Улюблена пісня космополіта [Андрій Юрійович Курков] (fb2) читать онлайн

Андрій КУРКОВ УЛЮБЛЕНА ПІСНЯ КОСМОПОЛІТА Роман

— Здається, я чула вибух… Саме перед заходом сонця.

— Напевне — луна, — сказав він, відірвавши погляд від списаного дрібним почерком аркуша паперу. — Якийсь обвал у горах… Принеси лікеру!

— Ти дописав! — здогадалася вона і тут же радісно запропонувала: — Може, тоді краще «Шампанського»?!

— Ні, — промовив він. — Сьогодні не можна святкувати. Місяць у повні! Сьогодні можна лише напитися.

Він зсунув щойно закінчений рукопис на край червоного пластмасового столика і, обернувшись до моря, запалив.

— Він однаково не зміг би тут жити… — шепотіли його губи.

А з неба на терасу лилося жовте місячне світло, і десь далеко вив вовк.

(Епіграф замість епілогу)

Це було прегарне місто. Єдине у своєму роді. Двома величними горами воно було притиснуте до теплого південного моря. Вигадливі будиночки, готелі, магазини починалися за десять кроків від лінії прибою і здіймалися на тисячу метрів угору.

Якось я заліз доволі височенько і звідти близько години милувався неймовірним казковим краєвидом — ці будиночки, як звірятка, що прийшли до водопою, терпляче стояли один за одним, заздрісно задивляючись на кораблі, катери й навіть дрібні рибальські човни. Яскраво світило сонце, і земля під його промінням покірливо випаровувала солонувату приморську вологу. Був ранок, і волога, випаровуючись, перетворювала повітря у перламутрове скло. На моїх очах присадкуваті одноповерхові будиночки важко зітхали вапняковими боками і спросоння сліпали вузькими вікнами. Кипариси потягувалися та підрівнювали своє гілля. А люди, що повиходили на вулиці, видавалися неквапливими птахами, що знехотя пливли за повітряною течією.

Це було чудове місто. Немилосердне життя ганяло мене по десятках міст, по бундючно насуплених столицях великих держав, по спустошених і квітучих селах, рівнинах й узгір’ях, та всі ці митарства, під час яких мені кілька разів доводилось змінювати військові однострої, залишаються купою зіжмаканих вражень на одній шальці терезів. А на другій — у сяйві південного сонця, облямоване намистом гір і пронизливою синявою моря, лежить це місто, єдине зустрінуте мною МИРНЕ місто. Місто, яке звільнило мене від того, що видавалося мені неминучістю, — від необхідності довічно й посмертно належати тій землі, якою ти йдеш.

У цьому місті я почав потихеньку вибавлятися від єдиної своєї недуги — вродженого абсурду мого життя. Цю хворобу я успадкував, і, на мою думку, маю право винуватити її в усьому, що коїлося зі мною. Цей абсурд розпочався незадовго до моєї появи. Розпочався він із випадкової зустрічі моєї майбутньої матері — палестинки за народженням, і батька — польського контрреволюціонера, засланого у Сибір. Вони були разом кілька днів. Потім Адель, так звали мою матір, узяла в Мечислава, мого батька, адресу його рідних і якимось дивом добралася до Польщі, де й породила мене. Провівши у Польщі цілий рік, вона справно годувала мене грудьми, проте якось спакувала речі і, залишивши мене, поїхала. Пізніше мої польські родичі пояснили мені, що вона поїхала битися з євреями, котрі 1948 року з благословення Сталіна створили свою суверенну державу на палестинській землі. Більше я не бачив своєї матері. А батька пам’ятаю тільки з фотографій, які показувала мені бабуся. Ми саме тоді виїжджали в Америку, і бабуся переглядала сімейні фотоальбоми, вирішуючи, які знімки брати, а які викидати. Вона дуже поспішала виїхати, передбачаючи, які у недалекому майбутньому вишикуються черги перед посольствами розвинутих країн. Щоправда, бабуся зізнавалася потім, що ми поквапилися. Можна було пожити в Польщі ще років п’ять-шість, але, як кажуть у місцях батькового заслання, «після бійки кулаками не махають».

В Америці я здобув достатню освіту, аби мати про все власну думку. З Америкою ж пов’язана моя перша і, дякувати Богові, остання велика омана про суть патріотизму. Піддавшись на «патріотичні» відозви, я опинився в першому ешелоні обмеженого контингенту американських військ у В’єтнамі. Пливучи океаном, ми співали прекрасні, бравурні пісні. Почувалися героями-конкістадорами. Ми пливли захищати гарних в’єтнамців від поганих в’єтнамців. Але ж ми не знали, що зовні гарні в’єтнамці нічим не відрізняються від поганих, як не відрізняються зовні й гарні американці від поганих американців. Прозріння прийшло до мене, проте спершу я вбив кількох «поганих» в’єтнамців, котрі уколошкали мого приятеля. Заледве я тоді позбувся первісної бацили помсти, що вразила мене.

Так я розлюбив Америку. Я пішов до «поганих» в’єтнамців. Я запропонував їм свою допомогу. Хотів навчати їх англійської, польської мов. Але вони просили мене навчити їх перемагати американців. Так я розчарувався і в них.

Опинившись між двома воюючими сторонами, я був третьою невоюючою і цим, мабуть, добряче дратував обидві сторони. Обидві сторони оголосили нагороду за мою голову, котра в даному випадку ніякої стратегічної чи іншої цінності не мала, тим більше, що жодних секретів я не знав. І я втік, ховаючись від усіх озброєних людей.

Я тікав кілька років. Тікав у напрямі Близького Сходу. Дорогою мені шість разів пропонували участь у військових діях за «справедливу справу». У п’яти випадках відмовитися було неможливо, відмова була рівнозначна самогубству. І я знову одягав якусь військову форму, отримував якусь зброю і вкотре чекав слушної миті, щоб дезертирувати з невідомої мені армії. Якось я забув скинути форму і кілька днів пробирався руслом висохлої річки, поки не дістався до маленького поселення. Я постукав у першу-ліпшу вальковану хижу, хотів попросити води. Арабка, котра відчинила двері, так заверещала побачивши мене, що в наступні дві хвилини за моєю спиною зібралося все сільце. Вони радісно шваркотали, показуючи на мене пальцями і щось розповідаючи своїм дітям. Потім вони почали мене обдаровувати перепічками й урюком. Дійшло до того, що мене на руках віднесли до найвищої хижі, де й залишили на ніч. Проте пізно вночі, коли я бачив один із наймирніших своїх снів, ці самі люди розторсали мене, мигами показавши, що мені треба негайно тікати. Коли я у пітьмі з хлопчаком-провідником виходив із сільця, до моїх вух долинув гул танків, що підходили з іншого боку. Хлопчак довів мене до річища висохлої річки і благально зазирнув мені в очі, одночасно схопившись своїм рученям за автомат. Я зрозумів його прохання і зняв авто мат із плеча. Пройшовши кілометрів п’ять, я почув стрілянину з боку покинутого мною села. Пізніше я зметикував, що причиною радощів місцевих жителів була не знята вчасно військова форма. Після цього я почав уважніше ставитися до делікатного питання самовільного відходу з лав невідомих мені армій.

Та хай там як, але згодом я опинився на батьківщині моєї матері, де мені тут же пов’язали на шию теплу сіро-білу хустку та вручили короткоствольний автомат і кілька гранат. Наступного дня я під контролем «однополчан» підірвав гранатою ізраїльський патруль, за що був відразу нагороджений бронзовою медаллю, помережаною дрібною арабською в’яззю. На боці палестинських патріотів я воював довше, ніж звичайно. Пояснюється це доволі легко — мене ні на хвилину не залишали одного, і я вже навіть злякався, що ця невидима лінія фронту виявиться для мене останньою. Та незабаром «однополчани» вирішили мені довірити «велику місію Аллаха». Вони доручили мені проникнути через Саудівську Аравію в Іран і вбити айятолу Хомейні, котрий дозволив собі несхвально висловитися про старшого брата палестинців Ясіра Арафата. Важко не вгадати, що зі мною трапилося далі. Уже на кордоні Ірану мене перевдягли у форму стража ісламської революції і в числі інших мусульман, котрі верталися зі священного хаджу у Мекку, відправили на не менш священний ірано-іракський фронт. Воєнні дії на цьому фронті мене потішили тим, що солдати постійно дивилися в небо і залежно від побаченого перестрибували з одної вирви у другу. На цьому фронті я схуднув десь на вісім кілограмів. «Повоювавши» в такий спосіб близько тижня, я спокійно, без жодних труднощів покинув лінію фронту і пішов у гори. Слава Аллаху, ніякі пости на ніч не виставлялися. Мабуть, айятола покладався на високу мусульманську свідомість правовірних. У них він не помилився.

Наступний і останній мій фронт виявився в Афганістані, куди я потрапив після тижневого пішого переходу ущелинами. Дехкани із натрапленого мною в дорозі аулу ласкаво зустріли мене, нагодували, напоїли, а коли я вже заснув на турботливо постеленій мені циновці, добрі місцеві мешканці старанно зв’язали мене і на віслюку потягли назад у гори. Я прийшов до тями, коли якийсь європеєць у чалмі намагався поговорити зі мною, використовуючи півтора десятка незнайомих мені мов. Він був вельми спантеличений, але коли я поцікавився в нього англійською, чим можу бути корисним, він радісно підстрибнув. Дізнавшись, що я у певному розумінні американець, європеєць запропонував мені розважальну екскурсію до якоїсь мальовничої ущелини, попередивши при цьому, що мені доведеться взяти з собою автомат, оскільки в міжгір’ях зараз багато стріляють.

Ця екскурсія закінчилася сумно. Місцеві мешканці, з якими ми йшли, оглушили нас дорогою і передали в руки якійсь джирзі. Я так і не второпав, що означало це слово. В усякому разі, це не була назва місцевого суду чи подібного карального органу. «Джирга», що складалася із трьох сивобородих горян, відвезла нас у містечко, де трапилося непередбачене: такі самі верховинці розстріляли «джиргу», яка нас супроводжувала, перевантажили нас на інших віслюків і знову потягли в гори.

Урешті-решт, ми потрапили в ту саму ущелину, з якої вирушали на «екскурсію». Увечері, залишившись на самоті, я знайшов якийсь військовий стрій зеленого кольору, який горяни використовували замість подушки. Я вдягнув цю форму і спустився з гір. Досі я вважаю, що то був найрозумніший мій вчинок у цьому житті. Десь зо два дні я сходив з гір і вийшов до військового табору, в якому були європейці у такій самій зеленій формі. Уже підходячи до воріт, я помітив кількох принишклих дехкан, котрі витягували з довгого дерев’яного ящика невелику ручну ракету. На той час я вже зрозумів сутність східної гостинності, тому зняв автомат з плеча і спробував їх обійти. На жаль, я так і не навчився ходити нечутно. Вже перший мій крок був почутий правовірними, і слава Аллаху, що я встиг розрядити в них автомат швидше, ніж вони зметикували випустити в мене ракету. На стрілянину відразу ж збіглися бійці з військового табору. Четверо душманів виявилися прошитими моєю чергою. Один із них уже був у гостинах в Аллаха, інші тільки намірялися. Симпатичні хлопці у військовій зеленій формі заходилися мене обіймати. Потім підійшов офіцер, міцно поцілував мене, при цьому мало не обдерши носа жорсткими вусами. Мені дали медаль з нормальним європейським текстом. Окрім медалі, мені відразу ж оголосили відпустку на двадцять діб. Вони подумали, що я — контужений, і тому не розмовляю з ними та не відповідаю на їхні запитання. Мене відвезли на джипі в Кабул, а звідти вже переправили до моря, до найдивовижнішого, наймирнішого у світі міста. Це місто не мало ймення. Його називали так: МІСТО ДЛЯ ВІДПОЧИНКУ ГЕРОЇВ ВОРОГУЮЧИХ АРМІЙ.

Це було прекрасне місто. На моїх очах низенькі одноповерхові будиночки важко зітхали вапняковими боками і спросоння сліпали вузькими вікнами. Кипариси потягувалися та підрівнювали своє гілля. А люди, що повиходили на вулицю, видавалися неквапливими птахами, що неохоче пливли вслід повітряній течії.

Через день після приїзду в мене виникла думка, що я віднайшов давно втрачену батьківщину. Я приїхав уранці. Вийшов з машини й тут же побачив перед собою білий, наче фата нареченої, дім. Я підійшов до нього і погладив долонею вапнякову стіну, ще не нагріту вранішнім сонцем. А потім звів долоні в молитовному жесті й відчув приємну шерехатість вапнякових крупинок, що залишилися на шкірі. Якщо ваша доля не нагадувала кульку для пінг-понгу, то ви не зрозумієте мене. Просто будь-яка війна відчувається спочатку долонями, потім — очима. Вони привчають ваші долоні до холодного металу, до гладеньких боків снарядів, до бруду, в який доводиться кидатися під час обстрілів. Ваші долоні поступово грубішають, і тоді може настати найстрашніше — атрофія чуттєвості, коли ваша долоня не зможе відрізнити розжарене жерло гармати від ніжної жіночої руки. Якщо це сталося — можете прощатися з життям, вам його більше ніколи не полюбити. Вам видається, що життя — це короткий перепочинок між атакою і контратакою. Зі мною, дякувати Богу, цього не трапилося. Я не дав привчити свої долоні до війни. І тепер мене тішить кожен дотик до дерева, до будинкової стіни, до жінки, котра намагається зрозуміти мене. Я знаю, що я живий, і це, мабуть, найголовніше.

Перші дні я просто блукав містом, вивчав його, видивлявся на море та гори, на чоловіків, повсюдно вбраних у спортивні костюми, на дівчат, котрі прогулювалися набережною. Я вже знав дещо про це місто. Вся його історія складалася з двох хронологічних дат: «ХІІ століття — засноване і збудоване мусульманами, XX століття — звільнене європейцями». Уся решта історії — це сьогодення.

Щойно я приїхав, водій відвів мене до ратуші, де в першу чергу поцікавилися, на чиєму боці й де я воював. Замість відповіді я показав обидві свої медалі. Мені тут же пояснили, що носити медалі в місті забороняється, так само як і носити військову форму, зброю та всі інші предмети, що мають пряме чи непряме відношення до воєнних дій.

За минулі роки я не раз намагався дати визначення, повніше та докладніше, всім можливим воєнним діям. Поступово межі цього поняття в моїй свідомості розширялися, відповідно із збагаченням мого вимушеного військового досвіду, і врешті-решт я зрозумів, що воєнні дії включають у себе не тільки і не стільки маневри, атаки, розстріли та бомбардування, а й озброєний грабіж, бандитизм та будь-які інші види агресії. Якщо людина гласно чи негласно оголошує війну іншій людині, закону, суспільству, всі її подальші дії можна сміливо називати воєнними. До цих самих дій я відношу воєнні ігри дітей, що змалку привчаються до іграшкових автоматів, танків і гармат, до жартівливих розстрілів та обшуків. У своєму житті я не зустрів ще жодного дитинчати, котре б не мріяло чимшвидше вирости і повоювати. А скільки разів я запитував дітей: «Хто твій ворог?» — і у відповідь чув не імена хлопчаків із сусідньої вулиці, а назви країн та національностей, про які ці діти й уявлення не мали. Я, було, вже зовсім утратив надію знайти яку-небудь мирну країну і стати її громадянином, проте моя пінг-понгова доля змилосердилася та привела мене до цього міста, де вже першого дня вдягнув казенну спортивну форму і зажив життям відпочиваючих героїв ворогуючих армій.

Поселився я в невеличкому готелі, розташованому далеченько від моря, але поруч із кипарисовим гаєм. Портьє мені пояснив, що у цьому місті всі послуги, включаючи їжу та каву, безкоштовні, а також пообіцяв підселити до мене якого-небудь симпатичного хлопця, оскільки номер був двомісний.

Перш ніж вийти, він немов згадав щось дуже важливе і, обернувшись до мене, запитав: «А ви знаєте всі п’ять правил поведінки в цьому місті?»

— Ні, — зізнався я.

— Тоді послухайте, — сказав він м’яко, підійшов до гучномовця, що висів на стіні, і натиснув кнопку.

— Герою! — мало не викрикнув динамік справжнім командирським голосом, від чого я здригнувся. — Ласкаво просимо до нашого міста! Уважно вислухай правила, суворе дотримання котрих допоможе зробити твоє перебування тут приємним і безпечним святом. Правило перше: твій приїзд сюди — це нагорода за подвиг, здійснений у військових умовах. Але пам’ятай, тут відпочивають тільки герої, тому будь скромним. У нас не прийнято говорити про подвиги. Це правило не стосується генерала Казмо. Правило друге. Цей курорт створений для відпочинку героїв з усіх воюючих армій. Природно, ти дуже пишаєшся своєю батьківщиною і тобі, напевне, здається, що твоя країна найкраща і найсправедливіша, але (!) для зміцнення духу справжнього інтернаціоналізму та міжнародного братерства будь-яка політична пропаганда тут заборонена. Героям армій Ірану та Іраку не рекомендується також вести між собою розмови про мусульманських пророків. Це правило не стосується генерала Казмо. Правило третє. Усі ми тут — відмінно підготовлені солдати. Отже, немає ніякої необхідності у проведенні військових маневрів чи інших управлянь, метою котрих є підтримання гарної бойової форми. Ходьба стройовим кроком суворо заборонена. Це правило не стосується генерала Казмо. Правило четверте. Тут ми всі рівні, тому не варто підкреслювати свою індивідуальність за допомогою носіння військової форми, нагород і зброї. Це правило не стосується генерала Казмо. Правило п’яте. Тут ми всі рівні, тож немає ніякої необхідності користуватися військовим чи командирським голосом. Пародіювання мого голосу суворо заборонено. Це правило стосується й генерала Казмо, хоча він має право порушувати це правило. Дякую за увагу і бажаю гарного мирного відпочинку!

— Ну ось, тепер ви все знаєте! — усміхнувся портьє, підходячи до дверей. — Якщо потрібна допомога — завжди до ваших послуг!

Я залишився один у невеличкому номері на двох із широким вікном, за котрим виднілися будиночки міста, що збігали вниз до виблискуючого проти сонця моря. Вітру не було. Південна чарівна тиша проникала в кімнату. Спочатку, з незвички, вона мене насторожувала і вже я сам боявся порушити її, неначе був оточений ворогами і не хотів виказати себе ані подихом, ані шелестом. Незабаром боязнь пройшла, але натомість з’явилася якась повага до тиші і тепер я не хотів її порушувати зовсім з іншої причини, з причини, яку важко було б пояснити словами.

Я присів на ліжко. Дзенькнула металева сітка під матрацом. Посидівши ще трохи, я підвівся — сітка ще раз дзенькнула — і знову підійшов до вікна.

Там унизу, зовсім недалеко від берега, хтось учився плавати на яхті. Яхта була крихітною, та навіть над нею кружляла чайка.

Спостерігаючи за галсами цієї яхти, я впіймав себе на зовсім ганебній думці — думці про те, що в таку маленьку яхту влучити з гармати берегової артилерії має бути зовсім нелегко. Заплющивши очі, я легко уявив собі ту саму маленьку яхточку під обстрілом, але тут же прогнав сей виплід хворої уяви.

Починалося інше життя, і починалося воно з усього, що я помічав у цьому місті. З посмішок незнайомих мені людей, про яких я знав тільки одне — герої, котрі відзначилися у майстерності з убивства ворогів своєї країни, свого уряду чи племені, зі світлих просторих кафе на широкій набережній, з цілковитої відсутності дідусів та бабусь, котрі в іншому місті заповнили б лавочки, з яких так приємно й заспокійливо спостерігати за наближенням морських хвиль та їхнім постійним єдиноборством з піском і камінням цього південного берега.

Починалося інше життя, і єдине, в що я не вірив і не хотів повірити, так це в те, що таке життя триватиме лише двадцять днів.

Зайшовши у перше-ліпше кафе, я присів за столик до русявого хлопця.

Юна дівчина підійшла до мене майже балетною ходою — принесла каву і запитала, чи не бажаю я тістечка або збитих вершків.

Я усміхнувся про себе: мене ніколи ще не запитували: чи не бажаю я чогось! Тільки в найранішому дитинстві бабуся могла побалувати мене подібним запитанням.

— Вершків з горіхами та шоколадом! — видихнув я, відчуваючи певне зніяковіння, так ніби збирався з’їсти чийсь військовий пайок, залишивши невідому мені людину голодною.

— Хвилинку! — якимось дивовижно мелодійним голосом проспівала дівчина і тією самою майже балетною ходою пройшла до стійки.

Мі розговорилися з русявим хлопцем. І цікаво те, що лише після початкової стадії розмови, з якої ми дізналися, що погляди наші на багато речей і матерій співпадають, вирішили відрекомендуватися один одному. Його звали Вацлавом. Так, перший мій знайомий по цьому місту запевне не міг не бути поляком. Ця нація, до якої я сам частково причисляю себе, повторює історію єврейського народу, тільки за цілковитої відсутності гонінь з боку фараона чи інших єгиптян.

Дівчина принесла замовлені мною вершки і майже вбила мене запитанням стосовно подальших моїх бажань. Я заледве не зізнався в бажанні поцілувати її.

Чудова міцна кава, збиті вершки, прозора скляна стіна кафе, вулиця, складена з середньовічних будиночків, краєчок моря, що визирав із-за невисокої магнолії, і раптом: статний старий у генеральській формі з’являється перед скляною стінкою кафе і дивиться на нас, ні, більше, ніж дивиться: він розглядає нас у польовий бінокль, потім переводить свій багаторазово збільшений погляд на мої ще недоїдені вершки.

— Генерал Казмо, — неголосно повідомляє мені Вацлав, киваючи на старого.

Так ось він який, чоловік, котрий має право порушувати всі правила проживання в цьому місті. Цікаво, за що йому така честь?! Чим він заслужив її?

Старий опустив польовий бінокль і дивився вже «неозброєним» поглядом на мене та Вацлава.

Вацлав кивнув йому привітно, на що генерал усміхнувся й рішучим, якщо не сказати — військовим, кроком попрямував до входу.

— Тільки не перебивай його і ні про що не запитуй! — пошепки встиг попередити мене мій новий приятель.

Генерал усівся за наш столик. Одразу ж з’явилася наша «кавова балерина», як я її охрестив, і застигла в очікуванні бажань нового, судячи з усього, славетного відвідувача.

— Кави з горілкою і кусник «наполеону»! — доволі м’яким голосом промовив він і тільки після цього перевів свій погляд на нас.

— Привіт героям! — з явно вираженим сарказмом у голосі сказав генерал. — Хоча нехай мені вирвуть усі здорові зуби, якщо в кожному з вас не сидить по прихованому пацифісту!

Я мигцем зиркнув на Вацлава, та вираз його обличчя був більш ніж спокійний — цілком дружелюбний щодо генерала.

— Як усе-таки життя нас міняє! — продовжував після короткої паузи, що супроводжувалася гучним зітханням, генерал Казмо. — Я раніше терпіти не міг перебування в мирних умовах, а виявився єдиним постійним мешканцем цього міста. Неначе в заслання заслали! А ви ось усі війну ненавидите, а тут — тільки в гостях! І напевне, щоб сюди потрапити, героями прикинулись: комусь у спину стріляли! Була б моя воля — зібрав би вас в одну армію і таким от обмеженим контингентом пройшовся би по європах і азіях, звільняючи народи один від одного й від диктатур. Як приємно, коли ти на коні чи на танку… по дорогах чужої країни, а тобі дівчата квіти підносять, старенькі — яблука, яйця і молоко, нетямущі дітлахи рученятами махають, а цигани і євреї на скрипках грають! Ні, тільки в армії людина може відчути себе людиною. Але для того, щоб відчути себе людиною з великої літери — треба не в одній армії послужити! Як можна успішно воювати проти німців, якщо до цього ти не воював з німцями проти французів чи пр яких-небудь ворогів великого рейху?! Як можна битися проти армії, в якій ти не служив і про порядки якої ти нічого не знаєш?! Звичайно, офіцерам легше… вони армії як рукавички міняють. Та ж і вам нічого не вартує повернутися після відпочинку в будь-яку іншу армію. Яка різниця, де подвиги вершити: в Африці чи в Азії?! Подвиг усюди подвиг, якщо він, звісно, не липовий!.. Гей, де моя кава з горілкою?!

Генерал повернув голову в бік буфету.

— Пане генерале, — долинув співучий голосок «балерини». — Ваша горілка ще не нагрілася до потрібного градуса.

— А до якого нагрілася? До непотрібного?! — генерал оглянувся на нас, немов перевіряв, чи оцінили ми його жарт.

Вацлав усміхався. Я підхопив його ініціативу.

— Тільки двадцять сім за Цельсієм, — виправдовувалася «балерина». — Ми ж її в холодильнику тримаємо.

— Та годі, неси! — махнув рукою генерал.

«Балерина» майже підлетіла до нашого столика з підносом на одній руці. Поставила на столик перед Казмо замовлену ним каву, чарку горілки, кусник «наполеону» на блюдечку.

— Ти диви! — усміхнувся подумки я, помітивши, що блюдечко було не одноразове, а із справжнього фарфору.

— Ти знаєш, чому я обожнюю «наполеон»?! — старий-генерал уп’ялився на Вацлава.

Вацлав смикнувся, наче готуючись до втечі, та потім узяв себе в руки й сказав:

— Багато літніх людей у Європі люблять солодке через нестачу цукру у крові…

Прозвучало переконливо й цілком науково.

— Що за дурниці?! — Казмо так широко розплющив очі, що мені здалося, вони от-от випадуть. — У моєму житті мені довелося якось спостерігати за одним майором, котрий вставляв собі щоранку штучне око. Інколи навіть доводилося допомагати йому втискати цю мерзотну пластмасову копію людського органу в порожню, змащену гігієнічним кремом очницю. Так ось цієї миті мені здалося, що Казмо просто збирався дати своїм порожнім очницям відпочити від штучних очей і саме тому розплющив очі до фізичної межі.

— Та я просто люблю цього полководця! — рявкнув він, неначе заздалегідь знаючи, що ми не оцінимо гідно цю любов.

Я понизав плечима й відразу ж зрозумів, що припустився помилки.

— Ти! — гаркнув генерал, дивлячись на мої завмерлі плечі. — Ти що, мене за маразматика маєш?!

— Аж ніяк! — перелякано дзявкнув я.

— Відставити! — скомандував генерал. — Тільки я тут маю право говорити по-військовому!

— Даруйте! — промовив я, згадавши про правила поведінки в цьому місті.

— Чорт з тобою! — раптом пом’якшав Казмо ізнову обернувся до Вацлава.

Вацлав дивився через скляну стінку на вулицю, де тим часом з маленьким рудим собачкою на шворці прогулювалась молода жінка. Її чорне, як смола, волосся було зібране в косичку, яка стирчала вгору. Під спортивним сірим костюмом вгадувалася нічогенька статура.

Генерал і собі повернув голову в той бік.

— Хм?! — загадково вимовив він, допив одним ковтком горілку, запив її, а якщо бути точнішим — закусив її кавовою гущею, що залишалася на дні його чашки і, не сказавши жодного слова, вийшов із-за столика.

Дівчина вже щезла з виду, тут же в її напрямі пройшов старий-генерал, а ще за хвилину на всю вулицю роздзявкотівся песик, аж раптом його дзявчання потонуло в добірній лайці, що загриміла теж на всю вулицю. Голос належав генералу Казмо. І Вацлав, і я розсміялися.

Повернувшись у готель, я виявив, що в мене з’явився сусід по кімнаті. Звали його Іваном, але він полюбляв, щоб його окликали: «Айвен». Був він типовим російським хлопцем: голубі очі, русяве волосся, товсті губи, густі брови, що сходилися над переніссям. Дізнавшись, що я прибув у це місто з Афганістану, він обійняв мене і тричі розцілував, назвавши при цьому «братиком»! Я був спантеличений. Але невдовзі він повідав мені, що свій подвиг здійснив в одній із країн Африки, виконуючи інтернаціональний обов’язок, і тому, мовляв, ми з ним можемо бути повністю відвертими один із одним. Гарненький привід бути відвертим! Потім він дістав зі своєї валізи військову польову форму, попрасував її і знову заховав. Усе це він робив, як мені здалося, тільки з розрахунку, що я побачу те, чим він дорожить. На ту мить він дорожив військовою формою, пістолетом ТТ й енциклопедичним довідником з птахів Африки угорською мовою. Щоправда, мало не забув принагідно згадати гарний бінокль, здається, ще потужніший, ніж бінокль на грудях у генерала Казмо. Я розповів Айвену-Івану про правила поведінки у цьому місті, на що він відповів: «Цю лабуду я вже прослухав!» Їй-богу, здається мені, що між цим російським героєм і генералом Казмо було щось спільне.

Потім, на знак дружби, Айвен витяг пляшку горілки з червоним перцем і одночасно ввімкнув у розетку дивний прилад, іменований у росіян «кип’ятильник». За допомогою цього приладу він за дві хвилини заварив дуже міцний чай. Спробував розлити його у пластмасові стаканчики, що стояли у ванній, але вони чомусь зм’якли й опустилися безформними кусочками пластика на стіл. Довелося витирати стіл рушником і ще раз вмикати в розетку «кип’ятильник». Друге заварювання чаю було вдаліше — Айвен використав вазу, викинувши з неї турботливо поставлені кимось свіжі троянди.

Через півгодини ми обидва були п’яні.

Пішли на набережну.

Дорогою Айвен кинувся на шию якомусь герою з африканської армії. Потім вибачився. Сказав, що помилився. Напевне, у такій ситуації справді легко обізнатися.

На морі трохи штормило. Тоскно кричали чайки. На пристані висіло оголошення про відміну рейсів прогулянкових катерів.

Айвен мало не просльозився з досади.

— Я, — сказав він, — потратив півтора року, щоб здійснити подвиг і потрапити сюди, а тут через якусь дрібничку відміняють рейси прогулянкових катерів!

— Півтора року?! — здивувався я.

— Авжеж! — підтвердив він. — У нас же це страшенно складно! Треба було записатися в чергу бажаючих здійснити подвиг. Я був у цій черзі тисяча вісімдесят третім. А в нас же здійснення подвигу чи двох ще не робить тебе героєм… Спершу потрібно написати рапорт командиру підрозділу про твоє бажання здійснити подвиг, заповнити бланк у трьох примірниках з приблизним описом майбутнього подвигу, і якщо документи затвердять, тоді ти отримуєш звання під-героя і всі вже зобов’язані створювати тобі умови та можливості стати справжнім героєм…

Мені не вистачило слів, щоби виразити своє ставлення до цієї дивної російської системи.

— Так-от! — Айвен кивнув головою, усвідомивши, мабуть, мою зростаючу повагу до нього.

Я був більш, ніж вражений, та невдовзі дар слова повернувся до мене і наша подальша розмова була присвячена вже іншому — можливій війні з військовими силами інопланетян.

— Інопланетяни не пройдуть! — під кінець розмови твердо запевнив мене Айвен, піднявши кулак над головою.

Вранці мій новий друг почувався кепсько і на прогулянку містом я рушив самотою. Заввиграшки знайшов учорашнє кафе, але сніданку там ще не подавали. Замість «балерини» за стійкою стояла жінка років на тридцять. Теж симпатична, але не настільки привітна. Доволі байдужим голосом вона пояснила мені де можна поснідати, і я рушив у вказаному напрямку. У тому, просторішому кафе побачив Вацлава та багатьох незнайомих хлопців. Присів за вільний столик, і відразу ж мені принесли вівсянку з родзинками, дві грінки, варене яйце і скляночку апельсинового соку. Господи! Мабуть це єдине місце на Землі, побувавши в якому, можна зрозуміти, що таке РАЙ!

Уже допиваючи ранкову каву, помітив за одним із столиків учорашню чорнокосу дівчину. Поряд із нею сидів генерал Казмо, але вони не розмовляли. Потім вона підвелася з-за столу й вийшла, а генерал залишився сидіти. Вигляд він мав доволі обтяжений. Захотілося його втішити, і я, замовивши ще одну філіжанку кави, підійшов.

— Можна присісти? — ввічливо поцікавився я в генерала.

Він підвів на мене погляд, який видався мені стомленим.

— Так, якщо ти чесний солдат! — сказав він після короткої паузи. Вважаючи себе чесним, я присів за його столик і зразу ж на мої вуха обрушився його гучний голос. Дивно, що розумні винахідники обмежились винайденням глушників тільки для зброї.

— Ви мені безперечно симпатичні! — несподівано зізнався генерал. — І лише тому я виконаю свою обіцянку, я розповім вам те, про що ви просили…

Про що я просив?! Їй-богу, не було цього! У кращому випадку генерал мене з кимось переплутав, у гіршому — в нього явні ознаки всіх психічних аномалій старіючого людського організму.

— Йшов тисяча дев’ятсот сьомий рік, — уже почав розповідати він. — Саме після своєї славної участі в Балканській кампанії я відпочивав у себе вдома в Женеві, і раптом — телефонний дзвінок від принца Фердинанда з Сербії. Виявилося, пруссаки захопили невеличке сільце на сході країни й заарештували всіх його мешканців. Він запитав, чи можу я допомогти. Він поцікавився, чи погоджусь я командувати національно-визвольною армією. І що ви собі гадаєте? Звичайно, я погодився! Не встиг я ще спакувати речі у свій речовий мішок, як пролунав другий дзвінок. Телефонував прусський канцлер. Він скаржився на сербів, котрі загарбали у прусаків землю і швидко збудували там село. Канцлер сказав, що землю вони відвоювали, але тепер серби оголосили загальну мобілізацію і назріває серйозна війна. Він запитав, чи погоджуся я допомогти їм. Авжеж, я погодився! Прохання звучало щиро, претензії здавалися мені цілком справедливими. Хіба я міг відмовити?! Звичайно, міг! Але тоді треба було відмовляти й сербам!

Слухаючи цю історію, я проникався дедалі більшою повагою до генерала і вже навіть подумки не ремствував на його гучний голос та інші не настільки приємні риси характеру. Так, переді мною сиділа справді велика особистість, і те, що ця особистість сама себе вважала великою, надавало їй ще більшої величі.

