Стоянка AMOR FATІ [Ірена Ігорівна Карпа] (fb2) читать онлайн

Ірена Карпа Feat Сашко Борейчук

Стоянка AMOR FATI

Hunting in Helsinki 2003

© FUCK!SUBMARINE sound system

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Всіх, всіх єбати в сраку,

Окрім Терещенко –

Найпрекраснішої особи в світі...

(журнал „Телятко”)

1

- Моє ім’я Пенелопа Вейтс, - презентувалася чорнявка у великих сонячних окулярах. Власне, звідки ми взяли, що вона була чорнявкою? Швидше, волосся вона мала темно-руде, до того ж, його покривала темно-золотих відтінків хустка, пов’язана а-ля рання Мадонна.

Пенелопа: окуляри GUCCI – 1499 грн

хустка Ives Saint Laurent – 1299 грн

джинси шкіряні Nina Ricci – 1569 грн

бюстгалтер Ives Saint Laurent – 321 грн 99 коп

черевики Karlo Pazzolini – 1348 uh

- Ого... – Подумав, мабуть, Юрко, підпалюючи цигарку.

- ... – Промовчав я.

- Ну? – Нетерпілося їй.

„А якого, власне, біса, треба представляти себе, коли хочеш заправитись пальним?” Зненацька я чомусь уявив, як діваха витягає пістоля і робить нам веселі танці”.

- Дуже вражаюче... – Спромігся Юрко.

- І не менш приємно! – згадав ввічливість я.

- Карочє, чуваки, - вона помітно додала грудних ноток в голос, - мені треба заправитись. 40 літрів.

- Будь ласка! – підвівся Юрко. Власне, підводитись йому мало б бути дуже в падло: спека цього року стояла неймовірна, як для наших північних схилів. Ми поспускали лямки своїх комбінезонів і скидалися на підхіпованих підлітків кінця 90-х. І якщо Юрковий торс просто пасував до „Аполонського начала” теперішньої т.зв. культури, то мої витатуйовані по всьому тілі кельтські візерунки часто-густо гнали особливо ніжних клієнток від мене геть цілими табунами. Щоправда, я по тому майже постійно ловив на собі їх перелякано-хтиві погляди, вже коли авта виїздили з заправки. Ну й дрочіть собі, курочки рожеві.

- Гарно тут у вас, - кинула наша цяця фразу, що ми її чуємо десь, щоб не збрехати, разів із шість на годину при хорошій погоді. І навпаки, псевдо-туристи промовляють: „Ну і часто у вас тут так страшно?” при найменшому прояві різноманітності природи. Гори то гори.

- Noise, life, youth, beautiful!¹ – видерлось із кралечкиного авта. Я впізнав той саундтрек. Фільм “Snatch”. Фраза “the Germans?” з котрого мені ніяк не вдавалась із правильною інтонацією.

- 40 літрів? – Чогось перепитав Юрко. – 95-го?

- Ага... – За окулярами лярвоччині оченята – я відчував це – роздивлялися мої груди і живіт з рубцем після апендицитної операції.

Запалення червоподібного відростка сліпої кишки. ... може бути наслідком його перегину, закупорки просвітку каловим каменем , різкого набрякання слизової оболонки, котру подразнюють, напр., мілкі глисти (гострики), що проникли в відросток, чи продукти гнилісного розпаду вмісту кишечника. Часто випорожненню відростка заважає постійне переповнення сліпої кишки каловими масами при закрепах (...)

- Платите карткою чи готівкою? – Я.

- Не плачу. – Вона. – І не плáчу.

До таких штукенцій ми вже звикли. Для теличок, що не бажали витягати грошики, натомість бажаючи витягати наші прутні з джинсів, навіть була відведена спеціальна кімнатка нагорі станції. Відносно чиста постіль (власне, шизофренічно кольорова, щоби рідше прати), душ (для відносно не-чистих дівок і просто як засіб очищення) та інші борщі. Але ж тут, бляха, було 40 літрів... та й трахатись, чесно кажучи, не дуже вставляло по такій спеці.

- Ну-у, ціпочко... – протягнув я.

- Не називай мене ціпочкою! – Якось надто аґресивно вона.

- Юрку! – Гукнув я товариша, що вже був заходився коло бензобака. – Тутка в нас трохи динамцьо з пєньонзами.

- Les cons! – Крізь зуби продушила кралюся, свято впевнена, що середньостатистичний західноукраїнський лох французької знати апріорі не може.

- Gardez vous, ma poule, ça peut vous coûter encore plus²...

Ну що, вона трохи припухла. Шкода, ненадовго.

- Ну добре, хлоп’ята, може, до справи? – Вона чомусь зняла окуляри. Чи треба щось казати про її очі? Звичайні нафарбовані очі одного з чотирьох кольорів.

- Вотс ап? – Підходить Юрко. – Чьоткий міньєт – 10 літрів, всьо про всьо – 30 літрів.

- Ого, ти розщедрився! – Дивуюсь я.

- За двох... – Згадує він бородатий ґабрівський анекдот. Міс лярва-пенелопа тим часом мовчки розв’язує хустку. Ну так, фарбоване волосся. Щоправда, здорове. Без лупи.

Шампунь Fructis (Garnier) на фруктовому концентраті для тонкого та позбавленого об’єму волосся. Рекомендований для частого вживання. 250 мл.

Гадаю, нема нічо’ гидкішого за рідке фарбоване на чорне волосся в розсипах білосніжної лупи. Бляха, але ж то жарко, мать його за ногу! Ай, всьо, карочє, най собі Юрко мастить голову з кобітою, я ліпше скупаюся піду.

- Добре, Юрку, ґуд фак тобі, ключі он на поличці... А, рушники праля під сходами лишила. Я не без псячої зверхности глипаю на кралечку, що розчарованим поглядом хапає мене за ноги. Вали городами, Марусю.

Насправді моя добровільна відмова носила, головним чином, праґматичний характер. В мене просто закінчились ґандони, а в Юрка стріляти вже було незручно. Треба би ще собі замовити отих іспанських, що Чарльо привозив.

- Ну, я ненадовго. Бон кураж, демуазель!

Річка протікає за два метра від нашої станції. Тобто, станція наша збудована відразу над річкою. Спустився – і тече вода, тече бистра. Юрко з красунькою ідуть до хати, я збігаю камінням до плеса, скидаю сандалі і комбінезон в купі з трусами, відтак неквапом заходжу в крижану воду. Червень же ще тільки. Вода кайданами стискає кісточки. А, пес із ним, ліпше отак відразу пірнати.

-Ух! – Гукаю по-молодецьки, по-українськи, традиційно. Юрко в аналоґійній ситуації репетує дико „Банзай!”, відтак заходиться фальцетом перераховувати всі знайомі мати рідної й нерідної мови, скінчаючи свій дискурс вже аж по вилізанні з води. В мене під час перепливання зимної річки в голові награє мелодійка з кіна „Заспівай мені пісню, смерть”. Типу я такий ковбой. Вилізаю на протилежний станції берег, вмощуюсь на нагрітому камені, що його одразу швиденько розписує на сіре вода з мокрого мене. Втикаю на свої біцепси. Чого би то? До супермачо мені, все ж таки, далеченько: засмага, холєра, не береться так, як до нормальних людей.

- Сіняя птіца. – Кажу сам на себе. Зненацька волоссям (в мене там деколи очі проростають, як у равликів, ги-ги) уздріваю якусь руханку навпроти. Опа! Пенелопа! Не більше, не менше. На куценькому балкончику другого поверху станційного будинку. Абсолютно гола, як і я. Ба навіть ще голіша, бо не мала на собі жодних татуювань чи пірсинґів, не мала навіть леґендарного масово-літературного темного трикутника внизу живота. Все біло-чисто. На море ще не з’їздила. Цікаво, де це Юрко. Невже ж так скоро виграв? Дівчисько тим часом не зводило з мене своїх нафарбованих – так я подумав про них вперше – очей. Я так само тупезно періщився на неї. Кльово, що ми балкончик не до кінця добудували – так, стирчить собі якась поличка дерев’яна без всіляких там загородочок. Ідеально для романтичних самогубць та ексґібіціоністів. А ще для таких от аматорів несподіваних видовисьок, як я. Бо мені було б насправді пофіґ, почне там-о та Пенелопа дрочити в мене на очах чи просто бехнеться на кам’янисте дно не надто глибокої річки. Вона ж собі тим часом просто стояла. Аж стало нецікаво. Хоч би вже Юрко проявився, потрахалися б на балкончику екстремально, на радість ближньому. Час минав, я вже аж висох. Ерекція трималася на славу, шкода, що холодна вода все пустить на смарку. Пенелопа геть не рухалась, скидаючись на наочність з курсу „Анатомія людини, 9 клас”. Мала невеличкі груди, невеличкі пипки, не надто вигнуті лінії і нормальної довжини ноги. Чувіха як чувіха. І все-таки вона була. Я про ерекцію. А що ж ти ще хотів у 23 роки на вигляд голої баби?

- Слухай, - раптом бовкаю я, - а кілько тобі років?

- Двадцять сім. - По тих словах вона обертається й заходить до кімнати. О, а от дупка у неї прикольна. Роблю 2-3 повороти корпусом, розрухуючи м’язи, і пірнаю в воду. Добре, коли знаєш про глибші місця.

2

Я обтрусив із себе воду і неквапом рушив до хати. На порозі згадав, що залишив на камінні одяг і ще дещо. Про останнє нагадав стукіт пазурів дощаним настилом перед будинком. Холєра, куди поділося моє лахміття? Я тупо роззирався довкола, і, здається, гарчав. Жодних довкола запахів, анінайменшого шелесту. Балкон станції був порожнім, ба навіть із середини не долинало жодного натяку на рух. Я плюнув на все (як то тільки я міг зробити – плюнути?) і знова заквапився до хати. Ну і хай собі стукає пазуряччя дерев’яними сходами, нехай вода із чорної шерсті стікає патьоками (хм, я поміж тим, мав би вже і висохнути!) – мушу побігти перевірити ту кляту кімнату на другому поверсі. Двері були зачинені. Щільно. Ба навіть чимось приперті. Про те засвідчила марність моєї спроби ввалитись до кімнати, штовхнувши ті двері всією масою. Лапи дурнувато посповзали лакованою поверхнею. Я аж заскавчав від безсилля. Щоправда, до гавкоту справа не дійшла, наступної миті двері відчинилися зсередини, і я отетерів від якогось брунатно-червоного світла з кімнати. Хоча фіґ там, не було ніякого червоного світла звідтам-во. На ліжку (точніше, лише частково на ліжку, бо передня частина тіла була запхана під ліжко) лежав Юрко. З-під ліжка кіношно стелилася цівочка пурпуру. Кров – упізнав я запах. Пенелопа, як того і чекалося, ховалася за дверима. В руках (як того не чекалося) у неї не було ані сокири, ані хоча би ножа якого. Пістолету справжнього я у наших краях ще не бачив. Хіба лиш дубельтівку. Але хіба ж марудитиметься така от вишукана ґуччі-лярва із селюцькими рушницями? Пенелопа тим часом ошелешено дивилася на мене. Згори вниз. О, не чекала, що я можу псом отак зробитися. Дивно, я ж-бо думав, то вона, відьма, мої людські лахи з каміння поцупила.

Ньюфаунленд (ньюфаундрлен? ньюфаундлен?)

Newfoundland dog, карочє.

Зріст кобеля – 72 см. Зріст суки – 67 см

Переваги

Розумний

Чудовий плавець

Складнощі

Жодних складнощів чи недоліків не відзначено

Поведінка і характер

Спокійний, лагідний і довірливий. Любить похлюпатися в воді, відмінний плавець. Надійний друг ізахисник. Любить дітей.

Прогулянки

Має потребу в регулярних прогулянках твердою землею чи асфальтом.

Догляд за шерстю

Щоденна чистка щіткою збереже шерсть у хорошому стані.

Ну то таке. Вона собі мовчала. Я неквапом підійшов до Юрка і понюхав його. Живий іще. Лікарів би сюди, але ж поки хтось дотерлиґає із найближчого кольорового села... А сам я, певна річ, за кермо отак не сяду. Ба навіть, холєра, й у задрипану швидку так не подзвоню.

- Ну що ти мене витріщилась? – Роздратовано питаюся дівулі. Вона виглядає доволі недолуго, розкривши отак свого перекривленого рота. Крім того, вона усе ще гола. Зовсім гола. Без шерсті. Який несмак! Нарешті вона закрила рота. Сіла на підлогу. Що, може думаєш, я тебе кусати збираюся? Дурепа.

- Витягай давай його з-під ліжка.

(Не рухається).

- Бігом! – Вже гавкаю я. – Ай холєра, хто ж мої убьори свиснув, узнаю – порву.

- Фью-уіть! – Як відповідь знадвору. Вибігаю на балкон. Що за курча мать? На березі, мантиляючи моїми лахами, стоїть та сама Пенелопа, кажись, Вейтс. Лишень що вже вдіта. Озираюсь прибитий, як останнє шавензяло. Гола дівуля не рухнула з місця. Отже, їх є вдоста і тут, і там. Я навіть не кажу дві, бо пес їх там знає. Чи вже й не знає... Мене обдурили, як ганебну чіхуахуу! Гав, курча ляґа, гав!!!

- Альо, шарік, тє тряпкі нужни ілі как? – То знадвору. Раптом робиться дико соромно перед Пенелопою-голою. Їй, у свою чергу, робиться дико страшно. Як я то знаю? Запах адреналіну не переб’єш нічим. Цікаво, чи впізнала вона свій власний голос?

- У-у... – Загув з-попід ліжка Юрко. Гола дівуля не знати чого кинулась одягатись. А може, й правильно зробила. Вже один так свій прикидець провтикав.

- Як думаєш, - (секундна довіра до Пенелопи-ню підло закралась у серце), - щоб забрати в неї мій образ і подобу людську, доведеться піти у трирічне рабство?

- В семирічне, - відрізала вона. – Сексуальне.

От лярва! Не встигла оговтатись, як уже свої розпусні сітки на чесних чуваків накидає. Під шерстю я, мабуть, таки червонію.

- Ну добре, - гаркаю до неї, - витягай його давай нарешті, а я збігаю до тієї, гм, іншої.

- Now I wanna be your dog!³ – З якогось дива викрикує вона, але чаклування не діє: я люблю Sonic Youth.

Все, збігаю сходами вниз: двері, вихід, драбинка, кут хати, нікого на станції не видно, стежка, камінці, камінь. На ньому ВОНА.

- Сідєть, бобік.

(Ах ти ж нахалюга!)

- Что, хароший, нє дрісєравалі тєбя?

(Акцент видавав коломийську бичку. Хоча ні, коломийську бичку, зрусифіковану в Києві).

- Ладна, нє прікол с табой вот так абщьацца, псіна.

(Не називай мене псіна!!! Ого, а чо’ то я говорити до неї не можу?)

- Дєржи сваї лахі, я даже атвєрнусь...

Та й дійсно відійшла собі, кинувши мій одяг на каміння. Та не встиг я й примірятись до свого вбрання (нє, таки встиг, бо вже угледів був навіть свої татунки на передпліччях!) як іззаду мене, як тупого цуцика, чимсь добряче вальнули по макітрі. Ну от, темніє і тепліє. І пішли ви всі.

