Бог покинув його... [Галина Тимофіївна Тарасюк] (fb2) читать онлайн

Галина Тарасюк БОГ ПОКИНУВ ЙОГО…

Новела

____________________

Вузький, похмурий, безконечно довгий коридор. На стінах — облуплена до сірих панелей штукатурка. На підлозі — вичовганий, подертий, брудного кольору лінолеум. Важкий дух ліків, хлорки, страждань і смерті. І — бар-да-ку! Бардаку! Чорт забирай! Одвертого, цинічного, нахабного бардаку! Ніби перед кінцем світу! Наче за цими обшарпаними стінами димлять і попеліють Помпеї! І вже нема ні держави, ні влади, ні… совісті людської!.. Чорт забирай, але — хто? Хто посмів привезти дитину сюди?! В цей страшний запущений хлів! Ні-і-і! В конюшні, у свинарнику краще і більше порядку!

Він кричав просто в сіре стомлене обличчя головного лікаря. Обличчя добре знайоме ще з тих часів, коли був головою облвиконкому, губернатором і вони з цим… тюхою-матюхою, курва мама його була! маракували, де б узяти кошти на ремонт, бодай на косметичний ремонт обласної лікарні, цього жахливого дванадцятиповерхового залізобетонного звалища людської немочі, хвороб і горя. Тоді він, здається, так і не придумав, де ж таки діпясти ті розтрипрокляті гроші. Не встиг: звістка про призначення його міністром прийшла раніше, ніж вирішення чортового — вічного в цій злиденній державі фінансового питання.

Згадки про буденні проблеми охолоджують міністра. Він впадає в понуре мовчання. Витаючи думками далеко в часі і просторі від похмурого лікарняного коридору. Але за хвилю, наткнувшись поглядом на перестрашене обличчя головного лікаря, ще більше шаленіє:

— Лакизи! Ганебники! За власну шкуру так труситесь, так вже труситесь, що боїтесь начальству поперек слово сказати! Не те що ініціативу проявити! Бодай раз в житті! Пошурупати мізками, де взяти якусь копійку?… А от бардак розводити — не бояться! А чого ж? Тут можна все на державу звалити, на владу: от, дивіться, до чого довели нас! І валять, валять, сучі діти! Нема на вас…

«Чого і кого нема на нас усіх?! Сталіна? Піночета? Диявола? Кари Божої?..» — Міністр затинається, спіткнувшись об це сакраментальне питання і йде геть. Геть від сірого обличчя головного лікаря, але — куди?! Куди підеш: метатися від стіни до стіни цього смердючого, просякнутого сірою млою мук людських, коридору? Цього тонелю відчаю і безнадії, що закінчується тьмявим вікном у безпросвітне, захмарене небо?! Тонелю… ради Бога, тільки не смерті! Бог любить його! Бог надто любить його, щоб так покарати. Покарати?!. Невже це… кара Божа?! Не може, не може цього бути! З Богом у нього цілковите порозуміння. Все життя Бог любив і потурав йому… На кожному кроці… Стелив перед ним рівненьку стежечку, вів за руку і вивів з глухого, забитого і забутого гірського хутора у широкий і поважний світ. Божу прихильність відчував з пискляти. Як руку батька на плечі… Батька, якого в нього не було, хоч він і був… Був. Живий і здоровий. Повернувшись з Магадана, з таборів, косив по горбах сіно та ліс рубав. А він, малий Бодьо, бігав за тим незнайомим, майже чужим чоловіком, як песя, радісно повискуючи, втішений, що в нього теж є неньо… О, то були найщасливіші дні його дитинства!

Але… але хіба не Бог, хіба не Він надоумив малого Бодю, дитя нерозумне, бовкнути молоденькій вчительочці, що то не батько зніс його з верхів до інтернату, а так… чужий вуйко?!

Що, що говорило страшну брехну вустами дитини: генетичний страх? інстинкт самозбереження? чи голос Божий?!

… Міністр зупиняється перед вікном і довго, вимучено довго і тупо дивиться в обважніле, приземлене, каламутне небо, ніби шукає відповіді на свої запитання.

