Нічого особистого [Настя Байдаченко] (fb2) читать онлайн

Настя Байдаченко Нічого особистого

to media girls

Авторка цієї книги не може закластися за точність усіх подробиць, проте із властивою їй сміливою обережністю, готова стверджувати, що в книзі все правда, звичайно, окрім вигадки:)

(відмазку сплагіачено у Ніни Соротокіної)

Епізод 1

Єcлі на утро боліт твоя голова,

Ми скажем прямо, ти нє умєєшь піть.

Вєрка Сердючка

Ніколи не питайте, як вони опинились у цьому місці. Не раджу.

У них неадекватна реакція. Можна і межі очі отримати. їх так спеціально обирали. Ну, не втому сенсі, аби межі очі отримати, а у тому, щоб неадекватні були. Чотири жіночки на межі нервового зриву. І курс психологічної реабілітації «Корекція соціальної поведінки». Сім днів за чотири з половиною штуки баксів з носа.

Тобто за задоволення бути піддослідним кроликом — вони ще й гроші виклали. До того ж, пройшли чималенький відбір. Професор проводить цей курс лише двічі на рік, лише для чотирьох людей, випадком тицькаючи пальцем у країну на світовій мапі. Чисто зі спортивного інтересу. Його вже давно не гріють ті «по чотири з половиною штуки» баксів із носа. Його гріють лише спостереження. Вуайєризм певною мірою. Усі невропатологи — психопати, а всі психотерапевти — вуайєристи. А всі офтальмологи в окулярах. Ну це так, для красного слівця.

Місцина тут ідеальна для голлівудського трилерочка середньої руки та бюджету. Глухі карпатські гори. Тоненька доріжка між сосен, що зникає під час найменшої негоди чи то у снігу, чи то у воді, чи, на крайняк, шквальний вітер завалить соснами. Тут не бере жодна мобілка, навіть Укртелекому немає. А може, і є, тільки ніде не видно стаціонарних телефонів. Із каналів лише ІНТЕР та УТ-1. І ті з перешкодами. Тобто вже можна застрелитися лише з цього приводу. А ще тут повно камер, професор каже, це для того, аби він міг правильно скорегувати поведінку. Ніби в душі та туалеті камер немає, та ці ненормальні все одно крутять дулі по всіх кутах. У принципі, професору по фіг, сміятися із дуль він точно не буде.

Після Києва у них увесь час болить голова від надлишку кисню. Це прояв вегето-судинної дистонії. Це синдром, він не лікується, проте добряче псує життя. Ну ці думають, що життя в них зіпсоване далі нема куди. А дарма. Завдання курсу, аби вони вийшли із прочищеною головою та свіжими (чи освіженими) мізками.

На курс потрапити нелегко. Потрібна рекомендація та те, щоб аплікаційна форма, а по суті тест, набрала певну кількість балів. Чітко ідентифікуючи, що у жіночки глибока психологічна криза. Професора не цікавлять банальні сангвініки-холерики. У світі, де панують нові архетипи сексуальних жінок великого міста чи відчайдушних домогосподарок, давня типологія та старий Фройд не працюють. А може, й працюють. Тільки дуже збочено.

Сьогодні перший день. Тренінг-знайомство. Круглий стіл. Чотири насуплені жіночки дивляться вовком одна на одну та на професора. Руденька, шатенка, білявка і брюнетка. Мрія патологоанатома. Чи продюсера телесеріалу. Професор зайшов останнім та голосно відсьорбнув щось із великої кружки. Він ніколи не дивився фото пацієнтів до початку тренінгу. Проте читав анкету. Йому було у кайф, знаючи анкетні дані, вгадувати хто із них хто. Така собі гра: «я відгадаю цю соціопатку з трьох фраз чи жестів». У даному випадку, скоріше жестів.

Троє сидять скам'яніло та напружено, поза «їжачок зайшов у ліс на розвідку». Четверта рудоволоса, із короткою зачіскою та різким поглядом щось ретельно малює у шкіряному щоденнику. Ще так настирно малює, аж пальці посиніли навколо ручки. Він би міг ще погратися у гру, що вона там малює — кола чи трикутнички і яким кольором, але одна з камер, та, що саме за нею, просто підказує, що малює вона ромашки. Однаковісінькі маленькі квіточки. У рядки, як старанна школярка, вже сьомий виводить. Час від часу вона підводить недобрий погляд на професора, потім на великого механічного годинника над його головою, хмуриться, кривить губи, незадоволено мугикає, та повертається до ромашок. Професор посміхається у велику кружку. Його очей не видно за круглими окулярами у тонкій металевій оправі.

— Професоре, я у шоці, — не витримує руда. — Сім днів по чотири години промивання мізків за чотири із половиною штуки «зелені». Уже півгодини минуло… Скільки ми чекаємо? На кого чекаємо?

Саме так. Top-manager. Анна Новицька. Можна було викреслити лише за тим, що приперлася із діловим щоденником у шкіряній обкладинці. Core problem^[1]: невміння збалансувати особисте життя та роботу. Характер буйний, вибухонебезпечний, точніше сказати вибуховий. На фірмі називають супержінка. Чоловіки, якщо є, звичайно, пісяють окропом та помирають метрів за десять, не ближче.

Професор провів стрілочку у своєму записничку та викреслив третій рядок. Від подоби задоволення він голосно відсьорбнув рідини зі своєї великої кружки. Тоненька білява жіночка зліва зблідла і важко зітхнула. Тим часом у Новицької скінчилося чорнило у ручці, і вона тихо матюкнулась до своїх ромашок. Білявенька зітхнула ще важче.

А це oversweet girl.^[2] Too good mannered.^[3] Помре, якщо він ще раз сьорбне. Принаймні знепритомніє. Сценарист, вона ж графоманка. Віка Каретко. Надто переймається критикою та будь-якими критичними зауваженнями на свій бік. Що є ознакою комплексів. Глибоких таких комплексів. Цікавенько буде їх із неї виколупувати. Звичайно, із дослідницької точки зору, цікавіше ті комплекси вирощувати та пестити, як альстрамерії у середній полосі, але ж клята клятва Гіппократа…

Тож лишилось двоє: брюнетка та шатенка. Тут все просто, не треба бути міс Марпл. Брюнетка занадто ефектна для життя. Вона нарум'янена, тональний крем у носо-губних складках на тон світліший від основного, ніс ретельно напудрений. Вона до смерті кіногенічна. Вона з телика. Єва Герт. Through the bedding carier.^[4] Принаймні так про неї пишуть. Щойно звільнена ведуча шоу-біз новин на чималенькому каналі. Вірить, що кар'єра лише через ліжко, або через родинні зв'язки. Родинних зв'язків не має. Специфічний штам комплексу мадонни-повії. Специфічне сприйняття реальності. Але є красива до бісиків…

Четверта. Вона ж шатенка. Візуально найнепримітніша. Пройшла лише через анкетні бали, що вказують на схильність до суїциду. Синці під очима від безкінечних проектів та легкий трем у руках від заспокійливих пігулок, які перестали діяти. Типовий suicid strategic consultant.^[5] Перфекціоністка. Ідеальний співробітник. Стефа Мороз. Працює на Factor&Co. їх там усіх звуть факерами. За суттю та глибиною роботи. У них там жорсткий відбір, проходять лише фізично витривалі та морально стійкі. Це ж треба було так людину дістати? Суїцидальних професор не любить. Але час від часу набирає у групу корекції, аби не втрачати форми.

— Доброго дня, — нарешті привітався професор.

Першу маленьку гру-розгадування закінчено.

Далі чекати немає сенсу.

— І вам доброго дня, товаришу, — недобренько так зауважила Анна.

Професор продовжив, пропускаючи повз вуха її випад:

— Як це не банально звучить, але ми зібрались тут, аби змінити вашу психологічну поведінку настільки, щоб усім вам та вашому оточенню стало комфортніше жити. Тож почнемо із звичайного привітання та розповіді про себе.

— Як в першому класі, блін. — Єва насупилась усім своїм ефектним TV-шним обличчям.

— Я не доказав… — перебив професор і почав загинати пальці лівої руки. — По-перше, я хочу аби ви чітко ідентифікували, яка саме подія у вашому житті спричинила вашу участь у курсі. По-друге, я хочу, щоб ви назвали найбільшу на сьогодні вашу проблему. І по-третє, я хочу, аби ви визначили, із чим ви хочете вийти за тиждень.

— А я думала, що це ви нам скажете, як нас лікувати. — Анна почала виводити у рядочках щоденника фатальну цифру $4500, свіжу міру своєї дурості.

Професор знову її проігнорував:

— Тож почнемо із вас, Стефо.

У суїцидальних очах стратегічного консультанта спочатку блимнув протест, а потім вуста склались у звичну, випрацьовану роками та транквілізаторами посмішку працівника service-індустрії. Стефа підірвалась піднятись. Професор жестом повернув її у крісло.

— Я Стефа Мороз, мені двадцять вісім і я трудоголик.

Звучало це як «я алкоголик» і так по-серіальному знайомо, що решта, не замислившись, озвалися:

— Привіт, Стефо.

— А проблема у мене одна: я хочу знати, чи всі працівники сервісної індустрії почуваються співробітниками борделю?

— Йомко, але не ново. Я би навіть сказав банально. — клацнув пальцями професор. — А що вас привело на курс? Що сталося?

— А… ну… як би так визначити. Я навіть не знаю… Ну взагалі, так щоб по суті, всі чоловіки козли.

— Круто. — Професор потер лінзи окулярів. — І як ви думаєте із цим боротися?

— Ви знаєте, за те, як я із цим думала боротися, дають від двох до п'яти за карним кодексом. Тому я сподівалася, що після вашого курсу мене просто попустить.

— Ага, що ви пробували із транквілізаторів? — Професор підняв ручку, готуючись занотувати.

— У принципі, все. Поки працює лише коньячок.

— Ясно, значить так — на сім днів коньячок відмінити. Дякую за розповідь, Стесю. Анно, послухаємо вас.

— Анна Новицька, трохи за тридцять. Потенційний дауншифтер. Із проблемою, не хочу бути банальною, але всі чоловіки козли. Навіть метросексуали. Ні, метросексуали особливо.

— Грандіозно. Мені стає все цікавіше, — в'їдливо сказав професор, губи його гірко скривилися, наче від лимону. — Єво?

— Козли і бабії. — І закінчила солоденьким медовим голосом: — Із вами була Єва Герт.

— Що може додати пані Вікторія?

— Знаєте, козли не лише чоловіки… По-різному буває. Хоча, повертаючись до чоловіків, я просто не розумію, як можна поливати брудом людину, яка нічого поганого не зробила. Здається… — якось непевно додала Віка.

— Значить так, дівчаточка, дівчатонька, дівчата — якщо ви так будете ставитися до моїх питань, на виході отримаєте нервовий зрив. Гарантовано. На сьогодні засідання клубу закрито. Я хочу, щоб завтра ви відповіли на поставлені питання більш серйозно та детально. Інакше у наступний понеділок — всі в дурку. І надовго. Транспортування гарантую.

Перш ніж Анна Новицька встигла висловити свою думку із цього приводу, пан професор зник за розсувними дверима.

— Дєвочкі, є коньячок. Martell. — «довєрітєльно» озвалася Стефа Мороз.

— От і добренько, де там кімната для відпочинку? — запитала Єва.

— Може, краще у чиємусь номері? Стопудово у дідка кімната для відпочинку напхана камерами по самі вінця, — резонно зауважила Анна.

ОСОБИСТИЙ ЩОДЕННИК ПРОФЕСОРА

Запис 1

Нудно. Аж нецікаво. Усі чотири бояться вголос ідентифікувати свою проблему. Усі ображені, схильні знаходити причини свого стану в будь-кому, окрім себе самих. Стандартненько. І абсолютно типово для першого дня.

* * *

Сімсот грамів коньяку вмерло і не рипнулось.

— Дєвочкі, котра година? — стрепенулась Анна Новицька, наче згадала щось украй важливе.

— П'ять хвилин по восьмій, — чемно відповіла Віка.

— ААААААААААААААААА! Умикай!

— Умикай!

Телевізійний пульт важко дався у неслухняні п'яні руки.

Реґіна повертається до офісу після робочого дня, аби відправити важливий факс. У кабінеті фінансового директора вона бачить свого чоловіка Олега в обіймах Віолетти Трохимівни. Кур'єр Леонід не встигає відвезти контракт до нотаріуса. Інгеборга виходить із коми і дізнається, що Олег одружився з Реґіною. Інгеборга не пам’ятає, хто батько її дитини. Але Реґіна пам’ятає і хоче їй помститися. Сергій вимагає зробити аналіз ДНК. Антоніна Миколаївна підозрює, що Інгеборга та Реґіна сестри.

«Подруги», 268 серія

(42 хвилини мовчання із перервою на 2 рекламні паузи)

— Нє, я вам скажу, Олег ще та скотиняка. Це ж треба морочити голову двом таким дівкам. А саме ні риба ні м'ясо. — Стеся не могла заспокоїтись.

— Так я вам скажу, що є ж недоумки, що трахаються на чужих робочих місцях, та ще й не прибирають за собою. Так все дуже реально. Наша зам. головного така ж $ичч@, як Віолетта Трохимівна. І така ж підстаркувата, — зауважила Новицька. — А все туди ж. Па мальчікам.

— Ну ти скажеш, реально! Хотіла б я знати, чим стимульнулись автори сценарію перед тим, як наваяти цей опус. — Єва Герт уїдливо посміхнулась.

— Бєхєровкой, три пляшки, і чіпси зі смаком чорної ікри — із сумом віслючка Іа відгукнулась Віка Каретко.

Решта троє разом озирнулися до неї.

— Та ти шо! Це ти написала? Серйозно?

— Серйозніше не буває. — Коньячок почав усмоктуватися в кровоносну систему пані Каретко.

— Так колися вже, Реґіна та Інгеборга сестри? І чия дитина в Інгеборги?

— Дєвочкі, не можу, контракт, — відбріхувалася Віка, але тиск лише посилювався.

— Ну хоч від кого дитина в Інгеборги? Ну будь ласочка, ми ж не доживемо до кінця, — змолилася Стефа, склавши долоньки, як дитина перед Дідом Морозом.

— Ну як це не доживете, «Санта-Барбару» ж пережили.

— Віко, ну будь ласочка, хочеш я тобі ще коньячку наллю? Чи шоколадку віддам, я її зі сніданку заникала, — не втихомирювалася Стефа.

— Добре, у Інгеборги буде двійня: хлопчик — від Олега, а дівчинка — від кур'єра Леоніда.

— Та ну, хіба так буває, щоб двійня від різних чоловіків? — не повірила Анна Новицька.

— Та ще не таке буває, он у Німеччині двоє близнюків: один білий, другий… афроамериканець, — підтвердила Єва.

— Капець.

— А що, чоловік не був у шоці від таких розкладів? — поцікавилася Новицька.

— Та накивав п'ятами, як зазвичай, — скривилася Єва.

— Та ну їх. Де зараз нормальні чоловіки водяться? — удавано байдуже запитала Стефа, не полишаючи надії дізнатися про заповідні місця. —

Якщо зовні нічого, то гей, або бабла рубити не вміє, або цілковитий моральний квазімодо. Ось мені подобається ведучий новин Жорненко… Гарний такий.

— Ти його бачила? У ньому зросту метр шістдесят… — презирливо зауважила Єва.

— Та ти що? А так за стійкою гарно виглядає, такий широкоплечий…

— Ага, що на зріст, що на вшир…

— А Тарас Трубин який на зріст? — спитала Віка.

— Та на зріст нормальний, але гей…

— Та ну? Трубин гей? Звідки ти знаєш? Свічку тримала?

— Пробувала, — зітхнула Єва.

— І не кажи, — зітхнули решта.

— Слухай, Єво, ти що, гомофобка? — запитала Віка.

— Я? Крий Боже! Просто у моєму випадку геї N\A.

— Що-що? — здивувалася Віка.

— Not applicable.^[6]

ОСОБИСТИЙ ЩОДЕННИК ПРОФЕСОРА

Запис 2.

Страшна річ алкоголь і жінки. Безперечний позитив — вони трошки відтанули. Ще трохи коньяку чи часу, чи, може, ще одна серія цього тупого прайм-тайм серіалу, і вони почнуть переказувати одна одній своє життя. І ладен закластися, що це буде версія інакша за ту, що вони розкажуть мені на диктофон на сеансі індивідуальної терапії. Тож недарма тут так багато мікрофонів і камер.

Епізод 2 Сеанс індивідуальної терапії Пацієнт: Анна Новицька

Паслєдній раз спрашіваю — кто єл устріци?

Вєрка Сердючка

Твій досвід і ціна на ринку визначається лише кількістю провалів, з яких ти вийшла живою. А в кар'єрі маркетинг-директора «Фармацеї» Анни Новицької глибоких дуп, тобто провалів, було чимало. До останнього часу їй вдавалося з них виходити, якщо й ушкодженою, то принаймні живою. Тобто Анна Новицька була жінкою досвідченою та коштувала немало. Тисяч пять-шість доларів без соцпакету. Чи з? Хтозна із цією світовою фінансовою кризою.

Усе решта в кар'єрі було іграми. Часом дурними, як у дітей в дитсадочку, часом жорстокими, як у полярних ведмедів у шлюбний сезон. Але, все ж таки, це були лише забавки.

Сьогоднішній статус-мітинг нагадав Анні Новицькій гру в мафію.

За великим рахунком день не вдався зранку, а не від менеджмент-мітингу. Новицька з'явилася в офісі як завжди за півгодини до початку робочого дня, аби перевірити пошту та скорегувати плани на день. Ледь вона встигла ввімкнути комп, як у голубуватому сяйві заставки Майкрософта на лакованій поверхні стола з'явилося два відбитки. Новицька кліпнула очима, не вірячи. Потім увімкнула лампу, відійшла убік, відкрила жалюзі. Схилила голову та придивилася пильніше. Так і є. На її столі хтось вмостився дупою. Мабуть вчора ввечері. Однозначно голою дупою. На її столі.

Новицька вийшла зі свого cubicle^[7] та вовчим поглядом обвела open space^[8] із німим питанням «хто це зробив»? Така нетерплячка? Чи це в такий спосіб вони висловлюють свою глибоку шану? Їй чи її столу. Першим розумним пориванням було піти до сисадміна та підняти статистику виключення компів, чим звузити коло підозрюваних до мінімуму. Але ж знаючи моторність та доброзичливість рідних сисадмінів, простіше було зганяти пішки на Троєщину та повернутися, ніж змусити їх ворухнути пальцем у цій невдячній та їм непотрібній справі. Тому хвилинку подумавши, Анна попхалася до природного осередку усіх пліток і новин на фірмі, тобто бухгалтерії.

— Ольго Іванівно! — не встигла вона причинити двері.

— Зарплати сьогодні не буде, — озвалася главбухша з-під своїх товстезних окулярів.

— І вам доброго дня, — «мило» посміхнулася Новицька. — А ви не пам'ятаєте, хто у нас вчора останнім висів у внутрішньому чаті?

— Борисенко із асистентом. А що сталося? — жваво зацікавилася главбухша, визирнувши з-під товстезних окулярів, п'ятою точкою відчуваючи перспективу надходження свіженьких сморідних пліточок.

— Ні, нічого, хтось упер останню пачку слайдів, — квапливо відбрехалася Новицька. — Ну точно не вони, у них інший принтер.

Бінго! Заступник генерального директора та її маленький гарненький мовчазний асистент. Зважаючи на габарити та підходи, треба думати, стіл Новицької прикрашає відбиток саме Діминої дупці. Мда, ось він sexual harassement^[9] по-українському. Попав хлопчик. Надовго і наглибоко. Ні, Новицька звичайно знає, що замдиректора не виносить її істеричної натури, але так, щоб засерати стандартне робоче місце у такий непристойний спосіб… Фууууу.

Над столом Анни висів агітаційний плакат ефективного тайм-менеджменту із слоганом власного креативу «We appreciate early start & early finish».^[10] У світлі вчорашніх подій та відбитків, робочий слоган набував непристойно-неробочого змісту.

Ще півгодини Новицька витратила на полірування поверхні столу антибактеріальною рідиною та вигадування єзуїтських варіантів помсти. Може, залишати щовечора на столі одноразову серветку та презерватив? Чи кнопок покласти? Чи розвісити плакати про СНІД та захворювання, які передаються статевим шляхом? Від важких роздумів, Анну відволік як завше невчасний дзвінок із ресепшену:

— Зайди до Сергія Сергійовича. На статус.

Головне на менеджмент-мітингу (воно ж weekly status^[11]) було сісти збоку, а не навпроти головного. Тоді, у принципі, весь статус можна було малювати ромашки. Під роздачі потрапляв той, хто сідав навпроти, тобто той, хто прийшов останнім. Зважаючи на те, що останньою того дня секретарка набрала Новицьку, технічним опонентом головного була вона. Скривившись, Анна впала у крісло навпроти директора, потім сіла дуже прямо, наче свідок по отруєнню діоксином на допиті у генпрокуратурі.

Другим правилом виживання на менеджмент-мітингу було наступне: якщо не встигла сісти збоку — дивися головному у вічі та відгавкуйся голосно, аби тебе не заклювали.

Зазвичай менеджмент-мітинг починався із того, що голосно та емоційно віддавали анафемі клятих зрадників, людей, які з тих чи інших причин пішли з фірми. Сьогодні було трохи інакше. І нічого доброго така непередбачуваність не віщувала.

— Надійшов тривожний сигнал.

Головний, як завше, почав дуже образно та здалеку. Сергій Сергійович Колгунець (званий серед найманих робітників та завсідників фармринку попросту СС) при Союзі працював провідним фізиком-ядерником, розвивав атомну енергетику за державним контрактом в якійсь чи то східноазійській, чи то південноамериканській країні, а в 90-х якось вигідно нарубав бабла на різниці курсів валют та заснував фармацевтичний консорціум «Фармацея», де Новицька працювала вже п'ятий рік. Візуально СС являв собою певний гібрид хом'ячка та ведучого однієї противної допомаранчевореволюційної ТВ-програми.

Зважаючи на передісторію, менеджмент-мітинги зазвичай проходили в стилі «шифровку передав — шифровку прийняв» або «зроби сам знаєш що, а я потім тобі дам по голові, розженуся та дам ще раз».

— Хто сьогодні заходив на медіа-новини? — СС баранцем втупився у Новицьку.

Вона зробила обличчя непроникно-резиновим, як шланг для поливу городу, і почала щось активно конспектувати в щоденник. Де сядеш, там і злізеш.

— За що я вам плачу зарплатню? Навіть не додумалися переглянути фахові сайти.

Ну про фахові це він загнув, або наїхав. Мабуть-таки наїхав на Новицьку. Як на директора з маркетингу та реклами. Поривчастим жестом СС почав розшвирювати якісь роздруківки так, наче він розкидає щось огидне чи принаймні інфекційно-небезпечне по типу конвертів із спорами сибірки у Пентагоні.

НАЦМЕДПРЕППОСТАЧ завершив перший етап тендеру.

НАЦМЕДПРЕППОСТАЧ, державний монополіст, який забезпечує медикаментами всі заклади освіти в Україні, завершив перший етап тендеру на постачання медпрепаратів у школи в 2009–2010 роки. До другого туру пройшли наступні фармацевтичні компанії «Фармацея», «Тернфарм», «Лікарпродукт». Бюджет тендеру $64 000 000. Наразі невідомо, чи брали в першому етапі тендеру участь іноземні фармацевтичні компанії. Як підтвердив менеджер вищої ланки компанії «Фармацея» другий етап пройде за 4 тижні та буде являти собою закриті торги, в яких переможе пропозиція із найменшою ціною.

Карина Мигаль спеціально для медіа-новин

Ох(R)ініти, щоб не сказати точніше! Зважаючи на те, що НАЦМЕДПРЕППОСТАЧ державний монополіст і не має права проводити тендери без тендерного комітету і великої кількості бюрократичних заморочок. Тому тендер хотіли провести тихо, заздалегідь було домовлено, як буде поділено бюджет та які відкати отримає керівництво НАЦМЕДПРЕППОСТАЧу. Не кажучи вже про те, що сума контракту взагалі була закритою інформацією, яку надали лише кільком керівникам учасників тендеру. Тобто, по-перше, тендеру і всіх домовленостей про дерибан бюджету вже не існує, по-друге, керівництво НАЦМЕДПРЕППОСТАЧу напевно буде шукати винного, аби потім закатати його в асфальт десь на майдані чи у лісосмузі в Таращі, а по-третє, наступний тендер доведеться робити за всіма правилами, із дерибаном враховуючи тендерний комітет, по-четверте, результат цієї авантюри може бути геть непередбачуваним. А головне, не таким економічно вигідним.

— Я хочу знати, хто з вас злив інфу? — запитав СС із обличчям озвірілого інквізиторського ката.

— А чого ви ТАК на мене дивитеся? — запитала Новицька і бровою не повівши. — Думаєте, я?

— Ти чи не ти, не знаю… — СС завжди нітився від різких і прямих відповідей по типу наїзд. — Може, твій відділ? Тендерну пропозицію ви ж готували.

— Бюджет знала лише я. Плюс ваш заступник, фіндир, сейлзи^[12] та піарники.

— А що відразу сейлзи? — самими губами матюкнувся директор із продажів та продовжив полірувати нігті об штани під скляним столом. — Давайте простіше — наберіть цю Карину Мигаль, хай скаже, хто злив інфу.

— Ага, так вони і скажуть, нормальні журналісти ніколи не видають джерела. — скривилася Новицька, між маркетинг-відділом та сейлзами тліла класична підручникова ворожнеча.

— Тоді хай друкують спростування, — сказав СС. — Мені по барабану, хто злив, ця людина більше у мене не працює. А ще я їй забезпечу вовчий білет на фармринку, замовлю замітки в усіх фахових виданнях, по типу Вася Пупкин — аферист та зрадник.

