Небесний народ [Вальдемар Бонзельс] (fb2) читать онлайн

Вальдемар Бонзельс Небесний народ

Розділ перший ЛІСОВА ГАЛЯВИНА

На узліссі, на старій липі, настільки старій, що вона цієї весни, мабуть, не зможе розпустити листки на грубезних покручених гілляках, сидів шпак Куно. Сонце ще не зійшло, і птах удосвіта старанно чистив пір’ячко. На грудях у шпака воно вже вилискувало то чорним, то золотистим, тому він виглядав просто неперевершено. Внизу, на березі струмка, який неквапливо жебонів біля старезної липи, метушилася поміж першими паростками очерету Онна — плиска.

— Агов, мадам, вітаю! — гукнув згори Куно. — Та перестаньте труситися, шановна, ви ж бачите: я прилетів. А це означає що? Весна скоро, пані, весна йде!

Плиска зненацька вклякла на місці і задерла голову.

«Ага, ось він, шпак», — зауважила вона подумки і пробурчала:

— Тих шпаків розвелося стільки!

— Таких, як я, обмаль, — аж образився шпак. — Я, власне, зашвидко прилетів і до того ж зовсім недавно, ви розумієте, що я маю на увазі?

— Та все я прекрасно розумію, — розпочала-таки розмову плиска. — Ви часом тут не гніздо собі збираєтеся звити?

— Тут, це де? На липі? Це як, укупі з усіма воронами, совами та білками, одним словом: всіма, хто чужі гнізда плюндрує? Чи пропонуєте влаштувати гніздо у них під носом? Може, ви, пані, на чомусь і розумієтеся, але, даруйте, гадаю — не в цьому питанні. Та хай там як, але хоч би гасати туди-сюди перестали — і то добре. Господи Боже, але й день гарний сьогодні!

— Та ви просто нахаба, яких світ не бачив! — розсердилася Онна.

— Та хто би міг подумати! — щиро здивувався шпак. — Ви навіть не уявляєте, скільки народу вже про мене так казало. А знаєте, я поняття зеленого не маю, чому? Чому сьогодні так люблять усяку гидоту хто говорити, а хто слухати? Ото, дійсно, питання. А правда, таки гарний день видався?

— Про мене, — буркнула плиска і вже зібралася було йти.

— Та зачекайте, не йдіть, — спинив її шпак. — Якщо так вестимете бесіду, то жодна жива істота з вами не зможе поспілкуватися. Ви там щось зле на весну наговорювали, так? Дивина та й годі. А якими ви всі, лісове птаство маю на увазі, одразу пихатими стаєте, як тільки-но весняне сонечко хоча б раз крізь хмари на вас бликне. Я оце недавно зустрів у терені в’юрка, тож той замазура почав розповідати, що він — золотий горобець. Ви собі можете таке уявити?

— А що, він мав у вас дозволу питатися, чи можна пофантазувати, чи ні?

— Терен зацвів уже, — задумливо промовив Куно. — Вам доводилося коли-небудь сидіти в його цвіті? Квіти ніби самі випромінюють світло, тож поринаєш у нього, немов купаєшся в сонячному промінні… Я, мадам, хочу сказати: ви та, котра полюбляє тільки болотом і трясовиною брьохати, тож лише називаєтеся птахом. Як на мене — ви птах чисто формальний! Однак не будемо більше просторікувати — я поспішаю.

Шпак зістрибнув з гілки і шугонув через поля, які вже вкрилися молодою паростю, навпростець до людського житла. Стрімкого злету Куно не витримала маленька сухенька гілочка і, відламавшись, упала додолу в болото, якраз між анемонами, котрі ще не пробудилися від зимового сну.

Плиска спочатку навіть хотіла трохи позлитися на вітрогона Куно, але потім подумала собі: «А він хіба того вартий? І взагалі: по-перше, цього дурня давно вже тут немає, а по-друге, он який гарний весняний день починається».

Онна вдихнула на повні груди прохолоду весняного вітерцю, який гуляв межи деревами та полем. «Пахне землею, фіалками та росою, — зауважила вона, — а ще свіжістю, яка неймовірно пронизує тебе і наповнює аж до самих кінчиків крил».

Онна знову надзвичайно вишукано, як це вміють лише плиски, заколихалася і задріботіла берегом струмка вгору, через молоді парості очерету та первоцвіту.

Незабаром весняне небо освітило ранкове сонце. Анемони м’яко заколихалися під прохолодним та ще зовсім не видимим у безлистому лісі лагідним вітерцем, який, здавалося, злітав з грубезного гілля липи додолу. Сонячні промені торкнулися змерзлої трави, на якій іскрилися тисячі перлинок холодної роси.

Стебельця ожили, і вже скоро серед перших паростків поширилася новина, що день має бути погожим та гарним.

Направду, якщо подумати та поспостерігати, то обов’язково дійдеш висновку, що день (як відрізок часу) для трав має набагато більше значення, ніж для нас, людей. Річ у тім, що тривалість життя більшості рослин набагато коротша, ніж у тварин та людей. Серед трав, до прикладу, є навіть такі, що цвітуть лише один день. Вони прокидаються зранку, розпускаються, виставляючи до сонячних променів свої личка, опівдні рослинки вже переступають половину свого віку, а ввечері їм треба прощатися із цим світом. Отож, рослинам-одноденкам і тим, які живуть трохи довше, днина видається набагато важливішою та більш наповненою подіями. Вони сприймають її зовсім по-іншому, ніж люди та тварини. А для квітів найкращі дні в їхньому житті — це пора цвітіння.

Ось щаслива маргаритка звільна повернулася до світла і горілиць насолоджується червоними променями вранішнього сонця. Вона знає ціну такому теплому весняному дневі, бо пережила зиму та пізнала багато в житті. Виглядає, ніби якась спрагла істота великими ковтками солодко тамує спрагу.

Наситившись сонцем, квітка голосно побажала доброго ранку своїм сусідкам-маргариткам, правда дещо меншим та молодшим від неї. Опісля прорекла таке:

Треба сказати — багато людей дотримуються версії, що ні рослини, ані тварини говорити не вміють. І, як не дивно, вони таки мають рацію, бо мова рослин і тварин, а також спосіб їхнього спілкування не подібні до людських. Однак, перепрошую: через таку відмінність не потрібно робити поспішних висновків і вважати, що вони взагалі не розмовляють! Комахи та рослини спілкуються через свої органи чуття. І це не означає, що вони гірші за нас, не можуть бути ніжними, чутливими, такими, що вміють слухати, а деколи навіть бути впертими. Рослини для того, щоб поспілкуватися, використовують вітер, свій запах, але перш за все комах: саме вони, комахи, утворюють розгалужену службу поширення новин і вправно розносять поміж квітів претензії, бажання та навіть думки. Та що там думки, рослини дивовижним чином здатні передавати одне одному найменші, а також найкращі пережиті ними відчуття!

Колись давно людина ще вірила у те, що все живе у природі вміє спілкуватися різними голосами, сьогодні ж бачимо зовсім інше. Очевидно, це сталося через те, що давним-давно, я маю на увазі за тисячу років дотепер, людина жила ближче до природи, і в ті часи вона була ще вдячна рослинам за їхні плоди, тваринам — за поміч, а лісам — за наданий прихисток. Тоді людина дуже залежала від довкілля і намагалася гармонійно співіснувати з усім живим, тож шанобливо прислухалася до голосів тих, хто у той чи інший спосіб допомагав їй, та до шелесту в кроні старої липи.

Давним-давно наші предки ще чули голос дерева, його оповідь про минулі часи та віщування на майбутнє. І не потрібно нам одразу відкидати усе те, що було в старовину, бо це, мовляв, забобони. Кожен, хто любить виходити зі своєї домівки та побути на природі, обов’язково підтвердить мої слова, що сонце над лугами або шум крони дерева під вітром заспокоюють, наводять на роздуми та несуть полегшення. То хто ж відмовиться від такої допомоги, коли важко на серці за минуле, немає віри у краще майбутнє чи напосіли гіркі роздуми про сьогодення?

Отож були часи, коли між світом людей та іншими істотами й довкіллям існувало повне взаєморозуміння, і це тільки наша вина, що втратили таку здатність та не хочемо більше слухати голосу природи навколо себе.

Я хочу розповісти вам усілякі історії, про які чув, та події, свідком яких мав змогу бути, переклавши їх мовою людей. Сподіваюся, що колись ви й самі, походивши на природу та прислухавшись, навчитеся розуміти мову тварин чи рослин, як розумію її я. А коли навчитеся, то хто зна, може, ви будете розуміти навіть ліпше за мене. Отже, дізнаєтеся набагато більше цікавого, ніж я оце саме збираюся вам оповісти. Так уже в цім світі повелося, що відчути прекрасне у ньому — це зовсім не те, що розповісти чи послухати оповідь іншого.

Більшість з подій, які відбуваються в цій історії, сталися на лісовій галявині, що біля потічка Трауль. Це там, де закінчуються поля та луки, а на межі між ними й лісом, у якому височіють сосни та різні листяні дерева, росте тисячолітня липа. Це місцина, про яку мало хто й знає. Лише час від часу, здебільшого навесні та восени, проходить повз неї селянин, що має поблизу поле, де він сіє чи оре. А ще десь раз на рік, не більше, це вже точно, заходить сюди мисливець зі своїм гончаком.

Отож, на лісовій галявині спокійно, тихо та розмірено живуть собі різні мешканці лісу, і людина їм не заважає. Для більшості рослин узлісся їх світ — це вітер, благодатні сонячні промені, живодайний дощик та темна землиця, котрій вони довіряють як нікому. Мабуть, дерева та птахи оповіли їм про людей. Проте, якщо вже йдеться про оповіді, то ніхто не може зрівнятися у цьому (гарними вечорами) зі старезною липою, яка має багато чого розповісти зі свого щедрого на події минулого. А ще є на галявині й такі мешканці, мало, правда, їх, та все ж, котрі взагалі за все життя ще ніколи не бачили людини.

Розділ другий ПОЯВА ЕЛЬФА

Якщо взяти за відлік літочислення людей, то це сталося десь між Пасхою та Зеленими святами. Навесні цього благословенного року трапилася небачена подія, від якої мешканці лісової галявини були у великому хвилюванні та захваті. Це відбулося, коли саме настав чистий сонячний ранок, який неможливо описати словами. Земля духмяніла, паруючи дощем, що випав уночі. Свіжість, яка під сонячними промінцями запанувала навкруги, була такою блаженною, що радість усього живого, здавалося, сплелася воєдино та гучно наповнила ліс.

На галявині над первоцвітом та синенькими зірочками переліски дзвеніла, виспівуючи, кропив’янка. Пташка, націливши дзьобик у небесну синяву, так захопилася співом та поринула в пісню, що здавалося — вона просто упивається відчуттям насолоди жити на цьому білому світі. Її пісня лунала під світлою пеленою крони молодого бука, листя якого вилискувало під сонцем щирим золотом, летіла далі, де між стовбурами смерк її поглинала темнотою своїх заглибин затишність лісової самотності. Тут і там — всюди, де тільки буяла зелень та яскравіло світло, щебетало, свистало та цвірінькало — все раділо. Жодне із живих створінь і гадки не мало нудьгувати чи сумувати. А до їхнього повного весняного щастя з небесної сині простягало руки-промені щедре сонечко.

Який же ж то був день! Хто б то зміг передати, втиснути в рамки опису всю його повноту? Все навколо цвіло, а на землі розпускав смарагдово-зелені густі віти щедро вкритий крапельками роси мох. На кронах дерев під вільним, нічим не затуленим промінням розкривалися одна за одною квіточки суцвіть.

Коли кропив’янка закінчила свою пісню, вона опустилася додолу, щоб поснідати, випити прохолодної водиці та й розгледітися заодно. Долі, поблизу нори біля вузлуватого кореня одного з дерев вона натрапила на старезного крота, якому ця нора слугувала за домівку.

— Така хороша днина, що навіть і ви не витримали та й вилізли, еге ж? — приязно спитала вона і про всяк випадок трішечки відійшла вбік, з тими кротами ніколи не знаєш…

Старий заперечливо крутнув головою та заморгав маленькими стуленими оченятами.

— Тільки тепло. Тепла, як на мене, ото саме враз. А от світла таки забагато. Мені стільки не треба. Ви би зайшли колись до мене в нору. Можна хоч зараз, нумо спробуйте! От побачите, не комфорт, а просто чудо. Усюди миленька темрява, прохолодно, тиша і, зауважте, температура завше стабільна, почуваєш себе просто-таки як вареник у сметані. Крім того, мені зовсім нема потреби вганяти за якимось комариком чи мухою, як оце ви. Хробаки та личинки самі заповзають у мої нори. Лежать там собі й чекають, поки я їх з’їм. От це не життя, а казка, маю вам сказати.

— Тьху на тебе, — промовила кропив’янка і всміхнулася. — Справжнісінький кріт, ні додати ні відняти. Якби не знала вас уже довший час, то розмови і не починала б. До вашої кротячої натури таки треба призвичаїтися, розумієте, про що я? Якби вам хоча б трішечки розуміння… Та де там: вперті — і край. Це все від занудливої роботи. Ех, якби не ця ваша впертість, я розповіла б вам, як то жити щасливим. Насамперед — ваш дім має бути відкритий небу. Ось це і є головною передумовою для радості у серці. Ви думаєте, ми, птахи, співали б так багато, якби наше помешкання ховало від нас небо?

Кріт підсліпувато моргнув кілька разів, і його широка, зісподу рожева лапа відгорнула вбік дрібку землі.

— То це ви про гнізда ваші таку патетику розводите? — перепитав він направду здивовано. — І хто б ще міг понавигадувати таке? Та ви би хоч один-єдиний раз побачили мою зручнесеньку нірку-домівку! То таких би набралися заздрощів, такого б зазнали розчарування, що надалі забули би назовсім про свої відкриті помешкання, безмежні небеса та прилинули додолу… Знайшли що домівкою називати! Таку хату збудувати легко. Принести кілька сухих гілочок, сіна або ж, у кращому разі, кінського волосу, одним словом — усілякого непотребу. Отож, понакидаєте те одне на одне і сідаєте у ту купу. Можна додати, що перед тим туди справді заглядає небо. А чому йому б і не заглянути? Важко хіба, га? Воно, те небо, нікуди не дінеться: то загляне, то дощем хлюпне, і, скоріш за все, йому байдуже, чи така, сказати б, домівка одна під ним, чи багато їх. І ось саме від цього вам співати хочеться. Ага, то ось які ви, птахи! Добре, що нарешті я про вас таке дізнався.

— Господи Боже ж ти мій… — знітилася кропив’янка, ошелешена таким однобоким сприйняттям. — Але, з іншого боку, хто б там мучився і переконував оце підсліпувате доробало, у якого на меті лиш одне: попорпатися в болоті та грязюці. Ні, направду, це ж у вас єдине вподобання: встромити свого носа в ґрунт і ритися в ньому. Як засіли там глибоко, то відразу й кажете, що живете як у Христа за пазухою.

— Та ви просто не уявляєте собі, що це таке — земля, — примирливо забурмотів кріт, усміхнувся та пошкрябав собі черевце. — Ви й гадки не маєте, яке це благо, вітрогони пернаті! Певно, хто літає, той мусить-таки бути вітряним та непостійним. Нічого сталого і стійкого: у вас же за душею ні нори, ні діри. Фітькаєте то там, то сям, а на вечір сядете і не втямки вам, навіщо цілий день крильцями тріпотіли.

Зі схилу потягнуло духмяним ароматом, очевидно, десь у лісі зацвів кущ. Суперечка крота з кропив’янкою не залишилася непоміченою. Навколо почали збиратися лісові мешканці: білочка, яку всі знали на ім’я Лі, вуж Йоса, а з-під тільки-но розквітлої парасольки деревію виглядало кілька жуків. Усі втішалися з диспуту, який чимраз більше розпалювався. Та нараз суперечка й хихотіння присутніх обірвалися, хоча ніхто спочатку не второпав, що ж відбувається.

Позаду величезного та старезного пенька засвітився у темряві лісового затінку якийсь вогник-світлячок. Він хоч і не мав ніякого стосунку до сонця та його промінців, а все ж мерехтів яскраво. Саме це мерехтіння і принесло зі собою тишу на розбурхану пристрастями лісову поляну. Усі присутні на ній тварини замовкли і застигли у глибокому здивуванні. Одне за одним вони зачудовано повертали голови в сторону миготливого об’єкта — і їх охоплював неземний подив, а в декотрих навіть відчутно закалатало серце.

Та ось усі мешканці галявини розгледіли маленького, просто малюсінького чоловічка, блідого і мовчазного, який стояв посередині цього мерехтливого сяйва, простягнувши, ніби в благанні та острахові, руки. Створіння було не більшим за будь-яку з місцевих квіток. Воно мало тендітні білосніжні крильця, що стриміли вище плечей і ледь-ледь тріпотіли на ніжних подихах вітру, який гомонів у верхівках маленьких брунатних гайків та колихав квіточки на мохах. Здавалося, що тіло цієї дивовижної істоти випромінювало світло, ба вона й сама була немов зіткана із нього. Незнайомець не крокував, а плив над землею і, без сумніву, наближався, виблискуючи великими, неначе дві зірки, очима, до тварин, які принишкли на галявині.

Неможливо описати здивування та захоплення лісових мешканців, що не могли відірвати очей від дивного світлого створіння. Та що казати! Не тільки тварини, навіть рослини, усі, до найменшої травинки, схвильовано спостерігали за істотою з яскравого світла, котра пливла повз них, немов якийсь маленький ангел. Декотрі, що були більш досвідченими, могли вже здогадатися, що це квітковий ельф, проте їхнє здивування не було від цього меншим, бо точно знали, що такі створіння живуть лише кілька годин уночі. Розбуджені місячним світлом, вони відмирають у перших променях ранкового сонця, перетворюючись на вранішню росу, а квіти збирають її у своїх чашечках, де ельфи наступної місячної ночі знову народжуються. Це було просто нечувано, навіть найстаріші мешканці лісу не могли пригадати собі, щоб квітковий ельф міг уздріти денне світло. А старезна липа, котра багато чого набачилася за сотні років життя, і та проскрипіла зі своєї крислатої вишини: «Сталося диво, кажу я вам, любі, диво!»

Лісові мешканці розгублено вклякли на галявині, і жоден з них не міг вичавити із себе бодай слова. Зі своїх схованок, нірок та інших прихистків виглядали решта і також завмирали від розгубленості. Під враженням від побаченого усі навіть позабували про страх перед хижаками. Хоча, правда, ніхто в цей момент і подумати не міг зробити кому іншому якусь шкоду.

Маленька людиноподібна істота заговорила до тварин: «Не бійтеся мене, я просто один з квіткових ельфів. Я заблукав і не можу знайти свій дім. Дозвольте мені жити у вас». Важко описати, що тут почало діятися! Мешканці узлісся всього чекали, але ж не такої простої та скромної просьби. Вони знову безпомічно завмерли, бо кожен хотів проявити люб’язність та доброзичливість, однак не знав, з чого почати.

Із гілки липи, з глибокої тіні, мало не коло самого стовбура почувся голос Уки, яку події на галявині спонукали покинути своє дупло і вибратися на денне світло: «Радійте, ощасливлені, — гучно виголосила вона, — у нас хоче жити ельф! Повірте мені, це принесе нам тільки радість, тож будьте люб’язними з ним». Після цього сова звернулася до ельфа: «Ласкаво просимо до гурту, живи тут, на цьому узліссі, де тобі заманеться, і так довго, як сам забажаєш. Кожен з нас завжди буде радий допомогти, коли попросиш. Усі дуже втішені, що ти обрав для оселі місце, де ми самі живемо. А тут вельми гарно, я не перебільшую, нема такого, хто би це заперечував».

Стара сова Уку вважалася надзвичайно мудрою і мала неабияку шану в лісових мешканців. Хоча, як направду, сові не дуже й треба було кого переконувати, сердечно прийняти миле створіння зі світла бажали усі.

Після привітання Уки нерішучість та збентеженість дещо відступили, і всі кинулися один наперед одного пропонувати та радити, а лугові квіти розпочали ніжно бриніти на подихах вітру. Отож, якщо коротко, то не залишилося нікого, хто б із радістю не поділяв думки Уки. Ельф уважно всіх слухав та вдячно посміхався, і це надзвичайно зворушило лісових мешканців, бо ж усі відали, що йому немає потреби щось просити. Хто ж бо не знає сили чар квіткового ельфа?! Водночас їм також було зрозумілим, що цей казковий чоловічок відмовився від чарівної сили ночі, однак не могли второпати, навіщо він це зробив. Проте вже незабаром отримали вичерпну відповідь: ельф розповів свою історію, перед тим подякувавши слухачам від усього серця.

— Я мушу залишатися на землі, — розпочав він високим і сумним голосом. — Я не можу повернутися в царство ельфів, так як це роблять інші мої брати.

Я побачив сонячне світло, а цього не можна робити жодному ельфові. Одної ясної місячної ночі я відродивсь у лілії. У мене виросли крила, які ми, ельфи, отримуємо, як тільки з’являється бажання полишити свою квітку з тим, щоб одарувати іншу істоту щастям. Але коли покинемо квітку — назад вже не повернемося: як тільки забринить світанок на горизонті, перше ранкове світло перетворює нас на росу, а рослини вбирають її. Наші душі повертаються у царство ельфів.

Але, мої милі, все за порядком. Отож, у ту ніч, коли я прокинувся, мене відвідала крилата істота — бджола, її звали Майя. Вона покинула свій вулик, щоби пізнати світ. Майя бажала побачити людей та дізнатися, коли вони найкращі і коли найщасливіші. Ви знаєте, що ми, ельфи, наділені чарівною силою виконати найзаповітніше бажання тієї істоти, котру першою зустрінемо у ніч нашого життя. Отож, ми полетіли через ясну місячну ніч в одне таке місце, де на краю лісу серед листя та заквітлих гілок зустрілися двоє людей: юнак та дівчина. Вона поклала йому голову на плече, а він обійняв її рукою — ніби хотів захистити від чогось. Закохані отак сиділи собі вкупочці та дивилися одне на одного широко розплющеними очима.

Тоді й трапилося, мої любі, те чудо, через що я тепер серед вас. Отож, я не міг відірвати погляду від виразу облич тих двох. Від них у світлі місячного неба променіло сяйво, а очі закоханих світилися так, що неможливо земними словами описати це благословенне диво. Я був зворушений до глибини душі.

Я хотів осягнути причини цього світла, хотів зрозуміти стан блаженства та радості тих двох, хотів, а не міг. Я відчував, що ця земна ясна сила може бути розкрита перед кожним, і водночас мені було невимовно сумно, бо не можу приєднатися до цього земного щастя, не можу стати його частинкою. Мені щораз більше здавалося, що душевне блаженство цих людей палахкотить усе яскравіше та яскравіше, і це сяйво паморочило мене, викликало захоплення, у яке поринав, відчуваючи, що розчиняюсь у ньому, перестаю сприймати реальність. «Що ж це таке зі мною діється? — думав собі. — Що це за відчуття? А що на цій чужій для мене землі ще є таке, про що не знаю?»

Та ось у мене ніби блискавка влучила! Мої милі, ніколи не зможу описати, як якась неймовірна життєва сила втягнула мене, ніби у вихор, мої очі перестали бачити. Я голосно скрикнув і, похитуючись, ступив у квітку, котра була мокрою від роси. Потім побачив велетенську заграву, що запалахкотіла на горизонті. Від цього вогню все навкруги заіскрилося та запалало. Довколишня природа нараз прокинулася та вибухнула радісними голосами. І хоча ці голоси були чужими для мене, їхня життєрадісність манила до себе. Я вже знав, що побачив заборонене — сонце, котре сходить, і тепер ніколи не зможу повернутися назад на свою батьківщину, у королівство ельфів!

Маленький оповідач замовк, із сумом затулив обличчя руками та похилив голову. Навкруги запанувала тиша: усі, хто його слухав, мовчали і схвильовано дивилися на сяйво, яким він світився, та на золоте волосся, котре сумно і м’яко зблискувало.

Ельф продовжив свою оповідь, і його голос затремтів від хвилювання:

— Ви не можете уявити, мої любі, як це спостерегти променистий схід сонця очима, що ніколи його не бачили! Його вогненна пишнота, його небесна всемогутність запаморочили мене — і я знепритомнів. Не можу вам сказати, скільки пролежав без пам’яті. Проте за деякий час прийшовши до тями, я прокинувся для нового, зовсім не знаного життя. Я немовби лежав у теплому золотистому струмку, який плюскотів по мені. Відкривши очі, побачив, що перебуваю на землі під квітами, а на моєму тілі витанцьовують сонячні промінчики, і я просто купаюся в них. Довгенько я так лежав і, затаївшись, ніяк не міг призвичаїтися. Душу огорнув сум, бо не міг повірити у нове щастя. Моє серце переповнювалося страхом та якимось незрозумілим захватом. Здавалося, ніби воно затиснене десь у глибинах мого єства, а тепер хоче вирватися на свободу.

Коли після цих слів ельф зробив паузу, один з лісових птахів, який, затамувавши дух, слухав на гілці липи розповідь, не міг більше стримуватися і щосили гукнув: «Довірся сонцю, любий ельфе! Там, угорі, коли воно на небі, невимовно гарно!»

Всі решта створінь ніби чекали цього окрику, бо раптом довкола залунало:

«У небі під сонцем — просто чудово!» Голоси сплелися воєдино і покотилися, тріпочучи листям, колихаючи травами і гойдаючи квітами. І не знайшлося жодної тварини, рослини чи комахи, хто б не приєднав свого голосу, віддаючи хвалу сонцю. Проте у посмішці, з якою ельф подякував усім створінням за їх співчуття і пораду, вловлювався такий біль та сум, що стара Уку задумливо похитала головою. Сова направду була мудрим птахом, тому чудово розуміла, як почував себе ельф.

— Ти сумуєш за домівкою, за твоїм втраченим королівством? — спитала вона сердечно і щиро.

Ельф зиркнув до неї вгору і кивнув.

— Кохання залишило тебе на землі, — продовжила тим часом Уку, — а любов тебе звільнить.

Маленьке, світле, схоже на людську істоту створіння зі здивуванням глянуло на великого птаха.

— Ти правду сказала, — відповів він, — але ця любов, що зможе мене звільнити, має бути значно палкішою від того кохання, через яке я втратив свій дім. Так каже прадавній ельфійський закон. Ох, як же це сумно втратити рідний дім! Де ж мені таку любов знайти, коли-то вона мені стрінеться?

Уку мовчала, задумливо втупившись поглядом кудись у світлу далину. Проте решта тварин, ніби знаючи наперед, що саме перебування на лісовій галявині стане для ельфа максимально приємним, розпочали бурхливу діяльність. Вони усі разом старанно заходилися влаштовувати під одним з могутніх коренів старої липи маленьке помешкання, встеляючи його мохом та пір’ям. Надійно захищений від дощу, прихисток був відкритий промінню вранішнього сонця.

На величезну радість лісових жителів, ельф прийняв цей дар і пообіцяв залишитися в них.

Розділ третій ВЕСНЯНА НІЧ

Ось так і сталося, що квітковий ельф, чарівна істота літньої ночі, потрапив в історію, про яку розповідалося раніше. Він став вигнанцем і змушений був тепер жити на землі, серед людей, тварин та рослин. На тій самій землі, де це казкове створіння хвилево опинилося, живемо якусь свідому часинку і ми, люди. Наша домівка — планета зелених лугів, водяних плес, гір, долин, днів та ночей.

На землі ельфи живуть недовго. Їх призначення — вийти з квітки, прокинувшись на декілька годин у місячному сяйві. Тому ці казкові істоти мало знають про земні справи. На той короткий момент життя у їх душах мало що залишається від світу мерехтливих зір та блідого місячного сяйва, світу, в якому переплелися добро і зло, світу, котрий нерідко приносить неймовірні страждання. Отак, допитливо посміхаючись, душі ельфів засинають поміж світами, перетворюючись на крапельки роси. А на ранковій зорі ці ніжні душі випивають рослини. Тож коли клубочиться, паруючи на сонці, вранішній туман, це означає, що знову й знову вічна круговерть природи приймає до себе їх прозорі тільця.

Люди бачать ельфів дуже рідко. Часами їх бачать діти, проте, знову ж таки, хіба що вві сні. Вони — як ангели, з’являються лише тим, хто у них вірить і любить.

Ельфи надзвичайно подібні до янголів, проте вони, немов діти, не знають про царство любові та не мають усесилля Божих посланців.

Однак ми забігли наперед, бо ця книга має розповісти про все це ще не раз. Справді — подія сталася надзвичайна. Це я про те, що ельф побачив землю у сонячному світлі, котре своїм життєдайним блиском чудодійно вплинуло на його серце і душу та потроху зробило його чутливим до радості й болю. Словом, зробило його земним.

* * *

Настала весна, ось вона вже повною силою буяє у своєму розквіті. Почуття та помисли ельфа, його душа прокинулися в унісон з незліченними душами квітів і комашок, радіючи самому існуванню, як тішаться буттям люди і тварини. Щодня на галявину приходили все інші лісові мешканці, дивуючи ельфа своєю неповторністю. Крім того, щомиті розпускалися нові квіти, і їхні кольори та запах, що посилювалися на сонці та в дощ, викликали за кожним разом неповторне відчуття щастя.

Якби душам ельфів не було притаманне глибоке розуміння сутності усього живого, то наш герой, без сумніву, не витримав би напливу відчуттів і в його серці запанувало б сум’яття.

Ельф відчував, як його легенько пекло десь усередині, однак через цей біль ставав чимраз ближче до того, сутність чого пізнавав. Він ще не знав, що це і є любов, яка повільно розгорялася у його серці, та вже підсвідомо здогадувався, що ця пекуча ніжність надії та туга за домівкою, за спільністю зі своїм народом і радістю від зустрічі з ним стають його єством. Йому здавалося, що цей тихий, невпинний біль у глибині душі підводив його все ближче до світла, до тієї невловимої величі, яка змушує поломеніти навіть земну поверхню. Такі переживання вчили його бачити по-іншому та прислухатися, і ельф починав розуміти всі голоси, які лунали довкола. Він починав усвідомлювати, наразі, правда, немов уві сні, що це пристрасне бажання у його серці є прагненням бути разом, належати до спільноти. Саме це почуття, власне, було також і великою рушійною силою для усього живого.

Зачудований, сповнений мрій ельф занурився у споглядання і вивчення дня та ночі й аж здригнувся від їхньої реальності. Він стежив за зоряними небесами, котрі, як йому видавалося, уже колись бачив, а вони світилися, мандрували і співали, та все ж залишалися незмінними. Ельф осягнув небесний шлях води, котру випивало сонце, а хмари повертали її назад на землю, та неймовірно радів віддзеркаленню неба у краплинках роси. Проте найбільше доброго духа окрилювала велич сонця, його милостива хода у небесній синяві, його м’якість та повнота, його невимовна щедрість. Сонячне сяйво та тепло ельф любив до нестями. Його шана небесному світилу була настільки глибокою, що навіть найменший просвіток сонячної пишноти викликав у нього оптимістичну захопленість.

Часто ельф сидів на своєму улюбленому місці і споглядав ялинник, де через пухнасто-густі віти просочуються сонячні промені, спадаючи високими стовпами на мох, від чого в сутінках повсюди спалахують світленькі золотисті острівці. Ці кругляки сяйва — нерухомі, і земля довкола скидається на велетенський килим тиші з чудернацьким світляним орнаментом. А десь у вишині виграють на весняному вітрі свою потужну життєдайну мелодію далекі крони. Їхня музика викликала в ельфа блаженство грайливого сну. Він ніби чув угорі невмирущу мелодію вільної жвавості водночас з печальними нотами земних пут.

Уже проживши певний час на узліссі, одного разу ельф прокинувся серед ночі, і місячні промені виманили його із зеленої печери у тиху ніч, яка вигравала сріблястим місячним промінням. У струмку розквітли лілії, вони біліли снігом на застиглому плесі. Було тихо, прохолодно, і вже незабаром мав настати ранок, бо починали затихати голоси нічних тварин.

У небі виднівся лише серпик від цілого місяця, та все ж ніч була настільки світлою, що зорі на темному небі ледь-ледь мерехтіли. Земля навколо духмяніла вологою, бо день тому випав дощ. Коли ельф сів на гілку липи, що зеленіла невисоко над землею, у траву впали, зблиснувши та пролетівши свій недовгий шлях додолу, кілька крапельок роси. Це були маленькі прозорі круглячки, котрі містили в собі трішечки місячного проміння, блиску і свіжості та розносили це все у повітрі.

Ельф провів падіння краплинок поглядом і подумав про рослини, які питимуть їх життєдайну вологу під час сну. «Коли земля прийме ці росинки, — міркував добрий дух, — тоді світло повернеться на небеса». Ця думка заполонила ельфа, і він ворухнув листком, що був поблизу, та почав спостерігати за світляними краплями, які, падаючи, живлять рослини.

Ліс чорнів суцільною глибою, чорною, немов смола, і в місячних променях виднілися лише ті стовбури, котрі стояли із самого краю. Блискучі смуги нічного світила пробували розчинити безмовну чорноту, проте губилися в ній. «А чи є на землі, — подумав ельф, — місцина, ну хоча б завбільшки з мою долоню, і щоб там не було зовсім ніякого життя? Повсюди, де тільки воно пульсує, там світиться маленький вогник. Там місце, де чекають на світло і де приймають його з радістю, а потім, хто як може, віддають отримане сяйво назад. Ніде світло не є таким бажаним, як на землі».

Тишу порушило дзижчання, воно спочатку ледь чутно залунало з глибини чорних стовбурів, та поволі голоснішало — і ось уже поважно та урочисто повз ельфа пролетів великий жук-плавунець, який вирушив на пошуки нової водойми, щоби провести там день. «Йому, мабуть, неабияк подобається летіти у сріблястій темряві та цілющому повітрі», — подумав ельф і провів жука поглядом. Гул затих вдалині, і знову настала тиша. Поруч із добрим духом запломеніла діамантом крапелька роси, її блиск майже засліпив його. В краплі віддзеркалювався місяць, граючи сяйвом, немов у кришталі. Проте навколо світліше не ставало: зусібіч насувалася темна, наче провалля, ніч. Краплина увібрала в себе сяйво, виблискуючи ним у своїй кругленькій прохолоді. У цій світлій чистоті помістився крихітно-лискучий мікросвіт.

«А цілком може бути, — подумав знову ельф, — що й у цьому світі живуть створіння. Життя у них — секунди, але ці миттєвості є для них вічністю. Ці істоти вловлюють світло з наших небес і радісно віддзеркалюють його назад».

Краплина відірвалася і впала додолу, згаснувши у темряві.

Ельф пригадав собі ластівок, яких він аж до смерку бачив у небі на запаморочливій висоті. З однією з них він познайомився ще за дня. Їхня зустріч відбулася в полі. Там пташка шукала глину для свого гнізда. Розповідь ластівки залишила у серці ельфа яскраву картину чужого йому світу. Він пригадав її слова і подумав, що птахи зовсім по-іншому сприймають усе навкруги, ніж люди чи тварини, котрі живуть долі. «Рік у рік ви, ластівки, мандруєте на південь, пролітаючи над дзеркальним плесом моря. Ви бачите безконечні срібно-блискучі простори, над якими кожного ранку встає, поломеніючи, красне сонечко. Цілий день воно пливе небесами, лисніючи у складках хвиль, а ввечері поволеньки занурює своє багряно-червоне тіло у світле ложе горизонту. А ви летите далі самі-самісінькі над величезним обширом води, котра виглядає немов рідке залізо, небо на заході — як скло, через яке струменить світло, на сході воно — холодне і блакитне, бо звідти насувається ніч», — так роздумував ельф, пригадуючи захопливу розповідь ластівки.

«А хіба ви, люди, не набагато щасливіші? — продовжував свої міркування добрий дух. — Я живу серед звірів та рослин і не можу постати перед вами, а от тягне до вас ще сильніше та нестримніше, ніж у ту першу ніч, коли вперше побачив вас, пізнав ваше щастя. Ви — сонячні істоти, ви — благословенні, наділені вмінням сприймати геть усе на світі! Ви — багаті, ви можете тонко відчувати, можете радіти і сумувати. Я хотів би осягнути ваше єство, ваше вміння веселитися та сміятися заразливим сміхом, хотів би пізнати причину вашого суму та сліз. А скільки легенд про вашу велич і про вашу жалюгідність розповідають у старому світі!»

Десь із глибини підсвідомого виринуло, ніби давно забуті дитячі спогади, відчуття, що колись, в інші часи, він знав про це достеменно. Проте, майже доходячи до сутності якоїсь речі, нараз усе затьмарювалося, ніби чисте небо грозовими хмарами, розуміння вислизало, а на ельфа находив важкий сум, і він тікав зі світу думок та мрій, повертаючись у реальність видимого та відчутного.

«Життя, — думав ельф, — чудесне життя на землі…» У нього з’явилося відчуття, ніби він не тут, він спить, а все навкруги — тільки сон; йому мариться, що живе на землі серед земних істот. Ельф лежав, укритий темною пеленою ночі, і ця пелена таємничо та невимовно прекрасно оздоблювала усе навколо, а добрий дух тихо промовляв у цей морок, які люди самотні і як вони самі собі цю самотність створюють: «Причина має бути в тому, що я не звідси. Либонь, тому я відчуваю надзвичайну велич, неповторну красу й особливість в усьому, що тут відбувається. Той, хто тут провів дитинство, народившись від земних батьків, свій серед своїх, той виростає у звиклому оточенні. Його не мучать душевні потрясіння та здивування. Таким усе довкруж помалу стає звичним, вони обвикають до прекрасного навколо себе, сприймають усі ці чудеса, як звичайну буденність, як само собою зрозуміле. Земні мешканці мають певність у тому, що бачать, та холоднокровно споглядають довколишній світ. Земля для них — рідний дім, подив у людей викликає лише смерть, яка водночас є тим, у чому вони твердо переконані. Усі створіння, з якими я тут познайомився, наділені більшою впевненістю та більшим чуттям належності до чогось, ніж я, проте вони менше зачаровуються. Мабуть, причина в тому, що земля для них давно вже звичний дім, а от зі мною все по-іншому: я не можу не помітити очевидного дива. Я ж бо ніколи не пройду галявиною, не звернувши уваги, які прекрасні на ній квіти. Коли я вперше побачив на небі мерехтливі цяточки, то вже знав, що це — зорі. Також з першого погляду впізнав усмішку, хоча вона була чужою на моїх губах. А от ніколи досі не бачені сонячні промені полонили мене, викликавши відчуття невимовного щастя. На людей теж дивилися з високості небесні світила, викликаючи сльози радості чи болю, а вони не знали, що то таке. Це стало їхнім єством ще до того, як осягнули його сутність. Цілком можливо, що люди набагато щасливіші перебувати під благодійним впливом своєї землі, зовсім не усвідомлюючи цього. Вони просто сліпі і навіть не задумуються над таким. А воно і краще: пишнота землі настільки велика, що людина, очевидно, мусила б скоріше померти, ніж одного дня відчути її усю нараз».

