Оповідання про славне Військо Запорозьке низове [Адріан Кащенко] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

АДРІЯН КАЩЕНКО ТА ЙОГО КОЗАЦЬКА САГА

Серед популяризаторів української історії є кілька категорій: белетристи, які фантазійно гуляють по просторах історії свого чи чужих народів, і ті, які ту історію намагаються відтворити правдиво. При цьому одні поводяться з реальними фактами вільно, інші сумлінніше, залежно від того, якими користуються художніми засобами. Так, романтики віддавали перевагу вільному фантазуванню і творенню романтичної подоби історичного героя (А. Дюма у Франції, котрий говорив, що історія для нього — цвях, на який він вішає свою картину, чи наш М. Гоголь). Реалісти ж намагалися узгодити свої історичні твори із даними історичної науки, що існувала на той час (М. Ста-рицький, І. Франко, І. Нечуй-Левицький), але й вони дотримувалися тенденцій свого часу, про що чітко звістив у передмові до «Захара Беркута» І. Франко. З-поміж модерністів, які заступили естетику реалізму та інших культурних епох, також бачимо неоднозначний підхід: з одного боку, з’являються історичні белетристи серед учених-істориків, які суворо контролюють себе документом, тобто історичною правдою, з другого — неоромантики, котрі творять історичні романи, повісті, оповідання чи то й поетичні твори на патріотичній основі, що було пов’язано з динамічними процесами культурно-національного відродження пригноблених народів у XX ст. Коли ж говорити про белетри-стів-документалістів, то в українській традиції такими були М. Гру-шевський, О. Єфименко, І. Крип’якевич, Н. Королева, а особливо

О. Левицький, який писав на вивіреній і суворо документованій основі. Європейська література на той час мала подібні тенденції, зокрема творився археологічний чи архівний роман, де в основу покладено здобутки науки, які лишень охудожнювалися і популяризувалися.

Адріян Каїценко в цьому ряді посідає особливе місце: по-перше, спирається на неоромантичні підвалини, свідомо й цільово сприяючи своїми творами національному відродженню українського народу, а з другого, — досить мало фантазує, а більше популяризує досягнення історичної науки свого часу. Зрештою, маємо визнати: був то письменник, який зірок із неба не хапав, але роль якого унікальна в українській історії XX ст. Він належав до найчитабельніших, а відтак найбільш духовно впливових митців — зрештою, й художньо-історичні конструкції створював просто, не ставлячи перед собою високих естетичних завдань. Таким чином діяв на Західній Україні й подібний до нього письменник Андрій Чайковський. Хто ж він був, отой загадковий Адріян Кащенко, твори якого так категорично забороняли в тоталітарні комуністичні часи?

Народився він 19 вересня 1858 року на хуторі Веселий Олексан-дрівського повіту Катеринославської губернії (нині Запорізька область). Батьки — дрібні поміщики козацького походження, родина — багатодітна: п’ять синів і чотири дочки. Цікаво, що наймолодшими братами в цій родині були Микола (1855 р. н.) і Адріян, яким доля судила стати видатними людьми: Микола був академіком, визначним ученим-біологом, а Адріян — письменником — будителем рідного народу. Дружбі братів сприяло те, що, як пише в спогаді про брата Микола: «Усі інші брати і сестри були набагато старші від нас і ми мало стикалися з ними». Отож на тому хуторі Веселому і минуло дитинство братів до вступу в гімназію. «В наших спільних іграх заводієм вважався я, бо я був і старший, і мав порівняно жваву вдачу. Адріян же був незамінним, майже повсякчас на все згодним товаришем — із ангельською поведінкою. Незважаючи на притаманну мені нестриманість і деяку вайлуватість, я зовсім не пригадую, щоб ми з ним коли сварилися. Та й чи це могло бути з його надзвичайно лагідним, спокійним і врівноваженим поводженням? У тих виняткових випадках, коли він у чомусь заперечував мені, то це висловлював так м’яко і діловито, що неможливо було не поступитися перед ним. Він уже набув репутацію вдумливого й навіть мовби досвіченого дідуся». (Спогад надруковано в книзі: А. Кащенко. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. — Дніпропетровськ, 1991. — С. 7-14). Ця характеристика значима, вона увіч свідчить, що Адріян вже з раннього дитинства більше жив внутрішнім, ніж зовнішнім життям, що конче необхідно для письменника.

Дев’ятирічним, у 1867 році, Адріян поїхав вступати до підготовчого класу гімназії в м. Катеринославі; тут уже навчався Микола. Вони разом оселилися в старшої заміжньої сестри Марії, а потім у іншої сестри Єлизавети. І тут сталася дивовижна річ. Хоча хлопець був, як писав брат, «працелюбним, тихим, рівним вдачею і незворушно спокійним», навчання в гімназії йому аж ніяк не давалося. «Дивна річ, — писав брат, — юнак розумний, скромний і вищою мірою працьовитий, не зумів добре вчитися» (підкреслення моє. — В. Ш.). Зрештою, погано вчився й майбутній академік, пояснюючи це «мертвотною системою тодішньої освіти». На мою ж думку, справа складніша, бо, найпевніше, все впиралося в невідповідність душевного стану майбутнього письменника і системи навчання — ці сфери не дотикалися. Щодо цього є цікаве свідчення В. Юноші — псевдонім катеринославця Петра Єфремова, брата Сергія Єфремова, — який добре знав А. Кащенка. У ювілейній статті до 60-річчя письменника він писав: «Ще змалку помічається в нашого автора незадоволення околишнім життям і порив до чогось незнаного, невипробуваного, якогось іншого світу. Цей настрій виявляється перш за все в захопленні творами Майн Ріда та Фенімора Купера та славою козацьких повстань і запорозьких походів» (Книгарь. - К., 1918. - Ч. 16. - С. 24).

І Адріян зважується на рішучий вчинок. Залишає гімназію після третього класу і вступає до юнкерського училища як син відставного офіцера, на казенний кошт. Училище він щасливо закінчив, дістав офіцерське звання і залишився на службі в Катеринославі. 1 друге диво: саме на службі в нього пробуджується національна свідомість. До речі, в українській літературі це не перший випадок: військовими були Я. Кухаренко, О. Стороженко, В. Александров, М. Аркас, Т. Зінь-ківський, В. Кравченко, Ю. Федькович та ін. Письменник згадує, що чув від солдатів різні казки, перекази, які старанно записував; серйозно узявся за вивчення української мови — все це підштовхнуло його взятися за перо. Він написав оповідання «Жар-птиця», розпочав роботу над драмою.

Але військова служба його гнітила, тож, за кілька років вийшовши у відставку, перейшов на службу до контролю Катеринославської державної залізниці. Із залізницями доля зв’язала його надовго. Спершу служив у Катеринославі, одружився і придбав малий дерев’яний ді-мець на Польовій вулиці. Забрав до себе старого батька. Посаду мав незавидну — молодший контролер. Однак службове життя склалося так, що письменнику довелося залишити Україну — його перевели старшим контролером у Перм, по тому опинився в Петербурзі вже на високій державній посаді — помічника головного контролера. Але і звідси мав виїхати, опинився в Туапсе, де став головним контролером того відтинку залізниці; її саме прокладали. Цей час можна вважати особливим у житті письменника, бо саме тут він мав найбільшу творчу активність, може, й надмірну, від чого значно погіршилося здоров’я. Його мучать ностальгійні настрої за Україною, письменник мріє про будиночок у Києві, з якого було б видно Дніпро. Тим часом його знову переводять до Катеринослава, цього разу головним контролером тієї ж залізниці.

Здавалося б, така неспокійна робота мала б відсторонити його від письменницької праці, але А. Кащенко належав до тих людей, що вміли поєднувати дві ввзаємозаперечні половини. Так було з дитинства. Він став чиновником високого рангу, рівного генералу, не втративши у собі Кащенка — палкого патріота України, письменника, популяризатора української історії, який своїми просто написаними повістями, оповіданнями, нарисами справив невитравне враження на молодь свого часу. Його твори надихнули чимало з тих, котрі кинулися у боротьбу за свободу України в час Визвольних змагань 1917—1921 рр. Оте друге «я» А. Кащенка, родом із дитинства, було сильніше першого, службового, зрештою, стало його головним. У творі «Мрії і дійсність» (1906) письменник згадує про зустріч у юних літах із запорожцем Ох-рімом, його розповіді про запорожців, гайдамаків, Кубань, Підпіль-нянську та Задунайську Січ, де той Охрім побував. Окрім того, письменник народився і жив у краях запорозької слави, яка творилася саме тут, яку він сходив дитячими ногами. Козацькі повстання й запорозькі походи його збуджували й незмірно захоплювали. Письменник згадує, як чотири молоді хлопці рушили «подивитися і на старий Ко-дак, що навколо його лилась колись козацька кров та гуляла козацька воля, і на Дніпрові пороги, що бачили колись чубатих лицарів, починаючи з чубатого князя Святослава» («Мандрівка на пороги»). За його спокійною вдачею, задумливістю, врівноваженістю насправді ховалася палка душа, а в російському офіцері, чи ж бо чиновнику, визрівало невдоволення тим суспільним укладом, який уярмив його Батьківщину, відтак неодмінно поставало порівняння з козацькими часами. «Мов неприкаяний, — зізнається він, — тинявся я щоліта по запорозьких степах, їздив на руїни Запорозьких Січей, пробігав з бистрою хвилею Дніпрові пороги, думав думки на скелях Сагайдачного і Хортиці, плавав по протоках і лиманах Великого Лугу, лазив попід кручами Мики-тиного Рогу і Капулівки, схилявся над могилами славних, вільних лицарів» («На руїнах Січі», 1907). Не останню роль відігравало й читання романтичної літератури: Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Костомарова. Побіч з ним, у Катеринославі, працював невтомний і найзна-менитіший дослідник історії Запорозької Січі, з яким письменник контактував, Дмитро Яворницький. ї не тільки вони, а й інші (М. Ємець, М. Кузьменко, І. Манджура) старанно збирали фольклорні та краєзнавчі матеріали про Січ. Його життя складалося саме так, що він мусив творити в собі отого другого А. Кащенка, який навряд чи міг бути милий російському самодержавству. Його перо мало заговорити. Так і сталося, хоча спершу він ховався за псевдонімами. Перше оповідання «Жар-птиця», яке датується 1883 р., підписане А. Торішній, тобто не сучасний, а задивлений у минуле. Цікаво, що одним із псевдонімів А. Кащенка був Будій, тобто будитель — ним він підписав «Мрії і дійсність» (1906), а героєм його повісті «Зоряно» про сучасне життя стає Андрій Будій.

Як бачимо, підґрунтя для творчості, ба й для витворення національної свідомості, найнеобхіднішого компоненту в письменницькій діяльності, було значне.

Але процес формування власного творчого обличчя складався не так гладко. «Жар-птиця» з’явилася, коли йому було 25 років. Це моралістичне оповідання в народному дусі до основного доробку пізнішого А. Кашенка мало дотичне. Через чотири роки письменник опублікував легенду-переказ про могили Близнюки біля порога Ненаситин-ця; важко й довго пише п’єсу «Зоря нового життя», що вийшла друком лише 1907 р. Потім в писанні настає перерва аж до 1903 р., коли він надсилає до «Літературно-Наукового Вісника» дитяче оповідання «Сіркова слава» і вірш «Ой три шляхи розійшлися», надруковані в 1904 р.

Сіркова слава таки непокоїла письменника, він кілька разів повертається до цієї теми («На руїнах Січі», 1907); «Сіркова могила», 1907; «Запорозька слава» з белетризацією розповіді про І. Сірка взята з літопису С. Величка).

У становленні творчої особистості А. Кащенка годі оминути й важкі ностальгічні настрої, про які вже згадувалося, зокрема в Пермі, де фактично й сформувався письменник. Принаймні в повісті «Зоряно» підкреслюється, що саме на чужині він «глибше увійшов у свою душу й свої думки, взявся за письменство і всі чотири роки не губив зв’язку з рідним містом і близькими людьми», тобто людьми з національною свідомістю. До часопису «Рідний край» (1906) надсилає зокрема й твори на сучасну тему («Мрії і дійсність», «Дим», «Щирі малороси», п’єсу «Зоря нового життя»). Живучи у Петербурзі, він не лише не цурається української громади, що активно тут працювала, а прилучається до неї, активно спілкуючись із цим давнім українським осередком російської столиці. О. Лотоцький у спогадах про петербурзьких українців пише й про діяльність Кащенка «в провадженні господарства «Благодійного товариства» («Сторінки минулого. — Ч. II. — Варшава, 1933. - С. 56).

У творах на тему сучасного йому життя А. Кащенко висловлював вустами героїв власні погляди на українську національну справу — це була болюча для нього тема. Так, перебуваючи в Туапсе (сюди переїхав він 1911 р.), і тут веде активну громадську роботу, влаштовує українські вистави та вечори, поширює українські книжки й газети. Саме в Туапсе його найбільше захоплює творення своєї козацької саги: завершив «Славних побратимів», «Над Кодацьким порогом», створив «Борців за правду», «Під Корсунем», «У запалі боротьби», «З Дніпра на Дунай», «Зруйноване гніздо». Все це гарячково писалося після служби, у вільний від роботи час. Та й зрозуміло: після стількох років невизначеності, шукання себе, він раптом збагнув: ось воно те, що може бути конче неохідним не тільки читачеві, але й стану його душі, котра потребує постійного духовного наповнення. Мав у цьому й своїх натхненників: Є. Чикаленка, Олену Пчілку, книгаря Степаненка, яскравих українських патріотів Л. Жебуньова та Л. Падалку. Як зізнається письменник у листі до чільного петербурзького громадівця П. Стеб-ницького: «Всі вони, а найбільше Жебуньов та Падалка, вимагають, щоб я писав якнайбільше народних, історичних оповідань, бо вони на молодь українську роблять дуже велике враження» (Бєляєв В. «Україна стоїть повсякчас перед очима». Історична проза А. Кащенка. — В кн.: Кащенко А. Зруйноване гніздо. — К., 1991. — С. 607).

У 1914 році, повернувшись до Катеринослава, він знову поринає в українське культурне життя — пише драму з життя української «Просвіти» «Напровесні» (вийшла друком 1917 р.), але його історична сага вже не пишеться з таким запалом і так результативно, як у Туапсе.

1 все ж створює «Про Самійла Кішку», «Про гетьмана Сагайдачного», «Бусурманську неволю в українській народній поезії», де публікує рідкісні тексти. Для нас важливо, що саме в цей час починає втілюватися задум найбільшого твору «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове». Про це письменник зазначає в листі до редактора часопису «Рідний Край» Г. Маркевича: «Це коротка історія Війська Запорозького од самого його народження і навіть із Задунайською Січчю, написана для народу». І далі: «У нас зовсім такої немає: у Яворницького тільки Стара Січ та й то коштує 9 р[ублів], у Скальковського Нова — 6 р[ублів]; а Задунайської зовсім немає. Я дам усе й з малюнками за

2 крб» (В. Беляев. — С. 608). Що ж важливе в цьому повідомленні? Перше: призначення своїй книжці автор кладе популяризаторське, але прогалини у вивченні предмета в працях двох найвидатніших істориків Запорожжя, вище названих, хоче заповнити сам. І друге: А. Кащенко не тільки в доступній формі поширює знання, викладені у складних для масового читача наукових працях, але й досліджує предмет самостійно. І це була позиція усвідомлена, зафіксована у листі до П. Стебницького 1917 р. Вже тоді він послав доброму знайомому перше видання «Оповідань про славне Військо Запорозьке низове» і оповідання про С. Кішку та П. Сагайдачного, які вийшли 1917 р. «З тих книжечок, —пише автор, — ви побачите, що я вже здорово постарів, бо покинув белетристику, себто «вигадки», а взявся до історичних розвідок» (В. Бєляєв. — С. 608).

Це було справді так. Брат письменника Микола у своєму спогаді пише, що в 1917 р. Адріяна «спіткала недуга, від якої він хоча й оговтався, але далеко не зовсім, говорив він нерозбірливо і так нестійко тримався на ногах, що страшно було відпускати його одного на вулицю, але він все-таки ходив... Остання звістка, яку я мав про Адріяна, надійшла восени 1919 року з Катеринослава, але писав не він. Звідти я довідався, що мій любий брат не тільки лежить без руху, але не може ні розмовляти й ні писати». Непоправне сталося 29 березня 1921 р. — А. Кащенко відійшов у вічність. У його похороні в Катеринославі взяла активну участь студентська молодь, для якої, зрештою, він і писав свої твори і якій намагався повернути історичну пам’ять.

Згадуваний нами П. Єфремов називав А. Кащенка «белетристом-романтиком». Це і так і не так. Справжні белетристи-романтики моделювали історичну дійсність, підганяючи її під шаблони естетики романтизму з її прикрашеністю, ідеалізацією та ефектністю. І А. Кащенко цього не відкидав, але героїв і події він усе-таки наближав до історичної правди, тим самим сповідуючи нові засади — засади неоромантизму. Отже, з романтиками в нього багато спільного, зокрема: інтерес до народної поезії, особливо козацьких дум. Й справді, герої дум дещо ідеалізовані, хоча їх героїзм здебільшого реальний, творилися вони, як і саги А. Кащенка, для закріплення історичної пам’яті, а не для розваги слухача. Можна погодитися з П. Єфремовим, який сказав, що в А. Кащенка помітне захоплення українськими історичними творами М. Гоголя, але, на відміну від свого попередника, він помірніше вживає романтичні шаблони та монументальність у зображенні героїв. І мав рацію П. Єфремов, підкреслюючи, що в палітрі письменника «переважають здебільшого прості, рівні смужки, що наближають їх до примітиву». Але такі були естетичні засади автора. Своїми творами він бажав достукатися до сердець простого читача, і на це треба зважати. Ним-бо керував, як зазначав П. Єфремов, «великий патріотизм, справжнє щире захоплення, з яким ставиться автор до своїх героїв і до їх життя, і жарів на користь і славу України».

У своїй книзі «На порозі нової України» найбільший український історик М. Грушевський писав: «Пієтизм до діл предків служить нагородою предкам за їх заслуги й добродійства для потомків, підставою для їх культу й переходить заразом в заохоту молодших поколінь до приподоблення славним предкам такими ж славними ділами. Традиція являється заразом моральним стимулом, засобом соціального виховання» (С. 58).

Ці слова можна покласти в основу художнього методу А. Кащенка. Історія йому потрібна для конкретної мети: воскресіння нації, яка має піднятися (і не раз піднімалася) за свою свободу, відтак поставив перед собою ясну й чітку мету життя, яка не може не відчувати свого за-корінення в часі; власне, історія мусить таки служити живому сьогоденню. Тому в час визвольних змагань українського народу 1917— 1921 рр. той-таки П. Єфремов писав: «Його оповідання — то безперечно добрі ліки, якими може бути вигоєний і зміцнений організм нашого народу і повернуто йому зіпсоване історичними пригодами здоров’я» (Книгарь. — К., 1918. — Ч. 16). І далі: «Популярність таких письменників — то добрий симптом існування в нашому житті великої потреби творити велике діло».

Як уже зазначалося, А. Кащенко системою своїх творів творив своєрідну козацьку сагу. Сага — це назва давньоскандинавських та давньоірландських епічних сказань про героїв та історичних діячів, часом легендарних чи легердарно розказаних. їх збирали у своєрідні групи, наприклад, скандинавська «Едца». В літературі XX ст. сагою почали називати великий епічний твір з великою кількістю героїв. Коли ж розглянути систему історичних творів А. Кащенка, то він цю поетику намагався освоїти на своєму рівні дати системою творів розширене поняття про найгероїчніший період нашої історії. Ця сага не є цільна, деякі епізоди розглянуто докладно, інші поверхово, зокрема те, що стосується української держави. Найповніше описано Запорозьку Січ і Визвольну війну українського народу середини XVII ст. Останній присвячено повісті «Під Корсунем» (1913), «В запалі боротьби» (1914), де описуються події після Корсунської битви; повість «Борці за правду» (1913) має ширші часові рамки: від поїздки Б. Хмельницького в Крим перед початком повстання до 1664 року, коли відбувся похід польського короля Яна Казимира з козаками П. Тетері на Лівобережжя проти І. Брюховецького, до розстрілу поляками І. Богуна, який і є центральним персонажем цього твору. Описується тут і гетьман І. Виговський — виважено, але без тієї лайливої негації, що її прищеплювала російська історіографія. До цього ж блоку козацької саги А. Кащенка варто віднести й історичне оповідання «Славні побратими» (1913), в якому йдеться про Д. Нечая та 1. Богуна, славетних українських національних героїв.

Другий великий тематичний блок — це твори про Запорозьку Січ, — основою якого й стали «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове». До нього можна додати систему науково-популярних творів чи нарисів та белетризованих оповідань, яких сам автор в основну книжку не вводив, а друкував окремо. Редактор-упорядник дніпропетровського видання М. Шудря зробив першу спробу об’єднати їх в одну книжку і мав рацію, бо й справді вони складають один блок. Самих же оповідань у прижиттєвих виданнях було сім, при цьому автор подав таку хронологію:

1. 1483—1590 рр. — від перших документальних згадок про козаків до початку козацьких повстань супроти українських магнатів та Польщі.

2. 1590—1649 рр. —час визвольних повстань проти Польщі і змагання з турками й татарами.

Загалом періодизація обох розділів приймається сучасною історичною наукою, тільки треба було б замінити рік 1649 роком 1647-м, бо повстання Б. Хмельницького — це нова епоха.

3.1648—1680 рр. — так датується епоха Великої Руїни, що неточно; нинишня історіографія визначає час Визвольної війни українського народу подвійно: 1648—1654 (тоталітарне датування) і 1648—1676 (правильне), тобто період закінчується роком падіння гетьмана П. Дорошенка. А. Кащенко ж визначає кінець періоду смертю І. Сірка, яку він кладе на 1680 р., що неточно, бо написаний відразу ж по смерті цього діяча «Короткий опис Сіркових діянь» анонімного автора кладе смерть І. Сірка на 1681 р. (див.: Марсове поле. — К., 2004. — С. 266). Руїною ж у сучасній українській історичній науці зветься час від початку козацького міжусіб’я заколотника М. Пушкаря до знищення Правобережжя в 1678 р.

Подальші оповідання визначають хронологію правильно, а завершує автор свій розгляд 1828 р.

М. Шудря додав до них чотири оповідання: опис місць, на яких колись жили запорожці, подорожні нотатки автора під час їх відвідання й історичне оповідання (белетристичне) про походи гетьмана Івана Сулими, зокрема про здобуття ним польської фортеці Кодак (на місці нинішнього Дніпропетровська).

Все це й справді складає одну тематичну цілісність, хоч і не повну. Сюди можна додати повість «Запорозька слава», «Кость Гордієнко-Го-ловко», дарма що про нього є скорочена оповідь, а ще «З Дніпра на Дунай», та й про це є оповідь.

Варто зупинитися на видавничій діяльності А. Кащенка. У 1917 р. він створив власне видавництво, яке так і звалося: «Українське видавництво А. Кащенка в Катеринославі», в якому письменник видав і перевидав майже все ним написане. Ці видання користувалися неабиякою популярністю в часи Визвольних змагань 1917—1921 рр. Нелегка то була справа. Для початку письменник мав лише 2 тисячі карбованців, а треба було вдвічі більше. Але його видання добре продавалися, підтримав його матеріально й київський книгар Степаненко. До речі, «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» вийшло тиражем 5 тисяч примірників.

Насамкінець треба дати відповідь ще й на таке: чи «Оповідання...» писалися вільним пером й ідеологія 'їхнього автора цілком відповідала змісту книги? Відповісти не просто. Можна зрозуміти, що автор, маючи завдання прославити Запорозьку Січ, уникаючи заглиблень у складні події історії, пішов шляхом спрощення викладу. Наприклад, подаючи протиставлення Запорожжя Українській козацькій державі, не врахував, що дії запорожців неодноразово були деструктивними щодо тієї ж держави. Але сучасного історично грамотного читача може вразити негативне чи напівнегативне ставлення до видатних гетьма-нів-державників І. Виговського та І. Мазепи, хоча до П. Дорошенка, який був третій у цьому ряді, автор налаштований позитивно. Це слід зрозуміти. По-перше, виклад пристосовано до вимог царської цензури, бо книжка здобула дозвіл на видання ще до революції, в умовах Першої світової війни. Чи не тому державотворча лінія Козацької держави тут проведена хіба пунктиром і не без помилок. По-друге, автор ще був, певною мірою, під впливом фальшивих історичних доктрин, які все-таки творилися в українській історіографії залежно від колоніального становища України. Отож і деякі постулати імперської російської науки й тієї української, яка їм відповідала, виходили за межі об’єктивних знань. Це помічаємо і в М. Костомарова, і в А. Скаль-ковського, і навіть у Д. Яворницького, дослідження яких покладені в основу книжки А. Кащенка. По-третє, згадані автори не все знали з історії Козацької держави та Запорозької Січі, бо не всі документи було віднайдено та зголошено, відповідно, подібне незнання виявляв і А. Кащенко, хоч і намагався самостійно досліджувати історію.

Розглянемо показовий приклад. Повстання К. Косинського письменник роглядав як антипольське, тобто національно-визвольне. Але в другій половині XX ст. знайдено й перекладено латиномовну поему С. Пекаліда «Острозька війна», видану 1600 р., яка цілком коригує цей давній шаблон істориків, нібито з цього повстання починаються козацькі визвольні змагання. Насправді К. Косинський змагався не з поляками, а з тодішнім головою української нації князем К. Острозьким, у війську якого була українська шляхта і зовсім невеликий польський загін, а поляком же був саме К. Косинський. Сучасні історики резонно вважають, що бунт К. Косинського інспіровано поляками, щоб розладнати спілку української шляхти з новопосталою елітою — козаками, щоб перешкодити українцям у планах реставрації своєї держави. А що такі плани справді були, свідчать державотворчі проекти Й. Верещинського та С. Наливайка. Але ці документи стали відомі історикам значно пізніше. (Див. поему С. Пекаліда у кн.: Українська поезія XVI ст. — К., 1987; державотворчі документи Й. Верещинського та С. Наливайка у виданні: Тисяча років української суспільно-політичної думки. — К., 2001 — Т. II. — Кн. 2.).

Таким чином, сучасному читачеві, особливо такому, який лише починає заглиблення у складнощі української історії, належить розглядати сагу А. Кащенка як цікаве, своєрідне бачення української історії і сприймати не як істину в останній інстанції. Автор часом свідомо, а часом підсвідомо звертає із правдивої стежки. А давню цю буди-тельську книжку варто розглядати як історіографічну пам’ятку свого часу. Критичним і світлим своїм розумом, сучасний читачу, проглянь цей витвір українського патріота перших десятиліть XX ст. Його недо-мисля відкинь, а його палке бажання подбати, щоб українська молодь пізнала історію своєї Батьківщини й укріпилася в ній, духовно у серце своє прийми, згадавши «незлим тихим словом» цього справжнього україн ця-подвижника.

Валерій ШЕВЧУК

ОпоШммя пфш


ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ І БОРОТЬБУ її З ТАТАРАМИ ТА ТУРКАМИ (РОКИ 1483-1590)


ДАВНИНА УКРАЇНИ
Не до ладу було б починати оповідання про запорожців, не згадавши попереду хоч коротенько про часи давнього життя України, бо запорожці були дітьми України і весь час свого життя дбали про неї, захищали її від ворогів та обстоювали її права й волю.

Всі землі понад великими річками Дніпром, Бугом, Дністром та Сяном з давніх-давен були залюднені східнослов’янськими племенами. Племена ті жили окремими громадами і управлялися вільними радами громадян, які обирали собі на радах (вічах) правителів — князів.

На північ та на схід од слов’ян жили фінські племена, з котрих найбільшими були по річках Оці та Волзі мордва й черемиси.

У давні часи слов’янські племена розселялися від річки Тиси, що впадала в Дунай, тільки до Дніпра, так що землі понад Дніпром були на краю слов’янських земель, і через те землі ті й прозвані були Україною. Проте з часом слов’яни посунулися з своїми селитьбами й на фінські землі: на річку Двіну, озера Чудське та Ільмень та на річки Волгу й Оку і почали й там складати свої громади й князівства. З початку X століття, після народження Христа, за часів князювання у Києві Олега, верх над усіма східнослов’янськими племенами взяло плем’я полян, що жило на правому боці середнього Дніпра, маючи своїм осередком город Київ. Земля полян здавна звалася Руссю, і ця назва разом з поширенням влади київських князів, поширилася й на всі слов’янські племена, підвладні київським князям.

За часів київського князя Володимира поляни, по волі князя, року 988 приєдналися до грецької християнської віри, а згодом християнство поширилося й на останні східнослов’янські племена. Разом з грецькою вірою слов’яни придбали письменство і почали потроху виробляти свою власну культуру.

Той же князь Володимир об’єднав усі слов’яно-руські племена в одну велику руську державу, що ширилася од річки Тиси за Карпатськими горами до Дону й Азовського моря і од Білого моря до Чорного. Та тільки недовго була та єдність. Великий обшир земель, що посіли слов’яно-руські племена, та брак у ті часи шляхів робили неможливим спільне життя таких великих земель, і скоро велика руська держава Володимира зруйнувалася і розбилася на багато князівств. До того ще Володимир, помираючи, поділив руські землі поміж своїми синами, а слідом по ньому всякий князь поділяв своє князівство поміж своїми дітьми. Ще син Володимира Ярослав сяк-так держав у слухняності своїх братів і мав під своєю рукою всі руські землі, опріч Полоцької, а вже за часів його онуків ніхто не хотів слухатися київського князя. Не минуло й ста років, як велика Київська держава розбилася на кілька десятків, а далі й сотень князі вств. Врешті дійшло до того, що мало не у всякому городі був свій князь.

Всі ті князі поміж собою ворогували; всякому з них бажалося мати більше підвладних сіл і городів, і от вони, узброївши своїх людей, ходили воювати сусідів, скидали своїх родичів з князівства, іноді об’єднували докупи чималі краї, котрі з часом знову поділялися поміж їхніми дітьми й онуками.

Під час своїх змагань та сварок князі часто наймали за гроші вояків чужосторонніх: варягів або степових хижаків, які, скориставшись занепадом Русі, опанували південними степами. Раніше то були печеніги, а пізніше половці.

Найбільше лиха від тих сварок та війн зазнав Київ. Цей город був найславніший і найбагатший з городів, розкиданих по руських землях. За часів Володимира та Ярослава він прикрасився великими та славними церквами й монастирями, був обсипаний великими земляними валами з міцною посеред них мурованою брамою, що звалася Золотою брамою, і тепер жив згадками про свою славу. Через те всякий більш жвавий князь неодмінно домагався бути князем у Києві та старшинувати над усіма руськими князями.

Через ті колотнечі та війни руські городи руйнувалися, людність біднішала, сила Русі щодалі все дужче занепадала. Цим скористалися сусіди Русі — степовики-половці, що до того часу зігнали з південних степів печенігів та обрів і таборилися по всіх степах од Волги до Дніпра. Вони набігали на руські землі, випалювали села й городи, а людей забирали у неволю.

Найбільше від тих нападів знову-таки діставалося Київщині,

бо вона була найближче до степів. Врешті у XI столітті половці зігнали руських з степів на північ, опанували Дніпром од лиману до Орелі, поширилися й на устя Бугу та Дністра і таким чином перетяли стародавні руські шляхи до Чорного моря й Царгорода.

Поки через тяжкі обставини Київщина і взагалі Україна все дужче занепадала, північно-східні руські землі, захищені од нападів степовиків лісами й болотами, зміцнювалися і склали в XII столітті між річками Волгою й Окою чималу державу — Суздальську Русь, що згодом почала у нас зватися Московщиною. Осередок руського державного життя перейшов, таким чином, на північ.

За два віки, що минули після князя Володимира, єдність між північною й південною Руссю зовсім забулася, так що суздальські князі не тільки не допомагали Україні у її боротьбі з половцями, а навіть раділи занепаду Київського князівства, і року 1169 суздальський князь Андрій Боголюбський, скориставшись з несили Київського князівства, прийшов із своїм військом у Київ, пограбував його украй, не минаючи навіть церков та монастирів, і, поруйнувавши та попаливши колись великий та славний город, покинув його на поталу степовим хижакам — половцям.

Через тривалий час після походу на Київ Андрія Боголюбсько-го на руські землі насунулися зі сходу татарські орди. Під проводом свого хана Батия вони року 1237 зруйнували Суздальську Русь і, повернувши з неї на південь, кинулися на половців і загнали їх аж за Дунай та за Карпатські гори.

Опанувавши південними руськими степами, Батий через кілька років рушив з великими ордами на теперішню Лівобережну Україну і, поруйнувавши Переяславське та Чернігівське князівства, підступив року 1240 під Київ.

Кияни оборонялися уперто, бо бачили собі видиму смерть, та не мали сили одігнати татар, і ті, вдершись у город, вирізали людність та пограбували й поруйнували все те, що кияни вспіли побудувати та придбати за 70 років після руїни, зробленої їхніми брата-ми-московцями під проводом князя Андрія Боголюбського.

Після Києва татари поруйнували ще Волинь, Поділля та Галичину, а тоді знову повернулися до чорноморських степів, обклавши всі руські землі щорічною даниною.

Русь опинилася у татарському ярмі. Щороку всі руські князі мусили їздити до найстаршого татарського хана, щоб доручати йому данину, і вже од волі хана залежало, чи лишити князя на князівстві, чи, стявши йому голову, передати князівство іншому князю, більш покірливому або такому, що, не жаліючи своїх підданців, давав обіцянку привозити ханові більше данини або подарунків.

Найтяжче з усіх руських земель доводилося од татар знову-та-ки Русі — Україні, бо вона була найближча до степів і не мала з боку татарських кочовищ ніякого захисту, і після Батиєвої руїни східні та південні землі України зовсім здичавіли, поросли будяками і стали безлюдними степами.

Не так тяжко було Русі Суздальській, або Московщині. Татари не любили ходити у ті землі через ліси й болота і не так її руйнували. Завдяки тому, поки минуло сто літ від Батиєвої руїни, Московське князівство вже добре зміцніло і князь московський Іван Калита за згодою татарського хана став старшим над усіма східно-руськими князями, проголосивши себе великим князем.

Ще менше терпіла од татар Галицька Русь, бо була заступлена од степів Україною, і в XIII столітті вона за часів короля Данила, сина його Лева та онука Юрія набула собі великої моці. Тільки й у неї знайшлися вороги — угри й поляки, і ті вороги, знищивши її силу, підгорнули Галицьку Русь під себе, причому ті русини, що жили за Карпатами, дісталися угорцям, ті ж, що були по східний бік гір, дісталися полякам.

Поки Київська Русь — Україна лежала у руїнах, стоптана татарськими кіньми, на північ од неї, на річці Німані почав складатись у міцну державу народ литовський. У XIV столітті литовський великий князь Гедимін почав поширювати свою владу на південь і підгорнув під себе Білу Русь (землі від Прип’яті до верхнього Дніпра). Син же Гедиміна, великий князь Ольгерд, прилучив до Литовської держави всю Україну обох боків Дніпра, посадовив року 1360 свого сина Володимира князем у Києві і, зігнавши на деякий час татар з нижнього Дніпра, Бугу й Дністра, поширив свою державу до Чорного моря.

За часів литовської зверхності Україна трохи відпочила. Литовці не гнітили українців національно, а навпаки, самі переймали українські звичаї, мову й письменство. Та тільки недовго тяглося спокійне життя України. У кінці XIV століття Литва сполучилася з Польщею, державою римсько-католицької віри, і поляки, забравши через якийсь час верх у всій державі, почали потроху обмежувати права православних українців, та, не спинившись на тому, почали скоро обмежувати волю й українського селянства та роздавати українські землі польському панству.

У часи литовської зверхності на Україні вже були вільні вояки, котрі хоч і не звалися ще козаками, а однаково, як і козаки, присвячували себе військовим справам. У ті часи Візантійське грецьке царство було вже дуже утиснуте турками і наймало собі вояків за гроші з різних земель. Між іншим, ходили у Царгород і вояки з України, про що згадує пісня з тих часів:

Ой, пустимо ж ся на тихий Дунай,

Далі Дунаєм під Цареград;

Ой, чаємо там доброго пана,

Що платить добре за заслуженьку:

Ой, дає на рік по сто червоних,

По коникові та й по шабельці,

По парі суконь та й по шапочці,

Та й по шапочці, та й по панночці.

Слідом за лихом, що впало на Україну од польського панування, на неї впало ще й друге лихо. У середині XV століття грецьке — Візантійське царство, від котрого колись прийшла на Русь православна віра й письменство, було зруйновано турками, і Царгород, перехрещений турками у Стамбул, став столицею бусурманів. Держава турецька стала наймогутнішою в Європі, кримська ж татарська орда, що кочувала по всіх південних руських степах, од Кавказу через Дон та Дніпро аж до Дністра, ставши найближчим сусідом турків і маючи одну з турками віру, піддалася під турецьку зверхність і, набувши через те великої сили, зігнала литовців з низу Дніпра й Бугу і почала набігати на Україну та одвойовувати її од Литви.

Найбільше тяжку руїну зазнала Україна од татар за часів кримського хана Менглі-Гірея. Цей войовничий хан 1482 року дощенту сплюндрував Правобережну Україну разом з Києвом, а через кілька років так само попалив усю Лівобережну Україну з Черніговом та, не спинившись на тому, почав руйнувати ще й Поділля та Волинь.

Про руїну Менглі-Гіреєм так розповідає народна дума:

У неділю рано-пораненьку у всі дзвони

дзвонять,

І старії і малії в весь голос голосять,

На коліна упадають і Господа просять:

«Поможи нам, Боже, Київ-город боронити,

Діждем Першої Пречистої, будем обід

становити».

В неділю рано-пораненьку города достали,

Усім церквам українським верхи позбивали,

Полотняні образи під кульбаки клали,

Дзвонами спижовими коня напували,

В святих церквах коні становили.

Руїна України за часів Менглі-Гірея була далеко гірша, ніж за часів Батия, бо всіх людей, хто не був забитий або не сховався у лісі, татари гнали у Крим, а звідтіля продавали у неволю на турецькі галери або у заморські турецькі городи. За кілька років вся Україна стала пусткою, понад Чорним же морем та й далі, понад Середземним та Червоним морями, лунали розпачливі зойки сотень тисяч українських невольників та невольниць, одірваних од своїх дітей або батьків і від рідного краю.

Не маючи собі оборони од своїх зверхників — литовців та поляків, українці зрозуміли, що треба їм самим братися до зброї і проти татарської хижацької сили поставити свою узброєну силу. Коли більшість татарських загонів зійшла з України, люди почали узброюватись, виходити з лісів, гуртуватися у ватаги і зганяти зі своїх земель решту татар. Кому пощастило під час руїни врятуватися разом з сім’єю, ті йшли до руїн своїх осель і потроху відбудовувалися біля рідних, викоханих батьками садків, ті ж, що стеряли під час руїни сім’ї і не мали для кого будувати собі нові гнізда, таки лишилися бездомівними, кохаючись у полюванні й боротьбі з татарами та обороні своїх щасливіших земляків.

ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ
Тих українських людей, що після татарської руїни лишилися безпритульними і, взявши до рук зброю, почали виходити у степ та воювати татар, прозвали козаками, що на мові східних народів означало «вільну, рухливу людину».

Не маючи ще певної організації (розпорядку), українська козаччина у перші десятки літ свого життя гуртувалася здебільшого біля замків стародавніх руських князів: Острозького, Вишневенького, Дашковича та інших — і з ними виходила на татар; далі ж, коли козаків побільшало, вони купчилися по наново відбудованих городах: Каневі, Черкасах, Корсуні, Білій Церкві, Брацлаві і по

Козаки перших часів. (Козаки пізніших часів вже замість сагайдаків мали мушкети; келера теж вживалася не часто. Іншим був на козаках пізніших часів і одяг)
всіх пограничних староствах (повітах) і ходили у походи під проводом старост, котрі під час походів звалися гетьманами.

З таких гетьманів-старост найбільше уславилися: Лянцко-ронський, староста Хмільницький, що водив козаків на татарські землі у 1512 та 1516 роках, причому поруйнував Білгород та Очаків, й Дашкович, староста черкаський та канівський, котрий року 1521 зазнав було татарської неволі, та скоро втік з Криму і ходив у роки 1523 та 1528 з козаками під Очаків, а одного разу вдерся було з козаками навіть у Крим.

Виходячи щовесни на південь, щоб висліджувати татар, козаки разом з тим полювали на дичину і, повертаючись під зиму на Україну, привозили з степів коштовні звірячі шкури, а ті, хто ходив річками, привозили рибу. У ті часи по гаях та байраках південної України така була сила дичини, що з нею було й не розминешся, по річках же така була сила риби, що, як старі оповідачі говорили, звичайно, мабуть, дуже прибільшуючи, «встроми у річку списа, то він так і стремить поміж рибою — не може набік похилитись». Велика здобич, що привозили козаки з півдня, або, як казали, з Низу, заохотила й осілих людей з міст та сіл виходити щовесни разом з козаками на добичництво. Вони узброювалися, єдналися з козацькими ватагами, разом з ними пробували все літо по степах та річках, серед повсякчасної небезпеки од татарських добичників, на зиму ж, обтяжені здобиччю, поверталися до своїх осель. З усяким роком кількість таких осілих добичників більшала, і вони, прийнявши всі козацькі звичаї та організацію, щодал і дужче зміцнювали силу козацтва. Проте хоч добичництво й відігравало не останню роль у поширенні козаччини, провідною метою існування козаччини все-таки була боротьба з татарами, а далі й турками.

З року 1540 історія, називаючи привідців козаків, згадує вже не самих тільки пограничних старост, а зазначає вже козацькі походи на татарські улуси (кочовища), на турецькі городи і під проводом своїх власних народних ватажків: Карпа Масла з Черкас, Якова Білоуса з Переяслава та Андруша з Брацлава, на підставі чого можна гадати, що ще до середини XVI століття козаччина вже мала певну організацію і сама почала обирати собі ватажка.

Виходячи у степ, козаки вистежували татарських добичників, що ходили на Україну по людей, перепиняли їм шлях, побивали їх і не давали змоги забирати людей у неволю; під час женападу великої орди, коли перейняти бусурманів козакам було несила, вони все-таки дбали про те, щоб перестерегти городи й села про наближення орди, і тоді весь люд кидав свої оселі й ховався по лісах або збігався під захист замків та міцних городів.

На добру здобич од козакування скоро звернули увагу погра-ничні старости і почали одбирати од козаків добру половину найдорожчої здобичі. Козаки ремствували, а проте деякий час кори-

Ненаситецький поріг. Скеля «Монастирко»
лися старостам, далі ж, звикнувши до життя по степах, бездомівні козаки, що не мали жінок та осель, почали й зимувати на Низу, то переховуючись по печерах між скелями, понад річками і байраками, то закладаючи свої коші, або січі, по таких островах Дніпра, де б татарам трудно було їх знайти та несподівано захопити.

Таким чином, вже в середині XVI віку українські козаки поділилися на дві частини: більш покірливі та такі, що мали жінок і домівки, жили на волості, здебільшого у Черкасах та Каневі, а пізніше ще й у Трахтемирові й Корсуні; ті ж, що не мали жінок або не хотіли коритися розпорядкам на волості, жили на Низу. Через те перші козаки звалися городовими козаками, другі — низовими козаками.

Побачивши, що через перехід частини козаків на Низ козацька здобич починає уникати їхніх рук, польські старости почали ходити на низових козаків походами, вишукуючи їхні коші й одбираючи здобич. Тоді низові козаки, щоб уникнути тих грабунків і пильніше стежити за рухами татар, згуртувалися у чималу громаду, обрали со

бі отамана і, посідавши на човни, попливли Дніпром за пороги.

Нелегко, мабуть, було переплисти козакам уперше бурхливі пороги, де і в наші часи часто човни розбиваються на дрібні тріски, та козаки зробили те, і з того часу пороги Дніпрові та козаки стали рідними братами на кілька віків, і все життя козацьке гуртувалося біля порогів.

За порогами козаки поробили собі на одному з островів Великого Лугу курені, обкопали свій табір окопами, обгородили засіками і прозвали свій новий кіш Січчю. З того переходу низових козаків за пороги вони й почали зватися запорозькими козаками, або запорожцями. Про цих козаків і підуть мої оповідання, хоч неможливо буде мені обминати життя й городових козаків, бо й ті козаки щовесни виходили до своїх товаришів за пороги, жили з ними одним життям, разом ходили у походи, разом і життя своє у боротьбі з бусурманами віддавали і, хоч зимували на Україні, а все-таки звали себе козаками Війська Запорозького низового.

ПЕРШІ ЧАСИ ЖИТТЯ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Великий Луг був дуже добрим місцем для пробування запорозьких козаків. Це був величезний острів, оточений річками Дніпром, Кушугумом та Кінськими Водами, порізаний протоками Дніпра на безліч менших островів. Весь Великий Луг разом з Базавлуком мав

11 миль, або 110 верст у довжину та біля трьох миль завширшки, був укритий одвічним лісом і несходимими пущами шелюгів, очеретів та осоки. Серед тих пущ по островах ще було поплутано багато таких озер та боліт, котрі під час великої води сполучалися з Дніпром. Знайти та добути тут козаків ворогам було зовсім неможливо, прогодуватися ж запорожцям у Великому Лузі було дуже нетрудно, бо всі протоки, озера й лимани його аж кишіли рибою, а лісова пуща була повна звіра й птиці. Бракувало тут запорожцям тільки борошна та пороху, і за тим добром вони час від часу виряджали товаришів байдаками по Дніпру на Україну.

Упорядкувавши сяк-так Січ у захисному куті Великого Лугу, запорожці почали висилати козацькі залоги до татарських перевозів на Дніпрі і чати у степи, понад шляхи, якими найбільше ходили татари на Україну.

Татарин перепливає річку. Старовинний малюнок
Перевозів татарських через Дніпро було чимало, найдавніші з них були: перший між порогами Будилом та Лишнім, другий — трохи вище голови острова Хортиці, на урочищі Кічкас. Перше місце тим подобалося татарам, що там Дніпро поділявся островами Тавольжан (Таволжанський) та Перун на три протоки, і ті протоки легше було перепливати з кіньми по черзі, одпочиваючи по островах; друге місце було вдатне тим, що там Дніпро, спертий скелями, має всього 80 сажнів завширшки.

Вистеживши татар на перевозі, запорожці намагалися перешкодити їм перевозитись, побиваючи всіх, хто допливав до правого берега Дніпра; коли ж це не вдавалося, то подавали вісті на Січ і на Україну. Пізніше вони упорядковували по степових могилах беке-ти і подавали вісті про татар гаслом: на недалекій од Дніпра могилі запалювали вогонь, а чатівники з дальніших могил, побачивши те гасло, запалювали вогні по своїх могилах, і те гасло за одну ніч передавалося по всіх степах і доходило до України, так що не вспі-ють було татари перевезтися через Дніпро, а вже на Україні знали, що татари наближаються.

Нема чого й говорити, що обставини життя запорожців у перші сто років існування Запорозького Війська були невимовно тяжкі. Татарські кочовища доходили у ті часи по східному боці Дніпра до річки Орелі, а по правому — до Тясмину та Висі, так що єдиним зв’язком Січі Запорозької з Україною, і то не забезпеченим од татарських нападів, був Дніпро. Оточені з усіх боків татарськими кочовищами, запорожці повсякчас сподівалися нападу ворогів і або смерті собі, або тяжкої неволі. До того ж татарські добичники, набігаючи на Україну за ясиром щороку, неначе за своєю власністю, скоро помітили, що запорожці перестерігають Україну про їхні наскоки, і самі якнайпильніше вистежували запорожців, щоб, повбивавши їх, набіїти на Україну несподівано.

Щоденна небезпека навчила запорожців стерегти бусурманів. Очі козацькі навчилися бачити у таку далечину, куди тепер сягають тільки підзорні труби, а вухо запорожця чуло й там, де нам, здавалося б, німа тиша. Вони вміли вгадувати, з якого боку наближається небезпека, з того, куди, біжать степові звірі або як перелітає птаство.

Якщо небезпека застукувала запорожців близько Дніпрових порогів, вони ховалися поміж скелями й по печерах, що й зараз маються по скелястих берегах Дніпра; коли біля Великого Лугу та по низинах річок — ховалися по плавнях та очеретах; згодом же, вистеживши зі своєї схованки ворогів, — кидалися на них несподівано і якщо мали силу, то й побивали.

Найтяжче доводилося тим із запорожців, що чатували по степах. Там було видно далеко навкруги і здавалося, що там запорожцям вже не було порятунку од татар, бо коні степовиків були прудкі, як вітер; проте й там запорожці вміли рятуватися: досить було

Кічкас у наші часи. Татарський перевіз був на 100 сажнів нижче теперішнього мосту
добігти козакові до якоїсь степової річки або озерця — і вже він врятувався, бо виріже собі очеретину, простромить у колінці її дірочку і, взявши у рот, поринає у воду з головою. Краєчок очеретини, вистромлений з води поміж очеретом та осокою, зовсім був непомітний, а проте козак через нього дихав і міг досидіти під водою, поки татари відходили далі.

Тільки хоч які були запорожці сторожкі, а не одному з них довелося загинути у нерівній борні з бусурманами, як переказують нам сумні народні думи:

І

Понад сагою Дніпровою Молодий козак обід обідає,

Не думає й не гадає,

Що на його молодого,

Ще й на джуру малого,

Біда настигає...

То не верби лугові зашуміли,

Як безбожні ушкалі налетіли,

Хведора Безрідного,

Отамана курінного,

Постріляли, порубали,

Тільки джури не піймали.

То малий джура до козака прибуває,

Рани йому глибокії промиває.

То козак йому промовляє:

«Джуро мій, джуро,

Вірний слуго!

їдь ти понад Лугом-Базавлуком Та понад Дніпром-Славутою,

Послухай ти, джуро,

Чи то гуси кричать,

Чи лебеді ячать,

Чи ушкалі гудуть,

Чи, може, козаки Дніпром ідуть?

Коли гуси кричать або лебеді

ячать — то зжени,

Коли ушкалі гудуть — то схорони,

Коли ж козаки йдуть — то об’яви:

Нехай вони човни до берега привертають, Мене, Хведора Безрідного, навіщають».

II

Ой, усі поля Самарські почорніли,

Ясними пожарами погоріли;

Тільки не згоріло у річки Самарки,

У криниці Салтанки Три терни дрібненьких,

Три байраки зелененьких;

То тим вони не згоріли,

Що там три брати рідненьких,

Як голубоньки сивеньких,

Постріляні та порубані спочивали;

То тим вони спочивали,

Що на рани постріляні та порубані дуже

знемагали.

Озоветься старший брат до середульшого

словами,

Обіллється гіркими сльозами:

«Прошу я тебе, братику мій рідненький,

Як голубонько сивенький!

Добре ти учини:

Хоч із річки Самарки Або з криниці Салтанки Холодної води знайди,

Рани мої постріляні та порубані окропи,

охолоди!»

То середульший брат теє зачуває,

До його словами промовляє «Братику мій рідненький,

Як голубонько сивенький!

Чи ти мені, брате, віри не доймаєш,

Чи ти мене на сміх підіймаєш!

Чи не одна нас шабля порубала?

Чи не одна нас куля постріляла?

Що маю я на собі дев’ять ран, рубані широкі.

А чотири — стріляні глибокі!

Так ми добре, брате, учинимо,

Свого найменшого брата попросимо:

Нехай найменший брат добре дбає,

Хоч навколішки вставає,

Військову суремку в головах достягає,

У військову суремку добре грає, пограває;

Нехай би нас стали странні козаки зачувати,

До нас доходжати, смерті нашої доглядати,

Тіло наше козацьке, молодецьке в чистім полі

поховати!»

НЕВОЛЯ БУСУРМАНСЬКА
З татар, що набігали на Україну, ніхто не хотів вертатися додому з порожніми руками. Пограбувавши по містах та селах все, що знаходилось коштовного, і повбивавши всіх, хто змагався і обороняв своє добро, татари підпалювали всі оселі та зганяли людей з усієї околиці до одного місця.

Там вони, як свідчать народні думи, вирізали всіх, хто через старість був уже негодящий до невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолітків, витоптували кіньми таких дітей, що ще не мали сили втекти, останніх же бранців: молодиць, дівчат, парубків та чоловіків, розлучаючи батька з дочкою і жінку з чоловіком, поділяли поміж себе. От уривок з народної пісні про татарську руїну:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили І багатство розграбили,

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в’ється,

А по ногах ланцюг б’ється...

А я бідний з діточками,

Піду лісом стежечками.

Після поділу ясиру всякий татарин в’язав своїм бранцям руки за спину сирицею, в’язав далі одного невольника до другого і, на-

Татари женуть жіночий ясир. Малюнок Погрібняка
низавши їх ділу пасму, прив’язував переднього до свого сідла і так тяг через степи до самого Криму. А якщо полоняники не поспиналися за конем, то татари підганяли їх довгими батогами.

Не всі бранці мали силу витримати таку подорож. Роз’ятрені, скривавлені степовими будяками ноги не хотіли слухатися, і нещасні бранці, а найбільше бранки, жінки та дівчата, падали і волочилися за кіньми, поки татари не добивали знесилених, покидаю-чи їх серед степу на поталу звіру і птиці:

Повели їх по жирниці,

А жирниця ніжки коле,

Чорну крівцю проливає...

Чорний ворон залітає,

Тую крівцю попиває...

Та брати невольників, запорожці, стежили за татарами і, не змігши спинити їх тоді, як ті йшли на Україну, підстерігали татар на повороті з України і саме під той час, як татари, обтяжені ясиром, сунули Чорним шляхом на південь, з якого-небудь степового байраку несподівано, вихором вилітало Запорозьке Військо і, порубавши татар поодинці, визволяло рідних в’язнів і повертало їх до рідних осель на Україну.

Та не всякий раз траплялося запорожцям так щасливо визволяти невольників. Дуже мала була для того їхня сила і дуже просторі були чорноморські степи. Багато все-таки виводили татари українського люду в Крим до городів Козлова й Кафи, що, починаючи ще з XV віку, стали всесвітніми невольницькими ринками.

З Криму невольники розвозилися на продаж по всіх городах Чорного й Середземного морів. Молодиці й дівчата хорошої вроди купувалися у гареми заможних бусурманів, а всі останні — до всяких робіт. Поводилися бусурмани з невольниками не по-людсько-му: годували їх, як собак, на ніч приковували на ланцюги або в’язали їм руки й ноги і тримали їх в льохах та хлівах; найгірша ж доля припадала, мабуть, тим, котрих турецький уряд забирав на свої військові галери. На галерах невольників приковували ланцюгами до гребок, і вони повинні були громадити веслами і вдень і вночі, переганяючи галери з одного моря на друге, аж поки під час війни або під час хуртовини не гинули разом з галерою у безодні моря.

Про тяжке бідування невольників у турецькій неволі досі збереглося декілька народних дум; нехай же ті думи й повідають читачеві про ту недолю українського народу.

І

У святу неділю не сизі орли заклекотали,

Як то бідні невольники у тяжкій неволі

заплакали,

Угору руку піднімали, кайданами забряжчали;

Господа милосердного прохали та благали:

«Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,

А знизу буйний вітер!

Хочай би не встала на Чорному морі бистрая

хвиля.

Хочай би чи не повиривала якорів з турецької

каторги.

Та вже ця нам турецька-бусурманська

каторга надоїла; Кайдани-залізо ноги повривало,

Біле тіло козацьке-молодецьке коло живої

кості пошмугляло!»

Баша турецький, бусурманський,

Недовірок християнський,

По ринку походжає,

Він сам добре теє зачуває,

На слуги свої, на турків-яничарів зозла гукає:

«Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,

Із ряду до ряду заходжайте,

По три пучки тернини і червоної таволги

набирайте,

Бідного невольника по тричі в однім місці

затинайте!»

То ті слуги, турки-яничари, добре дбали,

Із ряду до ряду заходжали,

По три пучки тернини і червоної таволги у руки

набирали,

По тричі в однім місці бідного невольника

затинали,

Тіло біле козацьке-молодецьке коло жовтої

кості обривали, Кров християнську неповинно проливали.

Стали бідні невольники на собі кров

християнську забачати, Стали землю турецьку, Віру бусурманську

клясти-проклинати: «Ти, земле турецька, віро бусурманська,

Ти, розлуко християнська!

Не одного ти розлучила з отцем, з матір’ю,

Або брата з сестрою,

Або мужа з вірною жоною!

Визволь, Господи, всіх бідних невольників З тяжкої неволі турецької,

З каторги бусурманської На тихі води,

На ясні зорі,

У край веселий,

У мир хрещений,

В городи християнські!»

II

Поклоняється бідний невольник Із землі турецької, із віри бусурманської У городи християнськії, — до отця, до матусі.

Що не може він їм поклонитися, —

Тілько поклоняється голубонькам сивеньким: «Ой ти, голубоньку сивенький!

Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш;

Полети ти в городи християнськії,

До отця мойого, до матусі,

Сядь, пади на подвір’ї отцевськім,

Жалібненько загуди,

Об моїй пригоді козацькій припом’яни;

Нехай отець і матуся

Мою пригоду козацькую знають,

Статки, маєтки збувають,

Великі скарби збирають,

Голову козацькую із тяжкої неволі визволяють!

Бо як стане Чорнеє море согравати,

То не знатиме, либонь, матір,

У которої каторги шукати:

Чи у пристані Козловської,

Чи у городі Царграді на базарі,

Будуть ушкалі турки-яничари набігати,

За Червонеє море у Арбатську землю

запродати, Будуть за них срібло, злото, не лічачи,

Сукна дорогі поставами, не міряючи,

За них брати.

Тоді далася бідному невольнику Тяжкая неволя добре знати:

Кайдани руки-ноги поз’їдала,

Сирая сириця до жовтої кості Тіло козацькеє проїдала».

То бідні невольники на кров, на тіло

поглядали,

Об вірі християнській гадали,

Землю турецьку, віру бусурманську

проклинали: «Ти, земле турецькая, віро бусурманськая, Ти єсть наповнена сріблом, злотом І дорогими напитками,

Тільки ж бідному невольнику на світі

не вільно,

Що бідний невольник у тебе пробував Празника Рожества будь ли Воскресения

не знає,

Все у неволі проклятій, на каторзі турецькій На Чорному морі пробувають,

Землю турецькую, віру бусурманськую

проклинають:

«Ти, земле турецька бусурманська,

Ти, розлуко християнська!

Уже бо ти розлучила не єдиного за сім літ

війною,

Мужа з жоною, брата з сестрою,

Діток маленьких з отцем і маткою.

Визволь, Боже, бідного невольника На Святоруський берег,

На край веселий, між народ хрещений!..»

Не легша була доля й українського жіноцтва, захопленого у неволю. Не маючи сили, щоб оборонятися од напасників, молодиці й дівчата тільки сльозами та благанням мали надію умилосердити степових хижаків.

У долині вогонь горить,

Коло вогню турок сидить,

Турок сидить — коня держить,

Коня держить за поводи,

За поводи шовковії;

Біля нього дівча сидить,

Дівча сидить, слізно плаче,

Слізно плаче, турка просить: —

Пусти мене, турчиночку,

Побачити родиночку Ще й рідную Вкраїночку.

Та даремні всі благання дівчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб з шляху пустити їх додому, не покористувавшись з них як з дівчат і невольниць:

Сестра сестрі промовляє:

Проси, сестро, турка-мужа,

Нехай русу косу утне,

Най до мамки її пошле,

Най ся мамка не фрасує,

Най нам віна не готує!

Бо ми віно утратили Під явором зелененьким Із турчином молоденьким...

У неволі молодиць та дівчат чекала ще тяжча недоля, ніж чоловіків. їх примушували бути жінками бусурманів і родити на світ ворогів своєї дшіекої рідної України. Багато українок ставало жінками турецьких пашів і навіть самого турецького султана та кримського хана. Вони пробували у розкошах, та тільки ті розкоші, ті «лакомства нещасні», як співає народ у думах, не вбивали у дочках України живого духу, і багато з них користувалися своїм впливом на чо-ловіків-турків, щоб, у чому могли, допомагати своїм землякам, і до самої домовини таїли у своєму серці іскру любові до рідного краю.

Одну з таких невольниць, дочку священика з міста Богуслава, оспівала народна дума:

Що на Чорному морі, на камені біленькому,

Там стояла темниця кам’яная,

Що у тій-то темниці пробувало сімсот

козаків,

Бідних невольників.

То вже тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного в вічі собі

не видають.

То до їх дівка бранка,

Маруся, попівна Богуславка, приходжає,

Словами промовляє:

«Гей, козаки, ви біднії невольники!

Угадайте, що в нашій землі християнській

за день тепера?»

Що тоді бідні невольники зачували,

Дівку бранку, Марусю, попівну Богуславку,

По річах пізнавали,

Словами промовляли:

«Гей, дівко бранко, Марусю, попівно Богуславко!

Почім ми можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день

тепера?

Що тридцять літ у неволі пробуваєм.

Божого світу, сонця праведного не видаєм.

То ми не можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день

тепера».

Тоді дівка бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачуває,

До козаків словами промовляє:

«Ой козаки, ви бідні невольники!

Що сьогодні у нашій землі

християнській Великодня субота,

А завтра святий празник, роковий

день Великдень!»

То тоді ті козаки теє зачували,

Білим лицем до сирої землі припадали,

Дівку бранку, Марусю, попівну Богуславку,

Кляли, проклинали: «Та бодай ти, дівко бранко, Марусю, попівно Богуславко,

Щастя й долі собі не мала,

Як ти нам святий празник, роковий день

Великдень сказала». То тоді дівка бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачувала,

Словами промовляла:

«Ой козаки, ви біднії невольники!

Та не лайте мене, не проклинайте:

Бо як буде наш пан турецький до мечеті

від’їжджати,

То буде мені, дівці бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати:

То буду я до темниці пр’иходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невольників, на волю

випускати»

То на святий празник, роковий день

Великдень, Став пан турецький до мечеті від’їжджати,

Став дівці бранці, Марусі, попівні Богуславці На руки ключі віддавати.

Тоді дівка бранка, Маруся, попівна Богуславка, Добре дбає, до темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків, бідних невольників,

На волю випускає І словами промовляє:

«Ой козаки, ви бідні невольники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські утікайте;

Тільки прошу я вас одного — города

Богуслава не минайте Моєму батьку й матері знати давайте,

Та нехай мій батько добре дбає,

Грунтів великих, маєтків нехай не збуває, Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки бранки,

Марусі, попівни Богуславки,

З неволі не викупляє.

Бо вже я потурчилась, побусурманилась,

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного!»

Ой, визволи, Боже, нас всіх, бідних невольників,

З тяжкої неволі, з віри бусурманської На ясні зорі, на тихі води,

У край веселий, у мир хрещений!

Та тільки не всі українські дівчата й молодиці могли звикнути до життя на чужині і погодитися з новими обставинами свого життя, хоч і у розкошах. Ті розкоші та «лакомства нещасні» не давали долі душі й серцю, а нудьга за рідним краєм і сумління через свою, хоч і примусову, зраду батьківщині й вірі часто доводили потурчених молодиць до самогубства.

Ой турчине, турчиночку,

Дай мі ножа остренького До завоя тоненького;

Тонкий завій укроїла,

Ніж у серце си встромила.

Ті невольницькі плачі разом зі стогоном народним, що стояв по всій сплюндрованій Україні, бриніли у вухах запорожців. Нудьга за рідним краєм примушувала багатьох невольників тікати з Криму й Туреччини. Не знаючи здебільшого, куди йти, вони легко знову діставалися до рук бусурманам. Піймавши втікача, бусурмани за першим разом люто його карали, за другим же — здебільшого виколювали або випікали втікачам очі й пускали йти, куди знає. Більшість таких осліплених гинула з безхліб’я, а проте були й такі, що прибували на Україну, і тут, переходячи від села до села з кобзою в руках, вони з риданням оспівували як журбу тих, хто лишився на Україні, стеряв під час наскоку дітей, так і страждання тих, хто нудився у бусурманській неволі. Такі кобзарі-сліпці у великому числі пробували й на Січі, і запорожці не мали сили бути байдужими до їхніх співів. Не обмежуючись тими перешкодами, що запорожці чинили татарам на степових шляхах та перевозах, запорожці поривалися до татарських та турецьких городів, де стогнали у неволі їхні брати й сестри, та тільки на перешкоді їм стояв на низу Дніпра, на острові Тавані, турецький город Аслам, бо проплисти повз нього човнами було дуже трудно.

ГЕТЬМАН КНЯЗЬ ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (БАЙДА)
У такі часи, біля року 1552, до Січі прибув один з нащадків литовсько-українських князів Дмитро Вишневецький. Він був жвавий та завзятий вояка з щиро козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих літ про славну боротьбу запорожців з татарами та про їхні лицарські вчинки й звичаї, Вишневецький ще з року 1540 почав козакувати і був козацтву добре відомий, бо пробував деякий час і на Січі.

Року 1550, коли король польський призначив Вишневецького старостою черкаським та канівським, він згуртував біля себе чимало козаків і року 1552, покинувши своє староство, посадив своїх козаків на човни, виплив на Запорожжя і отаборився на острові Хортиці.

Побувавши до того з запорожцями у походах та боях, Вишне-вецький зрозумів вагу запорозької єдності, одностайності, товариства та любові до рідного краю і прийшов до мислі, що з запорожцями можна поставити справу оборони України од татар далеко ширше й міцніше, ніж вона стояла. Завзятому Байді боліло серце від того, що через невелику силу запорожців вони змушені нападати на бусурманів тільки потай і після всякого наскоку ховатися по пущах Великого Лугу. Він мріяв утворити силу, яка б одверто й оружно стала на низу Дніпра і заступила Україну з півдня; осередком же цієї сили він надумав зробити острів Хортицю, що лежить на Дніпрі зараз нижче порогів та Кічкасу.

Запорожці радо вітали заміри Вишневецького, прибули до нього на Хортицю, обрали його своїм гетьманом і обіцяли міцно стояти разом з ним у боротьбі з бусурманами.

Острів Хортиця чималий: він тягнеться на десять верст удовж і шириться на три версти упоперек. Голова острова (горішній кінець) дуже висока і виходить з води сторчовими скелями, неприступними для ворогів.

На цій голові , Хортиці Вишневе цький і почав будувати городок, обкопуючи його рівчаками та обсипаючи валами; коли ж городок був скінчений, козаки поробили з дубових кряжів ще поверх валів стіни та башти. Той городок простягався од голови острова до Вшивої скелі на східній протоці Дніпра і до острова Мала Хортиця на західній, що зветься у наші часи Ста- Гетьман Дмитро Вишневецький (Байда)

Голова острова Хортиці
рим Дніпром, і поділявся такими ж окопами та стінами упродовж острова на дві частини, щоб коли вороги вдеруться на острів з одного боку, то на другій половині острова можна було оборонятися.

Скінчивши ту велику й міцну будову, Вишневецький звернувся у листах до польського короля Жигмонта та до московського царя Івана Грозного, щоб дали йому помочі на великий похід у Крим.

Надії Вишневецького на поміч не здійснилися. Король не тільки не подав помочі, а ще й гнівався за те, що Вишневецький зачіпає татар, цар же хоч і

прислав запорожцям на потугу путивльських козаків, та тільки та поміч була дуже невелика.

Проте року 1556 Вишневецький вийшов-та-ки походом на Очаків і, поруйнувавши його околиці, визволив чимало невольників. Тільки через брак гармат йому не вдалося добути Очаківського замку. Повернувшись з .Очакова, Вишневецький зараз же на- Голова острова Хортиці з окопами

пав на Аслам-город, та Вишневецького

тільки й цього города не добув, а, обминувши його, обійшов з козаками всі татарські степи і попалив татарські улуси до самого Перекопу.

Помщаючись за ті козацькі напади, хан кримський наприкінці того ж року, діждавши, поки Дніпро навкруг Хортиці замерз, атакував з великою ордою городки Вишневецького, але добути їх не зміг. Козаки цілий місяць давали татарам добру відсіч і, добре їх погромивши, врешті таки одігнали геть.

По весні, радіючи своїй перемозі, запорожці посідали на човни, під’їхали несподівано до Аслам-города, добули його штурмом

і, повистинавши всіх бусурманів та визволивши чимало невольників, повернулися на Хортицю з чималою здобиччю.

Тільки недовго запорожці празникували перемогу. Через півроку Хортицю оточила велика сила ворогів. Зі сходу підступив хан з ордою, з півдня на сандалах та галерах прибули турецькі яничари, а з заходу підсунулося волоське військо, підвладне турецькому султанові.

Тяжко довелося козакам одбиватись од ворогів, бо тих було вдесятеро більше, помочі ж ні од короля, ні од царя не було, проте вони міцно стояли й одбивалися, не шкодуючи свого життя, і тільки через чотири місяці, коли на Хортиці не вистачило припасу, Вишневецький потай покинув острів і пішов з городовими козаками до Черкас, запорожці ж попливли у Великий Луг до своєї добре захованої і невідомої ні татарам, ні туркам Січі.

Перебувши ці пригоди, Вишневецький зрозумів, що для боротьби з бусурманами козацької сили замало. Проте він на тому не заспокоївся, а, впевнившись, що московський цар прихильніше ставиться до його боротьби з бусурманами, ніж польський король, поїхав у Москву, став до царя на службу і, діставши од нього Війську Запорозькому клейноди і невелику поміч військом, року 1558 знову прибув на Хортицю та, згуртувавши біля себе городових і запорозьких козаків, вирушив на татар Дніпром і степами. Наляканий войовничим хистом та завзяттям Вишневецького, кримський хан покинув цим разом козакам всі дніпровські городи й степові татарські улуси і, зібравши всі орди, заховався з ними у Криму.

Козаки з Вишневецьким опанували всіма степами, починаючи од річки Бугу до самого Дону, і з цього часу почали мати їх за свою власність. Проте таке становище протяглося недовго, бо московський цар, маючи Вишневецького за підданця, почав користуватися його хистом на користь Московщини і, викликавши його у Москву, послав з московським військом воювати Кавказ, татари ж тим часом знову вийшли з Криму і почали розходитись по своїх кочовищах.

Через рік цар Іван Грозний хотів навіть послати Вишневецького зі своїм військом воювати Польщу, та тільки Вишневецький на те не згодився, а почувши, що на Україну з Буджаку набігла татарська орда, знову прибув на Запорожжя і року 1561 листом з Січі Запорозької просив короля Жигмонта прийняти його знову у своє підданство. Король охоче на те згодився, викликав Вишневецького до себе у Краків і там з великою пошаною привітав його разом з найвищою польською шляхтою як відважного войовника-лицаря.

Після того Вишневецькому були повернуті всі його маєтки, а проте пильно наказано не водити більше козаків на татарів та турків, щоб не викликати з їхнього боку помсти. Вишневецький скорився волі короля, та тільки ненадовго. Життя у розкошах та багатстві не задовольняло завзятого козацького ватажка Байду, і при першій нагоді, не вважаючи на свої немолоді вже роки й на свої хвороби, він знову взявся за шаблю.

Сусідня з Україною сторона — Молдава, що під ті часи була у залежності од турецького султана, хотіла проти волі свого господаря, себто князя, скинути турецьке ярмо — і от молдавські бояри, шукаючи собі помочі, прислали посланців просити Вишневецького, щоб він, набравши військо, став господарем Молдави і уладнав спілку її з Польщею.

Вишневецький охоче на те одгукнувся і кинувся за поміччю до Війська Запорозького. Поклик улюбленого ватажка, що не один раз водив козаків до слави, зразу підняв на ноги запорожців, і до Вишневецького зібралося їх біля 4000. З тим військом Вишневецький року 1564 вирушив у Молдаву, та тільки там його чекала зрада. Другий претендент на Молдавське господарство, молдавський боярин Томжа, сподіваючись собі ласки од турецького султана, вдав з себе спільника Вишневецького, а коли той з невеликою купкою запорозької старшини та польської шляхти одрізнився од свого війська і йшов біля війська Томжі, той захопив Вишневецького з усією старшиною у бранці і мерщій послав у подарунок султанові.

Довідавшись про ту пригоду, запорожці кинулися на військо Томжі, та, побачивши, що догнати й визволити з неволі славного товариша Байду було вже неможливо, мусили, сумуючи, повернутися на Україну.

Діставши до рук свого завзятого ворога, турецький султан скарав його лютою смертю: Байду скинули з башти на залізні гаки, і він, зачепившись за один гак ребром, кілька днів висів та мучився.

У народних згадках Вишневецький назавжди лишився не князем, а добрим товаришем січовим, завзятим Байдою, і народ оспівав його смерть так:

В Цареграді на риночку Та п’є Байда горілочку:

Ой, п’є Байда, та не день, не два,

Не одну нічку, та не годиночку;

Ой, п’є Байда та й кивається Та на свого джуру поглядається:

— Ой джуро мій молодесенький! Та чи будеш мені вірнесенький? — Цар турецький к ньому присилає, Байду к собі підмовляє:

— Ой ти, Байдо, та славнесенький! Будь мі лицар та вірнесенький:

Візьми в мене царівоньку!

Будеш паном на всю Вкраїночку!

— Твоя, царю, віра проклятая,

Твоя царівночка поганая! —

Ой, крикнув цар на свої гайдуки.

— Візьміть Байду добре в руки,

На гак ребром зачепіте! —

Ой, висить Байда та й не день, не два. Не одну нічку, та не годиночку.

Ой, висить Байда, та й гадає,

Та на свого джуру поглядає,

Та на свого джуру молодого І на свого коня вороного.

— Ой джуро мій молодесенький! Подай мені лучок та тугесенький, Подай мені тугий лучок!

І стрілочок цілий пучок!

Ой, бачу я три голубочки,

Хочу я вбити для його дочки. —

Ой як стрілив — царя вцілив,

А царицю в потилицю,

Його доньку в головоньку.

— Ото ж тобі, царю,

За Байдину кару!

Життя Байди Вишневецького та його походи й боротьба з бусурманами лишили по собі чималий слід на Україні й на Запорожжі. Він одсунув татарські кочовища од Дніпра на схід та захід .і тим полегшив становище запорозького козацтва і зносини його з Україною. Про запорожців як про побідників татар пішла чутка по всіх сусідніх землях, і сусідні державці почали рахуватися з ними, як з визначною військовою силою, яку бажано мати на своєму боці. Козацтво й само підвищилося у своїх очах, на Україні ж почали прославляти козаків як оборонців народного життя, і замість невольницьких плачів та жалів на татарську руїну по Україні почали лунати вже й бадьорі пісні про козаків-побідників, як-от пісня про козака Голоту:

І

Ой, на полі та й на Килиїмськім,

На шляху битому ординськім,

Ой, там гуляв, гуляв козак Голота.

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього —

болота.

Правда, на козакові шати дорогії —

Три семирязі лихії:

Одна недобра, друга негожа,

А третя й на хлів не схожа.

А ще, правда, на козакові постоли в’язові,

А унучі китайчані —

Щирі жіноцькі рядняні;

Правда, на козакові шапка-бирка:

Зверху дірка, травою пошита,

А вітром підбита,

Куди віє, туди й провіває,

Козака молодого прохолоджає.

II

То гуляє козак Голота, погуляє;

Ні города, ні села не займає, —

На город Килію поглядає.

У городі Килії татарин сидить бородатий,

По горницях походжає,

До татарки словами промовляє:

«Татарко, татарко!

Ой, чи ти думаєш те, що я думаю!

Ой, чи ти бачиш те, що я бачу?»

Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!

Я тільки бачу, що ти передо мною по по горницях проходжаєш,

А не знаю, що ти думаєш та гадаєш».

Каже: «Татарко!

Я те бачу: в чистім полі не орел літає,

То козак Голота добрим конем гуляє.

Я його хочу живцем у руки взяти Та в город Килію запродати,

Іще ж ним перед великими панами-башами

вихваляти, За його много червоних, не лічачи, брати, Дорогії сукна, не мірячи, пощитати».

III

То теє промовляє, — дороге плаття надіває, Чоботи обуває,

Шлик бархатний на свою голову надіває На коня сідає

Безпечно за козаком Голотою ганяє,

А козаченько оглядається І карбачем одбивається.

То вже ж той козак Голота добре козачий

звичай знає, Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає. Каже: «Татарине, татарине!

На віщо ж ти важиш:

Чи на свою ясненькую зброю,

Чи на свого коня вороного,

Чи на себе, татарюгу старого?»

«Я, — каже, — важу на мою ясненькую зброю, А ще лучче — на мого коня вороного,

А ще лучче — на себе, татарюгу старого.

Я тебе хочу живцем у руки взяти,

В город Килію запродати.

Перед великими панами-башами вихваляти І много червоних, не лічачи, набрати.

Дорогії сукна, не мірячи, пощитати».

То козак Голота добре звичай козацький знає. Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає. «Ой, — каже, — татарине, ой, сідай же ти,

бородатий! Либонь, же ти на розум небагатий:

Ще ти козака у руки не взяв,

А вже козакові віри доняв,

А вже за його й гроші пощитав.

А ще ж ти між козаками не бував,

Козацької каші не їдав І козацьких звичаїв не знаєш».

А татарин його озирає,

З його насміхає:

«Ой, ти, — каже, — козаче, козаче нетяго! Звідкіля ти розуму набрався,

Що вельми одіжно убрався?

Ой, на що ж ти уповаєш?

Чи на свою шапку-бирку,

Що травою шита,

Вітром підбита,

А зверху дірка?

Чи на свої постоли боброві,

Що шовкові волоки —

В односталь з валу?

Чи на свою сермягу семилатную?»

«Ой татарюга старий, бородатий,

Що твоя одежа зможе?

Ще побачим, кому Бог поможе».

IV

Ой, на полі та й на Килиїмськім,

На шляху битім ординськім,

То не ясний сокіл літає —

То козак Голота, сердешний, добрим конем

гуляє.

Ой, став татарин ік йому приїжджати,

Став тугого лука напинати,

Сердешного козака Голоту стріляти-рубати,

То козак Голота нагайкою стріли одбиває. Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає. «Ой ти, татарин старий, бородатий,

Да на розум небагатий!

Ти між козаками не бував,

І козацької каші не їдав,

І козацьких жартів не знаєш...

Десь у мене був з кулями гаман, —

Я ж тобі гостинця дам».

Як став йому гостинці посилати,

Став татарин із коня похиляти.

«Ой ти, татарин старий, бородатий,

Да на розум небагатий!

Ще ти мене не піймав,

Да вже в город Килію запродав І срібнії за мене гроші побрав!

От тепер твого одного коня вороного Поведу до шинкарки пропивати А другим твоїм конем вороним По городу Килії гуляти, —

Запорожці на морі
Ой, гуляти, гуляти, гуляти Да єдиного Бога споминати!»

V

Тоді козак добре дбав Чоботи татарські істягав На свої козацькі ноги обував;

Жупан татарський істягав На свої козацькі плечі надівав;

Бархатний шлик підіймав,

На свою козацьку голову надівав;

На коня татарського сідає,

Поле килиїмське вихваляє:

«Ой поле, — каже, — поле килиїмське! Скільки я на тобі гуляв,

Да такої здобичі не здобував!

Бодай же ти літо й зиму зеленіло,

Як ти мене при нещасливій годині сподобило! Дай же, Боже, щоб козаки пили та гуляли, Хороші мислі мали Од мене більшу здобич брали І ворогів під ноги топтали!»

САМІЙЛО КІШКА
(перше гетьманування)

Скоро після смерті Вишневецького-Байди на Запорожжі з’являється оспіваний в народній думі гетьман Самійло Кішка. Родом Кішка був з Канева, козакувати почав, певно, біля року 1550, у добу тяжких обставин козацького життя, під час же війни та походів Вишневецького він набув собі великого войовничого хисту та завзяття. Ставши гетьманом, він завзявся доробити те, що не вдалося Вишневецькому, а саме: відкрити запорожцям шлях на море. Вишневецький зруйнував Аслам-город, що заступав запорожцям шлях до моря, та, певно, не встиг використати того здобутку, бо історія не дає звісток про жоден похід козаків на море за часів Байди. Кішка ж схотів використати здобутки свого попередника і почав лагодитись до походу на море та будувати чайки.

Запорожці раділи замірам свого гетьмана, бо з боку моря — з турецьких галер-каторг та надбережних городів — їм вчувався стогін братів-невольників. Вони охоче взялися до будування чайок і ще до року 1568 Самійло Кішка вже встиг вийти на Чорне море і наробити туркам великої шкоди. Це стверджується тим, що року 1568 король польський Жигмонт Август, через скарги турецького султана на козацькі морські напади і через погрози його помсти-тись, видав універсал про те, щоб козаки зійшли з Низу, тобто з Запорожжя, на Україну, оселилися біля пограничних замків та були на королівській службі.

Після того, а саме року 1570, козаків, що пробували на Україні, списали у реєстр і призначили до них за старшого Шляхтича Яна Бадовського; запорозькі ж козаки королівського універсалу не послухали, Великого Лугу та південних степів не покинули і писатися у реєстр не схотіли, бо не хотіли поступитися своєю волею; у призначенні ж козакам старшого владою короля вони вбачали порушення свого звичаю обирати отаманів та гетьманів вільними голосами. Через те й Бадовського запорожці не признали за свого старшого.

Скільки років гетьманував на Запорожжі Самійло Кішка і скільки разів виходив він на море — невідомо, тільки знаємо з народної думи, що врешті турки захопили його у неволю. Як сталася та пригода, ніхто не знає. Можемо тільки зазначити, що під час морських походів козаки завжди були у небезпеці од того, щоб дістатися туркам у неволю, бо під час доброго вітру турецькі галери ходили прудкіше, ніж козацькі чайки, і, нагнавши їх, могли потопити гарматною пальбою, а козаків побрати з води у неволю. Та й без того немало траплялося козакам пригод на морі й од хуртовини. Чорне море під осінь та зиму — завжди дуже бурхливе, і запорозьким легким чайкам часом несила було боротися з розлютованою хвилею. Може, Кішці трапилася така, про яку співається у народній думі «Олексій Попович і буря на Чорному морі»:

Ой на Чорному морі,

Та на білому камені

Там сидить сокіл ясненький,

Жалібненько квилить проквиляє.

Смутно себе має, на Чорне море спильна

поглядає,

Що на Чорному морі щось недобре починає,

Що на небі всі зірки потьмарило,

Половину місяця в хмари вступило І все небо тьмою вкрило.

А із хмари дрібний дощик накрапає,

А по морю злосупротивна хвиля вставає,

Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває Першу часть узяло в землю огарянську

занесло,

Другу часть вхопило — у Дунай в гирло

забило

А третя часть де ся має?

Посеред Чорного моря,

На бистрій хвилі, на лихій хуртовині потопає.

Такою лихою хуртовиною могло й Самійла Кішку разом з найближчою старшиною січовою викинути на турецький берег і там віддати туркам у неволю. Але могло те лихо статися і не на морі. У томі 21 творів М. Костомарова (стор. 701) надруковано варіант думи «Про Самійла Кішку», початок якої оповідає, що Кішка був захоплений у Лузі Базавлуку, разом з 40 товаришами, турками, що прибули на Дніпро галерами.

Ой у Лузі Базавлузі там стояв курінь

бурлацький,

Там був-пробував Кішка, Самійло, гетьман

козацький,

І мав він собі товариства сорока чоловіка.

То турецьке паня, молоде баша По Чорному морю безпечно галерою гуляв Та до Кішки Самійла в гості прибував.

Та так до них в гості прибував,

Що всіх козаків гетьманських запорозьких на місці заставав.

Залізні їм пута подавав.

Слова «в гості прибував» треба розуміти як жарт: певно, турки, помщаючись за морські походи Кішки, піднялися Дніпром до Лугу Базавлуку, напали несподівано на Січ або на якийсь відділ Війська Запорозького, при якому був сам гетьман, і захопили його у бранці.

Західна Україна в XVI столітті

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ ТА II НАСЛІДКИ
Поки Україна за часів Вишневецького та Самійла Кішки почала трохи одпочивати од татарських нападів, на неї насувалося нове лихо. Року 1569 по Люблінській унії Україну зовсім було одірвано од Литви і прилучено безпосередньо до Польщі, і з того часу становище українського селянства почало дуже гіршати, бо польський уряд почав віддавати його панам у власність без права переходити з місця на місце і навіть позбавив горожанських прав. Під впливом тих утисків українське селянство почало тікати на схід, за Дніпро, та заселяти Лівобережну Україну. Та тільки й те йому не помагало, бо польська шляхта випрошувала собі у короля землі і на Лівобережній Україні, як тільки вони починали залюднюватись; так що селяни ледве поспівали упорядкувати на вільних землях своє господарство, як уже знову довідувалися, що вони не вільні, а панські. Побачивши тоді, що од панів немає порятунку й на Лівобережній Україні, рухливіші й волелюбні селяни почали тікати на Запорожжя і тим збільшувати й зміцнювати Військо Запорозьке.

Хто гетьмаїфвав на Запорожжі зараз після СамійлаКішки — невідомо; історія дає тільки звістку про те, що року 1574 запорожці ходили морським походом на турецькі дунайські городи під проводом кошового отамана Покотила.

ГЕТЬМАН ІВАН СВІРГОВСЬКИЙ
Того ж року 1574 козацтво вдруге вплуталося в молдавські справи. Молдавський господар Івоня звернувся до польської шляхти і до козаків, щоб допомогли йому скинути турецьке ярмо. На те прохання одгукнувся й Свірговський, прозваний у піснях гетьманом. Зібравши козаків, він вирушив походом до Дністра і, сполучившись там з Івонею та молдавським військом, погромив турецькі залоги у Тягині, Білгороді та Браїлові, добувши всі ті городи, поруйнував їх; коли ж на поміч туркам з Буджаку вийшли татари, Свірговський пішов їм назустріч і, упень погромивши, одігнав назад.

Така славна перемога козаків над татарами та турецькими городами збентежила султана Селіма, і він вислав проти молдаван та козаків 200 000 турецького війська. У великому бойовищі недалеко Дунаю те військо взяло над спільниками перемогу і почало оточувати їх з усіх боків.

Побачивши свою загибель, Івоня по-лицарському радив Свірговсь-кому з рештою козаків тікати за Дністер; проте Свірговський, а разом з ним і всі козаки, мали собі за велику ганьбу покинути своїх спільни-ків-молдаван при лихій годині, і всі до одного разом зі своїм гетьманом наложили головами у бою біля городу Кили та річки Дунаю.

Про Свірговського теж збереглася пісня, як і про Байду-Виш-невецького, хоч треба гадати, що вона не щиро народна:

Ой, як того пана Йвана,

Що Свірговського гетьмана,

Та як бусурмани піймали,

Та голову йому рубали,

Ой голову йому рубали Та на бунчук вішали,

Та у сурми вигравали,

З його глумували.

А з Низу хмара стягала ,

Що ворону ключа набігала,

По Україні тумани слала,

А Україна сумувала,

Свого гетьмана оплакала.

Тоді буйні вітри завивали:

— Де ж ви нашого гетьмана сподівали? —

Тоді кречети налітали:

— Де ж ви нашого гетьмана жалкували? —

Тоді орли загомоніли:

— Де ж ви нашого гетьмана схоронили? —

Тоді жайворонки повилися:

— Де ж ви з нашим гетьманом простилися? —

У глибокій могилі,

Біля города Килії,

На турецькій лінії.

ГЕТЬМАН БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ (Богданко)
Слідом за Свірговським, року 1575, на Запорожжі з’явився новий жвавий та завзятий ватажок — гетьман Богдан Ружинський прозваний запорожцями Богданком. Родом, як і Вишневецький, він був з князів Гедиминовичів, що давно пробували на Україні і стали вже українцями. За часів, мабуть, Самійла Кішки, коли Ружинський жив ще у своєму маєткові на Волині, на його оселю набігли татари, вбили його матір, а молоду дружину забрали у полон. Серце князя запеклося з того часу помстою до бусурманів, і з таким почуттям він подався на Запорозьку Січ, щоб разом з січовим товариством воювати бусурманів та шукати свою дружину. Про нещасливу пригоду з життя Ружинського до наших часів збереглася у кобзарів пісня:

— Ой Богдане, Богдане,

Запорозький гетьмане,

Та чому ти ходиш

В чорнім оксамиті?

— Гей були ж у мене

Гості татарове,

Одну нічку ночували:

Стару неньку зарубали,

А миленьку собі взяли.

Гей сідлай, хлопче, коня,

Коня вороного,

Татар швидко доганяти,

Миленькую одбивати!

На Січі завзятий вояка і добрий товариш Богданко скоро придбав собі поміж товариством пошану, і коли року 1575 запорожці почули, що татари вибралися походом на Поділля, то обрали Ружинсь-кого гетьманом, наказавши йому вести Військо Запорозьке на татар.

Ружинський тільки й чекав такої нагоди і, хутко упорядкувавши військо, кинувся з комонним військом у татарські степи, випалюючи улуси, визволяючи невольників і завдаючи татарам нелюдських мук. Не згірше від самих татар запорожці виколювали чоловікам очі, вирізали жінкам груди і давили кіньми татарських дітей — така у ті часи була їх лютість на бусурманів.

Спустошивши чорноморські степи, Богданко вдерся у самий Крим та зчинив і там таку саму різанину. Почувши про руїну своїх земель, татари чимдуж поспішили з Поділля через Очаків у Крим, та запорожці, покинувши Крим, заступили татарам шлях у Про-гноях і там, притиснувши орду до озер, багато вигубили її війська.

Повернувшись з цього славного походу, Богданко, купно з кошовим отаманом Війська Запорозького Павлюком, послав до короля Стефана Баторія прохання, щоб той ствердив універсалом існування й права Війська Запорозького. Стефан Баторій, взявши на увагу послуги запорожців, що прийшлися цим разом вчасними для Польщі, видав 20 серпня 1576 року універсал, в якому ствердив за Військом Запорозьким володіння городами Трахтемировим та Чигирином і всім Дніпром від Трахтемирова вниз до лиману, а вбік од Дніпра на захід по річках Буг та Синюха, а на схід аж до річки Донець та Дон, себто ті землі, що їх запорожці одвоювали у татар.

На цей Баторіїв універсал у дальнішому житті під час суперечок за землі з сусідніми державами запорожці покладалися і пильно обстоювали добуті за часів Ружинського права.

Разом з універсалом Стефан Баторій надав Війську Запорозькому військові клейноди: корогву, булаву, бунчук та котли.

Того ж 1576 року московський цар, довідавшись, що татарська орда лагодилася набігти на Московщину, прислав на Запорозьку Січ подарунки і просив Ружинського, щоб ударив на татар. Ружинський охоче на те пристав і, викликавши з України на поміч городових козаків та діждавши, поки орда вибралася у похід, кинувся з козаками на лівобережні татарські улуси і почав їх палити. Тут сталося те саме, що торік на Поділлі. Татари, почувши про козацький наскок, поспішилися з Московщини назад, та запорожці перестріли їх і кого побили, кого порозганяли, а всю здобич одняли; невольників же визволили й пустили у рідні землі.

Управившись з ордою на суходолі, Ружинський звернув свою увагу на шлях з Запорожжя до моря. Захопивши Самійла Кішку у неволю та скориставшись часом, поки запорожці з Свірговським плуталися у Молдаві, турки знову поновили город Аслам-Кермень і зробили його ще міцнішим, ніж він був за часів Вишневецького. Щоб не мати перешкод до походів на море, Богданко року 1576 підступив до Аслам-Керменя, обложив його з усіх боків, але, не маючи великих гармат, не міг його добути. При тій нагоді один козак порадив зруйнувати кріпосні мури вибухом пороху і похвалявся, що вміє те зробити. Ружинський ухопився за ту думку і сам, разом з тим козаком, почав працювати на підкопах, підкладаючи під мури міну. Та на лихо запорожцям, козак зробив справу так невміло, що вибух стався передчасно, і тим вибухом було вбито і козака, і самого гетьмана Ружинського.

Не добувши Аслама, запорожці все-таки вийшли на море і поруйнували городи по східному березі Криму.

ШАХ ТА ПІДКОВА
Після передчасної смерті Ружинського влада на Запорожжі перейшла до кошового отамана Шаха. Діяльність його почалася з того, що він підстеріг у порогах ханського посланця, що повертався з Москви з коштовними подарунками ханові од царя, і одняв у

нього всі ті подарунки й гроші.

Іван Підкова. Стародавній малюнок (Істор. Укр. М. Грушевського)
Розгніваний цим учинком, хан звернувся до польського короля з погрозою, що як той не приборкає козаків та не покарає Шаха, так він сам з ордою піде добувати Шаха на Запорожжі й на Україні. Королеві на той час небажано було зачіпатися з татарами, і він прислав на Запорожжя заборону чинити шкоди татарам та виходити в море. Запорожці було послухалися, та скоро без війни занудилися і через рік знову вирушили походом у Молдаву.

Підвладні турецькому султанові землі, Молдава й Волощина (Мультяни), мали своїх окремих господарів, і ті господарі завжди поміж себе ворогували, скидали один одного з господарства та, підлещуючись до султана, немилосердно обдирали своїх підданців, щоб коштовніші зробити султанові подарунки. Року 1577 молдавські бояри, незадоволені своїм, призначеним турками господарем, прислали на Січ Запорозьку посланців до відомого на Запорожжі вояка й ватажка Івана Підкови, котрий неначебто доводився братом убитого разом з Свірговським молдавського господаря Івони, просити його, щоб ішов у Молдаву і був їхнім господарем.

Прохання посланців було до вподоби Підкові, бо він був дуже рухливий та завзятий і не знав, куди подіти свою силу, що, як казали народні перекази, була така велика, що він розгинав руками підкови, від чого й прозваний був на Січі Підковою. Проте, розуміючи, що без збройної сили досягти господарства неможливо, Підкова звернувся за поміччю до січового товариства. Запорожці шанували Підкову, бо він щасливо водив їх після Самійла Кішки на море, і, знаючи, що у Молдаві трапляється добра пожива, обміркували Підковину справу на військовій раді і рішили допомогти йому сісти на Молдавське господарство.

Зараз після того Підкова з посланцями вирушив на Україну збирати там козаків та шляхту до походу, а через якийсь час кошовий отаман Шах, побратим Підкови, з шістьма сотнями запорозьких вершників вирушив на Україну, сполучився з Підковою на Поділлі, на Прибитім шляху.

Як тільки після того Підкова перейшов за Дністер, у Сороках до нього прилучилися молдавські повстанці і проголосили його господарем Молдави. Господар молдавський Петрило не хотів уступитися з свого місця без змагання і вийшов з військом проти Підкови; та козаки його військо погромили, і Підкова урочисто в’їхав у Ясси, столицю Молдави.

Ставши господарем, Підкова послав до короля посланців просити, щоб Молдаву було прийнято під польську зверхність, та з того нічого не вийшло; роздратований походами Богданка та Підкови, турецький султан послав на Дунай велике турецьке військо і навіть погрожував війною самій Польщі за те, що її підданці чинять напади на підвладні султанові землі. Польща не сміла воювати з наймогутнішою у ті часи державою — Туреччиною, і король Стефан Баторій прислав до Підкови гінця з наказом негайно вийти з Молдави і не дратувати султана.

Підкова скорився і вийшов з Молдави на Україну, та султан на тому не заспокоївся, а вимагав од Баторія голови Підкови, і король, страхаючись війни з турками, викликав Підкову до себе, запевняючи своєю ласкою, коли ж Підкова, повіривши, прибув до Львова, його зрадливо було схоплено й у присутності султанського посланця року 1578 покарано на смерть.

Про Івана Підкову не збереглося народних дум, є лише згадки про нього у піснях, що здаються не щиро народними, наприклад (збірка Максимовича):

А в городі да у Львові зашуміли верби:

Козак-бурлак вбитий лежить — Серпяга то

мертвий.

Ой, у городі да у Львові задзвонили дзвони:

Козак-бурлак вбитий лежить, правлять

похорони.

А в городі у Каневі да й заголосили,

Що Серпягу у могилу тихо положили.

Ой, Серпягу положили да і заховали;

Да помин по Україні, помин відправляли.

Проте видно, що слава Підкови на Запорожжі була велика, бо за його смерть запорожці довго помщалися й на турках, і на поляках. Можна сказати, що зрадлива страта поляками гетьмана Підкови була першою іскрою ворожнечі між козаками й поляками, і та іскра через кілька десятків літ спалахнула великим полум’ям пожежі.

Як тільки до запорожців дійшла звістка про те, що Підкову зрадливо стято, вони, обравши свого кошового отамана Шаха гетьманом, зараз же на поході з Молдави, помщаючись за Підкову, поруйнували чимало маєтків польської шляхти, а після того аж тричі у роках 1579-1581 ходили на Молдаву, наставляючи там своїх господарів.

Історія не дає звісток, чи воювали запорожці за часів Шаха з татарами і чи виходили на Чорне море, а треба догадуватись, що було й того й другого, бо відомо, що Шах поновляв на острові Хортиці городки Вишневецького, а це дає вказівки на широкі його заміри.

БАТОРІЄВІ ОДМІНИ В УСТРОЇ КОЗАЧЧИНИ
Трирічні походи запорожців на Молдаву та зачіпки з турками й татарами дуже турбували короля Стефана Баторія, бо у перші роки свого королювання він воював на півночі з непокірливими гданськими німцями та з Москвою і через те мусив жити з татарами та турками у злагоді.

Щоб заспокоїти султана, він не обмежився лише карою на Підкову, а наказав князю Острозькому йти на Запорожжя разом з татарським ханом і розігнати запорожців з Січі, а хто буде змагатись, того карати смертю.

Далі він наказав усім старостам по пограниччю, щоб не продавали запорожцям оливи, селітри і ніякого іншого військового припасу, свій же попередній універсал, даний за гетьмана Богдан-ка, він обернув так, начеб той універсал був наданий тільки тому козацькому війську, що пробувало на Україні, себто городовим козакам, хоч справді універсал звертався до козаків запорозьких.

Та тільки легко було наказувати, та не так легко було зробити. Князь Острозький не мав війська, щоб іти на Запорожжя, та не мав до того й охоти; од ханського ж війська запорожці й самі вміли оборонитися. Ловити запорожців по степах Дикого поля, як звали поляки запорозькі степи, та у Великому Лузі було однаково, що ловити вітра в полі. Та й сам Стефан Баторій не мав на мислі зовсім знищувати козацтво, бо й у війні з Московщиною козаки були дуже корисні полякам і на випадок війни з турками козаки теж були дуже потрібні. Він тільки хотів прибрати козацтво до своїх рук, щоб направляти його на тих, кого на ту добу мав за ворога, а не виключно на бусурманів.

З такою метою року 1581 Баторій звелів князю Михайлу Виш-невецькому скласти з тих козаків, що найбільше вислужилися у московській війні, полк у 600 душ. Сим козакам він постановив бути вільними від всяких податків, мати право на власність і за те служити оружно короні польській з власним конем, одежею і зброєю. За службу козакам мало виплачуватись жалування, а судити козаків ніхто не мав права, окрім їхнього старшого, призначеного короною. Осідком козаччини було призначено Трахтеми-рів, де стояв стародавній Зарубський монастир, а при тому монастирі уряжений був шпиталь для покалічених козаків.

Одібравши 600 козаків, Вишневецький звелів записати їх у реєстр, призначив до них старшим Яна Оришовського, всім же козакам, що лишилися поза реєстром, звелено було розійтися до своїх осель і до своїх панів, на Низ же, себто на Запорожжя, ні в якому разі не ходити.

Ця Баторієва одміна в устрої козаччини мала великий вплив на дальше її життя й розвиток. Давши права невеликій частині козаків, вона всіх решту лишила без жодних прав, поклавши тим початок непорозуміння між козаками реєстровими й нереєстровими. Опріч того, вона викликала незадоволення між великою силою безправних козаків, які з того часу почали домагатися побільшення козацького реєстру, бо, зрозуміло, що ніхто з козаків не хотів повертатися до панів, а всякий хотів придбати права реєстрового козацтва.

З першого часу протест козацької маси виявився у тому, що, рятуючись од панів, вона посунула з України на Січ... А там уже була своя воля: там не хотіли признавати за гетьмана ставленика поляків Оришовського, а щоразу, вибираючись у похід, обирали гетьмана з-поміж себе вільними голосами.

Не минуло й року після зазначених заходів короля Баторія, а вже запорожці знову напали на турецькі городи Ягорлик та Тяги-ню й поруйнували їх. Добувши у Тягині з іншою здобиччю дванадцять турецьких гармат, козаки хотіли перевезти їх на Запорожжя, щоб рятувати ними Січ, але король, довідавшись про те, що запорожці побрали турецькі гармати, послав королівське військо з наказом догнати запорожців і, одібравши гармати, повернути їх султанові, козакам же всім, хто ходив на Тягиню, постинати голови.

Все-таки ті заходи короля не зовсім вдалися: запорожці, довідавшись, що їх наганяє польське військо, потопили гармати на поході у річці, а самі, попродавши іншу здобич на ярмарках, повернули з України на південь і зникли у безмежних степах Запорожжя.

САМІЙЛО ЗБОРОВСЬКИЙ
Під час війни короля Стефана Баторія з московським царем Іваном Грозним на Запорожжі з’явився значного роду шляхтич Самійло Зборовський. Року 1583, щоб вислужитись у короля, він почав зноситися з запорожцями, підмовляючи їх іти з ним на південні московські городи. Козакам Зборовський був відомий за доброго вояку, і вони покликали його прибути на Січ.

Зборовський нічого доброго й славного на Запорожжі не вчинив і цро нього не варто було б і згадувати, коли б його перебування на Запорожжі не було списане його приятелями поляками і не освітило нам життя Запорозької Січі у ті часи.

Перш за все з записів про пробування Зборовського на Запорозькій Січі ми знаємо, що Січ року 1583 була на острові Буцько-му, який тепер зветься Томаківським. Цей острів лежить на Дніпрі проти устя річки Томаківки на межі Великого Лугу з Лугом Базав-луком. Од правого берега острів Буцький одмежовується протокою Дніпра Ревуном, двома озерами та Чернишівським лиманом, з півдня ж його миє дніпрова протока Річище і широкий у десять верст луг, або, по-теперішньому, плавня. Середина острова піднімається високою горою, що до берегів сходить помалу і тільки побіля Річища спадає кручами.

По острову був добрий степ, де можливо було випасувати чималі косяки коней, байраки ж на ньому та береги ще у XIX столітті були рясно вкриті дубом, грушею та кислицею. Січ Запорозька була на південному боці острова, біля Річища, де січові окопи збереглися й до наших часів.

Доступитися до Запорозької Січі на Буцькому було нелегко, бо протока Ревун досить широка і перейти її оружною рукою було неможливо. З гармат же хоч і можна було дострелити до острова, та, як бачимо з плану, Січ була захована за високою горою й могилами і дістати її там при тодішніх гарматах було неможливо. Доступитися ж до Січі з боку Річища годі було й думати, бо там на цілу милю слалися непроходимі пущі плавнів.

Острів Буцький (Томаківське городище)
Запорожці зустріли Зборовського аж у порогах і проводили до себе на Січ та, зібравши через кілька днів раду, привітали його урочистими промовами, вихваляли його лицарство та завзяття і, обравши гетьманом, почали лагодитися до походу на Молдаву.

Чутки про заходи Зборовського скоро дійшли до кримського хана та до молдавського господаря, і обидва вони, страхаючись, щоб запорожці не воювали їх, прислали на Січ посланців. Молдавський господар обіцяв подарувати Зборовському 500 коней, аби він не йшов на Молдаву, хан же кримський обіцяв йому Молдавське господарство, аби запорожці не воювали татар. Зборов-ський упевняв посланців, що не мав на мислі воювати ні Молда-ви, ні Криму, і разом з тим просив татарської помочі до походу на Московщину.

Ханські посланці на це одповіли, що хан не може йти на Московщину, бо, за наказом султана, повинен іти воювати персів, і що він був би дуже радий, коли б і Зборовський з запорожцями пішов на перську землю спільно з ордою.

Далекий од ідей козацтва і охочий до авантюр значний польський шляхтич, не спитавши волі запорозького товариства, згодився стати з ханом до спілки. Тільки таке порушення звичаїв Запорозького Війська, у якого воля товариства була вища за владу гетьмана, не минулося дурно Зборовському: запорожці, довідавшись про його вчинок, скликали раду і почали йому дорікати за спілку з бусурманами, що мучать у неволі сотні тисяч їхніх братів; коли ж гонорливий шляхтич почав погрожувати, що примусом поведе запорожців на персів, то запорожці вхопили його у свої дужі руки і хотіли, насипавши йому за пазуху піску, вкинути у Дніпро. Зборовському врешті довелося перепросити запорожців і, скорившись волі ради, зректися спілки з ханом.

Тим часом війна Польщі з Московщиною скінчилася, і Зборовський, не знаючи, що робити на Запорожжі, вирядив 2500 козаків до верхів’я Бузького лиману, куди молдавський господар обіцяв вислати йому коней, а сам з частиною війська на кількох десятках байдаків виплив Дніпром у Прогної. Минаючи Дніпром Аслам-город, Зборовський упевнив турків, що не буде воювати татар, і ті пустили козаків далі без перешкоди.

Зборовський справді не смів зачіпати татар та турків, бо мав уже від своїх приятелів листи про те, що король дуже гнівається на нього за те, що він підняв запорожців у похід; та тільки буги з запорожцями біля татар і не воювати їх було неможливо, бо козаки не мали сили спокійно дивитися на татар і зараз же кидалися їх бити. Через те сталося так, що комонні козаки, їдучи до Бугу, зразу ж почали бити випадкових на шляху турків і тим збентежили Очаків.

Не відаючи про те, Зборовський набрав у Прогноях декілька байдаків солі і вирядив їх на Січ, сам же з останніми байдаками поплив лиманом до місця, куди мало підійти комонне військо. Та тільки тут козакам сталася пригода. Сподіваючись собі від походу запорожців всього недоброго, турки вже підстерігали їх у Бузькому лимані з десятьма галерами та кількома десятками сандалів і, побачивши своїх запеклих ворогів, зразу ж почали громити запорозькі чайки з гармат.

Тікати запорожцям не було куди. У запалі вони кинулися було штурмувати галери, та турецькі сандали чинили їм до того перешкоди, галери ж своєю пальбою вбивали козаків і навіть потопляли їхні чайки.

Побачивши, що лихо, запорожці пристали до берега і, поховавши чайки в шелюгах, позалягали біля берега в ямах, що порили вепри.

Радіючи з того, що застукали запорожців, турки хотіли всіх їх побрати у бранці і з тим висадили частину війська на берег, та запорожці до рук туркам не далися, а, вдаривши на них як один, багатьох повбивали, решту ж загнали назад на галери.

Одбившись од турків, запорожці пішли понад лиманом угору, маючи на мислі сполучатися з своїм комонним полком, а тут знову лихо: з степу набігло чимало татар і почали закидати їх стрілами, а з лиману знову-таки били з гармат турки.

Тяжко довелося запорожцям одбиватися аж до ночі, коли ж стемніло, вони повернулися до своїх чайок, поскладали на них поранених товаришів і, спустивши чайки на воду, почали потайно обминати турецькі галери. Та й на цей раз не пощастило запорожцям: більшу частину військових чайок половили і, побивши чимало товариства, побрали останніх у неволю. Тільки вісім чайок із Зборовським врятувалися і піднялися до устя Бугу, де й сполучилися з комонним військом, яке нічого не знало про пригоди свого невдалого гетьмана.

Деякий час Зборовський шукав тут молдавських посланців, та, не знайшовши нікого, мусив врешті йти понад Бугом на Україну, тяжко бідуючи з безхліб’я. Незадоволені своїм гетьманом, що погубив багато товариства, запорожці скинули Зборовського з гетьманства і, обідрані та голодні, пішли на Січ; Зборовського ж за наказом короля у 1584 році було схоплено, привезено до Кракова і там покарано на смерть за те, що збентежив Туреччину.

БОГДАН МИКОШИНСЬКИЙ
Розраївшись зі Зборовським і повернувшись до Січі, запорожці зараз же обрали гетьманом Богдана Микошинського і, посідавши на чайки, попливли у лиман ловити турецькі галери та визволяти товаришів з неволі. На цей раз похід козаків був далеко щасливіший, і вони, застукавши турецький флот біля Очакова, напали на нього зовсім несподівано і, добувши майже всі галери штурмом, повизволяли товаришів, а самі галери попалили.

З походу Богдана Микошинського бачимо, що Аслам-Кер-мень, стоячи на острові Тавані, не міг забезпечити турків од козацьких походів на лимани та Чорне море. Запорожці вміли обминути його у темні ночі. Далеко трудніше було повертатися запорожцям з походів, бо турки вже знали про них і підстерігали по всіх дніпрових протоках. Іноді, щоб вернутись на Січ, запорожцям доводилося пробиватися крізь турків силою і теряти частину товариства, іноді вони витягали чайки на берег, переносили їх на плечах, обминаючи Аслам-город суходолом, а часом було й так, що доводилося топити свої чайки нижче Аслам-города і йти на Січ пішки, кидаючи у Дніпр чимало важкої здобичі.

Після нападу Богдана Микошинського турецький султан того ж таки 1584 року, поскаржившись у листі королю, що запорожці попалили його галери, вимагав, щоб той приборкав козаків.

Щоб заспокоїти султана, Стефан Баторій другого року (1585) послав на Січ шляхтича Глембицького, щоб угамував запорожців, а непокірливих привів на волость, та запорожці пустили того посланця «у Дніпр води пити», себто втопили, самі ж того ж таки року аж двічі ходили на татар степами.

ГЕТЬМАН МИХАЙЛО РУЖИНСЬКИЙ
Останні походи відбулися вже під проводом князя Михайла Ружинського, бо Микошинський, через те що допустив утопити королівського посланця, мусив уступитися з гетьманства. Перший похід Ружинського був під Перекоп, а другий — на річки Кальміус та Берду. З тих походів запорожці пригнали до Січі 40 000 татарських коней. Від часу тих походів запорожці й почали мати землі по річках Кальміусу та Берді за свої.

Щоб помститися за останні козацькі напади, кримський хан року 1586 вийшов з Криму, щоб напасти на Україну, і дійшов з ордою до перевозу через Дніпр, що на Таволжанському острові, та

запорожці поспіли заступити татарам той перевіз і не пустили їх на правий берег Дніпра — тих же, що спромоглися перекинутись через Дніпр, побили або потопили.

Року 1587 запорожці набігли на Очаків і, вирізавши турків у передмісті, поробили там драбини та по тих драбинах вдерлися вночі й у самий Очаківський замок і побили й там бусурманів. Визволивши при цьому з неволі чимало земляків та обважившись здобиччю, козаки щасливо повернулися на Січ.

Гаврило Голубок. Стародавній малюнок Року 1588 частина за-

(Істор. Укр. М. Грушевського) порожців з ватажком Га

врилом Голубком вибралася походом на Волощину, але господар дістав поміч од турків і виступив козакам назустріч. У битві під Бичиною Голубка було вбито, запорожці ж повернулися на Січ.

Друга частина запорожців на тридцяти чайках виходила того ж року у Чорне море і, привернувши до Криму, недалеко від Козлова, пошарпала його околиці і щасливо повернулася до Дніпра, захопивши ще по дорозі кілька турецьких кораблів з крамом. Таких крамарських кораблів запорожці у ті часи, треба гадати, захоплювали чимало, бо тогочасна дума говорить про це як про річ звичайну:

Ой, сидить козак на демені,

Він деменом повертає І на Чорне море поглядає:

Ой, пливе судно одним одно,

В йому турчин сидить з туркенею,

А туркеня сидить, вона не гуляє —

Шовковий рушник вишиває:

Ой, кому цей рушник буде —

Ой, чи турчину, чи татарину,

Ой, чи козакові молодому?

Ой, це буде кошовому молодому.

КУЛАГА
Року 1589 запорожці знову виходили у море під проводом кошового отамана Кулаги. Наблизившись до города Козлова і угледівши біля нього кілька турецьких, риштованих гарматами галер, діждали у морі ночі, а як стало темно, атакували ті галери, побили турків і, визволивши невольників, попрорубували галерам днища і пустили їх на дно. Управившись з галерами, Кулага пристав до Козлова і пустив козаків грабувати базарні крамниці. Це було зроблено необачно, бо, поки запорожці упоралися з крамницями, козловський калга Феті-Гірей зібрав узброєних татар і кинувся на запорожців, побиваючи їхні розрізнені купи.

Кулага завзято рубався, та козаки не встигли згуртуватися до нього, і татари його вбили, а кілька десятків запорожців захопили у бранці. Останні запорожці, одбившись од татар, посідали на чайки і виїхали в море. Там вони обрали собі отамана Лободу і, пограбувавши під його проводом Білгород (Акерман) на Дністрі, повернулися на Запорожжя.

У всіх перелічених походах останніх років брали участь разом з запорожцями й городові українські козаки. Од реформи Стефана Баторія 1589 року лишилися тільки права козаччини, від обмежень же не лишилося й сліду. Реєстри городових козаків не поновлялися і жалування козакам не платилося, а через те всякий козак звав себе реєстровим, аби не платити податків і не підлягати панові. Городові козаки, як і до реформи, літували на Січі і ходили разом з запорожцями у походи і навпаки: багато запорозьких бурлак виходили на зиму («вилежувати зиму», як казали запорожці) до українських городів, і таким чином певного поділу козаків на реєстрових та запорозьких знову на якийсь час не стало.

Що більше наближався XVII вік, то козаччина все збільшувалася й зміцнювалася, і чутка про хист та відвагу запорозьких козаків все далі розходилася по світу, чи, як казали запорожці, «дибом по світу вставала».

ЗАПОРОЗЬКІ ВОЛЬНОСТІ Й УКЛАД ВІЙСЬКОВОГО ТА ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ НА ЗАПОРОЖЖІ
Я досі не згадував про те, як Військо Запорозьке жило у себе на Запорожжі, які мало розпорядки й звичаї, а також не розказував нічого про землі й річки Запорожжя, через те що історія не зберегла нам відомостей про перші десятиріччя життя запорожців.

У ті часи, до яких я дійшов, наприкінці XVI віку, розпорядок та звичаї Війська Запорозького вже склалися досить міцно та почали зазначатися й межі запорозьких земель, так що тепер вчасно розповісти про все те хоч коротенько.

