Коротке замикання [Ростислав Мусієнко] (fb2) читать онлайн

Ростислав Мусієнко Коротке замикання

Напередодні Аспірант врешті впорав купу забарної, виснажливої підготовчої роботи, і зараз хаотичні нагромадження фактажу поволі виструнчувалися в його мозку, відмітаючи вторинні, нехарактерні для Проблеми деталі.

Поряд, в одному напрямку бігли скупі дані чужих, побічних досліджень, результати експерименту, плутані вервечки обрахунків та формул. Далі, за останніми прикидками, був морок, провалля, там сходились, губились всі кінці й початки. І Аспірант, бліднучи, хапливо, жужмом зіпхнув на ліжко всю гору літератури, схем, шматків міліметрівки з розкиданими навколо кривих кольоровими цятками. Постояв, гризучи, самописку, зіжмакав, жбурнув у куток приготований було листок паперу. Знову вив’язувати, нанизувати формули було безглуздо. «Треба — з іншого боку, — покусав губи. — 3 іншого… з іншого… Відволіктись…»

Тож і зрадів, коли зателефонували знайомі, запрошуючи в гості. Охоче погодився.

Але й, увірвавшись до знайомої квартири з двома пляшками дешевого «Аліготе», встрявши зразу в галасливу суперечку про чергові поетичні дебюти, Аспірант відчув, що напруження не полишає його. Здавалося, весь мозок стягує, мов пересохлу шкіру. Притьмом хильнув, вино не розслабило, навпаки, загострило, підкреслило всі відчуття. Квапливо штовхнув склянку господині: «Ще…» Вже повільніше ковтнув терпкої кислятини. Заговорив, перебиваючи гостей: «Як на мене, біда — в надмірній опосередкованості… Мову, образність, таке інше молоді черпають передусім з книг… Так, так, повторне сприйняття — не самого світу, а його дуже неповних, чужими очима бачених шматочків… Звідси й вторинність»… Засперечалися. Аспірант силкувався стежити за розмовою, повністю зосередитися на ній, однак з жахом відчував, що Проблема, мов чорна діра, притягує, колапсує навколо себе всі більш-менш путящі думки. Включили магнітофон. Аспірант неуважливо прислухався до знайомого хрипкого голосу, поки не збагнув, що в свідомості у нього крутяться одні й ті ж рядки:

Повільно встав і попрямував до балкона. Сліпо намацав і розчахнув двері. Сперся на поручні. Відчайдушно калатало серце. Щойно, щойно «чорна діра» в його свідомості сліпучо спалахнула. Тепер він знав.

На мить, лише на мить Аспіранту видалось дивним летюче відчуття холоду, що ковзнуло, здавалося, просто під черепом. «Авжеж, вітер… Вітер», — кволо подумав він, переживаючи глибоку слабкість і водночас неймовірне полегшення. Витираючи враз спітніле обличчя — хусточка чіплялася за дводенну щетину — Аспірант знову переступив поріг балкона. «Ну чого, чого витріщились? — усміхнувся всім. — Просто думка одна прийшла… Гей, до дідька — де моя склянка?»

…Пішов він звідти вже після опівночі, попри умовляння господарів залишитися. Там, у тісному його помешканні, чекали папір і ручка. Аспіранту не терпілося перевірити свою здогадку, хоча й був переконаний у власній правоті. «Спочатку зварю каву, — щулячись, бурмотів Аспірант. — Так, каву… Холод чортячий…» Міцно потер руки, додав ходи — рух у цьому районі вже припинився. Чорніли пустельні провали вулиць, невиразно освітлені згори. Аспірант підвів голову — небо скидалося на погано проявлений, запорохнявілий рентгенівський знімок, жовтаво скнів місяць, повільно пливли примарні ребра хмар.

Нарешті попереду забовваніло громаддя старовинного будинку, де він наймав кімнатку. Брів нескінченними коридорами, сходами, включені через один, випливали з напівтьми кулясті світильники — синюшні, мертвонароджені сонця… Відмикаючи кімнату, Аспірант двічі брався хукати в долоні, пальці задубіли, не слухалися. Двері відчинилися без звичного скрипу, широко, війнуло таким крижаним протягом, що Аспірантові аж забило подих. «Чортівня якась, — стишено мовив. — Невже я забув… кватирку?…» Намагався ввімкнути світло, нігті дряпнули тиньк поряд з вимикачем. На фоні імлисто освітленого вікна Аспірант виразно побачив нерухому постать.

— Ви… що ви… — спромігся на голос. Ніяк не міг натиснути вимикача. Двері за спиною — очевидно, завдяки тому ж протягу — з грюкотом зачинилися.