— Авжеж, я розумів, що виникнуть деякі тактичні труднощі, — продовжував генерал Казмо. — Але всі ці люди боролися за справедливість, за свої історичні права… Я наказав збудувати мені командний пункт на вершечку пагорба, в акурат посередині між позиціями двох армій. Мушу відзначити, що командний пункт будували рука в руку прусські та сербські військові інженери і ніякої взаємної зненависті в них я не помітив. Зв’язківці обох армій налагодили чудовий зв’язок, тож я міг керувати обома арміями, не виходячи з укріплення. О дев’ятнадцятій нуль-нуль я наказав хоробрим пруссакам почати підготовку до ранкової атаки на нижній табір сербів. Атаку призначив на п’яту годину ранку, та вже о пів на другу ночі чудово вишколена сербська розвідка донесла мені про те, що о п’ятій ранку пруссаки збираються атакувати сербські позиції. Я наказав сербам ретельно підготуватися до прусської атаки, зміцнити позиції, виставити чотири нові смуги загороджень. Через годину я отримав від прусської розвідки план нових сербських укріплень. Час атаки наближався, й мене охопив справжнісінький воїнський азарт! Скільки було крові! Серби та пруссаки гинули тисячами, але гинули сміливо, героїчно, адже обидві сторони змагалися за справедливість, кожен солдат гинув в ім’я своєї славної вітчизни. Битва тривала три дні. Обидві армії були настільки наполегливі, армії були просто чудові, і я не міг вибрати з них кращу, гіднішу перемоги, ніж інша. Це було просто неможливо…

— І чим це все закінчилося? — нетерпляче запитав я.

— Закінчилося? Закінчилося, можна сказати, випадково. Сербський снаряд влучив у склад динаміту, розташований у цьому сільці, за яке здебільшого всі й воювали. Від сільця нічого не залишилося. Мабуть, через те пруссаки та серби і вирішили припинити битву. Вцілілі офіцери та солдати потиснули руки своїм гідним супротивникам, і всі повернулися на свої позиції, а я — у Швейцарію. Я повернувся непереможним! Так, це була справжнісінька битва!!! Потім уже мене нагородили уряди обох країн. Від сербів я отримав орден Срібного орла, а від пруссаків — золотий хрест за відвагу…

Він замовкнув, і вдоволено спостерігав за застиглим виразом мого обличчя. Так, мушу зізнатися, розповідь дійсно справила на мене незабутнє враження. Відтанув я хвилини через три.

Генерал був задоволений собою.

Я помітив, що в кафе, крім нас, нікого більше немає.

За вікном мрячив дощ.

Долинув шепіт падаючої з неба води, і я відчув себе учасником тієї битви між сербами і пруссаками. І навіть дрож пройняв мою спину, настільки реально уявив я себе в брудних траншеях, пригнутого, змушеного поспіхом перебігати, наступаючи на поранених і вбитих бійців… Рука оніміла. Так зі мною вже бувало на одному з фронтів…

— Гей! Кави з горілкою і «наполеон»! — прокричав генерал у порожнечу збезлюднілого кафе.

— Секундочку! — відповів звідкись із надр приміщення писклявий жіночий голос.

— Дякую за розповідь, — я підвівся з-за столу, намагаючись у такий спосіб ввічливо відкланятися.

— Що за поспіх?! — запитав генерал.

— Мені задушно, пройдуся трошки… — відповів я і, відчуваючи, що мій відхід не дуже засмутить старого, розвернувся й пішов до виходу.

Мокра бруківка тьмяно поблискувала. На фарбованих стінах будинків вимальовувалися патьоки води. Легкий вітерець висушував листя на деревах, струшуючи з них краплі. Я йшов не поспішаючи. Йшов до моря, як до найближчої людини, котрій я міг сказати все, міг відкрити свою душу та свої сумніви.

Набережна була безлюдна. Море — спокійне. Хвиля, не більша від кімнатного песика на зріст, мирно лизала піщаний берег. На відстані однієї-двох миль від берега сонце, пробившись крізь ослаблі хмари, запускало в море своє проміння.

Я озирнувся на місто, на дві гори, котрі підтискали його до моря. На вершинах обох гір щосили старався вітер, зовсім невідчутний тут — він перепихав через кам’яні хребти полегшені після дощу хмари. «Давай-давай! — підбадьорив я його подумки. — Нам тут не потрібен дощ».

А місто, побачивши відсутність дощу, стало потроху оживати. На вуличках з’явилися люди. Долинув до мене чийсь сміх. Ще кілька хвилин — і моя самотність розчиниться у звуках ніг, які зачалапають мокрою бруківкою, в різномовній балаканині, у співі птахів і криках чайок.

Сонячний промінь увійшов у самісіньку середину міста.

На іншому кінці набережної я побачив дівчину, котра повільно йшла мені назустріч з маленьким рудим песиком на шворці. Чорне волосся зібране в косичку, що стирчала догори. Я вже бачив її. Бачив двічі.

Я відійшов від води і теж пішов неспішно їй назустріч. Мені здається, що вона не буде проти того, щоб усміхнутися мені у відповідь на мою усмішку. В неї овальне східне обличчя й очі, форму яких називають мигдальною.

До нашої зустрічі залишилося метрів двадцять, але в цей час вона повернула у вуличку, що дерлася назад у верхнє місто.

Набережна знову безлюдна.

Місто накрите сонячним світлом.

Я сів на все ще мокру лаву і заплющив очі.

І згадав той єдиний випадок, коли одна з війн скінчилася при мені, буквально в моїй присутності. Це було в Південній Азії. Окопи, які ми поглиблювали перед останньою атакою противника, були наполовину заповнені брудною водою.

Між нами та супротивником було величезне поле, практично без рослинності. Вже два чи три місяці йшла позиційна війна із кволими спробами атак, внаслідок чого на полі залишалося лежати багато вбитих і поранених. Ні тих, ні тих не підбирали. Поранені інколи намагалися доповзти до своїх, але «свої» не поспішали до них на допомогу, і я не пригадую жодного випадку з нашого боку окопів, щоб хоч один поранений добрався. І раптом несподівано прийшла звістка про те, що війна закінчена. Ніхто, як я зрозумів, у це не повірив, аж тут усі звернули увагу на окопи противника, точніше, на те, що противники повилізали з окопів і, не боячись прицільного вогню, ходили, курили, щось кричали. Цього вистачило солдатам, щоб і собі вилізти з брудної рідоти, в котрій вони просиділи кілька місяців, і розім’яти затерплі, у виразках, ноги. Через деякий час я почув гуркіт мотора й одразу ж з боку тилу під’їхав танк, потім поряд із ним зупинилася вантажівка з причепом. У кузові вантажівки сиділи жінки, а на причепі були навалені якісь інструменти. Вже пізніше я зрозумів, що на позиції привезли бригаду сусідньої сільгоспферми. Солдати оточили жінок, сміючись, весело говорили про щось, а потім почали стягувати з причепа те, що виявилося плугами для глибокої оранки. Два з них причепили до танка. На паливні баки танка залізли дві дівчини-селянки з кошиками, плетеними з рисової соломи. Танк загарчав та рушив з місця. Плуги врилися на всю глибину ножів, і земля відвалювалась набік довжелезною відрізаною скибою, а дівчата, набираючи пригорщі якогось насіння, кидали його в уже розверсту твердь. Ошелешений я стояв, усе ще стискаючи в руці лопату — в тій армії мені не довірили зброї — і раптом до моєї тями дійшло, що зараз розорюється те саме поле битви, на якому лежать сотні загиблих, а серед них, може, хтось ще живий, жадаючи допомоги. Я вдивився й не повірив своїм очам — танк їхав просто, не намагаючись об’їжджати трупи, що лежали на його шляху. Все переорювалося, відрізані скиби землі підживлялися кров’ю. Дівчата, які залишилися стояти біля вантажівок, заспівали пісню. Солдати її підхопили. Я не сподівався почути таких веселих голосів. А танк був уже на середині поля. Гуркіт його двигуна заглушався піснею. З боку окопів колишнього противника хтось махав якоюсь ганчіркою, начепленою на кийок — вітали танк!?

До мене підійшов низькорослий офіцер, зі спини — хлопчисько років на тринадцять. Поплескав мене по плечу, жестом запропонував підійти до краю поля. Потім нахилився, взяв у долоню шматок чорної масної землі, розім’яв її, понюхав і з помітним задоволенням показав мені. Потім акуратно опустив земляну грудку на місце і зробив широкий жест рукою, показуючи, мабуть, що я — вільний.

Танк тепер їхав назустріч. Солдати поскидали гімнастерки й вовтузилися з другим причіпним плугом.

Біля вантажівки зупинилося ще два танки.

Мені страшенно захотілось поголитися: моя безладна борода подразнювала шкіру. Сяяло сонце. У небі кружляв великий птах. Кружляв над полем. Я дивився на цього птаха й намагався про все забути.

Та, як на зло, важкі багатошарові спогади опускалися переді мною, і не було в цих спогадах нічого доброго, нічого радісного.

Промайнуло ще одне поле битви, бачене мною на Близькому Сході. Пам’ять нав’язувала мені порівняння.

На тому полі серед десятків загиблих ми шукали за фотографією одну людину. Я не знаю, навіщо палестинцям так потрібен був її труп.

І ще я щойно помітив, що постійно в моїй свідомості, у спогадах я сам фігурую як частка якогось «ми». Але ж не був я ніколи добровільно такою часткою. Я завжди хотів залишатися одиницею.

А над полем уже кружляло кілька великих птахів. І три танки, тужачись, різали землю.

«Може, вони мають рацію», — подумав я й пішов у той бік, де, за моїми розрахунками, мало сідати сонце.

Стало гаряче, і, розплющивши очі, я відразу замружив їх, а потім, приклавши долоню острішком, роззирнувся.

Набережна, прокинувшись раніше за мене, оживши до миготіння різнобарвних одягів, текла, звучала, сміялася, заглушувала принишкле море.

Щось змінилося. Замість спортивних костюмів багато молодих людей мали на собі звичайнісінькі парусинові брюки, джинси, теніски. Може, я прокинувся в іншому сні, в іншому місті?!

— Братику! — долинув до моїх вух знайомий голос, і зразу ж поряд на лавку опустився Айвен. — А я гадаю, куди ти запропастився?! Тут такі новини! Лібералізація правил поведінки!

— Себто спортивних костюмів?! — запитав я.

— Ага! Так що йди перевдягайся. Маєш у що?

— Здається, ні, — відповів я пригадуючи.

— Ну, ходімо, я тобі подарую! — Айвен скочив і буквально освітив мене усмішкою.

Уже в готельному номері, розклавши свої речі на ліжку,мій сусід, помисливши недовго, вручив мені вельветові штани й футболку з символікою Московської Олімпіади.

Я перевдягнувся і справді почувся дещо вільніше. Річ у тому, що спортивна форма, як не крути, все-таки залишається формою, чимось обов’язковим для носіння, а звичайні штани, хай вони хоч на два розміри більші й через те затягнуті ременем, звільняють не тільки тіло. Подякувавши Айвену, я поцікавився причинами лібералізації.

— Це дуже просто, — Айвен відволікся від укладання своїх речей у сумку. — Сюди збирається генеральний секретар ООН, а до приїздів генеральних секретарів завжди все покращують, підфарбовують, додають демократії… Це не означає, що після його від’їзду нас знову не примусять виглядати спортсменами.

— Не думаю! — Я не розділив побоювань Айвена. — Тут усе ж таки не зовсім звичайне місце…

З моєю останньою думкою Айвен погодився, і на цьому наша розмова скінчилася.

Я знову спускався до моря й почувався іншою людиною. Просто неймовірно, скільки сходинок має відчуття свободи! Прибувши до цього міста, я вважав себе найщасливішою людиною, але через якусь дрібничку, через якісь штани і футболку з бляклим малюнком і нерозбірливою кирилицею, несподівано зрозумів, що став ще щасливішим! Адже для мене вже кілька років слова ЩАСТЯ та СВОБОДА означали одне й те саме.

Сонце то ховалося за туманною плівкою напівпрозорих хмар, то визирало й спостерігало за тихим і повільним життям цього міста, яке я так хотів назвати своїм, чи принаймні — нашим. Та, будучи реалістом, я розумів, що будь-який окреслений термін колись минає, і постукає якось у двері моєї кімнати ввічливий портьє, зайде, привітається і скаже, що внизу на мене чекає машина, а також усе моє обмундирування, що дбайливо зберігалося упродовж усієї відпустки.

Внизу проїхав джип, перефарбований з хакі у брудно-блакитний колір. За кермом сидів хлопець у панамці.

Я позаздрив йому. Мені теж захотілося прокататися таким джипом по набережній. І щоб ліворуч від мене сиділа дівчина з чорним, як смола, волоссям, а за плечима гавкав її песик.

Дійшовши до кафе, в якому я вперше почув генерала Казмо й побачив першу кумедно-симпатичну дівчину, прозвану мною «балериною» за свою кокетливо швидку ходу, я зайшов усередину й присів за той самий столик обличчям до вулиці. Межи мною та вулицею була лише скляна стінка. «Хто так добре миє шиби?!» — подумав я, здивувавшись із прозорості стінки та доступності вулиці моїм очам.

— Чи не бажаєте чого-небудь? — проспівав із-за спини знайомий голосок. Я міг не обертатися — це була вона. І зразу ж зрозумів, що того разу звернув увагу лише на її ходу, а тепер, як результат, не міг згадати ні обличчя, ні очей. Я обернувся.

М’який овал чарівного личка, зелені очі, русяве волосся. У музеях такі обличчя дивляться на людей з давніх камей. Це наче знак вічності. Якою б жахливою не була епоха, завжди з’являються ці зелені очі, і коли ти в них дивишся — не виникає більше важких роздумів та переживань про чергову прірву, вириту для тебе божевільним людством.

— Може, каву і збиті вершки?! — трішки розгублено запропонувала вона, не дочекавшись моєї відповіді.

— Може, — повторив я, все ще думаючи про її очі.

А потім, спохопившись, щоб не дати їй так скоро піти, я продовжив:

— Може… дві кави і вершки для двох…

— Добре, — вона кивнула.

Тиша цього кафе дала мені змогу вслухатись у звук її кроків. Тиша була магічною. У ній відчувалася така прихована сила, що якби мій стілець був без спинки, я міг би спокійно відкинутися назад і притулитися спиною до цієї тиші.

Її кроки знову ввійшли в мій слух, і я, не обертаючись, відчув її наближення, поки вона не зупинилася збоку від мене, опускаючи на стіл дві чашечки кави і два широкі бокали зі збитими вершками.

Я відсунув одну чашку й бокал трохи вбік. Я хотів, щоб вона присіла.

— Ви когось чекаєте? — запитала «балерина».

Я ледь не сказав «вас». Це було би вкрай по-дурному і банально.

— Так, — відповів я. — Але мені здається, що мій друг припізнюється. Може, ви поки посидите зі мною. Мені дуже самотньо.

Вона охоче опустилася на стілець.

— У цьому місті всі почуваються самотніми, — сказала вона.

— Будь ласка, пийте каву! — запропонував я.

— Добре, — промовила вона, і я помітив, що голос її змінився, щойно вона присіла за стіл. — А коли прийде ваш друг, ви замовите офіціантці ще одну чашечку…

— Так, — погодився я.

«Балерина» усміхнулася. І навіть посмішка тої миті в неї була інша.

— У вас, мабуть, дуже незвичайне ім’я?! — звернувся я до неї.

Її погляд торкнувся моїх очей. Відразу здалося, що в кафе стало гаряче.

— Ні, — сказала вона. — Цілком звичайне — Ірина.

— Російське?!

— Ні, — вона похитала головою. — Ім’я не може належати одній нації.

Цікаво, а я завжди гадав, що лише дуже розумні чоловіки і найгарніші жінки є власністю усього людства, а не якоїсь нації. Може, справді гарні імена теж входять до цього списку.

— Ви можете зі мною не погоджуватися! — промовила Ірина.

— Ні, я дуже хочу погодитися з вами, — я дивився їй в обличчя і звикав до її погляду.

Погляд зелених очей у якісь миті ставав дуже твердим і сильним, витримати його було нелегко, особливо тоді, коли в ньому не світилися іскринки усмішки.

Ми розмовляли. Моя рука час від часу машинально рухала поверхнею столика порожню кавову чашку на блюдці. Її пальці іноді торкалися ніжки широкого бокала, теж порожнього, зі слідами з’їдених збитих вершків і без слідів губної помади. Чому я звернув на це увагу?! Напевно, моє дитинство в Америці бачило в різних бістро та кафе силу-силенну чашечок і склянок з цими червоними відбитками жінок, і це завжди змушувало мене з побоюванням і сторожкістю ставитися до слабкої статі. Тої миті я спіймав себе на радісному відчутті полегкості через те, що Ірина не залишала червоний слід на краєчку бокала. Не все можна пояснити, особливо, коли воно пов’язане з дитинством і тодішнім сприйняттям барвистого світу, який має звичку тьмянішати з літами, прожитими людиною.

— Я відчувала, що ми з ним більше не побачимося, — розповідала Ірина історію свого життя. — Хоча він так обіцяв повернутися… Він запевно робив усе, що міг, але я майже впевнена, що серед живих його немає…

Я, здається, навіть не помітив, як наша бесіда стала настільки довірливою та щирою. Тепер я знав про Ірину значно більше, ніж вона знала про мене. Ймовірно, тому, що вона довго мовчала й ніхто не пропонував їй можливості виговоритися. Її перебування в місті не було випадковим. Сюди вона приїхала вслід за своїм героєм, і ті двадцять днів, котрі вони провели разом, вартували, за її розповідями, двох життів, прожитих нарізно. Але потім він відбув у свою армію, пообіцявши якомога швидше повернутися в місто. Ірина залишилася його чекати, добровільно взявши на себе цю роботу в кафе. Потім вона чула, що армія, в якій служив її Крістоф, потрапила в оточення і багато хто загинув. І те, що вже кілька місяців у місто не прибували на відпочинок герої з цієї армії, підтверджувало найгірші побоювання. Я не відчув з її розповіді, що вона досі чекає Крістофа. Але, зрозумівши, як сильно вона чекала на нього, я позаздрив хлопцеві попри те, що його, може, вже не носить земля на своїх просторах.

— Я зварю вам ще кави, — піднявшись, сказала вона і вже зовсім іншою, вільною ходою пішла вглиб порожнього кафе.

Я сидів за столиком, намагаючись зрозуміти, чому людина так швидко може змінити в собі майже все: і голос, і погляд, і ходу. Мабуть, та хода, за яку я прозвав дівчину з кафе «балериною», належала офіціантці, а присівши за мій столик, дівчина відразу стала Іриною і, як я потім дізнався, Ірина говорила іншим голосом та іншими інтонаціями, вона була іншою людиною, людиною, котра, напевно, сподобалася мені навіть більше за «балерину», але, якщо, думаючи про «балерину», я не ставав задумливим та серйозним — у мені виникала легкість вільного життя і з цією легкістю я хотів привабити у вільне ширяння над цим світом відчуттів та емоцій симпатичне дівчисько легкої вдачі, то вже думаючи про Ірину, я розумів, наскільки я важчий за повітря і слабший за вітри, які могли б підкоритися її зеленоокому погляду.

— Ну ось, — вона поставила чашки на стіл і присіла. — А твій друг так і не прийшов?!

Вона сказала «твій»! Це мене більше, ніж вразило. Але, з іншого боку, я знав тепер про її життя стільки, скільки може про нього знати лише людина, з якою вона давно на «ти». І це теж треба прийняти спокійно. Тут недоречні ані американська емоційність, ані північна стриманість, ані східна солодкувата усмішливість, за якою, як на задвірках східних базарів, криється тільки сипучий пісок.

— Може, він або я щось переплутав?! — припустив я, не бажаючи зізнатися в тому, що згадування друга було простим дитячим обманом.

І раптом у кафе ввійшов Вацлав. Побачивши нас, він навпростець попрямував до столика. Ірина спурхнула зі стільця і застигла.

— Каву і що-небудь ще! — замовив, сідаючи на щойно звільнений стілець, мій друг.

Ірина кивнула і легко, тією самою балетною ходою пішла.

Я дивився на Вацлава і ледве стримував себе від того, щоб не сказати йому яку-не-будь дурість. До чого все-таки добре вміти себе хоча б інколи стримувати.

— Привіт, старий! — радісно вигукнув Вацлав, втупившись мені у вічі. — Ти, здається, в польоті?!

Я кивнув.

Вулицею за стінкою кафе пройшли люди, і цей їхній рух неначе розбудив мене, повернув на землю.

У кафе зайшло трійко чоловіків, серед них був портьє з мого готелю. Він привітно кивнув мені. Всілися вони в іншому куті залу.

«Балерина» принесла Вацлаву каву з тістечком і пурхнула туди, до нових відвідувачів.

— Ти чого посумнішав? — запитав Вацлав здивовано.

Я подивився на нього, дружньо усміхаючись. Усе ж таки він непоганий хлопець. Простий і незлостивий, до всіх доброзичливий. Що він мене запитав? А, він запитав: «Ти посумнішав»?

Я кивнув.

Він подивився на мене трохи спантеличено. Вірогідно, я спізнився з кивком. Гаразд.

У кафе ми просиділи ще з півгодини. Упродовж цього часу відвідувачів побільшало. «Балерина» пурхала між столиками. Вона була вже зовсім не схожа на ту Ірину, з якою я познайомився. Один раз за цей час вона підійшла й до нас, але ми більше нічого не замовляли, а невдовзі потому вийшли надвір і пішли догори, туди, де як я дізнався, знаходилося старе мусульманське кладовище. Щоб дістатися до нього, слід було піднятися на самісіньку вершину одного передгір’я, але погода сприяла нам — безхмарне небо заспокоювало очі, а сонце гріло розмірено, не намагаючись випалити траву чи засліпити всіх, хто дивився вгору.

Вже покидаючи горішню частину міста, я звернув увагу на двоповерховий особняк із широкою терасою, з якої, мабуть, можна було бачити все, що відбувається на морі, на набережній чи в місті. На терасі по кутах стояли дерев’яні діжки з невисокими пальмами, а посередині за яскраво-червоним столом сидів чоловік у халаті. Він сидів спиною до нас і щось писав.

— Здається, що тут є й постійні мешканці! — сказав я.

— Є, — кивнув Вацлав. — Я б і сам тут оселився…

Ця думка приходила й до мене. Приходила не раз, і я гадаю, що кожен нормальний хлопець, із тих, хто тут у відпустці, якщо він тільки не затятий патріот якої-небудь армії, бодай раз але задумувався над цим.

— Ти тільки не кажи нікому, — Вацлав перейшов на таємничий напівшепіт, — але тут є хлопці, які серйозно про це думають…

Оце вже було новиною.

— І як же вони про це думають?! — поцікавився я.

— Якщо тобі це справді цікаво — запам’ятовуй дорогу на мусульманське кладовище. Завтра на сьому вечора прийдеш туди про все дізнаєшся.

Далі ми йшли мовчки вузькою звивистою стежиною, котра, здавалось, мала вже стільки років, скільки років існувало це місто. Вацлав ішов попереду, час від часу обертаючись і турботливо вимовляючи: «Тут обережніше! — або, — не спіткнися!»

Як не дивно, але в цей час я не думав про майбутню зустріч із бажаючими залишитися у місті назавжди. Набагато більше цікавила мене думка про мусульман, які жили тут за давніх часів, і навіть не про них самих, а про те як їм вдавалося перенести небіжчика з міст а до кладовища по цій абсолютно непередбачуваній стежині. Либонь, така похоронна процесія могла б досягти мети тільки в тому випадку, якби сам покійник дивився під ноги тим, хто несе домовину, попереджаючи їх про кожен наступний крок.

Мої роздуми несподівано урвав Вацлав.

— Прийшли! — сказав він, і тільки тоді я відірвав свій погляд від стежини й помітив, що ми справді досягли вершини цього передгір’я.

Перед нами на доволі невеликому просторі із землі стриміли позеленілі камені. На найближчому такому камені я розібрав арабську в’язь. Цей камінь напівлежав, ледь відриваючись своєю верхівкою від бідної, злегка вкритою слабосильними травинками, земної поверхні.

Я підійшов до другого могильного каменя. Нахилився.

Роздивився глибоко врізаний у камінь орнамент.

— Ти краще вниз подивися! — сказав мені Вацлав.

Я поглянув.

Зробив глибокий вдих — і відчуття незрозумілої гордості наповнило мене. Я стояв над морем, над містом, над усіма, хто бродив зараз вулицями або ж сидів по своїх номерах. Я стояв і з висоти мертвих будівельників цього міста дивився вниз, на життя, тимчасовою часткою якого я сам був.

А внизу, на піщаному пляжі, засмагали люди. Хтось купався, хтось плавав на дошці з вітрилом, але вітер був слабкий і цей хтось раз по раз сковзав у воду, а тоді знову й знову викарабкувався на дошку. Життя мирного міста було без сумніву райським.

Життя мирного міста кликало вниз, і зринутий раптово страх утрати, страх того, що, вийшовши з міста, я ніколи не зможу до нього повернутися, мало не змусив мене розкинути руки і, заплющивши очі, шугонути вниз. Господи, я навіть гадки не мав, що за ці кілька днів я навчуся так дорожити світом, я зможу так відтанути, що у випадку наближень нових воєнних холодів, що заморожують усі людські почуття, радше оберу смерть, аніж холодний метал руйнування.

— Я одного разу побував у схожій місцині, — промовив Вацлав, і в голосі його прозвучав смуток, туга за минулим. — Ми з батьками їздили тоді в Крим, туди, де довго жив Адам Міцкевич. І ось, потративши години дві чи три, ми піднялися на вершину Ай-Петрі. І я, пам’ятаю, не хотів спускатися вниз. Я думав: ну як же так, я ж із таким зусиллям забрався на цю висоту, а тепер — униз?! Мій батько квапився, він хотів устигнути забігти до винного погрібця, перш ніж той зачиниться, а мати мене розуміла. Вона відправила батька вниз самого й залишилася ще на годину зі мною на цій вершині, і я був їй дуже вдячний. Ти розумієш, я був, крім усього іншого, розчарований у батькові, я не міг збагнути, чому він так поспішав униз, але потім, через багато років, коли він остаточно спився, не те, щоб до мене прийшло прозріння, але я просто зрозумів, що людей можна розрізняти за спрямованістю їхніх прагнень. Мій батько завжди прагнув униз, і навіть, коли вже не піднімався з ліжка, він казав мені: «Не сердься на мене, мені не треба було мати сім’ю, адже все життя я чекав смерті й тому поспішав випити, щоб можна було подумати про що-небудь інше або помріяти». Він сказав тоді, що мріяти так і не навчився. А мати була терплячою жінкою. Вона дочекалася, доки я зголоднів, і ми пішли вниз тільки після того, як цього захотів я. Мені було соромно, і всю дорогу з гори я промовчав…

Слухаючи Вацлава, я намагався згадати що-небудь із свого дитинства, та на жаль, місто, відволікаючи мій погляд, відволікало й мої думки, і я хотів іти вниз зовсім не через те, що зголоднів, і не через бажання випити, я просто хотів повернутися назад та заспокоїтися, виявивши, що місто мене знову прийняло і воно ніскільки не ображене на мене за те, що я ненадовго покидав його. Не знаю, може, це моє бажання змусило Вацлава дійти висновку, що я — людина, котра прагне вниз!? Не знаю…

Та всупереч моєму прагненню, спускались ми повільно. Стежка не дозволяла поспішати. Ми її бачили тільки на два кроки вперед, потім вона йшла то праворуч, то ліворуч, то пірнала під який-небудь навислий над містом камінь, і ми слухняно йшли по ній.

Незабаром я знову побачив цей приватний двоповерховий особняк із широкою терасою. Червоний пластмасовий стіл був підсунутий до однієї з діжок із пальмою, а в центрі тераси тепер стояв шезлонг і в ньому засмагала дівчина. Я мало не покотився вниз через цю дівчину. Добре, що Вацлав, помітивши, що я «намагаюся» зійти зі стежки, вчасно схопив мене за руку. У шезлонгу засмагала дівчина з чорним смоляним волоссям. Поруч, скрутившись клубочком, лежав її рудий песик. Дівчина була оголеною, але повітря над терасою, як і над усім містом, плавилося від сонця й заважало її роздивитись.

— Тут обережніше! — увірвався в мої вуха занепокоєний голос Вацлава. — Ти що, хочеш, щоб я один униз повернувся?!

Я заледве відірвав погляд від тераси гарного особняка.

Сили волі мені вистачило, щоб, дивлячись тільки собі під ноги, дійти до початку першої верхньої вулички, що впиралася своїми кругляками в моноліт гладенької скелі. Щойно ми ступили на неї, я все-таки знову обернувся на той особняк, але тераси вже не побачив. Над дахом якогось іншого будинку ледь височіла одна з пальмочок, а за нею — зашторені вікна верхнього поверху.

У місті стояла нестерпна спека.

— Хочу морозива! — твердо, наче вимагаючи хліба, вимовив мій друг. А я поглянув угору, туди, звідки ми спустилися. Давній цвинтар розгледіти звідси було неможливо. Звичайна вершина звичайного передгір’я. Важко було б навіть уявити собі, що там є невеличка полога площадка і що на ній росте така-сяка трава. І стоять, напівстоять, напівлежать і просто перекинуті навзнак надмогильні камені зі словами, які давніші від доброї половини нинішніх великих держав.

— Ходімо до твоєї подружки в кафе! — скомандував Вацлав.

Перші кроки я зробив, усе ще дивлячись угору. І наткнувся на Вацлава, котрий подивився на мене, дивно примружившись.

— Високогірна хвороба? — іронічно запитав він. — Чи так сподобався песик власниці, котра засмагала на терасі?!

Я знизав плечима.

У кафе було багато людей, але Ірини не було. Замість неї розносила каву вже знайома мені байдужа пані років тридцяти. Ми з Вацлавом перезирнулися і мовчки вийшли надвір. Потупцяли вниз, до набережної.

Пройшли повз невеличкий спортивний майданчик, на якому герої армій Іраку та Ірану грали у волейбол. Я позаздрив їм: вони, здавалося, взагалі ніколи ні про що не думають і не хвилюються. Мені б отакого Аллаха!

— Гей!!! — прокричав нам у спину хтось.

Я озирнувся першим і побачив Айвена, який махав рукою зі спортивного майданчика. Як це я тільки не помітив його серед арабів?!

— Ви де пропадаєте?! — запитував він, а решта гравців терпляче чекали, кинувши м’яч на землю.

Вацлав показав рукою на гори.

Айвен з розумінням кивнув і прокричав: «До завтра!»

Наступного дня, коли спала денна спека, я викарабкувався сам-один уже знайомою стежкою. На ходу я замислювався про те, що вабило мене вгору: бажання дізнатися про можливу довічну свободу, пов’язану з перетворенням у мешканця цього міста? Чи бажання знову дивитися вниз і набирати повні легені охолодженого та щедро присмаченого киснем гірського повітря? Або ж бажання спинитися на півдороги, щоб оглянутись на терасу гарного особняка, що височів над містом, над морем, і, як здавалося, навіть наді мною. Це може видатися смішним, але я наче відчував усередині себе присутність вимуштруваного солдата, для якого саме в цьому домі містився штаб і який постійно перебував в очікуванні наказу, в пристрасному очікуванні наказу. І не надійди цей наказ — солдат утратить себе, відчує себе непотрібним і розчиниться; я не знаю, як розчиниться — чи в повітрі, чи в морі, але я передчуваю, що з ним трапиться щось жахливе, щось таке, що висмикне його з цього життя та перетворить його у порожнечу. І було мені соромно і за себе, і за цього солдата, що раптом прокинувся в мені, в чоловікові, справжнє військове звання якого — дезертир, а улюблений прапор — білий. Було соромно, та цей сором не тиснув на совість, не заставляв уповільнити крок, і я сам дивувався з тієї легкості, з якою я пробирався вгору звивистою свавільною стежкою. Ось уже з’явилася тераса, але за червоним столом, що стояв посередині, знову спиною до мене сидить чоловік і щось пише. Хто він? Хто вона, та, котрої зараз тут немає? Де вона?! Напевно, неквапно йде вздовж набережної зі своїм собачкою. Боже мій, яка класика! Дама з собачкою! Обличчя вічності, мигдалеві очі, тонкі риси балерини минулого сторіччя! Що за мана: я ніколи не любив балет, але тут, немовби більше ні з чим порівняти ходу та обличчя. Легкість, грація, Греція… і балет… Будь проклятий той чоловік, який пише щось, сидячи до мене спиною! Я ніколи не бачив його обличчя, та й не хочу. Він мені не потрібен, він мені більше, ніж не потрібен. Я боюся, що саме він виявиться завадою навіть для вигаданого мною самим знайомства з дівчиною, котра вміє так швидко та легко розчинятися в перламутровому гарячому повітрі цього міста. Я не зичу цьому чоловікові добра. Й тут же сам на себе злюся за це дурне почуття, за цю первісну ревність, на яку я ні права, ні розуму не маю. Господи, я заплющу очі, а ти виведи мене вгору, до давнього цвинтаря, де в мене з’являється воістину нормальний вибір: дивитися вниз чи слухати тих, хто прийде туди.

Я не заплющив очі. Бо не відчув руки Господа. Я сам дивився собі під ноги й так підіймався, поки не зупинився, побачивши перед собою надмогильні плити у страдницьких позах.

На старовинному мусульманському цвинтарі поки нікого немає. Тут тихо і тільки дзвінко дзижчать цикади, дзвінко, але не голосно. Вони неначе намагаються прикрасити тишу. Повільний вітер, піднімаючись від моря, несе з собою солонуватий присмак. Я дихаю цим вітром, і ось уже приємна солоність відчувається на язиці. Сонце сьогодні добріше, ніж зазвичай. Можливо, тому, що час хилиться до вечора й інерція сонячної енергії вже слабка, а проміння охолоджене повільним вітром, що несе розпилене в повітрі море.