ЗАПОРОЗЬКІ ВОЛЬНОСТІ
Універсал короля польського Стефана Баторія не зазначив усіх меж запорозьких земель: у ньому тільки казано було, що запорожці мають пробувати на низу Дніпра до самого лиману, оберігаючи від татар дніпрові перевози. Через те межами запорозьких земель ми будемо мати ті, які зазначають пізніші документи з часів Богдана Хмельницького і які самі запорожці мали своїми, обстоюючи їх од сусідів і кажучи, що у тих межах запорожці володіли землею «споконвіку», себто скільки старі люди пам’ятають.

На захід од Дніпра межа запорозьких земель йшла від устя річки Тясмину у Дніпр (так вона зазначена і в умові між Польщею і Росією 1636 року, прямуючи до Чорного лісу, далі ж — річкою Виссю до Синюхи. Од устя Синюхи межею своїх вольностей запорожці мали річку Буг, аж до лиману і ще й лиманом стільки, поки «кінь копитами дна достає». Од лиману межа йшла до того місця Дніпра, де у нього впадала річка Кам’янка, хоч певних ознак цієї межі ніколи не було. Вона прямувала через річки Інгул та Інгулець, а землі, що були обабіч цієї межі, однаково мали за свої і запорожці, й татари, і фактично по степах кочували татари, а по річках рибалили запорожці. Од річки Кам’янки межа з татарами справді «споконвіку» йшла Дніпром до річки Кінські Води, а далі тією річкою — аж до її верхів’я. Од річки Конки межа знову «зникала у степах і, перекинувшись через Токмак-Могилу, підходила до річки Берди», а з Берди йшла морем до устя Кальміусу. Піднявшись далі Кальміусом до верхів’я, знову зникала у степах в околицях Савур-Могили. Тут, на сході, межі запорозьких земель дуже часто одміня-лися. Часом запорожці ширили свої межі аж за річку Міус та Кринку до річки Лугань і нею на Донець; здебільшого межа з Кальміусу переходила на Кривий Торець і, захопивши трохи лісів за Дінцем, йшла до устя Береки, а з останньої річки переходила на Орель і Ореллю тяглася до Дніпра.

Татари довго не хотіли знати ніяких меж з запорожцями і, маючи всі ті землі за свої, не тільки переходили через запорозькі землі під час нападів на Україну й Московщину, а навіть і у спокійні часи кочували з великими табунами коней по запорозьких степах. Поки запорожці не мали своїх осель, опріч Січі, вони мало звертали уваги на порушення меж своїх земель, але вже на початку XVII віку, як тільки почалася боротьба з Польщею і запорозькі землі (найбільше правобережні) почали вкриватися хуторами й зимовниками втікачів з України, Військо Запорозьке стало обороняти свої межі оружною рукою, і часто татарам, що випасали коней на запорозьких степах, доводилося тікати до Криму без своїх коней.

Ще довше стояли незайнятими лівобережні запорозькі землі. На сході запорожці межувалися з донськими козаками, і поки землі по Дінцю були мало потрібні обом сусідам, з них більше користувалися татари. Запорожці жили з донцями у великій згоді, бо початок донських козаків пішов од козаків українських, котрі збудували біля Дону город Черкаський, у славу черкаських козаків, за зразком Запорозької Січі. Обидва козацькі війська не один раз спільно ходили походами під турецький город Азов і навіть на Чорне море, та тільки, коли береги Дінця почали залюднюватися, через них між двома козацькими громадами почалися великі суперечки й ворожнеча. Проте я упевнено можу зазначити, що ще у XVI віці запорозька влада ширилася від Дінця, бо року 1588 цар московський Борис Годунов, посилаючи у Крим своїх посланців, наказував їм прямувати на річку Донець і там звернутися за охороною до запорозького отамана Матвія Хведоріва, що стояв на Дінці з козацькою залогою.

З Україною Військо Запорозьке довгий час не хотіло знати ніяких меж, бо не одрізняло себе від України, проте з часом, коли наприкінці XVII віку на Лівобережній Україні почали заводитись московські порядки, а на Правобережній поновилося польське панування, запорожці стали обстоювати свої межі і з північної сторони, зберігаючи свої одвічні, политі кров’ю, вольності по річках Орель, Тясмин, Вись та Синюха. У зазначених межах запорозькі землі перерізалися упоперек річкою Дніпром і поділялися на дві половини, мало схожі одна на одну.

Західні землі запорозькі були порізані глибокими, скелястими, вкритими дубовими дібровами байраками. Ті байраки збігали до річок Бугу, Інгулу, Інгульця, Саксагані, Базавлуку, Дніпра й інших, що текли у глибших берегах, оточених сторчовими скелями і перетятих порогами. Східні ж землі були майже зовсім рівні. Річки Самара, Вовча, Кінські Води й Берда бігли тут у широких долинах з ледь помітними берегами, тільки біля Кальміусу та Дінця степи знову піднімалися високими кряжами, а річки текли у глибоких долинах. У цій половині запорозьких земель ліси були тільки по

Гайдамацький байрак (Дубова Балка) у наші часи
річці Самарі та на північ од неї, та ще над Кальміусом та Дінцем лісом були вкриті глибокі байраки. На південь же од Самари до самого Азовського моря розлягалися безкраї степи, вкриті тирсою, дерезою, велетнями-будяками та де-не-де по лощинах терниками.

Понад самим Дніпром, найбільше лівим берегом, росли добрі ліси, а, починаючи од острова Хортиці, більше як на сто верст простягайся вкриті несходимими пущами лісу й очеретами луги. Ті луги звалися: од Хортиці між Дніпром та Конкою до того місця, де остання вперше впадає у Дніпро, Великим Лугом, а нижче від устя річки Томаківки і до Базавлуцького лиману, що зветься ще Великими Водами, ширився Луг-Базавлук.

По всіх землях Запорозького Війська, опріч перелічених місцевостей, вкритих лісами, як на східній половині, так і на західній, розлягалися безкраї степи, де-не-де помережені високими мовчазними могилами, домовинами давніх кочових народів, з кам’яними «бабами» на верху. По тих степах росла така трава, що від коней над травою лишалися тільки голови, а од волів з трави виглядали тільки роги. Коли зимою випадав сніг, то рясна трава не допускала його до землі, а держала на собі, так що коні й худоба всю зиму паслися по степах, розгортаючи сніг ногами.

По запорозьких степах водилося багато звіра й птиці. Перш за все по тих степах цілими косяками бігали дикі коні, що у запорожців звалися тарпанами. Вони водилися тут довго, навіть у XVIII віці, і зникли тільки тоді, коли після зруйнування Запорозької Січі у 1775 році запорозькі землі почали чорніти під плугом.

Опріч тарпанів, по степах та лісах водилися: вовки, лисовини, дикі коти, олені, дикі кози, бабаки, сурки, вепри, ведмеді, зайці, сайгаки, борсуки, горностаї, хорки, бобри (звалися на Запорожжі водяними свиньми), куниці й видри (звалися виндихами). З гадів по наших степах плазували величезні полози, жовтобрюхи, гадюки та всіх кольорів ящірки. З птичини по степах та лісах були дрохви, хохітва (стрепети), журавлі, лелеки, тетерева, куріпки, чайки, зозулі, одуди, шпаки, орли, соколи, яструби, горлиці, соловейки, гайворони, ґави, сороки, чижі, щогли, жайворонки й інші птиці, а по річках та у Великому Лузі — лебеді, баби (пелікани), гуси, качки, чаплі, мартини (морські чайки) та кулики. Всього того водилася така сила, що як, було, злякати дичину пострілом, то вона, злетівши у повітря, заступала світ сонця.

Карта Великого Лугу
По річках була велика сила риби. По протоках Великого Лугу та по річках Самарі й Домоткані риба йшла такими щільними натовпами, що її можна було ловити руками. Тут та по річках Бугу, Берді й Кальміусу ловилися: осетри, білуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, секрет (судак), щука, окунь, тарань, рибець, марена, лящ, чехоня, оселедець, карась і безліч дрібнішої риби. Білуги та соми ловилися до трьох сажнів завдовжки, та й вся інша риба була втричі і вп’ятеро більша за теперішню. Раки по річках Самоткані, Домоткані, Самарі, Сурі і по плесах степових річок, так само, як і по озерах Великого Лугу, ловилися більше, як у лікоть завдовжки, і сила їх була велика.

Як бачимо, було з чого прожити запорожцям на своїх вольностях, і вони недурно оружною рукою обстоювали непорушність

своїх вольностей з XV віку аж до середини XVIII. Найбільше постачав на Січ риби та дичини Великий Луг, і недурно козаки співали:

Ой, Січ-мати, ой, Січ-мати,

А Великий Луг-батько.

Гей, що в Лузі заробити,

Те у Січі пропити!

ШЛЯХИ НА ЗАПОРОЖЖІ
Через запорозькі землі йшли шляхи на південь до Чорного моря, до Криму й до Царгорода, а на північ — на Україну й Росію.

Найголовнішим шляхом Запорожжя був Дніпр, яким ще за часів Олега й Святослава ходили руси на Чорне море й Царгород. Пізніше, за часів запорожців, Дніпром щороку плавали з України козаки на Січ, а звідтіля далі на Чорне море, на турецькі й татарські городи. Дніпр був завжди осередком запорозького життя, до нього ж завжди тулилася й Запорозька Січ. У піснях народ український завжди звав Дніпр річкою славною, або Славутою, запорожці ж звали його до того ще й батьком або братом:

Пекло на Ненаситці
« ...Дніпре, брате, чим ти славен?

Чим ти славен, чим ти красен?

Чи своєю довжиною, чи своєю глибиною?

Чи своєю бистриною, чи своєю шириною?

Чи крутими берегами, а чи жовтими пісками?

А чи темними лісами, чи зеленими лугами?»

«Ой я славен козаками, молодими

бурлаками!»

Опріч козаків, Дніпром їздили через Запорожжя до Криму посланці польських королів та московських царів, бо ця велика річка сягала своїми верхів’ями та притоками аж у землі тих держав.

«Ой ти, Дніпре, ой ти, батьку,

Кажи мені всю правдоньку:

А де броди глибокії,

А де броди міленькії?»

Кодацький поріг
«Аде кручі низенькії,

То там броди міленькії...

З устя Дніпра до вершини Сімсот річок ще й чотири.

Та всі вони в Дніпр упали,

Дніпру правди не сказали:

Одна річка — Кайнарочка,

Збоку вона в Дніпр упала,

Дніпру правду розказала:

— Жаліється лиман морю,

Що Дніпр бере свою волю,

Свої гирла прочищає,

Його тоні засипає».

Плавали б Дніпром і великі судна-кораблі, коли б на цій річці не було порогів. Порогами звуться ті місця річки, де з дна її на поверхню води повипинаються од берега до берега скелі й каміння,

іноді у кілька лав (рядків).

Пороги на Дніпрі
Запорожці налічували порогів менше, ніж їх рахують зараз, а саме дев’ять — Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець-кий, Вовниги, Будилов-ський, Лишній та Вільний. Опріч порогів, на Дніпрі були ще й забори — такі ж самі лави скель, тільки не через усю річку. Заборів великих запорожці налічували шість: Волошинову, Стрільну, Тягинсь-ку, Воронову, Криву та Таволжанську.

Першим порогом Дніпр спадає трохи нижче устя річки Самари, якраз проти Кодака, а останнім — Вільним на кілька верст вище Кічкасу й острова Хортиці. Од Кодацького порога до Вільного біля 60 верст, і тільки на цих верстах були перешкоди до плавання. Майже посередині порожистої частини Дніпра розлігся поріг Ненаситець, або Дід. Тут з західного берега до східного простягайся

12 лав скель, неначе 12 разків намиста на шиї дівчини, і через ті скелі перепадає бистра вода дванадцятьма лавами. Нелегко тут пропливати. Треба мати на човні доброго, досвідченого стернаря;

Занедбаний канал цариці Катерини II на Ненаситці
а проте проїздити можливо було, бо посередині річки поміж скелями є так званий козацький хід, і хоч той хід вихиляється то в один бік, то в другий, проте добрий стернар проведе через поріг не тільки човен, а й пліт і навіть барку. Тільки покропить Дід людей піною, налякає та й пустить плисти далі.

Найбільший водоспад збився на Ненаситці під скелю Мона-стирку, і те місце порога запорожці звали Пеклом.

Далеко важче було запорожцям підніматись човнами через пороги проти води. Тут на всякому порозі доводилося перетягати човни линвами попід берегом, а по деяких порогах прямо брати човни на плечі й переносити їх берегом до тихої води.

З інших річок, як шляхами, запорожці користувалися тільки Самарою, Вовчою та Кальміусом. Що ж до Бугу, Інгулу й Інгульця, то всі ті річки були повні скель та порогів і через те не годилися бути шляхами.

Суходолом через запорозькі землі простягалися два великі одвічні шляхи. Під назвою шлях не слід розуміти сучасну дорогу з курявою або хоч з коліями. Таких шляхів, як тепер на Запорожжі, у давні часи зовсім не було. Всі степи однаково були вкриті високою, рясною травою, а ходили й їздили люди тоді навпростець, шляхами ж звалися ті степові кряжі й долини, якими найрівніше було їздити і найменше доводилося переїздити річок та сторчових балок і байраків. Бувалі люди розпізнавали ті шляхи по степових могилах, а вночі по зірках.

Карта порожистої частини Дніпра
Перший з цих шляхів — Чорний шлях ішов од татарських перевозів через Дніпр, що був, як казано, вище острова Хортиці у Кічкасі та біля Тавол-жанського острова, і простягався по межиріччях так, що Сура лишалася з правої руки шляху, а Томаківка, Солона, Базавлук та Саксагань з лівої. Дійшовши до верхів’я річки Інгульця та до Чорного лісу, Чорний шлях повертав на річку Синюху, а перейшовши її бродом біля Торговиці, лишав Умань з правої руки, а ті, що впали у Буг, з лівої. Дійшовши так до Пиляви, шлях повертав на захід, на Вишневець, а далі на Львів та Варшаву. Од цього Чорного шляху у межах України одбивалося чимало шляхів на схід до Дніпра та на захід до Бугу.

Цим Чорним шляхом найбільше татари набігали на Україну, Білу Русь та Польщу, і мало коли траплявся такий щасливий рік, щоб трава по Чорному шляху не запікалася почорнілою кров’ю од поколотих та поранених ніг десятків тисяч українських невольників. На цьому ж шляху розливалося немало йтатарської крові при тих випадках, коли татар наганяли або підстерігали на шляху запорожці.

Другий великий шлях Запорожжя — Муравський прямував од Перекопу на схід, лишаючи річку Молочні Води з правої, а Кінські Води з лівої руки. Далі він обминав верхів’я річки Вовчої і, повернувши просто на північ та перерізавши Слобідську Україну по межиріччю Дніпра й Дінця, простував у московські землі на Курськ та Тулу.

Цим шляхом кримські орди набігали на московські землі, а пізніше й на Слобідську Україну, та тільки й на цьому шляху, як ми бачили з походів Вишневецького та Богданка (Ружинського), запорожці не один раз перепиняли татар і одбороняли од них невольників.

До оповідання треба додати, що шляхом Чорним та Мурав-ським ходили не тільки татарські орди, цими ж шляхами під тихомирні часи їздили до Криму польські й московські торгові люди і посланці з військовими залогами од всяких державців до кримського хана і від нього; починаючи ж з XVII віку і аж до кінця XIX цими шляхами ходили й українські чумаки. У трохи пізніші часи від Січі Запорозької пробився ще шлях до Гарду, на річці Буг, та й повз все Запорожжя пролягало ще чимало шляхів чумацьких, по яких їздили з України на Січ з крамом, на Дон —• по рибу та в Крим — по сіль.

СКЛАД ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Великі простори земель одвоювало Військо Запорозьке від татар, і треба було мати велику силу, щоб ті простори, ті вольності, як казали запорожці, обстоювати від ворога. У чому ж була сила Війська Запорозького?

З історії відомо, що Військо Запорозьке ніколи не бувало великим. У більшість походів запорожців виступало три — п’ять тисяч. Небагато було таких походів, коли Військо виступало у кількості десяти тисяч. Навіть з Богданом Хмельницьким, коли Запорожжя починало війну не на життя, а на смерть, з Січі виступило у похід всього біля 6000 козаків. Правда, ми знаємо, що за часів Сагайдачного проти турків під Хотин ходило козацького війська більше, як 40 000, та тільки з того війська запорожців було навряд чи й 10 000, останні ж були або козаки городові, або зовсім не козаки, а охочі з України люди.

Таким чином, виходить, що сила запорожців була не в кількості їх: її треба шукати в організації Війська, а найголовніше в ідеї боротьби з бусурманським світом, що висмоктував з України всю кров, а пізніше — ще й у ідеї боротьби й з іншими гнобителями України, бо тільки ідея боротьби за рідний край могла так об’єднувати запорожців і зміцнювати їх у одне міцне, стале тіло.

Я вже згадував, що першими козаками були люди бездомівні — такі, що під час татарської руїни стеряли свої сім’ї. Здебільшого так воно було й далі, на Запорожжя йшли або бездомні бурлаки, або такі, що мусили покинути сім’ї через якісь пригоди. Там, де доводилося жити під вільним небом та ховатись од ворогів по печерах та очеретах, не місце було жіноцтву, і через те у запорожців зразу ж склався звичай, щоб на Січі жіноцтва не було. Той звичай з часом не тільки не викоренився, а навіть поширився, а саме: щоб запорожці дбали тільки про своє січове товариство, про матір Січ та про рідний край — неньку Україну, а не про власний рід та сім’ю, їм зовсім заборонено було мати жінок і навіть взагалі єднатися з жіноцтвом. Так що, коли до січового товариства хотів пристати хто-небудь з жонатих козаків, то мусив ховатися з тим, що він жонатий, і навіть забути про свою сім’ю.

Проте запорозькі звичаї не вимагали ні від кого з товариства лишатися запорожцем назавжди. Навпаки, всякому запорожцеві повсякчас було вільно покинути Січ, так, як вільно він і прийшов до неї, і з того дня йому вільно було й одружитися. Не заборонялося запорожцям і того, щоб, не покидаючи зовсім Запорожжі, а виписавшись тільки з куреня, одружитись і сісти на господарство своїм зимовником десь у захисному куточку того ж Запорожжя. Тільки було й усього, що такий запорожець вже не мав права брати участі у військових радах. Проте за запорозькими звичаями робити так годилося тільки козакам підстаркуватим або покаліченим, що нездатні вже були до бою; женитися ж замолоду вважалося для козака ганьбою.

На прохання захожої людини прийняти до Січі кошовий отаман питав:

— А в Бога віруєш?

— Вірую! — одповідав захожий.

— Перехрестись!

Якщо захожий хрестився, це вважалося за певний доказ того, що він хрещений, і захожий приймався на Січ. Про те, хто він є, навіть якої нації, ніякої мови не було. Розмова по-українському вважалася ознакою рідної нації, — те ж, якого походження був захожий і яке було його громадське становище, нікого не цікавило,

бо на Січі всі були однакові й рівні.

Та хоч і вільно приходили всі люди на Січ, та з сього не виходить, що запорожцями могли бути поляки, росіяни, німці, волохи й навіть татари, як думає дехто з наших письменників і навіть істориків. За походженням, правда, вони могли бути й поляками, росіянами і навіть татарами, та тільки серцем і душею вони повинні були зректися своєї національності і стати українцями, татари ж до того повинні були ще й хреститися, бо нехрещеного татарина, поганця, ніколи в світі не прийняв би до громади жоден курінь. Звичайно, з чужосторонніх людей до Січі прибивалися тільки такі, що втекли, рятуючись од кари за якусь провину. Зрозуміло, що таким людям батьківщина вже переставала бути рідним краєм, і вони скоро ставали добрими січовими товаришами.

Щоб зовсім забулося походження й становище всякого нового січового товариша, на Січі було звичаєм нікого не звати по фаміліях, а до всякого прикладалося прізвище, яке обмальовувало б його особу або звички. Від такого звичаю й з’явилися такі прізвища, як-от: Перебийніс, Рябошапка, Сторчоус, Рудий, Палій, Лелека, Ґава, Нечеса й інші.

Військо Запорозьке споконвіку (себто ніхто не пам’ятає, з якого часу) поділялося на 38 куренів. Назви тим куреням були надані здебільшого на згадку про городи України, з котрих вийшли на Запорожжя перші товариші, що заклали курінь, деякі ж з куренів були названі іменням якогось славного курінного товариша або першого курінного отамана. Ось назви запорозьких куренів:

1) Пашківський

2) Кущевський

3) Кисляківський

4) Іванівський

5) Конеловський

6) Сергієвський

7) Донський

8) Кирилівський

9) Канівський

10) Батуринський

11) Поповичевський

12) Васюринський

13) Незамайківський

14) Іркліївський

15) Щербинівський

16) Титаровський

17) Шкуринський

18) Коринівський

19) Рогівський

20) Корсунський

21) Калниболоцький

22) Уманський

23) Дерев’янівський

24) Нижчестеблівський

25) Вищестеблівський

26) Джерелівський

27) Переяславський

28) Полтавський

29) Мишастовський

30) Менський

31) Тимощевський

32) Величківський

33) Левушківський

34) Пластунівський

35) Дядьківський

36) Брюховецький

37) Ведмедівський

38) Платнирівський

Звалися поділи Війська Запорозького куренями через те, що у перші часи існування Січі запорожці жили по куренях. Ті курені були довгі, щоб у всякому можливо було міститися кільком сотням товариства, і вкривалися вони очеретом, а зверху ще й звіриними шкурами, щоб було зимою тепліше. З часом замість куренів по січах почали будувати для товариства довгі хати, по 12—15 сажнів завдовжки всяка хата, і хоч запорожці жили вже по хатах з самого початку XVII віку, та проте вже й ті хати почали зватися куренями, бо запорожці звикли до тієї назви.

РОЗПОРЯДКИ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Першого січня всякого року у Січі скликалася рада, у якій брали участь з однаковими правами всі запорожці, і на тій раді всякий курінь обирав собі на весь рік курінного отамана й кухаря, а після того всі курені разом обирали кошового отамана, військового суддю, писаря й осавула та ще підстарших: скарбника, пушкаря, довбиша, хорунжого, бунчужного й інших урядових осіб. Всі ці виборні особи складали січову старшину і заправляли всякий своїми справами, кошовий же отаман керував усіма справами Війська Запорозького і піклувався не тільки про те, щоб Військо було зодягнене й узброєне, а й про те, щоб у Січі було досить всякого припасу.

Над січовим товариством кошовий отаман мав майже необмежену владу і тільки на новий рік мусив давати одвіт товариству за свої попередні вчинки. Проте у зносинах з сусідніми державцями і їхніми урядовцями кошовий не смів нічого рішати без згоди всього товариства, коли ж траплялося, що який-небудь кошовий щось таке рішив, не спитавшись волі ради, то запорожці зараз же били у клепало, сходилися на січовий майдан і всією радою судили кошового за те, що порушив «запорозькі звичаї»; якщо той не міг виправдатись, то скидали такого кошового з посади, а в дуже важких випадках то ще ганьбили й били.

По-сучасному б сказати, Запорозьке Військо було республікою, а кошовий отаман президентом. Тільки не звичайною республікою була Запорозька Січ, бо у республіці всякий має своє власне господарство, на Січі ж господарство було тільки січове та курінне, окремі ж запорожці не повинні були мати ніякого господарства й майна. Власністю запорожця був тільки кінь, зброя, одежа й гроші, і тільки у пізніші часи запорозька старшина почала заводити своє господарство.

Про те, чим годувати товариство, повинні були дбати курінні отамани. Кошти і всякі припаси Військо Запорозьке добувало собі здебільшого на своїх вольностях. На тій же новорічній раді всі вольності розписувалися на 38 папірцях так, щоб у всякій частині було більш-менш однаково земельного й водяного добра. На очах всього товариства військовий писар скручував ті папірці (ляси, чи жеребки) і вкидав їх у свою шапку, а потім, добре потрусивши, давав курінним отаманам витягати ляси з шапки. Якому куреню які вольності припадали, з тих він і мав користуватись увесь рік.

ГОСПОДАРСТВО СІЧОВЕ Й КУРІННЕ
Напровесні по куренях запорожці знову тягли жеребки, кому з товаришів йти на вольності, а кому лишатись у Січі на випадок походу або нападу татар; а як тільки річки скидали з себе кригу, зараз же половина, а як коли, то й більше половини запорожців виходили на свої вольності рибалити й полювати. Головною здобиччю на вольностях була риба та звірині шкури. Рибу солили і, лишивши з неї стільки, скільки всякому куреню треба було до другої весни, решту одвозили продавати на Україну, а на добуті за рибу гроші купували по городах борошно, пшоно, сукна, порох та оливо. Шкури та хутро теж везлися на Україну, а звідтіля у Польщу й німецькі землі, гроші ж так само поверталися на курінне господарство.

Січове господарство мало здобутки здебільшого з військової здобичі. Під час нападів на татар або морських походів запорожці всякий раз верталися обтяжені здобиччю. З татарських степів вони приганяли до Січі тисячі коней і худоби, з турецьких же городів привозили коштовні речі, зброю, дорогу одіж, золото й срібло. Всякий козак всю добуту їм здобич, опріч зброї, повинен був покласти докупи, і вже на Січі загальна військова рада поділяла ту здобич; звичайно, не менше як половина її йшла у військову скарбницю, а з останньої половини частина віддавалася на церкви й монастирі — здебільшого на січову церкву св. Покрови та на Трахте-мирівський монастир, а пізніше на Київське братство, Межигір-ський монастир та Самарський запорозький монастир, і тільки остання частина поділялася на товариство та й то однаково на всіх: і на тих, що були у поході, і на тих, що були на ловах, на вольностях або доглядали Січ. Винятком зі здобичі була тільки ручна зброя — вона не йшла у поділ, а була власністю того, хто її добув.

Щоб заправляти січовим господарством, у поміч кошовому отаманові обирався скарбник, курінним же господарством заправляли курінний отаман та кухар.

СІЧ ЗАПОРОЗЬКА
Під Січ запорожці завжди обирали сухе й високе місце на березі Дніпра або якоїсь його протоки і, лишивши посередині того місця майдан, будували навкруг нього 38 довгих хат (куренів), де товариство мало б притулок під час негоди.

Опріч куренів, у Січі робилися ще такі будівлі: 1) церква во ім’я св. Покрови; 2) па-ланка — будинок, де переховувалися військові клейноди, містилася канцелярія і чинився суд та розправа; 3) пушкарня — неглибокий, але просторий льох, у якому переховувалися гармати, ручна зброя, кінська збруя, зілля (порох), кулі, сірка, селітра й інше військове майно; 4) скарбниця — такий саме льох для переховування борошна, пшона, сала, риби й іншого харчового припасу. Там же у невеликих барильцях переховувалися й військові гроші.

Народні перекази і дослідження істориків сходяться на тому, що перша церква з’явилася на Січі тоді, коли вона містилася на напівзмитому острові Городищі, проти теперішньої слободи Капулівки Катеринославського повіту, нижче устя річки Чортомлику. Та Січ була збудована біля року 1575, за часів гетьмана Богданка та короля польського Стефана Баторія. Пізніше вона була прозвана Базавлуцькою, через те, певно, що острів, на якому вона містилася, належав до островів Лугу-Ба-завлуку. Безумовно, що церкви були й у всіх пізніших січах: Хортицькій, Томаків-ській, Микитинській, Алешківській та Покровській, хоч часом містилися у дуже легкій будівлі, од якої до наших часів не лишилося ніяких ознак, як, наприклад, в Алешках, де церква мала стіни й стріху з Запорозькі військові очерету. Запорожці завжди були побожні і

клейноди не жаліли на церкву грошей, як військо-

вих, так і своїх власних, так що у пізніших січах: Чортомлицькій, що містилася на березі проти Січі Базавлуцької, та у Новій Січі, над річкою Підпільною, церкви були навіть багаті.

Військові клейноди запорожців складалися з булави, бунчука, корогви, печаті й котлів, або литаврів.

Відкіля взялися у Запорозького Війська перші клейноди — невідомо, а тільки за часів Байди-Вишневецького Військо Запорозьке вже мало клейноди од польського короля і од царя Івана Грозного. Пізніше ж Війську Запорозькому дарували клейноди ще й німецький цісар, і кримський хан, і турецький султан.

Приймаючи клейноди од сусідніх державців, запорожці ніколи не вбачали у тому ознаки підданства тому, од кого приймали клейноди: навпаки, це вважалося ознакою признання незалежності Запорозького Війська, і не один раз траплялося, що, воюючи з поляками, запорожці йшли у бій з клейнодами, подарованими польським королем.

Невідомо з певністю, з яких саме часів з’явилася на Січі Запорозькій канцелярія, а тільки знаємо, що під час перебування у Ба-завлуцькій Січі посланця німецького цісаря Рудольфа II Еріха Ля-соти року 1594 на Коші вже мався писар та канцелярія.

Козацька рада на Запорозькій Січі
Понавколо січових будівель робилися окопи, а поверх земляних валів робилися ще засіки з дубів, а у пізніші часи — стіни, виплетені з лози й набиті глиною або викладені з лозяних кошелів, набитих глиною. У окопах лишалося двоє воріт: головні з боку степу та бокові з базару. Біля воріт робилися здебільшого виплетені з лози та набиті глиною башти, а по тих баштах ставилися гармати. Базар завжди бував за січовими окопами. Там на майдані (запорожці звали базар Гасан-Баша, або скорочено Шабаш) були побудовані крамниці й шинки, й у тихомирні часи крамарювали не тільки люди з України, а й татари, й росіяни, греки, й турки, й вірмени, й євреї.

Униз од базару на річці Підпільній був січовий Ківш (глибока затока), у котрому приставали до берега під тихомирні часи грецькі, турецькі й італійські кораблі з усяким крамом. З того краму деяка частина лишалася в крамницях Гасан-Баші; більшість же розкуповували прямо з кораблів польські та московські торгові люди, що часто приїздили на Січ купувати у запорожців рибу, шкури, мед та вощину. Взагалі під тихомирні часи Запорозька Січ була значним торговельним осередком.

Військо Запорозьке не поділялося, як теперішні війська, на піхоту, кінноту та флот. Всякий запорожець, якщо мав коня, був вершником, позбувшись же коня, ставав пішим, коли ж у Січі викли-

Турецька галера й запорозькі чайки
кали охочих козаків іти на Чорне море, то й ті, що мали коней, і ті, що їх не мали, ставали матросами і сідали на чайки. Так само майже всякий запорожець вмів поводитись і біля гармат, і тільки у пізніші часи до гармат приставлялися окремі козаки, що вміли найкраще націлятись, і звалися вони гармашами.

Зброя у запорожців була дуже різноманітна: у XV та XVI віках перевагу мали сагайдаки зі стрілами, списи, келепи та гаківниці; пізніше ж зброєю запорожців були: рушниці або мушкети, шаблі, списи й пістолі. Опріч того, у всі часи не останню ролю між зброєю запорожців грали чингали, одібрані од турків ятагани й ножі.

Мушкети й рушниці були у запорожців не однакові, а хто яку добув. У одного постріли з рушниці досягали лише кроків на 100, а у інших й на 300. Шаблі були теж дуже різноманітні: хто не бував ще у походах — мав просту шаблю у дерев’яних піхвах, а хто побував та одняв у татарського мурзака чи у польського пана, той носив шаблю з срібним держалном і у срібних піхвах або у шкіряних, цяцькованих камінцями; кому ж пощастило одібрати зброю у турецького паші, так той мав шаблю часом і з золотим держаком, цяцькованим самоцвітами.

Те ж саме треба сказати й про останню зброю і про додатки до зброї — ладунки й кесети для куль, порохівниці, сідла, стремена, уздечки й інше. Всякий мав зброю таку, яку спромігся купити або яку добув од ворога.

Гармати у запорожців теж були дуже різноманітні, бо самі запорожці гармат не виробляли, а стріляли з таких, які пощастило добути од ворогів. Кількість гармат у війську була дуже не однакова. Траплялося, що після щасливого походу на море запорожці привозили на Січ кілька десятків гармат, захоплених по турецьких галерах; траплялося ж, що при лихій годині вони позбувалися й своїх гармат.

Військовим флотом Запорозького Війська були виключно чайки, що звалися також байдаками. Правда, були випадки за часів Самійла Кішки та Сагайдачного, що запорожці користувалися у боях і кораблями, та тільки ті кораблі були не запорозької будови, а захоплені у турків. Чайки ж запорожці виробляли самі й будували їх так: днище чайки видовбувалося з товстої липи; до того днища прироблялися дубові ребра, а на ребра набивалися боки з товстих дубових дощок. Вироблена чайка мала сажнів до десяти у довжину. Після того її конопатили, приробляли на обох кінцях чайки чердаки, по яких під час походів переховувалися харчі й зброя. Під боками чайок прив’язувалися товсті в’язанки з очерету, щоб чайка не могла йти на дно, хоч би її зовсім залило водою. З обох боків чайки було по 15—20 весел, посередині ж прироблявся станок з щоглою на одне вітрило. На одному з чердаків під час походу на море ставилася і добре прибивалася кухва з солодкою водою, а на другому було прироблено стерно. У тих випадках, коли чайками доводилося плавати Дніпром через пороги, то до чайки додавалося ще й друге стерно на передньому чердаці. Кількість чайок у Війська Запорозького не завжди була однакова. Під час занепаду Війська або під гнітом заборон з боку польських правителів кількість чайок у запорожців зменшувалася до десятка або двох, коли ж виявлялася спромога йти на море й на турецькі городи, запорожці вміли за два тижні зробити кілька десятків нових чайок. Іноді у Війську малося до трьох сотень чайок, але в один похід так багато, чайок ніколи не виходило. У найбільших морських походах за часів Сагайдачного у море виходило до 150 чайок, а позаяк всяка чайка піднімала од чотирьох до шести десятків козаків, то у тих походах брало участь біля 7500 запорожців.

ОДЕЖА ЗАПОРОЖЦІВ

Празникова одежа запорожців складалася з жупана з вильотами, каптана кольорового, широких червоних або інших кольорів штанів, пояса з китайки, шапки з виндихи, обшитої навхрест позументом, та з вільчуги (бурки).

У походи запорожці виходили у найпоганішій своїй одежі, з походу ж верталися у тій одежі, яку добували на війні.

Часом напади запорожців на турецькі землі повставали з того, що у них поносилася одежа, що вони, як казали, були «босі й голі», дома ж, під час рибальства та полювання, запорожці здебільшого ходили тільки у найпоганішій своїй драній одежі, крізь котру світилося тіло. Зате коли запорожець виїздив на Україну гостювати, то убирався в кармазиновий жупан, обував червоні сап’янці, вичищав, як скло, свою зброю й збрую на коні так, що весь грав і сяяв навдивовижу селянським парубкам та дівчатам.

ВІЙСЬКОВІ ЗВИЧАЇ
Коли Військо Запорозьке виступало у похід суходолом, то поділялося воно не на курені, а на полки так, що полк складався з козаків трьох і чотирьох куренів або з охочих козаків від усіх 38 куренів. На ворогів запорожці наступали хутко, у бойовищі були дуже рухливі і, щоб менше страчувати товариства, не били всією силою прямо на ворожий табір, а завжди заходили його з боків, навіть забігали ззаду. Билися вони завзято, забуваючи про своє життя, у бранці не давалися і ран своїх не помічали, аж поки падали непритомні. їм не було для кого й для чого берегти своє життя, бо не мали ні жінок, ні дітей, ні господарства. Зате й ворогам не було од них милосердя — рубали й кололи ворогів, поки у руках ставало сили. У бранці ворогів не брали, хіба що вже обридало лити кров; коли ж вороги починали тікати, то запорожці гнали їх, аж поки було всіх повистинають або подавлять кіньми.

За запорозькими звичаями смерть на ліжку вважалась ганебною, навіть карою Божою за гріхи, і через те у бойовищі запорожець не ховався од смерті, а йшов їй назустріч.

Запорозький табір. Малюнок Погрібняка
Здибавшись з ворогом дуже великої сили, запорожці ставали до оборони. Щоб не допустити до себе ворожу кінноту, вони обгороджували табір возами і з-за тих возів палили на ворогів з мушкетів, одбиваючись так по кілька тижнів. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці ставали за возами у кілька рядів (лав), і поки передня лава палила, задні лави набивали рушниці та передавали переднім, так що кулі летіли дуже рясно. Для того ж, щоб вороги не порозкочували возів, запорожці прив’язували віз до воза ланцюгами.

У таких таборах запорожці одбивалися від удесятеро більшої татарської сили, а коли ті, стративши даремно чимало людей, знімали облогу і відходили геть, запорожці зараз же сідали на коней і, догнавши татар, кидалися на них ззаду.

Великі бої запорожці ніколи не починали відразу. Щоб обдивитись краще на ворожий стан та навести ворогів на свій табір, вони насамперед висилали охочих товаришів на герць, і ті, наблизившись до ворогів, викликали ворожих богатирів битись один на один, а коли ті вагалися, то запорожці починали так висміювати та ганьбити ворогів, що, здається, й мертвий встав би, щоб обстоювати свою честь. Роздратрвані герцями вороги здебільшого кидалися на козацький табір, а тут їх вітали такою «залізною квасолею» (тобто кулями), що все поле навкруг козацького табору вкривалося ворожим трупом.

Походи на море давали запорожцям ще більше небезпеки, ніж походи степові. Щоб вийти у море, треба було перш за все якось обдурити турків, що стерегли запорожців на Дніпрі нижче Січі. Я вже казав, що на острові Тавані з давніх-давен стояла турецька кріпость Аслам-город. З неї турки бачили добре і ліву, вузьку, протоку Дніпра і праву — широку, і коли треба було, палили й на ту й на іншу протоку з гармат. Пізніше, вважаючи на те, що ширшою протокою Дніпра запорожці все-таки вміли проходити у море, турки збудували на правому березі Дніпра проти Аслам-города ще й другу кріпость — Кизикермень, так що запорожцям з того часу доводилося проходити вже повз дві кріпості. Коли й це не помогло, то турки надумали протягти од Аслам-города ланцюги через увесь Дніпр до Кизикерменю на те, щоб, як запорожці плистимуть чайками та зачеплять за ланцюги, так вони бряжчатимуть, а турки, почувши брязкіт, будуть палити по чайках з гармат.

Щоб і при тій нагоді обдурити турків, запорожці підпливали до тих городів у темну ніч і, зрубавши з десяток верб, в’язали з них то-

Запорожці викликають ворогів на герць
рок та й пускали його за водою. Торок бряжчав ланцюгами, а іноді й розривав їх; турки палили по торокові з гармат, а запорожці, підождавши, поки туркам обридне палити, непомітно й нечутно пропливали повз кріпості до лиману.

Ще трудніше було запорожцям підніматись повз ті городи вгору Дніпром, вертаючись з походу. Не один раз доводилося їм обминати ці городи суходолом, несучи чайки на плечах, а часом потопляти їх нижче городів у примітних тільки запорожцям місцях і вертатись на Січ пішки, розгубивши здобич.

Щоб спекатися перепони на Дніпрі, всі більш жваві запорозькі гетьмани починали своє гетьманування з того, що йшли походом на дніпровські турецькі городи, що, як кажуть, болячкою сиділи запорожцям у печінках; поки ж турки поновляли поруйновані кріпості, запорожцям років 5-6 можна було безпечно виходить у море.

Де лиман сходиться з морем, запорожцям була друга перепона до походу на море — це Очаків. Тільки там морська протока має завширшки 10 верст, і запорожцям легше було обминати кріпость, а інколи проскакувати й повз турецькі галери.

У безкрайому морі запорожці завжди забачали турецькі великі кораблі й галери з високими щоглами й вітрилами далеко раніше, ніж турки розпізнавали низенькі запорозькі чайки, і через те запорожці завжди мали змогу або обминути турецькі кораблі стороною, або напасти на них несподівано. Задумавши напасти на галери, запорожці весь день стежили за ними так, щоб бачити самі тільки вітрила і щоб себе не виявити; надвечір же вони наближали свої чайки до галер з заходу, щоб проти сонця туркам неможливо було їх розгледіти, і тільки вже поночі наближалися до самих галер, обступали їх своїми чайками з усіх боків, зачіпалися гаками за чердаки галер, і поки частина запорожців палила у турків з рушниць, інші лізли на галеру по линвах та по веслах, рубали турків, розбивали кайдани невольникам, що були біля гребок, переносили з галер на чайки гроші і добро, а галери або палили, або потопляли у морі, прорубуючи їм днища.

Зате коли на морі вставала хуртовина — біда була запорожцям; великі хвилі розкидали їхні чайки в усі боки, як тріски, і хоч не могли їх потопити, то заливали водою, перекидалися через них і змивали з чайок людей. Іноді хуртовина заносила запорозькі чайки до турецьких берегів і розбивала там об скелі. Небагато тоді запорожців рятувалося, та й ті попадали до турків у неволю. Не один раз траплялося, що з морського походу поверталася лише половина козаків, а бувало й так, що не було кому навіть звістку з моря подати про те, що все славне товариство, скільки його пішло з Січі, загинуло у морі. Ну зате коли похід був щасливий, то козаки привозили з моря величезну здобич грішми, золотом, сріблом, шовками, одежею й зброєю.

ПОБРАТИМСТВО
Запорожців не лякала небезпека й морських походів, бо головною метою їх все ж таки було визволення з неволі своїх ближніх, у всякого ж з запорожців був десь за морем у неволі або брат, або батько, сестра або мила-наречена, або щирий товариш-побратим, і всякий добрий козак-запорожець охоче йшов на небезпеку і навіть оддавав своє життя за волю свого ближнього, не кажучи вже про родичів та побратимів.

Побратимство було у запорожців дуже розвинене й у великій пошані. Народні оповідання дають нам багато випадків, коли запорожець, одшукавши свого побратима у неволі і не маючи коштів, щоб його викупити, віддавався сам у неволю з умовою, щоб турок випустив його побратима на волю. Всякий турок охоче на це згоджувався, бо йому було корисніше мати свіжого, здорового невольника замість знесиленого невольницьким життям та працею. Бувало й так, що визволений побратим, поживши декілька років на волі, знову вертався в неволю, щоб визволити свого побратима, що раніше віддався за нього.

На знак побратимства запорожці мінялися хрестами з тіла, а далі у їх було все спільне: вони дарували один одному коней, зброю й інші речі. У походах побратими один без одного не з’їдять, було, шматка хліба, у боях же побратими завжди билися поруч і не раз один одного рятували од смерті або захищали своїм тілом.

Побратимство надавало запорожцям великої сили. Воно було одною з таємних причин їхньої непереможності і того, що взяти у бранці запорожця ворогові щастило дуже рідко. Коли траплялося, що одного з побратимів хтось кривдив або ображав, то другий побратим зараз же за нього заступався, коли ж побратима було зрадливо вбито, то той побратим, хто лишився живий, був за нього месником.

СІЧОВЕ ЖИТТЯ
Повернувшись з походу, запорожці, як я уже згадував, поділяли здобич; одібравши ж всяк свою частину, починали гуляти. Всякий козак неначе поспішався прогуляти все те, що йому припало; неначе умисне виставляв всім на очі своє нехтування грішми і всяким добром. Ще з середини XVI віку поза січовими окопами були шинки, по яких євреї добре торгували горілкою, а крамарі не тільки продавали козакам все, що їм було потрібне для простого козацького життя, а ще й скуповували од них добуту на війні здобич. У перші дні після походу на січовому базарі не вгаваючи грали музики, горілка виставлялася повними кухвами, і запорожці вибивали гопака так, що курява вставала вище куренів. Гульня протягалася кілька днів з ранку до пізньої ночі, поки стомлені козаки не падали на землю й засинали, де хто впав.

Те, що запорожці нехтували всяким добром, можна бачити з народної пісні:

Гуляв козак-нетяга сім год ще й чотири Та прогуляв з-під себе три коні воронії,

І як на дев’ятий год навертає,

Запорожець танцює. Старовинний малюнок
А козак-нетяга до города, до Черкас, прибуває.

І що на козаку-нетязі три сермязі:

Опанчина рогозовая, поясина хмельовая,

Сап’янці — видно п’яти й пальці,

Шапка-бирка — зверху дірка,

Хутро голе, околиці Біг має,

Вона дощем покрита,

Травою пошита,

А вітром на славу козацьку підбита:

Куди віє, туди й провіває,

Молодого козака та й прохолоджає.

Далі, коли гультяї пропивали своє добро, січове життя починало наближатись до звичайного — буденного. Військовий осавул або й сам кошовий виходили на майдан і умовляли останні гурти гультяїв покинути вже гульню та йти до куренів обідати або вечеряти. У спокійні ж часи на Січі не дуже пиячили і життя січове складалося по-іншому.

Всі запорожці вставали завжди до схід сонця і йшли на річку вмиватися або купатися. Купалися запорожці не тільки влітку, а й восени, а хто — так і всю зиму. Коли всі знову сходилися до куренів, кухарі становили по столах вагани, повні гарячої соломахи (житнє борошно, зварене з водою й засмажене олією), і запорожці, помолившись Богу, сідали до столу та, витягши з халяви чобота або з-за пояса всяк свою ложку, снідали.

Після сніданку всяк брався до свого діла: хто латав свою одежу або правив чобота, а хто йшов до Дніпра прати свою сорочку. А сорочка у козака була одна: випере її у річці, обсушить на сонці та й надіває знову. Інші козаки поралися біля своєї зброї або лагодили військові човни. А чимало було й таких, що, побравши з військового косяка своїх коней, виїздили за січові окопи на герць. Найбільше охоча до герців була січова молодь. Молоді козаки виробляли на конях всякі вигадки: розігнавши коня, ставали ногами на кульбаку, підкидали догори шапку і влучали в неї кулею з рушниці; перестрибували кіньми рівчаки й тини; вибігали кіньми на крутобокі могили і таке інше, а далі заводилися один з одним рубатися шаблями «до першої крові».

Дивитися на герці виходили з Січі мало не всі вільні козаки, і як тільки забачать, було, в одного з тих, що билися на герці, кров, то зараз тих бійців розводили, щоб часом у запалі вони один одного не повбивали.

Тут же за січовими окопами часто бувала боротьба поміж запорожцями, а часом і кулачки — курінь на курінь.

У всякого статечного запорожця був джура. Після всякого татарського наскоку на Україну по селах та містах лишалися тисячі посиротілих дітей. Виганяючи татар з України, запорожці, жаліючи сиріт, брали чимало хлопців з собою на Січ і оддавали годуватись до курінних кабиць. Допомагаючи там кухарям, хлопці-приймаки за кілька літ навчалися всіх запорозьких звичаїв, переслухували од захожих кобзарів всі думи та пісні і ставали навіть

свідомими у минулому України та Війська Запорозького. Коли такому хлопцеві минало років 12—14, той запорожець, що привіз його з України, робив його своїм джурою. Джура чистив своєму названому батькові зброю, ходив біля його коня, їздив разом з ним у походи, приносив під час бою пити й таке інше. Пробу-ваючи зі своїми названими батьками у степах та походах серед небезпеки, джури часто ставали батькам у великій пригоді, а, діждавши парубочих літ, робилися найзавзятішими запорозькими козаками.

Під час запорозьких герців Фелон з Покровської Січової джури теж вибігали за січові

церкви окопи і, дивлячись на козаків,

починали й собі боротися та виробляти всякі витівки, набуваючи собі хисту та завзяття.

Так протягався на Січі час до півдня, у південь же на січовій башті палили з гармати, і все товариство поспішалося мерщій до куренів; а там уже на столах парували кілька десятків ваганів з тетерею, що варилася з пшона або житнього борошна на квасі. Біля столу курінному отаманові завжди було місце кінець столу, на покуті — під образами, і коли все товариство збиралося і ставало навкруг столу, отаман голосно читав «Отченаш», і тільки після того всі сідали на ослонах до столу.

Військова старшина: кошовий отаман, суддя, писар і осавул обідали й спали по тих самих куренях, до яких були приписані товаришами, і сідали поруч курінного отамана. Тільки уже за часів Нової Січі, у XVIII віці, запорозька старшина почала будувати со

бі у Січі окремі хати біля паланки.

Після тетері кухарі й їх помічники здебільшого виносили на стяблях (дошки з трохи видовбаною серединою, щоб не збігала на стіл юшка) варену або печену рибу і становили по столах. Не бракувало у запорожців на столах і трунків (напоїв). Була тут і горілка, й мед, і пиво, й брага. Все те ставилося до столу у кінвах (невеликі відра) з навішаними на них коряками, або михайлика-ми. Всяк набирав собі з відра михайликом чого хотів і запивав їжу.

Опріч тетері, соло.махи та риби, запорожці вживали ще галушки, юшку од звареної риби, куліш з салом або з олією, а іноді, хоч і не часто, їли баранину, дичину й інше. Все те варилося й пеклося кухарями на кабицях, що містилися у сінях всякого куреня.

Після обіду дехто з козаків лягав де-небудь у холодку спати, інші вилежувалися понад берегом Дніпра, інші ж, закликавши до свого гурту кобзаря, слухали пісень та дум, розповідаючи один одному у ті хвилини, коли кобзар відпочивав, про пригоди з свого життя.

Надвечір подавалася вечеря — здебільшого гречані галушки з часником або юшка з риби, а після вечері, хто не спав удень, лягав спати, хто ж спав — збиралися на січовому майдані або над Дніпром та співали гуртом пісень, аж поки зовсім погасне вечірня зоря, а часом вигравали на сопілках, скрипках, кобзах, басах та басолях, вибивали ще й на бубнах, охочі ж до танців під ті музики танцювали гопака.

Так минав на Січі час, поки запорожцям не ставало нудно без праці, тоді вони йшли до довбиша і наказували йому йти на майдан та бити у котли, а після того, коли, зачувши котли, на майдан збиралося все товариство і виходила старшина, козаки питали кошового:

— А що, батьку, чи не час нам уже знову пошарпати турецькі городи? Може, Бог допоможе нам хоч мало-мало визволити з неволі братів наших?

Якщо рада одностайно рішала йти Війську Запорозькому у похід, то, все життя січове відразу одмінялося. У Великому Лузі цюкали сокири та тріщали дерева, а берегом біля Січі у котлах кипів дьоготь, вкриваючи й річку, й Січ пахучим димом... То Військо Запорозьке лагодило до походу військові чайки та конопатило їх. Тоді вже у Січі неможливо було побачити, щоб хто-небудь пиячив. Кошовий отаман, коли б здибав такого гулящого, то добре одчухрав би чубуком своєї люльки або тим, що трапилося б у руці, а коли б той ще сперечався або змагався, то й до гармати звелів би прикути неслуха без сорочки, щоб погодував своїм тілом комарів.

У XVI та XVII віках мало хто з запорожців доживав до старості — всі полягали в боях або гинули під час походів, коли ж траплялися такі, що їх минала ворожа куля й шабля, так такий козак, почувши

Карта вольностей Війська Запорозького до 1730року
вже неміч, несподівано зникав з Січі невідомо куди. Здебільшого такі похилі запорожці йшли у захисні кутки запорозьких земель і де-небудь у байраках, між дубами та скелями, обробляли собі печери, робили криниці й жили там, розводячи бджіл та спасаючи свої душі у пості та молінні.

Інші підстаркуваті запорожці йшли доживати віку у монастирі, а перед тим, якщо мали гроші, то зчиняли на Січі й по дорозі до монастиря страшенну гульню. Кого здибає було такий «прощаль-ник» по дорозі, зараз же частує, а проходячи повз містечка, купує по базарах всякі гостинці і розкидає дітям; а то ще найме, бувало, музиків та танцює, аж поки наблизиться до монастирської брами, та тоді вже зразу схаменеться і що лишилося у нього, віддає на монастир.

МОНАСТИРІ, ЦЕРКВИ Й ОСВІТА
Найбільше йшли запорожці у монастирі Самарський, Мотро-нинський, Межигірський та Братський. Самарський монастир заснували двоє запорожців біля року 1576, себто за часів гетьмана Богданка (Ружинського). Він стоїть і в наші часи у лісі за дві версти од запорозького города Самари, що зветься тепер Новомосковськом. Мотронинський монастир був у лісах Чернігівщини, Межигірський — біля Дніпра, недалеко Києва, а Братський — у самому Києві, на Подолі.

На Запорожжі, в останні його часи, опріч січової церкви, були ще церкви й по паланках. Монастирі та церкви мали на Запорожжі велике значення, бо вони не тільки задовольняли духовні потреби запорожців, але

Самарський запорозький монастир
разом з тим були осередками освіти й допомоги калікам та недужим. При всіх церквах Запорожжя були школи й шпиталі. Освіту по школах давало дітям біле духовенство; у січовій же церкві та по монастирях — ієромонахи з різних монастирів та Києво-Печерської лаври.

У січовій школі вчилися не самі тільки діти (молодики та приймаки), але часом і дорослі запорожці, серед яких значна кількість була добре грамотна.

За шпиталями при церквах так само доглядало духовенство. Взагалі вплив його на запорожців був великий, це можна бачити, наприклад, з того, що року 1775, під час атакування Січі військом генерала Текелія, запорожці віддали москалям свої клейноди без змагання виключно під впливом промови січового священика Володимира, що за пролиття братньої крові погрожував їм своїм прокляттям.

ОтюШант Цуге


БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПІД ПОЛЬЩІ (РОКИ 1590-1649)
УТИСКИ НА КОЗАЧЧИНУ
Перша доба козацького життя — часи, коли воно організувалося та набувало сили, — кінчилася зі смертю короля Стефана Бато-рія. Той король хоч і робив деякі кривди козакам і намагався держати їх у своїх руках, а проте визнавав козацтво потрібним для оборони України й Польщі од татар і не тільки не мав на мислі його знищувати, а навіть наблизив права козаків до прав шляхетства. Наступник Стефана Баторія — Король Жигмонт III, що почав королювати року 1587, був зовсім інших поглядів на козацтво і скоро, як побачимо, став його запеклим ворогом.

Козацькі морські походи років 1584-1586 так роздратували турецького султана, що у Стамбулі великий візир гримав на польського посланця, неначе на наймита, страхаючи, що поведе на Польщу величезне військо і всіх поляків поверне на бусурманів. Почувши про такі погрози, король Жигмонт III занепокоївся і року 1590 скликав сейм, щоб порадитись зі шляхтою — що робити. На сеймі польські пани дуже ремствували на свавільство козаків. Козацька воля була їм найгіршою болячкою, бо баламутила їхніх українських підданців, нагадуючи селянам, що й вони можуть бути такими ж вільними, як козаки. Під час наради польська шляхта вимагала од короля, щоб козацтво зрештою винищити. Король і сам був не від того, та тільки коли піднялося питання, як оборонятися од турецького війська, коли воно справді насуне на Польщу, то всі згодилися на тому, щоб воно не жило своєю волею, а тільки справляло королівську службу.

Постанови сейму звелися головним чином до того, щоб коронний гетьман ішов з коронним військом на Запорожжя і упорядкував

Військо Запорозьке по-новому, а саме: 1) всіх свавільників в Січі розігнати, а над слухняними настановити ротмістрів та сотників з польської шляхти; 2) всіх козаків списати у реєстр, щоб у тому реєстрі було не більше як 6000 козаків і щоб всі козаки присягнули на слухняність польській короні; 3) без відома коронного гетьмана щоб нікого на Січ не приймали; 4) призначити двох комісарів, які б стежили за січовим життям і, кого піймають на сваволі, передавали б на суд; 5) заборонити по всій Україні продавати селянам порох, оливо й зброю; 6) по всій Україні наказати урядникам та війтам, щоб нікого на Запорожжя не пускали, а хто пускатиме, того карати на смерть; 7) заборонити козакам без дозволу коронного гетьмана переходити за межі сусідніх держав як суходолом, так і водою.

Хто читав перше моє оповідання про Військо Запорозьке, той зразу побачить, що такі постанови сейму ніяк не стосувалися до запорозького життя та до військових запорозьких звичаїв, бо ними касувалися: право запорожців обирати свою старшину вільними голосами, необмежена влада військової ради та право приймати до Січі всякого, хто постукався у двері куреня. Мало статися щось зі двох: або Військо Запорозьке мало скасуватись, або нові порядки мусили лишитись тільки на папері. Сталося останнє.

Почувши про постанову сейму, запорожці зібралися на раду й у великому обуренні постановили зустріти польське військо й коронного гетьмана зі зброєю в руках. Тієї постанови було досить, щоб коронний гетьман на Запорожжя не пішов і ніяких нових порядків у Січі не заводив. Він помстився на запорожцях тільки тим, що коли минула турецька небезпека, то замість шести тисяч козаків записав у реєстр тільки одну тисячу, і то не з запорозьких, а з городових козаків.

З усіх постанов сейму здійснилися тільки утиски на тих городових козаків, що не увійшли у реєстр, та ще на українських селян, що хотіли тікати од панів або на Запорожжя, або за Дніпр — насхід, на вільні землі. Чутки про ті утиски скоро дійшли до Запорозької Січі і викликали там обурення на поляків. На найближчій військовій раді вперше почулися голоси про те, що треба Запорозькому Війську заступитися за українське селянство і покарати панів за їхні утиски. Проте січова старшина і більшість запорозького товариства вважали ще неможливим робити оружний напад на військо свого ж короля та ще під той час, коли воно не зачіпало Запорожжя, і через те рада не ухвалила походу Війська Запорозького на Польщу.

косинський


Незадоволена такою постановою ради меншість запорозького товариства обрала собі гетьманом курінного товариша українського шляхтича Косинського, що був особисто скривджений князями Острозькими, і року 1592 під його проводом вирушила на Україну карати польських панів. На Україні до Косинського прилучилося чимало городових козаків — «випищиків», що були позбавлені козацьких прав через те, що не вмістилися у реєстр, і він, згуртувавши біля себе понад 5000 козаків, напав на маєтки князя Острозького, добув оружною рукою замки у Білій Церкві та Богу-славі, пограбував панське добро і забрав гармати і зброю.

Після того Косинський те саме зробив з Переяславом, і далі пішов з козаками господарювати по Волині, руйнуючи панські маєтки й замки. Тільки те протяглося вже недовго, бо коронний гетьман, князі Острозькі, Корецькіта інші польські пани, власники поруйнованих козаками маєтків, зібрали проти Косинського велике військо і, найнявши ще військо угорське, оточили його під містом П’яткою.

Тут, у війську князя Острозького, служив і сотник реєстрових козаків Северин Наливайко, що згодом сам підняв повстання проти поляків. Тепер він бився проти своїх, і цей вчинок викликав перше непорозуміння між запорозькими та городовими козаками, що з часом перейшло навіть у ворожнечу.

Польське військо перемогло під П’яткою козаків, і Косинський мусив скоритися коронному гетьманові і дати слово не зачіпати більше шляхетських маєтків.

Після того Косинський пішов з запорожцями на Січ, та, перепочивши там трохи, знову підмовив за собою частину товариства і, діждавши весни „1-593 року, вийшов з Січі на Україну і підступив біля Черкас до маєтку самого коронного гетьмана князя Михайла Вишневецького. Щоб легше збутися непроханого гостя, Вишневецький підмогоричив кількох харцизів, щоб убили Косинського зрадою, і от ті, вистеживши, коли Косинський гуляв з кількома своїми товаришами у корчмі біля Черкас, прийшли туди неначе гуляти, а далі, збивши з товаришами Косинського сварку, вбили його і його товаришів.

ЛОБОДА

Стерявши свого ватажка, козаки Косинського пішли на Січ і, зібравши раду, розказали все, як було. Кошовий отаман Війська Запорозького Лобода, почувши про таку ганебну зраду Вишневецького, не хотів того йому подарувати і пішов з частиною війська під Черкаси, щоб помститись.

Коронний гетьман до того часу вже розпустив польське військо і, побачивши козацьку силу, змушений був іменем короля підписати з козаками згоду про те, щоб запорожцям вільно було ходити з Січі на Україну купувати собі порох та зброю і щоб людям з України вільно було ходити на Запорожжя.

Не заспокоївшись ще й на тому, запорожці попливли Дніпром до Києва, примусили ще й воєводу київського Острозького виплатити 12 000 злотих та підписати таку саму згоду, яку підписав Вишневецький.

Не вспів Лобода з козаками повернутись на Запорожжя, як там припала вже нова робота. Турки, розпочавши війну з Цесарщиною, перевозили чимало турецького й татарського війська морем у Молдаву повз Білгород, що стояв на Дністровому лимані. Щоб перешкодити бусурманам воювати християн, Військо Запорозьке під проводом Лободи вийшло у море, підпливло до Білгорода, атакувало його серед ночі несподівано і, побивши більш 2000 турецьких яничарів та порізавши 8000 бусурманів-мешканців, зібрало на чайки турецьке добро та білгородські гармати і щасливо повернулося на Січ.

Скоро після того, на початку року 1594, запорожці знову вистежили, що кримська орда рушила воювати разом з турками Цесар-щину і перевозилась через лиман у Очакові. Щоб перешкодити

орді, кошовий отаман Війська Запорозького Богдан Микошинський вийшов з козаками на 50 байдаках у лиман до Очакова, та тільки, побачивши там велику турецьку флотилію, що складалася з 8 галер великих, 15 менших і більше як з півтори сотні сандалів, не наважився зчепитися з турками, потопив тільки уночі декілька їхніх сандалів, забрав з них турків у бранці та й повернувся на Запорожжя. А на Січі вже чекав його посланець німецького цісаря Рудольфа II, Еріх Лясота.

Білгород (Аккерман)
СПІЛКА ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО З НІМЕЦЬКИМ ЦІСАРЕМ РУДОЛЬФОМ II
Наприкінці XVI віку Європа була у дуже скрутному становищі од нападів турків. Турки поруйнували й заполонили по берегах Чорного та Середземного морів всі італійські колонії (Генуезькі й Венедські), дуже утиснули іспанців, давно підтоптали собі під ноги Візантійське Грецьке царство, — всі слов’янські народи Бал-канського півострова і нарешті погромили військо німецького цісаря і, одвоювавши у нього Угорщину, погрожували навіть столиці Цесарщини — Відню.

Турецькі войовничі заходи дуже стурбували римського папу Григорія XIII, і він разом з німецьким цісарем Рудольфом II почав збирати велику спілку, щоб разом з усіма народами Європи воювати турків і вигнати їх назад у Азію. Прочувши про великий войовничий хист запорозьких козаків, папа та цісар послали і до них просити, щоб запорожці йшли на Угорщину воювати разом з німцями турків.

Посланець римського папи Комулео не наважився їхати через дикі степи на Січ і обмежився тим, що у місяці травні перебалакав з тими козаками, яких здибав на Поділлі, посланець же Рудольфа II Еріх Лясота у місяці червні 1594 року прибув Дніпром через пороги на Запорозьку Січ і, діждавши з походу кошового отамана Ми-кошинського, урочисто доручив Запорозькому Війську прислані цісарем клейноди: велику військову корогву і срібні сурми.

Про свою подорож на Січ і пробування там Лясота склав дуже цікаве оповідання, і ми не наводимо його цілком, виключно щоб не поширяти книжку. З того оповідання ми довідуємося, що татари у ті часи держали понад порогами Дніпра на лівому березі річки свої чати й залоги і нападали на козаків, коли ті невеликими ватагами проїздили з України на Січ, що року 1594 Січ Запорозька була на одному з островів Базавлуку біля Чортомлицького Дні-прища.

Річка Чортомлик впадала у Дніпр проти запорозького Лугу-Базавлуку, що поділяється на кількасот островів. З тих островів тільки на одному, що хоч і дуже змитий водою, а ще й у наші часи лежить біля Чортомлицької дніпрової протоки, проти теперішньої слободи Капулівки, є видимі ознаки давніх будівель. Немає сумніву, що на цьому острові, прозваному пізніше Городищем, і була наприкінці XVI віку Запорозька Січ, історик Скальковський зве ту Січ «Баторієвою» через те, мабуть, що вона заклалася за часів короля Стефана Баторія, інші ж історики не одрізняють її од Старої Січі (Чортомлицької), що була за часів кошового Сірка, і, навіть малюючи Базавлуцький острів, звуть його Чортомлицькою Січчю. Проте хто з увагою огляне руїни на острові й на березі, зразу побачить, що руїни на острові давніші.

Далі з оповідання Еріха Лясоти ми знаємо, що на Базавлуцькій Січі запорожці вже жили не по куренях, а по хатах, що тільки звалися куренями, що військо вже мало свою канцелярію і військового писаря (Левка Вороновича) і що Базавлуцький острів вже й у ті часи був невеликий, так що коли військо приймало од Лясоти послані цісарем гроші, то рада військова одбувалася не на острові, а на степу — на березі проти Січі.

У своїх нарадах з запорожцями Лясота не зовсім досягнув того, чого бажав, хоч йому й допомагав своїм впливом бувший кошовий Лобода. Запорожці на своїх радах говорили, що охоче, як і завжди, воюватимуть бусурманів, не шкодуючи життя свого, та тільки не можуть, як просив Лясота, іти зараз на Угорщину доганяти татар перш за все через те, що зимою татари захопили мало не весь запорозький косяк, вдруге через те, що на Січі було тільки 3000 товариства, вважаючи волохів за дуже зрадливих людей, запорожці не наважувалися з такою малою силою йти походом через Волощину й Молдаву, і втретє через те, що Лясота не міг сказати Війську Запорозькому певних умов про харчування війська і про плату за участь у війні.

Таким чином, Лясота виїхав з Січі тільки з обіцянкою од запорожців, що вони воюватимуть турків на своїх шляхах та на Чорному морі.

ЛОБОДА ТА НАЛИВАЙКО
Тим часом Северин Наливайко, що служив у князя Острозького, почувши, що римський папа та німецький цісар закликають козаків на свою службу, покинув князів Острозьких і на власну руку почав збирати козаків по Україні, щоб доганяти татар, котрі пішли на Угорщину. Про те, як робилися такі збори, розповідає нам народна дума з трохи пізніших часів:

Корсунський полковник Хвилон, як став в охотне військо виряджати,

Осавули по вулицях розсилав,

Червонії прапорки у руки давав;

Осавули по вулицях пробігали,

Червонії прапорки у руках гіроношали,

Козаків на Черкень-долину у охотне військо

викликали,

Крикне, покрикне на винники, на броварники,

На п’яниці, на костерники:

«Годі вам по винницях горілок курити,

По броварнях пив варити,

По лазнях лазень топити,

Годі вам по грубах, по запічках валятися,

Товстим видом мух годувати,

Очей своїх молодецьким димом викуряти,

Своїми молодецькими плечима сажі витирати:

Ходіть з Хвилоном, корсунським полковником,

На Черкень-долину в охотне військо гуляти.

На заклики Наливайка знайшлося чимало охочих воювати, і поки Лясота перемовлявся на Січі з запорожцями, Наливайко з двома тисячами охочих козаків вже вирушив у похід і хоч не зміг з малою силою перепинити татарам шлях до німецьких земель, а проте кілька разів зачіпався з ними і захопив 4000 татарських коней.

Тим щасливим випадком Наливайко скористувався, щоб запобігти ласки Запорозького Війська, і, знаючи, яка була потреба на Запорожжі в конях, послав на Січ 1000 коней у подарунок, перепрошуючи через посланця товариство за те, що торік бився проти Косинського.

Місцевість, де були Січі Базавлуцька й Чортомлицька
Запорожці погодилися з Наливайком, і восени того ж 1594 року, обравши кошовим отаманом знову побідника над турками у Білгороді Грицька Лободу, вийшли всім військом на Поділля, сполучилися гам з наливайківцями і почали виганяти турків з Молда-ви, а позаяк молдавський господар Арон був покірний туркам, то воювали й його.

З чималою силою у 12 000 козаків Лобода та Наливайко перейшли під Сорокою за Дністр, добули кріпость Цоцору та, погромивши під Сучавою військо турецьке й волоське, опанували Яссами і, обтяжившись здобиччю, знову пішли за Дністер.

Козацький погром примусив господаря Молдави разом з Угорщиною й Семиградцям докинути турків, перейти на бік німецького цісаря і покликати своїх же ворогів — козаків собі на поміч. Вважаючи на те прохання, Лобода й Наливайко року 1595 знову пішли воювати турків і, добувши городи Тягиню (Бендери), Білгород та Килію, поруйнували всі татарські улуси по Буджаку й понад низом Дунаю. Далі ж, побачивши, що поміж волохами та семигородцями немає згоди, а почалася зрада, пішли з великою добиччю на Україну.

Тільки завзятий Наливайко не заспокоївся на тому, а з своїми козаками ходив-таки через всю Галичину й город Самбір за Карпатські гори на Угорщину й Цесарщину допомагати цісарю Рудольфу проти татар та турків.

У народних піснях мало лишилося згадок про походи козаків за Дністр, де тоді панували турки, а все-таки вони є, і з них видно, що нелегко було козакам боротися з турками.

Ой, три літа, три неділі Минулося на Вкраїні,

Як козака турки вбили,

Під явором положили.

Під явором зелененьким Лежав козак молоденький,

Його тіло почорніло,

А од вітру пострупіло.

Над ним коник зажурився,

По коліна в землю вбився.

— Не стій, коню, наді мною,

Бачу вже я щирість твою!

Біжи ж степом та гаями,

Долинами, байраками До моєї родиноньки,

До вірної дружиноньки!

Стукни в браму копитами Та й забрязкай поводами,

Ой, вийде брат понуриться,

Вийде мати — зажуриться,

Вийде мила — порадіє,

Стане, гляне та й зомліє!..

«Ой, десь, коню, пана скинув?

Кажи, коню, чи не згинув?»

«Мене турки надігнали,

Пана мого з мене стяли,

Постріляли, порубали,

Там над Дністром поховали!»

Ой, цить, мати, не журися!

Вже ж бо твій син оженився,

Він взяв собі за жіночку Зеленую долиночку Та крутую могилочку.

Поки козаки були так захоплені боротьбою з бусурманами і все ще не розуміли свого обов’язку обстоювати, права українського народу од поляків, король польський Жигмонт III дбав про те, як би зовсім знищити і козаків, і навіть всю українську націю. Він саме тоді почав здійснювати те сполучення, або унію грецької віри з латинською, що вигад,ав римський папа Климент. Пригноблені утисками на православну віру й улещені всякими обіцянками, православні єпископи: Луцький — Кирило Терлецький та Волинський — Іпатій Потій прийняли унію і почали висвячувати уніатських попів, лишаючи православних українців без попів і без церков.

Одночасно з тим король перестав приймати на державну службу православну українську шляхту, так що українське панство, щоб добути посади, теж почало переходити до унії, а часто й прямо до католицтва. Зміна віри панами зовсім одірвала українську шляхту од міщанства та селян і викликала з боку останніх ворожнечу до своєї ж шляхти.

Лишившись без помочі освіченої шляхти, українські міщани й селяни все-таки міцно держалися православної віри і в обуренні на пригнічування Ж хвилювалися і, переходячи у козаки, підняли й поміж козацтвом ворожнечу до католицької віри і до польського та свого споляченого шляхетства.

Повернувшись з 2000 козаків з Цесарщини, Наливайко наприкінці року 1595 під впливом народного обурення на утиски православної віри рішив оружно стати в оборону її. Почувши, що єпископ Луцький Кирило Терлецький саме поїхав у Рим до папи висвячуватись на унію, Наливайко прийшов з козаками у Луцьк, понівечив і побрав майно Терлецького, взяв з города окуп і, нагнавши на всіх уніатів страху, пішов далі на Білу Русь.

Військо Наливайкове хутко збільшувалося. Він оружною рукою добув Слуцьк і, захопивши там 12 гармат, 80 гаківниць та 700 рушниць, придбав уже велику силу та й пішов далі на Бобруйськ та Могильов і, добувши обидва городи, поруйнував костьоли, вернув уніатські церкви православним, розігнав панів, пошарпав їхнє добро і до того взяв ще з обох городів окуп.

Тим часом за наказом короля проти Наливайка вийшов коронний гетьман литовський князь Радзивілл з чималим військом, а саме 14 000 литовців та 4000 татар. Почувши, що Радзивілл наближається, Наливайко вивів козаків з Могильова на зручну до бою місцевість і там дав коронному гетьману таку одсіч, що той не наважився більше на нього нападати.

Одбившись од коронного війська, Наливайко пішов на Рі-чицю, але зараз же наткнувся на друге військо під проводом Уні-говського, озброєне польськими панами. Уніговський хотів перепинити Наливайкові шлях і навернути козаків знову на військо Радзивілла, та тільки те йому не вдалося — козаки упень погромили поляків, вбили навіть самого Уніговського і пішли повз Рі-чицю, Турів та Городню на Волинь.

З початку року 1596 Наливайко розташувався у маєтках князя Острозького і, знаючи, що той міцно держався православної віри,

не чинив йому ніякої шкоди, а почав шарпати маєтки брата єпископа Терлецького та польських магнатів, одбираю-чи тим часом од уніатів церкви та визволяючи селян од їхніх панів.

Вісті про рух українського люду проти поляків скоро дійшли до Запорожжя, і на початку 1596 року Лобода з половиною запорозького війська вигребся з Січі Дніпром у Черкаси, друга ж половина запорожців під проводом Шаули пішла кіньми через всю Украї-Карта війни 1596року ну аж на Білу Русь. Оби

дві частини запорозького війська ставали постоєм по панських маєтках, забирали по економіях всякі припаси, а поспільство підбурювали до неслухняності, проте насильства над панами запорожці ще не чинили ніякого.

Сполохане й розігнане козаками польське панство кинулося зі скаргами у Варшаву до короля, і Жигмонт III наказав коронному гетьману Жолкевському, що був під той час з польським військом у Молдаві, йти на Україну та приборкати козаків. Жолкевський прикликав до себе чимало польської шляхти з панськими надвірними ротами і, сполучивши те рушення з коронним військом, прибув на Волинь. Біля Наливайка під той час було всього 1000 козаків, останні ж порозходились дрібними ватагами по всій Волині.

Наливайко зрозумів, що при такому становищі зчепитися з коронним військом йому неможливо, і, забравши свою армату, почав одходити на Брацлавщину, а звідтіля на Умань. Жолкевський ув’язливо наступав слідом, намагаючись оточити Наливайка, і це йому трохи не вдалося на перевозі через одну річку. Побачивши лихо, Наливайко потопив свої гармати у річці, порох, кулі та всяку вагу закопав у землю і, обминувши Умань, пішов на межу Запорожжя до Чорного лісу та Чути.

Жолкевський не наважився йти у ліси, а Наливайко, скориставшись із того, вспів послати кілька козаків до Лободи просити, щоб Військо Запорозьке прийняло його до спілки з собою.

Запорожці не зразу згодилися на прохання Наливайка. На раді чимало було голосів, що пригадували, як Наливайко бився поруч з поляками проти запорожців; були й такі, що натякали й взагалі на непевність реєстрових козаків; проте діяльність Наливайка, що обстоював православну віру та волю українського люду, була дуже мила запорожцям, так що ідея єдності козацтва взяла між запорожцями перевагу, і рада вирішила прийняти Наливайка до спілки та купно боротися з поляками.

Покинувши ловити Наливайка, Жолкевський кинувся на Білу Церкву з метою погромити Шаулу, що з кількома полками запорожців і арматою йшов на сполучення з Лободою. Тільки поляки не поспіли попередити козаків, всі три козацькі ватажки: Шаула, Лобода й Наливайко під Білою Церквою сполучились і на загальній раді обрали Шаулу гетьманом всього сполученого козацького війська.

Довідавшись^ що Жолкевський наступає на Білу Церкву з великим військом, Шаула вивів козаків з міста і став табором на урочищі Гострий Камінь біля озера. Навкруг табору він поставив у п’ять рядів вози, скувавши їх ланцюгами, і, поставивши поміж возами 24 гармати, дожидав нападу.

Жолкевський, маючи гармати більші і у більшому числі, ніж мали запорожці, зразу почав розбивати вози козацького табору гарматними кулями, а потрощивши їх у кількох місцях, послав своє військо штурмувати табір. Тільки козаки стояли міцно: одби-вали поляків вогнем, а далі зустріли списами та шаблями й билися, не шкодуючи свого життя. Бойовище було криваве. Врешті козаки таки одбилися і, вибігши з свого табору, гнали поляків аж до Білої Церкви.

Проте втрати козаків були дуже великі: гетьману Шаулі, що бився, як певний лицар, одірвало гарматною кулею руку; Наливайко теж був поранений; кілька полковників та курінних отаманів Запорозького Війська наклали під час бою головами, і простих козаків вбито й поранено було біля 2000, що складало четверту частину всього козацького війська.

Обраний гетьманом замість Шаули Лобода зрозумів, що битися з польським військом у козаків немає сили, і через кілька день, знявши табір, пішов на Трипілля, а далі почав перевозити військо на східний бік Дніпра. Жолкевський не йшов за козаками і не перешкоджав їм перевозитись, бо у його військові були ще більші втрати, ніж у козаків. Він стояв у Білій Церкві, чекаючи Потоць-кого, що, за наказом короля, поспішався до нього на поміч.

Через якийсь час, довідавшись, що запорожці пішли на Переяслав, а у Трипіллі лишили залогу, щоб заступити полякам перевіз, Жолкевський пішов на Васильків, сполучився там з військом По-тоцького і, просунувшись далі у Київ, почав перевозити там своє військо на східний берег. Через такий марш Жолкевського Лобода мусив покинути Переяслав, бо військо його було удвічі менше.

Побачивши, що запорожці покидають Переяслав, мешканці того города, а найбільше жінки та діти козачі, страхаючись помсти поляків, кинулися тікати разом з козацьким військом, так що з Переяслава на схід потяглися сотні возів з жінками та дітьми.

За сучасних війн стороннім людям не дозволяють іти разом з військом, навіть виганяють з військових таборів, у запорожців же оборона жіноцтва та всяких немічних була одною з непорушних військових регул, і через те Лобода, хоч і знав, що жіноцтво йому заважатиме, та мав за неможливе покинути жінок з дітьми на поталу ворогам; до того ж він ще мав надію на те, що поляки не підуть за ним далеко у степ, як не пішли і за Наливайком.

Надії Лободи й Наливайка не здійснилися. Жолкевський завзявся вигубити козаків і рішив доганяти їх і у степах. Прибувши у Переяслав, він діждав там ще й Литовське військо, що привів Огінський, і, маючи вже силу утричі більшу проти козацької, догнав козаків біля Лубен і перетяв їм всі шляхи на схід та на південь. Лобода змушений був стати табором за 5 верст од Лубен біля Солони-ці і почав там обкопуватись до оборони. Військо польське облягло козацький табір з усіх боків і почало громити його гарматами та добувати штурмами. Проте козаки держалися міцно й давали полякам таку одсіч, що Жолкевський, не вдіявши нічого за місяць облоги і стерявши чимало війська під час штурмів, врешті послав у Київ за великими гарматами, а сам почав гнітити козаків голодом.

На другому місяці облоги у козацькому таборі справді почалося тяжке бідування: коням не вистачило у таборі паші, і вони дохли тут же серед табору, отруюючи повітря своїм трупом; солі у таборі давно не було, харчів теж не вистачало, вода ж була тільки поза табором. Щоб добувати воду та сіно, Лобода посилав козаків на герці та чинив на поляків несподівані наскоки, і поки одні козаки билися з поляками, інші добували сіно та тягали у табір воду, так що всякий день за кілька десятків відер води запорожці мусили віддавати на смерть кілька десятків товариства.

Опріч того, весь час, поки тяглася облога, Жолкевський все перемовлявся з Лободою про згоду і сіяв ворожнечу між козаками

Наливайка та запорожцями. Через всяких підісланих зрадників він страхав наливайківців тим, що Лобода хоче замиритись з поляками, а їх видати на страту; запорожців же він все умовляв відцуратися Наливайка, упевнюючи Лободу, що воює запорожців тільки через те, що вони обороняють Наливайка. Під впливом таких вигадок запорожці й наливайківці почали поглядати один на одного вороже, і врешті на одній великій раді між козаками збилася колотнеча, у котрій наливайківці вбили Лободу, вимагаючи, щоб гетьманом був Наливайко. Обурені на Наливайка запорожці не схотіли його обирати, а обрали замість Лободи січового товариша полковника Кремпського, наливайківцям же за смерть Лободи погрожували кривавою помстою.

Під час такого неладу між козаками до поляків прибули з Києва великі гармати, і Жолкевський почав руйнувати ними козацький табір. Вози козацькі розліталися на тріски і нівечили людей; перелякані та змучені безводдям жінки й діти галасували, а козаки сварилися поміж себе й падали побиті й поранені без ніякої помочі. За чотири дні, що Жолкевський громив козацький табір великими гарматами, серед табору повиростали цілі купи людського й кінського трупу, а під возами гинули й діти, і жіноцтво. Кремп-ський бачив, що держатися більше немає сили, і кілька разів намагався видертись з козаками з табору та пробитися крізь польське військо, та тільки всі його змагання були даремні, бо поляки всякий раз завертали козаків назад у табір. Нарешті 8 червня 1596 року запорожці, побачивши, що прийшов їм останній час, заграли у сурми, припинили пальбу і послали спитати Жолкевського, що він од їх хоче. Той вимагав, щоб козаки видали Наливайка, Шаулу і Шостака і привезли б до польського табору всі свої гармати та клейноди, подаровані Війську Запорозькому німецьким цісарем Рудольфом ТІ.

Помщаючись за Лободу, запорожці зараз же схопили Наливайка й видали полякам, а після того оддали й гармати, й клейноди Рудольфа II.

Ніч після того минулася спокійно, і у козацькому таборі всі, змучені, нетерпляче сподівалися світу, щоб вийти на волю. А у польському таборі сміялися з козаків, що вони видали свої гармати, і лагодилися ранком залити Солоницю козацькою кров’ю. Світом, коли козаки розкотили свої вози і почали виходити у степ, поляки знову оточили їх, і Жолкевський проголосив, що ще пани мають переглянути всіх козаків, щоб забрати своїх підданців. Обурені такою зрадливою вимогою, запорожці одмовились видавати панам своїх товаришів і хотіли було йти на південь, та по гаслові Жолкевського поляки кинулися на козаків кінно й пішо.

Тепер у козаків не було вже ніяких засобів до оборони, бо табір був розірваний і без гармат. Вони кидалися то в той, то в інший бік, намагаючись пробитись крізь поляків, і 1500 козаків з Кремпським таки пробилися й, одбившись од поляків, пішли на Запорожжя, останні ж, біля 4500 козаків, полягли на Солониці трупом. Не маючи милосердя навіть до жіноцтва й дітей, поляки рубали й тих, поки не потомили собі рук. Переказують, що неозброєного люду у козацькому таборі було на Солониці біля 12 000, і з того загинуло під шаблями поляків більше половини. Все поле навкруг Солониці було скривавлене, і всі околиці Лубен були засіяні трупом.

Український історик і поет П. Куліш говорить, що Жолкевський тільки через те переміг запорожців та Наливайка, що всі реєстрові козаки були на його боці. В поемі «Солониця» Куліш пише так:

Бенкетує шляхта,

Іграючи в карти,

А козаки лейстровики Додержують варти.

Поскидала шляхта Панцирі й шишаки,

Бо козаки лейстровики Вірні, як собаки.

Справивши свій кривавий бенкет, Жолкевський не пішов за запорожцями на Січ, а пішов у Київ. Наливайка ж через який час привезли у Варшаву і почали там допитувати про його заміри. Народні перекази оповідали, що розлютовані польські пани пекли Наливайка у мідяному баці, а інші казали, що ніби його садовили на розпечену мідяну кобилу і надівали йому на голову розпечену залізну корону... Мабуть, того справді й не було, та тільки відомо, що Наливайкові цілий рік завдавали нелюдських мук, і тільки через рік, коли все польське панство з’їхалося до Варшави на сейм, його у присутності панів четвертовано, а шматки його тіла були порозвішувані на палях по вулицях та майданах польської столиці.

НОВІ УТИСКИ ПОЛЯКІВ НА КОЗАЦТВО Й ПРАВОСЛАВНУ ВІРУ
Скаравши Наливайка на смерть, польський сейм разом з тим проголосив козаків ворогами Польщі і позбавив їх всіх прав, наданих Війську Запорозькому королем Стефаном Баторієм; од козаків було одібрано город Трахтемирів, ґрунти козацькі порозбирали собі сусідні пани, а кварцяному війську надано було право, обороняючи панські маєтки, вбивати запорожців без ніякого суду.

Недоля, що спіткала козацтво на Солониці, тяжко відбилася на національному й релігійному житті України. Унія й католицтво почали розпускати своє коріння глибше й ширше, ніж до того.

Православні митрополії були знищені зовсім, а у православні церкви почали призначатися попи за гроші все тільки такі, що не дбали про духовні потреби народу, а тільки про власну кишеню. Селянство українське було вже до того поневолене, що звалося вже од панів бидлом, себто тварюкою, а міщанство було позбавлене багатьох прав і через те збідніло. Шляхта українська у Галичині й на Поділлі майже без винятку попереходила до римської віри, і така ж зрада вірі батьків з боку української шляхти, колишніх руських князівських та боярських родин, почалася вже й на Волині, Київщині і навіть по Лівобережній Україні. Ті ж верстви української шляхти, що ще держалися своєї старовини і покладали надію на те, що у змаганні їхнім з польщизною їм допоможе козацтво, після Солониці занепали духом, передбачаючи наближення руїни української культури й православної віри. Після тяжкої пригоди під Со-лоницею козаки два роки хвилювалися, ворогували поміж себе і навіть билися. Поміркована частина козацтва намагалася покірливістю повернути собі ласку польського уряду, щоб знову придбати втрачені права, запорожці ж ні у чому не хотіли одступитися од своїх стародавніх прав та звичаїв і звали городових козаків зрадниками. З гетьманом своїм Полоусом запорожці навіть ходили на реєстрових козаків війною і вчинили з ними криваву розправу.

САМІЙЛО КІШКА
(друге гетьманування)

/

Під такий тяжкий час мов сонце освітило козацтво — повернувся з турецької неволі гетьман Самійло Кішка, упорядчик перших козацьких походів на море. Поки на Україні минали славні часи Богдана й Підкови і тяжкі часи Наливайка й Лободи, Самійло Кішка, захоплений турками у неволю, плавав на турецькій галері, прикутий ланцюгами до гребки, і не бачив нічого, опріч води та неба. Коли-не-коли, може, галера приставала до Очакова або проїздила повз острів Тендру, так тоді Кішка знав, що тут близько рідний Дніпр і Січ-мати, та важкі ланцюги нагадували йому, що він для України вже вмер.

Проте хоч яка була тяжка турецька неволя і хоч яка вона була довга, а не вбила у серці Самійла Кішки ні любові до рідного краю, ні козацького завзяття й хисту, і він врятувався з неволі сам та ще й товаришів своїх визволив і привів на Україну. Як думав народ про життя Самійла у неволі і про те, як він од неї врятувався, нехай розкаже дума:

Ой, із города із Трапезонта виступала

галера,

Трьома цвітами процвітана, мальована

Ой, первим цвітом процвітана —

Злато-синіми киндяками побивана;

А другим цвітом процвітана —

Гарматами вриштована;

Третім цвітом процвітана —

Турецькою білою габою покровена.

А в тій галері Алкан-баша,

Трапезонськеє княжа гуляє;

Ізбраного люду собі має:

Сімсот турків, яничар чотириста Та бідного невольника півчвартаста Без старшини військової.

Перший старший між ними пробував Кішка Самійло, гетьман запорозький;

Другий — Марко Рудий, суддя військовий; Третій — Мусій Грач, військовий трубач; Четвертий — лях-потурнак,

Клюшник галерський, сотник переяславський. Недовірок християнський,

Що був тридцять літ у неволі,

Двадцять чотири, як став на волі,

Потурчився, побусурманився Для панства великого,

Для лакомства нещасного.

В тій галері од пристані далеко відпускали, Чорним морем далеко гуляли.

Проти Кафи-города приставали,

Там собі великий та довгий опочинок мали.

То представиться Алкану-башаті, Трапезонському княжаті, молодому паняті,

Сон дивен, барзо дивен напрочудо.

То Алкан-баша, трапезонськеє княжа,

На турків-яничар, на бідних невольників

покликає:

«Турки, каже, турки-яничари,

І ви, біднії невольники!

Которий би міг турчин-яничар сей сон одгадати, Міг би йому три гради турецькі дарувати;

А котрий би міг бідний невольник одгадати,

Міг би йому листи визвольні писати,

Щоб не міг ніхто ніде зачіпати».

Сеє турки зачували, нічого не сказали;

Бідні невольники, хоч добре знали,

Собі промовчали.

Тільки обізветься між турків лях-потурнак, Клюшник галерський, сотник переяславський, Недовірок християнський:

«Як же, — каже, — Алкане-баїіго, твій сон

одгадати,

Що ти не хочеш нам повідати?»

«Такий мені, небожа, сон приснився,

Бодай ніколи не явився!

Видиться: моя галера, цвіткована, мальована, Стала вся обідрана, на пожар іспускана; Видиться: мої турки-яничари Стали всі впень порубані;

А видиться: мої біднії невольники,

Которії були у неволі, то всі стали по волі; Видиться: мене гетьман Кішка На три часті розтяв,

У Чорнеє море пометав...»

То скоро теє лях-потурнак зачував,

К йому словами промовляв:

«Алкане-башо, трапезонський княжату,

Молодий паняту!

Сей тебе сон не буде нітрохи зачіпати;

Скажи мені получче бідного невольника

доглядати,

З ряду до ряду саджати,

По два, по три старії кайдани і новії ісправляти, На руки, на ноги надівати;

Червоної таволги по два дубці брати,

По шиях затинати,

Кров християнську на землю проливати».

Скоро то сеє зачували,

Од пристані ,гйлеру далеко відпускали;

До города до Козлова

До дівки санджаківни на зальоти поспішали,

То до города Козлова прибували, —

Дівка санджаківна навстрічу виходжає. Алкана-башу в город Козлов зо всім військом

затягає.

Алкана-башу за білу руку брала,

У світлиці-кам’яниці зазивала,

За білу скам’ю саджала,

Дорогими напитками напувала,

А військо серед ринку саджала.

То Алкан-баша,

Трапезонськеє княжа,

Не барзо дорогії напитки уживає,

Як до галери двох турчинів на підслухи

посилає:

Щоб не міг лях-потурнак Кішки Самійла

одмикати,

Упоруч себе саджати.

То скоро ся тії два турчини до галери прибували. То Кішка Самійло, гетьман запорозький,

Словами промовляє:

«Ой ляше-потурначе, брате старесенький! Колись і ти був у такій неволі, як ми тепера. Добро нам учини,

Хоч нас, старшину, відомкни:

Хай би і ми у городі побували,

Панське весілля добре знали».

Каже лях-потурнак:

«Ой Кішко Самійло, гетьмане запорозький, Батьку козацький!

Добро ти вчини:

Віру християнську під нозі підтопчи,

Хрест на собі поламни.

А ще будеш віру християнську під нозі

топтати,

Будеш у нашого пана молодого за рідного брата

пробувати».

То скоро Кішка Самійло теє зачуває,

Словами промовляє:

«Ой ляше-потурначе, сотнику переяславський, Недовірку християнський!

Бодай же ти того не діждав,

Щоб я віру християнську під нозі топтав!

Хоч буду до смерті біду та неволю приймати,

А буду в землі козацькій голову християнську

покладати.

Ваша віра погана,

Земля проклята».

Скоро лях-потурнак теє зачуває,

Кішку Самійла у щоку затинає.

«Ой, — каже, — Кішко Самійле, гетьмане

запорозький! Будеш ти мене в вірі християнській укоряти, Буду тебе паче всіх невольників доглядати, Старії і новії кайдани направляти.

Ланцюгами за поперек утроє буду тебе брати».

То тії два турчини теє зачували,

До Алкана-баші прибували:

«Алкане-баша, трапезонське княжа!

Безпечно гуляй!

Доброго і вірного клюшника маєш:

Кішку Самійла в щоку затинає,

В турецьку віру ввертає».

То Алкан-баша,

Трапезонськеє княжа,

Великую радість мало,

Пополам дорогі напитки розділяло,

Половину на галеру одсилало,

Половину з дівкою санджаківною уживало.

Став лях-потурнак дорогії напитки

пити-підпивати, Стали умисли козацьку голову клюшника

розбивати:

«Господи! Єсть у мене що іспити і ісходити,

Тільки ні з ким об вірі християнській

поговорити...»

До Кішки Самійла прибуває,

Поруч себе саджає,

Дорогого напитка метає,

По два, по три кубки в руки наливає.

То Кішка Самійло по два, по три кубки у руки

брав,

То в рукава, то в пазуху, крізь хустку, третю

додолу пускав. Лях-потурнак по єдиному випивав,

То так напився, що з ніг звалився.

То Кішка Самійло та й угадав:

Л яха-потурнака до ліжка вмісто дитини

спати клав;

Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав, На п’яти чоловік по ключу давав:

«Козаки-панове! Добре дбайте;

Один одного одмикайте,

Кайдани із рук, із ніг не скидайте,

Полуночної години дожидайте».

Тоді козаки один одного одмикали,

Кайдани із рук, із ніг не скидали,

Полуночної години дожидали.

А Кішка Самійло чогось догадав,

За бідного невольника ланцюгами втроє себе

прийняв,

Полуночної години дожидав.

Стала полуночная година наступати,

Став Алкан-баша з військом до галери

прибувати.

То до галери прибував, словами промовляв «Ви, турки-яничари, помаленьку ячіте,

Мойого вірного клюшника не збудіте;

Самі ж добре поміж рядами проходжайте,

Всякого чоловіка осмотряйте,

Бо тепер він підгуляв,

Щоб кому пільги не дав».

То турки-яничари свічі у руки брали,

Поміж рядів проходжали,

Всякого чоловіка осмотряли...

Бог поміг: за замок руками не приймали! «Алкане-башо, безпечно почивай:

Доброго і вірного клюшника маєш:

Він бідного невольника з ряду до ряду

посаджав,

По три, по два, старії кайдани посправляв.

А Кішку Самійла ланцюгами утроє прийняв».

Тоді турки-яничари у галеру входжали,

Безпечно спати лягали,

А котрії хмельні бували, на сон знемагали,

Коло пристані Козловської спати полягали Тоді Кішка Самійло полуночної години дождав, Сам між козаків устав,

Кайдани із рук, із ніг у Чорне море пороняв;

У галеру входжає, козаків пробуджає,

Шаблі булатнії на вибір вибирає,

До козаків промовляє:

«Ви, панове-молодці, кайданами не стучіте,

Ясини не вчиніте,

Ні которого турчина в галері не збудіте!..»

То козаки добре зачували:

Самі з себе кайдани скидали,

У Чорнеє море метали,

Ясини не вчинили,

Ні одного турчина в галері не збудили.

Тоді Кішка Самійло до козаків промовляє:

«Ви, козаки молодці, добре, браття, дбайте;

Од города Козлова забігайте,

Турків-яничарів упень рубайте,

Котрих живцем у Чорнеє море метайте!»

Тоді козаки од города Козлова забігали, Турків-яничарів упень рубали,

Котрих живцем у Чорнеє море метали.

А Кішка Самійло Алкана-башу із ліжка взяв,

На три часті розтяв,

У Чорнеє море пометав,

До козаків промовляв:

«Панове молодці! Добре дбайте:

Всіх у Чорнеє море метайте,

Тільки ляха-потурнака не рубайте, —

Міждо військом для порядку за яригу

військового наставляйте,

Тоді козаки добре дбали;

Всіх турків у Чорнеє море пометали.

Тільки ляха-потурнака не зрубали, -Міждо військом для порядку за яригу

військового зоставляли Тоді галеру од пристані одпускали,

Самі Чорним морем далеко гуляли.

Та ще у неділю, барзо рано-пораненьку,

Не сива зозуля закувала,

Як дівка санджаківна коло пристані походжала Та білі руки ламала, словами промовляла:

«Алкане-башо, трапезонськеє княжа!

Нащо ти на мене такеє великое пересердіе

маєш,

Що од мене сьогодні барзо рано виїжджаєш?

Коли б була од матері Сорому і наруги прийняла,

З тобою хоч єдину ніч переночувала!»

Скоро ся тоє промовляли,

Галеру од пристані одпускали,

Самі Чорним морем далеко гуляли.

А ще у неділеньку,

У полуденну годиноньку,

Лях-потурнак од сна пробуждає,

По галері поглядає, що ні єдиного турчина на галері немає. Тоді лях-потурнак із ліжка вставає,

До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає.

«Ой Кішко Самійле, гетьмане запорозький,

Батьку козацький! Не будь же ти на мене,

Як я був на останці мого віку до тебе!

Бог тобі допоміг неприятеля побідити.

Та не вмітимеш у землю християнську

входити!

Добре ти вчини:

Половину козаків у окови до опачин посади,

А половину /турецькеє дорогеє плаття наряди.

Бо що будемо од города Козлова до города Цареграда гуляти, Будуть із города Цареграда дванадцять галер

вибігати,

Будуть Алкана-башу з дівкою санджаківною По зальотах поздоровляти;

То як будеш одвіт давати?..»

Як лях-потурнак научив,

Так Кішка Самійло, гетьман

запорозький учинив:

Половину козаків до опачин у окови посадив,

А половину у турецькеє дорогеє плаття

нарядив,

Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,

Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати І галеру із гармати торкати,

Стали Алкана-Башу з дівкою санджаківною По зальотах поздоровляти,

То лях-потурнак чогось догадав:

Сам на чердак виступав,

Турецьким біленьким завивалом махав:

Раз то мовить по-грецьки,

Удруге по-турецьки,

Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, браття, ячіте,

Од галери одверніте:

Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,

На похмілля знемагає,

До вас не встане, голови не зведе.

Казав, як буду назад гуляти,

То не буду вашої милості й повік забувати».

Тоді турки-яничари од галери одвертали,

До города Цареграда убігали,

Із дванадцяти штук гармат гримали,

Ясу воздавали.

Тоді козаки собі добре дбали:

Сім штук гармат собі арештовали,

Ясу воздавали,

На Лиман-ріку іспадали,

К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:

«Хвалим тя, Господи, і благодарим!

Були п’ятдесят чотири роки у неволі,

А тепер Чи не дасть нам Бог хоть час по волі!»

А у Тендрові-острові Семен Скалозуб З військом на заставі стояв Та на тую галеру поглядав,

До козаків словами промовляв:

«Козаки, панове молодці! Що сяя галера:

Чи блудить,

Чи світом нудить,

Чи за великою здобиччю ганяє?

То ви добре дбайте:

По дві штуки гармат набивайте,

Тую галеру з грізної гармати привітайте, Гостинця їй дайте».

Тоді козаки теє зачували,

До його промовляли:

«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький, Батьку козацький!

Десь ти сам боїшся і нас козаків страмишся: Єсть ся галера не блудить,

Ні світом нудить,

Ні много люду козацького має,

Ні за великою здобиччю ганяє;

Се, може, є давній, бідний невольник із неволі

утікає...»

То Семен Скалозуб те зачуває,

До козаків промовляє: «А ви таки віри не доймайте,

Хоч по дві гармати набивайте,

Тую галеру із грізної гармати привітайте, Гостинця їй дайте.

Як турки-яничари, то упень рубайте,

А як бідний невольник, то помочі дайте!» Тоді козаки, як діти, не гаразд починали:

По дві штуки гармат набивали,

Тую галеру із грізної гармати привітали,

Три дошки у судні вибивали,

Води дніпрової напускали...

Тоді Кішка Самійло, гетьман запорозький, Чогось догадав,

Сам на чердак виступав,

Червонії, хрещатії, давнії корогви із кишені

виймав,

Розпустив, до води похилив,

Сам низенько уклонив:

«Козаки, панове молодці! Сяя галера не

блудить,

Ні світом нудить.

Ні много люду козацького має,

Ні за великою здобиччю ганяє:

Се єсть давній бідний невольник.

Кішка Самійло із неволі утікає.

Були п’ятдесят чотири годи у неволі,

Тепер чи.їїе дасть нам Бог хоч час по волі!» Тоді козаки у каюки скакали,

Тую галеру за мальовані облавки брали.

Та на пристань стягали,

Од дуба до дуба На Семена Скалозуба Паювали.

Тую галеру та на пристань стягали.

Тоді: злато-синії киндяки — на козаки, Златоглаві — на отамани,

Турецькую білую габу — на козаки на біляки, А галеру на пожар спускали.

А срібло-злото на три часті пайовали; Первую часть брали, на церкви накладали: На святого Межигірського Спаса,

На Трахтемирівський монастир,

На святую січову Покрову давали,

Котрі давнім козацьким скарбом будували, Щоб за їх, вставаючи й лягаючи, Милосердного Бога благали,

А другую часть поміж собою паювали;

А третюю часть брали,

Очеретами сідали,

Пили та гуляли,

Із семип’ядних пищалей гримали:

Кішку Самійла поздоровляли.

«Здоров, — кажуть, — здоров, Кішко Самійле,

Гетьмане запорозький!

Не загинув єси у неволі,

Не загинеш із нами, козаками, по волі!»

Як говорить дума, зустріч Самійла Кішки з гетьманом Скалозубом сталася біля острова Тендри. Справді, року 1598 гетьманВійська Запорозького Семен Скалозуб вийшов з Січі морським походом на далекий турецький город Азов, що стояв на гирлах річки Дону. Можливо, що якраз під той час, коли Самійло Кішка рятувався з турецькою галерою до Дніпровського лиману, Скалозуб з запорозькими чайками перестоював біля Тендри, дожидаючи, мабуть, доброго вітру.

Простоявши там небагато, старий та молодий гетьмани розлучилися: Скалозуб пішов з запорожцями у море, Кішка ж зі своїми сивими товаришами щасливо повернувся до Січі і, пробувши там небагато, поїхав до свого рідного міста Канева. На Україні старий, посивілий у нейвлі гетьман дуже був вражений одміною у відносинах поляків до українців і навпаки, а ще дужче його вразив розбрат між самими козаками.

Не вспів Самійло Кішка розпитатися про всі події, що за 26 років без нього стались, як на Січ прибула лиха звістка, що Скалозуб майже з усім запорозьким товариством загинув у Керченській протоці. Запорожці при такій лихій годині покликали з Канева свого старого ватажка і обрали його гетьманом.

Незважаючи на дуже складне становище, у якому Кішка застав Україну й козацтво, він надзвичайно хутко й розумно розібрався у тому становищі і повернув всі справи на користь України й козацтву. Розуміючи, що тільки у єднанні сила, новообраний гетьман першим ділом взявся погодити козаків реєстрових і запорожців. Запорожці хотіли йти на море рятувати Скалозуба з товариством, бо малися вісті, що турки, застукавши козацькі чайки у Керченській протоці, загнали їх у затоку і, порозбивавши чайки гарматною пальбою, побрали більшість козаків у бранці та повезли до південних берегів Чорного моря. Кішка зараз же заходився лагодити нові чайки і послав на Україну закликати до походу реєстрових козаків.

Давня слава Самійла Кішки жила ще у народі і зразу підняла козацтво на ноги. З України прибуло на Січ кілька тисяч козаків, і похід на море одбувся щасливо. Кішка, хоч і не знайшов Скалозуба, та зате наробив туркам багато шкоди і повернувся на Січ з великою здобиччю, притягши з собою на Дніпр декілька турецьких галер з визволеними невольниками.

Цей щасливий похід об’єднав козацтво, і ворожнеча поміж запорожця ми й городовиками погасла, так що наприкінці того ж 1599 року Кішка повів спільне козацьке військо у Молдаву допомагати волоському воєводі Михайлі, що повстав проти турків. Той похід теж одбувся щасливо і зміцнив славу старого козацького гетьмана. Повертаючись з Молдави, Кішка заїхав у Київ на прощу і розпочав там будувати церкву Миколи Доброго на згадку про своє визволення з турецької неволі.

По весні року 1600 господар волохів Михайло напав на польського ставленика — молдавського господаря Могилу. Польщі доводилося дати Могилі помочі, війська ж на той час вона зовсім не мала.

Церква Миколи Доброго в Києві, перебудована зі старої, поставленої Самійлом Кішкою
При тій нагоді коронний польський гетьман За-мойський звернувся до Війська Запорозького, закликаючи його, до участі у поході, обіцяючи за те ласку короля та грошову заплату. Кішка скористався такою нагодою, щоб досягти повернення козакам прав, наданих Стефаном Б^-торієм, і почав умовляти козаків не йти служити тому королеві, котрий проголосив козаків своїми ворогами.

Козаки послухали старого гетьмана і не рушилися з Січі, а тим часом потреба у Польщі до козаків все дужче зростала, і врешті-та-ки Кішка діждався, що королю самому довелося власноручним листом звернутися з проханням до тих, кого він засудив на знищення.

Діставши королівського листа, гетьман одповів, що козаки раді б служити королю, та тільки з умовою, щоб з них було знято засуд, безвинно на них накладений, щоб повернено було їм стародавні права і щоб захищено було од всіх кривд, які чиняться їм від старостів та урядовців польських. Тільки діждавши од короля Жигмонта нового листа з повідомленням про те, що він зараз же посила старостам на Україну наказ не чинити козакам ніяких кривд і подбає на сеймі про повернення козакам всіх прав, гетьман Кішка виступив з Січі Дніпром на човнах угору, а прибувши у Канів та приєднавши до себе городових козаків, повів звідтіля військо козацьке, кількістю більше 4000 душ, суходолом до Дністра.

Під Буковим, біля Плоешт, стався бій козаків та поляків з молдаванами, і, як писав королю Замойський, «козаки під ворожою пальбою гарматною й рушничною брели болотом та водою вище пояса і, ударивши разом з польською піхотою на ворожі окопи, вибили звідтіля молдаван».

Не вспіла скінчитись ця війна, як підскочила нова війна Польщі з шведами, що вийшли на Лівонію і брали там місто за містом. Польському уряду знову довелося просити козаків, щоб ішли-на війну разом з ним, та Самійло Кішка одповів на заходи Замойсь-кого, що не піде, бо не всі жадання козаків задоволені.

Під утиском домагань Кішки польський сейм на початку 1601 року мусив видати закон, по якому засуд 1597 року був з козаків знятий, постанова про скасування козацтва була роздерта і козакам були повернені їхні давні права.

Поставивши козацтво на міцний ґрунт, гетьман Кішка подбав про те, щоб козаки і зі свого боку додержали умов. Війна лівонська була затяжна й тяжка, бо людям, як і коням, не вистачало там припасу. Нарешті надійшла зима на 1602 рік, і становище козаків ще погіршало. Старий гетьман вжив всіх заходів, щоб вдержати козаків на війні і, щоб надати їм жвавості й завзяття, сам водив їх у бої. У одному з таких боїв, під містом Фелином, року 1602 Самійло Кішка загинув козацькою смертю — був вбитий кулею. Тіло Самійла Кішки козаки з великою пошаною перевезли у рідне його місто Канів і там поховали урочисто з пальбою за козацьким звичаєм.

По скінченню лівонської війни Військо Запорозьке, заспокоєне на деякий час з боку поляків, знову розпочало боротьбу з бусурманами. Воно нападало на Крим і виходило, хоч і з невеликою силою, у лимани та Чорне море, нападаючи на дунайські турецькі городи й Білгород. Року 1604 польський уряд розпочав походи на Москву, щоб посадовити на царство неправдивого царя Лжедмитрія і закликав козаків до участі у тих походах. Чимало козаків реєстрових та ви-пищиків справді ходили разом з поляками у московські землі, а через те на Україні кількість козаків зменшилася. З цього скористалися татари і великою ордою року 1606 набігли на Україну. Під час того наскоку вони поруйнували всю південну Київщину з Корсунем та Богуславом, і тільки за цим містом запорожці догнали орду, одняли частину бранців і примусили ногайську орду повернутися назад.

ГЕТЬМАН ПЕТРО КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ
У цей час з-поміж запорозького товариства встає велична постать Конашевича-Сагайдачного. Родом Сагайдачний був з-під города Самбора. Як син українського шляхтича він і освіту дістав в українській школі князя Острозького, та тільки, маючи з роду войовничий хист та рухливу вдачу, Сагайдачний не пішов шляхом тодішніх вчених, а ще у молоді роки захопився думкою про боротьбу з бусурманами. Під час другого гетьманування Самійла Кішки Сагайдачний брав участь в усіх його походах, добув собі у тих походах великого войовничого хисту і зажив поміж козаками великої слави, бо, як писав сучасник Сагайдачного, поляк Со-беський, «був він чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, в битві був перший, коли ж доводилося одступати — останній; був жвавий, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив; на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний».

Коли саме Сагайдачний став гетьманом Війська Запорозького, з певністю не відомо. Бантиш-Каменський та Антонович кажуть, що з року 1606, але перший додає, що через дуже сувору розправу Сагайдачного з неслухняними козаками запорожці не один раз скидали його з гетьманського уряду, а далі, під час рішучих подій, знову обирали гетьманом.

Чи був Сагайдачний у 1606 році гетьманом, чи ще не був, а тільки з певністю можна сказати, що славний похід запорожців у тому році на море одбувався не без його участі. Над осінь 1606 року запорожці вийшли на чайках у море, вистежили недалеко од турецького города Варни десять турецьких галер, несподівано вночі атакували їх, повлазили по линвах у самі галери і, вирізавши всіх турків, поперено£"или з галер менші гармати на свої чайки, а після того атакували й добули штурмом саму Варну.

Про цю подію кобзарі зберегли уривок пісні аж до наших часів:

А в неділю пораненьку Зібралися громадоньки До козацької порадоньки:

Стали раду радувати —

Відкіль Варни добувати:

Ой, чи з поля, ой, чи з моря,

А чи з річки невелички?

Ой, в неділю пораненьку Біжать-плинуть Човенцями,

Поблискують весельцями,

Ударили з самопалів,

В семип’ятдесят запалів,

Ударили із гармати,

Стали її добувати,

Стали турки утікати,

Тую річку проклинати:

Бодай річка висихала,

Щоб нас турків в себе взяла.

Була Варна здавна славна —

Славнішії козаки,

Що ту Варну дістали І в ній турків забрали.

З цієї пісні можна собі уявити, що запорожці атакували Варну і з моря і з берега, причому, мабуть, як звичайно запорожці робили, вони виманили турків з города за річку, вдарили там на них з усією силою і потопили у тій річці і вже після того, коли турецьке військо зменшилося, атакували Варну разом з моря і з суходолу і добули її штурмом.

У Варні козакам досталися великі скарби і сила всякого добра, як говорить історик, на 180 000 злотих. Опріч того, вони визволили тут кілька тисяч невольників, що складалися не з самих тільки українців, а ще й угорців, волохів, поляків та німців, та чимало ще козаки й самі побрали значних турків у бранці, щоб потім взяти за них викуп або поміняти на своїх товаришів, що загибали у турецькій неволі.

Року 1608, коли значна частина Війська Запорозького і все го-родове козацтво було з Лжедмитрієм другим під Москвою, Сагайдачний з останніми вийшов потайно з Січі, підступив до міцного татарського города Перекопа і, виманивши хитрощами татарське військо у степ, погромив його, а самий город пошарпав і спалив. На другий рік більшість козацтва під рукою самого польського короля ходила воювати Московщину і була під Смоленськом, ті ж із запорожців, що не ходили в Московщину, вийшли теж, мабуть, під проводом Сагайдачного у Чорне море і поруйнували дунайські турецькі городи: Ізмаїл, Килію та Білгород.

Дальніші три роки козаки дуже були захоплені походами в Московщину. Польський уряд і польське панство заохочували козаків до цих походів і не робили тепер ніяких перешкод до переходу селян у козаки, добра ж пожива у Московщині і без того манила козаків до тих походів. Через таке становище козаччина, починаючи з 1604 року, почала хутко зростати. Року 1612 запорожці знову виходили на Чорне море, на другий же рік, 1613, вони під проводом Сагайдачного ходили всім військом на Московщину і, руйнуючи городи московські, доходили до Калуги.

Повернувшись з Московщини, запорожці вспіли того ж року вийти у Чорне море і добре пошарпати береги Криму, зруйнувавши, між іншим, город Ахтіяр, що лежав там, де зараз Севастополь. Турки, почувши про цей напад запорожців на Крим, зібрали до Очакова кільканадцять галер і багато сандалів, щоб погромити запорожців, як вертатимуть повз Очаків до Дніпра, та тільки вийшло навпаки — запорожці серед темної ночі самі напали на турків і, погромивши їхній флот, безпечно піднялися Дніпром на Січ.

Воюючи з татарами й турками, Сагайдачний не забував, що й Польща була потайним ворогом України, бо все дужче й міцніше підгортала українське селянство підпольських панів, все дужче обмежувала права української шляхти й міщан і все тяжче утискувала православну віру, поширюючи унію й католицтво. Під тими утисками українське національне життя наприкінці XVI віку зовсім занепало, а зі смертю старого князя Острозького, року 1608, загинули й останні огнища української культури — Острозька школа й друкарня, сам стародавній рід українських князів Острозьких пішов слідом більшості української шляхти і скатоличився.

Сагайдачний добре почував потребу розпочати боротьбу з Польщею, та, маючи за спиною бусурманський Крим, він вважав неможливим для України боротися з Польщею зброєю, бо, на його думку, тією боротьбою скористалися б татари, щоб украй сплюндрувати Україну. Він гадав, що з Польщею треба було боротися не зброєю, а лише культурними засобами, і через те звернув свою увагу на піднесення національної української культури.

Гетьман Петро Сагайдачний
З початку 1614 року Сагайдачний прибув у Київ і взявся до спільної праці зі своїми земляками-галичанами: Плетенецьким — ігуменом Києво-Печерського монастиря та Борецьким — вченим зі Львова. Вони купили монастирським коштом друкарню Балабанів і року 1615 видрукували у Києві першу книжку, а далі заснували Київське українське братство на зразок Львівського братства. До того братства зразу почали приписуватися всі свідомі українські люди, що мали на меті боротьбу з польщизною: приписався до братства й сам Сагайдачний, а слідом по ньому і все Запорозьке Військо, так що Київське братство, спираючись на козаччину, зразу стало на міцний грунт.

Над осінь року 1614 Сагайдачного знову було викликано на Січ, бо там сталася тяжка пригода: січове товариство по весні вийшло було без нього на море, то там застукала козаків така хуртовина, що чайки козацькі були розкидані по всьому морю і декотрі з них потопли, а декотрі порозбивалися об турецькі береги.