Аспірант почув скрипучий, стомлений голос Чужого:

— Вмикайте, вмикайте… Правіше кнопка.

Неголосно клацнуло. Лампочка під вигорілим паперовим ковпаком освітила звалища книг, журналів, ксерокопій, вузьке ліжко, знайомий подряпаний стіл. Проте нічого цього Аспірант не бачив. Біля вікна, під розчиненою навстіж кватиркою сидів незнайомець, мішкувато вмостившись на єдиному стільці. Відчувалося, що йому не дуже зручно, та й сам він зовсім не пасував до всього звичного, буденного мотлоху, був у модерновій, хоча й помітно приношеній шкіряній вдяганці, що майже співпадала цеглистим кольором зі старечим обличчям. Дихав натужно, відсапував.

— Ви… пробачте… Як зайшли? Через кватирку? — стримуючи нервове тремтіння, недоладно пожартував Аспірант.

Важкі зморшкуваті, мов у ящера, повіки Чужого здригнулися, повільно ворухнулися жовтуваті, дивні білки.

— Кватирку?… — чи то перепитав, чи то ствердив. — Можна вважати… е-е… так. Нам треба поговорити…

— Стривайте, стривайте, — Аспірант відчайдушно розтирав надбрів’я, — не збагну нічого, хто, звідки, нащо… І взагалі, робота в мене…

— Ваша робота дуже цікава, — невиразно сказав Чужий. — Три години тому ви сформулювали принципово новий шлях до вирішення Проблеми… Це, звичайно, дуже частковий момент; те, що вам вдалося, потребує набагато ґрунтовнішої розробки, ніж гадаєте… Але прогноз дуже невтішний. Якщо у вказаному вами напрямку розгорнеться більш-менш серйозний пошук, то вже через кілька років відкриється можливість керувати надзвичайно грізними космічними процесами. Процесами, поряд з якими ядерна війна здаватиметься дитячою забавкою.

Чужий зітхнув. Його рипучий голос вперше набув забарвлення, Аспірантові вчулася нотка суто людського жалю:

— Вся біда в тому, що ви наділені здатністю бачити світ безпосередньо, якось по-дитячому. Для вченого, тривіального вченого, межа, що відділяє очевидне і неймовірне, зрозуміла ніби сама собою. А в очах дитини такої межі просто не існує.

Підвів голову, суворо глянув на Аспіранта:

— Саме тому, як не прикро, ваша здогадка випереджає сучасне знання Землі, за нашими оцінками, майже на сторіччя.

Підібравши губи, гірко зморщився, закивав головою.

— Так, раніш на сто років… Ці методи стануть очевидними для суспільної свідомості, процес пізнання в цій галузі набуде незворотності!

Останні слова Чужий майже викрикнув. Довго віддихувався, складки в’ялої шкіри на шиї напружилися. Сказав тихо:

— Але це сторіччя ще можна виграти…

Аспірант піймав себе на тому, що слухає уважно. Присів на стос грубезних довідників, заговорив, затинаючись:

— Я…, бачте… не зовсім розумію, на чому ґрунтується ваша переконаність, і взагалі, звідки… — посидів мить, розпачливо силкуючись збагнути щось важливе. — Ви сказали — незворотність суспільного пізнання…

Чужий знову зітхнув.

— Так, незворотність… Незворотність наступає, коли результат відкриття, воно саме і його соціальні наслідки… — він раптом захвилювався, по-чудному змахнув рукою. — Так, так, соціальні наслідки!.. — відсапнув. — Коли все це стає доступним переважній більшості представників виду. Їх рівню. Рівень росте, повільно, закономірно. Але завжди, завжди… — скорботно пожував губами. — Трапляються особи, котрі значно випереджають час. Десятиріччя, сторіччя… — він якось зів’яв, опустив голову.

Аспірант неуважливо глянув на гулясту лисину Чужого, ледь приховану рідким щетинкуватим волоссям. Сказав швидко:

— То це й чудово — мислителі, генії — наука без них неможлива…

Чужий стрепенувся. З зусиллям розігнув спину. Витягував шию — Аспірантові здалося, що очі в старого затягнуті напівпрозорими білястими плівками. Але то була одна мить. Пронизливо глянувши, Чужий хрипкувато сказав:

— Це жахливо… Жахливо…

Аспірант заціпеніло втупився в нього.

— Річ у тім, — уже монотонно заговорив Чужий, — що цивілізація ваша технологічна. Люди пізнають, вдосконалюють насамперед середовище. Себе в останню чергу… трагічний прорахунок. Фатальний розрив між технологією, часом уже самодостатньою, домінуючою над усім… І самопізнанням, і духовністю.

Сумно стенув плечима.