3

Очунюю від того, що мені розчісують волосся. Гм, дивно, як мінімум. Не раніше ж, як вчора, голився начисто. Чи може, не вчора? Того, хто шкребе мене гребінцем не бачу. Зате боковим зором бачу Юрка, що лежить коло мене на ліжку і гаряче дихає. Він, здається, спить. Спроба прояснити моє „здається” уривається болючим впинанням гребінця мені в голову. Ну та вже, добре, хоч Юрко живий. Згадую про кров на підлозі. Певно, була із Юркового носа. В нього з дитинства слабенькі судини... Ага, рухи із програми виключено взагалі. Розумію, товаришки відьми, питань нема. Ми з Юрком – який прикол! – прив’язані до ліжка тими самими шкіряними ремінцями, що ще на початку весни Юрко був привіз з Берліну для своїх садо-мазо експериментів. Казав навіть, що вже їх випробував. А що, проїжджають же через станцію відчайдушні профури. Пенелопи всілякі...

- Хороші ремінці, еге ж? – Читає та худоба мої міркування.

- Як бачите... – (Кляпа мені не запхали).

- По вісімнадцять ойро за штуку, - приходить до тями Юрко, - чи по дев’ятнадцять?.. – Відключається знову.

- Слухайте, дєвучкі, - навмисне розтягую „є”, - це що у вас, бурлескно-травестійна практика в інституті культури?

- Нє умнічяй, казьол! – Озивається дєвучка з балкону. Курить там, собака. Ех...

- Курити? На це немає часу! – Стібе мена та, що біля голови.

- А попити як, тоже нє? – намагаюсь хоч якось під’їхати. – В мене там пляшка непоганого скотчу у шафі притарена...

- „Таліскер” нєбось?

(Нє, бля, „Осєнь залатая”!)

- Гівна не вживаємо...

Talisker. Sur l’île de Skye, la mer frappe le Talisker de ses parfums lodés.

Fouetté par les embruns de la côte ouest, Talisker est l’unique distillerie de l’île de Skye. L’air de la mer, les algues et une tourbe lodée donnent au Talisker son caractère marin si particulier. Puissant et corsé, Talisker possède une saveur poivrée, teintée d’algues avec un fini long et cuisant. Talisker est l’un des six Classic Malts sélectionnés pour exprimer toute la richesse de six principaux terroirs d’Ecosse.

- Віскі – не найкраща солюція спраги! – Та, що чеше.

(Ах ти ж моя французочка!)

- Солюція-полюція... – Намагаюсь жартувати.

- Слухай, ти й води зара не дістанеш, compri⁴, мудак?

- Ого, яка у нас брутальна передова інтєлігєнція... – У мене на секунду пропадає спрага.

- Щоб ти собі й не сумнівався, - чомусь замріяно всміхається (ну, я собі так її уявив, що вона посміхається) та, що на балконі.

- Пенелопа, гм, Вейтс? – перепитую ту, що з гребенем.

- Можеш кликати її доктором Кант, - сказано з балкону, - або лікаркою (...)

Cunt [kΛnt]

ім., груб.,

1) Піхва

Syn: puss, pussy, nooky, slit

2) статевий акт

3) лайно, сука

Syn: rubbish, trash

- Гаразд, люба пані Піхвицька, чи не були би ви такі ласкаві припинити мій триммінг і перейти до рідкої частини збалансованого харчування???

Пофесор Вагіна (наголос не на перший склад) задовбано зітхає і робить рух. Від того моя голова ледь не бехається об бильце ліжка. Хоча, в принципі, бехається. Пісяцька встає і прямує точнісінько туди, де приничене віскі. Я вже й не питаю, звідки то їй відомо.

- Ми знаємо навіть те, ким ти був на Новий рік у першому класі! – Телепатує з балкону втаємничена бичка.

- Ну і ким? – Зненацька продупляється Юрасько.

- Зайчиком, а кєм іщо?

- Зайчик твій тато! – Зловтішаюся я. – Мушкетером я був. Муш-ке-те-ром. З отаке-енними вусами і рапірою.

- Ну, д’Артаньян, на твою рапіру ми ще подивимось... – Хтиво муркоче Пенелопа, псевдо-еротично погладжуючи пальцями горлечко жаданої мною пляшки. Юрко собі гигоче. Мені чомусь не зовсім смішно. Зненацька згадується одна з „найперших стежечок”, звіданих у дитинстві – ґазета Speed Инфо. Надумані підсмажені історійки про те, як три баби ґвалтували мужика, прикувавши його до батареї, та інше не більш еротичне гівно.

- Ого, як у нас особисте несвідоме запрацювало! – Наче дивується Пенелопа. Ляпаю перше, що приходить в баняк:

- Пані ясновидице з балкону, чи можна взнати ваше ім’я?

Юрко при тому замовкає і робить навдивовижу виразний – як у бразильських серіалах - змовницький вигляд. Причому змовницький не зі мною.

- Роксолана! – Дуже просто відповідає балкониста. Юрко зображає розчарування.

- Гм, а я думав, що Наташа. Або Свєта...

Юрко знова дурнувато гигоче. Навіть знаю, з чим він там собі ці імена проасоціював у своїй балабесі: „Наташа - три рублі, і ти наша”, „Свєта – королева міньєта” і те де. Та ні, це просто були найгидотніші для мене імена, крім того, так дійсно звали 98% усіх знайомих бичок. І не тільки чернівецьких.

- Роколано, - завів я гадюкінську древню, - мені бракує твоїх ночей...

- Шат ап! – Голосом Кім Ґордон вереснула Пенелопа. Гм, ревнощі, чи яка біда? Давай вже швидше віскі. Бухнути хочеться, в конце концов. І тут Кім Ґордон, вона ж Вагіна, вона ж Пенелопа Гну, вона ж докторка Кант, вона ж благодатна благодійниця й найдосконаліша наочність з курсу анатомії нарешті (!!!) ПРОСТЯГАЄ МЕНІ ПЛЯШКУ. Я заковтую кохану рідину, як Мобі Дік ногу Ахава, і відразу ж падаю в якусь чорну теплу вату. Так ніби мозок щось ще й петрає, а очі вже не бачать, ой бля, шо то тт..т. Сссссссс..Хххх...

БАРБАМІЛ. barbamylum.

Амітал-натрій. Amobarbitalum Natricum.

5-етил 5-ізоамілбарбітурат натрію.

Форма випуску. Порошок і піґулки по 0,1 і 0,2 г.

Застосування. Внутрішньо по 0,1-0,3 г; ректально – в клізмах або свічках по 0,1-0,3г; внутрівенно (повільно, 1 мл за 1хв) та внутрім’язово по 5% стерильного р-ну.

Дія. Наркотична, снодійна, заспокійлива і протисудомна. Сон наступає швидко, триває 6-8 год.

Показання. Безсоння, психічне збудження, лікування тривалим сном, судомний стан.

Побочні дії. Кома, колапс, сонливість, психічна пригніченість, набряк легень, звикання. Пристрасне.

4

- Моє ім’я Пенелопа Вейтс, - цю фразу я тренувала ще за 20 км до їх заправки. Правильний оксамитовий тембр, грудний реґістр і все таке. Мудаки, так і не прореаґували. Видно, в них тут інші еротичні коди. Ну, розберемося. Так чи так, ім’ячко вийшло кумедне. Каламбуристе.

- Калом бур, а тєлом бєл... – Вставляє той, що Юрко. Роксолані те здається смішним. А вона-таки крокодилка, хоч і близнючка моя. Ну то таке, бо хто їй винен, що вибрала собі, те й має. Нащо, спитати її, було...

- А ти товаріща назовсім... то? – Втручається вона.

- Ну ти й дурепа... – (То я зовсім тихо). – Нє, на годинку-дві. Красунчиків не мочимо.

Той, що Юрко, присвистує. А йди ти на фіґ. Обоє валіть нафіґ. Цікаво, як його звати. Хоча що там цікавого. Торс у нього цікавий. (Пенелопа згадує, як її очі ковзали площиною від лінії його сосків до низу живота, перекресленого шрамом від апендицитної операції. – ВСТАВКА КОМІКСА А-ЛЯ ЖУРНАЛ “Cool” ГЕРЕЛЮКА РОЗМАЛ)

- А все-таки, як то починалось... – кажу я.

- Ти помніш, как всьо начіналась... – гундосить Роксоляна. – А розкажи мені, як ти ету суку кєтчупом облила!

- Слухай, та історія вже стала класикою. І, à propos, не я її перша придумала.

- Ага, в американських фільмах в дєцтві ми таке бачьили, тільки я думала, шо я такоє здєлаю, а не ти. Тобі ж тіпа всьо пофіг було.

Я мовчу.

- Ну як там було? Заходиш ти на їх свадьбу, тіпа всі бухають-веселяться. Ну, культурно так, синок всьо-такі пасольський.

Депутатський. Але я мовчу.

- А ти шо наділа? Тіпа чорне плаття на тонких бретелях, декольте, що всі там в шоці, да?

Червоне. Як подальший кетчуп. Від Сен-Лорана. Глухе і закрите, але настільки виразне, що всі і справді повсиралися. Я далі мовчу. Роксоляна продовжує, той, що Юрко, порозвішував вуха.

- А вона така банальнєнька дєвочка, да? Ну, тіпа, пляття дороге, но вона ж низенька і пухла, так шо й каблуки не помогли.

Та ні, виглядала наречена досить пристойно. Зростом і я не вища. А вона така... класична лемківська дівчина. Все її Дзвінкою хтілось назвати. От тільки животик там, певно, вимальовувався з-під сукенки.

- А подарок ти їм теж нічо задєлала!

Спочатку була ця смішна ідея з бомбою. А що – общаги КПІ від мене недалеко, там за помірну ціну і грамчик кокаїну зроблять тобі любе кіно. Але потім я подумала, що на фіґ треба сидіти потім. Вже ліпше зробити маленький скандал для преси: і про екс-коханого потриндять, і мене каку-бяку „позором клеймануть”. Моєму іміджу божевільної еротоманки топ-моделі таке не завадить. Однаково ж всі думають, що у моделей мізки рампою випалено.

- І кєтчюп ти прікольно в сумці пронесла!

Це вже точно. Охоронець подивився на мене, як на йобнуту, відтак, собака, просік, що в мене сукня від Армані, і подумав, дебіл, що то так модно. Пляшка того кетчупу зручною такою була, пластмасовою. Пулялась далеко. Старий польський кетчуп. Торба терміну придатності. Тепер таких не роблять.

- А шо, вони потім подумали, що в тебе пушка? – Сто сорок п’ятий раз питає Роксоляна.

- Угу. – Напівмовчу я. Все-таки, кайфово згадувати, як я тоді підійшла до нього, поцілувала – майже! – в самі вуста калинові (пес їх знає, які вони там у нього насправді, пізнати того так і не вдалось... Поки що). Обійняла. Відтак із молодою та ж фігня. Відходила акуратно назад, щоби й інші гості приклалися вустами до святині. А тоді, зайнявши зручне положення, дістала свій кетчуп „Помідоровий”, і, трішки прицілившись, безсовісно зіпсувала весільну сукенку за 2000 доларів. Ай-яй-яй.

- Ну тебе хоч не били? – О, а цим от Роксоляна цікавиться вперше.

- Нє-а... Спочатку схопили, кіпіш почався, баби верещать. А тоді хтось – чи й не мій прекрасний принц? – каже: „Так це ж не кров. Це кетчуп!” Мабуть, єдиною особою, що до кінця в те не повірила, була сама молода. Я вже боялася, як би вона зі страху не вмерла. Так, бідолаха, в свою кров повірила, що вже їй замалим стигмати не відкрилися... А я сказала: „Це був жарт, folks. Не треба було псих. неврівноважених на весілля кликати. Може, в мене невротична реакція на біле?” І тоді ця сука, знаєш, вчинила істино по-жіночому. Вона сказала тим своїм уродам, що мене тримали: „Тримайте її!” А тоді підійшла до столу й взяла звідти пляшку з кримським, якщо не закарпатським, вином. І вилила на моє нове вбрання від Ніни Річчі. І знаєш, Роксі, все можна їй було пробачити, але як може кобіта мати такий ганебний смак до вин?!! Кагор! Бе!!! Він же бридотно солодкий!!!

Я, Роксоляна і той, що Юрко, зображаємо напади рвоти і дико регочемо. Чувак зі шрамом на животі мирно лежить у відключці.

- Слухай, а як оце звати? – Питаю в того, що Юрко.

- А, яка різниця! – Підігрує типу.

- І справді, яка. Можна йому щось придумати. Хай буде...

- Джоном. Чи Пеном. А ліпше Діком. Або Пріком. – Роксолана як завжди. Хоча ні, лексика для неї трохи заскладна.

- Сьогодні що? – Питаю я.

- Тобто, „що”?

- Який день тижня?

- Четвер. – Той, що Юрко.

- Кривавий четвер... Гм. Я назву його Четвер.

- Тарантіно?

- Ні, Іздрик.

5

„Піду ліпше покурю. Природа тут охєрєнна-таки. Боже, яке маскулінне сприйняття дійсності, ги-ги. Але ж фіґ там, c’est pas ça... Вся ж ця мурня почалася з весілля, ех, жаль, що не мого... так би я, може, й не була зараз тут, в цій дір... Ні, тут-таки кльово. І хлопчик так нічо’, враховуючи мій спермотоксикоз. Тільки щось він, собака, не сильно ведеться на мене. А подумати тільки – ще рік тому я була найліпшою моделлю східної Європи! Хоча в цій сраці ґламурних журналів і в очі не бачили. Стоп, чого це я, stupide salope, вийо’ сама перед собою? Я ж ніколи особливо й не бувала у попсових виданнях, так лишень, пара рекламних роликів... хоча в цих Карпатах і телевізори рідкість...

М-да, то весілля платонічної любові, як воно всьо в житті. Весіллям же все і закінчилось, іншого коханого, щоправда, ги-ги. Нє, тоді все вийшло значно кручє, з справжнім пістолетом. Приперлась тоді у то Тампере, сраку світу, ще мрачніше, ніж тут. Кльово би й кіно про то зняти... Типу, йде вечірка, тупуваті європейці п’ють свої смішні спиртні напої, доливаючи до віскі содової, а до коньяку соку. Бе. Раптом біля входу чується постріл. Всі затикаються. До залі спускається (то в підвалі заля була) дівчина у довгій вузькій чорній сукенці (кажись, я на Мадонну в якомусь кліпі схожа була), дивним мейк-апом⁵ і найстильнішою в тій бичій Фінляндії зачіскою. Спина в сукенці (а то в мене KENZO був) відкрита, на спині в кобіти тату афіґенне, фермери поприпухали. Їх корови теж. Кобіта з пістолетом в одній руці і з сумочкою в іншій (та нє, не було в мене сумочки ніякої!) прямує ген до молодят. Вони, як і всі довкола, витріщились на неї в повній непонятці. Молодому страшнувато, але він дивиться своїй близькій смерті (ой...) прямо в очі. Молода, товстувата коротконога корівка з емансипованою головою й дурнуватими рюшечками на рожевій (в мормонів украла?) сукенці, обертає очима навсібіч.

- Moro! – каже всім кобіта. На тамперівському діалекті то значить „Здоров”.

- Hunting is over⁶, - каже вона коханому, підіймаючи пістолет. (“Hunting in Helsinki⁷” – хм, не проста така книженція, а стала бестселлером... Може того, що письменниця стала терористкою?)

– Прощавай, коханий! - (Цю фразу українською він зрозумів).

Відтак кобіта плотняком притуляє рівольвер коханому до лоба. Коханий, він же молодий (честь йому і хвала!) чомусь при цім не всирається, а спокійно дивиться кобіті (таки ж кохає її, падлюка!) в очі. Кобіта, вагаючись, переводить пєкаль в пику молодої. Фе, яка таки ганебна сукня! Молода, мабуть, всирається, але її ганебна сукня надто довга, щоб це перевірити. Відтак наша кобіта – найсексуальніше створіння в світі – заводить ствол собі до рота. Передумує і випихає його звідти. Ще раз зневажливо глянувши на вбрання безцицькової пуританської корівки, наша крута кобіта каже всім:

- Enjoy your funky party⁸!