Треба було рятувати тих козаків, хто був ще живий. Сагайдачний, прибувши на Січ, спорядив до морського походу 40 чайок і, перепливши з двома тисячами козаків Чорне море упоперек, напав на турецький город Трапезонт. Тут козаків ніхто не сподівався, бо вже три віки, як турки на південному березі Чорного моря не бачили ніяких ворогів. Поруйнувавши та пошарпавши Трапезонт, запорожці попливли понад берегом на захід сонця, руйнуючи до ряду всі городи. У всякому місті до їх прилучалися захоплені турками у неволю товариші і показували їм, яким способом легше нападати на турецькі замки й вибивати ворожі залоги. Так запорожці дійшли до найбагатшого на сьому березі турецького города Синопа, що через красу свою й розкоші був прозваний містом кохання. Напавши на Синоп, запорожці добули замок, вирізали залогу, спалили турецькі кораблі, галери й сандали, що були у затоці, і забравши на свої чайки великі скарби й багато визволених невольників, попливли до Дніпра.

Звістка про сплюндрування запорожцями Синопа, мов громом, вдарила султана, і у запалі гніву він звелів повісити великого візира: ледве вже жінки та доньки вблагали султана, щоб змилувався, і той, трохи одійшовши, обмежився тим, що добре побив візира булавою. Щоб виправдатись перед султаном, візир послав кораблі й сандали з яничарами до Очакова, щоб перестріти там запорожців. Турецький флот справді поспів до Очакова раніше за

Запорожці споряджаються до морського походу
Карта Чорного моря до походів Сагайдачного
козаків, та Сагайдачний довідався про те і, щоб якось вбрати турків у шори, поділив свої чайки надвоє: з одною половиною він пристав до Кінбурнської коси, що проти Очакова, і почав перетягати чайки через Прогноїнські озера до лиману, другу ж половину послав пробиватися у лиман серед ночі повз турецькі кораблі.

Тільки на цей раз запорожців дуже пильнували і турки, й татари: на тих козаків, що перетягалися через Прогноїнські озера, напали татари і засипали їх стрілами. Козакам довелося одбиватися, та все-таки вони, хоч і стеряли кілька десятків товаришів, а таки пробилися до лиману і попливли до Дніпра. Ті ж запорожці, що йшли водою, хоч і щасливо обминали турецькі кораблі, та турки світом їх помітили і, догнавши, почали громити з гармат. Все-таки й ці козаки пробилися до Дніпра; туркам пощастило тільки потрощити гарматними кулями одну чайку та взяти з неї у бранці двадцять запорожців. Тих нещасних бранців турецький султан послав до Синопа, і там їх було замучено на смерть, на втіху синопським туркам.

Після нападу запорожців на Синоп та Трапезонт султан пригрозив королю Жигмонту, що сам піде з військом на Україну й Запорожжя, щоб винищити козацтво. Польський уряд збентежився цими погрозами і почав навіть збирати військо, та запорожці на те не вважали і напровесні року 1615 знову вийшли з Сагайдачним у Чорне море вже на восьми десятках чайок.

Цим разом, маючи під рукою 4000 козаків, Сагайдачний намислив, як казали запорожці, «обкурити мушкетним димом самий

Царгород». Несподівано запорожці підпливли до Босфору, пропливли далі до самого Царгорода, запалили його передмістя Архіо-кой та Мізовню разом з усіма портовими будівлями і почали шарпати заможних турків. Турецький султан, що саме під той час був на ловах, на власні очі бачив ту пожежу й чув пальбу запорозьких мушкетів. Страшенно розгніваний, побіг він верхи у Царгород і звелів вислати на козаків всі свої кораблі й галери — наказавши потопити всі козацькі чайки, а козаків привести йому на очі бранцями. Султан Осман хотів власноручно мордувати запорожців, та тільки те йому не вдалося, бо налякані козаками яничари не хотіли сідати на кораблі, а поки їх позаганяли туди киями, козаки, об-тяжені здобиччю, пливли вже Чорним морем.

Через кілька день напроти Дунайського гирла турецькі галери почали таки доганяти козаків, та тільки те вийшло їм же на лихо: побачивши ще здалеку погоню, запорожці весь день громадили на всі гребки, чимдуж поспішаючись на північ, коли ж увечері почало сутеніти, вони підпустили турків ближче, а як стало зовсім темно, вони повернули свої чайки на ворогів і, оточивши турецькі галери з усіх боків, почали їх штурмувати. На деякі галери вони закидали залізні гаки з линвами і лізли по тих линвах на галери, другі галери мазали дьогтем і підпалювали, третім прорубували дірки у боках і потопляли їх. Врешті дуже небагато турецьких галер врятувалося і втекло до Царгорода, останні ж або були потоплені, або попалені запорожцями, а декілька цілих галер, що козаки побрали штурмом, вони пригнали до Очакова і вже там спалили на очах турків. Всіх яничарів, що були на галерах, запорожці повикидали у море або повбивали, пашу ж, що керував флотом, забрали було пораненого у бранці, та тільки й він скоро помер.

На другу весну, року 1616, турецький султан, сподіваючись нового нападу козаків, завчасу послав під Очаків цілий флот, щоб не пускати запорожців на море. Сагайдачний справді-таки налагодив новий похід на море і на цей раз взяв козаків багато, як ніколи, — аж 7000, на півтори сотнях чайок. З такою великою силою він сміло напав на турецький флот, і хоч турецького війська по галерах було далеко більше, ніж козаків по чайках, він погромив турків упень. Паша турецький Алі з кількома галерами втік, а десятка півтора галер та біля сотні сандалів запорожці захопили.

На цей раз Сагайдачний не звелів ні топити, ні палити галер, а, обсадивши їх запорожцями та визволеними невольниками, прилучив до своїх чайок і, випливши в море, напав на турецький город у Криму Кафу (тепер Феодосія). Навкруг того города стояли міцні замки й фортеці, збудовані ще італійцями, турки ж, однявши у італійців чорноморські городи, ще дужче зміцнили Кафу і риштували її гарматами.

За часів Сагайдачного Кафа була найголовнішим невольниць-ким ринком на всі землі, що оточували Чорне й Середземне моря.

До цього города татари приганяли з України, Польщі, Литви й Московщини велику силу людей, часом по кілька сот тисяч, продавали тут їх у неволю купцям, що приїздили сюди морем з Царго-рода й інших міст.

От тих-то нещасних невольників і прибув Сагайдачний визволяти. Добуті біля Очакова турецькі галери з чималими гарматами стали тепер Сагайдачному у великій пригоді, і за допомогою їх запорожці за кілька день добули Кафу, побили й вигубили 14 000 бусурманів, визволили й забрали на галери й чайки велику силу невольників з усяких земель і, набравши ще, як звичайно, всяких скарбів та добра, щасливо повернулися на Січ. Велика радість була по всій Україні і по сусідніх землях, коли повернулися до рідних осель визволені в Кафі батьки, сини й дочки, що були вже оплакані, а слава Сагайдачного розійшлася по всьому світу.

Рухливий козацький гетьман і після цього не всидів довго на Січі, а як тільки минулися ясні та зоряні літні ночі, знову опинився з запорожцями на Чорному морі і почав удруге руйнувати малоазійський турецький берег. Набігли було під гой час на козаків шість великих турецьких галер і чимало менших, та Сагайдачний їх погромив і три великі галери втопив. Довідавшись же од турецьких бранців, що султан послав весь свій флот до Очакова, щоб там перейняти запорожців, Сагайдачний повернув з Трапезонта на необоронений Царгород і, наробивши там шкоди та нагнавши на турків страху, повів козаків додому не повз Очаків, а повернув морем на Тамань, а одТамані переплив Азовське море і, піднявшись у степ чи річкою Бердою, чи Молочною, перетягся з чайками на Кінські Води і виїхав до Великого Лугу.

Тут козакам трапилася несподіванка. Турецький паша Ібрагім, що його послав султан під Очаків стерегти запорожців, опасую-чись собі од султана кари за те, що не вловив їх, піднявся на сандалах та човнах угору Дніпром аж до Січі Запорозької, себто до острова Базавлуцького. На Січі під той час козаків було всього сот три, бо всі, хто не був у поході з Сагайдачним, зважаючи на пізню

Запорожці біля Босфору. Стародавній малюнок
Морський бій запорожців з турками. Малюнок Погрібняка
осінь, вже повиходили зимувати на Україну; гармат годящих теж на Січі не було, бо всі були на чайках, так що, не маючи чим оборонятися, запорожці покинули Січ і засіли у плавнях. Паша Ібра-гім без перешкоди увійшов у Січ, спалив курені й церкву та, одшу-кавши дві негодящі, покинуті запорожцями гармати, взяв їх, щоб похвалитися султанові.

Зруйнувавши Січ, Ібрагім-паша, опасуючись здибатися з Сагайдачним на Дніпрі, а надумавши повернутись до Очакова через

Крим, поплив у Кінські Води, та біля Великого Лугу якраз і натрапив на запорожців, що верталися з Сагайдачним на Січ. Збилася кривава битва, яка скінчилася на тому, що козаки оточили турків з усіх боків і вигубили всіх до одного.

Наблизившись до Січі і побачивши, що вона зруйнована, Сагайдачний не схотів наново будуватися на Базавлуць-кому острові. Той острів був невеликий і щодалі Сагайдачний добуває Кафу. дужче змивався Чорто-

Гравюра 1622року мликом. Січі там було

Скелі «Стовпи» перед Хортицею
тісно до того, що, як бачили з оповідання Еріха Лясоти, під час великих рад запорозьке товариство мусило переїздити на берег, Сагайдачного ж манило на більший простір та привілля... І от, за згодою товариства, він піднявся з чайками Дніпром угору до острова Хортиці і став кошем на руїнах городків славного гетьмана Байди — Вишневецького. Там на старому Дніприщі, що одрізняє Хортицю од західного берега, біля острова Мала Хортиця була добра заточка, у якій стояли й зимували запорозькі військові чайки. На східному березі Дніпра проти голови Хортиці був гарний дубовий гай,

Краєвид на поділ Дніпра перед островом Хортиця
у котрому, певно, була хата Сагайдачного, бо та місцевість і досі зветься Сагайдачним. Величезні скелі урочища Сагайдачне теж до останніх часів держали згадки про великого козацького гетьмана, бо один з великих каменів, що лежав на Середній Скелі і був оброблений на турецьку софу, місцеві люди до останніх часів звали Ліжком Сагайдачного.

Пробувала Запорозька Січ на Хортиці недовго, всього сім або вісім років, бо, коли після смерті Сагайдачного почалися війни з Польщею і кількість Війська Запорозького зменшилася, воно перейшло з Січчю на стародавнє своє місце — на краще захований лиманами та плавнями острів Буцький, або Томаківку.

Славні походи Сагайдачного на турків та татар високо піднесли славу козацтва. Чутка про запорозьких козаків, що в’їдалися у саме серце бусурманського світу — Стамбул, під той час, коли інші народи Європи з їхніми великими військами й флотами не насмілювалися вже про те й гадати, розійшлися по всьому світу, і спілки з Запорозьким Військом почали шукати не тільки близькі його сусіди Москва й Молдава, а й далекі, як італійці, німці й шведи. Та тільки польський уряд дивився на ті' козацьку славу лихим оком, бо, з одного боку, походи Сагайдачного на Чорне море дратували турецького султана, і він, маючи Польщу за зверхника козаків, погрожував королю Жигмонту війною, з другого ж — польські пани й магнати, власники українських земель, вимагали од короля, щоб той вгамував козаччину, бо їхні селяни-кріпаки під впливом козаків не хотіли їм коритися і або бунтувалися, або тікали на Запорожжя.

Король Жигмонт, захоплений метою розповсюджування католицтва, і сам ненавидів козаків як оборонців православної віри і під впливом панських домагань вислав на Україну комісарів разом з польським військом, щоб гамувати українську людність. Ті комісари вимагали од козацької старшини й Сагайдачного, щоб вони вирядили з війська всіх новоприбулих людей, щоб кількість козаків була зменшена до одної тисячі і щоб вони не сміли зачіпати турків.

Щоб не доводити до війни з Польщею, Сагайдачний дав обіцянку комісарам, що підпише згоду на їхні вимоги, та тільки не на всі, а поїде просити короля про зміну деяких пунктів умови, і таким способом одтягав справу, сподіваючись, що тим часом підско-че якась війна і козаки будуть знову потрібні Польщі, поки ж війна минеться, то забудуться й комісарські вимоги.

На цей раз воно справді так і сталося. Року 1617 королевич польський Володислав, домагаючись московської корони, пішов на Москву з невеликим військом і опинився там у скрутному становищі. Його треба було рятувати, а польський сейм не хотів давати на війну грошей. Через це король змушений був звернутись до Сагайдачного, щоб не тільки не зменшував козацтва, а навпаки, збільшив би його та повів на поміч королевичу.

Маючи надію, що за послугу козацтва польський уряд лишить козакам всі їхні права, Сагайдачний охоче почав скликати козаків і, зібравши їх 20 000, літом року 1618 повів під Москву, руйнуючи всі городи, що траплялися йому на дорозі. Прибувши під Москву і сполучившись з польським військом. Сагайдачний сприяв тому, що московський уряд згодився на деякі домагання поляків і змирився з Польщею.

Повернувшись з походу, Сагайдачний вирядив запорожців на Січ, городових козаків розпустив по домівках, сам же поїхав у Київ клопотатись у просвітніх та релігійних справах. Це було його помилкою, бо коронний гетьман Жолкевський з королевськими комісарами, скористувались з того, що він опинився без війська, і примусили його підписати згоду, щоб козаків лишалося всього 3000, а останні повернулися б у підданці до панів.

Коли після того Сагайдачний поїхав на Запорожжя, козацтво зустріло його дуже неприхильно, і хоч як шанувало його за славні походи, а не подарувало того, що він підписав умову з поляками без волі військової ради. Після дорікань Військо Запорозьке скинуло Сагайдачного з гетьманства, а обрало замість нього Бородавку.

Сагайдачний не образився з того, бо такі зміни були у козаків звичайним ділом, і, передавши булаву Бородавці, поїхав у Київ служити Україні тим шляхом, який мав за найкращий.

Під той саме час кінчалася будівля в Києві на Подолі Братського монастиря і розпочиналася діяльність при тому монастирі шко-

Скелі у Сагайдачному. В далечині Хортиця й городки Вишневецького в наші часи
ли, і Сагайдачний разом з Плетенецьким та Борецьким узявся до дальнішої боротьби проти латинства та спольщення українського народу. На першу чергу він поставив відновлення на Україні православних владицтв. Після смерті православних владик, Львівського Балабана (1607 р.) та Перемишльського Копистенського (1610), король Жигмонт II давав владицтва тільки уніатам, і до року 1619 на всю Україну лишався тільки один владика Львівський Тиса-ровський, та й той добув владицтво тільки через те, що обіцяв королю перейти на уніатство, хоч і не зробив того.

Почувши, що через Україну має вертатися з Москви в Туреччину патріарх Феофан, Сагайдачний закликав патріарха в Київ на престольне свято Печерського монастиря і разом з іншими представниками православ’я почав його просити, щоб посвятив для України митрополита й владик. Патріарх не наважувався того зробиш, бо боявся помсти короля й католиків, та Сагайдачний, що держав під своєю рукою всіх городових козаків, взяв на себе відповідальність за безпеку для патріарха, і тоді Феофан висвятив за осінь та зиму 1720 року митрополита у Київ і п’ятьох владик на українські й білоруські кафедри. Додержуючи свого слова, Сагайдачний після того з цілим полком козаків проводив патріарха аж за річку Дністер.

Король Жигмонт, почувши про посвячення владик, звелів усіх новопосвячених захопити та вкинути у в’язниці; проте Сагайдачний з козаками не допустив того зробити і переховував всіх владик по різних монастирях.

Поки Сагайдачний працював над розвитком української національної свідомості, на Запорожжі гетьман Бородавка водив Запорозьке Військо новим походом на Чорне море. Підпливши знову під Царгород, запорожці почали шарпати його околиці. Турки не робили козакам ніяких перешкод, бо походи Сагайдачного нагнали такого страху на турецьке військо, що яничарів навіть киями не змогли загнати на кораблі, і флот турецький так і не вийшов у море. Погулявши по околицях Царгорода досхочу, запорожці після того пошарпали береги мало не по всьому Чорному морю.

Турецький султан, роздратований украй останнім походом запорожців та нападами поляків на підлеглих султанові угорців, послав на Польщу своє військо і недалеко Дністра так погромив поляків, що сам коронний гетьман Жолкевський наложив гам головою, а польний гетьман дістався туркам у бранці.

Після того погрому Польща опинилася у дуже скрутному становищі, бо готового війська майже зовсім не мала, на упорядкування ж нового війська не мала часу й грошей. Доводилося королю проти бажання знову звертатися до козаків. Сагайдачний скористувався з цього випадку і року 1621 вирядив на польський сейм посла клопотатися, щоб за участь козаків у війні було затверджено православних владик та зроблено козацтву полегкості. Тільки всі вимоги й докори українського посла пішли на сеймі на вітер: король та сенатори ні в чому не хотіли поступитися.

Тоді Сагайдачний хотів повести політику Самійла Кішки і разом з владикою Курцевичем поїхав на Січ умовляти запорожців, щоб не йшли на поміч польському війську, поки король не задовольнить козацьких вимог. Під впливом промов Сагайдачного та владики запорожці Гвалтували, що боронитимуть православну віру до загину свого, а проте, коли королівський посол сипнув грошима та надавав всяких обіцянок, запорожці не втерпіли... Війна з бусурманами здавалася їм святим ділом, політика ж для більшості з ни£ не була зрозуміла. Скінчилося на тому, що Військо Запорозьке доручило Сагайдачному разом з Курцевичем їхати до короля клопотатись за козацькі права, само ж під проводом Бородавки виступило походом до Дністра на поміч Польщі.

Поки Сагайдачний прибув до Варшави, король уже довідався, що запорожці виступили з Січі, і не схотів ні у чому на користь козацтва поступатись, у розмові ж з Сагайдачним обмежився самими тільки ласкавими словами так, що той ні з чим поїхав до козацького війська.

Тим часом у війську настрій одмінився. Бородавці запорожці дорікали Герб Війська Запорозького за те, що невдало керував військом і стратив уже в зачіпках з турками чимало товариства; коли ж Сагайдачний прибув до війська, запорожці зараз же скинули Бородавку з уряду, а обрали гетьманом Сагайдачного.

Прийнявши булаву, Сагайдачний мав владу одвести козаків од Дністра і лишити поляків без помочі, аж поки король задовольнить його домагання, та тільки знаючи, що на 35 000 польського війська наступає сам султан Осман з величезною силою у 300 000 турецького війська, він розумів, що таким вчинком віддав би польське військо на певну смерть, а саму Польщу разом з Україною на руїну й загибель; маючи ж короля за свого державця, Сагайдачний вважав такий вчинок зрадою, і його лицарська вдача не дозволила йому того вчинити. Український лицар обмежився тільки тим, що ще раз листом просив короля, щоб за козацьку послугу задовольнив бажання козаків, сам же якнайскоріше почав гуртувати до себе не тільки всіх козаків, а й тих, хто, не бувши козаком, хотів козакувати. Останнє Сагайдачному дуже добре вдалося, бо ім’я його й слава були відомі по всій Україні, і на заклики його збіглося більше як 40 000 узброє-ного люду. З тією силою він пішов за Дністр визволяти коронного гетьмана Ходкевича, що стояв під Хотином, оточений турками.

Нападаючи на турків несподівано то з одного, то з другого боку, Сагайдачний зумів зчинити у турецькому війську розгардіяш і пробився до польського війська під Хотин на велику радість поляків, що вже бачили свою загибель.

Поляки тим дужче раділи з приходу козаків, що знали їхню звичку до війни з турками й татарами і їх войовничий хист. Турки, з свого боку, теж рахували козацьку силу за більшу од сили польської і всю увагу звернули на те, щоб перемогти попереду козаків, а вже потім узятися до поляків. Вони рішуче атакували козацький табір, та, незважаючи на величезну силу бусурманів, Сагайдачний не тільки відгромив їх, ще й сам почав чинити на них несподівані напади, побивав їхні чати, залоги й окремі загони і навіть вдирався у самий турецький табір.

Така одвага не минулася так Сагайдачному, що сам водив козаків у бій, — його було поранено у руку кулею. Проте й це нещастя не знищило завзяття гетьмана, і він, криючись зі своєю раною од товариства, щоб не завдавати козакам жалю, водив їх у бій до кінця війни. Хоч війна й протяглася чималий час, так шо польські шляхтичі з значних родин, занудьгувавши за домівками, без сорому потайно тікали з табору, ховаючись у вози, що йшли за припасом, та Сагайдачний вмів здержувати козаків у слухняності, і вони рішуче билися, аж поки султан, побачивши, що нічого не вдіє, замирився з Польщею.

Одходячи з-під Хотина, поляки прославляли козаків та Сагайдачного, звучи їх збавителями Польщі. Сподіваючись, що так тепер дивиться на козаків і король, Сагайдачний, повертаючись на Україну, послав до нього посланців з проханням, щоб за послуги козацтва було побільшено плату козакам з 40 000 злотих на 100 000, щоб козакам вільно було пробувати по всій Україні в своїх оселях по маетностях королівських, духовних та панських, користуючись вольностями своїми, та щоб заспокоєно було православну віру. Та тепер козаки вже були непотрібні королеві, сила ж їхня лякала польське панство, і через те король передав тільки через посланців Сагайдачному трохи грошей на лікаря, щоб гоїти його рану, волю ж свою з приводу козацьких домагань обіцяв передати через комісарів. Після того ж, як Сагайдачний розпустив козаків і повернувся до Києва, до нього прибули комісари і сказали, що по волі короля військо козацьке повинно бути зменшено до двох, а найбільше до трьох тисяч, останні ж козаки, щоб повернулися до своїх панів у підданство; що ж до віри, то, мовляв, козакам, як і досі, не було ніякої кривди у вірі, так і надалі не буде.

Така лиха звістка од короля тяжко вразила недужого на рану гетьмана. Всі його надії на піднесення українського національного життя шляхом миру та згоди з польським урядом разом з мріями про те, що Польща колись гляне на Україну, як на свою сестру, зрештою розвіялися. Він зрозумів, що кров козаків і його власна кров, пролита за Польщу, тільки зміцнила ворога козацтва. Роз-

краяним своїм серцем він почав передчувати собі смерть од рани, добутої у війні не за свій рідний край, а за щастя ворога свого народу, і в останні дні життя душа гетьмана оповилася нудьгою за покривджену Україну.

Петро Сагайдачний. Гравюра з часів його смерті
Незадовго до смерті Сагайдачний склав духовну, одписавши свої маєтки на українські братства: Київське та Львівське, а 10 квітня року 1622 помер на горе козацтву і всім, хто разом з ним працював над відновленням національного українського життя.

МОРСЬКІ ПОХОДИ РОКІВ 1621-1624
Сагайдачний високо підніс козаччину та лишив її у небезпечному становищі. Питання з польськими вимогами було не розв’язане. Король через своїх комісарів вимагав зменшення кількості козаків, козаки ж на те не зважали і, навпаки, нахвалялися, що їх буде ще більше, ніж за Сагайдачного, і якщо король не задовольнить козацьких бажань, то Польщі буде лихо. Проте, замість того щоб готуватись до рішучої боротьби з Польщею, Військо Запорозьке, зараз же після хотинської війни, знову розпочало свої походи на Чорне море.

Ще під час названої війни Сагайдачний виряджав частину запорожців під проводом молодого отамана, а потім гетьмана, Богдана Хмельницького на Чорне море. Хмельницький розбив великий турецький флот і, потопивши 12 ворожих галер, загнав останні у Стамбул, а сам з товариством добре пошарпав передмістя Царгорода. Такий же похід одбувся й у 1622 році, року ж 1623 у запорожців несподівано знайшовся проти турків спільник — хан кримський Махмут-Гірей з братом своїм Шагін-Гіреєм. Ті брати-хани повстали проти турків і покликали запорожців собі на поміч. Запорожці охоче згодилися допомагати бусурманам бити бусурманів і, одрядивши у Крим чималий полк, щоб вибивати турків з кримських городів, діждали, поки турецький флот прибув з військом у Кафу, щоб утихомирювати татар, вийшли на сотні чайок на море, напали на Босфор, спалили там маяк, пошарпали береги і, налякавши турків, попливли на північ, під Кафу. Вони потрапили до цього города саме враз, бо Військо Запорозьке, яке пішло суходолом, саме під той час добувало Кафу з берега. Турецькому паші, що керував у Криму військом, довелося так скрутно, що він замирився й затвердив ханом Махамет-Гірея.

Вправившись з Кафою, запорожці знову опинилися під Царго-родом і три дні без перешкоди шарпали береги Босфору.

Року 1624, коли запорожці знову пішли на море під проводом Грицька Чорного, у лимані підстерігали їх 26 турецьких галер та біля трьохсот сандалів з яничарами. Запорожці, довідавшись про те, самі зробили на ворогів засідки і напали на турків несподівано. Стався на лимані великий бій. Запорожці позаганяли великі турецькі галери на мілке і там попалили. З останніми галерами й сандалами запорожці билися аж три дні — чимало стеряли чайок і товариства, а все-таки погромили турків, випливли в море і почали шарпати турецький берег, починаючи од Дунаю. Спалили Буюкдере, Зеніке та Здегну і знову наблизилися до Стамбула.

З великого переляку султан звелів протягти упоперек Босфору той великий ланцюг, що ним замикали протоку од нападів слов’ян ще греки. З історії невідомо, чи вдалося туркам загородити од запорожців Босфорську протоку, чи ні, а тільки відомо, що й на цей раз запорожці повернулися на Січ з великою здобиччю.

ГЕТЬМАН ЖМАИЛО
Того ж 1624 року, саме на Святвечір, на Січ прибули од кримського хана Махмут-Гірея посланці і склали з гетьманом Жмайлом умову про те, щоб повсякчас, як татарам трапиться пригода, запорожці давали б їм помочі, а як пригода трапиться запорожцям, татари б їм допомагали.

Хоч, складаючи таку умову, гетьман Жмайло і мав на мислі Польщу як можливого ворога запорожців, а проте ні він, ні ще менше Запорозьке Військо не сподівалося, щоб поміч татар була їм потрібна так скоро. Як і щороку, запорожці напровесні року 1625 всім кошем, кількістю у 10 000 козаків пішли у море. Вони щасливо підпливли до Синопа й поруйнували його, вчинили те ж саме й з Трапезонтом і, обтяжені здобиччю, повернули було вже

Запорожці засідають на ворога
свої чайки додому, аж тут їх перестрів турецький паша Решід з 43 великими кораблями й галерами, на яких було більше як 400 гармат.

Запорожці, що були під проводом, мабуть, Бурляя, сміло атакували турецькі галери, а найдужче ту, на котрій був паша Решід, та тільки турки, знаючи свою велику силу, рішуче цим разом оборонялися, рубаючи руки тим запорожцям, що дерлися на галери. Проте, незважаючи на велику силу по галерах яничарів і на гарматну пальбу, запорожці, поки море було тихе, почали брати гору над турками. Невольники-гребці, почувши по турецьких галерах вигуки своїх братів-козаків, поривалися їм на поміч, та залізні ланцюги міцно держали їх біля гребок, а турецькі доглядачі на смерть забивали їх за неслухняність. Все-таки невольники допомагали запорожцям тим, що не хотіли гребти або гребли не у той бік, так що галери не мали змоги подавати одна одній помочі.

До півдня у кривавому бою запорожці вспіли потопити десять турецьких галер, і на Баштарду вже вдерлося було більше сотні запорожців, заваливши чердаки галери трупом; та, на лихо запорожцям, після півдня на морі схопився вітер — галери почали плавати під вітрилами й подавати одна одній поміч, козацькі ж чайки хвилі почали бити об галери і не давали їм можливості держатися за галери гаками. З чайок стало неможливо подавати поміч тому товариству, що вже билося по галерах, і турки, подужавши ту невелику кількість запорожців, тут же, кого не повбивали, на очах товаришів поприковували до гребок і, користуючись добрим вітром, хутко почали тікати до Стамбула, завозячи по галерах 270 запо-рожців-бранців. Хоч після того, як надвечір вітер трохи потишив-ся, запорожці й гналися за турецькими галерами, щоб визволити своїх товаришів, та вже не догнали і мусили без них вертатися до Дніпра.

Тим часом ще року 1623 король Жигмонт, побачивши, що козаки не згодні коритися його волі, рішив примусити їх до того силою. Коронний гетьман Конецпольський всю зиму лагодився до походу на Україну і тільки й дожидав часу, поки запорожці вийдуть на море, щоб напасти на Запорожжя. По весні року 1624, діставши звістку, що Військо Запорозьке вже попливло з Січі на море, він зараз же уступив в Україну, маючи під рукою 30 000 жовнірів. До самого Канева він ніде не здибав козаків, у Каневі ж хоч і було їх 3000, та вони не насміли без наказу гетьмана ставати проти поляків оружно і почали одходити до Черкас.

Гетьман Жмайло,почувши, що Конецпольський увійшов з військом в Україну, послав по всіх запорозьких вольностях скликати те товариство, що рибалило там та полювало, а сам кинувся до кримського хана за поміччю. Тільки заходи його не вдалися — Конецпольський вспів закупити хана золотом, і той, не додержавши умови з запорожцями, ніякої помочі Жмайлові не послав.

Тільки наприкінці літа повернулися запорожці з моря до Січі, та й то ще не всі, бо половина, незадоволена походом на Синоп та Трапезонт і не відаючи про те, яке лихо насунулося на Україну, попливла ще шарпати дунайські турецькі городи. Тільки восени, коли Конецпольський опанував уже всією Україною, прибрав до своїх рук чимало городових козаків і, зрештою, придавив всю неспокійну людність, Жмайло спромігся згуртувати біля себе 20 000 козаків і вирушив з Січі з арматою назустріч Конецпольському.

Коронний гетьман польський та козацький гетьман зійшлися біля річки Цибульника, що нижче Крилова, і Конецпольський, знаючи вже про невелику силу козаків, сміло наблизився до козацького табору і через посланців передав Жмайлові ті самі вимоги, що посилалися й Сагайдачному років 1619 та 1622, а саме: війська козацького повинно бути 3000, останні ж козаки повинні йти у підданство до панів; запорожці повинні видати всіх привідців морських походів і у присутності комісарів попалити всі військові чайки.

Після бурхливої ради козаки одповіли, що не згодні на ті вимоги, і тоді Конецпольський зразу ж звелів атакувати козацький табір. Як тільки почалися перші зачіпки з ворогом, Жмайло зрозумів, що місце, на якому він випадково отаборився, зовсім непридатне до оборони, і, щоб врятувати військо, лишив на Цибульнику тільки залогу, а сам з арматою пішов серед ночі назад до Курукова озера, щоб там отаборитись у давньому городищі Ведмежі Лози.

Запорозька залога', не шкодуючи життя, задержувала поляків, щоб дати час товарйству упорядкувати новий табір, та тільки тяжко їй було змагатися з великим військом, і вона крок по кроку мусила одходити назад. Жовтня 31 року 1625 Конецпольський надійшов до нового козацького табору і зараз же атакував його. Незважаючи на те, що табір козацький був ще не зовсім упорядкований, той штурм дорого коштував полякам, бо козаки зустріли їх влучним вогнем, а далі вдарили з засідок і так погромили передні польські полки, що ті кинулися тікати. Побачивши таке, Конецпольський сам набіг з заднім військом на поміч, дав порядок передньому, порозставляв навкруг козацького табору гармати і довгий час громив з них козаків і вже після того знову послав своє військо на штурм. Тільки й цей штурм був полякам невдалий, бо козаки знову відгромили їх.

Ця невдача упевнила Конецпольського у тому, що козаків доведеться добувати затяжною облогою, а тим часом од короля прийшов наказ, щоб скоріше кінчати з козаками, бо справи складалися на війну з шведами. Зважаючи на таке становище, Конецпольський сам послав до запорожців сказати, щоб вислали посланців складати умову про згоду. І от після довгих нарад, суперечок та з обох боків докорів між козаками й поляками була підпи-сана умова про те, щоб козаків було 6000, щоб їх записати у реєстр, щоб жити козакам тільки по королівських, а не по панських землях та щоб на море козакам зовсім не ходити.

МИХАЙЛО ДОРОШЕНКО
Незадоволені гетьманом Жмайлом і умовою з поляками, запорожці обрали гетьманом Михайла Дорошенка, діда славнозвісного гетьмана Петра Дорошенка, і той заспокоїв і розважив козацтво, сказавши, що під час війни зі шведами король однаково буде запрошувати на службу і реєстрових козаків і нереєстрових, а через те, мовляв, умова про реєстр не має ніякої ваги.

Війною поляків з козаками зразу ж скористалися татари, і кримський хан Махмут-Гірей, той самий, що повинен був подати поміч козакам проти поляків, на початку року 1626 набіг з ордою на Поділля і пробіг, забираючи людей у неволю, аж у Галичину; над осінь же набіг на Україну Нурреді-султан і, просунувшись з величезною ордою аж під Білу Церкву, став там табором, розіславши в усі боки загони.

Обороняти Україну не було кому, бо польське військо й городові козаки саме пішли на північ воювати шведів, запорожці ж не знали нічого про наскок татар, бо вони не йшли через Запорожжя, а набігли з Буджаку. Коли звістка про напад татар дійшла до Січі, Дорошенко зараз же вийшов з Військом Запорозьким у похід і, перетявши татарам всі шляхи на південь, пішов на поруйновану й попалену Україну і, наскочивши на головний татарський табір, упень погромив орду та, загнавши решту її у річку Рось, без ліку потопив татар у Росі. У цьому славному бойовищі гетьман бився, як простий козак, і власним своїм списом простромив вісім татар.

Визволивши під Білою Церквою кілька десятків тисяч людей, яких татари зігнали вже з усіх околиць, щоб гнати до Криму, Дорошенко розіслав козаків винищувати дрібніші татарські загони по околицях і скоро забезпечив спокій усій Україні.

Управившись з татарами, Дорошенко послав королеві чимало значних татарських бранців, десять татарських корогов та бунчуків і просив вернути козакам стародавні права. Ухиляючись од певної одповіді на домагання Дорошенка, король послав йому наказ скликати всіх козаків реєстрових, які ще не пішли у похід на шведів, та зібрати 2000 душ поверх реєстру і вести військо на північ воювати шведів. Тільки Дорошенко, пам’ятаючи королівську подяку Сагайдачному, не послухав королівського наказу і одписав королю, що не може лишити Україну необоронену од нападів орди та не може й козаків примусити служити короні польській, коли на них чинять всякі утиски і навіть забороняють ходити на Чорне море, од чого козаки збідніли.

І справді, Військо Запорозьке мало свої власні клопоти і турботи. Турецький султан, скориставшись ослабленням козаччини у 1625 та 1626 роках через війну з поляками, звелів відбудувати наново й поширити свій Аслам-Кермень на острові Тавані і знову загородив запорожцям шлях до моря. Військо Запорозьке цього не стерпіло і на військовій раді ухвалило похід на Кермень. Року 1628 Дорошенко рушив з запорожцями до того города і Дніпром, і степами, обложив Аслам-Кермень з усіх боків і, добувши його штурмом, вирізав до ноги усіх турків. Зруйнувавши після того ту кріпость якомога дужче та забравши чимало зброї й кілька десятків гармат, гетьман повернувся з пішим та кінним військом на Січ, ті ж запорожці, що були на чайках, прямо з Тавані виплили у Чорне море і пошарпали турецькі береги побіля Бургаса.

Під той час у Криму знову зчинився заколот поміж татарами: хан кримської орди Шагін-Гірей, брат Махмута, що зрадив гетьмана Жмайла, воював з мурзою буджацької орди Кантемиром і був на Буджаку побитий, коли ж з рештою свого війська повернув у Крим, то турецький султан скинув його з ханства, а Кантемир зі своєю ордою вдерся у Крим, воюючи Шагін-Гірея. У тій пригоді Шагін-Гі-рей звернувся до запорожців, щоб помогли йому вдержатись на ханстві, обіцяючи за те всьому товариству коштовні подарунки.

Запорожці знову охоче згодилися допомагати татарам бити татар і того ж 1628 року пішли з Дорошенком у Крим. Кантемир до того часу вже загнав Шагін-Гірея у Бахчисарай і там держав його в облозі. Дорошенк^штурмом добув Перекоп і пішов із запорожцями на Бахчисарай визволяти хана з облоги. Назустріч запорожцям Кантемир вислав велике військо, і десь біля річки Салгир сталася велика битва. Нелегко довелося запорожцям: сам гетьман Михайло Дорошенко, що знову бився, як простий козак, наложив там головою, а проте запорожці погромили татар так, що вони з пораненим Кантемиром мусили тікати на Нарасубазар у Кримські гори. Запорожці пішли за татарами слідом, ще кілька разів билися з ними, і хоч під час всіх боїв стеряли тисячу товариства, та проте загнали Кантемира аж у Кафу, а Шагін-Гірея визволили з облоги.

Перебувши після того у Криму, поки Шагін-Гірей набув собі сили, запорожці повернулися на Січ, привізши з собою чимало татарського добра і десяток польських гармат, що раніше Кантемир одняв у поляків під Цоцорою, а тепер запорожці одняли од нього.

ТАРАС ТРЯСИАО
Після повороту козаків з Криму на великих радах, що року 1629 одбулися в Січі з приводу обрання нового гетьмана, поміж ними стало помітно дві течії. Ті з козаків, що мали на Україні власність та сім’ї (городові козаки), хилилися до того, щоб скоритися забороні ходити на море, аби жити спокійно у згоді з поляками; інші ж, здебільшого запорожці, лицарі боротьби з бусурманами до загину, не хотіли й чути про таку заборону. Після довгих суперечок і навіть колотнеч козацтво розкололося надвоє. Поміркована частина козаків обрала гетьманом Грицька Чорного і разом з ним вийшла з Січі на Україну, певне ж запорозьке товариство обрало гетьманом Тараса Трясила і лишилося на Січі.

Під той саме час повернувся зі шведської війни ворог козаків Конецпольський. Він розташувався з жовнірами по всій Україні і зараз же почав переводити у життя Куруківські умови та списувати козаків у реєстр. Грицька Чорного він затвердив на гетьманстві (призначив козацьким старшим), і той допомагав йому підвергати під панів тих козаків, що не увійшли у реєстр; на Січ же Чорний послав сказати, що Конецпольський вимагає, аби запорожці попалили чайки й вийшли б на волость (себто на Україну), коли ж запорожці не вчинили по його слову, Чорний виписав з козацького реєстру всіх запорожців.

Такі вчинки Грицька Чорного на раді у Січі були проголошені зрадою, і Військо Запорозьке постановило йти на Україну оруж-ною рукою, щоб добувати собі, а разом і всьому люду українському, стародавніх прав.

На початку року 1630 запорожці під проводом Тараса Трясила вийшли з невеликою силою з Січі на Україну і, захопивши несподівано до своїх рук Грицька Чорного, скарали його на смерть. З цього почалося між городовими козаками замішання: налякана розправою запорожців з Чорним козацька городова старшина почала тікати у Корсунь, де стояло польське військо, прості ж реєстрові козаки або вагалися, на чий бік стати — чи на бік поляків, чи на бік запорожців, або, одцуравшись своєї старшини, зразу переходили до запорожців.

Щоб збільшити свою силу, Тарас Трясило звернувся за поміччю проти поляків до московського царя і разом з тим видав універсал до народу, закликаючи всіх, хто був козаком або хоче бути козаком, збиратися до нього і йти добувати собі права й волю, а разом рятувати од польських утисків і православну віру. Під впливом того універсалу міщани почали виганяти жовнірів з міст, селяни ж почали тікати од панів та прилучатися до запорожців. Починалося на Україні перше народне повстання під прапором боротьби за волю та за православну віру. Я кажу перше, бо попередні війни з поляками не мали такої ознаки через те, що в них брали участь самі тільки козаки, народ же український взагалі лишався спокійним.

Конецпольський, розлютований розправою запорожців з його прихильником Грицьком Чорним, почав збирати жовнірів, погрожуючи запорожцям кривавою помстою, а тим часом послав свого підручного — відомого у ті часи харциза й розбишаку Самійла Ла-ща з кількома сотнями війська утихомирювати повстанців. Лащ почав з того, що, набігши з хоругвою жовнірів на Лисянку саме під Великдень і застукавши людей у церкві, порізав їх усіх разом з жінками й дітьми і навіть з попом та причтом, що правили Великодню службу. Далі він так само вирізав містечко Димер і почав переходить од міста до міста, завдаючи людям пекельних мук і лишаючи позад себе криваві річки.

Чутки про нелюдські вчинки поляків хутко розійшлися по Україні, і повстанці з свого боку почали вбивати й мордувати всякого поляка, де б тільки його не захопили. Місяць протяглася така колотнеча, поки серед літа 1630 року Тарас Трясило скупчив все Запорозьке Військо під Переяславом, а Конецпольський, зібравши жовнірів, перевізся біля Києва на східний бік Дніпра і почав наступати на табір запорозького гетьмана.

Тарас добре керував військом: обходив поляків з усіх боків і погрожував одрізати од Дніпра, так що Конецпольський, наступаючи на Переяслав, повинен був чимало жовнірів лишити заставами між Дніпром і своїм табором і тим зменшив своє головне військо. Проте польське військо, покладаючись на свої кращі гармати й кращу зброю, підступило до козацького табору й атакувало його.

Козаки одгромили поляків, та ті другого дня атакували їх знову, і так тяглося аж два тижні — запорожці щоразу дужче побивали ворогів і заганяли їх аж у їхній табір, незважаючи на те, що на боці Конецпольського були й реєстрові козаки з усією старшиною у кількості біля 20б0 душ.

Через два тижні Тарас Трясило надумав виманити Конецпольського з табору і послав кількасот козаків у сусіднє село за кільканадцять верст убік. Шпиги зараз же повідомили про те Конецпольського, і той, взявши з собою Лаща з його полком та кілька тисяч жовнірів, кинувся з табору, щоб захопити одрізнених козаків. Тарасові того тільки й треба було: діждавши вечора, він ударив на польський табір, що стояв на маленькій річці Альті, і зчинив там кривавий бенкет. Багато поляків наложили там головою, козаки ж, опанувавши їхнім табором, забрали польські гармати й гаківниці і перетягли до свого табору.

Діставши вісті про те, що сталося у його таборі, Конецпольський чимдуж поспішався назад, та тільки спізнився — запорожці вже втя-гли гармати за свої окопи, а самі так його зустріли на полі, що польський привідця ледве пробився до свого покривавленого табору.

Після того бою Конецпольський опинився у дуже скрутному становищі, бо війська у нього лишилося, може, тільки половина, та й те було вже одрізане од Дніпра, ті ж роти жовнірів, що йому послав король на поміч, не мали сили пробитися до нього через охоплену повстанням Україну і гинули від рук селян цілими сотнями. Довелося йому просити запорожців про згоду, і він послав до Тараса Трясила посланців, кажучи, що поляки й козаки — діти й слуги одного короля, і через те негоже й гріх піднімати запорожцям зброю на свого прирожденного державця.

Тарас Трясило, як і всі запорожці, добре вмів битися з ворогами, та не мав хисту до політики. Слова згоди, що вийшли од лукавого польського пана, зразу вгамували серце і Тараса, й запорожців, і, зваживши ще й на те, що од московського царя не тільки що не було козакам помочі, а навіть не прийшло одповіді на гетьманського листа, Тарас Трясило по нараді з козаками згодився замиритись з поляками на тому, що «все, що сталося, повинно забутись, реєстр же козаків збільшується на 8000», та до того ще Конецпольський додав обіцянку, що насправді реєстр зовсім не буде складатися, і це дуже втішало козаків, бо при тому всякий, хто взяв до рук зброю, міг звати себе реєстровим козаком і вимагати собі відповідних прав.

ПЕТРАЖИЦЬКИЙ-КУДАГА
Куди подівся після того Тарас Трясило, оспіваний Шевченком в поемі «Тарасова ніч», невідомо, історичні джерела про нього більше не нагадують. Певно, що він, піднявши зброю на короля, вже мав за неможливе лишатися гетьманом надалі і, передавши булаву заступникові, став знову звичайним військовим товаришем, як робила й вся запорозька старшина; відомо тільки, що скоро після битви на Альті гетьманом було затверджено Арандаренка, котрого запорожці скоро скинули і року 1631 обрали гетьманом Петражицького-Кулагу.

Року 1632 у Польщі сталася велика подія: вмер король Жигмонт III, що стільки лиха наробив православній вірі, козацтву і взагалі Україні. На сейм, що мав обирати нового короля, прибули депутати й од свідомої української шляхти (хоч і обмаль уже її було), од православного духовенства і од Війська Запорозького. Всі ті депутати вимагали, щоб шляхта українська мала ті самі права, що й шляхта польська, щоб православна віра мала ті права, якими користувалися при зверхності литовській, щоб були затверджені православні владики і щоб православним були повернені всі церкви, монастирі й маєтки, передані уніатам; козаки ж до того вимагали, щоб їх допущено було до участі в обранні короля, бо вони, мовляв, мають себе частиною тіла Речі Посполитої.

На вимоги козаків про виборчі права польські сенатори глузливо одповіли, що хоч козаки справді частина тіла Речі Посполитої, та тільки така, як волосся або нігті, що, мовляв, поки вони невеликі, то їх викохують, а як одростуть, то їх стрижуть. Так ніяких прав на вибори козакам сейм і не дав. Що ж до духовних справ, то новий король Володислав, хоч і на превелику силу, умовив-таки сейм постановити, щоб митрополичі кафедри були поділені нарівно між уніатами й православними та щоб так зробити й з церквами й монастирями.

Таким чином, на папері православні з смертю Жигмонта III дещо собі придбали, та тільки здійснити те придбання було нелегко, бо уніати не хотіли нічим поступитись, польський же уряд не тільки не примушував їх до того, а навіть покривав. У таких обставинах гетьман Петражицький з Військом Запорозьким одверто подав поміч православному духовенству — козаки оружною рукою одбирали церкви й монастирі од уніатів та передавали православним. Між іншим, силою козаки одібрали од уніатів і собор св. Софії у Києві і передали його митрополитові Петру Могилі, що багато працював на піднесення православної віри і українського національного життя.

ІВАН СУДИМА
Після невдалої для поляків переяславської війни з запорожцями коронний гетьман Конецпольський скоро знову почав утискувати козаків. Знову почали комісари складати козакам реєстр, причому записували в нього здебільшого тільки тих козаків, що під час війни були на боці поляків; останніх же знову почали підвертати під панів. Запорожцям на Україні чинили всякі утиски, не дозволяючи зимувати по селах та містах, не продавали їм селітри для пороху й олива-Для куль і таке інше. Року ж 1633 Конецпольський надумав звести запорожців іншими заходами. За згодою короля, він доручив французькому інженеру Боплану збудувати над Дніпром біля Кодацького порога, на землі Війська Запорозького фортецю й замок, щоб тим замком заступити запорожцям шлях на Україну, а з України не пускати людей тікати Дніпром та понад Дніпром на Запорожжя.

План польського Кодацького замку
Такі заходи польського уряду разом з одповіддю сенаторів козакам на сеймі повинні були б упевнити запорожців у неминучій потребі рішучої боротьби з Польщею, але вони ще й у ті часи мали всі свої сварки та зачіпки з поляками лише хатніми справами, і їх, як і за часів Самійла Кішки, вабило до себе Чорне море з турецькими таперами, каторгами та пишними по берегах городами, звідкіля до них простягали руки замордовані турецькою неволею земляки і навіть січові товариші й побратими.

Під впливом такого настрою і військових традицій Військо Запорозьке у перші роки королювання Володислава не схотіло брати участі у війні з Москвою та Швецією (брали участь тільки городові козаки), а обравши собі гетьманом Івана Судиму, загадало йому вести військо на море.

Історія життя й пригоди Сулими дуже схожі на життя й пригоди Самійла Кішки, тільки вони були ще більш дивні й цікаві. Коли Сулима переживав свій середній вік (мабуть, біля року 1614), він під час якогось морського походу дістався туркам у бранці. Його так само, як і Самійла Кішку, турки прикували до гребки на військовій галері, і на тій галері Сулима побував по всіх чорноморських городах, а між іншим, і у городі Азові, що лежав біля устя Дону. Років через 15 своєї неволі, коли збилася війна турецького султана з римським папою Павлом, галеру, на якій Сулима був прикутий, послано було у Середземне море до італійських берегів. Довго тяглася та війна і довго плавав на галері Сулима, навіть волоссям заріс до самого пояса, та якось одного разу йому, як і Са-мійлові Кішці, пощастило хитрощами обдурити турків, одімкнути замки на кайданах своїх товаришів-невольників і з ними разом, пов’язавши уночі яничарів, захопити галеру до своїх рук. Проблукавши з галерою ще який час по морю, ухиляючись од зустрічі з турецькими кораблями, Сулима щасливо прибився до римського берега і, доступившись до римського папи, подарував йому три сотні турків-бранців. Дуже задоволений з цього, папа, побачивши, що Сулима й його товариші-невольники були майже голі і заїдені нуждою, дав на всіх запорожців грошей, щоб їм причепуритись та одягтись, коли ж Сулима схотів повернутись з товаришами на Україну, папа дав їм ще й грошей на подорож, а Судимі навіть подарував свого портрета.

Повернувшись на Україну, Сулима зараз же прибув на Запорожжя, ходив з запорожцями на море, а біля року 1633 був обраний гетьманом. Вважаючи на волю війська, щоб вести його на море, Сулима пригадав, що біля далекого Азовського моря є великий та пишний турецький город Азов, у котрому ще й разу не гостювало Військо Запорозьке, а проте у ньому стогнало й гинуло у неволі чимало запорозького товариства. Город Азов був одрізаний од України не морем, як Синоп та Трапезонт, а річками та безмежними степами, по яких кочували татари. Це робило втечу з нього невольників більше можливою, ніж з заморських турецьких городів, хоч і шлях через безводні степи, по яких можливо було здибати тільки ворогів, був надзвичайно тяжким, і більшість втікачів з Азова гинула у степах, не побачивши «тихих вод та ясних зір» рідної України, як те оспівано народом у думі «Про втечу трьох братів з Азова»:

Як із землі Турецької Да з віри бусурманської,

Із города із Азова не пили-тумани вставали,

Як три брати рідненькі,

Як голубоньки сивенькі,

Із города із Азова з тяжкої неволі У землю християнську до батька, до матері,

до роду утікали

Два брати кінних,

А третій брат, менший, піша-пішаниця,

За кінними братами уганяє І на біле каміння,

На сире коріння

Свої ніжки козацькі, молодецькі побиває,

Кровію слід заливає 1 до кінних братів словами промовляє:

«Братики мої рідненькі,

Голубоньки сивенькі!

Добре ви учиніте,

Мене, найменшого брата, між коні візьміте,

І в землю християнську до отця, до матері, до роду надвезіте».

І ті брати теє зачували,

Словами промовляли:

«Братику милий,

Голубоньку сивий

Раді б ми тебе між коні узяти,

Так буде нас азовська орда наганяти,

Буде впень сікти-рубати,

Буде нам велику муку завдавати,

А як жив-здоров будеш,

Сам у землю християнську прибудеш!»

І теє промовляли,

Відтіль побігали.

А менший брат, піша-пішаниця,

За кінними братами вганяє,

Коні за стремена хватає І словами промовляє,

Слізьми обливає:

«Братики мої рідненькі,

Голубоньки сивенькі!

Не хочете мене між коні узяти,

То хоч одно милосердя майте:

Візьміть мене постріляйте-порубайте,

В чистім полі поховайте-,

Звіру та птиці на поталу не подайте».

А ті брати теє зачували,

Словами промовляли:

«Братику милий,

Голубоньку сивий!

Що ти кажеш,

Мов наше серце ножем пробиваєш,

Що наші мечі на тебе не здіймуться,

На дванадцять частей розлетяться,

І наша душа гріхів довіку не відкупиться. Сього, брате, і зроду нігде не чували,

Щоб рідною кровію шаблі обмивали Або гострим списом опрощення брали.

А будем ми до байраків, до мелюсів добігати, І будем ми тернове віття, верхи стинати,

І будем тобі, найменшому брату, Пішій-пішаниці, на признаку покидати, Щоб знав з тяжкої неволі В землю християнську До батька, до матері, до роду куди утікати!»

І теє промовляли,

Відтіля побігали.

І до байраків, до мелюсів добігали І тернові віття, верхи стинали,

Своєму найменшому брату,

Пішій-пішаниці, на признаку покидали.

Кодацький поріг у велику воду і руїни Кодака в наші часи
Далі з байраків, із мелюсів вибігали,

І не стало ні байраків, ні мелюсів ставати,

І тільки поле леліє,

На йому трава зелена зеленіє.

На шлях Муравський вибігали І єден до єдного словами промовляли.

Що промовить середульший до старшого: «Братку рідненький,

Голубоньку сивенький!

І ну думати-гадати,

З-під червоного каптана чорні китиці видирати, Своєму брату найменшому,

Пішій-пішаниці, на признаку покидати,

Щоб знав, куди у землю християнську,

До батька, до матері, до роду прибувати!» Старший брат теє зачуває,

Словами промовляє:

«Братику милий,

Голубоньку сивий!

Лиш ми будем коло своїх каптанів чорні китиці

видирати,

То як дасть нам Господь до батька, до матері,

до роду прибувати, І ні в чім буде між білу челядь піти погуляти». Середульший брат на те не потурає,

З-під червоного каптана чорні китиці видирає І своєму меншому брату, пішій-пішаниці,

По шляху Моравському на приміту покидає.

А старший брат теє забачає,

Середульшого брата на сміх піднімає:

«Братику рідний,

Голубоньку сивий!

Либонь, ти собі жіноцький розум маєш,

Що ти на собі прекрасну одежу теряєш,

Як дасть нам Господь до отця, до матері,

до роду прибувати, Ні в чому буде піти між білу челядь погуляти». Теє промовляли,

Відтіля побігали І бігли не день, не два,

Не три й не чотири,

І до Савур-Могили добігали.

На Савур-Могилі три дні, три ночі спочивали, Свого найменшого брата,

Пішу-пішаницю, піджидали.

А менший брат, піша-пішаниця, до тернів,

до байраків добігає І тернове віття у руки бере-хапає,

Кобзар співає про турецьку неволю
До серця козацького прикладає,

Сльозами обливає:

«Сюди мої два брати кінні пробігали, Терновим віттям верхи стинали І мені, найменшому брату,

Пішій-пішаниці, на признаку покидали».

Теє промовляє,

Відтіля побігає,

Із байраків, із мелюсів вибігає.

Не стало байраків, ні мелюсів ставати.

І тільки поле леліє,

На йому трава зелена зеленіє,

На шлях Муравський вибігає І по шляху Муравському побігає,

З-під червоного каптана чорні китиці забачає, У руки бере-хватає,

До серця козацького молодецького прикладає, Сльозами обливає,

Словами промовляє:

«Сюди мої два брати кінні пробігали,

І, видно, їх азовська орда доганяла І посікла, порубала,

Мене, найменшого брата, пішу-пішаницю,

У тернах, у мелюсах на спочивку минала!

І коли б їх кість я знаходив би,

Поховав би, похоронив би,

Звіру та птиці на поталу не подав би».

І теє промовляє,

Відтіля побігає,

До Савур-Могили добігає І тільки своїх братів рідних трошки сліди

забачає:

І на Савур-Могилу збігає,

Словами промовляє:

«Побило мене в полі Три недолі:

Первая недоля — безхліб’я,

Друга недоля — безвіддя,

Третя недоля — що своїх братів рідних

не догнав»

І буйний вітер повіває,

Бідного козака, безщасного, з ніг вже валяє! От менший брат на Савур-Могилу лягає, Головку склоняє.

І вовки сіроманці набігали,

І орли сизопері налітали.

В головках сідали,

Хотіли .заздалегідь живота темний похорон

одправляти

Менший брат теє зачуває І словами промовляє:

«Вовці-сіроманці, орли чорнокрильці,

Гості мої милі!

Хоч мало-мало підождіте,

Поки козацька душа з тілом розлучається. Тоді будете мені з лоба чорні очі висмикати, Біле тіло коло жовтої кості оббирати,

Попід зеленим явором ховати І комишами вкривати».

Мало-немного спочивав:

От руками не візьме,

Ногами не піде

І ясно очима на небо не згляне...

На небо взирає,

Тяжко здихає,

Батькову-матчину молитву споминає І Богу душу оддає.

Тоді сиві зозулі налітали,

На кудрі наступали І так, як рідні сестри, кукували,

Тоді орли сизопері налітали.

На кудрі наступали,

З лоба очі висмикали,

Тоді ще й дрібна птиця налітала,

Коло жовтої кості тіло оббирала.

І вовки-сіроманці набігали,

Кості по байраках, по мелюсах розношали,

Попід зеленим явором жували І комишами вкривали:

То ж вони козацький похорон одправляли.

Ще гетьман Скалозуб хотів добратися до того багатого турецького кубла Азова, та те йому не вдалося, тепер же запорожці з Сулимою надумали помститися за невдачу та загибель Скалозуба. Випливши чайками у лиман, Сулима щасливо обминув уночі під Очаковом турецький флот і, щоб не виявити себе біля берегів Криму, пішов далеко у море, а потім, лишивши Крим з лівої руки, так само потайно проплив Керченську протоку, перерізав Азовське море, виїхав у Дон і зовсім несподівано напав на Азов. Багато при тому запорожці повбивали бусурманів, велику взяли здобич і чимало визволили невольників, а після того тим же шляхом пішли назад і підпливли до Очакова. Розвідавши, що там запорожців підстерігає турецький флот, Сулима напав на нього серед темної ночі і багато кораблів попалив, а інші розігнав і вже після того повернувся року 1635 лиманом та Дніпром на Січ.

Савур-Могила у наші часи
Цей далекий похід взяв чимало часу, і на Січі Сулима почув великі нарікання на польський Кодак, що цвяхом вбився в тіло Запорожжя. Комендант Кодака, полковник Моріон, не пускав нікого плавати Дніпром повз Кодак, а хто не слухався і плив човном, то він розбивав такі човни пальбою з гармат: не дозволяв він запорожцям побіля Кодака навіть рибалити й полювати. Січ Запорозька через польський Кодак почула себе одірваною од України і бідувала без борошна.

Обміркувавши на раді становище і знаючи, що польське військо було на півночі, воюючи з шведами, Сулима наважився зруйнувати Кодак. Для цього він узяв тисячу охочих козаків-запорожців, наблизився до Кодака потайно серед темної ночі і кинувся з козаками на штурм, закидаючи рівчаки в’язанками хмизу. Все сталося для поляків так несподівано, що, поки жовніри озброїлися, запорожці вже видерлися по драбинах на стіни й опанували кріпость. Всі поляки у Кодаку були повбивані, полковник Моріон за наказом Сулими був розстріляний, вся будова замкова попалена, гармати ж та гаківниці одіслані на Січ.

Одчинивши двері на Україну, Сулима викликав з Січі останнє військо і рушив на Чигирин, піднімаючи повстання проти панів, що все дужче поневолювали український люд. Спочатку справа повстання пішла добре, і запорожці опанували Чигирин, Черкаси й Корсунь, та на той час, повертаючись зі шведської війни, в Україну вступив коронний гетьман Конецпольський з жовнірами та реєстровими козаками і, почувши, що запорожці зруйнували збудований ним Кодак, в обуренні нахвалявся люто помститись на Судимі.

Ворожі війська зблизились недалеко Корсуня й отаборилися. Запорожці сподівалися нападу поляків, та Конецпольський надумав інше: він улестив старшину реєстрових козаків обіцянками та сипнув ще й грішми й умовив їх взяти Судиму зрадою, запевнивши своїм рицарським словом, що й волос не спаде з його голови. Реєстровці побоялися, щоб за неслухняність їх знову не позбавили прав, і, прикинувшись спільниками запорожців, пішли у їхній табір; уночі ж після того, як Сулима почастував їх вечерею, як своїх приятелів, старші реєстрові козаки Ілляш Караїмович, Ба-рабаш та інші захопили Сулиму, побратима його Павлюка і ще декого з запорозької старшини і потайно одвезли їх до Конец-польського.

Запорожці тільки на другий день довідалися про зраду реєстрових козаків і хотіли битися з ними на смерть, та довідавшись, що Сулима вже далеко і врятувати його неможливо, вгамувалися і пішли на Запорожжя.

Поляки довго держали Сулиму у варшавській в’язниці. За нього були заступниками його лицарська слава і портрет — подарунок римського папи, та тільки й те його не врятувало, бо смерті Сули-ми вимагали, з одного боку, польські пани, власники поруйнованих маєтків, з другого — турецький султан, помщаючись за похід Сулими на Азов. Врешті Судимі було стято голову, а тіло його було розрубано начетверо і порозвішувано по вулицях та майданах Варшави на поталу птиці.

ПАВЛЮК (ПАВЛО БУГ)
Видавши старого Судиму, красу козацького лицарства, реєстрові козаки просили собі у короля за те всяких пільг, та замість того дістали тільки новий наказ не ходити на море. З того між реєстровим козацтвом почалося розраїння.

Конецпольський, віддавши Судиму на смерть, не додержав слова і тим образив козаків: зректися ж морських походів козакам було неможливо, бо тоді їм не було б з чого жити.

Значна частина козаків під проводом Павлюка, котрого, за проханням канцлера Замойського, було випущено з варшавської тюрми на волю, дорікала й ганила ту старшину реєстрових козаків, що видала Судиму, не хотіла тій старшині коритись і одверто звала Ілляша та Барабаша зрадниками.

Малюнок Корнієнка до думи «Про втечу трьох братів з Азова»
На Україні складалося на нове повстання, та на якийсь час воно одклалося через татарські справи.

Кримський хан Інаєт-Гірей, піднявши у той час повстання проти турків, прислав на Січ просити помочі запорожців, і козацтво зараз же забуло про польські справи, та обравши гетьманом Павлюка, посунуло за Перекоп. Цей похід протягся через весь 1636 рік і на рік відтягнув повстання на Україні; повернувшись же з Криму на Січ, Павлюк знову вернувся до своєї думки помститися за смерть Сулими і покарати старшину реєстрових козаків. Почав він з того, що, взявши невелику ватагу запорожців, несподівано набіг на Черкаси і, захопивши там військову армату, перевіз її на Січ. Приголомшені цією подією, польські прибічники з реєстрової старшини обвинуватили легального козацького гетьмана (старшого) Томиленка у недогляді і скинули його з гетьманства, а обрали польського прихильника Саву Кононовича. У одповідь на ці заходи польських прихильників Павлюк рушив з Січі з Військом Запорозьким на Крилов, а уперед вислав полковників Скидана та Биховця з наказом захопити до своїх рук всіх польських ставлеників. У Переяславі запорожці справді захопили Саву Кононовича і військового писаря Онушкевича, інша ж старшина — Ілляш та Барабаш — одбились од запорожців і втекли до коронного гетьмана. У Крилові запорозька рада засудила Кононовича та Онушкевича за те, що дбали не про Україну, а про Польщу, до смертної кари, і їх було розстріляно, а Павлюка одночасно було проголошено гетьманом України. Руїни Кодака з півночі

Руїни Кодака з заходу
Павлкж не скористався тим великим враженням, яке зробила на реєстрових козаків розправа запорожців з польськими прихильниками, і, замість того щоб зразу піднімати повстання, повернувся на Січ і звідтіля почав перемовлятися з ханом та з донськими козаками, щоб подали йому допомогу, піднімати ж повстання він доручив на Правобережній Україні Скидану, а на Лівобережній — Кизимі. Ті полковники, хоч і підняли чимало людей до повстання і розгромили шляхетські маєтки, але на рішучі виступи проти польського війська не зважилися, і поки Павлюк був на Запорожжі, в Україну вступив польний гетьман Потоцький з чималим військом і почав те повстання гамувати; реєстрові ж козаки, що після кари на Кононовича приєдналися було у великому числі до Скидана, побачивши, що поляки беруть гору, а Павлюка на Україні зовсім немає, почали знову переходити на бік поляків.

Справа Павлюкового повстання складалася погано, бо хан тільки дурив його своєю поміччю, донці ж на той час воювали з турками біля Азова й не мали змоги скоро поспіти на поміч. Та ще на гіршу біду, 4000 запорожців, що пішли з весни допомагати донцям, до зими не повернулися з походу.

Тільки на початку грудня року 1637 Павлюк вибрався з Січі з арматою і прибув до Черкас. Там він згуртував біля себе повстанців Правобережної України, з Лівобережної ж людей не діждав, бо Дніпром йшла крига і перевозу через Дніпр не було. Потоцький тим часом уже наступав на Черкаси, і Павлюкові довелося виступити з міста йому назустріч.

Обидва війська зблизилися між Мошнами та річкою Россю біля невеликого села Кумейки. Потоцький не хотів штурмувати козацького табору, а заманював козаків на свій. Грудня шостого Павлюк таки й почав наступати на польський табір: козаки йшли, маючи спереду й з боків війська по шість рядів возів, попереду війська везли шість гармат, а збоку і ззаду по дві. Війська у Павлюка зібралося 23 000, та тільки з того війська певних козаків було не більше 6000, бо чотири тисячі запорожців так і не повернулися з Дону, останні ж 17 000 його війська всі складалися з повстанців і не мали майже ніякої зброї, а йшли з косами, вилами та кийками. Ті повстанці сунули на поляків з вигуками й лайкою, галасуючи на все поле.

Потоцький умисне поставив свій табір так, що запорожцям, наближаючись до нього, довелося обминати велике багнище, що навіть до того не замерзло, і для цього Павлюкові довелося повернути все військо убік. При цьому трудному марші козацький табір з возів розірвався; а щоб ще погіршити становище козаків, поляки запалили Кумейки, і дим од пожежі слався саме на козацьке військо, так що люди не бачили, куди йдуть. З усього того Потоцький вміло скористувався. Його кіннота вдарила козацькому військові в бік, вдерлася у розірваний табір і зчинила у ньому велике замішання. За кіннотою пішла й піхота, і як Павлюк не намагався зміцнити розірваний бік табору, коли не возами, то хоч кращим військом — запорожцями, та вже не зміг того зробити...

Стиснуті поляками повстанці хоч і не тікали, та, не маючи відповідної зброї, гинули сотнями й тисячами.

Кілька годин тяглася страшенна різанина, надвечір же Павлюк, побачивши, що справа гине, зібрав до себе гармати, щоб не дісталися ворогам, і хутко пішов з частиною війська назад на Черкаси, керування ж рештою війська передав старшому полковнику Гуні. Гуня за ніч упорядкував військо і, лишивши всіх поранених у Мошнах, у порядку почав одходити слідом за гетьманом.

Як вважають історики, під Кумейками полягло 6000 козаків, а з них більшість селян-повстанців, та ще у Мошнах поляки знайшли силу поранених і всіх їх добили.

Коли козацьке військо одходило через Черкаси, до нього, страхаючись помсти поляків, прилучились всі мешканці з жінками та дітьми, і через те, коли Павлюк, одійшовши до Боровиці, заклав там новий табір, то у тому таборі було повно жіноцтва, дітей і всякого неозброєного люду, як колись у Лободи та Наливайка на Солониці.

Грудня 20 польське військо наблизилося до Боровиці і розпочало громити козацький табір з гармат, а Потоцький разом з тим, через відомого українського шляхтича — комісара Кисіля, почав умовляти козаків, щоб видали Павлюка, упевняючи, що на тому все й забудеться.

Козаки скликали раду. Становище Павлюкового війська було безнадійне. Комонних запорозьких полків Скидана, Биховця та Остряниці у таборі не було, бо вони одійшли вже аж до Чигирина, так що невелике й без того Військо Запорозьке зменшилося ще дужче. Повстанці після втрат, що сталися під Кумейками, стеряли надію на перемогу і думали тільки про те, як би хоч життя врятувати; присутність же у таборі жіноцтва та дітей робили змагання зовсім

неможливим. Розуміючи все те, Павлюк вклонився військовій раді, просив простити його за те, що своїм невдалим керуванням призвів стільки козаків до загибелі, і дозволити йому йти до Потоцького і віддатись на кару, щоб тим врятувати товариство і неозброєний люд.

Запорожці зразу не

Карта до подій Павлюкового повстання хотіли видавати свого завзятого гетьмана, що зажив собі раніш великої слави, але коли Кисіль присягнув, що ручиться за голову Павлюка, вони почали прощатися зі своїм славним товаришем, плачучи, з ним цілувалися і після того дозволили йти з Кисілем до польського табору.

Діставши Павлюка, Потоцький зразу ж вирядив його у Варшаву. Там Кисіль справді обстоював за нього, та тільки те не помогло, і після тяжкого мордування Павлюка було четвертовано так само, як і Сулиму.

Упевняв Потоцький козаків, що все забудеться, аби видали Павлюка, та не так вчинив. Як тільки Павлюк віддався, зараз запорожців було примушено підписати умову про те, що на Запорожжя підуть реєстрові полки і там, на очах польських комісарів, попалять всі запорозькі чайки, а всіх запорожців зженуть з Січі на Україну. Після того Потоцький пішов на Лівобережну Україну, де біля Кизими купчилося багато повстанців, і почав там справляти кривавий бенкет, катуючи й настромляючи на палі тисячі неозброєного українського люду. Близьку участь у тому, за наказом Потоцького, брали й реєстрові козаки.

ОСТРЯНИЦЯ ТА ГУНЯ
За старшого над козаками Потоцький затвердив відомого польського прибічника Ілляша Караїмовича і напровесні року 1638 вирядив його з двома полками реєстровців на Запорожжя. Тільки й на цей раз заходи поляків не вдалися. Кошовий отаман Війська Запорозького Дмитро Гуня скликав усіх запорожців з лугів та степів у Січ, що була під той час знову на острові Томаківці, і спитав, чи згодне товариство скоритися вимогам польського уряду і віддати своїми руками Січ на руйнування, а чайки військові на поталу вогню, чи волять обстоювати матір Січ до загину. У великому обуренні запорожці одповіли, що ліпше їм всім покласти свої голови на січових окопах, аніж побачити руїни своєї неньки

Побачивши одностайність Запорозького Війська, Гуня послав переказати Ілляшеві, щоб не наближався до Січі, бо він з товариством буде бити на нього, як на ворога. Діставши ту звістку і знаючи, що доступитись до Томаківської Січі було нелегко, Ілляш спинився біля Кодака і якийсь час стояв там, вагаючись, чи починати, далі ж, побачивши, що його реєстрові козаки, почувши повітря вільного Запорожжя, почали тікати на Січ до запорожців, пішов з військом назад на Україну.

Розбурхане Запорозьке Військо тепер уже не заспокоїлося на тому, що обстояло свою волю, а завзялося ще раз порахуватися з поляками за всі кривди та за мордування зрадливо своїх гетьманів-лицарів Сулими та Павлюка. З тим у квітні року 1638 запорожці обрали гетьманом полковника Остряницю і наказали йому вести військо на Україну.

Остряниця вирядив частину війська з Гунею Дніпром угору, а сам із Скиданом та комонним військом пішов повз Самар східним берегом Дніпра. Обидва війська, піше й комонне, сполучилися в Кременчуці і пішли звідти на Лівобережну Україну, розпускаючи загони на Правобережжя і на північ у Чернігівщину.

Польськими військами керував Потоцький Він намагався перетяти Остряниці шлях на Україну, та той обминув польське військо й отаборився на зручному до бою місці, де зійшлися річки Псьол та Голтва. Потоцький, не вагаючись, атакував тут козацький табір, та запорожці так відгромили поляків, що цілі роти їхні полягли трупом.

Після погрому Потоцький почав одходити на Лубни, де сподівався собі кількох полків підмоги. Остряниця ж почав його гнати, теж сподіваючись на поході здибатися з Скиданом, Судимою й іншими полковниками, що вели до нього повстанців. Тільки тут доля покинула Остряницю — він розминувся з підмогою, що до нього йшла. Потоцький же дістав собі помочі і під Лубнами напав на запорожців з великою силою, так що Остряниця не зміг встояти і мусив одходити понад Сулою на Жовнин, загони ж повстанців, що поспі-шалися донього, потрапили на поляків, і всі були побиті нарізно.

Сила козацька після тих подій стала далеко меншою за силу польську, а проте Остряниця ще раз став до бою з поляками під Жовнином. З поганенькою гарматою й невеликим військом Остряниця не зміг перемогти поляків і, стративши надію на краще та не бажаючи і собі долі Сулими й Павлюка, він покинув з своїми найближчими товаришами козацький табір і, перейшовши на Слобідську Україну, оселився там назавжди.

Довідавшись, що Остряниці у таборі немає, запорожці обрали гетьманом старого свого ватажка Гуню, і той, прийнявши військо майже серед бою, скоро упорядкував його, одігнав поляків і почав одходити до давнього городища, яке знав на Стариці, себто на старому річищі Дніпра.

Там сивоусий досвідчений козацький лицар так міцно став табором, що Потоцький скільки разів не посилав своє військо на штурм його, а не зміг запорожців добути.

Побачивши, що дуже багато під час штурмів стеряв жовнірів,

Потоцький намислив

виманити запорожців Карта повстання Остряниці та Гуні з табору і побити їх у полі. Важучи на щире козацьке серце, він почав по всіх околицях палити села та мордувати й різати людей на очах козаків. Боліло козацьке серце, дивлячись на те нелюдське знущання над жінками й дітьми, і поривалися запорожці оборонити безвинних та покарати ненависних катів, але Гуня вгадав заміри Потоцького і не пустив запорожців з табору.

Після того Потоцький довго громив козацький табір з гармат, та й те не помагало, і облога протяглася аж на осінь. Тим часом у запорожців почало не вистачати припасів, і вся надія Гуні була тільки на полковника Филоненка, що мав привезти припаси з Січі. Нарешті Филоненко справді наблизився до Стариці, та, на лихо, поляки дізналися про те і атакували заразом і його, й козацький табір. Хоч і дуже храбро одбивався Филоненко від поляків, прокладаючи собі шлях до козацького табору, та оборонити обоз було дуже трудно, і він пробився до товариства всього лише з кількома возами.

Така невдача й безхліб’я підсікли запорожців, і вони мусили замиритись на тяжких торішніх умовах.

ЗАНЕПАД КОЗАЧЧИНИ
Таким чином року 1638 козаччину було, зрештою, придушено. Сталося так через те, що козаки неодностайно вставали на поляків. Багато козаків, не згадуючи вже про шляхту, незважаючи ні на які з польського боку кривди, все-таки вважали себе частиною Речі Посполитої й підданцями короля і держалися прислів’я «моя хата скраю»; реєстрові ж козаки у своїй більшості, рятуючи свої права, допомагали полякам і розливали кров своїх братів-запо-рожців і своїх земляків-повстанців.

Дальніші події скоро упевнили реєстрових козаків у тому, що, зрадивши запорожців, вони стеряли своїх заступників, з котрими рахувався польський уряд, бо, пригнітивши запорожців, коронний гетьман почав виробляти з реєстровими козаками, що хотів. Хоч після повстання Остряниці козацький реєстр і було затверджено на 6000 душ, та насправді тієї кількості не додержували, бо замість вбитих, померлих та скалічених коронний гетьман не дозволяв записувати у реєстр молодих козаків; до того ж у козацький реєстр було записано чимало поляків. Жити козакам було дозволено тільки у Чигирині, Корсуні й Черкасах; всі козаки, не вписані у реєстр, мали вернутися в підданство панам. Найголовніше ж пригноблення козаків було у тому, що польський уряд скасував у козацькому війську виборний лад, військову ж козацьку старшину, за постановою сейму, мав тепер призначати коронний гетьман. Потоцький зразу ж скористався зі свого права і призначив полковниками й іншими старшими родовитих шляхтичів-поляків, з козаків же лишив тільки сотників та по два осаули на полк, і то виключно тих, кого вважав за цілком вірних полякам.

Далі було відбудовано Кодак з його замком. Сам Потоцький ходив на Запорожжя з польським військом і поставив у Кодаку залогу, наказавши комендантові Кодака не пускати нікого з України на Запорожжя, а свавільників карати смертю. Січ Запорозьку він примусив перенести з добре захованого острова Буцького на зовсім беззахисний кут Мики-тин Ріг, та ще й там поста- Микитинська Січ. Роки 1638-1652. По

вив у самій Січі залогу з кроплене місце у наші часи замите водою реєстрових козаків та жовнірів. Всі військові запорозькі чайки, за винятком тих, що запорожці вспіли поховати або потопити од польських очей на відомих їм місцях у дніпрових протоках, були попалені, а січові гармати, теж за винятком похованих у пісках та очеретах, були одвезені у Канів та Київ.

Поробивши все те, Потоцький заспокоївся, що все зробив для знищення української козаччини та для перешкоди морським запорозьким походам, і, повернувшись на Україну, розташувався там з жовнірами, добре пильнуючи, щоб на Запорожжі знову не збиралася сірома.

Про цей занепад Війська Запорозького збереглася навіть народна пісня.

Питається Дніпро тихого Дунаю:

«Тихий Дунаю! Чом я своїх козаків на тобі не видаю?

Чи твоє дунайське гирло моїх козаків пожерло,

Чи твоя Дунай-вода моїх козаків забрала?»

Промовить Тихий Дунай до Дніпра-Славути «Дніпре-батьку, Славуто! Сам собі я думаю,

гадаю,

Чом твоїх козаків у себе не видаю Уже чверть года — три місяці вибиває Як твоїх козаків у мене немає Ні моє дунайське гирло твоїх козаків не

пожерло,

Ні моя дунайська вода твоїх козаків

не забрала,

їх турки не постріляли, не порубали,

До Царя-города в полон не забрали Всі мої квіти луговії низовії пониділи,

Що твоїх козаків у себе не виділи».

У такому становищі минуло десять років. Польща ні з ким не воювала, козаки були їй непотрібні, і вона все дужче утискувала реєстрових козаків. Польська старшина, поставлена над козаками, повернула реєстровців майже у своїх гайдуків; українське ж селянство за той час було зрештою обернуто у кріпацтво. Жага помсти за всі ці кривди пекла козацькі серця, селянство ж хоч, здавалося, і покірливо стогнало під польським ярмом, та тим часом гострило ножі і на панів і на орендарів їхніх маєтків — поляків та євреїв.

Треба сказати, що незвикле до праці польське панство не хотіло хазяйнувати по своїх маєтках, а повіддавало їх орендарям, і ті орендарі, прибравши до своїх рук землі, річки, озера, корчми, перевози, греблі і навіть, як кажуть народні думи, церкви, оббирали селян до останнього і були фактичними власниками й самих селян, що було нашим людям найбільшою образою, як то можна побачити з народної думи:

Як од Кумівщини да до Хмельниччини У землі королівській да добра не було:

Як жиди-рандарі

Всі шляхи козацькі зарандовали,

Що на одній милі

Да по три шинки становили,

Становили шинки по долинах Заводили щогли по високих могилах.

І ще ж то жиди-рандарі У тому не перестали.

На славній Україні всі козацькі торги зарандовали Да брали мито-промито Од возового по півзолотого,

Од пішого-пішаниці по три денежки брали,

Од неборака старця брали кури та яйця.

І ще ж то жиди-рандарі У тому не перестали:

На славній Україні всі козацькі церкви

зарандовали.

Котрому б то козаку альбо мужику дав Бог

дитину появити,

То не йди до попа благословиться,

Да піди до жида-рандаря да положи

шостак, щоб дозволив церкву одчинити,

Тую дитину охрестити.

І ще ж то которому б то козаку альбо мужику дав Бог дитину одружити, То не йди до попа благословиться,

Да піди до жида-рандаря да положи битий

таляр, щоб дозволив церкву одчинити, Тую дитину одружити.

І ще то жиди-рандарі У тому не перестали:

На славній Україні всі козацькі ріки

зарандовали:

Перва на Самарі,

Друга на Саксані,

Третя на Гнилій,

Четверта на Пробойній,

П’ята на річці Кудесці.

Которий би то козак альбо мужик ісхотів риби

ловити,

Жінку свою з дітьми покормити,

То не йди до попа благословиться,

Да піди до жида-рандаря да поступи йому

часть оддать, Щоб позволив на річці риби вловити.

Жінку свою з дітьми покормити.

Тоді ж то один козак мимо шинку йде,

За плечима мушкет несе,

Хоче на річці^тя вбити,

Жінку свою з дітьми покормити.

То жид-рандар у кватирку поглядає,

На жидівку свою стиха словами промовляє: «Ей, жидівочко ж моя Рася!

Що сей козак думає, що він у шинок не

вступить,

За денежку горілки не купить,

Мене жида-рандаря не перепросить,

Щоб позволив йому на річці утя вбити,

Жінку свою з дітьми покормити».

Тоді-то жид-рандар стиха підходжає,

Козака за петлі хватає.

То козак на жида-рандаря скоса, як ведмідь,

поглядає

І ще жида-рандаря мостивим паном узиває: «Ей, жиду, каже, жиду-рандаре,

Милостивий пане!

Позволь мені на річці утя вбити,

Жінку свою з дітьми покормити».

Тоді жид-рандар у шинок входжає.

На жидівку свою стиха словами промовляє:

«Ей, жидівочко ж моя Рася!

Буть мені тепер у Білій Церкві наставним

равом,

Назвав мене козак мостивим паном».

Раділа тепер польська шляхта з того, що на Україні стало спокійно, та тільки недовго довелося їй радіти. Татари зараз же скористалися з пригноблення козаччини і Війська Запорозького і року 1640 набігли на Україну великою ордою у 70 000 вершників і, просунувшись мало не до Києва, без ніякої перешкоди забрали у неволю й погнали у Крим більше як 200 000 молоді, і не тільки української, а й польської. Року 1643 такий самий напад зробив на Україну перекопський мурза Тугай-Бей. Він цілий рік ходив з загонами гіо Україні, ловив людей, мов овець, палив села й міста і вислав у Крим кілька сот тисяч невольників, поки аж року 1644 Потоцький спромігся перемогти татар.

Україна знову, як 150 років до того, застогнала, скривавлена татарською руїною; запорожці ж не мали змоги тепер оборонити й заступити її, бо не мали ні гармат, ні коней, ні чайок, ні навіть пороху.

Незважаючи на такий занепад, розігнане по Великому Лугу й Базавлуку козацтво хоч і принишкло, а не стратило своєї організації, і хоч у Січі на Микитиному Розі й небагато було козаків, зате у Великому Лузі та на руїнах старих Січей — Базавлуцької, Хортиць-кої й Томаківської їх купчилося чимало, гуртуючи до себе всякий люд, що, незважаючи ні на які заборони й перешкоди з боку поляків, все-таки тікав з України на Запорожжя. Військо Запорозьке, незважаючи на всі заходи польського уряду, не хотіло ще поховати навіки свою славу і тільки чекало випадку, щоб порахуватися зі своїм ворогом за всі його неправди. Такий випадок і трапився року 1648, коли на Запорожжя прибув Богдан Хмельницький.

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ
Зиновій-Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Батько дав Богданові освіту в Київській братській школі, а далі в польській школі в галицькому місті Ярослав. Поміж козаками Хмельницький був людиною добре відомою, бо все життя своє пробував у війнах та походах. У бойовищі польського війська з турками року 1620 він дістався туркам у бранці, року ж 1621 ми вже бачили його ватажком морського походу на Царгород, бо з неволі він був викуплений. Під час війни короля Володислава з Москвою він разом з козаками бився на боці поляків, став особисто відомий королю і дістав з його рук у подарунок коштовну шаблю. Далі з певних джерел про нього відомо, що після повстання Павлюка Хмельницький був у реєстрових козаків військовим писарем, року ж 1633, нудьгуючи без війни та без походів, він зібрав 2400 охочих козаків і за добру платню водив їх у Францію допомагати тій державі воювати Іспанію. Таким чином, ще не бувши гетьманом, Хмельницький придбав великий досвід і сам став відомим мало не по всіх державах Європи.

Після повороту з Франції Хмельницький знову був військовим писарем, і року 1646 його, разом зі старшими козацького реєстрового війська Барабашем та Ілляшем, було викликано до короля у Варшаву. Під той час король хотів проти бажання польського пан-

Гетьман Богдан Хмельницький
ства розпочати війну з Туреччиною і умовляв козаків роздратувати турків морським походом так, щоб ті самі пішли походом на Польщу. Щоб прискорити той козацький похід, він навіть доручив Ба-рабашеві передати на Січ Запорозьку 5000 золотих на полагодження військових чайок до походу. А у подяку козакам за їхню службу король доручив тому ж Барабашеві грамоту, котрою козацькому війську поверталися його давні права, а кількість реєстрового війська збільшувалася на 20 000 козаків. Тут же з рук короля Воло-дислава козацька старшина прийняла військову корогву кармазинового кольору, булаву й інші військові клейноди.

З радісною надією на кращу долю рідного краю повертався од короля Богдан Хмельницький до Чигирина, аж тут козацька справа знову повернулася у другий бік; польські пани й сенатори довідалися про заходи короля щодо війни і до побільшення козацького війська і так його приборкали, що він мусив зректися всього того, про що умовився з козаками; лукавий же Барабаш, прислуговуючись панам, заховав королівського універсалу з козацькими привілеями і наказав Хмельницькому нікому про той універсал не говорити. Та тільки Хмельницький на те не погодився. У нього вже наболіло серце за покривджене козацтво, і в голові вже зміцнялася думка помститись на польських панах. Під впливом тієї думки він хитрощами одібрав од Барабаша королівський універсал і, маючи його у своїх руках, почав ширити про нього чутку поміж козаками, показуючи універсал своїм прихильникам та однодумцям.

Народна дума так оповідає про цю подію і про початок козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького:

Як із день-години

Спиналися великі війни на Україні,

Отгоді ж то не могли обібратись,

За віру християнську одностайно

стати;

Тільки обібрався Барабаш та

Хмельницький,

Да Клиша Білоцерківський,

Оттоді вони од своїх рук листи

писали,

До короля Владислава посилали.

Тоді ж то король Владислав листи

читає,

Назад одсилає;

У городі Черкаському Барабаша

гетьманом наставляє:

«Будь ти, Барабашу, в городі

Черкаському гетьманом,

А ти, Клишо, у городі Білій Церкві полковником.

А ти, Хмельницький, у городі Чигирині хоч писарем військовим».

Отгоді ж то небагато Барабаш,

гетьман молодий, гетьманував, тільки півтора года. Тоді ж то Хмельницький добре дбав Кумом до себе гетьмана молодого

Барабаша зазивав,

А ще дорогими напитками його вітав І стиха словами промовляв:

«Гей, пане куме, пане Барабашу, пане

гетьмане молодий,

Чи не могли б ми з тобою удвох

королівських листів прочитати, Козакам козацькі порядки подавати,

За віру християнську одностайно стати?

Оттоді ж то Барабаш, гетьман молодий,

Стиха словами промовляє:

«Гей, пане куме, пане Хмельницький, пане писарю військовий! Нащо нам з тобою королівські листи

удвох читати, Нащо нам козакам козацькі порядки

давати?

Чи не лучче нам з ляхами,

Мостивими панами,

З упокоєм хліб-сіль по вік вічний уживати?» Оттоді-то Хмельницький на кума свого

Барабаша

Велике пересердя має,

Ще кращими напитками вітає.

Оттоді-то Барабаш, гетьман молодий,

Як у кума свого Хмельницького

дорогого напитку напивсь, Дак й у його і спать поваливсь.

Оттоді Хмельницький добре дбав.

Із правої руки, із мізинного Пальця щирозлотий перстень ізняв:

Із лівої кишені ключі виймав,

З-під пояса шовковий платок висмикав,

На слугу свого вірного добре кликав-покликав: «Гей, слуго, ти мій, повірений Хмельницького, Велю я тобі добре дбати,

На доброго коня сідати,

До города Черкаського до пані Барабашевої

прибувати, Королівські листи до рук добре приймати».

Оттоді-то слуга, повірений Хмельницького,

добре дбав,

На доброго коня сідав,

До города Черкаського скорим часом, пильною

годиною прибував, До пані Барабашевої у двір уїжджав,

У сіни ввійшов, шличок із себе скидав,

У світлицю ввійшов, низький поклін послав,

Тиї значки на скамні покладав,

А ще стиха словами промовляв:

«Ей, пані, каже, ти пані Барабашева,

гетьманова молодая! Уже ж тепер твій пан, гетьман молодий,

На славній Україні з Хмельницьким великі

бенкети зчиняють, Веліли вони тобі сиї значки до рук приймати,

А мені листи королівські оддати, —

Чи не могли б вони із кумом своїм

Хмельницьким

Удвох прочитати

І козакам козацькі порядки давати?»

Оттоді ж то пані Барабашева гетьманова Удариться об поли руками,

Обіллється дрібними сльозами,

Промовить стиха словами:.

«Ей, не з горя біди моєму пану Барабашу Схотілося на славній Україні з кумом своїм

Хмельницьким

Великі бенкети зчиняти!

Нащо б їм королівські листи удвох читати?

Не лучче б їм із ляхами,

Мостивими панами,

З упокоєм хліб-сіль вічні часи уживати?

А тепер нехай не зарікається Барабаш, гетьман

молодий,

На славній Україні огнів та тернів ізгашати,

Тілом своїм панським комарі годувати Од кума свого Хмельницького».

Оттоді ж то пані молодая Барабашева Стиха словами промовляє:

«Ей, слуго, повірений Хмельницького,

Не можу я тобі листи королівські до рук подати. А велю я тобі до воріт одходжати Королівські листи у шкатулі із землі виймати» Оттоді-то слуга, повірений Хмельницького,

Як сії слова зачував,

Так скорим часом, пильною годиною до воріт

одходжав, виймав,

Сам на доброго коня сідав,

Скорим часом, пильною годиною до города

Чигирина прибував, Своєму пану Хмельницькому королівські листи

до рук добре оддав. Оттоді-то Барабаш, гетьман молодий, од сна

уставає,

Королівські листи у кума свого Хмельницького

заглядає;

Тогді й напитку дорогого не попиває,

А тільки з двора тихо з’їжджає

Да на старосту свого Кричовського кличе,

добре покликає: «Ей, старосто, каже, ти мій старосто

Кричовський!

Коли б ти добре дбав,

Кума мого Хмельницького живцем узяв,

Ляхам, мостивим панам, до рук подав;

Щоб не могли ляхи, мостивії пани, за білозорів

почитати».

Оттоді-то Хмельницький, як сії слова зачував,

Так на кума свого Барабаша велике пересердя

мав,

Сам на доброго коня сідав,

Слугу свого повіреного з собою забирав.

Оттоді-то припало йому з правої руки Чотири полковники:

Первий полковник Максим Ольшанський,

А другий полковник Мартин Полтавський,

Третій полковник Іван Богун,

А четвертий Матвій Борохович,

Оттоді-то вони на славну Україну прибували, Королівські листи читали,

Козакам козацькі порядки давали.

Оттоді-то у святий день, у божественний,

у вівторок

Хмельницький козаків до сходу сонця

пробуждає

І стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі-молодці!

Прошу я вас: добре дбайте,

Од сну уставайте,

Руський отченаш читайте,

На лядські табори наїжджайте,

Лядські табори на три часті розбивайте,

Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,

Кров їх лядську у полі з жовтим піском

мішайте,

Віри своєї християнської у поругу на вічні

часи не подайте!»

Оттоді ж то козаки, друзі-молодці, добре дбали,

Од сну уставали,

Руський отченаш читали,

На лядськії табори наїжджали,

Лядськії табори на три часті розбивали,

Ляхів, мостивих панів, упень рубали,

Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішали,

Віри своєї християнської у поругу на вічні часи

не подали.

Року 1647 здійснення замірів Хмельницького прискорилося через тяжку кривду, яку він зазнав од польського пана Чаплинсь-кого. Той пан, взявши з собою два десятки озброєних харцизів, одняв у Хмельницького його батьківщину — село Суботів і при цьому забив на смерть канчуками меншого сина Хмельницького, а молодицю Хмельницького (другу жінку) взяв собі коханкою. Так польські пани робили звичайно з козаками, і коли Хмельницький кинувся скаржитись коронному гетьману, так той ще й до в’язниці його вкинув. На щастя Богдана, приятель Хмельницького полковник Кричовський випустив його з в’язниці, і Хмельницький разом із сином своїм Тимошем втік на Запорожжя.

У місяці грудні року 1647 Хмельницький опинився на руїнах Томаківської Січі, на острові Буцькому, де купчилися непокірливі запорожці, і, прихиливши їх на свій бік, поїхав на Микитин Ріг до коша. Тим часом польська залога в Січі дістала наказ захопити Хмельницького і скарати на смерть. Тільки й січова запорозька старшина вже знала про заходи Богдана і, співчуваючи йому, перестерегла втікача про смертний йому присуд від польського уряду.

Поляки не встерегли того, коли Хмельницький прибув на Січ, коли ж про те довідались, то він разом з сином та десятком побратимів тікав уже конем у Крим. Польська залога у три сотні жовнірів і п’ять сот реєстрових козаків кинулися доганяти Хмельницьких, та тільки чутка про покривдження військового писаря та засуд його до смертної кари вкрай обурила і запорожців, і тих реєстрових козаків, що гналися за ними разом з поляками, так що коли під час мандрування у Крим два прихильники Хмельницького приєднались до реєстрових козаків і почали їх умовляти не помагати полякам, реєстрові козаки забунтували, кинулися на поляків і почали з ними битись. Поляки стали тікати назад, на Січ, та тільки запорожці й там уже повстали і всіх їх повистинали.

Вчинивши розправу з польською залогою, запорожці почали викопувати з пісків старі гармати, витягали й становили їх знову на січових окопах, і скоро луна од вибуху гармати з січової башти рознесла по Великому Лугу звістку, що на Запорожжі знову прокинулась воля. Великий Луї’ ожив: з усіх островів, з проток, з лиманів та несходимих нетрів поспішалися човни з козаками, лугарями та степовиками; у плавнях же застукотіли сокири — козаки справляли нові чайки і витягали з очеретів старі, поховані десять років до того.

За зиму запорожці зібралися до війни й озброїлися, а по Україні розпустили окремих товаришів, щоб несли по селах і городах чутку про те, що пани порушили волю короля і що на весну запорожці прийдуть визволяти Україну од панської неволі. Тим часом Хмельницький прибув у Бахчисарай до хана і почав умовляти того, щоб дав помочі козакам на поляків. Хан згодився, та, не ймучи ще Хмельницькому віри, послав з ним на Запорожжя тільки пере-копського мурзу Тугай-Бея з 4000 татар.

Квітня 18 року 1648 Хмельницький, лишивши Тугай-Бея на Базавлуку, наблизився до Січі. Звістка про ханську поміч прибула на Січ ще раніше, і тепер запорожці зустріли Хмельницького урочисто, з гарматною пальбою, а на другий день кошовий отаман Війська Запорозького скликав велику раду. На тій раді Хмельницький у довгій натхненній промові змалював тяжке становище України, поневоленої поляками, і занепад православної віри, утиснутої унією. Нагадав про всі кривди, яких зазнало козацтво од поляків, про замучених гетьманів: Підкову, Наливайка, Сулиму та Павлюка і запалив серця запорожців жагою помсти. «Або вмерти, або перемогти поляків» — така була постанова ради. Богдана Хмельницького козаки одностайно обрали гетьманом і доручили йому клейноди Війська Запорозького.

Приймаючи булаву, Богдан знав, що вороги його вже не сплять, що Потоцький зібрав 30 000 польського війська у Корсуні і дві частини того війська послав на Запорожжя, а саме: 12 000 жовнірів послав під проводом свого сина Степана кіньми степами, а 6000 реєстрових козаків, з Барабашем та Ілляшем, послав Дніпром на човнах.

Щоб не дати ворожим військам сполучитися і не пустити їх до Січі, гетьман 22 квітня, маючи біля себе 8000 запорожців та 12 поганеньких гармат, пішов з Січі назустріч Гіотопькому, побратимів же своїх, Ганжу та Джеджалія, послав понад Дніпром, щоб перестріти реєстрових козаків і умовити їх стати одностайно з запорожцями на поляків.

Зблизившись з польським військом біля річки Жовті Води і діставши од Ганжі звістку, що реєстрові козаки вагаються і хочуть почути слово самого Хмельницького, він вихором линув до Кам’яного Затону, де Ганжа перестрів реєстровців, звернувся до козаків з промовою, розкрив їм очі на польські кривди і так вплинув на реєстрових козаків, що вони тієї ж ночі повбивали всю свою польську і сполячену старшину (ляхів та недоляшків) — вбили й Барабаша та Ілляша Караїмовича і приєдналися до замірів Хмельницького.

Коли гетьман повернувся з Дніпра до свого табору на Жовтих Водах, поляки почали вже наступати на запорожців і понад річкою одбувалися герці та дрібний бій. Хмельницький зараз же повиводив запорозькі полки з табору і, оголосивши радісну звістку про те, що на поміч запорожцям зараз прибудуть реєстрові козаки, повів своє військо на польські окопи, що були пороблені попереду табору. Травня 5 почався великий бій. Запорожці мали стару зброю, були обідрані й голі, бо за десять років, що не ходили на Чорне море, Військо Запорозьке зовсім зубожіло; поляки ж красувалися своїм пишним вбранням, мали добрі гармати. Проте запорожці, незважаючи ні на що, з завзяттям кинулися на ворожі окопи і, добувши їх, почали заганяти поляків у самий їхній табір.

Серед того бою зі сходу встала велика курява: то татари везли на своїх конях реєстрових козаків. Побачивши ту куряву, поляки гадали, що то їм іде поміч, і раділи, що знищать усіх запорожців; коли ж побачили, що реєстровці, замість того щоб напасти на запорожців, почали з ними брататися, зразу занепали духом і стали радитись, що чинити.

Хмельницький скористався з легкодухості польської шляхти і намислив зробити з поляками те, що вони зробили з козаками на Солониці року 1596. Він викликав до себе з польського табору посланців, частував їх вечерею, запевняв, що зовсім не бажає проливати задарма крові, а вийшов з Січі тільки, щоб оборонятись, знаючи, що польський уряд засудив його до смертної кари. На-

Місцевість Жовтоводської битви
прикінці він сказав, що охоче дозволив би польському війську йти назад на Україну, та тільки боїться, щоб поляки самі на нього не напали, і через те просить, щоб поляки на доказ того, що не будуть нападати на козаків, віддали йому свої гармати.

Коли посланці повернулися до польського табору, Потоцький зібрав всю шляхту на раду, і після суперечок польське панство згодилося на умови Хмельницького. Пото- Максим Кривоніс (Леребийніс)

цький, хоч і не хотів того,

та мусив скоритися вимогам переляканого панства. Восьмого травня передав він всі свої гармати Хмельницькому і почав одво-дити своє військо назад, маючи думку вийти на шлях до Сміли та Корсуня. Тут біля шляху польського війська були глибокі байраки, що звалися Княжими байраками. До тих байраків гетьман вирядив Перебийноса з тисячею козаків, щоб перекопати шляхи та поробити засіки, сам же з усім військом пішов слідом за поляками, не нападаючи на них і неначе додержуючи умови, а татар вирядив обходом, щоб перетяти полякам шлях на Україну та навернули їх на Княжі байраки.

Рятуючись од татарських стріл, поляки справді повернули на схід до Княжих байраків і, як тільки потрапили там на рівчаки та засіки, на них відразу накинулися козаки Перебийноса і татари Тугай-Бея; Хмельницький же з усім останнім військом вдарив на поляків ззаду. Зчинилася нечувана різанина, і до ночі всі поляки були побиті або поранені; врятувався тільки один жовнір, переодягнений селянином, — він і подав Потоцькому у Корсунь звістку про загибель його сина з усім військом. Кривава була помста запорожців за польські кривди, і велика була радість козацького війська з такої перемоги над ворогом. З народних дум про бій на річці Жовті Води і про першу перемогу Хмельницького над поляками збереглися тільки невеликі уривки:

Чи не той то хміль, що коло тичини в’ється?

Гей, той то Хмельницький, що з ляхами

б’ється.

Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду,

Гей, не один лях лежить головою в воду.

Не пий, Хмельницький, дуже тої Жовтої Води:

Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.

«А я ляхів не боюся і гадки не маю,

За собою велику потугу я знаю,

І ще орду за собою веду, —

А все, вражі ляхи, на вашу біду».

Утікали ляхи, погубили шуби...

Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби!

Становили ляхи дубовії хати,

Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!

Утікали ляхів деякії полки, їли ляхів собаки і сірії вовки.

Гей, там поле, а на полі квіти:

Не по однім ляху заплакали діти.

Гей, там річка, через річку глиця:

Не по однім ляху зісталась вдовиця.

Звістка про рішучу перемогу запорожців над поляками прудкою ластівкою полетіла по Україні. Всі запорожці, що ще взимку вийшли з Січі і гуртували біля себе по лісах України ватаги найбільш завзятих людей: козаків «випищиків» та селян, що повтікали од панів, — тепер узялися до діла і почали нападати на польські маєтки і на невеликі роти польських жовнірів. Кобзарі ходили з міста у місто, з села у село, співаючи про перемогу козаків над поляками та пророкуючи визволення од польського ярма, і по всій Україні ватаги повстанців хутко зростали, озброювалися й міцніли, а почасти й посувалися назустріч козацькому війську. Таким чином, запорожці не тільки погромили поляків у першому бойовищі, а ще й порядкували, озброювали й навчали військової справи ватаги повстанців, що тільки й дали Хмельницькому силу визволити од поляків Україну.

Від Княжих байраків Хмельницький з запорожцями й реєстровими козаками не гаючись пішов на Чигирин, а полковника Ган-жу з полком запорожців послав на Умань, щоб погромити шляхту, котра збігалася до Умані у чималому числі. З Чигирина гетьман пішов на Корсунь, де стояло головне польське військо з коронним гетьманом Потоцьким та польним — Калиновським. Тут Хмельницький, підіславши у польський табір козака Галагана, налякав поляків тим, що начебто слідом за козаками йде сам хан кримський з усією ордою. Та вигадка так засмутила поляків, що Потоцький покинув свої окопи і почав одходити на Богуслав в той час, коли запорожці були вже біля самого Корсуня..

Хмельницький тут, як і у Княжих байраках, послав Перебий-носа перекопати у лісі шляхи і, вичекавши, поки поляки, одходячи, розтягай своє військо на кілька верств, 28 травня напав на них з усіх боків і упень погромив. Переднє польське військо все заги-

Уманський полковник Ганжа на герці. Малюнок Погрібняка
нуло у глибокому байраці на перекопах, що поробив Перебийніс. Польські вози й гармати котилися з крутої гори прямо на глибокі рівчаки і валилися туди разом з кіньми серед радісних вигуків і пальби козаків Перебийноса. Ззаду на поляків давив сам Хмельницький, а кілька полків запорожців та реєстрових козаків нападали з обох боків. Через кілька годин бою обидва польські гетьмани були захоплені у бранці, а решта поляків віддалася козакам на милосердя.

В бойовищі під Корсунем козаки захопили всі польські гармати й обоз з великими скарбами і силу значного польського панства. З польського війська, що рахувалося на 18 000, більше 7000 було побито, біля 9000 було захоплено у бранці і тільки 1500 вершників врятувалося.

За великі послуги Війська Запорозького під Жовтими Водами та під Корсунем Хмельницький після корсунської перемоги послав на Січ коштовні подарунки: за всяку корогву — чотири корогви, за бунчук — два бунчуки, за булаву — дві булави, за пару котлів — три пари котлів і за всяку поганеньку гармату дві добрих гармати. До всього того він ще додав 1000 талярів січовому товариству на пиво та 300 талярів на січову церкву. Все те він добув у польському обозі, та й не тільки те, бо ще кількасот возів з золотом, грішми та всяким польським добром він послав у Чигирин та Суботів.

Про Корсунський бій та про те, що повстало на Україні після того бою, народна дума говорить так:

Ой, обізвався пан Хмельницький,

Отаман-батько чигиринський:

«Гей, друзі-молодці,

Браття-козаки, запорожці!

Добре дбайте, барзо гадайте,

З ляхами пиво варити зачинайте:

Лядський солод, козацька вода,

Лядські дрова, козацькі труда».

Ой, з того пива

Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.

Під городом Корсунем вони станом стали,

Під Стеблевом вони солод замочили;

Ще й пива не зварили,

А вже козаки Хмельницького з ляхами барзо

посварили:

За тую бражку

Зчинили козаки з ляхами велику дражку;

За той солод

Зробили ляхи з козаками превеликий колот;

А за той, не знать який, квас Не одного ляха козак за чуба стряс.

Ляхи чогось догадались,

Від козаків чогось утікали,

А козаки на ляхів нарікали:

«Ой ви, ляхове,

Пеські синове!

Чом ви не дожидаєте,

Нашого пива не допиваєте?»

Тогді козаки ляхів доганяли,

Пана Потоцького піймали,

Як барана, в’язали

Та перед Хмельницького-гетьмана примчали.

«Гей, пане Потоцький!

Чом у тебе й досі розум жіноцький?

Не вмів ти єси в Кам’янськім-Подільці

пробувати, Печеного поросяти, куриці з перцем та з

шапраном уживати, А тепер не зумієш ти з нами, козаками,

воювати

І житньої соломи з тузлуком уплітати.

Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,

Щоб навчили тебе кримські нагаї сірої

кобилини жувати!»

Тогді ляхи чогось догадались,

На жидів нарікали:

«Гей ви, жидове,

Поганські синове!

Нащо то ви великий бунт, тривоги зривали,

На милю по три корчми становили,

Великії мита брали:

Від возового По півзолотого,

Від пішого — по два гроші,

А ще не минали й сердешного старця —

Відбирали пшоно та яйця!

А тепер ви тії скарби збирайте Та Хмельницького єднайте;

А то як не будете Хмельницького єднати,

То не зарікайтесь за річку Віслу До Полонйого прудко тікати».

Жидове чогось догадались,

На річку Случ тікали.

Которі тікали до річки Случі,

То погубили чоботи й онучі;

А котрі до Прута,

То була від козаків Хмельницького доріженька

барзо крута.

На річці Случі Обломили міст, ідучи,

Затопили усі клейноди І всі лядські бубни.

Которі бігли до річки Росі,

То зосталися голі й босі.

Обізветься первий жид Гичик Та й хапається за бичик,

Обізветься другий жид Шльома:

«Ой, я ж пан не буду на сабас дома!»

Третій жид озоветься, Оврам:

«У мене не великий крам —

Шпильки, голки,

Креміння, люльки,

Так я свій крам У коробочку склав Та козакам п’ятами накивав».

Обізветься четвертий жид Давидко:

«Ой брате Лейбо! Уже ж пак із-за гори козацькі корогви видко!»

Обізветься п’ятий жид Юдко:

«Нумо до Полонного втікати прудко!»

Тогді жид Лейба біжить,

Аж живіт дрижить;

Як на школу погляне,

Його серце жидівське зів’яне:

«Ей, школо ж моя, школо мурована!..

Тепер тебе ні в пазуху взяти,

Ні в кишеню сховати.

Але ж доведеться Хмельницького козакам

на балаки покидати!»

Отеє, панове-молодці, над Полонним не чорна

хмара вставала:

Не одна пані ляшка удовою зосталась.

Озоветься одна пані ляшка:

«Нема мого пана Яна,

Десь його зв’язали козаки, якби барана,

Та повели до свого гетьмана».

Озоветься друга пані ляшка:

«Нема мого пана Кордашка!

Десь його Хмельницького козаки повели до

свого коша».

Озоветься третя пані ляшка:

«Нема мого пана Якуба!

Десь узяли Хмельницького козаки та, либонь,

повісили на дуба».

Після Корсунського бою, а саме 8 червня, Хмельницький звертався з листом до московського царя Олексія Михайловича, просячи його вдарити зі своїм військом на Смоленськ проти поляків і тим допомогти одновірному народу українському визволитись з утисків католицького панства; та тільки московські правителі не дивилися на українців як на братів. Козацьке повстання вони мали за хлопський бунт, і, на прохання поляків, пограничні московські воєводи Сівський та Хотинський вже мали наказ йти до Корсуня на поміч не козакам, а полякам. Вони не поспіли того зробити, бо Хмельницький хутко погромив польське військо.

З-під Корсуня Хмельницький вирядив татар у Крим, а запорожців розпустив по Україні загонами вимітати з руської землі панів та євреїв. Сам же гетьман з реєстровими козаками перейшов до Білої Церкви і почав там складати нові полки українського козацького війська.

Запорожці, поприлучавши до себе готові вже ватаги повстанців, ходили по Україні, руйнуючи польські маєтки, замки й городи та визволяючи людей на волю. Загони їхні з усяким днем зростали, гуртували до себе по кілька тисяч козаків — і скоро ймення ватажків тих загонів, полковників та курінних отаманів Війська Запорозького — Нечая, Богуна, Перебийноса, Ганжі, Остапа, По-лов’янка, Морозенка, Гайчури, Кривошапки, Гаркуші, Вовгури та багатьох інших облетіли всю Україну і прославилися у народних піснях та думах, яко ймення борців за визволення поневоленого

Морозенка беруть у бранці. Малюнок Погрібняка
українського люду; душі ж польського панства та душі прибічників і підручних того панства — орендарів ті ймення виповнили жахом.

Наймилішими народові героями повстання були, якщо рахувати по кількості складених про них пісень, полковники Війська Запорозького: Перебийніс, Нечай та Морозенко. Одну з пісень про Перебийноса можна й зараз почути по всій Україні і не тільки од кобзарів, а й по селах, по бурсах і по військових школах.

Ой, не дивуйтеся, добрії люде,

Що на Вкраїні повстало:

Ой, за Дашевим, під Сорокою,

Множество ляхів пропало!

Перебийніс водить немного —

Сімсот козаків за собою;

Рубає мечем голови з плечей,

А решту топить водою:

«Ой, пийте, ляхи, води калюжі,

Води калюжі болотянії,

А що пивали по тій Вкраїні Меди та вина ситії. ’

Зависли ляшки, зависли,

Як чорна хмара на Вислі,

Лядську славу загнав під лаву,

Сам бравий козак гуляє.

Нуте, козаки, у скоки,

Заберемося під боки,

Заженім ляшка, вражого сина,

Аж за Дунай глибокий.

Дивують ляхи, вражі сини,

Що ті козаки вживають:

Вживають вони щуку-рибаху Ще й соломаху з водою.

Ой чи бач, ляше, як козак пляше На сивім коні горою:

Мушкетом бере, аж серце в’яне,

А лях від страху вмирає.

Ой, чи бач, ляше, що по Случ наше,

По костяну могилу:

Як не схотіли, забунтували,

Та й утеряли Вкраїну.

Ой, чи бач, ляше, як пан Хмельницький На жовтім піску підбився:

Від нас, козаки, від нас, юнаки,

Ні один ляшок не скрився:

Нуте ж, козаки, у скоки,

Заберімося у боки:

Загнали ляхів за річку Віслу,

Що не вернуться й в три роки.

За літо, поки поляки зібрали нове військо, Україна, од Дністра й до Путивля і Лубен, стала вільною од поляків. Повстання, мов величезна пожежа, перехопилося навіть у Галичину й на Білу Русь. Вся міська й сільська молодь взялася за ножі, сокири й коси і, повбивавши панів та озброївшись їхньою зброєю, пішла козакувати, гуртуючись то у загони, то у полки, що складав гетьман. Назва «реєстровий козак» почала зникати — козаком звав себе всякий, навіть той, хто замість зброї держав у руці кийок. Селяни долітні й підстаркуваті, що лишилися по оселях, поділили поміж себе добро своїх панів, господарство їхнє й худобу, попаювали навіть поміж себе землю, так що за кілька місяців з поневолених кріпаків стали вільними людьми і до того заможними землевласниками.

Проте над осінь поляки, зібравши 80 000 війська, почали знову наступати на Україну і перейшли на східний бік річки Случі. Почувши про це, Хмельницький скликав до себе всі козацькі загони і пішов полякам назустріч. Ворожі війська зійшлися біля річки Пи-ляви і розташувалися таборами на різних її берегах. Хмельницький не поспішав нападати на поляків, сподіваючись собі на поміч татар і маючи на мислі оточити тоді поляків, як і під Корсунем, з усіх боків. Проте поляки самі прискорили свою загибель. Роздратовані запорозьким полковником Ганжею, що побивав усіх польських богатирів на герці, вони необережно кинулися на козаків і з кількома полками загналися через греблі та броди за Пиляву аж до козацького табору. А Хмельницький того тільки й дожидав: він вдарив на них з усім військом,, і козаки, перетявши полякам шляхи назад до гребель, всіх їх або повбивали, або потопили у річці та болотах.

Ця пригода з кількома полками так засмутила польське панство та нагнала на нього такого страху, що пани, починаючи з привідців польського війська, покинули все своє добро, що було в обозі, і свої полки і з великим страхом кинулися тікати назад до Случі. За панством кинулося все військо, і тікало у такому непорядку, що біля Костянтинова завалило на Случі міст і у великій кількості загинуло у річці.

Про наслідки Пилявського бою народна дума згадує так:

То пан Хмельницький,

Житель чигиринський,

То він ночей не досипає,

Коло Случі-річки ляхів і жидів доганяє.

Скоро догнав увечері пізно,

І там стало дуже по вулицях тісно:

І там до їх прибуває,

Ще й на козаків гукає,

Да ще й словами промовляє:

«Друзі, панове-молодці! До Случі-річки

прибувайте,

Жидів та ляхів упень рубайте

І до їх козацькими словами промовляйте:

«Ото буде по той бік Случі ваше,

А по сей бік Случі буде пана Хмельницького

й наше!»

Проте Хмельницький не спинився на Случі. Запорожці хотіли помститись на поляках у самій Варшаві і обмити польською кров’ю майдан Старого Міста, на якому було замордовано стільки запорозьких гетьманів. Вони умовляли гетьмана йти на Варшаву, і під впливом їхніх домагань Хмельницький пішов через Костянтинів та Зборів на Львів та Варшаву.

Запорожці й на той час були найближчими його пособниками. Багатьох запорожців гетьман попризначав полковниками та осавулами українських козацьких полків, а всякий з тих полковників, як-от: Нечай, Богун, Джеджалик, Пушкаренко й інші закликали за собою до нових полків своїх побратимів та товаришів, і таким чином з запорожців почала складатись нова українська старшина.

Побували запорожці з Хмельницьким і у Львові, і під Замостям. Та тільки там восени 1648 року гетьман почав вагатися — незадовго перед тйм помер король польський Володислав, і новий король Ян Казимир, за якого при обранні на королівство тяг руку й Хмельницький, зумів заспокоїти його й улестити обіцянками. Він запевняв Хмельницького, що й без походу козаків на Варшаву він зробить все, як вони того бажають, аби тільки Хмельницький повернувся на Україну і там дожидав королівських комісарів. Хмельницький у той час ще не мав думки зовсім одлучити Україну од Польщі. Він перестав слухати запорозьких порадників і, повернувши військо од За-мостя на Київ, почав ще з походу розпускати козаків по домівках.

