КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы  

Ранковий прибиральник (fb2)


Настройки текста:



Ірен Роздобудько Ранковий прибиральник



Я до безуму боюся втратити роботу. З цiєю думкою я прокидаюся щодня о п’ятiй годинi ранку. Йду на кухню, вмикаю кавоварку, закурюю першу сигарету (звичка до «Мальборо» залишилася ще з тих давно викреслених з життя часiв, коли за пачку доводилося вiдстiбати циганам-спекулянтам не менш як десять карбованцiв) i намагаюся нарештi прокинутися. Сигарета й мiцна кава запускають у дiю мiй уже трохи зношений механiзм, я вiдчуваю поштовхи серця (власне — починається аритмiя) i легке поколювання в шлунку. Отже, органiзм ожив. Я йду в душ, голюся (зазвичай не обходиться без двох-трьох порiзiв), натягаю джинси й футболку. Все це проробляю дуже тихо, щоб, Боже борони, не розбудити мою господарку, мiсiс Стефанiю О’Тулл, що живе на першому поверсi. Мiсiс О’Тулл дуже пишається, що благополучно вписалася в коло «середнякiв», якi тримають апартаменти, хоч, здається, iнших клiєнтiв, окрiм мене, у неї нiколи не було.

Отже, я вдягаюсь i виходжу на вулицю. Дотепер не можу звикнути, що цi вузькi кам’янi коридори мiж будинками називаються «вулицями». Менi потрiбно пройти триста крокiв уперед, повернути в провулок, згодом — у ще один, а потiм я виходжу на майдан, вимощений вiдшлiфованими мiльярдом нiг плитами (в деякi вкраплено черепашки). Посеред цього майдану — моє мiсце роботи: п’ятизiрковий готель «Плаза Джонсон континенталь». Щоразу, дивлячись на нього (будiвля виглядає аж надто респектабельно), я подумки кажу: «Хвала тобi, старий Джейку!» — тому що саме Джейк Стейнбек, цей безумець i запеклий морфiнiст, з яким колись у Вашингтонi звiв мене саксофон вуличного музиканта-мурина, виник знов у моєму життi тут, на Мальтi.

Вiдверто кажучи, я не знаю, з чого почати цi записки, i чи варто взагалi вести щоденник, якщо його все одно нiхто тут не прочитає, навiть пiсля моєї смертi. З Джейка Стейнбека? З акул у Середземному морi? З цiєї країни, в яку мене занесла течiя (в буквальному сенсi цього слова)? Чи ж — iз вогкого вечора в Києвi, з кав’ярнi «Три пiвнi», куди немає вороття?

Не знаю… Але менi хочеться говорити. Напевно, тому, що я втомився вiд чужої мови (яку, втiм, знаю тепер доволi добре), вiд мовчання на роботi i вдома, коли часто доводиться прокашлюватися, щоби почути власний голос…

Отже, я працюю в готелi «Плаза Джонсон континенталь» на дуже смiшнiй посадi. Справдi, вона смiшна. Я — «покоївка», а точнiше — ранковий прибиральник. Здається, єдиний у свiтi (чоловiки служать хiба що в арабських країнах та готелях для геїв). Моя робота доволi бридка: вранцi я прибираю кiмнати клiєнтiв. I все-таки я жахливо боюся її втратити, це мiй останнiй шанс вижити. Як сталося, що мене сюди взяли? Повторюю: завдяки Джейковi та щасливому випадку.

Коли (пiсля пригоди з акулами) я опинився на цьому кам’яному островi, дуже мало схожому на країну, — тут, у районi Пачевiль у Сент-Джулiансi, як дiдько з табакерки, передi мною виник старий Джейк.

Вiн приїхав сюди з Лос-Анджелеса зi своїми лабухами. Щоби дати кiлька закатрупних концертiв у нiчних клубах, щоби вiдтягнутися в чiлаут-рум, але, мабуть, найперше — аби провiдати давнiх подружок по коледжу для дiтей «товстих гаманцiв» (до речi, тодi лишень я довiдався, що цей «добровiльний покидьок суспiльства», як вiн себе називав, — «золоте» дитя, що колись бiгало стриженими газонами закритого навчального закладу в довгих формених шортах i бiлiй сорочцi).

Того вечора я тинявся в найзлачнiшiй (якщо це слово взагалi придатне у країнi, де злочиннiсть зведена до нуля) мiсцинi на розi вулиць Бiрґу i Борґо й жлуктив пиво, затято витрачаючи останнi мальтiйськi лiри зi своєї тимчасової дотацiї.

— Майкле (мене, до речi, звуть Михайлом), як справи? — закричав Стейнбек, заледве переступивши порiг паба. Це пролунало суто по-американському, але з вуст старого Джейка питання було неформальним i передбачало докладний звiт.

Чи варто говорити, що я безмежно зрадiв, побачивши знайоме обличчя. Нi, не так. Я навiть зненавидiв себе тої митi, тому що скидався на загублену дитину, яку, нарештi, знайшли… Аж у горлi задеренчало. I я добряче ковтнув пива, щоб залити вогонь, який запалахкотiв у моєму нутрi й виривався назовнi.

Коли я до решти висповiдався Джейковi, була вже глибока нiч, i паб спорожнiв.

— Що ти збираєшся робити далi? — запитав Джейк.

— Шукатиму роботу… — кволо вiдгукнувся я.

— Може, повернешся в Штати?

— Я там уже був…

— А хочеш, прилаштую тебе тут на розкiшне мiсце? — Джейк, як завжди, був сповнений ентузiазму.

— Що то за мiсце?

— П’ятизiрковий притулок. Здається, «Плаза Джонсон».

— Як ти це зробиш?

— Нема проблем! Його господарка — моя колишня герл-френд. Одна з… Щоправда, це було хрiн зна коли. (Джейк дотепер iз задоволенням практикував слiвця й вирази, що їх навчився вiд мене пiд час нашого лос-анджелеського байдикування. I такi слова, як «сука», «хрiн», «курва» та багато iнших, уживав у правильному контекстi.)

— Ким же я там працюватиму?

— Та ким завгодно! Коридорним! Портьє! Лiфтером! Офiцiантом! Якщо пощастить, упадеш на хвiст багатiй дамочцi, адже ти для них — екзот. I доля твоя вирiшена! Хiба нi?

Ми сидiли в пабi, доки першi променi гарячого мальтiйського сонця почали свердлити нашi потилицi. Розiйшлися на тiм, що завтра в цей самий час Джейк повiдомить менi про наслiдки переговорiв зi своєю колишньою подружкою.

Перемовини, мабуть, були бурхливими, бо наступного дня Джейк з’явився з подряпаною пикою i блудливою посмiшкою на трохи пiдпухлому фейсi.

— Усе гаразд, — радiсно виголосив вiн. — Монiка залишилася такою ж божевiльною. Боюся, що за кiлька рокiв вона завалить весь таточкiв готельний бiзнес.

— Ну, а як щодо мене?

— Домовився. Будеш прибиральником!

— Якого бiса? Ти ж знаєш, що я й помешкання змiнював тiльки через те, що попiльницi були забитi недопалками! — обурився я. — Крiм того, це — жiноча робота!

— Заспокойся, Майкле. Це єдине, що вона може запропонувати. Всi iншi мiсця зайнятi аборигенами, й тобi з ними не змагатися. Чи ти хочеш тут засохнути, мов кактус?

Одне слово, пручався я недовго.


***

Я забуваю своє обличчя. Менi необхiдно час вiд часу дивитись у дзеркало, iнакше зовсiм забуду, з ким маю справу. Але коли я заходжу в дзеркальний лiфт готелю — намагаюся потупити очi: чотири мудаки, що оточують мене з усiх бокiв, здаються монстрами: запалi очi, вигорiле волосся, наче ошпарена шкiра й улеслива маска, що прикипiла до обличчя. Дивитися досить огидно. Особливо на бiлу унiформу та на вiзок iз чистою бiлизною i комплектом засобiв для миття.

У пiдсобцi, де я перевдягаюся, завжди панують бурхливi веселощi. Знаючи, що я ще не зовсiм досконало засвоїв мальтiйську, мої колежанки лепечуть щось незрозумiле, вдаючись до сленгу, i, негiдницi, регочуть, позираючи в мiй бiк. Без сумнiву, вони плiткують про мене. Я для них — безстатева iстота, перед якою вони можуть без сорому пiдтягти колготки, зрiзати мозоль на нозi чи похвалитися новими трусиками.

Службовим лiфтом я пiднiмаюся на свiй поверх. Головне — не застати гостей у номерi й навiть у коридорi! Зазвичай iз восьмої до дванадцятої в готелi снiданок. За цей час треба встигнути прибрати всi кiмнати, в мiру появи на дверях синiх табличок, якi свiдчать про те, що клiєнт вийшов. Iнодi, щоправда, трапляються iдiоти (iнакше не назвеш!), якi щодня вивiшують напис: «Прошу не турбувати!» Це мене жахливо дратує, бо потiм на прибирання номера потрiбно щонайменше пiвгодини, що за наших умов геть неприйнятно: я зобов’язаний навести лад у кiмнатi хвилин за п’ятнадцять! I це з перестеленням постелi (без жодної зморщечки!) та чищенням килима!

Якби Свiтланка побачила мене за цим заняттям, вона б, напевно, очманiла. «I це все, чого ти домiгся?» — вчувається її презирливий голос. Вона завжди вважала, що в життi треба чогось домагатися. У мене саме це поняття викликало в уявi таку картинку: людина гатить у стiну важкою довбнею, i стiна раптово обвалюється на неї.

Я волiв пливти за течiєю. Єдине важливе рiшення, що його я прийняв i яке круто змiнило моє життя, — емiграцiя в Канаду. Втiм, усе трапилося практично поза моєю волею. Там працював мiй давнiй приятель-комп’ютерник. Вiн довго писав менi листи, доки я не зважився зайти в емiграцiйне бюро й подати папери на виїзд. Тодi, рокiв десять тому, час був сприятливiший, i зненацька через три мiсяцi менi надiйшов виклик. Тодi я вже впродовж року жив сам, i брати з собою Свiтлану менi зовсiм не хотiлося. Вона, мабуть, досi дметься на мене, вважаючи, що я працюю в Сержа (це той мiй приятель) на фiрмi з обслуговування телекомунiкацiй i живу на власнiй вiллi з басейном…

…Я вiдчиняю унiверсальним ключем першу кiмнату i вкочую в неї вiзок. Лiжка майже в буквальному розумiннi — зруйнованi, широкi ковдри куйовдяться на пiдлозi. На моєму поверсi всi номери одномiснi, але в кожному чомусь аж два «сексодроми». У мешканнi цього постояльця я щоранку бачу двi використанi постелi. Може, вiн пiвночi спить на одному лiжку, а потiм переходить на iнше? Це в кращому випадку. У гiршому я знову знайду в лазничцi купу порожнiх пляшок i недопалки, що валяються просто на долiвцi. На бiлоснiжному кахляному балконi те саме. Ще й червонi плями вiд розлитого вина. Я вiдчиняю балконнi дверi, щоб трохи вивiтрився сморiд, i беруся за прибирання. Могутнiй пилотяг iз режимом вологого чищення всмоктує в себе геть усе — i недопалки, й попiл, i пiдсохлi виннi плями. У пам’ятi спливає, що мати колись говорила: «Головне в прибираннi — пiдлога. Якщо вона чиста — вважай, що в хатi порядок!» Хто б подумав, що через енну кiлькiсть рокiв я затямлю це як непорушну аксiому. Справдi, за кiлька хвилин килим сяє первозданною чистотою, i зiжмакана бiлизна, рiзнi папiрцi, недогризки й використанi серветки вже не створюють такого огидного враження. Впоратися з усiм цим — раз плюнути! Залишається витерти пилюку, розвiсити новi рушники (чотири для тiла, два — для обличчя, два — для нiг i двi скрученi рурочкою махровi серветки), замiнити халати, вiдполiрувати тумбочки й журнальний столик та освiжити кiмнату. I неодмiнно протерти оксамитовою ганчiрочкою дзеркала й телефонну слухавку.

Тиша в коридорi й у номерi западає така, що, здається, я потрапив у готель для мерцiв. Менi хочеться натиснути на кнопку пульта телевiзора.

Чи передихнути якусь хвилину в м’якому крiслi, задимiвши сигаретою пожильця з пачки, що лежить на столi. Закинути ноги на журнальний столик, заглянути в холодильник й поцупити звiдтiля банку пива, а якщо пощастить — то й чогось мiцнiшого… А ще бiльше менi хочеться (особливо пiсля завершення ненависної роботи) попiсяти в унiтаз люксових апартаментiв i… не злити пiсля себе воду. Ото був би фокус! Очевидно, що нiчого з вищеназваного я зробити не можу, бiльше того — я повинен бути «святим духом», ангелом чистоти й порядку, який незримо й безшумно пурхає з кiмнати в кiмнату, доброю феєю, що плодоносить милом, шампунем, кондицiонером для волосся, рулонами ароматизованого туалетного паперу i кремом для голiння чи для рук.

Моя робота закiнчується рано: десь о першiй пополуднi. До цього часу я мушу випаруватися з готелю — до наступного ранку. Що, власне, мене дуже влаштовує: я можу з’їздити на пляж у Меллiху, можу обiйти трiйко-четвiрко барiв, переходячи з мiста в мiсто пiшки, або ж, узявши за пару лiр таксi, вирушити у Валлетту. Або просто полежати в своїй кiмнатi, попльовуючи в стелю. I це навiть краще, тому що за весь час, що я тут, уже не раз обiйшов i об’їхав острiв уздовж i впоперек. I вже втратив дилетантську туристську цiкавiсть. Мене цiлком влаштовує ця маленька країна, що складається з шести островiв, обжитими з яких є тiльки три — Мальта, Ґозо (чи Ґоцо, як вимовляють мiсцевi) й Комiно. На iнших — Комiнотто, Фiлфа й островi Святого Павла можна хiба що посмажити яйця прямо на голому камiннi.

У першi мiсяцi перебування тут у мене ще були сили вештатися по мегалiтичних храмах — вони вабили до себе, як магнiт (видно, позначилося моє давнє, ще дитяче захоплення допотопними цивiлiзацiями). Навiть iсторiї про пiратiв i мальтiйських лицарiв не захоплювали так, як цi дивнi будiвлi, древнiшi вiд єгипетських пiрамiд на кiлька столiть. Майже щодня я брав таксi й методично об’їжджав храми, що не страждають, утiм, вiд архiтектурної розмаїтостi. На малюсiнькiй кам’янистiй територiї країни цих загадкових об’єктiв — понад двадцять, усi вони мають форму трилисника i складенi з гiгантських плит, iдеально пiдiгнаних одна до одної. Призначення цих об’єктiв не розгадано дотепер, та й прадавнi будiвничi пощезли з цiєї землi безвiсти. Крiм двох «нетр», у яких вони жили всiм гуртом, — не знайдено й найменшого натяку на те, що вони займалися чимось iншим поза фанатичним будiвництвом. Я маю власну гiпотезу: по завершеннi певної мiсiї їх забрали чужопланетнi брати. Хоча на Мальтi вважають, що їх винищила невiдома хвороба чи просто змила велетенська хвиля. Хоч би як там було, храми справляють дивне враження… Пiсля блукання ними я навiть вибрав улюблений — Мнайдра, що за двадцять хвилин їзди вiд Зуґрiї й хвилину ходу вiд iще одного, майже такого ж неолiтичного гiганта — Хаґат Iна. Це достеменно чаклунське мiсце, що офiцiйно вважається «енергетичним центром свiту». Сюди з усiх кiнцiв Землi з’їжджаються маги, йоги, екстрасенси й iнша нечестива братiя. Я потрапив сюди на другий тиждень свого перебування на Мальтi i щиро повiрив, що зможу пiдзарядитись якоюсь енергiєю, навiть проконсультувався з цього приводу з мiсiс О’Тулл.

Я виїхав у Мнайдру рано-вранцi й не застав там жодного туриста (щоправда, тут практично нiколи не буває штовханини, як, скажiмо, у Луксорi чи нiльськiй «Долинi мертвих»). Я сiв у центрi трилисника й заплющив очi. Тиша стояла така, наче перебуваєш у серцевинi сонячної кулi. За кiлька хвилин моє тiло немов набуло округлостi, втратило контури й нагрiлося зсередини. Я був упевнений, що просидiв усього кiлька хвилин, але коли глянув на годинник, на свiй подив виявив, що час наближається до полудня, а довкола мене вже блукають туристи… Чи була в тому магiя, не знаю. Може, i справдi час у цьому мiсцi зупиняється.

Пiзнiше я спускався в Гiпогей — такий самий храм, тiльки видовбаний у камiннi на сотнi метрiв углиб. Хтось невiдомий столiттями вгризався в острiв, аж тодi створив триярусний пiдземний лабiринт, у якому навiть кров холоне в жилах — так там зимно. Поки в мене не було роботи, я цiлими днями тiльки те й робив, що будував свої здогади з приводу побаченого, i навiть погано спав ночами, тому що менi снилися цi люди — фанатики або генiї. Чи любили вони? Чи боялися смертi? Чого хотiли?

Мiсцевi жителi, мої сусiди, з якими я iнодi зустрiчався в пабi й перекидався незначущими фразами, були байдужiшi до всiх цих загадок. I якщо зiницi їхнi й загорялися, то лише при згадцi про золотого сокола… Першим цю iсторiю оповiв менi Аль Венетто — господар пабу, в якому я став завсiдником iз першого ж дня перебування на Мальтi. У його версiї легенда звучала приблизно так. Коли 1530 року лицарi-iоаннiти, блукальцi й вигнанцi, одержали притулок на Мальтi з рук iспанського короля Карла I, платою за цю кам’янисту дiлянку, закинуту в Середземномор’я, той призначив одного мисливського сокола, якого лицарi повиннi були надсилати йому щороку. Впiймати й вишколити такого птаха на тi часи було справою вельми складною. До того ж, острiв лицарям не сподобався — тодi це взагалi була непривiтна скеля в морi без жодної рослини й пристойного житла. Але згодом iоаннiти, вони ж — лицарi Мальтiйського Ордену, освоїлися, навчилися давати раду стихiї, набудували мiст-фортець i так полюбили свою нову батькiвщину, що надiслали королю справдi лицарський подарунок: золотого сокола iз дiамантовими очима, iнкрустованого смарагдами, рубiнами й топазами. По дорозi в Iспанiю на корабель напали пiрати, потопили його, i золотий сокiл зник. Це сталося неподалiк вiд берегiв Мальти, тому багато тутешнiх мешканцiв дотепер уважають, що варто тiльки винайняти катер i водолазiв, як затонула коштовнiсть буде в їхнiх руках.

Наслухавшись цих байок, я й сам мiг би стати одним iз мисливцiв на золотого сокола i шукати його до кiнця днiв своїх. Усе-таки це набагато краще, нiж купувати лотерейнi квитки. Але я давно втратив смак до пошукiв пригод. Хоча золотий сокiл снився менi не рiдше, нiж мегалiтичнi храми…

А вже потiм, окрiм вiзка, пляшок i банок iз засобами для миття, якi миготять перед очима, менi практично нiчого не снилося. Та й легенду про сокола в кожному пабi розповiдали по-своєму, i я зовсiм заплутався.

Отже, пiсля роботи я найчастiше їду в ресторанчик пообiдати. Можна було зробити це й у Сент-Джулiансi, але я не люблю гамiрних мiсць — а тут цiла вулиця, на якiй ресторани щiльно туляться один до одного. I дуже багато рiзних запахiв. А на запахи я реагую, як мисливський пес.

Зазвичай я рушаю в Марсальфорн чи Рабат. У першому мiстечку в мене є улюблений ресторанчик з винарнею у внутрiшньому дворику мiської ратушi. Зовнi це звичайний двiр, обгороджений дерев’яним парканом, оповитим виноградом, усерединi — доволi респектабельний ресторан зi столами на вiдкритому повiтрi й у затемненому, стилiзованому «пiд старовину», павiльйонi. Господар Марiо привiтно посмiхається менi й запитально киває головою: «Як завжди?». У моє «як завжди» входять равiолi з начинкою з овечого сиру «рiкотта» i свiжої петрушки з томатним соусом та базилiком (це «перше»), спрут iз салатом — на «друге» i касателла (тутешнiй сирний пирiг) на десерт. Усе це, природно, супроводжується пляшкою «Пiно Ґрiджо» — сухого фруктового вина. Потiм я випиваю з порцелянового «наперстка» два ковтки наймiцнiшої кави. На все це витрачаю п’ятнадцять лiр — суму, можливо, завелику для туристiв iз колишнiх соцкраїн, але цiлком прийнятну для такого третьосортного роботяги-гурмана, як я. Адже особливо витрачатися менi нема на що.

У Рабатi я вiддаю перевагу м’ясу — тушкованому у винi кроликовi або ягнятi з грибами. За тривалим обiдом минає двi-три години (тут усе за традицiєю готується на повiльному вогнi, й у цьому є особливий кайф — мiж перемiнами страв можна почитати газету й помiркувати про життя, спостерiгаючи за галасливими компанiями туристiв), а там i до вечора рукою подати. У своєму Пачевiлi я ще встигаю випити пива в пабi чи зайти в кiнотеатр, а потiм (якщо є настрiй, а головне — бажання) забiгти до Марiї де Пiнта, дiвчини, що працює гiдом у сусiдньому готелi. Iнодi я думаю: якщо остаточно осяду тут, одружуся на нiй. А, може, й не одружуся…


***

У наступному номерi все гаразд. Одразу видно, що тут живе солiдний пан: навiть зубна щiтка — на своєму мiсцi, у скляночцi, використанi серветки, як i належить, складенi в целофановий пакетик. Я замiняю рушники й халати, проводжу по чистiй пiдлозi пилотягом i розправляю штори. У лазничцi пахне гарним одеколоном (очевидно, вiд Кензо) i — жодного недопалка.

У гостя добротне шкiряне взуття — кiлька пар вишикуванi акуратно на поличцi в передпокої. З таким самим педантизмом розкладенi на прилiжковiй тумбочцi газети, верхня з яких — «Daily news». Менi було б цiкаво попорпатись у цьому стосi, але я не маю права навiть доторкнутися до нього. Погляд мiй падає на фотографiю, що стоїть у рамцi на столi (в американцiв прийнято скрiзь тягати з собою зображення своїх родичiв) — прямо на мене дивиться нiжний виводок рiзностатевих пiдлiткiв, що оточили пишну блондинку невизначеного вiку. За їхнiми спинами виднiється двоповерховий котедж iз басейном — такi хатинки часто показують у мильних мелодрамах. Газони неправдоподiбно зеленi, небо неправдоподiбно блакитне, посмiшки — бiлозубi, немов приклеєнi до облич. Я перевертаю рамку й читаю: «З татусем — душею завжди!» — i обережно ставлю фото на мiсце.

Цiкаво, як би пiдписала менi знiмок Ася, наша зi Свiтланою донька? От кого я пам’ятаю завжди, i цей спогад — неначе ляпас. Вона, мабуть, мене ненавидить не менше, нiж її мама. Хоча зовсiм не пам’ятає… Напевно, я завинив перед нею тим, що не такий, як цей пан iз 705-го номера. Тодi, можливо, i в мене б на столi стояла така сама фотка — «З татусем…»

Замiсть цього я зробив безлiч неправильних i незрозумiлих крокiв. Адже в мене була пристойна освiта, у дипломi (цiкаво, де зараз цей папiрець?) моя спецiальнiсть означена як «програмiст», я грав у професiйнiй рок-групi, писав тексти до пiсень i статейки в центральну пресу, ховав у своїй квартирi макову соломку, працював у котельнi, сидiв у ментiвцi, брав участь у мiтингах, намагався органiзувати свiй бiзнес. Поринати в цi спогади в мене немає жодного бажання. Це було iнше життя. Я зрозумiв одне: якщо ти невдаха, тобi нiде нiчого не свiтить, хоч куди втiкай вiд себе. I все-таки прибирати в готелi ТУТ краще, нiж пiдмiтати пiдворiтнi ТАМ. Очевидно, я народився «покоївкою». I не соромлюся цього.

Пiсля кiмнати респектабельного пана я переходжу в сусiдню. У нiй iще зберiгся запах кави й легкий аромат жiночих сигарет «Vogue». У кошику для смiття — порожня пляшка з-пiд лiкеру «Моцарт» i обгортка вiд шоколадки. Тут теж, зрештою, чисто. У лазничцi розвiшено з десяток трусикiв-стрiнґiв, два купальники. На лiжку розкиданi лазернi диски — Хулiо Iґлесiас, Рамштайн, Мобi, Шакiра, англомовна Алсу. Вмiст косметички висипано на туалетний столик — очевидно, господарка квапилася. Ймовiрно, на екскурсiю. Сьогоднi групу англiйцiв везуть на Ґозо. Я єхидно посмiхаюсь, уявляючи, яку чергу до порома вони вистоять на сонцi, перш нiж їх вивалять на пляж у Меллiхе Бей. Пляжiв тут практично немає. Якщо хочеш, можеш купатися в готельному басейнi, а узбережжя скрiзь кам’янисте, з важким спуском. Щоправда, мене це не зупиняє. Навпаки, я люблю камiння й ненавиджу гладенькi пiщанi пляжi. У мене взагалi алергiя на все правильне. Правильно я буду лежати тiльки в трунi!


***

Напевно, це й зблизило нас iз Джейком Стейнбеком.

Джейк такий самий пофiгiст, як i я. Ми познайомилися на вулицi у Вашингтонi. Я щойно прилетiв з Едмонтона, й у моїх вухах iще дзенькав високий Сержiв голос: «Ти — повний кретин! Куди тебе несе? Через рiк ти будеш мати пристойний будинок. Чого ти ще хочеш? Чи ти думав, що тут не треба горбатiти?! Гадаєш, у Штатах на тебе дуже чекають?» Але я був заражений бацилою бродяжництва, таким собi комплексом Агасфера, i мене вже понесло. Одне слово, «вiтер волi вдарив йому в голову».

Америка ввiйшла в мене давно — як кiлька дiагнозiв п’ятнадцяти-двадцятилiтньої давнини: «джинси», «бiтли», «Селiнджер», а потiм так само швидко вивiтрилась услiд за мелодiєю «Наутiлуса» — «Гуд бай, Америко, о-о!» Я ще пам’ятав цю дивну тугу за краєм, де не був нiколи. Першого ж дня у Вашингтонi (тодi в мене ще були якiсь грошi, заробленi в телекомунiкацiйнiй компанiї) я засвiдчив своє перебування на континентi, купивши кiлька статуеток племенi майя китайського виробництва i зробивши характерний знiмок — навпочiпки на брукiвцi перед Вайт-хаузом. Мене здивувало скупчення народу в скверi перед резиденцiєю Президента — здається, мiтингували турки. Тут же, зовсiм не звертаючи уваги на «народнi хвилювання», iншi громадяни здiйснювали вечiрнiй моцiон i займалися вправами прямо на травичцi акуратно пiдстрижених газонiв. Мiж ними снували моторнi вивiрки дивного сiрого кольору, якi нагадували пацюкiв. Утiм, пацюки теж були, вони шарудiли в кущах бiля численних пам’ятникiв. Лiтня вгодована негритянка (пiзнiше я дiзнався, що обiзвати мурина негром — найбiльша образа, краще говорити «чорнi»), угледiвши мене, жалiбно заголосила, протягаючи до мене руку з картонною коробкою, в якiй задзвенiв дрiб’язок: «Сер, сер, плiз…» Не встиг я вчинити акт милосердя, кинувши їй кiлька центiв, як за пазухою в муринки задзвенiла мобiлка. Забувши про мене, вона вiдразу щось весело забелькотiла в слухавку.

Контрасти чатували на кожному кроцi: просторi вулицi з адмiнiстративними монументальними будинками (якi дуже нагадували будiвлi часiв сталiнiзму) й iдилiчнi приватнi котеджики за вишуканими низенькими парканами, порожнеча вулиць i безлiч готелiв, осяяних усiма кольорами веселки. Я зовсiм не уявляв, що буду тут робити, окрiм як здихати вiд туги, — аж доки на перетинi «стрiт» i «авеню» (номерiв не пам’ятаю) зупинився бiля вуличного саксофонiста. На мiй шалений подив, вiн грав джазову версiю хоралу Баха! Уперше ця рiч пролунала в серединi 60-х у виконаннi музиканта i кандидата якихось там наук Новосибiрського унiверситету Володимира Виттиха — у мене зберiгся батькiвський запис того скандального джазового концерту, i саксофоннi пасажi мiцно врiзалися в дитячу пам’ять.

