На дорозі [Джек Керуак] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
На дорозі
Керуак Проза
На дорозі
Керуак Джек
Переклала з англійської Богдана Павличко
Роман Джека Керуака (1922-1969) «На дорозі» – це культовий твір культового американського письменника, яскравого представника покоління бітників. Покоління, яке не переймалося пошуком особистих та соціальних цінностей та не обтяжувало себе запитанням «навіщо». Як жити – важило для них значно більше.
Автобіографічний роман, який побачив світ у 1957 році, став найзнаменитішою мандрівкою в американській літературі. Письменник та його екстравагантний персонаж мандрує дорогами Америки в прагненні пригод, дружби, безкінечних розмов та шаленого божевілля від життя.
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ перший
УПЕРШЕ я зустрівся з Діном невдовзі після розлучення з дружиною. Я щойно видерся із серйозної хвороби, про яку не збираюся згадувати, досить лише сказати, що вона сталася через нікчемний та виснажливий розрив і моє відчуття, що все було мертве. З приходом Діна Морі-арті почалась частина мого життя, яку можна було б назвати життям на дорозі. Раніше я часто мріяв поїхати на Захід, побачити країну, завжди непевно плануючи та ніколи не зриваючись у дорогу. Дін, якраз ідеальний хлопець для дороги, оскільки народився в дорозі, коли його батьки в
1926-му проїжджали на своїй тарантайці Солт-Лейк-Сіті дорогою до Лос-Анджелеса. Перші відомості про нього дійшли до мене через Чеда Кінга, який показав мені декілька його листів, написаних у виправній колонії Нью-Мексико. Листи мене надзвичайно зацікавили, бо вони так наївно та лагідно просили Чеда навчити його всьому, що той знав про Ніцше та про всілякі інші чудесні інтелектуальні штуки. Якось ми з Карло говорили про листи й гадали, чи коли-небудь познайомимося з дивним Діном Мо-ріарті. Це все було так давно, коли Дін був іншим, коли він іще був таємничим молодим в'язнем. Потім стало відомо, що Дін вийшов із виправної колонії і вперше поїхав у Нью-Йорк; також ходили чутки про його одруження з дівчиною на ім'я Мерілу.
Якось я тинявся студентським містечком, а Чед та Тім Грей розповіли мені, що Дін зупинився у квартирці у Східному Гарлемі, – іспанському Гарлемі. Дін приїхав уперше в Нью-Йорк минулої ночі зі своєю красивою маленькою і розумною подружкою Мерілу; вони зійшли з «грейхаунда» на 50-й вулиці, зрізали за ріг, шукаючи місце, де можна було б поїсти, і відразу ж потрапили до Гектора, і саме відтоді кафетерій Гектора назавжди став для Діна важливим символом Нью-Йорка. Вони витратили всі гроші на чудові великі глазуровані торти і кремові тістечка.
Весь цей час Дін говорив Мерілу приблизно таке: – Так, люба, ось тепер ми в Нью-Йорку, і хоча я тобі не розповів усього, що думав, поки ми проїжджали Міссурі, особливо минаючи виправну колонію Бунвіля, яка нагадала мені мою тюремну проблему, зараз надзвичайно важливо пригальмувати все те, що стосується наших любовних питань, і почати обмірковувати чіткі плани на майбутнє трудове життя, – і так далі у стилі, властивому Діну в ті дні.
Я пішов до помешкання, яке не опалювалося, разом із хлопцями, Дін відчинив двері, він був лише в шортах. Мерілу зістрибнула з дивана, і Дін відправив її на кухню, напевно, варити каву, поки сам розповідав про свої любовні проблеми, оскільки секс для нього був чи не єдиною священною та важливою річчю в житті, хоч сам він був змушений добряче пріти, заробляючи на життя і таке інше. Це було видно з того, як він стояв, хитаючи головою, весь час дивлячись униз, киваючи, наче молодий боксер, який слухає вказівки, переконуючи тебе думати, що він вслухається в кожне слово, додаючи тисячі «так» і «це правда». На перший погляд Дін нагадував молодого Джина Отрі -акуратний, з вузькими стегнами, блакитноокий, зі справжнім оклахомським акцентом – такий собі герой засніженого Заходу з велетенськими бакенбардами. Він нещодавно працював на ранчо Еда Уола в Колорадо, до того, як одружився з Мерілу та перебрався на схід. Мерілу була гарненькою блондинкою з пишними, ніби море золотих кучерів, пасмами волосся; вона сиділа на краю дивана, склавши руки на колінах, і її величезні сині очі провінціалки дивились широко і незворушно, адже вона перебувала у злій та сірій нью-йоркській квартирці, про яку чула там на Заході; вона сиділа й чекала, немов довготіла зчахла сюрреалістична жінка Модильяні в якійсь важливій кімнаті, але попри те, що була милою маленькою дівчинкою, вона була вкрай дурною і здатною на жахливі вчинки. Тієї ночі ми пили пиво, дуріли та базікали до світанку, а вранці, доки безглуздо сиділи, докурюючи бички із попільнички у сірому світлі похмурого дня, Дін нервово встав, замислено походив туди-сюди і вирішив, що Мерілу слід приготувати сніданок і замести підлогу.
– Іншим словом, люба, нам треба зібратися з думками, ось що я маю на увазі, а то інакше все завжди буде в повітрі, та не буде у нас правдивих знань і викристалізу-ианих планів.
Потім я пішов.
Наступного тижня він зізнався Чаду Кінгу, що йому вкрай необхідно навчитися в того писати; Чад сказав, що я – письменник і йому слід звернутися за порадою саме до мене. Між тим Дін знайшов роботу на автостоянці, посварився з Мерілу в їхній квартирці у Хобокені – один Бог знає, як їх туди занесло, – і вона була настільки розлюченою та мстивою, що наплела поліції якусь брехливу скаргу, і Діну довелося звалити із Хобокена. Він не мав де жити. Він приїхав прямо в Патерсон, у Нью-Джерсі, де я мешкав зі своєю тіткою, і якось увечері, поки я щось студіював, у двері постукали, і там стояв Дін, кланяючись, часто шаркаючи ногами в темряві коридору, зі словами:
– Привіт, пам'ятаєш мене – Дін Моріарті? Я прийшов просити, щоб ти мене навчив, як треба писати.
– А де Мерілу? – запитав я, і Дін відповів, що, певно, попа десь вициганила пару доларів і повернулася в Ден-пер – «от шльондра!» Ну, коли так, то ми пішли випити мива, бо не могли вільно говорити, у присутності моєї тітки, яка сиділа у вітальні й читала газету. їй вистачило єдиного погляду на Діна, щоб вирішити, що він – божевільний.
У барі я казав Діну:
– Хай йому чорт, чувак, я дуже добре знаю, що ти не прийшов до мене лише для того, щоб стати письменником, •га й узагалі, ну що я насправді про все це знаю, крім того, що до цього треба братися з пристрастю наркомана на амфітамінах.
І він сказав:
– Так, звичайно, я добре розумію, що ти кажеш, і, між Іншим, усі ці проблеми я вже обдумував, але мені потрібна цілковита реалізація усіх цих факторів, а якщо треба буде залежати від шопенгауерівської дихотомії для будь-якого внутрішньо реалізованого… – і так далі, про речі, які я й сам не дуже розумів, а він тим більше. У ті дні він справді не знав, що казав; він був юним зеком, схибленим на звабливих перспективах стати справжнім інтелектуалом, і йому подобалось говорити особливим тоном та вживати мішанину особливих слів, які почув від «справжніх інтелектуалів», хоча він не був настільки наївним у всьому іншому, і йому знадобилося лише декілька місяців з Карло Марксом, аби бути в темі з усіма термінами й висловами. Втім, ми розуміли одне одного на іншому рівні божевілля, і я дозволив йому пожити в мене, доки він не знайде роботу, ми також вирішили колись поїхати на Захід. То була зима 1947-го.
Одного вечора Дін вечеряв у мене вдома, він уже мав роботу на автостоянці в Нью-Йорку і, нахилившись наді мною, поки я швиденько друкував, сказав:
– Давай, чувак, ці дівчата не будуть вічно чекати, швидше вже.
– Почекай хвилинку, я піду, лише закінчу цей розділ, – відповів я, адже це був один із найкращих розділів книжки. Потім я вдягнувся, і далі ми полетіли в Нью-Йорк зустрітися з якимись дівчатами. Поки ми їхали в автобусі, у дивній фосфоресцентній порожнечі лінкольн-ського тунелю, ми оперлись один на одного, махаючи руками, та збуджено кричали й розмовляли, і тут я почав доганяти, хто такий Дін. Він просто був молодим хлопцем, страшенно захопленим життям, і хоча й відсидів, та потрапив у тюрму лише через те, що хотів жити і спілкуватися з людьми, які б у іншому разі його ігнорували. Він і мене дурив, і я це знав (проживання, харчі та «уроки писання»), і він знав, що я знаю (на цьому й базувалися наші взаємини), але мені було все одно, і ми чудово знаходили спільну мову – без задирань і церемоній; ми бігали один біля одного, немов закохані. Я почав учитися в нього так само, як він, напевно, вчився у мене. Щодо моєї роботи він казав:
– Давай далі, все, що ти робиш, – чудове. – Він, коли я писав історії, заглядав через моє плече, вигукуючи: -Так! Правильно! Ого! Чувак! – Або: – Ох! – І витирав своє обличчя хустинкою. – Чувак, ого, так багато всього треба зробити, стільки речей написати! І як тільки почати все це переносити на папір і без якихось кручених забобонів і зацикленості на літературних приписах та страхах граматики…
– Все правильно, хлопче, ось ти й заговорив.
І я побачив якусь божественну блискавку, вона мерехтіла від його збудження і його видінь, які він описував таким скаженим потоком, що пасажири автобуса обертались, аби побачити цього «збудженого психа». На Заході він провів третину свого часу, граючи в більярд, третину в тюрмі, і ще третину в публічній бібліотеці. Можна було бачити, як він цілеспрямовано йшов зимовими вулицями, з непокритою головою, несучи книжки до більярдної, або як він залазив на дерева, щоб пробратися на горища приятелів, де проводив дні, читаючи та переховуючись від закону.
Ми поїхали в Нью-Йорк – я вже забуваю, що то була за справа, ніби до двох кольорових дівчат, але дівчат там не було; вони мали з ним зустрітися у кафешці, проте так і не з'явились. Ми пішли на його стоянку, бо він там мав ще декілька справ: перевдягнувся в сараї на задньому дворі, причепурився перед щербатим дзеркалом і все таке, аж доки ми не рушили далі. То був вечір, коли Дін познайомився з Карло Марксом. Сталося щось грандіозне, коли Дін зустрівся з Карло Марксом. З того моменту я дуже мало бачив Діна, і мені було трохи шкода. Два їхні гострі розуми одразу сподобались один одному. Перетнулись два проникливі погляди – святий пройдисвіт зі світлим розумом і поетичний пройдисвіт з темним розумом, тобто Карло Маркс. їхні енергії зустрілися лоб у лоб, я в порівнянні з ними був ідіотом і не міг триматися з ними на рівних. Уся ця дика катавасія всього, що мало статися, почалась саме тоді; вона перемішає всіх моїх друзів і рештки моєї сім'ї у величезну хмару пилу, розпорошену в американській ночі. Карло розказав йому про Старого Бика Лі, Ел-мера Хасела, Джейн: Лі вирощував траву в Техасі, Гасел сидів на острові Райкерс, Джейн ходила по Таймс-сквер у бензедрінській маячні, з маленькою дівчинкою на руках, доки не осіла у Белв'ю. Дін розказав Карло про невідомих людей із Заходу, таких як Томі Снарк – акула більярду, гравець у карти і святий педераст. Він розказав про Роя Джонсона, Великого Еда Данкела, друзяк його дитинства, вуличних приятелів, незліченних дівчат, секс-тусовки і порнографічні картинки, його героїв і героїнь, про пригоди. Вони помчали разом вулицею, змітаючи все на початку свого шляху, все, що потім стало таким сумним і болісним, і марним. А потім вони витанцьовували на вулицях, мов подуріли, а я плентався за ними так само, як плентався решту життя за людьми, які мене цікавили, адже єдині люди для мене – божевільні, ті, хто божеволіє від життя, божеволіє від жаги розмов, божеволіє заради спасіння, прагне всього і одразу, ті, хто ніколи не позіхає не каже банальних речей, і палає, палає, палає, немов розкішні жовті римські свічки, розриваючись, як зорі, павуками світла, і в середині видно синій вибух і всі кричать «Ого-о-о!» Як там називали таку молодь у Німеччині доби Гете? Шалено прагнучи навчитися писати, як Карло, Дін передусім насів на нього своєю величезною доброю душею, яка буває лише у пройдисвітів.
– Так, Карло, тепер дай мені сказати – ось, що я хочу сказати…
Я не бачив їх зо два тижні, за які вони зцементували свої стосунки до безперервних щоденних і щонічних розмов.
Потім прийшла весна, чудовий час подорожей і всі у розкиданій компанії збирались кудись податися. Я був поглинутий роботою над своїм романом і коли дістався середини, після подорожі на Південь з тіткою до мого брата Роко, я приготувався вперше вирушити на Захід.
Дін уже поїхав. Ми з Карло провели його з «грейхаунд-ської» станції на 34-тій вулиці. Там, нагорі, можна було сфотографуватися за 25 центів. Карло зняв окуляри і мав зловісний вигляд. Дін сфотографувався у профіль, сором'язливо озираючись. Я сфотографувався в анфас і був схожий на тридцятилітнього італійця, готового прикінчити будь-кого, хто хоча б слово скаже проти його мами. Цю фотографію Карло і Дін акуратно розрізали лезом посередині та сховали у свої гаманці. Дін був одягнений у справжній західний діловий костюм, придбаний для подорожі в Денвер; він завершив свій перший загул у Нью-Йорку. Я кажу «загул», хоча він працював на автостоянках, як віл. Він був неймовірним паркувальником, він міг здавати назад у вузькому проїзді зі швидкістю 40 миль на годину і гальмувати просто біля стіни, вискочити, пробігти біля бамперів, стрибнути в іншу машину, розвернути її у крихітному куточку на швидкості п'ятдесят миль на годину, бум, загальмувати так, що машина аж підскакує поки він із неї вилітає; потім рвонути до каси, рухаючись немов зірка бігової доріжки, видати талон, залетіти в нову машину доки водій ще її не залишив, натиснути на газ із прочиненими дверима, помчати на наступне вільне місце, прицілитись, припаркуватись, загальмувати, вибігти; ось так він працював вісім годин уночі, у вечірні часи пік і в стовпотворінні після театральних вистав, у засмальцьованих штанах наче знятих з якогось алкаша/ у задрипаному піджаку в смужку, отороченому хутром, і в драному взутті. Тепер він купив новий костюм для подорожі назад; синій у тонку смужку, з камізелькою і всім іншим, одинадцять доларів на Третій Авеню, з годинником і ланцюжком для годинника, до того ж з портативною друкарською машинкою, на якій збирався почати писати в якомусь денвер-ському гуртожитку, лишень знайде там роботу. Ми влаштували прощальну вечерю із ковбасок і бобів у Райкерсі на Сьомій Авеню, а потім Дін сів у автобус на Чикаго і з гуркотом від'їхав у ніч. Ось і поїхав наш крикун. Я обіцяв собі поїхати туди ж, як тільки весна розквітне по-справжньому і розгорне землю.
І саме так, насправді, почалось моє життя на дорозі і те, що мало статись, занадто неймовірне, щоб про це не розказати.
Я хотів дізнатися більше про Діна не тільки тому, що був письменником і потребував нового досвіду, і не тому, що моє життя, обертаючись у студмістечку, дійшло кінця свого циклу й застигло на місці, а тому, що, не зважаючи на відмінності в наших особистостях, він нагадував мені давно загубленого брата; один вигляд його стражденного кістлявого обличчя з довгими бакенбардами і його жилавої пітної шиї, нагадував дитинство на звалищах і котлованах на узбережжях Патерсона і Пасаїка. Його брудний робочий одяг виглядав на ньому надзвичайно вишукано, наче й неможливо було пошити кращого костюма у кравця, лише заслужити його у Вродженого Кравця Вродженого Задоволення, що і зробив Дін у своєму божевіллі. У його збудженій поведінці, я знову почув голоси давніх друзів і братів з-під мосту, поміж мотоциклів, в районах з вивішеною білизною і сонними східцями будинків у післяобідню пору, де хлопці грали на гітарах, поки їхні старші брати працювали на фабриках. Усі мої теперішні друзі були «інтелектуалами» – Чед – ніцше-анський антрополог, Карло Маркс зі своїми божевільними сюрреалістичними серйозними розмовами на низьких тонах, Старий Бик Лі з його критичним ниттям про геть усе на світі – або слизькими кримінальними особистостями, як Елмер Хасел з модною кривою посмішкою; Джейн Лі – така ж сама, розляжеться на східному покривалі дивана і сопе перед Нью-Йоркером. Але розум Діна був наскрізь формальний, блискучий і довершений, проте без занудної інтелектуальності. Його «кримінальність» не була жалюгідною; вона була шаленим постійним сплеском американської радості; вона була західною, західною збіркою вітрів, одою полям, чимось новим, давно передбаченим, вона давно сюди йшла (він крав машини лише щоб проїхатися задля втіхи). Тим більше, усі мої нью-йоркські друзі були на негативі, з жахливими поглядами на суспільство, і вони постійно обговорювали свої нудні вичитані політичні або ж психоаналітичні аргументи, а Дін просто летів крізь суспільство, жадаючи хліба та кохання; і того, й того прагнув невсипно: «Хлопче, ну скільки ж мені ловити якусь малу з отою маленькою штучкою між ногами», і «коли вже ми наїмося, синку, чуєш мене? Я голодний, я вмираю від голоду, давайте їсти негайно!» – І ми б одразу погнали їсти, після чого, як глаголив Еклезіаст: «Се доля ваша під сонцем».
Західний князь сонця – це Дін. Хоча тітка застерігала мене, що Дін зажене мене в біду, я відчув новий поклик і побачив нові горизонти, і повірив у це в своєму молодому віці; і ніякі неприємності чи Дінова майбутня зрада, яка принизила мене, -це сталося пізніше, на голодних тротуарах і лікарняних ліжках, – що мені до того? Я був молодим письменником і хотів зірватись у дорогу.
Я знав, що десь дорогою будуть дівчата, видіння, буде все; десь на дорозі я спіймаю перли.
Розділ другий
У ЧЕРВНІ 1947, назбиравши близько п'ятдесяти доларів із старих ветеранських пільг, я був готовий поїхати на Західне Узбережжя. Мій друг Ремі Бонкьор написав мені листа із Сан-Франциско, запрошуючи приїхати в гості та відчалити з ним на навколосвітньому лайнері. Він клявся, що зможе влаштувати мене в машинне відділення. Я відписав, що мені вистачить будь-якої старої баржі, головне, щоб я проплавав кілька тихоокеанських подорожей і повернувся з достатньою кількістю грошей, аби прожити в будинку своєї тітки і завершити книжку. Він написав, що живе в халупі в Міл-сіті і я зможу там писати досхочу, поки він влаштовується працювати на судно. Він жив з дівчиною на ім'я Лі-Ен; він писав, що вона чудово готує і все буде класно. Ремі був моїм давнім другом з підготовчих курсів до університету, француз, вихований у Парижі та страшенно божевільний хлопець, – а тоді я ще не усвідомлював, наскільки він був божевільним. Він чекав на мене за десять днів. Тітка була не проти моєї подорожі на Захід; вона сказала, що відпустка піде мені на користь і що я так тяжко і так багато працював усю зиму; вона, навіть не заперечувала, коли я сказав, що інколи мандруватиму автостопом. Лише хотіла, щоб я повернувся назад цілим і неушкодженим. Врешті, залишивши на столі частину свого рукопису та одного ранку востаннє склавши білизну до шафи, я вийшов з дому з полотняною сумкою, в яку напхав усі важливі речі, й вирушив до Тихого океану з півсотнею доларів у кишені.
У Патерсоні я місяцями сидів над картами Сполучених Штатів, навіть читав книжки про піонерів і всотував у себе назви, як Плат і Сімарон, і так далі; на дорожній карті була одна довга червона лінія під назвою «Траса 6», вона йшла від кінчика миса Кейп-Код аж до самої Елі, штату Невада, там вона пірнала в Лос-Анджелес. Я сказав собі, що буду триматися «шостої», прямо до Елі. Аби вибратися на «шосту», треба було дістатись Ведмежої гори. Сповнений мрій про все, що робитиму в Чикаго та Денвері, а згодом у Сан-Франциско, я сів у метро з Сьомої Авеню і аж до кінця лінії на 242-й вулиці і звідти трамваєм поїхав у Йонкерс; у центрі Йонкерса я пересів на міжміський трамвай і доїхав до межі міста на східному березі Гудзона. Якщо кинути троянду у води річки Гудзон, біля її таємного гирла в Андірондаках, то уявіть, через якими місцями вона подорожуватиме на шляху до моря у вічність, – слід замислитись про прекрасну долину Гудзон. Я почав пробиратися нею автостопом. П'ять пересадок докинули мене до потрібного мосту біля Ведмежої гори, де Траса 6 відвертала від Нової Англії. Як тільки мене там висадили, почалася злива. Навколо були гори. Траса 6 ішла через річку, закручувалась повз кільцевий поворот, і зникала в хащах. На дорозі не було жодної машини, ще й дощ лив, немов із відра, і ніде було сховатися. Я побіг під сосни, щоб хоч якось накритись, але це не допомогло; я плакав, матюкався і бив себе по голові за те, що виявися таким дурнем. Я був за сорок миль від Нью-Йорка; всю цю дорогу я хвилювався, що у свій перший тріумфальний день я рухався лише на північ замість довгоочікуваного заходу. Тепер я застряг на найпівнічнішому шматку дороги. Я пробіг четверть милі до покинутої мальовничої заправки в англійському стилі та став під мокрими вербами. Високо над головою велична волохата Ведмежа гора розкидала громовиці, які вселяли в мене страх Господній. Я бачив лише затуманені дерева й безумне гнітюче безлюддя, що здіймалось у небо. «Що ж у біса я тут роблю?» – я сварився і плакав за Чикаго. «От зараз їм там усім весело, вони щось роблять, а я тут, і коли ж я туди доберусь!» -І так далі. Нарешті на безлюдній заправці зупинилася машина; у ній був чоловік та двоє жінок, вони вивчали карту. Я підійшов і помахав руками; вони порадились; я, звісно, був схожий на маніяка, з мокрим волоссям та хлюпаючими черевиками. Мої черевики, бо ж я був справжнім придурком, були мексиканськими гуарачами, рослинними друшляками, непридатними для дощової американської ночі та сирих ночей на дорозі. Але люди впустили мене до себе і довезли на північ до Ньюбурга, це була краща альтернатива ніж застрягнути у пастці біля Ведмежої гори на всю ніч.
– Тим більше, – сказав чоловік, – на шостій трасі немає машин. Як хочеш доїхати до Чикаго, то краще поїдь через тунель Холанд у Нью-Йорку і бери курс на Пітсбург, – і я знав, що він має рацію. Моя мрія все спаскудила, дурна гнила ідея, що було б так чудово триматися одної-єдиної прекрасної червоної смуги через усю Америку, замість того, щоб випробовувати різні дороги і траси.
У Ньюбурзі дощ вщух. Я дійшов до річки, і звідти автобусом з делегацією вчителів поїхав назад у Нью-Йорк, вони поверталися з вихідних у горах – безкінечне ля-ля-ля язиками, а я весь час марно бідкався про витрачені гроші та час і казав собі: ось, хотів поїхати на захід, а сам весь день і всю ніч перся вгору-вниз, то на північ, то на південь, як двигун, який ніяк не заведеться. Я поклявся, що завтра буду в Чикаго, і тому купив квитка на автобус до Чикаго, витративши більшу частину моїх грошей, та мені було плювати, головне, щоб завтра я опинився у Чикаго.
Розділ третій
ЦЕ БУЛА звичайна поїздка в автобусі – плакали діти, пекло сонце, люди із периферії підсідали на кожній пенсільванській зупинці, аж поки ми виїхали на простори Огайо і по-справжньому вирвались уперед, повз Аштабулу та вночі навпростець через Індіану. На світанку я приїхав у Чі, зняв кімнату в молодіжному гуртожитку й ліг спати. У кишені залишилось кілька доларів. Я оцінив Чикаго після добрячого сну.
Вітер з озера Мічіган, боп у Петлі, довгі прогулянки Південним Холстедом і Північним Кларком і одна особливо довга прогулянка в джунглі після півночі, де мене переслідувала патрульна машина, вирішивши, що я -якийсь підозрілий персонаж. Тоді, в 1947-му, уся Америка шаленіла від бопу. Музиканти в Петлі грали круто, але якось утомлено, адже боп був десь між «орнітологічним» періодом Чарлі Паркера та іншим періодом, який почався з Майлза Дейвіса. І поки я там сидів, слухаючи той особливий звук ночі, яким боп став для всіх' нас, я думав про всіх моїх друзів з одного кінця країни до іншого та що всі вони на одному задньому дворі – бігають і метушаться. І вперше в житті, наступного дня, я поїхав на Захід. Був теплий і приємний день для автостопу. Аби вибратися з нестерпних чиказьких тягучок, я сів у автобус у Джоліет, Ілінойс, проїхав джоліетську в'язницю, пройшовся зеленими кривими вуличками, знайшов собі місце прямо на виїзді з міста і замахав рукою. Всю дорогу з Нью-Йорка до Джоліета я проїхав автобусом, витративши половину грошей.
Спочатку мене підвезла на тридцять миль углиб зеленого Ілінойсу вантажівка з динамітом, на якій хитався червоний прапорець; водій вантажівки звернув там, де траса 6, по якій ми їхали, перетинається з трасою 66 перед тим, як обидві дороги починають мандрівку далеко на захід. Десь о третій дня, після того, як я пообідав яблучним пирогом з морозивом у придорожному кафе, біля мене зупинилася жінка в маленькому купе. Я відчув вибух радості, поки біг до машини. Жінка виявилась середніх літ і, надодачу, матір'ю синів мого віку. Вона шукала допомоги, щоб добратися до Айови. Я був всіма руками за. Айова! До Денвера близько, а щойно я дістанусь Денвера, нарешті зможу розслабитись. Вона була за кермом перші декілька годин, і на якомусь етапі вмовила мене відвідати стару церкву, наче ми якісь туристи, потім я сів за кермо, і хоча з мене поганенький водій, проїхав залишок Іліной-су, аж до Давенпорта, Айова, повз Рок-Айленд. І там уперше в житті я побачив мою улюблену річку Міссісіпі, пересохлу, в літньому тумані, з низькою водою, з протухлим смородом сирого тіла самої Америки, яку вона омиває. Рок-Айленд – залізничні колії, халабуди, маленький центр; через міст був Давенпорт, таке ж містечко, з запахом тирси на теплому середньозахідному сонці. Тут я вийшов, а жінка поїхала іншою дорогою до свого рідного містечка в Айові.
Сонце сідало. Я випив холодного пива і пройшовся до околиці міста, і це була довга прогулянка. Чоловіки їхали з роботи додому, на них були залізничні кепки, бейсбольні шапки, різноманітні капелюхи, і так само було у кожному містечку у післяробочу пору. Один тип мене підвіз на пагорб і залишив на самотньому перехресті на краю прерій. Там було прекрасно. Проїжджали лише фермерські авто; вони з підозрою дивились на мене і їхали далі; корови поверталися додому. Жодної вантажівки. Повз мене прошмигнуло декілька машин. Проїхав якийсь малий на «хот-роді» з шарфом у повітрі. Сонце цілком зайшло, і я стояв у фіолетовій пітьмі. Мені стало страшно. В айовських просторах не було жодного вогника; за мить мене вже ніхто не зможе розгледіти. На щастя, чоловік дорогою у Давенпорт підкинув мене до центру. І я опинився саме там, звідки починав.
Я посидів на автобусній зупинці й подумав. З'їв ще один яблучний пиріг з морозивом; це майже все, що я їв, поки їхав через країну, я знав, що це поживно і, звичайно ж, смачно. Я вирішив ризикнути. Після півгодинних спостережень за офіціанткою в кафе на автобусній станції я сів у автобус в центрі Давенпорта і поїхав на околицю міста, але цього разу на заправку. Тут гриміли величезні фури, бам, бам, і за пару хвилин одна загальмувала біля мене. Я побіг до неї, і душа моя кричала від щастя. І що то був за водій – велетенський дальнобійник з витріщеними очима і хрипким голосом, він гримав і гуркотів усілякими агрегатами і майже не звертав на мене уваги. Моя стомлена душа трішки відпочила, адже одна з найбільших проблем автостопу – це вимушеність говорити з нескінченною кількістю людей, треба запевняти їх, що вони не помилилися, підібравши вас, і навіть розважати їх, і все це страшенно дістає, КОЛИ плануєш проїхати всю дорогу і не зупинятися в готелях. Водій щось кричав, перекриваючи гуркіт дороги, я кричав у відповідь, і так ми розслабились. Він вів цю штуку аж до Айова-сіті та накрикував смішні історії про те, як він обходив закон щоразу, проїжджаючи місто з несправедливим обмеженням швидкості: «Ці бісові копи не зможуть мій зад піймати!» Щойно ми наблизились до Айова-сіті він побачив позаду іншу фуру, блимнув їй, зупинився, щоб я вискочив, що я і зробив, захопивши свою сумку, і нова фура, усвідомлюючи цей обмін, зупинилась біля мене, і за хвилину я вже сидів у іншому здоровенному таксі, готовий їхати сотні миль крізь ніч; я був такий щасливий! Новий дальнобійник виявився таким же божевільним, як і попередній, він кричав так само багато, і я мав лише відкинутися назад та їхати. Тепер я бачив Денвер, сяючий у далечі, як Земля Обітована, і там далеко під зорями, через прерії Айови і степи Небраски, я бачив величне марево Сан-Франциско, ніби діаманти серед ночі. Кілька годин він гнав щодуху й розказував історії, згодом, у містечку в Айові, де через кілька років нас із Діном зупинили через підозру в крадіжці кади-лака, він поспав декілька годин на своєму сидінні. Я теж спав, а потім пройшовся повз одинокі кам'яні стіни, де-не-де підсвічені ліхтарями, і там у кінці кожної вулиці таїлись прерії, а запах кукурудзи зачаровував, немов нічною росою.
Водій прокинувся на світанку. Ми погнали далі, та за годину з'явився дим Де-Мойна попереду над зеленими полями кукурудзи. Водій хотів поснідати і не збирався поспішати, отож я поїхав далі в Де-Мойн, десь сорок миль, підсівши до двох хлопців з університету штату Айова; поки ми мчали в місто, було дуже дивно сидіти в їхній новенькій машині і слухати розмови про іспити. Тепер я хотів спати весь день. Я пішов до молодіжного гуртожитку, щоб зняти кімнату; у них не було вільних місць, і за інстинктом я пішов залізничними коліями, а їх у Де-Мойні було багато, і опинився в похмурому готелі недалеко від залізничної станції; я проспав увесь день у чистому великому твердому ліжку з непристойними написами, вирізаними на стіні біля моєї подушки, і старими жовтими шторками, натягнутими, щоб затулити задимлений вид депо. Я прокинувся, щойно почало червоніти сонце; і це був єдиний чіткий момент у моєму житті, найдивніша річ, коли я не знав, хто я, – я був далеко від дому, замордований і втомлений поїздкою, у дешевій готельній кімнаті, якої я в житті не бачив, я чув дзюркотіння потічка на вулиці, кректання старого дерев'яного готелю, чиїсь кроки на горі, інші сумні звуки; я подивився на потріскану стелю і п'ятнадцять дивних секунд справді не знав, хто я. Мені не було страшно; я просто був кимось іншим, якимось незнайомцем, все моє життя було якимось жахіттям, життям привида. Я був на півдорозі через усю Америку, на кордоні між Сходом моєї молодості і Заходом мого майбутнього, і може тому це сталось саме там і саме тоді, тієї дивної червоної днини.
Але я мав їхати далі та перестати скиглити, тому я взяв свою сумку, попрощався з працівником готелю, що сидів біля своєї плювальниці, і пішов їсти. Я з'їв яблучний пиріг з морозивом – чим глибше я занурювався в Айову, тим вони ставали смачнішими: пиріг ставав більшим, а морозиво – насиченішим та густішим. Того дня в Де-Мойні, куди не глянь, були зграйки гарненьких дівчат, вони поверталися зі школи, але я не мав часу на такі думки і обіцяв собі розгулятися в Денвері. Карло Маркс уже був у Денвері; Дін був там; Чад Кінг і Тім Грей були там – це було їхнє рідне місто; Мерілу була там; також ходили чутки про круту компанію з Реєм Раулінсом і його прекрасною сестрою, блондинкою Бейб Раулінс; дві офіціантки, знайомі Діна, сестри Бетанкур, і навіть Роланд Мейджор, мій давній університетський друг, також письменник, теж був там. Я з нетерпінням чекав зустрічі з ними усіма. Тому я пробігав повз гарненьких дівчат, а найгарніші дівчата у світі живуть саме в Де-Мойні.
Хлопець із якоюсь слюсарнею на колесах, вантажівка, забита інструментами, якою він керував, стоячи, наче сучасний молочник, підвіз мене далі, там я одразу підсів до фермера і його сина, котрі їхали в Адел, Айова. У цьому містечку, під великим в'язом біля заправки, я познайомився ще з одним автостопером – типовий нью-йоркер, ірландець, більшість свого трудового життя він просидів за кермом поштового фургона, а зараз прямував до дівчини та назустріч новому життю в Денвері. Мені здалося, він від чогось утікав з Нью-Йорка, напевно, від закону. Справжній червононосий молодий пияк, і, як зазвичай, мені б з ним стало нудно, проте зараз я прагнув людського спілкування. Він був одягнений у старий светр і мішкуваті штани; із собою не мав нічого подібного на сумку – тільки зубну щітку та хустинки. Він запропонував їхати разом. Мені варто було б відмовитись, бо вигляд він мав страшний. Але ми залишились разом і підсіли до мовчазного чоловіка дорогою у Стюарт, Айова, містечко, де ми справді застрягли надовго.
У Стюарті ми зупинились навпроти залізничного ангара, чекаючи західного потоку машин, поки не зайшло сонце; чекали ми годин п'ять, намагаючись якось згаяти час; спочатку розповідали про себе, потім він розказував якісь непристойні анекдоти, потім ми просто кидали камінці та видавали різні дурнуваті звуки. Нам стало нудно. Я вирішив витратити долар на пиво; ми пішли у старий стюарт-ський салун і випили пива. Там він напився, так само, як удома ввечері на Дев'ятій авеню, і радісно кричав мені на вухо про всі його огидні мрії. Мені він чомусь подобався; і не тому, що був непоганим хлопцем, як виявилось пізніше, а тому, що він до всього підходив з ентузіазмом. Ми повернулись на дорогу в темряві і, звичайно ж, ніхто не зупинявся і взагалі не було машин. Так тривало до третьої ранку. Деякий час ми намагалися заснути на лавках біля залізничної каси, але телеграф клацав усю ніч і не давав спати, а десь поряд пролітали величезні товарняки. Ми не знали, як заскочити на один із них; такого ми ще ніколи не робили; ми не знали, їдуть вони на схід чи на захід, і не розуміли, як вибрати товарний вагон, платформу чи розморожену холодильну камеру. Тому, коли на світанку проїжджав автобус на Омаху, ми в нього заскочили і приєднались до сонних пасажирів – я заплатив за нього й за себе. Його звали Еді. Він нагадував мені шурина із Бронкса. Тому я з ним і залишився. Наче поряд старий друг, усміхнений добрий хлопець, з яким також можна трошки повеселитись.
На світанку ми приїхали у Каунсіл-Блафс. Я поглянув у вікно. Всю зиму я читав про великі каравани фургонів, які тут збирались перед тим як відчалити в бік Орегону та Санта-Фе. І, звичайно ж, зараз там були лише симпатичні приміські котеджі, розкидані по похмурому сірому ранку. Потім Омаха, і клянусь Богом, перший ковбой, якого я побачив у своєму житті, крокуючий повз непримітні стіни оптових м'ясних складів у десятигалонному капелюсі і ковбойських чоботях, він був схожий на будь-якого виснаженого життям бітника на кам'яних світанках Сходу, якби не його костюм. Ми вийшли з автобуса і пішли горою, яку тисячоліттями створювала могутня Міссурі, на ній збудовано Омаху; ми вийшли в поле і підняли руки. Нас підвіз заможний фермер у десятигалонному капелюсі; він розповів, що долина Платт колись була такою ж величною, як долина Нілу в Єгипті, і поки він це казав, я побачив чудесні дерева вдалині – вони, могутні та зелені, роїлися біля берегів, і я було майже з ним погодився. Згодом, поки ми стояли на ще одному роздоріжжі, почали збиратись хмари, і ще один ковбой, заввишки з шість футів у скромному півгалонному капелюсі, покликав нас і запитав, чи хтось із нас уміє водити. Звичайно ж Еді вмів водити машину і мав права, а я не мав. У ковбоя було дві машини, він повертався до Монтани. Його дружина була у Гранд-Айленді, і він хотів, щоб ми повели одну з машин, а там вона сяде за кермо. Звідти він їхав на північ, і там наші дороги розходились. Але до Небраски було ще добрих сто миль, і, звичайно ж, ми погодились. Еді їхав сам, а ми з ковбоєм услід за ним, і не встигли ми виїхати з міста, як Еді, переповнений почуттями, погнав дев'яносто миль на годину.
– Та щоб мене дідько схопив, що ж цей хлопець робить! – закричав ковбой і погнався за ним. Це було схожим на гонку. На хвилину я вирішив, що Еді зібрався втекти з машиною і, може, він справді хотів це зробити. Ковбой наблизився до нього і посигналив. Еді знизив швидкість. Ковбой дав знак зупинитись.
– Хай йому чорт, хлопче, ти ще шину проб'єш на такій швидкості. Ти що, повільніше не можеш їхати?
– Та щоб я здох, чи я справді так швидко їхав? – сказав Еді. – Я й не помітив на такій гарній дорозі.
– Ти просто повільніше їдь, і ми доїдемо до Гранд-Ай-ленда цілими й неушкодженими.
– Добре.
І ми поїхали далі. Еді заспокоївся і його, напевно, почало хилити на сон. Ми проїхали сто миль через Небраску, повторюючи викрутаси річки Платт з її зеленими полями.
– Під час депресії, – сказав мені ковбой, – я, бувало, раз у місяць застрибував на товарняк. У ті дні можна було побачити сотні чоловіків на платформах чи в товарних вагонах, і вони не були якимись волоцюгами, вони були різними людьми без роботи, які їхали з одного місця в інше, а дехто просто тинявся. Так було по всьому Заходу. Кондуктори в ті дні ніколи не чіплялись. Я не знаю як там все зараз. А на Небраску мені плювати. У тридцяті це все було одною хмарою пилу, куди тільки не глянь. Нічим було дихати. Земля була чорною. Я був тут у ті дні. Як на мене, вони могли б Небраску назад індіанцям віддати. Я ненавиджу це місце найбільше на світі. Мій дім тепер Монтана -Місула. Ти якось приїдь туди і побачиш справжню божу землю.
Пізніше, під вечір, коли він стомився говорити, я заснув; він був цікавим співрозмовником.
Ми зупинились на дорозі, щоб перекусити. Ковбой пішов залатати запасну шину, а ми з Еді сіли в домашньому кафе. Тут я почув чудовий сміх, найкращий сміх на світі; і тут зайшов старий місцевий фермер з ордою молодих хлопців; його хрипкий крик було добре чути через степи, через усе сіре життя тогодення. Навколо нього всі сміялись. Йому весь світ був до лампочки, і водночас він до всіх мав колосальну повагу. Я сказав собі – ти тільки послухай, як цей чолов'яга сміється. Ось тобі Захід, і ось я тут, на цьому Заході. Він залетів у кафе, гукнувши власницю по імені; вона готувала найсолодший вишневий пиріг у Небрасці, і я з'їв невеличкий шматочок із величезною ложкою морозива.
– Мамцю, зроби мені щось перекусити, а то я почну сам себе їсти, або ще якусь дурню зроблю. – І він усівся на стілець і почав: Ха-ха-ха-ха. – І кинь туди трохи бобів.
Дух Заходу сидів поруч зі мною. Якби ж дізнатись про все його нефальшиве життя та що в біса він робив усі ці роки, крім сміху і крику. Е-ех, сказав я своїй душі; повернувся наш ковбой і ми вирушили в Гранд-Айленд.
Ми швидко туди дісталися. Ковбой поїхав забрати дружину, а далі – і назустріч долі, яка чекала на нього, а ми з Еді повернулись на дорогу. Нас підвезла група молодих хлопців, парубчаки, підлітки, і сільські хлопці у старому драндулеті; вони висадили нас десь дорогою під тоненькою завісою дощу. А потім якийсь старий, який ні слова не сказав, – сам бог знає чому він нас підібрав – підвіз нас до Шелтона. Тут Еді відчужено став на дорозі навпроти омаханських індіанців, які не знали, куди себе подіти. Через дорогу лежали рейки і бак з водою з написом ШЕЛТОН.
– Хай йому чорт, – здивовано сказав Еді, – я вже тут був. Це було кілька років тому, під час війни, вночі, пізно вночі, коли всі спали. Я вийшов на платформу покурити, і ось ми були в порожнечі, у пітьмі, і я дивлюся вгору і бачу цей напис, Шелтон, он там на баку з водою. Ми їхали до Тихого океану, всі хроплять, кожен безголовий дурень, і ми стояли лише декілька хвилин, заправляючись чи що, а потім ми поїхали. Чорти б забрали цей Шелтон! Я відтоді ненавиджу це місце!
У Шелтоні ми й застрягли. Так само, як у Давенпорті, усі машини були фермерськими, і час від часу проїжджали машини з туристами, що було ще гірше – чоловіки за кермом, а їхні дружини вказують на різні культурні пам'ятки або зачаровано вивчають карту і геть на все дивляться з підозрою.
Дощ став сильнішим, і Еді змерз; він був легко одягнений. Я витяг зі своєї сумки вовняну шотландку і дав йому. Йому стало трохи краще. Я простудився. У задрипаному індіанському магазині купив льодяники від кашлю. А потім пішов до поштового кіоску і за пені відіслав тітці листівку. Ми повернулись на сіру дорогу. Ось він перед нами – Шелтон, напис на водяному баку. Повз нас пролетів рок-айлендський поїзд. Ми дивились на розмиті обличчя пасажирів. Поїзд просвистів через степи у напрямку наших мрій. Дощ став ще сильнішим.
Високий худий чоловік у талонному капелюсі зупинив свою машину по той бік дороги й підійшов до нас; він був схожий на шерифа. Про всяк випадок ми таємно підготували наші історії. Він повільно йшов до нас.
– Ви, хлопці, кудись їдете чи просто їдете? – Ми не зрозуміли запитання, але це було до біса добре запитання.
– А що? – запитали ми.
– Ну, у мене е невеличкий карнавал, он там за пару миль по дорозі, і я шукаю якихось хлопців, які хотіли б заробити копійку. У мене там є рулетка і дерев'яне колесо, знаєте, таке, на яке чіпляєш ляльки і випробовуєш свою долю. Якщо, хлопці, захочете на мене працювати, можете заробляти тридцять відсотків з виграшу.
– А проживання і їжа?
– Ліжко буде, але не їжа. Харчуватись будете в місті. Ми трохи подорожуємо. – Ми задумались. – Це добра можливість, – сказав він і терпляче чекав, поки ми приймемо рішення. Нам було якось не по собі, ми не знали, що й сказати, тим більше, що я не хотів зав'язуватися з карнавалом. Мені так кортіло добратись до компанії у Денвер.
Я сказав:
– Я не знаю, я поспішаю і в мене обмаль часу. – Еді сказав те саме, і старий, махнувши рукою, пішов до своєї машини й поїхав. Ну й ну! Ми посміялись з усього цього й поміркували, як це все могло бути. Я уявив темні, повні куряви ночі і обличчя небрасківських родин, які проходять повз нас із червонощокими дітьми, які на все дивляться з подивом, і я знаю, що відчув би себе, як сам диявол, заманюючи їх дешевими карнавальними штучками. І чортове колесо, що крутиться в темряві рівнин, і, Господи, ця сумна карусельна музика, і я весь час намагатимусь повернутися до своєї мети, а спатиму я в якомусь позолоченому вагоні на купі картопляних мішків.
Еді виявився досить неуважним попутником. До нас під'їхала смішна стара таратайка, за кермом сидів дідусь; таратайка була зроблена із якогось алюмінію, квадратна, немов коробка, – це був точно трейлер, але безумовно якийсь дивний, божевільний, небрасківський саморобний трейлер. Він їхав дуже повільно і зупинився. Ми підбігли; дідусь сказав, що може взяти тільки одного з нас; без єдиного слова Еді заскочив усередину й повільно погуркотів далі, вдягнений у мою шерстяну шотландку. Ну, що ж, я подумки попрощався з сорочкою; так чи так, вона мала лише сентиментальну цінність. Я дуже довго чекав у нашому власному огидному Шелтоні, десь декілька годин, мені здавалося, що вже вечоріє; але насправді все ще стояв день, лише вкрай темний день. Денвер, Денвер, як же мені добратися до Денвера? Я вже майже здався і сів за чашкою кави, аж раптом зупинилась досить новенька машина, а за кермом був молодий хлопець.
– Тобікуди?
– У Денвер.
– Ну, я тебе можу підвезти на сто миль у той бік.
– Чудово, чудово, ти врятував мені життя.
– Я сам, бувало, мандрував автостопом, тому завжди готовий когсь підвезти.
– Я б теж, якби мав машину. – Ми заговорили, і він розказав мені про своє життя; воно не було дуже цікавим; я ненадовго заснув і прокинувся біля Гетенбурга, де він мене й висадив.
Розділ четвертий
НАЙКРУТІША подорож мого життя ось-ось мала розпочатись: вантажівка з відкритим кузовом, у ньому розляглося шестеро чи семеро хлопців, а водії – двоє білявих фермерів із Мінесоти – підбирали кожну душу, яку зустрічали дорогою; найусміхненіша, весела пара привабливих селянських хлопців, про зустріч з якою можна лише мріяти; обидва вдягнені в бавовняні сорочки й комбінезони; обидва зі здоровенними зап'ястями і відкритими, широкими усмішками для всіх і всього, що зустрічалось їм на шляху. Я підбіг:
– Чи є ще місце? – Вони відповіли:
– Звичайно ж, застрибуй, місце є для всіх.
Я не встиг схопитись за задній борт, як вантажівка рвонула далі; я зігнувся, мене підхопив один із хлопців, і я сів. Хтось передав пляшку сивухи з рештками на дні. Я влив у себе ковток на дикому, ліричному і зволоженому дощем повітрі.
– У-у-х, погнали! – крикнув хлопець у бейсбольній кепці, і вони розігнали вантажівку аж до сімдесяти, обганяючи всіх дорогою. – Ми вже їдемо на цій бісові штуці з самого Де-Мойна. Ці хлопці ніколи не зупиняються. Час від часу треба крикнути, щоб злізти відлити, інакше треба відливати в повітря, і тримайся, брате, тримайся.
Я роздивився всю цю компанію. Там було два молоді фермери з Північної Дакоти в червоних бейсбольних кепках, це і є стандартна кепка для північно-дакотського фермера, вони прямували на врожаї; їхні батьки відпустили їх у дорогу на літо. Там також було два молодих міських хлопця з Колумбуса, Огайо, шкільні футбольні гравці, вони жували жуйку, підморгували, співали на вітерці й розповіли, що на літо їдуть автостопом через Америку.
– Ми їдемо у Ел-Ей! – крикнули вони.
– А що там?
– А чорт його знає. Яка в біса різниця?
Також там був високий худорлявий хлопець із підозріливим поглядом.
– А ти звідки? – запитав я. Я лежав біля нього на платформі; неможливо було сидіти не підскакуючи, бо платформа була без перил. Він повільно повернувся в мій бік і сказав:
– Мон-та-на.
І, нарешті, там був Місісіпі Джин і його підопічний. Мі-сісіпі Джин був невеличким смаглявим хлопцем, який їздив на товарняках по країні, тридцятилітній лоботряс із моложавим лицем, і скільки йому років сказати було складно. Він сидів на дошках, схрестивши ноги, мовчки дивлячись на поля вже сотні миль, аж поки, нарешті, повернувся до мене й запитав:
– А куди ти їдеш?
Я відповів, що в Денвер.
– У мене там сестра, але я вже декілька років її не бачив. – Його мова була мелодійна і повільна. Він був терплячий. Його підопічний був шістнадцятилітнім високим молодим хлопцем і, як решта, він був одягнений у якесь лахміття; тобто, на них був старий одяг, який почорнів від сажі з колій, бруду з товарних вагонів і ночівель на землі. Підопічний білявий хлопець також був мовчазним і, вдавалося, він від чогось тікає, напевно, це так і було, зважаючи на його погляд у далечінь і те, як він схвильовано облизує губи. Монтана Слім інколи говорив із ними, злісно посміхався. Вони на нього не звертали увагу. Я боявся його дивакуватої посмішки, якою він залазив тобі просто и обличчя й дурнувато витріщався.
– Маєш гроші? – запитав він у мене.
– Та ти що, може, вистачить на півлітра віскі, поки доберусь до Денвера. А в тебе?
– А я знаю, де можна трохи дістати. -Де?
– Та де-небудь. Завжди можна затягти якогось дурня у провулок, хіба ні?
– Ну, наче так.
– Якщо треба трохи грошенят, я перед таким не зупинюсь. Прямую побачити батька в Монтані. Мені треба буде злізти з цієї баржі в Шаєні і добиратись якось інакше. Ці божевільні хлопці їдуть у Лос-Анджелес.
– Прямо туди?
– Всю дорогу прямо туди – як хочеш в Ел-Ей, маєш із ким їхати.
Я все обдумав; думка мчати всю ніч через Небраску, Вайомінг, і вранці їхати через пустелю Юти, і потім, напевно, по обіді, через пустелю Невади, і, чесно кажучи, можливість скоро опинитись у Лос-Анджелесі майже змінювала всі мої плани. Але мені треба було в Денвер. Доведеться зійти у Шаєні та проїхати автостопом дев'яносто миль на південь до Денвера.
Я зрадів, коли мінесотські хлопці, яким належала вантажівка, вирішили зупинитися поїсти в Норт-Платі; я хотів на них подивитись. Вони вийшли з машини й усміхнулися усім нам.
– Іду відлити! – сказав один.
– Час поїсти! – додав другий. Але зі всієї компанії лише вони мали гроші на їжу. Ми поплентались за ними у ресторан, прошмигнули повз групу жінок і сіли біля величезних гамбургерів з кавою, поки хлопці ковтали величезні порції, наче їли на кухні своєї мами. Вони були братами; транспортували агротехніку з Лос-Анджелеса до Міне-соти і заробляли на цьому добрі гроші. Тому, їдучи порожняком, дорогою на узбережжя, вони підбирали всіх, хто стояв на дорозі. Вони вже так робили разів п'ять; і їм це страшенно подобалось. Вони не переставали сміятися. Я спробував із ними поговорити – доволі дурна спроба з мого боку потоваришувати з капітанами нашого корабля – і єдина відповідь, яку я отримав, – дві сонячні усмішки й величезні білі зуби, виплекані на кукурудзі.
Усі приєднались до них у ресторані; всі, крім двох волоцюг – Джина і його малого. Коли ми повернулись, вони сиділи у вантажівці, покинуті й нещасні. Сутеніло. Водії курили; я скористався можливістю купити пляшку віскі, щоб зігрітися на холодному нічному повітрі. Вони усміхнулись:
– Давай, швиденько.
– Я вам дам пару ковтків! – запевнив я.
– О ні, ми не п'ємо, давай сам.
Монтана Слім і двоє школярів блукали зі мною вулицями Норт-Плата, поки я знайшов магазин, де продається віскі. Вони скинулись грішми, Слім також докинув, і я купив квінту. Високі стримані чоловіки спостерігали за нами з будинків зі штучними фасадами; центральна вулиця була засіяна квадратними коробкоподібними будинками. З кожної сумної вулиці відкривалась величезна панорама рівнин. У повітрі Норт-Плата я відчув щось дивне і не міг зрозуміти, що воно таке. Через п'ять хвилин мені стало зрозуміло. Темніло швидко. Ми випили по ковтку, раптом я озирнувся, і зелені поля Плата зникли з очей, а замість них, аж до самого горизонту, тяглись довжелезні оголені рівнини піску й полину. Я був вражений.
– Що це в біса таке? – крикнув я Сліму.
– Хлопче, це початок пасовищ. Ану, дай мені ще ковток.
– Ур-ра-а-а! – закричали школярі. – Прощавай, Ко-лумбус! Щоб Спаркі з хлопцями сказали, були б вони тут. Й-оу!
Спереду водії помінялися місцями; свіжий брат давав газу, як тільки міг. Дорога також змінилась – посередині були горби, пологі краї й рови в чотири фути з обох боків були такі, що вантажівка підскакувала й гойдалася в обидва боки, на диво, лише тоді, коли на протилежній смузі не було машин – і я був впевнений, що нас перекине. Але нони були крутими водіями. Як вони тільки об'їхали неб-расківську шишку – шишку, яка стирчить на все Колорадо! Скоро я зрозумів, що був у Колорадо, і хоча офіційно ми ще в нього не в'їхали, залишалося прямувати на південний захід до Денвера лише декілька сотень миль. Я кричав від щастя. Ми передавали пляшку. Величні сяючі зорі зійшли на небо, а піщані дюни праворуч посмурніли. Я відчув себе стрілою, яка летить просто в ціль.
Раптом Місісіпі Джин повернувся до мене, прокинувшись зі своєї схрещеної, терпеливої пози і сказав:
– Ці степи нагадують мені Техас.
– А ви з Техасу?
– Ні, сер, я з Грін-вела Міззі-сіпі. – Саме так він це сказав.
– А той малий звідки?
– Він вскочив у якусь халепу в Місісіпі, тож я вирішив йому допомогти. Хлопець з міста ніколи не виїжджав. Я дбаю про нього, як можу, він ще дитя. – Хоча Дін був білим, у ньому було щось від мудрого змученого, старого негра і щось дуже схоже на Елмера Хасела, нью-йорксько-го наркомана, такий собі залізничний Хасел, подорожуючий епічний Хасел, котрий перетинає країну щороку, на південь узимку і на північ улітку, і все це тільки тому, що нема такого місця, яке б йому не остогидло і тому, що мандрувати можна не кудись, а всюди, мандрувати під зорями, і бажано зорями Заходу.
– Я був у Ога-дені декілька разів. Як хочеш їхати в Огаден, я маю пару друзів, до яких можна заскочити.
– Я їду в Денвер із Шаєна.
– Чорт, ну тоді їдь прямо туди, так їхати щодня не випадає.
Це також була приваблива пропозиція. Що ж було в Огадені?
– А що таке – Огаден?
– Це місце, через яке більшість хлопців проїжджає і завжди там зустрічаються; ти там завжди кого-небудь зустрінеш.
Раніше я ходив у море з високим кістлявим хлопцем з Луїзіани на ім'я Великий Слім Газард, Вільям Голмз Га-зард, і був він волоцюгою із власної волі. Коли він був маленький, то бачив, як до його матері причепився волоцюга і попросив шматочок пирога, вона його пригостила, а коли волоцюга пішов геть, малий спитав:
– Ма, а що це за чоловік?
– А-а, це волоцюга.
– Ма, я хочу колись стати волоцюгою.
– Закрий рота, Газарди таким не займаються. – Але він ніколи не забув той день, і коли виріс, після недовгої футбольної кар'єри за команду університету Луїзіани, почав бродяжити. Великий Слім і я провели не одну ніч, розказуючи історії, плюючись тютюном у паперові стаканчики. У поведінці Місісіпі Джина було щось схоже на Великого Сліма Газарда, тому я запитав:
– Чи тобі не доводилось десь зустрічати хлопця на ім'я Великий Слім Газард?
Він відповів:
– Маєш на увазі такого високого хлопця, котрий голосно сміється?
– Ну, це його нагадує. Він сам з Рустона, Луїзіана.
– Точно. Звати його Луїзіана Слім. Я справді зустрічав Великого Сліма.
– І він колись працював на нафторозробках у східному Техасі?
– Так, у східному Техасі. А тепер переганяє худобу.
І це було абсолютно точно; все-таки я не міг повірити, що Джин справді знає Сліма, котрого я шукав роками.
– А ще працював на буксирах у Нью-Йорку?
– Ну, цього вже я не знаю.
– Ти, напевно, знав його лише на заході.
– Може бути. А я ніколи не був у Нью-Йорку.
– Ну, чорт, я вражений, що ти його знаєш. Це велика країна. Але я знав, що, напевно, ти його знаєш.
– Так точно, сер, я знаю Великого Сліма дуже добре. Завжди щедрий з грішми, поки вони в нього є. Такий здоровий, сильний хлопець; я бачив, як він одним ударом нирубив копа в Шаєні.
Це було схоже на Великого Сліма; він завжди відтрено-нував цей один удар у повітрі; він був подібним на Джека Демпсі або скоріше на молодого Джека Демпсі, котрий любив випити.
– От гад! – закричав я в повітря, випив іще ковток і нідчув себе досить непогано. Потоки вітру у відкритій вантажівці стирали кожен ковток, вони стирали погані наслідки випитого, а добрі засідали глибоко в животі. – Шаєн, ось і я! – співав я. – Денвер, стережись свого хлопця.
Монтана Слім повернувся до мене, тицьнув пальцем на мої черевики і гостро пожартував, без жодного натяку на посмішку:
– Ти думаєш, якщо їх посадити в землю, щось із них виросте? – Інші хлопці почули його й засміялись. Це справді були найбезглуздіші черевики в Америці; я їх узяв навмисно, бо не хотів, щоб пітніли ноги на спекотній дорозі і, коли не брати до уваги Ведмежу гору, вони виявились найкращим взуттям для моєї подорожі. Я посміявся разом з ними. Черевики уже розвалювались, шматочки фарбованої шкіри стирчали, немов шкірка свіжого ананаса, і з дір вилазили пальці. Тож ми випили ще по ковтку і знову посміялись. Неначе уві сні, ми пролітали містечка в повній пітьмі, проїжджали довгі смуги врожайної землі й ковбоїв серед ночі. Вони не встигали голову повернути, як ми пролітали повз них і бачили, вже з другого, так само темного краю містечка, як вони ляскають себе по нозі: ми були доволі смішною компанією.
У той час на цих землях було до біса народу – настала пора збору врожаю. Хлопці з Дакоти занервувались.
– Думаю, ми зійдемо на наступній зупинці відлити; тут начебто всюди багато роботи.
– Ви ото собі рухайтесь на північ, коли тут усе закінчиться, – радив Монтана Слім. – Просто йдіть слідом за врожаєм, поки не дістанетесь Канади. – Хлопці мляво кивнули; їх не дуже цікавили його поради.
Тим часом білявий утікач сидів незворушно; час від часу Джин нахилявся зі свого буддистського трансу через пливучі темні поля і щось ніжно казав хлопцеві на вухо. Малий хитав головою. Джин доглядав за ним, переймався його настроєм і його страхами. Я думав, куди ж у біса вони підуть і що там робитимуть. У них не було цигарок. Я витратив на них усю свою пачку, бо так їх полюбив. Вони були вдячні й добродушні. Вони ніколи мене не просили, я їм сам пропонував. У Монтана Сліма була пачка, але він ніколи не пригощав. Ми пролетіли крізь ще одне перехрестя, повз іще одну ширенгу високих худих чоловіків у джинсах – у туманному світлі вони були неначе пустельні метелики – і знову занурились у тотальну пітьму; зорі були чисті й ясні, а повітря дедалі рідше, ми піднімались довгим схилом західного плато, як кажуть, по футу щомилі, і дерева ніде не закривали нам зорі. Одного разу я на льоту побачив самотню сумну корову в полину біля дороги. Ми немовби їхали поїздом, так само стійко і так само прямо.
Незабаром ми наблизились до містечка, зупинились, і Монтана Слім сказав:
– Треба відлити, – але мінесотці не зупинились і поїхали далі. – Чорт, я не витерплю, – сказав Слім.
– А ти через борт, – кинув хтось.
– Ну, що ж, – сказав він і повільно, під нашими поглядами, відповз у кінець платформи, тримаючись з усіх сил, і звісив ноги з вантажівки. Хтось постукав у віконце кабіни, щоб донести новину до братів. Вони обернулись і весело посміхнулись. І як тільки Слім був готовий приступити до діла, і так доволі небезпечного, вони почали гнати зигзагом на швидкості сімдесят миль на годину. Він одразу відкинувся назад; ми побачили китовий фонтан; Слім знову спробував сісти. А брати знову почали розхитувати авто. Бум – і він полетів убік, і весь обмочився. У ревінні двигуна ми чули віддалену лайку, наче хтось кричить із-за гір:
– Чорт… чорт…
Він не знав, що ми це робимо зумисно; він лише боровся, мужньо, як Йов. Коли він закінчив, не знаю як, він був увесь мокрий, і тепер мав приповзти назад, зі стражденним виглядом, а всі реготали, крім сумного білявого хлопця, а мінесотці заливались від сміху в кабіні. Я подав йому пляшку, щоб хоч якось розрадити його.
– Прокляття, – сказав він, – вони це що, зумисне робили?
– Саме так.
– Ну, хай йому чорт, я цього не знав. Пригадую, що вже пробував у Небрасці і було значно простіше.
Аж раптом ми вскочили в містечко Огалалу, і тут хлопці з кабіни з величезним задоволенням крикнули:
– Зупинка відлити!
Слім похмуро стояв біля вантажівки, шкодуючи за втраченою можливістю. Двоє хлопців з Дакоти з усіма попрощались і вирішили почати врожаювати просто там. Ми дивились, як вони зникають у ніч, прямуючи до краю міста, де було світло, і де нічний сторож скаже, як знайти роботу. Я хотів купити цигарок. Джин і білявий малий пішли слідом за мною, щоб розім'яти ноги. Я зайшов у найменш вірогідне місце на світі, щось на зразок лимонадної кафешки для місцевих підлітків. Дехто танцював під музичний автомат. Коли ми зайшли, саме була перерва. Джин і білявий малий просто стояли й ні на кого не дивились; вони лише хотіли цигарок. Там також були гарненькі дівчата. Одна з них стрільнула очима на білявого, а він навіть не помітив, а якщо б і помітив, то йому було байдуже – настільки він був сумний і загублений.
Я кожному з них купив по пачці; вони подякували. Машина була готова від'їхати. Уже було близько півночі, стало холодно. Джин, об'їхавши всю країну більше разів, ніж міг порахувати на пальцях рук і ніг, сказав, що найкраще було б усім залізти під великий шмат брезенту, інакше змерзнемо. Саме так, і з допомогою решти в пляшці ми зігрілись, а повітря ставало крижаним і пощипувало нас за вуха. Зорі здавалися яскравішими, чим вище ми видирались високими рівнинами. Зараз ми були у Вайомінгу. Я лежав на спині й дивився на величну твердь просторів, насолоджуючись проробленим шляхом і як усе-таки далеко опинився від мізерної Ведмежої гори, та я аж тремтів від думки про Денвер, хоч би що там на мене чекало. Місісіпі Джин почав наспівувати пісню. Він співав її мелодійно й тихо, з місісіпським акцентом, пісенька було проста, лише: «Я маю гарненьку дівчинку, і їй тільки шістнадцять, а кращої в світі не знайти, хоч як старайся», це повторювалось і додавались інші рядки, про те, як далеко він був і бажав повернутися до неї, але все було втрачено. Я сказав: – Джине, це така чудова пісня.
– Це найкраща пісня, яку я знаю, – відповів він, усміхнувшись.
– Я сподіваюсь, ти доїдеш туди, куди хочеш, і будеш щасливим, коли це станеться.
– Хай там як, я завжди вибираюсь із будь-якої халепи і даю собі раду.
Монтана Слім спав. Коли він прокинувся, то сказав мені:
– Ей, Чорнявий, може б нам з тобою дослідити Шаєн перед тим, як ти поїдеш у Денвер?
– Ну, звичайно. – Я був такий п'яний, що погодився б на будь-яку авантюру.
Наша вантажівка в'їхала на околицю Шаєна, ми побачили у висоті червоний вогник місцевої радіостанції і раптом ми занурились у величезний натовп людей по обидва боки дороги.
– А щоб тебе біс побрав, це ж Тиждень Дикого Заходу, -сказав Слім. Отари товстих бізнесменів у чоботах і деся-тигалонних капелюхах прогулювались зі своїми гладкими дружинами, вирядженими, як ковбойки; вони метушились і раділи на тротуарах старого Шаєна; далі було видно смужки бульварних ліхтарів у центрі нового Шаєна, проте святкування точилося у Старому місті. Гвинтівки стрельнули холостими зарядами. Салуни були напхані до самого тротуару. Я був вражений, але водночас усе це мені здавалося абсурдним: уперше на Заході я побачив, якими дурнуватими трюками доводиться берегти його горді традиції. Ми хотіли вискочити з машини й попрощатись; мінесотці не збиралися там затримуватись. Було сумно бачити, як вони від'їжджають, і я усвідомлював, що вже ніколи нікого з них не побачу, але так мало бути.
– Ви відморозите собі зади вночі, – попередив я. – А потім наступного дня спалите їх у пустелі.
– Нічого, мені б вибратись із цієї холодної ночі, – відповів Джин. Вантажівка поїхала, пробираючись крізь стовпотворіння, і ніхто не звертав уваги на дивакуватих хлопців, закутаних у брезент, схожих на немовлят у колясці. Я спостерігав, як машина зникає в ночі.
Розділ п'ятий
Я ЗАЛИШИВСЯ з Монтаною Слімом, і ми рушили вештатись барами. У мене було сім доларів, п'ять з яких я здуру протринькав у ту ніч. Спочатку ми крутилися в барах, біля входів і на тротуарах, з усіма туристами, які повиряджались ковбоями, з нафтовиками, і фермерами; потім я протряс Сліма, котрий від усього пива і віскі – а він був саме таким пияком – п'яний тинявся вулицями міста: очі скляніють, і вже за хвилину він виливає душу першому ліпшому незнайомцю. Я зайшов у кафе, де готують чилі, а там працювала надзвичайно гарненька офіціантка. Я поїв, а потім написав їй коротеньку любовну записку на звороті купюри. У кафе не було ні душі; всі були де-інде, всі пили. Я попросив, щоб вона перевернула купюру. Вона прочитала і засміялась. Це був невеличкий ніршик про те, як я хочу, щоб вона пішла зі мною, і ми разом пізнаємо ніч.
– Я б з радістю, Чікіто, але я маю побачення зі своїм хлопцем.
– А ти не можеш його позбутися?
– Ні, ні, не можу, – вона сказала засмучено, і мені надзвичайно сподобалося, як вона це сказала.
– Ну хай іншим разом, я сюди зайду, – сказав я, і вона відповіла:
– Коли завгодно, малий.
Я все одно там ще трохи посидів, просто щоб нею помилуватись, і випив ще одну чашку кави. її хлопець зайшов похмуро і запитав, коли вона звільняється з роботи. Вона метушилася, щоб швидше закрити кафе. Мені слід було піти. Виходячи, я їй усміхнувся. На вулиці свято не стихало, лише товстуни ставали ще п'янішими і кричали ще голосніше. Це було смішно. Індіанські вожді вешталися у величезних головних уборах і виглядали дуже спокійно поряд із п'яними червоними пиками. Попереду я побачив Сліма і приєднався до нього.
Він сказав:
– Я щойно написав листівку батьку в Монтану. Слухай, ти не міг би знайти поштову скриньку і туди вкинути її?
Дивне прохання; він дав мені листівку і прошмигнув у відчинені двері салуна. Я взяв листівку, пішов до скриньки і глянув на неї. «Дорогий тату, я буду дома в середу. У мене все добре, і сподіваюсь, у тебе так само. Річард». У мене склалось про нього інше враження; він був таким ніжним і ввічливим зі своїм батьком. Я зайшов у бар і приєднався до нього. Він підчепив двох дівчат, гарненьку молоду блондинку і товсту брюнетку. Вони були дурні та нудні, але ми все одно хотіли з ними щось витворити. Ми повели їх у якийсь паскудний нічний клуб, який закривався, і я витратив все, крім двох доларів, на скоч для них і пиво для нас. Я напивався і мені було на все плювати; все було добре. Все моє єство і помисли були спрямовані на маленьку блондинку. Я хотів проникнути в неї всіма своїми силами. Я обняв її і хотів це їй сказати. Нічний клуб закрився, і ми тинялись розбитими брудними вулицями. Я подивився на небо; чисті, прекрасні зорі все ще яскраво палали. Дівчата хотіли піти на автобусну зупинку, і ми пішли туди разом, але виявилось, що вони збирались зустрітися з якимось моряком, котрий там на них чекав, двоюрідний брат товстухи, і він був із друзями. Я спитав у білявки:
– У чому річ? – Вона відповіла, що хоче додому, в Колорадо, на південь через кордон від Шаєна.
– Я повезу тебе в автобусі, – сказав я.
– Ні, автобус зупиняється на шосе, а потім мені доведеться самій іти через прерію. Я цілий день на неї дивлюся і не планую сьогодні через неї йти.
– Ну, послухай, ми гарненько пройдемось через польові квіточки.
– Там нема ніяких квіточок, – сказала вона. – Я хочу поїхати у Нью-Йорк. Мені все це остогидло. Крім Шаєна нікуди піти, а в Шаєні нічого робити.
– У Нью-Йорку теж нічого робити.
– Чорта з два – нічого робити, – скривила вона губки.
Автобусна станція була забита до дверей. Найрізноманітніші люди чекали на автобуси або просто вештались; було багато індіанців, які за всім спостерігали своїми кам'яними очима. Білявка відірвалась від нашої розмови і приєдналась до моряка та його друзів. Слім дрімав на лавці. Я сів біля нього. Підлога на автобусних станціях однакова по всій країні – завжди вкрита бичками і плювотиною, і все це створювало доволі сумне враження, властиве виключно автобусним станціям. На мить усе стало таким самим, як у Ньюарку, за винятком величних просторів, які мені дуже подобались. Я оплакував те, що мені довелося порушити чистоту своєї подорожі, не заощадивши ні дайма, я тягнув час і не рухався далі, займався якимись дурницями з цією насупленою білявкою і тринькаючи на неї всі свої гроші. Мене від цього нудило. Я так давно не спав, що був занадто втомлений, щоб гніватись і скаржитись, тому вирішив поспати; я скрутився на лавці, підмостивши свою парусинову сумку замість подушки, і спав до восьмої ранку серед сонних звуків станції та сотень людей, які проходили повз.
Я прокинувся зі страшним головним болем. Слім зник, напевно, подався до Монтани. Я вийшов на вулицю. І там, далеко в блакитному повітрі, я вперше побачив величні засніжені вершини Скелястих гір. Я глибоко вдихнув повітря. Я хотів зараз же бути у Денвері. Спочатку я скромно поснідав тостами, кавою і одним яйцем, а потім вирушив із міста в бік шосе. Фестиваль Дикого заходу тривав; там було родео, а крики та веселощі от-от мали початися заново. Я все залишив позаду. Я хотів побачити свою компанію у Денвері. Я перейшов залізничні колії і дійшов якихось халуп на роздоріжжі двох автострад, що вели на Денвер. Я вибрав ту, яка ближча до гір, аби ними милуватись. Мене одразу підібрав юнак з Конектікута, який їхав країною у своїй тарантайці та малював; він був сином редактора на сході. Він говорив і говорив; мене нудило він випитого і висоти. В якийсь момент я мало не висунув голову у вікно. Проте, коли він мене висадив у Лонгмонті, Колорадо, я знову відчував себе добре, навіть, почав йому розповідати про свою подорож. Він побажав мені удачі.
У Лонгмонті було чудово. Під величезним старим деревом біля заправки стояло ліжко із зеленої трави. Я запитав у робітника чи можу там поспати, він дозволив; я постелив на землю шерстяну сорочку, впав на неї обличчям, виставив лікоть, і під жарким сонцем, одним оком глянув на Скелясті гори. Я спав дві чудесні години, і єдиним дискомфортом були колорадські мурахи. І ось я у Колорадо! Я був щасливим. Чорт! Чорт! Чорт! Я вже майже там! Після освіжаючого сну, сповненого павутинням думок про моє минуле життя на Сході, я встав, умився в туалеті заправки і пішов далі, свіженький та розслаблений; потім купив собі густий молочний коктейль у придорожному кафе, щоб хоч якось охолодити свій гарячий і стомлений живіт.Зовсім випадково коктейль зробила дуже гарненька колорадська дівчина; вона весь час усміхалась; я був вдячний, і це цілком компенсувало минулу ніч. Я сказав собі: Ого! Яким же буде Денвер! Я вийшов на дорогу й поїхав далі в новенькій машині денверського бізнесмена приблизно тридцяти п'яти років. Він їхав сімдесят. Мене аж трясло; я рахував хвилини й віднімав милі. Попереду, за пологими полями пшениці, осяяними золотом далеких снігів Естес, я нарешті побачу старий Денвер. Я уявив себе вночі у денверському барі, зі всією компанією, і для них я виглядатиму дивним та обшарпаним, немов той пророк, що блукав через усю землю, щоб донести темне Слово, і єдине слово у мене на вустах було «Ого!» У нас із бізнесменом була довга, приємна розмова про наші відповідні плани на життя, і не встиг я оком змигнути, як ми вже їхали повз фруктові базари на околицях Денвера; навколо здіймалися димові труби, дим, залізничні депо, будинки з червоної цегли і віддалені сіро-камянні будівлі центру, ось я і в Денвері. Він висадив мене на Ларімер-стріт. Я поплівся далі, щасливий, з найбожевільнішою посмішкою на світі, злившись зі старими лайдаками і виснаженими ковбоями Ларімер-стріт.
Розділ шостий
У ТІ дні я не знав Діна так добре, як знаю тепер, і спершу хотів знайти Чеда Кінга; цим я й зайнявся. Я подзвонив йому додому, поговорив з його матір'ю, і вона сказала:
– Селе, що це ти робиш у Денвері?
Чед – худий білявий хлопець з дивним обличчям чаклуна, котре пасувало до його захоплення антропологією та доісторичними індіанцями. Його ніс м'яко й навіть ніжно горбатився під золотим згустком волосся; у нього був шарм і краса західого шибайголови, котрий витанцьовує у придорожніх шинках і трохи грає у футбол. Коли він говорить, з'являється дивний акцент:
– Що мені справді подобається, Селе, у степових індіанцях, то це те, як вони завжди до біса сором'язливі щодо кількості здобутих скальпів. У «Житті на Далекому Заході» Ракстона є індіанець, який аж почервонів від сорому через свої скальпи, і втік, як божевільний, у поле, де потай радіє своїм перемогам. Ось це мене до біса зачепило!
Того сонного денверського дня мати Чеда сказала, що він плете індіанські кошики в місцевому музеї. Я туди зателефонував; він забрав мене старим «Фордом»-купе, на якому їздив у гори на розкопки індіанських знахідок. Він зайшов на автобусну станцію одягнений у джинси, з широчезною усмішкою. Я сидів на підлозі на свої сумці, розмовляючи із тим самим моряком із шаєнської автобусної станції, розпитуючи його про білявку. Йому було так нудно, що він навіть не відповідав. Ми з Чедом сіли в його маленьке купе і спершу подалися в мерію, де він мав забрати якісь карти. Потім мав відвідати старого вчителя, потім ще щось, а я лише хотів пити пиво. І десь задньою думкою я цікавився, де Дін і чим він зараз займається? Чед, не зрозуміло чому, вирішив більше не товаришувати з Діном і навіть, не знав, де той живе.
– А Карло Маркс у місті?
– Так.
Але Чед і з ним більше не розмовляв. Це був початок відходу Чеда Кінга від усієї нашої компанії. Я хотів після обіду подрімати в нього дома. Мені розповіли, що Тім Грей знайшов мені квартиру на Колфакс-авеню, а Роланд Мейджор уже там жив і чекав на мене. Я відчув у повітрі якусь змову, і ця змова поділила компанію на дві групи -Чед Кінг, Тім Грей і Роланд Мейджор разом із Раулінсами змовились ігнорувати Діна Моріарті та Карло Маркса. Я був прямісінько посеред цієї цікавої війни.
Це була війна із соціальним підтекстом. Дін був сином пияка, і одним із найзапійніших босяків Ларімер-стріт, і, між іншим, Дін виріс на Ларімер-стріт та поблизу неї. У шість років він свідчив у суді, щоб відпустили його батька. Він клянчив гроші по ларімерських провулках і потай віддавав їх своєму батькові, котрий чекав із другом-пияком поміж розбитих пляшок. Згодом, коли Дін виріс, він почав зависати у більярдній «Гленарм»; він встановив рекорд із крадіжки машин і потрапив у виправну колонію. З одинадцяти до сімнадцяти років він пробув у таких закладах. Його фахом було викрадання машин, полювання на школярок, щоб відвозити їх у гори для забав, повертатися в місто і відсипатися у ванні якого-небудь готелю. Його батько був колись поважним і працьовитим бляхарем; він спився від вина, що гірше від віскі, і впав так низько, що на зиму їхав на товарняках у Техас, а влітку повертався в Денвер. У Діна були брати по матері, вона померла, коли він був іще дитиною, проте вони його не любили. Єдині друзі Діна – його приятелі з більярдної. Дін, із шаленою енергію сучасного американського святого, а також Карло були підземними потворами того сезону в Денвері, разом з більярдною бандою, і це особливо символізувала квартира Карло в підвалі на Гранд-стріт, де ми разом просиділи не одну ніч до самого світанку – Карло, Дін, я, Том Шарк, Ед Данкел, і Рой Джонсон. Про останніх пізніше.
У свій перший день у Денвері я спав у кімнаті Чеда Кінга поки його мама прибирала внизу, а Чед працював у бібліотеці. Це був спекотний степовий липневий день. Я б не заснув, якби не винахід батька Чеда Кінга. Батько Чеда Кінга, добрий і приємний чоловік – йому було за сімдесят – старий і немічний, худий і зчахлий; він повільно та з насолодою розказував усілякі історії; гарні історії про своє дитинство в Північній Дакоті у вісімдесяті, де для розваги він без сідла їздив верхи на поні й палицею ганяв койотів. Згодом він став сільським учителем на «оклахомській ручці», а потім бізнесменом на всі руки, як кажуть у Денвері. У нього досі був старий кабінет над гаражем; там стояв письмовий стіл з відкидним верхом, безліч запилених папірців, сліди минулого щастя і грошових афер. Він винайшов особливий кондиціонер. Він вставив звичайний вентилятор у віконну раму і якось пропускав холодну воду через змійовик перед дзизчачими крильцями. Результат був ідеальний лише за чотири фути він вентилятора, а потім, як виявилось, в спекотні дні вода перетворювалась на пару, і перший поверх будинку ставав таким же гарячим, як завжди. Але я спав на ліжку Чеда просто під вентилятором, на мене витріщався величезний бюст Гете, і я зручно заснув, але тільки щоб за двадцять хвилин прокинутись, замерзаючи від холоду. Я накинув на себе покривало і все одно мерз. Нарешті стало так холодно, що я не міг спати і спустився вниз. Старий спитав мене, як працює його винахід. Я сказав, що він працює до біса добре, і до певної міри не злукавив. Мені він подобався. Він був переповнений спогадами:
– Якось я зробив засіб для видалення плям, і його икрали великі фірми на сході. Я вже не один рік намагаюся щось за нього дістати. Якщо б я тільки мав достатньо грошей, щоб найняти достойного юриста…
Але вже було запізно, щоб наймати достойного юриста; старий відчужено й самотньо сидів удома. Ввечері мати Чеда приготувала чудову вечерю, біфштекс із оленини; дядько Чеда пристрелив дичину в горах. Але де був Дін?
Розділ сьомий
НАСТУПНІ десять днів були божевільні та, як писав У. К. Філдс, «сповнені загостреної небезпеки». Я вселився з Роландом Мейджором у шикарну квартиру, яка належала батькам Тіма Грея. У кожного з нас була спальня, також там була невеличка кухня з харчами в морозильній камері та величезна вітальня, де Мейджор сидів у шовковому халаті і творив короткі оповідання в дусі Ґемінг-вея, – холеричний, червонолиций та гладкий, ненависник усього навколо, він міг умить розтанути в найтеплішій та найчарівнішій у світі усмішці, коли серед ночі реальне життя уявлялось йому принадним. Він сидів за письмовим столом, а я скакав навколо на товстому м'якому килимі, вдягнений лише у штани. Він нещодавно написав оповідання про хлопця, який уперше приїжджає в Денвер. Його звати Філ. Його напарник по подорожі – таємничий і мовчазний тип на ім'я Сем. Філ іде зацінювати Денвер і зависає з арттусовкою. Він повертається до готелю і похоронним тоном каже:
– Семе, вони тут теж є.
А Сем сумно дивиться у вікно.
– Так, – каже Сем. – Я знаю.
Суть у тому, що Сему не треба було йти й дивитись, щоб це зрозуміти. Арттусовка була по всій Америці, висмоктуючи її соки. Ми з Мейджором були добрими товаришами; він думав, що я далекий від артбогеми. Мейджор, як сам Ґемінгвей, любив гарне вино. Він згадував свою недавню подорож до Франції.
– Ах, Селе, якби ти тільки міг посидіти зі мною високо в країні басків з прохолодною пляшечкою «Пуанон Діз-ньов», ти б зрозумів, що є щось крім товарних вагонів.
