"Наша Січ-мати": хроніка-повість зі шкільного життя [М Денисенко] (fb2) читать онлайн

І

Велике наше село Розлоги широко розкинулось по обидва боки невеличкої річки, що свої филі несе до старого батька Дніпра — Славути. Сепо мов писанка. Поміж зеленими садками біленькі, чепурненькі хатки наддають зблизька ще більшої краси селу. В них по течії річки, за селом — острівок. Чудовий там краєвиді… Береги острівка поросли верболозом, а по серединї — в літку виростає висока-превисока трава.

Сей острівець — у літку, святочними днями, коли малеча маєсяку-таку пільгу від роботи в господарстві — є улюбленим місцем для збору там усього юнацтва-школярів.

Одна сторона острівка — стрімка, висока; над самим берегом росте розлога верба. Сюди ми збирались і для іграшок, тутечки знов найкрасше місце й для купаня. Місце коло верби має в нас історичну назву — «Січ-Мати». Цілий же острівок зветься у нас — «Батьчо-Луг». Себе ж ми школярі величали вже не інакше, як запорожцями, або лицарями.

Злетиться, бувало, до Сїчи теє славне лицарство… Та чого ми там не творимо! Мало місця для іграшок на Січи, тісно там Запорожцям, — отож і почнемо герцювати по цілому Зеленому Лугови. Коли ж зирк — здалека пливе човен: прямує до Лугу.

«Владика!.. Владика їде»… (Нашого панотця в Розлогах ми школярі між собою звали не інакше, як владикою.) Зачувши таке гасло, всі тобі січовики

— Як ні в чому не бувало — спинилися на Січі.

«Не гаразд так, хлопці, — почне було всовіщати нас старенький панотець. — Досить, здається б, місця з вас і поблизу верби. Хто видав таке творити? Геть тобі траву витолочили».

«Ми знаємо, що так не можна. Адже самим таки доводиться працюватиі — забере було голос наш кошовий, Дмитро Галайда. — Вибачте, панотче, то хтось із нас ненароком ускочив у траву… Вчора в вечорі тут дівчата купалися. А хто з них не вміє пливати, то щоби пройти до мілкого місця, можливо не без того, щоб не зробити слід у траві, замість триматися берега»..

«Що й казать… Добрі дівчата, та й вам пустунам нічого дати». — Лагідненько так повчивши молоду громаду, владика подасться човном у верх по річці до Святої Покрови, нашої сільської церкви, що гордовито пишається на високому крутому берегу річки, посеред села Поруч із церквою садиба — панотця.

У нас, читачу — як сам тепер бачиш, була справжня тобі Запоріжська організація. Є у нас кошовий, ліаємо й курінних… Владика в нас не згірший, як се було в ті давні часи. Та й наша церква теж у честь Святої Покрови. Запоріжська ж старшина, а то навіть і більш одважнійші січовиви мають у нас все історичні прізвища. У нас тобі — й Шило, й Богун, Кішка, Палій. Один тільки кошовий, обраний на Раді всім лицарством, носить не історичне прізвище, надане йому за пустованє власним таки його батьком.

Якось на Раді, в Коші — зайшла раз річ, що не личить, мовляв, наиюму лицарству, щоби наш кошовий не мав відповідного його високому становищу історичного імени.

«ПравдаІ… ПравдаІ»— загуло, як оден козацтво, — Адже, Галайда… такого щось ми не чували, щоби в руках своїх тримав булаву.

«Нехай зветься Сірком…»

«Сірко в нас курінний…»

«Зватимемо свого кошового Дорошенком…»

«Нехай буде Самойлович!»

«Тю на тебе!.. Самойлович був зрадник…»

Крик, гармідер. Нічого тобі й не розібрати. Ось наперед із круга, перед кошового вистулає простий козарлюга. Моргун. У митг. — усе заніміло.

«Братя, й ти славний отамане!.. — починає Моргун, поважно вклонившись. — Кажете, що не чувано було, щоби Га'айда тримав коли в руках булаву?.. Так що з того? Не вже ми такі нездари, що з поміж себе вже й не спроможні — ні видвигнути оборонця України?.. Хиба наш Галайда не шанує старих козацьких обичаїв?.. Тоді геть його…

«Той самий нехай буде!.. Ліпшого за Галайду нема між нами… Кошовим у нас нехай буде Галайда!» — Так заревло лицарство, не даючи Моргунови й докінчити мови. І тут же таки на Раді козацькій, всі — як один, постановили, що оборонцем України бути Батькози Кошовому Галайді.

Як бачите, цілу справу вратував один Моргун, якого в школі уважали за недотепу. Пять літ учився він… Стілько всього й виніс він зі школи, що по складам розбирати друковане та ще хіба вуличне прізвище, яким він ні трохи не ображався

«Петренко, вивчив лєкцію?» — питає його бувало учитель. А той тобі ані пари з уст, — тільки очима моргає.

«Погані справи наші, Моргуне», — скаже було учитель і дасть козакови нашому спокій.

«Петренко, чи ти так рішив задачу»? — питає його якось учитель. — Еге сором тобі, козаче… Адже другий рік сидиш в одній клясі, а й такої немудрої задачі не втяв.

«І дурень же був той дідич, — промовив тут Моргун. — Чи ж видано таке, щоби паїиню, та ще й добру — взяти та висрати…

Зачувши таке, ми школярі аж порскнули зі сміху. Навіть у самого учителя з'явилась гірка усмішка на устах. Адже він гаразд бачить всеньку недорічність чужої для нас московської школи… У тій задачі мова йде про таке:

Одін по.\їЄщік 10 парами волов вспахал 8 десятин пашні. Сколько десятин такой же хорошей пашні можна вспахать 20 парами волов?

На таке слушне заперечене Моргуна, учитель лише здвигнув плечима.

«Сідай, — каже він, — Петренко, на своє місце… На милость Божу вже хоч не пустуй.»

Надійшла косовиця. Господарі Розложане в один тобі поранок, цилилі селом — громадою, скосять свому панотцеви високу зелену траву, де-не-де витолочену. (Славне лицарство, шануючи свого владику, ніде правди діти, кілько мога оберегалось робити шкоду.) За пару день петрівчаної спеки — пора й сіно громадити. Громадінє — се не аби який празник для нашого славного лицарства. Тутечки дасть себе знати наша козацька вдача!