І йде геть. Прямісінько у свій кривавий лімузин. (Взяла в прокаті, 40 баксів за годину, якраз доїхати за ріг, а потім ну і хто тут главний?!). Тільки її й бачили”.

6

Пенелопа заходить з якимсь дурнуватим виразом на писку. Я тільки-но очуняв. Світ не гівно, а танкі наши бистри. Цікаво, скільки я був в ауті. Години, певно, дві. Чи п’ять. Клофеліну підсипала, курвеґа. О, а нефіґово римується: курвеґа – Лопе де Веґа... Пенелопа де Веґа, веґа-маґеґа... А прикольна в нас тут стеля, виявляється. Оно на ній Юркове обличчя, відтак стає кривою посмішкою мого тата... О, як в тій історійці про емтівішного ведучого. Типу, спав чувак, а його тато в мікрохвильовій пічці сардельку підігрів, помастив її чимось, і почав водити нею по ніжних губках сплячої дитини... А тоді той чувак роздупляється і бачить, як тато защіпає ширінку.

- Ото веселуха! Дядя Фрейд би цю історію в підручники запхав!

- В матку би тобі він щось запхав, дура! І не Фрейд, а Фройд. По-друге, він помер куди раніше, ніж того ведучого батьки натрахали, по-третє, срав він на ваші совкові підручники, де його ім’я тупорилі москалі прочитали як по-російськи, по-четверте... Якої сраки всі історії, де згадується ХУЙ, тулити до Фройда?!

- Ну ти й істеричка...

О, така от була розмова в двох сестричок. Ну і пес із вами. В буквальному розумінні з вами – я ж роздуплився нарешті.

- О, таліскер очуняв! – Помітила мене Роксолана. Дивно, але пити мені чомусь вже не хотілось.

- Слухайте, пацани, а де у вас хавчик? – Запропонувла дівка альтернативний варіант.

- Внизу в холодильнику. Під сходами! – Жвавенько озвався Юрко. – Піти принести?

- Сісти відлизати! – це Пенелопа. – Слухай, Четвер, а ти добре готуєш?

Ніфіґа собі ім’ячко в мене. Ну та хрін з тобою.

- А що?

- Та так, з’їздила б у магазинчик, продуктів привезла... Є ж тут у вас якесь сільпо де-небудь?

- За 25 кілометрів по Ужгородській трасі.

- Тобто, на південь? – демонструє обізнаність у географії Роксоляна.

- Ну напевно ж не в ліси північні! Дура. – (Боже ж мій, яка люб’язна у неї сестричка...)

- Сама дура.

Пєня дура, хвіст надула! – чомусь подумалось мені. М-да, складне дитинство урбаністичного придурка. Добре, хоч потім вже переїхали в Карпати, тут ображалки все-таки були трохи автентичніші. Скажи „раскаль”! – Раскаль. – Твій тато маскаль! – Скажи „хата”! – Хата. – Твоя мама пелихата. – Скажи „сорок”!

- Ти дурний, як корок. – Понуро довершує мої спогади Пенелопа. – Ну так що, чи вас не годувати?

Я подумав про копчену полядвицю у погребі і заковтнув слину. Годувати, бля. Та ми й самі себе погодуємо. Розв’язатись би. Ну і тьолки... Найшли тут із кого секс-слейвів робити. Нічо’, почекайте, тільки б ці довбані застібки відкрити, я вас тоді двох разом так віддрючу, що mama don’t be sad⁹...

- А пам’ятаєш той анікдот іще зі школи: типу, приходить бик пріблатньонний в селі у магазин. Транзістор на плечі, сігарєта кємел. І каже: „У вас ПЕВО є?” – „Нема”. – „Оу, ШЄТ!”

- М-да, це про нашого Четверга анекдот. Так що, я таки поїду в той магазин „Оу шєт”, а ти, Роксю, пильнуй тут наших друзів. Як що не так – користуй пляшку оцього гастронома-алкоголіка. Бий нею по головах. Вони іще прибитенькі, так що повідключаються легко.

Гастроном, курва мать! Овочі-фрукти, свіжі продукти... Збоченка. Курва. Гречка. Тьху ти, гречанка. А, whatever¹⁰.

“What is the whether today?” – “It’s nice”.- “Is the sky blue?”.- (...) -“Is the sky blue?..” – “Is the sky bloooo?!!” – “ NO, THE FUCKING SKY IS BLOODY!!¹¹!”

І я вже стрімко-стрімко нісся головою вниз (вбік? бамсаючи нею по опуклих, як у тунелях метро, стінах тунелю, тунців тушених танцю не побачивши, а чи можна казати побачивши українською, але ж я все одно не скажу нікого нічому, я ж пес!) і на біса щось мені вимахує услід червоними ганчірками з обох боків?! Фе, що за гидота солена в мене в роті?!! Вийміть, підараси!! Вийміть, тьху!!!!!

- Та що ти, я ж тобі язика з рота витягував, щоб ти його не проковтнув, - а, це Юрко...

- Шо ж ми такіє слабєнькіє? – Єхидить Роксоляна. Ще ж і вдарити тебе не встигла... Хм!

До мене починає помалу доходити, що:

1) Я щойно знову втрачав свідомість. Ну, чи щось на те схоже, бо ж я, кажись, всьо усвідомлював.

2) Юрко розв’язаний і спокійнісінько сидить біля мене.

3) Я міцно прив’язаний до ліжка і так само спокійнісінько лежу біля нього. Ну та бо нащо дригатись.

4) Пелопонеська Піхва десь пішла. Мабуть, до своєї тітоньки 3,14 зди¹². (Останній ребус – Юркова робота).

5) Я чомусь не пес.

Кількість варіантів необмежена. Відсутність вибору прямує до

Щось та нескінченість на спинопопські (пенелопські) окуляри вийшла схожою у декого із учнів-учасників олімпіади. Ну та вже, Піфагорові штани, як то кажуть, НА.

- На от, випий. – Юрко простягає шклянку.

- Що це? – питаю недовірливо.

- Вода, бери пий, не бійся.

- Нє сци в кампот, прійдьоцца піть! – Вставляє Роксолана. Ну нічо, прийде година, і я вставлю тобі. Завалю по самі корінцята.

7

I’m on a road

I’m on a road

Again¹³

М-да, що є, то є. А чи треба воно мені? Хай би цими рятувальними експедиціями займались відьми рангу Роксоляни, j’en ai marre уже від цих лісових історій. Скоро вже обросту ґумаками, стану така, як той перевертень Четвер і звалю на пенсію. А-а-а!!! Бідна я. Бідна. Нещасна!

25 кілометрів – це, приблизно, хвилин п’ятнадцять їзди. Ой, ну чого ж тільки їзди, а насолодою покрасуватись, тобто, навпаки? Всьо, депресняк Radiohead-івський на фіґ, послухаймо гард-корчику. Ех, шкода, що Четверга в кінці прийдеться вбити. Такий же ж сексі-мен... Але кожному мачо – по мачете. В живіт. Шрами прикрашають чоловіка. Навіть, хі-хі, після смерті. А шкірку його по-кельтськи витатуйовану, ми таки привласнимо. Пасуватиме до мого заднього сидіння... Була б хата, повісила б у спальні. А ще можна сукенку пошити, правда, доведеться притриматись мінімалізму – не такий він вже й здоровий, як його малюють. Головне, щоб не втиг на той момент у пса перекинутись, а то доведеться собі майструвати шапку-вушанку, ги-ги. Ну, або коврик під ноги.

8

(Тут і далі наводяться фраґменти ґенетичного досьє* видатного письменника пост-незалежної України, другого українського лауреата Нобелівської премії з літератури Юрія Піднімайла (не плутати з Сашком Положинським).

1) Електронний щоденник. Приблизно лютий 2003 р. Київ:

“Lovemaking¹⁴.

Раптом нагадалась пісня, в якій йдеться про Innocence is over. З неї все й почалось, точніше, вона грала в його голові протягом усього того часу. Тоді він був ще невинним хлопчиком і хотів ту цнотливість заміняти на шматок чужої гарячої плоті. All for nothing. Та на біду, погляд його привертала занадто сексуально приваблива для своєї долі монашка з монастиря, що знаходився за 147 кроків від дому його батьків. Його переповнювали найсвітліші й найщиріші почуття вкупі з таким самим жагучим і нестримним бажанням відчути її. Завести знайомство не вимагало великих зусиль: дівчина була дуже привітна, ніжним голосом відповідала всім оточуючим. При цьому посмішка не спотворювала її весь час упрілого обличчя.

Тієї осені вони частенько залишались вдвох у церкві після вечірньої служби. Вона просила настоятельку залишити її на самоті, він залазив через вікно на задньому дворі.

Вона молилась, а він замиловано спостерігав за нею у магічній тиші й світлі свічок. Доля складалась для нього більш ніж добре - дівчина відповіла взаємністю на його почуття та прагнення. Навіть пообіцяла одного вечора віддатись йому... десь у наступну середу, після того, як промовить свою щоденну вечірню молитву.

З тієї середи й почалось його поступове незворотне гріхопадіння. Стомлена, вона стояла на колінах у центрі підлоги холодної і чомусь дуже похмурої саме в той день будівлі. Він не міг звести з неї погляду, якби то був голод до їжі, він певно би вже потонув у своїй слині. Його слина стікала, волога кипіла, ставала холодною, неприємно роздратовуючи. Він чекав, ніби похмурий хижий звір, що от-от дістане свою здобич, жадану, єдину у цьому світі здобич, вгонить свої ікла у її шию і нарешті відчує приємний потік гарячої свіжої крові. Він підганяв її губи, що шепотіли незрозумілі йому слова. Але ось вони зупинились. Дівчина падає на спину. Вона не померла. Знову ці сновидіння. Він пригадує, що одразу після вечірньої молитви вона засинала, не повертаючись до грішної реальності аж до ранку. Біжить до неї. Вона чарівна, як завжди і як ніколи. She’s my cocaine¹⁵. Йому страшно зимно солодко бридко. Тут усе сповільнюється, майже завмирає. Only you could be the one¹⁶. Повільно лягає біля неї, вдихає її тепло. Вона ніжно сопе, час від часу щось шепоче, дихає ротом - її пухкі губи тепер сухі, пішли зморшками. Доторкнувся до неї налякано. Не втримався - обійняв усе її маленьке тіло руками й ногами. You’ll follow me down¹⁷. Віднайшов те, чого так прагнув, забрав його, попередньо загорнувши у вчорашню газету, засумував, хотів водночас померти та жити вічно. Знову волога. Футболка прилипла до живота. На щастя, пішов дощ, і коли він тікав із церкви, дощ приємно змивав із нього всю бридоту. Та лише, на жаль, не залишав його чистим зсередини. Ніч, дорога, щастя, ніч, сум, НАВІЩО. Саме зараз на всі децибели його мозку грала забута Hey nah, nah, nah . Innocence is over¹⁸”.

Метод ґенетичної критики (грецьк. genēsis – походження, породження) – виникає у Франції наприкінці 20-х р.р. ХХ ст. (Б.Ноель, А. Грізійон, М. Добіаз, Л. Е (нє, не опечатка – Луї Е). Близький до біографічного методу Сент-Бьова.

Спрямований на відродження істиної ідеї тексту, прикладається головно до вивчення творчості живого письменника. Із сукупності чернеток, листів, записок, начерків, касових чеків, телефонних рахунків тощо письменника створюється ґенетичне досьє, що вимагає хронолоґічної структурованості.

Текст, що вивчається, слід розглядати в ключі як екзоґенезу (психосоціального культурного контексту, що знаходить відображ. в чернетках тощо), так і ендоґенезу (джерел, вказаних самим автором: прочитаних друкованих та електорнних текстів тощо) (...)

(Фзято з лекції проф. Т. Бовсунівської. КНЛУ, 2003)

9

I’ll shoot a moon

Right out of the sky

For you baby¹⁹

- Кльово, і музичка при ділах, - каже Роксоляна, не ясно, з якого дива вибравши Тома Вейтса, а не яку-небудь FM-станцію з ублюдським шансоном. Юркові поміж тим дозволено вийти до кухні, де він сумлінно й беззмістовно (бо ж харчі в нас зберігаються не в кухні) брязкав. Щодо мене, то я вже навіть звик отак лежати і втикати в стелю. Пенелопи ще нема. Може, хвала Богу, поламалась десь по дорозі? Може, не вписалась у серпантинку і відлетіла в рай небесний/пекло інфернальне via прірву з міленькою річечкою?

- Ну що, Четвер, по тязі тобі тут лежати покрученим? – Перебиває солодкі мрії Роксоляна. – Бач’, якби ти не отето, зара’ би тоже на кухні шуршав... Ти ж любиш, правда?

- Що люблю?

- Шуршать там. Ну, тіпа, хавку мутити.

- А, хавку...

- Слухай, а де ти такі мастюхи набивав? – вона вже скидається на дуркуватого підлітка (педика?), що чіпається до тебе на пляжі (а коли я востаннє був на громадському пляжі?), прагнучи засвідчити свій, як вони, сироти, кажуть, рєспєкт.

- В Берліні. – Обламую подальші розпитування. А фіґ там:

- В Копі, нєбось? – Ого, звідки така обізнаність?..

- Угу.

- А, ну панятна. Харе, ти тут полежи, хі-хі, а я схожу на кухню. Не скучай, гав-гав Четвер!

- Та пішла ти.

І вона й насправді пішла. Том Вейтс дуже доречно оспівував мій стан, закликаючи зняти геть свою шкіру й танцювати довкола кісток. Ех...

Тьху ти, ну чого в голову полізли історії з підарасами? Хочєш пєрсік? – Нє. - Як тебе звати? Бере під лікоть так нє-ежно, аж відскакуєш від нього на два метри, а потім не знаєш, як той лікоть відмивати, блін. Ненавиджу підарів. І не треба мені казати, що я латентний гомік, нє! Я – яскраво виражений підаробор! А непогана б назва для піґулок вийшла...

10

2) Фраґмент псевдощоденника (14 розмір шрифта даного тексту не співпадає з 12-тим розміром, що ним автор користався зазвичай. Можливо, спроба даної фальсифікації здійснена попередніми псевдо-дослідниками творчості Ю.П., студентами-маґістрантами, для підтасування фактів та отримання бажаного висновку в їх маґістерських роботах). Приблизна дата: перша пол. 2000-х.

Fingerlicking²⁰

Певно, розвиток його припинився ще на оральній стадії, бо чим ще можна було виправдати безглузді нестримні пориви щось лизати та легко посмоктувати. У такі моменти Ю був надміру схвильований, прикривав рота руками, щоб не випустити на волю оскаженілого язика.

Усі тутешні дівчата вже по горло накористались цим його безглуздям і тепер бридились його слини, оскільки в ній після всього залишався весь можливий одяг, а про суху ділянку шкіри годі було й мріяти. Тепер на випадок нападів Ю ховав на горищі червону подушку у формі серця, яку йому презентувала до дня коханців одна з колишніх рятівниць. Тканина на ній вже сильно розтовклась від частеньких змочувань та тертя. Пір’я забивалось у горлянку, і легка задуха повертала Ю у нормальний стан. А потім він страждав від страху заразити увесь світ цим хворобливим потягом до лизання.

NB: З огляду на явну фіктивність документу, даний уривок не є рекомендованим для жодного аналізу, окрім нейтронно-радіаційного, нейтронно-активаційного чи, в крайньому випадку, техніко-криміналістичної експертизи.

