Semper tiro [Іван Якович Франко] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

SEMPER TIRO

Життя ко­рот­ке, та без­меж­на шту­ка
І незг­ли­би­ме твор­че ре­мес­ло;
Що зра­зу, ба­читься, тобі бу­ло
Лиш оп'яніння, за­бав­ка, ошу­ка,
Те в не­об­ня­тий розмір урос­ло,
Всю ду­шу, мрії всі твої ввісса­ло,
Всі си­ли за­би­ра і ще го­во­рить: "Ма­ло!"
І пе­ред пло­дом влас­ної уяви
Стоїш, мов пе­ред бо­жест­вом яким,
І су­шиш кров свою йо­му для сла­ви,
І своїх нервів сок, свій мо­зок пе­ред ним
Кладеш замість ка­ди­ла й стра­ви,
І чуєш сам се­бе ра­бом йо­го й підда­ним,
Та в серці шеп­че щось: "Ні, бу­ду твоїм па­ном".
Не вір сим по­шеп­там! Зрад­ли­ва та бо­ги­ня,
Та Му­за! Ва­бить, на­дить і ма­нить,
Щоб вис­сать "я" твоє, зро­бить з те­бе на­чин­ня
Своїх за­ба­гань, дух твій спо­рож­нить.
Не вір ме­лодії, що з струн її дзве­нить:
"Ти бу­деш май­ст­ром, бу­деш па­ном тонів,
І серць во­ло­да­рем, і влад­ни­ком мільйонів".
О, не ду­ри се­бе ти, мо­ло­дая ліро!
Коли в душі пісень тісниться рій,
Служи бо­гині не­по­хит­но, щи­ро,
Та па­ну­вать над нею і не мрій.
Хай спів твій бу­де за­па­ху­ще ми­ро
В пи­ру жит­тя, та сам ти скром­но стій
І знай од­но - po­ёta sem­per ti­ro [1].

СОНЕТ

Благословенна ти поміж жо­на­ми,
Одрадо душ і сон­це бла­говісне,
Почата в зах­ваті, ок­роп­ле­на сльоза­ми,
О раю мій, моя ти му­ко, Пісне!
Царице, ти най­ниж­чо­го з-між лю­ду
Підносиш до вер­шин свой­ого тро­ну
І до гли­бин терпіння, сліз і бру­ду
Ведеш і тих, що дви­га­ють ко­ро­ну.
Твій по­дих всі сер­ця людські рівняє,
Твій поцілуй всі душі бла­го­ро­дить
І сльози на ал­маз пе­реміняє.
І до­тик твій із тер­ня рожі ро­дить,
І по сер­цях, мов чар со­лод­кий, хо­дить,
І бу­дить, мо­ло­дить, і оп'яняє.

МОЄМУ ЧИТАЧЕВІ

Мій дру­же, що в нічну го­ди­ну ти­ху
Отсі ряд­ки очи­ма пробігаєш
І в них на­род­но­му за­ра­ди ли­ху
Чи влас­ним бо­лям по­лекші шу­каєш, -
Коли тобі хоч при од­но­му слові
Живіше в гру­дях сер­це затріпо­че,
В душі оз­веться щось, не­мов лу­на в діброві,
В очах огонь сльозу зга­сить за­хо­че, -
Благословлю те­бе, щоб аж до ско­ну тво­го
Доніс ти сер­це чис­те й щи­ру ду­шу
І щоб ти не заз­нав сирітства ду­хо­во­го,
В яко­му я свій вік ко­ро­тать му­шу.
17.IX 1905


