рукою лисину (хоч кожен погодився б, що там зовсім не було чого пригладжувати) — і лише по тому взявся до прибирання.

Побоювання Містера-Пітерса були даремні, складання генератора пройшло дуже спокійно. Генератор немов дав обіцянку працювати весь час бездоганно. І після перших спроб Містер-Пітерс зважився навіть запросити на «відкриття генератора» директора Данила Яковича. Але хоч обставини й були такі урочисті, це відкриття відбулося зовсім неурочисто. Просто — Містер-Пітерс натиснув рубильника, спалахнула фіалковим світлом лампа; через півхвилини, коли генератор стабілізувався, з його мідної дуги, цієї своєрідної антени зірвалися перші довгі фіалкові іскри. У повітрі запахло озоном. Генератор працював.

Директор, Данило Якович, уважно й з пошаною подивився на генератор, простежив очима за фіалковими іскрами, понюхав трохи боязко повітря з незнайомим запахом озону. Потім вийняв з кишені кисет з тютюном, скрутив цигарку, запалив і спитав:

— Як я бачу, машина ваша робить. Іван Петрович мені про неї таке писав, що я й не знаю…

— Можемо показати, Даниле Яковичу, — засміявся Олесь, — на ваше бажання можемо вам тут м’яса підсмажити, чи, скажімо, пальця припекти… Одному професорові, знаєте, так припекли, ай-яй…

Але це не справило вражіння на Данила Яковича. Він покрутив в руці цигарку, ще раз поглянув на генератор і відповів:

— Ти мені, приятелю, такі штуки не показуй, вони мені ні до чого. В мене інші турботи, мені фокусів-покусів не треба. От Іван Петрович писав, що ваша машина мусить все чисто наше зерно для засівної просвітити. Я, правда, не знаю, що з того вийде, не дуже довіряю. Якось воно…

І він покрутив у повітрі пальцями, доповнюючи тим незакінчену думку. Цього було досить. Містер-Пітерс, що досі слухав неуважно жартівливу розмову, повернувся до директора. Очі його заблищали, брови зійшлися. Це були грізні ознаки.

— Так ви кажете, що не дуже довіряєте, товаришу директор? Га? Що це ви хотіли сказати тим вашим «якось воно»? — почав Містер-Пітерс. — Та ви знаєте, що саме ви насміляєтесь брати під сумнів, га?

Він насувався на директора. Його рука з люлькою описувала в повітрі широкі кола. Данило Якович трохи відступив:

— Та не те, щоб зовсім, але…

— Е, ні, пробачте, — насідав Містер-Пітерс, — на якій підставі ви насмілилися таке казати? Та чи не знаєте ви, що досліди навколо просвічування зерна ультракороткими хвилями почалися вже кілька років тому? Чи знаєте ви, яких наслідків устигли вже досягти вчені? Згадайте, що ще року 1930-го берлінський професор Гільдебрандт провадив такі досліди. Ви знаєте, чого він досяг ще тоді?

— Та почекай ти, почекай, — промурмотів Данило Якович, відступаючись ще далі.

Але розлютованого Містера-Пітерса годі було спинити. Він уже розмахував обома руками й вигукував:

— Цей професор Гільдебранд просвічував насіння простими дециметровими хвилями, всього тільки від одного метра до тридцяти сантиметрів завдовжки. Це ж дурниця, порівнюючи з нашими міліметровими хвилями, розумієте? І знаєте, чого він досяг?.. Насіння звичайнісінької місячної редьки, яке він просвічував усього тільки п’ятнадцять секунд, вже через два тижні дало плоди. А від звичайного насіння ніколи не щастило дістати плоди раніше, ніж за чотири, розумієте, чо-ти-ри тижні. Ось як. Удвоє швидше. Удвоє, га?

— Та я ж… — спробував знов виправдатися Данило Якович.

— Ні, ні, це далеко не все. Інші досліди дали ще кращі наслідки. Насіння соняшника, просвічене так само протягом усього тільки п’ятнадцяти секунд, зросло, дало велику рослину, що дала плоди, — протягом усього шести тижнів. Розумієте? Соняшник з насіння за шість тижнів? Ви можете таке зробити?..

Містер-Пітерс гнівно спинився. Данило Якович використав цю паузу:

— Та звісно ж ні, я не можу. Голубе мій, я ж ніколи не говорив, що я проти твоїх хвиль. Я цілком за. Отак, і руками, і ногами. Просвічуй, спасибі тобі скажу. Я тільки…

— Почекайте, — суворо перепинив його Містер-Пітерс, — я забув ще про один випадок. От, скажімо, гарбузове насіння. Скільки часу воно в вас тут зростає, вистигає, дає овоч?.. Цілі місяці, чи не так?

— Так, — погодився Данило Якович.

— А просвічене ультракороткими хвилями насіння зростає, дає рослину, вистигає й дає нові гарбузи діаметром аж сорок сантиметрів. Розумієте? Гарбуз діаметром близько півметра.

— Та і в нас бувають такі, навіть ще більші…

— Та за який час? За місяці. А тут усього за шість тижнів. Я ж сказав.

— Не сказав ти… Себто, ні, все сказав, усе, — збентежився Данило Якович, помітивши, як знов нахмурився Містер-Пітерс.

Данило Якович навіть рукою махнув на нього. Відійшов убік, до стола, де Рома та Рая розкладали касети й інші прилади, подивився на них, почухав потилицю і сказав, обережно озираючись на Містера-Пітерса:

— Гарячий він у вас… той, як його… запальний якийсь…

Рома усміхнувся, згадавши про безконечні «фуули», які він щодня діставав від Містера-Пітерса. А Рая гордо відповіла:

— Але ж він правий. Знаєте, Данило Якович, ультракороткі хвилі — це таке дивне явище. Ось, наприклад…

— Е, ні, пробачте, мені час уже йти, — злякався Данило Якович, поспішно виходячи з лабораторії, — ви тут по черзі мені лекції читатимете, а в мене як не як, є ще інші справи. Ви краще починайте зерно просвічувати, година не чекає…

І він вийшов під звуки веселого сміху. Усміхнувся й Містер-Пітерс. Але відразу ж таки він знов посерйознішав. На хвилину він задумався, потім рішуче вимкнув генератор і повернувся до товаришів:

— А ну, пліз, прошу сюди на невеличку нараду. Оунлі файф міньют, усього п’ять хвилин. Треба точно встановити, хто з нас що робитиме тут.

Всі подивилися на нього із здивуванням: як так установити? Адже цілком і добре відомо, хто яку мав професію? Проте, Містер-Пітерс говорив далі:

— На мою думку, я правильно розумію Івана Петровича. Найголовніше з тих завдань, які ми зараз маємо, це просвічувати зерно. Олесь має починати. Перед ним багато роботи. А втім, сам він не встигне все зробити. Ми по черзі допомагатимемо йому. Решта робіт поки що піде в другу чергу.

— Мої кролі в другу чергу? — здивовано й жалібно вимовила Рая, нахиляючи голову.

— Мої продукти… в другу чергу? — перепитав Рома.

— Так, у другу. А так само кури, і яйця, і корови, і всяка інша худоба, інші тварини. Насамперед зерно. Цього вимагають виробничі плани радгоспу, вимагають потреби засівної. Як бригадир, нагадую вам про це. Поки що все. Олесь візьметься до роботи сьогодні ж. А я пішов поговорити з директором. Ромо, ти, мабуть, підеш зі мною. Вам, Раю, я радив би ознайомитися з тутешніми умовами, в яких перебуває худоба. А Олесь готуватиметься. Пішли.

Дивно, але ніхто й не подумав здивуватися з приводу того, що Містер-Пітерс несподівано взяв на себе функції розпорядчика й головного начальника. Може, сталося це тому, що такий стан був обумовлений всіма попередніми подіями. Кому ж, дійсно, як не шановному винахідникові й конструкторові нового генератора й слід було взяти на себе такі права?..

Поважно крокував Містер-Пітерс двором у супроводі Роми. Вони йшли мовчки, мимохіть поглядаючи по сторонах. Чи цікавився справді чимсь гордий Містер-Пітерс — невідомо; проте, Рома з інтересом оглядав радгоспівські будівлі, сільськогосподарський реманент і машини, які вони натрапляли на своєму шляху. Рома не дуже часто бував на селі. Головний продукт сільського господарства, що його добре знав і любив Рома (крім свіжого й запашного хліба, звісно), була сметана. Отже, і тепер Рома з особливим інтересом поглядав на великих красивих корів, що поверталися з пасовиська і поважно переступали з ноги на ногу, несучи повне густого молока вим’я.

— Добрі корівки, добрі… — почав Рома.

Але, подивившися на Містера-Пітерса, відразу замовк, бо той дивився зовсім у протилежний бік. Простеживши за його поглядом, Рома побачив, як біля одного з будинків проходила невисока дівчина у червоній сукні й білій пов’язці на голові. Дівчина йшла повільно. Вона несла в руках маленьке жовте пухнасте курча, з любов’ю погладжуючи його, немов заспокоюючи. З-під білої косинки вибивалося чорняве блискуче волосся.

— Еге, — промурмотів Рома, — так ось чого замислився шановний Містер-Пітерс. Розумію, розумію, — і він іронічно посміхнувся.

Аж дівчина повернула до них своє обличчя — і іронічна усмішка збігла з обличчя Роми. Рот його залишався відкритим — і тільки очі розгублено моргали. Бо й справді тут було на що подивитися…

Як описувати жіночу вродливість? Які фарби для цього треба мати, яке перо і яке чорнило?..

Скажемо просто: це була дівчина незрівняна. Чорне блискуче волосся оздоблювало її правильної форми обличчя засмаглої повнокровної і жвавої українки. Простий тонкий ніс стояв на своєму місці, над червоними губами, що поряд із ними зблідли б від заздрості найспіліші черешні. І білі, сліпучо білі зуби, які на мить показалися, коли дівчина, помітивши хлопців, швидко усміхнулася, мигнула довгими й загнутими вгору віями — і зникла.

Та ні, хіба пощастило нам передати тут хоча б одну десятимільйонну частку того, що побачили здивовані очі Роми біля одної з радгоспівських будівель?..

Рома спинився й стояв. Він стояв би так невідомо скільки часу, якби не штовхнув його під бік Містер-Пітерс:

— Може підемо вже, Ромо?..

Важке зітхання було йому відповіддю. Ах, нащо Рома побачив чорнооку дівчину?.. Нащо збентежила вона його почуття, у яких досі панувала лише золотоволоса Рая?.. Раю, Раю, напевне, не відчуваєте ви зараз цього. Ви вивчаєте місцеві умови, ви знайомитеся з станом кролятника… Хіба ж можна прирівняти якихось кролів до Роми?.. Адже й просто на зріст і вагу: скільки кролів можна було б зробити з самого Роми?..

Не відчувала цього Рая, не відчував цього й суперник Роми — Олесь, що просвічував уже в лабораторії зерно. Так, Олесь старанно працював. Один за одним, навколо стінки, вздовж її вишикувалися чували з зерном. Ці чували розкривалися на великому столі перед генератором. Золотий потік зерна вкривав дерев’яний стіл. Сите важке зерно шаруділо, висипаючись — і виблискувало дивним світлом під загадковим промінням генератора. Недовго тривав сеанс просвічування, всього тридцять секунд. За тридцять секунд дужі руки робітників знов зсипали просвічене зерно в чували. Воно було вже помітно теплим; здавалося, воно немов набухало, збільшувалося, мов прокидалося від сну й було тепер уже цілком готове до зростання.

Скільки разів брав у руки Олесь просвічене зерно, пересипав його з долоні на долоню — і щоразу здавалося йому, що в його руках немов вібрує сховане під твердою оболонкою, але буйне життя. Зерно було тепле, від нього чувся гострий солодкий запах і його мимоволі хотілося негайно ж покласти в землю, старанно вкрити м’якою вогкою чорною ковдрою пухкого чорнозему, щоб скоріше побачити оті блідо-зелені паростки, гострі кінчики листя немайбутньої рослини.

А, може, все це відчував Олесь лише тому, що любив він до безкраю землю і все те, що від землі йшло?.. Адже ж не даремно і фах обрав він собі агронома…

Так чи інакше, Олесь працював із насолодою. На повні груди дихав він гострими солодкими пахощами гарячого зерна, змішаними з не менш гострим запахом озону, що ним насичене було повітря лабораторії. Чувал за чувалом проходив, розсипаючись і знов наповнюючись, повз генератор. Час ішов зовсім непомітно. Ось змінилися робітники, ось до лабораторії зазирнув Данило Якович, поглянув на Олеся, на робітників, на чували, потягнув ніздрями повітря, покрутив головою:

— Оце й я розумію, іде робота… так, так, буде діло… — І зник.

Ось зайшов Містер-Пітерс з Ромою. Містер-Пітерс подивився на генератор, перевірив прилади, записав собі, що показували вимірчі апарати, і теж подався. Зазирнула Рая — але Олесь не звернув і на це уваги. Він вирішив працювати з зерном, не витрачаючи часу ані хвилинки. Увагу Олеся привернув до себе лише Андрій Антонович, що прийшов до лабораторії зовсім вночі, коли Олесь уже відпускав робітників.

Андрій Антонович уважно простежив за тим, як виходили робітники, і, очевидно, збирався щось сказати Олесеві. Проте, Олесь найменш схильний був тепер до розмов. Він вирішив працювати далі сам, без допомоги робітників.

Андрій Антонович подивився, подивився, потім зітхнув, потер свою лисину рукою — і відійшов убік.

Саме й це помітив Олесь.

— Що таке, Андрію Антоновичу? Маєте щось сказати? То говоріть, бо я не можу відірватися від роботи.

Андрій Антонович незадоволено похитав головою:

— Отак і працюватимеш? А відпочивати коли?

— Немає часу, Андрію Антоновичу. Зерно не чекає, засівна ж от-от. А що, вам треба щось від мене?

— Та ні, де там треба, коли ти як скажений крутишся. Піду я…

— А, може, скажете, Андрію Антоновичу?..

— Ні, не скажу. Бувай.

І Андрій Антонович пішов з лабораторії, — очевидно, чимсь дуже незадоволений. Проте, Олесеві не було часу роздумувати про причини, які примусили старого цікавитися генератором; Олесьпрацював.

І лише близько півночі Олесь відчув, як він утомився. Руки були немов не його, тягучо нили плечі. А втім, не те збентежило Олеся. Він побачив, як розігрівся мідний стрижень коло головної генераторної лампи. Це був той самий стрижень, що його колись уже розтопив Рома.

Стрижень сяяв, розжарений до білого. Швидким рухом Олесь вимкнув генератор. Лампи згасли. Зникло звичне шипіння, в лабораторії стало дивно тихо: адже вуха Олеся звикли до цього шипіння, і тиша здавалася ненормальною. Стрижень повільно холонув. Ось він став знов темний. Олесь з полегшенням зітхнув: лихо пройшло стороною, не зачепивши його. Що було б, коли б Олесь зіпсував генератор тут, підчас гарячої роботи?

Ще раз Олесь оглянув стурбованим поглядом генератор. Здавалося, все було гаразд. Проте, Олесь вирішив дати генераторові трохи перепочити.

«Та й сам я відпочину якихось десять хвилин», — подумав Олесь. Він сів біля стола, відсунувши вбік просвічене зерно, поклав на стіл руки й схилив на них голову. Ах, як він втомився!.. Голова лежала на руках, як свинцева; очі заплющилися і шкода було намагатися їх розкрити, бо вони немов склеїлися.

«Смішно: очі склеїлися…»

Це було останнє, про що подумав Олесь. Через кілька секунд він уже спав солодким і міцним сном стомленої вкрай молодої людини. Можна було гарантувати, що він не прокинувся б навіть від доброго штовхана.

Тим більше не чув він шарудіння швидких лап, що бігали навколо нього в усіх напрямках. Не чув він і хрумтіння зерна, що його з насолодою жерли тварини, які бігали спочатку по підлозі, а потім швидко забралися й на стіл. Тварини ці радісно жерли смачне тепле зерно. Вони ворушили довгими вусами, вони з’являлися ще й ще — немов перші з них устигли вже подати сигнал решті, яка залишалася до того під підлогою.

Так, Олесь спав солодким сном в оточенні пацюків. Тих самих пацюків, що про них скаржився директор Данило Якович:

— Пацюків у нас сила…

Пацюки бігали повз саме обличчя Олеся, майже торкаючись своїми довгими вусами й хвостами до його голови. Олесь спав.

Ось два пацюки наскочили один на одного. Вони зойкнули, пискнули — і вчепилися один в одного. Пацюки билися, вгризаючись один одному в спину. Шаруділо зерно, яке вони скидали з столу. Нарешті, один переміг, другий стрибнув з столу й зник у норці. Перший переможно випростався й заходився наздоганяти інших, що жерли зерно.

Олесь спав — і тільки один раз поворушився, коли якийсь ситий пацюк, замість бігти до ніжки, стрибнув просто йому на коліна й далі на підлогу.

І тільки перед самим світанком закінчився пацючиний бенкет. Рожеве проміння ранкового сонця, боязко зазирнувши крізь вікно до лабораторії, не побачило пацюків. Вони зникли, нажершись.

Поклавши голову серед розкиданого зерна, в лабораторії спав сам Олесь. Якби він знав, що він наробив!

Якби він знав…

7. ГЕНЕРАТОР І КОХАННЯ

Значно гірше спав цю ніч Рома. Серце його розривалося на шматки. Його кохання так само розривалося. Одну частину почуття з нестримною силою притягала до себе чорноока дівчина в білій косинці. Чорноока дівчина усміхалася бідному Ромі уві сні — і тануло від тієї чарівної усмішки його серце. Але залишалася ще друга частина почуття, друга половина серця. І тут панувала золотоволоса Рая. Хіба ж міг Рома так швидко викинути її з свого серця?..

І коли тануло від насолоди однією своєю половиною Ромине серце під теплим промінням незрівняної усмішки чорноокої красуні, — другу половину немов хтось обгортав у морозну кригу. Рома просто перед собою бачив презирливу усмішку Раї — Раї, яку він майже зрадив.

А ранком, коли так приємно сняться останні сни, коли лячно навіть подумати про потребу вставати, одягатися й попрощатися з золотими снами, — ранком, повторюємо, Рома почув знайомий голос Андрія Антоновича, що будив його:

— Уставай, уставай, досить уже. Наказано, щоб ти встав.

— Хто наказав?..

— Хто треба, той і наказав.

— Скажи, хто, бо не підведуся.

— Та бригадир твій. Лютий, лається…

Нічого не поробиш. Ромі довелося вставати. До речі, було вже зовсім не рано — і коли Рома сів на ліжку, його голову облило сліпуче сонячне проміння. Андрій Антонович скептично дивився на нього.

— Чого дивитеся, Андрію Антоновичу? — спитав Рома напівсонним ще голосом. — Адже коли ви молодим були, так само, мабуть, не хотілося вставати…

Дивно, але цього разу Андрій Антонович не обмежився нескладним жартом, як завжди. Навпаки, він широко посміхнувся, сів коло здивованого Роми і, погладжуючи лисину, заговорив:

— Прохання в мене є до тебе. Попросив би вашого бригадира, та лютий він якийсь. Дівчинку вашу просити незручно, не її то справа. А Олесь, мабуть, сьогодні весь день спатиме.

— Чому?

— Працював допізна. Я до нього зайшов — куди там… Тільки знає, що чували перевертати… От, я до тебе. Слухай, он яка справа…

Він ще раз погладив лисину й пасмо волосся навколо неї. Голос його зазвучав дуже таємничо:

— Просвіти ти мені її…

— Кого? — вкрай здивувався Рома.

— Та її… — Андрій Антонович виразно погладив лисину.

Рома широко розкрив очі:

— Лисину?.. Але навіщо?

Андрій Антонович хитро усміхнувся:

— Хе, знаю, знаю… Іванові Петровичу просвітили волосся — воно покоричнявіло. Раз. Правда ж?

— М-да, — погодився Рома.

— Я ж і кажу — раз. Кішку просвітили — пухнастою якою стала, га? Навіть там, де шерсть була вирвана, навіть там нова виросла. Правда?

— Та воно правда, але…

— Ну, просвіти, я ж тебе прошу. Я тобі ще скажу, я ж навмисне для цього сюди поїхав. Щоб моя стара не казала мені, більше, що я лисий дід…

Рома ледве стримувався, щоб не розсміятися — такою смішною здавалася йому думка про просвічування лисини Андрія Антоновича. Проте, старий так просив, його очі так ласкаво поглядали, що Рома зрештою погодився:

— Ну, гаразд, Андрію Антоновичу. Тільки, розумієте, що це треба робити, щоб наші не знали. Ви приходьте до лабораторії, коли я працюватиму. Ми й зробимо. Але…

— Що таке? — збентежився Андрій Антонович.

— Я ж не можу вам сказати, що з того вийде. Отже, щоб потім мене не лаяли в разі чого…

Так виникла таємнича змова Роми з старим Андрієм Антоновичем. І ніхто з них навіть подумати не міг, які наслідки дасть майбутньому ця напівжартівлива змова. Проте, хіба не буває, що з якоїсь дрібнички, на яку з першого погляду й уваги звертати не варт, — виникає врешті не тільки щось важливе, а навіть грандіозне, велетенське відкриття?.. Хіба не відкрив геніальний Ньютон закону земного тяжіння завдяки тому, що перед ним з дерева впало стигле важке яблуко?.. Хіба не винайшов великий Уатт парової машини, спостерігаючи, як підстрибувала на скипілому чайнику кришка, підкидувана парою?..

Звісно, нам можуть заперечити, що все це, так би мовити, лише зовнішні причини великих відкрить та винаходів. Правильно, погоджуємося: перед тим, як Ньютон помітив своє яблуко, він зібрав у своєму мозку всі досягнення науки того часу. Яблуко лише штовхнуло його підбити розкішне «всього» у графі «здобутки колективного розуму» велетенської бухгалтерської книги культури людства. Так само було і з Уаттом — життя посувається невпинно, якби в цьому рядку випала з набору навіть найнеобхідніша літера, складач просто замінив би її іншою, такого самого значення. За Уаттом уже посувалися Стефенсон, що поставив його парову машину на рейки, і Фультон, який вмістив її на судні. Припустімо на мить, що Уатт вмер дитиною: хіба затримало б це розвиток техніки? Хіба спинило б це Стефенсона й Фультона?..

Ні. Знайшовся б хтось інший, хто винайшов би парову машину, можливо з невеличкою поправкою; цей «хтось» винайшов би парову машину, спостерігаючи вже не чайник, а, припустімо, закипілий казан, накритий покришкою. Проте, хіба це не те ж саме?..

Так само і в нас. Містеру-Пітерсу не спала на думку лисина Андрія Антоновича. Не задумалися про неї ні Олесь, ні Рома, ні Рая, ні навіть сам Іван Петрович. Але початковий поштовх все ж таки виник — від самого Андрія Антоновича. І тепер даремно б намагалися всі сили природи затримати вільний розвиток подій. Яблуко впало, кришка на чайнику почала підстрибувати, Рома одягнувся й пішов до лабораторії, навіть не уявляючи собі, яке велетенське яблуко він несе з собою, щоб упустити його слушної хвилини біля генератора.

До лабораторії Рома зайшов саме тоді, коли Містер-Пітерс гнівно розглядав розсипане по підлозі зерно й прогризений пацюками чувал. Помітивши Рому, він повернувся до нього:

— Маєш. Пліз, подивися. Пацюки ласували нашим просвіченим зерном. Це просто чорт зна що. Мало того, що ми розкидуємо дорогоцінний науковий матеріал. Мало того, що ми підгодовуємо огидних тварин. Та ти знаєш, що з цього може вийти?

Рома знизав плечима:

— Не знаю, та до мене це й не стосується. Я тут не працював.

— Мусиш знати. Дослідження, які провадились в Парижі, наочно довели, що зріст тварини збільшується, коли її годувати просвіченим продуктом. Ось що. Тварина здоровішає. Розумієш?

Рома розсміявся:

— Виходить, пацюків ми посадили на посилене харчування? Ну що ж, треба й пацюкам побувати в санаторії…

— Нема чого сміятися. З цього, знаєш…

Легкий стукіт у двері примусив його спинитися.

— Хто там? Увійдіть, — відгукнувся Рома.

Він поглянув до дверей — і зомлів.

На порозі стояла чорноока дівчина у білій косинці. Щоправда, сьогодні вона була вже не в червоній сукні а в білій з чорними ґратками, — та це аж ніяк не зменшувало її вродливості. Дівчина стояла на порозі, поглядаючи на Містера-Пітерса й Рому. І дивно, хоч обличчя її було цілком спокійне й серйозне, кожен, поглянувши в її очі, побачив би, що десь у тих дівочих очах сховалася весела, задерикувата усмішка.

— Що… що вам треба?.. — заїкаючись спитав Рома.

— Мене до вас директор, Данило Якович послав. Він каже, що ви збираєтесь нашу худобу просвічувати. Так от, з ким треба умовлятися?

Дівчина говорила цілком серйозно, а проте з її очей ось-ось готова була вистрибнути усмішка.

Рома зітхнув:

— Це… це ми просвічуватимемо. Ми… з цим ось товаришем, — показав він рукою на Містера-Пітерса.

— Ви? — перепитала дівчина, оглядаючи обох. — Гаразд. Так, от мені треба знати, хто матиме справу з нашими коровами, коли їх готувати тощо.

— А це… це, значить, вам доведеться допомагати нам просвічувати? — з надією спитав Рома.

— А хоча б і мені, хіба це не все одно?

Рома не витримав. Він з благанням підморгнув Містеру-Пітерсу і відповів дівчині:

— З коровами, знаєте, я працюватиму. Так, так, я. Дуже радий з вами познайомитися. Моє ім’я — Рома. А ваше?

Усмішка все ще ховалася в очах дівчини, коли вона стримано відповіла:

— Мене звуть Ганна. Дуже приємно.

Рома вклонився, потім вказав на Містера-Пітерса:

— Це наш бригадир — товариш Петро, а ми його називаємо Містер-Пітерс. То нічого, що така прикладка, він дуже хороший.

Містер-Пітерс із здивуванням подивився на Рому: чого це він так розійшовся?.. Проте, він і собі вклонився Ганні й поглянув на неї саме в ту секунду, коли вона сказала:

— Дуже приємно. Значить, я передам Тетяні, що з коровами буде працювати товариш Рома. А з курами?

— Про… пробачте, якій Тетяні? — збентежився Рома.

— Та нашій завідувачці молочарського господарства.

— А… а ви що ж? — розгублено не вгавав Рома.

— А я завідую птахівництвом. Я тут на практиці. Так хто ж буде з курами?..

От тепер з очей Ганни приснули промені сміху — веселого й задерикуватого. І кожному, хто бачив ці очі, хотілося тієї ж миті сміятися самому, такий чудовий був той сміх. Кожному, але не Ромі, що розгублено дивився на Ганну, кліпав очима й мурмотів:

— Ви… ви з курами… а з коровами мені… просвічувати…

Нарешті він кинувся до Містера-Пітерса:

— Слухай, я той… я помилився… я саме мріяв про роботу коло птахів… коло курей…

Проте, Містер-Пітерс безжалісно відповів:

— Може ти ще про щось мріяв, то твоя справа. А курей беру собі я, я ж виконав твоє прохання щодо корів?.. Ходімо, товаришко Ганно, подивимося. Ви покажете мені, які у вас тут є породи курей?

— Охоче.

І вони вийшли з лабораторії; Ганна приязно махнула Ромі рукою, але він не встиг навіть відповісти, бо Містер-Пітерс занадто швидко й щільно закрив за собою й Ганною двері. Рома зітхнув:

— І чого тільки я такий нещасний?.. У людей, як у людей: вони кохають, їх кохають… І все тече, і все гаразд. А тут… Хто там?..

У дверях показалося жовте обличчя Андрія Антоновича. Старий оглянув лабораторію, пересвідчився, що в ній, крім Роми, нікого немає і, щасливо усміхаючись, увійшов, старанно прикриваючи двері:

— Ну, ось, нарешті ніхто не завадить… голубе мій, починай!

Рома знов зітхнув. Проте, обіцянку треба було виконувати. Андрій Антонович уже сів біля столу, склав на животі руки й повернувся лисиною до генератора:

— Ти ж її як слід, — мурмотів він, — щоб узяло…

Рома не слухав його. Він автоматично ввімкнув генератор, перечекав поки не з’явилися фіалкові іскри — і скерував рефлектор на голову Андрія Антоновича. Той поворушився на стільці:

— От, от… Чую, теплішає…

— Та сидіть уже, не ворушіться. Бо можу обпалити, — суворо сказав Рома.

Він поглядав на стрілку годинника, розраховуючи:

— Якщо ми зерно просвічували слабим промінням тридцять секунд, то й голову треба просвічувати таким самим промінням не довше як… чорти його знають, як… а втім, мабуть сорока п’яти секунд цілком вистачить. Гаразд, хай буде сорок п’ять.

Годинник мирно відраховував секунди. З шипінням зривалися з антени іскри. Ось уже тридцять секунд… тридцять три… Андрій Антонович виявив ознаки неспокою:

— Ой, немов припікає…

І саме в цю мить Рома випадково поглянув у вікно. Він побачив: на дворі проходили Містер-Пітерс і Ганна, чорноока красуня Ганна. Вони весело про щось розмовляли, сміялися. Мабуть, Містер-Пітерс сказав щось дуже дотепне, бо Ганна розсміялася й махнула на нього рукою. Але Містер-Пітерс, замість спинитися, підхопив Ганну під руку й повів далі. Рома з одчаєм покрутив головою:

«У всіх, як слід… Ось Містер-Пітерс уже залицяється. А чого це він біля Ганни, а не я? Отаке моє циганське щастя…»

Чому саме «циганське» — Рома не встиг подумати. Бо Андрій Антонович підстрибнув, як м’яч і відкотився до дверей, схопившися за голову. Обличчя його було розлютоване, він кричав:

— Та що ти спалити мене хочеш?.. Ой!..

Стрілка годинника довела, що Рома трохи перебільшив термін просвічування, захопившись спогляданням у вікно та власними думками: просвічування тривало вже понад хвилину. Андрій Антонович притупцьовував на місці, аж стогнучи:

— Ой, не чую голови… ой, лихо моє…

— Почекайте, Андрію Антоновичу. Це не те… я… — розгубився Рома, підбігаючи до нього.

— Де там чекати… ой… обпалив усю голову, ой!

Але Рома вже опанував себе. Він розглядав лисину Андрія Антоновича так само спокійно і з такою самою цікавістю, як оглядав би перший-ліпший просвічений об’єкт. Більш того, не слухаючи Андрія Антоновича, Рома силоміць відтягнув його руки вбік, придивляючись до немов обпаленої шкіри. Рома обдивлявся голову — нарешті усміхнувся:

— Андрію Антоновичу, не лайтеся. Все гаразд.

— Як так гаразд, скажений ти хлопець?

— Навіть більше, ніж просто гаразд, — продовжував Рома, — підійдіть ось до дзеркала, подивіться.

Поклавши руки в кишені, Рома гордовито дивився, як Андрій Антонович, охаючи й стогнучи, підійшов до дзеркала; як він придивлявся до свого виображення в дзеркалі, повертаючись то праворуч, то ліворуч. Дивно, але Андрій Антонович уже не стогнав.

У дзеркалі яскраво видно було, як потемнішали довгі пасма до того сивого волосся, що звисали з лисини. Та й лисина втратила колір жовтуватої слонової кості, вона покоричнявішала. Навіть не доторкаючись до неї рукою, можна було помітити, що шкіра вкрилася м’яким ніжним пушком. Це було щось подібне до найм’якшої шерстки молодого кроля. Коричневий пушок укрив геть всю лисину, він пробивався навіть старим волоссям, надаючи лисині дивного вигляду.

Рома гордо кашлянув:

— Гм… а ви ще лаялися, Андрію Антоновичу.

Старий повернув до нього радісне обличчя. Дивно, але здавалося, що зморшок на ньому поменшало, ніби шкіра якось розгладилася. Андрій Антонович підійшов до Роми, гаряче потиснув йому руку:

— От, це дійсно… спасибі! Тепер і я розумію.

Це були якісь неясні слова, видно було, що старий не знаходив потрібних йому слів, плутаючись і посміхаючись, і Рома зрозумів це:

— Гаразд, гаразд, Андрію Антоновичу. Приходьте іншим разом, ми ще просвітимо… Та ви не хвилюйтеся… Ні, ні, якщо ви вже хочете одягти цю вашу шапку, то перед буде в ній зовсім з іншого боку… ага, от тепер так. Бувайте, бувайте!

Старий ніби очманів з радості. Він вийшов з лабораторії, знов повернувся, хитро підморгнув Ромі — «еге, мовляв, еге…» — і лише після того остаточно зник. Рома ще раз усміхнувся, але відразу ж знов посумнішав, згадавши про Ганну. Він сів біля вікна, обперся на руку і задумливо дивився на двір.

Там йшла робота. Робітники проносили чували з зерном, ось провезли велику сівалку, в напрямі до майстерні — мабуть, щось ремонтувати. Проїхав віз, укритий лантухом. Десь голосно проспівав півень.

Низенька, кремезна жінка пройшла повз вікно. Вона повернула до Роми широке червоне обличчя, подивилася на нього маленькими очима, що немов родзинки сиділи над щоками, як у тісті, що добре зійшло. У погляді її помітно було цікавість. Вона поправила хустку, подивилася вбік; потім погляд її знов повернувся до Роми.

«Тю, що за пампушка така, — подумав Рома, — та ще й придивляється», — і він змінив позу, поглядаючи тепер у протилежний бік, ніби зацікавившись чимсь.

Жінка пройшла далі. Оглянулася. Немов згадавши про щось, вона повернулася й швидко пішла назад. Вона ніби вивчала Рому, ласкаво на нього поглядаючи. Рома сидів нерухомо. І ось він почув улесливий голос;

— Пробачте, товаришу, чи не ви будете товариш Рома?..

Так, кремезна жінка стояла під вікном, з приємністю дивлячись на Рому, трохи відкривши рота і чекаючи на відповідь.

— Так, це я, — примушений був погодитися наш герой, — а що?