— От у цій ситуації, — вів далі приглушено, — неймовірна сприйнятливість вашого виду до космічних факторів, до мутагенних впливів, поява геніїв, ви сказали, мислителів стає, ну, прокляттям.

Холодно подивився на Аспіранта.

— Їх відкриття, їх ідеї примітивно, як правило, розвинуті. Постійно загрожують якісним стрибком, який перетворює згаданий розрив по суті у безконечність.

— Тобто, — ледве поворухнув затерплим язиком Аспірант, — функція у даній часовій точці втрачає дійсні значення, її, власне, немає?…

Чужий повільно кивнув.

— Існує постійна загроза цілим етносам, суперетносам… Атлантида, так, А зараз нас починає хвилювати цивілізація в цілому.

— Вас? — Аспірант подався вперед. Чужий слабко, заспокійливо ворухнув рукою.

— Таж ви зрозуміли це давно… Так, ми не люди, — сказав просто. — Але… Існують давні зв’язки… так, давні зв’язки… Земля, люди нам небайдужі…

Аспірант знесилено сперся на ліжко. Звично почав розтирати скроні, краєм ока бачив Чужого — обриси його вайлуватого тіла коливалися, струменіли, мов далина у спечну днину.

— Не звертайте уваги, — почув безбарвний, ще тихіший голос. — Підтримувати сталу форму, властиву земним істотам, це так обтяжливо, отож я й постарів.

Він покректав справді по-дідівськи, зробив дивний жест руками. Тремтіння обрисів припинилося.

— Думаєте, легко стирчати тут, далеко від метрополії, аналізувати ситуації… А варто було відлучитися, за вашим літочисленням, в тридцятих роках нинішнього сторіччя, і заступник мій не впорався, сталася неприпустима помилка. Зараз під загрозою все, створене протягом трьох тисячоліть.

Знервовано мружився. Очі — тепер Аспірант побачив ясно — знов затягла біляста плівка.

— Він прогнозував об’єднання людства після другої світової війни, — вів далі Чужий. — Шарлатанські методики, тимчасова мода! І зробив висновок, що ви доросли до ядерної енергії…

Голос його звучав дуже тихо.

— Ціла група фізиків не повинна була виїжджати з автократичних, мілітаризованих держав. Вони мали залишитись там, в концтаборах…

— Але ж… — шарпнувся Аспірант. — Ці табори… вони там… — похлинувся словом.

Чужий жорстко кивнув.

— Так, всі вони були б знищені, якби не ця помилка… непрощенна помилка.

Він задумливо глянув на заціпенілого Аспіранта.

— Всього кілька геніїв… Перша ж бомба знищила десятки тисяч. І взагалі… — він трохи пожвавився. — Останні сторіччя ми добилися чудових результатів у галузі контролю. Миттєва фіксація електромагнітних потенціалів мозку різко звузила носіїв нестабільності…

Похитав головою.

— Ви не уявляєте, як важко було раніше. Колосальний обсяг роботи, аналізу. Доводилося тримати ряд постів, йти на прямі контакти, дуже небажані. Скільки виникло легенд… І все одно, все одно утримати рівновагу вдалося, лише використовуючи місцеву специфіку.

— Що ви маєте на увазі? — стомлено поцікавився Аспірант.

— Ми використовували жерців, різні релігійні течії. Дуже марудна робота, всі вони переймалися лише власними інтересами. Але дещо вдалося, наприклад, герметизація знань… Віросповідальні догми та обмеження…

— Інквізиція… — пробурмотів Аспірант.

Чужий зітхнув.

— Розумію вас. Звичайно, звичайно, даремні жертви. Але ми постійно вдосконалювали методику. Відродження пов’язане з появою ефективніших засобів дослідження, з’явилася можливість відбору, розмежування…

— Відбору жертв, — повільно, тихо проказав Аспірант.

Чужий захрумтів пальцями. Подався вперед.

— Жертв, — сказав майже вкрадливо. — Так… Я наведу один лише приклад. Ні, не думайте, ми гуманніші за вас, — передихнув він. — Вам, звичайно, знайоме ім’я Еваріста Галуа, геніального математика. Якби він не загинув і завершив одну роботу, роботу почату, відому лише нам, то атомні бомби вибухнули б уже в першу світову війну, яка почалася б знову-таки раніше. Раніше, вірте мені, технічне прогнозування в нас завжди було на висоті…

Він прихилився до стіни, важко дихаючи. Зморшкуваті шкірясті повіки майже прикрили очі, знизу білки затягла напівпрозора плівка. Тепер уже достоту мав зовнішність Чужого. І разом з тим — помітні риси старої, страшенно натомленої людини.