Почути їх тут у виконаннi негра — це абсолютна фантасмагорiя… Я завмер, як укопаний. Звуки музики запахли гречаною кашею з молоком, батькiвським одеколоном «Шипр» i бузком, який буяв у нашому дворi. Негр, звичайно, грав по-своєму. I хорал так не в’язався з його червоною плетеною шапочкою, зеленим шарфом i широкими зашмульганими штанами.

— Звичайно, це не Дейв Брубек, але цiлком пристойно… — почув я голос поруч iз собою.

Бiля мурина стояло тiльки двоє роззяв — я i неохайний на вигляд хлопець, пошарпанiсть якого, втiм, при уважному розглядi коштувала вельми недешево. Я зиркнув на нього i зрозумiв, що вiн вирiшив продемонструвати свої знання саме передi мною.

— Дейв Брубек як джазовий пiанiст нiчого не вартий без саксофона Ван Крайтена, — нiби мiж iншим парирував я. — Голландцi взагалi великi фантазери…

Хлопець поглянув на мене з цiкавiстю. Менi теж було незвично перекинутися словом з незнайомцем, тому що тут зовсiм не прийнято звертати один на одного увагу. Посмiхатися на всi тридцять два — так, безупинно повторювати «iкск’юзмi» — будь ласка, а от звертатися до незнайомцiв… На це був здатний тiльки Джейк Стейнбек. I йому тут було так само хрiново, як i менi, з тiєю лише рiзницею, що ввечерi, пiсля концерту в нiчному клубi, вiн летiв у свiй Лос-Анджелес.

Природно, вiн потяг мене з собою. По дорозi ми зупинялися в трьох пабах, запекло сперечаючись про переваги фрi-джазу i принципи iмпровiзацiї, я щось молов про Лундстрема i Кролла, а вiн iз пiною на губах вiдстоював новаторство Орнетта Колмана. Одне слово, наприкiнцi вiн раптом зовсiм непатрiотично запитав:

— А що ти робиш у цьому довбаному мiстечку? Тут нудно. Їдьмо зi мною в Лос-Анджелес.

Якби я писав роман, то наступним рядком було б: «…i ми поїхали в Лос-Анджелес»…


***

Я вже звик спати по п’ять-шiсть годин. Прокидаюся досить легко, гнаний страхом спiзнитися на ранкову перевiрку. Пан Нiколас Пiро, наш педантичний розпорядник, не любить, коли хтось iз покоївок запiзнюється. I терпiти не може запухлих заспаних облич — за це не раз дiставалося моїм колежанкам. Але тiльки не менi.

На моєму обличчi практично нiколи не буває вiдбиткiв бурхливої ночi. Зате мої мальтiйськi подруги вранцi постiйно позiхають у кулачки й на ходу пiдфарбовують вуста. Менi подобаються мальтiйки, хоча їхнi обличчя зазвичай такi схожi одне на одне: смаглявi, трохи видовженi, з мигдалевими очима i бровами-дугами. Майже всi вони — чорнявки.

Деякi з моїх спiвробiтниць ще й навчаються в унiверситетi. Марґо й Елiзабет — на медичному факультетi, Сiбiлла — майбутнiй журналiст, iншi, тi, що старшi, закiнчили щось на зразок нашого технiкуму готельного господарства i, звiсно, гнуть кирпу. Сiбiлла — єдина, хто завжди говорить зi мною англiйською, знаючи, що мальтiйська моя ще кульгає. Це Сiбiлла навчила мене iдеально вирiвнювати краї ковдр i натягати наподушники, спочатку вивернувши їх. До всiх цих премудростей я б нiколи не дотумкав самотужки.

Пiсля прибирання ми часто п’ємо з нею каву в Аль Венетто i теревенимо про те, про се. Розмова майже завжди зводитися до Голiвуду. Сiбiлла нездужає на кiноманiю й нiколи не була в Лос-Анджелесi, тому менi доводиться безлiч разiв описувати це мiсто, щодня додаючи до своєї розповiдi новi барви. «А ти був на врученнi «Оскара»?» «Бачив Мадонну?» А потiм плине нескiнченний перелiк акторських iмен, такий нескiнченний, що я тiльки встигаю лiниво кивати, зовсiм випадаючи з реальностi…

Лос-Анджелес справдi виявився набагато веселiшим вiд Вашингтона. Я навiть здивувався самому собi: чому я вiдразу не взяв квиток саме сюди? Напевно, хотiв подивитися на столицю, не знаючи, що найцiкавiше вiдбувається не в нiй. А може, ще й тому, щоб ото так випадково зустрiтися зi старим Джейком. Напевно, мене вела сама доля…

Джейк узяв мене пiд свою опiку. Ми виявилися дуже схожими. Вiн, як i я, безпутно вбивав час, iз тiєю лише рiзницею, що в нього водилися грошi, й убивав вiн той час iз великим задоволенням — як справжнiй гурман. У нього була своя рок-група — не генiї, звiсно, але жили хлопцi весело i грали гучно. Мене оселили в комунi богемних молодикiв без царя в головi — таких багато паслося навколо Голiвуду: початкiвцi-сценаристи, актори, рiзнi тусiвники, що присiли на наркотик кiно, а то й просто — на наркоту. Мiсто ангелiв гiпнотизувало своєю розкiшшю й вабило якнайскорiше обпекти крильця. Але тiльки не мене. Я був простим спостерiгачем. I цим, мабуть, сподобався Джейковi. Особливо ж пiсля того, як узявся за старе i зварганив кiлька невибагливих текстiв у стилi совдепiвського концептуалiзму — щось напiвбезглузде про «козлика в туманi», «пiонерськi багаття» i «торбу Горбi». Хоч як це дивно, ця каламуть була сприйнята «на ура», i Джейк навiть виплатив менi гонорар! Пiзнiше я змiг винайняти квартиру i спостерiгати з її вiкна за вiндсерфiнгiстами, якi затято скачуть по хвилях, пити каву в артистичнiй забiгайлiвцi i навiть бачити просто перед носом якого-небудь Джоннi Деппа у тренувальних штанях.

Джейк допомiг менi оформити пристойнi документи, облаштувати фiктивний шлюб iз жiнкою, яку я бачив двiчi: при оформленнi нашого союзу i при розлученнi. Вона була тiлистою i рудою. Джейк називав її «маленькою». Я не планував назавше оселитися тут, i зрештою нудотний запах iз кондитерських i кав’ярень добряче менi набрид. Якщо ти не маєш власної хати, який сенс у постiйному мiсцi проживання? Менi завжди здавалося, що Дiм — це те мiсце на землi, де ти почуваєшcя в повнiй гармонiї з усiм, що тебе оточує. Навiть якщо це — смiттярка. Тут же все було занадто красивим i барвистим, окрiм того, атмосфера була до знемоги наелектризована мiльйонами несправджених надiй. Ба бiльше: нездiйсненними обiцянками вiчного раю, заради якого тут животiли потенцiйнi стоматологи, слюсарi п’ятого розряду, фiзики, хiмiки, домогосподарки, виховательки дитячих садкiв, юристи, кухарi, розповсюджувачi газет… I всi вони мрiяли потрапити мiж колiщат кiноiндустрiї. Хто б мiг подумати, що цей едем зароджувався майже по-бiблiйному, коли 1781 року iспанський губернатор Фелiпе де Невi спрямував на дикi калiфорнiйськi землi 11 чоловiкiв, стiльки само жiнок (очевидно, їхнiх дружин) i 22 їхнiх нащадки.

Як справжнiй зануда, я просиджував у бiблiотецi Гантiнґтона i був, мабуть, єдиним з усiх, хто мiг достеменно вiдтворити iм’я жiнки, на честь якої була названа ця мiсцевiсть. Я й зараз можу його повторити скоромовкою: Ель Пуебло де Нойстра сеньйора да Рейна де лос Анджелес! Цiкаво, чи знає про це Джоннi Депп?


***

У мене немає минулого. Менi нема про що шкодувати. Усе, про що я мiг би згадати, залишилося по той бiк життя i схоже на останнi кадри з фiльму Тарковського «Солярiс»: будинок у саду посерединi стуманiлого океану, батько, який пiдрiзає гiлля дерев, пес Салтан, солодкий дим над мiдною мискою, у якiй вариться вишневе варення… Усього цього немає нiде. Навiть у снi, тому що таких снiв менi не сниться, а якщо все це воскресає в пам’ятi, можна просто збожеволiти. Колись менi важко було сприйняти цi «нiде» i «нiколи», поки цi поняття не поширилися на мене самого. Всерединi я теж залитий бетоном. Я повинен працювати, їсти, спати, дивитися телевiзор i справно оплачувати свiй побут. Якщо мiй дiм де-небудь iснує, вiн — усерединi мене. На картi його немає. Та й не люблю я географiї, не люблю задумуватися над своїми перемiщеннями й дивними викрутасами долi. Iнакше написав би великий роман, а не грався словами на сторiнках цього записника, подарованого менi доброю Сiбiллою. Крiм iсторiй про Голiвуд, вона змушує мене повторювати розповiдь про моє падiння в море з «Сесни» Бо Дерiка. Навiть блокнот оцей подарувала для того, щоб я описав усе на паперi. Вона вважає, що в мене є журналiстський дар, i сподiвається, що вiн розвиватиметься. Навiть пообiцяла допомогти з публiкацiями в мiсцевiй пресi. Але менi це зовсiм не цiкаво. Не бачу сенсу. Колись менi справдi хотiлося побачити своє iм’я надрукованим. Потiм я бачив його безлiч разiв, перш нiж остаточно втратив смак до такої слави. А тим бiльше — тепер, особливо — тут. Отже, отже…

Сьогоднi чудовий день. Легкий вiтерець мандрує вулицями — вiн не здiймає хмар пилюки й не волочить за собою шлейф iз обгорток вiд морозива чи розiрваних листiв. Ця кам’яна скринька iдеально чиста. Тiльки свiжiсть та стерильний порядок зовнi й усерединi. Неначе в цьому мiстi й у всiй країнi порядкує такий самий невидимий прибиральник, як я.

Увечерi ми з Марiєю домовилися сходити в кiно на «Фореста Ґампа» з Томом Генксом. Я бачив цей фiльм у Лос-Анджелесi, вiн не новий, але я залюбки подивлюся його знову — менi подобаються такi диваки. Та й двi години мовчання нам iз Марiєю не завадять, iнакше доведеться розмовляти, i розмова, як завжди, зведеться до знайомства з її родичами. Навiщо їй це треба, не втямлю. Адже й козi зрозумiло: нiхто з них не зрадiє.

Взагалi, я помiтив: багато жiнок вважають знайомство з родичами ритуалом, який скрiплює стосунки. Зi Свiтланиними, наприклад, я познайомився чи не другого ж дня. Партiя в шахи з татом i мамине малинове варення, що його я змушений був вихваляти, утричi прискорили наступнi подiї. Грати в шахи й пити чай тут, на Мальтi, менi зовсiм не хочеться. Марiя не дуже красива. Тому вона — зi мною. На Сiбiллу, наприклад, я не замiряюся, у неї без мене вистачає кавалерiв.

Iнодi менi хочеться стрiпнутися — не фiзично, звичайно, а морально, зсередини. Але найбiльше, на що я здатен, — млявi спогади, вiд яких хилить у сон. Сон — найкращi лiки вiд життя. Ввi снi я дiю. То тiкаю вiд якихось бандюкiв, то полюю на Йєтi, а найчастiше — пливу, захлинаючись водою i самотнiстю. Як тодi…

Сьогоднiшнiй ранок схожий на тисячi iнших. Голюся, розкошую пiд душем, п’ю каву, виходжу на майдан, стою в шерензi колежанок, упiввуха вислуховуючи монотонну тираду пана Нiколаса, пiднiмаюся лiфтом на сьомий поверх, штовхаючи перед собою вiзок iз комплектами бiлизни.

I знову: кiмната-бедлам зi шприцами й недопалками, кiмната-офiс iз фотографiєю гладких американських тiнейджерiв, кiмната-будуар з розкиданою на лiжку бiлизною.

А це щось новеньке! У 713-му — дивний запах. Вiн не задушливо нудотний, не алкогольний — найiмовiрнiше, дорожнiй. Так пахнуть валiзи, що побували в багажному вiддiленнi. Пара кросiвок, недбало кинута бiля дверей. Очевидно, когось оселили тут учорашнього вечора. Ще хтось приїхав гризти каменi… Подивимося…

У номерi напiвтемрява, подвiйнi штори щiльно запнутi, один iз торшерiв увiмкнений, кран у лазничцi пiднятий, i з нього тоненьким струмком тече вода (це означає, що тут оселився тюхтiй). Лiжко, на мiй великий подив, застелене, на журнальному столику — стосик рекламних проспектiв i журналiв (не торкнутий), на спинках стiльцiв нiчого зайвого не висить. Бiля дзеркала акуратно розставлена косметика. Нормально. Тут досить лише пройтися пилотягом по килиму. На лiжку мою увагу привернула розкрита книжка — добряче пошарпана, з пожовклими сторiнками. Я не можу втриматись i заглядаю в неї… Принаймнi можна з’ясувати, якої нацiональностi новий гiсть, вiрнiше — гостя. Оце так! Я навiть присiдаю на краєчок лiжка. Це — «Три товаришi» Ремарка! Причому таке саме старе видання 64-го року, яке було й у нас удома. Ну хiба не жах! — я зовсiм одвик вiд рiдної кирилицi.


«… Ленц спрагло дивився на батарею пляшок.

— Чи не скрутити нам шию однiй iз них?

— Це повинен вирiшити Роббi, — сказав Кестер. — Людина одержала подарунок, а ти до неї з такими прозорими натяками. Некрасиво це, Ґотфрiде.

— А змушувати дарувальникiв здихати вiд спраги, по-твоєму, красиво? — вiдповiв Ленц i вiдкоркував пляшку.

Вiдразу майстерня сповнилась ароматом рому.

— Святий Мойсею! — вигукнув Ґотфрiд.

Ми почали принюхуватися.

— Не запах, а просто якась фантастика, Отто. Для гiдних порiвнянь потрiбна найвища поезiя…»


Вiдчуття було таке, нiби хтось устромив залiзну палю в моє забетоноване нутро й намагається розколупати цей монолiт. У мене навiть зуби звело. Три товаришi… Я, Дмитрик i Серж… Однокласники. Потiм — одногрупники. Дмитрик щез першим — у горах, десь на Тянь-Шанi, його тiла так i не знайшли. Вiн був одержимий iдеєю зустрiти Снiгову людину i, як розповiдали пiзнiше тi, хто покинув його в горах, Дмитрик, дiзнавшись про закiнчення експедицiї, вирiшив шукати сам. Пiзнiше я багато разiв переглядав вiдомi невиразнi кадри з зображенням йєтi, й менi спадало на думку, що Дмитрик зрештою знайшов цих iстот i просто не захотiв повертатися. Може, вони були кращi вiд нас… Серж процвiтає в Едмонтонi з дружиною-мулаткою i трьома дiтьми.

Про себе взагалi помовчу. Нiчого доброго…

Я не помiтив, що пробув у номерi бiльше часу, нiж належалося. Схопився, як ужалений, молячи Бога про те, щоб господарка книжки не зайшла до кiмнати; швидко вичистив килим, витер пилюку, перестелив простирадла, iдеально розрiвняв поверхню ковдри й так само дбайливо поклав на мiсце книжку. Менi було шкода випускати її з рук: вона була як жива. Менi хотiлося сховати її пiд полу робочої куртки й забрати з собою. Двi хвилини в мене залишилося на лазничку. Там теж було вiдносно чисто. Я замiнив рушники, розклав на поличках мило, шампунь та iншi дурницi. Кинувши останнiй погляд на результати своєї роботи, я помiтив, що бiля дзеркала лежить зворушливий тюбик зубної пасти, перечавлений у «талiї«. Дивина! Саме за це я одержував прочухани спершу вiд матерi, пiзнiше вiд Свiтлани, але так i не позбувся цiєї звички, яка дратувала всiх моїх жiнок, — вичавлювати тюбик вiд середини…


***

О третiй годинi ночi я вийшов вiд Марiї де Пiнта. На сон менi залишалося години двi-три. Вулицi все ще були переповненi людьми — переважно молоддю — i гули, як вулик. Дверi дансингiв були вiдчиненi навстiж i, як завше, в темних залах товклося чимало народу. Я подумав, чи не краще менi просидiти в пабi цi нещаснi двi години, адже все одно не висплюсь. Я завернув до Аль Венетто. У нього на околицi було тихiше, нiж у центрi, та й публiка солiднiша. Вирiшив пити «Grand marnier», — як найостаннiший сноб, а ще купив i синiй «Gauloises». Перед Марiєю я почувався негiдником, адже буквально п’ятнадцять хвилин тому затято вiдмовлявся пройтися з нею куди-небудь, присягнувши ледве не на Святому Письмi, що пiду просто додому. Якщо вона зателефонує, докорiв не уникнути. Хiба що збрешу, нiбито приймав душ i не чув дзвоника. Симпатяга Аль радiсно замахав руками понад шинквасом i зацокав язиком, коли я, замiсть звичного пива, замовив «Grand marnier».

— Що сталося? — спiвчутливо запитав вiн.

Я зморщив чоло, намагаючись згадати, що ж сталося. I що взагалi могло статися?…

— Принеси другу чарку для себе, — сказав я. — Випий коньяку, якщо хочеш. Я пригощаю.

Його нiколи не треба було просити про щось двiчi. Аль оглянув зал — чи все в порядку? — i присiв за мiй столик.

— Ти читав «Трьох товаришiв»? — запитав я.

— Трьох? Товаришiв? — Аль утупився поглядом у стелю i кiлька хвилин зосереджено мовчав.

— Не напружуйся, Аль, це я так… Питання чисто риторичне.

— А що це за товаришi такi? Чим вони знаменитi?

— Та нiчим. Просто це гарна книжка, я її читав дуже давно. Навiть забув, коли…

— Ти що, знудився? — в нього була приголомшлива риса — вiн завжди вцiляв у «яблучко», причому зовсiм випадково. Напевно, вiн мiг бути першокласним снайпером. — Тобi тут не подобається, Майкле? Тобi потрiбно розпружитися, зайнятись якоюсь чоловiчою справою. Хочеш, я познайомлю тебе з Еджiдiо?

— Хто такий Еджiдiо? — спроквола запитав я.

— Еджiдiо-акула.

— Чому — «акула»? — я зовсiм забув, що тутешнi мешканцi за традицiєю дають один одному рiзнi прiзвиська.

— Його дiд на початку 40-х пiймав бiля цих берегiв здоровенну акулу, — пояснив Аль.

— Он як… То що ж це за Акула?

— Мiй сусiд. Професiя в нього цiкава, не порiвняєш iз нашими, — вiн пiдводний археолог.

Це було дивно, адже тут iще стiльки всього недослiдженого на сушi. Я часом дивувався, що ведеться так мало археологiчних дослiджень, тодi як копати можна було в кожнiм дворi, на кожнiй вулицi, вже не кажучи про безлюднi мiсця. Той самий Гiпогей, пiдземний храм, про який я вже оповiдав, знайшли, коли якийсь пан почав розбудовувати свiй льох!

— Вiн займається дайвiнгом? — не зрозумiв я.

— Та нi! Дайвiнг — це для туристiв, а Еджiдiо-акула пiднiмає затонулi кораблi. Знаєш, скiльки їх тут?! — Аль знову зацокав язиком. — Акула малює мапи, а потiм працюють водолази. Але я скажу тобi, Майкле, по великому секрету — вiн, Акула, шукає золотого сокола.

Я вже звик до таких розмов, бо чув їх постiйно, в рiзних варiантах, — варто було лише засiсти в пабi, де пiсля роботи збираються мальтiйцi.

— Приходь до мене якогось вихiдного. Їй-Богу, Еджiдiо — цiкавий хлопець, а я, знаєш, не дуже знаюся на всяких тонкощах, менi важко балакати на деякi теми. Та й нiколи.

— Дякую, Аль, як-небудь зайду, — я раптом подумав, що, мабуть, мене тут вважають щонайменше дивним, а може, навiть «голубим». Я вдячний усiм, хто не вiдштовхнув мене, прийняв майже як свого. Я навiть став схожий на корiнного мальтiйця — хiба що вищий на зрiст, а ще волосся, яке має дурну здатнiсть вигорати на сонцi. У мене теж з’явилося прiзвисько — «водожер», не дуже благозвучне, але цiлком справедливе: коли мене припхали на цей берег, я був майже непритомний. Прiзвисько — це вже дещо, це майже як громадянство, навiть важливiше. Це — статус iз можливiстю надбати оселю й нащадкiв, яких так само будуть iменувати «водожерами», праправнуками Майкла-водожера. Можливо, це непогана перспектива…

Я замислився. Менi раптом страшенно захотiлося згадати, що вiдбувалося в книжцi пiсля уривка, що його встиг пробiгти очима в 713-му номерi. На подив, я нiчого не мiг згадати, все поставало в уявi на рiвнi асоцiацiй: автомобiльна майстерня, дощ, ром, дiвчина, що потiм померла… Я вирiшив завтра ж пiти в букiнiстичну крамницю й розшукати там цю книжку. Напевно, в англiйськiй версiї вона виглядає краще, нiж оте зашмульгане видання.

Через двi-три години протилежний берег, який було добре видно з вiкна, зрожевiв, а моя пляшка спорожнiла. Аль Венетто вже шкрiб вiником по пiдлозi. Свiтанок тут якийсь незвичайний — острiв наче пiдiгрiвався i пiдрум’янювався зсередини, мов яблучний пирiг у духовцi. Бiлястi кам’янi мури, що охолонули й потьмянiли за нiч, наливалися теплом, набуваючи медвяного вiдтiнку, а верхiвки веж покривалися зацукрованою сонячною скоринкою.

Сьогоднi я вперше не голився i не стояв пiд душем — треба було йти на працю просто звiдси, з бару. По дорозi звернув на кам’янистий майданчик перед морем, роздягнувся, поквапом пiрнув у прозору прохолодну воду. Якщо пан Пiро не помiтить невеликої щетини i трохи запалих очей, усе обiйдеться. А вдень я пiду додому й вiдiсплюся.


***

У службовiй кiмнатi дiвчата вже перевдягалися, поправляли зачiски й укомплектовували вiзки. Настрiй у них був гарний — попереду вихiдний.

— Що робиш завтра? — запитала мене Сiбiлла. — Хочеш, поїдемо з нами на Комiно, попiрнаємо? Вiзьмеш iз собою свою дiвчину.

— Дякую, Бiллi, ти справжнiй друг, — вiдповiв я. — Але я, мабуть, буду вiдсипатися.

— Як знаєш. Але врахуй — пропозицiя чинна до завтрашнього ранку! Ти готовий? Пiднiмемося разом?

— Авжеж!

Я швидко накинув бiлу бавовняну куртку, i ми рушили до службового лiфта: Сiбiллi — на п’ятий, менi — на сьомий. Дверi дзеркальної кабiни безшумно вiдчинилися перед нами.

— Слухай, — менi раптом дуже захотiлось її про це запитати, але я не знав, як правильно сформулювати запитання, щоб воно не здалося дивним. — А тобi доводилося знайомитися з гостями нашого готелю?

Сiбiлла здивовано позирнула на мене.

— А навiщо? Для чого вони менi? Все одно тут зазвичай не дають чайових, адже наш готель працює за схемою «all inclusive». А що?

— Так… Iнодi менi просто цiкаво, за ким ми прибираємо? Хто вони? Вiдкiля?

— Я про це не задумуюся. Нiчого цiкавого. Туристи, бiзнесмени, науковцi, божевiльнi пiрнальники… Вавилон! Ну, менi пора! Не забудь: пропозицiя чинна!

— Хай щастить!

Дверi лiфта м’яко зачинилися за нею.

…У 713-й я ввiйшов, ледве волочачи за собою проклятий вiзок. Ба, тут узагалi не було чого прибирати! Уперше зi схваленням i зловтiхою я впiймав себе на тому, що в менi зароджується пофiгiзм. Менi тiльки було цiкаво, де книжка. Цього разу я знайшов її на дзеркальному столику, у нiй була закладка, пересунена десятьма сторiнками вперед. Не густо. Очевидно, панi не надто швидко читає. Звiсно, хiба сюди приїжджають для того, щоб читати, а тим бiльше — перечитувати? Те, що книжку взяли перечитувати, у мене не викликало жодного сумнiву. Якщо, звичайно, її господарцi не п’ятнадцять рокiв. А це, судячи з добору косметики, малоймовiрно. Я швидко застелив лiжко, не надто дбаючи про iдеально гладеньку поверхню ковдри (для громадянки з колишнього Союзу — зiйде!), витрусив у пакет умiст кошикiв для смiття, змахнув неiснуючий пил. I, як злодюжка, вiдкрив книгу. Тепер головний герой сидiв у кондитерськiй i сперечався з товстою бюргершею… Я позирнув на попiльницю. Помiтив: там лежали обгортки вiд льодяникiв «Барбарис». Я ще пам’ятав цi червонi довгастi ягiдки, намальованi на срiбному тлi. От тiльки смак геть забув. Далi на мене чекало ще одне маленьке вiдкриття: кiлька таких самих обгорток були складенi «корабликами». Та що ж це?!

Я теж любив так робити в дитинствi. Викидати фантики лiнувався й майстрував iз них «кораблики». Їх у мене була цiла армада — з «Ведмедикiв на Пiвночi», «Гулiверiв», «Рачкiв». Пiзнiше я ненавидiв усе солодке.

Попiльницю я витрусив i замислився: чи викидати «кораблики»? Потiм рiшуче згрiб їх у кишеню.

Уже спускаючись лiфтом, згадав, що забув закрити книжку.


***

Удома, ледь кивнувши мiсiс О’Тулл, яка сидiла при входi, я вiдразу ж звалився на лiжко. Мiй органiзм перестав витримувати такi навантаження — безсоннi ночi плюс прибирання п’ятнадцяти кiмнат. Очевидно, я катастрофiчно старiв. Колись я мiг не спати кiлька дiб: вiдсиджував обов’язкових вiсiм годин на службi, грав у клубнiй дискотецi на «Електронi» й «водив козу» до ранку, а потiм знову йшов у свiй НДI.

Заснув я вiдразу. Менi снився Дмитрик, який обрiс шерстю. Вiн стояв посеред залитої сонцем лiсової галявини, поруч бавився виводок волохатих дитинчат.

— Дмитрику, ти живий? — запитав я.

— А ти? — просвистiв йєтi й простягнув до мого обличчя пелехату руку — вона була м’якою i прохолодною. — Дай менi що-небудь…

Я полiз до кишенi — там були тiльки зiжмаканi фантики. Я ще хотiв щось запитати, але зненацька зрозумiв, що не можу розмовляти з Дмитром його мовою.

— Do you speek Еnglish? — дурнувато пробурмотiв я.

Йєтi-Дмитрик щось просвистiв i, пiдхопивши дитинчат на могутнi плечi, пiшов, проламуючи густi заростi барбарису…

— Мiстере Майкле! Мiстере Майкле!

Я прокинувся вiд стукоту в дверi.

— Майкле, до вас прийшли!

У скронях гупало з не меншою силою. Я звiвся й вiдчинив дверi. Щаслива бабуся О’Тулл стояла на порозi, притискаючи до грудей букетик польових квiтiв нудотножовтого кольору, за її спиною стояв Аль Венетто з якимось засмаглим незнайомцем у вилинялих бриджах.

— Заходьте, — розпорядилася мiсiс Стефанiя. — Гостi в цьому будинку — велика рiдкiсть!

Вона ще хвилину покрутилася в кiмнатi, навiть пiдбила мою подушку й гордо вiдбула на свою позицiю — у крiсло в патiо.

— Сьогоднi до восьмої в пабi працює Марґа, — винуватим тоном почав Аль. — А ми от вирiшили зайти провiдати Майкла-водожера… (усвiдомлюючи певну незручнiсть вiд раптового вторгнення, Аль вирiшив називати мене шанобливо — у третiй особi). — Заходь, Еде!