— Мені казали, що ви будете з коровами у нашому радгоспі працювати, — продовжувала жінка, — і що вам треба все про них узнати. От я…

Рома широко відкрив очі:

— Так, виходить, ви будете ота сама Те… Тетяна?

— Ага, вона сама, — радісно погодилася жінка, — Тетяна Гарбузенкова, вона сама. А вам, товаришу Ромо, вже говорили про мене? Ах, я й не знала…

Жінка зашарілася, вона, кокетуючи, прикрила рукою очі. Але вони з інтересом виглядали спід її товстих пухких пальців.

«Ну й тітка, — подумав Рома, дивлячись на Тетяну, — мабуть, така маху не дасть».

— Слухайте, товаришу Тетяно Гарбузенкова, — вимовив він уже голосно, — я ще не знаю, чи я буду з коровами працювати, чи не я. Вам, знаєте, скажуть. Пробачте, мені зараз дуже ніколи.

І він повернувся до кімнати, якраз устигнувши побачити Містера-Пітерса, що входив до лабораторії в супроводі Ганни й Данила Яковича. Вони продовжували почату розмову:

— Добре, добре, вері вел, — казав Містер-Пітерс, — тільки майте на увазі, що вам доведеться уважно послухати. Це, знаєте, така галузь, що досить пропустити одну якусь дрібничку — і далі вже все буде незрозумілим.

Данило Якович махнув рукою:

— Знаю я твої дрібнички й приклади. От, шкода, Ганни не було, коли ти завів свою лекцію.

— Яку лекцію?..

— Та я одного разу був не те, щоб не повірив, — засміявся Данило Якович, — а так, просто висловив трохи сумніву. То він як налетить на мене, як почне сипати, наче з мішка… ледве спромігся я втекти від нього. Заговорить, їй право, заговорить він тебе, Ганно.

— Нічого я не боюся, — Ганна весело усміхнулася, — воно мені здається дуже цікавим. Правда, Містер-Пітерс?

— Ого, — відгукнувся той, — я думаю. А якщо мені пощастить збудувати відрядника та приймач, щоб приймати зображення, от тоді побачимо, що заспіває Данило Якович. Мабуть, сам перший прибіжить просити: будь ласка, мовляв, ліквідуйте мою неписьменність!..

Данило Якович замислився. Він потер собі ніс, потім вухо, оглянув Містера-Пітерса з ніг до голови, немов прицінюючись до нього. Далі він подивився на Рому, що мовчки прислухався до розмови. І нарешті відповів, тепер уже цілком серйозно:

— Щодо техніки, то мені поки що цього не треба. Я люблю, щоб усе йшло по порядку. Ти от краще розкажи нам, що всякі там учені, ну, наукові працівники, чи як там, що вони встигли зробити досі.

— Та ми краще зробимо, — засміявся Містер-Пітерс.

— Е, ні, те, що ти з хлопцями зробиш, ми побачимо. А от цікаво знати, що саме до тебе зроблено. От що. А ми тоді порівняємо все. Розумієш — щоб було чим його контролювати, — підморгнув Данило Якович Ганні, — а то він зробить тут те саме, що до нього робили, а нам скаже що це він винайшов, хе-хе!..

Містер-Пітерс зовсім готовий уже був образитися й спалахнути, вибухнути гнівом. Але, побачивши веселу усмішку Ганни та лукаве обличчя Данила Яковича, він вирішив прийняти цю образу як жарт. Тому він повернувся до Роми:

— Бач, як у роботу беруть. Ти не думай, що це тільки мене самого. Це й до тебе стосується, і до Олеся і до Раї.

— А що? — перепитав Рома.

— Щось на взірець соцзмагання хочемо влаштувати. Виходить, що працюватимемо ми бригадами. Олесь коло зерна, ти з товаришкою Тетяною…

Рома закашлявся так сильно, що аж почервонів. З Тетяною… З Тетяною Гарбузенковою… З отією кремезною жінкою — працюватиме Рома… От, коли не везе, то й справді нічого не виходить!

Але Містер-Пітерс спокійно говорив далі:

— Ти з товаришкою Тетяною коло корів. Вона тут головна начальниця в цій справі. А ти якраз любиш сметану, га?

— То попоїси, — засміявся Данило Якович, — наша Тетяна Гаврилівна такої тобі дасть, якої ти ще ніколи не їв…

Що залишалося Ромі зробити, як не спробувати витиснути на обличчя щось подібне до слабенької усмішки? Він так і зробив.

— Рая буде коло кролів. І їй знаходиться помічник. Я особисто беруся за курей з Ганною…

— Гм, — спробував висловити своє ставлення до цього Рома.

— Ти не гмикай — суворо обірвав його Містер-Пітерс, — а слухай, от усі ці бригади й виходять на соцзмагання — хто досягне найкращих наслідків. Розумієш, андерстенд-ю?.. А для початку, щоб для всіх було ясно, ми влаштуємо невеличку розмову, бесіду, чи як там…

— Про вплив ультракоротких хвиль на живі істоти, — додала Ганна.

— Правильно, — ствердив Данило Якович. — От, збирайтеся всі по обіді в мене. Тільки акуратно, не запізнюватися. Хай ваші приходять, а я своїх зберу.

Отак і було досягнуто погодження про соцзмагання в роботі навколо ультракоротких хвиль у радгоспі «Перемога». Все розгорталося як слід. І тільки Рома тоскно думав:

«Соцзмагання… це, звісно, дуже добре… Але… але… наскільки краще й приємніше було б змагатися в одній бригаді з дівчиною, якій в момент перемоги можна було б сказати ці чудові слова «ай лов ю»…

Кого саме Рома розумів під словами «дівчина» — нам невідомо. Але ми певні, що не Тетяну Гаврилівну. Ні. Проте, і в цьому випадку можна було побачити вплив Містера-Пітерса навіть на Рому. Адже — чому б Ромі не вживати простого «я кохаю вас» замість чужоземного — «ай лов ю»? Як бачимо, з цього погляду справа трохи ускладнювалася…

8. СИЛИ ОСТАТОЧНО РОЗСТАВЛЯЮТЬСЯ

— Шановні товариші й товаришки! Сьогодні ми з вами спинимося коротенько на одній з галузей використання ультракоротких хвиль, лише на одній, повторюю. А саме — використання УКХ для впливу на живі істоти.

Містер-Пітерс зробив паузу і оглянув аудиторію. І під час цього він так хитнув головою, що старий Андрій Антонович аж гмикнув: на його думку, нечемно було такою мірою копіювати професора Терещенка. Тим часом Містер-Пітерс засунув ліву руку в кишеню, а правою обперся на стіл.

— Ну й лектор поважний з нього, — прошепотів Ганні Данило Якович.

— Прошу уваги, товариші й товаришки, — суворо продовжував Містер-Пітерс. — Скажемо так. Ультракороткі хвилі вийшли тепер остаточно з лабораторій радіотехніки, лабораторій зв’язку і посіли почесне місце в біології. Це не значить, що вони втратили свою вагу в галузі зв’язку; навпаки, їх використання для зв’язку весь час поширюється. Проте, ми говоритимемо сьогодні, як я вже сказав, про УКХ в біології. Власне кажучи, до відкриття сучасних УКХ вчені мало звертали уваги на високочастотні струми, на справжній їх вплив…

— Пробачте, а д’Арсонваль?.. — не витримала Рая, що давно вже з незадоволенням спостерігала обмін дружніми поглядами між поважним лектором і невідомою їй чорноокою дівчиною на ім’я Ганна.

— Що ж д’Арсонваль? — спалахнув Містер-Пітерс. — Він робив не те. Звісно, д’Арсонваль ще 1891-го року оголосив наслідки своїх дослідів щодо впливу високочастотних струмів на організм людини. Проте — які то були хвилі, я вас запитую?.. Це були майже довгі хвилі. З таким самим успіхом можна згадати й про діатермію. Ні, шановна товаришко, це не були УКХ. Тут треба просто сказати, що вперше вплив УКХ на живі організми було помічено лише тоді, коли генератори ультракоротких хвиль стояли вже в лабораторіях радіотехніків-зв’язківців. І помічений був той вплив на власних організмах. Ось що. Хіба я не пам’ятаю сам, як у мене під час роботи з УКХ з’являвся головний біль, як у мене підвищувалася температура тощо?.. А я тоді ще не знав нічого про вплив УКХ на живі організми. Отже — все це народилося в радіотехнічних лабораторіях. І д’Арсонваля нема чого згадувати.

Розтрощивши спробу втрутитися в сферу, яка була зараз виключно в його компетенції, Містер-Пітерс заспокоївся.

— Наука зареєструвала насамперед оці явища, що про них я згадав. Особи, які працювали коло генераторів УКХ, систематично зазнавали головного болю, у них підвищувалася температура тіла. Це були перші ознаки довгого впливу ультракоротких хвиль. Далі в експериментаторів помічені були такі наслідки впливу УКХ: підвищена сонливість, або, залежно від особистих властивостей людини, навпаки, стан підвищеної збудженості. Все це примусило біологів зацікавитися ультракороткими хвилями. І от уперше справжні наукові досліди в цій галузі поставив у Відні вчений Шліфаке; він користувався генератором УКХ, який спеціально для цього збудував віденський професор фізики Езау. Ось хто — Шліфаке та Езау, а не д’Арсонваль, шановна товаришко! — суворо закінчив свій історичний екскурс Містер-Пітерс.

Аудиторія зосереджено слухала. І найуважнішими слухачами були, безумовно, неофіти цієї справи — Ганна, Тетяна й Данило Якович.

— Потужність цього генератора Шліфаке та Езау була дуже невеличка. Але наслідків вони досягли, як на той час, надзвичайних. Мухи, внесені в поле конденсатора коливального контура, відразу ж, як тільки вмикали генератор, падали вниз мертві, немов убиті блискавкою. Миші, внесені в це поле, гинули за кілька секунд, а пацюки — за чотири-п’ять хвилин…

— От би наших пацюків так… — замріяно проговорив Данило Якович, — може, ти б у нас таке зробив?

— З охотою, — усміхнувся Містер-Пітерс, — для цього мені треба дуже мало. Будь ласка, приносьте мені пацюків — і я їх вбиватиму за допомогою мого генератора ще швидше, ніж Шліфаке та Езау.

— Та, спіймавши пацюка, я вже й сам як-небудь уб’ю його, — не вгавав Данило Якович, — ти так, щоб тобі їх не ловити.

— Так поки що не можу. І, взагалі, прошу не заважати мені сторонніми розмовами. Я продовжую. Досліди Шліфаке та Езау повторили радянські вчені Шерешевський та Плотніков. Цей останній працював з хвилями від 12,5 до 50 метрів завдовжки. Він установив, що найсильнішими були промені з довжиною хвилі від 14,5 до 30 метрів. Просвічені такими хвилями клопи й носаї, чи як їх називають?..

— Довгоносики, — відгукнулася Ганна.

— Ага, довгоносики. Так от, клопи й довгоносики вмирали залежно від довжини хвилі за час від кількох секунд до однієї хвилини. Таких же наслідків досягли, повторюючи досліди, і інші радянські вчені, Церветінов та Гільдебранц. Тепер, шановні товариші, я на кілька хвилин передам слово нашому шановному товаришеві Ромі, щоб він розповів про вплив УКХ на різні речовини. Це — його галузь. Прошу уваги.

Рома не вмів прибирати ефектні пози. Навіть тепер він не міг використати таке визнання його ваги, — навіть тепер, коли йому так хотілося завоювати почуття декого з присутніх. Рома сказав просто:

— Я не затримаю вас довго. Ось найголовніші з тих, хто провадив досліди в цій галузі: Шліфаке, Езау, що про них уже згадувалося, потім Коварчик, Радовіц, Рейнболт і Гессель. Вони встановили, що провідники взагалі не нагріваються у полі високої частоти, себто, під впливом ультракоротких хвиль. Зате сильно нагріваються деякі розчини. Наприклад, чиста дистильована вода не нагрівається зовсім. Але, якщо до неї додати трохи солі, зробити розчин, то така солона вода нагрівається досить сильно.

— Чому? — запитав Данило Якович.

— Цього ми ще остаточно не знаємо. Далі, цілі грудки вугілля або інших речовин майже не нагріваються. Але як розтерти їх в тонкий порошок, — вони гріються сильно. Деякі складні речовини під впливом УКХ просто розкладаються. Наприклад, ртуть-оксид під впливом УКХ розкладається на чисту ртуть і кисень. І головне, що на різні речовини ефективно впливають лише окремі хвилі різної довжини. Ми можемо, наприклад, покласти на стіл різні речовини. Змінюючи довжину хвилі, ми розкладатимемо на бажання потрібні нам речовини, залишаючи незмінними інші.

— Досить, — сказав Містер-Пітерс. — Тепер ми попросимо товаришку Раю розповісти нам про спеціальний вплив УКХ на тварин. Це ж її галузь.

І він ввічливо уклонився до Раї, що трохи зашарілася, коли на ній зосередилися всі погляди. Проте, Рая досить добре знала свою справу, щоб сказати швидко найголовніше:

— Першим, хто провадив досліди такого характеру, був професор Йєлінек, — почала вона, — цей вчений просвічував ультракороткими хвилями мишей. І він установив, що шерсть просвічених мишей була краща, густіша й довша, ніж у непросвічених.

Андрій Антонович доторкнувся до своєї просвіченої голови. Шкіра трохи боліла, як обпечена. Але пальці його відчули приємний дотик м’якого волосся на колишній лисині — й він задоволено посміхнувся: що там миші, мовляв, от у мене яка історія виходить… Але своїх думок Андрій Антонович не відкрив. А помітивши, як поглянув на нього Рома, — старий швидко сховав усмішку, вдаючи, що він з уважністю слухає.

— Оті просвічені миші, — продовжувала Рая, — зростали значно скоріше від контрольних, непросвічених. Вони набирали вагу процентів на двадцять швидше. Просвічені яйця під час дослідів Йєлінека вилуплювалися значно швидше від звичайних…

— Чуєте, товаришко Ганно? — впав їй у мову Містер-Пітерс, — а ви ще насмілювалися висловлювати сумніви щодо ваших курей.

Ганна знизала плечима:

— Побачимо…

Рая, закусивши губу, перечекала, поки закінчився цей обмін репліками, і спокійно, з помітною іронією спитала:

— Дозволите продовжувати? Звісно, якщо це не завадить вашій розмові…

Містер-Пітерс нахмурився, але нічого не відповів. Проте, Рая й не чекала на відповідь. Вона завдала останнього удару:

— А втім, я вважаю, що найголовніше я вже сказала. Ми працювали з цій галузі разом з Олесем. Отже, хай він доповнить. Олесику, допоможи, будь ласка.

І вона обдарувала Олеся такою променястою усмішкою, таким чарівним поглядом, ніби вони з ним щойно повернулися з найприємнішої прогулянки. Навіть Рома, заглиблений в свої думки, помітив це. Він з одчаєм покрутив головою: чорт забери, яке щастя всім, крім нього… А Олесь уже підвівся. Він трохи розгубився — аж ніяк не чекав він на такий вияв прихильності від підступної зрадниці.

Деяку напруженість стану примітив і Данило Якович, цілком, як ми знаємо, стороння особа. Він скосив одну брову й прислухався: ану, мовляв?..

— Власне на мою думку слід сказати ще про вплив ультракоротких хвиль на бактерії, — вимовив Олесь, дивлячись просто на Данила Яковича, як на найнейтральнішу особу, — бо про бактерії тут не згадувалося ще. Я скажу лише про досліди наших учених Ойвіна й Лауфера. Вони вивчали вплив УКХ на так звані загальнокишкові палички — досить поширений вид бактерій, а так само й вплив на інфузорії туфельки. Виявилися цікаві наслідки. Туфельки гинули дуже швидко, за час від хвилини до трьох. Вода, у якій вони перебували, нагрівалася за цей час до п’ятдесяти п’яти градусів. Бактерії трималися значно довше — від дев’яти до десяти хвилин. Проте, це можна пояснити тим, що Ойвін і Лауфер користувалися генератором, який не міг давати хвилі менші, ніж чотири метри. З цього ясно, що на бактерії слід впливати значно коротшими хвилями. Адже коливання різної частоти по-різному впливають на об’єкти. Звідси витікають величезні можливості для медицини.

Олесь спинився. Він помітив здивування в очах декого з слухачів.

— Так, так, для медицини, — повторив він. — Уявіть собі таку картину. Перед нами хворий на якусь небезпечну хворобу. Лікувати його звичайним способом ми чомусь не можемо. Ну, наприклад, хворий на туберкульоз легенів. Щоб його лікувати треба давати хворому багато жирів, доброї ситої їжі. А в нього, припустімо, ще й шлунок поганий, не може перетравлювати все це. Що робити?.. Ми знаємо, що ультракороткі хвилі здатні вбити збудників туберкульозу — палички Коха. Але — які саме хвилі, якої довжини, в умовах якої саме експозиції?.. Робимо досліди з культурою кохівських паличок. Встановлюємо, що їх за мить убивають хвилі, припустімо, п’ять сантиметрів завдовжки. І ці ж таки хвилі аж ніяк не впливають взагалі на організм…

— Ну, цього не може бути, — зауважив Містер-Пітерс, — якась форма впливу мусить бути.

— Так, це я надто спростив, — погодився Олесь. — Хвилі ці впливають безпосередньо і на організм хворого, але як? Вони в умовах дуже короткотермінового просвічування на кілька хвилин зменшують спроможність білих кров’яних тілець, лейкоцитів, протистояти інфекційним збудникам. Ну, так що ж з того?.. Ми просвічуємо хворого цілком потрібними нам хвилями, відразу вбиваємо в його організмі геть усі палички Коха — а потім витримуємо людину певний час в стерильних умовах. І все, готово. Людина одужала, в ній не залишилося жодної палички Коха. Хіба це не надзвичайно важливо для медицини? Треба тільки вивчити вплив різних хвиль на різні бактерії; різні збудники хвороб…

— Для чого в нас тепер є всі підстави, ол фьюндаментс, — голосно закінчив за Олеся Містер-Пітерс. — Ми маємо наш новий генератор — і працюватимемо з ним. Отже, загальну частину нашої бесіди вважаю за закінчену. Хто має питання? Хто хоче щось спитати? Прошу.

Запитання мав лише Данило Якович. Він сказав:

— Хотілося б узнати, чого саме ви вже досягли цією вашою новою машиною?

Містер-Пітерс усміхнувся:

— Їжу собі на столі промінням підсмажували. Пальця професорові Терещенкові обпекли — і разом з тим вухо нашому шановному Іванові Петровичу Антохіну, щоправда, цілком випадково. Людей на вулиці спиняли, авто затримували, пошарпаній кішці виразки загоїли й шерсть нову виростили… багато чого досягли… правда, не досить, я б сказав, систематизовано й науково, проте — переконливо.

— Так, так, — відгукнувся Данило Якович, — не зовсім систематизовано. Я ж казав, фокуси-покуси робили. Ні, це мені непотрібно. У нас тут інша мета. Так і Іван Петрович мені писав. От тільки про шерсть… не віриться мені, що це так. Звідки візьметься та нова шерсть?..

— Виросла нова шерсть, — ствердив Містер-Пітерс.

— Хм…. — висловив сумнів Данило Якович. — Дивно… щось воно не теє… може, вона якраз линяла тоді, ваша кішка?

Рома відчув в його тоні безумовну образу. Він підвівся на весь свій зріст. Похитуючись від схвильованості, він грізно перепитав:

— Ви думаєте, що вона линяла? І що це не був вплив нашого проміння? Що це випадковий збіг обставин?

Данило Якович ствердив:

— Здається мені, що так…

Тоді Рома не витримав. Він підняв руку, немов збираючись щось схопити в повітрі, і запитав ще:

— Гаразд, а якщо б вам показати нову, так би мовити, рослинність на істоті, якій напевно не властиве линяння, тоді б ви повірили?..

— Хм… тоді, звісно, що ж скажеш…

Аудиторія з інтересом слухала. Вона побачила, як Рома після цих слів Данила Яковича поривчасто простягнув свою довгу руку понад головами Олеся й Тетяни Гаврилівни. Тетяна відсахнулася з переляку:

— Ой!..

Але рука пройшла повз її голову. Рука на мить повисла над головою Андрія Антоновича, як шуліка впала вниз, схопила в свої пазурі славнозвісну хутряну шапку, що її невмолимо не знімав старий, — і підняла її вгору. Андрій Антонович зблід. Він схопився обома руками за голову, немов намагаючись прикрити її і зойкнув:

— Та що ти робиш?..

Було вже запізно. Переможний голос Роми звучав у стихлій кімнаті.

— Так ось, шановний Данило Якович, ви маєте перед собою живу істоту, якій аж ніяк не властиво линяти. Ось вона перед вами. Наш старий знайомий Андрій Антонович, що досі міг правити на найкращий зразок реклами типу «я був лисим». Чи доводилося вам, товариші, бачити десь більш безнадійну лисину? Це ж була справжня Сахара, а не голова. І ось — маєте!

Рома майже силоміць відвів убік руки Андрія Антоновича, що соромливо закривав голову. А що Андрій Антонович пручався, Рома ласкаво вимовив:

— Нічого, нічого, Андрію Антоновичу. Ви тепер все одно як науковий об’єкт. Нічого не поробиш. Зате — наслідки які багатющі. Дивіться, товариші, на цю колишню пустелю Сахару.

Так, це було дійсно новиною не тільки для неофітів, як от Данило Якович, Ганна або Тетяна Гаврилівна. Ні, здивування охопило всіх без жодного винятку. Рая поглядала то на голову Андрія Антоновича, то на Рому, немов не вірячи своїм очам. Олесь відкрив рота — і так застиг. Містер-Пітерс підійшов ближче і придивлявся, ледве стримуючи в собі бажання помацати цей новий об’єкт рукою.

І справді, тут було на що подивитися.

Колишня лисина Андрія Антоновича змінила колір. Вона зробилася коричнявою. І на ній, закриваючи її немов рівним густим газоном, кучерявилося нове волосся близько півсантиметра завдовжки. Це був уже не пушок, що його Рома бачив вранці; ні, це було волосся, справжнє густе нове волосся. Рома аж крикнув:

— Ач, як зросло!..

Містер-Пітерс не стримався. Він обережно доторкнувся пальцем до розкішної молодої шевелюри і повернувся до Роми:

— Та скажи ти, коли це вийшло? Що за секрети?

На Ромі зібралися всі погляди — здивовані й зацікавлені. Але запал уже покинув Рому. Він відчув ніяковість, слова почали путлятися в його роті:

— Та це ми сьогодні… Андрій Антонович дуже просив… ну я й просвітив його лисину… от і все…

— Ранком? Сьогодні? — перепитав Данило Якович.

— Ага, — зніяковіло погодив ся Рома.

— Ну, так… це так… — не знайшов слів директор.

Але Містер-Пітерс не міг не використати таке явище.

Він підбив підсумки всьому цьому:

— Оскільки шановний Данило Якович не суперечить, що Андрієві Антоновичу не властиве линяння як таке, йому доведеться визнати й попереднє: нова шерсть на кішці так само виросла лише внаслідок просвічування. Тільки тут ми маємо значно ефективніший приклад. Бо це нове волосся зросло протягом всього одного дня. Рома, можеш взяти патент на наймогутніший засіб зарощування лисин. Це ти правильно згадав про рекламу «я був лисим». Андрію Антоновичу, вітаю вас. Ви були об’єктом дуже цікавого відкриття. Ваше ім’я з пошаною й подякою віднині згадуватимуть мільйони лисих цілого світу. А що я свого часу так само примушений буду використати ваш спосіб, заздалегідь висловлюю вам і мою щиру подяку.

І Містер-Пітерс поважно потиснув руку Андрієві Антоновичу. Старий слабо пручався, мурмотячи:

— Та чого ви всі причепилися… та ну вас…

Але обличчя в нього було радісне й щасливе. Він радів, як мала дитина, що дістала собі нову ляльку.

Данило Якович оглянув кімнату. Він помітив, як посміхається Містеру-Пітерсу чорноока Ганна, помітив зле обличчя Раї. І водночас не обминуло його уваги й те, якими очима дивиться на Рому Тетяна. Мабуть, в уяві цієї жінки Рома був магом і чарівником… Данило Якович заговорив:

— Нічого не поробиш, хлопці, справді в вашому розпорядженню велика сила. Так от, починайте працювати. Зерно ми в основному вже просвітлили, тепер черга за худобою. Ти кажеш, Містер-Пітерс, що бригадами працюватимете?..

Рая прислухалася уважніше: про бригади вона досі нічого не чула.

— Ага, — відповів Містер-Пітерс. — Бригадами буде краще. Зараз ми остаточно затвердимо їх склад. Так от, бригада коло корів — Рома і Тетяна Гаврилівна. Немає заперечень?

Які заперечення? Рома остаточно видхнув під час свого запального попереднього виступу. Він безпорадно поглянув на Тетяну — і зустрів там такий вислів надії, такі сповнені ласкою очі, що навіть дивним здавалося, як вони вмістили стільки її. Отже, Рома мовчав.

— Друга бригада — Олесь. Він працюватиме з… ким саме, Олесю?

Олесь засміявся:

— Та в мене немає нікого. Мені просто робітників треба буде.

— Хм… — Містер-Пітерс замислився. — А втім, хай. Якщо потрібний буде хтось, скажеш. Третя бригада — ми з товаришкою Ганною коло птахів і їхнього господарства. Немає заперечень?

Власне, заперечувати могла б лише Рая. Але вона гордо мовчала. Ображені почуття примушували її не говорити жодного слова.

— Так, — продовжував Містер-Пітерс, — так. Ну, і нарешті Рая. Їй, скільки мені відомо, помічників не треба. Отже, хай вона користується з послуг шановного Андрія Антоновича. І, звісно, завідувача кролівництвом. Правильно, Данило Якович? Ол райт!

Данило Якович не мав нічого проти. І справу можна було б вважати за цілком закінчену, якби не слова Раї:

— Я думаю, що найкраще буде, коли ми деякий час працюватимемо з Олесем. У нього зараз роботи буде небагато, зерно він майже закінчив. А в мене є деякі питання, що їх розв’язати він зможе якнайкраще. Так, от ми з ним трохи й попрацюємо… якщо він нічого не має проти.

Олесь погодився — правда, дещо здивовано. Він був єдиний, хто й досі не розумів нового співвідношення сил. А втім, це його мало цікавило. Він був радий з самого факту замирення з Раєю.

Так закінчувалися своєрідні організаційні збори, що виявили остаточну розстановку сил навколо чудесного генератора. Данило Якович вже одягнув свого незмінного кашкета, збираючись виходити разом з усіма з кімнати, як до кімнати вбіг захеканий робітник. Він спинився при дверях ізам’явся:

— Данило Якович… там таке…

— Що таке?

— Та до наших пасток попали такі великі пацюки, яких ми й не бачили ніколи. Як кішки… ні, майже з собаку на зріст.

Обличчя Данила Яковича посерйознішало. Він насунув кашкета:

— Ходім, покажеш.

Вони вийшли. Містер-Пітерс поглянув на Рому, на Олеся. Потім він поманив їх до себе пальцем:

— Слухайте, — сказав він пошепки, — чи не наслідок це того, що вони нажерлися просвіченого зерна?..

— Не може бути, — вагався Рома, — так швидко?

— А кішка?.. А лисина Андрія Антоновича? Адже ми нічого ще не знаємо про строки впливу нашого проміння.

Рома й Олесь мовчали. Найгірше відчував себе Олесь — саме ж він, зрештою, був винний утому, що пацюки дістали змогу їсти просвічене зерно.

— Ходім, — розпорядився Містер-Пітерс суворо.

— Куди?

— Та подивимось на пацюків. Може, це ще й не те. Раю, — голосно покликав він, — якщо бажаєте, ходімте з нами. Ми до тих пацюків, це ж цікаво.

Але Рая не схотіла:

— Та я не переношу навіть згадки про цих мерзенних тварин. Ні, не піду…

Приятелі знайшли Данила Яковича біля пасток. Дійсно пацюки були дуже великі. Звісно, робітник у своєму запалі трохи перебільшив. Можна було говорити тільки про величину доброї кішки, а не собаки. А втім, і цього було досить. Пацюки лежали, вийняті з пасток, задушені ними. Кожен з них був близько тридцяти сантиметрів завдовжки — і майже на стільки ж тягнувся довгий облізлий хвіст. Рома навіть зіщулився з огиди:

— Бр-р… — промурмотів він, — не переношу такої погані.

Містер-Пітерс уважно приглядався. Він чув, як розпоряджався Данило Якович поставити пастки, як наказував завтра ж поїхати до міста й привезти надійної отрути, щоб як слід заходитися винищувати пацюків. Звісно, так і мав робити директор. Містер-Пітерс відійшов убік.

— Ні, — сказав він приятелям, — ні, це не те. Це просто великі пацюки і більш нічого. Ходім. Це не наша справа.

Проте, відходячи, він ще раз або два озирнувся; і йшов додому похмурий і заглиблений у свої думки. Все ж таки в нього не було певності. Попрощавшись з Ромою й Олесем, Містер-Пітерс пішов не до своєї кімнати, а до лабораторії. Там він замкнув за собою двері, розіклав на столі папери, привезені з собою, і заглибився в них.

Це були складні, заплутані схеми якихось апаратів. Досвідчене око радіоаматора пізнало б у них знайомі риси відрядників, приймачів, телевізорів. Містер-Пітерс чогось шукав. Нарешті, він стукнув кулаком по столу:

— Все одно, буде по моєму. Я доведу. Будь що, доведу. І ніякі пацюки не завадять мені зробити це.

Більше він не проронив ні слова. Він працював, обгортаючи папери, і самого себе, і всі речі в лабораторії хмарами пахучого диму з люльки.

9. РАДІОТЕХНІКА І ХУДОБА

Читач погодиться з нами: не наша, зрештою, справа описувати докладно всі побутові обставини життя чотирьох експериментаторів у радгоспі «Перемога». Так само не можемо ми й спинятися щоразу на цікавих психологічних аналізах настроїв і сердечних тяжінь Роми, як би не співчували ми цьому дуже симпатичному юнакові. Навіть образ Раї, золотоволосої Раї, яку ми залишили в попередньому розділі в стані душевних хитань і образи, навіть цей чарівний образ Раї не може примусити нас узятися до витонченого заглиблення в примхливі таємниці жіночого серця.

Перед нами поставлене інше, важке й відповідальне, завдання — уважно й пильно стежити за розвитком подій, щільно зв’язаних з виникненням і роботою чудесного генератора. Зрештою, що таке кохання, ревнощі й інші особисті справи поряд з важливими науково-технічними факторами?.. Скажімо — тяжіння до чорноокої красуні Ганни поруч з серйозною працею коло просвічування корів?.. Звісно, про Ганну можна час від часу згадувати, навіть згадувати з якимсь солодким і болючим зітханням. Проте, корови — це цілком реальна річ. І Тетяна Гаврилівна так само. Зокрема тоді, коли людина, що зітхає по Ганні, дуже любить сметану, молоко й інші молочні продукти, а додумлива Тетяна Гаврилівна відразу помічає це й починає годувати таку людину найгустішими вершками і найсмачнішою сметаною. І та людина… проте, навіщо секрети? Скажемо просто, Рома знайшов чудесний спосіб контролювати вплив просвічування ультракороткими хвилями корів. Щоранку він випробував зразки молока й вершків від просвічуваних корів — і щоранку помічав певний ефект: молоко помітно густішало, вершки жирнішали и солодшали, Тетяна Гаврилівна усміхалася дедалі приємніше — і обличчя її чомусь робилося дедалі симпатичнішим…

Олесь закінчував зерно. Непросвіченим залишилося лише те зерно, яке вирішено було використати для контролю, висіявши поряд з просвіченим: адже так найлегше було порівняти паростки й зеленя.

Кролі, що з ними працювала Рая, зростали просто перед очима. Вчора ще зовсім малесенький кролик — сьогодні поважно ворушив довгими вусами і навіть намагався в міру своїх сил і можливостей — фліртувати з сусідками по кролятнику. І з цих просвічених кролів повільно, але певно створювалася нова порода великих і міцних тварин з густою шерстю, дуже плодючих і швидкостиглих.

Але не це було головним завданням Раї. Створення великих кролів — це більше справа спеціаліста у тваринництві. Кролі потрібні були Раї лише як об’єкт для біологічних досліджень. Ще в місті Рая розроблювала засоби локалізації впливу УКХ на окремих ділянках організму. Так просвітити організми, так підібрати довжину хвилі, тривалість просвічування й потужність випромінювання, щоб, скажімо, весь вплив коливань сконцентрувався на шлунку, аж ніяк не торкаючись серця й навіть кишок.

Дечого Рая вже досягла. Рома з захопленням спостерігав в лабораторії, як Рая взялася вилікувати злосний опух на нозі мисливського собаки Данила Яковича. Внаслідок двох чи трьох просвічувань, які пройшли для великого собаки майже непомітно, опух значно зменшився й зовсім не турбував тварину. А до того собака скавчав щоразу, як тільки чимсь доторкалися до його боку з опухом.

— Бактерії в опусі вбито, — задумливо сказала Рая, — цього я певна. Проте…

Вона замислилася:

— Що «проте», Раю?

— Треба перевірити це. Але як? Оперувати собаку, вирізати в нього опух? Це не моя справа… до того ж тут немає потрібних умов… в рану може потрапити інфекція.

Довго думати Раї не довелося. Невеличка нарада бригади відразу знайшла вихід із становища. І цей вихід мав назву «електричного ножика». Дивного, але простого приладу.

При операції, що її провадилося за допомогою цього самого «електричного ножика», був і Данило Якович. Він не ховав деякого хвилювання: адже на столі лежав його чудовий собака.

Проте, загальний спокій і впевненість вплинули й на нього. Данило Якович з цікавістю спостерігав, як Рая взяла в руки дерев’яну ручку, на кінці якої був невеличкий шматочок срібного дроту. Цей шматок дротинкою був з’єднаний з однією обкладкою конденсатора в генераторі. Друга обкладка з’єднувалася іншою дротинкою з широким аркушиком латуні, підкладеним під собаку. Оперований пацієнт спокійно лежав на столі, міцно прив’язаний ременями, з виголеним вже боком. На його рожевій шкірі яскраво виділявся колишній опух, — а тепер лише невеличка ґулька.