Вчительочка знала правду, але похвалила його за брехню перед дітьми, які теж знали правду, бо їх теж позносили до школи-інтернату з верхів батьки, що теж відсиділи по магаданах… Проте діти, в яких жив теж! ТЕЖ — генетичний страх, мовчали, як скам'янілі, перелякані до смерті його підлою брехнею. А він, малий Бодьо, сидів за партою червоний і мокрий, мов зварений в окропі рак, і бажав єдиного: померти, померти. Щоб вирятуватись від чогось гидкого, липкого, досі незвіданого, що зовсім, зовсім не було схоже на геройство відважного Павлика Морозова, про якого вже встигла оповісти їм молоденька вчителька, бо не тішило його, а обволікало смердючим теплом, як… як коров'яче лайно.

Огида до самого себе і щире бажання вмерти довго переслідували його. Страшно подумати, але те напівдике хлоп'я з гір мало розумом не звередилось, намагаючись розібратися, що ж це за світ такий, де правдою не проживеш? Чому він збрехав? І чому його похвалила вчена вчителька за те, за що лупачила вільшиновим бучком неграмотна мама? Але відповіді не було. І не було в кого спитати: мама з бучком і тато з магаданами зосталися далеко в горах, за лісами і зворами. А внизу, в долині, серед людей, панували інші закони і (це він відчував кров'ю) треба було вчитися жити в злагоді з ними…

Гнів, розпач, крик на головного лікаря, розпачливе метання коридором, виснажили міністра. Відчуваючи смертельну втому, обіперся на сіре підвіконня сірого вікна. Внизу, під сірим серпанком осінньої мжички, мерехтіло дрібними вогниками місто. Вогники то спалахували, то гасли, як свічечки під дощем. На разі серце міністра болісно стислося і занило від чорного передчуття, що ніхто і ніщо в цьому безпросвітному світі вже не зарадить його горю. Ніхто, окрім одного, Того, що на небі, Того, що все бачить і чує крізь каламутні лиховісні хмари… Того, Хто любив його до… до вчорашнього дня. А вчора відвернувся. Покинув чи покарав його?!

Але чому так жорстоко? Чому саме тепер?! Тепер. А не тоді, раніше, коли він чекав кари Божої на свою голову. І чекав не раз, щоб зупинитись, нарешті, зупинитись, і все почати спочатку, як вчив мамин бучок…

Міністр глухо застогнав від спомину, як чекав кари Божої тоді, коли вдруге, вже свідомо повторив подвиг Павлика Морозова — «здав» батька офіційно, у письмовій формі відрікшись від нього як від ворога народу, колишнього бандерівця, що боровся проти встановлення в рідних Карпатах рідної радянської влади. А що йому, сироті при живих батьках, зоставалося?!

Сталося це на четвертому курсі істфаку — тогочасної негласної кузні партійних і радянських кадрів. Тоді він насмілився. Вірніше тільки спробував натякнути парторгу факультету про свою мрію стати членом КПРС. Хоча знав, що йому, синові учасника ОУН-УПА, заказана туди дорога, а отже й широка дорога у світле майбутнє. Однак знав також, що через рік — кінець студентському життю, диплом і розподіл… за принципом партійності. Знав, що безпартійним молодим спеціалістам «світило» досмертне вчителювання в якійсь глухій сільській школі, зате членам партії — щонайменше — вертке крісельце інструктора райкому партії. О, клята перспектива!.. І він написав те зречення. Мусив. Бачить Бог: мусив! Бо не хотів вертатися на гірські хутори, у ведмежі карпатські закутні. І це було зрозуміло: він був молодий, енергійний, талановитий. І як усі молоді максималісти палко прагнув реалізуватися. Будь-яким коштом. Іншого рятунку не було.

І Бог бачив це. І розумів. І не вбив його громом, не спопелив блискавкою, хоч і знав, що батько потерпів безневинно: просто здуру, по молодості літ потрапив в Українську повстанську армію. А то лиш тому, що не бажав іти на фронт із жодним чужинським військом: ані з румунським, ані з німецьким, ані з радянським. Тому й подався на верхи зі своїми, гуцулами…І всю війну, та й по війні не один рочок мерз та гнив по карпатських криївках, доки «ястребки» не виловили.