У Києві Хмельницького зустрічали дуже урочисто. Верхи на коні він під’їхав до Золотої брами, вислухав там промови, у яких його славили як визволителя України од польського ярма, а православної віри од утисків католицтва, і серед радісних вигуків мешканців доїхав до собору св. Софії, на паперті якого його зустріли митрополит Київський і патріарх Ієрусалимський Паїсій. І справді було за що прославляти Богдана Хмельницького: з нікчемною силою у 8000 запорожців він спромігся зробити те, про що мріяли і чого не досягли його попередники: Наливайко, Лобода, Жмайло, Тарас Трясило, Сулима, Павлюк та Остряниця, — збудив український народ до національної свідомості, розбуркав його і визволив з довговічної польської неволі. Вся Україна — од Карпатських гір до верхів’я Десни, Псла та Ворскли — стала вільною і визнала владу тільки одного БогданаХмельницького.

Зробивши своє діло — визволивши Україну, — запорожці з Києва подалися на Січ до своїх улюблених степів та до батька Великого Лугу, біля Хмельницького ж лишилися тільки ті з них, хто був старшиною по нових полках українських козаків.

Оповідання лфетє


БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ (РОКИ 1649-1680)
ДОБА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Спокійне гетьманування Богдана Хмельницького протяглося дуже недовго. Недовго одпочивали на Січі й запорожці. Король польський Ян Казимир нічого того не зробив, що обіцяв гетьманові, і на початку літа року 1649 вже збирав військо, щоб іти на Україну гамувати козаччину. Довідавшись про те, Хмельницький так само почав скликати козаків, викликав з Січі й запорожців і прикликав на поміч свбго спільника кримського хана.

Збір козаків на Україні

Королю цим разом не вдалося зібрати багато війська, і Хмельницький половину того війська обложив у Збаражі, другу ж половину, що була під проводом самого короля, в серпні 1649 року біля міста Зборова, сполучившись з татарами, упень погромив. Козаки трохи було не взяли у бранці навіть самого короля, та гетьман не наважився того зробити і спинив їх, бо все-таки мав короля за свого державця. Він звелів козакам, що вже оточили було короля, припинити бій і вийти геть з польського табору.

Та легкодухість Хмельницького дуже обурила запорожців... І справді, не минуло й кількох днів, як самому Хмельницькому довелося каятись у своєму вчинкові, а через рік його легкодухість мусила оплакувати гіркими слізьми й уся Україна. Король закупив хана золотом, і той примусив Хмельницького замиритись з королем на зовсім нікчемних умовах: він мусив навіть на останню частину України пустити назад польських панів та ще й повернути їм всі їхні маєтки і примушувати поспільство знову коритися панам і на них працювати.

Такої легкодухості запорожці вже не подарували Хмельницькому і після гострих дорікань зовсім його покинули й пішли на Запорожжя. Розраїння між запорожцями та Хмельницьким було таке гостре, що року 1650 запорозька голота, або чернь, обрала було замість нього іншого гетьмана — козака Гудського, та тільки ймення Богдана Хмельницького, побідника над поляками, ще багато важило на Січі, і скоро прихильники Хмельницького, взявши на Січі верх, схопили Гудського і послали гетьманові до рук. Трохи пізніше, восени 1650 року, коли гетьман покликав запорожців іти з його сином Тимошем походом на Молдаву за те, що господар молдавський Лупул не хотів віддати свою дочку за Тимоша, запорожці, хоч і не всім військом, а все-таки у чималій кількості, пристали до Тимоша, ходили у Волощину і допомогли Тимошу Хмель-ниченкові добути Ясси і примусити Лупула заплатити великий окуп. З початку війни Лупул все мав надію на поміч з боку Польщі і кілька разів звертався за поміччю до коронного гетьмана По-тоцького, та король не дозволив польському війську нападати на козаків...

Цей козацький похід на Молдаву народ український вважав верхом козацької слави, що й зазначив у сучасній думі:

Як із Низу, із Дністра, тихий вітер повіває,

Бог святий знає, Бог святий і відає,

Що Хмельницький думає-гадає.

Тоді ж то не могли знати ні сотники,

ні полковники,

Ні джури козацькії,

Ні мужі громадськії,

Батьку Зинов-Богдане Чигиринський,

У городі Чигирині задумав вже й загадав: Дванадцять пар пушок вперед себе одіслав,

А ще сам з города Чигирина рушав;

За ним козаки йдуть, яко ярая бджола гудуть, Котрий козак не має в себе шаблі булатної, Пищалі семип’ядної,

Той козак кий на плечі забирає,

За гетьманом Хмельницьким у охотне військо

поспішає.

От тоді ж то, як до річки Дністра прибував,

На три часті козаків переправляв,

А ще до города Сороки прибував,

Під городом Сорокою шанці копав,

У шанцях куренем стояв;

А ще од своїх рук листи писав.

До Василя Молдавського посилав,

А в листах приписував:

«Ей, Василю Молдавський,

Господарю Волоський!

Що тепер будеш думати й гадати:

Чи будеш зо мною биться? Чи мириться?

Чи городи свої волоські уступати?

Чи червінцями полумиски сповняти?

Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?» Тоді Василій Молдавський,

Господар Волоський, Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

«Пане-гетьмане Хмельницький,

Батьку Зинов-Богдане Чигиринський.

Не буду я з тобою ні битися,

Ні миритися,

Ні городів тобі волоських уступати,

Ні червінцями полумисків сповняти:

Не лучче б тобі покоритися меншому,

Ніж мені тобі, старшому?»

От тоді ж то Хмельницький, як сії слова

зачував,

Так він сам на доброго коня сідав,

Коло города Сороки поїжджав,

На город Сороку поглядав,

І ще стиха словами промовляв:

«Ей, городе, городе Сороко!

Ще ти моїм козакам дітям не заполоха, —

Буду я тебе доставати,

Буду я з тебе великі скарби мати,

Свою голоту наповняти,

По битому таляру на місяць жалування

давати».

От тоді-то Хмельницький як похваливсь,

Так гаразд добре й учинив:

Город Сороку у неділю рано знадобіддя взяв, На ринку обід пообідав,

К полудній годині до города Сочави припав, Город Сочаву огнем запалив І мечем сплюндрував.

От тоді-то інші січовці гетьмана Хмельницького у вічі не видали,

Усі до города Ясси повтікали,

До Василя Молдавського істиха словами

промовляли:

«Ей, Василю Молдавський Господарю наш Волоський!

Чи будеш за нас одностайно стояти?

Будем тобі голдовати.

Коли ж не будеш за нас одностайно стояти, Будем іншому пану кровію вже голдовати».

От тоді-то Василь Молдавський,

Господар Волоський,

Пару коней у коляску закладав,

До города Хотині од’їжджав,

У Хвилецького капітана станцією стояв,

Тоді ж то од своїх рук листи писав,

До Івана Потоцького, короля польського,

посилав:

«Ей, Іване Потоцький,

Королю польський!

Ти ж бо то на славній Україні п’єш, гуляєш,

А об моїй ти пригоді нічого не знаєш;

Що ж то в нас гетьман Хмельницький русин Всю мою землю Волоську обрушив.

Все моє поле коп’єм ізорав,

Усім моїм волохам, як галкам,

З плеч головки познімав,

Де були в полі стежки, дорожки,

Волоськими головками повимощував,

Де були в полі глибокії долини,

Волоською кровію повиповнював».

От тоді-то Іван Потоцький,

Король польський,

Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

«Ей, Василю Молдавський,

Господарю Волоський!

Коли ж ти хотів на своїй Україні проживати,

Було б тобі Хмельницького у вічні часи не

займати,

Бо дався мені гетьман Хмельницький гаразд

добре знати:

У першій війні На Жовтій Воді

П’ятнадцять тисяч моїх лицарів стрічав —

Невеликий їм одвіт давав:

Всім, як галкам, з пліч головки поздіймав Трьох синів моїх живцем узяв,

Турецькому султану в подарунок одіслав!

Мене, Йвана Потоцького,

Коронного польського,

Три дні на прикові край пушки держав:

А ні пить мені, ні їсти не дав.

То дався мені гетьман Хмельницький гаразд

добре знати,

Буду його вовік вічний пам’ятати!»

. То Василій Молдавський до Ясс прибуває,

Словами промовляє:

«Ой ви, Ясси мої, Ясси!

Були єсте барзо красні,

Да вже не будете такі,

Як прийдуть-йозаки!»

То пан Хмельницький добре учинив;

Польщу засмутив,

Волощину побідив,

Гетьманщину звеселив.

В той час була честь, слава,

Військовая справа!

Сама себе на сміх не давала!

Ворогів під ноги топтала.

Після Зборівської згоди та Молдавського походу Хмельницький більшість війська розпустив, бо за умовою з поляками козаків повинно було бути тільки 40 000. Проте зразу ж після замирення виявилося, що ніякої згоди між українцями й поляками не може бути, бо поляки зараз же увійшли в Галичину й на Поділля і почали нелюдську розправу з своїми бувшими підданцями — повстанцями. Те саме вони хотіли зробити й з Брацлавщиною (Побужжя), та полковники Війська Запорозького Нечай та Богун, що були на той час вже полковниками українських козаків вінницьким та брацлавським, не схотіли коритися Зборівській умові, незважаючи навіть на гетьманські накази, і оружною рукою не пускали польських панів у їхні маєтки.

Козак Нечай (за народною думою). Малюнок Погрібняка
Через уперту оборону Нечаєм та Богуном народних прав на початку року 1651 виникла нова війна. Поляки з чималим військом несподівано напали на Нечая, коли він необачно справляв мас-ницю у місті Красному на Брапдавщині, і хоч як він завзято з своїми козаками оборонявся, та все-таки поляки перемогли козаків, і навіть сам Нечай наклав там головою. Про цього оборонця волі простого люду збереглося до наших часів багато кобзарських дум, з яких маю подати уривки:

Ой, у Краснім на ставочку туман осідає:

Чатували козаченьки у зеленім гаї.

Ой, поставив козак Нечай та сторожу в місті,

А сам пішов до кумасі звінок риби з’їсти,

Та він засів коло столу, здрібна промовляє Та з кумою, із любою, мед, вино кружляє.

Ой, заржали кониченьки та посеред гаю,

Кличе козак молоденький:

«Утікай, Нечаю!»

«Як я маю, козак Нечай, звідси утікати,

Свою славу козацькую під ноги топтати!»

Подивився козак Нечай в кватирку очима,

А вже ляшків сорок тисяч стоїть за плечима.

Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого:

«Сідлай, джуро, сідлай, малий, коня вороного!

Сідлай мені вороного, собі буланого, —

Геть виріжем вражих ляхів, геть щодо одного!»

Ой, не встигнув козак Нечай на коника впасти,

Взяв ляхами, як снопами, по два ряди класти.

Повернувся козак Нечай на лівеє плече,

А вже з ляшків, вражих синів, кров річками

тече,

Повернувся козак Нечай на правую руку,

Не вискочить Нечаїв кінь із лядського трупу,

Не доскочив козак Нечай дубового тинку —

Покотилась Нечаева головка по ринку Зібралися козаченьки в високі палати,

Стали думать та гадати, де Нечая поховати:

«Ой сховаймо головоньку, а де церква Варвара,

Ой, щоб розійшлась по світу Нечаева слава!»

Позбувшись Нечая, поляки не гаючись напали й на другого свого ворога — Богуна, що засів у Вінниці. Тільки там їм не пощастило: Богун дав їм добру одсіч і хитрощами потопив багато польського війська у Бузі. Почувши про напад поляків на Нечая й Богуна, Хмельницький знову почав скликати козаків і звернувся за поміччю до Війська Запорозького, та тільки запорожці були вже до нього неприхильні за те, що він дбав тільки про козаків, про простий же люд забував. Тоді Хмельницький через турецького султана звернувся знову за татарською поміччю. За наказом султана хан вийшов з ордою з Криму, та наступав мляво й неохоче. Коли ж у місяці червні/зблизившись з поляками під Берестечком, хан побачив, що у короля велика сила війська — більше як на 300 000, то розлютувався на Хмельницького за те, що той не перестеріг його про таку польську силу і, повернувши своє військо назад, почав тікати на південь. Коли ж гетьман, догнавши його, почав умовляти вернутись та стати до бою, хан розгнівався, захопив Хмельницького у бранці і повіз із собою.

Лишившись без спільників і без гетьмана, козацьке військо кількістю 80 000 козаків не мало сили встояти проти поляків і після кількох днів змагань під керуванням Богуна перейшло потайно уночі за річку Пляшеву і пішло на Україну, покинувши полякам увесь табір і багато неозброєного люду.

Без участі Війська Запорозького склалася року 1651 і Білоцерківська згода гетьмана з поляками; року ж 1652, коли Хмельницький водив свого сина Тимоша у Молдаву брати шлюб з дочкою молдавського господаря, Військо Запорозьке з кошовим отаманом Лутаєм саме переносило Січ з Микитиного Рогу на устя Чортомлику. З яких причин стався той перехід — невідомо, а тільки запорожці обрали місце для Січі на березі Чортомлицького лиману, проти острова, на якому була Стара Січ часів Жигмонта III, і весь 1652 рік працювали над будуванням на новому місці куренів, церкви й окопів.

Тільки аж року 1653, після того як Хмельницький листом сповістив кіш про нелюдські вчинки на Україні нового привідця польського війська Чарнецького, що король наступає на Україну не тільки з великим польським військом, а ще веде за собою й спільників — волохів та угорців і хоче до ноги викоренити народ український і козацтво, запорожці вийшли всім військом на Україну і почали знову допомагати Хмельницькому.

Вигнавши з України Чарнецького, запорожці разом з гетьманським військом ходили на Поділля під Жванець проти польського війська, шо наступало під проводом самого короля. Там наприкінці року 1653 гетьман з козаками опинився у дуже скрутному становищі, бо кримський хан знову, і вже назавжди, одсахнувся од спілки з Хмельницьким. Причини такого вчинку з боку хана були дуже прості: татари вже кілька віків жили торгівлею українськими невольниками, держачи ж спілку з Україною, Крим позбувся великих прибутків од тієї торгівлі, бо ханові не годилося забирати у неволю своїх спільників.

Виходило, що спілка з Україною татарам не на користь — і от, порвавши ту спілку під Жванцем, татари, замість того щоб воювати поляків, кинулися на Україну і почали забирати людей у неволю. Хмельницькому нічого не лишалося, як покинути Поділля і йти обороняти Україну од татар. Під час свого одходу, коли козацьке військо було утиснуто з одного боку поляками, а з другого татарами, найбільшої слави зажив собі полковник козацький Богун обороною Монастирища, а потім Умані. Запорожці у цій війні з татарами брали діяльну участь. Вони пригадали тут свою давню славу і з завзяттям громили татарські загони, одбиваючи й визволяючи ув’язнених татарами земляків.

СТАВЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ ДО МОСКОВСЬКОЇ ПРОТЕКЦІЇ
Повикидавши татар з України, Хмельницький подякував запорожцям за поміч і. виряджаючи їх на Січ, послав до Коша листа, сповіщаючи товариство, що через зраду кримського хана він має на мислі віддатись під протекцію московського царя. Разом з тим він просив Військо Запорозьке дати йому у цій справі пораду.

На того листа Військо Запорозьке одповіло, що протекція Москви річ непогана, та тільки, складаючи з Москвою пакти (умову), гетьманові треба бути дуже обережним, щоб часом від тієї протекції не вийшло чогось недоброго неньці Україні і чогось шкідливого правам та вольностям козацьким.

Січня 8 року 1654 після військової ради, що відбулася у Переяславі, Україна віддалася під протекцію московського царя Олексія

Михайловича і прилучилася до Московщини як автономна країна зі своїм власним військом у 60 000 козаків, своєю скарбницею, судом і правом зносин з чужоземними державцями.

Після того, як були уже складені умови згоди, виникло непорозуміння, що трохи не розбило сполучення України й Московщини. Посли московського царя Олексія Михайловича вимагали, щоб гетьман і всі козаки склали цареві присягу на підданство, козаки ж не хотіли присягати, дивлячись на згоду з Московським царством тільки як на спілку. Хмельницький і козацька старшина умовляли послів не вимагати присяги, та ті уперлися, кажучи, що без присяги не буде й згоди. Після довгого вагання гетьман і частина старшини, зважаючи на тяжке становище України, присягнули, полковник же Богун, представник Війська Запорозького, полковник Сірко і ще дехто з старшини не схотіли присягати, не послухавши навіть гетьмана.

ПОМСТА КРИМСЬКОГО ХАНА
Після з’єднання України з Московським царством останнє почало вже зватися Російським царством і стало далеко могутнішим, ніж було до того. Ця одміна дуже стурбувала як Польщу, так і Крим і навіть турецького султана. Всі троє склали поміж себе спілку і, зібравши війська, почали помщатись на Україні за зраду собі з боку Хмельницького. Почалася дуже тяжка довголітня боротьба незміцнілої ще України з трьома ворогами: поляками, татарами й турками.

Наприкінці 1654 і на початку 1655 років Україну плюндрували великі татарські орди. Безліч сіл, містечок і городів по Україні були попалені, і татари погнали у неволю більш як 200 000 душ українського люду. Поляки добре допомагали у тому татарам і, захоплюючи неозброєних людей, міняли їх татарам на шаблі, сагайдаки й стріли.

Увесь той час Військо Запорозьке всіма засобами допомагало Хмельницькому, б’ючись з поляками і розганяючи татарські орди, та велика була сила ворожа, тяжко доводилося і Україні, і Запорожжю, і гинули в тій боротьбі один по одному славні борці за визволення України. У цю ж добу загинув і оспіваний у народних думах полковник Морозенко та немало й товариства запорозького поклали у цій боротьбі свої голови.

Ой Морозе, Морозенку! Ти славний козаче!

За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче.

Не так тая Україна, як те горде військо.

Заплакала Морозиха, ідучи на місто.

«Не плач, не плач, Морозихо, об сиру землю

не бийся.

Іди з нами, козаками, меду-вина напийся!»

не п’ється,

Ой, десь мій син Морозенко з ворогами б’ється!»

«Нехай б’ється-рубається, він у тому кохається».

Із-за гори з-за крутої горде військо виступає,

Посамперед Морозенко сивим конем виграває А в нашого Морозенка червоная стрічка:

Де проїде Морозенко — кривавая річка.

Ой, виїхав Морозенко за Келебердою.

Ой, зустрівся Морозенко з вражою ордою,

Ой, б’ється він три дні, три дні — три години,

Ой, лежить трупу, лежить орди на чотирі милі;

Ой, став же Морозенко та в полі гуляти.

Стали його турки й ляхи оступати.

Морозенко, козаченько, як мак розпускався,

Морозенко, козаченько, в неволю попався.

Ой, чия то корогвиця на ратищі в’ється?

Ой, того то Морозенка, що з ордою б’ється.

Ой, чия то корогвиця, що ратище ізломила?

Ой, того то Морозенка, що орда зловила!

Ой, повели Морозенка на Савур-Могилу,

Дивись, дивись, Морозенку, на свою Вкраїну.

Посадили Морозенка на тесовім стільці,

Зняли, зняли з Морозенка з чересів червінці,

Посадили Морозенка на жовтім пісочку,

Зняли, зняли з Морозенка червону сорочку,

Посадили Морозенка на біле ряденце Да виймали з Морозенка кривавеє серце.

НОВІ МОРСЬКІ ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦІВ
Зараз же після татарської зради під Жванцем запорожці поновили й морські свої походи на бусурманські землі. По весні року 1654 вони вийшли у Чорне море, пошарпали береги Криму і поруйнували околиці Килії та Ізмаїла. Року 1655 пошарпали турецькі береги од Дунаю до Варни, сплюндрували Ереклі та Бальчик. Надумавши зробити те саме й з околицями Стамбула, вийшли було на берег за чотири милі од Царгорода, та там запорожців оточило велике турецьке військо, так що вони мусили пробиватися до моря зброєю, і при тому тридцять душ товариства таки дісталися туркам у бранці і були люто замордовані у Стамбулі на очах султана.

За великі послуги Війська Запорозького на користь України під час її визволення з-під польської кормиги і під час боротьби з татарськими ордами у роках 1653 — 1655 Богдан Хмельницький 15 січня 1655 року видав Війську Запорозькому універсал, котрим ствердив їхнє право на землі, надані запорожцям ще королем Стефаном Баторієм, і так зазначив межі тих земель:

«А тепер так само володіти їм стародавнім городком запорозьким Самар’ю з перевозом і з ґрунтами угору Дніпра до річки Орель, а униз аж до степів ногайських та кримських, а через Дніпр та лимани Дніпрові та Бугові, як споконвіку було, — по Очаківські улуси та угору річки Бугу аж по Синюху; од Самарських же земель через степи аж до Дону-річки, де ще до гетьмана козацького Ланцькоронського запорожці зимівниками сиділи, і все те щоб непорушно повік-віків при козаках запорозьких зоставалося».

Цей універсал Військо Запорозьке пильно переховувало в олтарі січової церкви, у шухлядці під св. престолом, та все-таки він загинув, мабуть, під час руйнування Чортомлицької Січі російським військом року 1709 або був перевезений до якогось московського архіву, бо під час своїх змагань з російським урядом за землі у другій половині XVIII сторіччя Військо Запорозьке не мало вже цього універсалу, а лише копію з нього.

Тим часом млява поміч проти Польщі з боку російського уряду примусила Богдана Хмельницького шукати для України інших спільників для боротьби з Польщею, і він року 1657, маючи на думці зовсім порвати з Москвою, склав спілку з королем шведським і разом з ним воював поляків, доходячи зі своїм військом за Львів до Гродека, зрештою, заваливши колись могутню польську державу.

СМЕРТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Серед невтомної дев’ятирічної боротьби за визволення й незалежність України Богдан Хмельницький захворів і 27 червня 1657 року помер. Син його Тиміш був вбитий ще раніше у поході за Молдаву, найбільше уславлені підручні його, борці за визволення народу українського, теж були вже на тім світі. Козацька старшина не знаходила поміж себе такого, щоб міг мати великий вплив на все козацтво, і, шануючи пам’ять великого свого гетьмана-визволителя, обрала гетьманом після смерті Богдана сина його — Юраська Хмельничен-ка, недолітнього хлопця, дуже слабого на розум, і тим вкинула Україну у тяжкі розрухи й руїну, бо Юрась не зміг взяти владу до своїх рук.

Про смерть Богдана Хмельницького та обрання на гетьманство його сина оповідає народна дума:

Зажурилася Хмельницького сідая голова,

Що при йому ні сотників, ні полковників нема:

Час приходить умирати,

Нікому поради дати.

Покликає він на Івана Луговського,

Писаря військового:

«Іване Луговський,

Писарю військовий!

Скоріше біжи Да листи пиши,

Щоб сотники, полковники до мене прибували, Хоч мало пораду давали!»

То Іван Луговський,

Писар військовий,

Листи писав,

До всіх розсилав.

То сотники, полковники, як їх прочитали,

Усе покидали, до гетьмана Хмельницького

скоріш прибували. То гетьман добре їх приймає,

Словами промовляє:

«Панове молодці, добре ви дбайте,

Собі гетьмана наставляйте,

Бо я стар, хворію,

Більше гетьманом не здолію!..

Коли хочете, панове, Антона Волочая

київського, Або Грицька Костиря миргородського,

Або Хвилона Чичая кропивнянського,

Або Мартина Пушкаря полтавського».

То козаки теє зачували, смутно себе мали, Тяжко вздихали, словами промовляли:

«Не треба нам Антона Волочая київського,

Ні Грицька Костиря миргородського.

Ні Хвилона Чичая кропивнянського,

Ні Мартина Пушкаря полтавського, —

А хочемо ми сина твого Юруся молодого, Козака лейстрового!»

«Він, панове молодці, молодий розум має. Звичаїв козацьких не знає!»

«Будем ми старих людей біля його держати, Будуть вони його научати, будем його добре

поважати,

Тебе, гетьмане, батька нашого споминати!»

То Хмельницький теє зачував, велику радість

собі мав,

Сідою головою поклін оддав, сльози проливав. Скоро після того ще й гірше Хмельницький

знемагав,

Опрощення зо всіма приймав,

Милосердному Богу душу оддав.

То не чорні хмари ясне сонце заступили,

Не буйні вітри в темнім лузі бушували,

Як козаки Хмельницького ховали,

Батька свого оплакали...

А молодий Юрусь під Білою Церквою гуляє,

Об смерті отцевській не знає;

Скоро лейтарі до його прибували,

Листи подавали.

То Хмельниченко, листи як прочитав,

Світа Божого не взвидав!

То не багато Виговський гетьманував,

Півтора року булаву держав.

Скоро сотники, полковники прибували,

Юруся Хмельниченка гетьманом поставляли.

«Дай же, Боже! — козаки промовляли. —

За гетьмана молодого Жити, як за старого,

Хліба-солі його вживати,

Города турецькі плюндрувати,

Слави лицарства козацькому війську

доставати!»

Після смерті Хмельницького Україна лишилася у непевному становищі. Юридично вона за Переяславською умовою стала автономною частиною російської держави, фактично ж та держава мала силу оборонити од ворогів тільки близьку до себе Лівобережну Україну, далеку ж од своїх меж Правобережну Україну лишала без оборони. Наслідком такого становища було те, що полковники Західної України, не маючи змоги оборонитися од поляків та татар власними силами, часто шукали згоди з тим, кого вважали дужчим. Це не було, як кажуть російські історики, «шатанієм» між Москвою, Польщею і Туреччиною, а тяжким наслідком незміцні-лості України і кволості тодішнього Російського царства.

ОБРАННЯ ГЕТЬМАНОМ ВИГОВСЬКОГО І ВОРОЖНЕЧА ДО НЬОГО ЗАПОРОЖЦІВ
Скоро після смерті Богдана Хмельницького полковники українських козацьких полків та інша козацька старшина, зміркувавши, що «до булави треба голови» (у Юрася ж Хмельниченка доброї голови не було), скликали у Чигирині 26 серпня 1657 року раду з представників од усіх полків і обрали гетьманом бувшого військового писаря Івана Виговського, що, як і вся старшина, мав непохитну думку не тільки обстоювати, а навіть поширювати автономію України, доводячи її до повної незалежності од сусідів.

На Запорожжі обрання гетьмана не в Січі, як завжди раніше бувало на Україні, і навіть без участі Війська Запорозького дуже не подобалося, і кошовий отаман Гомон листом до Виговського од Війська Запорозького опротестував такий порядок обрання гетьмана, хоч і додав, що заради спокою рідного краю Запорозьке Військо не буде домагатися скасування обрання його гетьманом.

Не подобалося таке обрання й простому козацтву, якого, як і запорожців, не було покликано на раду.

У ті часи на Україні починалася ворожнеча посполитого люду та простого козацтва до своєї старшини. Та ворожнеча поставала з того, що старшина забирала собі у власність грунти, річки, млини й таке інше, намагаючись разом з тим підгорнути під себе селянство так само, як робили десять літ до того польські пани. Через те Виговський, що був обраний гетьманом самою старшиною, став зразу немилий всьому простому українському людові.

Над осінь року 1657 на Україну прийшло російське військо і розташувалося у Києві та по різних городах Лівобережної України. Це дуже не подобалося Виговському і всій козацькій старшині, тим більше, що ніхто під той час на Україну не нападав. Такий вчинок був порушенням з боку Московського царства Переяславської умови, за якою Московська залога мусила бути тільки в Києві. Маючи надію згодою з Польщею забезпечити Україні ширшу автономію, Виговський розпочав з цього приводу зносини з польським урядом. Але проти таких заходів гетьмана повстало Запорозьке Військо, бо, пам’ятаючи великі польські кривди й зради, воно не хотіло й чути ні про які з Польщею умови. До запорожців прилучився й полтавський полковник Пушкар і, пославши на Ви-говського донос царю, сам зі своїм полком та одним полком запорожців вийшов за межі свого полку, щоб напасти на Виговського.

Щоб зміцнити своє становище, Виговський на початку лютого 1658 року, в присутності царського посланця, скликав у Переяславі раду вже з участю всіх козаків і черні, опріч Полтавського полку й запорожців, що вже ставилися до нього зовсім вороже. На тій раді він знову-таки був обраний гетьманом, та тільки після обрання, щоб дістати царське затвердження, він змушений був згодитися на те, аби лишити у деяких українських городах російських воєвод. Зараз же після того незадоволений обмеженням гетьманських прав Виговський прискорив свою змову з Польщею, а сам пішов з військом на Пушкаря. Бої між козаками Виговського й Пушкаря тягайся з 18 травня аж до 7 червня. Побивали то ті, то другі, але врешті запорожці зі своїм полковником Барабашем покинули Пушкаря, і той був побитий і навіть сам загинув в бойовищі.

Скоро після того, 6 вересня 1658 року, у Гадячі були підписані умови згоди Виговського з Польщею, за якою з воєводств Київського, Чернігівського та Брацлавського складалося Велике князівство Руське зі своїм військом, судом та православною вірою; керувати ж тим князівством мав обраний всіма станами української людності гетьман.

Запорожці, хоч і дістали од Виговського повідомлення про ту умову, та не хотіли пристати до спілки з поляками, бо вже зневірилися у їхніх обіцянках.

ІВАН СІРКО
У той час великий вплив на запорожців мав полковник Війська Запорозького Іван Сірко. Родом він був з села Мерефи Слобідської України і хоч не мав ніякої освіти, та зате уславився поміж товариством надзвичайним войовничим хистом, певним лицарством і завзятим обстоюванням козацької волі та стародавніх запорозьких звичаїв.

Прямуючи стежкою Богдана Хмельницького, Сірко завжди обстоював протекторат над Україною російського царя, але за умови забезпечення повного самоврядування України, і в ті часи, коли російський уряд порушував Переяславську умову з Богданом Хмельницьким, він завжди виступав з одвертими протестами проти таких заходів, і ті протести доходили навіть до оружної боротьби. Запеклий ворог бусурманів, Сірко все своє життя воював з ними і ставав ворогом всіх тих українських гетьманів, котрі шукали спілки з татарами або турками. Разом з тим він вороже ставився й до Польщі, пам’ятаючи нечувані вчинки Потоцького й Чарнецького.

Ставши року 1659 кошовим отаманом Війська Запорозького, Сірко оружно виступив проти Виговського, бо спілка гетьмана з королем, на думку кошового, повинна була знову затягти Україну у польське ярмо. Через такі погляди запорожці разом з полковником Пушкарем зчинили перший розбрат і колотнечу на Україні, які з часом привели її до повнрї руїни. Скоро після смерті Пушкаря запорожці вийшли з Січі і через свою лютість на Виговського та поляків взяли великий гріх собі на душу і, прилучившись до російського війська князя Ромодановського, помагали руйнувати українські городи Ромни, Пирятин, Чорнуху, Горошин та інші, що обстоювали за Виговського. Проте скоро, побачивши з боку московських людей до себе зневагу, вони схаменулися і пішли од Ромодановського на Січ.

На початку року 1659 російське військо обложило у Конотопі полковника Гуляницького, прихильника Виговського. Почувши про це, Виговський як спільник короля покликав собі на поміч татар, напав з козаками й татарами на російське військо і так його погромив, що навіть воєводів, привідців війська московського побрав у бранці і віддав татарам у неволю.

Проте, незважаючи на блискучу перемогу Виговського, українські козаки, побачивши поруч свого гетьмана поляків та татар, одсахнулися од нього і почали не слухатись, кажучи, що Виговський знову продав Україну ляхам. Одночасно з тим сила Виговського зменшилася од того, що Сірко з запорожцями саме на той час напав на Крим і тим примусив татар покинути Виговського та поспішати до своїх кочовищ.

Повернувшись з походу на Крим, Сірко пішов із запорожцями у Київ, щоб там сполучитись з російським військом, яке воювало

Виговського. Гетьман, довідавшись про те, послав навперейми йому полковника Тимоша, та Сірко так того Тимоша погромив, що він ледве з душею зрятувався.

Як тільки запорожці з Сірком з’явилися на Правобережній Україні, рух проти Виговського перекинувся й туди, і Сірко, скориставшись з того, поєднався в Умані з полковником Ханенком та й оголосив Виговського зрадником, а на гетьманство підмовив козаків обрати того, кого українська старшина хотіла ще до смерті Богдана Хмельницького — сина його Юраська.

СІРКО НАСТАНОВЛЯЄ ГЕТЬМАНОМ ЮРАСЬКА ХМЕЛЬНИЧЕНКА
З Умані разом з усіма козаками, що піднялися проти Виговського, Сірко почав наступати на нього, і на початку вересня 1659 обидва козацькі війська зблизилися біля села Германівки. Тут Виговського покинули останні козаки, що ще були при ньому, і він лишився з самими поляками та найманим військом. Зрозумівши, що справа його загинула, Виговський не схотів далі проливати марно козацьку кров, а сам одіслав клейноди Хмельниченку і зрікся гетьманства.

Ставши гетьманом, Юрась Хмельниченко під впливом Сірка послав полковника Петра Дорошенка сказати начальнику російського війська на Україні Трубецькому, що вся Україна хоче бути під протекцією царя, тільки з умовою, щоб по українських городах не було російських воєвод ніде, опріч Києва. Таким чином, треба сказати, що нове сполучення України з Польщею після смерті Богдана Хмельницького розбили виключно запорожці з своїм жвавим кошовим отаманом Сірком.

Князь Трубецькой замість одповіді Хмельницькому на його умови нового прилучення України до російської держави закликав його разом з козацькою старшиною у Переяслав, де стояло російське військо, з тим, щоб скликати таку раду і обрати гетьмана наново. Коли ж було обрано знову-таки Хмельницького, то Трубецькой примусив його дати згоду на обмеження автономії України і пустити московських воєвод, опріч Києва, ще в Переяслав, Ніжин, Чернігів, Брацлав та Умань.

Умова Хмельниченка з російським урядом викликала нову війну між Польщею і Росією. Король польський Ян Казимир увійшов у спілку з кримським ханом і вийшов з великим військом на Білу Русь, татари ж наскочили на Правобережну Україну і, захопивши більше 20 000 невольників, погнали їх у Крим. Не вспівши заступити татарам шлях, запорожці під проводом Сірка вистежили їх, коли ті перевозилися через Дніпр біля устя річки Самари, і на піскуватих кучугурах Кінського острова року 1660, біля теперішнього села Ігрені, вирізали велику кількість татар і визволили майже всіх українських невольників.

Зразу ж після того запорожці самі пішли на татарські землі. Половина запорозького війська під проводом Брюховецького ходила на Аслам-город, котрий турки за останні роки вспіли поновити, добула його й зруйнувала: друга ж половина з Сірком ходила під Очаків і, поруйнувавши його околиці, побрала чимало бранців.

Року 1661, воюючи Польщу, на Правобережну Україну прийшло російське військо під проводом Шереметева. Проминувши Київщину, Шереметев пішов на Любар, сподіваючись собі на поміч гетьмана Юраська Хмельниченка з козацьким військом. Проте козацька старшина, незадоволена останніми переяславськими умовами, не поспішала на поміч Шереметеву і не допустила Хмельниченка до сполучення з ним. Поляки разом в татарами тим часом напали на російське військо і, погромивши його, обложили біля Чуднова з усіх боків.

Лютуючи на Хмельницького, Шереметев відкупився од полону тим, що видав татарам у неволю всі виділи козацького війська, які були при ньому, хоч ті нічого й не знали про події у козацькому війську. Такий вчинок Шереметева дуже обурив козацьку старшину і всіх козаків, що були у війську Хмельниченка, і, коли поляки й татари пдчали наступати на козацький табір, вони не схотіли битись з далеко сильнішим ворогом і піддалися полякам на гадяцьких умовах з деякими обмеженнями.

Запорожці під час цих подій були з Сірком на устях Бугу, підстерігаючи там татар, і участі у війні з поляками не брали. Проте згода Юраська Хмельницького з поляками викликала між запорожцями велике обурення, бо вони не хотіли й чути про польську зверхність. Військо Запорозьке бажало бачити Україну вільною і ні від кого незалежною, і під впливом запорожців по всій Україні того ж року почалася колотнеча. На Правобережну Україну, на підставі умови з Хмельниченком, почали вертати польські пани, одбираю-чи від селян свої маєтності та підвертаючи під себе поспільство; народ же не хотів знову лізти у польське ярмо і проганяв поляків, побиваючи їх, де міг. На Лівобережній же Україні козаки, незадоволе-ні з російських воєвод та з грабунків московського війська, били непрошених гостей і виганяли їх з українських городів. На обох берегах Дніпра поспільство поривалося до волі, добутої річками пролитої крові, та тільки й там обставини не сприяли тому.

Юрась Хмельниченко не зміг розібратися серед такого замішання. Не з його хистом було вирвати Україну зі скрутного становища, і наприкінці року 1662 він зрікся гетьманства і, передавши, за згодою невеликої кількості зібраної ним козацької старшини, військові клейноди зятю своєму, полковнику Тетері, сам пішов у ченці. Полковники Лівобережної України Сомко і Золотаренко, що не брали участі в обранні Тетері гетьманом, не хотіли визнавати його старшим і почали домагатися гетьманської булави всяк для себе. Та тільки ні той, ні інший не мали у своїх домаганнях ніякої підпори у меншому козацтві та простому людові, бо як і вся того часу козацька старшина, вони, користуючись зі своєї влади, кривдили люд і забирали собі грунти, млини і таке інше, тобто, як казали запорожці, «запаніли».

ЗАПОРОЖЦІ НАСТАНОВЛЯЮТЬ ГЕТЬМАНОМ БРЮХОВЕЦЬКОГО
Військо Запорозьке теж не визнавало Тетерю гетьманом, бо не згідне було на польську зверхність. Разом з тим війську, що завжди обстоювало рівність всього люду, дуже не до вподоби було й народження на Україні свого власного панства. Запорожці однаково неприхильно ставилися й до Сомка, й до Золотаренка, а тому на підставі давніх запорозьких звичаїв домагалися, щоб гетьмани обиралися на Січі, а не у волості.

У той час чималий вплив на запорожців мав бувший джура Богдана Хмельницького Іван Брюховецький. Маючи, певно, ще од Богдана Хмельницького чималі гроші, він часто підмогоричував по січових шинках запорозьку голоту, вмів вдавати з себе заступника й оборонця простих козаків перед січовою старшиною і став такий милий всій запорозькій черні, що року 1662 його обрано було кошовим отаманом. І от, коли Юрась Хмельниченко зрікся гетьманства, запорожці вирішили настановити гетьманом свого кошового отамана Брюховецького. Щоб вірніше того досягти, кіш на початку року 1663 вислав на Україну Брюховецького з цілим полком запорозького товариства, яке й агітувало між простим людом на його користь. Поспільство українське давно мріяло про такого гетьмана, щоб дбав про нього, а не виключно про себе та старшину козацьку, — воно радо приєдналося до запорожців і навіть склало про такого гетьмана, якого уявляло собі у мріях, чудову думу про Ганжу Андибера:

Гей, гуляв, гуляв бідний козак-нетяга сім год

і чотири,

Та потеряв з-під себе три коні воронії,

На дванадцятий год повертає —

Козак-нетяга до города Черкас прибуває.

На козаку, бідному нетязі,

Три сіром’язі,

Опанчина рогозовая,

Поясина хмельовая,

На козаку, бідному нетязі, сап’янці —

Видно п’яти й пальці.

Де ступить — босої ноги слід пише.

А ще на козаку, бідному нетязі, шапка-бирка — Зверху дірка,

Хутро голе, околиці Біг має,

Вона дощем покрита,

А вітром, на славу козацьку, підбита.

Іще ж то козак, бідний нетяга, до города Черкас

прибуває,

Насті Горової, кабашниці степової,

шукає-питає. Скоро козак-нетяга Насті Горової, кабашниці

степової, допитався,

Зараз у світлицю вбрався.

Там пили три ляхи,

Дуки-срібляники:

Первий пив Гаврило Довгополенко

переяславський, Другий пив Війтенко ніжинський,

Третій пив Золотаренко чернігівський.

От вони пили-підпивали,

З козака-нетяги насміхались,

На шинкарку покликали:

«Гей, шинкарко Горовая,

Настя молодая!

Добре ти дбай —

Нам солодкі меди, соковиту горілку ще

підсипай,

Сього козака, пресучого сина, у потилицю

з хати випихай;

Бо десь він по винницях, по броварнях

валявся,

Опалився, ошарпався, обідрався,

До нас прийшов добувати,

А в іншу корчму буде нести пропивати».

Тоді шинкарка Горовая Настя, кабашниця степовая,

Козака-нетягу за чуб брала,

В потилицю з хати вибивала.

То козак-нетяга добре дбає,

Козацькими п’ятами опинає.

Поти п’явся,

Поки до порога добрався.

Козацькими п’ятами за поріг зачіпає,

А козацькими руками за одвірки хапає,

Під мисник голову свою козацьку

молодецьку ховає. Тоді два ляхи, дуки-срібляники, на його

поглядали,

З його насміхали,

А третій, Гаврило Довгополенко

переяславський, був обачний, Із кармана людську денежку виймав,

Насті кабашній до рук добре оддавав,

А ще стиха словами промовляв:

«Гей, — каже, — ти, шинкарко молода, ти, Насте

кабашна!

Ти, каже, до сих бідних козаків не як хоч злая,

да й обачна:

Коли б ти добре дбала,

Сю денежку до рук приймала,

До погреба одходила,

Хоч нороцового пива уточила,

Сьому козаку, бідному нетязі,

Сьому козаку, бідному нетязі, на похмілля живіт його козацький скрепила».

Тоді Настя Горовая,

Шинкарка степовая, ^

Сама в льох не ходила,

Да наймичку посилала:

«Гей, дівко, наймичко!

Добре ти вчини,

Кінву-чвертівку в руки вхопи Та в льох убіжи,

Та вісім бочок мини,

А з дев’ятої поганого пива наточи.

Як маєм ми його свиням виливати,

То будем ми його на таких нетяг роздавати».

Тоді дівка наймичка у льох убігала,

Та дев’ять бочок минала,

Та з десятої п’яного чола меду наточила,

Та в світлицю входжає,

Свій ніс геть од кінви одвертає,

Буцімто те пиво воняє.

Як подали козаку в руки ту кінву,

То він став біля печі

Та й почав підпивати пивце грече.

Взяв, раз покуштував, удруге напився,

А втретє як узяв ту кінву за вухо,

То зробив у тій коновці сухо.

Як став козацьку голову хміль розбирати,

Став козак коновкою по мосту добре погримати,

Стали в дуків-срібляників зі стола чарки й

пляшки скакати,

І стала шинкарська груба на десять штук

скрізь по хаті літати. Не стали тоді ляхи, дуки-срібляники, за сажею

світу Божого видати. Тоді ж ляхи, дуки-срібляники, на його

поглядали,

Словами промовляли:

«Десь сей козак-нетяга ніде не бував,

Добрих горілок не пивав,

Що його й погане пиво оп’янило».

Як став козак-нетяга теє зачувати,

Став на ляхів грізно гукати:

«Гей, ви, ляхове,

Вразькі синове Ік порогу посувайтесь,

Мені, козаку-нетязі, на покуті місце

попускайте!

Посувайтесь тісно,

Щоб було мені, козаку-нетязі, де на покуті із

лаптями сісти!» Тоді ляхи, дуки-срібляники, добре дбали,

Дальше ік порогу посували,

Козаку-нетязі більше місця на покуті попускали, Тоді козак-нетяга на покуті сідає,

Із-під полй позлотистий недолимок виймає, Шинкарці молодій за цебер меду застановляє.

Тоді ті ляхи, дуки-срібляники, на його

поглядали,

Словами промовляли:

«Гей, шинкарко Горовая,

Настя молодая,

Кабашнице степовая!

Нехай сей козк, бідний нетяга, не мається в тебе

сеї заставщини викупляти, Нам, дукам-срібляникам, нехай не зарікається

воли поганяти, А тобі, Насті-кабашниці, груб топити».

От тоді-то козак, бідний нетяга, як став сії

слова зачувати,

Так він став чересок виймати,

Став шинкарці молодій, Насті кабашній, увесь

стіл червінцями устилати. Тоді дуки-срібляники, як стали в його

червінці зоглядати,

Тоді стали його вітати Медом шклянкою

І горілки чаркою;

Тоді й шинкарка Горовая,

Настя молодая,

Істиха словами промовляє:

«Ей, козаче, — каже, — козаче!

Чи снідав ти сьогодні, чи обідав?

Ходім зо мною до кімнати,

Сядем ми з тобою поснідаєм Чи пообідаєм».

Тоді-то козак, бідний нетяга, по кабаку

походжає,

Кватирку одчиняє,

На бистрії ріки поглядає,

Кличе, добре покликає:

«Ой ріки, — каже, — ріки низовії, Помошниці Дніпровії Тепер або мене зодягайте,

Або до себе приймайте!»

От тоді один козак іде,

Шати дорогії несе,

На його козацькі плечі надіває,

Другий козак іде,

Жовті сап’янці несе,

На його козацькі ноги надіває;

Третій козак іде,

Шличок козацький несе,

На його козацьку голову надіває;

Тоді дуки-срібляники стиха словами

промовляли: «Гей, не єсть же се, братці, козак бідний,

нетяга,

А єсть се Хвесько ГанжаАндибер,

Гетьман запорозький...

Присунься ти до нас, — кажуть, — ближче, Поклонимось тобі нижче,

Будем радиться, чи гаразд-добре на славній Україні проживати».

Тоді стали його вітати медом шклянкою І горілки чаркою.

То він теє од дуків-срібляників приймав, Сам не випивав,

А все на свої шати проливав:

«Ей, шати, мої шати! Пийте-гуляйте.

Не мене шанують, бо вас поважають.

Як я вас на собі не мав,

То й честі од дуків-срібляників не знав». Тоді-то Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький стиха словами промовляє:

«Гей, козаки, — каже, — діти, друзі-молодці!

Прошу я вас, добре дбайте,

Сих дуків-срібляників за лоб,

Наче волів, із-за стола виводжайте,

Перед вікнами покладайте,

У три березини потягайте,

Щоб вони мене споминали,

Мене довіку пам’ятали!»

Тільки Гаврила Довгополенка переяславського

за те улюбив,

Край себе садовив,

Що він йому за свою денежку пива купив.

Тоді ж то козаки, діти, друзі, молодці добре

дбали,

Сих дуків-срібляників за лоби брали,

Із-за стола, наче волів, виводжали,

Перед вікнами покладали,

У три березини потягали,

А ще стиха словами промовляли:

«Гей дуки, — кажуть, — ви дуки!

За вами всі луги й луки, —

Ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати

І коня попасти!»

У червні року 1663 біля Ніжина одбулася велика рада з участю простого козацтва й запорожців, і на тій раді гетьманом України було обрано Брюховецького, причому запорожці разом з черню зчинили погром козацької старшини і взагалі панства, Сомка ж, що від дався під оборону російського посланця, було стято.

Тим часом Іван Сірко, обраний після Брюховецького знову кошовим отаманом, серед літа року 1663, пам’ятаючи одвічну мету козацтва — боротьбу з бусурманами, вирядив частину Війська Запорозького байдаками на Чорне море. Запорожці виплили повз Очаків на Дунайські гирла і добре пошарпали придунайські городи, та тільки, коли поверталися додому, їм сталася пригода. У лимані вони натрапили на турецький флот і билися з ним аж три дні, та, не маючи сили перемогти турків, змушені були покидати у море всю свою здобич і рятуватися на берег. Потопивши біля Дніпрових гирл свої байдаки, запорожці, одбиваючись од татар, пішки прибули 21 вересня на Січ.

У той час на Січі вже була російська залога з боярином Косоговим на чолі. Послана вона була на Запорожжя російським урядом весною того ж 1663 року почасти для того, щоб помагати запорожцям у боротьбі з татарами, почасти ж щоб стежити за розпорядками Війська і тримати його у покорі і вірності. Сірко рішив скористатися російською залогою і, щоб оддячити бусурманам за невдалий похід на море, вирушив восени того ж року з Косоговим походом на Перекоп.

Все Перекопське межимор’я Сірко застав перекопаним од Чорного до Азовського моря глибокими рівчаками. Та це не спинило завзятого козацького ватажка — він перейшов за той рівчак біля Чорного моря, вдарив на город Перекоп ззаду, добув і поруйнував більшу його частину, одбився од Нуреддіна-султана, що наспів своїм на поміч, і 16 жовтня повернувся на Січ.

БОРОТЬБА ЗАПОРОЗЬКОГО КОШОВОГО СІРКА З ГЕТЬМАНАМИ ТЕТЕРЕЮ І ЧАРНЕЦЬКИМ
Скоро після того на Січ прибули посланці гетьмана Тетері з листами, у яких гетьман умовляв запорожців згадати, що зверхником козацьким з дідів-прадідів був король польський і що тільки при боці Польщі Україна може зберегти свої права і звичаї.

Коли на козацькій раді у Січі вичитувалися ті листи, то голоси запорожців поділилися: чималі купи козаків ставали на бік короля, а все-таки більшість запорожців ще не забула польської неправди та вчинків Чарнецького і не хотіла й слухати про польську зверхність. Скінчилося на тому, що рада ухвалила лишитися під протекцією царя, і Сірко одіслав листи Тетері Брюховецькому.

З початком року 1664 король польський Ян Казимир вийшов на Лівобережну Україну з військом, щоб одібрати її збройною рукою від російського царя. Діставши про те звістку, кошовий отаман Сірко послав частину запорожців з полковником Чугуєм на поміч Брюховецькому, сам же з останнім військом пішов за Буг, щоб не дати татарам вийти полякам на поміч. Біля Бендер запорожці поруйнували й пошарпали чимало татарських сіл, а потім пішли виганяти поляків та євреїв з українських міст і визволяти од польських залог Брацлав, Кальник, Могилів, Рашків, Умань, Смілу й інші городи південної України.

На Лівобережній Україні тим часом царське військо та лівобережні козацькі полки з Брюховецьким погромили польського короля і загнали його за Десну. Після тієї перемоги Брюховецький перейшов на правий бік Дніпра і хотів атакувати Чигирин, та тут до Чигирина, на поміч Тетері, наспів запеклий ворог українського люду Стефан Чарнецький з польським військом та кількома тисячами татар і погромив Брюховецького. Той мусив одходити до Черкас.

На поміч Брюховецькому саме на той час поспішав Сірко з запорожцями, та спізнився, і Чарнецький, одігнавши від Чигирина Брюховецького, пішов Сіркові назустріч. Біля города Бужина, що вище Крилова, зчинився між запорожцями й поляками кривавий бій: запорожці не подужали погромити значну силу війська Чар-нецького й Тетері, а проте пробилися повз вороже військо і пішли понад Дніпром до Черкас, щоб сполучитися з Брюховецьким; Чарнецький же, слідкуючи за ними, побував у батьківщині Богдана Хмельницького Суботові, спалив те місто і, викопавши з домовини кістки гетьмана Богдана та сина його Тимоша, спалив їх, а попіл розвіяв по вітру. Ця ганебна для поляків подія сталася на Великодні свята 1664 року.

Становище Правобережної України щодалі ставало тяжчим: російська держава намагалася вернути її під свою владу, Польща — під свою, і обидві руйнували й палили по Україні городи й села, де засідали ворожі залоги. До того ж Польща, не покладаючи великої надії на власне військо, закликала собі на поміч татар і, замість грошової плати за їхню службу, дозволяла своїм спільникам забирати увесь непокірний їй люд у неволю.

Чарнецький, ганяючись з татарами й поляками за Сірком, обложив його у Черкасах, та не зміг добути й одійшов геть. Почувши, що Сірко з запорожцями перейшов Смілу, він обступив Смілу з великою силою і почав її добувати. Сірко кілька разів одгромив поляків, а потім вийшов потайно з частиною запорожців у Капустяну долину, де був татарський табір, і так погромив татар, що ті навіть покинули йому весь свій скарб і обоз.

Після того Сірко з запорожцями ще кілька місяців крутився по всій Україні, вишукуючи татарські загони та побиваючи їх. Найбільш славні для запорожців та Сірка битви з татарами були під Городищем, за 25 верст одднсць грошової плати за 'їхню службу, Корсуня, та недалеко Умані, де Сірко упень погромив польських спільників. Поєднавшись після того з кількома правобережними полковниками, що під впливом Війська Запорозького відкинулися від Тетері, Сірко пішов на Чарнецького, що стояв з польським військом у Корсуні, маючи на думці оддячити йому за ганебний вчинок з прахом Богдана Хмельницького, та Чарнецький не наважився зчепитися з Сірком і з усім польським військом одійшов до Брацлава.

РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦІВ У БРЮХОВЕЦЬКОМУ
У місяці серпні почалося зневір’я й розчарування запорожців у своєму ставленику Брюховецькому. До запорожців дійшли звістки, що Брюховецький листується з кримським ханом про згоду, і це дуже не подобалося січовикам і їхньому кошовому Сірку.

Брюховецький зраджував ідеї боротьби з бусурманами, а через те ставав запорожцям немилим, так що на вимоги російського уряду, щоб Сірко прилучився з запорожцями до Брюховецького, Сірко написав самому царю, що більше не йме віри Брюховецько-му, а через те й не хоче прилучатися до нього. Незважаючи навіть на повідомлення від царя про те, що Брюховецький листується з кримським ханом з відома царя, запорожці не схотіли воювати надалі на боці Брюховецького і разом з Сірком повернулися на Січ.

Ще дужче розчарувалися запорожці, коли довідалися, що їхній ставленик ще гірше, ніж попередні гетьмани, забирає собі у власність грунти, скарби й маєтки і так само підвертає під себе у неволю селян, як підвертали колись польські пани. Нарешті року 1665 до Січі прийшла неймовірна з погляду запорожців звістка про те, що Брюховецький поїхав у Москву, одружився там з московською бояришнею, княжною Долгорукою, і навіть сам був зроблений од царя боярином. Врешті на Січі стало відомо, що Брюховецький під час перебування у Москві подав цареві прохання, неначебто від усієї української старшини й козаків, про те, щоб по всіх українських городах, і навіть на Запорожжі, у Кодаку та в Січі, були російські воєводи і щоб всяке мито з українських людей і городів збиралося воєводами до російської казни.

Не вспіли добігти до Січі такі чутки, як на Запорожжя справді прибув боярин Хитрово, а другий боярин їхав до Кодака. Кошовим отаманом Війська Запорозького на той час був Шкура. Коли приїхав на Січ Хитрово, він замішався й не знав, на яку ступити. Козаків запорозьких всі ці чутки дуже обурили і, зібравшись на раду, вони скинули Шкуру з отаманства, проголосили Брюховецького зрадником рідного краю, у Кодак же послали полк війська. Таким чином, після семирічної вірної служби московському царю запорожці побачили у призначенні на Запорожжя воєвод заходи з боку російського уряду проти своєї волі й незалежності, взяли це собі образою і почали ставитись до московських бояр і московського уряду з недовір’ям і навіть вороже.

ЗАПОРОЖЦІ ПРИЗНАЮТЬ ГЕТЬМАНОМ ДОРОШЕНКА
На той саме час обраний на Покрову року 1665 гетьманом Правобережної України Петро Дорошенко звернувся до Запорозького Коша з проханням признати його гетьманом і обернути до нього свою ласку і приязнь, як колись до «славно-покійного Богдана Хмельницького».

Петро Дорошенко був онуком гетьмана Війська Запорозького Михайла Дорошенка, згадки про котрого як про доброго козака й правдивого лицаря ще живі були поміж запорожцями. Весь рід Дорошенків був з Чигирина і добре відомий всім козакам, сам же Петро Дорошенко під час гетьманування Богдана Хмельницького й Виговського зажив собі поміж козаками доброї слави, а за во-йовничий хист та розум був Богданом призначений прилуцьким, а далі черкаським полковником.

За гетьманування ж Тетері був при ньому генеральним осавулом. За своїми поглядами та думками Петро Дорошенко був правдивим запорозьким лицарем. Він один з-поміж козацької старшини після Богдана Хмельницького ще не впав у себелюбство, бажав зберегти автономні права України і за щастя рідного краю радий був зректися своєї долі. Од часів великого повстання за 17 років Дорошенко упевнився в тому, що з Польщею більше не може бути згоди, бо українці й поляки на смерть зненави- Гетьман Петро Дорошенко

діли один ОДНОГО. Мо- -

сковські звичаї й московські люди здавалися Дорошенкові ще більш чужими, ніж польські; домагання ж російського уряду, щоб по всіх городах України були московські воєводи, упевняли його у тому, що під зверхністю Москви Україні неможливо буде зберегти свої автономні права. Разом з тим Дорошенко знав, що під турецькою зверхністю Молдава й волохи мають самоврядування, держать своє власне військо, суд, казну, звичаї й віру. Все це привело його до думки, що єдина можливість України забезпечити свої автономні права — це оддатись під протекцію турецького султана.

Поки що це були тільки думки Дорошенка. Запорожці про ті думки нічого не відали, знаючи ж Петра як доброго козака і щирого товариша, поставилися до його гетьманування прихильно, посилали йому в листі бажання всього доброго і вимагали тільки одного: щоб він не ставав до спілки з Польщею.

Побачивши, яке обурення викликала на Запорожжі присилка воєвод, російський уряд скоро забрав їх назад до Москви, та те вже не помогло — запорожці на початку року 1665 примусили Косого-ва, що стояв з військом у Січі, вийти з Запорожжя.

На початку року 1667 Україну як громом вдарила звістка про те, що в Андрусові російський уряд підписав з Польщею згоду, що вся Правобережна Україна має вернутися під Польщу, Лівобережна лишається цареві, запорожці ж повинні служити і цареві, й королю.

Поділ України дуже збентежив усю українську людність, і най-скоріше те обурення вибухнуло на Запорожжі. Запорожці зараз же почали перемовлятися з Дорошенком, а 26 травня 1667 року біля Січі вони утопили в Дніпрі ціле царське посольство, що їхало через Січ до кримського хана з боярином Ладижинським, а кошовий на той час отаман Остап Васютенко ще й послав гетьману Брюховецькому листа, дорікаючи, що то він, гетьман, своїми вчинками призвів до загибелі московського посла. «Московський цар, — писав він, — довго тішив нас паперовими листами, неначе дітей яблуками, а сам не додержав умови з Богданом Хмельницьким, ставши до згоди з королем, віддав йому більшу частину України. Цар хоче одняти у запорожців те, за що наші діди й прадіди кров свою проливали, — військові права й вольності. Та й не тільки од запорожців хоче одібрати він права, а те ж саме чинять московські воєводи і на козацькій неньці Україні, а ти, гетьмане, потураєш московським людям, а не спиняєш їх. Ми, запорожці, поки живі, будемо стояти за свої права й вольності, що ж до тих, хто хоче одібрати у нас ті права, то нехай всі державці пам’ятають, що, як невидющому не встрелити нікого, так і їм даремно намагатися одібрати од нас нашу волю».

Цей лист запорозького товариства зробив на Брюховецького велике враження, і в його голові вперше встало питання, чи вдержиться він на гетьманстві проти волі Запорожжя і чи не розумніше б йому одсахнутися од панства та всього чужого й обпертись на рідний люд та Військо Запорозьке. Проте цього разу він став на тому, що листа запорожців послав царю з проханням прислати йому якнайбільше війська, щоб обороняти його од своєї, української, черні та од запорожців.

Протягом року 1667 почали яскравіше виявлятися заміри Дорошенка щодо єднання з бусурманським світом. Обороняючи Україну від поляків, що після Андрусівської умови насунули на Поділля, Побужжя й усю Україну, Дорошенко над осінь того року викликав собі на поміч проти поляків татар і, прилучивши до себе орду Калги-Шерін-Гірея, пішов на Поділля, напав на коронного польського гетьмана Яна Собеського і, погромивши поляків біля Підгайців, загнав Собеського у місто і почав там його облягати.

СЛАВНИЙ ПОХІД ЗАПОРОЖЦІВ НА КРИМ
Тим часом Військо Запорозьке, не вгадуючи дальніших замірів Дорошенка і пам’ятаючи зрадливі вчинки татар за останні 15 років, починаючи з Берестечка, скористалося з того, що орда була на Україні, і пішло походом на Крим. Під проводом кошового отамана Івана Рога та полковника Сірка запорожці несподіваним нападом добули й спалили Перекоп, а далі, поділивши військо надвоє, кинулися шляхами: Ріг — на Бахчисарай, а Іван Сірко — на Кафу. Обидва виділи Запорозького Війська без жалю вирізували й випалювали татарські улуси й городи, забирали скарби, заганяли худобу і так налякали кримського хана, що він покинув своє царство, сів на корабель і втік за море. Похазяйнувавши у Криму, як хотіли, визволивши з неволі кілька тисяч земляків та обтяжив-шись здобиччю, запорожці щасливо повернулися на Січ.

Вчинок запорожців розбив мрії Дорошенка. Татари, що були при ньому, почувши про події у Криму, захвилювалися, покинули Дорошенка, і він якнайскоріше мусив замиритися з Собеським.

Запорожці під проводом Сірка та Івана Рога добувають Перекоп. Малюнок Стеценка
На Лівобережній Україні увесь 1667 рік зростало замішання й обурення на Брюховецького та московських воєвод. Із Запорожжя воно хутко ширилося по Україні і на початку року 1668 набуло на Гетьманщині такої сили, що Брюховецький зрозумів неможливість дальшої боротьби зі своїми земляками і, щоб вдержати у своїх руках булаву, змушений був піти проти воєвод і взагалі проти російської зверхності. Про свої заміри Брюховецький сповістив запорожців і гетьмана Правобережної України Дорошенка, сам же у січні 1668 року зібрав у Гадячі раду і одверто проголосив себе оборонцем прав України і ворогом Москви.

Козаки на тій раді вирішили домагатися, щоб воєводи вийшли зі своїми залогами з України, а коли б ті не згодилися, то напасти оружно на московські залоги і побити їх разом з воєводами або повиганяти з України.

Тільки Брюховецький вже спізнився привертати на свій бік козаків. Всі його вже ненавиділи, і в той же саме час на Правобережній Україні, у Чигирині, була рада з правобережних полків та запорожців, зібрана Дорошенком. На тій раді було вирішено з’єднати обидві половини України під рукою Дорошенка, вигнавши з Лівобережної України російське військо.

На початку лютого запорожці вийшли на Гетьманщину і підняли там повстання, котре скоро перекинулося й на Слобожанщину, де повстання підняв Іван Сірко, спочатку у Змієві, пізніше ж під Харковом і Полтавою.

Російський уряд ще мав надію прихилити запорожців на свій бік і послав було на Січ царську грамоту, жалування й подарунки, та було вже невчасно: коли по весні на Україну ввійшло російське військо під проводом боярина Ромодановського, то назустріч йому з-за Дніпра вийшов з козаками й татарами Дорошенко і посунувся на Полтавщину, щоб там сполучитися з лівобережними полками.

Дорошенко, знаючи, що козаки ненавиділи Брюховецького, наблизившись 7 червня до табору лівобережного гетьмана, що стояв біля Сербиної могили, недалеко Диканьки, послав йому сказати, щоб той своєю волею склав булаву і прислав йому військові клейноди. Брюховецький ніяк того не сподівався і хотів було змагатися, та на нього накинулися всі ним покривджені і приволокли до Дорошенка.

Побачивши перед очима Брюховецького, Дорошенко звелів прикувати лівобережного гетьмана до гармати, поки військова рада судитиме його за те, що зламав військові звичаї і став боярином. Та, віддаючи той наказ серед галасу козаків, Дорошенко махнув рукою, ті ж козаки, що привели Брюховецького, зрозуміли це так, що то Дорошенко подав гасло, аби кінчали з Брюховецьким, і забили його на смерть.

Чи щиро, чи не щиро, а Дорошенко вдав з себе, що дуже жалкує за смерть Брюховецького, і звелів тіло його з пошаною одвезти у Гадяч і урочисто поховати під церквою, збудованою небіжчиком. Після того, проголосивши себе гетьманом України обох сторін Дніпра, Дорошенко пішов зі своїм військом назустріч Ромоданов-ському, та той не наважився стати з козаками до бою і вийшов за межі України.

Хоч таким чином розідрана Андрусівською умовою Україна сполучилася і справи для Дорошенка склалися дуже щасливо, та те було дуже ненадовго. Під час походу на Ромодановського Дорошенко почув, що йому зрадила дружина, і подався в Чигирин.

РОЗБРАТ МІЖ ЗАПОРОЖЦЯМИ
Тим часом нагла смерть Брюховецького, яку запорожці клали на душу Дорошенка, викликала на Січі проти останнього незадоволення. Брюховецький був ставлеником запорожців, і хоч свого часу був проголошений на Січі зрадником, та все-таки кара на нього без військового суду була образою Війську Запорозькому і багатьох запорожців одвернула від Дорошенка. Під впливом військового писаря Суховієнка, на прізвище Вдовиченко, на Січі почали гомоніти, що Дорошенко добув булаву неправдиво і що обрання гетьманів, як і споконвіку бувало, повинно одбуватися на Січі, а не у городах України. Підмогоричена Суховієнком січова голота скликала раду і проголосила Суховієнка гетьманом.

Щоб надати собі більшої ваги, Суховієнко після обрання на гетьманство звернувся до кримського хана через посланців, щоб признав його гетьманом. Ханові була люба така покірливість запорожців, і він послав Дорошенкові наказ, щоб корився Суховієнко-ві і йшов разом з ним вибивати російських людей з України. Дорошенко, ображений таким наказом хана, зовсім не пішов за Дніпро, а боярин Ромодановський, скориставшись з того, так утиснув російським військом наказного гетьмана чернігівського полковника Демка Многогрішного, що той, не маючи од Дорошенка помочі, мусив піддатись Росії з усією Лівобережною Україною.

Суховієнко не справдив надій запорожців, як не справдив їх раніше Брюховецький. Замість того щоб іти проти війська Ромодановського, він разом з татарами почав воювати своїх братів, аби тільки одняти булаву од Дорошенка.

Таким чином, Дорошенка почали тиснути одночасно поляки, росіяни, татари й запорожці, хоч у спілці були тільки двоє останніх. Не бачачи собі нізвідки порятунку, Дорошенко по весні 1669 року скликав на річці Росаві велику козацьку раду і там умовив козаків піддатись під протекцію султана з умовою, щоб Україна була об’єднана і вільно сама порядкувала своїми справами за своїми звичаями, за поміч же султана проти ворогів тільки платила йому данину, як платила данину Молдава. Султан через свого посланця згоджувався прийняти Україну на таких умовах, але вимагав ще, щоб Дорошенко пустив у Чигирин та Кодак по 1000 яничарів. На таку вимогу Дорошенко згоди не дав, і через те умова Дорошенка з султаном не була підписана, а лишилася тільки на розмовах.

Війна Суховієнка з Дорошенком протяглася недовго, бо його підрізав полковник Іван Сірко. Запорожці Суховієнка, побачивши, що їм доводиться разом з татарами бити на своїх братів, скоро почали покидати свого ватажка, а запеклий ворог татар Сірко, скориставшись з цього, зібрав до себе все запорозьке товариство, неприхильне до Суховієнка, пішов Дорошенкові на поміч і під містечком Ольхів-цями так погромив татар та Суховієнка, що останній врятувався ледве з кількома товаришами, татар же там полягло аж 4000 душ.

Наприкінці року 1669, поки Сірко з запорожцями був ще на Україні, Суховієнко знову поєднався з декотрими ордами татар,
Обрання гетьмана на Україні
прийшов через Чорний ліс під Чигирин і хотів його добувати, спільник же його — кримський хан — хотів скористатися з того, що Січ лишалася майже порожньою, і послав 1000 татар, щоб її зруйнувати. Проте хоч на Січі на той час запорожців було обмаль, та кошовий отаман Курило відгромив татар, а багатьох побив і потопив у Дніпрі. Суховієнко, почувши про напад татар на Січ, обурився і, посварившись зі своїми приятелями — татарськими мурзами, повернувся на Січ.

Не вспів Дорошенко позбутися Суховієнка, як на Україні знову з’явилися купи незадоволених запорожців і підняли проти нього правобережні полки: Уманський, Кальницький, Паволоцький та Корсунський. Козаки тих полків, зібравшись на раду в Умані, проголосили гетьманом Михайла Ханенка, після чого, заклавши спілку з татарами, почали воювати прихильників Дорошенка.

Опинившись у дуже скрутному становищі, Дорошенко все-та-ки скликав до себе останні правобережні полки і вийшов на ворогів під Стеблів, та Ханенкові козаки разом з татарами почали обступати його з усіх боків, плюндруючи городи й села, і зовсім оточили його у Стеблеві.

Іван Сірко, що не брав участі в цьому розбраті, побачивши, яку руїну роблять на Україні спільники Суховієнка та Ханенка — татари, згуртував біля себе кілька тисяч запорожців і, наблизившись до Стеблева саме під час рішучого бою, вдарив на Дорошенкових ворогів ззаду і нагнав на татар такого страху, що ті кинулися врозтіч, а за татарами побігли й Суховієнко та Ханенко із своїми прихильниками.

Управившись після того з Ханенком та Суховієнком, Дорошенко хотів знову прилучити до себе Лівобережну Україну і послав туди полковника Гамалію з козаками. Многогрішний вислав проти Гамалії лівобережних козаків, та Гамалія погромив їх. На тому Дорошенко звелів Гамалії скінчити війну, бо Військо Запорозьке з кошовим отаманом Лукашем Мартиновичем прислало йому листа, докоряючи, що він проливає братню кров.

Таким чином, як бачимо, після смерті Богдана Хмельницького у Війську Запорозькому не було єдності й однодумства. Воно мало претензії вершити на Україні справи і наставляти гетьманів, та з того нічого доброго не виходило, бо поміж запорозьким товариством все менше ставало людей освічених, які розуміли б складне тогочасне становище України і своїм впливом вели б козацтво до певної мети, як водили колись князь Вишневецький, Самійло Кішка, Богданко та Сагайдачний. Ставленики запорожців — Брюховецький, Суховієнко та Ханенко — нічого не зробили своєму рідному краєві, опріч лиха, завзятий же та видатний запорозький ватажок часів руїни Сірко, не маючи ніякої освіти і навіть неписьменний, не міг, зрештою, взяти запорозьке товариство під свій вплив. Все своє життя він хоч і щиро обстоював ідею незалежності України од сусідів, та не вмів користуватися з обставин і проводив лише стародавню політику запорозького лицарства — засліплену ворожнечу до татар та турків.

Року 1670 чутка про те, що Дорошенко піддався турецькому султану, вже розійшлася по всій Україні і зменшила кількість його прихильників. Од нього відсахнувся навіть щирий його приятель та побратим Сірко. З такого становища намислив скористатись Ханенко, щоб зовсім звалити Дорошенка і одібрати в нього гетьманську булаву.

У ставленні до Польщі Дорошенко твердо стояв на тому, щоб зберегти Україні повну автономію, і через те з перших же часів свого гетьманування оружною рукою не пускав на Україну польського війська, вимагаючи повного поновлення Гадяцьких умов. Це дуже не до вподоби було польському урядові, і він увесь час або воював з Дорошенком, або робив всякі заходи, щоб позбутися непокірливого гетьмана. З такого становища й скористався Ханенко; він написав королю, що має на своєму боці все Запорозьке Військо, і якщо король затвердить його на гетьманстві, то він не тільки не вимагатиме поновлення Гадяцьких умов, а навіть пустить на Україну польське військо та польських панів. У зносинах Ханенка з королем йому дуже допомагав кошовий отаман Війська Запорозького Грицько Пелех, який навіть сам з кількома старшинами їздив до короля у Варшаву.

Королю дуже любі були заходи запорожців та Ханенка, і він, за згодою сейму, проголосив 22 грудня 1670 року Ханенка гетьманом України і через Пелеха переслав йому на Січ клейноди. Після того запорожці з Ханенком вийшли на Україну, підмовили на свій бік три західні козацькі полки і збили заколот по останніх полках Правобережної України.

Утиснутий з одного боку російським військом та гетьманом Многогрішним, з другого — поляками й гетьманом Ханенком, Дорошенко зрештою віддався під протекцію султана і просив дати йому помочі одбитись од ворогів, на Січ же він послав листа з поясненням, що змушений віддатись під протекцію султана через те, що за Андрусівською умовою Польща виторгувала собі Правобережну Україну у царя, не спитавши її згоди, як торгують тільки немовля-чу тварюку, він же має за ганьбу скоритися такому торгові.

ВЕЛИКА РУЇНА УКРАЇНИ
Тим часом польський король, рішивши скінчити з Дорошенком, вислав проти нього чимале військо з коронним гетьманом Собеським, до котрого прилучилися Ханенко з кількома полками козаків і Сірко з запорожцями. Почалася справжня руїна України.

Засліплені ворожнечею до Дорошенка за його спілку з султаном, запорожці разом з поляками добули й поруйнували по Поділлю городи Брацлав, Могилів, Ямполь, Тиманівку, Яругу, Бар, Мобеж, Вінницю й інші. Найдужче при тому оборонявся город Кальник, і полякам так і не вдалось його добути.

Поки тяглася ця війна, на поміч Дорошенкові прибули турки й татари, і з їхньою допомогою Дорошенко скоро розігнав козаків Ханенка і вигнав з України поляків. Тільки та поміч татарська була гетьманові на лихо: управившись з Дорошенковими ворогами, татари почали брати собі заплату живим ясиром. Вони розбіглися по Україні загонами і стали забирати людей у неволю. Стогін пішов по Україні, і людність зовсім одвернулася од Дорошенка та почала тікати за Дніпр у Гетьманщину.

Поки запорожці плуталися з Брюховецьким, Суховієнком та Ханенком і намагалися верховодити справами України, турки поновили на острові Тавані Аслам-Кермен, збудували проти нього на правому березі Дніпра ще й другий міцний город Кизикермен, так що зовсім прибрали до своїх рук низ Дніпра і одрізали Запорожжя од моря й лиманів так, що від славних морських походів Сагайдачного на Синоп, Кафу та Царгород на Січі лишилися тепер самі тільки згадки.

Року 1670 кошовим Запорозького Війська був обраний наново Іван Сірко. Він уже розумів, яку шкоду Війську Запорозькому зробили турки й татари, одрізавши Запорожжя від моря, і рішив наново розпочати з ними боротьбу. По весні того року він ходив походом на нову кріпость Кизикермен і намагався її добувати, та без великих гармат нічого не зміг вдіяти. Сунувся було він звідтіля степами на Очаків, та теж не зміг його добути, а попалив тільки передмістя та побрав чимало бранців.

Повернувшись з того походу, Сірко послав у Москву посланців просити, щоб цар прислав на Січ добрих гармат, щоб тими гарматами зруйнувати турецькі дніпровські городи. На те прохання з Москви справді-таки було прислано восени на Січ дві гармати та ще порох і оливо, та тільки на той час замість Сірка кошовим отаманом був уже Михайло Ханенко, що дбав не про те, як би пробитися знову до моря, а про те, як би видерти з рук Дорошенка гетьманську булаву. Проте Сірко вже так уславився поміж запорожцями, що досить було йому скликати товариство на раду та гукнути: «А хто, панове товариство, піде зо мною бити прокляту невіру?» — як зразу ж його обступали великі купи козаків. Так, року 1671 він з охочими запорожцями ходив походом на турецькі городи Аслам та Кизикермен і останній таки добув і зруйнував, року ж 1672 він вистежив, коли спільник Дорошенка Танмамбет-мурза, повертаючись з України в Крим, спинився на річці Куяльнику попасти коней, наскочив на нього з запорожцями, погромив його і навіть самого захопив у бранці.

Після того скоро сталася зовсім незрозуміла подія. Сірко хотів вислужитися у царя і повіз свого значного бранця Танмамбета на Лівобережну Україну до боярина Ромодановського, щоб через нього передати того мурзу цареві у подарунок, але полтавський воєвода з невідомих причин не допустив Сірка до Ромодановського, а звелів заарештувати і вислав його у Москву, з Москви ж славного кошового було заслано в Сибір у місто Тобольськ. Гадають так, що московський уряд, знаючи славу Сірка поміж козаками, боявся, щоб він не став гетьманом. Як гетьман Сірко міг бути небажаним для всіх сусідів, бо завжди рішуче обстоював незалежність України.

Несподіваний арешт укоханого запорожцями лицаря тяжко образив все запорозьке товариство, і воно зараз же почало робити заходи, щоб його визволити. Тому ділу допоміг ще й король польський, що, сподіваючись року 1672 нападу на Польщу турків, просив царя випустити на волю Сірка як найлютішого ворога бусурманів, який найкраще вміє їх громити. Зносини московського уряду з приводу нападу турків лишили історії дуже цікавий документ — «Описаніє Січі Запорозької». Сподіваючись нападу турків через запорозькі землі, російський уряд запитував Кіш про те, які на Запорожжі маються городки для оборони, і от запорожці про свою Січ писали так:

«Город Січа стоїть в устях Чортомлика й Прогноя, над річкою Скарбною. Вал Січі заввишки 6 сажнів, з поля од Сумської сторони й од Базавлука на валу пороблені палі й бійниці, з другого боку од устя Чортомлика та Скарбної пороблені дерев’яні коші, набиті землею. У Січі башта з поля мірою навкруг 20 сажнів, у тій башті бійниці, а перед баштою, за рівчаками, зроблено земляний городок у 110 сажнів навкруги з вікнами та гармати. Щоб ходити по воду на Чортомлик та на Скарбну, пороблено вісім пролазів, і над тими пролазами теж віконця; завширшки ті пролази тільки одній людині з водою пролізти. Мірою той город Січа з поля од річки Прогноя до річки Чортомлика без малого 100 сажнів. Понавколо того города вирізано рівчак у 5 сажнів углиб; з правого боку города річка Про-гной, з лівого — річка Чортомлик, а впали ті річки у річку Скарбну, що біжить позад города біля самого рівчака. Мірою весь город Січа навкруги біля 900 сажнів. Будував город Січу кошовий отаман Лу-тай з козаками років 20 до того. В Січі мається гарматного наряду: одна гармата мідна ломова і до неї 100 куль, що важать по вісім гривенок ядро на московську міру; 11 гармат менших і до них по 100 куль, що важать по 4, по 3 й по 2 гривенки і по полугривенці ядро. А ковалів у Січі завжди пробуває біля сотні. /Іороху гарматного й ручного 350 пудів, свинцю 300 пудів і труту біля 30 пудів».

Списавши отак свою Січ, запорожці закінчували свого листа проханням, щоб полковника Івана Сірка було визволено на волю і повернено на Січ.

ТУРКИ НА ПОДІЛЛІ
Король польський Ян Собеський не марно страхався приходу на Україну турецького султана — на початку літа року 1672 султан Махмуд IV з великим військом перейшов Дунай, а далі й Дністер і, помщаючись за напади польського війська на Дорошенка, підступив до Кам’янця. Дорошенко ж тим часом у спілці з татарами погромив під Батогом польське військо і козаків Ханенка. В серпні турки добули Кам’янець і, повернувши на північ, підійшли під Львів і почали його добувати. При тому Дорошенко з козаками підходив навіть під Крехівський монастир, що у ті часи майже один на всю Галичину ще додержував православної віри. Налякана силою турків Польща скоріше пішла з султаном на згоду, і по Бучацькій умові, 7 жовтня 1672 року, віддала туркам Поділля і зреклася України, признавши її за Дорошенком, себто незалежною від Польщі. Підлеглість своїм одвічним ворогам — бусурманам була огидна всякому українцеві, немила вона була й Дорошенкові, і якщо він і пішов під турецьку зверхність, так тільки з тим, щоб врятувати Україні волю. Коли ж заміри Дорошенка здійснилися і він вивернувся з-під Польщі, то зараз же послав у Москву послів

Крехівський монастир недалеко Львова. Стародавній малюнок
сказати, що охоче передасть свою Україну під зверхність російську, якщо тільки цар забезпечить їй становище відповідно до умови з Богданом Хмельницьким.

Цар охоче згодився на пропозицію Дорошенка, і скликаний з приводу цього у Москві земський собор ухвалив прийняти Дорошенка з Правобічною Україною. Того не сталося, з одного боку, через те, що Польща, як тільки турки вийшли за Дунай, знову почала домагатися влади над Україною, з другого ж боку, через те, що на Лівобережній Україні, замість невідомо за що засланого в Сибір Многогрішного, вже був новий гетьман — Самойлович, і він через посланців умовив царя не приймати Дорошенка під свою руку, а краще затвердити гетьманом обох берегів Дніпра його, Са-мойловича, обіцяючи не вимагати для України тих автономних прав, яких вимагав Дорошенко.

Московський уряд скористався нагодою, затвердив Самойло-вича гетьманом і звелів Ромодановському йти з військом і допомогти йому одібрати Правобережну Україну в Дорошенка. Спільники перейшли за Дніпр, опанували Каневом та Черкасами і почали переманювати на свій бік правобережні полки козаків. Дорошенко хотів змагатися, та український люд і козаки відсахнулися від нього. Торішнє перебування турків на Україні виявило всім, що Дорошенко піддався бусурманам, а перебудування турками у Кам’янці костьолів на мечеті страшенно всіх вразило й одвернуло од Дорошенка. Через невеликий час всі правобережні полки признали гетьманом Самойловича, Дорошенко ж лишився з самим тільки Чигирином та кількома тисячами козаків.

На 15 березіля у Переяславі була зібрана рада з представниками од всіх полків, і всі признали гетьманом Самойловича та російську зверхність. Туди ж прибув і Ханенко і, зрікшись свого гетьманства, якого фактично вже й не мав, передав свої клейноди Са-мойловичу разом з рештою своєї армати. Ті клейноди були надані Ханенкові від польського короля через представників од Війська Запорозького, і запорожці мали їх за свої; гармати ж і коні під гарматами були власністю Війська Запорозького, і воно, почувши про події у Переяславі, зараз же вимагало від Самойловича, щоб прислав коней, гармати й клейноди на Січ, та новий гетьман не звернув на вимоги Запорозького Коша ніякої уваги і тим зразу відвернув од себе низове козацтво.

Тим часом славний Сірко, вирвавшись року 1672 з неволі, на початку року 1673 був знову обраний кошовим отаманом Війська Запорозького, а по весні того року, не беручи участі у змаганні Самойловича з Дорошенком, повів запорожців на турецькі городи Аслам та Очаків і обидва городи поруйнував. Наприкінці ж літа ходив на Муравський шлях, вистежив там татарський загін, що хотів набігти на Слобідську Україну, погромив його і забрав багатьох татар у бранці. Коли після цієї щасливої перемоги над ворогами Сірко повертався на Січ, то трохи сам з усім своїм товариством не попав у бранці. На запорожців наскочила ціла орда татар у 8 000 коней, оточила їх у степу і три дні добувала. Врешті Сірко таки відгромив орду і пробився з товариством на Січ. Через місяць після того невсипущий козацький ватажок вже опинився з запорожцями за Бугом, напав на Тягиню, спалив її і спустошив Буджак аж до Білгорода.

ЛЖЕЦАРЕВИЧ СИМЕОН У СІЧІ
Покуштувавши сибірського заслання, Сірко став тепер вороже дивитись на російську зверхність і, почувши, що Дорошенко хотів скоритись Самойловичеві, одраїв йому те робити: на початку ж року 1674 на Січі сталася подія, яка ще дужче розраїла Сірка з московським урядом. Ще коли Сірко ходив під Тягиню, на Січ прибув з кількома донськими козаками молодий парубок, що звав себе сином царя Олексія Михайловича Семеном. Він розказував, неначе його за наказом царя було ув’язнено і заслано в Соловецький монастир за те, що він вдарив свого діда по матері Милославського. Через те, мовляв, він, рятуючись од неволі, втік з монастиря на Запорожжя, маючи надію, що запорожці дадуть йому притулок.

Прибувши на Січ, Сірко довго умовляв невідомого сказати правду і, боячись Бога, не дурити Військо Запорозьке, але невідомий божився, що говорить правду. Щоб ще більше вивірити парубка, Сірко підмовив січового панотця допитати його на духу про те, хто він, коли ж той і на сповіді перед хрестом присягнув на тому, що справді є сином царя московського Олексія Михайловича, Сірко вже повірив всьому, що зайда розказував, і так повірив, що ніхто не мав сили вкинути в його душу зневір’я. Він лишив парубка жити на Січі вільно, а товариству наказував, щоб царевича добре годували і поводилися з ним чемно.

Скоро після того Сірко спорядив перший після довгої перерви похід запорожців чайками на море, хоч, на жаль, з історії невідомо, куди саме плавали запорожці і які були наслідки того походу. На початку березня 1674 року Сірко знову вже був на Січі, а через кілька днів туди прибули посланці царські Чудінов та Щоголів, маючи наказ захопити самозванця Семена і привезти до Москви. Сірко зустрів посланців урочисто, але, як тільки почалася розмова про самозванця, сказав, що вірить царевичу, а не посланцям. Березня 12 він скликав раду, і на тій раді царські посли передали кошовому царську грамоту з наказом видати самозванця послам; у тій же грамоті запорожців запевняли, що царевич Семен прожив на світі всього 4 роки і вже давно помер. Коли грамоту було вичитано, Сірко не повірив їй, маючи з слів самозванця підозріння, що грамота підроблена боярами. Вклонившись раді, він сказав:

«Отамани-молодці і ви, панове товариство, Військо Запорозьке низове! Коли ж воно у нас бувало, щоб ми видавали когось, хто приходив на Січ шукати собі притулку? Як цього одного видамо, так Москва всіх нас по одному розволочить! Цей хлопець не злодій і не харциз, а певний царевич!»

Після промови кошового козаки з обурення почали гукати, що бояр треба утопити, бо вони хочуть обдурити військо. На майдані зчинився такий галас, що самому ж Сіркові довелося заспокоювати запорожців, щоб пожаліли його, кошового, і не топили послів.

Цей випадок яскраво показує, як твердо Сірко обстоював стародавні запорозькі звичаї про волю всякого, хто приходив на Січ. Так само Сірко вчинив у другому випадку, коли ж того року захопив До-рошенкового посланця Івана Мазепу, який віз листа до султанського великого візира — він не видав його ні Самойловичу, ні боярину Ромодановському, незважаючи ні на які їхні уперті домагання.

На тій же раді, про яку зараз велася мова, Сірко ще звертався до товариства з словами: «Пошлемо сказати Дорошенкові, щоб не віддав клейнодів Ромодановському, бо у Ромодановського така правда: як одібрав клейноди у Юрка Хмельниченка, то не оддав нам, Війську Запорозькому — то так і тепер зробить!»

Після ради Сірко довго приватно розмовляв з Чудіновим, дорікаючи московському урядові і боярину Ромодановському за всякі од останнього кривди на Україні і за те, що Ромодановський, обіцявши йому у листі царську милість, пізніше, коли Сірко, повіривши, поїхав до нього, віддав його у неволю.

Врешті всі наради й розмови скінчилися на тому, що Сірко того ж місяця вирядив царських послів з Січі, до Дорошенка ж од всього Війська Запорозького послав представником Степана Білого з 25 товаришами, щоб умовити його не віддавати неньки України «під російську зверхність», а спільно з Самойловичем обстоювати її від усіх сусідів.

Коли Чудінов прибув у Переяслав до Ромодановського і розказав про події на Січі, той зараз же послав у Мерефу наказ арештувати дружину та дітей Сірка і перевезти їх у Переяслав. Це було новою кривдою Сіркові, бо, виряджаючи Чудінова з Січі, він послав у Москву посланців спитати самого царя у вічі, чи син його той хлопець, що пробував на Січі, чи він справді самозванець, і як тільки дістав од царя підтвердження, що то не його син, то зараз же вислав самозванця під вартою у Москву, де його 17 вересня 1674 року було покарано на смерть.

Під впливом запорозьких послів Дорошенко передумав скорятися Самойловичеві і почав оборонятися од нього й од московського війська, та тільки сила його була дуже невелика, і 9 червня військо його було побите, а рідний його брат Андрій був поранений. Після того, не маючи порятунку, Дорошенко знову послав ли-сти до султана й хана кримського, переказуючи, що як за два місяці не подадуть йому помочі, то він змушений буде піддатися царю.

НАПАДИ ЗАПОРОЖЦІВ ПІД ПРОВОДОМ СІРКА НА ТАТАР
У серпні 1674 року турки прийшли на поміч Дорошенкові й опанували Поділля й Брацлавщину, а кримський хан пішов Мурав-ським шляхом на Лівобережну Україну. Самойлович та Ромода-новський, почувши про те, зараз же одійшли на східний бік Дніпра, Дорошенко ж знову почав підбивати під себе правобережні полки.

Сірко хоч і був душею з Дорошенком, та одвічні традиції Війська Запорозького не дозволяли йому допомагати бусурманському

Кошовий Сірко з військом у степах. Малюнок Погрібняка
голдівникові. Він скористався зтого, що татари вийшли з Криму на північ, і, вдаривши на необоронений Крим, наробив там такої шкоди, що хан зараз же повернув з України назад. Покинув Дорошенка й Калга-султан, що був при ньому, і, захопивши на Правобережній Україні багато людей у неволю, погнав їх до Криму. Сподіваючись того, Сірко засів із запорожцями біля Таванського перевозу, і, коли татари почали перевозитись, він упень погромив їх, визволив ясир і захопив увесь татарський табір, на доказ чого послав Самойловиче-ві намет самого Калги-султана в подарунок. Повернувшись з-під Тавані, Сірко пішов за Буг, погромив і там чималу татарську орду і визволив 1000 невольників, що татари гнали в Очаків, а у вересні знову напав на Перекоп і, пробравшись у Крим, багато татарських улусів попалив, а невольників-християн визволив.

Король польський Ян Собеський, що кілька років все воював з турками, був надзвичайно вдячний Сіркові за його напади на татар. Він кілька разів присилав на Січ посланців з подарунками й подякою Війську Запорозькому і проханням до Сірка воювати спільно з поляками проти ворогів Христа. Сірко приймав королівських посланців прихильно, але од спільних походів ухилявся, бо у такому разі йому довелося б воювати проти Дорошенка, що обстоював Україну від Польщі. Тим часом зносини короля з Сірком дуже бентежили російський уряд, а Самойлович користувався ними, щоб раз у раз посилати цареві доноси на Сірка, кажучи, що Сірко хоче бути гетьманом України під рукою польського короля.

Обурений нападами запорожців на підвладних турецькому султанові татар та на турецькі городи, султан Махмуд IV рішив скінчити з запорожцями, так, щоб і сліду од них не лишилося. Він не міг далі терпіти, щоб якась жменька людей перешкоджала йому здійснювати широкі плани. Але раніше, ніж іти на Запорожжя зі зброєю, він, як оповідають народні перекази, хотів спробувати прихилити їх до себе по добрій волі і неначебто послав на Січ такого листа:

«Султан Махмуд IV козакам запорозьким. Я — султан, син Магомета, брат сонця й місяця, нащадок і ставленик Бога, володар царств Македонського, Вавілонського, Єрусалимського, Великого й Малого Єгипту, цар над царями, державець над державцями, надзвичайний лицар, якого ніхто не переможе, невсипущий охо-ронитель гробу Ісуса Христа, оборонець самого Бога, надія й утіха мусульман, страх і великий заступник християн, — наказую вам, запорозькі козаки, підклонитись під мою руку по добрій волі без ніякого змагання і мене вашими нападами не обурювати. Султан турецький Махмуд четвертий».

Сірко й усе січове товариство неначебто дуже глузували з султанського листа і на раді склали таку одповідь султанові:

Запорожці пишуть одповідь султану Махмуду IV
«Ти шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар, коли ти голим тілом їжака не вб’єіи? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не вартий ти синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею й водою будемо битись з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подо-лянський злодіяка, самого гаспида нащадок і всього світу і півсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобилячий хвіст, різницька собака, нехрещений лоб — хай би взяв тебе чорт! Оттак •тобі козаки відказали, плюгавче! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книжці, а день у нас такий, як і в вас, поцілуй же в ... нас! Кошовий отаман Іван Сірко зо всім Кошем Запорозьким».

Такого листа справді міг скласти якийсь завзятий козарлюга, хоч би й Іван Сірко, а тільки щоб такого листа справді було послано султанові од Війська Запорозького, то того ні в якому разі не могло бути, бо всі історичні документи упевнюють нас у тому, що у своєму листуванні Військо Запорозьке завжди було обережне й ввічливе і писало не простою мовою, а дуже кучеряво.

Чи були справді такі листи чи ні, а тільки ще восени 1674 року султан прислав зі Стамбула у Крим на кораблях 15 000 яничар і звелів хану, взявши тих яничар і всю татарську орду, йти на Запорожжя, зруйнувати Січ і вигубити всіх запорожців до ноги.

Добре знаючи запорозькі звичаї, хан після наради з мурзами підступив до Січі саме на Різдвяні свята, коли запорожці звичайно гуляють. Татари наблизились до Січі нишком серед ночі. Захопили на бенкеті за кілька верст од Січі п’яних вартових і мордуванням примусили їх виявити, що хоч січова брама на ніч і замикається, та у Січ можна увійти потайно через пролаз, яким запорожці ходять до річки по воду. Зрадівши таким відомостям, хан звелів турецькому паші вести своїх яничарів через пролаз усередину Січі і зчинити там різанину, сам же з ордою обступив Січ з поля, маючи думку добивати запорожців, які тікатимуть з Січі.

Паша звелів туркам пролазити у Січ по одному і дожидати од нього гасла до початку бою. Та тільки він помилився — всі яничари не вмістилися в Січі: поза стіною ще лишилося 1500 душ; та й сам паша не зміг уже пролізти в Січ, щоб подати гасло; а тим часом запорожці помітили незвичайних гостей, збудили Сірка, і той зразу звелів козакам палити з вікон у яничарів з рушниць. Перші ж постріли підняли на ноги всі курені. З усіх вікон, мов горох, полетіли у яничарів кулі. Половина запорожців тільки знала-набивала рушниці та передавала тим, що стояли біля вікон, так що пальба не втихала й на хвилину. Яничари не зразу опам’яталися, що треба стріляти, та й стріляти їм за тіснотою було дуже незручно. Частина яничарів скоро кинулася тікати, та, давлячи один одного, вони щільно запакували пролаз своїм трупом, так що вже ніхто не мав сили ні увійти у Січ, ні вийти з неї, а запорожці тим часом били та й били яничарів з рушниць, аж поки всі вулиці поміж куренями вкрилися купами турецького трупа, живих же яничарів дуже порідшало, тоді Сірко звелів товариству хватати списи та шаблі і кінчати яничарів ручною зброєю. Поки встало сонце, у Січі полягли од зброї запорожців майже всі 13 500 яничарів, що вмістилися в ній; тільки невелику купку турків запорожці помилували й забрали у бранці.

Хан, стоячи за стінами Січі, довго дожидав, коли ж то будуть запорожці вибігати з Січі; коли ж деякі втікачі, перелізши через стіни, сповістили про те, що сталося, то скрикнув: «Сірко шайтан, а не людина!» — і, мов навіжений, кинувся з усією ордою тікати до Криму.

Через мерзлу землю неможливо було ховати трупи, та й сам труп підплив кров’ю і позмерзався цілими купами, так що за наказом Сірка запорожці, щоб позбутися трупів, рубали яничарів на шматки і, витягши з Січі на річку, спускали в ополонки.

, . „ • Майже цілий тиж-

Кримскии хан з ордою тікає з Запорозької Сіні.

х, п день запорожцям

Малюнок Погрібняка

довелося вовтузитись з трупами та вичищати й обмивати Січ, бо всі курені і навіть церква були заплямовані турецькою кров’ю. Після того ж, як все було упорядковано, січові панотці одправили перед усім товариством урочисту службу.

Військо Запорозьке разом зі своїм незмінним за останні роки кошовим отаманом Іваном Сірком було дуже обурене таким несподіваним, як Сірко казав, зрадливим нападом на Січ. Щоб по-мститись ханові,,£ірко по весні скликав на Січ 20 000 козаків і виступив з ними з Січі потайно у похід на Крим.

Недалеко Січі Сірко перевівся з військом за Дніпр і повів його не на Перекоп, як звичайно, а до броду на Гнилому морі, який добре знали втікачі з татарської неволі. Запорожцям пощастило вскочити у Крим зовсім несподівано, і вони блискавкою впали на татарські городи Ахмечеть (Сімферополь) та Бахчисарай.

Кримський хан ледве встиг втекти з Бахчисарая в гори і вже звідтіля почав скликати до себе орди, більшість же його скарбів і частину гарему запорожці захопили у свою влас- Сірко переводить військо через Гниле море. ність. Малюнок Погрібняка

Мабуть, про цей славний наскок Сірка на Крим і співається у пісні:

Ой, як крикнув же та козак Сірко Та на своїх же, гей, козаченьків:

«Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці.

Та збирайтеся до хана у гості!»

Та туман поле покриває,

Гей, та Сірко з Січі та виїжджає.

Гей, та ми думали, та ми ж гадали,

Що то орли та з Січі вилітали.

Аж то Військо та славне Запорозьке Та на Кримський шлях з Січі виїжджало.

Та ми ж думали, та ми ж гадали,

Та що сизий орел по степу літає,

Аж то Сірко на конику виїжджає.

Гей, ми ж думали, ой, та ми ж гадали,

Та що над степом та сонечко сяє,

Аж то Військо, та славне Запорозьке Та на вороних конях у степу виграває.

Та ми ж думали, ой, та ми ж гадали,

Що то місяць з степу, ой, зіхожає,

Аж то козак Сірко, та козак же Сірко,

На битому шляху татар оступає.

Визволивши з неволі велику силу земляків і захопивши у неволю багато значних татар, запорожці, обтяжені здобиччю, пішли назад до Гнилого моря та ледве поспіли завчасу, бо хан, зібравши орду, напав було вже на запорозьку залогу, що обороняла брід.

Одбившись од татар, Сірко перейшов з усім військом та ясиром Гниле море і, наблизившись до Чорної долини, спинився, щоб попасти коней. Тут на спочивку Сірко почув, що не всі визволені з Криму українці радіють тому, а що є чимало таких, що вже побусурманилися або мають дітей од бусурманів і шкодують за Кримом і кленуть запорожців за те, що ведуть їх на Україну. Та звістка тяжко вразила Сірка, і в голові його встало гостре питання: «Як мусить жити далі Україна, коли діти її так легко її забувають і перекидаються не тільки на ляхів та московців, а навіть на ворогів Христа — бусурманів?» У запалі обурення він рішив помститися на зрадниках і дати науку й іншим. Суворий кошовий звелів зібрати всіх визволених до гурту — зібралося біля 7000. Тоді він сказав їм, що нікого не неволить іти на Україну, а що всякому вільно йти, куди він хоче. Почувши те, бранці поділилися, і біля 3000 побусурманених українців, покинувши запорозький табір, пішли назад до Криму. Діждавши, поки вони зайшли за кряж, Сірко одібрав кількасот наймолодших козаків (щоб загартувати молоде серце) і звелів їм сісти на коней, догнати перевертнів і повитинати всіх до но-

Сірко у Чорній долині. Малюнок Погрібняка
ги, сам же повагсщ-поїхав слідом, щоб вивірити, як козаки виконають його наказ. Коли він доїхав до Чорної долини, рясно вкритої покривавленим трупом, то жаль його взяв, і у задумі він промовив: «Простіть мені, брати мої! Але ліпше вам спати тут до страшного суду Господнього, аніж розплоджуватись у Криму на безголов’я рідній вашій землі, а собі без святого хреста на вічну погибель!»

Повернувшись на Січ з визволеними християнами і 6000 захоплених бусурманських бранців, Сірко частину бранців послав Са-мойловичеві, а останніх лишив на Січі, щоб взяти за них з Криму викуп. І справді, скоро він дістав листа від хана з проханням, щоб взяв за бранців викуп і пустив їх на волю.

Випускаючи викуплених бранців, Сірко переслав з ними ханові ухваленого радою 2 вересня 1675 року довгого листа, у котрому докоряв за зрадливий напад на Січ. У тому листі дуже цікаві згадки про давніх запорозьких лицарів і про події, про які без того Сіркового листа, може б, ми й не знали.

ДРУГА РУЇНА УКРАЇНИ
Року 1675 Самойлович разом з російським військом знову пішов на Правобережну Україну і обложив Дорошенка у Чигирині, та той не піддався, а тим часом на поміч йому прийшли турки,

Запорозька фігура
добули Ладижин та Умань, що до того піддалися російській стороні і увесь люд з тих городів погнали у неволю. Між оборонцями тих городів було й дві сотні запорожців, що теж дісталися туркам.

Восени 1675 року турки покинули Україну і пішли за Дністр, та Україні не стало з того легше, бо король польський Ян Собеський хотів скористатися з того, що турки вийшли з України, і вернути її під польську владу, а для того він набрав чимале військо і почав пустошити Україну ще гірше, ніж пустошили її татари. Люд український, що вже 20 літ переходив з Правобережної України на Лівобережну, тепер посунув за Дніпр тисячами й десятками тисяч. Тому виселенню дуже сприяв Самойлович, маючи на увазі, що то зменшує силу гетьмана Дорошенка.

Занепад і руїна України важким тягарем давили Сірка. Все життя своє він бився за волю свого рідного краю і з розпукою у серці бачив тепер, що вся його праця не дала щастя Україні і не врятувала Правобережної України од повної руїни. Тяжкий занепад України Військо Запорозьке обмірковувало на військовій раді разом з Сірком і рішило, що коли вже неможливо вдержати Україні незалежність, то треба хоч з’єднати її під рукою одного державця, щоб збутися розбрату й поміж себе колотнечі. Під рукою московських воєвод було на Україні тяжко й нудно, та проте там люди жили, мали що їсти і множилися, на Правобережній же, серед боротьби поляків, турків та росіян, майже ніхто не доживав свого віку: всі або гинули од ворожої зброї, або кінчали своє життя у неволі. Україна стомилася у нерівній боротьбі і благала дати їй спокій. Через такі міркування рада погодилася з російською зверхністю, і, щоб прихилити до того Дорошенка, Сірко з полком запорожців восени 1675 року поїхав до нього у Чигирин. Гетьман зустрів Сірка за містом дуже урочисто, як кошового Війська Запорозького і відомого на весь світ войовника. Обидва козацькі лицарі гірко плакали над долею рідної неньки України і скінчили свою нараду на тому, що Дорошенко у присутності козаків своїх урочисто склав присягу на підданство російському царю, а частину військових клейнодів, а саме булаву й корогву, доручив Сіркові, щоб той передав Війську Запорозькому.

Про цю подію Сірко зараз же сповістив російський уряд, висловлюючи у листі надію, що цар прийме Дорошенка з батьківською ласкою і захистить Україну своїм військом од всіх ворогів: татар, турків і поляків так, щоб всі сплюндровані міста й села України знову залюднилися і втішалися своїми вольностями.

Вчинок Дорошенка й Сірка виявляє, що обидва ці щирі оборонці української незалежності розуміли, що Правобережна Україна доборолася вже до краю, бо немає вже ким і оборонятись, і що для дальнішої боротьби їй на якийсь час потрібний спокій, щоб залюднитися.

Підданством Дорошенка російському царю вони мали надію зробити неможливими напади на Правобережну Україну Самойловича з російським військом, та тільки це було не на руку останньому — він хотів зовсім звести Дорошенка, щоб самому бути гетьманом всієї України, і через те, довідавшись про чигиринську подію, він зараз же через посланців перестеріг російський уряд, що присяга Дорошенка не щира, а що то лише лукаві заходи Сірка та Дорошенка проти нього, Самойловича.

Під впливом наклепів Самойловича цар Олексій Михайлович послав Дорошенкові грамоту з вимогами, щоб той їхав у Батурин і там склав присягу у присутності гетьмана Самойловича та боярина Ромодановського, та на це Дорошенко, пам’ятаючи долю Сомка й Многогрішного, не пішов,- так що й саме підданство Дорошенка Росії неначе не склалося.

На початку року 1676 на Січ прибули посланці нового російського царя Федора Олексійовича, щоб прийняти од запорожців присягу. Сірко й Військо Запорозьке присягнули і при тому Сірко знову просив, щоб цар заступився за Дорошенка.

На початку ж року 1676 султан турецький, почувши про присягу Дорошенка царю, звелів татарам напасти на Україну.

За часів кошового отамана запорозького Івана Сірка на Запорожжі дуже добре були упорядковані по степах бекети з фігурами, так що на Січі повсякчас добре знали про всякі рухи татар, і Сірко не давав їм можливості переходити запорозькі землі. Через те татари покинули свої стародавні шляхи, а набігали на Україну через Очаків, поза Бугом. Так було й на цей раз: виконуючи наказ султана, татари набігли поза Бугом на Поділля та Волинь і почали забирати людей у неволю, та Сірко скоро дістав про те звістку і, перебігши з кількома полками запорожців за Буг, погромив багато татарських загонів, а людей повизволяв.

Коло того часу король польський справді звертався до Сірка з пропозицією, щоб той згодився бути гетьманом Правобережної України під його рукою, та Сірко не пішов на те виключно, щоб не збивати ще більшого заколоту на Україні.

Як тільки на російському престолі сів цар Федір Олексійович, Самойлович зараз же закидав його доносами на Дорошенка та Сірка і почав лагодитися до походу на Чигирин. Довідавшись про те, Дорошенко прислав на Січ листа, у котрому з великим жалем та смутком розповідав, до якої руїни дійшла ненька Україна, що там, де за часів Богдана Хмельницького пишалися уквітчані садками міста й села, тепер маячать самі почорнілі димарі та виють голодні собаки. Церкви Божі, писав Дорошенко, попалені, а де й лишилися цілі, то стоять пустками, бо немає кому, немає й для кого службу Божу правити; лани поросли будяками, і веселий рідний край перевернувся на пустиню. У всьому тому, писав далі Дорошенко, винен Сарданапал Самойлович, що гетьманувати любить, а з пуховиків не хоче вилізти, щоб узятися за зброю та оборонити рідний край од кримських вовків.

Коли цього Дорошенкового листа вичитували перед січовою радою, то всі запорожці, як один, плакали і одписали Дорошенкові, що будуть на його боці, бо Попович (Самойлович), збираючи полки на Чигирин, намислив богопротивне діло.

Довідавшись про постанову ради, Самойлович зараз же послав доноса царю, а на Січ послав листа, у котрому вимагав, щоб Військо Запорозьке видало йому клейноди й гармати, що дістало од Дорошенка, та щоб запорожці у городи не приходили і ніяких замішань на Україні не чинили. Разом з листом Самойловича на Січ був привезений ще й лист од російського уряду, у котрому вимагалося, щоб Сірко покинув Січ та їхав жити до сім’ї на Харківщину.

Ще й не дослухавши тих листів, запорожці почали гукати, що ніколи клейнодів не видадуть, бо клейноди споконвіку у Січі бували, а не по городах, та що й Сірка до московського боярина вони не пустять. Після ради ж Кіш написав Самойловичеві листа, дорікаючи йому за те, що робить наклепи на запорожців царю, і за те, що, маючи багато війська, він ні Дорошенка при лихій годині не рятував, ні Умані та Ладижина, проти турків не подав помочі. Про клейноди запорожці писали, що з перших часів, як козаччина почалася на Дніпрі і перші гетьмани за порогами жили, то й клейноди військові на Січ були державцями давані. Наприкінці запорожці писали, що гетьман даремно зве запорожців свавільниками: «Коли б запорожці не віддавали свого життя за Україну, то вже б давно серед неї татарські кочовища завелися; свавільник же є сам Самойлович, бо цар подарував Війську Запорозькому у власність Переволочанський перевіз, а гетьман царську грамоту про те заховав у свою кишеню».

Доручаючи листа посланцям, Сірко сказав їм переказати боярину Ромодановському, що він ні до нього, ні на Харківщину не поїде, бо не хоче знову побувати у Сибіру.

Вищенаведений лист яскраво доказує, що за часів Івана Сірка Військо Запорозьке тільки про око визнавало владу російського уряду і гетьманську особу, фактично ж воно визнавало за собою право не виконувати тих указів, які порушували стародавні запорозькі звичаї або обмежували права Війська.

Після того, щоб прискорити кінець Дорошенка, Самойлович зі своїми полками козаків перейшов на правий бік Дніпра, прямуючи на Чигирин, і туди ж з російським військом виступив боярин Ромодановський. Дорошенко не мав ніяких засобів, щоб оборонятись од такої великої сили, і у вересні 1676 року вийшов з Чигирина у табір Ромодановського і склав у присутності Самойловича решту своїх клейнодів, що не була віддана Сіркові.

Раніше ніж зробити те, Дорошенко вимовив собі спокійне життя на Україні, а московський уряд не додержав свого слова — гетьмана було вивезено у Москву, продержано там кілька років у почесному арешті, призначено потім воєводою у Вятку і, нарешті, року 1682 йому було подаровано село Ярополче Волоколамського повіту на Московщині, де він року 1698 і помер далеко від свого рідного краю.

Не подавши Дорошенкові вчасно помочі, турецький султан все-таки не хотів зрікатися Західної України і восени 1676 року вислав за Дністр своє військо. Король польський, хоч і вийшов йому назустріч, та мусив скоро замиритися, зректись наново Поділля, Брацлавщини, Південної України й Запорожжя. Ці землі таким чином юридично перейшли під протекцію султана.

Запорожці і під час цього приходу турків та татар на Україну робили їм усілякі перешкоди. Сірко побивав їх на перевозах через річки, та тільки його сила у порівнянні з силою турків та татар була дуже малою і не могла допомогти королеві.

Тепер на Правобережній Україні з’явилося два зверхники — Росія й Туреччина. Але султан не хотів ділитися і рішив силою од-воювати Чигиринщину. На початку року 1677, збираючись походом на Чигирин, султан, щоб мати на Україні гетьмана з своєї руки, звелів вивезти зі Стамбульської в’язниці Юраська Хмельниченка і проголосити його утретє гетьманом України.

Весною Юраська привезли морем у Крим, а звідтіля, наступаючи з турецьким та татарським військом на Україну, він наблизився до Запорожжя і прислав на Січ посланців, умовляючи через них запорозьке товариство прихилитись до нього і йти разом з ним одвойовувати Україну від поляків та від росіян. Але запорожці слухали послів Хмельниченка неприхильно, а Сірко не поїхав на побачення з Юраськом, як той вимагав. Проте тепер, коли Дорошенка на Україні вже не було, а з ним разом була страчена й надія на незалежність України, запорожці рішили зовсім не брати участі у війні Туреччини з Росією, а обстоювати лише свої власні права й інтереси і перш за все просити турків вернути на Запорожжя тих січових товаришів, що були захоплені в Умані та Ладижині.

Цих своїх замірів Сірко не виявляв і весною того року їздив за наказом царя у Батурин на нараду з Самойловичем та Ромоданов-ським про те, як обороняти Україну од турків. Що було говорено на тій раді, невідомо, а тільки, повернувшись на Січ, Сірко казав товариству такі слова: «Цар та гетьман тільки підманюють мене листами, покладатись же на них неможливо, треба самим про себе дбати!»

Ромодановський хотів було для оборони Кодака поставити туди російську залогу, та Самойлович одраїв те робити, щоб не дратувати запорожців. Всю весну Сірко, незважаючи на гетьманські накази, не зачіпався ні з турками, ні з татарами, маючи надію визволити тим запорозьких бранців з неволі, Самойлович же брав те за зраду і щоразу писав Сіркові докірливі листи.

Літом 1677 року турецьке військо, сплюндрувавши все по дорозі, привело Хмельницького під Чигирин, та в серпні їх було там погромлено і як турки, так і татари, одійшли од Чигирина за свої кордони.

Зваливши одного супротивника — Дорошенка, Самойлович все думав, як би звалити й другого оборонця незалежності України — Сірка, і послав цареві доноса, начебто Сірко хоче сам бути гетьманом Правобережної України і прихиляється до згоди з кримським ханом та турецьким султаном. З приводу того доносу

11 грудня 1678 року на Січ прибув царський посол, а на другий день туди ж прибув і ханський посланець, привізши з собою на обмін запорозьких бранців.

Зібравши товариство на раду, Сірко запросив у коло царського посланця і, приймаючи з його рук царську грамоту, звелів прослати перед себе на землі, підклавши шапку, військову корогву, поцілував грамоту в печать, клав собі на голову і передавав судді Кудлаю. Кудлай передав її писарю, наказавши читати голосно, щоб все товариство чуло. Вислухавши грамоту, запорожці кланялися й дякували царю за ласкаве слово. Все це так робилося за давніми звичаями прийняття царських грамот.

Після того Сірко просив посла казати про діло. Посол просив одкласти те на завтра, але, примушений Сірком говорити, сказав:

— Відомо вам, що великий государ, вас, отамана, і все Військо низове держав у своїй милості і жалуванням дарував і тепер жалує, наказував вам під час походу бусурманів на Чигирин іти з своїм військом проти ворогів, а ви не тільки не пішли під Чигирин, а навіть, коли кримський хан тікав до Дніпра, не вдарили на нього. Через що так вчинили?

На цю промову, переказуючи скорочено, Сірко одповів так:

— Під Чигирин ми не ходили через те, що війська на Січі було обмаль, та ще й через те, що турки й татари мали думку раніше, ніж на Чигирин, на Січу йти та, добувши її й зміцнивши, засісти у ній. Та й через те ми замирилися з ханом, щоб тим часом продати йому татарських бранців та щоб козакам було вільно йти на море й на річки по рибу. Кілька разів писали ми Івану Самойловичу, щоб пустив з городів до нас козаків і припасу прислав нам, а гетьман і козаків не пустив, і запасу не прислав, через що запорожці змушені були харчуватися самою тільки рибою; коли ж ми замирилися з ханом, то за татар беремо великий викуп, і по сіль у Прогної без перешкод ходимо; якби ж ми з ханом не замирилися, то всі померли б з безхліб’я. Б’ємо чолом великому царю, щоб наказав гетьману прислати Полтавський полк, тоді ми по весні, як тільки припаси пришлете нам, розмиримося з ханом і підемо на Крим війною.

Але всі обвинувачення Сірка у зраді царю треба вважати цілком безпідставними, бо через два місяці після того він уже сповістив Самойловича й царя про те, що турки й татари лаштують новий похід на Україну, а на початку літа, коли турки й татари вже йшли на Чигирин, Сірко виплив з товариством байдаками у лиман і біля устя річки Корабельної атакував і потопив кілька турецьких галер, що везли припас турецькому війську, а після того поплив у річку Буг і спалив там зроблений турками міст, зруйнував заставу і, погромивши бусурманів, визволив чимало невольників, а декілька татарських загонів примусив повернутись у Крим.