І ось, коли в оцю тиху весняну ніч ельфа обсіли такі дивні, хвилюючі та благоговійні думи і помисли, раптом його охопило незвичне відчуття, від якого аж здригнувся та розвів руки. Він ніби хотів обійняти, втримуючи коло себе, надмір ніжності, та ніяк не міг зрозуміти, що це таке з ним відбувається. Ельф тільки пригадував собі двох закоханих, які сиділи, обнявшись, тої літньої ночі, коли він прокинувся. Також пригадував пишноту квітів та суцвіть, що буяли навколо, яскраве сонце над галявиною, радість птаства в пишній зелені крон. У цей момент, перебуваючи в стані душевного одкровення, несподівано ельф відчув сутність тієї сили, котра поєднувала його з усім живим у природі. Він не міг стриматися, щоб не заспівати. Добрий дух звертався до далини, що квітла у сяйві місяця, до всеохопної, живої природи, яка очікувала від нього свого визволення. У нічній тиші речитативом лунали слова:

«Ти моя, бо я тебе кохаю, не осягнути силу мого щастя. Молю я долю змилостивитися і мою душу з твоєю поєднати. Що з тобою діється, нехай і мені буде, прислухайся до любові, вона у тобі. Навчися розуміти мої почуття, своєю принадою тугу мою зціли».

На сході зарожевів вузькою смужкою світанок, і ельф склав розведені руки.

«Я побачу вас усіх, з усіма познайомлюся і полюблю вас такими, якими ви є. Земні істоти, ви тепер зі мною, — думав він, — і це буде моїм щастям».

Розділ четвертий ЛІСОВИЙ ЛЮД

Ельф сидів, а під ним і над ним колихалися квіти. Власне кажучи, це було його найулюбленіше заняття, і нічого кращого собі не бажав: лиш би проводити найбільше часу в товаристві квітів. Тоді ельф почувався найщасливішим у цілому світі, бо квіти скрашували сум його самотності, перетворюючи журбу на свято. Добрий дух сидів на зручно вигнутому листку папороті. Навколо нього стрімко злітати вгору стебелини трав, які невпинно колихалися, гомоніючи під м’якими подихами вітерцю. З висоти лунало дзижчання різних комах, що зливалося в одну пісню-мелодію. У трав’яному лісі панував жвавий рух. Між стеблинками снували різні комашки. Усі були страшенно зайняті та постійно квапилися, проте робили усе з радістю, бо день видався-таки ясним.

Навіть повірити важко, скільки всього може жити на малесенькому клаптикові землі, за яким спостерігав зі свого улюбленого місця ельф. Тут повзали, переливаючись різними кольорами, жуки, швиденько сновигали мурашки та неквапно сунули лісові равлики, а в повітрі миготіли крильцями метелики. А ще тут була незліченна кількість усілякої дрібноти, що жила на рослинах, харчуючись їх листками чи квітковим пилком. Ці мешканці галявин дуже маленькі й живуть в глибині тінистої зелені, тому їх можна побачити лише тоді, коли довший час спостерігати за одним місцем. Манюні жителі, подібно до великих тварин, сильно відрізняються поміж собою за виглядом, способом існування, кольорами та вподобаннями.

Відразу було видно, що комашня з трав’яного лісу набагато сміливіша та жвавіша за квіти, які надзвичайно полохливі і терпляче чекають своєї долі. Ельф, нахиляючись, глибоко занурювався у квіткові чашечки, тож їхні відблиски та кольори відсвічувалися на його ніжному обличчі. Вдихаючи квіткову свіжість та аромат, добрий дух зрозумів їхні найпотаємніші бажання і покликав бджіл.

Дві золотаві комахи, сп’янілі від теплого духмяного аромату, одна за одною залізли у квіткову чашечку, огорнуту жовтявим сяйвом. Рослина дрібно тремтіла і важко та глибоко дихала.

— Ельфе, любий ельфе, що це діється зі мною? Я така щаслива, — прошепотіла вона.

Добрий дух кивнув їй на знак згоди та блиснув очима.

— Весна, — відповів він, — весна прийшла. Вона проникає у твоє єство, охоплює тебе все більше і більше. Заспокойся, люба.

Вітер приносив з лісу різні аромати, які чергувалися без упину, й ельф відчув, як ці запахи непомітно переносять його у чудесні світи, що належать іншим. «Душевні переживання змінюються одне одним, — подумав він. — От зараз я заплющу очі — й вони наповнять моє серце».

Зміна відчуттів раз по раз зачаровувала нашого крилатика, і він поринав у кольорові, наповнені світлом і запахами мрії, у які вривалося веселе щебетання пташок.

«Коли вітер донесе пахощі диких троянд з куща і я почую голос берестянки, — думав ельф, — серце зовсім по-іншому стрепенеться, аніж від прохолодного подиху бузку та співу дрозда».

— Неси мене, Боже, від однієї радості до іншої, — промовив добрий дух, — але пощади моє серце, щоб не вискочило з грудей від щастя.

Веселе гудіння комашні над квітами звучало за червоними запонами повік, що прикривали його очі. Цей шум скидався на далекі звуки-подихи органу, на ледь чутнийклекіт заобрійного моря. Довколишні звуки, переплітаючись із шепотінням листя та майже невловними голосами трав і квітів, творили мелодію, яка так ніжно й неголосно бриніла, що людське вухо могло її почути, лише коли терпеливо прислухатися.

Щедрість та багатство природи вражали маленького ельфа. «Благословенні ви, ті, чим я можу відчувати! — гукнув він. — Мої очі, слух і нюх — джерело і ґрунт мого земного блага. Я відчуваю усіма часточками своєї душі, як життя торкається мене, подібно до того, як легкий вітерець торкається дзеркальної поверхні води. Кожен з мої органів чуття має щось дивовижне, однак ти, моє серце, наділене найчудовішим: у тобі живе моя туга за домом».

Буяння природи ніяк не стишувалося, а навпаки, з кожним днем набувало все ширшого розмаху. На галявину прибувало щораз більше нових тварин. Деякі приходили і йшли далі, а інші залишалися там назовсім.

* * *

Одного ранку на узлісся прилетіла пара диких голубів. Їхні сміх та веселі перемовини було чути вже здалеку. Обоє справляли враження надзвичайно щасливої пари. Їм сподобалася липа. Птахи почали досліджувати дерево, перескакували з гілки на гілку, розглядали сухі цурпалки зламаних гілок та перевіряли кожне дупло, кожну заглибину в стовбурі. Коли після оглядин виявилося, що на дереві вже мешкає сова, голуб з голубкою задумалися.

— До струмка близько, вода поряд — це поважна причина, з якої я б тут поселилася, — хазяйновито промовила голубка. — Зручненько ж як! Вранці можна скупатися, крім того, з одного боку маємо поля, а з іншого — густий ліс. Хороша місцина. А глянь на мох унизу, який він у сонячних променях!

— Я з совою на одному дереві мешкати не буду, — заперечив їй голуб. — Від такого сусідства нічого хорошого не жди. Та ні, я проти сов нічого не маю і не ставлюся до них упереджено. Проте від них у мене — мороз поза шкіру.

Птахи здійнялись у повітря, голосно залопотівши крильми, та й полетіли геть. Звук від їхніх крил ще довго стояв у лісовій тиші над кронами.

Часом рано-вранці між деревами можна побачити канюка, який полює. Він летить, безшумно розтинаючи повітря, вишукує гострим поглядом барвистих очей здобич на землі. Його лет урочистий, грізний, а помахи сіро-бурих крил надзвичайно сильні. Спостерігати за цим хижим птахом, що живе у гордовитій самотині, було вельми захопливо.

А одного дня на узлісся прийшла кицька. Господи Боже ти мій, як вона зручненько вмостилася просто серед галявини у квітах та й почала старанно вмиватися! Видавалася надто добродушною: ну ніби все так файно на білому світі, і небезпеки ніякі на неї не чигають, і сама вона така чуйна-мила та жодних нехороших умислів і в думках не має! Якусь мить на галявині запанувала сторожка тиша, і лише струмок зовсім не зважав на тварину, а дзюркотів собі як і перше. А от вся лісова дрібнота затамувала в острахові дух. Хто знайшов собі певний сховок, той підозріло та напружено спостерігав звідти за кішкою. Нічого дивного в поведінці жителів узлісся не було. Від кота, як зазвичай, мало хорошого, скоріше навпаки: треба остерігатися, та ще й як. Певна річ, якщо ти більший чи спритніший від нього, то, звісно, сприймаєш його не стільки як хижака, скільки як надзвичайно граційну та привабливу істоту. А вони, коти, без сумніву, такими і є. Безумовно, нам важко зрозуміти той жах, який охопив усю лісову дрібноту. А поставте себе на місце тих, на кого котячий рід полює чи здатен упіймати. Вони ж не більші за одну з лап цього хижака. Ось тепер можете собі уявити, якого жаху нагнала люба нам кицька.

Саме про цю кішку можна було б досить багато оповісти, і навіть трішки шкода, що в цій оповіді не про неї мова. Вона спочатку жила в людей. Серед них народилася і виросла. Але її хазяїн одного дня вирішив переїхати з обжитого місця. Відомо, що коти дуже прив’язані до своєї домівки, тобто не хочуть її міняти на іншу. Отож наша кицька залишилася. Проте люди, які прийшли замість її господарів, ставилися до неї погано, і кішка, довго не роздумуючи, вирішила одного дня шукати свого щастя сама по собі. Вона пережила важку зиму і часами була вже готовою повернутися назад до людей. Однак зима проминула, і ось тепер, навесні, киця вважала свою долю зовсім не поганою.

Уку, стара сова, надійно сховавшись у дуплі, спостерігала за кішкою згори. Зеленкуваті очі кицьки виблискували на сонці металевим відливом, хутро у розкішну смужку було охайненьке та чистеньке. Вигляд хижачки викликав захват: доглянута, здорова та граційна. Уку бачила, як кішка проводила лапкою по мордочці і прилизувала рожевим язичком волосинки, відстовбурчені на хутрі. Мудра сова задумливо розглядала пухнасте створіння. «Хто би міг подумати, — міркувала вона, — що така ніжна на вигляд тварина може зістрибнути з верхівки дерева чи даху зовсім без шкоди для себе? Хто зможе побачити у цій волохатій мордочці прихованого лютого хижака, пластичного, сильного та незмінного у власних повадках? Як це так влаштовано, що незвична сила, спритність і безстрашність поєднані з простодушністю, нелукавою усмішкою та милою граційністю? Чи не приховує це облуди?»

Уку не могла відірвати погляду від кішки. Стара птаха довго і критично, як це властиво тільки совам, розглядала хижачку і роздумувала про її натуру. «Вона вміє поставити на місце найбільших та злих собак, — думала сова, — а деколи навіть і з людиною дасть собі раду, а виглядає, виглядає, немов дитинча налякане. А як же вона насолоджується сонечком! Оце ж бо справді важко сказати, що в природі добре, а що зле. Вочевидь, про це можна судити лише за її вчинками. Який рішучий у неї погляд, ці дикі очі! — продовжувала свої роздуми Уку. — Напевне, ця сила і незламність буде світитися у її зіницях до останнього подиху».

Стара птаха не могла стримати свого захоплення, що було справою геть надзвичайною, бо слід зауважити, що коти аж ніяк не належать до найкращих друзів сов. Проте в Уки була причина роздивлятися тварину. Багато років тому сова стала мимовільним свідком котячої смерті. Це трапилося вночі на сільському подвір’ї. Уку часто бувала там. Кішку застрелив син селянина. Убив за те, що вона наробила шкоди, поївши чи то курчат, чи то качат. Куля потрапила нещасній в груди і пройшла навиліт. Незважаючи на це, тварина знайшла у собі сили ще втекти, видряпавшись на дерево. Вона так прудко це зробила, що аж не вірилося в якесь поранення. Проте потім кіготь за кігтем лапи перестали слухатися, і плямисте тіло безсило сповзло з гілки. Кітка не зронила жодного звуку і тільки коли впала додолу, стало зрозуміло, що вона вже не в змозі контролювати свої рухи. Тваринка згорнулася клубочком у траві й з останніми подихами закричала. Це був зойк, від якого в Уки захололо серце. Молодик, що стріляв, хотів було підійти ближче, але, нажаханий криком, відсахнувся. Тричі поспіль рвалося затяжне волання з прострелених грудей кішки. Видавалося, що це не був крик від болю, це був дикий сум за красивим та вільним життям. Природа навкруги застигла, прислуховуючись до її стрімкої кончини.

Жахливо чути передсмертний крик могутніх світу цього. Проте ці звуки зовсім не мають у собі нічого жалюгідного, в них не бринять нотки жалісливої просьби про допомогу. Ніяких тобі благань чи стогонів, скоріше навпаки: вчувається згасання наповненої металевою міццю сили, яку спинили на ходу. В даному ж разі — неможливо описати самотність тужливих криків кішки, які звучали в ту пору, пронизуючи місячну ніч.

Тоді, сповнена відрази, Уку стрімко кинулася геть зі злощасного подвір’я. Ця подія глибоко схвилювала її, схвилювала, але не нажахала. Якраз навпаки — побачене дивовижним чином надихало. Уку раз по раз згадувала ту смерть і завше думала: «Яка ж це могутня сила — прагнення жити! Така міць живе і в мені. Разом з тим, не меншою могутністю наділена також і невідворотна смерть».

Отож тепер стає більш зрозумілим, чому стара сова так довго і задумливо спостерігала за кішкою, що лежала на галявині. До речі, вона перебувала там зовсім не довго і незабаром пішла геть. Наскільки мені відомо, більше ніколи пухнаста гостя там не появлялася.

Розділ п’ятий СМЕРТЬ ДУБА

Неподалік галявини, на самому краю долини ріс дуб. Він був найстарішим деревом у цілому лісі. Та що там у лісі! У всьому тому краєві не було древнішого за нього. Цієї весни дуб засох.

Про це знали вже повсюди. Ще минулої осені чи не останні фрази старого дерева шамотіли згадкою від куща до куща, від дерева до дерева по всій місцині. А навесні прошелестіли його передсмертні слова прощання. Довкола могутньої крислатої постаті дуба все цвіло та буяло. Його величезні ґудзуваті віти-руки розкинулися над зеленим, хаотично заплутаним виром нового молодого життя, немов благословляючи його, а останні зітхання-подихи дерева знайшли відгук у кожному серці того, хто тут жив. Незбагненний вирок поклав край сотням років буття гіганта, примушуючи усіх навколо здригнутися від священного остраху. Поспіль довгими ночами, ясними ранками та в білий день щось зітхало подихами вітру в голій безлистій кроні дерева, а пташиний спів розносив по всій окрузі траурну пісню кількасотлітнього велета.

В один з таких днів подих вітру доніс до нашого ельфа жалісливий стогін помираючого, і той ніяк не міг його забути. Ельф помітив, що про це вже знають усі, отож тепер, під час своїх прогулянок лісом, він відчував необхідність прислухатися, чи не ввірветься знову в сповнені життєвої снаги голоси молодих дерев сум пройденого життя та жалі старого дерева. Якось він уловив ці звуки і здригнувся від остраху. Сум дуба, що засихав, бринів так тужливо та безоглядно, що ельф внутрішньо аж затерп від усвідомлення цієї невимовної скорботи.

Добрий дух пішов на голос приреченого дерева. Як болісно чути завмираючий голос дуба, котрий незабаром засохне! Та ось ельф побачив якусь квіточку, що саме почала розпускатися, спрагло насолоджуючись росою, а навкруги в нетерплячому очікуванні сонечка все птаство гамірно та весело виспівувало. Ельф кинувся у мох, простягнувся горілиць і, прислухаючись, поринув у світ звуків. З того часу він робив таке неодноразово: приходив на це місце в лісі коли вдень, а коли й серед ночі. Саме там, де колись зеленів гігантською кроною старезний велет, був затінок. Небо навколо засохлого дерева немов увібрало, наситившись, смерть могутнього дуба, і ельф відчував це, його душа наповнювалася смутком прожитих століть, немов келих наповнюється вином.

Добрий дух зрозумів душевний стан помираючого дерева. «Мені холодно! — вигукнув він якось посеред ночі, почуваючи себе всохлим дубом. — Величезний ліс, а в ньому нікогісінько. Я роззираюся довкола, спостерігаю, досліджую, шукаю і залишаюся сам з собою наодинці. Я поринаю у спогади, мрії та сни — і завжди, завжди сам!» Далі наш маленький крилатик неголосно напівмарив, ніби висловлюючи заповіти старого велета:

— Яскравий місяць уночі ласкавими променями огортає землю. В їхньому блиску світ виглядає прекрасним, позбавленим нужди та страждань. Місячне проміння лагідно торкається і мене, огортає світлими шатами, ніби хоче захистити від прийдешньої біди та зігріти. Я почуваю себе спраглою рослинкою, котра, розпустившись, починає цвісти.

І яке ж то розчарування для вас усіх, коли бачите мене сухим і без зелені! Раніше ви споглядали мене у пишних шатах! Раніше я давав землі тінь, пташкам відпочинок, а тваринам поживу. Я привертав до себе погляди, а тепер? Тепер ви перестали мене любити, бо вже цього робити не можу. Зараз, дивлячись на мене, ви згадуєте ті часи, коли я виглядав по-іншому.

Не потрібно пригадувати минуле! Ваші жалі принижують мене. За сотні років перебування на цьому світі я вперше відчуваю, що теперішнє буття відділяє мене від усього земного. Якось я розповідав, що передаю життєвий досвід іншим деревам та квітам. Там, угорі, мої віти пестив вітерець, ніби хотів сказати: «Ти не так вже й помиляєшся». Отоді я зрозумів, що із цим світом мене поєднували земні відчуття.

Я вигукнув: «Прийміть мене до себе, дозвольте стати частинкою вас самих, бути одним з вашої великої родини!» І я пізнав світ, я став його частинкою і вперше відчув себе повносилим. Моя душа співала, серце переповнювали почуття. Ох, я так завинив перед землею! Ні одна жива істота до мене не була такою винною нашій годувальниці!

Квітковий ельф лежав на м’якій, пружній від моху землі та прислухався до звуків. Йому нараз стала зрозумілою сутність смерті. Ельф здригнувся, проте не зміг відірватися від помислів про дерево, що вмирало.

Та ось він знову почув над собою старечий голос, який долинув з вітром: «Нема мені спокою, а пізнавати нове більше не бажаю. Моє коріння даремно омиває вода, яка іншим рослинам допомагає пустити паростки. Я з острахом чекаю дня, боюся сонця. Воно, сходячи на небозвід, рухало мою кров, а зараз лише сліпить. Мене тепер страшенно вабить неосяжна далина, котру раніше не помічав. Де усі тварини, я чую лише птахів?! Одне тішить — неозора даль стала тепер близькою та зримою.

Колись моя душа так відкривалася у сонячну днину, що весь світ уміщався в ній. Тоді я знав і розумів себе. А тепер навколо мене — немов стіна виросла. Холодна як лід і прозора, мов скло. Вона обступає настільки близько, що я один віддзеркалююся в ній. Ця стіна спалює мою душу, я відчуваю страх!»

Ельф притулився до землі, міцно-міцно припав до неї серцем. До її надр, де ховаються смерть і воскресіння. До землі, яка гіркувато-пряно пахтіла смолою. Ельфові здавалося, ніби цей запах пронизав його тлінне тіло. Він заплющив очі і затамував дихання: до нього заговорили багато голосів, які звучали, немов один.

Розділ шостий ПРО АНГЕЛІВ

Якогось ранку, коли навкруги ще панували сутінки, земля була вкрита рясною росою, а сонце не визирнуло з-за горизонту, простував собі лісом поміж мокрою травою їжак Гассан. Діставшись узлісся, Гассан роззирнувся довкола. Зробив це із властивим його роду понурим виглядом. Хоча слід зазначити, що така позірна непривітність була оманливою. Понурий вигляд їжаки мають завжди, проте це зовсім не означає, що в них поганий настрій. Отож настрій у Гассана був, на відміну від виразу мордочки, загалом хорошим. На нього навіть не вплинуло те, що вже добряче запізнився. Сонце ось-ось мало зійти, тому цей нічний мисливець шукав собі притулок, де міг би дати добрячого хропака. Тобто поки сонце не виглянуло, Гассан мав знайти собі затишну місцинку для цієї справи, бо їжаки не є палкими шанувальники сліпучого та гарячого сонячного проміння.

У таку ранню пору дерева, птахи, квіти та інша комашина дрібнота, тобто мешканці галявини, ще спали. Тому ніхто не зауважив, що до них завітав їжак. Якби Гассан прийшов на галявину в іншу пору, то великої радості від його приходу там би не спостерігалося, якраз навпаки: тут запанували б крики та голосні плачі. Їжаки усім відомі тим, що з’їдають комашні та іншої дрібноти стільки, скільки можуть уполювати. Повсюди в лісі ніхто зі спільноти комах не любив колючого цабе, його боялися і не хотіли бачити. Крім того, потрібно ще додати, що він, як зазвичай, виходив на полювання з настанням сутінок, і це містило елемент таємничості та моторошності. З іншого ж боку, непорушного їжака, що чигав присмерком у траві на свою здобич, приміром на мишу, було важко не сплутати з кулястою темною купкою землі чи з кротовиною. Проте найбільшою неприємністю ставав той факт, що їжак умів бути набагато прудкішим, ніж це видавалося з першого погляду. Чимало тварин було просто шоковано, збито з пантелику та впіймано, тому що незграбний на вигляд колючий круглячок несподівано демонстрував спринтерські властивості.

Гассан неквапно і дещо вайлувато зліз берегом до струмка, похлебтав води та глянув у небо. День мав бути теплим. Їжакові впала в око стара товста липа, зокрема те місце, де вона вгрузла в землю своїм товстенним корінням. «Між цими коріняками я обов’язково знайду затишну та темну нірку-шпарину, — подумав колючий зайда. — Вона стане для мене притулком у цей сонячний день. А цілком можливо, що там ще й мишаче кубло трапиться, отож заодно ще й повечеряю здоровою та корисною їжею».

Якщо мова вже зайшла про Гассана, то потрібно сказати, що напередодні він саме мав неприємну розмову з домочадцями. Отож тепер стає зрозумілим, чому він шукав де б переночувати: своєї домівки у нього тепер не було. Одного вечора батько дав йому ясно зрозуміти, що настала пора шукати власні угіддя для полювань. Місцина, де вони мешкали разом, а це батько, мати, менші брати і сестри, таку велику сім’ю уже прогодувати не могла. Проте основною причиною була страшенна ненажерливість Гассана. Словом — їжак уже став дорослим і тому мусив покинути домівку та йти на свій хліб.

Однак знайти нове житло — справа не з простих, і ще ні одному їжакові не вдавалося зробити цього швидко. Та й Гассан особливо не квапився, проте надумав заводити власну сім’ю. Отож іти геть та розгледітися на чужині стало справою необхідною. Але, як воно часто трапляється, особливо, коли важко знайти спільну мову з тобі подібними, — доводиться немало потинятися білим світом. Отак і сталося, що Гассан того раннього ранку знову добряче спізнився і не знайшов собі притулку, а сонце мало ось-ось зійти.

Поволеньки чалапаючи межи квітами та травами у напрямку липи, Гассан думав собі: «Тут виглядає на місцину, де можна гарно пополювати». Їжак солодко позіхнув і з натугою почав пролазити поміж корінцями дерева. Аж тут у моху він уздрів сяйво і перелякався. Наш мандрівник ніяк не міг уторопати, звідки тут, в глибокій тіні, де в густих мохах завжди панують сутінки, могло взятися світло. Світлячки так зранку не трапляються. Отож причиною світіння міг бути лише шматочок зіпрілого дерева. Такі частинки нерідко світяться білим. Їжак споглядав це на трясовині. Гассан минув останній вузлуватий корінь, котрий, звиваючись, виглядав із папороті, й обережно заглянув у маленький грот, де, власне, й поломеніло бліде світло.

У гроті на моху лежало, поклавши золотоволосу голівку на біленьку подушечку з листочків квіток, створіння, схоже на манюсінького чоловічка. Воно було зодягнене в мерехтливий одяг, що спалахував на світлі так само, як спалахує десь у глибині лісу на сонячних променях ніжно зіткана павутинка. Така легенька, немов той непомітний прохолодний вітерець, що ледь колише траву трясучку. Спочатку не годен було зрозуміти, звідки ж, власне, струменить сяйво, аж поки Гассан, на своє безмежне здивування, не зауважив, що в маленької людиноподібної істоти дивним чином світло випромінюють лоб, обличчя та руки. Проте найбільше, аж до болю, їжака зворушив вираз безмежного суму на дитячому личку незнайомця, що спав. Цей вираз обличчя чомусь нагадав Гассанові його безхмарне щасливе дитинство, проведене у підберезній норі на болотах.

«Господи Боже, — подумав собі їжак, — та що це таке зі мною діється?! Що ж то за знак, що я натрапив на таке миле створіння». І тут йому спало на думку, що має якимось чином допомогти цій істоті: «Може, знайти для нього яку солодку ягідку чи м’якого і ніжного хробака, якщо такі йому до смаку? Коли так, то я був би безмежно радий. А може, щось приємне для нього зробити та принести поїсти, що сам захоче, як прокинеться? Найважливішою другою справою після їжі є поспати. Хоча якраз цим маленьке створіння зараз і зайняте. Щоб це такого придумати?»

Поки їжак вишукував ще якусь хорошу ідею, морщачи лоба, як у таких випадках завше роблять його одноплемінники, кивав-туди сюди своєю головою з гостренькою мордочкою та надзвичайно гарними й розумними оченятами, ельф прокинувся і побачив Гассана. Той стояв майже над ним, затуливши вхід у маленький грот так щільно, що якби не світло від ельфа, там стало б зовсім темно.

— Звідкіля ти? — спитав ельф і посміхнувся.

— Ну, я, теє, проліз звідси, іду звідтам, — затинаючись, пробелькотів зніяковілий їжак, і йому стало страшенно незручно. — Ви вже, теє, не тримайте зла і не ображайтесь. Якщо ваша ласка, то я зараз скоренько піду звідси і не заважатиму.

— Та ні, залишайся, — відповів ельф і піднявся. — Наскільки я зрозумів, ти — їжак, і маю тобі сказати: виглядаєш просто чудово.

— Та ні, що ви, — відразу заперечив Гассан, — нічим я від інших не відрізняюся, такий самий, як і решта з мого роду-племені. Проте, з вашого дозволу, я таки вже піду.

— У тебе якісь важливі справи? Куди ти поспішаєш? Поглянь, як тут зараз красиво, а день прийдешній буде сонячним і ще гарнішим. Ходімо разом до струмка. Між іншим, можеш просто казати мені ти. Я — квітковий ельф.

— Ага, так значить, квітковий ельф, — дещо посмілішав Гассан. — Радий за вас. То ви як, справді хочете прогулятися разом зі мною? Бачите, в чому справа: мене не дуже-то люблять, я ж, ну ви самі чудово розумієте, їжак усе-таки…

Власне кажучи, Гассан хотів відповісти зовсім інше, проте ця істота з її крильцями, що стриміли вище голови та виблискували, ніби сніжок на сонці, геть чисто збивала його з пантелику.

Один коло одного вони попрямували до струмка. Ельф випурхнув на найнижчу, мало не над самою водою, гілку куща барбарису, що ледь нахилилася під його вагою.

— Я так і думав, — відреагував на це Гассан, — ви — ангел.

— Та ні, де там, — відповів ельф. — Якщо ти вирішив, що я ангел, ти ніколи справжніх ангелів не бачив. Це істоти величні та сліпучі, як сонце в полудень. І той, хто не відвернувся від земного, не може навіть очей підвести, щоб глянути їм в обличчя.

— Та я зміркував, що ви теж з ангелів, просто, мабуть, з тих, що дрібніші, — боязко виправдався Гассан і порухав кінчиком носа.

Ельф не втримався, щоб не розсміятися.

— Знаєш, коли ти рухаєш кінчиком носика, це так смішно виглядає, — пояснив він. — Не кожен здатен таке втнути.

— Ну, носом я допомагаю собі бачити, — аж загордився Гассан від того, що ельф приділив стільки уваги його їжаковій оригінальності.

— От мені б ще крила… — зітхнув Гассан за якусь хвилю. — Але, як добре подумати, звідки вони у мене мали б рости?

Він зачудовано спостерігав за ельфом, який торкався пальчиком краплинок роси, що яскравіли діамантами, і вони, вилискуючи, спадали додолу та зникали у траві.

— Великі, еге ж? — промовив задумливо крилатик, спостерігаючи за ними. Зрештою він відірвав погляд і, підвівши очі, продовжив: — Я на землі вже таки довго, тож багато про що дізнався. Я був з людьми, чув їх розмови, бачив їхні сподівання і переймався стражданнями. І от: їхні думки про ангелів, як, зрештою, і твої, вельми дивні. Кажучи по правді, ви давно вже не вірите в їх існування, тому мало хто помічає цих небожителів. Як хто їх бачить, то хіба вві сні або ж на смертному одрі. Також можете їх угледіти, коли від щастя почуваєтеся на сьомому небі. Скидається на те, що ви ніби забули очевидну річ: херувими завжди серед вас, вони поруч. Скільки ж то разів було, коли небесний дух приділяв комусь увагу, а його просто не розуміли. Хто би міг сказати, чому так?

— Я не знаю, — сприйняв запитання на свою адресу Гассан, який слухав ельфа, затамувавши віддих, — може, причина таки в ставленні до них?

— Тобі теж не дано цього знати, — міркував уголос крилатий чоловічок. — Я думаю, що здатністю побачити ангела наділена людина, і то лише та, що має велике та добре серце. А ще їх бачать квіти. Деякі з них знайомі з Божими вісниками.

— То ти можеш говорити з квітами, як ото зі мною? — здивувався Гассан.

Ельф кивнув головою на знак згоди.

— Я знаходжу спільну мову там, де є любов, — пояснив він. — Якби у світі більшало любові, тоді б усі, як я, розуміли одне одного.

— Ну звичайно, — чемно погодився Гассан, — таке цілком можливе.

Ельф задумався і через хвилину промовив повільно та сумно:

— Чому люди забули ангелів? Херувими ж навідуються до них у різній подобі, вони постають перед кожним, хто тримає очі відкритими для дару любові, а в серцях зберіг побожність та чистоту невинності. Хто є таким, тому ангел з’являється у вигляді дитячого сміху чи пташиної пісні. Божий вісник може стрімко прилинути сонячним променем у безвідрадну темряву або ж як спогад про щасливу мить.

У такі моменти ангели готові вести людину, відкрити їй очі на вірне і красиве, вказати шлях добра. Дітей вони просто беруть за руку, це можна навіть побачити, якщо готовий до такого. Людина називає це щасливим збігом обставин, коли маленька істота, котру люблять, дивовижним чином залишається цілою і неушкодженою. Але це справа рук невидимого ангела, а не випадку. Поруч з дорослими ангели з’являються в годину болючих рішень, страшного приниження або найбільшого щастя. Божі посланці можуть говорити, і від їхньої мови серце завмирає від страху. Вони можуть так ласкаво втішати, як на це здатні лише небесні створіння. Часто тим, хто зневірився, одним помахом руки херувими відкривають погляд у прекрасне майбутнє або підштовхують, проявляючи зроблені помилки та омани, на вірний шлях, котрий серце могло вже давно обрати. І тоді несподівано все, що відбувається довкола на світі, стає зрозумілим, правильним та доступним, а раніше видавалося похмурим та неправедним. Той, хто здатний повірити у справедливість, навіть зазнавши злої долі, ніколи не потрапить у світ вічної пітьми. В ангелів є свої помічники: спогади та надія. У гармонії цих двох сил б’ється кожне земне серце. У кого починає зникати надія і душа, страждаючи, самотніє, тому вони посилають якомога яскравіші спогади. Херувими несуть душам світло та спокій, а в кінці супроводжують їх у царство Боже. Злиденні та жалюгідні ті часи, коли втрачають віру в ангелів.

— А я от знову в них вірю, — швиденько висловив свою думку Гассан. — Ти дуже гарно сказав. Та чому ж красу не сприймають, а потурають злу?

Ельф ласкаво глянув на співрозмовника:

— Нехай тобі вдасться сьогодні усе, що собі задумав, — від щирого серця промовив він. — Я лечу до людей, прощавай!

— Ти справді зібрався до людей, ельфе? Я їх оминаю десятою дорогою.

— Мене манить до них, — відповів ельф і розпростав крила. — Я просто по-іншому не можу. Але ввечері я повернуся.

З цими словами ельф пурхнув і відлетів. Гассан проводжав його поглядом до тих пір, поки той не перетворився на яскраву цяточку, що невдовзі загубилася вдалині між деревами. «А він усе-таки ангел, — подумав їжак, — просто маленький». Після цього колючий мисливець глибоко задумався, намагаючись розібратися у всьому, що сьогодні з ним трапилося.

Розділ сьомий БІЙ ГАССАНА З АЛОЮ

Розвиднілося. На гілці липи, що росла над струмком, опустивши гілля мало не у воду, співала берестянка. Пташка вибрала собі чудовий сховок у буйному листі серед гілля. Ніхто з людей так не вміє. Ще б пак, чимало з них ні разу на дерево навіть не вилазили. Усі листочки, з-поміж яких пташка могла непомітно заглядати вниз, були найкрасивішого, що тільки може бути, насиченого зеленого кольору. Сонце залишало на них золоті кружальця, і тому відображення листків у кришталево-блакитній воді струмка було просто чудовим. Проте ще гарнішими здавалися листки, котрі росли над головою маленької пташки: небесне світило пронизувало їх своїми променями, і тому вони виглядали, немов зелене скло з полиском чистого золота.

Не вигадаєш нічого кращого для звучання співу, коли йому допомагають відкрите шатро крони, світло, аромат квітів та теплий подих весняного вітру. Такий спів має акустику приміщення, хоча лунає просто неба, відкритий усьому світові, а водночас — прихований. Дивина, та все, на що багато співаків жаліються, берестянку тільки надихало, тож вона захоплено проспівала майже цілісінький ранок.

Чарівливо і чисто, подібно до того, як спадає вода на самоцвіти, лунала пташина пісня, розносячись променистим лісом. Від неї ніби й сонце почало світити яскравіше. Дерева-велети святково випростовувалися з темного земного долу, а квіти, сповнені гідності, щасливо вклонялися в такт цій мелодії. Усе довкола зробилося настільки прекрасним, що весь світ почав виглядати досконало-повноцінним.

А маленька пташка невтомно виводила:

Їжак Гассан сидів під папороттю і слухав пташку. Він ніяк не міг примусити себе піти з галявини, де оселився квітковий ельф. Зрештою, треба сказати, йому самому було дивно від такого свого вчинку, бо траплялося щось подібне дуже рідко. Та що там рідко, такий випадок узагалі був першим! Однак місцина тут буяла надзвичайною красою, тож Гассан залишився. Хоч апетит в їжака був величезний, а його поява викликала неабиякий трепет серед мешканців галявини, полювати він міг й у великому лісі. Як на його бистрі ніжки, то не так це було й важко. Отож колючий мисливець подумав собі: «Ну, я би міг, зрештою, і в попас пуститися. Ельфові, мабуть, сподобалося б, проте вже наперед знаю, що довго так не витримаю. Не одного вовка ноги годують, жити буду тут, а полювати деінде».

Над їжаком у гіллі щось зашаруділо. Гассан глянув угору і через зелене опахало листя папороті уздрів вивірку, яка прудко шугонула з гілки на гілку аж на саму землю, залишаючись, очевидно, задля безпеки, недалечко стовбура. Їжак вирішив запитати у неї поради, хоча, загалом, не був особливо високої думки про білок: вони здавалися йому занадто вже верткими. Як тільки Гассан виступив із заростів, білка миттєво перестрибнула на інший берег струмка.

— Та грім би вас побив, от опудало опасисте! І то треба так налякати? — ледве прохрипіла білочка від переляку. — Підійдіть сюди і послухайте, як у мене від ляку тріпоче серце. Та ні, залишайтеся краще на місці, дикобраз злощасний.

— Я вас попрошу, — образився їжак. — Ніяке я не опудало і виглядаю нормально. Не знаю, що то за слово таке, але до ніяких дикобразів стосунку також не маю, можу вам з цілковитою відповідальністю таке гарантувати. Я звичайний їжак, і звати мене Гассан.

— Та про мене Семене! — роздратовано відрізала білка з протилежного берега струмка.

Як зазвичай — вивірки набагато чемніші та приємніші співрозмовники. Проте в цьому випадку білка справді злякалася не на жарт. Бо ж коли настрашишся, то люб’язності якось на думку не спадають. І хоча Гассан, зрештою, вибачився, білка й надалі вважала, що їжак повівся з нею недобре. Вона всілася на землю у траві, що неабияк спантеличило колючого зайду, оскільки він звик частіше бачити рудохвостих якщо не в гіллі, то принаймні на стовбурі і дотепер навіть уявити собі не міг, що цей непосидючий народ може спокійно сидіти, та ще й на землі. Гассанові стало ніяково. Поруч з цим милим створіннячком він почував себе незграбою та непрошеним гостем. Їжаку аж захотілося погладити її елегантну голівоньку з гарненькими гострими вушками й темними розумними оченятами. Також вабив око широкий, пухнастий, граційно вигнутий хвіст, який пломенів темно-рудим кольором, як-от восени листя бука.

— Та не беріть собі так близько до серця і не ображайтеся, — вибачився Гассан ще раз… — Не хотів я вас лякати, як ви собі подумали.

Білочка помітила, що справляє приємне враження на їжака, і змінила гнів на милість.

Якщо у кого після цього випадку склалося враження, що якийсь там клубок із голками може бути дурним чи невправним, той сильно помиляється. Зазвичай їжаки — тварини дуже розумні й аж ніяк не вайлуваті бевзі, якими можуть видатися з першого погляду. Хоча, з іншого боку, — у спритнющої білочки уявлення про вправність дещо відмінне, ніж у їжака.

— Я сьогодні зранку так проспала, так проспала, — поскаржилася білочка, з цікавістю розглядаючи незнайомця. — А вам чого тут треба?