Як, мабуть, дико для цих каменів відчувати, якщо вони можуть, присутність людини в лантухуватій футболці, на котрій зображено п’ять кілець і щось написано. Як, мабуть, обтяжливо для них, посланців вічності, що несуть на собі арабські «в’язані» слова, бачити тут мене, живого, котрий носить на собі «кирилицю» чужої країни, кирилицю, позбавлену і будь-якого значення, і сенсу. Я ладен вибачитися перед ними за те, що я тут, за те, що я живий і ще не став таким ось каменем, який успадкує моє ім’я, аби поніс він це ім’я через століття в ілюзорну «вічну пам’ять» незнайомим, не потребуючим пам’яті про мене нащадкам. Я ладен вибачитися, я навіть ладен стати навколішки, але цей жест уже більше стосується міста. Це перед ним я ладен стати навколішки й подякувати йому за все, що воно зробило для мене, і попросити його не проганяти мене, залишити мене тут навічно, і навіть пообіцяти йому, що ніколи більше не покину я його кордонів, і навіть на цю гору більше не залізу, і, плаваючи в морі, триматимусь, нехай ногами, але за берег, за дно, аби не змогли ніякі підводні течії віднести мене від цього міста, від набережної, від вапнякових стін будиночків, щоб не змогли вони позбавити місто мене, а мене — життя.

Але виникають у цикадовій тиші кроки людини, що вибирається нагору стежкою, і з цими кроками втручається в атмосферу кладовища щось чуже, і не маю я більше бажання ні вибачатися, ні ставати навколішки. Я дивлюся на краєчок, із-за якого от-от з’явиться чиєсь обличчя, я чекаю з нетерпінням, і нетерпіння моє не може не бути винагороджене.

Над краєчком гори підіймається пілотка кольору хакі, а вслід за нею обличчя: голубі очі, русяве волосся, товсті губи.

— Здрастуй! — каже мені Айвен, і я киваю йому у відповідь.

— Ще нікого немає?! — здивовано роззирається він, і я заперечно хитаю головою на підтвердження його слів.

— Ти давно тут? — запитує він, дивлячись на мене.

— Так, — кажу я й відчуваю шкірою, як слабне сонячне тепло, що лилося зверху.

— Ну нічого! — промовляє серйозним тоном Айвен. — Зараз прийдуть.

Я мовчки погоджуюсь.

— А я радий, що ти з нами! — раптом усміхається він.

Потім підходить до іншого краю і з висоти вершини цього передгір’я дивиться вниз на місто. Його профіль стає гордим і ніби проситься на медаль. Цікаво, чи у всіх, хто дивиться вниз із висоти, виникає це відчуття своєї вищості, блаженства і передчуття величного польоту, якому ніколи не судилося збутися. Точно так само стояв і я недавно на цьому самому місці, над цим самим містом.

Вони прийшли трохи пізніше, давши Айвену гордо постояти на краю ще хвилин п’ятнадцять. Серед прибулих був Вацлав і ще чоловік п’ять, незнайомих мені. Виглядали вони по-молодецькому. Один, так само як і Айвен своєю пілоткою, демонстративно порушував правила поведінки в місті маленькою бронзовою медаллю, причепленою до смугастого літнього піджака.

Розмова йшла рішуча, і я зрозумів, що події, про які говорили присутні, дуже скоро стануть явою.

— І тільки одне питання залишається не-вирішеним! — уже наприкінці розмови промовив Айвен.

Зустрівши запитливі погляди, він ковтнув слину й сказав:

— Нам потрібен вождь. Вождь, якому всі ми змогли б довірити вести нас до обраної мети…

Збігла хвилина задумливої мовчанки, потім друга, третя…

Не діждавшись відповіді, Айвен запропонував:

— Я думаю, генерал Казмо нас влаштував би в цій ролі?!

Вацлав кивнув, інші — вслід за ним. І я теж.

— Я сподіваюся, що це буде безкровна революція?! — промовив один із хлопців, кремезний, одягнутий у парусиновий костюм блакитного кольору.

— Я теж сподіваюся, — зітхнув Айвен, але в словах його не прозвучала впевненість.

— Господь нам допоможе… — неголосно сказав Вацлав.

— Я сам поговорю з генералом! — пообіцяв Айвен. — Але спочатку нам слід обговорити майбутнє вільного міста.

— Треба подивитися, за якими принципами живе Західний Берлін, — запропонував я.

Зі мною погодилися, але несподівано з’ясувалося, що німців серед нас немає і, отже, з’ясувати ці принципи виявилося справою неможливою.

— Тоді ми самі повинні все виробити. Отже, пропоную всім, хто хоче ввійти до майбутнього уряду, залишитися ще на пару годин тут. Решта може повернутися до міста.

Було очевидно, що до міста повертатися поки ніхто не поспішав. Я дивився на цей майбутній уряд і ні про що не думав. Я просто розглядав обличчя, руки, жести, очі. Ніколи мені ще до цього не випадала нагода бути так близько до уряду, нехай не до сьогоденного, але вже точно до майбутнього. Аж ось, узявшись звідкись знизу, неспокій змусив замислитися, і я, відійшовши від уряду на кілька кроків, відчув себе вільнішим. Я зрозумів, що не хочу бути ані міністром, ані політичним діячем. Мені просто подобається бути, жити в місті, поруч із цими хлопцями. І, звичайно, повністю схвалюючи їхні цілі, я зроблю все, що в моїх силах, щоби місто стало вільним, а я був його вільним громадянином. Я, напевно, навіть не буду проти взяти в руки зброю, щоб ця мета здійснилася, взяти ненадовго, але з усвідомленням своєї частки відповідальності за майбутнє.

Залишивши майбутній уряд нагорі, я спускався в місто. Йти було легко. Я, здавалося, вже знав напам’ять усі підступні повороти стежки, і знав невеличкий виступ, із котрого можна було поглянути на терасу гарного особняка. Саме з цього виступу я й подивився туди. Але тераса була порожня. Видно було, як вітерець порушить широким листям розставлених по краях тераси пальм.

Південний вітер, звільнений сонцем, що пішло за вершину гори, вступав у свої права. І хоча сонце наостанку ще освітлювало морський горизонт, та чайки вже мовчали, неквапно прогулюючись берегом уздовж спокійно дихаючої води. Штиль, наступивши несподівано, створював таке відчуття затишку, яке можливе лише на полотнах художників європейського ренесансу.

Спускаючись до моря, я зустрів Ірину і запропонував їй прогулятися.

Вона охоче погодилася, взяла мене під руку і ми пішли до набережної. Південні сутінки запалили лампи на гарних литих стовпах, і набережна вознеслася над темною водою моря.

Говорити не хотілося. Не те, щоби не хотілося говорити саме з Іриною, але просто звуки міста, його дихання були настільки тихими…

Але Ірина заговорила першою.

— Ти знаєш, там, на горі, сьогодні вирішується наше майбутнє, — сказала вона довірливо.

«Наше майбутнє?!» — повторив я подумки вслід за нею. Я знову був здивований тим, як легко вона промовила «наше». Та, втім, може, вона мала на увазі зовсім не те, про що я подумав. Може, «наше» — це майбутнє мешканців цього міста?! Та й справді, як це хтось на горі може вирішувати моє та її майбутнє?!

На небі проклюнулись перші яскраві зірки.

Звідкись зверху долинула музика. Захлинався ударник. Десь там, неподалік від готелю, працювала дискотека.

— Герої люблять танцювати, — подумав я.

— А що робитимеш, коли все вдасться й ти станеш постійним мешканцем? — запитала Ірина.

— Житиму… — усміхнувся я.

— Так, але що ти робитимеш?

— Ким я працюватиму?

— Так.

— Я не маю професії, — зізнався я. — Але, звичайно, навчуся чого-небудь. Почну, може, з офіціанта чи двірника, а там…

— Ну, це добре, що ти готовий до найгіршого, — промовила вона.

— Це гірше?! — я не повірив своїм вухам.

— А ти що, сумніваєшся в нашій перемозі?!

З власного досвіду я знав, як небезпечно сумніватися в «наших перемогах».

— Ні, не сумніваюся! — запевнив я Ірину.

І ми знову замовчали, слухаючи власні кроки, і далеке диско, і кроки людей, що проходили мимо.

Той вечір закінчився в моєму готельному номері, куди ми з Іриною прийшли близько півночі.

Піднімаючись наверх, я думав: «Тільки б Айвена не виявилося в номері!»

І справді, його не було.

— Зайди до мене завтра, я дам тобі ширмочку! — сказала Ірина, присівши на моє ліжко. — І вимкни світло!

У темряві, що знову наступила, я обійняв її, я притиснувся до неї щосили. Я не хотів її випускати.

— У нас одяг у пилюці, — прошепотіла вона. — У місті було дуже спекотно.

Я послабив обійми, і Ірина стягла з мене мою смішну футболку. Ми не спали всю ніч. Айвен так і не прийшов.

Я щогодини згадував її слова про «наше майбутнє» і вже дозволяв собі вигадувати приємніші для мене значення цього словосполучення.

— Ти як гадаєш, він живий?! — посеред ночі, після тривалої мовчанки, раптом запитала вона.

Я подумав про нього.

Я хотів би, щоб він виявився живий. Але тоді «наше майбутнє» знову міняло сенс. Я хотів би її втішити, але тоді вона ще більше думатиме про нього. А я ж не знав, що вона все ще думає про нього. А може, вона мала рацію, і він уже давно значиться в списках загиблих чи зниклих безвісти. Та якщо я скажу: «Гадаю, що він мертвий», — це тільки зміцнить її пам’ять…

— Не знаю… — прошепотів я.

Уранці, вже після світанку, я заснув, а коли прокинувся — Ірини не було. На своєму ліжку, лежачи одягнутим поверх ковдри, хропів Айвен.

Я встав, намагаючись не розбудити його. Одягнувся і вже підходив до дверей.

— Зажди! — спинив мене сонний голос сусіда.

Я оглянувся.

Опухлий від недосипання Айвен присів на своєму ліжку, протер очі. Потім знову глянув на мене.

— Ти знаєш, ми всю ніч простирчали там, — і він повів підборіддям угору. — Виявилося, це не так просто — організувати уряд… Але найскладніше позаду. Завтра буде готовий герб — один угорець, Тіберій, він був учора там, уміє трохи малювати… А тебе я хотів попросити про… Ти на музиці розумієшся?!

— Ну, загалом, на флейті граю і на фортепіано трохи. В дитинстві вчили…

— Значить, я не помилився. Спробуй написати гімн. Такий, щоб усім сподобався… ВСІМ, розумієш, і росіянам, і палестинцям, й ізраїльтянам…

— Ну?! — промугикав я, намагаючись збагнути, як це можливо зробити гімн, котрий об’єднає ВСІХ цих героїв.

Айвен зітхнув, пильно подивився на мене.

— Що, незрозуміло?! — запитав він.

— Що-небудь космополітичне?!

— Я ж тобі про це й говорю!

Я дійсно, хоч і був на ногах, але все ще спав, а мозок мій — тим більше.

— Добре, — пообіцяв я, нарешті зрозумівши, чого від мене хоче Айвен.

— Ну бувай! — видихнув він вдоволено і знову повалився на ліжко — видно, добряче стомився, вирішуючи проблеми майбутнього.

Я вийшов на вулицю.

— До чого цікаві ці росіяни! — думав я, тупцяючи по бруківці повз низенькі будиночки. — Така нація менеджерів, чому світ ще не подумав про те, як би мирніше використати їхній талант?!

А сонце знову світило, нагріваючи місто.

Назустріч мені пройшли кілька героїв з арабських армій. Вони несли якісь коробки, доволі тяжкі. Але обличчя їхні світилися щастям. Може, і вони готувалися до перетворення на постійних мешканців цього міста. Та хай там як, але мені здалося, що один із них навіть кивнув мені, усміхнувшись солодко, на всі зуби. Такого зі мною ще не бувало. Я ж не був знайомий з ними, а самі вони завжди трималися осібно, окремо від європейців. І з усіх європейців тільки Айвен знайшов з ними спільну мову. Можливо, це була російська мова? Не знаю…

Дійшовши до кафе, в якому працювала Ірина, я вирішив не заходити туди. Хотілося побути самому, подумати про гімн — усе-таки завдання доволі відповідальне, хтозна, може, це буде гімн на віки! Я рушив вузькою вуличкою в незнайому мені частину міста. Вацлав казав, що якщо хвилин сорок іти в цей бік, то можна дійти до занедбаного ботанічного саду, де досі ростуть рідкісні рослини та дерева. Мені зараз хотілось опинитися в якій-небудь занедбаній місцині, в саду чи просто серед середньовічних руїн. У таких місцях завжди плідно думається й ніхто не відволікає.

Пройшов повз маленький магазинчик. Двері його були прочинені і з отвору долинала класична музика.

— Ні, — подумав я машинально. — Така музика для гімну не підходить!

Через півгодини вузька вуличка перейшла у ґрунтовку, а з боків нерівною алеєю росли магнолії та кипариси.

Я безперервно думав про гімн, та ні мелодії, ні годящих слів у моїй уяві не виникало, і це починало мене турбувати: а чи не дарма я погодився спробувати взагалі?!

Перебираючи в думках значні горді слова, гідні лягти в перший рядок «державної пісні», я дедалі більше засмучувався, аж раптом хтось гукнув мене з-під гіллястої смоківниці, яка стояла в нерівній шерензі магнолій і кипарисів — явно не на своєму місці, так ніби полковник стояв у шерезі після сержанта.

Зупинившись, я пригнув голову, заглядаючи під дерево.

Мені усміхався генерал Казмо, котрий сидів на квадратній підстилці. Поряд з ним стояла пляшка вина. За нею — кілька плодів цієї самої смоківниці.

Я привітався.

— Йди випий! — сказав мені він командирським голосом, і я підійшов і присів поруч.

Наливши вина у свою склянку, він протягнув його мені. Я ковтнув. Солодко-кисле виноградне вино охолодило горло й відволік-ло мене від пошуку значних слів.

— Куди йдеш? — запитав генерал.

Я понизав плечима.

— Гуляю…

— А чому сам?!

— Та думаю… про… важливе… — якось мляво промовив я, не бажаючи розповідати генералові про те, що, можливо, ще було для нього таємницею.

— І я думаю про важливе, — зітхнувши, сказав він. — Давай ще вип’ємо!

Ми випили ще по півсклянки.

— Запропонували мені президентом стати… — розвів руками старий Казмо.

— Погоджуйтесь! — порадив йому я. — Гарна пропозиція…

Він помружив очі, дивлячись на мене й думаючи, напевно, що я жартую або єхидничаю.

— Так-так, погоджуйтесь! — знову повторив я. — Мені от запропонували гімн написати — і я погодився…

— Гімн?! — генералове обличчя набуло серйозного виразу. — На і як іде робота над гімном?

— Ніяк, — зізнався я. — Ні мелодії немає, ні навіть перших слів.

— Візьми для початку мелодію якого-не-будь військового маршу і спробуй під неї знайти слова, а потім, коли слова вже готові, уповільни ритм, ось тобі й гімн буде! — зі знанням справи порадив генерал.

— А слова які мають бути?

— Ну такі… — генерал стиснув кулак, піднявши його над пляшкою. — Тверді слова, чіпкі, мобілізуючі та в міру войовничі… Ось так я думаю!

Я, на його жаль, думав інакше. Як на мене, у світі вже написано надто багато войовничих, мобілізуючих і занадто чіпких гімнів. Мені хотілося чого-небудь іншого. Я подумав навіть, що багато в чому саме слова гімну визначають мораль і цінності держави, саме слова гімну показують, що є головним для народу і країни. Гімни, які мені доводилося чути, ну на кшталт: «Славься, отечество наше свободное» або «Єще Польска не згінєла» обманювали й продовжують обманювати громадян країн-співачок цих гімнів. І вітчизна виявляється давно не вільною, і Польска, як несподівано починає усвідомлювати хтось, давно вже «сгінєла». Ні, треба було шукати щось зовсім інше, щось людяніше та менш державне, але як це знайти? Як написати головну пісню держави, котра під час виконання не напружувала б м’язів своїх громадян для майбутнього обов’язкового кривавого захисту вітчизни від кого-завгодно, хто надумає посягнути на святість кордонів?!

— А що, коли ось так… — заговорив раптом після паузи генерал — він тим часом, мабуть, і собі думав, теж підшукував потрібні слова. «Гордись, народе вільний, державою великою…» і так далі?..

Я скривив губи. Де ж тут велика держава?!

— Не подобається?! — відразу зреагував генерал і собі скривив губи вже в мій бік.

— Дуже схоже на решту існуючих гімнів, — відповів я.

— А-а-а, — протягнув генерал і знову замислився.

Розуміючи, що розумовий процес генерала навряд чи мені допоможе, а скоріш за все, приведе до того, що ми пересваримося, я запропонував старому воякові випити ще по півсклянки його виноградного вина. Він жваво погодився й відбиток думи вмить зійшов з його обличчя.

— Так стати президентом чи ні?! — випивши вино, запитав він.

— А чом би й ні?! — здивувався я. — Ви коли-небудь були президентом?

— Ні! — відрізав він.

— Так треба ж коли-небудь спробувати?! Не кожному всміхається така удача!

Він знову напружено глянув на мене, але, не знайшовши в моїй міміці ознак єхидності, повернув свій погляд на пляшку.

— Я ж людина військова… як командувати, знаю, а як керувати…

— Дарма турбуєтеся, — перебив його я. — Президент — це обличчя держави. Він, зазвичай, нічого не робить. Тільки підписує укази, їздить з офіційними візитами. А роблять усе міністри, прем’єр-міністри та інші діячі, тож вам нічого боятися…

— Боятися?! — гнівно блиснув очима генерал, і я відразу ж зрозумів свою помилку. — Я ніколи нічого не боявся! Ті, хто боявся, вже давно лежать у братських могилах!!! І тут я говорю з вами не тому, що мені порада потрібна, а тому, що нудно тут!

— Даруйте, генерале! — попросив я пробачення. — Не те слово вжив. Звичайно, це слово не підходить…

— Ну гаразд, — генерал був, як завжди, швидко відхідливий. — Ти думаєш, мені варто спробувати?!

— Так.

— Напевне, ти правий. Президент Казмо… Нічого, гарно звучить.

Я підтакнув кивком голови.

— А можна називатися ще — президент генерал Казмо?! — запропонував він, вслухаючись у слова, які й сам вимовляв.

Я не погодився.

— Не варто, генерале.

— Чого це?!

— Президент — це цивільний генерал чи навіть маршал, тому якщо ви себе так називаєте, виходить «генерал-генерал Казмо» або «маршал-генерал Казмо». Щось на кшталт звання Кім Ір Сена виходить: «дорогий тато-маршал Кім Ір Сен»…

— Так?! — перепитав старий. — Тоді нехай буде просто президент…

Цікаво, що коли генерал погоджувався зі мною, — мені це було надзвичайно приємно. Не знаю, чи виникло це через мою довгу бутність рядовим, чи ж просто від моєї поваги до Казмо.

— А непогано було б стати президентом у двох країнах водночас! — мрійливо промовив генерал. — Такого ж, мабуть, ще не було в історії!

— Здається, не було… — сказав я.

Генералів погляд пішов кудись високо, туди, де бачив він себе президентом двох, а, може, і трьох держав. Сприймаючи Казмо цілком серйозно, я не раз ловив себе на думці, що цей чоловік, у принципі, довірливий як дитина. Так, може, він і добрий, як дитина, і ласкавий по відношенню до світу?! Принаймні, зла він у місті нікому не коїв. Та це було й природним — у місті миру ніхто нікому не чинив зла, це було наслідком п’яти правил поведінки. І хоча він мав право порушувати всі ці правила, те, що він порушував їх, теж не завдавало нікому зла. Та й порушення ці здавалися дозволом дитині пустувати, наче люди, які писали правила, настільки були впевнені в генералі, наскільки може бути впевнений тільки турботливий артилерист у справності своєї гармати!

— Та-а-а-к… — нарешті видихнув він і повернув погляд униз, на недопиту пляшку вина.

Я налив ще півсклянки й протягнув генералу.

— Ну давай, за президента! — і він осушив склянку.

Потім випив я. Теж «за президента».

— Гарний ти хлопець, — генерал посміхнувся мені у вічі. — Але, скажу тобі чесно, цей росіянин мені подобається більше… Він — справжній боєць, а ти поводишся, як дипломатик, погоджувач… Але в моїй країні дипломатики теж потрібні…

Останні слова генерала мене майже образили, але, подумавши про них, перш ніж образитися, я прийшов до висновку, що генерал правий. І не так уже погано бути «дипломатиком» після того, як роки витратив безпросвітно по-рядовому, то в багні, то в боях, то в дезертирствах, хоча останнє завжди підносило мій бійцівський дух, якого, якщо бути абсолютно чесним, в інших ситуаціях я був цілком позбавлений.

Генерал знову подивився на до того часу повністю спорожнілу пляшку і сказав мені: «Все, можеш іти!»

І я пішов, пішов далі цією заміською алеєю в бік занедбаного ботанічного саду. Я навіть не попрощався з генералом, але гадаю, що він не образився. Він не потребував якихось там марудних «до побачення» чи «бувайте». Він був ГЕНЕРАЛОМ до останньої сивої волосини, що стирчала з ніздрі, до кінчика шнурівки його громіздких похідних черевиків. Йому було би приємніше, якби я по-хвацькому розвернувся навкруги, клацнув підборами й покрокував геть, чого я не зробив, підпорядковуючись вищезгаданим правилам поведінки, та й якби не було цих правил, однаково б не зробив, уже з інших власних міркувань.

Тепер дорогою мене обсідали інші сумніви. Який гімн може бути в держави, очолюваної генералом… чи тоді вже президентом Казмо. Якщо гімн відповідатиме характеру президента — то це буде вже не гімн, а військово-польовий марш. Тому я намагався більше не думати про Казмо. Після нього будуть інші президенти, і вони цілком можуть виявитися не генералами, а звичайними цивільними людьми, для яких війна — не в крові і навіть не в характері. І тоді я уявив такого собі президента, повненького, років на п’ятдесят, типового ліберала, якийпотирає руки перед підписанням якого-небудь гуманного закону. І уявляючи такого президента, я знову почав думати про гімн.

А слова усе не йшли. І дорога, облямована з боків магноліями та кипарисами, вела мене далі, геть від такого улюбленого міста, вела над морем.

Незабаром я зупинився перед дірою у високому проржавілому паркані. У цьому місці, мабуть, колись стояла брама, котра зачинялася на ніч і відчинялася вранці. Тут само валявся квадрат бляхи, з роз’їденим часом, дощами і спекою написом якоюсь чи якимись мовами. Тільки з краю можна було прочитати: «гартен»… Сад, одне слово.

Зайшовши на територію ботанічного саду, я побачив перед собою багато колись акуратних доріжок, вузеньких і звивистих, які обминали колишні клумби й місця росту рідкісних видів рослин. Я пішов тою, що вела вниз, до моря.

Стежка ніби водила мене за ніс, крутилася то в один, то в інший бік, і якоїсь миті мені навіть здалося, що вона закручується немов спіраллю, змушуючи мене ходити дедалі вужчими колами, проте таке враження виникло чи то від утоми, чи то від вина, випитого в компанії з генералом. Коли голова справді запаморочилася, я зупинився, дивлячись собі під ноги, почекав поки запаморочення пройде, а тільки потім роззирнувся навкруги. І казка виникла в просторах, що мене обступили: із землі випиналися химерні камені; заповзши на них, цвіли кактуси, цвіли вони неймовірно рясно, і в багатьох із них розміри квітів були такі, що закривали повністю тіла цих колючих потвор, а трохи вище звивалися догори стовбурами кущів і дерев пишні африканські сукуленти, товсте листя яких, опавши, тут же вкоренилося й дало нові безкінечні пагони, і вже здавалося, що це зелене воїнство атакує небо і не втекти небу нікуди; навіть низькі хмари, якщо прожене їх з моря вітер, не врятують батьківщину зірок і місяця від зелені, яка настирливо рветься вгору. А там, серед міцного гілля високих дерев, назви котрих були мені невідомі, серед ліанистих паразитів, які обплели це гілля, розтуляли свої агресивно прекрасні пащі різнобарвні орхідеї. Я відчув себе в Африці, і захват мій змішався з щирою цікавістю. Я розглядав широко розплющеними, трохи п’яними очима зелений світ, що розкрився переді мною, і вже легко уявляв собі ту чи іншу рослину в горщику, що стоїть на підвіконні мого готельного номера, а потім навіть — на численних підвіконнях і терасі мого особняка, — це коли я вже стану постійним мешканцем міста. Я знову ставав вільнішим, хоча не так давно вірив, що вже вільнішою людина бути не може. Проте, мабуть, немає меж у відчуття свободи, і — лишень забажай, лишень попроси мене — їй-богу, зроблю два стрибки для розгону і, розпростерши руки, немов крила, злину понад цим занедбаним світом, який відмовився від своїх природних цінностей, від пам’яток давнини, від пам’яті великих і малих націй. І злинувши над ним, зачаївши подих, відшукуватиму очима своє щастя, своє місце в цьому світі, місто, що прихистило мене, терасу гарного особняка на схилі гори, що спускалась до моря. А потім, уже знайшовши все це й надивившись удосталь, опущусь на бруківку біля кафе зі скляною стінкою і, зайшовши й присівши на своє (обов’язково завжди своє!) місце за столиком, чекатиму приходу Ірини, яка нестиме мені каву зі збитими вершками, бадьорість і ясність думки, і даруватиме навіть те, чого я не заслуговую!..

Так, коктейль з занедбаного ботсаду й виноградного вина був чудовий, такої легкості я в собі не відчував уже давно.

І, неквапно йдучи далі тією ж доріжкою, упивався вишуканістю та досконалістю світу, який ріс довкола.

І знову я подумав про гімн, але зараз ця думка видалася мені такою дріб’язковою, такою незначною на тлі іскристої флори, що якось само собою пішло на цей день із моєї голови слово «гімн», звільнивши мене від роздумів і шукань.

В одному місці я присів навпочіпки і запримітив поміж зелені дерев’яні таблички з вічною латиною імен і прізвищ цього саду. Я сам собі проказав ці імена й згадав слова Ірини про це, що гарні імена не можуть належати одній нації. Ці імена дійсно належали всьому світові, і це підтвердило правоту моєї «балерини». Я навіть придивився до інших табличок, внутрішньо готуючись побачити на одній із них виписане латинськими літерами ім’я ІРИНА, чи ІРИНІЯ, та імена рослин були довші й барочніші, серед них красувалися Артензії, Астрофітуми, Еуфорбії.

Барви, звуки, що обступили мене в цьому місці, були зовсім земними, але так це не скидалося на те, що зустрічав мій погляд упродовж усього попереднього життя, це було інше, неначе є і було дві землі: одна власне ЗЕМЛЯ, а інша — місце проживання ГОМО САПІЄНС, місце, яке заслужив цей вид, стільки ж талановитий, настільки й порочний.

Ідучи далі, раз по раз зупиняючись, дихаючи ароматами орхідей та екзотичних смол, я наблизився до покажчика, який наполегливо радив повернути ліворуч і піти уздовж іншої стежки. На жаль, напис, що колись прикрашав покажчик, зник. Можливо, якби я зміг прочитати цей напис, моя цікавість до вказаного напрямку була б невеликою. Та іржа поверх уже невидимого слова створювала таємницю, загадку, а йти мені було легко, спішити я не спішив, і ось так, навіть не замислюючись, я став на рекомендовану мені мовчазним покажчиком стежку й подерся вгору.

Стежка, втім, не тільки підіймалася, а й приспускалася до моря. Йшла вона приблизно на одному рівні, коливаючись у межах десяти метрів. І привела мене до великого щита перед відчиненою навіки залізною брамою. На щиті було щось намальоване. За вцілілими лініями я зміг визначити, що колись там була зображена тварина, але вгадати — яка саме тварина намальована, — виявилося над мою здогадливість.

Увійшовши у браму, я уткнувся носом в іржавий бар’єр, над яким монументально і, щонайцікавіше, зовсім без іржі, пишався напис англійською мовою: «Тварин не годувати!»

Я підійшов ближче й зазирнув крізь іржаву сітку всередину вольєра. Було зовсім нерозумно сподіватися побачити тут тварин занедбаного зоосаду. Тим більше, що хтось просив їх «не годувати», хтось, хто дійсно не годував їх уже багато років. Та очі мої відшукали колишнього мешканця цього вольєра — великий білий скелет, на якому де-не-де ще трималися шматочки пергаментної шкіри з жмутками шерсті, лежав у правому дальньому куті. Я інстинктивно внюхався в повітря цього місця, будучи напоготові зробити крок назад, якщо відчую відразливий дух гниття, проте повітря було таке саме й навіть видалося мені трохи солодшим, аніж серед орхідей.

Повільно бредучи вздовж вольєрів, що нескінченно змінювали один одного, я відшукував очима білі кістки колишніх мешканців, і тут же йшов далі. Дивне відчуття з’явилося в мені, змінивши радість від перебування в ботсаду. Відчуття-здогад про те, що чоловік, котрий придумав концтабори і табори для інтернованих осіб, був великим любителем тварин і дуже частим відвідувачем звіринців. Може, він любив і людей, може, він любив і людей не менше за тварин. І, можливо, інколи по неділях вирушав із сім’єю на автомобілі до огорожі найближчого табору, і там вони — він, його дружина і двійко зростаючих дітей — гуляли вздовж колючих загороджень, уздовж людських вольєрів, над якими так само височів плакат-попередження: «Тварин не годувати». І, нагулявшись досхочу, він заводив двигун свого автомобіля і віз сім’ю у найближчий ресторанчик, де, перед сімейним недільним обідом, узявши один одного за руки, вже сидячи за столом, вони шепотіли молитву, дякуючи Господові за їжу, дану їм днесь. А потім їли. І щось ще було в них увечері: можливо, театр, можливо, кіно. І так ішло життя, залишаючи занедбану флору цвісти, а закинуту фауну — вимирати.

Пройшовши ще кілька вольєрів, я хотів був повернути назад, аж тут донісся до мене звук, схожий на гарчання звіра. І так несподівано він пролунав у цьому місці, що я спинився наче вкопаний і закляк. І знову почув його, тепер уже чіткіше. І навіть визначив напрям, звідки він долинав. Повільно я розвернувся і прикипів поглядом до вольєрчика, котрий стояв трохи осторонь від решта. І тут же помітив за сіткою порух.

Не вірячи власним очам, я підійшов туди й побачив пару вовків. Сріблястих вовків, які шкірили зуби й роздратовано дивилися на мене. Вигляд вони мали ситий і доглянутий. Біля широкого тазика з водою лежали ще не повністю обгризені кістки якоїсь тварини. Спершу я подумав, що — людини, та це радше з переляку. Кістки були широчезні й довгі, і належати вони могли коню чи бику.

«Не годувати», — згадав я добре збережений напис над бар’єром біля входу. Та хтось же годує цих вовків! Хтось приносить їм м’ясо, наливає води. І вони знають свого благодійника, інакше давно б уже і його з’їли. Хтось їх любить…

Я ступив кілька кроків назад і розглядав цих небезпечних красенів на відстані. Роздивлявся і думав: чому вони живі, коли решта мешканців зоосаду давно мертві? Чому сам зоосад виявився занедбаним, так само як і сад ботанічний? Чому місто, таке любе мені, не потурбувалося про цей найближчий для нього світ, покинувши напризволяще світ природи, навіть не звільнивши його перед тим із кліток і вольєрів?

Уже виходячи з цього сумного зоопарку, я побачив останки родини дикобразів, які жили в широкій, але дуже низькій клітці, умисно низькій, аби діти могли нахилитися і зверху розглядати гарні триколірні колючки. Колючки, настовбурчившись в різні боки, лежали тепер на землі в кількох місцях, з-під них виглядали маленькі тоненькі кісточки, теж вибілені й відшліфовані спекою і вітром.

З радістю я повернувся у «царство рослин», проте наче приємний хміль мій радісний настрій зник безповоротно. Хоча, звичайно, кажучи таке гучне слово «безповоротно», я маю на увазі всього лише — до ранку чи до завтра. Людині властиво перебільшувати свої відчуття й емоції, а мені це властиво тим більше. Я, може, й живу ще тільки завдяки цим перебільшенням. Може, насправді світ мені тільки подобається, але для себе я голосно заявляю: «Я люблю цей світ, ЛЮБЛЮ!» Так само я думаю, мабуть, і про Ірину; запевне важко перебільшити мої почуття щодо міста, але ж якщо я не можу бути впевнений, наскільки я щирий всередині себе, то хто ж мені скаже правду?! Хто? Орхідеї? Артензії? Еуфорбії? Ірина?..

Мінлива природа людських настроїв, і ось уже, щоб відволікти свою зорову пам’ять від похмурих картин занедбаного зоосаду, я повертаю собі слово «гімн» і змушую його крутитися у своїх думках, грати різними нечутними мелодіями, підбираючи одну з них для себе, для ще ненаписаних і непридуманих слів, які, можливо, коли-небудь і мені допоможуть зібратися з осколків емоцій у щось ціле, звести рішуче голову й жити далі, жити, незважаючи ні на що і всупереч усьому, не згідному зі мною. Коли-небудь… Та все-таки це не буде ані військова пісня, ані пісня про могутність. Але що це буде?! Як знайти слова? Де шукати їх?! Ще би півсклянки такого вина. Тільки півсклянки, і не треба поряд генерала Казмо, не треба поряд нікого. Пів-склянки вина — і думкам відпочинок; очам — рожеве марево, що опускається на місто; уяві — чорнокосу дівчину з маленьким руд им песиком, і нехай би пливла повільно в цьому рожевому мареві…

Коли я повернувся до готелю, вже вечоріло. У коридорі тихо звучав чіткий голос, повідомляючи якомусь новоприбулому правила поведінки в місті.

У номері горіло світло. Айвен розпаковував якісь ящики — вони лежали на підлозі і було їх до десятка.