11

- Альо, тут хтось продає?! – Мені здається, саме так прийнято закликати продавців до їх проф. діяльності в сільських магазинах. Чи як вонитут їх називають? Склепи? Крамниці? Склепи мені подобаються більше. Така, гм, полісемія...

Полісемія (грецьк. polýsemos – багатозначний) – багатозначність, наявність у мовній одиниці (слові, фраземі, граматичній формі, синтаксичній конструкції) кількох значень. Наприклад, слово „склеп” означає: 1) місце сімейного поховання; 2) діал. крамниця (...)

- Хто тамо ґвалтує? – вилізає нарешті вуйко з загашника.

- Ніхто мене тут не ґвалтує, сама кого хоч’...

Ґвалтувати – 1) Здійснювати насильницькі дії сексуального спрямування. Детальніше: ст. 117 КК України.

2) діал. Репетувати, кликати на допомогу (при зґвалтуванні і просто так).

- Шо-с мо’ хтіли, паніко?

Боже, що він каже? Що таке „мохтіти”?

- Та ні, дякую, машина в порядку, ніякої паніки...

Паніка – 1) Нестримний страх, що відразу охоплює людину чи багатьох людей. Поход. від імені грецького бога Пана, перша поява котрого на сцені грецького театру викликала нечуваний переполох і втечу пібліки.

2) діал. Варіант звертання до особи жіночої статі, провідмінюване згідно правил Нового Правопису загальновж. зверт. „пані”. Син.: курво, дівко, жіночко, ґражданачька (...)

- Ну то шо зайшли, як ніц не хочете?

- Та хочу, хочу!

- То не хочете, то вже хочете... А леду вам печеного.

Оксиморон (грецьк. oxymoron – дотепна нісенітниця, від oxys – гострий, moros – безглуздий) – різновид тропа, що полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, внслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект (світла пітьма, просунутий гопнік, печений лід (діал. лед), чеченолюбивий росіянин тощо).

- Ні, дякую, я не прихильниця екзотики... – (То я бурмочу ледь не про себе). – А у вас є рис?

- Нє, ше не завозив. Беріть кулешу.

- Кулешу? А, кукурудзянку...

- Ну та бануш зварите, як знаєте.

- Не знаю. Але давайте! – Бо він вже збирався s’en aller.

- А відки ви така файна?

- Я? А, я з... з Києва. – Так завжди, щоб довго не пояснювати.

- Йой, брешете мені, десь ви дальше жиєте, але ніц не кажете, а мені ади.

- Гм... Що у вас ще є?

- Та питайте. Молоко є, будзь, бринза, сметана, але то мус чекати, би жінка принесла.

- Та нє, немає часу. Іншим разом. – Таке кажеш завжди, коли сподіваєшся на небуття того іншого разу. Після півгодинної муки я нарешті запаковую багажник пакунками з підозрілою жовтою крупою, пластиковими пляшками з польським кетчупом (раритет небачений!), консервованою кількою в томаті, банками шпротного паштету (...)

Паштет шпротний. Склад: риба копчена, борошно, рослинна олія, цибуля, сіль, спеції. (...) Зберігати 1, 5 рокі.

Рокі-ІІ, Рокі-ІІІ і те де. Яка брехня на цих етикеточках. А паштет вже, певно, тут усі 15 замість 1,5 років (роки?) зберігався. Певно, не родився ще на селі леґінь, здатний прокусити жесть, ха-ха.

- Йо-йо, то та як про молдаванів кажуть, чого вони не годні помідорів маринованих їсти. Бо в них голова в баньку не залазить! – Гуцул-продавець удавано-весело засміявся. Merde alors, це ж мольфар! Чи просто збіг думок, грьобана синхроністичність? Гм.

- Ви ше сі, паніко, вернете, - спокійно каже він, дивлячись, як я заводжу машину. Putan, якраз тепер зчеплення надумало вимахуватись! Та що ж таке!

Сила зчеплення колеса з дорогою залежить від маси автомобіля, а також від стану дороги і покришок:

Рзчепл. = φGa

де Рзчепл. – сила зчеплення;

φ – коефіцієнт зчеплення;

Ga – сила ваги автомобіля.

(...) Якщо до ведучих колес прикладено силу тяги, більшу за силу зчеплення, автомобіль може рухатись лише з пробуксовками ведучих коліс (...)

Ну, нарешті! Адійос.

- До побачення, - якось не дуже впевнено кажу я.

Старий не відповідає. Відтак дуже пильно дивиться мені услід. Ніби він, як каже Рокса, в курсі дєла.Чи, може, здалось?

12

- Тихо-тихо ходить лихо... – чомусь вголос пригадую слова дитячої лічилки. Лихо тим часом підкотило не так вже й тихо: з усього дуру сигналячи й – чогось я так думаю – вискакуючи на капот своєї супєр-тачки. Назустріч тим самим бабам, що чєпчікі в воздух бросалі.

- О! Так ви вже й фуршет почали готувати! – Вчула, певно, запах смаженої цибулі: за чимось іншим треба було спускатись у підвал, а Роксолюся, певно, боялася темряви. Гм, цікаво, як можна почати готувати виделки? Чи що вона мала на увазі під словом „фуршет”?

Fourchette [fur∫εt] ƒ 1) виделка ♦ belle ~ розм. ґурман, ґастроном, ласий попоїсти; le déjeuner à la ~ моцний сніданок (з м’ясним наїдком); ~ du père Adam п’ятірня

2) вилоподібне роздвоєння, вилка, вилочка

3) ключиця (в птахів)

4) рогова стрілка копита

5) військ. розм. багнет

(...)

8) вилка (в картярській грі). Коротше, у всій своїй полісемантичності слово fourchette і близько не пасує до організованих поїдовиськ.

- А що там наш мачо-мен, далі вилежується, репетуючи за своїм таліскером?

- Та нє, вже не буйний. І бухла йому вже не хочеться. Альо, Чєтвєр, ти там ше живий?

- А хрін тобі, курво, у сраку! – Нє, це я не кричу на всю заправку, це я вже ледь не приспівую, бо вже, здається, знаю, як порозв’язувати ремінці. Хай би ще лише пар сєк не заходили сюди... Ну, давай, рука, підрости ще на два сантиметри, і дотянешся. От холєра! Туб, туб, туб – загупало по сходах сюди. Ну чо’ ти сюди прешся? Проте, замість єхидної фізії Пенелопи чи її сестри, в дверному отворі - ну але ж як я можу відповідати за 100-відсоткову вірогідність побаченого? – проплила особа доволі дивної зовнішності: бліда, аж зеленкувата, в дивовижних довгих лахах, та ще й спини в неї, здається, не було. Гм, цікаво, напевно, бути ходячим прилавком тельбухів... Всьо видно, їй би в мед-академію на лекції походити, такий екземпляр! Разів у сто крутіше муляжів і приторних формалінових трупаків. Цікаво, звідки вона вилізла. Нє, я, звісно, чув, що такі водяться у наших лісах, типу „Іва-а-а-а!” – „Марічко!” і всі борщі. Але щоб на заправку приператись, це вже, дівонько, вібачте!

- Альо, красота! – кричу їй, - ану там стань до лісу задом, до мене передом, і сюда ходи. Тільки диви ходи передом, бо я збираюсь стати вегетаріано. Чуєш? Альо, мара! Марісабе-ель!

- Я Пенелопа, stupide²¹, невже так важко запам’ятати моє ім’я, га, Четвер?

- Слухай, - от холєра, вічно ти мені всьо пересреш, так би може ту нявку розвів мені порозв’язувати, - якщо ти вже Пенелопа, то, може, почнеш мене Улісом називати? Sera plus romantique²².

- Ненавиджу Джойса.

- А кілько ти сторінок прочитала?

- До кінця прочитала, не переживай.

- Диви, ненавиділа, а читала! От дєвушка-загадка...

- Ну всьо, ta gueule! Я бачу, їсти тобі хочеться не сильно. Добре, відпочивай, сексі-бой, розслабляйся. І думай, може-таки вистачить мозку нормально розмовляти з тими, в чиїх ти чар руках. Поки вони не розізлились.

- Гм, цікаво.

- Що?

- Це у тебе шиза, що ти називаєш себе у множині, чи у мене, що я не тільки чую голоси, але й сприймаю твої візуалізовані глюки?

- Не ви-ото, псіхатірапєвт доморощений! – З’являється візуалізація. Хавати будеш?

- Не буде. Не хоче тому що. А там, доречі, клієнти за бензином підтягуються по-тихеньку...

(Слава Богу, може, в кінці-кінців хтось із знайомих під’їде, дошарить, що ми кудись поділись, і в будинок загляне...)

- А, нічо страшного, що ти його лякаєш? Там напарнік всьо порішає. Той смирний такий, тихий, скромний, і торс у нього в сто раз кручє, чим у тебе.

(Колись я вб’ю її лише за те, як вона говорить!)

- Ну харе, дарагая доктор, пішли по бабським ділам шуршать. А ти тут пєсєнки пой, крсапєта.

- Пєсєнки я буду співати на хрестинах твоїх мертвороджених дітей, потвора...

13

Фраґмент електорнного щоденника

+

виписки з облікової книги приватного підприємця Піднімайла Ю.Ю. (Липень 2003).

Oil

Привіт плеканим надіям. У Ю вона була щодня одна: коли нарешті настане той день, в якому ми з Ч будемо бензо-нафто-гасовими товстосумами, будемо добувати нафту прямо з-під нашої стоянки, перетравлювати її на бензин та продавати цим навіженим автомобілістам. З цією думкою він щоранку, замість ранкової пробіжки, діставав із шафи лопату і йшов за стоянку. А там копав, копав та знову копав, намагаючись дістатись до омріяного джерела чорного щастя. Ввечері сідав за книжки із переробки нафти та креслення трубогонів, які би гнали всю ту радість прямо до бензобаків. На ці маніпуляції з кожним днем налипали нові витрати, а щоб усі бачили його старанність, Ю записував їх у спеціально відведений зошит

Витрати : лопата GUCCI – 1499 коп

відра Ives Saint Laurent – 1299 коп/шт

труби чавунні Nina Ricci – 1569 коп/м

каністра Ives Saint Laurent – 321 коп 99 грн

черевики Karlo Pazzolini – 1348 uh

На зошиті було написано „Мрії збуваються”, але куди ж то збутися цієї мрії? Хіба що лиш її здійснити.

14

Анатомічна нявка більше не з’являлася. Видно, стало мене трохи попускати від того чудернацького зілля.

Ой копала кореня

З-під білого каменя...

О, і пісня згадується про Мару-Марину, ти диви. Що то мене пробило. А Юрко засранець, так скоренько до тих амазонок недороблених примазався... Бляха, я би вже й сам не проти до них примазатись, ще би знати, що вони від мене хочуть, виродки сіамські. Семіто-хамітські. Суїцидально-параноїдальні. Тьху!

- Диви, не їв, а плюється! – Заходить Юрко. Такий собі, як завжди, в комбінезоні й бейсболці, руки в мазуті, король бензоколонки.

- Ти вже де попорпатися встиг? Що, зуби рвав із чорної пащеки німфоманок?

- Та нє, так, колупнув мотор її сітроена. Хранцюзький і розваляний. Десять років як не як, а все ганяє його...

- Слухай, заткнись. Шкода, що ти не додумався...

- Та нє, - змовницьки нахиляється до мене Юрко, - додумався! Я забачинив (...)

Забачинити (жарг. від напороти бока) – зіпсувати, пошкодити, вивести з ладу.

їй там парочку фішок – фіг дошарить, що не так... А, і в карбюратор долив то...

- Ідіот! – репетую я, - це ж вони тепер залишаться надовше!!!

- Ну...?

- Що „ну”, прідур?!! Ти хоч знаєш, нащо ми їм тут здалися?

- Що, боїшся в сексуальне рабство потрапити?

- Я тебе самого зара в сраку видрючу, баран, давай розв’язуй мене бігом!

- А що, ідея непогана... Обіцяєш? – На цих словах він, нарешті, починає длушпатися в хитромудрих застібках свого злощасного секс-шопного придбання.

- Та що ти мені ноги розв’язуєш, туп-тен?! Руки давай!

- А знаєш, - спокійнісінько продовжує Юрко, - мені здається, що ці дві тьолки і є та странна дєвочка Марі-Дарі. Ну та, інтернетна, пам’ятаєш?

Юрко мав за звичку – та й за обов’язок, врешті – раз на тиждень їздити в інтернет-кафе у Яремчу, розсилати мої статті всім охочим автомобільної романтики й описів ДТП виданням, лазити порно-сайтами, сидіти в дурнуватих чатах з дурнуватими дєвучками і скачувати нашу кореспонденцію з далекого світу. А ще знімати кеш із банкомата. Щоправда, це траплялося не надто часто: не так уже й багато вітчизняних видань (регулярно) і (охоче) беруть мої геніальні матеріали на публікацію. Ну і пес із ними.

- Вона ще тоді щось грузила, типу їх двоє насправді, вони дуже схожі, але інколи говорять різними мовами. Чи й узагалі чувіха мені щось по-французьки писала, пам’ятаєш? Ти ще перекладав.

- Угу, щось таке було... У вас типу був якийсь петінг по інтернету, причім писала вона геть ні в 3,14 зду, як ти кажеш. І у найзадрипаніший „Speed-інфо” б не взяли.

15

Фраґмент (імовірно) того ж електронного щоденника,

знайдений не у загальній папці на гард-диску Ю.П., а у секції відправлених листів з електронної поштової скриньки на сайті www.amorfati.com на адресу mari-dari@ukr.net²³.

Nothing but pain²⁴.

Пригадується, знайшли ми з Ч купу старих чорних шкіряних ременів. Поглянувши на них, я перевів замріяний погляд на Ч: іноді він погоджувався на різні шаленства - наприклад, цілуватись у спекотний день біля в’їзду на стоянку, вдивляючись при цьому в зашарілі очі відвідувачів.

      Він узяв одного ременя, склав навпіл, просилив два кінці біля згину, зробивши петлю. Я чемно встромив туди руки. Ми сміялись. То був один з найкращих днів, які я пригадую. Навіть сказав Ч, що якби його не було, я б певно вже помер. Він попросив заткатися, дістав другого ременя, засукав мої штанини, так буцімто мало бути болючіше - через волосся на ногах, яке буде вириватись. Тепер я чекав від нього несподіванок. Я не здатен був противитись йому вільний, а тепер, зв’язаний, я був його повною власністю. Ч не поспішав. Повільно підійшов до стійки бару, втягнув залишки молочного коктелю, дістав зі склянки соломинку і, голосно сміючись, повернувся до мене.

- Що, запхаєш її мені в сраку?- Засміявся я.

- Нє, просто висмокчу тобі очі.

16

Електронний лист, вилучений також зі скриньки Ю.П.

Відсилався на адресу moloko@online.ie.

Нез’ясоване питання: хто такий Брескул.

Дарагая Таня!

Вєлічяяяйшая проззьба ставити сей допис у журнал, бо скоро мені прийдеться продавати органи.

З повагою, Брескул (пока з почками).

17

- Слухай, Брес, а мені ж завжди хотілося, щоб тебе якось на „Че” звали. Чеґевара який-небудь. Ну, Четвер теж нічо. – Каже Юрко, коли ми розщіпаємо останні ремінці.

- Слухай, дуб, а чо’ то тебе взагалі шкребе, як мене звати?

- Бо ти мені за дружину ніби, чи за рідну неньку.

- Ага, зара циці дам, почекай.

- Знаю я твою ціцю...

- А що, не канає?