Здавна в нас так ведеться, що згромадити сіно свому владиці мусимо ми запоріжці. Й то цілим кошем!.. На передодні паламар декому поблизу себе перекаже, що завтра наш владика громадитимуть на Зеленому Лугови сіно Вістка тая вмить облетить Розлоги. Ще роса не гаразд спала, а славні наші запоріжці, на чолі з кошовим, \ ранці вже там, на Січи. Ждуть, не діждуться свого владики!..

Нарешті ось узріли здалека й владику, що човном… чим дуж поспішає. Зраділи орлята!.. Грянула пісня… Далеко-далеко, аж поза лісом, одбиваються луною слова: «А там на Вкраїні сонечкосяє… козацтво гуляє… гуляє і нас виглядає…»

Дівчата, не зважаючи навіть на якусь ворожнечу до себе оттих січовиків, приступили й собі до гурту. (Як ми там уже не добивались, що громадити сіно повинніб лише ми самі запоріжці, — владика наш настояв на тому, щоби до того діла допущено й наших товаришок школярок). їх дзвінкі голоси немов би ще збільшили могутність тієї пісні.

«Та й неволя вам осьдечки, — попереду привитавшись, промовля до гурту владика, зворушений піснею. Вона, пісня тая — пригадала, мабуть панотцеви нашу минувшину, коли славне козацтво боронило Україну від ворога й братів своїх визволяло — з неволі, з кайданів, з тюрми… — «Бачу, що ви занудьгували без діла… Та встигнемо ще й наробитись. Отож панове запорожці (при такій оказії панотець теж нас так величав) і ви дівчатонька!.. Попереду, старим звичаєм помолимось, — тоді й за діло.»

Після молитви молода громада стала до праці

«Що се?… Хіба личить козакам працювати плече-о-плече з жінотою? — зауважив Моргун, побачивши, що одна школярка стала поруч із ним із граблями.

«Правду кажеш, Моргуне!" — зауважив кошовий.

«Годі бо вам! — намагається владика, щоб утихомирити громаду. — Красше розділіте на пів, та без сварки мені тутечки…»

«По що вже й на пів, — сказав хтось із січовиків, — Ми можемо й більш як половину; адже нас на два більше; опріч того, ми ще й козаки.* —

«Як там вже знаєте… Мені аби було тихо, без сварки…»— ніби підтакує нам владика.

Козацтво метнулось — відгрібати більшу частину луга. Протинають лінію, поза яку вступ жіноті заказано.

«Та ти, козаче, ледь-ледь граблі тримаєш, — жартує владика, побачивши малого, що шукає місця, деб і йому припаритись.»

«Чий ти?… Здається, Хведора Романенка. Та від нього ж є тутки гребець…»

«Тато казали, що на зиму піду я до сколи, — перебив панотця той. — А мама не пускали мене, але я втік сам.»

«Оттакої! — скрикнув владика. Так і видно, що козацького роду…»

«Та нехай, панотче, він зістається, — заступився було Моргун.»

«Авжеж ніяк, — згоджується владика. — До якого ж ти, козаче, куріня пристанеш?…»

«Приставай, братіку, до нашого куріняІ»-пропонує малому Хведір Безрідний. Бачу, що з тебе буде не аби який козарлюга.

Де не взялась Козубиха — бабуся нашого січовика Шила. Привитавшись та перепрошуючи панотця, що спізнилась, попростувала до гурту, щоби й собі стати до роботи.

"Внука взяв Степан у поле — поводити воли… Й що там, панотче, плачу було!.. Воно серденятко так і рветься на толоку. Я, — було — хоч і не сила люя — згодилася сама поводити воли та просила Степана, щоб пустив малого сюди. Але Степан не погодився з тим: підручний, знаєте, молодий віл і дуже впертий. Такому воликови не сила моя щось зарадити…"

«Нехай тітка до дому йдуть… Ми й без них упораємося»— загуло козацтво, боронячи свого права й так уже багато обмеженого.

«Доведеться таки вам іти до дому!» — каже владика.

«Чому?… Хіба я стара вже й неро6ітниця?»

«Нічого не порадимо. Такий вже в нас звичай. А ломити старовину, самі знаєте, якось ніяково-Спочиньте трохи, — 'їхатиму назад, то відвезу й вас човном

Владика повернв на приходство, аби взяти харчів, щоби по скінченю роботи — достойно вшанувати своїх щирих робітників. Узяв на човен і Козубиху. В відсутність владики робота йде ще ніби красше Кождий з нас із таксю пильністю працює, що з боку стоячи й дивлячись на нашу дружну роботу, ніколи ніхто не йняв би віри, що се ми — пустуни-запоріжці.

В полуднє підкріпивши трохи свої сили, забувши й про купанє,_/йи з подвоєною силою знов стали д; роботи. 1 над вечір, іще сонце досить високо, а вже наша половина згромаджена. Дехто з СІЧОВИКІВ, забувши про втому, починає кпити з дівчат, що вони мовляв, такі нездалі робітниці.

«Так не гаразд, братя,»— промовив Моргун. Чи ж винні вони, що слабші за нас?… Ану, хлопці-запорожці, в оборону наших сестер!.. Допоможім їм подолати ворога… До зброї!..»

Всі, як один, узялись знов за граблі та метнулися допомагати дівчатам. У сю саме мить нахвачується й сам владика. Він, парою баских шпаків переїхавши брід, поминувши нас, прямує до самої Січи. Парубок його ледви-ледви стримує коні. А владика, сидячи на возі, навантаженому поживою та ріжни-ми ласощами, радіє, не нарадується з того товариського нашого вчинку.

«Славно, братя-запорожці! — похвалив нас владика. — Завсігди так у житю вашому чиніте… Чи то при добрі, чи то-тим більше, коли твого товариша спіткає якесь лихо, завжди оден другому допомагайте…»

«Та ми, паногче, й самі скінчили б І»— ніби трохи засоромлені, виправдуються дівчата.

«Певно, — перебив їх владика. — Не про те тут річ іде. Я тілько кажу вам, що то за велику силу має та товариська допомога… Бо що може бути величнійше, як сей клич: Всі за одного, а один за всіх?… Громада велика сила! Не дарма ж каже приказка, що дружній отарі — й вовк не страшний.»

Ось і сіно згромаджено. Пархом — так звапи панотцевого парубка — втяв у скрипку. Дехто сміли-війший з нас пустився козачка.