— Та я хотів спитатися, чи тут добре живеться.

Вивірка зацікавилася ще більше:

— Ага, ось яка причина. Так-от, мене звати Лі, і тут я все вирішую.

Гассан глипнув зі своїх голочок і добряче задумався. Нараз йому спало на гадку, що питати дозволу навряд чи в кого потрібно, аби залишитися там, де йому подобається. Бо якщо Лі найсильніша тварина у цій місцині, то йому, їжакові, немає конкурентів, які б його звідси прогнали. Ну, звичайно, якщо сам не захоче піти. Гассан лукаво глянув з-під насуплених колючок і всміхнувся.

— Я так собі думаю, що ви не проти, — промовив він і блискавично згорнувся у великий клубок темно-коричневого кольору. При цьому колючки відразу настовбурчилися врізнобіч і тихо дзвякнули.

— Ой, от дідько! — відреагувала, відскочивши трішечки в сторону, білка. — Ви тільки гляньте на нього: дикобраз та й годі.

Гассан лише скосив оченята, визираючи з клубка настовбурчених колючок через кінчик чорненького носика. Вигляд у нього був надзвичайно оригінальним, і той, хто ні разу не бачив згорнутих у клубок їжаків, ніколи б не здогадався шукати його носа внизу. А в такий спосіб до їжака було не підступитися. Лі розсердилася.

— Ну, мастак, а без розгону вибігти на дерево по вертикальному стовбуру зможете? — знайшлася вона.

— Ні, — знічено зізнався їжак і став дещо довшим.

Лі захихотіла:

— Я відразу це зрозуміла, ви…

— А ви спробуйте вколоти когось, хто вам по спинці проведе долонею, ага, — відрізав роздратовано Гассан. Він вловив іронію в словах білки.

— Та навіщо таке робити? — спитала вивірка. — Чого б це я без будь-якої причини та колола когось? Хто ж таке чинить, певно, лише дикобрази.

— Я би зрештою попросив не кепкувати, майте повагу! — вигукнув, розізлившись, їжак.

— А за що вас поважати? Видряпатися на дерево вам не до снаги, колете кожного, хто хоче до вас торкнутися. Та про що це я? У вас же навіть хвоста немає! Ось гляньте! — з цими словами білочка крутнулася і гордо продемонструвала Гассанові свій розкішний густий хвіст. Той дивився на нього не без захоплення і заздрості, бо ж окраса була справді цінною.

— У кожного щось своє й оригінальне, — засмучено пробурмотів він.

— Цілком з вами, дорогий ви мій, згідна. Моя оригінальність, проте, набагато гарніша.

Заперечити їжакові не було чим. Гассан усвідомив це й погодився. Отож, оселися він тут — і, як наслідок, ця пихата вертихвістка буде кожен божий день його дратувати? Тож Гассан твердо вирішив не залишатися на галявині, бо не знайшов аргументів, які міг би висловити на свою користь. Поки їжак ще домірковував, позаду нього зненацька почулося ледве чутне шелестіння, а відразу після цього пронизливе сичання. Нараз вивірка закружляла, немов захотіла станцювати якийсь дикий танок, спробувала відстрибнути, щоб втекти, але, паралізована страхом, так і вклякла безвільно на місці та запищала від жаху, що її охопив.

— Ала, гадюка… — белькотіла, затинаючись, бідолашна тварина. Вона смертельно зблідла, як тільки може збліднути заросла шерстю зухвала мордочка, та почала колихатися верхньою частиною тіла, не зрушуючи з місця, немов виконувала танець відчаю.

У траві й справді випростовувалася Ала — гадюка. Змія піднялася десь наполовину свого зросту, її світлі очі виблискували, немов два діаманти, а від повільних, якихось мало не лінивих порухів хижачки віяло холодною та невблаганною смертю. Проте найбільше додавало жаху гостре, пронизливе шипіння, котре через роздвоєний язичок виривалося з хижої пащеки пласкої голови. Саме це шипіння холодить кров усіх створінь, паралізує їх, немов голос смерті. Тому — хто не знає: кидок Али смертельний, перш ніж спробуєш йому протидіяти, перш ніж взагалі усвідомиш, що, власне, трапилося. Тож нашій білочці можна було лише поспівчувати: вигляд мала просто жахливий. Лі хотіла втекти, але плавні рухи гадюки, її шипіння не давали і кроку ступити, позбавляючи будь-яких думок та волі. Підтверджувалася давня істина: порухи змії ніби гіпнотизують усіх дрібних тварин.

— Ой, помилуй мене! — квилила білка. На хвильку в її голові майнули спогади про рідну домівку у верховітті, куди хотілося дременути що є сили.

Але гадюки не знають жалю. Видавалося, ніби на її роззявленій пащеці з'явилася прихована хижа посмішка, а зигзагоподібна лінія на спині моторошно блискала смертю на сонці та знову тьмяніла у затінку трави й моху. Нічого не було страшнішого, ніж ця неспроможність відреагувати на скрадливе зміїне плазування.

— Та вбий вже мене, убий, несила більше терпіти! — просилася вивірка.

Погляд Лі заметався довкола і раптом зупинився на Гассанові. В цю хвилину смертельної небезпеки на якусь мить вона навіть забула про змію і отетеріла. Білочка не могла повірити свої очам: їжак спокійнісінько завмер у траві і, втішено посміхаючись, дивився на Алу. Такого просто не могло бути, невже він не знає, що це небезпечна змія?

Лі ще не встигла опанувати себе, як Гассан, зірвавшись з місця, прудко кинувся до змії. І зробив це так блискавично! Ніколи в житті вивірка не могла собі уявити, що їжаки можуть так швидко бігати.

— Гассане, — розпачливо гукнула вона йому вслід, намагаючись попередити, — це ваша неминуча загибель!

Тим часом їжак стояв уже безпосередньо перед Алою. Здивування Лі стало ще більшим: несподівано гадюка спала зі своєї бойової стійки додолу і миттєво скрутилася в кільця. Тепер з пістрявого орнаменту кружал стриміла тільки її голова. Змія широко розкрила пащеку, з якої вистрілювала язиком, а її очі блищали нечуваною люттю. Вона так голосно сичала, що чути було далеко за межами галявини. Всі істоти, які це чули, здригнулися від остраху. Навіть якби там був могутній лев, і він би лячно відстрибнув. А Гассан, маленький їжачок, так незворушно сприйняв страшну погрозу змії, нібито десь у траві застрекотів якийсь коник-стрибунець.

Через хвильку посмішка зійшла з мордочки їжака. Його темні оченята дивилися тепер серйозно і розважливо, а в поставі відчувалася продумана і виважена дія. Гассан виглядав розслабленим та водночас готовим розпочати двобій. А ще якусь мить назад він скидався на вайлуватого незграбу.

— Тепер, Ало, ви нарешті не вивернетесь, — повільно, погрозливим низьким голосом, пропихкав він. — Ніяк не сподівалися мене тут стріти, еге ж? Затямте собі: зараз вам усі ваші зміїні виверти, які так часто мене дурили, вже у пригоді не стануть. Ви мусите ставати до бою — і не інакше: перша ж спроба повернутися і дати драла закінчиться неминучою смертю!

Пронизливе сичання повторилося: Ала ніби не збиралася відступати. Та ось вона легким порухом удала, ніби хоче перелякано тікати з поля битви. Проте їжак не піддався на тактичний маневр, бо добре знав її викрутаси. А воно й справді: тільки що змія демонструвала небажання битися, як в наступну мить, розпрямившись, немов пружина, кинулася вперед. У повітрі мелькнула широко розкрита паща, де стриміли два отруйних зуби. Гадюка цілилася в єдине незахищене колючками місце: межи очі, там, де лоб.

Проте яким блискавичним не видався кидок змії, реакція Гассана була миттєвою. Він пригнув голову, тому Ала з розгону налетіла роззявленим для укусу ротом простісінько у настовбурчені шпичаки на потилиці.

Змія вклала в цей кидок немало сили, через що її губи та щелепа глибоко нанизалися на колючки. З голосним шипінням Ала сахнулася назад, сичачи від болю та злості і, незважаючи на те, що у неї з рота великими темними краплями зацебеніла кров, знову приготувалася нападати. Гассан продовжував непорушно сидіти. Він прекрасно усвідомлював, що не залишав змії вибору: потрібно було або битися, або померти, їжак також знав, чим цей бій закінчиться. Якби Ала кинулася втікати, то необачно підставила б противникові потилицю, в яку він одразу б уп’явся зубами, адже бігають їжаки набагато швидше, ніж змії повзають. Гадюка також це все знала, отож, навісніючи від люті, вишукувала вразливе місце на захищеному колючками тілі супротивника.

Лі, використавши поразку Али в першій сутичці, велетенським скоком дострибнула до рятівної липи і тепер вже сиділа на нижній гілці дерева. Вона утирала холодні від пережитого страху краплини поту та намагалася второпати, що ж це таке відбулося внизу просто в неї на очах. Чи справді трапилося неймовірне: Гассан, неповороткий бурмило, кинувся в бій із всесильною Алою — змією, якої бояться в цілому лісі?

Білочці стало страшенно соромно, і водночас серце у неї затріпотіло від захоплення: «Я виправлю свою помилку, тепер уже не буду з нього кепкувати», — шепотіла вона побілілими губами, бо страх не відпускав і її ще тіпало від пережитого.

Вивірка глянула додолу: Гассан обережненько висунув мордочку, провокуючи гадюку на чергову атаку.

І справді, не пам’ятаючи себе від люті, Ала знову метнулася. Однак, як і перший раз, повторилася та сама історія: змія налетіла відкритим ротом на щільний колючий захист. Цього разу її рух назад був уже не таким стрімким: кров з пащі так і лила, а разом з кров’ю вона втрачала сили та снагу. Проте біль ран та лють, видавалося, затуманили Алин розум, і в неї залишилось тільки одне бажання: битися далі та вбивати. Змія пронизливо шипіла і зраненою пащею намагалася раз за разом нанести смертельного удару. Пласка голова, немов молоточок, зі сліпою люттю безглуздо била раз за разом у колючу броню їжака. Жодного разу Алині зуби Гассана не зачепили, бо кожен його рух оборони чи демонстрації вразливого місця був виваженим, управним та миттєвим.

Та ось гадюка втомлено відкинула назад повністю заюшену кров’ю голову і, визнаючи поразку, опустила її на скручене кільцями тіло. Хижачка звилася у пістрявий клубок та почала битися об землю, мовби намагаючись заритися для сховку. Стало зрозуміло, що від болю та смертельного жаху вона вже не усвідомлювала, що робить.

Гассан відреагував миттєво: рвучко, немов його підштовхнула невидима сила, кинувся на супротивника і вп’явся зубами в зміїну потилицю. Звивання гадюки почало стихати, пістрявий клубок ще сіпнуся кілька разів і затих: Ала була мертвою.

Ліс ніби зітхнув з полегшенням. Зле та голосне сичання змії нажахало не тільки мешканців галявини, але й тих, що жили за її межами. Хто не встиг утекти, зачаївши дихання й тремтячи від остраху, спостерігав за поєдинком. І ось з вершини липи, важко лопочучи крильми, піднявся ворон та гучно, на всю зелену гущавину, проголосив: «Гадюка Ала мертва! Переміг Гассан!» Його звістку підхопили крони — і вона прокотилася хвилею листяним морем через увесь ліс.

«І чого він так голосно розкаркався? — незадоволено подумав їжак та, не кваплячись, затупотів униз до струмка. — Хіба він не знає, що таке мусило статися?»

Гассан опустив гостренький чорний писочок у воду та заходився жадібно її хлебтати. Позаду нього, там, де щойно відбувсяпоєдинок, витолочені квіти та трава почали звільна випростовуватися. Лі, яка сиділа над ним у кроні, почувала себе страшенно ніяково, та водночас зазнала невимовного полегшення.

Вуж Йоса, що затаївся у висохлій до коричневого купі очерету, показав звідти свою плямисту голову і просичав до Гассана:

— Велике вам спасибі! Це був величний учинок.

Гассан підвів очі:

— Ідіть собі своєю дорогою, куди йшли, — буркнув він, — а то, не дай Боже, і з вами таке може статися.

Йоса замовк, і його голова як з’явилася, так само миттєво й зникла в очереті: ніби її там і не було ніколи. «Ось вам і приклад справжнього їжака, — образився вуж, — грубіян, яких мало. Але начувайся, коли вирішу помірятися з тобою силами!»

Однак Гассанові не було діла ні до вужа, ні до інших мешканців узлісся. Якщо ти є порядним і не пустодзвоном, а виконав тобі належне, то нема чого слухати похвальби. А тим більше — не треба слухати її від тих, що внаслідок твого вчинку отримали якусь вигоду чи перевагу. Ось такі вже правила в їжаків, і нічого тут не вдієш.

«Але ж і дурень я, дурень, — подумав собі тим часом Гассан. — Як я міг забути, хто я такий і що вмію! Ну не годен я вибігти, як Лі, вертикальним стовбуром дерева догори, то й що?! І питатися дозволу, де оселитися, більше в нікого не буду. Я — їжак, хоча без пишного хвоста і не такий прудкий, як білка. Зрештою, нею й не хочу бути, а бажаю зоставатися лише тим, ким є: їжаком».

Розділ восьмий БЕРЕЗКА

На узліссі, обвившись навколо стовбура сосни, котра уп’ялася своїми коріняками в порослий темним мохом ґрунт, виросла березка. Її молоді пагони, шукаючи собі місце, вилися угору по брунатній корі. Вони були ніжного світло-зеленого кольору та такі вразливі, як тіло щойно народженого маляти; нагадували рученята дитинки, які та, сподіваючись на захист та допомогу, простягає до матері. На тлі світло-коричневого стовбура сосни прозорі листочки повійки^[1] виглядали легкими та світлими, нібито пензель якогось невідомого майстра розмалював темну кору своєрідним орнаментом. Та, незважаючи на молодість і безжурність, пагони березки вперто робили своє: наполегливо та щасливо п’ялися догори, до світла, до сонця.

Колись, щойно березка вигулькнула із землі, засліплена сонячним світлом та спогадами про безпросвітну чорноту ґрунту, вона знайшла підтримку великого листка папороті й гілочки шипшини. Ті росли побіч і дали їй опору, щоб трішечки підтягнутися догори. Повільно, на дотик, березка повзла усе вище, колихалася весняним вітерцем, видиралася, орієнтуючись на світло сонця, дякувала своїм лісовим супутникам-помічникам, сповнена надією душі, що прокинулася. І ось настав її час. Увечері, перед тим, як розквітнути, вона прошепотіла вітром до інших рослин: «Завтра у мене відкриються очі. Завтра моя душа вбере у себе небо».

Світло-блакитний пуп’янок, ледве прикритий зеленою чашечкою, тремтів у подихах вітру і зустрічав прохолодні сутінки ночі, котра повільно опускалася чорною пеленою на рідний повійці ліс. І хоча все довкола чимраз більше окутував морок, сни березки заповнювали краса і ясність пройденого дня. Рясно вкрита росою, вона заснула, продовжуючи марити учорашнім теплом.

Їй снився невидимий вітер, голоси дерев, гудіння комах; ця далека мелодія життя пронизувала рослину ледь відчутним трепетом майбутньої насолоди. Сон повійки наповнював далекий відгомін радісного гамору, що лунав довкруж цілий день, з моменту її пробудження. «А як почуватимуся, коли розцвіту? — питала вона себе. — Як це — бачити цвітом небо?» «Небо…» — шепотіла вона уві сні. Оцей почутий за світлої пори безтурботний галас березка сприймала як одне ціле того, що на неї чекає вранці.

— Це пташки у кронах дерев, — якось пояснила їй шипшина. — Їх спів летить до нас разом з променями вранішнього сонця. Прохолодний, немов роса, ніжний, немов вітер, чарівний, немов сутність щастя. Тільки-но прокинешся, птахи співатимуть кожного сонячного дня, їхні пісні, кольори навколишнього світу, животворна горяч небесного світила та блаженство усього, що дихає, сповнять тебе неповторним оп’янінням та незбагненним захопленням. Усе це тебе чекає, коли розцвітеш. Ти станеш красунею серед красунь, ти будеш ощасливлювати інших, подібно до того, як хтось ощасливив тебе. Котрі тебе побачать, будуть благословляти, а ти дякуватимеш їм за це. Не знатимеш у нічому нестатку, все, що потрібно, з’являтиметься саме враз, отож радість твоя буде довершеною. Коли наприкінці дня твоя чашечка почне схилятися з приходом доброзичливого вечора, ти спочинеш, втомленою від щастя, у сні. А потім буде наступний день…

Пуп’янок прокинувся задовго до світанку. Він стрепенувся і затремтів від передранкової сірості та очікування незвіданого, того, що мало статися. Навкруги, куди ще не проник жоден промінчик світла, панували абсолютна тиша та спокій. Птахи ще спали, а роси не було. Пуп’янок відчув, як небо звільна починало світлішати: гілки дерева поступово окреслювалися темними контурами на тлі безконечно мертвої, застиглої порожнечі. Ще не можна було розрізнити кольорів, ні зеленого тобі, ні коричневого: все куталося у сріблясто-сірий серпанок.

«Сьогодні, вже сьогодні я розквітну, — подумав маленький пуп’янок, — уже скоро день!»

І ось над головою у вітах нерішуче та дзвінко пролунало й одразу завмерло щебетання якоїсь пташки. З лісової глибини до неї лунко обізвалося чиєсь тьохкання. Бутон стрепенувся під краплями, які утворилися на його опущеній та поки що стуленій чашечці. Ось піднявся заспокійливий, утішливий, ледь чутний вітерець, що будив прагнення жити.

— Я зроблю, що повинен, — зашепотів пуп’янок і ворухнувся. — Незвідана любове, що керуєш долею, дай мені терпіння бути щасливим.

Але даремно, терпіння не вистачало, бутон стрепенувся раз, потім іще раз. Його спокій було порушено незнаним досі внутрішнім жаром та поривом, який брав сили з пульсування землі, з порухів його тоненької стеблини та з пружної сутності невидимого вітру.

А навкруги все світліло та світліло. Довкілля збуджувалося та весело жвавішало, очікуючи на ранок. У шелест листя впліталися голоси тварин, які вітали день, що надходив. Аж нараз вся природа навкруги пуп’янка вибухнула радісним гулом: «Сонце! Сонце!»

— Сьогодні у мене відкриється душа — я побачу сонце, — прошепотіла березка, і складені пелюстки її цвіту здригнулися під сонячними променями. Для неї це було як ласка, приваба, нечутний заклик, тож рослинці видалося, що немовби зрозуміла стан того, хто спить і відчуває на собі погляд когось люблячого. Ця особа стоїть поруч і нетерпляче чекає моменту пробудження, аби зробити щось приємне, демонструючи своє хороше ставлення.

І ось ніжні пелюсточки, зігріті промінням, почали відокремлюватися від бутона. Вони розквітали зовсім поволі, ніби пробуджуючись від довгого сну. Пуп’янок мерехтливо зблискував та розпускався чимраз більше і більше. Чашечка бездоганної чистоти, здригаючись, відкривала уста, щоби вдосталь напитися сонячного проміння, котре золотом лилося з небес.

— Це сонце, — щасливо хлипнула квітка, — я не можу на нього дивитися, але мушу! Скажіть мені, сестри, чи всі земні створіння відчувають таке саме?

Наївне запитання полинуло у світ переливами кольорів її цвіту, ароматом та колиханням на вітрі. Її почули всі споріднені. Ті, які мусили любити народжених з чорного ґрунту завдяки сонячним променям. Над березкою у сяйві роси на листі співав ранкову пісню лісовий птах, і квітка, що прокинулася, розуміла її закличний мотив: «Говори зі мною, вилий свою душу, розкажи про радість!»

Свіжість іскристого ранку змінилася теплим барвистим днем з усією його довколишньою біготнею, але квітка бачила тільки сонце. А тим часом природа все більше наповнювалася таємничим дзижчанням та гудінням жуків і бджіл. З кожною хвилькою теплішало, квітка здригалася і чимраз ширше розпускала пелюстки. Вона робила це так пристрасно, ніби квітнула останній раз у житті.

А ось беззвучними помахами своїх кольорових крил-шат весело пролетів, закривши на мить золоте сонце, метелик. Квітка шелеснула до нього кольоровою величчю своїх пелюстків, яку підсилював аромат:

— Принеси мені любов…

Метелик опустився якраз посередині блакитної округлості її квіту. Це просто диво, що він почув і зрозумів рослинку! Тисячі сонячних промінчиків, ще й тепле повітря з неба, обволікали її, спадаючи униз, ніби струмочки. І від їхнього торкання повійка згиналася аж до долу та знову випростовувалася.

— Залишайся ще, — просила вона метелика. — Ти для мене посланець неба, єдиний друг на все життя.

Одначе він спішив далі. Та ось несподівано квітка почула прохання, оклики та приваблювання: це заговорила вся галявина, манячи до себе розмаїтими кольорами та запахами. Чим більше комах прилітало до квітки, тим більше вона пізнавала та розуміла своїх сестер. Повійка вже чула їхні привітання і відповідала так само радісно. Відкривши сяючий цвіт сонцю, ніби немає більше вини, ніби не станеться більше зла, вона повністю довірилася світлу.

Ось так, сповнений відчуттів та очікувань, минув перший день розквітлої березки.

Рослинка прожила його подібно до інших, хто насолоджується щастям: не задумуючись та нестримно. Вона й гадки не мала, що такий прекрасний день може колись закінчитися.

Та ось сонце, продовжуючи свій невпинний рух, дійшло до заходу, опустившись за зелені крони дерев. Наша квітка, яка протягом усього дня невідривно проводжала світило поглядом, почала стуляти свої пелюстки. Проте вона до останнього ловила промінчики, навіть коли вони уже стали просто відблиском. Однак вечірній вітер, що прилетів трошки згодом у цю місцину, застав березку в темряві мовчазною та стуленою. Ніби й не розквітала, відкриваючи свою душу, ніколи. Але навіть заснувши, повійка не могла забути сонце, котре проникло в її сутність. «Тепер, — говорила рослинка собі уві сні, — більше ніяка темрява не розлучить мене зі світлом. У цей день я насолодилася ним усім своїм єством, я пізнала щастя і своє, і інших, я зрозуміла їх сутність, їхню душу. Ніщо й ніколи не затьмарить моє переконання, що життя — прекрасне».

Розділ дев'ятий ЖАЙВІР

Пролітаючи над узліссям, жайворонок збився з дороги. Пора була ще досить ранньою, але плиска Онна вже поралася у своїх справах, отож побачила, як він спускався додолу.

— Це ви як, — спиталася вона у нього, — хочете тут залишитися? Це я про те, чи ви просто залетіли до нас, чи збираєтеся взагалі тут мешкати?

— Доброго ранку, — промовив жайворонок.

Онна відповіла на привітання елегантним кивком.

У такий спосіб можуть вітатися, власне, тільки плиски. Проте грація та привабливість стосувалися лише манери поведінки, але не слів:

— Перспективи успішного проживання тут мізерно малі. Певна річ, сякий-такий харч собі знайдеш, але не більш. У нас тут народу і так вже забагато. В сухому очереті, до прикладу, поселився Йоса — вуж, я вже мовчу про сову з липи. Навіть сонця тут за цілий день буває обмаль, отож розповідайте, чого ви до нас?

— Та я тут ненадовго, полечу далі, — відповів жайворонок. — Ви вже вибачайте за тимчасові незручності. Просто я піднявся високо в небо, от сонце мене й засліпило. Я пізнав таке захоплення від сяйва та ранкової прохолоди, що забув про все на світі, зокрема — куди мені летіти. Ви знаєте, це було п’янке блаженство.

— Блаженство?.. — здивовано повторила плиска і гойднулася. — І що це ви таке розповідаєте, сонця ж нібито ще не видно, хіба ні?

— Певне що ні, — відповів жайворонок. — Там, угорі, воно вже давно світить.

— Ой, я вас прошу! Ну навіщо такі перебільшення? Ми тут прості та чесні у спілкуванні. Отож, не особливо поважаємо чужаків, що розповідають небилиці. Ось гляньте на верхівку нашої липи, бачите? Сонце ще не зійшло, видно відразу. А ще хочу зазначити, між іншим, що красенем вас також назвати не можна.

— Так, — погодився з плискою жайворонок, — я зовсім не красень.

— Ну, принаймні хоча б у цьому ви зі мною чесні. Але всі ці балачки про сонце, що зійшло, мені зовсім не до вподоби. Якось довелося почути розмову соколиної пари, яка залетіла відпочити на нашій липі. Вони тоді говорили, що піднімаються вище, ніж летять кулі мисливців. Тут нічого дивного, що вони можуть так високо злетіти і в небі, як глянути на них знизу, виглядати просто цяточками. Це ж бо птахи великі!

Жайворонок кивнув на знак згоди.

— Еге ж, — промовив він задумливо, — соколи високо літають.

— Отож-бо! А ви хочете сказати, що літаєте вище соколів?

Жайворонок мовчав у відповідь, однак для плиски розмова просто так закінчитися не могла. Мала таку натуру, що як де встряне в бесіду, то за нею має бути останнє слово.

— А як у вас зі співом, шановний? — запитала Онна. — Чи хоч раз удалося не сфальшивити?

Жайворонок невизначено крутонув головою:

— От знай собі співаю та веселюся.

— Веселитесь? Гм… а вам доводилося хоча б раз почути нашу вільшанку?

— Авжеж, — відповів жайворонок, — від її співу я був дуже щасливим.

— Ще б пак, ось бачите, які різні персони живуть у нас на галявині. Отож, бажаєте тут замешкати?

— Ні, даруйте, я лечу назад, на засіяні поля. А можна у вас попросити напитися роси в дорогу?

— Добре, — дала згоду плиска, — напийтеся.

Онна спостерігала, як жайворонок п’є росу, і їй стало приємно на душі від того, що так гостинно поставилася до чужого птаха, у правдивості слів якого доводилося сумніватися. До того ж — він був далеко не красень та й заспівати по-справжньому не вмів.

Коли жайворонок вже зібрався відлітати, до них помежи квіти надійшов ельф. Ідучи, добрий дух світився неповторним м’яким світлом. Де він ступав, трави спалахували у ранковій прохолоді краплями роси, а квіти, що прокидалися, вітались до нього тоненькими голосочками та свіжим запахом.

— О! — захоплено вигукнув страшенно здивований жайворонок. — У вас тут живе квітковий ельф?

— Та і я про те ж, — гордо промовила плиска і навіть відступила назад, щоби чужинець міг краще розгледіти гордість галявини.

Аж тут ельф заглянув у траві жайворонка і, несподівано розкривши руки для обіймів, поспішив до нього, затріпотівши піднятими крильцями.

— Це ти! Це ж ти! — вигукував він раз за разом, і його обличчя сяяло від щастя. — Очам свої не вірю! До нас завітав жайворонок! Благословенний ти в небесній блакиті, милий провіснику радості ранкової зорі. Ти той, хто відганяє з сяючої вишини турботи і сум ночі. Який же я щасливий тебе бачити!

Добрий дух обійняв шию птаха руками, що сяяли м’яким світлом, і прихилив голову з золотистим волоссячком йому на груди. Одночасно він палко й радісно зітхнув, ніби від найбільшого щастя, яке тільки може відчути ельф.

— Господи Боже ж ти мій, — тихо забідкалася геть ошелешена плиска, знічено чухаючи потилицю. — І це ж треба, щоб саме зі мною таке сталося, от саме зі мною…

Проте Онна не знала, що в скорім часі їй доведеться почути і побачити ще й не таке.

— Любий ти мій, милий птаху, — говорив тим часом ельф до жайворонка крізь сльози радості. — Ти — це той, хто втішав мене своїм співом, коли одного разу на світанку я не міг знайти дороги додому. Завдяки твоїй пісні віра повернулася в серце, котре забилося жвавіше. Я бачив орача на ниві, що з надією підводив до тебе очі; твій веселий спів благословляв його працю, супроводжував ратаєву молитву до Господа. Твоя пісня спадає до нас на землю разом зі свіжою росою, твоєю радістю дзвенить вранішнє повітря, котре позбавляє душі від мороку ночі. Благословляю тебе, провіснику світла, я вдячний тобі за все від усього серця.

— Ви мені лестите, — зніяковів жайворонок. — Я зворушений такими приємними словами, проте я не роблю нічого надзвичайного, а чиню лише те, що мушу, інакше просто не вмію.

— Я знаю, — відповів ельф. — Розумієте, моє серце любить усе те, що покликане розкривати сутність краси світу. Вшановуючи тебе, я тим самим хвалю Творця, мала пташино.

Плиска Онна геть розчулилася. Вона підійшла до обох трішечки ближче і сказала:

— Хто би міг подумати, що жайворонок такий значущий! Принаймні такого уявити собі не могла. Бо ж ото сидів собі у травичці, мов простенький горобець. Але що там вигляд! Він же справді тріумфує кожного ранку в небі…

Ельф усміхнувся, це була істинно чарівна усмішка, властива тільки добрим духам. Онна, побачивши його усміх, зметикувала про себе: «Не така вже страшна моя помилка, інакше він би так не усміхався».

А крилатий чоловічок звернувся до плиски:

— Жайворонок у траві — це справді нічого особливого. Це — як сокіл у клітці чи квітка в затінку. Якщо хочеш пізнати сутність Божого творіння — рослини, тварини чи навіть людини, — побач його, коли воно вільне. Жайвір злітає у небо вище за всіх інших птахів. Лише орли йому рівня. Але він, піднявшись увись, здатний ще й співати. Він — посланий нам Богом провісник радісної новини, провісник надії, котра раніше, ніж сонце, проголошує усім втіху від нового дня.

— Ну й ну! — висловила свою думку Онна. — Де вже мені до таких тонкощів… Однак даруйте за початок розмови — не мала на увазі нічого поганого. Ну хто ж відразу повірить на слово, що така маленька пташка може літати вище, ніж сокіл? Ще раз вибачайте і ласкаво запрошую поселитися в нас.

— Його місце не тут, а в засіяних полях, — відповів за жайворонка ельф.

Пернатий співак лише кивнув, погоджуючись із його словами, та розправив крила, готуючись злетіти. Однак покинути землю було не так просто. Птах ніяк не міг залишити доброго духа, не міг відірвати від нього погляду. Поруч із цим осяйним створінням забувались усі біди й світ робився милішим.

— Як полетиш колись додому, — сказав нарешті жайворонок, — я тоді проведу тебе своїм співом.

Після цих слів друзі попрощалися. Плиска й собі кивала услід жайворонкові, а той, пронизливо заливаючись, піднімався у вишину, назустріч сонцю, що сходило.

Ельф пішов уздовж струмка, вверх за течією, відвідати жабу Ассапу, яка переживала не найкращі часи, а Онна залишилася, щоби після останніх подій зібратися з думками. Все, що сталося, плиска мала переосмислити та заспокоїтися від душевного сум'яття. Проте ситний сніданок, а після нього ще й купіль у струмкові відбили будь-яку охоту задумуватися. Онна просто забула про все, що трапилося. Їй уже не хотілося нічого більше, як примоститися на березі струмка, грітися в лагідних променях сонця та, насолоджуючись життям, задоволено позиркувати довкола.

Розділ десятий АССАПА ТА ЄН

Оскільки вже мова зайшла про Ассапу — жабу, котру саме зібрався відвідати ельф, я також хочу вам оповісти й історію її брата. Воно завжди добре дізнатися більше про тих, з ким доведеться уже невдовзі мати справу.

Взагалі-то Ассапа не була уродженкою галявини. Вона з’явилася на світ у струмку, якщо вже бути точним, то набагато нижче від перелісся, власне, майже у тому місці, де потічок впадає у Совине озеро. Довкола нього на берегах ростуть прадавні верби, в дуплах яких знайшли собі притулок чимало сов. Через них, власне, озеро і почали називати Совиним.

Отож Ассапа та її брат Єн, тільки-но день починав схилятися до ночі, завжди чули пугикання сов. А позаяк цей звук уважався жаб’ячим народом поганою прикметою, то безклопітного майбутнього їм годі було й чекати. Квакші виглядали ще зовсім юними, у них тільки-но виросли ноги, а от хвостики, за допомогою яких малі так вправно пересувались у воді, ще залишилися. Такий стан речей не особливо тішив жабенят, адже достеменно не знали, чи вони ще пуголовки, чи вже доросли до великих ропух.

Та як би там не було — ранок видався просто чудовим. Жабки ніжилися, сидячи на краю листка підбілу, а той злегка колихався на повільній течії струмка. Малі спостерігали вранішнє небо, що повільно синіло.

Єн тихенько сам до себе наквакував ранкову пісеньку. Він робив це, на жаль, зовсім бездумно, а власне, даремно.

Accaпa, зручно влаштувавшись на краю листка, кивала в такт і задоволено думала, що вже зараз почне ловити мух. Ото настануть часи! Раптом голосний зойк брата повернув її з рожевих мрій у реальність. Єн, перелякано та в розпачі, дививсь у воду позаду себе.

— Мій хвостик, — лементувало жабеня. — Він відпав і тепер пливе за водою!

Ассапа й собі подивилася туди ж. А воно й справді: на поверхні колихався, повільно віддаляючись за водою, хвостик її брата.

— Я не можу такого допустити! — знову голосно зойкнув Єн. — Я мушу собі його повернути, він мій!

Жабеня приготувалося стрибати у воду, щоби здобути втрачену власність. Проте Ассапа була набагато розважливішою за свого гарячкуватого брата. Отож вона відразу остудила його поспіх, сказавши:

— Ти нагадай собі, скільки в Совиному озері щук! Тож якщо струмок тебе потягне туди, на глибочінь?.. Ти думаєш доплисти до берега і не потрапити комусь в зуби? Крім того, навіщо той хвіст здався! Що ти збираєшся з ним робити?

Малому Єну стало сумно аж до сліз. На якусь мить йому здалося, що там, у воді, відпливає його дитинство. Відпливає далі й далі — цього вже ніколи не повернути. Єн відчув себе набагато краще лише тоді, коли Ассапа зачудовано глянула на нього і сказала: «А тепер ти виглядаєш як справжня жаба!»

Її братик, усе ще плачучи, глянув на своє відображення. Він намагався побачити те місце, де ріс хвіст, а натомість уздрів свій цілком дорослий жаб’ячий вигляд.

— Але гарно! — захоплено прошепотів він. — Могла ти собі таке хоча б уявити?

— Ну, — було очевидно, що жабка добряче заздрить, — рано чи пізно щось подібне мусило статися. Старий Бурр про щось таке оповідав, повернувшись якось з місячного концерту. Казав, що одного дня пуголовки втрачають хвоста і стають жабами.

Ассапа примовкла й задумалася, втупившись в одну точку.

Ви знаєте, мені так шкода, що не можу розповісти ще й про старого Бурра. Тоді оповідь занадто б затягнулася, бо про нього стільки усього можна сказати! Старий Бурр — одна з найдосвідченіших жаб у струмку. Та що там струмку, можна із впевненістю говорити, що й на озері також! На жаль, час бере своє, і Бурр уже добряче постарівся, проте зберіг неабияке почуття гумору та здоровий глузд. Може, колись в іншій книзі я оповім вам і його історію. Так, його життя було надзвичайно різноманітним, а крім того, Бурр належав до небагатьох жаб, які, потрапивши у дзьоб лелеки, змогли втекти. Порятунок стався тому, що бузько раптом від щирого серця розреготався. Що було причиною того сміху, ніхто, за винятком, ясна річ, самого чорногуза, повісти вже тепер не може. Хоча наш герой і досі має думку, що настільки досвідчену та поважну жабу просто не посміли з’їсти з поваги до неї. До того ж — Бурр є автором відомої жаб’ячої пісні, котра стала тепер достеменно народною, бо її співають пулькаті мешканці Траульського струмка та Совиного озера:

Ассапа та Єн також уже знали цю пісню, хоча квакати її в хорі з усіма ще права не мали. Проте на той момент, коли ведеться розповідь, їм було не до співу, обоє жабок задумалися геть про інше. Особливо це стосувалося Ассапи. Вона в думках порівнювала себе з братом. Він тепер зовсім, як жаба, не те, що вона. А як швидко він нею став! І ніхто ж про таке навіть уявити собі не міг.

— Брате, хапай його! — вигукнула Ассапа зненацька. Їй в голову прийшла ідея революційного способу прискорення еволюційного процесу. — Ми його відірвемо.

— Кого його? — дещо отетерів Єн.

— Мій хвіст, брате. Терпіти його не можу, причепу. Твій он сам по собі відпав. А ми ж з тобою народилися в один день!

Єн згодився:

— Ну гаразд, спробуймо.

Правда, це прозвучало дещо нерішуче. Справа в тому, що брат вельми хотів якусь хвилину-другу залишатися дорослим наодинці. Тоді він би зміг розповісти меншій сестрі про свої враження, як це воно — бути дорослим.

Проте затію довелося відкласти, бо нараз стало дуже гамірно: мимо пропливла чимала дровиняка, на якій сиділо двоє маленьких, сірих та слизьких слимаків. Крім них, там примостилися величезна синя муха й щипавка. Найбільшу увагу привертала до себе щипавка. Вона була дуже збуджена, металася туди-сюди і щось гарячково вигукувала, розмахуючи лапкою-рукою. Жабки добре всього не чули, до них долітали тільки уривки фраз: «…полишена батьківщина», «…еміграційні процеси» та «…великий потік». Потім до них донеслося ще щось на кшталт: «Я сама вибрала таку життєву дорогу».

Ось так щипавка і плила на своїй гілляці за течією, а очерет, що ріс на березі, кидав смугасту тінь, і виглядало, ніби пливеш через довжелезні штаби.

Ассапа хитнула головою і, подивившись услід незнайомій комашині, спитала:

— І чого це їй треба. Виглядає, бідака, наче Богом ображена.

— Може, якось кавалок дерева, на якому вона пливе, таки приб’є до берега… Вона зійде, та й буде їй там нова батьківщина, — відповів задумливо Єн. — Цілком можливо, що таке станеться.

Ассапа кивнула на знак згоди.

— А тепер тягни сильно, як тільки можеш, — холоднокровно наказала вона.

Єн взявся до справи з чисто братньою самовідданістю. Як наслідок — хвіст і справді відірвався, від чого обидві жаби хляпнули у воду обабіч листка. Ассапа випірнула першою, і тепер це вже був не якийсь там пуголовок, а справжня, хоч би там що, жаба. Щасливі від осягненого, жаби обійнялися та дали клятву протягом усього життя завше допомагати одне одному в скрутну хвилину.

