Ніч на Дніпрі [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать онлайн

***

В петрівку 1877 ро­ку я приїхав на Ук­раїну й заїхав у Київ. Наш київський кру­жок зібрав­ся в од­но­го в най­ви­датніших на­ших вче­них, доб­родія Ж., щоб йо­го привітать, бо він тільки що магістру­вав­ся в універ­си­теті з ве­ли­ким поспіхом. Яка ве­се­ла роз­мо­ва бу­ла тоді в нас! Скільки мрій, скільки га­док та га­ря­чих ба­жаннів щас­тя й долі для рідно­го краю ви­ли­ва­лось в нашій роз­мові! Над­ворі бу­ла го­ди­на: ти­хо, яс­но, ве­се­ло, як бу­ло ве­се­ло й яс­но і в на­ших мо­ло­дих ду­шах. На ра­до­щах пос­та­но­ви­ли їхать гур­том по обіді на гу­лян­ку Дніпром в Виш­го­род.

По обіді най­ня­ли здо­ро­во­го ду­ба й два чов­ни, бо ком­панія бу­ла чи­ма­ла, і за­раз по обіді поп­лив­ли вго­ру Дніпром до Виш­го­ро­да. Як ми прип­лив­ли в Виш­го­род, вже нас­та­вав вечір. Сон­це вже сто­яло на вечірньому прузі над са­мим лісом. Ліс чорнів ши­ро­кою сму­гою на го­ря­чо­му пра­во­му бе­резі Дніпра; бо од Києва до Виш­го­ро­да го­ри ос­ту­пи­лись од Дніпра й за­ги­на­лись, ніби підко­ва, над ши­ро­кою зе­ле­ною Обо­лон­ню та над сіно­жа­тя­ми аж до са­мо­го Виш­го­ро­да вгорі й аж там наб­ли­жа­лись до Дніпра. Плис­ко­ва­та ши­ро­ка Обо­лонь зе­леніла, не­на­че бу­ла зас­те­ле­на зе­ле­ним ок­са­ми­том, на кот­ро­му лисніла річеч­ка По­чай­на, лисніло озер­це, ніби ки­ну­те в тра­ву лис­ню­че дзер­кальце або блис­ку­ча склян­ка. Виш­го­род роз­ки­нувсь по ши­ро­ко­му не­ви­со­ко­му шпилі. Од цього давнього ак­ро­по­ля київських князів зос­та­лись тільки ва­ли та око­пи, що за­рос­ли тра­вою. Ввесь виш­го­родський ши­ро­кий шпиль був ніби по­ме­ре­жа­ний сму­га­ми розкішних зе­ле­них ого­родів. На су­куп­них, скрізь не од­го­род­же­них ти­на­ми го­ро­дах зе­леніла розкішна со­ко­ви­та бут­ви­на та ба­дил­ля ку­ку­руд­зи, цвіли ма­ки, по­де­ку­ди зе­леніли смуж­ки житів. Ко­ло хатів у сад­ках темніли ку­пи ви­шень та стриміли здо­рові старі дикі груші. На шпилі на чо­ло­поч­ку біліла ве­се­ла не­ве­лич­ка церк­ва й не­на­че ог­ля­да­ла вікна­ми навк­ру­ги і біленькі хат­ки, і зе­лені ого­ро­ди по спа­дис­тих гор­бах та пе­ре­яр­ках. Цей ши­ро­кий шпиль по­су­нувсь над самісінький Дніпро, об­си­пав­ся й об­ва­лив­ся, і стоїть, не­на­че жов­та стіна з щіли­на­ми та роз­ко­ли­на­ми, котрі вже по­за­рос­та­ли тра­вою, ку­ща­ми гло­ду та по­де­ку­ди гус­ти­ми вер­ба­ми.

Лівий бе­рег Дніпра, рівний, плис­ко­ва­тий, суспіль за­рос­лий гус­ти­ми ло­за­ми та вер­бо­ло­зом, зе­ленів, не­на­че засіяний жи­том; а далі синіли густі бо­ри, не­на­че мо­ре, за­ку­та­не в си­ню та си­зу імлу. На південь сизіли го­ри, а на го­рах бу­ло вид­но Київ, що не­на­че по­то­пав в легкій про­зорій імлі. За­бу­ду­ван­ня не­яс­но мріли в сизій да­лечі, а над ни­ми бу­ли роз­ки­дані ніби зо­лоті бу­ке­ти: то лисніли по­зо­ло­чені бані та хрес­ти на мо­нас­ти­рях та церк­вах. Та да­ле­ка кар­ти­на зда­ва­лась якимсь квітни­ком з зо­ло­ти­ми маківка­ми та зо­ло­ти­ми квітка­ми, за які роз­ка­зу­ють тільки в каз­ках. І ви­со­ке та гли­бо­ке синє іюньське не­бо, і ті да­лекі сизі шпилі й го­ри з Андріївським со­бо­ром на чо­ло­поч­ку шпи­ля, і зо­лоті бу­ке­ти з бань та хрестів - усе це бу­ло схо­же на ті виг­ля­ди, що ча­сом сняться у сні, що за їх роз­ка­зу­ють в каз­ках. Вік про­жи­веш - і не за­бу­деш за цю пиш­ну кар­ти­ну, як ча­сом ніко­ли не за­бу­вається див­но гар­ний сон.