«Зажди-но, Пархоме, — спинив його владика. — На все буде свій час… Воно трохи ніби й не гаразд — після такої праці та й частувати громаду музиками. Ось крихітку перекусимо, а там до вечора можна буде забавитись і танцями.»

Чого тілько не було на тім угощеню?… Ковбаси, пироги, вареники, й ріжні там пундики!.. Добре приготувався наш владика. Знай тілько припрошує нас споживати, його хлібом-солею не гордувати. Подбав він також і про те, щоби славним лицарям, крий Боже, не довелося промочувати горла, хоч чистою та прозорою, але ж теплою річною водицею. Він був тієї думки, що дружною працею ми заробили — освіжитись чимось красщим, як водиця. Цілі два коші привіз владика — холодного меду на-питку та овочевого вина, власного виробу зі своїх таки яблок. Все те в отих фляшках, він навмисне приберіг на сей день.

«Дякувати Господеви й вам, панотче, за хліб Божий, — почав мову кошовий, зауваживши, що не тілько жінота, але й завзяті козарлюги гаразд підкріпились, та де хто вже й прохає Пархоліа втяти щось у скрипку.»

«ІЦе встигнеш подякувати, — відповіда на се владика. — Неси-но, Пархоме, сюди кадовбець.»

Парубок зняз ів воза досить порядний липовий кадовб, у щерть наповнений щільниками меду.

«На ось. козарлюго, звернувсь панотець до збігця від батька-неньки, подаючи йому ціліський щільник запашного меду. — Бери ж… В дома мабуть, мати тне впадоньки. Та дарма!.. Ще не чувано на світі, щоб козак так собі ні сіло, ні впало — загинув… ^а роботою мабуть утомився?… Та нічого, до дому підвезу…»

«Я не хочу… Я піду лазом з усіма…*

«Молодець! Хвалю за се… Радощі й турботи треба ділити з товаришами…»

«А ти по що загортаєш мід у хустину?* — звертається до котрогось владика, спостерігши, що той збирається 'ховати мід.

«Я занесу Оксаночці… (Так звали молодшу сестрицю того січовика.) Розкажу їй, що ми ходили походом за море, й там одбили сей мід у бусурменів…»

«Оттакої… Ніби я вже й бусурмен у вас! — жартобливо проказав панотець, спо. хватившись при тім — на що було йому несамохіть засоромити хлопця.»

Ну, гаразд… гаразд… їж сам той кусень меду, а для Оксаночки ще дістанеш. Добре робиш, що дбаєш про се{:трицю… Пархоме!.. А знеси-но з воза другий кадовбець… Бо чого доброго мої лицарі готові справді той мід од нас відбити! — проказав жартобливо владика.

Після такої бучної вечері, перед якою гадаю, сама навіть гульня на Чортомлицькій Січи мусілаб уступити, — за дозволом нашого владики Пархом утяв веселої, щоб — як ВІН сам висловився — дати нам змогу трохи розворушитись. За сонця ще вирушили ми походом до села. Баскі коні йдуть повільною ступою. А по обидва боки воза, а то й перед кіньми — гордовито ступає завзяте лицарство, перемішавшись подекуди з дівчатами. Дружня пісня далеко-далеко відбиває гься луною.

Оттак то промайнуло наше січове свято!..

Та не гадайте собі, що наше Славне Лицарство спритне було на одні пустощі, або ж коли й трапиться посрацювати, то тілько при людях… Ні!.. Сто разів ні! Вдомй, відповідно нашій силі, праця не л^и-нала наших рук. Щож дотикається нічлігів, то водити коні на нічне пасовисько — ми запорожці вважали святим своїм обовязком. Кінь — вірний товариш козакови. Приїхати на нічліг та зараз таки десь уткнути свою голову — того в нас не водилася. Дотепи, жарти, співи — тягнуться аж за північ. Допуститися шкоди, зробити комусь збитки в поли — у Січовиків не траплялось: бо варта добре стежила, щоб коняка, бува, н^вскочила в спаш' у шкоду.

Попутаємо коні, поставимо варту, а той козарлюга попутані коні візьме та й наверне в бік шкоди.

«Що бо ти, напаснику, твориш? Чи ти бач, — навертає худобу до вівса…»— зауважить тоді хтось зі старшин.

«іна" ше, дядьку, й не можна. Вельми вже змисленна худобина. Відвертай її звідтам, а вона — назад преться в ту саму сторону. Вгадує, що там € чим поласувати.*

«Ну й характерник!.. Сказано тобі — Січовик запорожець* — скаже, було, на се той господар, зовсім спокійний, що до шкоди ми не допустимо

Завтра Спаса. На нічлігах, серед темної ночи — гомонимо ми про те, в кого які яблука та грушки будуть до свяченя.

«А моя мама зірвала два яблука з тієї деревини, що я сам щепив! — каже наш курінний Хведір, на прізвище Безрідний. Се перші овочі: тілько два яблука й було. Та такі вам великі-великі поросли, що навіть і в нашого владики оттаких нема.*

«3ельл\ан, що орендує наш садок, не аби як шкрабнув сьогодня тих грошей, — провадить кошовий. — Та й хитрий з біса крамар: завсігди торгує по дві копійки за фунт, а сьогодня заломив аж по чотири. На свячене, мовляв, кожде мусить мати…* Прийшла ото Супруниха, вибрала пригнилих трохи яблук, щоби дешевше коштували. Але де там!.. Не випустив ані гроша: прийдеш, мовляв, завтра, — ТО ще й по пять копійок за фунт заплатиш. Так вона бідна й подалась назад ні з чим…»

«Та чи чувано на світі, щоб за припсовані яблука так дерти? К тому ж Супруниха ще й вдо-биця… Треба вже й совість загубити, щоби так обдирати бідних людей,* — дивується з такого здирства Моргун.

«Ще що вигадай! — зауважив Шило. — Совість… Та чи бачив її хто в крамаря?…»

Пора вже й на сон. Дехто зі старщих — зморений тяжкою працею за цілий день — давно вже завдає храповицького. Принишкли й Січовики. Проте далеко від них витає той сон. Ріжні думки-мрії снуються в завзятих молодих головах.

«А що, Моргуне, — нараз серед тиші звер-тається до нього кошовий. — Чи не пітиб нам у похід?… Адже, як той казав: у богатого візьму — бідному даю, та й за теє жадного гріху не ліаю…»

«Та який зновечка гріх — набрати яблук у того здеруна! — вгадуючи думку кошового, по-годжується Моргун. — Не святити ж їй кислиць, що дозрівають ід Покрові…*

«3аждіть і мене… Ось скину чоботи!» — обізвався і Шило.