– Я знаю. Але, річ у тім, що я люблю товарні вагони і люблю читати їхні назви, «Місурі Пасифік», «Грейт Нор-дерн», «Рок Айленд Лайн». їй-Богу, Мейджоре, якби я тільки міг розказати все, що зі мною сталось, поки я сюди їхав.
Раулінси жили за декілька кварталів від нас. Це була чарівна сім'я – молоденька мама, співвласниця розваленого готелю, п'ятеро синів і двоє дочок. Найдикішим сином був Рей Раулінс, товариш дитинства Тіма Грея. Тім влетів, щоб мене забрати, і ми одразу сподобались один одному. Ми пішли пити по колфакських барах. Одна із сестер Рея була гарненькою блондинкою на ім'я Бейб – тенісистка, ссрфінгистка, справжня лялечка із Заходу. Вона була дівчиною Тіма Грея. А Мейджор, який, виявляється, був у Денвері лише проїздом, жив розкішним життям і зустрічався з сестрою Тіма Грея, Беті. Лише в мене не було дівчини. Я питав усіх:
– Де Дін?
Вони криво посміхались.
І ось, нарешті, це сталося. Задзвонив телефон, це був Карло Маркс. Він дав мені адресу своєї квартири в підвалі. Я спитав:
– Що ти робиш у Денвері? Тобто що саме ти робиш? Що відбувається?
– О, ти тільки-но зачекай, поки я тобі все розповім.
Я помчав до нього на зустріч. Він вечорами працював у магазині «Мейз». Божевільний Рей Раулінс подзвонив йому на роботу з бару і змусив прибиральників ганятися за Карло зі звісткою, що хтось помер. Карло одразу вирішив, що помер саме я. Раулінс сказав по телефону:
– Сел у Денвері, – і дав йому мою адресу й номер телефону.
– А де ж Дін?
– Дін у Денвері. Дай я тобі все розповім. – І він мені розповів, що Дін кохався з двома дівчатами одразу – одна, Мерілу, його перша дружина, яка чекала на нього в готельному номері, друга – Каміл, нова дівчина, яка теж чекала в іншому готелі. – Між ними двома він бігає до мене, до наших незакінчених справ.
– І що ж це за справи?
– Ми з Діном розпочали чудовий сезон. Ми намагаємось спілкуватися з абсолютною чесністю і абсолютною ітвершеністю про все, що в нас у голові. Довелось підсісти ни бензедрин. Ми сідаємо на ліжко, схрестивши ноги, і дивимось один на одного. Я, нарешті, навчив Діна робити все, що йому заманеться, – бути мером Денвера, одружишся з мільйонеркою, або стати найкращим поетом з часів Рембо. Але він завжди поспішає дивитися на перегони карликів. Я мушу йти з ним. Він скаче і збуджено кричить.
Знаєш, Селе, Дін справді зациклений на таких речах. -Маркс у душі сказав «хммм» і замислився.
– І який же розпорядок? – спитав я. У Дійовому житті завжди був розпорядок.
– Розпорядок такий – я прийшов з роботи десь півгодини тому. У цей час Дін у готелі розважає Мерілу, а в мене є можливість перевдягнутись і зібратись. Потім він спішить до Каміл, і звісно жодна з них не знає, що відбувається, трахає її разок, і це дає мені час прийти о пів на другу. Потім він іде зі мною, хоч повинен благати дозволу в Каміл, яка вже почала мене ненавидіти, і ми йдемо сюди говорити до шостої ранку. Частіше ми сидимо довше, але все стає занадто складним і йому не бракує часу. Потім о шостій він іде до Мерілу, а завтра він ганятиметься за всіма необхідними паперами для їхнього розлучення. Мерілу всіма руками за, але наполягає, щоб вони тим часом трахались. Вона каже, що любить його… Каміл теж.
Потім він розповів мені, як Дін познайомився з Каміл. Рой Джонсон, хлопець із більярдної, підчепив її в барі та повів у готель; його переймала гордість, і він запросив усю компанію подивитися на неї. Усі сиділи й розмовляли з Каміл. Дін весь час лише дивився у вікно. Потім, коли всі вийшли, Дін глянув на Каміл, вказав на зап'ястя, розчепив чотири пальці (малося на увазі, що він повернеться о четвертій) і пішов геть. О третій двері вже були зачинені для Роя Джонсона. О четвертій вони відкрилися Діну. Я хотів бігти на зустріч із цим божевільним. Також він обіцяв мене з кимось познайомити; він знав усіх дівчат у Денвері.
Ми з Карло пішли занедбаними вуличками нічного Денвера. Повітря було м'яке, зорі витончені, і кожен закапелок зваблював таємничими обіцянками, мені здавалося, ніби я був уві сні. Ми підійшли до будинку, де Дін був із Каміл. Це був старий будинок з червоної цегли, оточений дерев'яними гаражами і старими деревами, які виглядали з-за загорожі. Ми піднялися сходами, вкритими килимом. Карло постукав; а потім відскочив назад; він не хотів, щоб його побачила Каміл. Я стояв перед дверима. Дін відкрив зовсім голий. На ліжку я побачив брюнетку і одне прекрасне молочне стегно, вкрите чорним мереживом; вона глянула на мене ледь зацікавлено.
– Боже, Се-е-ел! – сказав Дін. – Так, тепер, ам-так, звичайно, ти приїхав, старий сучий ти син, ти нарешті виперся на дорогу. Так-от, дивись, ми мусимо, так, так, зараз же, ми мусимо, дуже дуже мусимо! Так, Каміл… – Він повернувся до неї: – Сел ось тут от, це мій старий друг з Нью-Йорка, це його перша ніч у Денвері, отже я абсолютно зобов'язаний вигуляти його і знайти йому дівчину.
– Але коли ти повернешся?
– Зараз – (він подивився на свій годинник) – рівно перша чотирнадцять. Я повернусь рівно о третій чотирнадцять, побуду з тобою одну солодку годинку, люба, а потім, мк ти знаєш, як я тобі вже казав, і ми з тобою домовились, n маю піти до юриста через ті папери – посеред ночі, може це й дивно, але я все детально пояснив. – (Це було прикриття для його зустрічі з Карло, котрий досі ховався.) -Тому, зараз же, в цю хвилину, я повинен вдягнутися, одягнути штани, повернутися до життя, тобто до реального життя, до вулиць і так далі, так, як ми домовлялись, і вже перша п'ятнадцять, а час біжить, біжить…
– Ну добре, Діне, але, будь-ласка, повернись о третій.
– Як я вже сказав, люба, і запам'ятай, що не о третій, а о третій чотирнадцять. Ми поринули в найглибші та най-іірскрасніші глибини наших душ, моя мила?
Він підійшов до неї й декілька разів поцілував її. На стіні висіла величезна картина оголеного Діна, з серйозним причандаллям і всім іншим – робота Каміл. Я був иражений. Це було якесь божевілля.
Ми погнали назустріч ночі. Карло приєднався до нас у провулку. І ми пішли маленькою кривою вуличкою, най-вужчою, найдавнішою, яку я коли-небудь бачив; вона йшла глибоко у серце мексиканського кварталу Денвера. Ми голосно розмовляли у сонній тиші.
– Селе, – сказав Дін. – У мене для тебе є дівчина прямо зараз – якщо вона звільнилася з роботи. – Він глянув на годинник. – Офіціантка, Ріта Бетанкур, гарненька лялечка, трошки зациклена на деяких сексуальних складнощах, які я намагався виправити, і я думаю ти теж зможеш, чортів ти син. І підемо ми туди одразу – принесемо їм пива, ні, у них є, от чорт! – він сказав потираючи руку. – Я просто повинен щось сьогодні витворити з її сестрою Мері.
– Що? – сказав Карло. – Я думав, ми будемо розмовляти.
– Так, так, потім.
– Ох, ці денверські селюки! – крикнув Карло в небо.
– Чи він не найкращий і не найдобріший хлопець на світі? – сказав Дін, тикаючи мені кулаком під ребра. – Ти тільки-но на нього поглянь. Просто поглянь на нього!
А Карло почав свій мавпячий танець на вулицях життя; котрий я вже декілька разів бачив, як він це робив у Нью-Йорку.
Я зміг лише запитати:
– Ну, а що ж у біса робити в Денвері?
– Завтра, Селе, я знаю, де знайти тобі роботу, – сказав Дін, повертаючись до ділового тону. – Так що я тобі подзвоню, як тільки хоч на годину звільнюсь від Мерілу, і завалюсь до тебе на квартиру, привітаюсь із Мейджором і повезу тебе тролейбусом (чорт, я без машини) на базари Камарго, де ти зможеш одразу почати працювати й дістати зарплатню в п'ятницю. Ми всі тут без копійки. Я вже тижнями не маю часу працювати. У п'ятницю, абсолютно безперечно, всі троє – стара трійка – Карло, Дін, і Сел, повинні піти на перегони карликів, і для цього я знаю типа в центрі, котрий нас підкине… – І так без кінця всю ніч.
Ми дійшли до того дому, де жили сестри-офіціантки. Та, що для мене, досі була на роботі; сестра, яку хотів Дін, була дома. Ми сіли на диван. За планом я мавпотелефонувати Рею Раулінсу. Я потелефонував. Він одразу приїхав. Зайшовши у двері, він зняв із себе сорочку і майку та почав обнімати зовсім незнайому йому Мері Бетанкур. Підлогою покотились пляшки. Настала третя ранку. Дін побіг на своє годинне побачення з Каміл. Він повернувся вчасно. З'явилась інша сестра. Нам потрібна була машина, і ми занадто шуміли. Рей Раулінс покликав приятеля з машиною. Той приїхав. Ми всі запхались у салон; Карло намагався провести заплановану бесіду з Діном на задньому сидінні, але все навколо було занадто хаотичне.
– Давайте всі поїдемо до мене додому! – закричав я. Так ми і зробили; як тільки машина зупинилась, я вискочив на вулицю і став на голову на газоні. Всі мої ключі повивалювались; я їх так ніколи і не знайшов. З криком ми забігли в будинок. Роланд Мейджор стояв біля дверей і обороняв вхід у своєму шовковому халаті.
– Я не дозволю подібних збіговиськ у квартирі Тіма Грея!
– Що? – Ми всі закричали. Був цілковитий хаос. Рау-лінс валявся на газоні з одною із офіціанток. Мейджор нас не пускав. Ми клялись потелефонувати Тіму Грею і дістати дозвіл на вечірку і також запросити його. Замість цього ми знов погнали по генделиках у центрі Денвера. Несподівано я опинився посеред вулиці на самоті та без грошей. Мій останній долар теж зник.
Я йшов п'ять миль по Колфаксу до свого зручного ліжка. Мейджору довелося мене впустити. Мені було цікаво, чи Дін з Карло провели свої душевні бесіди. Нічого, дізнаюся пізніше. Ночі в Денвері холодні, я спав, як мерт-ний.
Розділ восьмий
ПОТІМ усі взялися планувати грандіозний похід у гори. Все почалось зранку, разом із дзвінком, який усе ускладнив, – мій давній дорожній товариш Еді вирішив мені просто так подзвонити; він запам'ятав деякі імена, які я згадував. Тепер я мав шанс забрати в нього сорочку. Еді жив зі своєю дівчиною недалеко від Колфакса. Він питав чи я знаю, де знайти роботу, а я сказав, щоб він зайшов, вирішивши, що Дін знатиме. З'явився Дій, поспішаючи, поки ми з Мейджором нашвидкуруч снідали. Дін навіть не хотів сісти:
– Мені треба зробити сотню речей, і, якщо чесно, я майже не маю часу, щоб везти тебе в Камарго, але погнали, чувак.
– Зачекай на мого приятеля Еді.
Мейджор сміявся з нашої суєти. Він приїхав у Денвер розслаблено писати. Він ставився до Діна підкреслено шанобливо. Дін не звертав на це уваги. Мейджор говорив з Діном приблизно так:
– Моріарті, що це я таке чую, ніби ти спиш одразу з трьома дівчатами? – Дін почовгав по килиму й відповів:
– О, так, так, так воно буває, – і дивився на свій годинник, поки Мейджор шморгав носом. Я відчував себе недоумком, поспішаючи кудись із Діном; Мейджор наполягав, що той недоумок і придурок. Звичайно, він таким не був, і я якимось чином хотів це всім довести.
Ми зустрілися з Еді. Дін і на нього не звертав уваги, і ми поїхали тролейбусом спєкотного денверського дня в пошуках роботи. Я ненавидів саму лише думку про роботу. Еді, як завжди, говорив не затинаючись. На базарі ми знайшли чоловіка, який вирішив узяти нас обох на роботу; робота починалась о четвертій ранку і тривала до шостої вечора. Чоловік сказав:
– Я люблю працьовитих хлопців.
– Тоді я саме для вас, – сказав Еді, а от я стосовно себе не був упевнений.
– Просто не спатиму, – вирішив я. Навколо було безліч цікавих речей.
Наступного ранку Еді з'явився на роботу; я – ні. У мене було ліжко, і Мейджор купував харч у морозильну камеру, а я за це готував і мив посуд. Тим часом я захопився геть усім. Одного вечора в Раулінсів була велика вечірка. Раулінова мати поїхала в якусь подорож. Рей Раулінс обдзвонив усіх, кого знав, і запросив приходити з віскі; потім він пройшовся по дівчатах у своїй телефонній книжці. Він примусив мене розмовляти з ними більшість часу. З'явилась ціла купа дівчат. Я подзвонив Карло, щоб дізнатися, чим займається Дін. Той збирався прийти до Карло о третій ранку. Я приєднався до них після вечірки.
Підвальна квартира Карло знаходилась біля церкви на Гранд-стріт у старому будинку під червоною черепицею. Треба було зайти в завулок, спуститись сходами, відкрити старі вологі двері, та йти через якийсь льох, поки не опинишся біля його дощатих дверей. Кімната була, як у російського святого: ліжко, запалена свічка, кам'яні стіни, які аж тхнули вологою, і якась дивна ікона, яку Карло зробив сам. Він прочитав мені свої вірші. Один називався «Ден-верські селюки». Карло прокинувся вранці й почув «вульгарних голубів», що гуділи на вулиці біля його келії; він побачив, як «сумні соловейки» хитають голівками на гілках, і вони нагадали йому матір. Сіра ковдра накрила місто. Гори, фантастичні Скелясті гори, які видно на захід з будь-якої точки міста, були зроблені з «пап'є-маше». Увесь всесвіт був божевільний, кривоокий і надзвичайно дивний. Карло описував Діна, як «дитя веселки», котре терпить муки свого агонізуючого пріапа. Він називав його «Едіповим Еді», який був змушений «віддирати жуйки від віконного скла». Він сидів у своєму підвалі над велетенським журналом, де записував усе, що сталося того дня, – все, що робив і казав Дін.
Дін прийшов вчасно.
– Все точно, – оголосив він. – Я розійдусь із Мерілу, одружуся з Каміл і поїду жити з нею у Сан-Франциско. Але лише після того, як ми з тобою, любий Карло, поїдемо в Техас, знайдемо Старого Бика Лі, того старого біса, якого я так ніколи й не зустрічав і про якого ви мені стільки розказували, і лише тоді я поїду у Сан-Фран.
Потім вони приступили до діла. Вони сиділи на ліжку, схрестивши ноги і дивилися один одному у вічі. Я спостерігав, примостившись на сусідньому кріслі. Вони почали з якоїсь абстрактної думки, обговорили її; нагадали один одному якусь іншу абстрактну думку, забуту в потоці речей; Дін вибачився й пообіцяв повернутися до неї і з нею розібратись, наводячи різні приклади. Карло сказав:
– І коли ми переходили Вейзі, я хотів тобі сказати те, що думаю про твоє схиблення на карликах, але саме тоді, пам'ятаєш, ти показав на того старого босяка в подертих штанях і сказав, що він схожий на твого батька.
– Так, так, звичайно, я пам'ятаю; і річ не тільки в цьому, але все це дало поштовх моєму власному потоку думок, щось справді дике, я хотів тобі розповісти, але забув, а зараз ти мені нагадав… – І тут народились дві нові ідеї. Вони їх перемололи. Потім Карло спитав Діна, чи той був чесний і особливо чи він був чесний із ним у глибині Душі.
– Чому ти знову про це питаєш?
– Я хочу знати іще одну річ…
– Але, любий Селе, ти собі слухаєш, он там сидиш, давай спитаємо у Села. Що він нам скаже?
І я сказав:
– Ця остання річ, Карло, це те, що неможливо збагнути. Ніхто не може добратися до тої останньої штуки. Ми живемо і сподіваємося, що піймаємо її раз і назавжди.
– Ні, ні, ні, ти мелеш дурниці і якусь вулфіанську романтичну помпезність! – сказав Карло.
Дін додав:
– Я зовсім не це мав на увазі, але ми дамо Селу право на власну думку, і між іншим, чи не здається тобі, Карло, що є певна гідність у тому, як він там собі сидить і оцінює нас, божевільний сучий син, приїхав аж сюди через усю країну – старий Сел не скаже, старий Сел не скаже.
– Не те, що я не скажу, – я запротестував. – Я просто зовсім не розумію, на що ви натякаєте. Я знаю, що це занадто для будь-кого.
– Все, що ти кажеш, – негатив.
– Так що ж ви тоді намагаєтесь зробити?
– Скажи йому.
– Ні, ти скажи йому.
– Нічого казати, – мовив я і засміявся. На мені був капелюх Карло. Я натягнув його на очі. – Я хочу спати, – додав я.
– Бідний Сел завжди хоче спати. Вони почали знов:
– Коли ти позичив той п'ятачок, щоб заплатити за курячі стейки…
– Ні, чоловіче, за чилі! Пам'ятаєш, «Техаська Зірка»?
– Я переплутав це з вівторком. Коли ти позичив той п'ятачок, ти сказав, слухай сюди, ти сказав: «Карло, це я тебе останній раз обдурюю», наче справді ти мав на увазі, що я погодився на те, щоб ти мене більше не дурив.
– Ні, ні, ні, я не це мав на увазі – будь-ласка зверни увагу, любий друже, на ту ніч, коли Мерілу плакала в кімнаті, коли я звернувся до тебе з надзвичайною щирістю, у яку ми удвох не вірили, але знали її мету, тобто, цією моєю грою я показав, – але почекай, річ не в цьому.
– Звичайно, не в цьому! Бо ти забуваєш, – але я перестану тебе звинувачувати. Так, ось, що я казав… – Так попи розмовляли всю ніч. На світанку я прокинувся. Вони довершували останні ранішні справи. – Коли я тобі сказав, що через Мерілу повинен лягти спати, тобто мені треба побачитися з нею сьогодні вранці о десятій, я не використовував свій безапеляційний тон, зважаючи на твій нещодавній коментар про непотрібність сну, але це тільки, тільки тому, май на увазі, що я абсолютно, безумовно, просто І без усяких але, повинен зараз спати, тобто, чувак, у мене заплющуються очі, вони аж почервоніли, вони болять, вони втомлені та змордовані…
– Ах, дитино, – сказав Карло.
– Нам просто треба лягти спати. Давай зупинимо цю машину.
– Ми не можемо зупинити машину! – кричав, немов божевільний, Карло. Заспівали перші пташки.
– Зараз, як я підійму руку, – сказав Дін, – ми перестанемо говорити, ми просто зрозуміємо, без усяких проблем, що ми перестаємо говорити і йдемо спати.
– Ти так не зупиниш машину.
– Зупиніть машину, – сказав я. Вони зиркнули в мій бік.
– Він весь цей час не спав і слухав. Про що ти думав, Селе? – Я сказав їм, що важав їх неймовірними маніяками і що я прослухав їх усю ніч, неначе спостерігач за механізмом годинника заввишки до верхівки перевалу Берто, зробленого з найкрихітніших деталей найделікатнішого годинника на світі. Вони посміхнулись. Я показав на них пальцем і сказав:
– Якщо ви далі отаке витворятимете, то з'їдете з глузду, але поки це все відбувається – тримайте мене в курсі.
Я вийшов і проїхався до дому тролейбусом, а гори з пап'є-маше Карл0 Маркса червоніли зі сходом величного сонця над східними степами.
Розділ дев'ятий
УВЕЧЕРІ мене потягли в гори, і я не бачив Діна та Карло п'ять днів. Бейб Раулінс позичила на вихідні машину свого колеги. Ми захопили із собою костюми, розвісили їх на вікна і попрямували до Сентрал-сіті: Рей Раулінс за кермом, Тім Грей всівся позаду, а Бейб сиділа спереду. Я вперше побачив Скелясті гори із середини. Сентрал-сіті – старе шахтарське містечко, колись воно вважалося Найдорожчою Квадратною Милею Світу, де старі орли, мандруючи горами, знайшли родовища срібла. Вони за ніч розбагатіли і вибудували собі прекрасний оперний театр поміж своїх халабуд на пологих пагорбах. Туди приїжджала Ліліан Расел, так само як і інші оперні зірки з Європи. Потім Сентрал-сіті стало містом-привидом, аж поки енергій ний Департамент торгівлі не вирішив його відновити. Вони вичистили оперний театр, і кожного літа там гастролювали зірки з Метрополітен-опера. Це була велика відпустка для всіх. Туристи з'їжджалися з усіх усюд, навіть з Голівуда. Ми виїхали на гору й побачили вузенькі вулички, переповнені розфуфиреними туристами. Я згадав мейджорівського Сема – Мейджор мав рацію. Мейджор був там власною персоною; мін для всіх натягував свою велику світську усмішку та щиро охав і ахав від усього.
– Селе, – кричав він, хапаючи мене за руку, – ти тільки-но подивись на це старе містечко. Ти тільки подумай, яким воно було бодай сто, та де в біса, навіть, вісімдесят, шістдесят років тому; у них була опера!
– Ага, – сказав я, розігруючи одного з його персонажі», – але вони тут.
– Вони – сволота, – він сварився і далі втішався всім, попід руку з Беті Грей.
Бейб Раулінс виявилась кмітливою блондинкою. Вона знала про якийсь щахтарський будиночок на околиці міста, де ми, хлопці, могли б заночувати на вихідні; нам треба було лише його почистити. Там також можна було влаштовувати величезні гулянки. Це була стара розвалюха, вкрита сантиметром бруду; там була веранда і колодязь на задньому дворі. Тім Грей і Рей Раулінс одразу засукали рукава, почали прибирати, і ця величезна робота зайняла в них увесь день і частину ночі. Але вони мали відро пива, і все було чудово.
Щодо мене, то після обіду я супроводжував Бейб до оперного театру. Я одягнув костюм Тіма. Лише декілька днів тому я приїхав у Денвер, немов босяк; зараз я був увесь при параді у вишуканому костюмі, з розкішною білявкою, вклоняючись знатним панам і бесідуючи у фойє під канделябрами. Що сказав би Місісіпі Джин, коли б мене побачив?
Ставили «Фіделіо».
– Як прикро! – плакав баритон, піднімаючись із підземелля під гнітом каменя. Я плакав разом з ним. Я теж так бачу життя. Я був настільки захоплений оперою, що на мить забув про перипетії свого божевільного життя і загубив себе у скорботних звуках Бетховена та розкішних рем-брандтівських підтекстах історії.
– Ну, що, Селе, як тобі сподобалась постановка цього року? – запитав Денвер Д. Дол на вулиці. Він контактував із оперною асоціацією.
– Який смуток, який смуток, – сказав я. – Вона абсолютно прекрасна.
– Вам зараз же необхідно познайомитися з членами трупи, – продовжував він своїм офіційним тоном, але, на щастя, забув про це поміж метушні та зник.
Ми з Бейб повернулись до шахтарської розвалюхи. Я зняв костюм і приєднався до прибирання. Це була неосяжна робота. Роланд сидів посеред вітальні, яку вже почистили, і відмовлявся допомагати. На маленькому столику навпроти нього стояла пляшка пива і чашка. Поки ми бігали з відрами води й мітлами, він поринув у спогади:
– Ах, коли б ти тільки міг якось випити зі мною Чин-зано і послухати музикатів Бандола, тоді ти б по справжньому жив! Потім Нормандія влітку: сабо, вишуканий старий Кальвадос. Давай, Семе, – сказав він своєму невидимому другу. – Витягни вино з води, подивимось, чи воно достатньо охололо, поки ми прибирали. – Це було прямо з роману Гемінгвея.
Ми покликали дівчат, які проходили вулицею:
– Ходіть-но, поможіть нам прибирати. Всіх запрошуємо на нашу вечірку.
Вони до нас приєднались. На нас працювала величезна банда. В кінці прийшли співаки з оперного хору, майже всі діти, і теж підключились до роботи. Сонце сіло.
Після робочого дня Тім, Раулінс та я вирішили привести себе в порядок для великої ночі. Ми пішли через усе місто туди, де жили оперні співаки. Посеред ночі було чути початок вечірнього сеансу.
– Саме так, – сказав Раулінс. – Захопіть якісь бритви, рушники і приведем себе до людського вигляду.
' Ми взяли ще й гребінці, одеколон, лосьйон для гоління І подались у ванну. Ми купалися і співали.
– Чи це не прекрасно? – не переставав повторювати Тім Грей. – Використовувати ванну оперних зірок – їхні рушники і лосьон для гоління, і електробритви.
' Це була прекрасна ніч. Сентрал-сіті розташоване на висоті двох миль; спочатку ти п'янієш від висоти, потім втомлюєшся, і душа твоя палає. Ми підійшли до ліхтарів біля оперного театру, пройшли повз вузьку закручену вуличку; потім різко повернули праворуч і почали тинятися по старих салунах. Більшість туристів були в опері. Ми почали з декількох кухлів пива. Там грало піаніно. За задніми дверима було видно гори, осяяні місячним світлом. Я крикнув – яхууу. Ніч тривала.
Ми поспішали до нашої шахтарської халабуди. Всі готувалися до вечірки. Дівчата – Бейб і Бетті – приготували квасолю й сосиски, а потім ми танцювали і вирішили почати з пива. Після опери, величезні натовпи молодих дівчат почали заходити до нашої хати. Раулінс, Тім і я облизували губи. Ми їх хапали й танцювали з ними. Музики не було, лише танці. Будинок наповнювався. Люди почали приносити пляшки. Ми погнали по барах і повернулися назад. Ніч ставала все більше божевільною. Я хотів, щоб Дін та Карло також були тут, але одразу зрозумів, що вони почувалися б не в своїй тарілці. Вони були, як той моторошний чоловік з підземелля, і до них презирливо ставилася Америка, хіпарі, нове покоління бітників, до якого я повільно приєднувався.
З'явилися хлопці з хору. Вони почали співати «Солодка Аделін». Вони також співали фрази: «Подай мені пива» і «Що ти очі витріщив?» і завивали чудесним баритоном «Фі-де-ліо!» «Ох, я, що за сум!» – я співав. Дівчата були прекрасні. Вони виходили на задній двір і цілувались з нами. У сусідніх кімнатах були ліжка, брудні та покриті пилюкою, на одному з них сиділа дівчина; і я з нею розмовляв, аж поки в кімнату не увірвалась орда молодиків з обслуги опери – вони хапали дівчат і цілували їх без будь-яких церемоній. Ці хлопці – п'яні, розхристані, збуджені – зруйнували нашу вечірку. За п'ять хвилин кожна вільна дівчина зникла, і все навколо поглинула величезна хлопчача тусовка з биттям пляшок з-під пива та криками.
Рей, Тім, і я вирішили пройтись барами. Мейджор зник, Бейб і Бетті теж не було. Ми пішли назустріч ночі. Всі бари були забиті оперним натовпом. Мейджор височів над головами і кричав. Наполегливий Денвер Д. Дол, в окулярах, всім потискав руку й казав:
– Добрий день, як ви? – І коли вже настала північ, він так само казав: – Добрий день, як ви?
На якомусь етапі я бачив, як він кудись пішов із якимось поважним гостем. Потім він повернувся з пані середніх літ; ще за хвилину він підходив до групи молодих білетерів на вулиці. Ще за хвильку він потискав мені руку, не впізнаючи мене, і казав:
– З новим роком, хлопче. – Він був не п'яний від алкоголю, а від того, що любив, – від натовпу радісних людей. Його всі знали. – 3 Новим Роком, – кричав він і інколи вигукував: – 3 Різдвом. – Він це повторював весь час. На Різдво він вітав з Геловіном.
У барі сидів тенор, котрого всі поважали; Денвер Дол наполягав на нашому знайомстві, та я намагався цього уникнути; тенора звали Д'Аннунціо чи щось таке. З ним була його дружина. Вони кисло сиділи за столом. Біля стійки також був якийсь аргентинський турист. Раулінс його посунув, щоб звільнити місце; той повернувся і гаркнув. Раулінс подав мені келих і збив чоловіка одним ударом на металеве перило. Той на мить втратив свідомість. Здійнявся крик; ми з Тімом вивели Раулінса на двір. Був такий хаос, що шериф навіть не міг пробратися крізь натовп до жертви. Ніхто не міг вказати на Раулінса. Ми пішли в інші бари. Мейджор тинявся темною вулицею:
– Що в біса таке? Якась бійка? Просто кличте мене. Сміх покотився з усіх боків. Цікаво, про що думає Дух
Гори; я подивився вгору й побачив у місячному сяйві сосни, привиди старих шахтарів і думав далі. Крім нашої ущелини, на східній похмурій стіні Великого Перевалу цієї ночі стояла тиша і шепіт вітрів; по інший бік Перевалу був величний Західний спуск, і безкрає плато, яке сягало Стімбоут-спрінгс, а потім провалювалось, і вело до західної колорадської пустелі та пустелі Юти; все було в пітьмі, поки ми дуріли і кричали в нашому гірському сховищі -божевільні п'яні американці посеред могутньої землі. Ми стояли на даху Америки і могли лише кричати; я припускав, що крізь ніч, на схід через Рівнину десь ішов дідусь Із білим волоссям, він ніс нам Слово і мав з'явитися з хвилини на хвилину та втихомирити нас.
Раулінс наполягав повернутися до бару, де він побився. Нам з Тімом ця ідея не сподобалась, але ми пішли за ним. Він підійшов до тенора Д'Аннунціо і жбурнув у нього склянку. Ми виволокли його на вулицю. Співак-баритон Із хору приєднався до нас, і ми пішли до звичайного бару на Сентрал-сіті. Тут Рей назвав офіціантку шльондрою. Група непривітних чоловіків сиділа вздовж стійки; вони ненавиділи туристів. Один із них сказав:
– Ви, хлопці, краще вимітайтесь, поки я рахуватиму до десяти.
Ми так і зробили й поплентались до нашої розвалюхи, а там заснули.
Уранці я прокинувся і перевернувся на бік; величезна хмара пилу піднялася з матрацу. Я шарпнув вікно, але воно було забите цвяхами. Тім Грей також лежав у ліжку. Ми кашляли і чхали. Нашим сніданком було видихле пиво. Бейб повернулася зі свого готелю, і ми зібрали свої речі в дорогу.
Здавалось, наче все розвалюється. Поки ми йшли до машини, Бейб підсковзнулась і впала ниць. Бідна дівчина була перевтомлена. її брат, Тім і я допомогли їй. Ми сіли в машину; Мейджор і Беті приєднались до нас. Почалася сумна подорож у Денвер.
Раптом ми спустилися з гори, і нам відкрилось безкрає море денверських степів; спека стояла, немов у печі. Ми почали співати пісні. Мені не терпілося дістатися Сан-Франциско.
Розділ десятий
ТІЄЇ ночі я зустрів Карло, і на моє здивування він розповів мені, що був у Сентрал-сіті з Діном.
– Що ви там робили?
– А, ми гуляли по барах, Дін украв машину, і ми поїхали ганяти гірськими викрутасами дев'яносто миль на годину.
– Я тебе не бачив.
– Ми не знали, що ти там.
– Ну, чувак, я їду до Сан-Франциско.
– Дін для тебе на сьогодні забив Риту.
– Ну, добре, тоді я відкладу від'їзд. – Я був без копійки, тож послав своїй тітці телеграму й попросив п'ятдесят доларів, обіцяючи просити востаннє; після цього я поверну їй гроші, як тільки доберусь до того корабля.
Потім я пішов на зустріч із Ритою Бетанкур і повів її назад на квартиру. Після довгої розмови в темряві вітальні я затяг її до спальні. Вона була гарненькою – простою, правдивою і надзвичайно наляканою сексом. Я сказав їй, що це прекрасно. Я хотів це їй довести. Вона мені дозволила, але я був нетерпеливий і так нічого й не довів. Вона зітхнула в темряві.
– Що ти хочеш від свого життя? – запитав я; я завжди це запитував у дівчат.
– Я не знаю, – відповіла Рита. – Прибирати зі столів і якось давати собі раду. – Вона позіхнула. Я закрив їй рот рукою і сказав не позіхати. Я намагався розказати їй, як я захоплююсь життям і як ми могли б це робити разом; я вирішив покинути Денвер за два дні. Вона з підозрою відвернулась. Ми лежали на спинах, дивилися на стелю і думали, що ж Господь натворив, зробивши життя таким сумним. Ми туманно домовилися зустрітися у Фріско.
Мій час у Денвері добігав кінця, я це відчув, коли йшов додому, дорогою назад я розлігся на газоні біля старої церкви з якимись босяками, і їхні розмови змусили мене захотіти повернутися на дорогу. Час від часу кожен із них вставав і клянчив копійку. Вони говорили про те, що врожаї рухаються на північ. Було тепло та м'яко. Мені захотілося знову піти до Рити й розказати їй багато іншого, і цього разу справді з нею кохатися, і заспокоїти її страхи стосовно чоловіків. Хлопці та дівчата в Америці тепер так сумно проводять разом час; бути дорослим і крутим вимагало займатися сексом відразу, без належної попередньої розмови. Не якогось залицяння, а простої розмови про душу, адже життя – святе, і кожна хвилина безцінна. Я чув, як у гори пролетіли денверський і ріограндський поїзди. Мені захотілося йти далі до своєї зірки.
Ми з Мейджором сумно сиділи посеред глибокої ночі.
– Ти колись читав «Зелені гори Африки»? Це найкраща робота Ґемінгвея. – Ми побажали один одному удачі. І домовились зустрітись у Фріско. Я побачив Раулінса на вулиці під похмурим деревом.
– До зустрічі, Рею. Коли ми знову зустрінемось? – Я пішов шукати Карло й Діна – їх ніде не було. Тім Грей розвів руками і сказав:
– Отже, ти їдеш, Йоу. – Ми називали один одного Йоу.
– Ага, – відповів я
Наступні декілька днів я блукав Денвером. Здавалось, ніби кожен волоцюга на Ларімер-стріт був батьком Діна Моріарті; його називали Старий Дін Моріарті, Бляхар. Я пішов до готелю «Віндзор», де колись Дін жив зі своїм батьком; однієї ночі Дін прокинувся переляканий безногим чоловіком на дошці з колесами, котрий жив із ними в кімнаті; каліка прогримів через кімнату, щоб доторкнутись до хлопця. Я побачив маленьку жінку-карлика з коротенькими ногами – вона продавала газети на розі Кьортіса і П'ятнадцятої. Я пройшовся печальними завулками Кьор-тіс-стріт; навколо розгулювала молодь у джинсах і червоних сорочках; шкарлупа від горіхів, кінотеатри, тир. За яскравою вулицею була темрява, а поза нею лежав Захід. Я мав їхати.
На світанку я знайшов Карло. Я почитав його величезний записник, поспав, а мокрого сірого ранку зайшов високий шестифутовий Ед Данкел разом із Роєм Джонсоном, привабливим хлопцем, і Томом Снарком, кривоногим акулою більярду. Вони сиділи з сором'язливими усмішками і слухали, як Карло Маркс читає свої апокаліптичні, божевільні вірші. Змучений, я всівся у кріслі.
– О, ви, денверські пташки! – кричав Карло. Ми вийшли з будинку і пішли типовим денверським провулком, вкритим бруківкою, поміж повільно палаючих сміттєспа-лювачів.
– Я по цій вуличці колись ганяв свій обруч, – сказав мені Чед Кінг. Я хотів би побачити, як він це робить. А ще хотів би побачити Денвер десять років тому, коли ще всі були дітьми, і як уся їхня компанія, сонячним, весняним, зрошеним черешневим цвітом ранком у Скелястих горах ганяла обручі щасливими провулками, сповненими обіцянок. А Дін, обшарпаний і брудний, тинявся один у своїй безперервній лихоманці.
Ми з Роєм Джонсоном ішли під дощем; я пішов на ква-тиру до дівчини Еді, щоб забрати свою вовняну сорочку, сорочку з Шелтона, Небраска. Вона знайшлася, скручена і в неосяжній печалі. Рой Джонсон сказав, що зустрінеться зі мною у Фріско. Всі збирались у Фріско. Я дізнався, що мені прийшли гроші. Зійшло сонце, і Тім Грей проїхався зі мною тролейбусом до автобусної зупинки. Я купив квиток у Сан-Фран, витративши половину з п'ятдесяти, і поїхав о другій дня. Тім Грей махав мені рукою. Автобус залишив легендарні, енергійні вулиці Денвера.
– Клянусь Богом, я повернуся сюди і дізнаюсь, що ж іще може статися! – пообіцяв я. В останню хвилину Дін сказав по телефону, що вони з Карло, можливо, приєднаються до мене на Узбережжі; я подумав і зрозумів, що за весь час я не поговорив із Діном більше п'яти хвилин.
Розділ одинадцятий
Я ЗАПІЗНЮВАВСЯ на зустріч із Ремі Бонкьором на два тижні. Автобусна подоэож із Денвера до Фріско була без особливих подій, за винятком того, що моє серце калатало тим дужче, чим ближче ми під'їжджали до Фріско. Знову Шаєн, цього разу вдень, а потім гірський масив; ми переїхали Перевал після обіду, приїхали в Солт-Лейк-Сіті на світанку – це було місто водополивалок, найменш вірогідне місце народження Діна; потім уночі дорога до Невади; у Ріно приїхали, щойно стемніло; нас зустріли яскраві китайські вулички; потім угору по Сьєра-Неваді, сосни, зорі, гірські будиночки – це все підкреслювало романтичність Фріско; маленька дівчинка плакала біля своєї мами:
– Мамо, коли ми вже приїдемо додому в Тракі? – І ось:іупинка у Тракі, затишне містечко Тракі, а потім вниз по горах до рівнин Сакраменто. Раптом я усвідомив, що опинився в Каліфорнії. Пальми і тепле пальмове повітря, яке хочеться цілувати. Уздовж славетної річки Сакраменто швидкісною трасою знов в гори; вгору, вниз; і раптом широкі простори затоки (це було на світанку) з гірляндами сонних вогників Фріско попереду. Через міст Окленд-Бей, тут я спав найміцніше з часів Денвера; раптом мене жорстоко підкинуло на автобусній зупинці на Маркет і Четвертій, відзначивши той факт, що я вже був за три тисячі двісті миль від дому тітки в Патерсоні, Нью-Джерсі. Я вийшов, немов обскубаний привид, і ось переді мною Фріско – довгі непримітні вулиці з трамвайними лініями, захованими в тумані та білому сяйві. Я пройшов пару кварталів. Дивакуваті босяки (на розі Мішн і Третьої) клянчили в мене гроші на світанку. Десь лунала музика:
– О це так, я це все пізніше оціню! А зараз треба знайти Ремі Бонкьора.
Міл-сіті, де жив Ремі, був купою халуп у долині – будівлі, збудовані для працівників порту морського флоту під час війни; це було в каньйоні, до того ж досить глибокому, густо порослому деревами. Там були особливі магазини, перукарні і кравці для людей з обслуги. Це була, як кажуть, єдина громада в Америці, де білі та негри жили разом добровільно; так воно й було, такого радісного місця я ще не бачив. На дверях халабуди Ремі висіла записка.
СЕЛ ПАРАДАЙЗ! (великими друкованими літерами) Якщо нікого нема вдома, залазь через вікно.
Підписано:
Ремі Бонкьор.
Записка була пошарпана й сіра.
Я заліз і побачив Ремі – він спав зі своєю дівчиною, Лі-Ен, на ліжку, яке вкрав з торгового корабля, як він мені потім розповів; уявіть палубного механіка торгового судна, що крадеться через борт посеред ночі з ліжком і гребе щосили до берега. Це лише починає пояснювати Ремі Бон-кьора.
Я так детально описую все, що сталося в Сан-Франі, тому, що тут усе переплелося з тим, що було далі. Ми з Ремі познайомились на підготовчих курсах до університету; але насправді нас пов'язувала моя колишня дружина. Ремі познайомився з нею перший. Однієї ночі він зайшов до моєї кімнати в гуртожитку і сказав:
– Парадайз, вставай, старий маестро прийшов тебе відвідати. – Я піднявся і, коли вдягав штани, розсипав копійки. Була четверта година дня; в університеті я спав весь час. – Добре, добре, не розсипай тут своє багатство. Я знайшов найзагубленішу дівчинку на світі і сьогодні ввечері я вирушаю з нею просто в «Пащу Лева». І він потягнув мене з нею знайомитись. Через тиждень вона зустрічалася зі мною. Ремі був високим, смуглим, симпатичним французом (він нагадував двадцятилітнього марсельського торговця); а оскільки він був французом, то говорив джазовою американською мовою; його англійська була ідеальна, і французька також. Він любив гарно вдягатися, трохи в університетському стилі, гуляти з розкішними блондинками і витрачати багато грошей. Він мене ніколи не звинувачував у тому, що я відбив у нього дівчину; навпаки, це нас пов'язувало; цей хлопець був відданий мені, і я таки йому справді подобався, бозна-чому.
Коли я його зустрів у Міл-сіті того ранку, для нього настали справді паскудні дні, які приходять до хлопців десь після двадцяти п'яти. Він тинявся й чекав на корабель, а на життя заробляв, працюючи охоронцем у бараках через каньйон. Його дівчина, Лі-Ен була язиката, і весь час Із ним сварилась. Вони щодня економили кожну копійку, ц в суботу спускали п'ятдесят доларів за три години. По своїй халабуді Ремі розгулював у шортах і божевільній армійські кепці. Лі-Ен ходила в бігуді. І в такому вигляді вони кричали одне на одного весь тиждень. Я за все своє життя не бачив стільки гризні. Проте в суботу, приємно усміхаючись одне одному, вони виходили, немов пара го-лівудських зірок, і їхали гуляти в місто.
Ремі прокинувся й побачив, як я крадусь через вікно. Його чудесний сміх, мабуть, найкращий сміх у світі, задзвенів у моїх вухах:
– Аааааа, Парадайз, він залазить через вікно, він, як солдат, слідує інструкціям. Де ти був, ти спізнився на два тижні! – Він вдарив мене по спині, тицьнув Лі-Ен під ребра, сперся на стіну, сміявся і сварився, гримав по столу так, що було чути по всьому Міл-сіті, і його прекрасне довге «А-а-а-а-а-а» лунало на весь каньйон. – Парадайз! -кричав він. – Один-єдиний, незамінний Парадайз.
Дорогою сюди я проходив маленьке містечко Сосаліто, І перше, що я сказав, було:
– Мабуть, у Сосаліто багато італійців.
– Мабуть, у Сосаліто багато італійців! – кричав він щосили. – А-а-а-а-а-а-а-а! – реготав він і впав на ліжко та мало не скотився на підлогу. – Ти чула, що сказав Парадайз? Мабуть, у Сосаліто багато італійців? А-а-а-а-а-а-а-а-Х-а-а-а-а! Ого! – Він червонів від сміху. – Ти мене вбиваєш, Парадайз, ти найсмішніший чоловік на світі, і ось ти тут, нарешті ти сюди дістався. Він заліз через вікно, ти бачила його, Лі-Ен, він слідував вказівкам і заліз у вікно. Аааа! Ооо!
Найдивніше те, що поряд із Ремі жив негр на ім'я Містер Сноу, і його сміх, клянусь Богом, був справді найкращим у цілому білому світі. Містер Сноу саме почав сміятися за вечерею, коли його стара жінка щось мимохідь сказала; потім він встав, немов подавився, сперся на стіну, подивився в небо і знов почав сміятися; він вийшов з дому, спотикаючись і спираючись на сусідські будинки; він п'янів від сміху і крався крізь тіні Міл-сіті, вклонячись споїм тріумфальним реготом демону, який ним керує; я навіть не знаю, чи він закінчив вечеряти. Можливо, Ремі, сам того не знаючи, заражався сміхом цього чудового чоловіка, Містера Сноу. І, навіть якщо в Ремі були проблеми з роботою і кепське особисте життя з язикатою жінкою, він принаймні навчився сміятися найкраще у світі; я відчув веселощі, які на мене чекали у Фріско.
Ситуація була така: Ремі з Лі-Ен спали на ліжку в іншому кінці кімнати, а я спав на тапчані біля вікна. Мені було заборонено чіплятись до Лі-Ен. Ремі відразу прочитав мені лекцію з цього приводу:
– Я не хочу, щоб ви десь собі гралися, думаючи, що я нічого не бачу. Старого маестро не навчиш нових мелодій. Це я сам вигадав. – Я подивився на Лі-Ен. Вона була ласим шматочком, солодке створіння, але в її очах палала ненависть до нас обох. Вона мріяла одружитися з багатим чоловіком. Вона була з маленького містечка в Орегоні. Лі-Ен проклинала той день, коли зв'язалась із Ремі. У один із його показових вихідних він витратив на неї сто доларів, і вона вирішила, що зустріла якогось спадкоємця. Але вона застрягла в цій халупі, і від нестачі інших варіантів мусила тут залишатися. Вона працювала у Фріско; їй треба було щодня сідати на «Грейхаунд» біля роздоріжжя і їхати в місто. Вона ніколи цього не пробачила Ремі.
Я мав жити в цій халабуді й написати блискучий оригінальний сюжет для голівудської студії. Ремі планував полетіти туди на стратосферному лайнері з арфою під рукою і зробити нас усіх багатими; Лі-Ен поїде з ним; він познайомить її з батьком його приятеля, котрий був відомим режисером і людиною, наближеною до У. К. Філдса. Перший тиждень у Міл-сіті я безупинно писав у сараї якусь похмуру історію з Нью-Йорка, яка, на мою думку, мала б задовольнити голівудського режисера, хоч і була занадто сумна. Ремі, навіть, не міг її читати, проте всеодно захопив її до Голівуду за кілька тижнів. Лі-Ен було дуже нудно і вона дуже нас ненавиділа, щоб читати мій сюжет. Я не одну дощову годину нашкрябував нові рядки й пив каву. Нарешті я сказав Ремі, що так не годиться; мені потрібна була робота; я без них навіть цигарок не міг купити. Розчарування пробігло обличчям Ремі – його завжди розчаровували найдивніші речі. У нього було золоте серце.
Він домовився мені про таку ж роботу, як у нього, – сторож бараків. Я пройшов потрібні процедури і, на мій подив, ця сволота мене взяла. Я дав клятву місцевому шефу поліції, дістав значок, дубинку і став особливим поліцейським. Що сказали б про це все Дін, Карло і Старий Бик Лі? До чорного піджака і поліцейського кашкета мені потрібні були сині штани; перші два тижні я ходив у штанях Ремі; оскільки він був високий і відростив собі живота під велетеньких обідів і нудьги, я поплив у них у перший робочий день, немов Чарлі Чаплін. Ремі дав мені ліхтарик І автоматичний пістолет 32-го калібра.
– Де ти взяв цей пістолет? – спитав я.
– Дорогою на Узбережжя минулого літа я вискочив із поїзда, щоб розім'яти ноги, і що ж я побачив – цей унікальний пістолетик, я його швиденько купив і мало не спізнився на поїзд.
Я намагався йому розповісти про Норт-Плат, про купівлю віскі з хлопцями, а він вдарив мене по спині і сказав, що я був найсмішніший чувак на світі.
Освітлюючи дорогу ліхтариком, я видерся пологими стінами південного каньйону, вийшов на нічне шосе, де ревіли машини дорогою на Фріско, поплентався по іншому боці, мало не впавши, і дійшов до дна ущелини, де біля потічка стояла невеличка фермерська хатинка і де кожної божої ночі на мене гавкав той самий пес. Потім швидка прогулянка по срібній запиленій стежці попід чорнильними деревами Каліфорнії – стежка, як у фільмі «Знак Зор-ро" така, як усі стежки в поганеньких вестернах. Я інколи діставав свій пістолет і в темряві грав у ковбоїв. Далі дерся через наступну гору, там стояли бараки. Ці бараки були тимчасовим житлом для іноземних будівельників. Чоловіки, які проїджали, залишалися там, очікуючи на свій корабель. Більшість із них пливли на Окінаву. Більшість від чогось втікала, частіше за все, від закону. Там були круті банди з Алабами, підозрілі персонажі з Нью-Йорка, були різні люди з усіх-усюд. Вони добре розуміли, як буде жахливо цілий рік працювати на Окінаві, тому пили. Робота особливої охорони полягала в тому, щоб вони не рознесли бараки. Штаб-квартира була в цетрально-му будинку – простенька саморобна будка з панельними стінами. Тут ми сиділи, крутячи пістолетами і позіхаючи, u старі копи розповідали історії.
Це було страшне збіговисько людей – усі чоловіки з душами копів, крім мене та Ремі. Ремі лише хотів заробити на життя, так само, як і я, але ці хлопці хотіли арештовувати і діставати подяку від шефа поліції міста. Вони казали, що, коли принаймні раз на місяць когось не заарештуєш – тебе звільнять. Мене аж пересмикнуло від перспективи когось арештувати. Насправді тієї ночі, коли в бараках усі, немов з ланцюга зірвалися, я був такий п'яний, як і вони.
Це була ніч, коли за графіком я чергував сам шість годин, – єдиний коп на всій території; і тієї ночі всі в бараках понапивалися. Сталось це тому, що корабель відпливав наступного ранку. Вони пили, немов моряки перед підняттям якора. Я сидів у офісі, закинувши ноги на стіл і читаючи «Синю книжку» про подорожі в Орегоні та північних землях, аж раптом почув шум підозрілого руху посеред зазвичай тихої ночі. Я вийшов надвір. Світло горіло майже в кожному бісовому ангарі на території. Усі кричали, бились пляшки. Мені залишалося щось зробити або вмерти. Я взяв свій ліхтарик, пішов до найгаласливіших дверей і постукав. їх хтось прочинив.
– Що тобі треба? Я сказав:
– Я цієї ночі охороняю бараки, і ви, хлопці, мали б сидіти якомога тихіше – або щось на зразок такої дурості. Вони закрили двері просто переді мною. Я стояв і дивився на деревину перед моїм носом. Це було, наче у вестерні; настав час показати, на що я здатний. Я постукав знову. Цього разу вони широко відчинили двері. -Слухайте, – сказав я, – я не хочу приходити і вас, хлопці, діставати, але я втрачу роботу, якщо ви будете так шуміти.
– А ти хто?
– Я тут охоронець.
– Ніколи тебе не бачив.
– Ну, ось мій значок.
– А що ти робиш із пістолетом на сраці?
– Це не мій, – я вибачився. – Я його позичив.
– Та випий ти, до чортової матері. – Я був не проти. І випив двічі.
Я сказав:
– Добре, хлопці? Ви будете тихіше тут, га, чуваки? З мене шкуру здеруть, знаєте.
– Все добре, малий, – вони запевнили. – Іди роби свої обходи. Заходь ще на одну, як схочеш.
Таким чином я обійшов усі будиночки, і був такий п'яний, як і решта. На світанку моїм обов'язком було підняти американський прапор на шестифутовий стовп; цього ранку я його повісив догори ногами і пішов спати. Коли я повернувся ввечері, старі копи похмуро сиділи в офісі.
– Скажи, хлопче, шо це тут був за шум-гам усю ніч? Нам скаржились люди з будинків через весь каньйон.
– Я не знаю, – я сказав. – Зараз наче все тихо.
– Весь контингент відплив. Ти мав тут порядок наводити минулої ночі – на тебе шеф кричить. І ось ще – ти знаєш, що можна у в'язницю загриміти, якщо повісити американський прапор догори ногами на державному стовпі?
– Догори ногами? – мене охопив жах; звичайно, я не здогадувався. Я його механічно вішав щоранку.
– Так точно, – сказав товстий коп, котрий пропрацював двадцять два роки охоронцем на Алькатразі. – За таке можна загриміти в тюрму. – Інші похмуро кивали. Вони завжди сиділи на своїх задах; вони пишалися своєю роботою. Вони гралися своїми пістолетами і розмовляли про них. їм аж свербіло когось пристрелити. Бажано мене та Ремі.
Коп з Алькатразу був пузатий і мав десь шістдесят років, на пенсії, але не в змозі триматися осторонь атмосфери, яка все життя вигодовувала його суху душу. Кожної ночі він приїжджав на робот}' на своєму Форді 35-го року, приїжджав завжди вчасно і сідав за стіл. Він у поті чола працював над папірцями, які треба щовечора заповнювати – обходи, час, що сталось і таке інше. Потім він відкидався на стільці та розказував історії:
– Мав би ти там бути два місяці тому, коли я і Следж (то був інший коп, молоденький хлопець, котрий хотів стати техаським рейнджером, але був змушений задовольнитися тим, що мав) пов'язали пияка в бараці Г. Хлопче, ти мав би бачити, як там лилась кров. Я тебе якось туди поведу і покажу плями на стінах. Ми його кидали від стіни до стіни. Спочатку Следж його вдарив, потім я, потім пін затих і мирно собі пішов. Той чувак клявся, що повбиває нас, як вийде з в'язниці – дістав тридцять днів. Ось уже шістдесят минуло, а він не з'являється. – І це була основна ідея історії. Вони так його налякали, що він побоявся вернутися і їх повбивати.
Старий коп далі з насолодою згадував жахіття Алькат-разу:
– Ми їх, як армійський полк, примушували марширувати на сніданок. Жоден не збивався з маршу. Все працювало, як годинник. Аби ти це побачив. Я там був охоронцем двадцять два роки. Ніколи не мав жодних проблем. Ті хлопці знали, що ми з ними не жартуємо. А тепер візьмемо тебе – з того, що я бачив, ти мені видаєшся занадто поблажливим. – Він підняв свою люльку і прискіпливо на мене зиркнув. – Вони цим, знаєш, скористаються.
Я це знав. Я сказав йому, що працювати копом – не для мене.
– Так, але це робота, на яку ти подався. Тепер ти мусиш вирішити раз і назавжди, або ніколи нічого не досягнеш. Це твій обов'язок. Ти дав клятву. З таким не жартують. Треба обороняти закон і порядок.
Я не знав, що відповісти; він мав рацію; проте мені просто хотілося втекти в ніч і кудись зникнути, ходити країною та дізнаватися, чим усі займаються.
Інший коп, Следж, був високий, мускулистий, з чорним волоссям і військовою зачіскою; у нього нервово сіпалася шия, як у боксера, який весь час б'є один кулак об інший. Він одягався, наче техаський рейнджер старих часів. І носив низько підвішений револьвер разом ізпатронташем, постійно тягав якогось батіжка, і з нього завжди звисали шматочки шкіри – ніби як ходяча камера тортур: блискучі черевики, довгий піджак, шапка набакир – лише чобіт' не вистачало. Він постійно показував мені бійцівські прийоми – брав мене між ніг і піднімав угору. Щодо сили, я міг би таким же прийомом підкинути його до стелі, я це добре вмів; але я ніколи йому не показував, бо боявся, що він захоче битись. Поєдинок з таким хлопцем, закінчиться перестрілкою. Я впевнений, що він стріляв краще; я ніколи в житті не маз пістолета. Я навіть, боявся його заряджати. А він відчайдушно хотів когось заарештувати. Однієї ночі ми разом чергували, і він залетів у нашу будку червоний від злості.
– Я сказав тим хлопцям сидіти тихо, а вони досі шумлять. Я їм двічі казав. Я завжди даю два шанси. Ідем зі мною, я туди повернусь і їх арештую.
– Ну, давай, я піду і дам їм третій шанс, – сказав я. -Я хотів би з ними поговорити.
– Ні, сер, я ніколи не даю третього шансу. – Я зітхнув. Почалось. Ми пішли до тієї неслухняної кімнати, Следж відкрив двері та наказав усім вийти. Це було принизливо. Ми червоніли. Ось така історія Америки. Всі роблять те, що начебто повинні робити. Що з того, що чоловіки голосно говорять і п'ють цілу ніч? Проте Следж хотів щось довести. Він зумисне взяв мене з собою, раптом щось станеться. Щось могло статися. Вони всі були брати, всі з Алабами. Ми пішли назад на дільницю, Следж попереду, я позаду.
Один із хлопців сказав мені:
– Скажи тому тупому гівнюку, хай з нами полегше. Нас можуть за таке звільнити і ми вже ніколи не доїдемо до Окінави.
– Я з ним поговорю.
У дільниці я попросив Следжа все це забути. Він відповів, червоніючи, щоб усі чули:
– Я нікому не даю більше двох шансів.
– Та якого чорта? – сказав алабамець. – Яка тобі різниця? Ми можемо роботу втратити. – Следж нічого не відповів і виписав ордер на арешт. Він арештував лише одного з них; викликав машину з міста. Вона приїхала і того забрали. Інші брати похмуро пішли геть.
– Що ж скаже мама? – бідкались вони. Один із них попросив мене:
– Ти скажи тому техаському сучому сину, якщо брата завтра ввечері з в'язниці не буде, йому зад вправлять. – Я передав це Следжу, в нейтральних фарбах, і він ніяк не відреагував. Брата відпустили і нічого не сталось. Контингент відплив; і заїхала нова дика банда. Якщо б не Ремі Бонкьор, я б не затримався на цій роботі більше двох годин.
Проте все почалось, коли ми з Ремі Бонкьором були на службі однієї ночі. Ми розслаблено зробили перший обхід, Ремі перевіряв кожні двері, сподіваючись знайти відчинені. Він казав:
– Роками я мрію натренувати пса-суперкрадія, він би заходив у кімнати чуваків і витягав долари з їхніх кишень. Я б навчив його брати лише зелені гроші; я б примушував його нюхати їх увесь день. І якщо було можливо, я б навчив його брати тільки двадцятки. – Ремі був сповнений божевільних планів; він тижнями розповідав про того пса. Лише одного разу він натрапив на незамкнені двері. Мені це все не сподобалось, тому я пішов далі коридором. Ремі беззвучно їх відчинив. Він зустрівся лоб у лоб з наглядачем бараків. Ремі його ненавидів. Він запитав мене:
– Як звали того російського письменника, про якого ти весь час говориш, – той, що пхав газети собі в черевики й ходив у циліндрі, який він знайшов у смітті? – Це було перебільшенням того, що я розповідав Ремі про Достоєв-ського. – А, ось воно – Достіоффський. Того наглядача можна звати лише Достіоффський.
Єдині незамкнені двері, які він знайшов, були Дості-оффського. Д. спав, коли почув, що хтось шарудить ручкою його дверей. Він встав у піжамі. Підійшов до дверей, страшніший ніж завжди. Коли Ремі відчинив двері, він побачив пом'яту пику, перенасичену нанавистю і тупою злістю.
– Що це все значить?
– Я просто перевіряв ці двері. Я думав це, ам, комора. Я швабру шукав.
– Що значить, шукав швабру?
– Ну, гм…
Я вийшов уперед і сказав:
– Там одного знудило у коридорі нагорі. Ми маємо прибрати.
– Це не комора. Це – моя кімната. Ще хоч один подібний випадок, я повішу на вас розслідування і викину геть! Вам добре зрозуміло?
– Там хлопець вирвав нагорі, – повторив я.
– Комора прямо по коридору. Там. – І він показав, куди йти, і чекав, поки ми візьмемо швабру, що ми і зробили і, як дурні, понесли її нагору.
Я сказав:
– Хай йому чорт, Ремі, ти завжди нас затягуєш у якусь халепу. Ти можеш припинити? Чому ти весь час хочеш щось красти?
– Мені світ дещо винен, ось і все. Старого маестро не навчити нових мелодій. Ти далі так базікай, і я почну тебе називати Достіоффський.
Ремі був зовсім як мала дитина. У минулому, в його самотні шкільні роки у Франції, у нього відібрали все; його прийомні батьки запихали його у школи і залишали там; він ображався, і його виганяли з кожного закладу; він уночі бродив французькими дорогами, видумуючи образи із свого невинного словникового запасу. Він хотів отримати назад усе, що втратив; його втратам не було кінця; це триватиме вічно.
Для нас поживою була їдальня бараків. Ми перевіряли, чи хтось дивився, особливо чи наші друзі копи не шпигували за нами; потім я присідав, а Ремі ставав мені на плечі й видирався нагору. Він відкривав завжди незачинене вікно, оскільки піклувався про це звечора, влізав туди і злазив на стіл. Я був гнучкіший, тому просто підскакував і заповзав. Потім ми йшли до лимонадного фонтанчика. Там, відтворюючи мрію мого дитинства, я знімав кришку з шоколадного морозива, засував туди руку по зап'ястя, витягав гору морозива і злизував його. Ми брали коробки, напихали їх морозивом, обливали шоколадним сиропом, інколи полуницями і ходили по кухні, відкриваючи морозильні камери, щоб подивитися, що ще можна в кишенях понести додому. Я інколи відривав шмат ростбіфа і замотував його в хустинку.
– Знаєш, що сказав президент Трумен? – запитав Ремі. – Нам треба зменшити вартість життя.
Якось я довго чекав, поки Ремі наповнював величезну коробку з продуктами. Ми не змогли пропхати її у вікно. Ремі довелось усе розпакувати й покласти на місце. Згодом, уночі, після роботи, коли я був сам на базі, сталося щось дивне. Я йшов старою стежкою каньйону, сподіваючись побачити оленя (Ремі там зустрічав оленів, бо місцевість була дикою навіть у 1947 p.), аж раптом у темряві почув страшний звук. Хтось фиркав і голосно дихав. Мені здалося, що на мене з пітьми йде носорог. Я схопив свій пістолет. У темряві каньйону з'явилась висока фігура; у неї була велетенська голова. І тут я зрозумів, що це Ремі з величезною коробкою їжі на плечах. Він стогнав під її вагою. Якимось чином він знайшов ключ від їдальні та проніс продукти через центральний вхід. Я сказав:
– Ремі, я думав ти вдома; що ти в біса робиш? А він відповів:
– Парадайз, я ж тобі не раз казав, до чого закликає президент Трумен – ми мусимо знизити вартість життя. – Я чув, як він стогнав крізь темряву. Я вже описав страшну стежку назад до нашої халупи, вгору-вниз. Він заховав продукти у високій траві й повернувся до мене. – Сел, я сам не донесу. Я розділю все на два ящики, і ти мені допоможеш.
– Але я на службі.
– Я за всім пригляну, поки тебе нема. Навколо все стає гірше й гірше. Нам треба кінці з кінцями зводити, ось тобі і вся задача. – Він витер обличчя. – Селе, я тобі не раз казав, що ми – друзі, і в цьому лайні ми разом. Іншого варіанта нема. Ці Достіоффські, копи, Лі-Ени і вся сволота світу полюють на наші шкури. А нам треба дбати, щоб з нами нічого не зробили. Вони там мають не одну пастку. Ти це добре пам'ятай. Ти не навчиш старого маестро нових мелодій.
Я нарешті вирішив спитати:
– А що там з виходом у море? – Ми байдики били вже десять тижнів. Я заробляв п'ятдесят баксів на тиждень, з яких приблизно сорок відсилав тітці. За весь час я провів у Сан-Франциско лише один вечір. Моє життя крутилося навколо нашої халабуди, сварок Ремі з Лі-Ен і ночей у бараках.
Ремі зник у темряві по ще одну коробку. Ми з ним намучились на тій старій стежці Зорро. Ми розклали їжу на весь стіл на кухні Лі-Ен. Вона прокинулась і протерла очі.
– Ти знаєш, що казав президент Трумен? – Вона була в захваті. Раптом я усвідомив, що в Америці кожен – природжений крадій. Я сам цим заразився. Я навіть почав перевіряти, чи двері замкнені на ключ. Інші копи спостерігали за нами з підозрою; їм щось було видно у нас в очах; вони інстинктивно знали, що коїться у нас у головах. Роки досвіду навчили їх про таких, як ми з Ремі.
Вдень ми з Ремі вийшли в гори, прихопивши пістолет, і намагалися стріляти куріпок. Ремі підкрався на три фути від птахів, що кудкудакали, і стрільнув по них із 32-го калібра. Він промазав. Його дивовижний сміх покотився через каліфорнійські ліси та через цілу Америку:
– Настав час нам із тобою познайомитися з Банановим Королем.
Була субота; ми причепурилися й пішли до автобусної зупинки на перехресті. Ми поїхали у Сан-Франциско і прогулювалися вулицями. Реготання Ремі лунало всюди, куди ми тільки йшли.
– Ти повинен написати оповідання про Бананового Короля, – попередив він мене. – І без усяких фокусів, не дури старого маестро і не пиши про щось інше. Банановий Король – твоя нажива. Он стоїть Банановий Король. -Банановий Король був дідом, котрий продавав банани на розі вулиці. Мені було геть плювати на нього. Проте Ремі все штиркав мене під ребра й тяг за комір:
– Коли писатимеш про Бананового Короля, пиши про всілякі житейські питання. – Я сказав, що мені глибоко байдуже до Бананового Короля.
– Поки ти не зрозумієш важливість Бананового Короля, ти зовсім нічого не знатимеш про життя в цьому світі, – сказав Ремі розчулено.
У затоці стояла стара іржава баржа, яку використовували як буйок. Ремі хотів туди попливти, тому одного дня Лі-Ен спакувала обід і ми орендували човен. Ремі захопив інструменти. Лі-Ен розляглась і лягла під сонцем на крилі місточка. Я нишком за нею спостерігав. Ремі пішов до бойлерної внизу, де лазили щури, та почав бити і стукати по мідному покриттю, якого там насправді не було. Я сидів у напівзруй-нованій кают-компанії. Корабель був старезний, добре оснащений – меблі з дерев'яною різьбою і вбудованими шафками. Це був привид Джека Лондона в Сан-Франциско. Я дрімав на залитому сонцем столі. Щури бігали у коморі. Колись давно тут вечеряв блакитноокий капітан.
Я приєднався до Ремі внизу. Він шарпав усе, що стирчало:
– Нічого нема. Я думав, тут буде мідь, я думав, тут буде хоча б якась стара ручка. Цей корабель уже обчистили якісь злодюги. – Судно роками стояло на припоні. Мідь украла рука, якої вже давно нема.
Я сказав Ремі:
– Я б так хотів колись тут заночувати, коли здіймається туман і все тріщить, і плач сирени чутно з буйків.
Ремі був вражений; його захоплення мною подвоїлось.
– Селе, я тобі дам п'ять доларів, якщо тобі вистачить сміливості це зробити. Ти ж розумієш, що на цій штуці можуть бути привиди старих морських капітанів? Я не лише дам тобі п'ять баксів, а й спакую тобі обід і дам ковдру та свічки.
– Домовились! – відповів я. Ремі побіг до Лі-Ен. Я хотів стрибнути зі щогли і приземлитися прямо на неї, але дотримався своєї обіцянки Ремі. Я відвів від неї погляд.
Тим часом я зачастив у Фріско; я все на світі перепробував, щоб підчепити дівчину. Я навіть провів цілу ніч до світанку з дівчиною на лавці в парку, і все безрезультатно. Вона була блондинкою з Мінесоти. А там було ще й багато голубих. Декілька разів я їздив у Сан-Фран з пістолетом і, коли якийсь голубий підходив до мене в туалеті в барі, витягав пістолет і казав:
– Ей? Ей? Що ти там робиш? – Він відскочив. Я ніколи не розумів, чому я так робив; я знав голубих по всій країні. Виною була самотність Сан-Франциско і той факт, що в мене був пістолет. Його треба було комусь показати. Я проходив повз ювелірний магазин і раптом відчув бажання прострелити скло, забрати найкоштовніші перстні та браслети і побігти з ними до Лі-Ен. Ми могли б разом втекти в Неваду. Настав час залишити Фріско, інакше я здурію.
Я писав довгі листи Діну й Карло, які жили в хижці Старого Бика на техаських болотах. Вони були готові приєднатися до мене в Сан-Франі, як тільки щось закінчать. Тим часом між мною, Ремі та Лі-Ен усе почало руйнуватись. Прийшли вересневі дощі, а разом із ними з'явилось відчуття порожнечі навколо. Ремі полетів із Лі-Ен у Голі-вуд, захопивши мій жалюгідний сценарій, але безрезультатно. Відомий режисер був п'яний і не звертав на них увагу; вони потусувались у його котеджі на Малібу-Біч; почали сваритися на очах у гостей і повернулися назад.
Останньою краплею стали перегони. Ремі зібрав усі заощаджені гроші, десь із сотню доларів, одягнув мене у свій старий одяг, узяв під руку Лі-Ен, і ми пішли на іподром «Золоті ворота» біля Річмонда, з іншого боку затоки. Щоб зрозуміти, яке в цього хлопця було золоте серце, розповім, як він спакував половину вкраденої нами їжі у величезний коричневий паперовий мішок і відніс її бідній вдові, котра жила біля Річмонда в бідному районі, на зразок нашого, де під каліфорнійським сонцем висіла білизна. Ми пішли з ним. Там жили сумні обдерті діти. Жінка подякувала Ремі. Вона була сестрою якогось моряка, якого Ремі ледве знав:
– Не дякуйте, місіс Картер, – сказав Ремі своїм найелегантнішим тоном. – Там, звідки це взялось, є ще більше.
Потім ми пішли на перегони. Він робив неймовірні двадцятидоларові ставки і ше до початку сьомого заїзду залишився без копійки. Він поставив наші два останні долари, відкладені на їжу, і програв. Нам довелося добиратися назад у Сан-Франциско автостопом. Я знову був на дорозі. Якийсь джентельмен підвіз нас на своїй шикарній машині. Я сидів із ним попереду. Ремі намагався йому наплести історію про те, як він загубив свій гаманець за трибунами.
– Правда в тому, – сказав я, – що ми програли всі наші гроші на перегонах і, щоб більше не їхати з перегонів автостопом, наступного разу підемо до букмекерів, так, Ремі? – Ремі почервонів. Чоловік, нарешті, зізнався, що працював в управлінні іподрому «Золоті ворота». Він висадив нас біля елегантного готелю «Палац»; ми бачили, як він зникає між канделябрами з кишенями, набитими грішми, і з високо піднятою головою.
– Ого-го, – завивав Ремі на нічних вулицях Фріско. -Парадайз їде з чоловіком, який керує перегонами і клянеться переключитись на букмекерів. Лі-Ен, Лі-Ен! – Він штовхав і шарпав її:
– Просто найсмішніший чоловік на світі! Мабуть, у Со-саліто живе багато італійців. Аха-ха-ха-ха! – Він обійняв стовп і реготав.
Того вечора, поки Лі-Ен кидала на нас обох похмурі погляди, пішов дощ. Вдома не залишилось ні цента. Дощ барабанив по даху.
– Він ітиме тиждень, – сказав Ремі. Він зняв свій гарний костюм і був знову в своїх жалюгідних шортах, армійській кепці й майці. Його великі сумні карі очі втупилися в підлогу. На столі лежав пістолет. Ми чули, як десь посеред дощової ночі сміється Містер Сноу.
– Мені так остогид цей сучий син, – гаркнула Лі-Ен. Вона була готова вибухнути і почала чіплятися до Ремі. Він був зайнятий, проглядаючи свій чорний блокнот з іменами людей, більшість моряків, які заборгували йому грошей. Поряд з їхніми іменами він писав лайки червоним чорнилом. Я не хотів побачити той день, коли сам потраплю в цей блокнот. Останнім часом я так багато грошей підсилав своїй тітці, що купував їжі всього на чотири або п'ять доларів на тиждень. Наслідуючи слова президента Трумена, я додав іще декілька доларів. Проте Ремі був переконаний, що моя частка недостатня; тому він вирішив вивішувати чеки із супермаркетів – довгі стрічки з назвами й цінами продуктів – на стіні ванни, щоб я їх бачив і розумів, що до чого. Лі-Ен була впевнена, що Ремі ховає від неї гроші, і я, між іншим, теж. Вона погрожували піти від нього.
Ремі скривився:
– І куди це ти зібралася піти?
– До Джимі.
– Джимі? Касир на перегонах? Ти це чуєш, Селе, Лі-Ен збирається піти й захомутати касира на перегонах. Ти не забудь узяти з собою мітлу, люба, а то коні весь тиждень їстимуть багато вівса на моїх сто доларів.
Усе ставало дедалі гірше; шумів дощ. Лі-Ен поселилась там першою, тому вона наказала Ремі зібрати свої манатки і забиратись геть. Він почав пакувати речі. Я уявив себе наодинці з неприборканою норовливою дівкою в цій сирій халабуді. Я спробував втрутитись. Ремі штовхнув Лі-Ен. Вона стрибнула до пістолета. Ремі віддав мені пістолет і сказав, щоб я його заховав; у обоймі залишалось вісім куль. Лі-Ен почала кричати, доки, нарешті, не вдягнула дощовик і не пішла через болото шукати поліцейського, і що то був за поліцейський, як не наш старий друг Алькат-раз. На щастя, його не було вдома. Вона повернулась зовсім мокра. Я причаївся в кутку, сховавши голову між колінами. Боже, що я робив за три тисячі миль від дому? Навіщо я сюди приїхав? Де був мій повільний човен до Китаю?
– І ось що, сволото, – кричала Лі-Ен. – Сьогодні був останній раз, коли я готувала тобі твій гидкий мозок і яйця, і твоє огидне бараняче карі, щоб ти міг напихати свій гидкий живіт і ставати товстим і огидним у мене на очах.
– Все нормально, – тихо сказав Ремі. – Все абсолютно нормально. Коли я зійшовся з тобою, я не очікував квіточок і місячного сяйва. Я не здивований. Я намагався щось для тебе зробити – я так старався для вас обох; ви обоє мене підвели. Я страшенно, страшно вами розчарований, -він продовжував дуже щиро. – Я думав, з нас разом щось вийде, щось прекрасне і тривале, я старався, я літав у Го-лівуд, я знайшов Селу роботу, я купував тобі гарні сукні, я намагався познайомити вас з найдостойнішими людьми Сан-Франциско. Ви відмовились, ви обоє відмовились викочувати хоча б одне моє бажання. Я нічого у вас не просив у замін. А зараз я маю останнє прохання і потім ніколи нічого не проситиму. Наступної суботи мій вітчим приїжджає у Сан-Франциско. Все, про що я вас прошу, – піти зі мною і вдати, наче все так, як я йому писав. Іншими словами, ти, Лі-Ен, – моя дівчина, а ти, Селе, – мій друг. Я домовився позичити сто доларів на суботу. Я хочу, щоб мій батько гарно провів час і поїхав без жодної причини хвилюватися за мене.
Це мене здивувало. Вітчим Ремі був визнаний лікар, котрий працював у Відні, Парижі та Лондоні. Я сказав:
– Ти хочеш мені сказати, що витратиш сто доларів на свого вітчима? Він має більше грошей ніж ти коли-небудь матимеш! Чувак, ти залізеш у борги!
– Все нормально, – тихо відповів Ремі занепалим голосом. – Я лише одне у тебе прошу, щоб ти принаймні старався вдавати, що все добре і намагався справити гарне враження. Я люблю свого вітчима і поважаю його. Він приїде зі своєю молодою дружиною. Ми повинні йому всіляко догодити. – Був час, коли Ремі справді був найбільшим джентльменом у світі. Лі-Ен була вражена і захотіла познайомитися з його вітчимом; вона думала, що, можливо, їй пощастить із ним, не як з його сином.
Настала субота. Я звільнився зі своєї роботи з копами, перед тим, як мене все одно звільнили б за недостатню кількість арештів; це була моя остання субота. Ремі та Лі-Ен спочатку пішли до його вітчима в готель; у мене були гроші на дорогу і я напився в барі внизу. Потім я приєднався до них, до біса спізнившись. Його батько відкрив двері – витончений високий чоловік у пенсне.
– А, – сказав я, тільки-но його побачив. – Пан Бон-кьор, як ваші справи? Je suis haut! – я викрикнув французькою, маючи на увазі, – я п'яний, я випив, – але, виявляється, французькою це нічого не значить. Лікар був здивованим. Я вже тоді підвів Ремі. Він почервонів.
Ми пішли у шикарний ресторан – «Альфредз», на Норт-Біч, де бідолага Ремі витратив добрих п'ятдесят доларів на пятьох з випивкою і всім іншим. Тоді настав найгірший момент. Хто, як не мій старий приятель Роланд Мейджор, сидів біля стійки в «Альфредзі»! Він щойно приїхав з Денвера і влаштувався працювати в якусь газету в Сан-Франциско. Він був п'яний ущент. Навіть не поголився. Він підбіг і вдарив мене по спині, коли я пригубив. А потім усівся в кабінці поряд з лікарем Бонкьором і нахилився над його супом, щоб зі мною поговорити. Ремі був червоний, як буряк.
– Ти не познайомиш нас зі своїм другом, Селе? – сказав лікар, мляво посміхнувшись.
– Роланд Мейджор, із сан-франциського «Аргуса», – я намагався стримано відповісти. Лі-Ен була розлючена.
Мейджор почав щось плести на вухо месьє.
– Як вам подобається навчати французької в школі? -він кричав.
– Вибачте, але я не викладаю французьку в школі.
– О, а я думав ви викладаєте французьку в школі. -Він був грубим навмисно. Я згадав ту ніч, коли він не дозволив нам провести вечірку в Денвері; але я йому пробачив.
Я всім пробачив, я здався й напився. Я почав залицятися до молодої дружини лікаря. Я був настільки п'яний, що ходив у туалет кожні дві хвилини і для цього мав перестрибувати через лікаря Бонкьора. Все навколо розвалювалось. Моє пребування у Сан-Франциско добігало кінця. Ремі ніколи більше зі мною не розмовлятиме. Це було жахливо, бо я справді любив Ремі та був одним із небагатьох людей у світі, хто знав, яким він був чесним і добрим хлопцем. Йому потрібні будуть роки, щоб заспокоїтись після цього вечора. Це все було катастрофічно порівняно з тим, що я йому писав із Петерсона, плануючи мою подорож червоною лінією шоссе б через Америку. Ось я був на краю Америки – більше землі не було – і нікуди було іти, хіба що назад. Принаймні я вирішив, що моя подорож буде по колу, – я запланував там і тоді поїхати в Голівуд і повернутися назад через Техас, щоб навідати свою банду на болотах; а все інше хай котиться під три чорти.
Мейджора викинули із «Альфредз». Вечеря закінчилась, і я до нього приєднався; тобто, Ремі це запропонував, і я пішов із Мейджором пити. Ми сиділи за столом у «Металевій каструлі» і Мейджор голосно сказав:
– Сем, мені не подобається той педик у барі.
– А, Джейк? – я відповів.
– Сем, – він сказав, – я думаю встати і вирубити його.
– Ні, Джейк, – відповів я, продовжуючи свою пародію на Ґемінгвея. – Ти цілься звідси і дивись, що станеться.
Закінчилось усе тим, що ми хитались на розі якоїсь вулиці.
Уранці, поки Ремі з Лі-Ен спали, а я з сумом дивився на купу брудної білизни, яку ми з Ремі мали прати у пральній машинці «Бендикс» на задньому дворі (це завжди було такою веселою і сонячною процедурою, в оточенні кольорових жінок і Містера Сноу, що радісно реготав), я вирішив поїхати і вийшов на веранду.
– Ні, хай йому чорт, – сказав я собі, я обіцяв собі, що не поїду, поки не вилізу на ту гору. – То був великий бік каньйона і загадково вів до Тихого океану.
Тому я залишився ще на один день. Це була неділя. Стояла спека; день був надзвичайний, сонце почервоніло о третій. Я почав дертися на гору і здолав її о четвертій. Чарівні каліфорнійські тополі та евкаліпти хитались у різні боки. На вершині не було дерев, лише каміння і трава. Худоба паслася на вершині узбережжя. Недалеко, через декілька гір, був Тихий океан, синій і безмежний, з велетенською стіною білизни, котра піднімалася з легендарних картопляних полів, де народжувались тумани Фріско. Через годину вони увірвуться в Золоті Ворота, щоб одягнути романтичне місто в біле, і молодий хлопець триматиме свою дівчину за руку і повільно йтиме довгим білим тротуаром з пляшкою токайського в кишені. Таким було Фріско; і чарівні жінки, що стоять у білих дверях; і Койт-Тауер, і Ембаркадеро, і Маркет-стріт, і одинадцять залюднених пагорбів.
Я дивився на всі боки, поки в мене не закрутилась голова; я думав, що полечу вниз, немов уві сні, просто в прірву. О, де ж та дівчина, яку я кохаю? Я думав і дивився навколо так само, як шукав у маленькому світі внизу. Пе-реді мною був величний сирий шмат мого американського континенту; десь далеко похмурий божевільний Нью-Йорк викидав угору хмари пилу й коричневої пари. На Сході є щось коричневе і святе; а Каліфорнія – біла, немов рядки білизни, і пустоголова – принаймні так я думав тоді.
Розділ дванадцятий
УРАНЦІ, поки Ремі та Лі-Енн ще спали, я тихенько зібрався і вискочив у вікно так само, як увійшов, і покинув Міл-сіті зі своєю полотняною сумкою. Я так і не переночував на старому кораблі з привидами – «Адміралі Фрібі», так він називався, а ми з Ремі були втрачені один для одного.
У Окленді я випив пива поміж волоцюг салуна з вагонним колесом на вході, я знову був на дорозі. Я пройшов через Окленд, щоб дістатися дороги на Фрезно. Двома машинами дістався Бейкерзфілда, чотириста миль на південь. Перший водій був божевільним білявим малим, у нафаршированому «хотроді».