— А, привіт! — оглянувся він до мене. — Тут до тебе приходили і залишили он те…

Він показав поглядом на складену китайську ширмочку, що стояла біля мого ліжка.

— Як там гімн? — запитав Айвен.

— Повільно… — зізнався я, перебільшуючи результати, бо насправді справи були взагалі ніяк.

— Нічого, — підбадьорив мене мій сусід. — Головне, щоб ти не запізнився до прийняття декларації про суверенітет.

— А коли це буде?

— Днів через чотири… — задумливо відповів Айвен.

Я притулив ширмочку до стіни — цього вечора вона мені була не потрібна. Присів на ліжко. Моя психіка закінчувала перетравлювати враження минулого дня, і повіки мої були не проти стулитися.

— Ану, поглянь! — пролунав глухуватий, мало не утробний голос, і я подивився на Айвена.

Його очі весело дивилися на мене через круглі окуляри нового протигаза.

— Ну як? Клас?! — запитував він.

— Звідки в тебе?! — здивувався я.

Він ткнув рукою в посилковий ящик.

— Мама прислала, я попросив…

— ?! — я тільки розтулив рот, а вимовити так нічого й не зміг.

— Вона в мене на військовому заводі працює, от і… — і він розвів руками, вважаючи, що такого пояснення мені достатньо.

— Ану клацни мене, відішлю їй фото на згадку! — Айвен протягнув мені фотоапарат.

Я зробив два знімки.

— Трохи тисне, — зізнався сусід, стягуючи з голови маску протигаза. — Здалося б розносити… був би я зараз у роті — хто-не-будь з молодих мені б його за два дні розносив! Та нічого…

Від скронь униз в Айвена йшли червоні смуги від твердої гуми маски.

Я захотів спати. Позіхнув так, що Айвен позіхнув услід за мною.

— Я настільну ввімкну, а ти лягай! — з розумінням промовив він. Настільна лампа здалася мені набагато яскравішою, ніж плафон з матового скла, що звисав зі стелі, і я все-таки поставив ширму.

Вже лежачи на ліжку й готуючись до сну, я чув, як Айвен розкривав інші посилки й діставав звідти щось залізне, загорнуте в папір. Дивно, як багато можуть сказати звуки!..

А пізно вночі, я навіть не знаю, о котрій годині, прийшла Ірина. Прийшла й посунула мене до стіни. Я спершу не міг второпати, що зі мною коїться, сприймаючи все за сон, та їй вдалося розбудити мене. І я знову був щасливий, вбираючи шкірою її тепло, цілуючи і майже облизуючи її обличчя, гладячи її волосся, шепочучи їй десятки ніжних пухнастих слів.

Вранці вона знову вислизнула, і я прокинувся вже сам, прокинувся від того, що сну моєму когось бракувало, бракувало тепла, бракувало Ірининого дихання.

Я прокинувся, сходив поснідати і зайшов до її кафе.

Ми пили каву, і вона запитала: «Як там гімн?»

Я відповів: «Поки ніяк».

«Нічого, — сказала вона. — Це важко… але коли ти його напишеш, про тебе всі дізнаються!»

І в голосі її пролунала майбутня гордість за мене.

Я зітхнув. Може, Господь не покине мене без допомоги в цій важкій і відповідальній справі. Я сподівався.

І ось уже я знову на набережній, сам на сам зі своїми думками, сам на сам з бажанням створити гімн, котрим зможу пишатися.

Легкі хмари пливуть небом, притуплюючи гострі сонячні промені. Кричать чайки, кружляючи над яхтами і прогулянковими човнами. З трьох пірсів відпочиваючі герої ловлять рибу.

Місто тихе і спокійне. Воно дрімає у щасливому невіданні, воно блаженствує, не знаючи, яку долю готують йому його ж гості. Воно старе, навіть більше, ніж старе — давнє, і всі проминущі сторінки його ж історії його не турбують.

Може, розпочати гімн зі слів про давність міста і його історію?!

Ні, не годиться! З його історії нічого брати. Вся історія — лише споруда з каменю та їхнє подальше руйнування. Який храм зруйнує прийдешня революція?! Що про неї скажуть нащадки? Чи так само, як у Росії, проклинатимуть творців нового, будівників куполів, увінчаних рубіновими зорями?!

Та хіба в гімні головне — матеріалізована держава? Ні, головним має стати народ… Та знову й це слово мені не подобається, і звучить якось по-дерев’яному. Людство, маси, люди, людина…

Ось я, здається, і намацав вірне слово. Головним у гімні має стати кожна людина держави, кожен мешканець міста…

ЛЮДИНА… Як написати про тебе гарну пісню?! Як залишити від тебе у ній тільки гарне і куди подіти все погане, якого набагато більше?! Га, людино?

Та назустріч мені йшли герої, котрі гуляли, та дівчата, котрі приїхали услід за цими героями, і дивлячись на них, я бачу щасливі відкриті обличчя, добрі посмішки, які бажають всьому світу процвітання. Ось воно, добре, те, що на поверхні і на видноті. Ось про це й треба писати. Углиб не дивитися, в душу не зазирати…

(«Тварин не годувати!» — згадалося мені чомусь).

За все своє життя я написав тільки одну пісню, і, мов на збитки, ця пісня була просякнута войовничістю, гордістю і патріотизмом жителя великої імперії. В нашому полку у В’єтнамі вона настільки прижилася, що мені її доводилося чути майже щодня, і, пам’ятаю, як мене нудило від її слів, а надто перед тим, як я прийняв остаточне рішення дезертирувати.

Не знаю, скільки разів я пройшов туди й назад набережною, скільки думок та ідей побувало в моїй голові, котра вже почала гудіти, як гудять дроти на лініях високовольтних передач. Аж ось мене окликнув Вацлав, і я охоче відволікся від своїх роздумів.

Останнім часом він якось дурнувато по-англійському починав свої розмови. Звертав увагу співрозмовника на чудову чи ж, навпаки, огидну погоду, хоча останньої, за великим рахунком, не траплялося, і тільки потім з його рота вилітали нормальні людські слова. Цього разу про погоду він забув.

— Сьогодні свято! — повідомив він весело. — День арабської культури!

— Арабської культури?! — перепитав я, і він, побачивши подив на моєму обличчі, пояснив:

— Інспектор з правил поведінки дозволив їм…

— І що там буде?!

— Побачимо! Напевно, щось на кшталт арабської народної гулянки.

— А де?

— На площі святого Лаврентія.

— І така є?! — я здивувався ще більше.

— Так, це єдина площа у місті. Вгору сходами від твого готелю, — пояснив Вацлав. — Знаєш, там є п’єдестал від якогось пам’ятника, і напис на ньому збитий молотком… так ось відразу за ним і вгору. Хвилин п’ять іти…

Наскільки треба бути ледачою людиною, щоб не вивчити це загалом крихітне місто!

Попередивши, що свято арабської культури почнеться через годину, Вацлав захотів запросити туди ще когось із своїх друзів. Він пішов, і я знову залишився сам-один на набережній. Та більше цього дня про гімн я не думав. Я дивився на обрій і чекав обіцяного свята.

Площу святого Лаврентія я знайшов швидко. В її центрі були складені якісь картонні коробки. Я подумав, що це декорації для майбутнього свята.

Біля коробок чергувало кілька хлопців зі східних армій. Вони весело перемовлялися, усміхалися і вряди-годи озиралися на всі боки, перевіряючи, чи збирається народ на свято їхньої культури.

Минуло ще хвилин двадцять, перш ніж площа почала заповнюватися глядачами та учасниками. Підійшов і Вацлав у компанії майбутнього уряду — тими самими хлопцями, що залишалися на вершині передгір’я обговорювати світле майбуття. Потім хтось поклав мені руку на плече. Я озирнувся.

— Привіт! — Айвен усміхнувся. — Теж свята закортіло?!

— А кому не хочеться?! — дружелюбно зауважив я.

— У нас незабаром своє свято буде! — твердо заявив Айвен. — І запам’ятай, головна пісня свята — твоя!

Я кивнув.

— А з цими хлопцями, — Айвен кивнув на арабів, — може, буде важкенько. Я вже говорив з ними, та їх влаштовує тільки ісламська революція з приєднанням міста до Ірану. Нам з ними явно не по дорозі.

— Так, — погодився я. — Ми підемо іншим шляхом.

— О! — усміхнувся Айвен. — І ти історію любиш?!

У центр площі цієї миті вийшов ставний герой і щось голосно сказав, після чого всі араби звели погляди до неба і почали молитися. Коли молитва закінчилася, вони утворили щось схоже на танок навколо картонних коробок і, заспівавши щось повільне, почали повагом ходити колом.

— Дуже схоже на російський танок! — сказав Айвен.

Танцюючі спинились і почали рухатись в інший бік.

А в цей час троє інших представників арабської культури опинилися в середині кола і заходилися діставати з коробок якісь товсті книги, котрі тут же опускали собі під ноги.

Урешті-решт на бруківці площі здійнялася на метри півтора гора книг, обкладена з боків порожніми картонними коробками. Хтось із хлопців вилив на книги щось із каністри і кинув запалений сірник. Одразу ж в небо, охопивши книги, здійнялося полум’я. А чоловічий танок почав рухатися швидше і ритмічніше, і навіть почувся спів.

Айвен співчутливо прицмокнув язиком.

Я обернувся до нього.

— У мене на батьківщині за таку кількість макулатури можна отримати три закордонних паспорти! — сказав він, неголосно обурюючись.

— Три закордонних паспорти?! — Я подивився на сусіда як на трішки слаб у людину.

— Так, — він знизав плечима, не розуміючи, що мене, власне, дивує в його словах. — У нас бракує паперу на паспорти, і тому, якщо ти хочеш їхати за кордон — треба здати 60 кілограмів гарного паперу. А після цього тобі за день виписують закордонний паспорт, і ти собі спокійно їдеш!

Танець тривав далі, але пісня тепер звучала інша. І книжки, згораючи, чомусь поширювали по площі запах палаючих автопокришок.

— Дороге видання, — пояснив хтось і з європейців, — палітурки на каучуковій основі…

— А ти що, видавцем був?! — перепитали цього розумника.

— Ні, палітурником, — відповів він і на цьому розмова урвалася.

— А хоч що там спалюють?! — не втерпів і запитав я у хлопців, що стояли поряд.

— Якусь неправильну книжку про Аллаха, — відповів мені низький хлопець із витатуйованим якорем на передпліччі.

— А що буде потім?

Що буде потім, хлопець не знав.

— Піонерське вогнище! — мрійливо, ніби пригадуючи щось дороге серцю, промовив Айвен. — Взвейтесь кострами, синие ночи, ми пионеры, дети рабочих…

Останні слова він уже співав.

А я запитав його, що таке піонери. Це якась особлива назва для дітей робочих?

— Ні, — він махнув рукою, — це дитяча політична партія на моїй батьківщині. — І зразу ж продовжив цю, судячи з усього, дитячу пісеньку: — Близится эра светлых годов. Быть пионером всегда будь готов…

— Кумедні слова, — зауважив я, — якщо «ми вже піонери», то навіщо треба бути готовим ще раз бути піонером?!

— Ти цього не зрозумієш! — сказав Айвен м’яко, намагаючись не образити мене.

Книжки догоряли, але тепер глядачі тягли та кидали у вогонь сухе гілля кипарисів. Сутеніло. Танок розійшовся, та тепер біля вогнища увімкнули магнітофон і підшукували веселішу мелодію. Нарешті знайшли і врубали її на повну міць двох колонок. Одразу ж і араби, і багато хто з європейців ударилися в танець.

Я відійшов на край майданчика, звільняючи простір для танцюючих. До мене наблизився Вацлав. З його обличчя було видно, що настрій в нього кепський.

— В усьому цьому мене тішить лише одне, — сказав він пониклим голосом. — На цей шабаш не прийшов генерал Казмо!

— Так, — подумав я. — А генерала й справді не було. Ну що ж, майбутній президент повинний берегти свою репутацію і не відвідувати сумнівних свят…

Наступного ранку в місті добряче тхнуло гаром.

Цей запах просто ввірвався у наш номер, щойно я розчинив вікно. Дивно, що Айвен не прокинувся. Будь я на його місці, я б миттю підскочив, подумавши, що в готелі пожежа.

Та мій сусід неголосно сопів, уткнувшись у подушку.

— У принципі, йому це не страшне, — подумав я, згадавши про новенький протигаз.

Уже виходячи з номера, я мало був не впав, спіткнувшись об два посилочних ящики, залишених листоношею під нашими дверима.

Добре все таки маги родичів, які піклуються про тебе, щось присилають, пишуть листи…

Місто ще спало — я навіть не знаю, чому я прокинувся так рано того ранку.

Було так тихо, що я засоромився звуку своїх кроків, який лунко розносився вулицею, і старався ступати м’якіше.

Вже вивченою вуличкою, що вела вниз, я йшов до набережної.

Сонце тільки-тільки почало опускати свої промені з дахів будинків на вікна других і третіх поверхів — тепер там, напевно, починали прокидатися люди.

А набережна була безлюдна, і море, намагаючись не шуміти, плюскалося поряд із піщаним берегом.

Сонце важчало і велично підіймалося над обрієм, і мені здалося, що я бачу, як воно підіймається. Я навіть трохи повів головою вгору через якусь хвилину — неначе проводжав поглядом світило, що прагнуло посісти своє царське місце на небесному троні.

На обрії виднілася малесенька цятка якогось рибальського баркасу. Шкода, не мав я ні підзорної труби, ні бінокля. А так хотілося наблизити до себе цей баркас і подивитись на рибалок, на їхній вилов.

Баркас відходив праворуч, вздовж лінії горизонту, і цятка його поступово розчинялася в цій лінії. Я повернувся спиною до моря і подивився на гору — вона вся була в сонячному світлі, і зелень дерев своєю яскравістю осліпляла мене.

І знову прийшли думки про гімн, а з ними — і думки про людину, для якої і про яку цей гімн має бути написаний. І думки ці не були мені приємні. Але, терпляче замислившись, я знову шукав слова, а слова немов уникали мене. І було тихо навколо, і в місті, і над містом. А потім, буквально через кілька хвилин, дивний звук перекреслив тишу, озвавшись у мене за спиною. І я, наляканий, різко обернувшись, побачив чоловіка років сорока у чорному робочому комбінезоні з мітлою в руках. Мітла ритмічно шурхотіла по асфальту набережної, а чоловік, на мить спинивши на мені свій, як мені здалося, сумний погляд, сам не спинився і продовжував рухатися уздовж набережної.

Я ще довго дивився йому вслід, а сонце тим часом піднімалося, і місто, прокидаючись, шуміло взуттям героїв, що поспішали до сніданку. Обрій був чистий. Мені теж захотілося попоїсти, і я покинув набережну.

У кафе мені пощастило — я сів за один столик із Вацлавом. Власне, ми були одними із перших відвідувачів і тому могли розраховувати на найсвіжішу їжу.

Кусень м’яса, досить великий, политий зеленуватим м’ятним соусом, займав більше половини широкої тарілки. Я вже не говоритиму докладно про гарнір, аби не прийняли мене за француза. Але я бачив, як Вацлав подивився на свою, точнісінько таку саму порцію. Присягаюся, що і його очі блиснули.

Розвертаючись, офіціантка солодко промовила: «Слонятина…»

Потім вона піднесла нам іще шматочки лимона і чорничний напій.

— Ти знаєш, Казмо, здається, погодився! — повідомив радісним голосом Вацлав, покінчивши зі своїм куснем слонятини.

— Так?! — зіграв я здивування, не бажаючи засмучувати друга тим, що новина ця мені знайома.

— Ага! — підтвердив Вацлав.

Потім підсунув до себе горнятко кави з мед ом і пригубив.

— І коли він обійме посаду?! — поцікавився я.

— Ну, це не зовсім просто… — Вацлав облизав губи. — Принаймні сьогодні чи завтра Айвен повідомить усім нам дату…

Я добрався до свого горнятка кави і скористався ним як приводом протримати недовгу паузу в розмові, обдумуючи свою ситуацію з написанням гімну.

І тут цілком недоречно Вацлав запитав:

— А як там у тебе з гімном?!

Мені нічого не залишалося, крім як сказати:

— Погано…

— Чому? — відверто здивувався Вацлав. — Гімн — це ж просто пісня!

Я, допивши каву, заходився пояснювати йому причину всіх труднощів, які ускладнювали роботу, а разом з цією роботою ускладнювали моє життя.

— Але ж слухай, — киваючи, промовив Вацлав. — Якщо це так важко, то просто пошукай що-небудь з уже написаного. Скільки ж траплялося, що у гімн переробляли яку-небудь давню пісня…

Ця ідея мені сподобалась. Я відразу ж спробував пригадати що-небудь із пісень, та цієї миті до нашого столика підійшов хлопець, про якого я знав тільки те, що він — угорець і, схилившись до Вацлавого вуха, щось прошепотів. Потім відійшов.

— О третій годині збираємося в кафе в Ірини, — сказав мені Вацлав, відповідаючи на мій запитальний погляд. — Буде серйозна розмова.

Новина про серйозну розмову вразила мене менше, ніж те, як він назвав це кафе. «В Ірини»?! Я ж бо думав, що тільки мені відоме її ім’я, та виходить, що… Хоча, може, я знову перебільшую. Адже Вацлав бачив мене з нею, коли ми вперше говорили про її життя… Не ми, вона говорила, звісно… І він, зайшовши, перервав своєю появою нашу розмову… Ну гаразд, в Ірини, так в Ірини.

Домовившись про зустріч, ми підвелися з-за столу. Вацлав вийшов на вулицю, а я, підійшовши до офіціантки, спантеличив її запитанням:

— Вибачте, — звернувся я до неї, дружелюбно усміхаючись. — Чи не міг би я взяти з собою один кусник м’яса… слонятини?!

Вона кинула на мене цікавий погляд.

— Вам сподобалося?! Ви могли б і тут з’їсти ще одну порцію, хоча, щиро кажучи, це не молода слонятина…

Я терпеливо усміхався їй в обличчя, і це зробило свою справу: вона зайшла на кухню кафе і винесла мені кусень м’яса, мабуть, удвічі більший за той, що я з’їв на сніданок.

Я взяв зі стола серветку і, загорнувши в неї м’ясо, вийшов надвір. Виходячи, я не озирався, хоч і очікував її запитального погляду мені услід.

Ідея, що спала мені на думку, не була вже настільки дивною, та саме тої миті я чомусь подумав, що вона не зовсім звичайна.

Несучи кусень слонятини у правій руці і відчуваючи його важкість, я крокував уже знайомою мені «неакуратною» алеєю в бік занедбаного ботанічного саду. Йшов я, звичайно, не до заморських квітів і дерев, а трохи далі. Я йшов у «сад вибілених кісток» — саме так поетично назвав я для себе те місце, перебування у якому так скоро перекреслило мій тодішній настрій. Я йшов у вимерлий з о осад, щоби погодувати єдиних його мешканців — сріблястих вовків. Я йшов і думав про гімн, але тепер я вже не намагався жонглювати дзвінкими словами. Я думав про вже написані пісні і для початку перебирав у пам’яті пісні про кохання, бо були вони, як мені здавалося, змістовно ближчі до майбутнього гімну, ніж військові марші та інші нервово-паралітичні співи, зазвичай виконувані чоловічим або змішаним хором.

Позаду залишилось розлога смоківниця, під якою я пив вино з однієї склянки з майбутнім президентом. Добре було б, якби це дерево жило довше!

Пісні про ревнощі та нещасливе кохання я відкинув одразу. Я навіть не гадав, скільки подібного мотлоху зберігається в моїй пам’яті.

А от й іржаві паркани, що розбігаються праворуч і ліворуч від мене, ховаються в кущах і деревах та примудряються навіть іржею своєю маскуватися під колір кори старих кипарисів.

Здрастуйте, Еуфорбії та Артензії! Я, їй-богу, ледь не вимовив цього!

І знову, кружляючи долішною стежкою ботанічного саду, я думав про кохання, про пісні, йому присвячені. І знову мені не подобалися їхні слова, я не вірив у щирість цих слів і поступово приходив до думки про хибність моїх пошуків. Адже щирість і чистоту не можна зустріти в таких піснях, виконуваних нафарбованими, напудреними, випрасуваними до блиску співачками, які ще й стражденно кривляються.

Переді мною засяяв уже знайомий напис, котрий забороняв годувати тварин. Я, поводячись цілком по-дитячому, підніс поближче до цього напису загорнутий у серветку кусень м’яса, неначе хотів, щоб напис понюхав і зрозумів, як я до нього ставлюся. А потім покрокував уздовж вольєрів.

Вже з’явився попереду, в знайомому вольєрі, порух, і я пришвидшив ходу.

І раптом згадав одну пісеньку, яку частенько зранку наспівував собі під носа Айвен. Згадав і зупинився, вражений. Адже слова цієї пісеньки я знав і раніше. Напевне, не всі, але приспів — точно! І ця пісня виникла у ту мить переді мною, як єдино вірний шлях до порятунку, як щось абсолютно живе. І, напевне, не тільки тому, що ця пісня була дитячою. Хоча, якщо й говорити про чистоту і щирість, то треба говорити про дітей.

Я так і завмер, не дійшовши кількох кроків до вовків, які зачули наближення когось чужого і нервово походжали вздовж іржавих ґратів вольєра.

А я вдихнув якомога більше повітря і неголосно заспівав, прислухаючись одночасно і до свого голосу, зовсім не музичного, і до слів, щоби ще раз переконатися у власній правоті.

— Хай завжди буде сонце, — співав я, тримаючи кусень м’яса вже в обох долонях. — Хай завжди буде небо, хай завжди буде мама, хай завжди буду я!!!

Я проспівав цей приспів ще кілька разів, і настало в моїй душі велике полегшення. Власне, інших слів і не треба!

Не сходячи з місця, я кинув кусень слонятини за ґрати вольєра. На моє здивування, вовки не кинулись на їжу. Один із них неквапно підійшов, понюхав і повернувся на старе місце.

Я наблизився до ґратів і зазирнув усередину вольєра. Вовки напружено дивились на мене.

— Хай завжди буду я! — прошепотів я до них і, розвернувшись, попрямував до виходу із «зоосаду».

За п’ять до третьої я спинився біля кафе і, почекавши, зайшов. На мій подив, там нікого не було. Я сів за улюблений столик, сів досить шумно, так, щоб мене почули.

Та пройшла хвилина, друга, а до мене все ще ніхто не поспішав. І тоді я замуркав слова майбутнього гімну, роздумуючи про те, чи сподобається він хлопцям.

А хвилинна стрілка вже пробігла тригодинну позначку і заспішила на наступне коло.

Схвильовано позирав я на вхідні двері; чи не трапилося чогось із хлопцями?! Хоча важко було уявити собі, що тут щось може трапитися. Так було тихо й сонячно на вулиці, так було прохолодно і затишно в кафе. Що могло трапитися в цьому райському місці?!

— Кави?! — прощебетав знайомий голос за моєю спиною.

— Звісно! — вигукнув я й обернувся, радісно всміхаючись.

— Хвильку! — сказала «балерина».

Я вирішив зачекати, поки вона повернеться, а потім попросити її послухати слова гімну.

За скляною стінкою кафе з’явився маленький рудий песик. Він підбіг до чавунного ліхтарного стовпа, понюхав його основу, потім продріботів до відчинених вхідних дверей — я навіть побачив в отворі його мокрий ніс, — постояв так хвилинку, теж, мабуть, принюхуючись, і раптом різко вистрибнув на вулицю, покрутив мордою в усі боки, немов когось шукав, і побіг далі. Я задумався: десь я бачив цього песика раніше.

А «балерина» принесла горнятко кави і, поставивши її переді мною, пішла. За скляною стінкою нарешті з’явилися хлопці. Зайшовши у кафе, вони попрямували до мене. Для того, щоб усім розміститися за одним столиком, принесли ще стільці. Стало тісненько, зате я відразу відчув згуртованість і рішучість усіх присутніх.

— Не будемо гаяти часу! — суворо промовив Айвен і обвів усіх проникливим поглядом. — Почнемо з герба!

Хлопець, той самий угорець, котрий повідомив Вацлава про нинішню зустріч, виклав на стіл маленьку папочку, розв’язав тасьми і простягнув Айвену кілька аркушиків з різними варіантами майбутнього символу держави.

Айвен розклав їх перед собою і, примружившись, роздивлявся.

Балерина розставляла каву.

Усі мовчки косилися на ескізи.

Я сидів навпроти нашого ватажка й тому терпляче чекав, коли Айвен надивиться і пустить малюнки по колу, щоб усі змогли визначити своє ставлення.

Нарешті всі чотири варіанти герба «поповзли» по краю столу в мій бік.

Хлопець-угорець напружено стежив за виразами облич присутніх, а я ніяк не міг відірвати свого, ніби розбитого паралічем, погляду від його «державної творчості». Було б непростимо з мого боку не описати хоча б коротко ці чотири варіанти. Отже:

ВАРІАНТ 1: Усередині яйцеподібного овал у над пшеничним полем, з країв якого стоять стрункі пальми, сходить пурпурове сонце.

ВАРІАНТ 2: У центрі кола з синяви моря стримить гора, на вершині якої стоїть кипарис.

ВАРІАНТ 3: Знову овал, усередині якого посеред пшеничного поля можна побачити коня і людину, що йде за ним.

ВАРІАНТ 4: Квадрат. Унизу вгадується шматочок земної кулі, а над ним сходить променисте трикутне сонце.

«Хвилина мовчання» тривала досить довго.

— Ну-у-у… я не знаю… — знизав плечима Айвен. — Я не художник… Вирішуйте!

— Ось цей ніби нічого! — показав один із хлопців на герб з конем і людиною.

Угорець полегко зітхнув.

— А що там кінь робить?! — запитав ще один хлопець.

— Оре, — відповів угорець.

— Але ж там уже виросла пшениця?! — все ще чогось на розумів той хлопець.

— А хіба це важливо?! — запитав угорець. — Це ж символ… Вільний труд…

Айвен, слухаючи цю розмову, хмикнув нетерпляче і запропонував усім проголосувати, аби з’ясувати, який варіант герба збере більше голосів.

Вацлав був проти голосування.

— Особисто мені подобається трикутне сонце! — сказав він.

— Чому?! — здивувався Айвен.

— Це ж має історичні аналогії. Тут є щось і від давнього Єгипту, і від масонів…

— А хто це — масони?! — поцікавився хтось.

— Євреї, — коротко кинув Айвен.

Знову виникла пауза, і я помітив, як було незатишно угорцю в цій напруженій, неприязній тиші. Він уже не дивився на обличчя своїх соратників — погляд його був потуплений, і лише дихання, поривчасте й важке, промовляло про його нервозний стан.

— Я гадаю, що Тіберію доведеться зробити ще пару варіантів! — промовив нарешті Айвен.

Угорець кивнув.

— От і добре, а зараз перейдемо до наступних питань. — Айвен розпростав плечі і, допивши каву, запропонував: — Завтра ми проголошуємо нашу незалежність. Текст декларації вже віддрукований, залишилось тільки завтра розклеїти його по місту й передати по радіо. А як у нас гімн?!

І Айвен утупився мені в очі так, що я відчув себе притиснутим до стіни.

— Є, — коротко відповів я. — Я вирішив узяти за основу приспів однієї російської пісні…

— Якої?!

— «Хай завжди буде сонце».

Айвен пожував губи, подумав, потім знову глянув на мене.

— А яка мелодія?! — запитав він.

— Та сама, тільки трохи повільніша.

Айвен спробував наспівати цей приспів у сповільненому ритмі — решта уважно слухали. На словах «хай завжди буду Я» він мимо-во л і, трохи по-дитячому усміхнувся, і усмішка ця залишилася на його обличчі.

— Цікаво! — промовив він. — Я б ніколи не подумав, що це може стати гімном, але приспів справді гарний!

— Так! — підтакнув Вацлав.

Решта поки не зважувалися висловити свою думку.

— Ану послухайте ще! — твердо запропонував Айвен і знову заспівав.

Підійшла Ірина, тримаючи в руках піднос, заставлений горнятами з кавою. З цікавістю прислухалася.

— Подобається?! — запитав у неї Айвен, закінчивши співати.

Ірина кивнула, трішки усміхаючись трохи підлесливо. Ні, цієї миті вона не була собою, вона була «балериною», чарівною і майже безсловесною офіціанткою.

— Через пару днів ти будеш тут за власницю, і вивіску нову повісимо… — пообіцяв підбадьорюючим голосом Айвен, і я помітив, як після цих слів змінився вираз обличчя моєї «балерини». Навіть здалося, що її повненькі губи, наче налиті соком губи, стали тонші, і погляд наче загострився, немов крізь якусь щільність реальності бачила вона зараз, трохи примружившись, своє вже близьке майбуття. Цікаво, чи називала вона зараз подумки це майбутнє «нашим», як інколи, коли ми бували наодинці?!

Мій сусід по номеру так довго дивився на Ірину, що мені стало якось не по собі. І відчув я себе роздратовано, немов приревнував.

— Я вже говорив з генералом Казмо, — Айвен, на моє полегшення, повернувся до справ. — І хочу висловити деякі міркування про економічне майбутнє нашого вільного міста. Як ви розумієте, ніякої економіки тут не було і, схоже, не буде. Та зате є чудові можливості для організації міжнародного туризму та відпочинку. Ці плани ми ще розробимо докладно, але вже те, що мешканцями міста будуть тільки герої з різних армій світу — одне це — прекрасна реклама, не кажучи вже про клімат, море, гори! Таким чином тим із нас, хто не ввійде до уряду, доведеться працювати у сфері обслуговування. І, крім цього, думали ми з генералом і про те, як підтримувати порядок. І прийшли до думки про створення добровільних дружин, у котрі буде входити все чоловіче населення, і які по черзі патрулюватимуть місто й підтримуватимуть у ньому мир… Ще доведеться вирішувати багато питань, але — головне — почати! І почнемо ми завтра… Я вже повідомив вам про декларацію…

Усі так уважно слухали Айвена, що не помітили, як до столика підійшов генерал Казмо і зупинився за спиною промовця.

— Ну як справи, хлопці?! — запитав він бадьорим голосом, опустивши праву руку на плече Айвена. — Згадаємо завтра давнину?!

— Авжеж, згадаємо! — відповів Айвен.

— Ну, тоді мені кави та горілки! — само-вдоволено промовив Казмо, присідаючи на запобігливо поставлений кимось із хлопців стілець.

«Балерина» задріботіла углиб кафе, а генерал кашлянув і заговорив:

— Я не знаю, про що ви тут говорили, але я повинен сказати, що ви мені подобаєтесь і я вам повністю довіряю, особливо міністрові оборони! — і він, протягнувши дужу руку, приязно стукнув Айвена по плечу. — І, як ваш президент, я приготував невеличке свято для вузького кола майбутніх міністрів… Тож через кілька годин чекаю вас у себе на віллі. Айвен знає дорогу. А поки бажаю вам плідно працювати. Гей, де моя кава та горілка?!

«Балерина» вже поспішала до столика, несучи на маленькій таці горнятко кави і чарку горілки.

Генерал із видимим поспіхом одним ковтком знищив горілку і з такою самою швидкістю вилив собі в горлянку каву, після чого встав із-за столу, злизуючи язиком із зубів кавову гущу, промовив не дуже чітко «до зустрічі!», і закрокував до виходу.

Після його відходу всі були трохи спантеличені. І в мене виникло таке відчуття, ніби над столиком пронісся ураган, і хоча він уже минув, у вухах все ще завивав вітер.

Першим «відтанув» Вацлав і попросив ще кави. Слідом за Вацлавом і я захотів кави, а там уже й усі решта.

Так ми й сиділи потім мовчки, попиваючи каву й обмінюючись поглядами, які щось означали — збоку, напевне, можна було подумати, що це сидить група змовників і терпляче чекає визначеної години для здійснення чогось таємничого. Втім, так воно й було насправді. Ділова розмова якось не в’язалася. Айвен урешті-решт призначив усім зустріч через півтори години на площі святого Лаврентія, і ми розійшлися.

Я хотів був залишитися в кафе, щоби поговорити з Іриною й розізнати, що означала фраза Айвена про те, що Ірина стане власницею кафе, проте згодом вирішив спочатку прогулятися набережною. Погода сприяла прогулянці — було не так спекотно, і небо, прикрашене напівпрозорими хмарками, пом’якшувало сонячне світло.

Проходячи повз чавунний литий стовп, я помітив приклеєний до нього папірець і з цікавості зупинився, щоб його прочитати.

«ЗНИК МАЛЕНЬКИЙ РУДЕНЬКИЙ ПЕСИК. ВІДКЛИКАЄТЬСЯ НА КЛИЧКУ ЕСМЕРАЛЬДА. ХТО ЗНАЙШОВ, ПРОСИМО ПРИНЕСТИ ЙОГО ЗА АДРЕСОЮ: „Авеню Цісаря, 45, вілла „КСЕНІЯ““».

Прочитавши, я згадав і даму з песиком, і песика окремо, коли він зазирав у кафе і шукав когось на вулиці. Дедалі менше й менше залишалося в мене сумнівів, що це саме той песик, про якого йшлося в оголошенні. І якщо це було справді так, то на авеню Цісаря під сорок п’ятим номером розташовувався гарний особняк із широкою терасою, з країв якої росли пальми, а в центрі її, контрастуючи з кольорами пальм, стояв червоний пластмасовий столик із такими самими дачними стільцями.