Креативність головного іноді зашкалювала. Зубодробильна ідея! Йому в інквізиції у відділі вигадування катувань працювати. І працювати, і працювати, і працювати… Чи в SS підробляти на part-time.^[13]

— Не простіше перевірити імейли, аську та телефонні розмови за останні два тижні? — резонно запропонувала Новицька.

— Ми ніколи не перевіряємо чужі імейли, аську, сайти. Це privacy,^[14] — видала зам. головного з таким обличчям, наче виступала в «Окнах» Дмитра Нагієва і ніколи не читала дбайливо зібрані роздруківки асьок ключових співробітників.

— Новицька, ти щось внятне можеш запропонувати? Скільки піде часу це перевірити? Ти чим думаєш? — підхопив головний, недобре поглянувши на маркетинг-директора.

— Може, хтось тут і дупою думає, а я — головою. Не треба економити на системах внутрішньої безпеки. Ви думаєте, що журналіст вам швидше все розповість? Як? Ви його будете праскою гріти? Чи плойку засовуватимете в причинні місця? Чи як вас там вчили?

— Новицька, у тебе дурні жарти. Краще б за своїми наглядала.

— Я за своїх зуб даю. Бренди^[15] не могли. Вони навіть не знали замовника тендера.

— Тоді все очевидно, — потер окуляри директор із продажів, нарешті покинувши полірування нігтів. — Тоді це ти злила інфу.

— Ти з головою дружиш? Черепно-мозкової травми не було останнім часом? Чи струсу мозку? Чи черепної коробки?

СС скривився, підняв слухавку та вмикнув гучномовець:

— Лєна, на днях хтось дзвонив із медіа-новин?

— Так, Сергію Сергійовичу. Позавчора по обіді.

— Кого хотіли?

— Заступника директора чи Новицьку.

— І з ким з'єднала?

— Борисенко не було на місці.

— Лєна, слідкуй за ходом думки: ти з'єднала з Новицькою?

— Я не пам'ятаю.

— Дура, — висварився СС, кладучи слухавку, і знову скривився, як мавпочка.

— Я ж казав, продажники тут ні до чого. — Сейлз — директор почав терти серветкою окуляри із більшим задоволенням.

— Я теж ні до чого, — відповіла Новицька. — Я була із одинадцятої на зустрічі з нашою рекламною агенцією. Можете зателефонувати Насті Байдаченко, — ми слухали пропоузл на зиму. Там, слава Богу, є камери, так що коли я зайшла і вийшла — видно.

— Лєна, — знову ввімкнув гучномовець СС. — А з медіа-новин в тебе не просили мобілки Борисенко та Новицької?

— Просили…

— І ти дала?

— Дала, робочі.

— Дура, — висварився СС. — Новицька, вони тобі на мобільний телефонували?

— Нєа.

— Точно?

— Стопудово.

— Людо, — головний озирнувся до своєї любої заступниці, — ти цю Мигаль знаєш?

— Ні, Сергію Сергійовичу. Вперше чую.

— Людо, я хочу завтра бачити роздруківки розмов МТС за всіма нашими робочими номерами.

Як і треба було очікувати, видання відмовилося друкувати будь-яке спростування, стоячи на тому, що інформацію було отримано зсередини «Фармацеї» від керівника, статус якого не викликає сумнівів.

Новицька у напівшоковому стані вийшла на обід в «Корону». З'ївши улюблений ланч із борщем та запеченою рибою, вона замовила не до часу каву з коньяком та набрала свого однокурсника, який працював редактором в одному бізнес-виданні.

— Привіт, у тебе є знайомі в медіа-новинах? У мене хтось злив їм інфу. Дуууже важливу. Гавкнув тендер на багато нулів.

— Соррі, в медіа-новинах нікого немає, але спробую розпитати. У принципі, коли нам щось потрібно, ми телефонуємо сейлзам чи екаунтам,^[16] якщо хочемо щось від рекламних агентств.

— Сейлзам? Ти впевнений?

— Ага, ну сама подумай. Кого ви берете в продажники? Всіх, текучка там велика. Кожен гівнюк хоче себе відчути причетним до великих бізнес процесів. Знаєш, таким навіть не треба грошей чи вивести в ресторан, їм лише попавитись трохи, вирости у власних очах.

— Круто, ну ти якщо зможеш, дізнайся пліз про медіа-новини.

— Окі.

«От дурний день, найдурніший за останні три місяці. Ну не буває ж так, що весь час погано, мабуть, завтра, буде суцільна біла смуга», — намагалася себе підбадьорити Новицька, вимикаючи комп та з певною мірою огиди протираючи робочий стіл спиртовою серветкою. Для профілактики ЗСШ.

Наступний день, марно що вівторок, пройшов під гаслом «не можеш всякнути гівно, обтікай. Обтікааай». Мало того, що офіс почав кучкуватися по троє-четверо, про щось шепотітися, та косо поглядати на кожного, хто проходив повз. Офіс потонув у підозрах та засичав, як переповнений серпентарій. Сейлзи підозрювали брендів. Бренди підозрювали сейлзів. Головний підозрював Новицьку, Новицька, за звичкою, зам. директора. Час від часу хтось стукав у важкі двері кабінету головного із черговим логічним обґрунтуванням та новим підозрюваним. Усе це до болю нагадувало гру в мафію.

Колись рік чи два тому, коли головний із заступницею звалили на тренінг до Південної Африки, маркетинг-відділ, умираючи від сезонного літнього застою, замикався в мітингрумі та грав у мафію. Аби не викликати жодних підозр, на двері мітингу вішалася табличка — «тихо, йде нарада», на мітинговий коми та екран проектором виводилася якась презентація, і якщо хтось, не прочитавши, ломився крізь мітинг на балкон покурити — черговий бренд починав зачитувати вголос динаміку показників знання марки та лояльності. Аби навіть найчутливіше вухо не могло вловити крамольної гри за стінами мітингу у робочий час, маркетинг-відділ вигадав спеціальні коди: мафія називалась — клієнтами, шеф мафії — директором, мирні громадяни були підрядниками тощо. Ця забавка протрималась іще три тижні після повернення головного і вмерла природним шляхом після того, як звільнився бренд-менеджер знеболювальних, а дівчина-бренд з протизаплідних пішла в декрет. Таким чином гравців у маркетинг-відділі лишилося лише сім, що було менше необхідного мінімуму. Тож потрібно було вводити у гру або сейлзів (що було вкрай небезпечно з точки зору конспірації), або втягувати у цю не надто корпоративну затію когось із джуніор-брендів.

Отже, вівторок теж розпочався нерадісно. За півгодини до робочого дня, у чаті висіла лише Новицька та зам. директор. А ще за кілька хвилин Новицька отримала запрошення з'явитись у кабінеті заступниці головного. Через секретарку, звичайно. Якби не менеджмент-мітинги, то Борисенко та маркетинг-директор так би і продовжували спілкуватись заочно. Аби не псувати собі апетит та не стикатися зайвий раз із зам. директора, Новицька навіть змінила свій улюблений «Ришельє» і перейшла обідати у «Корону».

— Привіт, — удавано цукрово видала Новицька, манірно виставивши черевички Фелліні за 2700.

— Привіт, будеш чай із звіробою? — уїдливо посміхаючись, поцікавилася Борисенко, напевно знаючи, що Новицькій гіркий чай із звіробоєм не до шмиги та стовідсотково помітивши черевички.

Добре, хоч не показує чергове хоум-відео з життя своїх улюблених карликових хом'ячків, напоєних чаєм із звіробоєм по самі вінця, зображеннями яких було прикрашено всі стіни кабінету.

Людмила Трохимівна Борисенко була прискіпливою, відгодованою тіткою передклімактеричного віку. Однією з тих, які весь час кажуть, що їм завжди тридцять дев'ять та вишукують в інеті всілякі дієти, неодмінно жуючи шоколадний торт зі збитими вершками. Запивають все це діло чаєм із звіробоєм. Ну і вдягаються та поводяться відповідно до свого удаваного віку. Треба додати, на дух не переносять, коли когось до тридцяти років називають директором. Людмила Трохимівна доводилася головному троюрідною сестрою й трималася дуже цукрово в його присутності. А зважаючи на те, що їй належало 7 % акцій консорціуму, із рештою співробітників вона поводилася набагато жорсткіше.

— І що ж у нас сталося? — Новицька ефектно клацнула підборами та натякнула, що вже час згадати про мету зустрічі.

Люда загадково та водночас отруйно посміхнулася. Ще раз. Дві посмішки від Борисенко за такий короткий проміжок часу мали б насторожити.

Людмила Трохимівна була людиною геть позбавленою грації. В неї посмішка як у білої акули.

— Ми змінюємо рекламне агентство. — резюмувала Борисенко.

— За якою категорією препаратів? — запитала Новицька, ще не підозрюючи всієї глибини провалля і навіть не відчуваючи його усіма своїми феллінівськими черевичками із 12-сантиметровими підборами.

— За всіма, — ще ширше посміхнулася Борисенко і стала схожа на крокодила. — Із наступного місяця.

— Тобто? — від шоку матюки застрягли у горлянці Новицької. — А нічого, що нам вже спланували до кінця року всю рекламну активність та зробили букинг^[17] на свій страх і ризик.

— А хто їх просив? — Борисенко посміхнулась отруйніше вже точно нема куди.

— Я їх просила, інакше втратили б найкращі місця.

— Ну нічого страшного, ми ж додаткової угоди не підписали? Нє? Грошей не платили? Нє? Посилай їх подалі. Бюджет піде через наших друзів: агенцію «БрейкВей».^[18]

— А нічого, що люди вже зробили половину роботи? І хороші ціни.

— Нічого. Щось у тебе з ними якийсь особистий інтерес? Вони тобі відкатали? — Борисенко із натяком втупилася у черевички за 2700.

— Якщо я ще раз почую це припущення — я тут працюю останні два тижні. — Новицька різко всадила підбор у підлогу, очевидно уявляючи ногу Борисенко на тому місці.

— Дивна в тебе реакція. Я б сказала — ненормальна. — спокійніше додала зам головного, напевно чай із звіробоєм вимикав агресію. — Та байдуже. Тобі зателефонує директор «БрейкВей» Петро Гальмо та домовиться про зустріч. А ти вже будь ласкава тримайся люб'язно — це давні друзі Сергія Сергійовича, у нас з ними такі спільні справи, що тобі навіть не снилося.

— У мене лише одне питання: якого xЂ(R)a?

— У нас нова програма з внутрішньої безпеки. Кожні три місяці будемо змінювати постачальників послуг, аби директори не підсіли на відкати…

На роботі ми всі як тваринки в лісі — є чітка ієрархія. Слабкі коряться сильнішим, або старшим. Формально у Борисенко більші шарики, і послати її вголос не можна. Хоча влізла вона не в свої повноваження. Тобто прилюдно тицьнула Новицьку личком у гній. І рішення тут два — або вийти з цього природного ареалу та послати зам директора вголос, або залишитись і удати, що все як треба. Тільки тебе зсунули на сходинку нижче. Навіть штурхнули. І всі це помітили. І запам'ятали.

Не всотала — обтікай. Обтікай. Обтікай. І дихай глибше. Як у пологах. І так само не треба верещати, як малохольна. Якщо у когось мізки відсутні, це надовго. Це вроджено та невиліковно. А ти обтікай, обтікай… А потім, коли гнів перегорить та гарячковий мозок почне видавати якісь більш реалістичні пропозиції, ніж підсипати миш'яку в трав'яний чай, вийти на балкон, ковтнути бейліз з чийогось новорічного подарунка та тверезо оцінити ситуацію.

Тобто ця коза просто забрала у Новицької шматок її повноважень, тупо noxЂ(R)іла її попередні домовленості, що могло як мінімум поховати ділову репутацію маркетинг-директора. А як максимум… Про це думати не хотілося… А треба.

І як вона пропрацювала у цій божевільні стільки років? Хоча раніше було інше керівництво, всіма рулили управляючі директори, дуже комфортна прошаровка між маркетинг-відділом та СС. Коли звільнили останнього, СС сам взявся до безпосереднього контролю та управління, які скоріше нагадували контроль батьками ледачих та недолугих школярів.

Попередні п'ять років у компанії Анна Новицька згадувала із солодким щемом. Вона прийшла до «Фармацеї» junior brand manager у категорію седативних препаратів і відчувала, що попереду неоране поле, а орати їй в кайф. Навіть згадка про те, як вся седативна команда два тижні жерла усі заспокійливі ринку, аби зробити «животрєпєщущий» SWOT^[19]-аналіз та на власній шкірі усвідомити конкурентні переваги своїх препаратів, викликала у неї ностальгійну посмішку. І робили вони це добровільно. Зараз усе стало інакшим. Чи то мотивація зникла, чи переоране поле набридло, як пережована гірка м'ятна гумка. Якби-то не було, за останні півроку Новицька вісім разів друкувала свою чергову заяву про звільнення за власним бажанням. А це ні про що хороше не свідчило. Мабуть, вона чекала лише на привід. Причин в неї було більш ніж достатньо.

Директор «БрейкВей», або як було вказано на візитівці General Director (!), Петро Гальмо виявився самозакоханим та самозануреним метросексуалом. Чи-то через поганий зір, чи-то від природної соціопатії Гальмо дивився весь час убік на середину столу, не піднімаючи очей на співрозмовника. Більш говіркий колега Гальма розпинався про марсіанські обрії крутіше, ніж мер Києва на прес-конференціях про метро на Троєщину. Новицька почала відчувати п'ятою точкою, що «діло — глина». Вона попросила надіслати їй систему знижок за медіа-носіями та й потому закінчила зустріч, пообіцявши перевірити їхні ціни. Повернувшися до свого компа, вона зазирнула на сайт «БрейкВей». Як повідомляв розділ «news», 90 % новин агенції було присвячено якимсь голосним заявам пана Гальма у ЗМІ та їм подібним. Досвід та передчуття підказували Новицькій, що працювати на поприщі реклами агенція із назвою «БрейкВей» буде погано. Від того їй легше не стало, бо за два тижні мала вийти в Інтернет-ефір чималенька рекламна компанія снодійного для офісного планктону.

У середу на Новицьку посипалися відповіді рекламних агенцій, посередників, офіційних представників та просто власників медіа. Виявилося, що ціни в «БрейкВей» усе ж таки гірші, знижки вони дають такі високі, яких і самі не мають, на що заступник директора закрила очі і знову відправила на спілкування до Гальма. Будь-яка надія на справедливість розтанула, як перший сніг біля пивного кіоску. Та й сама ситуація, коли Новицька, як зелена дівчинка-асистент, мала весь час бігати до Борисенко, узгоджувати, перепитувати дозвіл та знову узгоджувати, напружувала її капітально.

— А якщо вони мене кинуть? — озирнулася Новицька, вже полишаючи кабінет заступниці головного.

— А ти там все повирішуй, це ж твоя зона відповідальності. Щоб усе пучком було.

Грандіозно! Підсунула їй свого підрядника, а всі проблеми вирішуй сама! Сама, люба, сама. Твоя відповідальність збирати вершки та обирати постачальників, а Новицькій бути асенізатором. Цікаво, чи є в них трохи в голові? Якщо Новицька зараз піде… Бо ж так хочеться. Просто зараз, із початком сезону продажів та максимальної промо-активності, як вони розрулять без маркетинг-директора? Звичайно почнуть казати, що вона злякалася важких економічних умов, безсоромно кинула контору у кризові часи. Не впоралася, одним словом. True loser.

— Щось ти сумна, Новицька, — наче турботливо зауважив СС, стикнувшись із нею в коридорі.

— Ну знаєте, я з донецьких. У нас «порожняк не гонять» і «за базар отвєчают». А ви тупо зневажили моє слово моїм підрядникам. Я їм обіцяла контракт до кінця року.

— Знаєш, дорогенька, я не просто директор, я власник фірми. То не тобі мені розказувати, що робити із моїми грішми. — Головний набурмосився в мавпочку і самозлився в унітаз, тобто попрямував до виходу з офісу.

Фіндир, стара мудра фіндир, що прожила у «Фармацеї» одинадцять років, провела поглядом СС до виходу, потім підійшла до Новицької та прошепотіла:

— Анька, дурепа, мовчи, бо подумають, що в тебе відкат. Борисенко ж під тебе риє. Не наривайся зараз… Я-то знаю, що ти не береш. Вас таких на ринку не більше ніж у мене пальців на руках. А вони ж не повірять… Я закластися ладна на штуцер…

Ледве на ринок просочилася інформація про те, що «Фармацея» змінює рекламну агенцію, як на Новицьку обрушився шквал дзвінків. Першими телефонували агенції, яких вона раніше ввічливо відсилала погуляти, та чемно цікавилися, чому їх не запросили на тендер. Потім нагадали про себе агентства, яких вона спрямовувала погуляти у дещо брутальнішій формі. Ці питали, скільки відкату дали їй «БрейкВей», і чи можна поговорити з керівником Новицької. Вона кидала слухавку і матюкалась. Таких нахабних Новицька вже не терпіла. Мабуть, по ринку пішла плітка, що «БрейкВей» обслуговуватиме «Фармацею» не за рішенням маркетинг-директора, а за вказівкою згори. Тому Новицьку було подумки викреслено з категорії топ-менеджерів компанії. Точніше з категорії decision makers.^[20] Останнього імейла Новицька отримала від підмороженої жіночки Алли Горянецької, яка два роки тому почала своє знайомство із маркетинг-директором зі сварки, а потім довго цікавилася, чому з нею не хочуть працювати. Мда, адекватних людей небагато. Не те щоб Новицька себе вважала цілковито адекватною (навіть навпаки), проте цілком неадекватних було ще більше.

У четвер відбулося чергове засідання клубу гри в мафію в кабінеті головного, після того заступниця із тріумфальною кривуватою посмішкою поклала на стіл головного роздруківки розмов з робочих мобільників.

— Новицька, тобі ж телефонували медіа-новини. Сімнадцятого, о п'ятнадцятій сорок! — закричав СС, трясучи роздруківкою дзвінків та бризкаючи слиною, як сенбернар.

— Нєа.

— Шо нєа? — озвірився СС. — Ось у роздруківці 15:40 550-30-99. Це їх офісний. Мені доповіли.

Блін. Блін. Блінааа. Точно. Був дзвінок. Вона його скинула, бо була на зустрічі з рекламним агентством. А потім забула і не перетелефонувала. Круто. Улипла по самісінькі вуха. Якби не абсурдність такого припущення і цілковите нерозуміння мети — її тупо, але дуже well-planned^[21] підставили. Тільки навіщо? НАВІЩО? Новицька випала із півхвилинної задумливості та обвела важким поглядом топ-менеджмент концорціуму. Усюди забриніли ледь приховані уїдливі посмішки. В очах старого мудрого фіндира німо блимало «Анька, що я тобі казала?». Хто розумніший, посміхається менше, той, хто дурніший — сильніше, відвертіше. Нічьо сваї люди, сачтемся.

Директор із продажів глянув на неї поверх окулярів, не приховуючи презирства. Ось і попалася! А не треба так носа задирати від зіркової хвороби. Незамінних людей не буває (© Й. В. Сталін). Це ж треба, королева маркетингу попалася на такій дурні, як злив конфіденційної інфи. Ще б на відкаті погоріла. Мізки відсутні. Абсолютно.

— Ну і що доводить ваша роздруківка? Те що мені телефонували намобільний? Що з того? Я була в рекламній агенції, те, що я скинула дзвінок, вам підтвердять. Хоча, я думаю, будуть дивитися як на божевільних, коли будете про це розпитувати.

— А ви запитайте, запитайте, — підтримав директор із продажів, звично почавши полірувати нігті під столом.

— А слабо зсунутись у сусідній рядок і глянути тривалість розмови 1 сек.? Слабо? — гавкнула Новицька.

СС знітився, набурмосився та почав щось підбубнювати собі під ніс.

— Ну і що? А як ти їм потім зі стаціонарного зателефонувала? — Сейлз-директор не міг заспокоїтись.

— Ага, з укртелекомівського вуличного апарата, — ощирилася Новицька і м'якше додала: — Знаєте, з мене досить, з четвертого мене тут немає.

Я вас попередила із сьогоднішнього числа. Рахуйте 10 робочих днів.

— Новицька, ти що — здуріла? Я твою заяву порву, — СС почав усвідомлювати небезпеку лишитися восени без маркетинг-директора.

«Дура апредельонно», — відмітила подумки Борисенко, проте примудрилася приховати своє задоволення. Звільнятися підчас економічної кризи та суцільних скорочень персоналу? У часи, коли треба ковбасити і не дзюжчати? Психопатка. Нехай би чаю зі звіробою попила.

— Так я вам нову напишу, — відповіла Новицька спокійніше.

— Я їх буду рвати стільки, скільки ти напишеш, — не заспокоювався СС.

— Тоді отримаєте заяву поштою замовним листом із повідомленням та оголошеною цінністю.

— Новицька, кінчай дуріти… Ми ж тебе любимо. І нікуди не відпустимо. Посварились і досить. Усе забули…

— Сергію Сергійовичу, — спробувала щось заперечити Борисенко.

— Я сказав — питання закрито. А ти, Новицька, кидай ці жарти. Ти нам потрібна, ми тебе любимо.

Ага, люблять. Як мазохіст — батіг, а презерватив — змазку. Звичайно, на осінь треба запускати чотирнадцять препаратів, усі потенційні «дійні корови». Краще освідчитись у «коханні» маркетинг-директору, ніж влетіти на бабки. Але Новицька готова була закластися на штуку баксів, що у рекрутингові агенції сьогодні надійде запит на маркетинг-директора. Якщо не надійшов раніше. Дзуськи, вона теж сьогодні набере свого рекрутера, хай витягає її із цього божевільного дому. Все, дєвочка созрєла. Жирна крапка.

Удома Новицька безцільно блукала на www.odnoklassniki.ru. Раптом серед «друзья моих друзей» вона побачила знайоме прізвище: Карина Мигаль. Новицька клацнула мишею, аби подивитися зв'язок.

Анна Новицька, Людмила Борисенко, Карина Мигаль.

Грандіозно! Заступниця головного в друзях у Мигаль. Тітки активно освоюють інет. Однокласники, однокурсники. І, треба думати, не вперше і не востаннє спілкувалися перед виходом статті про НАЦМЕДПРЕППОСТАЧ. А ще наїжджають на неї через односекундний дзвінок на мобільний.

Коли за півгодини Новицька вирішила написати листа головному із доданням кількох скріншотів із підтвердженням зв'язку між зам. директора та журналісткою, вона із жахом віднайшла наступне:

Користувача видалено

Коза! Випередила на півкроку. Хай не бреше, що не перевіряє чужу пошту та Інтернет трафік. Яке на фіг privacy?

Vae victis!

П'ятниця. Чи зважаючи на ненормальність тижня, пятніццо.

Дві чіткі смужки на Solo-тесті зарожевіли зранку.

Добре. Дуууже добре.

Це означає, що у найближчу добу буде овуляція. Своя овуляція. Перша після трьох місяців стимуляції гормональними препаратами. Дві рожевенькі смужки. А це означає, що в неї буде цілих 24 години, аби get a child. Ні, навіть менше, бо хоча сьогодні і п'ятниця, нарада триватиме до десятої так точно.

Фармацея запускала на український ринок новий препарат для профілактики потенції «ОгірОК». Цей препарат був настільки вистражданим дитям, що всі наради з приводу його launch^[22] залишали на вечір п'ятниці, як десерт. А головні суперечки точилися щодо цільового сегменту. Директор із продажів стояв на тому, щоб спрямувати рекламу на чоловіків. Анна Новицька, як маркетинг-директор, запропонувала нестандартний хід — дати рекламу для жінок зі слоганом «потурбуйся про свого чоловіка». Оскільки головний вирізнявся нерішучістю, то щоденні наради з фінального вибору цільової аудиторії перетворилися на обговорення того, яке слово, фалос чи пеніс, краще використовувати у піар-статтях.

— Ви мене пробачте, це цілковите безглуздя, — зауважила Анна. — Я б навіть сказала цілковитий БРЄД. Із великої літери Б. Навіщо обговорювати статті, коли ми досі не знаємо цільовий сегмент. Якщо все ж таки підемо на жінок — то пробачте, в Наталі, наприклад, ваш що фалос, що пеніс — одна фігня буде. Доведеться все переробляти в стилі дрючків та тичинок.

— Мені геть не подобається твій песимізм, Новицька, — зауважив генеральний. — Ми вже третій тиждень збираємось. Ти щось внятне можеш сказати?

Новицька визвірилась:

— Щось мені здається, що я тут єдина вменяєма людина. Повторюю востаннє — спершу оберіть цільовий сегмент. Мене ви не слухаєте. Хоча я вам дала і сегмент, і обґрунтування. Ви хочете колективного обговорення та розсмоктування — хоча це моя парафія. А ви ж розумніші за мене… На хріна ви взагалі платите мені зарплату? Та оберіть вже сегмент. І швидше. Я не знаю як. Не можемо домовитись та довести одне одному, давайте тупо кинемо жереб, на сірниках витягнемо. Їй-бо не в цільовій проблема. І так, і так можна прорекламувати. Але ми не можемо рухатись далі, поки не зафіксували цільову аудиторію. По-хорошому, ми взагалі мали б створювати цей препарат — дослідивши кому він потрібний і хто цю муть буде споживати. А не кидати на стіл коробку віагри і битися головою об підлогу, як трирічна дитина «хацю такоє».

— Із точки зору стратегічного планування… — подав голос стратегічний планер, у щенячих очках якого вже явно читалося бажання п'ятнично побухати в якомусь нічному клубі.