– Бачиш цей палець? – спитав він, женучи під вісімдесят і обганяючи всіх на дорозі. – Подивись. – Палець був забинтований. – Мені його щойно вранці ампутували в лікарні. Сволота, вони хотіли, щоб я там залишився. Я спакував свою сумку й поїхав. Що з того, це ж лише палець?
«Саме так, – сказав я собі. – І тепер будь обережний. Таких придурків на дорозі світ ще не бачив».
Ми швидко доїхали до Трейсі. Трейсі – залізничне місто; зчіплювачі суворо жували в їдальнях біля колій. Поїзди завивали на всю долину. Сонце червоніло й повільно сідало. Перед моїми очима проносились магічні назви -Мантека, Мадера та інші. Скоро стемніло, темрява була кольору стиглого винограду – фіолетова пітьма тяглась над мандариновими садами й довгими гарбузовими полями; сонце було кольору вичавленого винограду, з відблиском червоного бургундського вина, поля із забарвленням кохання та іспанських таємниць. Я висунув голову у вікно і глибоко вдихнув пряне повітря. Це був прекрасний момент. Божевільний водій працював зчіплювачем на Південно-Тихоокеанській і жив у Фрезно; його батько також був зчіплювачем. Він втратив свій палець у оклендському депо, зчіплюючи вагони, хоча я не дуже розумів, як усе сталось. Він ввіз мене в бурхливе Фрезно й висадив на південному боці міста. Я випив коли в магазинчику біля колій, аж тут повз червоні вагони проходив меланхолічний вірменський малий, і, як тільки застогнав локомотив, я собі сказав: «Так, так, містечко Сарояна».
Мені треба було на південь; я вийшов на дорогу. Мене підібрав чоловік на новенькому пікапі. Він був із Лаббока, Техас, продавав трейлери.
– Хочеш купити трейлер? – спитав він. – Коли треба, знайди мене. – Він розповідав історії про свого батька в Лабоку. – Якось одного вечора мій старий залишив виторг за весь день на сейфі, забув, дурний. А тут уночі зайшов злодій з ацетеленовим факелом і всіма штучками, зламав сейф, понишпорив по паперах, перекинув пару стільців і пішов геть. А та тисяча доларів лежала на сейфі, ось, і що тут сказати?
Він висадив мене в Бейкерсфілді, і тут почались мої пригоди. Стало холодно. Я одягнув свій пошарпаний армійський дощовик, який за три долари купив у Окленді, і тремтів на дорозі. Я стояв напроти чепурненького мотелю в іспанському стилі, який світився, немов діамант. Машини пролітали повз нього в напрямку Лос-Анджелеса. Я безперестанно махав руками. Було занадто холодно. Я стояв там до півночі, дві години, лаявся і сварився. Це було гак само, як у Стюарті, Айова. Усе, що залишалось, – витратити два з гаком долари на автобус і доїхати решту миль до Лос-Анджелеса. Я пішов назад по шосе на автобусну станцію Бейкерзфілда і сів на лавку.
Я купив квиток і чекав на автобус до Ел-Ей, аж раптом переді мною пробігла симпатична мексиканка в літніх штанях. Вона прибула на одному з автобусів, який щойно під'їхав зі страшним подихом гальм і висаджував пасажирів, її груди виступали прямо і правдиво; її маленькі стегна виглядали дуже ласо; волосся вона мала пишне, густе й чорне; її очі були великі, блакитні, із сором'язливою іскрою. Я так хотів опинитися в її автобусі. Гострий біль кольнув мене в серце, як завжди, коли я зустрічав дівчину, яку кохав, а та їхала у протилежний бік в цьому занадто великому світі. Оголосили автобус на Ел-Ей. Я схопив свою сумку, пішов на посадку, і хто як не мексиканка, сиділа самотньо в автобусі. Я сів неподалік від неї й почав одразу обдумувати стратегію дій. Я був таким самотнім, таким сумним, таким промерзлим, таким зламаним і змученим, що навіть набрався сміливості, потрібної сміливості, щоб підійти до незнайомки. І, наважившись, ще п'ять хвилин сидів і нервувався в темноті.
Ти мусиш, мусиш або помреш! Чортів дурню, поговори з нею! Що з тобою? Чи ти сам собі не набрид? І, не усвідомлюючи, що роблю, я нахилився до неї через ряд (вона намагалася заснути на сидінні) і спитав:
– Міс, не хочете підкласти собі під голову мій плащ замість подушки?
Вона подивилась на мене з усмішкою й відповіла:
– Ні, дуже дякую.
Я сидів і трясся; запалив бичок і чекав, коли вона кине на мене сумну посмішку, сповнену кохання; потім я встав і нахилився над нею.
– Дозвольте, я сяду біля вас, міс?
– Якщо хочете. Я хотів.
– Куди прямуєте?
– Ел-Ей.
Я обожнював те, як вона казала «Ел-Ей»; я обожнював, як усі на Узбережжі казали «Ел-Ей»; врешті, це їхнє єдине золоте місто.
– Я теж туди їду! – закричав я. – Я дуже щасливий, що ви дозволили мені з вами сидіти, мені було сумно і я вже до болю довго подорожую. – Ми почали розповідати одне одному про себе. її історія була така: вона мала чоловіка й дитину. Чоловік її бив, тому вона його залишила в Сабіналі, на південь від Фрезно, і їхала до Ел-Ей, щоб пожити в сестри. Вона залишила свого маленького сина з сім'єю – вони збирали виноград, а жили в хижці на виноградниках, їй нічого не залишилось, крім подумки повертатися в минуле та злитись. Я хотів одразу її обняти. Ми розмовляли і розмовляти. Вона казала, що їй надзвичайно подобалося зі мною розмовляти. Досить скоро вона сказала, що хотіла б поїхати в Нью-Йорк.
– Можливо, ми поїдемо! – сміявся я.
Автобус стогнав через перевал Грейпвайн, і ми спускались у величезні простори світла. Без будь-якої попередньої домовленості ми почали триматися за руки і таким самим мовчазним чином було вирішено, що коли я знайду кімнату в готелі у Ел-Ей, вона буде разом зі мною. У мені все прагнуло бути з нею; я доторкнувся головою до її прекрасного волосся. її маленькі плечі зводили мене з розуму; я обіймав її без перестанку. І вона це обожнювала.
– Люблю, люблю, – казала вона, заплющуючи очі.
Я обіцяв їй чудесне кохання. Я вмирав за нею. Наші історії вже були написані; ми поринули в тишу та солодке очікування. Все було так просто. Ти можеш мати усіх Піч, і Бегті, і Мерілу, і Ріт, і Каміл, і Інес, які є на цьому світі; але це була моя дівчина і моя дівоча душа, як я їй казав. Вона зізналася, що бачила, як я на неї дивився на автобусній станції:
– Я думала, ти гарний студентик.
– О, так, я справді гарний студентик! – запевнив я її. Автобус приїхав у Голівуд. То був сірий, брудний ранок,
як ранок, коли Джоель МакКрі зустрів Вероніку Лейк у їдальні, у картині «Подорожі Салівана»; вона спала в мене на колінах. Я жадібно дивився у вікно – обштукатурені будиночки, пальми, придорожні закусочні, все це божевілля – пошарпана земля обітована, фантастичний край Америки. Ми зійшли з автобуса на Мейн-стріт, яка ані трохи не відрізнялась від головних вулиць Канзас-сіті, Чикаго або Бостона, – червона цегла, брудні персонажі, що плинуть повз неї, візки на пасовиші в парку, шльондруватий запах великого міста.
І раптом я з'їхав з глузду, і сам не знаю, чому. У мене з'явилися дурнуваті параноїдальні видіння того, як Тереза, чи Тері – так її звали – була звичайною шльондрою, яка відпрацьовувала схему на автобусах – за долар затягувала на зустріч дурнів, спочатку на сніданок, де чекав її сутенер, а потім у якийсь готель, до якого він мав доступ зі своїм пістолетом чи з бозна-ще чимось. Я ніколи їй у цьому не зізнався. Ми снідаємо, а її сутенер спостерігає за нами; я був упевнений, що Тері стріляє йому очима. Я був змучений, відчував себе дивно і загублено в далекому бридкому місті. Дурість цього жаху перейняла мій розум і змусила коїти жалюгідні та дешеві вчинки.
– Ти знаєш того хлопця? – я запитав.
– Якого хлопця, лю-бий? – Я не продовжував тему. Вона була повільною і зацикленою на всьому, що робила; вона довго їла; повільно жувала і дивилась у порожнечу, курила і продовжувала говорити, а я був, немов обідраний привид, підозрюючи кожен її крок, думаючи, що вона відтягує час. Усе це був приступ хвороби. Я пітнів, коли ми йшли вулицею, тримаючись за руки. У першому готелі, на який ми натрапили, була кімната, і я не встиг усвідомити, що відбувається, як зачинив за собою двері, а вона сиділа на ліжку і знімала туфлі. Я її в'яло поцілував. Краще вона 6 цього не знала. Я знав, що нам потрібне віскі, щоб розслабитись, особливо мені. Я вибіг і прошмигнув дванадцять кварталів, поки знайшов пінту віскі в газетному кіоску. Я біг назад, сповнений сил. Тері була в туалеті, фарбувалась. Я добряче налив у чашку для води, і ми пили великими ковтками. О, воно було таке солодке і смачне, і варте моєї стражденної подорожі. Я стояв позаду неї навпроти дзеркала, і ось так ми танцювали в туалеті. Я почав розповідати їй про моїх друзів на сході. Я сказав:
– Тобі треба познайомитись з чудовою дівчинкою, яку я знаю, її звати Дорі. Вона руда і шість футів заввишки. Якщо приїдеш у Нью-Йорк, вона тобі покаже, де знайти роботу.
– Хто ця шестифутова руда? – спитала вона підозріло. – Чому ти мені про неї розказуєш? – її проста душа не могла збагнути мого радісного збудженого базікання. Я залишив цю тему. Вона почала напиватися в туалеті.
– Йди в ліжко! – повторював я.
– Шестифутова руда, га? А я думала, що ти гарний студент, я побачила тебе в твоєму милому светрі та сказала собі, гмм, чи ж він не гарний? Ні! І ні! І ні! Ти мусив бути чортовим сутенером, як і всі інші!
– Що ти в біса верзеш?
– Не стій тут і не кажи мені, що ця шестифутова руда не якась мадам, бо я знаю, хто така мадам, коли про неї чую, а ти, ти просто звичайний сутенер, як і всі, з ким я зв'язуюсь, усі сутенери.
– Послухай, Тері, я не сутенер. Я тобі Богом клянусь, що я не сутенер. Нащо мені бути сутенером? Мене цікавиш тільки ти.
– Я весь цей час думала, що зустріла гарного хлопця. Я була такою щасливою, обняла себе й подумала, гмм, справді гарний хлопець, а не сутенер.
– Тері, – я благав її всією душею. – Будь ласка, послухай мене і зрозумій, що я не сутенер. – Годину тому я вирішив, що вона - проститутка. Це все було так жалюгідно. Наш розум, забитий божевіллям, злився в єдине ціле.
О, страшне життя, я благав її, а потім розізлився, бо зрозумів що благаю дурну мексиканську дівку, і так їй і сказав; я не встиг оговтатись, як кинув її червоні туфлі у двері туалету та наказав вимітатись геть:
– Давай, пішла геть! – Я хотів заснути і все забути; у мене було власне життя, назавжди моє сумне пошарпане життя. У ванній настала мертва тиша. Я роздягнувся і ліг у ліжко.
Тері вийшла зі сльозами каяття на очах. її простенький смішний розум усвідомив, що сутенер не кидає у двері жіночі черевики та не наказує йти геть. У поважній і солодкій тиші вона роздягнулась і сковзнула своїм малесеньким тілом поміж простирадл. Воно було коричневе, немов виноград. Я побачив її бідний живіт, де був шрам від кесарева розтину; її стегна були такі вузенькі, що вона не могла мати дитину без того, щоб її розрізали. її ніжки були, як патички, її
зріст – трошки вище за чотири фути. Я кохався з нею в солодощах втомленого ранку. Потім, немов два втомлені янголи, закинуті десь на полицю Лос-Анджелеса, знайшовши щось близьке та смачне, ми заснули і спали до самого вечора.
Розділ тринадцятий
ДОБРЕ це, чи погано, проте перші п'ятнадцять днів ми були разом. Прокинувшись, ми вирішили дістатись автостопом до Нью-Йорка; вона буде моєю дівчиною в місті. Я передбачав проблеми з Діном, Мерілу і рештою – сезон, новий сезон. Для початку ми мали працювати, щоб заробити достатньо грошей на дорогу. Тері була готова їхати одразу, з двадцятьма доларами, які в мене залишились. Мені ця ідея не подобалась. І, як останній дурень, я обдумував цю проблему два дні, поки ми читали по кафе та барах об'яви в божевільних ел-ейських газетах, котрих я в житті не бачив, і з моєї двадцятки залишилось трохи більше десяти баксів. Ми були дуже щасливі в нашому маленькому готельному номері. Я встав посеред ночі, бо не міг спати, накрив оголене коричневе плече дитинки, і вивчав ніч Ел-Ей. Що то були за ночі – жорстокі, спекотні та сповнені плачу сирен! Прямо через вулицю сталась якась біда. Старий напіврозвалений будинок з умебльованими кімнатами став сценою трагедії. Поряд припаркувався крузер, і копи допитували старого із сивим волоссям. Ізсередини чувся плач. Я чув усе, разом із гудінням неонових вивісок готелю. Мені ще ніколи не було так сумно. Ел-Ей – найсамотніше і найбрутальніше місто Америки; Нью-Йорк узимку буває до біса холодним, проте на вулицях є якесь божевільне відчуття братерства. Ел-Ей – це джунглі.
На південь від Мейн-стріт ми з Тері прогулювались із хот-догами, був фантастичний карнавал світла і дикості. Копи в чоботях шманали людей майже на кожному кроці. Найбітовіші персонажі країни роїлися на тротуарах, все відбувалось під м'якими південнокаліфорнійськими зірками, загубленими в коричневому ореолі велетенського пустельного сховища, яким є Ел-Ей. У повітрі парував аромат чаю, трави, тобто марихуани, разом з бобами чилі та пивом. Могутній безумний звук бопу вилітав із пивнух; він змішувався з ковбойськими мотивами й бугі-вугі посеред американської ночі. Кожен був схожий на Гасела. Дикуваті на вигляд негри з бопівськими кепками і козлячими борідками йшли і сміялись; за ними прогулювались довговолосі прибиті хіпарі просто з шоссе 66 із Нью-Йорка; далі старі пустельні щури, з рюкзаками на плечах, дорогою на лавку в парку біля Плази; потім методистські священики із закоченими рукавами і подекуди з'являвся «хлопчик з природи» з бородою і в сандалях. Я хотів з усіма познайомитись, із кожним поговорити, але ж ми з Тері були занадто зайняті тим,
щоб заробити на життя.
Ми пішли в Голівуд, аби влаштуватись у аптеку на Сан-сет або Вайн. Оце був куточок! Великі сім'ї з глибин країни вилазили зі своїх колимаг і стояли на тротуарах в очікуванні якоїсь кінозірки, а кінозірки ніяк не з'являлися. Коли пролітав лімузин, вони із захопленням вибігли на дорогу й нахилялись, щоб краще роздивитися:
– Дон Амеш! Дон Амеш!
– Ні, Джордж Мьорфі! Джордж Мьорфі!
Вони усміхались, дивилячись одне на одного. Гарненькі педики, котрі приїхали в Голівуд працювати ковбоями, гуляли, пригладжуючи свої брови наслиненими кінчиками пальців. Пробігали найгарніші у світі дівчата; вони приїхали стати зірками, але потрапляли в придорожні забігайлівки. Ми з Тері намагалися знайти роботу в якомусь шинку. Нічого не виходило. Голівудський бульвар – прекрасний, це лихоманка машин; майже кожної хвилини відбувалась маленька аварія; всі мчали до найдальшої пальми – за нею лежала пустеля і безмежна порожнеча. Голівудські фраєри стояли перед шикарними ресторанами, сперечаючись так само, як бродвейські фраєри сперечаються на Джейкобз-біч у Нью-Йорку, проте тут вони були одягнені в легкі костюми й вели безглузді розмови. Прошмигали довготелесі проповідники, схожі на мерців. Кричали товсті жінки
і бігли через бульвар, щов стати в чергу на вікторину. Я бачив, як Джері Колона купував машину на «Бьюїк Моторе»; він стояв усередині за широким скляним вікном, пощипуючи свої вуса. Ми з Тері поїли в кафе в центрі, декорованому під печеру, – повсюди стирчали металеві груди, а величезні безликі кам'яні сідниці належали богам та мильному Нептуну. Люди стомлено їли біля водоспадів, їхні обличчя – зелені від морського смутку. Всі копи в Ел-Ей були схожі на привабливих жигало; очевидно, вони приїхали до Ел-Ей зніматися в кіно. Всі приїхали заради кіно, навіть я. Нам з Тері, нарешті, довелося шукати роботу на Південній Мейн-стріт поміж бітових офіціантів і по-судомийок, котрі не соромилися своєї бітовості, і навіть тут у нас нічого не виходило. У нас залишалась моя десятка.
– Чуєш, я заберу свої речі в сестри, і ми поїдемо автостопом у Нью-Йорк, – сказала Тері. – Давай, чувак. Так і зробимо. «Якщо не вмієш танцювати бугі, то я тебе навчу». Це була фраза з пісні, яку вона постійно співала. Ми поспішили до її сестри, котра жила поміж срібних мексиканських халуп десь за Аламеда-авеню. Я чекав у темному провулку за мексиканськими кухнями, бо її сестра не повинна була мене бачити. Бігали собаки. Маленькі лампочки освічували щурячі алейки. Я чув, як Тері та її сестра м'яко сперечаються посеред теплої ночі. Я був готовий на все.
Тері вийшла і за руку провела мене до Сентрал-аве-ню – головного кольорового променаду Ел-Ей. І що то було за божевільне місце, з крихітними генделиками, які ледве вміщали музичний автомат, а з автомата вилітали лише блюз, боп та джапм. Ми піднялись брудними сходами будинку і підійшли до кімнати подруги Тері Маргарини, яка заборгувала Тері спідницю і пару взуття. Маргарина була приємною мулаткою; її чоловік був чорний, як вугілля, і добрий.
Він миттю вийшов купити пінту віскі, щоб прийняти нас як годиться. Я намагався заплатити за половину, але він відмовився. У них було двоє маленьких дітей. Діти скакали на ліжку; це був їхній ігровий майданчик. Вони обіймали мене і дивились на мене з подивом. Дике гудіння ночі на Сентрал-авеню – ніч, як у Темпа в «Аварії на Сентрал-авеню», – вило і гуркотіло на вулиці. Вони співали у коридорах, співали зі своїх вікон, хай хоч все іде до дідька. Тері забрала свій одяг, і ми попрощались. Ми пішли в генделик і поставили пластинки на музичному автоматі. Якісь негри шептали мені на вухо про чай. Один долар. Я погодився. Підійшов посередник і завів мене в підвальний туалет, де я, немов дурень, стояв поки він казав:
– Піднімай, чувак, піднімай.
– Що піднімай? – запитав я.
Мій долар уже був у нього.Він боявся показувати на підлогу. Це була навіть не підлога, а голий фундамент.
Там щось лежало, що нагадувало маленьку коричневу какашку. Він був до ідіотизму обережний.
– Маю себе берегти, а то цього тижня все не дуже круто. – Я підняв какашку – коричневу паперову сигарету – і повернувся до Тері; ми пішли назад до готелю курити. Нічого не відбулося. Це був тютюн «Вull Durham». Я пошкодував, що так пролетів зі своїми грішми.
Ми з Тері чітко вирішили раз і назавжди, що маємо робити. А вирішили ми їхати автостопом у Нью-Йорк на рештки грошей. Тієї ночі вона взяла в сестри п'ять доларів. Всього в нас було десь тринадцять баксів, якщо не менше. Тому, перш ніж платити за оренду кімнати, ми спакувались і поїхали на червоній машині до Аркадії, Каліфорнія, де під засніженими горами відбуваються перегони Санта Аніта. Була ніч. Ми їхали в серце американського континенту. Тримаючись за руки, ми пройшли дорогою декілька миль, щоб вийти із залюдненого району. Була суботня ніч. Ми стояли під вуличним ліхтарем і намагались піймати машину, аж раптом повз нас пролетіли машини, набиті дітворою, з розвіяними стрічками в повітрі.
– Ура-а! Ура-а! Ми виграли! Ми виграли! – кричали діти. Вони посміялись над нами, отримуючи море задоволення від хлопця і дівчини на дорозі. Проїхало ще з десяток подібних машин, наповнених моложавими обличчями І крикливими горлянками. Я ненавидів кожного з них. Що вони собі думали – кричати на когось, хто стоїть на дорозі, просто тому, що вони дурні старшокласники, а їхні батьки їх годували все життя з ложки? Ким вони себе вважали, щоб сміятися з дівчини, яка скотилася на самісіньке дно, і чоловіка, що просто хотів кохати? Ми не звертали на них уваги. І жоден благословенний нас не підібрав. Ми пішки повернулися в місто, і найгірше було те, що нам потрібно було випити кави, і на наше нещастя ми зайшли в єдине відчинене місце, яке мало лимонадний фонтан, де крутились старшокласники, і вся та дітвора, яка нас пам'ятала. Тепер вони побачили, що Тері – мексиканка, дика кішка-пачучо; а я, її хлопець, – ще гірший.
З її гарненьким кирпатим носом вона вилетіла звідти, і ми разом поплентались у темряві повз придорожні канави. Я ніс сумки. Ми видихали пару в холодне нічне повітря. Нарешті я вирішив заховатися з нею від світу ще на одну ніч, і чорт з ним, з тим ранком. Ми зайшли в подвір'я мотелю і зняли зручний маленький номер за чотири долари-з душем, рушниками, настінним радіо і всім іншим. Ми міцно тримали одне одного. У нас були довгі й серйозні розмови, ми купались у ванні, обговорюючи різноманітні питання при світлі та без нього. Ми щось одне одному доводили, я її в чомусь запевняв, а вона погоджувалась, і ми завершили наш пакт у темряві, бездиханні, а згодом задоволені, немов маленькі ягнята.
Вранці ми сміливо розпочали наш новий план. Ми вирішили поїхати автобусом у Бейкерсфілд і збирати виноград. За декілька тижнів ми вирушимо в Нью-Йорк по-людськи – автобусом. То був чарівний день, дорога у Бейкерсфілд разом із Тері – ми сиділи позаду, розслаблені, ми розмовляли, дивились, як пробігає місцевість, і ні про що не хвилювались. Ми приїхали в Бейкерсфілд після обіду. Наш план був такий – піти до кожного фруктового гуртовика в місті. Тері сказали, що ми зможемо жити в наметах просто на місці. Ідея жити в наметах і збирати виноград прохолодного каліфорнійського ранку зачіпала мої душевні струни. Проте роботи ніде не було, а навколо було багато хаосу; всі нам давали незліченні поради, а робота так і не з'явилася. Тим не менше, ми поїли в китайській забігайлівці та рушили далі з новими силами через рельси до мексиканського кварталу. Тері поговорила зі своїми співвітчизниками, намагаючись щось вивідати про роботу. Настала ніч, і маленька вуличка мексиканського району стала суцільною яскравою лампою – навколо були кінотеатри, фруктові лавки, грошові аркади, дрібні кіоски та сотні припаркованих розвалених вантажівок і таратайок. Величезні мексиканські сім'ї збирачів винограду гуляли, жуючи попкорн. Тері говорила геть з усіма. Я був у відчаї. Мені треба було випити, Тері також, тому ми купили кварту каліфорнійського порту за тридцять п'ять центів і пішли пити на колії. Місце нам знайшлося біля волоцюг, котрі гуртувались на коробках коло вогню. Ми сиділи й пили вино. Ліворуч від нас – вантажні вагони, сумні, укриті місячним сяйвом, немов червоною сажею; попереду -світло та пунктир аеропорту Бейкерсфілда; праворуч – величезний алюмінієвий склад. О, то була чудова, тепла, місячна ніч, ніч для вина і ніч, щоб обіймати свою дівчину, плювати на землю і злітати на сьоме небо. Ми творили цю ніч. Вона любила випити; трималася зі мною на рівних, перегнала мене, і ми продовжували розмовляти до півночі. Ми не зрушили з тих ящиків. Час від часу проходили безпритульні, мексиканські матері з дітьми, повз нас проїхала патрульна машина, і коп вийшов відлити, проте загалом ми були самі, ми змішували наші душі все більше й більше, буде надзвичайно болісно прощатися. Опівночі ми Піднялися й пішли в бік шосе.
У Тері з'вилась нова ідея. Ми поїдемо в Сабінал, її рідне місто, і житимемо в гаражі її брата. Мене все влаштовувало. Ми вийшли на дорогу, і я посадив Тері на свою сумку, щоб вона була схожа на жінку в біді; одразу ж зупинилася вантажівка, і ми, сповнені радості, побігли до неї. Чоловік був приємний; його вантажівка розвалювалася. Вона гарчала і ледве повзла нагору долиною. Ми доїхали у Сабінал на світанку. Я допив вино, поки Тері спала, і був добряче п'яний. Ми вийшли і блукали тихою квітучою площею маленького каліфорнійського містечка – непомітна зупинка на автостраді. Потім пішли шукати товариша її брата, щоб той сказав, де брат. Нікого не було вдома. На світанку я розлігся на газоні головної площі і повторював знову і знову:
– Ти ж мені скажеш, що він зробив там, у Заростях, правда? Що ж він там зробив, у Заростях? Ти ж не скажеш, правда? Що ж він там зробив, у Заростях? – Це був уривок із картини «Про мишей і людей», де Бьорджес Ме-редіт допитувала управляючого ранчо. Тері сміялась. Хоч би що я робив, їй усе подобалось. Я міг так лежати, аж поки жінки підуть у церкву, і Тері було байдуже. Проте нарешті, вирішивши, що скоро все стане на свої місця завдяки її брату, я повів її у старий готель біля колій, і ми зручно заснули.
Яскравим сонячним ранком Тері прокинулась і пішла Шукати свого брата. Я спав до обіду; глянувши у вікно, я раптом побачив торговий поїзд із сотнями волоцюг, які лежали на платформах, вони весело проїжджали, з рюкзаками замість подушок, із смішними папірцями перед носами, а дехто жував смачний каліфорнійський виноград, зібраний при дорозі.
– Чорт! – закричав я. – Огоо! Це справді земля обіто-вана. – Усі їхали із Фріско; через тиждень вони їхатимуть назад таким же помпезним чином.
З'явилася Тері зі своїм братом, його приятелем і своєю дитиною. її брат був божевільним мексиканським шибайголовою з пристрастю до випивки – справді добрий хлопець. Його товариш був великим пузатим мексиканцем, що говорив англійською без особливого акценту і на додачу був голосним і нахабним. Я помітив, що він поклав око на Тері. її малого звали Джоні, йому було сім років, він був темноокий і милий. Ось ми і приїхали, і почався ще один божевільний день.
Брата Тері звали Рікі. Він мав «Шеві» 38-го року. Ми запхалися в нього й подались чортзна-куди.
– Куди ми їдемо? – запитав я. Товариш почав пояснювати – Понзо, так його усі звали. Від нього смерділо. Я зрозумів, чому. Він заробляв торгівлею перегною для фермерів; мав вантажівку. Рікі завжди мав у кишені три-чоти-ри долари і на все дивився з посмішкою. Він увесь час повторював:
– Ось так, чувак, ось так, так – ось так, так! – І це безупину. Він їхав своїм драндулетом сімдесят миль на годину, і ми приїхали в Мадеру, за Фрезно, щоб переговорити з якимись фермерами про перегній.
У Рікі була пляшка.
– Сьогодні ми п'ємо, завтра – працюємо. Ось так, чувак – випий! – Тері сиділа позаду зі своєю дитиною; я озирнувся і побачив на її обличчі радість від повернення додому. На божевільній швидкості пролітав прекрасний зелений краєвид жовтневої Каліфорнії. Я був готовий рухатись далі. Кров з молоком.
– Куди ми їдем тепер, чоловіче?
– Ми знайдемо фермера, в якого валяється перегній. Завтра ми приїдемо вантажівкою назад і заберемо його. Чувак, ми стільки грошей заробимо. Ні про що не хвилюйся.
– Ми всі в цьому разом! – кричав Понзо. Так воно й було – хоч би куди я пішов, усі все робили разом. Ми промчали божевільними вулицями Фрезно, вгору долиною до якихось фермерів на околиці. Понзо вийшов з машини і вів плутані переговори зі старими мексиканськими фермерами; звісно, з цього нічого не вийшло.
– Випити – ось, що нам треба! – кричав Рікі. Ми пішли до салуна на перехресті. Американці завджи п'ють у салунах на роздоріжжі в неділю після обіду; вони приводять своїх дітей; вони сперечаються і сваряться за пивом; усе добре. Як настає вечір, діти починають плакати, а батьки п'яніють. Похитуючись, вони повертаються додому. По исій Америці я бував у салунах на роздоріжжях і пив із цілими сім'ями. Діти їдять попкорн, чіпси та граються посаду. Так і ми робили цього разу. Рікі і я, і Понзо, і Тері пили й перекрикували музику; маленький Джоні грався з Іншими дітьми біля музичного автомата. Сонце ставало Червоним. Ми нічого путнього не зробили. А що було робити?
– Маньяна (Завтра (ісп.).), – сказав Рікі. – Маньяна, чувак, все в нас буде; випий ще пива, чувак, ось так, ось такі
Ми вивалились на вулицю, залізли в машину й поїхали п бар на шосе. Понзо був великим голосним крикуном, котрий знав усіх у долині Сан-Хоакін. Після бару на шосе и поїхав з ним у машині шукати фермера; натомість нас занесло в мексиканський квартал Мадейра, де ми залицялись до дівчат і намагались підчепити декількох для нього ті» Рікі. Потім виноградні землі накрила пурпурова темрява, а я тупо сидів у машині, поки він сперечався з якимось старим мексиканським фермером про ціну кавуна, який той виростив у себе на задньому дворі. Ми купили кавун; з'їли його на місці й викинули шкурки на дорогу біля будинку старого. Гарненькі дівчата пробігали по темній вулиці. Я запитав:
– Де ми в біса знаходимось?
– Не хвилюйся, чувак, – сказав великий Понзо. -Завтра заробимо багато грошей; сьогодні ми ні про що не турбуємось. – Ми повернулись, забрали Тері, її брата й малого і поїхали у Фрезно крізь світло нічних ліхтарів. Ми вмирали від голоду. Перескочили через колії у Фрезно й помчали до диких вулиць мексиканського кварталу. Дивні китайці стирчали з вікон, обшарюючи очима вулиці Недільного вечора; групи мексиканок прогулювались у літніх штанях; мамбо розривало музикальні автомати; гірлянди вогнів висіли, немов на Геловін. Ми пішли у мексиканський ресторан, їли тако і пюре з квасолі пінто, загорнуте її тортилью; це було неперевершено. Я дістав свою останню хрустку п'ятидоларову купюру, яка стояла між мною і узбережжям Нью-Джерсі, та заплатив за Тері й за себе.
Тепер у мене залишилось чотири долари. Ми з Тері пере-зирнулись.
– Де ми сьогодні будемо спати, бейбі?
– Я не знаю.
Рікі був п'яний; приємним і стомленим голосом він повторював:
– Ось так, чувак – ось так, так, чувак. День був довгий. Ніхто з нас не знав, що відбувалось, і що для нас задумав Господь Бог. Бідний маленький Джоні заснув у мене на руках. Ми поїхали назад у Сабінал. Дорогою ми різко зупинились біля забігайлівки на шосе-99. Рікі хотів випити ще одне пиво. Позаду були трейлери, намети та розвалені мотельні кімнатки. Я дізнався ціну, вони коштували два долари. Я запитав думку Тері, вона погодилась, бо ми мали на руках дитину і треба було подбати, щоб малому було зручно. Після декількох пив у салуні, де похмурі сезонники розважались під музику ковбойських груп, Тері, я та Джоні пішли до мотелю і збиралися лягти спати. Понзо продовжував гуляти; йому ніде було спати. Рікі спав у батька в сараї на винограднику.
– Де ти живеш, Понзо? – спитав я.
– Ніде, чувак. Я маю жити з великою Розі, але вона мене вигнала минулої ночі. Я візьму свою машину і спатиму сьогодні в ній.
Бриньчали гітари. Ми з Тері дивилися на зорі й цілувались.
– Маньяна, - сказала вона. – Затра все буде добре, чи не так, Селе, любий?
– Звичайно, бейбі, маньяна. - Завжди все було маньяна. Весь минулий тиждень я тільки й чув – маньяна, милозвучне слово, яке мабуть означає рай.
Маленький Джоні застрибнув одягнений у ліжко й заснув; з його черевиків висипався пісок, пісок Мадери. Ми з Тері прокинулись серед ночі, щоб висипати з ліжка пісок. Вранці я встав, помився і пройшовся околицею. Ми були за п'ять миль від Сабінала, в бавовняних полях і виноградниках. Я спитав у великої товстої жінки, якій належав табір, чи є вільний намет. Найдешевший, долар за день, був вільний. Я нашкрябав один долар, і ми туди в'їхали. Там було ліжко, плита і на стіні висіло щербате дзеркало; було чарівно. Я мав нахилятися, щоб зайти, а всередині була моя крихітка і мій маленький хлопчик. Ми чекали Рікі та Понзо на вантажівці. Вони приїхали з пивом і почали напиватися в наметі.
– Як щодо перегною?
– Сьогодні запізно. Завтра, чувак, ми заробимо купу грошей; сьогодні ми вип'ємо трохи пива. Як ти щодо пива? – Мене не треба було вмовляти батогом.
– Ось так – ось так, такі – кричав Рікі. Я почав розуміти, що наші плани заробити гроші вантажівкою з перегноєм ніколи не здійсняться. Вантажівка була припаркована біля палатки. Вона пахнула, як Понзо.
Тієї ночі ми з Тері засинали в солодкому нічному повітрі в наметі, вкритому росою. Я засинав, коли вона сказала:
– Хочеш мене зараз кохати? Я відповів:
– А як же Джоні?
– А що йому? Він спить. – Але Джоні не спав і промовчав. Хлопці повернулись наступного дня на перегнійному
авто і поїхали шукати віскі; вони повернулись і добряче погуляли в наметі. Тієї ночі Понзо сказав, що стало занадто холодно, тому спав на землі в нашому наметі – він загорнувся у великий шмат брезенту і тхнув коров'ячим гівном. Тері ненавиділа його; вона казала, що він тусується я її братом лише для того, щоб бути ближче до неї.
Нам із Тері світив голод, тому вранці я пішов проситися па роботу збирачем бавовни. Всі мене спрямували до ферми через дорогу від кемпінгу. Фермер виявився на кухні зі своїми жінками. Він вийшов, послухав мою історію і попередив, що платитиме лише три долари за сто фунтів зібраної бавовни. Я уявив, що збиратиму не менше трьох сотень фунтів і погодився. Він виловив декілька довгих полотняних мішків зі стодоли і сказав, що збір починається на світанку. Щасливий, я побіг назад до Тері. Дорогою вантажівка з виноградом в'їхала в яму і з неї випало на гарячий асфальт декілька величезних грон винограду. Я їх підібрав і поніс додому. Тері була щаслива:
– Ми з Джоні підемо з тобою і будемо допомагати.
– Ну! – сказав я. – Ні за що!
– Ти побачиш, побачиш, збирати бавовну дуже важко. Я тобі покажу як.
Ми з'їли виноград, а ввечері приїхав Рікі з буханцем хліба та фунтом м'ясного фаршу, і ми влаштували пікнік.
У великому наметі по сусідству жила велика сім'я сезонників, збирачів бавовни; дідусь сидів весь день на стільці, він був застарим для роботи; дочка та син, їхні діти, кожного ранку колоною йшли працювати через дорогу на поле мого фермера. На світанку наступного дня я пішов з ними. Вони казали, що бавовна важча на світанку від роси і можна заробити більше, ніж після обіду. Тим не менше вони працювали весь день – з ранку до ночі. Дідусь приїхав з Небраски під час великої чуми в тридцятих роках – це була та сама хмара пилу, про яку розповідав ковбой з Мон-тани – зі всією родиною у старій вантажівці. З того часу вони жили в Каліфорнії. Вони любили працювати. За десять років син старого примножив число своїх дітей до чотирьох, і деякі з них були достатньо дорослі, щоб збирати бавовну. За цей час вони покращили свій статок від злидарства на полях Саймона Легрі до певної респектабельності у кращих наметах, оце і все. Вони були неймовірно горді своїм наметом.
– Колись повернетесь назад у Небраску?
– Фе, там нічого нема. Що нам треба – це купити новий трейлер.
Ми нахилилися й почали збирати бавовну. Це було чудово. Через поле виднілися намети, а за ними, куди тільки не глянь, тяглися сухі коричневі поля бавовни, аж до бурих пагорбів, а далі – засніжені гори Сієра в голубому ранковому повітрі. Це було краще, ніж мити посуд на південній Мейн-стріт. Проте я нічого не знав про збирання бавовни. Я занадто довго відривав білу кульку від її хрусткого ложа; інші робили це одним рухом. Тим більше, кінчики моїх пальців почали кривавитись; мені потрібні були рукавиці або більше досвіду. З нами на полі була пара старих негрів. Вони збирали бавовну з тією самою благословенною витримкою, як і їхні діди в довоєнній Алабамі; вони швидко просувались рядами, зігнуті та сині, а їхні мішки лише збільшувались. Моя спина почала боліти. Проте було так гарно нагинатися й ховатися на землі. Коли я хотів відпочити, я лягав і ховав обличчя на подушці коричневої вологої землі. Пташки акомпанували мені співом. Я думав, що знайшов роботу на все життя. Прийшли Джоні й Тері, махаючи мені через усе поле, і в жаркий сонячний полудень узялися мені допомагати. Хай би мене біс побрав, але маленький Джоні був швидший від мене! – а Тері навіть удвічі швидша. Вони працювали попереду й залишали купи чистої бавовни, щоб додати до моєї торби. Тері залишала великі купи дорослого робітника, Джоні – маленькі дитячі купки. Я з болем у серці запихав їх у мішок. Що я був за дорослий чоловік, що не міг забезпечити свій зад, не кажучи про їхній? Вони провели зі мною весь день. Коли сонце почервоніло, ми разом поплентались назад. На краю поля я поставив свій тягар на наги; він важив п'ятдесят фунтів і я дістав півтора бакса. Потім я позичив велосипед у одого із сезонників та поїхав по 99-му шосе в магазин на перехресті, де купив консерви готового спагетті з фрикадельками, хліб, масло, каву й торт, і повернувся назад з мішком на рамі. Повз мене пролітав потік машин на Ел-Ей; машини, що прямували в бік Фріско, висіли в мене на хвості. Я лаявся й лаявся, поглядав на темне небо й молив Господа дати мені краще життя та кращу можливість щось зробити для маленьких людей, яких я любив. Там ніхто не звертав на мене уваги. Я мав бути розумнішим. Саме Тері повернула мені душу; у наметі на плиті вона підігріла їжу, і це була чи не найкраща исчеря в моєму житті, настільки я був голодним і втомленим. Позіхаючи, як старий негритянський збирач бавовни, я розлігся на ліжку й закурив. Десь у нічній прохолоді гавкали собаки. Рікі та Понзо перестали приходити вечорами. Я цим був задоволений. Тері скрутилась біля мене, Джоні сидів у мене на грудях, і вони малювали звірів у моєму блокноті. Світло нашого намету горіло у страхітли-вому просторі. Ковбойська музика бриніла в придорожній забігайлівці й лунала через поля, сповнена суму. Мене все влаштовувало. Я поцілував свою крихітку, і ми загасили світло.
Уранці роса прогинала палатку; я встав, узяв рушник і зубну щітку й пішов умитися до загального мотельного туалету; повернувшись, я вдягнув штани, що повністю роздерлися від згинання на землі, та ввечері зашиті Тері, накинув свій потріпаний солом'яний капелюх, котрий раніше служив іграшкою Джоні, і пішов через шосе зі своєю полотняною торбою.
Кожного дня я заробляв приблизно півтора долара. Це було майже достатньо, щоб увечері на велосипеді купити продукти. Пробігали дні. Я зовсім забув про Схід, про Ді-на й Карло, про чортову дорогу. Я весь час грався з Джоні; він любив, коли я підкидав його в повітря і випускав на ліжку. Тері сиділа і лагодила одяг. Я був чоловіком землі, точно таким, як це собі уявляв у Петерсоні. Ходили чутки, що чоловік Тері повернувся в Сабінал і розшукував мене; я був готовий до зустрічі. Однієї ночі сезонники подуріли в шинку, прив'язали чоловіка до дерева і до смерті побили його палицями. У той час я спав і лише чув, що відбулось. З того часу я тримав величезну палицю в наметі, раптом вони вирішать, що ми, мексиканці, розперезались у їхньому трейлерному містечку. Вони, звісно, думали, що я мексиканець; певною мірою я ним і був.
Настав жовтень і вночі ставало значно холодніше. Сім'я сезонників мала дерев'яну піч і планувала там перезимувати. У нас нічого не було, та ще й треба було платити оренду. З гіркотою, ми з Тері вирішили їхати геть.
– Повертайся до своєї сім'ї, – сказав я. – Заради Бога, ти ж не можеш швендяти по наметах з дитиною; бідному малому холодно. – Тері плакала, бо я критикував її материнські істинкти; та я навіть не думав такого робити. Якось сірого дня, коли Понзо приїхав на вантажівці, ми вирішили поїхати до її сім'ї стосовно цієї ситуації. Ми попрямували у Сабінал, вантажівка зламалась, і пішов страшенний дощ. Ми сиділи у старому авто й матюкались. Понзо вийшов його ремонтувати просто під дощем. Хай вам що, а він був добрий чувак. Ми пообіцяли один одному ще одну велику п'янку. Тому пішли в задрипаний бар у мексиканському кварталі Сабінала й годину наливались пивом. Я покінчив зі своєю роботою на бавовняних полях. Я відчував, як мене кличе жага життя. Я вислав через усю землю своїй тітці листівку за один пені та попросив ще п'ятдесят доларів.
Ми поїхали до будинку сім'ї Тері. Він стояв на старій дорозі поміж виноградників. Коли ми туди дісталися, вже стемніло. Вони залишили мене за чверть милі та поїхали до дверей дому. З дверей полилося світло; шестеро братів Тері грали на гітарах і співали. Старий пив вино. На тлі співу я чув крики й суперечки. Вони назвали її шльондрою, бо вона покинула свого невдалого чоловіка й поїхала в Ел-Ей, залишивши з ними Джоні. Старий кричав. Проте сумна, товста, коричнева мати перемогла, як і завджи перемагає у великих сім'ях фелахів по світах, і Тері дозволили повернутися додому. Незабаром брати почали співати веселі пісні. Я крутився на холодному, мокрому вітрі долини і спостерігав за цим через сумні виноградники жовтня. Мій розум був сповнений тією чудовою піснею «Коханий», як її співає Білі Голідей; у мене був власний концерт у кущах. «Колись ми зустрінемось, і ти витреш мої сльози і солодко прошепочеш крихітні таємниці мені на вушко, обніматимеш і цілуватимеш, о, що ми пропустили, Коханий, о де ж ти можеш бути…» Не в словах справа, а в прекрасній гармонічній мелодії і в тому, як її співає Білі, як жінка, котра гладить волосся свого чоловіка при м'якому світлі лампи. Стогнали вітри. Я замерз.
Тері й Понзо повернулись, і ми потряслись у старому авто на зустріч із Рікі. Рікі тепер жив із жінкою Понзо, Великою Роузі; ми йому посигналили, чекаючи в обдертих закапелках. Велика Роузі його вигнала. Все навколо розпадалось. Тієї ночі ми спали у вантажівці. Тері, звичайно, міцно мене тримала і просила не їхати. Вона казала, що буде збирати виноград і зароблятиме достатньо грошей для нас обох; тим часом я міг би жити в сараї фермера Гефелфінгера неподалік від її родини. Мені нічого не треба буде робити, лише сидіти у траві весь день і їсти виноград.
– Тобі подобається?
Вранці за нами в іншому авто приїхали її двоюрідні родичі. Я раптом зрозумів, що тисячі мексиканців у околиці знали про мене й Тері, та це мало б бути ласою романтичною пліткою. Кузини були дуже ввічливі і навіть приємні. Я стояв на вантажівці, чемно усміхався, говорив про нашу роль у війні та про її рівень. Усього було п'ятеро кузенів, і кожен із них був приємним. Напевно, вони належали до тієї частини сім'ї Тері, яка не клопоталась так, як її брат. Але я любив того божевільного Рікі. Він клявся, що приєднається до мене в Нью-Йорку. Я уявляв його в Нью-Йорку, зараховуючи все до маиьяна. Того дня він валявся п'яний на якомусь полі.
На перехресті я вийшов з вантажівки, а рідня повезла Тері додому. Біля дверей вони дали мені сигнал; батька та мами не було вдома. Тому можна було пробути вдома весь день. Це була халабуда з чотирма кімнатами; я не уявляв, як тут жиля вся сім'я. Над умивальником літали мухи. На вікнах не було штор, як у тій пісні: «розбите вікно, і дощ б'є в кімнату». Тері тепер була вдома і поралась біля каструль. Двоє її сестер хіхікали, роздивляючись мене. Маленькі діти верещали на вулиці.
У мій останній день у долині, коли сонце почервоніло поміж хмар, Тері повела мене у хлів фермера Гефелфінге-ра. Фермер Гефелфінгер мав процвітаючу ферму дорогою вище. Ми поставили разом ящики, вона принесла з дому пледи, і я був готовий, якщо не брати до уваги величезного волохатого тарантула, котрий нишпорив під стріхою. Тері сказала, що він мене не зачіпатиме, якщо я його не потривожу. Я лежав на спині й дивився на нього, потім вийшов на кладовище й видерся на дерево. На дереві я співав «Голубі небеса». Тері та Джоні сиділи в траві; ми їли виноград. У Каліфорнії можна жувати виноград і випльовувати шкірку – справжня розкіш. Настала ніч. Тері пішла додому на вечерю й повернулась до хліва о дев'ятій зі смачними тортильями та пюре з квасолі. Я розпалив вогонь на цементній підлозі, щоб було світло. Ми кохалися на ящиках. Тері встала й побігла до хати. На неї кричав батько; його було чутно із хліва. Вона залишила мені накидку, щоб я зігрівся; я накинув її на плечі й почав прокрадатися місячним виноградником подивитися, що відбувається. Я прокрався в кінець рядка і присів на теплу землю. П'ятеро її братів співали мелодійні пісні іспанською. Маленький дах накрили зорі, піднімався дим з комина. Чувся запах квасоляного пюре та чилі. Старий бурчав. Брати продовжували співати собі далі. Мати мовчала. Джоні й малюки сміялися у спальні. Каліфорнійський дім; я причаївся у виноградних лозах і все спостерігав. Я відчував себе на сто мільйонів доларів, мандруючи в безумі американської ночі.
Тері вийшла і гримнула дверима. Я причепився до неї на темній стежці:
– Що сталось?
– Ой, ми постійно сваримось. Він хоче, щоб я завтра виходила на роботу. Каже, що не хоче, щоб я тинялась без діла. Селе, я хочу поїхати з тобою в Нью-Йорк.
– Але як?
– Я не знаю, любий. Я буду за тобою сумувати. Я тебе люблю.
– Але мені треба їхати.
– Так, так. Ми ще раз приляжемо, і потім ти поїдеш. Ми повернулись в сарай. Я кохався з нею під тарантулом. Що робив цей тарантул? Деякий час ми спали на ящиках, поки згасав вогонь. Вона повернулась у дім опівночі; її батько був п'яний; я чув, як він кричить; та коли сон скував його, запала тиша. Зорі огорнули сонний край.
Ранком фермер Гефелфінгер устромив свою голову в двері і сказав:
– Як поживаєш, юначе?
– Добре. Сподіваюсь, це нічого, що я тут.
– Звичайно ж. Ти водишся з тим мексиканським дівчиськом?
– Вона – дуже гарна дівчина.
– Іще й дуже симпатична. Думаю, бик перестрибнув через пліт. У неї блакитні очі. – Ми поговорили про його ферму.
Тері принесла мені сніданок. Я спакував свою полотняну торбу і був готовий рушати в Нью-Йорк, щойно заберу свої гроші в Сабіналі. Я знав, що вони вже чекають на мене. Я сказав Тері, що від'їжджаю. Вона думала про це всю ніч і змирилася з цим. Вона без емоцій поцілувала мене посеред виноградника і пішла рядами виноградних лоз. Ми обертались десятки разів, адже кохання – це дуель, і дивились одне на одного востаннє.
– Побачимся в Нью-Йорку, Тері, – сказав я. Через місяць вона мала приїхати з братом у Нью-Йорк. Проте ми обоє знали, що цього не буде. Через сотню футів я обернувся й подивився їй услід. Вона просто йшла назад до будинку, тримаючи в одній руці тарілку від мого сніданку. Я нахилив голову й дивився, як вона іде. Ну, що ж, чувак, ти знову на дорозі.
Я йшов по шосе в Сабінал і їв брудні волоські горіхи просто з дерева, потім ішов по колії, балансуючи на рейці. Я пройшов водонапірну башту та фабрики. Це був кінець чогось. Я пішов до телеграфу біля залізниці, щоб забрати свій грошовий переказ із Нью-Йорка. Телеграф був зачинений. Я вилаявся й сів на східці чекати. Касир повернувся й запросив мене всередину. Гроші прийшли; моя тітка знову врятувала мій ледачий зад.
– Хто виграє світовий кубок наступного року? – спитав старий худорлявий касир. Ураз я зрозумів, що настала осінь, і я повертаюсь у Нью-Йорк.
Я йшов по коліях у довгому сумному жовтневому світлі долини; сподіваючись заскочити на вантажний поїзд і приєднатися до волоцюг, жувати з ними виноград і читати смішні комікси. Він не приїхав. Я вийшов на дорогу й одразу зупинив машину. Це була найшвидша і найзахоп-ливіша подорож мого життя. Водій був скрипалем у каліфорнійській ковбойській групі. Він мав новеньку машину та гнав вісімдесят миль на годину.
– Я не п'ю за кермом, – сказав він і подав мені пінту. Я випив і запропонував йому. – А-а-а, чорт з ним, – скривився він і зробив ковток. Ми доїхали із Сабіналя в Ел-Ей за неймовірні чотири години, проїхавши двісті п'ятдесят миль. Він висадив мене просто напроти «Коламбіа Пік-черз» у Голівуді; я встигав збігати забрати свій забракова-ний сценарій. Потім я купив квиток до Пітсбурга. Мені не вистачало грошей на квиток до Нью-Йорка. Я вирішив перейматися цим у Пітсбургу.
Автобус відходив о десятій, я мав чотири години, щоб на самоті оглядати Голівуд. Спершу я купив буханець хліба й салямі та зробив собі десять бутербродів, щоб перетнути всю країну. У мене залишився один долар. Я сидів на низенькій цементій стіні за голівудською парковкою і робив бутерброди. Поки я трудився над цим абсурдним заняттям, небо краяли великі вогні голівудської прем'єри – крикливе небо Західного Узбережжя. Навколо мене був шум божевільного міста золотого узбережжя. І це була моя голівудська кар'єра – це була моя остання ніч у Голівуді, а я намазував гірчицю на хліб за туалетом парковки.
Розділ чотирнадцятий
НА СВІТАНКУ мій автобус проносився пустелею Арізо-ни – Індіо, Блайт, Салома (де вона танцювала); безкінечні сухі простори тяглись до мексиканських гір на півдні. Потім ми рвонули на північ'до гір Арізони, до Флагстаф, містечка на скелях. Я мав із собою книжку, яку вкрав із голівудського прилавка, – «Le Grand Meaulnes» Алена-Фурньє, проте мені більше подобалось читати американський пейзаж за вікном. Кожна гірка, підйом, шматок дороги мене втішали. Чорної, як чорнило, ночі ми переїхали Ныо-Мексико; сірого світанку були в Далгарті, Техас; непримітної пообідньої неділі їхали через рівнинні містечка Оклахоми; вночі нас зустрів Канзас. Автобус ревів. Був жовтень, і я повертався додому. Всі повертаються додому в жовтні.
Опівдні ми приїхали в Сент-Луїс. Я пройшовся берегами Місісіпі, спостерігаючи, як пропливають колоди з Мон-тани, на півночі – величезні колоди Одісеї нашої континентальної мрії. Старі пароплави поїла погана погода, вони погрузли в бруді, де кишать щури. Великі пообідні хмари накривали долину Місісіпі. Тієї ночі автобус промчав крізь кукурудзяні поля Індіани; місяць освітлював гострі зібрані гурти; Геловін стояв на порозі. Я познайомився з дівчиною, і ми цілувались усю дорогу до Індіанаполіса. Вона була короткозора. Коли ми вийшли поїсти, мені довелося провести її за руку до прилавка. Вона за мене заплатила; мої бутерброди майже закінчились. Взамін я розповідав їй довгі історії. Вона їхала зі штату Вашингтон, де провела літо, збираючи яблука. А жила на фермі, на півночі штату Нью-Йорк. Вона запросила мене до себе. Так чи інакше, ми домовились про зустріч у ныо-йоркському готелі. Вона вийшла в Колумбусі, Огайо, а я спав аж до Пітсбурга. За всі свої роки я так не втомлювався. Мені залишалось проїхати автостопом до Нью-Йорка триста шістдесят п'ять миль, а в кишені залишався дайм. Я пройшов п'ять миль, щоб вийти з Пітсбурга, і дві машини, вантажівка з яблуками і великий трейлер, довезли мене м'якої дощової ночі посеред бабиного літа в Гаррісбург. Я не зупинявся. Я хотів дістатися дому.
Цієї ночі я зустрів привида Саскуїхани. Привидом був зморщений маленький дідок з паперовим пакетом, він прямував у «Канадію». Він дуже швидко йшов, наказавши мені слідувати за ним, і пояснив, що попереду є міст, який можна перейти. Йому було близько шістдесяти; він не переставав розповідати про те, що він їв, скільки масла йому дали з млинцями, скільки шматків хліба, як якісь діди покликали його з ґанку будинку для престарілих у Мері-ленді та запросили провести там вихідні, як він прийняв гарну теплу ванну перед тим, як піти геть; про те, як знайшов на дорозі новенького капелюха, – він був у нього на голові; про те, як ходив у кожне відділення Червоного Хреста в місті, щоб показати їм свої відзнаки з Другої Світової; про те, що Червоний Хрест у Гарісбурзі був не-достойний своєї назви; про те, як виживав у цьому складному світі. Наскільки я розумів, він був якимось напіврес-пектабельним волоцюгою, котрий обнишпорив усі дикі місця Сходу, заглядав у офіси Червоного Хреста та інколи просив милостиню на розі якоїсь із центральних вулиць. Ми обидва були волоцюгами. Ми пройшли сім миль повз похмуру Саскуїхану. Це була страшна річка. З обох боків її обриви обросли хащами, вони нависали, немов волохаті привиди над незнаними водами. Чорнильна ніч укрила собою все довкола. Час від часу із залізничного депо через річку з'являлось сяйво потяга, освітлюючи страшні скелі. У чоловічка в торбі був гарний пояс, і ми зупинились, щоб він його дістав.
– Я десь купив собі гарний пояс – дістав його у Фре-деріку, Меріленд. Хай йому чорт, чи я його залишив на прилавку в Фредеріксбурзі?
– Ви маєти на увазі Фредерік.
– Ні, ні, Фредеріксбург, Вірджинія!. - Він весь час говорив про Фредерік, Меріленд, та Фредеріксбург, Вірджи-нія. Він виходив прямо на дорогу назустріч машинам і декілька разів його ледве не збили. Я плентався поруч у канаві. У будь-яку хвилину я очікував, що божевільний бідак пролетить повз мене мертвим. Ми так і не знайшли того мосту. Я залишив його біля залізничного переїзду, а оскільки дуже спітнів від дороги, то зняв сорочку і вдягнув два светри; моє жалюгідне намагання освітлювала придорожня забігайлівка. Ціла сім'я йшла дорогою і спостерігала, чим я займався. Найдивнішим був тенор, який видував надзвичайний блюз у цій сільській забігайлівці. Я слухав і стогнав. Почався сильний дощ. Чоловік підвіз мене назад до Гарісбурга і сказав, що я був не на тій дорозі. Раптом я побачив маленького волоцюгу під сумним ліхтарем з висунутою рукою – бідний жалюгідний чоловік, нещасне загублене дитя вчорашнього дня, тепер він – поламаний привид ницих диких країв. Я розповів своєму водієві всю історію, і він зупинився сказати дідку:
– Дивись, друже, ти рухаєшся на захід, а не на схід.
– Е? – промовив маленький привид. – Ти мені вказуєш, що я не знаю дорогу. Я тут уже роками ходжу. Я до Канади прямую.
– Але це не дорога до Канади, це дорога до Пітсбурга й Чикаго. – Маленький чоловік скривився й пішов геть. Востаннє я бачив, як хиталась його маленька біла торбинка, зникаючи в темряві скорботних Аллегеній.
Я думав, що всі дикі простори Америки були на Заході, аж поки привид Саскуїхани не показав мені, що це не так. Ні, на Сході теж є дикі місцевості; ті самі дикі краї, які Бен Франклін орав волами, коли працював почтмейстером, ті краї, де Джорж Вашингтон, немов навіжений, воював із індіанцями, де Даніел Бун розповідав історії про пенсильванські ліхтарі та обіцяв знайти Прохід, коли Бредфорд збудував свою дорогу, і чоловіки святкували це в дерев'яних будиночках. Для маленького чоловічка не було величних арізонських просторів, лише зелені дикі землі Пенсильванії, Меріленду і Вірджинії, сільські доріжки й заасфальтовані шосе, які вихиляються біля скорботних річок Саскуїхана, Мононгахела, Старий Потомак та Моно-касі.
Тієї ночі в Гарісбурзі мені довелося спати на вокзальній лавці; на світанку працівники залізниці викинули мене геть. Чи це не правда, що ми починаємо своє життя солодким дитям з вірою у все, що є під батьківським дахом? Потім настає день Лаодіцей, коли ти розумієш, що ти жалюгідний, нещасний, бідний, сліпий і голий, і з обличчям страшного невдоволеного привида ти плентаєшся через кошмарне існування. Змучений, я вивалився із зупинки; я більше не міг себе котролювати. Все, що я бачив того ранку, була білизна, як білизна могили. Я вмирав з голоду. Як калорії я мав лише залишок льодяників від кашлю, котрі я купив у Шелтоні, Небраска, багато місяців тому; я їх смоктав задля цукру. Я не вмів просити милостиню. Спотикаючись, вибрався з міста, мені ледве вистачило сили, щоб дістатися околиці. Я знав, що мене заарештують, якщо я проведу ще одну ніч у Гарісбурзі. Прокляте місто! Водій машини, яка мене підібрала, був худим чоловіком, який вірив у контрольоване голодування задля здоров'я. Коли дорогою на схід я йому розповів, що вмираю з голоду, він відповів:
– Добре, добре, нема нічого кращого. Я сам нічого не їв уже три дні. Я житиму до ста п'ятдесяти років.
Він був мішком кісток, розхристаною лялькою, поламаним маніяком. Мене міг би підвезти статний товстун, котрий сказав би: «Давай зупинимось у цьому ресторані та поїмо свинячих відбивних з квасолею». Але ні, того ранку мене мав підібрати маніяк, котрий вірив у контрольоване голодування заради здоров'я. Через сто миль він подобрішав і витяг хліб із маслом. Бутерброди були заховані між екземплярами його товару. Він продавав сантехніку по всій Пенсільванії. Я зжер увесь хліб із маслом. Раптом я розсміявся. Я був сам у машині, чекаючи, поки водій зробить робочі дзвінки в Алентаун, і не переставав сміятися. Боже, я був такий змордований життям. Проте цей божевільний довіз мене додому в Нью-Йорк.
Раптом я опинився у Таймс-сквері. Я проїхав вісім тисяч миль через американський континент і був знову в Таймс-сквері; і до того ж просто в годину пік, вдивляючись своїми невинними дорожніми очима в абсолютне божевілля та фантастичну метушню Нью-Йорка з його мільйонами й мільйонами, що намагаються заробити на хліб, безумна мрія – хапати, брати, давати, позіхати, вмирати, лише для того, щоб бути похованим на жахливих міських кладовищах за Лонг-Айлендом. Високі башти країни -інший край країни, де народжується Паперова Америка. Я стояв у дверях метро, намагаючись підібрати гарний довгий бичок, але щоразу коли я зупинявся, пробігав величезний безумний натовп і змітав його з поля зору, і врешті він був затоптаний. Я не мав грошей, щоб поїхати додому автобусом. Патерсон досить далеко від Таймс-сквер. Ви можете уявити, як я йду ці останні милі до Нью-Джерсі через тунель Лінкольна або через міст Вашингтона? Я прошмигнув площею в пошуках Гасела; його не було, він був на острові Райкерзі в барах. Де Дін? Де всі? Де життя? Я мав дім, куди можна повернутись, де можна прихилити голову та вирахувати втрати й виграші. Мені довелося клянчити гроші на автобус. Я нарешті наштовхнувся на грецького священика, який стояв за рогом. Він дав мені двадцять п'ять центів, нервово озираючись. Я поспішив на автобус.
Коли я приїхав додому, то з'їв усе, що було в морозильній камері. Моя тітка підвелася й глянула на мене.
– Бідний маленький Сальваторе, – сказала вона італійською. – Ти худий-худий. Де ти був увесь цей час?
Я мав на собі дві сорочки і два светри; моя полотняна торба вміщала в себе подрані штани з бабовняних полів та розвалені рештки черевиків-гуарача. Ми з тіткою вирішили купити електричний холодильник на гроші, які я їй відсилав з Каліфорнії; він був першим у сім'ї. Вона лягла спати, а пізно вночі я не міг заснути й курив у ліжку. На столі лежав мій напівзавершений рукопис. Був жовтень, я був вдома і знов треба було сідати за роботу. Перші холодні вітри трясли вікна; я добрався саме вчасно. Дін приходив до мене додому, ночував у нас декілька разів, чекав на мене; говорив з моєю тіткою, поки вона працювала над величезним килимом із різних шматків тканини, зробленим з одягу всієї родини, назбираного за багато років; тепер він був готовий і розпростертий на підлозі моєї спальні – складний і багатий, як сам час; за два дні до мого приїзду Дін поїхав у Сан-Франциско, напевно, перетинаючи мої шляхи десь у Пенсильванії чи Огайо. Там він мав иласне життя; Каміл щойно знайшла квартиру. Мені ніколи не спадало на думку зв'язатися з нею, коли я був у Міл-сіті. Тепер було запізно, і я сумував за Діном.
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ перший
МИНУЛО більше року перед тим, як я знову зустрівся з Діном. Я весь цей час був удома, закінчив книжку і пішов учитися, як демобілізований із армії за новим Біллем про права. На різдво 1948-го ми з тіткою, завалені подарунками, поїхали відвідати мого брата у Вірджинії. Я написав Діну, і він відповів, що знову збирається на схід; я йому сказав, що хай мене шукає в Тестаменті, Вірджи-нія, між Різдвом та Новим Роком. Одного дня, коли всі наші південні родичі сиділи у вітальні в Тестаменті, кістляві чоловіки та жінки із давньою південною землею в очах, тихо та жалібно розмовляючи про погоду, врожай, і втомлено звітували про те, в кого народилась дитина, хто купив новий будинок, і так далі, на узбіччі, біля будинку, зупинився брудний «Гадсон» 49-го року. Я не уявляв, хто це міг бути. На ґанок піднявся й подзвонив у двері втомлений молодий хлопець – мускулистий, у обтріпаній майці, неголений і з червоними очима. Я відчинив двері і зрозумів, що це Дін. За неймовірно короткий час він приїхав аж із Сан-Франциско до дверей мого брата Роко у Вірджинії, адже лише в останньому листі я написав йому, що буду там. У машині виднілося два силуети.
– Хай йому чорт! Дін! Хто в машині?
– Добрий день, добрий день, чувак, там Мерілу. І Ед Данкел. Нам треба десь одразу помитися, ми змучені, як пси.
– Але як ви сюди так швидко дісталися?
– А, чувак, цей «Гадсон» їде дай боже!
– Де ти його взяв?
– Купив на заощаджені гроші. Я працював на залізниці за чотириста доларів на місяць.
Наступна година була повним бедламом. Мої південні родичі не розуміли, що відбувається, та ким і чим були Дін, Мерілу та Ед Данкел; вони просто тупо витріщалися. Моя тітка та брат Рокі пішли на кухню радитись. Загалом у маленькій південній оселі було одинадцятеро людей. Крім того, мій брат нещодавно вирішив переїхати в новий будинок, тому не було половини його меблів; він, його дружина та дитина переїжджали ближче доТестамента. Вони купили собі новий гарнітур у вітальню, а старий мав переміститися в будинок моєї тітки у Патерсон, хоча ми досі не знали, як. Коли Дін про це почув, він одразу запропонував допомогу «Гадсона». Ми б з ним удвох перевезли меблі в Патерсон двома швидкими поїздками і на другій забрали б назад тітку. Це нам заощадить багато грошей і зусиль. Так ми й домовились. Дружина брата накрила на стіл, і троє вимучених мандрівників сіли їсти. Мері-лу не спала з Денвера. Мені здавалось, вона постаршала і тепер виглядала ще красивішою.
Я дізнався, що з осені 1947-го Дін щасливо жив з Каміл у Сан-Франциско; він знайшов роботу на залізниці та заробляв купу грошей. Він став батьком симпатичної маленької дівчинки Еймі Моріарті. Раптово йому зірвало дах, коли він
побачив у продажу «Гадсон» 49-го року; він побіг у банк за своїми заощадженнями і одразу купив машину. З ним був Ед Данкел. Тепер вони не мали ні копійки. Дін заспокоював Каміл, обіцяючи, що за місяць повернеться.
«Я поїду в Нью-Йорк забрати Села. – їй не подобалась ця перспектива.
– Нащо це все? Чому ти це зі мною робиш?
– Це нічого, нічого, люба… ам… Сел просив і благав, щоб я приїхав і забрав його, мені вкрай необхідно – але ми
не будемо все це пояснювати – і я скажу тобі, чому… Ні, слухай, я скажу тобі, чому».
І він сказав їй, чому, та в цьому не було жодного сенсу.
Великий високий Ед Данкел також працював на залізниці. Його та Діна недавно звільнили через скорочення екіпажів. Ед познайомився з дівчиною на ім'я Галатея, Котра жила у Сан-Франциско на свої заощадження. Ці двоє безголових авантюристів хотіли взяти її на Схід, щоб вона за них платила. Ед благав і вмовляв її; вона не хотіла їхати, поки він на ній не одружиться. За декілька божевільних днів Ед Дакел одружився з Галатеєю, бігаючи з Діном за всіма потрібними папірцями, а за пару днів до Різдва вони виїхали із Сан-Франциско на швидкості сімдесят миль на годину й попрямували в Ел-Ей на безсніжну південну дорогу. В Ел-Ей вони підібрали моряка за п'ятнадцять доларів на бензин. Він прямував до Індіани. Вони також підібрали якусь ланку та її дурну дочку за чотири долари на бензин до Арізони. Дін посадив дурну дівчину спереду, біля себе, і зацінював її, як він розповідав: «О, так, чувак! Така втрачена маленька душа. О, ми говорили про пожежі і про те, як пустеля стає раєм та про її англомовного папугу».
Висадивши цих пасажирів, вони рухались у Туксон. Усю дорогу Галатея, нова дружина Еда, скаржилася, що вона втомлена і хоче спати в мотелі. Якщо б так тривало, вони б витратили всі її гроші задовго до Вірджинії. Дві ночі вона змушувала їх зупинятися і спустила цілі десятки на мотелі. Коли вони дісталися до Туксона, вона не мала ні копійки. Дін та Ед утекли від неї у вестибюлі готелю і продовжили подорож самі, разом із моряком і без будь-яких докорів сумління.
Ед Дакел, високий, худий хлопець, особливо ні про що не думав і був готовий робити все, що скаже Дін; на той момент Дін був занадто зайнятий, щоб розмінюватись на дрібниці. Він летів через Лас Кручез, Нью-Мексико, аж раптом відчув вибухове бажання знову побачити свою солодку першу дружину Мерілу. Вона жила в Денвері. Він повернув машину на північ, незважаючи на мляві протести моряка, і увечері в'їхав у Денвер. Він побіг і знайшов Мерілу в готелі. Вони шалено кохалися десять годин. Усе знову було вирішено – вони будуть разом. Мерілу була єдиною дівчиною, яку Дін справді кохав. Йому стало погано від каяття, коли він знову побачив її обличчя, і так само, як колись, благав та просив біля її ніг від радості з того, що вона є. Вона розуміла його; гладила його волосся; вона знала, що він божевільний. Щоб заспокоїти моряка, у барі, де раніше випивала стара банда, Дін домовився про дівчину. Але моряк відмовився від дівчини і взагалі зник, і вони його вже більше не бачили; очевидно він поїхав автобусом у Індіану.
Дін, Мерілу й Ед Данкел гнали на схід повз Кофакс у бік канзаських рівнин. їх перехопили снігові бурі. Вночі, у Місурі, Дін обмотав голову шарфом, висунув її з вікна і крізь лижні окуляри, дивився на дорогу, немов чернець, що читає літопис снігу, і все тому, що скло покрилося дюймом льоду. Він проїхав через краї своїх дідів та прадідів без задньої думки. Вранці машину понесло на крижаній гірці, і вона полетіла в кювет. Якийсь фермер запропонував їм допомогу. Вони звернули з дороги й підібрали хлопця, котрий обіцяв їм долар, якщо ті підвезуть його у Мемфіс. У Мемфісі він зайшов до себе додому, понишпорив, шукаючи долар, напився і сказав, що не зміг його знайти. Вони продовжили подорож через Тенесі; після аварії підшипники були трохи побиті. Дін раніше їхав дев'яносто; тепер він суворо дотримувався сімдесяти, інакше машина полетить з гори вниз. Посеред зими вони переїхали через Великі Туманні Гори. Коли з'явилися в дверях мого брата, то нічого не їли вже тридцять годин, за винятком цукерок та сирних крекерів.
Вони їли ненаситно, поки Дін, з канапкою у руці, нахилившись скакав біля великого фонографа, слухаючи шалену бопову платівку «Хант», яку я нещодавно купив; на ній Декстер Ґордон та Ворден Ґрей шкварили перед ненаситною публікою, що надавало платівці неймовірно дикої ваги. Південна братія дивилась одне на одного з подивом і хитала головами.
– Що взагалі за друзі в Села? – сказали вони моєму брату. Той сам не знав, що відповісти. Люди з Півдня не витримують божевілля, особливо божевілля Діна. Він абсолютно не звертав на них уваги. Безумство Діна розцвіло дивною квіткою. Я цього цілковито не збагнув, аж доти, доки він, я, Мерілу та Данкел не залишили будинок і поїхали на коротку прогулянку в «Гадсоні», коли вперше ми залишилися на самоті та могли говорити про все, що заманеться. Дін схопив кермо, перемкнув на другу передачу, хвилинку подумав на ходу, раптом щось вирішив і погнав на повній швидкості уперед, сповнений натхненного рішення.
– Добре, дітлахи, – він сказав, почухавши носа та нахилившись, щоб дістати з бардачка цигарки, і все це робив і машину вів похитуючись вперед-назад. – «Настав час вирішити, чим ми будемо займатись наступного тижня. Дуже важливо, дуже. Ага!» – Він обігнав фургон, запряжений віслюками; у ньому сидів старий негр. – «Так! -кричав Дін. – Так! Пригляньтесь до нього! Тепер подумайте про його душу – зупиніться і подумайте». – І він уповільнив швидкість, щоб усі могли обернутись і подивитись, як старий шкребеться по дорозі. – О, так, заціпіть його; у тій голові думки, за які я віддав би праву руку; залізти туди і дізнатись, що цей бідолаха міркує про цьогорічний буряк і про м'ясо. Селе, ти цього не знаєш, але колись, коли мені було одинадцять, я цілий рік жив з фермером у Арканзасі. Мені давали жахливі завдання, якось я мусив зняти шкіру з мертвого коня. Я не був у Арканзасі з Різдва 1943-го, п'ять років тому, коли за мною та Беном Ґевіном гнався з пістолетом власник машини, яку ми намагалися вкрасти; я все це кажу, щоб тобі показати, що
я дещо знаю про південь. Тобто знав – маю на увазі, що я перемацав південь, знаю його, як свої п'ять пальців – і я затямив твої листи про південь. О так, так, так», – казав він, їдучи повільно, потім зупинився і раптом дав газу та, нахилившись над кермом, витиснув усі сімдесят. Він з підозрою дивився вперед. Мерілу блаженно усміхалась. Це був новий і завершений Дін – дорослий і зрілий. Я подумав, боже, як він змінився. Ненависть стріляла з його очей, коли він розповідав про те, що йому не до душі; величні промені щастя струменіли з них, коли він раптово веселішав; кожен його м'яз здригався заради життя та
руху. – О, чувак, чого б я тобі тільки не розказав, – мовив
він, штовхаючи мене. – О, чувак, нам украй необхідно знайти час – що сталося з Карло? Рідненькі, першим ділом уранці ми всі поїдемо до Карло. Так, Мерілу, ми купимо хліба і м'яса, щоб зробити обід на дорогу в Нью-Йорк. Скільки в тебе грошей, Селе? Ми все запхаємо на зад машини – меблі Місіс П., а ми всі тісненько сидітимемо спереду і будемо розказувати історії, поки летітимо в Нью-Йорк. Мерілу, солоденька, ти сядеш біля мене, потім Сел, потім Ед біля вікна, великий Ед рятуватиме нас від протягу, цього разу закутаний у свій халат. А потім ми всі поїдемо до солодкого життя, бо зараз час, а ми всі знаємо час! - Він люто тер свою щелепу, обігнав три вантажівки і влетів у Тестамент, розглядаючись по боках – він бачив усе на 180 градусів, навіть не повертаючи голови. Бум! Він за хвилину знайшов місце, де припаркуватись, і ми зупинились. Він вискочив з машини й люто побіг на залізничну станцію; ми, як вівці, прямували за ним. Він купив цигарок. У своїх рухах він став геть божевільним; здавалося, що він усе робить водночас. Він хитав головою вгору, вниз, убоки; нервово махав руками; швидко ходив, сідав, перехрещував ноги, вставав, тер руки, тер свою ширінку, підтягував штани, дивився вгору й казав: «Ам», і рвучко озирався навкруги, щоб усе роздивитись; він увесь час штрикав мене під ребра і безперервно говорив.
У Тестаменті було дуже холодно; сніг випав раніше ніж завжди. Дін стояв посеред довгої похмурої вулиці, яка тяглася вздовж заліниці, вдягнений лише у майку і обвислі джинси з розперезаним поясом, наче збирався їх зняти. Він підійшов і засунув голову в машину, щоб поговорити з Мерілу, і одразу відійшов, махаючи руками перед її обличчям:
– О, так, я знаю! Я тебе знаю, я знаю тебе, люба! -Його сміх був маніакальний; він починався низько й закінчувався на високих нотах, так само, як сміх радіоманіяка, лише швидше, немов бринчання. Потім він повернувся до ділової манери. Нам не було потреби їхати в центр, але він знаходив причини. Він нас усіх примушував метушитись: Мерілу мала подбати про їжу, я мав купити газету, щоб дізнатися прогноз погоди, Ед пішов по сигари. Дін обожнював курити сигари. Він закурив над газетою і промовив:
– Ох, наші святі тугодуми у Вашингтоні планують по-даль-ші незручності – агам! – о – гоп! гоп! – Він підстрибнув і побіг роздивитися кольорову дівчину, котра щойно пройшла мимо станції. – Глянь на неї, – сказав він, мляво показуючи на неї пальцем і розпливаючись у придуркуватій посмішці, – маленька чорна гарнюня. Ох! Гмм! – Ми сіли в машину й погнали назад до будинку мого брата.
Я мав спокійне Різдво, як мені стало ясно, коли ми повернулися в будинок і побачили новорічну ялинку, подарунки, відчули запах печеної індички та вслухались у розмови рідні, проте тепер у мене знову вселився біс, і біса звали Дін Моріарті; я знову рвався на дорогу.
Розділ другий
МИ СПАКУВАЛИ меблі мого брата на заднє сидіння й вирушили у темряву, обіцяючи повернутися за тридцять годин – тридцять годин на тисячу миль на північ і на південь. Саме так хотів Дін. Це була тяжка поїздка, але ми цього не помічали; обігрівач не працював і відповідно лобове скло запітніло та заледеніло; Дін їхав сімдесят і весь час висував руку, щоб протерти його ганчіркою та зробити дірку для видимості:
– Ох, священна дірка! – У просторому «Гадсоні» ми мали достатньо місця спереду для всіх чотирьох. Ми накрили себе ковдрою. Радіо не працювало. Це була новенька машина, куплена п'ять днів тому, і вже була поламана. До того ж за неї було сплачено лише перший завдаток. Ми їхали далі, на північ до Вашингтона, по 301-му шосе -пряма двосмугова магістраль без особливого потоку машин. Дін говорив, решта мовчали. Він скажено жестикулював, інколи нахилявся аж до мене, інколи не тримав керма, проте машина летіла прямо, немов стріла, не відхиляючись від білої лінії посеред дороги, яка розгорталась і цілувала наше переднє ліве колесо.
Діна змусили приїхати цілковито беззмістовні причини, так само і я поїхав із ним просто так. У Нью-Йорку я вчився і закрутив роман з дівчиною на ім'я Люсіль – чудовою італійкою з медовим волоссям, і з якою, взагалі то, я хотів одружитися. Я не міг познайомитись з дівчиною, не роздумуючи про те, якою б вона була дружиною. Я розповів Діну та Мерілу про Люсіль. Мерілу хотіла знати все про Люсіль і хотіла з нею познайомитись. Ми пролітали Річмонд, Вашингтон, Балтимор і вгору серпантином до Філадельфії та постійно розмовляли.
– Я хочу одружитись, – казав я їм, – щоб мати опору для душі до самої старості. Це не може тривати вічно – вся ця божевільна біганина. Ми маємо кудись іти і щось шукати.
– Ну ось, чувак! – сказав Дін. – Я роками обмірковував твою тему з домом і одруженням та всі ці чудесні речі про твою душу.
Це була сумна ніч; але це була й весела ніч. У Філадельфії ми зайшли у вагончик-кафе і їли гамбургери на наш останній долар. Подавець за прилавком – а було це о третій ранку – почув наші розмови про гроші та запропонував нам гамбургери безкоштовно, та більше кави, якщо ми допоможемо йому помити посуд, бо його звичайний робітник не з'явився. Ми побігли до роботи. Ед Данкел сказав, що колись давно пірнав по перлини, і опустив свої довгі руки в умивальник. Дін стояв з рушником і придуркувато посміхався, так само, як і Мерілу. Нарешті вони почали цілуватися серед каструль і сковорідок а потім зникли в темному кутку комори. Продавець був задоволений, поки ми з Едом мили посуд. Ми все зробили за п'ятнадцять хвилин. На світанку ми летіли через Нью-Джерсі, а перед нами в засніженій далечі величезною хмарою здіймалась метрополія Нью-Йорка. Дін обмотав вуха светром, щоб йому було тепліше. Він казав, що ми були бандою арабів, котрі їхали підірвати Нью-Йорк. Ми просвистіли крізь тунель Лінкольна і проїхали через Таймс-сквер; Мерілу хотіла його побачити.
– От чорт, я б так хотів знайти Гасела. Дивіться всі, може, він тут.
Ми очима прочистили тротуари. Старий добрий загублений Гасел. О, коли б ти тільки бачив його в Техасі!
Таким чином лише за чотири дні Дін проїхав чотири тисячі миль із Фріско, через Арізону, піднявся вгору до Денвера, з незліченними пригодами й бутербродами, і це був лише початок.
Розділ третій
МИ ЗАЙШЛИ в мій дім
у Петерсоні й полягали спати. Я прокинувся першим, пізно по обіді. Дін та Мерілу спали в моєму ліжку, ми з Едом – у ліжку моєї тітки. Обідрана розкрита валізка Діна валялась на підлозі, з неї стирчали шкарпетки. Пролунав дзінок з аптеки внизу. Я побіг униз; дзвонили з Нового Орлеана. Це був Старий Бик Лі, котрий переїхав у Новий Орлеан. Старий Бик Лі своїм різким ниючим голосом намагався скаржитися. Виявилося, що дівчина на ім'я Галатея Данкел нещодавно з'явилася в нього вдома, шукаючи хлопця на ім'я Ед Данкел; Бик не мав поняття, ким були всі ці люди. Галатея була повною невдахою. Я попросив Бика запевнити її, що Данкел зі мною та Діном і, напевно, ми її підберемо з Нового Орлеана дорогою на Узбережжя. Потім дівчина сама взяла трубку. Вона хотіла знати, як Ед. Вона цілковито переймалася його щастям.
– Як ти добралася з Туксона в Новий Орлеан? – запитав я. Вона сказала, що їй вислали гроші, і вона сіла на автобус. Вона палала бажанням наздогнати Еда, тому що була в нього закохана. Я пішов нагору й розказав усе Великому Еду. Він схвильовано сидів на стільці, ну не чоловік, а янгол, справді.