Як зазвичай, воно повсякчас так: коли нараз тобі посміхнулося щастя, тоді завжди маєш якісь хороші наміри на майбутнє.

На превеликий жаль, усім цим планам так і не судилося здійснитися, бо маленький Єн несподівано потрапив у полон до хлопчиська. А сталося таке: будь-яка розсудлива жаба, коли до струмка наближається людина, лелека або ж хтось набагато більший (тобто хто становить чи може становити потенційну небезпеку), стрибає на дно і збаламучує воду, щоби замаскуватися. Таке зробив і Єн. Одначе досконало відпрацьована тактика дала збій, бо хлопчисько прийшов зі зброєю-сіткою, прикріпленою до кола з довжелезним держаком. Скоріше всього, це знаряддя слугувало для ловлення метеликів. Проте хлопчик успішно використав його з іншою метою: впіймати Єна. Сітка підхопила жабеня, витягла на поверхню і, коли вода стекла, воно безпомічно заборсалося в очеретяних стеблинах на дні сачка. Потім бранець просто занімів, вражений несподіваною тактикою, небаченими досі тенетами, та усвідомивши, в яку халепу потрапив.

Хлопчик нетерпляче підняв сачок на рівень очей і почав роздивлятися улов, а Єн вжахнувся від розмірів, як йому здавалося, велетенських синіх очей, що розглядали його з-під копиці жовтого волосся, в якому виблискувало сонце. Після цього жабеня зовсім близько почуло жахливий громовий голос і через отвори у сітці побачило ще когось. Ця істота мала такі ж сині очі, проте волосся — набагато довше. Вона стояла і також з цікавістю зиркала всередину сачка. Правда, голос в іншої істоти був дещо тоншим. Говорили, звичайно, про нього. Звуки вилітати з червоних ротів двоногих, і було видно, як там зблискували білі зуби. Безуспішно намагаючись видертися по сітці, щоби втекти із пастки, Єн розпачливо думав про те, що, мабуть, попасти до дзьоба лелеки набагато краще, ніж до рук людей. Він почав проситися на волю, однак його не розуміли і не відпускали, а жабеня, своєю чергою, не тямило того, що поміж собою говорили діти.

Проте ми з вами можемо чудово зрозуміти їхню бесіду.

— От зараза, — незадоволено сказав хлопчик до маленької білявої дівчинки, яка вибігла разом з ним на перелісся, — знову упіймалася звичайна, брунаста. А мені хоча б раз справжню зелену квакшу вполювати.

— Ага, — погодилася його супутниця, — це знову брунаста, але ж гарненька яка, маленька, зовсім не така гидка, як великі!

Здавалося, що почувши ці слова, хлопчик задумався.

— Я її таки візьму з собою.

З цими словами він запхав руку в сачок і вхопив Єна.

— Може, хоча б ця розуміється на погоді, а як ні, то навчу.^[2]

Юний мисливець узяв жабеня за лапку, вийняв з сачка і, піднявши догори, почав розглядати його на фоні неба. Тим часом дівчинка зняла кришечку з овальної, пофарбованої в зелений колір бляшанки, котру її брат носив підвішеною через плече. І ось Єн зник у ній, ніби в пащі зеленого чудовиська. Перед тим, як упасти на дно, наш бранець почув оглушливий, ніби удар грому, гуркіт, бо кришку швиденько поставили на місце. Це зробили похапцем, адже з бляшанки могли чкурнути раніше впіймані полонені. Опісля стало темно.

Єн досить швидко втямив, що потрапив у в’язницю. Так само швидко та зі страхом зрозумів, що тут не сам. Темрява навколо дзижчала, гуділа та шкрябала лапками об стінки бляшанки. Вона була наповнена переплетенням з ніжок, вусиків та крилець, вогких і сухих тілець. До того ж у тісному закритому просторі ще й різко пахло всілякими травами та квітами, адже в бляшанку накидали і їх.

Маленького Єна все більше охоплював страх, бо так воно завше: якщо вже налякався, то незнання, що робити далі, й темрява наганяють жаху все більше та більше. А жабеня, як вже не старалося, та розгледіти хоча б щось у пітьмі так і не змогло.

Воно чуло зойки, глибокі зітхання та просьби звільнити або принаймні хоча б дати трішечки більше світла. У небораки Єна аж сльози на очах виступили. Він утямив, що навколо в пітьмі починає згасати життя. Жабеняті не були відомі голоси усіх напханих сюди квітів та рослин. Проте з їхніх зітхань зрозумів, що перебували вони в гнітючому становищі. Окрім того, бляшанка постійно підстрибувала та колихалася, і всіх, незважаючи на спроби знайти собі затишок, раз у раз метляло та кидало в різні боки.

Нараз Єн опинився в одному з кутків своєї в’язниці, де вже лежала веретільниця. Саме в цей момент хлопчик зняв бляшанку з плеча і опустив її на траву, отож стало спокійніше.

— Ой лишенько, — сказала мідянка до Єна, — вам уже доводилося пережити щось подібне?

— А ви як гадаєте, — відповів питанням на запитання Єн, — де це ми, і що з нами буде? Що це все взагалі означає? Повірити не можу, що втрапив у таку халепу…

— А хто б у таке повірив! Хіба ж можна так поводитися? — зітхнула веретільниця і крутнулася. — Сама не знаю, у кого спитати що й до чого. Але нехай, як би там не було, а я знайду спосіб вислизнути. От якби ще отруйною бути…

Над ними з листя почувся шепіт:

— Ох, а як було світло над жовтими квітками!

Це обізвався метелик, його затиснуло між стеблами рослин, а крильця мав зламані. Більше він уже не говорив. Почувся голос великого виноградного слимака. Йому було дуже зле від постійного гойдання бляшанки, отож промовляв запинаючись:

— От якб-би не дім на спи-иині, то я б т-тоді так р-рвонув, що ба-багато хто з т-тварин поз-заздрив би!

За якусь хвилю коробкою почало знову невблаганно трусити, цього разу рівномірно й різко, бо хлопчина кинувся бігти. Він запізнювався, отож намагався прийти додому вчасно. Вдома він гримнув бляшанку на стіл, і там вона залишилася на довший час. На цьому етапі спокою полонені, котрі вціліли, продовжуючи перебувати в повній темряві, намагалися з’ясувати, скільки ж їм ще залишилося жити.

Тим часом Єн завів собі цілу низку приємних знайомств, хоча робити це в темряві справа нелегка: раз по раз плутаєшся, звертаючись не до того, нервуєшся, отож загальний настрій був кепський. З усієї компанії єдиним оптимістом залишався коник-стрибунець. Незважаючи на все, він будь-що намагався вистрибнути, та кожен раз налітав на перешкоду і падав додолу. Було лише чути ритмічне гупання — це він стукався головою в стінку. Після чергової спроби відчайдух упав на ящірку, що викликало роздратування добродушної тварини:

— Та облиште нарешті! — буркнула вона.

— Я вас не знаю, — гордовито обізвався стрибунець, — а тому не розмовляйте зі мною, бо мені вас не представляли.

— Отож бо й воно, — розізлилася ящірка. — Раз ми не знайомі, то нема чого мені по плечах скакати.

— Не хочете познайомитися, як годиться, ну й нехай! — розпалився стрибунець. — Тільки дозвольте мені злізти. Між іншим, ви якби могли, то теж би скакали. Як хто вміє плигати, то він обов’язково це робить.

Ящірка зітхнула. В такій ситуації розпочинати ще й сварку не було ніякого сенсу. Тому вона примирливо відповіла:

— Зауважте, це нещастя спіткало нас усіх. Отож будьте, принаймні у висловлюваннях, скромнішими.

— А мені з цієї скромності ні наїстися, ні напитися, моя люба! — змінив тон коник-стрибунець. — На неї надії мало. Я вже краще покладуся на свої ноги, вони мені допоможуть, от це вже точно. Як тільки-но знімуть кришку, тоді побачите, на що я маю надію і на що вони, мої ноги, здатні.

Єн уважно слідкував за розмовою. «Як цікаво, — думав він при цьому, — дізнатися про характер тих, кого раніше просто їв. А ідея, зрештою, не така вже й погана. Отож, як тільки кришку знімуть, і я спробую вистрибнути на волю».

А кришку зняли вже зовсім скоро. Хлопчик зібрав навколо столу, де лежала ботанізирка,^[3] всю родину, щоби показати своїм найближчим здобуті трофеї.

Єна засліпило яскраве світло, котре хлинуло в темряву в’язниці. Спочатку він не бачив майже нічого, лише обриси людських облич, які низько схилилися над коробкою. Жабеня згадало собі про наміри коника-стрибунця і навмання плигнуло, що було сили, кудись в порожнечу. Єн приземлився на тверду, лискучу поверхню, розгубившись, куди тікати далі. Отож не помітив, як рука хлопчика опустилася і міцно вхопила його. Долоня була теплою, вона описала дугу, здригнувшись, на мить стиснула Єна ще міцніше, а потім несподівано відпустила зовсім. Жабеня, на превелику свою радість, шубовснуло кудись у прозору воду, де на дні зеленіла усіляка густа рослинність. Воно відразу з усіх сил пішло на дно і заховалося, наскільки це було годен, межи листками очерету. Втікач дещо здивувався: від його стрибка намул на дні не піднявся, а вода зовсім не скаламутилася.

Жабеня не знало, куди потрапило, як навіть і не підозрювало, що мимоволі стало рятівником значної частини в’язнів бляшанки. Справа в тому, що коник-стрибунець, а також частина інших використали сум’яття, котре виникло внаслідок відчайдушної спроби Єна втекти, й чкурнули хто куди. Змогли таке зробити, бо, на щастя, стіл з коробкою стояв на веранді, яка вела безпосередньо у садок.

Час тягнувся поволі, ось почало вже сутеніти: надходив вечір. Уже скоро маленький Єн зрозумів, що його не випустили на волю, а посадили до іншої в’язниці. Вона була кругла, з прозорими, проте твердими, немов камінь, стінами. Жабеня здалося, воно полишило спроби вирватися на волю і лише сиділо непорушно, з відчуттям жалю та суму, коло прозорої стіни, дивлячись на сутінки в саду. Якось накривку з його в’язниці зняли — і чиясь рука вкинула досередини коника-стрибунця. Той розпростер усі свої лапки і непорушно плавав на поверхні води. Коник був мертвий. Єнові здалося, що це — його знайомий з першої бляшаної тюрми, проте не мав певності в цьому.

«Вони думають, я його їстиму?!» — міркував здивовано він.

Так, жабеня було досить голодним, проте жодна добропорядна жаба не їстиме мертвого коника. Ця комаха ковтається лише тоді, коли жвава, прудка і молода. Такий коник, потрапивши у шлунок, має ще деякий час там шарудіти, вже не кажучи про приємне шкрябання у горлі, коли ним просувається.

Єнові стало дуже сумно. Як воно далі буде? Надворі над садком завис кругляк-місяць, що світив у скляну клітку. Мертвий коник-стрибунець на поверхні повільно крутнувся, і його жахлива велетенська тінь зробила те саме на підвіконні, де стояла прозора тюрма. Там само, на підвіконні, Єн побачив і свою власну тінь: круглу та незграбну, схожу на вогку пляму між сріблистими смужками від води, скла та місячного світла. Усе навкруги виглядало лякливо чудернацьким і незнайомим, тож про сон можна було просто забути. Десь опівночі на підвіконня вибігла миша, через стінку заглянула в слоїк, але, очевидно, не побачивши нікого знайомого, швиденько метнулася знову в темряву, бо звідти її хтось покликав.

Трохи пізніше втомленого Єна таки зморив сон. Він заснув надовго, бо коли прокинувся, то надворі уже стояв ясний день і сонячне проміння виблискувало у росі на зелені. За якусь хвилю прийшов хлопчик, що його упіймав, і з цікавістю подивився через скляну стіну в банку. Він так вперся носом у скло, що той на кінчику став гладким і круглим. Після цього «юний натураліст» зняв кришку, витягнув жабеня та поклав його на білу тканину. Він загорнув Єна в матерію і почав витирати його з усіх боків, щоб той став сухим. Нашому полоненому не було чим дихати, і він уже почав думати, що зараз ось-ось задушиться. Тим часом полотно розгорнули, і хлопчик почав однією рукою розмішувати пензликом фарбу в маленькій посудині, а другою тримав Єна. Потім він почав фарбувати свого бранця в зелений колір.

Хлопчикові, власне, була потрібна зелена жабка, бо саме така передбачала погоду.

Єн аж розплакався, бо ніяк не міг зрозуміти, навіщо з ним таке роблять. Він перелякано спостерігав, як спочатку його світлий животик, потім коричнева спинка, а за нею і голова робилися зеленими. Більшої неприємності просто уявити собі не годен. Єн усіляко намагався показати, що зовсім не згідний з подібного роду перенесенням в інший жаб’ячий підвид. Проте усі його знаки спротиву до уваги не бралися: хлопчисько пристрасно мазюкав пензлем далі й аж заходився радісним сміхом, коли бачив, як Єн почав плигати по столі, залишаючи повсюди зелені плями.

Геть-чисто збите з пантелику жабеня знову посадили в скляну банку. Тепер, правда, у ній було менше води, але з’явилася маленька дерев’яна драбинка. Саме на її верхніх щаблях Єн мав висихати, бо зрозуміло, що коли погода для жаби сприятлива, вона сидітиме вгорі на драбинці, а не у воді. Тепер експонат з банки став зеленим, а тому був зобов’язаним робити усе так, як це роблять особини з його підвиду. В крайньому разі — так уважав хлопчик.

«Сумнішим вже бути не може», — думав Єн, і йому захотілося померти. Маючи такий колір, він тепер не міг з'явитися перед своїми рідними. А як відреагує Ассапа, коли побачить його такого?

Сонце почало припікати, і наш бідака задумливо та знічено спустився по драбинці у воду, щоб трішки охолодитися. Проте ледве він устиг пірнути, як помітив, що рідина навколо нього починає зеленіти, а він знову набуває колишнього забарвлення. Жабеня сприйняло це не інакше, як чудо. Воно перелякано видряпалося по драбинці знову вгору і тепер здивовано дивилося на зелену воду під собою. Очевидно, що старий Бурр з рідного ставка таки правду казав: «Остерігайтеся людей, вони великі чарівники!»

Уся ця історія з жабкою Єном мала трагічне завершення. Люди просто забули про нього, і він помер з голоду. Це сталося тому, що хлопчик та його сестра поїхали на канікули, а там було стільки цікавого! Тож діти й не згадували про свого зеленого бранця, що сидів у слоїку на підвіконні веранди. Хоча сказати, що вони забули Єна, також буде неправильним. Вони ж бо не знали навіть його імені.

Єн помер на третій день, так і не дочекавшись допомоги. Це були останні, дуже важкі дні для маленького брата Ассапи. І добре, що ніхто в Трауленському струмкові не бачив його мук.

З того часу минув рік…

В останні години свого життя наше жабенятко марило чистими водами рідного струмка та квітками шипшини над його хвильками. Потім воно заснуло від слабкості і вже більше не прокинулося. Це сталося чотирнадцятого серпня.

Розділ одинадцятий НІЧНА РОЗМОВА УКИ З ЕЛЬФОМ

Уночі після останніх подій на галявині наш ельф ніяк не міг заснути на своєму ліжечку з моху. Він дивився на місячні промені, що переливалися біля входу до його маленької печери, і йому нараз захотілося вийти на волю та розгледітися довкола. Добрий дух злетів на гілку липи, а його сяйво супроводжувало маленьку постать.

Від променів круглого місяця, що завис серед нескінченної кількості мінливих зірок над сонною землею, світ довкола аж змінився. Суха гілляка, на котрій примостився ельф, випирала далеко вбік від стовбура. Отож світляний чоловічок сидів на прохолодному повітрі, оповитий місячним сяйвом, між небом та землею. Сидів у цілковитій самоті, одинокий серед безлічі земних створінь. Усі вони спали, а він ніс свою земну вахту, бо мусив знайти велику любов, яка повернула б його домів, до небесної свободи.

Золотисте волосся доброго духа заблищало у місячному промінні так само, як тоді, коли він полишив лілію, щоби спробувати земного щастя. Він згадував маленьку бджілку Майю, з котрою тоді полетів до людей. Тепер Майя знову живе у вулику, що в замковому парку, та має повагу серед бджолиного народу. Очі ельфа випромінювали сум очікування раю. Це було земною особливістю тих істот, які усім своїм серцем прагнуть добра.

«А чи є на землі така велика любов, яка може мене звільнити? — думав ельф. — Я не хочу жити в страхові. Он яка чудова ніч! Зі мною станеться те, що має статися».

Добрий дух здригнувся він несподіванки, бо хтось легенько торкнувся його. Це було крило Уки-сови. Велика та чорна, вона, виявляється, уже давно сиділа на гілці липи, а тепер дотиком привернула до себе увагу.

— Хорошого місячного лету, — роздумливо, але щиро, від усього серця привіталася вона у своїй сов’ячій манері, ельф і собі привітався.

— Не спиш? — запитала птаха. — Тобі подобається у прохолоді і на чистому повітрі, еге ж? Ніколи не могла зрозуміти людей. Чого це вони віддають перевагу тому сліпучому сонячному промінню, а не ось цьому благословенню з небес…

— Та ж ти тут живеш, на липі, — впізнав нарешті сову ельф.

Уку кивнула на знак згоди. Широкий вид птахи, чорні круглі очі на ньому виглядали доволі-таки дивно, так само, як маленький та зігнений, подібний до носа на людському обличчі, дзьоб. Крім того, у сови була дивовижно меланхолійна манера повільно кліпати повіками. Її напрочуд м’яке оперення не відрізнялося особливою гамою кольорів, пір’я переливалося млявою сірою барвою, подібною до тіней, що їх листя кидало на стовбур. Якби ельф не був наділений від природи довірою та вмінням без остраху ставитися до всього живого, у нього від беззвучної та невидимої сусідки точно би мурашки по шкірі забігали.

Уку довго мовчки сиділаі лише дивилася на поля, на залиту місячним світлом ріллю. Засіяні пшеницями лани затягнула тонка пелена туману, і звідкілясь здалеку ледве чутно доносилося валування собаки.

— Тихо ж як, — промовила вона нарешті і зітхнула на повні груди.

Ельф повернувся і глянув на неї.

— Тебе щось мучить? — спитав він.

— Я вже давно тебе знаю, — сказала птаха, напрямки не відповідаючи на його запитання. — Я бачила тебе в різних місцях серед рослин і тварин. Ти познайомився з метеликами, косулями і навіть з дрібними робачками. Я немало про це думала, порівнюючи з тим, що пережила на своєму довгому віку. Ти знаєш дуже багато, отож маєш розуміти, що як беруся про щось думати, то роблю це серйозно, без зайвого поспіху. Тобі так само має бути відомо, що багато хто, приходячи до мене за порадами, вважає мене мудрою. З літами я навчилася по-своєму розуміти світ. І тепер роблю це так: усе, що побачу чи дізнаюся, розглядаю та пояснюю з висоти мого досвіду. Але тебе я не можу зрозуміти. Не в моїй натурі багато говорити, та й ти не особливо говіркий. Тебе люблять, хоча ти мовчиш. А мене з тієї самої причини якраз і недолюблюють. Наскільки я знаю тварин лісу, то денні істоти ненавидять мене, а ось ти де б не пішов, усюди маєш любов, хоча й не домагаєшся цього. Ти не хочеш пояснити мені, в чому причина? Я хочу зрозуміти, що робить тебе улюбленцем для всіх, як тобі вдається завжди випромінювати радість…

Ука замовкла і втупилася широко відкритими очима в далечінь. І на дереві, й навколо нього панувала абсолютна тиша. Зазвичай рухливе гілля та листки, видавалося, закаменіли; не ворушилися навіть їх кінчики. Над нерухомим темним світом, в якому усе поснуло, залягло бліде та мертве сяйво зоряного неба. Усе довкруги окутувала вогка прохолода місячної ночі.

Ельф похилив голову. Потім відкинув своє волосся, що мерехтіло, назад і подивився на місяць угорі.

— Уко, ну що ти таке говориш? — промовив він тихо. — Якби я був істотою з цього світу, то я б і страждав, і радів так, як ви. Проте я не звідси, я лише ельф, котрий залишився не у своєму вимірі. Хіба ти не чула про добрих духів, хіба ж не знаєш, звідки вони приходять і куди повертаються?

— Зачекай, — не погодилася з ним Уку. — Невже ти не любиш і не страждаєш так само, як і ми, земні істоти? Навіть заперечуючи це, невже не відчуваєш, що діється у твоїй душі?

Ельф повернувся до сови, здивовано глянув на неї — і очі в нього засвітилися, ніби хотів подякувати. Одначе так нічого й не промовив, а лише несподівано затулив долонями лице, яке мерехтіло у темряві, й захлипав.

— От бачиш, у тебе є почуття, — ніжно промовила сова.

Вона справді була мудрим птахом з великим досвідом, бо не зронила далі ні слова, прекрасно розуміючи, що інколи мовчання приносить більше полегшення, ніж найдобріші слова.

Через деякий час ельф, заспокоївшись, підвів голову. Від сліз уже не залишилося й сліду, а голос задзвенів так ясно і чисто, як бринить натягнута струна від удару срібного молоточка. Водночас у його голосі не було нічого фальшиво-неприродного, він гармонував з довкіллям: зі співом вітру, птахів або голосом води у водоспаді чи струмку. Уку зачаровано слухала доброго духа, їй видавалося, що це сон, а ельф говорив:

— Якщо вже я ділю з вами радість та горе, то причина мусить бути в тому, що я втратив світ, у якому жив. Дотепер моя місія полягала в допомозі земній істоті зазнати найбільшого щастя в її житті. Після цього я повертався назад у мій світ і більше на землі не залишався. А тепер я живу на землі, я пов’язаний з нею, і ось ваша сутність потроху змінює мою. Таким чином, Уко, зараз моя душа трішки ельфійська, а трішки вже земна. Раніше я був покликаний зрозуміти вашу радість і ваші жалі, ваші бажання та провини, а також вашу красу і вашу бідність. Колись я прокидався для вас лише на короткий час. Моїм завданням було повернути все так, щоб чинилося якнайкраще. Я був наділений чарівною силою, а сам допомоги не потребував, оскільки визволення не потрібне тому, хто рокований на вічність. Ось так я і народжувався сріблястої мирної літньої ночі та жив якусь мить у земному світі блаженним, приносячи радість іншим, без власних бажань та безмежно вільний. А тепер все не так, бо порушив правило, отож пов’язаний зі скороминущим. Тепер, Уко, я сам потребую визволення, бо, порушивши правило, я глянув на земне сонце і побачив денне світло в усій його пишноті. А якщо ельф побачить сонце, то переходить у земний світ і мусить жити в ньому.

Тепер можеш зрозуміти, що діється у моїй душі? Коли нині хочу, як раніше, надихнути інших, то відчуваю і сам прагнення блаженства, а як забажаю пом’якшити чиїсь страждання, то й сам відчуваю їх, як свої власні. Раніше я приносив радість визволення, а тепер сам його потребую, щоб полишити землю. Ось тому я такий сумний.

Уку втупилася в темноту і мовчала. Вона була зворушена тим, що почула від ельфа. За якусь мить птаха спитала:

— То ти більше не щасливий?

— Та ні, — відповів той. — Моє щастя триває.

— А від чого ти щасливий?

— Я щасливий від того, що продовжую любити і не втратив надії. Хоча багато змінилося від того ранку, коли я вперше глянув на земне сонце.

— Так, звичайно, — погодилася Уку, — ти пізнав зовсім іншу любов.

— Любов… вона не може початися або ж минути, — запевнив птаху ельф. — Її можна пробудити, вона спала в мені.

Знову на якусь хвилю між обома, великою чорною совою на гілці липи і маленьким ельфом, що сидів поруч і ніжно мерехтів у темряві, запала тиша.

Першою вже зовсім скоро обізвалася сова. Вона на мить закрила свої великі круглі очі, котрі так само, як і в людини, були у неї не по боках, а в передній частині голови. Отож птаха сказала таке:

— Протягом століть наш народ пізнав багато і передавав отримані знання у спадок. Тому я завжди знала, ельфе: істоти з любов’ю в серці якраз і є тими, кому варто надіятися на спасіння. Однак повір також і мені, старій сові на ймення Уку, — щасливим може бути той, хто справді мудрий.

— Ні, — заперечив їй своїм тоненьким голосочком добрий дух, — усе якраз навпаки, той, хто по-справжньому щасливий, той і є по-справжньому мудрим.

Уку ошелешила відповідь ельфа. Вона довго роздумувала над його словами та над тим, що має відповісти.

— Мені потрібно добряче і ще не одну ніч обміркувати твої слова, — нарешті звільна промовила вона. — Стара я вже стала, а в такому віці робишся закоренілим і не любиш міняти своїх поглядів. Проте з твоїх учинків та з того, що кажеш, мушу визнати: ти дитя небесного раю. Ми з тобою зачепили старе як світ філософське питання. Скільки умів на землі воно вже тривожило! А скільки величних філософських мужів змусило воно втомлено спасувати — і сказати важко. Думки про щастя та мудрість залишають болючі рани, що печуть вогнем. Але тобі, блаженному у своїй природній простоті, це не грозить. Мета, до якої ми кінець кінцем прагнемо, дісталася тобі від самого початку. Очевидно, таким, як ти, царство небесне святими обіцяне наперед.

Ельф не обзивався: він ані заперечував, ані погоджувався зі сказаним совою, сидів тихо, склавши руки і дивився вдалечінь. Не можна було навіть з певністю сказати, що він взагалі слухав птаху. Нараз добрий дух просто заспівав у темряву ночі. Мовою людей це звучало приблизно так:

— Мій дім — світло, ясне небо — радість! Смерть і життя заступають одне одного щодень, душа ж моя непідвладна змінам буття. Доле моя земна — ти печаль гірка, і дари твої несолодкі. Я ж бо хочу залишати душу відкритою, сильною та співчутливою.

Зашелестівши листям, подув легкий вітерець. Він підхопив пісню і разом з прохолодою від лісової галявини поніс її над землею, що спала, у вишину до місяця. Сова несподівано здійнялася в повітря і беззвучно, мов тінь, шугонула над пшеничними полями. Вона теж полинула до нічного світила, що вже завершувало свій хід небосхилом, починаючи червоніти. Було в її польоті щось дивовижно сумне і водночас натхненне. Птаха летіла і дивилася на землю під своїми крилами: ниви, ліси, луги з вербами, людські хати, що затемнені та мовчазні копичилися, оповиті туманом, поміж дерев, — усе виглядало святковим і налаштованим на величне.

У нас, людей, таке відчуття з’являється, коли чуємо музику.

Розділ дванадцятий ТРАУЛЬ

На галявину з усіма її мешканцями прийшов теплий весняний вечір. Це був один з тих надзвичайно світлих вечорів, які сповнюють серця усього живого таким миром і спокоєм, котрі й словами описати важко. Сонце поволеньки ховалося за вузьке пасмо гір на заході, від чого їх краї спалахнули розпеченим золотом, а громіздкі хмари вдалині заіскрилися білим та криваво-червоним. Від цієї величної картини віяло такою ясою та спокоєм, що ніхто, підвівши очі до неба, не міг думати про щось дріб’язкове та непотрібне, і на всій землі запанували мир та щастя.

Відблиск сонця, що заходило, сягав найдальших глибин трав’яних заростів узлісся. Жовтяві промінчики струмували крізь листя старої липи, що здавалося, ніби легкий вітерець здуває потоками з її вершини щире золото. Квіти не могли заснути від щастя, котре переповнювало душі: до них і далі прилітали жуки та метелики — майже нечутні і від цього таємничі. Тихі гості не заважали, бо не хотіли перешкоджати благоговінню під ніжним прохолодним вітерцем, який заколихував.

Ось галявиною прокотився ледве чутний шерхіт. Він ішов від липи, у гіллі якої заплутувався вечірній вітерець. Так усі довідалися, що старе дерево, перед тим як прийде нічний спокій, хоче розповісти одну зі своїх історій про людей. Тихий порух липового гілля передався травам, квітам і тваринам, отож всі радісно чекали оповіді. Хіба може бути щось краще, ніж весняного вечора заплющити очі та прислухатися до голосу того, кого любиш, кому довіряєш! Він ще не хоче засинати, але й не хоче порушувати тиші прохолодної ночі, бажає продовжити щастя прожитого дня, відганяючи на деякий час сон, подібно до того, як це робить біль або сум. Проте радість та смуток у присмерку дня, що відходить, не мають своєї повної сили. Вони ніби розуміють, що схожі на протилежності в природі: світло й темряву. Тож ці два антагоністи почергово змінюють одне одного в серцях земних створінь.

Липа хотіла вже починати, але у заростях над ставком подала свій голос вільшанка. У золотистих променях він прозвучав так мило, викликав таку радість, що на якусь мить хотілося заплющити очі, щоб зберегти неповторність відчуттів, спричинених цією пташиною піснею. В сутінках шум вітру, дзюрчання струмка та спів пернатих зливаються в одну гармонійну мелодію, в якій усі створіння радо висловлюють дяку Небесному Отцю.

Коли вільшанка доспівала пісню до кінця, вона пурхнула в золотисто-зелене шатро липи й прислухалася, як і інші створіння, до шелесту велетенської крони. Отож я переповім вам оповідь старого дерева.

— Сьогодні прийшов вам час дізнатися, — почала липа, — звідки походить ім’я Трауленського струмка, біля якого ми всі живемо. Ця історія сталася, як сказали би люди, десь триста років тому. За цей час багато людей народилося і багато померло. Виглядали вони по-різному, так само як і вели себе, говорили та думали кожен по-своєму. Однак, незважаючи на всі відмінності між людьми, за своєю суттю вони залишалися все ж однаковими. Повірте мені: їх внутрішня природа є такою ж і дотепер. Не сумнівайтеся — знаю, що кажу’, бо довго вже перебуваю на цьому білому світі. За великим рахунком, вони завжди ставили перед собою лише два питання, від котрих, власне, залежить і їх, і наша земна доля. Я маю на увазі вічні питання: що для нашого серця радість, а що для нього горе? Усе інше з часом втрачає свою цінність, усе на землі швидко минається.

Отож в усі часи дві людські особливості залишалися незмінними: прояв радості та горя, сміх та плач. Небагато з тих, хто мене чув і чує, доросло чи доростуть до здатності сміятися або плакати. Але повірте мені, немає нічого більшого на світі, щоб так хвилювало та зворушувало, як людський сміх і плач. Вияви радості та печалі йдуть, очевидно, у людей просто від серця, як світло плине від сонця або як джерело витікає з глибин кам’яної гори. Відколи я знаю людей, по-іншому радості чи горя вони не виявляли, а це означає, що і їхні серця залишилися незмінними. Як і сотні років тому, від болю у них з очей течуть світлі краплі і, збігаючи по щоках, падають на землю. І не більшали ці краплі з часом, і не меншали, як текли додолу, так і течуть одна за одною. Створюється враження, що небесне світло очей сходить у темну, всепоглинаючу землю. Той, хто бачив, як плаче людина, стає уважнішим, у нього проявляються хороші риси, він робить усе можливе, щоб заспокоїти страждальця.

Але не думайте, що людський сміх може мати меншу силу. Радісний невимушений сміх подібний до сонячних променів на зеленій рівнині або джерельця, котре, пульсуючи, несе прохолоду в спеку та віддзеркалює небесну блакить. У цьому сміхові звучать лісові дзвіночки та море цвіту, на якому розсипаються іскорки денного світила. Однак найбільше у людському сміхові бринить, ніжно та приховано, усвідомлення щастя, відчуття абсолютної захищеності.

Я вже говорила вам, що ці дві речі ніскілечки не змінилися з плином часу, а хіба це не є свідченням, що й людська душа не поінакшіла? Це я до того, що історії людей, котрих давно вже немає на світі, стосуються і нині живучих, бо різниця між тими й тими лише зовнішня. Чим давніша історія, тим вона гарніша, а все навсправжки красиве тісно пов’язане з правдивим. Своєю чергою, неправдиве є геть потворним, і ніхто цього змінити не може, бо на це лише Божа воля.

…Трауль була дочкою мисливця, його хатина стояла неподалік нашого узлісся. Там, де вона була, тепер ростуть густі вільхові зарості та старі сосни. Ви, хто квіти чи кущі, так далеко заглянути не годні, але бджоли, птахи та метелики, очевидно, вже вам розповіли про це місце. Від тієї хатини давно вже й сліду не залишилося. Тепер це місце повернене нашому рослинному народові. Гадаю, що люди з цієї місцини взагалі не пам’ятають та не знають про дім недалеко від нашого перелісся і його жителів. Усе, що залишилося від колишніх мешканців, це смереки. Їх посадив мисливець, коли у нього народилася донечка Трауль. Ви всі чули історію цієї юнки, проте не знаєте її так добре, як знаю я, бо тоді відомою лише їй одній лісовою стежкою дівчина приходила в години радості та суму посидіти коло струмка на мохові під моїм гіллям. Ми знали одне про одного дуже багато, отож були гарними товаришами і навзаєм любилися, як це буває у справжніх друзів. Якось, а це сталося тоді, коли померла її мати, Трауль прийшла до мене, обняла стовбур і сказала: «Ти мила мені, як милою мені була померла матуся. Ти сприймаєш мене такою, якою я є. Ти робиш добро, не питаючись моєї оцінки. Коло тебе повсякчас знаходжу тишу та спокій, хоча ніколи не просила так ставитися до мене».

Так вже склалося, що люди відчувають — ми більш терплячі, ніж вони. Ось тому й сприймають вони нас як утіху, самі ж бо легко піддаються фальшивим надіям чи страхам. Людина — найкрасивіше та найвидатніше, що є в природі. А Трауль виглядала серед людей найпрекраснішою. Ходила вона прямо, її чоло здіймалося в небесну височінь, а очі віддзеркалювали колір небес, мовби у душі юнки жила неземна велич. Людям дана влада над усім живим на землі. Їх образ — подібний образу Всевишнього, який сотворив усе живе, а душа їх безсмертна, як світ. Ніщо під сонцем не є рівним людині. В рисах її обличчя відображаються радість та смуток усього земного, так само, як відображається моє листя у воді. Жваві та таємничі їхні лиця. А ще людям довірений скарб невмирущої любові, і Син Божий помер за їхні гріхи. Мабуть, багато душ сьогодні вже забули, наскільки вони цінні, але Господь цього не забув. Однак продовжу свою оповідь далі.

Невдовзі після того, як померла матінка Трауль, їхав лісом молодий панич із замку. Виглядав він просто чудово у своєму шовковому одязі, крислатому капелюсі з білим пір’ям та шпагою на перев’язі. Любо глянути, як він гарцював на білому коні весняним лісом в супроводі радісного співу птаства під весняною блакиттю неба. Трауль саме заснула, скупавшись у прозорій, як кришталь, воді, на березі потічка, у затінку мого крислатого гілля. Дзеленчання прикрашених сріблом вудил та форкання коня розбудили її. Вона схопилася, проте молодий граф був не менше здивований, коли у променях вранішнього сонця побачив перед собою злякане обличчя дівчини, облямоване пишним розсипаним золотим волоссям. Її очі сяяли небесною блакиттю. У них ніби поєдналися весняна радість і смуток лісової самотності. Враження від побаченого було таким великим, що юнак, упустивши повід, простягнув дівчині обидві руки, ніби даруючи красуні частину свого захоплення. Хлопець та дівчина завмерли на мить, і було чути лише тихе дзюркотання води у потічкові, а квіти під вітерцем колихали своїми голівоньками-бутонами, ніби передбачаючи, що людська доля народжується із захвату в очах і твориться в глибинах сердець.

Ось так ця історія почалася. Я на своєму віку не бачила нічого більш милішого, більш красивішого, ніж стосунки Трауль та молодого панича. А він був зі знатної, багатої та впливової родини, якій тоді, мабуть, довкола належали усі землі. Кожного дня приїздив він верхи, коли зранку, а коли вже й у вечірніх сутінках.

І завше — щиро посміхаючись і з букетом троянд. Навіть ласкаве сонечко так не світить і травневий вітерець так не повіває, з якою ніжністю ставився молодий граф до Трауль. Повірте ви всі, хто мене слухає, — це найбільше чудо із чудес, коли сповнена щастям любові людська істота не знає, чи приховати їй свій стан, чи поділитися з іншими. У цю мить очі людей відкриті раєві. Хто пережив такі хвилини у своєму житті, той знає, про що я кажу. Душа, котра пізнала це щастя, не забуде його ніколи, і ніщо й ніхто не порушить її віри більше, як би не намагався. Юний панич брав Трауль за руку. Вони раділи, відпочиваючи на березі струмка, та милувався віддзеркаленням сонячних променів у його чистих водах. А ще закохані любувалися бігом кучерявих хмаринок. Дівчина плела вінки з анемон і прикрашала ними кучері юнака, а інколи вдягала їх сама. Вираз її обличчя загадково мінявся, коли з любов’ю дивилася на легіня, що спав. Спостерігаючи за нею, я зрозуміла, що від надлишку щастя люди інакшіють, набуваючи ледь уловного виразу туги чи якоїсь ностальгії.

Сум та веселощі змінювали настрій закоханих, коли двоє зустрічалися в лісі. Вони поводили себе, немов діти, сміючись та заглядаючи у воду потічка, звідки на них визирали усміхнені постаті, що мали заквітчані голови. Але нерідко їх відчуття безмежного щастя змінювалося нараз тугою і сумом. Здавалося, видимої причини для цього не було. В такі сумні моменти Трауль клала голову на плече друга, сплітала пальці на колінах і втуплювала зір у далину. Бувало таке, коли обоє завмирали поглядом на лискучій від сонця зелені, лісових чагарях і, майже не бачачи їх, думали про щось своє.

Споглядання далини лежить, очевидно, в основі людської натури. Дивовижним чином саме вона знаходить своє віддзеркалення у людських очах. Як на мене, людські очі — одне з чудес Творця, бо в маленькому-маленькому кружальці може відобразитися повнота безконечності світу.

Ми всі, ті, що рослини, ви, квіти у моїй тіні, трави та кущі — всі знаємо основний закон нашого існування. Терпіння — це наш найважливіший обов’язок. Ми вдячні за ріст і цвіт, розвиток та насіння. Ми прив’язані до місця, де народилися і не можемо його змінити. Благодать дається нашою терпеливістю, тож час від часу маємо сонячне проміння та живодайний дощик. Ми покладаємо надію на вологий ґрунт та невидимий вітер. Хоча, зрештою, і в людей терпіння — це також одна з чеснот. Проте на білому світі є річ, що набагато сильніша від терпіння. Це — самовіддане очікування раю. Нам це відчуття незнайоме, переживаємо щось подібне лише уві сні. Жертовне прагнення едему нас не зворушує і не возвеличує. Однак з людиною справа зовсім інша. Таке очікування для неї звична річ. Найбільше це проявляється, коли людина пізнає почуття любові. Усі величні вчинки на землі за своєю суттю походять від нетерплячого очікування раю.