— Петренко, не треба… Яке на фіг стратегічне планування, коли ми тупо стоїмо на місці. Коли ми мали вийти на ринок? Га? У квітні? А зараз що? Жовтень. Так у нас не те, що TV-ролика немає, у нас навіть цільової немає. А ви тут за свої фалоси… Стратеги хрєнові…

— Жовтень і світова фінансова криза нагрянула. Може, відкласти запуск? — запропонував директор із продажів.

— Ага, у наших чоловіків під час кризи потенція тільки посилюється… Самовільно і неконтрольовано… — скривилася Новицька. — Є два правила, кидай на ринок седативи під час перевиборів та профілактику потенції у фінансову кризу. Не прогадаєш.

— Слухай, Новицька, давай, може, чоловіків запитаємо, як у них із потенцією під час кризи? — уїдливо запропонував стратег.

— Ага, так вони вам і скажуть, що така проблема у них наразі не стоїть… Ось саме так і скажуть. Ви краще їхніх дружин чи там когось запитайте…

Як завжди, нарада перетікла у своє звичне вкрай неконструктивне русло.

Новицька відкрила щоденник і подивилася на календар.

«Якщо вийде, то тоді кінець серпня…» — подумала Анна. Чоловіки досі обговорювали асоціації, що виникали у них від слів фалос і пеніс. «Боже, який брєд! Якими дурницями я займаюся у п'ятницю ввечері,» — подумала вона та, щоб відволіктися, почала малювати ромашки в рядку 19:00 нарада blue meeting.

Дорогою додому в мозку Анни крутилися лише цифри. Вони калейдоскопом збігалися та розбігалися перед очима. 24, 48. 48, 24.

Жіноча яйцеклітина живе 24 години, рідше 48. Сперматозоїди зберігають свою життєздатність протягом кількох діб, в окремих випадках до семи днів.

Отже здатність завагітніти цілком детермінується життєздатністю яйцеклітини. Інакше кажучи, заняття сексом у будь-які відмінні від цих 24 годин життя яйцеклітини — є абсолютно беззмістовним та нерезультативним гаянням часу.

А часу в неї немає. їй вже тридцятка. Вона з покоління молодих та ранніх. В її покоління криза середнього віку починається в 25, у 35 — «доброго дня» ранній клімакс та спад кар'єри. Звичайно якби не цілковите нетерпіння будь-якого втручання у свій організм, зробила б вона ЕКЗ^[23] та не треба було б терпіти присутність чоловіка в такій гарненькій ідеально охайній квартирі. Багато чого не треба було терпіти.

Анна відчинила двері, світло не горить. Дивно. Де Єгор? Вона причинила двері, скинула взуття та пішла мити руки. У ванній усе було добре. Занадто добре. Так добре, що Анна навіть не одразу зрозуміла, чому. Ага, точно, немає помазка. Цієї кривої, надійної, як-то кажуть, необхідної і достатньої ознаки присутності чоловіка в домі. Скільки ж вона їх викидала, колючих, вимазаних піною для гоління, із потрісканими червоними та зеленими ручками, які так і дратували око в її гарнесенькій по-турецькому бірюзовій ванній. Та вони, як зачаровані, знову з'являлися на раковині, символізуючи щоденну потребу чоловіків позбавлятися від колючок на обличчі. Кожного разу огидливо торкаючися двома пальцями помазка, як здохлої миші, та відносячи його до смітника, Анна не могла звільнитися від роздумів, а що було б, коли б чоловіки відрощували щетину до 5мм та використовували епілятор? Ну звичайно, це буде трохи болючіше, але ж жодних помазків. Хоча, чесно кажучи, неголені чоловіки викликали у Новицької ще більшу огиду, ніж нещасні помазки.

Отже помазка не було. Анна різко розвернулася до шафки над умивальником та рвучко відкрила «його» половину шафки. Порожньо. Разом із помазком зникла решта приладдя для гоління, плацент-формула, парфуми та маска для чоловіків. Переставивши для симетрії кілька кремів на другу половину, Анна вийшла із ванної кімнати та попрямувала до спальні.

На фрезовому шовковому укривалі лежала записка.

Люба (зараз знудить від банальності епістолярного жанру, Новицька тітка різка), пробач.

Дуже оптимістичний початок. Дуууже. Анна упереджувально відійшла від дорогих квіткових горщиків.

Я втомився від твоїх нічних нарад та пельменів на вечерю.

Мама казала, що в нас нічого не вийде, мені потрібна жінка набагато м’якша та жіночніша за тебе. До того ж, твоє бажання народити дитину саме зараз. Я не готовий до такого плину подій. Я занадто молодий, аби стати батьком.

Пробач.

Я їду в Ріо зі своїм другом.

Решту речей заберу після повернення.

Скотиняка! Інших слів нема. Ні, все ж таки є… Але вони нецензурні.

Чому саме сьогодні?

Саме у ці 24 години життєздатності її яйцеклітини?

Усе марно! Марні три місяці на Клостилбегіті^[24], УЗД раз на три дні, тонни соло-тестів. Марні набряки на ногах, головний біль, нудота, та два кілограми зайвої ваги — не надто приємна побічка від медикаментозної стимуляції овуляції.

Вона вхопила горщик із азалією і вже зібралася рознести його вщент. Аж раптом посмішка розтягнула її втомлені обговореннями препарату для потенції вуста.

Шафа! У неї тепер буде ще одна вільна шафа. І жодних помазків у домі. А ще не буде брудних шкарпеток по закутках, пивних пляшок, пахового волосся на милі. Відбитків взуття на білому килимі, нестерпного храпу ночами, зайнятого туалету. Чипсів, сушених кальмарів та пива в холодильнику. Яєчні зі смаженою ковбасою на сніданок. «Дзеркала тижня», рознесеного по аркушу по всій квартирі.

І не буде Ліги чемпіонів, і УЄФА не буде. І боксу в суботу ввечері.

НІКОЛИ!

У суботу зранку Новицьку зустріла настирна думка про необхідність психотерапії.

«Абсолютно необхідно, абсолютно. Інакше я просто копита відкину. Не кажучи про те, що все це перенервування негативно вплине на мою ринкову вартість,» — подумалось їй. А ринкова вартість тепер питання актуальне. Бо час помахати ручкою. Поки остаточно не зрівняли із землею її ім'я, прізвище та репутацію. Новицька поgooglела півгодинки по слову психотерапія. На вихідних Новицька не погребувала зайти в офіс за цілковито почистити свій комп, щоб ворогу нічого не залишалося, як з'їсти із розпачу її клавіатуру.

Так вона і опинилася у Карпатах. У глухій місцині, де не бере мобільний. Проте такого щастя як СС, зам. директора, Єгор та метросексуальний Петро Гальмо також не спостерігалося.

* * *

— Жорстка ви жінка, Новицька, — зауважив професор.

— Ну, є трохи.

— Ви взагалі чогось боїтесь?

— Нєа.

— Та ну? Нормальні люди, навіть якщо вони взагалі нічого не бояться, бояться самотності.

— Теж мені… Вигадали. Я взагалі людей не люблю. Увесь час мрію прокинутись, а нікого немає. Як в оповіданні Рея Бредберрі. Чи принаймні переїхати жити на якесь усамітнене ранчо, де в радіусі кількох десятків кілометрів нікого немає. А якщо й є, то об'їжджати територію на квадрациклі та гасити їх із пневматичної гвинтівки…

— Ого… Тобто не боїтеся нічого.

— Ні, таки є. Коли збивається план — не люблю, я звірію. Ще дохлих пацюків боюся.

— Пацюків? Це ж смішно після вашого послужного списку… Гмм, а ви б не хотіли народитись чоловіком?

— Нєа, ви собі уявляєте такого придурошного чоловіка, який боїться пацюків? Дякую… І ще я не зовсім технічно уявляю, як ходити, коли попереду щось телемпається…І в спідниці якось неестетично…

ОСОБИСТИЙ ЩОДЕННИК ПРОФЕСОРА

Запис 3.

Зла жінка, що чорт. Із одного боку її капітально дістали. З іншого боку, хто її змушував там сидіти? Заяву на стіл — і вперед. А то сидить і вариться у власній жовчі. Надлишок жовчі ще нікого до добра не доводив. Треба випускати. По-хорошому і кров теж можна пустити. Щоб знизити тиск та рівень агресії. І для здоров’я корисно і оточенню приємно.

Епізод 3 Сеанс індивідуальної терапії Пацієнт: Вікторія Каретко

Я рождєна для любві,

В душе агонь, а в руках мімоза.

Вєрка Сердючка

Графоманка Віка Каретко все життя мріяла написати історію демонічного кохання, щось на кшталт Фібі і Коула із «Усі жінки відьми». Так, щоб усі плакали солоним окропом і три дні ходили «пад впєчатлєнієм». Але десь вона стратегічно помилилась. Як то кажуть, або не те писала, або не так, або не там.

У нашій літературі вже років із п'ятнадцять панували королева та архієпископ. Королева видавалася знервованою та упередженою, архієпископ потонув у (який жах!) відвертому онанізмі. Ну тобто написанні оповіданнячок про самого себе.

Архиєпископа вона бачила живцем на Львівському форумі. Цей літературний святенник ніколи не ходив сам. Його завжди оточувала когорта войовничих та архе-творчих молодиків та молодичок під загальною назвою «славські». У будь-якому випадку казати вголос те, що ти думаєш про його твори гріх — зразу ж оголосять тупим заздрісним стервом. Король (чи то пак архієпископ) голий. Всі про це знають, та мало хто скаже.

Вікину автограф-сесію за іронією долі було призначено на той самий час, що і архієпископа. На біду ще й стенди видавництв були сусідніми. Спостерігаючи нескінченну чергу охочих до архієпископського підпису та підгризаючи кінчик власної ручки, якій не було роботи, Віка подумала, що могла б додати до своєї улюбленої книжки оповідань про письменників-невдах ще один етюд із назвою «Як я планувала вбити архієпископа». Із чистих заздрощів, зрозуміло.

На десерт такої насиченої подіями та спостереженнями за сусіднім стендом Вікиної автограф-сесії до її самотнього стільця підійшла якась інтелігентного вигляду бабця та поцікавилася, про що її остання книжка «Леттіс Нолліс». Поки Віка радо розпиналася про королівську кузину, таємні шлюби та ренесансний королівський двір, бабця не без інтересу розглядала книжку та ілюстрації. А коли Віка майже повністю видала біографічну довідку сердешної дівчини, інтелігентна бабця різко захлопнула томик та із суворістю старорежимної вчительки резюмувала:

— Про Україну треба писати, люба. Про Україну.

Контрольний у голову Віка отримала майже під закриття. До стенду Вікиного видавництва припхалася місцева літзнаменитість із прізвищем Штрикалко та, дивлячись повз пані Каретко, запитала головного редактора:

— А у вас нормальне щось цього року взагалі є?

Щодо королеви, то видавець Віки колись мав нещастя попросити її величність написати малесенький відгук про котрийсь із кареткіних перших романів. Королева здивовано і водночас гнівно звела бровами та красномовно промовчала щодо абсурдності такого прохання. А Віка відчула себе miserable^[25] мадам Дюбаррі, якій відмовлено навіть у звертанні «У Версалі сьогодні багато людей». Королева мала прихильність до глибокоінтелектуальних творів, щодо Віки Каретко, в слідах інтелекту було відмовлено не лише її романам, а й їй самій. Невідомо, як ця історія з королівською відмовою виплила на світ Божий із підвалів видавництва, але за кілька тижнів її вже смакували на літературних блоґах. Тому, коли інша прима погодилася написати відгук, і він виявився позитивним, літературна спільнота оголосила його безсоромно купленим.

Для Віки Каретко переважна більшість книжок (хай Бог пробачить цей матюк) сучукрліту видавалась розтягнутою нуднючою маячнею. Вікторія відносила себе до лав так званих «веселих графоманів», людей, що писали легко, багато, весело та для задоволення, не для пошуку сенсу життя і самокопирсання чи, крий Боже, подоби архієпископського грішку.

Для літературної тусовки саме слово графоман мало чомусь наліт презирства та певної огиди, приблизно як у нащадків недобитих революцією 1789 до дам напівсвіту. Віка відразу ж потрапила у список безнадійних, вона не заперечувала свого графоманства та писала жіночі романи. Жіночі романи не підлягають жодній пристойній критиці, ними у найкращому випадку витирають ноги чи ще щось у випадку тотального дефіциту, у найгіршому — не помічають взагалі. Саме вибір жанру і здавався Вікторії найбільшою її проблемою.

Колись, рочків п'ятнадцять чи двадцять тому, вчителька української мови та літератури середніх класів Василина Григорівна Твердохліб-Здолбунів довго й нудно відчитувала дівчинку за помилки у диктанті. Віка стояла, опустивши голову, їй було соромно, правила вона знала добре, але писати на слух чомусь виходило лише із тонною помилок.

— І що із тебе виросте? — не заспокоювалася Василина Григорівна. — Ну подивіться, це ж треба більший написати без м'якого знаку, а менший — із. Скільки разів повторювати — українська мова — як чуєш так і пишеш. Може, ти глуха? То тобі не в цю школу. Що ж це виросте із дитини, якщо воно і диктанту написати не може?

— А що мені робити? — нарешті наважилася запитати Віка, не підводячи очей.

Брови Василини Григорівни здивовано вилізли з-під рогових окулярів.

— Писати, писати і переписувати українську класику. От береш Гончара і переписуєш від ранку до обіду. Може, й писати навчишся та почерк виправиш.

Української класики вдома майже не водилося, отже великого вибору не було, і Віка почала переписувати «Роксолану». Дівчинкою вона була наполегливою, тому за півроку знала, що твір Загребельного дрібним почерком вміщається у вісімнадцять товстих зошитів у лінійку. Мабуть, Василина Григорівна впала б у коматозний стан, дізнавшись, що Віка Каретко із почерком по типу «кара Божа» та цілковитим слуховим неприйняттям українського правопису стала письменницею. Точніше графоманкою. Та Василині Григорівні від цього уточнення все одно не полегшало б.

Віка не раз замислювалася над тим, що якби їй під руку для переписування трапилася не «Роксолана», а щось на кшталт «Прапороносців», то, мабуть, жанрові проблеми оминули її стороною. А якби Коцюбинський чи Хвильовий, то, може, і вона писала нормальну глюконуту маячню, як всі. Отже «Роксолана» і була першою стратегічною помилкою.

Другої вона припустилася, коли захотіла видатися. Навіть і гадки не маючи про презирливу абревіатуру АВК (автор власним коштом), що на автоматі дорівнювало Графоман із великої літери Г, юна пані Каретко розіслала по найбільших київських видавництвах свій роман із проханням прорахувати вартість видання. Чомусь сподіваючись, що гроші у даному випадку полегшать життя та не змусять чекати кілька років у планах видавництва. Як нормальна людина, що вижила у 90-х, та мала певне розуміння ринкових сил, Віка наївно очікувала зібрати пропозиції та обрати найкращу за критерієм ціна-якість. Деякі відповіді видавництв самі по собі були настільки цікавими, що не навести їх для загального приколу було б величезною та невиправною помилкою.

Вельмишановна пані Вікторіє, доброго дня. (правопис та пунктуацію автора збережено)

Видавництво «ХЗ» звичайно може допомогти Вам видати книгу. Та чи хоче?

У нас працюють доволі кваліфіковані співробітники, які можуть на високому рівні зробити літературну редакцію, пристойну коректуру, створити адекватну обкладинку тощо. Але нам не зрозуміла і навіть ворожа Ваша заява про те, що Ви співпрацюватимите із видавництвом, яке надасть найнижчу ціну на видання книги. Принципова позиція видавництва — не брати участі у різного роду тендерах. Ми і так найкращі, нам не варто це доводити на таких виданнях як Ваше.

Не варто думати, що гроші вирішують усе. Не плюйте в душу працівникам культурної сфери. Так Ви назавжди зіпсуєте собі репутацію, а світ малий.

Видавництво «ХЗ» ставиться із повагою до всіх без винятку своїх авторів, чекаючи такої ж поваги на взаєм.

Надалі пропонуємо спробувати працювати так:

Ви можете озвучити нам ціну, яка Вас влаштує. Ми поміркуємо з цього приводу, прорахуємо і, у разі, якщо вона не влаштує нас, аргументовано пояснимо, чому саме. І коли ми не знайдемо спільної мови, не ображаючись один на одного, і сподіваючись на майбутню співпрацю, розійдемось.

А Ви можете спробувати вийти на інше видавництво. Якщо вийде.

Будь ласка, зрозумійте нас правильно. Адже така Ваша позиція, ми певні, не сподобається жодному видавництву, до якого Ви звернетеся. Отже, радимо надалі ніколи не озвучувати її в голос.

Щиро,

Федір Олексієнко, головний редактор видавництва ХЗ

Спочатку шокована Віка глибоко замислилася над тим, як доволі кваліфіковані працівники можуть щось робити на високому рівні, спробувала уявити собі непристойну коректуру, та трохи попереймалася проблемами синтаксису та пунктуації. Зрештою вона образилася, що і через двадцять років по перебудові їй намагаються пояснити, що вона не має права вибору постачальника послуги за свої ж власні гроші. Бойфренд Вікторії відреагував філософськи:

— У дупі були, у дупі і залишаться. Давай сюди файл, я щось придумаю.

Третя стратегічна помилка із нею трапилася, коли по виданню перших чотирьох романів, що так-сяк, але продавалися, Віка погодилася відвідати засідання модного літературного клубу в якості так би мовити чергової guest star^[26] (принаймні вона так думала:)), де юрбилася уся творча молодь та ті, хто хотів такою вважатися.

На засіданні головувала велика літераторка та блоґерша пані Гафка. По молодості, як казали, вона була близька до тусовки архієпископа та його сина. Щодо молодості пані Гафки у Віки були серйозні сумніви, якби на odnoklassniki.ru вона не побачила, що велика літераторка вступила у автентичний бальзаківський вік. Друг блоґерші, єпископський синок, графоманив безбожно і багато, від останнього твору тхнуло якимсь морепродуктом, чи то хеком, чи то кальмарами. Віка не пам'ятала точно. А шкода. Велика літераторка вочевидь вважала цей роман гідним шкільної хрестоматії.

Статурою пані Гафка скидалася на поні, поставленого на задні копита: короткі ніжки, маленькі стегна та два батони трохи вище. Вінчала цю красу гідроперидна медуза в стилі «Мерілін щойно прокинулася, а зачесатись не встигла».

Коли нарешті велика літераторка скінчила монолог на тему геніальності єпископських дітей, її очка встромилися у Вікині, як божевільний професор у піддослідного пацючка. Пані Гафія вочевидь була тіткою харизматичною, не те щоб леді Ю, та зала вмить відчула її настрій та просяклася зневагою. Графоманів тут не люблять, подумалося Вікторії. Марно стільки часу згаяла, обираючи сумку в тон лаку для нігтів.

— Отже, шановне панство…

Пані Гафка, явно перевчила польської мови, бо надто пшекала та вимовляла слово «панство» наче його писали «р r z е z ń».^[27]

— Сьогодні до нас на гостину завітала Вікторія Каретко. У літературних колах вона маловідома. Проте більш популярні її сценарні екзерсиси. Мабуть, кожному доводилося, перемикаючи канали телевізора, натрапляти на ідіотське реаліті-шоу «Секс із зірками»…

До Віки потроху почало доходити, що вона тут не у ролі guest star, навіть не у ролі guest starlette, а, як би так висловитись, у ролі тіла в анатомічному театрі. Трупик, на якому медики-першокурсники вчаться розрізняти м'язи від кісток та долати приступи нудоти.

«Добре, коли вже сюди припхалася, то спробую відстояти свої погляди в межах пристойності та доброго виховання», — вирішила Віка, поправляючи камею на мереживному жабо та посміхаючись із бездоганною психопатною чемністю Брі ван дер Камп.

— А скажіть нам, пані Вікторіє, як вам спало на думку вивернути назовні такі інтимні речі? Ви знаєте, скільки родин розбилося через ваші вельми оригінальні сценарні ходи?

— Ну, знаєте, за сценарієм передбачалося, що телеглядачі будуть підтримувати найвірніших зірок. Виявилося, що за результатами смс-голосування перемагали найбільші стрибунці в гречку…

— А потім Нацрада з питань телебачення та радіомовлення заборонила пускати в ефір цю вакханалію…

— Ну, скажімо так, рекомендувала перенести ефір у інший часовий проміжок. — посміхнулася Віка. — Рейтинг від того, у принципі, не постраждав.

— А як ви стали сценаристом? Якщо я не помиляюся, за освітою ви програміст.

— Так, дійсно. Після виходу моєї першої книги «Гальшка Острозька»…

— Вона ще перемогла у конкурсі видавництва «Вимпел»? Третє чи четверте місце…

— Власне, друге. Мені зателефонував продюсер розважальних програм і запропонував взяти участь у конкурсі на посаду сценариста одного співочого шоу. Я не пройшла, але мої нариси у них лишилися. Потім креативний продюсер запросив мене на конкурс ідей реаліті-шоу. Конкурс виграв мій «Секс із зірками».

— Добре, давайте повернемося до літератури. Кого ви вважаєте найсучаснішим українським автором?

— Я не у захваті від сучасної літератури. Хоча я читаю багато, мені подобається надзвичайно мало. Це, звичайно, не означає, що наша сучасна література якась неправильна. Просто у мне досить специфічні смаки. Я не люблю книжок, в яких усе розпочинається досить-таки цікаво, а всередині автору не вистачає фантазії для розвитку сюжету, тому герої змушені спожити якийсь «стимулятор», і їх починає відверто ґлючити та заносити у паралельні сфери. Мені не подобаються біографії та подоби біографій авторів у формі романів, як на мене, це ознака виродження того, що вже нема про що розповісти. Усі ми звичайні люди, для наших біографій справді вистачить livejournal чи будь-якого іншого блоґу, не варто псувати папір.

Ось це вона сказала марно. Ой, як марно. У неї втупилося зо три десятки зацікавлених поглядів. Дослідницьких поглядів студентів-біологів, які готуються препарувати жабку. Із загального настрою Віка відчула, що їй також із радістю нанесли б якогось важкого тілесного ушкодження. А не треба нагадувати блоґеру, що він міг би псувати папір. Особливо, коли блоґер впевнений, що з вас двох безнадійно псуєш папір саме ти.

— А ви не вживаєте жодних стимулянтів? — уїдливо поцікавилася пані Гафка, рівень її доброзичливості впав нижче плінтуса.

— Тобто? — щиро кліпнула блакитними очками Каретко.

— Ви хочете сказати, що ви штампуєте по 400 сторінок тексту двічі на рік просто із графоманського інстинкту? Так би мовити, для суцільної розваги?

— Ну, так. Літературу було вигадано для розваги…

— Ви помиляєтеся, — суворо обірвала Гафка, піднявши вказівного пальця догори. — Літературу покликано роздмухувати в людині роздуми про буття, сенс життя та пошук істини. Глибокі роздуми. Самокопирсання у свідомості та інтелекті. Занурення у вивороти думки…

— Я думаю, ви судите однобоко. Згадаємо Давній світ, Ренесанс…

— Давайте залишимо ваші темні віки, ваше нікому не потрібне середньовіччя — не на жарт розійшлася блоґерша, від азарту мисливця її обличчя стало буряковим. — Ви та вам подібні попкорнізують літературу. Я кажу про Літературу… Із великої літери… У найхрестоматійнішому сенсі…

Віка важко зітхнула, проте той кволий зойк потонув у галасі суцільної підтримки пані Гафки. Kill joy.^[28] Справжнісінькій Kill joy. Просто-таки суворий реформаторський аскетизм у розвагах ренесансного двору. А навіщо? Закопаємось у глибокі роздуми, коли можна нормально веселитись і розважатись? І це ж треба бути такою невігласкою, аби обізвати «її ренесанс» середньовіччям та темними віками. Єресь яка! Як можна сплутати веселий передзвін Відродження із надривною екзальтацією Середньовіччя? Пишних ренесансних мадонн із безкровністю середньовічних? Віка вибухнула всередині від праведного гніву, проте вирішила за розумніше промовчати. Вона вихована дівчина, дуже чемна, too well-mannered.^[29]

— Знаєте, а я не здивована, що вас досі не зробили членом НСПУ^[30]… Ці люди бережуть честь мундира.

— Я б сказала, що вони охороняють порожній замок… Це вже не НСПУ, а будинок літніх людей.

— Ну те, що ви не маєте поваги до літніх людей, видно із вашого ставлення до свекрух у вашому попередньому реаліті-шоу «Свекрухи та невістки»…

— Ви перекручуєте мої слова.

— Облиште, ми ж не на суді. Це жива розмова. Словесна дуель. Філологічний ринг, якщо хочете. Хіба ж ваші середньовічні герої не робили так само?

— Я пишу про Ренесанс, це трохи пізніше…

— Особисто я вважаю, що у вашому випадку історичний час не має жодного значення, ви пишете порожні костюмні твори про жіночок у велюрових пишних сукнях…

— По-перше, не було тоді такої тканини як велюр, а по-друге, змінюються лише костюми та декорації. Драма завжди та сама. Вище голови не стрибнеш — є дванадцять античних сюжетів. Проте я витрачаю достатньо часу на вивчення часових особливостей.

— Це ви правильно, щодо вище голови не стрибнеш… — розчервоніла Гафка поправила гідроперидне пасмо, що випало на обличчя. — Пані Вікторіє, ви ніколи не замислювалися, що бути українською письменницею — це важкий хрест, це означає покласти своє особисте життя, а часом і кар'єру на вівтар служіння великій ідеї національно-культурного відродження… Ви чомусь не належите до жодного літературного угруповання, культурного гуртка… Вас не видно на семінарах творчої молоді…

— Я стільки не п'ю, — чемно посміхнулася Віка.

— Це стереотип.