КОНКІСТАДОРИ

По бурх­ливім оке­ані
Серед піня­вих валів
Наша фло­та су­не, б'ється
До незвісних бе­регів.
Плещуть вес­ла, гнуться щог­ли…
Ось і прис­тань за­тиш­на!
Завертай! І бік при боці!
І стер­но біля стер­на!
Кидай якорі! На бе­рег
По по­мос­тах ви­хо­ди!
Нічичирк! Ще лед­ве дніє…
Пусто скрізь… Ста­вай в ря­ди!
Сонний го­род ще дрімає…
Схопимо йо­го у сні…
Перший крик - наш ок­рик бою
І побіднії пісні.
Та за­ки ру­шать, пус­кай­те
Скрізь огонь по ко­раб­лях,
Щоб всі зна­ли, що не­ма нам
Вороття на ста­рий шлях.
Бухнув дим! Хлю­по­че мо­ре…
Щось мов стог­не у судні…
Паруси за­ло­потіли,
Наче кри­ла ог­няні.
Гнуться реї, сип­лять іскри,
Мов роз­па­лені річки…
Снасть скри­пить… Ви­сокі щог­ли
Запалали, мов свічки.
Що за на­ми, хай навіки
Вкриє попіл життьовий!
Або смерть, або побіда! -
Се наш ок­лик бой­овий!
До відваж­них світ на­ле­жить,
К чор­ту бо­язнь навісну!
Кров і труд ось тут здвиг­не нам
Нову, кра­щу вітчи­ну!
Кохавина, д[ня] 26 лип­ня 1904


НОВІ СПІВО­МОВ­КИ

ЦЕХМІСТЕР КУПЕР'ЯН

Облягали ля­хи місто
Десь в часі Руїни,
Штурмували бра­ми й му­ри,
Підкладали міни.
Боронилося ко­зацт­во,
Й міща­ни не спа­ли,
День і ніч гриміли з мурів
Пушки й са­мо­па­ли.
Але Ку­пер'ян-цехмістер
Був за всіх зав­зя­тий,
Цеховому то­ва­рист­ву
Нишком став ка­за­ти:
"Годі, брат­ця, нам на му­рах,
Як сичі, сидіти,
Покажім, що й ми, міщанст­во,
Не страш­кові діти!
Вдармо ніччю на їх табір
З кру­то­го бай­ра­ку!
Згиньмо або тих ля­шеньків
Зотрім на та­ба­ку!"
Як зга­да­ли, так зро­би­ли,
Щастила їм до­ля,
І роз­би­ли вра­жу си­лу,
Як пух, се­ред по­ля.
Радість! Сла­ва! Крик і гомін!
Збігаються в місті
Шевці, кравці, всякі справці -
Не сто і не двісті.
І віта­ють Ку­пер'яна
З йо­го во­яка­ми,
Як ге­роя, всю до­ро­гу
Всипали квітка­ми.
А на площі чор­на ра­да:
Взяли всі га­да­ти,
Яку б то­му Ку­пер'яну
Нагороду да­ти?
Одні ка­жуть: "Чим він досі
Був у нас? Цехмістром!
Тепер йо­го за зас­лу­гу
Виберім бурмістром!"
Другі ка­жуть: "Що, бурмістром?
Ми на се не згожі!
Най він бу­де ко­мен­дан­том
В ог­невій сто­рожі".
Треті ка­жуть: "Ні, па­но­ве,
Іншу ра­ду май­мо,
Купер'яну від ну­ме­ру
По ду­ка­ту дай­мо!"
"Ні, ні, ні! - ре­ве гро­ма­да
Одностайним хо­ром. -
За ге­рой­ст­во гроші бра­ти?
Ну, се був би со­ром!"
Знов нез­го­да, знов гар­ми­дер,
Сяк і так мірку­ють;
Що хто ска­же, кли­чуть: "Слав­но!"
А інші кеп­ку­ють.
Аж ось вис­ко­чив на ла­ву
Пузатий бурмістер
Та й зак­ли­кав: "Най жиє нам
Купер'ян-цехмістер!
Дав нам бог та­ко­го му­жа
Ворогів роз­би­ти,
Та не дав нам знать, яку б то
Честь йо­му зро­би­ти.
Гроші да­ти - со­ром бра­ти,
Та й ми ж бідні лю­ди;
На уряд йо­го пос­та­вить -
Іншим зазд­ро бу­де.
Поки він жи­вий між на­ми,
То все нам за­ва­да -
То ж, па­но­ве цехмістро­ве,
Ось моя вам ра­да:
Зараз тут йо­го убий­мо,
На паль по­садімо,
По смерті ж йо­го оп­лач­мо
І свя­тим зробімо.
І на­сип­ле­мо над тілом
Могилу ви­со­ку,
Будем по­мин­ки справ­ля­ти
Два ра­зи до ро­ку".
"Славно! Слав­но! От так ра­да!" -
Всі враз за­гу­ка­ли,
А цехмістра Ку­пер'яна
Навіть не пи­та­ли.