Знали всю правду про батька і хлопці з комітету держбезпеки. Авжеж знали, бо ж чимало серед них було своїх, не кажучи вже про сексотів, що виростали поряд з ним по карпатських горбах. Отож, він нічого не робив такого, чого б до нього не зробили інші. Ні в дитинстві, ні в юності, ні опісля. Жив, як усі. Чинив, як усі. Думав, як усі. Як весь народ. Тільки був, може, везучішим за когось.

… Коридором пробігла медсестра і зникла за дверима реанімаційної, до яких прикипіла його душа. Міністр здригнувся, виринаючи з важких, каламутних, як небо за вікном, спогадів. А коли, не звертаючи на нього уваги, в реанімаційну протопали двоє дебелих лікарів, кинувся слідом за ними. Та двері грубо зачинилися перед самим його носом. Міністр нервово зашарпав клямку. Двері відчинилися, і на порозі виріс, перетинаючи шлях, один з дебелих:

— Пане міністре, дуже просимо вас не нервувати і, вибачайте, не заважати нам робити… свою справу. Ми теж — люди… І теж маємо серце… І все розуміємо. Але зрозумійте і ви нас…

В тихому голосі лікаря чувся докір і міністр зніяковів, змалів, вибачливо затряс гостроносою, як у грака, головою.

— Так-так… Вибачте… так-так…

Небо за шибами почорніло: чи то геть споночіло, чи дощ припустив…

Міністр поволікся до вікна, безпорадно облапуючи себе в пошуках рятівних цигарок.

… У той день, коли помер батько, теж сіялась густа осіння мжичка. Про батькову смерть йому не сповістили: не було кому спуститись по розмитих плаях в райцентр, на пошту, і дати телеграму в сусіднє містечко, де він працював інструктором райкому партії. Хоча тепер він переконаний, що мама й не збиралася сповіщати його про горе. Вони з батьком, безперечно, здогадувались про його життя і боялись зашкодити кар'єрі. Але сповістило йому про біду власне серце. Воно нило і плакало. І лякало, і тягнуло в рідні гори, на далекі полонини, до старенької струпішалої рубленої хатчини у садочку здичавілих слив, плоди яких ніколи не дозрівали під високогірним сонцем, і були гіркі і давкі, мов сирітські сльози.

Поховали батька, скликані тужною трембітою сусіди з ближчих горбів. По — християнськи, за давнім гуцульським звичаєм, хоч і без попа і не на цвинтарі, а на оборі, недалеко від хати, там, де стежка падає в долину білою ниткою-волічкою.

Він прийшов на могилу батька через роки. Коли почалася перестройка. Літо було врозповні. Буйно квітували полонинські трави. В запахущому тремтливому повітрі пурхали барвисті метелики. А над усім тим раєм височіло синє-пресинє небо.

Піднімаючись д' горі по ледь примітній стежині, зайшов по шию у траву, нарвав цілий оберемок лілових косиць, білого ромену і ще якихось пишних, незнанних на ймення квітів, і отак, з тим запашним снопом став перед злякані очі мами.

Мама дуже постаріла, схудла і скидалась на стару перепуджену галку. Попервах вона не впізнала його. Лиш коли привітався, щось схоже на радість промайнуло в її колись чорних, а тепер сизих очах. Видно, його голос не змінився. На жаль, один тільки голос…

Певно, по смерті батька, забута на своєму хуторі останні роки, мама відвикла розмовляти з людьми, бо радше подумала вголос, аніж спитала:

— Ісусе Христе, чи то вже совітів нема?

І від власного голосу ще більше злякалась, аж зібгалася вся в грудочку.

І йому стало спочатку гірко, а далі соромно і образливо, бо вловив у маминих словах мимовільний натяк на його давній, юнацький гріх, на ту його вимушену синівську зраду. Мама нібито засуджувала його і, Боже милий! боялась. Його боялась рідна мати!

Від усвідомлення цього душа його задеревіла. І так стояли вони і дивилися одне на одного крізь грубезну крижану стіну довголітнього відчуженя, здається, вічність, двоє рідних людей, і стіна не танула.

Нарешті мама спам'яталась, що то він, її єдиний син, стоїть перед нею з оберемком квітів, і мовчки повела на батькову могилу.

Він довго стояв над горбиком хрещатого барвінку, перекочуючи в горлі щось гірке і давке, як дрібонькі карпатські сливки.