— Може… Мені чужа сама ідея культурного гуртування. Come on, ми не після валуєвського указу, і не в 30-х роках. Нас ніхто не притісняє. Усе добре. Не треба об'єднуватися в ощирені угруповання і рвати на собі вишиванки. Увесь час гуртуючися для збереження і захисту національної ідентичності, ми показуємо, що ми досі загноблені, замучені і замордовані. І нам весь час треба захищатися. Світ змінився, ніхто на нас не нападає.

— Пані Вікторіє, ви стаєте на небезпечну стежинку, ви ображаєте усіх, хто беріг нашу культуру, мову та традиції. І те, що ви особисто не бачите загроз, абсолютно не означає, що їх немає.

— Нікого я ображати наміру не мала. Просто час умитися холодною водою та реально поглянути на речі. А то знаєте, як одна моя стриївська подружка вдягнула штанці, в яких повністю видно нижню білизну, і з піною доводила мені, що бабці в київському метро на неї косо дивляться через українську мову. Не там проблема, де ви її малюєте. Як-то кажуть, ІМХО.

Гафка зітхнула та вольовим рухом правої руки зупинила вий справедливого гніву на лавках слухачів.

— А тепер я хочу запросити нашого особливого гостя, відомого в мережі живого журналу під ніком Аксель Ферзен. Якому довелося кілька років тому написати рецензію на першу книгу пані Каретко.

Аксель Ферзен! Неперевершений вибір нікнейма. Він би ще Ланселотом чи Лоенгріном назвався.

Недоумок… Ні, так її ще ніхто не розмазував по підлозі. Куди там тій пані Гафці до Ферзена. Ледь він з'явився в аудиторії, жіноча половина запрошених заревіла так, наче зайшов принаймні сам Бред Пітт. Навіть не просто Бред Пітт, а Бред Пітт топлес. Ні, навіть Бред Пітт без штанців.

Ферзен зустрівся поглядом із Вікторією та посміхнувся. Як акула до тунця, якого має намір негайно з'їсти.

Дайте жертву в пасть Ваала. Бросьте мученицу львам.

Ферзен злегка покивав головою на всі боки, вітаючись із завсідниками клубу. А таких було чимало.

Мда, у цій тусі вона чужа. Віка склала губи у етикетну посмішку. Ферзен став за імпровізовану трибуну, театрально відкашлявся та почав говорити. Оратором він був не ідеальним. Явно не вистачало сили голосу та харизми пані Гафки.

— Доброго дня, любі друзі… Сьогодні ми ближче познайомимося із останнім опусом Вікторії Каретко «Тіло Інеш». Та спершу хочу зазначити загальний надзвичайно низький рівень літераторів нового покоління так званих «двотисячників»…

Ферзен переглянувся із дещо здивованою Гафкою. Дійсно, а як же єпископські дітки та архітворча когорта загальновизнаних юних літературних геніїв?

— Звичайно, звичайно, — погодився Ферзен. — На щастя, з цього правила є винятки… Так, є… І пані Каретко до них не належить.

Крантєц. ЄЦ… Всі зареготали. Ну хай не належить, чого так реготати? Так смішно. Таке неперевершене почуття гумору. Віка глибоко зітхнула і почала за інструкцією свого тренера з йоги дихати на рахунок вдих чотири секунди — видих вісім секунд. «Я леді, я леді, я леді. I am well-bred. Too well-bred^[31]», — подумки повторювала Віка мантру.

Яка маячня — ці «двотисячники», «дев'яностики»… Таке враження, що люди відразу готуються до шкільного підручника з української літератури.

Ферзен розпинався далі із педантичністю слідчого середніх здібностей.

— Що ж, повернемося до нового опусу пані Каретко.

Ферзен підняв двома пальцями книжку так, наче вона була намащена тухлими яйцями. Чи гнилим оселедцем. Чи секретом скунса. Чи конячим потом.

— Твір відверто слабий.

Аффтар убєйся ап стєнку.

Хоча, вже твір, а не опус. Учергове поправляючи камею на жабо, Віка глибоко вколола пальця. Кров виступила великою яскраво-червоною краплиною і заплямувала мереживо білої блузки. «Красиво», — подумала Віка про кольоровий контраст.

— В анотації зазначено, що це роман. До роману це, звичайно, не дотягує. Та й хто чекає повноцінного роману від людини такого віку? Навіть головні герої прописані недостатньо. Так собі нариси, а не герої. Замальовки олівцем.

Не вистачає не те що фарб, навіть натиск грифеля неясний. Не вистачає психологізму, глибини, недопрацьовані діалоги. Можна довго перераховувати недоліки. Та чи варто? Чи покращаться від того наступні твори пані Каретко? Не знаю… Отже, як кажуть, творіть та не витворяйте.

Коментарі пана Ферзена у свою чергу містили такий глибокий та детальний аналіз, що Віка почала сумніватися, чи відкривав він книгу взагалі. Чи, може, знехтував торкнутися бодай кінчиком пальця?

— Навіть полишаючи на совісті авторки літературно-художню цінність цього творіння, хочу зауважити, що варто бути обережною із використанням іноземних мов…

Good God!..^[32] І нащо вона бавилася із старопортугальською? Забула, що Ферзен викладає португальську та іспанську в універі.

— Я хочу лише наголосити: якщо не знаєте іноземної мови досконало — не використовуйте її взагалі. Не вмієш — не пиши. А ця недолуга латина по тексту?

Ну це вже занадто. Щодо латини. Вона її чотири роки вчила, і неабияк, а за оригінальними текстами. І це ж треба, наїхали! Тобто наїхали по суті не на текст, а на неї особисто. На рівень освіти. Віка порахувала спочатку до 10, потім до 20, а потім ще раз до 10, аби не видати у відповідь гнівну тираду на цій самій клятій латині. Таки б видала, якби не була впевнена, що, по-перше, її не зрозуміють, а, по-друге, діагностують глибокий ступінь шизофренії по мінімуму.

Здається, Ферзен закінчив, він сухо відкланявся та сів у перший ряд лавочок. Якась дівчинка філологічного виду схилила голівку до його вуха і почала шепотіти якісь захоплені дурниці. Пані Гафка знову вийшла на авансцену:

— Наостанку бліц-опитування нашої гості. Отже, пані Вікторіє, ваш улюблений письменник?

— Дюма.

— Ваша улюблена книга?

— «Королева Марго».

— Ваш улюблений фільм?

— «Три мушкетери» Юнгвальда-Хількевіча.

— І останнє, ваш улюблений співак?

— Вєрка Сердючка…Тобто Андрій Данилко.

Cry crusified!^[33] Опустимо милосердну завісу жалощів над цією сценою.

Як і кожна нормальна людина, вона хотіла рецензію у «Дзеркалі тижня». Приємну таку, серйозну рецензію на півсмуги. Ну і отримати її, не докладаючи жодних зусиль, і, не нагадуючи жодним знайомим, і не виставляючи жодної пляшки цього мерзенного напою англійських селян. Пива тобто. Маячня? «Брєд сумасшедшей»? А ще було б непогано — позитивну таку рецензію у журналі культурного наступу «ЧаВо». І кілька відгуків на літературних сторінках щотижневиків із поміткою 5* — радимо всім. Із «ЧаВо» взагалі вийшла неприємна історія…

Якось Вікторію набрала знайома, що працювала у рекламній агенції, та запропонувала надіслати її книжки у глянцеві й не тільки видання, може, хтось надрукує рецензію. Відповідь журналу культурного наступу «ЧаВо» була блискавичною. Дайте 50 примірників для подарунків на конкурси видавництва, то буде вам позитивна рецензія. П'ятдесят. Ніби й немало… Оскільки Віка вважала співпрацю з «ЧаВо» стратегічно важливою, важкенький стосик книжок опинився у редакції до кінця тижня. Коли ж пані Каретко відкрила рецензію у наступному номері, у неї перехопило подих, наче вона побачила перед собою аварію як мінімум із чотирма машинами та людськими жертвами. «ЧаВо» дійсно надрукував рецензію. Без питань. Тільки її написала не та людина, яка завше рецензувала книжки. І це до того, що про решту книжок в тому номері написав саме він. По-друге, відгук було розміщено на одній сторінці з рекламою. По-третє, на початку рецензії та майже на третину її обсягу йшло перерахування того, чим займається пані Каретко, окрім літератури чи то пак графоманства. Виглядало це як дешева проплачена піар-стаття низької якості. Недарма їй здалося, що 50 примірників це занадто… Що ж — не спробуєш, не дізнаєшся. У цей літературний світ заходять із іншого боку, а вона припхалася на бал з чорного ходу. Через дупу, так би мовити.

Не минуло і трьох тижнів після грандіозного тріскотливого провалу на засіданні літературного клубу, як Віка Каретко отримала упереджувальний імейл від своєї колєжанки Насті Байдаченко.

From: Nastya_Baydachenko@mccann.kiev.ua

Sent: Friday, October 04, 2008 10:17 AM

To: Vika_Karetko@gala.net

Subject: sorry:(

Importance: High

Привіт,

мушу попередити, що завтра цей шедевр критичної думки піде в друк. Мабуть, Гафка напилася пива під зав'язку і луснула від злості.

Пий валер'янку і відправ усіх під три чорти.

P. S. в епоху Відродження злих посланців не вбивали, ну ти в курсі.

Набери чи намиль, якщо схочеш.

НБ

«Дзеркало тижня»

Розділ «Книжкова лавка»

Агафія Печенюк

АТАКА КЛОНІВ

З-під пера сценаристки попсових серіалів та реаліті-шоу Вікторії Каретко вийшла чергова слізно-кривава історія. Пані Каретко дебютувала в українській літературі чотири роки тому із ренесансною казочкою про Гальшку Острозьку. Для людей трохи обізнаних із світовою літературою, сюжетні ходи до болю нагадували цвейгівську Марію Стюарт, ці здогадки не спростовувала і сама авторка, ставлячи в епіграфи рядки з відомого роману. Вікторія Каретко не раз наголошувала, що паралелі вона проводила особисто, проте залишимо роздуми про плагіат на сумлінні автора.

Цього разу нам потрапила до рук справжнісінька готична казочка без гепі-енду. Із глибоким некрофілійним наповненням. Усім фанам «Анжеліки та короля», яких встигла причарувати пані Каретко, цього разу доведеться читати розповідь з інших часів.

Отже, сюжет «Тіла Інеш» не відрізняється ані оригінальністю, ані унікальністю. Така собі чергова історія Ен Болєн, невгамовної жінки, яка вбила собі в неодмінно біляву голівку, що вона стане королевою. Залишимо на суд історії та нащадків моральний бік справи: на своєму шляху до вінця Інеш Каштру попила чимало крові невинній королеві Констанці, її дітям та португальським придворним. Не в тому справа. Віка Каретко і цього разу не розповіла нічого нового, а ні в новий спосіб. Сюжет знову закручений на банальній заквасці: він кохає її, вродливу, біляву і стервозну, а не свою дружину, чорняву, лагідну і вірну. Із дружиною не можна розлучитися, і з Інеш не можна одружитися. Ось і вариться мило у найкращих традиціях серіалів «соплі-сльози» на цілих десять років. Дон Педру, геніальний португальський король, оспіваний у «Лузіадах» Камоенсом, постає перед нами нерішучим хлопчаком, який до смерті боїться свого батька. А хлопчаку-то вже тридцять років! Тобто не дон Педру, а якась бліда копія. Інеш безпринципна, жорстока, холоднокровна така собі Інеш. Вона береться за португальського принца, як сучасні жінки за розбудову кар’єри: із ретельним розрахунком та націленістю на результат.

«Я нешлюбна донька. Мені або стати королевою, або наплодити нешлюбних дітей, що все життя будуть пити мою гіркоту. Годі. Я в тисячу разів вродливіша за Констанцу. Чого ж їй бути королевою?» — ось який примітивний розрахунок мотивує головну героїню до загравань із спадковим принцом Португалії. У тих забавках Інеш і сама не помічає, як закохується. Ось тут і розпочинається трагедія. На троні немає місця почуттям, у королівських коронах незручно цілуватись, на ложі короля зачинають спадкоємців, а не кохаються. Король Афонсу це добре знає. І те, що у майбутньої королеви не повинно бути таких войовничих та невгамовних родичів, як брати Інеш. Відтоді Інеш приречено.

Пані Каретко із добірним садизмом чи поривом нестримної некрофілії занурюється в описи ексгумованого тіла після двох років у могилі. Справді половину деталей можна було опустити. Тільки тут у дона Педру просинається жага бодай якихось чоловічих вчинків. І новий король із завзяттям SSівця відіграється за всі попередні нерішучі сторінки. «Дехто прозвав Педру — жорстоким, а дехто — справедливим. Хто знає межу між жорстокістю та справедливістю, коли йдеться про Інеш?» Попри деяку оригінальність форми історія не нова, вона схожа на тисячі книжок у м’якій палітурці, якими завалена Петрівка. Із рожево-золотими обкладинками з перекачаними чоловіками, що обнімаютьнапівнепритомно-пристрасних жінок у велюрових костюмах незрозумілих епох.

Отже, «Тіло Інеш» — черговий клон від Вікторії Каретко. Тож подобимося до великого Хвильового — «геть від клонів!».

Ен Болєн… Випендрилася. Хоча з точки зору фонетики єдино правильно. Жодних вам Болейнів…

Віка випила трохи валер'янки, потім ще, потім ще дещицю, поки флакончик не спорожнів.

«Ні, з цим треба зав'язувати, — подумала Віка. — Так і до жіночого алкоголізму недалеко». Очі шукали на пляшечці вміст спирту.

* * *

— Знаєте, Вікторіє, коли людина так переймається критикою, це свідчить лише про її невпевненість та сумніви у власних силах. Комплекс неповноцінності. Абсолютно класичний випадок. Аж нецікаво.

Віка злегка кивнула головою так, ніби підтримувала не надто цікаву чи приємну для себе бесіду.

— А ви не пробували написати щось нормальне, ну, не про графів та принцес, а щось сучасне. Ну, про своє життя?

— Це несмак, професоре. Про власне життя, я маю на увазі.

— Слухайте, ну кого цікавить смак чи несмак, якщо вийде цікаво та буде продаватися?

— Ви думаєте, життя автора сценаріїв таке неймовірно цікаве? Ви помиляєтеся. До того ж, я не хочу стати подібною до деяких талановитих молодих і не дуже літераторів…

— Ну слухайте, ви ж дійсно зациклені лише на тому, що вас, таку білу і пухнасту, тільки й роблять, що ображають критики. Ніби ви одна знаєтеся на літературі. А всі вони купка дурнів? А ви не думали, що ви самі просто тупа бездарність, га?

— Професоре, ви мене провокуєте?

— Вікторіє, ви взагалі сваритися вмієте? Конкретно сваритися? Нагримати на когось? — примружив одне око професор. — У магазині ви сварилися колись чи в ресторані?

— Ну, вмію… Я думаю… Але ж ми дві виховані людини… Ви ж не хочете…

— А матюкнутися змогли б? — запропонував професор.

— Ні… Мабуть… А навіщо?

— Так що ж мені вас тут сто років тримати, поки ви не заматюкаєтесь у старечому маразмі?

— Ну, знаєте, є ж якісь рамки. Не дочекаєтеся.

— Навіть якщо вам розіб'ють окуляри?

— Я у лінзах.

— Це я образно.

— Звичайно, я зрозуміла, професоре. — Віка посміхнулася посмішкою Брі ван дер Камп.

ОСОБИСТИЙ ЩОДЕННИК ПРОФЕСОРА

Запис 4.

Я, у принципі, упевнений, що серійні вбивці виростають із таких тихих вихованих людей. Навіть жінок. Коли стільки у себе втягувати неприємного, переварювати роками, весь час ті образи нанизувати, як перли в намисто, рано чи пізно воно полізе назовні бодай через очі. Ні, щоб прооратися, побити посуд чи боксерську грушу…

Епізод 4 Сеанс індивідуальної терапії Пацієнт: Єва Герт

Якщо не люблять нас красівих і прєкрасних…

***

А горілка це ж горілка,

це ж горілка, горі-горілкА.

Вєрка Сердючка

Єва Герт із дитинства мріяла про телебачення. Та оскільки її мама завжди реально оцінювала життєві розклади, то вчитися Єва пішла на бухгалтера. Проте ані на першій роботі, копирсаючись у бухгалтерських проводках, ані на другій — у піар-відділі відомого виробника горілки, Єву не полишала мрія привітати країну із блакитного екрана телика.

Світ телебачення здавався Єві суцільним фестивалем. їй часто доводилося бувати на презентаціях нових ТВ-сезонів, оскільки працювала вона піарником алкогольного бренду із бюджетом не останньої величини. На післяпрезентаційних вечірках манірно пропливали телевізійні прими у сукнях неймовірної вартості та краси, а блакитнуваті хлопчики із підведеними олівцем бровами, які називалися метросексуалами, щось лагідно і ніжно шепотіли одне одному на вушко. Там смачно і вигадливо годували: чорною ікрою фарширували перепелині яйця, а із сьомги викладали трояндочки на канапе із лимонним маслом, ну і сири подавали, як треба, із виноградом, грушею та динею, а не на бутербродах. Телевізійний світ вабив до себе Єву, як розбитий підгнилий кавун — ос. Проте прорватися туди було на межі фантастики. Кому й як догоджали розряджені телевізійні прими та блакитнуваті хлопчики, Єва не знала. Але в тому, що догоджати таки доводилося, вона чомусь не сумнівалася.

Перша зустріч Єви Герт із телебаченням не була ані приємною, ані приголомшливою. Скоріше вона залишила по собі гіркий жовчний післясмак. Як у сварці, коли останнє слово лишилося не за тобою.

Єва тільки-но почала працювати асистентом піар-менеджера в одній алкогольній конторі. Робота була на відміну від відділу продажів, непильна. До того ж, у горілчан завжди передбачалися великі бюджети на маркетинг, піар та рекламу. Це автоматом означало, що будь-яка людина, хоч якимсь боком до цих бюджетів причетна, стає мішенню цілої армії рекламних агенцій. І не треба думати, що якщо внаслідок своєї посади ти не розпоряджаєшся мільйонами, а лише кількома десятками тисяч із цього пирога, то ти не будеш цікавити ці самі рекламні агенції. Навіть не треба сподіватися. На нашому ринку навіть ніякенькій тисячі доларів ніколи не дозволять пройти повз щільні обійми рекламно-піарного ринку.

Нью-бізнес-менеджери та клайєнт сервіс-директори злетяться до тебе наче мухи на бутерброд із ковбасою. Й солодко-медовими голосками почнуть наспівувати казочки, перевіряючи, чи ти часом не цілковита дурепа. Наприкінці розмови тебе запросять до ресторану або принаймні в цукерню (чималеньку типу Волконського), аби там у темному закуточку, пропахлому кавою та свіжою листковою здобою, зробити пропозицію, від якої не можна відмовитися. Тобто запропонують відкат.

Відкати — штука небезпечна, як перша крига. З одного боку процент відкату, вигодовування у ресторані, подарунки на дні народження та решту свят включено у ціну. Ultra all inclusive, так би мовити. З іншого боку, як тільки ти вступаєш у відкатно-відсоткові стосунки із підрядником, у тебе зникає моральне право їх дрючити у разі помилок, провалів та відвертих підстав, тож виправдовуйся перед власним керівництвом як хочеш. З третього боку (якщо такий є), з ким би ти і на яких умовах не домовилась, ображена решта розсурмить, що ти взяла відкат. Бо без відкатів ніхто не працює. Навіть супер-пупер чесні експати. Вони й їдуть-то сюди за відкатами.

Єва Герт у горілчаній промисловості була дівчинкою юною, недосвідченою та неймовірно наївною. Свій перший піарний бюджет вона віддала агенції, що припала їй до вподоби, просто так «па любві». А за три дні вперше отримала по голові від своєї солоденької, як медова горілка, керівнички.

Так Єва Герт вивчила свій перший піар-урок: мало того, що відкати беруть, так ними ще треба ділитися. Аби не забути, вона завела собі маленький нотатник, в якому почала записувати свої висновки та помилки, маючи надію їх не повторювати.

У понеділок Єва мала зняти три піар-сюжети для новин в одному із столичних супермаркетів. І хоча все було домовлено, проплачено, а сценарії узгоджено із юридичною службою каналу, знімальна група спізнювалась уже на півгодини. Зважаючи на те, що в сюжеті мали знімати коментарі кількох керівників компанії, а за організацію та тайм-менеджмент зйомки відповідала пані Герт, їй вже почали висловлювати своє незадоволення. Єва Герт була дівчиною фактурною, більшість претензій вона знімала посмішкою чи формуванням в очах дурнуватого погляду «а що, а я тут блондинка», хоча була справжнісінькою брюнеткою.

Єва знервовано набрала мобільний репортера, що мав робити сюжет. Та скинула дзвінок. За кілька невдалих спроб Єва набрала Назара Бельведера, співробітника комерційної служби каналу, який мав пустити в ефір піар-матеріал:

— Назаре, доброго дня. Вже пів на шосту, де ваша знімальна група?

— Ну, я не знаю… Я заявку передав у службу новин… Дзвоніть репортеру, я вам дав мобільний.

— Назаре, ви мій менеджер каналу. Я працюю з вами і не хочу телефонувати ще за десятком номерів, аби дізнатися, хто коли буде і хто за що відповідає. Для мене, як для клієнта, за все відповідаєте ви…

— Заспокойтеся. Вам шкідливо нервувати…

— Із чого це ви взяли, що мені шкідливо нервувати? Моїй нервовій системі шкідливо працювати із такими менеджерами, як ви, Назаре.

— Я ж кажу, я передав вашу заявку, далі не моя відповідальність…

— Я це вже чула. Переключіть мене на вашого керівника.

— Її зараз немає.

— Не хвилюйтесь, я потурбуюся зустрітися із нею особисто…

Єва злісно вимкнула мобільний, ледь не розтрощивши його об підлогу. Аж тут до місця зборів нарешті припливла знімальна група. Тоненька прозоренька дівчинка-репортер із виглядом ображеної снігової королеви без привітання кинула свою сумку і пальто Єві на руки:

— Де знімаємо синхрон? — мабуть, на телебаченні так вітаються.

— Ось сценарій… — зауважила Єва, поки досить спокійно і доброзичливо. — Хіба вам не передали?

— Я питаю, де знімаємо синхрон? — прозора не приховувала свого незадоволення.

— А що таке синхрон? — запитала Єва.

Репортерка презирливо подивилася з висоти своїх метра шістдесяти на модельну Єву згори вниз (цікаво, як це їй вдалося?). Ця пришелепувата не знає, що таке синхрон? Що вона тут робить?

Проте відповідати вона погребувала. Може, вважала негідним.

— Ви читали сценарій? — ще раз чемненько поцікавилася Єва. — Якщо ні, то ось вам роздруківки.

— Дєвушка, що ви мені даєте? Я журналіст, я нічого не буду робити за сценарієм. Хто цей маразм видумав?

Маразм писала сама Єва у парі зі своєю солоденькою керівничкою, яка стоїть неподалік. І, здається, зараз випише Єві чарівного «пенделя», за те, що вона досі не навчилася «строїти» підрядників.

До розмови миттєво підключився оператор, під стать репортерці, страшний, як хворий із важким харчовим отруєнням.

— Дєвушка, який сценарій? Ми знімаємо новини. Якщо хочете за сценарієм, то наймайте собі продакшн-студію і вперед. І сценартеся собі до усцяння.

— Ми узгодили ці сценарії із вашим комерційним відділом та юристами каналу. Тут усе ок з юридичної точки зору, просто зніміть і все.

— Мені по барабану, що сказали юристи каналу. — заявила репортерка. — І чхати я хотіла на комерційну службу. Мій керівник шеф-редактор новин.

— Може, й сам комерційний директор каналу вам по барабану? — уїдливо поцікавилася Єва. — То я йому передам.

— Дєвушка…

— Мене звуть Єва… А як ви собі уявляєте, що ви будете брати інтерв'ю у звичайних людей, що проходять повз? А якщо вони не пили нашу горілку? А якщо вона їм не сподобалася?

— То треба робити нормальну горілку, — резюмувала прозора, відкидаючи роздруківки на підлогу. — Які сценарії? Не треба робити із журналістів жінок за викликом.

— Знаєте, мене не піпчить, ким особисто ви себе почуваєте. Мені байдуже, що комерційна служба продає те, що не узгодила із редакцією новин. Знімайте за сценарієм. Усе проплачено. Сюжет шістдесят секунд, наріжте так, щоб і вам було добре, і нам близько до сценарію.

— Дєвушка, не треба мене вчити. Я п'ять років відовчилася, плюс маґістерка. Вам скільки років? Ви взагалі вищу освіту маєте?

— А ви як гадаєте?

— У вас ще мало досвіду… — констатувала репортерка.

— Ви розумієте, що наша Леся — це обличчя каналу, — знову встряг оператор. — У неї контракт, її обличчя не може асоціюватися із жодним продуктом. А ви в цьому ідіотському сценарії написали — обличчя журналіста на фоні стенду горілки.

— Дико перепрошую, ви свою Лесю бачили? Думаю, жодна торгова марка, окрім похмелятора, не хотіла, аби її бренд асоціювався із вашою Лесею. Це по-перше, а по-друге, були б розумними — зняли б все, як вам треба, змонтували так, щоб нам було приємно, і не псували настрій. Ви працюєте наче з гір спустилися за принципом «не подобається, вали під три чорти». А ви в сервіс-індустрії працюєте, вам треба посміхатись і кланятись, посміхатись і кланятись, як гейші, коли розливають саке.

— Костю, дзвони головному редактору новин, я на цьому виїзді працювати відмовляюся. Нехай знімають із продакшн-студією… Сценарії вони мені пишуть, пушкіни хрєнови… — прозора здулася із супермаркету, як дірява повітряна кулька.