Проте на все свій час. Настане той день і година, коли я вам розповім більше про це відчуття. Але повернімся до Трауль. Коли дівчина відчувала смуток, прояви згадуваного дожидання бриніли у неї сльозами на очах. Вона плакала, і струмочки текли по її гарному личку. Добре те, що юнак розумів цей стан і не намагався заспокоїти та не допитувався про причину.

— Послухай, Трауль, — лагідно звертався він до неї, продовжуючи розглядати мерехтливу лісову далину. — Наші радість та смуток душевні, тобто вони йдуть з нашого серця. Коли воно розкривається від почуттів, звідти струменять веселість або тута, незалежно від того, хочемо ми цього чи ні. Але, як на мене, у стократ краще, коли життя проходить мимо, не залишаючи в глибинах нашого серця сліду. Трауль, мила, з тих пір, як покохав тебе, я по-іншому ставлюся і до свого існування на білому світі. Я забув усе, що пережив до нашого знайомства, і прийдешнє, яке б воно не було, разом з тобою сприймається завсіди добре.

— Я буду з тобою завжди, — відповіла Трауль. — Навіть смерть не розлучить нас.

Та одного вечора сталося непоправне. Ця подія наповнила весь ліс жахом та сумом, її відгомін розійшовся і нашою галявиною, і там, де ви квітнете на самому березі струмка. Молодий граф приїхав тоді швидше ніж звичайно. Він пустив коня попасом, і той зійшов вниз до самого потічка за кущі. Наближалася гроза, небо помалу затягувалося важкими хмарами, і вони, освітлені вечірнім сонцем, помалу заповнювали усю просторінь вгорі. Птахи ще виспівували і щебетали, проте злива ось-ось мала настати.

Трауль ще не прийшла, і юнак впав у траву та, зачерпнувши долонею води, напився. А потім, простягнувшись навзнак, щасливо втупився широко відкритими очима у небесну далечінь. Його довге, кучеряве, золотисте волосся розсипалось у зеленій траві. Хлопець поринув у блаженну мрію очікування коханої. Забувши все зло, що існує на світі, він при слуховувався, намагаючись почути кроки дівчини.

Але раптом залунали інші звуки, і це були звуки небезпеки. Почулася важка хода та тріск зламаних гілок. Видавалося, що мирну тишу порушило саме зло, яке швидко наближалося важким чалапанням. Хлопець злякано скочив на рівні ноги і схопив шпагу, що лежала поруч у траві. А тим часом гілки чагарнику, здригнувшись, розійшлися, і на луг виступила бура груда велетенського ведмедя. Зіп’явшись на задні лапи, він посунув з голосним риком на хлопця, що перелякався на смерть.

У широко роззявленій пащі звіра виблискували ікла, і кожен рик з неї пирхав клубком гарячої пари, подібно, як бухкає димом пожадливий вогонь. Чудовисько широко розвело передні лабети з величезними кігтями, ніби запрошуючи до смертельних обіймів. Ведмідь був старим та злим, ще й якась подія призвела до того, що тварина осатаніла. Тож тепер захотіла зігнати свою лють на невинному хлопцеві.

Хіба могли юнакові допомогти його тоненька шпага та мужнє, готове до бою серце? Все-таки він устав на рівні ноги, схопив шпагу і, виставивши її поперед себе, чекав, зблідлий, на атаку тварини. Хлопець виждав момент і, коли ведмідь підійшов до нього на крок, зробив випад усім тілом, намірившись увігнати клинок просто в роззявлену криваво-червону пащеку тварини. Проте бурмило відреагував на диво блискавично: кігтиста лапа миттєво парирувала удар, перш ніж кінчик леза мав прохромити йому горлянку. Ведмідь недбало відкинув стальне жало, ніби це була соломинка.

Я не буду описувати вам продовження цього двобою тварини і людини, по завершенні якого дика лють звіра перемогла. А годину по тому на лісову стежку ступила Трауль та й звично пішла нею, нічого не підозрюючи і співаючи на ходу. Пташки, як завжди, щебетали під червонявими променями вечірнього сонця, що мирно висвітлювало стовбури, нібито й не було горя на землі та смертельного двобою. Грізні хмари на той час десь розвіялися, і злива обминула перелісся боком.

Трауль знайшла коханого мертвим біля самої води: його золотисте, кучеряве, довге волосся знову розсипалося по зеленій траві. Він лежав навзнак, розкинувши руки, а широко розкриті мертві очі втупились у небо. Юнак ніби знову влігся, намагаючись почути в траві легкі кроки коханої. Ведмідь задушив його в своїх могутніх обіймах, а потім, зірвавши всю свою лють на жертві, заспокоївся та й впустив тіло додолу, бо не відчував більше ніякого опору. Тварина тихо, ніби соромлячись, рикнула і сховалась у темній гущавині. Бурмило вже тоді, видно, передчував свою долю: гончаків, шалене переслідування і загибель — так йому помститься замок за смерть молодого графа.

На грудях юнака, з лівого боку, поблизу того місця, де ще недавно билося серце, удар лапою залишив рану, кров з якої зросила траву і квіти у ній. Багряніючи, вечірнє сонце опустилося за ниви, ліс потемнів. Для Трауль почалася нестерпно-важка ніч. Увесь цей час я стояла на сторожі коло неї, бачачи як місяць сходив і як він заходив. Зорі продовжували свій рух по небі, й увесь цей час під моїм гіллям панувала тиша.

Ні жалісливого стогону, ні зітхань: Трауль страждала мовчки. А я дивувалася та відчувала повагу до такої внутрішньої сили дівчини. Котроїсь хвилі мені здалося, що побачила якесь світіння, хоча з цілковитою впевненістю не можу цього стверджувати. Я нічним вітром плакала за Трауль, бо її коханий вже відмучився і спочив сном збавленого, а їй треба було жити без нього далі. Рослини і тварини підхопили мій жаль і тужили за втраченим щастям кохання. А земля тієї тривожної ночі здригнулася від страху, випивши людської крові.

Трауль сиділа в головах над убитим, і її душа завмерла від туги. Голова коханого спочивала в дівчини на долонях.

Над ранком вітерець доніс у сутінках тривожний голос мисливської сурми. Десь, з іншого закутка лісу, їй вторила інша. Ці нестямні звуки сповненим остраху зойком розбудили природу. Люди шукали в пущі молодого графа. Вночі його кінь прискакав додому без вершника, тож у замку запідозрили нещастя. Вже незабаром ліс наповнився звуками мисливських рогів упереміш з валуванням собак. Тоді я зрозуміла, що вже скоро вони прийдуть сюди, бо гончак не вгамується, поки не пройде слідом, який узяв, до кінця. А тим більше — слід свого господаря собака візьме завжди!

Я зашуміла кроною у вранішньому вітрі і скинула на Трауль листяну росу. Я відчула несправедливість через те, що збуджені свіжим слідом собаки та люди за ними вискочать зараз до струмка і потривожать мовчазну тугу дівчини. Юнка відразу зрозуміла мою пересторогу. Вона повільно піднялася і вслухалася у вогку вранішню пітьму. Який же охопив мене страх, коли глянула їй в лице! Воно було не менш блідим, ніж у покійного, а в її великих, без жодної сльозинки очах горів вогонь вічної скорботи. Однак, незважаючи на це, бідолаха продовжувала зберігати самовладання. Вона закрила мертвому очі і на прощання поцілувала в уста. Після цього сердешна ще раз прислухалася, як близько підійшли люди та собаки, а потім ступнула в лісову гущавину, уникаючи зустрічі з ними. Трауль, чиїм іменем назвали наш потічок, була дивною дівчиною. Вона геть відрізнялася від інших юнок, котрих я встигла надивитися за свій довгий вік. Тож часто-густо пригадую її собі…

Уже незабаром на галявину з лісових хащів вибігли люди зі зброєю та гончаки. Вони знайшли свого мертвого господаря коло струмка. Першим жалісливо заскиглив один собака, а за ним з жахом зойкнули люди та заскавчало решта псів. І ось уже ранкову тишу лісу заповнили валування собак та гнівні крики.

Потім усе стихло, птахи защебетати й зацвірінькали знову. Люди наламали з моєї крони гілля і зробили з нього ноші, куди на листя і поклали тіло юнака. Після чого похмуро і траурно, зігнувшись під вагою і плачучи, поспішили до замку. Пізніше з далини знову почулася сурма, і її сумний голос прокотився далеко в поля та через долину. Той звук лунав так траурно, що я мимоволі пригадала собі осінні бурі й здригнулася. Тепер у замку вже достеменно знали, що молодий граф загинув.

Я думала про Трауль і здогадувалася, що вона повернеться на це місце, де помер її коханий. Вона й справді день у день приходила сюди, коли наставали сутінки, прихилялася до мого стовбура і плакала. Дівчина виливала усе своє горе, і хоча моїх відповідей не розуміла, зате відчувала бажання загоїти душевну рану. Бо ми, як частинка природи, наділені такою здатністю. Це відбувалося, коли розпустився мій цвіт і бджолиний народ вже гудів на теплому сонці у моїй кроні.

Ночами Трауль лежала на маленькому лужку під моїм гіллям. Що тільки я не робила, щоб вгамувати її страждання, усе дарма! Дівчина й надалі приходила до мене тужити. Вона схудла, а великі очі на змарнілому личку почали світитися дивним світлом, і я переживала за юнку. А потім одного разу я почула її тихий спів. Стояла глибока ніч, на чистому небі мерехтіли великі зорі, потічок неквапцем збігав, гублячись у білястих сутінках, а Трауль виводила:

Я, мої любі квіти, стільки розповідаю про Трауль, бо хочу допомогти якнайглибше пізнати людей. Ви ж бо зовсім їх не знаєте. Я часто питаю сама в себе: «А може, це особливість людського серця — вміти страждати? І чи здатна людська молитва до Бога бути схожою на пісню Трауль?» Я не відаю. Проте знаю одну річ, про яку хочу вам сказати, а ви вже самі вирішуйте, вірити чи ні.

Той, хто довго прожив на білому світі, краще знає смерть, ніж ті, кого вона забрала дочасно. Отож, я відчувала її наближення, коли дивилася на Трауль. Мені важко описати це враження, але смерть незримо проявлялася в якомусь світінні коло її губ, щік та чола. Обличчя дівчини променіло очікуванням райської насолоди. Я вже говорила вам про цю людську особливість раніше.

Однієї ночі, а трапилося це, коли уже відцвіли останні літні квіти, з неба зійшов ангел і постав перед Трауль. Дівчина не злякалася, вона усміхнулася йому з тим виразом, котрий я назавжди запам’ятала. Ангел промовив:

— Я прийшов, щоби забрати твою тугу, ти не маєш більше страждати. Ти перенесла муки, і злоба не запанувала в твоєму серці. Ти сприйняла страждання як дар.

Трауль глянула на ангела, заперечливо хитнувши голівонькою з мокрим від роси волоссям, знесилено здригнулася і промовила:

Мені здалося, що я помітила здивування на обличчі ангела, радісне здивування. Немов побачив чудо, чудо любові до Бога, і це — незважаючи на всі пережиті страждання, немов ніколи й не було пітьми вселенського зла, ніби Трауль не знала бідності. Тоді ангел перетворив страждання дівчини на два великих крила, які сягали вище її голови і спускалися до самої землі. Від сяйва, що йшло від цих крил, стало в лісі світло, немов удень, кожен листочок моєї крони став знову видимим. Дівчина й ангел здійнялися разом, полетіли та зникли у світлі зірок.

Ви вже поснули, мої любі квітоньки? Ось я вам і розповіла історію Трауль, запам’ятайте її. Тож нехай сердечність дівчини принесе й до вас мир та спокій.

Розділ тринадцятий ХРУЩ

Ельф пурхнув на зелену верхівку липи, яка гарної днини м’яко колихалася під теплим вітерцем. Примостившись там, він почав розглядати місцину, що розкинулася довкола. На самому горизонті, стовпившись, виростали у височину пагорби. Внизу, в кроні липи, співали птахи та гуділи на всі лади бджоли: дерево ніби жило власним життям.

Насолоджуючись літом, добрий дух заплющив очі й широко розкинув руки. Коливаючись, він мовби хотів обняти увесь цей дивосвіт. «Що мені робити? — шепотів він сам до себе. — Що мені робити? Ох, я не вартий такого щастя! У моїй душі немає місця для такої благодаті».

Як мені описати вам усмішку ельфа? Вона майже непомітна, і словами її не оповіси! Як простими фразами можна змалювати велич нестримної дитячої радості та ностальгійну тугу земної долі? Коли побачиш його світле личко, що сяє від радісної усмішки, відразу починаєш вірити, що створені Господом істоти таки несуть у собі частину його безконечної доброти. Інакше просто бути не може…

Коли небесне дитя за якусь мить розкрило свої очі, йому здалося, що земля, дерева, та пагорби на горизонті — все довкруж стало однією велетенською квітковою чашечкою, а променисте небо — синьою квіткою у ній. Відчуття від побаченого, від навколишньої пишноти і тиші перевернуло його душу. Ельфові здалося, що він занурився у часи, коли був ще зовсім маленьким, де все було таким приємним, як ніколи раніше. «Ось воно — щастя, — подумав він. — Щастя, яке усюди дає відчуття рідного дому». І наш крилатик, що відчув себе знову в променистій земній квітці, заспівав на радощах, звертаючись до сонця:

А далі звучала молитва-речитатив:

Ледве останні слова ельфа відбриніли у полискові листя крони, як хтось зовсім поруч вигукнув захоплено:

— Браво, просто чудово! У вас приємний голос. Ви, шановний, ангел?

Добрий дух не зміг втриматися, щоб не розсміятися, такою кумедною видалася реакція незнайомця. Цим невідомим виявився опецькуватий хрущ, який примостився неподалік. Він задоволено глипав на ельфа своїми великими очиськами. Коли той розреготався, хрущ склав віяла на своїх коричневих вусиках і задумливо зморщив лоба.

— А чого ви смієтеся? — серйозно запитав він.

Ельф по-дружньому привітався з жуком.

— Для мене це було дуже несподівано, — пояснив він. — Твоє запитання прозвучало зовсім по-іншому, ніж моя пісня. Ти вибач, я нічого поганого не мав на думці.

— Гм, то ви як, сподівалися, що я проспіваю запитання? — продовжував допитуватися хрущ. — Але, можливо, ви сміялися від того, що я ще тут?

— Та ж ти щойно прилетів!

— Та ні, я, загалом, маю на увазі… Вже цвітуть липи, еге ж? У цю пору кожен поважний хрущ уже давно в землі відкладає яйця, чи відпочиває, це вже кому як. Проте у мене поважна причина, чому цього ще не роблю. Хочете дізнатися, чого в таку спеку я ще літаю?

— Ну звичайно! — відповів ельф. — Без сумніву — цікаво почути.

— Ну що ж, слухайте. Внизу на галявині мені якось сказали, що у нас тут завівся квітковий ельф. А я от хотів би познайомитися з ним. Справа в тому, що ми вилазимо із землі лише кожних чотири роки. А як це робить ельф, мені достеменно невідомо. Ану розминемося, тоді що? Треба скористатися з нагоди, що випала, розумієте?

— Аякже, звичайно, — погодився добрий дух і посміхнувся. — А що ти очікуєш від зустрічі з ельфом?

— Ну, це залежить… — неквапно пустився в роздуми хрущ. — Подивитися спочатку треба. Про тих ельфів стільки усього оповідають, що як наслухаєшся, аж голова обертом іде. Особисто я додержуюся думки, що маю перш за все побачити його і вже точно знати, що це ельф, а не щось там інше. Але найдивовижніше у цих створіннях те, що вони наділені здатністю розмовляти і з квітами, і з комахами, і з чотириногими тваринами та навіть з людиною, ось як. Вам, мабуть, відомо, що хрущеві досить часто доводиться мати справу з людиною?

— Запросто можу собі уявити, — обережно підтакнув ельф.

— Ну, ви ж бо ангел, то кому, як не вам, таке знати!

— Я не ангел, — заперечив ельф.

— Даруйте, а ким іншим ви ще, шановний, можете бути? Я, коли вас побачив, одразу здивувався і довго, зачудовано за вами спостерігав. На вас так приємно дивитися! Проте ви і уявити собі не можете, чого хрущ тільки не зазнає у своєму житті й до чого йому доводиться звикати! А від людини усього можна чекати, повірте вже мені на слово. За таких, щоб його лихо вхопило, обставин скільки ж ото нашому братові доводиться перетерпіти! Нічого ж дивного в тому, що ми, хрущі, маємо таку популярність.

І знову, спостерігаючи за самозадоволеним хрущем, ельф не міг стриматися, щоб не розсміятися. «От бувають же такі!» — подумав він із якимось теплим відчуттям радості. Ельфові було приємно спілкуватися з жуком, отож він продовжував його слухати. «Ану ж, я потраплю йому чимось допомогти… — подумав він. — Зробити добру справу гарного ранку, от це справді по мені».

— Ото ж бо, людина, — зітхав тим часом хрущ, — любить впіймати одного з нас під час польоту. Ви можете в таке повірити?

Ельф згідно кивнув і приховав усмішку.

— А як впіймав, то можна поспостерігати, як той хрущ починає приводити до ладу свої крила. У нас чотири крила, між іншим. Ви про таке знали? У вас, взагалі-то, лише два, але гарненькі, білі такі, вишукані.

Однак продовжимо про людей. Так ось, за великим рахунком — це добродушні створіння. Я не терплю, коли про них починають щось таке сплітати. Бракує їм, правда, такту, ніде правди діти. Дивовижна у них от ця прив’язаність до хрущів. Як тільки настає травень, вони одразу виходять зі своїх домівок і починають нас шукати: трусять дерева і заглядають за нами на землі, куди попадали і чи багато. А як зворушливо люди намагаються з нами завести дружбу. Однак таке їм ще ніколи не вдавалося. Вони заносять нас у свої помешкання, дають там літати і знову ловлять. Ну скажіть, пощо відпускати, а тоді ловити знову? Для того, щоб побачити, як ми злітаємо? А як людина прислуховується до гулу наших крил під час польоту! А ще дивовижним чином вони пускають нас на інших людей. Ви можете собі уявити: стоїть собі та інша людина, говорить, нічого не підозрюючи, про щось, Бог там відає, про що. Балакати їм завжди є про що, бо інтересів у людини дуже багато. А ми, хрущі, ми й летимо на людину, летимо на щось велике, а як інакше? Хто не знає простої речі: з високого місця легше злітати. От і летимо, а навіщо, інакше, сідати на незнайому тобі людину? А на людині є таке місце, лихий його знає, що у них з цим місцем, але тільки починаєш по ньому шкрябати лапами, щоб вище зіп’ятися, а той чи та давай репетувати та смикатися. Деякі навіть підстрибують. Якби ми, хрущі, знали, де конкретно це місце, то, повірте мені, обминали б його десятою дорогою. Тож скажіть мені, на біду, як же дізнатися, де воно?

Ельф дзвінко розсміявся. Його сміх був такий веселий, такий запальний, що хрущ і собі не втримався та захихикав.

— Так воно то так, — сказав він нарешті. — Це воно зраз смішно, а в такій ситуації, котру щойно змалював, справа зовсім не до сміху. Так, шановний, і розчавити запросто можуть.

— Те, що ти оповідаєш про людину, — мовив уже серйозно ельф, — не характеризує її загалом. Я вважаю, що коли людина весела та безтурботна, то від щастя згадує собі дитинство і стає на певний час малою. Усі ваші спостереження — це лише людські несерйозні забави.

— А на мою думку, — заперечив хрущ, — важко назвати несерйозною забаву, коли тобі можуть повідривати крила, шукають і луплять тебе як блощицю якусь… в найгіршому разі — взагалі можуть позбавити життя. Для мене така несерйозна забава є доволі-таки серйозною.

— Ну звичайно, якщо не хочеш нічого іншого в людині побачити чи більше дізнатися, тоді важко сприймати її інакше, та й вибачити важко, — погодився з ним ельф.

— Та нехай людина, — гнув і далі своєї хрущ, — ловить собі в повітрі усе, що їй заманеться, але мене не чіпає.

Добрий дух знову розсміявся:

— Знаєш, ти не думай, що я захищаю людей безпідставно. Просто надто добре їх знаю. Знаю і дуже люблю.

— Та чого тут дивуватися, ангели — вони…

— Я не ангел, шановний, зовсім ні.

— Та як то не ангел, а хто ж тоді? А щодо людей, то підіть і в будь-кого спитайте про них. Кожен вам на людину буде жалітися, кожен. Поцікавтесь у птахів, риб, лісових тварин чи в мурашок, ніхто вам не буде цих двоногих створінь хвалити. Часто мені навіть здається, що всі істоти дружно зітхають, як тільки чують про людину. Проте вам такого, очевидно, не зрозуміти. Я, між іншим, багато міркував над цим, хоча, на перший погляд, можу видатися упередженим.

— Та чому ж, — відповів ельф, — я цілком тебе розумію, і ти абсолютно правий. Проте людина не в усьому винна. Частина жалісливого, зі страхом та болем зітхання, котре ти почув, також і від людини. Річ у тім, що так само, як інші істоти, так і людина підвладна земним стражданням та смерті. Подібно до всього живого вона певний час перебуває на цій землі, радіє ясному сонечку, сміх та сльози тривожать її душу, а день і ніч — тіло. Проживши відміряний вік, вона повертається у лоно матері-землі. Таке ж відбувається і з нами.

— Та воно то так, але щось, мій ясний пане, має відрізняти людину від інших створінь, якщо вже говорити про те, що не в усіх наших бідах винна людська істота. Хочеться мені вірити вам на слово. Бо те, що людина смертна, добре відомо, а якщо так, то і все інше, сказане вами, мало би бути також правдою. Бачите, якраз саме тому я, власне, хотів би побачити ельфа. Він про такі речі знає багато. От якби його зустрів, то тоді й спитав би: «Що відрізняє людську істоту від інших живих створінь?»

— Я зможу відповісти на ваше запитання, — погодився добрий дух і зворушено глянув удалину, бо, почувши, як тихо зашелестіла липа, нагадав собі Трауль.

— Ви? Та ні, шановний, ні, — почав заперечувати йому хрущ. — Ви ж бо ангел, а ангели, вони — заангажовані. Усі знають: ви прихильні до людей, завше про них добре думаєте та намагаєтеся в усьому їм сприяти.

— А ти не віриш, що ті, у кого найліпші наміри, можуть знати істину краще від незаангажованих?

— Ага, то ви таки ангел! — тріумфально вигукнув хрущ, і ельф знову розсміявся.

— Та ні, я не ангел, — відповів добрий дух. — Я скажу тобі, хто я такий, давно б, зрештою, це зробив, але ж ти навіть не дав мені нагоди для цього. Я, власне, і є той ельф, котрого ти шукаєш.

— От такої, бути цього не може, — збентежився хрущ. Він глянув на ельфа, і його очі зблиснули. — Бути такого не може, — повторив він знову, але вже тихо. — Мені вдалося зробити те, чого так прагнув. Як мені добре.

Потім хрущ опанував свої почуття, зробив глибокий вдих і промовив:

— Я маю надію, що не ображатиметеся на мене. Так вже сталося, що не признав вас одразу, — дещо нерішуче жук почав просити вибачення. І за якусь хвилю споглядання на ельфа продовжив:

— Коли ваша ласка, дайте відповідь на ще одне запитання.

— Докладу всіх зусиль і задовольню твою цікавість, — погодився добрий дух. — Зрештою, можеш до менезвертатися просто на «ти».

— Ну, я спробую, — посміливішав хрущ.

Недалеко від них прилетіли кілька бджіл і, побачивши ельфа, почали радо з ним вітатися:

— Ельфе! Квітковий ельфе! Доброго дня! — гукали вони.

Внизу, над полями зі збіжжям тріпотіли яскраві метелики, а високо у небесній синяві, розпростерши крила, беззвучно кружляв орел. На небі не було ні хмаринки. День видався надзвичайно погожим. Повітря колихалося від золотистого сонячного тепла і було сповнене пташиним щебетом, дзижчанням комах та голосами інших мешканців перелісся.

— Гарніше в році не буває, — промовив ельф. Обличчя у нього світилося м’яким світлом, зрештою — уся його постать теж сяяла.

Добрий дух склав долоні, а старезна липа хитала своїм тонким вершечком, заколихуючи його.

— Звичайно, що ти знаєшся на прекрасному, — звернувся до нього хрущ, який увесь цей час із захопленням спостерігав за ельфом. — Розкажи мені про людей. Ніде правди діти, я наговорив тут про них… Однак згодися, що людина наділена й поганим. Чого варта, до прикладу, оця її постава: гордовито розпрямлені плечі, біле обличчя… Ми боїмося людини, ти розумієш, що хочу сказати? Це ж не всі сприймають долю з таким гумором, як я.

Проте видавалося, що тепер ельф неуважно слухав свого співрозмовника, бо майже одразу перервав його просторікування:

— Ти питав у мене, чим людина відрізняється від інших земних істот. Скільки на цю тему вже переговорено, уявити собі не зможеш. Були особини, що заперечували різницю як таку, стверджуючи: людина за своєю сутністю така сама, як інші живі створіння на землі, тільки досконаліша. Але це не так. Такого просто ніколи не може бути! Людина суттєво відрізняється від усіх інших. У неї є те, що ставить її вище над усіма земними створіннями, — це свобода дії.

— А що це таке? — запитав хрущ.

— У людини свобода вибору, вона вільна сама вирішувати, що для неї добре, а що погано.

— Ельфе, ти й насправді віриш у те, що таки кожна людина може бути незалежною?

— Я цього з впевненістю стверджувати не смію, — задумавшись на якусь хвилю, відповів ельф, але переконаний в іншому: якщо колись принаймні одна людина мала велике щире серце та жила по правді, то вже через це усьому людському роду можна дарувати прощення.

— Ага, так ось про що ти! — аж вигукнув хрущ. — Тобто, на твою думку, якщо одна людина з власної волі чинила величні та добрі вчинки, то від цього багатьом іншим їхні погані вчинки прощаються.

— Так, — просто відповів йому ельф. — Ти, маленька істото, навіть уявити собі не можеш, яку велич душевної теплоти може випромінювати добре серце. Не завжди дію такого серця, на відміну від інших з’яв, просто та легко побачити нашими очима, або взяти, як щось осяжне, в руки. Однак, незважаючи на таке, ця доброта не перестає бути справжньою. Ось такою, шановний, і є велич людини: позитивні якості відрізняють її від інших земних істот, вона наділена здатністю вибирати й творити добро. Коли вона так чинить, то стає подібною до Творця.

— Ой, ти тепер починаєш говорити про Бога. Я не знаю, що це таке — Бог.

— Тобі не обов’язково його знати, достатньо того, що він про тебе пам’ятає, — відповів жукові ельф і всміхнувся.

— Він знає про мене? — здивувався хрущ.

Добрий дух серйозно та ласкаво глянув на нього.

— А хіба якось не прокинувся ти для життя і був щасливим та не відчував у чомусь нестатку? — спитав він. — Ти ж бо знаходиш день у день те, що потрібно для існування на білому світі; сонце дає тобі світло й тепло за веселої днини, а прохолодна ніч позбавляє усіх денних турбот. Хіба не так? Подивись на свої сильні та лискучі крила, зверни увагу, який ти вправний у рухах і розумний в помислах. Отож, хіба не дано тобі з любов’ю усього того, що потребуєш? А ти питаєш, чи Бог про тебе пам’ятає?

На хвилю запанувала тиша. Жук задумливо дивився вдалину, потім сказав:

— Ти приніс радість у моє серце.

З чагарнику, внизу коло струмка, було чути спів якоїсь лісової пташки, а м’які подихи вітру доносили смолянистий запах сосен. Дерева почували себе добре на теплому сонці, а високо серед листви у кронах липи невтомно гуділи бджоли.

— Поглянь, — сказав ельф, — ось так пам’ятає Господь про всіх створінь, навіть про найменших. Немає жодної істоти, про яку він не подумав би, але людина, вона тим і відрізняється від усіх інших, що може стати подібною Господу.

— А я щасливий, — відповів хрущ. — Чи ж я не відразу сказав собі: «Мусиш поговорити з ельфом. Від цієї розмови виграєте обидва». А як мені приємно, що без вагань повірив у сказане тобою. Така вже я натура: не довго думаючи, вірю в те, що мені подобається.

Добрий дух, задивившись у безконечну далечінь небесної блакиті, промовив до хруща з усмішкою:

— Дивний ти все-таки. Але ти і подібні до тебе — не турбуйтесь…

Виглядало, ніби ельф ні до кого не звертався, проте його слова повнилися надією та вірою. Дедалі більше в його фразах учувалася переконаність: десь там, удалині, існує земля, на якій усе гарніше настільки, що розумом цього не осягнути.

Розділ чотирнадцятий ПОМИРАЮЧЕ ДИТЯ

Між двома високими кленами, неподалік узлісся, стояла стара селянська хата з широким та низьким дахом і маленькими підсліпуватими віконечками. Якоїсь ночі в одному з цих віконець заблимав червоний вогник каганчика, і Уку, сова, котра вгледіла той вогник ще здалеку, покинула своє місце на липі та полетіла через поля на нього.

Вогник манив і водночас дратував птаха. Сова дотримувалася думки, що світити вночі мають тільки місяць та зорі, тобто, загалом, повинно бути темно. Уку страшенно злили мерехтливі вогники, які по ночах загоралися у людських оселях та освітлювали в темряві листя дерев коло вікон, а ті, котрі сильніші, сягали й удалину та торували променясті доріжки від садиб. Проте, незважаючи на страшенне роздратування, світло все одно манило сову до себе, особливо, коли вогник горів довший час, а ніч ставала все глухішою та глухішою — ось тоді птаха летіла на миготливий полумінь майже проти своєї волі.

Отже, тієї глупої ночі Уку прилетіла на один з кленів близько вікна і голосно та жалісливо скрикнула, потім ще й ще раз — і все, що живе уночі та відсипається вдень, злякано стрепенулося, нашорошилося й втупилося великими від страху очима в пітьму. Крик сови глибокої ночі в темряві дерев — це й невимовний сум, і лють, і злість водночас. Такий моторошний зойк проганяє у нічних створінь геть усі думки, жене їх в бездумному перелякові хтозна-куди, нагнітаючи в душу сум та відчай.

Уку не знала цього всього. Зрештою, в той момент для неї найважливішим було це дратівливе світло, от вона короткими жалісливими окриками раз за разом давала знати, що спокій ночі і її власний порушені червонявим блиманням. Сова не заглядала крізь вікно у хатину, не знала, що там відбувається, яка подія змушує світити лампку аж до глухої ночі.

У кімнатці на своїй постелі лежало дитинча, і воно помирало. Це був темноволосий хлопчик, обличчя якого викривляла гримаса болю. Волоссячко у нього скуйовдилося та намокло від гарячки, личко змарніло та зблідло, а рученята, що лежали поверх ковдри, безперестанку там щось намацували, ніби гралися з якоюсь невидимою іграшкою. Коли малий був іще здоровим, то не мав особливо з ким побавитися, діти оминали його, бо не вмів бути таким, як вони. Хлопчик ріс мовчкуватим та замкненим.

Біля хворого сиділа мати і не зводила з нього очей. Мамі рідна дитина гарна завжди, вона любить своє дитя таким, яким воно є. Неньку хвилювало одне: чи її кровиночці весело, чи сумно, чи їй добре, чи, може, болить що. Материнська любов, як віра: одне й друге не пояснити — просто любиш або віриш, це у тебе в серці й в очах. Немає на світі нічого ціннішого, ніж така любов. От і сиділа мати коло ліжечка своєї дитини й тільки про одне думала: що буде з сином, одужає він чи помре?

Жінка почула крики сови за вікном у гіллі кленів. Зачувши — вжахнулася, уся затрусилася, притиснула руку до змученого переживаннями серця, щоб не вискочило з грудей від такого сильного ляку. Бідолашна не знала, що там, надворі, нічна птаха кричить на світло, вона ж бо вірила у почуте від людей: як заквилить сова під вікном у того, хто лежить хворий, значить, та людина помре. Таке повір’я ходило світом уже давно. Напевно, від того, що завжди по ночах коло хворих горіло світло. Отож, сови на нього летіли й кричали. Вони не мали ніякого стосунку до віщування смерті. Якби ж то знала змучена коло постелі мати, чому саме кричить у кленах нічний птах, то дуже не лякалася б, а так трусилася, нещасна, від страху та переживання, бо вірила, що сова віщує смерть її дитини.

Тим часом Уку помалу призвичаїлася до віконного світла, тепер воно вже не сліпило її так, отож сова дещо заспокоїлася. Вікно було прочинене, і птаха розгледіла матір коло постелі хворої дитини. Згорьована постать неньки була такою одинокою в пітьмі великого будинку! Уку зрозуміла, що в цей дім завітала смерть, отож вражена птаха замовкла і тільки заглядала з острахом до кімнати. Сова побачила, що дитина метається в ліжку від гарячки, і від того, що їй все гірше та гірше, матір безпомічно взиває до Бога. Вона просить Господа змилостивитися, бо в неї на світі лише один син — і більше нікого.

Уку тихо знялася з гілки і, безшумно змахуючи крилами, полетіла на галявину та розбудила ельфа.

— Ельфе, — звернулася птаха до нього, — там у хатині вмирає маленька людина, ти можеш допомогти її матері?

Добрий дух сумно глянув і відповів, заперечно хитнувши головою:

— У мене немає влади над смертю, мені не дозволено говорити з людиною. Якщо дитина має померти, то на то уже воля Всевишнього.

Уку мовчала, вона ніяк не могла забути нещасну матір, її голосні жалі й стогони. Сові стало шкода бідолашної жінки. Вона нагадала себе малою та незахищеною, і птаха зрозуміла страждання матері. Тому запитала ще раз:

— Ельфе, ти нічим не можеш зарадити? Ти вже стільки зробив такого, що нам видавалося, ніби ти демонструєш чудо любові… Допоможи маленькій людині! Воно метається у своєму гніздечку, йому так тяжко помирати, але мені здалося, що матір коло того дитяти сотні разів умирає разом з ним.

— Якби я міг віддати дитині своє життя, — завірив сову ельф, — то, не задумуючись, віддав би його, але я не вмію цього зробити.

— То втіш хоча б матір! — вигукнула птаха. — Ти ж добросердний, твої слова западають піснею в серце.

Ельф мовчки втупився поперед себе, він ставав усе сумнішим і сумнішим. За якусь хвилю промовив:

— Немає таких слів, які б втішили матір, що втратила свою дитину. Уко, набагато простіше позбавити цілий світ його провин, аніж втихомирити біль неньки, що тужить за своєю кровинкою. Якийсь юнак може запросто забути дівчину, котру ще недавно сильно кохав, сестра може зрадити любов до брата, навіть друг може з часом перебороти тугу за втраченим побратимом, але сум матері за дитиною не згасає ніколи, так людям визначено.

— Тоді полети туди, я тебе прошу, ельфе, хоча б спробуй допомогти. Хіба не з’являєшся ти перед усіма в сяйві, подібно до ангела? Хіба вже один твій вигляд не принесе полегшення змученому серцю матері? Скільком з нас ти вже приніс таку полегшу! Збав же і її від туги, адже й сам чекаєш, що колись і тебе хтось пожаліє та збавить.

Слова птахи справили своє враження: добрий дух розправив крильця і полетів до місця, вказаного совою, а Уку зітхнула з полегшенням і подумала: «Тепер все буде краще».

Коли ельф глибокої ночі примчав на самотнє сільське подвір’я, дитина до того часу вже померла. Він залетів крізь прочинене вікно в кімнату і опустився в головах покійного. На ліжечку, поруч з мертвою дитиною, сиділа убита горем матір. Вона обнімала, намагаючись зігріти, вже захололе тільце синочка і все заглядала у його згаслі очі. Тиха ніч поглинула її жалісливі стогони, запанувала мертва тиша, і лише кволий вогник тріпотів відблисками на чисто вибілених стінах убого вмебльованої кімнатки. Час від часу нещасна жінка відривала погляд від сина і, підвівши сповнене туги обличчя, втуплювалася сухими, без єдиної сльозинки, очима в понуру темряву ночі. Ельфові ще ніколи не доводилося бачити в погляді земного створіння такої безнадії та докору. Він задрижав, і сльози потекли струмками з його очей.

Як тільки добрий дух заплакав, то видалося, що матір прислухується. Вона стрепенулася усім тілом і, продовжуючи впинатися невидющими очима вдалину, нібито вловлювала звуки чийогось далекого та тихого плачу. Її заполонили спогади, а від цього з очей потекли, зблискуючи краплями нічної роси, гіркі сльози. І ось разом з цим риданням бідолашна мати раптом відчула невимовне полегшення, начебто сльози залили усю палючу печаль її серця. Нові стогони й нарікання застрягли сердешній в горлі, примушуючи жінку безмовно опуститися додолу. Здалося, що сама мовчазна земля пожаліла страждальницю та принесла їй полегшення.

Ельф здивувався і задумався. Він думав і думав: Уку таки мала рацію… Одначе ніяк не міг збагнути: чим він допоміг згорьованій, чи справді його вчинок був потрібним? Доброму духові здавалось, що трапилося справжнє диво і змучене серце матері само знайшло вихід — воно втішилось у вірі.

«Я не можу нічим допомогти», — сумно подумав ельф. Він був квітковим ельфом, а не простим смертним, тому не міг зрозуміти, що даром співчуття приніс стражденній втіху, ту єдину поміч, яку можуть прийняти люди в час їхнього найбільшого горя.

Розділ пятнадцятий ЛИС

Якогось дня пливли собі за течією потічком дві диких качки, така собі самозадоволена качина пара. Вони дозволяли струмкові зносити себе вниз і лише то тут, то там затримувалися ненадовго десь у тихіших місцях, наприклад коло берега в очереті, хоча для цього їм доводилося з натугою гребти проти течії. Поводили себе качки розв’язно та голосно, і їх веселе крякання про те, що вони побачили та знайшли, заповнило тепле повітря навколо. До бурхливих вражень пернатих додамо, що очерет на той час уже виріс доволі високим, отож там, коло берегів, було досить-таки затишно. Загальний стан умиротворення доповнювала течія, що виблискувала віддзеркаленою зеленню, а повсюди на поверхні виднілися в тіні золоті сонячні прогалини. Найгарніше було в затінку липи на галявині. Тут сонячне світло таємничо приглушувалося листям, котре, відбиваючись у потічку, тремтіло, мовби ним колихав вітер.