ОСТАННЯ РУЇНА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Все-таки шкода, що наробив туркам Сірко, не спинила їх — серед літа вони обложили Чигирин і почали добувати його штурмом. Самойлович та Ромодановський, хоч і перейшли через Дніпр і навіть пробилися до Чигирина, та не посміли вдарити на турків всією силою, і бусурмани після кривавого бою з колишнім Серде-няцьким полком Дорошенка опанували нижнє місто. Після того Ромодановський звелів підпалити Чигирин з усіх боків, зірвати верхній город і замок порохом і 12 серпня пішов разом з Самойло-вичем од Чигирина за Дніпр. Після того турки докінчили руїну столиці гетьманів Богдана Хмельницького та Дорошенка і вирізали всю людність Чигирина до ноги. Скінчивши з Чигирином, турки кинулися на Канів та інші городи Чигиринщини. Жахнувшись з долі Чигирина, вся людність України кинулася тікати за Дніпро, покидаючи своє добро й господарство. Самойлович сприяв тому, щоб Правобережна Україна стала пустинею, і хто не тікав за Дніпр своєю волею, тих він зганяв силою з осель і переганяв на східний бік Дніпра в свою Гетьманщину.

Ту нещасливу годину, той згін, коли батьки погубили дітей, а діти — батьків, довго пам’ятали українські люди, згадуючи навіть у піснях:

Віють вітри все буйнії,

Ідуть дощі все тучнії,

Землю зворушають,

Травою устилають,

А квітками украшають.

Та йдуть люди-поселяни,

Все з дочками та з синами,

Покидають ґрунти свої,

Преславнії вжитки

І превтішнії пасіки.

Та чогось луги потемніли,

Наші поселяни посмутніли,

Засмутилася птиця,

Що назад воротиться На свої прежні вжитки.

Уже весна — Дніпр широкий,

Перевози скрізь глибокі,

А зелені діброви ключі попускали.

Звістка про руїни Чигирина, Канева й інших правобережних міст тяжко вразила Військо Запорозьке, а найдужче за всіх старого кошового отамана Сірка. Іван Дмитрович Сірко був щирий син своєї неньки України. Він любив Україну дужче за власне життя: за неї увесь вік воював, за неї не знав ні спочивку, ні спокою, за неї легковажив життям. Він мріяв бачити вільними і ні від кого незалежними не тільки Запорожжя, а й усю Україну, і завжди ставав ворогом того, хто хотів накласти руку на волю України або поступався її правами, як поступалися Брюховецький та Самойлович. З усіх державців, що були сусідами України, він давав перевагу російському царю як одновірному і справді служив йому вірно, а проте не хотів поступитися найменшою крихтою прав Запорожжя й України, добутих мечем за часів Богдана Хмельницького, через те всякому московському посланцю він у вічі, при всьому Військові говорив дуже неприємні слова за свавільства на Україні московських воєвод. Він любив Дорошенка, бо Дорошенко теж не хотів поступатися правами України, а якщо Сірко коли й ставився до нього неприхильно, то тільки в ті часи, коли Дорошенко дозволяв уступати на Україну війську одвічних ворогів України — бусурманів. Він умовив Дорошенка відцуратися протекції султана і скластись на оборону російського царя, і от тепер, коли російське військо так легко, майже без бою, віддало Правобережну Україну на поталу туркам, Сірко почув себе винним у цій події — винним і перед Дорошенком, що пішов у неволю, і перед сплюндрованою Україною. Це почування надавило його важким тягарем і за рік звело у домовину.

Вересня 25 року 1678 Сірко послав Самойловичу від усього Війська Запорозького довгого листа, дорікаючи йому за те, що, ворогуючи з Дорошенком, він забув про долю козацької неньки України і спустошив її, а коли прийшли турки, то не зумів її обстоювати од ворогів. Між іншим, він писав такі слова: «Скажи ж тепер, пане Самойловичу, яку послугу ти зробив батьківщині, що Дорошенка у неволю вічну загнав, Чигирин з усією Україною сьо-шбочною стеряв, річкам крові християнської пролитись допустив і після того став зватись гетьманом обох сторін Дніпра?»

Помстившись на Україні за її прихильність до Росії, турецький султан хотів помститись і на запорожцях за всі їхні повсякчасні шкоди. З тією метою він наказав поновити свої кріпості Аслам та Кизикермен та .збудувати на острові Тавані ще й третю кріпость і між тими кріпостями перетяти Дніпр ланцюгами з дзвониками, щоб запорожцям уже ніяк було випливати у лиман та Чорне море. Та, на щастя запорожців, ними ще керував Сірко. Він зразу збагнув небезпеку і, скликавши на початку 1679 року 15 000 козаків, напав на ті городи, поки вони не були ще до ладу риштовані. Розігнавши татар, що заступали турецькі городи з боку Січі, Сірко упень погромив шість полків турецьких яничарів, що обороняли городи, побрав у бранці велику силу робітників і самого Мустафу-агу, що керував усією справою будування турецьких городів.

Щоб помститись за той напад, султан весною 1679 року послав Дніпром нове військо, щоб зруйнувати Січ. Коли турки Дніпром і берегом наближалися вже до Базавлуку, Сірко, не маючи надії оборонити Січ, перенісся з Кошем і церквою на острів Лебедиху, а сам з Військом вийшов назустріч туркам до Базавлуку. Побачивши чимале Запорозьке Військо, турки не наважилися переходити річку і повернули назад на південь.

Коли звістка про те, що Січ була в небезпеці, дійшла до Самойловича, він послав Сіркові листа, сповіщаючи, що як треба, то він охоче допоможе запорожцям, та Сірко з Військом Запорозьким 6 квітня рдписав йому так: «Якщо ваша вельможність маєте турбувати вашу особу так, як турбували для Ладижина, Умані, Чигирина й Канева, то ліпше вам зоставатись у власній хаті і не дивитись на нашу загибель зблизька, як дивились ви на загибель Чигирина, ми ж доручаємо себе заступництву Всемогутнього і самі будемо дбати про себе, коли прийдуть вороги».

СМЕРТЬ КОШОВОГО СІРКА
Через невеликий час після того, 1 серпня 1680 року, Іван Сірко, пробуваючи недалеко Січі на своїй пасіці (де тепер село Гола Грушівка), помер, а 2 серпня товариство перевезло його на байда-ці у Січ і там на січовому кладовищі урочисто з гарматною пальбою поховало та, насипавши над домовиною його могилу, поставило на ній надгробок з написом, що стоїть і до наших часів.

За своє життя Сірко зажив собі поміж козаками такої великої слави, що останні вісім років козацтво щороку наново обирало його кошовим отаманом, чого споконвіку на Запорожжі не бувало. Всього ж за життя Сірка обирали кошовим отаманом аж 15 разів. Наприкінці свого життя Сірко мав такий вплив на запорожців, що під час всяких на Січі суперечок та заколотів, що часом зчиняла молодь, досить було Сіркові вийти на майдан і сказати до натовпу: «Слухайте, діти, мене старого і робіть так, як я кажу...», і запорожці зараз заспокоювалися і корилися старому кошовому. На татар Сірко нагнав такого страху, що навіть одна чутка про вихід його з Січі примушувала їх тікати у Крим.

Поховавши свого великого отамана, Запорозьке Військо щиро його оплакало і довго зберігало про події з його часів перекази. Надгробок на могилі кошового отамана Почасти ті перекази збере-

Івана Сірка глися й до наших часів,

причому Сірко згадується як великий характерник, що вмів замовляти ворожі кулі, одводити ворогам очі і таке інше. З пісень народних, опріч наведеної нами вище, збереглася ще пісня про його жінку Сірчиху й синів:

У городі Мерефі жила вдова,

Старенька жона Сірчиха-Іваниха.

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі не видала.

Тільки собі двох синів мала:

Першого сина — Сірченка Петра,

Другого сина — Сірченка Романа,

Вона їх до зросту держала,

Іще од них слави-пам’яті сподівала,

Як став Сірченко Петро виростати,

Карта України. Німецька ритовина
Став своєї неньки старенької питати: «Мати моя, старая жоно,

Скільки я у тебе гіробуваю,

Отця свого, Сірка Івана, в очі не видаю: Нехай би я міг знати,

Де свого отця, Сірка Івана, шукати».

Далі дума розповідає, що Петро Сірченко поїхав шукати батька і, не знаючи козацьких звичаїв, ліг безпечно біля лісу спочивати і був порубаний турками.

Після смерті Сірка кошовим отаманом на Січі був обраний Стя-гайло, і він, сповіщаючи гетьмана про смерть Сірка, писав разом з тим, що запорожці гуляли чайками на Азовське море і 8 серпня добули там турецького корабля, а бусурманів з того корабля побили і в неволю побрали. Виходить так, що той похід на Азовське море був споряджений ще Сірком і це було останньою його працею.

Коли посланці Стягайла прибули у Москву, то на допиті так сказали про Сірка московським боярам: «Сірко не бажав добра великому царю найперше за те, що був засланий у Сибір, вдруге — за гетьмана Самойловича, од котрого й Сірку, й його жінці та дітям великі утиски й кривди були, та й Війську Запорозькому образи й кривди, бо Самойлович одібрав у Війська маєтності й промисли і не пропускав на Запорожжя припасу. Далі ті посланці ще розказали, що за якийсь час до смерті Сірко звелів зробити собі труну і щоночі лягав у неї, кажучи, що здоров’я собі вже не сподівається.

ДОДАТОК ДО ТРЕТЬОГО ОПОВІДАННЯ
Реєстр кошових отаманів Війська Запорозького за добу 1652—1681 років

1665 Олесь Шкура Іван Курило 1666—1667 Іван Ріг (Ждан)

1667 Іван Васютенко

1668 Петро Суховієнко

1669 Лукаш Мартинович

1670 Іван Сірко

Роки: 1652 Лутай

1653 Павло Гомон 1655 Дем’ян Барабаш

1657—1658 Яків Барабаш

Михайло Ханенко, Грицько Пелех

1671 ЛукашМартинович Денис Кривоніс

1672 Денис Кривоніс

1658—1659 Павло Гомон

1659—1660 Іван Сірко

1661 Іван Брюховецький

1662 Іван Іваненко-Величко

1663—1664 Іван Сірко

1664 Іван Щербина

Євсевій Шашол Микита Вдовиченко Лук’ян Андрієвич

1673 Лук’ян Андрієвич 1673—1680 Іван Сірко 1680—1681 Іван Стягайло.

Оповідання Іетвфт


БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (РОКИ 1681-1709)
НАСТУПНИК СІРКА
З смертю кошового отамана Івана Сірка, можна сказати, закінчилася героїчна доба життя Війська Запорозького. Самонадія та гонор покидає Військо. Запорожці майже зовсім перестають втручатися в справи городової України і дбають тільки про те, як би обстояти й захистити права й вольності самого свого Війська, на котре з півночі все дужче й дужче нагнітала Москва. На лихо Запорожжя, майже двадцять років воно не мало освіченого й рухливо-

го керманича, у всіх заводах Війська за цю добу помітна млявість. Іноді на Січі хоч траплялися події, що нагадували давні часи, та то вже були окремі й до того малі вибухи, взагалі ж у Війську непомітно було ні одностайності, ні рішучості.

Запорожець кінця XVII століття
Так протяглося на Запорожжі до року 1702, поки не став кошовим отаманом Кость Гордієнко. Він збудив Військо і запалив серця запорожців, та було вже запізно: серед запорозьких земель вже стояли кріпості з російським військом, і до того запорожці щодо зброї й військового строю опинилися далеко позаду військ усіх своїх сусідів.

Перший після Івана Сірка кошовий отаман Іван Стягайло був людиною зовсім нікчемною і ні у чому не подбав про те, щоб при замиренні між Росією та Туреччиною захистити інтереси Війська Запорозького, а тим часом на початку року 1681 між тими державами була підписана Бахчисарайська згода про замирення на 20 літ. По тій згоді Правобережна Україна між Бугом та Дніпром мала зоставатися пустинею, Запорожжя ж мало лишитися під рукою царя. Підписуючи умови згоди, російський уряд не спитав запорожців про їхні потреби, а кошовий Стягайло та гетьман Самойлович самі не подбали про задоволення військових потреб, і за запорожцями не було забезпечено право вільно плавати Дніпром у Прогної по сіль і у лимани по рибу, а позаяк Військо Запорозьке не могло без того жити, то через те право зараз же виникли між запорожцями й татарами непорозуміння.

Дізнавшись, що російський уряд не подбав про Військо Запорозьке, Кошовий отаман Стягайло звернувся з проханням безпосередньо до хана, щоб дозволив запорожцям брати вільно у Прогноях сіль, та той одповів, що він не перешкоджає запорожцям брати сіль, скільки їм потрібно, та тільки за гроші, як беруть інші покупці. Яка після Бахчисарайської згоди почалася на Запорожжі скрута, видно з листа новообраного кошового отамана Трохима Волошина до гетьмана Самойловича од 21 липня 1681 року.

У тому листі він скаржився, що турки поновлюють Кизикер-менський та інші городки на Дніпрі і жодного козака не пускають на лимани по сіль та по рибу. «Через те, — писав він, — нам далеко вільніше було, коли ми ворогували з ворогами святого хреста, бо тоді ми оружно ходили на низ Дніпра, тепер же, після замирення, Військо Запорозьке опинилося неначе у неволі, одрізане од моря».

Скрутним становищем Запорожжя скористався польський король Ян Собеський і почав засилати на Кіш посланців, підмовляючи запорожців до себе служити і заселяти спустошену Правобережну Україну. Ті заклики мали поспіх, і з Запорожжя вийшло кількасот козаків, а між ними й Семен Гурко, прозваний у курені Палієм, що згодом став фастівським полковником і видатним оборонцем посполитого люду.

НАСЛІДКИ БАХЧИСАРАЙСЬКОЇ УМОВИ
30 квітня року 1682 на Січ було прислано з Москви грамоту з повідомленням про те, що на царський престол уступив цар Петро Олексійович. Військо Запорозьке склало йому присягу, і літом того ж року новообраний кошовий Василь Олексієнко, сповіщаючи російський уряд через посланців про присягу Війська Запорозько-го, разом з тим скаржився на те, що татари не пускають запорожців на Низ, а без того запорожцям нема з чого жити. Проте російський уряд, не подбавши про запорожців вчасно, тепер уже не міг нічого зробити і раз у раз наказував запорожцям не зачіпатися з татарами.

Таке становище скоро призвело до того, що року 1683 козаки почали грабувати всіх купців, що проїздили через запорозькі землі, незважаючи на те, чи були вони татари, вірмени, поляки, росіяни і навіть українці, а на початку року 1684 пограбували і втопили татарського гінця. Разом з тим запорожці почали набігати на татарські кочовища, одбивали у них коней, худобу і чинили всякі шкоди.

У таких грабунках та дрібній війні з татарами минули роки 1684 та 1685. Року 1686 кошовий отаман Грицько Сагайдачний надумав було зробити напад на татар і послав, як робилося і в давні часи, просити донських козаків, щоб зі свого боку вдарили на татар, та виявилося, що й на Доні тепер були вже інші порядки: донці оді-слали листа кошового у Москву, а звідтіля був висланий Сагайдачному наказ, щоб ні в якому разі не смів нападати на татар.

Під час кошевства Грицька Сагайдачного між Польщею і Росією була підписана згода довіку. По тій згоді Польща назавжди зреклася Києва. Росія ж обіцяла допомагати Польщі в її боротьбі з татарами і турками, що саме в ті часи з Польщею ворогували. Користуючись згодою з Росією, польський король Ян Собеський, виганяючи турків з Галичини, листом до Сагайдачного просив Військо Запорозьке подати йому помочі. Обміркувавши королівського листа на раді, запорожці кількістю 2700 душ ходили за Буг, пробилися через землі, вкриті татарськими загонами, аж у Молдаву і сполучилися з польським військом у Яссах. Після того походу, над зиму 1686 року, король пустив запорожців на Січ, подарувавши всякому з них за службу по десять битих талярів.

ПОХІД ГОЛИЦИНА ЧЕРЕЗ ЗАПОРОЖЖЯ

Виконуючи умову з Польщею, російський уряд по весні 1687 року послав на Крим 100 000 російського війська під проводом князя Голицина і 50 000 українських козаків під проводом гетьмана Самойловича. На початку червня обидва ті великі війська надійшли до річки Самари і, зробивши 12 мостів, перевезлися разом з обозами на південний її берег. Через кілька днів до сполученого війська прилучилися запорожці під проводом кошового отамана Хвилона Лихопоя, і всі разом посунулися до річки Конки.

Запорожці вели перед війська і, вибігши за Конку, сповістили Голицина, що всі степи на південь од тієї річки випалені татарами і що йти далі неможливо, бо скрізь замість трави попіл. Голицин не послухав поради запорожців і пішов разом з Самойловичем далі. Тяжко було йти військові, бо курява од попелу виїдала очі й забивала дух, а ще тяжче доводилося коням, бо дуже мало було паші. Поки військо, просунувшись за Янчокрак, пішло до річки Карачаровки, коні вже так захляли й потомилися, що не мали сили тягти вози й гармати і почали здихати.

Довелося спільникам повертати назад, а щоб татарам все-таки був острах, Голицин послав 20 000 стрільців, а гетьман 20 000 козаків на західний бік Дніпра воювати разом з запорожцями Кизи-кермен.

Головне російське й українське військо, простуючи після того понад східним берегом Дніпра, на початку липня прибуло до Самари й почало переходити по мостах на північний берег річки. Тут сталася несподівана й дивна пригода. Козацьке військо переходило першим, і коли перейшло, то з дванадцяти мостів десять зайнялися вогнем і згоріли, так що Голицину довелося будувати новімости.

З того випадку скористалася козацька старшина, що ненавиділа Самойловича, і додала Голицину писаного доноса, ніби підпал мостів стався через зраду гетьмана. Голицин послав того доноса у Москву, і через два тижні Самойловича було одставлено од гетьманського уряду і одвезено у Москву. Згодом Самойловича заслали у Сибір, де він і помер у Тобольську, величезні ж його маєтності й скарби були поділені між казною російської держави та казною нового гетьмана.

Скинувши Самойловича, князь Голицин тут же на поході біля річки Коломаку, скликав 25 липня 1687 року військову козацьку раду, котра обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу. Не можна сказати, щоб це обрання було зроблене вільними голосами. Мазепа не уславився між козаками ні як вояка, ні як добрий товариш, він тільки був дуже заможний та лукавий і, як згодом він сам хвалився царю Петру, дав за обрання на гетьманський уряд князю Голицину 11 000 карбованців та добрі подарунки, і той умовив козацьку старшину обрати Мазепу.

ЗРАДА МАЗЕПОЮ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Зі свого боку Мазепа, щоб догодити Голицину і царю Петру, у перший же день свого гетьманування згодився на порушення вольностей запорозьких, а саме на те, щоб на запорозьких землях, по річках Орелі й Самар та на устях Орчика й Берестової були побудовані кріпості, до котрих Військо Запорозьке не сміло б доторкатись, та ще щоб до кінця війни Росії з Кримом запорожці не сміли торгувати з татарами й замирятись з ними.

Сповіщаючи 12 вересня кошовому отаманові Війська Запорозького Грицьку Сагайдачному про затвердження на гетьманському уряді Мазепи, царі Іоан та Петро подарували Запорозькому Війську прибутки з Переволочанського перевозу.

Запорожці раділи, що Самойловича не стало, і, бажаючи жити з Мазепою у згоді, послали йому привітання з обранням і висловили йому бажання «багато літ гетьманувати на користь неньці Україні і не херхелювати на згубу Війська Запорозького, як почав було херхелювати зрадник Попович».

Тільки даремні були надії запорожців: Мазепа, хоч і був родом з української шляхти, та освіту й виховання дістав чисто польське, бо ще хлопцем був висланий на королівський двір, і хоч потім був близьким до Дорошенка, та проте радий був служити всякому, на чиєму боці була сила, і коли побачив, що Самойлович сидить на гетьманстві міцніше за Дорошенка, він перейшов на його бік. Вихований далеко од простого люду, Мазепа не вмів дбати про його права і потреби, а разом з тим був байдужий і до вольностей Війська Запорозького.

Ще при Самойловичеві почалося розтягання українських земель військовою старшиною й російськими воєводами, за Мазепи ж це розтягання досягло найбільшої сили. Спочатку Мазепа роздавав вільні землі, далі одібрані від польських магнатів, коли ж не стало вже порожніх земель, він почав роздавати старшині й ті землі, по яких уже Сиділи селяни, причому ті селяни ставали підданцями української військової старшини, до якої, таким чином, переходила роль польських панів.

Російський уряд охоче затверджував таке роздавання земель і поневолення українського селянства, бо це наближало устрій Гетьманщини до устрою Великоросії і до того ж сіяло розбрат між українською старшиною і простим людом і тим робило старшину безсилою.

Згодом, коли вже й селянські землі були поділені поміж старшиною, дійшла черга й до земель козачих. Для того, щоб оддати комусь козачі землі, козаків, що жили по них, повертали у поспільство, доводячи всякими кривдами, що вони були не прирож-денні козаки, а видралися у козацтво сваволею. Таким чином, гетьман разом з старшиною сам собі копав яму, бо поспільство, а почасти й козаки, почали мати і його й старшину за своїх ворогів і шукали заступництва од своєї старшини у московських урядовців, котрим це було дуже бажано, бо зменшувало вплив української старшини на людність.

Скориставшись пригнобленим становищем народу на Гетьманщині, король Ян Собеський почав закликати селян і козаків з Лівобережної України на Правобережну, поновив там козаччину і надав права козацьких полковників в Корсуні — Іскрі, в Богусла-ві — Самусю, на Побужжю — Абазіну і у Фастові — Палію. Колишні виселенці з Київщини й Чигиринщини тисячами посунули тепер з Лівобережної України, а найбільше з полків Галицького, Лубенського й Миргородського назад на Правобережну Україну і разом з переселенцями з Волині й Поділля хутко залюднювали ситі й веселі ґрунти Київщини. До року 1688 Правобережна Україна вже добре залюднилася, а козацтво набувало у ній чималої сили. Польща втішалася з того, та тільки недовго, бо разом з тим, як козацтво набувало сили, зростала й неохота його бути під владою Польщі.

На Запорожжі після смерті славного Івана Сірка, як я вже згадував, почався занепад. Мляві кошові отамани, скоряючись російському урядові та Бахчисарайській умові, попустили туркам збудувати на низу Дніпра дуже міцні кріпості, і тепер, одрізані од моря, запорожці зовсім забули про свої колись славні морські походи. Військо Запорозьке не наважувалося виступати самостійно, як виступав Сірко, а ходило у походи тільки за наказом з Москви, неначебто другорядне російське військо; коли ж у році 1687 запорожцям дозволено було воювати татар, як вони хочуть, і кошовий отаман Грицько Сагайдачний над осінь того ж року пішов на Ки-зикермен і Аслам-город, то той похід мало дав запорожцям слави, користі ж не дав ніякої; на початку ж січня 1688 року татари самі підступили до Січі і три дні добували її, хоч так само, як і запорожці, одійшли до городів ні з чим.

Маючи на мислі гнати за татарами і віддячити їм за напад, Сагайдачний звернувся до Мазепи, щоб прислав на потугу хоч 1000 козаків, та той, хоч і обіцяв прислати, та не зробив того, і новий похід Сагайдачного не відбувся.

Незадоволені на Мазепу за пригнічування посполитого люду, запорожці почали підбурювати до повстання проти нього та старшини селян у Лубенському та Миргородському полках. Мазепа зараз же послав про це доноса у Москву і дістав од російського уряду наказ приборкати запорожців зброєю. Врешті до цього не дійшло, бо напровесні запорожці самі вийшли з Гетьманщини.

САМАРСЬКІ РОСІЙСЬКІ ГОРОДКИ
Скориставшись занепадом Запорожжя, російський уряд рішив, що тепер вчасно здійснити умову з Мазепою, і звелів йому, не гаючись, збудувати біля устя річки Самари, на північному її березі, Новобогородську кріпость, щоб мати у ній зачіпку як проти татар, так і. проти запорожців. Почувши про той наказ, запорожці захвилювалися і спочатку хотіли було зброєю обороняти свої віковічні самарські ліси й пасіки і не дозволяти московської будівлі, та тільки, коли Мазепа прийшов до Самари з 20 000 козацького війська та 10 000 стрільців московських, запорожці обмежилися тим, що послали царівні Софії скаргу на порушення їх вольностей і, затаївши у своєму серці образу, скорилися.

Будування Новобогородської кріпості почалося у березні 1688 року, і поки воно тяглося, на Січі відбулося кілька дуже бурхливих рад, і на одній з них Грицька Сагайдачного за те, що потурав Москві, було скинуто з кошевства, а на його місце обрано вдруге Хви-лона Лихопоя; та тільки й той продержався недовго, бо восени того ж року замість нього запорожці обрали кошовим Івана Гусака, що перед тим уславився хоч і дрібними, та щасливими зачіпками з татарами.

У серпні 1688 року будування Новобогородської кріпості було закінчене і там засіла московська залога з комендантом Косого-вим; біля окопів кріпості було залюднено посад кількістю у 1000 родин. Ті новопоселенці разом з московськими людьми захопили всі запорозькі пасіки, що були по лісах понад Самарою, вирубували ліси і чинили запорожцям, а найбільше запорозькому монастирю, всякі шкоди, і через те запорожці назавжди мали збудування Новобогородської кріпості тяжкою й найбільшою собі кривдою й образою, але, не маючи сили стати на перешкоді тій будівлі, раз у раз дорікали Мазепі за те, що допустив до того.

КОШЕВСТВО ГУСАКА
По весні року 1689 російський уряд спорядив новий похід на Крим: сто двадцять тисяч московського війська, сполучившись із козацьким військом гетьмана Мазепи, посунуло лівим берегом Дніпра на Запорожжя і, прилучивши до себе ще й Військо Запорозьке з кошовим отаманом Іваном Гусаком, попростувало через степи на Крим. Незважаючи на величезну по-тодішньому силу, що мав під своєю рукою князь Голицин, цей похід так само скінчився ні на чому, як і перший.

Підступивши 20 травня під Перекоп, Голицин не наважився його штурмувати і, простоявши під кріпостю кілька день, з соромом повів все військо назад.

Наблизившись у місяці червні до річки Самари, Голицин почув, нібито ченці-запорожці з Самарсько-Миколаївського монастиря нарікають на московський уряд за те, що він захопив біля Новобогородської кріпості запорозькі землі й ліси, і підмовляють запорожців до змагання.

Щоб покарати ченців, він звелів щільно оточити монастир військом і зчинив у ньому повний погром — монастир стрільці пограбували, а нещасних ченців били різками, мордували як хотіли і, врешті, порозганяли по лісах.

Почувши про погром свого монастиря, запорожці почали хвилюватися, та тільки кошовий Гусак не насмів вжити проти грабіжників та насильників зброї, а лише звертався до Голицина з проханням спинити стрільців, та Голицин не звернув на його прохання ніякої уваги.

Мазепа ж і пальцем не рушив у оборону святого для запорожців і всієї України місця.

Управившись з запорозьким монастирем, Голицин нагледів на Самарі, вище Богородської кріпості, в урочищі Сорок байраків ще одне місце, придатне під кріпость, і протягом місяця збудував там другий городок на залогу 500 стрільців і назвав його Новосергієв-ським.

Під впливом образи й кривди з боку Голицина і зважаючи на те, що московське військо, роздратувавши татар, покинуло Запорожжя не обороненим, Іван Гусак з запорожцями зараз же після невдалих походів Голицина увійшли у зносини з ханом і замирилися з татарами без відома російського уряду як самостійна держава, забезпечивши собі при тому всі землі по правому боці Дніпра, аж до лиманів Дніпровського та Бузького.

Довідавшись про згоду запорожців з татарами, Мазепа зараз же спинив посилку на Запорожжя борошна, зерна й усякого припасу, московський же уряд затримав їхнє жалування. На Запорожжі у ті часи ще дуже мало сіялося хліба, і через те Війську Запорозькому прийшлося дуже скрутно — борошна не було відкіля взяти, і доводилося їсти саму тільки рибу. У тій пригоді кошовий отаман Іван Гусак, обміркувавши становище Запорожжя на раді, послав до польського короля посланців з листом, у котрому Військо Запорозьке скаржилося на те, що московський уряд порушує його стародавні вольності і хоче поробити козаків невольниками бояр. Разом з тим запорожці просили короля прийняти їх під свою державу, як було ще за батьків та дідів.

Король не наважився задовольнити бажання запорожців, боячись мати через те війну з Росією, але з великою пошаною привітав і виряджав запорозьких посланців.

Довідавшись про зносини кошового Гусака з польським королем, Мазепа через посланців вимагав од запорожців, щоб скинули Гусака з кошевства, та тільки запорожці любили свого молодого й рухливого кошового і не звернули на вимоги Мазепи ніякої уваги.

Добрі стосунки запорожців з татарами протяглися недовго. Довідавшись, що татари, користуючись безпекою з боку Запорожжя, почали набігати на Правобережну Україну, запорожці не стерпіли того і послали полк козаків на поміч коронному польському гетьманові Яблоновському проти татар, а наприкінці року 1690 почали нападати й на степові татарські кочовища.

ГУСАК ТА ПЕТРИК
На початку року 1691 на Січ прибився Петро Іваненко, прозваний на Січі Петриком. Той Петрик мав добру освіту і, пробувши чимало років старшим канцеляристом генеральної військової канцелярії на Гетьманщині, одружився з племінницею генерального писаря Кочубея і був добре досвідчений в справах тодішньої політики. Захопившись з ранніх літ оповіданнями й народними думами про боротьбу давніх козацьких гетьманів за волю України і розуміючи тогочасне її становище, Петрик прийшов до думки, що Мазепа разом з московськими воєводами ведуть український люд до гіршого поневолення, ніж було до повстання Богдана Хмельницького, і зважився спробувати підняти український простий люд проти своїх новоявлених панів, а разом і проти російських урядовців, що багато українських земель порозбирали у свою власність разом з людьми.

Мазепа, довідавшись про те, що Петрик у Січі і про його заміри, почав вимагати, щоб запорожці видали зайду, але на те не згодилися ні рада козацька, ні сам кошовий отаман Іван Гусак; навпаки, запорожці охоче слухали запальні промови Петрика про занепад та недолю України і скоро обрали його військовим писарем.

Мазепа не наважився одверто сваритися з Кошем через Петрика і у всьому догоджав запорожцям, посилаючи на Січ борошно, залізо й інші потрібні запорожцям припаси, а сам тим часом посилав у Москву доноси про те, що запорожці хочуть зрадити царя, бо не видають зрадника Петрика.

Петрик тим часом справді умовляв кошового отамана Гусака підняти війну проти Мазепи. Між іншим він говорив Гусакові таке:

«Хоч шість тисяч з собою орди візьми за Дніпро, так я горло своє ставлю, коли тобі не поклониться вся Україна. Гетьман зразу у Москву втече, бо там його вся душа, а в Україні тільки його тінь! Невже нам не поможуть наші брати, котрих сердюки, рандарі та дуки, що їм царі маєтності пороздавали, мало живцем не їдять? Та вони тільки почують, що ти з Військом рушаєш з Січі, то самі тих чортових панів подавлять, а ми вже прийдемо на готове!»

Од таких промов Петрика поміж запорожцями пішло замішання, та тільки кошовий і військова старшина не дуже-то сприятливо ставилися до його замірів, і Гусак, хоч у всякому листі дорікав Мазепі за роздачу старшині земель, за поневолення люду, за одку-пи і за будування Самарських городків, та тим часом все не страчував надії на те, що російський уряд сам лагідно задовольнить бажання українського люду й запорожців щодо повернення на Україні стародавнього ладу й самоврядування.

Тим часом полк охочих запорожців, під проводом Юська, ходив проти татар на поміч фастівському полковникові Семену Палію і, напавши на орду, що поверталася з німецької війни через Куяльницьку пересип, чимало захопив татар у бранці і одняв у ворогів багато здобичі.

Не діждавши од кошового Гусака згоди на участь Війська Запорозького у війні проти Росії, Петрик покинув Січ і поїхав через Кизикермен у Крим до хана, взявши з собою 60 козаків, що захопилися його мріями про визволення українського посполитого люду од поневолення. Він мав думку робити так, як робив Богдан Хмельницький, себто стати до спілки з татарами і наблизитися з ордою до Січі, щоб легше умовити Військо Запорозьке подати йому помочі. Його жвавість та запальні промови зробили на хана вплив, і 11 квітня 1692 року хан, з одного боку, і Петрик од імені Війська Запорозького, з другого, склали умову, за якою хан мав допомогти Петрикові одібрати Гетьманщину й Слобожанщину од російської держави до своїх рук. Петрик же за те повинен був перевести східні слобідські полки на спустошену Правобережну Україну, щоб тим одчинити татарам Муравські шляхи до самої Росії. Запорозьке Військо, від імені котрого Петрик складав умову, за свою участь у війні мало добути у свою владу землі західних слобідських полків: Ахтирського і Сумського.

Склавши таку умову з ханом, Петрик послав кілька листів до Запорозького Коша, умовляючи Військо Запорозьке пристати до нього. Ті листи всякий раз читалися на радах і викликали між запорожцями замішання. Голота січова тяглася до замірів Петрика, маючи гадку погріти руки біля маєтків української старшини, що вже звалася панами, старшина ж Війська Запорозького, пам’ятаючи руїну Правобережної України і страхаючись, що боротьба запорожців у спілці з татарами проти Росії може привести до такої ж недолі й Лівобережну Україну, не згоджувалась переходити на бік Петрика.

Найбільший вплив на запорожців зробив лист Петрика 22 червня 1692 року, у котрому він між іншим писав так:

«Не один раз говорив я вам, панове молодці, яка небезпека загрожує нашій Україні і до якого занепаду іде вона через сусідніх державців: наче люті леви, роззявивши пащі, хочуть вони проковтнути нас повсякчас і поробити своїми невольниками. Не дивно, що так робить король польський — ми здавна були його підданцями, та за Хмельницького з допомогою орди визволились з неволі та ще й таку зчинили йому шкоду, що й досі він не вичухається, і досі намагається, щоб знову український народ взяти у підданство і помститись на нас за ту образу. Хан кримський за те ворогує з нами, що ми, пробуваючи поблизу, споконвіку на степах і на морі чинили йому лихо в людях і у здобичі, як і зараз чинимо; а от дивно, що московські царі, не зброєю нас придбавши, перевели наш край Чигиринський на лівобічну сторону, обсадились з усіх боків нашим людом, так що звідкіля б не прийшли вороги, та все наші оселі попаливши, а людей у неволю побравши, повертаються назад, Московщина ж за нами, як за мурами, ціла і, не задовольняючись тим, намагається всіх нас повернути у хлопи й невольники».

Далі він у тому ж листі нагадує, що російський уряд для того віддає народ у неволю панам, щоб люд український змужнів (стратив культуру), «щоб тоді легше було осадити нас своїми воєводами і городами, як уже й збудував городи на Самарі». Щоб врятувати Україну, Петрик радив піднятись всім проти московців і приєднатися до нього тоді, як він ітиме з ордою добувати Україну.

У місяці червні заміри Петрика почали здійснюватись. Кримський хан вийшов з великою ордою у Чорну долину і, доручивши там урочисто Петрикові гетьманські клейноди, проголосив його гетьманом України. Але другого ж дня на Петрика почали падати розчарування. Перш за все ханові не можна було йти з усією ордою на Гетьманщину, бо, за наказом султана, він повинен був йти на Угорщину воювати з німцями, на Гетьманщину ж з Калгою-султаном та Петриком він вирядив всього 20 000 вершників. Це вже зразу робило справу Петрика безнадійною, бо Мазепа повсякчас міг виставити проти татар 50 000 козаків, не кажучи вже про військо російське. Проте Петрик пішов разом з Калгою-султаном понад східним берегом Дніпра і спинився проти Січі Запорозької у Кам’яному Затоні.

Тим часом у Січі сталися одміни. Ще восени 1691 року один жвавий козак на йрізвище Матвієць підмовив кілька десятків товариства пливти з ним за Чорне море до імеретинського царя на службу і потайно захопив для своєї справи одного військового байдака. Довідавшись про це, кошовий отаман Іван Гусак звелів арештувати Матвійця й привести до нього, а той під час розмови з кошовим зчепився з ним битися. Військовий суд засудив Матвійця за його вчинки до смертної кари, і йому було стято голову. Проте січова голота дуже любила Матвійця, і коли до Січі повернулося товариство з лугів та степів і довідалося про страту Матвійця, то почало нарікати на Гусака за те, що звів такого доброго козака, і врешті у 1692 році обрало на кошевство ватага Хведька.

Той Хведько скоро виявив свою недотепність у керуванні справами, і коли на Січі почалося замішання й навіть заколот між козаками з приводу листів Петрика, то він не зміг вгамувати козацтво і дати Війську якийсь лад. Через те, коли Петрик вже наближався до Січі, Хведька було скинуто з кошевства, і січова рада обрала кошовим знову Івана Гусака.

Гусак був крутої та впертої вдачі, і коли Петрик, стоячи з татарами у Кам’яному Затоні, прислав до нього посланця з листом, у котрому необачно вимагав од кошового, щоб той прибув за Дніпр зустріти Калгу-султана з хлібом-сіллю, то Гусак посланця власноручно побив, а Петрикові звелів переказати, що «ніколи султан, ворог святого хреста, не діжде, щоб він, Гусак, його з хлібом зустрічав». Проте коли після того Петрик переказав, що має таємні листи од гетьмана Мазепи, які може показати тільки самому Гусаку, то кошовий отаман, взявши з собою кілька курінних отаманів та 600 козаків, переїхав 17 липня байдаками на один з островів Дніпра біля Кам’яного Затону і, не довіряючи татарам, переказав султанові, щоб вислав заручників, і, тільки діставши їх, поїхав з отаманами у татарський табір.

У наметі Калги-султана після довгої розмови Петрик признався, що ніяких листів од гетьмана він не має, а що склав з ханом умову «своїм розумом під впливом жалю через утиски і нестерпні кривди на посполитий український люд» з боку панства та московських воєвод.

Незважаючи на умовляння Петрика, Іван Гусак, знаючи добре, як татари плюндрують українські землі, не згодився йти разом з бусурманами воювати свій рідний край, а щоб не роздратувати тим татар, посилався на те, що Військо Запорозьке розійшлося на той час по лугах та степах і через те він не може з невеликим числом товариства розв’язувати таку велику справу, як війна з Москвою.

Повернувшись на Січ, Гусак все-таки скликав раду і, розповівши про заходи Петрика, спитав, як гадає товариство. Запорожці після того запитання кошового розбилися на два натовпи — менший разом з старшиною стояв на тому, що не годиться воювати у спілці з бусурманами православних людей, більший же натовп, головним чином голота, вигукав, що Петрик розумна голова, навчає на добре і що треба йти визволяти Гетьманщину од гетьмана-зрад-ника, од москалів і од своїх панів.

Тоді Гусак поклав булаву на стіл і сказав: «Нехай же хто інший веде Військо воювати своїх братів, а я не поведу». З тим він покинув раду і пішов до свого куреня, а слідом по ньому склала свої клейноди й інша військова старшина.

Увесь день і всю ніч військові клейноди лежали серед майдану на столі, а запорожці гомоніли й сперечалися. Так між голотою не знайшлося нікого, хто б наважився взяти владу до своїх рук, і ранком прихильники Петрика послали просити стару старшину, щоб побрала свої клейноди назад. Гусак згодився взяти булаву, але рішуче одмовився вести Військо на Україну у спілці з татарами.

Таким чином, до Петрика мали можливість прилучитися тільки охочі козаки, і за тиждень таких набралося півтисячі. Після того Калга-султан та Петрик пішли з військом на річку Московку, а далі на Татарку, що впадала у Дніпр біля Кодацького порога, і нарешті перейшли за річку Самару. Відтіля Петрик послав листи у південні городи України, умовляючи людей взятися до зброї, прилучитись до нього і стати за свою стародавню волю.

Після того, 31 липня, Петрик з запорожцями й ватагою татар атакував Новобогородську кріпость. Козаки вдерлися у нижчий город, запалили дві башти та кілька будинків, але коли з верхнього города на них почали бити з гармат, вони одійшли геть.

Не добувши Новобогородської кріпості, Петрик пішов далі до річки Орелі і до південних городів Гетьманщини. Китайгород та Царичанка зустріли його з хлібом-сіллю, а проте приставати до нього збройно ніхто не хотів. Український люд за 45 років боротьби знемігся і бажав хоч і підневільного, аби спокійного життя. Лишившись після «згону» з Правобережної України без осель, худоби, збіжжя й без хліба, він тепер тільки починав все те набувати і боявся знову, через змагання за волю, все те стратити.

Не розуміючи, від чого йде байдужість українського люду, Петрик ще не страчував надії на те, що підняти його можливо, і посунувся з Військом до Маячки, але там уже було кілька козацьких полків гетьмана Мазепи, а слідом мав надійти з кількома полками й він сам та ще надходило й московське військо. Довідавшись про те, татари зразу ж повернули назад і перейшли за Самару аж на Татарку, а слідом за татарами мусив вийти за Самару і Петрик. З табору біля річки Татарки Петрика покинули майже всі запорожці, і біля нього лишилося їх ледве кілька десятків. З ними він і пішов разом з татарами у Крим.

Перша невдача не засмутила Петрика, і на початку року 1693 він з Нурредін-султаном та ордою у 40 000 татар знову вийшов з Криму і, наблизившись до Січі, почав засилати на Кіш листи і підмовляти запорожців прилучитися до нього.

Кошовим отаманом Війська Запорозького був на той час Василь Кузьменко. Обрання його замість Гусака було дуже бурхливим, а ледве тільки Січ трохи заспокоїлася, як до Коша прибув бувший кошовий Хведько з великою ватагою прихильників Петрика. Поєднавшись з січовою голотою, прихильники Петрика зчинили у Січі заколот, погромили декілька куренів, скинули з ко-шевства Кузьменка за те, що він не хотів єднатися з Петриком та татарами, і навіть вбили декого з старшині, але не змогли взяти владу до своїх рук, і через кілька день партія поміркованих козаків зміцнилася, розігнала прихильників Петрика і посадовила на ко-шевство знову Василя Кузьменка.

Через перемогу на Січі поміркованих Військо Запорозьке і на цей раз не прилучилося до Петрика за винятком поодиноких козаків. Не підбуривши запорожців до війни, татари пішли з Петриком на Переволочину, а далі на Кишинку, та, не добувши ні того, ні другого міста, пішли під Полтаву, захоплюючи по шляхах поодиноких людей у неволю. Не вдіявши нічого й біля Полтави і почувши, що наближається козацьке військо, татари посунулись на Ко-ломак, а звідтіля пішли далі на південь у степи.

Таким чином, другий похід Петрика проти Мазепи обернувся на звичайний наскок татар на Україну за ясиром і, наробивши людям чимало лиха та шкоди, зрештою одвернув од Петрика і люд на Гетьманщині, і запорожців.

Коли на Січ прийшла звістка, що татари побрали з Гетьманщини людей у неволю, на Січі 3 травня знову відбулася бурхлива рада, і запорожці одібрали булаву од Кузьменка і доручили її знову Івану Гусаку. Як ворог бусурманів Гусак зараз же почав лаштуватися до походу на татар, але партія, прихильна до замірів Петрика і до згоди з татарами, скликала раду, і та рада більшістю ухвалила не воювати з татарами. Гусак не схотів після того бути кошовим отаманом і, поклавши булаву, пішов у свій курінь, а рада обрала кошовим Семена Рубана.

Решта року 1693 та рік 1694 минули на Запорожжі у дрібних звичайних зачіпках з татарами. Запорожці не наважувалися розпочинати війну з татарами без помочі з боку українських козаків і закликали до походу на татар Мазепу, але той одмовлявся тим, що без царського наказу він воювати не сміє, російський же уряд був у ті роки заклопотаний бунтами стрільців і не хотів встрявати у війну.

НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ МАЗЕПОЮ
Взагалі ставлення запорожців до Мазепи щодалі все гіршало і мало не у всякому листі до гетьмана запорожці дорікали йому за те, що: 1) на Самарі, на одвічній запорозькій землі, побудовані городи й обсаджені московськими людьми;

2) ті люди вирубали одвічні запорозькі ліси;

3) на Орелі сидить московський воєвода з ратними людьми, тоді як за умовою з Богданом Хмельницьким воєвода мав бути тільки у Києві;

4) московський уряд без відома козаків і без військового суду бере й засилає у Сибір козацьку українську старшину, полковників і навіть гетьманів;

5) московський уряд раз у раз вимагає, щоб запорожці воювали татар та турків, а коли запорожцям стає скрутно, не подає їм помочі.

У середині року 1694 на Січі знову збився заколот з приводу нових закликів Петрика до нового походу разом з ордою на Гетьманщину. Прихильники Петрика скинули з кошевства Рубана за те, що не хотів приєднатися до татар, але, як і обидва попередні рази, не знайшли поміж себе козака, здатного взяти булаву, і через те на третій день заколоту вороги бусурманів взяли гору, обрали кошовим Івана Шарпила і почали лаштуватися до війни з татарами.

НОВІ ЗАЧІПКИ З ТАТАРАМИ
З запорозьких ватажків того року найбільше уславилися Хведь-ко та Максименко. Останній року 1694 навіть вийшов байдаками у Дніпр і, обминувши річкою Конкою Аслам-город, вийшов у Чорне море, далі ж, приставши до берега Криму, попалив багато татарських осель, визволив з неволі біля тисячі християн та, захопивши на байдаки стільки ж бусурманів, повернувся до устя Дніпра. Тільки проплисти проти води повз турецькі городи Макси-менкові ніяк не вдалося, і він змушений був свої байдаки потопити у Дніпрі, вертатись на Січ суходолом.

Опріч цих ватажків, запорожців водив на татар сам кошовий Шарпило. Погромивши добре татар на Чангарі та Молочних Водах і однявши у них 7 гармат, Шарпило повів козаків на низ Дніпра, на річку Ольхову та урочище Стрілицю, та тільки у тому поході йому не пощастило: татари зробили на запорожців засідку і несподіваним нападом погромили їх і прогнали на Січ.

Незадоволені останнім походом запорожці скинули Шарпила з уряду і обрали кошовим Петра Прима. Новий кошовий восени того ж року ходив новим походом на татар, але, не діждавши помочі од Мазепи, скоро повернувся на Січ.

Кошовий отаман Мороз випливає в Чорне море. Малюнок Погрібняка
СЕМЕН ПАЛІЙ
У свій час я вже згадував, що з початком 1680 років польський король Ян Собеський поновив на Правобережній Україні козаччину і почав залюднювати країну, що колись, як кажуть, текла молоком та медом, а тепер повернулася на пустиню. За 15 років, що минуло од Чигиринської руїни, багато люду українського, рятуючись од кріпацтва, що московський уряд заводив на Гетьманщині, повернулося з лівого берега Дніпра на правий і разом з вихідцями із Запорожжя поповняли козацькі полки, уряджені королем. До 1689 року ті полки набули вже чималої сили, а почувши ту силу, почали не пускати у свої межі польських панів, а тих, що вспіли вже засісти, почали виганяти і, пригадуючи Хмельниччину, погрожували знову загнати поляків разом з євреями за Віслу.

З 1689 року нове козацтво під проводом своїх полковників і найвидатнішого з них Семена Палія почало одверту боротьбу з поляками і побрало навіть польські кріпості у Немирові та Білій Церкві. Маючи осередком свого козацького війська Фастів, Палій бився не тільки з поляками, а одночасно і з татарами, й турками, і, незважаючи на невелику кількість своїх козаків, він мав щастя у тій боротьбі: оборона ж поспільства од панів зробила його народним героєм. Об’єднавши під своєю владою майже всю Правобережну Україну, Палій пішов стежкою Богдана Хмельницького і просив царя Петра І прийняти Правобережну Україну під свою руку, та цар, щоб не мати сварки з королем, не згодився на те, а закликав Палія з козаками переходити на східний бік Дніпра. Зі свого боку Палій не схотів, як він казав, покинути людність на поталу панам, а церкви віддати унії і лишився у Фастові, обстоюючи й надалі православну віру та українську людність.

ПОХІД ШЕРЕМЕТЄВА НА ТАТАР
Напровесні року 1695 цар Петро І Олексійович, забравши владу до своїх рук, проголосив похід на турків та татар. Сам він пішов з військом на турецький город Азов, а боярина Шереметєва з російським військом та Мазепу з українськими козаками послав на дніпровські турецькі городи.

Мазепа перевізся з козаками на західний берег Дніпра у Ми-шуриному Розі, Шереметєв же — у Переволочині; далі ж, простуючи степовими шляхами, російське й козацьке військо підступило 24 липня до Кизикерменя і зразу ж почало громити його з гармат та штурмувати. Запорожці тим часом поновили свої чайки і під проводом кошового отамана Максима Самійленка обложили з Дніпра весь острів Тавань з його кріпостю. Кизикермень, хоч турки й татари добре його обороняли, недовго стояв, і 31 липня після того, як росіяни й козаки вдерлися у місто і зчинили там різанину, віддався на волю побідників. Слідом за Кизикерменем Та-вань віддалася запорожцям; ті ж бусурмани, що були на кримському боці Дніпра, у кріпостях Аслам-Кермень та Мубер-Кермень, побачивши, яка доля спіткала перші дві кріпості, покинули свої городи разом з риштованням та, забравши деяке своє збіжжя, утекли у Крим.

Запорожцям у Тавані припала велика здобич і сила бранців, і все те вони повезли чайками на Січ. Шереметев та Мазепа не мали наказу йти далі на Крим і, передавши повойовані городи запорожцям, повернулися тим самим шляхом на Україну, лишивши, як і звичайно, запорожців самих оборонятись од татар.

Восени того ж року кошовим отаманом Війська Запорозького у сьомий раз був обраний Іван Гусак і зараз же повів запорожців походом на татарську Стрілицю й перевізну пристань, що проти Очакова, і, наробивши татарам чимало шкоди, до зими повернувся на Січ.

Помщаючись за зруйнування дніпрових городів, татари у січні 1696 року великою силою набігли на Гетьманщину, поруйнували всі села понад Ореллю й Дніпром і, перекинувшись за Ворсклу, почали добувати Нехворощу. Мазепа у цій пригоді виявив свою нездатність до керування військом і допустив до того, що татари спустошили всю південну Полтавщину. У цьому поході з татарами знову був Петрик. У своїй упертості він не хотів розуміти, що коли під час першого його походу до нього запорожці не пристали, то тепер, під час віййи запорожців з татарами, це було вже зовсім неможливо. У цьому поході він знайшов собі смерть — загинув од руки одного з козаків.

НОВІ МОРСЬКІ ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦІВ
Користуючись зруйнуванням турецьких дніпровських кріпо-стей, кошовий отаман Іван Гусак у квітні 1696 року вирядив з Січі під проводом полковника Чалого 500 січовиків на море. Там запорожці вистежили сімнадцять турецьких галер та сандалів, що везли до Очакова всякий припас та крам, маючи на собі невелику турецьку залогу, і, напавши на той флот, побрали судна штурмом, і, забравши крам на свої чайки, самі судна потопили.

Велика здобич, привезена Чалим на Січ, заохотила запорожців до нового походу, і новообраний кошовий отаман Яків Мороз в червні місяці сам повів на море на 40 чайках 1740 козаків. У морі запорожці поділились на два виділи: Чалий з десятьма чайками повернув до Криму, кошовий же Мороз з останніми чайками пішов гуляти морем та вистежувати турецькі кораблі.

Чалий, приставши до берега недалеко Козлова, погромив кілька татарських сіл та, набравши здобичі й 62 бранці, поплив назад. Тільки під час повороту його спіткала недоля: біля Очакова на запорожців напало кілька турецьких галер та сандалів і почали громити їх з гармат. Щоб урятувати товариство, Чалий пристав до острова Березані, окопався там і два дні одбивався, на третю ж ніч нишком знову посадив козаків на чайки і поплив до Дніпра; та тільки втекти запорожцям не вдалося — біля Сагайдачних кучугу-рів турецькі галери знову догнали козаків і заступили їм шлях у Дніпр. Чалий змушений був потопити чайки і вийти на лівий берег, та там запорожцям склалося ще на гірше: в Ольховому лісі їм заступив шлях сам хан з ордою, ззаду ж догнали яничари з галер, і хоч як завзято запорожці оборонялись увесь день, та бусурмани щільно їх оточили великою силою і, чимало повбивавши, решту, здебільшого поранених, разом з ватажком взяли у бранці. Чалого вони зразу замучили, а товариство кількістю душ послали до Очакова у неволю.

Ой, ударивсь пан отаман об сиру землю:

«Земле, земле сирая, ти матуся рідная!

Прийняла ти війська много запорозького,

Прийми й мене, отамана молоденького!»

Так загинув Чалий, нагадавши своїм походом та смертю колишню невмирущу славу Війська Запорозького.

Трохи не спіткала така сама доля й кошового отамана Мороза. Початок походу був добрий: запорожці вистежили у морі кільканадцять турецьких кораблів, напали на них і три кораблі захопили до своїх рук, останні ж розігнали по морю. На захоплених кораблях Мороз знайшов п’ять листів візира до хана з усякими наказами й розпорядками і, розуміючи вагу тих листів, скоріше поплив до Дніпра, щоб послати з Січі ті листи через гетьмана до царя. Тільки у Дніпрових гирлах на козаків напали турки з галерами, певно, ті самі, що вловили там і Чалого, а зі східного берега цілими хмарами насідали татари. Мороз спробував було пробитись крізь турецький флот вгору Дніпра, та те не вдалося. Тоді кошовий направив байдаки до західного берега Дніпра та, закопавши гармати і всю здобич біля Стрілиці у пісках, а чайки потопивши, продерся серед ночі крізь орду і прибув на Січ суходолом, привівши навіть з собою 27 бранців з галер.

Походом Мороза й Чалого на море запорожці одтягли на себе турецький флот і орди кримського хана і тим дуже полегшили царю Петру Олексійовичу справу біля гирла Дону, так що 17 липня 1696 року він з російським військом та українськими козаками, що були під проводом наказного гетьмана Лизогуба, добув міцну турецьку кріпость Азов.

МАЗЕПА НА ЗАПОРОЖЖІ
Сподіваючись з боку турків помсти за Азов, цар звелів Мазепі робити багато човнів і по весні йти походом на бусурман на низ Дніпра разом з російським військом під проводом князя Долгорукого. Коли 25 травня року 1697 гетьман виступив уже в похід, до нього прибув з Запорожжя козак Михайло і переказав дуже потрібні вісті про заходи ворогів. Разом з тим він розказав про дуже цікаву подію, що скидалася на втечу з неволі гетьмана Самійла Кішки, а саме: Михайло був у неволі у турецького крамаря 15 років і, коли останнім разом плив зі своїм паном у торговельних справах з Царгорода у Козлов, невольники, що були на їхній галері, збунтувались, порозбивали кайдани, повбивали всіх бусурманів і виплили галерою у Дніпр, а біля Стрілиці галеру покинули і разом з ним, Михайлом, серед великої небезпеки од татар пішки прибули на Січ.

Червня 24 Мазепа з військом та обозами прибув до Дніпра і, ставши проти Кодака вище порогів, діждав там згори Дніпра свої човни з борошном та іншим припасом і почав спускати ті човни униз через пороги, сам же перевізся на правий берег Дніпра і пішов з козацьким військом до порога Вільного й Кічкасу зустрічати човни.

Певно, що запорожці не дуже сприяли Мазепі, бо не дали до його човнів досвідчених лоцманів, і поки Мазепині човни прибули до Кічкасу, то з них розбилося об каміння й пішло на дно Дніпра разом з припасом 17 байдаків морських та 53, обкладених очеретом, менших:'

Липня 22 гетьман з козацьким військом став табором біля Чор-томлицької Січі. Запорожці, хоч і не любили Мазепу, та шанували у ньому гетьмана України і на чолі з кошовим отаманом Яковен-ком зустріли його урочисто з мушкетною й гарматною пальбою. Це було Мазепі так любо та втішно, що він подарував на товариство 2000 золотих власних грошей.

Прибувши на Тавань, московське й козацьке військо почало будувати біля старої кріпості нову, і коли вже її майже кінчали, до Тавані підступили татари й турки. Кримська орда наблизилася з східного берега, білгородська орда підступила з правого, Дніпром же підпливало військо турецьке.

Незважаючи на те що у Мазепи й князя Долгорукого було біля 200 000 війська, вони, побачивши татарські орди, не наважилися на них напасти і мерщій почали одходити назад, повз Запорозьку Січ, на річку Орель. У Тавані ж лишили всього 6000 сполученого війська російського й козацького та ще 1000 запорожців з кошовим отаманом Яковенком.

Побачивши, що в Тавані лишилося обмаль війська, татари почали її облягати так, що Яковенкові, щоб врятувати кріпость, довелося викликати з Січі все Запорозьке Військо і послати гетьману звістку, щоб давав помочі. Мазепа й Долгорукий вернули з Опішні 20 000 війська назад у Тавань, та поки те військо прибуло, татари поробили навкруг нової кріпості свої шанці, увійшли рівчаками під самі стіни Тавані і, підкопавши мури, зірвали їх вибухом у трьох місцях. Проте, коли вони кинулися на штурм, запорожці разом зі спільниками відгромили їх і сяк-так поновили стіни. Не добувши Тавані, татари підступили під Кизикермень, а коли їх спільники відгромили й там, вони, простоявши під кріпостями, поки почалися холоди, рушили назад у Крим та Білгород.

Через зиму, а саме серед літа 1698 року, Мазепа й князь Долгорукий знову вибралися походом на Крим, та тільки ще дужче сорому набралися. Вони йшли з Орелі через Самару, східною стороною Дніпра, та тільки не дійшли далі Тавані і звідтіля вирядили під Перекоп виділ війська у 10 000 душ. Той виділ нічого з Перекопом не вдіяв, а мерщій повернувся назад. Діждавши його, і князь Долгорукий з гетьманом потяглися на Україну, покинувши Тавань на самих запорожців. Запорожцям довелося тяжко, та військо добре розуміло, яку вагу для життя Запорожжя мали кріпості на Тавані, і пильно обороняло їх од татар.

НОВА ЗГОДА СУЛТАНА З ЦАРЕМ
Року 1699, січня 14 цар підписав з турками замирення на два роки, а далі й мир на 30 літ. За тою умовою всі кріпості на острові Тавані, а також Кизикермень росіяни повинні були зруйнувати і повернути туркам, останні ж не мали права поновляти їх. Козакам дозволялося вільно плавати по рибу й по сіль до самого лиману, а за те коли б хто з козаків під час миру нападав на бусурманів, того російський уряд мав карати на смерть.

Такі умови були дуже шкідливі Війську Запорозькому. Перш за все ті умови робили неможливим для запорожців брати з татар здобич. Вдруге, що дозвіл вільно плавати запорожцям на лимани лишився тільки на папері, бо устя Дніпра було в руках бусурманів.

ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ
Під час війни, після опанування Таванню й Кизикерменом, Військо Запорозьке стало було хазяїном нижнього Дніпра й лиману і після п’ятнадцятирічної перерви тільки що почало поновлювати свої славні морські походи, а тут саме ті походи мусили увірватись. Передачу туркам Тавані, за котру запорожці стільки років боролися і чимало пролили своєї крові, вони мали навіть собі образою.

Незадоволення запорожців скоро виявилося у тому, що коли було прислане російське й козацьке військо руйнувати Таванські городки, то запорожці не тільки не хотіли пособляти російським генералам у тій справі, а навіть робили всякі перешкоди, у листопаді ж місяці послали в Москву скаргу на недодачу платні і на порушення вольностей Війська на річці Самарі, що споконвіку належала Військові.

Незважаючи на ту скаргу запорожців, російський уряд надумав збудувати на запорозьких землях ще одну кріпость. Року 1700 на Запорожжя прийшов виділ російського війська і почав будувати ту кріпость на східному боці Дніпра проти Микитиного Рогу, на урочищі Кам’яний Затон.

Ця подія, котру Військо Запорозьке розуміло як найбільшу собі образу й кривду, призвела до рішучого незадоволення запорожців російською зверхністю взагалі. Незадоволення те виявилося у тому, що коли цар Петро І року 1700 розпочав війну зі шведами і покликав запорожців іти разом з українськими козаками у Лівонію, то вони багато прогаяли часу і від Риги повернулися на Україну, майже не воювавши. Прибувши ж на Запорожжя, вони року 1701 пограбували на верхів’ях Інгулу крамарів зі Стамбула, що везли у Московщину дуже коштовні речі, і, незважаючи ні на які вимоги гетьмана й навіть наказ з Москви, не хотіли вернути пограбованого.

КОСТЬ ГОРДІЄНКО-ГОАОВКО
Лівонська війна Росії зі Швецією ще дужче підбурила запорожців проти російської влади, бо козаки, що повернулися з походу, розповіли на Січі, ніби російські військові люди знущалися з запорожців і з презирством на нихдивились. Такий настрій призвів до того, що на початку 1702 року кошовим отаманом запорожці обрали ворога російської зверхності, козака Платнирівського куреня Костя Гордієнка-Головка. Родом Гордієнко був з Полтавщини, освіту ж дістав у Київській академії. Це був певний козак-ли-цар рішучої й упертої вдачі. Як і славний Сірко, він хотів бачити Військо Запорозьке незалежним ні од якої сусідньої держави і у такому напрямі повів військові справи.

З того дня, як Гордієнко взяв до рук військову булаву, Військо Запорозьке неначе прочуняло й захвилювалося. Жовтня 23, року

1702 Гордієнко послав через Мазепу листа у Москву, повідомляючи уряд, що Військо Запорозьке не хоче мати московського города у Кам’яному Затоні. У тому листі між іншим було казано: «Ще начальники московського війська не збудували того города, а вже перевіз наш біля Кодака одняли і чинять нам всякі кривди та збит-кн. Через те Військо Запорозьке наказу про збудування города у Кам’яному Затоні слухати не буде, ламати камінь на будівлю того города на землях Запорожжя не дозволить, а якщо хто прибуде з московськими людьми той город будувати, то запорожці будуть оружно на них бити».

Під той час запорожці були дуже потрібні російській державі через затяжну війну зі шведами, і цар Петро Олексійович замість того, щоб розгромити їх за непокірливість, послав на Січ стольника Протасова з дуже коштовними подарунками й жалуванням і разом звелів стольнику прийняти од запорожців присягу.

Вичитавши урочисто, як годиться за військовими звичаями, царського листа серед козацької ради, Гордієнко на пропозицію стольника цілувати на вірну службу царю хрест, рішуче сказав, що Військо Запорозьке не буде присягати царю через те, що московський уряд порушив його вольності, побудувавши городки на Самарі і будуючи кріпость у Кам’яному Затоні, і що коли ті городки будуть поруйновані, тоді Військо Запорозьке і присягу цареві складе.

Ворог запорожців — Мазепа, довідавшись про цю подію у Січі, послав царю доноса, доводячи, ніби претензії запорожців на землі по Самарі зовсім безпідставні, бо вони не мають на ті землі царської жалованої грамоти і радив вжити проти запорожців рішучих заходів. На Запорожжя ж він послав своїх підручних підмовляти козацтво, щоб скинуло Гордієнка з кошевства. Це Мазепі таки й вдалося, і року 1703 на кошевство було обрано Герасима Крису.

Догоджаючи Мазепі, Криса погромив ватаги козаків Москаля й Ропухи, що шарпали подорожніх кримців, та з того в Січі стався заколот, і великі ватаги запорожців пішли на Самар погромити там селітренний завод гетьмана Мазепи і погрожували Новобого-родському городку, а з кінцем 1703 року знову обрали кошовим Костя Гордієнка.

Увесь 1704 рік минув на Запорожжі неспокійно. За згодою Гордієнка й всього Коша велика ватага запорожців у 3000 козаків з гарматами вийшла з Січі, перевезлася вище Кодака за Дніпр на річку Самар, добула оружно й зруйнувала Новосергієвський городок і позганяла з південного боку Орелі всіх людей, хто не був запорозького підданства. З комендантом кріпості Кам’яного Затону, боярином Шеншиним, відносини запорожців були самі напружені і доходило до оружних сутичок. Незважаючи на все те, можна з певністю сказати, що Гордієнко у ті часи не мав на мислі зраджувати царя Петра Олексійовича, а тільки домагався признання стародавніх прав і вольностей Війська Запорозького. Це стверджується тим, що полк запорожців біля 2000 козаків увесь той рік був при російському війську на Ладозі і в червні місяці брав участь в атакуванні шведів на Чорній річці біля Неви.

КІНЕЦЬ ПАЛІЯ
Тим часом на Правобережній Україні, що ледве стала оджива-ти після Великої Руїни, знову полилася кров. Побачивши, що поневолена козаччина не хоче знати поляків за своїх зверхників і не пускає на Україну польських панів, коронний польський гетьман Синявський за наказом польського уряду вийшов на Україну з великим військом і року 1703 почав заливати кров’ю Поділля й Брацлавщину, приборкуючи непокірливу українську людність. Благання козацьких полковників, у тому числі й Палія, до російської духовної влади і до царя Петра, щоб заступилися за руський люд і православну віру, лишилися марними, і Синявський вигубив козацтво по всій Західній Україні й православну віру.

Палій, кажемо ми, вдержався на Фастівщині, та не надовго — на нього впала біда, відкіля він і не сподівався. У літо року 1704 цар Петро 1 послав Мазепу з козацьким військом на Правобережну Україну, щоб громити тих польських панів, котрі обстоювали за шведську партію; Мазепа ж скористався цим випадком, щоб підгорнути Правобережну Україну під свою владу і стати гетьманом обох берегів Дніпра не тільки на папері, а й дійсно. На перешкоді йому до цього стояв тільки фастівський полковник Палій, оборонець посполитого люду і ворог панства, що розплодив Мазепа на Гетьманщині. Мазепа знав, що Палій мав великий вплив на людність всієї України і що він не попустив би поневолити людність Київщини так, як Мазепа поневолював людність Гетьманщини.

Щоб одкинути Палія зі свого шляху, Мазепа закликав його до свого табору на приятельський бенкет, і коли той, не маючи й у гадках нічого лихого, сидів в його наметі гостем, гетьман зрадливо звелів його зв’язати і вирядив у Москву, пояснюючи у листі до царя Петра, ніби Палій прихильний до шведської зверхності. Цар повірив тому наклепові і без ніякого суду заслав Палія у Сибір і тільки року 1709, після прилучення Мазепи до шведського короля, повернув старого полковника на волю. Тією волею Палій не зміг уже тоді користуватися, бо нудьга у засланні за рідним краєм і почуття образи од кривди, йому заподіяної, збавили нашому народному оборонцеві віку, і року 1710 він помер.

Вищенаведені події відбилися на житті Запорожжя збільшенням січового товариства, бо всі недобитки з козацтва Правобережної України тікали на Запорожжя і почасти приписувалися у курені, почасти ж сідали зимовниками на західних запорозьких землях.

Рік 1705 минав на Запорожжі теж неспокійно, бо російський уряд почав разом з турецькими комісарами ставити по запорозьких землях межі й кордони. Гордієнко протестував перед урядом з приводу того, що запорозькі землі межують без згоди й участі Військового Коша, і доводив, що ще од часів литовського князя

Вітовта межа Запорожжя починалася од старого Очакова і йшла берегом моря й лиману до самого устя Дніпра, «де урочище Сто Могил і ще й море було наше, — писав він, — поки з берега кінь доставав дно копитами, Дніпр же завжди був запорозький і ніяких меж на ньому не було».

На протести Запорозького Коша російський уряд не звертав ніякої уваги. Росія на півночі ув’язалася у тяжку війну, на півдні ж хотіла мати спокій і, щоб не сваритись з турками, віддала їм всі землі по низах річок Інгулу, Висуні й Інгульця до устя річки Кам’янки. Ця подія ще дужче обурила запорожців проти російського уряду.

БУЛАВІН ТА ЗАПОРОЖЦІ
Рік 1706 кошовим отаманом на Січі пробув Тимофієнко, а 1707 — Петро Сорочинський. Наприкінці того року на Січ прибув з Дону донський козак Булавін, що підняв на Дону оружие повстання проти російського уряду. Він просив помочі Війська Запорозького, але Сорочинський рішуче постав проти того і навіть примусив Булавіна виїхати з Січі у Кодак. Незадоволена тим запорозька молодь та голота скинула Сорочинського з уряду і обрала знову кошовим Гордієнка. Проте й Гордієнко не згодився допомагати Бу-лавіну і тільки дозволив приєднатися до нього окремим козакам. Цей вчинок Гордієнка теж показує, що ще й року 1707 Гордієнко не мав на мислі одривати Запорожжя од російської держави.

Руїни. Малюнок Сластьона
Через кілька місяців на Січі розійшлася чутка про те, що Була-він погромив російське військо, опанував Новочеркаськом і проголосив себе отаманом Донського Війська. Запорозька молодь захвилювалася і на раді, що відбулася 13 травня 1708 року, дуже нарікала на військову старшину за те, що одраїла Війську йти разом з Булавіним проти російських воєвод, і ухвалила, поки не пізно, йти на Самар і поруйнувати там російські городки. Мабуть, що воно так би й сталося, коли б саме на той час не прибули з Межи-гірського монастиря ченці. Почувши, що робиться у Січі, вони винесли на майдан хрест та Євангеліє і умовили запорожців не піднімати зброї на людей православної віри.

Під впливом ченців більшість запорожців вгамувалася, і похід на Самарські городки не склався; проте частина голоти кількістю біля 1500 душ покинула Січ і пішла до Булавіна. Під проводом отаманів Безпалого та Драного вони билися з російським військом побіля річки Торець, а далі, утиснуті бригадиром Шидловським, засіли у Бахмутському городку і там, одбиваючись од його війська, загинули всі до одного.

ШВЕДЧИНА
Тим часом шведський король Карл XII, звоювавши королів датського й польського, пішов з невеликим військом на російські землі, і восени року 1708 несподівано для всіх повернув з Смоленська на Стародуб, рішивши зимувати на Україні. Почувши про те, військова українська старшина приступила до Мазепи, умовляючи його скористатися походом шведів і визволити Україну од московської влади. Мазепа й сам добре розумів, що під зверхністю Росії Україна не вдержить своєї автономії, і, боячись, мабуть, щоб його не спіткала доля Брюховецького, рішив увійти у зносини з королем Карлом. Раніше він запевно не мав на мислі зрадити царя, бо тільки що своїм козацьким військом допоміг йому утихомирити повстання Булавіна і за наказом царя порозсилав козацькі полки воювати шведів на Литву й до Петербурга та й людність на Україні він не застеріг про майбутнє повстання проти російської зверхності.

Скінчилося на тому, що коли шведський король прийшов у Новгород-Сіверський, то Мазепа, лишивши частину свого війська у Батурині, сам зі старшиною та кількома тисячами козаків пішов за Десну і поєднався з шведським королем. Разом вони рушили до Батурина, та князь Меншиков з російським військом попередив їх і, підступивши під Батурин, почав його добувати. Козацьке військо завзято обороняло місто, та тим тільки роздратувало Менши-кова. Серед ночі полковий старшина Іван Ніс передався на бік Меншикова і показав йому потайний пролаз у місто. Російське військо, не гаючись, потайно серед ночі увійшло у місто і люто помстилося за змагання. Меншиков звелів вирізати всю людність Батурина до ноги і, захопивши всі Мазепині скарби, гармату і всякий припас, саме місто спалив і зруйнував дощенту.

А в городі, у Батурині, мужиків та жінок Упень сікли та рубали,

Церкви палили, святії ікони Під ноги топтали.

Діставши од Мазепи звістку про те, що він став до спілки з шведським королем, кошовий отаман Кость Гордієнко дуже здивувався, бо завжди знав Мазепу за ворога волі свого народу і найбільшого ворога самого Гордієнка. Проте захоплений з давніх літ мрією оборони незалежності Запорожжя і всієї України од всіх сусідів, він рішив забути свою зневагу до Мазепи і, поєднавшись з ним та шведським королем, спробувати повернути Україні добуту за часів Богдана Хмельницького волю.

Жовтня ЗО цар Петро Олексійович повідомив Гордієнка про Мазепину зраду, умовляючи його і все Військо Запорозьке лишитись вірним йому, а листопада 12 повідомив про обрання у Глухові нового гетьмана Скоропадського і умовляв Гордієнка бути слухняним новому гетьманові. Тоді ж на Січ були прислані од царя коштовні подарунки, а саме: кошовому 500 червінців, старшині 2000 червінців і на козаків 12 000 червінців. Тільки й ті подарунки не прихилили Гордієнка до Москви, і у відповідь він послав цареві листа, повного дорікань за порушення московською державою Переяславської умови з Богданом Хмельницьким і рішуче вимагав, щоб російські кріпості на Самарі та Кам’яному Затоні були розкопані й поруйновані, а на Україні щоб було знищено все російське й українське панство, козацтву ж та люду посполитому щоб була повернута повна воля й стародавні права.

Не діставши на ті свої вимоги одповіді, Гордієнко на початку року 1709 вирядив два виділи запорожців кількістю на 6000 душ у Старий і Новий Кодаки, певно, з тією метою, щоб Меншиков, захопивши ті кріпості, не перетяв йому шляхів на Україну і до шведського війська. Запорожці хвилювалися, і хоч більшість їх була прихильна до Гордієнка, а проте була чимала партія, що страхалася воювати проти російського війська. На січових радах, коли збивалися суперечки про те, на чий бік стати: чи за шведів, чи за царя, Гордієнко не один раз складав з себе кошевство, але козацька голота й молодь всякий раз примушувала його знову приймати булаву, прихильників же російської зверхності розганяла і навіть била.

Довідавшись про настрій кошового Гордієнка, російський уряд кілька разів робив заходи, щоб скинути його з кошевства, та це не вдалося, і тоді Меншиков, щоб перетяти Гордієнкові шлях на Україну, опанував своїм військом Омельники, Кременчук, Потоки, Монжаліївку та містечка по Орелі. Тільки й це не помогло. Першого березня Гордієнко з 1000 запорожців вийшов з Січі і, прилучивши до себе виділи, що стояли по Кодаках, пішов на Переволочину. Там відбулася козацька рада, у якій брала участь також і Переволо-чанська запорозька залога з полковником Нестулієм, і всі козаки, що були на раді, ухвалили приєднатись до Мазепи й шведів.

У середині березня Гордієнко рушив на Царичанку, а проти нього туди ж вийшов бригадир Кемпель з трьома тисячами російських драгунів Запорожці рішуче атакували драгунів і сто душ з них порубали, біля сотні захопили у бранці, а останніх розігнали. Після того Гордієнко погромив ще російське військо під Келебєр-дою і почав добувати всі городи по Орелі й Ворсклі. Український простий люд ще добре пам’ятав славу своїх заступників і оборонців волі — запорожців і почав узброюватися та прилучатись до запорожців, так що під рукою Гордієнка скоро зібралось 15 000 душ, хоч помочі запорожцям з того було мало, бо селяни проти рушниць та гармат російського війська мали тільки вила та коси, козацькі ж українські полки до того часу за наказом царя Петра були вже перегнані з України у північні краї, щоб не могли передатись на бік запорожців.

Одчинивши собі шляхи, Гордієнко пішов у Диканьку, де стояв Мазепа зі своїм невеликим військом. У Диканьці ці два давні вороги, Мазепа й Гордієнко, що тепер робилися спільниками, зустрілись і умовились про дальніше, а 27 березня обидва вони мали побачення з королем Карлом XII у місті Великі Будища, причому Гордієнко привітав короля промовою на латинській мові. Одповідь на промову кошового отамана, теж на латинській мові, давав державний шведський секретар Гермелін, похваляючись допомогти Україні повернути собі стародавні права. Після тих урочистих промов король частував Мазепу, Гордієнка й запорозьку старшину обідом.

Березня 30 Гордієнко перевів своє військо повз Полтаву до Нових Санжарів і там розташувався табором. Через якийсь час до кошового дійшли вісті, що чигиринський полковник Галаган ворогує проти запорожців: зрадливо їх захоплює і передає генералу Меншикову звістки про всі рухи Війська Запорозького. Полковник Гнат Галаган сам раніше був січовиком і військовим старшиною. З Січі він останніми роками перейшов в Україну і був полковником українського козацького війська. Як однодумець Мазепи, Галаган разом з ним передався на бік шведів, але роздивившись, що у короля дуже мало війська, і знаючи, яка велика сила війська у царя Петра, він зразу збагнув, на чиєму боці буде перемога, і потай втік од Мазепи до царя. Російському урядові була дуже потрібна така досвідчена у запорозьких справах і звичаях людина, і Галаганові був даний охочекомонний полк у Чигирині, з котрим він і чинив тепер запорожцям всякі шкоди. Щоб покарати Галагана за зраду Війську Запорозькому, Гордієнко послав на Чигирин полк запорожців, та вони не змогли добути Галагана, бо Меншиков спромігся прислати йому поміч.

Тим часом на Січі між тою частиною запорожців, що не пішла

з Гордієнком, раз у раз повставали сварки. Прихильники Гордієнка зачіпали тих московських людей, що сиділи залогою у Кам’яному Затоні і погрожували добути ту кріпость зброєю, прихильники ж Москви не давали того зробити. На початку квітня партія поміркованих взяла гору і, скинувши поза очі з кошевства Гордієнка, обрала замість нього Петра Сорочинськош.

Російський уряд дуже радів з приводу обрання у Січі нового кошового, та не минуло й кількох тижнів, як настрій січовиків знову одмінився, і більшість, до якої прилучився й сам Сорочинський, ухвалила на раді повстати за свої права й вольності і послати до кримського

Запорожець часів Гордієнка Хана ПрОСИТИ ЙОГО ПО

МОЧІ.

Тим часом на полки Гордієнка почав наступати з російським військом генерал Рене. Він вибив невеликі ватаги запорожців з Маячки та Нехворощі на Орелі і, вирізавши по тих містах всю людність разом з жінками й дітьми за те, що вони допомагали запорожцям, всі оселі попалив. Далі він перейшов до Сокілки на Ворсклі і став там табором з 7000 драгунів та піхоти.

Квітня 17 до Сокілки на поміч запорожцям прийшов шведський генерал Крузе з 3000 шведів і, оточивши разом з запорожцями російський табір, атакував його. Становище росіян було скрутне: у битві вони стеряли 1500 москалів і мусили, покинувши свій табір, пробиватися крізь вороже військо, і врешті пробились.

РУЙНУВАННЯ СТАРОЇ СІЧІ ЗАПОРОЗЬКОЇ
Довідавшись, що новообраний кошовий Війська Запорозького Петро Сорочинський об’явив себе так само, як і Гордієнко, ворогом російської зверхності, цар Петро звелів Меншикову послати з Києва три полки російського війська Дніпром, щоб добути і зруйнувати Запорозьку Січ.

Полковник Яковлев, ведучи ті полки водою, напав на Келе-берду, де стояла запорозька залога, і, вибивши її й мешканців, спалив усе місто. У погромі тут запорожців Яковлеву дуже пособили донські козаки, колишні спільники запорожців.

Після Келеберди Яковлев підступив до Переволочини. У цьому місті була невелика кріпость, у котрій стояв з залогою у 1000 запорожців полковник Зінець, маючи ще під своєю рукою тисячі зо дві узброєних абияк мешканців-переволочан. Оточивши Перево-лочину чималою силою, Яковлев вимагав, щоб запорожці віддалися на його ласку, коли ж ті не схотіли здатись, російське військо почало громити кріпость з гармат, а далі й штурмувати її. Запорожці оборонялись уперто, до загину, але їх було у кілька раз менше, ніж війська у Яковлева, і вони всі загинули у бою. З мешканцями Переволочини Яковлев розправився з нечуваною лютістю, він звелів вирізати до ноги всіх, не минаючи жінок та дітей, а тих, хто ховався по хатах та-інших будівлях, попалив живцем разом з будівлями. Багато людності з жаху й розпуки кидалося, рятуючись, у Дніпр і гинуло у його хвилях. За кілька годин од Переволочини лишилися самі димарі — були попалені навіть млини на воді.

Зруйнувавши Переволочину, Яковлев повіз своє військо Дніпром униз і легко опанував обидва Кодаки, бо там були тільки дрібні запорозькі залоги по кілька десятків козаків. Всі запорожці були тут так само повбивані, мешканці перегнані у Новобого-родський городок, всі ж будівлі в обох Кодаках були попалені й поруйновані дощенту.

Од старого Кодака військо російське пішло далі на південь Дніпром і східним його берегом і 7 травня прибуло до Кам’яного Затону. Прилучивши там до себе російську залогу, Яковлев 10 травня підступив до Січі. Кошового отамана Сорочинського на той час в Січі не було, бо їздив у Крим просити помочі у хана, влада ж була у руках наказного отамана Якима Богуша. Всіх козаків у Січі було не більше як тисяча душ, та й з тих більшість старих та покалічених, бо вся молодь була з Гордієнком у Гетьманщині, решта ж товариства була, як і звичайно, по лугах та лиманах, бо без рибальства та полювання Військові Запорозькому не було б чим годуватись. Проте, незважаючи на обмаль товариства, Богуш, зібравши всіх на раду, умовив товаришів пригадати давню славу Війська

Руїни Старої Січі
Запорозького і не віддавати матір Січ, а обороняти її до загину; а позаяк обстоювати всю Січ з такою малою силою козаків було неможливо, то Богуш, після першого ж дня оборони, покинув усі окопи, що були на березі Чортомлику, і уночі перевізся з товариством на острів, де були руїни Старої Січі часів короля Жигмонта та Стефана Баторія. Там, одрізані од берега протокою, запорожці три дні одбивались од російського війська, що громило козаків гарматною пальбою з берега і атакувало острів з човнів.

Травня 14 був найдужчий штурм Січі, і хоч запорожці потерпіли од гарматної пальби, а січові будівлі навіть зайнялися вогнем, а проте запорожці відгромили військо Яковлева і навіть вбили одного полковника, кількох офіцерів і більше трьох сотень простих москалів.

Після цього невдалого штурму Яковлев уже вагався, що йому чинити, коли тут на поміч йому надійшов з двома полками охочого війська запорозький перевертень Гнат Галаган. З такою великою силою Яковлеву та Галаганові вже неважко було добувати Січ, і врешті їхнє військо вдерлося на острів і почало штурмувати окопи. Запорожці, одбиваючись шаблями, гинули од штиків російського війська, а все-таки не хотіли скоритися. Тоді Галаган вискочив на окоп і почав гукати, що сам він запорожець і присягається, що як козаки покинуть змагатись, то ні в кого й волос з голови не спаде. Ці слова засмутили запорожців і, маючи надію, що колишній військовий товариш Галаган заступиться за них, вони почали складати зброю. Тільки те було їхньою помилкою: за наказом Галагана військо його напосіло на них, неоружних, і почало всіх колоти й різати, та й сам Галаган до того рук прикладав. У розпуці запорожці кинулися до річки Скарбної (дніпрова протока) і, перепливши її, зрятувалися по плавнях; ті ж, хто не зміг цього зробити, здебільшого поранені, кількістю 278 душ, були захоплені у бранці.

На одному з окопів було знайдено і тяжко пораненого наказного отамана Богуша, котрий скоро помер; останнім же бранцям розлютовані упертою обороною побідники завдали таких тяжких мук, яких не вміли вигадувати навіть татари: декотрим здирали з голови шкуру, інших настромляли на палі або четвертували; врешті ж збили на воді пліт, повісили на тому плоті кількох запорожців на шибениці і пустили пліт Дніпром униз, щоб нижче Січі бачили, яка кара чекає всіх запорожців.

Всі січові будівлі були попалені, не виключаючи навіть церкви святої Покрови — з неї тільки, за наказу Яковлєва, було винесено іконостаса. Лютування побідників не вгамувалося навіть на тому, і вони порозкопували на січовому кладовищі домовини і найперше розрили домовину кошового отамана Івана Дмитровича Сірка, кістки ж його розкидали по степу.

Діставши звістку про зруйнування Запорозької Січі, цар подарував Гнату Галагану «за вірну службу» село Боровицю, про запорожців же видав наказ, щоб 'їх, де б хто не запопав, катували на смерть.

Тих запорожців, що були з Гордієнком, звістка про зруйнування Січі тяжко влазила, але ніякого заколоту вони не зчинили і лишилися прихильними до свого отамана; не менш тяжко вона вразила й усіх тих січовиків, що були по лугах та річках і почули лихі вісті не зразу. Петро Сорочинський, прибувши з Криму на Запорожжя вже після зруйнування Січі, почав скликати решту запорожців з лугів та лиманів на устя річки Кам’янки і став там Кошем.

ПОЛТАВСЬКЕ БОЙОВИЩЕ
Гордієнко передбачав можливість нападу російського війська на Січ і ще у березні місяці намовляв шведського короля добути Полтаву, що стояла на шляху од шведського війська до Запорожжя і заступала запорожцям шляхи до Січі. Король згодився на те і

4 квітня разом з Гордієнком та запорожцями штурмував Полтаву, та тільки у тому городі була добра російська залога, що відгромила той штурм, і через те облога Полтави затяглася аж на три місяці, а тим часом до Полтави наблизилося велике російське військо, що було під керуванням самого царя.

Хвалилися запорожці Полтави дістати:

Ще Полтави не дістали, а вже швед іздався.

На бідную головоньку кошовий зостався;

Ой, умерла в кошового старенькая мати,

Ой, нікому кошовому порадоньки дати.

Тим часом на Україні справа складалася не на користь шведам та Мазепі. Універсали гетьмана не робили ніякого впливу на український люд, бо Мазепу всі знали не за оборонця народних прав, а за гнобителя і щирого прихильника московських порядків. Йому ніхто не йняв віри, бо, знаючи його вчинки, гадали, що коли б йому й дати повну владу і незалежність од Москви, то козаки й поспільство були б так само поневолені, як і під владою московських воєвод. Навіть старшина козацька, що намовляла Мазепу передатись до шведів і перейшла було разом з ним до королівського табору, пізніше, побачивши, що Україна повна російського війська, шведів же з королем дуже мало, почала покидати Мазепу і віддаватись на милосердя царя. Тільки по Ворсклі та Орелі, по тих місцях, куди заходили запорожці, народ повставав і прилучався до козаків, бо знав запорожців за оборонців простого люду і всіх поневолених.

Карлу XII доводилося починати щось рішуче, і він зважився знову всією силою штурмувати Полтаву. Але доля давно відсахнулася од нього. Оглядаючи 17 червня табір царського війська, він був тяжко поранений у ногу. Проте, не зважаючи на ту рану, він 21 червня, лежачи вже на ношах, все-таки розпочав штурм Полтави. Бій тягся два дні, і все ніхто нікого не перемагав, а тим часом російське військо зовсім близько підсунулося до шведів. Червня 27 сталася рішуча баталія, що прозвана Полтавською, і у тій битві царське військо рішуче перемогло шведів.

Розбиті шведські полки мусили хутко одступати до Дніпра, щоб зрятуватись у турецьких землях... У тій справі запорожці стали Кардові у великій пригоді, бо знали всі шляхи, перевози й броди. Гордієнко повів короля понад Ворсклою на Переволочину і сам з частиною запорожців побіг наперед, щоб наготовити на Дніпрі човнів. Першим з утікачів прибіг до Дніпра Мазепа з генеральним писарем Орликом, і надвечір 29 червня запорожці вже перевезли їх на західний бік Дніпра. Король Карл не міг поспіти за Мазепою: тяжка рана примушувала везти короля обережно, а тим часом російське військо хутко настигало шведів. Становище короля було дуже скрутним, і коли б запорожці не наготовили для нього заздалегідь перевозу, то, мабуть, він дістався б царю Петру у бранці. Гордієнко, перевізши Мазепу, зараз же пов’язав докупи два байдаки, і, як тільки уночі на ЗО червня король Карл прибув до Дніпра, Гордієнко вкотив його карету на байдаки і перехопився з байдаками на західний берег.

Шведське військо перевозилося на правий берег Дніпра увесь день 29 червня, але човнів для того зібрали дуже мало, бо їх перед тим забрав полковник Яковлев, пливучи до Січі. Через те до ранку ЗО червня на лівому березі Дніпра лишилося ще більш 16 000 шведів, а тим часом до Дніпра наспіло вже й російське військо.

Далеко з більшим поспіхом перевозилися через велику річку запорожці. Передбачаючи собі од побідників мордування та смерть, комонні запорожці перепливли Дніпр разом з кіньми, держачись за їхню гриву, піші ж кидалися у воду, захопивши до рук дошки з возів, ярма, колеса або в’язки очерету, і, держачись за ті речі, перепливали річку самоплавом. Через це, коли до Дніпра наблизилось російське військо, запорожців лишалося на лівому березі тільки 220 душ.

Коли шведський генерал запитав Мен-шикова, на яких умовах шведи можуть здатись, той одповів, що вони мають видати зброю і тоді будуть живі всі, опріч запорожців і інших підданців царя — зрадників. Шведи скорилися своїй долі, запорожці ж, знаючи, які нечувані муки їх чекали у руках московські« катів, кинулися з берега у Дніпр і здебільшого загинули у хвилях рідної річки.

Гетьман Іван Мазепа
ПІСЛЯ ПОЛТАВИ
Тим часом Гордієнко вже вів Мазепу та Карла за Дніпром понад річкою Омельником, а далі порадив іти через верхів’я Інгульця, понад Інгулом, до річки Бугу. За кілька днів всі щасливо прибули до Бугу і стали табором на 25 верст нижче устя Інгулу. Липня 7 шведи вже перевозилися за Буг у турецьку землю, слідом почали перевозитися й запорожці, та тільки, може, половина їх встигла перевезтись, як надійшла звістка, що до Бугу настигають російські драгуни. Почувши про те, всі запорожці, що не вспіли перевезтись, повернули коней од Бугу і подались у добре їм знайомі байраки Дикого Поля, пізніше ж повернули до устя Дніпра і приєдналися до товариства, що було при кошовому отаманові Сорочинсь-кому.

Прибувши до Очакова, король Карл дозволив запорожцям іти, куди хочуть, і значна частина їх теж подалася на низ Дніпра, решта ж з кошовим Гордієнком, Мазепою та королем Карлом перейшла у Бендери, де 22 серпня року 1709 гетьман Мазепа, пригнічений тяжкими подіями останнього часу, й помер.

Таким чином, року 1709 землі Війська Запорозького, опріч південних їхніх степів, були захоплені російським військом, а самі запорожці були проголошені указом царя зрадниками. Всім українцям заборонено було знатися з запорожцями; навіть чумакам заборонено було ходити у Крим по сіль, щоб на низу Дніпра вони не мали змоги бачитися з запорожцями, увесь же люд полків Миргородського та Полтавського за те, що ставав на бік запорожців, було тяжко покарано засланням у Сибір і навіть смертною карою. Од Скоропадського, затвердженого на гетьманському уряді після втечі Мазепи, була одібрана влада і до нього було приставлено царського дорадника-боярина, який фактично й керував Україною.

Проте ватажок запорожців Кость Гордієнко і після всіх цих подій не стратив свого завзяття. Він разом з генеральним військовим писарем Пилипом Орликом мав надію, що перемога Російської держави була випадковою, а занепад України був тимчасовий. Вони обоє вірили, що шведський король знову стане могутнім; та й турецький султан, на їх думку, не повинен був згодитися на те, щоб Росія, зрештою, прилучила до себе Україну й Запорожжя. Обидва втікачі пестували у собі надію, що за допомогою Швеції й Туреччини Україна знову буде незалежною ні від кого державою. Під впливом таких надій у травні 1710 року в Бендерах запорожці, що лишилися біля Гордієнка, проголосили Орлика гетьманом України, а після того Гордієнко й запорожці, з одного боку, й Орлик, з другого, склали умову про те, як Орлик мав правити Україною і як забезпечувати права й вольності Запорожжя. Хоч та умова й лишилася назавжди мертвою, а проте вона цікава, бо виявляє бажання й міркування ідейних українців того часу й тодішніх запорожців. Ось скорочені головні пакти тієї умови:

1) На Україні мусить панувати віра православна з митрополією у Києві, залежною тільки од Цареградського патріарха.

2) Межа України з Польщею повинна бути по річці Случ, а з Московією — як зазначено у Переяславській умові з Богданом Хмельницьким.

3) 3 кримським ханством має бути приязнь.

4) Столиці України — Києву і всім городам українським повинні бути забезпечені давні права.

5) Гетьман повинен пильнувати, щоб ні полковники, ні інша військова старшина не забирала собі у підданці й не примушувала ні до якої панщини ані козаків, ані посполитих.

6) Гетьман не має права нікого призначати на посади, бо всі посади мають бути виборні.

7) Гетьман не має права нікого судити, а всі справи, навіть за образу самого гетьмана, передавати на генеральний суд.

8) Тричі на рік: на Різдво, на Великдень та на Покрову у гетьманській резиденції мають бути генеральні ради для вирішення всяких найважніших справ. На ті ради мають з’їздитись: генеральна старшина, полковники з усією полковою старшиною і сотники — виборні од полків, генеральні радники і представники Запорозького Війська. Без рішення генеральної ради гетьман може відправляти тільки пильні справи за радою генеральної старшини.

9) Побудовані російським військом на Запорожжі городки повинні бути зруйновані, і ніхто на запорозьких землях не має права будувати ніяких городів.

10) Городи: Трахтемирів, Келеберда й Переволочиш з перевозами повинні належати Війську Запорозькому, а також і увесь Дніпр з усіма річками, починаючи од Переволочини до самого Очакова.

Окрім цих головних пактів, було списано ще багато другорядних, що дуже докладно обгрунтовували конституцію України.

Травня 10 дня року 1710 король ухвалив обрання Орлика гетьманом і вищезазначену конституцію. Все було обмірковано добре, та тільки не судилося укладчикам конституції повернутися на Україну, щоб здійснити її.

ДОДАТОК ДО IV ОПОВІДАННЯ
Реєстр кошових отаманів Війська Запорозького за добу 1681—1709 років

Роки: 1681 Іван Стягайло,

Трохим Волошин

1682 Василь Олексієнко Грицько Єреміїв 1683-1684 Грицько Єреміїв

1686 Ірицько Сагайдачний Хведір Іваник

1687 ХвилонЛихопій Грицько Сагайдачний

1688 Грицько Сагайдачний Хвилон Лихопій Іван Гусак

1689 -1691 Іван Гусак

1692 Хведько, Іван Гусак

1693 Василь Кузьменко Семен Рубан

1694 Семен Рубан Іван Шарпило Петро Прима

1695 Петро Прима Максим Самійленко Іван Гусак

1696 Іван Гусак, Яків Мороз 1697-1698 Грицько Яковенко

1699 Петро Прима

1700 Герасим Криса

1701 Петро Сорочинський

1702 Петро Сорочинський Кость Гордієнко

1703 Герасим Криса 1704-1705 Кость Гордієнко

1706 Петро Сорочинський Лукаш Тимофієнко

1707 Петро Сорочинський Кость Гордієнко

1708 Кость Гордієнко

1709 Кость Гордієнко Петро Сорочинський

Оповідання п’ят


ЗАНЕПАД ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (РОКИ 1710-1734)
СМУТОК НА ЗАПОРОЖЖІ
Під час атакування російським військом Чортомлицької Січі значна частина запорожців, як і щоліта, була на рибальстві й полюванні у Великому Лузі. Звістка про зруйнування Січі не один день, не один тиждень переходила з річки на річку, з байраку на байрак, поки обійшла все Запорожжя, і товариство кілька тижнів збиралося і переходило з місця на місце, поки нарешті скупчило-ся до місця, де річка Кам’янка впала у Дніпр, і прилучилося там до кошового отамана Петра Сорочинського. Останній повернувся з Криму ні в тих ні в сих, бо через мир з царем хан не наважився без дозволу султана подати запорожцям помочі.

Упорядкувавши на Кам’янці Кіш, Сорочинський через Кизикермень знову поїхав у Крим, щоб просити протекції хана, а тим часом до Нової Січі почали прибувати ватага за ватагою й ті запорожці, що були з Гордієнком. Частина їх відбилася од шведського війська під час перевозу через Дніпр у Переволочині, частина прибігла од устя Бугу, і нарешті більшість, як я вже згадував у попередньому оповіданні, вирядив на Запорожжя з-під Очакова сам король шведський Карл XII, не маючи чим запорожців годувати. Бракувало ще тільки невеликого гурту найзавзятіших січовиків та самого Гордієнка.

Смуток оповив душі запорожців, що забігли аж до татарських кордонів. Туга за зруйнованою ненькою Січчю, що була свідком великих подій, та за батьком Великим Лугом, що споконвіку годував запорожців, розпукою пригнітила їм серце, і мимоволі у всіх вставало питання, чи не ліпше було б скоритися цареві, аби тільки жити на своїх рідних степах та у Великому Лузі. У перші ж місяці після шведчини на Коші вже чулися голоси за те, щоб поклонитися цареві і просити його ласки. Може б, воно так і сталось, коли б з України не йшли такі тяжкі вісті. А до Нової Січі надходили чутка за чуткою: що тих козаків, котрі були біля Мазепи, хоч би навіть мимоволі, тяжко катовано, а кого не замордовано на смерть, то заслано у Сибір. Навіть тих козаків, що й не були біля Мазепи, позасилано на Ладогу й у Петербург копати канави понад озерами та річками. З тих козаків, що були на канальських роботах, од незвичного болотяного повітря, вогкості та недобрих харчів гинула майже половина, решта ж поверталася на Україну каліками. Незважаючи на те, замість померлих та покалічених козаків російський уряд посилав на північні канали все нові та нові козацькі полки. «Якщо ви прийдете на Україну, — переказували запорожцям з Гетьманщини, — то всі загинете. Єднайтеся з татарами та визволяйте нас, бо й ми всі од Москви пропали».

Опріч «канальських робіт», українських козаків почали посилати на Північний Кавказ — «на лінію» — обороняти російські кордони од кубанської орди, і там вони тисячами гинули од татар, черкесів та од пропасниці. Про походи «на лінію» та про недо)й& пробування там збереглася навіть народна пісня:

У Глухові, у городі, в усі дзвони дзвонять,

Та вже ж наших козаченьків на лінію гонять,

У Ілухові, у городі, стрільнули з гармати —

Не по однім козаченьку заплакала мати.

У Глухові огні горять, у Полтаві димно,

На могилі гетьман стоїть — геть там його

видно

«Допевняйся, пан-гетьмане, допевняйся плати,

Як не будеш допевнятись —

будем утікати.

«Ой, ідіте ж, панове, до Петра, до свата,

Ой, там буде вам, панове, велика заплата По заступу у рученьки та ще лопата!»

Сидить козак на могилі, сорочку латає;

Ой, кинувся до черешка — копійки не має. їхав козак на лінію та й вельми обдувся,

Іде козак із лінії — як лихо, зігнувся.

Під впливом таких звісток з України, коли гетьман Скоропадський серед літа року 1710 прислав до Коша листа, умовляючи запорожців одцуратися бусурманів та просити ласки царя, то кошовий отаман Йосип Кириленко з товариством написав йому дуже докірливу й глузливу одповідь. Скорочуючи її, скажу, що там запорожці, між іншим, писали:

«Дивуємося, що ваша милість не соромиться звати себе Війська Запорозького і обох боків Дніпра гетьманом, коли ми вашої милості на той уряд не обирали, а піднесені, ваша милість, під мушкетами московськими».

«Прикладаєш, ваша милість, до себе титул Війська Запорозького, коли воно тепер до регіменту вашої милості не належить і не , хоче належати; та й Січа Запорозька, гніздо Військове, джерело й захист вольностей військових, через запеклу московську до нас ворожнечу та через зраду проклятого Галагана, невдячного за хліб наш військовий, перевертня й зрадника, знищена й зруйнована, нашій батьківщині на вічну неволю».

«Як маєш бути, ваша милість, гетьманом обох боків Дніпра, коли на тогобочній стороні, чи теж Україні, князь Голицин, воєвода київський, владою своєю московською опанував і немилосердні здирства людям чинить».

«А як же, ваша милість, вольностями нас обнадежуєш, будучи сам невольник і під пильним доглядом міністра царського лишаєшся, без волі котрого нічого невладен чинити, а без печаті його нікуди писати!».

Це було писано 2 червня, а 3 серпня у запорожців вже був новий кошовий Лаврентій Степаненко, за підписом котрого запорожці послали гетьману Скоропадському скаргу на полковника Гната Галагана. З тієї скарги видно, що Галаган не задовольнився зруйнуванням Січі, а й після зруйнування її нападав з ватагами своїх людей на запорозькі зимовники та бекети, хватав неповинних людей та видавав російським урядовцям на муку та заслання і чинив запорожцям всякі шкоди. За такі вчинки свого покручня запорожці у своєму листі не пошкодували на його голову всяких прокльонів, та тільки все те пішло марно, бо Галаган був у царській ласці, збудував собі біля Боровиці добрий будинок і жив, як кажуть, «паном на всю губу», глузуючи з безсилого лютування своїх бувших товаришів.

Тим часом до осені 1710 року справа з переходом запорожців під протекцію кримського хана була вирішена і, зважаючи на те, що російський уряд погрожував послати військо, щоб зігнати запорожців з Кам’янки, за згодою турецького султана для Січі Запорозької призначене було інше місце, нижче Тавані, недалеко Олешок, біля протоки Кінської та лиману Кардашина. Тільки запорожці того року не вспіли перейти у Олешки, бо султан турецький, під впливом шведського короля, розірвав мир з царем і розпочинав нову війну.

ПОХІД ГОРДІЄНКА НА УКРАЇНУ
На початку листопада з Бендер прибув до Коша на Кам’янку Гордієнко і тут після бурхливої ради був знову обраний кошовим отаманом. Користуючись війною Туреччини з Росією, Гордієнко напровесні 1711 року вийшов з кількома тисячами запорожців з Січі на захід і, сполучившись з невеликою силою татар та Пилипом Орликом, разом з ними уступив в Україну. Треба гадати, що нижченаведений уривок пісні згадує саме про цю зустріч Орлика з запорожцями.

Ой, прибила хвиля човник,

Човник-лебедочку.

Ой, вискочив з нього Орлик Та й почав бесідочку:

«Пугу, братця, пугу! Пугу, запорожці!»

Справа Орлика та Гордієнка спочатку пішла добре. Україна радо вітала запорожців, своїх давніх оборонців, і охоче приставала до козаків Орлика. Умань, Богуслав та Корсунь охоче піддалися Орликові. Разом із запорожцями козацькі ватаги, зібрані Орликом, навіть погромили генерального осавула Бутовича, посланого Скоропадським з гетьманськими козаками проти Орлика, самого ж Бутовича захопили у бранці, та тільки і Гордієнка, й Орлика спіткало розчарування. Ні козаки, ні татари не мали добрих гармат і через те не спромоглися добути Білої Церкви, де засіла у замку російська залога з гарматами, а поки вони облягали те місце, татари кинулися грабувати людність та заганяти людей у неволю. Ніякі благання Орлика до Калги-султана, щоб спинив орду, не пособили, татари погнали у Крим тисячі українського люду і тим, зрештою, загубили справу Орлика, бо одвернули од нього земляків.

ПОХІД НА САМАРСЬКІ ГОРОДКИ
Поки Гордієнко з Орликом та Калгою-султаном ходили на Україну, хан кримський Девлет-Гірей пішов на російські землі Моравськими шляхами, а позаяк ті шляхи виводили на Слобожанщину, то татари й напали на слободи й городи Харківського полку. Сюди ж за собою хан закликав і тих запорожців, що не пішли за Гордієнком, та ті не схотіли воювати своїх земляків і умовили хана добути раніш Кам’яний Затон та Самарські городки. Хан повернув з Слобожанщини на Самар і разом з запорожцями добув Новосергієв-ський городок, а російську залогу забрав у неволю; Новобого-родська ж спільники не спромоглися добути, бо ні у татар, ні у запорожців не було гармат, і хан, покинувши Самар, подався з ордою у Крим.

Тим часом проти татар вибрався генерал Бутурлін з російським військом та гетьман Скоропадський з українськими козаками. Не маючи вже з ким воювати, вони атакували Новосергієвський городок і, добувши його, повистинали запорозьку й татарську залогу, що там було засіла, а всіх селян з села Вільного за те, що ніби вони допомагали запорожцям, вивели за місто і по жеребку десятому одрубали голову, кому ж припало лишитись живому, тих разом з жінками та дітьми було заслано у Сибір.

ПЕРЕХІД ЗАПОРОЖЦІВ В ОЛЕШКИ
Від Новосергієвська Бутурлін та Скоропадський вільно пішли на південь. Запорожці уступались перед великим їхнім військом і, покинувши устя Кам’янки, перевезлися на татарський бік Дніпра та й отаборились у призначеному їм місці біляОлешок. Сюди ж вийшов з ордою хан і не пустив далі російського війська.

Війна царя Петра І з Туреччиною 1711 року скінчилася для нього нещасливо. Після перемоги над шведами він легковажив ворогів і занадто необачно пішов на турків, аж на річку Прут. Там його зустрів турецький візир великим військом, а запорожці з Гордієнком перетяли позад нього всі шляхи, захоплювали обози і одрізали російське військо од Дніпра. Становище царя Петра Олексійовича стало дуже скрутним — турки почали оточувати його військо і, щоб зрятуватись, він мусив одкупитись грішми та ще зректись на користь турків багатьох своїх придбань, а саме: повернути туркам Азов з землями по низах річок Дону та Міусу, зруйнувати й розкопати Кам’яний Затон та Самарські городки, а гармати з Кам’яного Затону віддати туркам і «відняти свою руку» од запорожців разом з усіма землями, що до них з давніх часів належали.

Коли султан перемовлявся з російським послом про замирення, то у Стамбул їздили, як представники од України й од Запорожжя, Пилип Орлик та Кость Гордієнко. Вони дуже домагались того, щоб султан примусив царя зректись всієї України, та посол роздав візиру та іншим султанським радникам 100 000 червінців, і султана умовили згодитись на одлучення од Росії самого тільки Запорожжя, що ж до України, то з неї Правобережна мусила повернутись знову до поляків, Лівобережна ж лишилася за царем.

По скінченню війни Гордієнко прибув зі своїм відділом січовиків до Олешківської Січі і почав порядкувати січові будівлі. Фактично у цей час запорожці володіли й значною частиною Правобережної України, поки поляки не вспіли ще забрати її до своїх рук. Це виходить з того, що наприкінці року 1712 Гордієнко призначив полковником в Умань січового товариша Поповича та й ще посадив своїх людей у інші міста України.

За ворожі вчинки запорожців та Гордієнка російський уряд видав під той час наказ, щоб на Запорожжя не пускати з Гетьманщини нікого, а коли б хто пішов, так того не пускати назад. Незважаючи на той указ, люди, як і колись, тікали з Лівобережної України і не давали Війську Запорозькому дуже зменшуватись, та й взагалі після війни 1711 року становище Війська Запорозького поліпшало, бо після зруйнування Самарських городків та Кам’яного Затону запорожці знову стали хазяїнами всіх земель, які од віку їм належали. Завдяки ж згоді з татарами людям стало можливим жити по всіх запорозьких вольностях безпечно од татарських наскоків, і

Запорозький зимівник
через те береги запорозьких річок, а також захисні байраки, балки та вибалки хутко почали вкриватись зимовниками й бурдюгами втікачів з обох половин України.

Проте добрі часи запорозького життя протяглися недовго. Під час миру з Росією запорожці не дуже-то потрібні були ханові, і татари скоро почали чинити їм утиски. Олешківська Січ була зовсім одірвана од земель Запорожжя і до того стояла у дуже сумній та непридатній місцевості. Замість широкого Дніпра тут повз Січ бігла вузенька річка Конка з дуже піскуватими берегами, і ті піски вітрами несло навіть у саму Січ. Сумний вигляд мала й сама Січ, бо замість гарної церкви, спаленої у Чортомлицькій Січі, тут була маленька й невисока церковка, схожа на курінь, з стінами, зробленими з очерету, і з нап’ятим парусом замість даху. Серце козацьке щеміло, дивлячись на свою Нову Січ та згадуючи веселі простори Базавлуку, татари ж ніяк не хотіли дозволити запорожцям перейти з кошем знову на Базавлук, а примушували лишитись в Олешках, щоб мати їх на своїх очах. Потім хан одібрав од запорожців право брати у Прогноях сіль вільно, а примусив платити за неї мито. Третє горе запорожців було у тому, що під час руїни Чортомлицької Січі вони стеряли всі свої гармати. Січ Запорозька була тепер не оборонена, і татарам вільно було повсякчас захопити її до своїх рук несподівано, а запорожців за непокору забрати в неволю. Хан не хотів дати запорожцям гармат од себе, коли ж Гордієнко знайшов і одкопав на низу Дніпра гармати, заховані у пісках кошовим отаманом Морозом під час його невдалого походу на море, і хотів тими гарматами риштувати Січ, то хан погрожував знайдені гар-

мати одібрати собі, так що запорожцям довелося знову захороните їх у пісках у потайному місці.

Дуже тяжко було запорожцям терпіти те, що бусурмани, котрих запорожці звали поганцями, вороги святого хреста, що їх козацькі діди й прадіди споконвіку били, тепер намагались бути їхніми панами і примушували їх навіть воювати татарських та турецьких ворогів і за бусурманів проливати свою кров. Більшість запорожців мала це навіть за гріх, і через те не дивно, що вже починаючи з року 1714 між товариством запорозьким почались розмови про те, як би все-таки вирватись з непевного свого становища і повернутись знову під протекцію християнського царя.

ІВАН МАЛАШЕВИЧ
Найповажнішим представником партії, прихильної до російської зверхності був на Запорожжі Іван Олексович Малашевич, обраний року 1714 кошовим отаманом. Прихильники завзятого Гордієнка з часом почали страчувати свій вплив на громаду і того ж року з пропозиції Малашевича на військовій раді у Січі вирішено було послати до царя Петра Олексійовича через гетьмана Скоропадського прохання прийняти знову Військо Запорозьке під свою руку.

Російський уряд не згодився на бажання запорожців та й не мав змоги згодитись, бо всі землі запорозькі на підставі Прутської умови одійшли до Турецької держави і без нової війни султан їх не оддав би Росії. Невдалий кінець заходів Малашевича зробив його становище у Січі ніяковим, і восени того ж року замість Малашевича запорожці обрали кошовим Василя Осипова.

Чутки про зносини запорожців з російським урядом, певно, дійшли до хана, бо тієї осені він послав кошовому отаманові наказ, щоб з усім військом вийшов на Каланчак і зчинив там присягу ханові на тому, щоб додержуватись його протекції. Такі домагання дуже обурили всіх запорожців, а тут ще татари одібрали у них всі Дніпрові гирла і почали брати мито з рибалок. Під впливом тих утисків запорожці знову послали прохання до Петербурга про те, щоб їх прийнято було під царську руку, од присяги ж ханові ухилились, сказавши, що більшість товариства розійшлася на той час по плавнях.

При тій нагоді Кость Гордієнко поїхав до хана клопотатись на користь Війська Запорозького, доводячи ханові, що його утиски примусять запорожців знову піддатись цареві. Добре відомий ханові і навіть султанові, Гордієнко мав вплив у Бахчисараї, і року 1715 хан Каплан-Гірей, щоб прихилити Військо Запорозьке до себе, подарував йому Кизикерменський перевіз через Дніпр з усіма од нього прибутками.

Незважаючи на те, попередні татарські утиски зміцнили на Січі прихильну до Росії партію, і року 1716 вона, взявши гору, знову обрала кошовим отаманом Івана Малашевича. Скоро після обрання, а саме 3 травня, Малашевич послав листа до миргородського полковника Данила Апостола з проханням, щоб заступився за Військо Запорозьке перед гетьманом та царем, а пізніше послав про те саме листа гетьманові Скоропадському. Наслідком усіх цих прохань був тільки од російського уряду дозвіл переходити на Україну поодиноким запорожцям, «до зради непричетним» і то при умові, щоб вони вже не вертались на Запорожжя, а служили на Гетьманщині сердюками.

Зрозуміло, що Військо Запорозьке та й сам Малашевич не того хотіли, і з Січі на Гетьманщину ніхто не рушився.

ЛИХІ ВІСТІ З УКРАЇНИ
Таке становище тяглося до року 1722. Російський уряд не хотів і чути про запорожців, а сам тим часом дужче та дужче обмежував автономію України. Людність українську все дужче обтяжували постоями російського війська, козаків же щороку все дужче мучили всякими роботами і не тільки вже у Петербурзі та побіля нього, а ще й на каналах од Волги до Дону по річці Камишівці, в Астрахані на гирлах та на будуванні кріпостей по кавказькій «лінії». З усяким роком козацтво українське тануло, мов страсна свічка на повітрі. Рахують, що тільки за п’ять років (1720-1725) на державних роботах померло біля 20 000 козаків, ганяли ж козаків на роботи не п’ять років, а з самого початку шведської війни з року 1700. Згадки про тяжку недолю козаків на канальських роботах збереглися навіть у народних піснях:

Ой, дали хлопцям широкі лопати

Та послали хлопця молодого та канави копати.

Ой, летів ворон да із чужих сторон Та летячи кряче;

Ой, сидить хлопець та над канавою Та жалісно плаче;

Ой, летів ворон та із чужих сторон Та, летячи вгору, крикнув:

«Ще ж бо я хлопець, хлопець молоденький Ой, тутечки не привикнув!

Ой, продай же, тату, та воронії коні Та викупи мене, хлопця молодого,

Із темної неволі!»

Врешті козаки за часів Петра І збідніли вже до того, що навіть не мали за що купити коня, і переверталися на хліборобів-поспо-литих. Полковничі уряди почали роздавати великоросіянам, року ж 1722 до гетьмана була приставлена так звана «Малороссийская Колегия», до якої з рук гетьмана перейшли всі судові справи.

Гетьман Скоропадський до того був приголомшений одібран-ням од нього останньої влади, що року 1723 вмер, і Україна на якийсь час лишилася зовсім без гетьмана.

Кари й утиски на українських козаків не припинялися й після того: ще року 1723 було вислано 10 000 козаків на Кавказ, над Каспійське море, будувати там кріпость св. Хреста, а коли половина з тих козаків померла там од пропасниці, а друга половина знесилилася, то року 1724 на їх місце було послано 10 000 других полків козацьких.

Після смерті царя Петра Олексійовича цариця Катерина І, продовжуючи політику свого чоловіка, наказом од 22 квітня року 1725 потвердила, щоб з України ніхто не смів ходити на Запорожжя і навіть купці, їдучи у Крим, повинні були обминати Січ.