Наступного дня Єва Герт влаштувала грандіозний, смачний та тотально нищівний скандал на каналі. З одного боку комерційна служба, генпродюсер каналу та власник капітально вздрючили та построїли редакцію новин, а з другого боку за асистентом піар-менеджера міцно закріпилася слава склочного, мстивого та злісного стерва. Сюжет звичайно переробили з іншою знімальною групою та навіть надіслали офіційне вибачення. Не те, щоб Єва полюбляла сваритися, просто питання про те, скільки років дівчинці та чи є в неї вища освіта, вивели її з рівноваги. Пристойних каналів було небагато, тому, коли Єва планувала зйомку інших піар-сюжетів, співробітники комерційних служб почали ставитися до неї із певною пересторогою. А чи не влаштує вона часом ще якого тотального шкандалю на весь медійний ринок? Так Єва вивчила другий піар-урок: навіть якщо ти стовідсотково права, у ТВ-каналу набагато більше можливостей розповісти світу про зворотне.

Наступного тижня Єві довелося відвозити на той самий канал свого генерального директора і власника фірми, аби він переговорив із продюсером проекту «Тебе звільнено». Це був куплений в Америці формат, реаліті-шоу, в якому реальний успішний бізнесмен обирає собі асистента, даючи пошукачам нереальні завдання протягом дванадцяти епізодів. Оскільки ім'я цієї акули бізнесу та назва її фірми буде згадуватися протягом кожного епізоду не менш ніж 5 разів, піар-відділ вирішив, що участь генерального у такому шоу буде цікавим піар-ходом. А зважаючи на прайм-тайм ефір, очікувалися високі рейтинги.

Горілчані барони зазвичай приїжджали на будь-які зустрічі так, наче брали Смольний штурмом. Спочатку на швидкості 150 км/г офіс каналу оточувало із десяток чорних джипів, із них вискакувало кільканадцять двометрових і страшенно гарних хлопчиків типу Беркут з автоматами та раціями. Після того, як роботу та будь-який рух в офісі було повністю паралізовано, до кабінету продюсера «Тебе звільнено» вкотився генеральний. Про що там йшлося, Єва не знала. Вона чемненько пила каву та роздивлялася фотографії у передпокої. Та коли генеральний вийшов, він єдиним порухом відпустив Єву, бо їхав у «Анабель» їсти щось у стилі креативний фьюжн. Тим часом до Єви підійшла директор із кастингу:

— Ви дуже кіногенічні, вам потрібно спробувати себе на кастингах. Ви випадково потрапили на плівку. Дуже природно виглядаєте, і у вас такий гарненький маленький носик… — посміхнулася вона, зникаючи у ліфті.

Так Єва засвоїла третій піар-урок: ніколи не завадить посміхатися просто так. Можливо, тебе знімають.

У четвер зазвичай приходили звіти за спонсорськими проектами. Єві доручали перераховувати кількість та тривалість виходів та перевіряти, чи це відповідає контракту. Зазвичай проблеми були лише з Назаром Бельведером та його каналом.

— Назаре, я вам написала листа. Уже втретє. У нас не вийшло вісім спонсорських роликів та не було шести логотипів. По-перше, мені потрібен від вас лист — пояснення причин. На офіційному бланку каналу, його хоче бачити наш генеральний директор. По-друге, я хочу отримати графік відпрацювання того, що не вийшло. А по-третє, я хочу бачити компенсацію за зрив плану виходів.

— Я передав ваш план у монтажну, далі не моя відповідальність.

— Тобто ваша відповідальність отримати відсоток від мого бюджету, а далі голова болить у мене, а не у вас? Правильно?

— Ну…

— Назаре, ну що за дитсадок? Я чекаю від вас письмової відповіді: пояснення, графік відпрацювань, компенсація.

Марно Єва сипала Назара гнівними листами, відповіді не було ані наступного дня, ані наступного тижня. Бельведер засів у підпілля. Телефон мовчав, як дохла риба. Підтверджуючи свою репутацію невиправної скандалістки, Єва, зітхнувши, набрала комерційного директора каналу. Уже за півгодини Єві принесли наступний факс, який увів асистента піар-менеджера спочатку у тихий транс, а потім у стан нервової ейфорії:

Даним листом повідомляємо вас, що через технічні неполадки 14, 15, 18 вересня в серіалі «Вовки» не виходили логотипи та спонсорські ролики ТМ «Ой, горілка».

Дякуємо, що пильно стежите за виконанням телеканалом його обов’язків згідно угоди та весь час нам нагадуєте про пропущені виходи. До речі, згідно з угодою, технічні неполадки прирівнюються до форс-мажорів, тому відпрацювань та компенсацій в даному випадку не передбачено.

Віримо, що така ваша постійна увага проявиться найближчим часом у гігантських бюджетах, виділених під проекти каналу NUN. tv.

Завжди відкриті до співпраці. В очікуванні нових бюджетів та нових замовлень

Фахівець із маркетингу, Назар Бельведер.

Нє ту страну назвали Гондурасом. Або застав дурня Богу молитися…

Так Єва засвоїла четвертий і головний піар-урок: Назар Бельведер лікуванню не підлягає. У жодному випадку.

Якби того дня пані Герт міцно та детально не отримала по голові від своєї солоденької керівнички та від її не такого солоденького начальника за зіпсовані спонсорські прояви, мабуть, вона б ніколи не звільнилася з цієї горілчаної контори. Тоді б це була геть інша історія…

Вирішивши, що така капітальна головомийка через невиліковну безвідповідальність Назара Бельведера це вже занадто, Єва поклала до столу свого керівника заяву про звільнення за власним бажанням. Оскільки текучка в горілчаній промисловості завжди була нереально високою, заяву було підписано без найменшої спроби зупинити Єву або принаймні з'ясувати причину звільнення.

У перший же свій вільний день, Єва почала переглядати сайти каналів у розділі вакансії та шукати оголошення про проведення кастингів. Вона трохи підмалювала резюме та відібрала кілька фотографій, де її фактурність, фотогенічність та маленький гарненький носик були представлені найкращим чином.

Перший кастинг проводив не найменший канал. Усе б нічого, тільки студія знаходилася в промзоні, доїхати туди можна було лише на таксі, а ходити по території тільки з електрошокером чи газовим балончиком Терен-88. Сама місцина сприяла розмноженню популяції бездомних собак та волохатоногих ексгібіціоністів.

Хоча кастинг мав розпочатися о третій, о пів на п'яту, як завше, все ще було глухо. Єва подякувала собі за пунктуальність, тому що їй, одній із небагатьох, вдалося зайняти крісло.

Контингент кастингу чітко ділився на три групи. Перша — це студентки та випускниці Карпенка-Карого. Із томливим виглядом вони припадали до стін, закочували мигдалевидні очка та пристрасно зітхали театрально поставленим голосом: «Боже мій, що я роблю на цій гноярці? Що Я тут роблю? Я…».

Друга група, це студентки «кулька», вони обціловувалися в щоки та переповідали одна одній останні новини з деканатів.

Третя когорта вирізнялася низьким індексом маси тіла та специфічними розмовами.

— Ну ти чула про Машу? Бліна, немає слів… Я стільки в себе інвестувала, а на зйомку крему відібрали Машу. За що, я питаю? Так ця ж Маша навіть ноги вище колін не епілірує.

— А що ти хочеш, подруго, у неї папик…

— То чим вона того папика зачепила, коли ноги вище колін не епілірує? От скажи мені, чим? Може, я тупа, може, універів не кінчала, але ж це елементарні речі…

У розмовах моделей іскрило надзвичайно тверезе сприйняття світу. Якщо ці дівчатка колись томно і закочували очка, або надавали обличчю романтичного вигляду, то лише, якщо того вимагала зйомки. Ці працівниці подіуму однозначно зріли в корінь. Без манірних непритомнень.

Коли Єва потрапила у студію, їй показали камеру та запропонували розповісти про себе. Зліва висів екран, Єва трохи на нього косилася та весь час себе бачила. Чи то у камери був неправильний кут, чи то вона сьогодні невдало уклала волосся, але виглядала вона кілограмів на десять важче. А зважаючи на те, що Єва Герт була дівчиною фактурною, а не худосочною, пробна зйомка не вийшла. Хлопчики метросексуального типу, що проводили кастинг, щиросердно спробували налаштували Єву у правильному напрямку, але вона розхвилювалася і почала говорити дуже швидко. Коли оператор та якийсь чоловік за склом захитав головою, хлопчики їй подякували та відправили геть.

Поки Єва, тримаючи напоготові газовий балончик, шукала місце, куди викликала таксі, вона чітко усвідомила — що кастинги не її шлях. Це занадто довго. Якщо вона буде зволікати, то залишиться без грошей, які змогла накопичити у горілчаників. Стандартний шлях у цьому бізнесі не катив: Інтершкола, кілька тисяч доларів, стажування, кілька років репортерства, потім випадково потрапляєш у «Погоду», потім своя рубрика у ранковій розважальній, потім ранкові новини на маленькому каналі, потім вечірні, а потім, якщо надзвичайно пощастить — новини прайм-тайм на великому каналі, або власний проект. Круто, але довго. Єва Герт чекати не звикла, вона ніколи не облизувала морозива, а одразу гризла його.

Тоді Єва знайшла в інеті ключових осіб чоловічої статі п'яти найбільших каналів, відшукала їх на «однокласниках» та почала відкопувати зв'язки, використовуючи які, могла потрапити їм на очі. Найреальнішою ланкою став продюсер розважальних програм каналу, з яким у Єви і виник конфлікт на ґрунті зйомки замовного сюжету. Цей факт Єва зневажила. Продюсера звали Василь Некрут. Судячи із добірки фотографій на «однокласниках», дітьми та дружиною він обзавестися не встиг, а зважаючи на різноманіття супутниць жіночої статі, — дядько весь час перебував у творчому пошуку. Як колись казала одна розумна жінка, Євина мама: «Запам'ятай, доню, чоловік — не останній спосіб розбагатіти, а коханець — зробити кар'єру». І Єва запам'ятала.

Єва Герт вирішила потрапити на очі продюсеру розважальних програм вчасно. Його теперішня дівчина, ведуча шоу «Зірки теж люди» поховала рейтинг програми своєю невимірною тупістю. Отримавши на горіхи від власника каналу, Василь упав у депресивні роздуми, ким же її замінити посеред сезону. Того ж дня його поверхом в офісі каналу продефілювала Єва у малиновій сукні іспанського стилю та двадцятисантиметрових підборах. Вона йшла так швидко, що волани сукні наздоганяли її малиновим шлейфом. Це було воно. Воно. Точно воно. Нове обличчя програми «Зірки теж люди». Василь Некрут примружився, потім схопив Єву за руки та відправив до костюмерної.

І ніхто не здогадався, що Єва витратила два тижні, аби вирахувати, коли саме продюсер розважальних програм топає на бізнес-ланч. А ще трошки збрехала, аби отримати перепустку. Типу її генеральний (марно що колишній. Та хто перевірить?) загубив на зустрічі запонку.

У гримерці досі панувала стара королева, Маргарита Дрюченко. Розкинувшись у кріслі, вона підставляла своє обличчя рукам гримера. Правду кажучи, шкіра у неї була гарна, доглянута. А профіль королеви був «видатним» у всіх розуміннях цього слова. Ось чому її ніколи не показували не те що в профіль, а навіть у напівпрофіль. Ну із Євиним гарнесеньким маленьким носиком такого робити не доведеться. Також не доведеться виставляти довго й нудно світло. Так, щоб ніс не кидав чималу тінь на обличчя.

— Рито, ти коли зуби відбілювала? — поцікавилася гример, підводячи зеленим олівцем повіки.

— Два місяці тому. Так що ж вдягнути: Кавальї чи Діор? — запитала Рита.

— Діор темний, я б вдягнула Кавальї, — порадила гример.

Тут Рита зауважила у люстерку Єву.

— Дєвушка, а ви як думаєте?

— Ну, я чула, що темне погано виглядає в кадрі.

Рита зареготала усіма своїми відбіленими зубами. Ніс її зморщився, і вона стала схожа на Бабу-Ягу з радянських казок.

— Це ж було за царя Гороха. Тепер таке освітлення, що можна все, що було не можна: чорно-біле, цяточка, темно-вишневе… Ні, ні, — крикнула вона гримерці. — Я своєю тушшю. Лише Ланком. Ти ж знаєш.

Вона витягнула із сумочки Луї Віттон чорно-золотий тюбик та щільно нафарбувала верхні та нижні вії. Про те, що на думку усіх глянцевих видань, фарбування нижніх вій старить на кілька років, Єва вирішила змовчати.

— А вам кого? — запитала Рита, здивувавшися, що гостя не зникає.

— Мені до Алі, підпудрити носик для проб.

— Проб? — звела брови Рита. — На що будете пробуватися?

— На ведучу «Зірки теж люди».

Добре, що від гримерного столика до Єви було метрів три. Інакше довелося б замащувати тоном сліди від накладних нігтів.

Походження нової ведучої не викликало у працівників каналу жодних сумнівів. Знаючи уподобання та кастинг-методи Василя Некрута, ніхто не здивувався, чому у нової ведучої немає TV-досвіду і до того ж таке дивне бухгалтерсько-горілчане минуле. Та оскільки Єва була дівчиною освіченою, з поставленим голосом та вимовою, до того ж із маленьким гарненьким кіногенічним носиком, за три місяці до програми повернулися колишні рейтинги та популярність.

І це було те що треба. На руку ковінька. Устаєш собі об одинадцятій, вдягаєшся, снідаєш у «Сейфі», за тобою надсилають брендовану машину із водієм. Сусіди мруть від заздрощів, як мухи за склом. Ну, звичайно, сніданок у «Сейфі» не входив у стандартний соцпакет ведучої. Проте він входив у компенсаційний пакет подружки Василя Некрута. Зрештою, чому Єва мала почуватися шльондрою, коли трохи прискорила певні процеси у досить приємний спосіб?

І так могло тривати досить довго, якби одного світлого осіннього ранку, йдучи зі зйомки студією, Єва не зіткнулася із Назаром Бельведером та прозорою репортеркою Лесею, які обговорювали невдалу зйомку чергового піар-сюжету. Чи то співробітники не часто переглядали свій канал, чи то не робили цього саме по суботах, коли виходили в ефір «Зірки теж люди», чи то не могли раніше зв'язати два плюс два (чи то один плюс один?), чи не пізнали Єву в гримі, однак лише того осіннього ранку до них дійшло, що головна скандалістка медійно-горілчаного ринку, через яку їх били по голові довго і нудно, продерлася в TV-ефір (чи то пак, етер) їх рідного каналу, як шкідлива міль у шафу із норковими шубами. Ну, у принципі, зрозуміло, що Василь Некрут кидається на все, що у спідниці, проте генпродюсер, мабуть, буде в шоці від того, яку гадючку вони пригріли.

Не варто казати, що вони навіть не привіталися. Бо надзвичайно поспішали до кабінету генерального продюсера каналу. Якому колись довелося вибачатися перед Євою та її генеральним за зіпсований піар-сюжет. Бугага! Треба було ретельніше обирати канал. Наступного ранку на Єву вже чекав імейл.

From: 0_Petrenkovych@NUN. tv

Sent: Friday, November 1, 2008 12:07 PM

To: Eva_Hert@NUN. tv

Cc: Vasyl_Nekrut@NUN. tv;

Subject: urgent

Шановна пані Єво,

Продюсерський центр каналу NUN. tv змушений Вас повідомити про відмову у продовженні контракту із Вами на наступний сезон. Зйомки програми «Зірки теж люди» буде продовжено із новою ведучою. Прошу Вас забрати особисті речі та здати перепустку сьогодні до кінця робочого дня.

З повагою, Олена Петренкович.

Генеральний продюсер каналу NUN. tv

Дивись NUN. tv

Мда. Час розкидати каміння і час збирати каміння. Сезон Єви Герт закінчився. Марно, що рейтинг програми зріс на третину, а її запросили знятися для Playboy. Марно, що вона стала такою популярною, що їй відрами надсилають квіти та мішками листи від шанувальників. Квітів так багато, що вона після першого тижня перестала возити їх додому, а щодо листів… Листів вона ніколи не читала. А марно…

Так Єва засвоїла останній піар-урок: коханець дійсно не останній шанс зробити кар'єру, просто нетривалий. А у принципі, всі піар-уроки мали сенс. Варто було частіше заглядати у нотатник.

Аби швидше й безболісніше позбутися Єви, Василь Некрут купив їй реабілітаційний курс у відомого психолога. І хоча курс лікування проходив у Карпатах, Василь вирішив на кілька тижнів злітати до Ріо із своїм другом, аби випадком не потрапити під Євин манікюр до того, як вона встигне психологічно реабілітуватися.

Тим часом на каналі з'явилася чергова нова королева. І хоча у неї був чималенький кривий ніс, Єва знала напевно, що працює вона там не носом.

* * *

— Ви б пішли на це знову, якби точно знали, що так все безславно закінчиться?

— Це вам хто сказав, що безславно? У будь-якому випадку три місяці TV-досвіду на чималенькому каналі.

— Ага, і імідж першої скандалістки і, скажімо так, легковажної жінки на додачу…

— Знаєте, питання появи зморшок хвилює мене більше за репутацію. До того ж, немає такого поняття зіпсована репутація для ведучої шоу-біз новин. Один скандал, другий — усе в дім, усе в родину. Робота у мене така. Шкандальна. І сувора. Без макіяжу з дому вийти не можна.

— І ви ніколи не виходили?

— Крий Боже!

ОСОБИСТИЙ ЩОДЕННИК ПРОФЕСОРА

Запис 5.

Вірити, що все в житті через домовленості чи ліжко — філософія переможеного. Дуже хибна, хвороблива, я б сказав. І вона від невпевненості в собі. А звідки в такої нереально фактурної жінки береться безмежна невпевненість в собі? Або з дитинства, мама в голову вдовбили, або перше коханнячко прокинуло, скоріш за все. Тому і граємось у TV-богиню. Усі хочуть, ніхто не може. Кайф від чоловічих штабелів. Деструктивне самоствердження.

Епізод 5 Сеанс індивідуальної терапії Пацієнт: Стефанія Мороз

Жізнь такоє спорт-лото,

палюбіла, но нє то.

Вєрка Сердючка

Посміхайся.

Посміхайся. За це заплачено. Саме за цю посмішку, рівно на шість зубів, так, щоб не було схоже на оскал. Заплачено за все. За спідницю Laura Ashley, італійські лодочки та панчохи у тридцятиградусну спеку. Цікаво, що йому більше до вподоби — колготи чи панчохи, чи взагалі краще без спідниці?

Є правила. Правила полегшують життя. Якщо Клієнт жінка, вдягай брюки й окуляри, якщо чоловік — спідницю. А ще, забудь про сумочку Louis Vuitton, навіть банальну Furla забудь, коли Клієнт жінка. Може, вона таку собі дозволити не може.

А ти можеш, і, як не парадоксально, за клієнтські гроші. А платить-то вона. Платить Клієнт. За все. Навіть за бізнес-ланч, на який ти її запросиш. Усе одно ж потім виставиш рахунок. А вона підпише кост. Бо такі правила гри. Світ крутиться навколо Клієнтів. Вони завжди праві. їх треба любити. А ти їх і любиш. Як хворих дітей.

Ви консультанти. У вас ненормований робочий день, у вас немає вихідних. Ви настільки зав'язли в роботі, що навіть не знаєте, що і робити у суботу чи неділю, якщо не їхати в офіс.

Стеся — senior^[35] консультант. Strategic consultant.^[36] У неї гарнесенький Ніссан Мікра, власна квартира в кредит і немає постійного хлопця. Ну, чесно кажучи, у консультантів ні в кого немає особистого життя. Хіба що хтось встиг раніше, ніж підв'язатися консультантом, десь у зеленому студентстві чи затіяв міжсобойчик під час проекту.

Стесина контора називається Factor&Co. Клієнти називають консультантів fuckers. Якась доля правди в цьому є. Вони, бува, теж так себе називають. Між собою. Годині о четвертій ночі, доводячи до ідеальності графік затрати/прибуток. Ті, хто називає їх факерами, зазвичай має на це цілковите право. Коли з ними підписують контракт, це значить, що принаймні місяць у цій конторі спокійно спати буде хіба що охоронець. А коли вони підуть, почнуть звільняти людей. Згідно з їх стратегічно-консультаційними рекомендаціями про оптимізацію.

Факерський офіс був у самісінькому центрі. Був. Допоки скандал із лондонським офісом не позбавив їх міжнародних клієнтів. Вони автоматом розпорошилися між рештою консультаційних контор, ділова репутація яких поки залишалася незаплямованою. У факерів лишились самі місцеві клієнти та гонор керівництва, наче все досі ок.

Першим дзвіночком був новий офіс. Хоча він не сильно пересунувся із центру міста, сама будівля — залишки від котрогось радянського інституту, вселяла депресивні почуття та бажання валити якнайшвидше. Аби бажання не перемогли, усім ключовим співробітникам швидко додали зарплатню, аби не розбіглися, поки бігбос активно трусить задом та шукає нових міжнародних клієнтів. Ось він перший парадокс кризи — чим глибше дупа в конторі — тим більша зарплата. У сервіс-індустрії головне не офіс у центрі міста, а головне люди, які будуть створювати гроші винятково з повітря та вмісту своїх голів.

Зайшовши до жіночого туалету у перший робочий день, Стеся Мороз підтягнула бретельку бюстика та заверещала, як скажена, — із другої кабінки вийшов охоронець Вася, затягнув ширинку, підсмикнув штанці, скривився до люстерка, як орангутанг, і вальяжно вийшов, наспівуючи щось із репертуару радіо «Шарманка»…

Як виявилося пізніше, у новому офісі передбачався лише один туалет із двома кабінками спільного користування. Жіноча половина факерів впала в ступор.

— Я не буду туди ходити.

— Знаєш, у «Корону» не набігаєшся…

— Може, у МакДоналдс на Льва Толстого?

— А ви бачили, що перегородка в кабінках не до підлоги, а до колін? Тільки замкнулась, а поруч охоронець Вася віддувається.

— Ага, а ще вони рук не миють «після» і всі дверні ручки замацують, що тепер, по офісу із спиртовою серветкою ходити?

— Знаєте, кажуть, що вони в туалетах не тільки пісяють…

— Та ти шо?

— Дєвочкі, а якщо у Васі сифіліс?

— Ну ти загнула… У нього б відпав ніс чи вуха, чи…

— Не треба деталізувати.

— Ну добре, хай не сифіліс, а уреоплазма точно є. Він рук не миє…

— Капець, дєвочкі…

Сьогодні у Стесі новий Клієнт. Тобто новий для Стесі, а не для контори. Локальний. Зубодробильнолокальний. Це значить, що в офісі більша половина тіток за сорок п'ять із відповідними поглядами на маркетинг, менеджмент та фінанси. Вище керівництво Клієнта було знане на ринку під прізвиськом «добрий день, я хочу 10 %». Відкату, треба думати.

Клієнт обслуговувався у факерів уже чотири роки та мав дурну славу. Чи карму. Кожен стратегічний консультант, який вів цього клієнта, звільнявся протягом півроку роботи. Своє незадоволення роботою клієнт виказував у «ругатєльной» формі. Коли бігбос клієнта кричав, що він у конкретному шоці від факерського проекту та не планує більше обслуговуватись у Факторі, його було чутно з телефонної слухавки в радіусі десяти метрів. Тоді протягом трьох робочих днів цьому минотавру обирали нову жертву серед старших консультантів. Strategic consultants. Зважаючи на послужний список, Стеся Мороз здогадувалася, що колись і її тушку відправлять на заклання Клієнту.

Коли зранку її викликали до кабінету старшого партнера Марини Філєєвої, поруч сидів її менеджер та tutor^[37] Дмитро Телятко і з прицілом, примруживши одне око, дивився то на Стесю, то на папірець перед собою.

— Стесю, ти знаєш, у нас проблеми…

— Треба думати, Женя вже звільнився?

— Ну ти розумієш, міжнародних клієнтів зараз немає. А цей…

— Кровопивця…

— Ну, ти ж розумієш, це Клієнт. Це 35 % наших прибутків. Не фірма платить тобі зарплату.

— Ой, цьомнула Клієнта у дупцю. — чемно посміхнулася Стеся.

Марина Філєєва вирішила трохи підсолодити гіркоту пілюлі лестощами.

— Стеся, ти і сама знаєш, усі попередні консультанти були не те щоб недосвідчені, але значно слабші за тебе у професійному сенсі… Ми думаємо, що ти впораєшся.

Ага, попередні дванадцять разів ви теж так думали. Ну будь що буде. Або ти Клієнта, або Клієнт тебе. Якщо вона пройде цю м'ясорубку, ціни їй не буде. А якщо не пройде? Навіть думати про таке не треба. Вона ідеальний консультант. Куленепробивний консультант. Strategic consultant.

Сидить Клієнт у Плазі. На Теремках. Їхати туди довго і нудно, якщо буде пробка, Стеся може реально закачатись. Оскільки Клієнтів тепер мало, локальних факери тепер облизують, як міжнародних. Ще в машині Стеся розминає лицьові м'язи. Сьогодні перший день і доведеться багато посміхатись. Посміхатися за гроші задовбує, поза Клієнтом зі Стесі не витягнеш ані найменшої посмішки.

У Стесі чотири «чоловіки» в команді: Катя, Інна, Марина та молодший консультант Серьожа. Серьожа в конторі два місяці, він досі всього боїться, але може надійно і тупо робити все за інструкцією. У нього слабкі нерви, тому він піде з контори після першого ж провального проекту. Поки він тягає за ними ноутбуки і робить чорну роботу. Seniors вже наче й не пристало, а йому не страшно.

Усі вони приїжджають за двадцять хвилин до зустрічі, аби налагодити все для презентації credentials.^[38] Із червоним обличчям Серьожа вже вдесяте під'єднує якісь проводи, а презентація з ноута все ще не хоче проектуватися на екран.