Не було на те ради. Я зрозумiв, що Аль таки вирiшив нав’язати менi знайомство з Акулою. Хлопець у бриджах ввiйшов у кiмнату.

— Це — Еджiдiо-акула, це — Майкл-водожер! — представив нас Аль.

Акула був схожий на кiношного плейбоя: волосся в нього теж було вигорiле, шкiра — дублена водою i сонцем, м’язи так i перли з футболки непевного кольору.

— Я рiдко буваю в мiстi, — сказав Еджiдiо, тиснучи мою долоню. — Переважно живу на яхтi, а з вами давно хотiв познайомитися. Ви, кажуть, росiянин?

— Нi, — вiдповiв я. — Я — українець. Мешкав колись у Києвi.

— О! — чомусь зрадiв Ед. — «Динамо»? Чорнобиль? Андре Шевченко?!

Менi стало нецiкаво. Я мiг би додати до цього перелiку ще десяток iмен i подiй, але навiщо? Нехай буде «Динамо»…

Яка рiзниця?

Менi було нiкуди посадити непрошених гостей, а в холодильнику, наскiльки я пам’ятав, було тiльки двi банки пива. Сьогоднi я навiть не їздив обiдати. Навряд чи це були тi гостi, що приносять iз собою пиво з рибою чи горiлку iз солоними огiрками.

— Може, вийдемо, повечеряємо? — запропонував я.

— Тодi я запрошую! — Ед-акула з полегшенням пiднявся зi стiльця, що вочевидь був йому затiсний.

— Ходiмо до мене! — сказав Аль Венетто. — Менi все одно через пару годин треба замiнити Марґу…

Але йти в паб, де я просидiв усю минулу нiч, зовсiм не хотiлось, уже краще з’їздити в Рабат. Очевидно, Еджiдiо теж не влаштовувала перспектива там сидiти, бо вiн запропонував узяти пива й рушити на його яхту.

Аль Венетто категорично вiдмовився. Марґа була його дружиною i нiзащо не погодилася б стримiти в пабi до ранку, а на менше, мабуть, Аль i не розраховував. Тому вiн зажурено поплентався уздовж Рiа-плаза на околицю Сент-Джулiуса, а ми з Еджiдiо впiймали таксi й поїхали до бухти Блакитний грот, де швартувалася його яхта. Я вiдчував себе дещо незручно. Це була перша людина, що захотiла познайомитися зi мною. Я забув, про що можна розмовляти з незнайомцем, хоча Еджiдiо-акула здався менi простим i не зарозумiлим, а головне — небалакучим.

Яхта стояла не на причалi, а бовталася, припнута до каменя, що стирчав iз води. Вона була невелика, але стiйка, чудово обладнана для далеких мандрiвок. Обшита деревом каюта була начинена рiзноманiтними мапами, вражала небаченими досi водолазними прибамбасами, включно з пiдводною вiдеокамерою. Ми розташувалися на палубi, на теплих дошках, i господар виставив на iмпровiзований стiл пиво, впiйманого на вудку спрута й купу чiпсiв. Яхта погойдувалася на легких хвилях i, хоча сонце хилилося до заходу, пiд яхтою проглядалося бiлiсiньке пiщане дно, схоже на пустелю.

— Тут метрiв iз десять глибини, — помiтивши мiй погляд, сказав Еджiдiо-акула.

— Облиш, не бiльше п’яти… — кинув я.

Ед спритно жбурнув менi банку з пивом. I ми ще кiлька хвилин iз задоволенням поглинали прохолодний напiй, потiм захрумтiли чiпсами, i я подумав, що вже краще б ми поїхали до Марiо в ресторан. Там принаймнi можна було б замовити горiлку… Не люблю я починати знайомство зi слабких напоїв, пiсля них на мене навалюються туга й нiмота.

— Аль сказав, що ви займаєтеся пiдводною археологiєю… Напевно, цiкаво?

— Так, складаю карти мiсцевостей, де затонули кораблi. Якщо бували в археологiчному музеї у Валлеттi, може, бачили, скiльки там усякої всячини пiд склом — це моїх рук справа, — вiн говорив привiтно й охоче. — Взагалi, iсторiя — мiй пунктик. На жаль, на це немає грошей, скiльки треба, тому багато що з мальтiйської минувшини ще не дослiджено…

— Так, мене це спершу дивувало…

— Нiчого дивного: у нас занадто мало своїх фахiвцiв, здебiльшого працюють ученi-iноземцi. А ви як сюди потрапили? Аль розповiдав якiсь небилицi.

Я вийняв пачку сигарет i простягнув її Еджiдiо, але той заперечливо похитав головою i (так я й думав!) дiстав люльку. Сонце швидко падало в море, i вода, здавалося, була пiдсвiчена зсередини рiвним синiм свiтлом.

— Аль любить розповiдати небилицi… Про вас, наприклад, вiн говорив, що ви шукаєте золотого сокола.

Я не був налаштований на спогади. Вечiр уповзав у мене, як вуж, i я щодалi бiльше злився, що не здогадався купити хоча б коньяку.

— Я його майже знайшов, — пiдморгнув менi Ед. — Тiльки не тут, — вiн кивнув на море.

— Де ж?

— Вам це справдi цiкаво? — очi його спалахнули, як у людини, одержимої нав’язливою iдеєю. Скiльки разiв менi випадало бачити такi очi в письменникiв, якi не вiдбулися, готових годинами говорити про свiй ненаписаний шедевр. — Усi мене вважають трохи ненормальним, — завваживши мiй насторожений погляд, продовжував Еджiдiо-акула. — Але найнесподiванiшi вiдкриття вiдбуваються саме випадково. Якщо тiльки йдеш до них з дитинства. Я збирав iнформацiю, копирсався на днi моря, сидiв в архiвах…

— I що ж? Ви знайшли його?

— Майже. Щоправда, це поки що гiпотеза… Думаю, вiн, сокiл, зовсiм поруч. Можна сказати, у нас пiд носом. Там… — Вiн кивнув у бiк Валлетти, яка даленiла в сутiнках. — Бачите, праворуч замок? Це замок Сент-Анджело, його ще називають замком «Бiлої Дами». Зараз вiн на реставрацiї, але там живе один з мальтiйських лицарiв, що залишилися тут, — старий Кретьєн. Дуже хитрий дiд, скажу я вам! Якось менi довелося бути в нього — хотiв розпитати про деякi речi. У мене була при собi копiя старовинної лiтографiї iз зображенням цього сокола. Його розмiри я знаю напам’ять. Отож цей Кретьєн показав менi точну копiю птаха, вiдлиту з мiдi. Вона стояла у вiтальнi пiд скляним ковпаком. Мене затiпало. Мiдь не темнiє, а цей сокiл був геть чорним i ще облупився, немов його не раз лакували. Я певен, що це — оригiнал. Знаєте, колись часто маскували такi речi пiд пiдробку за допомогою зумисного грубого фарбування.

— Якщо це правда, то навiщо розповiдати про нього першому зустрiчному? — здивувавсь я.

— Ви до цього зовсiм байдужi, а ще — чужинець, — споквола мовив Ед, акуратно вибиваючи залишки попелу з люльки в целофановий пакетик. — Ви — не такий, як усi. Менi б хотiлося довiдатися про вас бiльше, нiж теревенять у мiстi.

Я сумно оглянув наше «застiлля»: пиво, чiпси, стружка зi спрута. I менi враз нестерпно захотiлося, щоб тут, як на скатертинi-самобранцi, з’явилася печена на вугiллi картопля, срiблястий, лискучий вiд жиру оселедчик, пучки свiжої цибулi, петрушки, кропу, рожево-молочний кусень молодого сала iз золотавою нiжною шкiрочкою, малюсiнькi огiрочки й пузатi лiловi помiдори «бичаче серце», кiльця домашньої ковбаски, густо начиненi зернятками гiрчицi й, нарештi, спiтнiла (бо з морозильника) пляшка «перваку», яка би плакала крижаними сльозами. Отодi, подумав я, наша розмова велася б зовсiм iнакше. Тому що я бачу — ти гарний хлопець i так само знемагаєш вiд туги за минулим чи нездiйсненним.

— Знаєш, Еде, — в мене навiть голос змiнився, i я не помiтив, як перейшов на «ти». — Я б iз задоволенням побалакав з тобою про те-се. Але все це, — я роззирнувся довкiл, — не дуже надихає. Якщо хочеш, зустрiнемося наступного вихiдного, спозаранку. Майнемо на який-небудь острiв, а застiлля беру на себе я.

Отут менi спало на думку: два чоловiки на безлюдному островi — це виглядало б доволi дивно. Зрештою, я мiг узяти iз собою Марiю (все одно не повiрить, що я проводжу вихiдний iз товаришем) i кого-небудь для Еджiдiо. Я чомусь був упевнений, що його «плейбойська» зовнiшнiсть призначена тiльки для риб, — аж надто неприкаяно вiн виглядав на своїй яхтi. Йому цiлком би пасувала, скажiмо, Елiзабет чи ще краще — Сiбiлла. Познайомитися з пiдводним археологом ця красуня не вiдмовиться, а менi буде приємно спостерiгати за нею в неробочiй обстановцi. Справа вирiшилася простiше, нiж я припускав. Еджiдiо з радiстю пiдтримав мою iдею.

Ми трохи помовчали. Як завше, мене охопили сумнiви: може, дарма все це? Будь-яка активнiсть лякала мене, а новi знайомства насторожували i здавалися безглуздими.

— Ти коли-небудь плавав з аквалангом? — пiсля паузи запитав Еджiдiо-акула.

— Не доводилося.

— А хочеш?

Я бачив, що йому страшенно хочеться зробити менi приємне, вiн вiдчув, що я трохи знiтився.

— Можна спробувати. А в тебе є акваланг?

— Авжеж! Два цiлком пристойних апарати. Правда, застарiлої конструкцiї. От тiльки костюмiв немає. Але тепер спекотно, у водi не замерзнем. Ну, то як?

— Гайда!

Ед зрадiв, заметушився, виволiк звiдкись iзнизу два жилети з балонами, маски, ласти й пояси зi свинцевими вантажами. Вiн хвилювався, немов господар будинку, що веде гостей у потаємнi кiмнати, — море було його зaмком, його обiтованою землею, i вiн хотiв, щоб вона теж припала менi до душi.

Вiн перевiрив балони. Потiм iз вправнiстю досвiдченого тренера (втiм, вiн улiтку мав приробiток iнструктора з дайвiнгу) Ед начепив на мене стрiчку з трьома свинцевими пластинками, допомiг надягти жилет iз причепленими позаду балонами. Потiм швидко екiпiрувався й сам. Перед зануренням вiн прочитав менi цiлу лекцiю, розмахуючи шлангом iз загубником на кiнцi.

— Цi «вушка» затискаєш зубами, загубник — губами, витягнутими в «рурочку», начебто вимовляєш звук «у». Дихаєш рiвномiрно. Руками не розмахуєш — працюють тiльки ноги. Якщо вода раптом потрапить у шланг, натиснеш цю кнопку — i вода видалиться автоматично. Щоб нормалiзувати внутрiшньочерепний тиск, затиснеш носа i зробиш видих. Тепер про сигнали. Якщо все гаразд, покажеш «о’кей», — вiн з’єднав вказiвний палець iз великим. — Ось так — великий палець угору! — спливаємо. Палець униз — опускаємось. Усе просто, як у Римi. Пiрнемо тут, бiля берега. Тобi для першого разу вистачить глибини. Десять метрiв улаштовує?

Мене влаштовувало. I ми пiрнули. Кiлька хвилин я пiд орудою Еда-акули вчився правильно дихати, а потiм вiн потяг мене вниз…

Вода зiмкнулася надi мною овальною блакитною банею. Я розглянувся навсiбiч. Ми буквально врiзалися в зграю срiблястих пласких риб, що металися навколо i трiпотiли плавцями, як переляканi пострiлом птахи. Я показав Едовi знак «о’кей» i вказав пальцем униз. Ми плавно пiшли до дна. Воно було пiщаним. Я лiг, як на пляжi, й розкинув руки. Виникла повна iлюзiя того, що лежу на березi. Тiльки неймовiрна тиша й рiзнобарвнi рибки нагадували, що надi мною — товща води. Якби можна було тут жити! Тихо перебирати ногами i пливти, ховатися в печерах i мовчати…

Я думав про затонулi кораблi, в каютах яких, можливо, досi висять унiкальнi картини, а в трюмах перезрiвають пляшки з вином, про величезних китiв i кораловi сади, про весь цей свiт тишi, облаштований так гармонiйно й недоступно. Ед кружляв поруч, готовий будь-якої митi прийти на допомогу. I раптом я подумав про Бо. Про те, що мiг побачити вiн в останнiй момент… Поки вода не проникла за скло, не вибила його могутнiм потоком. Я засигналив Еджiдiо: «спливаємо». Навiть ця стихiя виявилася не для мене.

Ми зринули на поверхню.

— Усе було чудово, — похвалив мене Ед. — Наступного разу повезу тебе туди, де працюю. Там є на що подивитися — пiратська каравела, а поруч — затонулий нiмецький пiдводний човен… Видовище не для людей зi слабкими нервами!

Ми вмовилися зустрiтись через кiлька днiв. Вiн залишився ночувати на яхтi, а я, подякувавши за гостиннiсть, вирушив на трасу ловити таксi.

— Ти не думай, що я божевiльний, — сказав Акула на прощання. — Iсторiю iз соколом я все одно розкручу, от побачиш. Упевнений, вiн у будинку Кретьєна.

— Гаразд, — вiдповiв я. — А за мною та iсторiя, про яку тобi щось там набрехав Аль. Розповiм усю правду, обiцяю. Бувай, Еде!

— Щасти, Майкле!

Ми розiйшлися майже друзями. Двоє дивних чоловiкiв, якi зненацька знайшли один одного. I це справдi здавалося менi неймовiрним…


***

Я помiтив, що так буває завжди: тiльки-но щось у життi з’явиться, як воно вiдразу ж тягне за собою цiлий ланцюжок подiй. Хоча я тодi ще не вважав появу землячки з її книжкою в 713-му чимось знаменним. Утiм, Еджiдiо-акула був найяскравiшим моїм враженням останнiх кiлькох мiсяцiв. Ранiше понад усе на свiтi я цiнував дружбу, потiм менi хотiлося знайти жiнку — таку, про яких пишуть у книжках, згодом я припинив пошуки. Я зрозумiв: що меншою кiлькiстю гачкiв ти причеплений до життя, то легше пливти за течiєю. Менi було б важко усвiдомлювати, що завдаю комусь незручностей i навiть страждань.

У Лос-Анджелесi в мене залишилася руда дружина, яку я тепер не впiзнав би, але її скороминуща присутнiсть у моєму життi дала менi змогу бiльш-менш вiльно пересуватися свiтом. У Києвi теж лишилася колишня дружина, яка подарувала надiю, що рiд мiй триватиме. Марiя де Пiнта, флегматична мальтiйка, створила iлюзiю причетностi до тутешнього життя. Що менi було потрiбно ще? Але дивно: запiзнавши Еджiдiо-акулу, я зрозумiв, що ще не вмер для нормальної чоловiчої дружби, а незнайомка з готелю мимоволi навiяла спогади i тривогу.

Наступного дня я почав прибирання саме з 713-го. Тепер менi вже доконче захотiлося довiдатися про його мешканку трохи бiльше. А для цього потрiбно було, наприклад, зазирнути в шафу… Такi дiї обслузi були категорично забороненi. Але я посмiливiшав. Може, пiсля знайомства з Еджiдiо-акулою. Чи то просто вiтер повiяв iз моря…

Навiть якщо господиня номера ввiйде, менi буде легко знайти з нею спiльну мову — в прямому значеннi цього слова. Я, немов злодюжка, вiдчинив шафу. Вона була напiвпорожня. На трьох-чотирьох вiшачках — якесь пташине пiр’ячко, щось невагоме в пастельних тонах. Нема на що глянути. Тiльки запах змусив мене, наче пса, нашорошити вуха: вiд одягу струменiв ледь уловимий запах бузку. Зовсiм немодний, без екзотичних домiшок, мабуть, нестiйкий, недорогий, але дуже зворушливий. Я позирнув на туалетний столик. Звiсно ж! На ньому стояли єдинi у свiтi парфуми, назву яких я знав. Вiрнiше, навiть не саму назву (вона була простою, як дверi, — «Бузок»), а фiрму або ж мiсцевiсть у Латвiї, де їх виробляють, — «Дзiнтарс».

Першi парфуми, що я купив їх… кому? Вже не пам’ятаю. Якомусь дiвчиську на 8 березня. Поки я нiс їх, сто разiв вiдгвинчував блискучу закрутку i вдихав запах. Напевно, тому вiн i врiзався в пам’ять. Потiм дарувати «Дзiнтарс», як пояснила Свiтлана, стало ознакою бiдностi й поганого виховання. Дама з 713-го цього не знала…

Мене дедалi бiльше охоплювала цiкавiсть. Менi здавалося, що книжка, «Бузок», барбариски, кораблики i зубна паста, перечавлена посерединi, — це ще не все. I що весь цей набiр знайомих реалiй — тiльки початок якоїсь складної шахової партiї, що її розпочав невидимий партнер. Я заходився шукати книжку. Цього разу знайшов її пiд подушкою, закладка пересунулась усього на п’ять сторiнок. Я бiльше не мрiяв купити цей роман в англiйському варiантi в букiнiста. Я зрозумiв, що хочу читати саме ЦЮ книгу i саме ТУТ — ось так, уривками, начебто ковтати спирт.

Прочитавши сторiнку, я вiдчув, як непереборно менi захотiлося, щоб господарка книжки довiдалася про моє iснування. Про те, що менi подобаються запах бузку, смак барбарису, ця книжка i ще багато чого iншого. Я не мiг пояснити, вiдкiля виникло це бажання, але менi захотiлося хоч чим-небудь, крiм ретельного прибирання, сповiстити про себе. Менi нiколи не хотiлося цього так сильно. Майже нiколи…

Але що я мiг зробити? Я роззирнувся навсiбiч. Зелений гребiнець, що лежав бiля дзеркала, зворушив мене до слiз, надкушений авокадо викликав шлунковий спазм, бiлi шкарпеточки, що звисали з пiдвiконня, здiйняли бурю розчулення. Невже я фетишист? Цього ще бракувало. «Старий козел!» — вилаявсь я й заповзявся з озвiрiнням вичищати зовсiм не брудний килим.

Коли номер сяяв, як операцiйна, я вже знав, що треба зробити. Як знав i те, що це може вартувати менi роботи, яка дає заробiток — 500 мальтiйських лiр щомiсяця плюс два вихiдних на тиждень i безкоштовну каву з круасанами на снiданок.

Отже, я зняв з пiдвiконня бiлоснiжнi шкарпетки, склав їх удвоє, розгладив (погладив?) долонею i поклав на нижню полицю шафи, потiм помив i наваксував взуття (це зовсiм не входило в мої обов’язки) i залишив книжку розкритою, як i минулого разу.

Усе. Тепер залишалося чекати звiльнення, якщо вона поскаржиться на «reception», що в її номерi занадто дбайливо погосподарювали…


***

…Як я i сподiвався, обидвi дiвчини з радiстю прийняли запрошення на пiкнiк. Марiя просто зшаленiла вiд цiєї iдеї, а Сiбiлла була жахливо заiнтригована: виявилося, що Еджiдiо-акула вчився разом iз нею в початковiй школi, а потiм у коледжi, тiльки на два курси ранiше. За пару днiв до призначеної дати я серйозно зайнявся заготiвлею продуктiв. Менi не хотiлося, щоб це був банальний набiр iз супермаркету чи готова їжа з мiсцевого ресторанчика, а тим бiльше — пакети з «Макдональдса». Я з’їздив на базар у Зуґрiю й купив кiлька кiлограмiв картоплi. Вона, звичайно, не була схожа на нашу — занадто гладенька, пiдозрiло свiтлошкiра, але найкраща з усього, що я побачив на базарi. Так само старанно дiбрав зелень. З оселедцем виявилося гiрше — я не мiг знайти такого, який менi подобався зi студентських рокiв. Продавалося багато рiзної риби, занадто екзотичної, яка вже добряче приїлася. Нарештi я вирiшив купити якусь свiжу рибину, що вiддалено нагадувала норвезького оселедця, i засолити її самотужки, як колись робила бабуся. На добу засипав її густим шаром солi, а потiм поклав у молоко. Зрештою, «оселедець» виглядав дуже апетитно. Я витяг iз холодильника вiскi, три пляшки вина, бляшанки з пивом, i все це впакував у великий плетений кошик.

Я пiдхопив дiвчат на розi Рiо-дель-Ґрiджо, i ми на таксi помчали до Блакитного гроту.

Еджiдiо-акула чекав нас. Замiсть вилинялих бриджiв вiн одяг джинси, а волосся перехопив на потилицi чорною гумкою. Вiн стояв на борту своєї яхти й вiтально махав руками, поки ми шкандибали по каменях.

— Привiт, Еджiдiо! — Сiбiлла легенько поцiлувала його в засмаглу щоку. — Чудовий день!

Вона була прекрасна в коротких бiлих шортах i голубiй сорочцi, зав’язанiй вузлом на тонкiй талiї. Ед потиснув їй руку, знiяковiло посмiхнувся й позирнув на мою супутницю.

— Це — Марiя де Пiнта, — вiдрекомендував я дiвчину.

Ед, виглядаючи ведмедем проти маленької Марiї, незграбно простягнув їй руку саме в той момент, коли вона намагалася пiднятись на борт яхти. Обоє хитнулись i ледве не шубовснули у воду.

Ми вирушили на острiв Святого Павла. У цей час там практично нiкого не було, хiба що дайвiнгiсти могли пiрнати з протилежного берега. Було спекотно, i спочатку ми досхочу наплавалися. Потiм я вибрався на берег, розклав багаття. Коли вугiлля почало жеврiти, кинув у золу картоплю й почав вибудовувати натюрморт. Сiбiлла приєдналася до мене, старанно заглиблюючись у священнодiйство, а Еджiдiо всiляко догоджав мовчазнiй Марiї, яка тинялась уздовж берега i вдивлялась у воду, буцiмто видовище морського дна було для неї цiлковитою дивиною.

Я розкладав харчi на бiлiй скатертинi з натхненням справжнього художника. Я ще пам’ятав, як i що повинно бути: спокусливий пагорб огiркiв, пiрамiдка помiдорiв, мальовничий «колодязь», складений iз перцю й цибулi, оселедець (вiн блищав на сонцi, як злиток золота), обставлений «Хайнеккеном». Iнший дрiб’язок я нарiзав великими, «селянськими» шматками — ковбасу, сир, хлiб… Коли все було готове, мальтiйськi аборигени замилувалися.

— Це вам не в ресторанi! — буркнув я, задоволений ефектом.

Ми налили по першiй. Причому Марiя зволила випити трохи вiскi, що геть зачарувало Еджiдiо-акулу. У мене навiть промайнула думка про обмiн. Але Марiя де Пiнта постiйно поглядала на мене якимсь винуватим вiдданим поглядом, i я засоромився своїх думок.

Оселедець був чудовий. Печена картопля зворушила до слiз, я навiть згадав про те, як «ми з пацанами тягали її з-пiд дерев’яних базарних ґрат сховища й пекли на пустирищi за нашим будинком…» Це скидалося на маячню. Мене закидали запитаннями про дерев’янi ґрати, про дитячий голод, про антисанiтарiю i пустирi. Я спасував i поступився красномовством Еджiдiо-акулi. Сiбiлла виявилася блискучим iнтерв’юером, i жодне слово з його мемуарiв не пропало марно. Виявилося, що цей смаглявий здоровань брав участь в експедицiї професора Габалла Алi Габалла, генерального секретаря департаменту старожитностей Єгипту, i був свiдком пiдняття триметрової статуї богинi Iзiди з дна бухти Абу Кiр.

— Пiдводний свiт набагато бiльший вiд нашого, — говорив Ед-акула, й очi його знову блищали, мов у безумця. — Важко навiть уявити, що глибоко пiд нами збереглися цiлi мiста з будинками, вулицями, базарами. Я бачив амфори, наповненi горiхами, цiлком придатними до їжi, дворики, у яких колись вирувало життя. Море зберiгає скульптури Праксителя, коштовностi, якi перевозилися торговельними суднами, рештки кораблiв i безлiч рiзних предметiв. Навiть законсервованi продукти харчування, що давно вийшли з ужитку! Наприклад, соус-гарум, улюблену страву легiонерiв Юлiя Цезаря — закупоренi амфори з ним пiдняли на початку двадцятого столiття бiля села Альбенга на Лiгурiйському морi. Коли я спробував його… ба, це непередавано! Це як… як випити ковток вiчностi i стати безсмертним… Але найбiльше мене там захоплює тиша. Це нi з чим не зрiвнянна тиша — вона жива. Якось я чув, як за сотнi кiлометрiв вiд мене спiває кит…

Дiвчата слухали його, розвiсивши вуха.

— А ти, Майкле, що чув ти? — тихо запитала Марiя. I я зрозумiв, що менi не уникнути розповiдi.

— Спершу скупаємося, — запропонував я. — А потiм я розпалю багаття. У нас iще до бiса випивки й закуски. Пропоную розiм’ятись.

Я бачив, що Марiя де Пiнта хоче, щоб увага компанiї перекинулася на мене. Ед iз його м’язами, мабуть, дратував її.

— Ну, Майкле, ти повинен розповiсти… — тихо сказала вона.

Я знав, звiдкiля взялося це «повинен» — Марiя захоплювалася психологiєю й була впевнена, що свої страхи необхiдно проговорювати, аби «подрiбнювати» їх i таким чином остаточно позбуватися.

Вона вважала, що мене дотепер переслiдує страх.

Але все-таки я наполiг на своєму й потягнув усiх у море.

Було вже близько п’ятої-шостої години вечора, вода знову свiтилася зсередини. Тут, бiля острова, було бiльше риб — вони зблискували в глибинi, як ножi.

Я випив чимало, але алкоголь зовсiм не брав мене. Менi, власне кажучи, не було потреби лiзти у воду. Я уявив трилер, у якому людина, що мрiє напитися, не хмелiє, — а в той самий час довколишнiй свiт занурений у наркотичний карнавал.

Ми плавали на поверхнi глибокої пiдводної ями. Еджiдiо-акула чудово пiрнав i робив широкi кола навколо Марiї де Пiнта. Трохи засмучена Сiбiлла вiдокремилася вiд компанiї, намисливши обпливти навколо найближчого гiгантського каменя, а я вийшов на берег i знову почав облаштовувати наш iмпровiзований стiл. В очiкуваннi нової порцiї печеної картоплi Ед повiв дiвчат на яхту — подивитися на снастi для пiдводного полювання й закинути з борту парочку автоматичних спiнiнгiв. Я залишився зовсiм один серед жовтих каменiв i подумав про незнайомку з 713-го. Що вона робить зараз? Найiмовiрнiше, сидить iз групою туристiв у якому-небудь респектабельному ресторанi, їсть ризотто чи тушкованого у винi тунця… А якби запросити її сюди? Для неї, напевно, це стало б чимось незвичайним: пiкнiк iз мiсцевими жителями на незаселеному островi, зi знайомою закускою i чужою горiлкою, що пахне анiсом. Примарна це була б iдея, якби спала менi на думку вчора пiд час прибирання. Але зараз вона здавалася менi не такою вже й нереальною. Можливо, тодi в мене з’явилося бажання розповiсти про акул.


***

…Це сталося пiсля пиятики в Бо Дерiка. Цей хлопець зi «шляхетного сiмейства» втрапив до нашої компанiї зовсiм зненацька. Його, так само, як i мене, пiдчепив невгамовний Джейк Стейнбек. З тiєю лише рiзницею, що знайомство вiдбулося на party в Санта-Барбарi, в домi його батькiв. Джейк бував у них раз на рiк у День подяки, тому що терпiти не мiг офiцiйного одягу. Зi «шмаркачем Бо» Джейк ледь не побився. А може, й дав йому кiлька гарних ляпасiв, бо коли вони завалилися до мене над ранок, у Дерiка був дуже пошарпаний вигляд.

— Знайомся, це Бо Дерiк, — сказав Джейк. — Будемо робити з нього людину. Вiн класно грає на банджо.

До таких вiзитiв я давно звик. Джейк частенько ввалювався до моєї невеликої квартирки, як до себе додому, i вiдразу лiз у холодильник, прекрасно знаючи, що в мене, як у справжнього «гомо совєтiкуса», завжди знайдеться чим закусити.