Верхи подалися в трох вони до села. Кошовий провадить просто до себе в садок. Привязавши коні, наші характерники по позаплітю прямують до садиби кошового.

«Ото зрадіє Супруниха, коли в ранці вздрить яблука… Та їй не мало треба; адже восьліеро діточок у неї. Тілько рвати, братя обережно, щоб не зломити бува щепи. За теє тато сердуватимуть.»— Отак пошепки, коло самого перелазу в сад, про-мовля до своїх товаришів Галайда.

«Рвати?… Се довга л\орока! — заперечує Шило. — Чи нема пак у садку вже натрушених я6лук?…»

«Є то, є… У буді аж два мішки стоїть, але трудно звідти добути. Тим більше, що сьогодня вартує не сам Зельман, але аж три їх ночує в буді.»

«Чого красше, коли є в мішках! — аж скрикнув зраділий Моргун. — Ми з Шилом привабимо до себе Жидків, а ти Дмитре, тоді набереш у буді яблук, і коли доконаєш сього, то — вийшовши на вулицю — раз свиснеш, щоби надарма не манити нам варту… Піднявся б я сам на се, але-гаразд знаєш — сердитий ваш пес; чого доброго ще й матню мені вскубе.»

Плян сього набігу всім був до вподоби. Ось у двох трясемо ми кущем бузку, що недалечко від буди. Загавкотів Бровко… Та побачивши, що тутечки є молодий його господар, Дмитро, — пес замовк.

«Реб, Залме… Ґіб швейбиле. (Дай сірники). — Се котрийсь зі спільників Зельліана прокинувся. Нарешті всі три вони з засвіченою ліхтарнею вилазять із буди. Обережненько, близько один другого посуваються на наш шелест. Поволеньки подаємося й ми в зад, тіпаючи кущами. Хоробра ж варта наблизитись до нас боїться. Високий ось рудий Гершко, взявши від Зельмана ліхтарню, підняв її високо в гору та при тім гукає:»

«Ти, злодій, злазь із дерева!.. Не рви яблук, кажу тобі… Не рви, бо зараз іду до батька… Знаю, знаю — хто ти… Ти Семен — Корнієнка син… Іди геть, злодіяко І…»

Оттак тупцяючи на місци, всі вони в трох погрожують нам скаргою на перебій один перед другим. При чому наздогад називають прізвища тих злодіяк (звичайно сусідських синів), що хочуть їх обікрасти. А про справжчи» за^адіяк їм не прийде й на згадку.

Вже ось подав кошовий і умовлений свисто^, гасло. Наші ж козарлюги, любуючись із тієї картини, довгенько ще дратували Жидів. Потім, перескочивши через пліт, полевою доріжчиною прожогом кинулись к хатиночці Супруиихи.

«Нехай йому біс, — з тиха оз. ивається до товаришів кошовий. — І треба ж ото тітці Супру-«исі поставити серед сіний ступу… Набив такого ґуза, що завтра й між люде не показуйся.»

«Чому пак гаразд не дивйвся?»— відказує Шило.

«Дідька лисого вглядиш, коли така темрява, хоч око вибери. Тай й довгенько ж я пулявся, за-ким одімкнув двері. Та все воно бай" а… За те пов-ніську ступу насипав яблук тітці Супрунисі… Варто б і Максимови Черняковому занести яблук. У мішку трохи ще лишилось. Родина в Черняка не маленька. Та й сам він десь далеко на заробітках…

«Коли так, то чому 6 пак і не віднести Максимисі?»— згоджується на пропозицію кошового Моргун.

Опинившись під хатиною Максимихи, котрийсь із козарлюг прохилив у покліті деревляне віконце, що поверталось на двох тиблеках, а ті два нум пхати до середини мішок з яблуками. Але за маленьке теє віконце-дірка: довелося по одному яблуку кидати. Застугоніли дебелі яблука, падаючи на підлогу покліта. Пробудились гуси, що були в сінешній загороді, поруч із поклітом. Спасителі Рима голосно заґеґоталй й розбудили свою господиню.»

Виступила Максимиха на двір, аж чує: і'евальт!.. Ґевальт!.. Рахуйте…

Се наші Жидки, повернувшись до буди і вздрівши, що одного мішка з що найкрасшими яблуками бракує, — серед ночи счинили великий галас!

Вихопився з хати на той крик батько Галай-ди. Але довідавшись, у чому річ, ще й нагримав на Зельмана, що колотить людям ніч.

Максимиха ж довгенько таки постояла під своєю хатчиною. Вже й галас той затих. Огню або що, крий Боже, не видно. Ото ж і вона сховалась за двериліа, міркуючи при тім, хтоб т^м у другому кутку села міг зняти такий гармідер. У ранці ж заглянувши чогось до комірчини й углядівши розсипані по підлозі яблука, — немало чудувалась із того. Та — як за звичай кожда баба — вона не втерпіла й ураз із Супрунихою розголосила, що сієї мовляв, ночи ходили по селу злодії якісь… Нічого не взяли, а ще навпаки принесли яблук.

Вістка про се докотилась і до Зельмана. Метнувся він добро своє ратувати. Здибавши тих жінок на дорозі коло церкви, хотів, було, відібрати яблука. Але самі що найпозажнійші господарі упім-нились за ними.

«Було вам гав не ловити, — кажуть вони Зель-манози. — Адже ви ночували в саду аж у трох…»

Вдазся тод' Зельман до начальника поліції Той же, не розшолопавши до ладу, що саме скоїлось, та не. уіало дивуючись, як ото з під саміського носа, від трох вартівників можна викрасти цілий мішок яблук, — вигнав із канцелярії бідного Зельмана облаявши при тім поважного купця дурнем.

IV

Одноклясову шкілку в Розлогах розширили-в двоклясову. Галайда наш, «оча й має свідоцтво про скінчене одноклясової школи, проте тепер він ходитиме до школи й далі; добуватиме висшої трохи освіти.

«Скінчу братіку, тут… Потім одвезе мене тато в місто до ще більшої школі'. Вивчусь, буду великим паном. Тілько я не робитиму так, як ото пани нам чинять. У мене, братіку, селянинови-мужи-кови добре вестиметься…»

Так ото, побратими наші Галайда та Моргун святом Успеня Божої Матері гомонять між собою, зазираючи в свою будучиість.