Стеся із жалістю спостерігає за Серьожиними спробами. Хлопчик увесь червоний та спітнілий попри загальну систему кондиціонування повітря. Його світло-блакитна сорочка стає темно-синьою під пахвами. «Хоч би шкарпетки не запахли», — подумала Стеся, усвідомлюючи повноту Серьожиного стресу. Він ледь не плаче з розпачу. Стеся із зітханням встає, бере провод та озирається до Серьожі:

— Запам'ятай, Серьожо, у під'єднанні офісної техніки є дві помилки. Перше, не в ту дірку, друга — не так глибоко, як треба. Ясно?

— Ясно, — тихо відповів той, побачивши нарешті презентацію, спроектовану на екран.

Правду кажучи, проблема пітніння на презентаціях знайома кожному, хто хоч раз виступав перед аудиторією. Ліки прості — вдягай піджак, або блузку, на якій не видно розводів. Блакитна сорочка в даному випадку — найгірше рішення з усіх можливих.

До десятої години до конференц-холу підтягнулася решта. Бігбос із факерського боку, бігбос — із клієнтського. Це значить, ймовірна комісія мінімум п'ятсот тисяч зелених. Це значить щонайменше п'ятдесят тисяч відкату тому, хто покликав факерів на стратегічні консультації.

Усі посміхнулись. Рівно на шість зубів.

— Як ви?

— А як ви? — повернуто назад із професійною посмішкою.

— Кави, чаю? Зеленого?

— Ви вже були у відпустці?

Так вимагають правила. Якщо у світі не сталося глобальної економічної кризи, чи війни з Грузією, чи паводку в Закарпатті, зазвичай говорять про відпустку. На крайняк про ціни на нафту. Вічна тема, погода відпочиває. Закарпаття також. На це не більше десяти хвилин, бігбоси вічно зайняті, коли факери почнуть за справу, вони зникнуть за кілька секунд у напрямку «Marche». Круто, з Теремків на Рогнідинську. Близенько так. Стеся б із радістю зникла з ними, але вона senior-консультант. Strategic consultant. Вона зробить тут всю роботу, буде дрючити команду, а потім під час фінальної презентації прийде її менеджер і привласнить в очах бігбосів усі плоди її праці. Вона звичайно може підставити свого менеджера і потім врятувати на презентації так обережно, що бігбоси без варіантів запідозрять глибину її участі в проекті. Та вона цього не зробить. Бо менеджер звісно не порекомендує її на підвищення. Із менеджером краще не зариватись, хіба що він зібрався валити, а тебе гріє думка про його місце… Або зібралася валити сама.

Проект невеличкий, тижні на три-чотири і стовідсотково факерський. Падає рентабельність, а тому будуть звільняти. Тих, кого факери назвуть. Із клієнтського боку з факерами працюватиме хлопчик-гарнюня. На вигляд хлопчику років тридцять, а може, й більше.

— А це наш провідний аналітик, Іван Затулій. Він у курсі, — промовив бігбос, натякаючи, що йому вже час йти.

— Стеся Мороз. Я ваш стратегічний консультант, — промовила вона, простягаючи руку.

Блін, із цим рукоприкладством. Ну не люблять наші чоловіки цього. Не люблять. Ну вони, у принципі, і жінок-консультантів недолюблюють. Хлопчик-гарнюня підвів на неї свої телячі очки в окулярах і професійно усміхнувся. Рівно настільки, що Стесі стало зрозуміло, що нічого гарного він від неї не чекає.

Добре, добре. Вона все зрозуміла. Ти, мабуть, перший на звільнення. Ні, хлопчику, вона все про тебе знає. У неї тих Клієнтів стільки було, а ти не найскладніший випадок. Дивишся так обережно — певно кілька років у америкосів стажувався із вічним страхом sexual harassment. Обручка на пальці. Мабуть, жіночка-домогосподарка і маленька донька. У вас завжди маленькі балувані доньки. Костюмчик дорогий, сидить гарно, хіба що щільно нижче паса. А це значить, що вечеряєш ти занадто калорійно і не вдома. І криза середнього віку в тебе не за горами, хронічна втома, виразка шлунку, облисіння та еректильна дисфункція, звільнення, інсульт, бульйон у лікарню. Усе за хрестоматією. Класичний випадок.

Роботу розпочали того ж ранку. По клієнтському офісу бігали аудитори великої четвірки.^[39] Стеся зажди здалеку впізнавала їх: такі гарненькі, відгодовані, як слоники, у костюмах із ноутбуками. А це означає, що в конторі все серйозно. Шмагають по всіх фронтах. Або велика дупа, або будуть продавати. А може, виходять на ІРО.^[40] Хтозна.

Стеся розкидала по підлозі кипу роздруківок. Уже починає тіпати. Хто придумав, що це проект на три-чотири тижні? Це значить роботи мінімум на чотири, а дрючити та вимагати результат почнуть уже наприкінці третьої. А тут пахати і пахати. І не вп'ятьох, а всімох щонайменше.

Стеся була ідеальним консультантом. Вона була завжди бадьора, посміхалася рівно на шість зубів і знала, як поводитись із Клієнтом. Коли треба показати усю глибину свого досвіду та інтелекту, коли треба удати із себе дурепу. А ще ніколи, чуєш, ніколи не дратувати Клієнта недоробками та недотриманням дедлайнів. Стеся була еталонною перфекціоністкою. Коли ще у школі у когось виявлялася краща робота, ніж у неї, у Стесі надовго псувався настрій. Критика, навіть конструктивна, надовго вводила її у депресивний стан, а страх власних помилок змушував лишатися на роботі останньою. Звісно не кожна нервова система витримує такі перевантаження без медикаментозної допомоги. Стеся ніколи не роздумувала пити чи не пити ліки. Відтоді, як чотири роки тому ще trainee^[41] вона захворіла на грип, та телефоном повідомила секретарку, що не вийде сьогодні на роботу через хворобу. Тоді за десять хвилин Стесі подзвонив її менеджер та суворо повідомив:

— Стесю, розумієш, у нас не хворіють взагалі. А якщо і хворіють, то беруть роботу додому.

— Yes, Sir. Thank you, Sir.^[42] — Стеся завжди знала, що від неї хоче почути роботодавець.

Медицина, у принципі, не стоїть на місці. Такі зараз колеса продають безрецептурно, коня звалить, підніме і розмножить. От Стеся відразу і бігла до аптеки. За антибіотиками від температури та транквілізаторами для чистоти помислів.

На п'ятнадцять відсотків людей транквілізатори не діють взагалі. За свою кар'єру стратегічного консультанта Стеся перепробувала всі доступні на ринку заспокійливі. Чи то вона належить до тих п'ятнадцяти відсотків несприятливих, чи то в неї вже випрацювалась толерантність. Хоча її трошки вставляє суміш валерьянка-глід-пустирник. Та це, мабуть, не через трави, а через спиртовий вміст. Звичайно щонерви доводилося заспокоювати чимось іншим. Зважаючи, що вільного часу було аж хвилин 40–50 обідньої перерви, Стеся, як і всі факери, заспокоювала серце і шлунок обідом, а потім вечерею в офіс. Із «Фрайдіз», наприклад. На відміну від транквілізаторів, цей вид заспокоєння мав негативні зовнішні наслідки, як-то одяг 16 розміру. На ній ще нічого, а от брюки на вішалці в магазині виглядали страшно. Треба зав'язувати із ресторанами, бо перспективний 18 розмір — це вже занадто. Коли вже Стеся майже вирішила, що почне із завтрашнього дня зав'язувати із ресторанами, у мітинг-рум, в якому засідали консультанти, постукали.

— До вас можна?

Стеся склала губи в посмішку. Фак, провідний аналітик, він же хлопчик-гарнюня. Якщо вона не вийде обідати за десять хвилин, витратить на обід години дві точно.

— Звичайно.

— Ви не хочете вийти на обід? — раптом запропонував Іван Затулій.

— Дякую за пропозицію. Із задоволенням.

На шістнадцятий день проекту зібрався валити Серьожа. Ага, всього чотири робочі ночі на два тижні, а він вже здає. Мда, дохлий нині чоловік пішов. Відтоді, як Стеся стала консультантом, у неї звільнявся вже чотирнадцятий асистент. На восьмому вона перестала цим перейматися та знищила у робочій пошті спеціальну папку для farewell letters.^[43]

— Ти можеш мені назвати внятну причину?

— Стесю, розумієш, у мене не вистачає часу на особисте життя. Абсолютно.

— Ну ти даєш, ти ще пам'ятаєш, що таке особисте життя?

— Угу.

— Я тобі так скажу, не в роботі справа. Особисте життя або є, або немає. І куди ти тепер, Серьожо?

— Не знаю… Отямлюся від Фактора, подумаю.

Блін, от він невизначений електорат. Як можна йти з роботи, не знаючи наступного місця, де будеш працювати? Романтик хрєнов. «Грустний пает». Вільний художник.

Останній день, точніше, остання ніч проекту. Презентація у стадії 80 % готовності. Завтра зранку припруться бігбоси слухати стратегічні поради на півлимона баксів. А поради тут звільняти, звільняти, звільняти. Повністю переглянути штатний розклад та посадові обов'язки, змінити організаційну схему, це лише з точки зору ефективного менеджменту…

Стеся відверто гальмує.

— Стесю, ви досі тут? — запитав хлопчик-гарнюня.

— Дивно, що ви тут…

— Знаєте, вже навіть офіс-менеджери пішли.

— Угу.

— Я вам більше скажу, навіть аудитори утопали.

— Та невже аудитори пішли? Лише пів на десяту…

— Хочете чогось випити?

— Ні, не варто… — відповіла Стеся, не відриваючися від діаграми оптимального розподілу затрат за відділами. — А давайте вип'ємо коньячку…

Мда, є таке правило — не треба вживати спиртні напої на робочому місці. Радянське старорежимне правило. Дивно, а досі актуальне. Навіть для старших консультантів. Навіть для strategic consultants. Навіть за ринкової економіки. І взагалі алкоголь і жінки несумісні речі. Мабуть…

А ще є таке правило «не цілуй Клієнта в губи». Це трохи не з того бізнесу. Але по суті. Мда.

Упс…Хлопчик-гарнюня, цікаво, ти сам усе вмієш чи тобі показати? Ааааа, вмієш… Ну добре… Блін, ґудзик, сорочці — гаплик, панчохам — торба… На фіга було панчохи чіпати? Добре, що спідниця не мнеться… Bay, і презерватив у тебе є… Грандіозно, як усе геніально сплановано… Додому я не встигну… Чи є в сумці запасні панчохи? А ну їх…

Сказати, що презентація бігбосам була провальною, це не сказати нічого.

По-перше, Стеся була у вчорашньому костюмі, сорочку замість зірваних у пристрасті гудзиків вона причепила степлером. Зважаючи, що запасні панчохи були чорного кольору під світло-блакитний костюм, то виглядало це все як на співробітниці кварталу червоних ліхтарів.

По-друге, презентація так і зависла у стадії 95 % готовності, тому час від часу на екран вискакували неприпустимі граматичні помилки та помилки друку.

А по-третє, на всі ці помилки занудно і ретельно вказав бігбосам хлопчик-гарнюня. Типу це не він їй настирливо заважав увесь тиждень і останню передпрезентаційну ніч.

Бігбоси пішли пересварюватись за комісію в «Марше». Стеся, як і кожна нормальна перфекціоністка, впала у депресію.

— Знаєте, Стесю. Ви дійсно недопрацювали презентацію, — виправдався хлопчик-гарнюня. — Ви жрозумієте: нічого особистого.

— Ну, звичайно, — професійно посміхнулася Стеся рівно на шість зубів.

Якби Стеся не була перфекціоністкою, перша невдача, причини якої зрозумілі та легко піддаються корегуванню, не вибила б її настільки з колії. Як справжній самурай, Стеся вчинила кар'єрне самогубство швидше, ніж бігбос повернувся із «Марше» та встиг дати їй на горіхи. Чхати на КзпП. Хіба вони там всі не ППешниками оформлені?

From: Stepha_Moroz@factor&co.com

Sent: Friday, May 04, 2007 10:17 AM

To: all@factor&co.com

Subject: farewell letter

Importance: High

Dear F@ckers,

Today is my last day in Factor&Co.

I was really enjoy working here for five long and pleasant years.

Thank you everyone for being nice people, excellent professionals and wonderful colleagues!

Especially I’d like to express my gratitude to:

1) Dmytro Telyatko — my personal manager and tutor — for nomitating me on this triple f@cked project

2) Maryna Fileeva — Senior Partner — for strong desire and achieved goal for putting this damned and f@cked Client under my responsibility

3) Serioja Dzhupan — for deep understanding and sharing actual work and life balance

This letter is my thanks to you!

I sincerely wish you continue to be so great professionals and friendly team.

You will be always in my heart and lever.

Kind regards,

Stesya Moroz^[44]

— Was it good?^[45] — запитав професор автоматом англійською. — I mean… with хлопчик-гарнюня.

— All, no. Far from it.^[46] — відповіла Стеся у півоберта, виходячи з кабінету.

ОСОБИСТИЙ ЩОДЕННИК ПРОФЕСОРА

Запис 6.

У сучасному світі всі суїциди на робочому місці або від надлишкової відповідальності, або через відсутність відпустки. Та виженьте ви людину чотири рази на рік на один тиждень із офісу. Для власної ж користі. Життя налагодиться, продуктивність праці виросте. Бабло прийде. Фен-шуй просто.

Епізод 6 Анна Новицька

— Так, професоре, кличте менеджера цієї хрєні, у мене скарги, — заявила Новицька, піднявши слухавку о сьомій ранку наступного дня. — По-перше, мене не влаштовує сніданок. Я сюди не худнути приїхала. Дайте мені нормальну їжу і в нормальній кількості. По-друге, мені потрібен Інтернет, бо сидиш тут як в кам'яному віці. По-третє, у моєму номері смердить брудним ганчір'ям. Нехай прибиральниця вимиє підлогу новою шваброю, або дайте інший номер.

— Усе? — чемно поцікавився професор.

— Поки все.

— Нічого, тиждень можна і потерп…. — здається, професор поклав слухавку.

— Та ви там що, всі подуріли? — Анна ще раз набрала номер.

Тиша. Вона кинулася до дверей кімнати, рвучко відчинила їх і заверещала як скажена. На дверну раму хтось повісив на мотузці здохлого щура. Новицька ступила крок назад, ноги стали ватними, і її знудило. Коли вона підняла голову і ще раз побачила два огидні довгі зуба, її знудило ще раз.

Усе, що ви скажете, може бути використано проти вас. Головою треба було думати. Головою. Цікаво, якщо б вона сказала, що боїться дохлих слонів, їй би сюди слонячий труп припхали?

Тричі вона наближалася до дверей, проте пройти повз щурячу мотузку не могла. Так і крутилася поруч, як гоголівська панночка у труні навколо крейдяного кола.

«Це ж треба щось робити. Скільки мені тут сидіти?» — подумала Новицька, гарячково шукаючи вихід. Спершу вона спробувала набрати бодай когось із решти пацієнток. Чи то в неї телефон гавкнув, чи то нікого немає на місці. Нікого немає на місці. Нікого немає. Немає… Що вона там казала професору про нікого немає і пневматичну гвинтівку? Тільки де гвинтівка?

Треба щось робити з пацюком. Негайно щось робити з пацюком. І бажано так, щоб на нього не дивитися. Бо її ще раз знудить. І в номері окрім старого брудного ганчір'я буде смердіти ще й блювотинням. І ще трупом щура, що розкладається, висячи на мотузці. О mein Gott! Ще раз. Це була вівсянка. Вона ж просила дати їй нормальну їжу.

От якби ножиці — можна було б замружити очі й перерізати мотузку, потім кинути на пацюка простирадло і перестрибнути геть. А потім… А потім, якщо вона тут десь знайде пневматичну гвинтівку…

Найгірше, що ножиць тут немає. Узагалі жодних гострих предметів. Може, б ніж? Може, пригнутися й проповзти? А якщо зачепити щура ліктем чи ще чимось, він почне крутитися на своїй мотузці… Жирний такий, відгодований. От же падлюка, так висить, що як повзтимеш — зачепиш, і боком не пролізеш.

Еврика! Є пилочка для нігтів. Тільки доведеться тримати мотузку другою рукою, поки пилятиме.

«Нічьо, — думала Новицька, пиляючи. — Коли я звідси вийду, я професора цим пацюком нагодую. Ні, я йому цим пацюком клізму поставлю».

Коли мертва тварюка гепнулась об підлогу, Новицька мала такий рівень злості, що навіть не стала кидати на труп простирадло і стрибати, вона просто відфутболила одним ударом тільце в коридор. Потім зняла капці, викинула їх у смітник і перевзулася.

У коридорі тихо. Надзвичайно тихо. Неймовірно тихо. Нереально тихо. Де неадекватна тітка, яка о пів на восьму всіх будить пилососом? Де пунктуальний портьє, який приносить розклад на сьогодні? І вже має бути прибиральниця… У купі з тим, що вже дев'ята година і мовчить телефон, дуже цікаво виходить.

— Дєвочкі! — наважилась покликати Новицька.

Власний голос потонув у глибині коридору. І здався Анні вкрай непевним.

«Боже мій, це я і на презентаціях так звучу? Капець…» — подумала вона і повторила баском:

— Дєвочкі!

Нікого. Ок. Новицька квапливо повернулася у номер, замкнулася на ключ і почала оглядати приміщення, думаючи, де видерти якусь частину інтер'єру, що була б за предмет нанесення важких тілесних ушкоджень. Зрештою, Новицька розбила об стіну стілець та взяла собі від нього ніжку. Вгорі з ніжки стирчав довгий металевий шуруп. Дуже зручно. З одного боку — перелом черепа, з іншого, наприклад — заражаєш правцем. Можна сказати фізична і хімічна зброя 2в1. А в тому, що їй знадобиться зброя, Анна Новицька не сумнівалася. Те що діло — глина, вона відчувала п'ятою точкою. А п'ята точка в Новицької була підвищеної чутливості. Стопудово.

Епізод 7 Вікторія Каретко

Доброго ранку. Рука призвичаєно падає на тумбочку поруч і намагається намацати окуляри. Немає. Дивно… Невже покинула у ванній?

Віка підвелася з ліжка та навпомацки потелемпалася до ванної. Світло. Де ж вони? Лежать десь поруч, а вона не бачить. А як їй бачити із мінус шість? Хо-хо, мінус шість це суцільні кольорові плями. Мінус шість — це коли не страшно виступати перед великою аудиторією, бо не видно не лише очей, а й облич. Мінус шість — це коли сітківка перерозтягнута патологічно видовженим очним яблуком так, що час від часу перед очима блимають сірі змійки та метелики.

Здається, Віка вивчила долонями кожен закуток ванної, номера та балкона.

— Чого це мучитися? Треба вдягнути лінзи. Це ж треба так гальмувати…

Вона знову повернулася до ванної. Вимила руки рідким милом, відкрила футляр. Сунулася упритул до дзеркала. Раптом вимкнули світло, Каретко аж стинулася від несподіванки. Із полички перед дзеркалом посипалася косметика.

— Мда, це вам не Київ.

За кілька хвилин світло блимнуло, замигало і знову відновилося. Віка закричала від жаху. Разом із косметикою в умивальнику опинився відкритий футляр для лінз. Порожній. Лінзи благополучно мандрували світами карпатської каналізації. Окуляри точно були десь у номері, але Віка не бачила, де саме. А ще була запасна пара лінз у сейфі на ресепшн. І чого вона її там лишила? Дурна, навіть не думала, що знадобиться. Не так сталося, як гадалося.

Віка вмилася крижаною водою і, не розкриваючи очей, навпомацки схопила рушник з ґачка, разом із ним потягнувся халат та впав на кахельну підлогу із підозрілим дзвоном. Good God! Невже вона кинула окуляри у кишеню халата без футляра… Тремтячими руками Віка витягнула з-під кипи махрової тканини те, що колись було окулярами. Неперевершено! Праве скло розбито вщент і вилетіло з оправи, ліве ще тримається, проте це не скло — це суцільне павутиння тріщин, великих і малих. Звичайно, з окулярами видніше, ніж без. Проте…

Віка швиденько одяглася, нашвидкуруч зачесалася та вибігла з номера шукати запасні лінзи. Пролунав телефонний дзвоник. Новицькій ніхто не відповів.

Попереду довгий світлий коридор. Якщо вона правильно поєднує те, що пам'ятала, та те, що можна побачити крізь павутиння лівого скла. Далі мають бути сходи. Ресепшн десь внизу. Їх там довго не тримали. Треба думати, хтось там буде. Бууудеееее.

— Тваю ма…! — Каретко перечепилася через поріг, якого просто не помітила.

«І трєснул мір напополам». Потім світ зник. Точніше розплився великими плямами блідої акварелі.

По-перше, вона добряче гепнулася лобом, а по-друге, від удару оправа розлетілася на запчастини, а ліве скло переможно розсипалося. Тепер Каретко залишилася сам на сам із своїми мінус шість. Над сходами знову замиготіли лампи. Суцільно чорний колодязь сходів. Згасло світло. Перепад напруги? Мабуть.

«А чи не поїхати мені ліфтом? — подумала Вікторія оптимістично: Поки я ноги собі не переламала? Чи струс мозку не заробила.»

Дякувати Богу, ліфт працює. Каретко зайшла та порахувала кнопки. Один, два, три. Ще є G, М, Е. І де ж ресепшн, на 1 чи G? Чи М? Таке маркування, як для ворога. Щоб ніхто не здогадався. Кнопок лише шість, тож за теорією ймовірності мучитиметься вона недовго. Тож натискаємо 1 і поїхали.

Ліфт дзенькнув і поїхав. Униз. Чи вгору? Якийсь мармуровий хол, надто темно. На ресепшені було гарне освітлення.

Тоді G. Знову пас. Схоже на робоче приміщення, чоловіки в уніформі тягають важкі ящики.

Тоді Е. Чому Е? А ну його, вже натисла. Двері відчинилися, до ліфта зайшов чоловік. Такий метри під два. На щоці шрам. Жоффрей де Пейрак просто.

— Вам який? — запитала Віка.

Той, не розуміючи, втупився у кнопки і знизав плечима.

— Я до Єви Герт.

— А… То вам на другий. Здається. — відповіла Віка.

— Дякую… А номер який?

— Теж другий. Вам хіба не сказали?

Ліфт дзенькнув, зупинившися, чоловік вийшов.

Що лишилося? М?

Знову не влучила. До ліфта увійшла прибиральниця і, нічого не питаючи, натисла другий поверх. На другому вона так само мовчки вийшла, виставивши спершу з кабіни ліфта відро із водою. І погребла собі так, ніби Віка була порожнім місцем.

Прибиральниці в українських готелях, це як санітарки у вітчизняних лікарнях — завжди вважають себе центровими.

1, G, Е, М, а на другому поверсі їхні номери та кімнати для тренінгів. Невже ресепшн на третьому поверсі?

Ліфт дзенькнув, пришвартувавшися на третьому поверсі. Знову мармуровий хол. Ні, тут вона вже була. Чи ні?

Тоді 1. Пас. Тоді 2. Цікаво, а 2 це геть не 2. На другому їхні номери, там від ліфта довгий світлий коридор, а тепер 2 — це обшитий деревом хол. Або із ліфтом щось не в порядку, або Віка не дружить із головою. Чи не краще повернутися на сходи? Якщо вони міняють програму ліфта, аби звести її з розуму, не зможуть же вони переставляти місцями поверхи? Правильно?

І де цей придуркуватий професор? Нікого ніде немає. Аж лячно.

А може, і є. Просто вона не бачить із своїми мінус шість.

Цікаво, а КОГО ще вона не бачить?

Мда, так і хочеться сказати «жізнь налажіваєтся».

Епізод 8 Єва Герт

Спершу був запах. Точніше сморід. Пекельний, сірководневий сморід.

Коли Єва продерла очі, вона зрозуміла, що прорвало каналізацію. У номері було по коліно води. Якби ж то просто води! Єва сиділа на ліжку, як жабка на лататті, обмірковуючи, як дострибнути до підвіконня та відкрити вікно. Телефон не працював. Телефонну поличку було розташовано так низько, що зі слухавки вже лилася вода, як з друшляка.

Найгірше, що вода вже підтопила краї покривала та м'яко підкрадалася до Єви. У шафі тихо дзюрчало. А треба було таки розібрати валізи, а не кинути їх у шафу вниз. Отже, одяг скажімо так, мокрий. Точніше цілковито зіпсований. А з одягу-то на ній самісінька шовкова нічна сорочка а-ля істерика в борделі. Добре хоч не вляглася спати голою, як звикла.

Що ж там із взуттям? Нема вже такого слова «взуття». Рожеві капчики з пуховими балабончиками плавають нарізно по номеру. Точніше вже навіть не рожеві. Ну вже, мабуть, не варто казати, що косметичка плаває десь поруч із капцями, бо Єва залишила її на ніч біля телефону.

Спершу Єва спробувала покричати. Від кількох не надто обережних спроб її голосові зв'язки рипнулись і вмерли. Вона засипіла. Єва вже знала, що буде далі. Кілька годин сипу, кілька годин прокуреного Висоцького, а потім головні зв'язки відкинуть копита днів на три-чотири, зрідка видаючи щось схоже на виск кролика, якого душать. Що й казати, ларингіт не надто приємна річ для телеведучої. Мабуть, ще гірша за відсутність макіяжу на людях.

Єва зрозуміла, що їй доведеться пробігти аби відчинити двері та показати, що їй потрібна допомога. Тобто помісити ніжками із малиновим педикюром каналізаційні відходи. Ще й холодні до того ж Коли Єва нарешті зважилася на водні процедури та відчинила двері, навпроти на стіні вона побачила напис червоним «Єво, я прикрашу ялинку твоїми кишками». У принципі, саме час — кінець грудня. В Єви затремтіли руки, вона швидко замкнула двері зсередини, а голос… А голос пропав остаточно. Мда, у жінок усе у мізках. І голос, і оргазм. Не фіг бути такою психопаткою! Вимкнути мозок, інстинкти увімкнути. Лише як?