СУЧАСНА ПРИКАЗКА

Ви чу­ли ту при­го­ду?
В часі роз­ли­ву рік
Попав у бист­ру во­ду
Нещасний чо­ловік.
В гли­бокім вирі б'ється
І то­не вже туй-туй,
До ку­ма, що на мості,
Кричить: "Ря­туй! Ря­туй!"
А кум, що на по­руч­чя
Поважно лікті спер,
Глядить кри­тич­но: "Вто­не
Чи вир­не ще те­пер?"
Вкінці мах­нув ру­кою
І мо­вив лиш од­но:
"Не тратьте, ку­ме, си­ли,
Спускайтеся на дно".
Гай-гай! Та­ких кумів нам
Не два, не три, не п'ять
В житті щод­ня, щох­вилі
Приходиться стрічать.
Ти в горі, нужді б'єшся,
Мов ри­ба у са­ку,
Працюєш, тач­ку тяг­неш,
Мов пан­щи­ну важ­ку;
Тут сумнів му­чить ду­шу,
Що місце, то бо­ляк, -
А він лиш кри­ти­кує:
"Се зле!" і "Се не так!"
За поміч і по­ра­ду
Він має лиш од­но:
"Не тратьте, ку­ме, си­ли,
Спускайтеся на дно!"
І наш на­род так б'ється
В матні вже мно­го літ,
І хвилі на­посілись
Його роз­ми­ти слід.
А на без­печнім мості
Фальшивії бра­ти
Стоять і ждуть - чи, мо­же,
Щоб поміч при­нес­ти?
Стоять і ждуть на хви­лю,
Що бра­та про­ковт­не,
Числять: те­пер ще вир­не,
Тепер вже, чей, пірне.
На крик йо­го й бла­ган­ня
В них сло­во лиш од­но:
"Не тратьте, ку­ме, си­ли,
Спускайтеся на дно!"
Та що се? Він не то­не,
Хапаєсь бе­регів,
Не слу­хає по­ра­ди
Облесних во­рогів
І під но­га­ми чує
Вже тверд­ший, тверд­ший грунт,
А ті на мості в ре­пет:
"Се бунт! Се бунт! Се бунт!"
Під ни­ми міст хи­таєсь,
І хви­ля пряс­ла рве,
І з мос­ту крик лу­нає:
"Рятуйте, хто жи­ве!
Рятуйте більшу власність!
Рятуйте панський лан!
Рятуйте трон і вівтар!
Давай об­лож­ний стан!"
А що, як Не­мезіда
Собі од­но­го дня
Позволить жарт зро­би­ти
І ролі поміня?
На своїм грунті ста­не
Русь міцно на но­гах,
А суп­ро­тив­на хви­ля
Піде по во­ро­гах?
І ті, що нас із ви­ру
Спасали ми­ло так,
Самі скуш­ту­ють тро­хи,
Який-то в мокрім смак?
А Русь на їх бла­ган­ня
Їм відповість од­но:
"Не тратьте, брат­ця, си­ли,
Спускайтеся на дно!.."

НА СТАРІ ТЕ­МИ

БЛАЖЕННИЙ МУЖ, ЩО ЙДЕ НА СУД НЕП­РА­ВИХ...

Блаженъ мужъ, иже не идетъ на со­ветъ не­чес­ти­выхъ.


Блаженний муж, що йде на суд неп­ра­вих
І там за прав­ду го­лос свій підно­сить,
Що без­тур­бот­но в сон­ми­щах лу­ка­вих
Заціплії сумління їм тер­мо­сить.
Блаженний муж, що в хви­лях за­не­па­ду,
Коли заг­лух­не й най­чуткіша совість,
Хоч ди­ким кри­ком збуд­жує гро­ма­ду,
І прав­ду й щирість відкри­ва, як новість.
Блаженний муж, що се­ред гвал­ту й гу­ку
Стоїть, як дуб по­се­ред бур і гро­му,
На зго­ду з підлістю не прос­тя­гає ру­ку,
Волить зла­ма­ти­ся, ніж пок­ло­ниться зло­му.
Блаженний муж, ко­го за теє ла­ють,
Кленуть, і го­нять, і поб'ють камінням;
Вони ж самі йо­го тріумф підго­тов­ля­ють,
Самі своїм осу­дяться сумлінням.
Блаженні всі, котрі не зна­ли годі,
Коли о прав­ду й спра­вед­ливість хо­дить:
Хоч пам'ять їх за­ги­не у на­роді,
То кров їх кров людст­ва уб­ла­го­ро­дить.