Сонце вда­ри­ло з-за лісу чер­во­ним промінням на київські го­ри. Ши­ро­ка зе­ле­на Обо­лонь і Поділ вкри­лись тінню й по­темніша­ли. Ви­разніше вис­ту­пи­ли ви­сокі смуж­ки київських гір під яс­ним чис­тим не­бом, об­си­пані збо­ку чер­во­няс­тим промінням. Ти­сячі вікон в до­мах, по­зо­ло­чені хрес­ти та бані на церк­вах ніби зай­ня­лись і за­па­ла­ли.

Од їх по­си­па­лись на­че пуч­ки зо­ло­тих стрілок. На дзвіни­цях не­на­че горіли чер­во­ним зо­ло­том хрес­ти та маківки, на­че пла­ва­ли ви­со­ко-ви­со­ко по­над го­ра­ми в синьому небі, ніби ли­ну­ли якісь каз­кові зо­лоті птиці. Виг­ляд на Київ став який­сь фан­тас­тич­ний. Зда­ва­лось, ніби на го­рах з'явивсь і мрів пиш­ний міраж, спле­те­ний з чу­до­вих тонів, з блис­ку, з зо­ло­та, з ро­же­вої імли та со­няч­но­го проміння. Пе­ре­до мною не­на­че з'яви­лись па­ла­ци й сад­ки Па­ри­за­ди з «Ти­сячі й однієї ночі».

Сонце спус­ти­лось ще ниж­че над лісом і по­ча­ло ніби хо­ваться десь в си­зих бо­рах. Обо­лонь, лу­ки й Поділ ніби то­ну­ли в тінь ще глиб­ше. Київські сизі го­ри ста­ли фіоле­тові. Зо­лоті бані й хрес­ти ніби жевріли, як по­га­са­ючий жар, горіли без проміння. Усе об­ли­лось делікат­ни­ми фіоле­то­ви­ми од­лис­ка­ми. За Києвом і за Дніпром не­бо од ни­зу темніша­ло, по­синіша­ло й лисніло ле­геньким фіоле­то­вим од­лис­ком. Сон­це не­на­че впа­ло десь у бір. Кольори на Києві зга­са­ли. Огонь на вікнах та на зо­ло­тих ба­нях пот­ро­ху ще­зав. Над­ворі су­теніло й по­ночіло. Ніч впа­ла на Дніпро, на го­ри, - і зник­ли й по­то­ну­ли в тем­ряві усі чу­да див­но­го міра­жу.

Надивившись на чу­до­вий вечірній виг­ляд, ми зійшли з го­ри на са­мий бе­рег і посіда­ли під кру­чею на ши­ро­ко­му по­роні, що сто­яв у бе­резі. Мо­лоді мет­ну­лись по бе­резі, по щіли­нах кручі, наз­би­ра­ли хми­зу та су­хо­го хам­ла й розк­ла­ли здо­ро­ве ба­гат­тя над во­дою. По­лум'я шуг­ну­ло ви­со­ко вго­ру й ося­яло жов­ту гли­няс­ту кру­чу та жовті бур­ти, що йшли далі по­над Дніпром. Най­няті гребці нас­та­ви­ли са­мо­вар. По­од­чи­ня­ли ко­ши­ки з хар­ча­ми, поз­на­хо­ди­ли пляш­ки й чар­ки, зас­те­ли­ли руш­ни­ка­ми поміст на по­роні. Усі доб­ре ви­го­ло­да­лись і ки­ну­ли­ся на їжу пад­ко­ви­то й зав­зя­то. Швид­ко за­кипів са­мо­вар. По­на­ли­ва­ли ста­ка­ни чаю. Хто пив чай си­дя­чи й підоб­гав­ши но­ги, хто пив сто­ячи. Мо­лоді підкла­да­ли трус­ку в ба­гат­тя. Огонь тріщав, лу­щав, аж гув, ки­дав сяєво,- і по­рон не­на­че ви­ри­нав з усім то­ва­рист­вом з чор­ної ночі, не­на­че хтось підіймав чор­ну завісу й по­ка­зу­вав сце­ну: там одні ле­жа­ли по­ко­том, другі сиділи, підоб­гав­ши но­ги; де­які навс­то­яч­ки на­ми­на­ли за­кус­ку та на­ли­ва­ли чар­ки. Ба­гат­тя зга­са­ло, - і чор­на завіса не­на­че знов зас­ло­ня­ла ту мальовни­чу сце­ну. І в воді од­ра­зу гас­ло ба­гат­тя й не­на­че то­ну­ло на дно. Над­ворі ти­хо, теп­ло й вог­ко. Свіже повітря бадьорить тіло й зве­се­ляє ду­шу. На по­роні пішла ве­се­ла роз­мо­ва, пішли жар­ти; по­чу­лась десь на краї по­ро­на пісня; до го­ло­са прис­тав дру­гий го­лос. І нес­подіва­но по­рон не­на­че роз­во­ру­шив­ся й заспівав. Го­ло­си не­на­че вда­ри­ли з усієї си­ли в тру­би. І роз­ляг­ла­ся го­лос­на пісня попід кру­чею, і за­лу­на­ла десь в щіли­нах та бал­ках, обізва­лась да­ле­ко в бо­ру.