На біду в номері був не звичайний замок, а картковий, сенсорний. Коли вставиш карту в спеціальний отвір — у номері загорається світло, вмикається клімат-контроль та на розетки подається електрика. У принципі, зручно. Єдине, що неприпустимо для параноїків. Двері відкриваються зсередини натисканням ручки — тому весь час здається, що їх не замкнено.

У двері постукали, Єва і хотіла б покликати на допомогу та навіть не могла запитати, хто там.

А просто відкрити було лячно, а може, там той недоумок, який хоче прикрасити новорічну ялинку її нутрощами.

Раптом, двері просто відкрилися. Без жодної її участі. Єва скам'яніла. Із номера ще хлинула вода. Зайшла Віка:

— Ти бачила, що на стінці навпроти написано?

Єва ствердно закивала непричесаною головою.

— І що ти тут досі робиш? Якщо тебе шукають, то залишаючись у номері ти капітально погіршуєш свої шанси. Я ще стикнулася в ліфті з чоловіком, він тебе шукав. Довгий такий, під два метри, на правій щоці шрам.

— Бельведер? — просипіла Єва.

— А я знаю… Таке спитаєш…. Давай передислоковуватися звідси.

Проти логіки не попреш. Особливо здорової жіночої. Єва натягнула довгого светра замість сукні й м'які готельні капці, що дивом лишилися в шафі на верхній поличці та не змокли.

Епізод 9 Стефа Мороз

Якби Стефі не захотілося шоколаду, вона б ніколи не виперлася із номера о сьомій ранку шукати автомат. Якби вона не виперлася із номера о сьомій ранку, то до неї додзвонилася б Новицька. Стефа б залишилася на поверсі і ніколи б не подумала, що в неї із гуркотом їде дах. Так ні ж…

Коли Стефа вийшла з ліфта, тихо дожовуючи Баунті, вона почула голосне «тваю ма…». Десь зі сходів у кінці довгого коридора. Нічого дивного, якби голос не скидався на пані Каретко. Oversweet girl Віку Каретко. Потім у світло-жовту стінку біля її дверей (треба сказати навпроти номера Новицької) було вмазано дохлого пацюка, мордочкою вперед, та непристойною позою до заду. А на стіні навпроти номера пані Герт було нашкрябано червоним «Сво, я прикрашу ялинку твоїми кишками».

Або в шоколад насипали дурі, або вона не прокинулася. Ні фіга собі: дохлі пацюки по стінках — куди дивиться санепідемстанція?

Із ліфта вийшла прибиральниця.

— Я у другий номер, — чомусь повідомила вона Стесю.

— А ви це приберете? — запитала Стеся, вказуючи пальцем на напис на стіні.

— Ага, приберу. Я тут усіх… усе приберу, — відповіла прибиральниця і постукала у двері. — Поприпералися, городські, сміття після них, що після атомної війни.

Єва не відчиняла. Прибиральниця зітхнула, розвернулася і пішла далі. Із її відра розпліскувалася вода, з димком виїдаючи на паркеті круглі дірочки.

— Гей, — крикнула «тихо офігєвша» Стеся. — Зачекайте!

Але прибиральниця вже зникла у ліфті. Стеся постукала до Новицької.

— Слава Богу, це ти! — Новицька геть не задушила Стефу в обіймах.

Ніколи б не подумала, що буде так рада когось бачити.

— Зачиняй двері. — Стеся для надійності привалила вхід тумбочкою. — У нас тут щось ненормальне. Хтось хоче прикрасити ялинку кишками Єви. Її самої у номері немає. Віки — теж.

— А мені на двері повісили дохлого пацюка. Відморозки.

— Придурок цей професор. Методи, мабуть, в Адольфа Батьковича переймав.

— Може, він маніяк? Із головою не дружить?

— Ти думаєш, тут маніяк? «Не хіло»…

— А хто б хотів розпотрошити нашу Єву?

— Давай викличемо міліцію.

— Та тут нічого не бере… Я зранку намагаюся когось набрати, марно. Навіть смски не відсилаються — заслабке покриття.

— Фак.

— Не те слово. Давай мислити логічно. Якого ми сюди приїхали?

— Психологічно реабілітуватися…

— Ага, а цього професора хтось перевіряв? Просто чотири дурепи поїхали туди, куди їм сказали. Заплатили грошей і не взяли чеків. Що там було у попередній угоді? Нікому не казати, куди ми їдемо… Думаю, нікого не зацікавить, що ми так і не підпишемо акти виконаних робіт.

Новицька дістала нотатник та почала писати.

— Думаю, професор і є маніяк. Треба його пов'язати та відвезти у найближчий відділок міліції. Твій Ніссанчик де? На готельній стоянці?

— Угу… Тут, у принципі, всі ненормальні. Он у прибиральниці у відрі кислота, а прибирати вона хотіла у Єви. Може, хотіла вилити їй кислоту в обличчя.

— Нащо?

— А хто його знає? Може, Єва в неї чоловіка увела, може, просто заздрить… Не так солодко бути телеведучою. Багато негативних екстерналій.^[47]

— Ага, і прибиральницю у wish-list запишемо.

Із коридора почулося вкрадливе «Єво! Єво!».

— Ти чула? — Новицька схопила Стесю за руку.

— Ага, — ледь видихнула вона.

— Значить так… Я відкрию двері, а ти тихо покличеш його, так щоб сильно не світити голос, коли він зайде в номер, я йому вріжу по голові, швидко замикаємо двері. Розбиратися будемо потім. Ок?

— Ок.

Анна відчинила двері та підняла ніжку стільця. Стеся тихо покликала гостя. Ледь той на метр заглибився у номер, Новицька вгасила його по голові. Він хитнувся та, розкинувши руки, як Ісус над Ріо, упав обличчям вниз. Новицька захлопнула двері. Потім обидві кинулися до тіла та перевернули його горілиць.

— Це не професор, — зауважила Стеся, підвівши багатозначний погляд до Новицької.

— Я бачу…

— Давай пошукаємо, може, у нього якісь документи є…

— Стоп. Буде як у всіх фільмах жахів. Спершу давай його зв'яжемо. Бо потім у найцікавіший момент він опритомніє і почне ганятися за нами із сокирою. Ну його в баню, треба гайки зараз закрутити. У мене, здається, десь у валізі є капронові колготки.

— Окі, давай закатаємо його у лялечку, а потім перевіримо документи.

У жертви із собою виявилася маленька срібляста візитівниця. Назар Бельведер, фахівець із маркетингу.

— Які ідеї? — запитала Стеся.

— Давай його вмиємо крижаною водичкою і запитаємо, що він тут робить.

— Окі, але спершу…

Стеся порозбивала камери у кутах номера. Принаймні ті, які було помітно за увімкненими червоними лампочками.

— Навіщо? — здивувалася Новицька.

— А на фіга нам свідки? Мало що ми із ним робити будемо.

Новицька ствердно кивнула та пішла набрати в тазик води. Назар опритомнів не відразу.

— Ви хто? — поцікавилася Новицька.

— Уууууу, голова… — завив Назар. — А ви хто?

— Старший уповноважений карного розшуку майор Новицька. Назвіть ваше ім'я та прізвище.

— Назар Бельведер, спеціаліст із маркетингу каналу…

— Ну, так самі зізнаєтеся?

— У чому?

— Що хотіли вбити Єву Герт?

— Єву Герт? Я що, самогубця? У мене через неї самі проблеми.

— Чим не мотив? — Новицька черкнула щось у нотатнику. — Збоченець-фахівець із маркетингу планував зґвалтування та вбивство відомої телеведучої Єви Герт.

— Стоп-стоп. Яке зґвалтування? Я не по цих… Я гей…

— І ти, Брут… — зауважила Стеся, гидливо скривившися. — Ну, що із ним будемо робити, товаришу полковник?

— Стоп, який полковник? Минулого разу вона була майором… — спобував зауважити Бельведер.

Новицька тихо гепнула його ззаду по шиї. Назар знову впав обличчям униз.

— Нащо? — здивувалася Стеся.

— Триндить забагато. Давай його до унітазу прикрутимо, нехай полежить. Потім випустимо, якщо не він тут стіни червоним розписує.

— Окі, давай ще прибиральницю перевіримо. А де ти таку фігню взяла? — запитала Стеся про ніжку стільця із шурупом.

Епізод 10.1 Єва+Віка (заняття в парах)

Єва почала смикати Віку за рукав. Спереду щось сунулося — тільки Віка поки не бачила що саме. А Єва не могла сказати. Фіолетова пляма. Уніформа. Охоронець. Слава Богу! Хоч одного знайшли.

— Що сталося? — поцікавився він.

Напевно, зовнішній вигляд в обох був красномовний.

— Тут якийсь придуркуватий хоче нас вбити… Телефони не працюють. Мобілки не беруть. Професора немає. Охорони — теж. Ліфти їдуть на неправильні поверхи. — Коли Віка хвилювалася, то починала говорити швидко-швидко, ковтаючи закінчення слів.

Єва закивала головою, підсипуючи в такт.

— А з чого ви взяли, що вас хочуть вбити? Тут все у камерах спостереження. Сторонніх всередині не було.

Єва вказала рукою на напис на стіні. Як вам таке?

— Цікаво… А у нас спрацювала зовнішня сигналізація зранку. Усі кинулися перевіряти територію.

— У вас же є рація? Правда? Чи щось таке?

— Є, тільки батарейки сіли, виє, як поранений шакал. Зв'язку немає. Ну ви почекайте, я зараз піду підзарядку в підсобці візьму.

— Ні, не треба. Посидьте з Євою, у неї пропав голос, вона й на допомогу покликати не може… І ногу вона розтерла… Я сама піду, ок? На мене ж не полюють. Та й ви захистите її краще, ніж я, — запропонувала Віка. — Спробую знайти професора, чи телефон, чи ще котрогось із охоронців…

— Добре. Та ви не хвилюйтеся.

— Ви з Євою побудете? Бо може заявитися цей недоумок, який обписує червоним стіни.

— Побуду, побуду. Ви не хвилюйтеся, — посміхнувся охоронець.

Епізод 10.2 Стеся+Анна+Віка (групове заняття)

Прибиральницю взяли швидко, вона своїм відром із кислотою лишала дуже помітний слід на паркеті. Далі діяли за старою схемою, Новицька відволікла її, Стеся оглушила.

Бабку запакували мотузкою, та зважаючи на попередній досвід, зав'язали очі та рот. Потім вона приєдналася до Назара Бельведера в номері Новицької.

— Стесю, у тебе є годинник?

— Ага, восьма рівно.

— Боже, умикай, умикай…

Інгеборга зраджує Олега із кур’єром Леонідом. Регіна випадково передивляється запис прихованої камери в кімнаті охорони і дізнається правду. Тепер Регіна шантажує Інгеборгу. Інгеборга підмовляє головного бухгалтера Парасковію Василівну підсипати Регіні клофелін у чай. Непритомну Регіну вивозять у лісовий маєток наймані бандити. Але їхній ватажок Будулай закохується у неї та присягається вбити Інгеборгу, аби помститися за поневіряння коханої. Тим часом із пологового будинку викрадено одного з близнят. Як помститься безплідна Регіна? І кому?

«Подруги», 270 серія

(42хвилини мовчання із перервою на 2рекламні паузи)

Мало б бути. Але бабка-прибиральниця у туалеті просто застогнала крізь кляп. Новицька підійшла до неї та витягнула ганчірку з рота.

— Що? Він до вас чіплявся? — запитала Новицька, презирливо штурхнувши ногою Назара.

— Я гей, — заверещав Бельведер крізь кляп.

— Тьху на нього. «Ізвращєнєц». Та хоч очі розв'яжіть — я теж дивитися хочу, — попросила прибиральниця.

— Добре, — погодилася Анна, підтягаючи її до екрана.

— А Реґіна з Будулаєм ще не того? — по-діловому поцікавилася прибиральниця.

— Що? А, нє, не того…

У двері постукали. Новицька підняла ніжку стільця, Стефа обережно відчинила двері.

— Ти… — зітхнула вона із полегшенням, побачивши Віку.

— Слава Богу, ви на місці. Єва з охоронцем. Потрібно викликати підмогу. Усі охоронці прочісують територію, у них зранку спрацювала зовнішня сигналізація.

— Ну, добре, ми тут теж двох взяли. Додивимося та підемо, — погодилася Стеся, не відводячи очей від екрана, і додала собі під ніс: — Ну Леонід і падлюка… Таким треба безкоштовно роздавати презервативи, щоб не розмножувалися.

— Ходімо зараз… Я вам усе розповім, ходімо швидше… На охороні треба ще підзарядку для рації взяти. Тоді можна буде покликати підмогу.

— Ок, — погодилася Новицька, забираючи ніжку стільця. — Стесю, ти готова?

— Угу, — відповіла та, із щирим жалем вимикаючи телик.

Вони втрьох спробували вийти із номера.

— Геееей! — істерично заверещала прибиральниця. — А я? Хто мені розкаже? Так Реґіна з Будулаєм того?

— Та того, того… — відмахнулася Віка Каретко. — Тільки не в цій серії.

Аби не деталізувати, вона квапливо закрила двері.

— Хто знає, де підсобка охоронців? — поцікавилася Новицька, зайшовши до ліфта.

— Та поверсі Е. Так сказав охоронець, — доповіла Каретко.

— Та ні, на поверсі М, поруч із ресепшеном, — заперечила Стеся. — Я сама зранку бачила. Якраз, мабуть, у них і спрацювала сигналізація, бо всі побігли надвір.

— Він же мені сказав Е…

— Закладемося? Або в них дві кімнати для охорони, або ти не розчула.

— Хай так, швидше перевірити, ніж сперечатися.

Біля порожнього ресепшена дійсно була кімната охорони із камерами спостереження. Чимало екранів не горіло.

— Щось не так… Чому камери не працюють? — запитала Стеся, забарабанивши пальцями.

— Так ми ж самі перебили, коли брали Бельведера та прибиральницю.

— Точно. Добре, хто знає, як виглядає підзарядка для рації? — запитала Стеся, відкриваючи шухляди столів.

Новицька почала перевіряти нижні полички.

— Певно, що не так… — зауважила вона, витягаючи з-під столу відерце з червоною фарбою.

— І не так… — додала Стеся, витягнувши прозору пластикову папку на столі, повну вирізок із журналів.

Самісінькі інтерв'ю та фотки пані Герт.

— Із ким ти лишила Єву? — глухо запитала Новицька.

— …Із охоронцем… — схлипнула Віка, біла як крейда.

Епізод 11.1 Єва Герт (момент істини)

Охоронець почекав, поки Віка зникне в коридорі, і навіть її кроків не буде чутно. Потім він обережно зачинив двері та озирнувся до Єви, що сиділа на краю ліжка.

— Ну, що ж, Єво… Мабуть, час взятися до прикрашання ялинки?

У відповідь Єва спробувала засипіти, а потім лише мляво ворушила губами, як рибка на льоду.

— Класно, правда? Не вгадали…

Маніяк підійшов упритул.

Ну, формально треба було запитати, що йому треба. Ну, маніякам зазвичай треба дві речі. І, у принципі, вони не є взаємовиключними, а їхня послідовність залежить від направленості, чи то пак спеціалізації маніяка. Єва спробувала запитати.

— Ааа, — лагідно протягнув він. — Хочеш дізнатися, чого я від тебе хочу?

Єва радо закивала головою.

— А ти як гадаєш? — солодко посміхнувся він.

Навіть якщо вона щось і гадає, то що тепер може сказати? Ну на гея він не схожий. Та й два геї на сьогодні, беручи до уваги появу Назара Бельведера, вже перебір. Явне нехтування теорії ймовірності. Може, він некрофіл?

— Розумієш, Єво, ти така гарна штучка. Pretty thing. Sexy little thing.

Ясно. Цікаво, які у неї альтернативи?

— Але ти велика сучка… Могла б хоч відповісти на мої листи… — голос знову зробився лагідним, цукрово-нудотним. — Що, так важко? Така манія величі? Зоряна хвороба?

Якби ж вона могла щось сказати, якось би задурила йому голову своїм поставленим телевізійним голосом. Маніяк обкрутив її довге волосся навколо своєї долоні та різко смикнув, щоб вона подивилася йому у вічі.

— Невже так важко було відповісти?

Єва заперечливо захитала головою. Може, він не закрив двері? Може, скоро повернеться Віка із нормальним охоронцем? Чи із професором? Чи із Новицькою? Чи бодай із прибиральницею? Краще вже із Новицькою.

— Знаєш, Єво, ти б ніколи не поводилася, як сучка, коли б не була такою гарною… Тоді б ти, може, звернула на мене увагу. Правда? Коли б у тебе було кілька шрамів на обличчі — ти б була лагіднішою. Чи якщо б у тебе не було ніг… А я…Ти знаєш, я б все одно тебе кохав.

Це він серйозно? Як зрозуміти, коли маніяки не жартують? Ну якщо дістане пилку та почне відпилювати їй ногу — значить не жартує. Перш ніж вона почала шукати поглядом, чи є звідки йому витягати пилку, вона отримала такий удар у зуби, що виплюнула нижній правий на підлогу. Із кров'ю.

Крантєц. Усьому є міра. Вона зараз розридається.

— О ні, такого не треба, я такого не люблю, — завбачливо повідомив маніяк, лагідно змахуючи з Євиної щоки сльози. — Не треба. Ти не переживай, і так будеш гарною.

Єва схлипнула сльозами-кров'ю-соплями та кивнула головою.

Він дістав ножиці та почав відрізати їй волосся.

«Якщо він мене не пришиє — нарощування волосся 600 баксів. Коронка 150.Сподіваюсь, ноги він все ж таки залишить,» — подумала Єва, намагаючись віднайти позитивні моменти в цій непростій ситуації.

— Ти ж розумієш, Єво, нічого особистого, — промовив маніяк, відрізаючи чергове пасмо волосся під корінь.

За ним тихо відкрилося вікно вентиляційної шахти, одним швидким рухом Новицька звісилася головою вниз та з тріском врізала йому по шиї ніжкою із шурупом від стільця.

ОСОБИСТИЙ ЩОДЕННИК ПРОФЕСОРА

Запис 7.

Боже мій, яка дрібниця. Береш у людини фобію та роздуваєш її, як повітряну кульку, додаєш трошки чисто фізичних незручностей. І «фсьо». А потім тихо спостерігаєш, як разом із природними рідотами виходить депресія. Ну і, звичайно, обличчя при цьому набуває дуже щирого виразу. Як тут каже одна розумниця, ну дуууже. Я тут, аби зазирнути в ці обличчя. У цьому мій найбільший кайф.

Епізод 11.2 Сеанс колективної терапії (мабуть)

— І що тепер робити? — запитала тремтливим голосом Стефа.

— Як що? Закопати його десь по-швидкому…

— Може, викличемо міліцію? — запропонувала Віка, логічну як на неї річ.

— І що ти їм будеш розповідати? Про самозахист? Фіг що доведеш… Є труп, треба когось посадити, — зауважила Новицька. — Закопаймо та й потому.

«Та у них тут у всіх тихо їде дах. Навіть якщо їм пришиють неумисне вбивство. Може, у стані афекту. А мене загребуть як співучасницю,» — подумала Віка. Закопувати труп було неправильно. Однозначно неправильно. Це було проти всіх правил. Коли Віка не могла діяти за чітким кодексом правил — вона розгублювалася.

— Та ви тут усі божевільні, — закричала Віка. — Абсолютно. Це ж труп…

— Треба думати, ти нормальна? — нарешті випалила шокована Єва. — Або копай з нами, або вали геть. І так миршаво. Ти тут взагалі щось нормальне сьогодні бачила?

Новицька, Герт та Мороз — одночасно повернулися до Віки. Зважаючи на труп та кров на підлозі, вигляд у них був зловісний. Особливо у Новицької, із ніжкою стільця у руці. Віка Каретко спочатку звично сполотніла, а потім її тонке обличчя налилося червоним так, наче шкіра ось-ось лусне. Як у бика, коли показати червону ганчірку. Ага, блін, психологічна реабілітація. Вона звідси стовідсотковою шизофреничкою вийде. Дзуськи!

— Та пішли ви всі на JL зі своїми професорами! Я їду додому. З мене досить!

Віка розвернулася та пішла геть з веранди, залишивши решту дівчат розмірковувати над похованням.

У мармуровому холі професор дзвінко гепнув долонею по столу та задоволено посміхнувся:

— Віка Каретко. Вашу поведінку було змінено. Ваш курс закінчився. Бажаю вам більше зі мною не зустрічатися. На все добре!

Електронний скляний екран відділив Віку від професора. Адміністратор готелю та покоївка допомогли винести валізи до автівки. Нарешті у неї були запасні лінзи. На світ знову хтось навів різкість.

Епізод 12 (що сталося після) Віка Каретко

Навагодняя ночь, а я бєз шампанського.

Вєрка Сердючка

Геть, геть із цієї божевільні!

Подалі, якнайшвидше.

М'яко падає новорічний пухнастий сніжок. Шлях ковзкий, зчеплення із дорогою поганеньке. На дорогу час від часу вистрибують біленькі зайчики, неадекватні ворони кидаються на скло, як темні у «Нічній варті».

Радіо. Де ж радіо? А в «атвєт тішіна». Ну не те щоб тиша, а доволі голосний тріскіт, та все одно у цій передноворічній мряці доволі страхітливий. Віка пошаруділа правою рукою у бардачку. Є! Хоч якийсь диск є. Цікаво, що ж це в нас?

Програвач затягнув у себе диск без ознак стильової приналежності. Із колонок полилося:

Скоро будем атмечать Новий год, Новий год, Новий год…

Ага, дулю із маком, а не Новий рік. Зараз чверть до дев'ятої. Якщо надзвичайно і неймовірно пощастить, до дванадцятої вона буде у Львові. Можна сподіватися, що у «Жоржі» залишився вільний номерочок. У «Grand hotel» точно залишився. Але там невиправдано дорого.

Світло дальнього виду вириває спереду шматки жовтуватого шляху. У дзеркалі заднього виду блимнула пара фар. О, ще хтось вирішив попертися до Львова у новорічний вечір. Ні щоб жерти собі тихо салат олів'є та дивитися «З легкою парою». Вона б сама із радістю з'їла б тарелю олів'є та ввімкнула рязанівське кіно.

Черговий біленький зайчик вистрибнув на дорогу, Віка віртуозно його об'їхала зліва і отримала неслабий удар ззаду.

Ну повний урод! Її малесенький, гарнесенький, синенький MiniCooper. Alas!^[48] Із пробігом ледь 8000 км. Малесенька солоденька наполірована лялечка. У стані афекту Віка вихопила півметрову дерев'яну біту з-під переднього сидіння та вийшла з машини.

Загрозливо піднявши холодну зброю, вона підійшла до віконця китайського «джипа». Водій повільно опускав скло.

— Дистанцію тримати не вміємо? ПДР не читали? Три жіночі черевички та два значка У не напрягають?

Коли скло нарешті впало, Віка побачила того, хто у ЖЖ самоназивався Акселем Ферзеном, і втратила мову. Біта застигла у її руці, як меч у руках Батьківщини-матері.

— А лівий поворот увімкнути слабо? Права купила, водити не купила?

— Пересів із типо машини «Жигулі» на типо іномарку «Чері», і думаєш все можна?

— Вас, блондинок, ще на медогляді треба було відсіювати за кольором волосся та питомою вагою мізків.

— Та що ви тут грузите? Ви мене на моїй смузі підбили, а не на лівій. Я зайця об'їжджала.

— Мені байдуже. Думаю, сваритися далі безперспективно. Ви застраховані, я — теж. Свідків немає. Викликаємо ДАІців, страхових комісарів, беремо довідку і не бачимо одне одного до дня суду.

— Мені б вас не бачити до дня Страшного суду.

— Навзаєм.

Віка вихопила мобілку. 202.

Вибачте, напрямок перевантажений.

— Твою дивізію…

Скоро будем атмечать новий год, новий год, новий год.

Новий рік. Мобільний зв'язок упав до ранку. «Шоб я так жіла».

У Ферзена та ж проблема. Віка набирала знову і знову в надії продертися.

Марно, приємний жіночий голос уже вдвадцяте сповістив її про перевантаження напрямку. Ферзен дивився на неї як на причинну. На фіг стільки дзвонити, коли зв'язку немає?

У розпачі Віка підійшла до своєї машини, рясний сніжок уже добряче притрусив двері. Замшевий чобіток провалився і нога у самісіньких капронових колготках 20 ден потрапила у снігову панчоху. Віка не стрималась і заверещала:

— ААААААААААААААААААААААА!

Голосно так заверещала. За все. За зайців, ДТП, сніг, зіпсовану новорічну ніч, розбитий наполірований бампер та невикористану біту. Ферзен трохи змінився в обличчі. Мабуть, злякався.

— Знаєте що, пані Вікторіє… У нас із вами вибір небагатий. ДАІців до завтрашнього обіду чекати не варто. Із місця ДТП з'їхати не можна. Пропоную кинути машини тут, повернутися до мого будинку та заночувати, це пішки хвилин двадцять. Усе ж таки Новий рік.

Віка із недовірою озирнулася до Ферзена.

— Ви ж кудись їхали…

— Ну вже не доїду. Там без мене не помруть. Буде у нас екстремальний Новий рік. Дивіться, вже десята.

— І як ви собі уявляєте, як жінка буде пиляти пішки по снігу в норковій шубі та на підборах?

— Навіть не хочу уявляти. У принципі, валізу я вам можу допомогти донести. А вже на підборах чи ні, якось дотелемпаєте.