«Після завтра треба й до школи. Гуляти вже не буде часу; більша школа, то й наука не та..» Сл'д булоб хоч наостанку вдарити лихом об землю. Візьми, Моргуне, сьогодня на нічліг скрипку, як не-будь потайки від 6атька.»

«Воно б і можна… Але сам гаразд відаєш, що лицарі наші можуть обірвати струни; та й скрипка чого доброго піде в шкраматки.

Сього не буде! Ручусь тобі козацьким словом, словом кошового.»

«Як так, то згода…»

Голосить-плаче скрипка. Оддаль од музики, коло розложеного великого багатя лицарство тне гопака.

«Годі бо вам, «лопці, мізки крутити, каже з пересердя немолодий вже господар Кнюх. Красше пішли б у поход… Принесли маку, або що…»

«В поход!., У поход, братя!»— гукнув тут Моргун. — І на се гасло кільканацять завзятих. Січовиків, на чолі з кошовим, вибравши по прудкому коневи (байдуже чия то коняка) верхи дременули до села.»

«А чи козацька то справа — добувати мак?»

— зауважив кошовий, коли їздці опиіилися п'д. городами.

«Вертайте, братя, назад!..»

«Так не йде… Впорожні не личить козакови з походу вертатись… Було не вирушати з місця!»— каже Моргун. — Та дарма! Кнюх вовкулака й дітям своїм закаже — посилати когось по мак… Половина люду з Безрідним — коло коней, а ми з кошовим — пішл.і далі.

Зайшли у підварок Кнюха. Богатий, пребогатий се госпсдар. Моргун, наче той кіт, швидко опинився на стрісі Кнюхової хати, та обережненько подає звідти по одному аж чотири чималі сніпки л^аку, що господиня поклала їх туди зоритись.

«Самого-но маку замало, — додає хтось. — Не вадило б старого Кнюха почастувати й мясцем. Тим більше, що він, скупердяга, гусятини з роду-віку, мабуть, і не пробував.»

На сі слова, два січовики вже тел щать із повітки по гусці.

«Ще бракує казана й трохи соли,»— каже Шило до громади, яка прямує до коний.

«3а тим діло не стало, — відповідає кошо-аий. 1 наказавши січовикам ждати його коло коний, сам один завернув до своєї хати.»

«Бабуню!.. Гав, бабуню! — несміло будить Дмитро свою любу бабусю, злегенька постукуючи^ в оконце комірчини, де в літку спала там вона сама.»

«Хто там?…»

«Се я, бабуню… Я… Галайда.»

«Що там за галайда?…*

— 20 -

«Та відчиніть бо… Се ж я Дмитро…»

«Так би зразу казав, — буркнула бабуся 1 пішла відчиняти двері. їй, мабуть, з голови випало, що Галайда — се її улюблений унук.»

«Чого тобі, рибонько?»— питаєся бабуся, відчиняючи двері.

«Мене… того… теє, щось ніби нудить, слина котиться1»— пустився на вигадки Дмитро.

«В тебе, мабуть, глисти. Ось дам я тобі зараз кавалок хліба з сілю, то й минеться.»

«Та я, бабуню, й прийшов за сілю.»

«3їж ось сей хлібець,»— каже бабуся, подаючи йому аж білий од солі кусочок хліба.

«А може б ви, бабуню, дали мені хліба та соли ще й у поле, щоби там — коли зновечка збуряться глисти — мав їх чим угамувати.»

Закроїла бабуся добрий кусень хліба та увя-завши з пригорщу в узличок соли, — все теє подала внукови. А той, відходячи, не забув поцупити з сіний великого казана.

За годину-другу гус^тинка впріла. На нічлігах — потрава тая видалась усїм вельми смачною. Особливо вже вихваляв Кнюх; до наших Січовиків далеко, лювляв, і панському кухареви. Маку ж кожде нате-ребилося до схочу; ще й Кнюх так із пів снопочка повіз до дому на гостинець.

«Ось вам, дітоньки, гостинець од зайчика… Несе зайчик сніпок маку, а я перебіг йому доріженьку та й відібрав… Нехай, гадаю, буде тобі, Галюсю.»

Попід серцем щось немов би кольнуло у Кню-шихи. Вийшла на двір, — зирк на стріху. «0й лишенько ж моє!* заголосила.

Як на лихо, шусть у хату котрась із доньок Кнюха. Так і так каже, — бракує двох гусок. Нема-старої гливої та ще якоїсь.

«Чи ти бач! — промимив похнюпившись Кнюх. — Звідки, гадаю, видрали вони оттак гарно впасених гусий?.. Отто вражі діти; моїм медом ще й губи мені помастили.»

Оттут уже увірвався терпець Кнюшисі. Як не задуне вона старого коцюбою, що та аж розлетілась на двоє.

«А ти, сякий-такий безсоромнику!. Щоб спинити тих харцизяк, у нього того не має… Він ще й' мясце з ними заїдає.. Потоваришував… На ж тобі!.. — На!.. На!..»

Та на тому ще не край лихови для нашого Кнюха. Запорожці, як і взагалі культурні люде — видають газету. А через нашу часопись віст" а про сю подію — скорійше, ніж того можна було сподіватись, облетіла весь світ, чи то пак село Розлоги. Найшовся відважний казарлюга, що нашу січовую газету вкинув і до листової скринки начальника поліції.

Не аби як затрівожився поліціянт. Та й було чому!.. Адже там у нашій газеті чорним по білои;у стояло таке:

«Туган-бей прихиляючись до згоди з кошовим Славного Війська Запоріжського зажадав чималої здобичі. Отож кошовий наш Галайда з своїм військом давай гуляти на бистроногих чайках. І по умові привіз Туган-беєви силу здобичі та багато ясира, зібраних не з наших людий христіянських, але награблених із поганих земель бусурменських. Світла Порта послала Туган-беєви рішучу ноту.*

Перечитавши таке, начальникови поліції було не в переливки. Нота… Адже тугечки не аби-якою політикою тхне.

Поставлено на ноги всеньку поліцію. Наслідок тієї ворохобні був досить сумний. Кнюха — за теє, що доводить дітий до крадіжки, посаджено в холодну… Але найгірше було те, що прізвища Туган-бей і Порта так і залишилися за Кнюхами до смерти.