ПОЧАТОК ГАЙДАМАЧЧИНИ
Під час недолі, що панувала на Україні, Гордієнкові не дуже трудно було своїм впливом на січове товариство знищувати вплив Малашевича, і запорожці лишалися в Олешках, скоряючись своїй долі. Нудьгуючи без війни, найбільше завзяті з січовиків гуртували біля себе ватаги голоти і водили ті ватаги за Синюху на Правобережну Україну. Там саме одбувався передостанній акт трагедії українського життя: поляки, користуючись своїм правом, що набули за Прутською умовою, опанували Україну своїм військом, винищували всякі згадки про козацтво і повертали людей у кріпаків. Мов та галич, налетіли на Україну нащадки тих панів польських та магнатів, що під час повстання Богдана Хмельницького та боротьби з Дорошенком або загинули од козацьких шабель, або повтікали. Слідом за панами прокрадались на Україну й євреї. З’явилися знову оренди шинків, річок, озер та перевозів, а щоб держати селян у покорі, пани, як і сто літ до того, позаводили надвірні роти козаків.

Згадуючи одвічну мету існування козацтва — оборону поневоленого люду, — ватаги запорожців виходили з Олешок та з Гарда на Бузі і чинили напади на маєтки польських панів, а іноді навіть виганяли їх з цілої округи. Визволяючи, хоч на невеликий час, поневолений люд. Ті ватаги запорожців, що ходили на поляків, хоч і з відома Коша Запорозького, але на свою відповідальність, разом з людьми, що приставали до ватаг на самій Україні, почали зватись гайдамаками.

Іноді такі гайдамацькі ватаги шарпали й своїх спільників — татар, та тільки за те Кошу доводилося дорого розплачуватись: після всякого такого нападу на Січ прибували татарські мурзи і примушували кошового платити утричі більшу суму, ніж коштувало пограбоване у татар добро.

Гайдамацька ватага на Україні
Час від часу кримський хан викликав з Січі полк або два запорожців і посилав їх воювати то черкесів, то калмиків, то своїх непокірливих мурзів, і Військо Запорозьке, хоч і дуже неохоче, а мусило те робити. Життя у Січі було сумне, бо через непридатну, піскувату місцевість в Олешківській Січі рідко коли пробувало більше, як тисяча — півтори товариства, останні ж більш охоче пробували по старих Січах, та ще на річках Самар та Буг, і не тільки у літню добу, а навіть зимували там по бурдюгах та зимівниках. Таким чином, Олешківська Січ тільки через те вважалася осередком Запорожжя, що у ній пробував кошовий отаман з старшиною та переховувались військові клейноди.

Тепер місце, де була Олешківська Січ, засипане пісками та обсаджене лозою, так що замість січових руїн можна бачити тільки самі кучугури й шелюги.

По весні року 1727 цариця Катерина І зійшла зі світу, і політика російська враз перевернулась. При недолітньому цареві Петрі

II владу у державі спершу забрав до своїх рук Меншиков, а пізніше Долгорукий. Обидва вони були ворогами Малоросійської Колегії. Ту Колегію враз було скасовано, а всемогутнього на Україні Вільмінова притягнено до суду, на літо ж року 1727 на Україні були оповіщені вибори нового гетьмана, причому російський уряд застеріг українську старшину, що ніхто інший не буде затверджений на гетьманському уряді, як тільки полковник Миргородського полку Данило Апостол.

Українська старшина і взагалі громадянство, не розуміючи того, що повернення на Україні до старих порядків зроблене не з переконання у потребі такого повороту, а тільки з ворожнечі до вельмож, що стояли біля влади за часів Петра І, раділи, мов діти, і чутка про полегкості на Україні скоро дійшла й до Січі Запорозької і підняла там вплив Малашевича та прихильників російської зверхності, так що того ж року, 19 жовтня, кошовий отаман Павло Федорів за згодою товариства послав до нового гетьмана листа з проханням клопотатись про те, щоб цар прийняв запорожців під свою руку.

З тих заходів знову нічого не вийшло. Росія не хотіла воювати з Туреччиною, а через те й не хотіла прийняти у свою владу Запорожжя; проте, маючи на увазі, шо відносини Росії до Туреччини взагалі погіршали ще з часів походу царя Петра на персів, російський уряд визнавав корисним під час війни з турками мати запорожців на своєму боці і через те перестав надалі дратувати їх, як дратував до того.

КРИВДА ЗАПОРОЖЦЯМ ОД ТАТАР
Тут, на Запорожжі, сталася подія, що, зрештою, повернула запорозьке життя у російську течію і назавжди знищила в серці Гордієнка надію зберегти автономію Запорожжя під протекцією кримського хана та турецького султана.

У грудні 1727 року Калга-султан (друга особа після хана) прибув до Бугу і звелів всім ватагам запорожців, що були там на рибальстві та полюванні кількістю до 2000 душ, покинути все і йти за наказом хана з ним на Буджак утихомирювати тих мурзів, що неначебто повстали проти хана. Запорожці послухали Калгу-султана і разом з тими татарами, що були під його рукою, воювали білго-родську орду. Але через якийсь час виявилося, що Калга-султан робив все те не за наказом хана, а повставши проти його влади. Слідом за тією чуткою на Буджак прибув сам хан з невеликим військом і, захопивши Калгу-султана до своїх рук, вирядив до Стамбула на страту, запорожців же, одібравши од них зброю, звелів продати у неволю на галери.

ВИХІД ЗАПОРОЖЦІВ З ОАЕШОК
Коли чутки про цю подію розійшлися по всіх річках та лугах Запорожжя, то зрозуміло, що все товариство надзвичайно обурилось проти татар і проти всіх прихильників татарської зверхності. Тим часом на Січі, де пробувало здебільшого старе козацтво, що ненавиділо московські порядки, за невеликий час до того прихильники татарської зверхності взяли гору і 23 травня 1728 року знову обрали кошовим отаманом Костя Гордієнка. Тоді вороги бусурманської зверхності, згуртувавшись на Самарі, рішили силою одібрати од Гордієнка клейноди. Під проводом завзятого ворога бусурманів — старого Івана Гусака вони, сівши на 40 байдаків, прибули в Олешків-ську Січ, скликали там раду і почали дорікати Гордієнкові за те, що призвів Військо Запорозьке до такої недолі й ганьби, що татари не тільки знущаються над запорожцями, а навіть продають її у неволю. Коли ж Гордієнко і бувший кошовий отаман Карпо Сидоренко почали говорити про те, що російські ка-нальські роботи гірші за турецьку каторгу, то прихильники Гусака й Малашевича Сидоренка побили, а од Гордієнка одібрали клейноди, а самого забили в кайдани.

Після того, забравши владу до своїх рук, прихильники московської зверхності, погромили у Січі всі крамниці й шинки, забрали з церкви всі святощі і, підпаливши всі січові будинки, перевезлися під Кизикерменем через Дніпр на правий берег і пішли на місце Старої Січі та устя Чортомлику. Там запорожці вибрали кошовим отаманом Івана Гусака і розіслали по всіх кутках Запорожжя звістку про перехід Коша на старе місце.

Місцевість, де була Олешківська Січ. Роки 1712-1728
Зараз після того Іван Гусак вирядив до Петербурга посланців з проханням, щоб Військо Запорозьке було прийнято під російську зверхність, та тільки й на цей раз, замість відповіді на прохання Коша, був виданий наказ гетьманові і всім пограничним начальникам, що пускати на Україну можна тільки поодиноких запорожців, коли б же вони наважились перейти Орель цілим військом, то їх треба одбивати назад за кордон оружною рукою. Проте на словах запорозьким посланцям сказали, що, як трапиться нагода, то їх приймуть-таки у підданство.

Коли на Січ дійшла звістка про те, що цар запорожців не приймає, то через опаску помсти з боку татар та турків за зраду запорозьке товариство почало хвилюватись і погрожувало кошового Гусака вбити за те, що призвів Військо до такого непевного становища. Через те Гусак з купою своїх найближчих приятелів втік потайно з Січі і хотів через Гетьманщину прибути у Київ до воєводи графа Вейсбаха, та його було припроваджено до гетьмана.

Після втечі Івана Гусака очі всього Запорожжя знову звернулися на Костя Гордієнка. Тільки він один своїм впливом на хана міг зрятувати Військо Запорозьке од султанського гніву. Ланцюги були зняті з Гордієнка зараз же після того, як Кіш перейшов на Ба-завлук, і він ще й під час кошевства Гусака жив на Січі вільно і у пошані, тепер же, лишившись без кошового отамана, запорожці знову було обрали кошовим Гордієнка, але він, може, через свої немалі роки, а може, через пережиту тяжку од товариства образу рішуче одмовився од кошевства. Коли ж січове товариство почало просити його послужити громаді і погодити знову Військо з ханом, Гордієнко зараз же забув свою образу, не хотів помщатись і, поїхавши у Бахчисарай, заспокоїв хана, сказавши, що запорожці покинули Олешки тільки через те, що їм не до вподоби та місцевість, а що все-таки вони лишились на своїх одвічних землях і не мають на мислі ухилятися од ханської протекції.

Хоч Гордієнкові й пощастило полагодити відносини запорожців з ханом й султаном, а проте останній через який час прислав бендерського пашу подивитись, яку будову роблять запорожці на усті Чортомлику, і врешті наказав, щоб запорожці перейшли з Січчю далі од російського кордону. Змушені знову покинути Стару Січ, запорожці все ж таки не схотіли повертатись у піскуваті Олешки, а року 1730 осіли Січчю на усті річки Кам’янки, з котрої їм було зручніше, ніж з Олешок, приєднатися при нагоді до російського війська.

Устя річки Кам’янки, де була Січ з року 1730 до року 1734
А події справді йшли до такого єднання: 25 червня 1731 року цариця Анна Іванівна видала графу Вейсба-ху указ на збудування цілої низки кріпостей од устя Самари по Орелі і до Дінця.

І от граф, обмірковуючи, як обороняти ту «Українську лінію», дійшов думки, що найкращою обороною її були б запорожці, котрі й заступали Україну од татар більше двох віків. Серпня 31 він за згодою з царицею послав кошовому отаманові Івану Малашевичу таємного листа, застерігаючи, що вже наближається час, коли цариця згодиться знову прийняти запорожців у свою службу.

Такий час справді хутко наближався. Року 1733 помер польський король Август II.

Після його смерті за польську корону почали змагатись син Августа Фрідріх, котрого підтримували Австрія й Росія, та Станіслав Лещинський, якого хотіла сама Польща та підтримувала Франція. Лещинський, шукаючи собі підпори, звернувся за поміччю до турецького султана, кримського хана та кошового отамана Війська Запорозького Мала-шевича. Не знаючи, як викручуватись, Малашевич звернувся за порадою до російського фельдмаршала Мініха, а той вдався до цариці, радячи їй скоріше прийняти запорожців під свою протекцію, не довести їх до служби ворожій стороні. От 31 серпня

1733 року на Січ була послана царицина грамота, котрою провини запорожців прощались і вони приймались у російське підданство.

Певно, що та царська милість не впала б на Гордієнка, одвер-того й запеклого ворога російської держави, та він не дожив до того дня, коли Запорожжя віддавалося на ласку цариці. Він помер у Кам’янській Січі 4 травня 1733 року.

Січове товариство, пригадуючи одверту душу, завзяття й лицарство свого кошового отамана, поховало його, як годилося лицареві, з мушкетною пальбою і на північ од Січі, де було січове кладовище, насипало над його домовиною гаку саму могилу, яка була насипана над домовиною Івана Сірка у Чортомлицькій Січі. Та могила і хрест над нею збереглися й до наших часів над Козацьким Річищем (дніпровою протокою) недалеко села Кам’янки на Таврії.

ДРУГИЙ ВИХІД НА БАЗАВАУК
На початку року 1734 сталася рішуча хвилина. Кримський хан вимагав од кошового отамана Івана Білецького, щоб запорожці йшли у Польщу на поміч королю Станіславу Лещинському, а це означало, що запорожці повинні були б воювати проти російсько-го війська, бо воно вже було у Польщі і руйнувало маєтності прихильників Лещинського.

При тій нагоді Білецький рішив одверто стати на бік православного царя. Щоб одвести ханові очі, він з кількома тисячами війська вийшов до Бугу неначе для того, щоб сполучитись з ханом, справді ж з дороги повернув назад і попрямував на Базавлук, а Малашевич, за умовою з ним, перевів тим часом все останнє військо з Кам’янської Січі теж до Базавлуку, і все Військо Запорозьке, сполучившись там, 31 березня заклало над річкою Підпільною Нову Січ, всього на одну милю нижче Старої Січі проти Базавлуку.

Зі своїм переходом під руку цариці запорожці на цей раз вже не таїлися, а послали кримському ханові Каплан-Гірею звістку, що вони не можуть бити на свою віру і на своїх земляків, українських козаків, що воюють поруч з російським військом. З приводу переходу Запорозького Коша з річки Кам’янки на Базавлук почалося затяжне листування та перемовляння між російським урядом та турецьким. Почали доходити, чия ж то земля той Базавлук. Турки посилали навіть своїх людей оглядати місцевість, де саме осіли запорожці, російський же уряд послав своєму посланцю у Стамбул наказ, щоб не доводити до війни з Туреччиною, а говорити, ніби російська імператриця ніякого діла до запорожців не має і що вони, хоч і перейшли, рятуючи себе, з одного Коша на другий, а проте оселилися знову-таки на турецькій землі, а не на російській. Почувши таке од російського посла, султан звелів ханові умовити запорожців, щоб повернулися назад, а якщо вони не послухали б, то примусити їх до того силою, як людей, що мешкають на турецькій землі.

Поки тяглося те листування між сусідами, запорожці, отаборившись над річкою Підпільною, біля несходимої пущі Лугу-Ба-завлуку, робили навколо свого нового Коша окопи і розпочали січові будівлі, не рахуючись з тим, кому та земля належала на папері, бо знали, що справді та земля разом з Дніпром, річкою Підпільною та Базавлуком споконвіку була запорозька.

Літом того ж 1734 року старий сіромаха Пилип Орлик, що, покинувши після смерті Карла XII Швецію, проживав у Салоніках, прислав разом з кримським ханом до запорожців листа, умовляючи їх одцуратися ворогів — гнобителів неньки України, та листи його не зробили на запорожців ніякого впливу, бо всі були захоплені радістю з приводу переходу на рідні місця.

Проте турецький султан не хотів так легко зректися запорожців, а тим більше запорозьких земель, що за Прутською угодою одійшли під його державу, і послав у Білу Церкву до графа Вейсба-ха спитати, за яким правом російська цариця, прийнявши запорожців під свою протекцію, лишає їх на землі падишаха та ще й робить там кріпость. Граф одповів, ніби ніякої будівлі на Базавлу-ці російський уряд не робить, запорожцям же, мовляв, наказано слухатись султанових наказів. А тим часом сам викликав кошового отамана Івана Малашевича зі старшиною у Білу Церкву, і там кошовий і всі його товариші кількістю 153 чоловіки 2 вересня 1734 року присягнули на вірність цариці.

Скоро після того з запорожцями за їх проханням була підписана у городі Лубнах умова, на підставі котрої вони приймались у підданство російських царів. Головні підвалини тієї умови були такі:

1) Всі провини запорожців проти Росії забути.

2) Мешкати запорожцям по тих місцях, де року 1709 зруйнована їхня Січ.

3) Користуватись запорожцям здобиччю від рибальства по річці Дніпру, а по степах полювати безборонно, починаючи од ро-

сійських кордонів.
Військова печать з нових клейнодів
4) Мати запорожцям свою старшину за своїми звичаями.

5) Бути вірними російському престолу і пильнувати кордонів держави російської.

6) Підлягати запорожцям старшому генералові російських військ на Україні.

7) Запорожці мають отримувати за свою службу платні щорічно 20 000 карбованців на все Військо.

Після того на Січ було послано російського генерала Тараканова, щоб передати Війську подарунки і одібрати од запорожців присягу. Довідавшись, що посланець наближається до Січі, кошовий отаман і все товариство рішили зустріти його якнайбільше урочисто. Військо вийшло за Січ і стало по обидва боки шляху, а Малашевич привітав тут Тараканова промовою. Після промови кошового запорожці палили з мушкетів та з гармат, а коли увійшли у Січ і приступили до церкви, що до того часу була вже збудована, то генерала зустрів панотець і одправив молебень. Після служби Військо зібралось на майдані на раду. Там було вичитано царську грамоту про те, що запорожці приймаються під Російську державу, доручено Запорозькому Війську нові військові клейноди, і все Військо кількістю 7115 козаків присягнуло. Виявилося з курінних реєстрів, що всіх запорожців у той час налічувалось біля 20 000, та тільки більшість їх, як і завжди, була на вольностях.

Скоро після того на Січ прибув і посланець турецького султана з грішми, подарунками і листами од хана та Орлика, щоб умовляти запорожців не передаватись до Росії, та було вже запізно: запорожці зустріли його без великої пошани і дорікали за проданих у неволю товаришів, одповідь же на листи Орлика та хана дали глузливу та лайливу.

Жовтня 10 року 1734 кошовий отаман Іван Малашевич повідомив графа Вейсбаха, що ті запорожці, котрі не були в Січі під час присяги, присягнуть, коли повернуться на Січ, у присутності своїх курінних отаманів.

З четвертого та п’ятого моїх оповідань можна бачити, що, починаючи од часів смерті кошового отамана Івана Сірка, сила й вага Війська Запорозького хутко почала зменшуватись, і з незалежної од сусідніх держав військової громади, що року 1648 спромоглася разом з Богданом Хмельницьким підняти на ноги й узброїти народне українське військо у 200 000 козаків, вона менше ніж через сто літ, року 1734, перейшла у підданство Росії вже як підлеж-не російському генералу козацьке військо, без зазначення навіть меж своїх земель, мало не з такими самими правами, як військо Донське, Уральське й інші. Дивуватись тому нема чого, бо сто літ раніше сусідні з Запорожжям держави — Польща та Росія мали дуже небагато постійного війська, і 20 000 запорожців тоді являли собою велику силу, у XVIII ж сторіччі, коли Російська держава легко виставляла у поле по триста тисяч війська, запорожці, що лишились у такій самій кількості, як і у XVII віці, і до того не могли вже мати помочі на знесиленій та пригніченій Україні, втратили своє значення, бо перестали бути великою силою. Наставав вік, коли завзяття та вдача окремих людей втрачували на війні свою вагу і доба лицарства одходила в минулу давнину.

ДОДАТОК ДО V ОПОВІДАННЯ
Реєстр кошових отаманів Війська Запорозького за добу 1710—1734 років

Роки: 1710 Йосип Кириленко

Лаврін Степаненко Кость Гордієнко-Головко

1711 — 1713 Кость Гордієнко-Головко

1714 Іван Малашевич Василь Осипів

1715 Василь Осипів 1716—1718 Іван Малашевич 1720 Іван Пилипів 1722 Василь Титаревський

1727 Павло Хведорів

1728 Павло Сидоренко

Кость Гордієнко-Головко,

Іван Гусак

1731 Іван Малашевич

1733 Іван Малашевич Іван Білецький

1734 Іван Білецький Іван Малашевич

Отю&дант тат


НОВА СІЧ (РОКИ 1734-1775)
УПОРЯДКУВАННЯ СІЧІ НА Р. ПІДПІЛЬНІЙ
Осівши напровесні року 1734 новим Кошем над річкою Підпільною, недалеко устя річки Базавлуку, запорожці, почуваючи себе у небезпеці од помсти татар за свою зраду їм, якнайскоріше почали робити навкруг Коша окопи та зміцнювати своє нове гніздо засіками, на вали ж постягали біля десятка гармат, захованих по берегах Дніпра з давніх часів у пісках.

Поки навкруг Січі робились окопи, усередині її будувались курені та інші січові будинки і була закладена дерев’яна церква святої Покрови, без якої, на думку запорожців, не повинна б існувати й сама Січ. Тільки далеко не все товариство запорозьке могло прикласти рук до упорядкування Нової Січі, бо частина козаків, як звичайно, пішла на рибальство та полювання, а кільком полкам довелося-таки взяти участь у змаганні польських королів Августа 111 та Станіслава Лещинського, тільки вже не на боці останнього, як того домагався кримський хан, а на боці російського ставленика Августа III.

Від часів Прутської умови, за якою Правобережна Україна знову досталась Польщі, та до часів Нової Січі польські пани, зрештою, винищили нове, незалежне од панів козацтво, зорганізоване Палієм та його товаришами, і одновили порядки, що були до часів повстання Богдана Хмельницького. Я вже казав у попередньому оповіданні, що з метою скорішого залюднення спустошених земель Правобережної України польські пани закликали на свої дідизни переселенців з Лівобережної України, обіцяючи їм всякі пільги. Звичайно на землях, призначених під селитьбу, пани виставляли на палі дошку з кількома рядками дірочок, і ті дірки визначали, скільки років поселенці мають володіти ґрунтами, не платячи панам оренди і не працюючи на них. Необачні люди, рятуючись од панщини, що вже заводилася на Гетьманщині, тисячами переходили на правий бік Дніпра до ґрунтів, по яких дехто з них жив ще зі своїми батьками до згону, не гадаючи про те, що станеться в будучині.

Час минав, а пани щороку забивали кілками на своїх дошках по одній дірочці, а як тільки всі дірки були позабивані, селяни опинилися без власних ґрунтів і цілком у панській неволі. Одночасно з поневоленням селян одновлялася на Україні й унія. Вона хутко насувалася з заходу і нарешті запанувала й на Брацлавщині та Київщині.

НЕСПОКІЙ НА УКРАЇНІ
Засмучений неволею український люд почав пильно прислухатись до оповідань старих людей та до кобзарських дум про те, як колись козаки визволили Україну од панів; зробили всіх селян вільними, а найбільш завзяті з селян почали міркувати, чи не можливо б знову зробити так, як зробив колись Богдан Хмельницький.

Під час такого настрою у народі польські пани на Україні поділились на дві партії і заклали спілки, що звалися конфедераціями. З тих спілок одна тягла за Станіслава Лещинського, закликаючи собі на поміч татар, друга ж — за Августа III і прикликала собі на поміч російське військо. Колотнеча між панами почалася ще у році 1733. Вони узброювали селян, складали з них сотні надвірних козаків, призначаючи сотниками здебільшого досвідчених у військових справах виходців із Запорозького Війська, і ходили грабувати й нищити панів іншої конфедерації. Простому людові подобалося грабування панів, і він охоче кидав хліборобство і йшов у надвірні козаки.

З весни року 1734 в Україну уступило російське військо, а разом з ним козаки з Лівобережної України і кілька полків Війська Запорозького під проводом бувшого кошового отамана Івана Бі-лецького. Всі вони почали нищити маєтки й городи прихильників Лещинського, піднімаючи разом з тим народ до повстання проти панів ворожої конфедерації. Побачивши, що польських панів б’є і російське військо, і запорожці, народ Правобережної України зрозумів це так, що цариця, мовляв, прислала своє військо, щоб визволити людей од панів та євреїв, і з поміччю захожих запорожців почав збиратись у ватаги і громити панів, не розбираючи вже, чи то прихильники Лещинського, чи Августа III.

Особливої сили набуло повстання українського люду на Брацлавщині. Там старшина надвірних козаків князя Любомирського, запорожець Верлан, назвавши себе полковником Війська Запорозького, скупчив до себе чималі ватаги узброєного люду, поділив його на сотні і завів у своїх ватагах козацький устрій. Ті ватаги повстанців поляки прозвали гайдамаками, і та назва збереглася навіть до наших часів у прикладі до людей свавільних, завзятих та жорстоких.

З своїми ватагами Верлан пішов походом по всій Брацлавщині, руйнуючи панські маєтки, вирізуючи орендарів, ксьондзів та уніатських попів і примушуючи людей присягати на вірність російській цариці. Згодом він перейшов з Брацлавщини на Поділля й Волинь: громив невеликі хоругви польського війська, здобув Жва-нець та Броди і своїми загонами сягав аж до Кам’янця та Львова.

На Поділлі хвиля повстання була підхоплена левенцями, що ще з часів великого руху козаччини кублилися понад "Дністром, ховаючись у тяжкі часи у Волощину, а в Галичині — опришками, і згодом докотилася до верховин Пруту, Черемошу й у Карпати до гуцулів, де продержалася аж до року 1745 під проводом прославленого у народних піснях Довбуша.

Ой, попід гай зелененький Ходить Довбуш молоденький.

На ніженьку налягає,

Топірцем ся підпирає Та й на хлопців покликає:

«Ой ви, хлопці, ви, молодці!

А сходіться враз докупці,

Бо будемо раду мати,

Де підемо, розбивати,

Щоби Кути не минути,

До Косова повернути.

Тепер, хлопці, ідем спати,

Бо маємо рано встати.

Та вставайте всі раненько,

Убирайтеся борзенько У постоли скирянії,

У волоки шовковії,

Бо зайдемо та до Дзвінки —

До Штефанової жінки». —

«Ой Довбушу, ти, пане наш,

Там пригода буде в нас!» —

«Ви на мене уважайте —

По дві кулі набивайте,

Станьте, хлопці, під ворота,

А я піду під віконце —

Чи спить моє любе серце?»

Рух українського люду на Київщині та Брацлавщині було припинено зовсім несподівано. Станіслав Лещинський того ж року втік з Польщі за кордон, пани ж його партії скорилися російсько-

Кобзар співає про минулу славу України. Малюнок Сластьона
му урядові і разом просили оборонити їх од нападів гайдамаків та допомогти їм вгамувати непокірливих селян. Російський уряд згодився на те, і ті самі начальники російського війська, котрі нещодавно закликали селян до помочі їм проти панів, того ж 1734 року над осінь погромили ватаги Верлана й інших привідців гайдамаків, а далі почали винищувати по Україні і дрібніші гайдамацькі загони; вишукувати й захоплювати навіть поодиноких козаків і без жалю віддавати їх на суд тим же польським панам, котрі од них потерпіли. Можна вгадати, який був той суд: гайдамакам і всім, хто не хотів коритись панам, поляки завдавали нелюдських мук і здебільшого навіть замордовували на смерть.

Багато при цьому загинуло люду, і тільки дрібним гайдамацьким ватагам та поодиноким запорожцям пощастило втекти до Чути або поховатись понад Бугом по байраках Запорожжя.

З цього часу, себто з першого року існування Нової Січі, життя Війська Запорозького сполучилося з життям гайдамаків, що най-

більше кублилися на острові Мигеї на Бузі, у Чуті та по глибоких байраках, що спадають до Бугу, Інгулу та Інгульця.

Проте на Західній Україні — Волині, Поділлі, Галичині й на Покутті гайдамацький рух ще довго не вщухав, і у народній поезії ми маємо дуже докладні думи про одну щасливу для повстанців баталію біля Городецьких ставків, чи озер, і про нещасливу — у лісі під Шаргородом на Поділлі.

Годі, годі, козаченьки, в обозі лежати,

Ой, ходімо під Гусятин жидів розбивати!

А в п’ятницю до полудня жидів розбивали,

А в суботу в Іванківцях худобу забрали. Козаченько-стороженько своїм знати дає:

Ой, з-за гори високої да з зеленої дубини Ідуть ляхи на три шляхи за півтори милі.

Крикнув козак запорозький да на свої люди:

Йдеть волинський воєвода — баталія буде!

Перед себе десять тисяч ляхів проганяли,

На крижовій доріженці там ся іспіткали,

Дали ляхам привітання, аж з коней спадали.

Виступали козаченьки із міста Зінькова,

Ой, летіли вражі ляхи з коней, як солома;

А добре ся пани ляхи з козаками били,

Що лежить їх з-під Городка на півтори милі.

Гей показав Медвідійко богатирську славу,

Що потопив панів ляхів в Городецькім ставу.

А волинський воєвода з гори поглядає:

Пан Борейко без кульбаки охляп утікає.

Нещасливий місяць квітень настав у сім року:

Рейментарю Борейкові потекла кров з боку.

Поклонився пан Борейко пану воєводі:

«А вже ж мені з козаками воювати годі!»

Борейкова дружинонька волає до неба,

Оден каже до другого: розійтися треба!

Нещасная баталія під Солонківцями,

Лежать ляхи з козаками да все купоньками.

Нещасливая та битва лиха наробила:

В Солонківцях із ляшеньків висока могила!

Борейкова дивізія в той час замішала

Да й лядському всьому війську шика поламала.

В славнім місті, у Кам’янці, стрельнули

з гармати;

Не по однім по ляшеньку заплакала мати,

В славнім місті, у Кам’янці, стрельнули

з рушниці,

Не по однім по ляшеньку плакали сестриці.

Ідуть ляхи на Вкраїну, все собі думають,

А до лугу козацького дороги питають.

Стоять ляхи в Шаргороді.

В лузі дають знати:

Да вже ж ляхи, пани брати, козаків вішають.

Гей, із лісу із Кичмана сталася там зрада,

Ах пропала Лужецькая велика громада!

Пан Любковський рементар в коло луг обточив,

А Підгурський з молодцями в очі їм заскочив.

«Вийди з Вербки Медвідійко, лугу рятувати,

А вже ж нам тут, пане-брате, прийде загибати».

Прибіг з Вербки Медвідійко луга рятувати,

Не міг ляхам дати ради, мусив утікати.

Гей, закликав Медвідійко сотника Сорича:

«Сідай, брате, ляхів гнати аж до Жабокрича».

Біля села Жабокрича, де ляхи стояли,

Трьох козаків, як шпаконьків, на паль повбивали.

Не питайся на Вкраїні, ляше, доріженьки,

Тільки гляди, де по дубках висять козаченьки...

По нещасній Україні слинула новина:

Не єдного смерть спіткала козацького сина!

Да вже ж нам тут, пане-брате, більше не гуляти:

Борейчики, скурві сини, будуть нас вітати.

НОВИЙ УСТРІЙ ЗЕМЕЛЬ ЗАПОРОЖЖЯ
Тим часом кошовий отаман Війська Запорозького Малашевич, упорядкувавши Нову Січ, разом подбав і про упорядкування всіх земель запорозьких і поділив їх на паланки, або, як би сказати по-теперішньому, — повіти, призначивши у всяку паланку невеликий виділ війська з полковником та іншою полковою старшиною. Всіх паланок до року 1764 на Запорожжі було п’ять. На правому боці Дніпра: Буго-Гардовська з осередком у Гарді, на річці Буг, біля устя Сухого Ташлику; Інгульська — між річками Інгульцем та Дніпром, з осередком на місці, де була Кам’янська Січ, та Кодацька, угору Дніпра до річки Омельнику з осередком у Старому Кодаку. На лівому боці Дніпра були: Самарська паланка — між річками Ореллю та Конкою, та Кальміуська — од верхів’я р. Вовчої до р. Кальміусу, Берди та Азовського моря. Року ж 1764 кошовий отаман Пилип .Федорів (Лантух) виділив з Самарської паланки, що вже досить залюднилася, ще дві паланки: Орельську і Протовчанську по річках Орелі та Протовчі, та, опріч того, за згодою з Кримським ха-

Терни понад Дністром, де довго кублилися гайдамаки (левенці).
ном упорядкував восьму паланку — Прогноїнську, на Кінбурнсь-кій косі, поміж Чорним морем та Дніпровим лиманом, де з давніх часів українські чумаки та запорозькі козаки брали сіль з Про-гноїнських озер.

Татари не перешкоджали запорожцям порядкуватись, бо, з одного боку, не хотіли мати їх своїми ворогами, з другого ж — хан Каплан-Гірей, допомагаючи Лещинському, був з ордою у Кав-шанах на Буджаку і сам навіть боявся нападу запорожців на Крим.

Увесь рік 1735 минув для запорожців спокійно, бо кримський хан за наказом султана ходив того року на Кубань, а з Кубані аж за Кавказькі гори — воювати персів.

Мигейський поріг на р. Буг, біля якого найбільше кублилися гайдамаки
Тим часом на Лівобережній Україні після смерті гетьмана Данила Апостола, що сталася 6 січня року 1734, російський уряд не дозволив обрати нового гетьмана. Ця сама по собі велика подія небагато важила для Війська Запорозького, бо, як я вже згадував, воно тепер було залежне не од гетьмана, а од старшого з російських генералів на Україні. Дужче відбилося на запорожцях те, що року 1735 помер генерал Вейсбах, котрий завжди дуже прихильно до них ставився.

НОВА ВІЙНА РОСІЇ З ТУРЕЧЧИНОЮ
Призначений на місце Вейсбаха генерал Леонтьєв пізно восени року 1735 пішов походом на Крим і примусив Військо Запорозьке прилучитись до себе. Той похід був невчасний і дуже невдалий: вигубивши 9000 свого війська од хвороб, Леонтьєв од річки Конки пішов назад. Чимало потерпіли од холодів і запорожці, повертаючись на Січ з порожніми руками.

Року 1736 Росія, вже не криючись, проголосила війну з Туреччиною, і фельдмаршал Мініх, викликавши до Лубен кошового отамана Війська Запорозького Івана Малашевича з старшиною, звелів йому вислати 3000 вершників у татарські степи, щоб стежити за рухами орди, останньому ж війську йти разом з військом російським на Перекоп.

Скоро після того замість Малашевича кошовим отаманом удруге було обрано Білецького, і він з кількома тисячами запорожців брав діяльну участь у штурмі Перекопу, а після того вдерся у Крим і біля річки Самарчику, зчепившись з татарським військом, що було під проводом Нурредіна-Салтана, упень його погромив. Сам Сал-тан при тому був убитий, а корогва його і бунчук були захоплені запорожцями. Після цього бойовища запорожці пішли далі на Коз-лов; бранців же, а їх було дуже багато, послали у подарунок Мініху.

Слідом за запорожцями увійшло в Крим російське військо і пішло на Бахчисарай та Козлов, але татари, побачивши свою несилу, підпалили при тій нагоді степи, і не тільки спереду, а й позаду російськоговійська, і тим зробили становище його дуже тяжким. Скоро у Мініха почали помирати люди, а ще більше коні, і він мусив повернути назад і видиратись з Криму серед попелу й диму. Багато при тому погинуло російського війська, та тяжко довелося й запорожцям, бо вони йшли позаду, одбиваючи татар, що слідкували за військом Мініха аж до Орелі. Не допустивши татар до останньої річки, запорожці вдарили їм у бік і примусили тікати до Криму, а догнавши їх, деякі татарські загони погромили і захопили у бранці трьох мурз.

За послуги у походах 1736 року Війську Запорозькому була прислана од цариці грамота і нові клейноди: срібна, позолочена булава, обшитий золотою парчею бунчук, одна велика та чо-тирі менші корогви і чимало перначів для військової старшини.

Опріч зазначених походів, у запорозькому житті року 1736 були ще такі події. Ті з ватажків народного повстання року 1734, котрим пощастило зрятуватись у запорозьких землях, знову тепер згуртували коло себе побіля Бугу та у Чуті чималі ватаги гайдамаків і, продравшись лісами та байраками на Україну, почали знову руйнувати та грабувати панські маєтки та вирізувати уніатів і євреїв, як згадує гайдамацька пісня.

Славна Чута товстими дубами,

Ще славніша Чута Низом, козаками:

Що козаченьки завжди пробувають,

Із лядської України собі здобич мають.

Що драли ляхів, драли, обдирали,

Де був жид багатий, і того не минали,

Драли одамашки від польської ласки,

Драли карамзини, самі поносили,

Драли оксамити, шили шаровари,

Як загнали ляхів в кальнії болота,

Брали много срібла й злота.

Найбільшого страху полякам завдали цей раз гайдамацькі ватажки: Сава Чалий Грива, Медвідь, Харко та Гнат Голий. Найбільше лютував Сава Чалий, і поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засідку і, піймавши до своїх рук, передали Потоцькому. Потоцький надумав зробити з Чалого оборонця своїх маєтків од гайдамаків і умовив його стати до себе у службу, обіцяючи йому пошану й розкішне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та смертної кари, згодився перейти на бік поляків і громити своїх бувших товари-шів-гайдамаків по їх кублах, що добре йому були відомі. Починаючи з року 1737, він справді почав ловити гайдамаків і чинити, ганяючись за ними по запорозьких землях, великі шкоди вже не тільки гайдамакам, а навіть Війську Запорозькому.

Другою подією на Запорожжі року 1735 було збудування, за наказом київського генерал-губернатора Леонтьева, що не любив запорожців і не йняв їм віри, поруч Нової Січі Новосічинського ретраншементу, себто окопів з будівлею, у якій мі-Печаті Самарської та сталася російська залога з комендантом.

Кодацької паланок Така новина була запорожцям дуже неприємна, і вони почали навіть хвилюватись, але Іван Малашевич, що з початку року 1737 знову став кошовим отаманом, перестеріг товариство, щоб поводилося з російським військом обережно.

На початку року 1737 війна з турками та татарами поновилася знову. Військо Запорозьке, за наказом Мініха, було поділене натроє: перша частина під проводом Малашевича повела перед армії Мініха у поході на Очаків, друга — повела перед військові генерала Ласія у поході на Перекоп, третя ж попливла байдаками у лиман і на Чорне море, щоб чинити туркам шкоду понавколо Очакова.

Похід на Очаків був щасливий, і російське військо разом з запорожцями добуло його, останні ж два походи не дали помітних наслідків.

Року 1738 знову почалася війна. На цей раз розпочали її татари, набігши на Лівобережну Україну, так що запорожцям довелося переймати татар на повороті та одбивати полоняників. Після того Мініх пішов походом за Буг і звелів туди ж іти і Війську Запорозькому. Кошовий отаман Іван Білецький виступив з військом теж за Буг і пробував біля Дністра аж до зими, а тим часом до наказного кошового Похволитого почали звертатись інші, опріч Мініха, російські генерали, вимагаючи, щоб вислав і до них полки запорозьких комонних козаків.

План Покровської Січі 1. Церква св. Покрови; 2. Паланка;3. Пушкарня; 4. Скарбниця; 5. Башти;6. Новосіченський ретраншемент; 7. Базар (Шамбаш); 8. Ківш; 9. Кладовище
Запорожцям і так уже доводилося дуже тяжко од затяжної війни, бо вона звела нанівець запорозьку торгівлю і згубила чимало товариства, а тут ще свавільні вимоги генералів украй роздратували всіх, хто лишився в Січі, і вони на раді склали листа до Бі-лецького, дорікаючи йому, що покинув Січ:

«Кошовому отаманові, — писали вони, — личить доглядати Січі, а не блукати з клейнода-ми по пустинях».

Тільки під зиму Військо Запорозьке, обідране й босе, повернулось на Січ, та й то ненадовго, бо на початку року 1739 знову мусило виступати у похід. На цей раз більшість війська повів новий кошовий отаман Яків Тукайло. Запорожці ходили з ним під Хотин, ведучи перед армії Мініха, а добувши його, опанували Яссами і всією Молдавою. Цьому походові добре допомагала частина запорозького війська, що, випливши у Чорне море, підвозила у Дунай припаси і топила дрібні турецькі судна. Друге запорозьке військо, під проводом полковника Онисима Білого, вело перед армії генерала Ласія, що ходила на Крим. Тут запорожці показали росіянам брід через Гниле море (Сиваш) і допомогли їм добути Арбатську кріпость.

Восени року 1739 турецька війна скінчилася. Вона майже нічого не дала Росії, запорожцям же тільки нашкодила. Під час чотирирічної війни запорожців загинуло біля 6000 душ, себто біля половини всього годящого до бою товариства. До того ще під час війни занесли з Туреччини на Січ чуму, так що товариство мусило розбігатися з Січі і гинуло з безхліб’я по лугах та байраках.

Торгівля Запорожжя спинилась, і після війни запорожці лишились майже без хліба й одежі. Російський уряд при замиренні не вимовив запорожцям права вільно плавати по Чорному морю, і по пункту IX умови з Туреччиною «морська торгівля між Росією й Туреччиною повинна відбуватись тільки на турецьких кораблях». Щодо земельних меж, то умова 1739—1740 років віддала Туреччині добрий шмат запорозьких земель на західному боці Дніпра, з устями річок Мертвих Вод, Гнилого Єланця, Інгулу й Інгульця. Правда, запорожці не хотіли й знати про передачу частини їхніх степів татарам і не пускали їх на устя перелічених річок оружною рукою.

В жовтні 1740 року померла цариця Анна Іванівна, а через рік на престол вступила Єлизавета Петрівна.

ДРУГИЙ ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ НА УКРАЇНІ
Увесь час турецької війни народні рухи на Правобережній Україні не вщухали. Люди не хотіли коритись польській владі і гуртувалися по лісах, складаючи ватаги. Тільки на той час поляки мали завзятого собі оборонця у Саві Чалому. З полком найманого польського війська він стояв у Немирові і звідтіля без жалю вистежував і громив ватаги своїх бувших товаришів, а коли ті одного разу почали тікати на Запорожжя, то він скористався з того, що Військо Запорозьке було на війні, вскочив слідом за гайдамаками з полком поляків та волохів у запорозькі землі, зруйнував на Бузі запорозький Гард, не пошкодувавши навіть церкви і рибальських гарді в (приладдя для рибальства).

Звістка про цю подію страшенно обурила не тільки гайдамацьких ватажків, а й Військо Запорозьке як громаду, бо зрада запорожця товариству була тяжкою ганьбою всьому Війську Запорозькому... І от один із гайдамацьких ватажків — Гнат Голий завзявся скарати Саву Чалого за його зраду. Взявши з собою десяток най-завзятіших товаришів, він потай пробрався у Немирів, де Сава проживав у доброму будинкові, і однієї ночі вдерся з кількома товаришами до Чалого в хату. Побачивши несподівано давнього свого приятеля на порозі хати, Сава зразу зрозумів, з якою метою той прийшов, і хотів було оборонятись, та Гнат Голий з товаришами поранили його списами і, захопивши живого у бранці, привезли у Січ, а там військовий суд засудив його до смертної кари, і Саву Чалого козаки забили киями.

Зрада Сави Чалого і кара на нього од запорожців зробили на Україні велике враження, оспівані у багатьох народних піснях, що кобзарі й до наших часів співають на Україні.

Ой, був у Січі старий козак, на прізвище

Чалий,

Вигодував сина Саву ляшенькам на славу.

«Ой, чи бачиш, старий, сідий, а що твій син

робить, —

Як полове запорожців — то в кайданах

водить?»

Ой, як крикнув старий, сідий, та на

запорожців:

— Хіба ж нема поміж вами удалих

молодців?! —

Обізвався Гнатко братко, та ні в віщо

вбратись:

«Знаю, знаю пана Саву — можу з ним

погратись».

— Ой, як можеш, брате Гнате, з Савою

погратись,

Буде тобі, брате Гнате, у віщо й убратись! —

Ой, ще не світ, ой, ще не світ, ой, ще не світає,

А вже Гнатко з кравчиною коники сідлають.

Заїхали в нову корчму меду-вина пити.

Назбігались вражі ляхи, — хотіли побити.

Ой, вдарили запорожці навхрест шабельками,

Повтікали вражі ляхи попід рученьками.

Ой, був Сава в Немирові в тестя на обіді.

Та не знав він і не відав об своїй гіркій біді.

Приїжджає та пан Сава та до свого двору,

Питається челядоньки, чи все гаразд дома?

«Ой, все гаразд, пане Саво, і добра година:

Породила твоя пані хорошого сина;

Ой, все гаразд, пане Саво, та за одно страшно:

Виглядають гайдамаки із-за гори часто».

— Та нехай вони виглядають, — я їх не

боюся! —

Єсть у мене війська много, — я з ними

поб’юся! —

Ой, сів Сава кінець столу — та листоньки

пише,

А Савиха молодая дитину колише;

Сидить Сава кінці столу — листоньки читає,

А Савиха молодая важкенько зітхає:

— Ой, ну, люлі, мале дитя, ой, ну, люлі, спати, —

Наїхали гайдамаки до нашої хати. —

А у того пана Сави весь двір на помості,

Приїхали та до нього козаченьки в гості.

«Здоров, здоров, пане Саво, а що ти гадаєш:

Здалека ти гостей маєш, — чим їх привітаєш?»

— Ой, чим же вас, милі братця, я буду

вітати, —

От дав мені Господь сина, — буду в куми

брати. —

«Ой, чом же ти, пане Саво, тоді не кумався,

Як у Січі з отаманом у вічі видався?

Та йшов же ти біля його та й не привітався?»

— Піди, хлопку, піди, малий, та уточи пива,

Та вип’ємо з козаками за малого сина;

Піди, хлопку, піди, малий, та уточи меду.

Трудно-нудно на серденьку: головки не

зведу!» —

«Не того ми наїхали, щоб пить, кумувати,

Хочем тебе, пане Саво, із душею взяти.

Було б тобі, пане Саво, Гард не руйнувати,

Коли хотів запорожців в куми собі брати!

Було б тобі, пане Саво, шкоди не робити,

Запорозьким козаченькам голов не лупити,

А піймавши у неволю — в кайданах не водити».

Ой, кинувся да пан Сава до ясної зброї, —

Та підняли пана Саву на ратища вгору.

Помщаючись за Саву Чалого, польські пани з чималим полком війська гнались за ватагою Гната Голого та, не догнавши її, напали на запорозький Гард і вдруге поруйнували його. Запорозький Кіш скаржився з приводу цього сенатові, і російський уряд листувався з польським урядом, та поляки так і одповіли, що Гард поруйновано за те, що запорожці набігали на Немирів і захопили там польського полковника Саву Чалого.

Після того наскоки гайдамаків на польських панів по Правобережній Україні довго не припинялись і викликали з боку польського уряду скарги у Петербург на те, що після війни Росії з Туреч-чиною не покликали Польщу до межування земель, і через те ніби запорожці захопили біля Синюхи польські землі. З приводу цього наприкінці року 1744 київський генерал-губернатор Леонтьєв наказав кошовому отаманові Якиму Ігнатовичеві розпитати запорозьких дідів і списати для нього, де справді була межа Війська Запорозького з Польщею.

З одповіді Коша Леонтьеву од року 1745 виявилось, що поміж запорожцями добре збереглись перекази про здобутки Війська за часів Богдана Хмельницького і попередніх гетьманів. Перш за все з уст дідів записали, що межа з Польщею була по річці Случі, і всі землі од Дністра до Дніпра складали сьогобочну (Правобережну) Україну. Інші діди, зрозумівши, що мова йде про землі виключно Запорожжя, обмежували їх так: запорозькі землі йшли на заході од устя р. Тясмину у Дніпр через Чорний ліс до р. Вись під Лебедин, далі р. Синюхою та Бугом до Очакова і лиманом, «поки кінь копитами дна достане», до устя Дніпра; до Запорожжя ж також належали Трахтемирів, де був запорозький шпиталь, та Келеберда й Пе-револочна на Дніпрі.

СУПЕРЕЧКИ ЗА ЗЕМЛІ
Біля тих же часів почались суперечки за землі і на сході Запорожжя з донцями. Чим дужче слабшала татарська орда, тим більше татарських земель захоплювали запорожці і донські козаки. Землі по Міусу, Лугані, Бахмутці, Торцю, Кальміусу та Берді обидва війська мали тепер своїми, ворогували за них, навіть бились і скаржились одне на одного до Петербурга. Опріч того, козаки того й другого війська переїздили за Азовське море на рибальство і там билися за коси й лимани.

Року 1745 у змагання Війська Запорозького з донцями встряв нарешті російський уряд і царською грамотою наказав кошовому отаману Василю Сичу, щоб усі побудовані запорожцями на Єйсь-ких косах курені попалити і надалі запорожців на той бік Азовського моря не пускати.

Побачивши, як хутко заселялись суміжні з Запорожжям землі, запорожці звертались до сенату з проханням потвердити межі Війська Запорозького, та тільки замість того вони діждали, що на військових землях за наказом цариці Єлизавети знову почали будувати кріпості. Першим був збудований Ново-Архангельський шанець на річці Синюсі, проти української Торговиці. Другим було збудовано Орловський шанець біля Бугу, де тепер Ольвіополь.

Запорожці з колишньої партії Гордієнка почали, було, нарікати на Малашевича, що не обстоює давніх меж Запорожжя, але року 1750 сталася подія, що подала запорожцям надію на краще й заспокоїла їх: указом цариці од 22 лютого було одновлено на Україні гетьманство, причому козацькій старшині було загадано обрати гетьманом Кирила Розумовського, а указом 19 жовтня 1750 року велено Війську Запорозькому бути під рукою гетьмана України, як то у минулі часи було, до року 1708».

ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ
Тільки скоро Військо знову було пригнічене розчаруванням: гетьман Розумовський не мав майже ніякої влади і не тільки не обстоював запорозьких земель, а року 1751 навіть сам повідомив Кіш, що всі запорозькі землі на південь од Синюхи та Висі на 20 верст, протягаючись од Бугу до Дніпра, разом з устям р. Омельни-ка віддаються під залюднення втікачам з Сербії, що прийшли на Україну під проводом полковника Хорвата.

Та звістка, мов грім, ударила запорожців, і не вспіли ще вони од неї прочуняти, як року 1753 від запорозьких земель було одмежова-но ще землі од устя р. Чорного Ташлику до устя річки Самоткані по Дніпру і розпочато будівлю кріпості святої Єлизавети (де зараз Єлисаветград). Одмежовані од запорожців землі було прозвано Ново-Сербією. Та й на цьому ще не скінчилось лихо запорожців, і .того ж таки року 1753 на східному краї Запорожжя теж була одме-жована частина запорозьких земель по річках Торець, Бахмутка та Лугань і од Донця та до Савур-Могили і теж віддана втікачами з різних слов’янських земель під назвою Слов’яно-Сербії.

Нові поселенці скоро не тільки посіли вищезазначені запорозькі землі, а почали силою зганяти з тих земель запорожців, що хоч і у невеликій кількості, сиділи по тих своїх вольностях зимовниками й бордюгами.

Гардових козаків нові поселенці найбільше утиснули. Пікінер-ські солдати не пускали запорожців рибалити або однімали наловлену рибу. Біля церкви запорозької пікінери збудували свої кухні, коли ж священик почав сперечатись, то пікінерський капітан заборонив священику без свого наказу правити у церкві службу.

У Січі з приводу цих подій одбувались бурхливі ради, та тільки з того нічого не виходило, і після дорікання старшині та бійок поміж себе товариство заспокоювалося на тому, що пошле скаргу, цариці й гетьманові й одібрані землі будуть повернені Військові; ті ж з товариства, хто не знав, куди подіти своє завзяття, йшли у гайдамаки і ватагами набігали на польські й татарські межі.

Серпня 19, року 1753 на Січі було одержано царський наказ про те, що надалі Військові забороняється переміняти військову старшину без відома російського уряду. Тим указом упень руйнувався запорозький звичай обирати старшину щороку наново, а разом з тим одмінялося й право обирати старшину вільними голосами всього товариства, за своїм бажанням, бо російський уряд міг би й не дозволити обрати того, хто був йому небажаний.

Незважаючи на той наказ, і січня 1754 року на Січі одбулася рокова рада, на якій кошовим отаманом замість Ігнатовича було обрано Грицька Лантуха (Федорова). Довідавшись про те, що Лантух, не спитавшись російського уряду, взяв булаву кошового, а разом і владу над Запорожжям до своїх рук, гетьман Розумовський, що повинен був би обстоювати права Війська Запорозького, просив у цариці дозволу скинути Грицька Федорова з кошевства і, щоб налякати й інших, завдати йому за неслухняність мордування, та вже сама цариця лишила пропозицію Розумовського без наслідків.

Скоро після свого обрання на уряд Грицько Лантух, зважаючи на скарги поляків і татар на напади гайдамаків, послав військового осавула Петра Калниша з полком запорожців вишукувати й винищувати гайдамацькі кубла. Кал нині вистежив ватагу гайдамаків на розі біля річки Бугу, і хоч вони завзято оборонялись пальбою з рушниць і навіть з гармат, обгородившись засіками, та запорожці добули їх і декого побили, а більшість порозганяли.

Проте цей погром гайдамаків був ні до чого, бо року 1755 вони так само чинили напади і на польські, і на татарські межі. Тоді Федорів надумав послати до гайдамаків старих дідів, щоб умовити їх покинути гайдамацьке життя. Діди порозшукували всі гайдамацькі кубла по Бугу й по Чуті, розказали їм, що лихими вчинками гайдамаків користуються російські вороги Війська Запорозького, щоб зовсім одібрати от Війська всі землі, а саме Військо скасувати. Гайдамаки разом з дідами плакали над лихою долею українського народу та приборканого Війська Запорозького і врешті, щоб не згубити останнього, пішли своєю волею за дідами на Січ, а у Січі кошовий отаман примусив їх присягнути на тому, що не будуть надалі гайдамачити, і без ніякої кари розпустив по січових куренях.

З цього випадку скористався ново-сербський генерал і наклепав на кошового й січову старшину, ніби вони покривають гайдамаків і поділяють з ними награбоване добро. Цей наклеп дійшов до самої цариці і за її наказом сталася нечувана, відколи існувало Військо Запорозьке, подія: кошового отамана Лантуха (перехрещеного російським урядом у Федорова) та осавула Чорного викликали до Глухова на суд і туди ж було привезено й кількох запорожців, захоплених у Ново-Сербії на гайдамацтві.

Гайдамаків допитували, чи справді вони гайдамачили з відома Коша запорозького, а награбоване добро привозили на Січ і поділяли з військовою старшиною. Кати завдавали гайдамакам всяких мук, аби вони у тому признались, та тільки, коли гайдамаки, бувші запорожці, побачили, що разом з ними судять і батька кошового, то у розпачі попадали навколішки перед Лантухом і одноголосно ствердили, що гайдамачили проти волі січової старшини своєю сваволею.

Слідство над кошовим Лантухом тяглося цілий рік, і врешті його з пошаною пустили на Січ. Це порушення стародавніх прав Війська Запорозького, що тільки за військовою радою визнавало право судити кошового отамана, засмутило Військо і вкинуло у душу старих січовиків тяжкі передчування.

Найбільше Військо Запорозьке побоювалося за свої вольності, і ще до початку слідства про участь запорожців у гайдамацтві військова рада на початку року 1755 послала до Петербурга і до гетьмана Розумовського депутатів — колишнього кошового отамана Данила Гладкого, військового старшину Петра Калниша (перехрещеного у Петербурзі на Калнишевського) та писаря Івана Чугуївця, наказавши їм домагатись, щоб Військові Запорозькому була видана царська грамота на володіння військовими землями.

Депутатів продержали у Петербурзі цілий рік і, посилаючись на те, що по московських архівах не знайдено універсалу Богдана Хмельницького, рішили, що раніше, ніж розв’язувати питання про запорозькі землі, треба останні списати й перевірити по картах.

Поки та січова депутація оббивала пороги по столичних канцеляріях, генерал Ново-Сербії Хорват там же у сенаті клопотався про те, щоб Ново-Сербським полкам віддали всі запорозькі землі од північної межі униз Дніпром до острова Хортиці. Гетьман Розу-мовський, згоджуючись без суперечки на передачу запорозьких земель сербам, повідомив про те Кіш, але на Січі лист гетьмана збив таку бучу, що кошовий Федорів 20 серпня 1756 року одповів Розумовському, що коли б од Війська Запорозького одібрали зазначені землі, то воно не мало б рації служити «Всеросійському престолу».

Такою одповіддю Грицько Федорів натякав на те, що у розпачі Військо Запорозьке змушене буде знову передатись під турецьку зверхність, і той лист зробив такий вплив у столиці, що Хорвату було одмовлено у його домаганнях.

МЕЖУВАННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
Року 1757 до кріпості св. Єлизавети почали збиратися уповноважені на списування земель і меж Запорожжя: од гетьмана Розумовського, од Коша і од Ново-Сербських та Слобідських полків; та тільки межування не одбулося, бо російський уряд не прислав інженерів та землемірів, а тим часом поселенці, мов сарана, щодня набігали на запорозькі землі з України й Молдави і, дістаючи листи на володіння землями по річках та байраках Запорожжя, виганяли старих запорожців з їхніх зимовників, одбирали пасіки та худобу і осідали, хто де хотів, між Бугом та Дніпром цілими слободами.

Таке становище примусило запорожців у 1758 році знову послати у Петербург депутатів із проханням, щоб одмежувати запорозькі землі од Ново-Сербії, не дожидаючи того «описанія», а по карті, зробленій року 1740 інженер-полковником Дебоксетом. Із цього видно, що Військо Запорозьке вже зрікалося тих великих земель, що од нього одкраяли, а хотіло хоч забезпечити себе од даль-ніших захватів. Щоб легше досягти якихось добрих наслідків, Калниш, обраний знову депутатом, повіз од Коша на подарунки петербурзьким вельможам найкращих коней, верблюдів, риби, кофію і грошей.

Проте, незважаючи на задобрювання вельмож дарунками, справа запорожців довго не посувалась. Як писав Калнишевський на Кіш, у столиці йому дорікали військовими звичаями, що запорожці «щороку наново обирають кошового отамана й старшину, хоч і попередня старшина була справна». Такі дорікання виявляють, що петербурзькому панському урядові зовсім незрозумілий був демократичний та республіканський запорозький устрій. Тільки наприкінці року 1759 депутати повернулись на Січ, повідомивши товариство, що деякі прохання Війська Запорозького задоволено, що ж до землі, то ніякої обіцянки про те, щоб не віддавати її під нові селитьби, не дано.

Скоро після повороту Калнишевського з Петербурга, на Січі схопилася велика пожежа. Згоріло аж 14 куренів і трохи не згоріла ще й церква. З чого сталася та пожежа, ніхто не знав, і зажурене тим випадком січове товариство почало гомоніти, що та пожежа віщує щось недобре:

Закряче ворон, степом летючи,

Заплаче зозуля, лугом скачучи,

Закрукають кречети сизі,

Загадаються орли хижі,

Та все, та все по своїх братах,

По буйних товаришах-козаках.

Тим часом року 1759 почалося-таки «описаніє земель Війська Запорозького». Представники Війська Косап та Самбок уперто обстоювали права Війська Запорозького на землі до річки Синюхи, Висі та Тясмину до того уперто, що у суперечках з депутатами Ново-Сербії та Ново-Слобідського полку писар запорозький Андрій Товстик погрожував, що як слобідські поселенці й надалі будуть захоплювати запорозькі землі, то Військо Запорозьке змушене буде обороняти свої права оружною рукою.

Тільки Товстик забув, що за Нової Січі вже не ті були часи, що за кошового Івана Сірка, і за ті слова, що він сказав, генерал Му-равйов звелів Товстика арештувати та ще й примусив Кіш покарати його.

Списування запорозьких земель протяглося кілька років, а тим часом ново-слобідські поселенці захопили вже землі на південь од Самоткані по Дніпру мало не до Романкова.

Незадоволена на Лантуха за жорстоку розправу з гайдамаками січова сірома року 1759 скинула його з уряду та обрала Олексу Бі-лецького, але через рік на Січі взяла гору військова старшина і знову обрала Лантуха, так що він знову почав викоріняти гайдамацтво. Восени року 1761 гетьман Розумовський прислав на Кіш подяку за кари на гайдамаків і разом потвердив наказ про те, що кошового, суддю, писаря й іншу старшину Війська Запорозького не дозволяється переміняти по своїй волі без дозволу російського уряду.

Під той час, 25 грудня 1761 року, цариця Єлизавета Петрівна померла, і на престол уступив цар Петро ПІ. Через невеликий час після того, а саме року 1762, на російський престол уступила цариця Катерина II. З реєстрів козаків Війська Запорозького, що складало їй присягу, ми бачимо, що військо під той час було досить чисельне. Не лічачи тих запорожців, що сиділи зимівниками, присягнуло їй: у Січі 13427, Кальміуській паланці 674, Бугогардов-ській 427, Інгульській 282, Самарській та Орельській 2323, Ко-дацькій 840, всього 17969, та ще жонатих козаків у Самарській паланці присягнуло 1021 та Кодацькій 1291.

На той рік кошовим отаманом на Запорожжі був вперше обраний Петро Калнишевський, і 12 вересня року 1762 він, з усією військовою старшиною, був викликаний у Москву, щоб дивитись на коронацію цариці. Цариця Катерина прихильно зустріла запорожців, подарувала Калнишевському велику на шию медаль зі своїм портретом і передала через нього Війську Запорозькому нові клейноди.

ОРУЖНА ОБОРОНА ЗАПОРОЖЦЯМИ СВОЇХ ЗЕМЕЛЬ
Після того, року 1763, коли кошовим отаманом знову був Грицько Лантух (Федорів), знову почалося «описаніє» земель Війська Запорозького і нові захвати з боку ново-сербських та ново-слобідських поселенців. Вигнані з зимівників запорозькі діди приходили на Січ, скликали товариство на ради і вимагали, щоб Кіш заступився за них, покривджених. Запорожці хвилювались і, нарешті, на раді 2 квітня 1763 року ухвалили обороняти свої одвічні права на землі Війська Запорозького узброє-ною рукою і всіх поселенців, що перейшли за межі дарованих указами цариці Єлизавети земель, зігнали з військових ґрунтів за межу.

Діставши про це од Коша наказ, полковник Бугогардовської паланки Деркач, взявши з собою кільканадцять козаків, почав зганяти всіх поселенців з Лисої гори, що біля Чорного Ташлику, і палити їхні оселі. Генерал Ново-Слобідських полків зараз же поскарживсь на Деркача у Петербург, і там, визнавши вчинок останнього за справжній бунт, довели про нього до відома цариці, а та звеліла полковника Деркача арештувати і послати на суд до гетьмана у Глухів.

Кошовий Грицько Лантух на цей раз не піддався, і хоч викликав Деркача на Січ, але у Глухів до гетьмана не послав, одповівши гетьманові, що військова рада обміркувала вчинок Деркача і визнала його справним паланочним полковником. Щоб виконати царський наказ, Розумовському довелося для слідства у цій справі послати на Січ окремого полковника. Тоді Лантух, маючи за неможливе керувати військом в той час, коли одвічні військові права, як він казав, «топчуть у багно», напередодні року 1764 зрікся кошевства.

На роковій раді 1 січня козаки довго вагались, кого обирати, і врешті обрали старого курінного отамана Канівського куреня Пилипа Федорова. То був видатний січовий дід. Як однодумець і прихильник небіжчика Костя Гордієнка, він брав участь у обороні року 1709 Старої Січі з Якимом Богушем од російського війська і зрятувався тоді од смерті тільки тим, що мав силу переплисти річку Скарбну і заховатись у плавні.

Першим ділом старого кошового було полагодити відносини Війська Запорозького з Кримом, і це йому дуже добре вдалося; далі він звелів полковнику Андрію Порохні об’їхати всю межу Запорожжя, починаючи од Дніпра, до Дінця і далі до устя Кальміусу, і всіх, хто осів там слободами й хуторами без дозволу Коша, зігнати геть за межі Запорожжя. Наслідком такого наказу було те, що деякі оселі були поруйновані, більшість же сіл охоче перейшли у підданство Запорозькому Війську і лишилися на своїх ґрунтах.

Такі розпорядження Пилипа Федорова у столиці визнали свавільством і змусили його 1 січня 1765 року зректися кошевства. Старий запорозький лицар, подякувавши товариству за хліб та сіль, пішов у Самарську пустинь оплакувати колишнє вільне козацьке життя, на його ж місце кошовим отаманом рада обрала Петра Калнишевського.

Калниш, або Калнише-вський, родом був з військової старшини Лубенського полку і, незважаючи на те, що зовсім не знав грамоти, був чоловік досвідчений, розумний і дуже побожний. Року 1763 він збудував церкву у Лохвиці, року 1768 — церкву Петра й Павла у Ме-жигірському монастирі і нарешті року 1770 церкву св. Покрови у Ромнах.

Церква св. Покрови у Ромнах, збудована Калнишевським

кошовий


ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ
Ще трохи раніше обрання Калнишевського на кошевство, а саме 10 листопада 1764 р., указом цариці Катерини II гетьманство на Україні було востаннє скасовано, і знову Україна почала управлятись колегією з чотирьох росіян та чотирьох українців. Фактичним же управителем України, а разом і Запорожжя, став граф Рум’янцев.

ЗААЮДНЕННЯ ЗАПОРОЖЖЯ
Першою подією при Калнишевському було нове «описаніє» земель Війська Запорозького. Воно протяглося весь 1766 та ще й 1767 роки. Калнишевський, який бував уже у депутаціях до Петербурга, знав, що всі сусіди Запорожжя заздряться на вільні запорозькі степи і що єдиний засіб зберегти їх, це залюднити самому Війську Запорозькому, і от він з перших же місяців своєї праці почав приохочувати козаків з України переходити на землі Запорожжя, сам же з депутатами од Війська поїхав у Петербург клопотатися знову, щоб на запорозькі землі була видана царська грамота. Ця неспокійна доба запорозького життя у зв’язку з дальнішими подіями відбилась навіть у народній пісні:

Ой, з-під города з-під Лизавета сизі орли

вилітали,

А в городі та в Лизаветі все пани собирались.

Пани сенатори, пребольшиї генерали, вони

думали, гадали:

«Ой, як би нам, панам сенаторам,

запорозьку землю взяти?

Ой, як би ж нам, ой, як би ж нам їх вольності

одібрати?»

Ой, одібрали всі вольності запорозькі, почали

пани ділити.

Ой, одібрали та всю запорозьку землю, тепер

самі владають,

А до запорожців, низових молодців, часто листи

посилають.

А запорожці та добрі молодці усе теє та гаразд

знали, Посідлали вороні коні та під турка втікали.

Та даремні були заходи Калнишевського й до того, щоб залюднювати військові запорозькі землі. Хоч при ньому понад річками Запорожжя справді з’явилося чимало хуторів, а деякі селитьби, що існували раніше, тепер поширилися і обернулися на села й слободи, як наприклад: Романково, Тритузне, Карнаухівка, Тарамське, Діївка, Половиця, Чаплинська, Кам’янка, Самар або Новоселиця, Кільчень, Чаплі й Микитино, та тільки згодом і це залюднення земель було зараховано у провину Війську Запорозькому: пани сенатори довели цариці, ніби запорожці для того заводять у себе хліборобство, щоб не залежати економічно від Росії і відокремитись од неї.

Нове «описаніє» запорозьких земель скінчилося на тому, що у Запорозького Війська одібрали землі по Орелі на підставі того, що за Прутською умовою ті землі належали до Російської держави. Липня 18, року 1767 Кіш запорозький виряджав у Москву нових депутатів, викликаних туди для участі у складанні «нового уложе-нія», і козацька рада надала їм наказ про те, чого вони повинні домагатись для Запорожжя. Ми зазначимо тільки найголовніші пункти:

1) Потвердження прав і стародавніх вольностей Війська Запорозького, наданих од королів польських та князів литовських. Щоб те потвердження записати для «незабвенності» в генеральне «уложеніє».

2) Щоб землі, одмежовані Донському Війську та під Ново-Сер-бію, Слов’яно-Сербію і Ново-Слобідські полки, були повернені Війську Запорозькому.

3) Щоб кріпості й редути: Старо-Самарський, Ново-Січовий, Кам’янський, Біркутський, Микитин, Кодацький та Єлисаветин були поруйновані, а землі повернені запорожцям.

4) Щоб Військо Запорозьке підлягало не малоросійській колегії, а колегії закордонних справ.

5) Щоб було забрано з запорозьких земель всі команди й виділи військ російських та пікінерських.

Всі ті заходи запорожців пішли нанівець і, як каже д. Скаль-ковський у своїй історії Нової Січі, про запорожців тільки згадується у царській грамоті од 19 грудня року 1768, де сказано: «Щодо суперечок за землю нашого вірного Війська Запорозького з мешканцями Катерининської провінції, то повеліли ми нашому Київському губернаторові Воєйкову .відкласти розгляд того до спокійніших часів».

ОСТАННІЙ РУХ УКРАЇНСЬКОГО ЛЮДУ ДО ВОЛІ
Тим часом на Правобережній Україні набув сили новий вибух народного незадоволення. Починалася остання дія трагедії українського життя. До поневолення селянського люду з початку 1760 років на Київщині прилучилося ще й поневолення віри. Поляки добиралися вже до останніх закутків, де ще зберігалася православна віра. Уніатські митрополити укоренились тут, у Радомишлі, завели там свою консисторію і почали поширювати унію до самого Дніпра. Російський уряд не звертав на те ніякої уваги, і знищення православної віри пішло дуже хутко. В оборону її повстав тоді ігумен Мо-тронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський.

Він прилучив до своєї діяльності всі околишні монастирі, а саме:

Жаботинський, Мошно-горський, Медведівсь-кий, Лебединський та інші, й почав умовляти міські і селянські громади, щоб не приймали уніатських попів і давали притулок всім оборонцям православної

віри. Коли Мельхіседек Мельхіседек Значко-Яворський зібрався їхати шукати заступництва у цій справі у митрополита за Дніпром, то поляки зробили на дорозі засідку, щоб його захопити до своїх рук; тільки про це довідався колишній запорожець, а на той час сотник Жаботинської сотні надвірних козаків князів Лю-бомирських, Харко і, одборонивши з козаками ігумена, проводив його за Дніпр. Розлютований з цього польський регіментар Воро-нич зрадливо закликав Харка у Паволоч і там звелів звести його з світу без ніякого суду. Про цю подію народ український склав і зберіг чимало пісень, хоч розповідають вони про смерть Харка не однаково.

І

Ой, як став сотник, як став Харко у Паволоч

уїжджати,

Ой, вийшов же та пан Паволоцький медом-

вином частувати.

Ой, як став сотника, а сотника Харка,

медом-вином частувати,

У панські палаци до матці хрещеної у гостину

зазивати.

Ой, як став же сотник Харко меду-вина

напиватися,

А потім став сотник, а сотничок Харко да і

став забуватися,

На панські перини став він похилятися.

Ой, тепер же ви, ляшки, ой, тепер ви, пани,

ой, тепер ви позволяйте,

Ой, лежить же п’яний Харко да тепер його

збавляйте,

Тепер маєте час, маєте годину, тепер його

оступайте.

Ой, і заржав коник вороненький, стоячи на

стайні,

А скололи Харка, скололи сотника в голубім

жупані.

II

Ой, як стали Харка, як стали сотника Із світу згубляти,

Ой, і став же його коник, коник вороненький Жалібненько ржати.

Ой, заржав же вороний коник В стайні на помості;

Та вже вбито Харка-сотника В Морозівці на мості.

Не захопивши Мельхіседека, уніатське духовенство року 1767 знайшло собі підмогу у Барській конфедерації. Це була спілка польських панів, що збунтувались проти польського короля По-нятовського, ставленика Росії, і силою не дозволяли йому робити полегкості православним. Підтримуючи уніатів збройною рукою, конфедерати силою примушували православних приймати унію, мордуючи й караючи непокірливих. Привідцем цієї конфедерації був Осип Пулавський.

Мельхіседек, повернувшись потайно од митрополита, скликав до Мотронинського монастиря декого з православного духовенства на пораду, і там було вирішено вдатись за заступництвом до Війська Запорозького і до російського уряду.

Після наради Мельхіседек поїхав на Січ і, плачучи, розповідав перед скликаною радою про польські кривди і поневолення православної віри, додавши, що навіть сам він уже сидів у в’язниці уніатського митрополита. Опріч Мельхіседека, на Січ прибуло ще чимало православних попів, котрих поляки повигонили з приходів, і вони теж плакались і скаржились козакам на польські кривди.

Запальні промови ігумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки плакали, присягаючись стояти за віру батьків до останнього загину, як їхні діди і прадіди стояли, та тільки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю Війська Запорозького, вжив усіх заходів до того, щоб стримати козаків од походу на Україну, хоч все-таки кілька сот запорожців пішло до Чути та за Синюху.

З Січі Мельхіседек поїхав у Петербург, доступився там зі своїми скаргами навіть до самої цариці і мав од неї обіцянки про заступництво. Справді-таки, цариця Катерина через свого посла клопоталася у Варшаві, щоб не утискували православної віри, і хоч з її заходів не вийшло нічого, та чутки про заступництво цариці за православну віру розійшлися по Україні та прибули й на Запорожжя. Народ почав завзятіше обстоювати православну віру, поляки ж почали вживати проти православних найлютіших кар. Вони завдавали непокірливим тяжких мук, і випадок з мордуванням мліївського титаря був не вигадкою Т. Шевченка в його поемі «Гайдамаки», а історичною подією.

Ті кари й мордування схвилювали людей на Україні і обурили давніх оборонців українського люду — запорожців. Наслідком вчинків барської конфедерації було те, що у Чорному лісі, Чуті й на Мигеї знову скупчились під приводом бувших запорожців чималі ватаги гайдамаків, що згодом почали зватись у народі коліями.

Тим часом польський король, не маючи сили боротися з сваволею панів Барської конфедерації просив російський уряд прислати на Україну для приборкання панів російське військо. Цариця прислала військо, і, як тільки воно почало руйнувати маєтки не

покірливих королеві панів, простий люд на Україні зрозумів те так само, як року 1734, що цариця прислала військо визволяти людей од польських панів. Пішли чутки навіть про золоту царицину грамоту, якою ніби наказувалося винищити всіх поляків та євреїв. І от під впливом тих чуток народ почав гострити ножі, дожидаючи тільки привідців, що завжди приходили з Запорожжя.

Зрозуміло, що запорозькі традиції робили неможливим для січовиків спокійно дивитись на те, що діялося на Україні, і найбільш завзяті з них потягли до Тясмину на Чигиринщину і у квітні 1768 року скупчились у лісі біля Мотронинського монастиря, обравши отаманом Максима Залізняка.

Максим Залізняк, як згодом посвідчив на Січі отаман Тимо-шівського куреня, прибув на Запорожжя біля року 1757 і, пробувши кілька років молодчиком, привчився ходити біля гармат і був у Січі гармашем. Проте Залізнякові неначе нудно було в Січі: він часто ходив на заробітки до татарських рибалок на великі лимани, останні ж роки перед повстанням часто пробував у Лебединсько-му та Мотронинському монастирях. Гомоніли люди, що він мав думку навіть лишитись у монастирі назавжди, та промови отця Мельхіседека разом з вістями про нечувані утиски поляків на український люд збудили у його серці завзяття й рішучість. З вісімнадцятьма товаришами Залізняк, взявши у Мельхіседека благословення, вийшов у ліс за дві версти од монастиря до Холодного

Яру і там почав лагодити зброю та закликати до себе людей з усіх околиць. Тут він поєднався з дрібними ватагами запорожців і з гайдамаками, що надходили з Мигеї й з Чути, а під впливом чуток та кобзарських співів сюди ж до нього почала збиратися, тікаючи од панів, і голота з України.

Наприкінці квітня Залізняк вирушив зі своїми ватагами з лісу і, як оповідають народні перекази, після посвяти Мельхіседеком козацької зброї, рушив з коліями на Медведівку і, розправившись

там з поляками, уніатськими попами та з євреями, пішов далі на Жаботин. По шляху Залізняка і його товаришів народ зустрічав радісно, допомагав побивати команди жовнірів і приєднувався до повстанців. Тодішні думки українського люду можна бачити з уривка народної пісні:

Ой, сів пугач на могилу Та й крикнув він: пугу!

Чи не дасть Бог козаченькам Хоч тепер потугу!

Щодень ждемо, щоніч ждемо,

Поживи не маєм.

Давно була Хмельниччина,

Уже не згадаєм.

Про вихід Залізняка з Мотронинського монастиря і перші події коліїв теж збереглися невеликі уривки народної пісні:

Максим козак Залізняк,

Славний, з Запорожжя,

Як виїхав на Вкраїну,

Як повная рожа.

Славний козак Залізняк,

Славний козак і Гнида —

Не зосталось на Вкраїні Ні ляха, ні жида.

Ой, в городі Мутровичах Нова новина:

Породила козаченків Шовкова трава.

Жаботинський сотник Мартин Білуга, що заступив місце вбитого поляками Харка, теж приєднався до Залізняка, і вони разом по-мстилися за Харка і зчинили у Жаботині різанину полякам та євреям: скарали на смерть навіть самого губернатора Степовського.

Гей, Максиме полковнику, ти славний воїну,

Гей, випусти з Жаботина хоч лядську дитину!

Максим козак Залізняк листи одбирає,

Усіх ляхів із жидами докупи збирає.

Ізігнавши усіх ляхів з жидами докупи,

Оддав ляха губернатора да Білузі в руки.

Білуга Мартин Жаботинський да по ринку

ходить.

Свого пана губернатора за собою водить.

І, водючи за собою, та до його й каже:

«Не одного тепер ляха голова поляже!»

Після жаботинської різанини польське панство на Україні разом з католицьким та уніатським духовенством та євреями заметушилось і почало рятуватись. Всі пригадали оповідання дідів про Хмельниччину і, покидаючи все своє добро, кинулись тікати. Та тільки тікати у Польщу було далеко й небезпечно, бо скрізь понав-коло вже піднімались месники за польські кривди. Довелося всім рятуватись в Умань, де була міцна кріпость та замок пана Потоць-кого з чималою військовою залогою.

До Залізняка тим часом приєднався сотник козацький зі Сміли Шило. Розправившись із Смілою, Залізняк послав Шила та Білугу з виділами на Богуслав, а сам пішов на Корсунь.

Гей, як вийшов сотник Смілянський з своїми

козаками:

Ступай, ступай, Шило-сотнику, в Богуслав

із нами!

А в’їхали в Богуслав у середу вранці,

Накидали в тій годині жидів повні шанці.

Добувши після того ще й Черкаси та прилучивши до себе кілька загонів інших ватажків, Залізняк підступив під Лисянку, де у замку Яблонівського скупчилося більше 200 панів та євреїв. Поляки почали, було, обороняти замок,та мешканці українці одчинили Залізняку браму, і колії, вдершись у замок, почали лютувати над поляками й євреями, а ще гірше над католицькими ксьондзами.

Скрізь, де колії добували городи, замки й міста, вони руйнували панські оселі й будинки, мордували жидів та ксьондзів і палили костьоли.

Скінчивши з Лисян-кою, Залізняк зі своїми ватагами наближався до города Умані, куди збіглося багато шляхти та Уманський сотник Іван Гонта

євреїв і де були чималі

польські скарби. Оборона міста лежала головним чином на двірських козаках пана Потоцького на чолі з сотником Іваном Гонтою. Гонта був у поляків у великій пошані, а проте, коли почалося повстання Залізняка, він згадав, якого батька він син, і увійшов із Залізняком у зносини.

Гонта, сотник уманський, поміж військом

ходить,

А з Максимом Залізняком листами говорить.

А в неділю рано стали в дзвони бити,

Гей, став Гонта з козаками під Умань

підходити.

Коли Залізняк вже зовсім наблизився до Умані, Гонта вийшов зі своїми козаками йому назустріч, ніби щоб з ним битись, а проте прилучився до його.

Разом з Гонтою Залізняк добув Умань, а далі й замок, у котрому оборонялася польська шляхта, побив багато поляків та євреїв, поруйнував костьоли та єзуїтські школи і взагалі зчинив погром найбільший з усіх, які досі робив.

Поки Залізняк був під Уманню, інші гайдамацькі ватажки громили польську шляхту по інших місцях. Семен Неживий з-під Мошен хазяйнував по Черкащині, Іван Бондаренко — на Поліссі, а Яків Швачка розправлявся з панами та з євреями в околицях Білої Церкви, Василькова та Фастова.

Останнього ватажка коліїв теж оспівала народна пісня:

І

Ой, не звіть мене Швачкою,

А звіть мене Кійло!

Позаганяв жидів, позаганяв ляхів В Білу Церкву на стійло.

Ой, вже ж тая да Білая Церква Да оббитая китайками.

Ой, тепер вона да завойована Да славними козаками!

II

Ой, хвалився та батько Швачка Та до Фастова йдучи:

«Ой, будемо драти, панове молодці,

З китайки онучі».

Та ходить Швачка та по Фастові Та у жовтих чоботях —

Ой, вивішав жидів, ой, вивішав ляхів Та на панських воротях.

У ті ж часи стався випадок, що дуже пошкодив і справі народного на Україні повстання, і навіть Війську Запорозькому. Червня 18 гайдамацький загін — козаків у 300 напав на містечко Палієво Озеро біля турецького кордону і почав бити там поляків та євреїв, коли ж ті почали тікати у сусіднє турецьке місто Балту, гайдамаки обложили те місто і почали вимагати, щоб турки видали їм втікачів. Турецький каймакан на те не згодився і вимагав зі свого боку, щоб гайдамаки йшли геть до кордону. Тоді гайдамаки вдерлись у Балту силою і побили не тільки поляків та євреїв, а й турків.

Той випадок обурив турецького султана, що тільки й чекав випадку, якби розпочати війну з Росією; російський же уряд обвинуватив у цій події запорожців, посилаючись на те, що запорожці брали участь у гайдамацтві, та й на саме українське повстання глянув вже неприхильним оком.

Щоб виправдати Військо Запорозьке, Калнишевський негайно вислав з Січі з Сидором Білим кілька сот козаків гамувати коліїв, та тільки запорожців попередив російський генерал. Серед літа Бар-ську конфедерацію було придушено, і російський генерал Кречет -ников у Бердичівському замчищі взяв Пулавського у бранці. Зараз же після того польський король попросив царицю Катерину допомогти йому своїм військом вгамувати «хлопське» повстання. Росії після знищення Барської конфедерації народне повстання на Україні було вже непотрібним, і цариця, вдаючи з себе незадоволену з того, що повстання вибухнуло неначе з її дозволу, звеліла начальникам російського війська половити привідців повстання.

На підставі того наказу генерал Кречетников прибув зі своїм військом до Умані і отаборивсь поруч з табором Залізняка, що нічого ще не відав про одміну політики російського уряду, і, вдаючи з себе, як було й до того, спільника козаків, закликав всю гайдамацьку старшину до себе на бенкет. Не маючи в голові гадок ні про що лихе, Залізняк, Гонта й інші гайдамацькі ватажки пішли до намету російського генерала на сніданок, але, як тільки вони підгуляли, Кречетников звелів усіх їх пов’язати.

Проте, мабуть, Залізняк пив, та не упивався, а стежив за всяким рухом Кречетникова, бо коли почали роздивлятись поміж пов’язаними на бенкеті й у гайдамацькому таборі, то виявилось, що хоч всіх ув’язнених гайдамаків було аж 845 і з них 65 запорожців, та тільки Залізняка поміж ними не було. Це ще дужче ствердило народні думки й балачки, що Залізняк був характерник і напустив на москалів ману так, що ті не побачили, як він поміж них виходив з намету Кречетникова і далі з табору.

Після того російські генерали й полковники так само позахоплювали мало не всі інші гайдамацькі ватаги, бо всі вони мали православних росіян за своїх спільників і не стереглися їх. Швачку та Неживого було привезено у Київ і згодом заслано у Сибір, Журба ж не дався у руки живим і був вбитий разом з трьома десятками своїх товаришів. Козака Швачку народ оспівав не менше Харка та Залізняка:

І

Ой, на козаченків, ой, на запорожців та

пригодонька стала:

Ой, у середу та у обідній час їх Москва

забрала.

Крикнув Швачка та осавулу: «Із коней додолу!

Ой, не дамося, панове молодці, ми москалям

у неволю!»

Москалики умні, москалі розумні, розуму

добрали:

Ой, наперед Швачку із осавулом докупи

зв’язали.

Ох, ізв’язали і попарували й на вози поклали,

Із Богуслава до Білої Церкви їх у неволю

забрали.

Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до

Січі рибу їсти,

Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового

вісті.

Ой, уже ж галці, ох, уже чорній та назад

не вертаться, Ой, уже ж нам, панове молодці, із кошовим

не видаться!

II

Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку Аж у Київ возами...

Оглянувся назад на Вкраїну Та й залився сльозами!

Ох, і лети ж, галко, ох, і лети ж чорна.

Аж у Низ до кошового!

Нехай пише листи на білій бумазі Та дає мені вісті.

Ой, уже ж галці, ой, уже ж чорній

Бенкет коліїв
Та й на Низ не літати...

А вже козакові, а вже Швачці На Вкраїні не бувати.

Куди подівся Залізняк з бенкету генерала; Кречетникова — невідомо. Народні оповідання розказують, що він до кінця свого віку блукав по байраках колишнього Дикого Поля — побіля Бугу та по верховинах Інгулу та Інгульця.

Найбільш дивним і тяжким для коліїв було те, що російські війська, захоплюючи їх, видавали всіх, хто не був родом з Лівобережної України і не був запорожцем, до рук тих самих польських панів, проти котрих вони повставали, а вже пани робили з ними, що знали, вигадували їм таких мук, яких ніхто не чув, поки й світ стоїть. Суд (коли тільки можна назвати судом мордування до смерті) відбувався над гайдамаками у місті Кодні. Там було замучено на смерть і Гонту. З нього та його товаришів, Білуги та Шила, з живих три дні здирали потроху шкіру, і тільки коли ті почали вже помирати, їх було четвертовано.

Мали пани на Вкраїні добрі оборонці:

Звірилися сотникові уманському Гонті.

Мали пани на Вкраїні дуже добрий трунок,

Пани тії розумнії дадуть сі рятунок.

Пани теє зрозуміли, згоду учинили:

Підкинувшись під Умань, Гонту ізловили.

Вони ж його насамперед барзо привітали,

Через сім день з нього кожу по пояс здирали І голову облупили, сіллю насолили,

Потім йому, як чесному, назад положили.

Пан рейментар походжає: дивітеся, люде,

Хто ся тільки збунтував, то всім теє буде.

Біля Кодні було поховано кількасот замордованих на смерть волелюбних українців, а скільки народу розійшлося з Кодні з одрубаними або спаленими вогнем руками, скільком були одруба-ні на руках пучки, скільком випечені очі, так того ніхто не перелічив би. Народна пісня так згадує сумний кінець останнього українського народного повстання:

Ой, і зв’язали та попарували,

Ой, як голубців у парці,

Ой, засмутилась уся Україна,

А як сонечко в хмарці.

Місто ж Кодня з того часу стало на Україні словом прокляття. Кому бажають у житті найгіршого, то кажуть: «Бодай тебе Кодня не минула».

Простий народ на Вкраїні мав у своїх згадках Залізняка за такого ж самого оборонця його прав, як і Богдан Хмельницький, і по одній з пісень він навіть, сидячи у Київській Печерській кріпості, погрожував полякам:

Іди, іди, Залізняку, годі вже гуляти,

Підем в Київ у Печерську Богу роботати.

І говорить Максим козак, сидячі в неволі:

«Не матимуть вражі ляхи на Вкраїні волі!»

Течуть річки з всього світу до Чорного моря,

Минулася на Вкраїні жидівськая воля.

Замішані у повстанні українські люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки і помирали не з каяттям, а з надією, що за їхню смерть помстяться товариші, як казано у пісні:

Гей, котрії козаченьки будуть в світі жити,

Не забудьте козацької смерті відомстити.

Та тільки не сталося того: ніхто не помстився за тяжке мордування гайдамаків. Пригноблений люд скоро зневірився у своїй моці, і тільки руїни панських будинків ще якийсь час нагадували про Коліївщину.

НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ НА КАЛНИШЕВСЬКОГО
Захоплення гайдамаків російським військом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно обурила запорожців і проти поляків, і проти російського уряду, і коли 26 грудня 1768 року кошовий отаман Петро Калнишевський став перед радою і вичитав указ цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його лаяти зрадником за те, що лишив Україну під час останнього повстання без помочі. Далі натовпи козаків, розігнавши старшину з майдану, порозбивали старшинські будинки, одімкнули пушкарню й випустили на волю всіх товаришів, засуджених за гайдамацтво.

Переляканий тим погромом, Калнишевський, переодягнений на ченця, втік з деякою старшиною байдаком у Кодак, і тільки січовий панотець вгамував розпалених запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд.

З цього випадку видно, яке трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку, державний уряд і київський губернатор докоряли йому за участь запорожців у гайдамацтві, з другого — запорожці не дозволяли карати за гайдамацтво своїх товаришів і дорікали тим, що він не подав помочі повстанцям на Україні.

Калнишевський не зміг вивернутись з того становища і почав, як я казатиму далі, робити великі помилки, підточуючи підвалини давнього січового устрою війська.

Треба зазначити, що скоро після турецької війни 1738—1740 років традиції Війська Запорозького щодо волі, рівності та братерства почали занепадати. Старшина військова почала по облюбованих кутках Запорожжя будувати собі зимівники, пускала у ті зимівники жонатих козаків і під їх доглядом плодила собі коней, товар та овець і хутко почала багатіти. Рівність станів на Січі таким чином порушилася, і між запорожцями з’явились свої дуки-срібляники, як на Гетьманщині: старшина ж військова, обтяжена своїми гуртами худоби, косяками коней та отарами овець, почувала себе залежною од російського уряду, що міг всі ті їхні багатства одняти, а не од товариства, про котре повинна була б дбати. За кошевства Калнишевського поділ запорожців на дуків (старшину) та голоту, або чернь, ще дужче зміцнився і поставив більшість запорожців у залежність від меншості.

При Калнишевському ж занепав і віковічний звичай військовий — обрання щороку вільними голосами кошового отамана. Російський уряд давно лихим оком дивився на те, що Запорозьке Військо на своїх радах старшинує над старшиною і обирає собі нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до вподоби російському урядові, і, як я вже зазначив, уряд вже аж двічі наказував Війську, щоб не сміло переміняти старшину без його дозволу. Калнишевський же був відомий самій цариці Катерині, і це дало рацію січовій старшині пустити поголоску, що Військо Запорозьке тільки й держиться Калнишевським і що коли б Військо скинуло його з кошевства, то зараз же було б скасоване й саме Військо. Через те, страхаючись за долю всього Війська, запорожці, починаючи з 1765 року, не скидали Калнишевського з уряду, хоч на нього й на іншу старшину було між черню незадоволення і хоч він, як побачимо далі, порушував одвічні військові звичаї, за які на Старій Січ кошового вкинули б у річку.

УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦІВ У НОВІЙ ВІЙНІ РОСІЇ З ТУРЕЧЧИНОЮ
Починаючи з року 1769 нову війну з Туреччиною, цариця Катерина прислала Калнишевському і всьому Війську Запорозькому грамоту, у котрій між іншим було писано: «Ми почитаємо (запорожців) найбільше зичливими нашими підданцями, і при першій нагоді Височайшу нашу милість всьому нашому вірному Війську Запорозькому низовому вчинимо».

Кримський хан Крим-Гірей теж мав надію прихилити запорожців на свій бік, і зимою 1768 року без ніякого окупу пустив на Січ всіх запорожців і чумаків з України, що були під час розмиру захоплені у Криму і вже навіть продавались у неволю.

Заходи хана були ні до чого, бо перш за все Калнишевський був щирим прихильником російської зверхності і міцно держав владу у своїх руках, вдруге ж після виходу з Січі у монастир Пилипа Федорова партія турецької зверхності не мала ні одного видатного представника і не мала ніякої сили.

У січні 1769 р. кримський хан розпочав війну проти Росії і, щоб не зустрітись на поході з запорожцями, обійшов поза Бугом і набіг на Ново-Сербію. Всі ново-сербські й пікінерські полки покидали свої оселі і засіли у кріпості св. Єлизавети, слобожани ж покидали все своє збіжжя і побігли у Чорний ліс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всі слободи й запорозьку Гардову паланку і у місяці лютому вже повернулись назад, за Буг.

По весні Калнишевський вислав 38 військових байдаків і 1700 душ товариства під проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях Дніпра й на лиманах, сам же мав думку обороняти південні кордони Запорожжя, та тільки не міг того зробити, бо 9 червня 1769 року він одержав од київського губернатора Рум’янцева такого листа: «Вважаючи на рух ворогів до наших кордонів, наказую вам («повелеваю») з усім Запорозьким Військом негайно рушити з Січі битим шляхом на Кріпость св. Єлизавети і поміж річками Зеленою та Жовтою, біля балки Широкої, отаборитися до дальнішого наказу».

Таким чином, Військо Запорозьке, котрому ніколи не сміли наказувати навіть гетьмани і котре за часів Старої Січі листувалося безпосередньо з державцями, діставало тепер накази від губернатора і повинно було виконувати їх, хоч би вони були й зовсім нерозумні, як сталося і цим разом.

Як тільки татари довідались, що кошовий з 7350 запорожцями вийшов з Січі на захід, як зараз же з двома ордами набігли на Запорожжя. Перша орда хотіла перевезтися через Дніпр біля устя Кам’янки, щоб напасти прямо на Січ, та тут Стягайло з військовими байдаками перешкодив татарам на перевозі і навіть потопив деякі їхні судна разом з людьми. Друга орда таки продерлася крізь російське військо генерала Берга, що стояло понад річкою Конкою, наскочила на запорозьку Кальміуську паланку, і хоч запорожці завзято оборонялися, та татари всіх їх побили і, рушивши ще на північ, поруйнували Самарську, Протовчанську і Орельську паланки. Полковник Порохня, що був на лівобережних запорозьких землях, мав по всіх паланках всього 1260 козаків, та й ті були розкидані; через те він не зміг оборонити Лівобережного Запорожжя, і татари попалили багато зимівників та слобід, забрали у неволю більше як 300 душ, і між ними 60 запорозьких дідів-пасіч-ників, та до того ще зайняли 22 000 голів запорозької худоби, з котрої 600 коней самого кошового.

Незважаючи на таку небезпеку для самого Запорожжя, Калнишевський повинен був іти на Буг і відтіля вислати в авангард війська генерала Зорича 1000 запорожців під проводом старшин Андрія Ляха та Олекси Чорного. У серпні ж місяці, за наказом Рум’янцева, він вислав ще два загони запорожців на поміч генералу Зоричу: один під проводом Павла Головатого під Очаків і другий під проводом Андрія Носача — до Дністра.

Таким чином все Запорозьке Військо було поділено на дрібні загони, воювало без всякої власної ініціативи і було тільки на послугах у війська російського, ведучи йому перед та показуючи шляхи, криниці, місця для таборів і таке інше. Проте всі виділи запорожців воювали сміло і стали російському військові у великій пригоді, а один з тих виділів, що од Носача перейшов до Семена Галицького, повернувся восени на Січ навіть з великою здобиччю, пригнавши 18 бранців, 20 000 коней, 1000 рогатого товару, 4000 овець та 180 верблюдів. Частина тієї здобичі була одіслана Кошем у подарунки Рум’янцеву й сенаторам, остання ж поділена на військо, як звичайно.

Щасливий ще похід зробив у листопаді 1769 року полковник запорозький Колпак. Він вистежив татар біля річки Вовчої, погромив їх упень і захопив корогву та 170 коней.

У листопаді місяці Калнишевський з головним військом урочисто уступив у Січ. Наказний кошовий Іван Бурное з старшими дідами зустрів військо верхи біля Багнової могили, коли ж військо наблизилось до самої Січі, то на баштах січових почали палити з гармат.

На зиму запорожці розіслали по степах бекети й поставили на могилах фігури. Як відомо з історії Нової Січі д. Скальковського, у ту зиму фігури стояли: 1) біля устя річки Кам’янки; 2) на низу Дніпра в урочищі Скалозубовім; 3) за Дніпром проти Січі, на урочищі Темному; 4) над Дніпром на Лисій горі; 5) на уроч. Городище (Кам’яний Затон); 6) в Голій пристані на Дніпрі; 7) над Дніпром в

урочищі Тарасівському; 8) в уроч. Біленькому; 9 та 10) на дніпрових островах Хортиці й Дубовому, що між порогами; 11—16) понад Самар’ю: біля Ново-Богородського ретраншементу, в урочищах Садках, у Вільному, в урочищі Лучині, у Журавському і в урочищі Богдановому. Опріч бекетів, біля фігур, запорожці об’їздили ще сю зиму степи окремими чатами, бо відомо, що вони заїздили на річку Гайчур та на могили Барабашеву й Токмак.

Поки військо перебуло зиму на Січі, поміж запорожцями знову вибухнуло незадоволення старшиною, найбільше з приводу того, що військо на війні було на послугах російському війську та генералам, котрі часом поводилися з запорожцями і навіть з їхніми полковниками та старшиною дуже нечемно, та ще з приводу того, що Калнишевський, «підслуговуючись», як казали козаки, «Москві», покинув без війська східні запорозькі землі і попустив їх до руїни, а чимало товариства до загину.

У грудні року 1769 під час обіду у Корсунському курені козак Дорошенко почав дорікати отаманові Петру Остроуху та бувшому отаманові Скапі за те, що вони, прислуговуючись «москалеві», гнітять товариство, і врешті назвав їх обох зрадниками; після обіду ж, коли Скапа почав Дорошенкові погрожувати, козаки Скапу побили, кажучи, що він, їздивши у Москву «складати закони», продав запорозькі вольності за того портрета (медаль), що носить на грудях. Калнишевський звелів Дорошенка і всіх, хто бив Скапу, заарештувати і, всупереч звичаям Війська Запорозького, віддав їх на суд комендантові Ново-Січового ретраншементу. Цим вчинком Калнишевський яскраво показав, яка різниця була між ним та кошовим Іваном Сірком. Той, як ми знаємо, уперто обстоював незалежність військового запорозького суду од російської влади, кажучи: «Як ми видамо одного (самозванця Симеона), то Москва всіх нас поодинці порозтягає». Калнишевський же сам порушив ту незалежність без вимог навіть з боку російського уряду.

Незадоволення на кошового вибухнуло знову, коли Калнишевський у березні 1770 року виступив у похід. Корсунський курінь не схотів виступати слідом за кошовим, вимагаючи, щоб раніше було визволено з в’язниці Дорошенка й його товаришів. Наказний кошовий отаман Косап почав умовляти корсунців, але вони, дійшовши до річки Базавлуку, отаборились там і почали обирати собі нового отамана. Щоб приборкати корсунців, Калнишевський з походу попросив генерала Паніна арештувати бунтарів російським військом і заслати їх за непокірність «на Сиберію». Так воно й сталося, і чимало запорожців Корсунського куреня загинуло у Сибіру на каторзі.

З цих випадків яскраво видно, що Калнишевський, як колись Мазепа, Самойлович та Брюховецький, підтримував свою владу на Січі не власним впливом на громаду, а силою російського уряду та війська.

Останній вчинок украй одвернув од нього запорожців, і у березні того ж року Щербинівський курінь змовився, щоб Калнишевського вбити та, обравши кошовим отаманом Пилипа Федорова, передатись під протекцію турецького султана. Змова ця почала поширюватись по Військові, та про неї довідався один з січових священиків і застеріг Калнишевського, а той вжив заходів, щоб той бунт загасити завчасу.

На початку року 1770 все Запорозьке Військо було поділене на три частини. Головне військо — 7352 козаки з Калнишевським — віддане було під команду князя Прозоровського. Друге військо Низове у 2390 козаків під керуванням військового старшини Третяка на чотирьох десятках байдаків випливло у лиман під Очаків; нарешті третя частина війська — 995 козаків під керуванням полковника Порохні була віддана під команду генерала Берга, військо котрого протяглося по річці Конці.

З першого війська ватаги комонних запорожців оббігали всі степи біля Очакова, добули передмістя його, причому 10 запорожців було вбито та 27 поранено, і дійшли до Дністровського лиману. Виявилося, що татари поховались по кріпостях та за Дністром і навіть худобу свою позаганяли, так що запорожцям небагато досталося здобичі.

Байдаки запорозькі з полковником Третяком все літо вишукували ворогів по лиманах і мали зачіпку з турками біля кінбурнсь-кого замку. Почувши у Кінбурні пальбу, з Очакова вибігли 11 турецьких кораблів і погнались за запорожцями. Третяк заманив турків до Дніпрових гирл, зчепився там з ворожими кораблями у бій і невеликими гарматами з своїх байдаків наробив трьом кораблям такої шкоди, що весь турецький флот мусив тікати назад у Очаків. Восени, повернувшись на Січ, Третяк просив генерала Паніна, чи не можна б дати Війську Запорозькому хоч дві гармати, котрі стріляли б так далеко, як турецькі.

У ту ж осінь головний виділ Запорозького Війська ходив під рукою князя Прозоровського під Очаків. Проти нього з кріпості вийшла залога у 5000 душ з гарматами, і запорожці разом з донцями та карабінерами ту залогу погромили і захопили здобич: три мідних гармати, 11 прапорів, пернач і багато всякої зброї. Як виходить, цей бій був нелегкий, бо у запорожців було вбито курінного отамана Якова Воскобойника та поранено курінного Михайла Дегтяря і двох військових старшин — Івана Бурноса та Пилипа Стягайла.

Після того, як турки й татари були розбиті біля річки Ларги, а пізніше біля Кагулу, татари почали тікати з Буджака через Очаків та Кінбурн у Крим. Тут їх вистежив Данило Третяк своїм флотом, погромив деякі їхні загони і одбив 673 душі невольників, здебільшого волохів та євреїв, а пізніше напав на самого хана кримсько-го, коли той переїздив через Кінбурнську косу, і, погромивши військо, що з ним було, одняв дві корогви та срібну з позолотою палицю. Навіть сам хан ледве не достався йому у бранці. З визволених бранців-волохів було оселено на запорозьких землях біля устя річки Сури село Волоське, що існує й зараз. Євреїв же запорожці не схотіли мати на своїй землі і одіслали до кріпості св. Єлизавети до російського начальства.

Заходила вже зима, а проте низовому загонові запорожців накинули ще нову роботу. Побачивши, що розбите турецьке військо пішло за Дунай, а хан кримський ледве зрятувався у Крим, татари буджацькі й едісанські, а далі й едічкульські та джамбуйлуцькі, побачивши себе покинутими без турецької оборони, піддалися під владу Росії. Щоб забезпечити перші дві орди од впливу та помсти турків, російський уряд надумав перевезти їх на лівий бік Дніпра разом з їхніми гарбами, худобою й збіжжям. Оту тяжку роботу Па-нін і накинув на Третяка.

У листопаді місяці запорожці серед криги, що йшла Дніпром, мусили перевозити на військових байдаках і людей, і коней, і гарби з усяким збіжжям. Біля Кизикерменя запорожці таким чином перевезли біля 12 000 татар та кілька десятків тисяч коней і худоби, але при тому стратили три десятки військових байдаків і застудили чимало товариства.

За службу Запорозького Війська цариця Катерина 5 січня року 1771 видала указ, котрим «за отличные въ прошлую и нынъшнюю компаній отлично храбрые противу непріятеля поступки и особливое къ службі усердіе» пожалувала Калнишевського золотою медаллю, обсипаною самоцвітами, з портретом цариці. Такі ж медалі, тільки без самоцвітів, були пожалувані: військовому обозному Павлу Головатому, писарю Івану Глобі, хорунжому Якову Качалову, осавулу Сидору Білому, судці Миколі Косапу і військовим старшинам: Івану Бурносу, Андрію Носачу, Андрію Порохні, Андрію Лук’янову, Макару Ногаю, Софрону Чорному, Пилипу Стя-гайлові, Лук’яну Великому, Олексі Чорному та Василю Пишличу.

Після цього року при царському дворі стало звичаєм, або, сказати б, увійшло у моду, приписуватись вельможам у запорозькі козаки, і першими записались граф Панін та князь Прозоровский.

Всю цю зиму, як і попередній рік, запорожці мусили держати по степах бекети, по весні ж Військо Запорозьке знову було поділене: кошовий з 6000 козаків та 12 гарматами пішов під Очаків та Хаджибей і мав там три щасливих баталії з ворогами: 24 червня, 15 вересня та 9 жовтня. Друга частина війська знову мусила йти байдаками на низ і на цей раз не тільки лиманом, а на давній запорозький шлях — на Дунай.

На жаль, тепер у війська знайшлося тільки 19 байдаків, бо останні загинули і зіпсувалися під час перевозу через Дніпро татар.

З цими байдаками 16 квітня 1771 року з Січі рушив уповноважений радою полковник Яків Сідловський. Незважаючи на свою невелику силу, запорожці пропливли до Килії, а далі, виконуючи накази генералів російського війська, ходили під Тульчу, Смаїлів (Ізмаїл), Браїлів, Мачин, Гирсово та Силістрію й інші городи, які добувало російське військо. Під Тульчею запорожці, як колись за часів Сагайдачного, штурмували й добули чотири турецькі кораблі і чимало галер та менших суден, а у гирлах, біля устя Дунаю, добули 8 галер з

26 гарматами. Окрім того, запорожці скрізь вистежували турків, нападали на їхні бекети, чимало захоплювали бранців і піднесли славу Війська Запорозького на таку височінь, на якій вона давно не бувала. На жаль, і втрати Війська під час сього походу були великі, і навіть був поранений і помер од ран сам полковник Сідловський.

Третій виділ Запорозького Війська у 500 козаків під проводом Опанаса Колпака був при армії князя Долгорукова і вів їй перед у поході на Перекоп. 21 травня Колпак перейшов Білозерку і, проминувши Каїрку, Вилівали, Чорну Долину, Зелену Долину, Ча-плинку та Каланчак, перейшов недалеко Перекопу Гниле море і сповістив Долгорукова, що татари засіли у Перекопі й не виходять з нього, хоч запорожці й під’їздили під самі перекопські стіни та викликали їх на герць. Опріч того, Колпак дав Долгорукову відомості, де зручніше штурмувати перекопські стіни і де й які покопані перед стінами рівчаки.

Завдяки таким відомостям російське військо легко добуло стіну, що йшла од Перекопу до Чорного моря, й атакувало хана з його військом позаду Перекопу. У цьому бою запорожці взяли діяльну участь, заманили татарську кінноту на російські гармати, а коли та кіннота замішалася, кинулись їх гнати і побили більше тисячі татар. Коли баталія скінчилась, Перекоп здався, а хан з рештою війська почав тікати, то запорожці ще довго його гнали, захоплюючи бранців та здобич.

Од Перекопу запорожці наступали на Карасубазар, а коли той без змагання піддався, їх було послано через гори на Кафу. У горах запорожці мали гарячі сутички з татарами і, погромивши їх, захопили чималу здобич.

Прибувши з боєм під Кафу, Колпак діждав, поки наблизилось російське військо, і потім взяв зі своїми запорожцями участь у бою під Кафою і штурмі цієї стародавньої кріпості. Бусурмани були побиті. Хан з яничарами і багато турків та заможних татар повтікало кораблями у Туреччину, Кафа ж віддалася на милість побідників.

Під час боїв біля Кафи запорожці захопили три ворожі корогви, булаву і чимало всякого добра, та тільки все те, як і здобич, захоплена раніш, усупереч запорозьким звичаям була од них одібрана за наказом російських генералів. З приводу цього Колпак гірко скаржився у рапортах до кошового.

Після Кафи запорожці пішли на Арабатську стрілку і добули там штурмом Арабатську кріпость. Коли ж весь Крим скорився, Колпака з запорожцями було переведено на устя Дніпра.

За походи 1771 року цариця Катерина знову видала Війську Запорозькому грамоту (22 лютого 1772 p.), у котрій, похваляючи його, писала, що милість і ласка її до Війська не тільки надалі не зменшиться, а навіть збільшиться.

По весні року 1772 Війську Запорозькому знову звелено було вислати байдаки на Дунай і на збори видано було 5000 карбованців. Замість померлого від рани Сідловського привідцем на цей раз військо обрало полковника Мандра. З тим Мандром запорожці, рушивши з Січі 5 травня, щасливо проминули Очаків та Кін-бурн, перестояли біля Хаджибею та Акермана хуртовину і наближалися вже до Дунаю, коли у морі знову збилася хуртовина і, розбивши два байдаки куренів Канівського та Вищестеблівського, потопила їх з усім знаряддям і трьома козаками, останні ж козаки ледве врятувалися на інші байдаки.

Прибувши врешті на Дунай, запорожці зараз почали чинити напади на турецькі судна й у тих боях стратили біля сотні козаків. Тут сталось замирення до березня 1773 року, і запорожці, що були на байдаках, всю зиму пробули на Дунаї.

Головне запорозьке військо з Калнишевським у році 1772 знову стерегло турків у Очакові. На низу Дніпра плавав з 1000 козаків полковник Рубан. У Перевізькій, на усті Інгульця, стояла запорозька залога у 200 козаків, а полковник Колпак з п’ятьма сотнями був то в Олешках, то на Прогноях; одного ж разу князь Прозоровский викликав його в Ахмечеть (Сімферополь), бо хоч татари вже й піддалися під російську протекцію, а все-таки були неспокійні й чинили замішання.

Цього року частина запорожців на Дунаї була під рукою По-тьомкіна, і їхнє життя, звичаї та сміливість так йому подобалися, що він схотів приписатися до запорозького товариства і звернувся з приводу того до кошового листом од 15 квітня 1772 року, у котрому, звучи Калнишевського батьком, просив милостиво приписати його‘до Кущевського куреня.

Запорожці прийняли Потьомкіна у товариство і дали йому січове прізвище Грицька Нечоси з приводу того, що у князя на голові був пишний парик. Коли Калнишевський прислав Потьомкіну атестата на козацтво, той окремим листом дуже йому за те дякував і дав обіцянку завжди оберігати інтереси Війська Запорозького. Вся Січ була дуже задоволена одповіддю Потьомкіна і, зрозуміло, що нікому під той час і на думку не спадало, що новий товариш Нечоса через кілька років згубить Запорожжя.

Наприкінці року 1772 між російським урядом та Кошем Війська Запорозького сталася суперечка. Будуючи біля устя Московки

Олександрівську кріпость, новоросійський губернатор Чертков звернувся до Коша з листом, щоб запорожці не перешкоджали забирати на будівлю цеглу, вапно, камінь та мармур, що мався у Великому Лузі між річками Кушугумом та Конкою на руїнах стародавніх будівель. На це Кіш одповів, що руїни стародавніх храмів невідомих народів по островах Великого Лугу давно відомі Війську Запорозькому і що Кіш має на мислі зараз, як скінчиться війна, скористатись тим матеріалом для збудування у Січі великої церкви, а через те Кіш, мовляв, просить заборонити інженерам ламати ті будівлі і забирати власність Війська Запорозького. Разом з тим Кіш наказав полковнику Велегурі та Пилипу Сніжку збройно обороняти власність та вольності запорозькі побіля кріпостей, що будувались понад Дніпром та Конкою.

Напровесні 1773 року Калнишевський знову пішов під Очаків, тільки повів сим разом всього 5000 козаків, бо за чотири роки війни запорожці чимало вже стеряли своїх товаришів. За літо запорожці мали там кілька невеликих зачіпок з татарами без великих втрат.

Полковник Колпак зі своїм виділом був під Кінбурном. Там він воював за стародавніми запорозькими звичаями: вистежував, коли турецькі сандали й галери приставали до берега, кидався серед ночі на них штурмом, побивав турків під час сну і, постягавши з суден гармати й іншу здобич на берег, самі судна підпалював. Так було потоплено й попалено по різних місцях 5 турецьких суден. Траплялися при тому й криваві сутички, коли запорожцям доводилося одверто плече з плечем йти на бусурманів, і запорожці знову тут себе прославили. В одній з таких бійок було поранено полковника Малого у руку, а писаря Маєвського у щоку, товариства ж вбито було 16 та поранено 110.

Коли після останнього бою зайшла ніч, Колпак звелів пішим козакам облягати всю ніч турків, щоб не дати їм втекти, то незадо-волена втратами піхота збунтувалася і самого Колпака побила, дорікаючи йому за те, що багато стратив товариства без ніякої користі і що за чотири роки війни козаки украй зубожіли.

Того ж року Дунайський запорозький флот за полковником Мандром багато чинив туркам шкоди під Силістрією, перешкоджаючи їм перевозитись з одного берега Дунаю на другий, коли ж Рум’янцев почав штурмувати Силістрію, то й запорожці, вилізши з байдаків, штурмували її від річки і, побравши декілька окопів, вдерлися у передмістя. При цьому штурмі був поранений і скоро помер полковник запорозький Дукич.

З початком року 1774 Військо Запорозьке знову виступило з Січі кількома виділами: 300 козаків під проводом бувшого судці Івана Бурноса і 2000 під проводом Порохні оточили Очаків і мали там з турками дрібні зачіпки. Серед літа Порохню з його полком та Колпака з кіннотою князь Долгоруков витребував у Крим, бо там турки робили висадки свого війська і баламутили татар. Дунайці з полковником Мандром, як і торік, воювали по Дунайських гирлах.

Незважаючи на те, що війна тяглася вже п’ятий рік, запорожці все-таки воювали рішуче і намагались підтримувати свою стародавню славу, маючи надію, що вірною, кривавою своєю службою вони заслужать од цариці повернення військових, одібраних під слов’янські оселі земель. Ласкаві реляції й листи графа Рум’янце-ва, князів Прозоровського, Долгорукова, Потьомкіна і навіть самої цариці подавали їм на те певну надію. Потьомкін навіть так закохався запорожцями, що 22 травня 1774 року подарував товариству 38 кашоварних казанів на всі 38 куренів, кажучи у листі, що має надію на те, що ті найкращого виробу казани будуть ознакою його приязні та любові до Війська Запорозького, котра непорушно буде додержуватись їм назавжди.

РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦІВ
Тільки коли 10 липня 1774 року Росія підписала з Туреччиною Кючук-Кайнарджійський мир, всі надії запорожців розвіялися, як дим у повітрі. Всякі компліменти з боку урядовців у бік Запорожжя скінчилися, і Військові не тільки не було повернено його земель, а навіть одібрано од нього Прогноїнську паланку, де запорожці споконвіку не тільки безборонно користувалися сіллю для себе, а навіть продавали її чумакам як свою власність. Тепер Про-гноїнська паланка була прилучена до Російської держави. Та на тому ще лихо запорожців не скінчилося: Кримське ханство було призначене начебто самостійною державою, і до нього були прилучені запорозькі землі по Кам’янці, Конці, Білозерці та Рогачику; всі ж мости й перевози запорозькі через Буг, Дніпр, Самару, Солону й Бузулук, що давали головніші прибутки Війську Запорозькому, були одібрані од Війська у казну.

Коли з приводу таких наслідків п’ятирічної служби запорожців у війні з турками Запорожжя було пригнічене розчаруванням, про казани Потьомкіна складена була навіть пісня:

Ой, як дізнали тії сенатори, що запорожці їм

вірять,

Ой, да й приказали запорозьку землю всю

кругом мірять.

А розмірявши, запорозьку землю на плани

знімали,

А щоб запорожці того не дізнали — казани їм

в Січ прислали.

Ой, прислали на всі курені міцні мідяні казани,

А за тії казани запорозькі всі лани були

побрані.

А це ж тобі, пане кошовий, за всі твої вірні

служби,

А як поїдеш в город-столицю, наберешся нужди.