Першою думкою після прочитання цього оголошення було піти і розшукати заблукалого песика, щоби вручити його чорнокосій хазяйці і в такий спосіб почути її голос, подивитись їй у вічі зблизька і, може, навіть дізнатися, хто вона, ця таємнича, по-східному гарна дівчина. Та досить швидко я зрозумів, що одна річ — шукати в цьому містітанк чи велику вантажівку, і зовсім інша річ — маленького песика, який міг заховатися в будь-якому підворітті або ж і взагалі втекти у лісисті та горбисті околиці. Але піти на це авеню так кортіло, і я подумав, що, можливо, власниці буде цікаво дізнатися про те, де я бачив її песика?! Так я й вирішив зробити і вже знайомою дорогою рушив у горішню частину міста. Інтуїція мене не підвела, і щойно я ступив на авеню Цісаря, то побачив спереду краєчок знайомої тераси, який визирав із-за дахів будинків, які збігали вгору. Сам дивуючись тій легкості, з якою я зважився на цей візит, я все ж таки не йшов, а майже біг угору вулицею, і коли зупинився перед дерев’яною масивною брамою, довелося витратити кілька хвилин, щоби віддихатися. Вже прийшовши до тями, я смикнув за бронзовий ланцюжок, що звисав із дірочки у брамі, й відразу ж почув мелодійне дзеленчання дзвоника. В особняку ляснули двері, і за брамою пролунали кроки. Зарипів погано змащений дверний засув — я весь напружився, очікуючи побачити перед собою, вперше так близько цю таємничу незнайомку, про яку так часто думав і мріяв — однак врізана у браму хвіртка відчинилася, і я вперся поглядом у літню жінку, вбрану у темно-синє легке плаття, яке дуже нагадувало кроєм вбрання чорниці католицького монастиря.

— Я за оголошенням… — тільки й зміг промимрити я, так швидко й різко скинутий на землю з висоти власної уяви.

— Господи! — радісно вигукнула жінка, склавши долоні в молитовному жесті. — Ви знайшли її!

— Ні… — поспішив я її зневірити. — Але я бачив песика буквально вчора… Може, власниці буде цікаво дізнатися, де я його бачив?!

Обличчя літньої жінки набуло смиренного виразу, і голосом великомучениці вона промовила:

— Залишіть свою адресу, коли Адель повернеться, я скажу їй… Боже, вона так змучилася! З ранку до ночі шукає Есмеральду, а потім усю ніч плаче!

Ця жінка з таким щирим співчуттям проказала все це, що я мало не витиснув із себе сльозу. Я завжди був трішечки сентиментальним, і досить мені було лишень почути, що комусь погано, як я вже щосили переживав за цю людину.

Добре, що я знайшов у своїх кишенях і ручку, і шматок паперу, на якому надряпав свою готельну адресу, розуміючи, що полетить цей клапоть скоріш за все у кошик для сміття, бо не піде нормальна людина просто так послухати розповідь іншої людини, яка останньою бачила зниклого, нехай навіть палко любимого, песика.

Униз по авеню Цісаря я йшов дуже повільно. На душі було трішки огидно. Саме огидно, а не сумно, але я ніяк не міг збагнути, звідки в мені виникло таке відчуття. Я «перегортав» враження цього дня і знайшов найменш приємне — це коли мені здалося, що після згадування Айвеном про те, що моя «балерина» стане власницею кафе, у неї раптом зробилися тонкими зазвичай повненькі губи. І тут я зрозумів, чому мені це здалося і звідки взялась на душі ця «огидність». Звичайно, сьогодні в Ірини губи були нафарбовані. Яскрава червона помада, саме вона отруїла сьогоднішній день, викликавши з минулого, без мого на те бажання, мої дитячі комплекси. А тепер ще цей дурнуватий візит співчуття, що закінчився нічим… Залишалося тільки сподіватися, що «свято» на віллі генерала Казмо очистить мій настрій від губної помади і моєї власної недоумкуватості.

Прийшовши на площу святого Лаврентія, я побачив хлопців, які вже віддалялися, і зрозумів, що трохи запізнився. Наздогнав, вибачився й закрокував разом з ними. Айвен вів нас незнайомими мені вузенькими вуличками, доки раптом ми не вийшли на «неакуратну» (як я її назвав) алею і вже по ній пішли далі в бік занедбаного ботанічного саду.

Так ось, виявляється, чому я зустрів тут генерала, який пив на гордій самотині приємне сухе вино! Отже, у нього десь тут вілла!

— Праворуч, праворуч! — скомандував Айвен, показуючи на проріз між двома магноліями, що росли одна біля другої.

Ступивши на ледь помітну стежку, ми почали спускатись до моря. Пройшли метрів триста легким схилом, який, без сумніву, уривався і летів униз зовсім поряд з нами. І справді: на краю перед обривом ми на хвильку зупинилися помилуватися відкритим перед нами пташиним простором для ширяння — обрив був глибиною метрів п’ятдесят, а внизу, серед скель і жовтого піску, на зеленому казковому острівці, який був з’єднаний з берегом чорним металевим містком, маленьким середньовічним замком височіла вілла генерала Казмо: триповерховий будиночок з арочними вікнами, дві башточки з боків, тераса, не менша від тієї, що на авеню Цісаря, і маленька пристань, біля якої гойдалися на хвилях дві невеликі яхточки.

Далі стежка йшла майже по краю обриву, і ми вервечкою, намагаючись не зазирати на ходу за цей край, неквапно рухалися нею, поки вона не привела нас до пологішого кам’яного спуску; в моноліті цієї гори були вирізані східці. Камінь був неймовірно гладеньким і відполірованим, і, щоб не зісковзнути вниз, нам доводилося спускатися як по драбині, тримаючись руками за верхні східці й намацуючи ногами нижні.

— А-а-а! — долинув до нас радісний крик генерала, коли ми підійшли до містка. І відразу ж у небо полетіла, шиплячи, зелена ракета.

Генерал стояв на своєму острівці і махав нам правою рукою, в котрій тримав ракетницю.

Перейшовши через місток, ми опинились на гладенько підстриженій галявині, перекреслюючи яку, до будинку вела доріжка, викладена з червоної шестикутної цегли. Далі, по ній, ми вже йшли за генералом.

За парадними дверима з вітражними шибами на нас чекали килими, сходи з червоного дерева, що вели на верхні поверхи, давні картини, які висіли на стінах, і, звичайно, інші, менш величні, але так само прекрасні дерев’яні двері з інкрустаціями з полірованого горіха та самшиту.

— Я вам тут дещо покажу! — задерикувато і трохи хвалькувато промовив Казмо, запрошуючи жестом іти за ним під сходи.

Там, відчинивши низенькі дверцята, настільки низенькі, що, проходячи в отвір, ми мусили пригинатися, він увімкнув світло й повів нас униз високими бетонними сходами.

— Я вам покажу мою іменну зброю, — неголосно, й не обертаючись, сказав він.

Ми з цікавістю очікували побачити обіцяне, і ось, відчинивши ще одні двері, він впустив нас до великої кімнати, стіни якої були закриті полірованою деревиною, і на цих стінах, точніше, на різних гачках і в різних пазах, і горизонтально, і вертикально висіли, лежали й стояли десятки карабінів, гвинтівок, автоматів, вогнеметів, і особливо я був вражений тією зброєю, призначення якої я не знав і не міг зрозуміти. Айвен ходив уздовж стін, прицмокуючи від задоволення. У інших також очі палали. Хтось погладжував приклад гвинтівки з оптичним прицілом, хтось торкався холодного металу вогнемета. Пробудилися військові інстинкти героїв, годі й казати!

— А там, — Казмо ткнув рукою в бік ще одних дверей, — там є набої до всього, що тут!

Я не ходив попід стіни, як Айвен, і не чіпав пальцями гарно прикрашений ствол давньої чи зробленої під давнину рушниці, як це робив Тіберій. Я стояв і спостерігав за майбутнім урядом. Це було набагато цікавіше. Одному Богу було відомо, про що вони в цей момент думали, про що згадували. Але тут була присутня така урочистість, така багатозначна мовчазність, що я уявив собі все дійство як якийсь ритуальний танець, виконання якого було необхідне для щасливого звершення завтрашньої революції.

— Ну, досить милуватися! — поквапив гостей господар вілли. — Тепер ходімо наверх.

Наверху, просто на терасі, з’явився довгий стіл, а на ньому такими собі квіточками-ромашками були розкладені відкриті бляшані консервні банки, і з кожної стирчало по ложці. Там же на столі стояли, по одній з кожного краю, великі дерев’яні тарілки з грубо нарізаним хлібом.

— Присідайте! — скомандував досить ввічливо генерал. — Зараз подадуть усе інше.

Поки ми зметикували, на що присідати, пройшло хвилини дві — просто спочатку не було видно, що під столом у дві шеренги стояли дерев’яні міцні табуретки.

На терасу вийшов сивуватий чоловік років сорока п’яти у фраку з підносом в руках. На підносі стояли склянки, бокали, фужери; здавалося, що всі вони різні.

Коли цей чоловік, судячи з усього, генералів слуга, наблизився до стола, я помітив щось дивне у його ході, і який же був мій подив, коли я побачив, що з двох ніг цього слуги одна була дерев’яна. «Боже! — подумав я. — Невже не можна зараз, наприкінці двадцятого століття, зробити йому нормальний протез, щоб він не мучився зі своєю деревинкою, більше годящою для зйомок у фільмах про піратів».

Спритно розставивши склянки, бокали, фужери, слуга пішов з тераси, але буквально через кілька хвилин повернувся, цього разу принісши купу тарілок і дві пляшки вина.

— Це для початку! — генерал кивнув на пляшки. — А ви давайте, розкладайте! Тут кращі види тушонки, які я тільки куштував. А ось та, найширша банка — окраса програми! їй сорок вісім років — американська лендлізівська допомога Західній Європі. Чудова річ! Не те, що всякі ресторанні кури та фазани!

— О! — вигукнув здивовано Айвен, тримаючи в руках промаслену банку, трохи меншу, ніж лендлізівська. — Наша, їй-богу наша!

— Від батьківщини не втечеш! — напіжартома-напівсерйозно промовив Вацлав.

Слуга приніс ще шість пляшок на підносі й поставив їх на стіл.

— Сідай до нас, Феліксе! — по-батьківськи сказав йому Казмо.

— Слухаюсь! — уривчасто відповів Фелікс і, викинувши дерев’яну ногу вперед під стіл, опустився на табуретку, а потім підсунувся ближче до краю столу.

— Налили? — запитав Казмо.

Хлопці квапилися. Пляшки голосно булькали, ділячись вмістом. Нарешті всі застигли, тримаючи бокали і склянки в руках.

— За успіх! — сказав Айвен.

— Зажди! — урвав його генерал. — Спочатку скаже президент…

І він замовк, замислившись, але всі терпляче чекали його слів.

— Я хочу урочисто пообіцяти вам, — нарешті заговорив Казмо, — зробити все, що завгодно, для процвітання та щастя нашого міста! І, якщо треба, я готовий взяти в руки будь-яку зброю, щоб з нею в руках повести вас на захист вітчизни, на захист наших інтересів!.. Давайте вип’ємо за нас, за наше місто і за наше велике майбутнє!

Скло, з якого були зроблені бокали і склянки, дзвеніло дуже глухо. Все-таки не кришталь.

Генерал, допивши вино, поклав собі на тарілку чималий шмат лендлізівської тушонки, розділив його виделкою і, заїдаючи хлібом, став жувати голосно і смачно.

Мені дісталася банка з японськими ієрогліфами. Обережно я виклав із неї шмат чогось на свою тарілку і понюхав.

— Китове м’ясо в соєвому соусі! — побачивши мої підозри, з набитим їжею ротом повідомив мені генерал.

— Тільки ви не подумайте, — дожувавши, знову заговорив господар вілли, — не подумайте, що я так кожен день харчуюся, та й узагалі, що це було моєю улюбленою їжею. На фронті я любив ресторанну кухню, а ось ці консерви терпіти не міг. Це нормально: на фронті щось має тебе пов’язувати з мирним життям, ну а тут, у мирному місті, в мене завжди виникала необхідність у чомусь військовому… І мені, дякувати Богу, завжди йшли назустріч…

Ми пили й закусували. Китове м’ясо вирізнялося майже цілковитою відсутністю смаку, і якби не соєвий соус, його, напевне, взагалі не можна було б їсти. Добросовісно доївши шматочок японського кита, я для різноманітності поклав собі трохи російської тушонки, та цього разу мій вибір змусив мене скривити губи — російська тушонка виявилася жиром із поодинокими згустками м’яса, настільки рідкісними, що я так і не розібрав його смаку.

Саме під цю бісову російську тушонку хтось запропонував тост за генерала, що, звісно, Казмо дуже сподобалося, і він зажадав налити «по повній». Заїдати вино жиром було не дуже приємно, і я дотягнувся до лендлізівської банки.

— Феліксе, а пам’ятаєш наш останній бій?! — звернувся ледь захмелілий генерал до свого слуги.

Фелікс і без того був блідим, та після цих слів якось весь стиснувся і ще більше зблід — спогади, мабуть, були не дуже приємними.

— Це було вже двадцять три роки тому, — продовжував генерал. — Навіть не віриться! Так, двадцять три роки тому. Я саме обідав — я це чудово пам’ятаю — в наметі-шатрі стояв міцний дубовий стіл на одну персону… мій стіл, одне слово. А Фелікс тоді приготував дивовижну страву — поросячі вушка у… у якомусь запаморочливому соусі…

— В апельсиново-спаржевому… — підказав глухим голосом Фелікс.

— Так-так… Ти ж, звичайно, пам’ятаєш! — генерал на мить замовчав, ніби збився з думки, але тут же, глибоко вдихнувши, продовжив. — Феліксові було нелегко працювати, адже в тій обстановці він повинен був постійно мати на плечі автомат. А спробуйте приготувати що-небудь вишукане, коли у вас такий тягар теліпається та заважає і рукам, і спині! Але він усе-таки приготував ці вушка! Я досі відчуваю на язику їхній смак… Ця пам’ять незнищенна! І я сидів за столом і їв їх навмисне повільно, аби розтягнути задоволення. А запивав я обід справжнім «Шато де Мутон». Це був дивовижний букет. І ось у той момент, коли я тільки-тільки взявся за третє вушко — а було їх не менше дванадцять — паскудний не-приятель вирішив атакувати… не наші, а саме мої позиції. Вони не пішли на спеціально для них побудовані укріплення, а полізли, чорт забирай, на той самий пагорб, який я уподобав для свого командного пункту. І ось тоді мій вірний Фелікс здійснив свій подвиг. Він з автоматом у руках обороняв мій намет, щоби ворог не міг перервати мій обід. Коли бій був уже позаду, я навмисне вийшов з намету, щоб подивитися, чим там усе скінчилось. І що я побачив?! Це було неймовірно: дванадцять ворожих трупів і за два метри від намету стікаючий кров’ю Фелікс — останній, уже на той час смертельно поранений ворог кинув гранату… І ось відтоді мій Фелікс уже двадцять три роки живе без ноги… Але живе тут, бо я не зраджую і не залишаю справжніх друзів! Так, Феліксе?!

— Так точно, — кивнув слуга.

Мені здалося, що слуга навіть усміхнувся — видно, йому було приємно, що сам генерал розповідає про його подвиг. І блідість кудись пропала з Феліксового обличчя, чи, може, її замінив п’яний рум’янець?!

— А пам’ятаєш, я просив тебе відати мені свою відірвану ногу?! — Казмо повернувся і пильно подивився на Фелікса. — Просив! Але ти відмовив. І цілком даремно!..

Впіймавши після цих слів на собі дивні погляди гостей, генерал поспішив пояснити:

— Я хотів висушити її й залишити на згадку як свідчення його подвигу, та Феліксові забаглося поховати її з усіма воїнськими почестями… І я піддався його забаганці. Ми замовили маленьку труну, поклали туди його ногу і забили труну цвяхами, а спецкоманді оголосили, що там рештки вбитого снарядом офіцера… Ну, а справді, скільки ви знайдете решток, якщо снаряд упав просто під ноги! Дулю ви знайдете, а не рештки! Але принаймні похорони були врочисті, із залпом у небо, як і має бути. Фелікс плакав, я теж не втримався від сліз… Це було просто неймовірно — ховали частину живої людини! Там тепер пам’ятник безіменному герою і, напевно, місцеві мешканці приносять інколи квіти…

В очах у Фелікса блиснули сльози. Мені стало якось не по собі. Щось недобре коїлось у шлунку, трохи нудило, і я став підозрювати в тому тушонковий коктейль.

— Давайте вип’ємо, друзі! — закінчив свою розповідь Казмо. — За президента!

Випили, хоча я тільки пригубив. За столом здійнявся говіркий шумок. Вацлав сперечався про щось зі своїм сусідом, Тіберій розпитував Фелікса про його життя. Генерал мовчки жував тушковане м’ясо, заїдав його хлібом, і погляд був спрямований у напрямку обрію. І був цей погляд якийсь застиглий і холодний.

Я підвівся з-за столу і підійшов до бортика тераси. Низько літали чайки, раз у раз пірнаючи в воду й інколи вигулькуючи з дрібною рибкою у дзьобі.

— А ти мені даси рецепт поросячих вушок у тому соусі?! — донісся до моїх вух голос Вацлава.

Постоявши хвилин п’ять, я не відчув себе краще й вирішив піти. Слава Богу, ніхто на мене не дивився, і я, спустившись дерев’яними сходами, знайшов вихід з будинку і, перейшовши чорний місток, став підійматися вирізаними в камені східцями. Піднявшись до тієї стежки, що бігла краєм обриву, я подивився на генералову віллу — застілля тривало далі, Фелікс, викидаючи вперед свою деревинку, ніс на підносі ще кілька пляшок вина, а генерал так само нерухомо сидів, втупившись в обрій. Та тільки з цієї відстані нічого, крім крику чайок, не було чути, і тому картина здавалася більш привабливою і навіть спокусливою у певному розумінні. Бенкет над морем.

До міста я повернувся, коли сонце вже починало червоніти, нахиляючись дедалі нижче й нижче до землі. Було тихо і спокійно. І голова моя, після того, як знайшов я нарешті гімн, знаходилася у стані просвітління. Бродіння в шлунку припинилося, настрій знову припіднявся, а разом із ним з’явилася впевненість, тверда впевненість у завтрашньому дні, в тому, що від завтрашнього дня життя моє стане ще краще та вільніше. Хотів було зайти до Ірини в кафе, але знову всередині виник незрозумілий опір, і тому, щоб не потрапити в розлад із самим собою, я відклав зустріч із моєю «балериною» на завтра, якщо вона, звичайно, не прийде до мене вночі, а цього вечора вирішив погуляти понад морем своєю улюбленою набережною.

Я йшов і дивився на морські води, що темнішали. Присмерк опускався так повільно і м’яко, що якщо дивитися не кліпаючи, то й різниці не помічаєш між світлом дня і світлом вечора, поки раптом не вдарить тебе густою південною темінню.

Уже повернувшись у свій номер, я відгородився від Айвенгового ліжка ширмочкою і, вимкнувши світло, влігся. Перші п’ятнадцять хвилин бадьорився і змушував себе не заплющувати очі, очікуючи і водночас побоюючись приходу Ірини. Але навколо було так тихо, що дуже скоро мої очі зімкнулися. Крізь відчинене віконце в кімнату струменіло прохолодне і чисте повітря, звідкись зверху, може, з неба, долинало ледь помітне дзижчання, і подумалось мені, що це морське повітря, піднімаючись угору, стикається з розпеченими до білого жару зірками.

А в коридорі і на вулиці було тихо, і тиша ця присипляла і певну казкову ілюзію, готуючи мене до вступу в сон, який опустить мене на зовсім іншу землю і ще раз доведе, що немає меж ані мріям, ані бажанням.

І справді, здавалося, що промайнуло кілька миттєвостей, і я вже вступав у інший, казковий світ, сповнений зелені та неба. І був я сильний і щасливий, а назустріч мені, привітно всміхаючись, ішла русокоса Ірина. І я йшов назустріч їй і відчував на собі ще один чийсь погляд, і відчуття це можна було порівняти тільки з відчуттям солдата, котрий пробирається вночі до позицій противника і раптом зненацька його освітлює промінь потужного прожектора. І я оглянувся, і відразу ж побачив недалеко від себе, на невисокому пагорбі, дівчину, чорна косичка якої стирчала вгору. На руках вона тримала маленького рудого песика. На її обличчі не було посмішки.

Я зупинився. Здалося, що відстань між мною та кожною з дівчат була однакова, але Ірина йшла мені назустріч, а та, друга, імені котрої я не знав, стояла на місці, і її погляд, неначе зітканий з байдужості та самоти, пронизував мене наскрізь, просочував мої почуття жалістю до неї, жалістю, якої вона, можливо, й не потребувала.

Проте Ірина наближалася, і я вже не міг рахувати, скільки кроків залишилося їй подолати, щоби торкнутися мене.

І вона торкнулася, вона взяла мене за руку, і я слухняно пішов за нею, все косячи поглядом на ту, що залишилася стояти. І чув, як уривчасто й коротко верескнув песик — може його власниця, підкорившись власним думкам, цілком випадково, але доволі боляче вщипнула його?!

А я йшов за Іриною по зеленій луці і наслухав комашине життя, і виловлював серед зелені жовті плями кульбаби.

І раптом почув навкруг себе тупотіння ніг, узутих у важкі похідні черевики, тупотіння, від якого крижаніла кров. Кинув погляд на Ірину, та вона, здавалося, нічого цього не чула. А тупотіння тим часом наростало, і я навіть крізь сон відчув, як мене пройняв холодний піт, і наволочка, і простирадла вмить просочилися ним, і я зачовгався від неприємних відчуттів, не в змозі прокинутися у тій мірі, коли рухи тіла тобі цілковито підвладні. Так мій сон несподівано перетворився на звичайнісінький кошмар, протримавши мене в тому стані до ранку.

А вранці у вікно знову світило добродушне сонце, і новий день нічим не відрізнявся від попередніх.

Айвена в ліжку не було, і я подумав, що він узагалі не приходив у номер — може, так і заночував у генерала, а може, після того, як я пішов, вони з усією серйозністю розробляли план дій на сьогоднішній день?! В усякому разі, якщо в місті на ту ранню годину щось і відбувалося, то зайвим шумом воно явно не супроводжувалось.

Вийшовши на вулицю, я відразу ж звернув увагу на розвішані на дверях і стінах будинків аркуші паперу. Тільки почавши читати один з них, я зметикував, що це й була та сама відозва, або, якщо бути точнішим, — декларація незалежності міста, про яку я вже чув від Айвена. Проте, крім присутності цієї декларації, жодних змін, принаймні зовнішніх, у просторах, доступних моєму погляду, я не спостерігав.

Захотілося попоїсти, і ноги самі привели мене до того просторого кафе, де ми тричі на день харчувалися, якщо не всі, то вже напевне всі герої, які відпочивали в місті.

Усередині кафе було незвично спокійно. Тільки декілька столиків були зайняті відвідувачами, та й то відвідувачі ці, всупереч уже прийнятій у місті традиції, їли мовчки, і, здавалося, якось надміру зосереджено.

Я присів за вільний столик і прийняв позу клієнта, який нетерпляче чекає своєї черги: вперся ліктями в поліровану поверхню стола й покрутив головою, намацуючи поглядом сліди офіціантки.

Вона не змусила довго на себе чекати. Та замість того, щоб запропонувати мені меню, вона опустила на столик піднос і поставила мовчки переді мною тарілку вівсянки, два кусники хліба і склянку чаю.

Я запитально поглянув на неї, але вона вистояла і тільки перед тим, як піти, промовила тим самим глухуватим голосом, яким якось сказала «слонятина»: «Якби ви не проголосили вночі свою незалежність, то й продукти би вчасно прислали…»

Смак вівсянки нагадав мені про моє недавнє минуле і я, ще не доївши її, вже занепокоївся — сьогоднішнє меню пахнуло наближенням війни.

Я пошукав серед відвідувачів кафе знайомі обличчя, але нікого з друзів не побачив.

Вийшов на вулицю, спітнілий після чаю.

Місто було тихе та ласкаве. Воно лежало, розімлівши під променями сонця, на відносно пологому спуску. У мареві, що парувало від землі, лінії стін і дахи будиночків утрачали правильність і рівність, вони пульсували, дихали, пригнічені, можливо, цією волого-солоною спекою.

Місто через кілька хвилин заспокоїло мої нерви краще за валер’янку, і я, спершу повільно, а потім дедалі вільніше та розкутіше покрокував назад, до свого готелю, з надією зустріти там Айвена чи Вацлава і розпитати в них, що відбувається.

У готелі було безлюдно. Дерев’яна підлога коридору потріскувала під моїми кроками, і через те, що, крім своїх кроків, я нічого не чув, на душі знову стало трохи тривожно.

У моїх дверях стирчала записка і, взявши її, я помітив, що пальці мої тремтять.

«Дуже шкода, що ви не застали мене. Якщо можна, прийдіть сьогодні ввечері. Адель».

Я зайшов у кімнату, перечитуючи на ходу ці два речення.

Звичайно, це було більше, ніж несподіванка.

Прибравши ширмочку, я присів на ліжко і замислився.

У голові не вкладалося, що сьогоднішній день, такий по-чудернацькому звичайний, мав змінити моє життя.

Я підвівся з ліжка і визирнув у вікно. І побачив Айвена, Вацлава та інших хлопців, котрі діловитою ходою йшли іншим боком вулиці. Тримаючи в руках якісь папери, вони на ходу про щось сперечалися.

Залишивши записку на ліжку, я вибіг з номера. Наздогнав усю компанію, зупинив їх і зажадав, саме зажадав повідомити мені, що відбувається.

— Найцікавіше ти проспав! — ошелешив мене Айвен. — Ще вночі ми взяли телеграф, радіостанцію і все інше.

— Як «взяли»?! — вихопилося в мене.

— Цілком спокійно… — відповів Айвен.

— І без жодної краплі крові! — додав Тіберій.

— А телеграфіст навіть привітав нас із незалежністю і в нашій присутності відстукав на своїй машинці текст декларації, який ми направили в усі основні інформаційні агентства світу…

— Тільки араби нас підвели… — трохи сумно промовив Вацлав. — Забралися всі вночі…

— Чорт з ними! — махнув рукою Айвен.

— Не чорт, а Аллах! — виправив його хтось.

— Пройшли вночі маршем через усе місто! Налякали всіх! Ті, хто спав, подумали, що війська вводять! — сказав опецькуватий хлопець із татуюванням якоря на передпліччі.

— А з рештою — все в порядку! — підсумував Айвен. — Тепер чекаємо, коли нас почнуть визнавати інші держави… Увечері приходь на площу святого Лаврентія — будемо святкувати День Незалежності. Буде, до речі, перше виконання нашого гімну!

— Ну, а зараз ви куди?! — запитав я, зрозумівши, що найважливіше на цю годину вже сталося.

— Вибираємо будівлі для уряду, штабу і т. д., — пояснив Вацлав, — потім будемо вибирати будинки для себе…

— Не бійся, про тебе теж не забудемо! — пообіцяв Айвен бадьорим голосом.

— Ага, — кивнув я сам собі, перетравлюючи новини.

— До вечора! — гукнув мені Вацлав, і вся компанія майбутніх міністрів і просто мешканців вільного міста, відірвавшись від мене, попрямували далі.

Я ще постояв хвилин п’ять, намагаючись упорядкувати дещо хаотичні думки, що виникли в моїй голові після розмови з хлопцями.

Нарешті, почавши звикати, а головне — вже міцно повіривши в усе скоєне, я згадав про ту несподівану записку, що залишилася на ліжку в моєму номері.

— Ну, — подумав я, — якщо стаються дива, то обов’язково багато й відразу!

Записка була для мене мало не офіційним запрошенням, і я, перш ніж піти вгору на авеню Цісаря, повернувся в готель і так довго мився під душем, наче намагався «очистити» себе не тільки зовні, а й зсередини.

Врешті я навіть попрасував свій цивільний одяг — дарунок Айвена — і тільки після цього знову вийшов на вулицю.

Піднявся до вже знайомого особняка (цікаво, а чи не виберуть його хлопці під яку-небудь адміністративну споруду?!) і смикнув ланцюжок дзвоника. Потім почув легкі квапливі кроки.

— Добре, що ви мене застали! — зітхнула, побачивши мене, дівчина на ім’я Адель. — Я ж просила вас прийти ввечері!

Я стояв перед відчиненою хвірткою і почувався цілковитим ідіотом. Адже в записці справді йшлося про вечір, а я зірвався й прибіг сюди, геть про це забувши.

— Проходьте! — дівчина ступила крок у бік, в такий спосіб звільняючи для мене акуратну, посипану золотистим піском стежку, що вела до ґанкових сходів.

Стежка була вузькою, я йшов спереду, а Адель, супроводжуючи мене, нечутно ступала за моїми плечима, та все-таки не слід у слід, бо інколи, повернувши голову, я міг бачити її засмагле округле плечико.

Я намагався йти якомога повільніше, розтягаючи цю відстань у часі. Та як я не намагався, а за хвилину ми вже заходили в особняк, потім підіймалися широкими гвинтовими сходами, і врешті-решт опинилися на тій самій терасі, що височіла над містом і морем.

— Присідайте! — м’яко промовила господиня. — Я через хвильку повернуся!

Я присів за червоний столик, роззирнувся навколо, неначе хотів перевірити, чи на місці ті чотири пальми, потім оглянувся й відшукав очима звивисту стежку, якою я забирався на вершину одного з передгір’їв, на мусульманське кладовище, і, знайшовши цю стежку, зірвався на ноги. Я не знаю, що за сила підкинула мене, але, переборовши тремтіння, що виникло в руках і колінах, я зрозумів, що причиною цьому було те, що я сидів не на своєму місці. Помилитися я не міг: біля червоного стола стояли всього лише три маленьких стільці і тільки сидячи на одному з них можна було відволіктися від міста й моря, тільки один із них дозволяв сидіти спиною до всіх, крім тих, що сиділи за тим столиком. Саме на цьому місті й сидів тоді той чоловік, сидів і писав щось, навіть не здогадуючись, що хтось, хтось зовсім йому невідомий, ладен був спопелити його своїм поглядом. За що? Чому? Ці питання я ставив собі кілька разів і жодного разу не міг відповісти на них розбірливо. І ось зараз, зірвавшись зі стільця і заспокоївшись, присівши на інший, я не міг собі пояснити витоки власної поведінки. Ця ревність була чимось на кшталт глупоти…

— Даруйте, — поквапною ходою Адель увійшла на терасу. — Я ніяк не могла знайти Софію, а вона, виявляється, прибирала в саду. Зараз вона зробить каву…

Дівчина присіла поряд, але теж не на той стілець, з якого я підскочив.

— Мене звати Адель, — сказала вона. — Я знаю, Софія сказала, що ви приходили сюди… Ви бачили мого песика?!

— Так, — я кивнув, дивлячись дівчині в очі. Далі понурив свій погляд на її плечі й руки. На ній було блякло-пурпурове коротке плаття, яке трималося на двох торочках.

— Розкажіть, — попросила вона.

«Невже їй справді хочеться почути про те, де й коли я бачив її песика?!» — подумав я.

— Ви бачили його в місті?! — знову прозвучав її негучний голос.

— Так… Він біг по вулиці і, здається когось шукав. Я сидів у кафе…

— У якому кафе? — перервала мене Адель.

— Я навіть не знаю, чи має це кафе назву… Воно знаходиться на розі вулички, що веде вниз до набережної. У цьому кафе ще скляна стінка, через яку всю вулицю добре видно…

— А-а-а… — видихнула Адель, мабуть, пригадавши це місце.

— І ось він біг цією вуличкою, дуже повільно біг, а потім раптом зупинився біля відчинених дверей кафе і зазирнув усередину.

Я слідкував за виразом обличчя господині, очікуючи, коли ж вона урве мою розповідь і запитає щось суттєвіше чи, може, сама розповість мені щось…

— А хто в цей час був у кафе? — запитала дівчина.

Я замислився, пригадуючи.

— Я, Ірина…

— А це хто?

— Офіціантка… Потім ще підійшли хлопці, але песик на той час уже втік.

— А ця Ірина бачила його?!

— Не думаю, — я захитав головою.

До столика підійшла вже знайома мені літня жінка, поставила переді мною горнятко кави, цукорницю і маленький, здається, срібний глечик із вершками. З кишені твердого фартуха, одягнутого поверх світлого комбінезона, стирчали ручки великих садових ножиць.

— Софіє, не йди поки! — попросила її Адель. — Цей чоловік бачив Есмеральду…

— Пройшло вже чотири дні, — дівчина дивилася на мене, і в її очах блищали сльози. — Я навіть не знаю, чи живий він?! Це так важко — втратити найближчу істоту…

Запала тиша, і в цій тиші раптом схлипнула Софія.

Я ковтнув кави і, ставлячи горнятко на блюдце, мало не кинув її.

— Це я винна, — зашепотіла Софія. — Я залишила хвіртку відчиненою… тільки на хвилинку… і от…

— Найближча істота, — повторив я подумки слова Адель. — Значить, той, чию спину я бачив зі стежки, — не найближча істота! Значить, він хтось ще, хтось менш близький Аделі, ніж руда Есмеральда.

— Я вже двічі обійшла все місто, — знову заговорила Адель. — Я оглянула всі подвір’я та завулки… У місті ж майже немає собак…

— А ви ходили в ботанічний сад?! — несподівано запитав я і ледве стримав себе, аби не змалювати красу цього місця й не запропонувати себе в супутники.

— А де це?! — в очах дівчини сяйнув подив.

— Як, ви справді не знаєте?! — здивувався я. — Треба йти заміською алеєю в бік вілли генерала Казмо…

Адель кивнула. Невже вона знає, де розташована вілла генерала?

— А далі? — запитала вона.

— Аж до кінця цієї алеї, а там алея впирається в ботанічний сад…

— Дивно, — промовила Адель. — Я ніколи не чула про цей сад… Треба буде обов’язково піти туди, може, бідна Есмеральда заблукала там…

Софія знову схлипнула.

Я допив каву.

Цю її песика я більше нічого не знав, а інші теми її, здавалося, не цікавили. Звичайно, зараз я розумів, що для неї означала Есмеральда, але те, що мене покликали сюди тільки як людину, котра бачила цього песика, не могло не засмутити.

— Ну ось, — я заговорив з передпрощальною інтонацією. — Мабуть, більше мені нічого розповісти…

— Може, вип’єте ще кави?! — запитала вона.

Напевно, цілу хвилину я боровся між «так» і «ні» і все-таки сказав «ні».