Довго сиділи усі й співа­ли. Над­ворі бу­ла роз­ли­та та­ка розкіш, та­ка свіжість, що ніко­му не хотілось і вста­ва­ти з по­ро­на й ла­го­ди­тись у до­ро­гу. Усі жда­ли, по­ки зійде місяць, щоб не пус­ка­тись в тем­ну до­ро­гу наз­ря, нав­ман­ня та щоб бу­ло ве­селіше й без­печніше вер­таться до­до­му Дніпром при світі міся­ця.

Трохи зго­дом над чор­ною хма­рою лісу за Дніпром по­ча­ло ясніть і чер­воніти, ніби десь да­ле­ко зай­ма­лась по­же­жа. Яс­на пля­ма все ясніша­ла й шир­ша­ла. З-за чор­но­го пруж­ка ви­су­нув­ся чер­во­ний серп, потім не­на­че щось ви­су­ну­ло чер­во­но­го ло­ба. І не­за­ба­ром здо­ро­вий, як діжа, чер­во­ний місяць ви­ко­тив­ся на чор­не не­бо так швид­ко, що мож­на бу­ло навіть очи­ма ба­чить йо­го ру­шен­ня. Місяць швид­ко по­ко­тив­ся вго­ру. На по­роні усі схо­пи­лись з місця, посіда­ли в чо­вен і од­ча­ли­ли од при­ча­лу. Вда­ри­ли вес­ла­ми, вда­ри­ли й го­лос­ною піснею в круті бур­ти. Дуб поп­лив швид­ко, хут­ко за во­дою, не­на­че се­лех, по­ли­нув лег­ко та плав­ко по прудкій течії. За ним навз­догінці хутчій по­ли­ну­ли два чов­ни, мов дві ластівки. Дуб пот­ра­пив на са­му се­ре­ди­ну Дніпра й по­ли­нув по бист­рині, мов стріла, са­мою се­ре­ди­ною річки.

Під пок­ри­ва­лом ночі Дніпро зда­вав­ся надз­ви­чай­но ши­ро­ким. Обид­ва плис­ко­ваті бе­ре­ги бу­ли неп­римітні. Мені зда­ва­лось, що ми вис­ко­чи­ли в мо­ре. Зорі по­ча­ли хо­ва­тись. Во­ни зга­са­ли по­одинці неп­римітне. Місяць підняв­ся вго­ру, по­мен­шав і став жов­то­га­ря­чий. Кру­гом ду­ба за­лисніли дрібне­сенькі хвилі. Місяць ко­тив­ся все ви­ще та ви­ще,- яс­не пле­со шир­ша­ло й дов­ша­ло на хви­лях, і не­за­ба­ром прос­тяг­ло­ся по хви­лях дов­гою срібною стеж­кою, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком. Дніпро вис­ту­пив з тем­ря­ви, не­ви­раз­но й не­яс­но об­ме­жо­ва­ний бе­ре­га­ми. Але все ще зда­ва­лось, що ті бе­ре­ги десь да­ле­ко-да­ле­ко! І мої дум­ки пе­ре­летіли в якісь невідомі краї; мені зда­ва­лось, що я пли­ву по якійсь ве­ле­тенській річці, де лед­ве мріють бе­ре­ги, да­ле­ко од рідно­го краю. Од чов­на розс­те­ли­лась по дрібних хвильках ніби ска­тер­ка, дов­га-пре­дов­га без кінця, по­си­ла­на зо­ло­том, та сріблом, та іскра­ми. Ті іскри во­ру­ши­лись, мов живі, ми­готіли, пе­ре­си­па­лись та во­ру­ши­лись на воді.

Надворі ти­хо, аж мерт­во. Навіть не бу­ло чуть, як вес­ла во­ру­ши­лись в греб­ках та ук­лю­чи­нах і ля­га­ли плис­ком на во­ду. Місяць ви­со­ко підняв­ся на не­бо, і виг­ляд став ніби фан­тас­тич­ний. Зо­ло­та, ши­ро­ка та дов­га, ніби жи­ва сму­га все во­ру­ши­лась. Мені зда­ва­лось, що з то­го зо­ло­то­го пле­са от-от вир­нуть якісь фан­тас­тичні при­вид­дя або зе­ле­но­окі ру­сал­ки, за­ку­та­ються в ти­хий світ міся­ця й заспіва­ють див­ни­ми го­ло­са­ми див­них пісень, яких ніко­ли й не чу­ло людське ву­хо.