БУЛО СЕ ТРИ ДНІ ПЕ­РЕД МОЇМ ШЛЮ­БОМ...

Гласъ вопіюща­го во пус­ты­ни.


Було се три дні пе­ред моїм шлю­бом,
У чистім полі я пше­ни­цю жав.
Був південь. Я спо­чи­ти сів під ду­бом,
В душі ж мов світля­ний ал­маз дро­жав.
І враз по­чув я го­лос не­ви­мов­ний,
Той го­лос, що йо­го лиш сер­це зна,
Для ву­ха ти­хий, але си­ли пов­ний,
Що ду­шу роз­во­ру­шує до дна.
"Ще по­ки ти по­чав­ся в лоні ма­ми,
Я знав те­бе; за­ким явивсь ти в світ,
Я приз­на­чив те­бе пе­ред ца­ря­ми
Й на­ро­да­ми нес­ти мій за­повіт".
І мо­вив я: "О па­не, глянь на ме­не!
Простак убо­гий, мо­ло­де хлоп'я!
Хто ста­не сло­во слу­ха­ти нев­че­не?
Кого на­вер­ну, роз­во­ру­шу я?"
І мо­вив го­лос: "Від от­сеї хвилі
Ти мій. Про все, чим досі був, за­будь!
Усе по­кинь, вір тільки моїй силі,
Мої сло­ва не­хай те­бе ве­дуть.
А що сум­нив­ся ти в моєму слові,
Так знай: ніко­го не на­вер­неш ти;
Мов стріли б'ються о щи­ти стальові,
Так твій гла­гол о серць людських щи­ти.
На вітер бу­деш мій гла­гол ме­та­ти,
Проповідати бу­деш ти глу­хим;
Де ста­неш ти, ніхто не схо­че ста­ти,
Що пох­ва­лиш, всім ви­дасться ли­хим".
І мо­вив я: "О гос­по­ди, я грішний!
Чи щоб спо­ку­ту­вать всіх вин ва­гу,
Ти на сей труд важ­кий і бе­зуспішний
В сій хвилі кли­чеш свой­ого слу­гу?"
І мо­вив го­лос: "Не тобі се зна­ти!
Не за про­ви­ни я приз­нав те­бе,
Не бе­зуспішно бу­деш пра­цю­ва­ти,
А сер­це в тобі я скріплю сла­бе.
Твоїми го­во­ри­ти­му ус­та­ми
До всіх на­родів і до всіх віків,
Твоїми я тер­нис­ти­ми стеж­ка­ми
Вестиму своїх виб­ра­них борців.
Тобою я нав­чу їх відрікаться
Життя і світу для ви­со­ких дум,
Сучасних нужд, по­гор­ди не ля­каться,
У світлу ціль зострілив­ши весь ум.
Ось уст твоїх я пальцем до­торк­ну­ся
І вло­жу в них своїх гла­голів жар.
І на­ост­рю твій слух, щоб, як оз­ву­ся,
Ти чув мій го­лос, на­че грім із хмар".
Я ниць упав. "О, чую, па­не, чую!"
І серп я ки­нув, і пше­нич­ний стіг,
І батьків дім, невісту мо­ло­дую.
І відтоді не ба­чив більше їх.

КРИК СЕ­РЕД ПІВНОЧІ В ЯКІМСЬ ГЛУХІМ ОКОЛІ...

Крик се­ред півночі в якімсь глухім околі.
Чи вмер хто й сво­яки ри­да­ють по вмер­ло­му?
Чи хто по­ра­не­ний ко­нає в чистім полі?
Чи пла­чуть си­ро­ти, ог­раб­лені і голі,
Без батька-ма­тері, без хліба і без до­му?
Невідомий співак по­хо­ду сте­по­во­го…
Замісто струн нап'яв він те­ти­ви спи­жеві,
Давно за­бу­ту рать з сну бу­дить віко­во­го
І до по­хо­ду знай нак­ли­кує но­во­го
"За зем­лю Руськую, за ра­ни Іго­реві".
Давно за­бу­та рать в за­бутій спить мо­гилі,
І Ігор спить, і з ним все плем'я со­ко­ли­не;
Лиш крик по­ета ще лу­нає в давній силі,
Байдужість сірая ку­няє на мо­гилі,
А кров із руських ран все ри­не, ри­не, ри­не.