Бо мав бiлясте, «їжачком», волосся i майже прозорi очi. По носi й руках розповзлося дрiбне руде ластовиння.

— Знаєш, Майкле, цього хлопця я добряче лупцював у дитинствi! — сказав Джейк, наминаючи грiнки (знаючи про можливiсть таких вторгнень, я завжди тримав напоготовi грiнки, густо политi часниковим соусом, — кращого делiкатесу для старого Джейка не iснувало). — Я, щоправда, цього зовсiм не пам’ятаю. Батьки розповiли. До речi, татуньо нашого друга ще крутiший вiд мого!…

Батьки Бо Дерiка мешкали в найпрестижнiшому районi Санта-Барбари, були мiльйонерами й шалено любили свого єдиного спадкоємця. Вiн виявився непоганим хлопцем, незважаючи на те, що був зразковим студентом унiверситету, жив в особняку, подарованому предками, i щодня мiняв сорочку.

Коли Бо Дерiку подарували «Сесну», Джейк байдикував десь на Сицилiї, i подiю довелося вiдзначати в колi малознайомих менi однокашникiв бiдолахи Бо — вiн вважав за потрiбне запросити мене на цю бiсову вечiрку.

Тепер уже неможливо вiдновити в пам’ятi хронологiю того вечора. Пам’ятаю, що я сидiв на низькiй кушетцi в оточеннi батареї пляшок i менi було неймовiрно нудно вiд довгих розмов цiєї платиново-дiамантової молодi. Аж занадто їхня балаканина тхнула серiальним «милом». Я не розумiв змiсту їхнiх жартiв, а вони балдiли вiд власних дотепiв i нагадували менi тетерукiв на сонячнiй галявинi.

Зрештою я вирiшив напоїти «шмаркача Бо», а потiм висловити все, що я думаю про їхнiй сраний капiталiзм. Звичайно, я був не в найкращiй формi, i на цiй вечiрцi вочевидь не вистачало Джейка. Хто-хто, а вiн змiг би поставити усiх на вуха! Бo дивився на мене тихими овечими очима, а я лiпив йому щось незрозумiле про «мамину спiдницю», «тарiлочку з голубою каймою» i «гiвняну масову культуру, вiд якої врятуватися можна тiльки суїцидом». I всiляко вихваляв бродягу-Джейка, що п’є «вогненну воду» на берегах Сицилiї.

Рожеве обличчя Бо Дерiка поступово набувало яскраво-червоного вiдтiнку, вуха побурiли, як перестиглi помiдори. А потiм вiн запропонував парi: «Сесна» без проблем долетить до Сицилiї.

Навiть якби вiн запропонував зробити кiлька обертiв навколо Мiсяця, я був би в захватi й погодився б летiти хоч на вiдьминiй мiтлi. Аби лише не сидiти в задушливiй квартирi-студiї серед прищавих санта-барбарцiв.

— Молодець, старий! — сказав я, поплескуючи Бо по вузькому плечу. — Це класна iдея! Це могло спасти на думку тiльки справжньому бiйцевi.

Цього було достатньо, щоби Бо щез у кiмнатi й вибiг звiдтiля за хвилину в повному екiпiруваннi, протверезiлий i готовий до подвигiв. Ми юрбою вивалилися з будинку й рушили до новенької «Сесни», що стояла посеред стриженої галявини, яка нагадувала льотне поле. Перед самою посадкою тверезiшi громадяни вiльної країни хапали нас за руки, начебто можна було стримати те, що вже почалося в наших головах, як снiгова лавина.

Бо вдягнув шолом, другий простягнув менi. Запрацював двигун, i ми злетiли у свiтанок, що наближався, залишаючи за собою вогнi великого мiста.

Унизу ще висiв сiрий серпанок, але варто було лiтаку прорвати його невидиму мембрану, як на нас насунулися потоки золотого свiтла, такi щiльнi й вiдчутнi, що менi захотiлося висунути з кабiни голову й освiжитися пiд ними, як пiд душем. Лiтак набирав висоту. Це була двомоторна турбогвинтова «Сесна-421», славний «коник» для польотiв середньої дальностi. Бo не сумнiвався, що Атлантику iз дозаправкою в Мемфiстi ми перескочимо без проблем. Я не встиг озирнутись, як лiтак опинився за хмарами — вони вже були внизу, пiд нами. Небесне бойовище постало перед моїми очима: хмари клубочились, набирали найвигадливiших форм, якi здавалися менi войовничими. З густої молочної пiни раз по раз виринали голови коней i вершникiв, слонячi бивнi, шиї верблюдiв i лускатi хвости гiгантських драконiв. Усi вони, як на картинах Босха, зливалися в одну тривожну й водночас величну бiомасу, яка символiзує пожирання одних iстот iншими. Я чiтко бачив римського легiонера, що гине, настромлений на списа; чиїсь руки, що виштовхують останнiм запеклим ривком на поверхню стихiї скорчене тiльце дитини; архiпелаг, оточений триголовими чудовиськами; череду бiзонiв, що здiймають клуби небесної пилюки; крислате дерево, у кронi якого ховався грифон. Картини постiйно змiнювалися.

— Якщо змерз — одягни рятувального жилета! — крикнув менi Бо. Вiн неклiпно дивився в далечiнь i виглядав по-дорослому солiдно.

У жилетi менi стало теплiше. Через годину-пiвтори краї хмар порожевiли, i картина «битви» згладилась, округлилась i втратила агресивнiсть. Тепер пiд нами пiнився полуничний коктейль, i тонкi променi сонця нагадували соломинки, що стирчать у келиху. Рiвномiрний гул заколисував, i я блаженно заплющив очi. Тут, у хмарах, я мiг би жити вiчно.

Я прокинувся вiд того, що Бо когось голосно вилаяв по рацiї.

— Проблеми, Бо?

— Дрiбницi. Незабаром будемо над Середземним! Звiсно, зустрiчi з полiцiєю не уникнути… Зате подивись, яка краса!

Тепер небо було зовсiм рiвне, як чистий аркуш паперу, i тiльки зрiдка на чималiй вiдстанi один вiд одного здiймалися невисокi пагорби.

— Бо! — заволав я. — Це — небесний цвинтар! Ось де ховають праведникiв!

— Хотiв би я лежати тут! — закричав Бо. — Краса!

— Може, вийдемо, поблукаємо?…

Небо пiд нами справдi нагадувало твердiнь. Здавалося, що на цьому майданчику можна грати в гольф.

— Спочатку вип’ємо кави! — запропонував Бо i простягнув менi термоса.

Ото молодець! Збираючись, вiн не забув прихопити iз собою не тiльки термос iз кавою, але й канапки. Снiданок у хмарах — це було чудово!

Через яких-небудь пару годин ми розповiмо про це Джейковi (якщо Бо пощастить нормально приземлитися). Але про це поки що думати не хотiлося…

Над Ґiбралтаром «Сесна» знизилась, i пiд нами простяглася iнша стихiя — така ж хистка, як i повiтря. Менi стало неспокiйно. Безкрайньому водному просторовi не було кiнця-краю. Я з цiкавiстю поглядав униз. Море виглядало, як фарбований шифон: мiлководдя вiдливало жовтизною, що плавно переходить у насичену блакить, i весь цей простiр у свiтлi сонця був укритий золотою сiттю, що рiвномiрно колихалася на водi. Хребти рифiв, що подекуди виступали над поверхнею моря, нагадували спини доiсторичних тварин.

Обличчя Бо стало зосередженим, мотор покахикував. Ми летiли дедалi нижче.

— Бо, ти збираєшся сiсти на воду? — не витримав я.

Вiн не вiдповiв, навiть не повернув голови.

«Бiс iз тобою, впертюху!» — подумав я i знову заплющив очi.

Не знаю, скiльки минуло часу (я задрiмав), коли холодне повiтря зi свистом увiрвалося в кабiну. Бo щосили штовхнув дверцята з мого боку i вп’явся в моє плече. Спершу я подумав, що вiн хоче втримати мене, i не вiдразу зметикував, що рука його — вiдштовхує.

— Майкле, старий! — веснянкувате обличчя Бо було зовсiм сiрим. — На тобi жилет… Стрибай!

«Сесна» стрiмко знижувалась у цiлковитiй тишi.

— Стрибай же, Майкле! — худорляве рученя Бо налилося свинцем i запрацювало, як поршень. — Це — Середземне… Берег десь поруч. Ми все-таки долетiли. I я… я виграв парi…

Потiм усе вiдбувалося стрiмко й непоправно. Я вилетiв iз кабiни, як корок iз пляшки, i полетiв униз, у золоту мережу, в палючу синяву. «Сесна» ковзнула понад косою, як пiрнальник, що стрибає зi стартової тумби. Це я ще встиг помiтити, перш нiж надi мною зiмкнулися хвилi.

Потiм, скоряючись iнстинктовi самозбереження, я, мов павук, погнав нагору, нiчого не тямлячи й люто вiдгрiбаючи ногами й руками тонни води. Її було забагато…

Коли мене виштовхнуло на поверхню i моя голова, наче кавун, безпомiчно заколихалася на водi, «Сесна» вже вiддала душу морському боговi. Вона безшумно й моторошно пiшла пiд воду i, найiмовiрнiше, вже була глибоко пiдi мною, а золота сiть моря знову розмiрено коливалася, заслiплюючи мене.

Пiсля перших секунд повного ступору, впродовж яких я зовсiм нiчого не вiдчував, настав страх. I я зрозумiв, чому для гостроти сприйняття в романах часто додають до цього слова означення — «нелюдський», — тому що вiдчуття, яке повiльно охоплювало мене вiд кiнчикiв пальцiв на ногах, не мало жодної схожостi нi з чим, що менi доводилося переживати ранiше. Страх скував мене. Не паралiзованим залишалося тiльки серце, воно билося на весь усесвiт i здiймало хвилю, як гвинт моторного човна. Принаймнi так менi здавалося. Насправдi море було спокiйним, теплим, погода — сонячною, вiтру не було. Можна було подумати, що я заплив сюди з власної волi (плавав я непогано) i будь-якої хвилини можу повернутися на берег, на пляж, у штовханину людських тiл, у галасливе курортне неробство… Але, хоч як я крутив головою, — на всьому обширi, що був доступний моєму оку, не було навiть самотнього рифа. А ще я виглядав Бо Дерiка, хоча це було марно.

«Ти влип, хлопче, — сказав я собi. — Ти влип так серйозно, як нiколи. Що ти будеш робити? Думай… Варiантiв небагато. Найбезнадiйнiший: тебе врятують, пропливаючи повз, аборигени племенi мумба-юмба, i ти станеш їхнiм бiлим королем. Iмовiрнiше: через двi години ти збожеволiєш, через три — почнеш люто гребти до мiражу, що нагадує берег iз кiосками «Пепсi-коли», ще через годину, просолившись i розкиснувши, вирушиш до щасливчика Бо, який чекає вiд тебе обiцяний ящик коньяку «Хеннесi», тому що парi вiн таки виграв…»

Може, все це станеться й пiзнiше — через добу чи двi. Я не знав, скiльки можна витримати у водi — менi це тiльки належало довiдатись… Я спробував мобiлiзувати всю свою холоднокровнiсть. Зрештою, треба пiти з життя гiдно, шкода тiльки, що це вiдбуватиметься повiльно. Я розмiрковував, чи треба скинути одяг i кросiвки, але потiм подумав, що цього робити не варто — в одязi дiя морської солi буде не така вiдчутна. Я перевернувся на спину. Вода пiдтримувала мене, нiби я лежав у гiгантськiй калюжi олiї. Важливо було не думати про кiлометри глибини, що пiдi мною, про морських потвор, про те, що сталося з тiлом Бо Дерiка та його «Сесною», з якою вiн не захотiв розлучитися. Не думати про життя, що вирує внизу, — про зграї риб, водоростi, пiдводнi печери… Час вiд часу я роззирався навсiбiч у надiї побачити корабель, човен, надувний матрац, риф, обгортку вiд морозива… Що-небудь. Час перестав iснувати. Напевно, я ненадовго знепритомнiв чи впав у транс, тому що, коли знову змiг мiркувати, сонце стояло низько над водою, i дикий страх змусив мене люто запрацювати руками: я боявся ночi на водi, крiм того, тiло моє розкисло, свинцевi кросiвки тягли донизу. Потрiбно було припинити цей жах…

…Я вже хотiв скинути рятувальний жилет, що прирiс до мене горбом, мерзенним наростом, як раптом побачив предмет, що колихався на хвилях метрiв за п’ятдесят вiд мене. Це було крiсло iз «Сесни». Моє крiсло, в яке я вчепився перед падiнням i яке, мабуть, добряче постраждало. Я пiдплив до цих жалюгiдних решток i пiдсунув їх собi пiд живiт. Тепер моя спина опинилася на поверхнi, й у мене з’явилася надiя трохи пiдсохнути. Сонце припiкало, i я вiдчув, наскiльки це приємно — сухi спина й волосся. Я вперше пошкодував, що не вiрю в Бога, що не ходив у церкву, хоча й був хрещений. Крiсло з якогось легкого матерiалу добре трималося на водi. Менi спало на думку скинути жилет i розпластати його поруч, зв’язавши з крiслом, — у такий спосiб я, напевно, мiг би пiдсушити й ноги. Я взявся до працi. Вийшло щось на кшталт малюсiнького хисткого плотика, але я навiть змiг закинути на жилет ноги. Можливо, менi ще вдасться перевернутися на спину, а тодi можна буде погрiти на сонцi груди. Але, якщо це й вiдбудеться, то тiльки завтра: настав вечiр, бездонна, моторошна темрява огорнула все навколо i злилася з поверхнею води…

…Дурна рибка в погонi за теплом, що зникало, вискочила просто на мiй рукав, i я зжував її, не розбираючи смаку, а потiм уперся чолом у спинку крiсла. Холод скував мене…

…Баня неба висiла так низько, що в хвилини напiвбожевiлля здавалося: можу дотягтися рукою до зiрки. Але навiщо менi тут потрiбна була зiрка? Щоби прикурити? Це було б непогано в поєднаннi з чашкою гарячої кави й сухою постiллю. Невже всього цього бiльше нiколи не буде? Сигарет я не мав. Вiрнiше, розмокла пачка лежала в нагруднiй кишенi…

…Це було дивне море. Або ж менi просто пощастило з погодою — цiлу нiч стояв штиль. Я боявся вiдiрвати голову вiд спинки крiсла, боявся поглянути вбiк, я згадував молитви, i слова iз трьох мов, якi знав, — української, росiйської й англiйської, — напливали одне на одне i зливались у вербальний хаос…

…Я отямився вiд того, що пекло в спину. Виявляється, настав новий день, i сонце сконцентрувало весь удар на моїй потилицi, тодi як живiт киснув у водi. Менi було вже все одно, i я рвучко перевернувся на своєму iмпровiзованому плоту. Тiєї самої хвилини спину обпекло холодом, зате я лежав, як напiвдохлий дельфiн, пiдставивши черево теплу та свiтлу. Хоч як це дивно, пити менi поки що не хотiлося. Усе це було попереду. Я раптом згадав, що Бо перемовлявся з кимось по рацiї. Отже, в мене є надiя, що мене будуть шукати. Я захопився цiєю гiпотезою, я навiть посмiхнувся, а потiм затрясся вiд смiху, а потiм не мiг зупинитися, поки не занурив писка у воду…

…Потiм… потiм… перед моїми очима почали поставати вогненнi письмена, уривки фраз, фрагменти розмов — вони пiднiмалися до обрiю, що горiв синiм або червоним полум’ям, i повiльно танули, спливаючи за хмари. «Я виграв парi…», «Якби не ти, я б давно…», «Йогурт «Ермiгурт» дарує вам енергiю на цiлий день…», «Майкле, старий…», «Господи…», «Yesterday all my troubles seemed so far away…»

…Потiм менi здалося, що все зникло. Я мiг iти по водах, як по сушi. Я був усесильний. Любов переповнювала мене. Любов, прощення, жалiсть увiйшли в мене струменями гарячого повiтря, i я вiдчував, що незабаром вiдiрвуся вiд води i злечу над землею. Сотнi облич промайнули передi мною, сотнi спогадiв, скрутившись у єдиний клубок, заворушилися в мозку. Я був зовсiм один i раптом зрозумiв сенс вислову: той, хто врятував одну людину, — врятував свiт. Цiлий свiт жив у менi. Вiн не був схожий на мiльярди iнших свiтiв. Я дивився «кiно» свого життя на бiлястому небесному екранi, i воно, як нiколи, видалося менi цiкавим i значущим, починаючи з того моменту, коли я сидiв у дитячому садку над полумиском пригорiлої гречаної кашi. Беручи до уваги початок, у мене ще було багато часу, — незримий кiномеханiк запустив усе з нуля…

…Скiльки я так пролежав, утупившись у хмари? Я нiчого не тямив. Iнодi я жував прiсну рибчину, яка вистрибувала на поверхню й не знала, що таке людина. Зграйки пiдпливали зовсiм близько, прямо менi попiд нiс, i намагалися скльовувати крихти тютюну, що випливали з розмоклої сигаретної пачки.

…А потiм я побачив плавець, який упевнено розпанахував синiй шифон води. Якась жива iстота простувала в мiй бiк. За першим плавцем зблискували на сонцi ще кiлька…


«…I риба, що спала на днi морському, спливе, щоб вручити Тобi ключi вiд свiту, i плоть її стане твоєю плоттю, i досконалiсть зiйде на Тебе, тому що Ти пiзнаєш безмовнiсть, i вiдступить самотнiсть посеред розпачу, i гладь морська розкриється перед Тобою, щоб здiйснилося таїнство посвяти…».


Що це було? Чорнi блискучi плавцi наближались, i я блаженно закрив очi. I риба, що спала на днi морському, спливе… Я тихо колихався на хвилях, i руки мої у водi рухалися повiльно. У такт дрiбним хвилям. Я був тут не сам — життя кипiло всюди. Чим воно було гiрше за моє? Воно iснувало тут, у водi, задовго до появи першого неандертальця. Менi з якоїсь дивної випадковостi довелося стати учасником обряду жертвопринесення. Чи мiг я знати про це, бiгаючи у свою 112-ю школу з англiйським ухилом, чи ж — сидячи в генделику «Три пiвнi» з Дмитриком (чи мiг вiн знати тодi, що шукатиме йєтi?)… I якщо все рано чи пiзно закiнчується, хто може знати, як це зробити краще? Я не помiтив, як iз мене вирвався гортанний звук, що нагадував ритуальний спiв племенi майя. А, може, етрускiв… Чи ескiмосiв, якi заклинають морських котикiв.

…Чорнi плавцi утворили коло й повiльно заковзали довкруж мене. Це було схоже на карусель, i я навiть не мiг порахувати, скiльки приятелiв у мене з’явилось. Якоїсь митi я побачив велике порожнє око — чорне i блискуче, нiби кремiнь. Якби це були собаки, вони б обов’язково постаралися мене обнюхати, але акули — iншi створiння: вони все знають заздалегiдь. Навiть перебуваючи за сотнi кiлометрiв вiд мене, вони чули моє серцебиття. А тепер його майже не було чутно, як не було з мого боку нi панiчного бовтання, нi голосного лементу. Я тихо вив їм свою останню сагу й нiколи не бачив вдячнiших слухачiв. Я навiть розслабився. Менi здалося, що «чорноока» готова мене взяти до себе на спину. Коли я був маленький, то засинав, спостерiгаючи за чорним диском платiвки, що оберталась. I зараз, дивлячись на хоровод плавцiв, менi шалено захотiлося спати. Але, незрозумiло яким чином, найпевнiше — iнтуїтивно, я зрозумiв: щойно припиню свою тужливу пiсню, вдячнi слухачi згадають про свої шлунки…

…Потiм… потiм… риби раптом розiрвали коло i зненацька щезли вдалинi. А я побачив на обрiї велику бiлу яхту i зрозумiв, що вже збожеволiв…

Дивне це було вiдчуття! Я був занурений у прострацiю, в нiрвану, моя душа майже вознеслася над суєтою, кружляння риб загiпнотизувало, холод вiдступив — очевидно, спрацювала сила медитацiї. I раптом я знову поринув у реальний шум i гамiр: мене витягали на борт великої яхти якiсь засмаглi люди. Вони зняли з мене одяг, укрили пледом, влили в горлянку щось спиртне. Ноги мої тремтiли, колiна пiдгинались, як у новонародженого оленя. Я звалився на гарячi дошки, але мене пiдхопили пiд руки i внесли в каюту. Ближче до носа яхти на палубi я помiтив величезну рибину й вiдразу впiзнав у нiй свою «чорнооку». Кiлька матросiв розпанахували їй черево гострими ножами. Око так само дивилося на мене, воно трохи потьмянiло, не блищало, як у водi, але було таким самим порожнiм i чорним — як вхiд у нору. Голова риби хилиталася, леза рухались уздовж черева, на брезент виповзали й клубочилися змiї кишок. Я не мiг витримати цього видовища. От тобi й «ключi вiд свiту»… Усе закiнчилося.

Пiзнiше господар яхти, мальтiєць, розповiв, що спочатку з борту побачили зграю акул, яка плавала колами, i скинули в море принаду — шматок бичачої печiнки, настромленої на величезний гак. А вже пiзнiше помiтили мене.

У морi, як з’ясувалось, я провiв двi доби. Коли я лежав у шпиталi Хамруна, до мене приходили кореспонденти. Але говорив я неохоче, i мальтiйськi газети обiйшлися невеликими замiтками в рубрицi «Подiї». Я хотiв, щоби про мене якнайскорiше забули. Ночами менi снилися риби, що не зачепили мене. I довго переслiдувала зiниця «чорноокої»…

…Вiдтодi я нiчого не сприймаю як знаки долi. Iнакше кожен мiй крок перетворився б на нав’язливу iдею. Там, у морi, я пережив емоцiї набагато сильнiшi, нiж можу описати на паперi чи оповiсти психiатровi. Я би сказав, що це була бiблiйна пригода. Iнакше звiдкiля з’явилася ця любов на просторах вiдкритого моря, у хвилини, коли природнiше було б верещати вiд жаху? I «постала зi сну» риба, яка привернула увагу моїх рятiвникiв i принесла себе в жертву? I «кiно» мого життя, що стрiмко прокручувалося на екранi неба? Iнодi Бог, якщо вiн, звiсно, iснує, чинить дивнi речi: замiсть того, щоб рятувати направду вартiсного, дарує життя якомусь непотребовi. I в цьому, як на мене, немає справедливостi: випадково винагороджений слюсар збожеволiє, ламаючи голову над своїм призначенням, а водночас у якомусь паралiзованому хлопчиковi помре генiй…


***

— Це була велика бiла акула — Carcharodon carcharias, — задумливо вимовив Еджiдiо, коли я закiнчив свою оповiдь (зiзнаюся, що описав я все трохи не так, як було насправдi, — моя розповiдь була бiльше схожа на гумореску. Не буду ж я псувати настрiй своїм друзям якимись «страшилками»!). — Тобi дуже пощастило, Майкле. Якби ти знав про цих тварюк бiльше, ти б збожеволiв вiд страху.

Ми сидiли навколо вогнища, густий вечiр уже огорнув острiв. Пора було повертатися додому.

— Отже, Майкл мiг загинути? — очi Марiї де Пiнта розширились, у них танцювали язички полум’я.

— Взагалi про акул побутує багато хибних чуток, — сказав Ед. — Хоча бiла вважається найлютiшим хижаком. На людей вони нападають лише в надзвичайних випадках, хiба що дуже голоднi. Мабуть, твоя встигла поласувати чимось iншим. До того ж у цих риб є здатнiсть довго тримати їжу в шлунку неперетравленою.

— Жах який! — зойкнула Сiбiлла й нiби ненароком пригорнулася до його плеча. — Але вона могла б заковтнути Майкла — до наступної здобичi…

— Я гадаю, що Майкл просто приспав акул своїми сповiльненими рухами. Таке буває. До речi, на кiнчику акулячого рила мiстяться так званi «ампули лорiнзiнi». I якщо бiлу повiльно погладити по носi — вона засинає i навiть може перевернутися на спину…

— Менi це не спало на думку… По-моєму, настав час збиратися, — сказав я.

Ми загасили багаття, склали порожнi пляшки й бляшанки з-пiд пива у пластиковi пакети i спустилися до яхти. З берега виднiлися кам’янi мури Валлетти i Флорiани, трохи вiддалiк жменею вогнiв розсипався розважальний район Пачевiль. Усе було занадто бутафорське, наче декорацiї до фiльму «Гладiатор», що його, до речi, знiмали саме тут. Я раптом подумав, що смак картоплi, риби й овочiв зовсiм iнший, що вiн не виправдав моїх райдужно-ностальгiчних спогадiв. А Еджiдiо-акула зовсiм несподiвано обманув надiї Сiбiлли, задивляючись на непоказну Марiю де Пiнта, а я не справдив очiкувань Марiї де Пiнта, бо весь вечiр просидiв на каменях, то розпалюючи багаття, то накриваючи стiл, то догоджаючи Сiбiллi. А загалом я обдурив їх усiх, цих милих i добрих людей, моїх друзiв — тому що менi вже нiколи не бути таким, яким мене знали iншi. I ще тому, що я думав про жiнку, яка приїхала здалеку.

Коли ми вiдчалили, я зрадiв вiд згадки про те, що завтра — робочий день, i я зможу перечитати ще кiлька абзацiв iз книжки.

Ми наближалися до вогнiв пристанi, й менi треба було щось збрехати Марiї, аби вона не потягла мене до себе. Я тихенько запропонував Едовi зайти до Аль Венетто i пропустити по чарцi-другiй абсенту. Вiн не заперечував. Тому, причаливши, ми просто поставили своїх дам перед фактом: нам ще необхiдно залагодити «одну дуже важливу справу», i, поки вони невдоволено чмихали, ми впiймали на трасi до Зуґрiї таксi.

— Ти зайдеш хоча б завтра? — проказала Марiя де Пiнта, тримаючись за дверцята.

Я почувався останнiм цинiком i покидьком, та все-таки холодно вiдповiв:

— Якщо матиму час, дорогенька, — i похапцем чмокнув її в прохолодну щоку.

Таксi рвонуло в нiч, а ми з Едом вiдразу «проголосували» наступне авто. Усе було якось не так.

Зате через годину картина змiнилася. Ми сидiли, пили пекучий абсент (узагалi-то Аль нiколи не виставляв абсент на вiтрину бару, а тримав його тiльки для своїх), i нашi голоси тонули в гаморi таких самих напiвп’яних одкровень.

— Свiт став занадто правильним, хай йому грець! У ньому не можна напитися досхочу i горлати пiсень. У ньому замало квiтiв i забагато сумних облич, що замкнулись у собi! — кричав менi через стiл Ед. — Ось ти, ти чого-небудь хочеш по-справжньому?

Я задумався. Ед менi двоївся в очах.

— Хочу, щоб усi дали менi спокiй, — вiдповiв я.

— Це i є помилка. Хiба цього ти хотiв рокiв двадцять тому?

— Мабуть, нi… — я клацнув запальничкою, закурив i долив у чарки абсенту. Дурман оповивав мене щодалi щiльнiше.

— Тебе любить така жiнка! — Ед навiть стис кулаки. Я не мiг зрозумiти, що вiн знайшов у Марiї де Пiнта.

— Яка? — менi було цiкаво довiдатися, що бачить у нiй Еджiдiо.

— Хiба ти не помiтив, що вона схожа на Б’янку Борджiа i Джоконду водночас. Ти — тупий осел, Майкле! Ви всi — тупi осли, — вiн рвучко перехилив чарку. — В неї очi фiолетового кольору…

— Лiнзи? — здивовано буркнув я.

— Господи… — застогнав Ед. — Ну чому вона з тобою?!

— Ну, якщо хочеш… Адже я, взагалi… Слухай, Еде… бери її собi. Вона справдi славна дiвчина…

— Нiчого ти не розумiєш, старий… Я зробив їй пару комплiментiв. А вона сказала: «Це — даремно». Да-рем-но! Вона любить тебе.

— Вона менi цього не говорила.