З чор­но­го бо­ру не­на­че вис­ко­чи­ла здо­ро­ва ран­ня зірка й заст­ряг­ла в небі над чор­ною сму­гою в імлі. Вже по­чи­на­ло зо­ря­ти. Зірка ніби по­тяг­ла за со­бою з бо­ру ро­же­вий то­не­сенький та про­зо­рий сер­па­нок. Во­на за­ми­готіла ніби сріблом та діаман­та­ми, не­на­че кліпа­ла зас­па­ни­ми очи­ма. Пов­ний місяць висів сли­ве се­ред не­ба й лив жов­тий зо­ло­тис­тий світ. З пра­во­го бе­ре­га го­ри наб­ли­жа­лись до Дніпра; їх бу­ло вид­ко ви­раз­но, сли­ве як удень. Бу­ло вид­ко яри й вузькі до­ли­ни з сад­ка­ми, з біли­ми дом­ка­ми, з ха­та­ми. Тахлі в вікнах скрізь за­лисніли зе­ле­ну­ва­тим світом. На го­рах, на зо­ло­тих ба­нях та хрес­тах лиснів ти­хий од­лиск. Ти­хо на го­рах, мерт­во в бал­ках та до­ли­нах. Нігде ні згу­ка! Не чуть навіть най­мен­шо­го ше­лес­ту. Але як гар­но, яка пиш­но­та навк­ру­ги! Усе стоїть об­ли­те зе­ле­но-жов­тим сяєвом, ніби за­ча­ро­ва­не й скам'яніле, не­на­че на­мальова­не на по­лотні. Кру­гом міся­ця не­бо та­ке яс­не, не­на­че во­но світи­лось наскрізь.

То бу­ла див­на, пиш­на ніч! До­ки жи­ти­му, те­бе не за­бу­ду. Ніко­ли ти не зник­неш з моєї пам'яті,- та­ка ти бу­ла гар­на та пиш­на, не­на­че я по­ки­нув зем­лю й пе­ре­летів в який­сь па­лац, чуд­но й чу­до­во ося­яний, за який оповіда­ють в каз­ках. Ко­ли в уяві давніх греків бу­ли такі Єли­сей­ські по­ля, де по­ход­жа­ють душі по­етів та філо­софів; ко­ли бу­ло та­ке підзем­не Плу­то­но­ве царст­во, де про­бу­ва­ли Про­зерпіна й Еврідіка, то це ж бу­ли пишні по­ля, бу­ло пиш­не царст­во, мрійне, фан­тас­тич­не; пиш­не, хоч і мерт­ве, все в півто­нах та сутінках, з ти­хим не різким блис­ком, з своєю оригінальною кра­сою й по­езією, з яко­юсь по­етич­ною од­лич­кою од різких тонів яс­но­го со­няч­но­го дня.

А наш чо­вен все летів, як стріла, са­мою се­ре­ди­ною річки по бист­рині. Чо­вен лед­ве ко­ли­вається. Ме­не сон не бе­ре. Мрії нев­пин­но сно­ви­га­ють в уяві й про­га­ня­ють сон­но­ту й дрімо­ту з очей. Не­за­ба­ром пиш­на ніч по­га­си­ла й мої мрії, бо і вгорі, й на­ни­зу, і на землі, й на воді все ста­ло однією мрією: то, пев­но, бу­ла мрія не­ба, усього світо­во­го жи­вот­тя. Це бу­ла не ніч яс­на та про­зо­ра, а не­на­че гли­бо­ка ду­ма са­мо­го бо­га, мрія й ду­ма йо­го твор­чої си­ли, як сот­во­ри­ти ще кращі нові світи… Си­ли не­бесні не­на­че вга­му­ва­лись од ден­ної праці й од­по­чи­ва­ли в мріях тієї див­ної, ніби не­зем­ної ночі, за­ко­ли­хані в спо­кої.

А яс­на сму­га на воді все шир­шає, більшає та дов­шає, стає зо­ло­тим пле­сом, ся­гає вже впо­довж Дніпра, не­на­че зо­ло­та до­ро­га в який­сь рай, в якесь мрійне царст­во. Зо­лоті дрібні хвильки дри­жать, пе­ре­ли­ва­ються, мов жи­ве срібло. Чо­вен пли­ве тим зо­ло­тим шля­хом. По­зад чов­на тем­на, аж чор­на бе­зод­ня. Зо­ря по­ко­ти­лась в не­бо й ося­яла круг ко­ло се­бе. От-от поч­не вже світа­ти. Мені вже вид­ко, як по обид­ва бе­ре­ги ніби ви­ни­ка­ють з во­ди ло­зи, суспіль об­ни­зав­ши плис­ко­ваті бе­ре­ги. Десь у ло­зах та в вер­бах за­пи­ща­ла од­на ран­ня пташ­ка, за нею дру­га. І од­ра­зу бе­ре­ги не­на­че про­ки­ну­лись, ожи­ли, од­ро­ди­лись. Скрізь в ло­зах за­ще­бе­та­ли пташ­ки, спо­чат­ку ти­хо, ніби спро­сон­ня, а далі го­лосніше та гучніше. Усі вер­би й гаї на обох бе­ре­гах ніби затріща­ли й за­ще­бе­та­ли. Яка си­лен­на-си­ла то­го птаст­ва! Зда­ва­лось, що тих співух-пта­шок стільки, скільки на бе­ре­гах кущів та гілок на вер­бах. Ни­ми аж кишіли вер­би та ло­зи! Гу­ки по воді йдуть да­ле­ко, роз­ля­га­ються го­лосніше, ніж по землі. Ще­бет на­че си­пав­ся кру­гом чов­на по воді й тріщав та дзвенів, як стру­ни на гус­лях. Скільки то­го співу та ще­бе­ту! Та­ким гу­ком гу­де усе се­ло, ко­ли во­се­ни ча­сом бу­ває ра­зом ба­гацько весіллів, або на різдво, ко­ли по усіх кут­ках на селі чу­ти співи ко­ляд­ників. Пташ­ки, не­на­че друж­ки ранньої зорі, сла­ви­ли співа­ми свою за­ру­че­ну мо­ло­ду.