АНТОШКОВІ П. (АЗЪ ПОКОЙ) [2]

Діалект чи са­мостійна мо­ва?
Найпустіше в світі се пи­тан­ня.
Міліонам тре­ба сього сло­ва,
І гріхом уся­ке тут хи­тан­ня.
Міліонам тре­ба світла, волі,
Треба вміти, як їх до­би­ваться,
Поки стог­нуть кволі, мерз­нуть голі -
Нам в Па­рас­ки лас­ки до­жи­даться?
Як твій брат із го­ло­ду вми­рає,
А йо­го ти на­кор­ми­ти всту­пиш,
То чи ждеш, аж срібну лож­ку ку­пиш,
Чи бе­реш бу­ко­ву, що він має?
Як твоя у річці то­не ма­ти
І кри­чить: "Ря­туй ме­не, Ан­тош­ку!" -
Будеш ти на гар­ний чо­вен жда­ти
Чи їй ки­неш пер­шу-ліпшу дош­ку?
Зви се діалек­том, зви жар­го­ном
Тую дош­ку, ту бу­ко­ву лож­ку,
А во­на лу­нає відго­мо­ном
В міліонах серць жи­вих, Ан­тош­ку!
Хай та мо­ва вбо­га в славнім роді,
Хай мос­ковська, польська, чеська кра­ща -
Поки слу­жить Ма­тері в при­годі,
То во­на культурі не про­па­ща.
Хоч в сусіда там пи­ха ба­гацька
У пор­фирі сяє та ат­ласі -
На чу­же ба­гатст­во ми не ласі,
Ласа лиш твоя ду­ша жеб­рацька.
Бідні ми, як коні на при­поні,
Збагатись нас труд на рідній ниві:
В діалекті чи хоч би в жар­гоні
Будемо ба­гаті і щас­ливі.
Діалект, а ми йо­го на­ди­шем
Міццю ду­ху і ог­нем лю­бо­ви
І нес­тер­тий слід йо­го за­пи­шем
Самостійно між культурні мо­ви.

ГОВОРИТЬ ДУ­РЕНЬ В СЕРЦІ СВОЇМ...

Говорить ду­рень в серці своїм:
"Єсть бог і есть він бо­гом моїм!
Його я в серці своїм чую,
В ньому я днюю, з ним но­чую.
Він бе­ре­же ме­не, мов ма­ти,
Що я роб­лю, він му­сить зна­ти,
Що я роб­лю і що го­во­рю;
Він в моїх ра­до­щах і в го­рю,
Він в моїх ду­мах, в моїх мріях
І в моїх жа­ло­щах, надіях.
На нього я пок­лав надію
І все, що дію, з ним я дію;
Що мов­лю, в ньому ко­ре­ниться,
Всіх моїх мис­лей він кри­ни­ця;
І кож­дий відрух сер­ця мо­го
Почався в нім і йде до нього.
Мене він лю­бить, як ди­ти­ну,
Пильнує, тішить без упи­ну,
І всі діла мої но­тує,
І шлях мій до ме­ти прос­тує.
Він світ соз­дав, і сон­це, й зорі,
Завісив зем­лю у прос­торі,
Накрив її не­бес пок­ро­вом -
Одним ли­ше всев­лад­ним сло­вом
Своїм "Да бу­дет" все­мо­гу­чим,
Немов до­щу по­то­ком рву­чим.
Він скрізь на морі і на суші
Создав у за­ро­доч­ках душі,
Життя розсіяв незлічен­не -
А все для се­бе і для ме­не.
О, він ступ­не­во йшов, вправ­ляв­ся,
Шість день до цілі наб­ли­жав­ся,
Поки соз­дав най­ви­щу про­бу -
Мене - він на свою по­до­бу.
Він дав мені весь світ у вла­ду;
З йо­го любві я не відпа­ду,
А навіть як згрішу, раб грішний,
То він ка­рать ме­не не спішний:
Хоч як грізнеє пе­ре­сер­дя,
Ще більше в нього ми­ло­сер­дя.
Щоб згла­ди­лась моя про­ви­на,
Він дав за ме­не сво­го си­на;
І щоб мої мо­гутні кри­ла
Не зу­пи­ня­ла, не гніти­ла
Важка ма­терії інертність,
Він дав душі моїй безс­мертність,
Дав за­по­ру­ку без­по­хиб­ну,
Що як ум­ру, то не за­гиб­ну,
Що смерть моя - не скін фа­тальний,
А вхід до раю тріумфальний.
Єсть бог, я чую се, я знаю,
Його у власнім серці маю,
Його у тво­риві я ба­чу,
В своїй йо­го зна­ход­жу вда­чу:
Він в моїй совісті го­во­рить
І мною ни­щить, мною тво­рить,
Що я ска­жу, він "ні" не ска­же,
І що я зв'яжу, він те зв'яже.
Я часть йо­го; де часть, там цілість.
Я твір йо­го, і твор­ця вмілість
Його творіння ви­яв­ляє:
Його дух з ме­не про­мов­ляє,
Його мисль в моїм слові чу­ти:
Я єсьм, то­му й він му­сить бу­ти.
Я в нім жию, і з ним я вічний,
Як син, як склад­ник ор­ганічний,
Як тон із гар­монійним строєм", -
Говорить ду­рень в серці своїм.