— Нiчого собi! Пiвроку морочиш дiвчинi голову, спиш iз нею i жодного разу її не вислухав? Вона любить тебе. А для мальтiйки, повiр, це подвиг…

— Отже, вона не мальтiйка. Чи — мальтiйка пiсля реiнкарнацiї…

— Ре… чого? А, так… — Ед знову наповнив нашi чарки. — Але знаєш, я все одно знайду цього проклятого сокола i надiшлю їй у коробцi з-пiд торта. Справа ж не в ньому, зрештою!

— А в чому?

— В тiм… — Ед був уже добряче п’яний. — У тiм, щоб надiслати його комусь у коробцi з-пiд торта. Важливо, щоб було кому…

Я мовчав. Уявив, що залишаю таку коробку на лiжку в 713-му…

— Послухай, Еде, як ти гадаєш, чи можна закохатися в жiнку, жодного разу її не бачивши?

— Можна… — впевнено сказав Ед пiсля тривалої паузи, впродовж якої вiн устиг викурити пiвлюльки. — Можна… Якщо ти щонайостаннiший романтик у цьому свiтi.

Але я не був романтиком. Я просто був — останнiм. Останнiм у довжелезнiй черзi за щастям. Ще хвилина — i я розридався б, якби так не зневажав п’янi сльози.


***

Я зайшов у номер… Коли я ще тiльки вставив ключ-картку в шпару, раптом здалося, що вiдкриваю домашнi дверi. Вiд цього дежа вю мене пересмикнуло.

…Додому я приходив пiзно, i з останнiм обертом ключа душа моя зменшувалася, — неначе ключ провертавсь усерединi мене. Я жахався вiд думки, що треба пройти повз кiмнату тещi й тестя (а вони навмисно залишали свої дверi вiдкритими) i почути їхнє єхидне покахикування. Я прокрадався в ванну, поспiхом мився, потiм таким самим небезпечним шляхом дiставався на кухню — покопирсатися в холодильнику. Свiтла я не вмикав, щоб не привертати до себе уваги. I якось пережив справжнiй шок, коли вимикач клацнув саме в той момент, коли я їв зi сковороди котлети. Свiтло застукало мене в найпiдлiший i найвульгарнiший момент: я стояв у трусах, схилившись над плитою, i намацував iще одну котлету на давно вистиглiй пательнi. На порозi кухнi височiла композицiя з трьох фiгур пiд назвою: «Ганьба неробам!» — теща в байковому халатi з синiми трояндами, тесть у пiжамi, а за їхнiми спинами скорботно маячила Свiтлана з волоссям, по-старосвiтському накрученим на папiрцi. Тiєї митi менi жагуче захотiлося провалитися крiзь пiдлогу, пробити п’ять поверхiв головою, пiрнути в пiдземний тунель i дiйти до тями в дикiй африканськiй пустелi. Я поглинав сiмейнi котлети, як злодiй! I я не мав права їх жерти, хоча справно вносив свою скромну частку (я одержував стипендiю i пiдробляв, ремонтуючи комп’ютери в рiзних НДI) в загальний бюджет.

Менi влаштовували обструкцiї, мене позбавляли десерту, призначали «комендантську годину» й Час Iкс — а я приходив усе пiзнiше. Менi навiть сподобалося носити тавро вiдщепенця: що з мене спитаєш? Усi розслабилися. До того, що в моїй присутностi велися розмови про «кращу партiю» для моєї законної дружини.

Нiч i вiтер правили моїм життям. Нiч i вiтер.

Я б мiг утекти в Зурбаган, якби вiн був позначений на картi.

…Я ввiйшов у номер. На застеленому лiжку ще залишався слiд вiд тiла, я погладив його рукою — покривало ще зберiгало слабке тепло. Отже, вона вийшла зовсiм недавно. Але чому вона прилягла перед виходом до снiданку? Може, занедужала? Так i є — на тумбочцi лежав аспiрин. Напевно, застудилася, таке з туристами трапляється часто. Я почав прибирати i витрусив iз кошика порожню пляшку з-пiд «Чiнзано», шоколадну фольгу i пачку «Мальборо», в якiй сиротливо перекочувалась одна сигарета. Ага, он як?! Навряд чи вона курила «Мальборо» й наодинцi випила всю пляшку… Я не на жарт розлютився. До того ж я нiде не побачив книжки… Я полiз у шафу, наче був у своїй кiмнатi, вiдкрив тумбочку й висунув шухляду туалетного столика. Книжка лежала саме там. Позавчора я прочитав тiльки одну сторiнку. Закладка лишилася на тому самому мiсцi. Крiм того, поруч лежав клаптик паперу з написом: «Who are you?»… Менi потемнiло в очах. Це, звичайно, могла бути випадковiсть, папiрець не адресовано менi, чужа записка, звертання до когось iншого. Туристи iнодi записують поширенi вирази, якi допомагають зорiєнтуватися в крамницi, на вулицi, в ресторанi. Але ця фраза була занадто простою, щоб її записувати: «Хто ти?» Навряд чи про це запитують в офiцiанта чи продавця…

Я «проковтнув» iще кiлька сторiнок i пересунув закладку й записку далi. Тепер, якщо вона зрозумiє, це саме запитання адресовано їй.

Але ж я мушу вiдповiсти! Як? I взагалi, щo я мiг вiдповiсти на це запитання? Я певен, вона й не пiдозрює, що «покоївка» — чоловiчої статi, що ми — майже спiввiтчизники. Хто я? Я стояв посеред кiмнати i, замiсть того, щоб прибирати, роздумував, як би менi вiдгукнутися на це послання. Я знову розкрив книгу i переглянув уже прочитану сторiнку. Нарештi знайшов те, що потрiбно, й пiдкреслив нiгтем фразу: «…вiн уже не знає, що робити з власним життям, i тому просто радiє тому, що ще живе…»

Якщо я помилився, нiчого не змiниться. А якщо не схибив — наступний хiд буде за нею. I про це я зможу довiдатися тiльки завтра.


***

Я перевдягся i пройшов не чорним ходом, як звичайно, а вийшов у центральний хол готелю. Якщо на «рецепшн» сидить мiй знайомий Скотт Вайль, якийсь далекий родич моєї господарки мiсiс О’Тулл, можливо, в мене вистачить духу довiдатись, яка ж то дама живе в 713-му. Це, звiсно, було небезпечно: якщо, не дай Боже, у неї що-небудь пропаде з кiмнати, — мою цiкавiсть буде покарано. В цьому готелi панувала сувора субординацiя, а ми, покоївки, особливо ж я, були останнiми пiсля лiфтерiв, носiїв i посудомийок.

Я рiдко ходив цим шляхом i вкотре подивувався розмаховi й розкошi свого мiсця роботи. Хол складався з декiлькох просторих залiв, оформлених у рiзних стилях. Особливо менi подобався «арабський» — iз кальянами бiля кожного пуфика, з позолоченими спинками диванiв i крiсел, оточених густою тропiчною рослиннiстю. Вайля на рецепцiї не було. Пiсля снiданку сходами спускалися туристи. Вона могла бути серед них. Я не мiг затримуватися в холi й вийшов на вулицю, закурив, розглядаючи публiку крiзь широкi склянi дверi. Туристи, розбившись на групи, чекали своїх гiдiв, голосно i весело перемовлялися. Майже всi були зодягненi в легенькi бриджi й широкi майки. Особливо розчулювали бабусi в шортах i кросiвках. Я швидко оглянув усiх жiнок — моє пристрiляне око не зупинилося на жоднiй. Це була солiдна, навiть я сказав би — поважна публiка. Кожну групу бiля входу чекав окремий автобус. Поступово всi iз залу почали переходити в авта. Я вiдвернувся, вдаючи, що менi начхати на цю гомiнку юрбу нероб. На якусь частку секунди раптом здалося, що повiяло ледве вловимим запахом бузку. Я рiзко повернувся — за тонованим вiкном мiкроавтобуса промайнув розмитий силует, а в дверi, сопучи, пхалась огрядна матрона в смiшнiй солом’янiй кепцi.

— Росiя? — байдуже запитав я швейцара, який вийшов покурити.

— Здається нi… — спроквола вiдповiв той. — Схоже, чехи…

Потiм я пiшов до пабу. За два роки, що минули тут, у мене виробилися свої маршрути, i вони майже завжди були однаковi: робота — паб чи ресторан — сон — Марiя де Пiнта — сон — робота. Траплялися, звичайно, й винятки, коли, скажiмо, приїжджав Джейк. Але пiсля нашої першої зустрiчi вiн приїжджав рiдко — всього пару разiв, i то на два-три днi. Нас роз’єднала загибель Бо, хоча ми обоє були цинiками й намагалися не говорити про сумне. Я навiть жодного разу не запитав, як поживають батьки Дерiка й чи знайшли його тiло… Менi було задосить свiдчень у мальтiйськiй полiцiї. Певен: якби я повернувся в Лос-Анджелес, у мене була б купа неприємностей. Я навмисно не пiшов у паб Венетто (менi не хотiлося нi з ким розмовляти), а зупинився в ресторанi з грецькою кухнею i замовив анiсову горiлку «Узо».

I думав про те, що я — кiнь у шорах. Менi раптом захотiлося зими, снiгу, хуртовини й вiтру. Дивно… дивно. Чому я тут? Адже я був не з тих, хто виїхав у пошуках ситого життя. Це було б занадто просте пояснення. Теоретично я розумiв, що слiд чогось прагнути, як Ед, одержимий iдеєю знайти свого сокола, чи як Дмитрик iз його пошуками йєтi, чи як Сергiй, який побудував дiм i наклепав трiйко дiточок. Але коли я почав «прагнути» вхопити Бога за бороду, то зрозумiв, що суть життя — не в цьому. Ще там, на батькiвщинi, я чесно намагався в’їхати в потрiбну колiю: тiльки-но з’явився закон про приватне пiдприємництво — я, пройшовши купу iдiотських iнстанцiй i оформивши ще бiльшу купу рiзних паперiв, вiдкрив малюсiнький вiдеозал у пiдвалi ЖЕКу. Спершу справи рухалися непогано. А потiм я стараннями «браткiв» три мiсяцi провалявся в лiкарнi з усiлякими травмами, а зал «випадково» згорiв. Але я ще сiпався i почав вирощувати печерицi. Потiм торгував книжками. Дiапазон моїх подальших занять вразив би самого Остапа Бендера. Нарештi Сергiй улаштував мене в техдирекцiю якогось видавництва, i я зайнявся програмуванням та налагодженням комп’ютерiв.

I почав знемагати. З кожним днем я все гострiше вiдчував, що всерединi мене оселилося тремтiння — iнакше я не мiг охарактеризувати цей стан. Мене трусило, як у лихоманцi, це був дрiж чекання. Менi здавалося, що я сиджу в закритому вагонi, який нiкуди не їде, але його хитає з боку в бiк, чути стукiт колiс, гуркiт паротяга, а за вкритим пилом вiкном — той самий тужливий пейзаж. Нiч i вiтер переслiдували мене. Iнодi менi здавалося, що я — пес, який бiжить на запах i не розумiє, що йому потрiбно насправдi. Я повинен був рухатися, бiгти щодуху, вiдчуваючи, як тече пiд ногами стрiчка дороги. Куди? Хто не вiдчував цього, той нiколи не зрозумiє мене. Я загорявся моментально вiд будь-якої пiдкинутої iдеї, i якби в той час менi здибався який-небудь злодiй у законi й запропонував пограбувати банк чи музей, — зробив би це запросто, з «любовi до мистецтва», щоб угамувати тремтiння. Зрештою, я згодився на пропозицiю Сергiя… Потiм, до моєї втечi з Вашингтона, замиготiв калейдоскоп, скельця в якому спершу комбiнувалися вигадливо, поки я не зрозумiв, що ця унiверсальна дитяча забавка має всього десяток неповторюваних комбiнацiй, а потiм — усе складається однаково…

…Й ось тепер я знову вiдчув це тремтiння. Воно було ледь уловимим, нагадувало легке поколювання, як перед початком застуди. I все-таки я твердо впевнився, що це було те саме тремтiння. Фiзично я був зовсiм здоровий. Кам’яний острiв стискував мене ззовнi, вiн став менi тiсний, як пiджак, на два розмiри менший. Гнаний тремтiнням, я мiг оббiгти цей острiв за день. Навпроти ресторану, в якому я сидiв, була площа, за нею — набережна, за нею — бухта, оточена скелями. Пейзаж раптом став менi затяжкий. Серце билося, мов дзвiн. Я кинув на стiл грошi за потрiйну порцiю «Узо» i вискочив на дорогу. Єдине мiсце, де я мiг заспокоїтися, була Мнайдра. Хвилин за двадцять я вже йшов довгою брукованою стежкою до мегалiтичного храму. Навколо не було жодної душi, тiльки залишки кам’яних укрiплень та малесенькi келiї-будки з круглими бiйницями, в яких колись ховалися мисливцi в засiдцi на дичину. Навiть полювання — ця пристрасть, що пахне кров’ю, — було тут напiвiграшковим: мисливцi тихенько сидiли в засiдках i лiниво пiдстрiлювали довiрливих качок. Та й на кого було полювати, якщо у великiй кiлькостi тут водилися тiльки кролики? Великий Магiстр, який заснував столицю Мальти в чотирнадцятому столiттi, лицар де Ла Валлетт, примудрився вмерти пiд час полювання на цих нiкчемних iстот! Полювання вимагає простору…

Я ввiйшов у храм i розлiгся пiд вiдкритим небом на травi. Навколо здiймалися стiни, складенi з iдеально пiдiгнаних багатотонних брил. Я заплющив очi й розкинув руки. За переказами, тут, у цьому магiчному мiсцi, душа здатна вiдокремитися вiд тiла, — отож я хотiв послати її в подорож на тисячi миль. Я не помiтив, як заснув.

Коли я прокинувся, була четверта пополуднi, i я вже лежав у тiнi, але з дивного овального отвору в стiнi до храму проникав тонкий i гострий, як голка, промiнь свiтла. Три тисячi столiть пiдряд у визначений час вiн уповзав у храм, рухався по ньому й танув, щоб завтра повторити той самий шлях… Що це могло означати? На що вказував цей свiтловий перст? Хто прорахував траєкторiю його пересування з точнiстю до мiлiметра? Я пiдставив пiд промiнь долоню, й вона засвiтилась, як пергамент iз стародавнiми письменами, блакитними сплетеннями вен. Якби я мiг прочитати, що там написано…

З Мнайдри я повертався цiлковито спокiйним. Сьогоднi вирiшив цiлий вечiр просидiти вдома, зайнятися прибиранням та обiйтися без вечерi, — хiба що купити в супермаркетi консервовану шинку i хлiб. Мiсiс О’Тулл сидiла у своєму крiселку при порозi й перемовлялася з усiєю вулицею — адже сусiднi будинки розташованi на вiдстанi витягнутої руки. Я привiтався.

— До вас заходив Еджiдiо-акула! — повiдомила господарка, вiдштовхуючись однiєю ногою в розшитому бiсером домашньому капцi вiд грiшної землi. Крiсло заходило ходором, мiсiс О’Тулл запосмiхалася. Видно, бадьора бабуся в такий спосiб змiцнювала свiй вестибулярний апарат. — Може, посидите зi мною? Хочете кави? — Вона вказала на стiлець, що стояв поруч. Я спостерiгав, як вона наливає каву в маленьку порцелянову фiлiжанку. — Прошу!

Я вже звик пити каву наперстками, а в мiсiс О’Тулл вона була особливо мiцною.

— Я все хотiла запитати, Майкле, як вас кликали на батькiвщинi?

— Михайло…

— Михайло… — задумливо повторила вона. — Колись я знала одного вашого спiввiтчизника… Його звали Пiтер.

— Петро?

— Так, так. Це було в 42-му. О, вiн пережив безлiч пригод — воював в Iспанiї, був у французькому Опорi, а сюди втрапив у складi транспортних вiйськ союзникiв, якi привезли нам харчi. Менi тодi заледве виповнилося двадцять, i я дивом уцiлiла в божевiльних бомбуваннях — за пiвтора року Великої облоги нас бомбували три тисячi разiв! Уявляєте, ми — старшi люди, жiнки i дiти — мiсяцями не виходили з фортечних пiдвалiв. Там було вогко, темно, ми стояли й сидiли, тiсно притулившись одне до одного, а якщо в когось не витримувало серце — виносили труп за порiг…

Я й ранiше зауважував, що всi старi стiни у мальтiйських фортецях поцяткованi вм’ятинами вiд куль i снарядiв. Це, мабуть, найперше, що впало менi в очi в цiй маленькiй благополучнiй i дуже акуратнiй країнi. Повiрити в те, що тут, у райському куточку свiту, велися запеклi бої, було нелегко.

— Коли облогу зняли, — продовжувала мiсiс О’Тулл, — я й познайомилася з Пiтером — вiн винiс мене з пiдвалу (я була зовсiм знеможена) i годував iз ложечки, як дитину… В мене загинули всi рiднi, i я була зовсiм безпорадна. Коли вiн нiс мене, я мрiяла, щоб це не скiнчилося нiколи… Потiм я водила його в нашi церкви i зруйнованi храми. Пiтер був допитливий, говорив, що нiколи й уявити не мiг, що опиниться так далеко вiд рiдної домiвки. У Валлеттi, у храмi святого Iоанна, вiн побачив надгробок одного з Великих Магiстрiв i заплакав: там були зображенi його спiввiтчизники. Здається, їх називають «запорожцями»…

— Я був теж вражений, коли побачив запорожцiв на барельєфах ваших церков. Хоча, зрештою, в цьому немає нiчого дивного: цi хлопцi воювали в багатьох iноземних армiях. А запорожцi, зображенi на надгробку, — турецькi бранцi, галерники, повторно взятi в полон мальтiйськими лицарями. Жоден iз них не повернувся на батькiвщину.

— Пiтер був дуже схожий на тi зображення… — задумливо мовила мiсiс О’Тулл. — Усе так переплутано в цьому життi… Як ви гадаєте?

Я посмiхнувся.

— Коли вiн вiд’їжджав, я вмовляла його залишитися. Утiм, це саме говорили йому й англiйцi. Вони казали: якщо вiн повернеться — його розстрiляють. А вiн не вiрив. Можливо, просто хотiв повернутися, а там — як уже буде…

— Ви були в нього закоханi?

Вона хвилину помовчала.

— Коли ми розсталися, я пiшла в монастир бенедиктинок у Рабатi. Менi нiчого бiльше не хотiлося. А потiм якось усе налагодилось. Якось… Я пiшла з монастиря, не встигнувши, слава Богу, прийняти постриг i дати обiтницю. А як ви гадаєте, Майкле, його справдi розстрiляли, коли вiн повернувся?

— Найiмовiрнiше — так… Вам треба було його втримати, мiсiс О’Тулл…

— Що ви! Вiн був таким… таким одержимим. Вiн би тут умер вiд туги. А ви, ви, Майкле, — хiба вам не хочеться повернутися?

— Нi. Дякую за чудову каву, дорога Стефанiє, i за цiкаву розповiдь. Шкода, що нам рiдко вдається ось так посидiти… — я звiвся й навiть поцiлував їй руку.

— Так у чому ж проблема? — хитро посмiхнулася бабуся. — Я завжди на своєму мiсцi, коли ви повертаєтеся вчасно. Хоча це буває так рiдко…

Я тiльки-но переступив порiг, як зателефонував Еджiдiо-акула. Вiн був збуджений, розповiдав, що вкотре напросився на гостину до старого Кретьєна й тепер уже впевнений, що той ховає золотого сокола пiд шарами фарби.

— Залишилося тiльки довести це! — говорив Ед, захлинаючись вiд хвилювання.

— Як ти збираєшся це зробити?

— Проникну в будинок, коли старий буде спати, i зiшкребу з сокола матерiал для аналiзу…

— Послухай, Еде, ти що, хочеш привласнити цю нацiональну релiквiю?

— Ти що! — обурився Еджiдiо. — Ти забув, що я — iсторик?! Це старигань дiє незаконно! Хочеш, пiдемо разом?

— Не впевнений, що хочу таких пригод, Еде!

— Тодi давай зустрiнемося й вип’ємо за успiх!

— Завтра?

— Завтра у Венетто. Гаразд?

Я поклав слухавку. Менi хотiлося скорiше заснути, щоб нiч промайнула непомiтно. Я був уже майже впевнений, що мешканка з 713-го вiдповiсть менi. Вона повинна була вiдповiсти! Чому? Та хоча б тому, що нам подобалась одна й та сама книжка. Цей аргумент менi здавався вагомим…


***

Зранку я вирiшив залишити 713-й «на закуску». Була п’ятниця, 20 квiтня, час католицького Великодня, що його тут святкували з великим розмахом. Усюди красувалися композицiї з шоколадних яєць i фiгурок рiзних звiрят, здебiльшого кроликiв i качок, прикрашених квiтами i стрiчками. Мальтiйцi не печуть пасок, не розписують яйця. Замiсть цих звичних для мене святкових ласощiв були iншi — сирнi торти й шоколаднi фiгурки.

У цей день готелi порожнiють рано: туристiв вивозять у мiста, щоб вони разом iз мiсцевими жителями взяли участь в урочистому носiннi статуї Христа вулицями. Важкi, рiзьбленi, вкритi позолотою ношi з фiгурою Iсуса тягають мiстом упродовж кiлькох годин. Попереду марширує вiйськовий оркестр, за ним iдуть поважнi дiдки у фраках i чорних «котелках» — найшанованiшi в мiстi люди, процесiю замикає юрба роззяв. Зазвичай це триває три-чотири години, а потiм городяни сходяться на нейтральнiй територiї мiж своїми мiстами й затято сперечаються, чий Христос був лiпший. I все-таки тутешнє празникування мало чим вiдрiзняється вiд святкувань в iнших завулках свiту. Такi ж самi ошатнi родини з вiзками i дiтлахами, якi несуть повiтрянi кульки, молодики з пляшками пива в руках, потряснi дiвулi в спiдницях, бiльше схожих на фiговi листки, бабусi, що тримаються зграйкою, працiвники мунiципалiтету в бiлих сорочках i краватках. А пiсля всього — вiтер розносить площами обгортки вiд поп-корну й рiзнобарвнi трупики кульок, що луснули…

…Я заштовхав вiзок у «плейбойський» номер, не маючи сумнiву, що господаря там нема, бо на ручцi дверей висiла синя табличка. Я ввiйшов у кiмнату й вiдразу втратив дар мови, перетворившись на жалюгiдного паралiзованого страхом черв’яка: обидва лiжка були зайнятi. На одному хтось хропiв, накрившись простирадлом, на iншому лiниво борсалися два тiла.

— Тобi чого, виродку? — почув я голос, що долинув до мене мовби крiзь щiльний шар вати. Я iнстинктивно зiгнувся ледве чи не вдвоє.

— Вибачте, сер. Але я гадав, що тут нiкого немає… — забурмотiв я.

— А ти хто такий?

Вiн звiвся, спираючись на лiкоть, з-пiд його руки випiрнула розкудлана жiноча голiвка. Парочка з цiкавiстю вирячилася на мене.

— Я, сер… Я прибираю в номерах… Я зараз пiду, перепрошую, що потурбував…

Я позадкував, тягнучи за собою вiзок, праве колiща якого, як на грiх, вивернулося поперек i гальмувало рух. Менi стало гидко. До цього в мене нiколи не було подiбних ситуацiй. Тих, за ким доводилося пiдтирати шмарклi, я сприймав абстрактно. Вони були для мене фантомами, iнопланетянами, яких я нiколи не бачив. А тут передi мною сидiв хлопець iз одутлим смаглявим обличчям i байдужими порожнiми очима, такий собi «молокосос, який косить пiд бiтника» (сказав би старий Джейк).

— Гей, ти! — гукнув вiн менi у спину. — Принеси нам пожерти!

— Сер, телефон ресторану — 019, — сказав я.

— Ти принеси! — наполегливо повторив вiн.

— Сер, це не входить у мої обов’язки. Я не маю права… — забелькотiв я.

— Ото вилупок! Що за обслуговування в цьому паршивому готелi?! — Вiн обернувся до жiнки, вона бридко захихикала. — Цi мальтiйцi — якiсь недоноски! Замало їх англiйцi дрючили! Я сказав — швиденько принеси нам пожерти!

Потiм я нiчого не пам’ятаю, крiм тремтiння, що охопило мене. В менi зненацька вибухнула «нацiональна гiднiсть». Я пiдiйшов i влупив його так, що вiн вiдкинувся на подушку, не встигнувши навiть ойкнути.

— Я не порядкую на кухнi, сер, — чемно повторив я, потираючи кулака. Тремтiння посилювалось i переходило в дурнувату радiсть. Я бiльше не озирався i з гуркотом викотив вiзка у коридор. Хвилину я чекав, що вiн вискочить за мною, але цього не сталося. Вочевидь, я добряче врiзав йому.

Жити менi залишалося максимум кiлька годин, поки вiн прийде до тями, одягнеться, опорядиться й побiжить скаржитися моєму начальству. Я мiг би кинути вiзка зараз, просто посерединi коридору, i пiти геть. Але я покотив його до наступної кiмнати, намагаючись угамувати тремтiння. Я вiдчув, як у менi розпростується й вiбрує пружина. Так, я шалено боявся втратити цю роботу, повiльно, але неухильно перетворювався на китайського бовванчика, на обличчi якого застигла улеслива посмiшка. I раптом цього святкового дня бовванчик врiзав дуба! Я зрозумiв, у чому справа: з першого дня робота й самe моє становище здавалися менi принизливими. I поводивсь я самопринизливо. До того моменту, поки мене не зачепили. Отже, з подивом подумав я, проблема була в менi самому: я вигадав собi маску й намагався вiдповiдати її скорботному застиглому виразовi. Але як раптово менi вдалося її скинути! На мене раптом напали нестримнi веселощi. Я був тут, на своєму поверсi, царем i богом! День у день я вивозив мiшки смiття, очищаючи свої володiння вiд залишкiв життєдiяльностi своїх пiдопiчних, а вони… вони робили для мене безлiч iнших корисних справ. Укладали угоди на постачання мого улюбленого пива, наприклад, як комiвояжер iз 705-го, розробляли новi технологiї мобiльного зв’язку, як пан iз 719-го, чи пiклувалися про дизайн мого одягу, чи винаходили лiки, чи малювали картини, чи… грали джаз, щоб я мiг слухати його вечорами… Цей величезний людський мурашник тiсно пов’язаний мiж собою незримими, але мiцними нитками, i я був його часткою. Причому, дуже важливою, практично — потаємною: адже людина нiколи не демонструє себе iншим з гiршого боку, i тiльки я мiг бачити iнше життя своїх клiєнтiв. Бiльш того, вони довiряли менi це iнше. I були беззахиснi перед моїм пильним оком.

Попри бiль у руцi, я жваво взявся до прибирання номерiв. I фотографiя американської дiтлашнi, купальники i блузки, розкиданi на стiльцях, смiттєвi кошики, попiл на килимах, бруднi склянки й заляпанi зубною пастою дзеркала вже не викликали в мене вiдрази. Шкода, що це вiдчуття прийшло до мене запiзно. Я навiть щось наспiвував собi пiд нiс. Прибираючи в наступнiй кiмнатi, я вловив краєм вуха, як на початку коридору клацнув замок, залунали збудженi голоси й загудiв лiфт: мої пiдопiчнi отямились i пiшли скаржитися власницi готелю. Я мусив устигнути зазирнути в 713-й.

Там, як завжди, штори були щiльно запнутi, лiжко прибране. Я роззирнувся. Дивно: менi здалося, що тут хтось є, нiби за хвилину до мого приходу жiнка вдягла шапку-невидимку. Як i першого разу, горiла настiльна лампа, на журнальному столику — недопита чашечка кави, в повiтрi ще не розтанула легка хмарина парфумiв. Якби я був слiпим — повiв би в просторi руками, щоб упiймати людину, яка грає зi мною в пiжмурки. Книжка лежала на колишньому мiсцi, на тумбочцi, закрита. Я взявся гортати її. Записки в нiй не було, закладки теж. Я, мов iнспектор карного розшуку, струснув її над лiжком. Анiчогiсiнько!

Менi стало соромно. Проживши, мабуть, половину свого дурного життя, я залишився доконаним кретином. Якi я мав пiдстави думати, що мене помiтили? Що хтось зацiкавився мною хоча б на рiвнi гри? I навiщо менi це було потрiбно? Так, ця книжка зворушила мене. Але тiльки тому, що це була перша «доросла» книжка, прочитана мною пiсля романiв Фенiмора Купера та Стiвенсона. I що з того?