Пливли ми вже дов­го. Най­няті гребці по­то­ми­лись і ку­ня­ли над ук­лю­чи­на­ми. В усіх но­ги од сидні отерп­ли. Усі дріма­ли, бо час був ду­же пізній. На де­кот­рих на­по­ля­гав сон. Вже й роз­мо­ва ніко­му не йшла на дум­ку. Усі мов­ча­ли, не­на­че за­си­па­ли.

- А да­вай­те лиш прис­та­не­мо чов­на­ми до бе­ре­га та розімне­мо но­ги на тих задніпрянських лу­ках у лузі! - гук­нув Ло­ма­ковський.

- А справді, знайдім десь при­шиб, щоб бу­ло не ду­же мілко та грузько, та й по­хо­ди­мо тро­хи, бо я от-от не­за­ба­ром зас­ну,- обізвавсь ве­се­лий Бе­ренш­тамський.

Гребці по­вер­ну­ли до бе­ре­га й знай­шли доб­рий при­шиб під осо­ко­ра­ми й ло­за­ми. Чов­ни за­шипіли по піску, не­на­че гу­са­ки, і вріза­лись в піску­ва­ту бе­ре­жи­ну. Ми повс­ка­ку­ва­ли на вог­кий бе­рег. Но­ги груз­ли в теп­лий пісок по кісточ­ки. Усі не­на­че по­ши­лись в ло­зи, мов зайці, й по­хо­ва­лись. Над ло­за­ми ма­ня­чи­ли тільки го­ло­ви в жов­тих со­лом'яних бри­лях ви­со­ких на зріст Ло­ма­ковсько­го та Бе­ренш­тамсько­го; їх пос­татів бу­ло не вид­ко, тільки дві го­ло­ви в яс­них со­лом'яних бри­лях не­на­че плив­ли по­над ло­за­ми. Ми за­раз вий­шли на ши­ро­ку без міри лу­го­ви­ну. Ще­бе­тан­ня пта­шок не вга­ва­ло. Ло­зи й кущі не­на­че співа­ли й ще­бе­та­ли нам з усіх-усюдів.

Продравшись че­рез пер­шу гу­ща­ви­ну ліз, ми вис­ко­чи­ли на простір сіно­жатів.

Ясний місяць світив по­зад нас. Пе­ред на­ми ік півночі не­бо бу­ло тем­не, сли­ве чор­не. Де-не-де на йо­му лед­ве бли­ма­ли зіроч­ки. Під не­бом за лу­га­ми чорніла сму­га бо­ру, не­на­че сто­яла чор­ною стіною го­ра. По один бік ши­ро­ких лук сто­яли суцільним ряд­ком ви­со­чезні осо­ко­ри й ду­би цілою, ніби суцільною ма­сою, мов скелі на­че десь в Альпах. Во­ни бу­ли в тіні й кла­ли од се­бе тінь на лу­ку. По дру­гий бік лу­ки стир­ча­ли ок­ро­ми ку­пи дубів та осо­корів, ніби нарізні скелі, яс­но об­литі місяч­ним промінням. По лу­ках скрізь бу­ли роз­ки­дані нарізно старі гіллясті ду­би, не­на­че стир­ча­ли темні се­редньовікові баш­ти. І над лу­кою ви­со­ко-ви­со­ко в небі висіла не то зак­руг­ле­на сте­ля, не то склепіння, об­би­те чор­ним ок­са­ми­том.

І знов ста­ла в моїй душі нап­ра­ва мрійна. Знов ле­тять мої ду­ми й мрії в якісь невідомі краї.

Чи це ве­ле­тенський каз­ко­вий па­лац, за­ли­тий фан­тас­тич­ним світом, чи то, мо­же, див­ний парк десь на ост­рові Зе­ландії або в Гол­ландії на плис­ко­ва­тих вог­ких зе­ле­них ни­зи­нах, суспіль ніби вкри­тих віковічни­ми пар­ка­ми? І я сподіва­юсь, що от-от не­за­ба­ром вип­ли­нуть з-за скель та осо­корів довгі ряд­ки ру­са­лок і, поб­рав­шись за ру­ки, підуть у та­нець по­над сіно­жа­тя­ми, не зги­на­ючи вер­шечків тра­ви та па­ху­чих польових ва­сильків… Чи, мо­же, то в царстві тінів Єли­сей­ські по­ля, де од­по­чи­ва­ють душі ге­роїв та геніїв, об­литі ти­хим мрійним, не­яс­ним світом? мені чо­гось уяв­ляється царст­во Плу­то­на десь під зем­лею, обс­тав­ле­не сум­ни­ми го­ра­ми, ске­ля­ми з чор­ни­ми пе­че­ра­ми. І здається, що мої очі от-от десь на ске­лях вгля­дять чер­во­но-кров'яне світло, де стоїть трон Плу­то­на, де зна­хо­диться зо­ло­тий та срібний па­лац Про­зерпіни й Еврідіки. Бе­ренш­тамський по­чав пісню ви­со­кий те­но­ром і завів ви­сокі трелі та дрібні пе­ре­ли­ви, як співа­ють тре­ля­ми пас­ту­хи в Альпах. Чи не Ор­фей це ма­нить і кли­че до се­бе Еврідіку, блу­ка­ючи в Аїді?