Рома біля генератора, Олесь при собаці, Містер-Пітерс і Данило Якович, як спостерігачі — от і всі свідки цієї дивної операції.

Рая озирнулася:

— Ніби все гаразд? Ромо, струм!

Знайоме шипіння генератора навіть собаку не стурбувало. Рая примірилася — і легко, впевненим рухом доторкнулася до шкіри собаки, немов окреслюючи на ній місце ґулі. По кімнаті поплив сморід горілого.

— Фу-у, якось неприємно смердить, — сказав Олесь, гидливо скривлюючи носа.

Але відразу ж дістав від Раї такий презирливий погляд, який негайно повернув нормальний вигляд його носові, що немов не відчував далі смороду.

Срібний кінчик «електроножа» легко розрізав шкіру й живе м’ясо собаки, відокремлюючи те, що було потрібно Раї. Ось уже вся гулька відокремилася від тіла; Рая обережно підняла її пінцетом і встромила «електроніж» між гулькою й тілом собаки. Одна… дві… три секунди — і пінцет поклав на стіл зняту з собаки гульку. Жодної краплини крові, нічого! Собака немовби й не відчув нічого; тільки ніс його трохи схвильовано чогось принюхувався до дивного смороду…

Данило Якович аж у долоні заляскав:

— Чудово! Але як же так — без крові, і щоб собака нічого не чув? Я такого, душа моя, не розумію…

Розрізаючи цікаву гульку на окремі зрізи для мікроскопічного дослідження, Рая спокійно відповіла:

— Все це тому, що наш ніж, власне, не ріже. Він спалює тіло струмами високої частоти в тому місці, до якого доторкається. Крім того, наш ніж має властивості спричинятися до коагуляції, себто — під його впливом весь білок відразу зсідається. У жилах створюється тромб — згусток білка, що спиняє кров. І все. Цілком асептична операція, під час якої пацієнт не втрачає жодної краплини крові…

— А не боляче чому?

— Так само просто. Ніж відразу спалює нерви. Вони не встигають нічого передати центральній нервовій системі, вони немов нагло вмирають. І все. А дальші нервові клітинки, не відчуваючи сигналів від убитих нашим ножем, вважають, що все гаразд. І мовчать і собі…

Данило Якович розсміявся:

— Непогано вигадали, чорти… от наука яка!

…«Електричний ніж» допоміг Раї точно встановити головне: у зрізаній гульці, колишньому опусі, не залишилося жодної живої бактерії. Геть усе було вбите. Мікроскоп знайшов лише багато трупів бактерій, що їх не встигли знищити моторні лейкоцити.

Проте найцікавіші, найдивніші наслідки дало просвічування курей і яєць. Минуло всього кілька днів з початку роботи. Через поле високої частоти чудесного генератора пройшло з десяток курей і сот зо дві яєць, — для інкубатора. Проте, Містер-Пітерс запропонував для прискорення дії просвічування ще один захід. Він сказав:

— Ми візьмемо яйця з-під квочки, якій залишилося сидіти на яйцях всього кілька днів. Просвітимо ті яйця й подивимося, як це вплине на майбутніх курчат. Дасте мені таку квочку, Ганно?

— Звісно, можна, — погодилася Ганна.

Так і зробили.

І ось одного доброго ранку на головному дворі зібрався цілий натовп. Селяни, що приїхали в своїх справах до радгоспу, протирали собі очі, не вірячи їм. Робітники радгоспу, що наче звикли вже до дивних наслідків роботи з генератором, цього разу дивувалися не менш, ніж селяни. Навіть сам Данило Якович, суворий директор радгоспу, що проходив по двору, спинився здивовано й сказав Ганні:

— Ну, знаєш, це той… м-да, здорово ви це зробили!

Посередині двора метушилася біла невеличка квочка.

Вона стурбовано перелякано кудкудакала, скликаючи своїх жовтих пухнастих курчат, що вперше вийшли пройтися. Бідна збентежена квочка помітно хвилювалася, вона намагалася захистити своїх діток. Вона скликала їх до себе, широко розкриваючи крила, щоб курчата сховалися під ними від можливої небезпеки — адже стільки людей зібралося тут у дворі… Проте, курчата вперто не бажали ховатися під крилами. Навіть коли квочка намагалася прикрити крилом те курча, що пробігало повз неї, — з цього нічого не виходило: квочці щастило тільки зачепити курча крилом, і вона знов заходжувалася стурбовано кудкудакати. Бо курчата були такі великі, що жодне з них не могло влізти квочці під крило…

Ось одно з них інстинктивно спробувало залізти головою під це крило — і квочка зраділо кудкудакнула. Але — крило накрило саму тільки голову, курча цілком залишилося зовні. Це йому не сподобалося, і воно побігло далі.

Данило Якович похитав головою:

— Ну й велетні…

Курчата бігали по двору, на зріст такі ж, як і їх мати. Вони клювали зерно, вони шукали собі їжі. Одно з них нахабно підбігло до чобота Данила Яковича й клюнуло його. На чорній шкірі помітно позначився слід дзьоба. Навколо розсміялися:

— Данило Якович, чобіт проклюне… © http://kompas.co.ua

Директор усміхнувся:

— М-да… так, так… здорово клюнуло. Ти, Ганно, забери їх кудись, бо це ж небезпечно. Вони так скоро на справжніх страховищ обернуться…

І Данило Якович пішов далі, щось обмірковуючи. Проте, через кілька кроків він спинився.

— Ганно, — крикнув він здивовано, — а це що таке?..

Вздовж двору поважно й гордо йшла велика курка.

Вона була така гордовита, так упевнено тримала голову, що вже й цим привертала до себе увагу. Проте, справа була не в цьому. І Данило Якович, і Ганна, і всі, хто був у дворі, майже перелякано дивилися в напрямку, звідки посувалася курка. З інтервалами в два-три кроки — там рівною лінією лежали великі білі яйця.

— Хто це розклав… — почав розгнівано Данило Якович, але відразу спинився. Він бачив: курка на мить спинилася, якось особливо крутнула хвостом, трохи пригнула його до землі. І ззаду в неї легко й вільно випало велике біле яйце. Воно впало на землю, м’яку запалену землю, — і залишилося на ній лежати, продовжуючи дивну лінію, яку утворювали всі попередні яйця. Курка озирнулася, поглянула на яйця, хитнула неуважно й презирливо головою — і сунула далі, несучи голову так само гордовито й поважно.

Данило Якович аж закашлявся. Він поглянув на яйце, на Ганну, на робітників, що не менш здивовано оглядали курку. А та йшла далі. Але через два-три кроки вона знов спинилася. З блискавичною швидкістю курка знесла ще одне яйце і по тому зникла за рогом будинку. Стежка з яєць лежала нерухомо. Це було неймовірно: здавалося, що все це приснилося. Проте — докази, великі білі яйця лежали на землі…

Першою опанувала себе Ганна. Вона взяла великого кошика й почала збирати несподіваний врожай яєць. Данило Якович потер собі ніс і запитав у Ганни — так, між іншим:

— Слухай, ти, куряча начальниця… це ж що, усі кури в тебе на кулемети отак обернуться?

Ганна не встигла відповісти. Веселий голос Містера-Пітерса відповів за неї.

— Насамперед, шановний Данило Якович, обернуться вже вони тоді не на кулемети, а на яйцемети.

— Як?

— Яйцемети, кажу. Проте, хіба це буде так погано?

— А що ж тут гарного? — сердито вимовив Данило Якович. — Адже це не машина, а курка. Ось вона випустить ще кілька яєць — край їй. Вона ж виснажується. Ти, що — не розумієш цього?

Містер-Пітерс підняв палець вгору:

— А я думаю, що нічого страшного тут немає. Якби курка не діставала водночас нових поповнень сили, то, звісно, їй би прийшов край. Але тут справа складніша.

— Ну, ну, кажи.

— Ми ж не тільки збудили її, не тільки підвищили за допомогою просвічування її яйценосність. Ми активізували увесь її організм. Отже, вона їстиме більше, питиме більше. Витрати сили вона компенсує дуже швидко — тільки давайте їй їжу. Розумієте, Данило Якович, курка почала швидше працювати, як машина.

— Ну — от я й кажу…

— Та ні, від цього їй гірше не буде. А господарству корисніше. Навіть якщо ми припустимо, що ця курка житиме не так довго, як звичайна, непросвічена, — і це не важно. Вона за свій короткий вік дасть вам більше користі. Проте, все це ми ще перевіримо — адже вона ще не збирається помирати.

Данило Якович не сперечався. Він бачив, що перед його очима відбуваються дивні зміни в природі. Це було щось принципіально інше, щось таке, що відрізнялося ґрунтовно від усіх попередніх засобів інтенсифікації господарства. Він вирішив ждати: в усякому разі початок обіцяв цікаве продовження.

А Містер-Пітерс, давши деякі розпорядження Ганні, подався до своєї кімнати. Ось уже третій день він виходив з неї лише для того, щоб трохи пройтися й розім’яти задубілі ноги. На всі запитання він відповідав коротко:

— Не можу ще нічого сказати. Чекайте, побачите самі.

І лише одного разу ввечері, коли всі практиканти зібралися в червоному кутку слухати по радіо концерт з Москви, зайшовши і собі, як кажуть, на вогник, Містер-Пітерс прислухався до голосу співачки і сказав замріяно:

— Це все ще не те…

— А що? — запитав його Олесь.

— Все це можна зробити краще. От, я думаю…

І він змовк. Олесь поглянув на нього:

— Та над чим ти працюєш, скажи, будь ласка. Хочеш, щоб кури ще швидше неслися?.. Так Ганна й цим задоволена.

— Недотепно, — розсердився Містер-Пітерс. — Що у вас у всіх за манера — обов’язково примішувати всякі нісенітниці до серйозних справ? Тю!.. Ю ар е хут, ось як.

— Що?

— Ви — шляпа, сказав я. Ти — шляпа.

А що Олесь розсердився — адже до їхньої розмови прислухалися й дівчата, — то Містер-Пітерс додав:

— Звісно, англійською мовою це зовсім не образа. Це навіть більше скидається на комплімент.

І пошепки додав ще:

— Ти, Олесю, забув, що я все-таки — електротехнік, зв’язківець. Всі ці досліди в радгоспі, звісно, дуже цікава історія. Але…

— Що але?

Проте Містер-Пітерс більше нічого не хотів сказати, крім уже знайомого:

— Почекай — побачиш.

Найщасливішою людиною з усіх був, безумовно, старий Андрій Антонович. Його щастю не заважало ніщо. Насамперед, він залишив раз і назавжди дома свою знамениту шапку. Тепер він ходив усюди з непокритою головою. Він гордо ніс її, немов весь час відчуваючи свою чудесну нову шевелюру. Та й справді, йому було чим похвалитися.

Лисини як не бувало. Навіть сиве старе волосся, немов соромлячись нових сусідів, і собі покоричнявішало. Густа нова рослинність вкрила всю голову. Вже тепер можна було зробити проділь на тому місці, що ще кілька днів тому виблискувало під світлом, як дзеркало. Але Андрій Антонович був проти проділя, хоч Рая пропонувала йому свої послуги в ролі досвідченого парикмахера. Вона весело казала:

— Тільки проділя не вистачає, Андрію Антоновичу. Давайте, я вам зроблю. Їй-право, кожна дівчина тоді закохається.

Андрій Антонович невблаганно відхиляв ці похвальні пропозиції і тільки усміхався на відповідь. Проте, в нього з’явилися нові знайомі й приятелі. Два старі сторожі радгоспу, один комірник і ще якийсь старий робітник частенько зустрічалися з Андрієм Антоновичем і про щось радилися з ним. Ці розмови тривали довгенько, Андрій Антонович щось докладно розповідав приятелям, що з пошаною дивилися на його нове густе волосся. А старий розповідав і з’ясовував на всі способи дивну подію, наслідком якої була розкішна шевелюра. Одне лише питання не щастило розв’язати Андрію Антоновичу, звідки взялося нове волосся.

— Ну, от, значить, те вилізло. Старе, значить. А там, у шкірі, значить, залишилися такі дірочки. З-під волосся. Тільки вони малесенькі такі, що волоссю там аж ніяк не пролізти. Воно б з охотою, та ходу йому немає…

Приятелі уважно слухали, похитуючи лисими головами.

— Ну, а те проміння, — продовжував Андрій Антонович, — те проміння розкрило ті дірочки. Та чого ти вирячився? Не розумієш? Ну, от як у лазні. Там пара розкриває тобі все, розм’якшує шкіру — і весь піт виходить. Так і те проміння, як пара. Тільки замість поту — волосся вилазить. Воно ж там було, тільки ходу йому той… крізь дірочки не було…

Але саме цього ніяк і не розуміли нетямкі розмовники. Вони із заздрістю поглядали на голову Андрія Антоновича, хитали своїми старими головами, — але не розуміли. Одверто кажучи, не зовсім розумів усе це і сам Андрій Антонович. Але — хіба міг він сказати це приятелям, він, повноправний представник науки в цій аудиторії?.. Звісно, не міг.

Ми можемо втішитися лише тим, що дивне явище викликало певні сумніви навіть у самих молодих працівників науки. Олесь сперечався з Ромою, не припиняючи своїх гімнастичних вправ. Він робив стійку і, витягаючи ноги вгору стрілкою, доводив Ромі.

— Звісно, чудесного тут нічого немає. Проте… проте…

— Та стань ти як людина, — гарячився Рома, — не можу я спокійно розмовляти, коли твій голос лунає звідкись з підлоги, а замість обличчя перед очима самі ноги бовтаються…

— Навпаки, цим я навіть доводжу тобі правильність моїх думок, — відгукнувся Олесь, роблячи два кроки на руках.

— Себто?

— Дуже просто. От, тобі здається дивним, що на тій безплідній пустелі, на лисині, зросло волосся. Мовляв, там усі вже волосяні луковички померли: і коріння зникло…

— А хіба не так?

— Звісно, так, інакше б не було й лисини. Але…

— Ставай на ноги, я тобі кажу! В тебе, чортяко, все обличчя як буряк почервоніло. Вся кров у голову вдарила.

— Це й є мій доказ. Слухай, Ромо. Наше проміння так інтенсифікувало шкіру на голові Андрія Антоновича, що примусило знов почати працювати ті волосяні луковички. От, як до моєї голови зараз прилила кров, так і проміння, активізуючи шкіру й луковички, притягло до них свіжі соки. Ну, й почалося бурхливе зростання волосся. Гоп!..

Він спритно перекинувся, став на рівні ноги і, роблячи заспокоювальні гімнастичні вправи, закінчив:

— От, я жену кров з голови назад. Ще хвилина — і все буде гаразд, все стане на своє місце. А ось там, на голові Андрія Антоновича, — там ми не знаємо, як воно піде далі. Чи довговічна буде його нова шевелюра, чи ні?.. Зрозумів, нарешті, мою теорію?.. Хіба не добрі докази я подав тобі?

— Докази, звісно, непогані, барвисті… але не остаточно наукові. Активізація, інтенсифікація, нові свіжі соки… Якийсь віталізм… Ні, Олесю, гімнастику ти робиш краще, ніж доводиш.

— А якщо тобі мої докази не до вподоби, — іди до коровнику. Там на тебе напевне свіжа сметана чекає.

— І зовсім не дотепно…

— Скажи дотепніше.

— Та ну тебе зовсім!

І Рома подався з кімнати, залишивши Олеся закінчувати гімнастичні вправи на самоті.

Отже, якщо навіть наукові працівники не могли знайти пояснень, які б задовольнили всіх і підвели б справжній науковий ґрунт під дивну подію з лисиною Андрія Антоновича, то хіба ми маємо право глузувати з вільних пояснень самого власника нової шевелюри? Звісно, ні. Тим більше, що теорія Олеся з його активізаціями, інтенсифікаціями тощо й справді мало чим відрізнялася від робочої гіпотези Андрія Антоновича про дірочки; а приклад з кров’ю, яка прилила до голови, був дуже подібний до прикладу Андрія Антоновича, де фігурувала лазня з гарячою парою.

Щоб закінчити всі розмови про побутове, так би мовити — прикладне вживання ультракоротких хвиль в радгоспі «Перемога», згадаймо ще про один дивний випадок з нашою чарівною знайомою Раєю. О, безумовно, тут зовсім ні при чому було раптове захоплення віроломного Містера-Пітерса чорноокою красунею Ганною з її чорним кучерявим волоссям і ніжною бронзою засмаглості, яку вкривав ледве помітний ніжний пушок, зовсім такий, як буває на жовтогарячих персиках. Зовсім ні: навіть на думку такого нам не могло впасти. Просто, Рая чомусь дуже захопилася думкою про те, що засмаглість їй дуже пасує.

І справді, хіба не красиво: золоте волосся, навколо ледве засмаглого обличчя? Адже це лише підкреслить її тонкий рум’янець… не такий різкий, як у декого…

Так чи інакше, справа була вирішена. Для здійснення такого задуму досить було просвітити обличчя ультракороткими хвилями — звісно, не такими короткими, як для просвічування тварин, а найдовшими з усіх, що давав генератор. Як це зробити, Рая знала. Треба тільки реостатом змінити напругу в колі генератора. Зменшити її до краю, до дванадцяти тисяч вольтів і все.

Рая обережно пересунула движок реостата, що змінював напругу, аж до самого краю. Генератор мусів дати найдовшу хвилю. Проте, увімкнувши генератор, Рая ще раз перевірила приладами: так, довжина хвилі близько десяти сантиметрів…

Дуже обережно Рая підставила під проміння спочатку один бік обличчя, потім другий. Ніжне тепло полилося їй в обличчя — от як буває, коли людина, перебуваючи в тіні, підставляє обличчя під золоте сонячне проміння. Рая уважно рахувала секунди: просвітлювання мало тривати не більше як десять секунд. Ось готова одна половина обличчя… ось і друга. Рая усміхнулася:

— Просто хоч організуй інститут краси з цим генератором. Волосся він зрощує, засмаглість надає… ах!

Так, Рая забула заперти двері — і до кімнати, до лабораторії вбіг Рома. Він безпорадно спинився на порозі, здивований картиною, що відкрилася перед ним. Рая себе просвічує… що таке?.. Проте, Рая вже опанувала себе. Вона спокійно витягла кишенькове дзеркало, спокійно ж подивилася в нього і, зневажливо повернувши до Роми голову на одну чверть, спитала:

— Що трапилося Ромо? Чого це ви такий здивований?

— Про… пробачте, Раю, але…

Обличчя Роми було таке безпорадне, він так вагався. Він доторкнувся рукою до свого волосся й несміло запитав:

— Адже не волосся ж вам?.. кхм…

Рая підкреслено спокійно розсміялася:

— Так, так, ваші здогадки дуже цікаві. Ні, Ромо, волосся в мене таке, що його просвічувати не треба.

— Отож, отож й я кажу — зрадів Рома.

— Я скажу вам, Ромо. Мені дуже ніколи було брати сонячні ванни. А засмаглість не лише дуже красива взагалі, вона, на мою думку, водночас дуже корисна. Наприклад, професор… професор Філінбері…

— Як?.. Тілімбері?..

— Ага, Тілінбері. Це ж, ви знаєте, відомий фізіолог. Так от, він доводить, що пігмент засмаглості дуже потрібний людині, він, цей пігмент грає ролю акумулятора вітамінів. От, я вирішила…

— Розумію, розумію. Тепер розумію. Та вам воно й пасує, Раю.

— Звісно, краще. Всякій людині краще, коли вона засмагла. Ось ви, наприклад: білий, як ваша улюблена сметана. Навіть неприємно дивитися. Проте, бувайте, мені вже час іти.

Несподівано розмова обернулася на суцільну неприємність для Роми: «навіть неприємно дивитися, такий він білий»… Ну і не везе!

Рая вже зачиняла за собою двері, коли Рома кинувся їй навздогін:

— Раю… Раю…

— Що таке?

— Одну хвилинку. Скажіть, скільки ви просвічували обличчя, щоб виник такий чудесний колір?

Рая лукаво усміхнулася:

— Недовго. Всього двадцять секунд на кожну половину обличчя. Спочатку одну, потім другу.

І вона зникла. А Рома стояв біля генератора, шепочучи:

— Двадцять секунд на кожну половину обличчя… спочатку одну, потім другу… професор Тілімбері… Філімбері… не чув ніколи про такого…

А Рая, швидко йдучи до виходу думала:

«Та й прізвище недоладне вигадала. Що то за Тілімбері? Тільки такий простак, як Рома, і міг повірити».

Проте, Рома вже забув про дивне прізвище. Він поспішав наздогнати Раю. Акуратно витер він хусткою правий бік обличчя й підставив його під проміння, голосно відраховуючи секунди:

— П’ять… дев’ять… дванадцять… ой, пече! П’ятнадцять… фу-у, припікає… вісімнадцять… ой!

Він підскочив від генератора. І час уже був, бо шкіра на його обличчі почервоніла й набрякла. Її пекло, мов огнем. Рома доторкнувся пальцем до щоки — і скрикнув:

— Ой!.. Щось не так… ні, це просто такий сильний ефект. Адже Рая витримала…

І він героїчно підставив промінню другий бік, заплющивши очі: щоб бути красивим, треба страждати.

Але цієї секунди він почув голосний вигук за вікном:

— Ромо!.. Ромо!.. Скоріше сюди!

Це кричав Містер-Пітерс. Рома підбіг до вікна:

— Що трапилося?

— Скоріше сюди! Пацюки… З’явилися велетенські пацюки!

Цього було досить. Рома забув про біль у правій половині обличчя, забув про непросвічений лівий бік. Швидким рухом він вимкнув генератор, вистрибнув на двері й побіг надвір.

Містер-Пітерс був дуже схвильований. Він схопив Рому за руку і, не помічаючи різнокольоровості його обличчя, проговорив:

— У радгоспі з’явилися велетенські пацюки. Не такі, як оті, що їх ми бачили раніше… Вони зробили наскок на кролятник. Ходім. Я так боявся цього!

Вони швидко йшли двором. І Містер-Пітерс, нахиливши голову Роми до своєї, додав пошепки:

— Я певен, що це наша вина.

— Як?..

— Пам’ятаєш те просвічене зерно, що його пожерли пацюки? Оце воно й є. Ті пацюки перетворилися на гігантів. Е, що казати! Зараз сам побачиш…

10. ХИЖАК НА ВОЛІ

Справді, для жартів місця не залишалось. Наперегони з Містером-Пітерсом і Ромою бігли робітники, несучи з собою рушниці. Стривожені обличчя, швидкі рухи, зосередженість — все це вказувало на серйозний характер події. Сонце зайшло за обрій, по землі розстилалися сині присмерки. Електрику ще не засвітили. Містер-Пітерс прискорив ходу:

— Там щось робиться. Ромо, ходу!..

За рогом вони побачили Ганну. Вона бігла назустріч їм:

— На допомогу! — вигукнула вона, пробігаючи далі. — Там знов пацюки. Вони напали на кролів, а тепер кидаються вже й на людей. Я біжу телефонувати…

Куди телефонувати — вона не встигла сказати. З-під помосту, на якому стояв склад, вистрибнула велика сіра потвора. З блискавичною швидкістю страховище майнуло перед дослідниками, зробило кілька стрибків — і зникло в напрямі до кролятника. Скрикнувши, Ганна кинулася бігти далі. Містер-Пітерс спинився, дивлячись услід сірій потворі: на переніссі його зсунулися брови, він до крови закусив зубами нижню губу.

— Ти бачив? — схвильовано звернувся до нього Рома. — Це був… це був…

— Пацюк, — ствердив Містер-Пітерс, — швидше, пішли!

Від кролятника пролунали поодинокі постріли. Рома й Містер-Пітерс здаля побачили, як стрибнула вгору велика сіра тінь і зникла на даху кролятника. Вони підбігли ближче. Коло самого входу стояв з гвинтівкою в руках Данило Якович. За ним було ще кілька озброєних робітників. Олесь так само держав напоготові рушницю. Він помітив товаришів, подивився на них і безнадійно махнув рукою.

— Що? — спитав у нього Рома…

— Та тут таке…

— А, і ви вже тут, хлопці, — проговорив Данило Якович, — гаразд. Нашого полку побільшало. Стріляти вмієте, сподіваюся? Добре, добре. Он, беріть рушниці в тих ось двох. І слухайте. Ось що ми робитимемо.

Він обперся на рушницю:

— Зараз в кролятнику їх штук п’ять-шість. Вони розідрали на шматки кількох кролів. Але далі вони не можуть нічого зробити, бо решту кролів встигли заперти в другій половині кролятника. Вбігли сюди пацюки через ці двері. Так. Другого виходу немає. Отже, їм нема куди тікати. Так. Розумієте? Ми мусимо зараз взяти їх атакою і вбити. Так?

— Так, Данило Якович. Але звідки?

— І ніяких розмов поки що. Часу немає. Ну, хлоп’ята, за мною. Дивіться, стріляти уважно — тільки тоді, коли я подам сигнал. За мною, вперед! Тихо, без галасу.

Він розкрив двері і сунув вперед. За ним кинулася решта, тримаючи гвинтівки напоготові.

В кролятнику було напівтемно. Тиша не відгукувалася нічим. Широкий коридор вів просто до другої половини, де заперті були кролі. Двері ліворуч, підперті дерев’яною лопатою, закривали гігантським пацюкам дорогу назад. Данило Якович обережно відсунув лопату, трохи відчинив двері й подивився всередину. Тихо. Невисокі дерев’яні загорожі для кролів, кормушки — все було порожнє, немов нічого й не трапилося.

— Тс-с… — прошипів Данило Якович.

Він, обережно посуваючись і тримаючи гвинтівку дулом вперед, увійшов до приміщення. Зіркі його очі приглядалися до непевних присмеркових тіней, що лежали навколо, ховаючись у темних кутках.

— Пацюки ховаються, — ледве чутно прошепотів Рома Олесеві.

Той, погоджуючись, кивнув головою. Але Данило Якович уже помітив ворога; не говорячи жодного слова, він вказав рукою в лівий дальній кут і зробив тією ж рукою виразний жест: готуйсь!

Тепер, коли очі звикли до напівтемряви, було видно: в далекому кутку, один біля одного сиділи, готові до стрибка кілька велетенських пацюків. Шерсть на їх спинах наїжилася, пащі загрозливо щерилися. Пацюки, не насмілюючись самі перейти в наступ, вичікували. Це були вже не ті великі пацюки, що кілька днів тому потрапили до пастки. Жодна з пасток звичайного типу неспроможна була б убити таку потвору — хіба що затиснути її лапу. Завбільшки з собаку, худі, із скуйовдженою шерстю, — це були справжні хижаки, готові до нападу.

Данило Якович повільним рухом навів гвинтівку, прицілюючись. За ним це зробили й інші. У тиші було чути удари власного серця.

— Вогонь! — скомандував Данило Якович.

Дружній залп розідрав на шматки загрозливу тишу.

Полум’я від пострілів яскраво освітило приміщення. Два пацюки підстрибнули й упали, конвульсійно тіпаючи лапами, на спину. Але решта вціліла. Пацюки кинулися вбік. Один з них, великий і страшний, стрілою піднісся в повітря, стрибаючи просто на людей.

Постріл… ще один… ще…

— Стріляй! — пролунав голос Данила Яковича.

Очевидно, якась куля влучила в пацюка, бо він, впавши додолу, побіг, шкутильгаючи, на трьох лапах, геть до дальньої стіни. Навздогін йому пролунали ще постріли — і він залишився лежати нерухомо.

Проте решта пацюків перебігла до найдальшого кутка. Один з пацюків високо підстрибнув і вхопився пазурями за перекладину стелі. Його задні лапи гойдалися в повітрі, хапаючись за перекладину. Він перевалився на перекладину, підстрибнув ще — і зник на горищі. Три пацюки, що залишилися, дивилися йому вслід.

— Стріляй!.. — ще раз вигукнув Данило Якович. — Стріляй, бо втечуть!

Пролунали постріли. Але присмерки заважали. Пацюки перетворилися на сірі тіні, їх обриси розпливалися в синій темряві. Люди побачили, як один за одним стрибнули два пацюки вгору — і зникли слідом за першими на горищі. Данило Якович жбурнув рушницю на землю.

— Патронів не вистачило в мене, — сказав він злісно.

Але Олесь швидко став на одне коліно й прицілився туди, де залишався ще один пацюк. Кілька тривожних ударів серця — і постріл, гучний і сухий. У його світлі вгору майнула сіра потвора — і впала додолу. Велика тінь залишилася лежати нерухомо на підлозі. Олесь підвівся, тримаючи рушницю. Він запитливо поглянув на Данила Яковича. Той ляснув його по плечу.

— Молодець! Влучив. Добрий з тебе стрілок.

Потім його очі подивилися вгору, туди, де зникли три пацюки. Директор похитав головою:

— Ех, забули про горище. Втекли…

— А куди ж вони втечуть? — спитав його похмуро Містер-Пітерс.

— Куди, куди. Через дах надвір. Та тепер вони вже давно зникли, — додав він, помітивши, що один з робітників зібрався взяти драбину, яка стояла коло стіни.

— Давай сюди краще вогню.

Директор узяв з стіни ліхтар, запалив його. Високо тримаючи його в руці, Данило Якович підійшов до щойно вбитого пацюка. Проте, він ще агонізував. Його зуби щерилися, вуси ворушилися, лапи тіпалися, немов він хотів щось схопити своїми пазурями.

— Так… так… — проговорив Данило Якович, — нічого собі створіннячко… І звідки ти таке взялося? Ніхто ж тебе не просвічував тим промінням. Га, хлопці? — повернувся він до дослідників.

Олесь спустив очі. Містер-Пітерс поглянув на директора, на Рому, на Олеся, знов на директора:

— Ходімо, Данило Якович, — сказав він нарешті, — я мушу дещо розповісти вам.

— Ну, що ж, ходім, — погодився Данило Якович, — мені якраз треба зайти до нашої телефонної станції, поговорити з містом. Хай отрути нам надішлють.

Він сказав ще щось робітникам, наказав винести вбитих пацюків — і вийшов разом з Містером-Пітерсом, Олесем та Ромою.

— Слухаю вас, хлопці, — проговорив він зрештою.

— Данило Якович, — почав Містер-Пітерс, — трапилася велика неприємність. Ви зрозумієте зараз. Не буває такого, щоб усе йшло гаразд. Трапилася одна помилка — і від неї тепер усе лихо…

— А саме?

— От, коли просвічували ми зерно… от тоді це й трапилося. Просвічене зерно залишили до ранку в лабораторії… а вночі туди залізли пацюки… нажерлися того зерна…

— Ну?

— От, ці велетенські пацюки — і є ті самі, що тоді нажерлися.

— Не розумію. — Обличчя в Данила Яковича нахмурилося.

— Та бачите, це принципіально те ж саме: чи просвітити тварину ультракороткими хвилями, чи дати їй їсти продукти, концентровано насичені ультракороткими хвилями… власне, це все одно, бо ріжниця тут буде кількісна… а якісно те ж саме.

Очевидно, Містер-Пітерс понад силу говорив про це. Він весь час скручував собі цигарку, але ось уже третій раз папір рвався і тютюн висипався на землю.

— Так, — проговорив директор, повільно вимовляючи, — так… значить, це тепер ми бачимо зворотний бік цього чортового проміння?

— Ні, ні, — встряв Рома, — не так. Це не зворотний бік, це помилка. Ну, от якби лікар, наприклад, помилився й дав хворому не ті ліки, а щось, що впливало б навпаки…

— Так… — повторив Данило Якович, — ліки навпаки, кажеш? Гаразд. Оце ми зростили замість доброго зле. Так… Ну, значить, маємо добрий урок. Діалектика, хм… Проміння добре для одного і досить погано для другого… хм… так…

Вони підходили вже до невеличкого будинка, де містилася телефонна станція радгоспу.

— Так, — сказав ще раз директор. — Тим більше треба нам отрути. Поки що я не бачу інших заходів боротьби з цими потворами.

Черговий телефоніст зустрів Данила Яковича на порозі, він схвильовано сказав:

— Товаришу директоре, якась дивна історія.

— Що таке ще? — підвів брови Данило Якович.

— Та ось на комутаторі таке. Нумер вісімнадцять, себто, електролабораторія, весь час, викликає мене, ось уже хвилин п’ять. Я вмикаюся — нічого не чути. Вимикаюся — знов сигнали. Ось, ось, бачите?

Кришка нумера вісімнадцять на комутаторі впала. Нумер вісімнадцятий викликав станцію. Здригуючи, кришка номера деренчала.

— Ось, я вмикаю цей нумер. Послухайте.

Справді, нічого не було чути. Телефоніст вимкнувся, прикрив кришку нумера, але майже тієї ж секунди вона знов упала.

— Ніби хтось знімає трубку з важіля — і негайно кладе її назад, — задумливо сказав Містер-Пітерс, — дивно… А звідки це? Що то за нумер?

— Я ж сказав уже, — відповів телефоніст, — це електролабораторія, де просвічують зерно. Де новий генератор стоїть.

Рома зблід. Він зсунув шапку назад. Рот його відкрився:

— Що таке? — збентежено запитав Містер-Пітерс.

— Там… у нашій лабораторії зараз працює Рая… це з нею щось трапилось, — відповів Рома.

— Але що?

— Не знаю. Треба побігти туди.

І, все ще тримаючи гвинтівку, яку він приніс з кролятника, Рома вибіг з телефонної станції. Олесь поспішив за ним. Данило Якович звернувся до Містера-Пітерса, здвигуючи плечима:

— Все життя ви тут, хлопці, перекрутили… Ні, ні, це не значить, що я проти вашої роботи, зовсім ні. Але мороки з цією справою досить. Дай мені, товаришу, місто, — сказав він телефоністові.

Але… що ж справді відбувалося в лабораторії?.. Чому тривожно деренчала кришка нумера вісімнадцять?..