V

Де тонко, там і рветься. Так само й у Супру-нихи. Нема й року, як смерть забрала її чоловіка, а тут знов нещастє спало на її бідну голову: Одним-єдину корову шинкар-Мендель забирає в неї за чоловікові ще довги. Й плачу було тоді!.. Супру-ниха та її дрібонькі дітоньки голосили по корові, наче по мерцеви.

«Бач, яке коїться на світі! — каже Моргун до кошового, здибавши його на улици, коли той повертався зі школи. Заприсягається, що частками сплачуватиме довг, про те шинкар-невіра не зважає на се й забирає останню корівчину… Й нема на таких — ані суда, ані кари справедливої…

Могли би ми й свому вдерти штуку, — відповідає Моргунови кошовий. Та нехай буде воно вже на завтра.

На Покрову — храмовий празник у наших Розлогах. Владика — шануючи, мабуть, стародавні запорожські звичаї — на храм запросив на при-ходство всеньке наше лицарство тим більше, що був він вельми задоволений нашими співами в церкві. Від владики наші Січовики пішли до школи, де мала одбутися вистава-концерт. Під час вистави Галайда нагадав Моргунови про помсту хижакови шинкареви. На се — Моргун ані слова, лишень на знак згоди сіпнув кошового за полу, й обидва — НІКИЛ1 непомічені — опустили шкільну салю.

На вулици людий не богато. Де-які крамниці вже замкнуті. Один тільки Мендель, не дивлячися на пізню пору, найкрасше торгує. У коршмі тижба пяного люду.

«А я гадав, що ми спізнились; адже торгувати в шинку можна лишень до девятої години… Неза-баро. м Мендель зачинятиме мабугь віконниці. Нй. ось, Моргуне, шпички та встромлюй у скалубини віконниць.»

Понастромлювавши шпичок в одну віконницю, Моргун відійшов на бік, слідкувати за подіями. Кошовий же одним в кном не задовольнився. Мовляв, розтрощивши шиби одного в кна, шинкар гадаючи, що шиби були видушені кимось із гостий, віконниць не оглядатиліе, але зачинятиме одну по другій. Так воно й сталося, ти. м більше, що зачиняв віконниці не салі Мендель, але післав наймита свого, при-дурковатого Авдія.

На бренькіт скла вискочив Мендель із-за шин-квасу, наче ошпарений. Увязався було до людий, — щоби заплатити за поторощені шиби Не почуваючи себе винним, ні.ч'то, звичайно, не хоче платити. Наслідком того счинився у кориімі неаби-який рейвах.

«Дарма ж ото, пан Мендель, чепляється за людий… Що шиби потрощені, самі винні; бо на що в віконницях повстромлювані шпички? — каже хтось із більш тверезих, уздрівши в шпаринках віконниці повстромлювані шпички.

'Шпичка?… Герсте?… Що за шпичка?»— перепитує Мендель. — Узяв у руки лямпу й приди-вляється до вікна.

«Го-го-го!.. Отеє штука!.. «регоче з задово-леня натовп.

«Ха-ха-ха… Хто б його міг таке стругнути?…»

«Коліу ж більше, як не запорожцям… Ну й митці. Та й вороняка ж із того Мендля; потрощив шиби в одному вікні, що б було оглянути инші віконниці?…»

Людям сміх-розвага, а шинкар не аби-як лютує^, проклинаючи наше Запорожа.

VI

Пянстіо з отими коршмами се найбільше лихо народне Через коршми — руйнується добробут господаря; люді падають на моральности; шинкар навіть дитину штовхає на негарні вчинки. Якось ото Менделила зачепила на улици найстаточній-шого з наших Січовиків, на прізс.іще Сагайдачного.

«Хлопче… хлопчику! Щось я тобі маю сказати… Принео*і мені курку, то дам тобі за се цукорків з оріхами.»

«А де я вам візьму курку? — тілько й міг проказати Сагайдачний, страшенно ображений такою пропозицією. Але по хвилі вертається до Жидівки та каже:»

«Добре… В вечері, коли кури «підуть на сідало^ — принесу вам.»

«Який ти розумний, хлопчику… На ось тобі,»— тут Менделиха подає Сагайдочному кілька цукорків..

«Роби так, щоби ніхто не бачив… А принесеш кур."у, дістанеш багато цукорків й оріхів."£

Після такої розмови з Менделихою, Сагайдачний пішов не до дому, але почимчикував до найбільшого товариша свого, що мав прізвище — Кішка… Прозивали ми його так не дурно; нехай яка висока деревина, він же — наче справді той кіт — вилізе на неї. До нього то й звернувся Сагайдачний, щоби допоміг йому добути сову, що виводиласіі у старій каплици на цвинтарі.

«Та на що придалася тобі сова?»— питає Кішка.

«3натимещ багато, то хутко зістарієшся!»— була на се відповідь Сагайдачного.

«Що ж, — згоджується Кішка, — можна допомогти… Коли вона тобі потрібна так конче, то підем.»

За якусь там годину сова, що по дню безпечно сиділа високо на бантині старої каплиці, була в руках спритного Кішки. Той, звязавши їй крила, спустив на діл Сагайдачному.

Як тільки добре смеркло. Сагайдачний взяв сову під паху й у вискоки подався до ІМенделя. Ледви прочинив двері та хотів викликати в сіни жінку шинкаря, а вже тая, вздрівши малого, й подаючи рукою знак, щоби мовчав — сама вийшла до нього.

«А що приніс?* — не вірячи своїм очам, що в малого під пахою курка, питає вона.

«Яка вона пугата… Се з тих… з галагупів* — оглядаючи сову, каже Жидівка.

«Обережно, Суро, щоб не випустити… Наші кури — полохливі,* — остерегає Сагайдачний, побачивши, що Жидівка визволяє сові крила.

«Не бійсь, не втіче… Розвяжу крила та п» щу до кучі під пічю; а завтра до різника.*

При тих словах увійшла до хати. Сову пустила в кучу й заставила Гї затулкою. Для Сагайдачного ж захватила пригорщу оріхів і декілька цукоркіз.

«Ось маєш за курку. А коли вона скашерується, то дам іще… Зайдеш завтра над вечір так…»

«Будьте певні, Суро, що тая курка кошерна,

— каже Сагайдачний, радий, що штука вдалася.»

««Вірю, вірю… Кілька разів купувала у твоєї мами, то ще ні одна курка мені не стрефилася.»

Вернувши до дому, Сагайдачний застає в себе Кішку, що зайшов до свого товариша не так готовити шкільні лекції, ж більше з цікавости про сову.