Ми пе­рей­шли сіно­жать і знов по­ши­лись в ря­док гус­тих ліз, і тільки що вий­шли на дру­гу сіно­жать, як нес­подіва­но для нас близько за­гав­ка­ли дві люті со­ба­ки й ки­ну­лись нам на­зустріч під но­ги.

- Ой, цер­бе­ри! хо­вай­мось хутчій в ло­зи! - гук­нув ни­зо­вим ба­сом при­сад­ку­ва­тий Юр­ковський і схо­вавсь у ло­зи та й по­чав рев­ти зовсім так, як ре­ве бо­ло­тя­ний бу­гай в осоці.

- Та не ре­ви там! Ти ре­веш так дос­то­ту, як бу­гай в оче­реті. Як­би оце будлі-який стрілець по­чув, то ще й по­ми­лив­ся б і заст­ре­лив би те­бе отам у ло­зах,-гук­нув з ліз Ло­ма­ковський.- Але де це в цих пу­щах узя­лись оті цер­бе­ри?

Мої фан­тас­тичні кар­ти­ни, мої мрії од­ра­зу згас­ли й ніби впа­ли на про­заїчну зем­лю. Гав­кан­ня со­бак в од­ну мить при­га­да­ло мені ха­ти, клуні, за­го­ро­ди, ко­ша­ри, усе сільське подвір'я.

А со­ба­ки гав­ка­ли, аж за­ли­ва­лись од злості. 3-під кущів вис­ту­пи­ла на яс­не сяєво міся­ця ви­со­ка пос­тать в білій со­рочці, з чор­ною ку­де­лею во­лос­ся на го­лові. Але ця пос­тать вже не зда­ва­лась мені Ор­феєм в Аїді, кот­рий шу­кає своєї Еврідіки. То був і не при­чи­ну­ва­тий, а один з ри­ба­лок, котрі ло­ви­ли ри­бу й ста­ли на лу­ках на ночівку. Тро­хи зго­дом з курінця ви­ла­зив ста­рий дід, ви­су­нув з тем­ної про­дух­ви­ни ли­су, як ма­когін, го­ло­ву, кот­ра за­лисніла про­ти міся­ця, ніби скля­на. Ко­ло ку­ре­ня замріли не­во­ди з поп­лав­ця­ми, розвішані на кілках, не­на­че бу­ли по­чеп­лені по кілках раз­ки на­мис­та.

- А чо­го ви тут блу­каєте? Чо­го вам тут тре­ба? Ви, ма­буть, па­се­те тут по­таємно во­ли та коні на чу­жих лу­ках? Чи, мо­же, хотіли пок­рас­ти наші во­ло­ки та не­во­ди?- гу­кав ста­рий, вип­рос­тав­шись на ввесь свій зріст.

- Та ні! Ми пли­ве­мо на чов­нах з гу­лян­ки в Виш­го­роді! - гук­нув Юр­ковський з кущів ліз. - Тікай­мо швид­ше на чов­ни од цих цер­берів, бо ще вхоп­лять за лит­ки.

І ми усі дре­ме­ну­ли на­зад, а со­ба­ки чкур­ну­ли за на­ми та аж ви­ли й заг­лу­ши­ли ще­бет та співи пта­шок. Ми всі по­хап­цем вско­чи­ли в чов­ни й поп­лив­ли на бист­ри­ну.

Вже про­ки­да­лось і за­во­ру­ши­ло­ся жи­ве світо­ве жи­вот­тя після спо­чин­ку в ти­ху нічну до­бу.

Здорова блис­ку­ча зо­ря підби­лась вго­ру. А під нею все шир­ша­ла та більша­ла яс­на пля­ма. Не­бо на сході по­ма­леньку ясніша­ло. На небі вже яс­но виз­на­ча­лись ве­сел­чані сму­ги: вни­зу по­над чор­ни­ми бо­ра­ми ле­жа­ла яс­на чер­во­на смуж­ка, за нею жов­то­га­ря­чий та жов­тий колір пе­рес­ту­пав в зе­ле­ну­ва­тий, а далі в бла­кит­ний та фіоле­то­вий. А по­верх цієї квітчас­тої сму­ги ще чорніло не­бо, об­си­па­не по­де­ку­ди зірка­ми. Але не­за­ба­ром ця блис­ку­ча пля­ма об­хо­пи­ла по­ло­ви­ну обрію за Дніпром. І во­да в Дніпрі за­лисніла. Од бе­ре­га до са­мо­го чов­на прос­те­ли­лась та ве­сел­ча­на намітка, не­на­че з не­ба на во­ду впа­ла част­ка не­ба і вкри­ла її. Чо­вен все ли­нув по зо­ло­тистій стежці впе­ред, вже підли­тий збо­ку ши­ро­кою фіоле­то­вою сму­гою на дрібних бри­жах та хвильках.