Качка вирішила спинитися, мабуть, відпочити. Отож біля самого берега знайшла грунт мілководдя, на якому і стала, упершись перетинчастими лапками.

— Я тут залишуся на хвилинку, — пояснила вона качурові та почала старанно струшувати із себе краплинки води.

Качур глянув в її бік, кивнув на знак згоди та й собі підплив і став поруч.

— А комусь знову спаде на думку, — весело прибалікував він, будучи, очевидно, в доброму настрої, — що ми, качки, можемо все. Немає серед фауни іншого, хто б стільки вмів. Воно й справді, як роздумати: хто може і літати, і плавати, ще й пірнати, як захоче. Качка здатна ходити по суходолі, а забажає — то й на воді посидить.

— Ось візьмемо, моя люба, до прикладу, риб, — продовжував далі качур. — Вони мастаки плавати, і це факт, якого не заперечиш. Проте роблять вони це де? Правильно, вглибині, у воді. Ти ж бачила риб під собою, як опускала голову в потік?

— Ну якщо вже про риб, — відповіла качка, — то про маленьких, їх зручно їсти: ковтнув і все. Правда, їх треба, звісно, спочатку піймати.

Проте качур не дав себе відволікти гастрономічними подробицями і гнув своєї:

— Ет, думки в тебе якісь зигзагами: почала про одне, а говориш про зовсім інше. І ото завжди так з тобою. Ніколи думку до кінця не докажеш. Ти послухай, що я тобі мовлю.

— Та і ти нічим не кращий, — відрізала качка, — говориш водночас про різні речі. Хіба тільки-но не згадував про ходіння, плавання і літання, і то водночас, га?

— Я про відмінні качині особливості, моя люба, а не про їжу. І взагалі, мені так видається, чого не можна ковтнути, то ти й говорити про таке не будеш.

— А ти що, не їси? — спитала єхидно качка і розмахнулася дзьобом, ніби зібралася кинутися вперед. — Апетит у тебе добрячий, про нього усюди, де б ти не появився, говорять.

— Ну звичайно, моя люба…

— От бачиш, а я про що? Погоджуєшся зі мною, га?

— Ой, Господи Боже ж ти мій… — зітхнув селезень.

Качур та качка вже прожили достатньо довго разом і були направду щасливі у парі. Це не підлягало сумніву. Але вони не були однаковими. Так, до прикладу, качур був натурою спостережливою і любив роздумувати над побаченим. Міркуючи над тим чи іншим, він одразу висловлював свої думки вголос: щоб не пропали даремно, залишившись тільки в його голові. Тому досить часто і траплялися ситуації, коли філософствування селезня напряму не пов’язувалися з якимись насущними проблемами, тобто не мали практичного застосування. А от його подружка була повною протилежністю своєму партнерові. Її помисли крутилися винятково навколо об’єктів, які можна загребти під крило і з’їсти дзьобом. Такий стан речей не дуже тішив качура, проте водночас він прекрасно усвідомлював, що самими абстрактними висловлюваннями хробака з річкового дна не витягнеш, а від роздумів, висловлених уголос, ніяке молоде жабеня у дзьоб саме не полізе, навіть якщо з цього самого дзьоба походять екстрафілософські фрази. Отож час від часу між партнерами ставалися розходження в думках, такі собі невеличкі незгоди та суперечки, бо люди, чи в даному випадку качки, які охоче філософствують про сенс життя, на все мають свою думку. А ще їм подобається, щоб їх вислухали та взяли сказане до уваги.

— Мила, — продовжив тим часом селезень, — та ж послухай мене хоча б один-єдиний раз. Я не мав наміру з тобою сперечатися про їжу. Я хотів уже вкотре наголосити, як воно гарно — бути качкою. Ми, за великим рахунком, благословенні істоти. Як же ж радіє від цього душа, моя мила!

— Та воно все дуже гарно, але чи зможемо втішатися життям, — заперечувала качка, — як навіть макової росинки в роті не буде?

— Та грім би його ясний побив! — не зміг утриматися качур. — Перестань уже про харч. Стули писок!

— Йой, Боженьку милий, — захлипала відразу качка, — який ти неввічливий зробився, кричиш на мене, свариш. Я ж бо тільки як ліпше хотіла. Не кажи до мене «стули писок», кажи «закрий дзьоба», саме так кажуть до порядної качки.

— От коли закриєшся, от тоді й буду до тебе звертатися, як належить. Зрозумій-бо, нарешті, що я тобі втовкмачую! Я ще був зовсім маленьким, але вже серйозно задумувався про довколишній світ. Навіть повісти не можу, як глибоко вражало мене розмаїття природи та всілякі події. Очерет на сонці, подорож річкою через сосновий бір або перший мій політ. Я вже мовчу про пірнання, бо вважаю, що не було тоді більш щасливої істоти у прозорій воді, ніж я.

Качка спостерігала за селезнем, який гордовито та впевнено погойдувався на воді коло берега, а дрібненькі хвилі на поверхні струмка плюскотіли об чудові синенькі смужечки на його крилах. Ноги її партнера червоніли крізь воду, очі випромінювали розум та доброзичливість, от самичка й перестала злитися на свого подруга.

— Розповідай далі, — примирливо сказала вона, — твоя оповідь таки нікому не зашкодить.

— Нікому не зашкодить, — задумливо та неспішно повторив качур і замовк. Він уже було хотів знову розізлитися, коли несподівано пригадав собі, як цією весною качка захистила від яструба їх малечу. Невеличка, слабка, без гострих кігтів, з тупим дзьобом, яким не воювати, а лише в намулі побовтати або впіймати ним маленьку рибку чи хробака. А вона кинулася на хижого птаха та так дико закричала, як ніколи, гучно залопотівши розпростертими крилами. В селезня аж серце закалатало від страху, як пригадав собі, що тоді сталося: яструб відвернув увагу, каченята скористалися з цього моменту і як один дременули в очерет. Як тільки останнє сховалося, мама блискавично шугонула у воду — і нема її, немов здоровенна щука проковтнула! Пізніше вона швиденько познаходила в очереті своїх малюків. Усіх вісьмох тоді врятувала!

— Та добре вже, — пересилив себе качур, — підемо далі, отож, про що це я…

Однак подальшої розповіді не вийшло, бо сталося щось вельми неждане й негадане: десь угорі над ними почувся легкий оплеск і хтось нараз тонким голосом гукнув: «Гей! Летіть!» Обидві качки як стій відреагували на пересторогу і з голосним кряканням та залопотівши крильми, здійнялися вгору, тільки вода збризнула і очерет зашелестів.

Так вже повелось у природі, що тварини, які між собою дружні, попереджають одне одного про небезпеку. Отож і качки, які відразу зрозуміли, що це їх застерігають, шугонули вгору. Вони навіть не знали, що тим, хто їх попередив, був уже відомий нам ельф — це він крикнув та сплеснув у долоні. Тим більше, пернаті не знали, чому добрий дух так зробив, а ще трішки — і вони могли б ускочити в халепу. Ледве пара зробила своїми крильми потужний помах та здійнялась у повітря, як на місце, де вони щойно стояли, заскочив, пролетівши через очерет, довжелезним стрибком лис, котрий тільки і встиг, що з розчаруванням та люттю глянути їм услід. Як же ж таке могло статися? Він-бо підкрався до птахів на віддаль не більшу ніж три качки в ряд, а підбиратися очеретом до жертви ніхто краще за лиса не може. Проте рудий хитрун аж ніяк не сподівався, що в його полювання може втрутитися ельф.

— Що це таке на вас найшло!? — загарчав лис до гілки, на якій колихався добрий дух і, посміхаючись, дивився на нього з висоти — Ви, може, подумали, що це я заради розваги полюю? Чому ви втручаєтеся в чужі лови?

Ох з якою злістю дивився лис угору! Розумна, загострена, довга мордочка і жваві чорненькі оченята на ній, а в них сила та лють. На фоні зеленого очерету рудий колір хутра — просто чудовий до загальної картини хижості, підступу та краси. А ще розкішні вузькі та високі вуха, настовбурчені вбоки. Це було ознакою, що лис дратується.

— Злазьте додолу, птице білопера, я покажу вам, де раки зимують, роздеру на такі дрібнесенькі шматочки, що порозлітаєтеся, як пух з кульбаби! От я вас!

Ельф так і зробив: спурхнув з гілки донизу та всівся на очеретяній стеблині просто перед носом лиса, зовсім близько до вищирених білих зубів між вузькими чорними губами. Хижак відскочив назад.

— Якісь ви разючо-світлі, — засоромившись, почав він виправдовуватися, — а то би я вам… інакше, дісталося б вам на горіхи!

Добрий дух відкинув пальцями волосся назад. Він навіть собі уявити не міг, що лис така красива тварина.

— Не злися так, — сказав він рудому. — Я й сам не знаю, що це таке на мене найшло. В той момент я думав лише про качок. Мені стало шкода тих двох. Ти, без сумніву, правий: тобі також треба жити.

— Еге ж, — знітився лис. Він з подивом дивився на ельфа, ніби вздрів чудо.

— А ви, власне, хто? — нерозуміючи спитав, задумливо наморщивши опуклого лоба, лис, і його круглі очиці блиснули захопленням та спантеличенням водночас. — Ви світлі, немов небо, на вигляд — як людина, тільки дуже маленька, а ще й крила маєте.

Лис трусонув своєю великою головою хижака, у пащі якого добрий дух міг в одну мить щезнути. Проте безпосередність ельфа, його дивна краса повністю угамували гнів звіра. Так часто буває на світі, коли краса та невимушеність виявляються найсильнішою зброєю проти злого.

— Я — ельф. Я саме перебував у заростях, коли приплили ті дві качки, ото й почув їхню розмову. А коли послухаю якихось живих створінь, то одразу починаю співчувати їм, розумієш? Як проникнешся чиїмись думками, поспівболієш, то вже не можеш допустити, щоб ця істота в тебе на очах померла. Багато хто таке відчуває.

Проте лис навіть не слухав оправдань ельфа, йому вже було не до тих качок. Та наловить він собі їх стільки, скільки захоче! Байдуже, Бог з ними, з тими кряквами, тут перед ним ельф, квітковий ельф! Досі він про цих істот знав тільки те, що вони фігурують у давніх легендах та в казках. Коли ж їх можна побачити? Серед глухої ночі, в повний місяць. А в таку пору не можеш бути певним, чи не сон це. В такий час місячне проміння будь-яку звиклу річ освітлює таємниче. От і міняється вона до невпізнання. Хіба можна місячної ночі довіряти своїм очам? Аж ніяк! А тут сидить перед ним справжнісінький ельф. Тож сумнівів не може бути ніяких: он — у зелені, серед білого дня на сонці. І те, що це справді добрий дух, теж зрозуміло відразу. Його не сплутати з іншими мешканцями лісу, їх усіх лис добре знає, а тут створіння прозоре, світиться, ні, точно — ельф! Проте найбільше збивав лиса з пантелику той факт, що цей крилатик аніскілечки його не боявся, сидить собі довірливо перед самим носом, і хоч що йому! Та хіба не знає він про його лиху славу? Скільки лісові мешканці повідають усіляких історій про лисячу підступність, хитрість та хижість! Та немає більше у лісі тварини, яку б так боялися і ненавиділи! І ось сидить перед ним цей маленький небесний посланець і в вус не дує. Сидить, ніби він йому, лисові, рівня.

Ось такі думки промайнули в рудій голові, коли хижак побачив перед собою ельфа. А потім звір вирішив: «Краще я відразу розставлю крапки над „і“, тож ельф зараз же дізнається, що я спритний мисливець та сильний господар лісу, бо рано чи пізно все одно це стане відомо. І буде, як завжди. Скільки разів уже таке траплялося зі мною: як дізнаються хто я, то відразу й перестають довіряти, розчарувавшись». Щось подібне трапляється і з людьми, яких раз за разом сварять та ганять: їм вже не хочеться бути кимось іншим, як нездалими. Отож лис непривітно загарчав до ельфа:

— А я лис Райнер. Усі в лісі мене знають.

Добрий дух не знав думок свого нового знайомого.

Він упритул підступив до лиса і захоплено провів долонею по теплому та м’якому хутрі, яке переливалося на сонці та було так охайно доглянуте, що ні одна ворсинка не стирчала з нього.

— Чудово, — промовив він при цьому, — просто прекрасно!

Ельф не міг налюбуватися худорлявим, витягнутим і водночас сильним тілом хижака, котре уособлювало собою спритність, гнучкість та грацію. Гострі настовбурчені вушка тварини всередині були світлими, а зовні оторочувалися антрацитною смужкою. Лис мав сніжно-білі груди, котрі підпирали стрункі лапки з оманливо-тендітними суглобами, бо рудий міг як нечутно крастися, так і робити потужні скоки. Проте найбільшою окрасою Райнера був, звичайно ж, його широкий та пухнастий хвостисько, що випинав з трави, вилискуючи червонявістю осіннього лісу.

— А ти найсильніший тут у лісі, — тихо, немов сам до себе, промовив ельф, — проти тебе ніхто не встоїть.

Лис страшенно здивувався, почувши висловлювання ельфа, бо зазвичай таке твердження щоразу лунало як докір.

— Є таке, — відповів рудий і задумливо, зовсім не зі злом, усміхнувся. — Взагалі то я завжди чиню на власний розсуд, і ніхто й ніколи мені це в заслугу не ставив.

— Ну, кожен живе на власний розсуд, — відповів ельф. — А в тебе немає ворогів, яких би ти боявся?

— Людина, — без роздумів промовив лис, — а так ніхто більше не насмілиться стати мені на дорозі.

— Я вчора бачив, як наді мною пролітав канюк, — почав розповідати добрий дух. — Цей великий хижак упевнено та нечутно нісся поміж стовбурів, виглядаючи здобич на землі. А якщо він би захотів уполювати тебе, могло б таке статися?

Райнер криво посміхнувся:

— Йому треба було б наперед добряче подумати, перш ніж хоча б наближатися до мене. Проте, якщо в загальному, то в кожного з нас є свій шлях. Ліс — він, знаєш, великий, усім вистачає. Ну, а крім того, є ще ж на світі голуб’ятні, пташники, кролятники та гуси на лузі, — лис покосився на ельфа, лукаво зблиснувши очима.

І хоча добрий дух знав, що названі рудим тварини належать людям, а косий лисячий зирк налякав до самої глибини душі, захоплення від сильного лісового хижака не меншало, і ельф затремтів під холодним та ясним поглядом звіра. Лис продовжував стояти перед нашим крилатиком, зберігаючи коректну відстань. Голова при цьому була трохи нахилена, шерсть на гнучкій шиї переливалася на сонці, а передня лапа неперевершено граційно зігнена. Увесь вигляд рудого творив картину чудесної сили, життєвої снаги та краси. Ельф мимохіть замислився: «Чудесний ти, лісе! Пишне розмаїття всього живого приховане у твоїй затишній тіні, у твоєму шовковистому мохові, золотистому сонячному промінні у гіллі, густих чагарях і зелених кронах твоїх дерев». Добрий дух відразу ж подумав і про сонце, що обігріває та надихає усі живі земські дива. Воно однаково прихильне як до лагідних, так і до жорстоких, як до простодушних, так і до кровожерливих. Ельфа в котрий раз охопило зачарування від того, що має змогу жити серед усіх цих створінь, перейматися їхніми клопотами, дихати одним повітрям, спостерігати за ними, вивчаючи, розуміти їх та відчувати так, як вони. Раптом у його душі забриніли незнайомі мотиви туги за рідним домом і прагнення змогти колись померти, як це роблять земні істоти, розділивши сповна їхню долю.

Лис зі здивуванням та недовірою дивився на ельфа. Він до кінця не міг зрозуміти емоцій та почуттів співрозмовника, що вихлюпувалися з його душі й променіли з очей.

— Та що він собі думає? — розізлився лис. — От я зараз покажу йому, я ж хижак!

Проте рудий ніяк не міг подолати в собі якогось непереможного відчуття щастя, а воно все наростало й наростало. Райнеру стало дивно від цього, і він вирішив напрямки спитати в ельфа, що той про нього гадає.

— Друже, — нерішуче почав лис, — а ти хіба не знаєш, що про мене думають і говорять у цілому лісі?

— Чому ти вбиваєш? — несподівано відповів запитанням на запитання ельф.

Рудий злякався. Важко і якось незручно провадити бесіду, коли не знаєш, до чого вона може призвести або куди хилить твій співрозмовник. Потім лис, зорієнтувавшись, вирішив, що добрий дух, очевидно, хоче більше дізнатися про нього, як про хижака.

— Я вбиваю, щоб жити самому, — промовив він.

— А ти вбиваєш інших без причини?

— Та ні, а пощо? — здивувався лис. — Я беру рівно стільки, скільки мені та моїй родині потрібно для життя. Брати понад міру — просто нерозумно.

— Немає у цілому світі іншої істоти, яка б чинила по-іншому, — резюмував ельф. — Отож, не бери собі близько до серця, що інші про тебе думають чи кажуть.

Райнер здивовано глянув на малого співрозмовника.

— Та я ніколи по-іншому і не думав, — сказав він, і лукавий вираз повністю зник у нього з обличчя. — От тільки якби ще й інші так само думали, як і ти.

Ельф з лисом пішли берегом уверх проти течії струмка. Післяобіднє сонце пробивалося крізь лапате гілля сосен, зафарблюючи сірі сутінки під ними у золотистий колір, від чого і стовбури дерев виглядали також напрочуд казково. Повсюди запанували прохолода і тиша, від барвистої та тихої картини лісового спокою не годен було відірвати очей. Та ось здійнялися перші ворони і полетіли до своїх гнізд. Високо у небі залунали їхні голоси.

— Колись прийде такий час, — порушив мовчанку добрий дух, — що всі істоти будуть думати про інших без упереджень. Така пора настане. У людей є прадавня легенда, яка описує щось подібне.

— Ага, я її чув, — в’їдливо підхопив думку Райнер. — Тоді коза з левом у хованки бавитимуться, а вовки їстимуть тільки ожину. Довго чекати, вельми вдячний.

Ельф розсміявся.

— Ніхто тебе не переконуватиме напихатися ожиною, — продовжував він свою думку. — Тоді настане порозуміння між усіма, кожен почне визнавати своєрідність іншого, не такого, як він.

— Та навіщо чогось чекати, я вже дуже добре знаю своєрідність зайця, — єхидно гнув рудий своєї, зизом глипаючи на співрозмовника. — Ось тільки тепер зайці нехай враховують мою своєрідність і дають запросто себе з'їсти. Ото б було повне розуміння своєрідності іншого.

Ельф знову не зміг втриматися від сміху. Але радість у цьому сміхові зовсім не була затьмарена невпевненістю. Тобто лисові з його єхидними зауваженнями не вдалося переконати ельфа в хибності його сподівань.

— А ти і на язик спритний, — сказав добрий дух і глянув на Райнера. — З тобою не просто сперечатися, ти бачиш речі так, як тобі підходить, а коли не подобається, то винними робиш інших. Однак правда таки на моєму боці: мета, до якої прагне все живе, — велика гармонія, безмежна радість.

— І ти будеш чекати, поки не настануть ці часи? — спитав лис. Проте до відповіді не прислуховувався. Він блискавично повернув голову вбік, бо почув шарудіння в заростях. — Миша, — тихо пояснив хижак і підняв передню лапу.

— А звідкіля ти знаєш? — спитав добрий дух.

— Я це чую, — просто пояснив лис. Складалося враження, що він не особливо гордий зі свого надзвичайного слуху.

— Та ну її, — за хвилю мовив рудий і пішов далі. — Лиси їдять мишей тільки в найбільшу скруту.

— От бачиш, — тихо підтакнув ельф.

— Що я маю бачити?

— Настануть такі часи, — відповів ельф, — коли говоритимуть: сталося погане, бо одна тварина намагається заподіяти шкоду іншій. Природа постійно вдосконалює свої створіння, зрештою, хіба людина вже не є довершеною?

Лис завмер на місці:

— Ельфе, ти дотримуєшся сторони людей?

— Доволі часто, найчастіше.

— І ти вважаєш, що людина не завдає шкоди живим створінням?

— Та ні, чому ж, — не погодився добрий дух. — Людина робить зло і тваринам, і навіть собі подібним, проте є вже особини, які страждають від таких своїх дій. А це вже початок великих змін. Ти, мабуть, не повіриш у те, що я тобі зараз скажу, але послухай: Земля ще дуже й дуже молода, і те, що буде на ній в подальшому, ми можемо лише собі уявляти. Якби все не бажало вдосконалюватися, то що б рухало наші намагання і прагнення? Одні знають це, інші лише здогадуються, багато роблять таке інтуїтивно, проте всі спрямовують свій погляд вгору, до світла.

— Якщо в твоїх словах істина, — відповів йому лис, — то я так собі думаю: коли настануть такі часи, значить, більше не буде на землі ані лисиць, ані качок, не буде хижого звіра і невинної його здобичі. Або ж, як ми вже раніше казали: всі їстимуть ожину. Та чомусь на таке пристати аж ніяк не можу. Вельми вдячний за обіцяне царство злагоди й спокою, у якому тільки й роботи для мене, що тішитися своїм вегетаріанством.

Ельф знову засміявся своїм дивним сміхом, а Райнер подумав: «Загадковий цей ельф, він сміється з мене, а я не чую себе ображеним, він знає більше ніж я, а цінить мене високо, він ніби розсудливий і все ж — дитина…» Проте добрий дух зацікавив співрозмовника; що не кажи, а лис все-таки найрозумніший серед інших тварин. От він і втямив, що хоче збагнути ельфа. Так, правильно: правда очі коле, але ж ту саму правду можна сказати й так, що вона не завдасть болю нікому. Відомо ж — ранить не правда, напівправда.

— На світі багато людей, — продовжував тим часом ельф, — що уявляють собі рай так само, як і ти. Там ходять у білих одежах, творять самі лише добрі справи, а ще славлять веселим співом Господа, який сидить на своєму троні та радіє з цих гарних пісень. Однак таке царство гармонії та спокою лише в наших мріях, надто — коли страждаємо від несправедливостей земного буття. Насправді рай не десь там, він з нами, в наших душах. І не залежить, хто ми — тварини чи люди, чи навіть маленька травичка, по якій ступаєш. Щойно я замилувався твоєю зовнішністю, метким розумом, ясним поглядом і з якою вправністю за одним лише звуком визначаєш, що то за тварина. Оце все хороше в тобі стане колись довершеним: сьогодні розумієш незначне, а прийде час на розуміння всього, сьогодні веселий норов у гарячій крові, а тоді стане вічна радість. Доки ти живеш, утішаючись внутрішньою свободою, доти живе у тобі рушійна сила прагнути гармонії. Твої цінності є твоїм раєм, а райські блага нескінченні, отож і ти належиш до світу, якого прагне моє серце.

— Гарно сказано, — погодився з ельфом лис, — звідки ти це знаєш?

Видалося, що питання застало доброго духа зненацька.

— Я мало знаю, — невпевнено промовив він. — Ти не думай, що я володію істиною, — просто по-іншому думати не можу. Я люблю все живе, і моїми устами говорить любов. А твердить вона ось що: з часом добрим стане те, що сьогодні красиве.

— Усе, що кажеш, мені надзвичайно сподобалося, — резюмував лис. Він відірвав погляд від ельфа і прислухався. — Вибач, тут така невеличка справа, — попросив Райнер пробачення. — Бачиш он там мохом оброслий пеньок? Він давно вже привертає мою увагу, та ніяк не можу розгадати його таємницю. Дозволь перервати нашу розмову: гляну туди, бо чую дуже привабливий запах.

Лис задріботів мохом поміж стовбурами дерев. Він пересувався так беззвучно, що навіть метелик, який сидів на квітті ожини, не сполохався. Ельф полетів услід, коливаючись білим цвітом у червонястому від надвечірнього сонця присмерку.

Добрий дух бачив, як Райнер тихенько обійшов пеньок, його мордочка виражала напруження та занепокоєння. Несподівано рудий прищулив вуха, які до того стояли сторчма, і загрозливо принишк. Тепер скидалося на те, що він не стежив за здобиччю, а очікував нападу ворога. Лис оглянувся на ельфа, ніби хотів щось сказати, але завагався і промовчав. На противагу всій хижій поставі, його чорний ніс невпинно ворушився, раз за разом втягуючи повітря. Лисячі очі кровожерно зблиснули, і звір низько припав до землі та поповз. Тепер він здавався наполовину меншим, ніж досі.

Під двома грубезними коренями стало видно вхід до нори, яка через пустотілий пеньок вела, здавалося, глибоко під землю. Рудий хитрун старанно перевірив обидва виходи з кубла: один вів нагору, інший був виявлений раніше — боковий. Крім того, лис обнюхав все навколо. У мохові явно виднілася стежка, що ховалася в лісовій гущавині. Тепер Райнер взявся слухати. Він скосив голову і підняв передню лапу.

А потім — ніби забув обережність. Здавалося, що якась внутрішня лють переповнювала його. Отже, не звертаючи уваги на те, що діється довкола, лис вишкірився, зблиснув гострими зубами і хижо загарчав.

У цьому гарчанні було стільки ненависті, стільки прагнення кинутися в бій, стільки люті, що ельф зіщулився і затремтів. «Зараз відбудеться страшна сутичка, — продовжуючи тремтіти усім тілом, подумав він. — Чиє ж це може бути лігво?»

Добрий дух саме розпачливо та стурбовано думав про те, чи не варто попросити лиса відмовитися від небезпечної задумки, коли з глибини нори почувся тонкий і такий пронизливий голос, що можна було подумати, нібито сичить кішка:

— Іди звідси геть! Інакше ніколи й нікуди більше вже не підеш!

— Райнере, — попросив ельф лиса, — йдемо звідси, будь ласка!

Проте рудому було не до ельфа, його очі запалали, і він вигнувся та напружився до бою, ставши подібним до натягнутого лука. Потім відповів невидимому противнику з нори, і, на диво, його голос звучав надзвичайно спокійно:

— Такі погрози хіба що для зайців, дурню, ти від страху зовсім з глузду з'їхав. Вилазь і помри гідно, інакше — я зійду до тебе в нору і задушу, як жалюгідну мишу.

Відповіді не було, і запала мовчанка. Лис зайняв таке положення, що успішно контролював обидва виходи з кубла. Він був напоготові, і нічого не могло пройти непоміченим мимо його очей чи шелеснути повз його вуха.

Ельф зрозумів, що заперечувати, протестувати — марна справа, бо це був сплеск люті. На свободу вирвалася ненависть, давня, як цей світ, як життя. Нестримна, немов гроза, немов весняна повінь: коли не маєш сили боротися за своє життя, мусиш загинути.

Добрий дух заціпенів від жаху, що його охопив. Загіпнотизований побаченим, він не міг і слова промовити. Ельф став свідком жахливого двобою, котрого ще в своєму житті ніколи не бачив. Він бо знав, що це мало статися, приготувався до такого, передбачав, що події розвиватимуться швидко, проте не сподівався на таку дику сутичку, на майже невловиму миттєвість початку смертельного поєдинку. До цього моменту добрий дух навіть уявити не міг, що все може відбуватися так блискавично.

З темної глибини нори вгору метнулася якась невелика тінь, і лише тоді, як лис та його противник зчепилися, вдарившись один об одного, можна було повірити, що це була істота з плоті та крові. Довший час протиборці качалися по листю клубком, таким щільним, що не розрізнити ні лап, ні голів, — спостерігалося одне ціле та неподільне сум’яття переплетених тіл. І от вороги на мить зупинилися, відскочили один від одного, щоб перевести дух та знову люто кинутися до бою. Ось тоді ельф побачив, що супротивник Райнера — куниця. Це її лис розбудив до смертельного поєдинку. У порівнянні з рудим куниця виглядала набагато меншою і тендітною. Проте, будучи загнаною в кут, становила неабияку загрозу, адже всі добре знають її надгострі зуби, що нагадують пилку, спритність та реакцію. Крім того, хижість та кровожерливість куниці не поступаються лисячим, і вона, цілком можливо, не менше від нього підступна та безжалісна.

Так, звичайно, лис важчий і сильніший, та й укус в нього потужніший, проте в даний момент готова до стрибка куниця своїм войовничим виглядом переважала нібито сумирного Райнера.

Ельф не міг відірвати очей від хижачки. Він розумів пекучу ненависть, яка завжди охоплювала обох, де б вони не зустрілися. Так само усвідомлював, що спроба помирити їх — дитяча затія, оскільки цих два хижаки були вічними заклятими ворогами.

— Один з вас мусить померти, — бурмотів добрий дух і трусився від жаху.

Лис непорушно застиг, як з каменю витесаний, і лише шерсть на спині настовбурчилася та очі спалахували такою люттю, що, здавалося, заглянути в них страшно. Але на куницю цей погляд враження не справляв. Її бистрі жовті оченята дивилися не менш грізно, вловлюючи бодай найменший порух супротивника. Отож вороги на якусь хвилю закам’яніли, прораховуючи наступні дії одне одного. Збоку це виглядало на спокій, але він був оманливим. Це був спокій найвищого напруження. Кожному з тих, що завмерли, такий стан, фактично, аж завдавав болю: і той, і той відчували, як шалено гупали молотами їхні серця, немов готуючи тіло до кидка.

Та ось куниця стрілою метнулася здолу, продовжуючи свій напад. Райнер відреагував миттєво, й ельф зумів оцінити бойовий досвід та розум лиса. Замість того, щоб кинутися на випередження, рудий завмер на місці, правильно оцінивши ситуацію: його паща набагато більша і, відповідно, укус — сильніший. Куниця ж метнулася вперед з однією метою — примусити ворога зробити необачний рух і відкрити горлянку, в яку б вона і вчепилася. Райнер не дав їй такої можливості: він опустив голову і чекав на противника.

А от подальший розвиток подій ельф прослідкувати не зміг: за мить суперники знову сплелися в рухливий клубок і покотилися травою. Не годен було нічого розібрати. То в очі впадала руда шерсть лиса, то на мить з’являлися білі плями на грудях куниці. Добрий дух було подумав, що Райнер уже зломивопір свого ворога, коли лісову тишу порушив і рознісся далеко навкруги відразливий дикий зойк. Хто це був? Куниця? Одночасно вищали обидвоє. У цьому крикові вчувалися біль, лють, смертельний страх та прагнення залишитися живим. Той, хто так волав, забув усе довкола себе: ліс, інших тварин, небо і землю.

Ельф з жахом усвідомив, що це кричав лис. Водночас він уздрів, як, прокочуючись розбурханим листям та мохом, клубок з тіл почав залишати темні червоні плями. Чи було таке можливим: набагато менша за лиса куниця змогла його перемогти! Та ось добрий дух побачив, що куниця вчепилася в задню лапу Райнера, вчепилася мертвою хваткою: її було ні відірвати, ні струсити, навіть не допомагало волочити за собою по землі. Тепер лис, яким би швидким він не був, а не встигав за ще прудкішою куницею. Та, вивертаючись, раз за разом упиналася, немов кліщами, в ногу пораненого суперника.

Рудий почав слабнути, раз за разом він ставав повільнішим, давалася взнаки усе більша й більша втома, його люті зойки щораз то тихли, і ось він на якусь мить змучено припав додолу. Ельф вже повірив, що лису настав кінець, коли він несподівано вловив погляд, здавалося, ослабленої втратою крові та болем тварини. Це був швидкий позирк, в якому не читалось ані сліду смертельної втоми. У цьому короткому погляді Райнера світилися готовність та ясність усіх помислів, наче й не було перед тим виснажливої боротьби.

А обдурена куниця вже святкувала перемогу. Їй виглядало, що настала вирішальна мить прокусити поверженому противникові горло. Отож, розціпивши зуби на задній лапі лиса і широко роззявивши пащу, як змія, що збирається вкусити, хижачка, здавалося — спритно, блискавично та непомітно, кинулася до горлянки Райнера. Проте в цю мить немов червона блискавка майнула — лис вивернувся. Куниця зрозуміла, що її обдурили, а в рудого досить сил для контратаки. Однак вже було занадто пізно вчасно відреагувати: жахливі лисові зуби вп’ялися у шию куниці.

…Райнер розвів щелепи на горлі противника лише після того, як тіло куниці перестало подавати ознаки життя. Відпустивши обм’яклу тушку, лис одразу відскочив назад для перестраховки: в смертельній агонії куниця могла все ще учепитися в тіло свого ворога.

Ліс знову затих, і в його тиші нічого більше не нагадувало про бойові оклики, які щойно лунали далеко навкруги. Загальний спокій порушувало лише кілька ворон, що кружляли над верхівкою старого дерева, під яким лежала мертва куниця. Із її прокушеного горла на мох витекла маленька калюжа крові. Лис спокійно дивився на мертву своїми ясними очима й облизувався. Його пухнастий рудий хвіст раз за разом хльоскав по листю на землі. Переможець виглядав задоволеним і гордим, у його поведінці, в його очах не було ані крихти каяття чи співчуття. Райнер насолоджувався своєю злою силою, своєю перемогою. У момент повного тріумфу він навіть не звертав уваги на свою рану.

«Ти — господар лісу, — подумав ельф, і його серце затремтіло. — Ти сам обираєш, що тобі робити: ненавидіти і вбивати, купатися в славі чи гинути у смертельному поєдинку — це твоє невід’ємне право».

Лис нагадав собі про доброго духа, глянув на нього і засміявся.

— Ну, — гукнув він до ельфа, — що скажеш?! Я знав, що тут щось не те, а куницю вже давно шукаю. Ти, мабуть, вважаєш мене дуже злим?

Ельф розчепіреною п’ятірнею відкинув назад волосся і вдихнув на повні груди.

— Я вважаю тебе сильним і розумним, — промовив він і стиснув долоні, що трусилися. — Згадуй час від часу те, що я тобі говорив, не забувай про мене, насолоджуючись своєю свободою.

Після цих слів ельф пурхнув і пропав з виду, несучи в своєму серці воднораз тривогу й зачудування. Райнер дивився вслід крилатикові до тих пір, поки його було видно між стовбурами дерев у світлі вечірнього сонця. Дивився і думав: «Він залишив мені те, що я мав і ким був. Нехай і йому колись таке притрапиться. Це буде його кроком до свободи. В крайньому разі — я йому цього бажаю».

Розділ шістнадцятий ВІЗИТ ДО КОРОЛЕВИ ЕЛЬФІВ

Одного дня, коли величаве сонце налилося червоним й урочисто скочувалося вечірнім небом додолу, а пелена соснового бору зайнялася від світила золотим полиском, з темряви лісу вилетіла дивна істота й, спинившись на узліссі, запитала про ельфа.

Це була яка не яка, а подія, бо мешканці галявини після її запитання мусили зробити висновок, що десь далеко-далеко, в інших місцинах, знають їхнього ельфа, бо, ймовірно, він колись навідувався і до них. Ажіотажу додав і чудернацький вигляд крилатого посланця, ніколи раніше когось подібного тут не бачили. Як на перший погляд, то можна було подумати, що це бабка: так само, як у цих гарних блискучих комах, у химерного створіння був довгий худорлявий тулуб та прозорі крильця. Їх — теж чотири і такої ж подовгастої форми. Проте, на відміну від бабок, кожне крило в істоти мало велику темно-синю пляму-крапку. Тулуб незнайомки переливався фіолетовим відтінком, а маленькі розумні оченята дивилися серйозно і якось заледве не меланхолійно. Складалося враження, що гостя була істотою не сонячної днини, а чудесним мешканцем прохолоди, коли на нічному небі поважно пропливає місяць.

Першими невідомого прибульця уздріли двоє метеликів: сатурнія та махаон. Вони відразу повідомили про це тваринам. Звістка про незнайомку швидко розійшлася поміж мешканцями галявини, і всі дізналися, що вона шукає за ельфом. Поблизу його ніде не було, отож в пошуки за добрим духом вирушили бджоли.

— То як, — запитала сатурнія, — щось, може, хочете переказати ельфові через нас?

Гостя заперечливо крутнула головою.

— Аж ніяк, — сказала вона, — я повинна особисто з ним поговорити. Я — посланниця королеви ельфів.

Сатурнія перелякалася не на жарт. Настрашилися також і мешканці узлісся, почувши про таке. Усі вони дружно сахнулися назад, бо хто ж не знає влади та сили королеви ельфів!

На якусь мить запанувала тиша, стало чути, як дзюркотить потічок та шелестить листя в просвітленому вечірнім сонцем гіллі липи. Квіти поблизу вже готувалися поринути в солодкі сни, та раптом принишкли і підняли свої голівоньки у вечірній тиші. «Хто ж бо не чув про королеву ельфів! Чи не задумала вона, — міркували багато хто з тих, що зібралися на галявині, — позвати до себе ельфа, якого ми так полюбили? Може, королева бажає знову відправити його в чергове вигнання, тож більше його не побачимо…»

— Будь ласка, — попросив коник-стрибунець, — принаймні скажіть нам, що з ним далі буде.

Проте незнайомка знову заперечливо хитнула головою і занепокоєно розглянулася довкола:

— А бджоли знайдуть ельфа? — спитала вона.

Метелик кивнув:

— Бджоли завжди все знаходять, а ви хіба не знаєте, що вони великі мастаки в цій справі?

— Ну звісно, — погодилася нарочна королеви. — Але, розумієте, час не терпить, вечір он уже на носі, а до мочарних озер далеко летіти.

— В середині липня, — таємниче прошепотіла мурашка, — мені про це світлячки розповіли, один раз на рік, улітку, під час повного місяця, королева ельфів зупиняється в безлюдній гущавині лісу та влаштовує прийом. Посланниця від королеви за ельфом та її прийом мусять бути взаємопов’язані.

Затріпотівши крилами, прилетіла славка, і розмаїта комашня дружно шугнула врізнобіч. Проте чужинка продовжувала незворушно сидіти на своєму місці, спокійно промовивши: «Я — мирна посланниця ельфів». Славка опустилася поруч з нею, не завдавши незнайомці жодної шкоди, і близько до неї не підходила.

Лісові ельфи — могутній народ. Навіть великі тварини слухаються їхньої волі, бо можна наробити собі лиха: цей народ володіє неабиякою магією та знає усілякі чари. Королева ельфів взагалі може закляття наслати, от тоді будуть непереливки.

Так, в глибині лісу є багато дивовижного, проте я розповім вам про найбільше з чудес, яке тут сталося.