Я ще раз перегорнув сторiнки, знайшов пiдкреслену мною фразу… Якщо завтра мене звiльнять, я, мабуть, довiдаюся в адмiнiстратора, хто живе в цьому номерi, й попрошу власницю книжки продати менi її. I — геть усiляку романтику! Розмiрковуючи, я все ж продовжував придивлятися до тексту. Я пам’ятав, на якiй сторiнцi залишив записку iз запитанням «Хто ти?» — i ще раз пробiг її очима. Нi, я не помилився! Ледь помiтною лiнiєю було пiдкреслено таке: «Нiколи не прагни знати занадто багато! Що менше знаєш, то простiше живеться. Знання робить людину вiльною, але й нещасливою…»


***

Менi слiд було впокорити свою гординю. Недарма ж вона вважається одним iз найтяжчих грiхiв. Сьогоднi, здається, менi це вдалося. Виявляється, вона жила в менi увесь цей час. Напевно, тому я завше чекав, що хтось прийде й ощасливить мене. А кого ощасливив я?

Я завжди боявся заходити у своїх думках так далеко. Але сьогоднi…

Я виїхав на обiд у Мдiну — мiсто, яке вiд Рабата вiддiляв рiв, мiсто, яке оточували товстi фортечнi стiни, й усерединi цих мурiв стояла така тиша, що, здавалося, ти потрапив у мiсто мерцiв. У чеканнi своєї порцiї смажених кальмарiв я й намагався осмислити те, що сталось. Якщо «плейбой» поскаржився на «прибиральницю», мене можуть викликати на розмову вже зараз. Але менше з тим — нехай потерплять до вечора.

Отже, отже… Хiба не через мою глупоту, не через мою гординю загинув безневинний Бо? Хiба не я спровокував його на парi? Якщо менi в ту мить було все одно, як розпорядитися своїм життям, то чи мав я право розпоряджатися чужим?

Може, як натякнула незнайомка, я справдi знав занадто багато? Наприклад, те, що всiма людськими вчинками керує страх. Спочатку дитячий: обдурити надiї залюблених у тебе батькiв, бути гiршим вiд однолiткiв, не вивчити потрiбний параграф у пiдручнику. Потiм вiн трансформується в безлiч iнших: вiд банального остраху втратити роботу (чи — авторитет, любов, довiру, близьких людей… et cetera) до страху перед смертю. Якщо ж спробувати позбутися цього почуття, що залишається? Любов? Але Марiєю де Пiнта, наприклад, керує не так любов, як страх утратити її. Тому вона така покiрна й невимоглива. А я найпiдлiшим чином усiляко пiдтримую в нiй цей страх. I все це вiдбувається мимоволi, саме собою. Тому що це — модель, матриця усiх стосункiв.

Менi раптом захотiлося вiдразу схопитись i помчати до дiвчини, щоб чесно пояснити: вона має до мене зовсiм не те почуття, про яке мрiяла. Звiльнити її вiд страху. Тобто — вiд себе. Але… але тодi вiн перейде до мене пiд iншим iм’ям: «страх самотностi». Ось так. Страх закiльцьовує в єдиний ланцюг усiх нас. Я мiг би, звiсно, на нiй одружитись. Але я не любив її. Я це знав напевно.

Любов умерла в менi дуже давно… Я збрехав, кажучи, що не пам’ятаю, кому дарував пляшчинку дзiнтарсiвського «Бузку». Проте сьогоднi менi захотiлося говорити правду. Це була дiвчинка з паралельного класу. У неї був поганий зiр, вона носила окуляри з товстими скельцями, i тому її очi виглядали неприродно великими, як двi риби за склом круглого (такi тодi були в модi) акварiума, що спотворює зображення. Її волосся вiдливало мiддю й пахло чаєм (вона розповiдала, що бабуся в дитинствi ополiскувала її коси густою заваркою). Спочатку я навiть не знав її iменi — iз хлопцями з того класу ми ворогували й часто сходилися на шкiльному стадiонi для з’ясування стосункiв.

Я зiштовхнувся з нею випадково на денному сеансi в кiнотеатрi, коли прогулював уроки. Вона сидiла в буфетi i їла тiстечко, метляючи ногами в бiлих, якихось занадто дитячих для нашого вiку, шкарпеточках. Кiнчик її носа був замурзаний кремом. Усе це видалося менi кумедним. Я зрозумiв, що ця ласунка теж прогулює уроки, i сiв поруч.

— В тебе на носi крем! — Це були першi слова, з яких почалося знайомство.

Пiзнiше ми винайшли власну абетку з «маленьких танцiвникiв» i надсилали один одному зашифрованi листи. Це були короткi записки з кiлькох банальних фраз шкiльної тематики, складенi з низки смiшних iстот, що вихиляються в рiзних позах: «Менi набридло вчитись. А тобi?», «Що в тебе буде з хiмiї цього року?» На перервах ми не спiлкувалися, не ходили пiд руку, як це робили багато старшокласникiв, а тiльки iнодi обмiнювалися змовницькими поглядами й розумiли одне одного без слiв: «Завтра чекай листа!», «Я написав. А ти?»

Зате всi вихiднi були нашими. Коли я дивився на неї, менi здавалося, що вона була оповита серпанком свiтла, й усе в нiй — вiд кiнчикiв волосся до кiнчикiв пальцiв — було вкрите позолотою. А силует був нечiтким, розмитим, немовби розчиненим у цьому свiтлi. Вона любила солодощi й сама нагадувала прозорий льодяник, що тане.

Якось, коли ми сидiли в її оселi й розглядали книжку, я поклав їй руку на колiно. Це сталося зовсiм випадково, але я пам’ятаю, що в момент, коли я хотiв руку вiдсмикнути, внутрiшнiй голос сказав менi: «Не треба. Почекай. Подивимося, що буде далi!»

А далi ми просидiли нерухомо години двi, пролиставши книжку вiд початку до кiнця разiв п’ятнадцять. Тодi, напевно, я i зрозумiв, що то є любов: трепет i свiтло, льодяник, який тане в ротi, жар i лiд, жах i захват, злочин, який заслуговує на четвертування, їжак у горлi, нiмота, повiтряна яма. Мурашки по шкiрi.

Та пiсля лiта, впродовж якого ми не бачилися (вона кудись поїхала, а я три змiни вiдмучивсь у спортивному таборi), менi сказали, що вона померла…

З часом я навчився глушити цi спогади безлiччю способiв — невмiло розведеним спиртом, гiтарою, автостопом, спортом, бiйками. З кожним роком я вiдкривав для себе щоразу новi «лiки»: випадковi зв’язки, джаз, чужi компанiї, суворий мордобiй i, зрештою, нiч i вiтер. Мене гнав страх. Навiть рукавички чи парасолька, забутi в таксi, викликали приступ жаху. Я мрiяв бути зовсiм голим, як Адам, що вийшов не з лона людського…

…Подали кальмари, пиво, хрусткi булочки, срiбнi пакетики з олiєю, соуси, пляшку «Камiльєрi». Сонячнi плями лежали на скатертинi, мов яєчнi жовтки. Я подумав, що давно не чув дзвонiв, навiть сьогоднi, коли вони повиннi лунати всюди. Поруч за столиками сидiли люди й тихо перемовлялися, фотографували один одного, я машинально оглядав жiнок: може, й мешканка з 713-го обiдає в однiй iз цих компанiй? Жiнки були рiзнi. Iноземок я вирiзняв одразу за мiнiмумом макiяжу на обличчi й непоказними кофтинками. Нi, вона повинна бути зовсiм iншою.

I раптом я вiдсунув убiк келих з вином. Менi спало на думку те, вiд чого менi навiть перехопило подих. Моє життя на островi здалося менi нереальним, потойбiчним, начебто я, а не Бо, опинився на днi моря i якимось дивом проник в iнший свiт, де життя нiколи не закiнчувалось. А незнайомка з 713-го була… тiєю дiвчинкою, якiй я дарував «Бузок». Чоло моє вкрилося потом. Але й справдi, що я знав про її смерть? Тiльки те, що вона втонула пiд час гостин у бабусi в селi. А потiм бiльше нiчого не хотiв знати. Крiм того, мене перевели в iншу школу, з математичним ухилом. А раптом вона жива? Чи навпаки — я прийшов до неї таким-от дивним чином. Iнакше звiдкiля це дежа вю, яке я вiдчув, прибираючи 713-й?! Це впiзнавання запахiв, звичок, дрiбничок? Цi бiлi шкарпеточки на пiдвiконнi, цi льодяники, цi кораблики з фантикiв? Цей пунктир, що вiв мене всередину самого себе?… Я страшенно розлютився на себе. Як я мiг наразитися на небезпеку лишитися без роботи саме тодi, коли почав намацувати вихiд?

Я швидко впорався з обiдом i поквапився повернутись у Сент-Джулiус.

Звiсно ж, заледве я переступив порiг будинку, Стефанiя повiдомила, що мене шукає пан Нiколас де Пiро i вимагає, щоб я негайно з’явився в готелi.


***

Пан Нiколас був на посту. На вiдмiну вiд покоївок, вiн вiдбував на службi повний робочий день. Побачивши мене, вiн насупився й поправив на носi окуляри в тонкiй позолоченiй оправi.

— Здається, Майкле, ви добряче влипли. Що ви собi дозволяєте? Я вiд вас не чекав такого! Я звiльнив би вас негайно, але господарка хоче поговорити з вами особисто. Йдiть негайно — вона поки що в себе.

Я побрiв у службову частину готелю, до кабiнету Монiки. Налаштований я був рiшуче. Я не мiг бути звiльненим! Менi треба було змобiлiзувати всю свою волю, фантазiю i красномовство, намацати всi потаємнi важiльцi, включно з давнiм романом господарки з Джейком Стейнбеком та їхнiм спiльним марихуанистим минулим, щоб цi аргументи переважили жалюгiдний ляпас, що його я мав нещастя вiдпустити нашому дорогому клiєнтовi.

Секретарка у приймальнi, приємного виду мулаточка з величезними золотими обручами у вухах, одразу доповiла про мiй прихiд. До цього я бачив Монiку всього кiлька разiв. Вона здавалася менi дiловою панею, застiбнутою на всi ґудзики. Я навiть не мiг уявити, як це вона, добропорядна ледi, могла наставити Джейку стiльки синцiв, що їх вiн демонстрував пiсля нашої першої зустрiчi в пабi.

Я ввiйшов у прохолодний кабiнет i роззирнувся. Вродлива дама в бездоганному блакитному костюмi англiйського крою сидiла за широким столом i переглядала папери. За її спиною висiв величезний портрет сивого чоловiка, написаний у модерному стилi, — його обличчя чомусь вiдливало синявою. Я пiдiйшов ближче i не знав, присiсти менi на стiлець чи дочекатися запрошення. Жiнка вiдiрвалася вiд паперiв i з цiкавiстю подивилася на мене.

— То це вас рекомендував Джейк Стейнбек? — пiсля паузи запитала вона.

— Заперечувати марно, мем… — я приречено розвiв руками.

— Сiдайте, — сказала Монiка. — Як це у вас кажуть — «у ногах правди нема»?

— Боюся, що її нема й у словах… — я вирiшив бути нахабним i настирливим, як справжнє необтесане мурло, якому може зiйти з рук його тупа незграбнiсть.

— …i тому ви вдалися до кулакiв? — якщо я не помилявся, якщо мене не пiдводила iнтуїцiя, то її очi посмiхалися. — I часто ви б’єте моїх гостей?

— Тiльки по п’ятницях, мем…

— Ви знущаєтеся?

— Хiба що над собою. Адже я «покоївка», мем, — чудовий привiд посмiятися…

— Отже, — задумливо мовила вона, — ви прийшли просити пiдвищення…

Такого повороту розмови я не очiкував.

— Нi, мем, мене все влаштовує. Я прийшов попросити вибачення за сьогоднiшнiй iнцидент. Це сталося випадково, повiрте.

Вона нарештi посмiхнулася по-справжньому.

— Нiколи! Нiколи я не повiрю, що приятель Джейка б’є першим тiльки з випадковостi. Як той клiєнт вас обiзвав? У чому ви завинили?

Вона починала менi подобатися. Навiть у цьому англiйському костюмi.

— Мем, ми не дiйшли згоди в суперечцi про сорокову симфонiю Моцарта.

Вона зiтхнула й похитала головою.

— Я скажу Нiколасовi, щоб вiн перевiв вас на iншi поверхи. I не дай вам Боже потрапити на очi цьому клiєнтовi.

Нi, тiльки не це. Я напружився i готовий був боротися до кiнця.

— Мем, прошу вас, залишiть усе, як є. Обiцяю, що завтра я видраю його кiмнату зубною щiткою й особисто вiд себе надiшлю букет магнолiй! Хiба розбiжнiсть у думках про Моцарта — привiд для ворожнечi? У мене хвороба: звикання до певного мiсця. На iншому поверсi я просто зачахну, i вам справдi доведеться мене звiльнити через повну прибиральницьку нездарнiсть.

— Гм… — вона ще раз уважно оглянула мене. Крiзь її виплекане обличчя проглянула хитра мордочка блудної «дочки квiтiв». — Ну, як знаєте. Але якщо завтра ви опинитесь у шпиталi з переломом ключицi, не сподiвайтеся здерти з готелю медичне страхування!

— Гм… — Я так само пильно поглянув на неї. — Перелом ключицi, мем? Це малоймовiрно, запевняю вас… — i машинально потер свого кулака.

— Знову жартуєте? Я бiльше вас не затримую… — вона вдягла окуляри, що лежали поруч, на столi, i хитра мордочка набула хижого виразу бiзнес-ледi.

Я майже вклонився й попрямував до дверей. Уже тримаючись за ручку, вирiшив озирнутися.

— Перепрошую, мем… Але я сьогоднi не зможу заснути, якщо не з’ясую, чому я не звiльнений?

Вона втомлено стягнула окуляри з носа i подивилася на мене якось здалеку.

— Тому, що ви — друг Джейка. I ще тому, що… — вона витягла сигарету, нахилилася до гiгантської запальнички у виглядi здибленого коня (жахлива, скажу вам, конструкцiя!), — iнодi менi теж хочеться кому-небудь… урiзати… Хiба це не природне бажання для нормальної людини, яка працює в потi чола? Га, Майкле?

— Дуже навiть природне, мем…

— Монiка… — поправила вона.

— Дуже навiть природне, Монiко! По-моєму, немає нiчого приємнiшого, нiж гарненько вiддухопелити негiдника. Вiдразу життя здається прекрасним i дивним. Ви — чудова жiнка. Якщо захочете кого-небудь гарненько вiдлупцювати — я до ваших послуг!

Вона знову сховалася за шкельцями окулярiв i схилилася над паперами. Тихо закриваючи дверi, я вiдчув, як веселий джин молодостi зi свистом вилетiв iз цього кабiнету менi навздогiн.


***

Я вийшов вiд Монiки цiлком задоволений. Свiт не був законсервований — у ньому вирувало життя. Це як у морi: на поверхнi — золота сiть, що не дає вирватися назовнi його мешканцям, а пiрнеш метрiв на п’ять у глибину — й очам вiдкриється рухливий свiт, переповнений таємними i явними пристрастями. Сьогоднi я зiштовхнувся з наймогутнiшим складником людської натури — пам’яттю. Чим би закiнчилася розмова з власницею готелю, якби не її данина власному минулому?

Чи вдалося б менi вiдшукати iншi важелi в її свiдомостi? Боюся, що для цього менi довелося б зiбрати цiле досьє, починаючи з того моменту, коли їй пов’язали перший бант.

Я пройшов повз пана де Пiро з гордо пiднятою головою.

— Вас звiльнили? — iз сумнiвом у голосi запитав мiй патрон.

— Пане Нiколасе, — з посмiшкою мовив я, — коли вам було двадцять, ви слухали «Бiтлз» чи «Лед Зеппелiн»?

Обличчя пана де Пiро видовжилось, i щось схоже на проблиск думки змигнуло за скельцями окулярiв.

— Я, Майкле, слухав Сiнатру й Iва Монтана.

— Класнi були хлопцi! — сказав я, й очi шефа просвiтлiли. Їй-Богу, ще хвилина, i вiн заспiвав би «Oh, my love» а-капела.

— Гарного вам вечора, пане Нiколасе! Менi приємно працювати пiд вашим керiвництвом! — я почувався натхненно.

— Вас не звiльнили?

— Нi.

— Я радий за вас, — це прозвучало цiлком щиро. — До завтра, Майкле?

— Бувайте, патроне!

Я вийшов iз готелю й вiдразу згадав, що сьогоднi ввечерi домовився зустрiтися з Еджiдiо в Аль Венетто.

Душа моя чомусь трiумфувала, начебто я знайшов щось дуже важливе, щось, що шукав занадто довго, — а воно ж було зовсiм поруч. Поки що я не мiг дати цьому назви — щось мiж гiднiстю i сенсом життя. Щось дуже близьке до… любовi. Але все це поки маячiло десь далеко, на протилежному боцi обрiю…

Ед уже чекав мене в пабi. Я зрадiв i помахав йому рукою, вiн вiдповiв. Цей простий жест був сповнений великого змiсту.

— Кажуть, ти побив якогось янкi, — сказав Ед, коли я присiв за столик. I я вкотре переконавсь, який тiсний цей свiт.

— Це сталося мимоволi, — пояснив я. — Усе обiйшлося.

— Може, тобi взагалi варто кинути все це? Я мiг би взяти тебе на яхту моїм помiчником.

— Дякую, Еде, але я вже звик нi вiд кого не залежати, принаймнi у другiй половинi дня.

— Як хочеш…

— А в тебе був помiчник?

— Помiчниця. Моя дружина. Теодамiза.

— Дивне iм’я…

— Її батьки — уродженцi Мавританiї. Ми познайомилися в Сорбоннi. Вона займалась iхтiологiєю. Поїхала зi мною сюди.

— А де вона тепер?

— Загинула…

— Вибач…

— Нiчого. Це сталося сiм рокiв тому. Ми намагалися впiймати меч-рибу. А це таке створiння, що може пролетiти в повiтрi метрiв три-чотири, якщо потрапляє на гачок. У нас тодi був моторний човен, я не розрахував траєкторiю… Одне слово, удар виявився смертельним, — Ед махнув рукою. — Все вiдбулося блискавично.

— Ти любив її?

— Ми займалися однiєю справою. Тео була чудовим другом… Писала дисертацiю про цих потвор. Коли її не стало, я зрозумiв, що нiчого не можна залишати на потiм — нi слiв, нi зiзнань, нi подарункiв. А ми жили так, начебто в нас попереду цiла вiчнiсть… чи друге життя. Я не задумувався про любов та iншi подiбнi речi… Менi було важливо, який вiтер вiє зранку. Наступного дня пiсля похорону слова так i поперли з мене. Це було жахливо… Ще два-три днi тому ми з Тео ледь перекидалися фразами, найчастiше — про роботу, а тут я не мiг заснути: постiйно говорив iз нею, розповiдав про те, що думав i почував усi цi три роки, поки ми були разом. Вона, гадаю, здивувалася б… Я був суворим iндивiдуалiстом та iнтровертом — от що я зрозумiв тодi. Я ладен був у життi йти одинаком, i союз iз Тео полягав у тому, що ми не заважали одне одному. Так я думав. Але коли її не стало, менi жахливо захотiлося її мовчазного тепла. Виявилося, що я мiг годину курити на кухнi чи вибиратися в море на добу тiльки тому, що знав — вона сидить за своїм столом i щось набирає на комп’ютерi. Життя, Майкле, як море пiд час вiдпливу, — вiдкочує хвилi все далi й далi. I згодом ти завважуєш, що залишаєшся на березi геть один…

Ед мав рацiю, i я просто не знав, що йому вiдповiсти.

— Але ти тут у себе вдома, Еде, — нарештi сказав я. Вiн посмiхнувся.

— Я вдома… А Марiя де Пiнта любить тебе, чужинця…

— Виглядає, що забиратися потрiбно менi… Найсмiшнiше: я вже звик бути зайвим. Мене навiть акули не зжерли.

— Ти фiлософ, Майкле. А фiлософи не мають батькiвщини… Вони скрiзь свої i завжди — чужi. Ти таким народився.

Я задумався. Я не був упевнений у його правотi. Знав iнше: я нiчого не хотiв, нiчого не мiг утратити. Менi було добре знайоме це вiдчуття: залишитися на березi в повнiй самотностi. Я сказав йому про це.

— Але як ти будеш жити потiм? У мене принаймнi є спогади. Жити з ними нелегко, але вони необхiднi. Ти на березi залишився зi своєї волi…

Я не мав, що сказати, вiдтак вирiшив змiнити тему:

— Ти ще не вiдмовився вiд веремiї зi своїм соколом?

Очi Еда, затуманенi вином, одразу ж спалахнули знайомим менi гарячковим блиском.

— Звiсно, нi! Я вже маю план будинку. Вiдчуваю, що без пригод не обiйдеться. Поглянь…

Вiн розгорнув передi мною аркуш паперу з кресленням, тицяючи в нього зубочисткою.

— Тут спить старий Кретьєн, це його спальня, а зал iз соколом — у протилежному кiнцi. Дверi в нас, як ти знаєш, не замикаються навiть на нiч. Прокрадуся туди, вiзьму пробу й пiду. Дiдуган не прокинеться. Але якщо моя гiпотеза потвердиться, цьому ветхому дурневi буде непереливки!

— А якщо вiн усе-таки прокинеться?

— Це навряд! Я надiслав йому кошика з його улюбленим «К’янтi». Буде спати, як дитина, не сумнiвайся! Ходiмо зi мною, Майкле! Тодi частина винагороди за знахiдку дiстанеться тобi. Купимо нову яхту, будемо борознити моря…

— Знаєш, старий, менi здається, я вже наблукався свiтом. Менi б навпаки — якiр кинути…

— Це правильно, — згодився Ед. — Я б теж подумав про тиху гавань.

Ми ще трохи посидiли в Аль Венетто. Може, годину чи й бiльше. Я навiть заспiвав Едовi кiлька українських пiсень.

А потiм менi захотiлося побачити Марiю де Пiнта. Було вже далеко за пiвнiч. Сьогоднiшнiй день тривав дуже довго й нiяк не хотiв закiнчуватися.

— Ходiмо, друзяко! — сказав я.

— То ти не пiдеш зi мною в будинок Кретьєна?

— Принаймнi не зараз… Менi завтра, вiрнiше, вже сьогоднi, рано вставати.

— Гаразд… Ти не романтик. Ти — старий пеньок. — Ед заледве пiднявся з-за столу, обома ручиськами поплескав мене по плечах. — Але ти все одно — славний хлопець! Вiтай вiд мене Марiю де Пiнта. I не забудь нарвати їй квiтiв. Хоча їх тут, на каменях, дуже мало.

Ми розпрощались, i спина Еда щезла в темрявi провулка, що вiв до моря.

Тодi я не мiг знати, що бачу його востаннє…

Я вийшов на центральну вулицю. Усе було як учора, як позавчора, як сто днiв тому. Та сама штовханина бiля дансингiв, те саме миготливе неонове свiтло, тi самi юрби мoлодi й туристiв, якi кочують iз клубу в клуб. Щось перемiнилося в менi. Раптом захотiлося купити букет троянд — таких, яких я давно не бачив: на довгих стеблах, у хрусткому целофанi, з крапельками роси на пурпурових тугих пелюстках. Але вуличнi торговцi навiть уночi продавали зi своїх вiзкiв тiльки фрукти й горiхову пастилу. Квiти росли у великих круглих дiжках бiля дверей будинкiв, i зiрвати їх було б святотатством. Я згадав, як обносив квiтники там, у своєму мiстi, коли менi треба було навiдати якусь жiнку.

Я вийшов за мiсто, на шосе, i, ховаючись вiд фар таксi, нарвав букет iз квiтiв, що нагадують наш жовтець. Я наскуб їх цiлий оберемок, вимазавши руки придорожньою пилюкою. Я ще нiколи не дарував Марiї де Пiнта квiти.

Я повертався до мiста, перехожi з подивом позирали на мене. За квартал вiд потрiбного будинку мiй ентузiазм угамувавсь, як i вiтер, що пiсля смеркання згортався тут клубочком i дрiмав до ранку. Щось заважало менi бути собою до решти! Для цього потрiбно було занадто багато: змити iз себе накип чужої мови, зчистити всю банальщину, суєту, закам’янiлiсть побуту, здерти шкiру й залишитися без неї — тодi Марiя де Пiнта побачила б мене зовсiм iншим. Але ТАКИМ я мiг би бути тiльки для тiєї, яка нагадує льодяник, знає смак печеної картоплi й нашi пiснi. I якiй не треба пояснювати, чому «нiчнi квiти пахнуть злодiйством»[1]… На Марiїному порозi я зрозумiв, що йду прощатися.

…Я вiдкрив дверi й увiйшов у темряву передпокою. Ед казав правду, коли стверджував, що тут нiхто не замикає дверi навiть на нiч. На островi була лишень одна в’язниця, й у нiй тримали тiльки двох злочинцiв, один iз яких був росiйським хакером. Я знав будинок Марiї, як свою п’ятiрню, й тому навпомацки пiднявся на другий поверх, до її спальнi. З-пiд дверей вибивалася тонка смужка тьмяного свiтла — очевидно, Марiя, як завше, читала перед сном. Я тихенько ввiйшов i побачив її схилену над книгою голову. Марiя напiвлежала в лiжку i, як виглядало з густої хвилi чорного, блискучого у свiтлi лампи волосся, що закривало обличчя, дрiмала. Я обережно причинив за собою дверi. Кiлька секунд дивився на її зворушливу позу, а потiм забрав книжку з рук. Вона одразу розплющила очi, здивовано посмiхнулася.

— Ти? Я тебе не чекала сьогоднi…

Вона почала старанно поправляти i без того дбайливо зачесане волосся, начебто це допомогло б їй стати привабливiшою.

— А?… — вказала очима на букет, що його я тримав у руках. Я геть забув про нього i квапливо поклав квiти їй на колiна.

— Це тобi. Квiти.

Обличчя її просяяло. Вона занурила його в букет, i я подумав, що, мабуть, вiн пахне бензином i пилюгою. Потiм вона рвучко звелася, притримуючи комiр нiчної сорочки, немов соромлива школярка.

— Я зараз. Тiльки в душ… Я не знала, що ти прийдеш…

Так, саме так було завжди. Душ, чистi простирадла, що їх вона старанно перестеляла, вибираючи бiлоснiжнi, з мережкою, вимкнена лампа i ввiмкнутий магнiтофон iз заспокiйливою музикою. Все, як у повiльному пiдводному царствi…

— Зачекай. Не йди. Побудь, — я вклав її назад у лiжко, сiв у крiселко навпроти. — Я незабаром пiду. Уже пiзно, а завтра в мене божевiльний день.

Вона присiла на край лiжка i дивилася на мене телячим поглядом. Ще бракувало, щоб вона склала руки на колiнах, як слухняна учениця.

— Ти хочеш поговорити? — я бачив, що губи її пересихали. Вона боялася розмовляти зi мною. Вона завжди цього боялася… Їй здавалося, що покiрнiсть i мовчазна вiдданiсть — усе, що потрiбно чужинцю, який вiдбився вiд зграї. — Про що?

Настрiй мiй мiнявся щопiвгодини. Зовсiм недавно я хотiв побачити її, обсипати квiтами так, щоб жовтi пелюстки застрягли у волоссi, впасти обличчям у колiна дiвчини, яка невiдомо за що полюбила мене, i просити прощення, i говорити про те, що я не гiдний її кохання, i викликати в неї гнiв чи сльози, може, навiть ляпаса чи божевiльнi прощальнi поцiлунки. Але тьмяна лампа, згадка про душ i перестелення простирадел навiяли на мене геть iнший, аморфний стан.

— Скажи, навiщо я тобi? — нарештi запитав я. — Чому ти досi не кинула мене? Хiба в тебе не було на оцi кого-небудь гiдного… усього цього? — Я обвiв рукою її кiмнату — чистеньку i простору, з грацiйними статуетками божкiв i ельфiв на поличцi.

Вона дивилася на мене зляканими очима.