ІЗ КНИ­ГИ КА­АФ

У СНІ ЗНАЙ­ШОВ Я ДИВ­НУЮ ДО­ЛИ­НУ...

У сні знай­шов я див­ную до­ли­ну.
Було так яс­но, ти­хо, лег­ко в ній,
Що ба­чи­лоь мені: не йду, а ли­ну.
Сміялася в пиш­ноті вес­няній
Природа, па­хо­ща­ми вся об­ли­та,
І скрізь співав пта­шок нез­ри­мих рій.
Сріблом на збоч­чях хви­лю­вав лан жи­та,
Верхом шумів-гудів відвічний ліс,
Внизу бу­ла ве­лич­на тай­на скри­та.
Внизу був луг, і з нього вітер ніс
Такі розкішні па­хощі, що гру­ди
Аж шир­ша­ли і дух у тілі ріс.
А йшли ті па­хощі з квіток, що всю­ди
Росли - бар­висті, див­них форм, яких,
Мабуть, ніко­ли не пле­ка­ли лю­ди.
Хиляючись до тих квіток пал­ких,
Я чув, що й спів со­лод­кий з них ви­хо­дить,
Мов пас­ма тонів ніжних і м'яких.
Між тих квіток дівчат ба­га­то хо­дить,
Всі в біло­му, в вінках і скин­дяч­ках,
І од­на од­ну все за ру­ку во­дить.
У всіх ма­ленькі ко­ши­ки в ру­ках,
І кож­ду квітку пильно ог­ля­да­ють,
Пестять і підли­ва­ють на гряд­ках.
Не рвуть квіток співу­чих, та зри­ва­ють
Із кож­дої рос­тин­ки по лист­ку
І бе­реж­но у ко­ши­ки скла­да­ють.
І, ба­ча­чи за­ба­ву їх та­ку,
Я мо­вив: "На­що ті лист­ки, дівча­та?
На лік, на стра­ву їх рве­те яку?"
І мо­ви­ла од­на: "Рве­мо для свя­та.
І не на лік, бо для здо­ро­вих се;
І не на стра­ву - си­та на­ша ха­та.
А хто до уст лис­ток сей за­не­се,
І розг­ри­зе, і сок йо­го скуш­тує,
У то­го сер­це розкішшю стря­се;
У то­го смілість ду­шу нап­рос­тує,
У то­го радість очі про­яс­нить,
Турботи всі розвіє й пош­ма­тує.
Твій сум, твою зневіру хоч на мить
Прогонить він; ти ста­неш мов ди­ти­на,
Всю суть свою ти му­сиш відмінить.
Всім лю­бий ти, хоч круг­лий си­ро­ти­на,
І лю­биш всіх, щас­ли­вий в тій любві.
Кааф у нас зо­веться та рос­ти­на".
Пішли. Та йдуть і мов­лять інші дві:
"А ти не рад листків тих скуш­ту­ва­ти
І за­нес­ти їх там, своїй верстві?
Чи все в вас має лютість па­ну­ва­ти,
Зневага до людст­ва, по­гор­да й їдь?"
І ки­нувсь я лист­ки ті дивні рва­ти,
Ось вам пу­чок їх. На­те та гризіть!