Віка склала на обличчі світську посмішку:

— Дякую за пропозицію. За відсутністю альтернативи…

— Ну чого ж, у вас завжди є альтернатива замерзнути тут.

— Добре, добре, ходімо. Щодо валізи, ви самі запропонували.

— Тоді пропоную перемир'я до завтрашнього дня. А то, знаєте, кумедна перспектива, провести у сварках із вами весь наступний рік.

— Ой, ви знаєте, я стільки не напишу, щоб із вами весь рік сваритися… — ощирилася Віка.

Будиночок Ферзена скоріше скидався на непоганий закарпатський міні-готель. Така дерев'яна краса із усіма ознаками цивілізації та каналізації.

— Ого, не думала, що літературні критики так живуть…

— Цей будиночок залишився мені від третьої дружини.

— Третьої? Ну вже пробачте, а скільки їх у вас? Просто цікаво. «Праздне любопитство». Як кажуть наші північні друзі.

— Чотири. — невесело відповів Ферзен. — Ось маму вашу як звуть?

— Лідія Іванівна. А вам навіщо?

— Про всяк випадок. Ну щоб знати і надалі не матюкатись. Знаєте, перша дружина привчила до такого цивілізованого виду родинної сварки. Стороння людина не здогадається.

— Ясно… — скривилася Віка.

— Ну ви розташовуйтесь. Ось кавоварка. Я зараз вийду на півгодинки, тут є цілодобовий магазин, куплю шампанського.

— А можна подивитися будинок?

— Звичайно. Ось усі ключі. Якщо десь замкнено. Тільки не ходіть у підвал. Там моторошно, і часто пропадає світло. Десь гавкнула проводка, а мені не час полагодити.

Ферзен перевзувся і зник за сніговою завісою.

Віка налила собі велику чашку кави у нескафеївську велику кружку, обхопила її обома закляклими долонями та пішла наекскурсію будинком.

«Ну це ж нелогічно блукати безсистемно. Мабуть, потрібно почати із першого поверху та просуватися нагору», — подумала Віка.

Усі стіни будинку було обшито деревом, і хоч виглядало це занадто по-селянському, проте усюди відчувався затишок. А ще приємні босим ногам у мокрих 20-денових колготах плетені вручну червоні із зеленими смугами довгі килимки. Темно-червоні фіранки із орнаментом, якісь дерев'яні дрібниці розвішано по стінах. Інтер'єр простий і ненав'язливий.

Із першого поверху сходи вели вниз, мабуть, у підвальні приміщення та на другий поверх — у спальні. «Тільки не ходіть у підвал», — згадалось їй. Вікторія Каретко була чемною, вихованою дівчинкою. Oversweet girl. Вона ніколи не робила того, що її просили не робити. Раніше. До курсу корекції поведінки.

Тому із незаблокованою природною цікавістю вона спустилася до підвалу. Трохи помучившись із підбором ключа, Віка зрушила вирізьблені двері та увійшла у приміщення.

У ніс вдарив важкий дух. Такий сильний, спертий і насичений, що вона не одразу «зчитала його». Коли ніс трохи призвичаївся, Віка марно намагалася намацати рукою електровмикач на стіні. Нарешті. Блін, не працює. «Там моторошно і часто пропадає світло. Десь гавкнула проводка, а мені не час полагодити», — згадалося знову. Навіть не згадалося, вона просто побачила ці слова у темряві, як титри у фільмі.

Коли Віка зрештою підсвітила кімнату мобільним, вона побачила, що підлога залита кров'ю, і зрозуміла, що спертий важкий дух у підвалі ніщо інше, як запах гнилого м'яса, огидний трупний сморід.

— Твою маму… Не знаю як там її звуть. Чотири дружини. І гарненький будиночок у горах. Так ось що ти із ними робиш. Нарізаєш і никаєш в підвалі. Псих. Цілковитий псих. Мабуть, пішов за мотузкою чи ще за котримсь приладдям, аби і мене тут пришити. Маніяк недобитий.

Віка швиденько кинулася нагору до своєї валізи. Добре, що вона переклала туди свою біту. Так просто цей псих її не пришиє. Принаймні із ним патологоанатоми теж помучаться. У неї тепер активна життєва позиція.

Коли Ферзен відчинив вхідні двері, Віка вже занесла над його головою бейсбольну біту. Останнє, що він почув, було:

— Маніяк прибацаний, думаєш, що так і будеш тут трупи складати у підвалі? І ніхто їх не знайде, ніхто не згадає…

Далі був удар. Перед очима Ферзена зникло світло, пляшка шампанського розлетілася підлогою на дрібні скалки та розпінилась.

Віка сполоснула біту у ванній та швиденько вдяглася. І перевзулася у зручні чоботи.

Без підборів бігом на шлях до автівки Віка витратила хвилин десять.

«Ну його в баню, тих ДАІців, страхову та задній бампер, валити звідси треба, поки не прирізали і не закопали в підвалі», — подумала вона, розігріваючи машину.

Кілометрів за двадцять її зупинили ДАІшники, перевірили документи та, чи вона бува не на підпитку у новорічну ніч.

— А це у вас що, громадянко Каретко? — спитав сержант, вказуючи смугастою паличкою на біту, що лежала на передньому сидінні. — Холодна зброя?

— Та ви що, яка холодна зброя? — янголоподібно кліпнула очима Віка. — Це я сувенір у Карпатах купила — горіхоподрібнювач. Ручна робота.

— Ну їдьте. Із Новим роком!

— Із Новим роком!

* * *

Коли ранком наступного дня той, хто в ЖЖ самоназвався Акселем Ферзеном, прийшов до тями, у його покаліченій, розбитій голові безупинно крутилися останні слова графоманки Віки Каретко: «Маніяк прибацаний, думаєш, що будеш тут трупи складати в підвалі? І ніхто їх не знайде, ніхто не згадає…»

Ледь пересуваючися, він дійшов закривавленими слідами до сходів та підвалу.

— Лідію Іванівну, знову гавкнула морозильна камера із м'ясом. Ні, це ж треба бути такою цілковитою дурою… Маніяки їй всюди ввижаються… ДУУУРЕПА. Хвора на всю голову… Крий Боже, щоб я ще раз хоч одну її книжку в руки взяв…

Епізод 1З.1 Анна+Стеся+Єва

— Слухай, Новицька, ти його точно перевірила?

— Угу…

— Де ж тіло? Де? Ти пульс точно прослухала?

— Ну, там лежав пацючок, якраз під шиєю. Ну, на вигляд він був зовсім мертвим…

У Стесі раптом задзвонив мобільний. Від цього забутого звуку вона аж стенулася. Прорвався-таки. У цьому глухому, непокритому ретрансляторами, краї.

— Ало? Ало? Ви мене чуєте???

— Стефо, ви можете зараз говорити?

— Так, так… Зараз вийду в іншу кімнату. Ви мене чуєте? Так краще?

— Краще. Мене звуть Катерина Оніщук, я працюю у рекрутинговому агентстві «БестДжобз». У нас є для вас дві вакансії, ви зацікавлені?

— Так…

— Перша — це позиція consulting director в міжнародній консалтинговій конторі. А друга — позиція стратегічного аналітика на стороні клієнта. Тут менше грошей, проте сам собі пан… Контора — державна монополія…

Рекрутер продовжувала, та Стеся занадто добре знала, що означає «на стороні клієнта». Це означає, що їй не потрібно буде посміхатися за гроші. Рівно на шість зубів. Тепер це будуть робити для неї. Звичайно, її коштом. Бо такі правила.

— А коли починати на стороні клієнта?

Відповіді Стеся не почула. Професор тицьнув у неї пальцем і сказав:

— Стефо, вашу поведінку було змінено. Ваш курс закінчився. Маю надію, що у вас не буде рецидивів.

Скляні двері назавжди відділили стратегічного консультанта від Єви із Анною.

Епізод 13.2 Стеся Мороз

Єслі нам скажут, ваш поєзд ушол,

Ми атвєтім просто, что падаждьом другой.

Вєрка Сердючка

Перший робочий день.

Ось що класно у цих пострадянських напівдержавних монополіях, так це могильний спокій і звертання по батькові незалежно від віку.

У Стесі вже сверблять руки, так хочеться поковбасити в екселі. Новий бос провів її офісом, педантично знайомлячи з усіма співробітниками.

— Стефаніє Марківно, ви, головне, не вагайтеся. Усі маркетингові аналітики підконтрольні та підзвітні лише вам. Будь-якої миті смикайте їх із місця. І форми звітів можете побудувати як вам зручно… Будь-які нововведення розсилайте їм по імейлу. Вони у нас хлопці непогані, більшість навіть із маркетинг-директорів прийшли… Тільки-но лінькуваті, весь час підганяти треба. Правду кажучи, у нас безлад у документах та попередніх звітах. Особисто я вважаю, що чоловіки не придатні вести це все акуратно. А який же аналіз та стратегічне планування, коли такий безлад у даних за попередні періоди? Тому я весь час казав рекрутеру: новий стратег лише жінка.

— О, за це не хвилюйтесь. На попередній роботі мене називали міс педантичність. Окрім порядку в документах й файлах, навіть кругові діаграми мали лише чітко визначену кольорову гаму. Щодо хлопчиків-аналітиків, не турбуйтеся, построїмо і їх.

— От і добре. Для зручності та першого знайомства Наталя Сергіївна, наша офіс-менеджер, надішле вам організаційну схему, щоби ви чітко розуміли, як працює компанія, і хто кому підзвітний.

— Дякую!

— Гарного вам дня, Стефаніє Марківно!

— Вам також, Миколаю Степановичу.

Стеся плюхнулася у крісло. Bay, окремий кабінет. Обід в офіс та ще й купа хлопчиків-аналітиків. І хто сказав, що «лічная жізнь не удалась»!

Тим часом від офіс-менеджера надійшла організаційна схема. Аби не псувати очі, Стеся кинула на принтер. Надрукувалося чимало, сторінок п'ятнадцять. Ой, і не мала ж контора. А що ж там із маркетинговими аналітиками?

Іван Затулій, маркетинг-аналітик сегмент інформаційні послуги.

Стеся підняла слухавку та набрала ресепшн. За кілька хвилин у двері обережно постукали.

— Заходьте!

— Стефаніє Марківно, до вас можна?

— До мене треба… Сподіваюсь, звіт за минулий тиждень ви взяли із собою? — з хижацькою посмішкою запитала Стеся, вказуючи пальцем на маленький стілець навпроти, та вихоплюючи із непевних рук Затулія звіт.

Потім вона повернулася всім кріслом до вікна та почала вивчати документ.

— Поганий звіт. Відверто поганий звіт, Іване… Федоровичу. Неповний, аналізу й висновків немає, формат подачі даних незручний, форми діаграм неілюстративні. Мені продовжувати? Переробіть до вечора. За пів до шостої я вас чекаю із виправленнями.

Затулій підвів до неї свої змучені телячі очка в окулярах та важко сковтнув. Цікаво, за що його поперли з попередньої контори? За відкат чи некорпоративну поведінку? Чи він плановий дауншифтер?

— І пам'ятайте. Це дійсно поганий звіт. Нічого особистого. Ну, ви ж знаєте…

Стеся уїдливо посміхнулася на всі тридцять шість. Може, й схоже на оскал. Крокодила. Та хіба тепер це її має хвилювати?

Епізод 14.1 Анна Новицька

Нарешті дали Інтернет. Точніше, вона взяла інтернет, як більшовики Смольний. 158 листів у інбокс. Жах який! І хоча 90 % із них спам — хвилин сорок на них уб'ється.

customercare@NNLlab.com

Шановна пані Анно,

Змушені вас повідомити, що через помилку лаборанта вам були надіслані результати аналізів іншої людини. У вкладенні ви знайдете ваші результати. Хочемо висловити вам наші найщиріші вибачення та запевнити вас, що це більше не повториться. Винна особа вже не працює в нашій клініці.

Рівень ХГЛ^[49] — 138900

Референтні значення

6—8 тижнів — 80 000–240 000

Нічого собі!

А що ж тоді показував тест на овуляцію, коли вона вже так глибоко вагітна жінка. І чого на УЗД нічого видно не було? Супер! Що було не так? Коньячок… Не треба було пити стільки коньячку. Ой, не треба.

А вона думала, жовчний барахлить, брудне ганчір'я смердить, пацючки висять, а це нормальний токсикоз.

Від гормональної ейфорії у Новицької все обличчя стало мокрим від сліз.

— Анно Новицька, вашу поведінку змінено. Ваш курс закінчився.

Скляні двері розділили Новицьку та Герт.

Єва Герт по-шаронівські перекинула ногу та подивилася на професора. Ну-ну, із нею ще доведеться помучитися. Комусь.

Епізод 14.2 Анна Новицька

Даже єслі вам нємного за тридцать,

Єсть надєжда…

Вєрка Сердючка

— Ви що, хвилюєтеся? У вас пульс 130… — запитав лікар.

— Хвилююся, звичайно… Я коньячку хряпнула на ранньому строці.

— Усе буде добре, — запевнив лікар, наливши гель на живіт.

— Є серцебиття?

— Надю, — звернувся лікар до медсестри. — Пишіть. У порожнині матки одне плідне яйце розмірами 67*54*52 мм із ембріоном. КТР 48 мм, що відповідає 11 тижням та 5 дням вагітності. Рухи є. Серцебиття є. ЧСС 160 ударів за секунду. Навколоплідні води в нормі. Хоріон по задній стінці матки, нульового ступеня зрілості, товщина 15 мм. Тонус міометрію звичайний. Внутрішнє вічко закрите. Довжина шийки матки 38 мм. Усе нормально.

— А комірцевий простір?

— Ой, розумні вагітні пішли, — посміхнувся лікар. — Комірцевий у нормі, носові кістки візуалізуються, довжина верхньої щелепи 4.3 мм. Надю, пишіть заключення: вагітність 11–12 тижнів. Вам фотокартку зробити?

— Ага…

Це означає серпень. Новицька задоволено посміхнулася. Дістала щоденник у шкіряній палітурці, ручку та викреслила один рядок із довгого надрукованого списку.

Любий, любий екс, дякую за секс…

Новицька подумала та викреслила ще один рядок.

Епізод 15 (останній)

Харашо, всьо будет харашо,

всьо будет харашо, я ето знаю…

Вєрка Сердючка

— Усе, Єво, ви можете збирати речі, — резюмував професор, знімаючи окуляри.

— Та ну? Хіба мене реабілітували? Я вже соціально безпечна?

— Ви не підлягаєте реабілітації. У вас усе гаразд. Вас же сюди колишній направив? Правильно? Сподіваюся, ви трохи задумалися над тим, що не варто весь час провокувати. Вам стільки м'яса не треба.

— Ні фіга собі… А маніяк? Це ви його нам підкинули?

— Маніяк? Ні, ну що ви… Він сам вас знайшов, а ми вирішили не втручатися.

— Не втручатися? — солоденько й трохи шепеляво перепитала Єва та в'їхала професору кулаком в обличчя. — Не втручатися?! Тоді зуби будете зі мною вставляти… А ви не переживайте. У нас найкраща у світі стоматологія. І відносно недорога.

* * *

Шановні телеглядачі реаліті-шоу «Нічого особистого», беріть участь у смс-вікторині від каналу NUN.tv та генерального спонсора показу препарату для посилення потенції «ОгірОК» від компанії «Фармацея». Телефонуйте на короткий номер 5677, зареєструйтеся та пройдіть тест. Не зволікайте та дізнайтеся, на яку пацієнтку схожі саме ви: на романтичну Віку, самовпевнену Анну, веселу Єву чи суїцідальну Стесю. Лише наберіть ці чотири чарівні цифри та отримайте безцінні психологічні поради від професора на свій мобільний вже сьогодні.

«ОгірОК» — потурбуйся про свого чоловіка!

Вартість хвилини розмови 12.50 з ПДВ, лише для повнолітніх.

OK. HAPPY END

Із особового досьє пацієнтки Анни Новицької

Запис 1. Єгор Безталанний, колишній хлопець

— Знаєте, із нею важко. У неї все на п’ять років уперед заплановано. Суцільні to do списки.]й взагалі по барабану чужі плани. Я думаю, виправленню вона не підлягає. Незалежно від рівня кваліфікації та досвіду цього вашого професора.

Запис 2. Людмила Борисенко, заступник директора

— Та слів немає. Пішла, стерла всі робочі файли. Робочі файли належать не їй. Вона тут зарплату отримувала. Усі її файли під за час роботи належать «Фармацеї». Сергій Сергійович увзагалі думає чи подати в суд, чи братків на неї наслати…

Запис 3. Петро Гальмо, підрядник

— Я змушений офіційно оголосити, що ймовірна співпраця із «Фармацеєю» вже принесла нам більше негативу, ніж вигоди. Я змушений також визнати, що медійні тендери не можна проводити в такий спосіб, перекреслюючи всі попередні домовленості на вищому рівні. На сайті агенції «БрейкВей» розміщено офіційну заяву з приводу співпраці з «Фармацеєю» та пані Новицькою зокрема.

Із особового досьє пацієнтки Вікторії Каретко

Запис 1. Агафія Печенюк, літераторка, критик

— Бєздарноcть. Цілковита та абсолютна. Навіть не варта вашої уваги. Давайте краще поговоримо про архієпископських діточок.

Запис 2. Василина Твердохліб-Здолбунів, учителька

— Ой, важка була дівчинка. У кожному слові по дві помилки. Диктантів писати не вміла. А твори? Твори гарні. Література — 5, мова — 3—. Хоча, знаєте, одного разу написала, що «Борислав сміється» це нудна анахронічна писанина, яку не варто вивчати в школі. Так я їй двійку поставила з літератури. А потім? Потім вона мені такого не писала…

Запис 3. Настя Байдаченко, рекламіст, письменниця

— Мені особисто подобається. Я історичні романи люблю. Чому жіночі? Ну не можна ж за статевою належністю автора маркувати книгу. А ще «Свекрухи і невістки» люблю, і «Секс з зірками». Я взагалі ТВ люблю. Як на мене, гідна робота сценариста. Віка надто чутлива до всіх цих критиків. Я б вже давно послала їх… Зважаючи на ємкість нашого книжкового ринку…

Із особового досьє пацієнтки Єви Герт

Запис 1. Василь Некрут, продюсер

— Мені шкода, що вона пішла з проекту. Нам би таких побільше. Ех (важко зітхає).

Запис 2. Назар Бельведер, фахівець із маркетингу

— Знаєте, я просто туди приїхав, аби вона підписала мені акти виконаних робіт. А тепер що? Тепер струс мозку, забій хребта, психологічна травма від перебування в одному приміщенні з цією прибацаною прибиральницею, поведеною на серіалах. Ну хоч ви мені все ж таки скажіть — вони там з Будулаєм того?

Запис 3. Маргарита Дрюченко, екс-ведуча «Зірки теж люди»

— Та вона піпіпіпіпіпіпіпіпіла, взагалі обпіпіпіпіпіпіпіпіпіпі піпіпіпіпіпіпла та навіть запіпіпіпі піпіпіпіпі піпіпіпіппіпі піпіпі піппіпіпіпіпіпіпіпі. Піпіпіпіпіпіпіпіninininini, мабуть, ninininininininininininininini. Не те, щоб я заздрила цій припіпіпіпіпіпіній обпіпіппіпіпіпіпіпі зап in in in in in in in in in in in і.

Із особового досьє пацієнтки Стефанії Мороз

Запис 1. Сергій Джупан, колишній співробітник

— Класна вона тітка, тільки сувора. У відпустці давно не була. Навіть не знаю, чи вміє вона відпочивати. У неї в голові безперебійна машина. Я таких двійко знаю — Прокопенко, в Пайсі був, та Фомінчук — в Ернсті. Стеся ідеальна робітниця. Perfect. Brilliant. Може б, їй заміж вийти? Фіг його знає…

Запис 2. Іван Затулій, провідний аналітик

— Знаєте, про стратегічних консультантів… їх наймають, щоб звільняти. Про них, як про мертвих, або добре, або нічого… Мало як життя поверне.

Запис 3. Марина Філєєва, старший партнер консалтингової фірми

— Хароша дєвочка, тока нєрвна. А так в цілому EE. Exceed expectations тобто.

© Настя Байдаченко, 2008

Special thanks: у книзі використано цитати із творів Андрія Данилка, Юрія Ряшенцева, Ніни Соротокіної, Таїсії Повалій.

Special notes: ця книга є абсолютним продуктом авторської уяви. Усі імена, особи, місця повністю вигадано або використано уявно. Будь-які подібності до реальних подій, місць, осіб, живих чи мертвих, є цілком випадковими.

P.S. Якщо читачі мають сумніви, як сприймати деякі речі, викладені у книзі, авторка, перебуваючи при тямі та доброму гуморі, щиросердно просить вважати це funом. Якщо читачі мають сумніви, як трактувати деякі речі, викладені у книзі, авторка наполегливо радить трактувати за Фройдом.

Примітки

1

глибинна проблема.

(обратно)

2

надто солодка дівчинка.

(обратно)

3

надто гарні манери.

(обратно)

4

кар’єра через ліжко.

(обратно)

5

суїцидальний стратегічний консультант.

(обратно)

6

Не можуть бути застосованими.

(обратно)

7

прозора кабінка а-ля кабінет.

(обратно)

8

офіс «відкритий простір», без кабінетів.

(обратно)

9

сексуальні домагання до залежної людини.

(обратно)

10

ми цінимо ранній початок, ранній кінець.

(обратно)

11

оцінка тижневого стану.

(обратно)

12

співробітник відділу продажів.

(обратно)

13

на неповний робочий день.

(обратно)

14

Особисте.

(обратно)

15

Бренд-менеджери — співробітники відділу маркетингу.

(обратно)

16

працівник відділу роботи з клієнтами.

(обратно)

17

резервування рекламних площ.

(обратно)

18

«Гальмівний шлях».

(обратно)

19

аналіз сильних, слабких сторін, загроз та можливостей.

(обратно)

20

тих, хто приймає рішення.

(обратно)

21

добре сплановано.

(обратно)

22

випуск на ринок.

(обратно)

23

екстракорпоральне запліднення, «в пробірці».

(обратно)

24

препарат для штучної стимуляції дозрівання яйцеклітин.

(обратно)

25

нікчемною.

(обратно)

26

гостьова знаменитість.

(обратно)

27

через м’яку н

(обратно)

28

вбивця приємностей.

(обратно)

29

із занадто гарними манерами.

(обратно)

30

Національна спілка письменників України.

(обратно)

31

я добре вихована. Надто добре вихована.

(обратно)

32

Боже мій

(обратно)

33

плач розіп’ятий.

(обратно)

34

читайте про Стефу Мороз у наступному романі «Дайхарди».

(обратно)

35

старший.

(обратно)

36

стратегічний консультант.

(обратно)

37

наставник.

(обратно)

38

презентація-візитівка фірми.

(обратно)

39

ПрайсВатерхаусКуперс, ЕрнстЕндЯнг, Делойтг, KPMG — міжнародні аудиторські компанії.

(обратно)

40

біржу.

(обратно)

41

стажером.

(обратно)

42

Так сер. Дякую, сер.

(обратно)

43

Останній лист людини, що звільняється з компанії.

(обратно)

44

Любі Факери,

Сьогодні мій останній день в Фактор ЕндКо.

Мені дійсно подобалося працювати тут п’ять довгих та приємних років.

Хочу подякувати вам всім за те, що ви були приємними людьми, відмінними професіоналами та чудовими колегами.

Особливо я хочу висловити свою подяку:

1) Дмитрові Телятку — моєму менеджеру та наставнику за те, що призначив мене на цей тричі довбаний проект.

2) Марині Філєєвій — старшому партнеру — за нестримне бажання та досягнуту ціль — призначення цього тричі довбаного Клієнта під мою відповідальність.

3) Серьожі Джупану — за глибоке розуміння та поширення правильного балансу між роботою та особистим життям.

У цьому листі моя подяка всім вам!

Я щиро бажаю вам залишатися такими ж професіоналами та дружньою командою.

Ви завжди будете у моєму серці та печінці.

З найкращими побажаннями, Стеся Мороз.

(обратно)

45

Це було добре? Я маю на увазі з хлопчиком-гарнюнею?

(обратно)

46

Зовсім ні.

(обратно)

47

Зовнішніх ефектів.

(обратно)

48

о, горе.

(обратно)

49

хоріонічний гонадотропин людини — гормон вагітності.

(обратно)

Оглавление

Настя Байдаченко Нічого особистого

Епізод 1

Епізод 2 Сеанс індивідуальної терапії Пацієнт: Анна Новицька

Епізод 3 Сеанс індивідуальної терапії Пацієнт: Вікторія Каретко

Епізод 4 Сеанс індивідуальної терапії Пацієнт: Єва Герт

Епізод 5 Сеанс індивідуальної терапії Пацієнт: Стефанія Мороз

Епізод 6 Анна Новицька

Епізод 7 Вікторія Каретко

Епізод 8 Єва Герт

Епізод 9 Стефа Мороз

Епізод 10.1 Єва+Віка (заняття в парах)

Епізод 10.2 Стеся+Анна+Віка (групове заняття)

Епізод 11.1 Єва Герт (момент істини)

Епізод 11.2 Сеанс колективної терапії (мабуть)

Епізод 12 (що сталося після) Віка Каретко

Епізод 1З.1 Анна+Стеся+Єва

Епізод 13.2 Стеся Мороз

Епізод 14.1 Анна Новицька

Епізод 14.2 Анна Новицька

Епізод 15 (останній)

OK. HAPPY END

  Із особового досьє пацієнтки Анни Новицької

  Із особового досьє пацієнтки Вікторії Каретко

  Із особового досьє пацієнтки Єви Герт

  Із особового досьє пацієнтки Стефанії Мороз

*** Примечания ***