— Дякую, — вимовив я якомога доброзичливішим тоном. — Але в мене є ще плани на сьогодні… Треба йти.

— Я проводжу вас, — Адель підвелася, і ми разом пройшли в дім, спустилися гвинтовими сходами і зупинилися тільки біля хвіртки.

— Якщо я побачу його чи що-небудь дізнаюся, обов’язково повідомлю вам, — пообіцяв я.

— Дякую, — кивнула Адель і подала мені руку.

Вона подала руку зависоко для потиску, і я доторкнувся до неї губами.

Сподівався почути хоча б ще пару підбадьорливих слів, усе ще тримаючи її руку в своїй. Та Адель мовчала, і я, відпустивши руку, попрощався й пішов униз по авеню Цісаря.

Звісно, всі мої думки і почуття були так переплутані, як може бути переплутана не змотана в клубок шерстяна нитка. Прихильність Аделі до свого песика хоч і здавалася мені трохи дивною, та водночас не могла не викликати поваги. І знову ж ця прихильність змушувала замислитися про ставлення Аделі до людей і, звичайно, про того чоловіка, котрий сидів спиною до міста на її терасі. Хто він? Звідки? Вона поводилася так, ніби була єдиновладною власницею особняка. Можливо, що це був родич, який гостював у неї? Брат? Дядько? Навіть не знаю, чи так уже було важливо для мене дізнатися що-небудь про нього?! Та гадаю, він не був дуже близьким їй чоловіком, інакше б вона хоча б раз, але згадала його.

Місто на той час уже добряче прогрілося, і перебувати на сонці було доволі важко. Хотілося в тінь, та як на зло уздовж авеню Цісаря росли тільки кипариси, а що сонце зависнуло о цій полудневій порі саме над містом, то, природно, ніякої тіні вони дати не могли. Єдине, що я міг зробити, — це йти швидше.

Шлунок, у штики сприйнявши ранкову вівсянку, потребував повноцінного обіду, і я вирішив, не заходячи в готель, відразу піти в кафе.

Усередині було прохолодно і порожньо. Я присів за кутовий столик подалі від вікон і насолоджувався відчутною в цьому місті вогкістю.

— Вибачте, — продзвенів за моєю спиною голос офіціантки. — Але обід у нас сьогодні несмачний…

Я оглянувся і, мабуть, вираз мого обличчя був настільки здивованим, що вона поспішила додати ще кілька слів:

— Машина не привезла продукти, і ми можемо вам запропонувати лише перлову кашу та чай…

— Яка машина?! — загальмовано запитав я.

— Ну котра двічі на день привозить продукти… — пролопотіла дівчинка в білому фартуху і в такій самій білосніжній шапочці-панамці. — Кажуть, це пов’язано з проголошенням незалежності…

У голосі її не було ані прикрих ноток, ані роздратування. Схоже, вона була не менше за мене ошелешена відсутністю машини.

— Ну добре, — голосом припертої до стінки людини промовив я. — Давайте те, що є.

— Хвилинку! — сказала вона.

Що можна сказати про перлову кашу, особливо, якщо вона зварена до стану дробинок, які легко перекочуються на язиці, але ніяк не лізуть у горлянку?.. Цей вид їжі також може бути зарахований до холодної, а, втім, навіть до гарячої зброї, бо кожна спроба з’їсти перлову кашу поєднана з боротьбою, з величезною тратою енергії, яку така їжа навряд чи компенсує. Обід нагадав мені ковтання пігулок, при цьому роль пігулок виконували крупинки, і майже кожну з них доводилося запивати ковтком до того часу вже остиглого чаю. Але офіціантка була добра й терпляча, і навіть слова не сказала, коли я попросив її принести четверту склянку. Може, вона навіть співчувала мені?!

До кафе зайшло ще кілька чоловік, та більшість із них відразу ж вийшли. Лише двоє залишилися позайматися цим харчовим мазохізмом.

По обіді я рушив на пошуки Вацлава й Айвена. Причина, з якої я їх шукав була, можливо, сміховинною, та все-таки я хотів їм повідомити про те, що машини з продуктами не прибули, і це значить, що мешканці вже вільного міста можуть залишитися голодними. Мені чомусь здавалося, що ніхто з хлопців, котрі збиралися зовсім недавно на мусульманському кладовищі, щоб обговорювати сьогоднішній день, не знає про це. Може, вони їдять у генерала, а від сьогодні — у президента Казмо, може, де-небудь ще…

Та що далі я йшов, тим менше залишалося в мене надії знайти їх. Вулиці були безлюдні. Серед численного люду, що засмагав і купався на міському пляжі, я не побачив жодного знайомого обличчя. Залишалось тільки піти на віллу генерала, та такою спекою туди йти не хотілось, а ввечері, коли стане прохолодніше, вони самі з’являться на площі святого Лаврентія, аби відсвяткувати перший в історії цього міста День Незалежності.

Стомившись від безплідних пошуків, я повернув до готелю, і раптом повітря завібрувало в моїх вухах. Спершу слабко й ледь відчутно, та буквально з кожною секундою ця вібрація наростала, і я зупинився, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Зупинився й інтуїтивно підняв голову вгору. І одразу ж по мені пройшлася тінь вертольота, що низько летів, і стривожене повітря розтріпало волосся. А зверху вже сипалися якісь аркушики паперу, білі, як сніг. І падали вони навколо мене, і на дахи будинків, і на гілля дерев. А я стояв в заціпенінні чи то від того, що за минулі тижні відвик від шуму, чи то просто з переляку.

Один аркуш ліг мені просто на плече, і я взяв його в руки.

«Усім військовослужбовцям, котрі перебувають у короткочасній відпустці, наказується терміново залишити місто й повернутися в розташування своїх армій. О 18:00 у місто будуть введені війська, і військовослужбовці, які не покинуть на той час місто або чинитимуть опір, будуть розстріляні на місці».

Дочитавши, я випустив аркуш, і він упав мені під ноги.

Невже моя свобода знову виявилася короткочасною?! Невже мені ніколи не дано знайти собі постійне пристановище, в якому мене ніхто не чіпатиме, ніхто не наказуватиме, і я, природно, нікого не слухатимуся?! Де ж ти, моя батьківщино, яку я ще не знаю, але яка ніколи не зажадає моєї крові? Де мені тебе шукати?!

Я стояв, безпорадно опустивши руки, а мимо хтось біг і кричав мені: «Вшивайся! До шостої залишилося дві години!»

І повітря було спокійне й нерухоме: вертоліт полетів, залишивши місто в безвітрі.

Стихли кроки хлопця-втікача, і я відчув, як зсередини охоплює мене нервовий дрож. Я зчепив руки в «замок», напружився, неначе в очікуванні удару, і від цього напруження, від ворожої тиші, що оточувала мене, мало не закричав, мало не заметався з боку в бік, як вовк, оточений мисливцями. Так захотілося бути не тут, бути десь далеко, вдалині від усіх і вдалині від самого себе, залишивши свою людську подобу і свою причетність до людства, під якою-небудь цегляною стіною чекати розстрілу, а другою, звірячою своєю половиною, мчати у світ, де панують інстинкти і де хижаку не відомо, що він — хижак!

І, з побоюванням роззирнувшись довкіл, я раптом зрозумів, що біжу, що біжу так, як біжать переслідувані собаками, ледь устигаючи викидати вперед ноги, які постійно не встигають за тулубом.

А по обидва боки назустріч мені неслися тремтячі приземкуваті будиночки, і були вони, здавалося, не менш за мене перелякані, і притулялися стінами та краєчками дахів один до одного, немовби сподівалися один від одного допомоги та порятунку.

Ноги несли мене далі. Промайнувши повз мене, будиночки залишились позаду, і тепер мені назустріч неслися дерева. А я все ще не відчував утоми, і дихання моє очистилось, але очі заливав холодний піт, і навіть долоня правої руки ніяк не могла зупинити його.

З алеї я кинувся до знайомого просвіту між двох дерев і, не розрахувавши, вдарився лівим плечем у міцний стовбур магнолії. Наступні кілька метрів пролетів п’яним зигзагом, але, на щастя, тепер під ногами була вузька стежка, і я зміг вирівняти свій біг.

Вітер ударив мені в обличчя.

З обриву, по краю якого бігла далі ця стежка, я поглянув на море.

Хвилі нерівними шеренгами наступали на берег.

На горизонті димив великий корабель.

На терасі вілли Казмо перед бортиком на табуреті сидів Фелікс, закинувши свою дерев’яну ногу на здорову.

Перед вирізаними в кам’яному спуску східцями я зупинився і перевів подих.

І відразу ж заквапився вниз до чорного чавунного містка.

Під ногами щось зашурхотіло; озирнувся й побачив свій слід на скинутій з вертольота листівці. Значить, і тут вони сипалися з неба.

Зайшов у дім. Зачинившись за мною, гучно гримнули двері.

— Хто там?! — гукнув хтось згори.

Я, не відповівши, перестрибуючи через сходинки, піднявся на другий поверх.

І все зрозумів з виразу обличчя Тіберія, який зустрів мене там.

— Це ти… — сказав він. — Що там у місті?

— Нічого… — відповів я. — Тихо і спекотно.

— Йди вмийся, ти весь мокрий! Потім підіймайся до нас.

Він показав мені на двері у ванну кімнату і, неквапно долаючи східці, щез нагорі.

Хвилин через п’ять ми всі мовчки сиділи за столом у маленькому тісному напівкімнаті-напівкоридорі, що вів на терасу.

На столі стояли дві пляшки вина, але ніхто не пив.

— Треба бути рішучішими… — неголосно промовив Казмо, не підіймаючи очей. — Ми маємо зброю.

— Залишилося сорок п’ять хвилин, — цілком спокійним голосом повідомив Айвен, поклавши перед собою на стіл знятий з руки годинник. — Як щось робити, то робити треба зараз.

Казмо підвівся.

— Добре, — сказав він. — Ходімо в підвал!

Ми підвелися з-за столу й спустилися в арсенальну кімнату генерала Казмо, де зберігалася колекція його іменної зброї.

— Я знав, що вона мені ще послужить, — усміхнувся генерал, з любов’ю оглядаючи свою вогнепальну колекцію. — Скільки нас?

— Тут шість, не рахуючи Фелікса, — заговорив Айвен.

— Так, Фелікса рахувати не треба! — кивнув Казмо.

— І в місті ще чоловік тридцять, — продовжив Айвен. — Я їм сказав де чекати…

— Добре, — знову кивнув генерал. — Тут має на всіх вистачити. Спочатку вибирайте собі, а потім візьмемо для тих тридцятьох…

Тіберій підійшов до стіни і взяв у руки стару на вигляд рушницю, ствол якої був прикрашений волонуванням.

Айвен зняв зі стінки багатозарядний карабін.

Опецькуватий хлопець із татуюванням якоря на передпліччі — на жаль, я досі не знав його ім’я, — закинув на плече важкий вогнемет.

— Ну, а ви що?! — звернувся до мене й Вацлава генерал. — Беріть, в нас обмаль часу.

Я протяг руку до гвинтівки з оптичним прицілом, а Вацлав, ще трішки повагавшись, повісив собі на шию короткоствольний автомат.

— Все?! — запитав Айвен, оглядаючи нас. — Тепер треба взяти ще тридцять одиниць для хлопців.

— Беріть усе підряд! — сказав Казмо.

Ми знімали зброю зі стін та складали її в ряд на підлозі.

Генерал затягував на поясі ремінь з кобурою та кишеньками для набоїв.

— Ви рахуєте? — запитав він, кинувши погляд на розкладену по підлозі зброю.

— Так, — чітко відповів Айвен. — Рівно тридцять.

Генерал раптом нахилився,підняв з підлоги звичайний на вигляд автомат і знову повісив його на стінку.

— Цей я не дам, — сказав він. — Візьміть інший!

Здавалося, що всі подивилися на Казмо з деяким здивуванням, та він, мов і не сталося нічого, відчинив дверцята до сусідньої кімнати, зайшов туди й через хвилини дві вийшов, тягнучи по підлозі важкий рюкзак.

— Боєприпаси! — пояснив він.

Обвішані зброєю, ми вийшли з особняка.

— Феліксе! — загукав генерал, задерши голову.

З тераси визирнув одноногий слуга.

— Вечерю сьогодні не готуй! — наказав йому генерал.

— Слухаюсь! — пролунало зверху.

Перейшли через місток і, тільки-но подолавши кілька вирізаних у камені сходинок, я відчув усю важкість металу, що висів на спині. Плечові ремені тягнули назад, змушуючи прихилятися, аби зберегти рівновагу, та попереду з рюкзаком, набитим боєприпасами, підіймався Тіберій, і хода його була настільки нетвердою, що, здавалося, війне йому зараз в обличчя вітер — і звалиться він на мене, придушивши так, що я і не встану.

— Швидше, швидше! — підгонив усіх Айвен, який ішов позаду. — Залишилося півгодини!

До міста ми примудрилися дійти за двадцять хвилин, та цей марш-кидок відразу дався взнаки — нили плечі, а в руках я не відчував ніякої сили, навіть коробка сірників видалася б мені тягарем тієї миті.

Айвен тепер біг попереду — йому було легше, бо, крім свого карабіна, він тягнув тільки три автомати.

— Сюди! Сюди! — на ходу кричав він.

За ним услід ми забігли в двір нічим не примітного будиночка, де він постукав умовним стуком у ворота гаража.

Ворота відчинилися, і звідти визирнули напружені обличчя хлопців.

— Виходьте й шикуйтеся в шеренгу по одному! — скомандував Казмо.

Хлопці висипали з гаража і просто в цьому дворику пошикувалися.

— Роздайте зброю! — крикнув до нас генерал і відразу ж знову повернувся до шеренги.

— Наказую вам битися до останнього набою! Наш святий обов’язок відстояти місто! Свобода або смерть!!!

Я здивовано зиркнув на Казмо. Та він був зовсім серйозний, його очі блищали, і цей блиск цілком міг спричинити дрож у кожного з нас.

Казмо почекав, поки кожен у шерензі отримав зброю, потім особисто роздав боєприпаси.

— У нас ще п’ять хвилин, — уже трохи нервуючись промовив Айвен.

— Струнко! — скомандував генерал. — Вацлаве! Ти з першим десятком займаєш позицію наприкінці набережної! Вперед!

Вацлав відрахував десять чоловік, що стояли на початку шеренги, і вони побігли вслід за ним на вулицю.

Щойно тупотіння їхніх ніг стихло, друга десятка на чолі з Тіберієм помчала до головного в’їзду в місто.

— Георгію! — крикнув генерал, і хлопець із татуюванням якоря на передпліччі витягся мов струна. — Ти з третьою десяткою візьмеш під приціл площу святого Лаврентія!

Через хвилину у цьому зарослому виноградом дворику ми залишилися втрьох.

— Ти, — генерал поглянув на мене впритул. — Вибери якийсь високий дах де-небудь у центрі, і, звідти будеш знищувати неприятеля… Виконуй!

— Слухаюсь! — видихнув я і, тримаючи гвинтівку, вибіг з двору. Надворі нікого не було, і знову єдине, що я чув — це були мої власні кроки. Все ще нила спина, та коротка передишка в південному дворику пішла на користь, і я йшов дедалі швидше та швидше в бік свого готелю, час від часу поглядаючи на спокійне безхмарне небо.

Найперше я зайшов до себе в номер, опустив гвинтівку з оптичним прицілом на Айвенове ліжко, а сам присів на своє. І на хвильку забувся, заслухався тишею. Захотілося замкнутися зсередини і перечекати весь цей прийдешній жах, та двері готелю замків не мали. Захотілося хоча б що-небудь зробити, перш ніж лізти на дах і стріляти, хоча б що-небудь, позбавлене сенсу! І я, діставши свій спортивний костюм, перевдягнувся в нього, а штани та футболку, подаровані Айвеном, поклав собі під подушку. Більше я нічого не міг зробити і, взявши гвинтівку й отримані від генерала Казмо тридцять набоїв, вийшов з номера й заліз на плаский дах готелю.

На даху акуратними рядами стояли шезлонги, а в центрі височів невеличкий шаховий столик, на якому лежала шухлядка з фігурами.

Я підійшов до столика, дістав з ящика кілька фігур і розставив їх на намальованій шахівниці.

Потім перевернув ящик, висипавши всі фігури на дошку, розставив їх і виявив відсутність двох чорних офіцерів і білого ферзя.

Залишивши фігури в очікуванні гри, відійшов на край даху і поглянув униз. Звична картина відкрилася моєму поглядові: безлюдна вулиця, прикрашена стрілами кипарисів, котрі тяглися вгору.

З іншого краю даху можна було легко оглядати цю частину міста, яка прилягала до моря. І саме море лежало як на долоні, прикрашене повзучими до берега лініями хвиль.

Пролунала автоматна черга, й відлуння відразу ж повторило її кілька разів.

Я напружено дивився на місто, та ніякого руху там не бачив, а стрілянина знову залунала, і знову відлуння підхопило звуки пострілів і понесло їх угору до гірських вершин.

Я крутив головою, не розуміючи, в якій частині міста точиться бій.

І раптом побачив на морі, зовсім недалеко від берега, невелику яхту, що легко розтинала хвилі під напнутим вітрилом.

Підняв гвинтівку. Не для того, щоби вистрілити, а щоб через оптичний приціл роздивитися цю яхточку.

У вузькому окулярі прицілу побачив спину чоловіка, який тягнув на себе шкант. Вітрило переметнулося на інший бік, яхта граційно розвернулася, зробивши правий галс, і на якусь мить я побачив обличчя яхтсмена.

Це був Фелікс.

Заплющивши очі, я легко уявив собі цю яхточку під обстрілом. І це вже був не виплід хворої уяви: з усіх боків лунали постріли, а сонце ластилося променями до моря; дзвеніли розбиті шиби, сиплячись на вистелені бруківки, а теплий вітер змушував яхточку нестися вперед із шаленою швидкістю, зробивши вітрило схожим на живіт завсідника пивниці.

Загуркотіли двигуни далеких машин.

Але обрій був чистим.

Біля набережної прогриміли два вибухи, і я безпомилково визначив: осколочні гранати.

Я знову підніс окуляр прицілу до правого ока і подивився на набережну.

Біля бетонних сходів, що спускалися на пляж, лежав убитий.

Промайнув хтось у військовій формі та заховався за бортиком причалу для прогулянкових катерів.

Я дивився на цей бортик, відчуваючи вказівним пальцем неприємний холод курка.

— Не витикайся! — прохав я подумки цього солдата.

А причалом повільно пройшлася тінь, і я, опустивши гвинтівку, побачив військовий вертоліт, що летів набережною.

— Опір безглуздий! — переконував з вертольота металевий голос. — Ви воюєте проти власних армій! Наказую вам скласти зброю та вийти на вулиці з піднятими руками!

І тут я помітив, як після кількох гучних пострілів розлетілося на друзки скло вертолітної кабіни і сама машина здригнулася, зависла на мить і почала повільно й незграбно розвертатися. Коли вона повернулася іншим боком, в очі мені впав чоловік у цивільному і з такою ж, як у мене, гвинтівкою в руках. Ствол його гвинтівки був скерований кудись униз, і, не відриваючи ока від оптичного прицілу, він повільно повів долонею вниз, показуючи пілотові, що треба ще трохи опуститися. І вертоліт став знижатися.

Якби цей чоловік був у формі, я, може, не оскаженів би так. Але своїм виглядом і самовпевненими жестами він нагадав мені холоднокровного найманого вбивцю з одного фільму, який нам показували у В’єтнамі, і я ривком піднявши гвинтівку і майже не цілячись (прицілюватися було марна справа, бо я відчував, як тремтять мої руки), натиснув на гашетку.

Чесно кажучи, я не сподівався влучити, просто я був у такому стані, що якби я не вистрілив, довелося би ще довго в собі носити цю збуджену злість. Та після пострілу мені миттєво стало легше, і вже зовсім іншим, не знавіснілим, поглядом я побачив, як смикнувся, скинувши руки до голови, пілот вертольота, різко обернувся до нього стрілець у цивільному. А машина, завалившись на бік, летіла вниз, до землі, і через мить, перш ніж вибухнути, накривши гуркотом місто, гвинтовими лопатями, які ще оберталися, викресала іскри з асфальту набережної. Шматки заліза, вирвані вибухом з тіла машини, долетіли й до мого готелю — задзеленчали розбиті вікна і посипалося вниз скло.

Потім на хвилину відновилась тиша — мабуть, і наші, і нападники приходили до тями після загибелі вертольота.

І в цій тиші я майже почув, як тремтять мої руки, як стукає, неначе б’ється в істериці, моє серце. І я жбурнув гвинтівку перед собою, а сам відійшов до шахового столика.

— Вляпався! — думав я, масажуючи пальцями надбрівні дуги, щоби стримати сльози. — Знову вляпався! Знову розділили цей світ на «наших» і «ненаших»!.. Ні, досить! Пішли вони всі д о біса! Це був останній раз, і нехай хоч четвертують мене, хоч акулам згодують, але ніякого стріляючого заліза я до рук більше ніколи не візьму!

А шахові фігури стояли на відведених квадратах, і, дивлячись на них, я відчував дедалі сильніше роздратування, тепер це роздратування стосувалося і їх. І, підійшовши впритул до столика, я заніс над ним праву руку, ладний змести всі ці мовчазні фігури, але відразу ж завмер, подумавши про те, що нерозумно злість на самого себе виміщати на кому завгодно, нехай навіть на шахах. Та однаково мене щось не влаштовувало на шахівниці, і ледь-ледь заспокоївшись, я зрозумів, у чому річ. І вже спокійнішим, але сильним жестом звільнив дошку від офіцерського воїнства, і білого, й чорного, залишивши на дошці тільки пішаків. Тепер пішаки протистояли пішакам, і це більше скидалося на життя.

А внизу знову стріляли. І вулицями їхали якісь машини, рикаючи моторами, і щось вони везли у своїх закритих маскувальним камуфляжем кузовах, та я вже не грав у цю гру.

Я спустився в свій номер, кинув прощальний погляд на зручне ліжко й побіг униз по сходах.

Вийшовши з готелю, я відразу завернув за ріг, уникаючи відкритих просторів, і пішов по стежці, котра петляла між кущами та деревами, ведучи до набережної.

На перетині стежки з вулицею довелося зупинитися, щоби пропустити три вантажівки, дві з яких не були військовими. Це мене здивувало — на відкритих кузовах машини везли цеглу, металеві будівельні риштування і, здається, мішки з цементом.

Озирнувшись у різні боки, я перебіг вулицю і пірнув у продовження цієї стежки.

Перестрілка ще тривала, та, очевидно, справа йшла до завершення. Замість автоматних черг лунали одинокі постріли, та й вони тонули в шумі моторів машин, які в’їжджали в місто.

І раптом зовсім поруч пролунав знайомий голос:

— Стояти! — по-командирськи гарчав на когось генерал Казмо. — Струнко!

Я обережно пробирався на голос і несподівано зупинився, вражений. На вуличці перед генералом виструнчилися сім чи вісім солдатів. Усі вони були у військовій формі, яку я сам якось носив у В’єтнамі.

— Сержанте! — гаркнув генерал. — Ваше відділення має прочесати всі будівлі в кінці набережної! Полонених не брати!

— Слухаюсь! — у свою чергу гаркнув сержант і побіг зі своїми підлеглими виконувати наказ.

Мені захотілося вбити генерала, але одразу ж я згадав про дану собі п’ять хвилин тому обіцянку.

А цим часом знову залунав його голос.

— До мене! Швидко! — кричав він, але я не бачив, до кого він звертався, поки перед ним не спинився Тіберій і ще один хлопець із його десятки.

— Де інші? — суворо запитав генерал.

— Там! — Тіберій показав рукою на небо.

— Набої залишилися? — запитав Казмо.

— Ні, — сказав Тіберій.

— Добре! — генерал виглядав дуже самовпевнено. — Швидко на віллу, передайте Феліксу наказ: видати ще боєприпасів. Відійдете в гори! У полон не здаватися! Виконуйте!

Тіберій і другий хлопець побігли за ріг двоповерхового будиночка, стіни якого тішили погляд ласкавим рожевим кольором. Бігли вони повільно, і видно було, як Тіберій припадає на праву ногу, а інший хлопець намагається підтримати його, не дати йому впасти.

Генерал тим часом роздивився навкруги і пішов собі спокійною ходою просто по середині вулиці у бік мого улюбленого кафе.

Я, наплювавши на обережність, перетнув дорогу просто за його спиною, та він не обернувся.

Стежка вивела мене в задній дворик якогось будиночка, і там, побачивши сарай і вхід до погреба, я вирішив заховатися.

Двері у сарай виявилися наглухо забитими, та зате погріб був відчинений, і я спустився мокрими бетонними сходами вниз, акуратно прикривши за собою закривку. Все відразу поринуло в цілковиту темряву, і я завмер на передостанній сходинці, боячись зробити наступний крок. Та дуже скоро очі мої стали звикати до темряви, і вже через хвилину чи дві я зміг відрізнити найсвітліше місце у погребі — поряд із винними бочками зі стелі стирчав отвір вентиляційної труби, яка виходила назовні, та, вочевидь, через те, що там, зверху, ця труба була прикрита парасолем-ковпачком проти дощу, яскраве світло у погріб не проникало. Та однаково під цим отвором темрява була більш розрядженою, і я підійшов туди, ще раз оглянув невеликий погріб, намагаючись знайти табуретку чи хоча б що-небудь, на чому можна було сидіти, але нічого не побачив і притулився до бочок, прислухаючись до життя нагорі, в місті. Але там було тихо або, що цілком можливо, ніякі звуки просто не проникали в погріб.

Я стояв у цій тиші та вогкості, і відчував своєю шкірою як холод обволікає мене, як коцюбнуть пальці на ногах.

А там на місто зараз опускається вечір, і почервоніле сонце готується покинути небосхил.

Я дивився на бутлі з вином, які стояли на полицях і, відволікаючи свої думки від холоду, дивувався, що навіть у такій темноті скло може спричиняти блиск, матовий, але помітний для очей блиск.

Якраз, напевно, в цей час на площі святого Лаврентія мав би звучати вибраний мною гімн міста, яке так і не стало вільним. Дивно думати, що саме сьогодні мав бути відсвяткований перший День Незалежності…

Все-таки це була прекрасна мрія! І ось тільки там, у погребі, я зміг по-справжньому її оцінити. Навіть прикро стало, що, насолоджуючись власною свободою і мріючи про те, щоб вона протривала до кінця мого життя, я практично нічого не зробив для цього. Навіть проблема створення чи пошуку гімну була для мене доволі обтяжливою, а про щось ще я й думати не хотів: кожному своє — мені був доручений гімн, Тіберію — герб, решті — безкровна чи «кровна» революція й подальша розбудова вільного міста-держави. Ще одна утопія закінчилася наказом: «У полон не брати!»

Це була прекрасна мрія. Напевно, єдина у своєму роді.

І саме за її невдале здійснення віддали свої життя хлопці, які отримали з рук генерала Казмо боєприпаси, а з вуст його — весь набір слів, як і закликали до подвигу. «До останнього набою… святий обов’язок… свобода або смерть…» Ферзі ніколи не гинуть. У крайньому випадку, вони здаються. Гинуть пішаки…

Та все-таки це була прекрасна мрія.

Я провів рукою по торцевому кружалкові бочки — гладенько обтесаний дуб, — потім опустив долоню на дерев’яний краник, що знаходився майже на рівні днища. «Цікаво, — подумав я, — невже вино в бочках не дає осаду?!»

А холод вже погрубив шкіру моїх рук, позбавивши її гладкості.

Але ж ніхто не скасовував сьогоднішнього свята. Ніхто не оголошував про те, що воно не відбудеться. Просто ті, хто знав про нього, або загинули, або втекли, або, як я, десь переховуються… І ніхто не може мені завадити відсвяткувати цей день тут, у чиємусь погребі… Ніхто?! Це я знову перебільшую. Можуть, дуже навіть можуть завадити, виявивши мене тут і пам’ятаючи про наказ: «Полонених не брати».

Та я не збираюся позбавляти себе цього, може, останнього для мене, свята!

І я відкрив краник та почув, як задзюрчав струмочок вина, проливаючись на долівку погреба. Я підставив складені човником долоні, почекав, поки вони наповнилися майже «до країв». Потім підніс до рота…

— За свободу! — промовив я і занурив губи в прохолодне, ледь-ледь терпке вино.

Після двох пожадливих ковтків мій «ручний бокал» спорожнів, і я знову підставив його під дзюркотливий струмінь.

Здається, вино допомагало від холоду. Принаймні я більше не думав про сирість.

Я пив, доки не відчув, як обважнів мій язик. А коли відчув це, то вирішив, що прийшов час співати гімн. І, вирівнявшись, утерши мокрі від вина долоні об спортивні штани, я заспівав, безбожно фальшивлячи, але цілком щиро:

Ну ось, думав я, доспівавши гімн, урочиста частина свята завершена, і тепер можна розслабитися. А як можна розслабитися, якщо ти сидиш у темному погребі, сидиш уночі, і тільки в одному тобі поталанило — це винний льох.

І я знову підставляю долоні під струмінь і, набравши у них вина, «умиваю» обличчя. Потім знову набираю і п’ю, п’ю. Потім облизую долоні ледачим язиком і знову підношу їх під краник.

Шкода, що немає на чому сидіти. Та нічого, ще трішки вина — і я зможу комфортабельно влаштуватися просто на підлозі, але, звісно, не у винній калюжі.

А святковий настрій уже при мені, і я навіть нутрощами своїми відчуваю цю довгождану незалежність…

Цю абсолютну незалежність сьогоднішніх подій від мене.

І мою цілковиту залежність від них…

І ще трохи вина в мої долоні… Я вип’ю це вино в іншому куті погреба. Я зовсім забув, що спустився сюди по сходах.

Присідаю на холодний бетон і думаю про те, що наостанку необхідно проказати бодай один значний тост.

А очі злипаються, і думки мої радше нагадують кросворд, ніж зв’язну ідею.

Та все-таки я розглядаю цей уявний кросворд думок і шепчу — промовляти голосно мені вже не під силу — вдалий, як на мене, тост:

— За День Незалежності!..

А очі злипаються; обважнілі руки стомилися тримати у складених човником долонях вино, але вилити його на підлогу шкода, та й сором не випити після такого тосту.

Ще один ковток, і я знову витираю мокрі долоні об свої спортивні штани, а очі вже заплющуються, і я здаюся. Не залишилося в мене більше бадьорості, щоб опиратися наступаючому сну. І, опустивши голову на підтиснуті під себе коліна, я йду в завтра.

Моя ніч тривала недовго. Холод виявився врешті-решт сильнішим за сон.

Ще перебуваючи у стані напівдрімоти, відчуваючи винну важкість у голові, я спробував вирватись із цього холоду і, переборюючи дрож у колінах, піднявся бетонними східцями льоху до виходу й розчинив дверцята.

Низько навислі зірки зазирали мені в обличчя. Теплий, ласкавий, як жіночі пальці, вітерець торкнувся щік, підборіддя.

Густе чорно-синє небо починалося відразу над головою, і я міг дотягтися до нього руками.

Вибравшись з льоху, я присів на лавочку, вкопану в землю біля сараю, і, насолоджуючись південним нічним теплом, знову заплющив очі.

Я не спав і майже не дрімав. Я слухав ніч і чув у ній щось чуже, але не дуже гучне. Може, це був шум учорашнього бою, який все ще дзвенів у моїх вухах і моїй пам’яті.

Невагоме тепло повітряними струменями кружляло навколо мене, заколисувало, як дитину, але водночас пробуджувало у мені бадьорість.

І ясніше здалеку звучали, віддаючись луною, чиїсь розмови і якийсь шум.

Я сидів із заплющеними очима, поки не почув життя, що пробуджувалося. Спочатку це була маленька пташка, яка сховалась у винограді, потім — чайки.

А чорно-синю густину неба вже розчиняли перші сонячні промені, і зірки згасали на моїх очах, спершу піднімаючись високо-високо над землею, а потім щезаючи, так наче хтось витягував їх ниточками вгору, на інший бік неба. Може, просто так, а, може, для того, щоб начистити їх до блиску для наступної ночі.

Місто не спало. Воно і вночі, здається, не спало, а зараз ці самі шуми та голоси лунали ще гучніше.

Проте ні пострілів, ні вибухів чути не було, і мені раптом видалося, що не було ніякого бою. Адже вся вчорашня боязнь вийшла з моєї голови разом із хмелем.

Я піднявся й виглянув надвір.

Кілька чоловіків у синіх робочих комбінезонах копошилися біля двоповерхового будиночка всього в кількох кроках від мене.

— Поспішайте! — говорив один із них, тримаючи на долоні кишеньковий годинник. — Ми повинні все закінчити до прибуття відпочиваючих…

Я вийшов на вулицю, перейшов на інший бік і звідти подивився на робітників.

Один із них, стоячи на дерев’яній драбині, вправляв нові шибки у вікна другого поверху. Двоє інших замащували цементом вибоїни від куль на стіні. Поряд на тротуарі стояла банка з фарбою.

Так, схоже, в місті починалося нове життя, яке нічим не відрізнялося від старого. Тут знову чекали на відпочиваючих.

Ще раз роззирнувшись на всі боки й переконавшись у цілковитій відсутності людей у військовій формі, я неквапно пішов вулицею.

Хвилин через п’ять я проминув ще одну бригаду в синіх комбінезонах, яка старанно займалася знищенням слідів учорашніх подій.

На мене ніхто не звертав уваги, і це додало мені сміливості. Далі я йшов уже твердим кроком, так, як ходив цими вулицями до вчорашнього дня.

— Агов, хлопче! — несподівано окликнули мене.

Я здригнувся, та, озирнувшись, побачив на іншому боці вулиці ще одного роботягу. Це він мене гукав.

— Що? — запитав я його.

— Допоможи, будь ласка! — попросив він, вказуючи рукою на дерев’яну драбину, приставлену до стіни.

Я підійшов. Став біля основи драбини, щоб вона не з’їжджала, а роботяга, повісивши на плече ящик з інструментом і взявши в одну руку квадрат скла, поліз угору.