Рома не помилявся. Дійсно, в лабораторії працювала Рая. Вона хотіла використати час і попрацювати з маленькими кролятами, які їй сьогодні принесли. Поставивши клітку з кролятами на стіл, Рая ввімкнула генератор, вибрала потрібну довжину хвилі й почала просвічування. Велика кішка, привезена з міста, знаменита кішка з трикутним вирізом на вусі, перша просвічена новим генератором тварина, сиділа на стільці біля Раї. Кішка лагідно мугикала й ніжно поглядала на маленьких кролят. Рая помітила це:

— Здається, ти, кицю, бачиш у цих тваринках не наукові об’єкти, а смачну вечерю для себе? Так? Не вийде, не вийде. От, і хатня ти тварина, а скільки в тобі інстинктів стародавніх хижаків залишилося…

Рая просвітила одного кролика, другого, третього, роблячи різні експозиції, щоб на практиці перевірити і знайти найоптимальнішу для зростання цих малесеньких тварин, — і знов повернулася до кішки, що не припиняла своєї пісеньки.

— Ти, мабуть, і не знаєш, що твої далекі родичі — тигри, леопарди й інші — і досі полюють по лісах і хащах, добуваючи собі їжу. Ти ж так само хижак, кицю. Тільки лагідний. Ти ж, мабуть, тепер неспроможна навіть битися за своє життя… ех ти, хатній хижак!

Рая повернулася до кішки, погладила її по вигнутій спині. Кішка замугикала ще задоволеніше. Саме зараз Рая почула ніби звуки пострілів. Вони доносилися здалеку. Рая подивилася у вікно. Було вже темно — присмерки накрили землю й будівлі синьою своєю й туманною хусткою.

— Хіба тут, у радгоспі, є тир, киценько? — продовжувала далі свою розмову з кішкою Рая. — От тоді ми з тобою постріляємо. Ти знаєш, я непогано працюю з рушницею. От звідси куди б я влучила? Думаю, що в того цвяшка без промаху… Та ти не туди дивишся, киценько. Он у той цвяшок, що недалеко від телефона… ой!

Рая раптом спинилася. Вона злякано придивилася, навіть доторкнулася рукою до очей: може, це їй мариться?.. Але дивне явище помітила й кішка. Вона стривожено підвелася, шерсть її наїжилася, вуха загрозливо прилягли до голови. Кішка нервово перебирала лапами, переступаючи з одної на другу.

На стіні, на рівні плечей чоловіка, висів телефонний апарат. Звичайний телефонний апарат з нікельованою трубкою. Під ним недалеко від підлоги видно було невеличку дірку, яка, мабуть, залишилася ще з того часу, коли через неї до лабораторії з’явилися перші пацюки. Але не на дірку дивилася Рая, широко й перелякано розплющивши очі. Вона дивилася на стіну, на білу її штукатурку, що помітно ворушилася й осипалася маленькими шматочками. Здавалося, хтось дужий натиснув плечем на стіну з того боку. Частина штукатурки прямо над підлогою й старою невеличкою діркою вигиналася, ось-ось готова була впасти в кімнату.

Рая не розуміла нічого. Це складалося на дикий сон. Може — вибігти з кімнати, покликати когось?.. Але не встигла вона подумати; це, як від стіни відпав великий шматок штукатурки, і з стукотом звалився на підлогу. Відкрилася велика чорна дірка. І в ній…

— Ай!.. — несамовито скрикнула Рая.

Швидким рухом вона стрибнула на стілець, на якому сиділа до того. Схопившись обома руками за ручку пристрою, який рухав головну лампу генератора, немов ховаючись за неї, вона притиснулася до лампи, намагаючись не рухатися, не дихати. Кішка зловісно блимнула на неї зеленими очима і присіла на лапи, немов готуючись стрибнути.

Так, у великому отворі в стіні щось ворушилось. Ось майнула мов чиясь морда, показалася лапа з пазурями, що намацувала дальший шлях. З стукотом звалився ще великий шматок штукатурки. Тепер було ясно видно велику жахливу голову велетенського пацюка, що зазирав у кімнату, немов цікавлячися: а що, мовляв, тут робиться?..

Проте, це відбувалося протягом може кількох лише секунд. Немов хтось ззаду підштовхнув його, пацюк вистрибнув у кімнату й спинився біля отвору. А в ньому вже з’явилася голова другого пацюка…

Рая стояла, майже не дихаючи. В неї, здавалося, заніміли руки й ноги. Вона взагалі не зносила ні мишей, ні пацюків, вона вважала їх за наймерзенніші тварини. Але ніколи вони не здавалися ще їй такими огидними й страшними. Рая закам’яніла й механічно, як зачарована, стежила очима за потворами.

Перший пацюк швидко побіг вздовж стіни, принюхуючись до повітря. Він чогось шукав. За ним, вистрибнувши з отвору, навздогін побіг другий. Пацюки оббігли кімнату, зазирнули на стіл. У тиші було чути стукіт їхніх ніг. Пискнули вклітці перелякані кролята. Пацюки спинилися коло клітки. Перший дивився всередину. Другий, затримався біля нього тільки на мить. Він нюхав кутки, він перекинув носом порожній лантух з-під просвіченого зерна. Потім побіг далі. Він шукав чогось.

У світлі лампи, підвішеної під стелю, було яскраво видно його скуйовджену шерсть, його запалі боки. Очевидно, пацюк був голодний. Маленькі очі його злісно поглядали по сторонах. Але Раю він наче не помічав.

Перший пацюк усе ще сидів біля клітки, немов обмірковуючи щось. Другий повернув назад. Він, принюхуючись, підвів голову. Рая здригнулась, ось зараз він помітить її…

І раптом щось швидке й спритне майнуло в повітрі. Велика тварина з глухим стукотом, мовчки впала просто на спину другому пацюкові. Пролунав дикий зойк переляканого пацюка. Пацюк упав на живіт, підігнувши лапи. На його спині, вчепившись зубами в шию й охопивши тулуб лапами, глибоко запускаючи гострі пазурі, сиділа кішка. Вона рвала зубами шию пацюка. Але це тривало лише мить. Через дві-три секунди пацюк і собі вчепився зубами в кішку.

Обидві велетенські тварини билися мовчки. Лише іноді лунало уривчасте рикання. Сіра шерсть кішки заплямилася червоною кров’ю — і не відомо було, чия це кров, її самої чи пацюка.

Забувши про переляк, забувши про другого пацюка, Рая захоплено стежила за бійкою. Висуваючись з-за лампи, вона ладна була кинутися на допомогу кішці, якби не нудотна огида до мерзенної потвори. Перебороти цю огиду Рая не могла. На саму думку про те, щоб доторкнутися до пацюка, Рая відчувала таку огиду, в неї так тремтіли руки, що вона не спроможна була поворухнутися.

Дві велетенські тварини билися на смерть. Здавалося кішка перемагала. Вона була згори, пацюк уже хрипів, широкий струмінь крові цюркав з його шиї. Рая вигукнула, забувши про все:

— Ще! Ще, киценько, ще!..

І відразу спинилася. Бо саме зараз вона помітила, як повільно підплазував до середини лабораторії другий, пацюк. Очі його палали, він дивився не на бійку свого товариша з кішкою, ні: погляд пацюка був скерований на Раю, що висунулася з-за лампи.

Пацюк наближався. Зігнуті лапи його показували, що він готувавсь стрибнути. Рая зблідла. Але голова її працювала гарячково: що робити?.. Як захиститися?.. Адже в неї немає ніякої зброї… Вона дужче стиснула ручки генераторного пристрою — і в ту ж мить щасливо усміхнулася.

Не спускаючи очей з пацюка, що, мабуть, вибирав момент для стрибка, Рая однією рукою посунула движок реостата, який регулював напругу, а значить і довжину хвилі, до стану, в якому генератор мав давати найкоротшу, найсильнішу хвилю в один міліметр. З радістю Рая помітила, як сухо затріщали фіалкові іскри, зриваючись з антени, як запахло в повітрі озоном.

Пацюк уже спинився. Вони дивилися одно на одну — потворне створіння з скуйовдженою шерстю й палаючими дикими очима і золотоволоса дівчина з блідим рішучим обличчям і стисненими губами, з яких зникли останні краплинки крові.

Блискавично, як пружина, знявся пацюк у повітря, несучись просто на Раю. Його довге тіло витягнулося в одну лінію з огидним голим хвостом. Але не менш швидко Рая скерувала рефлектором на пацюка палюче проміння, — зовсім так, якби вона хотіла відбити напад, захищаючись лампою. Пролунав голосний зойк. Не долетівши до Раї, пацюк конвульсійно сіпнувся вбік і впав на підлогу. Він тремтів усим тілом, він терся мордою об підлогу. Він огидно пищав, він тикався обпаленим носом об стіл.

Рая стежила за ним. Вона знала: вбити потвору промінням не можна. До певного часу, обпалюючи крису, їм пощастить відбивати напад, але лише доти, доки пацюк, розлютований вкрай, не проскочить під екран. Може, допоможе кішка?.. Але швидкий погляд у той бік довів, що велетенський противник кішки, навіть з розірваною шиєю, не здавався. Бійка тривала. Що ж робити?

Вибігти з кімнати вона не встигне… покликати когось — але вікно зачинене… подзвонити телефоном, сповістити… але телефон на стіні, до нього далеко… І знов щаслива думка майнула в Раї. Тримаючи однією рукою ручки пристрою, другою Рая схопила з стола довгу паличку, що на ній Рома відзначив метр і сантиметри, щоб вимірювати зростання корів. Цією паличкою Рая обережно підняла гачок, на якому висіла телефонна трубка… опустила його і знов підняла, в той же час стежачи за пацюком, що готувався до другого стрибка.

«Отак… піднімати й опускати гачок… на станції побачуть, що трапилось щось дивне… мовляв, викликають станцію, а не говорять… сигнал за сигналом…»

Ці думки уривчасто проходили в мозку Раї. Але ось пацюк знов присів. Очі його дивилися на Раю з люттю.

І знов повторилося те ж саме. Блискавичний стрибок, швидкий рух рефлектора, дикий зойк обпаленої тварини, що так само впала знов на підлогу… Рая ледве трималася на ногах, вона тремтіла всім тілом. Але майже мимоволі, як машина, вона продовжувала піднімати й опускати паличкою гачок телефонного апарата.

Перший пацюк уже не пручався. Він лежав на підлозі, безпорадно тіпаючи лапами. Кров лилася з його ран. Але й кішка була важко поранена. Вона сиділа на підлозі, зализуючи рани, поглядаючи на другого пацюка. Напасти на нього вона була вже неспроможна.

«Невже не звернуть уваги?.. Невже не помітять цих сигналів?..»

Пацюк готувався знов стрибнути. Потвора ніяк не могла здогадатися просто підлізти вниз, під стіл генератора, де проміння вже не дістало б її. Новий стрибок, новий зойк… Рая відчувала, що вона ось-ось знепритомніє. Пацюк упав близько від генератора, він лежав на відстані двох метрів від Раї. Що робити? Де шукати порятунку?..

Раї здалося, що вона чує сморід від огидної потвори. Голова пішла обертом, все закрутилося навколо Раї, вона насилу втрималася на стільці, держачись за ручки. Пацюк знов плазував.

— Ні… я не можу більше…

Беззвучно Рая відпустила ручки й нахилила голову. Паличка впала з її рук… хай буде, що буде!

Вона почула, як тихо стукотять лапи пацюка. Страховище плазувало до неї… зараз… зараз… воно кинеться до неї.

І з тремтінням Рая почула новий незрозумілий шум. Чийсь вигук:

— Так!.. Вогонь!..

Гучний постріл… ще… Рая примусила себе розплющити очі. При дверях стояв Олесь. Він тримав рушницю і з її дула ще піднімався голубий димок. Пацюк тіпався на підлозі, перекинувшись на спину. Хтось узяв Раю за руки. Вона щасливо усміхнулася. Все попливло в її очах, загойдалося, переплуталося. Вона встигла ще сказати:

— А я думала, що… вже… не встигнете… думала…

Не закінчивши фрази Рая відкинулася назад. Її підхопили руки Роми. За ним стояв Олесь. Обидва були бліді. З антени генератора все ще зривалися й тріщали сухі, фіалкові іскри.

Рая лежала непритомна, на руках товаришів.

11. ВИСНОВКИ ДАНИЛА ЯКОВИЧА

— Якби таке приснилося — я не повірила б, — сказала Ганна Андрієві Антоновичу.

Той лише покрутив головою: дійсно, усе це набирало зовсім неймовірного характеру. Старий Андрій Антонович багато чого бачив на своєму віку. Більше того, чудесна подія з його волоссям нібито мусіла зробити його остаточно прихильником наукових досягнень. І все-таки, — на його обличчі застигло здивування, — не менше від того, що про нього свідчив вираз обличчя Ганни.

Та й було з чого здивуватися. Обоє вони стояли біля корівника, — там Ганна бувала до того десятки разів, жодного разу не залишаючись довше, ніж намагала її справа. Андрій Антонович прийшов сюди вдруге. Проте — бував же він до того по корівниках?.. Що ж саме трапилось тепер?

Ось вибігла схвильована Тетяна Гаврилівна. На її обличчі був одчай. Вона сплеснула руками:

— Просто не знаю, що його й робити, Ганно, — сказала вона поквапно, — прибуває й прибуває. І коли спиниться — невідомо.

— А що каже Рома? — спитала Ганна.

— Він і сам розгубився. Каже «це чортове проміння надто потужне»… Каже: «таке воно ак… акти..» Не вимовлю ніяк цього слова.

— Активне? — здогадалася Ганна.

— Ага, ага. Ак… активне. Воно саме. Ну що мені робити?.. І посуду вільного вже немає.

— Хай у бочки зливають, — подав репліку Андрій Антонович.

— Та доведеться, мабуть, — і Тетяна Гаврилівна побігла далі, коливаючи на ходу своє кремезне, широке тіло.

Андрій Антонович почухав ніс:

— М-да, — сказав він задумливо, — це, значить, ціла притичина. Ну, пішли, може воно поменшало…

— Гей, побережись! — пролунав коло них вигук.

Двоє робітників везли на повозці кілька великих бідонів.

— Що, ллє? — спитала в них Ганна.

Вони не відповіли. Один з них тільки махнув рукою — не питай, мовляв.

Дивне видовище у корівнику могло вразити будь-кого. Одна за одною, по своїх станках, стояли великі корови. Ні, вони не тільки здавалися великими, вони таки дуже зросли за ці дні. Просвічування дійсно пішло їм на користь. Але не в тому була справа. Коло кожної корови сиділа доярка — і не було серед них жодної, що не працювала б. Хоча, з другого боку, це навряд чи можна було назвати справжньою доярською працею.

Ганна добре бачила, як доярка, що була в неї найближчою, лише встигала доторкатися пальцями до дійки — і відразу ж з дійок пирскала цівка густого молока. Доярка робила не більше десятка дотиків — і дійниця була вже наповнена до країв, молоко стікало на землю. Тоді доярка кричала:

— Дійницю!.. Дійницю!

До неї підбігав робітник з порожньою дійницею, замінював, біг убік, зливав молоко з дійниці до бідона — і стрімголов летів туди, звідки доносилося нове одчайдушне:

— Дійницю!.. Дійницю!

А корови повільно жували сіно, час від часу повертаючи. голови назад і здивовано, незрозуміло поглядаючи туди, де з їх дійок витікали ріки молока. Корови поглядали назад розумними своїми очима, мов пересвідчуючись, що хтось стежить за цим молочним вибухом, — і відверталися знов до ясел. Що вони могли зробити ще? Адже не в їх волі було це виливання.

Вздовж ясел промчав захеканий Олесь. Він кричав:

— Води!.. Води давайте пити досхочу… Хай п’ють, бо інакше може бути погано.

Робітники несли відра з водою. Вони підносили їх коровам; ті пили жадібно, не відриваючись. Здавалося, що вода, випита коровами, майже відразу ж перетворювалася в них на густе молоко — і лилася з дійок в дійниці безупинно.

Ганна спіймала Олеся за полу піджака:

— Що ж буде далі, товаришу Олесь? — спитала вона.

— А хіба я знаю? — відгукнувся той. — Литиме, поки не скінчиться це збудження. Зараз, Ганно, зараз…

Він побіг далі, помітивши, що якась корова залишилася без води. Розпорядившись і простеживши, щоб корові дійсно дали негайно ж велике відро води, Олесь повернувся назад. Він помітив, що до Ганни підійшов Данило Якович. Директор задумливо роздивлявся, мов вивчаючи, що відбувалося навколо нього. Він підійшов до найближчої корови, спинився коло неї, поклавши руки за спину. Пальці його перебирали пучок сіна, він дивився на корову невідривно.

Ганна й собі бачила, як здригувала час від часу корова. Це тремтіння починалося близько голови. Немов потужна хвиля виникала там, під блискучою чистою шкірою корови. Хвиля виникала там — і бігла далі, по спині, по боках корови, яка неспроможна була стримати це тремтіння. Щось турбувало тварину, — але вона, не відриваючись, хапала губами сіно, ледве кількома рухами щелепів прожовувала його й ковтала, ковтала. Час від часу корова тягнулася до відра з водою, випивала з половину його — і знов хапала корм.

Це було майже страшно — це невпинне знищення корму. Ніби вже не тварина стояла тут, а якась вдосконалена машина для перетворення сіна й води на безперервний струмінь молока…

Ганна почула, як Олесь запитав у робітниці:

— Міряли температуру давно?

Та відповіла зітхнувши:

— Щопівгодини міряємо.

— Ну?

— Не спадає. Так і тримається на сорок два градуси. Тільки в одної спала до сорока.

Нарешті Данило Якович повернувся. Обличчя в нього було гнівне, очі дивилися гостро й непримиренно. Він побачив Олеся.

— Так, голубе мій, так, — проговорив він сердито, — що можеш сказати? Загубили ви мені корів, га?..

Олесь знизав плечима:

— Я сподіваюся, Данило Якович, що зовсім не так. Ми не загубили й не збираємося губити нічого. Я певен, що все буде дуже недовго. Адже далі корів ніхто не просвічує. Мусить спинитися…

— Та ти бачиш, як вони корм жеруть? Хіба ж так можна? Корова не встигне нічого перетравити… — Данило Якович зсунув кашкета на потилицю, це означало найвищу міру збудження. — Та ти знаєш, що вони не відригують нічого? Не ремигають? Га?

— Значить, їм не треба, — спокійно зауважив Олесь..

— Як це не треба? — аж захлинувся Данило Якович.

— Бачите, ми всім їм міряємо температуру. Вона тримається поки що на рівні сорока двох градусів…

— Що?.. — очі Данила Яковича помітно полізли на лоб.

— Та ви не хвилюйтесь: це цілком закономірно. Адже мусить корова діставати збудження для такої страшної, роботи, для цих потоків молока? От висока температура й дає їй це збудження. Я думаю, все це відбувається так. Вплив нашого просвічування дуже й дуже збудив організм корів. Бачите, вони здригують?.. Це, я думаю, вплив, просвічування на нервову систему. Корм жеруть і майже не жують?.. Зрозуміло. Я мушу припустити таке. Під впливом УКХ складний шлунок корови на всіх своїх ділянках підвищив свою діяльність на один ступінь. Розумієте?

— Ні чорта не розумію поки що.

— Ну, от перший шлунок замість тільки обгорнути соками їжу й викинути її назад на дальше ремигання, тепер сам перетравлює й передає напівперетруєну їжу другому шлункові. Цей так само підвищив свою діяльність і робить тепер те, що раніше робив лише третій шлунок. І отак всі ділянки шлунково-кишкового тракту. Їжа проходить крізь корову дуже швидко, зовсім іншими темпами, як раніше… І всьому цьому, звісно, допомагає підвищена температура. Тільки треба встигати давати пити, це дуже потрібно, щоб корова багато пила зараз. От я й стежу.

Директор помітно гнівався, але стримував себе. Майже спокійним голосом він спитав у Олеся:

— Але як воно все-таки все це трапилося? Чому?

Олесь знизав плечима:

— Важкенько так відразу сказати…

— Знов помилка? — ще суворіше пролунав голос директора.

— Ні, не помилка, — твердо відповів Олесь, — просто непередбачені наслідки досліду. Ну, от з кролями, наприклад, все йде гаразд. По просвічуванні вони швидше зростають, швидше розплоджуються, їхня шерсть густішає й пухнастішає. З курами вийшло трохи складніше, бо хто ж знав, що вплив ультракоротких хвиль на курей локалізується саме на яйценосності?.. Це ми взнали лише тоді, коли побачили все на власні очі. А до того — хто міг передбачити? Жоден дослідник на світі…

Данило Якович здвигнув загрозливо плечима:

— А треба так, щоб знали.

— Для цього ми й робимо досліди, Данило Яковичу, щоб потім усі знали, — суворо відповів Олесь. — Якби, наприклад, не вийшло у нас тієї неприємності з пацюками, ми б не знали про те, якою могутньою силою є наше просвічене зерно, коли його давати як їжу тваринам. Чи не так?

Данило Якович промовчав, а Олесь говорив далі:

— Саме так і тут. Тепер ми знаємо, що вплив ультракоротких хвиль на корів не обмежується лише тим, що вони більшають, дужчають тощо. Ні, ми знаємо…

— І бачимо на власні очі, — перепинив його Данило Якович.

— Так, і бачимо на власні очі, — спокійно погодився Олесь, — що вилив ультракоротких хвиль на корів локалізується головне на їхній молочній продуктивності. Ніби тут сконцентрувалася вся сила наших ультракоротких хвиль — у вимені корів… Це ми з’ясували. Тепер, уже емпірично, з’ясуємо, яка тривалість цієї локалізованої дії. І надалі впливатимемо вже не так інтенсивно, а обережніше.

Данило Якович немов на це й чекав:

— От, от, от! Саме про це й кажу. «Обережніше». Чудесне слово, як хто розуміє. І хто не розуміє, так само, бо мусить зрозуміти. Та ти, наприклад, розумієш, що все це дуже небезпечно?.. Я, братику, всією душею, можна сказати, за ваші дослідження. Це, на мою думку, надзвичайна штука, ваші хвилі, проміння й всяка там чортівня. Але… але я проти того, щоб ви поспішали. Ну, взяли б собі там якусь одну корову — і просвічували її. А то — дивись — добрий десяток корів мені так активізували, що й самі тепер не знаєте, що з ними робити. Так? Та ти мені шарики не крути, а скажи, так чи не так?

— Ну, так.

— І без твого «ну», все’ дно буде так. От я й кажу: може, ви мені оцих корів вкрай уже зіпсували? Може, вони так литимуть молоко, аж доки не помруть від цього? Хіба ти можеш відповісти на це?

— Точно не можу, але всі дані кажуть…

— Навіщо мені твої дані? Мені корови потрібні, а не дані. Твої дані тобі й про пацюків нічого не казали. Ну, добре, що нам пощастило з тими пацюками розправитися. Проте, ніхто не певен, що там у підпіллі ще не залишилося кількох таких потвор.

— Вони б вилізли, Данило Якович, — втрутилася Ганна, — їм же нема чого там їсти.

— А ти мовчи, — гримнув на неї директор, — ти от краще мені з курами розквитайся. Ач, яка!.. Так от, я й кажу: мені за корів відповідати доведеться, а не вам. Ви от своє зробили, а потім мені куштувати всякі несподівані наслідки, відбуватися за них…

Олесь образився:

— Неправда, Данило Якович. Ми так само несемо відповідальність. І допомагаємо ліквідувати неприємні випадки. От, бачите, це ми вирішили давати коровам води досхочу…

— Щоб більше молока витікало з них? Спасибі вам.

— Ні, не для того, а щоб компенсувати корові втрату вологи. Адже зараз не можна спинити цей потік, він може виснажити тварину. А ми її підгодовуємо, напоюємо — і все залишається на місці.

— На місці, на місці, — пробурчав Данило Якович, трохи заспокоюючись.

Повз них все ще проносили бідони з молоком, вносили назад порожні. Пройшла зміна доярок — і через кілька хвилин вийшли звільнені, втомлені попередні. Одна з них, проходячи мимо директора, напівжартівливо зауважила:

— Премію, товаришу директоре, готуйте. Он скільки молока видоїли, аж рахунок загубили!

— Почекай, почекай, — так само жартівливо відгукнувся Данило Якович. — Я ще не знаю, чи прибутки це будуть, чи витрати. Правда, Олесю?

— Я певен, що прибутки.

— Ну, гаразд. Підрахуємо тоді. Тільки ти май на увазі, я своїх висновків ще не зробив, — вже серйозно додав Данило Якович і пішов з корівника.

За ним слідом посунув і Андрій Антонович, що весь час уважно слухав розмову, не пропускаючи жодного слова.

— Андрію Антоновичу. Куди ж ви? — гукнув Олесь. — Скажіть краще, як ваше волосся? Все гаразд?

Андрій Антонович повернувся. На обличчі його була яскраво виявлена непохвальність.

— Та чого там, — відповів він похмуро, — я слухав тут тебе, слухав…

— Ну так що ж?

— Та виходить, що моє волосся мусить скоро випасти.

— Чому? — Олесь навіть здивувався.

— Та ти ж кажеш, що все це дуже короткочасне… І молоко оце, і все, що проміння робить… так от, мабуть, так і з волоссям моїм буде.

Старий був такий засмучений, що Олесь розсміявся. Розсміялася й Ганна. Сусідня корова озирнулася, стривожена цим вибухом молодого заливчастого сміху, подивилася, непохвально хитнула головою — і повернулася знов до ясел; не варто, мовляв, звертати уваги…

— Е, ні, Андрію Антоновичу, — ледве пересилив сміх Олесь, — це зовсім до вашого волосся не стосується. А в крайньому разі, якби щось трапилось, ми завжди можемо досвітити вашу голову.

— Та ви завжди щось вигадаєте…

Старий, зберігаючи на обличчі підкреслену незадоволеність, пішов. Очевидячки, він все-таки не вірив поясненням Олеся.

Все ще усміхаючись, Олесь звернувся до Ганни;

— Ви Містера-Пітерса не бачили?

— Ні, — відповіла вона, — він весь час сидить у себе в лабораторії. Мені призначив прийти о третій — щось показати хоче. А до речі, скільки зараз?

— То ви вже запізнилися. Бо вже п’ять на четверту.

— Ой! — майже скрикнула Ганна. — Він лаятиметься… Побіжу!

Вона навіть удала на своєму вродливому обличчі ляк, хоч очі все ще сміялися. Немов стривожено поспішаючи, вона кивнула Олесеві головою і швидко пішла геть. Олесь поглянув їй услід.

— Так він і насмілиться лаяти тебе, — подумав він іронічно, — ще побачимо, хто з вас кого лаятиме, зрештою… Ой, здається мені, засипався цього разу наш поважний зв’язківець… Це все одно, як я з Раєю, наскільки я розуміюся на медицині.

Він хитнув головою й повернувся до справ: за станом корів треба було уважно слідкувати, бо й справді якась помилка з годуванням могла погано відбитися на худобі. Проте, побачивши Рому, знесиленого вкрай турботами, він звернувся до нього:

— Як ти гадаєш, Ромо, з пацюками край?

— Не розумію…

— Ну, от, усіх ми знищили, чи можуть іще з’явитися?

Рома подумав:

— Мені здається, всіх. Ти підрахуй сам. Три пацюки тоді втекли з кролівника на горище, пам’ятаєш?

— Три.

— Двох ти вбив, коли ми прибігли до лабораторії на допомогу Раї?

— Власне, не двох, а одного. Бо першого без моєї участі загризла кішка. І заплатила за це своїм життям. Рая сумує — просто жах. Каже, мене кицька врятувала, а сама потім від ран померла…

— Ну, гаразд. Значить, вбили двох з трьох. А одного вчора сторож біля склепу застрелив. От і все. А більш ми зерна не розсипали… я, принаймні, — глузливо додав він, натякаючи, що історія з пацюками виникла через недбалість Олеся.

— Ну, гаразд, гаразд. Іди вже, різнокольоровий, — відпарував Олесь, маючи на увазі напівзасмагле обличчя Роми: — І коли вже ти до кінця просвітишся?..

— Та тебе не запитаю, — гордовито відповів Рома.

— Іди, іди… там тобі Тетяна Гаврилівна сметанки приготувала, — почув іще Рома останній укол від Олеся.

Але на це він не вважав за потрібне відповідати.

Між іншим, зовсім не слід думати, що такий обмін привітними фразами означав сварку або щось подібне до неї. Аж ніяк. Це був просто товариський обмін жартами, свого роду весела розмовна гімнастика. І все. І Олесь, і Рома розлучилися так, як і були, — найкращими приятелями.

Якби на місці когось з них був Містер-Пітерс, — справа могла б повернутися інакше. Бо запальний електротехнік, він же й бригадир нашої бригади, — частенько забував межі жартів і вибухав, як вулкан. Проте, Містера-Пітерса тут не було. Він сидів у лабораторії і старанно збирав, монтував якийсь складний прилад. Новий генератор? — думає вже читач. Ні, ні: досить і одного. Ще ніхто, ні ми з вами, ні ціла бригада молодих дослідників, ні директор Данило Якович, ні навіть сам старий мудрий Андрій Антонович — не знають всіх властивостей цього генератора. Отже, це не новий генератор, а щось інше.

Великий новий апарат стояв у кутку лабораторії — якраз там, де світлою плямою помітні були сліди штукатуреного отвору, зробленого гігантськими пацюками. Апарат стояв на осібній тринозі. З нього на кімнату дивилося широке скляне око, немов це був складний фотографувальний прилад. Але не було тут ні затвору, ні чогось іншого, що характеризувало б цей прилад, як фотоапарат. Навпаки, великі електронні лампи, якісь мідні дуги, ручки, дивної форми скляні балони, що нагадували вигадливі грушки, — все це свідчило, що новий апарат, безумовно, мав певні стосунки з радіотехнікою.

Видимо, цей складний апарат був уже зовсім готовий. З’єднаний товстими шнурами з генератором, сполучений мідними дротами з газотронним випростувачем, — він не притягав уваги Містера-Пітерса, що навіть не поглядав у його бік. Бригадир схилився над столом, де стояло щось інше. Містер-Пітерс уже закінчив основне монтування і тепер з вимірчими приладами в руках перевіряв востаннє всі з’єднання між окремими деталями апарата. Зважаючи на його радісне обличчя, почувши його тихе мурмотіння, побачивши в’юнкі кільця диму, які він випускав в повітря після кожної задовільної спроби, — можна було вирішити, що бригадир уже довів справу до переможного кінця.

Так воно й було справді. Кілька днів напруженої праці дали свої наслідки. Власне — хіба можна говорити про якісь «кілька днів»?.. Далеко не так. Ідею цих апаратів Містер-Пітерс носив у своєму серці вже досить давно. Але щоб здійснити цю ідею, йому бракувало того генератора, що тепер став уже знайомою й випробуваною — правда, зовсім не до кінця — машиною. Тільки чудесний генератор дозволив здійснитися давнім сміливим мріям. Проте, що ж то були за апарати?

Містер-Пітерс підвівся. З насолодою він випростав стомлену спину, потягнувся. Поклав на стіл недокурену цигарку: з неї ще підіймалася вгору синя тоненька цівка пахучого диму. Містер-Пітерс поглянув на годинника: було вже чверть на четверту. Він подивився у вікно, перевів погляд на двері, незадоволено стиснув губи. Здавалося, він на когось чекав. На кого?

Не будемо нескромними, забудемо на хвилину розмову, що точилася між Олесем та чорноокою Ганною. Зробимо вигляд, ніби ми нічого не знаємо. Тим більше, що ось Містер-Пітерс, цей натхненний винахідник і конструктор, творець чудесного генератора й нових невідомих ще апаратів, — цей гордовитий Містер-Пітерс уже сів біля стола в позі людини, якій щось дуже неприємно. Очі його сповнилися сумом, пальці нервово крутили якийсь гвинтик, забута цигарка додимлювала на столі. Що поробиш — навіть великі, геніальні люди підвладні загальнолюдським почуттям. І ми певні — коли коханка залізного Цезаря запізнювалася, затримуючись десь, і з’являлася на чверть години пізніше призначеного строку, великий Цезар, гроза людства, так само сидів біля вікна із сумним виразом очей і рахував довгі, тягучі хвилини. А якщо він не дивився при цьому на стрілки годинника, то це, може, тому, що за його часів ще не було годинників із стрілками. У Містера-Пітерса годинник був; отже, він використовував його за стандартною програмою поведінки закоханого чоловіка — дивився на циферблат і дивувався, як повільно плазує ним стрілка…

Як і слід бути в таких випадках, двері до лабораторії відчинилися саме тоді, коли Містер-Пітерс найменш чекав, вирішивши вже, що вона не прийде. Але «вона» прийшла. Вона вбігла до лабораторії, задихана; вона розчервонілася, вона дивилася на нього з винуватим виглядом. Містер-Пітерс мав усі підстави сердитися; він міг зустрінути її суворим поглядом, докором. Проте… чомусь він неспроможний був зробити таке. Він просто рвучко підвівся; на обличчі його сяяла радісна усмішка. Він мурмотів:

— Ну… от… от я хочу вам показати… оце…

— Мало не запізнилася, — не зовсім послідовно відповіла йому Ганна, — поспішала, поспішала…

— Та ні, зовсім не запізнилися, ні, — здав свої останні позиції Містер-Пітерс. — Я ось щойно закінчив роботу. Тільки встиг закурити — і ви вже тут.

Дивно, між іншим, точиться розмова між двома людьми, яким багато чого треба сказати одне одному!.. От — зустрілися, зрештою, кожне готувалося, обмірковувало, зважувало: отак треба буде сказати, і отак, розповісти про те й те, спитати про це й це. І стоять один проти одного, з розгубленими думками, говорячи зовсім не про те, а про якісь друго— й третьорядні речі. І, сказавши кілька слів, знов змовкають, шукаючи — про що б оце ще поговорити.

А всі можливі теми розмови забуті, а згадати про них нема кому, а розмова шкутильгає, спиняючись щохвилини… Бо — про що говорити, коли проти тебе сяють ласкаві очі, тобі посміхається чарівне обличчя, тобі квітнуть червоні пелюстки губ?..

І хто зна, скільки б ще тягнулася оця дивна й захоплююча розмова, якби випадково Ганна не звернула уваги на апарати, що стояли на столі:

— А це що? — спитала вона.

Містер-Пітерс відчув твердий ґрунт під ногами.