Канати (не плутати з „конати” – повільно вмирати) – жарг. пасувати, підходити, відповідати смакам, бути доречним.

- Та можу подоїти по дружбі, бо шось ти зачах. Не впирають тебе наші кралі прієжжі.

- Піди подої свого тата.

- Не хоч’- як хоч’.

- О, ну всьо! – Врешті спинаюся на рівні ноги. Бляха, як усе позатікало!

- Масажик зробити?

- Ага, ротом. Зразу після того, як зробиш його своєму татові. Цікаво, що ті курви збираються готувати на обід.

- Твоє серце! – Раптом заволало із компакт-програвача на кухні.

Фаршироване серце

1 серце, 100 г печінки чи ліверної ковбаси, 3-4 шматки черствого білого хліба, 0,5 склянки води, 1 ст.ложка маргарину, 100 г шпику, 1 яйце, сіль, терта цитринова цедра, цибуля, петрушка, 1 ст.ложка борошна, 2 ст.ложки сметани.

Серце промити, видалити жили й судини, вишкребти гострим ножем середину так, щоби залишився шар м’яса завтовшки в палець. (...) Відтак серце наповнити сумішшю (а що це за суміш така?!), зашити і підрум’янити. Додати трохи води, коріння і тушкувати під кришкою до повної готовності. (...) До рідини, в якій тушилось м’ясо, додати муки і зліпити фіґурку людини, котра (...) Соус подати окремо.

- Та нє, твоє серце поки чіпати не будуть, кажуть, волосся у тебе ще закоротке, щоб зашивати ним начинку. Але може й жартують.

- Вже того, що ця Роксолюся вперіщила у мене вдома попсу недороблену, доста для причини мого суїциду. Але хуй там, вовкулаки не здаються.

- А вурдалаки?

- Ну а це не те саме?

- Нє.

- Так, що ми робимо? Давай хапай біту – там-во за шафою, будьмо сходили вниз...

- Ти що, дурний? Нафіґа тобі біта, там же дві тьолки лише!

- Бачив я вже тих тьолок, доста. Слухай, а ти щось мені не подобаєшся, брате... – пильно дивлюся Юркові в очі, - що ти там вже халамандриш?

- Що я халамандрю? Нічо не халамандрю... – ховає очі. Хапаю за горло. Махає руками і кричить:

- Та пусти! Пусти, придурок! Параноїк! Пішли поговориш з ними сам, нічо тобі не станеться!

Несподівано для себе відпускаю Юркову шию. Поговорити? З отими б... Блядями, коротше.

- А нащо?

Звучить тупувато.

18

- Ну що він там тупить? – питаю чи то в себе, чи у Роксоляни. Кудись там зник Юрко, а мав же Четверга на кухню приволочити...

- Привести, - виправляє мою думку Рокса. – Бо вже й мені надоїло мальчіка мучити. Не варто б забувати, хто він...

- Ой, ну і хто ж? Подумаєш, вовкодлак! Він навіть не знає, де траву збирати для своїх смердючих пахв!

- Ну та вже напевно що не в Амстердамі, люба моя!

Упс, це той самий Четвертень-перевертень. Кажись, спускається сюди. Доволі борзий. Але ж однаково слабий...

- От бляха! – присвистує Роксоляна, - як же ж то я не догнала, що він собі одяг нею прокурив!

- Ага! А ти все „лаванда, лаванда...” Дура. – Щось мені вже геть не весело із цими трав’яними справами. М-да, це тобі не канабіс...

Тирлич – трава. За словами знахарів, її збирають під Іванів день на Лисій горі, поблизу Дніпра, під Києвом, де помешкання відьм і чортів.

Люди думають, що ця трава володіє силою перетворення і дістається одним лише відьмам. З тирлича витискається сік, що ним перевертні натираються під пахвами при скоєнні чар.

Відьми всілякими способами цю траву намагаються знищити, щоби позбавити всіх інших сили перевтілення, а чарівники і мольфарі дорожать тирличем, як скарбом.      

- Хоча таки дивно, - продовжую я, - ніколи не чула, щоб тирлич палили. Він, певно, нас розводить, trompe l’oeuil²⁵ недороблений. Тебе що, твоя бабця Ліда не вчила, як із тирлича відвар робиться? Чи ти лишень заткнигузно була capable збирати під під’їздами?

- А шо – заткнигузно – чотка тєма, коли срачка реальна нападає! – каже Рокса.

- Як не срачка, то пердячка... – задумливо вставляє Юрко.

- Боже мій, яка обізнаність з обставинами мого буремного дитинства, - цідить Четвер.

- І взагалі, перестань називати мене Четвергом, - раптом злішає він, - мене звати Брескул.

Отакої! (Ба, яке літ-слівце знайшлось у мене!) Це ж як оця худоба умудрилася читати мої фішки, думки тобто? Хоча ні, здається, він це просто так сказав.

- Шо, може вже йому всьо розкажеш? – питає Роксоляна.

- Мені? А ти що, урод, уже в курсі всього? – то Четвер до Юрка. Визвірився, як середа на п’ятницю. Юрко мовчить.

- А! Згадала про заткнигузно! Коли я тоді лєсом бігла на дарогу, ше такий панос напав, шо мать мая женщіна...

- Роксолана! Мене зара вирве від того, як ти говориш!

- Ізвіні.

- Вибач!

- Та за шо?..

- Дурепа! Говори нормально! Бикота тупа! Дістала вже!

- Ну ОК. Так я тоді то заткнигузно іск... шукала по всьому лісі, зажувати би його хоча би...

- Ой, як всім цікаво... – каже Че.

- Так я дура в лісі не посрала, бо мала на електричку вспіти...

- Встигнути!

- Ага. Бо з тої станції вона лиш один раз на добу ходить. А вибігла з лісу трохи не туда, і якраз на стоянку дальнабойщиків попала.

Цікаво, як нормально сказати „дальнобойщик”?..

- Так я подумала, що вже пофіґ, куда їхати, продерлася в одну фуру і заничкарилась там. І тут вже йа-ак притисне! І тіки я намилилась вийти, як мужик-шоферюга фонарьом мені в морду...

- Ліхтарем. У писок.

- Ага. Каже, вихаді, скатіна – ну так він казав! Вихаді. А то паламаю. А я йому кажу: Слиш, мужик, я с зони ушла, абрєз прі мнє, я дурная, так шо давай трогай...

- І шо, потрогав? – М-да, Юрась свіжаками жартів не вирізняється.

- Да! Тобто, нє. А під кінець ми такими з ним і його напарником друзями стали, що мужики вже мене в село хотіли своє везти і вдочеряти.

- Це так вони анальний секс називають. – Молодець, Че. – Всьо, закінчилась поносова історія? Ти головного так і не сказала...

- А, да, я збігала в туалєт навіть, у нормальний. Бесплатний, але чистий.

- Все, досить! – Гм, як би Четвер від свого власного роздратування на пса не перекинувся. Ще пінчером яким-небудь стане дзявкотливим...

- Ок, Рокса, дійсно досить. А то тим їм вже апетит нагнала, ха-ха. Слухай, Че. Або Брескул, якщо хочеш. Нам потрібно віднайти тут одне озеро.

- А я вам що – посібник з курсу „Люби і знай свій рідний край”?

- Дотепно. Так от, це таке собі озеро, де влітку стоїть лід, а взимку вода ввесь час тепла...

- Гейзерів у Карпатах ще не знайдено.

- Не притворяйся штурпаком, mon cher.

- А ти не манірся, cara mia.

- Зара у нас що? Літо, так? Значить, на озері має бути чудовий каток.

- Щось нікого з коньками не видно, - каже Юрась.

- З ковзанами. Але ви не доста уважно дивилися. Бо в декого і ратички чудово слугують ковзанами, і кігтики. А найекстремальнішим і ріжки у пригоді стають.

- Сама пробувала?

- Ні, я на сосках ковзаюсь. – (Що, з’їв?)

- Так от, - продовжує вже Роксолана, - це озеро десь кілометрів за двадцять від вашої заправки. Ну, може, за сорок.

- А може, в Румунії, і ви звідси збриваєтесь? – Знов вищиряється Четвер.

- Ні, тут. Треба б ви нам інакше.

- А нафіґа вам то озеро? – Підлабузницьки, так ніби ніц не знає, підморгує нам Юрко.

- Слухай, перестань тут під дурбецяло косити! – грубо, але так, як треба, вриває його Четвер. – З тебе клоун, як із мене підар.

- Щось ти надто часто це слово почав вживати...

- Заткнись. Тобто, говори давай.

- Ну, по-перше, Роксолана і Пенелопа і є ті самі Марі-Дарі, з якими ми так довго листувалися.

- Ти листувався. Я лише перекладав їх, чи то пак, її, Пенелопині, французькі понти.

- Ой, не можу! – Кривляє його Рокса.

- Тим не менш, - вставляю я, - аби ви нас не запросили в гості в однім із тих своїх недороблених еротичних послань, ми б самі не приперлися. А так – будь ласка: ось вам, девочкі, адреса, ось на якому кілометрі, ось вам наше „ласкавопросимо”. Що ж, ми, як і всяка порядна нечисть, від запрошень не відмовляємось.

19

Бляха, як же мене це все дістало! Чи чує хто небуть, що j’en ai marre?! Ні, я все розумію: Євка була моєю ліпшою подругою, напарницею відповідальною і не тупою... Не те, що ця ось кохана половина. Ех, Євка-Євка... Як же ти могла тоді так непрофесійно вчинити? Ми ж з тобою і заручників живими відпускали завжди, і поліцію намахували, як ніхто інший...

Хоч би ту історію згадати, коли ми ще тільки починали. Дуже було весело. Їдемо собі любенько машинкою вже по буржуйських землях, посвистуєм радісно, що все так добре пройшло – ні тобі наркоти не знайшли, ні вибухівку. Ех, Євка вміла посміхатися. Їдемо, Sonic Youth валить, Євчин коханий посміхається мило – не в курсі ж нічого, бідося. Аж тут – ми ще подумали, що хтось наш диск дурним реміксом запартачив – сирени поліційні дуже не в тєму. От merde alors! Ми зупиняємось, виходимо всі троє, я перша кладу руки на капот, аж раптом Євка – хвать! – свого коханого за шварки, і пєкаль до голови йому. Репетує: „Це – безневинний громадянин вашої країни! Нам треба вільне пересування, інакше йому – торба. Це значить, ублюді, що ви залишаєтесь стояти на місці, як вкопані. А нє, то прийдеться вкопувати його. Глибоко і назавжди”. І все. Добре, що хлопчик не почав заїкатися... А ми тоді ще мали ту щасливу здатність до шарових змін обличь – стріляй всіх, скільки влізе і де завгодно, і хоч на поляроїд для поліції фоткайся, щоб свіженьки знимочки лишались. А в найближчому аномальному окрузі тебе перекрають, перефарбують і перетонують (це я про голос). Євка-засранка колись неслабо мене висадила, la petite merdeuse²⁶. Підплатила тим недолугим голосозакрійникам, щоб вони вклепали мені голосок а-ля Едіт Піаф.

Non, rien de rien!²⁷

А що, виходила в мене ця пісня! Можна було запросто народною артисткою ставати. Хоча це звання дають не за вокал... М-да, я би не відблювалася. Зате й я круто тоді відігралася. Довелось, правда останню дрібноту з гаманця витрусити, але з Євки таки-змайстрували білявку блакитнооку vulgaris.

Ех, було колись в Україні, бляха, ревіли гармати. І крім них ще багато чого ревіло: мудаки, міліція, просто мужики і хитровиграні мачо-мени, міністерство культури і матері одурених синів.

А після зникнення Євки зникли й усі можливості. Найперше, то зникло моє почесне фрі-аксесове* (геть до всього) звання майора-мальфікати.

free access 1) вільний доступ.

to deny access – втратити доступ (довелось Пенелопі)

to gain, get access —отримати доступ (Пенелопі хотілося б)

По-друге, додався цей гемор дибільний, цей feu artifice²⁸ тупості і рогульства – Роксолана. Цікаво, чи здогадуються ці мальчики-зайчики, що насправді ми – одна? Просто якось нетрадиційно поділена одна. Зазвичай, коли ділять істоту на дві іпостасі, вибирають якусь простеньку опозицію: добра-зла, біла-чорна, розумна-дурна чи що там ще. А тут... Ну хто їх просив розділяти нас на просунуту чувіху і бичку?!

20

Фраґмент сильно відредаґованого невідомою особою, проте ориґінального щоденника Ю. Піднімайла, знайденого на паперовій серветці в кнайпі „Опришок”

(квітень 2003 р.)

 

Jungle bells²⁹.

Я знову нагадую Ч, як гарно ми проводили колись час. Грали чудовий джаз, Саксофон і контрабас. Шкода, що найбільше слухачів збиралось саме на весіллях. Шкода, бо тоді був нешлюбний період. Піст: бажаючих побратися шукатимеш зi свічкою городами. Руки свербіли, струни іржавіли. Жертву ми вибрали, особливо не міркуючи: наш давній знайомий вже з добрих три роки зустрічався зі своєю красючкою. Бажання одружитись, щоправда, у нього не виникало. Потрібно було йому допомогти, ато щось лабання у підвалі вже геть не радувало наші творчі єства. (А драйвовий джаз прагнув спокушати зголоднілі вуха слухачів). На виконання найморочнішої частини ми знайшли чарівного мачо-мена, котрий і вклепав молодятам дитину. А вже за місяць ми мали ґрандіозний концерт, а люди - просте людське щастя.

Прим.: курсивом в тексті виділено фраґмент, котрий вдалося повністю рестарувати після забруднення кетчупом „Мамак гострий” (250 г).

21

Рубрика „Містика і кримінал”.

4-те число ґазети „Ґаздівська стріха”.

(квітень 2003)

„Іздра Євінська на прізвисько Єва збирала порцелянових слоників. Не колекціонувала, як то можна було подумати, а збирала докупи. Перед тим розбиваючи порцелянових слоників на друзки.

Співробітниця Іздри пані Созостріс часто застерігала її від такого небезпечного способу проведення часу, настійно повторюючи:

Бійся смерті від води!

Однак Євінська була переконана, що справжні слоники не топляться, і продовжувала свою деструктивно-реконструкційну діяльність.

Зрештою, слоників зібралось на поличках і столиках, а також на шафках, холодильнику, кришці унітазу і підвіконнях вікон, що виходять у внутрішній запльований дворик, аж 665, і ні до чого доброго призвести то б не мало.

Іздра Євінська усвідомлювала небезпеку. Особливо небезпечними, з огляду на слова пані Созостріс, здавались їй слоники-окупанти унітазної покришки. Вночі з туалетної кімнати чулися придушені стогони і скрегіт, а інколи й нелюдське завивання.

Громадянка на прізвисько Єва забарикадувала двері туалетної кімнати й сіла чатувати на того, хто принесе ОСТАННЬОГО СЛОНИКА.

Він не примусив на себе чекати. Дехто Юрій І., подзвонивши у двері Євінської, запрезентувався як сантехнік. Довірлива господиня відчинила йому, й від жаху відскочила на кілька метрів у передпокої на північ.

Саме в цю мить здоровенна порцелянова слоняка гепнула на підлогу й розбилась на друзки. Якби ж то Іздра встигла її зловити, а не скакала як коза по коридору! Тепер фатальний порцеляновий ссавець порохнявів на лінолеумі. Заламуючи руки, приречена Іздра Євінська стала збирати й намащувати клеєм ПВА злощасні кавалки.

І тут, о 16 годині 43 хвилини, коли блідорожевий предмет декору було дозбирано й поставлено на ноги, Головну Іржаву Трубу прорвало. Всі 665+1 порцелянові слоники, клеєні НЕводостійким клеєм ПВА, перетворилися в наочність того, з чого повилазили Гея, Ерос, Нюкта і Ереб.