— Балакучий я став, — сказав, не розплющуючи очей. — Стареча балакучість… І помисливість… У нас теж не вщухли досі суперечки, не думайте. Але протиріччя, протиріччя нерозв’язане, — голос його перейшов у нерозбірливе бурмотіння.

Аспірант встав, підійшов до вікна. Гостро вкололи очі синюваті крижинки зірок. Прокашлявся, сказав глухо:

— Така, виходить, справа…

І знову досадливо покрутив головою — гіркувато сохло в горлі, частіше билося серце. Мружачись, поглянув на стосик чистого паперу, що самотньо білів край столу. Вихопилось:

— Ну чого ж ви, чого ждете?…

Чужий, здавалося, прокинувся. Застережно розчепірив пальці:

— Ні, ні, ви не зрозуміли… Я ж говорив — методика вдосконалюється. Адже загроза не в існуванні генія, його думки… Загроза — в неготовності решти ці думки сприймати… сприймати на добро… — сумно всміхнувся. — Ми знайшли можливість зберігати таких, як ви… просто ви не зможете… не захочете… працювати на суспільство. Мозок ваш не зміниться, ні, генерація ідей, можливо, ще й зросте. Але це буде робота на себе… — зам’явся. — Як поясі нити?… Мозок буде замкнений на себе. Так, так… режим короткого замикання…

Винувато знизав плечима.

— Може… може, не зовсім вдале порівняння…

Аспірант мовчки дивився на нього. Мов сонний, поволі підніс руку до скроні, зробив виразний жест: «Так?…»

— Ні… ну, може… в тяжкій формі це і є психозом… Але навіщо? Ви залишитесь цілком дієздатним…

Чужий раптом неспокійно засовався на стільці, визирнув у вікно.

— На жаль, час минає… Я не повинен був говорити з вами, треба швидше… Ви зараз заснете, — круто повернувся до Аспіранта. — Будете спати… спати…

Війнуло холодом. Аспіранту здалося, що кімната м’яко деформується; знову виразно відчув у роті смак вина. Наблизилася стінка, схопився за неї, — немов у забутті, не відчуваючи дотику, осів на ліжко. Краєм ока побачив — щось темне, нуртуюче, безформне піднялося зі стільця, протислось через навстіж розчинену кватирку й щезло.

Він прокинувся — просто в очі світило високе вже сонце. Повільно, міцно стуливши повіки, сів — м’яко обірвалося серце, прокотилася знизу хвиля нудоти. До піднебіння мов присох огидний присмак, в кімнаті було душно, відгонило. кислуватим. Аспірант, тамуючи тремтіння в ногах, добрів до кватирки й ухопив повні груди морозного смачного повітря.

Постояв, тримаючись за лутку. В голові поволі проясніло. З зусиллям згадував: «Аліготе», знайомі… балачка про поезію… новий підхід до Проблеми… — подумав про свою ідею без найменшого хвилювання. Але потім, потім… Пам’ять обривалася десь на сходах у будинку.

Кволо похитав головою. Такого з ним ніколи не траплялося. Але ні ляку, ні протесту Аспірант не відчув. Щось його непокоїло, щось невідкладно слід було зробити. Він зіпхнув на підлогу кілька вкрай рідкісних, з бібліотеки Професора, томів, присів — ліжко гидко скрипнуло. Аспірант каламутно дивився під стіл і раптом побачив там відкорковану, майже повну пляшку горілки. Він добре знав, у квартирі спиртного ніколи не водилося… «Може, вчора, по дорозі?…» — подумав нехотя. Відчував, щось не так, проте розібратись не виникало жодного бажання. Машинально налив у склянку для чаю, кривлячись, підніс до рота. Завжди на ранок його вернуло навіть від пива, але на цей раз — дивно — випив, наче воду. Обпекло. Аспірант різко видихнув, глянув зволоженими очима на годинник. Згадав, що сьогодні важливий семінар з його теми, Професор просив бути обов’язково… стенув плечима, прислухаючись до нових відчуттів… Думки, одна одної яскравіші, спалахували, плуталися, шибка видавалася магічним склом, крізь яке виднівся зовсім новий, змінений світ. Кудись іти, говорити про нудні, очевидні речі?… Аспірант хмикнув. Налив ще трохи.

Він так і не з’явився до Професора, ні тоді, ні в наступні дні. Зате Аспіранта часто бачили в пивничках, побіля сумнівних їдалень-забігайлівок, де він щедро ділився надзвичайними, карколомними ідеями в галузі астрофізики. Завсідники звали його хто Генієм, хто просто Геною і охоче пригощали. До Професора прийшов новий аспірант, навіть намагався розробляти Проблему, але в його трактуванні вона поступово стала звичайнісінькою проблемою, а далі й всього-на-всього темою для кандидатської. Ніхто цього навіть не помітив.