Вересня 9, року 1774 головне Запорозьке Військо з кошовим повернулось з походу у Січ. Його зустріли за звичаєм з гарматною пальбою і молебнем. Військо ще не знало про умови й наслідки миру і раділо, почувши, що товариша курінного — Грицька Нечосу — призначено генерал-губернатором Новоросійського краю, сподіваючись, що тепер-то він подбає про те, щоб запорожцям були повернені стародавні їхні права й вольності. Напередодні повернулася на Січ і частина військових байдаків з Дніпра, друга ж частина лишилася на Низу, дожидаючи з Дунаю полковника Мандра.

Тим часом з Мандром трапилася пригода. Дозвіл вертатись на Січ полковники Мандро й Гук дістали тільки 15 вересня, себто саме тієї пори, коли Чорне море найбільш бурхливе, і не вспіли вони виплисти з Дунаю, як 21 вересня запорозькі байдаки захопила у морі велика хуртовина і, повикидавши їх на скелі, сім байдаків побила й разом з усім добром потопила, причому чимало загинуло й товариства. Останні байдаки врятувались в устя Дністра, і Мандро, перестоявши у Акермані, поїхав далі до Дніпра, запорожців же з потоплених байдаків послав з полковником Гуком на Січ пішки.

Прибув на Січ Мандро тільки 14 листопада з тяжкими пригодами од морозів. Гук же, що повів своїх обідраних та оголених товаришів через Бендери, зазнав серед зими ще більшої біди і тільки

27 січня 1775 року привів на Січ покалічених морозами козаків.

Незважаючи на те, що Військо Запорозьке п’ять років пробувало на війні, Кошу Запорозькому весь час доводилося змагатись за свої землі з новими поселенцями. Року 1772 поселенці з-за Орелі знову почали будуватись на запорозьких землях, незважаючи ні на які протести запорожців. Тоді запорозький полковник Гараджа силою зігнав свавільних поселенців, а оселі їхні попалив. Те ж саме зробили запорожці з поселянами Бородаївки, що осіли між річками Інгульцем та Жовтою.

Зі сходу теж насували на запорозькі землі донські козаки, і кальміуському полковнику Петру Велигурі теж довелося зброєю зганяти їх із кос Азовського моря. Нарешті, будування кріпостей Дніпровської лінії чинило Війську Запорозькому великі шкоди, бо москалі вирубували ліси і випасали траву.

Оборона запорожцями своїх земель трактувалася сусідніми російськими губернаторами як бунт проти царської влади і розбій. Побільшені та прикрашені звістки про такі випадки доносилися вищому урядові, і року 1773 викликали з боку сенату застереження й наказ запорожцям: «свавільства пограничні покинути; знайдених у землі речей — каменю, цегли й мармуру собі не присвоювати, полковника ж Гараджу з Орельської паланки викликати на Січ під опаскою «монаршого гніву».

Здивоване цим наказом Запорозьке Військо послало весною *:$рку 1774 у Петербург Антона Головатого просити царицю про те, про що Військо просило й через попередні депутації, а саме: щоб всі землі, одібрані од Війська під слов’яно-сербські й слобідські поселення, а також передані Війську Донському, повернути Війську Запорозькому. Цариця прийняла Головатого й обіцяла, що всі суперечки Війська Запорозького з сусідами буде розглянуто, а поки що щоб запорожці сиділи тихо.

Червня 21, року 1774 новий новоросійський генерал-губернатор Потьомкін, живучи завжди у Петербурзі, ще раз послав Кал-нишевському подарунки: дзиґарик та оксамиту, написавши дуже приятельського листа, котрого закінчив по-українському: «Будь ласкав, батьку, пришли мені гарного татарського коня, щоб козакувати годився».

Але, незважаючи на того листа, запорожців, коли вони довідалися про наслідки миру з Туреччиною, почали гнітити тяжкі передчування. Ті передчування, як переказували старі люди вже після зруйнування Січі, ще побільшились, коли з якихось причин понавколо Січі і навіть по стріхах куренів під осінь почалося надзвичайне пугукання сичів.

— Ой, не пугай, пугаченьку,

В зеленому байраченьку! —

«Ой, як мені не пугати,

Що хотять байрак вирубати,

А мені нігде та прожити.

Нігде мені гнізда звити,

Малих діток виглядіти».

Та й запугав пугаченько В зеленому байраченьку.

В Січі стало сумно. Запорожці почули небезпеку своїй волі з боку Російської держави, і настрій тієї доби відбився знову в пісні:

Ой, прислухайтесь, хлопці, славні запорожці,

Щось у хмарі гуде!

Ой, щось на нас, хлопці, славні запорожці,

За пригодонька буде.

Ой, заступайтесь, хлопці, славні запорожці,

Плече повз плече.

Та не даймо, хлопці, славні запорожці,

Москалеві Січі.

І справді, через півроку після дзиґарика Калнишевський одержав од Потьомкіна листа зовсім іншого складу: про «батька» і про своє козацтво вже не згадувалося, а Війську Запорозькому погро-жувалось царським гнівом за те, що не пускає на свої землі поселенців.

Ще восени 1774 року Запорозький Кіш вислав Сидора Білого, Антона Головатого та Логвина Мощенського депутатами у Петербург, де на той час мали розглядати справи Війська Запорозького. А тим часом зачіпки запорожців з поселенцями не припинялися. Калнишевський після козацьких розрух 1769 та 1770 років та під впливом вимог козацьких рад не смів не обороняти військових земель збройною рукою і дозволив писарю Орельської паланки Вер-мінці зігнати поселенську слободу Лиховку, Потьомкін же за це звелів силою захопити Вермінку у бранці і одіслав у столицю.

Головатий у Петербурзі півроку оббивав пороги у князів По-тьомкіна, В’яземського, Прозоровського і в інших вельмож, та тільки всі вони у своїх думках вже межували запорозькі землі поміж себе і, протягаючи час, упевняли царицю у тому, що Військо Запорозьке після того, як татари скорились, стало зовсім непотрібне, і, покладаючись на зачіпки запорожців з поселенцями, умовляли її, щоб зовсім скасувати Запорожжя, бо, мовляв, неможливо серед царства мати окреме свавільне військо, що не хоче коритись царській владі та царській волі, а під нагоду ще може й зрадити державі.

Врешті цариця Катерина II погодилася з думками вельмож: в квітні місяці року 1775 видала Потьомкіну наказ одібрати од Війська Запорозького зброю і скасувати його назавжди. ГІри цьому цариця висловила тільки бажання, щоб якнайменше чинити бешкету і менше проливати крові. Потьомкін доручив виконати царський наказ генералу Текелію, сербину родом, а допомагати йому поручив князю Прозоровському.

Тече річка невеличка, підмиває кручі,

Заплакали запорожці, від цариці йдучи.

Ой, не велить да цариця степу оддавати,

Посилає москаликів Січу руйнувати.

АТАКУВАННЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ
Під руку Текелія було надано велике військо, і він, зібравши його до кріпості Єлизавети, поділив на п’ять виділів: у першому, що Текелій мав вести прямо на Січ, було чотири полки кінноти, шість полків піхоти та п’ять полків козаків донських та інших, всього біля 40 000 чоловік з півсотнею гармат; у другому — підпроводом генерала Чорби, що мав наступати степами з півночі, простягтись лавою од самого Дніпра до Бугу, було 26 ескадронів регулярної кінноти та полк донців, всього на 4000 вершників; у третьому, що під проводом генерала Лопухіна мав наступати з півдня, від Александр-Шанця (Херсона), захоплюючи всі степи от устя Інгульця у Дніпр до Бугу, було: полк гусарів, три полки донців та три полки піхоти, всього на 12 000 душ; четвертий під проводом генерала Бальмена мав наступати понад Дніпром на Новий та Старий Кодаки і складався з одного полку драгунів, одного — піхоти та двох полків донців, всього біля 6000 душ; нарешті, п’ятий, що під проводом полковника Зверева мав захопити запорозький Гард і одібрати зброю у всіх запорожців, що рибалили по Бугу і його притоках, складався з двох полків донців, полка драгунів та 13 ескадронів ново-слобідських, всього на 4000 душ.

Всього, таким чином, проти Війська Запорозького, що після затяжної турецької війни налічувало ледве 10 000 козаків, Текелій зібрав біля 66 000 війська та, окрім того, ще князь Прозоровський послав біля 20 000 війська у лівобережні запорозькі паланки: Орельську, Самарську, Протовчанську та Кальміуську. Таку велику силу державного війська було послано на Запорожжя, певно, з тією метою, щоб знищити у запорожців думку про змагання.

Травня 25, року 1775 всі п’ять виділів російського війська зовсім несподівано для запорожців рушили у запорозькі землі, а серед ночі на 4 червня генерал Текелій наблизивсь до Січі, обложив її своїм військом, повиставляв у кількох місцях гармати і через Шамбаш частиною війська підійшов мало не до самих січових окопів. У.Січі ту ніч всі спокійно спали, бо ніхто не сподівався ні з якого боку лиха, і тільки світом, побачивши білі намети російського війська та наведені на Січ чорні пащі гармат, запорожці заметушилися у Січі, мов мурашки у мурашнику. Хто був простіший, той думав, що знову починається війна з турками і запорожці мусять іти разом з державним військом, але старі січовики сумно покивали сивими чубами. «Не на турків дивляться московські гармати», — говорили вони.

Після снідання Текелій прислав на Січ одного з полковників, закликаючи військову старшину прибути до його табору. Коли той полковник, переказавши, що йому було наказано, вийшов з Січі, кошовий отаман Калнишевський вийшов з усією старшиною з паланки на майдан, де стояли натовпи козаків, і, як переказували старі діди, спитав: «А що, панове товариство, будемо тепер робити? От кличе нас москаль у гості, чи йти, чи не йти? Це так, що як підеш, то, може, назад і не вернешся! Чи оддамо Січ москалеві, чи не оддамо?»

Між запорожцями сталось замішання: більшість не хотіла коритись, а хотіла зброєю обстоювати свою волю і свою матір-Січ; старшина ж запорозька і всі, хто мав зимівники, хутори та худобу, — всі січові дуки-срібляники — були за те, щоб скоритись, аби зберегти своє майно.

Зчинилася між двома партіями колотнеча.

Калнишевський умовляв січову сірому не змагатись, кажучи, що хоч би навіть запорожці й побили Текелієве військо, то все

Остання рада на Запорожжі
одно цариця прислала б ще більше військо і все-таки добула б Січ.

Але промови Калнишевського мало робили впливу: запорозьке лицарство мало скасування Січі за нечувану кривду і хотіло змагатись навіть без надії на перемогу, а лише на те, щоб, як казали запорожці, не затоптати у болото козацької слави.

ВИХІД ЗАПОРОЖЦІВ НА ДУНАЙ
Коли Калнишевський не дозволив одімкнути пушкарню, де переховувались гармати, порох, кулі і всяка зброя, натовпи запорожців розбили у пушкарні двері і почали вже витягати на стіни гармати, коли на майдан вийшов січовий архімандрит Володимир і, держачи у руці хрест, почав запорожців умовляти, щоб не проливали братньої крові, а скорилися Божій волі. За неслухняність та пролиття крові він погрожував запорожцям карою Божою на тім світі, і промова архімандрита на побожних запорожців зробила вплив: запорожці потишились і залишили думку про змагання, а замість того на майдані почулися вигуки: «На Дунай!», «До турка!» Партія турецької зверхності існувала на Січі ще з часів Костя Гордієнка і навіть раніше. У перші роки існування Нової Січі та партія майже зовсім занепала, але останні 15 років, коли почалося розтягання запорозьких земель, прихильна туркам партія знову почала набувати сили і, як ми знаємо, хотіла навіть убити Калнишевського і перейти у турецькі землі ще за кілька років до руйнування Січі. Тепер, передбачаючи загибель Січі, партія турецької зверхності зразу, за одну годину, значно зросла, зміцнилась січовою голотою, що враз до неї приєдналася, і почала лагодитись до втечі у турецькі землі.

Тим часом Калнишевський вбрався у найкраще вбрання, надів на шию царську медаль із самоцвітами, взяв у руки хліб з сіллю і разом з суддею Павлом Головатим, писарем військовим Ґлобою і всіма курінними отаманами пішов з Січі до московського стану. Тільки не допомогли Калнишевському ні покірливість, ні зароблені ним од цариці медалі: Потьомкін вже упевнив царицю Катерину, що запорозький кошовий разом з суддею і писарем — злочинці, варті смертної кари. Калнишевського, Павла Головатого та Глобу було у наметі Текелія заарештовано і закуто у кайдани, курінні ж отамани, повернувшись на Січ, проголосили по куренях, що за наказом цариці Військові Запорозькому вже «не бути» і що завтра все Військо, курінь по куреню, повинно виходити за окопи і передавати свою зброю генералам.

Між козаками знову почалося замішання: по Січі пішла чутка, що як тільки одберуть у козаків зброю, то почнуть «голити» їх у москалі, як поголили все козацтво на Україні, і багато козаків, що раніше згодні були скоритись, тепер рішили не віддавати зброї, а приєднатися до тих, що лагодяться «на Дунай». Як тільки смерклося, всі «дунайці» почали перевозитись за річку Підпільну і обрали там собі наказного кошового отамана Ляха, а після того всю ніч, певно, перевозили з Січі у плавню всякі припаси й харчі, бо без нічого їхати у таку далеку дорогу було неможливо.

Та меншість запорожців, що лишилася на Січі, очевидно, ставилась до «дунайців» сприятливо, бо дозволила не тільки набрати припасів, а навіть відда- Хрест з останньої Січової ла втікачам престольний з січової цер- церкви

кви образ св. Покрови, без котрого, на

думку козаків, не могла б існувати на Дунаї сама Січ. Взяли ж так само «дунайці» малу військову корогву і декілька перначів та прапорів. Перед світом тієї ж ночі, а може, перестоявши ще кілька день у плавні, де поміж вкритими лісом островами очі Текелія не могли їх бачити, «дунайці» рушили Дніпром униз, навіки попрощавшись і з Великим Лугом, і з рідною Україною.

Закованих у кайдани Калнишевського, Головатого й Глобу того ж дня під великою вартою було виряджено до столиці.

Ой, повезли запорозьких панів у Москву-город

спішно;

Ой, посадили їх у неволю; сенаторам стало

втішно,

Ой, тішились пани сенатори і менчії генерали,

Що одібрали в запорожців землі та володіють

самі.

Славно було в Запорожжі всіма сторонами;

А тепер ніде прожити за вражими панами.

ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СТАРШИНИ
Червня п’ятого 3000 запорожців, що не пішли на Дунай, почали виносити й здавати свою зброю. Складали зброю й курінні отамани й інша військова старшина, та Текелій повертав старшинам зброю назад. Не вернув зброї тільки: військовому старшині Андрію Порохні, полковникам Чорному, Степану Делеху, Івану Кулику та Івану Гараджі, курінним отаманам Параличу та Головку і полковому старшині Вермінці. Всю ту старшину було арештовано — кого в Січі, а кого й поза Січчю — й віддано під суд, усіх же останніх запорожців приведено до присяги.

РУЙНУВАННЯ СІЧІ
Тим часом у Січ увійшло кілька московських полковників з виділом державного війська. Поділившись на кілька куп, вони винесли з паланки військові клейноди, переписали й вивезли з Січі військову канцелярію, вивезли з пушкарні всю зброю, списували й вивозили зі скарбниці гроші, сукна та всякий військовий припас, а врешті увійшли у церкву і, піднявши св. престол, достали з-під нього шухлядку з найдорожчими військовими документами і понесли її до Текелія.

Побачивши, що начальники винесли з церкви шухлядку, донські козаки зрозуміли те так, що їм можна погріти біля церкви руки, і, вскочивши у неї, позривали з образів понавішувані на них золоті хрести, золоті та срібні медалі, а кому того не вистачило, ті почали здирати з образів срібні ризи, а коли й того не стало — одірвали срібну царську браму і, побивши та порубавши її на шматочки, порозтягали по кишенях. Старі січовики плакали, дивлячись, як гинули їхні святощі, та було вже запізно: спинити чужих людей, що тепер хазяйнували у Січі, вони вже не мали сили.

Руйнування Січі
У народних піснях так оспівано руйнування Січі:

Світ великий, край просторий, та ніде прожити: Славне Військо Запорозьке хотять погубити.

Ой, цариця загадала, а Грицько пораїв,

Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю.

Вже ж на річці Базавлуці і москалі стали,

Славні ж хлопці-запорожці пили та гуляли.

Ой, вже ж москаль Запорожжя кругом облягає, А наш батько Калнишевський того й не гадає... Ой, із Низу, із лиману вітер повіває,

А вже ж москаль, а вже ж москаль Січу

обступає.

Васюринський козарлюга не п’є, не гуляє Та свойого отамана рано пробуджає:

«Та встань, батьку отамане, кличуть тебе люди, Ой, як станеш ти на башті, москаля не буде».

А москалі не дрімали, запас одбирали,

А московськії старшії церкву грабували.

Та беруть срібло, та беруть злото, восковії

свічі,

Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Січі. Ой, зійшов же пан кошовий та на круту гору: «Не руйнуйте, люде добрі, хоч Божого дому!» Запорозькі отамани, як орли літали,

Свого батька кошового вірненько благали:

— Позволь, батьку отамане, нам на башти

стати,

Не одному генералу з плеч головку зняти!

Москва стане лагерями, а ми куренями,

Москва стане із штиками, а ми з кулаками,

Ой, щоб слава не пропала поміж козаками! —

«Не дозволю, миле браття, вам на башти стати:

Однакове християнство — грішно вигубляти!»

А вже ж уступила одна дивізія та серед самої Січі —

Ой, взяла ж вона січові гармати, всі козацькі

здобичі.

Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи

серед церкви:

«Прибирайтесь, славні запорожці, так, як би ік

смерті!»

Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи

на дзвіниці:

«Гей відкидайте, славні запорожці, списи та

рушниці!»

Ой, пливе щука з Кременчука, розбита із лука...

Ой, тепер же нам, Калниш кошовий, з тобою

розлука!

Ой, пішли, пішли славні запорожці та не

пішки — дубами,

Ой, як оглянуться до славної Січі, умиються

сльозами.

Через кілька днів після одібрання зброї запорожцям звелено було розходитись, хто куди знає, а згодом, коли небораки розбрелись, Текелій, лишивши на Січі полк драгунів, щоб не пускати запорожців назад, пішов зі своїм військом геть, а Січ передав князю Прозоровському. Прозоровський доручив останнє руйнування Січі полковнику Норову, і той догодив йому так, що зоставив на місці Січі самі тільки окопи. Курені він порозламував і деякі з них перевіз до Микитина, побудувавши з них гамазеї, а деякі попродав селянам, запорозьким підданцям, котрі на тому місці, де був Січовий Шамбаш, скоро оселили цілу слободу По-кровську, що тимчасово звалася навіть городом Покровським. Пушкарню й скарбницю було завалено й засипано землею так, що й одшукати їх тепер неможливо, а всю Січ взагалі Норов перекопав, шукаючи грошей, так що запорожці прозвали його Норою. Ківш січовий Підпільня згодом замулила так, що його тепер зовсім немає. Нарешті князь Вяземський, котрому дістались обидві Січі з усіма лугами й степами, почавши будувати собі економії, побив на січовому цвинтарі всі каплички, надгробки й хрести і побрав їх на підмурки до своїх будинків, збереглося тільки небагато запорозьких хрестів, і то не в Січі, а поза окопами на кладовищі.

Скоро од Січі Запорозької лишились тільки оголені та перекопані окопи, і 3 серпня року 1775 цариця Катерина II окремим маніфестом оголосила по всій Росії, що Січ Запорозька дощенту вже зруйнована і саме ймення запорозьких козаків надалі не повинно вживатись та згадуватись.

Доля Калнишевського, Глоби та Павла Головатого була дуже сумна... Продержавши їх рік у московській в’язниці, неначе для слідства, Потьомкін 14 травня 1776 року подав цариці доклад про те, що «въроломное буйство» тих запорозьких старшин «столь велико, что по всякимъ законамъ они заслужили по всей справедли-

Запорозький собор у м. Новомосковську (Самарі). Остання пам’ятка запорозького мистецтва у наші часи
вости смертную казнь», а проте, не бажаючи їхньої смерті, Потьомкін радив цариці замість смертної кари завдати їх у неволю по північних монастирях.

З великою таємницею і під пильним доглядом Калнишевського було перевезено до Архангельська, а далі у Соловецький монастир і там вкинуто у вогкий та холодний льох під монастирською баштою. До стелі у тому льосі було біля дверей три аршини, а у другому кінці тільки 1'/2. Світла майже зовсім не було. Утримувати бувшого кошового ігумену було наказано дуже суворо, і з льоху його виводили до монастирської трапези тільки тричі на рік: на Великдень, на Спаса та на Різдво, та й у ті дні йому не дозволялось заговорювати з сторонніми людьми.

У такій тяжкій неволі Калнишевський пробув 25 років, і тільки за наказом царя Олександра І од 15 березня року 1801 бувшого кошового отамана було помилувано, та він уже не мав сили скористуватись волею і лишився до смерті у Соловецькому монастирі. Помер він на 112 році життя 31 жовтня 1803 року. Згодом над домовиною Калнишевського покладено надгробок з таким написом: «Зд'Ьсь Козацька зброя погребельно тЬло вь Бозі почившаго кошевого бывшей некогда Запорожской грозной С-Ь-чи Казаков Атамана Петра Калнышевского, сосланного вь сію обитель по Высочайшему повеленію вь 1776 г. на смиреніе. Онъ вь 1801 г. по Высочайшему повелінію снова быль освобожден, но уже самь не пожелаль оставить обитель, въ коей обръл душевное спо-койствіе смиреннаго христіанина, искренно познавшаго свои вины. Скончался 1803 г., октября 31 дня вь Суб.

Надгробок на домовині Калнишевського
112 льть оть роду смер-тію благочестивою доброю. Блаженни мертвій, умирающіи о Господь.

Аминь. 1856 г. А. А.».

Народ український, що протягом кількох віків мав у Військові Запорозькому заступника й оборонця своїх прав, а в часи недолі міцний та захисний притулок, гірко оплакував скасування Січі:

Та ще не світ, та ще не світ, та ще не світає,

А вже ж москаль Запорожжя та кругом облягає.

Ой, облягши Запорожжя, став степ межувати,

Ой, став городи, панські слободи по річках саджати!..

ДОДАТОК1745--1746Василь Сич
ДО VI ОПОВІДАННЯ1747Павло Козелецький
1748Данило Ечадкий
Реєстр кошових отаманів1749Яким Ігнатович
Війська Запорозького1750Василь Сич
за добу 1733—1775 років1751--1752Яким Ігнатович
1753Данило Гладкий
Роки:1754Яким Ігнатович
1755--1756Грицько Федорів
1734—1735 Іван МалашевичЛантух
1736 Іван Малашевич1757Данило Гладкий
Іван Білецький1758Грицько Федорів
1737 Іван МалашевичЛантух
1738 Іван Білецький1759-•1760Олекса Білецький
1739 Кость Покотило,1761Грицько Федорів
Яків ТукалоЛантух
1740 Яків Тукало1762Петро Калнишевський
1741 Степан Гладкий1763Грицько Федорів
1742 Семен ЄремієвичЛантух
1743 Іван Малашевич1764Пилип Федорів
1744 Яким Ігнатович1765--1775Петро Калнишевський.

Опо&дтт сьоме


ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ (РОКИ 1776-1828)
ПІСЛЯ РУЇНИ
Як розказав я у шостому оповіданні, Запорозька Січ була зруйнована, і Військо Запорозьке указом цариці Катерини від 3 серпня 1775 року було скасоване назавжди.

Проте ця славна лицарська громада, що більше трьох віків заступала Польщу, Україну й Московщину од татар, ще не хотіла помирати. Дуже ще міцно держались між запорозьким товариством лицарські традиції й перекази про минулу славу Війська та про ту користь, котру мала Росія у війнах од Війська Запорозького. Через те запорожці не вірили тому, щоб надалі у боротьбі з Туреччиною Росія справлялася без них. Вони були певні, що колись російський уряд покличе їх назад, і, мандруючи у далеку чужину, співали:

Ой, не гаразд запорожці,

Не гаразд вчинили:

Степ широкий, край веселий Та й занапастили!

Наступає чорна хмара І дощик із неба:

Зруйнували Запорожжя,

Буде колись треба!

Ой, чи гаразд, чи не гаразд,

Нічого робити!

Буде добре запорожцям І під турком жити!

Всі історичні джерела сходяться на тому, що року 1775 з Запорожжя вийшло у турецькі землі біля 5000 запорозьких козаків. Але щоб підняти таку кількість козаків та ще з припасом харчовим, треба було не менш як 100-120 морських чайок, а такої кількості їх Військо Запорозьке не мало за весь час існування Нової Січі, після останньої ж турецької війни їх лишилося у Війську ледве два-три десятки. Через те з певністю треба гадати, що запорожці перейшли у турецькі землі не тільки байдаками, як каже д. Скаль-ковський в історії Нової Січі, а й суходолом. Є відомості, що ікону св. січової Покрови перенесли на Дунай не ті запорожці, що пішли водою під проводом Андрія Ляха, а ті, що йшли під проводом Бахмета суходолом. Так само й народні пісні згадують про мандрування запорожців не тільки «через море дубами», а й суходолом понад лиманами.

Ой, ішли наші славні запорожці Та понад Бугом рікою.

Ой, широкою та глибокою,

Гей, та понад лиманами.

Ой, уже ж наші славні запорожці Та й невеселі стали:

Ой, облягли їх, облягли москалі Та всьома сторонами.

Ой, кругом церкви, церкви січової Ой, караули стояли,

Ой, священику, отцю Владимиру,

Та служити не дали.

Ой, летить бомба з московського поля Та посеред Січі впала;

Ой, хоч пропали славні запорожці,

Так не пропала їх слава!

Всі окремі ватаги запорожців, певно, за умовою, складеною ще на Січі, прямували на Дністровський лиман до турецького города Білгорода (Акермана). Білгородський паша зустрів запорожців сприятливо, допоміг харчами і дозволив стати біля лиману Кошем. Запорожці ж, як тільки трохи упорядкувались і поділились по куренях, не гаючись, за поміччю того ж паші послали до султана депутацію просити, щоб він прийняв їх під свою протекцію і дав землі під Січ і на інші потреби Війська. Хто був старшим представником Війська Запорозького у тій депутації і на яких умовах султан прийняв запорожців під свою руку, буде відомо, мабуть, тільки тоді, коли вийдуть на світ Божий ті документи, що їх року 1827 останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий доручив цареві Миколі І.

Хто був кошовим отаманом на Коші біля Акермана, теж невідомо, але є відомість, що вже там Військо Запорозьке поновило свою січову організацію, бо депутація до султана була складена з

40 козаків, а саме: 38 представників од куренів та ще військовий писар і кошовий отаман.

З січової старшини, що разом з Ляхом та Бахметом вийшла на Туреччину, відомі тільки ті, що року 1806, вже дідами, повернулися на Україну, а саме: Іван Губа, Хома Бучинський, Василь Чор-нявський, Роман Циганка, Печений, Ломака, Сокіл, Боровик і Чернюга та ще Самійло Калниболоцький, що уславився кривавою розправою за Дунаєм з некрасівцями.

Про те, чого досягла депутація, послана до султана, можна тільки догадуватись з дальших подій. Запорожцям султан забезпечив їх військовий устрій, віру, одежу й волю і дав під Січ острів Св. Юрія з гирлами Дунаю — Сулинським та Катирлезьким (Георгіївським) — і степ на південній притоці Дунаю, Дунайці, біля лиману Разіна. Опріч того, запорожцям дозволено було вільно рибалити, полювати і навіть оселятися зимівниками й слободами по всіх річках та лиманах од Очакова до Дунаю. Кошовому отаманові надані були права двобунчужного паші, а Військові Запорозькому, або, як його прозвали турки, Війську Буткальських козаків, були надані військові клейноди: булава, бунчук з двома хвостами, печать та корогва, на котрій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з другого — на чорному полі срібний місяць. Та корогва була посвячена Цареградським патріархом. Кошовому отаманові султан окремо подарував короткого ятагана у золотих піхвах, цяцькованих самоцвітами, котрий мусив переходити од кошового до кошового, і таким чином теж увійшов у склад військових клейнодів під назвою «Топуз».

Зі свого боку запорозькі депутати присягнули султанові — вірно йому служити на морі й суходолі проти його ворогів і слухатись Силістрійського пашу. На початок запорожцям було доручено держати кордони по російській межі — понад річкою Бугом.

Треба гадати, що поки відбулися всі церемонії й умови про перехід Січі за Дунай, минув немалий час, і запорожці, скориставшись дозволом султана, розійшлися з-під Акермана ватагами понад своєю одвічною річкою Бугом, з тією тільки різницею, що до

1775 року вони рибалили й полювали з східного її берега, тепер же почали рибалити з західного. Опріч того, вони осіли своїми палан-ками біля Хаджибейського та Тилигульського лиманів, а частина товариства, що виходила з Запорожжя пізніше на дрібних човнах, не наважуючись пускатися на них у море, осідала на острові Березані, недалеко Очакова та на пересипу Хаджибейського лиману, де тепер передмістя города Одеси — Пересип.

Увесь край, що року 1775 посіли запорожці, був дуже спустошений під час останньої війни, а татари з нього або повтікали за Дунай, або передалися на російську сторону і були загнані у Ногайські та Кубанські степи. Через те запорожцям було тепер тут велике привілля. Чутка про те привілля хутко досягла Запорожжя й України, бо запорожці, рибалячи по Бугові, мали щоденні зносини із своїми товаришами, котрі лишилися на російській стороні, і от за Буг посунули втікачі вже невеликими купками й поодинці, як із Запорожжя, так і з України, рятуючись од панщини. Декому щастило рятуватись сюди навіть з жінками і дітьми, і вони осідали тут на вільних землях, будуючи собі землянки й хати.

Щодня за Бугом кількість утікачів з України збільшувалась, і вже через рік у Туреччині їх було біля 7000 душ, а року 1778 між Бугом та Дунаєм їх рахували на 4000 та за Дунаєм не менше того. Турецька сторона Бугу стала мрією всього поневоленого кріпацтвом українського люду і почала зватись стороною, де не було панщини. Може, одному з сотні втікачів щастило перебратись за Буг, останні ж ловилися й були тяжко катовані за втечу, але це не перешкоджало їм тікати знову.

Скасувавши Військо Запорозьке і не зумівши вдержати запорожців у російському підданстві, Потьомкін скоро збагнув, що

зробив помилку, і заходився викликати їх назад, на східний бік Бугу; та тільки йому хотілося так їх повернути, щоб земель їм не віддавати. Вже 31 жовтня

Печать війська задунайських запорожців
1776 року Потьомкін подав цариці доклад про те, що після скасування Війська Запорозького Південна Росія лишилася беззахисною, а для того, щоб її захистити, він радив скласти на південній Росії 9 полків гусарських, 6 пікінерських та 2 полки з тих запорожців, що лишилися на Запорожжі.

Цариця дала на те згоду, і запорожців силоміць почали брати в пікінери, причому одрізували їм оселедці, одбирали одежу і всяко з них знущалися. Зрозуміло, що тим Потьомкін ще дужче обурив запорожців проти російських порядків і примусив тікати за Буг навіть тих, що вже посідали по селах та хуторах Запорожжя.

Побачивши, що силою з запорожцями нічого не можна вдіяти, Потьомкін почав закликати їх з Бугу й з Дунаю ласкою, і 5 травня року 1779, за його порадою, цариця Катерина II видала маніфест, котрим запрошувала запорожців повернутись безпечно у рідний край, обіцяючи дати усякому з них (але не всьому Війську) землю й службу з російськими чинами й рангами; коли ж той маніфест нікого з Туреччини не повернув, вона 27 квітня 1780 року вдруге його поновила. Але й цей маніфест не мав на запорожців ніякого впливу, бо з переказів втікачів вони добре знали, що на Запорожжі, на їх одвічних землях, губернатори, справники й інші урядові особи робили зовсім не те, що було писано у маніфестах. А робилося там ось що.

ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ЗЕМЕЛЬ І ЗАПОРОЖЦІВ
Зимівники й займища військової старшини: Калнишевського — на річці Кам’янці, Павла Головатого — на р. Солоній, писаря Гло-би — на р. Малій Тернівці, осавула Якова Качалова в Великому Лузі, полковника Колпака — на р. Багатій та інших були сконфісковані і попродані здебільшого тим самим генералам, полковникам та іншим військовим чинам, що їх цінували і продавали. Військові гурти товару та косяки коней забрано у казну й поділено поміж греками та арнаутами, що були під той час осаджені у Керчі, у Єнікале і по землях Запорожжя. Добро січової церкви, яке лишилося після грабування під час руїни, Потьомкін почасти подарував згодом у собор города Миколаєва, почасти ж забрав собі.

Землі Запорожжя були поділені між губерніями Новоросійською та Азовською і після того петербурзькі вельможі та сенатори вже не ховалися своїми давніми таємними бажаннями, а почали випрошувати собі у цариці запорозьких земель. Найбільше, а саме 200 000 десятин, захопив генерал-прокурор князь Вяземський. Йому припали обидві Січі з величезною площею степів, лиманів та лугів. Трохи менше, хоч теж немало (біля 150 000 десятин), захопив Потьомкін. Околиці сучасного Катеринослава з лісами й островами на Дніпрі були подаровані князю Прозоровському, Гард на Бузі з великою площею земель — князю Поліняку; графу Кирилу Розумовському, останньому гетьману України, було подаровано 35 275 десятин, графу Каменському — 20 000 десятин, графині Браницькій — 21 614 десятин, поручику Черткову — 15 570 десятин, а далі почали роздавати запорозьку землю всякому панові, хто хотів, аби тільки він посадив 13 дворів кріпаків на всякі 1500 десятин та платив на рік по 21/2 копійки за десятину, і таким чином до року 1784 було роздаровано панам 4 470 302 десятин запорозької землі.

Але ще й після того лишилася вільна земля на Запорожжі, і її почали роздавати всяким поселенцям і найбільше німцям. Найперше їм віддали серце Запорожжя — острів Хортицю і західний берег Дніпра, починаючи од кінця порогів, униз за кінець острова. На всяку німецьку душу давалося дурно 65 десятин землі і, крім того, всякі запомоги грішми й лісом на будівлю та господарство.

Така величезна на Запорожжі одміна не могла статися протягом одного року, а потребувала чималого часу, і те запорозьке товариство, що під впливом промови січового панотця Володимира скорилося своїй долі, у перший рік після зруйнування Січі не дуже побивалося про свою долю і не зразу вгадало, що буде далі.

Указом цариці од 1775 року запорозьким козакам дозволялося або йти до своєї родини, відкіля хто прийшов на Січ, або лишитись на Запорожжі, взяти собі од казни під оселю землю і жити з хліборобства. Першим своїм правом майже ніхто з запорожців не скористався, бо всім добре було відомо, що на Україні, як Правобережній, так і Лівобережній, панувало кріпацтво, лізти ж самохіть у ярмо нікому не хотілося. Тільки невелика частина запорозького товариства пішла на межу Слобідської України і осіла там по слободах та побіля річки Береки, всі ж останні запорожці лишилися на своїх рідних, политих кров’ю батьків степах.

Степи Запорожжя ще й під час скасування Січі у кінці XVIII віку стояли майже у первісній своїй красі. Буйні трави ще ховали у собі цілі гурти худоби і, як колись, тільки високі роги волів випиналися з-під трави на світ. Трава по степах щороку росла доти, поки під осінь од вітрів та дощів лягала цілим шаром на землю. Поміж тими високими травами ховалась велика сила дикого звіра й птиці: ще водилися на Запорожжі всі ті породи, що я перелічив у першому оповіданні, — навіть олені та дикі коні ще ходили по степах цілими табунами. Луги Запорожжя ще були вкриті непорушними одвічними лісами, а озера по них кишіли водяною дичиною; лимани й річки ще повні були рибою, по степових байраках ще красувалися зелені діброви, а поміж дубами росла велика сила родючого дерева: груші, кислиці, вишні, барбарис, калина; долини степові вкриті були непролазними терниками... Було ще на Запорожжі де пожити, було й з чого прожити!

Більшість запорожців розійшлися по зимівниках до приятелів, що вже раніше покинули Січ та осіли по захисних кутках Запорожжя. Зимівників під час руйнування Січі було на Запорожжі біля тисячі, тепер же, після руїни, кількість їх ще збільшилась на кілька сот. Багато запорожців прибилось і до запорозьких сіл понад річками Ореллю, Самарою та Протовчою, і такі села, як: Ро-манково, Тритузне, Таремське, Кам’янка й обидва Кодаки зразу поширились удвічі, а між двома Кодаками виникло нове село — Лоцманська Кам’янка. У тому селі російський уряд оселяв запорожців, котрі добре знали дніпровські пороги, з тим, щоб вони проводили через пороги плоти з лісом та інші судна.

Проте чимало поодиноких запорожців ще довго, як посиротілі діти, блукали по лугах та по степах, як згадує пісня:

В темному лузі явір зелененький,

Під явором коник вороненький,

На конику козак молоденький;

Спинився ж він та й став міркувати,

Взяв бандуру, почав вигравати.

Он, голосно ж бандуронька грає,

Струна струні стиха промовляє:

Ой, де ж тії козаки гуляють?

А де ж вони слави добувають?

Тільки не минуло й двох років, як запорожцям довелося каятись, що не пішли разом зі своїми товаришами за Буг. Роздаючи землі всяким панам та вельможам, російський уряд виключав з од-межованих їм земель тільки ті села й оселі, які були зазначені на генеральних картах, зимівників же на картах не було, і майже всі вони попали разом з землями у панські руки. Нові власники земель не хотіли признавати за запорожцями прав не тільки на землю понавколо зимовників, а навіть на худобу й хати. Вони одбирали запорозькі оселі під казарми для своїх нових поселенців — кріпаків, худобу їхню брали до роботи і навіть забирали у свою власність, самих же запорожців записували у свої кріпаки.

Зрозуміло, що запорозька сірома не скорилася тому, а, покидавши свої гнізда, почала мандрувати світ за очі: хто за Буг, хто у Таврію до татар, а хто навіть за Кубань:

Ой, у полі криниченька, там дівчина воду брала,

Мені молодому шляхи розказала:

— Ото ж тобі, та добрий молодець,

Ані плакать, ні тужить;

Ото ж тобі, та добрий молодець,

Аж три дороги лежить:

Одна на Дін, друга у Крим,

А третяя на Дунай-річку!

Проте старим запорожцям, що мали вже сімейства, не так-то легко було втікати, і вони разом з дітьми таки й опинилися у кріпацтві. Скарги декого з них до губернаторів хоч і мали наслідком накази поміщикам не одбирати у запорожців хат і не чинити їм утисків, та ті накази так і лишилися тільки на папері.

Стогін пішов по Запорожжю од утисків поміщиків, і той стогін відбився у народній пісні покликом до останнього кошового отамана Петра Калнишевського і до цариці Катерини:

«Ой, встань, батьку, та встань, Петре, кличуть

тебе люде,

Як поїдеш до цариці, по-прежньому буде.

Ой, піди ж ти до столиці прохати цариці,

Чи не вступить царство землі по прежні

границі?

Чи не верне степи й поля, всі клейноди наші?

Ой царице, наша мати, змилуйся над нами,

Оддай же нам наші землі з темними лугами!»

— Не на те ж я, запорожцю, москалів заслала,

Ой, щоб твої луги й землі назад повертала!

Не на те я, запорожці, Січ розруйнувала,

Щоб назад вам степи, й луги, й клейноди

вертала!

Текла річка із-під саду та й упала в кручі —

Заплакав же пан кошовий, від цариці йдучи.

Текла річка невеличка, заросла лозами —

Заплакав же пан кошовий дрібними сльозами:

«Ой, великий світ, царице, і всім ти владаєш.

А вже ж ти нас, запорожців, з місця споміщаєш,

Та вже ти тих вражих панів та все

награждает».

Та летить крячок та на той бочок, та, летячи,

кряче.

Та все військо запорозьке та на Калниша плаче.

Та летить крячок та на той бочок — де взявся

шуліка,

— Ой не буде в Січі города однині й довіку!

Трохи легше було тим січовикам, що прибилися до великих сіл: ті були разом з селами записані у казенні поселяни і жили трохи вільніше за панських, але землі їм було одмежовано небагато і про життя з полювання та рибальства, як за часів Запорожжя, вже не могло бути й мови: довелося братись до коня та плуга і перевернутись у гречкосіїв.

Чутки про те, що недалеко за Бугом товариші їхні живуть вільним козацьким життям, доходили до Запорожжя і викликали у серцях поневолених запорожців пекучий біль:

Ой, як був у мене коняка,

Був коняка-розбишака,

Була шабля і рушниця Ще й дівчина чарівниця!

Ой, коняку турки взяли,

Ляхи шаблю пощербали,

І рушниця поламалась,

Ще й дівчина відцуралась!

Між Буджацькими степами Ідуть наші з бунчуками,

А я з плугом та з сохою Понад нивою сухою!..

Опріч всяких тягарів, що падали на казенних поселенців, вони ще мусили виставляти рекрутів у пікінерські полки.

Поневолення запорожців разом зі зміцненням кріпацтва на Україні народ український оспівав у чудовій пісні про «Правду та кривду».

Нема в світі правди, правди не зіскати!

Бо тепер неправда стала правдувати.

Уже тепер правда в панів у порога,

А щира неправда сидить кінець стола!

Уже тепер правда сидить у темниці,

А щира неправда з панами в світлиці!

Уже тепер правду ногами топтають,

А тую неправду медом напувають.

Уже тепер правда сльозами ридає,

А тая неправда все п’є та гуляє.

Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена,

І По тепер неправда увесь світ зажерла!

Тільки в світі правди, що рідная мати...

Де б ми її в світі могли одшукати?

Ой орлице мати! Де ж тебе нам взяти?

Тебе не купити, ані заслужити!

Коли б тебе, правдо, в світі увидіти,

Орлиними крилами раді б ми летіти.

Ох, як же тим діткам без матері бути?

Да щодня заплачуть, не можуть забути!

Вже ж бо кінець віку оце приблизився:

Хоч рідного брата тепер стережися.

І з ним на суд стати — правди не зіскати,

Тільки сріблом-злотом панів насищати.

Вісті про таке поневолення запорожців на самому Запорожжі доходили разом з утікачами за Буг та Дунай, і через те не дивно, що всі заманювання Потьомкіна і маніфести цариці задунайські запорожці приймали з великим недовір’ям, як то видно з народної пісні:

Ой, пише москаль та й до кошового:

— А йдіте до мене жити,

Віддам землю по-прежньому:

А по Дністр гряницю! —

«Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю, —

Хочеш піддурити:

Як підемо ми до тебе —

Будеш лоби голити!»

Усім посланцям Потьомкіна, навіть військовому старшині Сидору Білому, котрий, за наказом Потьомкіна, їздив у 1784 році на Дунайський Запорозький Кіш, запорожці одповідали, що раніше, ніж закликати запорожців вернутися на російську сторону, Потьомкін повинен повернути запорожцям, що лишилися на Запорожжі, військові клейноди разом з військовими землями.

Ой, зібралися пани генерали в сенат сеймувати:

Ой, як же нам се військо, славне запорозьке,

зібрати.

Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно

буде:

А верніть військові клейноди, то й саме військо

прибуде.

(Народна пісня)

Потьомкіну і взагалі Росії запорожці дуже були потрібні — всі тепер зрозуміли, що мати їх під час війни з турками на боці ворогів дуже не корисно, але як же можна було уволити їх волю і повернути їм військові землі, коли сам Потьомкін вже володів величезною площею тих земель? До того Потьомкін залюднював ті землі своїми кріпаками з середньої Росії і поневолив та повернув у кріпацтво в Олександрівському повіті 247 душ запорозьких козаків та 502 душі колишніх вільних людей, запорозьких підданців. Зрозуміло, що вимоги запорожців про землю Потьомкін не хотів задовольнити, а щоб спинити щоденну втечу кріпаків за Буг, він почав клопотатись про те, щоб одсунути турецьких запорожців далі од російського кордону.

Ще року 1779 російський уряд вимагав од султана, аби видав російських втікачів — запорожців, та султан одповідав на те, що не видасть нікого, а лише згоден дозволити тим із запорожців, котрі самі забажають повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося, то запорожці лишилися у Туреччини й надалі.

НА ДУНАЇ
Після того Росія почала вимагати, щоб султан одсунув запорожців кудись далі од російського кордону, покладаючись на те, що запорожці ніби порушували кордон і нападали на російських підданців. Щоб не мати з Росією через запорожців зачіпок, султан справді звелів запорожцям одійти од Бугу на Дунайські гирла і тим дуже погіршив їхнє становище. Запорожці ще з давніх часів звикли жити не стільки на Січі, скільки на вольностях. Як на Запорожжі у Січі пробувало звичайно ледве десята частина товариства, так було й на Дунаї, бо, скупчившись у Січі, запорожці не мали б з чого жити. Через це наказ султана дуже не подобався запорожцям.

На Дунайських гирлах запорожців зразу зустріли дуже неласкаво. На єдиному здатному під будування Січі степу, за річкою Дунавцем, вже давно сиділи донські козаки (некрасівці, або ли-повани), що втекли після Булавінського бунту з Дону на Тамань, а з Тамані за Дунай. Султан, приймаючи під свою руку запорожців, дав їм під Січ ті самі землі, на котрих сиділи донці, міркуючи, що і ті й ті козаки одної віри і житимуть поміж себе лагідно. Проте це було непорозумінням. Устрій Війська Запорозького був зовсім інший, ніж устрій донців, після ж діяльної участі донських козаків у руйнуванні Січі запорожці дивились на них лихим оком.

Донці, або, як їх звали запорожці, липовани, не пустили запорожців будувати Січ на місці, призначеному султаном, коли ж запорожці хотіли зігнати їх силою, то липовани послали султанові скаргу і почали одганяти запорожців оружною рукою. Султан дуже здивувався, почувши про заколот між запорожцями й донцями: «І то урус і то урус, — говорив він. — І не можуть лагідно жити!» Проте у суперечці двох козацьких громад він потяг руку липованів як перших поселенців, запорожцям же наказав шукати собі під Січ іншого місця.

Запорожці неохоче зійшли з Дунавця, бо по інших протоках Дунаю не було сухого високого степу, а скрізь були низькі плавні, вкриті лісом, озерами та очеретами. Де осіли вони на той час Кошем — невідомо. Дехто говорить, що в Кара-Гармані на острові Св. Георгія, інші історики покладають, що задунайські запорожці зовсім не мали Січі аж до 1814 року, коли вони збудували-таки її на Дунавці. Остання гадка, на нашу думку, не може бути певною, бо коли б Січ не існувала з 1775 року до 1814, то за такий великий час устрій Війська Запорозького мусив би занепасти, чого, однак, як побачимо далі, не сталося.

У перші десять років життя запорожців в Туреччині Січ у них була, і була десь на дунайських гирлах, бо відомо, що повсякчас між запорожцями та донцями збивалися криваві бійки за лимани, озера й гирла, по котрих рибалили ті й ті, і нарешті року 1778 донці, вистеживши, коли на Січі було мало козаків, несподівано напали на неї і, повбивавши чимало запорожців, спалили Січ.

Коли сталась та подія, запорожці почали збиратися до війни, щоб зчинити з липованами криваву розправу, та султан запобіг тому лихові і наказав запорожцям перейти з Кошем вище по Дунаю, у Сеймени — місцевість поміж Силістрією та Рущуком.

Запорожці були з цього дуже ображені й обурені. Отходити так далеко од України їм не хотілося, бо це утрудняло зносини з рідним краєм, та й їздити на рибальство з Сеймен у гирла було далеко.

ПОЧАТОК ЧОРНОМОРЦІВ
Тим часом два роки до того у Криму збилося повстання татар, і князь Потьомкін року 1783 розіслав по землях бувшого Запорожжя і за Буг до турецьких запорожців заклики, щоб запорожці сходилися у Херсон, де з них будуть складені охочі команди під персональним проводом самого Потьомкіна. З російського Запорожжя зібралось біля тисячі козаків, і Потьомкін призначив їм отаманом військового запорозького старшину Сидора Білого, а у поміч йому бувшого суддю Війська Запорозького Антона Головатого.

Скориставшись нагодою, Сидір Білий 24 жовтня подав По-тьомкіну прохання про те, щоб визволити од панів поневолених запорожців і дозволити їм хоч перейти у казенні (колишні запорозькі) села. Потьомкін загадав губернаторам переписати запорожців, котрі опинилися у кріпацтві. Виявилося, що тільки у двох повітах — Олександрівському та Катеринославському — у 116 панів було кріпаками 3735 запорозьких козаків і при них 2175 душ жіноцтва та ще поневолених бувших запорозьких підданців 3650. Тільки з того перепису нічого не вийшло, бо Потьомкін не мав права одібрати од .панів кріпаків, та й сам своїх поневолених крі-паків-запорожців не мав ніякої охоти зректися.

Справа з татарами у Криму скоро скінчилася, але Потьомкін лишив тисячний виділ запорожців на службі і 6 квітня 1784 року добув дозвіл цариці на те, щоб поновити Військо Запорозьке під організацією на зразок Війська Донського, а після того послав Сидора Білого на Дунай закликати запорожців повернутись на руську сторону. Проте й на цей раз, незважаючи на те, що запорожці були незадоволені наказом султана про перехід у Сеймени, вони не схотіли вертатися і дали через Білого таку саме одповідь, що й раніше давали, себто вимагали поновлення Війська Запорозького з його клейнодами й вольностями.

ВИХІД ЗАПОРОЖЦІВ НА р. ТИСУ
Майже у той саме час запорожці звернулися через австрійського консула у Яссах до цісаря Йосипа II з проханням прийняти їх під свою руку і дати Військові Запорозькому землю під Січ і вольності.

Цісарю бажано було мати проти турків вояків, слава про котрих три віки ходила по всьому світові, і він призначив для Запорозького Війська землю у провінціях Банаті та Бачці, біля річки Тиси, між городами Цента та Панчова.

Наприкінці року 1785 у Цесарщину перейшло 8000 душ запорозьких козаків нежонатих, здебільшого бувших запорожцями ще й на Дніпрі, і за умовою з австрійським урядом Військо Запорозьке забезпечило собі:

1) свій стародавній військовий устрій;

2) право вільного обрання військової старшини, причому та старшина визнавалася австрійським урядом: кошовий отаман в рангу полковника австрійської служби, курінні отамани в рангу ротмістрів;

3) свій виборнийвійськовий суд;

4) право щорічного поділу військових земель поміж куренями (як одвіку бувало);

5) право носити свою зброю, яка кому до вподоби;

6) діставати од цісаря жалування нарівні з австрійським військом.

Зі свого боку за ті привілеї Військо Запорозьке повинно було під час війни складати з себе окремий полк вершників і виділ козаків на байдаках, щоб випливати ними у Дунай.

Хто був на той час кошовим отаманом Війська Запорозького — невідомо, хоч, певно, по австрійських архівах можна було б знайти більш-менш докладні відомості про життя запорожців на Угорщині.

Хоч, як бачимо, запорожці вийшли на Угорщину в значній кількості, а проте дальніші події виявляють, що і на Дунаї їх лишилося чимало, бо вони брали участь через Місцевість, де жили запорожці

два роки у війні Туреччи- у Цісарщині (Австрії)

ни з Росією. Треба гадати,

що завдяки втечі за Буг поневоленого люду з Запорожжя й з України кількість запорожців за Бугом за перші десять років після зруйнування Січі на Підпільній збільшилася з 5000 не менше як до 15 000, і з тої кількості більше половини перейшло у Цесарщину, а біля 7000 лишилося у Туреччині, ставши Кошем у Сейменах.

ЧОРНОМОРЦІ Й ДУНАЙЦІ
Тим часом на Дніпрі всі російські урядовці лагодились зустрічати царицю Катерину, що намислила подивитися на нове своє придбання: Запорожжя й Таврію. На Запорожжі, у Новому Кода-ці, будувався царський палац, у котрому Катерина мала зустрітись з австрійським цісарем Йосипом II. Людей по Запорожжю зганяли з усього краю до Дніпра, щоб показати цариці, як вже рясно пани залюднили запорозьку «пустиню».. Од села Половині, де мав закладатися город Катеринослав, рівняли шлях до Ненаситецького порога і далі аж до Херсона. Через річку Суру зробили величезний міст, греблі од котрого збереглися й до наших часів. Над усім тим клопотався Потьомкін, щоб показати цариці наслідки своєї діяльності по нових країнах.

Разом з тим Потьомкін хотів показати цариці запорожців і викликав Сидора Білого та Головатого з ватагою запорозьких вершників назустріч цариці у Кременчук. Тепер він мав уже певні заміри піднести наново Військо Запорозьке з умовою тільки, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати землю під Військо або у Прогно-ях, або на Тамані.

Певно, за згодою Потьомкіна Білий, Головатий, Легкоступ та ще деяка запорозька старшина скористалася випадком і року 1787 подала цариці у Кременчуці прохання про відновлення Війська Запорозького, а під час дальнішої царициної подорожі запорожці складали біля неї почесну варту і гарцювали біля її карети.

Прибувши водою до Романкова, цариця поїхала далі берегом. У Кодаку зустрілась з німецьким цісарем, а заклавши у Катеринославі собор, проїхала до Ненаситецького порога і зі скелі Мона-стирка любувалася, як запорожці проганяли через поріг її флот, дякувала їм і була дуже до запорозької старшини ласкавою. Коли цариця поверталася з Таврії, запорожці знову-таки бігли кіньми побіля її карети аж на Полтавщину.

Тим часом почало складатися на війну Росії з Туреччиною, і Потьомкін, котрому цариця доручила начальство над усім російським військом, зрозумів, як дуже потрібні були для війни з турками запорожці. Тільки вони знали всі річки, байраки й шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала одбуватись війна. Тільки вони знали військові звичаї турків і вміли як вистежувати їх, так і нападати несподівано. Щоб залучити запорожців у російську службу, він оголосив по всіх запорозьких землях, що доручає запорозьким старшинам Сидору Білому та Антону Головатому збирати всіх запорожців на «козацьку» службу.

На заклик Потьомкіна одгукнулося чимало запорожців, і першим прибув до нього у Єлизавет з півсотнею товариства полковник Війська Запорозького Харко (Захар) Чепіга. Потьомкін дав і Харкові одкритого листа на збирання у козацьку службу бувших запорожців і «всяких вільних людей», і не тільки на Запорожжі, а ще й за Бугом; в січні ж року 1788 князь доручив йому полковницького пернача на ознаку його прав. З тим перначем Чепіга їздив за Буг, бачився зі своїми колишніми товаришами і умовляв їх переходити на російську сторону. Чи вдалося старому полковникові побувати на Запорозькім Коші у Сейменах — невідомо, але він бачився з військовим осавулом Задунайського Коша і мав з ним більш-менш офіціальну розмову.

Лаштування турків до війни з Росією збентежило задунайських запорожців. їм доводилося битися за бусурманів проти одновірних християн, і це багатьом мучило сумління, коли ж Чепіга ще порозказував, що Потьомкін знову збирає під свою руку запорожців і що таким чином задунайським запорожцям доведеться бити на своїх товаришів, то чимало хто з запорожців почав вагатися, на чий бік стати. Такий настрій запорожців відбився навіть у пісні.

Ой, наробили там славні запорожці та великого

жалю:

Що не знали, кому поклонитися — та которому

царю,

Ой, поклонилися турецькому — під ним добре

жити,

А за все добре, за одне недобре — що брат

на брата бити.

До такого настрою задунайських запорожців прилучилася ще й туга за Україною і своєю родиною, бо чимало запорожців, котрі поприходили на Дунай з України й Запорожжя за останні десять років, покидали, тікаючи од кріпацтва, своїх милих або жінок та дітей. Про таку тугу народ склав багато пісень, з котрих подаємо дві:

І

Ой, там за Дунаєм —

Крутим бережечком,

Ой, там розмовляє Сокіл з козаком:

«Ой, ти, соколоньку,

Ти, братику мій!

Чи не був ти, брате,

В моїй стороні?

Чи не був ти, брате,

В моїй стороні?

Чи плаче, чи тужить Дівча по мені?»

— Не плаче, не тужить,

На ліжку лежить,

Правою рукою За серце держить!

II

Ой, там за Дунаєм,

Та за тихим Дунаєм Молодець гуляє.

Молодець гуляє,

Та молодець гуляє,

На цей бік гукає:

«Подай перевозу,

Та подай перевозу,

Я перевезуся,

На свою Вкраїну,

Та на свою Вкраїну Ще раз подивлюся!»

З таких причин частина молодих задунайських запорожців, маючи надію добути своєю службою собі й своїм поневоленим сім’ям вільне життя, у кількості за півтисячі душ, хто поодинці, хто ватагами почали переходити на східний бік Бугу, а деякі ватаги їх прямо випливали з дунайських гирл байдаками і морем прибували у Прогної, де вже стояв Кошем Сидір Білий з своїм запорозьким товариством.

Проте Кіш Війська Запорозького не дойняв віри Потьомкіну, котрий вже раз зрадив запорожців. На раді січова старшина доводила козакам, що неможливо вірити тому, щоб Потьомкін вернув Війську Запорозькому права, коли він сам держить у кріпацькій неволі кілька сот запорожців. Таким чином біля 6000 задунайських запорожців лишилося на боці турків.

Тим часом Потьомкін справді завзявся, щоб наново підняти запорожців, хоч, може, й не мав думки давати їм колишню волю й права. Головатий, Білий та Чепіга зрозуміли його надзвичайне честолюбство та гонор і, потакаючи йому та величаючи його батьком і «найсвітлішим», або великим гетьманом і таке інше, випрошували у нього для запорожців все більше прав.

До кінця 1787 року запорожці збирались піші у Прогноях під рукою Сидора Білого, а верхівці на Чичаклеї з Чепігою, у грудні ж, за наказом генерала Суворова, піші козаки перейшли з Прогноїв у Васильково і, заклавши там Військовий Кіш та поробивши деякі курені, завели на Коші весь січовий лад. На загальній раді вони обрали Сидора Білого кошовим отаманом, Антона Головатого — суддею, а Івана Підлисецького писарем. Разом були обрані й 38 курінних отаманів, «як одвіку водилося в Запорозькому Військові».

Суворов, звертаючись до запорожців, звав їх у своїх листах Військом вірних запорозьких козаків, Потьомкін же слово «запорозьких» відкидав, а звав Військом вірних козаків.

У січні року 1788 Потьомкін писав цариці, що запорожці просять, аби оселити їх на Тамані, що вони в більшості тепер жонаті і надалі хочуть зректися свого бурлацького розпусного життя. Цариця одповіла, щ'о їй приємно те чути і що вона доручає Потьомкіну задовольнити запорожців землею так, як він сам має за краще. Разом з тим 22 лютого вона радила Потьомкіну одмінити назву Війська Запорозького, щоб, мовляв, народ не зрозумів так, буцім-би за потрібне визнали знову піднести Запорозьку Січ.

Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав «Вірного Запорозького Війська Отаману кошовому Білому» пожалувані царицею військові клейноди: корогву велику білу з синім хрестом,

кілька менших корогов для куренів, булаву, бунчук і декілька перначів, а 13 травня Потьомкін прислав ще й військову печать.

Запорожці зустріли на Коші військові клейноди дуже урочисто і, вичитавши на раді грамоти й ордени Потьомкіна, послали йому у подарунок дванадцять дерев’яних ложок свого виробу та ваганки й стябло.

Разом з тим Сидір Білий знову вжив заходів, щоб переманити до себе задунайських запорожців. Звістка про те, що Війську Запорозькому повернуті клейноди, справді багато важила в очах запорожців, і, гадаючи, що слідом за клейнодами Війську Запорозькому будуть повернуті і

його вольності (землі), чима- Клейноди Чорноморського війська ло запорожців почало переходити через Буг і приєднуватися до Білого й Чепіги, так що врешті задунайців зібралося на російській стороні понад 1000 душ.

Увесь харчовий припас і деяку зброю Військо Вірних Козаків діставало од казни, як і інше російське військо, казенні ж були видані війську й човни, і на весну військо взагалі було добре упорядковане, а на Коші була навіть своя похідна церква.

На самому початку війни виявилося трагічне становище запорожців, котрим доводилося «брат на брата бити», як каже народна пісня. Задунайський Запорозький Кіш виставив на боці турків 4000 козаків почасти піших, почасти на байдаках, риштованих гарматами. При Війську Запорозькому була старшина: кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, військовий суддя Яків Гончар, військовий пи-

„ cap Іван Іванько та військовий хо-

Перша Чорноморська печать „ „ _ _

рунжии Грицько Табан. Відомо, що

кошовий отаман мав булаву, як і на Січі Запорозькій. Всі запорожці мали од турків жалування біля 12 карбованців на рік на козака.

З того Запорозького Війська на початку війни біля 1000 козаків прибуло в Очаків, і звідтіля вони почали набігати човнами на російські кордони, що стояли понад лиманами.

У вересні року 1787 турки хотіли захопити Кінбурнську кріпость з моря, а щоб виманити російське військо з Кінбурна у бік озер, вони послали п’ять байдаків із задунайськими запорожцями на схід од Кінбурна, наказавши зробити там висадку. Не знаючи, що то висадились задунайські запорожці, Суворов, побачивши десант, послав «вірних» запорожців вибити з берега ворогів. Запорожці зблизилися з своїми братами, погорювали зі свого непевного становища і, зробивши про око Суворова та турків декілька пострілів на вітер, розійшлися у різні сторони: задунайці до турецького флоту, а «вірні» до Кінбурна.

Другий виділ задунайських запорожців набігав на російські кордони з суходолу через річку Буг, і під час одного з таких наскоків на смерть був поранений кошовий отаман Грицько Абдула, так що замість нього запорожцям довелося обирати нового кошового, і вони обрали Гардового, котрий був кошовим до кінця війни.

Травня 21, року 1788 турки підпливли зі своїм флотом до запорозького Васильківського Коша і перед світом, коли у січовій церкві правилася служба, почали пальбу по Січі здалечини і палили довго, але ніякої шкоди запорожцям не зробили. Трудніше довелося запорожцям, коли 7 червня великий турецький флот Гашан-Паші у 57 кораблів вийшов з Очакова і напав на запорозькі байдаки та російський флот. Під той час була велика хуртовина, і російські судна не могли йти проти вітру, так що туркам легко було пробити їх з великих гармат своїх кораблів. Тут-то запорожці й нагадали всьому світу свою давню славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибігли на гребках з своїми байдаками наперед і, зачепивши російські судна линвами, потягли їх на турків. Зчинився бій. Три турецькі кораблі полетіли од вибухів угору, а останні відійшли до Очакова.

Вся слава того бою припала запорожцям, і, мабуть, про цей бій і згадує народна пісня:

Ой, ставали на Тавані проти Яниколя;

Ой, там була хуртовина із Чорного моря.

Ой, в неділю пораненьку, як стало світати,

Ой, став наш Головатий на хлопців гукати:

«Піднімайте, добрі хлопці, паруси всі вгору:

Ой, б’є турок з Очакова з пушок на тривогу».

Піднімали добрі хлопці всі паруси вгору,

Пішли Дніпром проти води кораблі на воду,

Пішли наші добрі хлопці Дніпром проти води,

Набралися, сердешнії, превеликої біди.

Ой, поглянув Головатий в прозорую трубу —

«Ой, тепер же вражих турків боятись не буду».

Через десять днів у лимані, біля Очакова, стався другий великий морський бій. Російським суднам, що були далеко менші за турецькі, легше було переходити мілкі місця, триповерхові ж турецькі кораблі зачіпали за дно, не мали змоги хутко повертатись між піскуватими косами лиману і бідували. Запорожці зараз же користалися випадками, коли турецькі кораблі ставали на мілке, кидалися штурмувати їх. Бій був щасливий росіянам: турецький флот через якийсь час почав тікати, але запорожці, що кидалися на ворогів з величезним запалом, мали великі втрати: кошового отамана Сидора Білого на смерть було поранено, і другого дня він помер; побитих запорожців хоч було небагато, та зате аж 235 козаків дісталися туркам у неволю. Сталося те нещастя від того, що штурмувати турецькі кораблі запорожці кидалися з дуже невеликою силою, і на деяких кораблях турки, почавши одпливати у море, позавозили необачних лицарів у неволю. Таким чином, на запорожців року 1788 впала точнісінько така саме пригода, як під час морського походу року 1625.

Поховавши згідно з запорозьким звичаєм кошового отамана, що не пошкодував свого життя, аби заслужити новонародженому війську козацькому ласку Потьомкіна й цариці, запорожці зібрали раду, щоб обрати нового кошового. Голоси на раді поділилися надвоє. Перші гукали: «Виберімо Антона Головатого! Він з біса мудрий — буде добре правити кошем!» Інші сперечалися: «Що ваш Антін! Хоч і розумний, та школяр, військові ж треба ватажка. Харка (Чепігу) настановимо кошовим — він б’є і в полон бере бусурманів!» — «Та не дуже харкайте...— гукали знову перші, — Головатого кошовим!» Скінчилося все-таки на тому, що обрали Чепігу, і Потьомкін затвердив те обрання.

У липні Чепіга приїздив на Кіш і передав там старшинування над пішим військом та байдаками Антону Головатому. На раді, що при ньому відбулася, Чепіга почув чимало нарікань на російських генералів за те, що не постачають припасу, не додають жалування і таке інше. Проте кошовий зумів заспокоїти товариство і, забравши клейноди, поїхав до Коша свого комонного війська. Зі своїм виділом війська Чепіга весь час ходив поперед російським військом на чатах, а коли Потьомкін наблизився до Очакова з усім військом російським і почав його облягати, Чепіга чатував з боку Хаджибея і, наблизившись уночі потайно до самого турецького замчища, сам-один захопив у бранці двох турків і привіз їх до Потьомкіна. Після цієї події козаки ще дужче почали шанувати Чепігу і навіть дивитись на нього як на характерника.

Поки російське військо стояло біля Очакова, до задунайських запорожців доходили вісті про те, що у російських запорожців справді заведено всі стародавні запорозькі звичаї, а позаяк Військові Запорозькому були повернені й клейноди, а в військових клейнодах запорожці вбачали ознаку автономних прав війська, то у багатьох задунайців, навіть у старшини, виникло питання, чи не час справді покинути ворогів хреста та приєднатись до своїх братів? Задунайці почали шукати випадку, щоб перебалакати з кошовим Чепігою.

Вистеживши з такою метою у вересні місяці на березі бекет «вірних козаків», задунайці підпливли до них байдаком, браталися і просили викликати до Аджеяс кошового Чепігу, щоб перебалакати про приєднання задунайських запорожців до своїх братів російських.

Чепіга, за згодою Потьомкіна, приїздив в Аджеяси і передав за-дунайцям од Потьомкіна листа, у котрому той ім’ям цариці обіцяв усім турецьким козакам ласку, аби тільки поєдналися зі своїми «вірними товаришами». Та треба гадати, що й у тому листі Потьомкіна не було певних обіцянок про землю й права, бо задунайці перше сказали, що передадуть листа до своїх комонних товаришів на Дністр, щоб порозумітись усім купно з старшиною, а 28 вересня сповістили, що комонні запорожці застерігали своїх російських товаришів, щоб не зближалися з ними понад Чорним морем, щоб, бува, не пролилася братня кров. Скоро після того 2 жовтня року 1788 — задунайці з дністрянського виділу набігли на Балту і зчинили у ній погром.

Очаків довго не здавався, одбиваючи всі штурми російського війська. Йому дуже допомагав турецький флот, підвозячи під захистом кріпості на острові Березані припас і військо. Щоб перетяти тому флоту шлях до Очакова, обов’язково треба було добути Березань. Потьомкін ще в липні наказував Суворову добути той острів, та російський флот, хоч і атакував його, нічого не зміг з ним вдіяти, бо на острові була міцна кріпость із великими гарматами. Тоді вже восени, коли турецький флот через хуртовину одійшов до Очакова, Потьомкін прикликав до себе Головатого і звелів йому добути Березань своїми козаками.

Листопада 7 Антін Головатий взяв на дуби, узброєні дрібними гарматами, 800 запорожців і прямо серед дня рушив до Березані. Береги того острова були дуже круті, а понад берегами було так мілко, що навіть дубами не можна було близько під’їхати. Серед острова була кріпость, а понад кручами берега були покопані окопи і пороблені батареї, узброєні гарматами. Головатий направив байдаки прямо на батарею, під котрою береги були трохи нижчі. Турки почали палити на запорожців з гармат, та запорожці, незважаючи на те, хутко підбігли на гребках до мілкого місця, пострибали у воду, підтягай байдаки ближче до скель, забрали на плечі рушниці й гармати і подерлися на кручі.

Коли запорожці ще тільки наблизилися до берега, то вже туркам незручно стало стріляти у них, бо запорожців захищав високий берег, і вони, влізши без перешкоди на скелі, кинулися штурмувати батарею. Оборонців турків було там мало, так що- козаки зразу вибили їх з окопів і, захопивши батарею, погнали ворогів до кріпості. Але добути кріпость було не так-то легко, бо турки палили на козаків з гармат і рушниць. Щоб полегшити штурм, Головатий завернув запорожців назад і, повернувши турецькі гармати, що були на батареї, жерлами на кріпость та поставивши ще на березі козацькі гармати з байдаків, зчинив по кріпості велику пальбу. Туркам стало скрутно, а тут ще наблизився російський флот і почали громити Березань з другого боку, так що коли запорожці налагодились до нового штурму, то турецький паша Осман здався Головатому з усім військом у бранці.

У Березані запорожцям дісталося 11 турецьких корогов, 21 гармата і чимало зброї й припасу. Стеряв же Головатий при тому славному штурмі одного полкового старшину та 24 козаки, між котрими було й декілька курінних отаманів.

Потьомкін дуже радів тому, що добув Березань: почепив Головатому на груди Георгіївського хреста і дякував усій козацькій старшині й козакам. Поки Головатий добував Березань, Чепіга підкрався з частиною своїх запорожців до Хаджибея і попалив у самому городі гамазеї з борошном та іншим військовим припасом.

Скоро після штурму Березані, а саме 6 грудня, російське військо разом із запорожцями штурмувало й добуло Очаків. Під час того штурму задунайські запорожці, підпливши до Березані, почали палити у неї з байдачних гармат, а далі, приставши до берега, хотіли штурмувати острів, але, роздивившись, що на острові свої ж брати, посідали на байдаки і попливли у море. Все-таки під час гарматної пальби з обох боків було по кілька вбитих та поранених козаків.

Участь запорожців у подіях під Очаковом згадується у народній пісні, у котрій разом чогось іде розмова про козацьку одіж. Треба гадати, що до того часу запорожці так обідралися, що в російських генералів встало питання, чи не видати їм солдатську одежу.

Хвалилися запорожці Очаків дістати,

Щоб із мурованих колодязів коней напувати.

Очаків дістали, і сам хан нам здався,

Вже на наших запорожців весь москаль

піднявся.

Зібралися генерали ситку ситкувати:

— Яку будем запорожцям одежу давати:

Чи козацьку, чи гусарську, чи третю —

солдатську? —

«Хоч ми будем, братці, канави копати,

А не будем солдацької одежі приймати,

Бо солдацька одежа куца ще й погана,

Нехай наша не загине запорозька слава!»

За послуги запорожців у війні 1788 року на Чорному морі і побіля нього Потьомкін, виконуючи волю цариці, звелів Війську вірних козаків зватись надалі Військом вірних чорноморських козаків. Проте, як тільки на зиму припинилась війна, про чорноморців зараз же й забули: Чепігу з вершниками направили зимувати на Громокдію, де не було й оберемка сіна, так що він, щоб зряту-вати коней, мусив розпустити козаків іти до весни, хто куди знає; на острові Березані запорожці трохи не пухли з голоду, бо їм не підвозили припасу, а од морозу козаки зрятувалися тільки тим, що попалили кріпосні будівлі; з Васильківського Коша чорноморцям наказано було вийти, а курені віддати під турецьких бранців. Довелося б козакам загинути од морозів, та старший на Коші не виконав того наказу Генерала Хрущова і зимував з козаками на Коші, на дрова розламав цілий поверх фрегата «Василій Великий», що стояв у Бузькому лимані, затертий кригою.

У Бузькому лимані у ту зиму взагалі було багато суден затерто льодом і, щоб рятувати з них всяке приладдя, Потьомкін звелів вирядити 300 чорноморців, наказавши генералу Суворову постачати на них теплу одежу, видавати харчі і платити за роботу по 12 карбованців на місяць. Але Суворов нічого того не зробив, через що багато козаків, працюючи на воді і на льоду, покалічились, а коли вони звернулися до генерала Фалієва, що завідував роботами, щоб зарадив лихові, то той пригрозив, що як козаки не будуть робити, то будуть «вистріляні й виколоті».

Що мали робити чорноморці? Сорок вісім душ з них одвезли на Кіш із помороженими руками та ногами; декілька позамерзало на смерть, а останні втекли, мабуть, на Дунай. Замість утікачів та покалічених, Кіш вислав інших 300 козаків, але й ті або скоро похворіли, або невідомо де поділись, бо хоч і дуже чорноморці хотіли заслужити царицину ласку, а робити при таких умовах було •неможливо. Всього рахують, що за зиму 1788-89 років з голоду, холоду й важких робот померло біля 500 чорноморців.

Немало набралися за сей рік запорожці лиха і на колишній власній землі Запорожжя. Коли за наказом Потьомкіна Чепіга, Сидір Білий та Головатий, ще по весні року 1788, почали збирати під бунчук кошового всіх запорожців, то більшість поміщиків, незважаючи на наказ Потьомкіна, котрим до відома поміщиків доводилось, що запорожці збираються з волі цариці, силоміць не пускали запорожців од себе, вважаючи їх своїми кріпаками. От що пише П. Короленко про те, що довелося перетерплювати запорожцям у 1788 році: «Щоб не пустити запорожців на військову службу, поміщики мало що чинили всякі до того перешкоди, а примушували їх до тяжких без спочинку робіт і, що найголовніше, одрізували у козаків оселедці, ознаку козацької честі. Були випадки, що поміщики примушували козачу сім’ю удень робити без спочинку, а на ніч забивали у колодки, щоб не втекли з панщини, і те мордування робилося не один раз; інших після тяжких поденних робіт увечері сікли різками і вкидали на ніч у ями, щоб не втекли, а один пан, довідавшись, що од нього втекло декілька бувших запорожців до кошового отамана, замкнув їхні сім’ї у пастку, не давав їм їсти і по три рази на день бив батогами не тільки жінок втікачів, а навіть недолітніх дітей».

Послані з Коша запорозькі старшини нічого не могли поробити з панами, бо їх руку тягли, незважаючи на накази Потьомкіна, всі повітові урядовці, і навіть траплялися випадки, що ті запорозькі старшини, котрих Чепіга посилав визволяти своїх товаришів з неволі, самі не знали як зрятуватись од цупких панських пазурів.

Боліючи серцем за покривджене запорозьке товариство, Чепіга в жовтні 1788 року написав про всі ті кривди Потьомкіну, просячи його дати військові свою землю, на котру можливо було б виселити родини запорожців з поміщицьких земель. Треба гадати, що сам Потьомкін до того часу випустив уже на волю тих запорожців, котрі були у кріпацтві у нього самого, бо він видав новий наказ про те, щоб урядовці пильнували, аби бувшим запорозьким козакам не чинилося ніяких перешкод до переходу у Військо вірних козаків і щоб родини тих козаків ніхто у неволі не затримував і кривд їм не чинив.

Незважаючи на такий наказ, справники не тільки не визволяли з кріпацтва тих запорожців, що ще не були у Чорноморському війську, а навіть тих козаків, котрих Чепіга розпустив на зиму по домівках, вони арештовували і передавали поміщикам, як втіка-чів-кріпаків, а вже пани та їх управителі немилосердно козаків катували і знову повертали у кріпацтво. Кошовому отаманові знову довелося розсилати по поміщиках козацьку старшину, та траплялося, що й тих старшин справники брали під варту, а бумаги, видані їм од кошового, з глузуванням рвали на шматки.

Через таке становище по весні козацтво збиралось до кошів дуже мляво. У місяці травні Головатий перейшов з своїм Кошем з Василькова на устя річки Березані; Чепіга ж був у дуже непевному становищі, бо вершників у квітні було біля нього лише 130 і ледве до 10 травня зібралось 570 душ, останні ж ніяк не спромоглися вирватись од панів. Нарешті після нових наказів Потьомкіна до губернаторів та справників до кінця травня їх зібралось коло Чепіги біля 1000 душ, з котрими він, за наказом Потьомкіна і під рукою Кутузова, почав наступати чатами на Бендери.

Випередивши виділ донських козаків та російську кінноту, що йшли поруч чорноморців, Чепіга недалеко од Бендер, на перевозі через Дністр, натрапив на 3000 турків і зчепився з ними у бій, сподіваючись скорої помочі од донців. Але донці чогось забарилися, і тисячі чорноморців довелося п’ять годин битись з утричі сильнішим ворогом. Козакам довелося скрутно, і навіть самого Чепігу у бою було поранено кулею в плече. Нарешті надійшли донці й драгуни, і турків було добре побито.

Зважаючи на свою тяжку рану, Чепіга викликав з Березані Головатого і передав йому клейноди, Потьомкін же звелів всю чорноморську кінноту перевести на річку Березань, щоб Головатому зручніше було керувати всім військом.

До осені військо Чорноморське ще збільшилося, бо Потьомкін посилав визволяти козаків од поміщиків вже не козацьку старшину, а особливих чиновників-засідателів. До серпня зібралося під руку Головатого вершників 2000 і піших 5000.

Разом з тим Потьомкін робив заходи й до того, щоб побільшити Чорноморське військо ще й за кошт задунайських запорожців, і першого вересня послав зі старшиною Чорноморського війська Черновим до них листа, у котрому ще раз умовляв запорожців передатись на руську сторону, погрожуючи, що як не покаються й на цей раз, то звалить розправлятись з ними, як із злодіями й ворогами хреста. Тільки й цей раз його заходи не мали наслідків. Задунайці мали певні відомості через чорноморців, що повтікали до них, як про важкі роботи, до котрих примушували запорожців російські генерали, так і про брак у чорноморців харчів, і про невиплату жалування. У Туреччині вони не знали такого лиха, про яке чули од чорноморців, і через те не мали охоти зраджувати султанові, которий досить правдиво піклувався про них.

У серпні чорноморцям було наказано з частиною їхньої сили, а саме: з трьома комонними полками та трьома пішими, всього на 3000 козаків, добути Хаджибей. Перед тому військові вів полковий осавул Кіндрат Табанець, який зовсім несподівано для ворогів наблизився до Кривої Балки, що за 7 верст од Хаджибея. З 11 на

12 вересня туди ж прибув генерал де Рібас з російським військом і серед ночі вирядив два полки чорноморців та один батальйон російської піхоти на штурм кріпості. Той штурм якнайкраще вдався, причому, хоч турки й оборонялись, але чорноморці не мали майже ніяких втрат.

Після Хаджибея чорноморці брали діяльну участь у добуванні Акермана, Паланки і в під’їзді до Килії.

Захопивши берег Чорного моря, Потьомкін направив все своє військо на Бендери. Першого листопада чорноморці, кількістю 2298 козаків, були вже під Бендерами разом з Чепігою, що вже одужав од рани; Головатий же, випливши з моря Дністром на п’ятдесяти байдаках, наблизився теж до кріпості. Чорноморці були тут дуже корисні, і під час штурмів турки одбивалися доти, поки Головатий не в’їхав з байдаками Дністром у самий город, колишню Тя-гиню, котру запорожці не один раз добували ще за два з половиною віки до того часу; а як тільки чорноморці почали палити на город з байдаків, турецький паша зразу ж здав кріпость.

За участь у війні 1789 року кошовий отаман Чепіга отримав армійський чин бригадира, Головатий — полковника. Проте у внутрішнім житті війська справа стояла погано. Хоч Потьомкін і щиро піклувався про чорноморців, та підручні йому генерали не слухали його наказів: жалування козацькому війську задержувалося, сукна на одіж не давалось, харчів теж не можна було допроситися, найбільше ж дошкуляли запорожцям всякі важкі роботи.

За наказом адмірала Войнова, запорожці змушені були витягати з дна лиману з потоплених суден гармати, ядра й інші важкі речі. В липні, за наказом самого Потьомкіна, кошовий вислав 500 чорноморських козаків у Херсон, щоб гнати відтіля плоти до устя річки Інгулу; Головатому ж Потьомкін наказав піднімати з козаками потоплені турецькі кораблі.

Чорноморці, хоч і робили ті роботи, але були дуже ображені з того, що їх повертають на робітників. У Херсоні козаки навіть зовсім покинули роботу, почали розходитись, так що з 500 їх ледве вдержалось на роботі 300. З Коша вислали у Херсон новий полк козаків, але й той почав розбігатися. Всякий з російських генералів вимагав прислати йому на роботу козаків, неначе невольників, а ніхто не клопотався про те, щоб їх одягти, обути й нагодувати. Над осінь козаки не витримали голоду і почали розбігатись та шукати собі заробітків. На той саме час російське військове начальство хотіло порушити запорозький устрій тим, що загадало обрати сотників. Проти цього рішуче повстали всі курінні отамани і сказали, що як у війську будуть обрані сотники, то вони всі зречуться своєї служби. Головатий хотів, було, покарати двох курінних отаманів за непокору киями, та козаки підняли справжній бунт, так що довелося ту новину одкласти надалі.

Після того піші козаки вирядили депутацію до Чепіги зі скаргою на Головатого, що він не дбає про козаків, а вони босі, голі й цілий рік не дістають платні. Разом вони погрожували, що як ще якийсь час не дістануть платні, то подадуться на Дунай.

Чепіга не мав сили нічого зробити, і незадоволені з нього козаки, зібравши раду, постановили скинути Чепігу з кошевства, та тільки через військовий стан не наважилися того зробити без згоди Потьомкіна і подали йому листа, скаржачись на Чепігу, що той через старість та добуту рану не може до ладу керувати військом. Проте Потьомкін не звернув на прохання козаків ніякої уваги, і Чепіга лишився кошовим і надалі.

Треба гадати, що частина чорноморців таки перейшла за Дунай, проте друга частина, з дозволу Потьомкіна, почала виводити на нові завойовані землі між Бугом та Дністром свої сім’ї і осідати хатами. На зиму чорноморцям було загадано держати кордони по Дністру, і Чепіга заклав військовий Кіш у селі Слободзеї над Дністром, на 20 верст нижче Бендер.

Скоро після нового року цариця Катерина звеліла Потьомкіну зватися «Великим Гетьманом козацьких військ Катеринославських та Чорноморських». Це дуже приємно було Потьомкіну і корисно козакам, бо вимагало од князя піклування на користь Війська Чорноморського.

ЗАПОРОЖЖЯ МІЖ БУГОМ ТА ДНІСТРОМ
Першим ділом «великого гетьмана» було затвердження Чепіги й Головатого на уряді. Разом з тим він наказав вислати до нього за почесних чатівників 500 найжвавіших чорноморців і нарешті 1 березня сповістив кошового, що, піклуючись про Військо вірних козаків чорноморських, він клопочеться у цариці, щоб дати сьому війську під оселі землю поміж Бугом, Дністром та Чорним морем, а до того ще землю біля Кінбурна з озерами, які ще не наділені панам. Разом він обіцяв ще дати військові лісу на будівлі.

Карта земель, одмежованих Війську Чорноморському року 1790

Треба гадати, що цариця затвердила пропозицію Потьомкіна, бо 19 квітня він прислав на Кіш ордер про те, що вищезазначені землі справді віддаються війську Чорноморському з додачею ще Єнікальської округи з Таманню. Далі 14 липня він наказав генералу Кутузову оголосити всім, хто живе між річками Бугом та Дністром, що вони віддаються під владу Чорноморського війська.

Велика радість охопила всіх бувших запорожців, коли у присутності депутатів од війська почали одмежовувати Чорноморському війську землю. Межа пішла од Чорного моря угору Дністром до Бендер, а од того города через верхів’я річок Кучурган та Куяль-ник на Тилигул, а від нього на верхів’я Березані та, повернувши тією річкою трохи униз, прямувала до Бугу, а впершись у нього проти Богоявленська, йшла лиманом, поки, обминувши Очаків, виходила до моря.

Прийнявши одмежовані землі, Чепіга наказав всім полковникам пильнувати, щоб ніхто не рубав на військовій землі садів та лісу, та переписати всі рибальські заводи й брати з них на військо мито.

Цілі сотні родин бувших запорожців прибували тепер у Сло-бодзею і направлялись Чепігою по паланках на місця, призначені Кошем під оселі, так що новий край, незважаючи на війну, хутко почав залюднятись. Паланок було уряджено три: Подністрянська, Березанська та Кінбурнська. У Слободзеї зараз же почали будувати церкву та військову паланку — будинок для кошового отамана й канцелярії.

Таким чином російським запорожцям року 1790 були віддані ті самі землі, котрі року 1776 були віддані султаном турецьким запорожцям. Рік 1790 дуже сприяв козакам до того, щоб перевезти свої родини на нові землі, бо війна поновилася тільки вже під саму осінь. Оселялися запорожці здебільшого у хатах тих молдаван, котрі повтікали за Дністр, хоч немало було й таких, що будували власні хати українського вигляду. Коли ж восени пішли походом на Дунай, то біля упорядкування осель зосталися батьки та жінки козаків.

У жовтні чорноморські козаки билися під Килією, а байдаки їхні плавали по гирлах Дунаю і допомагали російському флоту побити у гирлах флот турецький і добути Тульчу й Ісакчу. Плаваючи по гирлах Дунаю, чорноморці щодня зустрічалися з задунайськими запорожцями, що з турецького боку несли таку саму передову службу, як чорноморці з російського. Проте кривавих сутичок між ними майже ніколи не траплялось. І ті й інші запорожці обмежувались тим, що передавали до своїх старших звістки про заходи ворогів. Байдаків у задунайців було далеко менше, ніж у чорноморців, і це в очах турків давало їм право одходити перед своїми братами без бою.

Зустрічалися і браталися тут у гирлах не тільки прості козаки, а навіть запорозька старшина обох боків, а щоб виправдатись перед російським та турецьким начальством, вони пояснювали це тим, буцімби умовляли запорожців ворожої сторони переходити на їхній бік. Так військовий осавул Задунайського Коша Стадник перемовлявся на чатах з старшиною чорноморців Реуцем. Коли ж хто-небудь із чорноморців не вертався од запорожців задунайців, то осавули казали Головатому, ніби турецькі запорожці захопили його у бранці.

На початку зими Головатий, за наказом генерала де Рібаса, наблизивсь до Ізмаїла і громив його з гармат, а коли проти Ізмаїла на острові біля Верхніх Чаталів були побудовані російські батареї, то чорноморці напали біля города на турецькі судна: громили їх з гармат, топили і палили. При тому полковий старшина Черниш зі своїм байдаком спалив три турецькі судна.

Знищивши турецький флот нижче города, Головатий переплив повз город до другої частини турецьких кораблів, що стояла вище Ізмаїла, і понищив ще й ті. До тих славних подій Головатий додав ще те, що висадив десант і добув фортецю Табія. Зрадівши такій перемозі над турками, він дуже запалився і з своєю невеликою силою пішов штурмувати велику турецьку батарею. У запалі чорноморці таки й добули її, та ні де Рібас з флотом, ні російське військо з поля не подали їм помочі, і турки, виславши з города чимале військо, одбили свою батарею назад з чималими втратами для чорноморців.

Грудня 12 удосвіта почався штурм Ізмаїла. На долю чорноморців припала головна участь у штурмі кріпості з боку Дунаю. Запорожці, не звертаючи уваги на ворожу пальбу, кинулися з байдаків на берег, рубали сокирами засіки і дерлися на турецькі батареї. Чимало їх при тому загинуло, та проте вони піднесли славу козацьку.

Коли чорноморці вже вдерлися у місто, на один з їхніх полків кинувся з яничарами хан Каплан-Гірей і так їх утиснув, що багато козацьких голів покотилося по вулицях Ізмаїла. Вже й дві гармати одняли, було, у чорноморців яничари, та тут на поміч чорноморцям наспіли російські гренадери і разом з козаками повистинали й перекололи всіх яничарів так, що і сам Каплан-Гірей загинув тут разом з п’ятьма своїми синами.

З народної поезії до наших часів дійшли про цю подію лише уривки одної, мабуть, довгої пісні:

Від Килїї до Ізмаїлова покопані шанці,

Ой, вирубали турки Новодинців у середу

вранці.

А чорноморці, храбрі запорожці, через Дунай

переїздили,

Вони ж тую проклятую змаїлівську орду

з батареї збили.

Ой, дали ж, дали змаїлівські турки

Надольському баші знати,

Що не мусиш, Анадольський баше, проти

чорноморців стояти.

Ой, став же змаїловський баша білий флаг

викидати,

Ой, тоді стали славні запорожці запаси

й ружжя відбирати.

Ой, брали ружжя, брали коні й сукна дорогії...

Котрих порубали, у острові поховали,

А котрі поранені — у Килію одправляли.

Під час штурму Ізмаїла чорноморці захопили 26 турецьких прапорів і багато здобичі. Проте втрати козаків були чималі: вбито й поранено було 24 військових та полкових старшин та 388 козаків.

За лицарські вчинки чорноморців Чепіга дістав Георгія III класу, а Головатий — хреста Володимирського.

Перебувши перші місяці року 1791 почасти на своїх землях, почасти біля Ізмаїла, чорноморці у березні вже знову зібрались на Дунаї. Там знову почалися зустрічі та братерські зносини запорожців обох ворожих сторін. Наприклад, 5 травня запорожці-задунай-ці, наблизившись до Тульчі, закликали до себе на бенкет чорноморців з полку Давида Білого. Білий дозволив хорунжим Сербину та Харченку поїхати з товаришами до запорожців. Інші козаки Білого позаздрили тому, і дехто з них, посідавши у другий байдак, теж поїхали з осавулом Яновським гостювати під Тульчу. Запорозький осавул Іван Сутика з товаришами братерськи приймав чорноморців і так частував їх, що ті через якийсь час, де бенкетували, там і полягали. Білий мусив послати.за своїми козаками полкового старшину Лисицю, і вже тому, хоч і над велику силу, вдалося привезти своїх гультяїв, та й то не всіх, бо частина не схотіла вертатися і лишилася з задунайцями. Коли Чепіга довідався про цей випадок, то одняв у Білого пернач.

Проте цей рік між запорожцями та чорноморцями траплялися і криваві сутички. Одного разу задунайські запорожці напали на чорноморців, коли ті їхали з Килії до Ізмаїла міняти паперові гроші на срібло, і, примусивши тих вилізти на берег, одняли їхнього байдака разом з усім, що у байдаці було. Другим разом ті ж запорожці підстерегли полкового старшину чорноморців Строця, коли той, вертаючись з 19 козаками з Галаца в Килію, спинився на ніч біля одного острова. Запорожці раптом серед ночі напали на чорноморців, одного з них вбили, трьох поранили, а десять захопили у бранці. Тільки Строць з п’ятьма товаришами заховався в очереті і зрятувався. Ранком, коли підпливли до того місця ще декілька чорноморських байдаків і, розпитавши Строця, попливли шукати першого байдака, то знайшли його аж біля Ісакчі вже спаленого.

З приводу цього останнього випадку Чепіга видав наказ, щоб козаки чорноморці не вважали турецьких запорожців за християн, а при зустрічі вбивали б їх як ворогів і гнобителів віри христової. Проте козаки чорноморські мали ці нечисленні випадки ворожнечі з боку запорожців за герці і, здибавши їх між очеретами, часом не тільки любенько розмовляли з ними, а навіть переходили на бік турків. Таке відношення чорноморців до запорожців занепокоїло Головатого, і він пустив поміж козаками чутку, ніби турецький султан, коли буде замирятись, то буде примушений віддати всіх запорожців Потьомкіну.

Та чутка збентежила як чорноморців, так і запорожців: перші перестали перебігати на турецьку сторону, а останні навіть нахвалялися побусурманитись, щоб тоді вже султан не зміг їх видати.

У травні місяці російське військо мало переходити за Дунай, і чорноморці з своїми байдаками дуже тому сприяли. До червня вже й Чепіга з чорноморцями був за Дунаєм, і тут під Бабадагом здибався з чималим турецьким військом, у складі котрого було й декілька тисяч задунайських запорожців. Тут, серед бою, зустрілись у двох ворожих військах не тільки товариші, а навіть рідні брати. Задунайські запорожці у цьому бої взагалі не били на своїх товари-шів-чорноморців, а задунайський козак Помело, побачивши свого брата-чорноморця, навіть перестеріг його, щоб чорноморці не заганялись за турками, бо вони заманюють їх на татарську залогу.

Завдяки застереженню Помела Чепіга не пішов у розставлену турками пастку, а зайшов татарам у бік і разом з донцями погромив як татарське, так і турецьке військо, а на другий день добув і сплюндрував Бабадаг.

Від Бабадага чорноморці пішли разом з російським військом генерала Рєпіна під Мачин і брали там участь у великому та славному бойовищі 23 червня. На тому бої й скінчилася війна з турками, бо 31 липня у Галаці була підписана між Росією й Туреччиною згода, за котрою межею між цими державами став Дністр, інші ж повойова-ні Потьомкіним городи до Дунаю були повернуті султанові.

Тим часом Потьомкін захворів і поїхав з Дунаю у Миколаїв, але, од’їхавши од Галаца лише 40 верст, почув собі смерть і попросив чорноморців, що бігли кіньми обабіч карети, винести його з карети й покласти на землю, щоб йому вмерти спокійніше. Чорноморці прослали йому на траві килим, і він уночі на 5 жовтня

1791 року помер.

Смерть Потьомкіна дуже занепокоїла чорноморців. Тільки Потьомкін, звучись Великим гетьманом, мав силу й бажання підтримувати чорноморців і примушувати російських генералів більш-менш признавати козацьку старшину за офіцерів, а поміщиків — визволитихоч невелику частину поневоленого запорозького товариства; тепер же, після його смерті, за чорноморців не було кому заступитися, бо всі останні російські генерали, за винятком дуже небагатьох, дивились на козаків майже з презирством.

Старшина Чорноморського війська найбільше занепокоїлася за права війська на землю, бо хоч на Коші і мався указ Потьомкіна про надання Чорноморському війську земель між Бугом та Дністром і по Кінбурнській косі і та земля була навіть одмежована, та царської грамоти на неї військо досі не мало.

По скінченню війни більшість Чорноморського війська зимувала на Дунаї. Тільки Чепіга та Головатий з невеликими виділами війська повернулись за Дністр на козачі землі. Тут зразу ж вони почули непевні вісті. Російські урядовці з посміхом перестерігали чорноморців, щоб не розташовувались на Дністрі, бо все одно землі між Дністром та Бугом так само роздадуть панам, як роздали і землі Запорожжя; генерали ж російського війська не в жарт гомоніли, що Чорноморське військо буде повернуте у звичайні полки московського війська.

КЛОПІТ ПРО КУБАНСЬКІ ЗЕМЛІ
З приводу таких чуток військова старшина радилась, міркувала

і врешті рішила послати у Петербург Головатого з шістьма депутатами просити царицю про видачу грамоти на землю. Головатий перший зрозумів, що на Дністрі чорноморцям не вдержатись, і через те, за його порадою, старшина рішила просити у цариці землі тільки на Тамані, аби тільки найбільше. 29 лютого на раді старшин було складене прохання до цариці. Хоч і скорочене, а ми його наводимо, бо те прохання подає цікаві відомості про склад і справи війська Чорноморського:

1) 3 початку останньої турецької війни ми, по волі Вашої імператорської Величності, були зібрані небіжчиком Великим Гетьманом Потьомкіним із бувших запорожців, кількістю 12 622 козаків, щиро служили В. І. В. кінно, пішо і на флоті.

2) 3 наказу найсвітлішого князя між нами уряджена була старшина: судця, писар, хорунжий, пушкар, довбиш та курінні отамани. Дав нам покійний булаву, 17 перначів, знамено (корогву), прапорів 14, військову печать і гармати, а під оселі обіцяв дати нам землю, одібрану од ворогів між Бугом та Дністром, та ще на Кінбурнській стороні.

3) 3 його ж, небіжчика, наказу ми вже оселили на тих землях сім’ї наші, кількістю 1759, а з них чоловічого коліна 5068 душ та жіноцтва 4014 і позаводили собі хати, млини, вітряки й господарство з хліборобством, скотарством, садівництвом, виноградарством, пасіками та рибальством.

4) Багатьох з нас, бувших запорожців, ще пани поміщики та їхні прикажчики держать у підданстві і мордують під вартою, а жінок та дітей гнітять роботою. А коли б усіх тих запорожців з їхніми сімействами визволити, то було б нас самого тільки чоловічого коліна тисяч на двадцять п’ять.

5) Багато між старшиною й козаками таких, що коли переселялись із сім’ями на нові землі, то пани й їхні прикажчики безвинно пограбували і нашого добра не вертають.

На підставі всього того чорноморці просили: «Насъ, войско, в'ь своє монаршее благоволеніе матерски принявгь для поселенія нас'ь на 'Гамани с*ь окрестностями оной, милостиво повелить отвесть выгодныя земли такт*, достаточно, чтобы имеющее быть преум-ноженіе сему войску безнужно помещаться могло и на в^чно спокойное, потомственное онаго влад'Ьніе отправленному сь симь избранному оть насъ войсковому сдь-fc Антону Головатому Высочайшую Вашего Императорскаго Величества милостивую грамоту выдать, такь же о выпускахь сь губерній служившихь В. И. В. старшина и козаковт» съ семействами и им+,ніемь и о возратЬ загра-бленаго въ таковыхь им'Ьніяхь учинить все милости в-Ьй шее раз-смотр^ніе».

Виряджаючи Головатого до столиці, військова рада одночасно послала військового полковника Гулика з півсотнею товариства оглянути Тамань і весь край між річкою Кубанню та Азовським морем.

Головатий поїхав у Петербург, а тим часом з Дунаю почали повертатись на Дністр піші чорноморці і їхній флот у 50 байдаків. Козаки мало що знали про заходи своєї старшини щодо переходу на Кубань і, повернувшись до своїх осель, почали щиро припадати до свого господарства. Проте вся їхня праця була даремна, бо ще раніше, ніж чорноморці вирядили Головатого у столицю, саме

29 лютого 1792 року, був виданий царський указ про те, що «добута од Порти Оттоманської земля між Бугом та Дністром прилучається до Катеринославської губернії». Звістка про цей указ дійшла до Слободзеї в квітні, коли Головатий ще був у Петербурзі і військо ще не знало про те, що йому будуть надані землі на Кубані, а через те, почувши про такий указ, чорноморці були приголомшені тяжким розчаруванням. Усі розуміли, що указ цариці матиме ті самі наслідки, що й указ про скасування Січі року 1775, і козацтво заздалегідь почало лагодитися тікати туди, куди під час скасування Січі повтікали їхні товариші, бо сподіватись собі вільного життя, коли за Буг пустять панів, вже всі сказали — «годі». Більш рухливі козаки, не обтяжені ще хатами та сім’ями, зараз же почали тікати на Дунай, як згадує пісня:

Ой, ходімо, пани-брати,

Царицю просити:

А чи не дасть же нам Хоч віку дожити.

Дарувала землю Од Дністра до Бугу,

Аж по ту границю,

По Бендерську дорогу.

Дарувала землю Ще й сухі лимани:

«Ловіть, хлопці, рибу Та справляйте жупани»

Дарувала, дарувала Та й назад одняла.

І жалю печалі Козакам завдала.

Тепер, пани браття,

Не думай, не думай:

Сідаймо на човни Та й махай за Дунай.

Ой, гукнули, миле браття,

Ой, гукнули, гукнули,

Як сіли на човни Та й за Дунай махнули.

Тепер, хлопці, молим Бога За царицю небогу,

Що нам показала Та й за Дунай дорогу.

Тим часом Головатий, добре вже знаючи столичні і навіть придворні порядки і звичаї, дуже вміло придбав собі ласку впливових у цариці осіб і 1 квітня, бувши зі своїми товаришами на прийомі у цариці, звернувся до неї з промовою, котра цариці сподобалась. Під час прийому Головатий та інші депутати чорноморців мали такий вигляд: голови у всіх були виголені чисто, як долоні, а на маківці у кожного був довгий оселедець, закручений кілька разів за ліве ухо; довгі, пишні вуса надавали козакам суворий вигляд. Одягнені всі були в стародавнє запорозьке вбрання й обуті в щиро червоні сап’янці на високих підковах. Таким чином, у 1972 році чорноморці ще міцно додержувались запорозького вбрання.

Незважаючи на всю царську ласку і всі заходи Головатого, справу чорноморців продержали у Петербурзі три місяці, і тільки ЗО липня 1792 року було видано такий царський указ:

«Войсько козачье Черноморское, собранное покойнымъ гене-рал-фельдмаршалом’ъ, князем'ъ Потемкиными Таврическими изъ в'йрнихъ козаковъ, бывшей Січи Запорожской, в теченіе последней нашей с'ь Портой Оттоманской войны многими мужественными на суш^ и водахъ подвигами оказали опыты ревностного къ службе нашей усердія и отличной храбрости. Въ воздаяніе тако-выхъ сего войска заслуг Всемилостивейше пожаловали Мы оному въ вЄчноє в даленіє состоящій въ области Таврической островъ

Оанагорію, ст» землею между р'Ькою Кубани и Азовскаго моря лежащею и простирающеюся оть Оанагоріи кт> морю до Ейскаго городка: по р'Ьк'Ь же приближающейся кт> устью лабы».

Того ж дня була підписана й грамота Чорноморському війську на володіння зазначеною в указі землею і пожалувані війську клейноди: корогва та срібні литаври, і надано право користуватись тими клейнодами, що видані були військові раніше року 1788, а саме: корогвою, булавою, перначами та військовою печаттю.

Дозвіл користуватись клейнодами мав велику вагу, бо надавав право мати свою окрему старшину, свій суд і взагалі самоврядування. Ще другою грамотою, виданою на прохання Головатого, цариця наказувала повернути чорноморцям, що служили раніше у запорозькому військові, затриману на землях Запорожжя їх маєтність.

15 серпня Головатий з товаришами нарешті наближався до Слободзеї. Чутка про щасливий кінець прохання чорноморців вже розійшлася поміж козаками, і військо з Чепігою на чолі урочисто зустріло своїх депутатів хлібом-сіллю. За містом, на зробленому високому помості, вкритому килимами, Головатий доручив кошовому отаманові царицину грамоту, хліб-сіль од цариці і царицин подарунок: шаблю, оздоблену самоцвітами.

Після того у кошового отамана був для всієї військової старшини сніданок, а у військового судці обід, просте ж козацтво частувалося на майдані. Радіючи з того, що скінчилося непевне становище війська, військова старшина й козаки весь день співали пісню, складену Головатим:

Годі, годі журитися!

Пора перестати, —

Діждалися від цариці за службу заплати:

Дала хліб-сіль і гармати за вірнії служби!

Ой, тепер ми, миле браття, забудем всі нужди:

В Тамані жить, вірно служить, границю

держати,

Рибу ловить, горілку пить, ще й станем багаті.

Да вже треба женитися і хліба робити,

А хто йтиме із невірних — як ворога бити.

ПЕРЕХІД ЧОРНОМОРЦІВ НА КУБАНЬ
2 липня 1792 року було видано царський указ про те, щоб флот Чорноморського війська негайно рушав на Тамань. Чепіга зараз же звелів скликати піших козаків в Акерман, де вже стояли запорозькі байдаки. Почалися збори, про котрі згадує пісня:

Ой, тисяча ще й сімсот дев’яносто другого року

Прийшов указ від цариці, аж із Петербурга —

города.

А щоб пан Чепіга та пан Головатий Усіх запорожців зібрали та на Кубань

вайлували.

Ой, пора нам, братця, в поход убираться Та з Дністром прощаться.

Ой, прощай ти, Дністре, ти, річенька бистра!

Та поїдем на Кубань пить водиці чистої.

Ой, прощайте, курені любезнії,

Треба від вас повалити на чужі землі.

Коли в Акермані зібралось біля 4000 козаків, за дорученням Коша полковник Сава Білий посадив їх на 50 байдаків та одну яхту і перейшов морем у Очаків, а, полагодивши там деякі байдаки, рушив далі навкруг Криму на Тамань, куди й прибув 25 серпня. При ньому було: полковників 4, осавулів 4, хорунжих 4, квартирмейстерів 4, сотників 51, отаманів 20, пушкар 1, гармашів 124, всієї ж старшини й козаків 3847 душ.

Слідом за флотом Чепіга вирядив на Тамань через Керч 600 піших козаків з полковником Кордовським, котрі так само благополучно туди прибули. Казна видала чорноморцям на новому місці 1000 колод лісу, і вони зараз же почали будувати на руїнах давніх городів Тамані та Темрюка курені й інші військові будівлі, а після того взялися до рибальства.

2 вересня кошовий отаман Чепіга, зібравши у Слободзею комонних козаків і одправивши молебень, рушив у похід суходолом з 2000 вершників, з військовими клейнодами і похідною церквою. Він повів військо на Сокільський перевіз на Бузі, а далі через все Запорожжя за Дніпр і за Дон. Йдучи Запорожжям, не впізнавали вже старі січовики своїх степів, і мимоволі на старі очі їхні набігали сльози: коли замість безкрайого степу вони бачили витолочені поміщицькими отарами трави, стріхи панських будинків і багато сіл з чужесторон-німи людьми: литвинами, молдаванами, арнаутами, греками, сербами й великоросами. Тарпани та олені за 17 років зовсім зникли з степів і перейшли за Дон — туди, куди тепер ішли й запорожці.

Тільки 23 жовтня Чепіга прибув до межі земель війська Чорноморського і став на зиму у покинутому Ханському городку, на правому боці річки Єї, біля її устя. З ним прибуло 2063 козаків та старшини.

Найбільш тяжке завдання досталося Головатому. Треба було підняти і перевезти у новий край жонатих козаків з їхніми родинами. Плач лунав поміж Бугом та Дністром. Жінки й діти не хотіли покидати осель, до котрих за три роки вже звикли і біля котрих чимало попрацювали. Коли Головатий послав переписати, хто хоче переходити на Кубань, а хто хоче лишитись на Буджаку, то виявилось, що тільки січовики, аби зберегти свою козацьку волю, згодилися йти на Тамань, усі ж, що набралися з запорозьких поселян,

Чорноморські кордони (бекети) на Кубані
не хотіли покидати свого господарства. А до того часу між Бугом та Дністром вже було 25 козацьких сіл, не лічачи окремих хуторів.

Та не вспіли ще сімейні чорноморці попродавати свої хати й худобу, як на Подністров’я, як колись на Запорожжя, набігли пани з грамотами на вічне володіння землями, а на чиїй землі траплялись люди, то і їх проголошували своїми кріпаками. Таким чином дуже багато сімей запорожців, що тільки недавно над велику силу вибилися з неволі од панів, тепер знову опинилися в неволі, а на Кінбурнській стороні граф де Віт замежував собі цілу слободу чорноморців — Забаринську, у котрій було навіть паланочне управління Кінбурнської паланки Чорноморського війська, і проголосив, що всі люди, хто живе у слободі, разом з усім їхнім добром та господарством є його власністю. На накази Головатого козакам, щоб виступали з паланки до Слободзеї, де Віт не звернув ніякої уваги і нікого з козаків не випустив. Головатий скаржився на лютого пана генералу Коховському, та та скарга не дала наслідків, так всі сімейні козаки Кінбурнської паланки й лишилися у кріпацтві разом зі своєю старшиною. Так само вчинили й граф Безбородько, генерал де Рібас, Державін, Глинка й інші. Просто кажучи, року

1792 вдруге одбувалося все те, що робилося 16 років до того на Запорожжі: козаків, щоб не йшли у військо, забивали у колодки, замикали по льохах, однімали од них жінок та дітей, а хто, незважаючи на все те, намагався тікати, у тих одрізували оселедці.

Кого з сімейних чорноморців не вспіли захопити пани, ті почали випродувати свої хати й маєтки, а скупали їх за безцінь місцеві урядовці. Чорноморська старшина дбала про те, щоб якнайбільше вивести народу на Кубань, і умовляла всіх кидати Дністр:

Харько листи засилає,

На Кубань річку закликає:

Дарує лісами, вільними степами І ще й рибними плесами...

Нарешті 26 квітня року 1793, після останнього молебня у Сло-бодзеї, Головатий поділив весь свій великий обоз на 20 валок і вирушив до Бугу. З ним було всього біля 2000 старшин та козаків, не лічачи їх сімейств. Перевізшись через Буг на Сокільському перевозі, а через Дністр у Бериславі, Головатий поділив переселенців на дві частини і послав одну на Керч та Тамань, а другу через Дон до Єї.

Це останнє переселення сімейних складалося далеко сумніше, ніж одиноких. Знову було те саме, що й під час «згону» після руїни Чигирина:

Течуть річки із-за гори мутні,

Ідуть люде із городів смутні,

Покидають вжитки, пасіки любезні І предорогії Грунти.

Коли підрахувати всіх козаків, що перейшли на Кубань з Савою Білим, Кордовським, Чепігою і Головатим, то виходить усього біля 8200 душ, а проте у проханні, що возив Головатий у столицю, Кіш рахував, що під час війни з турками чорноморців служило 12 622. Куди ж поділися останні 4400 козаків? Не могли ж стільки захопити поміщики. Правда, біля тисячі душ запорозької сіроми, що не мала за що переселятись, довго вешталась на заробітках по південному краю, поки осавул Черненко, зібравши їх у Одесу, вирядив-таки за поміччю генерала де Рібаса на Кубань; а все-таки не нараховується чимало чорноморців, і через те треба гадати, що під час згону з Дністра чимало-таки козаків пішло не на Кубань, а на Дунай. У цьому немає нічого дивного, бо козацтво Чорноморське не могло не помітити, як стародавні запорозькі звичаї у війську порушувалися, починаючи з заборони щорічного вибору старшини, примушування козаків до казенних робіт і таке інше, тоді як у Задунайському запорозькому війську стародавня регула ще зберігалася досить чистою, і простому козацтву жилося далеко вільніше. Шукання волі й примусило їх зректися Кубані та перейти на Дунай. Цей факт стверджується й текстом народної пісні:

Дарувала нам цариця землю І всі чотири лимани:

Гей, ловіть, ловіть, хлопці, рибу Та справляйте жупани.

Ми думали, миле браття,

Що ми жупани справляли,

А ми собі, миле браття,

На ніженьки кайдани заробляли.

Ой, ходімо, браття, до церкви Та помолимось Богу,

А чи не дасть нам, братця, Господь Аж за Дунай дорогу.

Ой, устали раненько,

Та важкенько зітхнули,

Та підняли паруса вгору,

Та за Дунай махнули.

Ой, спасибі тобі, Катерино,

Та за твою ласку,

Що ти спекла на Великдень Нам гречану паску.

Ой, спасибі, Катерино,

Та за твою волю,

Що нам показала За Дунай дорогу...

Тяжко довелося запорожцям-чорноморцям у перші роки на своїй новій Україні. Одночасно доводилось і будувати оселі, й оборонятися від нападів черкесів. Прикубанські степи у той час були такі самі, як степи Запорожжя сто літ до того. Такі самі росли на Чорномор’ї височенні й рясні трави, ті ж самі водилися по степах породи птиць та звірів, навіть дикі коні (тарпани), а по лиманах та озерах була така ж саме сила риби. В одному тільки степи Чорномор’я були гіршими за степи Запорожжя: вони були дуже низько над морем та над річками, мали багато боліт, особливо на Тамані, не мали чудових, глибоких, скелюватих байраків Запорожжя, майже зовсім не мали лісу, а замість того мали занадто багато очеретів по розлогих, болотяних берегах річок; вода побіля річок стояла на цілі версти, і від того козаки хворіли на пропасницю, що зводила з світу навіть літніх, крем’язних, як дуби, січовиків.

Головний Кіш війська Чорноморського став біля річки Кубані у Карасунському Куті, курені ж осіли всякий окремою слободою, або станицею. Місця для станиць оглядав та намічав сам Чепіга з представниками куренів; якому ж куреню де осісти, брали жеребки. До 38 куренів, що завжди були у Війську Запорозькому, на Кубані додали ще два: Катерининський та Березанський. Нежонаті бездомівні козаки (бурлаки) могли й не йти у станиці, а жити у Катеринодарі, і для них там були побудовані курені, або, по-новому кажучи, — казарми.

Ми не будемо торкатись розселення чорноморців на нових землях, бо відомості про те належать вже не до історії Війська Запорозького, а до історії козачого війська Чорноморського. Для нас більш цікаво простежити, як запорозький військовий устрій перетворився в устрій Чорноморського козачого війська.

Найбільш тяжка руїна запорозькій регулі вийшла од тих самих людей, котрі двадцять років клопотались над поновленням Війська Запорозького. У січні 1794 року Чепіга, Головатий та військовий писар Котляревський видали й оголосили уклад Чорноморського війська під назвою «Порядокъ общей пользы». Зроблено те було без обмірковування нового укладу на козацькій раді і навіть без відома й бажання козаків. Затверджені на своїх посадах владою Великого гетьмана Потьомкіна, підвищені російськими чинами та обдаровані званням кавалерів, привідці Чорноморських козаків вже не хотіли радитись з товариством, маючи його за щось нижче од себе, і ще більше не хотіли мати під своєю діяльністю контролю й з боку військової ради.

У виданому зазначеним тріумвіратом «Порядк'к общей пользы» зовсім не згадано про військову раду, так неначе її ніколи й не було на Запорожжі. Така одміна цілком стосувалася до поглядів російського уряду, котрий ще з часів царя Олексія Михайловича неприхильно дивився на існування у запорожців військової ради, і через те, можливо, що Головатий своїм «Порядкомъ общей пользы» скасував військову раду через домагання того з боку вищого російського уряду.

Далі той саме «Порядокъ» забезпечив військовій старшині, «яко вождямъ наставникамъ», право на «вНкчное спокойное владНЬ-ніе» землями, себто затвердив приватну власність на тій землі, котра по царській грамоті була призначена всьому Війську. Зрозуміло, що з цього почався поділ чорноморців на панів та козаків, як повелося з часів Мазепи й на Україні. Ті пани, або старшина, почали добиватися російських армійських чинів, а чимало їх вже й мали такі чини ще за часів турецької війни — і з того пішов поділ козацтва, як у регулярному російському війську, на офіцерів та нижніх чинів. Зрозуміло, що про запорозьке товариство при таких обставинах вже годі було й згадувати.