— Це — моя нова конструкція. Це, Ганночко, надзвичайна річ. Я певен, що ви такого ще не бачили.

Ганна усміхнулася:

— Знов щось просвічувати?.. Знайте, Данило Якович лається. Все про молоко.

— Та нічого, все стане на своє місце, — неуважно відмахнувся Містер-Пітерс. — Ні, Ганночко, це зовсім не те. Тут ми нікого й нічого просвічувати не будемо. За допомогою цих приладів ми бачитимемо на віддалі. Ось що.

Ганна подивилася на нього здивовано:

— А хіба ж я зараз бачу не на віддалі?..

— Ні, ні, не те. От, ми підемо кудись, узявши з собою цей невеличкий ящичок, — вказав Містер-Пітерс на прилад, що стояв на столі. — А цей, — вказав він на великий апарат, який стояв у кутку лабораторії, — запустимо, виходячи. І тоді ось на цьому екрані ящика, який ми взяли з собою, ми побачимо все, що діятиметься тут, у лабораторії. Андерстенд-ю, розумієте?

Очевидно, розмова про нові апарати остаточно поставила Містера-Пітерса на його звичайні рейки, бо ось він навіть ужив англійського виразу. Проте, Ганні це не допомогло. Вона подивилася на нього широко відкритими очима й відповіла щиросердно:

— Ні, не розумію…

— Так це ж дуже просто. Ну, ось цей великий прилад у куту, що дивиться просто в кімнату своїм об’єктивом, буде пересилати зображення. Ті зображення, що потрапляють до його, так би мовити, ока. А цей прийматиме їх. Проектуватиме на екран. І все. Розумієте тепер, Ганночко?

— Ні, — зідхнула та. — Мені, здається дуже неприємно, що я така нетямка, але… але нічого не розумію…

Обличчя Ганни було таке сумне, що Містер-Пітерс не витримав:

— Не так, не так. То не ви нетямкі, то я. От дурень, не вмію як слід з’ясувати! Щоб його зробити?

Очі його перебігали з одної речі в лабораторії до другої, мов шукаючи допомоги. Нарешті, він вирішив.

— Слухайте, Ганночко, ми підемо кудись, узявши з собою цей телевізор.

— Як?

— Телевізор, прилад приймати зображення. Дивитимемося, як він буде показувати нам. А тим часом я все вам з’ясую. Воно на практиці краще вийде… Зараз, зараз!

Містер-Пітерс увімкнув генератор, повернув якісь ручки на приладі, що стояв у кутку. Ганна з цікавістю стежила за його рухами. Великі лампи на приладі засяяли рівним жовтогарячим світлом. В одній з вигадливих скляних грушок щось переливалося — немов розріджене голубе полум’я. Воно грало, воно плескалося в скляні тонкі стінки, обмиваючи їх зсередини. Це скидалося на красиві фокуси. Тим часом Містер-Пітерс регулював прилад, повертаючи його ручки, реостати, котушки:

— Зараз, зараз, — мурмотів він, — одну хвилинку…

Полум’я в грушці буяло. Воно плескалося вгору, воно повільно змінювало свій колір на світліший, воно ставало майже білим з ледве помітним блакитнуватим відтінком. Нарешті, полум’я заспокоїлося. Воно викинуло вбік тоненький вогняний язичок, що, вібруючи, застигнув на широкому боці грушки. Він то стояв спокійно, то блискавично пробігав по склу, малюючи на ньому складний, тонкий і красивий візерунок.

Містер-Пітерс повернувся до Ганни:

— Готово! Пішли.

Він узяв другий прилад, і вони вийшли з лабораторії. Вже в коридорі Ганна спинилася й спитала непевно:

— А двері ви не замикатимете? Адже хтось може увійти й завадити?..

— Так це ж мені й потрібно, щоб хтось увійшов. Ми з вами все побачимо — і хто увійде, і що він робитиме в лабораторії, — весело відповів Містер-Пітерс. — Проте, куди б нам піти?.. Щоб недалеко і ніхто не заважав?.. А, підемо до клубу. Там зараз нікого немає. Правда?

— Правда, — погодилася Ганна.

Проте, дійти до клубу без перепон їм не пощастило. Біля самих дверей клубу їх зустрів грізний Данило Якович. Кашкет його був глибоко насунутий, обличчя підкреслено суворе. З ним був Олесь, — похмурий і втомлений, Данило Якович щось говорив Олесеві, але, побачивши Містера-Пітерса, звернувся до нього:

— Ага, і ти, голубе мій, тут. Так от, слухайте разом мої висновки.

А що Містер-Пітерс на нього здивовано подивився — які, мовляв, висновки? — то Данило Якович додав:

— Ви, друзі мої, надто запальні. Вам обов’язково як дослід, так у широкому масштабі. Як просвітлювати, так усе підряд. Нема того, щоб усе як слід випробувати, а отак — нашвидку. Досить! Он, корови досить спробували вашу систему, досі ніяк не заспокоюються, ллють молоко, як очманілі. Ми обговорили все це. І вирішили остаточно; ніяких експериментів без мого дозволу на кожен раз. Я так без худоби залишуся, ось що. Зрозуміло?

Олесь винувато опустив голову. Сперечатися не можна було. Це відчув і Містер-Пітерс: дійсно, захопилися… Він чесно відповів:

— Зрозуміло. Так і буде, Данило Якович. Тільки…

— Що?

— Тільки згодом ви побачите, що все буде, як слід…

— Та цього я й без тебе певен. Ач, Америку відкрив. Ні, ти мені зроби все як слід — і без усяких там непорозумінь, помилок, чи як там ти, Олесь, казав?.. Без непередбачених наслідків? Так, так. Ну, йдіть. А це що? — звернув він увагу на телевізор.

— Так, прилад один — неохоче відповів Містер-Пітерс.

— Просвічувати щось? — підозріло спитав Данило Якоиич.

Брови його загрозливо зсунулися.

— Ні, ні, — заспокоїв його Містер-Пітерс, — це для зв’язку.

— Ну, тож-то, дивись мені. А Іванові Петровичу я сьогодні ж таки листа напишу про все, — погрозив Данило Якович.

Проте, Містер-Пітерс вже ніби не чув нічого: він поспішав до клубу, обережно несучи телевізор.

12. ТЕЛЕВІЗІЯ І ДІАЛЕКТИКА

Зрештою, Андрій Антонович погодився. Він довго слухав свого розмовника — старого Потапича, сторожа радгоспу. Того самого Потапича, що вже не один раз із заздрістю поглядав на чудове волосся Андрія Антоновича, не один раз уважно слухав авторитетні пояснення власника кучерявої шевелюри з цього приводу — і не один раз гірко похитував головою, не розуміючи нічого. Про що саме просив Потапич Андрія Антоновича, — ми не знаємо. Відомо лише, що Андрій Антонович відмовлявся уже не раз і не два. Проте, Потапич наполегливо продовжував прохати. Відбулася така розмова:

— Попроси піди когось з них, — суворо порадив Андрій Антонович.

— Бач, соромно мені, — заперечив Потапич, погладжуючи засоромлено лисину.

— Та вони добрі хлопці…

— Не з руки воно, просити їх, — вів своє Потапич.

— Ні, не моє те діло.

Потапич хитро примружив ліве око:

— А моя стара такі вареники готує, те-те-те… І на тебе чекає, їй-право…

— Ні… хай йому біс.

Проте, Потапич помітив певну зміну інтонації.

— Вона, чуєш, Антоновичу, каже, і горілки трохи припасла…

Андрій Антонович замріяно прикрив очі; м-да, справа серйозна, нічого не скажеш. Чарка горілки перед варениками — це така обставина, що на неї не можна не зважити…

Розмова тривала по тому не довго. Андрій Антонович, все ще не погоджуючись і вдаючи сувору непохитність, зауважив:

— Не знаю, що з тобою і робити… Хіба ходім, подивимося. Там побачимо…

Ось внаслідок чого рівно о п’ятій годині цього дня Андрій Антонович і сторож Потапич ішли рядком, про щось таємниче радячись. Вони простували до лабораторії. Саме тоді побачив їх Рома, що поспішав кудись у своїх справах. Рукав його піджака був залитий молоком, очі втомлені.

— Тетяну Гаврилівну не бачили, Андрію Антоновичу? — спитав він на ходу.

— Ні. А ви зараз не працюєте там, у лабораторії? Прибрати б треба, — відгукнувся Андрій Антонович.

— Та ні, де там працювати… Можете прибирати, — відповів Рома вже здаля.

Андрій Антонович повернувся до Потапича:

— І що мені з тобою робити? Чуєш, не працюють вони…

Але Потапич навіть зрадів з цього повідомлення:

— Та ходім уже, ходім…

Здавалося, він аж тремтів від чекання. А Рома мчав уже далі. Тетяни Гаврилівни не було ніде. Замість неї Рома побачив попереду себе Раю, що йшла кудись з книжкою. Він наздогнав її:

— Як справи, Раю? Як почуваєте себе? А я замотався з цими коровами.

— А це ви, Ромо? — Рая підвела очі на Рому — і відразу голосно розсміялася:

— Хто це вас так розробив, Ромо?..

Вона сміялася голосно й весело, дивлячись на Рому. Той розгубився. Він оглянув себе, свій костюм і непевно пояснив:

— Та я ж кажу, що дуже замотався… от і той… залився молоком… бідон переносив.

— Ні, я не про те, не про те… — Рая ледве стримала сміх. — Де це ви так обличчя собі пофарбували?

Рома схопився руками за щоку:

— Хіба вимазався?

— Ой, знов не те. Дивіться, одна половина обличчя засмагла, аж коричнева. А друга біла-біла… ой, я не можу, ой!..

Рома згадав. Так, він і досі не встиг просвітити другу половину обличчя. Зовсім забув. І дивно — ніхто в сьогоднішній метушні не помічав цього, крім одного Олеся. Треба ж так, щоб потрапити з різнокольоровим обличчям на очі Раї — і щоб вона це помітила… От не таланить!

— Раєчко, це я тоді… ну, от коли ви просвічувалися, то й я… тільки не встиг, ті чортові пацюки завадили, — мурмотів Рома, — я зараз дороблю… от, відшукаю Тетяну Гаврилівну, і побіжу до лабораторії…

Але Рая не слухала, її душив сміх. Вона поглянула ще раз на сконфужене різнокольорове обличчя Роми, розсміялася ще більше, безпорадно махнула рукою і пішла. Плечі її здригували від сміху.

Рома дивився їй услід і терзався. Ну навіщо він тоді почав це? Чому не закінчив, почавши. Остаточно скомпрометував себе в очах золотоволосої Раї… Був підняв свої акції, врятовуючи Раю від пацюків, — адже вона була така вдячна, така ласкава! — а тепер ось знов усе втрачено… Ні! Далі так тривати не може. Ось зараз він відшукає Тетяну Гаврилівну, скаже їй, що треба — і помчить до лабораторії. Швидше, швидше…

І, прикриваючи рукою білий бік обличчя, Рома помчав далі, маючи за свою остаточну мету лабораторію й генератор.

Так розвивалися події, поки Містер-Пітерс з Ганною влаштовувалися в одній з кімнат клубу. Вони вибрали кімнату осторонь зали, де стояв приймач і звідки вечорами технік транслював до зали радіомузику. Містер-Пітерс поставив телевізор на стіл:

— От, зараз побачите все, Ганно. Зараз я увімкну його — і побачите. І зрозумієте. Сідайте поки що. Та дивіться уважніше.

Останній заклик був, безумовно, необов’язковим, бо Ганна, зацікавлена вкрай, і без того не відводила погляду від нового апарата. Він нагадував радіоприймач: лампи, котушки, складні й заплутані з’єднання дротами, ручки настроювання. А впоперек усього апарата лежала довга скляна грушка, щось подібне до скляного конуса, скерованого найширшою частиною до спостерігача. Це дно було не прозоре, на нього був нанесений шар якоїсь блискучої маси. Містер-Пітерс, налагоджуючи прилад, вказав Ганні на дно конуса.

— От сюди дивіться, Ганно. Це — удосконалена трубка Брауна. Саме тут, на цьому дні трубки, дні оцієї грушки, — ми й бачитимемо все, що відбувається в лабораторії.

— От, у цьому склі?

— Ага, ага. Дивіться.

Ще кілька загадкових для Ганни маніпуляцій — і в приладі засяяли лампи. В широкій частині скляного конуса з’явилося світло. Тонесенький промінь виник з горла грушки і вперся в скляне дно. Містер-Пітерс, поглядаючи на нього, повернув ручку. Тонесенький промінь рвучко сіпнувся вбік, він заколивався швидше, швидше — і його немов не стало. Бігаючи по скляному дну грушки, його світлова плямка спочатку виписала кілька кривих ліній, потім все злилося в тремтячий світловий туман. На скляному дні створився світлий прямокутник. Ним щось пливло, якісь неясні обриси, якісь тіні. Все це тремтіло й коливалось.

Ганна не зводила очей. Кучеряве чорне пасмо її волосся впало їй на лоб, але вона не помічала цього. Дивне видовище було перед нею.

Тіні й неясні обриси, що до того пливли у прямокутнику, спинилися. Ось посередині прямокутника Ганна пізнала знайомі риси генератора, що стояв у лабораторії. Так, так, так, ось і іскри, що злітають з антени… За генератором видно було закриті двері. Ось стіл, що на ньому в лабораторії вони просвічували курей і курчат… Справді, це порожня лабораторія, де вони кілька хвилин тому були, розмовляли, звідки вони пішли сюди… Зображення світилося рівним жовтогарячим світлом, воно було невеличке — всього сантиметрів десять заввишки і сантиметрів п’ятнадцять завширшки. Але, дарма що цей розмір був невеликий, усі речі, усі риси було видно чітко й яскраво. Зображення трохи тремтіло, час від часу по ньому пробігали якісь тіні — мов хмарки. Ганна придивлялась, немов зачарована. Її очі помітили на столі перед генератором недокурену цигарку. Ганна сплеснула вражено руками:

— Слухайте, це ж… це я не знаю що… ви просто чарівник, Містер-Пітерс… та ні, мені мариться… цього не може бути!

— Якщо ви бачите, значить, може бути, — резонно відповів їй Містер-Пітерс. — Нічого дивного. Просто — сеанс телевізії, бачення радіом на віддалі. Нове тут хіба що удосконалена конструкція, та ще та обставина, що речі, які ми бачимо, ніщо спеціально не освітлює. Це так зване просте телебачення.

Він намагався говорити спокійно, немов і справді все це було цілком звичайним явищем. Проте, цього досягти йому не пощастило. Він і сам був у захопленні від свого нового апарата, що давав такий блискучий ефект.

— Але — як же все це виходить? Щоб бачити те, що робиться там… не розумію… — сумно сказала Ганна.

Містер-Пітерс розсміявся: стільки суму було в голосі Ганни.

— Знаєте що, — запропонував він, — зараз у лабораторії нікого немає. Давайте я поки що спробую з’ясувати вам усе це. Хочете?

Ганна зраділо погодилася — і Містер-Пітерс почав, поглядаючи на світле зображення в прямокутнику.

— Вам доводилося, Ганночко, бачити різні малюнки по журналах та газетах? Помічали ви, як саме зроблені ті малюнки? Чи звертали ви колись увагу на те, що ті малюнки не суцільні, а складені з окремих точок чи навіть квадратиків? Придивіться — і ви в цьому пересвідчитесь Кожен малюнок звичайного друку складений з чорних і білих точок, скажемо інакше — з чорних і білих елементів. Якщо ви дивитеся на таке зображення, на такий малюнок, не приглядаючись, то ви не помічаєте цих точок, цих елементів. Вони всі зливаються для вашого ока в суцільний малюнок — так сприймає їх наше око.

— А на фотографіях — там немає цих точок, там і справді зображення суцільне, — зауважила Ганна.

— Практично так, — усміхнувся Містер-Пітерс, — але мушу вас розчарувати, бо фотографія так само складається з окремих світлих і темних точок, елементів. Тільки це ще непомітніше для нашого ока, бо фотографічні елементи зовсім мікроскопічні.

— Он як… — проговорила Ганна.

— Так, так. От, кожне зображення, кожен малюнок можна розбити на певну кількість таких точок чи елементів потрібної нам величини. Ми можемо розбити зображення на великі елементи, на квадратики — і тоді цей малюнок здаватиметься нам грубим, некрасивим. Розіб’ємо на більшу кількість елементів, але відповідно зменшимо ці елементи — і око сприйме такий малюнок, як красивий, тонко зроблений.

— Добре. Але при чому тут радіо?

— А ось при чому. Моя установка там, у лабораторії, за допомогою осібного диску, розбиває все, що перебуває перед її об’єктивом, на окремі елементи. На малесенькі світлі й темні плямки, крапки. Не відразу, а поступово. Диск швидко обертається — і під час кожного обертання вихоплює із загального зображення лише окрему крапку. Залежно від цього генератор, зв’язаний зприладом, пересилає нам сюди сильний чи слабий імпульс коливань: світла точка — сильний імпульс, слаба, темна точка — і імпульс слабий. Розумієте?

— Ро… розумію, — нерішуче відповіла Ганна.

— Ну, так. А цей мій прилад, що поєднує властивості приймача й телевізора, вловлює ті коливання, підсилює їх. Ви бачили, як у грушці бігав тонесенький промінь світла?.. Так от, він рухається залежно від коливань, що їх ми дістаємо від генератора. І сила його, яскравість теж від того залежить. Промінь дуже швидко бігає по дну грушки і залишає по ній світлові смужки, складені з тих самих точок, що їх бачить там, у лабораторії, об’єктив мого передавального апарата. А наше око не встигає запам’ятати всі окремі точки й смужки. Вони в нашому оці зливаються в суцільне зображення — зовсім так само, як у кіно. Там ви бачите окремі кадри, але око сприймає їх як суцільне рухоме зображення. Отак і тут. Все цілком зрозуміле, чи не так?

Ганна не те, щоб усе зрозуміла. Але уявити собі дещо вона спромоглася. Вона розкрила губи, щоб відповісти, але очі її зразу блиснули, і вона вказала на прямокутник.

— Дивіться… хтось увіходить до лабораторії!

Справді, у прямокутнику було яскраво видно, як обережно хтось відкривав двері до лабораторії. Через кілька секунд показалась чиясь голова, що озирнулася. Пересвідчившись, що в лабораторії нікого немає, чоловік увійшов до кімнати й рукою покликав когось ще. Він повернувся обличчям до генератора…

— Та це ж наш Андрій Антонович! — радісно вигукнув Містер-Пітерс. — Мабуть, прибирати прийшов.

Але Андрій Антонович (бо це, дійсно, був саме він) і не збирався прибирати. Він уважно подивився на генератор, кивнув головою й озирнувся ще. За ним увійшов ще чоловік. То був…

— Наш сторож Потапич, — доповіла тепер уже Ганна. — Але як же яскраво все видно.

— Будьте певні, — відповів Містер-Пітерс. — Проте — що ж вони робитимуть? Навіщо Андрій Антонович привів сюди його?

Потапич зняв шапку. Дивна лисина була в цього чоловіка… Верхня частина голови була цілком лиса, як коліно. Але з обох боків і ззаду залишилися довгі пасма волосся. Кокетливий сторож зачісував їх з обох боків і ззаду вгору так, що вони прикривали собою лисину. Не придивляючись уважно, дивлячись здаля, можна було й не помітити лисини — так майстерно й старанно маскував її тими пасмами Потапич. Але зараз він, очевидно, забув думати про зачіску.

Таємничим жестом Андрій Антонович вказав Потапичу на стілець біля столу. Той сів. Андрій Антонович сказав йому щось. Потапич, погоджуючись, запустив руку в зачіску й зруйнував її. Більш того, він акуратно відпустив пасма на їх природне місце, цілком відкривши блискучу рожеву лисину. Потім він нахилив голову до генератора — і так залишився. А Андрій Антонович підійшов до генератора, узявся за ручки керування рефлектором.

— Ой! — скрикнув Містер-Пітерс. — Це ж він його голову просвічувати хоче… А генератор настроєний на дуже коротку хвилю… Він спалить йому шкіру, рятуйте!..

Тим часом Андрій Антонович скерував рефлектор на голову Потапича; видно було, як той стривожено підстрибнув: мабуть, проміння, дійсно, припікало. Проте, Андрій Антонович поважно рухом руки примусив Потапича сісти назад. Він щось сказав йому. Потапич покірно сів, але весь час їжився, немов його поливали гарячою водою. А Андрій Антонович старанно скеровував на нього рефлектор.

Ганна, пересилюючи сміх, проговорила:

— Це виходить, Андрій Антонович хоче, щоб і в Потапича на лисині нове волосся зросло… Ой, лишенько, як цікаво!

— Почекайте, як би це не закінчилося погано, — відповів Містер-Пітерс. — Адже він не знає ні експозиції…

— Чого?

— Часу потрібного просвітлювання. Не знає він і ступня активності хвиль отакої довжини… Ну, так я й знав.

Потапич рвучко підстрибнув і став на рівні ноги. На обличчі в нього яскраво позначився біль. Він крутив головою — і довгі пасма його волосся підвелися вгору й так застигли, немов намагаючись відірватися від голови. Андрій Антонович збентежено завмер коло рефлектора. Він щось говорив Потапичу, але той не слухав, розмахуючи руками й підстрибуючи. Мабуть, біль дедалі більшав. А довгі пасма крутилися в повітрі, як наелектризовані.

— Ай! — скрикнула злякано Ганна.

І вони побачили, як одне довге пасмо відокремилося від голови Потапича й попливло в повітрі кудись до стіни.

Андрій Антонович остовпіло дивився на це видовище, а Потапич, неспроможний, видно, терпіти далі біль в обпаленій голові, схопився за неї обома руками. Але тієї ж хвилі він аж присів з переляку. Обличчя його застигло в гримасі здивування, змішаного з ляком і болем. В руках він тримав пасма волосся, що легко відокремилися від голови і залишилися в його руках. Вони просто висмикнулися з шкіри. Руки Потапича безпорадно потерли між пальцями ці пасма, відпустили їх: волосся впало на підлогу, Потапич знов схопився за голову. Він обмацував її швидкими шаленими рухами. І всюди, де він доторкався, випадало волосся. Через кілька секунд вся його голова блищала — на ній не залишилося жодної волосини. Потапич став остаточно лисим.

Ганна, здавалося, втратила здатність говорити. Вражена, вона мовчки дивилася на дивну подію, що відбувалася перед нею в межах світлого прямокутника. Містер-Пітерс скручував цигарку. Він бачив, як Потапич із стиснутими кулаками кинувся на переляканого Андрія Антоновича, як той зскочив з стільця й побіг до дверей лабораторії. Розлютований Потапич біг за ним. Ще секунди дві — і обидва зникли. Лабораторія спорожніла. Лише пасма волосся на підлозі були свідоцтвом того, що тільки-но відбулося в ній.

Світлий прямокутник телевізора сяяв байдужим жовтогарячим світлом…

13. ДВА БОКИ МЕДАЛІ

— Ага, ви тут? Ну, нарешті знайшов, — почули вони голос Олеся, що увійшов до кімнати. — А я вас шукав-шукав. Добре, що завідувач клубу сказав мені, що ви пішли сюди. Ти знаєш, Містер-Пітерс, що справа з коровами на щастя закінчується.

— Як?

— Та злива молока вже зменшилася майже втроє, скоро все стане на місце. Я такий радий… Проте, що то з вами таке?.. Чого ви такі, немов чогось об’їлися? Що трапилося? А це що за нова установка? Та відповідайте, будь ласка.

— Телевізор, — коротко відповів Містер-Пітерс.

— Хм… ну, добре… Оце, виходить, ти коло нього працював весь час?

— Коло нього.

— Гаразд. Що ж, не вийшло, чи що? Чого ти так відповідаєш, мов кожне слово в тебе дорожче золота?

Містер-Пітерс розповів Олесеві стисло про те, чому вони з Ганною були свідками. Олесь навіть присвиснув:

— Здорово!.. Оці пасма, що лежать там на підлозі?.. Хм… Цікаво, що й казати. Між іншим, це в тебе справжня перемога, Містер-Пітерс, цей твій телевізор. Така чіткість зображення, така чіткість — просто й слів немає.

Вперше з часу дивної події Містер-Пітерс слабо усміхнувся. Бачучи це, несміливо усміхнулася й Ганна. Вона подивилася на одного, на другого, і запитала:

— Але чому все це трапилось? Як це вийшло так, що волосся в бідного Потапича вилізло, а у кролів воно, навпаки, зростає?.. Та хоч би і в Андрія Антоновича — зовсім протилежна дія була?..

Містер-Пітерс знизав плечима:

— Різні експозиції, різні довжини хвилі.

А що Ганна тільки моргнула очима від такого вичерпного пояснення, то він додав:

— Ганночко, біологічні сторони справи — не моя спеціальність, слово честі, не моя. Хай Олесь вам з’ясує. Він же працював коло нього разом з Раєю…

Ганна повернулася до Олеся, Удавано сумним тоном вона сказала:

— Може, ви щось поясните мені? Ну нічого, нічогісінько не розумію…

— Справа ускладнюється тим, Ганно, — зауважив Олесь, — що я й сам як слід не знаю цього. Добре, я охоче поділюся з вами моїми думками, проте, попереджаю: все це лише мої припущення на підставі того, що мені доводилося взнати й чути раніше.

— Ну, а я не знаю й цього, — вже зовсім весело відгукнулася Ганна, — давайте, давайте.

Олесь почав:

— Наші ультракороткі хвилі, або, як я назвав би їх — надультракороткі хвилі, бо вони вже виходять за межі тих випромінювань, які наука називала досі ультракороткими, — дуже загадкове явище. Їх вплив, як ви знаєте, ми ще не вивчили. Ми можемо лише передбачити, що цей вплив дуже активний, значно активніший, ніж у звичайних ультракоротких хвиль. Але й там, у звичайних УКХ, ми ще багато чого не знаємо…

— Теж мені знавці, — іронічно сказала Ганна.

— Нічого не поробиш. Багато чого є на світі, що ми ще не вивчили як слід. Для цього ми й працюємо. Так от, кожне явище можна роздивлятися з різних боків. Кожне явище може давати різні ефекти — залежно від обставин. Водою можна напитися, але в воді так само легко й утопитися. Вогонь обігріває нас, варить нам їжу, розтоплює нам метали, — але той самий вогонь під час пожежі руйнує наші будинки і спалює все, що натрапить на своєму шляху. Погоджуєтесь з цим?..

— Та доводиться погодитися…

— Ну, так само і з тими явищами, що їх ми вивчаємо. Рентгенівським промінням лікують хворих — і це потужний фактор нашої сучасної медицини, не кажучи вже про використання цього проміння в техніці. Проте, те ж саме рентгенівське проміння було причиною того, що пальці дослідників, які працювали з ним, лікуючи хворих, вкривалися жахливими виразками аж до того, що дослідники примушені були ампутувати собі ці кінцівки. Чули про таке?

— Дещо чула, — відповіла Ганна, що уважно слухала Олеся.

— Отже, рентгенівське проміння впливає по-різному — залежно від того, який час воно діє на організм. Як впливають наші ультракороткі хвилі? По-різному, залежно і від часу просвічування, і від довжини хвилі (що коротша хвиля, то активніший вплив), і від потужності відрядника, або, як ми кажемо, від напруженості поля, в якому перебуває просвічуваний об’єкт. Встановити взаємодію всіх цих факторів і є наше завдання.

— Виходить, ви й справді ще дуже мало знаєте? — знов іронічно зауважила Ганна.

Олесь усміхнувся:

— Ну, все-таки значно більше, ніж наші товариші-дослідники, що примушені вивчати зовсім нові, щойно відкриті випромінювання. От, скажімо, проміння Гурвіча. Знаєте, що це таке? Так зване мітогенетичне проміння?.. Ні?.. Це проміння, що його випромінює, за гіпотезою вченого Гурвіча, кожна жива істота. Гурвіч спостерігав це випромінювання з корінців молодої цибулі. І він установив, що це випромінювання активно впливає на інші рослини. Скажімо, він скеровує це проміння на паростки іншої рослини — і паростки зростають значно швидше, ніж контрольні, що росли поруч, але не були під впливом проміння. Цікаво?

— А звісно…

— Так от, навряд чи сам Гурвіч зміг би вам сказати щось цілком перевірене не тільки про властивості його мітогенетичного проміння, а й взагалі про природу його. Бо це ще не встановлено.

— Ти скажи їй ще про проміння вмираючої істоти, — зауважив Містер-Пітерс, з задоволенням спостерігаючи, з якою цікавістю слухала Ганна експромтного лектора. — Розкажи їй про те проміння смерті…

— Що таке? — широко відкрила очі Ганна. — Яке проміння смерті?..

— Ні, не зовсім так. Промінням смерті ми звикли називати в легкої руки винахідника Метьюса таке випромінювання, що вбиває все на своєму шляху. Додамо — ніби вбиває. Бо всі газетні повідомлення про це дуже скидалися на вигадку. А Містер-Пітерс має на увазі зовсім інше: випромінювання вмираючою істотою невідомих коливань. Це явище відкрите нашими радянськими вченими. Найпростіший дослід в цій галузі ставиться так. Беруть культуру дріжджів, поруч із нею ставлять особливу фотопластинку. І коли влити до культури дріжджів якусь отруту, що вбиває дріжджі, — на пластинці з’являються сліди невідомого випромінювання. А окремо ні дріжджі, ні отрута такого сліду не дають. Що то за випромінювання — поки що не знає ніхто…

— Ой, як же цікаво, — задумливо проговорила Ганна, — ні, дійсно, багато ще таємниць у природі…

— І все-таки, Олесю, повертай до нашої справи. Адже так ще скільки хоч часу можна говорити про наукові новини, — подав репліку Містер-Пітерс.

Ми не знаємо, може й справді хотілося йому тримати розмову в межах радіотехніки. Проте, підозрілим було те, що Містер-Пітерс почав якось непохвально поглядати на рум’янець, який вкрив щоки Ганни, що з цікавістю слухала Олеся. А як додати, що Олесь і собі наче з приємністю дивився в глибину чорних очей, які стежили за кожним рухом його губ, — то ми можемо простити Містеру-Пітерсу нечемність його репліки. Зрештою, хай той, хто не має вини, кине перший в нього камінь. Ми особисто відмовляємося це зробити.

Олесь здивовано подивився на Містера-Пітерса, але стримався. Він спокійно продовжував:

— От, і з нашим промінням так. Ми далеко не все ще знаємо про нього. Але я певен, що в певних умовах від нашого генератора можна дістати цілком протилежні впливи. Ось приклад. Я просвітлюю зерно. Активізую його, воно проростатиме швидше, буйніше, воно під впливом нашого проміння немов заряджується новою й могутньою життєвою енергією. Так. А разом із тим — всі шкідники, що були в зерні, за той же самий час вмирають. Для нашої мети це, звісно, дуже добре. Але чому проміння активізує зерно, вбиваючи водночас шкідників, які ховаються в зерні?.. Ану, Ганно, здогадайтесь.

Ганна безпорадно поглянула на Містера-Пітерса:

— Мабуть, тому, що… що ці шкідники малесенькі…

І вона зовсім почервоніла і навіть опустила вниз очі.

Містер-Пітерс аж крекнув з досади: і навіщо, мовляв, я запросив цього хлопця читати їй лекцію? Проте, Олесь уже зраділо відповідав Ганні:

— Так, так, хоч і не зовсім науково висловлено, а втім — правильно. Саме тому, що ці шкідники мікроскопічні, а експозиція й інші чинники просвічування добрані так, щоб впливати на більші речі. Ми просвічуємо зерно, скажімо, півхвилини. Протягом перших кількох секунд зерно майже не помічає цього впливу. Але бактерії, мікроорганізми, зародки шкідників — вже помітили; коротеньке просвічування протягом кількох секунд їх активізувало. І якби ми на тих кількох секундах спинили дію проміння — всі ті бактерії, мікроорганізми й зародки шкідників активізувалися б, набули могутньої нової життєвої енергії. Але ми цього не робимо, ми просвічуємо зерно далі. І дальший вплив ультракоротких хвиль уже не активізує мікроорганізми. Він починає їх убивати. Вони вмирають один за одним. І коли ми приходимо до кінця нашої експозиції, до кінця строку просвічування зерна, то всі шкідливі мікроорганізми, не витримавши впливу ультракоротких хвиль, вбиті. Здорово?..

Ганна аж підстрибнула:

— Чудесно! Розумію, розумію. І якби ми далі просвічували наше зерно, понад призначений для нього строк, воно так само загинуло б. Правда?

— Цілком правильно, — відповів Олесь.

Ганна навіть у долоні заляскала:

— Ой, як тепер усе зрозуміло… Ну, далі, далі!

— Коли б ми продовжували просвічування зерна, то воно спочатку нагрілося б, потім зів’яло — і вмерло. Це ви правильно вирішили, Ганно. Ну, от тепер перейдемо й до лисини нашого Андрія Антоновича. Рома, як ми знаємо, просвітив її ультракороткими проміннями. Але він зробив це в припустимих межах. Проміння активізувало шкіру, активізувало старі волосяні луковички в тій шкірі, що вже не могли, втратили здатність, живити волосся. Після просвічування луковички знов почали роботу. Вони випустили з себе волосинки — і безплідна до того лисина Андрія Антоновича вкрилася новою чудовою шевелюрою.

— Це лише твоє припущення, — похмуро перепинив його Містер-Пітерс.

— Дай інше, якщо моє тебе не задовольняє, — неуважно відповів Олесь.

Але Містер-Пітерс вирішив краще не втручатися до цієї справи і відвернувся до телевізора, щось налагоджуючи в ньому. Олесь підморгнув Ганні, що відповіла йому співчутливою усмішкою, і продовжував:

— Що сталося б, якби Рома не спинив просвічування й продовжував його далі?.. Активізовані луковички дістали б надто сильну дозу проміння й вмерли б. Явище перетворилося б на свою протилежність. Діалектика, Ганно, нічого не поробиш. Саме так і вийшло з нашим бідним Потапичем. Андрій Антонович хотів допомогти йому — допомогти добре. Випадково він потрапив на дуже коротку хвилю, одну з найактивніших хвиль нашого генератора. Скільки там було, Містер-Пітерс? — звернувся Олесь до бригадира.