– Добре, – сказав Дін, котрий раптово прокинувся й вистрибнув із ліжка, – що нам треба – це негайно поїсти. Мерілу, подивись, що там є на кухні. Селе, ми з тобою йдемо вниз дзвонити Карло. Еде, ти йди подивись, що можна зробити по дому. – Я спустився вниз за Діном.
Чоловік, який працював у аптеці, сказав:
– Вам щойно знову дзвонили – цього разу із Сан-Франциско – хотіли хлопця на ім'я Дін Моріарті. Я сказав, що тут такого нема. – Це була солодка Каміл, вона шукала Діна. Аптекар, Сем, мій високий, спокійний товариш, подивися на мене і почухав свою голову:
– Господи, що у вас там, міжнародний бордель? Дін маніакально сміявся:
– Чувак, я тебе зацінюю! – Він стрибнув до телефонної будки і подзвонив своїм коштом у Сан-Франциско. Потім ми подзвонили додому Карло в Лонг-Айленд та сказали йому їхати до нас. Карло з'явився за дві години. Тим часом ми з Діном зібрались у зворотну подорож у Вірджи-нію, щоб забрати залишок меблів і привезти назад мою тітку. Приїхав Карло Маркс зі збіркою віршів під рукою, сів у крісло-качалку і цупким поглядом дивився на нас. Перші півгодини він відмовлявся говорити; хай як, а він себе до нас не прив'язував. Він заспокоївся з часів денвер-ської хандри; а на це вплинула дакарська хандра. У Дакарі він блукав, бородатий, чорними вулицями з маленькими дітьми, які привели його до чаклуна, і той розказав його майбутнє. Він мав фотографії божевільних вулиць із хатками з очерету – крутий район Дакара. Він сказав, що дорогою назад мало не вистрибнув з корабля, немов Гарт Крейн. Дін сидів на підлозі з музичним програвачем і з неймовірним подивом слухав пісню: «Прекрасна романтика».
– Тихеньке дринчання дзвіночків. Ой! Послухай! Ми всі нахилимось і подивимось у центр музичного програвача, поки не дізнаємось про таємниці – цок-цок-цок, ох-х. -Ед Данкел також сидів на підлозі; він тримав мої барабанні палички; він раптом почав тихесенько вистукувати мелодію в такт з музичною коробкою, ми її ледве чули.
– Тік… так… тік-так… так-так. – Дін підніс до вуха долоню чашечкою; його рот був широко роззявлений. Дін вигукуквав:
– Ой! Ура!
Карло косо спостерігав за цим безглуздим божевіллям. Нарешті, він ляснув себе по коліну і сказав:
– Я маю зробити оголошення.
– Ну? Ну?
– У чому сенс цієї подорожі в Нью-Йорк? Що за темні справи вас поглинули? Тобто, чоловіче, куди ви прете? Куди летиш, Америко, вночі, в машині срібній?
– Куди летиш? – повторив Дін, розкривши рота. Ми сиділи й не знали, що казати; більше не було про що говорити. Треба було лише їхати. Дін підскочив і сказав, що ми готові повертатися у Вірджинію. Він умився, я зварив величезну миску рису з усім, що було вдома, Мерілу зашила його шкарпетки, і ми були готові вирушати. Дін, Карло та я влетіли в Нью-Йорк. Ми обіцяли побачити Карло за тридцять годин, як раз на Новий Рік. Була ніч.
Ми висадили його на Таймс-сквер, поїхали назад через дорогий тунель Нью-Джерсі і вибрались на дорогу. Змінюючи один одного за кермом, ми доїхали у Вірджинію за десять годин.
– Це перший раз за всі роки, коли ми на самоті та можемо говорити, – сказав Дій. Він говорив усю ніч. Неначе уві сні, ми летіли назад через сонний Вашингтон, назад у хащі Вірджинії, перетинаючи річку Апоматокс на світанку і під'їхали до дому мого брата о восьмій ранку. Весь час Дін був надзвичайно збуджений усім, що бачив, про що говорив, його хвилювала кожна деталь кожної хвильки життя. Він нетямився від своїх переконань.
– Звичайно, тепер нам ніхто не може сказати, що Бога не існує. Ми перебрали всі форми. Ти пам'ятаєш, Селе, коли я вперше приїхав у Нью-Йорк і хотів, щоб Чед Кінґ навчив мене про Ніцше. Бач, як це було давно? Все добре, Бог існує, ми тепер знаємо. Все з часів греків було передбачене неправильно. Неможливо існувати на геометрії і геометричних системах мислення. Все це ось тут\ – Він обхопив палець кулаком; машина прямо та правдиво обійняла смугу. – І не тільки в цьому річ, просто ми обидва знаємо, і я не маю часу пояснювати, чому ми знаємо, що Бог існує.
Я на якомусь етапі скаржився на життєві проблеми -яка бідна моя сім'я, як я хотів допомогти Люсіль, яка теж була бідною і мала дочку.
– Бачиш, проблеми – це всеохопна суть того, у чому існує Бог. Головне не зациклюватись. Моя голова дзвенить! – Він закричав, хапаючись за голову, і вибіг із машини по цигарки, як Ґраучо Маркс – люто, немов обіймаючи землю, ідучи з розвіяними фалдами, хіба що фалд у нього не було.
– З часів Денвера, Селе, багато чого – о, багато всього – я обдумав. Я був у виправній колонії, був малим бовдуром, намагаючись утвердити себе – я крав машини, хотів довести щось самому собі. Всі мої тюремні проблеми зараз досить зрозумілі. Я певен, я ніколи більше не потраплю до в'язниці. Усе інше не моя вина.
Ми минули малого, який кидав каміння в машини.
– Ти тільки подумай, – сказав Дін. – Колись він кине камінь у лобове скло якогось чоловіка і той розіб'ється й помре – і все через того малого. Ти розумієш мене? Бог без сумніву існує. Поки ми так їдемо, я цілковито впевнений, що в нас усе буде добре – і навіть ти, наляканий кермом – (я ненавидів бути за кермом і кермував обережно) – машина сама їхатиме, і ти не з'їдеш з дороги, а я спатиму. Більше того, ми знаємо Америку, ми тут удома; в Америці я можу їхати куди завгодно і хотіти, чого завгодно, бо в кожному кутку все однакове, я знаю людей і знаю, чим вони займаються. Ми даємо й беремо, та в солодких проблемних хвилинах вихиляємося в різні боки.-Все, що він казав, було незрозумілим, але те, що він прагнув сказати якимось чином, ставало чистим і зрозумілим. Він досить часто казав слово «чистий». Я й не думав, що Дін колись стане містиком. Це були ранні дні його містицизму, які приведуть його згодом до дивної та безсумнівної праведності В. К. Філдса.
Навіть моя тітка зацікавлено прислухалась до його тирад, поки ми гнали назад на північ у Нью-Йорк тієї самої ночі з меблями на задньому сидінні. Тепер, коли в машині була моя тітка, Дін почав розповідати про своє робітниче життя в Сан-Франциско. Ми обсмоктали кожну деталь обов'язків гальмівного кондуктора, з прикладами, проїжджаючи повз кожне депо, і якось він навіть вискочив, щоб показати мені як гальмівник дає сигнал «вільна дорога». Моя тітка заснула на задньому сидінні. У Вашингтоні о четвертій ранку він знову подзвонив Каміл у Фріско своїм коштом. Невдовзі, шойно ми виїхали з Вашингтона, нас зупинили копи і виписали штраф за перевищення швидкості, дарма що ми не їхали більше тридцяти. Проблема була в каліфорнійських номерах.
– Ви думаєте, що можете тут гнати, як вам захочеться, тільки тому, що ви з Каліфорнії? – сказав коп.
Я пішов з Діном до сержанта, і ми намагались пояснити, що в нас немає грошей. Вони відповіли, що Діну доведеться провести ніч за гратами, якщо ми не нашкребем грошей. Звичайно, гроші були в моєї тітки – п'ятнадцять доларів; вона всього мала двадцять, і все мало добре закінчитись. І виявляється, поки ми сперечалися з копами, один із них пішов глянути на мою тітку, котра сиділа ззаду. Вона його побачила.
– Не хвилюйтесь, я не якась грабіжниця. Якщо хочете обшукати машину – вперед. Я їду з племінником додому, а ці меблі ми не вкрали; вони моєї племінниці, вона недавно народила дитину і переїхала в новий будинок. – Шокований Шерлок пішов назад до станції. Моя тітка заплатила штраф за Діна, інакше ми застрягли б у Вашингтоні; я не мав прав. Він обіцяв повернути гроші і, на превеликий подив моєї тітки, справді їх повернув, рівно через півтора року. Моя тітка – поважна жінка – застрягла в цьому сумному світі і знала його дуже добре. Вона розповіла нам про копа:
– Він ховався за деревом, щоб побачити, як я виглядаю. Я сказала йому – сказала обшукати машину, якщо так йому хочеться. Мені нічого соромитись.
Вона знала, що Дін мав чого соромитись, і я також, бо був разом із Діном, і ми удвох із цим печально змирились.
Моя тітка якось сказала, що світ ніколи не знайде спокою, поки чоловіки не впадуть жінкам до ніг і не проситимуть пробачення. Проте Дін це й так знав і неодноразово це згадував:
– Я благав і благав Мерілу знайти між нами мирне солодке розуміння чистого кохання, назавжди, без усяких проблем – вона це розуміє; її розум схиблений на чомусь іншому – вона хоче моєї крові; вона не розуміє, наскільки сильно я її кохаю, вона планує мою смерть.
– Та річ у тім, що ми не розуміємо наших жінок; ми їх звинувачуємо, а провина – наша, – сказав я.
– Але не все так просто, – застеріг Дін. – Мир настає раптово, ми не розуміємо, коли це стається, – чуєш, чувак?
Він вів машину через Нью-Джерсі нервово й повільно; на світанку я в'їхав у Патерсон, поки він спав позаду. Ми приїхали додому о восьмій ранку, знайшовши Мерілу та Еда Данкела, які докурювали бички з попільнички; вони не їли з того часу, як ми з Діном поїхали. Моя тітка купила їжу і приготувала вражаючий сніданок.
Розділ четвертий
ТЕПЕР настав час, щоб Західна Трійка знайшла собі нове житло у справжньому Мангетені. Карло жив у квартирці на Йорк-Авеню; вони заселялись того ж вечора. Ми з Діном спали увесь день і прокинулись, коли величезна снігова буря залетіла на Новий 1948-й рік. Ед Данкел сидів у моєму кріслі-качалці, розповідаючи про минулий Новий Рік.
– Я був у Чикаго. Не мав ні копійки. Я сидів у готелі на Норт-Кларк-стріт і відчув найсмачніший запах з пекарні внизу. Я не мав ані цента, проте пішов униз і поговорив з дівчиною, яка там працювала. Вона задарма дала мені хліба й кавових тістечок. Я повернувся до себе в кімнату і з'їв їх. Усю ніч просидів у своїй кімнаті. Якось у Фар-мінгтоні, Юта, коли я працював з Едом Уолом – знаєш Еда Уола, сина фермера у Денвері? – я був у ліжку і раптом побачив свою покійну маму в кутку, осяяну світлом. Я сказав: «Мамо!» Вона зникла. Я весь час маю видіння, – сказав Ед Данкел, хитаючи головою.
– Що ти робитимеш із Галатеєю?
– Ай, побачимо, коли доберемося в Новий Орлеан. А ти як думаєш?
Він почав зі мною радитись; одного Діна було замало. Та хоч як він це обмізковував, він уже був закоханий у Галатею.
– Що ти з собою робитимеш, Еде? – запитав я.
– Не знаю, – відповів він. – Я просто рухаюсь далі. І придивляюсь до життя. – Він це повторив, наслідуючи вчення Діна. Він не мав жодної мети. Він згадував ту ніч у Чикаго й кавові тістечка в самотній кімнаті.
Надворі кружляв сніг. У Нью-Йорку мала відбутися величезна вечірка; ми всі туди пішли. Дін спакував свою поламану валізку, поклав її в машину, і ми вирушили вперед назустріч грандіозній ночі. Мою тітку гріла думка про те, що наступного тижня її мав навідати мій брат; вона сиділа з газетою й чекала на трансляцію Нового Року із Таймс-скверу. Ми влетіли в Нью-Йорк, сковзаючись на льоду. Я ніколи не боявся, коли за кермом був Дін; він міг контролювати машину за будь-яких обставин. Радіо було полагоджене, і тепер божевільний боп поліпшував нам настрій усю ніч. Я не знав, куди все це йшло, та мені було байдуже.
Саме тоді, мене почала переслідувати одна думка. Ось що воно було – я щось забув. Я збирався прийняти якесь рішення перед приїздом Діна, і тепер воно цілковито вилетіло з моєї голови, але все одно крутилось на кінчику язика. Я весь час клацав пальцями, намагаючись згадати. Я навіть говорив про це. Я навіть не міг сказати, чи це було справжнє рішення, чи просто якась забута думка. Це мене переслідувало, дивувало й мучило. Це було пов'язане з Таємним Мандрівником. Ми з Карло Марксом якось сиділи разом, навпроти один одного, на двох стільцях, і я йому розповів про мій сон, у якому дивна арабська персона йшла за мною по пустелі; я хотів від неї втекти; нарешті вона мене перегнала перед входом у Захисне Місто.
– Хто це? – запитав Карло. Ми це обдумали. Я запропонував версію, що це – я, вдягнений у саван. Щось не те. Щось, хтось, якийсь дух переслідував усіх нас через пустелю життя і рано чи пізно мав нас наздогнати перед тим, як ми доберемося до раю. Звичайно, зараз, коли я це згадую, то розумію, що це лише смерть – смерть нас наздоганяє перед раєм. Єдине, чого ми прагнемо все наше життя, що змушує нас стогнати й переживати різноманітні болі, – це пам'ять якогось загубленого райського щастя, яке, мабуть, ми пізнали в утробі, і його можливо повторити лише через смерть. Але хто хоче помирати? Серед потоку подій я весь час про це думав. Я розповів це Діну, і він одразу впізнав у цьому просте бажання чистої смерті; і оскільки жоден із нас не житиме заново, він доволі справедливо не хотів мати нічого спільного з цим, і я з ним погодився.
Ми пішли шукати тусовки моїх нью-йоркських друзів. Там теж цвітуть божевільні квіточки. Спочатку ми рвонули до Тома Сейбрука. Том – сумний, привабливий хлопець, милий, щедрий і компромісний; час від часу на нього раптово нападає приступ депресії, і він тікає, не сказавши нікому ні слова. Цього вечора він нетямився від радості:
– Селе, де ти знайшов цих абсолютно прекрасних людей? Я ніколи не зустрічав когось подібного.
– Я знайшов їх на Заході.
Дін дурів; він включив джазову платівку, схопив Мерілу, міцно її притискав і відскакував від неї під біт музики. Вона робила те саме. Це був справжній танець кохання. З'явився Іан МакАртур з величезною тусовкою. Почалися вихідні Нового року, які тривали три дні та три ночі. Грандіозний натовп сідав у «Гадсоні» і крутився засніженими нью-йоркськими вулицями, з вечірки на вечірку. Я привів Люсіль з її сестрою на найбільшу вечірку. Коли Люсіль побачила мене з Діном і Мерілу, її обличчя почорніло -вона відчула божевілля, в яке вони мене затягли.
– Ти мені не подобаєшся, коли ти з ними.
– Ай, усе нормально, просто дурня. Ми живемо один раз. Нам весело.
– Ні, все це сумно і мені це не подобається.
Потім до мене почала залицятись Мерілу; вона казала, що Дін повернеться до Каміл і вона хотіла, щоб я був з нею:
– Вертайся з нами в Сан-Франциско. Ми житимемо разом. Я буду для тебе гарною дівчинкою. – Але я знав, що Дін любить Мерілу, і я також знав, що Мерілу робила це, щоб заставити Люсіль ревнувати, і мені все це було ні до чого. Та хай там як, я облизував губи від розкішної білявки. Коли Люсіль бачила, як Мерілу водила мене темними закапелками, щось шепотіла мені на вухо й силоміць цілувала мене, вона погодилась піти з Діном у машину; проте вони просто говорили й пили якийсь південний самогон, забутий мною в бардачку. Усе перемішалось, і все навколо розпадалось. Я знав, що мій роман з Люсіль не триватиме довго. Вона хотіла, щоб я жив за її правилами. Вона була одружена з портовим вантажником, котрий погано до неї ставився. Я був готовий з нею одружитись і взяти її маленьку дочку і все інше, якщо вона розлучиться з чоловіком; але грошей не вистачало навіть на розлучення, і все було безнадійно, крім того, Люсіль мене б ніколи не розуміла, бо мені подобається багато речей одразу, і я заплутуюсь і зациклююсь на біганині від однієї згаслої зірки до іншої. Ось така ніч, і ось що вона з тобою робить. Я нікому нічого не міг запропонувати, крім свого власного збентеження.
Вечірки були грандіозні; було мінімум сто людей у підвальній квартирі на Вест-Найнтіз. Люди набивались у маленькі сховки біля пічки. Щось відбувалось у кожному кутку, на кожному ліжку й дивані – не оргія, а просто нью-йоркська вечірка з невгамовним криком і божевільною музикою по радіо. Там була навіть китаянка. Дін бігав, немов Ґраучо Маркс, від групки до групки, шарпаючи всіх. Час від часу ми бігали до машини, щоб підібрати ще більше людей. Прийшов Даміон. Даміон – герой моєї нью-йоркської компанії, так само, як Дін – герой західної. Вони одразу не сподобались один одному. Раптом дівчина Даміона вдарила правою Даміона у щелепу. Той стояв, хитаючись. Вона повезла його додому. Деякі наші божевільні друзі з газети прийшли прямо з офісу з пляшками. На дворі була чудова завірюха. Ед Данкел познайомився із сестрою Люсіль і кудись із нею зник; я забув сказати, що Ед Данкел неймовірно талановитий щодо жінок. Він має десь шість і чотири фути, спокійний, приємний, невиразний і чарівний. Він подає жінкам пальто. Саме так усе треба робити. О п'ятій ранку ми побігли до великої багатоповерхівки і залізли через вікно квартири, де відбувалась ще одна величезна вечірка. На світанку повернулись назад до Тома Сейбрука. Люди малювали картинки і пили пиво. Я спав на дивані, обіймаючи дівчину на ім'я Мона. Величезні групи заходили з бару студентського містечка Університету Колумбія. Все, що є в житті, всі обличчя життя набивались у цю саму темну кімнату. Вечірка тривала в Іана МакАртура. Іан МакАртур – чудовий хлопець, котрий носить окуляри і задоволено з них визирає. Він навчився всьому казати «Так!», так само, як і ми з Діном, і з того часу не припинив. Під божевільні звуки Декстера Ґордона та Уордела Ґрея розриваючи «Хант», я та Дін гралися з Мерілу в кеча на дивані; і вона не була такою вже маленькою. Дін був без майки, лише у штанях, босий, аж поки не настав час бігти до машини й забирати наступну групу людей. Чого тільки не було. Ми знайшли дикого, безумного від щастя Роло Ґреба і заночували в нього вдома в Лонг-Айленді. Роло жив у гарному будинку зі своєю тіткою; коли вона помре, будинок відійде до нього. А тим часом вона відмовляється миритися з будь-якими його бажаннями і ненавидить його друзів. Він привів свою безумну компанію – Дін, Мерілу, Ед, та я – і почав скажену вечірку. Тітка сховалась нагорі; вона погрожувала викликати поліцію.
– Ой, заткнись, стара шкапа! – кричав Ґреб. Як він міг так з нею жити? Він мав більше книжок, ніж я коли-небудь бачив у своєму житті – дві бібліотеки, дві кімнати з чотирма стінами, набитими згори донизу книжками, де були такі знахідки, як «Щось таке апокрифальне» в десяти томах. Він ставив опери Верді та розігрував їх пантомімою у драній нічній сорочці. Йому на все було наплювати. Він великий учений, який їде на нью-йоркську набережну і щось кричить, з оригінальним рукописом сімнадцятого століття під рукою. Немов велитенський павук, він повзає вулицями. Його збудження стріляло з очей променями біснуватого світла. Він, як у блаженному припадку, крутив головою. Він шепелявив, крутився, падав на землю, скиглив, вив, відкидався у відчаї. Він був у такому екстазі від життя, що ні слова не міг сказати. Дін стояв перед ним з похиленою головою, повторюючи:
– Так… Так… Так… – Він відвів мене в куток. – Цей Роло Ґреб – найкращий, найпрекрасніший з усіх. Ось що я намагався тобі пояснити – ось ким я хочу бути. Я хочу бути, як він. Він ніколи ні на чому не зациклений, іде у всі сторони, він усьому дає вихід, він знає час, йому нічого не треба робити – лише хитатися взад-вперед. Чувак, він і є кінець! Бачиш, коли весь час житимеш, як він, то нарешті зрозумієш.
– Що зрозумієш?
– ЦЕ! ЦЕ! Я тобі кажу – зараз немає часу, ми не маємо зараз часу. – Дін рвонув назад ще трохи подивитися на Роло Ґреба.
Джордж Шірінґ, великий джазовий піаніст, як казав Дін, був цілковито, як Роло Ґреб. Під час довгих божевільних вихідних ми з Діном пішли послухати Шірінґа у Бьордленд. Там було порожньо, ми були перші відвідувачі о десятій годині. Вийшов Шірінґ, сліпий, його за руку довели до інструмента. Він був витончений англієць, з жорстким білим комірцем, трошки в тілі, блондин, і в ньому щось було від англійської літньої ночі, що з'явилося з першою солодкою нотою композиції, яку він заграв, а басист з повагою нахилився до нього й відбивав біт. Барабанщик, Дензел Бест, сидів незворушно, лише його зап'ястя відбивали ритм. Шірінґ почав розгойдуватись; усмішка з'явилась на його екстатичному обличчі; він почав розгойдуватись на стільці, взад-вперед, спочатку повільно, потім у темпі, він почав гойдатись швидше, його ліва нога підскакувала вгору з кожним бітом, його шия криво хиталась, він нахилився до клавіш, відкинув волосся назад, його акуратна зачіска розпатлалась, він почав пітніти. Музика прискорилась. Басист нахилився і грав швидше і швидше, просто здавалося, що він грає швидше і швидше, от і все. Шірінґ почав брати свої акорди; могутнім дощем, вони виливались із піаніно, здавалося, він не встигне упоратися з ними всіма. Вони котились і котились, як море. Люди кричали йому: «Давай!» Дін пітнів; піт стікав по комірцю:
– Ось він! Це він! Старий Бог! Старий Бог Шірінґ! Так! Так! Так! – Шірінґ цілковито усвідомлював присутність божевільного у себе за спиною і чув кожен крик і вигук Діна, він відчував, але не бачив.
– Ось так! – сказав Дін. – Так! – Шірінґ усміхнувся; він гойдався. Шірінґ встав із-за піаніно, з нього лився піт; це були його великі дні 1949-го, перед тим, як він заспокоївся і став комерційним. Коли він пішов, Дін показав на порожній стілець. – Порожній стілець Бога, – сказав він.
На піаніно лежав ріг; його золота тінь мала дивне відображення біля малюнка пустельного каравану на стіні за барабанами. Бог пішов; це була тиша його відходу. Всю ніч лив дощ. Це був міф дощової ночі. Від захоплення в Діна очі повилазили на лоба. Божевілля нікуди не приведе. Я не знав, що зі мною відбувається, і раптом я усвідомив, що весь час ми курили лише траву; Дін купив трохи в Нью-Йорку. Це змусило мене думати, що все вже скоро настане – момент, коли ти все знаєш і все вирішено назавжди.
Розділ п'ятий
Я ВСІХ залишив і пішов додому відпочити. Моя тітка сказала, що я марную час, тиняючись із Діном і його компанією. Я й сам знав, що так воно і є. Життя є життя, а натура є натура. Я хотів зробити ще одну фантастичну подорож на Західне Узбережжя і повернутися вчасно на весняний семестр навчання. І що це видалась за подорож! Я поїхав лише прогулятися й побачити, що ще витворить Дін, а до того ж, знаючи, що у Фріско Дін повернеться до Каміл, я хотів покрутити роман з Мерілу. Ми збиралися знову перетнути континент. Я забрав свій солдатський чек і дав Діну вісімнадцять доларів, щоб той відправив його своїй дружині; вона чекала, коли він повернеться додому і не мала ні гроша. Що думала Мерілу, я не знав. Ед Данкел, як завжди, просто йшов слідом.
Перед тим як поїхати, ми провели довгі, смішні дні у квартирі Карло. Він ходив по дому в халаті й виголошував папівіронічні промови:
– Ну, не думайте, шо я прагну припинити ваші снобські забави, але мені здається, що настав час вирішити, хто ви і що ви робитимете. – Карло працював друкарем у офісі. -Я хочу знати, що має означати все це сидіння вдома увесь день. Що це за базікання і що ви думаєте робити. Діне, чому ти покинув Каміл і підібрав Мерілу? – Відповіді не було – лише хіхікання. – Мерілу, чому ти їздиш ось так по країні та які твої жіночі наміри стосовно покрову? -Така ж відповідь. – Ед Данкел, чому ти покинув свою дружину в Туксоні та що ти робиш тут, розсівшись на своїй товстій жирній дупі? – Ед Данкел нахилив голову, щиро спантеличений. – Селе, як так сталось, що ти останнім часом просто тиняєшся і що ти зробив з Люсіль? – Він поправив халат і сів, дивлячись на нас. – Дні катастрофи ще попереду. Надувна кулька вас недовго триматиме. І справа не тільки в цьому, бо кулька – поняття абстрактне. Ви всі полетите на Західне Узбережжя і приповзе-' те назад у пошуках свого каменя.
У ці дні Карло виробив своєрідний тон, котрий, як він сподівався нагадує голос, що він його називав Голосом Каменя; ідея полягала в тому, щоб шокувати людей розумінням каменя.
– Дракона ви причепите собі на капелюх, – попердив він нас. – 3 кажанами сядете в льох. – Його божевільні очі виблискували в наш бік. З часів Дакарських Збентежень, він пройшов через жахливий період, який він називав Священною Хандрою, або Гарлемською Хандрою, коли жив посеред літа в Гарлемі та якось серед ночі прокинувся у своїй самотній кімнаті й почув «велику машину», що спускалась з неба; він ішов по 125-й вулиці «під водою» зі всіма іншими рибами. Його мозок просвітляла революція блискучих ідей. Він наказував Мерілу сидіти в нього на колінах і виконувати його вказівки. І сказав Діну:
– Чому б тобі просто не сісти і заспокоїтись? Чого ти весь час скачеш? – Дін крутився, насипаючи цукор в каву, і казав:
– Так! Так! Так! – Уночі Ед Данкел спав на підлозі на подушках, Дін та Мерілу випхали Карло з ліжка, і Карло сидів на кухні над супом із чечевиці, бурмочучи під ніс передбачення каменя. Я приходив до них і за всім цим спостерігав.
Ед Данкел сказав мені:
– Минулої ночі я пішов на Таймс-сквер і, щойно туди прийшов, зрозумів, що я – привид – це мій привид ішов тротуаром. – Він все це мені повідомив, без зайвих коментарів, з розумінням хитаючи головою. Через десять годин, посеред чиєїсь розмови, Ед сказав:
– Ага, це був мій привид на тротуарі. Раптом Дін нахилився до мене і сказав:
– Селе, я хочу щось тебе спитати – щось дуже важливе – я не знаю, як ти відреагуєш, – ми ж друзі, правда?
– Звичайно, Дін. – Він майже почервонів. Нарешті він сказав – він хотів, щоб я спав з Мерілу. Я не питав чому, бо знав, що він хотів побачити, яка вона з іншим чоловіком. Ми сиділи в барі «Ріц», коли він це запропонував; ми годину ходили по Таймс-сквер, шукаючи Гасела. Бар «Ріц» -кубло вулиць навколо Таймс-сквер; він щороку міняє назву. Якщо зайти всередину, не видно жодної дівчини, навіть у кабінках, лише натовпи хлопців, одягнутих у всілякий хуліганський одяг, від червоних сорочок до саржевих костюмів. Цей бар для проституток – хлопців, які ночами на Восьмій авеню заробляли на життя серед жалюгідних старих педиків. Дін зайшов туди з примруженими очима, щоб побачити кожне обличчя. Там були божевільні старі не-гри-геї, суворі персонажі з пістолетами, моряки з фінками, соціальні наркомани, а час від часу з'являвся добре одягнений детектив середнього віку, граючи роль букмекера; пін тусувався там як з цікавості, так і по роботі. Це було типове місце для того, щоб Дін виклав свою пропозицію. Всілякі жахливі плани народжуються у барі «Ріц» – це відчутно в повітрі – і всілякі божевільні сексуальні рутини йдуть з ними в комплекті. Ведмідь не лише пропонує малому хулігану квартиру на 14-ій вулиці, а ще й спати разом. Кінсі провів багато часу в барі «Ріц», він брав інтерв'ю у деяких хлопців; я був тієї ночі, коли в 1945-му туди прийшов його асистент. У Гасела й Карло взяли інтерв'ю.
Ми з Діном повернулися на квартиру і знайшли Мерілу в ліжку. Данкел вигулював свій привид по Нью-Йорку. Дін розповів їй наше рішення. Вона сказала, що була задоволена. Я не був цього певен. Я мав довести, що дійду до кінця. Ліжко було смертельним ложем великого чоловіка з ямою посередині. Мерілу лежала в центрі, а ми з Діном примостились з обох боків, на затертих кінцях матрацу, не знаючи, що сказати. Я витиснув із себе:
– Е,хай йому чорт, я не можу цього зробити.
– Давай, чувак, ти ж обіцяв! – підганяв Дін.
– А що скаже Мерілу? – сказав я. – Ну, Мерілу, що ти думаєш?
– Вперед, – мовила вона.
Мерілу обняла мене, а я намагався забути, що старий Дін поруч. Кожен раз, коли я згадував, що він був тут, у темряві, слухаючи кожний звук, я міг лише сміятися. Це було жахливо.
– Нам усім треба розслабитись, – сказав Дін.
– Я думаю, я не зможу. Чому б тобі на хвилинку не піти на кухню?
– Чекай, ми станемо коханцями в Сан-Франциско; моє серце не тут. – Це була правда, і вона це знала. Троє дітей землі намагалися щось вирішити вночі, з усім тягарем минулих століть, що плавав у темряві над ними. У квартирі стояла дивна тиша. Я пішов до Діна, ляснув його по спині і сказав, щоб він повертався до Мерілу, а сам пішов на диван. Я чув Діна, щасливого, він щось белькотав і невпинно гойдався. Тільки хлопець, який провів п'ять років у в'язниці, може йти на такі маніакальні безпомічні крайнощі; благаючи біля джерела м'якості, збожеволівши від усвідомлення початку життя в насолоді; він сліпо бажав повернутись туди, звідки прийшов. Це результат років проглядання еротичних картинок за гратами; бачити ніжки і груди жінок у популярних журналах; аналізувати міцність сталевих келій і м'якість жінки, якої там нема. У в'язниці ти обіцяєш собі право на життя. Дін ніколи не бачив обличчя своєї матері. Кожна нова дівчина, кожна нова дружина, кожна нова дитина – додаток до його нещасної скупості. Де був його батько? Старий волоцюга Дін Моріарті, бляхар, десь на торгових поїздах, він, працюючи на побігеньках на залізниці, падає, розвалюється в темних закапелках, вилазить на купи вугілля, губить один за одним свої жовті зуби на смітниках Заходу. Дін мав повне право помирати солодкою смертю цілковитого кохання з Мерілу. Я не хотів заважати, хотів лише слідувати за ним.
Зайшов Карло і вдягнув свій халат. Цими днями він майже не спав.
– Ех! – закричав він. Він дурів від безладу на підлозі -розкидані штани і сукні, бички від сигарет, брудний посуд, розгорнуті книжки – у нас був справді фантастичний форум. Кожен день світ стогнав, кружляючи, а ми продовжували свої мерзенні вивчення ночі. Мерілу світила синяками після якоїсь сварки з Діном; його обличчя було подряпане. Це був час їхати.
Ми поїхали до мене додому, вся компанія з десяти, щоб забрати мою сумку і потелефонувати Старому Бику Лі в Новий Орлеан, з телефона в барі, де ми з Діном кілька років тому вперше говорили, коли він прийшов під мої двері вчитися писати. Ми чули ниття Бика за тисячу вісімсот миль:
– Скажіть, що ви думаєте я маю робити з цією Гала-теєю Данкел? Вона тут уже два тижні, ховається у своїй кімнаті та відмовляється говорити і зі мною, і з Джейн. Цей тип, Ед Данкел, з вами? Заради Бога, привезіть його сюди і заберіть її геть. Вона спить у нашій найкращій спальні й витратила всі свої гроші. Це вам не готель. -Дін заспокоював Бика криками і верещанням у трубку – Дін, Мерілу, Карло, Данкел, я, Іан МакАкртур, його дружина, Том Сейбрук, бог знає хто ще – всі кричали й пили пиво над телефоном, і це спантеличило Бика, який понад усе не любив хаосу.
– Добре, – сказав він, – може, ви будете більш розбірливими, коли сюди приїдете, якщо приїдете.
Я попрощався зі своєю тіткою, обіцяв повернутися за два тижні і знов вирушив у Каліфорнію.
Розділ шостий
НА ПОЧАТКУ нашої подорожі накрапав дощ і було таємниче. Я думав, що все буде однією великою сагою туману.
– Ур-а-а-а! – закричав Дін. – Починається! – Він згорбився над кермом і дав газу; всі знали, що він повернувся у свою стихію. Ми були задоволені, ми усвідомлювали, що полишали хаос і дурниці та виконували нашу єдину шляхетну функцію часу – рух. І ми рухались! Уночі, десь у Нью-Джерсі, ми прослизнули повз теємничі білі знаки, які вказували ПІВДЕНЬ (стрілочкою) і ЗАХІД (стрілочкою) та вибрали той, що на південь. Новий Орлеан! Він палав у наших головах. Від брудних снігів «морозного міста гомиків», як Дін називав Нью-Йорк, до зелені та запаху річки старого Нового Орлеана на підмитому заді Америки; далі Захід. Ед спав на задньому сидінні; Мерілу, Дін і я сиділи спереду і вели теплі бесіди про доброту та радість життя. Раптом Дін ніжно сказав:
– Тепер, хай йому чорт, слухай, усі ви, усі ми, маємо визнати, що все добре і немає жодної причини в житті, переживати і насправді нам треба зрозуміти, що для нас означало б РОЗУМІТИ, що ми всі НАСПРАВДІ ні за що не переживаємо. Чи не так? – Ми всі погодились. – Ось ми їдемо, всі разом… Що ми робили в Нью-Йорку? Давайте все пробачимо. – У нас у всіх були якісь сварки. Це позаду, в милях і намірах. Тепер ми їдемо в Новий Орлеан поглянути на Старого Бика Лі, чи це не буде просто клас, і послухайте, як завиває цей тенор – він врубав радіо на повну, машина аж тріщала, – і слухайте його історію і вбирайте справжню розслабленість і знання.
Ми погодились і підстрибували під музику. Чистота дороги. Біла смуга посередині дороги розкривалась і обіймала наше ліве переднє колесо, немов приклеєне до нашої тусовки. Дін згорбив свою м'язисту шию; посеред зимової ночі він був лише в майці і гнав машину вперед. Він наполіг на тому, щоб я вів через Балтимор для практики у вуличному русі; було б півбіди, але Дін та Мерілу також хотіли вести машину, цілуючись і бавлячись. Це було божевілля; радіо верещало на повну. Дін барабанив по дошці приладів, поки на ній не утворилась величезна вмятина; я також барабанив. Бідний «Гадсон» – повільний човен у Китай – страждав.
– О, чувак, який клас! – кричав Дін. – Тепер Мерілу – справді слухай, люба, ти знаєш, що я, як ніхто інший, можу робити все зразу і маю невичерпну енергію – тепер у Сан-Франциско ми маємо й далі жити разом. Я вже знаю для тебе місце, у кінці маршруту в'язнів-втікачів, я буду вдома тільки трішки менше ніж кожні два дні і по дванадцять годин за раз, і, боже, ти добре знаєш, що ми можем зробити за дванадцять годин, люба. Тим часом, я далі житиму з Каміл наче все нормально, бачиш, і вона нічого не буде знати. Ми це зробимо, ми вже раніше так жили. – Мерілу все влаштовувало, вона хотіла крові Каміл. Я думав, що у Фріско Мерілу переключиться на мене, але тепер починав розуміти, що вони будуть разом, а я залишусь сам на своїй дупі на іншому кінці континенту. Але навіщо про це думати, коли перед тобою золота земля і на тебе чекають непередбачені події, щоб здивувати і примусити радіти, що ти дожив до цього дня?
На світанку ми приїхали у Вашингтон. Це був день інавгурації Гарі Трумена на його другий термін. Велетенська виставка військової потуги проходила на Пенсиль-ванській авеню, поки ми проїжджали повз неї на нашому побитому судні. Там були Б-28-i, торпедні човни, артилерія, всілякий воєнний матеріал, який виглядав смертоносно на засніженій траві; останньою був звичайний маленький рятувальний човен – мізерний і дурний. Дін пригальмував подивитись на нього. Він з подивом хитав головою.
– Що ці люди роблять? Гарі спить десь у цьому місті… Добрий старий Гарі… Чоловік з Місурі, як я… Це, напевно, його човен.
Дін мав спати позаду, Данкел сів за кермо. Ми дали йому особливі вказівки не дуріти. Не встигли ми заплющити очі, як він уже гнав вісімдесят, з поганими гальмами і всіма іншими неполадками, він обігнав три машини відразу, саме там, де коп сперечався з мотоциклістом – він їхав у четвертій смузі чотирисмугової дороги, рухаючись у протилежний бік. Звичайно, коп з виттям сирени погнався за нами. Нас зупинили. Він наказав нам поїхати з ним у дільницю. Там був злий коп, якому відразу не сподобався Дін; він чув від нього дух в'язниці. Від вислав свою підмогу особисто поговорити зі мною та Мерілу. Вони хотіли знати, скільки їй було років, аби прокрутити ідею з актом Мена. Але у неї було її свідоцтво про шлюб. Вони відвели мене в бік і допитувались, хто спить з Мерілу.
– Її чоловік, – відповів я досить просто. їм було цікаво. І підозріло. Вони намагались аматорськи погратися в Шерлока Холмса, двічі запитуючи одне й те саме, сподіваючись, що ми проговоримся. Я сказав: – Ці два хлопці вертаються працювати на залізницю в Каліфорнії, це дружина коротшого, а я їхній товариш, на двотижневих канікулах в університеті.
Коп посміхнувся і сказав:
– Ага? А це справді ваш гаманець?
Нарешті злий коп оштрафував Діна на двадцять п'ять доларів. Ми сказали, що маємо всього сорок на всю дорогу на Узбережжя; вони сказали, що їм байдуже. Коли Дін запротестував, злий коп пригрозив відправити його назад у Пенсильванію й додати особливе звинувачення.
– Яке звинувачення?
– Ти краще не питай, яке. Ти про це не хвилюйсь, мудрий знайшовся.
Нам треба було їм віддати двадцять п'ять доларів. Проте спочатку Ед Данкел, винуватець, запропонував сісти до в'язниці. Дін над цим замислився. Коп шаленів від злості; він сказав:
– Якщо даси своєму партнеру сісти до в'язниці, я тебе відразу повезу в Пенсильванію. Ти мене чуєш? – Ми лише хотіли швидше звідти поїхати. – Ще один штраф за перевищення швидкості у Вірджинії, і ти втратиш свою машину, – сказав злий коп на прощання. Дін був червоним від люті. Ми мовчки поїхали. Це було наче запрошення вкрасти у нас гроші на подорож. Вони знали, що ми не мали ні копійки, що у нас не було дорогою родичів або когось, хто б нам переслав грошей. Американська поліція була задіяна в психологічній війні з американцями, які не можуть їх налякати паперами й погрозами. Це вікторіан-ська поліцейська сила; вона визирає із запітнілих вікон, хоче знати і може в своє задоволення придумати злочин, якого нема.
– Дев'ять ліній злочину, одна лінія нудьги, – казав Лу-їс-Фердінанд Селін. Дін був настільки злий, що хотів повернутися й застрелити копа, щойно в нього з'явиться пістолет.
– Пенсильванія! – хмикнув він. – Хотів би я знати, що це було б за звинувачення! Напевно – безпритульний; вони забирають усі мої гроші і роблять із мене волоцюгу. Цим типам так легко все дається. Вони ще візьмуть і пристрелять тебе, якщо нарікатимеш. – Нічого було робити, лише веселішати і забути про те, що сталось. Проїхавши Річмонд, ми почали забувати цю ситуацію, і скоро все мало бути краще.
Тепер у нас залишалось п'ятнадцять доларів на всю дорогу. Ми змушені були підбирати попутників і просити в них гроші на бензин. Раптом, у диких лісах Вірджинії, ми побачили на дорозі чоловіка. Дін зупинився. Я озирнувся і сказав, що він якийсь волоцюга і, напевно, без грошей.
– Ми його підберемо просто так, погнали! – Дін сміявся. Чоловік був безумним обідраним типом у окулярах, він ішов дорогою, читаючи брудну обмотану папером книжку, яку знайшов у кюветі біля дороги. Він сів у машину і продовжував читати; він був надзвичайно брудний і вкритий ранами. Він сказав, що його звати Хайман Соломон і що він обійшов усю Америку, стукаючи та, інколи, вла-муючись у єврейські двері, вимагаючи грошей: «Дайте мені гроші на їжу, я – єврей!»
Він казав, що це спрацьовувало на ура, і йому колись за це перепаде. Ми запитали його, що він читав. Він не знав. Він не дивився на титульну сторінку. Він дивився лише на текст, наче знайшов істинну Тору там, де вона й мала бути – в диких лісах.
– Бачиш? Бачиш? Бачиш? – сміявся Дін, штрикаючи мене під ребра. – Я казав тобі, що буде весело. Чувак, гнати можна з усього на світі! – Ми довезли Соломона аж до Тестамента. На той час мій брат був уже в іншому кінці міста в новому будинку. Тут ми знову виїхали на довгу похмуру вулицю з коліями, які пробігали посередині, а сумна сувора південна братія бігала біля торговельних рундуків і побутових магазинів.
Соломон сказав:
– Я бачу, що вам треба трохи грошей, щоб продовжити вашу подорож. Ви на мене почекайте, а я піду поклянчу пару доларів у якомусь єврейському домі й поїду з вами аж до Алабами. Дін божеволів від щастя; ми з ним побігли купити хліба та сирну мазанку для обіду. Мерілу та Ед чекали в машині. Ми дві години прочекали на Соломона в Тестаменті; десь у місті він вибивав собі на хліб, але ми його не бачили. Сонце ставало багряним.
Соломон так і не з'явився, і ми залишили Тестамент.
– Тепер бачиш, Селе, Бог існує, бо ми постійно застрягаєм у цьому містечку, хоч би як старались, і ти мав би помітити його дивну біблійну назву і цей дивний біблійний персонаж, який нас знову примусив тут зупинитись, і всі ці речі переплітаються, як дощ, зв'язуючи всіх на світі… – Дін торохтів і торохтів; він був збуджений та сповнений радості. Для нас із ним країна була, як устриця, яку треба було відкрити, а там ховалась перлина, там точно була перлина. Ми погнали на південь, і підібрали ще одного попутника. Це був сумний малий, який казав, що його тітка – власниця продуктового магазину в Дані, Південна Кароліна, просто біля Феєтвіля.
– Коли ми туди доїдемо, випросиш в неї долар? Так? Добре! Поїхали!
Ми були в Дані за годину, у сутінках, і приїхали туди, де був магазин тітки. Це була сумна маленька вуличка, яка впиралася в стіну фабрики. Магазин там був, але тітки не було. Ми поцікавились, що взагалі наговорив цей малий. Ми запитали його, як далеко він збирався їхати; він не знав. Він усе придумав; колись у якісь давній забутій пригоді він бачив цей продуктовий магазин у Дані, і це перше, що стрельнуло в його неорганізовану божевільну голову. Ми купили йому хот-дог, проте Дін вирішив, що ми не можемо брати його із собою, бо нам потрібне місце для сну і місце для попутників, які б оплачували пальне. Це було сумною, але чистою правдою. Ми залишили його вночі у Дані.
Я поїхав через Південну Кароліну, за Мейкон, Джорд-жія, поки Дін, Мерілу і Ед спали. Вночі, на самоті, я мав свої власні думки і тримав машину біля білої смуги на священній дорозі. Що я робив? Куди їхав? Я скоро мав дізнатись. Я втомився після Мейкона і розбудив Діна, щоб той продовжив. Ми вийшли з машини подихати повітрям і раптом обидва сп'яніли від щастя, відчувши навколо нас, у темряві, пахучу зелену траву, запах свіжого перегною і теплі води.
– Ми на півдні! Ми залишили зиму!
Ніжний світанок освітлював зелені паростки біля дороги. Я глибоко вдихнув; у темряві просвистів поїзд, напрямком на Мобайл. Так само, як і ми. Я зняв свою сорочку і глибоко вдихнув. За десять миль Дін в'їхав на заправку з вимкненим двигуном, помітив, що працівник міцно спить на столом, вискочив, тихенько набрав бак, пересвідчився, що не задзвонить дзіночок, і від'їхав, немов якийсь араб з бензином на п'ять доларів для нашого паломництва.
Я прокинувся від божевільних екзальтованих звуків музики, розмов Діна та Мерілу й побачив, як пролітають величні зелені поля:
– Де ми?
– Тільки-но в'їхали у Флориду, чувак – це називається Фломатон. – Флорида! Ми летіли до величних приморських рівнин і Мобайлу; попереду повисли великі хмари Мексиканської затоки. Пройшло лише тридцять дві години з того часу, як ми попрощалися з усіма у брудних снігах Півночі. Ми зупинились на заправці, і там, навколо колонок, Дін бігав, тримаючи Мерілу на плечах, а Данкел зайшов усередину і без зайвих вагань украв три пачки цигарок. Ми знов пожвавішали. В'їжджаючи у Мобайл по довгому крутому шосе, ми зняли наш зимовий одяг і насолоджувались південною температурою. Саме тоді Дін почав розказувати історію свого життя, а за Мобайлом, на роздоріжжі, в'їхав у затор та замість того, щоб просковзну-ти повз машини, посто промчав через стоянку і поїхав далі, не збавляючи свої стійкі сімдесят миль на годину. Він продовжував свою оповідь:
– Я вам кажу, що це правда, я почав у дев'ять, з дівчиною на ім'я Мілі Мейфер за гаражем Рода на Грант-стріт, це та сама вулиця, на якій жив Карло в Денвері. Це тоді, коли мій батько ще трохи працював у Смітіз. Я пам'ятаю, як моя тітка кричала у вікно: «Що ти там робиш у гаражі?» Ой, сонце, Мерілу, якщо б я тільки знав тебе тоді! Ого! Яка ж ти, напевно, була солоденька в дев'ять». Він маніакально бубонів; засунув свій палець їй в рот і облизав його; він взяв її руку і тер нею по своєму тілу. Вона задоволено посміхалась.
Великий довгий Ед сидів, дивлячись у вікно, і розмовляв сам із собою:
– Так, сер, я думав, що тієї ночі я був привидом. – Він також думав, що йому скаже Галатея Данкел у Новому Орлеані.
Дін продовжував:
– Якось я поїхав на вантажному поїзді з Нью-Мексико просто в Ел-Ей – мені було одинадцять, я загубив свого батька на пересадці, ми всі жили в джунглях волоцюг, я був з чоловіком на ім'я Великий Ред, мій батько був п'яний у якомусь вагоні – поїзд почав рухатись – ми з Великим Редом на нього не встигли, – я місяцями не бачив свого батька. Я їхав на довгому товарняку просто в Каліфорнію, ми летіли, то був першокласний товарняк, пустельний Зіпер. Всю дорогу їхав на зв'язках – можна тільки уявити, як це було небезпечно, я був іще дитиною, я нічого не знав – однією рукою я тримав буханець хліба, а другою вчепився в гальмівну палицю. Це вам не казочка, все – чиста правда. Коли я приїхав у Ел-Ей, то був настільки зголоднілим за молоком і вершками, що пішов на роботу до молочника і першим же ділом випив дві кварти жирних вершків і все вирвав.
– Бідний Дін, – сказала Мерілу і поцілувала його. Він гордо дивився вперед. Він її любив.
Ми їхали повз голубі води Затоки, і раптом почалось хвилинне божевілля на радіо; це була діджейська передача «Джазовий курник» з Новго Орлеана – лише божевільні платівки, кольорові платівки, і діджей казав: «Не переживайте пі за що\» - 3 радістю вночі попереду ми побачили Новий Орлеан. Дін тер кермо руками:
– От тепер ми спрадві гульнемо! – У сутінках ми в'їхали в гудіння вулиць Новго Орлеана. – Ох, ти тільки понюхай людей! – кричав Дін, висунувши голову у вікно, щоб понюхати: – Ах! Боже! Життя! – Він обігнав тролейбус. – Так! – Він гнав машину й дивився в усі боки на дівчат. – Ти подивись на неї!
Повітря у Новому Орлеані було солодке, наче вкрите шовковими простирадлами; і як тільки твій ніс забуває сухі морози північної зими, чути запах річки, і, справді, чути запах людей, і бруду, і цукрового сиропу, і всіляких тропічних ароматів. Ми підскакували на сидіннях.
– Поглянь на неї! – кричав Дін, показуючи на іншу жінку. – Ох, я люблю, люблю, люблю жінок! Я вважаю, жінки – прекрасні! Обожнюю жінок.
Він плюнув у вікно; він стогнав і хапався за голову. Величезні краплини поту котилися з його чола від чистого звуження і втоми.
Ми застрибнули на алжирський пором і почали перепливати річку Місісіпі.
– Тепер ми всі мусимо вийти й розглянутись на річку й людей і нюхати світ, – наказав Дін, наряджений в окуляри й цигарки, вискакуючи з машини, немов лялька.
Ми прямували за ним, ми сперлись на перила й дивились на могутнього коричневого батька води, що ллється із середини Америки, немов потік зламаних душ,
- переносячи стовбури Монтани, глини Монтани, долини Айови і все, що затонуло у Трі-Форкс, де в кризі народжуються таємниці. Туманний Новий Орлеан мерехтів на іншому боці; старий сонний Алжир, замотаний у ліси, підштовхував нас із іншого. Негри працювали в пообідній спеці, заправляючи печі порому, які палали червоним і надавали пашим колесам своєрідного запаху. Дін їх роздивлявся, стрибаючи на спеці. Він бігав по палубі, вгору-вниз, у своїх обвислих під животом штанях. Раптом я побачив, як він потягується на містку. Мені здалося, що в нього виростуть крила і він полетить. Його божевільний сміх лунав по всьому судну: «Хе-хе-хе-хе-хе!» Мерілу була з ним. Він за хвилину все оббіг, повернувся з історією про все навколо, застрибнув у машину і, коли всі збирались, ми просковз-нули вперед у вузькому коридорі, об'їхали дві чи три машини та помчали в Алжир.
– Куди? Куди? – Дін весь час кричав.
На заправці ми вирішили привести себе в порядок і дізнатись, де був Бик. Маленькі діти гралися на лінивому заході сонця; дівчата проходили повз нас, у банданах, котонових блузках і з оголеними ногами. Дін побіг вулицею, щоб усе побачити. Він роздивлявся навколо, він кивав і чухав свій живіт. Великий Ед сидів у машині в шапці, натягнутій на очі, і усміхався Діну. Я сидів на крилі авто. Мерілу була в жіночому туалеті. З густих берегів, де з патичками рибалили десятки чоловіків, і з дельт, які тяг-лися повз червоні землі, велика згорблена річка обгортала Алжир, немов змія в безіменному оркестрі звуків. Сонний півострів Алжир із бджолами й нетрями, можливо, колись зникне під водою. Сонце котилося в бік, комахи розлітались, страшні води неймовірно стогнали.
Ми пішли до будинку Старого Бика Лі, який знаходився на околиці міста біля греблі річки. Будинок стояв при дорозі, яка перетинала болотяне поле. Це була стара роз-валюха з розбитою верандою і плакучими вербами у дворі; трава була по пояс, стара загорожа похилилась, сараї цілковито розвалилися. Не було ні душі. Ми заїхали просто на подвір'я і побачили старі балії на задній веранді. Я виліз з машини й підійшов до дверей. Джейн-Лі стояла в дверях, мружачись від сонця.
– Джейн, – сказав я. – Це я. Це ми. Вона відповіла:
– Так, я знаю. Бика нема. Це не вогонь горить там далі? – Ми удвох подивились в бік сонця.
– Ти маєш на увазі сонце?
– Яке в біса сонце – я звідти чула сирени. Ти що, не бачиш таке дивне світло? – Це було на боці Нового Орлеана; не небі висіли дивні хмари.
– Я нічого не бачу, – відповів я. Джейн шморгнула носом:
– Той самий старий Парадайз.
Так ми привітались після чотирьох років; Джейн раніше жила зі мною і моєю дружиною в Нью-Йорку.
– А Галатея Данкел тут? – запитав я. Джейн продовжувала шукати свою пожежу; у ті дні вона з'їдала по три банки бензедрину в день, її лице, колись пухке, германське й гарненьке, стало закам'янілим, червоним і хворобливим. У Новому Орлеані вона підхопила поліомієліт і почала трошки шкутильгати. Дін і компанія покірно вийшли з машини й відчули себе більш-менш вдома. Галатея Данкел покинула своє вельможне ув'язнення за будинком, щоб зутріти свого мучителя. Галатея – серйозна дівчина. Вона була бліда й заплакана. Великий Ед, пробіг рукою по своєму волоссю і привітався. Вона незворушно дивилась на нього.
– Де ти був? Навіщо ти це зі мною зробив? – Вона люто глянула на Діна; вона знала, що до чого. Дін геть на неї не зважав; тепер він хотів лише їсти; він запитав Джейн, чи в неї щось є. І тут почався хаос.
Бідний Бик приїхав додому у своєму старому техаському «Шеві» і побачив, що в його дім вдерлися маніяки; тим не менше, він мене привітав з приємним теплом, якого я давно не сподівався. Він купив цей будинок за гроші, які заробив, вирощуючи чорну квасолю в Техасі зі своїм університетським товаришем, батько якого, божевільний па-ретик, помер і залишив величезний статок. Бик діставав лише п'ятдесят доларів на тиждень від своєї сім'ї, що було непогано, якщо б щотижня він не витрачав стільки ж на наркотики – і дружина йому теж влітала в копійку; запи-хаючи в себе бензедрину на десять доларів у тиждень. їхні витрати на харчі були найзлиденнішими в країні; вони майже ніколи не їли; не їли також їхні діти – їм було все одно. Вони мали двох чудових діток – Доді, восьми років, і маленького однорічного Рея. Рей бігав голий по двору -маленьке біляве дитя веселки. Бик називав його «Мале Чудовисько», на честь В. К. Філдса. Бик заїхав на подвір'я і вивалився з машини, втомлено підійшов у сонцезахисних окулярах, фетровій шапці, пошарпаному костюмі – довгий, підтягнутий і лаконічний – і сказав:
– О, Селе, нарешті ти сюди доїхав; ходімо всередину та вип'ємо.
Про Старого Бика Лі можна розказувати всю ніч; досить підкреслити, що він був учителем, і також можна сказати, що він мав повне право навчати, бо весь свій час учився сам; і те, чому він навчався, він називав «факти життя», які він учив не лише через потребу, а тому, що хотів. У свій час, він протягнув своє довге худе тіло через усю Америку та більшу частину Європи й Північної Африки, щоб побачити, що там відбувається; у Югославії у 30-х роках він одружився на білогвардійській графині, щоб урятувати її від нацистів; є фотографії його з міжнародною кокаїновою тусовкою – люди з божевільними зачісками спираються одне на одного; є й інші фотографії, де він у панамці розглядає вулиці Алжира; він більше ніколи не бачив білогвардійської графині. Він працював дезінсектором у Чикаго, барменом у Нью-Йорку, розносив повістки у Ньюарку. У Парижі він сидів у кафе, роздивляючись суворі обличчя перехожих французів. У Афінах від визирав із-за узо на, як він казав, найогидніших людей у світі. У Стамбулі він блукав крізь натовпи опіумних наркоманів і продавців килимів, шукаючи факти. В англійських готелях він читав Шпенглера і Маркіза де Сада. У Чикаго він вирішив обікрасти турецьку баню, на хвилину загальмував, щоб випити, залишився з двома доларами і мусив утікати. Він робив це все лише задля пережитого досвіду. Тепер його фінальним вивченням була наркоманія. Тепер він був у Новому Орлеані, блукаючи вулицями з підозрілими персонажами і засиджуючись у різних кублищах.
Є дивна історія з його університетських часів, яка по-іншому його розкриває: якось він запросив друзів на коктейль у свою гарно обставлену кімнату, аж раптом його домашній тхір вибіг і вкусив елегантного педика за кісточку і всі, галасуючи, викинули тхора за двері. Старий Бик Лі підскочив, схопив свою помпову рушницю і сказав:
«Знов він винюхав цього старого щура, – і прострелив дірку в стіні розміром з п'ятдесят щурів. На стіні висіла картина старого негарного будинку на Кейп-Коді. Його друзі запитали: – Чого в тебе висить ця гидота? – І Бик відповів: «Мені вона подобається, бо вона гидка».
І все його життя можна пояснити цим реченням. Якось я постукав у його двері в нетрях на 69-й вулиці Нью-Йорка, він відчинив, у котелку, жилеті на голе тіло і в довгих смугастих піжонських штанях; у руках – каструля, в якій було насіння для птахів, яке він хотів потовкти і з нього скрутити цигарку. Він також екпериментував з варінням кодеїнового сиропу – утворювалась чорна рідина, та з цього нічого не виходило. Він проводив довгі години, читаючи Шекспіра, «Безсмертного пісняра», як він його називав. У Новому Орлеані він почав проводити багато часу з кодексами майя, і навіть поки він розмовляв з нами, книжка лежала розгорнута на його колінах. Я якось сказав:
– Що з нами буде, коли ми помремо? І він відповів:
– Коли ти помреш, ти просто будеш мертвий, ось і все.
У його кімнаті були ланцюги, які, як він казав, він використовував зі своїм психоаналітиком; вони
експериментували з наркоаналізом і виявили, що Старий Бик – це сім різних особистостей, кожна з яких деградує, аж поки він не стане безумним ідіотом і має бути зв'язаний ланцюгами. Найвища особистість була англійським лордом, найнижча – дурнем. Десь посередині він був старим негром, який стояв у черзі та казав:
– Хтось – сволота, хтось – ні – ось яка штука.
Бик був сентиментальним стосовно старих днів Америки, особливо 1910 p., коли в аптеці можна було купити морфій без лікарського рецепту, увечері китайці у вікнах курили опіум, і країна була дика, сварлива і вільна, переповнена всілякими свободами. Він більше за все ненавидів вашингтонську бюрократію; потім ішли ліберали; потім копи. Він весь час говорив і всіх повчав. Джейн сиділа у нього в ногах; я теж; так само і Дін; а колись навіть Карло Маркс. Ми всі від нього чогось навчилися. Він був сірий, невиразний хлопець, якого тяжко примітити на вулиці, якщо не придивитись, щоб побачити його божевільний кістлявий череп з якоюсь дивною юністю – канзаський священик з екзотичними, феноменальними вогнями й таємницями. Він вивчав медицину у Відні; вчив антропологію, перечитав усе, і тепер закінчував вивчення звичних речей на вулицях життя і ночі. Він сидів у своєму кріслі; Джейн принесла випивку, мартіні. Штори біля його крісла завжди були задерті, вдень і вночі; у будинку це був його власний куток. На колінах він тримав кодекси майя і помпову гвинтівку, яку він час від часу піднімав, щоб посунути банки бензедрину. Я весь час бігав, підставляючи нові баночки. Ми пили і розмовляли. Бик цікавився причиною нашої подорожі. Він пильно дивився на нас і шморгнув носом, фумп, як звук у сухому баці:
' – Ну так, Діне, я хочу, щоб ти хвилинку тихо посидів і сказав, нащо ти так роз'їжджаєш країною? Дін почервонів і сказав:
– Ет, ти ж знаєш, як воно буває.
– Селе, навіщо ти їдеш на Узбережжя?
– Я лише на пару днів. Я потім вертаюсь до університету.
– А що з цим Едом Данкелем? Що він за тип? – У той момент у спальні Ед залагоджував свою провину перед Галатеєю; і це не забрало багато часу. Ми не знали, що сказати Бику про Еда Данкела. Бик, розуміючи, що ми нічого не знали самі про себе, витяг три палички чаю і сказав: «Вперед», отже, скоро буде вечеря.
– Нема нічого кращого на світі для апетиту. Я колись з'їв жахливий гамбургер у кіоску і думав, що це найсмачніша штука на світі. Я лише минулого тижня повернувся з Ґ'юстона, а їздив до Дейла стосовно чорної квасолі. Якось уранці я спав у мотелі й мене винесло з ліжка. Якийсь придурок застрелив свою дружину в сусідньому номері. Всі в паніці стояли, а він сів у свою машину і поїхав, залишивши рушницю на підлозі для шерифа. Невдовзі його піймали в Гумі, п'яним ущент. Чувак, уже стало небезпечно жити в цій країні без пістолета. – Він розкрив своє пальто і показав нам револьвер. Потім він відчинив шухляду і показав увесь свій арсенал. Якось у Нью-Йорку він тримав під ліжком автомат. – Зараз у мене є дещо краще – німецький газовий пістолет «Шейнгот»^ви тільки гляньте на цього красеня, але в мене є лише один патрон. З цього пістолета я можу вирубати сотню, і мати повно часу, щоб утекти. Єдина проблема, що є лише один патрон.
– Сподіваюсь, що мене не буде поряд, коли ти почнеш його випробовувати, – сказала Джейн із кухні.
– А ти взагалі звідки знаєш, що таке газовий патрон? -фиркнув Бик; він ніколи не звертав уваги на її зауваження, але добре їх чув.
Його стосунки з дружиною були надзвичайно дивні -вони розмовляли до пізньої ночі; Бик любив говорити, він бубонів своїм монотонним голосом, а вона намагалася щось додати, але в неї ніколи не виходило; на світанку він втомлювався, тоді говорила Джейн, а він слухав, шморгаючи носом. Вона до нестями його любила, але якось безглуздо; не було ніякого сюсюкання, лише відверта розмова і глибока дружба, яку нам ніколи не пізнати. Між ними було щось безжалісне й холодне, наче якийсь жарт, через який вони передавали свої непомітні вібрації. Кохання -це все; Джейн не відходила від Бика більше ніж на десять футів і не пропускала жодного сказаного ним слова, а говорив він, між іншим, дуже тихо.
Ми з Діном благали про гучну ніч у Новому Орлеані, та хотіли, щоб Бик показав нам місто. Він відразу розкритикував нашу ідею:
– У Новому Орлеані дуже нудно. Ходити в кольорові квартали – незаконно. Бари надзвичайно нудні.
Я сказав:
– Напевно в місті є справді ідеальні бари.
– В Америці не існує ідеального бару. Ідеальний бар -це щось за межами нашої свідомості. У 1910-му бар був місцем, де чоловіки зустрічались після або під час роботи, там була лише довга стійка, мідні перила, плювальниці, піаніст, декілька вікон, бочки з віскі по дестять центів за чарку та бочки пива по п'ять центів за кухоль. А зараз усе, що там є, – хром, п'яні жінки, педики, напривітні бармени, нервові власники, які весь час патрулюють приміщення, думаючи про свої шкіряні крісла і закон; багато крику в неправильний час і мертва тиша, коли зайде якийсь назна-йомець.
Ми сперечалися про бари:
– Добре, добре, – сказав він, – я поведу вас увечері в Новий Орлеан і покажу, що маю на увазі. – І він навмисно повів нас у найнудніші бари. Ми залишили Джейн із дітьми; вечеря закінчилась; вона читала оголошення про роботу в новоорлеанській «Таймс-Пікаюн». Я запитав чи вона шукала роботу, вона відповіла, що це найцікавіша частина газети. Бик поїхав з нами в місто, продовжуючи говорити:
– Не нервуйся, Діне, ми туди доберемся, я сподіваюсь; гоп, ось і пором, не треба в'їжджати просто в річку. – Він тримався.
Дін став гіршим, і Бик мені зізнався:
– Здається, він прямує до своєї ідеальної долі – ком-пульсивний психоз з каплею психопатичної безвідповідальності та жорстокості. – Він косо зиркнув на Діна. -Якщо поїдеш у Каліфорнію з цим божевільним, то ніколи не виживеш. Чому б тобі не залишитись у Новому Орлеані зі мною? Будемо ставити на коників, там, у Гретні, і розслаблятись на моєму дворі. У мене гарний набір ножів, і я вже будую мішень. В центрі також є гарненькі лялечки, якщо звичайно, це ще тобі до смаку. – Він шморгнув носом. На поромі Дін вискочив, щоб нахилитися над перилами. Я пішов за ним, а Бик так і сидів у машині, шморгаючи носом. Тієї ночі над коричневими водами розлігся таємничий туман; попереду горів Новий Орлеан яскравим помаранчевим світлом, темні кораблі стояли на вході в місто – каравели, закутані в туман та привиди, іспанські балкони і розфарбовані напівкаюти, а ближче стояли сухо-вози зі Швеції та Панами. Посеред ночі горіло світло порому; ті ж самі негри засипали вугілля і співали. Старий Великий Слім Газард колись працював матросом на алжирському поромі; я згадав Місісіпі Джина; і поки річка текла із серця Америки під яскравими зорями, я знав, знав, наче божевільний, що бсє, що я знав і знатиму, стало єдиним. Дивно подумати, що тієї ночі, коли ми перепливали на поромі з Биком Лі, дівчина покінчила життя самогубством, стрибнувши у воду; це сталось чи до нас, чи то після нас; ми прочитали про це в газеті наступного дня.
Ми пройшлися всіма нудними барами французького кварталу зі Старим Биком і повернулись додому опівночі. Тієї ночі Мерілу зірвалася з ланцюга – вона попробувала чай, колеса, бенні, кір і навіть попросила Бика дати їй М., чого він, звісно, не зробив; проте він дав їй мартіні. Вона була настільки накачена всілякими речовинами, що просто завмерла на веранді. У Бика була чудова веранда. Вона обгортала будинок; у місячному сяйві, біля плакучих верб, будинок нагадував старий південний маєток, який пережив свої кращі дні. Джейн сиділа у вітальні та читала оголошення про роботу; Бик ширявся у ванні, прикусуючи свою чорну краватку і забиваючи голку в свою нешасну руку з тисячами дір; Ед Данкел розлігся з Галатеєю у величезній спальні, яку Старий Бик і Джейн ніколи не використовували; Дін крутив косяка; а ми з Мерілу розігрували південних аристократів.
– Ох, міс Лу, цього вечора ви виглядаєте просто неперевершено.
– Ох, дякую вам, Кроуфорде, я безмежно вдячна за ваші щирі слова.
На кривій веранді постійно гримали двері – персонажі нашої сумної драми американської ночі визирали, щоб дізнатися, де інші. Нарешті я наодинці пройшовся до дамби. Я хотів сісти на брудний берег і подивитися на Місі-сіпі; натомість я дивився на неї через металевий пліт. Що ж буде, коли відділити народ від його річок? «Бюрократія!» – сказав би Старий Бик; він сидить із Кафкою на колінах, над ним горить лампа, він шморгає носом. Його старий будинок скрипить. А величною чорною рікою пливуть уночі величезні колоди з Монтани.
– Все це бюрократія. І профспілки! Особливо профспілки! – Але темний сміх лунає знову.
Розділ сьомий
Я ПРОКИНУВСЯ вранці і знайшов Старого Бика та Діна у дворі. Дін допомагав Бику в комбінезоні з бензоколонки. Бик знайшов величезний шматок гнилого дерева і відчайдушно витягав із нього маленькі цвяхи. Ми дивилися на цвяхи; їх було мільйон; вони нагадували маленьких черв'ячків.
– Коли я витягну всі ці цвяхи, то зроблю собі полиці, які протримаються тисячу років] – сказав Бик, кожна його кістка тремтіла від хлоп'ячої радості. – Ох, Селе, ти розумієш, що полиці, які зараз роблять, не витримують і шести місяців під вагою якогось барахла, або взагалі розвалюються? Те ж саме з будинками, те ж саме з одягом. Ця сволота придумала пластмасу, з якої можна робити будинки вічними. І колеса. Щороку американці мільйонами себе вбивають через браковані колеса, які нагріваються на дорозі і вибухають. Вони можуть робити колеса, які ніколи не вибухають. Те ж саме з зубним порошком. Є певна жуйка, яку вони придумали і нікому не показують, і коли її жуєш у дитинстві, то в житті не матимеш карієсу. Те ж саме з одягом. Вони можуть робити одяг, який не зношується вічно. їм подобається робити дешевий одяг, щоб усі продовжували його шити, пробивали картки, організовувались у дурні профспілки і тинялися собі, поки все розбирають у Вашингтоні й Москві. – Він підняв величезний шматок гнилого дерева: – 3 цього вийдуть чудовні полиці, що скажеш?
Був ранній ранок; Бикова енергія досягла піку. Бідолага вкачав стільки дурні у свою систему, що більшу частину дня лише сидів у своєму кріслі з увімкненою лампою; але вранці він був прекрасний. Ми почали кидати ножі в мішень. Він розповів, що в Тунісі бачив араба, який міг на відстані сорок футів виколоти комусь око. З цього він перескочив на тему своєї тітки, яка була в Касбі у тридцятих роках:
– Вона була з групою туристів на чолі з гідом. На мізинці вона мала діамантовий перстень. Тітка на хвилинку сперлась на стіну, щоб відпочити, і не встигла й оком моргнути, як якийсь араб забрав її перстень. Раптом вона зрозуміла, що вже не має мізинця. Хі-хі-хі-хі-хі! – Коли він сміявся, то стискав свої губи – сміх лунав здалека, з глибин його живота – і спирався на коліна. Він довго сміявся. – Ей, Джейн! – радісно кричав він. – Я щойно розказував Діну й Селу про мою тітку в Касбі!
– Я тебе чула, – сказала вона з дверей кухні приємного теплого ранку в Затоці. Величезні красиві хмари летіли над нами, хмари долин створювали відчуття безкрайої давньої священної розваленої Америки – з вуст у вуста і від кінчика до кінчика. Бик був повен сил:
– Селе, я тобі колись розповідав про Делового батька? Він був найсмішнішим старим на світі. Він хворів на парез, який з'їдає передню частину мозку, і ти не відповідаєш за все, що стрельне тобі в голову. Він мав будинок у Техасі, де день і ніч працювали будівельники, добудовуючи нові частини будинку. Він міг прокинутись серед ночі і сказати: «Я не хочу цього чортового нового крила; робіть його он там». Будівельники мали все переробляти і починати спочатку. На світанку вони вже пітніли над новим крилом. Потім старий нудився і казав: «Хай йому чорт, хочу поїхати у Мейн!» і сідав у свою машину, їхав сто миль на годину – хмари курячого пір'я летіли за ним сотні миль. І зупиняв свою машину посеред якогось техаського містечка, щоб купити віскі. Навколо могли сигналити машини, а він виходив і кричав: «Зупиніть сей шортів гам, банда филупків!» Він шепелявив; коли в тебе парез – ти пешелявиш, тобто ти шепелявиш. Одного вечора, він приїхав до мене додому в Цинцинаті, посигналив і сказав: «Виходь, поїдемо в Техас до Дейла». Він повертався з Мейна, казав, що купив будинок – ох, ми написали про нього оповідання в університеті, у ньому тоне корабель і люди у воді намагаються триматися за рятувальний човен, а там сидить старий з мачете і відрубує їм пальці: «Ідіть геть, кляті филупки, це мій фовен!» Ох, він був жахливий. Я міг би весь день розповідати про нього історії. Чи це не чудесний день?
День справді був чудесний. М'якенький вітерець дмухнув від дамби; це було варто подорожі. Ми пішли за Биком у дім, щоб заміряти стіну для полиць. Він показав нам стіл, який змайстрував сам. Він був зроблений із дерева шириною в шість дюймів.
– Цей стіл простоїть тисячу років! – сказав Бик, маніакально витріщаючись на нас своїм довгим худим обличчям, і постукав по столу.
Вечорами він сидів за цим столом, колупався в їжі й кидав кістками в котів. У нього було сім котів:
– Я обожнюю котів. Я особливо люблю котів, які пищать, коли їх тримаєш над ванною. – Він наполіг, щоб нам це продемонструвати; хтось був у ванній. – Ну, – він сказав, – зараз ми не можемо. О, я вже давно сварюсь із сусідами.
Він розповів нам про сусідів; це була величезна компанія з нахабними дітьми, які кидали камінням через повалену загорожу в Доді, Рея та інколи в Старого Бика. Він якось наказав їм припинити; їхній старий вискочив і щось кричав португальською. Бик пішов у будинок і вийшов із рушницею, легенько спираючись на неї; під широкими крисами капелюха розгулювала задоволена посмішка, все тіло сором'язливо крутилось, поки він чекав – гротескний, довгий, самотній клоун попід хмарами. Португалець, напевно, подумав, що він з'явився з якогось страшного кошмару.
Ми тинялися по двору в пошуках якогось заняття. Бик працював над величезною загорожею, щоб відділитися від нахабних сусідів; він її ніколи не закінчить, робота занадто велика. Він покачав огорожу взад і вперед, щоб показати її міцність. Раптом він став втомленим і мовчазним, пішов до хати і зник у туалеті для своєї дообідньої дози, а вийшов спокійний, зі скляним поглядом і сів біля увімкненої лампи. Сонячні промені ліниво пробивались крізь штори.
– А ну, хлопці, спробуйте мій оргонний акумулятор! Він віллє у ваші кістки трохи соку. Я завжди зриваюсь і жену всі дев'яносто до найближчого борделю, хо-хо-хо! -Це був його «сміх», сміх, коли він насправді не сміявся. Оргонний аккумулятор – звичайна коробка, достатньо велика, щоб у ній сидів чоловік на стільці, – дерево і метал – щоб збирати органи з атмосфери і тримати їх, аби людське тіло ввібрало в себе більше, ніж завжди. За Рай-хом, органи – вібруючі атмосферні атоми життєвого принципу. Люди хворіють на рак, бо їм бракує органів. Старий Бик думав, що поліпшить свій органний акумулятор, якщо зробить його з найбільш органічного дерева, тому він прив'язав пухнасті гілки і патички з дерев дельти до свого містичного туалету. Прилад стояв посеред гарячого рівного двору – облуплена машина, переповнена і забита маніакальними пристосуваннями. Старий Бик роздягався і заходив усередину, щоб витріщитися на власний пуп.
– Скажи, Селе, давай разом підемо після обіду поставити на коників у Гретні. – Він був неперевершений. Він дрімав після обіду у своєму кріслі, з рушницею в руках, а маленький Рей спав, скрутившись у клубочок навколо його шиї. Це було чудово, батько та син, батько, з яким ніколи не бував нудно, коли мова заходить про те, чим зайнятись і про що поговорити. Він прокинувся і подивився на мене. Йому потрібна була хвилина, щоб зрозуміти, хто я такий. – Селе, навіщо ти їдеш на Узбережжя? – запитав він і знову заснув.
Після обіду ми поїхали у Гретну, лише я та Бик. Ми поїхали у його старому «Шеві». «Гадсон» Діна був низьким і витонченим; «Шеві» Бика був високим і розхристаним. Усенагадувало 1910 р. Букмекерська контора містилася біля набережної у величезному хромовано-шкіряному барі, де позаду був широченний хол із написами й цифрами на стіні. Луїзіанські типи сиділи з перегонними формулярами. Ми з Биком випили пива, і Бик, як ні в чому не бувало, підійшов до грального автомату і вкинув півдола-рову монету. Лічильники клацнули «Банк» – «Банк» -«Банк» – і останній «Банк» повис на секунду й перекрутився назад на «вишеньку». Бик виграв би сотню, а може, й більше, він був лише на якусь волосинку від цього.
– Чорт! – кричав Бик. – Вони ці штуки відрегулювали. Це зразу було видно. У мене був «Банк» і механізм клацнув назад. Ну, що ж тут удієш. – Ми проаналізували пе-регонний формуляр. Я роками не ставив на коней і був вражений усіма новими іменами. Був кінь на ім'я Великий Тато, що навело на мене тимчасовий транс, спогади про мого батька, який водив мене на перегони. Я саме збирався розповісти це Старому Бику, коли він сказав:
– Ну, я думаю, що поставлю на Ебенового Корсара. Тут я нарешті промовив:
– Великий Тато нагадує мені про мого батька.
Він на мить замислився, його світлі блакитні очі гіпнотично дивились на мене, я навіть не знав, що він думає або де знаходиться. Потім він зробив ставку на Ебенового Корсара. Великий Тато виграв, і виплата була п'ятдесят до одного.
– От чорт! – сказав Бик. – Я мав би краще знати, я вже з таким мав досвід. Ой, коли ж ми навчимось?
– Ти про що?
– Я про Великого Тата. Ти, хлопче, мав видіння. Тільки справжні дурні не звертають увагу на видіння. Як ти знаєш, що твій батько, старий гравець, не з'явився тобі сказати, що Великий Тато виграє загін? Ім'я пробудило в тобі відчуття, а він використав можливість тобі щось сказати. Ось, що я думав, коли ти мені це сказав. Мій двоюрідний брат у Місурі якось поставив на коня з іменем, яке нагадувало його матір, кінь виграв і приніс добрячий виграш. Те саме сталося сьогодні. – Він похитав головою: – Ет, ходімо. Востаннє я з тобою ставитиму на коней; всі ці видіння мене зводять з розуму. – У машині дорогою додому, він сказав: – Людство колись зрозуміє, що ми насправді підписали контракт із мертвими світом, хоч би чим він був; зараз, ми могли б передбачити, якщо б мали досить волі, що станеться в наступні сто років, і запобігти всіляким катастрофам. Коли людина помирає, її мозок му-тує, про що ми майже нічого не знаємо, але колись все стане ясно, якщо науковці до цього додумаються. Ця сволота тільки й хоче побачити, чи зможе підірвати світ.
Ми розповіли про це Джейн. Вона шморгнула носом:
– Дурня якась.
Вона замітала на кухні. Бик пішов у ванну на обідню ширку.
На дорозі Дін та Ед Данкел грали в баскетбол м'ячем Доді, з відром, прив'язаним до вуличного ліхтаря. Я приєднався. Потім ми перейшли до атлетичних подвигів. Дін мене цілковито вразив. Він змусив мене та Еда тримати металеву палицю на рівні пояса, а сам з місця її перестрибував, підбираючи ноги.
– Ану ж, піднімайте вище. – Ми все піднімали її, аж поки вона досягла рівня грудей. Однак він легко її перестрибував. Потім він спробував стрибати в довжину, і стрибнув, не менше ніж на двадцять футів, може, й більше. Потім я бігав з ним наввипередки на дорозі. Я можу пробігти стометрівку за 10,5. Він промчав повз мене, як вітер. Поки ми бігли, я мав божевільне видіння того, як Дін таким самим чином біжить через усе своє життя – його кістляве обличчя дивиться просто назустріч життю, його руки задіяні в русі, чоло стікає потом, ноги маячать, немов Граучо Маркс, він кричить:
– Так! Так, чувак, ти справді добре бігаєш! – Проте ніхто не бігав швидше за нього, і це була правда. Потім вийшов Бик з парою ножів і почав учити нас, як роззброїти можливого злодія в темному провулку. Я, в свою чергу, показав йому дуже добрий трюк – падаєш на землю перед твоїм супротивником, хапаєш його за ноги, завалюєш на землю і хапаєш його зап'ястки повним нельсоном. Він сказав, що це трюк досить непоганий, і продемонстрував трохи джиу-джитсу. Маленька Доді покликала свою маму на веранду і сказала:
– Подивись на дурних чоловіків.
Вона була такою маленькою симпатичною нахабною штучкою, що Дін не міг відвести від неї очей.
– Ого. Ось почекай поки вона виросте! Уяви, як вона гуляє по Канал-стріт з її гарненькими очима. Ай! Ох! – шипів він крізь зуби.
Ми провели божевільний день у центрі Нового Орлеана, гуляючи з Данкелами. Дін того дня з'їхав з глузду. Коли він побачив у депо вантажні поїзди техаської та но-воорлеанської ліній, то захотів одразу мені все показати:
– Дай я з тобою закінчу, і ти в мене зразу станеш гальмівним кондуктором! – Він, я і Ед Данкел перебігали колії та тричі застрибували на поїзди; Мерілу й Галатея чекали в машині. Ми проїхалися з півмилі до пірсів, махаючи стрілочникам і кондукторам. Вони мені показали правильний спосіб зістрибування з поїзда – спочатку виставляєш ногу, потім віддаляєшся від поїзда і ставиш іншу ногу. Вони показали мені морозильні вагони, льодові камери, в яких добре їхати зимовими ночами, коли поїзд порожній.