ПОЕТЕ, ТЯМ, НА ШЛЯ­ХУ ЖИТТЬОВО­МУ...

Поете, тям, на шля­ху життьово­му
Тобі пер­ли­ни-щас­тя не знай­ти,
Ні за­хис­ту від бурі, злив і гро­му,
Поете, тям, заз­на­ти маєш ти
Всіх мук бут­тя, всіх болів і уни­жень,
Заким дійдеш до світлої ме­ти.
Поете, тям: лиш в сфері мрій, при­вид­жень,
Ілюзій і оман твій рай цвіте,
А геній твій - то міць су­гестій, збли­жень.
Пророцький дар у те­бе лиш на те,
Щоб іншим край обіця­ний вка­зав ти,
А сам не вхо­див у жит­ло свя­те.
І сер­це чу­леє на те лиш взяв ти,
Щоб кож­до­му в день скорбі пільгу ніс,
І в горі сло­во теп­леє ска­зав ти.
Та з влас­ним го­рем крий­ся в тем­ний ліс!
Ніхто до те­бе не прос­тяг­не ру­ку
І не от­ре твоїх кри­ва­вих сліз.
Та не міркуй, що ро­дивсь ти на му­ку,
Бо й роз­кошів най­ви­щих маєш часть,
У творчій силі щас­тя за­по­ру­ку.
Усе, чо­го в тобі сей світ не дасть,
Знайдеш в душі своїй ясніше, кра­ще:
Найвищу прав­ду і най­більшу власть.
Ото й ми­най все тем­не, не­пу­тя­ще,
Весь злуд­ний блиск, тріумфи хвильові,
Все підле, са­мо­люб­не і про­па­ще.
І бе­ре­жи на своїй го­лові
Вінок незв'ялий чис­то­ти, і лас­ки,
І прос­то­ти, мов квіти польові.
У мас­ка­рад жит­тя іди без мас­ки,
На тор­жи­ще цинізмів і на­руг
Виходь з ліхтар­нею з ста­рої каз­ки:
В ній щез­не тіло, по­явиться дух,
Прозора ста­не явищ тем­на ма­са.
І будь ти лю­дям не суд­дя, а друг.
І дзер­ка­ло, й об­но­ва, Gu­ar­da e pas­sa [3].

ОПІВНІЧ. ГЛУ­ХО. ЗИМ­НО. ВІТЕР ВИЄ..

Опівніч. Глу­хо. Зим­но. Вітер виє.
Я змерз. І ви­па­ло з хо­лод­них пальців
Перо. І мо­зок стом­ле­ний відмо­вив
Вже пос­лу­ху. В душі гли­бо­ка пав­за.
Ні дум­ка, ні чут­тя, ні біль - ніщо
В ній не во­ру­шиться. Зав­мер­ло все,
Немов гни­лий ста­вок в гу­ща­вині,
Якого тем­ну во­ду не во­ру­шить
Вітровий по­дих.
Але цить! Се що?
Чи втоп­ле­ни­ки з бо­лот­но­го дна
Встають і з хвиль во­ню­чих прос­тя­га­ють
Опухлії, зе­ле­ну­ваті ру­ки?
І го­лос чу­ти, зойк, ри­дан­ня, стогін -
Не дійсний го­лос, але щось да­ле­ке,
Слабе, мар­не, тінь го­ло­су, зітхан­ня,
Чутне лиш сер­цю, та яке ж бо­лю­че,
Яке бо­лю­че!..
"Тату! Та­ту! Та­ту!
Се ми, твої нев­род­женії діти!
Се ми, твої не­виспівані співи,
Передчасом утоп­лені в баг­нюці!
О, глянь на нас! О, прос­тяг­ни нам ру­ку!
Поклич до світла нас! Пок­лич до сон­ця!
Там ве­се­ло - не­хай ми тут не чах­нем!
Там гар­но так - хай тут не гниєм!"
Не вий­де­те на світло, не­бо­жа­та!
Не ви­вес­ти вже вас мені до сон­ця!
Я сам оце ле­жу у темній ямі,
Я сам гнию тут, до землі при­би­тий,
А з ди­ким ре­го­том по моїй груді
Тупоче, б'є моя ли­хая до­ля!