Пробув на хуторі до вечора. Більше мовчали. Мама пригощала його смаженими грибами і варенням з чорниць. Вона соромилась своєї вбогості, а йому в горлянку не лізло від думки, що мама живе чим Бог пошле — дарами рідних лісів, бо на столі навіть хліба не було. Ховаючи під вдаваною веселістю пекучий сором і каяття, вдавав, як смакують йому пісні гриби і квасне, схоже на загусле чорнило його інтернатського школярства, чорничне вариво. Прицмокуючи, оповідав про сім'ю, дружину, сина, внучку. Хвалився роботою. Мама слухала уважно, кивала гостроносою головою, і її темне лице світліло від його байок. Кілька разів поривалась щось сказати, чи спитати, але стримувалась і далі слухала.

Прощався квапливо: боявся розплакатись чи побачити мамині сльози. Мама провела його до батькової могилки і стала, як укопана. Під саморобним, збитим з паліччя, хрестом, у промінні призахідного сонця печально в'янули полонинські квіти. І він наразі подумав, що треба замовити огорожку і металевий хрест з написом: «Іван Гасюк — рядовий ОУН-УПА». Глянув на маму — здалось, вона гірко і докірливо усміхається, ніби читає його думки. Він спаленів і, невміло обнявши її, заспішив униз, кинувши:

— Біжу, але борзо буду назад!

Стежка несла його вниз зі швидкістю проминулого дитинства. Кілька разів він пригальмовував і озирався: мама все стояла на горі, на сяючому тлі неба, маленька, беззахисна і далека, як усе світле і добре, що було в його житті.

…Коридором знову пролопотіла медсестра. Двері реанімаційної знову щільно причинились. І стало тихо.

… Він замовив огорожку, розмалював національними кольорами, а на чорному ромбику, звареного з нержавіючих водогінних труб, написав білим: Іван Гасюк — рядовий ОУН-УПА. Написав правду, якої вже не боявся. Та й взагалі йому вже не було чого боятися. Вся його кар'єра пішла разом з учорашньою системою коту під хвіст. Слава Богу на час перевороту займав пост голови райвиконкому. І, слава Богу, не розгонив мітинги, не шельмував рухівців, і одним з перших додумався вийти з рядів КПРС і піти з роботи. Тепер він був безробітним і тихо чекав, що ж буде далі. З країною, людьми, ним самим. Іноді, зі здорової цікавости, виходив на площі, приєднувався до якогось розпаленого боротьбою натовпу, вдаючи несмілого, покаянного блудного шукача дороги до рідної матки — правди.

Інтуїція колишнього гірського звіряти не підвела: його завважили, ба, навіть почали сприймати за свого. Неждано життя його змінилось, закрутилось-завертілось і пішло різко вгору. Негадано для себе він очутився в епіцентрі революційних подій. У змиг ока! Надворі був 1991 рік. І він, син славного вояка ОУН-УПА, репресованого, гнаного большевіками, вже сидів у президіях демократичних зібрань, як це недавно на компартійних пленумах, стояв під синьо-жовтими прапорами на мітингах, обіймався з батьковими побратимами — провідниками українських націоналістів, ветеранами повстанської армії, які після розвалу СРСР журавлиними клинами потяглися із-за океанських екзилів на рідну землю.

Страх, задавлений і задавнений генетичний страх, ще точив, мов короїд, душу. Але інтуїція (а, може, Бог?) підказувала, що вороття назад не буде. І скоро, дуже скоро під ненависні націоналістичні фани перебіжать і ті, що нині вимахують червоними.

І як у воду дивився. Ні, Бог таки любив його! І далі стелив гладеньку доріжку. Нагору.

Коли його, на ту годину вже члена РУХу, обрали депутати-демократи головою облвиконкому, відлучився на вихідні і виніс на рідний горб на власнім горбі (такий каламбур) огорожку і хрест. По-правді, переважно несли ту покутну ношу чиновні «шнурки». Десь позаду, вдаючи туристів, кралися кореспонденти місцевих газеток. Він з притаманною йому скромністю зробив усе, щоб народ дізнався про страдницький життєвий шлях голови облвиконкому. І не дорікав йому за вчорашнє. І не заважав іти впевнено у світле завтра.