– Пам'ятаєш, що я тобі розповідав про поїздку з Ел-Ей в Мексику? – кричав Дін. – Ось так і тримався…
Ми повернулись до дівчат, спізнившись на годину, і вони, звичайно; були розлючені. Ед та Галатея вирішили зняти кімнати в Новому Орлеані, залишитись там і працювати. Бик був тільки за, бо йому вже насточортіла вся ця банда. Запрошення приїхати від самого початку було лише для мене. У передній кімнаті, де спали Дін та Мері-лу, на підлозі були плями від варення й кави та розкидані порожні баночки бензедрину; найгірше те, що це була майстерня Бика, і він не міг працювати над своїми полицями. Бідна Джейн божеволіла від постійного стрибання й біганини Діна. Ми чекали на мій наступний солдатський чек, тітка мала його переслати. Після цього ми знову зірвались у дорогу, троє з нас – Дін, Мерілу та я. Коли прийшов чек, я зрозумів, що мені не хочеться так швидко залишати чудесний дім Бика, але Дін був сповнений енергії і готовий їхати.
У сумних червоних сутінках ми нарешті сіли в машину, а Джейн, Доді, маленький хлопчик Рей, Бик, Ед та Галатея стояли у високій траві, посміхаючись. Це було прощання. В останній момент Дін із Биком почали сварку за гроші; Дін хотів трохи позичити, Бик сказав, що це виключено. Ці почуття повертались до техаських днів. Злочинець Дін відштовхував від себе людей поетапно. Він маніакально реготав і йому було наплювати; він почухав свою ширінку, засунув палець у сукню Мерілу, пробіг рукою по її коліну, його рот запінився; і він сказав:
– Люба, ти знаєш і я знаю, що все між нами нарешті -чітко, поза будь-якою абстрактною дефініцією в метафізичному розумінні або будь-якому розумінні, яке б ти хотіла уточнити, або ласкаво нав'язати або відокремити… -І так далі, а машина летіла, і ми знову були на дорозі в Каліфорнію.
Розділ восьмий
ЩО ЦЕ за відчуття, коли ти від'їжджаєш від людей, а вони віддаляються з поля зору, поки, немов піщинки, цілковито зникають? – Цей занадто великий світ замикає нас, і це – прощання. Проте ми йдемо до наступної божевільної пригоди під небесами.
Ми їхали через старе світло Алжиру, назад на пором, назад до вкритих брудом, старих кораблів через річку від нас, назад на канал, і взагалі геть; на двосмугову дорогу до Батон-Руж у пурпуровій темряві; там звернули на захід, переїхали Місісіпі в місті під назвою Порт-Ален. Порт-Ален – там, де річка, дощ і троянди в туманній темряві, там у жовтому сяйві ми розгорнулись на кільцевій розвилці та раптом побачили величезне чорне тіло під мостом і знов перетнули вічність. Що ж таке річка Місісіпі? – маса, яку омивають дощі, м'який плюскіт з обвислих берегів Місурі, розчинення, подорож на припливі до вічного водяного ложа, додаток до коричневої піни, мандрівка поза нескінченними долинами, деревами й дамбами, нижче та нижче, повз Мемфіс, Грінвіль, Юдору, Віксбург, Натшез, Порт-Аллен, Порт-Орлеан і Порт-Дельт, повз Поташ, Венецію, і Велику Затоку Ночей, і взагалі геть.
Слухаючи якусь дивну детективну програму по радіо та виглядаючи у вікно, я побачив знак, на якому написано ВИКОРИСТОВУЙТЕ ФАРБУ КУПЕРА, і сказав собі: «Добре, буду». Ми пролітали ніч луїзіанських рівнин -Лоутел, Юніс, Кіндер і Де-Квінсі, західні розвалені містечка, все більше схожі на рукави дельти, чим ближче ми наближались до Сабіни. У Старих Опелузах я пішов у магазин купити хліба та сиру, поки Дін заправлявся. Це був хлів; я чув, як сім'я вечеряє. Я почекав хвилину; вони продовжували говорити. Я взяв хліб і сир та вискочив на вулицю. Нам ледве вистачало грошей, щоб доїхати до Фріско. Тим часом на заправці Дін узяв блок сигарет, і ми були повністю забезпечені для подорожі – бензин, олія, цигарки і їжа. Пройдисвітам завжди всього мало. Він їхав прямо по дорозі.
Десь біля Старкса, ми побачили в небі попереду нас величезне червоне сяйво; що ж це таке? За хвилину ми проїжджали повз нього. Це був вогонь за деревами; на дорозі стояло багато машин. Можливо, там смажили рибу, проте, з іншого боку, там могло бути що завгодно. Біля Дьюївіла землі ставали дивними й темними. Несподівано ми опинились на болотах.
– Чувак, ти тільки уяви, якщо б ми знайшли джазову забігайлівку в цих болотах, з величезними чорними чуваками, котрі грають гітарний блюз, сьорбають зміїний сік і показуюють нам якісь знаки?
– Так!
Навколо були таємниці. Машина переїжджала грушівку, яка піднімалася над болотами, що тяглися з обох боків, укриті ліанами. Ми проїхали повз привида – негр у білій сорочці йшов дорогою, простягаючи руки до чорнильної землі. Напевно, він молився або читав прокляття. Ми промчали повз нього; я виглянув у вікно, щоб побачити його білі очі.
– Ого-о! – сказав Дін. – Обережніше. Нам у цих краях краще не зупинятись. – На якомусь етапі ми застрягли на роздоріжжі і всеодно зупинились. Дін увімкнув фари. Нас оточував величний ліс, укритий ліанами, в якому ми майже чули, як повзуть мільйони мокасинових змій. Усе, що ми бачили, – це мерехтіння червоної лампочки живлення «Гадсона». Мерілу пищала від страху. Ми також були перелякані. Ми хотіли забратися геть із володінь змії, з цієї повислої пітьми, і рухатись до звичної американської землі та коров'ячих пасовищ. У повітрі був запах нафти та мертвої води. Це був рукопис ночі, який ми не могли прочитати. Десь пугукала сова. Ми ризикнули повернути на одну з бокових доріг, і досить скоро переїхали стару та злу річку Сабіну, матір усіх цих боліт. Із подивом ми побачили попереду великі структури світла.
– Техас! Це Техас! Нафтове містечко Бомонт! – Велетенські нафтові цистерни і переробні заводи височіли, немов міста, у насиченому нафтою повітрі.
– Я рада, що ми
звідти вибрались, – сказала Мерілу. -Послухаймо ще якісь детективні програми.
Ми пролетіли Бомонт, річку Трініті в Ліберті і доїхали до Гюстона. Тепер Дін заговорив про свої г'юстонські часи в 1947-му:
– Гасел! Цей божевільний Гасел! Я всюди його шукаю і ніяк не можу знайти. Вій, бувало так, зациклювався в Техасі. Ми могли їхати в магазин по продукти з Биком, а Гасел міг зникнути. Ми його розшукували' в кожному тирі міста. – Машина в'їхала у Г'юстон. – Частіше за все нам доводилось шукати його в бандитській частині міста. Чувак, він лаявся з кожною божевільною повією, яку тільки міг знайти. Однієї ночі ми його загубили, тож зняли номер у готелі. Ми повинні були привезти Джейн льоду, бо в неї псувалися продукти, але два дні мусили шукати Гасела. Я сам із глузду з'їхаз – я обкрадав жінок у магазинах серед білого дня, просто тут, у центрі – ми пролетіли через порожню ніч – і я зустрів справді пропащу безмовну дівчинку, яка була неспора розуму і просто гуляла, намагаючись украсти апельсин. Вона була з Вайомінгу. її прекрасне тіло гармоніювало лише з її тупим розумом. Коли я знайшов її, вона щось бурмотіла собі під ніс, і я забрав її до нас у кімнату. Бик був п'яний, намагаючись споїти якогось малого мексиканця. Карло писав вірші під героїном. Гасел не з'являвся у джипі аж до півночі. Коли ми його знайшли, він уже спав на задньому сидінні. Весь лід розтав. Гасел сказав, що випив п'ять снодійних. Чувак, коли б мене не підводила пам'ять, я б тобі розказав кожну деталь того, що ми витворяли. Ох, але ж і час не чекає. Все за себе само дбає. Я міг би заплющити очі, і ця стара машина сама б поїхала.
На порожній г'юстонській вулиці о четвертій ранку раптом промчав на мотоциклі якийсь малий – весь розцяцькований і обвішаний яскравими ґудзиками, у мотоциклетних окулярах, у шикарному шкіряному піджаку – техаський нічний поет, з дівчиною на
спині, її волосся розлітається у повітрі, він їхав прямо, співаючи:
– Г'юстон, Остін, Форт-Уорт, Далас – а інколи Канзас-сіті – а інколи старий Ентоун, ах-ха-а-а-а! – Вони зникли з поля зору. – Ого! Зважте на ту малу в нього на мотоциклі! Погнали! – Дін намагався їх наздогнати: – Було б так шикарно, якщо б ми могли всі зібратись разом і справді повеселитись, усі такі милі, і чудові, і приємні, без якихось проблем, без інфантильних протестів і образ? Ой! Але ж і час не чекає. – Він нахилився і гнав далі.
За Г'юстоном його енергійність, хочби якою нескінченною вона здавалась, вичерпалась, і я сів за кермо. Щойно я повів машину, почався дощ. Тепер ми були на великих техаських рівнинах і, як сказав Дін:
– Ти їдеш і їдеш, і завтра все одно ще будеш у Техасі. -Дощ лив, як з відра. Я їхав крізь розвалене фермерське містечко з брудною головною вулицею і зрозумів, що опинився в глухому куті: – Гей, що мені робити? – Вони спали. Я розвернувся й поповз назад через місто. На вулиці не було ні душі, не горів жоден ліхтарик. Раптом перед моїми фарами з'явився вершник у дощовику. Це був шериф. Його десятигалонний капелюх стікав водою.
– Як доїхати в Остін? – Він увічливо пояснив мені, і я поїхав далі. На виїзді з міста я раптом побачив, як просто на мене, під диким дощем, їдуть чиїсь фари. Ух, подумав я, чи я на тій смузі; я звернув праворуч і побачив, що з'їжджаю з дороги в болото; я повернувся на дорогу. Фари знову їхали на мене. В останню мить, я зрозумів, що це інший водій їде неправильно і сам того не знає. На швидкості тридцять я звернув з дороги в багно; слава Богу, було рівно, ніякої канави. Під страшною зливою машина-порушник здала назад. Чотири суворі польові робітники втекли від праці пиячити в полі – всі в білих сорочках з брудними коричневими руками, вони сиділи і тупо дивились на мене посеред ночі. Водій був п'яний ущент.
Він сказав:
– А куди Гюстон?
Я ткнув пальцем назад. Мене, як грім, ударила думка, що вони це все зробили навмисно, щоб запитати дорогу, так само, як жебрак наступає прямо на тебе, загороджуючи тобі шлях. Вони розгублено витріщались на підлогу своєї машини, де валялись і грюкотіли порожні пляшки. Я завів машину; вона на фут застрягла в багнюці. Я глибоко вдихнув повітря дощових диких техаських країв.
– Дін, – сказав я, – прокидайся.
– Що?
– Ми застрягли в багнюці.
– Що сталось?
Я йому розповів. Він вилаявся. Ми взулися у старе взуття, вдягли светри та вийшли з машини під зливу. Я сперся спиною на задній бампер, піднімав машину і стогнав; Дін запихав ланцюги під слизькі колеса. За хвилину ми були з голови до п'ят у багнюці. Ми розбудили Мерілу і примусили її заводити машину, поки ми штовхали. Нещасний «Гадсон» страждав. Раптом він височив і поїхав через дорогу. Мерілу вчасно загальмувала, і ми стрибнули в салон. Ось і все – робота зайняла тридцять хвилин, і ми були мокрі й жалюгідні.
Я заснув перемазаний болотом; на ранок, коли я прокинувся, болото закам'яніло, а на вулиці лежав сніг. Ми були біля Фредеріксбурга, на високих рівнинах. Це була одна з найгірших зим у історії Техасу і Заходу, коли худоба зникала в снігових бурях, а сніг випав у Сан-Франциско та Ел-Ей. Ми були нещасні. Ми хотіли знову опинитися в Новому Орлеані з Едом Данкелем. Мерілу сиділа за кермом; Дін спав. Вона однією рукою вела, а другою діставала мене на задньому сидінні й нашіптувала солодкі обіцянки про Сан-Франциско. Я, як раб, корився їй. О десятій я сів за кермо – Дін вирубався на кілька годин – і їхав декілька сотень утомливих миль через пухкі сніги та облізлі пагорби, укриті полином. Повсюди ходили ковбої в бейсбольних кепках та навушниках, шукаючи своїх корів. На дорозі раз-по-раз з'являлися зручні маленькі будиночки з коминами. Я так хотів, щоб ми кудись зайшли та поїли квасолі з ряжанкою перед каміном.
У Сонорі я знову пригостив себе безкоштовним сиром та хлібом, поки хазяїн розмовляв з фермером у іншому кінці магазину. Дін верещав від щастя; він був голодний. Ми не могли ані цента витрачати на їжу.
– Так-к, так-к, – казав Дін, дивлячись на фермерів, котрі розгулювали по головній вулиці Сонори, – кожен із них чортів мільйонер, тисячі голів худоби, чорнороби, будинки, гроші в банку. Якщо б я тут жив, то був би дурнем у кущах, був би зайцем, я б облизував гілки й ганявся за гарненькими ковбойськими дівчатками – хі-хі-хі-хі-хі! Чорт! Вам! – Він стукнув себе кулаком: – Так! Правильно! Ох!
Ми вже не знали, про що він говорить. Він сів за кермо і пролетів решту Техасу, десь п'ятсот миль, аж до Ель-Па-со, приїхавши туди в сутінках, не зупиняючись, крім одного разу, коли роздягнувся біля Озона і з криками пострибав у кущі полину. Машини пролітали повз нас і не помічали його. Він повернувся до машини й поїхав.
– Так-от, Селе, Мерілу, я хочу, щоб ви зробили так само, як я, – звільніть себе від усього цього одягу – який у ньому сенс? Ось, що я маю на увазі – і засмагайте разом зі мною. Давайте! – Ми їхали на захід до сонця; воно заглядало до нас крізь лобове скло. – Відкрийтесь йому! – Мерілу підкорилась без зайвих слів, я теж. Ми сиділи попереду, всі троє. Мерілу діставала холодний крем і мазала нас. Час від часу повз нас мчали величезні вантажівки; водії у високих кабінах помічали золоту красуню, голу з двома голими чоловіками – було видно, як їх трохи кидало вбік, коли вони зникали в нашому дзеркалі дальнього виду. Безкраї поля полину, тепер безсніжні, котилися повз нас. Скоро ми опинились у краях каньйону Пекос із оранжевими скелями. У небі голубі простори відкривались. Ми вийшли з машини подивитися на давні індіанські руїни. Дін вийшов геть голий. Мерілу та я накинули куртки. Ми бродили поміж старих каменів, охаючи та ахаючи. Якісь туристи на рівнині побачили голого Діна, проте не повірили своїм очам і пошкандибали далі.
Дін та Мерілу припаркували машину біля Ван-Горна і кохалися, поки я спав. Я прокинувся, коли ми летіли по незрівнянній долині Ріо-Гранде через Клінт та Ізлету в бік Ель-Пасо. Мерілу стрибнула на заднє сидіння, я – на переднє, і ми рушили далі. Наліво від нас через широченні простори Ріо-Гранде були вересково-червоні вершини мексиканського кордону – земля Тарахумаре; м'які сутінки грали на верхів'ях. Прямо перед нами лежали далекі вогні Ель-Пасо та Хуареса, вшиті в розкішну долину, настільки велику, що водночас було видно, як у різні сторони пихтять декілька залізниць, неначе це була Долина світу. Ми в неї занурились.
– Клінт, Техас! – сказав Дін.
Радіо було налаштоване на станції Клінта. Вони ставили платівки кожних п'ятнадцять хвилин; увесь інший час крутили реклами заочного курсу старших класів. – Ця програма іде через увесь Захід, – радісно кричав Дін. -Чувак, я слухав її вдень і вночі у виправній колонії та тюрмі. Ми туди всі раніше писали. Ти можеш отримати шкільний атестат поштою, факсимільним підписом, якщо складеш іспит. Усі молоді пастухи на Заході, байдуже хто, у якийсь час пишуть туди; це все, що вони чують; ти вмикаєш радіо у Стерлінгу, Колорадо, Ласку, Вайомінгу, плювати де, і ловиш Клінт, Техас, Клінт, Техас. І ця музика -завжди співають якісь ковбойські селюки або мексиканці, найгірша передача в історії країни, і ніхто нічого не може з цим зробити. У них дивовижний передавач; вони всю країну пов'язали. – Ми побачили високу антену за нетрями Клінта. – Ох, чувак, що б я тобі міг розказати! – кричав Дін, майже в сльозах. Поглядом націлені на Фріско і Узбережжя, ми приїхали в Ель-Пасо, як стемніло, не маючи ні копійки. Нам украй потрібні були гроші на бензин, інакше ми ніколи туди не доїдемо.
Ми все перепробували. Ми дзвонили в бюро подорожей, але тієї ночі ніхто не їхав на захід. Бюро подорожей – контора, куди йдеш, щоб поїхати з кимось, хто оплатить бензин; це було легально на Заході. Там чекали підозрілі типи з побитими валізками. Ми пішли на грей-хаундську автобусну станцію вмовити когось дати нам гроші замість того, щоб їхати на Узбережжя автобусом. Ми були занадто сором'язливі, щоб до когось підходити, тож сумно бродили станцією. Надворі було холодно. Якийсь студент млів від одного погляду на солодку Мерілу, але намагався вдавати байдужого. Ми з Діном порадились, проте вирішили, що ми не сутенери. Раптом якийсь шалений малий придурок, просто з виправної колонії, приклеївся до нас, і вони з Діном побігли по пиво:
– Давай, чувак, ідем натовчем комусь морду та заберем у нього гроші!
– О, я тебе поважаю, чувак! – закричав Дін. Вони помчали. На мить я занепокоївся; проте Дін лише хотів роздивитись вулиці Ель-Пасо з малим і подуріти. Ми з Мерілу чекали в машині. Вона мене обняла.
Я сказав:
– Хай йому чорт, Лу, почекай поки ми доїдемо у Фріско.
– Мені плювати. Дін усе одно мене кине.
– Коли ти повертаєшся в Денвер?
– Я не знаю. Мені байдуже. Я можу повернутися з тобою на схід?
– У Фріско нам треба дістати якісь гроші.
– Я знаю, де ти можеш дістати роботу в кафе-вагончику за прилавком, а я буду офіціанткою. Я знаю готель, де ми можемо жити в кредит. Будемо триматися разом. Ох, як мені сумно.
– Чому тобі сумно, мала?
– Мені від усього сумно. Чорт, я б так хотіла, щоб Дін не був таким божевільним, як зараз. – Дін прибіг назад і, регочучи, ускочив у машину.
– О це був божевільний тип, ото! Як я його розумію! Я колись знав тисячі таких хлопців, вони всі однакові, їхній мозок працює, як стандартний годинник, о, безкінечні розгалуження, нема часу, нема часу… – Він завів машину, згорбився над кермом і погнав геть з Ель-Пасо. – Нам залишається підбирати автостоперів. Упевнений, що когось знайдемо. Гоп! Гоп! Поїхали. Обережно! – крикнув він мотоциклісту, обігнав його, прослизнув повз вантажівку, і вискочив за межі міста.
За річкою сяяли дорогоцінні вогники Хуареза, і сумна суха земля, і дорогоцінні зорі Чіхуахуа. Мерілу краєм ока дивилась на Діна, так само, як дивилась на нього через усю країну і назад, – похмуро й сумно, наче хотіла відрізати його голову і заховати її у своїй шафі, із заздрісним та болісним коханням до нього, настільки вражаюче самовідданого, цілковито несамовитого і нервового, і божевільного, усмішка її була сповнена лагідного безумства і темної заздрості, вона мене в ній лякала, кохання, яке ніколи не дасть плодів, і вона це знала, бо, коли дивилась на його кістляве обличчя шибеника, замкнуте й неуважне, вона знала, що він занадто шалений. Дін був упевнений, що Мерілу – шльондра; він якось мені сказав, що вона була па-талогічною брехухою. Проте, коли вона так на нього дивилась, це таки була любов; і коли Дін це помічав, він завжди звертав до неї свою штучну кокетливу посмішку, тремтів віями, оголював білосніжні зуби, хоча лише недавно дрімав у своїй вічності. Потім ми з Мерілу засміялись – і Дін не виглядав заклопотаним, лише дурнувато посміхнувся, наче сказав: «Чи нам усім так весело?» Ось і все.
На виїзді з Ель-Пасо, у темряві, ми побачили маленьку згорблену постать з витягнутою рукою. Це був наш обіцяний автостопер. Ми зупинились і здали назад до хлопця.
– Скільки в тебе грошей, малий? – Малий не мав грошей; йому було сімнадцять – блідий, дивний, з одною недорозвинутою покаліченою рукою і без валізки.
– Чи він не милий? – сказав Дін, серйозно на мене глянувши. – Давай, сідай, хлопче, ми тебе довезем. – Малий відчув свій шанс. Він сказав, що має тітку в Туларі, Каліфорнія, якій належав продуктовий магазин і, як тільки ми туди доберемось, дасть нам грошей. Дін качався по підлозі від сміху, все так нагадувало малого з Північної Кароліни. – Так! Так! – кричав Дін. – У нас у всіх є тітки; ну, давай, давай поїдемо і заглянемо по дорозі до всіх тіток і дядьків у продуктових магазинах! – Таким чином у нас з'явився новий пасажир, і, як виявилось, він був чудовим малим. Він ні слова не промовив і лише слухав нас. Після хвилини Дінових балачок він, напевно, думав, що сів у машину психів. Він розповів, що їхав автостопом з Алабами в Орегону, де був його дім. Ми запитали, що він робив у Алабамі.
– Я поїхав навідатись до свого дядька; він сказав, що має для мене роботу на лісопилці. З роботою нічого не вийшло, ось я й повертаюсь додому.
– Повертаєшся додому, – сказав Дін, – повертаєшся додому, так, я знаю, ми довезем тебе додому, як мінімум до Фріско.
Але в нас не було грошей. Тоді я згадав, що можу позичити п'ять доларів у мого давнього товариша Хела Хінгема в Туксоні, Арізона. Одразу Дін сказав, що все вирішено, і ми їдемо в Арізону. Так і сталось.
Вночі ми проїхали Лас-Кручес, Нью-Мексико і на світанку приїхали в Арізону. Я прокинувся з глибокого сну й побачив, що всі сплять, немов ягнята, а машина припаркована чорт-зна де, бо я не міг роздивитись через запітнілі вікна. Я вийшов з машини. Ми були в горах – світанок був, як у раю, прохолодне пурпурове повітря, червоні гори, смарагдові пасовища в долинах, роса і мінливі хмари золота; на землі – нори ховрашків, кактуси, мескітні дерева. Настав час мені сідати за кермо. Я посунув Діна та малого і спустився з гори на нейтралці, щоб заощадити бензин. Так я в'їхав у Бенсон, Арізона. Я згадав, що в мене є кишеньковий годинник, який Роко нещодавно мені подарував на день народження, він коштував чотири долари. На заправці я запитав, чи в Бенсоні є ломбард. Він був біля заправки. Я постукав, хтось устав із ліжка, і за хвилину я отримав долар. Гроші пішли в бак. Тепер ми мали досить бензину, щоб доїхати до Туксона. Але раптом, щойно я збирався поїхати, з'явився величезний патрульний з пістолетом і попросив мої документи.
– Права у цього хлопця позаду, – сказав я.
Дін та Мерілу спали під покривалом. Коп наказав Діну вийти. Раптом він вихопив пістолет і закричав:
– Руки вгору!
– Офіцере, – я чув, як говорив Дін сміховинним і нервовим тоном, – офіцере, я тільки застібав ширінку.
Навіть коп майже посміхнувся. Дін вийшов – брудний, обшарпаний, у майці, чухаючи живіт і лаючись, перебираючи всю машину в пошуках своїх прав. Коп порився в нашому багажнику. З документами був порядок.
– Я лише перевіряю, – сказав він, широко посміхаючись. – Можете їхати далі. Бенсон справді непогане містечко; вам, можливо, сподобається, якщо тут поснідаєте.
– Так, так, так, – сказав Дін, зовсім не звертаючи на нього увагу, і від'їхав.
Ми всі зітхнули з полегшенням. Поліція підозріло дивиться на молодь, яка приїжджає в нових машинах без копійки в кишені та здає годинники в ломбард.
– Вони завжди заважають, – сказав Дін. – Але цей значно кращий, ніж той щур у Вірджинії. Вони хочуть своїми арештами в новини потрапляти; думають, що кожна машина – якась велика банда з Чикаго. їм більше нічого робити.
Ми поїхали далі в Туксон.
Туксон знаходиться у мальовничій річковій долині, укритій мескітними заростями; над ним височіє засніжений хребет Каталіна. Місто було цілковито перерите будівництвом; люди – тимчасові, дикі, амбіційні, зайняті та щасливі; шнурки з білизною, трейлери; хаотичний центр, обвішаний плакатами; все було дуже каліфорнійське. By-лиця
Форт-Лоуелл-Роуд, де жив Хінгем, тяглася поміж чарівних річкових дерев посеред плоскої пустелі. Ми побачили Хінгема, він самотньо тинявся двором. Він був письменником; приїхав працювати в тиші над своєю книжкою – високий, мускулистий, сором'язливий сатирик, котрий зажди щось бубонить, відвернувши голову, і завжди каже смішні речі. Його дружина й дитина були з ним у глиняній хатинці – маленький будиночок, збудований його вітчимом-індіанцем. Його мати жила за два будинки у своєму власному домі. Це була енергійна американська жінка, яка любила кераміку, прикраси та книжки. Хінгем чув про Діна з листів із Нью-Йорка. Ми опустились на нього, немов хмара, кожен із нас був голодний, навіть Альфред, каліка-автостопер. Хінгем був у старому светрі та курив люльку на різкому пустельному повітрі. Вийшла його мама і запросила нас на кухню поїсти. Ми зварили локшину в величезному баняку, а потім поїхали на роздоріжжя в алкогольну лавку, де Хінгем поміняв чек на п'ять доларів і дав мені гроші. Прощання було коротким.
– Мені справді було приємно, – сказав Хінгем, дивлячись убік.
За деревами, через піски, червоним світлом горіла велика неонова вивіска придорожнього трактиру. Хінгем завжди ходив туди на пиво, коли втомлювався писати. Він був дуже самотній і хотів повернутися назад у Нью-Йорк. Було сумно бачити, як у темряві зникає його висока постать, поки ми від'їжджали, так само, як усі ті інші силуети у Нью-Йорку та Новому Орлеані, – вони невпевнено стоять під безкраїми небесами, в яких усе тоне. Куди їхати? Що робити? Навіщо? – Спати. Проте ця дурна шайка гнала далі.
Розділ дев'ятий
НА ТЕМНІЙ дорозі на околиці Туксона ми побачили ще одного автостопера. Це був сезонник із Бейкерс-філда, Каліфорнія, який розповів нам свою історію.
– Чорт, я залишив Бейкерсфілд на машині з бюро подорожей і забув свою гітару в багажнику іншої машини, і вони ніколи не з'явились – ні гітара, ні ковбої; бач, я -музикант, їхав у Арізону грати з Сейджбраш Бойз Джоні Макауа. Ось, хай йому чорт, я в Арізоні, без гроша, і гітару мою вкрали. Ви, хлопці, підкиньте мене назад до Бейкерс-філда, і я візьму грошей у брата. Скільки треба? – Нам потрібно було три долари, щоб заправитись і доїхати у Фріско з Бейкерсфілда. Тепер у машині було п'ятеро.
– Доброго вечора, мем, – сказав він, піднявши капелюха перед Мерілу, і ми поїхали.
Посеред ночі ми проїхали гірською дорогою над вогнями Палм-Спрінгс. На світанку засніженими перевалами, ми просувались у бік містечка Мохейва, яке було дверима до великого перевалу Техачапі. Сезонник прокинувся і розповідав смішні історії; милий маленький Альфред сидів, усміхаючись. Сезонник розказав нам про чоловіка, який пробачив своїй дружині те, що вона в нього стріляла, та витяг її з в'язниці лише заради того, щоб вона стріляла в нього вдруге. Ми проїжджали жіночу в'язницю, коли він це розповідав. Перед нами виднівся перевал Техачапі. Дін сів за кермо і вивіз нас просто на вершину світу. Ми проїхали величезний прихований цементний завод у каньйоні, потім почали з'їжджати. Дін заглушив двигун, витиснув зчеплення, і робив усе можливе, обганяючи та повертаючи, без допомоги акселератора. Я міцно тримався. Інколи дорога трішки піднімалась угору; Дін обганяв усі машини без жодного звуку, на самій інерції. Він знав кожен ритм і кожен удар першокласного об'їзду. Коли настав час повернути ліворуч, навколо низької кам'яної стіни, яка здіймалася над землею, він нахилився вліво, напружено тримаючи кермо; а коли настав час знову повернути праворуч, за скелею ліворуч від нас, він нахилився праворуч, примусивши мене та Мерілу нахилитися разом із ним. Таким чином ми пливли вниз, у долину Сан-Хуакін. Вона розляглася за милю від нас – буквально підлога Каліфорнії – з наших висот вона виглядала зелено і прекрасно. Ми проїхали тридцять миль без бензину.
Раптом ми всі пожвавішали. На в'їзді в місто Дін вирішив розповісти мені все, що знав про Бейкерсфілд. Він показував будинки, де він жив, залізничні готелі, більярдні, їдальні, місцини, де він зістрибував з поїзда, щоб нарвати винограду, китайські забігайлівки, лавочки в парку, де він зустрічався з дівчатами, і місця, де він просто сидів і чогось чекав. Каліфорнія Діна – дика, спітніла, важлива, земля самотніх та ексцентричних вигнаних коханців, які злітаються, немов птахи; це край, де всі були схожі на розбитих, красивих і декадентних кінозірок.
– Чувак, я годинами сидів на тому самому стільці перед аптекою.
Він пам'ятав геть усе – кожну гру в пінокль, кожну жінку, кожну сумну ніч. І раптом ми проїжджали те місце в депо, де ми з Тері сиділи під місячним сяйвом і в жовтні 1947-го пили вино на коробках; я намагався йому про це розповісти. Але він був занадто збуджений:
– Ось де ми з Данкелем увесь ранок пили пиво, намагаючись підчипити гарненьку офіціанточку з Ватсонвіля -ні, Трейсі, так, Трейсі – і звали її Есмеральда – ой, чувак, щось подібне до цього.
Мерілу планувала, що робитиме, коли тільки приїде у Фріско. Альфред сказав, що його тітка дасть йому купу грошей у Туларі. Сезонник спрямував нас до свого брата в будинок на околиці міста.
Опівдні ми під'їхали до маленької халабуди, увінчаної трояндами, сезонник зайшов у будинок і говорив із якимись жінками. Ми чекали п'ятнадцять хвилин.
– Я вже починаю думати, що в цього хлопця не більше грошей ніж у мене, – сказав Дін. – Ми все більше застрягаємо тут! У родині ніхто йому не дасть ані цента після такої дурості. – Сезонник похмуро вийшов і спрямував нас у місто.
– Чорт, як я хочу знайти свого брата. – Він усіх почав розпитувати, де його брат. Мабуть він почувався нашим в'язнем. Нарешті ми приїхали у величезну пекарню, і сезонник вийшов зі своїм братом, який був одягнений у комбінезон і, як виявилось, працював механіком десь усередині. Вони розмовляли зо дві хвилини. Ми чекали в машині. Окі розповідав усім своїм родичам про свої пригоди і втрату гітари. Але він дістав гроші і віддав їх нам, і ми були готові відчалити у Фріско. Ми подякували і поїхали.
Наступною зупинкою було Туларе. Ми мчали долиною вгору. Я лежав на задньому сидінні, безсилий, я здався; десь після обіду, поки я дрімав, брудний «Гадсон» пролітав повз намети біля Сабіналу, де я жив, кохав і працював у спектральному минулому. Дін міцно зігнувся над кермом, женучи наше авто. Я спав, коли ми нарешті приїхали в Туларе; я прокинувся і почув усі божевільні деталі:
– Селе, вставай! Альфред знайшов магазин своєї тітки, але знаєш, що сталось? Його тітка застрелила свого чоловіка і сіла у в'язницю. Магазин зачинено. Він ні цента не дістав. Ти тільки подумай! Чого тільки не сталося; той сезонник розповів нам таку ж історію, біда з усіх боків, усе ускладнюється – ого, чорт!
Альфред кусав нігті. Ми звернули з Орегонської траси в Мадері і там попрощалися з маленьким Альфредом, ми побажали йому успіхів та одним ривком добратися в Орегон. Він сказав, що то була найкраща подорож у його житті.
Здавалося, не минуло й кількох хвилин, як ми вже їхали біля підніжжя Окленду, аж раптом побачили перед собою розпростерте чудесне біле місто Сан-Франциско, на одинадцяти містичних пагорбах, із синім Тихим океаном, стіною туману в далечі, та димом і позолотою пообідньої пори.
– Ось вона дає! – кричав Дій. – Ого! Доїхали! Ледве вистачило бензину! Дай мені води! Більше ніякої суші! Ми не можемо далі їхати, бо більше нема землі! Тепер, Мерілу, люба, ви з Селом одразу ідіть у готель і чекайте, поки я зв'яжуся з вами вранці, щойно матиму чітку домовленість із Каміл і подзвоню Французу щодо мого залізничного годинника, а ви з Селом купіть газету, щоб глянути об'яви про роботу.
Він поїхав через міст Окленд-Бей та ввіз нас у місто. Офісні будівлі в центрі тільки починали вмикати світло; я думав про Сема Спейда. Потім ми вийшли з машини на О'Фаррелл-стріт, шморгаючи носом і потягуючись, наче вийшли на сушу після довгої подорожі морем; крива вулиця гойдалась у нас під ногами; пахощі чоп-суї з китайського кварталу витали в повітрі. Ми забрали всі свої речі з машини й виставили їх на тротуар.
Раптом Дін з нами попрощався. Він не міг дочекатись, щоб побачити Каміл і дізнатися, що сталось. Ми з Мерілу тупо стояли на вулиці й дивились, як він від'їжджає.
– Ти бачиш, яка він насправді наволоч? – сказала Мерілу. – Дін залишить тебе на вулиці, як тільки це буде йому вигідно.
– Знаю, – відповів я й подивився назад на схід.
Ми не мали більше грошей. Дін нічого не сказав про гроші. Де нам зупинитись? Ми блукали містом, тягаючи за собою клунки нашого лахміття романтичними вулицями. Усі виглядали, як печальні кінозірки, постарілі старлетки; розчаровані каскадери, гонщики-карлики,
каліфорнійські типи з якимось дивним сумом від життя на краю світу, красиві, декадентні казанови, запухлі мотельні блондинки, хастлери, сутенери, шльондри, масажисти, шестірки – така печальна зграя, і як чоловіку жити з такою бандою?
Розділ десятий
ТАК ЧИ інакше, Мерілу вже знала, що це за люди -недалеко від Тендерлойна – і сіролиций готельний клерк здав нам кімнату в кредит. Це був перший крок. Потім нам треба було поїсти, чого ми не могли зробити до півночі, поки не знайшли співачку з нічного клубу, яка на перевернутій прасці, покладеній на вішалку в відрі на сміття, підігріла консерву зі свинини та квасолі. Я подивився у вікно на блимаючі неонові вивіски й запитав себе, де Дін і чому його не хвилює наш добробут? Того року я втратив у нього віру. Я був у Сан-Франциско тиждень, і це був найбітовіший час у моєму житті. Ми з Мерілу блукали милями, шукаючи грошей на їжу. Ми навіть пішли до якихось п'яних моряків на Мішн-стріт, котрих вона знала; вони пригостили нас віскі.
Ми жили разом у готелі два дні. Я зрозумів, що коли Дін вийшов з кадру, Мерілу насправді не цікавилася мною; вона намагалась добратися до нього через мене, його друга. Ми сварились у кімнаті. Ми також проводили цілі ночі в ліжку, і я розповідав їй свої сни. Я розповів їй про величезну змію світу, яка обмоталась навколо землі, немов черв'як у яблуці, і колись він вириє гору, і назвуть її Зміїний Пагорб, а змія поповзе далі прориваючи під собою сотні миль. Я сказав їй, що ця змія – Диявол.
– Що станеться далі? – запищала вона; вона міцно мене тримала.
Святий, на ім'я Доктор Сакс, знищить її таємними травами, які в цю хвилину виварює у якомусь підземному сховищі десь у Америці Можна також сказати, що змія -лише відголосок голубок; коли змія помре – величезні хмари сірих голубок зависатимуть у небесах і принесуть мир усьому світу. Я божеволів від голоду й гіркоти.
Якось уночі Мерілу зникла з власником нічного клубу. Я чекав на неї, як ми домовлялись, біля дверей через дорогу, на перехресті Ларкін та Гірі, голодний, коли раптом вона вийшла з фойє шикарного будинку зі своєю подругою, власником клубу і засмальцьованим стариганом, вочевидь при грошах. Із самого початку вона йшла зустрітися з подругою.
Я побачив, якою вона насправді була шльондрою. Вона побоялась дати мені сигнал, хоча бачила мене біля дверей, пробігла на своїх маленьких ніжках, сіла в «Кадилак», і вони поїхали геть. Тепер у мене нікого й нічого не було.
Я шлявся містом, підбираючи бички, пройшов повз забігайлівку на Маркет-стріт, яка торгувала смаженою рибою та картоплею фрі, та раптом побачив жінку, яка глянула на мене із жахом; вона була хазяйкою, і, як виявилось, думала, що я зайду з пістолетом її грабувати. Я пройшов ще декілька футів. Раптом я зрозумів, що це була моя мама двісті років тому, в Англії, а я був її син-розбій-ник, котрий повернувся з каторги, щоб нашкодити її чесній праці у трактирі. Я зупинився на тротуарі й застиг від екстазу. Я подивився на Маркет-стріт і не зрозумів, чи це була вона, чи Канал-стріт у Новому Орлеані, – вулиця вела до води, невизначеної, універсальної води, так само, як 42-га вулиця у Нью-Йорку веде до води, і ти ніколи не знаєш, де ти. Я думав про привида Еда Данкела на Таймс-Сквер. Я був безумний. Я хотів повернутися і витріщатися на свою дивну дікенсівську матір у забігайлівці. Мене пересмикнуло з голови до п'ят. Здавалось, що у мене була ціла купа згадок, які тяглися аж до 1750 року в Англії, і що тепер я був у Сан-Франциско в іншому житті та в іншому тілі. «Ні, – начебто казала та жінка переляканим поглядом, – не вертайся і не діставай свою чесну працьовиту матір. Ти більше мені не син – як і твій батько, мій перший чоловік. Тепер цей добрий грек змилостивився наді мною». (Господарем був грек із волохатими руками.) «З тебе нічого доброго не вийде, любиш пити, дуріти й паскудити плоди моєї простої та чесної праці у трактирі. О сину мій! Чи ти ніколи не ставав на коліна та не просив прощення за скоєні гріхи? Загублена душа! Іди! Не муч душі моєї; тебе забуто. Не роздирай старі рани, хай буде так, немов ти ніколи не приходив і не дивився на мене – не бачив мою стражденну працю, мої нещасні зароблені копійки – голодний, з бажанням обікрасти та відібрати, суворий, нелюбий, злий син моєї плоті. Сину! Сину!» Я згадав видіння Великого Тата у Гретні зі Старим Биком. І лише на хвилину я відчув той рівень екстазу, якого хотів досягти – це був повноцінний крок через хронологію часу в безчасові тумани, подив у невиразному царстві мертвих та відчуття, немов смерть наступає мені на п'яти, щоб я рухався далі; фантом біг за мною, а я тікав туди, де янголи літали й пірнали у прірву нествореної порожнечі, насичене та неосяжне світло горіло у яскравій Квінтесенції Розуму, незлічленні лотоси падали й розкривались у чарівному роїнні небес. Лунало несказанне кипляче ревіння, яке було не лише у мене у вухах, а й повсюди і не мало нічого спільного зі світом звуків. Я зрозумів, що я помер і народився заново, безліч разів, але я просто цього не усвідомлював, бо перехід від життя до смерті та назад настільки примарно легкий, це чарівне дійство без причин, наче засинати і прокидатись мільйон разів, і все це таке просте та глибоко дурне. Я зрозумів, що це відбувається лише завдяки стабільності справжнього Розуму – складки народження та смерті, наче вітер на листку чистої, спокійної, дзеркальної води. Я відчув солодке, засніжене блаженство, немов величезна доза героїну просто в центральну вену; немов ковток вина після обіду, від якого аж пересмикує; мої ноги тремтіли. Я думав, що помру. Проте я не помер, і пройшов чотири милі, підняв десять довгих бичків і забрав їх до готельного номера Мерілу, засипав їхній тютюн у люлькуй покурив. Я був занадто молодий, аби знати, що відбулося. Крізь вікно я чув пахощі їжі Сан-Франциско. Там були рибні ресторани з гарячими булочками в таких ласих кошичках, щоб їх також із'їсти; там навіть меню були м'які від їстівності, немов їх вимочили в гарячому бульйоні, висушили на грилі й подали до столу. Ви тільки покажіть мені шкірку пеламіди в меню морепродуктів, і я її з'їм; дайте мені понюхати топленого масла і клешні лобс-тера. Там були місця, знані через товсті червоні ростбіфи аи jus або печене курча у винному соусі. Там були місця, де на грилі шкварчали гамбургери, і кава коштувала копійки. І те насичене смаженим чоу-мейном повітря, яке завівало в мою кімнату з китайського кварталу, перемішуючись із соусами спагеті з Норт-біча, з м'якопанцерним крабом Рибальської затоки, ні, ще краще, з реберцями Філмора, які крутяться на рожні! Докиньте ще квасолю чилі з Маркет-стріт, гостру смажену картоплю з запійної ночі Ембарка-деро, і парових гребінців із Сосаліто через затоку – і все це мій сон про Сан-Франциско. Докиньте ще туман, сирий туман, від якого вмираєш із голоду, подихи неонового світла посеред м'якої ночі, цокання підборів красунь і білосніжні голубки у вітрині китайського магазину.
Розділ одинадцятий
САМЕ в такому стані мене знайшов Дін, коли нарешті вирішив, що я вартий спасіння. Він забрав мене в дім Каміл:
– Чувак, де Мерілу?
– Шльондра втекла. – Каміл була полегшенням після Мерілу; вихована, приємна молода дівчина, і вона знала, що вісімнадцять доларів, які їй вислав Дін, були моїми. Але, о, куди ж ти пішла, солодка Мерілу? Я відпочив пару днів удома в Каміл. З вікна вітальні її дерев'яного будинку було видно все Сан-Франциско, воно палало зеленим та червоним світлом посеред дощової ночі. За ті дні, що я там був, Дін займався найбезглуздішими речами своєї кар'єри. Він влаштувався демострувати нові чудо-пічки. Продавець дав йому купу екземплярів та брошур. У перший день Дін був ураганом енергії. Я їздив з ним містом, поки він проводив зутрічі. Суть була в тому, щоб бути запрошеним на обід чи вечерю, а потім вискочити і почати показувати чудо-пічку.
– Чувак, – збуджено кричав Дін, – це ще божевільніше ніж тоді, коли я працював на Сайну. Сайна торгував енциклопедіями в Окленді. Ніхто не міг йому відмовти. Він виголошував довгі промови, стрибав вгору-вниз, сміявся і плакав. Якось ми увірвалися в дім Оуків, де всі збирались на похорон. Сайна впав на коліна й молився за упокій душі померлого. Оуки почали плакати. Він продав увесь комлект енциклопедій. Він був найбезумнішим типом на світі. Цікаво, де він зараз? Ми любили бути поближче до гарненьких молодих дочок і обмацувати їх на кухні – руку через плече, демонструю. Ах! Гммм! Ого!
– Так тримати, Діне, – сказав я. – Може, колись ти станеш мером Сан-Франциско.
Він готував усі свої теревені про пічку і вечорами тренувався на мені та Каміл.
Одного ранку він стояв голий, роздивляючись Сан-Франциско у вікно, поки сходило сонце. Він був, немов майбутній язичницький мер Сан-Франциско. Але енергія його вичерпалась. Якось продавець прийшов дізнатися, як у Діна справи. Дін розлігся на дивані.
– Ти пробуєш це продати?
– Ні, – сказав Дін, – у мене на підході нова робота.
– Ну, тоді що ти плануєш робити з усіма цими екземплярами?
– Я не знаю.
У мертвій тиші продавець зібрав усі свої сумні каструлі й пішов геть. Мені все остогидло. Діну теж.
Якось уночі в нас обох знову зірвало дах; ми дивилися Сліма Гаярда в маленькому нічному клубі Фріско. Слім Гаярд – високий худий негр з великими сумними очима, який завжди каже «Чудово-оуруні» і «Бурбон-оуруні». У Фріско великі щасливі натовпи молодих напівінтелектуа-лів сиділи у нього в ногах і слухали його гру на піаніно, гітарі та бонгах. Коли він розігрівається, то знімає сорочку й майку та справді дає жару. Він робить і говорить усе, що може стукнути йому в голову. Він може співати «Бетонозмішувач, Пу-ті Пу-ті» і раптово сповільнити темп та замислено торкатися барабанів, кінчиками пальців ледве дотикаючись шкіри, поки всі, завмерши, нахиляються вперед, щоб почути; здається, що він так продовжуватиме хвилину, але він не зупиняється цілу годину, створюючи кінчиками своїх нігтів майже неіснуючий звук, все тихі-ший і тихіший, доки він цілком зникає, і звуки машин вкрадаються через відкриті двері. Потім він повільно встає, бере мікрофон і дуже повільно каже:
– Чудово-оуруні… гарно-оуруні… привіт-оуруні… бурбон-оуруні…, як там хлопці в першому ряду цілуються з дівчату-унями… оуруні… оуруніруні… – Він так продовжує п'ятнадцять хвилин, його голос м'якшає і м'якшає, і згодом цілком зникає. Його великі сумні очі сканують глядачів.
Дін встав з криками:
– Боже! Так!
Він зводить руки, ніби для молитви, увесь укритий потом:
– Селе, Слім знає час, він знає час.
Слім сідає за піаніно й бере дві ноти, дві до, потім ще дві, потім одну, і раптом великий кремезний басист прокидається і усвідомлює, що Слім грає «До-Джем блюз», і він закидає свій великий вказівний палець на струни й починається біт, і всі розкачуються, а Слім виглядає таким же сумним; вони півгодини видають джаз, а потім Слім божеволіє, хапає бонги і грає надзвичайно швидкий кубинський біт і кричить божевільні речі іспанськими, арабськими, перувіанськими діалектами, потім єгипетською, далі кожною відомою йому мовою, а знає він безліч. Нарешті сет закінчився; кожен сет триває дві години. Слім Гаярд оперся на стовп і сумно дивиться на голови людей, які підходять із ним поговорити. Бурбон прослизнув йому в руку:
– Бурбо-оруні – вам дяко-оруні…
Ніхто не знає, де Слім Гаярд. Діну якось приснився сон, у якому він був вагітний і його живіт розпух та посинів, поки він лежав на газоні біля каліфорнійської лікарні. Під деревом, у компанії кольорових чоловіків сидів Слім Гаярд. Він подивився на нього відчайдушними очима матері. Слім сказав:
– Ось так тако-оуруні. – Дін підійшов до нього, до свого Бога; він думав, що Слім – Бог; він метушився і кланявся йому та запропонував приєднатися до нас.
– Чудово-оуруні, – сказав Слім; він приєднається до будь-кого, проте не обіцяє бути присутнім духом. Дін знайшов стіл, купив випивку і напружено сидів напроти Сліма. Слім мріяв над його головою. Щоразу, коли Слім казав: «Оуруні», Дін казав: «Так!» Я сидів із цими двома божевільними. Нічого не відбувалось. Для Сліма Гаярда весь світ був одним великим оуруні.
Тієї ночі я зацінив Абажура на перехресті Філмора та Гірі. Абажур – великий кольоровий чувак, який приходить у музичне Фріско в пальто, капелюсі та шарфі, вистрибує на сцену й починає співати; на його чолі вібрують вени; він вигинається назад та кожним м'язом своєї душі видуває могутній блюз сирен; співаючи, він кричить на людей:
– Не вмирайте, щоб потрапити в рай, починайте з «Доктором Пепером» і закінчуйте віскі! – Його голос перекрикує все. Він корчить міни, вигинається, він робить геть усе. Він підійшов до нашого столу, нахилився і сказав:
– Так!
Потім він вивалився на вулицю й пішов до іншого кабаку. Ще є Коні Джордан – божевільний, який співає і розмахує руками, забризкує всіх потом, перекидає мікрофон і верещить, як жінка; його можна побачити пізно вночі, втомленого, слухаючи безумні джазові сети у «Схові Джеймсона», з великими круглими очима і обвислими плечима: його погляд націлений на порожнечу і випивку. Я ніколи не бачив настільки божевільних музикантів. У Фріско всі видавали шалений джаз. Так ми з Діном вештались по Сан-Франциско, поки я не дістав свій наступний солдатський чек та не зібрався їхати додому.
Чого я досяг, приїхавши у Фріско, сам не знаю. Каміл хотіла, щоб я поїхав геть; Діну було начхати. Я купив буханець хліба та м'ясо і зробив собі десять бутербродів, щоб знову переїхати країну; вони всі згниють, поки я доберусь до Дакоти. Минулої ночі Дін збожеволів і знайшов Мерілу в центрі міста, ми сіли в машину й поїхали в Річмонд через затоку навідатись у негритянські джазові забігайлівки на нафтових полях. Мерілу сіла, а якийсь кольоровий тип висмикнув з-під неї стілець. Чорні дівчата причепились до неї зі всілякими непристояними пропозиціями. До мене також чіплялись. Дін невгамовно бігав навкруги. Це був кінець; я хотів забратися звідти геть.
На світанку я спіймав свій нью-йоркський автобус і попрощався з Діном та Мерілу. Вони просили пару моїх бутербродів. Я відповів – ні. Це була похмура хвилина. Ми всі думали, що більше один одного не побачимо і нам було начхати.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ перший
НАВЕСНІ 1949 р. я мав декілька доларів, заощаджених із моїх солдатських освітніх чеків, і я поїхав у Денвер, плануючи там оселитися. Я уявляв себе в Середній Америці, патріархом. Я був самотнім. Там не було нікого – ні Бейба Раулінса, ні Рея Раулінса, ні Тіма Грея, ні Беті Грей, ні Роланда Мейджора, ні Діна Моріарті, ні Карло Маркса, ні Еда Данкела, ні Роя Джонсона, ні Томі Снарка, нікого. Я блукав по Кьортіс-стріт і Ларімер-стріт, деякий час працював у оптовому фруктовому магазині, де мене майже взяли на роботу в 1947-му – найтяжча робота в моєму житті; якось я та малі японці мали вручну перемістити вантажний вагон вагою сто футів, використовуючи допотопний домкрат, який рухав вагон лише на четверть дюйма з кожним ривком. Я тягав ящики з гарбузами з льодяної підлоги морозильних камер на пекуче сонце. В ім'я Господа і всього святого, навіщо?
Я блукав у сутінках і відчував себе пилинкою на поверхні сумної червоної землі. Я пройшов повз готель Вінд-зор, де Дін Моріарті жив зі своїм батьком у часи депресії в 30-х, і так само, як у минулому, я всюди шукав сумного казкового бляхаря з моєї уяви. Ти або знаходиш когось, хто нагадує тобі твого батька в таких місцях, як Монтана, або шукаєш батька свого товариша там, де його вже нема.
Бузковим вечором я йшов посеред ліхтарів 27-ї вулиці та Велтона, кожен мій м'яз болів; я бажав бути негром, думаючи, що для екстазу мені не вистачало всього найкращого, що пропонував білий, – не вистачало життя, щастя, розваг, темноти, музики, не вистачало ночі. Я зупинився біля невеличкого сарайчика, де чоловік продавав гострий червоний чилі в паперових коробочках; я його купив і їв, прогулю-чись темними таємничими вуличками. Я хотів бути денверським мексиканцем або навіть бідним запрацьованим япон-чиком, усім, крім того, ким я так безпросвітно був; я – білий розчарований чоловік. Усе моє життя я мав білі амбіції; саме тому я покинув таку чудову жінку, як Тері в долині Сан-Хоакін. Я проминав темні веранди мексиканських і негритянських будинків; там були м'які голоси, час від часу з'являлося сутінкове коліно таємничої привабливої дівчини і темні обличчя чоловіків за плотами, вкритими кущами троянд. Маленькі діти сиділи, немов мудреці, у древніх кріслах-качалках. Група кольорових жінок пройшла повз мене, і одна з молоденьких, відірвавшись від материнського вигляду старших, швидко підбігла до мене: – Привіт, Джо!
Раптом вона побачила, що я не Джо, і червоніючи, побігла назад. Я так хотів бути Джо. Я був лише самим собою, Селом Парадайзом, сумним чоловіком, прогулювався бузковою пітьмою, нестерпно солодкого вечора, сподіваючись перекинутись словом із щасливими, правдивими й захопленими неграми Америки. Занедбані райони нагадали мені Діна та Мерілу, які з дитинства добре знали ці вулиці. Я так хотів їх знайти.
На перехресті 23-ї вулиці та Уелтона грали у софтбол під світлом прожекторів, які освітлювали й газові балони. Велика захоплена публіка викрикувала під час кожного пасу. Дивні молоді герої всіх різновидів, білі, кольорові, мексиканці, чисті індіанці, усі були на полі, граючи з болісною серйозністю. Дітвора з пісочниці, от і все. Ніколи у своєму житті спортсмена я не дозволяв собі так грати перед сім'ями, дівчатами, місцевими дітьми, вночі, під ліхтарями; це був коледж, серйозний, тверезий; без усякого дитячого й людського щастя. Зараз було запізно. Біля мене сидів старий негр, який, як виявилось, кожного вечора дивився матчі. Біля нього сидів старий білий волоцюга; потім мексиканська сім'я, потім якісь дівчата, якісь хлопці – все людство, вся братія. Ох, сум світла уночі! Молодий пітчер був схожий на Діна. Гарненька білявка серед натовпу нагадувала Мерілу. Це була Денверська Ніч; усе, що я робив, – це лише помирав.
Там у Денвері, там у Денвері Я лише помирав
Через дорогу на своїх ґанках сиділи негритянські сім'ї, розмовляючи й дивлячись на зорі крізь дерева, відпочиваючи у спокої та інколи звертаючи увагу на гру. Тим часом багато машин проїхало повз і зупинилось на червоне світло світлофора. Все було збудженим, і повітря сповнилось вібраціями щасливого життя, яке ще нічого не знає про розчарування, «біле горе» і таке інше. Старий негр тримав банку пива в кишені свого пальто; він її згодом відкрив; старий білий чоловік заздрісно косився на банку та рився в кишені, щоб побачити, чи він теж може купити собі банку пива. Як я помирав! Я пішов далі.
Я пішов відвідати багату дівчину, мою знайому. Вранці вона витягла стодоларову купюру зі своїх шовкових колготок і сказала:
– Ти весь час говориш про подорож у Фріско; раз так, бери це і їдь веселитись.
Так усі мої проблеми вирішились, і я спіймав машину в бюро подорожей за одинадцять доларів на бензин до Фріско і погнав через увесь край.
Машину вели двоє хлопців; вони сказали, що працюють сутенерами. Ще двоє хлопців були пасажирами, як і я. Сидіти було тісно, тож кожен думав про своє. Ми переїхали перевал Берто, виїхали на велике плато, потім Табер-наш, Трабелсома, Кремліига; перевал Заячі Вуха до Стрім-боут-Спрінгс, і вирвались на простір; п'ятдесят миль об'їзду в куряві; потім Крейг і Велика Американська Пустеля. Переїжджаючи кордон між Колорадо та Ютою, я побачив у небі Господа у формі велетенських золотих пекучих хмар, які неначе показували на мене пальцем і казали:
– Проїжджай і їдь далі, ти на дорозі в рай.
Ох, ну що ж, мене більше цікавили старі прогнилі вагончики та більярдні столи біля лотка з кока-колою, де були хатки та пошарпані негодою вивіски, які тремтіли на примарному, таємничому пустельному вітрі, промовляючи: «Тут жив Біл Гримуча Змія» або «Тут роками жила Беззуба Енні». Так, погнали! У Солт-Лейк-Сіті сутенери перевірили своїх дівчат і ми поїхали далі. Я не встиг отямитись, як посеред ночі знову побачив казкове місто Сан-Франциско, розпростерте над затокою. Я одразу побіг до Діна. Тепер він мав маленький будиночок. Я вмирав від цікавості дізнатися, що у нього в голові та що зараз станеться, бо за мною вже нічого не стояло, усі мої мости згоріли і мені на все було начхати. Я постукав у його двері о другій ранку.
Розділ другий
ВІН підійшов до дверей зовсім голий, йому було начхати, навіть, якщо б там стояв сам президент. Він приймав світ сирим.
– Сел! – сказав він з непідробним здивуванням. – Я не думав, що ти це все ж таки зробиш. Ти нарешті приїхав до мене.
– Ага, – сказав я. – Все в мені розвалилось. А як твої справи?
– Не дуже, не дуже. Але нам треба обговорити мільйон речей. Селе, нарешті настав час нам з тобою поговорити і з усім розібратись.
Ми погодилися, що час настав, і зайшли всередину. Моя поява була, немов прихід дивного злого янгола в дім білосніжних ягнят, і щойно ми з Діном почали збуджено розмовляти на кухні, як це викликало плач нагорі. Все, що я казав Діну, відгукувалось диким тремтінням та шепотом: «Так!» Каміл знала, що станеться. Як виявилось, Дін затих на декілька місяців; тепер з'явився янгол, і Дін знову божеволів.
– Що з нею таке? – прошепотів я. Він сказав:
– Вона стає все гіршою й гіршою, чувак, вона плаче і вчиняє скандали, не дає мені побачити Сліма Гаярда, злиться щоразу, як я запізнююсь, а коли я залишаюся вдома, то не розмовляє зі мною і каже, що я справжнє чудовисько. – Він побіг нагору заспокоїти її. Я чув, як Каміл кричала:
–
Ти брехун, ти брехун, ти брехун!
Я використав можливість подивитися на їхній чудовий дім. Це був двоповерховий, кривий, розвалений котедж посеред висоток на верхівці Російської гори з видом на затоку; він мав чотири кімнати, три нагорі і одну велетенську підвальну кухню внизу. Кухонні двері відкривались на зелений двір з натягнутими шнурками білизни. На кухні була комора, де стояли Дійові черевики, досі з ночі вкриті закам'янілим техаським болотом, коли «Гадсон» застряг у річці Бразос. Звичайно «Гадсона» вже не було; Дін далі не зміг його виплачувати. Він узагалі не мав машини. На підході була їхня друга випадкова дитина. Страшно було чути, як ридає Каміл. Ми не могли цього витримати і пішли купити пива та принесли його на кухню. Каміл нарешті заснула або всю ніч тупо дивилась у темряву. Я не уявляв, що наспраді було не так; можливо, Дін довів її до божевілля.
Після мого останнього від'їзду із Сан-Франциско Дін знову божеволів за Мерілу і місяцями стежив за її квартирою на Дівісадеро, куди кожної ночі вона приводила іншого моряка; він заглядав у щілину поштової скриньки та бачив її ліжко. Там він бачив Мерілу, розпростерту біля хлопця. Він, як тінь, ходив за нею містом, бо хотів зібрати незаперечні докази того, що вона справді шльондра. Він любив її, він божеволів від неї. Нарешті зовсім випадково йому до рук потрапила «погана зеленка», як кажуть у цій справі – зелена, необроблена марихуана – і він забагато її викурив.
– У перший день, – розповів він, – я, немов дошка, лежав у ліжку й не міг ні рухатись, ні говорити; я просто дивився, широко розплющивши очі. Я чув у голові якесь гудіння, бачив чудові різнокольорові видіння і відчував себе чудово. На другий день усе до мене прийшло, УСЕ, що я коли-небудь робив, або знав, або читав, або чув, або тільки пропонував, прийшло до мене і реорганізувало себе в моїй голові у новій логічній структурі, але тому, що я не міг нічого думати про внутрішні проблеми, утримати й задовольнити здивування та вдячність, яку я відчував, я весь час казав: «Так, так, так, так». Не голосно. Просто «Так», дуже тихо, і ці видіння на зеленому чаї тривали три дні. За той час я все зрозумів, усе моє життя було вирішене, я знав, що люблю Мерілу, я знав, що повинен знайти свого батька, хоч би де б він був, і врятувати його, я знав, що ти – мій товариш, і таке інше, я знав, наскільки крутий Карло Маркс. Я знав тисячі речей про тисячі людей повсюди. На третій день у мене почались страшні кошмари наяву, і вони були настільки страшні та бридкі, що я просто лежав, тримаючись руками за коліна, я стогнав: «О, о, о, о…» Мене почули сусіди та викликали лікаря. Каміл з дитиною поїхала до своїх батьків. Увесь район був схвильований. Вони зайшли і знайшли мене у ліжку з розкинутими руками. Селе, я побіг до Мерілу із залишками цього чаю. І знаєш, що все те саме сталось з цією дурепою? – Ті самі видіння, та сама логіка, те саме остаточне рішення про все, погляд на правду як один болісний шматок, який приводить до кошмарів і болю, – брр! Тоді я знав, що люблю її так сильно, що хочу її вбити. Я побіг додому і бився головою об стіну. І побіг до Еда Данкела; він повернувся у Фріско з Галатеєю; я запитав у нього про знайомого нам хлопця, в якого є пістолет, я пішов до нього, купив пістолет, побіг назад до Мерілу, заглядав у щілину для листів, вона спала з якимось типом, я мусив відступити й подумати, і вернувся за годину. Я туди увірвався, вона була одна – я дав їй пістолет і наказав мене застрелити. Я попросив її укласти солодкий пакт смерті. Вона не хотіла. Я сказав, що один із нас має померти. Вона сказала – ні. Я бився головою об стіну. Чувак, я був божевільний. Вона тобі розкаже, вона мене відговорила.
– А потім що сталося?
– Це було багато місяців тому – після того, як ти поїхав. Вона врешті вийшла заміж за продавця старих машин, цей козел обіцяв мене вбити, якщо знайде, і, якщо треба, я себе захищатиму, я його вб'ю і сяду в Сан-Квентін, бо, Селе, ще якась біда, яка б вона не була, – мене садять у Сан-Квентін на довічне – і це мій кінець. З поганою рукою і все таке. – Він показав мені свою руку. У всій цій збудженій атмосфері я не помітив, що він мав страшну травму руки. – Я вдарив Мерілу в лоб двадцять шостого лютого о шостій вечора – якщо точніше, о шостій десять, бо я пам'ятаю, що мені треба було на поїзд через годину і двадцять хвилин, – це був останній раз, коли ми бачились і останній раз, коли ми все вирішили, і тепер слухай ось що – мій великий палець відскочив від її лоба і вона навіть синяка не мала, і навіть посміялась, але мій великий палець зламався біля зап'ястя, і якийсь жахливий лікар вправив кості на місце і тричі накладав гіпс; у цілому я провів двадцять три години на твердих лавках, чекаючи, і так далі, і в останньому гіпсі у мій палець був вставлений штифт для витяжки, тому коли в квітні вони зняли гіпс, штифт вніс у кістку інфекцію, і в мене розвинувся остеомієліт, який з часом став хронічним, і після операції, яка була невдалою, та місяця у гіпсі довелося ампутувати маленький шматочок кінчика пальця.
Він розмотав пов'язку й показав мені. Під нігтем не було півдюйма плоті.
– Все ставало гірше й гірше. Мені треба було утримувати Каміл і Емі, тому я працював, якомога швидше – я був формовником на «Фаєрстоуні», я опрацьовував відновлені шини, а потім вантажив велетенські стон'ятдеся-тикілограмові шини – я міг працювати лише здоровою рукою і весь час травмував хвору – знову її зламав, знову її вправляв, і знову вона пухне і запалюється. Тому тепер я доглядаю дитину, а Каміл працює. Бачиш? Яка ж це біда така сталась, мене класифікували три-А; помішаний на джазі Моріарті має хворий зад, його дружина коле йому тричі на день пеніцилін для великого пальця, від чого з'являється кропивниця, бо в нього алергія. Він має за місяць прийняти шістдесят доз соку Флемінга. Він мусить пити таблетки кожні чотири години, щоб боротися з алергією від соку. Він п'є кодеїновий аспірин від болю в пальці. Йому потрібна операція на нозі через запалену кісту. Він встає кожного понеділка о шостій годині ранку, щоб почистити зуби. Він ходить до лікаря двічі на тиждень зі своєю ногою на консультацію. Щовечора він п'є сироп від кашлю. Він весь час шморгає носом, який провалився під сідловиною, там, де кілька років тому зробили операцію. Він втратив великий палець на своїй руці, якою маю кидати. Найкращий кидач м'яча на сімдесят ярдів у історії виправної колонії штата Нью-Мексико. І, не дивлячись на все це, я ніколи не почувався краще і щасливіше, і так чудово бачити, як маленькі дітки граються на сонці, і який я радий бачити тебе, мій дорогий прекрасний Селе, і я знаю, я знаю, що все буде добре. Ти побачиш її завтра, моя чарівна красуня дочка вже може сама стояти по тридцять секунд, вона важить двадцять два фунти і має двадцять дев'ять дюймів у довжину. Я нещодавно дізнався, що вона на тридцять один і чверть відсотка англійка, на двадцять сім з половиною відсотка ірландка, на вісім і три чверті відсотка голландка, на сім з половиною відсотка шотландка і на сто відсотків красуня. – Він щиро привітав мене із завершеною книжкою, яку схвалив видавець. – Ми знаємо дитя, Селе, ми старіємо, кожен із нас, помаленьку, і пізнаємо всілякі речі. Те, що ти мені розповідаєш про своє життя, я добре розумію, я завжди цінував твої почуття, і тепер ти справді готовий зустріти дуже гарну дівчину, якщо ти, звичайно, зможеш її знайти, і зробити її розум твоєю душею, як я сам завжди намагався з моїми бісовими жінками. Чорт! Чорт! Чорт! – кричав він.
Уранці Каміл викинула нас обох із дому, з валізками і всім іншим. Усе почалось, коли ми потелефонували Рою Джонсону, старому денверському Рою, і він прийшов на пиво, коли Дін доглядав дитину, мив посуд і розвішував надворі білизну, але через своє збудження усе робив сяк-так. Джонсон погодився відвести нас у Міл-сіті, щоб знайти Рсмі Бонкьора. Каміл повернулася з роботи у лікарській приймальні і подивилась на нас сумним поглядом змученої життям жінки. Я намагався показати цій нещасні жінці, що не мав ніяких поганих намірів стосовно її дому, тому привітався з нею і говорив якомога тепліше, але вона знала, що це якась підстава, можливо, якийсь трюк, бачений у Діна, тому вона лише мляво
посміхнулась. Уранці розігралася страшна сцена – вона лежала на ліжку в істериці, і посеред усього цього мені раптом захотілося в туалет, а пройти туди можна було лише через її кімнату.
– Діне, Діне, – кричав я, – де тут найближчий бар?
– Бар? – здивовано перепитав він; миючи руки в раковині на кухні. Він думав, що я хочу напитись. Я розповів йому мою дилему, і він сказав:
– Давай, іди, не бійся, вона весь час така.
Ні, я так не міг. Я вибіг у пошуках бару; пішов угору і вниз по Російському пагорбу й нічого не знайшов, крім пральних автоматів, хімчисток, лимонадних фонтанів і салонів краси. Я повернувся назад у похилий будиночок. Дін і Каміл кричали одне на одного, я прослизнув повз них із жалюгідною посмішкою й зачинився в туалеті. Через кілька хвилин Каміл викидала Дійові речі на підлогу вітальні й наказувала йому вимітатись. На моє здивування, я побачив над диваном олійний портрет Галатеї Данкел у повний зріст. Я раптом зрозумів, що всі ці жінки разом проводять місяці самотності й жіночності, обговорюючи божевілля своїх чоловіків. Я чув, як маніакальний сміх Діна лунав на весь дім разом із плачем дитини. Потім він літав по дому, як Граучо Маркс, із зламаним пальцем, замотаним величезним білим бинтом, який стирчав, немов бакен, незворушний посеред диких хвиль. Я знову побачив його жалюгідну побиту валізку, з якої стирчали шкарпетки і брудна білизна; він нахилився над нею, запихаючи туди все можливе. Потім він узяв ще одну валізку – найчіткішу валізку в США. Вона була зроблена з паперу, з малюнками, які нагадували шкіру, а зверху було щось на зразок защіпок. На валізці була також якась величезна дірка; Дін обмотав її шнурком. Потім він схопив свою моряцьку сумку і закинув у неї речі. Я схопив свою сумку, спакувався, і поки Каміл лежала на ліжку і кричала- «Брехун! Брехун! Брехун!», ми вискочили з дому й поплентались вулицею до найближчого трамваю – чоловіки з валізками й величезним замотаним пальцем, що стирчав у повітрі.
Цей палець став символом фінальної еволюції Діна. Йому на все було наплювати (як і раніше), проте тепер його також усе на світі турбувало; іншими словами, йому все було однаково, він належав до світу і нічого з цим не вдієш. Він зупинив мене посеред вулиці.
– Так, чувак, я знаю, що тебе, напевно, все дістало; ти щойно приїхав у місто і в перший же день нас викидають із дому, і ти думаєш, чим ти на таке заслужив і так далі – разом зі всіма гидкими проблемами – хе-хе-хе! – але подивись на мене. Будь ласка, Селе, подивися на мене.
Я подивився на нього. Він був у майці, порваних обвислих штанях, подраних черевиках; він був неголений, його волосся – божевільне і брудне, його очі налиті кров'ю, і величезний обмотаний палець стирчав у повітрі на рівні серця (він так мусив його тримати); на його обличчі була найбезглуздіша посмішка. Він ходив по колу і роздивлявся довкола.
– Що бачать мої очі? Ох – синє небо. Лонгфело! – Він хитався і блимав очима. І тер свої очі. – Ти колись роздивлявся вікна? Давай тепер поговоримо про вікна. Я бачив справді божевільні вікна, які на мене кривились, і деякі з них були завішені шторами, тому вони наче підморгували. – 3 моряцької торби він витяг «Паризькі таємниці» Ежена Сю і, поправляючи майку, почав у педантичній манері читати: «А тепер справді, Селе, давай оцінювати все, що ми бачимо…»
Він тут-таки забув про сказане і тупо роззирався навколо. Я зрадів, що приїхав. Зараз я був йому потрібний.
– Чому тебе Каміл викинула? Що ти робитимеш?
– Га? – сказав він. – Га? Га?
Ми думали, куди нам піти і чим зайнятись. Я зрозумів, що рішення було за мною. Бідний, бідний Дін – сам диявол ніколи не падав нижче; безумний, із запаленим пальцем, оточений побитими валізками свого сирітського хворобливого життя, розхристаний птах.
– А ходімо пішки в Нью-Йорк, – сказав він, – і поки йтимемо, вивчатимемо, все, що бачитимемо дорогою, -так.
Я витяг свої гроші, порахував їх і показав йому.
– Тут у мене є, – сказав я, – вісімдесят три долари з копійками, і якщо ти підеш зі мною, то поїдемо в Нью-Йорк, а потім – у Італію.
– В Італію? – спитав він. Його очі палали. – Італія, так, як же ми туди доїдемо, Селе?
Я це обдумав:
– Я зароблю трохи грошей, я дістану тисячу доларів від видавців. Ми поїдемо і будемо клеїти всіх божевільних жінок у Римі, Парижі, повсюди; ми сидітимемо в кафе на тротуарах; житимемо в борделях. Чому б не поїхати в Італію?
– Чому 6 ні, – сказав Дін, який зрозумів, що я не жартую, і глянув на мене краєм ока, бо раніше я ніколи не присвячував себе його обтяжливому існуванню; цей погляд був поглядом чоловіка, який востаннє зважує свої шанси перед тим, як зробити ставку. Я подивився на нього й почервонів.
– Що сталося? – запитав я і при цих словах відчув себе жалюгідним. Він не відповів, але продовжував підозріло коситись на мене.
Я намагався згадати все, що він зробив за своє життя і чи не було там чогось, що могло викликати в нього підозру саме зараз. Упевнено й чітко я повторив сказане:
– Поїхали зі мною в Нью-Йорк; я маю гроші. – Я глянув на нього; мої очі повнилися сліз, мені було прикро. Він і досі пильно на мене витріщався. Тепер його очі були порожні й дивилися крізь мене. Напевно, я став віссю нашої дружби, коли він збагнув, що я справді витратив декілька годин, думаючи про нього та про його проблеми, тож він намагався вмістити це в своїй надзвичайно заплутаній та стражденній структурі мислення. Щось клацнуло в нас обох. У мені це було раптове занепокоєння про чоловіка, який був на п'ять років молодший від мене, і чия доля переплелася з моєю протягом останніх років; у ньому це було те, що я зрозумів лише згодом. Він дуже зрадів і сказав, що все вирішено.
– Чого ти так дивився? – спитав я. Йому було боляче це чути. Він насупився. Дін рідко насуплювався. Ми відчули себе збентеженими та невпевненими. Ми стояли на вершині пагорба, прекрасного сонячного ранку в Сан-Франциско; наші тіні падали на тротуар. З висотки поряд із будинком Каміл вийшло одинадцять грецьких чоловіків та жінок, які одразу стали в ряд на сонячному тротуарі, поки один із них під'їхав вузенькою вулицею та посміхався із-за фотоапарата. Ми, роззявивши рота, дивились на цих древніх людей, які святкували весілля одної з дочок, можливо, тисячної в незламному темному поколінні, що посміхаються на сонці. Вони були добре одягнені, вони були дивні. Ми з Діном з таким самим успіхом могли бути десь на Кіпрі. У блискучому повітрі над нашими головами літали чайки.
– Ну, – сказав Дін сором'язливим і милим голосом. – То поїхали?
– Так, – відповів я. – Поїхали в Італію.
Ми підхопили наші сумки, він узяв велику валізу здоровою рукою, а я все інше, і ми пошкандибали на зупинку трамваю; через хвилину ми котилися з гори, наші ноги звисали; ми були двома розбитими героями західної ночі.
Розділ третій
СПОЧАТКУ ми пішли в бар на Маркет-стріт і все вирішили – ми будемо триматися разом і товаришувати до самої смерті. Дін був дуже тихий та занепокоєний, він дивився на старих волоцюг у салоні, які нагадували йому батька:
– Я думаю, що він у Денвері, – цього разу нам украй необхідно знайти його, може, він у місцевій в'язниці, може знов на Лерімер-стріт, але його треба знайти. Домовились?
Усе було домовлено; ми зробимо все, чого ніколи не робили раніше, бо були занадто дурними в минулому. Також ми пообіцяли собі два дні гульок у Сан-Франциско, і звісно, вирішили їхати через бюро подорожей, де платиш тільки за бензин, і економити якомога більше грошей. Дін запевнював мене, що йому більше не потрібна Мерілу, хоча він досі її любив. Ми погодилися, що він знайде собі когось у Нью-Йорку.
Дін одягнув костюм у смужку і спортивну майку, ми запхали наші манатки у камеру схову за десять центів на автобусній станції й пішли зустрітися з Роєм Джонсоном, котрий мав бути нашим водієм на дводенних гульках у Фріско. Ми з Роєм домовились про все по телефону. Він невдовзі з'явився на розі Маркет і Третьої. Тепер Рой жив у Фріско, працював клерком і був одружений з гаренькою білявкою на ім'я Дороті. Дін сказав мені по секрету, що в неї занадто довгий ніс – з якоїсь незрозумілої причини це його дуже дратувало, хоча насправді її ніс був цілком нормальний. Рой Джонсон – худий, смуглий, привабливий хлопець із гострими рисами обличчя та зачесаним волоссям, яке він весь час відкидав назад. Він був надзвичайно щирий і мав чудову посмішку. Як виявилось, його дружина Дороті посварилася з ним через ідею з водійством, і він вирішив показати, хто в домі хазяїн (вони жили в маленькій кімнатці), і дотримав своєї обіцянки, проте з наслідками; його дилема вирішилась гірким мовчанням. Він возив нас із Діном по всьому Фріско, у будь-який час дня і ночі, не промовивши ні слова; він їздив на червоне світло, різкорозвертався на двох колесах, і це краще ніж слова розказувало нам через які муки ми його пропускали. Він був посередині – між проблемами з його новою дружиною та проблемами лідера його старої денверської банди. Дін був задоволений, і така їзда його аж ніяк не хвилювала. Ми геть не звертали увагу на Роя, сиділи позаду та базікали.
Наступним кроком була поїздка в Міл-сіті – спробувати знайти Ремі Бонкьора. На моє здивування, корабля «Адмірал Фрібі» не було в бухті; звісно, виявилося, що Ремі вже не живе в передостанній кімнатці у каньйоні. Замість нього двері нам відчинила красива кольорова дівчина. Ми з Діном довго з нею розмовляли. Рой Джонсон чекав у машині, читаючи «Паризькі таємниці» Ежена Сю. Я востаннє подивився на Міл-сіті і зрозумів, що не слід розкопувати проблемне минуле; ми вирішили поїхати до Галатеї Данкел у пошуках нічлігу. Ед знову її залишив, поїхав у Денвер, але, хай йому чорт, вона й досі обдумувала, як його повернути назад. Ми застали її зі схрещеними ногами в позі лотоса на східному килимі з колодою карт у її чотирикімнатній квартирі на верхній Мішн. Яка гарна дівчинка. Я побачив сумні ознаки того, що тут колись жив Ед Данкел; він залишив її тільки через тимчасове божевілля та неприязнь до такого існування.
– Він повернеться, – казала Галатея. – Цей чоловік неспроможний про себе піклуватися без мене. – Вона люто глянула на Діна та Роя Джонсона. – Цього разу це зробив Томі Снарк. Раніше, коли він приїжджав, Ед був абсолютно щасливий, він працював, і ми гуляли, і все було чудово. Дін, ти ж це знаєш. Потім вони годинами сиділи у ванній, Ед у ванні, а Снарк на унітазі, і говорили, говорили, говорили – такі дурниці.
Дін сміявся. Роками він був головним пророком цієї компанії, а тепер вони вчатся його технологіям. Томі Снарк відростив бороду і його величезні, сповнені суму очі шукали Еда Данкела у Фріско; що справді сталось (і це не брехня) – Томі ампутували мізинець після нещасного випадку в Денвері, завдяки чому він дістав велику суму грощей. Без будь-якої причини вони вирішили залишити Галатею й поїхати в Портланд, Мейн, де жила Снар-кова тітка. Тому, тепер вони або їхали через Денвер, або вже були в Портланді.
– Коли закінчаться гроші Тома – Ед повернеться, -сказала Галатея, роздивляючись свої карти. – Чортів дурень – він нічого не знає і ніколи не знав. Все, що він має робити, – це знати, що я його люблю.
Сидячи на килимі й розкладаючи гадальні карти, Галатея була схожа на дочку греків із сонячним фотоапаратом, її довге волосся спадало до самої підлоги. Вона почала мені подобатись. Того вечора ми навіть, вирішили піти разом послухати джаз, і Дін хотів прихопити із собою шес-тифутову білявку на ім'я Мері, яка жила поряд по вулиці.
Того вечора Галатея, Дін та я пішли забрати Мері. Ця дівчина жила в підвальній квартирі, мала маленьку дочку та стару машину, яка ледве їздила, і яку ми з Діном пхали вулицею, поки дівчата тисли на газ. Ми пішли до Галатеї, і там усі – Марі, її дочка, Галатея, Рой Джонсон, Дороті, його дружина – похмуро розсілись на м'яких меблях, поки я стояв у кутку, тримаючи нейтралітет у проблемах Фріско, а Дін стояв посеред кімнати із своїм роздутим пальцем у повітрі на рівні грудей і реготав.
– Чорт, – сказав він, – ми всі втрачаємо свої пальці -ха-ха-ха.
– Діне, чому ти так по дурному поводишся? – запитала Галатея. – Дзвонила Каміл і сказала, що ти її покинув. Ти хіба не розумієш, що в тебе дочка?
– Він її не покидав, вона його вигнала! – сказав я, припиняючи свій нейтралітет. Вони люто глянули на мене; Дін хитро посміхнувся. – А з цим пальцем, що ви ще очікуєте від цього бідолахи? – додав я.
Вони всі на мене витріщились; особливо Беті Джонсон незадоволено на мене глянула. Все це було лише пліткар-ським кодлом, а в його центрі стояв злодій Дін, відповідальний за всі гріхи. Я виглянув у вікно на нічну вулицю Мішн; хотілося рухатись далі та слухати чудовий джаз Фріско – і не забувайте, що це був лише мій другий вечір у місті.
– Я думаю, що Мерілу дуже, дуже розумно зробила, що тебе вигнала. Діне, – сказала Галатея. – Ти роками ні за кого не відчував відповідальності. Ти зробив стільки жахливих речей, що я навіть не знаю, що тобі сказати.
І в цьому була вся суть, і вони сиділи, дивлячись на Діна з ненавистю, а він стояв на килимі посеред них усіх і сміявся – він просто сміявся і трішки пританцьовував.
Його пов'язка ставала дедалі бруднішою; вона почала розтріпуватись і розв'язуватись. Я раптом зрозумів, що Дін завдяки надзвичайно великій кількості гріхів ставав Дурнем, Блаженним і Святим.
– Тобі геть плювати на всіх, крім себе і твоїх бісових розваг. Ти думаєш тільки про те, що в тебе між ногами і скільки грошей або задоволення ти можеш висмоктати з людей, а потім просто витираєш об них ноги. І не тільки це, ти ведеш себе, як придурок. До тебе ніколи не доходить, що життя – серйозне, і люди намагаються з нього щось зробити, замість того, щоб весь час дуріти.