Тіла ні Іздри Євінської, ні Юрія І. знайдено не було. Однак прислухайтесь до свого помешкання вночі: що то за немовлята плачуть каналізаційними трубами, хто то так стражденно скрегоче зубами й верещить від нелюдського болю у темряві санвузлів?..

...Будьте обережні із сантехніками...”

22

(Подається з фатальним запізенням):

ШАНОВНІ КРАЯНИ!

Міський голова та всі депутати міської та районної ради вкупі з активістами релігійних, спортивних та інших громадських організацій повідомляють вас:

4-те число ґазети „Ґаздівська стріха” (квітень 2003) було цілком вилучено з продажу в силу сили-силенної важливих причин.

Пам’ятайте: навіть мимовільний контакт з примірником даної ґазети пов’язаний зі смертельною небезпекою для Вас та Вашої родини.

Ласкаво просимо до перегляду документальної стрічки О. Гнатіва „Два летальні випадки у Надвірнянському районі”. Початок о 14.00.

Вхід вільний.

Вихід є.

(Оголошення було датоване 20 квітня 2003. До того часу безвісти зникло 7 осіб чоловічої статі та 1 особа жіночої. Всі вони зникли приблизно за 8 годин після прочитання листа невідомого дописувача рубрики „Містика і кримінал”)³⁰.

23

666. Number of the Beast.

667. Neighbour of the Beast.

Чудові жарти моєї чудової подруги. Скільки вже можна кота за яйця тягати?

- А тут ніде не готують баранячих яєць? – цікавиться чарівна Пенелопа.

- Нє. Тут баранів ніхто не каструє, - відказує Юрко.

- А. Шкода. Бо в Криму вони у кожному кафе.

- Фе.

- Що?

- Ну, фе, розумієш? Я би то не їв.

- Бідний Че. Дитина гір.

- Ну й до чого це тут?

Вона не відповідає. Юрко раптом підривається з місця і ледь не перелітає в інший куток кухні.

- Ну то як? – чогось кричить він до нас так, ніби ми десь на іншій горі, - Ми взагалі щось їстимемо?

- А може й каструє... – задумливо мовить Пенелопа.

- Га? – перепитую я.

- Баранів. Я ж про них. Тобто, про нього, - киває в бік Юрка. – А взагалі-то, в сраці нога. Це щодо твого „га”.

- Юрку, ідея з їдлом хороша, доречі, котра тепер година? Щось ніяк не зайде сонце... – глипаю на смужки світла згори.

- Не зійде, ти хотів сказати. – ставить похмуру крапку Пенелопа.

- Слухай, доктор Кант, - каже її сестриця, - давайте ми в натурі тут хавку замутимо, а ти всьо парню розкажи. Ну, на воздух вийдіть чи шо.

Пенелопа Піхвицька стоїть морозиться. Мене вже, щиро кажучи, почала діставати ця єдність місця-дії-часу. Ходімо-но, кралюсю, розкажи мені про свій каток.

- Ну що ж, allez!³¹ Однаково ти щось блідим зробився, любий Вов... Че. Любий вовче, ги-ги.

- Ходімо, люба Попа. Нічо, що парочку складів випустив?

Вона то „не почула” й запатякала до своєї Роксомахи.

- Ти там тільки без грибкових спецефектів у кулінарії, добре?

- Га? А, ти про пліснявку. Та ж чим тобі вона не як із сира шевр?

- Твоя ще крутіша за рокфорівську буде.

- Ну та добре, шо ти напробувалась, а тепер нам тут понтуєшся! – огризається сестричка Ро.

- Ти що, прешся по спліснявілій хавці? – зраділо питає відомий брудар і збоченець, дехто Юра Пі.

- Ага. І ти?

- І я.

- Ух ти. Класно. Чюла?

Пенька мовчить. Рохля продовжує:

- Бо в мене как-та був пацан, то він в цю тєму ващє не в’їжджав. Я тіпа припасу хавчика, він відстоїться тиждень-два, зацвіте красіва – ляля! А тут мій стоц приходить і такий: ой фу, шо у тя в халадільнікє ваняє, а тут ти шо розводиш у стаканах такоє пушистає і те де. Ну, карочє, тоді бере і всьо моє добро починає тупо викидати. Тіпа порядок наводить. А я стою, як дура вкопана, і нічо йому не можу сказати, шоб не попалитись. Всьо, торба харчам. І всьо па новій: апять три неділі мічурінських голодних буднів.

- М-да... – тягне Юрась О’Фіґась. – І шо тепер з тим пацаном?

- Та нічо. В армію забрали.

- А-а-а...

- Кажись, його вже там запіздили. Інтєрєсно.

- Шо інтєрєсно?

- Як скоро спліснявіє банка шпротів?

24

Все. Забембався втикати в діалог олігофренів. Треба йти надвір.

Олігофренія (несповна розуму) – різні форми вродженої чи набутої протягом перших 3 років життя недорозвинутості психіки. (...)

Основна ознака О. – недорозвинутість пізнавальної діяльності (...), а також інших псих. функцій – пам’яті, уваги, мовлення, емоційно-вольової сфери та ін.

- Альо, Пенінсула, ти будеш сьодні киватись чи нє?

- Ну а як же, Чекітап, по-любому. Ходи! – відказує вона.

Ми нарешті виходимо на ґанок. По сонцю і справді не скажеш, зібралося воно сідати чи тільки-но встало. Дивно, чому так важко роздуплитися, де схід, а де захід.

- Твоя душа, якби вона в тебе була, поверталася б завжди на північ, - задумано промовила Пенелопа. Я навіть не зрозумів, звертається вона до мене чи до себе самої. – А вже після півночі дивишся наліво – там і захід. Як в школі у молодших класах.

- Я нерідко так і в старших класах орієнтувався, - зізнаюсь несподівано для себе самого. От холєра!

Але вона не почала чергового раунду стьобінгу. Просто якось втомлено на мене подивилася і жестом наказала слідувати за нею. В голові моїй тихо. Якось дуже тихо і по-ватяному комфортно я й справді рушаю за нею. Трава прохолодна і мокра – ой, я босий? – трохи ховзько. Пенелопа пересувається так, наче вишиває свою ходу по землі довгими стібками. Контури її одягу розмарюються перед моїм зором, дістають якесь дивне нетутешнє світло, сплітаються з лугким туманом. Вона спиняється – я також не можу більше рухатись, геть ослаб весь, руки торкаються зимної трави. Вона обертається до мене й називає на ім’я: Уліс!

- У ліс, кажу, пішли.

- Що? Коли?

- Вже. – Пенелопа вже більш не розповзається біло-місячним одягом довкола нашого будинку, та й саме слово „біло-місячним” викликає в мене лише якісь тупі рогульські асоціації. Фух! Треба якось виспатись.

- А чого? – просто так питаю. – Що, на озеро вже? А коньки?

- А коньками?! Дурню, якби ти зара поперся на те озеро, то максимум би послизнувся і розквасив собі мармизу. Але не в такому стані нам його шукати.

- Ти маєш на увазі аґреґатний стан води в озері? Ну, тоді доведеться чекати зими. Ти вмієш помідори квасити?

- Mais quelle conerie il fait, ce mec-là!³²

- Тихо... Тихо ходить лихо.

- Ото й власне. Ходімо, любий мій, у ліс.

- Мене ти зватимеш Уліс?

- Спочатку вломлю тобі ніс.

- Тоді й почнеться сінокіс.

- Сінокос, дурню.

- Хіба?

- А-а-а!!! Заберіть мене звідси! Євко, курча мама, де ти закопалася в цих грьобаних Карпатах, якого рожна ти тут загубила?! – Кажись, Пенелопа трохи нервує. Ну, так ніби до когось неіснуючого апелює. Чи що вона там робить.

- Чшш... – це я так шипіти можу.

- О! – раптом перемикається вона, - точно! Швидко, швидко пали багаття!

- Що?

- Бігом! Ти молодець, ти здогадався!

Ну, я, в принципі, не зовсім штурбихатий селюк, але що вона мала на увазі, до мене трохи не доходило. Однак прошу – ватру, то ватру. За п’ять хвилин навіть сируваті дрова займаються і мирно палахкотять. Як очі Пенелопи, коли у ту ватру дивиться. Вона сідає навпроти мене, якраз через ватру. Вогонь здійнявся вище.

- Ну що ж, - тихо каже вона, - ти ж мусів знати Іздру Євінську.

25

She’s my black market baby...³³

Чого воно відразу прийшло в голову? Я ж ніколи й не чув про особу з цим ім’ям. Хіба що...

- А це не та дєвучка з каналізаційної історії? – питаю в Пенелопи.

- Якої історії?

- Ну та я що, знаю? Була якась фігня в локальній пресі, переполох зі зникненням людей. А ще якісь перешугані туристи дерли п’яти з місця, де то сталося, заправлялися у нас, то й розказували щось. Правда, їх так калатало, що я там і третьої не догнав.

- Ти знав Третю?!

- Ти шо, дура? Це так кажеться, коли ти нічого не зрозумів у чиємусь нефарцикльованому дискурсі, ги-ги.

Дискурс (лат. discursus – міркування, фр. discours – промова, виступ) – сукупність висловлювань, що стосується певної проблематики, розглядаються у взаємних зв’язках з цією проблематикою, а також у взаємних зв’язках між собою (...)

- Сам ти дура. Бо „дурак” турецькою зупинка. А „дурень” звучить як прутень. Така от психопатологія буденного життя. Давай підкладай дрова. Не виходить з тобою розмови путящої.

- А нащо тобі вогонь? Каток топити будемо?

- Якби ж то...

І тут Пенелопа робить щось таке, до чого не додумався би й режисер найзацофанішого еротичного триллера: повільно стягує свою блюзку через голову і кидає в вогонь. Дивно. Жодного тобі іскріння в вогню чи ерекції у мене.

- Ну? – чекаю я продовження. Її очі раптом дивно зблискують, і я вже розумію, що триллер не сильно й зацофаний: прямісінько з її сосків починають рости дві змії. Я відчуваю рух волосся по всьому тілу. Ого! А якщо і з мого волосся щось повиростає?!

- Кхххаааа... – вітаються Пенелопині зміюки. Раптом мені згадується розповідь мого колєґи Бульдозера про ворожку, що ворожила на власному кліторі. Говорила до нього, зіллям омивала. Може, то про Пенелопу було?

- І вам кха, - кажу зміям. Вони привітно заглядають мені в очі й починають обережно намотуватися мені на шию.

- Слухай, що я тобі скажу! / Слухай, що я тобі скажу! – так звучить зміїне стерео у моїх вухах. А що, непогана конструкція навушників. Ще й дівуля в подарунок. Топлес, між іншим.

- Коли догорить вогонь і лишаться самі жарини, вилий на них все, що виллється із твого тіла. – продовжує тераріум.

- Шо, дрочити туда, харкати і шмаркатись?

- Не забудь про кров. І сечу.

- Слухайте, а може просто туди висцятись і всьо? Щось мені не хочеться різати вени. Не доріс я до нещасного кохання.

- Всссе... Роби як я кажу.

- Кха.

- Що?

- Ви забули сказати «кха».

      Тераріум розмотується з моєї шиї і перекочовує на пояс... Ой, вже не на пояс... А-а-а!!! О... А це не страшно. Закриваю очі й розумію, що зі спермою проблем не буде.

Вогонь і справді догорів. Вуглини кровожерно жевріють. А... Так, дитинко, є, розумниця... Тієї ж миті відчуваю нестримну потребу відлити. Є... Це теж своєрідний оргазм. Тьху! Що за гон?! О, диви, і плюнути вже встиг... Фе! Та що ж я все роблю, як вона наказує?! Соплі тут порозпускав на радощах дрочильних... Соплі?! Ой! Ну всьо, капнуло, маєш тобі... Бляха-бляха! Це ж тепер черга крові! Типу, ми здєлаєм ма-алєнькую ранку і... висосєм твою кров...

- А може, не треба? – Мій голос би мав викликати жаль.

- Треба, Чесю, треба!

І тут мені банально валять в носа. Він банально розвашується і вміст судин тихо стікає додолу. Не знаю, як та вся бадяга потрапляє на вуглини, але, певно, попадає, бо чується переможний репет:

- Так! Ось воно! Є! Слово!

Ну, тепер вже і я дивлюсь на вуглини. Тільки замість них на місці багаття цілком чітко виструнчилось слово „Нелойпашна”

І зразу впала ніч.

26

- Нелойпашна... Ти чув про таке озеро?

- По-моєму, я сам його тільки що й створив...

- Гм. Деміург. Та ні, ти вивів тільки його назву... Хоча, якщо твої рідини зробили це...

- А чому Нелойпашна?

- Тому що літо. Взимку була би Лойпашною.

- Було би Лойпашною.

- Нє, була би. Озеро – то жінка.

- Ну дивись, як хочеш. Певно, не-лой, бо в холодній воді лою не розтопиш.

- А що таке „лой”?

- Лой – то сало з баранів.

- А. Пішли на озеро. Бери ліхтар і ходімо.

- Ти що, здуріла? Мене, звичайно, дуже тішать твої ігри в відьму з Блер, але бігати вночі по лісі з ностальгійними репетами „Іва-а-а!” і „Марічко!” мене не вабить. Окрім того, пес його знає, де то озеро.

- Слухай, просто пішли. У нас понти часу залишились: світає – і торба. Прийдеться до Лойпашни чекати. До зими тобто. – Тут до мене доходить, що я ввесь цей час проповідую голяком, і пес його знає, де моя сорочка. О, от вона. Кльово.

- Та нє, не вдягай, і так темно! Хто зна, може в тебе ще й протитуманки в сосках закручені... – ну й придурок цей Четвер. Тим не менш, поки що злитися не можна, бо...

- Слухай, Чесю, а ти б мені не дав трохи тирличу для нагальної справи?– з мого голоса можна півників на патичках робити...

- Якої такої нагальної?

- Ну сам же сказав, що ми зара по лісі будем бігати, як сліпі кошенята. Давай ти станеш псом, а я лисицею.

- А може, ліпше в котика та білочку пограти?

- Давай потім... Ну то як, d’accord?³⁴

- Та стрьомна ти якась. Так мені нічого й не сказала. Але вже, раз я так кльово кінчив, ги-ги... – (От лось!)

Нарешті цей грьобаний Четвер, він же Уліс, він же Брескул Бербенескулович рушає з місця. За якусь мить після жахливого гуркоту, що чутно було з горища мені аж сюди, приносить манюсінькій пластиковий пакетик з запайкою. В таких пакетиках продається дешеве польське срібло, а потім насипається порційова конопля. Ну що ж, тирлич – та сама трава.

- Будемо зелених зміїв запускати чи пані вже втомилися? – трясе пакетиком Четвер. – А ти знаєш, як там правильно той відвар мутити? Бо я, гм, бач, щось нахаламандрив був, а воно не до кінця профарцикляло, і тепер замість вовка максимум водолаз із мене виходить. Ну, ти бачила.

- Коли казати на ньюфаудленда „водолаз”, відразу згадується обгорілий труп в аквалангу посеред лісу.

- А, знаю. Це коли під час пожежі черпали воду з озера і зачерпнули чувака, що там ниряв.

- Пірнав.

- Ага. А ти шо, вчителька?

- Нє, манекенниця.

- А я директор банку.

27

Будуть гори крутитиси,

Будуть чари чаритиси...