Невдовзі у супроводі двох бджіл прибув ельф, і незнайомка привіталася з ним, виявляючи шанобливість та благоговійність. Певний час посланниця королеви та добрий дух розмовляли наодинці, а тим часом інші тварини, оточивши їх півколом, нетерпляче та зацікавлено чекали поодаль.

Під час розмови вираз обличчя ельфа зробився задумливим і все більше ставав сумним. Він заклопотано опустив голову. Виглядало на те, що синьокрила посланниця принесла звістку, котра глибоко його вразила.

На прощання ельф повільно та дружелюбно кивнув головою незнайомці і довго проводжав її поглядом. А крилата вісниця з тихим гудінням швидко відлітала від нього, аж поки не зникла в сутінках соснових стовбурів.

Найбільш нетерплячою з усіх виявилася білка Лі, яка, будучи не в змозі більше чекати, першою підійшла до ельфа.

— Ти хочеш піти від нас? — швидко і з острахом спитала вона.

Услід за білкою на нижчу гілку перелетіла й Уку, тож добрий дух звернувся до неї:

— Уко, цієї ночі я мушу з’явитися до королеви ельфів.

Сова набула стурбованого вигляду. Вона косо глянула вниз, і стало очевидним, що птаху ця новина не особливо втішила. Уку передбачала, які наслідки може мати нічний візит доброго духа до королеви. Врешті-решт вона глянула просто в обличчя ельфові й сказала:

— Королева ельфів — всемогутня, вона володарка лісу та соснового бору, вона поверне тобі ту свободу, якої ти так прагнеш.

— Так, вона захоче мені допомогти, — погодився з нею ельф. Проте складалося враження, що гадками він був далеко і навіть не думав над сказаним. Добрий дух приклав руку до грудей і широко відкритими очима подивився на вогненну кулю сонця, яке саме зависло на заході над самісіньким горизонтом.

— То ти таки покинеш нас? — спитала тепер вже й сова. І їй, подібно до інших жителів галявини, стало не по собі.

Усі нараз пригадали, що ельф прийшов до них з таємничого, далекого, іншого світу, та що він, в принципі, був не такий, як вони. Добрий дух настільки їм сподобався, що мешканці узлісся геть забули про це. А він же ділив з ними і радість, і горе. Хіба ж ні?

Уку налякалася вже однієї тільки думки, що ельф може залишити їх та полетіти назад додому, у свій край. Птаха несподівано промовила:

— Ну що ж, доведеться нам самим чекати осінь, бути наодинці з журбою в’янення, а через деякий час — і смерті. Не забудь про нас у своєму світі!

Ельф якось дивно завмер, а його очі спалахнули холодним чужим світлом. Він злетів, залишивши Уку на гілці, і спустився до потічка. Там він зачерпнув долонею води, що виблискувала, підняв руку і промовив:

— Ельф наказує тобі: будь слухняною мені, срібло у воді, стань моїм!

І сталося чудо: вода витекла крізь пальці, а на долоні ясно зблиснуло сріблисте сяйво, і добрий дух посипав ним свої світлі крильця. Переливаючись сірувато-білими цятками, ельф підступив до малесеньких крапельок води, що залишила на стеблині очерету чергова хвиля, звів угору правицю та виголосив:

— Ельф наказує вам послухатися його волі: станьте намистом!

І знов усе сталося так, як він наказав. А коли ельф вдягнув намисто, то засяяв іще більше і якоюсь неземною пишнотою.

Від стількох чудес нараз мешканці узлісся ніяк не могли оговтатися, але разом зі здивуванням їх огортав ще й страх, бо рідний їм ельф перестав бути близьким, усе більше чужів і віддалявся. Вони стали свідками чарів, які творив добрий дух, що прикрашався перед візитом до королеви, проте водночас було помітно — обличчя ельфа ставало дедалі сумнішим.

Коли ельф повернувся до всіх, щоб махнути на прощання, сонце майже сховалося, і над горизонтом червонілася лише його тонюсінька смужечка. Добрий дух підняв востаннє руку і, звертаючись до світила, гукнув:

— Ельф наказує тобі послухатися, дай мені золото від твого сяйва!

Але після його слів нічого не сталося, і навкруг запанувала лише мертва тиша. У цій тиші сонце поринуло за горизонт, а довколишні сутінки прорізало дружне, ледь чутне зітхання — це всі денні істоти корилися невідворотній ночі. М’яко дунув вітерець, ледь колишучи все собою, а під ним у сріблистому сяйві стояв ошелешений ельф, його блідим обличчям одна за одною стікали сльозинки і капали в мох.

— Сонце, — хлипав крилатик, — воно не послухалося мене, я не достойний його золота!

Жоден з тих, хто зібрався на узліссі, не насмілився і ворухнутися. Після того як ельф продемонстрував свою могутню чарівну силу, всі були страшенно вражені його несподіваною безпомічністю та стражданнями від непослуху сонця. Але як усі злякалися, коли ельф несподівано зняв чудове намисто з перлинок води та почав стирати срібний блиск зі своїх крил! За мить добрий дух позбавився всіх прикрас, які завдяки чарам здобув у природи. Після цього він став виглядати, як завше: в простенькому одязі, зі світлими крильцями та білявим волоссям. Хвильку постоявши, він опустився на коліна, благально простягнув руки до вечірнього неба і вигукнув:

— Сонечко золоте, дитя природи не бажає більше бути таким, як усі! Поглянь, я позбавився земної оздоби, даруй мені натомість свого небесного золота!

Ледве пролунали такі слова, як з верхівки липи щось ніжно задзвеніло додолу, вилискуючи. Це стікав по листках, посипаючи лоб, скроні та світле волосся ельфа, золотий пилок, який дарували останні промені вечірнього сонця. Захопленню та радості присутнього при цій події лісового люду не було меж. Радісний гомін залунав навкруги і ніяк не стихав. Усі забули про страх та осторогу, а разом з ними повеселішав і добрий дух. Ще ніколи він не видавався мешканцям узлісся таким красивим. Тепер тварини перестали боятися чужого та дивного в ньому, отож всі були згідні зі словами Уки, яка гукнула:

— Лети на нічний бал королеви ельфів і нехай щастить тобі в подорожі, ти обов’язково повернешся до нас!

Коли ельф полетів з галявини, вечірнє небо ще якийсь час просвітлювалося поміж стовбури, а потім надворі почало сутеніти. Спочатку напівморок окутав ялини, а згодом в холодній оксамитовій вишині заблищали перші зорі. І ось невдовзі зійшов місяць, його промені осяяли блідим світлом високі крони дерев.

У гущавині лісу розпочали своє полювання летючі миші та стало чутно окрики сови.

Добрий дух летів на зустріч з королевою, дорога була далекою, а святковий шум нічного лісу наповнював його серце надією і, водночас, острахом від незвіданого майбутнього. Коли місячне проміння залило все навкруги, ельф прилетів на домовлене місце. Біля стовбура прадавнього дуба в чагарях, низько над землею, кружляло багато світлячків, вимальовуючи собою в повітрі дивні орнаменти з ліній та кіл. Світлячки перетворили цю місцину на мерехтливі сутінки, а листя зайнялося прихованим десь у його глибині зеленим світлом. Ельф зрозумів їх знак, опустився на мох зовсім близько грубезних коренів дуба і окликнув цих нічних ліхтариків. Вони всі одразу, крім одного, погасли, і тепер стало видно сріблясті пасма місячного світла, які спадали з крони. Видавалося, що все навкруги завмерло в очікуванні якоїсь події. Світлячок підлетів до ельфа і, опустившись перед ним на корінь, страшенно перелякався.

— Ой, у тебе волосся та лоб світяться! — зойкнув він. — Ти мене лякаєш, згаси своє світло!

— Я не можу цього зробити, — відповів добрий дух, — покажи мені дорогу до королеви.

— Ти той самий ельф з перелісся, котрий чекає аудієнції своєї зверхниці?

Добрий дух кивнув на знак згоди. Світлячок подав знак — і решта його товаришів знову дружно засвітилися; стало видно вхід до печери під коренем. Усі світлячки полохливо та слухняно стежили за кожним рухом ельфа, щоб виконати перший-ліпший його наказ.

— Місячний танець на галявині вже скінчився, — доповів світлячок, який разом із прибульцем залетів у печеру. — Жодному з ельфів не дозволено говорити з тобою, допоки першою це не зробить королева.

Ельфа охопило відчуття таємної сили чар його колишньої домівки. Усе, що він пережив після ночі, коли покинув свою квітку, здалося раптом сліпучо-сонячним сном, в якому сплелися золото, зелень і тепло. В доброго духа затрусилися руки, і він, підлетівши до воріт у кінці коридору, тремтячим голосом вигукнув пароль ельфів. Чорні ворота подалися, розчахнулися — і наш крилатик поринув у мінливе світло-срібляне море, яке лилося зісередини. Прибулець зайшов, але тут же, засліплений, спинився. Ворота за ним нечутно зачинилися, відділивши світ ельфів від темної земної ночі. Очі ельфа звикли до сяйва, і він побачив далекі сади, що переливалися сріблом та зеленню і світилися, немов диск повного місяця. Добрий дух відчув глибоке розчулення і ніяк не міг вийти з цього стану. Це рідний дім так впливав на нього. Спогади про родинне гніздо, батьківщину — найсильніші від усіх решта. Багато хто переживав їх раз у раз і приносив ради них у жертву все те, чого надбав у далеких краях.

Високий співучий голос повернув ельфа зі світу спогадів, він підвів очі й побачив на троні королеву ельфів. На її високому чолі виблискувала алмазна діадема, камені якої були такими чистими та прозорими, немов вода струмка в лісовій гущавині, а над головою, над троном з чистого срібла, колихався сліпучий балдахін. Обабіч трону стояло білими рядами незліченне число квіткових ельфів, і кожен з них спрямував свій погляд на новоприбулого. Ельфи заспівали, і їх спів заповнив сріблисто-зелений простір навкруги. Краса співу мимовільно охопила доброго духа, і він, глибоко поклонившись, заспівав разом з іншими давню ельфійську пісню-вітання королеві.

— Ти — моя світлу хвала, ти — сяйво, яким я є. У повній смиренності твоя краса, вічна королево!

Коли пісня закінчилася, запанувала повна тиша, все, осяяне навкруги світлом, застигло, немов на картині. Абсолютний спокій порушувало тільки ледве чутне шелестіння незліченних крилець, що нагадувало порух вітру в засніженій долині, на якій, вилискуючи інеєм, тихо завмерли поснулі дерева. І ось німоту сколихнув голос королеви, сяючі очі якої глянули двома зорями в обличчя ельфа.

— Ти прийшов на мій поклик, загублене дитя? Я не питатиму, чи нещастя, чи власне жадання спонукали тебе покинути наше царство. Але знай: у мене достатньо сили та влади, щоб повернути тобі колишню волю, і тоді знову влиєшся у нашу спільноту та станеш рівноправним нам усім. Потрібно лише відректися від усього, що прив’язує тебе до плинного земного світу людей, тварин і рослин, та щиро, від усього серця визнати свою провину.

Ряди втішно колихнулися: всі були щасливими від того, що один з них, викрадений земним днем, може повернутися в їх чарівний світ. Але несподівано лице королеви під сяйвом корони нахмурилося, і вона промовила:

— Ти прийшов до своєї королеви, не прикрасившись?

Аж тоді ельф помітив, що відтоді, як проспівав з усіма пісню, блиск на його чолі погас. Йому стало сумно, і це відчуття наростало. Несподівано йому стало бракувати тепла сонячних променів та земного розмаю, і тоді він вперше усвідомив значення давнього ельфійського закону: нікому з ельфів не можна бачити сонце.

Здавалося, що королева прочитала думки ельфа, бо виголосила суворо й урочисто:

— Доля дозволила тобі відчути небезпечну силу сонця. Лише завдяки чуду ти не загинув під його променями, проте зазнав їх смертоносної дії. Через це ельф забуває царство вічного світла і стає земним смертним. Проте моя сила більша, чуєш мене? Я хочу звільнити тебе від земної долі. Але перш ніж ти знову станеш одним із нас, маєш розповісти усім, як так сталося, що тієї земної ночі ти вчасно не помітив сходу сонця.

Ельф підвів голову, яку в невимовній скорботі тримав опущеною під час промови королеви, і розпочав свою оповідь з бджоли, котру тієї літньої ночі відводив до людей. Поки він говорив, навколо панувала дзвінка тиша, бо присутні тут ельфи дуже мало знали про цих земних істот: раз на сотню років трапляється таке, щоби добрий дух контактував з людиною, тому всім було надзвичайно цікаво дізнатися щось нове. А, загалом, сонця та людей ельфи боялися страшенно.

Спочатку добрий дух розповідав повільно та боязко. Але чим довше він говорив, тим міцнішим та дзвінкішим ставав його голос. Тож коли завершував свою оповідь, у його голосі бриніла радість, а в багатьох слухачів прискорено забилися серця, хоча цілком товариша й не розуміли.

Коли добрий дух замовк — встановилася тиша, котру згодом порушила королева, звернувшись із подивом та занепокоєнням:

— Ти кажеш, що обоє людей були щасливими. Я радо тобі вірю, але як же все-таки сталося, що ти пропустив схід сонця? Жаристий вогонь перших променів світила мусив би наповнити твою душу жахом. Коли воно ще тільки намірилося зійти на горизонті — в тебе був час наново заснути у квітці.

Ельф підняв руки, його очі блищали:

— Як мені, могутня королево, описати це тобі… — сказав він голосом, що тремтів. — З того часу, як побачив очі тих двох, що обнялися, щасливі від свого кохання, то відчув, немов на всій землі стало ясно. Я тоді подумав, що це світло струменіє з їхніх сердець, направду. А коли зиркнув на небо і заглянув там вранішнє сонце, збентежений, я нараз усвідомив, що денне світило променіє теплом і щастям для усього живого. Саме з цього моменту я перестав вірити, що сонце жахливе та небезпечне. Під його благодатними променями, прокинувшись, загомоніли навколо тварини й квіти. У кожного з них, як і в мене, відчувалася радісна віра в нього.

Королева зірвалася зі свого трону й сплеснула від гніву та горя руками.

— Бідолашна зваблена дитино, — вигукнула вона, так і тримаючи складені долоні перед собою, — на що ти поміняв своє безсмертне ельфійське буття! Чи тобі не відомо, що всі істоти, які довірилися сонцю, смертні?

Переляканий гнівом королеви добрий дух подався назад.

— Та нічого… — прожебонів він несміло.

Здавалося, що тієї ночі в королівстві ельфів чудеса відбувалися одне за одним. Несподівано королева заніміла, немов забула про своє хвилювання, і, повільно схилившись перед ельфом, промовила з широко відкритими від подиву очима:

— Хіба може таке бути! Ти що, плачеш? Відколи це ельфи можуть плакати?

— Я не знаю, — відповів добрий дух, — просто плачу…

Королева перелякано випросталася і, оговтавшись та зібравшись з духом, сказала:

— Яким же необмеженим та чудовим було твоє життя, поки ти не вчинив згубно. Ти мав красу й силу, ти був світлим і міг ощасливити будь-кого із земних створінь. Ти не знав, що таке земне горе та біль, а смертю для тебе був лише ніжний сон забуття. Прокинувшись та забувши минулий день, ти знову повертався у наше королівство, щоби повторно відродитися в квітці світлим і самотнім, як сяйво зірок нічного неба або джерело, котре витікає зі скелі. Твоє слово було наділене магічною силою, усі створіння слугували тобі й дякували долі за зустріч з тобою. Сама земля приймала тебе, щоб укотре визволити, чи ти вже не пам’ятаєш цього всього?

Ельф заперечливо вигукнув:

— Земля ніколи не може визволити, ніколи!

— А що ж на твою гадку, дурнику, може визволити, — знітилася королева. — Відколи людина живе на цьому світі, душевні страждання та жалі були вічними її супутниками. Приниження й сором супроводжували кохання цих істот, аж поки, зрештою, не забирала їх смерть і не вела у вічну темряву. Під сонцем вони забувають про свою долю, під тим самим сонцем, яке звабило і твою душу. А в інших створінь, що під сонцем, хіба інша доля? Як тільки цей гарячий велет сховається за горизонтом, їх зітхання, подібно до туману, линуть від землі. А скільки сліз бачило денне світило, однак не могло втишити горя… Зрештою, ти й сам це знаєш. Тобто все, про що дізнався у земному світі, лише підтверджує правоту моїх слів. Отож питаю тебе: хочеш повернутися до нас, щоби знову стати вільним?

Ельф відповів їй:

— Я не можу повернутися.

Тоді королева встала і промовила:

— Я допоможу тобі це зробити.

Добрий дух поклав руку на серце і впевнено ствердив:

— Я більше не хочу цього.

Таке рішення додало йому сили, і він тихим голосом, але спокійно продовжив:

— Усе, що ти, королево, сказала про землю, сонце і створіння під ним — усе це правильно, але і ти, й твої піддані — усі знаєте лише горе земних створінь, а не відаєте їхнього щастя. Я не годен описати цього словами. Воно, щастя, стало частково й моїм, і ось тепер не можу розлучитися з ним. Звичайно, на землі є страждання, є і смерть, однак під сонячними променями серця смертних розквітають світлою квіткою радості. Ім’я цій квітці — любов, а ґрунтом, на якому вона проростає, є сердечна свобода.

— Серце? — зблідлими губами перепитала королева.

Навкруги запанувала така гнітюча тиша, що її запитання прозвучало сумним закликом в мороці ночі, а ніхто й дихнути не смів. Тим часом ельф продовжив тремтячим від напруження голосом:

— Я не можу описати серця. Але його царство нескінченне, просторе і ясне. Його влада сильніша, ніж помисли, його теплота милостивіша, ніж сонячне проміння. Тисячі років не можуть зменшити чи захмарити його повноти. Погоджуюсь: буття земних створінь обмежене в часі, але, на противагу цьому, вони наділені ясною та незнищенною свободою, а вона і є причиною квітнення любові. Лише серце, королево, наділене здатністю визволяти, лише воно одне. Там, назовні, під золотистим сонцем, розквітає любов, і що тоді біди чи смерть? Адже коли несеш у серці любов, вони просто ніщо у порівнянні з нею. Так само, як весною сонце раз у раз набирається нових сил, так і в серцях спалахує любов, і робить вона чужих братами, самотніх — веселими супутниками, а покинутим вселяє невимовну надію.

Ось що я дізнався з того часу, як пізнав сонце і все, що під ним. Проте усвідомлюю, що словами всього не опишеш і не назвеш. У мені пульсує очікування раю, сповнене блаженства. Серце б’ється у моїх грудях з того часу, як я заплакав. З тих пір чую кожен його удар. В ньому і теплота, і великий страх, а часом здається, ніби поринаю в темряву, хоча й тоді передчуваю — воно знову оживе! Я переконуюся в цьому, як тільки бачу пуп’янки на узліссі або чую спів птахів чи сміх та мову людей. «Усе буде добре, все буде гаразд, — каже, тьохкаючи в моїх грудях, серце. — Тобі потрібно дізнатися ще більше!»

Ельф замовк і, ніби засоромившись власної хоробрості, опустив голову. У нього на обличчі з’явився несмілий усміх своєї правоти.

Ох цей сумний усміх! Мені б зрозуміти його, а зрозумівши, передати так, щоби запав вам у серце, як проникає послане Богом сонячне проміння у квітучу весняну землю! Тож за всяку ціну намагатимуся зробити це!

Ледве добрий дух закінчив свою оповідь, як немов хвиля здивування прокотилася серед присутніх, знову сталося чудо: волосся ельфа і його чоло м’яко запахкотіли сяйвом, і хоча воно не було яскравим, усе ж світилося сильніше, аніж все мерехтливе світло у залі.

— Сонце! — скрикнула королева і від жаху підскочила. — Сонце!

Цариця добрих духів підняла руки і громовим голосом промовила закляття. Зал здригнувся, і ось уже все підземне склепіння та армія ельфів поринули у морок земляної товщі, так глибоко, що й уявити собі важко. На нашого ельфа з темряви війнуло прохолодою та сумом ночі. Він почув моторошне приглушене зітхання, що раз у раз безцеремонно переривалося над льодовим покровом гірських озер рвучким феном.^[4]

Вранці ельфа розбудило світло нового дня. Він зрозумів, що лежить під папороттю в моху між великими коріняками дерева, які приховували вхід у печеру добрих духів. Хитаючись, ельф підвівся і здивовано почав вдивлятися у червонястий ранковий сутінок, який займався поміж деревами. Отож тепер він уже не міг повернутися назад у свій рідний край. Чародійна сила впливу ельфійського світу перестала діяти на нашого вигнанця. Це сталося за його власним бажанням, бо захотів жити серед земних смертних та стати таким, як усі інші.

Коли сонце нарешті розлило своє іскристе золото по всіх усюдах і далекі озера, подібно до срібних небесних царств, зблиснули під його променями, а світило продовжило розсипатися по кронах лісів, — ельфа привітали веселі голоси ранніх тварин, а свіжа роса охолодила його чоло. Серце крилатика відтануло, а душа зраділа. Добрий дух більше не сумнівався, що має робити. Тож, розправивши крила та співаючи, полинув на галявину — подався до рослин та тварин, які стали друзями на все життя.

Розділ сімнадцятий ЦАРСТВО

Дні ставали чимраз коротшими, й ось уже перші пасма бабиного літа засріблилися на кущах та беззвучно полетіли у чистому повітрі, ніби опираючись на невидимі крила, а щасливий літній ліс поринав у свої мрії. Проте разом з лискучими нитками павутиння прийшла і тиха зажура, подібна до самотнього жіночого співу в покинутому домі, або ж до відчуттів того, хто, йдучи назовсім, востаннє озирнувся, щоби глянути на покинуте.

Барбарисові кущі на краю узлісся зачервоніли багряною ношею їх маленьких ягід. Виглядало, ніби на гілки понавішували безліч коралових намист. Зрідка цю дивовижну тиху красу сколочували поодинокі голоси птахів, які ще не відлетіли. Вони співали тепер уже не так завзято, бо повітря стало холоднішим, а ясне сонечко — не таким жарким. Ночі зробилися чарівливо прозорими, а зорі світили так чітко та близенько, ніби умисно спустилися якомога нижче. Здавалося, вони прагнуть засвітити в кожну душу й повідомити, що літо закінчується. Довкілля поринало у зажуру та очікувало змін…

У цей час, одного світлого вечора, липа почала чергову оповідь про людей:

— Ох довго я вже живу на білому світі, любі мої квіти, рослини, і ви, тварини. Так довго, що й уявити не можете. За свій вік багатьом людям давала я затишок і прохолоду. Я слухала їхні розмови про себе й про інших, отож тепер багато знаю про те, чого вони хочуть, від чого страждають та від чого радіють. Весна приходила за весною у вічній зміні пір року, і з кожним разом у такий дивовижний спосіб оновлювалися та збільшувалися мої пізнання. Усе величне з почутого я запам’ятовувала якнайкраще, а незначне та дріб’язкове забувалося з часом, не залишаючись у моїх спогадах. Щось подібне відбувається також у старих, тих, що із людського роду. Часом стається таке, що наймолодші паростки дістають у спадок душевний досвід своїх батьків. Новонароджені з’являються на цей світ з пізнанням в очах та вічною юністю і збагачують себе духовним надбанням предків.

За тисячоліття свого життя мені часто доводилося чути історію одного чоловіка. Його ім’я нерідко згадувалося. Отож, хочу вам сьогодні розповісти про цю людину все, що вдалося зберегти у пам’яті впродовж століть, усе, що весни та осені, зимові сни та вихори бур не вивітрили з моєї пам’яті. Хочу розказати цю історію, бо ось уже й літо добігає свого кінця, а відтак і моя життєва снага завмирає, очікуючи в похмурому спокої його повного завершення.

Того вечора, коли липа почала оповідати свою історію, зібралися майже всі знайомі нам мешканці галявини та прийшло багато таких, яких ви іще не знаєте. Був там і ельф. Він сидів на моховій подушці під високим листком папороті й слухав, підперши голову рукою. Його великі очі непорушно вдивлялися у мерехтливу далеч пізнього літнього дня. Ті, хто знали його ближче і любили, останнім часом зауважили, що він чимраз сумнішав та прагнув сильно, як ніколи, небесного раю. Його тривоги передавалися усім навколо. Ельф завсіди пригадував собі зустріч з польовим жайворонком та його фразу: «Коли ти якось полетиш домів, я захочу співати». Жайворонок давно вже не співав, а добрий дух усе літо чекав свого звільнення. Коли ж він мав зустріти таку любов, яка була б найбільшою?! Таку, якою хотілось би поділитися з кимось, таку, котра б його визволила і дозволила повернутися додому, куди він так прагнув. Він ще, здається, не втратив надії, але очікування ставало сумним. Часто прохолодними ночами, коли зорі ясно світили на його теперішню оселю, він у темряві тихо співав:

Ельфу здавалося, що муки серця приносять йому розуміння свого призначення, що, співаючи, він наближає час свого визволення; однак нерідко приходили сумніви. Може, це ще не його час? Може, не зараз і тут, а потім і десь далеко? А може, на цій красивій землі не існує достатньо великої любові, яка б повернула його додому?

Коли липа почала свою розповідь, такі важкі думи знову обсіли його. Проте оповідь звучала урочисто й дуже серйозно, отож добрий дух забувсь, а тут ще й здійнявся легкий вітерець, котрий розвіяв сумні роздуми. Тим часом старе дерево продовжувало говорити:

— Давно це сталося, навіть старі дерева — і ті ледве чи пам’ятають ту історію.

В розкішній королівській столиці, що на Далекому Сході, влаштували велике свято, на яке прибув люд з усіх куточків держави. Через натовп, що веселився, ішов собі хлопчик, на якого загалом ніхто й уваги не звертав, бо вдягнений був по-простому, ще й худорлявої статури. Одначе відрізнявся від усіх решта виразом очей: у них іскрився своєрідний погляд. Він був сором’язливо заглиблений у себе та одночасно спрямований удалину. Вираз очей дітвака був схожим на тиху воду, в якій прихована глибина та заразом віддзеркалюється нібито близьке небо.

Хлопчина крокував собі під гарячим сонцем гарного дня замріяний та веселий, подібний до однолітків. Цілком можливо, що навіть не бажаючи того, в якийсь момент він опинився біля входу у велетенський храм. Божий дім привітав його тишею, адже ще не настала година богослужінь. Хлопчик піднявся широкими сходами і натужно розсунув важкі портьєри, за якими відкрилася тьмяно освітлена урочиста зала. Прибулець незворушно вступив до храму з відчуттям незрозуміло-таємних радощів, проте без цікавості. Його серце тріпотіло від очікування. У святині, де виднівся портик з двома бронзовими колонами, практично нікого не було й відчувалася приємна прохолода. У нішах яскравіли золотими прикрасами фрески і ткані килими. Всередині приміщення було надзвичайно високим та великим, між капітелями колон виблискувала решітка: сім переплетених між собою кілець, схожих на ланцюги. Верхівки колон розходилися на стелі пелюстками, подібними до лілій. Із однієї ніші десь попереду почулася жвава розмова. Дитинча розібрало схвильовані глухі чоловічі голоси, які дивовижно відлунювали цілим залом і набували від цього якогось таємничого сенсу.

Коли він пішов на звук, то розгледів коло бронзових лав, що стояли недалечко від позолоченого вівтаря з опрісноками в чаші для дарів, священиків та книжників, які, зібравшись у коло, гаряче диспутували богословські питання про Бога і його царство. Хлопчина зацікавився і, підійшовши зовсім близько, прислухався до суперечки. Одне з висловлювань тих, що сперечалися, запало йому в серце настільки, що він утрутився в їхню розмову із запитанням стосовно щойно почутих слів. Диспутанти страшенно здивувалися, коли просто серед них постав хлопчик, який дозволив собі перебити їх.

Старий, шанований усіма мудрець, до якого прийшлий звернувся спокійним і чистим голосом, гнівно зиркнув на прибульця, стрепехнувши довгим сивим волоссям, та звелів промовистим рухом забратися геть. Проте слова осуду так і не злетіли з його вуст, бо зустрівся поглядом з очима малого і вражено замовк. Йому здалося, що від хлоп’яти йшло світло, а очі випромінювали таку любовну чистоту, що старець опанував свій гнів і відповів непрошеному гостю лагідно. Яке ж було здивування мудреця, коли дитина, почувши його відповідь, тільки злегка підняла руку, заперечливо хитнула головою та задумливо втупила погляд у сутінкову пітьму храму.

— Чи ти не віриш мені? — здивувався старий.

Інші вчені мужі замовкли та зацікавлено обступили малого і мудреця. Було дуже дивно бачити, як сивочолі чоловіки стовпилися навколо дитяти і зацікавлено заглядали один одному через плечі. На їх обличчях світилися здивування, насмішка та навіть співчуття.

— Нехай він піде, — пролунав голос іншого книжника, який мав на увазі, що не в звичаях надавати у Божому храмі слово дитині.

Хлопчик, відкрито усміхнувшись тому мудрецеві, промовив до нього:

— Це дім Отця мого.

Після таких слів хлоп’яти в храмі раптом запанувала вражена тиша.

Малий промовив це так просто, нібито мова йшла про якогось земного чоловіка, що був його батьком, а не про Бога на небесах. Водночас у словах дітвака лунало глибоке переконання у своїй правоті.

І тут книжники, що було застигли, намірилися перечити малому та ставити різні запитання. Проте шанований усіма сивобородий мудрець, котрий першим розпочав розмову з несподіваним гостем, застережливо підняв руку та, добродушно кивнувши, промовив:

— Хіба ж помиляється дитина у своїй вірі? Бог — отець наш небесний, усім нам він батько, отож і йому. Скажи мені, хлопче, чому ти захитав головою, почувши з моїх уст відповідь на твоє запитання?

І тоді сталося величне диво, про котре ще довго та схвильовано згадували жерці тої місцини і про яке заговорив майже увесь народ тих земель: хлопчина поклав руку на сторінки Святої Книги, що лежала, прикрашаючи вівтар, і почав розпитувати про найбільші сподівання людей цього краю та благу вість, послану Отцем Небесним. Ці його запитання викликали у книжників сум’яття та посіяли в їх серцях глибоку зажуру. Скидалося на те, що від питань дитини, від її пристрасних заперечень осипався тисячолітній прах з пожовклого листя віри, і вона заяскріла давно забутим, тож тепер новим, змістом. Здавалося — істина променіла з уст малого та виблискувала в очах, коли він палко промовляв у напівтемному давньому храмі. Слухаючи його, мудреці й книжники забули про свою збентеженість, з них спала облуда гордині та поквапливе бажання якомога швидше обґрунтувати розумом таємницю щойно побаченого й почутого дива. Вони лишень питали про те й про інше, хотіли почути відповідь на запитання, котрі терзали їх уже давно, викликаючи сумніви та неспромогу дати зрозуміле пояснення. Однак це були не питання від учених мужів чи великих філософів-учителів, це були запитання звичайних людей, які, глибоко схвильовані, з тремтячими серцями чекали на відповідь незнайомого хлоп’яти.

Вони ще не усвідомили, кого насправді зустріли, коли це знадвору, через увесь храм долинув голосний та радісний вигук матері, яка, забігши всередину, покликала свою дитину. Вона кинулася до сина, взяла його на руки і, пригорнувши, заплакала від радості, що нарешті відшукала згубу.

— Ми тебе три дні по цілому місту шукаємо! — вигукувала вона тремтячим голосом.

Проте радість матері була набагато більшою за її гнів. Такі самі відчуття охопили й батька малого, котрий теж забіг на голос дружини у храм і радо вхопив сина за руку. Та нараз обоє знічено замовкли, вражено й налякано усвідомлюючи, що навколо них стоять усіма знані та шановані жерці храму і наймудріші вчені-книжники тої країни.

Батьки поспіхом, майже бігом, вийшли з храму, і дитина слухняно затупотіла слідом, безмовно підкоряючись їхній волі.

Священики та мудреці, знічено усміхаючись, глянули один одному в вічі, будучи неспроможними опанувати ситуацію. Хтось лишень і спромігся, що подивитися вслід малому, інші задумалися, проте всі відчули, що світло від того дитяти залишилося поміж ними. Це сяйво бралося ані від знань, вичитаних з розумних книг, ані від високих санів священиків. Таке світло могло йти лише від чистого, люблячого серця.

І ось один з мудреців підвів голову й промовив: «Що ж то за такі часи настали, що нас, вчених мужів, осоромлює своєю жагою знань ще зовсім мала дитина?»

— Я не маю високих наукових ступенів та й не вчена я зовсім, — продовжила липа свою оповідь після короткої паузи. — Все, що пізнала, це сутність буття природи: відчуваю в собі, бачу на моїх гілках та довкола цвітіння і в’янення, утіху та смуток, а ще завжди нове пробудження радості. Вона, ця сутність, і є моєю мудрістю, котру надбала. А мені іншої й не треба, бо з тим, що знаю, я завжди була щасливою.

Я бачу відображення того чоловіка, про випадок з дитинства котрого вам розповідала, у природі. Лише за допомогою її образів я в змозі оповідати свої історії, і дай, Боже, невинності усім моїм справам та помислам. Ми всі з вами народжені в радості і до неї повертаємо, йдучи дорогою нашого життя.

З того хлоп’яти, який тоді здивував священиків у храмі Господньому, став чоловік, про долю котрого я хочу вам оповісти. Лише багато років по тому, вже зовсім дорослим, з’явився він знову серед людей, і я чула, що ніхто так достеменно й не знав, де він провів цей час. Зодягався той чолові, як усі, а не як вчений муж. Проста одежина на тілі, волосся до плечей та ні дому, ні майна, ані притулку, де можна було б спочити, — от так і ходив він поміж народу. Він не працював та не давав земним клопотам заволодіти його душею і помислами. У нього була лише віра в Отця Небесного, який прийме у своє царство всіх тих, що відкриють йому серце.

І хоча мандрував той чоловік одинаком та не просив у нікого любові чи дружби, знайшлися все ж люди, що приєдналися до нього, і ніщо на світі не могло змусити їх покинути свого вчителя. Розповідають, що побачили вони його на вулиці, почули, як звертається він до перехожих, і, приєднавшись до нього, почали жити таким же святенницько-бідним життям. Його учні, не роздумуючи, покинули роботу, свої домівки та рідних, аби повсякчас супроводжувати свого вчителя.

Уже скоро про цього дивного чоловіка заговорили по всій тій країні, проте розумів його мало хто. Той незнайомець говорив людям про любов, однак те, що він казав, було настільки новим, дивовижним та блискуче простим, що багато хто, зустрівши його, сахався від подиву, дехто обурювався, а ще інші були просто засліплені вже самою його присутністю. Люди почали ненавидіти проповідника, бо цей чоловік тривожив фальшивий спокій їхньої душевної бідноти. Він не говорив про повсякденні звичайні речі, про малі чи великі турботи, багатство чи владу, так само, як і не згадував про звичаї та обряди. Ні — він проповідував велич душі та сутність любові.

Якогось дня незнайомець піднявся на гору поблизу великого міста і почав розповідати людям, котрі його супроводжували, те, що лежало на серці. Він стояв на високій горі у світлі сонячних променів, одягнений в простий одяг, і промовляв, не звертаючи уваги ні на кількість слухачів, ні на те, чи чують вони його, чи в них радість на обличчях, чи ворожість. Чоловік забув про неприємне, заподіяне йому цими людьми, говорив — і сонце, під яким він стояв, ніби пронизувало його своїми променями. Слова, що линули з вуст проповідника, розвіювали темряву в серцях слухачів, ніби були вони з того самого сяйва, що огортало промовця.

Від його слів тьмяніли скороминущі земні речі — багатство, влада, людська шана й почесті; те, що зовсім недавно видавалося надто важливим, зараз ставало нічим, порохом. На їхнє місце проповідник ставив цінність любові. Її пишноту месія називав царством іпрорікав дане царство не сильним та могутнім світу цього, а тим, хто чистий серцем, тим, хто зупинив свій вибір на співчутті та справедливості.

Люди слухали його з трепетним благоговінням, позбуваючись у серцях страху за тлінність свого земного буття. Промовець відвернув їхні погляди від сум’яття щоденних турбот і вказав на спокійну велич полів, на мирний спокій природи. Він говорив про квіти й птахи, котрі не сіють і не збирають врожаю, а мають все, що їм потрібно.

— Не переймайтеся тільки своїм життям! — гукнув він своїм слухачам. — Ви ж бо люди, і не рівня вони вам! Перш за все шукайте Царства Божого, а все решта додасться вам саме.

Полум’яний опис краси та величі царства западав у душі присутніх. У світлі цього царства зникали турботи, ненависть, ворожість і навіть переставала гнітити смерть — все щезало так само, як на променях вранішнього сонця зникає у долині туман.

— Я прийшов до вас сказати, що Отець наш Небесний піклується про кожного. Підіть зі мною — і станете досконалими, а в своїй досконалості станете подібними до Господа.

Царство, про яке говорив проповідник, — воно в храмі душ наших. Там воно живе і квітне. Імена Бога та любові, казав він, становлять одне ціле, поєднуючись у нескінченну свободу. Той чоловік горів бажанням, щоб люди відсторонилися від скороминущих земних благ та посвятили себе вічному. Пристрасними словами, що горіли зневагою та гнівом, звернувся він до фарисеїв, котрі, зібравшись укупі, стояли та слухали його разом з іншими людьми. Промовець ганьбив їхні мертві закони та половинчастість їх діянь.

Хвилювання та страх серед людей, що зібралися слухати проповідника, все наростали. Через деякий час присутні вже сприймали його, як небесного посланця, вісника нового миру на землі. Незабаром слухачам здалося, що ось-ось небеса розверзнуться та заберуть цей полум’яний дух пророцтв і передбачень назад до себе. Аж тут він підвів очі до неба і заговорив до Бога, мовби постав перед ним лицем до лиця. Від жаху люди впали ниць, бо їм видалося, що зараз пристрасть його голосу зведе Господа з його трону на грішну землю, просто серед них. Слухачі міркували: позвавши Бога як свідка, він утвердить тим самим свою силу та владу над всією землею. Однак замість цього проповідник лише молився про хліб насущний, прощення боргів та вбереження від лукавого. У захваті від надмірного щастя, що переповнило його, він гукнув тремтячим голосом до Бога: «Бо царство Твоє!»

Схил гори став подібним на ниву після женців. Сонячне проміння переливалося теплом, а там, у далечині синього неба, ген над садами співали жайвори.

Ніхто не міг описати, як подіяли слова промовця на слухачів. Щасливі, хоча й налякані, люди порозходилися, коли він закінчив проповідь. За деякий час слава про незвичайного чоловіка розійшлася у тій державі від краю до краю, а навіть за її кордони.