Дивлячись, як швидко і вправно він працює, я навіть позаздрив. Мені самому ще ніколи не доводилося брати до рук молоток і цвяхи.

— А ти, хлопче, хто? — запитав, спустившись, роботяга. — Відпочиваючий?

— Ага, — я кивнув.

— Ранувато приїхав… — по-простацькому сказав він. — От якби не спішив так, а приїхав би годинки через три — це було б не місто, а цукерочка! Чи вже так стомився, що не міг більше чекати?

— Так, — сказав я. — Стомився.

— Ну нічого, — усміхнувся робочий. — Тут відпочинеш! Тут прекрасне місце. Тільки ось кожного року доводиться приводити все до ладу, шиби вставляти, будинки ремонтувати. Бувають люди як люди — приїдуть, відпочинуть і поїдуть. А бувають, один на сотню, приїдуть і тільки й думають, як би тут назавжди залишитися. Одного не розуміють, що відпочинок не може бути постійним! Та в сім’ї не без виродка… Минулого вересня один чех повстання підняв. Цілий тиждень стріляли. Два будинки довелося наново відбудовувати. І ось учора теж… Та вчора хоч швидко впоралися — добре, що Америка та Росія допомогли, а то б теж без пожеж не обійшлося… А ти хоч місто знаєш?

— Ні, — збрехав я. (Звідки новоприбулий може знати місто?!)

— Ну, тоді тобі треба до готелю дістатися. Це тут поряд. Пройдеш ще один квартал по цій вулиці, а потім звернеш угору на… Агов, Жоро! — закричав раптом роботяга до чоловіка в такому ж синьому комбінезоні, що з’явився неподалік. — Як ту вулицю перейменували сьогодні?

— Яку? — перепитав Жора.

— Ну на честь того, що на вертольоті розбився!

— А-а, — кивнув Жора і на мить задумався, а потім прокричав: — Муталібекова!

— Ну ось, — знову обернувся до мене роботяга. — Значить, звернеш на вулицю Муталібекова і пройдеш ще два квартали, а потім одразу ж на розі ліворуч побачиш готель. Години через дві він відчиниться, так ти вже почекай там…

— Дякую! — сказав я.

— Давай, відпочивай! — добродушно промовив роботяга і дружньо плеснув мене по плечі.

І я пішов далі, в бік вулиці Муталібекова.

Звернув на неї, та, пройшовши один квартал, знову повернув праворуч.

Навіщо мені готель? Хто мене там чекає? Своє я вже відпочив, а що робити тепер — не знав.

І тому йшов далі вузенькою вуличкою, обидві сторони якої були заставлені низенькими одноповерховими будиночками. І вікна в цих будинках були цілі, і слідів від куль на стінах не було видно. І власників ці доми, напевно, не мали. А куди вони поділися? Чи куди їх поділи, перш ніж перетворити це місто на курорт для відпочиваючих героїв? Хто знає?..

Сонце вже підбилося досить високо, а я думав про те, що вже багато років не чув дитячих голосів.

З боку моря долинали звичні для слуху крики чайок.

А я, стараючись не чути їх, намагався уявити собі голоси моїх власних дітей. Яких не було.

Ні, не виходило.

А якщо вже навіть уявити важко ці голоси, то чи варто сподіватися, що в цьому житті мене хтось маленький назве «татом»?!

І знову замерехтіли, забігали у моїй голові неспокійні думки. І, підкоряючись їхнім імпульсам, я боязко озирнувся довкола, але нікого не побачив. А ноги, немов були самі по собі, раптом звернули за ріг, на іншу вулицю, і в кінці тієї короткої вулиці я побачив початок тієї самої «неакуратної алеї». Ноги пам’ятали цю алею, вони знали, що мені ця алея подобається.

Відстань між останніми будиночками міста і моєю спиною зростала з кожним кроком. І дихалося мені легше серед кипарисів і магнолій, а неспокійні думки танули, та замість них нічого не виникало, а залишалась якась порожнеча. І не можна було назвати цю порожнечу гнітючою, але й радості вона не приносила. Може, тому, що для радісних думок просто не було причин. А те, що я залишився живий?! Невже це не причина? Невже це не щастя? Дивно, я навіть розуміти не міг, чому мене самого не тішить те, що я залишився живий. Адже я страшенно люблю життя, і помирати, нехай навіть за найсвітліші ідеали, ніколи б не погодився.

Мої ноги спинилися раптом перед вузеньким проходом між двома магноліями, перед початком стежки, що вела до вілли генерала Казмо.

Не вагаючись, я став на цю стежку, і вона повела мене краєм обриву, з якого, повне глибокої синяви, виднілося море, спокійне і немов очищене від хвиль. На його відпрасованій гладенькій поверхні біліли трикутні вітрила двох яхточок, застиглих біля маленького причалу острівця, на якому іграшковим замком стояла вілла генерала. І чорний місток, що поєднував берег з острівцем, теж здавався іграшковим. І столик на терасі.

Спускаючись вирізаними в камені східцями, я не зводив очей з цього казкового острівця. Важко було повірити, що в ньому хтось живе.

Та ось я підійшов до чорного містка, і вся казковість щезла, залишивши мене в тривожному стані. Я не знав, що мене чекає тут.

Та я все-таки пішов через місток.

Парадні двері легко відчинилися. Всередині було прохолодно й тихо.

Сходи з червоного дерева кликали мене піднятися нагору.

Хруснули східці під моїми ногами.

Зупинившись на другому поверсі, я почув брязкання посуду.

Воно долинало з-за вузеньких полакованих дверей.

Я прислухався, сподіваючись почути чий-небудь голос, але там снідали мовчки.

Зробивши глибокий вдих і зібравши всю свою мужність, я постукав у двері і відчинив їх.

На мене відразу вирячились дві пари очей.

Це була кухня. На стінах висіли начищені до блиску бронзові сковорідки — вони висіли «за зростом», від малесенької — для яєчні з одного яйця, до величезної, сантиметрів вісімдесят у діаметрі. Далі висіли ножі. Теж «за зростом». Полиці з посудом, блюда, соусниці, супниці, друшляки… І серед цього кухонного розвалу, за маленьким квадратним столиком на табуретках сиділи Айвен і генерал. Обидва були в трусах. Обидва їли яєчню і запивали її молоком. І обличчя в обох були одутлі. Чи то від безсонної ночі, чи то від вина.

— О! — першим заговорив Айвен. — А ми думали, куди ти пропав!

Я мовчки дивився йому у вічі. Не вірилося, що він справді думав про мене.

— Так, — кивнув генерал. — Ми думали, ти втік…

— А чому ви думали, що я втік?!

— Серед убитих тебе не було, значить, ти був серед живих… — промовив Айвен.

І все-таки його інтонація була дивною. Він ніби виправдовувався.

— А коли ви бачили вбитих? — поцікавився я, дещо спантеличений останніми словами Айвена.

— Години дві тому, — повільно відповів він. — Ми щойно повернулися, прийняли душ та сіли попоїсти. З учорашнього дня не їли.

— А кого ви бачили?

— Усіх, — стомлено видихнув генерал. — Усіх, крім тебе і Тіберія.

Я замовк. Генерал, подумавши, що мої запитання скінчилися, знову взявся за яєчню.

— Може, ти їсти хочеш? — запитав Айвен, відпивши молока з глиняної чашки.

— Ні. Дякую.

— Як хочеш, — недбало кинув мій колишній сусід по номеру.

— Краще поїж! — порадив генерал, прожовуючи яєчню.

Я ще раз ввічливо відмовився.

Ножі й виделки дзенькали об фарфор. Глиняні чашки важко опускалися на дерево стола.

А мене турбувало моє невідання. І, порушуючи «шляхетні» столові звуки, я запитав:

— А що буде далі?

Генерал подивився на мене здивовано.

— Все буде добре, — сказав він. — Так, інспекторе? — і він витріщився на Айвена, чекаючи пояснень.

— Який інспектор?! — я теж витріщився на Айвена, чекаючи пояснень.

— Від сьогоднішнього дня, — заговорив генерал. — Айвен — інспектор з правил поведінки в місті.

У мене віднявся язик, і вони, здається, це відчули.

— Ти теж без діла не залишишся! — генерал посміхнувся, та усмішка його була натягнутою і неохочою.

— Радій! — покінчивши з яєчнею, мало не наказав мені Айвен. — Мрія здійснилася!

— Мрія?! — перепитав я.

— Ти мріяв залишитися тут назавжди? Мріяв! І я мріяв. І тепер ми залишимось тут, — говорив він. — Ти машину водиш?

— І машину, і танк… — відповів я.

— Мій кур’єр учора загинув, — сумно похитав головою генерал, — гарний був хлопець. Будеш замість нього… Згода?!

— А що… все буде по-старому… і мені нічого не буде… за вчорашній… — у моїй голові ніяк не зістиковуватись день учорашній з днем сьогоднішнім, і те, про що говорили генерал і Айвен, здавалось маячнею божевільного.

— Забудь про те, що було вчора! — наполегливо порадив генерал. — Якщо тебе не вбили, значить, ти не винний ні в чому! Сьогодні — новий день. Уяви, що ти тільки-но приїхав у місто й тобі запропонували в ньому залишитися. Уявив?

І я уявив собі цю картину і кивнув генералу.

— Тепер я тебе запитую: ти згоден залишитися? — продовжив він.

— Так, — сказав я.

— От і добре, — полегшено видихнув генерал.

— А де я житиму?

— Поки там же, в готелі, але без мене, — відповів Айвен. — Чаю вип’єш?

— Так.

— А про хлопців ми не забудемо! — задумливо схиливши голову набік, сказав Казмо. — То були справжні герої, і вони загинули за праве діло… Це доля.

— А в місті все буде так, як і раніше? — знову запитав я, все ще не вірячи, що це можливо.

— Так. Сам побачиш, — генерал допив молоко і встав із-за столу.

— А де Фелікс?! — запитав я, раптом зауваживши його відсутність. Усе-таки незвичайно було бачити генерала, який сам себе обслуговує за трапезою.

— Спить, — сказав Казмо. — Він до третьої години ночі на яхті катався. Тепер відпочиває. Та сідай ти за стіл, тобі ж не наказували стояти!

Я знайшов очима табуретку в правому куті кухні і, поставивши її до стола, присів.

Чай пили мовчки. З таких самих глиняних чашок. Брудний фарфор купчився в центрі столика.

Кожен дивився у свою чашку, не підводячи очей. Може, й генерал, і Айвен лише тепер розуміли свою провину?! Я ж бо увесь час її відчував, та після цієї розмови здавалось мені, що їхня провина була більша за мою.

Чай не був дуже гарячим, але ми так довго пили його і такими маленькими ковточками, ніби боялися обпекти горло.

Збігло, мабуть, півгодини, перш ніж ми підвелися з-за столу.

— Об одинадцятій тобі треба бути у гаражі, — твердо, по-командирськи, сказав мені Казмо. — Приймеш джип, подивишся, чи все гаразд із мотором. Знаєш, де гараж?

Я заперечливо мотнув головою.

— Як тепер називається ця вулиця? — генерал обернувся до Айвена.

— Вацлава Вишневського, — відповів новий інспектор з правил поведінки.

— Вулиця Вацлава?! — перепитав я.

— Так, — підтвердив Айвен. — Вночі, коли засідав штаб переможців, вони хотіли перейменувати всі вулиці міста тільки в пам’ять про своїх загиблих… Ми з генералом заявили, що Вацлав загинув, намагаючись зупинити революцію, і одну вулицю відвоювали.

— Щоправда, паршива вулиця, — незадоволено буркнув генерал. — Куца…

— Так, — зітхнув Айвен. — Там лише три будинки й гараж. Та зате її дуже легко знайти — якраз навпроти кафе, де ми снідаємо…

— Дозвольте йти?! — запитав я в генерала, розуміючи, що віднині я — його підлеглий.

— Іди! — сказав генерал.

Я розвернувся й пішов до дверей.

— Стій! — скомандував за моєю спиною Казмо.

Я зупинився.

— Якщо побачиш у місті військових — не лякайся! Вони підпорядковані інспектору, — казав мені у спину генерал. — Тепер у місті постійно перебуватиме патрульна рота… Зараз це американці. Гарні хлопці. Тепер можеш йти.

Я спустився дерев’яними сходами. Вийшов з дому. Перейшов через місток.

І, не озираючись, ішов далі, в місто, яке ще вчора вранці я так любив.

Стежка вливалася в «неакуратну» алею. Алея впадала в низькорослу вулицю. А вулиця прямувала до моря.

Було ще досить рано. Восьма ранку, десь так.

Я легко знайшов вулицю Вацлава, проминув її за півтори хвилини. Повернувся і заглянув у кафе.

Морально я вже був цілком готовий до вівсянки та ріденького чаю, проте, на мій подив, мені подали «дореволюційний» сніданок.

Рибні палички з французькою гірчицею, апельсиновий сік, тост із червоним чедером і добру міцну каву.

За сусіднім столиком їли двоє хлопців, одягнуті в спортивні костюми. Їхні обличчя були мені незнайомі. Обидва їли жадібно, не користуючись ножем. Вони розламували рибні палички виделками і, зануривши в гірчицю, відправляли їх у рот. І ковтали, навіть як слід не прожувавши.

Це був їхній перший сніданок у місті миру.

Я це досить легко визначив: за апельсиновим соком. Вони випили його за хвилину й тепер давилися рибними паличками, соромлячись, чи ще не знаючи, що вони мають право попросити ще соку. А офіціантка, перебуваючи у стані ліричної задуми, не помічала, що їхні склянки порожні.

Один із хлопців на правій руці мав тільки два пальці: вказівний і великий.

Поївши, я вийшов надвір.

Місто вже нагрівалося промінням вранішнього сонця.

Місто було чисте і охайне, і свіже, як щойно спечений торт. Навіть дерева здавалися ретельно причесаними і підстриженими.

Місто залишалося таким самим, яким воно було позавчора, і, напевно, десять і двадцять років тому.

Це моє життя знову змінилося. Знову я полетів під укіс, неповні двадцять днів побувши вільною людиною. Втішало мене лише те, що мої нові обов’язки виключали участь у бойових діях.

Та однаково, був я, здається, ще не готовий, якщо не сказати — зовсім не готовий, до виконання нових обов’язків. І моє покірливе «так», сказане генералу, було всього лише зворотнім відображенням мого внутрішнього «ні». Я просто перебував у тому дивному стані, коли смерть, по-дружньому потиснувши мені руку, раптом щезла, відклавши наше з нею побачення на пізніший час. Вона немов злякалася когось, і тепер я почувався заборгованим перед цим інкогніто. Я хотів дякувати, але не знав, кому. І хоча здоровий глузд підказував, що над усіма нами висить дамоклів меч випадку, і що живий я залишився цілком випадково, мені в це не дуже-то вірилось. З одного боку, я сам зробив усе, щоби вижити: кинув гвинтівку, крадькома пробирався міськими стежками, ховався в погребі. Та це було вчора. А скільки сотень днів я відстрілювався, наступав і відступав, не знаючи, за що і з ким воюють люди, які поставили мене в лави! І щоразу кулі не чіпали мене. Вони проносилися мимо, і падали на землю ті, хто наступав зі мною, а я залишався.

Несподівано роздався лункий хор кроків — знайомий звук, відбиваний сотнею пар похідних черевиків об кругляки бруківки.

Я занервував. Не хотілося зустрічатися з тими, проти кого ми вчора воювали. Я швидко звернув на сусідню вуличку, що бігла до набережної, і рушив у бік свого улюбленого кафе.

Перше, що мене вразило, це нова яскрава вивіска над входом: «В ІРИНИ». Сторопівши, я завмер на місці.

Невже, попри все, вона стала власницею цього кафе?! Так же й Вацлав кілька днів тому казав мені: «зустрінемося в Ірини»?! Дивно, революція придушена, а її цілі досягнуті? Айвен заварив усю цю кашу, щоб залишитися в місті назавжди, і залишився. І я залишився, щоправда, в іншій якості. Ірина мріяла стати власницею кафе, і, схоже стала?! Я нічого не розумів. Здається, була розіграна якась дивовижно складна шахова комбінація, в результаті якої, після принесення в жертву кількадесяти пішаків, переможцями було проголошено обидві сторони. Якусь роль у цій грі, очевидно, зіграв і я, та, бувши пішаком, я не знав наперед своїх ходів, а коли ходив, то думав, що ходжу самостійно і лише туди, куди вважаю за потрібне.

Я роздивився кафе. Бракувало скляної стіни, яка завжди дивувала мене своєю прозорістю. Але усередині все було по-старому. І навіть столики стояли саме там, де й перше.

Я зайшов через відсутню стіну і сів на своє звичне місце лицем до вулиці.

У цьому кафе завжди була якась особлива, розслаблююча атмосфера. Так затишно я більш ніде не почувався. Для мене це місце означало те саме, що для віруючої людини — храм. Тут я завжди був відкритим для сповіді і ладен був слухати сповіді інших. Тут, легко пурхаючи поміж столиків і не шкодуючи усмішок, мешкала моя «балерина».

Але цього ранку в кафе було порожньо і тихо.

Я сидів, впершись ліктями в поверхню стола і опустивши обличчя на долоні. Я згадував минулі дні.

Рипнули двері — хтось зайшов у кафе. Кроки затихли в іншому куті, там, де раніше дуже любив сидіти попередній інспектор з правил поведінки.

Не підіймаючи голови, я покосив оком і побачив двох солдатів. Вони вже сиділи за столом, про щось неголосно розмовляючи.

Всередині кафе раптом щось дзенькнуло, і за ледь чутним клацанням високих каблуків я впізнав її раніше, ніж вона з’явилася. Спочатку вона підійшла до солдатів. Потім до мене.

— Міцнішої кави, — попросив я.

«Балерина» здивовано дивилась мені в обличчя. її ротик був відкритий, наче вона хотіла запитати про щось.

— Ти тут?! — нарешті пошепки видихнула вона.

Я мовчки кивнув.

— Щойно привезли свіжі тістечка… Будеш? Дуже гарний «наполеон».

Я мовчки кивнув.

— Зараз… — прошепотіла вона й пішла.

Хвилини через дві вона присіла поряд.

— Вітаю! — промовив я, підносячи до рота горнятко кави.

— Ти вже знаєш?! — Ірина знову була здивована. — Звідки?

— «У Ірини», — сказав я, показуючи рукою в бік дверей. — То що, не важко бути господинею?

Вона махнула рукою.

— Ніяка я не господиня. Це тільки нова вивіска! Я думала, ти про інше…

— Про що? — запитав я.

— Він був тут, — сказала Ірина. — Залишив листа.

— Він?! — перепитав я не здивовано. — Крістоф?!

— Так.

— Коли?

— Вчора.

— Він був серед… — я не договорив, помітивши, що Ірина опустила погляд.

Було й так ясно, що сюди він міг потрапити лише у військовій формі. Принаймні, вчора.

— Що він пише?

— Обіцяв скоро приїхати. Його рота буде патрулювати місто через три місяці…

На вулиці навпроти кафе загальмувала вантажівка. Я вловив запах вихлопних газів. На бруківку зістрибнуло троє робочих у синіх комбінезонах і стали знімати з кузова широку панель, упаковану в картон і оперезану кілька разів бляшаними смужками. Я впізнав одного з робочих — це він вранці пояснював, як дійти до готелю.

— Що ти робитимеш? — запитала Ірина.

— Їздитиму на джипі, — відповів я машинально, спостерігаючи, як робочі розпаковували свій вантаж.

— Я не про це, — сумно промовила вона.

— А про інше я нічого не знаю, — монотонно проговорив я. — Житиму, напевно…

Коли робочі зняли весь картон, я побачив, що привезли вони нову скляну стіну. Вони приставили її до отвору. Двоє тримали стінку зовні, третій, мій знайомий, зайшов усередину. Користуючись ручками-присоска-ми, вони встановили її в гумові пази, пововтузилися ще хвилини три, підрівнюючи й укріплюючи її. Роботяга, що працював усередині кафе, вийшов на вулицю і, кинувши задоволений погляд на щойно поставлену стіну, помітив мене. Помахав мені рукою, широко всміхаючись. Щось сказав.

Я замотав головою, показуючи вказівним пальцем на своє вухо. Стіна була надто товстою, вона не пропускала звуки.

Він закивав і, ще раз махнувши рукою на прощання, заліз у кузов вантажівки.

Машина поїхала.

Я повернувся до Ірини, та її вже не було поруч.

У дальньому куті все ще теревенили солдати.

Я зачекав кілька хвилин, та Ірина більше не з’являлася. Замість неї, звісно, могла би прийти «балерина», запитати: «чи не бажаю я чого-небудь?» і за хвилину принести кави й збитих вершків. Та я вже нічого не бажав. Треба було йти, і я встав із-за столу, гучно відсунувши стілець.

Повернувшись на вулицю Вацлава, я зайшов у ворота гаража й посеред невеличкого тісного двору побачив Айвена. Він енергійно гомонів із чоловіком років на сорок, одягнутим у чорний комбінезон.

Я підійшов і став ледь збоку, не перериваючи їхньої розмови, а просто чекаючи, коли на мене звернуть увагу.

Розмова стосувалася запасних частин для двох вантажівок, і Айвен твердо обіцяв чоловікові, який виявився головним механіком гаража, що затребувані запчастини наступного дня прибудуть у місто.

Чого я не міг збагнути, так це одного: яке відношення інспектор з правил поведінки може мати до постачання гаража запчастинами.

— Ти вчасно! — бадьоро повідомив мені Айвен, дивлячись на свій годинник. — Познайомся, це Георгій, він тут головний.

Мне Айвен відрекомендував цьому чоловікові в простіших висловах:

— А це наш новий кур’єр! — сказав він і дружньо поплескав мене по плечу.

Через хвилин п’ять я вже тримав у руці ключі запалювання від джипа і слухав настанови головного механіка.

— Швидкість по місту — сорок миль на годину, — інструктував мене Георгій. — За містом — скільки хочеш. У своїх справах можеш їздити, якщо немає інших доручень. Далі сімдесяти миль від міста не від’їжджати — там військові пости і можуть бути неприємності. Жодних документів при собі не мати. За межами міста попутників не брати і, тим більше, в місто нікого не підвозити. Заправлятимешся у військових на східній трасі. Там же забиратимеш пошту для міста. Решта по ходу справи. А поки що можеш покататися, звикнути до машини. Ввечері поставиш джип у дворі. Брама завжди відчинена.

Я підійшов до машини, завів мотор і виїхав з двору.

Їхав спочатку зовсім повільно — все-таки років два за кермом не сидів. На бруківці трясло неймовірно, проте почувався я за кермом упевнено і вже через хвилин десять витискав сорок миль по вузьких вуличках міста.

Машина — завжди гарна іграшка для чоловіка. Тримаючись за кермо, легко забути про все, навіть про жінку. Хоча знову я перебільшував. Про Ірину я думав щохвилини після нашої останньої розмови в кафе. Навіть слухаючи інструкції Георгія, я думав про неї. І, повертаючи з однієї вулички на іншу, я роззирався навсібіч у надії побачити її. Так кортіло побачити її придорозі, зупинити машину і запропонувати їй проїхатися. Дитячі думки, звичайно, але куди подітися від дитини, що постійно в тобі живе?! Якщо машина — іграшка, то вже той, хто нею керує, просто мусить мати щось дитяче у своїй вдачі. Інакше він не отримає жодного задоволення від цієї іграшки.

Але на вулицях міста я побачив усього лише кілька чоловік — з нових відпочиваючих. Помітивши джип, вони так жваво стрибнули вбік, мало не притислися до стіни дому, виструнчившись, мов за командою. Видно було, що прибули вони з дуже дисциплінованої армії.

Покатавшись у своє задоволення майже всіма міськими вуличками, я поїхав у горішню частину міста.

Я мчав по авеню Цісаря, але однаково весь час думав про Ірину.

Було зрозуміло, що я її втратив.

Було зрозуміло й те, що її коханий герой учора бився проти мене, Вацлава, Тіберія і решти хлопців. І може, він навіть убив когось із наших. Та це не змушувало мене думати про нього з ненавистю. Вчора йшла війна, і можна було вважати цю війну чесною. Ніхто нікого не обманював.

Але засмучувала мене інша думка: не почнись учора революція — не з’явився б і Крістоф зі своїми однополчанами. А тоді би й Ірина не дізналася про те, що він усе ще живий. Та все вже сталося. Невдала революція позбавила мене моїх друзів. Позбавила вона мене й Ірини. І треба було вже забувати про неї. Спочатку треба було забути її ім’я, залишивши лише те ласкаве прізвисько, яким я нагородив її в перший день свого перебування в місті. Нехай залишиться «балериною», нехай запитує про мої бажання, і я розповідатиму їй, що мої бажання зазвичай складаються з гарної кави, збитих вершків з тертим шоколадом і родзинками та інших солодких речей. Нехай ми всміхатимемося одне одному, але посмішки наші мають бути легкі й ні до чого не зобов’язувати. І треба буде повернути їй китайську ширмочку — боюсь, вона мені вже не знадобиться.

Я виїхав на авеню Цісаря і далі, угору ним, поїхав повільніше. Я не хотів так швидко опинитися біля воріт вілли «Ксенія». Я хотів зупинитися перший раз на півдорозі до вілли, там, звідки добре видніється тераса. Я дуже хотів побачити Адель, щоби вона засмагала серед своїх чотирьох пальм. І тільки надивившись на неї, я поїхав би далі й зупинився біля брами. Може, її песик нарешті знайшовся, і якщо він там, він запевне зачує мене і загавкає, звернувши увагу своєї хазяйки на несподіваного гостя.

Попереду з-за будинкових дахів вигулькнула знайома тераса.

Я зупинив джип, став на підніжку машини, та нічого, крім пальм, не побачив.

І через цю невдалу спробу моє бажання побачити Адель ще більше посилилося, і я, залишивши машину, пройшов між будинками з лівого боку авеню і вийшов на стежку, що вела на мусульманське кладовище.

Я дерся нею вгору з такою швидкістю, ніби з дитинства займався скелелазінням. І весь цей час я дивився під ноги, не дозволяючи собі навіть оком покосити на терасу. Я пам’ятав те місце, з якого вже якось бачив Адель, і лише там я збирався зупинитися й відірвати свій погляд від стежки.

А сонце вже підбилося на середину неба, і розморена під його промінням земля слухала комашиних пісень. Підіймаючись, я раз по раз зустрічав насторожено-цікаві погляди ящірок, що грілися на каменях. Із-під ніг виплигували коники. Вітер ворушив висохлими жовтими травами.

На душі знову було спокійно. Я насолоджувався залишками своєї свободи. Я підіймався над містом, залишивши внизу машину, патрульну роту, свої нові обов’язки. І було трохи сумно, бо зникло приємне відчуття свого тісного зв’язку з цим містом, зникла боязнь загубити його чи загубитися.

Але місто було гарне, як і раніше. Воно лежало під сонцем барельєфною мозаїкою, що пестила погляд дивними південними фарбами. Воно відбивало промені своїми віконцями та морем, яке слухняно і мирно лежало біля його берегів. Воно кликало до себе, та було в цьому звабливому поклику щось дивне, щось від пустельного міражу. І, милуючись містом, я починав розуміти, що його теплота, його добра гостинність, його зачарованість — усе це створила моя уява. Всі ці людські якості приписані місту моєю мрією про свою невідому, не вибрану досі батьківщину, батьківщину, яка в реальному світі просто не існує, якщо це тільки не який-небудь безлюдний острів, який чекає мене. Але що мені може запропонувати острів? Цілковиту свободу? Спокій? Абсолютну самоту?

Стежка пірнула ліворуч, потім праворуч, забралася на кам’яний майданчик — маленький, не більший, ніж квадратний метр. І тут я зупинився. Розігнув спину й обернувся до розкинутого внизу особняка.

На його терасі за пластмасовим столиком спиною до міста сидів чоловік у шортах, пив каву й щось писав.

Мені стало холодно. Холод прийшов звідкись зсередини.

Я дивився на цього чоловіка і намагався ні про що не думати.

А холод уже опускався в ноги, неначе замість крові моїми судинами лився витягнутий з холодильника апельсиновий сік.

І разом з цим холодом до мене приходила свіжість. Я відчув, яким легким стало моє дихання. І думки мої залунали ясніше, і виник у них незнайомий мені раніше порядок.

А почуття, вони покинули мене. Вірніше сказати: вони пішли у пам’ять, ставши часткою минулого. Я, звичайно, пам’ятав. Пам’ятав і Ірину, і Адель. Пам’ятав ту радість, яку доставляли мені думки і мрії, пов’язані з ними. Пам’ятав створену мною самим таємничість Аделі, цю гру в таємничість, розгадку якої я розтягував на якомога довше. Втім, ця таємниця залишилась нерозгаданою й донині. Якщо людина хоче насолоджуватися таємницею, їй не треба намагатися розкрити її. Розчарування неминуче. Я уник його й був з цього радий.

— Ну як машина?! — запитав мене Георгій, коли я повернувся у гараж.

— Гарна, — відповів я.

— Зараз можеш бути вільним, а вранці о десятій годині поїдеш по пошту. Я тобі завтра все поясню!

Вийшовши з воріт гаража, я пройшов повз «обіднє» кафе, навіть не зупинившись — не було апетиту.

Збочив на вулицю, що вела до готелю, й поплівся нею вгору під нещадно палючим сонцем. Охолоджуюча свіжість, яку я відчував півгодини тому, змінилася на втому. Хотілося замкнутися у своїй кімнаті й лежати, дивлячись у стелю, але навіть це бажання неможливо було виконати повністю: двері в номерах замків не мали.

У холі готелю сиділи кілька хлопців у спортивних костюмах, таких самих казенних, як і той, що був на мені. Вони сиділи у кріслах, а поряд на підлозі лежали сумки з речами і одна валіза, якій на вигляд було років сорок: вона була вщерть обклеєна перебивними картинками — дівочими мармизками, прикрашеними старомодними зачісками. Новачки чекали розселення. Не дай Боже, подумав я, щоб мені когось із них підселили!

Піднявся у номер. Розчинив вікно і ліг на ліжко.

Стеля була добре поштукатурена — жодної тріщинки, жодної брудної крапки. Її стерильність починала дратувати мене, і я повернувся на бік.

Треба було заспокоїтись, уявити собі що-небудь добре з недавнього вільного життя, та перед очима — хоч заплющуй їх, хоч ні — за червоним пластмасовим столиком спиною до мене сидів чоловік у шортах і щось писав.

Я намагався думати про що-небудь інше, аж раптом зрозумів, що я не думаю про нього, він просто застряг у моїй зоровій пам’яті, як інколи на кіноекрані застигають які-не-будь кадри, і їх смикає то вгору, то вниз, поки не порветься плівка і хвостик її не мигне, залишивши екран білим. Я міг думати про що завгодно, та цей чоловік однаково сидів до мене спиною й щось писав. Хоча б побачити його обличчя! Подивитися, що він там пише?!

Знову зі мною було щось не гаразд. Зародившись усередині, збудження зростало, наче я щойно випив п’ять горнят міцної кави. Я крутився з одного боку на інший, пробував лежати на животі — думав, що занурившись у подушку, зможу заспокоїтися, ба навіть задрімати. Та відразу ж нова хвиля роздратування підкочувала до горла, і вже на кінчику язика відчував я реальну гіркоту, а разом з нею охоплювала мене й інша гіркота, наближена до відчаю, гіркота від утрати друзів, від того, що й сам я вже був, здається, остаточно втрачений, гіркота від того, що й свобода моя, і любов, а якщо вже навіть і не любов, то вже дійсно — щира закоханість, виявилися такі короткочасні й ненадійні. Все минуло, лишилося за календарною рискою вчорашнього дня. І тільки я, залишивши все це в минулому, дивом перекочував у день сьогоднішній, уникнувши кулі. Банальна думка зразу ж запитала мене: а чи не краще було по-геройськи загинути, чи навіть не по-геройськи, а просто «по-людськи»? Стати невинною жертвою й лежати на чиїй-небудь совісті червоною плямою до кінця його днів?! І дивно, що не обурився я від цієї думки, не вимовив внутрішньо: «дурниці»! А знову повернувся, ліг на спину, покосився на вікно, в очікуванні вечора. Та надворі було світло і сонячно.

А він усе сидів за цим червоним столом і писав щось. Я бачив, як рука його плавно пересувалася від початку рядка до його кінця, а потім на початок нового рядка. Хто він такий? Письменник? Можливо… Скільки письменників творили під південним сонцем, насолоджуючись горами, морським бризом, засмаглими красунями. Може, й це один з них? Новий Хемінгуей? Чехов?..

Я вже відчував дрож від накопиченого в мені роздратування. Сів на ліжку, знову ліг, знову втупився у стелю. А вечір ніяк не наставав.

Я чомусь був твердо переконаний, що низькі зірки на нічному небі подіють на мене заспокійливо. Напевно, тому, що мав звичку легко засинати в будь-якій темноті, навіть якщо це було о третій годині дня і вікна були добре зашторені.

Та все ще було сонячно, і світло це різало очі.

Я знову занурив обличчя у подушку.

Я хотів спати, але моє тіло було настільки наелектризоване нервовою енергією, що візьми-но я в руку звичайну лампочку, вона б напевне загорілася.

Я вже не шкодував про свою поїздку на авеню Цісаря і, звісно, про подальше видирання нагору стежкою. У своєму сьогоднішньому стані я був сам винен.

А він потягнув із купки паперу ще один аркуш, відклавши списану сторінку в тоненький стосик ліворуч від себе. І знову писав, трохи нахилившись уперед, трохи нависаючи над папером. І раптом у кімнаті, двері й вікна якої виходили на терасу, запалили світло, й відразу стало жовтіше. Лише жовте світло залило терасу, і небо над нею стало гарніше, глибше та нижче.

Я лежав і вже не намагався забрати цю картину від моїх очей. Я був стомлений і безпорадний: мій жахливий стан перемагав мене. Але я все-таки лежав, зануривши обличчя в подушку і зціпивши зуби, мовчки спостерігав за спиною чоловіка, що пише.