Ось ким був Дін – Святим Дурнем.
– Каміл усю ніч ридає, але ти навіть не думай, що вона хоче, щоб ти повернувся, вона сказала, що більше ніколи не хоче тебе бачити, і цього разу її рішення остаточне. Але ти й далі тут стоїш і блазнюєш, і я думаю, що в душі тобі на всіх плювати.
Це була брехня; я краще знав, і я міг усім це сказати. Проте я не бачив у цьому сенсу. Я хотів підійти, обійняти Діна за плечі і сказати: «Так, тепер ви всі ось про що подумайте – цей хлопець теж має свої проблеми, і він ніколи не жаліється і вам з ним завжди було весело саме тому, що він був самим собою, але якщо виявляється, що вам цього не досить, відправте його на ешафот, бо саме це ви хочете зробити…»
Галатея Данкел була єдиною зі всієї компанії, хто не боявся Діна, вона могла спокійно привселюдно його вичитувати. Бувало у Денвері, Дін збирав усіх у темряві з дівчатами і просто говорив, і говорив, і говорив голосом, який колись був гіпнотичним і дивним, і міг притягувати дівчат лише своєю силою та змістом сказаного. Тоді йому було п'ятнадцять, шістнадцять. Тепер його учні були одружені, а дружини його учнів викликали його на килим за розпусту і те життя, яке він втілював у реальність. Я слухав далі.
– Тепер ти їдеш на Схід із Селом, – сказала Галатея, – і що ти думаєш із цього вийде? Так, оскільки тебе більше нема, Каміл мусить сидіти вдома з дитиною – як вона тоді зможе працювати? – і вона бачити тебе більше не хоче, і я її за це не звинувачую. Якщо дорогою зутрінеш Еда, ти йому скажи, щоб повернувся, або я його вб'ю.
От так от просто. Це була сумна ніч. Я відчував себе в жалюгідному сні з дивними братами й сестрами. Потім настала тотальна тиша; колись Дін міг би викрутитись балачками, але тепер він сам затих, стоячи перед усіма, подраний, поламаний, безглуздий, прямо під лампочками, його кістляве божевільне обличчя було вкрите потом і пульсуючими венами і він промовив: «Так, так, так», наче в нього весь час вливалися величні відкриття, і зараз я впевнений, що так усе й було; інші теж це підозрювали і були налякані. Він був БІТОВИМ – коренем і душею Бітників. Що він пізнавав? Він використовував усі свої сили, щоб розповісти мені, що він пізнавав, і вони мені заздрили, заздрили, що я поряд із ним, що я його захищаю і всмоктую його, так само, як вони колись намагалися робити. Вони подивилися на мене. Що ж я, незнайомець, робив на Західному Узбережжі цієї чарівної ночі? Мене пересмикнуло від цієї думки.
– Ми їдемо в Італію, – сказав я і вмив від усього цього руки. Також у повітрі було дивне відчуття материнського задоволення, адже дівчата дивились на Діна, як на кохану і неслухняну дитину, і він зі своїм сумним пальцем і всіма своїми відкриттями добре це знав, і саме тому він зміг у мертвій тиші вийти з квартири, не промовивши ні слова, і чекати на мене внизу, щоб ми визначили час. Ось, що ми відчували відносно привида на тротуарі. Я подивився у вікно. Він самотньо стояв біля дверей і вивчав вулицю. Гіркота, критика, поради, моралізаторство, сум – усе було позад нього, а перед ним була гола та екстатична радість буття.
– А ну ж бо, Галатеє, Марі, ходімо гуляти по джазових забігайлівках і про все забудемо. Дін колись буде мертвий. І що ви йому тоді скажете?
– Чим скоріше він помре, тим краще, – сказала Галатея, наче офіційно озвучила думку майже всіх присутніх у кімнаті.
– Ну, дуже добре, – сказав я, – але тепер він живий, і я даю слово, що ви хочете знати, що він зробить далі, і це тому, що він має таємницю, і ми всі вмираємо з цікавості, а вона йому навпіл розколює голову і, якщо він збожеволіє, – не хвилюйтесь, це буде не ваша вина, а вина Бога.
Вони заперечили сказане; вони запевняли, що я не знаю Діна; вони сказали, що він найбільша наволоч, яка тільки існує на світі, і що, на мій превеликий жаль, я про це колись дізнаюсь. Мене втішало чути їхній протест Рой Джонсон став на бік дівчат і сказав, що знає Діна найдовше і що Дін – лише дуже цікавий та веселий злочинець. Я пішов шукати Діна, і ми коротко про все поговорили.
– Ай, чувак, не хвилюйся, все ідеально й чудово. – Він чухав свійживіт і облизував губи.
Розділ четвертий
Д ІВЧАТА спустились униз, і ми розпочали нашу грандіозну ніч, знову пхаючи машину вулицею.
– Ого-о-о! Погнали! – кричав Дін, і ми застрибнули на заднє сидіння та помчали до маленького Гарлему на Фол-сом-стріт.
Ми вистрибнули посеред теплої, божевільної ночі, слухаючи відголоски дикого тенора, що співав: «Іі-яя! Іі-яя! Іі-яя!», плескання рук під біт музики і крики: «Давай, давай, давай!» Дін мчався вулицею зі своїм пальцем у повітрі, з криками:
– Жени, чувак, жени! – Гурт кольорових чоловіків у вихідних костюмах ревів у перших рядах. Це був салун, укритий тирсою, з маленькою сценою, на якій музиканти тіснилися в капелюхах, граючи над головами людей; таке божевільне місце; безумні розхристані жінки інколи блукали в самих халатах, у сусідніх закапелках билися пляшки. За забігайлівкою, у темному проході за брудними туалетами групи чоловіків та жінок стояли біля стіни, вони пили вино-сподіоді та плювали на зірки – вино та віскі. Тенор без капелюха грав на самому піку чудесної вільної ідеї – підйом та спад від «Іі-яя!» до божевільного «Іі-ді-ліі-яя!», і все це поряд із невпинним громом наляканих до смерті барабанів, на яких вибивав величезний брутальний негр, йому було начхати на все крім своїх порепаних бочок, бай, ратл-ті-бум, бац. Ревіла музика, і тенор це мав і всі знали, що він це мав. Дін схопився за голову посеред натовпу, а натовп був божевільний. Божевільними очима та криками присутні заохочували тенора тримати це далі, і він уставав із колін і знову видував, розливаючись чітким криком над фурором. Шестифутова худа негритянка крутила кістками перед самою дудкою чоловіка, і він просто підставив її до неї: «Іі! Іі! іі!»
Всі хитались і кричали. Гаталея та Марі стояли на стільцях з пивом у руках, вони тряслись і стрибали. Гурти кольорових чоловіків завалювалися з вулиці, навалюючись один на одного, щоб зайти.
– Тримайся, старий – кричав чоловік з голосом, немов тромбон, і так страшно загарчав, що його напевно почули в Сакраменто, а-ха-ха!
– Ого-о! – сказав Дін. Вій чухав свої груди й живіт; піт стікав рікою з його обличчя.
Бум, бам, той барабанщик вибивав свої барабани до самого низу і прокочувався по них назад у гору своїми смертельними паличками, ратліті-бум! Великий товстий чоловік стрибав на платформі, від чого вона прогиналась і тріщала:
– Йо-о!
Піаніст бив по клавішах розпростертими орлиними пазурами лише в інтервалах, коли величний тенор вдихав повітря для наступного заходу – китайські клавіші розбивали піаніно по кожній дощечці – чінк, і дотику – боньк! Тенор зіскочив з платформи і стояв посеред натовпу, граючи навколо себе; капелюх зліз йому на очі; хтось підтягнув його вгору. Тенор відкинувся назад, гупнув по землі ногою і видав жорсткий, дикий вибух, вдихнув, підняв свій ріг, повітря наповнилось високим, широким криком. Дін був прямо перед ним і його лице було опущене над розтрубом, він аплодував та капав своїм потом на ключі чоловіка, і чоловік помітив і сміявся у свій ріг довгим тремтячим божевільним сміхом; усі навколо теж почали сміятись; вони розкачувались і розкачувались; нарешті тенор вирішив зірвати собі дах, він зігнувся і довго тримав високе «Мі», поки все навколо руйнувалось, крики зростали, і я думав, що з найближчої дільниці прилетять копи. Дін був у трансі. Очі тенора дивились прямо на нього; перед ним був божевільний, який не просто розумів, але був небайдужим і хотів розуміти більше, набагато більше ніж можливо, і вони почали за це змагатися; все виходило з рога, більше не було фраз, лише крики і крики, «Бау» і вниз до «Біп» і вгору до «Ііііі!», і вниз до клацання та бокового відлуння звуків рога. Він пробував усе – вгору, вниз, вбоки, догори ногами, горизонтально, на тридцять градусів, на сорок градусів, і нарешті він впав комусь на руки і здався; всі проштовхувалися з криками:
– Такі Такі Оце він видав! Дін витерся хустинкою.
Потім тенор піднявся й попросив повільний біт та з сумом подивився над головами людей на відчинені двері й почав співати «Заплющ очі». На мить усе затихло. Тенор був одягнений у пошарпаний замшевий костюм, фіолетову сорочку, подрані черевики і невипрасувані штани, йому було байдуже. Він був подібний до негритянського Гасела. Його величезні карі очі перейнялися смутком та співом довгих пісень з тривалими виваженими паузами. Але на другому куплеті він прокинувся, схопив мікрофон, зістрибнув зі сцени й нахилився. Щоб видути ноту, він доторкнувся до черевика і витяг ЇЇ вгору до видиха, і видихнув так сильно, що аж захитався і оговтався аж на наступній ноті. «Му-у-у-у-узика гра-а-а-а-ай!» Він відхилися назад обличчям до стелі, низько тримаючи мікрофон. Він трясся і хитався. Потім він нахилився вперед, майже падаючи лицем на мікрофон. «Грай дрімливо для танців» -і він подивився на вулицю, незадоволено скрививши лице, типова крута посмішка Білі Голідей. «Поки ми з тобою коханці» – він хитався в різні боки – «Відпочинок кохання» – він з огидою до всього світу похитав головою – «Все нам буде здаватися» – чим буде здаватися? Всі чекали; він похмуро відповів: «Чудовим». Піаніст узяв акорд. «Крихітка, ти просто заплющ свої гарненькі оченята» – його рот затремтів, він подивився на нас, на мене та Діна, з виразом обличчя, яке наче казало: «Ей, що ж ми всі робимо на цьому сумному коричневому світі?» Потім настав кінець пісні і для цього мала бути довжелезна підготовка, за час якої можна було відправити всі можливі листи до Гарсії навколо світу дванадцять разів, та хіба це когось обходить? Бо тут ми мали справу з кісточками та соком бідного бітового життя на богом забутих вулицях людства; він це сказав і співав: «Заплющ свої…» і видихнув до самої стелі та крізь зорі в далечінь, «Оо-о-о-о-очі!» Похитуючись, зійшов зі сцени, занурившись у свої думки. Він сидів у кутку в гурті хлопців і не звертав на них уваги. Він дивився вниз і плакав. Він був найвеличніший з усіх.
Ми з Діном підійшли з ним поговорити. Ми запросили його до нас у машину. У машині він раптом закричав:
– Так! Нічого не люблю більше ніж гарні гулянки! Куди поїдемо? – Дін скакав і маніакально реготав.
– Потім! Потім! – сказав тенор. – Я попрошу свого хлопця підкинути нас до «Схову Джеймсона», мені треба співати. Чувак, я живу, щоб співати. Співаю «Заплющ свої очі» вже близько двох тижнів – нічого іншого співати не хочу. А чим ви, хлопці, займаєтесь?
Ми розповіли, що через два дні поїдемо в Нью-Йорк.
– Боже, я ніколи не був у Нью-Йорку, а кажуть там справді чітке місто, але мені гріх нарікати на те, де я зараз. Я, знаєте, одружений.
– О, справді? – зрадів Дін. – І де ж твоя кохана сьогодні?
– Ти про що? – сказав тенор, скоса глянувши на нього. – Я тобі сказав, що з нею одружений, чи ні?
– А, так, так, – відповів Дін. – Я просто запитав. Може, у неї є подруги? Або сестри? Гулянка, знаєш, я просто хочу гуляти.
– Ага, яка ж користь від гулянок, життя занадто сумне, щоб увесь час гуляти, – сказав тенор, похиливши погляд на вулицю. – Чо-о-орт! Я без гроша і сьогодні мені плювати.
Ми зайшли назад по добавку. Дівчата настільки розізлилися на нас із Діном за те, що ми відірвались і пішли геть, що пішки подалися до «Схову Джеймсона»; машина все одно не заводилась. У барі ми побачили жахливу сцену: зайшов білий хіпстер-педик, одягнений у гавайську сорочку, і спитав у великого барабанщика, чи йому можна пограти. Музиканти підозріло подивились на нього:
– А ти дуєш? – Він, схвильовано, відповів: «Так». Вони подивились один на одного і сказали: – Ага, ага, саме цим цей тип займається, чо-о-орт!
Педик сів за барабани, і вони заграли джамповий номер, а той почав дурновато погладжувати головний барабан, витягуючи шию, немов у проаналізованому Рейхом екстазі, що нічого не означає крім трави, м'якої їжі та дурнуватих модних забав. Але йому було начхати. Він радісно посміхався у простір і підтримував біт, хоча й м'яко, з бопо-вими нюансами, радісний бурхливий фон для серйозного блюзу, який грали хлопці, забувши про нього. Великий негр з шиєю бика сидів і чекав на свою чергу.
– Що цей тип робить? – сказав він. – Давай грай музику! Що за біс? Чо-о-орт! – І він з огидою відвернувся.
З'явився хлопець тенора; він був маленьким підтягнутим негром з великим гарним «Кадилаком». Ми заскочили в машину. Він згорбився над кермом і погнав просто через Фріско, без жодної зупинки, сімдесят миль на годину, просто через дорожній рух, його навіть ніхто не помітив, він був настільки крутий. Дін нетямився в екстазі:
– Поглянь на цього типа, чувак! Поглянь, як він сидить і в нього ані рисочка не здригнеться, і просто пре і може всю ніч ось так говорити, тільки він не дуже хоче говорити, ой, чувак, всі речі, всі речі, які б я міг – я хотів – о, так. Давай, давай не зупинятись – погнали! Так!
Хлопець звернув, привіз нас прямо під «Схов Джеймсо-на» і припаркувався. Під'їхало таксі; з нього вискочив худий підстаркуватий негр-проповідник, він кинув долар таксисту і закричав:
– Дми! – він забіг у клуб і пролетів крізь бар на першому поверсі, із криком: «Дми! Дми! Дми!» спотикаючись, піднявся нагору, мало не падаючи лицем на підлогу, вибив двері й увірвався в зал джазових сейшенів, тримаючи руки перед собою, аби ні на що не впасти, і впав просто на Абажура, котрий працював того сезону в «Схові», музика грала на всю і він стояв у дверях з криком: «Дми заради мене, чувак, дми!»
Хлопець був маленьким невисоким негром з альт-горном, і Дін одразу сказав, що той очевидно живе зі своєю бабусею, як Том Снарк, весь день спить і грає всю ніч. Хлопець грав сотню приспівів перед тим, як виходити за гроші, і саме це він зараз робив.
– Це ж Карло Маркс! – закричав Дін над хаосом.
Так і було. Цей маленький бабусин онучок з немов приклеєним альтом та блискучими оченятами; з маленькими кривими ніжками зі своїм ріжком, копав ногами й пильно дивився на глядачів (а вони лише сміялись за десятком столів, кімната була тридцять на тридцять футів з низькою стелею), і ніколи не зупинявся. Його ідеї були дуже прості. Йому подобалась несподіваність простої нової варіації приспіву. Він ішов від «та-туп-тадер-рара… та-туп-тадер-рара», повторюючи його і стрибаючи під нього, цілуючи свій ріг та посміхаючись у нього, далі переходив до «та-туп-ІІ-да-дадера-РУП! та-туп-ІІ-да-дадера-РУП!», і все це були чудесні моменти сміху та розуміння. Його тон був виразний, немов дзвін – високий, чистий, він дув просто нам в обличчя на відстані двох футів. Дін стояв напроти нього, не думаючи ні про що, нахиливши голову, склавши руки, все його тіло тремтіло і піт – завжди піт -лився та хлюпав по його вимученому комірцю, щоб впасти у калюжу біля його ніг. Галатея та Марі були там, і ми це зрозуміли лише через п'ять хвилин. Ого, ночі Фріско кінець континенту і кінець сумніву, прощавайте всі сумніви і вся клоунада. Абажур гасав навколо з підносами з пивом; усе, що він робив, відбувалося в ритмі; він з бітом закричав на офіціантку:
– Ей, ти, крихітка, відійди, відійди, Абажур проходить, – і немов ураган, пролетів повз неї з пивом у повітрі, потанцював з кухарями і спітнілий повернувся назад. Трубач з рогом зовсім незворушно сидів за кутовим столом з неторкнутим напоєм перед собою, втупивши божевільний погляд у простір, його руки звисали по боках, майже дістаючи до підлоги, його ноги були розпростерті, як роззявлені язики, його тіло скрутилось у тотальний страх та глибоку печаль, і все, що могло бути у нього в душі – чоловік, який щоночі вирубував себе і дозволяв іншим себе убивати. Все крутилось навколо нього, немов хмара. Цей маленький бабусин альт, цей маленький Карло Маркс стрибав і витанцьовував, як мавпа, зі своїм магічним рогом і видув двісті приспівів блюзу, кожен божевільніший за попередній, і він не подавав ознак утоми або бажання припинити. Все приміщення тремтіло.
Через годину я стояв з Едом Фурньє на розі Четвертої та Фолсом, він був сан-франциським альтистом, котрий чекав зі мною, поки Дін дзвонив із салуна до Роя Джонсона, щоб той нас забрав. Ми просто говорили, аж раптом побачили щось дуже дивне й божевільне. Це був Дін. Він хотів дати Рою адресу бару, а тому попросив його почекати хвилинку на лінії, а сам пішов дізнаватися, та для цього йому треба було пробігти через увесь довгий бар, напханий галасливими п'яницями в білих сорочках, вийти на середину вулиці й подивитись на дорожні знаки. Так він і зробив, низько зігнувшись, немов Граучо Маркс, його ноги з неймовірною швидкістю винесли його з бару, немов видіння з роздутим пальцем посеред ночі, він вилетів і зупинився посеред дороги, всюди шукаючи знаки. їх було важко побачити в темряві, тому він з десяток разів крутився круг себе, з пальцем у повітрі, у навіженій схвильованій тиші, божевільно-волохатий чоловік з роздутим пальцем, піднятим, немов велична небесна гуска, крутячись та крутячись у темряві, тоді як інша рука була в штанях. Ед Фурньє казав:
– Я видуваю чіткий звук, куди б я не пішов, і якщо комусь не подобається, я нічим цьому не можу зарадити.
А скажи, чувак, цей твій товариш справді божевільний тип, ти подивись на нього, оп там?
Ми подивились. Стояла тиша, поки Дій дивився на знаки, тоді помчав назад у бар, майже збиваючи тих, хто виходив з бару, і так швидко прошмигнув через бар, що всім довелось примружитись, щоб його роздивитись. Незабаром з'явився Рой Джонсон, з тісю ж неймовірною швидкістю. Дін беззвучно прослизнув через дорогу і сів у машину. Ми знов були в дорозі.
– Тепер, Рою, я знаю, що ти весь у всяких штуках зі своєю дружиною через все оце, але нам дуже треба приїхати, за неймовірні три хвилини, на Сорок Шосту та Гірі, або все втрачено. Агам! Так! (Кахи-кахи.) Вранці Сел та я їдемо в Нью-Йорк, і це наша остання ніч розваг, і я знаю, що ти не проти.
Ні, Рой був не проти; він лише проїжджав на кожне червоне світло і підганяв нас у нашій дурості. На світанку він пішов додому спати. Ми з Діном закінчили свій вечір з кольоровим типом на ім'я Уолтер, котрий замовляв у барі випивку і виставляв її в ряд зі словами:
– Винний-сподіоді! – Це – шот вина, шот віскі та шот портвейну. – Гарний солодкий піджачок для всього цього поганого віскі! – кричав він.
Уолтер запросив нас додому на пляшку пива. Він жив у нетрях за Говардом. Його дружина спала, коли ми зайшли. Єдине світло в квартирі -лампочка над ліжком. Нам потрібно було стати на стілець, щоб її викрутити, поки дружина усміхалася в ліжку; Дін це зробив, тремтячи повіками. Вона була десь на п'ятнадцять років старша за Уолтера, наймиліша жінка на світі. Нам також треба було увімкнути подовжувач над її ліжком, а вона все усміхалась. Вона не запитала Уолтера, де він був, котра година, нічого. Нарешті ми посідали на кухні навколо скромного столу, пили пиво і розповідали історії. Світанок. Настав час іти, повернути на місце подовжувач та вкрутити лампочку. Дружина Уолтера усміхалась і усміхалась, поки ми повторювали божевільний процес. Вона ні разу не вимовила ані слова.
На вулиці, на світанку, Дін сказав:
– Тепер бачиш, чувак, ось тобі справжня жінка. Жодного злого слова, жодної скарги, нічогісінько; її старий може прийти додому коли завгодно уночі, з ким завгодно і говорити на кухні, пити пиво і коли завгодно піти геть. Це спражпій чоловік, і це його замок. – Він показав пальцем на будинок.
Ми поплентались геть. Велика ніч закінчилась. «Кру-зер» з копами підозріло слідував за нами декілька кварталів. Ми купили свіжі донати в кондитерській на Третій вулиці і з'їли їх на сирій пошарпаній вулиці. Високий, гарно одягений чоловік у окулярах вивалився на вулицю з негром у кепці водія вантажівки. Вони були дивною парою. Величезна вантажівка промчала повз них, і негр радісно на неї показував та намагався розповісти про свої почуття. Високий білий чоловік нишком подивився назад і порахував свої гроші.
– Це Старий Бик Лі! – сміявся Дін. – Рахує гроші і про все хвилюється, а той інший хлопець просто хоче говорити про вантажівки і те, що знає.
Ми трохи пройшли слідом за ними.
Священний цвіт парував у повітрі – всі змучені обличчя на світанку Джазової Америки.
Нам треба було поспати; про Галатею Данкел не могло бути мови. Дін знав залізничника на ім'я Ернест Бьорк, котрий жив з батьком у готелі на Третій вулиці. Колись він був з ними в добрих стосунках, але останнім часом, усе було не так добре, а ідея полягала в тому, щоб я їх умовив дозволити нам поспати у них на підлозі. Це було жахливо. Я мусив телефонувати з ранкової забігайлівки. Старий підозріло взяв трубку. Він пам'ятав мене зі слів свого сина. На наш подив він спустився вниз та впустив нас усередину. Це був сумний старий коричневий готель у Фріско. Ми піднялись нагору, і старий був настільки добрим, що дозволив нам спати в ліжку.
– Мені все одно треба вставати, – сказав він і пішов на маленьку кухню заварювати каву, а потім почав розповідати історії про минулі дні на залізниці. Він нагадав мені мого батька. Я не спав і слухав історії. Дін, не слухаючи, чистив зуби і крутився зі словами «Так, це правильно» на все, що той казав. Нарешті ми заснули, а вранці Ернест повернувся з роботи на Західній Дивізії і перейняв ліжко, коли ми з Діном встали. Тепер старий містер Бьорк чепурився перед зустріччю зі своєю коханою середніх літ. Він одягнув зелений твідовий костюм, полотняну кепку, також зелену, і встромив квітку собі в петельку.
– Ці романтичні, старі розбиті фрісканські залізничники живуть своїм сумним, але бурхливим життям, – сказав я Діну в туалеті. – Було дуже шляхетно з його боку дозволити нам тут спати.
– Так-к, так-к, – сказав Дін, не слухаючи.
Він вибіг домовитись про машину в бюро подорожей. Моя робота полягала в тому, щоб піти до Галатеї Данкел за нашими речами. Вона сиділа на підлозі, розклавши га-дальні карти.
– Ну, прощавай, Галатеє, сподіваюсь, усе буде добре.
– Коли Ед повернеться, я кожного вечора водитиму його до «Схову Джеймсона», щоб він дістав свою дозу божевілля. Думаєш це спрацює, Селе? Я не знаю, що робити.
– А що кажуть карти?
– Піковий туз від нього далеко. Чирви завжди навколо нього – червона королева завжди поруч. Бачиш цей піковий валет? Це – Дін, він зажди неподалік.
– Ну, за годину ми виїжджаємо в Нью-Йорк.
– Колись Дін поїде в одну зі своїх подорожей і ніколи не повернеться.
Вона дозволила мені прийняти душ і поголитись, потім я попрощався зніс речі й піймав фрісканську маршрутку, це була звичайна маршрутка, яка їздила певним маршрутом, за п'ятнадцять центів можна проїхати квартал; вона була забита пасажирами, як автобус, але всі говорили й жартували. Мішн-стріт того останнього дня була насичена будівництвом, дітьми на майданчиках, криками негрів, котрі повертались з роботи, пилюкою, збудженням, величним шумом 1 вібраціями всього того, що насправді було найбільш збудженим містом Америки, – над головами височіло чисте блакитне небо і радість туманного моря, яка завжди запливає під вечір і примушує всіх зголодніти та ще більше збудитись. Я ненавидів те, що треба було їхати геть; моє перебування тривало близько шістдесяти годин. З божевільним Діном я летів крізь життя, не маючи можливості його роздивитись. Після обіду ми їхали в бік Сакраменто, знову на схід.
Розділ п'ятий
МАШИНА належала високому худому гомику, який їхав додому в Канзас, він був у сонцезахисних окулярах і вів машину з особливою обережністю; машину Дін назвав «голубим Плімутом»; він був без пікапа і без справжньої сили.
– Що за жіноча машина! – прошепотів мені на вухо Дін. У машині було два інших пасажири – пара, типові напівтуристи, які хотіли всюди зупинятися і всюди ночувати. Першою зупинкою було Сакраменто, і це не було навіть початком дороги в Денвер. Ми з Діном самотньо сиділи позаду, не звертаючи на них уваги, і розмовляли:
– Тепер, чувак, той альтист минулої ночі мав ЦЕ – як тільки він його спіймав, він його мав; я ніколи нікого не бачив, хто б міг тримати це так довго. Я хотів знати, що «ЦЕ» означало. Ох, ну добре, – Дін засміявся, – тепер ти питаєш мене про невловиме – агам! Ось чувак і всі інші там, правда? Він повинен викласти те, що у всіх на думці. Він грає перший приспів, потім виставляє в ряд свої ідеї, людей, так, так, але подумай, потім він піднімається до своєї долі й повинен дути на рівні з нею. І раптом десь на середині приспіву до нього це доходить – всі дивляться вгору і знають; вони слухають; він це піднімає і несе далі. Час зупиняється. Він наповнює порожнечу субстанцією нашого життя, сповіддю напруги власного пупа, спогадами ідей, переосмисленням минулих виконань. Він має дути через мости і повернутись назад, і зробити це з таким безмежним відчуттям душевного пізнання мелодії того моменту, що всі знають, що важлива не мелодія, а ЦЕ, – Дін не міг продовжувати далі; він аж упрів, розповідаючи.
Потім почав говорити я; за все своє життя я так багато не говорив. Я розповів Діну, що коли був маленьким і їздив у машині, то уявляв у руках серп і зрізав усі дерева і стовпи на дорозі, навіть розрізав пагорби, які пролітали повз вікно. «Так! Так!» – кричав Дін.
– Я теж так робив, але серп був інший – скажу, чому. Подорожуючи на Заході великими відстанями, мій серп мав бути надзвичайно довгим і мав закруглятися навколо віддалених гір, зрізаючи їхні верхівки, і досягти іншого рівня, аби дістати ще віддаленіші гори, разом із усіма стовпами на дорозі, звичайними пульсуючими стовпами. І саме тому – о, чувак, я маю тобі сказати, ТЕПЕР я маю ЦЕ, – я повинен тобі розповісти, як колись ми з моїм батьком і якимось голодранцем-волоцюгою з Ларімер-стріт поїхали в Небраску у розпал депресії продавати мухобійки. І як ми їх робили! Ми купували звичайні шматки старого екрана, шматки дроту, скручували їх удвічі, і шматки синьої та червоної тканини, щоб обшити краї, і все це на базарі за якісь центи старого мотлоху; так ми зробили тисячі мухобійок, сіли в таратайку старого волоцюги й погнали просто в Небраску, на кожну ферму, і продавали їх за один нікель – нікель нам давали просто із жалю, два волоцюги і малий хлопець, яблучні пироги в небі, а мій старий у ті часи весь час співав: «Алілуя, я волоцюга, знову волоцюга». Чувак, ти тепер ось що, послухай, через два тижні надзвичайних бід, мандрівок і божевілля у спеку, заради жахливих саморобних мухобійок вони почали сваритися за розподіл зароблених грошей і дуже розлютились на узбіччі дороги, а потім помирились і почали пити вино, і не зупинялись п'ять днів і п'ять ночей, а я тим часом забився в куточок і плакав, а коли вони закінчили, – все до останнього цента було витрачено, І ми знов були там, звідки почали, – Ларімер-стріт. Мого старого заарештували, і я мав благати суддю відпустити його, бо він був мої батьком, а я не мав матері. Селе, я виголошував величні дорослі промови у віці восьми років перед зацікавленими юристами…
Нам було жарко; ми їхали на схід; ми були схвильовані.
– А ось я тобі ще розповім, – сказав я, – і це начебто в тому, що ти розповідаєш, та й щоб уже закінчити мою останню думку. Дитиною, на задньому сидінні батькової машини, я бачив себе на білому коні, переїджаючим кожну можливу перепону, яка зустрічалась на моєму шляху, а це означало обминати стовпи, будинки, інколи їх перескакувати, якщо було запізно, перебігати пагорби й раптові площі, де було повно машин, які я мав обійти…
– Так! Так! Так! – збуджено дихав Дін. – Єдина різниця зі мною те, що в мене не було коня, я сам біг. Ти був східною дитиною і мріяв про коня; звичайно, ми не будемо припускати такі речі, оскільки ми з тобою знаємо, що вони дуже літературні ідеї, і лише, можливо, у своїй дикій шизофренії я справді біг ногами повз машини на неймовірній швидкості, бувало дев'яносто, перестрибуючи через кожен кущ і кожну загорожу, і ферму, інколи я швидко біг до пагорбів і назад, не втрачаючи землі під ногами ні на мить…
Ми це розповідали, обливаючись потом. Ми геть забули про людей у машині; їм стало цікаво, що відбувається на задньому сидінні. Водій навіть сказав:
– Заради Бога, ви там весь човен розкачали. – Ми справді його розкачали; машина тряслась, коли ми з Діном хитались у ритм та ЦЕ нашого фінального збудженого щастя розмови та життя в порожньому завороженому кінці всіх незліченних бунтівних янгольських частот, які дрімали в наших душах.
– Ох, чувак! Чувак! Чувак! – стогнав Дін. – І це навіть не початок – ось, нарешті, ми разом їдемо на схід, ми ніколи не їздили на схід разом, Селе, ти тільки подумай, ми разом зацінимо Денвер і побачимо, чим усі там займаються, хоча нам це не дуже важливо, важливо те, що ми знаємо – ЦЕ є, і ми знаємо ЧАС, і ми знаємо, що все справді ДОБРЕ. – Потім він прошепотів, ухопивши мене за рукав:
– Ось, ти тільки-но поглянь на тих попереду. Вони за щось хвилюються, рахують милі, думають, де сьогодні заночувати, скільки грошей є на бензин, про погоду, як кудись дістатися, – і, бачиш, вони все одно туди дістануться. Але вони повинні хвилюватись і зраджувати час нагальними проблемами, а інакше абсолютно схвильовані та плаксиві, їхні душі не заспокояться, якщо не присмокчуться до запровадженої проблеми, і щойно вони її знайдуть, то одягнуть відповідну фізіономію, яка, як бачиш, – нещастя, і весь час усе повз них пролітає, і вони це теж знають, і це їх теж безкінечно непокоїть. Слухай! Слухай! – Так-от, -перекривляв він. – Я не знаю – може, не слід заправлятись на тій заправці. Я нещодавно прочитав у Національних нафтових новинах, що в такому бензині є дуже багато о-октанової дурні і мені хтось колись сказав, що в ньому є напівофіційна високочастотна дурня, ну, я не знаю, просто не хочу і все…
– Чувак, ти це все оціни. – Він безумно штрикав мене в бік, щоб я зрозумів. Я дуже старався. Бум, бам, все на задньому сидінні супроводжувалось: «Так! Так! Так!» Люди спереду злякано озирались і шкодували, що підібрали нас у бюро подорожей. Це був лише початок.
У Сакраменто педик зняв кімнату в готелі й запросив нас із Діном випити, поки пара ночувала в родичів, а в готелі Дін випробував усі свої трюки, щоб виманити у педика гроші. Це було божевілля. Педик почав з того, що сказав, як він зрадів, коли ми поїхали з ним, бо йому подобаються такі молоді хлопці, як ми, і, на наше здивування, сказав, що справді не любить дівчат і нещодавно порвав роман з чоловіком у Фріско, в якому він мав роль чоловіка, а той – жінки. Дін закидав його діловими питаннями й невпинно кивав головою. Педик сказав, що його найбільше цікавить, що думає Дін. Попередивши, що він у молодості був хастлером, Дін запитав, скільки в того є грошей. Я був у туалеті. Педик став надзвичайно похмурим і, думаю, підозрілим стосовно мотивів Діна, він не дав ні гроша і пропонував туманні обіцянки щодо дороги в Денвер. Він весь час перераховував гроші і перевіряв гаманець. Дін здався:
– Бачиш, чувак, краще навіть не старатись. Запропонуй їм те, чого вони таємно хочуть, і вони, звичайно ж, умить впадають у паніку. – Він уже настільки завоював довіру власника «Плімута», що той дозволив йому перейняти кермо, і тепер ми справді їхали.
Ми покинули Сакраменто на світанку і в обід перетинали пустелю Невади, ураганом проскочили перевал Сьєрраз, педик і туристи вчепились одне в одного на задньому сидінні. Ми були попереду, ми були на чолі. Дін знову був щасливий. Усе, що йому було потрібно, – це одне колесо в руці та чотири на дорозі. Він розповів про те, яким поганим водієм був Старий Бик Лі, копіюючи його дії за кермом:
– Щойно з'являлась величезна вантажівка, як он та, Бику потрібна була ціла вічність, щоб її помітити, бо він не бачив, чувак, він не бачив. – Дін щосили тер очі, щоб нам показати. – І я казав: «Гоп, дивись, Бик, вантажівка», а він казав: «Е? Що ти там кажеш, Діне?» «Вантажівка! Вантажівка!» І в останню мить він упритул під'їжджав до вантажівки, ось так». – Дін викинув «Плімут» просто назустріч вантажівці, покрутився перед ним якусь хвильку, обличчя водія вантажівки почорніло перед нашими очима, люди на задньому сидінні завмерли від жаху, і в останню мить повернув назад. «Ось так, бачиш, саме так, ось наскільки паскудний водій.
Я взагалі не налякався; я знав Діна. Люди на задньому сидінні мовчали. Насправді ж вони були занадто перелякані, щоб скаржитись – вони думали, що лише Бог знає, на що здатен Дін, якщо вони поскаржаться.
Дін пронісся пустелею, демонструючи те, як не слід їздити, як його батько керував своєю тарантайкою, як добрі водії входять у поворот, як поганих водіїв спочатку заносить занадто вперед, а потім вони метушаться на повороті і таке інше. Був спекотний сонячний день. Ріно, Гора Бетл, Елко, усі міста на шляху Невади пролітали одне за одним, і в сутінках ми були вже на рівнинах Солт-Лейк, а вогники Солт-Лейк-Сіті безперервно мерехтіли майже за сотні миль через міраж рівнин, їх було видно двічі – під та над заокругленням землі, одні були яскраві, а інші – туманні. Я сказав Діну, що те, що нас пов'язує на цьому світі, невидиме і, щоб це довести, я показав на довгі лінії телефонних стовпів, які зникали з поля зору. Його обшарпана пов'язка, тепер геть брудна, тріпотіла в повітрі, його обличчя світилось.
– О, так, чувак, милий Боже, так, так! – Раптом він зупинив машину і впав. Я повернувся й побачив, що він забився в куток сидіння і заснув. Його обличчя лежало на здоровій руці, а перев'язана автоматично та слухняно висіла в повітрі.
Люди на задньому сидінні зітхнули з полегшенням. Я чув, як вони пошепки організовували переворот:
– Ми не можемо більше дозволяти йому вести машину, він геть божевільний, його, напевно, випустили з якоїсь лікарні.
Я став на захист Діна й нахилився до них:
– Він не божевільний, з ним усе буде добре, і не хвилюйтесь за його кермування, він найкращий на світі.
– Я цього просто не витримую, – сказала дівчина стриманим істеричним шепотом.
А я сидів і втішався приходом ночі в пустелі та чекав, коли бідне дитя, Янгол Дін, знову прокинеться. Ми були на пагорбі, звідки видно було дивовижні візерунки вогнів Солт-Лейк-Сіті. Дін розплющив очі й глянув на місто, де давно народився, без імені та в бруді.
– Селе, Селе, дивись, ось де я народився, ти тільки подумай! Люди змінюються, вони їдять рік за роком і змінюються з кожним прийомом їжі. Ее! Дивись! – Він був настільки схвильований, що я заплакав.
Куди все це рухається? Добре, нам то все одно. Ми сиділи позаду й розмовляли. А ті, шо попереду, занадто втомилися під ранок, і Дін перейняв кермо на сході колорадської пустелі в місті Крейг. Ми майже всю ніч повзли через Полуничний перевал у Юті, витративши багато часу. Задні заснули. Дін полетів у бік могутньої стіни Перевалу Берто, який височів за сотню миль, на даху світу – чудесні грати Гібралтара, закутані у хмари. Він так легко взяв Перевал Берто, наче прибив комара – так само, як у Техачапі, вимикаючи двигун, об'їжджаючи всіх, не збиваючись з ритму, задуманого скелями, аж поки ми знову відчули гарячі рівнини Денвера, – Дін був удома.
З величезним полегшенням очманілі люди висадили нас із машини на розі 27-ї і Федеральної. Наші побиті валізки знову валялись на тротуарі; на нас чекала далека дорога. Врешті, яка різниця, дорога – це життя.
Розділ шостий
ТЕПЕР нам треба було в Денвері розібратися з купою обставин, і вони цілковито відрізнялись від тих, що були в 1947-му. Ми могли спіймати ще одну машину з бюро подорожей або залишитися на пару днів, порозважатись і пошукати Дійового батька.
Ми були брудні та змучені. Я стояв біля пісуара, в туалеті ресторану, загороджуючи дорогу Діну до умивальника, тому я відійшов не закічивши, а закінчив у іншому пісуарі і сказав Діну:
– Оціни цей трюк.
– Так, чувак, – сказав він, миючи руки в умивальнику, – це дуже гарний трюк, але жахливий для наших нирок, і ти стаєш трохи старшим, тому кожен раз, коли ти це робиш, вилазитиме роками мук у твоїй старості – жахливі болі в нирках у ті дні, коли ти сидітимеш на лавочці в парку.
Це мене розлютило:
– Хто це старий? Я не настільки вже старший за тебе!
– Я не це мав на увазі, чувак!
– Ага, – сказав я, – ти весь час жартуєш над моїм віком. Я не якийсь старий педик, як той старий педик, ти мене не застерігай про мої нирки.
Ми повернулися до кабінки в ресторані і, щойно з'явилась офіціантка з гарячими сендвічами з ростбіфом – Дін зазвичай стрибнув би на них, як вовк, – і я сказав, тамуючи гнів:
– Я більше нічого подібного не хочу чути.
Раптом Дійові очі налилися сльозами, він встав, залишив свою гарячу їжу і вийшов з ресторану. Може, він пішов назавжди. Та мені було байдуже, я був лютий – мене просто переклинило, і я зірвався на Діна. Але вигляд його неторканої їжі засмутив мене більше ніж будь-що за останні роки. Не слід було так говорити… він так любить поїсти… він так ніколи не залишав свою їжу… що за чорт. Ну, та що вже… тепер він знатиме.
Дін стояв навпроти ресторану рівно п'ять хвилин, потім повернувся і сів на місце.
– Ну, – сказав я, – що ти там робив, зубами скрипів? Сварився на мене, придумував нові жарти про мої нирки?
Дін мовчки похитав головою:
– Ні, чувак, ні, чувак, все неправильно ти кажеш. Якщо гобі цікаво, то, – ну…
– Ну, давай, розповідай.
Я це казав, не відірваючи погляду від тарілки. І відчув себе чудовиськом.
– Я плакав, – сказав Дін.
– Та, чорт з тобою, ти ніколи не плачеш.
– Ти так кажеш? Чому ти думаєш, що я ніколи не плачу?
– Ти не зовсім помираєш, щоб плакати.
Кожне моє слово було ножем у самого себе. Все, що я приховував проти свого брата, виходило назовні – я був гидотний, і який же бруд я знаходив у глибинах своєї безчесної психології.
Дін хитав головою:
– Ні, чувак, я плакав.
– Ну, припини, я впевнений, ти так розізлився, що просто мав вийти.
– Повір мені, Селе, справді повір мені, якщо ти хоч раз вірив у мене.
Я знав, що він каже правду, але мені було начхати на правду і, коли я на нього подивився, то думаю, мене перекосило від потрісканих внутрішиих перекручень у моєму жахливому животі. Тоді я зрозумів, що не мав рації:
– Ну, чувак, Діне, пробач мені, я так ніколи з тобою не поводився. Ну, тепер ти мене знаєш. Ти знаєш, що в мене більше ні з ким немає близьких стосунків – я не знаю, що мені з цим усім робити. Я тримаю речі в руках, як шматки гівна, і не знаю де їх покласти. Давай забудемо. – Священний злочинець почав їсти. – Це не моя провина! Це не моя провина! – сказав я йому. – Я ні в чому не винен у цьому паскудному світі, хіба ти не розумієш? Я цього не хочу і так бути не може і не буде.
– Так, чувак, так, чувак. Але, будь ласка, заспокойся і повір мені.
– Я тобі вірю, правда.
Це була печальна історія того дня. Аж ось ускладнення з'явились тієї ночі, коли ми з Діном ночували із сім'єю сезонників.
Вони були моїми сусідами в часи мого двотижневого самітництва в Денвері. Мати була чудова жінка в джинсах, вона зимою водила вантажівки з вугіллям, щоб прогодувати своїх дітей, всього їх було четверо, а чоловік покинув її кілька років тому, коли вони подорожували країною у трейлері. У тому трейлері вони проїхали з Індіани аж у Ел-Ей. Після багатьох веселих ночей, загульних недільних п'янок у придорожніх барах, сміху та пісень під гітару посеред ночі, той паскуда раптово зник через темні поля і ніколи не повернувся. її діти були чудові. Найстаршого хлопця саме тепер не було, бо він поїхав у табір у горах; далі йшла чарівна тринадцятилітня донька, вона писала вірші, збирала в полі квіти й хотіла стати актрисою в Го-лівуді, звали її Джанет; потім ішли меньшенькі – маленький Джимі, який увечері сидів біля вогнища і плакав за своєю «ка-топелькою», поки та ще була сирою, і маленька Люсі, котра товаришувала з черв'яками, ропухами, жуками та всім, що повзало; вона давала їм імена і робила їм хатки. Родина мала четверо собак. Жила вона своїм бідацьким та радісним життям на маленькій новій вуличці і весь час була предметом насмішок напівреспектабельних сусідів через їхнє відчуття того, що, так і має бути, якщо чоловік покинув цю бідну жінку, а ще тому, що двір у неї занедбаний. Вночі все світло Денвера лежало, немов величезне колесо, будинок стояв у тій частині Заходу, де гори підніжжям скочуються на рівнини і де в стародавні часи м'які хвилі, мабуть, випливали з могутньої Місісіпі, щоб створити такі круглі й ідеальні табуретки для островів-пі-ків, як Еванз, Пайн і Лонгс. Дін, звичайно, геть упрів та зрадів, щойно побачив їх усіх, особливо Джанет, але я попередив, щоб він її не чіпав, хоча, напевно, міг цього й не робити. Жінка добре знала чоловіків і їй зразу сподобався Дін, а вона йому, але вона була сором'язлива, і він також соромився. Вона сказала, що Дін нагадує їй колишнього чоловіка:
– Такий же, як він, ой, він був божевільний, скажу я вам!
Результатом цього було нестримне пиття пива в засміченій вітальні, крикливі вечері та галас радіо «Самотній Вершник». Труднощі виринали, немов хмаринки метеликів, – жінка, всі звали її Френкі, от-от збиралася купити собі таратайку, вона роками погрожувала це зробити і нещодавно назбирала пару доларів саме для цієї мети. Дін одразу взяв на себе відповідальність вибрати машину та її ціну, бо хотів сам її використовувати, щоб клеїти старшокласниць, які виходять із занять, та везти їх у гори. Бідна невинна Френкі завжди на все погоджувалась. Та коли вони прийшли на стоянку і опинилась перед продавцем, вона злякалася того, що має розпрощатися зі своїми грішми. Дін сів посеред брудного бульвару Аламеда і бив себе кулаками по голові:
– Ти за сто доларів не знайдеш нічого кращого!
Він клявся, що більше ніколи з нею не говоритиме, сварився, поки не посинів, і все одно був на межі того, щоб застрибнути в машину й поїхати геть.
– Ох, ці тупі, тупі, тупі сезонники, вони ніколи не зміняться; це абсолютно неймовірно тупо, як тільки настає момент діяти, цей параліч, переляк, істерія, їх нічого так не лякає, як те, чого вони хочуть, – це мій батько, мій батько, знову мій батько!
Того вечора Дін був дуже збуджений, бо ми мали зустрітися з його двоюрідним братом Семом Брейді в барі. Дін був у чистій майці і весь аж світився:
– Тепер слухай, Селе, я повинен тобі розповісти про Сема – він мій двоюрідний брат.
– Між іншим, чувак, ти ж шукав свого батька?
– Сьогодні, чувак, я пішов до буфету Джигса, де він любив випити розливного пива в легкому сп'янінні та вічно отримував від начальника і йшов геть, – ні – я пішов до старого цирульника біля Віндзора – ні, там нема – якийсь старий думав, що він – ти тільки подумай! – працює в їдальні залізниці або щось робить для «Бостон і Мейн» у Новій Англії! Але я йому не вірю, вони за пів цента навидумують шмат якоїсь байки. Тепер слухай ось що. У дитинстві Сем Брейді, мій двоюрідний брат, був для мене справжнім героєм. Він нелегально торгував віскі в горах і якось страшенно замісився на кулаках зі своїм братом -тривало це дві години у дворі, а жінки кричали, бо були налякані до смерті. Ми спали разом. Єдиний чоловік у сім'ї, який ніжно про мене піклувався. І сьогодні я побачу його вперше за сім років, він щойно повернувся з Місурі.
– І в чому штука?
– Ні в чому, чувак, я лише хочу дізнатися, що відбувалося в сім'ї, – я ж маю сім'ю, пам'ятаєш – і найважливіше, Селе, я хочу, щоб він мені розповів те, що я забув зі свого дитинства. Я хочу згадати, згадати, я хочу! – Я ніколи не бачив Діна таким щасливим та збудженим. Поки ми чекали на його двоюрідного брата у барі, він багато говорив із солодкими хіпстерами і хастлерами з центру та дізнавався про нові банди й тусовки. Він дізнався про Мерілу, оскільки вона нещодавно була в місті. – Селе, у мої юні дні, коли я приходив на ріг вулиці, щоб украсти дрібних грошей з газетного прилавка собі на м'ясний супець, он той страшний тип нічого крім убивства не мав у своєму серці, потрапляв у одну бійку за одною, я навіть пам'ятаю його рубці, поки роки й роки стояння на тому розі нарешті його не розм'якшили і жорстоко не осідлали, і ось він став цілковито милим, приємним і спокійним зі всіма, він став, немов статуя на розі, ти бачиш, як все буває?
Потім з'явився Сем, жилавий, кучерявий чоловік тридцяти п'яти років з руками, вимученими роботою. Дін з повагою став перед ним.
– Ні, – сказав Сем Брейді, – я більше не п'ю.
– Бачиш? Бачиш? – прошептав Дін мені на вухо. -Він більше не п'є, а раніше був одним з найбільших п'яниць у місті, тепер він знайшов релігію, він мені по телефону сказав, заціни його, заціни, як він змінився -мій герой став таким дивним.
Сем Брейді з підозрою дивився на свого меншого брата. Він повіз нас прогулятись у старому розваленому купе і одразу висвітлив своє ставлення до Діна.
– Дивись, Діне, я тобі більше не вірю і не повірю всьому тому, що ти намагатмешся мені розповісти. Я прийшов сьогодні, бо я хочу, щоб ти підписав один папірець для родини. Ми більше не згадуємо твого батька і не хочемо мати з ним нічого спільного, і, мені дуже жаль, з тобою так само.
Я подивився на Діна. Його лице почорніло.
– Так, так, – сказав він.
Його брат продовжував нас возити і навіть купив нам морозива. Тим не менше Дін закидав його безкінечними запитаннями про минуле, його брат відповідав, і скоро Дін майже почав пітніти від збудження. Ох, де ж тієї ночі був його пропащий батько? Його брат висадив нас біля сумного світла карнавалу на бульварі Аламеда та Федерал.
Він домовився з Діном про підписання документа наступного дня і поїхав. Я сказав Діну, що мені шкода, що він не має нікого на світі, хто б у нього вірив.
– Пам'ятай, що я в тебе вірю. Я безмежно шкодую через те, що по-дурному образив тебе вчора.
– Добре, чувак, все нормально, – сказав Дін.
Ми разом подивилися карнавал. Там були атракціони, чортові колеса, попкорн, рулетки, тирса та сотні денвер-ської молоді, яка прогулювалась у джинсах. Дін був у тісних вимитихлівайсах та майці і скидався на справжнього денверського типа. Там були малі на мотоциклах з шоломами, вусами й розшитими куртками, – вони тусувались біля наметів з гарненькими дівчатами у лівайсах та рожевих сорочках. Також було багато мексиканок, одна фантастична дівчинка десь зо три фути заввишки, майже ліліпутка, з найчарівнішим та найніжнішим обличчям на світі, повернулась до свого супутника і сказала:
– Слухай, давай знайдемо Гомеса й заберемося геть. Дін її побачив і завмер. Могутній ніж вдарив його із
нічної темряви. – Чувак, я її люблю, ой, як же я її люблю…
Ми довго за нею ходили. Нарешті вона перейшла через дорогу, щоб потелефонувати з мотельної телефонної будки, а Дін вдав, що продивляється сторінки телефонної книжки, тоді як насправді дивився на неї. Я спробував завести розмову з друзями красуні-лялечки, але вони не звертали на нас уваги. Гомес з'явився на старій вантажівці і забрав дівчат. Дін стояв на дорозі, тримаючись за груди:
– Ой, чувак, я мало не вмер…
– Чому ж ти в біса з нею не поговорив?
– Я не можу, я не міг…
Ми вирішили купити пива й піти до Френкі слухати платівки. Ми вирушили в дорогу з мішком пива. Маленька Джанет, тринадцятилітня донька Френкі, була найгар-нішою дівчинкою на світі і от-от мала стати шикарною жінкою. Найкращими були її довгі, тоненькі, ніжні пальці, з якими вона весь час розмовляла, немов Клеопатра в танку на Нілі. Дін сидів у найвіддаленішому кутку кімнати й дивився на неї з-під лоба, повторюючи: «Так, так, так». Джанет його помітила; вона звернулась до мене по захист. У попередні місяці я провів з нею багато часу, розмовляючи про книжки та всілякі дрібниці, які її цікавили.
Розділ сьомий
ТІЄЇ ночі нічого не відбулося; ми пішли спати. Усе сталося наступного дня. Після обіду ми з Діном поїхали в центр Денвера у справах і зайшли в бюро подорожей дізнатись про машину до Нью-Йорка. Увечері дорогою додому ми вирушили в бік Френкі, по Бродвею, і Дін раптом зайшов у спортивний магазин, спокійно взяв бейсбольний м'яч з прилавка і вийшов, підкидаючи його в руці. Ніхто не помітив; ніхто ніколи не помічає подібні речі. Стояв сонний, спекотний день. Ми йшли вулицею та кидались м'ячем.
– Завтра ми точно знайдем машину в бюро подорожей. Одна приятелька подарувала мені величезну кварту
бурбону «Старий дідусь». Ми почали його пити вдома у Френкі. Через кукурудзяне поле жила гарненька молода дівчинка, яку Дін намагався підчепити з того часу, як ми приїхали. Заварювалась біда. Він кинув забагато камінчиків у її вікно і налякав її. Поки ми пили бурбон у засміченій вітальні зі всілякими псами, розкиданими іграшками та сумними розмовами, Дін час від часу вибігав через кухонні двері й перебігав поле кукурузи, щоб покидати камінці у вікно та посвистіти. Час від часу Джанет виходила глянути на те, що відбувалося. Раптом Дін повернувся зблідлий:
– Біда, хлопчику мій. Мама тієї дівчини біжить за мною з рушницею і з собою захопила купу тутешніх школярів, щоб мене побити.
– Що? Де вони?
– За полем кукурудзи, хлопчику мій.
Дін був п'яний і йому було начхати. Ми разом вийшли і в місячному сяйві перетнули кукурудзяне поле. Я помітив гурт людей на темній ґрунтовій дорозі.
– Он вони йдуть! – почув я.
– Почекай хвилинку, – сказав я. – Що сталося, скажіть будь ласка?
Мати бовваніла на задньому плані з великою рушницею в руці.
– Твій чортів друг уже нам остогид. Я не з тих, хто піде по допомогу до закону. Якщо він хоча б раз сюди поткнеться, я стрілятиму і вб'ю його.
Школярі згромадилися з кулаками напоготові. Я був такий п'яний, що мені було байдуже, але я трохи всіх заспокоїв.
Я сказав:
– Він більше не буде. Я простежу; він мій брат і мене слухається. Заберіть свою рушницю і не хвилюйтесь.
– Хоча б один раз! – суворо й похмуро сказала вона в темряві. – Коли батько повернеться, я його за вами відправлю.
– У цьому не має потреби; він вам більше не заважатиме, розумієте. Тепер заспокойтесь, і все буде добре.
Дін стояв за мною і тихенько лаявся. Дівчина виглядала з вікна своєї спальні. Я знав цих людей ще раніше, і вони достатньо мені довіряли, щоб трохи заспокоїтись. Я взяв Діна за руку, і ми пішли назад через засіяне місячним сяйвом кукурудзяне поле.
– Ого! – кричав він. – От я сьогодні нап'юся.
Ми повенулись до Френкі та дітей. Раптом Дін розізлився на платівку, яку грала Джанет, і розламав її на своєму коліні – це була платівка сільської музики. А ще там була рання платівка Дізі Гілеспі, яку Дін цінував – «Конго блюз» з Максом Вестом на барабанах. Я її раніше подарував Джанет і, поки вона ридала, сказав, щоб вона її розбила об голову Діна. Вона так і зробила. Дін лише тупо на неї витріщився, зрозумівши все. Ми всі посміялись. Усе було добре. Потім Френкі-Ма захотіла випити у придорожньому шинку.
– Погнали! – закричав Дін. – От чорт, коли б ти купила машину, яку я тобі показав у вівторок, нам не треба було б іти пішки.
– Мені не сподобалась та чортова машина! – закричала Френкі.
Ой, ай, діти почали плакати. Густа нескінченність, немов нічні метелики, стояла в божевільній похмурій вітальні з сумними шпалерами, рожевою лампою, збудженими обличчями. Маленький Джимі налякався; я вклав його спати на дивані й прив'язав до нього пса. Френкі п'яно замовила таксі та, поки ми на нього чекали, мені подзвонила моя подруга. Вона мала двоюрідного брата середніх літ, який ненавидів мене всією душею, а того дня я написав листа Старому Бику Лі, який був у Мексико-сіті, розповідаючи про наші з Діном подорожі та за яких обставин ми зупинилися у Денвері. Я написав:
– У мене є подруга, яка дає мені віскі, гроші та добре мене годує.
Я – дурень, просто після вечері із смаженим курчам дав цього листа її двоюрідному брату, щоб той його відіслав. Він відкрив його, прочитав і відразу відніс їй, щоб довести, що я – злодій. Тепер вона в сльозах подзвонила мені і сказала, що не хоче мене більше бачити. Потім узяв трубку переможний брат і почав розказувати мені, що я – паскуда. Поки таксі сигналило на вулиці, діти плакали, собаки гавкали, а Дін танцював із Френкі, я кричав усі можливі та неможливі матюкливі слова у трубку і в п'яному божевіллі сказав усім у телефоні піти під три чорти, гримнув трубкою і пішов напиватись.
Ми падали один на одного, вилізаючи з таксі біля сільського шинку в підвір'ї, зайшли всередину й замовили пиво. Все навколо трощилось, і все стало ще більш божевільним, коли якийсь божевільний тип у барі накинувся на Діна й почав скиглити, Дін знов ошаленів, пітніючи та божеволіючи, і все стало невимовно скаженим, коли Дін вискочив на вулицю, вкрав машину просто з парковки, помчав у центр Денвера й повернувся з новою, кращою, машиною. Раптом я побачив у барі копів, і люди збирались надворі перед фарами крузерів, розмовляючи про вкрадену машину.
– Хтось тут наліво й направо краде машини! – казав коп.
Дін стояв навпроти нього, слухав і повторював:
– Ах, так, ах, так.
Копи пішли щось перевіряти. Дін зайшов у бар і качався з бідолахою, який щойно одружився того дня і неймовірно напився, поки його наречена десь на нього чекала.
– Ой, чувак, цей чувак найкращий у світі! – кричав Дін. – Селе, Френкі, я піду і цього разу знайду справді добру машину, і ми всі разом поїдемо, і Тоні теж (божевільний святий), погнали в гори.
Він вибіг з бару. У той самий час коп забіг у бар і сказав, що вкрадена машина з центру Денвера припаркована на вулиці. Люди захоплено перешіптувались. З вікна я побачив, як Дін заскочив у найближчу машину і рвонув геть, і його не помітила жодна душа. За декілька хвилин він повернувся назад у зовсім іншій машині, новенькому кабріолеті.
– Ось це красуня! – він прошептав мені на вухо. – А та забагато кашляла – я залишив її на роздоріжжі, побачив цю гарнюню, припарковану біля якогось будинку. Я проїхався Денвером. Давай, чувак, давай усі поїдемо на прогулянку.
Вся гіркота й божевілля його денверського буття вискакували з нього, немов кинджали. Його обличчя було червоне, спітніле і зле.
– Ні, я нічого не хочу до діла з краденими машинами.
– Ну що ти, чувак! Ось Тоні поїде зі мною, чи не так, чудовий любий Тоні?
А Тоні – худа, темноволоса, ниюча та стогнуча загублена душа, з очима святого – нахилився до Діна і стогнав, і стогнав, бо йому раптом стало погано, а потім з якоїсь інтуїтивної причини злякався Діна та з жахом на обличчі відскочив назад. Дін похилив голову і вкрився потом. Він вибіг і поїхав геть. Ми з Френкі знайшли таксі неподалік і вирішили поїхати додому. Поки таксист їхав нескінченно темним бульваром Аламеда, по якому я блукав не одну ніч у попередні літні місяці, співаючи, нарікаючи, поїдаючи зорі та крапля за краплею розбризкуючи сокисвого серця на гарячий асфальт, Дін раптово під'їхав за нами у краденому кабріолеті та почав кричати й сигналити. Обличчя водія таксі побіліло.
– Це лише мій друг, – сказав я.
Ми враз остогидли Діну, і він помчав дев'яносто миль на годину попереду нас, викидаючи у вихлоп пилюку. Потім він звернув на вулицю Френкі й зупинився перед її будинком; так само швидко він раптом знов кудись поїхав, розвернувся і помчав назад у бік міста, поки ми вилазили з таксі та розплачувались за дорогу. Через кілька хвилин, коли ми схвильовано чекали на темному подвір'ї, він повернувся вже в іншій машині, побитому купе, зупинився у хмарі пилюки перед будинком, просто вивалився з машини, пішов у спальню і смертельно п'яний впав на ліжко. І ось ми залишились із краденою машиною прямісінько на нашому подвір'ї.
Я мав його розбудити; я не міг завести машину, щоб якось її позбутись. Він вивалився з ліжка, одягнений лише в жокейські шорти, і ми разом сіли в машину, поки діти сміялись у вікнах, і покотились, перелітаючи рядки конюшини в кінці дороги, гоп-скок, аж поки машина вже не витримала й завмерла під старою тополею біля фабрики.
– Далі не можу, – сказав Дін просто.
Він вийшов з машини і в самих лише шортах під місячним сяйвом почав іти назад через поле кукурудзи, десь півмилі. Ми повернулись додому, і він уклався спати. Все було в страшенному бедламі – увесь Денвер, моя подруга, машини, діти, бідна Френкі. вітальня, залита пивом і всіяна бляшанками. І я намагався спати. Деякий час мені не давав спати цвіркунець. Уночі в цій частині Заходу зорі, такі, як я їх бачив у Вайомінгу, були величиною з римські зірки, і самотні, немов Принц Дарми, котрий загубив сад своїх предків і подорожує поміж точок Великої Ведмедиці, намагаючись знову його віднайти. Так вони повільно керують ніччю, а задовго до справжнього світанку велике червоне світло з'явилось високо над забутою, змученою землею десь із боку Західного Канзасу, і над Денвером защебетали пташки.
Розділ восьмий
ЗРАНКУ нас пройняла страшна нудота. Спершу Дін пішов через кукурудзяне поле подивитись, чи машина повезе нас на Схід. Я сказав йому ні, проте він усе одно пішов, а повернувся блідий.
– Чувак, там стоїть машина детектива, а кожен відділок у місті знає мої відбитки з того року, коли я вкрав п'ятсот машин. Ти бачиш, що я з ними роблю, я просто хочу поїздити, чувак! Мені треба йти! Слухай, ми потрапимо до тюрми, якщо зараз же не заберемося геть.
– Ти до біса правий, – сказав я, і ми почали збиратись, наскільки швидко нам дозволяли наші руки. Теліпалися краватки, розхристані сорочками, – ми попрощалися з нашою солодкою маленькою сім'єю і поплентались у бік захисної дороги, де нас ніхто не знайде. Маленька Джанет плакала прощаючись із нами, чи зі мною, чи ще з чимось, а Френкі була ввічлива, і я її поцілував і вибачився.
– Він справді божевільний, – сказала вона. – Точно, як мій чоловік, який утік. Просто той самий чоловік. Сподіваюся, що мій Мікі таким не виросте, вони зараз усі такими стають.
Я попрощався з Люсі, яка в руці тримала свого жучка, а маленький Джимі спав. Усе сталось за пару секунд чудесного недільного світанку, поки ми бігли з нашим страшним багажем. Ми поспішали. Щохвилини ми очікували, що за будь-яким сільським поворотом з'явиться кру-зер і поїде за нами.
– Якщо та жінка з рушницею коли-небудь дізнається, нам гаплик, – сказав Дін. – Ми повинні піймати таксі. Тоді ми в безпеці.
Ми збиралися розбудити фермерську сім'ю, щоб скористатись їхнім телефоном, але нас налякав їхній пес. Кожної хвилини все стає дедалі небезпечнішим; купе знайдуть селяни, які рано встають. Нарешті одна мила старенька пані дозволила нам подзвонити з її телефону, і ми викликали таксі з центру Денвера, але воно не приїхало. Ми знов вийшли на дорогу. Почався ранішній потік машин, і кожна машина нагадувала крузер. Раптом ми побачили крузер і я знав, що моєму життю, таким, як я його знав, настав кінець і прийшов новий жахливий етап в'язниць та залізного суму. Але крузер виявився нашим таксі, і з того моменту ми знову летіли на схід.
У бюро подорожей була неймовірна пропозиція повести до Чикаго «Кадилак» лімузин 47-го року. Власник їхав на ньому з Мексико, втомився і посадив усю сім'ю на поїзд. Він лише хотів посвідчення та щоб машина туди доїхала. Мої документи запевнили його, що все буде добре. Я сказав, щоб він не хвилювався. І сказав Діну:
– Ти дивися, не втечи з цією машиною.
Дін скакав від бажання побачити її. Нам треба було почекати годину. Ми лежали на газоні біля церкви, де в 1947-му я провів деякий час з волоцюгами після того, як відвіз Риту Бетанкур додому, і там на газоні я заснув просто від жахливої втоми, відкривши обличчя післяобіднім пташкам. Десь грала органна музика. Дін бігав по місту. Він заговорював якусь офіціантку в забігайлівці, домовився з нею про зустріч у «Кадилаку» після обіду і повернувся, щоб розбудити мене новиною. Тепер мені стало краще. Я прокинувся для нових ускладнень.
Коли приїхав «Кадилак», Дін одразу на ньому від'їхав «заправитись», а чоловік з бюро подорожей подивився на мене і спитав:
– Коли він повернеться? Усі пасажири готові їхати.
Він показав на двох ірландських хлопців зі східної єзуїтської школи, котрі з валізами чекали на лавці.
– Він просто поїхав заправитись. Він зараз повернеться.
Я побіг за ріг і дивився, як Дін із заведеним мотором чекав на офіціантку, котра переодягалась у своїй готельній кімнаті; справді, я бачив її з того місця, де стояв, – вона дивилась у дзеркало, чепурилась, поправляла шовкові панчохи, я мріяв поїхати разом з ними. Вона вибігла й за-стрибнула у «Кадилак». Я повернувся назад, щоб заспокоїти начальника бюро подорожей і пасажирів. Я бачив відблиск «Кадилака», який переїжджав Клівленд плейс із Діном, щасливим, у майці; він розмахував руками, розмовляв з дівчиною та горбився над кермом, тоді як вона сумно й гордо сиділа поряд із ним.
Посеред білого дня вони поїхали на парковку, зупинились біля кам'яної стіни (Дін колись працював на цій парковці), і там, з його слів, він зробив це з нею за лічені хвилини; і не тільки це, він ще й умовив її слідувати за нами на схід, щойно вона отримає зарплату в п'ятницю, приїхати автобусом та зустрітися з нами на квартирі Іана Макартура на Лексінгтон-авеню в Нью-Йорку. Вона погодилась приїхати; звали її Беверлі. За тридцять хвилин Дін закинув дівчину в готель, з поцілунками, прощаннями, обіцянками, і прилетів під бюро подорожей, щоб підібрати команду.
– Ну, ти вчасно! – сказав Бродвейський Сем, начальник бюро подорожей. – Я вже вирішив, ти втік із цим «Кадилаком».
– Це моя відповідальність, – я сказав, – не хвилюйтесь. – Я це сказав, бо Дін так метушився, що всі могли здогадатись про його божевілля. Дін зробив діловий вигляд і поміг хлопцям-єзуїтам з їхнім багажем. Вони ще не встигли всістись, і я ще не попрощався з Денвером, як він уже погнав уперед, – величезний двигун клекотів, як могутній птах. Уже за дві милі від Денвера Дін зламав спідометр і гнав більше ніж сто миль на годину.
– Ну, нема спідометра, то я й не знатиму, як швидко їду. Я просто прижену цю тачку до Чикаго і знатиму по часу. – Здавалось, ми навіть не їхали сімдесят, але на шосе в бік Грілі всі машини залишались позаду нас, немов мертві мухи. – Ми їдемо на південний схід тому, Селе, що нам треба заскочити на ранчо Еда Уола в Стерлінгу, ти повинен з ним познайомитись, побачити його ранчо, а цей човен так летить, що ми без проблем туди доїдемо й доберемся до Чикаго задовго до поїзда того чоловіка. – Добре, – погодився я.
Почав лити дощ, але Дін не зупинявся. Це була чудова велика машина, остання зі старих лімузинів, чорна, з великим продовгуватим тілом, колесами з білими дисками і, напевно, куленепробивними вікнами. Хлопці-єзуїти -Святий Бонавентура – сиділи позаду, задоволені та щасливі, бо були в дорозі й не мали жодного уявлення як швидко ми їхали. Вони спробували поговорити, але Дін їх не підтримав, зняв майку і їхав голий:
– Ох, ця Беверлі – солодка маленька дівчинка – вона приїде до мене в Нью-Йорк – ми одружимось, як тільки я дістану папери про розлучення від Каміл, – усе владнається, Селе, вперед. Так!
Чим скоріше ми залишали Денвер, тим краще я почувався, і робили ми це швидко. Стемніло, коли ми звернули з шосе й поїхали грунтовою дорогою, яка вела нас через суворі простори Східного Колорадо в бік ранчо Еда Уола серединою Койотової Безодні. Дощ не припинявся, багнюка була слизькою, і Дін сповільнився до сімдесяти, але я сказав йому їхати ще повільніше, а то нас занесе, але він відповів:
– Не хвилюйся, чувак, ти ж мене знаєш.
– Не цього разу, – сказав я. – Ти справді їдеш зашвидко.
Та він летів далі по слизькій багнюці, а як тільки я це сказав, ми в'їхали в різкий лівий поворот, Дін крутив кермо, щоб у нього вписатись, але машина полетіла на слизькій поверхні, нас понесло.
– Обережно! – закричав Дін, якому було наплювати; він змагався зі своїм Ангелом, і ми опинилися задом у канаві, а перед машини стирчав на дорозі. Навколо мертва порожнеча. Ми чули, як завивав вітер. Ми були посеред диких прерій. За чверть милі виднілася ферма. Я лаявся безперестанно – я був страшенно злий на Діна, він був мені огидний. Він нічого не сказав і пішов під дощем до ферми шукати допомогу, одягнений у пальто.
– Він твій брат? – запитали хлопці на задньому сидінні. – Він сам чорт з машиною, га? – А як видно з його розповідей, з жінками в нього так само.
– Він божевільний, – сказав я, – і так, він мій брат. Я побачив, як Дін повертається з фермером на тракторі.
Вони прикріпили ланцюги, і фермер витяг нас із канави. Машина була коричневою від бруду, бампер побитий. Фермер узяв із нас п'ять доларів. Його доньки дивились на все під дощем. Найгарніша і найсором'язливіша заховалась далеко в полі, та мала на це добрі причини, бо була вона абсолютно й цілковито найкрасивішою дівчиною, яку ми з Діном бачили в житті. їй було років шістнадцять, обличчя, як у всіх на Преріях, було кольору диких троянд, очі надзвичайної блакиті, найпрекрасніше волосся і скромність та швидкість дикої антилопи. Вона тремтіла від кожного нашого погляду. І стояла, поки могутні вітри із Сас-качевану розвівали її чарівне волосся – кучері немовби оживали. Вона червоніла й червоніла.
Ми закінчили наші справи з фермером, востаннє подивились на янгола Прерій і поїхали далі, цього разу повільніше, поки не стемніло, і Дін сказав, що ранчо Еда Уола прямо попереду.
– Ой, така дівчина мене лякає, – сказав я. – Я б просто йшов і здався їй, а якщо вона мене не захоче, я б кинувся зі скелі. – Єзуїтські хлопці засміялись. Вони були сповнені безглуздих жартів та східноуніверситетських балачок і в їхніх курячих головах не було нічого крім погано засвоєного Аквінського. Ми з Діном геть не звертали на них уваги. Коли ми переїжджали поля, Дін розповідав про свої ковбойські дні, він показав нам шмат дороги, де він провів цілий ранок за їздою; і, щойно ми доїхали до землі Уола, показав нам полагоджений ним паркан; показав, де старший Уол, батько Еда, бігав по полю з батогом і горлав: «Лови його, чорти б його забрали».
– Він купував нову машину кожні шість місяців, – сказав Дін. – Йому просто було байдуже. Коли якась корова відбивалась від стада, він їхав за нею до найближчого потічка, а потім біг за нею пішки. Він рахував кожен зароблений цент і ховав усе в каструлю. Божевільний старий скотар. Я покажу тобі його старі розвалюхи біля будинку. Ось куди я приїхав на виправний термін після останнього разу в тюрмі. Ось де я жив, коли писав ті листи до Чеда Юнга. – Ми звернули з дороги і опинились на доріжці поміж зимових пасовищ. Раптом у світлі наших фар з'явилося стадо скорботних безликих корів. – Ось де вони! Корови Уола! Ми нізащо повз них не проїдемо. Треба вийти і налякати їх! Хі-хі-хі!
Але нам не довелось цього робити, і ми просто прослизнули повз них, часом злегка зачіпляючи, поки вони, наче море, ворушились і мукали навколо дверей машини. Попереду ми побачили світло ранчо Еда Уола. Навколо цього самотнього світла розстилались сотні миль рівнин.
Тотальна темрява, яка покриває таким чином прерії, не зрозуміла людям зі сходу. Не було ні зірок, ні місяця, ні світла, крім світла з кухні місіс Уолл. Те, що лежало поза тінями двору, було нескінченним поглядом на світ, який неможливо було побачити до світанку. Після того, як ми постукали у двері та покликали Еда Уола, котрий доїв корів у хліву, я заглибився в темряву, десь футів на двадцять, не більше. Мені здалося, що я почув койотів. Уол сказав, що це, напевно, десь далеко стогнуть дикі коні. Ед Уол був нашого віку, високий, гострозубий, лаконічний. Вони з Діном любили стояти на Кьортіс-стріт та свистіти дівчатам. Тепер він ввічливо провів нас у свою похмуру, коричневу, нежилу вітальню та нишпорив навколо, поки не знайшов тьмяні лампочки, засвітив їх і сказав Діну:
– Що в біса сталось з твоїм пальцем?
– Я вдарив Мерілу, і він почав так наривати, що довелось ампутувати кінчик.
– Якого чорта ти це зробив? – Було схоже, що він раніше був старшим братом Діна. Він похитав головою; відро з молоком стояло біля його ніг.
– Ти завжди був хворим на голову сучим сином.
Тим часом його молода дружина накрила стіл у великій кухні ранчо. Вона вибачилась за персикове морозиво:
– Це лише персики і вершки, заморожені разом. – Звичайно, це було єдине справжнє морозиво, яке я їв у своєму житті. Вона почала з нічого особливого, а закінчила застіллям богів; поки ми їли, нові тарілки з'являлись на столі. Вона була добре збитою білявкою, але, як усі жінки у преріях, трішки скаржилась на нудьгу. Вона перерахувала всі радіопередачі, які вона слухає в цей час ночі. Ед Уол сидів і дивився на свої руки. Дін невгамовно їв. Він хотів, щоб я підтримав байку про те, що «Кадилак» належить мені, і я дуже заможний чоловік, а він мій друг і шофер. Це аж ніяк не вразило Еда Уола. Кожного разу, коли худоба в хліву видавала якийсь звук, він піднімав голову і слухав.
– Ну, сподіваюсь, що ви, хлопці, доберетесь до Нью-Йорка.
Він не вірив у казку про «Кадилак» і був упевнений у тому, що Дін його вкрав. Ми пробули на ранчо не більше години. Ед Уол втратив віру в Діна так само, як Сем Брейді, – коли він на нього дивився, то дивився з підозрою. У минулому були буремні дні, коли вони тинялися рука в руку по Ларімер і Вайомінг по завершенні сінокосу, проте все це було мертве та забуте.
Дін нервово стрибав у своєму кріслі.
– Ну так, ну так, а тепер, я гадаю, нам слід їхати далі, бо нам треба завтра ввечері бути в Чикаго, і ми вже витратили декілька годин.
Студенти вічливо попрощались з Уолом, і ми знову були в дорозі. Я обернувся подивитись, як кухонне світло зникає в морі пітьми. Потім я нахилився вперед.
Розділ дев'ятий
НЕЗАБАРОМ ми знову повернулися на головну трасу і тієї ночі весь штат Небраска відкрився моїм очам. Сто десять миль на годину по прямій, немов стріла, дорозі, через сонні містечка, жодної машини, а Тихоокеанський поїзд слідував за нами під місячним сяйвом. Тієї ночі я зовсім не боявся; було дозволено їхати 110 і говорити й бачити, як міста Небраски – Огалала, Гьотенбург, Кірні, Гранд Айленд, Колумбус – розкриваються з неймовірною швидкістю, поки ми женемо далі та базікаємо. Це була чудесна машина; вона тримала дорогу, як човен тримається води. Вона з легкістю входила у кожний поворот.
– Ох, чувак, оце так мрія, – видихнув із себе Дін. – Ти тільки подумай, що б ми могли робити, якщо б у нас із тобою була така машина. Ти знаєш, що є дорога, яке веде вниз до Мексики і аж до самої Панами? І, можливо, аж у самий низ Південної Америки, де живуть семифутові індіанці, які в горах поїдають кокаїн? Так! Ти і я, Селе, ми б роздивилися весь світ з такою машиною, тому що, чувак, дорога має коли-небудь вивести до всього світу. Нікуди більше вона не поведе – правильно? О, чи ми не об'їдемо старий Чі з цією штукою? Подумай тільки, Селе, я за все своє життя ні разу не був у Чикаго, ніколи тут не зупинявся.
– У цьому «Кадилаку» ми заїдемо туди, як гангстери!
– Так! І дівчата! Ми можемо клеїти дівчат. Між іншим, Селе, я вирішив їхати екстра швидко, щоб ми мали цілий вечір розваг на цій штуці. Тепер ти просто розслабся, а я гнатиму всю дорогу.
– Ну, а тепер як швидко ти їдеш?
– Думаю, постійні сто десять – навіть не помітно. Ми ще маємо весь день на Айову, а потім я за мізер проїду старий Ілінойс. – Хлопці заснули, і ми розмовляли всю ніч.
Було неймовірно, як Дін міг дуріти, а потім раптово пізнавати свою душу – яка, мені здається, захована у швидкій машині, на узбережжі, до якого треба доїхати, і в дівчині в кінці дороги – спокійно та розмірено, наче нічого не сталось.
– Тепер я таким стаю щораз у Денвері – я вже більше не можу в тому місті. Дін – дурень. Зум! – Я сказав йому, що проїжджав цією небраскинською дорогою в 47-му році. Він також.
– Селе, коли я працював у пральні «Нова ера» у Лос-Анджелесі, у 1944-му, набрехавши про свій вік, я поїхав на швидкісній у Індіанаполіс із єдиною метою – побачити перегони на меморіальний день; туди я їхав автостопом, а вночі крав машини, щоб вчасно доїхати назад. Також у Ел-Ей у мене був «Бьюїк» за двадцять доларів, моя перша машина, вона не проходила інспекцію гальм та світла, тому я вирішив дістати посвідчення поза штатом, щоб їздити на машині без проблем, тож приїхав сюди по документи. Поки я їхав автостопом через одне з оцих самих містечок, з номерами, захованими під плащем, до мене причепився уштипливий шериф, бо вирішив, що я занадто малий, щоб їхати автостопом. Він знайшов номер і закинув мене в камеру з місцевим рецидивістом, якому слід було бути в домі для престарілих, бо він не міг сам себе годувати (його годувала дружина шерифа), він сидів, пускаючи слину. Після розслідування, яке складалося з дурнуватих розмов, як батьківський допит, а потім спроби мене залякати, аналізу мого почерку і так далі, я, щоб звітди вибратись, виголосив найкращу промову свого життя, про те, що я набрехав про своє минуле викрадання машин, і що я просто шукаю свого батька, який у цих краях працює на фермі, і шериф мене відпустив. Ясна річ, я пропустив перегони. Наступної осені, я зробив те саме, щоб побачити гру Нотр-Дам – Каліфорнія у Саус-Бенді, Індіана, – цього разу без проблем і, Селе, я мав гроші лише на квиток і більше ні цента, я нічого не їв дорогою туди й назад крім того, що зміг виклянчити у всіляких божевільних типів, яких зустрічав по дорозі, та ще й до дівчат чіплявся. Єдиний хлопець у Сполучених Штатах Америки, який стільки натерпівся, щоб побачити гру.
Я запитав, яким чином він опинився у Ел-Ей у 1944-му.
– Мене заарештували в Аризоні, тюрма там була найгіршою тюрмою в моєму житті. Я мав утекти і задумав найкрутішу втечу свого життя, а щодо втеч, розумієш, усе загально. У лісі, знаєш, я повз через болота – он там навколо гірських країв. Гумові шланги і все таке, на мене чекала випадкова смерть, я мусив пробратись через ліс по хребту, щоб триматись подалі від стежок і доріг. Мені треба було позбутись одягу з каталажки, і я дуже майстерно вкрав сорочку й штани на заправці біля Флагстафа, за два дні приїхав у Ел-Ей одягнений, як працівник бензоколонки, пішов на першу ліпшу станцію, влаштувався на роботу, знайшов собі кімнату, поміняв імя (Лі Бульє) і провів цілий неймовірний рік у Ел-Ей, враховуючи цілу компанію нових друзів і дуже шикарних дівчат, цей сезон закінчився тоді, коли однієї ночі ми всі їхали по Голівудському бульвару, і я сказав своєму товаришу потримати кермо, поки я цілував дівчину – я був за кермом, розумієш – а він мене не почув і ми врізались прямо в стовп, хоч їхали ми тільки двадцять, і я зламав свій ніс. Ти ж уже бачив мій ніс -кривий грецький горб ось тут. Після того я поїхав у Денвер і тієї весни познайомився з Мерілу біля лимонадного фонтанчика. Ох, чувак, їй було лише п'ятнадцять, вона була в джинсах і просто чекала, щоб її хтось підібрав. Три дні та три ночі розмов у готелі Туз, третій поверх, південно-східна кутова кімната, священні хвилини в тій кімнаті та святі сцени мого життя – тоді вона була така мила, така молода, гмм, ах! Але ж, ти подивись туди вниз, гоп-гоп, купа старих волоцюг навколо вогню біля колій, хай їм чорт. – Він майже зупинився. – Бачиш, я ніколи не знаю, чи мій батько там чи ні. – Біля колій, перед вогнищем, погойдувались якісь постаті. – Я ніколи не знаю, питати чи ні. Він може бути де завгодно.