— Близько дев’ять міліметрів, — відповів той, не повертаючися від телевізора.

— От, я так і думав. Це дуже активна хвиля. А, крім того, Андрій Антонович вирішив «міцніше» просвітити лисину приятеля. І тримав його, аж доки він не підстрибнув сам. Що вийшло? Міцне проміння, замість активізувати луковички, вбило їх. Не тільки не зросло нове волосся, а й все старе випало. Знов-таки, діалектика, явище перетворилося на свою протилежність. В тому-то й полягають головні труднощі нашої роботи, Ганно, що нам треба весь час триматися в певних межах. А де ті межі — можна встановити лише практично…

Ганна кивнула головою, погоджуючись — і зразу ж розсміялася дзвінко й весело:

— Отак саме ви й корів просвітили!.. Ха-ха-ха, не витрималися в припустимих межах — і пішли бідні корівки лити молоко… ха-ха-ха!..

— Що ж, і з коровами, звісно, трохи переборщили. Але тепер ми твердо знаємо, де й як локалізується вплив ультракоротких хвиль на корів.

— А з пацюками що було? — не вгавала Ганна.

Очевидно, їй не терпілося дістати відповідь на всі нерозв’язані досі питання.

Містер-Пітерс поглянув скоса на Олеся: «ану, мовляв, це ж цілком твоїх рук справа». Проте, він нічого не сказав. Визнаймо це за ознаку дружньої делікатності.

Справді, Олесь трохи поморщився. Нагадування про пацюків аж ніяк не цікавило його. А втім, він, швидко опанувавши себе, вже відповідав:

— З пацюками, Ганно, дуже загадкова історія. Тут, як кажуть справжня «терра інкогніта», невідомі краї науки. Бачите, я знов-таки можу зробити певні припущення. Але наскільки вони відповідатимуть дійсності — не знаю. В усякому разі, правильність їх гарантувати не можу. Хочете слухати при таких умовах?

— Хочу, хочу. Краще ж знати здогадки, ніж зовсім нічого…

— Ну, слухайте. Доведеться почати трохи здаля. Ви про ультрафіалкове проміння щось чули?

— Авжеж. Це те саме проміння, що від нього людина робиться засмаглою.

— Так, так. Воно пігментує нашу шкіру. І воно ж таки дуже потрібне взагалі організмові, бо без нього людина хворіє. У дітей, наприклад, розвивається рахіт. Ви ж чули, що дітей, хворих на рахіт, просвічують ультрафіалковим промінням з так званих кварцових ламп? Ну, так у декого з учених є така думка, що отой пігмент, який виникає в шкірі під впливом ультрафіалкових променів, є запаси енергії ультрафіалкового проміння, що їх робить для себе наш організм. Один учений, на ім’я Шпітерс, зробив такий дослід. Він узяв дві рослини. Залишив їх зростати в темряві. Як ви знаєте, в цілковитій темряві зростають рослини дуже погано, вони бліді, кволі… І от, одну з тих рослин учений поливав звичайною водою, а другу водою, що перед тим певний час просвічувалася ультрафіалковим промінням. Що вийшло? Рослина, яка поливалася звичайною водою, була бліда і квола. А рослина, яку поливали водою, просвіченою ультрафіалковим, промінням, зростала майже як під світлом — швидше й краще. Щоправда, вона була блідуватою. Але — може, це залежало, казав учений, лише від того, що йому не щастило дістати потрібну концентрацію ультрафіалкового проміння в воді.

— Ну, так що ж з того?

— Найцікавіше тут припущення, що вода немов збирає в собі енергію ультрафіалкового проміння, ніби акумулює, її. Звідси один лише крок і до мого припущення.

— А саме? — не терпілося Ганні.

І знов Містер-Пітерс незадоволено відзначив надзвичайну зацікавленість Ганни, що не зводила очей з промовця.

— Зараз, зараз, — відповів Олесь. — Як ви знаєте, пацюки гіпертрофувалися, так гігантськи зросли через те, що нажерлися просвітленого зерна. Адже їх самих ніхто, здається, не просвічував, чи не так? Як же могло це зерно так вплинути на пацюків? Згадуючи попередні міркування з приводу впливу на рослину води, просвіченої ультрафіалковим промінням, — я так пояснюю собі механіку цієї події. Ми просвітили ультракоротким промінням зерно. Воно акумулювало в собі енергію цього проміння. Пацюки, з’ївши зерно, ввели собі в організм разом з ним і акумульовану енергію. А це принципіально не відрізняється від того, якби вони були безпосередньо просвічені нашим генератором. Ріжниця може бути тільки кількісна, але ніяк не якісна. От наслідки цього ми й побачили на власні очі. Побачили у вигляді велетенських пацюків, що на них нам довелося полювати… Зате тепер ми знаємо, що енергія нашого ультракороткого проміння активно акумулюється в тому об’єкті, що його ми просвічуємо.

— Висновки: не їжте просвічених продуктів, бо це буде рівнозначно тому, як би вас самих просвітили під генератором… Так, товаришу лектор? — напівсерйозно спитала Ганна.

— Не зовсім так, — засміявся Олесь. — Правдивіше треба вже висловитися ось як: не нажирайтеся, як пацюки, просвічених щойно продуктів.

Розсміялася й Ганна, а Містер-Пітерс додав:

— Ми з вами, на мою думку, пережили якийсь варіант фантастичного оповідання Уелса, що звалося «Їжа богів». Там якийсь учений, — здається, професорі Бенсінгтон, — винайшов дивну речовину, гераклеофорбію. І, поївши цієї речовини, всі живі істоти перетворилися на гігантів. Люди, комахи, худоба, птахи… На щастя, у нас все це закінчилося значно легше, ніж в Уелса. Проте, зачекайте: ось, здається, хтось іще входить до лабораторії.

Справді, спокій, що панував досі на жовтогарячому прямокутнику телевізора, порушився. Олесь вигукнув:

— От і я тепер побачу щось. А то навіть досадно було: бачу весь час самі нерухомі речі…

— Наприклад, мене… — підшпигнула Ганна.

— Та ні, я не вас мав на увазі… ой, та це ж наш Рома! Що ж він робитиме?..

Було яскраво видно. До лабораторії вбіг Рома. Видимо, він дуже поспішав. Він озирнувся, схопив щітку й почав чистити свій піджак, на якому були білі плями.

— Це від молока, — прошепотіла Ганна.

Рома швидкими рухами чистив піджак. Довгі його руки блискавичними рухами миготіли в повітрі. Ось він розмахнувся надто широко, стукнувся рукою об стіл. Щітка впала на підлогу. Рома махнув рукою, потер її об піджак, мабуть, боляче забив. Нахилився за щіткою. Піднімаючи її, помітив на підлозі щось дивне. Узяв у руки, тримаючи двома пальцями. То були мертві пасма волосся старого Потапича. Рома здивовано оглянув пасмо з усіх боків, незрозуміло знизав плечима, кинув знов на підлогу. По тому його довга незграбна постать зникла з поля зору телевізора: мабуть, він відійшов до вікна.

— Чого він хоче?.. — сказав Містер-Пітерс.

Але ось Рома знов з’явився у прямокутнику. Він тримав перед собою невеличке дзеркальце. Піднявши обличчя, він роздивлявся, уважно оглядав свої щоки.

— Слухайте, в нього ж різнокольорове обличчя! — скрикнула Ганна. — А може, це жарти вашого телевізора, Містер-Пітерс?

— Машини ніколи не жартують, — поважно відповів той, — зараз пересвідчитеся в цьому.

Так, не помиляючись можна було зробити висновок, що в Роми один бік обличчя був темніший — і значно! — від другого. Це розглядав і сам Рома. Він то підносив дзеркальце ближче, то, навпаки, віддаляв його. Очі його дивилися сумно. Нарешті, він поклав дзеркальце і подався ближче до генератора. Уважно подивився на вимірчі прилади. Покрутив головою і взявся за движок реостата, що регулював довжину хвилі.

— Е, друже, так ми можемо далі нічого не побачити, — проговорив Містер-Пітерс. — Адже мій приймач настроєно досить точно…

Він схопився за ручки настроювання. І справді, був уже час, бо зображення в телевізорі почало вже розпливатися, всі обриси втрачували свою чіткість, немов затягуючись густим туманом. Кілька повертів ручки, додаткові рухи лівою рукою — зображення знов заспокоїлося. Проте, тепер воно було вже не таке чітке. Щось змінилося, щось заважало…

— Що таке? — запитав Олесь.

— Та бач, Рома ж не знає, що ми спостерігаємо всі його рухи, він і не підозріває, що генератор робить зараз для телевізії. Очевидно, йому потрібна довша хвиля… ось, зараз скажу тобі, яка саме…

Містер-Пітерс подивився на покажчики…

— Близько восьми сантиметрів. Це дуже спокійна хвиля. Таку він дав генераторові. Ну, мені швидко довелося перестроїтися. Але на цій уже хвилі пересилання й приймання виображень іде гірше… Чекайте, що він робить? Він просвічує себе…

Так, Рома героїчно підставив промінню лівий бік свого обличчя, — той самий, що був світліший. Очевидно, це було не дуже приємно для нього, бо він кривився, морщився. Але терпів.

— Це він хоче засмагнути, — розсміявся Олесь. — Ну, і цікаві речі відкриває нам твій телевізор, Містер-Пітерс.

В ту ж мить Рома відстрибнув у бік. Він держався рукою за лівий бік обличчя й озирався.

— Що таке? Невже й він діалектично обпалився? — напівсхвильовано, напівжартівливо проговорила Ганна.

— Ні, щось не те, — відповів Олесь, вдивляючись у прямокутник.

— Йому щось завадило, — додав по паузі Містер-Пітерс.

Вони побачили, як Рома швидко підбіг до телефонного апарата й схопив трубку. Він слухав те, що йому говорили телефоном — і обличчя його серйознішало. Кілька разів він кивнув головою, потім щось перепитав — і знов кивнув головою. А дослухавши до кінця, Рома кинув трубку назад, на важіль апарата, і кинувся до стола, до генератора.

— Що трапилося? — зацікавлено проговорив Олесь.

Відповісти йому не встиг ніхто. Рома схопився рукою за головний рубильник генератора. І відразу всі риси, всі тіні, все зображення зникло з жовтогарячого прямокутника телевізора, що світився тепер рівним, спокійним світлом.

Ганна здивовано подивилася на Містера-Пітерса:

— Що це таке?

— Простіше не може бути. Рома кудись поспішає з лабораторії — і вимкнув, виходячи, генератор, щоб він даремно не працював. Цілком правильно. Адже він не знає, що нам генератор потрібний для телевізії…

— Але що ж таке трапилося? Чому він кинув просвічування, не закінчивши його, й побіг кудись?

— Цього я не знаю, так само, як і ви. Проте, зараз узнаємо. Ідіть, я наздожену вас, тільки ось вимкну телевізор, — сказав Містер-Пітерс.

Проте, тільки-но Ганна й Олесь вийшли, Містер-Пітерс враз кинув телевізор і підбіг до вікна, чекаючи на появу їх надворі. І ось він побачив: Ганна щось весело говорила Олесеві, кокетуючи поглядала на нього, усміхалася. А цей віроломний товариш ніжно узяв її за руку — і тримав у своїй, не випускаючи. І Ганна, чорноока зрадниця Ганна, не приймала своєї руки. Навпаки, вона весело сміялася й заглядала в очі Олесеві.

Найгірші передчуття Містера-Пітерса справджувалися. Він повернувся від вікна до телевізора, неспроможний більше витримувати це видовище. Думки його заплуталися. Нарешті, він випростався, енергійно вимкнув телевізор, підняв руку:

— Іф ю вонт, пліз. Якщо ви бажаєте, прошу. Фор мі іт із нот інтерестинг. Мені це навіть нецікаво. Ол райт. Гаразд.

І, випустивши цю зливу англійських виразів та додавши до них за звичкою тут-таки й переклади, Містер-Пітерс рішучим кроком подався з клубу.

14. НЕСПОДІВАНА РОЗЛУКА

Звісно, Ромі не везло. Ну, скажіть: чому саме він опинився в лабораторії, коли задзвонив той телефон?.. Або інакше, чому той телефон задзвонив саме тоді, коли Рома нарешті дістав змогу просвітити себе й тим самим покласти край будь-яким усмішкам і глузуванню з приводу його різнокольорового обличчя?.. Цього не знає ніхто. «Збіг обставин», — відповість один. «Випадок, просто випадок», — скаже другий. Рома погоджується; проте — першого разу, коли він просвічував уже себе, — йому так само завадили звісткою про пацюків. Теж випадок?.. Пробачте, як казав анекдотичний скептик-студент: впав один раз із дзвіниці й не розбився — випадок; упав другий раз і не розбився — знов випадок. Але, коли ти впав третій раз і не розбився — це вже не випадок. Це, пробачте, сполучення системи й досвіду… Коротше, — це вже звичка.

Що й казати, Рома мав великий досвід, велику звичку щодо здійснення системи, яку він коротко характеризував двома словами:

— Не таланить!

А втім, хай цими питаннями клопочуться спеціалісти-психологи. Це не наша справа. Ми примушені слідкувати за чудесними подіями, що дедалі ширше розвивалися навколо знаменитого генератора Містера-Пітерса. Скажемо просто: навіть та причина, що не дала Ромі закінчити просвічування обличчя, в основі своїй мала зв’язок з генератором. І зв’язок досить щільний.

Щоправда, ми ще й досі не знаємо, яка то була розмова телефоном, що саме почув Рома й чому він негайно вимкнув генератор і побіг геть з лабораторії. Щоб дізнатися про це, нам доведеться прислухатися до схвильованого голосу Роми, який, зустрівши в дворі Олеся з Ганною, накинувся на них:

— Де ви блукаєте? Коли треба когось, то й не знайдеш… А Містер-Пітерс де?

— Стривай, що трапилося? Кажи, як слід, — спробував заспокоїти його Олесь.

Ганна з цікавістю дивилася на Рому: так, обличчя в нього дійсно було двокольорове. Але Рома не помічав нічого:

— Нічого не трапилося, коли не рахувати того, що тільки-но до лабораторії дзвонив сам Іван Петрович Антохін.

— Антохін? Чого?

Тепер черга дивуватися була за Олесем. Проте, ось Рома вже покинув його й кинувся до Містера-Пітерса, що йшов з клубу.

— Алло, Містер-Пітерс. Слухай: щойно дзвонив Антохін…

— Іван Петрович? — здивовано перепитав Містер-Пітерс.

— Так. Я говорив з ним з лабораторії. Я там просвічував… кхм… робив один дослід, а він і подзвонив…

Рома чомусь сконфужено потер собі ліву щоку. Ганна відвернула обличчя вбік, ховаючи усмішку.

— Ну?

— Ну, і сказав, що він уже їде сюди, до радгоспу. Сказав, що в нього важливі справи — головне, до тебе. Щоб ти чекав. Розумієш?

Містер-Пітерс схилив голову праворуч, немов перевіряючи якісь свої думки, і відповів:

— Ол райт. Добре. Іт віл бі е ньюс. Це будуть якісь новини.

Як бачимо, до славнозвісного бригадира вже повернувся його звичайний настрій. Він навіть не дивився на бік Ганни, хоч та знов шукала його поглядів. Але Містер-Пітерс сказав ще Ромі:

— Ходім до лабораторії, — і пішов собі.

Ганна розгублено дивилася йому вслід. Олесь доторкнувся до її руки:

— Чого це він такий похмурий?

Ганна не повернула голови. Вона здивовано й сумно дивилася туди, де зник за рогом Містер-Пітерс. Справді, вона не розуміла, в чому справа. Щойно жартував, усе було гаразд. І раптово така зміна…

А академік Іван Петрович Антохін мчав до радгоспу в автомобілі. Він тримав у руках свою незмінну паличку з товстою ручкою, покручував її і про щось напружено думав. Автомобіль мчав на повну швидкість. Вітер свистів у вухах академіка. Нарешті, шофер сказав:

— Ось він, радгосп.

Першим, кого побачив Іван Петрович, був старий його приятель Андрій Антонович. Він стояв біля воріт без шапки. Вітер розвівав його кучері. Іван Петрович протер собі очі. Автомобіль спинився. Іван Петрович дивився на кучері Андрія Антоновича. Поважний академік не вірив у чудеса, він шукав у своєму мозку обґрунтовань дивної зміни вигляду старого сторожа.

— Е… е, здоровенькі були, Андрію Антоновичу, — промовив він нарешті, виходячи з автомобіля й забувши чомусь звичну формулу свого вітання з старим знайомцем.

Очі його не бачили нічого, крім буйної шевелюри Андрія Антоновича.

— Здрастуйте, Іване Петровичу, — чемно уклонився той.

— Е… як почуваєте, себе?.. — ще раз привітався Антохін, обходячи навколо Андрія Антоновича й оглядаючи з усіх боків.

— Вдячний, нічого, Іване Петровичу, — відповів старий.

— А це… це що ж у вас? — врешті насмілився спитати Іван Петрович, вказуючи пальцем на голову старого.

Андрій Антонович помітно розгубився:

— Це, Іване Петровичу, — почав він, вагаючись.

Але його врятував Олесь, що швидко підійшов до Антохіна:

— А ми на вас чекаємо, Іване Петровичу. Здрастуйте. Що, на нове волосся Андрія Антоновича дивитеся?.. Так, так, це ми йому зробили. Та ви підіть, подивіться, що тут у радгоспі взагалі нароблено. Просто фантастика, слово честі, фантастика…

Академік подивився на нього, на Андрія Антоновича, знов на Олеся.

— Так, — сказав він, — так, справді, щось дуже цікаве…

… Кілька годин провів Іван Петрович Антохін у радгоспі «Перемога», ознайомлюючись з наслідками роботи бригади. Він уважно слухав те, що розповідав йому директор Данило Якович, запитував сам про окремі деталі роботи. А потім попросив залишити його з Містером-Пітерсом: мовляв, треба дещо обговорити. Разом з ним Антохін зачинився у лабораторії. І, коли він входив туди, обличчя його було дуже серйозне.

Про зміст цієї розмови не знав ніхто. Олесь тільки руками розвів, коли Рая спитала його.

— Не знаю, не знаю нічого, — сказав він. — Щось важливе…

Через годину Андрій Антонович, викликаний Антохіним, урочисто запросив до лабораторії всіх:

— Іван Петрович просять… Так що, будь ласка, до лабораторії. Вони щось хочуть сказати.

Справді, Антохін, ледве до лабораторії з’явилися всі запрошені, почав говорити:

— Мушу відразу ж таки поінформувати вас, товариші, про деякі зміни. Насамперед відзначу, що бригада, яка працювала тут, у радгоспі «Перемога», з новим ультракороткохвильним генератором, захопившись виключним впливом УКХ на живі істоти, працювала не досить серйозно. Досліди були поставлені випадково, наслідки цих дослідів не вивчені так глибоко, як цього вимагає надзвичайна їх важливість…

— От, відразу й розносить, — прошепотів Ромі Олесь.

— Мовчи, він таки має рацію, — відповів Рома сердито.

— Давайте перелічимо роботи бригади, — продовжував Антохін. — Просвічування зерна пройшло більш-менш добре. Але хіба не ганьба для серйозних дослідників той випадок з пацюками, що дав наслідком жахливе явище гігантизму?.. Добре, що пощастило відразу ж ліквідувати все. А що могло б вийти з цього? Розплодження гігантських пацюків могло б у майбутньому обернутися просто-таки на стихійне лихо… Так. Візьмемо далі, наслідки з просвічуванням курей і яєць. Тут обійшлося спокійніше; і все ж таки, немає повного аналізу явища, не вивчені всі локальні впливи УКХ. Найкраще, на мою думку, з кролями. Тут, правда, немає ніяких «чудес» в лапках. Але досліди поставлені були науково, товариш Рая вела щоденник. І її досліди дають дуже цікаві дані. Наприклад, товаришка Рая остаточно розв’язала питання про вплив УКХ на найпростіші організми — бактерії, інфузорії. Це буде дуже корисним для наших товаришів, які беруться вивчати дію УКХ на хворі організми. Випадок з опухом на собаці так само дав цікаві наслідки. Зокрема підкреслюю красиве й дотепне використання «електроножика». Товаришка Рая працювала добре.

Іван Петрович замовк. І потім відразу голос його набрав гнівного виразу:

— М-да… А от щодо корів, то це ж, знаєте, зовсім неприпустимо: не перевіривши наслідків просвічування на якійсь одній тварині, відразу поставити широкі досліди на доброму десятку корів… Я вважаю, що Данило Якович цілком правильно обмежив роботу бригади. Шкода, що він не зробив цього раніше…

Директор поглянув на молодих дослідників: вони сиділи схиливши голови. А Антохін безжалісно говорив далі:

— Звісно, дослід з волоссям Андрія Антоновича, зрощування нової рослинності на його лисині — дуже цікавий. Проте, бригада цілком винна в тому, що створила в своїй роботі такі умови, коли недосвідчена людина дістала змогу, користуючись генератором, наробить лиха сторонній особі. Ви знаєте, товариші, про що я кажу…

Іван Петрович навмисне висловився дещо туманно про випадок з лисиною бідного Потапича. Він, очевидно, не хотів будь-чим образити старого Андрія Антоновича, що й сам не радий був, звісно, наслідком свого невдалого просвічування.

— Так от, — продовжував Антохін, — не віднімаючи від роботи бригади нічого, я підкреслюю, що вона працювала не так, як того вимагали інтереси нашої радянської науки. Так, так, я звертаю на це вашу увагу.

Голос Івана Петровича набрав помітної урочистості:

— Де й коли вченим давалися такі можливості, які дістали ви для роботи з вашим генератором? Вам дали цілий радгосп з його зерновим і тваринницьким господарством. Вам сказали: працюйте, допомагайте в той самий час радгоспові. Вам дали все. Ніде в цілому світі, крім нашої Радянської країни, не могло бути такого. Тільки у нас працівники науки мають такі надзвичайно сприятливі, не чувані ніде умови для своєї роботи. Але ці найсприятливіші умови покладають велику відповідальність на дослідників. Це зрозуміло для кожного. Так от тепер, у світлі цього, скажіть мені, чи виправдали ви надії, які покладалися на вас?.. Мовчите? Бо нема чим виправдатися?.. Так от, слухайте. Нам доведеться внести певні зміни. Прошу стежити. Насамперед, ми припиняємо досліди з безпосереднім просвічуванням тут, у радгоспі…

Олесь здивовано поглянув на Івана Петровича, — не менш здивовано, ніж Рома й Рая.

— Так, просвічування ми припиняємо, — повторив Антохін. — Ми перевозимо генератор назад, до міста. Там він буде потрібний для деяких дальших важливих робіт. Разом з генератором звідси виїжджають Петро й Рома. Товариші Олесь і Рая тимчасово залишаться в радгоспі, щоб закінчити обробку наслідків дослідів, які тут було проведено. Особливу увагу вони звертають на поведінку корів і курей. Нам треба конче знати, як позначиться на організмі інших тварин велике збудження, яке було створено просвічуванням. А товариші Петро й Рома відразу ж візьмуться в місті за нові досліди. На превеликий жаль, у нас поки що лише один генератор. Він потрібний там, у місті. Отже, і всі роботи будемо провадити там. Все зрозуміло?

Слухачі мовчали. Рома запитливо дивився на Містера-Пітерса: адже він мусів знати те, чого не договорював Іван Петрович. Але Містер-Пітерс мовчав. Тому Рома підштовхнув Олеся, який запитав:

— Якщо можна, скажіть, будь ласка, Іване Петровичу, які то будуть нові досліди в місті?

Антохін хитнув головою:

— Про все взнаєте згодом, товаришу. Спочатку вам, як я вже сказав, доведеться закінчити обробку матеріалів — тут, у радгоспі.

Далі запитувати не доводилося. Антохін додав ще:

— Генератор повезе звідси моя машина — разом з експериментаторами, що відразу їдуть до міста. Якщо немає запитань, прошу негайно ж готуватися до від’їзду. Данило Якович, ми з вами підемо разом до вашого кабінету, поговоримо там на волі.

Через дві години все було закінчено. Розібраний генератор лежав у тих самих ящиках, у яких його привезли сюди. Містер-Пітерс оглядав востаннє лабораторію — чи не забули чогось?.. Рома був біля машини. Почувся легкий стукіт у двері.

— Увійдіть.

На порозі показалася Ганна. Обличчя в неї було сумне. Великі чорні очі тужливо дивилися на Містера-Пітерса.

— Ви від’їжджаєте?.. — спитала Ганна, не наважуючись зайти до кімнати.

— Так, — сухо відповів Містер-Пітерс, не підводячи очей.

Він боявся, що подивившись на Ганну, він уже не зможе втриматися в межах офіціального тону. А саме так він вирішив розмовляти з нею будь-що.

— І не скоро повернетеся?.. — несміливо спитала ще Ганна.

— Не знаю.

— Чого це ви такий злий? — зробила Ганна важку спробу пожвавити діалог.

— Я просто зайнятий… часу немає, — не піддався Містер-Пітерс, дивлячись на порожній стіл.

Ганна зітхнула. Вона таки цілком одверто не розуміла, чого розсердився Містер-Пітерс. Весь час був такий ласкавий. Все йшло гаразд — і ось тобі. Невже ж усе це за її розмову з Олесем?.. Так вони ж просто, по-товариському, розмовляли… Вона подивилася на суворе обличчя Містера— Пітерса:

— А я теж мабуть скоро поїду до міста…

— Ну що ж.

— Мабуть, дуже нудно буде тепер у радгоспі… після вашого від’їзду, — дипломатично натякнула Ганна.

Містер-Пітерс несподівано для себе спалахнув:

— Сподіваюся, що ні, — злісно й запально відповів він, — вам тут допоможуть не нудьгувати.

— Хто? — підвела очі Ганна.

— Та знайдеться. Пробачте, мені треба йти.

І Містер-Пітерс, як метеор, вибіг з лабораторії. Вже з коридора пролунав його голос, що додав:

— Наприклад, Олесь…

Очі Ганни наповнилися сльозами. Нервово вона крутила хусточку. Ніяк, ніяк вона не сподівалася такого… Ще хвилина — і Ганна сиділа біля вікна, не встигаючи витирати буйні сльози, що вмить потекли по її щоках. Містер— Пітерс не бачив цього. Він сидів у автомобілі — злий і сердитий. А коли Рома спробував спитати його про причини такого настрою, Містер-Пітерс так злісно поглянув на нього, що в того зникло будь-яке бажання питати далі.

Автомобіль поїхав. Олесь повернувся до Раї:

— Отже, ми залишилися тут. І навіть не знаємо, що робитиметься далі з тим генератором.

Рая знизала плечима:

— Взнаємо… через тиждень узнаємо.

— Ви гадаєте, що за тиждень ми тут все закінчимо?

— Звісно.

Повз них швидко проходив Андрій Антонович, несучи листи й газети. Обличчя в нього було трохи розгублене — Іван Петрович Антохін поїхав, не попрощавшись з ним.

Правда, Андрій Антонович був саме на пошті, коли Антохін поїхав, а все ж таки…

— Нові, Андрію Антоновичу? — спитав Олесь. — А ну, дайте почитати.

Він узяв одну з газет, розгорнув її — і відразу ж вигукнув:

— Раю… Раєчко, дивіться!

— Що таке?

— Ціла стаття про УКХ. Ідіть, почитаємо. Еге, та це про наш новий генератор… Звідки ж усе це взнали?

Газета стисло, але піднесено сповіщала про винахід Містера-Пітерса. Вона описувала новий генератор, як відкриття, що несе за собою цілу революцію в науці. Співробітник газети розповідав про досліди з худобою, про дивну властивість випромінювання нового генератора спиняти мотори з електрозапалюванням. Зокрема, він спинявся на виключному впливі нового генератора на організм:

…«Одним з практичних застосувань надзвичайно короткохвильного випромінювання, — писала газета, — є цікавий вплив його на зростання волосся. Нове проміння так активізує шкіру, що після просвічування ним лисина вкривається густим новим волоссям».

Олесь усміхнувся:

— М-да, тепер до Містера-Пітерса з’являться всі лисі міста. Нове навантаження буде…

— А ось і відповідь на ваше запитання про дальші роботи коло генератора, — вимовила Рая, що читала вже далі.

Справді, стаття закінчувалася так:

…«Тепер під керівництвом академіка Антохіна навколо генератора створюється нова група працівників, що провадитимуть досліди керування на віддалі й пересилання енергії на віддаль за допомогою випромінювань нового генератора. Справа в тому, що керування на віддалі дасть, на думку академіка Антохіна, можливістьдістати з дна морського затонулий в минулому столітті корабель «Альгамбра» з вантажем золота. Немає сумніву, що за допомогою чудесних УКХ цю сміливу думку буде здійснено».

— Значить?.. — проговорив Олесь багатозначно.

— Значить, треба скоріше закінчувати нашу роботу тут, — відповіла Рая. — Там буде дуже цікаво. Ой, Олесю, щось мене більш, здається, цікавить нове застосування генератора, ніж мої кролі…

Олесь не відповів. Він старанно обмірковував: керування на віддалі, телемеханіка… Золото на «Альгамбрі», і потім — пересилання енергії на віддаль без дротів… та це ж, дійсно, надзвичайні речі! Невже ж Містеру-Пітерсу пощастить здійснити це? «Під керівництвом академіка Антохіна…» Що ж, коли сам Іван Петрович так само взявся за цю справу, мабуть, вони зроблять!

— Ходімо, Раю, — сказав Олесь нарешті, — і справді, нам треба скоріше закінчити нашу роботу. Там, у місті, зараз досить цікаво. Ходімо!

15. ЧОВЕН «РАДІО» ВИЙШОВ

Юрба людей гомоніла на березі моря. Неспокійні хвилі набігали на берег; з гуркотом вони відбігали назад, тягнучи, за собою гальку й пісок. Здавалося, вони вирішили розмити весь берег і занести його в море. Юрба гомоніла. Люди поглядали на невелику будівлю на березі, що, немов коридор, виходила просто до води. Так буває влаштовано доки, де будують кораблі. Але це, звісно, не був док. Поглядаючи на будівлю, люди на березі сперечалися:

— Ось просто звідси й випливе… Іскри сипатимуться…

— Ще й обпалять… Ой, тримайсь, бабусю, краще йди звідси!

— Та ні, човен просто виведуть. І ніяких іскор не буде, чого, чого ви, громадянине, голову дурите?.. Це ж буде все одно як магнітом.

— Магнітом? Он як…

— Та невже ж магнітом цілий човен рухатимуть?.. Ой, лишенько, до чого наука дійшла!

— Але коли ж? Здається, вже час…

— Ні, в газеті писали, що о третій. А зараз усього ще пів на третю.

— І магніта ніякого не видно, мабуть, у тій будці…

— От, зайти б подивитися…

Так, у газеті сьогодні було видрукувано:

…«Перша спроба керування моторами на віддалі. Сьогодні о третій годині дня будуть проведені досліди керування мотором на віддалі за допомогою нового генератора ультракоротких хвиль, що про його винайдення ми вже сповіщали наших читачів. Незалежно від погоди, моторовий човен «Радіо» вийде в чисте море без пасажирів і механіків. Ним керуватимуть з берега, з лабораторії, надсилаючи до нього випромінювання нового генератора. Зробивши кілька маніпуляцій, човен «Радіо» під впливом того самого випромінювання повернеться назад. Власне кажучи, в дослідах керування човнами на віддалі немає нічого особливо нового. Такі експерименти вже провадилися вченим Марконі і іншими. Академік Антохін з помічниками зайнятий тепер лише перевіркою приладів і механізмів, що ними буде встаткований своєрідний підводний човен, який сам, без людей, спуститься на морське дно, шукати «Альгамбру». Човном будуть керувати за допомогою УКХ з берега. Перші моделі приладів, які прийматимуть у підводному човні сигнали й керуватимуть залежно від цього моторами й рулями човна, — поставлено поки що для випробування на звичайний моторний човен. По випробуванні прилади ці будуть переставлені на підводний човен. Ось чому дуже важливо випробувати прилади в умовах будь-якої поганої погоди».

Свіжий вітер розбивав гребінці хвиль, люди дивилися на неспокійне море — і дивувалися:

— Невже так-таки сам човен?.. Без людей?.. Ай-ай, чого наука дійшла!

Академік Антохін з професорами зайняв місце на високому шпилику на березі моря, звідки зручно було спостерігати через біноклі всі майбутні маневри човна. Телефон зв’язував його з лабораторією, де стояв генератор і де зосереджено й серйозно готувався до відповідального досліду Містер-Пітерс. Рома допомагав йому.

Все було вже готове. Генератор стояв перед широким вікном, звідки було видно море. Його рефлектор був скерований просто туди, де, схований у дерев’яній будівлі, чекав човен. Тут-таки, біля вікна, був розміщений невисокий пульт з ручками й кнопками. Його не було раніше в лабораторії: — два тижні Містер-Пітерс за допомогою Роми і під керівництвом Антохіна конструював цей пульт, монтував його спеціально для цього досліду. Пульт для керування мотором на віддаленні… Рома з повагою дивився на нього, в сотий раз перечитував написи коло ручок і кнопок:

— «Праворуч»,

— «Ліворуч»,

— «Вперед»,

— «Стоп»,

— «Повний газ».

Містер-Пітерс незадоволено кашлянув. Узяв з шафи нову лампу, поставив її замість тієї, що стояла до того в генераторі.

— Що таке? — запитав Рома.

— Нічого, — процідив крізь зуби Містер-Пітерс. — Мені щось не подобаються ці лампи… Надто вони нагріваються. Потужність від генератора ми братимемо велику, як би не вийшло якоїсь неприємності з анодами…

— А що?

— Та боюся, щоб не розтопилися аноди. Тоді не буде часу замінювати їх.

У двері постукали. Рома підійшов, відчинив. Невисокий, підстаркуватий чоловік в капелюсі стояв там. Рома здивовано подивився на нього:

— Чим можу бути корисним?