Вже по­ча­ло світать. Десь од бе­ре­га схо­пив­ся ле­генький вітрець і ніби дмух­нув по­ди­хом на Дніпро. Бе­ре­ги й вер­би ніби про­ки­да­лись і дих­ну­ли на во­ду. По воді пішли брижі та дрібні хвильки, за­ко­ли­ва­лись лед­ве примітко й за­хи­та­лись, не­на­че топ­ле­не фіоле­то­ве та зо­ло­тис­те скло. По­зад чов­на ще чорніла во­да, чорніло на півночі не­бо. По­пе­ред чов­на ясніла місяч­на ніч у всій своїй красі, а збо­ку зай­мав­ся іюньський ра­нок. І не­бо, і зем­ля, і Дніпро зда­ва­лись ве­ле­тенською кар­ти­ною, де на тем­но­му полі бу­ла на­мальова­на яс­на пиш­на місяч­на ніч і, ря­дом з нею, ранній ра­нок з зо­рею та делікат­ни­ми вранішніми сутінка­ми на небі й на землі. Це бу­ли ті кар­ти­ни при­ро­ди, кот­рим давні на­ро­ди ста­но­ви­ли жер­тов­ни­ки й па­ли­ли фіміам. Чи не бу­ли ж варті ці си­ли не­ба й землі фіміаму? Се­ред цієї кра­си місяч­ної ночі я пос­теріг по­чу­ван­ня кра­си в давніх еллінів, котрі обо­жу­ва­ли місяць та зо­рю, ку­ри­ли фіміам Се­лені та ро­жевій Еос з ро­же­ви­ми пальця­ми й співа­ли гімни цій ви­сокій по­етичній красі.

Проз наш чо­вен шуг­ну­ла ле­генька ду­шо­губ­ка. В їй сиділа мо­ло­ди­ця з-за Дніпра й греб­ла дво­ма вес­ла­ми, не­на­че во­ру­ши­ла кри­ла­ми, В човні бу­ло вид­ко ко­ши­ки з бут­ви­ною, пов'язані кур­ча­та, гле­чи­ки з мо­ло­ком. Во­на ха­па­лась у місто. Ска­зав­ши нам ти­хо, сли­ве по­шеп­ки «доб­ри­день», во­на про­май­ну­ла в фіоле­товій плямі й не­на­че пірну­ла в яс­не місяч­не пле­со. Тро­хи зго­дом проз наш чо­вен за­шу­га­ли, ніби ластівки, ду­шо­губ­ки се­лян все частіше та густіше, поспіша­ли в Київ на ба­зар. На ду­шо­губ­ках в фіоле­то­во­му світі вже ви­раз­но виз­на­чу­ва­лись пос­таті мо­ло­диць, пос­таті чо­ловіків в бри­лях, в білих со­роч­ках по од­но­му й по два в човні. Май­нув­ши в фіоле­товій плямі ко­ло на­шо­го ду­ба, во­ни ще дов­генько чорніли, не­на­че чорні си­лу­ети, ки­нуті в жов­те сяєво, а далі лед­ве мріли й десь зни­ка­ли в сірій безвісті. Я не­са­мохіть див­люсь на ті чорні тіні, не­на­че тіні на Стіксі, що пе­ре­во­зи­лись в фан­тас­тич­не Плу­то­но­ве царст­во на чов­нах. Виг­ляд був оригінальний і мрійний.

Місяць зблід і по­ко­тив­ся на дру­гий бе­рег Дніпра. Зо­ря за­па­ну­ва­ла, за­ли­ла зо­ло­том і за­си­па­ла ро­жа­ми Дніпро, ввесь бе­рег попід тем­ни­ми сму­га­ми задніпрянських лісів. Над­ворі вже дніло. Вже бу­ло яс­но вид­ко ви­сокі київські го­ри, вкриті сад­ка­ми, то­по­ля­ми й зо­ло­ти­ми бу­ке­та­ми цер­ков­них бань. На ви­со­ких дзвіни­цях заг­ра­ло, за­жевріло зо­ло­то, за­чер­воніли білі стіни. На сході сон­ця вже зай­ма­лось по­лум'я, ніби бу­ло на­по­го­тові спах­нуть і за­па­ла­ти на ввесь світ. Зо­ря підня­ла­ся ви­со­ко й ніби десь схо­ва­лась і по­то­ну­ла в бла­кит­но­му небі. Місяць став білою круг­лою хмар­кою. Фан­тас­тич­на ніч зник­ла, мов сон, з своєю по­езією та ча­ра­ми.