Вона наказала мені роздягнутись і обійняти смереку руками й ногами. Лицем до стовбура, до згарища спиною. Кора видається якоюсь дивно теплою, так, ніби чиїсь дуже пошерхлі губи цілують мене в якомусь заповільненому ритмі. Я навіть сам до них притискаюсь: сильніше, слабше. І раптом я згадую, що вже колись мав це відчуття в цілком реальному житті. Кілька років тому, в Києві, на вулиці Костьолній я сидів на лавці поруч з однією дивною особою з рудим волоссям і наглючими жовто-зеленими очима. Мені ще чомусь було дуже холодно, трусило, як в пропасниці. Вона говорила до мене, її хрипуватий голос залізав все глибше мені в вуха, відтак вуха, а разом з ними й решта частин мого тіла почали невблаганно до неї наближатися. Вона ж собі просто сиділа, вкриваючи мене своєю курткою і розтираючи мої долоні. Здавалась такою всеохоплюючою й могутньою, хоча насправді була дуже маленькою і худорлявою. „О так, - казала вона, сміючись, якби я була білкою-летягою, то зара би розкрила всі свої хутряні запаси і тебе би вкрила”. – „А я уявляю собі жінку, що спить лише з важкими мужиками, і там у неї все розпласталось за багато років. То так би тільки – раз! – і накрила би мене статевою губою. Тепло так, волого, спати хочеться”. Відтак я почав торкатися губами її шиї, вдихати аж до забиття памороків запах її волосся, добрався до голої спини, потому до грудей, але відразу прийняв руки: від їх досконалої пружності віяло смутною небезпекою. І ввесь той час я відчував її довкола себе, вона була з усіх боків, вона висмоктувала мої дрижаки, пила мою пропасницю, шепотіла на вухо незнані слова і без кінця торкала мене всього своїми шерехатими губами... Дивно, на вигляд вони були геть вологими. Я ще щось просив її розказати про свободу, вона ввесь час акцентувала на якійсь різниці у нашому віці, типу „Коли мені було 18, як тобі, я кохалася в Сартрі”... Я ж просто шукав, не знати чого, я не знав, що стримить поміж нами: моя дівчина, перед якою відчував незламний обов’язок, чи мій страх перед цим нічним втіленням сексуальності і божевілля, перед жінкою, що розповіла мені про себе все, і від цього видавалася іще страшнішою?

      Білка-літавиця. Вона ж і дійсно могла ставати нею. І стала. Просто в мене на очах. А я?.. Ну що ж, відтоді я й почав ставати вовком. Чи псом, коли не до кінця вірно виконую тирличеву частину ритуалу.

      Чому я згадую про це тепер? Може, тому, що її ім’я було Іздра Євінська?

28

На Сіянськой горі

По шовковой траві

Сам Господь посходив

Райський сад посадив

Тополю і грушу

А третю яблунь золотую...

Дивні якісь заклинання в Пенелопи. Гм.

-Альо, ти шо там шепчеш? – питаю, не пускаючи, однак, стовбура. Щось там про райський сад.

-Це вже якесь відступництво, Пєня!

...На яблуні три гніздечки

То гніздечки три цариці

Одна царица Кубаміца

Другая Сохвія

А третяя Лохвія...

-Ну добре, шепчи далі! Ти ж мала щось зовсім не з тої опери ковбасити! А то ти вже як мій Бульдозер... А, ти його не знаєш. Такий москаль був заядлий, шо торба. А потім з нами стусувався, став москальом-зрадником. Зафанатів від української. То, певно, Юрась його законтачив. Статевим шляхом.

...Просу я вас цариці

Заберіть свої послужниці

Одная злая непашниця

Впустила зубок

В золотий клубок

У рум’яне м’ясо

В червону кров...

- Дивись там весь тирлич без мене не спожий, поки я тут в дубі головою стою. Добре, що не в дупі головою, ги-ги. Юрасько би проперся. І Буль тоже. Уроди два.

...Прошу я вас вийняти

Іду я гадюки шептати

Ужового зла замовляти

Польового

Лугового

Крапивного

Путинного

Путхатнього...

- Нє, це, звичайно, добре, але шо, як ти мене викуриш на йожика галімого? Їжака, вибач. А то вже стаю таким олігофроном, як твоя Роксана-бабаяна. Олігофрон звучить як ліки.

...А в полі колюча груша

На колючій груші гніздечко

А на гніздечку Яга-небога

Носила вуську

Від Путяхи до Домахи...

- Знаєш, Пенела, я, певно, не піду з тобою на озеро. Ти вже вибач.

(О, примовкла на секунду... От відьма! А нє, пішла далі...)

...Штучині зуби виймати

Гадюче жало замовляти

То збирайтеся ж

Кочовиє

Межовиє

Сохвії

Лохвії

Райські дітки щебечуть.

- Це ж чого ти не підеш, бовдуре? – трохи змучено питає вона. Усьо, весь реп дочитаний...

- Скажу, коли поясниш мені свій фрі-стайл.

- Який фрі-стайл?

- Ну, що ти тут тільки що протирала?

- Ой, Че, ти якийсь геть зелений. Замовляла я тебе. Від укусу змій. Моїх же власних. Старим дідівським методом. Бабівським, точніше.

- А тирлич?

- Ха! Ask!³⁵ Корпорація про все подбала! – і вона простягує мені ОТАКЕННУ косячину.

- Ого... А вона вже замовлена, усьо в поряді?

- А то бля. Ну шо, передумав трусити жижками? Хапай і вовкулій.

Ну хто би від такого відмовився?! Хто відмовиться – той лох! Швидесенько затягуюсь. Ой, добре пішла... ой, красиво. Кха-кха!

- Не покашляєш, не попре! – о, і вона знає ці студентські прибаутки.

- Ти питала... – упсь, мене якось викручує... – ти питала, чи знав я...

- Єву.

- Ага... – всьо, мене погнуло, щоб не сказати „покрутило”, бо то ж-таки не канабіс.

- Ну?

- Знав. Я згадав.

Зненацька Пенелопа підскакує десь на висоту мого зросту (ну, того, що в мене був ще 2 хв тому), несамовито змахує руками й ногами (в неї сипались іскри з нігтів чи мене так глючить?), приземляється, падає на бік, крутиться, як отруєна тварина, і справді стає твариною. Лисицею.

Руда лисиця мене тисячі

Його не вистачить

На нас усіх таких

Чи в тебе вдоста чар твоїх лисячих

Розітну просто на клаптики...

- Розітну-у-у! – і я вже дійсно довиваю кінцівку крихітчиної³⁶ пісні. Маєш тобі неприємність. Я знов ньюфаундленд.

29

І ми вже несамовито женемо лісом: лисиця за псом, пес за лисицею. Кущі розступаються, я наче сам продираю темряву. Це схоже на несамовитий секс. Такий, який міг бути лиш з Євінською. Ми біжимо щосили, я відчуваю, що і смерть, і запах Іздри дуже близько. Пенелопа-лисиця дивно скрикує час від часу, мене вже не треба переконувати в потребі відшукати озеро. Іздра сильніша за мене. Я стрибаю в темряву, я заштовхуюсь в неї, я розбиваюсь об Іздрине тіло. Це сильніше за будь-яке кохання будь-якої напівфриґідної, готової до сімейного життя коханої. Це зовсім не життя, я знаю це, Іздро, забери мене в себе! З дерев на нас дивляться мовчазні жовтоокі істоти, я біжу мовчки. Пенелопа не встигає за мною, однак я добре відчуваю її дихання. В ньому теж є щось від запаху Євінської. Невже й Пенелопа кохалась із нею, з цим смертельним втіленням Афродітиної сили? Я задихаюсь, мене всього трусить, я мчу щодуху, я маю встигнути. Я знаю, що руки Іздри пахнуть мною. Я не знаю, як міг про це не пам’ятати. Я вже чую її голос. Я й сам залюбки втоплюся в тому озері, якщо на дні чекатиме вона...

Ліс густішає, я, здається, бачу її лице з єхидною посмішко. Вона відбирає все і все дає, вона може бути всім. Вона сильніша за схід сонця й майже така ж сильна, як його захід. Вона – моє звільнення, я маю знайти її.

Пенелопа важко дихає: лапи лисиці надто короткі для такої біганини. Ми залишаємо по собі випалений слід, і не доведи Господь котромусь із мисливців на нього ступити: стане одним із нас...

Раптом бачу світло у гущавині. „Нелойпашна” – проказує в моїй голові Іздра. „Іздра...” – шепоче позаду Пенелопа. Ліс густішає, світло не наближається, ох, як же нам до нього важко, але людям було би ще важче, а то й неможливо. Поряд із нами на те світло біжать ще тисячі інших, всі вони знають Євінську. Ми маєм бути першими. Хутчіш, прудка лисице!

Від того місця, звідкіля надходить світло, потроху починає чутися музика. Щось дуже подібне до музики.

Take no sin

Take off your skin

And dance round your bones...³⁷

Це твоє, твоє, твоє світло там! Це воно проникає під шкіру і пестить мене зсередини, змушуючи плоть саму зіслизати з кістяка. Ти розкидала мене на шматки, щоб потім зібрати докупи вже зовсім іншого мене... Ти божевільна, Іздро, ти обгорнулася моїм життям і змусила мене про все забути... Я хочу до тебе.

I want to buid a nest in your head

I want to kiss you and never be there...³⁸

Якось я забув у тебе годинника. Відтоді ти змогла дивитись мої сни замість мене, а я перестав хотіти спати. Я писав тоді музику для тебе. Писав нон-стопом, 24 години на добу. Не міг спинитися. Писав тобі музику й відсилав sms-и. Ввесь час однакові. Мій час завис з тобою й я був із того щасливий. Хата була завалена дисками, їх вже геть не було де складати, а я все писав і писав. Тебе, напевно, дратували мої сни. Ну кому сподобаються сни якогось мудака, що його власний член стає гадюкою і кусає його в губу? Ну, тепер вже гадюки від мене замовлені. Тобто, я від гадюк. Дивно, не можу тепер згадати й крихти з тієї купи музики... Найдивніше те, що в кінці кінців ти прийшла і сказала, що на тих двоста восьмидесяти девяти компактах, що я встиг тобі відіслати, була одна-єдина мелодія.

А годинника ти так і не віддала.

30

- Че! – кличу цього бовдура. Ну куда його так пре? Так, ніби бджоли в сраку покусали. Диви, навіть вухом не веде! От тобі й друг чєловєка. Хоча ж я не чєловєк pour le moment³⁹. Згадав він, біда його бери! А нічо, що Іздра (якщо оклигає, звичайно) ні сном, ні духом про нього? Бляха, я перестаралась... Цікаво, ким же насправді була та дівчинонька, що так круто Четверця заворожила? Ну та вже, наразі хай думає, що то Єва. Ну коли вже той каток дурнуватий з’явиться?! Ще тута всіляка шушара причепилась до нас.

- А ну кац усі звідси! – ого, мене навіть Четвер не чує, не те, що ці лісові санітари. Розплодилось тут тарзанів недороблених! - Ану киш!

О, здається, lac de cygnes⁴⁰ замаячив.

- Нарешті баба в мешті! – каже Четвер. О, не онімів, значить.

- Ти бач, там хтось катається! – показую йому на два силуети. Обережно підходимо до краю чагарів, писок до писка, увагою до Нелойпашни. Всі причепні багатства лісу, честь їм і хвала, не верещать і нам контору не палять (Боже, я вже думаю словами Роксолани!), а тихенько зизять схарапудженими очима в тому ж напрямку, що й ми. А там, на мруґанні озерної льодовиці ковзали дві до нестерпу прекрасні істоти.

Your skin makes me cry⁴¹...

Пара то здіймається на півметри у повітря, то втискається у лід, що більше скидається на поліетиленову плівку. Їх танець заворожує навіть тупого Четверга. Звідки йде музика і чи є вона взагалі? Так, ніби дерева випускають кожне по тягучій ноті...

- Та це ж... Це ж мій трек! – раптом вигукує Че. Ну всьо, капут. Фіґуристи дременули в гущавину, звуки стихли.

Трек (від англ. soundtrack) – звукова доріжка. Застосовується в кінематографі, рекламі, розважальній індустрії, в метро для передачі аудіоінформації пасажирам, в якості прихованого емоційного супроводу під час інформаційного взаємообіміну, в декоративно-прикладному мистецтві, оформленні гіт-парадів, у спортивних залах під час спортивних змагань та неспортивних злягань, в літературних творах, зокрема у „Полювання в Гельсінки” І. Карпи (авт. треків А. Ульянов).

- Ну ти й дурень! – кажу Четвергу. – Нє, ти не дурень, ти – поц. Ти бик. Ти такий лоходромщик, що...

- Тихо! Я знаю, де вона. – І мій Уліс кидається до льоду. Ну все, зараз провалиться. Біжи-біжи, небого, вазвращяцца плахая прімєта⁴²... А пес його греби! Що в мене з мовою таке?!

- Гівно рідке! – каже хтось позаду, - ви із сестрою знов одна.

31

Кігті підслизаються на кризі, я наче біжу догори ескалатором, що рухається вниз. Але я точно знаю, де вона, і це помалу вириває мене з мого безпомічного бігу-як-вві сні. Але яка ж пекельна тиша навкруги! Так, ніби хтось вирізає вуха надвисокими частотами.

- А!!! – це я так кричу, бо ім’я твоє вимовляти надто складно. Раптом здогадуюсь, що треба роздивитись свої лапи. Пильно, як слід побачити свої нікчемні на цій кризі кігті... Я спиняюсь. Скільки пар очей стежить за мною? Нагинаю голову, і – є! Там, під товщою криги, десь аж коло споду лежиш ти. Мене кидає в жар. Я не знаю, що мені заподіяти, щоб визволити тебе, моя триклята льодова королево! Я починаю щосили дихати на кригу, я хочу, щоби мій нестерпний жар дійшов до тебе, щоби ти відкрила жовті очі й назвала моє ім’я.

- Уліс...

Оживлення організма (реанімація) – відновлення життєво важливих функцій (перш за все дихання та кровообігу). (...)

Механізм вмирання надзвичайно складний, і можливість О.о. базується на тому, що, по-перше, смерть ніколи не настає відразу – їй, окрім природньої відрази до неї нормальної людини і вигуків „О-о! Та що ж це я на курчу мать вмираю?! Ану робіть мені О.о.!!!”, передує т. зв. термінальний стан, перехідна стадія;

по-друге, зміни, що відбуваються в організмі при вмиранні, не відразу набувають невідворотного характеру і при достатньому опорі організму й своєчасному наданні допомоги можуть бути повністю ліквідовані. (...)

- Уліс, - повторює Пенелопа. Вже не лисиця. Підкралась ззаду непомітно, та ще й не сама.

- Слава Ісу, вуйку Йване! – Вітаюся з мольфарем. Цікаво, як виглядає збоку така ввічлива собацюра. Що вони на мене дивляться так співчутливо? Я вам шо, невиліковно хворий? Тоді хоч подарунків подаруйте. А ну пішли звідси! Але вголос ніц не кажу.

- І нема потреби, - каже мольфар. – Ні у кáзаннєх, ні у тому, що тут робиш. Перше маєш віслухати, а нє робити всьо в горєчці. Ти якийсь гійби не мудрий був, Брескуле.

- Кажіт вже скоро, вуйку Йване!

- Най тобі дівка сеся розкаже, а я вже відтак підкажу.

- Че... тобто, Брескул, - сумно каже Пенелопа. – Та жінка... Ця жінка, тут, під льодом – твоя смерть.

- Хто, Іздра?

- Так, моя напарниця Іздра Євінська, Мalficata Рotentia 37-11 D. Як тільки ти рухнеш її до життя – підеш сам під лід.

- А ви тут нащо? Впадляк мені руку дати буде?