Чоловік вмить зняв капелюх, немов його вітром здуло. Блиснула широка рожева лисина. Чоловік кашлянув у кулак:

— Пробачте, якщо завадив… Я на хвилинку. Бачите, велике прохання є до вас… Пробачте, я головний бухгалтер тресту «Моребуд». Прочувши, що ви робите майже чудесні дослідження з вашим промінням, вирішив потурбувати вас.

— Але чого вам треба? — не витримав Містер-Пітерс.

Чоловік улесливо уклонився і підніс пальця до голови:

— Бачите, лисинка в мене є… так от, пробачте на слові, дуже просив би трішечки її той…

Він погладив повітря перед собою долонею, немов розмазуючи щось:

— Трішечки просвітити… всі витрати, звісно, на мій раху…

— Ромо, закрий, будь ласка, за ним двері, — розпорядився Містер-Пітерс, — і якщо треба, допоможи йому спуститися з сходів.

Чоловік вмить образився. Він замахав руками:

— Ви не маєте права… Я буду скаржитися…

Але Рома вже «допомагав», роздратований вкрай. Серйозна робота, а тут усяке ледащо заважає. Через хвилину вони залишилися з Містером-Пітерсом удвох. Містер-Пітерс зітхнув:

— Скільки там часу?

— Через двадцять хвилин мусимо починати.

— Так. Дзвони на шпилик — чи готові там?.. Ой, ще хтось стукотить. І море неспокійне. Вітер…

— Це ти правильно помітив, про море. Як би… Увійдіть! — крикнув Рома, бачучи, як повертається ручка двері. — От, ще когось лиха година несе… Зачекайте… Це ж ви, Ганно?

Так, це була Ганна. Вона несміливо увійшла — і тепер дивилася то на Містера-Пітерса, то на Рому. Вона проговорила:

— Здрастуйте… От і я.

— Звідки ви, Ганно? Невже з радгоспу? Як там? — зрадів Рома.

Але Містер-Пітерс тільки промурмотів:

— Здрастуйте…

І, не звертаючи більше уваги на гостю, немов продовжуючи розмову, звернувся до Роми:

— Так от, вітер який… І час починати.

— А може, посадити в човен людину? — несміливо спитав Рома. — Так, для контролю… про всякий випадок…

— Ні, про це й мови не може бути, — рішуче заперечив Містер-Пітерс. — Це означало б ризикувати життям людини…

Ганна стояла й мовчки прислухалася. Містер-Пітерс не звертав на неї уваги. Очі її мимоволі наловилися сльозами. А вона мріяла… Зразу по приїзді пішла на берег, почувши про нові досліди, подивилася — думала, що Містер-Пітерс буде там. Взнала, що він у лабораторії, прийшла сюди… А він — як чужий, і не дивиться.

Розмова йшла далі:

— Але я боюся за човен, — говорив Рома, — може, відкласти дослід?

— Не можна. Про нього сповіщено всіх.

— Давай я поїду в човні. Я ж добре знаю керування мотором.

— Ні. Це ризиковано.

Містер-Пітерс глянув на Ганну і відвернувся знов. Звідки в нього з’явилася така жорстокість, він не знав і сам. Але він не міг примусити себе заговорити з нею. І тільки десь у глибині свідомості він відчував, немов хтось шепотів йому: погано, погано ти поводишся з нею…

Ганна ледве стримувала сльози. Вона розуміла, що їй найкраще просто піти звідси, але все ж таки стояла, немов чекаючи на щось. Вона чула ще, як умовляв Рома Містера-Пітерса або відкласти дослід, або ж дозволити йому, Ромі бути в човні. Але Містер-Пітерс не погоджувався. І тут божевільна думка виникла в Ганни. Вона не обмірковувала, не вираховувала нічого. «Ах, так ти такий?.. Гаразд. Я тобі доведу…» — отак можна було б висловити її рішення.

Ганна піднесла голову:

— Ну, я не заважатиму вам. Бажаю успіху.

— Куди ви, Ганно? — спитав Рома.

Але Ганни вже не було. Рома з докором поглянув на Містера-Пітерса, похитав головою. Але що він міг зробити?

— Дзвони на шпилик. Зараз починатимемо, — розпорядився знов Містер-Пітерс.

А Ганна швидко йшла коридором. Серце її шалено стукотіло, щоки палали. Вона спустилася до канцелярії, швидко написала тут невеличку записку. Ласкаво, чарівно усміхаючись, попросила чоловіка, що сидів у канцелярії:

— Дуже просила б вас передати цю записку до лабораторії ультракоротких хвиль.

— Але я буду там не раніше, як через хвилин п’ятнадцять, — відповів їй службовець.

— Добре, добре, дуже. Мені й не треба раніше.

Ганна поспішала далі, простуючи до морського берега, до того місця, де мав виплисти човен. Коло будівлі з човном було тепер ще більше народу. Море сердито випльовувало на берег сиву піну. Свіжий вітер розвивав кучері з-під шапочки Ганни. Вона прислухалася до розмов:

— Та невже ж випустять?..

— Попливе, попливе.

— Як би не перевернувся…

Ганна відчула, як похололи в неї кінці пальців. Серце не спиняло швидкого стукоту. Одна за одною миготіли думки: «Як же прокрастися туди… щоб ніхто не помітив… та швидше, швидше треба, бо можна спізнитися!»

А Рома вже поговорив з академіком Антохіним. На шпилику були готові до спостережень. Містер-Пітерс стиснув зуби:

— Іди, вмикай мотор. І повертайся, стежитимеш звідси.

Через кілька хвилин Рома вже підходив до будівлі на березі, поглядаючи на пінясті гребінці, що набігали на берег. Він похмуро покрутив головою: «М-да…» Але, дочувши, як стих натовп на березі, коли він увіходив до будівлі, Рома гордо підвів голову. Будь-що — треба досягти перемоги.

Це був невеличкий моторовий човен з закритою каютою спереду для пасажирів і такою ж каютою на кормі для машиніста. До передньої каюти Рома навіть і не зазирнув, бо знав, що вона порожня. Там не було, звісно, нічого. Проте, каюту на кормі Рома старанно оглянув. Тут стояв складний і дивний апарат, головну частину якого становив великий радіоприймач. Віялоподібна антена йшла вгору, підносячися на півтора метра над дахом каюти. Човен легко погойдувався на хвилях, що забігали сюди крізь ґратчасту загородку. Ніс його був скерований у море. На осі чітко було написано з обох боків: «Радіо», — і це слово було оздоблене вогняними блискавками. Рома усміхнувся:

— Ну, «Радіо», витягай, не підведи!..

Потому він умілим рухом увімкнув приймач. Подивившись, як загорілися лампи й трохи виправивши реостат розжарення, Рома відчинив ґратчасті двері, що вели в море і зачекав трохи: все було гаразд. Тоді він вийшов на берег, став так, щоб його легко можна було побачити з шпилика Антохіна (до речі, тут його зріст мав стати в пригоді) — і підняв руку. Це значило — човен готовий. Притихлий натовп з повагою стежив за Ромою. Майже тієї ж хвилини в лабораторії задзвонив телефон: Антохін сповіщав, що човен готовий до старту.

Містер-Пітерс поглянув на годинника: рівно три. Він натиснув на головний рубильник. Перші іскри зірвалися з антени. Рефлектор був скерований на море. І немов туди ж, у море відштовхувалися ті довгі іскри. Перечекавши з півхвилини, поки стрілки амперметрів показали повне навантаження, Містер-Пітерс обережно посунув ручку, біля якої було написано «Вперед». Щось затріщало; іскри подовшали, від антени чути стало гострий запах озону. Ручка повільно поверталася. Дійшовши до кінця дуги, вона спинилася. Тоді Містер-Пітерс узявся за ручку «Повний газ». Але її він не повертав іще. Міцно тримаючи перед очима великий бінокль, він дивився в море: он звідти, з-за молу, мусить показатися човен «Радіо», човен без механіка… Тоді — натиснути на ручку «Повний газ» — і в море!..

Натовп загув. Легко ковзаючи з хвилі на хвилю, випускаючи з труби під кормою прозорі хмарки бензинового диму, човен «Радіо» виплив з доку. Виблискувала його невеличка антена — і нікого не було видно на човні. Порожній човен швидко плив уздовж молу, дедалі швидше. Порожній човен, який немов сам вибирав собі шлях і мчав у море…

Палаючими очима Рома дивився вслід човнові. Перемога!.. Свіжий вітер приємно холодив його обличчя. Перемога!.. Човен зникав за молом. Треба стежити за ним. Скоріше до лабораторії, на допомогу Містеру-Пітерсу. Проте, які хвилі, які хвилі… як би не трапилося лиха… Великими, швидкими кроками Рома ішов назад. Містер-Пітерс з хвилюванням побачив, нарешті, як показався з-за молу моторовий човен. Так, все гаразд. Повний газ!..

Ручка повільно пересунулася. І напружений погляд Містера-Пітерса помітив: човен немов стрибнув уперед. Ніс його зарився в піну, велика хвиля пронеслася вздовж нього. Човен виходив у відкрите море…

Хтось настирливо стукотів у двері. Не повертаючись Містер-Пітерс кинув:

— Увійдіть.

Далі він почув:

— Вам тут записка. Просили передати.

Містер-Пітерс роздратовано махнув рукою:

— Покладіть її на стіл. Не можу я зараз.

Двері зачинилися. Човен плив далі, віддаляючись від берегів. Скоро треба починати маневри. Де ж той Рома?.. Ах, яка ж і солодка перемога, заслужена перемога після складної роботи, після такого знайомого хвилювання конструкторської праці!

Певніше відчув нервами, ніж почув вухом Містер-Пітерс тихий рип дверей, що відкривалися.

— Рома?

— Так. Ну, що — пливе?

— Та ще й як. Іди швидше сюди. Ось бінокль. Стеж, а я керуватиму.

Рома схопив бінокль. Так, пливе… І якби не хвилі, що трохи збивали човен з прямого напрямку, все було б гаразд. Але — як почали, треба експериментувати далі. Отже…

— Давай праворуч. Тільки не дуже, бо хвиля битиме…

— Єсть праворуч.

Човен викреслив рівну дугу. Тепер хвилі налітали на нього не з носу, а збоку. Сильно гойдало.

— Давай ліворуч.

— Єсть ліворуч.

Човен знов повернувся носом до хвиль. Бокова гойдавиця перейшла у кілеву. Все це було чітко видно в бінокль. Рома дивився, не відриваючись. Він згадав: так само, мабуть, не відриваючись, стежить за кожним рухом човна академік Антохін з його асистентами. І так само схвильовано дивиться на далекий загадковий човен натовп на березі.

Різко задзвонив телефон. Це, напевне, дзвонять з шпилика. Рома поклав бінокль, підбіг до апарата:

— Слухаю.

— Це я, Антохін. Човен уже на віддалі трьох кілометрів від берега. Не варто його скеровувати далі. Цей вітер може перейти в шторм. Час повертати назад.

— А взагалі, як вам подобається, Іване Петровичу?

— Вітаю, вітаю. Захоплено стежимо. Чудово… Але — повертайте вже назад.

Рома поклав трубку:

— Ти не чув, Містер-Пітерс?.. Антохін вітає. Але, каже, треба вже повертати… Човен дуже віддалився. Каже — на три кілометри.

— Невже? Як швидко…

Неохоче Містер-Пітерс посунув ручку «Праворуч» аж до кінця. Шкода, шкода… хотілося б іще покрутити човен у морі…

— А це що таке? — раптом спинився Рома біля стола.

— Де?

— Та ось, записка якась.

— Не знаю. Принесли. В мене не було часу читати.

Рома розгорнув папір. Очі в нього широко розкрилися.

Папір затремтів у пальцях. Він незрозуміло поглянув на Містера-Пітерса, на папірець, у вікно. Ковтнув повітря — не вистачило. Ще ковтнув:

— Слухай… там вона… Ганна…

— Що? Де? — повернувся до нього Містер-Пітерс.

— На, читай! — Рома подав йому папірець і кинувся до вікна, хапаючи бінокль.

Містер-Пітерс читав і літери стрибали у нього перед очима:

«Ви такий злий, Містер-Пітерс, що мені плакати хочеться. Я чула вашу розмову з Ромою. І вирішила поїхати на вашому човні — щоб допомогти в разі чого. Мотор я знаю. А коли щось трапиться, то й тоді мені однаковісінько, бо ви навіть дивитися на мене не хочете. Ганна».

Божевільна!.. Вона крадькома, потай пробралася на човен і тепер… тепер вона у відкритому морі… Містер-Пітерс кинувся до Роми:

— Давай сюди бінокль.

Так. Ось він, човен. Підкорюючись попередньому розпорядженню (адже ручка «Праворуч» і досі була повернена до краю), — човен описував у морі замкнену криву, коло. Він плавко кружляв — і щоразу, як тільки становився він бортом до хвиль, через нього проносилася піняста роздратована вода. Хвилі, обдаючи його піною, билися об борти, перестрибували через нього.

«Адже ж так може залити й зовсім», — подумав Містер— Пітерс.

Не відриваючись від бінокля, він однією рукою, повертаючи ручки, виправив напрямок човна, скеровуючи його назад. Але човен плив повільно, нахилившись на один бік. Очевидно, під час того кружляння він набрав багато води. Здавалося, човен ішов дедалі повільніше.

— Як же ти раніше не прочитав записки? — спитав Рома.

Він не знаходив собі місця. Містер-Пітерс не відповідав. У бінокль він побачив, як з передньої каюти висунулася голова дівчини. Ганна дивилася, де вона. Але велика хвиля тієї ж хвилі наздогнала човен, прокотилася вздовж нього, сховавши його на мить під пінястими своїми потоками.

— Та дай же човнові повний газ!.. Швидше до берега… — благаюче звернувся до Містера-Пітерса Рома.

Той лише покрутив головою й показав Ромі: і без того ручку «Повний газ» було виведено до кінця. А човен ледве рухався, не встигаючи тікати від хвиль, що безнастанно заливали його від корми до носа.

Сухий дзвін примусив Містера-Пітерса озирнутися. І тієї ж секунди зникли довгі фіалкові іскри з антени генератора. Одна з допоміжних ламп тріснула. Плескаті пластинки її аноду, розпечені до білого, зігнулися й звисли. Анод не витримав, він розтопився. Генератор не працював. Човен опинився у відкритому морі…

Це було те саме, чого так боявся Містер-Пітерс ще перед початком досліду, кажучи, що він не довіряє цим лампам. Рома зблід. Він бачив, як метнувся Містер-Пітерс до шафи, вибираючи там запасну лампу. Ось вона. Зараз він замінить зіпсовану. Зараз…

Але, поспішаючи, Містер-Пітерс підсковзнувся. Незграбно він простягнув руки, намагаючись на тратити рівноваги.

Сухий дзвін… лампа вдарилася об стіл. Її балон розлетівся на маленькі шматочки. Не вірячи своїм очам, Містері-Пітерс розгублено дивився на цоколь, що залишився у нього в руці. Повільно він підвів очі на Рому:

— І більше…

Він запнувся. Рома дивився на нього з жахом. Нарешті, Містер-Пітерс закінчив:

— Більше ламп немає…

— Може… може, Ганна сама візьметься за мотор… вона писала, що знає… — почав Рома нерішуче.

Але Містер-Пітерс коротко відповів:

— А кожух?..

Так (і цього Ганна не знала) — мотор човна був закритий металевим, накріпко загвинченим кожухом. Зроблено це було для того, щоб моторові не пошкодило проміння, не спинило його роботи. Зняти пригвинчений кожух Ганна, звісно, не могла…

Човен безпорадно гойдався на хвилях. Його заливала вода. Він мусів загинути в скажених хвилях. І з ним разом мусіла загинути… Ні цього не може бути!

Як вітер, Рома вистрибнув за двері.

— Куди ти? — крикнув Містер-Пітерс.

Проте, Рома вже зник.

16. 50 + 50 = 100

Іван Петрович Антохін задоволено дивився в море. Це була справжня перемога. Човен «Радіо», човен без машиніста — покірно змінював напрями, маневрував, повертався в різні боки, підкорюючися наказам, які несло до нього дивне проміння генератора Містера-Пітерса. Проблему телемеханіки, певного керування апаратами на віддалі, — розв’язано було якнайкраще. І головне — для цього непотрібні були складні спеціальні апарати, електромотори тощо. Навпаки…

Іван Петрович поглянув ще в бінокль. Човен описував широку дугу, повертаючися до берега. Потім він поплив назад. Щоправда, дуже заважали хвилі. Але човен — іде до берега. Лабораторія виконала наказ. Антохін задоволено зітхнув і повернувся до решти присутніх на шпилику:

— Розумієте, — сказав він переможно, — ніякого складного устаткування. Звичайний моторовий човен. До нього додано радіоприймач з системою реле.

Він побачив, як швидко записував його слова в блокноті репортер газети. Олівець блискавично мчав по паперу.

— Генератор випромінює коливання певної частоти. Він випромінює їх скеровано. Це, звісно, умовний вираз. Бо на віддалі трьох кілометрів, як маємо ми тут, жмут проміння, безумовно, розсіюється й охоплює широчінь близько кілометра. Але за межами цього кілометра навіть найчутливіші прилади не відзначать наявності проміння. Отже — ми говоримо — скеровано випромінювання. Це дає нам можливість сконцентрувати повну потужність генератора в тому районі, де перебуває зараз приймальний апарат, у даному разі — човен. А це, в свою чергу, значно зменшує витрату енергії. Ось чому ми надаємо великої ваги цьому дослідові.

Він знов узявся за бінокль. Репортер записував, задоволено киваючи головою. Іван Петрович згадав ще щось:

— Як ви знаєте, досі ми робили, головне, досліди в галузі впливу ультракоротких хвиль на живі організми й рослини. Але це явище, ці надзвичайні коливання можна й слід використовувати у найрізноманітніших галузях. Ось перед вами дослід у галузі зв’язку — телемеханіка. Ми використовуємо це для відшукування відомої затонулої «Альгамбри». І я певен, що ми найближчим часом за допомогою цього ж таки генератора розв’яжемо остаточно навіть найважливішу проблему пересилання енергії на віддаль без дротів.

Репортер підняв здивований погляд на академіка.

— Так, так, — усміхнувся Антохін, — замість дротів ми використаємо це саме проміння. Воно понесе енергію, струм високої напруги, створивши на своєму шляху невидимий жмут йонізованого повітря. А йонізоване повітря, як ви знаєте, вже не ізолятор, як звичайне повітря, не діелектрик, а добрий провідник. Отже…

— Іване Петровичу, човен!.. — вигукнув хтось стривоженим голосом.

— Що?

Антохін притиснув до очей бінокль. Човен спинився. Він безпорадно підстрибував і падав униз, підкидуваний хвилями. На нього налітали ззаду хвилі, жорстоко били його, кидали в усі боки. Антохін нахмурився:

— Щось трапилося, — проговорив він. — Дзвоніть до лабораторії!

Не відриваючись, він стежив за човном. І тисячі здогадок проносилися в його мозку. Зіпсувався приймач?.. Мотор?.. Зламалося щось в генераторі?.. Адже човен треба було якнайскоріше повернути до берега, інакше його захлеснуть хвилі… але — що це таке? Може, йому мариться?..

Антохін протер очі, примружився. Він відчув, як його наче обсипало морозом. На човні була жінка. Так, ось він добре бачить її. Вона в передній каюті. Звідки? Хто?

Жінка, тримаючись за борти човна, з великим трудом перебиралася до корми, до мотора. Ось вона відкрила люк кормової каюти. Зазирнула туди. Велика хвиля прокотилася човном, ледве не змивши жінку. Але вона вперто щось робила, немов чогось шукала в кормовій каюті.

Антохін повернувся до асистентів. На нього дивилися розгублені люди. І в кожному погляді він бачив запитання.

— Нічого не розумію, — проговорив Антохін глухо. — Якась нісенітниця, не розумію. Дзвоніть, кажу, до лабораторії!

Ганна ледве трималася. Нарешті, їй пощастило спуститися до кормової каюти й закрити за собою люк. Руки її тремтіли, промокла сукня прилипала до тіла. А хвилі, не спиняючи наступу, скажено билися об човен. Щось трапилося — це Ганна розуміла. Її присутність на човні виправдана. Треба не розгубитися. Треба зараз же узятися за мотор, запустити його знов — і пливти до берега, рятуючи човен. Безумовно, це щось у моторі. Ганна вирішила це відразу, як тільки припинилося бадьоре стукотіння двигуна. Але — що саме? Нічого, нічого, не даремно Ганна вивчала колись мотори в ТСОавіахемі. Вона зараз виправить усе. І хай тоді Містер-Пітерс спробує бути злим!..

Так, ось мотор. Вірніше, от його кожух. Лампи у приймачі горять. Значить правда, що мотор спинився сам — але приймач працює. Тепер зняти кожух. Отак…

Ганна відчула, як похололи в неї руки. Кожух не знімався. Мотор був схований під ним. Жодної ручки зовні. Все під кожухом. Вона, перевіряючи себе, подивилася ще.

Відкинула мокрі кучері з очей — вони дуже заважали. Кожух… кожух був наглухо пригвинчений. Ось гайки, вони закручені ключем. Їх не відкрутиш руками.

Несподівано відчулася неприємна слабість у ногах. Ганна присіла біля мотора, дивлячись на металевий кожух широко розкритими очима. І знов хвиля скажено й люто вдарилася об човен, поставивши його на мить майже сторч. Потім човен важко перевалився на правий бік-і випрямився. Чути було, як перелилася в ньому вода. Ганна втрималася лише тому, що вчепилася руками в кожух.

Тепер вона розуміла. Вона не могла допомогти справі. До мотора годі було й намагатися добратися. Адже кожух без інструментів не… а може — тут і є інструмент?..

Не пропускаючи жодного куточка, Ганна обмацала всі ящики, всю каюту. Вона знайшла викрутку, знайшла маненькі монтажні плоскогубці. Це було все. Очевидно, інструменти залишилися на березі.

Із глибоким зітханням Ганна опустилася на своє місце. Очам стало гаряче. Непрошені сльози… жіноча слабість… Мужність залишила Ганну, вона опустила голову на руки, з жахом відчуваючи, як кидають човен хвилі…

І так само безсило опустив голову Містер-Пітерс. Він розумів, що не може допомогти. Проклята лампа… проклята незграбність… Як можна було розбити другу лампу? Адже тепер залишилися тільки маленькі, їхньої потужності не може вистачити.

Тим часом, Рома був уже на березі. Він стояв перед кремезним широкоплечим юнаком у шкіряній куртці. Юнак дивився на нього, почісуючи щоку рукою, забрудненою кіптявою й мастивом. Рома гаряче говорив:

— Там дівчина. Човен б’ють хвилі. Її захльосне. Звісно, небезпечно. Але — ти ж сам розумієш. Ну, давай швидше…

Юнак ще вагався. Рома додав:

— Я поїду з тобою. Вдвох краще. Ну, давай, давай.

Юнак махнув рукою:

— Ходім.

Через кілька хвилин невеличкий рибальський моторовий човен, похрипуючи старим мотором, захлинаючись чорним димом, вилетів у хвилі. Юнак у шкірянці сидів на кормі, міцно тримаючи руль і вдивляючись уперед. Рома на носу складав трос. Човен розрізав носом хвилі, зариваючись в них до половини. За півхвилини одяг Роми був мокрий до останньої нитки. По мокрому обличчю збігала морська вода. Човен мчав на всю швидкість — скільки дозволяв мотор.

— … знаю… бензин… — донеслися до Роми слова ззаду, розірвані вітром.

Він озирнувся. Юнак кричав:

— … чи вистачить… палива…

Рома махнув рукою. І вперше юнак посміхнувся. Він дужче натиснув на важіль руля. Човен мчав.

Ганна відкрила люк. В неї майнула думка: може хтось помітить її. Але важка хвиля обдала її з ніг до голови холодною солоною водою. Ганна знов закрила люк. Але тут-таки згадала: човен, вона встигла це помітити, був наполовину залитий водою. Якщо не виливати її, човен потоне. Зрештою, чим зовні було гірше?.. Вода, хвилі? Так вона все одно цілком мокра. Ухопивши відерко, Ганна рішуче відкрила люк і викараскалася на палубу. Міцно тримаючись однією рукою за борт, вона другою рукою зачерпувала воду відерком і виливала її за борт. Щоправда, хвилі безнастанно лили назад те, що Ганна встигала виплескувати, проте — рівень води в човні не підвищувався. Це було вже краще.

Антохін стежив у бінокль за всім, що діялося. Він бачив, як Ганна сховалася в кормовій каюті, бачив, як виплив другий човен і швидко поплив до зіпсованого.

— Так, так, — шепотіли губи Івана Петровича, що забув про всіх присутніх на шпилику.

Подув вітру зірвав в нього шапку, але він не помітив цього. Він знав уже причину невдачі. Що ж, це аж ніяк не компрометувало досліду в основному. Практичний випадок, що ні в якій мірі не кидав тіні на принципіальну сторону. Але, — все це було теоретичним міркуванням. На човні була жінка, її треба було врятувати. Оце — головне зараз.

Другий човен мчав. Його кидало хвилями, збиваючи з курсу. Але юнак у шкірянці добре знався на своїй справі. Твердою рукою він тримав руль, зосереджено дивлячись уперед. І човен виправляв курс, слухаючися цієї руки, врізаючись у хвилі носом, де здригував під потоками холодної води Рома. Губи його тремтіли. Хвилі то закривали перед ним обрій, то, підносячи човен на височінь своїх гребінців, показували йому мету — човен «Радіо», який кидало хвилями з боку на бік. І тоді Рома бачив, як працювала в човні Ганна, виливаючи з нього воду.

— Ах, і дівчина… ну й дівчина… — говорив про себе Рома, відпльовуючись від солоної води, яку плескали йому в обличчя хвилі. — Вона не втрачає мужності… ах, хоч би швидше!..

Він озирався назад, бачив упевнене суворе обличчя юнака в шкірянці, — і знов дивився вперед, шукаючи очима човен і тендітну постать дівчини на ньому.

Містер-Пітерс стояв перед шафою, люто дивлячись на запасні лампи, що лежали в ньому. Так, він добре знав: ці лампи мають потужність усього яких-небудь п’ятдесят ватів. А йому треба для генератора принаймні сто. Лампи непридатні. Вони вдвоє менш потужні. Вдвоє… вдвоє…

Якась непевна думка мигнула в голові. Містер-Пітерс приклав руку до лоба. Вдвоє менш потужні… а паралельно?.. Може — спробувати? Правда, на генераторі немає місця для двох ламп. Пристосування додаткової панелі відбере принаймні чверть години. Проте… Е, немає часу для роздуму. Треба робити. Хоч би вони потім десять хвилин попрацювали — і цього вистачить…

Як божевільний, Містер-Пітерс хапав деталі, інструменти. Треба було пристосувати додаткову панель, стійку для неї тут-таки, на генераторі. І, мов на зло, він не знаходив потрібних дрібниць — гвинтів, трубок, викруток…

Іван Петрович бачив: відстань між човнами скорочувалася. Ось уже й жінка на безпорадному човні помітила допомогу. Вона радісно сплеснула руками. Але роботу свою не спинила. Відерко її миготіло в повітрі, вичерпуючи воду з човна. Лише час від часу вона поглядала туди, звідки наближався до неї човен з Ромою.

— Але як вони заберуть її звідти? — вимовив Іван Петрович. — Адже хвилі не дозволять наблизитися до того човна… вони розіб’ють човни один об один…

Немов у відповідь йому Рома розгорнув трос, що лежав біля нього. Він щось кричав, але Ганна не чула його — заважав вітер, і шум хвиль. Рома підвівся. Широкими помахами руки він щось показував Ганні. Вона дивилася на нього, не розуміючи. Відерко застигло в її руці. Рома махав рукою й кричав. Хвиля штовхнула човен — і Ганна насилу утрималася. Подув вітру доніс до неї:

— … кину… ловіть…

Цього було досить. Ганна перебралася, вчеплюючись задубілими пальцями в борти, на корму. Вона влізла в люк і стала ногами на кожух мотора, залишаючися по пояс над човном. Так було певніше — і звільнялися руки. Ганна була напоготові.

Юнак-моторист вів човен просто на перший. Велика хвиля підкинула його й почала опускати. Як по похилій гірці мчав човен до Ганни. Здавалося, він вріжеться в корму. Але за два-три метри моторист різко натиснув на руль, переклавши його вбік. Човен майнув праворуч, проносячись повз перший. І цієї ж миті Рома кинув трос, міцно прив’язаний одним кінцем до човна. Моторист зменшив газ, і човен уповільнив хід.

В’юнкою гадюкою трос майнув у повітрі, розкручуючись петлями над Ганною. Обома руками вона схопила його. І, відчуваючи, як він натягується мов витягаючи її, Ганна, скривавлюючи руки, кілька разів обкрутила його навколо флагштока, з усієї сили тримаючи вільний кінець.

— … в’язуйте… зав’я… — знов донісся до неї вигук.

Так, зав’язати кінець. Тремтячими пальцями Ганна міцно прив’язала вільний кінець до кришки люка. І безсило опустилася. Сили вмить покинули її. Вона тремтіла всім тілом. Вона боялася поглянути туди, де був човен з рятівниками. У висках щось стукало, перед очима пливли зелені кола. Ще хвилину — і вона знепритомніє… Ні, треба пересилити себе. Із зусиллям Ганна підвела голову.

Моторист озирнувся. Він помітив прив’язаний трос, кивнув головою. Рука його знов натиснула на руль. З-під корми його човна знов заклубився чорний дим. Стукіт мотора злився в ритмічну пісню. Трос натягнувся. Перший човен ішов уперед, повільно повертаючись до берега.

І за ним на буксирі йшов другий, підтягуваний тросом, кормою вперед. Рома радісно посміхався. Тепер він дивився вже не вперед, а назад, — туди, де бачив він на відстані десятка метрів Ганну.

Антохін так само посміхнувся:

— Молодця! — гаряче вигукнув він, упевнившись, що небезпечна операція закінчилася. — Молодця! Добре впоралися. Але й жінка яка… не розгубитися, спіймати трос…

До берега залишалося вже не більше, як кілометр. Дивлячись назад на Ганну, що нерухомо сиділа на кормі човна, Рома бачив водночас і моториста. Обличчя юнака було суворе й серйозне. Він начеб до чогось прислухався. Ось він підвів брови. Поглянув на Рому — і знов прислухався. Рома занепокоївся. Юнак всім своїм виглядом свідчив про щось небезпечне. І раптом Рома зрозумів. Він і сам почув, як мотор їхнього човна немов закашлявся. Сухий кашель… потім пауза. І знов кашель… І знов пауза. Довга й нестерпуча. Мотор не працював. Човен спинив свій хід. Ганна й собі здивовано підвела голову: що трапилось?

Не менш тривожно здригнув і Антохін, що не зводив очей з човнів. Зупинка… що?.. Чому?..

Моторист злісно стукнув кулаком по борту. Він прокричав Ромі на всю силу своєї горлянки:

— Я ж казав… палива не виста…

Кінець слова відніс, відірвавши, скажений подув вітру. Проте, не зрозуміти не можна було. Не вистачило палива. Другий човен не закінчив своєї путі. Поспішаючи, і моторист, і Рома не перевірили кількість палива в баках. Човен стояв. Трос безсило звис. Хвилі почали кидати човни, мов тріски. Раптом моторист схопився знов за руль. Він натиснув на важіль, намагаючись змінити напрям, у якому кидало човен хвилями.

І знов Рома зрозумів. Тепер з’явилася нова небезпека: хвилі, кидаючи човни, могли стиснути їх і розбити один об другий. Що ж робити? Відв’язатися, кинути трос?..

Антохін поклав бінокль. Обличчя його зблідло. Це була справжня катастрофа. Човни, залишаючися зв’язаними, мусіли загинути обидва…

Ганна знов схилила голову. Їй було байдуже. Вона втомилася, їй було холодно, вона тремтіла. Хай буде, як буде…

Човни зближувалися. Руль не слухався, він безпорадно повертався у воді. Ось уже залишилося два-три метри. Велика й висока хвиля котилася на них. Зараз все буде скінчено…

І раптом з дзвінким гуркотом запрацював мотор човна «Радіо». Ганна здригнула. Їй здавалося, що вона марить. Але мотор працював. Він тягнув човен кудись — не так швидко, як раніше, бо він наполовину був у воді. Але тягнув. Трос натягувався. Ще мить — і, підкорюючись йому, другий човен повернувся кормою вперед і поплив у нього на буксирі. Велика хвиля наблизилася. Вона піднесла човен на гребінь, але моторист вже тримав руль. Човен слухняно зустрів хвилю носом. Хвиля пройшла, гнівно розпадаючись білою піною.

Рома вчепився руками в борти. Він нічого не розумів. Моторист, мабуть, не розумів нічого й собі. Проте, він бачив, що один з човнів пливе, тягне. Значить, на другому човні треба міцно тримати руль. І він тримав.

Човен «Радіо» повільно повертав, виходячи на прямий курс до берега. За ним, услід, плив другий, кормою вперед, на буксирі, підтягуваний тим самим тросом, що його він так недавно тягнув сам. Небезпека залишилася позаду…

Невідривним поглядом стежив Містер-Пітерс за рухами обох човнів. Його рука лежала на ручці «Повний газ». За ним жовтогарячим світлом сяяли розпечені лампи генератора. Фіалкові іскри зривалися з антени й виходили, здавалося, через вікно, до моря. Дзвонив телефон, роздираючи вуха; але Містер-Пітерс не чув його. Він бачив лише, як повільно наближалися до берега обидва човни. І ще він помітив, як безсило впала в люк тендітна постать дівчини на першому човні. Містер-Пітерс нервово повів плечима: мабуть, Ганна знепритомніла… ну, що ж, зате тепер усе йде до кінця.

Він поглянув назад, на генератор. Побачив, як сяють розжарені лампи. Малопотужні лампи, поставлені паралельно замість однієї потужної. Звичним досвідченим оком Містер-Пітерс помітив, що анод одної вже розжарився майже до білого. Ще хвилина-дві і лампа зіпсується. Але, замість того, щоб вимкнути, зберегти лампу, як зробив би це він звичайно, — Містер-Пітерс ще дужче натиснув на ручку «Повний газ», хоч і без того була вона виведена до краю.