Наш чо­вен прис­тав і при­ча­лив до бе­ре­га. Ми вий­шли на ви­со­ку го­ру до Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка. Я гля­нув на Дніпро, на не­бо. Хто зма­лює те див­не ди­во, що бу­ло пе­ред моїми очи­ма! Це бу­ло не фан­тас­тич­не царст­во тінів та сутінків; це вже був справді яс­ний, блис­ку­чий бо­жий рай! За Дніпром не­бо яс­но-ясно па­ла­ло всіма кольора­ми ве­сел­ки, підпе­ре­за­не од­ни­зу тем­ною сму­гою лісів. Ввесь Дніпро, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком вго­ру й униз, був ніби по­мальова­ний ще ясніше й блис­кучіше, ніж не­бо. Зда­ва­лось, ніби тек­ла блис­ку­ча, як скло, ши­ро­ка річка, попід лісом чер­во­на, по­се­ре­дині оран­же­ва й жов­та, а на дру­го­му бе­резі зе­ле­но-си­ня. Во­да сто­яла ти­ха й про­зо­ра. А між по­фар­бо­ва­ним не­бом та во­дою ле­жав який­сь див­ний по­яс з лугів та з борів, де кольори бу­ли знов інші. Верхній пру­жок то­го по­яса - то бу­ли бо­ри. Пру­жок сидів на чер­во­но­му небі, ніби ліс був зап­лу­та­ний в біле па­ву­тин­ня й по­си­па­ний звер­ху снігом, сріблом та діаман­та­ми: то бу­ла ро­са. Далі впо­довж ко­ло йо­го слав­ся чор­ний, на­че ок­са­ми­то­вий, узький по­яс: то чорніли бо­ри; а ниж­че бу­ло вид­ко ду­же яс­но ши­ро­ку зе­ле­ну смуж­ку: то зе­леніли довгі ост­ро­ви між Ста­рим та Но­вим Дніпром та зе­лені по­логі лу­ки попід чор­ним лісом, вкриті ло­за­ми. На зе­ле­но­му по­лот­нищі по­де­ку­ди лисніли й бли­ща­ли пле­са, котрі по­зос­та­ва­лись після не­давнього повіддя, течії та са­мовілки на плис­ко­ва­тих острівцях.

Ті пле­са й течії на острівцях бу­ли по­фар­бо­вані ро­же­вим та оран­же­вим світом не­ба. І зда­ле­ки, з ви­со­кої го­ри зда­ва­лось, що той зе­ле­ний по­яс між не­бом та во­дою був по­цяцько­ва­ний яки­мись чуд­ни­ми взор­ця­ми: то круг­ли­ми, то дов­геньки­ми, то пок­ру­че­ни­ми смуж­ка­ми й пруж­ка­ми. Ті взорці на зе­ле­но­му по­лот­нищі зда­ва­лись до­ро­ги­ми блис­ку­чи­ми каміння­ми, що бу­ли встав­лені в той зе­ле­ний по­яс, кот­рим ра­нок ніби підпе­ре­зав ши­ро­кий, гар­ний нап­ро­ди­во обрій.

Я сто­яв і ждав схо­ду сон­ця. Не мож­на бу­ло од­вес­ти очей од то­го ди­ва! Яка да­леч! Яка ши­рочінь прос­то­ру і в небі, і на землі! Яка ве­лич­на кар­ти­на! Які дивні кольори! Скрізь надз­ви­чай­ний простір, скрізь роз­ли­та кра­са - і в небі, і на землі. Се­ред яс­но­го ро­же­во­го світу в од­но­му місці над бо­ра­ми ста­ла ніби про­зо­ра чер­во­ну­ва­та про­дух­ви­на в не­бо, гли­бо­ка й яс­на. Верх­ня сму­га над бо­ра­ми забіліла, як біліє сніг на ви­со­ких го­рах: то забіліла ро­са на лісах та на вер­ховітті борів. З-за тієї срібної сму­ги нес­подіва­но вис­ко­чи­ло три чер­воні й блис­кучі ніби шпильки. Далі за ліса­ми ніби зійшла здо­ро­ва зірка, вся об­ти­ка­на ог­ня­ни­ми чер­во­ни­ми гол­ка­ми та гач­ка­ми. Ті чер­воні гол­ки ніби ско­чи­ли в яс­не чер­во­не не­бо, роз­тяг­ли­ся вго­ру, мов дов­гий дріт або ніби ножі, роз­пе­чені в огні, що пов­ти­ка­лись у не­бо і в ліс. Во­ни все дов­ша­ли, роз­тя­га­лись, пішли вго­ру на­че дов­ги­ми зо­ло­ти­ми спи­са­ми. Сон­це швид­ко ви­ко­чу­ва­лось з-за лісу на не­бо, ніби ха­па­лось гля­нуть на ті ди­ва, що во­но са­мо роз­ки­да­ло по землі й по воді, а потім ви­ко­ти­лось все, блис­ку­че, па­ла­юче та ку­че­ря­ве, ніби об­ти­ка­не чер­во­ни­ми но­жа­ми, ог­ня­ни­ми шаб­ля­ми, здо­ро­ве, як ко­ле­со, див­не, пиш­не й ве­ли­ке! Я не­на­че по­ба­чив бо­жий рай уяв­ки і… при­га­дав собі не­са­мохіть той рай на­ших мрій про Ук­раїну, за який ми ма­ри­ли на­пе­ре­додні, зби­ра­ючись на цю гу­лян­ку над Дніпром.

Не до­ве­лось мені спа­ти то­го ран­ку. Пиш­на кар­ти­на тієї ночі й то­го ран­ку все сто­яла пе­ред моїми очи­ма й не да­ла й очі зап­лю­щить. Не для сну та дрімо­ти такі дивні ночі!