Мама стояла на тому ж місці, що й торік — біля татової могили, ніби знала, що він колись прийде. Не могла ж вона, не дай Боже, простояти так, його виглядаючи цілий рік!..

Він помагав підлеглим укопувати огорожку, поправив хрест, краєм ока спостерігаючи як фотографують урочисте дійство повернення блудного сина журналісти. Коли супроводжуючий почет, виконавши свою місію, покотився плаєм у долину, сказав удавано бадьоро до знімілої мами, щоб бодай якось зрушити важку мовчанку:

— Тепер, мамо, я великий начальник!

І відчув, як недоречно, дурнувато прозвучала його хлоп'яча похвальба. Він мав би словом добрим згадати батька, чи що… Але — от, вирвалось…

— А хіба ти колись меншим начальником був? — байдужо прошелестіла мама, силячись прочитати сліпими очима напис на хресті.

На цьому їх бесіда ся скінчила. Він сів у траву біля батькової могилки, водив очима по далеких, густо-фіолетових верховинах, по темнім смарагді смерекових лісів на схилах ближчих гір, і з задавненою образою думав про своє чорноземне походження, гірко нарікаючи на свій рідний тупий та темний народ, який ніколи не дбав про своїх дітей. А так пускав їх у життя, як за водою, на Божу ласку чи напризволяще: випливе рідне чадо, то випливе, а нє — то нє.

А тим часом випливали і доривались до влади, а отже й до нормального людського життя, авантюрники та параноїки, і творили з цим недорікуватим народом що хотіли, обдирали, морили голодом, нищили у війнах і на каторжній колгоспній кріпаччині… А той народ — бидло бидлом… Раб рабом. Кирзаки та куфайка. І страх, вічний страх голову підняти!

Мама все ще стояла, втупившись у білі букви на чорному ромбику хреста. А його дедалі більше розбирала злість і поривало бажання виповісти, виказати всю, до словечка, обіду цій байдужій, затурканій жінці, що не могла зрозуміти, як далеко він пішов з цих горбів. Рачки відліз, часом лижучи чиїсь брудні чоботи, щоб лиш стати людиною… Він хотів криком кричати, але тамував у собі лють жалем до мами, бо, коли бути чесним, що вона винна, його стара мама, бідна, знедолена гуцулка?!

… Після того свого печально-тріумфального повернення, він став частіше видиратись на рідний горб. Зобов'язувала і совість, і поточна суспільно-політична ситуація, і посада. Привозив продукти, яких певно що мама ніколи не бачила по сільських магазинах, одяг, який віддаровували бабці то дружина, то невістка. Мама сприймала його запізнілу турботу спокійно, навіть байдужо. Лиш один раз із досадою прохопилась:

— Нащо ти все то возиш? Ти би ліпше правнучечку д' горі виніс…

Мамин голос прозвучав так чітко і ясно, що, здавалось, від нього покотилась коридором гучна луна. Міністр здригнувся, злякано оглядаючись, але коридор, як і раніше, був похмуро-порожнім, а за вікном диміло чорними димами небо, як гори перед бурею.

— Господи, — вжахнувся міністр, — в мене вже галюцинації починаються!

Він енергійно почав крокувати коридором, намагаючись скинути із себе вязку тучу невеселих, гнітливих споминів. Але вони лізли і лізли, розпираючи його голову.

…Мама померла, коли він був уже в Києві. Він ще встиг її сповістити, що став губернатором. Але мама ніяк не відреагувала, не знаючи чи це добре, чи зле. Вона не розумілась на посадах. Усі, починаючи від голови сільради до самого верху, були для неї начальники. Але коли він сказав, що нарешті забере її до себе, у місто, де в нього великий і файний особняк, себто дім, втішилась, певно, що, нарешті, побачить правнучечку.

Але мамина мрія не збулась. Скоро по тому його призначили міністром. І життя так завертіло ним, що не до рідної мами було.

На цей раз про горе його сповістили. А доки мчав міністра до рідних гір чорний лімузин, районна та обласна влада і про похорон подбала, і маму в дорогу спорядила. В останню. Хоч була та дорога і недалека: до краю полонини, в кінець обори, де в огорожці під хрестом спочивав батько. Там, поряд з рядовим ОУН-УПА Іваном Гасюком і поховали його вірну дружину рабу Божу Катріну.