- Гм, Че... Якби ж все було так просто. Помінятся з нею можеш лише ти. Позичити їй розігріту душу.

- А чо ти мені це все тулиш зараз, коли сама так довго юдила цю Лойпашну шукати?

- Нелойпашну, Брескуле, май бога в череві! – каже мольфар. – А видиш, мусит тепер відьмака тебе перепрошувати. Бо якби м не я тогди в крамници був, а Олена моя, то б ти вже й не дихав. Моя Олена, курва, таки з цими до кумпанії стала!

Згадую Олену, мольфареву дочку (а може й жінку?) трохи несповна розуму. Кінцево дашок її зашурхотів після восьмикратного прочитання Сімони де Бовуар. Ніколи б не подумав, що відьми потребують емансипації...

- Та то й таки Олена моя дурна всьо вібовкала, - продовжує вуйко Йван. Бо сесі дві дівки, що до вас на штанцію заїхали, то вони по свою старшу тут. Візволяти її. Та й найшли тебе, Брескуле, бо твій дебіляга Юрко їх своїми тими кумп’ютерами направив, біда їх бери у купі з тєлівізорами. А ти мав би то всьо файно для них зробити та й лігти ціфонько попід ледом замість відьми. То вже маєш за мене такі свічки у церкві класти, як кінські ноги, що я нагодивси. Перше добре впік тоту, шо сі в хаті вашій лишила, а вона мені: „Йой, паночку, то не я, то сестра всьо!” А видиш, яка бойова, на сестру звертає! То я їй тогди косу втєв, а вона як кинесі бігти! Ну то вже єсно було, куди вона так бігла, би-м не здехнути. Бігла до сієї кралі, бо то лиш пів її було, тай мусіла скоро з’єднатиси...

(Я лиш тепер помічаю, що Пенелопине волосся значно покоротшало).

- Ну та й я собі за нев. То байка, шо вона так скоро бігла, я все рівно борше, - провадить мольфар.

- Ха, ще би! – (о, нарешті пенелопська інтонація!) – Став сичем і летів поверх дерев, поки я спотикалась об каряги.

- Ти хотіла сказати, „шпорталась”...

- Слухай, Брес, зара не час давання здачі, ОК? Слухай давай свого вуйка, бо мені вже треба йти.

- Підождіт, паніко, де будете йти проти ночі? А ти, Брескуле, мусиш мені дєкувати, шо тебе вберіг. Бо якби-м рухнула тебе чи ще раз ману тобі наслала сеся-во шельма, стала би смереков. Як моя Олена... Нічо так, файна війшла смерека, коло хати поставив, прийди подивисі.

На цих словах Пенелопа гучно зковтує. Кіно.

З лісу несподівано звучить фортепіано. Ми всі троє якусь хвилю мовчимо. Шкіра моя від тих звуків починає лущитись і опадати, легкий вітер хутко розмітає її клапті по всьому озеру. Я знову в людській плоті. Впізнаю музику Бульдозера. ЇЇ може грати лишень Юрко.

32

- Піду по того немудрого, - каже мольфар. – Ти мені тут вважєй, дівочко, як не хоч до віку мені коло хати стояти.

Ха, дуже мені треба. Шуруй давай. І так всьому кранти. Ех, Іздро, вибач... Вся твоя історія настільки неформатна, що інакшого кінця сподіватися було би просто тупо. По-голівудськи так, хеппі енд із замороженим красівим мальчиком. Якби ж то не цей мольфар, деус екс машіна грьобаний...

“Deus ex machina” (лат. бог із машини) – драматургічний прийом в античних трагіків, коли розв’язка твору здійснювалася божеством, спущеним на кін за допомогою спеціальної підйомної машини: так роз’яснювався зміст подій, запобігалася катастрофа, визначалася доля дійових осіб. (Евріпід „Єлена”, „Електра”, Софокл „Філоклет” та ін.) Нині цей термін вживають, коли йдеться про механічне, художньо непереконливе розв’язання конфлікту за допомогою персонажа, котрий невмотивовано з’являється наприкінці дії (...)

Хлопчик Брескул, ніжний Уліс, вже було й повірив, що знав тебе, вже й позичитись тобі збирався, чи то пак, віддатися навіки. Диви, от і зараз голяком сидить на кризі, вдивляється тобі в обличчя. Ех, було б тобі кохатися з кимсь на кшталт нього. Хоч перевертень, як не як. А ти що? Як могла відьма твого ґатунку збожеволіти через звичайне людське дитя, що його так просто можна було вбити? Зрештою, якщо вже він був твоїм коханим, та й не раз він мимоволі був задіяний у наші справи, чом ти його ніфіґа не навчила?..

Вмер був, лайдака, від звичайного переохолодження, коли ми три доби в колодязі ховалися. В лікарні вже помер. І не в нашій, а у своїй, західній. З обладнанням і купою лікарів, із натовпом родичів і чоколядовими цукерками напоготові. А ми тоді, дві забрьохтані біданки, deux salopes ciniques⁴³, з реготом завалили в той сліпучий лікарняний хол. Ти була певна, що він зара десь дуже близько до смерті, і навіть раділа, що звідти він може бачити нас і все, що відбувалось з ним насправді. Але...

(...) В термінальному стані розрізняють агонію і клінічну смерть. Агонія характеризується затемненою свідомістю, різким порушенням серцевої діяльності і падінням артеріального тиску (стан, протилежний до „Кров би ті нагла залєла”, див.Кров’яний тиск), відсутністю пульсу, розлаштуванням дихання, котре стає неритмічним, поверховим, судомним. Шкіра холодна, з блідим чи синюшним відтінком (D&G, Leather Palace, 2341 у.о). Після агонії наступає клінічна смерть – стан, коли основні признаки життя відсутні, але ще не розвинулись невідворотні зміни в організмі, що характеризують біологічну смерть. Клінічна смерть триває 5-8 хв. Цей час варто використати не на тупі розпитування штибу: „А шо, правда там світло в кінці тунелю?”, а на О.о. Після настання біологічної смерті (крантів) оживлення неможливе.

Було вже запізно. Як це не банально звучить для нас, людям такий вирок остаточний. „Пробачте, ми зробили, що могли...” – лікарська фраза довгострокового вжитку призначалася батькам. Нас із лікарів або ніхто не бачив, або так по-мистецьки іґнорував. Виганяти було страшно. І тоді ти закричала. Навіть у мене волосся стало сторч від твого крику. В шпиталі повилітали всі шибки, ти кинулась в палату до коханого. Медсестрам шла вухами кров, багато людей повтрачало свідомість. Ти схопила його тіло й здійнялася в повітря. В ту мить я вже не могла читати твоїх думок, тому просто підійшла до вікна, проваджаючи тебе поглядом. Дуже скоро ти зникла за пагорбом лікарняного парку. Відтак край неба просто звідти став темнішати. Так, ніби жовтів коло жару папір. І тоді вдарив грім. Я почула твій голос востаннє. Пішов дощ. Твій коханий, втомлений і здивований, невдовзі вийшов із-за пагорба. Першими його помітили брат з сестрою. Побіліли на крейду і кинулись назустріч. Він слабко до них посміхався і щось казав на їх розпитування. Я не чула, про що вони говорили, але слова його викликали у родичів жах. Пізніше я взнала, що говорив він до них геть незрозумілою мовою – українською – а свою відтоді забув.

33

Я чув усе, що згадувала Пенелопа. Здається, вона сама так зробила. Я все зрозумів. Я дійсно ніколи не знав Іздри Євінської, але я насправді схиляюсь перед нею – віддала своє життя коханому. Я б так не зміг, не наважився би. Однаково ж видно, що їй би вартіше за нього жити. Що ж, то був твій вибір, Іздро. Скоро я скажу тобі „Прощай”.

Із темряви виходять мольфар із Юрком, Юрко в руках тримає пластикову течку для паперів. Вуйко Йван показує на нас і регоче.

- Я знаєте, що собі подумав, паніко? А чом би то вам не полежати замість коліжанки тут-во, раз ви її так жалуєте? Заразом би й наука вам була файна, файних бахурів шоб не дурили с-ти.

- Ш...чо?.. – Пенелопа ховається за мою спину. Вперше бачу, щоб її так трусило. Аж шкода. Мимоволі притискаю її до себе.

- Почекайте, вуйку Йване! – каже раптом Юрко. – Я ляжу під кригу. Хай вони лишаються обоє.

- Чи ти здурів, бахуре?! – злякався навіть мольфар.

- Ні, не здурів. Я так хочу. Я хочу бути замість тебе, Іздро! – Юрко волає не своїм голосом. У мене мурашки по шкірі. Пенелопа тихо схлипує.

- Бо я, Брескуле, - продовжує він тихо, - я кохаю тебе. Це розриває мене, і ліпше я залишуся у кризі. Інакше просто повішаюсь. Вибач, будь ласка, за все. Ось тобі моя писанина – решта вдома на гард диску. Почитай то.

Земля, а з нею й лід, починає дрижати. Вуйко Йван дає знак відходити до берега. Я беру в Юрка течку й ми пильно якусь хвилю дивимось один одному в очі.

- Не треба, - каже він, - я знаю, що ти силкуєшся поцілувати мене. Не треба. І не кажи нічо. Іди собі. Я тут полежу. Давно вже хотів просто ні про що не думати. Такий анабіоз. О, диви, мій інструмент подали!

І справді, посеред озера стояло старе австрійське фортепіано, а поряд і стілець, що на ньому Юрко зазвичай сидів під час своїх музичних медитацій.

- Знаєш, - продовжує він, - може, я тут ненадовго. До літа може. А раптом хтось просто схоче відпочити від думок і дій під поверхнею озера? Така розкіш, ця репетиція смерті. Доречі, спитайся в Бульдозера: він же любитель повтикати.

По тих словах мій ліпший друг повертається і йде до свого фортепіано.

З берега до мене кричать Пенелопа і вуйко Йван, крига під ногами починає тріщати. Йду до берега, не озираючись на Юрка. Він заграє свою улюблену мелодію. Я машинально розкриваю пластикову течку. Витягаю верхній аркуш.

Skin on skin

Мені наснився дратівливо теплий сон. Біля мене лежить Ч, він боїться мене, кожного мого доторку. По нас повзають комахи, лоскочуть, сверблять. Я бачу навколо червоні квіти, хочу приносити їх тобі, вони мертві проте чарівні, шепочуть вологі думки. Ми у будинку, де живе лише дві людини, я та (вони весь час змінюються). Усе помешкання засмічене яскравими картинами, люди з чарівними долонями. Тепер ми прокидаємось і я знаю, що ти таємно кохаєшся з Пенелопою. Весь цей час. Я кажу це тобі, ти всміхаєшся, остаточно переконуючи мене. Потім відмовляєш: вже з ким завгоднo, але не з нею. Вони настільки схожі, проте я знаходжу все нові відмінності. Шрам біля ключиці нагадує, з ким я зараз, а біла пляма на плечі кричить з ким я вже за мить. Разом, оголених, їх не відрізнити.

Я геть нічого перед собою не бачу, я випав зі всіх континуумів разом взятих. Мене хапають і виволочують на тверде, з озера все тихше лине знайома божевільна мелодія, гуркіт криги заглушує клавіші, довкола того місця, де щойно грав Юрко, розлітаються шматки туману й льоду. За мить усе стихає. Лід наче ніхто і не рухав.

- Моє ім’я Іздра Євінська, - каже лукавий голос ззаду нас.

Cast:

Irena Karpa: copyright, styob, sex. aprobaziyi ta insha huynya.

Sashko Boreychuk: toge kopirait (p. 18-19, 21, 26, 28,35, 55)

Anatoliy Ulyanov: sms, sex-emotion-reflection aprobaziyi, muzuvannya.

Tereshchenko: the most beautiful person in the world.

Izdryk: name-donorship&prosto love.

Tom Waits: donorship muzla, nagnitannya nastroyu.

Artymin: chytka&pidstava plechey do massagu pid chas chytky.

неділя, 27 квітня 2003 р.

Київ.

Irena Karpa Feat Sashko Boreychuk

Стоянка Аmor Fati

Hunting in Helsinki 2003

© FUCK!SUBMARINE sound system

Заметки

[

←1

]

Шум, життя, молодь, прекрасно! (амер.)

[

←2

]

Шануйтеся, моя куріпочко, а то вам це ще більше коштуватиме! (фр.).

[

←3

]

А зара хочу бути твоїм псом! (амер.)

[

←4

]

зрозумів (фр.)

[

←5

]

від англ. Make up – намащення мармизи мармизовими фарбами.

[

←6

]

Полювання скінчено (англ.)

[

←7

]

Полювання в Гельсінки (англ.)

[

←8

]

Бавтеся своєю відривною вечіркою! (англ.)

[

←9

]

Мамо, не журіться! (англ.)

[

←10

]

Будь-що (англ.)

[

←11

]

Яка сьогодні погода? – Та Богу дякувати. – А небо голубе? – (...) - Небо, бляха, голубе?! – НЄ!!! Небо криваве!!! (англ.)

[

←12

]

π = 3, 1415926535897932384626433832795...

[

←13

]

Я в дорозі, я вдорозі знова (англ.)

(в ориг. вик. RADIOHEAD: “I’m on a roll, i’m on a roll again”)

[

←14

]

Грання, зажигання, вдування, трахання, практикування в коханні, тупо секс, але так м’яко названий, статеві зносини як із подальшим зачаттям, так і з застосуванням контрацептивів тощо (англ.)

[

←15

]

Вона – мій кокаїн (англ.)

[

←16

]

Тільки ти б змогла бути тією одною (англ.)

Порівн з гуц. «А ти шо за один?»

[

←17

]

Ти підеш зі мною донизу (англ.)

[

←18

]

Гей-гоп, я втратив цноту! (англ.)

[

←19

]

Я встрелю місяця прямісінько із неба

Тобі, дитинко (англ.)

[

←20

]

Лизання пальця (англ.)

[

←21

]

Тупаку (фр.)

[

←22

]

Буде романтичіше (фр.).

[

←23

]

-вали (його б краще)

[

←24

]

Ніц, окрім болю (англ.)

[

←25

]

Омана зору (фр.)

[

←26

]

фейєрверк (фр.)

[

←27

]

нє, нічо-нічо! (фр.)

[

←28

]

гівнярка мала (фр.)

[

←29

]

Джанґлові дзвони (англ.)

[

←30

]

Наша аґенція висловлює співчуття тим із читачів, хто прочитав частину №21 раніше частини №22. За спосіб читання даного твору незареєстрованими читачами аґенція відповідальності не несе. Торба вам, коротше, чуваки. Папа.

[

←31

]

Давай, ану ж-бо, ходімо, ходіть тощо (фр.)

[

←32

]

Та що ж за [неприємні речі, одним словом] він тут робить, цей чувак! (фр.)

[

←33

]

Вона – моя чорноринкова крихітка (Том Вейтс).

[

←34

]

Згода? (фр.)

[

←35

]

Питаєш! (радянськ. англ.)

[

←36

]

Мається на увазі композиція гурту „Крихітка Цахес”.

[

←37

]

Не візьми на себе гріха,

зніми свою шкіру

й танцюй довкола своїх кісток... (Том Вейтс, англ.)

[

←38

]

Хочу збудувати гніздо в твоїй голові,

хочу цілувати тебе і ніколи там не бути... (Том Вейтс, англ.)

[

←39

]

на даний момент (фр.)

[

←40

]

лебедине озеро (фр.)

[

←41

]

твоя шкіра змушує плакати (Radiohead, англ.)

[

←42

]

повертатись – погана прикмета (фонематично з рос).

[

←43

]

Дві цинічні суки (фр.)