Ми їхали далі. Десь позаду або попереду нас, у великій ночі, його батько лежить п'яний під кущем, у мокрих штанях, сірка у вухах, рани на носі, можливо, у волоссі кров, і місяць світить на його тіло.
Я взяв Діна за руку.
– Ох, чувак, ми справді їдемо додому. – Нью-Йорк вперше стане його постійним домом. Він аж тремтів; він не міг дочекатись. – Ти тільки подумай, Селе, коли ми приїдемо в Пенсі, ми почуємо цей шалений східний боп від усіх дискжокеїв. Гей, лети, старе судно, лети!
Феноменальна машина примушувала вітер ревти; рівнини розгортались, немов рулони паперу; машина незадово-лено відкидала позаду себе гарячу смолу – царське авто. Я відкрив очі назустріч світанку, що розгортався, наче віяло; ми летіли прямо на нього. Кам'яне зосереджене обличчя Діна, як завжди, було нахилене над панеллю приладів з власною кістлявою метою.
– Про що ти думаєш, старий?
– Аха-ха-ха-ха, та все те саме, знаєш – дівчата, дівчата, дівчата.
Я заснув і прокинувся сухого, спекотного недільного ранку в липневій Айові, а тим часом Дін усе їхав і їхав, не знижуючи швидкість; він підкорював повороти кукурудзяних полів Айови на швидкості мінімум вісімдесят, а прямі шматки, як завжди, їхав 110, якщо рух з обох боків не примушував його триматись лінії та повзти жалюгідні шістдесят. Коли випала нагода, він вилітав уперед і обганяв з десяток машин та залишав їх за собою у хмарі пилу. Якийсь божевільний на новенькому «Бьюїку» все це побачив і вирішив із нами поганятись. Коли Дін збирався обігнати машину, цей хлопець пролетів повз нас, посигналив і заблимав задніми фарами, роблячи нам виклик. Ми погналися за ним, немов велетенський птах.
– Тепер чекай, – сміявся Дін, – я подражню цього сучого сина з десяток миль. Дивись.
Він дозволив «Бьюїку» проїхати вперед, а потім урізав і дуже некультурно його наздогнав. Божевільний «Бьюїк» шаленів; він витиснув сто. Ми змогли його роздивитись. Він був схожий на чиказького хіпстера, який подорожує з жінкою достатньо дорослою, щоб бути – і, напевно, так воно й було – його матір'ю. Один Бог знає, чи вона скаржилась на його їзду, але він гнав далі. Його волосся було темне й дике, італієць зі старого Чі; він був у спортивній сорочці. Може, йому в голову стукнуло, що ми були новою бандою з Ел-Ей, яка вривається в Чикаго, може, хлопці Мікі Коєна, лімузин саме так виглядав і номер був каліфорнійський. Загалом, це були дорожні розваги. Він страшенно ризикував, щоб їхати перед нами; він обганяв машини на поворотах і ледве вивертався від вантажівок, які з'являлись на шляху. Ми так проїхали вісімдесят миль Айови, і гонитва була настільки цікавою, що я навіть не встиг перелякатись. Згодом божевільний тип здався, зупинився на заправці, напевно, за наказом старої дами, а ми задоволено пролетіли повз них. Ми погнали далі, Дін без сорочки, я з ногами на панелі, а студенти спали позаду. Зупинились поснідати в забігайліці, якою керувала білява жіночка, котра дала нам особливо великі порції картоплі, а церковні дзвони лунали з містечка поблизу. І знов ми були в дорозі.
– Діне, не їдь так швидко вдень.
– Не хвилюйся, чувак, я знаю, що роблю.
Мене почало пересмикувати. Немов Янгол Жаху, Дін обганяв ряди машин. Він ніби підштовхував їх, аби втиснутись. Він дражнив їхні бампери, крутився, пхався й вихилявся, щоб побачити поворот, потім йому піддавалась наша величезна машина, і він ішов на обгін, і завжди на волосинку від біди ми поверталися у свій ряд, поки інші машини вишиковувались у протележному напрямку; мене й далі пересмикувало. Я більше не витримував. Украй рідко зустрічається пряма ділянка шосе в напрямку Небраски в Айові, та коли ми нарешті на один із них потрапили, Дін знову їхав свої 110, а повз мене пролетіло декілька сцен, які я пам'ятав з 1947-го – довгий відтинок, де ми з Еді застрягли на дві години. Стара дорога мрійливого минулого розгорталась, немов перевернулась чаша життя і все навколо збожеволіло. Мої очі боліли від кошмарного дня.
– Ну, чорт, Діне, я йду назад, я вже більше не витримую, не можу більше дивитись.
– Хе-хе-хе! – хіхікав Дін, він обігнав машину на вузенькому мосту, крутонув у пилюці й погнав далі.
Я заскочив на заднє сидіння і скрутився в клубок, щоб заснути. Один із хлопців стрибнув уперед розважитись. Божевільні кошмари того, що ми розіб'ємося того ранку, оволоділи мною, я ліг на підлогу, заплющив очі й намагався заснути. Коли я був моряком, то думав про хвилі, які мчать під судно та пливуть у бездонні простори – тепер я відчував дорогу за двадцять дюймів під собою, як вона розгортається, летить, шипить на неймовірних швидкостях крізь кряхтіння континенту з божевільним Ахавом за кермом. Коли я заплющував очі, я бачив лише дорогу, що розкривається мені. Коли я розплющував очі, то бачив мерехтіння тіней дерев, вібруюче на підлозі машини. Неможливо було втекти. Я віддався всьому. Дін їхав далі, він і не думав про сон до самого Чикаго. Після обіду ми знов проїхали старий Де-Мойн. Тут ми, звичайно ж, застрягли в заторі і мали сповільнити рух, і я знов сів на переднє сидіння. Саме тут відбулась дивна жалюгідна аварія. Товстий кольоровий чоловік їхав зі своєю родиною в седані перед нами; на його задньому бампері висів полотняний мішок з водою, який продають туристам у пустелі. Він різко загальмував, Дін говорив з хлопцями і не помітив, тому ми в'їхали на швидкості п'ять миль за годину прямо в мішок з водою, котрий тріснув, немов водянка і розприскав воду в повітря. Жодного пошкодження крім ум'ятого бампера. Ми з Діном вийшли з ним поговорити. Усе обійшлося обміном адрес та балачками, а Дін не відривав погляду від дружини того чоловіка, від її прекрасних коричневих грудей ледве прикритих вільною бавовняною блузкою.
– Такк, Такк.
Ми дали йому адресу нашого чиказького барона й поїхали далі.
На іншому кінці Де-Мойпа копівський крузер поїхав за нами із сиреною, наказуючи зупинитись.
– А тепер що? Коп вийшов:
– Ви були в аварії на в'їзді?
– Аварія? Ми на розвилці розірвали чоловіку мішок з водою.
– Він каже, що в нього в'їхала, а потім утекла група на краденій машині. Це була одна із тих ситуацій, коли ми з Діном знали, що негр поводить себе, як підозріливий старий дурень. Це нас так здивувало, що ми засміялись. Нам довелося слідувати за патрульним до відділка, і там ми годину прочекали на газоні, поки вони телефонували в Чикаго й дізнавались у власника «Кадилака» про наше становище. Пан Барон сказав копу:
– Так, це моя машина, але я не відповідаю їй за що інше, що могли зробити ці хлопці.
– В Де-Мойні сталася невеличка аварія.
– Так, ви це мені вже сказали – я маю на увазі те, що я не ручаюсь за те, що вони наробили в минулому.
Все вирішилось, і ми погнали далі. У Ньютоні, Айова, я в 1947-му пройшовся під місяцем. Після обіду ми знову проїхали старий сонний Давенпорт і мілководну Місісіпі у її солом'яному ложі; потім Рок-Айленд, декілька хвилин у пробці, сонце червоніло, випадкове світло чарівних маленьких притоків м'яко протікало поміж магічних дерев та зелені середньо-американського Ілінойсу. Все навколо нагадувало м'який приємний Схід; великий сухий Захід був завершений та залишився позаду. Штат Ілінойс розкрився перед нашими очима одним великим рухом і тривав години, поки Дін гнав з однаковою швидкістю. Через свою втому він більше ризикував. На вузькому мосту, який перетинав одну з тих чарівних річок, він в'їхав у майже неможливу ситуацію. Дві повільні машини повзли через міст; на нас їхала величезна вантажівка-трейлер, водій якої виміряв, скільки часу потрібно повільним машинам, щоб перетнути міст, і, за його підрахунками, поки він туди доїде, вони вже переповзуть. На мосту взагалі не було місця для вантажівки і машин, які їдуть у протилежний бік. За вантажівкою їхали машини, видивляючись можливість об'їхати її. Серед повільних були інші повільні машини, які бажали обігнати. Дорога була переповнена, і всі вибухали від бажання об'їхати це місце. Дін без зайвих сумнівів в'їхав у все це зі швидкостю 110 миль за годину. Він об'їхав повільні машини, і майже врізався в огорожу мосту, поїхав назустріч тіні неспинної вантажівки, різко вивернув праворуч, ледве оминаючи ліве переднє колесо вантажівки, майже врізався в першу повільну машину, від'їхав, щоб знову обганяти, а потім знов звернув назад, коли ще одна машина вивернула за вантажівкою, все це сталось за секунди дві; пролітаючи повз машини та залишаючи за собою лише хмару пилюки, замість страшної п'ятикратної аварії, з машинами з усіх боків та перевернутою вантажівкою; і все це смертельного кривавого ілінойського дня, закутаного дрімаючими полями. Я не міг викинути з голови той факт, що нещодавно відомий боповий кларнетист загинув у ілі-нойській автокатастрофі, можливо такого ж дня. Я знову сів позаду.
Хлопці також сиділи там. Дій будь-що хотів приїхати в Чикаго до ночі. На залізничному перехресті ми підібрали двох волоцюг, котрі нашкребли півдолара на бензин. Хвилину тому вони сиділи на купах залізничних коліс, допиваючи рештки вина, а тепер були в брудному, але шикарному лімузині «Кадилак», який невпинно прямував до Чикаго. Волоцюга, що сидів попереду, біля Діна, не зводив очей з дороги й молився своїми дурнуватими бідацькими молитвами.
– Ну, – казали вони, – ми ніколи не думали, що так швидко доберемся до Чикаго.
У сонних ілінойських містечках, які ми проїжджали і в яких люди знають про чиказькі банди, котрі так само щодня проїжджають на лімузинах, ми були справжнім видовищем – усі неголені, водій з оголеним торсом, двоє волоцюг, а я на задньому сидінні тримаюсь за ремінь та, прихиливши голову до подушки, роздивляюсь краєвид, – ми, як нова банда з Каліфорнії, котра приїхала позмагатися за чиказькі трофеї, банда десперадос, що втекла з ув'язнення в Юті. Коли ми зупинились випити коли та заправитись на станції в маленькому містечку, люди виходили подивитись на нас, не промовивши ні слова, і я думаю, що вони запам'ятовували наші прикмети для майбутніх потреб. Для бізнес-трансакції з дівчиною, котра працювала на заправці, Дін лише накинув на себе майку, як шарф, був різким та малослівним, заскочив назад у машину, і ми полетіли далі. Досить скоро червоне сонце стало пурпуровим, остання з зачарованих річок прошмигнула позаду нас, і в далечі ми побачили дим Чикаго. Ми приїхали з Денвера в Чикаго, через ранчо Еда Уола, 1180 миль, рівно за сімнадцять годин, не рахуючи дві години в канаві, три години на ранчо і дві години з поліцією у Ньютоні, Айова, тримаючись середньої швидкості сімдесят миль на годину, лише з одним водієм. Це доволі божевільний рекорд.
Розділ десятий
ВЕЛИЧНЕ Чикаго сяяло червоним світлом перед нашими очима. Раптом ми опинилися на Медісон-стріт посеред натовпу волоцюг, деякі з них розляглись на вулиці, поклавши ноги на бровку, сотні інших тинялись у дверях салунів та провулків.
– Гоп! Гоп! Добре дивіться за старим Діном Моріарті, можливо, цього року він випадково в Чикаго.
Ми висадили волоцюг на вулиці та поїхали в центр Чикаго. Скрип трамваїв, крик газетярів, дівчата, що пролітали повз нас, запах смаженої їжі та пива в повітрі, блимання неону:
– Ми у великому місті, Селе! Ура-а!
Спершу треба було припаркувати «Кадилак» у гарному темному місці, помитись та вдягнутись для виходу в ніч. Через дорогу від YMCA ми знайшли алею, вкриту червоною цеглою, де заховали «Кадилак», його ніс вказував у бік вулиці; ми були готові йти далі, потім попрямували за хлопцями в гуртожиток, де вони зняли кімнату і дозволили нам годину покористуватись їхнім приміщенням. Ми з Діном помились та поголились, я загубив свій гаманець у коридорі, Дін його знайшов і збирався привласнити, а коли дізнався, що він наш, то був дуже розчарований. Потім ми попрощались з хлопцями, які були щасливі, що доїхали живими, і пішли поїсти в їдальню. Старе коричневе Чикаго зі своїми дивними напівсхідними, напівзахідними типажами, котрі йдуть на роботу і плюються. Дін стояв у їдальні, чухав свій живіт і всмоктував усе навколо. Він хотів поговорити з дивною кольоровою жінкою середніх літ, що зайшла в їдальню й почала розповідати, що у неї нема грошей, проте є булочки і вона хоче, щоб їй дали масла. Вона зайшла, похитуючи стегнами, їй відмовили, і вона вийшла трусячи задом.
– Ого! – сказав Дін. – Ходімо за нею на вулицю, поведемо її в старий «Кадилак» у провулку. Ми так розважимось! – Та скоро ми про це забули й пішли просто до Норт-Кларк-стріт, проїхавшись у Петлі, щоб побачити всілякі круті місця та послухати боп. І що то була за ніч!
– Ох, чувак, – сказав меніДін, коли ми стояли перед баром, – поглянь на вулицю лаптя, на китайців, які бігають по Чикаго. Що за дивне місто – ого, і он та жінка у вікні, вона просто дивиться вниз, а її величезні груди звисають з нічної сорочки, такі великі широкі очі. Ого. Селе, ми маємо рухатись і ніколи не зупинятись, поки туди не дістанемось.
– Куди ж ми їдемо, чувак?
– Я не знаю, але ми маємо їхати.
Потім з'явився гурт молодих бойових музикантів, вони витягали свої інструменти з машини, потім забились в салун і ми пішли за ними. Вони зайняли місця й почали грати. Ось ми й на місці! Лідер був худий, сутулий, кучерявий тенор з тонкими губами, худими плечима, одягнений у вільну спортивну сорочку, прохолодну спекотним літнім вечором, самозахоплення світилося в його очах, він узяв у руки свою трубу, насупився й заграв холодно та складно, він граційно стукав ногою, щоб підхоплювати ідеї, та нахилявся, щоб обминати інші, – і дуже тихо казав:
– Дми, – коли інші хлопці грали соло.
Потім був През, симпатичний блондин, як боксер у веснянках, ретельно закутаний у костюм із шотландки, – з довгим піджаком і вільним комірцем, краватка розв'язана, щоб підкреслити гостроту та неохайність; він пітнів та підкидав свою трубу, крутився навколо нього, з тоном, немов сам Лестер Янг.
– Бачиш, чувак, През має технічну нервовість музиканта, який зароблятиме гроші, він єдиний гарно одягнений, бачиш, як він хвилюється, коли фальшивить, але лідер, спокійний чорт, каже йому не хвилюватись і просто дути й дути – його хвилює лише звук, серйозна буйність музики. Він митець. Він вчить молодого Преза-боксера. Тепер подивись на інших!
Третій сакс був альтом – вісімнадцятилітній крутий, замислений молодий негр-старшокласник, на зразок Чарлі Паркера, з широким ротом, він був вищий за всіх інших і серйозний. Він підняв свою трубу та тихо і вдумливо в неї подув; він витягував пташині фрази в архітектурній логіці Майлза Дейвіса. Це були діти великих бонових інноваторів.
Колись був Льюїс Армстронг, котрий так прекрасно дув у болотах Нового Орлеану; до нього були божевільні музиканти, котрі парадом виходили на офіційні святкування та розбивали марширування Сауза у регтайм. Потім був свінг, і Рой Елдрідж, неспинний та божевільний, він дув з усієї сили, хвилями сили, логіки і витонченості, схиляючись з блискучими очима і чудесною посмішкою та висилаючи все в ефір, щоб збентежити джазовий світ. Потім прийшов Чарлі Паркер, малий жив у розвалюсі своєї матері в Канзас-сіті та грав на заклеєному альті поміж колод, репетирував дощовими днями, виходив подивитись на старих свінгерів Бесі та Бені Мотен Бенд, з Гот Ліпс Пейд-жем та всіма іншими – Чарлі Паркер залишив дім і поїхав у Гарлем, зустрів божевільного Телоніуса Монка і ще більш божевільного Гілеспі – це був Чарлі Паркер у свої ранні дні, коли він під час гри стрибав і ходив по колу. Трохи молодший від Лестера Янга, також із Канзас-сіті, цей похмурий, святий телепень, у котрому була упакована історія джазу; він дув найкраще, коли тримав свою трубу високо й горизонтально до рота; і коли його волосся стало довшим, і він став лінивішим та спокійнішим, його труба опустилася наполовину; а далі ще нижче, аж поки впала на самий низ; і сьогодні він одягнений у черевики з міцною підошвою, щоб не відчувати тротуарів житгя, його ріг слабо тримається біля грудей, і він видуває круті та легкі фрази. Це були діти американської бонової ночі.
Ще більш дивні квіточки – негр-альтист, молодий, високий, худорлявий малий із Кьортіс-стріт – гордо стрибав над головами глядачів, у джинсах з розшитим поясом, смоктав свій мундштук, поки інші закінчать; а коли вони пішли, він почав грати, і треба було озиратися по боках, щоб побачити, звідки лунає соло, бо воно йшло від янгольських усміхнених уст над мундштуком, це було м'яке, солодке, казкове соло на альті. Самотній, як сама Америка, вночі лунав звук, що пронизує горло.
А що ж із іншими та їхніми звуками? Був басист, жилавий рудий тип з божевільними очима, він вихиляв стегнами під свою скрипку з кожним шпарким ударом, у гарячі моменти його рот обм'якав роззявлений, немов у трансі.
– Чувак, ось чорт, який справді може підкорити свою малу! – Сумний барабанник, як наш білий хіпстер на Фолсом-стріт у Фріско, зовсім безтямно дивився у простір, жував гумку, із широко розплющеними очима хитав головою з райховим завзяттям та вдоволеним екстазом. На піаніно – великий італієць, на вигляд, як син водія вантажівки, з м'ясистими руками, на його обличчі була спокійна задумлива радість. Вони грали годину. Ніхто їх не слухав. Волоцюги з Олд-Норт-Кларк теліпались біля бару, шльондри верещали від злості. Повз проходили таємничі китайці. Заважали звуки хучі-кучі. Все тривало далі. На тротуарі з'явилось видіння – шістнадцятирічний малий з борідкою і футляром від тромбона. Худий, немов скелет, з божевільним обличчям, він хотів приєднатися до цієї групи й дути з ними. Вони його знали і не хотіли з ним зв'язуватись. Він прокрався в бар, непомітно дістав свій тромбон і підніс його до губ. Ніякого вступу. Ніхто на нього не дивився. Вони закінчили, спакувались і пішли в наступний бар. Худий чиказький малий хотів скакати. Він накинув окуляри від сонця, самотньо підняв тромбон до губ і видав:
– Бауу! – Потім побіг за ними.
Вони не дозволяли йому з ними грати, як і вулична футбольна команда за бензоколонкою.
– Всі ці хлопці живуть зі своїми бабусями, як Том Снарк і наш альт Карло Маркс, – сказав Дін.
Ми побігли за цим гуртом. Вони зайшли в клуб «Аніта Одей», там розпакувались і грали до дев'ятої ранку. Ми з Діном сиділи там і пили пиво.
У перервах ми поспішали до «Кадилака» й намагались клеїти дівчат у центрі Чикаго. Вони лякались нашої великої, страшної, доленосної машини. У своєму невгамовному божевіллі Дін в'їхав задом у пожежний кран і маніакально хіхікав. До дев'ятої години машина перетворилась на цілковиту розвалюху; гальма більше не працювали; крила були пом'яті; тяги дрижчали. Дін не міг її зупинити на червоному світлі, вона судомно брикалась на дорозі. Вона заплатила ціну ночі. Вона була брудним чоботом, а не близ-кучим лімузином. «Уііі!» – хлопці все ще дули в Аніті.
Раптом Дін витріщився в темний куток за сценою і сказав:
– Селе, з'явився Бог.
Я подивився. Джорж Ширінг. Як завжди, він схилив свою лису голову на бліду руку, вуха розкриті, немов вуха слона, слухаючи американські звуки та володіючи ними для своїх англійських потреб літньої ночі. Його умовили вийти на сцену та заграти. Він так і зробив. Він грав безліч куплетів з неймовірними акордами, що ставали все вище й вище, аж поки піт не полився на піаніно, а всі захоплено та налякано слухали. Через годину його звели зі сцени. Він пішов у свій темний куток, старий Бог Ширінг, і хлопці сказали:
– Після цього вже нічого не залишається. Проте худорлявий лідер насупився:
– Все одно будемо дути.
Щось із цього мало вийти? Завжди є більше, ще далі -це вже ніколи не закінчується. Вони хотіли знайти нові фрази після пізнання Ширінга; вони ще дужче старались. Вони крутились, вихилялись і дули. Час від часу чистий гармонічний плач давав нові поради мелодії, яка колись стане єдиною мелодією на світі та підноситиме людські душі до щастя. Вони її знайшли, вони її загубили, вони за неї бились, вони знов її знайшли, вони сміялись і благали, а Дін пітнів за столом і казав їм іти далі, далі, далі. О дев'яті ранку всі – музиканти, дівчата, бармени і той один худий нещасливий тромбонник – вивалились із клубу назустріч страшному ревінню чиказького дня, щоб поспати до наступної божевільної бопової ночі.
Ми з Діном тремтіли від знесилення. Настав час повернутись до власника «Кадилака», котрий жив на Лейк-Шор у шикарній квартирі з величезним гаражем, який доглядали налякані негри в брудних від мастила комбінезонах. Ми поїхали туди та закинули брудну розвалюху на її причал. Механік не впізнав «Кадилак». Ми передали документи. Він чухав свою голову, роздивляючись машину. Нам треба було швидко забиратись геть. Ми так і зробили. Ми поїхали автобусом назад у центр Чикаго, і всьому був кінець. І ми ніколи не почули й слова від нашого чиказького барона про стан його машини, незважаючи на те, що він мав наші адреси і міг поскаржитись.
Розділ одинадцятий
ДЛЯ НАС настав час рухатись далі. Ми сіли в автобус до Детройта. Гроші закінчувались. Ми тягали наш нещасний багаж по станції. На цей час бинт на Дійовому пальці розв'язався і став чорним, як вугілля. Ми виглядали так нещасно, як і будь-хто інший після подібних пригод. Вимучений, Дін заснув у автобусі, що мчав через штат Мічиган. Я заговорив з чарівною селянською дівчиною, одягненою в бавовняну блузу з низьким вирізом, який де-монстував чудесну засмагу її грудей. Вона була нудною, розповідала, як вечорами в селі робить попкорн. Колись це порадувало б моє серце, але тому, що її серце не раділо, коли вона про це розповідала, я знав, що там нічого нема, крім ідеї, і що хтось щось повинен робити.
– А що ще ти робиш для розваги? – Я намагався заговорити про хлопців і секс. її великі темні очі роздивлялись мене з порожнечею і якоюсь прикрістю, яка корінилась глибоко в попередніх поколіннях її роду, від того, що не робилося те, що хотілося, що б це не було, і всі знали, що це таке. – Чого ти хочеш від життя? – Я хотів зненацька витягти це з неї. Вона й гадки не мала, чого хотіла. Бурмотіла про роботу, кіно, літні відвідини бабусі, бажання поїхати в Нью-Йорк та побачити Роксі, про те, що б вона туди одягла, – щось схоже на її одяг минулого Великодня, біла шапочка, троянди, червоні туфлі та лавандове габардинове пальто.
– Чим ти займаєшся по неділях після обіду? – запитав я. Вона сидить на ґанку. Хлопці проїжджають на велосипедах і зупиняються, щоб поговорити. Вона читає комікси, лежить у гамаку.
– А чим ти займаєшся теплими літніми вечорами? -Вона сидить на ґанку, дивиться, як дорогою проїжджають машини. З мамою робить попкорн.
– А чим займається твій батько теплого літнього вечора? – Він працює, він працює всю ніч на бойлерному заводі, він усе життя годує жінку і її дітей без слова подяки або любові.
– А чим займається твій брат теплими літніми вечорами?
– Він їздить на велосипеді, гуляє біля лимонадного фонтанчика.
– А чим він хоче займатись? Чим ми хочемо займатись? Чого ми хочемо?
Вона не знала. Вона позіхнула. Вона була сонна. Це було занадто. Ніхто не може сказати. Ніхто ніколи не зможе сказати. Всьому настав кінець. їй було вісімнадцять, і вона була чарівною і втраченою.
Ми з Діном, обшарпані та брудні, наче жили на саранчі, вивалилися з автобуса в Детройті. Ми вирішили не спати всю ніч і дивитися фільми на Скід-роу. Було занадто холодно для парків. Гасел бував на Скід-роу, своїми темними очима він не раз оцінював кожний тир і кожен безглуздий бар. Його привид нас переслідував. Ми більше ніколи його не знайдемо на Таймс-сквер. Ми думали, можливо, тут випадково був старий Дін Моріарті, але його не було. По тридцять п'ять центів за квиток ми зайшли в обшарпаний старий кінотеатр і сиділи на балконі до ранку, поки нас не випхали вниз. Люди в тому нічному кіно були кінчені. Забиті негри, які, повіривши в чутки, приїхали з Алабами працювати на автозаводах; старі білі волоцюги; молоді довговолосі хіпстери, що досягли кінця свого шляху й пили вино; шльондри, звичайні пари, домогосподарки, яким нічим було зайнятись, нікуди піти, ні в кого повірити. Якщо процідити весь Детройт через друшляк, то не збереш кращі обпитай. Показували «Співаючий ковбой» з Еді Діном і його галантним білим конем Блупом, це був перший фільм; другий був двосерійний фільм про Джоржа Рафта, Сіді Грінстріта і Пітера Лора в стрічці про Стамбул. За ніч ми подивились ці фільми шість разів. Ми бачили, як у фільмах ходять, ми чули, як вони сплять, ми відчували їхні сни, і коли настав ранок, ми цілковито змішалися З дивним західним Міфом Грея і дивним темним Міфом Сходу. З того часу всі мої рухи були надиктовані цим моїм підсвідомим жахливим осмотичним переживанням. Я сотні разів чув смішок Грінстріт; чув похмурі претензії Пітера Лора; був з Джорджем Рафтом у його пара-ноїдальних страхах; їздив і співав з Еді Діном і багато разів стріляв у крадіїв худоби. Люди вилизували пляшки і дивились у темряві по боках, щоб знайти собі якесь заняття, з кимось поговорити. У душі всі тихо відчували провину, ніхто не говорив. У сірому ранку, який, немов привид, дихав за вікном тбатру та обіймав його карнизи, я спав, поклавши голову на дерев'яний підлокітник, поки шестеро працівників кінотеатру об'єднали зібрані за ніч купи сміття і створили величезну гору, яка діставала до мого носа, а я хропів, похиливши голову, і вони мало не змели мене із сміттям. Це мені доповів Дін, який дивився десять місць назад. Усі бички, пляшки, коробочки сірників, усе, що прийшло та зникло, все було зметено в цю купу. Якщо б вони забрали мене з нею, Дін мене б ніколи більше не побачив. Йому довелося б шукати по всіх Сполучених Штатах і дивитись у кожний сміттєвий ящик від узбережжя до узбережжя, поки він знайшов би мене, ембріонічно скрученого, у смітті свого життя, його життя та життя усіх зацікавлених і незацікавлених. Щоб я йому сказав з утроби сміття?
– Не рухай мене, чувак. Мені тут добре. Ти загубив мене вночі у Детройті в серпні 1949-го. Яке ти маєш право приходити сюди і тривожити мої думи в блювотному ба-ці? – У 1942-му я був зіркою в одній з наймерзотніших драм усіх часів. Я був моряком, і пішов у Імперське Кафе на Сколей-сквер у Бостоні, щоб випити; я випив шістдесят склянок пива і пішов у туалет, де обійняв унітаз і заснув. Уночі не менше сотні різноманітних цивільних зайшли та вилили на мене свою основну суть, так що мене неможливо було впізнати. Яка взагалі різниця? Анонімність у світі людей краща ніж слава на небесах, чим би не були небеса. Чим би не була земля. Все в голові.
На світанку в лихоманці ми з Діном вивалилися з цієї кошмарної діри й пішли шукати машину в бюро подорожей. Після того, як ми провели більшу частину ранку в негритянських барах, бігали за дівчатами і слухали джазові платівки на програвачах, ми проповзли п'ять миль у місцевих автобусах із нашими божевільними причандалами й дістались додому до чоловіка, який хотів з кожного по чотири долари за дорогу до Нью-Йорка. Це був білявий тип у окулярах, з дружиною, дитиною і гарним будинком. Ми чекали на подвір'ї, поки він збирався. Його чарівна дружина у бавовняній кухонній сукні запропонувала нам каву, проте ми були занадто зайняті розмовою. На цей момент Дін був настільки вимучений та несповна розуму, що його радувало все навколо. Він досягав іще одного священного божевілля. Він пітнів і пітнів. На той момент, коли ми вже були в новому «Крайслері» по дорозі до Нью-Йорка, бідний чоловік усвідомив, що підібрав двох маніяків, проте він не виглядав пригніченим і, між іншим, звик до нас, поки ми проїжджали стадіон Брігс і говорили про «Детройтських Тигрів» наступного року.
Туманної ночі ми перетнули Толедо і їхали далі через старий Огайо. Я збагнув, що почав проїжджати та переїжджати міста в Америці, наче був подорожуючим продавцем, – пошарпане мандрування, старий товар, гнила квасоля на дні моєї торби з лахміттям, ніхто нічого не купував. Біля Пенсильванії чоловік утомився від їзди, і Дін перейняв кермо та їхав усю дорогу до Нью-Йорка, і ми почали слухати передачу симфонічного Сида по радіо, з найновішим бопом, і в'їжджали у величне та фінальне місто Америки. Ми туди доїхали рано вранці. Таймс-сквер розривало, адже Нью-Йорк ніколи не спить. Ми автоматично видивлялись Гасела.
За годину ми з Діном були на квартирі моєї тітки в Лонг-Айленді, та коли ми спотикалися сходами, приїхавши із Сан-Франциско, вона була поглинута розмовою з малярами, друзями сім'ї, і сперечалася з ними про ціну.
– Селе, – сказала моя тітка, – Дін тут може зупинитись лише на декілька днів, а після того він має забиратися, ти мене розумієш?
Подорож закінчилась. Того вечора ми з Діном пройшлись поміж баків з бензином, залізничних мостів і туманних ламп Лонг-Айленда. Я пам'ятаю, як він стояв під вуличним ліхтарем.
– Коли ми проходили під іншим ліхтарем, я збирався тобі щось сказати, Селе, але тепер я в дужках продовжу нову думку, а коли ми дійдемо до наступної, я повернусь до оригінальної теми, домовились?
Звичайно, я погодився. Ми так звикли подорожувати, що хотіли обійти весь Лонг-Айленд, але більше не було суші, лише Атлантичний океан і було нікуди йти. Ми взялись за руки й домовились бути друзями назавжди.
Менше ніж за п'ять днів ми пішли на вечірку в Нью-Йорку, і я зустрів дівчину на ім'я Інез і розповів їй, що в мене є друг, з яким вона повинна коли-небудь познайомитись. Я був п'яний і сказав, що він – ковбой.
– Ой, я завжди хотіла познайомитись з ковбоєм.
– Дін? – Я кричав через весь натовп – там були Ангел Луз Гарсія, поет, Уолтер Еванз, Віктор Вілануева, венесуельський поет; Джині Джоунз, моє колишнє кохання, Карло Маркс, Джин Декстер і ще багато інших людей. – Іди сюди, чувак.
Дін сором'язливо підійшов. Через годину, в оп'янінні та веселості вечірки (це було, звичайно ж, на честь завершення літа) він стояв на колінах, його підборіддя торкалось її живота і, пітніючи, він обіцяв їй усе. Вона була пухкенькою сексуальною брюнеткою, як казав Гарсія, – щось прямо з Дега; загалом, немов красива паризька кокетка. За декілька днів він на відстані вже розбирався з Каміл, вимагаючи документи для розлучення, щоб знов міг одружитись. До того ж за декілька місяців Каміл народила другу дитину Діна – результат спілкувань протягом декількох ночей того ж року. Ще через кілька місяців, дитину народила Інез. Із одною позашлюбною дитиною десь на заході Дін мав чотирьох маленьких діток, ні цента в кишені та, як завжди, купу проблем, екстазу і швидкості. Ми не поїхали в Італію.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Розділ перший
Я ЗАРОБИВ трохи грошей від продажу книжки. Залагодив орендну плату своєї тітки за рік наперед. І завжди, коли в Нью-Йорк приходить весна, я не витримую натяків землі, які приносить вітер з Нью-Джерсі, і мушу їхати. І я поїхав. Уперше за наше життя я попрощався з Діном у Нью-Йорку і залишив його там. Він працював на стоянці між Медісон та 40-ю. Він, як завжди, самотньо метушився у своїх пошарпаних черевиках, майці та обвислих штанях і спрямовував величезний пообідній потік машин.
Я завжди приходив до нього в сутінках, коли там нічого було робити. Він стояв у вагончику, лічив квитки та потирав свій живіт. Радіо завжди було ввімкнуте.
– Чувак, ти оцінив цього божевільного Марті Глікмана, коли він оголошував баскетбольні ігри – на мідкорт-стри-бок-фейк-сет-кидок, там, два очки? Найкращий диктор, якого я коли-небудь чув.
Він скотився до таких простих задоволень. Він жив з Інез у жахливій квартирці на Західних Вісімдесятих. Коли він повертався додому вночі, то знімав свій одяг, одягав китайський шовковий піджак до пояса і сидів у своєму кріслі-ка-чалці й курив водяну люльку з травою. Це були його домашні радощі, включно із колодою непристойних карт.
– Останнім часом я зосереджуюсь на цьому валеті бубнів. Ти не бачив, де його інша рука? Упевнений, що ти не знаєш. Довго дивись і спробуй побачити. – Він хотів дати мені на деякий час цього бубнового валета, на якому був зображений високий, незадоволений тип з розкішною сумною шльондрою на ліжку.
– Давай, чувак, я не раз її використовував! – Інез готувала на кухні та краєм ока дивилася на нас із посмішкою. З нею все було добре.
– Ти бачиш її? Бачиш її, чувак? Це Інез. Це все, що вона робить: висовує голову з дверей і посміхається. Ой, я з нею поговорив і ми все найпрекраснішим чином вирішили. Цього літа ми поїдемо жити на ферму в Пенсильва-нії – у мене буде фургон, щоб ганяти в Нью-Йорк на розваги, гарний будинок, ми матимемо купу дітей у наступні декілька років. Ага! Групу! Ехе! – Він вистрибнув із крісла й поставив платівку Вілі Джексона «Хвіст Алігатора». Він стояв перед програвачем, тер руки, хитався та згинав коліна під біт:
– Ого! Сучий син! Уперше, коли я його почув, думав, він наступної ночі помре, але він досі живий.
Саме цим він також займався у Фріско, на іншому кінці континенту. І та сама побита валізка стирчала з-під ліжка, готова летіти. Інез неодноразово дзвонила Каміл і довго з нею розмовляла; вони навіть говорили про його член, якщо вірити Діну, та обмінювались листами про Дійову ексцентричність. Ясно, що він повинен був щомісяця відсилати Каміл половину своєї зарплати для допомоги, інакше його б посадили в робочу колонію на шість місяців. Щоб відробити втрачені гроші, він промишляв на парковці -справжній митець щодо здачі. Я бачив, як він так щиро бажав заможному чоловіку щасливого Різдва, що той навіть забув про п'ятірку здачі з двадцятки. Ми пішли і витратили її в боновій забігайлівці Бьордленд.
Однієї ночі ми о третій годині розмовляли на розі 47-ї та Медісон:
– Ну, Селе, чорт, я не хочу, щоб ти їхав, справді, я буду вперше сам у Нью-Йорку, без свого давнього друга. – І додав: – Нью-Йорк, тут я зупиняюсь, Фріско – моє рідне місто. Весь час, поки я тут, я не мав жодної дівчини крім Інез – це зі мною буває лише в Нью-Йорку! Чорт! Але лише думка про те, щоб знову перетнути цей жахливий континент, – Селе, ми давно не говорили прямо.
У Нью-Йорку ми хаотично бігали по тусовках друзів на п'яних вечірках. Це не зовсім влаштовувало Діна. Він був більше схожий на себе, коли тремтів під холодним, туманним дощем на порожній Медісон-авеню.
– Інез мене любить; вона сказала мені та обіцяла, що я можу робити все, що захочу, з мінімумом проблем. Ти бачиш, чувак, ти стаєш старшим і проблеми накопичуються. Колись ми з тобою йтимемо якимось провулком і заглядатимемо у сміттєві баки.
– Ти маєш на увазі, що під кінець ми станемо волоцюгами?
– А чому б ні, чувак? Звичайно, ми станемо, якщо захочемо, і все таке. Нема нічого страшного, якщо так станеться. Ти все життя прагнеш не споганити бажання інших, враховуючи політиків і багатіїв, і ніхто до тебе не чіпляється, і ти собі йдеш і прокладаєш свій шлях.
Я з ним погодився. Він наближався до своїх рішень Тао просто і прямо.
– Який твій шлях, чувак? Шлях святоші, шлях безумця, шлях із веселкою, шлях рибки, будь-який шлях. Так чи інакше, це будь-який шлях для будь-кого. Де хтось і як? -Ми кивали головами під дощем. – Чорт, і ти повинен дивитись за своїм хлопцем. Він не чоловік, поки не скаче – роби, як наказує лікар. Кажу ж тобі, Селе, прямо, де б я не жив, моя валізка завжди стирчить з-під ліжка, я готовий іти геть або бути викинутим геть. Я вирішив не контролювати нічого. Ти бачив, як я рвав собі зад, щоб цього досягти, і ти знаєш, що це неважливо і що ми знаємо час – як сповільнитись, і йти, і цінувати прості старомодні розваги, які ще є розваги? Ми знаємо.
Ми нудились під дощем. Тієї ночі він ішов по всій Гуд-зонській долині. Величезні світові пірси широкої, мов море, ріки, були залиті дощем, були залиті причали старих пароплавів біля Паукіпсі, були залиті старі затоки, залитою була Спліт Рок Понд і Гора Вандервакер.
– Так-от, – сказав Дін, – я йду по життю так, як воно мене веде. Знаєш, я нещодавно написав своєму старому у в'язницю в Сіетлі – я вперше за багато років кілька днів тому дістав від нього листа.
– Справді?
– Такк, такк. Він сказав, що хоче побачити «дитинну» (так і написано – з двома «н»), коли приїде у Фріско. Я знайшов квартирку з холодною водою на Східній Чотирнадцятій за тридцятку на місяць – якщо він сюди приїде; якщо я зможу надіслати йому гроші, він приїде і житиме в Нью-Йорку – якщо сюди дістанеться. Я тобі ніколи не розказував про свою сестру, але ти знаєш, що в мене є чудова менша сестра; я б хотів, щоб вона теж приїхала й жила зі мною.
– Де вона зараз?
– Ну, ось у чому штука, я не знаю – він буде намагатись її знайти, мій старий, але ти знаєш, чим він справді буде займатись.
– Так що, він поїхав у Сіетл?
– 1 прямо у в'язницю.
– Де він був?
– Техас, Техас – так, що бачиш, чувак, моя душа, стан справ, моє становище – ти помічаєш, що я стаю тихішим?
Так, це правда. У Нью-Йорку Дін став спокійнішим. Він хотів говорити. Ми до смерті замерзали під холодним дощем і домовились про зустріч дома в моєї тітки перед тим, як я поїду.
Він прийшов наступного ранку. У мене був телевізор. Він увімкнув матч, потім увімкнув іще один по радіо, і перемкнув на третій, намагаючись простежити за всім кожну хвилину.
– Пам'ятаєш, Селе, Годжес на другій у Брукліні, тому поки запасний пітчер приїде з Філі, ми перейдемо на бос-тонських Джаянтс і тим часом зверни увагу, що Дімажио має рахунок у три м'ячі, а пітчер щось крутить з гумовим пакетом, тому ми швидко дізнаємося, що сталося з Бобі Томсоном за ті тридцять секунд, як ми його покинули тому на третій. Так!
Після обіду ми пішли грати в бейсбол із дітьми у вкритому попелом залізничному депо Лонг-Айленда. Ми грали в бейсбол настільки збуджено, що молоді хлопці сказали:
– Заспокойтеся, не треба себе вбивати.
Вони м'яко стрибали навколо нас і без проблем нас перемогли. Ми з Діном упріли. У якийсь момент Дін упав обличчям просто на цементну підлогу. Ми з усіх сил намагалися відібрати у хлопців м'яч; вони повернулись і відібрали його назад. Інші блискавично підбігли й кинули його над нашими головами. Ми стрибнули на кошик, немов маніяки, а молодші хлопці просто простягли руки, вихопили м'яч із наших спітнілих рук і поскакали далі. Ми були, наче геніальний чорнопузий тенор Мед з американської бопової алеї, котрий намагався грати в баскетбол проти Стена Гетца і Кула Чарлі. Вони думали, що ми -божевільні. Ми з Діном ішли додому, граючи в кетч по різні боки вулиці, пробували особливі кидки, стрибали над кущами і ледве встигали обминати стовпи. Коли проїжджала машина, я побіг поряд з нею і перекинув м'яч Діну, ледь обминувши бампер. Він підскочив, піймав його й перевернувся на траві та кинув його до мене на інший кінець припаркованої вантажівки. Я ледве встиг спіймати своєю доброю рукою і кинув його назад, і Діну довелося крутитися, здати назад і впасти на спину через кущі. Удома Дін дістав свій гаманець, відкашлявся і віддав моїй тітці п'ятнадцять доларів, які він був винен з часу тієї квитанції за перевищення швидкості у Вашингтоні. Вона була дуже здивована й задоволена. Ми гарно повечеряли.
– Ну, Дін, – сказала моя тітка, – я сподіваюся, що ти зможеш доглядати свою нову дитину і цього разу залишишся одруженим.
– Такк, такк, такк.
– Ти не можеш ось так їздити по всій країні, роблячи дітей. Ці маленькі дитятка виростають безпорадними. Ти повинен дати їм шанс вижити.
Він дивився на свої ноги й кивав. Посеред сіро-червоних сутінків ми попрощалися на мосту через шосе.
– Сподіваюся, що коли повернусь, ти будеш у Нью-Йорку, – сказав я. Все, чого я хочу, це жити з тобою й нашими сім'ями на одній вулиці та разом старіти.
– Це правильно, чувак, ти знаєш, я за це молюся свідомо, увідомлюючи всі проблеми, які були в нас, і проблеми, які будуть, як знає й каже твоя тітка. Я не хотів нової дитини, Інез наполягла, і ми посварились. Ти знаєш, що Мерілу вийшла заміж за торговця старими машинами й чекає на дитину?
– Так. Ми всі туди рухаємось.
Складки на перевернутому озері порожнечі, ось, що мені слід було сказати. Низ землі золотий і земля існує догори ногами. Він дістав фотографію Каміл з новою дитиною. Тінь чоловіка падала на дитину із сонячного тротуара, разом були дві довгі штанини.
– Це хто?
– Це лише Ед Данкел. Він повернувся до Галатеї, вони поїхали в Денвер. Вони провели день фотографуючись.
Ед Данкел, його сприйняття непомітне, так само, як розуміння святих. Дін витяг інші фотографії. Я зрозумів, що це фотографії, на які колись дивитимуться наші діти з подивом, думаючи, що їхні батьки жили спокійним, організованим, стабільним, як на фотографії, життям, і вони гордо вставали вранці, щоб ходити тротуарами життя, ніколи не мріючи про обшарпане божевілля та бунтарство нашого справжнього життя або справжньої ночі, її пекло та бездумну кошмарну дорогу. Все це всередині порожнечі, без кінця й без краю. Жалюгідні форми невігластва. «Прощавай, прощавай». Дін пішов крізь довгі червоні сутінки. Локомотиви диміли й летіли над нами. Його тінь ішла за ним, вона дражнила його ходу, його думки і все його єство. Він повернувся й сором'язливо помахав. Потім, як залізничник, показав мені знак «дорога вільна» і крикнув щось, але я не розчув. Він бігав по колу. Він підходив ближче до цементного кутка залізничного переїзду і подав ще один останній сигнал. Я помахав йому у відповідь. Раптом він нахилився вперед до свого життя і швидко зник з виду. Я глянув у порожнечу своїх власних днів. Я також мав здолати жахливий довгий шлях
Розділ другий
НАСТУПНОЇ ночі, виспівуючи таку маленьку пісеньку
Дім у Мізілу,
Дім у Тракі,
Дім в Опелузі,
Без дому жити мені,
Дім в старій Медор,
Дім у Скривдженому Коліні,
Дім у Огалалла,
Я ніколи не матиму дому,
я сів на вашингтонський автобус; витратив трохи часу, блукаючи навколо; дуже старався побачити Блю-Рідж, почув птаха Шенандоа і відвідав могилу Стоунуола Джексона; у сутінках я оглянув річку Кенауа і блукав сільської ночі у Чарлстоні, Західна Вірджинія; опівночі – Ашланд, Кентуккі та самотня дівчина біля зачинених дверей цирку. Темний і загадковий Огайо, і Цинцинаті на світанку. Потім знову поля Індіани, і Сейнт-Льюїс, як завжди, в величних долинах пообідніх хмар. Каміння в багні, колоди Монтани, поламані пароплави, стародавні знаки, трава і мотузки біля річки. Безкінечний вірш. Уночі Місурі, поля Канзасу, канзаські нічні корови в таємничих просторах, містечка, розміром з коробочку, з морем у кінці кожної вулиці; світанок у Абіліні. Трави східного Канзасу стають пасовищами західного Канзасу, котрі повзуть на гору західної ночі.
Зі мною автобусом їхав Генрі Глас. Він підсів у Тер-От, Індіана, і повідомив мені:
– Я казав тобі, чому ненавиджу свій костюм, він паскудний, але це не все.
Він показав мені документи. Його нещодавно звільнили з в'язниці в Тер-От; а посадили за крадіжку та продаж крадених машин у Цинцинаті. Молодий, кучерявий малий, років двадцяти.
– Щойно я доїду в Денвер, здам цей костюм в ломбард і куплю собі пару джинсів. Знаєш, що вони зі мною робили у в'язниці? Одиночне ув'язнення з Біблією; я використовував її, щоб сидіти на кам'яній підлозі; коли вони побачили, що я роблю, то забрали її в мене й дали мені кишенькову – ось такого розміру. Не міг на ній сидіти, тому прочитав усю біблію й Заповіт. Ей-ей…
Він штрикнув мене пальцем, жуючи цукерку, він завжди їв цукерки тому, що його живіт був знищений у в'язниці й нічого іншого не витримував.
– Ти знаєш, у Біблії є справді гарячі штучки. Він розповів мені, що значить «роз'яснитись».
– Усі, хто йде з в'язниці, скоро починає говорити про своє звільнення і цим «роз'яснює» іншим зекам, які залишаються. Ми беремо його за шию й кажемо, «Ти мені не роз'яснюй!» Погано роз'яснювати, чуєш мене?
– Я не буду роз'яснювати, Генрі.
– Коли хтось мене хоче роз'яснити, у мене аж ніс роздувається, я такий злий, що можу вбити. Знаєш, чому я все життя у в'язниці? Тому, що я злетів з катушок у тринадцять років. Я був у кіно з хлопцем, і він пожартував про мою маму – знаєш, те брудне слово – і я дістав свій складний ножик і розрізав йому горло, і я б його вбив, якби мене не відтягли. Суддя сказав:
– Ти усвідомлюєш, що ти робив, коли напав на свого друга?
– Так сер, ваша честь, я знав, я хотів убити цього сучого сина і досі хочу. Тож мене не відпустили, і я потрапив просто у виправну колонію. Я також собі заробив геморой від того, що сидів у одиночній камері. Ніколи не попадай у федеральну тюрму, вони найгірші. Чорт, я міг би всю ніч говорити, я так давно ні з ким не розмовляв. Ти навіть не уявляєш, як мені добре від того, що я вийшов. Ти просто собі сидів, коли я зайшов у автобус – їхав через От-Тер – про що ти думав?
– Просто сидів собі і їхав.
– А я співав. Я сів біля тебе, бо боявся сідати біля дівчат, а то ще полізу їм під спідницю. Мені ще треба почекати.
– Ще один раз у в'язниці – і посадять на все життя. Ти краще поспокійніше.
– Я так і планую, тільки от мій ніс роздувається, і я не знаю, що тоді робити.
Він їхав жити до свого брата і його дружини; вони для нього знайшли роботу в Колорадо. Квиток йому купила держава, їхав до оглядового офіцера. Він був малим, яким колись був Дін; у нього занадто сильно кипіла кров, він аж не витримував; його ніс роздувався, але не було рідної дивної святості, щоб урятувати його від залізної долі.
– Будь другом і дивись, щоб мій ніс не розкрився у Денвері, га, Селе? Може, я в безпеці доберусь до брата.
Коли ми приїхали в Денвер, я за руку повів його на Ларімер-стріт, щоб закласти його тюремний костюм. Старий єврей відчув, що це було, ще до того, як ми його розгорнули.
– Я не хочу цю чортову річ у себе мати; я такі дістаю кожного дня від хлопців з Каньйон-сіті.
Вся Ларімер-стріт була забита колишніми в'язнями, які хотіли закласти свої костюми. Генрі залишився з цією штукою під рукою в паперовому мішечку, а сам одягнув нові джинси і спортивну сорочку. Ми пішли в Гленарм, старий бар Діна – дорогою Генрі викинув костюм в урну – я подзвонили Тіму Грею. Був вечір.
– Ти? – засміявся Тім Грей. – Скоро буду.
За десять хвилин він залетів у бар зі Стеном Шепардом. Вони разом відвідали Францію і були надзвичайно розчаровані своїм денверським життям. Вони полюбили Генрі та пригощали його пивом. Він наліво й направо почав витрачати свої тюремні заощадження. Знову я опинився у м'якому темному денверському вечорі з його святими провулками та божевільними будинками. Ми пішли по всіх барах міста, по придорожніх забігайлівках на Західному Колфаксі, по негритянських барах Файв-Пойнтс, по всьому.
Стен Шепард роками хотів зі мною познайомитись, і тепер уперше ми завмерли навпроти входу до бару.
– Селе, з того часу, як я повернувся з Франції, я гадки не маю, що з собою робити. Це правда, що ти їдеш у Мехіко? Хай йому чорт, можна я поїду з тобою? Я можу дістати сто доларів, а коли ми туди доїдемо, підпишусь на солдатські чеки в коледжі Мехіко-сіті.
Добре, все було домовлено, Стен їхав зі мною. Він був довгоногим, сором'язливим, денверським хлопцем з божевільним волоссям і повільними, легкими манерами Гарі Купера.
– Хай йому чорт! – сказав він, виставив свої великі пальці на поясі й поплив вулицею, повільно хитаючись з боку на бік. Його дідусь посварився з ним. Він був проти поїздки у Францію, а тепер у Мехіко. Стен блукав по Денверу, немов якийсь волоцюга, просто тому, що посварився з дідом. Тієї ночі, після всіх гулянок, утримування Генрі від роздуття носа в Нот-Шоп на Колфакс, Стен поплентався ночувати в готельній кімнаті Генрі на Гленарм.
– Я навіть не можу пізно прийти додому – мій дід починає зі мною сваритися, потім переключається на мою маму. Кажу тобі, Селе, мені треба пошвидше забиратись з Денвера, інакше я збожеволію.
Ну, а я зупинився в Тіма Грея, потім Бейб Раулінз організувала мені маленьку кімнатку в підвалі, де всі ми потім гуляли щоночі протягом тижня. Генрі зник у свого брата, і ми більше ніколи його не бачили і вже ніколи не дізнаємося, чи хтось йому роз'яснював, чи він сів у залізну клітку, чи палить уночі свої свічки.
Тім Грей, Стен, Бейб та я провели цілий тиждень у чудових денверських барах, де офіціантки одягнені в літні штани і бігають із сором'язливими, люблячими очима, не закам'янілі офіціантки, а офіціантки, які закохуються у відвідувачів і переживають вибухові романи, охають, ахають і перебігають від одного бара в інший; і ми весь тиждень слухали джаз у Файв-Пойнтс, пили алкоголь у божевільних негритянських салунах і базікали до п'ятої ранку в моєму підвалі. У обід ми валялись на задньому дворі Бейб поміж денверських дітей, які грали в ковбоїв та індіанців і падали на нас із квітучих вишень. Я чудово проводив час, і переді мною відкрився весь світ, бо в мене не було мрій. Ми зі Стеном змовились, щоб Тім поїхав з нами, але Тім прилип до свого денверського життя.
Я збирався їхати в Мексику, аж раптом одного вечора мені подзвонив Денвер Дол і сказав:
– Ну, Селе, вгадай, хто їде в Денвер? – Я й гадки не мав. – Він вже в дорозі, я дізнався по своїй виноградній лозі. Дін купив машину і їде приєднатись до тебе. – Раптом я уявив, як Дін, палаючий, мерехтливий, жахаючий Янгол, рухається до мене дорогою, він наближається, немов хмара, з неймовірною швидкістю, Мандрівник, укритий вуаллю, слідує за мною та наступає мені на п'яти. Я побачив його величезне обличчя над просторами, націлене, божевільне та кістляве, вогнем з очах; я бачив його крила; я бачив його стару таратайку-колісницю з тисячами іскор, що вискакують з-під її колес; я бачив, як під ним палає дорога; він, навіть проклав свій власний шлях через кукурудзу, через міста, руйнуючи мости та висушуючи річки. Він, як гнів господній, рухався на захід. Я знав, що Дін знову збожеволів. Якщо він узяв усі свої заощадження з банку та купив машину, він уже не відішле ніяких грошей дружині. Все було на кону, і гра, і все навколо. За ним диміли спалені руїни. Він знову поспішав на Захід через крекотання континенту – скоро він приїде. Ми поспіхом, готувались до його приїзду. Ходила чутка, що він збирався відвезти мене в Мексику.
– Думаєш, він дозволить мені поїхати з вами? – з подивом запитав Стен.
– Я з ним поговорю, – сказав я похмуро. Ми не знали, чого очікувати. – Де він спатиме? Що їстиме? Чи є для нього дівчата?
Це було, як неминуче прибуття Гаргантюа; треба було приготуватись – розширити канави Денвера і вкоротити деякі закони, щоб умістити його стражденне єство та вибухові екстази.
Розділ третій
ДІН приїхав, як у старомодному кіно. Я сидів удома в Бейб посеред золотого дня. Пару слів про будинок. її мати була в Європі. Тітку-наглядачку звали Черіті; їй було сімдесят п'ять, і вона була моторна, мов курча. У сім'ї Рау-лінзів, яка простягалась по всьому Заходу, вона постійно переходила з одного дому в інший, повсюди чимось допомагаючи. Колись вона мала десятки синів. Усі вони зникли; вони всі її покинули. Вона була стара, проте її цікавило все, що ми робили й казали. Вона сумно дивилася на нас, коли ми пили віскі у вітальні:
– Так, юначе, ідіть і пийте це на дворі.
Нагорі – це був якийсь гуртожиток того літа – жив тип на ім'я Том, котрий був безнадійно закоханий у Бейб. З їхніх слів, він був з Вермонту, з багатої сім'ї, на нього вдома чекала кар'єра і все таке, проте йому подобалось бути поряд із Бейб. Вечорами він сидів у вітальні, його лице палало за газетою, і кожного разу, коли хтось із нас щось казав, він не подавав знаку, але все чув. Його лице особливо червоніло, коли говорила Бейб. Коли ми примушували його відкласти газету, він дивився на нас із неймовірною нудьгою і стражданням.
– Е? А, ну так, думаю, що так і є. – Зазвичай казав він щось подібне.
Черіті сиділа в кутку, вона пильнувала нас орлиним зором, її роботою було наглядати, і вона стежила, щоб ніхто не лаявся. Бейб сиділа на дивані та сміялась. Тім Грей, Стен Шепард і я розляглись у кріслах. Бідний Том страждав від тортур. Він піднявся, позіхнув і сказав:
– Ну, ще один день, ще один долар, доброї ночі, – і зник нагорі.
Бейб він не цікавив як коханець. Вона була закохана в Тіма Грея; він, немов вуж, вислизав з її обіймів. Ось так ми сиділи сонячного дня, чекаючи на вечерю, коли під'їхав Дін на своїй таратайці й вискочив у твідовому костюмі з камізелькою й годинником на ланцюжку.
– Гоп! Гоп! – чув я з вулиці. Він був з Роєм Джонсоном, котрий нещодавно повернувся з дружиною з Фріско в Денвер. Повернулись також Данкел і Галатея Данкел, та Том Снарк. Усі знову були в Денвері. Я вийшов на ґанок.
– Ну, хлопче мій, – сказав Дін, простягаючи руку. – Бачу, на цьому кінці палиці все чудово. Добрий, добрий, -сказав він усім.
– О, так, Тім Грей, Стен Шепард, як ваші справи? -Ми познайомили його з Черіті. – О, так, як ваші справи? Це мій товариш Рой Джонсон, він мене супроводжував, агем! Агам! Майор Гупл, сер, – сказав він, простягаючи руку Тому, котрий на нього витріщався. – Так, так. Ну, Селе, старий друже, що в нас за плани, коли вириваємось у Мексику? Завтра після обіду? Добре, добре. Ага! Тепер, Селе, у мене є рівно шістнадцять хвилин, щоб доїхати до будинку Еда Данкела, де я маю забрати свій старий залізничний годинник, котрий я здам у ломбард на Ларімер-стріт до його закриття, а потім я мушу швидко пролетіти й подивитись, якщо дозволить час, чи є мій батько у Буфеті Джигса або в якомусь іншому барі, а потім у мене зустріч з перукарем, до якого мені радив піти Дол, а сам я не змінився за ці роки і цю політику міняти не буду -агам! Агм! Рівно о шостій – рівно, чуєш мене? – я хочу, щоб ти був ось тут, коли я приїду за тобою, і ми заскочимо до Роя Джонсона, послухаємо Гілеспі та вибрані бонові платівки, це буде годинка відпочинку перед подальшим вечором, який ти, і Тім, і Стен, і Бейб запланували на сьогодні, незалежно від мого прибуття, яке між іншим відбулось рівно сорок п'ять хвилин тому, в моєму старому Форді тридцять сьомого року, бачите, он він припаркований, я сюди приїхав з довгою зупинкою в Канзас-сіті, я відвідував свого двоюрідного брата, не Сема Брейді, молодшого… – Розповідаючи оце все у вітальні, схований від усіх, він діловито перевдягався з костюма в майку і перекладав годинник у іншу пару штанів, які дістав з тієї самої побитої валізки.
– А Інез? – запитав я. – Що сталося в Нью-Йорку?
– Офіційно, Селе, це подорож, щоб дістати мексиканське розлучення, дешевше та швидше за будь-яке. Я нарешті дістав згоду від Каміл і все нормально, і все добре, і всечудово, і тепер ми знаємо, що нас нічогісінько не хвилює, правда, Селе?
Ну, добре, я завжди готовий слідувати за Діном, і ми поспішили взятися за новий план та організували вечір, і та ніч була незабутня. У брата Еда Данкела була вечірка. Двоє його старших братів – водії автобуса. Вони сиділи й дивились на все з подивом. Стіл був накритий чудово, з тортами і випивкою. Ед Данкел здавався щасливим та успішним.
– Ну, як у вас там із Галатеєю, все нормально?
– Так, сер, – сказав Ед, – я впевнений. Я думаю піти в денверський університет, я і Рой.
– Що ви будете там вчити?
– Ой, соціологію і все таке, ти знаєш. А скажи, Дін щороку стає божевільнішим, чи не так?
– Це точно.
Там була Галатея Данкел. Вона намагалася з кимось порозмовляти, але Дін перейняв усю увагу на себе. Він стояв і грав для Шепарда, Тіма, Бейб, для мене, всі сиділи один біля одного на кухонних стільцях. Ед Данкел нервово крутився за його спиною. Його бідного брата закинуло на задній план.
– Гоп! Гоп! – казав Дін, крутив свою майку, чухав живіт і підстрибував. – Так, ну – ось ми всі тепер разом і багато років уже пробігло, але жоден із нас особливо не змінився, ось що вражає найбільше – витривалість, справді, тут у мене є колода карт, з нею я можу досить точно розповісти про ваше майбутнє.
Це була непристойна колода. Дороті Джонсон і Рой Джонсон незворушно сиділи в кутку. Вечірка була трагічною. Потім Дін раптово стих і сів між мною та Стеном на кухні і дивився вперед закам'янілим поглядом собаки, не звертаючи ні на кого уваги. Він просто зник на пару хвилин, щоб набратися енергії. Якщо до нього доторкнутись, він захитається, немов камінь, що ледве тримається на скелі. Він міг звалитися вниз або просто хитатись, як брила. Потім каменюка вибухнула, немов квітка, і його обличчя зайнялося чудовою усмішкою, він роздивлявся навколо, немов щойно прокинувся, і сказав:
– Ай, ви тільки гляньте на всіх гарних людей, які зі мною тут сидять. Як же це гарно! Селе, чому, як я вже казав Міну на днях, чому, агам, а так! – Він встав і пішов через усю кімнату з простягнутою рукою до одного з водіїв автобуса.
– Як ваші справи? Мене звати Дін Моріарті. Так, я вас добре пам'ятаю. Все добре? Ну, ну. Подивіться тільки на цей чудовий торт. Ой, а можна мені трошки? Тільки мені? Нещасному мені? – Сестра Еда дозволила.
– Ой, як чудово. Люди такі гарні. Торти і гарні маленькі речі, розставлені на столі, і все заради прекрасних маленьких радощів та задоволень. Гмм, а, так, чудово, прекрасно, егем, агам! – Дін стояв посеред кімнати, похитуючись, поїдаючи торт і дивлячись на всіх із здивуванням. Він повернувся й поглянув назад. Усе його дивувало, усе, що він бачив. Люди групками розмовляли по всій кімнаті, і він сказав:
– Так! Так точно! – Побачивши картину на стіні, він завмер. Потім підійшов, придивився, відступив назад, присів, підстрибнув, він хотів її побачити з усіх можливих рівнів та ракурсів і тягнув свою майку з подивом. – Чорт!
Він не уявляв, яке він справляє враження і йому було байдуже. Тепер люди почали дивитись на Діна з материнською та батьківською турботою. Нарешті він був Янголом, яким – я завжди думав – він стане; але, як будь-який Янгол, він уміє злитися й лютувати, і тієї ночі, коли ми всі покинули вечірку та однією дикою бандою перемістились у бар «Віндзор», серафим-Дін невгамовно й демонічно напився.
Знайте, що «Віндзор», під час Золотої Лихоманки най-славетніший готель Денвера і просто цікаве місце, – у великому залі внизу досі в стінах є дірки від куль – був колись домом Діна. Він тут жив з батьком у одній з кімнат нагорі. Він не був туристом. І ось тепер він пив у цьому барі, немов привид свого батька; він, як воду, вливав у себе вино, пиво, віскі. Його лице почервоніло та спітніло, а він нив і кричав на весь бар, потім поплентався через танцювальний майданчик, де з дівчатами витанцьовували пронози заходу, і намагався пограти на піаніно, і обнімався з колишніми в'язнями, і перекрикував увесь галас. Тим часом уся наша тусовка сиділа разом за двома величезними столами. Там були Денвер Д. Дол, Дороті та Рой Джонсони, дівчина з Бафало, Вайомінг, подруга Дороті, Стен, Тім Грей, Бейб, я, Ед Данкел, Том Снарк, ще декілька людей, тринадцять загалом. Долу було дуже весело – він поставив на стіл автомат для горішків, кидав туди копійки та їв горішки. Він запропонував, щоб ми всі щось написали на листівці й відіслали її Карло Марксу в Нью-Йорк. Ми писали божевільні речі. Музика скрипок лунала крізь ніч Ларімер-стріт.
– Чи це не весело? – кричав Дол.
У чоловічому туалеті ми з Діном хотіли вибити двері, але вони були товщиною з дюйм. Я поламав кістку пальця та навіть, нічого не помітив до наступного ранку. Ми були несамовито п'яні. У якийсь момент на столі було п'ятдесят склянок пива. Все, що треба було робити, – це бігати туди-сюди і пити з кожної. Колишні в'язні з Каньйон-сіті гуляли й розмовляли з нами. У фойє, біля салуну, сиділи старі – колишні наглядачі – вони дрімали, опершись на свої палички під старим годинником, що цокав. Колись давно вони теж знали подібне божевілля. Усе навколо крутилося. Повсюди відбувалися гулянки. Була навіть вечірка в замку, куди ми всі поїхали – крім Діна, котрий кудись зник, – у замку ми сиділи за велетенським столом і кричали. На вулиці був басейн і печери. Я нарешті знайшов замок, з якого мав незабаром повстати могутній змій світу.
Потім пізно вночі залишились лише Дін, я, Стен Ше-пард, Тім Грей, Ед Данкел і Томі Снарк, ми були в одній машині з цілим світом попереду. Ми поїхали в Мексиканський квартал, потім до Файв-Пойнтс, ми блукали повсюди. Стен Шепард дурів від задоволення. Він весь час кричав: «Сучий ти син! Хай йому чорт! – високим писклявим голосом і тряс колінами. Дін на нього злився. Він повторював усе, що казав Стен, плювався й витирав з обличчя піт.
– Ми будемо розважатися, Селе, подорожуючи туди до Мексики з цим малим Стеном? Так!
Це була наша остання ніч у священному Денвері, ми її зробили великою та божевільною. Все закінчилось у підвалі, з вином при свічках, а Черіті нишпорила нагорі з ліхтариком. Тепер з нами був кольоровий тип, він звав себе Гомезом. Він кружляв навколо Файв-Пойнтс і йому було на все наплювати. Коли ми його побачили, Томі Снарк крикнув:
– Ей, тебе звати Джоні?
Гомез відійшов, знову пройшов повз нас і кинув:
– Повтори, що ти сказав.
– Я сказав, ти той тип, якого називають Джоні? Гомез поплив назад і знов попробував.
– А ось так на нього схожий? Бо я стараюсь бути схожим на Джоні, але не знаю, як краще.
– Ну, чувак, поїхали з нами! – закричав Дін, Гомез застрибнув і ми поїхали. Ми безперестану шепотіли в підвалі, щоб не сваритися з сусідами. О дев'ятій ранку всі пішли, крім Діна та Шепарда, котрі досі маніакально базікали. Люди піднялися готувати сніданок і чули дивні, підземні голоси:
– Так! Так!
Бейб приготувала величезний сніданок. Час їхати в Мексику наближався.
Дін повів машину на найближчу станцію і перевірив, щоб усе було нормально. Це був «Форд» седан 37-го року, праві бокові двері злетіли і були прив'язані до каркаса.
– Так само, як Мін і Біл, – сказав Дін. – Ми покашляємо й поскачемо вперед у Мексику; це в нас забере кілька днів.
Я подивився на карту – разом було тисячу миль, більшість дороги через Техас, до кордону в Ларедо, потім ще 767 миль через Мексику до великого міста біля тріснутих висот Істмус та Оаксакан. Я навіть не уявляв цю подорож. Це було щось казкове. Це вже не був схід-захід, а магічний південь. Ми уявляли, як уся Західна півкуля ребрами сходить до Вогняної Землі, а ми летимо по лінії землі до інших тропіків та інших світів.
– Чувак, це нарешті приведе нас до ЦЬОГО! – сказав Дін з цілковитою вірою. Він ударив мене по руці. – Ти тільки почекай. Ого! Ура!
Я пішов із Шепардом залагодити решту його денвер-ських справ і познайомився з його бідним дідусем, який стояв у дверях дому й казав:
– Стен-Стен-Стен.
– Що таке, діду?
– Не йди.
– Ой, усе вже вирішено, тепер я мушу
їхати; навіщо ти так робиш?
Старий мав сиве волосся, великі мигдалеві очі та напружену божевільну шию.
– Стене, – сказав він прямо, – не їдь. Не примушуй плакати свого старого діда. Не залишай мене знову самого.
Від цієї розмови у мене розривалось серце.
– Селе, – звернувся до мене старий, – не забирай від мене мого Стена. Я водив його в парк, коли він був маленьким і розповідав йому про лебедів. Потім його менша сестра втопилась у тому самому озері. Я не хочу, щоб ти забирав від мене мого хлопчика.
– Ні, – сказав Стен, – ми їдемо. До побачення. – Біль розривав його із середини.
Дідусь узяв його за руку:
– Стен, Стен, Стен, не йди, не йди, не йди.
Ми втекли з похиленими головами, а старий і далі стогнав у дверях свого денверського котеджу на боковій вуличці, буси мерехтіли у дверях, а з переповненої вітальні виглядали меблі. Дід був білий, як аркуш паперу. Він продовжував кликати Стена. У його рухах було щось паралізоване, він не відходив від дверей, просто стояв і бурмотав: «Стен» і «Не йди», – і нервово дивився на нас, поки ми завертали за ріг.
– Боже, Шеп, я навіть не знаю, що сказати.
– Нічого страшного! – пробурмотів Стен. – Він завжди був таким.
Ми зустріли Стенову маму біля банку, де вона знімала для нього гроші. Вона була чарівною білявою жінкою, досі молодою на вигляд. Вона та її син стояли на мрамуровій підлозі банку й перешіптувались. Стен був одягнений у одяг лівайс, піджак і все таке, і виглядав як чоловік, котрий справді їде в Мексику. Тут було його ніжне денвер-ське існування, і він від'їжджав з палаючим тираном Діном. Дін вискочив із-за рогу і вчасно з нами зустрівся. Місіс Шепард наполягла на тому, щоб пригостити нас усіх кавою.
– Бережіть мого Стена, – сказала вона. – Ніхто не знає, що може статись у тій країні.
– Ми всі приглядатимемо один за одним, – сказав я.
Стен з мамою пішли вперед, а я йшов позаду з божевільним Діном; він мені розповідав про написи, видряпані на стінах туалетів Сходу та Заходу.
– Вони абсолютно різні; на Сході вони дурнувато жартують і сміються із звичайних речей, патологічні шматки інформації; на Заході вони просто пишуть свої імена, Ред Огара, Влаффтаун Монтана, був тут, дата, дуже просто, по типу, скажімо, Ед Данкел, і причина вся в страшенній самотності, яка відрізняється лише на тон або зрізану волосинку, коли переїжджаєш Місісіпі.
Перед нами йшов самотній хлопець, його мама була чудовою матір'ю, і вона не хотіла відпускати сина, але знала, що він повинен їхати. Я бачив, що він втікав від свого діда. Нас було троє – Дін шукав свого батька, мій помер, Стен утікав від старого, і разом ми йшли назустріч ночі. Стен поцілував на прощання свою маму посеред натовпу 17-ої вулиці, вона сіла в таксі й помахала нам. Прощавай, прощавай.
Вдома у Бейб ми сіли в машину і попрощалися з нею. Тім поїхав з нами до свого дому за містом. Того дня Бейб була прекрасна: її волосся довге, біле і шведське, на сонці видно її веснянки. Вона виглядала точно, як маленька дівчинка, якою вона й була насправді. У її очах стояв туман. Може, вона приїде до нас пізніше з Тімом – але цього не сталося. Прощавай. Прощавай.
Ми погнали в дорогу. Тіма висадили в його дворі на Рівнинах на околиці міста, і я дивився, як Тім Грей зникає з поля зору. Цей дивний хлопець стояв і цілі дві хвилини дивився, як ми від'їжджаємо і думав бозна-що сльозливе. Він ставав усе меншим і меншим, і все одно стояв незворушно, з одною рукою на шнурку для білизни, немов капітан, а я викручувався, щоб побачити Тіма Грея більше, аж поки у просторі не залишилось нічого крім порожнечі, а простір лежав на схід у бік Канзаса, і тягся аж до мого дому в Атланті.
Тепер ми спрямували наше гримуче рило на південь і їхали в бік Кастл-Рок, Колорадо, поки сонце ставало червоним, а камінь скель на заході ставав схожим на бруклін-ську броварню в сутінках листопада. У далечі у фіолетових тінях каменю хтось ішов, ішов, але ми не могли роздивитись; може, це той білоголовий старий, котрого я відчув у вершинах багато років тому. Джек із Закатека. Проте він наближався до мене, навіть, якщо був позаду. А Денвер зникав за нами, немов місто із солі, його дим танув у повітрі та щезав з поля зору.
Розділ четвертий
БУВ травень. І як можуть сільські дні в Колорадо, з фермами, іригаційними канавами і прихованими тінню озерцями – місця, де купаються маленькі хлопці -породити комаху, таку комаху, яка вкусила Стена Шепар-да? Він обхопив рукою зламані двері, весело їхав і радісно говорив, коли раптом якась комаха влетіла йому в руку і встромила в неї своє довге жало, той аж закричав. Комаха родом з американського дня. Він шарпав і бив свою руку, дістав жало, а через декілька хвилин рука почала пухнути й боліти. Ми з Діном не могли зрозуміти, що то була за комаха. Ми вирішили почекати й подивитись, чи зійде набряк. Ось ми відчалюємо до незнаних південних земель, і менш ніж за три милі від нашого рідного міста, бідного старого рідного міста нашого дитинства дивна божевільна екзотична комаха повстала із таємних сховищ та вселила страх у наші серця.
– Що це було?
– Я в цих краях ніколи не бачив комахи, від якої так розпухає. Чорт!
Подорож від цього почала здаватись зловісною та приреченою. Ми їхали далі. Рука Стена виглядала гірше. Ми вирішили зупинитись біля першої ліпшої лікарні, щоб йому вкололи пеніцилін. Ми проїхали Кастл-Рок і під вечір прибули в Колорадо-Спрінгс. Величні тіні Пайкс-Пік височіли справа від нас. Ми котились по шосе Пуебло.
– Я тисячі тисячі разів їздив автостопом цією дорогою, – сказав Дін. – Одного вечора я заховався за он тим залізним парканом і раптом зовсім без причини злякався.
Ми вирішили один за одним розповідати свої історії, і Стен був першим.
– Нам ще далеко їхати, – сказав Дін, – тому ти повинен дати собі волю й розібратися з кожною деталлю, яка може прийти на думку – і все одно це буде не все. Спокійно, спокійно. – І застеріг Стена, котрий почав розповідати свою історію:
– Ти також повинен розслабитись.
Стен залетів у свою розповідь, поки ми мчали через пітьму. Він почав зі свого досвіду у Франції, проте, щоб розібратись з наростаючими поясненнями, почав із самого початку, із свого дитинства в Денвері. Вони з Діном порівнювали кількість разів, коли бачили один одного гасаючими на велосипедах.
– Один раз ти забув, я знаю – гараж Арапахо? Пам'ятаєш? Я на розі кинув у тебе м'яч, і ти його відбив кулаком назад до мене, і він полетів у канаву. Шкільні дні. Тепер пам'ятаєш?
Стен був нервовий, як у лихоманці. Він хотів розповісти Діну все. Тепер Дін був арбітром, старий чоловік, суддя, слухач, він дозволяв і хитав головою:
– Так, так, продовжуй.
Ми проїхали Ванзенбург; несподівано минули Тринідад, де Чед Кінг десь сидів біля багаття з групою антропологів, і, як у минулі часи, також розповідав історію свого життя і не мав і гадки, що ми проїжджаємо поряд дорогою в Мексику, розповідаючи власні історії життя. О сумна американська ніч! Потім ми заїхали в Нью-Мексико і проїжджали округлі камені Ратона, і зупинились у забігайлівці, страшенно зголоднілі за гамбургерами, які ми підготували, щоб з'їсти на кордоні.
– Весь вертикальний штат Техас лежить перед нами, Селе, – сказав Дін. – Раніше ми його перетинали горизонтально. І це так само довго. За декілька хвилин ми будемо в Техасі, виїдемо з нього не раніше як завтра в цей самий час, і не зупинятимемося. Подумайте.
Ми поїхали далі. За величезними просторами ночі лежало перше техаське містечко, Далгарт, котре я минув у 1947-му. Воно мерехтіло на темній землі планети, за п'ятдесят миль від нас. Земля під місячним сяйвом була лише заростями мескітів та пустирника. На горизонті сяяв місяць. Він товстішав, ставав великим та іржавим, танув і котився, поки ранкові зорі не заспокоїлись і роси стали залітати в наші вікна, – ми їхали далі. Після Далгарта -малесенького містечка – ми котилися в бік Амаріло і доїхали до нього вранці, посеред трав, зрошених вітрами, які ще декілька років тому хитались навколо бізонячих наметів. Тепер з'явились заправки і нові музичні програвачі 1950-го року з величезними розцяцькованими фасадами, щілинами під десять центів і жахливими піснями. Від Амаріло у Чілдрес, ми з Діном забивали у Стена сюжет за сюжетом з книжок, які ми прочитали, він нас просив і хотів знати. За Чілдрес, на гарячому сонці, ми звернули просто на південь на меншу дорогу і пролетіли через бездонну порожнечу до Падука, Гатрі та Абіліна, Техас. Дін повинен був поспати, і ми зі Стеном сиділи попереду й вели машину. Стара машина горіла, скакала і старалась їхати далі. Величні хмари жорстоких вітрів дули на нас із блискучих просторів. Стен продовжував історії про Монте-Карло, Кан-сюр-Мер і голубі місця біля Ментони, де темношкірі люди блукали повз білі стіни.
Техас незаперечний – ми повільно в'їхали у Абілін, і всі прокинулись, щоб подивитись на нього.
– Уявіть, як жити в цьому містечку за тисячі миль від міст. О, о, он там біля колій, це старий Абілін, ось де відправляли корів, відстрілювались від усякого непотребу й пили самогон. Дивіться, он там! – кричав Дін у вікно, його рот скривився, як У. К. Філдс. Йому було байдуже до Техасу і будь-яких інших місць. Червонолиці техасці не звертали на нього уваги і бігли далі по тротуару. Ми зупинились поїсти на шосе на південь від міста. Ніч здавалася за мільйон миль від нас, і ми поїхали далі в бік Кол-мана і Брейді – серце Техасу, дикі простори, лише інколи з'являється хатка біля спраглого потічка, грунтові дороги по п'ятдесят миль і нестерпна спека.
– Стара добра Мексика ще так далеко, – сонно сказав Дін позаду, – так, що давайте далі, хлопці, і на світанку ми будемо цілувати сеньйорит, бо цей старий «Форд» може їхати, якщо вміти з ним говорити і вмовляти їхати далі, ось тільки, думаю, зад відвалиться, але будемо переживати, коли вже туди дістанемося.
І він знову заснув.
Я сів за кермо і їхав до Фредриксбурга, і тут я знов перетинав стару карту, те саме місце, де ми з Мерілу трималися за руки засніженим ранком 1949-го, і де була Мерілу тепер?
– Дми! – крикнув Дін уві сні, я думаю, йому снився джаз у Фріско та, можливо, мексиканське мамбо.
Стен невпинно говорив; Дін завів його попередньої ночі, і тепер він уже ніколи не зупиниться. Тепер він був у Англії, їхав автостопом англійськими дорогами, з Лондона в Ліверпуль, з довгим волоссям, у подраних штанях, і дивні англійські водії вантажівок підвозили його в темряві європейської порожнечі. Наші очі були червоні від постійних вітрів старого Техасу. У наших животах був камінь, і ми знали, що наближаємось, навіть якщо й повільно. Машина з величезним зусиллям їхала сорок. Після Фреде-риксбурга ми вибрались на грандіозні західні високі простори. Об наше лобове скло розбивалась мошка.
– Тепер ми спускаємось у спекотні краї, хлопці, пустельні щурі та текіла. Це я вперше так далеко на півдні Техасу, – додав Дін із подивом. – Хай йому чорт! Ось куди мій старий приїжджає на зиму, хитрий старий лис.
Наприкінці пагорба заввишки в п'ять миль ми опинилися в абсолютній тропічній спеці, і перед собою побачили світло Сан-Антоніо. Було відчуття, що це справді колись була мексиканська територія. Будинки біля дороги були інші, заправки гірші, вуличних ліхтарів менше. Дін із задоволенням сів за кермо і ввіз нас у Сан-Антоніо. Ми в'їхали в місто в дикості розвалених мексиканських халабуд з підвалами та кріслами-качалками на ґанку і зупинились на божевільній заправці, щоб поміняти масло. Мексиканці стояли навколо під палючим світлом лампочок над головами, які почорніли від літніх жуків долини, вони діставали із коробки пиво й кидали гроші в працівника заправки. Цілі сім'ї тинялася навколо з таким же заняттям. Навкруги були сараї, обвислі дерева, а в повітрі стояв гострий запах кориці. Невгамовні дівчата-підлітки пробігали повз нас із хлопцями.