Тим часом незнайомий посланець, що ніс нову звістку, котра возводила любов до найголовніших цінностей на цім світі, пішов тою країною далі. Прошкував та ніс до людей свою мудрість, розмовляючи з ними на базарах та вулицях. Він не допитувався в тих, кого зустрічав на своєму шляху, чи ти добрий, чи поганий, він лише цікавився, чого, власне, жадає їх серце і прагне душа. Їхня туга за домом була йому милішою, ніж їхні земні чесноти, бо йому не потрібні були жертвоприношення, а тільки сердечна щирість та душевна чистота. Так він проявив милосердя до пропащої жінки, побачивши смуток її смирення, і відмовився від пожертви багатого чоловіка, бо той не міг усім серцем повністю зректися того, чим володів. Але тим, що мали віру в царство любові, незнайомець прощав усе, і якщо він кому допомагав, то не питався, з якої країни та людина чи якого віросповідання. Той дивний чоловік полегшував страждання, мовби тільки для цього і прийшов на світ. Він не міг пройти повз чуже горе і не цурався допомогти.

Якось прибув до незнайомця чужоземний полководець, який знав його тільки з розповідей, та попросив зцілити хворого слугу. Чоловік сказав йому:

— Я прийду і зроблю це.

А полководець знічено всміхнувся й уточнив:

— Я не заслужив того, щоб ти приходив у мій дім. Промов лише своє слово — і мій слуга одужає.

Від почутого незнайомець радо стрепенувся, бо надто велика довіра була в тих словах. Повернувшись до друзів, що його супроводжували, він ледве стримав сльози і промовив:

— Навіть серед вас не знайшов я такої віри.

Після цього чоловік сказав чужоземному прибульцю:

— Дякую за твої добрі слова. Вертайся додому, там застанеш свого слугу вже здоровим.

І справді, повернувшись домів, господар побачив, що його слуга видужав.

Такою-от силою володів незнайомець. І ніхто не міг зрозуміти, звідки ж ця могутність у нього, а той, усміхаючись, говорив їм: «Якби було у вас віри хоч на макове зернятко, то змогли б ви гори зрушити з місця».

Ті його товариші, що ходили з ним, рідко коли розуміли, про що він їм говорить. Часто вони просто боялися його, ще частіше боялися за нього. Їхніх страхів особливо побільшало, як зайшов він одного разу з бичем у руці до Божого храму і вигнав звідти гендлярів, які виставили у Господньому домі свої столи. Після цього випадку деякі почали нишком боятися, чи не стратив він часом глузду. Адже покидав на долівку таці з грошима, і змішалися статки усіх гендлярів, тож ніхто не знав, де чиє лежить. І не звертав незнайомець ніякої уваги на розлючених торговців, ніби мав охорону незліченних ангелів, що невидимо слідували за ним усюди. Збоку виглядало, що ці небесні створіння віддали йому владу над землею, і була ця влада набагато більшою, ніж будь-яка земна королівська чи імператорська. Отож, супутники цього дивного чоловіка нерідко боялися його суворості та непохитності в усьому, особливо ж — у вірі. Та коли одного разу вони розповіли про свої страхи, він сказав таке:

— Не судитиму того, хто слова мої чує, а не вірить мені, бо я прийшов сюди не карати, а прийшов, щоб радість приносити.

При цьому чоловік наголошував, що не може врятувати душу того, котрий сам не має в собі сили боротися за неї. Отож, говорив він про тих, котрі вже обрані для Царства Небесного, і про тих, хто ще не зможе знайти його. Він добре знав давню земну хибну думку: любові Всевишнього може зазнати навіть той, хто своєму ближньому її не вділяє. Сам же мав тверде переконання: лише ті можуть сприйняти цей божественний дар, які вже мають любов у душі. Чоловік не хотів, щоб люди боролися у собі з гріхом, стверджуючи, що гріх не вартий такої боротьби. Бо ж ніхто не заслужить царства його, якщо не відречеться від усього, що має. Зокрема — і від гріха у собі.

Однак велика радість від усвідомлення божественності часто змінювалася на глибоку пригніченість, бо той проповідник усе ж таки був людиною, підвладною своїй земній долі. Я ж казала вам уже, коли оповідала про Трауль, що страждання та радість походять з одного джерела і водночас йдуть від серця, коли воно стривожене чимось незримим. Отож самотній провісник царства часто піднімався на оливкову гору біля міста. Коли він дивився на убогі домівки внизу, то бачив злиденність людей і плакав від жалю за ними. Незнайомець усвідомлював, що протягом усіх часів лише невелика кількість народу розумітиме те, що він проповідував, здавав собі справу, що його вб’ють. Чоловік відчував, що мусить померти, аби продемонструвати людям, як він мало цінить своє земне життя у порівнянні з непорушною вічністю перебування в царстві любові.

Одного разу, коли його душа наповнилася сумнівами, страхами та прагненням любові до ближнього з такою силою, що більше не міг витримати, підійшов він до одного зі свої учнів і, глибоко зітхнувши, спитав:

— Чи любиш ти мене, як ближнього свого?

Його учень відповів:

— Ти ж знаєш стільки прихованих звичайному розумові речей, то й маєш також знати, що люблю я тебе, як ближнього свого.

Проте незнайомець спитав теж і вдруге, і втретє. Він з глибоким жалем пригадав собі людей, котрі, подібно до нього, ради любові змушені були терпіти ганьбу, приниження та злидні, — і страх охопив його серце. Чоловік попросив свого учня не забувати його, не забувати надії та світла, яке тривожить душу. Виглядало, що він підозрював, як спотворять колись його слова і принизять свободу, напридумувавши законів.

Інший з його учнів ніколи не переставав любити свого учителя і помер від любові до нього, подібно до квітки, яка засихає від насолоди під сяйвом жаристого сонця. Дух офірника розчинився в етері, бо його душа невпинно прагнула світла, і земне стало їй — як пітьма — чужим та байдужим. І до останнього свого сну-забуття учень бачив душевну красу його навчителя.

Як земними словами описати велич душі незнайомця? Впродовж століть його ім’я та ідеї спричинили стільки суперечок на землі, як ніхто й ніщо. Під його іменем провели стільки воєн, скільки ще ніколи ні під чиїм іменем не проводили. За багато віків земля не приймала стільки крові, скільки їй довелося випити нібито во ім’я його. Можна ще нагадати про незліченну кількість мучеників заради віри у нього. З того часу, як він з’явився на землі, світ почав невпинно змінюватися в надії на щось. Однак, повірте мені, його царству, царству, яке ця людина носила в душі та серці, царству любові чужі байдужість та половинчастість, його світ палає священним вогнем зречення, а сила його в мирі. У ньому — відраза до плинного та здоланий гріх. А разом з гріхом подолана і сама смерть, на яку цей великий пророк царства любові не зважав, подібно до дитини, яка знає, що ніч зміниться на ранок. Хіба ж страшніша смерть від скороминучого земного?

Провісник вічного життя, що ходив у свій час по землі, за характером був — як дитина, а за духом — як муж, наділений сильною волею. Коли я собі про нього нагадую, мені завжди видається, що ніби бачу поєднання радості та смутку, а ще невимовної величі благородства людського роду. Ніколи не забуду, що сталося того дня, коли проповідник зустрівся віч-на-віч зі смертю.

Один з друзів, якого він любив і в домі котрого часто знаходив собі притулок, помер, і коли вчитель прийшов попрощатися з ним, там, у могилі, побачив хижу личину смерті.

Учні завважили, що обличчя їх наставника скривилося від болю, але як же ж вони злякалися, коли побачили на ньому ще й страшенну лють! Вихованці аж сахнулися. Він, стоячи перед могилою друга, страшенно зблід, стиснув кулаки і, закинувши голову, вперся палаючим поглядом у небеса, ніби зазираючи Богові у вічі. Жахливі слова гніву злетіли з його вуст. Зціпленим п’ястуком він грозився похмурій землі, котра, підкоряючись владі смерті, забрала дорогого приятеля. Видавалося, що він заклинав всемогутністю любові, і це всеосяжне почуття згущувалося й пульсувало в ньому неймовірною силою та енергією. Навколо незнайомця запанувала абсолютна тиша; ще ніколи віра у вічність любові не запалювала в людській душі такий потужний вогонь. Коли вчитель наказав зсунути могильну плиту і відкрити гріб, де лежав його друг, учні, кам’яніючи від жаху, сліпо підкорилися, а руки в них затремтіли.

Тоді незнайомець підійшов впритул до могили і грімко проголосив ім’я померлого.

Люди скрикнули від жаху та попадали ниць, а внизу, в тіні могили заворушилося біле полотно, в яке був загорнутий небіжчик. Слухаючись голосу, що кликав його, померлий неквапно звільнився від поховальної тканини і встав з могили. Блідими долонями від затуляв очі від сліпучого денного світла. На його обличчі, з якого поволі сходили ознаки смерті, з’явилася тиха здивована усмішка, бо він зустрівся поглядом з тим, хто його, розбудивши, кликав, і воскреслий пізнав свого учителя.

Трохи згодом це назвуть одним з найвеличніших чудес, яке коли-небудь траплялося на землі. Чоловік здійснив його перед людьми. Він прогнав з ненавистю смерть, котрої інші боялися. А зробив це, бо мав певність, що любов могутніша за смерть.

— У нас, рослин, — продовжувала липа, — така подія не викликає якогось здивування чи захоплення, ми щодня це бачимо. Але повірте мені, любі квіти, той час, коли ви радо відкриваєтесь назустріч сонцю, не менш чудесно-приголомшливий, ніж воскресіння мертвого.

…Ще ніколи не було людини, яка з більшою пристрасністю вірила в силу царства любові. Це те саме царство, у чиєму відлискові ми, дерева, розпускаємо листя на наших кронах, тварина вдихає повітря, щоб жити, зорі ясніють у космосі, а юнак обіймає дівчину, в яку закохався. Царство це не десь там, на чужих небесах, воно безпосередньо поміж нами, і щоб запопасти його, потрібно звернутися до нього з молитвою. Нашими молитвами-просьбами зовемо ми весну, мир у наші домівки, шлях до світла для наших душ, а ще — споконвічне повернення до радості. Ми всі йдемо однією і тією ж дорогою. А радість маємо тоді, коли віднаходимо хоча б частинку згаданого царства.

Якось одна дитина надибала кольоровий камінчик, коли сховалася в тіні моєї крони на березі струмка. Мале підняло знахідку і засміялося. Я побачила світло від цього сміху в його очах і зрозуміла, що то царство. Тоді я повністю усвідомила слова чоловіка, про якого вам оповідала. Якось він сказав: «Будьте як діти — і тоді знайдете ви царство моє».

Мені видається, що немає для людей на землі більшої цінності, ніж віднайти царство любові у серцях своїх. Тіло їх старітиме, проте коли стануть на шлях любові, то душа молодітиме. З плином часу тіло поволі наближається до закінчення свого земного буття, однак для душі — це тільки весна. Для тіла життя швидкоплинне, але душа безсмертна і має своє призначення.

Проте учням цієї великої та хорошої людини все більше й більше починало видаватися, що він не здійснює обіцяного та не виконує свого призначення. Вони ж бо сподівалися, що їх учитель нарешті збудує царство, про яке так часто оповідав. Вони уявляли його королем того царства, який пануватиме над усім світом з небаченою досі земною могутністю та справедливістю. Від цього їх все більше і більше охоплював страх перед ним, бо не розуміли простого: їх учитель не бажав і не шукав користі для себе. Боялися його учні і за своє життя, бо ж бачили, як з кожним днем зростає ненависть жерців до нього. Невтямки було цим людям, що учитель бажав тільки одного: аби земляни відвернулися від тлінного і спрямували свій погляд на вічне. Для цього іншого шляху, як любов, не існує. Та ще бажання добра, котре звільняє душу.

Якось учитель побачив сум та безнадію в серцях своїх прибічників, і зблиснули його очі гнівом та сказав він до них:

— Таке царство до каменя подібне, що його з поля свого викидаєте. І лежить він на дорозі. Бережіться того каменя. Бо на кого він впаде, того розчавить своєю вагою, і хто через нього перечепиться, той теж біди собі наробить!

Серед учнів запанувало збентеження. А ще вони хвилювалися через те, що їх наставник почав часто ходити в заміський сад, що ріс на березі струмка. Учитель погано виглядав, поблід, в очах його світилася безконечна самотність. Здавалося — ще ні одна людська душа на цій землі не почувала себе такою одинокою. Не бачив він кінця легкодухості та дурній впертості навколо себе, а душа проповідника невпинно прагнула до все більшої жертовності. Земне буття все дужче гнітило цього чоловіка. Щораз важче і важче ставало йому на серці, тож прагнув товариства тих, хто його любив, просячи своїх учнів не полишати самого, коли йде в сад. Тож пішли вони разом з ним, проте не могла його вистраждана душа більше терпіти, відчуваючи близьку смерть. А як усі живі — боявся він її мороку.

— Не будьте злими на мене, — попросив він своїх учнів. — Цієї ночі гірко розчарую я вас усіх. Тож не лягайте спати і пильнуйте.

І він пішов у темряву саду, і лише зорі дивилися на нього через листя оливкових дерев, а прохолодний нічний вітерець шепотів поміж гіллям. Здавалося, що від жалю за ним ніхто з них не міг заснути. Ледве відійшов проповідник від своїх учнів, як кинувся ниць на землю і почав благати Бога, щоб минула його ця остання важка ноша: смерть у зневазі та ганьбі і людських насмішках. «Чи мушу я, Отче, померти, щоб всі переконалися в силі Царства Твого?!» — гукнув він у відчаї, звертаючись до Отця Небесного. І став у розпачі заламувати руки, а на чолі виступили краплі крові.

Ось так часто буває: коли Господь хоче пізнати людину, наскільки вона йому подібна, то посилає найкращим найвищі випробування. Повірте мені, мої любі квіти, рослини і тварини, ще ніяка земна істота не страждала так важко, борючись із собою! Уявіть собі та задумайтесь, яку силу надав йому Господь, якою величчю душі нагородив, аби свій земний шлях пройти з гідністю до кінця! А все для того, щоби земні мешканці змогли нарешті пізнати світло істини, яка після стількох тисяч років і до сьогодні звеселяє надією наші серця.

Коли проповідник закінчив свій найважчий бій, то, повернувшись до своїх учнів, застав їх усіх сплячими. Біль самотності знову запанував у його серці, тож чоловік довго й одиноко лежав у темряві під деревами.

Аж тут розступилася земна пітьма перед світлом, що спало з неба. У цілому саду стало видно як удень — це ангел зійшов з небес! Божий посланець підняв голову зневіреного, відкинув мокре волосся з очей та приклав йому до губ чашу з вином.

І висохли сльози на очах, які ніколи не затуманив гріх, і радість наповнила душу незнайомця, радість та рішучість завершити призначене йому. Настав той час, коли царство любові безборонно заполонило душу та серце чоловіка. Тож з цієї миті і по сьогоднішній день більш немає на землі жодного серця, в якому не з’явився б цей ангел, як тільки-но зростає там боротьба між світлом та пітьмою.

Невдовзі після чоловіка прийшли з ночі стражники та слуги, яких послали жерці, щоб схопити його та запроторити у в’язницю. Коли глянули учні на лице вчителя, що було освітлене вогнем смолоскипів, то побачили невимовний вираз миролюбства на ньому. Стало зрозумілим: їх наставник сам вибрав свою долю і приймав її такою, якою вона є. І втекли вони всі звідти, а той з-поміж них, хто ще минулої ночі обіцяв, що ніколи не покине учителя, відповів, коли його питали зранку: «Я не знаю цього чоловіка».

Кажуть, що на суді обвинувачений мало відповідав на запитання. Підсудний знав, що його просто не зрозуміють, тому й не захищав себе. Він погодився зі всім, що йому ставили за провину, однак не зрікся жодного слова, котре проповідував. А коли судді звеліли розтлумачити сказане, то відповів, що його царство не від світу цього, отож ніхто не зрозуміє істини, допоки не відродиться в царстві наново.

Кажуть, що страждав він, помираючи, як і всі люди — зі страхом перед темрявою забуття і муками тіла свого. Він гукнув, звертаючись до Господа, нехай не покине його в цю важку хвилину, і просив у своїх мучителів води. Отак аж до останньої хвилини свого життя він продовжував залишатися таким, як і всі, хто тут живе і помирає з часом.

Перед самою кончиною він побачив поряд із собою іншого, такого ж рокованого на смерть. Засуджений лиходій уздрів, що від його безвинно стражденного сусіда іде якесь неземне світло. Розбійник знав цього чоловіка, котрий воскресив померлого, чув, як незнайомець говорив із людьми на ринку, а ось тепер має пізнати сповна гірку чашу мученицької смерті. І найшло осяяння на вбивцю. Він зрозумів, що ця людина поруч добровільно приймає мученицьку смерть за провини таких людей, як він, і попросив злочинець: «Згадай мене у Царстві Твоєму». А той глянув на прохача і, вбачаючи у просьбі грішника Божу відповідь на власні муки, відповів йому: «Ще сьогодні ти разом зі мною побачиш велич Царства». І завдяки цій останній обітниці його любові до ближнього знову відчув він силу впевненості, і нескінченне та світле вилилося в останнє зітхання: «Сталося…»

Коли липа завершила свою оповідь, на сході небесної далечіні вже бралося на світанок. Лісову галявину окутувала тиша. Здавалося, можна було почути навіть дихання усіх, хто слухав цю історію. Правда, багато хто заснув тієї прохолодної місячної ночі, однак скидалося на те, що спали лише їхні тіла, а серця продовжували слухати. Зміст почутої оповіді прокотився хвилею та забринів у душах всіх живих істот, які, видавалося, не потребували повного розуміння, проте відчули щастя, усвідомивши, що таке самопожертва ради інших.

Як і перше, на узліссі царювала дивовижна, урочиста тиша. В дуплі дерева сірій Уці навіть здалося, ніби зараз має статися чудо. Стара сова пригадувала минуле життя, і шум гілля липи, на якій вона жила, зроду ще не був їй таким рідним та близьким. Ще ніколи він не звучав для птахи настільки мелодійно-гармонійно, і від цього життя стало видаватися гарним та мирним. «Які ж вони, люди, все-таки дивовижні!» — подумала сова. Вона глянула додолу на трав’янистий килим та непорушно застиглі в ранкових сутінках вітки клубків-кущів.

— Мабуть, недовго вже мені ряст топтати, — сказала сова. — Проте скільки ж хорошого й гарного я пережила та побачила! Тож і після мене життя триватиме, прийде вічне царство радості та любові…

Несподівано тиша обірвалася: там, угорі, задзвеніло над полями, сипонуло переливами з неба дзвінке веселе тьохкання, сповнене такої любові і ніжності й таке благозвучне, що мимоволі хотілось заплющити очі й насолодитися миттю блаженства.

З галявини донісся сповнений здивування голос:

— Жайвір співає!

— Це ж як, — здивувалася Уку, — літо на спаді, а жайворонок заспівав?

Збита з пантелику, радісно зачарована ясним співом у ранкових сутінках та страшенно здивована, стара птаха тільки лупала очима та розглядалася довкола. Увесь світ навкруги ожив та заворушився, і цей порух усе наростав. Розгублені та щасливі, створіння дивилися одне на одного. Нараз Уку пригадала собі дещо і хотіла було сказати, одначе не промовила ані слова. Сову переповнили почуття, і вона, немов сп’яніла від радості, прихилилася до стовбура, а з її очей закапали сльози. Нарешті птаха подолала свій жаль, що переповнював серце, і вигукнула схлипуючи:

— Ельф! Ельфійське дитя!

Сові ніхто не відповів, а після її окрику все замовкло, і тільки пісня жайвора ясно та самотнього дзвеніла, наповнюючи тишу світу, над яким зависло у прозорій синяві небозводу вранішнє світило. Аж тоді всі полегшено зітхнули, позбуваючись залишків страху, бо зрозуміли, що відбувається. Ніхто навіть не глянув туди, де зазвичай любив сидіти добрий дух, бо всі уже знали, що він пішов від них, отримавши нарешті довгоочікувану свободу. Тож мешканці лісової галявини, завмерши, слухали дивовижне чудо пізньої співанки жайвора. Птах, виражаючи вдячність та любов, виконував свою обіцянку ельфові: «Коли повертатимешся додому, я заспіваю тобі».

Розділ вісімнадцятий ПРОЩАННЯ

Під час подорожі на південь ластівка для короткого відпочинку сідає на липу, і її сповнений жаги мандрівок ясний голос будить в серцях лісовиків примарні уявлення про далеке чужоземне щастя та близьке прощання.

— Багато хто з вас, пташиний народе, в скорім часі покине свої домівки й полетить у теплі краї. Таким бажаю щасливої дороги, а тим, хто залишається, — всього найкращого! — гукнула ластівка. — Я покидаю вас і віддаю себе невидимому вітрові, що понесе мене над глибокими ущелинами, високими горами, далекими долами та мерехтливим морем. Я люблю вітер під своїми крильми. Від нього я знаю, що таке свобода. Свобода — це щастя торкнутися найвищої вершини світу. Летімо зі мною, хто може та хоче! І не переймайтеся ті, хто залишиться й не полетить, хто спатиме в прохолодному спокоєві, усім вам залишаю в снах моє прагнення сягнути далечіні.

Під час моєї подорожі я долечу на півдні до острова у морі, де на скелях під вітром втішаються дикі квіти. Там, у морських бухтах, наповнених смоляним запахом старезних дерев, мимоволі задумуєшся про безсмертя і вічність. Уночі над тим островом виблискують та манять з небозводу розсипи зірок, а до підніжжя його непорушних скель день у день б’ється та клекоче море. Деколи мені навіть здається, що там земля втомилася від людини: у неї змучений та вбогий вигляд. Але під сонячними променями зморшки старих гір випромінюють мудрий усміх.

У цій місцині в жодну пору року не в’яне листя на деревах, вони зеленіють аж до самої смерті. Радість у людей, що там живуть, — нестримна. Під жарким сонцем вони серйозні тільки у сні, скорбота у них виражається меланхолією, а несподівану смерть вони зустрічають без гіркоти у серці. Так, там простіше змиритися зі смертю, бо дріб’язкові думки та непотрібні надії висихають на сонці і змиваються морем. Мене зі страшною силою тягне туди, у м’яку, сповнену тиші блакить, на південь. Прощавайте, зустрінемося знову, коли вертатимусь!

Дзвінко заспівавши, ластівка здійнялася вгору й кинулася у вихор вітру, котрий, зрадівши спорідненій душі, бережно підхопив її та поніс у височину.

— Та гей, ось хто вміє літати! — захопилася польотом ластівки горихвістка, хоча серед птахів узлісся вона була не одною, хто мав такі ж прагнення, що й ластівка.

Її слова викликали неспокій в помислах лісового птаства, адже з дерев уже почало спадати перше листя!

— Ми, мої любі, зачекаємо на лелеку та полетимо з ним, у разі чого — він завжди підсобить, — обізвалася кропив’янка і ледь настовбурчила пір’ячко, від чого зробилася набагато товстішою та зовсім скуйовдженою.

Ставало вже досить прохолодно, особливо в ті сонячні дні, коли зранку, в абсолютній тиші починає клубочитися білими пасмами туман. А потім під сонячними променями туман танув, і повітря знову робилося таким чистим і прозорим, що було добре чути голоси селян, які працювали ген-ген на полях. Видавалося, що ця чистота скорочувала віддаль, бо вночі зорі ніби наближалися до землі.

Ось в лісовій траві на галявині з’явилися уже ніжні квіточки підмаренника, мовби однієї ночі їх насіяв якийсь весняний ангел, що з невідомої причини чомусь запізнився. Своїм блідим кольором цвіт підмаренника наганяв сум, тож квіти вікували недовго. В обідню пору, коли надворі відчутно тепліло, ще прилітали часами жуки та бджоли. Їх поодиноке гудіння вчувалося доволі виразно, та бриніло якось стурбовано, проте ніхто з квітів їх уже більше до себе не кликав.

З кожним днем ставало все тихіше, миші вже почали затуляти входи до своїх нірок-осель. Уку приготувала все для зимового сну, білочка Лі також збирала похапцем запаси на зиму. Адже погожі дні вже ставали рідкістю і зимові холоди були не за горами! Лі добре знала, що зимові прогулянки по соснових кронах наганяють ще більший апетит. Уся звірина дрібнота навперебій шукала собі теплий прихисток на землі. Для цієї справи годилися також і сховки в дуплах дерев або ж глибоко під зів’ялим листям. Галявина все більше та більше пустішала і тихішала. Кущі на узліссі шелестіли, приймаючи на себе вечірній вітер, і вітали його піснею:

Ясна свобода осені барвисто вимальовувала вінком зів’ялого листя сутність згасання-смерті. На душі тих, хто готувався відійти у зиму, ставало спокійно та скорботно. Разом з шатами-листям з дерев спадали, ідучи в непам’ять, спогади про незначне, дрібне та скороминуще. Дерева повертали землі те, що вона їм дала, а вітер висвистував з небес і безперешкодно проникав у їхні душі.

Коли відлетіли птахи і зів’яла остання квітка, прийшов туман. В його прохолодній молочно-сірій пелені золотисто кружляло, спадаючи додолу разом з краплями, зів’яле листя старої липи і вкривало собою виляглі та засохлі рослини, ягоди і трави. І ось за кілька днів сонце вже світило на барвисте переплетення жовтих, бурих та пурпурових відтінків, у якому, граючись, шелестів вихорами пустун вітер.

— А було колись по-іншому. Ми цвіли і плодоносили, а тепер минули наші дні. Хіба не так? — сумно усміхаючись, запитували рослини.

Їх останні слова звучали як пророцтво:

— Ми чинили так, бо на то була воля матінки-природи, а тепер знову вона забирає нас в інший вимір.

Квіти в’янули і хилилися одна за одною до землі. Вкриті вогкою ковдрою листя липи, вони не відчували холоду осінніх туманів. Усе взаємопов’язане, і, навіть відходячи до осіннього сну, живі створіння та природа допомагають одне одному. Вони знають, що якоїсь холодної ночі на них спаде біле снігове покривало, заколисуючи до зимового спокою. У такій своїй природній простоті рослини й тварини і становлять одне ціле.

…Ну що ж, добра всім, хто мене слухав, і пам’ятайте сказане мною. А коли показав я вам щось, здавалося б, незначне, великим та вартим уваги, а щось видатне — простим, то повірте на слово: ніщо з того, що ми пережили, не може бути ціннішим, ніж велич нашої душі, і все, що нам трапляється, вартісне настільки, наскільки ми від нього будемо щасливі. Майте це за чисту монету, закликаю вас!

Нам усім треба по-новому вчитись усміхатися. А всміхаючись, маємо озиратися на пройдений життєвий шлях, скороминущі діла й турботи, бо за той невеличкий проміжок часу, який перебуваємо на цьому світі, дізнаємося про землю та про нас самих надзвичайно мало. Тому не варто тішити себе думкою, що наше перебування тут наділене якимось особливим значенням відносно усього нашого буття. Ми всі народилися з радості і до радості повертаємось.

«ЛЮДИНА НАДІЛЕНА ЗДАТНІСТЮ ТВОРИТИ ДОБРО…» Післямова

Якоб Ернст Вальдемар Бонзельс народився 21 лютого 1880 року в Аренсбурзі, помер 31 липня 1952 року в Амбаху, що коло Штарнберґерського озера. У 20 роках минулого століття — один з тих німецьких письменників, котрим найбільше зачитувалися. Світову славу письменникові принесла «Бджілка Майя та її пригоди», яка вийшла з друку 1912-го та була перекладена більш ніж сорока мовами світу, й опублікований у 1915 році «Небесний народ».

Як уже було сказано, Вальдемар Бонзельс народився 21 лютого 1880 року другою дитиною (загалом було п’ятеро) у сім’ї аренсбурґського аптекаря Райнольда Бонзельса (1843–1922 pp.). У 1884 році батько продав свою аптеку в Аренсбурзі та перебрався до Берліна, де почав вивчати стоматологію. З 1890 по 1897 рік він мав приватний стоматологічний кабінет у Кілі. Тут юний Бонзельс ходив до гімназії, проте навчання у ній покинув сімнадцятирічним. У Білефельді він здобув економічну освіту і з кінця 1900 року до 1902-го працював спеціалістом з торгівлі у друкарні міста Карлсруе. Після цього Якоб Ернст Вальдемар навчався у Бетелі, Базелі та Англії, освоюючи фах торгового місійного представника, після чого за дорученням Базельської місії 1903 року поїхав до Ост-Індії, де пропрацював, однак, лише по квітень 1904-го. Критику роботи згаданої місії в Індії Бонзельс виклав у відкритому листі «Чому я покинув Базельську місію». Цей лист побачив світ у видавництві «Е. В. Бонзельс та компанія». Його майбутній письменник заснував невдовзі після повернення з Індії разом зі своїми друзями Гансом Бранденбургом Берндом Іземанном та Карлом Штраусом. Містилося воно у районі Швабінґа (Мюнхен).

Спочатку Бонзельс був одружений із Карлою Бранденбург, сестрою одного зі співзасновників друкарні, проте з народженням другого сина вони розлучилися. Кілька років по тому він одружується з Елізою Остенмаєр, її батько допоміг колись Вальдемару влаштуватися на роботу в Базельську місію. У цьому шлюбі в Бонзельса також народилося двоє синів. На початку 1910 року сім’я перебралася у будинок друга та співвласника друкарні Іземанна. Будинок розташовувався у Шлясгаймі, коло Мюнхена. Саме там письменник написав «Пригоди бджілки Майї». Як уже згадувалося, повість вийшла з друку в 1912 році, була перекладена понад сорока мовами і зробила Бонзельса відомим у цілому світі. Того ж 1912-го Бонзельс виходить зі згаданого видавництва, яке він колись заснував з однодумцями.

Коли вибухнула Перша світова війна, Якоба Ернста Вальдемара, як військового кореспондента, посилають спочатку в Галіцію, а пізніше — в Балтійський регіон. 1918 року письменник купує будинок в Амбаху, що примістився на східному березі Штарнберґського озера. Там Бонзельс прожив аж до самої смерті. Його дружина та сини, проте, не переїхали в Амбах: батько сімейства хотів жити сам. Таким чином, сім’я розпалася.

У 20-х роках письменник був одним з найбільш читаних авторів Німеччини. Аж до 40-го року він плідно працює, а ще виступає з лекціями і читає свої книги у Німеччині, Австрії, Швейцарії та США.

Коли до влади приходить Гітлер, друг юнацьких років Ганнс Йост, котрий був у той час президентом міністерства літератури та письменності Третього Рейху, допомагає Вальдемарові стати членом цієї установи. Під час Другої світової війни Бонзельс працює видавцем «Мюнхенського журналу польової пошти». 1943 року накладом у 100 примірників та «не для широкого загалу» виходить роман Бонзельса «Грек Дозітос». Після закінчення війни письменник потрапляє до американо-британської окупаційної зони і йому забороняють друкуватися. 1947-го він виступає свідком захисту у процесі денацифікації проти Генрієтти фон Шірах.

Близько 1948 року письменник переробляє свій твір «Дозітос» і друкує його у видавництві «Корона» у Нойштадті (Гаардт; французька окупаційна зона). 1952-го він перейменував роман, назвавши своє творіння «Забуте світло».

1949-го Бонзельс захворів на лімфогранулематоз (хвороба Годжкіна). Наступного року він одружується з Розе-Марі Бахофен, яка вже довший час була його супутницею в житті. 31 липня 1952-го року письменник помирає у своїй садибі в Амбаху, урна з його прахом похоронена в садку коло будинку.

1932 року в місті Аренсбурзі, де народився письменник, вулицю назвали його іменем. В Обершлайсгаймі, місті, де Якоб Ернст Вальдемар написав «Пригоди бджілки Майї», одна з вулиць також має його ім’я. Вулиця Бонзельса є також і в Кілі. Тут, як уже мовилося, письменник навчався у гімназії. Попередньо зареєструвавшись, можна відвідати його будинок та кімнату пам’яті з експонатами, що нагадують про письменника.

Більшість творів Бонзельса написано у неоромантичному стилі. В творах, серед іншого, червоною ниткою проходить тема здобуття свободи від обмежувальних суспільних рамок з їх прив’язками та умовностями. Проблему свободи особистості ми знайдемо і в «Бджілці Майї», і в пізніших творах письменника також. 1933 року всі книги літератора (за винятком «Пригоди бджілки Майї», «Небесного народу» та «Подорожі в Індію») спалила націонал-соціалістична студентська спілка через небажані еротичні сцени.

Фонд Вальдемара Бонзельса та Мюнхенський літературний дім провели 3 та 4 березня 2011-го року літературні дні «Бджілці Майї 100 років — літературна творчість Вальдемара Бонзельса та її спадок».

А тепер зупинімося докладніше на повісті «Небесний народ».

Перед цим, на додаток до всього сказаного вище, хочеться зазначити, що завжди були письменники, які писали на догоду своєму читачеві. Немало таких і сьогодні. А були і є такі, котрі хочуть поділитися з книголюбами відчутим та побаченим. Це певною мірою стосується і Вальдемара Бонзельса. У згаданому творі митець розкриває нам своє, направду оригінальне бачення природи та її взаємозв’язку з вірою і християнським ученням про любов до ближнього.

Звичайно, автор не дає читачам вичерпної відповіді на всі запитання щодо самоусвідомлення та ставлення до тих, хто нас оточує, краю, де ми живемо, довколишньої природи й віри в Бога. Митець лише окреслює шляхи, якими можемо піти, а можемо й оминути.

Загалом, «Небесний народ» — повість філософська, хоча й читається, як казка. Та й справді — у ній звірі й рослини говорять, радіють і страждають. Крім того, діє зовсім казковий персонаж — ельф. Однак автор зумів, здавалось би, через прості життєві ситуації, через взаємини тварин і рослин заглибитися в суть нашого плинного життя, зазирнути в душі земних істот і висвітлити там найпотаємніше.

Є в повісті й кілька тремких сюжетів, де діють люди. Це «Ассапа та Єн», «Трауль», «Помираюче дитя» й «Царство». Як не парадоксально, але ці розділи, мабуть, сприймаються найважче. Можливо, від того, що такі вже ми, люди, м’яко кажучи, недосконалі, а подекуди й жорстокі. А може, тому, що змушують кожного зазирнути собі в душу і чесно визнати, де діємо по совісті, а де йдемо лукавими стежками.

Особливо хочеться виділити розділ «Царство», в якому біблійний сюжет подано з такою експресією (на межі надриву), що аж мурашки по тілу бігають. Тому, хоч-не-хоч, задумуєшся про вічність: а як там далі, чим треба платити в небі за свої земні справи?

Тобто — повість, з одного боку, розповідає про життя мешканців лісової галявини, а з другого — через їхні відчування та переживання осягаємо сенс нашого буття в цьому, такому непростому, білому світі.

Слід зауважити, що в «Небесному народі» автор не цурається мальовничих описів природи та всього живого. Він просто милується та чудується власними героями! І не важливо — чи це лис Райнер зі своїми хижими повадками, чи добродушний їжак Гассан, чи це стара і мудра сова Уку, чи сам головний персонаж — ельф. Усі вони мають риси, притаманні людям. Тож мимоволі забуваєш, що це, по суті, безмовні створіння, і вважаєш їх рівними нам істотами.

Ось так майстерно автор веде читача хитромудрими сплетіннями фантазій, оповідок, бувальщин та реальних подій, щоби показати нам нас ізсередини, показати нашу велич, а подекуди, як не прикро, й нашу жалюгідність.

Ну, що ж, якою б не була гіркою правда, на неї не нарікають. Просто треба пам’ятати слова маленького ельфа, що «…Людина суттєво відрізняється від усіх інших. У неї є те, що ставить її вище над усіма земними створіннями, — це свобода дії… вона наділена здатністю вибирати й творити добро. Коли вона так чинить, то стає подібною до Творця».

Ось такою життєвою мудрістю наповнені сторінки книжки. Тож читаймо, думаймо, вникаймо і вирішуймо кожен за себе…

Від редакції

Примітки

1

Те саме, що й березка, багаторічна бур’янова витка рослина.

(обратно)

2

Уважається, що один з найточніших прогнозів — жаб’ячий. Шкіра цих земноводних має бути постійно вологою, тому в жарку суху погоду жаби сидять у воді, а перед дощем, коли вологість повітря збільшується, виходять «на прогулянку». Жабку використовували як домашній барометр. Жила вона в посудині з водою. І в цій посудині була маленька дерев’яна драбинка. Якщо жабка піднімалася по драбинці — буде дощ, плаває у воді — буде сухо та сонячно.

Загалом у багатьох народів поява жаби пов’язувалася зі зміною погоди, точніше — з дощем. В корінних жителів Австралії існує легенда, що посухи в центральній, пустинній, частині їхньої країни пов’язані з підступними намірами злої гігантської жаби, котра випиває усю воду. Щоби повернути воду, герої легенди намагалися цю жабу розсмішити. У Європі та в Англії вважалося, що квакша може викликати дощ, тож молилися, просячи її про це.

(обратно)

3

Спеціальна бляшана коробка. Її використовували для збирання та транспортування рослин, з яких в подальшому робили гербарій (заст.).

(обратно)

4

Сухий теплий вітер, що дме з гір у долини.

(обратно)

Оглавление

Розділ перший ЛІСОВА ГАЛЯВИНА

Розділ другий ПОЯВА ЕЛЬФА

Розділ третій ВЕСНЯНА НІЧ

Розділ четвертий ЛІСОВИЙ ЛЮД

Розділ п’ятий СМЕРТЬ ДУБА

Розділ шостий ПРО АНГЕЛІВ

Розділ сьомий БІЙ ГАССАНА З АЛОЮ

Розділ восьмий БЕРЕЗКА

Розділ дев'ятий ЖАЙВІР

Розділ десятий АССАПА ТА ЄН

Розділ одинадцятий НІЧНА РОЗМОВА УКИ З ЕЛЬФОМ

Розділ дванадцятий ТРАУЛЬ

Розділ тринадцятий ХРУЩ

Розділ чотирнадцятий ПОМИРАЮЧЕ ДИТЯ

Розділ пятнадцятий ЛИС

Розділ шістнадцятий ВІЗИТ ДО КОРОЛЕВИ ЕЛЬФІВ

Розділ сімнадцятий ЦАРСТВО

Розділ вісімнадцятий ПРОЩАННЯ

«ЛЮДИНА НАДІЛЕНА ЗДАТНІСТЮ ТВОРИТИ ДОБРО…» Післямова

*** Примечания ***