ЯКБИ ТИ ЗНАВ, ЯК МНО­ГО ВА­ЖИТЬ СЛО­ВО...

Якби ти знав, як мно­го ва­жить сло­во,
Одно сер­деч­не, теп­леє слівце!
Глибокі ра­ни сер­ця як чу­до­во
Вигоює - як­би ти знав оце!
Ти, пев­но б, по­уз бо­лю і роз­пу­ки,
Заціпивши ус­та, без­мов­но не ми­нав,
Ти сіяв би сло­ва потіхи і при­ну­ки,
Мов теп­лий дощ на спраглі ни­ви й лу­ки, -
Якби ти знав!
Якби ти знав, які гли­бокі чи­нить ра­ни
Одно сер­ди­те, згірднеє слівце,
Як чисті душі кри­вить, і по­га­нить,
І троїть на весь вік, - як­би ти знав оце!
Ти б злість свою, не­на­че пса гризько­го,
У най­темніший кут душі заг­нав,
Потіх не ма­ючи та співчут­тя пал­ко­го,
Ти б хоч до­ко­ром не ра­нив ніко­го, -
Якби ти знав!
Якби ти знав, як мно­го го­ря криється
У мас­ках ра­дості, бай­ду­жості і тьми,
Як мно­го лиць, за дня ве­се­лих, миється
До по­душ­ки го­рю­чи­ми слізьми!
Ти б зір свій на­ост­рив лю­бов'ю
І в морі сліз нез­ри­мих по­ри­нав,
Їх гіркість влас­ною зми­вав би кров'ю
І зро­зумів весь жах в людсько­му без­го­лов'ї,
Якби ти знав!
Якби ти знав! Та се знан­ня пре­давнє
Відчути тре­ба, сер­цем зро­зуміть.
Що тем­не для ума, для сер­ця яс­не й яв­не…
І іншим би тобі вка­зав­ся світ.
Ти б сер­цем ріс. Між бур жит­тя й три­во­ги
Була б нес­хит­на, яс­на путь твоя.
Як той, що в бу­рю йшов
по гри­вах хвиль роз­ло­гих,
Так ти б мов­ляв до всіх пла­чу­чих,
скорб­них, вбо­гих:
"Не бійте­ся! Се я!"

Примечания

1

1 - По­ет завж­ди учень (лат).

(обратно)

2

2 - Ди­вись йо­го стат­тю в "Га­ли­ча­нині", 1902, ч. 222, п[ід] з[аго­лов­ком] "Тщет­ная ра­бо­та се­па­ра­тис­тов".

(обратно)

3

3 - По­ди­вись і ми­най (італ).

(обратно)

Оглавление

  • SEMPER TIRO
  • СОНЕТ
  • МОЄМУ ЧИТАЧЕВІ
  • КОНКІСТАДОРИ
  • НОВІ СПІВО­МОВ­КИ
  •   ЦЕХМІСТЕР КУПЕР'ЯН
  •   СУЧАСНА ПРИКАЗКА
  • НА СТАРІ ТЕ­МИ
  •   БЛАЖЕННИЙ МУЖ, ЩО ЙДЕ НА СУД НЕП­РА­ВИХ...
  •   БУЛО СЕ ТРИ ДНІ ПЕ­РЕД МОЇМ ШЛЮ­БОМ...
  •   КРИК СЕ­РЕД ПІВНОЧІ В ЯКІМСЬ ГЛУХІМ ОКОЛІ...
  •   АНТОШКОВІ П. (АЗЪ ПОКОЙ) [2]
  •   ГОВОРИТЬ ДУ­РЕНЬ В СЕРЦІ СВОЇМ...
  • ІЗ КНИ­ГИ КА­АФ
  •   У СНІ ЗНАЙ­ШОВ Я ДИВ­НУЮ ДО­ЛИ­НУ...
  •   ПОЕТЕ, ТЯМ, НА ШЛЯ­ХУ ЖИТТЬОВО­МУ...
  •   ОПІВНІЧ. ГЛУ­ХО. ЗИМ­НО. ВІТЕР ВИЄ..
  •   ЯКБИ ТИ ЗНАВ, ЯК МНО­ГО ВА­ЖИТЬ СЛО­ВО...
  • *** Примечания ***