Іван Петрович нервово переступав з ноги на ногу. Він і лаявся («Як же так не відповідають з лабораторії? Дзвоніть ще, ще міцніше!.. Мусять відповісти, чорти…»), і радів, непевно посміхаючися («От чорти, як встигли… ну й молодця!..»).

З розгону, підкинутий ще хвилею, човен «Радіо» вистрибнув з води просто на піщаний берег. Як жива істота він хитнувся з боку на бік, мов струшуючи воду, — і залишився лежати. За ним, скерований твердою рукою, поруч із ним із води вистрибнув і другий човен. Мокрий до останньої нитки Рома кинувся до першого човна. Він побачив у отворі люку непритомну Ганну. Мокрі її кучері збилися шапкою, бліде обличчя було нерухоме. Рома взяв її на руки, виніс. Ганна розплющила очі — і знов заплющила їх.

Берегом, забувши про солідність, біг академік Антохін, випереджуючи асистентів і довгого репортера. Він кричав:

— Ну, й добре… Несіть швидше до будинку…

Він махав руками, його пенсне зскочило й висіло на шнурку, бовтаючись у такт його ході.

А назустріч Ромі вже мчав Містер-Пітерс. Перший раз за весь час своєї роботи він побіг з лабораторії, не вимкнувши генератора, не оглядаючись на розжарені лампи, де розтоплювалися повільно пластинки анодів. Містер-Пітерс мчав до Роми, що ніс на своїх незграбних довгих руках непритомну Ганну. Він зазирнув їй в обличчя, розгублено покрутив чомусь пальцями в повітрі і сказав:

— А я, Рома, той… запустив його таки…

Блаженна усмішка розм’якшила риси його обличчя.

Він ішов поруч Роми, підтримуючи руку Ганни. Дівчина повільно опритомнювала. Вона розплющила знов очі. Поглянула на Рому, слабо усміхнулася. Поглянула вбік, де йшов Містер-Пітерс. Відшукала очима його. Знов усміхнулася — і закрила очі. Містер-Пітерс лагідно, зовсім незвичним голосом, вимовив:

— Ганно, я дуже винний…

Ледве помітно Ганна поворушила головою. Її довгі вії заперечливо відкрили очі. Містер-Пітерс певніше побачив, ніж почув її відповідь:

— Ні… все гаразд…

Чиясь рука обережно доторкнулася до ліктя Містера-Пітерса. Він, нервово здригнувши, озирнувся: хто, що?

Невисокий підстаркуватий чоловік ввічливо знімав капелюх. Де бачив вже його Містер-Пітерс?.. Знайоме неприємне, мов вилизане обличчя… рожева лисина…

— Дозвольте знов попросити вас, — улесливо почав чоловік, тримаючи капелюх в руках, — вітаючи вас, я хотів би ще раз попросити вас… разом із моїм товаришем і другом…

З-за його плеча висунулася ще голова. Улеслива усмішка, гострі оченята… І знов лисина… що таке?

— Попросити вас допомогти нам у справі нашого волосся… трохи просвітити нас…

Містер-Пітерс, нарешті, згадав: це той самий лисий, що приходив уже сьогодні до лабораторії… огидна пика!

— Залиште мене! — гримнув Містер-Пітерс так, що обидва мов одлетіли від нього. — Залиште, бо інакше…

Він стиснув кулаки. Але Ганна знов розплющила очі й тривожно запитливо подивилася на нього. Містер-Пітерс забув про настирливих прохачів, нахилився на ходу над нею:

— Все гаразд, моя люба… все гаразд!

… Хто сказав це? Невже гордий Містер-Пітерс?.. Шановний винахіднику, людино з твердим характером, упертий чоловіче — невже це ви вживаєте такі вирази?.. І без улюблених вами англійських слів?.. Дивно, дивно. Навіть Рома поглянув на свого приятеля й бригадира. Але Рома цього разу не сказав нічого. Щось подібне до усмішки промайнуло на його обличчі, — чи, може, це лише здалося Містеру-Пітерсу?.. Хто знає. Зрештою — хіба не може людина хоча б один раз забути про свої звички, про якісь там англійські слова? Ми певні, що може й має рацію.

Мабуть — це саме зрозумів і Рома, несучи на руках Ганну й прислухаючись до слів Містера-Пітерса…

17. ОТЖЕ, ВСЕ ЦЕ БУЛО?

Здавалося, академік Антохін утратив геть усю свою звичну поважність. Він проводив майже весь свій час у лабораторії, біля генератора; він запально сперечався з Містером-Пітерсом, доводячи йому кончу потребу негайно форсувати дальші роботи:

— Телемеханіка для нас — минулий етап. Принципіально ми розв’язали цю проблему, — палко говорив він. — Друже мій, перед нами тепер інші велетенські перспективи…

— А «Альгамбра?» — заперечував Рома.

— Та що ви мені з вашою «Альгамброю?» З нею буде все гаразд. Прилади для керування човном на віддалі ми побудували? Випробували? Поставили їх на човен? Встаткували підводний човен приладами для телебачення? Отже, все вже зроблено. Підводний човен тепер у руках досвідчених епронівців. Вони зроблять решту. Наша справа була — допомогти їм, дати наші прилади, озброїти їх останніми досягненнями нашої техніки. А практичну справу вони зроблять краще за нас, це-бо їхня спеціальність. Я, знаєте, за диференційовану роботу. Кожен робить те, що він краще вміє. От як.

Він витирав спітнілий лоб хусткою й повертався до своєї улюбленої теми:

— Телемеханіка — звичайна річ. Нічого принципіально нового. Просто — нам пощастило дотепніше, простіше побудувати прилади. І все. Друже мій, інша перспектива перед нами. Пересилання енергії на віддаль без дротів — ось гігантська проблема, яку досі нікому не щастило розв’язати. Ви чого ж це дивитеся вбік. Не слухаєте, га?..

— Іване Петровичу, я з усією увагою, — мимрив сконфужено Рома.

— Ні, ні, я бачу. Ви, мабуть, думаєте, що ми занадто захоплюємося?

— Іване Петровичу, та що ви…

— І не вірю… Не вірю. Проте, я вам зараз поясню. Ви тільки уявіть собі: ось стоїть електростанція. Від неї тягнуться дроти, що несуть її струм до споживачів. Скільки зайвого металу витрачаємо ми досі на ці передачі?.. Скільки грошей витрачаємо на догляд, на ремонтування ліній? А аварії? І все це відійде у минуле, як тільки нам пощастить розв’язати нашу проблему…

Антохін підіймав руку, говорив урочисто, немов бачачи перед собою все, про що він казав:

— От… от стоїть та сама електростанція. Над нею підносяться вгору високі щогли її антен. На антенах екрани, що скеровують потоки електроенергії — активної електроенергії, яку станція пересилає до споживачів — заводів і фабрик. Ніяких дротів, ніяких ліній. У повітрі, невидимі, блискавично швидкі несуться потоки електрики, річки електричногоструму високої напруги. І десь далеко вони знаходять приймачі. Ріки електрики спускаються до приймачів, покірні нашому задумові. Вони йдуть до трансформаторів, вони знов течуть металевими каналами — і живлять мотори, верстати, фабрики, заводи… Хіба не чудесна картина? Хіба не запалює увагу така думка?.. Нова енергетика, по-новому побудоване господарство, без утрат в час пересилання, без аварій… Ах, друзі мої, це — надзвичайна річ!

Він схвильовано потирав лоб рукою й поглядав на слухачів. Його сиве волосся срібніло над збудженим обличчям. Це була тепер його улюблена тема. Про неї міг він говорити годинами, стежачи за роботою конструкторів, перевіряючи розрахунки й рисунки. До Ганни Іван Петрович ставився тепер, як до людини, що заслужила загальну повагу й пошану. Як же: ця тендітна вродлива дівчина довела свою надзвичайну мужність, вона, зрештою, врятувала човен.

Коли б не вичерпувала вона безстрашно воду з човна — хіба стояв би тепер він на березі, готовий до дальших дослідів?.. Безумовно, ні; він затонув би, він лежав би тепер на дні моря.

Ось чому Іван Петрович охоче розмовляв з Ганною й намагався докладно й зрозуміло з’ясувати їй все, що стосувалося до нової роботи. Ганна слухала академіка з великою зацікавленістю: ніколи раніше не знала вона, які велетенські перспективи відкриває в усіх галузях науки й техніки новий генератор Містера-Пітерса.

А сам Містер-Пітерс тепер уже навіть не пробував за щось гніватися на Ганну або в чомусь підозрівати її. Він тільки поглядав в її бік і усміхався, бачачи, як уважно слухає Ганна пояснення Івана Петровича. «Їй-право, електротехніком буде моя Ганна», — думав він.

— Що таке повітря в звичайних умовах? — розповідав Антохін. — Один з найкращих діелектриків. Ви ж знаєте, навіть за найкращі конденсатори ми вважаємо такі, де між пластинками є саме повітря — ніякої слюди, нічого. І от, ми робимо це саме повітря чудовим провідником. Ми йонізуємо його. Наші чудесні хвилі йонізують повітря — так само, як і ультрафіалкове проміння, рентгенівське тощо. Але цього мало. Нам зовсім не цікаво йонізувати все повітря навкруги нашої антени, як воно може бути й при звичайних радіохвилях. Це нічого не дасть для розв’язання нашої проблеми. Але тепер ми можемо робити інакше. Ми беремо цей самий генератор, відбиваємо його проміння рефлектором у певному напрямі. Таким чином ми дістаємо жмут променів, кудись скерований. Щоправда, ця скерованість все ще не задовольняє нас. Адже проміння дедалі більш розходиться в боки. Як віяло, скажімо. Але в нас є додаткове устаткування. Перед рефлектором ми ставимо щит з матеріалу, що зовсім не пропускає ультракоротких хвиль. І в цьому щиті робимо малесеньку щілину, вузеньку, як ніж. Вона, ця щілина, прорізана перпендикулярно до рефлектора. Завширшки ця щілина, як бачите, всього один міліметр. Завдовжки — три міліметри. Ось через який отвір ми примушуємо пролазити наші хвилі. І тепер практично розсіяння жмута променів нам не страшне. Від нас до нашого приймача несеться вузенький жмутик променів…

Антохін аж подався весь уперед, показуючи цей жмутик.

— Але це не лише жмутик променів. Адже він проходить крізь атмосферу. І от, уявіть собі, всюди, де мчить цей жмутик, повітря йонізується, перетворюється на чудовий провідник електрики. Цей повітряний кабель лежить у нормальному повітрі, він ізольований повітрям. І тепер… тепер ми робимо ось що…

Антохін кидався до стола, тягнув Ганну, показуючи їй складну конструкцію:

— Ось воно. Ми беремо якесь джерело енергії. Ми хочемо переслати цю енергію на віддаль. Для цього в звичайних умовах, потрібні два дроти, два провідники. Ми так само беремо два провідники, але не металеві, а незвичайні, з нашого йонізованого повітря. Мабуть, ви вже здогадалися, що це — два паралельні жмутики нашого ультракороткого проміння. І все. До цих жмутиків, до цих наших невидимих провідників — ми вмикаємо електричний струм високої напруги так, як зробили б це і з звичайними дротами. Хіба не прекрасне розв’язання проблеми, хіба не красива ідея?..

Іван Петрович захоплено замовкав. Руки його любовно погладжували мідні котушки, опуклі контури базальтових ізоляторів, що несли на собі товсті голі дроти, які підводили сюди електрику високої напруги. І, слухаючи цю людину, не можна було не підкорюватися її натхненній мові; кожен палав бажанням допомогти справі, бути чимсь корисним їй…

Найскладніша з усіх конструкцій, що були колись у цій лабораторії, зростала повільно на квадратному столі перед головним вікном, якраз на шляху проміння, віддзеркаленого екраном генератора. Завдяки дотепній думці Містера-Пітерса, генератор міг тепер випромінювати одночасно два коливання різної частоти. Ось чому перед його рефлектором (їх було тепер два) стояло тепер по щиту з тонесенькими прорізами. Саме через ці прорізи, ці щілини мали проходити вузенькі промені. Дальший їх шлях проходив понад згаданим квадратним столом.

Тут нова складна конструкція підносила вгору два металеві загострені стрижні. Найточніше вивірене розміщення екранів, щитів і стрижнів дозволяло бути певним, що вузенькі промені ультракоротких хвиль, проходячи над квадратним столом, обов’язково дотикнуться вістрь стрижнів. А це давало наслідком електричний контакт між двома системами провідників — металевих і повітряних. Електрика з стрижнів вільно переходила до йонізованого повітря, створюваного чудесними променями; електрика текла цими невидимими повітряними провідниками через вікно, далеко на берег, де на неї чекала складна приймальна установка з високо піднесеними металевими віялами. Електрика з повітря мусіла стікати цими віялами знов-таки до звичайної системи металевих провідників — і рухати тут електромотор.

Так мусіло бути. Чи буде так?

Іван Петрович був певний цього. Містер-Пітерс поділяв його переконання. Рома і вірив, і не вірив водночас: надто фантастичною здавалася, все-таки, йому ця ідея… А Ганна? Ганна непомітно для себе перетворилася на захопленого прихильника ідеї нового винаходу і, в міру своїх сил, навіть допомагала роботі коло монтування установок.

Послідовний історик цих надзвичайних подій не має права обминути кілька невеличких фактів, зв’язаних з роботою тих днів у лабораторії.

Адже хто знає — чи не набудуть у світлі дальшого розгортання подій ці з першого погляду незначні факти виключного значення? Ми мусимо нагадати: фатальне яблуко впало ще тоді, коли в радгоспі «Перемога» остаточно виявилася мрія старого Андрія Антоновича вкрити свою лисину новим розкішним волоссям. Гучний удар цього умовного яблука пролунав ще раз — під час події з пасмами волосся бідного Потапича, цієї невільної жертви напівнаукових експериментів Андрія Антоновича. Вузол фатального розвитку подій зав’язався двічі: і той, хто не зробив ще з цього певних висновків, не обміркував остаточно всієї ваги цих двох фактів, — хай не дивується далі несподіванкам. Адже ж ми певні, що ці майбутні немов би несподіванки зовсім не вразять пильного й уважного спостерігача, який завжди робить свої логічні висновки з усього, що помічає і на що, тим більше, звертають наполегливо його увагу.

А тепер, зробивши ще раз усі ці недвозначні й одверті натяки, повернемося до нашого стислого й стриманого викладу подій у лабораторії.

Настирливий відвідувач, лисий головний бухгалтер тресту «Моребуд», що вже двічі з’являвся в нашому оповіданні, очевидно, не кидав своєї думки. Більше того: він навіть намагався створити навколо своєї мети, так би мовити, громадську думку. Бухгалтер був рішучою людиною, в чому наші дослідники пересвідчилися дуже швидко.

До лабораторії з’явилися ще три відвідувачі. Поважні, підстаркуваті люди, вони були зовсім звичайні й нормальні на вигляд. Рома тільки казав потім, що він одразу помітив в їх очах якусь дивну запальність, збудженість, якесь загрозливе войовниче блищання. Проте, — Рома міг і помилятися.

Отже, ці троє відвідувачів принесли до лабораторії, на ім’я академіка Антохіна й Містера-Пітерса щось подібне до петиції. Спочатку ні Антохін, ні будь-хто з решти не міг навіть зрозуміти: що за листовне прохання?.. В чому річ, мовляв, громадяни?..

Але зміст великого листа з’ясував справу. Смішно, дивно, неймовірно, проте — факт: петиція говорила про конечну потребу звернути увагу на інтереси численних людей, позбавлених через ті чи інші умови рослинності на голові. Простіше кажучи, — лисих. Так, так, лист, який принесли офіціальні парламентери, говорив:

«… Ініціативна група громадян з дефектною рослинністю, так званих — лисих, від імени багатьох зацікавлених просить Вас призначити певні години для систематичного просвічування пацієнтів і ліквідації прикрих дефектів їхнього вигляду. Ініціативна група звертає Вашу увагу на те, що в разі відмови вона примушена буде вжити інших засобів впливу для безумовного задоволення законних вимог цієї численної категорії громадян…»

Це скидалося вже на загрозу. Містер-Пітерс грізно підвів очі:

— Слухайте, якщо ви не жартуєте, ви часом не побожеволіли?..

Але перші ж слова одного з відвідувачів довели цілковиту серйозність вимог:

— У місті, знаєте, велике збудження. Наша група, так би мовити, винесена на поверхню гребня загальної зацікавленості, — сказав цей відвідувач, загрозливо поблискуючи опуклими окулярами. — Ми не можемо поручитися ні за що. Радимо вам дати задовільну відповідь…

Антохін, що досі дивився на промовця з помітним інтересом, як дивляться на цікавий зразок чогось недоладного й безглуздого, не витримав:

— Ось моя відповідь. Бувайте здоровенькі і не набридайте нам. У нас серйозна робота. Не примушуйте нас викликати міліціонера — він так само, мабуть, зайнятий. У вас надто багато вільного часу, як я бачу. Бувайте!

І він повернувся до відвідувачів спиною — як і слід було чекати. Вони переглянулися:

— Ну, що ж, — сказав той, що говорив уже. — Ми попередили вас, ініціативна група…

— Під три чорти! — вигукнув Містер-Пітерс. — Під три чорти, кажу я вам, з вашою ініціативною групою разом. Не заважайте працювати. Ідіть, бо інакше…

Цього вистачило. Відвідувачі зникли, немов їх вітром здуло.

Містер-Пітерс розлютовано проговорив:

— Чорт зна що! Якісь божевільні, слово честі…

— Почекай, Містер-Пітерс, — відгукнувся Рома, що дивився у вікно. — Вони, здається, дійсно організовані… Он… так, це той самий бухгалтер, що був у нас тоді. Він зустрічає їх… вони розповідають… показують кулаки… ой, дивіться, там їх ціла юрба!.. Лишенько, це й справді якесь божевілля!

Зовсім недалеко на вулиці, дійсно, зібралася ціла юрба. Головну роль грав, очевидно, бухгалтер «Моребуду». Він палко агітував, він жестикулював, він підносив руку, як справжній промовець. Він показував загрозливо на будинок, де була лабораторія.

— Рятуйте, — жартівливо вимовив Іван Петрович, — це ж просто жах… Ви не думаєте, друзі, що вони зроблять на нас напад? Це ж анекдот, це юмористика…

— Вони хочуть бути красивими, — розсміялася Ганна.

— Як Андрій Антонович, — посміхнувся й собі Рома.

— Ні, як Потапич, — цілком серйозно додав Містер-Пітерс.

Загальний веселий сміх був йому відповіддю. І дослідники повернулися до роботи: наближався час вирішального іспиту нової конструкції, досить витрачати дорогоцінні хвилини на розмови про людей, що чомусь з’їхали з глузду…

Установка була готова. За парканом на березі моря на енергію чекали віялоподібні антени. Звідси, з вікна лабораторії, було добре видно й самий мотор, що мусів запрацювати за допомогою електрики, пересланої без дротів. Шкіряний пас з’єднував шків мотора з семафором: його важелі почнуть рухатися, як тільки запрацює мотор.

Все це було зроблено, щоб з лабораторії можна було спостерігати геть усі фази досліду. Рух важелей семафора — сигнал перемоги…

Перевірка закінчувалася. Академік Антохін помітно хвилювався. Його обличчя набуло знов вигляду серйозності й зосередженості. Містер-Пітерс стояв біля генератора, Рома стежив очима за станом допоміжної установки, що давала струм для променів. Іван Петрович узяв телефонну трубку:

— Приймальний пункт? Так, це я. Можна починати. Пускайте приймачі. Через хвилину почнемо й ми. Гаразд.

Він поклав трубку, повернувся до Містера-Пітерса:

— Прошу ввімкнути генератор. Зараз дамо струм.

Це була надзвичайна хвилина. Ганна дивилася на все це, як зачарована. Вона побачила перші довгі фіалкові іскри з обох антен. Іскри холодним полум’ям крутилися вгорі, вони загиналися, як вогняні пасма волосся, немов не насмілюючись доторкнутися до блискучої поверхні рефлекторів. Вони, скипаючи й переплутуючись одна з одною, направлялися, зрештою, в бік, протилежний рефлекторам. Але тут на дорозі стояли щити. Іскри шукали собі шлях, їх відштовхувало щось від рефлекторів, вони намагалися пробитися крізь щити. Але щити були непроникливі для них.

— Ось воно!..

Перші іскри прослизнули крізь тонесенькі щілини в щитах. І більше їх не було видно, вони зникали по той бік щитів. Зате з’явилося дивне, чарівне випромінювання на вістрях стрижнів. Мов золотаве віяльце розпушилося на вістрях. Воно вібрувало, воно коливалося, переливаючись різнокольоровими відблисками. Віяльце помітно схилялося до вікна, воно тремтіло й сяяло золотавим світлом.

Ганна поглянула на Антохіна: він дивився зовсім не на віяльце над столом. Його зосереджений, запитливий погляд був скерований туди, де над парканом висілися віялоподібні антени, де нерухомо застигли в повітрі важелі семафора. Ганна зрозуміла: те, що вона бачила, те, що їй так подобалося тут, усі ці іскри, золотаві віяльця на вістрях стрижнів, — все це були лише третєрядні ознаки роботи установки. Побічні світлові ефекти… А вона захопилася… Соромливо вона подивилася на Містера-Пітерса.

Той уважно стежив за вимірчими приладами. Стрілки на циферблатах амперметрів і вольтметрів нервово тремтіли, здригували, пересуваючись від цифри до цифри. Здавалося, їм було дуже важко рухатися. Але вони все ж таки посувалися. Струм потужнішав, він повільно доходив передбаченої норми.

Антохін увесь подався вперед. Нервово він схопився за комір піджака. І тієї ж секунди пролунав його голос — схвильований, тремтячий.

— Рухається… рухається!

Він не помилявся. Важелі семафора повільно, ліниво хитнулися. Так, немов би їх хитнула чиясь рука. Непевний рух в один бік, у другий… знов гойдання… І, нарешті, вони повільно обернулися навкруги своєї осі. Ще раз, ще… Кружляння ставало певнішим, воно прискорювалося. Мотор працював. Він тягнув важелі семафора. Електрика дійшла без дротів до приймальної установки.

Шановний Іван Петрович Антохін, поважний академік — підстрибнув, як дитина. Він сплеснув руками, повернувся до помічника. Широка радісна усмішка засяяла на його обличчі.

— Га? Крутиться, друзі мої, крутиться? Що? Все правильно. Га? Ну хіба це не чудесно? Крутиться, крутиться!..

Він повторював одне й теж саме слово кілька разів, він сміявся й притупцьовував, поглядаючи у вікно. Ось він урочисто потиснув руку Містеру-Пітерсу:

— Вітаю вас, друже мій. Вітаю!

Потім знайшов руку Роми:

— Вітаю. Ми перемогли!

Нарешті, очі його спинилися на Ганні:

— Вітаю вас, моя люба. Чудесно! Дуже вдячний.

— Але за що, Іване Петровичу? — одверто й щиро здивувалася Ганна.

— За те, що… а, та про що казати!.. я всіх вітаю зараз, усім вдячний… Крутиться, крутиться!..

Містеру-Пітерсу чомусь здалося, що він дуже втомився. Заболіло десь у спині, захотілося потягнутися, випростатися. Він повільно потягнувся — і застиг у такій позі. Очі його розширилися. Він дивився у вікно, розкривши рот. Він бачив: у вікні показалося знайоме огидне обличчя бухгалтера «Моребуду». Обличчя загрозливо усміхалося, руки бухгалтера хапалися за підвіконня. Він ліз у кімнату.

— Стій! — вигукнув Містер-Пітерс. — Стій! Бо вб’є електрика.

Але огидна голова, виблискуючи рожевою лисиною, вже потрапила до невидимого проміння, доторкнулася до невидимих повітряних дротів, якими текла електрика високої напруги. Бухгалтер зойкнув і зник, майнувши руками. Він упав. Почувся глухий стукіт.

Дослідники дивилися один на одного. Ніхто нічого не розумів. Але ось знизу, з-під вікна пролунали загрозливі вигуки. Рома кинувся до вікна.

— Стій! — вигукнув Містер-Пітерс.

Різким рухом він вимкнув генератор. Зникли іскри, зникли золотаві віяльця на вістрях стрижнів. Рома підбіг уже до вікна. Він побачив унизу цілу юрбу, що загрозливо кричала, посуваючись до головного входу. І всі вони, всі ці люди — були лисі…

— Лисі посуваються на нас! — крикнув Рома, відбігаючи від вікна.

Містер-Пітерс теж бачив це, виглядаючи у вікно. Юрба лисих брала приступом будинок. Попереду біг огидний бухгалтер «Моребуду». Він щось кричав, він вів усіх. Значить, його не вбило?

— До лабораторії!..

— Примусимо!..

— Ми їм покажемо!..

Ці вигуки знизу лунали вже зовсім загрозливо. Антохін, нічого не розуміючи, звернувся до Містера-Пітерса:

— Що це? Чого такі вигуки?

— Лисі посуваються на нас… — похмуро відповів той.

— Їх веде бухгалтер.

— Який бухгалтер?

Вигуки гучнішали. Очевидно, лисі прорвалися до будинку. Вони наближалися.

Містер-Пітерс схопив великий мідний стрижень.

— Ромо, бери щось. Треба захищатися… Зони йдуть сюди. Іване Петровичу, ідіть до вікна. Ганно, назад! Ми їх зустрінемо…

Він бачив зблідле обличчя Ганни. Дівчина злякалася, вона безпорадно обперлася об стіну. Рома схопив і собі якусь палицю:

— Хай ідуть, — запально вигукнув він, — хай!..

Божевільний запал охопив і Містера-Пітерса. Він відчув у собі відвагу і бойову лють. Він розмахував у повітрі своїм мідним стрижнем, вигукуючи:

— Хай ідуть!.. Ми захистимо себе і наш генератор…

Але де ж Іван Петрович?.. Куди він зник?.. І з ним разом і Ганна… Може, вони сховалися? Проте, шукати було ніколи. З гуркотом відчинилися двері. Перші лисі показалися на порозі. Це була страшна картина.

Розлютовані, лякаючі обличчя дивилися до кімнати. Стиснені кулаки миготіли в повітрі. А ззаду, на простягнених вгору руках, нерухомо лежав бухгалтер… Лисі несли його, як прапор. Вони кричали:

— Помстимося за смерть… Вперед!

Містер-Пітерс почув, як заворушилося волосся на його голові: адже щойно він бачив бухгалтера живим, попереду всіх… він вів юрбу лисих у наступ… невже — помер?

Але ось бухгалтер підвів голову. Він поглянув на Містера-Пітерса, уїдливо посміхнувся, погрозив йому пальцем:

— А я ще живий… Ось я тобі зараз… Тримайсь!

І він легко зскочив на підлогу. Озирнувшись, він вигукнув:

— За мною! Вперед!

— Вперед! За ним! — пролунали вигуки — і вся юрба посунула до лабораторії за бухгалтером.

Містер-Пітерс розсердився остаточно:

— Живий ти чи мертвий, мені байдуже! Раз!..

Він махнув мідним стрижнем, намагаючись влучити в огидну рожеву лисину. Промах!..

— Ну, ось. Раз!..

Стрижень опустився на лисину. Але — дивно! — він відскочив назад, як від подушки. І Містер-Пітерс, безсило опустивши стрижень униз, побачив, як нахабно посміхнувся бухгалтер:

— Ага? Не бере? Бери його, бери!..

— Ромо… — не встиг ще вигукнути Містер-Пітерс, як його схопив добрий десяток рук.

За хвилину він був зв’язаний по руках і ногах. Його посадили на стілець, посунули разом із стільцем до стола. Він почув голос бухгалтера — ах, який огидний голос!..

— Ось ми зараз тебе самого підсмажемо твоїм генератором.

— Містер-Пітерс, тримайся!..

Це був, нібито, голос Роми. Де це він?

Дивний спокій охопив Містера-Пітерса. Він відчув, як пригнули його голову вниз, як зашипів генератор. Мабуть його ввімкнули. Та що ж це робиться?.. Проте, хай буде, що буде…

Він сидів, чекаючи на жагучий дотик проміння. Чого вони всі змовкли? Чому така тиша? Що трапилося ще?

Містер-Пітерс чекав. Але тиша нічим не порушувалася. Тільки настирливо шипів генератор.

«Вимкнули б його, чи що, — подумав Містер-Пітерс. — Так недовго й лампи перепалити…»

Він поворушив зв’язаними руками. Мотузок легко подався і звільнив руки. Він поворушив ногами. Теж вільно. Що ж таке?..

Обережно Містер-Пітерс підвів голову, поглянув. В лабораторії було порожньо. Шипів генератор, сяяли лампи. Але чому лампи сяють не фіалковим світлом, а звичайним жовтогарячим?.. Чому з антени не зриваються довгі фіалкові іскри?.. Де щити?..

Розгублено Містер-Пітерс підвівся на рівні ноги. Зачекайте, де ж уся установка пересилати енергію на віддаль?..

Лабораторія була майже порожня. На столі перед ним стояв генератор. Праворуч стояв старий — той, що ним вони працювали раніше, до винайдення нового. Що це — лисі люди його принесли, чи що?..

Містер-Пітерс розгублено озирався. Він не розумів нічого. Де Іван Петрович, де Ганна… красуня Ганна, його люба Ганна?.. Де, зрештою, Рома?.. Нікого немає…

Він оглянувся на двері. Чорт зна що!.. Якась нісенітниця… Нарешті, Містер-Пітерс тихо покликав:

— Ромо!

Мовчання.

— Ромо!.. — повторив Містер-Пітерс уже голосно.

Нарешті, ось відчинилися двері. На порозі стояв Рома, — заспаний, протираючи очі довгими своїми незграбними руками.

— Ну, як? Які наслідки? Пощастило? — спитав він.

— Що пощастило? Які такі наслідки? — перепитав Містер-Пітерс.

Тепер на нього здивовано поглянув Рома.

— Та ти що, очманів? Як новий генератор, я запитую?

І він вказав пальцем на генератор, що стояв на столі.

Містер-Пітерс поглянув на генератора, на Рому… в голові щось прояснилося. Він зрозумів. А Рома все ще дивився на нього, болісно похитуючи головою:

— Казав я, що до добра не приведе… Їй-право, ти зовсім збожеволів…

Містер-Пітерс почухав потилицю:

— Бач, тут мені такий сон приснився…

— Того ти й очманілий такий?

Але погляд Містера-Пітерса знов спинився на генераторі. Так невже це все сон?.. Як шкода… Проте… Що це показують вимірчі прилади?

— Стій, Ромо! — вигукнув раптом Містер-Пітерс.

Так, прилади показували… правда не міліметрову довжину хвилі, а майже звичайну, близько сорока-шістдесяти сантиметрів. Але… але потужність генератора, ось у чому справа. Скільки показує амперметр?

Рома тривожно стежив за поривчастими рухами приятеля. Алє Містер-Пітерс переможно поглянув на нього:

— Маєш! Я ж тобі казав. Оце машина, така машина вийшла. В чотири рази потужніший від нашого старого.

— В чотири? — перепитав Рома.

— Ага. Він дає цілий кіловат потужності. Бачиш?.. Чудовий вийшов генератор. Бьютіфул!

Рома докірливо поглянув на приятеля:

— Знов? Сам очманів, а мене знов «фуулом» лаєш?

— Не «фуул», а — «бьютіфул», що означає — чарівно. Я вже тобі раз говорив, а ти все не розумієш ріжниці…

Рома мовчав, переступаючи з ноги на ногу, як журавель.

— Ну, бачиш, збудували-таки? — звернувся знов до нього Містер-Пітерс. — Це, братику, вже не жарти. Це добрий, певний, потужний генератор. Ми з ним такого наробимо, такого…

Він спинився. «Такого наробимо, такого»… Десь, мов у тумані, перед його очима проплив велетенський вбитий пацюк. Він провів рукою по очах:

— М-да… наробимо цікаві речі… ось, колись я тобі розповім, що мені приснилося. Цілий роман. Правда, правда, дуже цікаво, вері інтерестінг…

… На дворі розвиднялося. Скоро починати роботу — вперту дослідницьку роботу, що розкриває нові й нові обрії, піднімає вище й вище завіси таємничого й невідомого в природі. Сьогодні це здається фантастикою, сьогодні це скидається на казку. А завтра — наша сьогоднішня фантастика стає вже звичайним явищем, вона вивчена, вона працює на нас…

І знов по своїх лабораторіях, на ланах, по науково-дослідницьких станціях, по інститутах і заводах — сидять уперті, зосереджені дослідники, люди, що професією своєю обрали перетворення фантастики на дійсність. Фантастика, що стала фактом, незаперечливим фактом нашого чудесного життя, — оточує вже нас.

А попереду — нові безконечні обрії, нові неосяжні перспективи. І немає їм меж, немає їм краю, — як немає меж і краю людській запитливості, великому тяжінню людини до пізнання всього існуючого…

Харків, 1934.

Оглавление

Володимир Владко ЧУДЕСНИЙ ГЕНЕРАТОР Науково-фантастична повість

1. МІСТЕР-ПІТЕРС НЕЗАДОВОЛЕНИЙ

2. З'ЯВЛЯЮТЬСЯ ФІАЛКОВІ ІСКРИ

3. ТЕПЛО ВИНИКАЄ ЗСЕРЕДИНИ

4. СЕРЦЕ КРАСУНІ… ПІД ВПЛИВОМ УКХ

5. ПРОФЕСУРА МАЄ ПІДСТАВИ ДИВУВАТИСЯ

6. ЯКБИ ОЛЕСЬ ЗНАВ…

7. ГЕНЕРАТОР І КОХАННЯ

8. СИЛИ ОСТАТОЧНО РОЗСТАВЛЯЮТЬСЯ

9. РАДІОТЕХНІКА І ХУДОБА

10. ХИЖАК НА ВОЛІ

11. ВИСНОВКИ ДАНИЛА ЯКОВИЧА

12. ТЕЛЕВІЗІЯ І ДІАЛЕКТИКА

13. ДВА БОКИ МЕДАЛІ

14. НЕСПОДІВАНА РОЗЛУКА

15. ЧОВЕН «РАДІО» ВИЙШОВ

16. 50 + 50 = 100

17. ОТЖЕ, ВСЕ ЦЕ БУЛО?