Він не плакав. Лиш тужив. Гірко. Надсадно. Але не за цією старою, затурканою жінкою, що легоньким сухим листочком одірвалась від дерева життя і розтанула у полонинських травах, а за тією молодою чорноокою мамою, що обціловувала його, малого, заколисуючи біля білих грудей, напувала запахущим зіллям, коли він нездужав, за тією журливою пташкою, що кидалась серед ночі до вікна: чи не вертає з магаданських степів їх неньо Іван?

Пригадав, як перед Новим роком приходила мама за ним в інтернат. У святошному, обшитому барвистими кутасиками, кожучку, у квітчастій хустці — паунці. І він, безтямно щасливий малий Бодик, припадав до білого смушку, до зимної оторочки, вдихаючи жадібно теплий мамин дух. А потому вони весело брьохкались по високих самоцвітних снігах д' хаті, де з горба визирав їх батько.

…Невимовна, смертна туга залізними лещатами стиснула серце міністра за тим світлим, дорогим, безповоротно втраченим. Яскраві картини далекого дитинства поставали так чітко, пливли перед ним таким бурхливим потоком, ніби хтось невидимий прокручував фільм його життя. Десь він читав, що ТАК буває перед смертю. Але, на жаль, він був живий. Умирала за щільно причиненими дверима реанімаційної його душа, його радість і надія, сенс усього його існування. Там, за триклятими білими дверима…

Враз міністра охопив жах безпросвітної самотності. Просто на нього ледь освітленим (він не помітив, коли ввімкнули світло) коридором рухався гурт людей, і він кинувся назустріч, відчуваючи, що божеволіє від страшного передчуття. Впізнавши в одному з чоловіків відомого професора, знамените місцеве медичне світило, розпачливо, як загублена дитина, спитав:

— Що тут діється?! Де моя дружина, син?..

Світило запинилося і сказало, як до слабого:

— Пане міністре, але ж ви знаєте, що з ними все гаразд. Вони в травматології, живі, травми не значні. А от тут, — світило повело очима на двері реанімаційної, — все тільки у Божій волі. На жаль… Ми зробили все, що могли… Але ми… далеко не всемогутні…

Що за дурню він несе, цей, чорт його забирай!.. Але двері реанімаційної нагло зачинились і міністр зостався сам на сам зі своїм лютим пеклом. Він хотів ломанутися в ті трикляті двері і поставити все на свої місця, але раптом під черепом запекло від відчуття власної вини за все те, що нині діється у цьому залізобетонному бункері людського горя і печалі.

Зібгавшись розчавленим черв'ячком, душа його волала: він, він усьому виною! Він… він вчинив страшне святотатство — обірвав тоненьку ниточку існування свого роду. Тепер він намагався зрозуміти, чому, чому так і не привіз до матері, на рідні горби свою внучку? Як і сина… Чому не був біля матері в останні хвилини, чому не поїхав на похорони батька? Що він за нелюд такий? Чому знав лиш кар'єру, кар'єру, кар'єру?.. Чому дорожив не тим, не тим, чим треба було дорожити?! Але ж ні! Просто так вже виходило, що він мав бігти поперед себе самого. За тиждень сім'я мала перебиратися до Києва. Він квапив дружину, сина, бо скучав за Катрусею. Ще ж позавчора говорив з нею по телефону. Дитя щебетало, кликало діда. А сьогодні ця жахлива катастрофа… катастрофа всього його життя.

Знову довкола нього якийсь шум, якісь люди.

— КАМАЗ, що збив авто вашого сина знайдено, — хтось каже йому. Але міністр не це, не це! воліє чути під зачиненими дверима реанімаційної. Боже, не це!..

І от двері відчиняються. Безгучно. І перед міністром, як уві сні, безшумно розступаються білі постаті. І він бачить на величезному столі крихітне тільце Катрусі і біля її білого личка розметані коси невістки. І він вириває з грудей крик, як вириває серце, і жбурляє кривавою каменюкою у безжальне, безпросвітне небо за вікном:

— Боже, що ти робиш?! Пожалій! Не покидай мене, Боже!

Але Бог не чує. Бог більше не чує його.

Оглавление

Новела