— Знаєш… — продовжував я. — Ед вважає, що ти схожа на Б’янку Борджiа й Мону Лiзу в однiй особi… От за кого тобi треба вийти замiж, народити дiтей i все таке…

Мiй язик уже почав заплiтатися. Чи то вiд утоми минулого дня, чи вiд питва.

— Ти хочеш сказати, що… — голос її зривався. — Що ми бiльше не будемо зустрiчатися?

— А навiщо? Хiба ти щаслива зi мною? — мовив якомога безтурботнiше.

Вона встала, накинула пеньюар i знову сiла на лiжко.

— Зараз уже не знаю… — нарештi почувся здавлений голос. — Напевно, це важко назвати щастям. Але… хто знає, що це таке? Адже я не винна, що… люблю тебе таким, який ти є. А ти нiчого не почуваєш. Думаєш, я цього не помiчала? — Очi її нарештi зблиснули, голос цiлком вирiвнявся й у кутиках вуст означилася гiрка складка. — Чи знаєш ти, чи можеш зрозумiти, як змiнив мене? У мене було зовсiм iнше життя. I от у ньому з’явився ти… I менi захотiлося згаснути разом з тобою. У твоєму згасаннi були якась особлива сила, i таємниця, i пристрасть. Менi здавалося: ще трiшки, i я пiзнаю щось дивне, нескiнченне, якийсь прихований змiст у цьому перебiговi часу. Тепер я зовсiм нiчого не чекаю, а ти — не збожеволiв, не постригся в ченцi, не зробив нiчого такого, заради чого варто було б згасати поруч iз тобою. Ти живий, а я вмерла… Ото й усе. Але я не можу не любити тебе. Хiба це залежить вiд нашої волi? Я стала для тебе тягарем, ти хочеш пiти… А що робити менi?

Як на один день це було занадто! Голова менi йшла обертом. Охопив безмежний жаль до Марiї.

— Вибач, — тупо сказав я. — Я думав, що зможу… Менi треба було залишитись одному. Але це… це iнодi так важко.

— Ти дуже дивний. Тому я й полюбила тебе. Ти не такий, як iншi. Менi було добре з тобою, не перепрошуй, — вона кволо посмiхнулась. — Але це — мої проблеми. Я справлюсь, от побачиш.

— Може, одружимося? — раптом мовив я i сам злякався. Серце моє застукало, начебто в нього, як у барабан, застукотiли лапками сотнi механiчних зайцiв. Вона знову посмiхнулась i заперечливо хитнула головою.

— Нi. Я знала, що цього нiколи не станеться. Хiба ти досi не зрозумiв, що тобi — пора?… Хiба моя країна пiдходить для тебе? Хiба це тобi потрiбно?

— Марiє! — зiскочив я з крiсла, сiв бiля її нiг i взяв її руки у свої (це дуже нагадувало сцену з жiночого роману, але менi було начхати!). — Я не знаю, що менi потрiбно… Може, якийсь час. Ти могла б дати менi час?

Вона знову хитнула головою з боку в бiк.

— В тебе його й так було забагато. Я не хочу зв’язувати тебе нi часом, анi жодними обiцянками й зобов’язаннями. I не хочу чекати. Це боляче. Можеш iти. Iнодi будемо пити каву, якщо випадково зустрiнемося в мiстi, так?

Я поцiлував її долоню й пiднявся з колiн. Нiчого не мiг додати до того, що вона вже сказала. Був їй вдячний.

— Майкле… — покликала вона, коли я вже тупцював на порозi. — Це — через iншу жiнку… чи просто так?

Вона знову перетворилася на ту пiдозрiливу Марiю де Пiнта, яку я добре знав до цiєї нiчної розмови.

— Ти — найкраща жiнка в Мальтi! — сказав я. — А я — повний кретин! Вважатимемо, що ти дала менi час на роздуми?!

— Вiчнiсть! — вiдповiла вона. — Я даю тобi на роздуми цiлу вiчнiсть, Майкле! Усе. Iди. Я хочу спати!

Я зачинив за собою дверi, прекрасно знаючи, що вона вткнулась обличчям у подушку.

Вiдчуття втрати не полишало мене всю дорогу до будинку Стефанiї О’Тулл, але я був упевнений, що вчинив правильно.

Я зайшов у кiмнату i позирнув на годинника: спати менi залишалося зовсiм недовго. Я лiг, не роздягаючись — на це в мене вже забракло сил.


***

Я майже не спав. Перед очима поставали картини моїх коротких побачень iз Марiєю де Пiнта, її легенькi, майже невагомi дотики. Може, я даремно все це затiяв? Де я знайду ще жiнку, готову зустрiчатися з прибиральником-чужоземцем? Можна було б спробувати iз Сiбiллою, але я вже пробував. У неї купа залицяльникiв, та й розмови про кiно мене стомлювали.

Одне слово, як завше, не виспався. I на перекличцi в пана де Пiро куняв. Кiмнати вирiшив прибирати почергово. Першим було помешкання комiвояжера-американця. Я вiдiмкнув номер, прочинив балконнi дверi й завмер: зверху долинали голоси, люди — чоловiк i жiнка — говорили знайомою менi мовою. Я не мiг не прислухатися, тим бiльше, що тональнiсть розмови обпекла мене — так чоловiки й жiнки можуть говорити тiльки там, звiдкiля я приїхав.

— Куди це нас занесло? Тут навiть немає пристойного пляжу! Чому я повинен жити в цiй висотцi? Де море? Саме лише камiння!!! А цiни! Тут усе втричi дорожче, нiж у Штатах! — голосом примхливої дитини говорив вiн.

— Що ж поробиш? Може, переїдемо на Ґозо… Там, кажуть, є пляж… — тьмяним утомленим голосом вiдгукнулася дружина.

— На фiга менi цей Ґозо? Взагалi, на фiга менi ця дурнувата країна?

— Ну, заспокойся… Що-небудь придумаємо…

— Ось ти i думай! А я пiшов до бару.

Давно я такого не чув! Це була сiмейка на кшталт багатьох, знайомих менi з колишнього життя, в якому всiм заправляла звичка. Я навiть мiг уявити зацькований погляд жiнки й розлюченi круглi очi її чоловiка. Зазвичай такi неодмiнно знiмають свiй вiдпочинок на вiдеокамеру, ходять на прем’єри модних мюзиклiв i збирають бiблiотеку, в якiй корiнцi книг повиннi гармонiювати з кольором шпалер. Я раптом зрозумiв, чому мене iнодi так дратувала Марiя — вона могла б бути саме такою дружиною, покiрною й уярмленою. I саме зi мною, генетичним тираном, вона б набула такий зацькований погляд. Добре, що цього не станеться… Я давно не чув цiєї мови й не припускав, що вона викличе в мене таку реакцiю: я розлютився. Пiднятись би поверхом вище, увiйти й згребти цього пришелепкуватого в оберемок! Стоп. Як кажуть американи, це їхнi проблеми.

Я взявся до роботи й доволi швидко прибрав свої номери. Причому сьогоднi в кiмнатi мого кривдника був iще бiльший бедлам, нiж ранiше. Але я прибрав тут iз особливою стараннiстю.

У 713-му мене чекав сюрприз: iз минулого дня там нiчого не змiнилося. Навiть постiль залишилась iдеально чистою й не зiм’ятою. Все лежало на колишнiх мiсцях. Тiльки бiля порога стояли кросiвки, а черевичкiв на високих пiдборах не було. Зрозумiло: вона в готелi не ночувала. Мене раптом охопили ревнощi. Ось як! Виглядає, що вона тут не самотня? Отже, така, як усi?!

Потiм я захвилювався: раптом iз нею щось сталося? Я уявляв неуважну мрiйницю в окулярах, iз розгубленим поглядом i незграбними рухами. З нею могло статися все що завгодно! Я ще раз ретельно перевiрив номер — мiг-бо визначити на око, чи ночував у ньому гiсть. Професiйна спостережливiсть мене не пiдвела. Сьогоднi вночi тут i муха не пролетiла. Мене затiпало, як бабусю, що загубила в супермаркетi внука.

Я швидко закiнчив роботу, переодягся i спустився в хол. На рецепцiї сидiв Скотт Вайль.

— Послухай, Скоттi, — сказав я. — Панi з 713-го залишала ключ?

— Залишала, а що?

— Коли?

— Вiдкiля менi знати? Я заступив на змiну зранку.

— О шостiй?

— Так.

— I ключ уже був тут?

— Так… А що тебе турбує?

I справдi, що мене непокоїло? Я й сам не мiг вiдповiсти на це просте запитання.

— Просто… менi здається, якщо гiсть зник, про це слiд повiдомити вiдразу… Всяке буває…

— Та годi тобi! Ти що, найнявся до них (Вайль кивнув на групу туристiв бiля входу) нянькою? I взагалi, не шукай зайвого клопоту. Я знаю, що це за дама. Будь певен, у неї все гаразд.

— Ти знаєш?! — Я навiть задихнувся. — I хто вона?

— Ну, не те що знаю, — затнувся Скотт. — Чув, що про неї говорив старший менеджер: вона приїхала у справах до Асрi, начебто хоче налагодити постачання нашого «Шардоне» у свою країну. А бiльше нам знати не належиться…

Усе виявилося так просто i навiть банально!

Книжка, льодяники, шкарпеточки, записка… Якi дурницi!

Просто те, що я шукав, було життєво необхiдно менi самому. Хоч який-небудь гачок, щоб зачепитись. I менi слiд би це зрозумiти ранiше. Я, наче звiр, перетворився на нюх, слух i дотик — iшов на знайомий запах, на смак, на найменший вiдблиск спогадiв. Я бiг, як тварина. Я був хворий.

Кивнувши Вайлю, знову зайшов у пiдсобку й накинув робочу куртку. Вiзок iз собою я не взяв, але про людське око перекинув через плече кiлька чистих рушникiв, а потiм пiднявся на сьомий поверх. Увiйшов у 713-й, зачинив за собою дверi. Туга ссала моє серце, як гiгантська мiфiчна змiя. Я впав на її лiжко. Менi не було страшно, що Вона раптом зайде. Менше з тим! Вона приїхала сюди у справах. У серйозних бiзнесових справах. У неї немає окулярiв i неуважностi, їй не властивi боязкий погляд i незграбнiсть. О, я бачив цих жiночок, що починали з «човникових» поїздок у сусiднi Польщу чи Туреччину! Вони не успадковували батькiвський бiзнес, як Монiка, вони всього домагалися самi, й тому їхнi лисячi мордочки через десять рокiв хижо вишкiрились. А смирення, навiюване з поколiння в поколiння, вирвалося назовнi повною i безмежною вседозволенiстю, яку дають грошi.

Дiвчинка в окулярах, iз кремом на кирпатому носику, вмерла.

Вiд подушки пахло лавандовою свiжiстю з нашої пральнi, яка вже менi остогидла. Я звiвся з лiжка, навмисне залишивши на ньому заглибину. А потiм… Потiм учинив, як останнiй бешкетник у пiонерському таборi: зав’язав рушник вузлами, згадавши, як у таборi «Орлятко», а потiм в армiї, ми прибивали до пiдлоги чиїсь капцi, пришивали ковдру до простирадла чи писали на дзеркалах непристойностi зубною пастою.

Я жбурнув рушника на зiм’яту мною постiль. Це було геть немудро.

Очевидно, менi знову пора готуватися до розмови з Монiкою…


***

Обiдати я поїхав до Асрi. По дорозi переконував себе, що їду лише пообiдати. Але я нiколи не їздив iз цiєю метою в Асрi.

Це було невелике, як, утiм, i всi тут, мiстечко, що славилося виноробством. Перекладалася його назва так: «чавильня». У середньовiччi всi мешканцi мiста збиралися на винокурнi, залазили у величезнi казани зi стиглим виноградом i чавили його босонiж.

Я щось замовив собi в ресторанi, але їжа не смакувала. Спостерiгав за поодинокими перехожими i групами туристiв, намагаючись у всiх жiнках упiзнати свою «пiдопiчну». Якось менi навiть здалося, що це Вона. Жiнка була в елегантних черевичках (шкода, що я не запам’ятав їхнього кольору), у вузькому свiтло-жовтому платтi й такому самому солом’яному капелюшку iз широкими крисами. За ними й за темними скельцями сонцезахисних окулярiв я не мiг добре розгледiти нi її обличчя, анi кольору пiдiбраного пiд капелюшок волосся. Вона сидiла в барi на протилежному боцi площi й пила сiк. Я, нiби пес, роздував нiздрi, намагаючись виловити з-посеред тисячi вуличних запахiв легкий аромат бузку. Але, на жаль, я все-таки був людиною, а не псом, менi було легше вифантазувати цей аромат, анiж вiдчути його. Хвилини за три, коли я був майже упевнений, що знайшов i впiзнав її, до панi пiдiйшли двоє чоловiкiв (я безпомилково впiзнав у них корiнних мешканцiв), i всi троє заговорили англiйською. Я не мiг розiбрати, про що вони говорять, але чiтко розпiзнав артикуляцiю.

Потiм я побачив другу — блондинку в рожевих бриджах… Третя — коротко стрижена русявка, витончена, як статуетка, — теж могла бути нею. Згодом мiй погляд виривав iз юрби чи не кожну жiнку. Навiть не пропустив огрядну кучеряву панi, пишно вбрану, вже постбальзакiвського вiку… Менi було все одно, як Вона виглядає. Голова йшла обертом. Я просiвав усiх через сито, як пекар — борошно, i зрештою, в ситi залишилась ота перша, з бару. Хiба Вона не могла говорити англiйською? Ото дивина для успiшної бiзнес-ледi! Нехай це буде Вона, вирiшив я. I знову обернувся до бару. Але жiнки там уже не було. Знову постало запитання: що я роблю тут, в Асрi? Й узагалi… Я вiдчував, що занедужую на якусь невiдому хворобу, що лякає мене. Найiмовiрнiше, її вiрус осiв у менi давно. Може, з дитинства. Я раптом згадав про дивну тугу, яка раптово охопила мене, мабуть, у рокiв десять. Потiм я мiг притамувати її, обдурити, ненадовго втекти вiд неї. Напевно, тому й не реалiзувався… Кожен у життi робить лише одну справу, попри те, що хапається за багато речей. Я усвiдомив це не дуже давно. Письменник пише одну книгу, навiть якщо з-пiд його пера вийшло сорок романiв. I ця книга наскрiзь пронизана однiєю нав’язливою iдеєю. У Муракамi це колодязь, у Мiллера — секс, у Павича — мiфiчний епос. Та й маляр, навiть змiнюючи технiку письма, оповiдає про одне й те саме. Важлива тiльки стилiстика, за якою тебе вiдрiзняють вiд iнших. Можливо, менi судилося було стати непоганим письменником чи музикантом, але я зрозумiв це занадто пiзно. Якби я не боявся думки про своє покликання у п’ятнадцять рокiв, усе, можливо, склалося б iнакше. Але хто може вгадати свiй шлях так рано?…

У ресторанi, де я знехотя колупав виделкою нiжку ягняти, запечену в сметанi й прикрашену базилiком, були виннi льохи. Туди час вiд часу спускалися туристи на дегустацiю. Я пiдкликав хазяїна, познайомився з ним — його звали Семюель Росса — i, заплативши кiлька лiр, увiйшов у прохолодне пiдземелля. В напiвмороцi бiля стiн стояли бочки з вином, а на дерев’яних полицях лежали пляшки з напоями рiзних сортiв. Пiдземний лаз, обгороджений турнiкетом, вiв кудись углиб — iз нього вiяло вогкiстю. Таких таємних ходiв на островi — безлiч. Пiд час воєн їх використовували як бомбосховища чи переходи з одного до другого будинку (ба навiть мiста). Мiсцевi жителi не дивувалися, коли копачi колодязiв натикалися на кам’янi коридори. Я запитав у Сема дозволу зайти за турнiкет.

— Це небезпечно, — сказав вiн. — Я й сам не бував далi вiд другого повороту. Можна не повернутись… У вiйну мiй батько переховував тут пiвмiста, а нинi син улаштовує дискотеки…

Я скуштував кiлька рiзновидiв вин, особливо налягаючи на «Шардоне». Вона теж пила його…

— Я чув, що хтось приїхав домовлятися про постачання цього вина за кордон, — нiби мiж iншим сказав я.

— Невже? — здивувався господар. — Я нiчого про це не знаю.

Бiльше говорити не було про що. Я шукав нагоду вiдiслати його нагору. Раптом у пiдвал спустилася група туристiв, i господар побiг до них. Скориставшись iз метушнi, я пiрнув пiд турнiкет i зробив кiлька швидких крокiв уперед — темрява вiдразу ж заковтнула мене.

Я давно не вiдчував справжнього холоду, з того часу, коли бовтавсь у вiдкритому морi. З теплих речей у мене була тiльки легка курточка з вовняною пiдбивкою. А тут менi раптом стало дуже зимно. Стiни лазу були круглими, вологими i гладенькими. В темрявi я не мiг просуватися далi i просто присiв навпочiпки, замружившись… Вогкiсть i крига проникали в мене. Я навiть почув завивання хуртовини, свист вiтру i шкрябання вкритих ожеледдю гiлок по склу…

…Коли все це закiнчиться, знав я, над ранок сад буде бiлим i пухнастим, як цукрова вата. Треба буде вдягти шапку, взутися в чоботи i вийти в молочний запах першого снiгу, за легку завiску, що огортає свiт прохолодним серпанком. Можна буде пiдiйти до грона пiдмерзлої калини i «склювати» її прямо з куща, обпалюючи губи кислувато-гiрким, таким не схожим на iншi, соком. Я робив так у дитинствi. Можна вiдламати вiд ринви бурульку й уявити, що це — льодяник. Бурульки, зацукрованi iнеєм, здавалися менi надзвичайно смачними. Можна засiсти за телефон (це вже пiзнiше, в мiстi) i скликати приятелiв. А потiм, у лiсi, на морозi, палити вогнище, пити крижану горiлку i хрумкотiти солоними огiрочками. А тодi горлати пiснi, цiлуватися з якоюсь незнайомою, але дуже гарною дiвчиною. I до нестями закохатися, не перекинувшись iз нею жодним словом. Тому що в порiвняннi з вогнем, снiгом, вiтром, щоками i вустами, якi горять, слова не мають жодного значення. Дiвчина буде схожою на ту, з бару, тiльки я побачу її очi — карi чи блакитнi (краще — синi з зеленинкою, як вода в морi) i вдихну запах її волосся, темного або свiтлого — однаково…

А потiм… Потiм ми повернемося додому. По дорозi я куплю примерзлi й дуже дорогi троянди, шампанське й цукерки «Асортi» вiд кондитерської фабрики «Зоря» (якщо вона ще iснує).

Я сидiв, притулившися спиною й потилицею до стiни, поглинутий галюциногенною дрiмотою. Мiй подих потроювало вiдлуння. Попереду й позаду — нiч, поруч — друзi, Дмитро i Сергiй…

— Ну, що, брате? Вставай, пора… — говорив Дмитрик.

— Вiн зовсiм закляк, — говорив Сергiй. — Прокидайся, друже… Дорога назад неблизька…

— Назад узагалi немає дороги, — говорив Дмитрик. — Повiр… Просто треба рухатися. Рухатися за чим-небудь. За часом, за вiтром, за нiччю…

— Старiсть, брате, вiднiме й це… — говорив Сергiй.

— Якщо ти мене чуєш, значить, ти не тут… — раптом сказав Дмитрик.

Не тут, подумав я, де — НЕ ТУТ? Не тут — виходить, ТАМ? А де — там? А що є ТАМ?

— Що є там, Дмитрику? — запитав я i розплющив очi.

— Агов! — почулося з винарнi. — Ви все-таки мене не послухалися! Що ви там робите? Виходьте!

До мене йшов господар, вогник його сигарети блимав, як зiниця звiра.

— Не турбуйтеся. Менi було цiкаво, куди веде цей лабiринт.

Господар пiдiйшов до мене:

— Там далi — рiв iз водою, водойма. Ходiмо. Вам тут нема чого робити. Я не пускаю сюди туристiв.

Я вийшов у зал. Доїдати ягнятину менi не хотiлося. Щоб якось заспокоїти засмученого офiцiанта, залишив щедрi чайовi. На вулицi стояла спека. Ясно-жовтi стiни будинкiв, церков i фортечних стiн, пiдсвiченi сонцем, здавалися вилiпленими з глини. Вони вбирали в себе свiтло й тепло, немов бурштин, i так само, як цей дивний камiнь, були живими. До них можна було прикладатися вухом, як до морських мушлiв, i слухати законсервований шум часу. Але про що вони могли повiдати менi?

Я хотiв назад у льох — до Сергiя, до Дмитрика, до зими й заснiженого саду. Де я можу заховатися на цьому островi? Куди приткнутися?

Я ще бездумно поблукав по Асрi.

У дверях акуратних котеджiв стирчали ключi — заходь i бери, що хочеш. Але злодiїв тут не бачили й у страшних снах. Така ось дурня в усiй країнi…


***

Чому Вона не ночувала в готелi? У неї були важливi справи в iншому мiсцi… Втiм, мальтiйцi дуже стриманi у своїх емоцiях — завдяки впливовi культури англiйських колонiзаторiв — i не дозволяють собi зайвого щодо жiнок, якi сюди приїхали. Але ця була ЗВIДТIЛЯ — тобто вiдрiзнялася вiд будь-якої iншої iноземки. Щоправда, я давно не бачив своїх спiввiтчизникiв, а тим бiльше — спiввiтчизниць. I якщо менi доводилося про них згадувати, все частiше спливав якийсь збiрний образ — середнє мiж «кароокою та чорнобривою» натурницею пензля Брюллова i графiчним портретом Ласочки з книжки «Кола Брюньйон».

Американки були блiдi, як мiль, i дратували занадто рiзкою артикуляцiєю, француженки — особливо парижанки — це просто мiф, створений письменниками, голландки занадто широкоплечi й сухорлявi, як гончаки. I всi вони, зустрiнутi мною i пройденi, як пiдручник фiзики, здавалися прiсними, дiловитими й надмiру розважливими.

Я обiйшов iще кiлька барiв. Я не мiг вибратися з цього бiсового Асрi. Я був готовий, як парубiйки в якому-небудь Тунiсi чи Єгиптi, кидатися до кожної жiнки й говорити: «Привiт! Як справи?» Ось як низько я впав сьогоднi! I вже майже ненавидiв Її. За те, що Вона змогла однiєю своєю присутнiстю тут пiдiрвати мене зсередини, роз’ятрити все те, що я так ретельно бетонував усi цi роки. Я — «покоївка», я живу тихо й мирно, нiкого не зачiпаю, нi про що не шкодую. Я — трава, мураха, морський коник, вiтер i нiч… Я хочу жувати свого виловленого на вудку спрута й чистити унiтази щоранку, окрiм вихiдних.

Я хочу їсти шоколаднi яйця на Великдень i пити каву з бабусею О’Тулл.

Хочу плювати зi скелi в море й тупо дивитися за обрiй.

Хочу спати з Марiєю де Пiнта, валятися на пiску посеред Мнайдри, вирощувати квiти в горщиках, вишивати хрестиком, пити козяче молоко й розводити кроликiв. I мовчати. I… як же я втомився вiд усього цього!

Я був п’яний. Як нiколи. Я марив. У мене починалася бiла гарячка. Я був закоханий. Страшенно закоханий. У нiщо. В льодяники, в зубну пасту, в «Трьох товаришiв»…

Спiвчутливий бармен вiдпровадив мене до таксi. Я заледве згадав свою адресу й моментально вiдрубився…


***

«…Це ти, ти була в платтi пiсочного кольору. Якщо це не ти, отже… Отже, у мене щез нюх, i я вже не вовк. Я хочу, щоб це була ти — жiнка-фантом. Я знаю тебе тисячу рокiв. Я знаю, що ти не вмiєш награно стогнати, як у кiно, що ти мовчазна, самозаглиблена й податлива, як вiск, коли сама хочеш цього. Я тужу за тобою. Я тужив за тобою все життя. Ти вмiєш одягати шапку-невидимку, ти — повiтря, в якому так легко дихається.

Ти майнула i зникла — тодi, у дитинствi, а тепер повернулася фантомом, вiдбитком слiду на пiску бiля самої крайки берега. I я хочу зупинити хвилю, щоб устигнути роздивитися цей слiд.

Навiщо ти прийшла? Що тобi потрiбно? Я утiк вiд тебе так далеко, як тiльки мiг. Нас роздiляли моря, повiтря, скелi, безкраї рiвнини. Ми були по рiзнi боки часу. А ти прийшла! Не я, а ти! Тому що виявилася сильнiшою. Ти прийшла — доросла i незнайома, лякаючи i ваблячи. I тiльки моя улюблена книга — НАША улюблена книга — стала паролем, таємним знаком, ключем до iншого життя…»

Усю нiч мене тiпало. Я засинав, прокидався i знову марив.

Вранцi, випивши кави, я помчав у готель. Мене душив сором за хлоп’ячу витiвку з рушником. Метеором я пролетiв iз пилотягом усiма кiмнатами, прибираючи цього разу абияк, щоби скорiше дiйти до 713-го…

Хвилину я тихо постояв перед дверима, прислухаючись. I хоча на ручцi дверей висiла синя табличка, менi здалося, що Вона повинна бути там, а щойно я ввiйду, знов одягне свою шапку-невидимку. Я машинально пригладив волосся, обсмикнув бiлу куртку. Ввiйшов. Спершу здалося, що в номерi безладдя: на журнальному столику — якась їжа, наче тут уночi бенкетувало товариство. Але коли я придивився…

Це був натюрморт у стилi Петрова-Водкiна. Я не повiрив своїм очам! На зiм’ятiй i ретельно розправленiй газетi (це була одна з нечисленних мальтiйських газет, здається — вечiрня) стояла вiдкоркована пляшка «Johnnie Walker’а», поруч — до половини налита ємнiсть (через брак «гранчака» це була склянка для зубної щiтки). Поруч зi склянкою лежав шматок хлiба (не бiлого, що його зазвичай подають у нашому ресторанi, а чорного, житнього, iз супермаркету), на хлiбi лиснiла золотим боком самотня сардинка.

Усе було ретельно (я б навiть сказав — iз художнiм смаком) розставлено, нiбито художник справдi приготував усе це для написання картини. Крiзь нещiльно запнутi штори пробивався тонкий промiнь, який падав у склянку, а вже вiд склянки сiялося медвяне свiтло, вкриваючи нещасну сардинку позолотою.

Я не мiг помилитись: усе це було приготовано для мене. До того ж у номерi, як завжди, було iдеально чисто. Отже, менi давали час на трапезу. Знову здалося, що чую поруч ледь уловимий подих.

— Дякую за запрошення! — якомога невимушенiше сказав я i сiв у крiсло. — Але снiданок мiг бути й вишуканiшим…

«Бевзю! — вiдгукнулася з мого мозку порожнеча. — Це саме те, що тобi потрiбно! Це майже екзотика для тебе, який звик до бiлоснiжних скатертин i серветок!»

— Ну, не такий уже я чистоплюй, — заперечив я, взявши в одну руку склянку, а в другу канапку iз сардиною. — Екзотикою це є скорiше для тебе, якщо ти звикла жити в таких готелях…

«Телепню! Невже ти так вiдвик вiд iншого життя?»

Порожнеча знущалася надi мною, я нiби бачив, як вона знущально показує менi язика.

— От, от, — огризнувся, — в iншому життi — горiлка, а не вiскi, оселедець, а не сардина з бляшанки! I огiрки! I сiль! I сало! Й редька…

«А де ти тут бачив редьку? А оселедця?… I взагалi, хiба в цьому суть?…»

— А в чому ж?

«У тому, що на тебе чекає снiг… Пам’ятаєш, як у фiльмi «Бiг»?»

— Не дочекається! — я залпом випив зi склянки й зажував канапкою. — Ваше здоров’я!

«Пий, пий, недоумку. Тут тобi не загрожує стати бомжем, збирачем пляшок. Тому — хоч залийся! Що хотiв, те й маєш…»

— У тебе є iншi пропозицiї?

«А чого хотiв би ти? Втiм, ти ж розумаха… Скiльки недовивчених мов блукає в твоїй головi!… А скiльки професiй маєш! Ти ще молодий, ти ще не розучився хотiти. Ти багато про що довiдався. Але є одне, що пройшло повз тебе…»

— Що це?

«Любов…»

— У мене є донька… Там…

«…i ти двiчi грiшник: дiти, народженi без кохання, не бувають щасливими. Винен ти».