«А що ти маєш робити з с(вою?»— питає Кішка.

«То була не сова, але курка, ще й з тих гала-гутів!»— посьміхаючись відказує Сагайдачний. — На ось твою частину…

«А де ти взяв?»

«Та ж уторгував за тую кумедну курку…*

Тільки, що почав оповідати, як воно було, — аж влітає в хату Сура.

Як так можна?… Хто видав так обманювати?

— репетує Сура. — Ваш Андрій продав мені курку, аж то… теє… як воно, — те, що вікна бє..

«Вгамуйтесь бо, Суро… Кажіть толком, бо я нічого не розбераю»— лагіднеько каже до Сури Андрієва мама.

і"А ти, прочваро, де курку взяв? Га?…»нараз звертається вона до Сагайдачного.

«Та то, тітко, не курка, але простісенька сова»

— відповідає за товариша Кішка.

«Так… так, — сова!»- спохватилася Жидівка. Вона — дарма що в хаті було темно — видобулась із під печі, розбила на кухні шибу й полетіла, — просто над головами людий, що стояли на улици під коршмою. Ті люди те ж кажуть, що була се не курка, а теє… як його… сова. Отож заплатіть за цукорки та за поторощену шибу.

«Не плещіть бо, Суро, дурниць. Хто ж вам тутечки винен? Колл хотіли ви купити курку, було вдатися до мене; а то найшли купця дубельтового… Коли ж назолятимете мені більше, то я вас — за теє, що- спокушуєте малого на крадіжку — ще й коцюбою потягну.»

Неаби-як схвостана, подалась Жидівка до дому. А мама Андрієва давай тоді картати свого сина, щоб більш не увіходив в якісь подібні тому зносини з шинкарями.

«Нехай, мамо, вона на другий раз відає… А то захотіла, щоб запорожець та й крав кури! — ви-правдується перед ненокою наш Сагайдачний.

* * *

«А що, пане вчителю, чи гаразд ми зробили принявши до нашого січового товариства й Жидів? — так якось на сп'ві звертаємося до нашого вчителя-дірігента, що найбільше цікавився нашою за-поріжською організацією.*

«А як вам здається? — не дає зразу від-повіди вчитель. — Повість» Тарас Буль6а «читали?… Памятаєте, як там один Жидок — з великою небезпекою для себе — під цегляками провіз старого Бульбу аж до Варшави на побаченє з синола Остапом?… Виходить, що наші козаки в старовину мали добрі зносини навіть із людьми не української націо-нальности. Наші прапрадіди запорожці, коли й провадили з кимось боротьбу, то тілько з насильниками та гнобителями. Отож, хто до нас ставиться доброзичливо, — то нема рації відпихати його від себе. Історія з запоріжських часів свідчить, що в славному війську запоріжському були одиниці і з панів-магнатів.

«ІУ1и теж, приймаючи до нашого гурту жидівських хлопців, тим власне й кермувались!»— додав хтось із нашого лицарства.

Треба знати, що деякий час до нашого товариства належав і Стась, синок богатого дідича Поляка Пшебильського. Та недовго він у нас припарився. Якось у нас на Січи той Стась — так ні сіло, ні пало — щось не поладнавши підчас іграїлок, ударив палицею по обличу котрогось із січовиків.

«Ану, хлопці, візьміть його…Треба показати йому, щоби знав, як на далі розбиватися! — заступаючись за свого козака подав таку команду курінний Безрідний.*

«Ані пальцем не діткніть його!.. Так, Хведоре, не можна, — заперечив тому наш кошовий Галай-да. — Адже тоді старий панисько скаже, що ми гуртом збили неповинного ні в чому його синка; матиме привід до скарг і погроз перед нашими батькаии. Красше дайте мені всі слово, що ніхто з вас від сього часу не буде бавитись, ані розмовляти навіть і з тим розбишакою… Се буде найстра-шнійша для нього кара!.. Ото ж пускайте його цілі-ського — нехай забирається від нас…»

З думкою кошового погодилися всі. 1 треба знати, що своє козацьке с/іово ми таки додержали; як потім Стась не підходив до нас, що вже він не діяв, але всі-як один — від]уіовляли йому, в яких би то не було товариських зносинах.

«Ось ми й на Січи! — каже до своїх унучок (з котрих одна була студенткою університету) наш владика. — Се, Людмило, тут коло верби й є кіш козацький; а там скрізь, — показуючи рукою на острівок, провадить далі панотець — буде» Багько Луг.» Та все таки Січовики наші досить статочні: адже — сама бачиш — трава не вельми витолочена…

«А хто так тебе, Петре, почастував?» — Звертається владика, побачивши у Січовика розбиту лалицею щоку.

Се, панотче, Стась ударив йогоІ»— відповідає котрийсь із нас.

«Гм… не без того, мабуть, щоб не покарали ви за се Пшебильського. Старий буде тепер скаржитись й у школі. Він нераз мені вже говорив, що тая Січ чинить лише псоти людям…»

Е ні, панотче, ніхто й пальцем не рушив його. Лише постановили не приймати його більш до свого гурту та взагалі не мати з ним діла! — відказує кошовий.

«Славно… славно, дітки! — не аби як радіє з того нашого вчинку владика. — Бійкою та сварками не виправите поганої звички, чи там вдачі чоловіка… А така згідна постанова, щоб обходити негідника, не мати з ним нічого спільного, не тілько є карою великою, але додержгнє ті€ї ухвали може навіть і поправити того завадіяку… Коли подороста-ЄТ'\ то чиніть так само… Взагалі поборюйте всяку несп. аседливість культурним способом, дружною громадою — гуртом…»

Оттак повчає нас владика.

VII

В зимі наша» Січ — Мати» пустіє. По перше через те, що зимової пори козацтво не аби-як береться до книжки, по друге ж і самий острівок тоді не має жадиіської принади.

Та ось надходить чародійка-весна… Ще досить таки холодно, ще сливе увесь наш «Батько-Луг «покритий водою, — а вже лицарство наше не так пильно вчиться. Як уже там статочно не заховуються лицарі, а дивись — хтось із Січовиків і стругне якусь штуку. З весною — наче прокида-ється тая запорожська вдача.

Великим постом (а того року Великдень був ^пізний) ідуть Січозики купками — по два по три — з церкви, від сповіди. Обминаючи калюжі, під саміською хатою Менделя котрийсь із січовиків розтягнувся в калищі. Се, бачте, під причілком кор-шми лежали дрова й одна гіляка висунута була аж на вулицю.