Здається, це тривало вічність. Але наприкінці цієї вічності я розслабився й відчув, що наближається сон. Нерви ніби заспокоїлись, і я терпляче чекав тепла, яке зв’яже моє тіло і мою свідомість в один вузол. Але тепло не приходило. Тривав стан очікування тепла. Було воно, без сумніву, приємніше за попередній стан.

Та він усе ще писав і купка паперу ліворуч від нього росла, тоді як друга купка, та, що була праворуч, меншала.

Уперше в своєму житті я відчував наближення божевілля. Вперше я не міг нічого собі наказати, і, природно, нічого не міг робити. Я тільки лежав і чекав. І те, чого я дочекався, мене ще більше пригнітило.

Я не орієнтувався в часі й помітив тільки, що в чоловіка, який сидів до мене спиною, в цю мить закінчилися в ручці чорнило, і він, уставши з-за червоного стола, пішов з тераси.

Він пішов, а я почув раптом знизу, з вулиці цього міста, якийсь до болю знайомий звук. Навіть не один звук, а ціле зібрання звуків, яке створює немов атмосферу місця. Основним звуком у цьому зібранні було марширування кількох десятків пар похідних черевиків. Та решта складових наповнили мене спочатку панікою, а потім просто жахом.

Це була пісня. Якщо бути точнішим — похідний марш. Ця пісні мала вже багато років, народилася вона у 1967 році, і відтоді я її ненавидів, і коли я думав про неї, то також ненавидів і себе. Бо це була моя перша і єдина пісня. Бо вона так сподобалася моїм братам по зброї, що вони співали її щоразу, коли були у строю.

Я пам’ятав дуже добре свою невдалу спробу написати слова і музику гімну. Це була мука, і якби не російська дитяча пісенька, мені б не уникнути сорому. На відміну від гімну, цю пісню я написав за півгодини, і мені не довелося думати над нею жодної зайвої хвилини. Слова самі просилися на папір, ритм був відомий, мелодія сама народилася з інтонацій, з якими я читав сам собі цю пісню вперше, відразу після її написання.

І от тепер, скільки років по тому, вона лунала тут, під вікном мого номера. Патрульна рота — тепер я вже знав, що це були американці — крокувала на вечерю.

А пісня звала до бою, зривала з плеча карабін, попереджала про низькорослих стрілків, які ховалися у рисових чеках.

Холодний піт залив чоло і я витер його об наволочку подушки.

А рота волала так, ніби марширувала на місці.

І деякі слова в пісні вже звучали по-іншому, напевно, були кимось змінені. Напевно, кожна рота співає цю пісню по-своєму.

Я молив Бога, аби прийшла тиша. І вона прийшла за кілька хвилин, та в моїх вухах ця пісня лунала до ранку. Я так і не заснув, перебуваючи у якомусь напівнепритомному стані. Іноді мені здавалося, що губи мої нашіптують слова з цієї пісні.

Ранок я зустрів з полегшенням і головним болем. Заледве підвівся з ліжка.

Вмиваючись, подивився у дзеркало, і мені стало себе шкода. Таким я, здається, ще ніколи не був.

Їсти не хотілося. Нічого не хотілося, але треба було йти у гараж і їхати кудись по пошту.

Хитаючись, я вийшов на вулицю. Сподівався, що свіже ранкове повітря збадьорить мене.

У гаражі мене чекав Георгій.

Ми привіталися.

— Ось тобі карта дороги. Приїдеш сюди, в цю точку, там військове містечко. Скажеш їм, що по пошту для Джалти. Це як пароль, а потім привезеш пошту сюди. Якщо будуть посилки, то розвезеш за адресами, а листи віддаси мені. Запитання є?

— Ні… — втомлено промовив я, взяв з рук Георгія планшет із картою і поплентався до джипа.

Дорога до військового містечка виявилася закороткою. Практично там, де кінчалося місто, у двох милях від останнього ліхтарного стовпа на набережній, починалося військове містечко. Довгі одноповерхові бараки стояли торцевими стінами до моря, трішки глибше за ними знаходилося кілька збірних складських будівель, і найвигіднішу позицію з військової точки зору займав невеличкий будиночок штабу: задньою стіною він сполучався зі схилом гори. Туди я й під’їхав.

За дверима мене зустрів вартовий.

— По пошту для Джалти, — оголосив я йому, випереджуючи всі можливі запитання. Вартовий кивнув і показав мені лінивим жестом руки на другі двері праворуч.

За ними, в досить малій кімнаті, на полицях, що йшли в кілька рядів по всіх трьох стінах, були розкладені посилки, бандеролі, запечатані сургучем цінні пакети і звичайні полотняні мішки.

За маленьким столиком сидів солдат — його ніби навмисно підібрали для цього приміщення: він теж був напрочуд малого зросту.

— Джалта?! — перепитав він мене, підводячись з-за столика.

Підставивши стрем’янку до правої стіни, він видерся на драбинку, підкликав мене й навантажив на мої підставлені руки три посилки і запечатаний мішок з листами.

Посилки я кинув на заднє сидіння й одразу ж подивився, кому вони призначалися. Як і слід було чекати, всі три були послані Айвенові. Поряд із кирилицею та сама адреса була написана латинськими літерами. Адресу це місце мало дивну: ЗАКРИТА НЕЗАЛЕЖНА ТЕРИТОРІЯ, ПД-0991, авеню Цісаря ІІ, АЙВЕНУ ГРЕМИЦЬКОМУ.

Знову авеню Цісаря. Добре, що це десь на початку вулиці. Принаймні, звідти я не побачу тераси.

Дорога від військового містечка до набережної була залита асфальтом. Машина котилася по ній м’яко. Асфальт ще не встиг розплавитися під променями сонця.

А в моїй голові усе ще стояв шум, легке гудіння через безсонну ніч. Ось зараз я би зміг заснути без проблем, якби не служба. Але треба було їхати на авеню Цісаря — цікаво, що там робить Айвен? — потім повертатися в гараж і питати, чи є інші завдання…

Колеса джипа знову застрибали бруківкою вузеньких вуличок, і я поміняв швидкість. Тепер машина їхала повільно, зате не так трусило.

Виїхав на авеню й зупинився біля одинадцятого номера. Цей номер на овальній табличці був прибитий до воріт заввишки в півтора людських зрости. Я знайшов поглядом дзвінок, натиснув на його кнопку.

Тут було тихо.

Чекаючи, поки хто-небудь підійде до воріт з іншого боку, побоюючись, повільно повернув голову й покосив поглядом у бік тераси.

І полегшено зітхнув — звідси її не було видно.

Напруження тривало, можливо, з хвилину й одразу ж відпустило мене, залишивши у владі легкого головного болю.

Ще раз натиснув на кнопку дзвінка.

Зачув грубі лункі кроки — до воріт підходив чоловік.

— О! — зрадів Айвен, відчинивши хвіртку й побачивши мене. — А ти як мене знайшов?!

— За адресою на посилках… — відповів я.

— А, посилки… Ну давай, тягни їх сюди! — і він пішов доріжкою до великого будинку, що виднівся у глибині двору, прикрашений башточкою, що на кілька метрів височіла над даховим коником.

Я взяв із заднього сидіння посилки і зайшов у хвіртку.

Айвен відчинив двері й пропустив мене в дім.

— Зараз ліворуч! — казав він мені у спину.

Я зайшов у простору кімнату і зупинився.

— Поклади їх у кут і підемо бахнемо вина! — запропонував Айвен.

Я опустив посилки на підлогу.

— Хоча ти ж на службі, — раптом пригадав мій колишній сусід. — Ну давай вип’ємо чаю! Ходімо!

Ми піднялися на другий поверх, пройшли тісним — двом зустрічним не розійтися — коридором і знову подерлися угору вузькими гвинтовими сходами.

Мені вже здавалося, що ці гвинтові сходи ніколи не закінчаться. Навіть моя голова запаморочилася від спірального обертання.

— Ну ось! — вимовив раптом Айвен, котрий підіймався попереду мене. — Тепер можна й за стіл сісти.

Здолавши останні сходинки, я опинився в зовсім круглій кімнаті, посеред якої, як і має бути, стояв круглий стіл. На стіні, а в цій кімнаті завдяки відсутності кутів була лише одна стіна, висіло кілька фотографій чоловіка поважного віку з розкішними сивими вусами, ледь піднятим угору орлиним носом і само-впевненим поглядом.

— Сідай до столу, я зараз самовар поставлю! — сказав Айвен.

Я обернувся й побачив, що він справді ввімкнув електричний самовар.

— Тут у мене «російська кімната», — вів далі Айвен. — Вечорами я тут п’ю чай і слухаю радіо… Ти, до речі, якої національності?

Я понизав плечима, присідаючи до столу.

— Єврей?! — запитав Айвен.

Ніколи б не подумав, що знизування плечима може означати національність.

— Ні, — промовив я, вважаючи, що якщо я ще раз знизаю плечима, це може завести Айвена в цілковиту оману.

— Ну, а батьки в тебе хто?! — продовжував він, додаючи в самовар води з великого глека.

— Батько — поляк, мати — палестинка…

— А! — кивнув сам собі Айвен. — Значить, — напівслов’янин!

— Ні, — не погодився я, — радше на три чверті слов’янин…

— Чому?! — відверто здивувався інспектор з правил поведінки.

— Тому, що мій батько довго жив і помер у Сибіру, — відповів я.

— А-а, — знову кивнув Айвен, присідаючи на стілець поруч зі мною, — значить, ти маєш і російське коріння…

Я всміхнувся.

— У мене тут краснодарський чай, — похвалився Айвен. — Ти коли-небудь куштував?

— Ні, — зізнався я.

Айвен підвівся, підійшов до тумбочки, на якій стояв самовар, висунув верхню шухляду і витяг звідти квадратну пачечку чаю. Висипав, мабуть, півпачки у нікельований чайник для заварювання. Потім поставив на стіл цукорницю і дві великі чашки.

— Вже закипає! — промовив він заспокійливим тоном. — А звідси гарний вид на околиці. Поглянь!

Я підійшов до одного з чотирьох маленьких віконець цієї кімнати. І побачив поряд унизу край даху будинку і нижню частину авеню Цісаря та дахи будиночків, які спускалися до моря.

— Цей дім збудував собі один австрійський архітектор, — казав Айвен. — Думав зустріти тут старість… А в цій вежі він мав читальну кімнату. Шкода, що я не люблю читати, а то б теж сидів тут вечорами й читав що-небудь.

— Так ти вже тут господар?! — дійшло раптом до мене.

— Так! — спокійно відповів Айвен.

Закипів самовар, і новий господар цього дому поквапився до тумбочки.

Я відійшов до іншого вікна й побачив знайоме передгір’я, і кам’яний майданчик, з якого я дивився на… я відвів погляд від цього каменя і тепер роздивлявся смугу берега, яка відходила в далину, лінію, по якій проходив вододіл жовтого піску й синьої води. Звідси все виглядало казково. Ідилія без прикмет нинішнього часу. А там же далі, за лисим пагорбом, укритим вигорілою травою, стоять бараки військового містечка…

Ступивши крок назад, я звернув увагу на велику фотографію в позолоченій рамці. На пожовклому знімку стояла група молодих людей. Обличчя з минулого ніяково усміхалися. Зверху, над їхніми головами, акуратними графічними літерами було виведено «БАУХАУС».

— Ти не знаєш, що таке «БАУХАУС»? — запитав я, впізнавши в одному з молодих хлопців на старому знімку колишнього власника цього дому.

— Ні, — відповів Айвен. — Хаус — це по-англійськи «будинок». Напевно, якийсь дім… Чай налитий!

Я повернувся до столу.

— Тобі скільки цукру? — запитував Айвен.

— Я без.

Він гмукнув і висипав у свою чашку три чайні ложки іскристого піску.

— Я так стомився вчора… — зітхнув він, підносячи чашку до рота і хукаючи на гарячий чай. — Довелося всі правила переписувати…

— Навіщо?

— Вставляти всюди цю патрульну роту. тепер усюди: «це правило не стосується солдатів з патрульної роти та генерала Казмо». Генерал такий незадоволений… Виходить, що ці солдати важливіші за нього…

«Бідний генерал», — подумав я, дивлячись у віконце навпроти. До віконця було метри два з половиною, і, природно, нічого, крім непевних обрисів дахів, стріл кипарисів і гори, що пнулася вгору, я побачити не міг. Та в цій картинці — а пейзаж за вікном дуже нагадував акварель у рамці під склом — світилася червона цятка. Вона була ледве помітна, та мені цього було досить, щоби знову згадати жах учорашнього вечора і подальшої після нього ночі. Я відсунув свій стілець убік, і вийшло, ніби я відсунувся від Айвена.

Він поглянув на мене здивовано.

— Спека… — промовив я.

— Так, — погодився Айвен і відпив ще чаю.

Я заспокоївся трохи. Віконце залишилося ліворуч від мене. Аж тут щось примусило мене примружитися і я знову відчув зростаюче всередині мене роздратування. Мені можуть не повірити, але я справді в цю мить зустрівся поглядом із фотопортретом колишнього власника будинку, що висів на стіні навпроти. І я не витримав його погляду, хоч і намагався.

— Найбільш мені не подобається, — казав Айвен, — те, що наступна патрульна рота прибуде сюди з Росії…

— Ти цьому не радий?! — не повертаючись до Айвена, запитав я. — Це ж твої земляки… Може, зустрінеш друзів…

— Коли навколо забагато росіян — я втрачаю себе, — сказав він. — Знаєш, чому мені в Африці подобалось?! Бо я один був білий, а весь загін — чорний. Нас розтасували як карти — кожному місцевому загону по одному воїнові-інтернаціоналісту. Уявляєш, ти один такий, а решта всі — інші і схожі один на одного… І тут ще нічого, терпимо: я один — росіянин, а решта — іноземці чи такі, як ти… А якщо сюди приїдуть ще сто росіян, — і Айвен затулив обличчя долонями.

— Нічого, — я спробував його розрадити. — Приїдуть і поїдуть через місяць.

— Ти нас не знаєш! — Айвен похитав головою. — Я ж теж приїхав тільки на місяць і не поїхав звідси… Ти б поїхав на свою батьківщину, знаючи, що там розруха, нудьга й іржаві трамваї, і лаються всі на кожному кроці?!

— Я не маю батьківщини, — нагадав я новому власнику дому.

— Значить, тобі легше, — прийшов до висновку Айвен.

Ось у цьому я погоджувався з ним.

Допивши чай, я вибачився і пояснив, що мене чекають у гаражі.

— Заходь, адресу тепер знаєш! — сказав на прощання Айвен.

Настрій його був похмурим, та, провівши мене до хвіртки у брамі, він усе-таки всміхнувся по-дружньому.

Розвернувши джип, я поїхав у гараж. Бензину було майже на нулі, і я вже уявляв собі як сам-один пхаю безпорадну машину по брукованій мостовій.

І раптом над містом знову залунало знайоме збіговисько звуків, іменоване маршовою піснею. І здалося мені, що долинає ця пісня звідкись зверху, з неба. Напевно, я чув відголос, що підхопив цю пісню і тепер бумерангом повертав її в місто.

Я повернув на вуличку, що вела до «обіднього» кафе, й побачив попереду крокуючу на місці роту.

Вони вже не співали. Вони дружньо марширували, всміхаючись і очікуючи своєї черги просочитися у вузькі двері, з яких вливалися у вуличне повітря солодко-пряні пахощі.

Я відчув дрож у колінах і ледве стримався, щоби не натиснути педаль газу і не в’їхати на всій швидкості в цю крокуючу голодну юрму.

І зрозумів, що сам я теж голодний. Голодний до злості. Це було зрозуміло, адже я не їв майже добу.

Зупинивши машину і зачекавши, поки всі вояки просочилися всередину, я й собі зайшов у кафе.

І побачив, що всі столики вже зайняті. І всі відвідувачі одягнуті у форму кольору хакі.

Я розгубився.

До мене підійшла молоденька офіціантка, вся в білому, як ангел.

— Зараз спецобслуговування, — сказала вона. — Приходьте через годину.

Я проковтнув цю новину майже спокійно. Коли тебе облили водою з ніг до голови, ще одне відро не робить різниці.

Я вийшов, сів у джип і, повернувши на вулицю Вацлава, в’їхав у двір гаража.

Мішок з листами відніс до офісу головного механіка. Поклав йому на стіл. Повернувся до машини. Георгія в гаражі не було, і я вирішив ризикнути й поїхати на східну трасу заправитися.

Розгорнув планшет і знайшов на карті бензоколонку. До неї було не більше чотирьох миль. Я завів мотор і виїхав на вулицю.

Уперше за останні три дні я відчув, що удача не покинула мене остаточно, коли я зупинив машину біля військової пересувної заправної станції і зрозумів, що саме в цю мить у циліндрах двигуна згоріла остання крапля бензину.

Я вийшов, узяв у руки заправний пістолет і встромив його в отвір бака.

— Гей, ти! Зараз же вийми! — Закричав мені по-англійськи один із двох солдатів, котрі чи то служили, чи то засмагали тут, просто на станції. — Це ж публічне місце!

Обидва розсміялися.

Я удав, що не розумію англійської.

— Джиммі, ти коли-небудь бачив такий акт? — сміючись, викрикнув інший.

Бензин лився, але напір не був сильним, і доводилось терпляче чекати, поки всі шістдесят літрів заповнять бак. Доводилося слухати пражні дурнуваті дотепи, якими звеселяли одне одного ці двоє нероб.

— Томе, я присягаюся, що цей хлопець от-от кінчить! Диви, як він тримає пістолет! — знову волав бевзень на ім’я Джиммі.

— Та швидше бензин закінчиться, ніж він кінчить! У нього не машина, а бездонна бочка! — кривлявся тепер другий вояк. — Гей ти, кінчай! Годі! Витягуй цю штуку!

Останні слова були звернені саме до мене, та я продовжував грати іноземця. А бевзень на ім’я Джиммі реготав, верещав як порося, смикався і закидав від сміху голову.

Нарешті бак наповнився. Я вставив пістолет на місце і, сівши у машину, рвонув з цієї заправної станції так, що джип правими колесами занесло в пісок, і позаду мене заклубочилася хмара пилу.

У місто я влетів зі швидкістю шістдесят миль на годину і, повертаючи на іншу вулицю, мало не зніс ліхтарного стовпа. Різко з а гальмував, вийшов з машини й побачив широку подряпину на лівих задніх дверях. І з-під здертої блакитної фарби проступив захисний зелений колір. Думками я розумів, що цього разу все минулося щасливо, але руки тремтіли.

Заспокоївшись трохи, знову завів мотор і зі швидкістю пішохода доїхав до гаража.

Вийшов із джипа й думав піти нарешті пообідати, аж тут мене гукнув Георгій.

— Де ти їздиш?! — невдоволеним голосом питав він.

— Заправлявся! — відповів я, намагаючись бути якомога підлеглішим.

— Тебе генерал від ранку шукає! Терміново їдь до нього! Знаєш, куди?!

— Так точно, — відповів я.

— Давай! — викрикнув головний механік і поквапливою ходою рушив до свого офісу.

Робити було нічого. Я знову ходив під наказом. Накажуть стояти — стану, накажуть їхати — поїду.

Знову загарчав двигун джипа. Я відкинувся на спинку сидіння, міцно стиснувши руками кермо, наче від того щось залежало.

Повільно виїхав на вулицю Вацлава. Повільно проїхав повз кафе, в якому ніяк не міг пообідати, і повільно поїхав далі, на вулицю, котра вливалася в «неакуратну» алею.

А всередині знову щось клекотіло. І з ненавистю я думав про тих двох бовдурів на бензоколонці, і про «російську кімнату», яку Айвен облаштував у башточці будинку, який належав невідь-куди зниклому архітектору, і про вулицю Вацлава, яка увічнила «подвиг», що його Вацлав не здійснював. І я, здається, починав розуміти, що мене так бісить. Я прозрівав через цей біль, через безсоння і злість. Я відчував і бачив, як на моїх очах місто миру перетворюється у звичайне військове містечко, як воно наповнюється кольором хакі, як замість шуму прибою і крику чайок з усіх вулиць долинає гучний хор похідних черевиків.

Свіже повітря дихнуло в обличчя, коли я виїхав на алею, залишивши позаду міські квартали та вулички.

Суха земля, піщинки та камінчики сичали під шинами.

Я косив на правий ряд дерев, боячись пропустити початок стежки, що вела до генералової вілли.

Ні, не пропустив. Зупинився якраз біля витоку цієї стежки і, гримнувши дверцятами джипа, потупцяв нею, підганяючи себе подумки, повторюючи губами слова Георгія: «Тебе генерал від ранку шукає! Терміново їдь! Шукає від ранку!..»

Короткий погляд униз з обриву над морем — біля причалу вілли погойдується на хвилях одна яхточка. А де друга?! Знову Фелікс катається?! Бідний генерал. Фелікс знову буде стомлений, і доведеться генералові самому смажити яєчню на сніданок.

Сходинки, сходинки, сходинки… Відшліфовані, слизькі, згладжені тисячами і сотнями тисяч ніг. Скільки ж їм років, цим сходинкам? Де тут археологи? Де історики? Розкажіть мені!

А от і дивний чорний місток! Туп-туп-туп і ти на острові!

Точніше — я на острові.

Без стуку зайшов, піднявся сходами з червоного дерева.

(Зазвичай червоне дерево йде на меблі, а тут який шик — цілі сходи!)

Я вже піднявся на третій поверх і стояв на килимі, постеленому поверх каменю, коли дерево сходів рипнуло востаннє.

Спочатку визирнув на терасу, але там було порожньо.

Потім, почувши похмурий звук зрушених меблів, постукав у двері, що вели на кухню.

— Так! — гаркнув звідти знайомий голос.

Я зайшов.

Генерал справді намагався змінити інтер’єр — засовував для чогось у кут на вигляд важку кухонну тумбу.

— Я тебе від ранку шукаю! — роздратовано заговорив він, побачивши мене.

Ці слова я вже знав.

— Зараз же візьмеш у холодильнику два шматки м’яса і відвезеш… Ти знаєш, де тут ботанічний сад?

— Занедбаний?! — перепитав я.

— Так.

— Знаю.

— Значить, не звертаючи поїдеш центральною доріжкою саду, поки не впрешся у браму старого зоопарку. Там звернеш праворуч і їхатимеш, поки не побачиш в одній із великих кліток двох вовків. Кинеш їм м’ясо і повернешся сюди! Ці ідіоти їх уже три дні не годували!

— Дозвольте виконувати?! — запитав я.

— Стій ти! Йди сюди!

Я підійшов.

Генерал відчинив холодильник і витяг звідти спершу один великий кусень м’яса — фунтів п’ятнадцять — і поклав на підставлені мною руки, потім витягнув другий такий самий кусень.

— А ти чого такий зелений?! — раптом запитав він, вирячившись мені в обличчя.

— Через безсоння, — зізнався я. — Щось із нервами…

— І в тебе?! — голос генерала зазвучав лагідніше. — Зачекай хвилинку!

І Казмо, нахилившись, висунув нижню шухляду однієї з кухонних шафок і витяг звідти упаковку якихось таблеток.

— Ось! — простягнув він мені цю упаковку. — Півтаблетки — і дванадцять годин сну гарантовано. На собі випробував. Тримай!

Звичайно, турботливість генерала мене вразила, та якби я простягнув руку, то обидва шматки м’яса гепнулися б на підлогу.

— А, так, даруй, — генерал зрозумів, у чому річ, і сам сунув таблетки в кишеньку моїх спортивних штанів. — А тепер іди!

Я спускався сходами, вже не слухаючи їхнього рипіння.

Доводилося йти, трохи відхиляючись назад — якщо нижній шматок м’яса я так-сяк підтримував долонями, то верхній кусень лежав на нижньому та на моїх грудях, і холод, неприємний вогкий холод від цієї ноші, проникав крізь спортивну куртку, яка насичувалась розмороженою на ходу кров’ю.

Поки я дійшов до кам’яних східців, верхня частина моїх штанів теж просочилася неприємною кров’янистою вологою. Це скидалося на тортури — я бачив, як із м’яса крапає мені під ноги, я ледве утримував рівновагу, підіймаючись угору, і нерви мої були знову на межі. Якби я послизнувся й покотився донизу, більше б мені не встати.

Але остання, верхня сходинка наближалась, і я вже був певен, що здолаю її.

Вже зупинившись біля машини, я кинув м’ясо на землю і відчинив задні дверцята.

Спортивна куртка прилипла до шкіри, і я стягнув її з себе.

Шкіра на животі та грудях була липкою і мерзотною. Я доторкнувся до неї пальцем, і огидне відчуття змусило мене скривити губи. Я наче сам став жабою. Страшенно захотілося шугонути в воду, відмитися, але до води було далеко. До води треба було вертатися тим самим шляхом по стежці, потім сходами. І відчуття втоми перемогло.

Я переклав м’ясо на гумовий килимок між задніми та передніми сидінням і сів за кермо.

Знову засичала під колесами дорога.

Машина їхала повільно.

У повітрі пахло морем.

Попереду з’явився занедбаний ботанічний сад, і я, передчуваючи його барви й аромати, заспокоювався і намагався ні про що не думати.

І от я знову у зеленому царстві занедбаної, а якщо точніше — то нарешті полишеної у спокої природи.

Алея біжить прямою лінією, але тепер це вже не алея, а центральна доріжка саду. Вона завузька — вантажівка би тут не проїхала, але джипу це вдається, хоча мені й здається щохвилини, ніби от-от я зісковзну на землю правими чи лівими колесами.

Тут нічого не міняється. Тут усе таке саме прекрасне. Тут легко вживаються разом природне життя і природна смерть. І ніхто не плаче за померлими птахами та засохлими квітами. І немає тут нічого зайвого.

Коли-небудь, напевно, цей чудернацький сад-ліс розростеться і обів’є своїми ліанами дерева, які виростуть серед іржавих вольєрів.

І головне — щоб заросли стежки, аби ніхто з тих, хто ходить ними, не зміг більше приходити в ці місця.

А ось і відозва, гідна нашої доби.

«Тварин не годувати!»

В’їхавши в зоопаркову браму, я повернув праворуч.

Плавно пропливали по обидва боки доріжки іржаві ґрати вольєрів.

У царстві білих кісток лише шум мотора порушував тишу.

Але і цей шум скоро змовк. Я зупинив джип перед знайомою кліткою і сплигнув на землю.

Вовки зустріли мене неголосним гарчанням. Вони стояли посеред клітки, і голод легко читався у блиску їхніх очей.

Я підійшов упритул до решітки й дивився на них.

А вони гарчали дедалі голосніше, і в їхньому гарчанні чулося вимагання м’яса. Вони наче знали, що я привіз їм їжу.

Самець наблизився до мене, і я почув його дихання.

Я ступив крок назад.

— Зараз, зараз ви одержите свою порцію… — шепотів я, спостерігаючи за вовками.

І вже перш ніж повернутись до машини, опустив на мить свій погляд униз — і відразу закляк на місці. Я ще не розумів, що я бачу, але нервовий дрож уже охоплював мене, і гіркота підкочувала до горла.

Всередині клітки під самими ґратами валялися клаптики рудої шерсті, оскалена мордочка Есмеральди із завмерлим тупим поглядом в нікуди, і поряд, окремо, обгризені до кісток чотири лапки, зв’язані капроновим шнуром.

Я все ще стояв без руху й витріщався на цей шнур. Це скидалося на страшну мученицьку страту собачати, яке нікому не заважало. Я просто не міг уявити собі, чиї руки могли зав’язати цей капроновий вузол?! Я не міг уявити собі, що ці руки спокійно тримають виделку й ніж тричі на день у тому ж «обідньому» кафе біля гаража. Що ці руки махають комусь на прощання… І потискають при зустрічі інші руки?!

Повільно, вже не слухаючи і не зважаючи на вовче гарчання, я позадкував до машини й зупинився лише тоді, коли відчув спиною розпечене сонцем залізо.

Казмо сказав, що їх не годували три дні?! Схоже, що Есмеральда була їхньою останньою їжею.

І знову старе запитання пролунало у моїх думках.

Чому вони повинні жити, якщо всі інші мешканці зоопарку давно мертві?!

Думка про рівність мертвих заволоділа моєю свідомістю, і я вже думав, як можу я, поклявшись більше ніколи в житті не брати в руки зброї, урівняти цих вовків з іншими мешканцями зоопарку.

І думав я над цим довго, але відповіді не знаходив. Без зброї я нічого зробити не міг.

Але порушувати свою клятву я теж не збирався.

А нагрітий метал джипа палив мені спину, і я, не витримавши, повернувся обличчям до машини. Мій погляд упав на кусень м’яса. Ні, думав я, хоча й важко мені було тягти оцю мертвечину, але вона вам не перепаде. Я не знаю, скільки вам треба днів без їжі, щоб ви здохли самі, але сюди я більше не приїду.

Самець, випнувши свого носа через ґратки огорожі, голосно гарчав на мене, а вовчиця тепер спокійно лежала посеред клітки.

Я завів двигун і, розвернувшись, поїхав назад.

На душі було бридко, але й тіло моє знову виходило з-під контролю. Було просто гидко, і я відчув на язиці смак крові, а в колінах — дрож.

Сонце все ще стояло високо, а я вже бачив похмуру тінь наступної безсонної ночі, навислої наді мною.

І я додав швидкості, намагаючись вислизнути з-під цієї тіні, що насувалася на мою свідомість.

Пронеслися мимо й залишились позаду іржаві ґрати вольєрів.

То праві, то ліві колеса зісковзували з вузької доріжки ботанічного саду, і я щоразу кидав машину в інший бік.

Я чув, як, хлюпаючи по днищу джипа, перекочуються два шматки відталого м’яса.

А тінь також набирала швидкість і обходила мене з двох боків, намагаючись затиснути у кліщах темряви.

І я витиснув повний газ. Двигун ревів щосили. Джип трусило так, наче він збирався злетіти.

І мені здалося, що тінь відстала.

Але тепер мені бракувало повітря і я чув, як торохтить моє серце. І збагнув раптом, що, вбивши руду собачку, хтось просто мстив-ся Аделі. За що — я не знав, але зміг догадуватися. За те, що Есмеральда була для неї найближчою живою істотою.

Тої миті я добре розумів Адель. Тої миті — будь у мене собака — я б теж назвав його найближчою мені істотою. Проте собаки я не мав. А отже, і не мав нікого з близьких.

Я був один і чудово розумів, що цей світ мене не потребує.

Він потребує лише тих, хто готовий брати в руки зброю, хто не може жити без наказів, хто просто психічно не в змозі йти поза строєм. От їх тут люблять! Тільки їх тут цінують, і для них весь цей розслаблюючий тимчасовий мир.

Машина вилетіла на алею, і я відпустив кермо.

Зустрічний вітер намагався висушити мій брудний, осквернений кров’ю піт.

А всередині в мене панував хаос. Енергія люті знову розпростувала свої колючі крила. І гіркота знову поповзла вгору, до рота, до стугонливої голови.

І, згадавши про пачку таблеток, я витяг її з кишені і, не дивлячись на дорогу, що неслася назустріч, висипав ці таблетки на долоню й кинув їх у рот.

Тепер я був певен, що тінь не дожене мене. Тепер я був ледь-ледь спокійніший і, піднявши руки, подивився на свої долоні. Ліва — це те, що дано долею, а права — те, що збудеться. Десь тут, перед моїми очима, на правій долоні танцювала лінія життя. Але я не знав, чи була це лінія, що підіймалася від зап’ястя вгору до великого пальця, чи інша, горизонтальна, що обривалась посеред руки?!

Я опустив руки на кермо. І відчув, що воно саме, без моєї допомоги, керує машиною, то беручи трохи ліворуч, то праворуч.

Яке це щастя — знати, що ти зовсім тут не потрібен і навіть машина, ця залізяка з мотором і чотирма колесами, сама може триматися дороги!

Я не забирав ноги з педалі газу, але здалось мені, що швидкість зменшилась і перестало трясти.

І спокійніше стало на душі. Я відчував наближення внутрішнього миру і злагоди з самим собою.

Озирнувся назад і не побачив тіні, що переслідувала мене. Вона безнадійно відстала.

Тепер я був вільний. Вкотре вже! Я був вільний, і ця нинішня свобода була зовсім іншою. Вона була легкою і повітряною, і сам я, наче втратив вагу чи раптом перестав коритися законові всесвітнього тяжіння, відчув незбориме бажання злетіти, прагнення влитися в повітря, в небо, в його блакитну тканину, яка огорнула цю брудно-зелену землю.

Я встав ногами на сидіння і відчув шкірою зустрічний потужний рух повітря.

Я нахилився вперед, розставивши руки в сторони, долонями до землі.

Я вдихнув повні легені повітря.

І дедалі ближчі будиночки міста почали раптом відходити, провалюватися вниз, більше не збільшуючись у моїх очах.

І ноги мої більше ні на чому не стояли.

Я був вільний.

Поряд летіли птахи.

Місто меншало, зіщулювалося, скручувалося калачиком, мов переляканий їжачок.

А попереду показалося те саме передгір’я, з вершини якого я любив дивитися вниз і відчувати… відчувати саме те, що відчував я зараз: дивну легкість і своє єднання з блакитною тканиною небес, свою віднині й навіки нерозривність із цим повітряним світом, просякнутим сонячними променями й місячним сяйвом, зоряним пилом і ворсинками пташиного пір’я.

Вершина передгір’я наближалося, і я впізнавав укриті мохом камені, як раніше впізнавав людей.

Я опустився на самому краю вершини обличчям до похиленого у скорботній позі каменя.

І прочитав написане на ньому, дивуючись із того, що арабська в’язь перестала бути мені незрозумілою:

«Аль-Шамарі Мохамед помер 1411^[1] року. Ніхто не може померти інакше, як з дозволу Аллаха, згідно Книги, яка визначає термін життя кожного. І немає переможця крім Аллаха».

Примітки

1

1411 р. — 1990 р. за мусульманським літочисленням.

(обратно)

Оглавление

*** Примечания ***