— Можна менi закурити? — запитав я й дiстав пачку «Camel’a».

«Не боїшся, що тут залишиться запах диму?…»

Я боявся. Й тому заховав сигарети в нагрудну кишеню.

«Бачиш, ти всього побоюєшся. Ти — зразковий службовець. Ти — справжня покоївка».

— Гаразд, — сказав я, — а кому я взагалi потрiбен?

«А ти пробував бути комусь потрiбним? Чи ти вiдразу чекаєш прибутку? Але це не товарно-грошовi вiдносини! Та жiнка, з якою ти так легко розбiгся…»

Стоп! Менi здавалося, що я говорю з Нею, але Вона не могла знати про Марiю де Пiнта! Отже, я говорив сам iз собою. Але що хотiла сказати Вона, залишивши менi цей «натюрморт»? Можливо, таке: «Ми з тобою однiєї кровi: ти i я. Як у «Мауглi», пам’ятаєш? Якщо це сказати вогневi — згасає. Якщо це сказати звiровi — не вкусить. Якщо це сказати ножу — вiн не прохромить твої груди. О, я знаю, щo таке — їсти ковбасу з газети й обпiкати горло розведеним спиртом. Знаю, що таке поминати товариша i втрачати близьких. Знаю, що сита самотнiсть iнодi гiрша, нiж важкий бiг заснiженою рiвниною, на якiй немає жодного для тебе запаленого вогника. Але принаймнi ти рухаєшся, вiдтак — живеш. Можна вмерти в русi. Проте це краще, нiж у чужому лiжку, на чужiй землi. Менi так здається… Хоча, може, я й помиляюся».

Я iз вдячнiстю дожував сардинку. Потiм помив склянку, поклав на мiсце зубну щiтку, прибрав газету i пляшку. Сьогоднi я не хотiв шукати книжку — вже згадав, що в нiй далi: розлука, хвороба, смерть у горах… Я згадав це так чiтко i пронизливо, начебто читав не двадцять рокiв тому, а вчора.

Ми посварились i помирилися. Рушник, що його я зав’язав вузлом, був акуратно розправлений i висiв у лазничцi. Менi захотiлося перепросити гостю. Я збiгав до ресторану… Поставив на журнальний столик пляшку червоного вина, тоненьку чарочку, розсипав шоколадне печиво, прилаштував у вазi темно-пурпурову троянду, зiрвану з готельної клумби. Оглянув усе це. Чогось бракувало… «Ми з тобою однiєї кровi…»

Що б це означало? Я порпався в кишенях: сигарети, запальничка, ключ… I зняв iз шиї хрестика. Вiн був дуже простим — коли мене хрестили, дiд (Царство йому Небесне!) виточив його з перламутрового ґудзика вiд бабусиного халата. I зробив це майстерно, хрест не зламався впродовж моїх тридцяти семи рокiв. Я замiнював тiльки ланцюжка. Зараз вiн був срiбний, трохи потемнiлий. Я поклав хрестика на стiл поруч iз трояндою.

Час iти. На порозi я озирнувся: що сказав їй? «Так, ми з тобою однiєї кровi. Тому що виросли на однiй землi, проклятiй Богом, але єдинiй для тих, хто навчився любити її. Вона вiдкидала нас, а ми поверталися. Ми борсалися в її багнi, збиваючи пiд собою твердiнь. Борсались, аж поки вона дозволила нам побачити iнший свiт. Вiн був прекрасний i солодкий. У ньому пахло чудовими парфумами, в ньому смажилися рiздвянi iндички й пеклися смачнющi струделi. У ньому жiнки й чоловiки не кривдили одне одного, а дiти писали зворушливi послання на зворотах своїх знiмкiв. У тому свiтi вмiли голосно смiятись i приховували свої проблеми, у ньому вiрили в те, що Бог забирає всiх на небо, i тому не ридали на цвинтарях. У ньому кожна рiч i кожна людина мали своє мiсце. Лише ми шукали його пiд сонцем. Вiд цього в нас виросли iкла й пазурi, а тiло вкрилося шерстю. Через це ми ненавидимо сьогодення — хоч яким би воно було — i любимо згадувати минуле. I боїмося майбутнього, у якому сьогоднi ти — король, а завтра цiлуєш слiди iншого володаря…

Я знаю, що ти пам’ятаєш смак печеної картоплi, що тебе кривдили — але ти вистояла, що ти вмiєш бути м’якою, як вiск, якщо сама хочеш цього… Як знаю й те, що ти тямиш у добрих винах, i не тiльки в них. А твiй скромний «Бузок» — данина чиїйсь пам’ятi. Не комплексуй iз цього приводу. Ми з тобою однiєї кровi. I нехай Господь береже тебе. Цей хрестик був зi мною тодi, в морi…»

Я обережно причинив дверi й знов iнстинктивно прислухався: раптом почую легкий рух? Вона матерiалiзується й вийде менi назустрiч… Чи хотiв я цього по-справжньому? Я й так сказав надто багато.

Я спустився лiфтом у пiдсобку. Сидячи в 713-му, я втратив багато часу, i мої колежанки вже розiйшлися. Отже, я можу спокiйно перевдягтися, не прислухаючись до веселого щебету i смiху. Я пройшов до свого закутка, в якому вiшав куртку. I тiльки тодi помiтив, що там у крiселку сидить Сiбiлла.

— Де ти забарився? — запитала вона глухим голосом.

Я знизав плечима i, здається, почервонiв, як злодюжка, впiйманий на гарячому.

— Було багато роботи… А що?

— От, вирiшила тебе дочекатись, — i Сiбiлла простягнула менi ранкову газету. Тiльки тепер я помiтив, що очi в неї червонi, як у кролика. I нiс розпух.

Я машинально взяв до рук тоненьку мiсцеву газетку з останнiми новинами.

— Там… унизу, — мовила Сiбiлла.

Я вихопив поглядом кiлька рядкiв: «…При спробi пограбування був застрелений господарем… Пострiл виявився смертельним… Пiсля пояснень у полiцiї пана Джеремi Кретьєна вiдпустили пiд заставу п’ятсот мальтiйських лiр…»

Щось схоже на звiряче ревiння вирвалося з мого горла.

Я зiжмакав газету…


***

…Наступного дня, вихiдного, ми сидiли на каменях пустельного острова, де зовсiм недавно так гарно i спокiйно вiдпочивали. Я, Сiбiлла i Марiя де Пiнта. З нами не було четвертого — Еджiдiо Веллiнгтона, Еда-акули, не було його яхти. Бiля берега самотньо телiпалася на хвилях наша моторка, яку я орендував на кiлька годин, щоби з’їздити на острiв Святого Павла й пом’янути нашого друга.

Напередоднi я сходив у полiцейський вiддiлок, який проводив розслiдування. Розмовляв зi мною тип зi смiшним собачим прiзвищем — Рекс. Я не хотiв, щоб на Еда лягло тавро банального злодюжки, адже тiльки я знав, у чому справжня причина його невластивого для Мальти вчинку. Про це я розповiв лейтенантовi Рексу.

— Справу взагалi-то закрито, — флегматично сказав той. — I все це вже не має жодного значення.

— Як же не має? Гарну людину, вченого, звинуватили у крадiжцi… Та ще в країнi, де немає злочинностi. До того ж Еджiдiо Веллiнгтон шукав iсторичну релiквiю. Невже вам самому не цiкаво перевiрити його гiпотезу?

— Запевняю вас, сер, усе це вигадки чистої води. У мiстера Кретьєна, людини зi старовинного лицарського роду, знаходиться безлiч цiнностей, якi становлять чималий iнтерес для iсторикiв. Iнша справа — скажу вам по секрету, — старигань справдi скупердяй i не хоче розлучатися зi своїми релiквiями нi за якi грошi. Повiрте, я добре знав Еда. Вiн був одержимий i цiлком мiг зважитися на крадiжку.

— Вiн лише хотiв узяти пробу зi скульптури.

— Це не має значення.

Так, тепер нiчого не мало значення… Але все-таки, покопирсавшися в Iнтернетi, я знайшов адресу й написав листа професору Габаллу Алi Габаллу, про якого Ед вiдгукувався дуже шанобливо. У листi я виклав суть справи — може, кострубато й занадто емоцiйно, але я не мiг допустити, щоб Еда, цього чудового хлопця, потрактували як простого «домушника». I ще менi хотiлося, щоб пiсля мого листа представники ЮНЕСКО добряче потрусили Кретьєна.

Потiм я скликав дiвчат, i ми поїхали на острiв.

…Сидiли мовчки пiд палючими променями сонця; я налив у склянку вiскi й накрив шматочком хлiба. Дивно… Недавно я сидiв перед такою самою склянкою. Тiльки хлiб лежав поруч.

Ми не могли говорити. Сiбiлла хлюпала носом, потiм стрiмголов стрибнула у воду i попливла до свого каменя, довкiл якого кружляла минулого разу. Ми з Марiєю залишилися сам на сам.

— Але ж Ед, — сказала вона, — заходив до мене.

— Вiн був у тебе закоханий.

— Я знаю.

— Знаєш?

— Так. Вiн сказав менi про це. А ще сказав, щоб… Щоб я берегла тебе, тому що тобi тут самотньо, тому що ти — незвичайний…

Менi перехопило горло.

— Але я не сказала йому, що ми розiйшлися, — продовжувала Марiя. — Щоб не обнадiювати…

— Вiн хотiв подарувати тобi цього клятого сокола в коробцi з-пiд торта…

— Не знаю, чи я це заслужила, Майкле… Але якби можна було все повернути, я б вiдмовила Еда вiд цього вчинку!

— Якщо чоловiк щось вирiшив — його зупинити неможливо… — спробував пояснити я.

— Я теж залишаю тебе, — сказала Марiя де Пiнта. — Незабаром лечу в Лондон до двоюрiдної сестри. Буду вступати в унiверситет. Грошi я маю… Хотiла заощадити на свiй будиночок та iншi дурницi для… життя. А тепер усе iнакше. Може, й на краще…

У її голосi бiльше не звучала надiя. З тiєї ночi, коли я припхався до неї з квiтами, нам стало простiше спiлкуватися. Ми розмовляли, як друзi.

— I ти, Бруте? — сказав я.

— Нiчого не поробиш, Майкле, — знизала плечима вона. — Тут мене задушать спогади про моє фiаско. На жаль… Жiнцi дуже нелегко змиритися з тим, що нею знехтували.

Вона вiдвернулась, i яскравий промiнь сонця м’яко окреслив її профiль, згладив рiзкуватi риси, позолотив довгi вiї та брови. Її високе чоло свiтилося, мов порцелянове. I я помiтив, що її темнi очi, як говорив Ед, мають дивний фiолетовий вiдтiнок…

— Ти дуже красива, Марiє, — сказав я. — В тебе буде будинок iз садом та басейном. I дуже гарний чоловiк. Такий, яким би мiг бути Ед.

— Так, так… Напевно… — неуважно промовила вона i помахала рукою Сiбiллi, яка пiдпливала до берега.

Ми ще випили. I знову мовчали. Говорити про те, яким славним хлопцем був Ед, не мало сенсу, — ми це й так знали. Я був вдячний дiвчатам, що вони не голосять i не прокручують знов i знов ту трагiчну ситуацiю, як мiсiс О’Тулл чи Аль Венетто. Менi захотiлося кiлька хвилин побути на самотi, я стрибнув у море, поплив, солона вода заливала моє обличчя. Потiм озирнувся. Побачив острiвець i фiгурки на березi — такi маленькi, нiбито дивився на них у польовий бiнокль. Начебто дуже здалеку — з гори чи з вiдстанi пташиного польоту. Вони залишалися по той бiк моря.


***

Я рано повернувся додому. Удень Еда вiдспiвували, але я не пiшов до церкви. Бракувало менi ще урни, наповненої тим, що ранiше було Едом… Якби я мав на це право, то розвiяв би прах над морем. Певен, Ед був би не проти. Але хто б мене послухав?

Мiсiс О’Тулл, як завжди, сидiла у своєму крiслi бiля порога. Нинi — в чорному капелюшку. В мiстi багато хто додав до свого одягу жалoбну деталь — нашийну хустку, косинку, капелюшок, стрiчечку. Тут усi знали один одного, усiм було шкода бiдолаху Еда, всi проклинали Кретьєна. Я по змозi пiдливав олiї у вогонь, пошепки переказуючи гiпотезу Еджiдiо. Тепер стариганевi доведеться денно i нощно пильнувати свої скарби!

— Хочете кави? — запитала мене господарка.

Але сьогоднi менi не хотiлося нi з ким розмовляти. Я подякував i вiдмовився, пославшись на втому й головний бiль. Зачинився в кiмнатi й лiг на лiжко, втупив погляд у стелю.

Минуло не так багато часу вiдтодi, коли я переступив порiг 713-го i коли познайомився з Еджiдiо. Подiї розвивалися надто стрiмко. Я виразно вiдчував, як гарячий Господнiй нiж крає залишки моєї долi, як вершкове масло. Iнодi так буває. Живеш — i нiчого не вiдбувається, а потiм раптом усе починає катастрофiчно змiнюватися. На спокiйнiй рiчковiй течiї виникають порiг за порогом, i вiдстанi мiж ними скорочуються. Тiльки тримайся!

Я вже говорив, що пiсля того випадку в морi перестав прислухатися до внутрiшнього голосу й уловлювати приховану суть подiй. Але зараз мене осяяла думка: через книжку з 713-го в мене почалось iнше життя. Я знайшов i втратив друга, я перестав боятися втратити роботу, тому що ця втрата була в найостаннiшому ряду пiсля безлiчi iнших, важливiших i значнiших.

За цi кiлька днiв я втратив дуже багато чого. Але ж i знайшов! Я схвильовано заходив по кiмнатi. Як я ранiше не допетрав? Навiщо менi потрiбна була ця гра в пiжмурки з гостею 713-го, якщо вiдразу було зрозумiло: знайди її й познайомся! Не будь iдiотом! Адже можна було вигадати сотню причин побачити її, заговорити, запросити куди-небудь. Вона б iз радiстю прийняла мої послуги — як опiкуна й гiда. Я мiг би показати їй тисячу цiкавих мiсць, не позначених у туристичному путiвнику. I все, усе, що я передумав за цi днi, я би мiг сказати, дивлячись їй у вiчi. Ми б говорили, як двоє випадкових попутникiв в одному купе, — про все, що не розповiдаєш навiть близькiй людинi. А може… А може, виявилось би, що ми справдi близькi люди. Але я б довiдався про це напевно, а не мучився, мов школяр перед iспитом.

Вирiшено! Завтра я з’явлюся ранiше, вона ще не встигне пiти. Я постукаю i ввiйду. Перед тим я знiму свою бiлу унiформу i сховаю її на другому ярусi вiзка. Вiзок узагалi залишу в коридорi!

Я запрошу її на снiданок у пiдвальчик «Каса Пiкола» — зазвичай туди не водять туристiв. Там кам’янi столики, чудовi вiтражi й божественний на смак кролик, фарширований прянощами й горiхами. Потiм ми попливемо на Ґозо, але не поромом, а в розмальованому човнику, який нагадує венецiанську гондолу. По дорозi ми будемо купатися, стрибаючи прямо з борту в прозору воду. Я покажу їй свiт риб i, можливо, розповiм про чорнооку акулу.

На Ґозо я поведу її у храм Табiну, й вона побачить безлiч речей, надiсланих сюди з усiх кiнцiв свiту, як свiдчення чудесного зцiлення: милицi тих, хто звiвся на ноги, зворушливi дитячi шапочки на подяку за зачаття, пожовтiлi листи зi знiмками тих, хто, молячись Дiвi Табiну, врятувався вiд неминучої загибелi. Тут вона загадає бажання i пов’яже носовичка чи стрiчечку на священне дерево. Ми разом загадаємо бажання! Не знаю, про що мрiє вона, але я скажу так: «Пресвята Дiво, якщо ти захочеш мене почути, зроби так, щоб я бiльше нiчого не втрачав!»

Я заснув майже заспокоєний. Уночi менi приснився Ед-акула. Вiн стояв, огорнутий сяйвом, у безтiлеснiй синявi.

— Чому так, старий? — запитав я його.

— Я не мiг iнакше… — вiдповiв Ед. — Щось не склалося…

Вiн знизав плечима i плавно здаленiв, начебто кiнокамера вiд’їхала, — перетворився на маленьку чорну крапку.


***

Вранцi я прокинувся ранiше, нiж звичайно. Вмився, ретельно поголився, вдяг нову бiлу сорочку (ранiше я ходив у вилинялiй футболцi, пiд готельною унiформою її все одно не було видно) i синi джинси. Доскiпливо оглянув себе в дзеркалi. «Достеменно — наречений!» — начебто почув я глузливий голос збоку. Зачесався й тiльки тепер помiтив, що давно не стригся — вигорiле волосся розсипалося по плечах. Але загалом — виглядав пристойно. Принаймнi з очей зникла порожнеча, яку ранiше приховував завдяки чарцi коньяку. Тепер уже чарка не знадобиться!

Я вийшов на вулицю, й дорога до готелю не здалася менi сумовитою й буденною. Квiти розчулювали, нiшi зi статуєю Пресвятої Дiви радували око. Я вiтався з усiма, хто трапився менi на шляху цiєї ранньої години, — iз зеленярем Крiстофером-малюком, iз газетярем Пiтом-семиповерховим, iз Евелiн Сурiма, медсестрою нашого округу, i всi вони привiтно кивали менi. I я любив їх. Як люблять те, з чим невдовзi прощатимуться…

У службовiй кiмнатi ще нiкого не було. Я вирiшив не чекати ранкової перевiрки. Пан Нiколас зрозумiє, що я на посту, побачивши, що мого вiзка немає. Я накинув куртку й вийшов у коридор — викликати лiфт.

Серце моє по-зрадницькому теленькало. Як i вирiшив, залишив вiзок у кiнцi коридору, запхнув у нього куртку й пiдiйшов до заповiтних дверей. Про всяк випадок я тримав у руцi картку-ключ. Постукав. I мимоволi зробив крок назад. За хвилину постукав упевненiше й голоснiше. Подивився на ручку дверей — на нiй не було нiякої таблички. Ще одна спроба. I знову — тиша.

Тодi я встромив картку в отвiр i штовхнув дверi. Швидко ввiйшов у номер i озирнувся. Вiн був порожнiй. Виднiлися слiди квапливого вiд’їзду: якiсь папiрцi, чашка з недопитою кавою, на лiжку — зiм’ятий халат… Лiжко незастелене. Очевидно, збиралися похапцем. Так буває, коли лiтак вилiтає годинi о шостiй ранку, i клiєнти бояться заспати. Якщо лiтак о шостiй, вона встала о третiй, аби встигнути до замовленого таксi…

— Усе! Це — все. Спокiй, — сказав я собi, задихаючись. — Усе, кретине! Вiзьми свого вiзка i прибирай. Завтра тут будуть iншi…

Поки я плентався в кiнець коридору за вiзком i вдягав куртку, дихання моє вiдновилось. А коли я застебнув останнiй ґудзик — ця звична друга шкiра знову зробила мене невразливим.

«Це кiнець!» — дзвенiло в моєму мозку.

Я почав прибирати. Згрiб бiлизну, кинув її на нижнiй ярус вiзка, вимив лазничку, пiдлогу, протер вiкна… Повiдчиняв тумбочки. У шухлядi перед дзеркалом знайшов книжку.

Звичайно, вона забула її. Чи залишила навмисно. Менi вже було байдуже. Ще один змах ножа… Пора б i звикнути. Я засунув книжку в кишеню куртки. Тепер вона не мала для мене нiякогiсiнького значення. Партiя закiнчена. Я програв. I вона знала це наперед.

Я швидко впорався з роботою на своєму поверсi, переодягнувся, тицьнув книжку пiд пахву й пiшов через центральний вихiд. Я нiчого не хотiв дiзнаватися, навiть якби на рецепцiї сидiв мiй приятель Скотт Вайль. Але ноги самi несли мене до парадних дверей.

Було близько одинадцятої. З лiфта вийшла група туристiв i рушила до вiзка з багажем, що його припхав носiй з iншого кiнця зали. Серед юрми раптом зблиснуло плаття пiсочного кольору… Невже?! Невже сили небеснi щось перемiнили в плинi подiй?

Ошелешений, я пiдбiг до жiнки, яку бачив тодi в барi, в Асрi…

— Чи можу я допомогти вам? — запитав я, вказуючи очима на її валiзу. Але це все була фiгня — i «чи можу», i «допомогти». Я хотiв почути її голос, зупинити…

— Що сталося? — запитала дама англiйською, а потiм звернулася до когось iз своїх мовою, менi не зрозумiлою. Я збагнув, що вимовив фразу своєю рiдною мовою, яку нiхто тут не мiг знати…

— Вибачте, — пролепетав я. -Все гаразд (all right!), жодних проблем (no problem!), вибачте (excuse me!)…

Я вiдкланявся. Дама знизала плечима й вiдвернулася. У неї були прозорi очi, гострий носик i зовсiм бiлi вiї, як у щойно народженого поросятка…


***

— Щось тут не так, — пiдозрiло подивилася на мене мiсiс О’Тулл, коли я повернувся додому. — Ви що, навiть обiдати не їздили?

Я тiльки махнув рукою. Очi мої знову були порожнi, мов у сфiнкса. Я понуро вернувся туди, звiдкiля виходив уранцi з надiєю… Лiг на лiжко — i немов захитався на хвилях: вони накочувалися на мене, то гiркi, то солонi, то… солодкi. Я намагавсь упокоритися, думати про все, що сталося, вiдсторонено. Мав-бо безкрайнє поле для фантазiй…

Тепер я нiколи не довiдаюся, хто вона, звiдкiля, якого кольору її очi, який вона має голос, скiльки їй рокiв…

Вона могла бути русявою естонкою — бiлошкiрою i флегматичною, зi спортивною, майже хлопчачою, фiгурою. Одну таку я знав колись. I вона менi дуже подобалася, тому що говорила iз загадковим «iноземним» акцентом.

Нi, потiм вирiшив я, вона — косоока татарочка, з тонкою талiєю, важкими стегнами i трохи короткуватими ногами, неначебто вся її енергетика сконцентрувалася внизу, мов закарпатське вино у вузькогорлих корчагах iз опуклими боками.

У те, що вона запальна вiрменка чи тиха казашка, не вiрилось. Але я все одно уявляв найнеймовiрнiшi образи, й у кожному знаходив принаднiсть.

Я надолужував утраченi можливостi, лежачи на лiжку, все ще перебуваючи в прострацiї — немов пiсля наркозу. Я намагався завантажити свiй мозок видiннями i знав: коли наркоз минеться, на мене нахлинуть хвилi болю…

Я взяв до рук книжку. Перегорнув її, спробував читати, але це не вдалося — слова стрибали перед очима, не в’язалися в речення, а речення не вкладалися в головi, втрачали змiст. Заледве знайшов рядки, пiдкресленi мною, потiм — нею. Гарна була гра…

Я ще раз обнюхав кожну сторiнку, боячись заглянути в кiнець: вiн був занадто сумним. Дiвчина вмирала. Дiвчина, яку звали Пат, — дивна i дуже природна, справжнiй друг, дружбан. От якою вона була, незнайомка з 713-го… Я зважився пробiгти передостанню сторiнку:


«Я дiстав келихи й наповнив їх. Вона усмiхнулася й випила.

— За нас обох, Пат.

— Так, любий, за наше чудове життя.

Яке все було чудне: ця кiмната, тиша i наш смуток. Там, за дверима, було життя, з безмежними лiсами й рiками, з могутнiм диханням, квiтуче й неспокiйне; адже там, по той бiк гiр, березень уже нетерпляче стукав у груди землi, будив її…»


Я перегорнув сторiнку i побачив сiм цифр, написаних олiвцем.


***

…Усю нiч вони свiтилися в моєму запаленому мозку. Напевно, це був номер телефону, але без коду мiста i країни. Вона знову загадала менi загадку?…

Я мордувався, силкуючись пригадати хоч що-небудь iз такої окультної науки, як нумерологiя. А може, це була зашифрована фраза? Iм’я? Адреса? Бiс його знає!

Я поринав у сон на якi-небудь десять-п’ятнадцять хвилин, i передi мною горiло безлiч цифр i знакiв. «Якщо дуже захочеш, ти зрозумiєш, — говорили менi цi цифри. — Але для цього треба ДУЖЕ захотiти. Треба зрозумiти, як сильно це тобi потрiбно!»

Я засинав, але знову цифри, перетворившись на вогненнi молоточки, повертали мене до дiйсностi. Така комбiнацiя цифр могла бути в будь-якiй країнi свiту. Пiд ранок я впав у вiдчай, встромив обличчя в подушку й завив.

Я оплакував усiх, уже не думаючи про цифри, — Еджiдiо, Марiю, Джейка Стейнбека i Бо Дерiка, чорнооку акулу, коханого мiсiс О’Тулл, саму Стефанiю, Монiку, своє прожите до половини життя, цей острiв, такий крихiтний, майже iграшковий, на якому тихий, розмiрений перебiг часу — всього лише оманлива золота сiть на поверхнi бурхливої морської безоднi. Куди менi подiтися? Кому телефонувати?

«Старий! — згадав раптом, як кричав менi Дмитрик з вiкна вагона, що вiз його в чергову експедицiю. — Подзвони Оленцi (це була його нова дiвчина, яка обiцяла чекати)! Запам’ятай: чотири-один-шiсть-сорок-сiмдесят вiсiм!»

Я схопився, як навiжений, я вiдкрив книгу. Цифри майже збiгалися, тiльки замiсть сорока — сорок вiсiм, та ще остання цифра iнша…

«Це — Оболонь! — горлав Дмитрик, намагаючись перекричати стукiт колiс. — Скажеш їй…»

Я не пам’ятав, що вiн доручав сказати — минуло стiльки рокiв! — але телефонний номер сплив у пам’ятi зненацька i чiтко.

Я сiв на лiжку. Блiде передранiшнє свiтло зробило мене схожим на привида, що зникає. Я напружився i згадав iще один номер — свiй, потiм диким зусиллям волi почав згадувати номери телефонiв усiх знайомих, якi жили на лiвому березi Днiпра.

Помилки бути не могло! Це номер мого рiдного мiста. I Вона знала, що я згадаю.

Але раптом я зрозумiв iще одне: вона давала менi шанс бути справжнiм чоловiком — самому прийняти рiшення й виконати його. I це рiшення не повинно залежати нi вiд кого. Тут я мiг би звозити її на Ґозо. Ми б погуляли, сповненi симпатiї одне до одного — чи закоханостi (хто зна?), — яка була б щедро приправлена звичайною романтичною мiшурою: острiв, море, чайки, свiчки, вино…

Очевидно, її, як i мене, пiдганяв час, йшов назирцi, наступаючи на п’яти й важко дихаючи в потилицю. Вино, свiчки i мiсячна дорiжка були не для нас…

«Я зрозумiв тебе, — думав я вже зовсiм спокiйно. — Ти — друг. Ти знала, що менi потрiбно, але не захотiла нав’язати це одним тiльки виглядом своїх очей, волосся, усього, що є в тобi гарного… I ти вчинила чесно».

Я ще трохи посидiв, спостерiгаючи за тим, як рожевiють хмари. Я думав про справи: в мене були кредитнi картки, пристойна сума на рахунку. Ця паперова тяганина забере кiлька днiв. Її буде чимало, але мене це не лякало.

Я лiг. У мене залишалося кiлька годин на сон. Нормальний, мiцний сон, яким спить людина пiсля чесного трудового дня, коли совiсть її спокiйна й чиста, а наступний день буде сповнений сенсу. Я спав i вперше не боявся проспати.

Може, я навiть посмiхався ввi снi…


***

…Я не знаю, як усе складеться далi. Я стою на початку дороги, за якою десь удалинi бiлiє снiг.

Я знаю, що вiтер ударить менi в обличчя, можливо, зiб’є з нiг. Половина знайомих вважає мене повним i закiнченим придурком. Але я повинен рухатися, щоб вiдчувати вiтер i нiч. Я повертаюсь.

I ще. Я хочу пiдняти телефонну слухавку i набрати сiм цифр.

Примечания

1

Е.-М. Ремарк. Три товариші.

(обратно)

Оглавление

  • *** Примечания ***



  • MyBook - читай и слушай по одной подписке