«Чого ти простягнувся?»— питає Січовик свого товариша.

«Та якась гіляка серед дороги… І треба ж класти так дрова?… Коби день, то переступив би, а по ночі — геть тобі вивалявся!»— відказує той.

«Бери ось, Степане, за один кінець тую гіляку, та зіпремо її в дверех Менделя. Нехай знає, де складати дров^. Бери… Адже однаково вимазаний у 'калу…»

Поставивши обрубок досить товстої гіляки в дверях коршми, наші запорожці се саме зробили й начальникови поліції… Нехай, мовляв, дбає — щоби був лад.

Проробивши се, наші збиточники щей застукали в вікно Менделя. А той поткнувсь було на двір, гадаючи — що його хтось викликає. В прочинені двері цурпалок той падає до сіний, угараздивши по лобі Менделя. Счинився крик — ґвалт на ціліські Розлоги.

Начальник же поліції, якого помешканє було недалечко від шинку, на той- галас виходить із хати. Та суковатий верх сосни грубшим кінцем трафив йому по голові. Сього було вже забагато… Начальник поліції зажадав од завідуючого школою, щоби збиточника того найсуворійше покарано.

«Хлопці, котрий з вас позавчора підпирав двері колодалш?…»— так у школі питає учнів директор школи. Але всі ані пари з уст, — мовчать.

«Хто саме вчинив такий бешкет? — допитується у Галайди пан директор, закликавши кошового до своєї канцелярії. — Адже ти. як кошовий, про все теє знаєш…»

Не знаю я нічого, пане директор. Якби при мині се чинилося, то я не допустив би до того!»— каже кошовий.

«Та-та-таІ… Говори на здоровлє. Але за те, що покриваєш такий не гарний вчинок, будеш виключений зі школи… Збирай книжки та йди собі…»

Вістка про виключене зі школи кошового — не аби як засмутила нас. Хто міг би оттаке стругнути, опріч самих винуватців, ніхто більш і не відає. Здається, для них небезпека вже й промайнула, проте збиточникам тим не по собі. Ще б пак!.. Адже через них — зовсім ні в чому не повинний — так тяжко карається Галайда.

«Що ви, дітки, хочете?^ — пита владика двох школярів, які — увійшовши до канцелярії — чогось ніби мнуться.

«Ми до пана дире-е-ектора… Хотіли сказа-ати… що поліна ті понаставлювали ми» — каже один із них.

«Хто? — перепитує директор, пильно в них вдивляючись. — А чого ж не призналися ви перше?*

«Бо нам страшно було!»— відповідають.

«Кажете, боялись… Ну, а тепер всеж таки признаєтеся до вини…»

«Бо нам шкода, що через нас безневинно покарано Дмитра…»

«І аразд, — після деякої мовчанки каже директор. — Се мені подобається, що ви не хочете, щоби безневинний відповідав за вас. Добре… Та тілько не слід таке творити…

«Умгу!.. Так… Критися зі своїм негарним вчинком, особливо тоді, коли за твою провину тягнуть до відповїдальности неповинну людину, — був б¥1 великий злочин… А признавшись до вини, хоча б і для ратованя свого товариша, ви все ж «чинили гарно. Се буде дійсне по товариськи!» — додав від себе зворушений владика!

«Ну, гаразд… Ідіть до юіяси, а ми осдечки обсудимо, що вам за те зробити!»— проказав нарешті до винуватих директор.

* * *

Галайда вратованийі… Сене-аби-якутішило всіх. Раділи ми з того тим більше, що й справжних винуватців — як того треба було сподіватися — не покарано. Врочисто приобщяли ми, — чогось подібного більш не коїти. Даючи слово нашому доброму директорови нікому ніякого збитка більш не чинити, кождий з нас у серці свому немов бизаприсягнувся: «Битися-боротись аж до загину За тую вже так славну Україну…» Нераз і не двічи виростала трава на нашому «Зеленому Лугу. «Владика наш та й директор школи давно вже полинули в ірій. На Січи, як і колись, школярі-козацтйо гуляють… У наших Розлогах усе ніби своїм шляхом іде…

Мої товариші подоростали й повиходили в люде. Памятаючи тую присягу не один із нас таки й зложив буйну свою голову за Україну, Кому ж доля судила вийти цілим — пощадила-зберегла його, той тепер всеньку силу свою прикладає до праці над піднесенєм культурно-освітного стану свого поневоленого народу.

КІНЕЦЬ.

Василь Софронів: «Печери», сценічна картина на З дії.

М. Денисенко: «Наша Січ — мати'О (Хроніка із житя сільських школяриків).

в приготованю:

Марія Штеліґівна: «З села і з міста», нариси з житя дітий.

Володимир Островський: «Соняшник», сценічна картина на З дії (з нотами). Марія Штеліґівна: «За склянною стіною». Микита Магир: «Байки», з численними ілюстраціями А. Манастирського. Вуйко Влодко: «Пригоди Юрчика Кучерявого», часть і, перероблена і доповнена, зі 120 образ-ками О. Куриласа.

Антін Лотоцький: «Езоп», оповідане про житє славного байкаря.

Я. Вільшенко: «Байки Езопа», з численними ілюстраціями.

Міґуель Сервантес: «Пригоди Дон Кі^сота», з оріґінальними дереворитами Ґустава Доре. «Пригоди барона /Аін^сгавзена», (на українську мову перелицював Я. Віл ь шенко), з образками найліпших німецьких малярів. «Казки 1001 ночі»: «Про Алядина і чарівну лі-хтарню» з образками.

Софія Куликівна: «Нлі-Баба і 40 розбійників», з 32 образками.

Антін Лотоцький: «Пригоди Лиса — Микити», з численними ілюстр.

Марія Вериго: «Волове Очко», прегарне оповідане з 14 образками Ол. Кульчицької.

виходить у Львові 1 і 15 кождого місяця.

Ціна і приді* ІЬО Мк.

«евіт ДИТИНИ»

ілюстрований журнал ДЛЯ українських дітий і ліолодіжи

Передплату приймається найменше на 10

чисел у квоті 1500 Мк., яка мусить бути

зложена з гори при замовлюваню.

Для: дітини й Канади 1 до/іяр на рік.

ли Замовленя слати на адресу:

видавництво «Світ Дитини»

Львів, у/і. Зімоовича, ч. 3.

Оглавление

І

IV

V

VI

VII