– Ого! – кричав Дін. – Сі! Маньяна!
Музика лунала з усіх боків, найрізномантніша музика. Ми із Стеном випили пару пляшок пива і сп'яніли. Ми майже виїхали з Америки, проте, очевидно, ще досі були в ній та в центрі її найбожевільніших проявів. Пролітали готроди. Сан-Антоніо, аха-ха!
– Так, чоловіки, слухайте мене: ми можемо покрутитись пару годин у Сан-Антоніо, щоб знайти лікарню для Стенової руки, а ми з тобою, Селе, погуляємо й оцінимо ці вулиці – ти подивись на ці будинки через дорогу: видно просто в передню кімнату, гарненькі дочки валяються з журналом «Справжнє кохання», уіі! Ну, пішли!
Ми безцільно їздили містом та питали людей про найближчу лікарню. Вона була в центрі, де все виглядало більш витончено і по-американськи, декілька напіввисо-ток, багато неонового світла, аптеки, проте машини гасали в темряві, наче не було світлофорів. Ми припаркували машину біля в'їзду в лікарню, і я зі Стеном пішов до стажера, поки Дін перевдягався в машині. Зала чекання лікарні була переповнена бідними мексиканськими жінками, деякі вагітні, деякі хворі або з хворими дітками. Це було сумно. Я згадав про бідну Тері й подумав, чим вона зараз займається. Стен чекав цілу годину, поки на його руку подивиться стажер. Його інфекція мала назву, але нам усім було ліньки її вимовляти. Вони вкололи йому дозу пеніциліну.
Потім ми з Діном пішли знайомитися з вулицями мексиканського Сан-Антоиіо. Місто було пахуче і м'яке -найм'якіше повітря, яке я зустрічав, – темне, загадкове і невпинне. У вируючій темряві несподівано з'являлись фігури дівчат у білих банданах. Дін мовчки крався вулицею.
– Ох, це занадто гарно, аби щось робити! – прошепотів він. – Давай просто будемо крастися далі та на все дивитись. Глянь! Глянь! Божевільна більярдна Сан-Антоніо.
Ми зайшли всередину. Десяток хлопців грали в більярд за трьома столами, всі мексиканці. Ми з Діном купили колу, накидали копійок у музичний автомат і грали Вай-ноні Блюз Гаріс, Ліонела Гемптона, Лакі Міліндера і стрибали. Тим часом Дін привернув мою увагу.
– Подивись тепер краєм ока, поки ми слухаємо, як дме Вайноні про пудинг своєї малої, і вдихаємо м'яке повітря, як ти кажеш, – глянь на того малого, малого каліку, який грає в більярд на одному із столів, над ним усі сміються, бачиш, над ним кепкують усе його життя. Інші типи безжалісні, але вони його люблять.
Малий каліка був якимось деформованим карликом з великим красивим обличчям, занадто великим, на якому блищали вологі коричневі очі.
– Чи ти не бачиш, Селе, що він мексиканський Том Снарк із Сан-Антоніо, та ж сама історія по всьому світу. Бачиш, вони йому по заду дали києм? Ха-ха-ха! Чуєш, як вони сміються? Бачиш, він хоче виграти гру, він поставив чотири штуки. Дивись! Дивись!
Ми дивились, як янгольський карлик намагався влучити. Він промазав. Усі інші хлопці зареготали.
– Ох, чувак, – сказав Дін, – і тепер дивись.
Вони тримали малого за комірець і жартівливо його щипали. Він пищав. Він вийшов у ніч і попрощався сором'язливим, милим поглядом. – Ох, чувак, я б так хотів познайомитися з цим крутим малим і дізнатися, про що він думає і яких має дівчат, – ой, чувак, я оп'янів від цього повітря!
Ми вийшли з бару і пройшли декілька темних, таємничих кварталів. Незліченні будинки ховались за зеленими садами, схожими на джунглі; у вікнах ми бачили відблиски :дівчат, бачили дівчат на ганках, дівчат у кущах з хлопцями.
– Я ніколи не знав, яке божевільне Сан-Антоніо! Ти подумай, якою буде Мексика! Поїхали! Поїхали!
Ми побігли назад у лікарню. Стен був готовий і сказав, що йому стало набагато краще. Ми обійняли його і розповіли про все, чим займались.
І тепер ми були готові до останніх ста п'ятдесяти миль до магічного кордону. Ми заскочили в машину й погнали. На той час я був настільки змучений, що спав усю дорогу від Ділі та Енсіналя до Ларедо і не прокинувся, поки вони не припаркувались біля кафе о другій годині ночі.
– Ах, – сказав Дін, – кінець Техасу, кінець Америки, і більше ми не знаємо.
Було надзвичайно спекотно – з нас рікою стікав піт. Не було нічної роси, не можна було вдихнути повітря, нічого, крім мільярда мошок, які розбивалися об лампочки, і низького гнилого запаху гарячої річки поблизу – Ріо Гранде, яка починається у холодних Скелястих Горах та зрошує світові долини, щоб поєднати свою спеку з болотами Місісіпі біля великої Затоки.
Того ранку Ларедо було зловісним містечком. Навколо блукали всілякі таксисти і прикордонні щури, всі в пошуках можливостей. їх було небагато в цей пізній час. Це було дно, піна Америки, де тонули всі її злодії, де дезорієнтовані люди знаходять те інше місце, де можна зникнути. У важкому сироповому повітрі пахло контрабандою. Копи були червонолиці, похмурі, спітнілі, до них так просто не підійти. Офіціантки брудні, з виразом огиди на обличчі. Удалині в нічному повітрі відчувалась велична присутність цілої великої Мексики і запах смажених тортій. Ми не уявляли, якою насправді буде Мексика. Ми знову були на рівні моря, коли перекушували, ледве ковтаючи їжу. Я все одно все замотав у серветки. Нам було страшно і сумно. Проте все змінилось, коли ми переїхали таємничий міст через річку і наші колеса з'їхали на офіційну мексиканську землю, хоча це був лише асфальт для прикордонної перевірки.
Просто через вулицю починались Мексика. Ми дивились із подивом. Несподівано для нас усе виглядало, як Мексика. Була третя година ранку, і хлопці в солом'яних капелюхах і білих штанях десятками вештались біля магазинів.
– Ти подивись на цих типів! – прошепотів Дін. -Оо, – він м'яко видихнув: – Чекай, чекай.
Вийшли мексиканські прикордонники, посміхаючись, і запитали чи ми можемо показати наш багаж. Ми так і зробили. Ми не могли відвести очей від іншого боку вулиці. Нам хотілося побігти туди й загубитись у тих таємничих іспанських вуличках. Це було лише Нуево Ларедо, але для нас це виглядало, як Священна Ласа.
– Чувак, ці хлопці не сплять усю ніч, – прошепотів Дін.
Ми поспішили розібратися з нашими документами. Нас попередили, щоб після кордону не пили воду з крану. Мексиканці байдуже оглянули наші речі. Вони не нагадували офіційних типажів. Вони були ліниві та лагідні. Дін не міг відвести від них погляду. Він обернувся до мене:
– Бачиш, які в цій країні копи. Я в це не вірю! – Він потер свої очі. – Мені сниться сон.
Потім настав час поміняти наші гроші. Ми побачили величезні купи песо на столі та зрозуміли, що вісім песо дорівнюють американському долару або щось приблизне. Ми поміняли більшість своїх грошей та із задоволенням засунули великі пачки в кишені.
Розділ п'ятий
МИ сором'язливо та з подивом розглядали Мексику, тоді як десятки мексиканців стежили за нами з-під таємничих брилів. Далі було чутно музику і цілодобові ресторани з димом, який виповзає у двері.
– Уіі, – м'яко прошепотів Дін.
– От і все! – усміхнувся мексиканський прикордонник. – Ви, хлопці, готові. їдьте далі. Вітає вас Мехіко. Гарно вам розважитись. Дивіться за своїми грішми. Будьте уважні за кермом. Я вам особисто це все кажу, я – Ред, всі мене звуть Редом. Питайте Реда. Гарно їжте. Не хвилюйтесь. Усе добре. В Мехіко не складно добре провести час.
– Так! – здригнувся Дін, і ми м'яко перейшли дорогу в Мексику, припаркували машину й пішли іспанською вулицею в тьмяне коричневе світло.
Старі чоловіки сиділи вночі на стільцях і були схожі на східних наркоманів та пророків. Ніхто за нами не стежив, проте всі знали, що ми робимо. Ми різко завернули у задимлену їдальню і ввійшли в музику кампо гітаристів з американського програвача 30-х років. Мексиканські таксисти в сорочках з короткими рукавами та мексиканські хіпстери сиділи на табуретках і поїдали безформенні маси тортилій, бобів та ще чогось. Ми купили три пляшки холодного пива – cerveza - приблизно за тридцять мексиканських центів або десять американських центів за пляшку. А ще й пачки мексиканських сигарет по шість центів кожна. Ми дивувалися й дивувалися з наших мексиканських грошей, яких так надовго вистачало, грались ними, роздивлялись навколо і всім усміхалися. Позаду нас лежала вся Америка і все, що ми з Діном знали про життя загалом та про життя на дорозі. Ми нарешті знайшли магічну землю наприкінці дороги, і ми ніколи не уявляли, наскільки це буде чудово.
– Ти подумай, як ці типи не сплять усю ніч, – прошепотів Дін. – І подумай про цей величезний континент перед нами, з цими неймовірними горами Сьєрра-Мадре, які ми бачили в кіно, джунглі аж там далеко і ціле пустельне плато, завбільшки як наше, воно дістає прямо до Гватемали і бозна-куди, ого! Що ж нам робити? Що ж нам робити? Погнали!
Ми вийшли й попрямували до машини. Останній погляд на Америку поза гарячим світлом мосту Ріо Гранде, і ми повернулись до неї спиною та багажником і помчали вперед.
Одразу ми опинилсь у пустелі і на п'ятдесяти милях рівнини не побачили ні вогника, ні машини. І раптом над Мексиканською затокою почало світати, і з усіх боків ми побачили форми кактуса юка і органних труб, які нагадували привидів.
– Що за дика країна! – сказав я. Ми з Діном остаточно прокинулись. А в Ларедо ми були напівмертві. Стен, котрий вже бував у інших країнах, спокійно спав позаду. Перед! мною та Діном була ціла Мексика.
– Тепер, Селе, ми все залишаємо позаду і входимо в нову та невідому фазу речей. Усі ці роки проблем і розваг – і тепер це! Щоб ми могли безпечно думати ні про що інше і просто їхати далі з відкритими обличчями, як бачиш, розуміти світ правдиво та чесно, як інші американці раніше не розуміли – вони ж тут були, правда? Мексиканська війна. Пролетіти, як куля.
– Ця дорога, – я йому сказав, – це також дорога старих американських злочинців, які перескакували через кордон і їхали аж до старого Монтерею, і, якщо ти подивишся в сивину пустелі та уявиш привид якогось могильного демона, який самотньо скаче в незнані простори, то ти далі побачиш…
– Це світ, – сказав Дін. – Боже! – закричав він, вдаривши рукою кермо. – Це весь світ! Ми можемо їхати просто в Південну Америку, якщо туди є дорога. Ти тільки подумай! Сучий син! Хай йому чорт!
– Ми летіли далі. Світанок миттєво розповсюдився, і ми побачили білий пісок, а час від часу вдалині від дороги з'являлись маленькі хатинки. Дін зупинився, щоб подивитись на них.
– Справжні побиті халупи, чувак, такі ти знайдеш лише в Долині Смерті і ще гірші. Цим людям плювати на зовнішній вигляд.
Перше місто, відзначене на карті, було Сабінас-Гідальго. Ми захоплено чекали на нього.
– I дорога не так уже й відрізняється від американської, – кричав Дін, – крім одної божевільної штуки і, якщо ти помітив, то тут знаки написані в кілометрах і вони вказують відстань до Мексико-сіті. Бачиш, це єдине місто у всій країні, все туди вказує. – До цього метропо-ліса залишалось 767 миль; у кілометрах відстань була за тисячу. – Чорт! Мені туди треба! – кричав Дін.
На якийсь час я заплющив очі від цілковитої втоми і тільки чув, як Дін б'є кермо кулаком і каже: «Чорт», і «Що за гульня!» і «Що за країна!» і «Так!» Ми приїхали в Са-бінас-Гідальго, через пустелю, приблизно о сьомій годині ранку і ми повністю сповільнили рух, щоб його побачити. Розбудили Стена. Посідали прямо, щоб усе роздивитися. Головна вулиця була в багнюці та ямах. З обох боків тяг-лися брудні обшарпані фасади. Проходили віслюки з вантажем. Босоногі жінки виглядали на нас із темних дверей. Уся вулиця була забита людьми, які починають новий день у мексиканському селі. На нас витріщались старі чоловіки з величезними вусами. їх особливо цікавив наш вигляд – бородатих, пошарпаних американських хлопців, а не гарно одягнених туристів. Ми стрибали центральною вулицею на швидкості десять миль на годину, усе в себе всмоктуючи. Група дівчат пройшла перед нами. Коли ми проїжджали повз з них, одна запитала:
– Куди ти їдеш, красунчику?
Я з подивом повернувся до Діна:
– Ти чув, що вона сказала?
Дін був настільки вражений, що продовжував повільно їхати і сказав:
– Так, я чув, що вона сказала, я дуже добре все розчув, ой боже, я навіть не знаю, що сказати, я такий збуджений і мені так солодко в цьому ранковому світі. Ми нарешті потрапили в рай. Не може бути крутіше, краще, не може бути ніяк інакше.
– Ну, давай вернемось і підберемо їх! – сказав я.
– Так, – мовив Дін і покотився п'ять миль на годину. Він був спантеличений, він не робив звичайних речей, які робив у Америці. – їх мільйони на дорозі! – додав він.
Тим не менше він розвернувся і знов під'їхав до дівчат. Вони йшли на роботу в поле; вони нам усміхнулись. Дін дивився на них закам'янілими очима.
– Чорт, – вимовив він ледь чутно. – Ох! Це занадто круто, щоб бути правдою. Дівчата, дівчата. І між іншим, зараз, у моєму стані, Селе, я оглядаю інтер'єри цих будинків, поки ми повз них проїжджаємо – ці поламані двері, ти дивишся всередину, а там ліжка із соломи, і на них сплять маленькі коричневі діти, вони крутяться перед тим, як прокинутись, їхні думки густішають від порожнечі сну, вони встають, їхні мами готують їм сніданок у залізних каструлях, і поглянь на ці віконниці замість вікон, а дідусі, ці дідусі такі круті та величні, їх нічого не хвилює. Тут нема жодної підозри, нічого такого. Усі круті, всі на тебе дивляться прямо, своїми коричневими очима, і вони нічого не кажуть, просто дивляться, і в цьому погляді всі людські риси – м'які та контрольовані, вони всі там. Пригадай усі ті дурні історії про Мексику, про сплячого грінго і всю ту дурню – і той маразм про чорномазих і так далі – а тут люди прямолінійні, добрі, вони не терплять нічого. Мене це так вражає!
Навчений сирими ночами на дорозі, він прийшов у цей світ, щоб це побачити. Він нахилився над кермом, подивився в обидва боки і повільно поїхав далі. На іншому кінці Сабінас-Гідальго ми зупинилися заправитись. Тут, перед антикварною заправкою, гарчали й жартували місцеві фермери у солом'яних капелюхах і з велетенськими вусами. Через поле дідусь орав землю віслюком, підганяючи його патичком. Сонце встало чисто на древню правдиву людську працю.
Тепер ми продовжили нашу дорогу в Монтерей. Великі засніжені гори постали перед нами; ми котились просто до них. Розкрився гірський прохід, і ми крізь нього проїхали, та за кілька хвилин виїхали з москитової пустелі й подерлися вгору посеред прохолодного повітря дорогою з кам'яною стіною біля обриву та білими прізвищами президентів на скелях – Алеман! Ми нікого не зустріли на цій високій дорозі. Вона крутилася посеред хмар і вивела нас на плато високо в горах. На цьому плато велике промислове місто Монтерей пускало дим у блакитні небеса з величезними хмарами затоки, які закутують небо, наче светр. В'їжджати в Монтерей – немов в'їжджати в Детройт, навколо великі стіни заводів, тільки тут вражали віслюки, котрі паслись на зеленій траві, та густі квартали з тисячами підозрілих хіпстерів біля дверей, шльондр, які виглядали з вікон, і дивні магазини, які, мабуть, продавали що завгодно, а ще вузькі тротуари, забиті людьми, ніби в Гонконгу.
– Йоу! – крикнув Дін. – І все на тому сонці. Ти оцінив це мексиканське сонце, Селе? Від нього п'янієш. Ого! Я хочу їхати і їхати – ця дорога веде мене!!!
Ми обговорювали можливість затриматись у Монтереї, але Дін хотів якомога швидше доїхати до Мексико-сіті, тим більше він знав, що дорога стане цікавішою, особливо попереду, завжди попереду. Він їхав, як маньяк, і ніколи не відпочивав. Ми зі Стеном були виснажені, дали йому кермо і хотіли спати. Я подивився вгору на виїзді з Мон-терея, і побачив величезні дивні подвійні висоти понад старим Монтереєм, там, куди тікали злочинці.
Попереду лежав Монтеморелос і ще один спуск у спе-котні широти. Ставало спекотніше й дивніше. Дін, не зважаючи ні на що, вирішив мене розбудити:
– Дивись, Селе, ти не можеш цього пропустити.
Я подивився. Ми їхали через болота, і біля дороги йшли дивні обідрані мексиканці з мачете, прив'язаними до їхніх мотузяних поясів, дехто зрізав кущі. Вони всі зупинились подивитися на нас порожніми поглядами. Крізь густі кущі ми час від часу помічали халупки зі стінами, наче з африканського бамбука, халупки просто з патичків. Дивні молоді дівчата, темні, немов місяць, дивились із таємничих вкритих зеленню дверей.
– Ой, чувак, я хотів би зупинитись і побазікати з цими дівчатками, – кричав Дін, – але знайте, що стара або старий завжди десь поряд, десь за сто ярдів, збирає хмиз або пасе худобу. Вони ніколи не самі. Ніхто ніколи не сам у цій країні. Поки ти спав, я зацінив цю дорогу і цю країну, і якби я тільки міг розповісти про всі свої думки, чувак! -Він спітнів. Його очі були червоні та божевільні, а проте смиренні й ніжні – він знайшов людей, подібних до себе. Ми котились через безкінечні болота сорок миль на годину:
– Селе, я думаю, що ця країна ще не скоро зміниться. Якщо ти поведеш, я тепер посплю.
Я сів за кермо і їхав у власних думках через Лінерес, через гарячі краї боліт, через палаюче Ріо-Сото-ла-Маріна біля Гідальго і так далі. Велика зелена долина, немов джунглі, укрита нивами, відкрилася переді мною. Гурти чоловіків дивились, як ми переїжджаємо по вузькому старомодному мосту. Під ним протікала гаряча річка. Потім ми піднялись вище, і знов з'явились пустельні краї. Попереду було місто Грегорія. Хлопці спали, і я був за кермом на самоті, у вічності, а дорога бігла прямо, немов стріла. Це не те що їхати через Кароліну, Техас, Аризону, або Ілінойс; це ніби їдеш через увесь світ, у місця, де ми нарешті пізнаємо себе серед світових Індіанців Фелахів, де знайдеться найважливіша частина базової примітивності, людство, яке протікає поясом через екваторіальний живіт світу від Малаї (довгий ніготь Китаю) до Індії – великий субконтинент від Аравії до Мароко, до тих самих пустель і джунглів Мексики, і через хвилі до Полінезії, до містичного Сіаму, закутаного в жовтий халат, і знов по колу, по колу, доки не почуєш трагічний плач біля стін Кадіса в Іспанії, котрий чутно за 12000 миль у глибинах Столиці Світу – Бенаресі. Ті люди безсумнівно індіанці, і зовсім не Педри й Пончі з дурних американських байок – у них високі вилиці, косі очі та м'яка поведінка; вони не дурні, вони не клоуни; вони чудові, серйозні індіанці, і вони є родовищем людства та його батьками. Хвилі китайців, проте земля – штука індіанців. Вони така ж невід'ємна частина «історії» пустелі, як каміння на пустельній землі. І вони це знали, коли ми проїжджали, начебто важливі американці-багатії, що гуляють їхніми землями; вони знали, хто батько і хто син античного життя на землі, проте нічого не казали. Коли руїна прийде на світ «історії» та Апокаліпсис фелахів укотре повернеться, люди будуть знову дивитись тими ж очима з печер Мексики та Балі, де все почалось і де Адама вигодували та навчили знати. Ці думки наростали, поки ми їхали в машині до спекотного залитого сонцем міста Грегорії.
До цього, у Сан-Антоніо, я обіцяв Діну жартома, що дістану йому дівчину. Це було парі та виклик. Коли я заїхав на заправку біля сонячної Грегорії, якийсь малий перейшов босими ногами дорогу з величезною сонцезахисною пластиною і запитав, чи хотів би я її купити:
– Подобається? Шістдесят песо. Наblа Espanol? Sesenta peso. Мене звати Віктор.
– Мм-ніі, – сказав я жартівливо, – купити сеньоріта.
– Добре, добре! – закричав він радісно. – Я дістану вам дівчат, коли завгодно. Зараз дуже пече, – додав він скрушно. – Нема гарних дівчат, у спекотний день. Чекайте на вечір. Подобається тінь?
Я не хотів захисту від тіні, але хотів дівчат і розбудив Діна.
– Ей, чувак, я сказав у Техасі, що дістану тобі дівчину, – так ось, розтрусіть свої кістки і прокидайтесь, хлопці; нас чекають дівчата.
– Що? Що? – заволав Дін, підскочивши весь розхристаний. – Де? Де?
– Цей хлопець Віктор покаже нам, де.
– Ну так, давай, давай! – Дін вискочив з машини й потиснув Вікторові руку. Навколо станції крутився гурт хлопців, вони сміялись, половина була боса, всі в обвислих солом'яних капелюхах.
– Чувак, – сказав мені Дін, – чи це не гарний спосіб провести день? Це набагато краще від денверських більярдних. Вікторе, ти маєш дівчат? Де? A donde? - крикнув він іспанською. – Чуєш, Селе, я розмовляю іспанською.
– Запитай, чи він може дістати трави. Ей, малий, у тебе є ма-ри-ху-ана?
Малий серйозно кивнув головою:
– О, коли завгодно, чувак. Ходімо зі мною.
– Ііі! Уііі! Ооо! – кричав Дін. Він зовсім прокинувся і стрибав на сонній мексиканській вулиці. – Ходімо разом!
Я давав «Лакі Страйкс» іншим хлопцям. Вони діставали море задоволення від нас, особливо від Діна. Вони повертались один до одного, прикриваючись долонями, і торохтіли про божевільного американця.
– Бачиш, Селе, вони говорять про нас і регочуть. О боже мій, що за світ!
Віктор сів з нами в машину, і ми поїхали. Стен Шепард міцно спав і прокинувся саме під час цього божевілля.
Ми виїхали в пустелю на інший кінець міста і звернули на розбиту дорогу, від якої машину трясло, як ніколи. Попереду був дім Віктора. Малесенька халупка стояла на краю рівнини, вкритої кактусами та кількома деревами, а на ґанку сиділо декілька чоловіків.
– Хто це? – збуджено крикнув Дін.
– Це мої брати. Моя мама теж там. Сестра теж. То моя сім'я. Я одружений, живу в центрі.
– О, що там з твоєю мамою? – здригнувся Дін. – Що вона скаже про марихуану?
– Ой, вона мені її дістане.
Поки ми чекали в машині, Віктор вийшов, побіг до будинку, сказав пару слів старій жінці, котра відразу почала збирати сухий цвіт марихуани, який зірвали з рослин та залишили сушитися на пустельному сонці. Тим часом брати Віктора вишкірялись на нас із-піддерева. Вони хотіли підійти до нас знайомитись, проте в них забрало би багато часу підвестись та пройтись. Віктор повернувся, солодко усміхаючись.
– Чувак, – сказав Дін, – цей Віктор – наймиліший, иайкрутіший, найбожевільніший малий демон, якого я бачив у своєму житті. Ти тільки подивись на нього, як він круто повільно йде. Тут не треба поспішати.
Постійний, невгамовний пустельний вітерець задував у машину. Було дуже жарко.
– Бачите, як жарко? – сказав Віктор, сідаючи біля Діна на передньому сидінні та показуючи на розжарений дах «Форду». – Маєте ма-ри-ху-ану і вже не так жарко. Чекайте.
– Так, – сказав Дін, поправляючи свої темні окуляри, – я чекаю. Звичайно, Вікторе, хлопчику мій.
У цей час високий брат Віктора плентався до нас із горою трави на газеті. Він скинув її на руки Віктору, обперся на двері машини, щоб кивнути нам, посміхнутись і сказати: «Привіт». Дін теж кивнув і приємно йому посміхнувся. Ніхто не говорив; усе було добре. Віктор скрутив косяк небаченого розміру. Він скрутив (використовуючи коричневий паперовий мішок) виличезну сигару «Корона» із трави. Косяк був велетенський. Дін дивився на нього витріщеними очима. Потім підпалив і передав далі. Тягти з цієї штуки було наче нахилятись над каміном та вдихати. Воно заходило в горло одним великим ударом тепла. Ми тримали дим у собі та майже одночасно видихали. Ми одразу накурились. Піт замерз у нас на лобі, і раптом ми відчули себе на пляжі в Акапулько. Я подивився в заднє скло, там був ще один брат, найдивніший з братів Віктора – високий індіанець-перуанець із торбою через плече, – він спирався на стовп, занадто сором'язливий, щоб підійти та потиснути руку. Здавалось, наче машина оточена братами, бо з'явився ще один з боку Діна. Сталась най-дивніша річ. Усі так накурились, що звичайні формальності були безглузді, і всі зосередились на речах, які цікавили невідкладно, і тепер були лише дивні американці та мексиканці, котрі базікають між собою в пустелі, та дивна можливість близько бачити обличчя, пори шкіри, мозолі на пальцях, та сконтужені вилиці іншого світу. Індіанські брати почали тихо говорити про нас та коментувати; ми бачили, як вони роздивляються й порівнюють враження, або поправляють чи змінюють погляд: «Ага, ага», – поки Дін, Стен та я говорили про них англійською.
– Подивіться на того дивного брата он там позаду, який ні на йоту не зрушив від стовпа і не зменшив силу своєї задоволеної смішної сором'язливої усмішки. І ось цей, зліва від мене, старший, більш упевнений у собі, але сумний, на чомусь зациклений, може; він волоцюга в місті, тоді як Віктор щасливо жонатий, він як якийсь чортів єгипетський король. Ці чуваки справжні чорти. Я такого ніколи не бачив. І вони говорять про нас і цікавляться нами, бачите? Так само, як і ми, але зі своїми відмінностями, їхня цікавість, мабуть, зациклена на тому, як ми одягнені, – як і наша, якщо подумати, – але їм дивні речі, які в нашій машині, та наш сміх і, можливо, те, що ми інакше пахнемо. Тим не менше, я б око віддав, щоб дізнатися, що вони про мене говорять. – І Дін попробував. – Гей, Вікторе, чувак, що тільки-но сказав твій брат?
Віктор повернув до Діна сумні накурені коричневі очі:
– Ага, ага.
– Ні, ти не зрозумів моє запитання. Про що говорять хлопці?
– А, – здивувся Віктор, – тобі не подобається ця ма-ри-уана?
– Та ні, все добре! Про що ви розмовляєте?
– Розмовляєте? Так, розмовляємо. Як вам Мексика?
Було важко дати собі раду без спільної мови. І всі стихли і стали спокійними і знов накуреними, всі просто насолоджувались пустельним вітерцем та обдумували різноманітні національні, етнічні й особисті думи вічності.
Настав час для дівчат. Брати повернулись на свою базу під деревом, мати дивилась зі свого сонячного ганку, а ми повільно поїхали назад у місто.
Цього разу погойдування машини не було неприємним; це була найприємніша та найграціозніша подорож на світі, наче через блакитне море, а Дінове обличчя було залите незвичайним світлом, немов золото, і він нам казав розуміти пружини машини та оцінити подорож. Ми підстрибували, і навіть Віктор усе розумів і сміявся. Потім він показав ліворуч, куди треба їхати до дівчат, і Дін, дивлячись вліво з неймовірним задоволенням, нахилився в той бік, покрутив кермо й повіз нас м'яко і впевнено до нашої мети, водночас слухаючи спроби Віктора говорити і грандіозно та небагатослівно промовляючи:
– Так, звичайно! Я в житті б не сумнівався! Вирішено, чувак! О, саме так! Чому ж, боже милий, ти мені кажеш найприємніші речі? Звичайно! Так! Поїхали! – На це Віктор відповідав суворо з феноменальною іспанською красномовністю. Одну божевільну мить я думав Дін розуміє все, що той говорив, із справжньою природною інтуїцією, а Дінове палюче щастя незбагненним чином пробудило у ньому генія миттєвого розуміння. А ще в таку мить він був надзвичайно схожий на Франкліна Делано Рузвельта -якась ілюзія в моїх палаючих очах та розплавленому мозку – я аж підскочив зі свого місця й ахнув від подиву. Крізь міліарди голочок райського сяйва я намагався роздивитися фігуру Діна, він виглядав, немов Господь Бог. Я був такий накурений, що мусив обпертися головою на спинку крісла; стрибки машини пробивали мене судомами екстазу. Сама думка про те, щоб подивитись у вікно на Мексику – яка на той момент була чимось іншим у моїй голові, – означала видертися з якоїсь блискучої валізи з коштовностями, в яку страшно заглянути очима, а скарбів та багатства в ній занадто багато, щоб сприйняти все одразу. Я ковтнув слину. Я бачив, як потоки золота течуть крізь небо прямо крізь подраний дах старої бідної машини, крізь мої очі, вони в них уливалися; вони були повсюди. Я глянув у вікно на гарячі сонячні вулиці й побачив у дверях жінку і подумав, що вона чує кожне наше слово й киває головою – рутинні параноїдальні видіння після трави. Проте потік золота не припинявся. На якийсь час я перестав усвідомлювати розумом те, чим ми займаємось, і оговтався лише пізніше, коли виглянув із вогнища й тиші, наче вийшов зі сну у світ чи з порожнечі в сон, і хлопці пояснили мені, що ми припаркувались біля дому Віктора, і він уже стоїть біля дверей машини із своїм маленьким сином на руках, і ось показує його нам.
– Бачите мою дитину? Його звати Перез, йому шість місяців.
– Та ну, – сказав Дін, його обличчя було й досі, як у святого, від зливи надзвичайного задоволення та блаженства, – він найгарніша дитина, яку я коли-небудь бачив. Подивіться на ці очі. Тепер, Селе й Стене, – продовжував він, повернувшись до нас із серйозним та ніжним поглядом, – я хочу, щоб ви звернули особливу увагу на очі цього маленького мексиканського хлопчика, сина нашого чудового друга Віктора, та уявіть, як він ввійде в життя дорослого чоловіка з такою душею, котра розповість про себе через вікна, якими є його очі, а такі чарівні очі справді вказують на найдобрішу душу.
Це була прекрасна промова. І це була прекрасна дитина. Віктор сумно подивився на свого янгола. Ми всі хотіли мати такого сина. Наше здивування душею хлопчика було таким сильним, що він щось відчув та почав кривитись і гірко плакати через якесь невідоме горе, яке ми не могли залагодити, бо воно було закопане занадто глибоко в незліченних таємницях та глибинах часу. Ми перепробували все; Віктор заціловував його в шию, гойдав його, Дін кудкудакав, я нахилився й погладив маленькі дитячі ручки. Плач ставав голосніше.
– Ох, – сказав Дін, – мені страшенно жаль, Вікторе, ми його засмутили.
– Він не сумний, діти плачуть. – У дверях, позаду Віктора, занадто сором'язлива, щоб вийти, стояла його маленька босонога дружина, з ніжним хвилюванням вона чекала, поки дитинка знов опиниться в неї на руках, вона була така коричнева і м'яка. Віктор, показавши нам свою дитину, знову сів у машину і гордо вказав направо.
– Так, – мовив Дін, розвернув машину й налаштував її на вузькі алжирські вулички з обличчями з усіх боків, які дивилися на нас з тендітною цікавістю. Ми приїхали в бордель. Велична заштукатурена споруда стояла на золотому сонці. Надворі, спираючись на карниз вікна борделя, чекало двоє копів у обвислих штанях. Сонні та замучені нудьгою, вони зиркнули на нас, коли ми заходили, і пробули там усі три години, поки ми розгулювали під їхнім носом, аж доки ми не вийшли в сутінках і за бажанням Віктора дали їм еквілент двадцяти чотирьох центів кожному, лише заради форми.
Всередині ми знайшли дівчат. Деякі лежали на диванах біля танцмайданчика, деякі випивали за довгим баром праворуч. У центрі була арка, що вела в маленькі кабінки, які нагадували будки; що в них перевдягаються в купальники на міських пляжах. Ці кабінки стояли на залитому сонцем дворі. За баром стояв господар, молодий хлопець, котрий одразу вибіг до нас, коли ми сказали, що хочемо послухати мамбо, і повернувся з платівками, в основному Переза Прадо, і увімкнув їх через колонку. За мить усе місто Гре-горія чуло, як гарно проводять час у Сала-де-Вай. У самому залі гуркіт музики – бо це правильний спосіб слухати музичний програвач, і саме для цього він створений – був настільки потужний, що Діна, Стена й мене на мить пройняло усвідомлення того, що ми ніколи не могли слухати музику так голосно, як нам хотілось, і саме так голосно нам хотілося її слухати. Вона дула і здригалася просто в нас. За кілька хвилин половина села повисла у вікнах, дивлячись, як американос танцюють із дівчатами. Люди стояли, одне біля одного, з копами, на земляному тротуарі, з нудьгою спираючись на підвіконники. «Більше Мамбо Джамбо», «Чатануга де Мамбо», «Мамбо Нумеро Очо» -всі ці фантастичні номери звучали й розлітались крізь золотий таємничий день, немов звуки, які хотілося б почути в останній день світу та під час Другого Пришестя. Труби здавались такими голосними, що я думав, їх можна було почути в пустелі, звідки вони так чи інакше беруть свій початок. Барабани були безумні. Біт мамбо – це конго-біт із Конго, річки Африки та світу; це справді – біт світу. Ууум-та, та-пумпум, ум-та та пум-пум. З колонки нас обливало монтунос піаніно. Крики лідера були, немов потужні подихи повітря. Остання партія труб, яка прийшла разом із кульмінацією барабанів на конго та бонго барабанах, на величній безумній платівці Чататонга, на мить заморозила Діна на місці, аж поки він не здригнувся й почав пітніти; потім труби вдихнули сонне повітря своєю гучною луною, наче у печері, його очі стали великі та круглі, наче побачили Диявола, і він міцно їх заплющив. Мене самого трясло, як ляльку; я чув, як труби ріжуть світло, я на нього дивився і трясся у своїх чоботях.
Під швидке Мамбо-Джамбо ми шалено танцювали з дівчатами. Крізь наші божевільні видіння ми почали розрізняти їхні особисті риси. Вони були чудовими дівчатами. Найдивніше те, що найбожевільніша з них була наполовину індіанка, а наполовину біла, з Венесуели, їй було лише вісімнадцять. Зовні вона, мабуть, була з гарної сім'ї. Сам бог знає, чому вона продавала своє тіло у Мексиці в такому віці та з такими ніжними щоками. Якесь страшне горе її сюди привело. Вона пила без будь-якої міри. Заливала в себе випивку, коли здавалось, що її от-от знудить. Вона весь час перекидала випивку, і це лише для того, щоб ми витратили якомога більше грошей. Одягнена в розхристаний халат посеред білого дня, вона шалено танцювала з Діном, вчепилась йому в шию і благала, і благала про все на світі. Дін був такий накурений, що не знав, із чого починати, з дівчат чи з мамбо. Вони побігли до кабінок. До мене підсіла товста нецікава дівчина з песиком, котра розізлилась на мене, коли мені не сподобався пес, бо він весь час мене кусав. Вона пішла на компроміс, десь зачинивши його, але поки вона повернулась, мене підчепила інша дівчина, гарніша, хоч не найкраща, вона впилась мені в шию, немов п'явка. Я намагався вирватись, щоб бути з шістнадцятилітньою кольоровою дівчинкою, яка сиділа в кінці залу, похмуро розглядаючи свій пуп через дірку в суконці-сорочці. Я не міг цього зробити. Стен мав п'ятнадцятилітню дівчинку з мигдалевою шкірою і суконкою, яка була зашпилена трохи зверху і троху знизу. Було безумно. Десь із двадцять чоловіків дивилися у вікна.
В якийсь момент прийшла мама кольорової дівчинки -не кольорова, але темна – щоб швидко й суворо переговорити зі своєю дочкою. Коли я це побачив, мені стало занадто соромно щось пробувати з тою, котра мені подобається. Я дозволив п'явці відвести мене назад, де, наче у сні, під гуркіт та ревіння музики ми примусили ліжко скакати півгодини. Це була проста кімната з дерев'яним ліжком, без стелі, з іконою в одному кутку та умивальником у іншому. У темному коридорі кричали дівчата:
«Agua, agua caliente!», що означає «гаряча вода». Дін та Стен також зникли з поля зору. Моя дівчина попросила тридцять песо, або приблизно три з половиною долари, і благала ще десять песо, довго про щось розповідаючи. Я не знав ціни мексиканських грошей; я лише знав, що в мене мільйони песо. Я кинув їй гроші. Ми побігли танцювати. Біля вікон зібрався ще більший натовп. Копи, як завжди, дивилися байдуже. Гарненька венесуелка Діна протягла мене крізь двері у якийсь дивний бар, який, як виявилось, належав борделю. Тут молодий бармен говорив та протирав чарки, а дід з величезними вусами сидів і щось старанно обговорював. Ревіло мамбо через гучну колонку. Здавалось, неначе включили весь світ. Венесуелка повисла у мене на шиї і благала випивки. Бармен їй не наливав. Вона благала і благала, і коли він їй налив, вона все вилила, і цього разу ненавмисне, бо я бачив біль в її бідних потонулих загублених очах.
– Полегше, мала, – сказав я їй.
Я притримував її на стільці; вона весь час сповзала. Я ніколи не бачив такої п'яної жінки, а їй було лише вісімнадцять. Я купив їй випити; вона просила змилостивитись над нею, тягнучи мене за штани. Вона проковтнула алкоголь. Я не намагався нічого з нею зробити. Моїй дівчині було років тридцять і вона краще за собою доглядала. Поки венесуелка крутилась та мучилась у моїх руках, я хотів відвести її назад, роздягти і лише говорити з нею – це я казав сам собі. Я безтямно бажав її та іншу коричневу дівчинку.
Бідний Віктор увесь цей час стояв біля металевого поручня спиною до бару і підстрибував, радісно дивлячись, як гуляють його американські друзі. Ми пригостили його випивкою. Його очі блищали від жінок, але він не хотів жодної, будучи вірним своїй дружині. Дін кинув у нього грішми. У цьому потоці божевілля я мав шанс подивитися, чим займається Дін. Він був настільки безумним, що не зрозумів хто я, коли я глянув йому в обличчя.
– Так! Так! – все, що він сказав.
Здавалося, це ніколи не скінчиться. Це був наче довгий спектральний арабський сон, удень, в іншому житті – Алі Баба, провулки і куртизанки. Я знов побіг у кімнату зі своєю дівчиною; Дін та Стен помінялись дівчатами, які в них були; на мить ми зникли з поля зору, і глядачі чекали, поки знову почнеться шоу. День ставав довгим і холодним.
Скоро настане таємнича ніч у старій пропащій Грегорії. Мамбо не зупинялось ні на мить, воно продовжувало дуріти, як безкінечна подорож у джунглях. Я не міг відвести очей від маленької темної дівчинки і від того, як вона ходила, немов королева, навіть коли бармен примушував її займатися лакейською роботою, – приносити нам випити і замітати. З усіх дівчат їй найбільше потрібні були гроші; може, її мама прийшла взяти в неї гроші для її маленьких братів та сестер. Мексиканці бідні. Мені жодного разу не спало на думку підійти і дати їй грошей. У мене було відчуття, наче вона б узяла їх з деяким презирством, а презирство від такої, як вона, мене лякало. У своєму безумстві я закохався в неї на декілька годин, поки все тривало; це був той самий незаперечний біль та удар у розум, ті ж самі подихи, ті ж рани, і понад усе, те ж саме небажання та страх наблизитись. Дивно, що Дін та Стен також до неї не підійшли; її непохитна гордість робила її бідною в божевільному старому борделі, лишень подумайте про це. У якийсь момент я бачив, як Дін, немов статуя, нахилився в її бік, готовий злетіти, а потім помітив переміну на його обличчі, коли вона холодно і зверхньо глянула на нього, він перестав терти свій живіт, проковтнув слину і нарешті похилив голову. Вона була королева.
Раптом Віктор почав хапати нас за руки і нестямно жестикулювати.
– Що сталося?
Він усе перепробував, щоб ми зрозуміли. Потім він побіг у бар і схопив чек у бармена, який на нього вишкірився, і приніс його нам показати. Чек був за триста песо, або тридцять шість американських доларів, що забагато для будь-якого борделю. Так чи інакше, ми не могли протверезіти і не хотіли йти геть, і не дивлячись на те, що ми були на нулі, ми все одно хотіли гуляти з нашими гарненькими дівчатами в дивному арабському раю, який ми нарешті знайшли в кінці тяжкої, тяжкої дороги. Але насувалася ніч і ми мали дійти до кінця; Дін це бачив, і почав насуплюватись, задумуватись і намагався привести себе до ладу; нарешті я запропонував залишити це місце раз і назавжди:
– Перед нами ще так багато всього, чувак, не буде ніякої різниці.
– Це правда! – крикнув Дін зі скляними очима й повернувся до своєї венесуелки.
Вона нарешті вирубилась і лежала на дерев'яній лавці, її білі ноги виднілися з-під шовку. Гальорка у вікні насолоджувалася шоу; за нею кралися червоні тіні, звідкись чувся плач дитини, і я згадав, що я у Мексиці, а не в гашишевій порнографічній маячні в раю.
Ми вивалились на вулицю, але забули Стена; тож знову забігли всередину, щоб забрати його, і побачили, як він галантно кланяється вечірнім шльондрам, котрі прийшли на нічну зміну. Ми хотіли почати все заново. Коли Стен п'є, він ходить, як чоловік зростом у десять футів, а коли він п'яний, його неможливо відтягти від жінок. Тим більше, що жінки до нього чіпляються, як плющ. Він наполягав на тому, щоб залишитись і попробувати нових, дивніших, більш вправних сеньйорит. Ми з Діном били його кулаками по спині й тягли геть. На прощання він усім невпинно махав руками – дівчатам, копам, натовпу, дітям на вулиці; під овації Грегорії він на всі боки усім посилав повітряні поцілунки, гордо плівся серед натовпу й намагався поговорити з кожним та донести до них свою радість і любов до того чудесного дня. Усі сміялися; хтось ляснув його по спині. Дін побіг назад і заплатив копам чотири песо, потиснув їм руки, усміхаючись і кланяючись. Потім він застрибнув у машину, і всі дівчата, з якими ми познайомились, навіть венесуелянка, яку розбудили заради прощання, зібралися навколо машини; вони товпились у своїх легеньких одежинах, цокотіли прощання і цілували нас, а венесуелка навіть почала плакати – проте не за нами, ми знали, що не за нами, але й цього було достатньо. Моя сутінкова любов зникла в тінях усередині будинку. Настав кінець. Ми від'їхали й залишили позаду себе щастя та розваги на пару сотень песо, і нам не здавалось, що ми погано попрацювали. Мамбо переслідувало нас іще декілька кварталів. Настав кінець.
– Прощавай, Грегоріє! – кричав Дін, посилаючи місту повітряні поцілунки.
Віктор був гордий нами і гордий собою.
– Тепер хочете лазню? – запитав він. Так, ми всі хотіли в чудову лазню.
І він нас відправив до найдивнішого місця – це були звичайні американські лазні за милю від міста на шосе, наповнені дітьми, що плескались у басейні, з душовими в кам'яній будівлі – за кілька сентавів кабінка, з милом і рушником від працівника. Крім цього це був ще й сумний дитячий ігровий майданчик з гойдалками й поламаними каруселями, і при тьмяному червоному сонці це здавалось таким дивним і таким прекрасним. Ми зі Стеном взяли рушники й застрибнули просто під льодяний душ, а вийшли з нього свіжі й оновлені. Дін не мився в душі, ми бачили його в парку, він прогулювася під руку з Віктором, зі смаком і втіхою розмовляючи і навіть збуджено нахиляючись у його бік, щоб щось підкреслити, розмахуючи кулаком. Потім вони знову взяли один одного під руку і прогулювались далі. Настав час попрощатися з Віктором, тому Дін використовув можливість бути з ним на самоті, дослідити парк та в цілому оцінити його так, як міг зробити лише сам Дін.
Віктор був дуже засмучений, що нам треба їхати.
– Ви повернутись Грегорія, побачити мене?
– Добре, чувак! – сказав Дін. Він, навіть, обіцяв повезти Віктора в Штати, якщо той захоче. Віктор сказав, що йому треба подумати:
– Маю дружину й дитину – не маю грошей – я подивлюсь.
Його приємна ввічлива усмішка світилася на червоному світлі, поки ми махали йому з машини. За ним був сумний парк і діти.
Розділ шостий
ОДРАЗУ після Грегорії дорога пішла вниз, великі дерева повстали з кожного боку, а в зелені, коли стемніло, ми чули гучне дзижчання мільярда комах, які звучали, як один невпинний високочастотний скрегіт.
– Ого! – сказав Дін, і ввімкнув передні фари, але вони не працювали. – Що? Що? Чорт, що тепер? – Він злився і бив по панелі. – Боже ж мій, нам доведеться їхати через джунглі без фар, ви подумайте про цей жах, мені буде видно лише коли їхатиме інша машина, а машин нема!
І звичайно нема світла! Чорт, що ж нам робити?
– Просто їдемо далі. А може, нам краще повернутись назад?
– Ні, ніколи, ніколи! їдемо далі. Я ледве бачу дорогу. Ми доїдемо. – Тепер ми їхали через чорнильну темряву крізь плач комах, і на нас спустився страшний, гидкий, майже гнилий запах, і ми згадали, що по карті зразу після Грегорії починається Тропік Рака. – Ми в нових тропіках! Не дивно, що так смердить! Понюхай!
Я висунув голову з вікна; комахи розбивались об моє лице; здійнявся шалений скрегіт, щойно я підставив вухо вітру. Раптом наші фари знов запрацювали, і машина дивилася вперед, освітлюючи самотню дорогу, котра пробігала між суцільними стінами спадаючих дерев, заввишки більше ста футів.
– Сучий син! – крикнув Стен ззаду. – Хай йому чорт! Він досі був дуже накурений. Ми раптом зрозуміли, що
він досі був накурений, а джунглі та проблеми зовсім не впливали на його радісну душу. Ми всі почали сміятись.
– До біса все! Ми просто закинемо себе у бісові джунглі, ми тут сьогодні заночуємо, погнали! – крикнув Дін. -Старий Стен має рацію. Старому Стену наплювати! Він настільки накурений тими жінками, і тою травою, і тим безтямним, несусвітнім, неможливим для сприйняття мам-бо, яке так рубає, що в мене досі тріщать від нього барабанні перетинки – уіі! Він настільки накурений, що знає, чим займається!
Ми скинули наші майки і, напівголі, з ревінням мчали через джунглі. Не було міст, нічого, загублені джунглі, миля за милею, вниз, де ставало гарячіше, комахи дзижчали голосніше, рослинність ставала вищою, запах гидкіший і гарячіший, поки ми до нього не звикли, аж він нам сподобався.
– Я просто б хотів роздягтися й валятися, валятися в тих джунглях, – сказав Дін. – Ні, чорт, чувак, я саме це і зроблю, щойно знайду гарне місце.
Раптом перед нами виник Лімон, містечко в джунглях, декілька коричневих ліхтарів, темні тіні, величне небо над нами та гурт чоловіків, скупчених перед халабудами – перехрестя у тропіках.
Ми зупинились у неймовірній м'якості. Було жарко, немов у печі липневого вечора в Новому Орлеані. На вулиці в темряві сиділи цілі сім'ї, розмовляли; час від часу проходили дівчата, проте дуже юні та лише щоб подивитись, які ми на вигляд. Вони були босоногі та брудні. Ми сперлись на дерев'яну лавку облупленого гастронома, де на прилавку стояли мішки з борошном і гнилими ананасами, над якими літали мухи. Усередині висіла олійна лампа, а на вулиці ще декілька коричневих ліхтарів, усе решта було чорним, чорним, чорним. Тепер, очевидно, ми були настільки змучені, що хотіли одразу заснути, тож поставили машину за декілька миль на ґрунтовій дорозі за містом. Було так нестерпно жарко, що неможливо було спати. Тому Дін постелив плед на м'якому гарячому піску на дорозі і заснув. Стен розлігся на передньому сидінні «Форда», відчинивши всі двері для протягу, але не було навіть натяку на вітер. Я на задньому сидінні мучився в калюжі поту, тож вийшов з машини й тинявся в темряві. Усе місто раптово заснуло; залишився єдиний звук – гавкіт собак. Як же я міг заснути? Тисячі комарів уже покусали нас у груди та за руки. Потім мені в голову прийшла розумна ідея – я вискочив на сталевий дах машини і ліг на спину. Там теж не було вітерця, проте сталь давала хоч трохи прохолоди і сушила піт на моїй спині, розчиняючи тисячі мертвих комах на моїй шкірі, і я зрозумів, що джунглі мене всмоктують у себе, і я стаю їхньою частиною. Лежати на машині обличчям до чорного неба було наче лежати в закритому багажнику літнім вечором. Уперше в моєму житті погода мене не чіпала, не ніжила мене, не морозила й не кидала в піт, вона стала мною. Я став єдиним цілим з атмосферою. М'який безконечний дощ мікроскопічних комах обдував моє лице, поки я спав, і він був надзвичайно приємний та заспокійливий. Небо було без зірок, невидиме й тяжке. Я міг там лежати всю ніч з лицем, відкритим небу, і мені це спричинило не більше шкоди, ніж укритись оксамитовим покривалом. Мертві комахи метушились у моїй крові; живі комарі продовжували пити нові порції крові; мене почало трясти, і я запах бридкими, гнилими, гарячими джунглями, від волосся та обличчя до ніг та кінчиків пальців. Звичайно ж, я був босий. Щоб звести потіння до мінімуму я накинув майку, вкриту комахами, і знову ліг. Купка темряви на чорній дорозі вказувала на місце, де спав Дін. Я чув, як він хропе. Стен також хропів.
Час від часу в містечку запалювалось туманне світло, це був шериф; оглядаючи місцевість із слабеньким ліхтариком, він щось про себе бурмотів посеред ночі в джунглях. Потім я побачив, як його світло хитається в наш бік, і чув, як він м'яко підходить по траві та піску. Він зупинився й посвітив на машину. Я встав і глянув на нього. Тремтячим, майже жалібним, і надзвичайно ніжним голосом він сказав:
–
Dormiendo? - вказуючи на Діна посеред дороги. Я знав, що це означає «спати».
–
Si, dormiendo.
–
Bueno, bueno, - сказав він тихенько та з сумом і без охоти продовжив свій самотній обхід. Таких чудових поліцейських Бог ніколи не давав Америці. Ніяких підозр, ніяких проблем, ніяких зауважень – він був опікуном сплячого містечка, оце й усе.
Я повернувся до свого сталевого ліжка й розлігся з розпростертими руками і навіть не знав, чи наді мною гілки, чи відкрите небо, мені було все одно. Я відкрив рота і глибоко вдихнув атмосферу джунглів. Це не було повітря, ніяке не повітря, це був відчутний і живий подих дерев і боліт. Я не міг спати. Десь далеко півні кукурікали про світанок. Досі не було повітря, вітерця, роси, був лише той самий тягар Тропіка Рака, що нас усіх прикував до землі, на якій ми лежали та здригались. У небесах не було ознак світанку. Раптом у темряві я почув страшенний гавкіт, потім віддалений тупіт кінських копит. Звуки чулися ближче й ближче. Що за безумний нічний вершник? Потім я побачив видіння – дикий кінь, білий, немов привид, скакав дорогою в бік Діна. За ним бігли та гавкали собаки. Я їх не бачив, вони були старі брудні пси із джунглів, проте кінь був білосніжний, величезний і майже фосфоричний, його було легко розгледіти. Я не хвилювався за Діна. Кінь його побачив і проскакав біля його голови, обігнув машину, немов корабель, м'яко завертаючи, і поскакав далі через місто, роздратований псами, попотів назад на інший бік джунглів, і я лише чув, як віддаляється звук копит у ліси. Собаки заспокоїлись і сіли облизувати себе. Що то був за кінь? Що за міф, привид, що за дух? Я розповів про це Діну, коли він прокинувся. Він думав, що це мені наснилося. Потім він почав віддалено згадувати, що йому снився білий кінь, і я сказав йому, що це був не сон. Стен Шепард ліниво прокинувся. Декілька рухів, і ми знову страшенно спітніли. Як і раніше, стояла неймовірна пітьма.
– Давайте заведемо машину і подмемо трохи повітря! – просив я. – Я вмираю від задухи.
– Добре!
Ми виїхали з містечка і подалися по божевільному шосе, наше волосся розвівалося на вітрі. Крізь сірий туман прокрався світанок, він відкрив густі болота з обох боків, з високими давніми лісами, що спираються на зарості підліску та кланяються їм. Ми деякий час котились повз залізничні колії. Дивна антена радіостанції Куїдад-Мадре постала перед нами, наче ми були в Небрасці. Ми знайшли заправку і залили бак, якраз коли остання нічна комашня крутилась чорною масою біля лампочок і мертво падала нам у ноги величезними групами спіралей, деякі з них з крилами завдовжки в чотири дюйми, інші були страшними бабками, достатньо великими, щоб з'їсти птаха, і тисячі великих комарів та несказанних павукоподібних комах. Я стрибав по тротуару, наляканий ними; нарешті я опинився в машині, тримаючись руками за ноги й перелякано дивлячись на підлогу, де навколо коліс роїлася комашня.
– Поїхали! – закричав я. Дійові та Стену комахи аж ніяк не докучали; вони спокійно пили з пляшки «Мішн-Орендж» і ногами відкидали їх від охолоджувача води. їхні сорочки та штани, так само, як і мої речі, були вкриті кров'ю та тисячами мертвих комах. Ми глибоко відчували запах нашого одягу.
– Знаєте, мені цей запах починає подобатись, – сказав Стен. – Я більше не відчуваю свого запаху.
– Це дивний, добрий запах, – додав Дін. – Я не перевдягатиму свою майку аж до Мексико-сіті, я хочу все в себе всмоктати і все пам'ятати.
Ми погнали далі, створюючи вітерець для наших закам'янілих гарячих облич.
Потім попереду виросли гори, цілковито зелені. Після цього підйому ми знову мали бути на великому центральному плато і готові гнати в Мексико-сіті. За короткий час ми піднялись на п'ять тисяч футів посеред туманних перевалів, які оглядали бурхливі жовті річки в милі під нами. Це була велична ріка Моктазума. Індіанці біля дороги ставали дуже дивними. Вони були окремою нацією, гірські індіанці, закриті від усього, крім Панамериканської магістралі. Вони були короткі та маленькі, з поганими зубами, і носили величезні ноші на своїх спинах. Через величезні зелені ущелини ми бачили клаптики сільських угідь на пологих схилах. Індіанці ходили вгору і вниз по кручах та обробляли землю. Дін вів машину п'ять миль на годину, щоб роздивитись.
– Уііі, я не думав, що таке існує! – Угорі на найвищій вершині, заввишки як будь-яка вершина Скелястих гір, ми бачили, як ростуть банани. Дін вийшов з машини, щоб показати їх нам і стояв, чухаючи свій живіт. Ми були на гірському виступі, де над проваллям світу трималася маленька хижка. Сонце створювало золотий туман, закриваючи Моктезуму, тепер річка була більш ніж за милю від нас.
У дворі біля хижі стояла маленька трирічна дівчинка з пальцем у роті, роздивляючись нас великими коричневими очима.
– Вона, мабуть, у житті не бачила, як тут хтось парку-ється! – видихнув Дін. – Привіт, маленька! Як справи? Ми тобі подобаємося? – Маленька дівчинка сором'язливо відвернулась і надула губки. Ми почали говорити, і вона знову розглядала нас із пальцем у роті. – Ех, я б так хотів їй щось дати! Подумайте тільки, народитись і жити над цим проваллям -це провалля означає все, що ти знаєш у житті. Її батько, мабуть, лазить по ущелині з мотузкою, збирає свої ананаси в печеру, рубає деревину під кутом вісімдесят градусів і все дно знаходиться у нього під ногами. Вона ніколи, ніколи не залишить цього місця і не дізнається щось про зовнішній світ. Оце нація. Подумайте тільки, якого безумного вождя вони мусять мати! Мабуть, вони, отам далі від дороги, за тими схилами, за кілька миль від нас, ще більш дикі та дивні, ага, бо Панамериканська магістраль майже цивілізує цей народ біля дороги. Подивіться на піт на її чолі, – показав Дін з болем на обличчі. – Це не такий піт, як у нас, він жирний, і він завжди є, бо завжди задуха, цілий рік, і вона нічого не знає про життя без поту, вона народилася з потом і помре з потом. – Піт на її маленьких бровах був важкий та слизький; він не капав; він просто стояв та сяяв, немов довершена оливкова олія. – Що воно робить з їхньою душею? Які вони, мабуть, дивні у своїх особистих проблемах, аналізах і бажаннях!
Дін їхав далі десять миль на годину, роззявивши рота від подиву і бажаючи побачити кожну можливу людину на дорозі. Ми дерлися вгору.
Поки ми піднімались, повітря стало холоднішим, а індіанські дівчата на дорозі закутали голови та плечі шали-ками. Вони відчайдушно махали нам; ми зупинились подивитись. Вони хотіли продати нам маленькі шматочки гірського кришталю. їхні великі невинні коричневі очі дивились на нас із такою душевною силою, що жоден із нас не мав про них сексуальних думок; тим більше, вони були дуже малі, деяким було одинадцять, проте на вигляд тридцять.
– Подивись на ці очі! – дихав Дін.
Вони були, немов очі Діви Марії, коли та була дитиною. У них ми побачили ніжний пробачливий погляд Ісуса. Вони незворушно дивилися в наші душі. Ми потирали наші нервові сині очі й дивились в них знову. Вони й далі проймали нас сумним та гіпнотичним сяйвом. Коли вони говорили, то ставали надокучливими і майже дурненькими. У мовчанні вони були собою.
– Вони лише недавно навчилися продавати кристали, оскільки шосе побудували років десять тому – до того часу ця ціла нація, мабуть, мовчала!
Дівчата торохтіли навколо машини. Одна особливо душевна дитина схопила спітнілу руку Діна. Вона щось цокотіла індіанською.
– Ах, так, ах так, люба, – сказав Дін ніжно та трохи сумно.
Він вийшов з машини і пішов щось виловити з побитої валізки позаду – та сама стражденна американська валіза – і витяг годинника. Він показав його дитині. Вона пищала від щастя. Інші купчились навколо зі здивуванням. Потім Дін порився в долоні маленької дівчинки, щоб знайти «найсолодший, найчистіший та найменший кристалик, який вона особисто підібрала для мене в горах». Він знайшов кристалик завбільшки з ягоду. І вручив їй годинник. Роти дівчат розкрились, немов роти дітей у хорі. Щаслива дівчинка притиснула його до своєї обідраної одежини. Вони гладили Діна та дякували йому. Він стояв серед них, його пом'яте обличчя дивилось у небо, шукаючи наступний вищий фінальний перевал, і він був схожий на їхнього пророка. Та ось він сів у машину. Вони не хотіли, щоб ми від'їжджали. Дуже довго вони бігли за нами й махали на прощання, поки ми повзли по перевалу. Дорога звернула вбік, і нам їх не було видно, а вони все бігли за нами.
– Ох, це розбиває мені серце! – крикнув Дін, вдаривши себе кулаком у груди. – Як довго вони продовжуватимуть із цією подякою та подивом? Вони бігтимуть за машиною аж до Мексико-сіті, якщо ми їхатимемо достатньо повільно?
– Так, – сказав я, бо я знав.
Ми ввійшли в незбагненні висоти Східної Сьєрра-Мад-ре. У тумані сяяли золотом бананові дерева. Великі тумани стояли над кам'яними стінами, що тяглися уздовж краю ущелини. Моктазума тонкою золотою ниткою, вилася внизу по зеленій підстилці джунглів. Повз нас котилися дивні тістечка на перехресті цієї вершини, а індіанці в накидках спостерігали за нами з-під своїх капелюхів і rebozos.
Життя тут було суцільним, темним та стародавнім. Яструбиними очима індіанці дивилися на Діна, урочистого й зайнятого у своїй несамовитій їзді. Всі простягали до нас руки. Вони зійшли з дальніх гір і з високих селищ, щоб простягнути руки за тим, хто, на їхню думку, може запропонувати цивілізацію, їм ніколи і приснитися не міг смуток і жалюгідні розбиті ілюзії. Вони не знали, що існує бомба, від якої всі мости та дороги можуть розірватись і перетворитися на купи сміття, а ми можемо одного разу самі стати такими ж жебраками, як і вони, і простягати свої рученята так само, як вони. Наш поламаний «Форд», старенький «Форд» Америки тридцятих років, яка йшла до процвітання, пробіг крізь них і сховався у хмарі пилу.
Ми дістались останнього плато. Сонце стало червоним, повітря – гострим та синім, а пустеля з її випадковими річечками була багатством піщаного палючого простору і раптових біблійних тіней. Дін тепер спав, а Стен вів машину. З'явилися пастухи, одягнені як у доісторичні часи, у довгі балахони, жінки несли золоті тюки, чоловіки були з палицями. Під величезними деревами сиділи пастухи посеред мерехтливої пустелі і радилися, вівці товпилися на підгір'ї і здіймали за собою пил.
– Чувак, чувак, – кричав я Діну, – прокинься й подивися на пастухів, прокинься й подивись на цей золотий світ, з якого вийшов Христос, дивись на це власними очима!
Він відірвав голову від сидіння, обвів поглядом всю цю картину в згасаючих променях червоного сонця і ліг знову. Прокинувшись, він мені детально описав усю картину:
– Так, чувак, я радий, що ти мене збудив. Ох, Господи Боже, що ж мені робити? Куди іти? – Він чухав свій живіт, зводив почервонілі очі до небес і майже плакав.
Невідворотно наближався кінець нашої подорожі. З обох боків тяглися широкі поля; шляхетний вітер наскрізь продував величезні дерева в розкиданих гаях і пролітав над старими місіонерськими будівлями, помаранчово-ро-жевими, у пізньому світлі сонця. Хмари висіли близько та велично.
– Мехіко на заході сонця!
Ми це зробили – дев'ятнадцять сотень миль, від дворів Денвера до стародавніх просторів світу, а зараз наближалися до кінця дороги.
– А чи не зняти нам майки в комахах?
– Ні-і, давайте в'їдемо отак просто в місто, і ну його все до біса. – І ми в'їхали так у Мехіко.
Недовгий гірський прохід несподівано вивів нас на висоту, з якої відкривався вид на все Мехіко, розпростерте у своєму вулканічному кратері під нами; воно викидало стовпи міського диму, засіяне вогниками, що палали в ранніх сутінках. Ми полетіли вниз, до нього, по бульвару Інсургенцій, до самого серця міста – Реформи. На величезних майданчиках хлопці грали у футбол і піднімали в повітря хмари пилу. Нас підганяли таксисти і цікавилися, чи не потрібні нам дівчатка. Ні, дівчатка нам зараз були не потрібні.
Рівниною тяглися довгі нетрі, вони наче гойдалися; у мерехтінні провулочків ми бачили якісь самотні фігури. Скоро настане ніч. Але місто заревіло, і ми поїхали повз забуті кафе, театри, всюди безліч вогнів. Кричали хлопча-ки-газетярі. Тинялися механіки, босоніж, з ключами й домкратами. Божевільні босоногі індіанці-шофери проскакували у нас під носом, оточували нас, гуділи і перетворювали вуличний рух на справжній хаос. Шум стояв несамовитий. На мексиканські машини не ставлять глушників. Сигналять усі довго та із задоволенням.
– Уїі! – кричав Дін. – Стережися! – Він зигзагом кинув «Форд» крізь загальний потік, граючись зі всіма. Він вів машину, як індіанець. Виїхав на круглий парадний проїзд по бульвару Реформи і покотився ним, і всі вісім спиць цього гігантського колеса вистрілювали в нас машинами в усіх напрямках, зліва, справа, izquiedra, просто в лоб, а він кричав і підстрибував від захоплення:
– Ось про такий вуличний рух я завжди мріяв! Всі їдуть!
Вихором промайнула швидка допомога. Американські швидкі рвуться вперед і прослизають у потоці машин із завиванням сирен, а прекрасні знамениті карети індіанців-фелахів просто проносяться міськими вулицями на вісімдесяти милях на годину, і іншим доводиться лише ухилятися, а ті не гальмують ні перед ким і ні за яких обставин, і пролітають наскрізь.
Ми бачили, як швидка щезала з очей у щільній вуличній штовханині на своїх розхитаних колесах. Всі водії були індіанці. Пішоходи, навіть старенькі, швидко бігли до автобусів, які ніколи не зупинялися. Молоді дідки Мехіко наздоганяли автобуси і по спортивному заскакували в них на ходу. Шофери автобусів були босі, божевільні, вони криво посміхалися і, згорбившись, щільно сиділи у своїх майках за здоровенними низькими кермовими колесами. Над ними горіли ікони. Світло в автобусах було коричневим і зеленуватим, а темні особи на дерев'яних лавах були, немов чітко окреслені.
У центрі Мехіко по головному променаду гуляли тисячі хіпстерів у солом'яних капелюхах і піджаках з довгими лацканами, вдягнутих на голе тіло: деякі торгували розп'яттями, а в провулках – травою, деякі молилися в бітових капличках поряд із сараями мексиканських вар'єте. Деякі завулки були просто смітниками з відкритими стічними канавами, а з них маленькі дверці вели просто в саманні бари розміром із стінну шафу. Щоб узяти келих, доводилося перестрибувати канаву, а на дні цього рову лежало стародавнє озеро ацтеків. З бару на вулицю можна було вибратися, лише притискаючись спиною до стіни.
Каву тут варили з ромом і мускатним горіхом. Звідусіль ревіло мамбо. Сотні повій шикувалися уздовж темних і вузьких вулиць, а їхні скорботні очі блищали нам серед ночі. Ми бродили, як у лихоманці, як сновиди. Ми їли чудові біфштекси по сорок вісім центів у мексиканському кафетерії, викладеному дивними кахлями, де кілька поколінь музикантів стояли за однією величезною марімбою, і співали бродячі гітаристи, і люди похилого віку дуділи в труби. По кислому смороду пізнавалися забігайлівки, де давали пульку – гранчасту склянку кактусового соку, всього за два центи. Нічого не зупинялося; вулиці жили всю ніч. Жебраки спали, загорнувшись у зідрані з огорож афіші. Вони цілими сім'ями сиділи на тротуарах, граючи на маленьких дудочках і хмикаючи безперервно собі всю ніч.
Стирчали їхні босі п'яти, горіли каламутні свічки, все Мехіко було одним величезним богемним табором. На перехрестях старі жінки розрізали варені яловичі голови, обертали шматочки тортильями і подавали їх з гарячим соусом на серветках із газет. Це було великим, остаточно диким, не знаючим заборон, дитинне місто фелахів, яке, як ми знаємо, ми обов'язково мали знайти в кінці дороги. Дін ішов, і руки теліпалися в нього з боків, як у зомбі, рот був розкритий, очі блищали – це було його дране і святе паломництво, що тривало до самого світанку, коли посеред поля якийсь хлопчисько в солом'яному капелюсі реготав, базікав і хотів поганяти з нами в м'яч, бо нічого ніколи не кінчається.
Потім мене кинуло в жар, я став марити і знепритомнів. Дизентерія. Я виринув із темної круговерті свого розуму і зрозумів, що лежу на ліжку на висоті вісім тисяч футів над рівнем моря, на даху світу; я знав, що прожив ціле життя і ще безліч інших життів у тліннійатомістичній шкарлупі власної плоті та що побачив уже всі свої сни. Я також бачив, як Дін схилився над кухонним столом. Це було через декілька ночей, він уже залишав Мехіко.
– Що ти робиш, чувак? – простогнав я.
– Бідний Сел, бідний Сел, ти захворів. Нічого, Стен про тебе подбає. А зараз слухай, якщо можеш почути крізь свою хворобу, тут я все-таки отримав розлучення від Каміл і тепер повернуся до Інез у Нью-Йорк, я їду сьогодні увечері, якщо машина витримає.
– І все це заново? – закричав я.
– І все це заново, друже. Треба повертатися до власного життя. Хотілося б залишитися з тобою. Буду молитись, щоб спробувати повернутися.
Мене схопили спазми в животі, я скорчився і застогнав. Коли ж я знову підвів очі, шляхетний хоробрий Дін стояв зі своєю старою поламаною валізою і дивився на мене згори. Я більше не знав хто він є, і він це знав, і співчував мені, і накрив мої плечі ковдрою.
– Так, так, так. Я вже повинен їхати. Це – стара лихоманка, Селе, бувай.
І він пішов. За дванадцять годин, у своїй жалюгідній лихоманці я, нарешті, прийшов до розуміння того, що його немає. Він саме в цей нічний час наодинці гнав машину назад по бананових горах.
Коли мені стало краще, я усвідомив, що він за щур, але тоді мені довелося зрозуміти неймовірну складність усього його життя; як він змушений мене тут кинути, хворого, щоб залагодити все зі своїми дружинами і своїми бідами.
– Так і має бути, старина Діне, я нічого не скажу.
ЧАСТИНА П'ЯТА
ДІН виїхав з Мехіко і в Грегорії знову зустрівся з Віктором. Він допхав своє корито до самого Лейк-Чарлза, Луїзіана, де задня частина врешті-решт остаточно відвалилася просто на дорогу, як він завжди й очікував. Тому Дін послав Інез телеграму, та відправила йому грошей на авіаквиток, і решту шляху він пролетів. Прибувши в Нью-Йорк із свідоцтвом про розлучення на руках, він з Інез негайно попрямував до Ньюарку і там з нею одружився, і тієї ж ночі сказав, що все гаразд, і щоб вона не турбувалася, і зробив логічним те, в чому не було ні порядку, ні логіки, а тільки нечіткі сумні проблеми; потім стрибнув у автобус і відчалив через увесь жахливий континент до Сан-Франциско, знову до Каміл і до двох дівчаток-маля-ток. Отже, тепер він був тричі одружений, двічі розлучений і жив зі своєю другою дружиною.
Восени я й сам вирушив додому з Мехіко, і якось уночі, відразу за ларедським кордоном, в Ділі, Техас, я стояв на гарячій дорозі під ліхтарем, об який билися літні метелики, аж раптом почув кроки з темряви, бачу, шкандибає високий старий із сивиною, що розвівається, і мішком за спиною; запримітивши мене, він сказав:
– Іди, оплакуй людину. – І згинув у пітьмі.
Чи означало це, що мені нарешті слід пішки вирушити у своє паломництво по всіх темних дорогах Америки? Мене перетрясло, і я поспішив до Нью-Йорка, і одного разу вночі, стоячи на темній вулиці Мангетена, я закричав у вікно квартири, де, як вважав, гуляють мої друзі. Але з вікна висунулася голівка чарівної дівчини і запитала:
– Так? Хто там?
– Сел Парадайз, – відповів я і почув, як ім'я моє луною рознеслося по сумній і порожній вулиці.
– Піднімайся, – сказала вона. – Я саме варю гарячий шоколад.
Я піднявся, і там була вона – дівчина з чистими й невинними милими очима, які я завжди шукав, і до того ж так довго. Ми домовилися шалено кохати одне одного. Взимку ми збиралися переїхати в Сан-Франциско зі всіма нашими бітовими пожитками та ламаними меблями на якій-небудь вантажівочці. Я написав Діну і розповів йому про це. У відповідь він надіслав величезного листа завдовжки у вісімнадцять тисяч слів, усе про свої молоді роки в Денвері, і сказав, що приїде за мною і особисто вибере нам стару вантажівку та відвезе нас додому. У нас залишалося шість тижнів, щоб заощадити на машину, ми почали працювати і рахувати кожен цент. Несподівано Дін усе ж приїхав, на п'ять з половиною тижнів раніше, і ніхто не мав грошей, щоб здійснити цей план.
Я якось вийшов погуляти серед ночі й повернувся до моєї дівчинки, щоб розповісти їй, що я надумав за прогулянку. Вона зустріла мене в темному маленькому коридорі з дивною усмішкою. Я щось почав їй розповідати, як раптом помітив незвичайну тишу в кімнаті, обернувся й побачив на радіо пошарпану книжку. Я знав, що це була «висока полуденна вічність» Діна – Пруст. Немов уві сні, я побачив, як він виходить навшпиньки з кімнати в одних лише шкарпетках. Він уже не міг розмовляти. Він підстрибував і сміявся, він заїкався, махав руками й казав:
– Ох… ох… ви повинні слухати й почути. – Ми слухали, нагостривши вуха. Але він забув, що хотів сказати. – Насправді, послухайте… гмм. Дивися, дорогою Селе… мила Лаура… я приїхав… мене нема… але почекайте, ох, так. – І він з кам'яною печаллю втупився у свої руки. – Не можу більше говорити… ви розумієте, що це… або може бути… Але слухайте! – Ми слухали. – Ви ж бачите… більше не потрібно розмовляти… і далі.
– Але чому ти приїхав так рано, Діне?
– Ох, – відповів він, глянувши на мене неначе вперше, – так рано, так. Ми, ми дізнаємося… тобто, я не знаю. Я їхав поїздами… у теплушках… у старих жорстких вагонах… Техас… усю дорогу грав на флейті і на дерев'яній окаріне. – Він витяг свою нову дудочку, зіграв на ній декілька скрипучих нот і підстрибнув у шкарпетках.
– Але, звичайно ж, Селе, я можу розмовляти так само, як завжди, і мені є багато чого тобі розказати, насправді, я все читав і читав цього чіткого Пруста дорогою через усю країну і врубався у величезну кількість речей, про які розповісти тобі в мене просто не буде ЧАСУ, а ми все ще не поговорили про Мехіко і про те, як ми там розлучилися з тобою в лихоманці, – але не потрібно ні про що говорити. Так?
– Добре, не будемо.
І він почав розповідати історію про те, чим займався весь цей час в Ел-Ей, зі всіма мислимими й немислимими подробицями, як він відвідував якусь сім'ю, обідав, розмовляв з батьком, із синами, з сестрами, як вони виглядали, що їли, яка в них обстановка, їхні думки, їхні інтереси, їхні душі; таке докладне тлумачення зайняло в нього три години, а закінчивши, він сказав:
– Ох, але чи бачиш, те, що я НАСПРАВДІ хотів тобі сказати, набагато пізніше… Арканзас, коли я їхав поїздом… грав на флейті… грав з хлопцями в карти моєю непристойною колодою… виграв грошей, видав соло на окаріне для моряків. Довга, довга, жахлива подорож, п'ять днів і п'ять ночей, тільки щоб побачитися з тобою, Селе.
– А як щодо Каміл?
– Звичайно… чекає мене. У нас із Каміл тепер усе навіки правильно.
– А Інез?
– Я… я… я хочу, щоб вона повернулася зі мною у Фріско і жила б на іншому кінці міста, як ти думаєш? І навіщо я тільки приїхав?
Пізніше він сказав у раптову мить очманілого подиву:
– Н-ну і, так, звичайно, я хотів побачити твою милу дівчинку і тебе… радий за вас… люблю вас, як і раніше. -Він пробув у Нью-Йорку три дні, квапливо готувався сісти на зворотний потяг, діставав залізничні квитки, щоб знову перетнути континент, п'ять днів і п'ять ночей у запорошених вагонах і купе з жорсткими полицями, а у нас, звичайно, не було грошей на вантажівку, і ми не могли поїхати з ним. З Інез він провів одну лише ніч, пояснював, пітнів і бився, і вона його вигнала геть. Йому прийшов лист на мою адресу. Я його бачив. Він був від Каміл:
«Моє серце розірвалось, коли ти пішов через рейки зі своєю сумкою. Я все молюся й молюся, щоб ти повернувся неушкодженим… Я дуже хочу, щоб Сел і його подруга приїхали й жили на нашій вулиці… Я знаю, що в тебе все вийде, але не можу не хвилюватися, тепер, коли я все вирішила… Діне, це кінець першої половини століття. З любов'ю і поцілунками, дуже просимо прожити з нами разом і другу половину. Ми всі чекаємо тебе». Підпис – Каміл, Еймі і маленька Джоані. Отже, життя Дінове утряслося в найгіршій гіркоті, яка коштувала більше за все, і кращою дружиною була Каміл, вона знала його, і я подякував за це Господу.
Востаннє я побачив його за сумних і дивних обставин. До Нью-Йорка приїхав Ремі Бонкьор, після того, як кілька разів об'їхав на суднах навколо світу. Я хотів, щоб вони зустрілись, і він познайомився з Діном. Вони дійсно зустрілися, але Дін уже не міг говорити і нічого не сказав, і Ремі від нього відвернувся. Ремі дістав квитки на концерт Дюка Елінгтона в Метрополітен-опера і наполіг, щоб ми з Лаурою пішли туди з ним і його подружкою. Ремі тепер став товстим і сумним, але як і раніше залишався тим же поривчастим і вихованим джентльменом і хотів робити все правильно, як він це постійно підкреслював. Тому він примусив свого букмекера підвезти нас на концерт на «Кади-лаку». Стояв холодний зимовий вечір. Ми сиділи в машині, збираючись від'їхати. Дін зі своєю сумкою стояв на вулиці, готовий їхати на вокзал Пен-Стейшн і далі, через усю землю.
– До побачення, Діне, – сказав я. – Шкода, що мені треба йти на концерт.
– Як ти думаєш, можна мені з вами доїхати до Сорокової вулиці? – прошепотів він. – Я хочу побути з тобою подовше, мій хлопчику, і крім усього іншого, тут така диявольська холодрига в цьому вашому Ню-Екі… – Я пере-шепнувся з Ремі. Але ні, навіщо йому це, йому подобаюся я, а не мої друзі-ідіоти. Не збираюся ж я знову паскудити його заплановані вечори, як я це вже зробив у 1947 році в «Альфредз» із Роландом Мейджором.
– Про це не може бути й мови, Селе! – Бідолаха Ремі, він спеціально для цього вечора замовив собі краватку, на ній були зображені квитки на концерт, наші імена – Сел, Лаура, Ремі і Вікі, його подруга – разом із купою тужливих приколів і його улюблених приказок, типу «Старого маестро не навчити нової мелодії». Отже, Дін не міг доїхати з нами на околицю, і мені залишалося тільки помахати йому із заднього сидіння «Кадилака». Жук за кермом теж не хотів мати з ним ніяких справ. Дін, обірваний, у поїденому міллю пальто, яке привіз спеціально для східних морозів, пішов геть, один, і останнє, що я бачив, це як він зайшов за ріг Сьомої Авеню, знову спрямувавши погляд на вулицю, і я підкорився. Бідна маленька Лаура, моє малятко, якій я все про Діна розповів, мало не розплакалася.
– Ох, не можна, щоб він ось так пішов. Що ж нам робити?
Старого Діна немає, подумав я, а вголос сказав:
– З ним буде все гаразд. – І ми без вагань поїхали на той сумний концерт, очі б мої його не бачили, і я весь час думав про Діна, про те, як він знову сідає в поїзд і їде три тисячі миль по цій жахливій землі, не знаючи, навіщо взагалі приїжджав, окрім того, щоб побачитися зі мною.
Тому в Америці, коли заходить сонце, а я сиджу на старому, поламаному річковому пірсі та дивлюся на довгі, довгі небеса над Нью-Джерсі, я відчуваю всю цю грубу землю, що котиться одним неймовірно величезним горбом до Західного Узбережжя, і всю ту дорогу, що відводить туди всіх людей, які бачать сни в її неймовірній величності, та знаю, що в Айові тепер, мабуть, плаче дітвора, у тій землі, де дітям дозволяють плакати, і сьогодні вночі на небі висиплять зорі, і хіба ви не знали, що Господь Бог -це плюшеве ведмежа Віні-Пух? Вечірня зірка, напевно, вже хилиться донизу і ллє свій мерехтливий серпанок на прерії, які от-от чекають приходу цілковитої ночі, що благословляє землю, затемняє всі річки, вінчає вершини і обгортає останній берег, і ніхто, ніхто не знає, що зі всіма трапиться, якщо не брати до уваги забутого ганчір'я старості, я думаю про Діна Моріарті, я навіть думаю про Старого Діна Моріарті, про батька, якого ми так ніколи і не знайшли, я думаю про Діна Моріарті.
Последние комментарии
17 часов 5 минут назад
1 день 9 часов назад
1 день 18 часов назад
1 день 18 часов назад
4 дней 26 минут назад
4 дней 4 часов назад