Нарешті, порушена була запорозька регула щодо жіноцтва. Січі, або Коша, на Кубані вже не було. Катеринодар, у котрому жила козацька сірома, не був Січчю, а був городом, у котрому жило й жіноцтво. Та й взагалі, сірома, котрої прибуло на Кубань біля 6000 душ, хутко почала зменшуватись у своїй кількості, почасти вимираючи, почасти женячись. Про останнє, себто про одруження, дуже дбав тепер військовий уряд, бо навіть у «ПорядюЬ общей пользы» на окружні правління накидався обов’язок «Для распространенія семействен-наго житія холостыхъ кь женитьб'Ь побуждать». Сімейні початки, зрозуміло, зробили великий вплив на склад козацького життя, хоч, на нашу думку, менший, ніж перші три причини.

Таким чином, дякуючи «Порядку общей пользы», на Чорномор’ї через кілька років од запорозьких звичаїв лишились самі згадки.

Тільки один раз запорозька сірома раніше, ніж повимирати або занепасти душею, захвилювалась і зробила спробу підняти з домовини стародавні запорозькі звичаї. Ця хвилина відома в історії під назвою «Персидського бунту».

В липні року 1794 два полки чорноморських верш-ників під бунчуком самого кошового отамана, старого Харка Чепіги, були Чорноморець перших часів

вислані у Польщу, де, між

іншим, брали участь у штурмі Праги та Варшави. Не вспіли вони в останні дні року 1795 повернутися з далекого походу у Катерино-дар, як у лютому року 1796 кошовому знову наказано було два полки одбірних козаків вирядити в Астрахань для війни з персами.

Полки ті повів військовий судця Головатий. Увесь похід перський склався невдало. Вже в Астрахані чорноморці од незвичного повітря почали хворіти, коли ж їх перевезли морем у Баку, то хвороби між козаками дуже збільшились, і вони почали мерти. З того хворіння козаки занепали духом, а тут ще й війна тяглася дуже нудно, бо ніяких боїв не було, а замість того козаків примушували до всяких тяжких робіт. Незадоволені козаки почали тікати. Але куди було тікати з такої далекої сторони?

Почули чорноморці, що у грузинського царя є вільні козаки — 800 душ з кошовим отаманом Розтрьопою — і що цар Грузії платить тим козакам добре жалування; тієї чутки було досить, щоб козаки з околиць Баку почали тікати понад річкою Курою у Грузію. Втекло козаків, мабуть, не більше сотні, а чи знайшли вони у Грузії козаків, чи загинули у чужій стороні з голоду, чи дістались татарам та персам у неволю, невідомо.

Почав хворіти біля Каспійського моря й сам Головатий, і 28 січня року 1797 помер. Трохи раніше нього, а саме 14 січня, помер у Катеринодарі Чепіга, так що старшим у війську лишився військовий писар Котляревський, та й той скоро поїхав на коронацію царя Павла І. Там Котляревський сподобався царю, і 27 липня 1797 року, без вибору я бажання Війська Чорноморського, був призначений військовим отаманом. Таким указом царя Павла І зрештою скасувалися виборчі права козаків і сама назва кошового отамана.

ЗАКОНИ НА КУБАНІ
У травні року 1797 перська війна скінчилася, і чорноморці з полковником Чернишовим пішли на Кубань. Стерявши у поході половину товариства і натерпівшись всякого лиха, чорноморці повернулись у Катеринодар у кількості всього 504 козаки, друга частина козаків загинула під час війни. Козаки мали себе покривдженими своєю старшиною і хотіли поскаржитися Котляревському, але той був на Тамані. Тоді козаки зараз же після зустрічі їх та молебня, коли їм наказано було розходитись по куренях, заявили старшому після Котляревського полковникові Кордовському, що не підуть по куренях, поки не задовольнять їх за кривди, зроблені їм під час походу. Вони стали Кошем на майдані і сказали, що дожидатимуть, поки повернеться отаман.

Карта земель Чорноморського війська
У старі часи на Запорожжі козаки зараз відтягли б довбиша, вдарили б у котли, зібрали б раду, поскаржилися б на старшину товариству, погомоніли б — от би й одлягло козакам од серця. Тепер же, хоч цариця Катерина й подарувала Війську Чорноморському котли, навіть срібні, та старшина далеко ті котли заховала, щоб козаки не тільки не почули вже їхнього дзвону, а навіть і їх самих не побачили. Та й товариства у Катеринодарі було обмаль — усі сиділи по станицях або чатували по кордонах — аж курені бур’яном поросли.

Міркували, міркували покривджені та й подали у військову канцелярію писану скаргу на ім’я «Чорноморського військового общества», себто звернулися зі своєю скаргою до всії козацької громади. У тій скарзі вони жалілися на кривду, яку робила козакам військова старшина, а саме:

1) Як ішли козаки походом у Астрахань, то Головатий наймав чумаків, щоб везти козацьке збіжжя, та не заплатив за хури з військової казни, а вивернув з козацького жалування по 50 коп. з козака.

2) В Астрахані посилали козаків на роботи, а гроші за ті роботи, козаки чули, старшина забрала собі.

3) У Баку козаків примушували складати у бунти лантухи з усяким припасом, даючи одпочинку тільки по дві години на день. За ту роботу було призначено по 5 коп. за четверть, але козаки не дістали й шага.

4) Під час війни ще багато козаки мусили робити всякої роботи, та нічого за те їм не дісталося, а чули вони, що старшина затаїла 10 000 карбованців, виданих за ті роботи од казни.

5) У Баку козацька старшина продала 64 четверті військового борошна за 660 карбованців, а гроші затаїла.

6) На переселення козаків з Дністра було видано од казни ЗО 000 карбованців, козаки ж не дістали нічого.

7) Горілку, що видавалася з казни для хворих козаків, старшина козацька продавала на свою користь.

Пізніше до тих пунктів обвинувачення старшини козаки додали ще чимало оповідань про попередні неправдиві вчинки старшини, зро-

Чорноморці через кільканадцять років ^е. п'д ч^с ТУРЄЦЬК01

після переходу на Кубань війни і після неї, й кінчали

свої скарги на тому, що козача старшина розібрала собі у власність найліпші на Чорномор’ї землі й рибні лимани та плеса.

Нема чого й казати, що таких вчинків з боку старшини не могло б бути, коли б у Чорноморському війську, як колись у Запорозькому, щороку збиралися б ради, на котрих всякий старшина повинен був би одповідати перед товариством за свої вчинки.

Старий військовий собор у Катеринодарі
Діставши звістку про незадоволення козаків, Котляревський, пригадавши, мабуть, що бувало неправдивій старшині запорозькій у Січі, не насмів і очей показати у Катеринодар, а лехкодухо втік у кріпость Усь-Лабу просити російського війська, щоб вгамувати, як він говорив, бунт козаків.

Тим часом чутка про те, що у Катеринодарі козаки почали шукати правди, розійшлася й по станицях, і незадоволені козаки почали й звідтіля сходитися у Катеринодар. Найбільший вплив на незадоволених козаків робив нестарий ще козак завзятої вдачі Дикун. За наказом Котляревського Дикуна було арештовано, але товариші його одбили й визволили і, зібравшись на раду, рішили скинути всю старшину, котра од них ховається, а обрати нову.

Прибувши випадково на Кубань, генерал Пузиревський на прохання Котляревського вислухав козаків і, довідавшись, що вони хочуть обирати нову старшину, сказав, що цього не можна робити, бо Котляревський призначений військовим отаманом од царя. Тоді козаки Дикун, Шмалько, Собакар, Половий та інші сказали, що згоджуються коритись Котляревському, але всю останню старшину зараз же поскидають. І таки й вчинили так на своїй раді — обрали нову старшину, а між нею Дикуна — військовим осавулом, Шмаль-ка — пушкарем, а Собакаря — полковником на соляний двір.

Тоді Пузиревський пішов на хитрощі. Він порадив козакам написати скаргу цареві й послати її з депутацією у столицю, а поки депутація повернеться з Петербурга, лишити на уряді стару старшину. Щирі серцем козаки згодилися й на це і, не сподіваючись провокації, обрали депутатами всіх тих, хто найбільше обстоював їхні права: Дикуна, Ш малька, Собакаря, Полового і ще до десяти душ. Всіх тих депутатів, як тільки вони прибули у Петербург, було арештова-но; у Катеринодарі ж тим часом почали арештовувати останніх непокірливих. Позаяк острогів у той час не було, то арештованих спускали у глибокі ями, з котрих неможливо було вилізти. З одної ями, котра була близько од берега Кубані, козаки підкопались до річки і

ЗО чоловік з них втекло на Дунай однести своїм товаришам звістку, що загинула вже зрештою на Кубані запорозька воля. З інших арештованих, котрих було біля двох сотень, 50 душ померли до скінчення суду через неможливі умови життя у неволі. Багатьох же, кого хотіли арештувати, зовсім не розшукали — треба гадати, що хоч і далеко був Дунай, а чорноморці знаходили до нього стежку: просто сідали на човники і, покладаючись на козацького заступника св. Миколу, перепливали Чорне море до Дунаю. Довго мучились по тюрмах Дикун, Шмалько, Собакар та Половий, поки нарешті повезли їх назад у Катеринодар, де мало відбутися катування їх. Тільки Дикун та Шмалько не дожили до катування — Дикун помер по дорозі до Ка-теринодара, а Шмалько помер у тюрмі, як уже привезли його у Катеринодар; Собакаря ж та Полового у Катеринодарі перед військом було катовано батогами, а далі їх потаврували, обірвали їм ніздрі і заслали на кріпосні роботи у Сибір. Так була похована на Кубані запорозька воля, виборче право і військова рада.

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ
Більш уперто змагалося запорозьке козацтво за свою волю на Дунаї. Я вже згадував, що року 1785 більша частина задунайських запорожців перейшла у Цесарщину на річку Тису. Там запорожці перебули всю війну Туреччини з Росією років 1787-1791 і, запевно, повинні були брати у ній участь проти турків, бо у перші роки тієї війни цісар австрійський був у спілці з царицею Катериною. На жаль, взагалі про життя запорожців у Цесарщині історія досі не знайшла майже ніяких відомостей. Нема сумніву тільки у тому, що пробули вони на Тисі біля 20 років і покинули австрійські землі біля року 1804-1805.

З яких причин покинули запорожці Австрію, теж невідомо, хоч можна гадати, що те сталось через земельну тісноту. Долина річки Тиси в ті часи була вже рясно залюднена, і запорожці неодмінно повинні були щодня, щогодини змагатись за одмежовані їм землі, а при тому змаганні можливі були й криваві сутички з угорцями, за котрі австрійський уряд, запевно, обвинувачував і утискував запорожців. До того ж не було тут того, що так любили запорожці: розлогих степів, рясних дібров та рибних лиманів. Згадки про минуле знову поманили запорожців на Дунай — ближче до рідної України, до того ж всім стало ясно, що відірване од рідного краю запорозьке товариство ще через кілька десятків років вимре зрештою. Щоб не допустити до того, запорожці, за згодою турецького султана, перейшли на нижній Дунай у Сеймени, де стояли Кошем і їхні задунайські брати.

При тому переході якась купа запорожців, що мали за гріх служити бусурманському царю проти християн, одкололася і подалася через Венецію на острів Мальту, де в ті часи ще животіли мальтійські лицарі, схожі за завданням свого життя з запорожцями. Хоч історичних джерел про цей поділ запорожців ще ніде не одшу-кали, проте про нього цілком ясно згадує запорозька пісня, записана у пізніші роки на Дунайських гирлах:

Ой, повійте, вітри, та все низовії,

Та на наші лодки — та все дубовії,

А на наші реї — та все кедровії,

На наші паруси — та все шовковії!

Ой, зажурився сивий соколочок:

Ой, бідна наша, наша головонько,

А що не вкупі наші брати сіли.

Наші брати сіли та й пісні запіли —

Один у москаля, другий у турчина,

Третій у малтиза служить за одежу.

І той гірко плаче за польськую межу:

Ой ти москаль, ой, єретичний сину,

Запропастив Польщу — ще й нашу

Вкраїну.

Од скінчення війни Росії з Туреччиною, себто з року .1791, ідо початку нової війни між цими державами, року 1806, історія не дає майже ніяких звісток про задунайських запорожців, а проте дальніші події доказують, що вони жили на Дунаї, добре зберігаючи свою волю і свої стародавні запорозькі звичаї. Січі Запорозької, коли розуміти її обов’язково з окопами і куренями, може, у Сейменах і не було; може, справді, запорожці жили там, як кажуть народні перекази, по землянках та бурдюгах, а проте неодмінно існувала січова військова рада, котра й не допустила запорозької громади до розпаду і запорозьких звичаїв до занепаду. Була, запевне, й своя церква, котра не допустила запорожців до потурчення.

Хоч за 30 років, що минули після зруйнування Запорозької Сі

чі на Дніпрі, чимало січовиків склали свої кістки у чужих землях, турецьких та німецьких, а проте Військо Запорозьке на Дунаї не зменшувалось. Тому сприяли як одібрання од Чорноморського війська земель між Бугом та Дністром, так і пригнічення на Україні селянства кріпацтвом, од котрого люди завзятої вдачі тікали світ за очі, а найбільше на Дунай до запорожців.

Найбільше втікачів давала Правобережна Україна, де після поділу Польщі й одібрання Київщини, Волині й Поділля під Російську державу, було заведено таке саме тяжке кріпацтво, як і на Лівобережній Україні. Ту тяжку добу народ український згадує, між іншим, у такій пісні:

Наступала чорна хмара, настала ще й сива,

Була Польща, була Польща та й стала Росія:

Женуть батька в степ косити, сина — молотити;

Третю дочку, паняночку, — тютюну садити,

А невістку з свекрухою на лан жито жати,

Сіли вони обідати, гіркий їх обіде,

Озирнуться назад себе — аж оконом їде.

Під’їжджає пан оконом, канчук розпускає:

«Чому, чому, вражі люде, усіх вас немає!»

— Окономе, добродію, що маєм робити?

Покидали малі діти, нікому глядіти. —

«А я звелю ваших діток в ставках потопити,

Да всім же вам, вражим людям, в роботу

ходити!»

Ходить попок по церковці — у книжку читає:

— Ой чом же вас, добрих людей, у церкві

немає? —

«Ой як же нам, добродію, у церкву ходити,

Од неділі до неділі кажуть молотити!»

Чимало доброго і загартованого боротьбою товариства давало задунайським запорожцям Чорноморське військо, навіть і після переходу на Кубань. Про це свідчать як народні перекази, зібрані д. Кондратовичем у Добруджі, так і деякі варіанти козацьких пісень про одібрання земель по Дністру:

Дарували ж нам землю од Дністра до Бугу,

А границею по Бендерську дорогу.

Дарували, дарували та й назад одібрали,

А нашу землю на вражих панів роздали.

Дарували, дарували та й назад одібрали,

А нас, козаченьків, на Кубань-річку заслали,

А ми ж, козаченьки, там не схотіли жити.

Посідали на човники та й за Дунай махнули.

УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦІВ У ВІЙНІ 1806-1811 РОКІВ
Року 1806 починалася нова війна Росії з Туреччиною, і задунайським запорожцям знову доводилося «брат на брата бити». За наказом силістрійського паші Військо Запорозьке було поділене на два виділи: перший з кошовим отаманом Самійлом Калнибо-лоцьким був викликаний у Рущук, під бунчук його доброго приятеля Омера-паші, другий же, невідомо під чиїм керуванням, плавав Дунаєм, оберігаючи його од російського війська, починаючи од Рущука аж до Чорного моря.

Щоб дістати на запорожців якнайбільше жалування й харчів, Калниболоцький, за умовою з Омером-пашею, написав візиру,

наче їх удвічі більше, ніж було справді, а коли той прислав когось перевірити, то Калниболоцький водив запорожців перед очима того посланця по двічі й по тричі, користуючись вузькими вулицями Рущука.

Коли почалися біля Рущука бої, окремі ватаги запорожців мали таємні зносини з російським військом і, де було можливо, уникали проливати «християнську кров», а дві-три сотні запорожців віддалися навіть Печать Буджацьких та під час боїв у бранці. Тих бранців ро-

Усть-Дунайських військ сійський уряд вирядив було у Сибір,

але поки вони дійшли до Курської губернії, війна скінчилася, і їх, як турецьких підданців, погнали назад у Туреччину. Переходячи через Київ, запорожці перебували там два тижні і здибалися випадково з двома своїми давніми січовими товаришами, що вийшли у Київ ще під час руйнування Січі на Дніпрі, Романом Вівсяником та Данилом Хуторним. Розпитавшись про життя запорожців на Дунаї, київські товариші передали з ними гостинця для січової церкви — ризу, хреста та євангеліє.

Наказний отаман Чорноморського війська й український письменник Кухаренко 1852р
Чорноморці теж брали участь у турецькій війні, тільки на цей раз дуже нещасливо. До того часу вони були дуже вже знесилені боротьбою з черкесами, котра була далеко трудніша, ніж колишня боротьба з татарами. Старі січовики майже всі вже загинули у тій боротьбі або вимерли. Флот Чорноморського війська занепав настільки, що, виряджаючи полк козаків на Дунай, військовий отаман не зміг послати їх на байдаках, а вирядив пішки через Керч у Херсон, а вже в Херсоні їх посадили на незграбні судна, що звалися «канонерськи-ми лодками», і послали на Дунай. Травня 12, року 1807 полковнику Чорноморського війська Паливоді було наказано погромити своїми канонерськими лодками турецькі батареї на південному березі Дунаю недалеко Верхніх Читал. У бурхливу темну ніч Паливода й поплив до призначеного місця, та тільки тут зразу виявилося, що по-скільки запорожці й чорноморці добре і з славою вміли битись на своїх чайках-байдаках, настільки ж невміло вони керували канонерськими лодками. Хуртовиною козачі лодки порозкидало в усі боки, а самого Паливоду з його судном викинуло на мілке під самими ворожими батареями. Ранком турки його судно розбили з гармат, самого Паливоду і чимало козаків вбили на смерть, а решту побрали у бранці. Після того чорноморці ще два роки плавали по Дунаю, поки од них майже нікого живого не лишилося, і тільки кілька десятків з них повернулося на Кубань раніше, ніж скінчилася війна.

Хоч всі народні перекази й пісні сходяться на тому, що запорожцям добре було «під турком жити», а проте не один з запорожців виховував у серці надію повернутись на «тихі води, на ясні зорі», як зазначив народ у пісні:

Летів орел понад морем та й став голосити.

«Ой, як тяжко козакові на чужині жити!»

Летів орел понад морем та, летівши, крикнув:

«Ой, як тяжко нещасному жить, де не

привикнув».

і от, ще перед початком війни, декотрі запорожці почали передаватися на російську сторону, а коли генерал Міхельсон наблизився до Ізмаїла, то двоє старшин Задунайського Запорозького Війська — Іван Губа та Хома Бучинський прибули туди з товаришами на кількох байдаках і просили ласки російського генерала. Губа й Бучинський були з тих запорозьких дідів, що тридцять років до того не стерпіли неправди, не схотіли стратити козацької волі і перейшли разом з найбільш завзятим товариством на Дунай. Тепер старі їхні кості просились у рідну землю, воля ж через старість була вже їм непотрібна, і вони рішили просити російський уряд прийняти їх у свою ласку і пустити у рідну Вкраїну доживати віку.

На перший час з тих запорожців, що передалися з Губою, і тих, що попереходили на руську сторону окремо од них, російський уряд склав окреме військо. Всіх запорожців набралося на Буджаку біля п’яти сот, і на раді вони обрали Івана Губу своїм кошовим отаманом, Бучинського суддею, Романа Циганку, Печеного та Ломаку осавулами, а Олексу Сокола військовим писарем. З сього видно, що запорозькі втікачі, незважаючи на свою невелику кількість, хотіли зберегти всю запорозьку організацію. Здавалося, що й російський уряд сприяв тому, бо указом царя Олександра І з 20 лютого року 1807 зібраним запорожцям звелено було зватися Усть-Дунайським військом, проте невідомо з яких причин те військо проіснувало недовго, і ще навіть не скінчилася турецька війна, як воно було скасоване, клейноди ж його були одвезені у Катеринодар. Частина старшини й козаків Усть-Дунайського (або Буджацького) війська перейшла теж на Чорномор’я, друга ж частина осіла на Буджаку, на річці Сараті, що впадала в озеро Сосик на урочищі Ак-Мангіт, і склала село казенних поселян тої ж назви.

Чим же пояснити те явище, що у той час, як чорноморці тікали на Дунай, задунайські запорожці передавалися на російську сторону? Ми гадаємо, що це робилося через змагання до своєї страченої волі. Не знаходячи волі в одному місці, розігнана з Дніпра запорозька сірома переходила на друге, поки один по одному не поскладала своїх костей, де кому Бог судив.

По скінченню війни, року 1811, по Румунії робили перевірку народу, бо там набралося дуже багато всяких забіглих душ, найбільше з України, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожців. Перевірку робили комісари російські, турецькі й молдавські, і під час перевірки російські підданці, щоб не дістатись знову своїм панам на катування, здебільшого називали себе запорожцями, турецькими підданцями. Всіх таких втікачів турецькі комісари брали під свою оборону і висилали за Дунай, через що кількість задунайських Запорожців зразу збільшилася.

ВІЙНА ЗАПОРОЖЦІВ З НЕКРАСІВЦЯМИ
Почувши в собі силу завдяки переходу старих січовиків з Це-сарщини, запорожці рішили вибити з дунайських гирл некрасів-ських козаків і осісти на їх місці. Вимагання запорожцями Дунайських гирл і Дунавця з степовими околицями цілком зрозуміле. Перш за все там були найкращі місця для рибальства, і за них запорожці завжди ворогували з некрасівцями; друге, що туди легше було потрапляти втікачам з України й Чорномор’я; третє, що на південь од Дунайських гирл був добрий степ, де могли б випасатись коні й худоба, і нарешті запорожці не забували свого права на дунайські гирла, бо султан ще року 1776 подарував їх запорожцям, і тільки через некрасівців запорожці не змогли тим подарунком скористатися.

Зважившись на те рішуче діло, енергійний запорозький кошовий отаман Самійло Калниболоцький поїхав до турецьких пашів у Тульчу, Сулину та Бабадаг і почав їм доказувати права запорожців на дунайські гирла, а коли ті з ним не сперечались та обіцяли не втручатись у сварку запорожців з некрасівцями, то він року 1811 рушив із частиною війська з Сеймен у Килійське гирло Дунаю, виганяючи берегами всіх липованів з їхніх осель. У Вилкові він прилучив до себе запорожців, які були там на рибальстві, і разом з ними поплив Чорним морем до Портиці — протоки, що сполучає з морем лиман Разін. Тут передній виділ Запорозького Війська зустрів озброєний опір з боку некрасівців і був змушений навіть од-биватись од них у засіках, але коли на поміч прибуло головне Запорозьке Військо, то некрасівці були побиті, запорожці ж попливли лиманом до липованського села Сарикіой. Липовани тут не змагались, а одійшли до головного свого города Дунавця. Лишивши частину козаків у Сарикіої, Калниболоцький перейшов з останніми (певно, знову-таки морем та Дунаєм) у Тульчу і зчинив там таку різанину всім липованам, що згадки про неї живі на Дунаї й досі.

Але головні сили некрасівців ще не були побиті і завзято змагались. Весь 1812 рік між ними та запорожцями тяглася дрібна війна по всіхдунайських гирлах, і нарешті наприкінці того ж року запорожці, покинувши Сеймени, рушили всім Кошем униз до моря, але, не доїхавши, мусили зазимувати в Ісакчі на Дунаї, бо несподівані ранні морози вкрили Дунай кригою.

Весною 1813 року запорожці попливли далі у Георгіївське гирло і стали Кошем на усті його у Катирлезі. Надзвичайно уперте об-
Задунайське Запорожжя
стоювання некрасівцями у попередні роки свого обгородженого окопами й засіками города Дунавця і всього високого степового кряжа, обмеженого з півночі Георгіївським гирлом Дунаю, зі сходу річкою Дунавцем і півдня лиманом Разіним, неначе примусило запорожців зректися думати про добування Дунавця, бо вони побудували у Катирлезі курені й навіть вивели по вікна рублену з квадрового дерева церкву, як була зроблена церква й на Підпільній, але високі води у Дунаї, що мало не заливали Коша, і головним чином брак після Катирлеза степу, таки примусили запорожців знову добиватись свого.

Того ж літа вони пішли війною на некрасівців, розкидані од Тульчі до Дунавця. Змагання колишніх спільників — козаків запорозьких та донських — було надзвичайно уперте та криваве. Іноді донці вистежували валку запорожців і, напавши на неї ненароком, вирізали всіх до ноги; зате, коли й запорожці вдерлися у якусь ли-пованську слободу, то не лишали живими не то що козаків, а навіть ні жінок, ні дітей. Запорожцям була потрібна земля, де жили донці-некрасівці, ті ж не хотіли сходити з давнього свого гнізда, і через те змагання мало скінчитися лише смертю слабшого.

Турецький уряд зовсім спокійно дивився на боротьбу поміж себе руських людей і запорожцям говорив: «Маєте силу, то бийте й вигоньте липованів». Некрасівцям на їхні скарги одповідав: «Маєте силу, то не пускайте запорожців, а не маєте, то просіть собі у султана іншої землі».

Лютість запорожців під час війни ще збільшилася після того, коли донці, піймавши одного з завзятіших запорозьких розбишак, козака Притику, розіп’яли його на кількох дошках і пустили так плисти по Дунаю. Запорожці знайшли Притику біля моря вже мертвого і дали клятву не милувати липованів ні одного.

Два роки протяглася війна запорожців з некрасівцями, і врешті у 1814 році запорожці добули штурмом Дунавець, решта ж липованів втекла у Бабадаг, а звідтіля турецький уряд через який час переселив їх у Малу Азію, у город Майнос.

ЗАДУНАЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКА СІЧ
В яких саме межах признав турецький уряд за запорожцями завойовані ними землі, певних відомостей ми не знаємо, старі ж запорозькі діди, що доживали свій вік на дунайських гирлах, на підставі своєї пам’яті розказували д. Кондратовичеві не однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разіна, через Баба-дазький лиман, річкою Тойця до якогось стовпа, що був вкопаний на березі Дунаю між Тульчею й Ісакчею; другі проводили її од Кам’яного лиману біля того ж гирла Дунаю і теж до Разіна. На схід же земля запорожців тяглася через острів Драний та острів Св. Георгія до Чорного моря. Опріч того, запорожці, хоч і перейшли всім Кошем у Верхній Дунавець, а ніколи не кидали своїх рибальських заводів у Вилкові та Катилезі, маючи там військові паланки.

У Верхньому Дунавці запорожці упорядкували Січ, в усьому схожу до останньої Січі на Підпільній. Було там збудовано 38 куренів для життя козаків, паланка, титарня й церква. Навкруг Січі йшли од поля окопи, у дві версти завдовжки. Ті окопи роблені були ще у давні часи італійцями, потім були поновлені некрасівця-ми і, нарешті, ще підправлені запорожцями. З півдня й зі сходу Січ була захищена річкою Дунавцем, зі сторчовим, у 10 сажнів заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу до Січі морських суден та військових байдаків на Дунавці, знову-таки так само, як на Підпільній, було зроблено Кіш.

Треба гадати, що кошовий отаман Самійло Калниболоцький був не з молодих запорожців-приблуд, а зі старих дніпровських січовиків, та, певно, що, незважаючи на чималу добу у 40 років, що одмежувала Покровську Січ од Задунайської, і вся старшина останньої Задунайської Січі ще була з старих січовиків, бо інакше навряд чи зберігся б так добре за Дунаєм давній січовий устрій. Тільки й одміни було у Дунавець-кій Січі проти Січі на Підпільній, що шинок січовий стояв не за окопами на Шамбаші, а біля берега Дунавця у самій Січі.

Життя січове за Дунаєм мало у чому одрізняло-ся од житгя на Дніпрі. Так само жіноцтво у Січ не допускалось, всі ж сімейні запорожці, як і на дніпровському Запорожжі, виходили у хутори та слободи.

Недалеко од Січі на північ було велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Райєю; понад Георгіївським гирлом запорожці жили у Муруги-

лі, Махмудіе, Беш-Тепе, Задунайський запорожець

Пирлиці, Приславі, Тульчі і подекуди окремими хуторами. На острові ж Св. Георгія було велике село Кара-Гарман та запорозькі присілки у Івончі, Торгові та Катирлезі.

Військова рада й обрання військової старшини одбувалися щороку, а коли саме — кажуть різно: добродій Скальковський в історії Нової Січі каже, що, як і на Дніпрі, старшина за Дунаєм обиралася на новий рік, а д. Кондратович з народних переказів передає, що те обрання одбувалося на Покрову, у день престольного свята в січовій церкві.

Так само, як і два віки до того, за часів гетьманів Самійла Кішки й Сагайдачного, після служби у церкві на січовий майдан виносили стіл і накривали його килимом. До столу підходила військова старшина і складала свої клейноди, і після того козаки, як і споконвіку водилося, обирали нову старшину одвертими вільними голосами, причому здебільшого декілька партій змагалися всяка за свого кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то козацтво обирало його кілька років до ряду — наприклад, відомо, що Самійло Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814; недбалих же скидали з кошевства навіть серед року, як, наприклад, року 1816 одмінилося четверо кошових. Те ж саме, як ми бачили, траплялось й у Січах на Дніпрі.

В останні роки існування Січі права брати участь у обранні старшини почали домагатись і жонаті козаки, але перша ж участь їх у раді була дуже невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), котрий сам, своєю волею скасував Запорозьке Задунайське військо.

Зберігся за Дунаєм і звичай, щоб старі поважні козаки кінчали своє життя по монастирях. Тільки на Дунаї у запорожців не було свого монастиря, яким на Запорожжі був Самарський монастир; із Задунайської Січі старим козакам доводилось іти спасатись або на Святу Гору (Афон), або у Молдаву, у монастир, котрий запорожці звали по-своєму Мирнопояном.

Гармат у Задунайській Січі не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч під час війни турки давали запорожцям гармати на байдаки. Кінноти за Дунаєм запорожці мали небагато, певно, через те, що після згону з Буджака під час російсько-турецької війни 1787-1801 років вони більше як 15 років не мали степу. Тільки на Дунавці вони знову почали заводити коней, та вже не вспіли придбати великих табунів.

Під час виходів запорожців у походи військом керували наказні отамани, обрані тими самими козаками, що вибиралися у похід. У далекі походи запорожці, як і за часів Нової Січі, брали з собою церкву й священика.

Войовничий хист у запорожців за Дунаєм занепав. Це так і повинно було статись, бо зникла та провідна мета, котра породила на світ Військо Запорозьке — боротьба з бусурманами та оборона українського люду. Тепер запорожцям доводилось боротись не з бусурманами, котрі вже нічим не зачіпали України, а за бусурманів проти християн, і така супереч дійсності з ідеєю не могла не розхолоджувати їхньої войовничої вдачі. Занепад войовничого хисту у задунайських запорожців відбився, між іншим, у дозволі Коша козакам наймати за себе під час походів інших охочих людей; хоч, правда, така полегкість дозволялась тільки тим козакам, котрі вже раз побували на війні.

Старі дніпровські запорожці після переходу Січі на Дунавець хутко вже почали вимирати, бо наближалося вже піввіку з того часу, як вони покинули Підпільній, а разом зі старими січовиками гинули й лицарські запорозькі звичаї, нові ж козаки, втікачі з України, дивились на Січ Задунайську тільки як на захисний куток, куди не досягали довгі руки російського панства.

З часом, коли поневолення на Україні людей кріпацтвом все міцнішало, а землі між Дніпром та Дністром залюднювалися, втеча за Дунай робилася все більше трудною. По дорозі таких втікачів ловили пани і забирали в неволю до себе. Між Бугом та Дністром велося прямо полювання на таких втікачів, та й у Молдаві втікачі ще не були у безпеці, бо молдаванці й турки, що жили по Молдаві, користуючись з їхнього беззахисного й нелегального

План Задунайської Запорозької Січі
становища, так само робили їх своїми невольниками. Траплялося, що втікачам щастило попасти за Дунай лише через 6—7 років блукання од одної неволі до другої.

Щоб полегшити втікачам подорож на Дунай, Запорозький Кіш час від часу висилав на Україну окремих «вожаїв». Ті «вожаї» звичайно йшли у Київ або у Почаїв на прощу, а повертаючися назад, підмовляли по дорозі людей тікати од панів і йти разом з ними за Дунай на Січ. Такі «вожаї» приводили на Січ по десять, а іноді й більше молодих козаків. Російські урядовці на Україні не зачіпали запорозьких «вожаїв», бо їм з Січі видавалися пашпорти як турецьким підданцям.

Про трудності переходу за Дунай збереглися навіть пісні:

Ой, да Дунай річка та широка Та на перевозі все глибока,

Да луги із лугами,

А береги з берегами...

Ой, там запорожці проїжджали І молодих бурлак проводжали...

А тепер не проходять І бурлак не проводять За превражими панами!

Ой, да ваші пани все поляки,

А пишуть письма про бурлаки:

«Да коли б нам їх піймати,

Да кого б нам оддати Да у ті нещасні солдати».

II

Там стояли все могили,

Де бурлаки проходили.

Та степи за степами І луги з берегами...

Там чумаченьки проходили І бурлаченьків провозили,

А тепер не проходять І бурлак не провозять —

Все за вражими панами Наші бурлаченьки догадались,

Через Дунай-річку перебрались.

Та Дунай річка-мати,

Та не дай погибати Нам безщасним сіромахам.

Суд у Задунайській Січі був такий самий, як і на Запорожжі. Судили козаків курінні отамани та військовий суддя. Карою злочинцям були здебільшого ті ж самі киї, що й на Дніпрі. За більш тяжкі вчинки була, як і на Запорожжі, шибениця.

Священики призначались на Січ молдавським єпископом, але виключно ті, на кого вказував Запорозький Кіш. Траплялося й так, що запорожці обирали священика з-поміж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козаків єпископ брав до себе, навчав як служити, і після того висвячував і постригав.

Земля у Дунайському Запорожжі була так само поділена, як і на Дніпрі. Всякий, хто будував собі оселю, мав право орати землю і засівати стільки поля, скільки мав сили обробити. Дозволялося обробляти землю й робітниками, так що й за Дунаєм скоро почався поділ товариства на дуків та голоту.

Жило за Дунаєм Військо Запорозьке з рибальства та полювання. Риби у дунайських гирлах була надзвичайна сила, і всякий курінь мав свого окремого гармашного завода, а то так і декілька заводів. Збували рибу запорожці у великі городи по Дунаю: Галац, Братів та інші. Надзвичайна сила була на дунайських гирлах та островах і дичини. Тут ще ходили в ті часи табуни оленів, вепрів, кіз, а озера й протоки вкривали дикі гуси, качки, лебеді й баби. Полювання на дичину велося не тільки з рушницями, а й з капканами та іншими приладдями.

Опріч рибальства та полювання, запорожці добували ще гроші заробітками. На заробітки вони вільно ходили по всій Туреччині і заробляли досить добре.

Горілку на Січ приставляв звичайно який-небудь єврей, але сам не торгував нею, а здавав відрами на Кіш; торгували у шинку самі запорожці, всякий курінь по черзі, і вся користь од продажу горілки йшла у військову скарбницю.

Од турецького султана запорожці одержували платню й «таїну», тобто припас. З припасу їм видавалось: борошно, чечевиця, оцет, олія, порох та оливо (свинець). Скільки од султана видавалося на всякого козака таїну — невідомо; платні ж давалося біля 12 крб. на рік на всякого козака.

Скоро після упорядкування Січі на Дунавці Калниболоцький передав булаву кошовому Рогозяному Діду. З яких причин те сталося, немає відомостей; треба ж гадати, що через хворість Кални-болоцького або й смерть, бо після року 1814 про нього вже ніхто не згадує. Рогозяний Дід був такий саме старий січовик, як і Самійло Калниболоцький, але ще кремезний, і, як побачимо далі, дожив до останнього дня Задунайської Січі. Пробув кошовим Рогозяний Дід недовго, певно, через свою надзвичайно сувору вдачу, а після нього кошовим був Лях. Треба гадати, що то був не той Лях, котрий виводив запорожців з Дніпра, бо той коли б і був у 1815 році живий, то був би занадто старий.

Певно, що Лях був добрим кошовим отаманом, бо його обирали на уряд два чи три роки по ряду. Слідом за Ляхом, року 1816, козаки обрали кошовим Михайла Литвина, козака тихої та богобоязливої вдачі. Про того кошового збереглося таке оповідання. Січовий панотець Лук’ян Куліш сказав при ньому у церкві промову, у котрій дорікав запорожцям за те, що вони проливають у війнах християнську кров. «Церква у нас, — сказав він, — вся в золоті, а по вікна у крові християнській: ви сього не бачите, а я бачу!» Вражений промовою панотця, Литвин, по його пораді, пішов у монастир Мирнопоянський і там скінчив своє життя ченцем.

Після Литвина протягом кінця року 1816 та у 1817 перебувало аж п’ять кошових: Білюга, Гордина, Василь Смик, Олекса Рясний та Олекса Сухина. Всі ті кошові, треба гадати, були досить нікчемні люди, і їх скоро скидали з кошевства. Відомо, наприклад, що Олексу Рясного було скинуто та ще й побито киями за те, що він по ночах навідувався у Райю до молодиць.

Під час кошевства Олекси Рясного запорожці, за наказом султана, посилали полк козаків на утихомирювання повстання сербів, а чи брали вони яку-небудь участь у боях, невідомо.

Після Рясного, року 1817 та 1818, кошовим був Семен Мороз, людина, як побачимо далі, завзятої вдачі. Під час його кошевства, за умовою з турецьким урядом, Кіш посилав 600 козаків у Стамбул робити на якійсь річці «муругілі», чи «заставки» (шлюзи).

Бувши на тих роботах, запорожець Коломієць розказував року 1881 дослідовачу д. Кондратовичу про ці роботи, що турки поводилися з запорожцями дуже добре: «по три хліби на день давали» і платили добре: «паша, було, приїцє, то без бакшиша не виїде; три рази на тиждень їздив і на баркасі, було, везе повні мішки срібла та золота».

Переставши бути кошовим, Мороз подався на Святу Гору (Афон), постригся там у ченці і навіть через якийсь час став архімандритом в одному з монастирів, з чого треба дійти до думки, що Мороз був людиною освіченою.

З кошових, що керували Січчю у 1818 та 1820 роках, відомо тільки про Никифора Білюгу та Грицька Головатого. У ті роки греки, наміряючись підняти проти турків повстання, розсилали по всіх турецьких землях агітаторів, щоб підмовляти людей на свій бік і тим зменшувати турецьку силу, а збільшувати свою. На Січ вони прислали з Афону архімандрита Філарета, щоб умовити запорожців не допомагати туркам. Філарет говорив у січовій церкві промови, страхав запорожців карою на тім світі за пролиття християнської крові й умовляв запорожців повернутись у Росію, даючи поруку у тому, що всім запорожцям будуть подаровані всякі провини і вони не будуть знедолені. На богобоязких запорожців промови архімандрита робили великий вплив, і між козаками відбувались наради про те, на чому їм стати.

Настрій старих дніпровських січовиків у той час напрочуд добре змальовує народна пісня, записана на Дунаї.

Закричала ластівонька,

Зо дна моря виринаючи,

Гомоніли запорожці,

Та й по Січі походжаючи:

«А що будем, брати, робити,

А що будем починати?

А чи будем на Русь іти,

Чи будемо у турчина проживати?»

— А чом же нам на Русь іти?

Вже ж нам, братгя, з родиною Та й до віку не видатися!

Справді, де б старі, одинокі діди знайшли б собі притулок на Україні, коли батьки їхні давно вже були на тім світі, брати ж і сестри або так само повмирали, або були вже немічними? Не таке було становище молодших запорожців, пізніших втікачів з України. Більшість з них покинула в рідному краї жінок та дітей, і надія на нове спільне з ними життя не могла не манити втікачів назад, на Україну.

Скінчилося на тому, що якась частина запорожців разом з архімандритом Філаретом і старшиною Чорнявським виїхала з Січі в Одесу. Російський уряд зустрів Філарета прихильно і наділив його золотим наперсним хрестом, доля ж запорожців невідома — більшість їх розійшлася на заробітки.

А тим часом на Січ прибув другий архімандрит з Афона, бувший кошовий отаман Мороз. Почувши, що починається війна, Семен Мороз не всидів у монастирі і, скинувши з себе митру, знову надів запорозьку шапку та почепив до боку шаблю.

Запорозький Кіш, за наказом султана, вирядив на грецьку війну полк запорожців, а наказним отаманом у той похід призначив Семена Мороза. Є деякі відомості про те, що запорожці брали участь в облозі Місолонги, але доля їхня була дуже нещаслива. Коли запорожці вже верталися з Греції у Стамбул морем, то турецький корабель, на котрому було 600 запорожців і сам Мороз, греки потопили вибухом, і всі козаки, за винятком дуже небагатьох, загинули у морі.

На все запорозьке товариство те нещастя зробило надзвичайне враження, бо вони зрозуміли його, як Божу кару за пролиття християнської крові.

Року 1825 кошовим отаманом за Дунаєм був Василь Чернюга, а 1826 та 1827 Василь Незамаївський. При останньому кошовому австрійський консул у Галаці передав на Кіш листа од російського коменданта в Ізмаїлі Тучкова. Той комендант повідомляв, що наближається війна Росії з Туреччиною, що російське військо зараз же перекинеться на турецький бік Дунаю, і через те запорожцям треба заздалегідь подбати про свою долю і передатись на російський бік.

Становище запорожців справді було ніякове. Вже дві попередні війни показали, що турки не можуть встояти проти Росії. Можливо було побоюватись, що Росія забере ті землі, де сиділи запорожці, і їм доведеться переселятись кудись далеко у Туреччину, де не буде вже ніяких зв’язків з Україною. Незважаючи на те, старий дніпровський січовик Незамаївський не згодився на пропозицію російського уряду. Спиняла його головним чином турбота про долю, яка чекала всіх втікачів з російської сторони, і про тих земляків, котрі жили слободами і не мали можливості переїхати на російську сторону разом з козаками.

«Не я на Дунай козацтво заводив, — говорив Незамаївський, — не я й виводити буду». А тим часом, сподіваючись скрутного становища війська, він, покладаючись на свою старість, на Покрову року 1827 зрікся наново бути кошовим.

ОСТАННІЙ КОШОВИЙ ОТАМАН ЙОСИП БОНДАР (ГЛАДКИЙ)
Треба гадати, що охочих брати булаву кошового під такий час було небагато, і козацтво довго сперечалося, кого настановити кошовим. Почувши про такий нелад на Січі, підняли голос селяни і почали галасувати, що хочуть мати кошовим Йосипа Бондаря. Той Бондар, а по-письменному Гладкий, був родом з козаків Золотоніського повіту Полтавської губернії. Біля року 1820 він, покинувши свою сім’ю, пішов у Одесу на заробітки і там вчинив щось таке, що примусило його втекти на Дунай до запорожців. Приписавшись на Січі у Платнирівський курінь під прізвищем Бондаря, він брав участь у війні турків з греками, а 1827 року був отаманом Платни-рівського куреня. Які зв’язки мав Гладкий з задунайськими селянами і з яких причин вони хотіли мати кошовим отаманом саме того, хто через півроку віддав їх на поталу туркам, — невідомо, але треба гадати, що Гладкий був людиною хитрою й потайною, що, незважаючи на недовгий час свого пробування на Січі, зумів запобігти ласки на Коші і по селах.

Козаки не сперечались з селянами, і Гладкого було проголошено кошовим. Зараз же після обрання, а можливо, що й раніше того, Гладкий почав зносини з генералом Тучковим, забезпечивши собі з боку російського уряду панське становище та добру платню, а всім козакам і втікачам з України — амністію і волю разом з родинами до кінця життя, він згодився передатись на бік Росії. Проте, коли він почав потроху підготовляти до своїх замірів запорожців, то побачив, що старе козацтво не поділяє його думок і не хоче відкидатись од підданства турецькому султанові. Це примусило Гладкого бути обережним і ховатися з своїми замірами од усіх. З метою ж зчинити між козацтвом замішання він пустив чутку, ніби султан, сподіваючись війни на Дунаї, хоче переселити всіх запорожців, разом із райєю (селянами), у Єгипет. Та чутка справді дуже збентежила багатьох і сприяла тому, що частина козаків прихильніше почала ставитися до переходу за Дунай, на російську сторону.

З початку року 1828 великий візир прислав на Січ наказ наготовити козаків до війни, на страсному ж тижні він ствердив, щоб негайно 10 000 запорожців було вислано у Силістрію. Почувши, що треба йти «бити брат на брата», багато запорожців розбіглося по плавнях, маючи надію уникнути тим гріха. Це дуже сприяло заходам Гладкого. Він рішив просто зрадити старих козаків і послати їх у Силістрію, щоб вони не могли перешкодити йому передатись на російський бік, хоч і міг передбачити, що гнів султанський за його зраду впаде на тих козаків, що будуть в турецьких руках у Силістрії.

Набравши 2000 неприхильних до його думок козаків, Гладкий хотів вирядити їх у Силістрію, але старі козаки, певно, передбачаючи зраду, примусили його самого йти з ними. Щоб заспокоїти козаків, Гладкий пішов разом із ними, та, прибувши у Силістрію, упевнив візира, що йому треба вернутися на Січ для того, щоб зібрати ще по плавнях козаків, а далі, щоб підняти Кіш і перевезти його на час війни у Ядерне (Адріанополь). Такі заходи кошового в усьому були бажані візиру, і він пустив Гладкого з Силістрії на Січ.

ЗРАДА ГЛАДКИМ ЗАПОРОЖЦІВ
Прибувши на Дунавець, Гладкий уже не ховався зі своїми замірами і, побоюючись, щоб старі діди, між котрими ще був живий і грізний Рогозяний Дід, бувший кошовий, не подали звістки про його зраду в недалеку Тульчу, він похапцем склав на байдаки церковний престол, образи, корогви, військові клейноди та дещо з військового добра і зі своїми прихильниками кількістю біля 200 душ сів на байдаки і поїхав Георгіївським гирлом у Катирлез, а далі морем у Вилково.

Гладкому було байдуже до того, що з 13 000 Війська Задунайського Запорозького при ньому було лише двісті козаків, зате він віз із собою військові клейноди і, значить, стане перед царські очі не як втікач з Туреччини Осип Гладкий, а як кошовий отаман Задунайського Війська Запорозького. Проте йому все-таки бажано було збільшити кількість своїх товаришів і, проїжджаючи повз Катирлез та Вилково, він приєднав до себе з кількома байдаками тих козаків, що завжди стояли там, оберігаючи рибальські заводи, хоч і не сказав тим козакам, для чого бере їх з собою. Тільки підпливаючи Килійським гирлом до Ізмаїла, він оголосив всім козакам, чого веде їх в Ізмаїл. Вертатись назад було вже неможливо, і всі 500 козаків, що були біля нього, передалися комендантові Ізмаїла.

У той час в Ізмаїлі був уже й цар Микола І, і після недовгого карантину Гладкий з запорожцями став перед очі царя і доручив йому військові клейноди й грамоти турецького султана та німецького цісаря. При тому, як одноголосно показують усі джерела, сам Гладкий і козаки були у смушевих шапках з кольоровими верхами, у жупанах з «чотирма рукавами», себто з вильотами, широких кольорових штанах та шкурятяних чоботах, себто у такій саме одежі, у якій запорожці ходили в урочистий час і два віки до того.

На прохання запорожців прийняти їх у свою ласку цар одповів: «Бог вас простить, батьківщина прощає, і я прощаю!»

Саме під той час російське військо вишукувало місця, де б перевезтися через Дунай. Гладкий, добре знаючи весь низ Дунаю, похвалився цареві показати таке місце. Недалеко Ісакчі через плавні йшла до Дунаю якась стародавня гребля, захована деревами й очеретами. Турки не знали про неї і лишили те місце без оборони, а Гладкий саме туди й повіз переднє російське військо. За переднім почало переправлятись і головне військо, а коли на турецькому боці була вже чимала російська сила, цар загадав Гладкому і себе перевезти на той бік. Гладкий сів на стерно байдака, а на гребки посідали курінні отамани та військові старшини і перевезли царя на запорозькому бай-даці через Дунай до війська; згодом же так само перевезли його й назад, в Ізмаїл. Задоволений цар дав Гладкому чин полковника і нагородив як його, так і всю старшину, Георгіївськими хрестами.

Після того Йосип Гладкий брав з своїми запорожцями дальшу участь у війні з турками і дістав за те генеральського чина.

Січ Наддунайська
Коли війна скінчилася, російський уряд хотів оселити запорожців біля Анапи, на південному боці річки Кубані, та Гладкому це не подобалося, він боявся, щоб його задунайських запорожців не приєднали до Чорноморського війська, бо од нього тоді одібрали б булаву. Йому хотілося бути не нижче того, чим він був за Дунаєм, і він випросив у царя Миколи, щоб з задунайських запорожців було уряджено окреме козацьке військо, похвалюючись, що тоді він зуміє зібрати ще багато запорожців з турецької сторони.

Цар Микола І взагалі ставився до Гладкого дуже прихильно. Він задовольнив його бажання і, призначивши для виходців з-за Дунаю землю біля Азовського моря, звелів звати їх Азовським козачим військом, а Гладкого призначив наказним отаманом того війська. Поки те військо вийшло з Буджака на нову землю, минуло чимало часу, але Гладкому не тільки не вдалося збільшити кількість підвладних йому козаків, але й ті козаки, що він хитрощами взяв з Катир-лезу та Вилкова, побачивши одміну в Азовському війську запорозьких порядків, один по одному тікали од нього назад, за Дунай. До 1832 року біля Гладкого лишилося лише біля 200 його однодумців, а щоб про те не стало відомо цареві, він мусив записувати в Азовське військо всяких забіглих людей і навіть молдаван та циган.

Нарешті року 1832 Гладкий перевів Азовське військо на землю між річками Бердою й Кальчиком. Там було наділено у власність: наказному отаманові Гладкому 1600 десятин землі; полковникам та військовим старшинам по 400 десятин, а іншій старшині по 200 десятин. На останніх землях були засновані станиці: Микольська, або Кальчик, Стародубівка, Покровська та Новоспасівка, а далі був переданий військові ще й посад Петровський.

Таким чином, ніякої обіцяної запорожцям Січі на Кальчику закладено не було, з запорозького ж товариства, що вийшло з Задунайської Січі, перевернулися: Йосип Гладкий — у генерала й заможного поміщика, старшина — у підпанки, козаки ж — у селян.

Року 1865 Азовське військо було скасоване. Частину козаків переселили за Кубань і розселили між Анапою та Новоросійськом, останніх же повернули у поселенців і почали брати на службу в російське військо, як про те навіть згадує пісня:

«А наш Гладкий отаман поголив ще й поголить.

А вже ж нам козацькую славу зробить!»

Під час переходу на Чорномор’я азовські козаки ще визнавали себе нащадками запорожців і не схотіли виходити зі своїх осель на переселення, поки не понесли разом з ними військові клейноди, коли ж на Кавказі побачили, що їх оселяють не як військо однією купою з своїм осередком, а мішають з донцями, терцями і азіатами, то підняли справжній бунт і тільки зброєю примушено було їх розселитись, як наказувало начальство.

Генерал Гладкий помер року 1866 од холери у городі Олександрівську, де на старому кладовищі можна й зараз бачити його могилу, упорядковану онуками. На надгробку такий напис: «Генерал-майор Осип Михайлович Гладкий. Козак Платниривсько-го куреня. Посл'Ьдний Кошевой Атаман Запорожской ОЬчи. Скончался 10 іюля 1866 года». Нижче на надгробку вибито вірш Т. Шевченка «Б’ють пороги», який найменше личить тому, хто подбав про скасування останньої Запорозької Січі.

За часів царя Миколи І, може, вищому російському урядові справді здавалося, що Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив діло, корисне російській державі, за що й був обдарований царською ласкою, але тепер, мало не через сто літ, всім повинно бути ясним, що своїм вчинком Гладкий зробив лихо не тільки своїм землякам, що загинули за Дунаєм од помсти турків, румун та мокан, а й усій російській державі, бо тепер замість того, щоб мати за Дунаєм українську колонію, Росія має Доб-руджу, залюднену румунами, між котрими вина-родовлюються нащадки задунайських запорожців.

Домовина останнього кошового отамана Задунайської Січі Гладкого в м. Олександрівську
КІНЕЦЬ ЗАПОРОЖЦІВ
Коли звістка про зраду запорозького кошового Гладкого султанові розійшлася по українських селах Добруджі та по плавнях Дунайських гирл, увесь люд український охопив розпач, бо боялися помсти турків. Хто тільки мав човни, всі кинулись тікати морем до російських берегів, покинувши все своє добро. Але раніше, ніж на Задунайське Запорожжя набігли турки, на запорозькі оселі кинулися молдавани та мокани і почали не тільки грабувати хати, а часом вбивати й людей. Молдавани ж з села Беш-Тепе прямо-таки хотіли вирізати сусідні українські села, щоб забрати добро побитих собі, та молдавський священик не допустив їх до того злочинства.

Мокани, що раніше чимало терпіли од запорожців, тепер почали по всіх плавнях полювати на них. На той час по Добруджі загинуло біля 1000 душ українського люду.

Коли до Січі наблизилось турецьке військо, то застало там тільки п’ятьох старих дідів: бувшого кошового отамана Рогозяного Діда, Келеповського, Якова Люльку, Федора Дурного та Тимоша Мамалигу. Ті діди не хотіли покинути останнього гнізда козацької волі і всі загинули од турецьких ятаганів. Управившись з тими дідами, турки підпалили церкву й інші січові будинки, лишивши од Січі самі руїни. У Силістрії, коли візир дістав звістку про вчинок Гладкого, він зараз же одібрав од усіх запорожців зброю, а самих їх одіслав у Адріанополь.

Одібрання од козаків у Силістрії зброї і скасування самого Війська Запорозького було з боку турецького уряду вчинком безпідставним, бо ті козаки не тільки не були спільниками Гладкого, а навпаки — ворогами його і зовсім не мали на мислі покидати турецькі землі. Тим часом розгніваний султан звелів, було, скарати всіх тих запорожців смертю, і тільки через заступництво австрійського посла він згодом помилував їх, хоч і звелів держати до скінчення війни у в’язниці, посилаючи з них щодня на роботи по 300 душ. Наказним отаманом при тих запорожцях був старий запорожець Іван Балан, і з ними ж у тюрмі була й похідна церква зі священиком о. Устином.

Через якийсь час запорожців з адріанопольської тюрми перевели у Стамбул і там теж по черзі посилали на роботи. Коли війна скінчилася, султан хотів, було, знову поновити Військо Запорозьке з тим тільки, щоб жило воно далі од російської границі, і одме-жував їм землю на березі Білого (Егейського) моря за Салоніками. Чотириста запорожців разом зі священиком пішли, було, уперед оглянути нову землю, і хоч вона дуже їм подобалася, бо, як вони розказували, була з доброю водою й рибними плесами і недалеко од Святої Гори (Афону), та, розміркувавши добре, запорожці не наважилися осісти там через те, що на Біле море людям з України неможливо було заходити, і за кілька років всі запорожці мусили там перевестись. Просили вони султана, щоб дав їм землі хоч у Азії, аби на Чорному морі, щоб можливо було човнами мати зносини з Україною, та невідомо з яких причин прохання їхнє не було задоволене, і випущені на волю запорожці повернулися на Дунайські гирла, де й доживали свого нещасливого віку як звичайні рибалки. Сюди ж один по одному поверталися з Буджака й ті 300 запорожців, що їх Гладкий силою завіз в Ізмаїл.

Блукали ще довго колишні запорожці понад Дунаєм та понад Дніпром, шукаючи волі та долі, та тільки, як співає народна пісня, даремно:

А вже років більше сотні, що козак в неволі!

Понад Дніпром ходе, викликає долю:

«Гей, ти, доле, вийди з води,

Визволь мене, серденько, з тяжкої біди!»

— Не вийду, козаче, не вийду, соколе!

Ой, рада б я вийти, так сама в неволі,

Гей, у неволі, в ярмі,

Під московським караулом у тюрмі.

ДОДАТОК ДО ОПОВІДАНЬ ПРО СЛАВНЕ ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ НИЗОВЕ
Хоча з часів зруйнування Запорозької Січі на Дніпрі минає скоро 150 років, а з часів зруйнування останньої — Задунайської Січі скоро мине 100 років, а згадки про запорожців ще живуть навіть між простим неписьменним народом України та Добруджі. Згадки ті підтримуються трьома засобами: 1) народними думами та піснями, з котрих деякі ще й у наші часи можна почути од небагатьох уже по своїй кількості українських сліпців-кобзарів; 2) малюнками народного малярства; 3) оповіданнями старих людей.

Щодо першого засобу — народних дум та пісень, то з тої частини скарбу їх, що збереглася до наших часів, я вмістив у свої оповідання досить численні зразки і дум, і пісень, з котрих досить добре можна уявити собі, як дивився неписьменний люд на козацтво і на ті події, котрі мали зв’язок з козацтвом; через це спинятись на цьому засобі підтримування народної пам’яті про запорожців я вже не буду.

Народні українські художники, треба гадати, придбали для нащадків великий скарб картин на історичні події, та, на жаль, татарські наскоки на Україну та Велика Руїна її і «Згін» 1768 року майже нічого не лишили нам з того скарбу. Малюнки на теми козацького та гайдамацького життя ми маємо лише пізніших часів XVIII та XIX віків, коли через обставини життя образ козака-лицаря вже перетворювався на образ гайдамаки. Запорозький козак на таких малюнках, на всіх майже без винятку варіантах, малюється з бандурою у руках, а коли на картині декілька козаків, то хоч один з них буде з бандурою Здається, що, за народною пам’яттю, вільне козацьке життя в степах та дібровах навіки сполучене з піснею під жалісні згуки бандури.

Під усякою картиною народного маляра обов’язково писалось коротенько про вдачу та звичаї того козака, котрий був намальований, коли ж на картині було декілька козаків, то під всяким з них на самій картині писалося, що він робить. От, наприклад, намальовано на одній картині молодого запорожця з бандурою у руках і з люлькою у роті; сидить він під деревом серед степу, а навкруг нього розкладене й розвішане по дереву все, що потрібно козакові у поході, і навіть ложка; підписано так:

їхав козак полем та й отакувався,

Сів під зеленим дубом та й розперезався:

«Гей, як мені душно!

Я козак Бардадим, куди гляну — степ, як дим!

Гей, шкода ж мені великая молодому,

Що як доведеться в степу помирати,

То нікому буде козацькі кості мої поховати:

Татарин боїться, а лях не приступе,

Хіба прийде лютий звір та в байрак поцупе.

А я того не боюся — горілки нап’юся,

В бандуру заграю, з товаришем погуляю.

Гей, я, козак, був змолоду добряка,

Що не лишав у Польщі ні жида, ні ляха,

Там-то ми гуляли — ляхів оббирали.

Під другою, майже такою самою картиною, напис інший, а саме:

Хоч дивись на мене, та ба — не вгадаєш,

Звідкіль родом і як зовуть, нічичирк не взнаєш.

Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,

Той може і прізвище моє угадати:

В мене ймення не одно, а єсть їх до ката, —

Так звуть, як набіжиш на якого свата:

Жид-псяюха мене з ляку за брата приймає,

Милостивим добродієм ляхва величає.

А ти як хоч називай, на все позволяю,

Аби крамарем не звав, бо за те полаю,

А якого роду я, то всяк про те знає.

Хто по світу ходе-блука та долі шукає.

Я — козак запорожець, ні об чім не тужу.

Як люлька є й тютюнець, то мені й байдуже!

Друга, теж дуже поширена картина, малює трохи підстаркуватого запорожця, що сидить під деревом у лісі так само з бандурою у руках:

Гай, гай, як був же я молодим, яку мав я силу,

А тепер од лиха-горя і вош одоліла.

Здається, плечі вже не ті, а ноги чужії.

Кругом мене одоліли вороги тяжкії,

Як бачу я, недобра є козацька година.

Цвіте, в’яне, наче в степу молода билина,

Хоча мені і не страшно в степу помирати,

А жаль тільки, що нікому в степу поховати.

Жид цурається, а лях не приступе,

Хіба яка зла звірюка у байрак поцупе,

А може, я в городах умирати мушу?

Може, хоч там одпом’януть попи мою душу,

Бо на степу попи, ченці ізвертали з шляху,

Козак. За народним малюванням
Протопоп, филозопи набирались жаху,

Але ж мені не годиться на лаві вмирати,

Бо ще в мене є охота і ляхів шарпати,

Бо ще в мене є що-небудь прокинуть до смерті.

Жидам, ляхам ще мушу й носа утерти.

Хоч я трохи зледащів, однак чують плечі —

Здається, я поборовся з ляхами на герці.

Траплялося, ще й не раз, варити те пиво,

Що пив турок і татарин, що пив лях на диво.

Багато десь і тепер лежить із похмілля,

Мертвих голов по степу із того весілля.

Надія в мене на мушкет, на ту сіромаху,

Що не ржавіє ніколи, — на шаблю на сваху,

Бо хоч вона і не раз мазкою умилась,

А все ж таки і тепер якби розізлилась,

То не одна б голова на дві розвалилась.

Надія в мене і на спис, на гостре ратище,

Коли хочеш утікать, скач на нього вище.

Як натягну ж лука я, брязну тятивою,

То від нього і хан кримський мусить утікати Та із скрині усе добре, червінці хапати.

Гей, ну ж, братці, запалимо у степу пожари,

Щоб кожухи поміняти на лядські жупани!

Як ярмарок добрий буде, удачу покаже,

То не один і жид і лях від списів поляже.

А послі, братці, повертати до Січі не стану.

Кожухи нумо скидати та геть їх до ката,

Аби добігти до корчми, до першого свата,

Та могоричу більш у Січі та грошей достати.

Часто запорожці змальовані цілими ватагами.

Дуже схожа до цієї картини картина у Катеринославському музеї Поля, одшукана і подарована музею автором цих оповідань. На тій картині — четверо запорожців, кінь і двоє повішених ворогів невідомої нації. Головна фігура являє молодого запорожця з бандурою у руках і під ним напис:

Гей, бандуро моя золотая,

Коли б до тебе дівчина молодая —

Скакала б і плясала б до лиха,

Що не один козак одцурався б солі міха,

Бо як заграю, то всяк поскаче,

А після не один вражий син заплаче...

Козак душа правдивая, сорочки не має.

Коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє...

Хоч дивись — не дивись, та ба, не вгадаєш:

Відкіль я і як звали, нічичирк не знаєш.

Біля козака стоїть сулійка з горілкою й чарка, тут же долі лежить шапка, а під шапкою окремий напис:

Козак Мамай з товаришами

«Шапка моя сибірка, по тобі по всій дірка:

Коли б мені ляха обідрати, щоб цю шапку

полатати».

Другий козак на тій же картині варить на тагані куліш, а під ним напис:

«Хоч я в степу веселюся —

Одним кулешем похмелюся».

Третій козак на картині сидить осторонь під деревом і, одвернувши комір сорочки, робить те, що зазначено у головному напису.

Четвертий козак на задньому фоні картини стріляє з рушниці, мабуть, полює на птахів.

Цікава ще картина, наведена в «Історії України» М. Грушев-ського.

Це вже малюнок не з похідного, а з січового життя запорожців,

бо всі козаки не мають ні на собі, ні біля себе зброї. Треба гадати, що запорожці гуляють на вільному повітрі десь біля Січі: один грає на бандурі, один танцює, двоє частуються з «михайлика» горілкою, а двоє заходились битись...

Що ж до останнього й найпростішого засобу підтримання у народі згадок про запорожців — народних переказів та оповідань, то їх збереглося й до наших часів дуже багато, але скористуватися з тих оповідань майже нічим. Ще в сімдесяті роки XIX віку автору сих оповідань доводилося чути од лоцманів, що проводять через пороги на Дніпрі плоти й барки, досить правдиві й серйозні відомості про життя й звичаї запорожців, але до наших часів і тих небагатьох оповідань не збереглося. Провідна ідея життя запорожців — боротьба за волю й за поневолених вже зникла з народної пам’яті. Великого духу вчинки запорожців, що робилися під натхненням високої ідеї, сучасний неосвічений і несвідомий селянин не може пояснити собі нічим іншим, як характерством, себто чарами. Від усякого селянина на бувшому Запорожжі можна почути, що запорожці се були такі характерники, що вміли наводити на ворогів «ману», тобто робити так, щоб ворогам ввижалося зовсім не те, що справді робилося; вміли замовляти себе од ворожої зброї, навіть могли руками ловити ворожі кулі. Запорожця, за їх переказами, ніяк неможливо було вловити, бо він міг, пірнувши у шаплик з водою, виринути аж на березі Чорного моря.

Наш художник Корнієнко намалював картину «Характерник», яким у наші часи темний люд уявляє собі запорожця: він кинув на річку килим, сів на нього — пливе та грає на бандурі, та так гарно грає, що зачарував навіть птиць і рослини.

Багато ще всяких нісенітниць можна почути тепер про запорожців, а правдивого дуже мало, і через те, на нашу думку, народ-

Запорожець-характерник
ні перекази про них у наші часи вже втратили свою вагу. Не бачимо ми правдивого розуміння провідної ідеї життя запорожців і на тих народних малюнках, які збереглися до наших часів, бо ті картини малювались, очевидно, не раніше XVIII віку, в часи вже занепаду Запорожжя. Вимирають та переводяться й кобзарі, заносячи на той світ свої стародавні думи, у котрих тільки й відбивається ще провідна ідея життя запорожців. Та, незважаючи на все те, пам’ять про козаччину й Військо Запорозьке, пам’ять про запорозьке лицарство, що вже оджило свій вік, не вмирає, тепер разом з освітою народних мас з’явилися нові, найбільше певні засоби до визнання свого минулого: правдиві книжки і музеї, до котрих зібрано дещо з того, що лишили по собі запорожці. Одним із таких музеїв є обласний музей імені Поля в Катеринославі, до котрого працею шановного історика Запорожжя Д. І. Яворницького зібрано досить багато скарбу, що торкається запорозького життя й побуту.

ОпоШттл восьме


ВЕЛИКИЙ ЛУГ
Ой Січ — мати, ой Січ — мати!

А Великий Луг — батько!

Ой, що в лузі заробити,

Те у Січі пропити.

Уривок із запорозької пісні дуже влучно пояснює, як дивилися козаки на Великий Луг і за що для себе мали. Вони називали його батьком, себто тим, хто давав їм життя.

І справді: коли б не було Великого Лугу, то не існувало б і запорожців, бо чи втрималася б у ХУ-ХУИ і навіть у XVIII століттях на низу Дніпра невеличка християнська громада — серед численних татарських орд. Але разом із тимця пісня зазначає, що Великий Луг був місцем праці та заробітків запорожців.

ДИВО ПРИРОДИ
Великий Луг споконвіку відомий давньому культурному світові. Ще за чотири століття до Різдва Христа, себто за 2300 років до наших часів, грецький учений і письменник Геродот уже описував цю величезну, вкриту лісом низину, порізану й омиту протоками Дніпра, яку він звав Гілеєю.

За часів запорожців Великий Луг починався з того місця, де Дніпро, вихопившись із-поміж скель Карпатського передгір’я і пересягнувши розкидані на його шляху пороги та забори, поділявся спочатку на дві широкі протоки, що оточують Хортицю, а далі відразу ж за цим островом, неначе зрадівши, що вибіг на рівнину, заходився розкидатися на тій площині протоками, спершу на південь та схід, — ліворуч, а далі вже на захід, — праворуч. Південно-східною межею Великого Лугу й Хортиці стала протока, або річка, Кушугум, а нижче — до лиману Великої Води — річка Кінська, й тільки на невеличкій частині — головна водотока Дніпра. Південно-західною межею Великого Лугу, вздовж 35 верст од Хортиці, протікав Дніпро, а там, аж до лиману Великі Води, ті протоки, що відбиваються од Дніпра в праву руку, а саме: Тарас, Бугай, Джуган, Ревун, Річище, Орлова, Лапинка, Підпільня, Піскувата, Бакай та Бистрик. Всього Великий Луг од острова Хортиці до лиману Великої Води, міряючи Дніпром, простягся на 110 верст; упоперек же він шириться найбільш на 20 верст, а найменш — на 3 версти. Вся ця величезна площа, яка складає понад 1000 квадратних верст, або більше мільйона десятин землі, поросла лісами, очеретами та високими травами, прикрашена озерами та лиманами й порізана протоками Дніпра, а через те була найбезпечнішим місцем для схованок запорожців од татарських загонів.

Татари, як кочівники і степовики, взагалі вирушали в походи кіньми й завжди обминали Великий Луг з його протоками, озерами та багнищами; коли б же вони й задумали знайти запорожців у Великому Лузі, користуючись човнами, й заїхали б у глиб Лугу, то так заплуталися б серед безлічі озер, річок та лиманів, що не тільки б не виявили своїх ворогів, а навіть самі не повернулися б назад. Через те козаки й тулилися зі своїми Січами завжди поближ-че до Великого Лугу, щоб їх там ніхто не дістав.

Самі Січі стояли в місцях, з яких було легко випливати човнами на Дніпро чи виходити кіньми в степ, тому траплялося не один раз, що вороги захоплювали й руйнували Січ, але викорі-нити запорожців їм ніколи не вдавалося, бо, забачивши свою слабкість, козаки закопували в піски гармати й скарби й, подавшись човнами в непролазні пущі Великого Лугу, перебували там доти, аж поки вороги відходили геть. Так запорожці вчинили й року 1557-го, коли їх разом із гетьманом, князем Вишневецьким-Байдою обложило на Хортиці стотисячне військо турків, татар і волохів; так зробив і кошовий запорозький Іван Сірко, коли року 1679-го до Чортомлицької Січі наближалося велике турецьке й татарське військо; коли ж після невдалих повстань Сулими, Павлюка та Остряниці на знесилене Запорожжя року 1638-го прийшли поляки, вимагаючи, щоб козаки віддали їм свої гармати та спалили свої чайки, то запорожці закопали гармати в пісках, а чайки відігнали в озера й там затопили в очеретах; проте, коли через десять років Богдан Хмельницький подав гасло, що час козакам повставати за свою волю, — на Січі одразу ж дістали гармати й чайки, бо запорожці добре пам’ятали, де саме ховали свої скарби.

Так велося на Січі аж до останніх часів, і якщо року 1775-го Війську Запорозькому вдалося вирвати з облоги численного війська російського генерала Текелія й перейти на Дунай, то знову-таки через те, що Запорозька Січ стояла, як і всі попередні, на березі Дніпрової протоки Підпільної, на межі Великого Лугу.

Коли поглянути на карту Великого Лугу, то майже посередині, а саме — в тому місці, де на правому боці Дніпра лежить нині місто Нікополь (Микитин Ріг), а на лівому — село Кам’янка (стародавній Кам’яний Затон), тут Великий Луг звужений до трьох верст. Тим перешийком він поділявся на дві частини, з яких нижчу, або південну, запорожці в давні часи звали Базавлугом; мабуть, через те, що там впадала зі степу річка Базавлук, і тільки північну частину називали Великим Лугом.

Назва Базавлуг збереглася і в українських народних піснях «Ой, та їдь ти понад лугом та Базавлугом та понад Дніпром-Славу-тою...», і в турецьких та російських документах, писаних із приводу свавільного переходу запорожців року 1734-го зі своїм кошем з татарських Олешок на Базавлуг.

До наших часів ні назва Базавлуг, ні назва Великий Луг не збереглася почасти через те, що околиці Великого Лугу після скасування Запорозької Січі були залюднені німцями та кріпаками з Великороси'», почасти ж через незнаття нащадками запорожців історії своїх предків. Ліси по Великому Лугу й Базавлугу місцеві люди називають тепер однаково — «плавнями».

Запорожці, щоб знати, про яку частину Великого Лугу мовиться, до якого вона куреня належала, прикладали до кожного кутка Лугу окрему назву, як-от: Сірківка, Паліївщина, Васюрине, Степок, Наливач, Велика Пуща та інші, й окремо називали будь-які, навіть найдрібніші, протоки, озера, лимани й острівці; довгим же протокам надавали по кілька назв, виділяючи кожну окрему частину. Так, скажімо, річка Лапинка, яка відірвалась од Дніпра біля Микитиного Рогу, через сім верст має назву Бакай, ще за шість верст уже вона звалася’ Підпільною, а нижче села Покровського (Нова Січ) — Піскуватою; річка Скарбна в південній частині Базавлугу зветься Темною тощо. Не всі ці численні назви річок і озер дійшли до наших днів, але ті, що збереглися, донесли нам поезію тих часів.

Які ж заробітки запорожцям давав Великий Луг і як могло бути, що козаки навіть у ті часи, коли вороги змушували їх залишати свою Січ з усіма надбаними скарбами, любенько добували собі готову їжу у свого батька Великого Лугу?

Перш за все Великий Луг був сполучений із Чорним морем широкою та глибокою річкою Дніпром, і завдяки тому щовесни сила риби, не маючи собі в морі спокійного та захищеного від хвиль притулку, де б їй покласти ікру, рушала в Дніпро, заходячи в озера, лимани та протоки. Найбільше таких місць було на Дніпрі у Великому Лузі й через те можна вірити оповіданням, записаним ще в XVI столітті, що в Дніпрових протоках під час нересту риба так щільно пливла, що як устромиш у воду списа, то він не тонув і не хилився на бік, бо його тримала своєю товщею риба.

Водилися у водах Великого Лугу велетенські білуги, ліктів по 18 (3 сажні) завдовжки, що ледве шестеро козаків здужали підняти одну на плечі; попід кручами, в чорториях, ховалися гладкі, товстоголові соми, цілими табунами плавали осетри, севрюги та стерляді; величезні, ситі коропи та довгі, зубасті щуки виблискували там проти сонця золотою та срібною лускою; косяками грали у воді: сула (судаки), лящ, карась, окунь, лини, вугри, тарань, ви-резуб, камбала, язь і марена, а від дрібнішої риби ніколи не була спокійна пелена річки — так часто вона підкидалася з води на повітря. Неважко було досхочу ловити рибу не тільки сіткою та іншим причандаллям, а навіть захожій людині голими руками.

Величезна сила водилася тут і раків, які люблять спокійні плеса, оточені очеретами та скелями, а у Великому Лузі їх дуже багато. Щоб довести, яка була в Дніпрових плавнях сила добра, досить сказати, що за один захід витягали стільки раків, що вони не вміщалися у двох великих лантухах, і частину доводилося викидати назад у воду.

Та не тільки протоки й озера давали тут їжу козакам, не тільки рибою та раками годувалися вони — скільки там було звірини, птиці, бджіл!

Великий Луг з усіх боків оточений безмежними степами, але східні не мали або мали обмаль води, та й то гіркої. А який там захисток для звіра! Через те ліси, як озера рибу, приваблювали до себе всіляку дичину. Коли ж у степах вибухала пожежа, а це траплялося часто, бо татари майже щоосені зумисне випалювали посохлу від сонця траву, то вся живність зі степів кидалася до Великого Луту, де за Дніпровими протоками, серед лісів та островів, вони були безпечні від вогню.

Із звірів у Великому Лузі водилися вовки, вепрі, олені, дикі кози (сугаки), лисиці, коти, зайці, барсуки, горностай, ховрашки, бобри, куниці й виндихи, нарешті, під осінню пору, заходили сюди і степові мешканці — тарпани (дикі коні), перебуваючи найчастіше на Томаківському острові.

Найкраще привілля тут мала птиця. Ніхто не перешкоджав їй у Великому Лузі кублитися й виводити пташенят. Од стрекоту й щебету повсюди ще в XIX столітті люди не чули одне одного. Дніпрові коси колись прямо біліли од баб (пеліканів) та морських чайок; за лебедями, дикими гусьми, бакланами та качками часом не видно було в озерах води; журавлі, лелеки та чаплі велично та спокійно походжали по болотах; береги лиманів рябіли від безлічі куликів; кучеряві ж дерева Лугу ставали притулком горлицям, зозулям, тетеревам, удодам, коростеням, сорокам, стрижам, соловейкам, чижам, щоглам та іншій співочій і неспівочій птиці, чий спокій порушували хіба що соколи, яструби, шуліки та велет-ні-орли.

А скільки там було бджоли, що вільно роїлася на деревах і навіть в очереті; мед же носила в дупла дерев, у розщелини скель і навіть у ямки між травою просто на землі.

Тож нікого не здивує, що у Великому Лузі козаки не тільки мали собі готову їжу, а навіть заробіток. Усе Військо Запорозьке харчувалося на Січі рибою й дичиною з Великого Лугу, причому про запаси їжі для себе мав дбати кожен курінь, а щоб козаки не збивалися гуртом до наймиліших їм урочищ і користувалися Лугом усі однаково, то на Січі, в день Нового року, курінні отамани тягли жеребки, кому де ловити рибу й полювати.

Рибальство й полювання тривало все літо, а позаяк у Великому Лузі всього було з надтом і добувалося воно легко, то запорозькі громади добували далеко більше риби й дичини, ніж її потрібно для війська, й увесь той лишок ішов на спродаж через крамарів, які приїздили на Січ, — у Польщу, Московщину, Німеччину й Туреччину. Для продажу рибу солили або в’ялили, а зі звірів виробляли шкури.

Меду від диких бджіл у Великому Лузі добували так багато, що в запорожців він вважався щоденною приправою до соломахи, й чимало того меду та воску вивозилося до Цісаріцини.

Запорозьке товариство обережно й розумно користувалося скарбами Великого Лугу — не винищувало дрібної риби, не било молодої дичини, зберігало багатства Лугу до останніх днів своєї Січі в 1775 році — й покинуло Великий Луг зі сльозами на очах та нудьгою в серці. Руїна й нищення Великого Лугу почалися лише після того, коли наприкінці XVIII століття його землі й води було поділено царицею Катериною поміж великими вельможами, а ті пороздавали й річки, й озера, й ліси в оренду таким людям, що за часів Запорожжя не сміли б у Великий Луг і носа поткнути; і вони коли не всі ліси, то; принаймні, найдорожчі з них дерева, як дуб, граб та оріх, почали вирубувати на спродаж, а право рибалити та полювати передавали окремим рибалкам і мисливцям.

Усе XIX століття велося таке грабіжницьке хазяйнування у Великому Лузі. Кожен орендар або управитель намагався якомога більше мати прибутку з оренди і без жалю винищував звіра, рибу і птицю, а заможні й часом вельможні землевласники діставали со

бі прибутки з того, біля чого не працювали.

На щастя, винищити таку величезну площу, як мільйон десятин, неможливо було за кілька десятиліть, і ще й у наші часи можна почути від старих людей оповідання про колишнє привілля й щедроти Великого Лугу. 116-літній дід Розсолода у 80-х роках XIX століття в селі Чернишівці так розповідав про Великий Луг професорові Д. Яворницькому:

«А бджоли було тієї! А меду! Мед по пасіках, мед і по зимівниках, мед і по бурдюгах — так і стоїть, було, у липовниках: скільки хочеш, стільки й бери; більш усього від диких бджіл. Дика бджола скрізь, було, сидить: і на комишах, і на вербах; де буркун — у буркуні; де трава — у траві. За нею і проходу не було: то, було, вирубують дупла, де вона сидить. А лісу того! Бузина, свидина, вербина, дуби, грушиння! Груш, було, як напада з гілля, так хоч бери граблі та горни валки: так і лежать на сонці, поки не попечуться. Солодкі такі були, так патока з них і тече. А товщина лісу яка була? Верби, так їй-богу, десять аршин у обхват...

А звіру та птиці? Вовки, лисиці, барсуки, дикі кози, чокалки, виндихи — так один за одним і біжать, так і плазують по траві. Вовків така сила була, що їх кийками били, а з їх кож чоботи носили та кожанки робили. А їжака того — їжака!.. І казати нічого. Були ще й дикі свині, такі гладкі та здорові; вони більше всього по плавнях шниряли. Оце як побачиш у плавні яку свиню, то скоріше кидайся на дерево, а то — хрю! хрю! хрю! Чмок — та до тебе, так рилом і пре; виставе морду вперед та й слуха, чи не йде хто; як за-баче чоловіка, зараз до нього товць рилом! З ніг звале, тоді й давай рвати. Були й дикі коні: вони цілими табунами ходили. А що уже птиці було, так Боже великий! Качок, лебедів, дрохв, хохітви, гусей, диких голубів, лелек, журавлів, тетерваків, куріп’ят — так хо-хо-хо!

І що то за сила тієї птиці була! Як підніметься з землі — сонце застеле, а як сяде на дерево, то й гілля не видно: саме висе; а як спуститься на землю, то й вона наче долівка, так і зачорніє. А лебеді як зведуться битись поміж себе, то піднімуть такий крик, що батько, було, вискочить із бурдюга та давай на них стрілять, щоб порозгонить, а вони піднімуться вгору та тільки порось-порось-порось!.. Нема тепер і тієї сили риби, що тоді була. Оця риба, що тепер, так і за рибу не щиталась. Тоді все чичуга, пистрюга, коропи та осетри за все одвічали. У одну тоню її витягали стільки, що на весь курінь ставало. Та все тоді не так було. Тоді й зими тепліші були, ніж тепер, — це вже кацапи своїми лаптями понаносили до нас хол ода...»

Дуже цікаве оповідання про Великий Луг та суміжний із ним степ записав етнограф Я.П. Новицький 1887 року від вісімдесяти-восьмилітнього діда Джигиря із села Кушугумівки; він міг знати Великий Луг не раніш, як через 40 років після скасування Війська Запорозького.

«За запорожців, — казав старий Джигир, — та ще й за моєї пам’яті, у Великому Лузі і в степу багато було всякого, багато й птиці. Степ, де річки Терса, Солона, Вовча, Гайчук і інші, тоді звали Диким Степом. Там бабаків було більше, ніж тепер ховрахів. Ото що зостались на цілині густо могилки невеличкі, — то їх нори. Як стали селитись слободи в степах, стало тісно й бабакам!.. Звай-лували вони відсіль в тридцятих годах.

Ще були, кажуть, дикі свині, та мені їх не довелось бачити; це ще було за запорожців. Були ще барсуки, виндихи. Виндиха невеличка, як собака. Жила в воді, а іноді вилазила на берег. Були бобри — і ті нори робили в воді. Бобрів і я бачив на своєму віку чимало; все було тягнуть хмиз в воду. Дикі кози і тепер є по плавнях, та мало, а була їх сила! Вони любили пастись там, де мочар та дикий хрін.

З дикої птиці було багато голубів: гніздились по лісах та по скелях. Водились ще дикі гуси, лебеді, журавлі. Вони є й тепер, та мало. Водились огарі, тетерваки, баклани. Тепер тетерваків нема й помину — змандрували, а баклани й досі є, та рідко, і більше на порогах. Вони чорні, сідають на каміння і заборах серед Дніпра, де мало людей. Колись було багато деркачів, а тепер і тим місця мало. Не густо тепер і качок стало за вражими стрільцями...

Риба, яка була тоді, така й тепер, тільки її не зосталось і сотої частини: виловлюють, не дають вирости. Колись сього не водилось. Було, старі люди кажуть: «Ловіть, хлопці, рибу та не переводьте, бо гріх!» Так, було, й робимо: наловимо риби і котра велика — беремо, котра мала — геть її у воду і нехай росте.

Раніше і ліс густий був по плавнях: дуби товсті та гільчасті, со-кори, лоза непролазна, терни, груші, а по озерах очерета, куга, осока. Тепер як глянеш — мов не той край: все попсовано та сплюндровано...

За запорозького уряду багато водилось пугачів: були вони по всіх байраках, була їх сила по скелях на Дніпрі, а ще більше у Великому Лузі. За год, кажуть, перед тим, як зруйновано Запорожжя — пугачі кричали день і ніч. Вони чули козацьку недолю, чули й свою, бо як пішла земля в розділ та стали рубати ліс, то й пугачам місця не стало. Про це є козацька пісня, дуже жалібна на голос:

Ой, не пугай, пугаченьку,

В зеленому байраченьку!

— Ой, як мені не пугати,

Що хотять байрак вирубати,

А мені нігде та прожити,

Нігде мені гнізда звити,

Малих діток виглядіти...

. Та й запугав пугаченько В зеленому байраченьку...

Багато таких оповідок доводилося й мені чути од дідів у свої молоді роки, та, на превеликий жаль, я тоді не розумів тієї величезної ваги,“яку має народне слово, і не записував тих оповідей. Я почав знати Великий Луг з 1880 року, себто в ті часи, коли, як казав дід Джигир, «все було попсовано та сплюндровано», а проте він робив на мене враження надзвичайного привілля. Ліси ще стояли неначе нерухомі, красуючись своєю розмаїтістю. Подекуди дерева височіли щільною стіною, де-не-де чергувалися з просторими галявинами, вкритими високою, у зріст людини, травою. Часом по них були розкидані або поодинокі дуби та велетні-осокори, або груші, кислиці та купами бузина, — і це надавало галявинам дивовижної краси.

Із звірів у плавнях мені траплялися тільки свині, й то, напевне, не дикі, а здичавілі, свійські. Щоб не годувати свиней, селяни з берегів Великого Лугу виганяли в ті часи свиней у плавню і там лишали аж до зими. За літо свині дичавіли, виводили в плавні поросят, які, виростаючи, ставали вже зовсім дикими й навіть кидалися на людей. На зиму селяни намагалися забрати свиней у село, а на тих, що не давалися до рук, влаштовували облави, як на диких.

Вовків і лисиць у мої часи було чимало, зайців же — велика сила. Мені розказували тамтешні люди, що за повені зайці рятувалися на високих місцях і збивалися в такі гурти, що їх можна було руками кидати в човни. Про диких кіз я чув од стрільців, ніби вони в 1880-1888 роках ще водилися в плавнях, але сам я їх не бачив, бо й не шукав: я не був мисливцем і хоч носив із собою по Великому Лугу рушницю, та тільки виключно проти вовків. Дуже часто, переходячи ліси, мені доводилося бачити озера. На їхніх берегах здебільшого шуміли очерети й осока, з яких, мов чабани з-поміж отари овець, маячили високі верби, купаючи свої гнучкі віти у воді. Де траплялися піскуваті галявини, то вони були вкриті непрохідними шелюгами лоз; вогкі ж безлісні місця заростали осокою аршинів у три заввишки та очеретами до трьох сажнів. Величезні, срібно-руді китиці комишу хвилювались, як море; поверх же того моря красувалися чорногруді, м’які, мов боброве хутро, султани.

Страшно було заходити в таку гущавину очеретів, з яких не видно було навіть неба, та зате там можна було назбирати цілі козуби ожини. Коли мені вдавалося продертися крізь такі зарості до озера або протоки, я завжди заставав на воді диких качок, іноді такі великі табуни, що за ними тільки де-не-де виблискувала вода та виглядали білі й жовті квітки водяних лілій.

З водяної птиці мені не довелося вже бачити лебедів; дикі ж гуси були так налякані, що я стежив за ними лише під час перельотів з одного озера на інше. Баклани й морські чайки водилися й на Дніпрі, й по лиманах; качки — по озерах та протоках, чаплі й лелеки — скрізь по заводях, поміж осокою.

Дивує мене, що діди Розсолода й Джигир не згадували про ба-бу-птицю, себто пеліканів, а проте у Великому Лузі вони траплялися цілими зграями. В роках 1880—1884-х я бачив їх і на піскуватих косах Дніпра між Олександрівськом та Нікополем, і на озерах

Базавлугу, а між 1870—1880 роками навіть на каміннях побіля скель Сагайдачного, вище Великого Лугу, і лише в останню мою подорож на Великий Луг, року 1916-го, я не тільки не побачив жодного пелікана, а й уже чув од мисливців, що ця птиця, на жаль, давно не залітає у ці краї.

Щодо співочого й неспівочого повітряного птаства, то його у вісімдесятих роках XIX століття було ще надзвичайно багато у Великому Лузі. Горлиці, зозулі, удоди й ракші голосно й весело перегукувалися через лісові галявини, а од співів і щебету соловейків, чижів, шпаків, щигликів та ремезів у вухах лящало.

Риби в мої часи у Великому Лузі ще було досить, причому соми, коропи й щуки траплялись ще дуже великі — що ж до осетра та білуги, то їх водилося мало. Найкраще ловилися у лузі раки, яких було сила-силенна.

Найдовше й найчастіше з околиць Великого Лугу мені доводилося пробувати в місті Олександрівську, в селі Чернишівці біля То-маківського острова, в Нікополі, на межі з Базавлугом, та в селі Покровському, на місці Нової Січі. Оглядати Великий Луг пішки зовсім неможливо через численні протоки, які літньої й осінньої пори хоча й неглибокі, але перебродити їх дуже забарно й неприємно. Оглядати, звісно, найзручніше на човні, з якого можеш вийти на берег у кожному цікавому місці. В надбережних селян та рибалок, мало не скрізь, є каюк (душогубка), і в ньому, набравши із собою харчів, я їздив по Великому Лузі, не вертаючись до оселі іноді по кілька днів. Такі каюки дуже легкі, добре слухають навіть одного весла; можна проїжджати найдрібнішими мілкими протоками і неважко перетягати їх з однієї протоки на іншу, як то буває потрібно. Але подорожувати по Великому Лугу треба обережно, найкраще з картою в руках, або в супроводі місцевої людини, бо можна заблукати в протоках та озерах так, що й назад не потрапиш. Перешкодою в дослідженні Великого Лугу стає тільки швидка, на деяких протоках, течія, проти якої на одному веслі не попливеш.

Під час моїх мандрів по Великому Лугу я не шукав собі подорожніх — мені любо було вештатись у пущах сього надзвичайного й чарівного місця на самоті зі своїми думками та зі своїм жалем за славним минулим запорозького Великого Лугу.

Часом мені було моторошно серед очеретів, шелюгів та лісових пущ, але я примушував себе перемагати почуття страху і заходив у самісінькі нетрі. Найсумніше бувало, коли мене заставала ніч за кілька верств од житла. Тоді я прив’язував човна серед якої-небудь спокійної протоки або озера до затопленої водою лози, або очерету, щоб ні гад, ні звір не порушив мого сну і лягав спати на дні каюка; коли ж там було волого, то я вирізував кілька пучків очерету й застилав ними ,в кілька шарів дно, і, таким'чином, мав гарну м’яку постелю, через яку нескоро проникала вода до мого боку.

А які чудові незабутні переживання вночі серед безмежної плавні! Після заходу сонця веселе птаство, що вдень розважало мою самотність, замовкало й засинало. Червона від вечірньої зорі пелена озерця потроху темнішала, а водночас із тим якась невидима рука запалювала на небі й на воді яскраві зірки. Понавколо все вщухало, і нарешті панувала урочиста тиша, і з близького, вкритого темрявою берега тільки цвіркуни подавали свої одноманітні, сонливі голоси та очерет, хитаючись і тручись своїми китицями, неначе шепотів про щось таємне. Та час од часу поміж деревами розлягалося пугукання сичів або незрозумілий поклик деркача — і знову все завмирало.

Але ось серед тієї тиші зненацька долинав із берега передсмертний зойк зайця або жахливий скрик дикої качки, а часом жалісний писк невеличкої пташки, нагадуючи, що серед темної, теплої ночі навколо вас твориться драма життя: сонного зайця схопив під кущем вовк, лисовин підкрався до спокійного табуна качок; пташку ж нагледів поміж листям жовтоокий хижак-пугач.

Проснешся, було, з несподіваного крику, але втомлене за день тіло потребує спокою, і невдовзі сон знову бере вас у свої солодкі обійми.

А який ранок у плавні! Чи може ж бути щось чарівніше? Небо на сході починає біліти — світлішають разом із ним і води протоків та озер, що вночі були темні, як домовина. Далі схід починає червоніти, одбиваючи в собі промінь невидимого ще сонця і посилаючи той відблик на вкриті ранковим туманом води та зарошені дерева й очерети. От бліді протоки й озера зарожевіли ніжними кольорами ранкової зорі, й, нарешті, крізь віти сумних, похилих верб та струнких осокорів проглядає сонячне сяйво, граючи золотом спершу на деревах, а далі й на травах, переливаючись самоцвітами в кожній краплі роси, цілує м’які китиці очерету й визолочує гаптованим килимом озера й протоки Великого Лугу.

Птаство прокидається, розправляє свої затерплі за ніч крила й починає гомоніти — попервах стиха, неначе боячись одразу порушити нічну тишу, але небавом розмова стає виразніша, гучніша... Птахи зриваються з місця й, купаючись у свіжому повітрі літнього ранку, розбуджують непорушну плавню... Починається денне життя з його радістю й піснями.

БЕРЕГИ Й ОКОЛИЦІ

Правий, або південно-західний берег

За часів запорожців Великий Луг починався з острова Хортиці та його околиць: Сагайдачного й балок — Верхньої Хортиці, Середньої Хортиці (прозваної пізніше Бабуркою) та Нижньої Хортиці, або Капустянки. Ще на карті генерального штабу 1865 року всі ці місця позначені вкритими лісом, але в наші часи в Сагайдачному та горішній частині острова Хортиці ліс винищено до пня, а на всіх балках лишилися тільки невеличкі дубові гаї. Через те початком Великого Лугу треба вважати Нижню Хортицю, в середній же її частині зберігся лише сухий корч од величезного дуба, що ріс, за переказами дідів, десь 2000 років і мав 9 аршинів навкруги.

Тут, на острові Хортиці, що за часів Візантії звався островом Святого Георгія, як писав Константан Багрянородний, слов’яни, пропливши Дніпрові пороги, справляли молитви й офіру (жертви) та відпочивали перед подальшим шляхом до Царгорода. Народні перекази свідчать, що вони зупинялися в затінку саме того дуба. За кілька століть після слов’янських походів на Царгород у холодку під тим велетенським деревом любили збиратися на раду запорожці. Дуб-велетень, свідок язичницьких офір і слов’янських молінь, захищав своїм гіллям од сонця київських князів Олега і Святослава, а пізніше чубатих січовиків, синів вільної волі, й не захотів пережити їхньої смерті. Після скасування Запорозького Війська він захирів, а за 96 літ після тієї події всохла його остання гілка. Чужа, німецька рука зрубала мертвого велетня й лишила тільки пень од нього, та й то, певне, через те, що викорчувати його коштувало б чимало грошей.

В історії українського, польського й турецького народів острів Хортиця відігравав велику ролю, бо лежав на шляху із Польщі й України в грецькі, а згодом у турецькі землі й Царгород, а також на устя річок Дона, Міуса й Кальміуса. В давні часи, коли шляхами були тільки річки, повз Хортицю Дніпром ходили в слов’янські землі торгувати греки, далі — венеціанці й генуезці, а тоді й турки. Всі вони вивозили з України здебільшого хліб, меди та хутро. Навпаки, слов’яни плавали Дніпром у Чорне море переважно зі зброєю в руках. Через цей же острів або його околицями сунулися зі сходу на захід орди диких народів, які мечем, списом і стрілою прокладали собі шлях. У руських літописців острів Хортиця вперше згадується під роком 1103-м, коли на ньому зібралися князі з усіх князівств, щоб іти в степи на половців. Удруге року 1224-го тут же, біля Хортиці, зійшлися Мстислав Романович Київський, Мстислав Удалий Галицький, Мстислав Романович Чернігівський, Мстислав Ярославович Німий, Данило Романович Волинський, Олег Ігоревич Курський, Михайло Всеволодович та інші, щоб од Хортиці йти разом у степи на татар, з якими вони й зіткнулися біля річки Калки (тепер Кальчик) й мало не всі полягли в битві. Не раз і острів Хортиця був місцем бойовищ за часів Запорожжя, і тому не дивно, що в горішніх шарах Грунту на цьому острові й на дні Дніпра довкола нього ще й у наші дні люди знаходять усіляке військове знаряддя: ручну зброю, гармати, човни й навіть кораблі.

Найбільше ті знахідки стосуються часів Запорожжя, але чимало з них ще й більш давні.

Починаючи із середини XVI століття й до останньої чверті XVIII, себто понад два століття, острів Хортиця був власністю Війська Запорозького.

У роках 1552— 1557-х гетьман Вишневецький стояв на Хортиці не тільки із запорожцями, а ще й із городовими українськими та підвладними Москві путивльськими козаками. Через те побудовані там на острові городки захопили далеко більше землі, ніж, звичайно, сягала Запорозька Січ, і вони були розкидані по всій північній половині Хортиці. Байда мав широкі заміри: він намагався держати з цього острова під своєю рукою весь південний край теперішньої Росії, але тим він роздратував наймоґутнішу в ті часи турецьку державу, і року 1557-го султан, скликавши проти нього 100 000 війська (турецького, татарського й волоського), атакував Хортицькі городки Вишневецького не тільки пішим військом, а ще й озброєними гарматами галерами. Козаки чотири місяці змагалися з ворогами, але коли польський король і московський цар не подали тим часом ніякої допомоги, то запорожці посприяли гетьманові вийти з городовими козаками на Україну; самі ж, незважаючи на турецький флот, перепливли човнами за Дніпро і зникли в протоках Великого Лугу.

Проте й туркам не вдалося втриматися на Хортиці, й року 1558-го Вишневецький знову хазяйнував на ній, вигнавши турків до Очакова, а татар — за Перекоп.

За двадцять років після Байди острів знову став осередком Запорожжя, бо відомо, що гетьман Запорозького Війська Шах у роках 1577—1578-х поновив городки на Хортиці; й чинив звідти напади на турків і татар, а пізніше й на поляків, відплачуючи за те, що король підступно скарав на смерть славного козацького лицаря Івана Підкову, або Серпягу.

Ще через сорок років по тому, а саме року 1617-го, коли гетьман Сагайдачний, повернувшись із одного зі своїх морських походів, побачив Січ Запорозьку, що містилася тоді на Базавлуцькому острові, зруйнованою турками, він став кошем у західному кутку голови Хортиці, де й досі збереглися ознаки окопів, січових куренів та церкви.

Збудована Сагайдачним на острові Хортиця Січ існувала там до 1625 року, коли через утиски з боку поляків запорожцям знову довелося переходити в більш захищене місце — в глиб Великого Лугу. Відтоді, до самого скасування Запорозького Війська, воно не стояло всім кошем на Хортиці, а тільки там держали запорожці залогу, щоб оберігати від татар Кічкаський перевіз.

З північного кінця Хортиця починається височенними сторчовими скелями сажнів до ЗО заввишки, далі ж на південь вони знижуються, а береги стають пологішими і, зрештою, закінчуються скелями острова Малої Хортиці у правій протоці Дніпра та Нижньою Головою — зліва; далі вони переходять у низину з лісом, очеретами, озерами та шелюгами.

Напроти Хортиці в праву протоку Дніпра, або Річище, впадає три річки Хортиці, які, запевне, відігравали у війнах запорожців із татарами чималу ролю, бо тільки ними можна було підступитися до перевозів на острів непомітно через те, що всі береги усіх трьох річок заростали великими дубовими гаями. Тут, серед дуже рибних місць, ще з початку XVIII століття козаки, як і на Хортиці, сиділи зимівниками. Але після знищення Січі величезні площі Запорожжя були роздані царицею Катериною поміж найближчими до неї вельможами, а водночас із тим на Запорозькі землі прийшли закликані з Німеччини німці-хлібороби; між іншим, їм було подаровано острів Хортицю (2500 десятин). Тоді вся верхня частина Великого Лугу, разом із ґрунтами на обох його берегах, указом імператриці потрапила до рук князя Потьомкіна, ініціатора скасування Війська Запорозького. Од нього ця земля, разом із козаками, що жили на ній, перейшла у спадщину до його племінниці графині Скавронської (за чоловіком — Літто), яка частину своїх угідь, а саме 12 223 десятини по річках Середній та Нижній Хортиці згодом продала Міклашевському. Купивши її по кілька копійок за десятину, він перепродав року 1802-го ту землю німцям уже по 72 копійки сріблом за десятину. Так само вчинив Мікла-шевський і з ґрунтами, що він придбав їх у останнього гетьмана України Розумовського та російського фельдмаршала Ка-менського, нижче Хортиці (села Розумівка та Біленьке). Він дав по 7 копійок за кожну із 60 000 десятин, а збував німцям уже по 57 копійок.

Про долю запорожців, що жили зимівниками на Хортиці після скасування Січі, цікаві оповідання записав відомий етнограф Я.П. Новицький. Так, року 1890-го в селі Вознесенці, між Кічкасом та Олександрівськом, дід Власенко розповів йому таке:

«На балці, що звано Бабуркою, жив запорожець Бабура. Там, кажуть, і річка була глибока та очеретувата; була риба і раки; було звіра і птиці багато. Біля Бабурки й на Хортицькому острові жили запорожці: Шевці, Довгалі, Громуха, Кучугура, Головко та ще деякі. Як закупили німці Бабурську землю, то котрі хазяєвиті козаки — перебрались в слободу Вознесенську та в Кріпость, а котрі бурлаки та рибалки — зажили вік біля Дніпра».

На підставі архівних документів та оповідань німців-колоністів подано й такі відомості:

«Балка ся прозвана Бабуркою через те, що в ній жив запорожець Бабура. Наші батьки (німці-колоністи) року 1789-го застали його тут недалеко Дніпра. Він був заможний, і всі останні запорожці та рибалки ставилися до нього з великою пошаною. Жив він у добрій хаті, прикрашеній зброєю, і мав добре господарство. Убирався по-козацькому, мав пишні вуси і на голові оселедець. Як прибула на Хортицю перша партія німців-колоністів, він прибув знайомитись з ними і другого ж дня прислав старості на хазяйство по парі гусей, качок та курей, а проте лишився при німцях на Середній Хортиці недовго, а випродавши коней та худобу, подався на Чорномор’я. За ним пішло чимало й інших козаків, що доти пробували у Великому Лузі. У той час берегами Дніпра та по байраках було покинуто багато запорозьких осель з добрими садочками, з котрих німці брали молоді дерева до своїх садів. Під час заселення німців по балці Бабурці текла хоч і вузенька, та глибока річка Середня Хортиця, багата рибою і вкрита з берегів очеретами».

Згадують німці й запорожця Громуху. Він жив на північ од Ба-бурки і ставився до німців по-сусідському — дуже приязно. Степ у ті часи (років 1803— 1810-х) був ще з високою травою, кущами, і їздити вночі було небезпечно через вовків і через лугарів. Так от, хто, було, з німців спізниться до своєї оселі, то завжди заїздив до Гро-мухи, і він охоче брав усіх таких подорожніх на ніч.

За іншими відомостями, у творах О. С. Афанасьєва-Чужбинсь-кого та Д. І. Яворницького, лугарі (запорожці, що після зруйнування Січі лишилися у Великому Лузі), нападали на німецькі садиби, грабували їх. Били німців не за змагання, а за те, що вони наважилися осісти на вольностях Війська Запорозького.

Сумно тепер дивитися на кручі й скелі Середньої Хортиці: де колись кублилася запорозька воля, нині стоять цегляні будинки з розмальованими парканами побіля тих аж чотирьох німецьких колоній: Нейостервік, Кронсталь, Розенгарт і Бурвальд. Так само сумно бачити й на річці Верхній Хортиці ціле німецьке місто з десятком різних заводів замість лісів та непрохідних терників, що росли на цій місцевості.

Нижче балки Бабурки, саме де кінчається острів Хортиця, в Дніпро впадає невеликим лиманом глибока балка Капустянка з річкою в ній Нижньою Хортицею. За Я. П. Новицьким, тут після скасування Січі доживали віку запорожці: Попович, Задирака, Нечіпай, Самарський та інші, перебиваючись рибальством, полюванням; бджільництвом та скотарством. А року 1780-го в цих місцях уже стояла слобода князя Потьомкіна — Любимівка, якою згодом володіла графиня Скавронська; потім слобода перейшла до Міклашевського, а від нього дісталася німцям, і на землях запорозьких зимівників на Нижній Хортиці з’явилося три колонії: Шенбург (Смоляна), Блюменгарт (Капустянка) та Нижня Хортиця; слободу ж Любимівку року 1800-го переведено на лівий бік Великого Лугу в інші маєтності племінниці Потьомкіна.

За дві версти від Дніпра з балкою Капустянкою, або річкою Нижньою Хортицею, сполучилася дуже красива балка — Колюча; а над нею, з лівої руки, досі збереглися окопи на невелику кількість війська. До деяких часів належать ці споруди — не досліджено.

Нижче устя річки Нижньої Хортиці високі гори правого берега Дніпра відхиляються од нього, лишаючи найбільше по байраках низини до версти завширшки, і туди споконвіку перекинувся ліс із Великого Лугу. За першим таким лісом лежить село останнього гетьмана України графа Розумовського — Розумівка, яке він разом із 35 275 десятинами грунту дістав у подарунок від цариці Катерини після зруйнування Січі. Згодом це село придбав практичний Катеринославський губернатор Міклашевський, заплативши по 25 копійок за десятину. Проти Розумівки року 1916-го я застав перевіз через Дніпро на поронах, яких ще року 1883-го не було. Це засвідчує, наскільки вже тоді побільшало людей з обох боків Великого Лугу, що там виникла потреба переправлятись з одного боку Лугу на другий — з Нижньої Хортиці й Розумівки на село Бала-бине.

" Нижче Розумівки ліс тягнеться понад Дніпром версти чотири, ховаючи за собою піски: це урочище Біляй, прозване так од козака Біляя. Оглядаючи 1916-го року цю місцевість, де колись росли надзвичайно гарні дерева, я застав, що всі дорогі тверді породи: дуб, граб, клен, берест і ясен — вирубано; покинуто з них лише те, що не придатне на будову й вироби, себто низьке та криве, але верби, осокори, явори й інші м’які дерева ще стояли в усій своїй красі.

За Біляєм, після невеликих пісків, біля устя Калинівського байраку та і в його ложі, шумить ще ліс, хоч і не густий, а за ним — знову піски. На пісках у Біляях і поблизу Крутого Яру помітні ознаки стародавнього житла або військового стану: печища, череп’я та маслаки, кутасті кінці стріл, кулі, креміння, а часом і гроші. До якої епохи належать усі ті речі, ще ніхто не дослідив; із того ж, що д. Новицький року 1887-го знайшов тут амфору штучного виробу, треба гадати, що в цих краях пробували люди й за часів Візантійського царства.

Не можна не пошкодувати про байдужість наших археологів до сього місця, бо всі знахідки тут хутко розтягують, а було їх і на початку XIX століття дуже багато. Як розповідав 1885 року дід Джерелів-ський, «...за Канівським, ближче до Розумівки, на пісках, багато печищ, а біля них знаходили здоровенні, червоні тикви; ці тикви не схожі на наші: вони заввишки аршин, або й більше, з двома вушками, а дно гостре. Бог його зна, як його люди й становили на землю...»

Як зміг я помітити, за сорок літ, що я не бачив Великого Лугу, берегом Дніпра, між устям Нижньої Хортиці та Лисою Горою все менше стає лісу, та дедалі більше пісків, і долю правого берега Великого Лугу не важко вгадати.

Найчарівнішим місцем між Хортицею та Лисою Горою вважають Крутий Яр. Глибокі, порослі дубовими лісами, тернами кручі сього яру неначе зберігають у собі таємницю минулого життя сих місць; криниці ж із джерелами холодної, як лід, і прозорої, мов кришталь, води надають йому вигляду привітного затишку. З оповідань дідів, після зруйнування Січі запорожці ще довго ховалися тут од кріпацтва, живучи в землянках, і позакопували в Канівському байраці та по всіх Хортицях великі скарби.

Давно колись, — кажуть діди, — в Крутому Яру щось тужило, сумно було; а тепер тужать і журяться за козаками пугачі!..

Ліс із Крутого Яру в давні часи виходив на гору і слався степом, до року ж 1916-го він зацілів лише в самому байраці; побіля нього ж, на горі, ростуть тільки поодинокі груші.

Нижче Крутого Яру йде берегом добрий ліс, а далі високий берег знову підсунувся до Дніпра й випнувся горою на 50 сажнів заввишки, прозваною Лисою через те, що на самісінькому її версі, над зеленим лісом, жовтіє сипучий пісок. Лисою звав її у своїх записках навіть посол німецького цісаря Еріх Лясота, що проплив повз неї Дніпром року 1594-го.

Лису Гору видно здалеку: з міста Олександрівська (18 верст), з острова Хортиці й навіть із гори, що на захід од Кічкасу (28 верст). Це — дуже цікаве з’явище.

На версі, який досить великий, гора має кілька глибоких розлогих ям, і в одній із них з-під кореня осокора, з піску, пробивається чимале джерело. Криниця там ніколи не висихає і взимку не замерзає. Народні перекази твердять, що сю криницю викопав апостол Андрій, коли, їдучи Дніпром із Царгорода хрестити Русь, деякий час пробував тут. Околишні люди ще й тепер мають цю воду за святу й цілющу.

По Лисій Горі, кажуть, чимало трапляється гостряків од стріл, стремен та іншої зброї. У давні часи, за переказами, од Дніпра до Лисої Гори було сажнів 50 берега з лісом; коли ж я приїздив сюди року 1916-го, то весь той ліс уже було змито Дніпром, і навіть підрізано водою й саму гору сажнів на десять. Можливо, що за кілька десятиріч і верх гори з криницею впаде в Дніпро. Од Хортиці до Лисої Гори скелі ще не покидають Дніпра і утворюють під його правим берегом кілька забор: Велику Розумівську, Терлівську та Домаху. З островів же на сій частині Дніпра чималих два: Старик — під лівим берегом, одразу ж, нижче Розумівки, та Крутояр-ський — посередині Дніпра, проти Крутого Яру. Про інші острови (коси) нема чого і згадувати, бо їх то намиває, то руйнує вода.

Нижче Лисої Гори на три версти простяглася правим берегом низина, вкрита ще й зараз чудовим лісом. Зветься вона Налива-чем, певне, через те, що в повідь наливається водою. Проти Нали-вача на середині Дніпра лежить забора Посередівська.

Від одного мисливця, якого здибав біля Лисої Гори, я чув, що по лісах, навкруги гори, ще в XX сторіччі водилися дикі кози, але до 1916 року їх вибито вщент. Вистріляно навіть вовків, і в Нали-вачі тепер найбільшим звірем зосталася лисиця. Полювати на неї з’їжджаються до Лисої Гори пани-поміщики з усіх околиць і тому, треба думати, що й цього дорогого звірка скоро тут не буде.

Нижче Наливача берег підходить до Дніпра невисокою горою, а велика річка підмиває її й рушить землю у воду й, перенісши на кілька сот сажнів, насипає з неї коси й острови. Казна витрачає великі гроші, аби одвернути Дніпро від правого берега, та це їй не вдається. За півтори версти від Наливача лежить велике село Мі-клашевського (селяни звуть його Матлашем) — Біленьке. Прозване воно так від балки Біленької, що прямує проз нього. Купивши тут землю від генерал-поручника Каменського, Міклашевський року 1803-го придбав у графа Розумовського, в Гадяцькому повіті на Полтавщині, кріпаків і переселив їх у Біленьке; до того ж зібрав сюди ж таки всіх запорожців, що лишилися на його землях од часів зруйнування Січі.

Над селом Біленьким, на високій горі, міститься сила могил. Найбільша з них, що зветься Товстою, року 1860-го була розкопана Забєліним, причому тут знайдено шматки від давньої колісниці та кінську збрую. Глибоко в могилі виявлено три домовини, а в одній із них, під дошками й соломою, було чотири кінських кістяки з вуздечками срібного набору. Дві інші домовини невідомо хто пограбував, і тільки в тій печері, що її прокопали і нею лізли злодії, було знайдено загублену золоту бляшку та уламок меча.

В селі Біленькому року 1916-го я застав перевіз на поронах, якого раніше не було. Нижче села під лівим берегом Дніпра лежить великий, порослий добрим лісом острів Тарабаш, відмежований од берега широкою протокою Грузькою. Ще нижче — аж три невисоких острови. Проти третього з них із правої руки в Дніпро спускається балка Червона, що відділяє землі Міклашевського від володінь Струкова. Вона крутобока, красива і вкрита дубами тагрушами. Зараз нижче устя — висока гора; над берегом вона репа-ється, осідає лавами й сунеться до Дніпра разом із деревами й кущами. Ця місцевість у селян зветься Заломами й, певно, колись була запорожцям доброю схованкою, бо має багато глибоких та широких розщелин і печер.

Неподалік тих Заломів є дивне місце, яке старі діди звуть Гульбищем. Це — вузенький ріг гори, що підступає до Дніпра, оточений кручами, вкритий лісом. Звідти чарівний краєвид на Дніпро та Великий Луг. Про Гульбище оповідають, що нібито колись на сьому розі стояв кам’яний стіл із кам’яними лавами навколо, а під кручею був у запорожців льох із горілкою та медом, і що се місце було найулюбленішим для їхньої гульні. Тепер ні стола, ні лав немає, і важко повірити тому, що в запорожців для втіх було якесь одне місце; певніше, що стіл та лави — це пам’ятки давніших народів, як і «ліжко Сагайдака» в Сагайдачному, що вище Хортиці, й не можна ще раз не пошкодувати, що наші вчені не досліджували Великого Лугу раніше.

Недалеко за тими Заломами, понад Дніпром і його протокою Тарасом, лежить село Верхньотарасівка. За переказами селян, ці назви походять од запорозького військового старшини Тараса, який сидів тут зимівником ще задовго до скасування Січі, а саме року 1770-го.

Після знищення Січі Верхньотарасівка з околицями дісталася казні, а 1778 року була пожалувана царицею Катериною статс-дамі Браницькій. Та продала ті землі із селом Лессію, а він уже року 1802-го спустив їх Струковій, чий рід і досі володіє Верхньотара-сівкою. Проти цього села на Дніпрі кілька островів із шелюгами та дрібним лісом. Тут же міститься й перевіз поронами у Великий Луг, а лугом пролягають шляхи на лівий берег до сіл Благовіщенського та Балки.

У селі Верхньотарасівці живуть не чисті українці, бо власники села, ще за часів кріпацтва, маючи винницю та сукноварню, переселяли сюди своїх кріпаків із Московщини.

За Верхньотарасівкою вигляд правого берега Великого Лугу одразу відміняється: надбережні гори із 60 сажнів знижуються до 44-46 і відступають на 5- 6 верст од Дніпра, а через те балки, які впадають у Великий Луг, уже мають не такі сторчові боки.

Неначе зрадівши, що можна розлитися ще ширше, Дніпро починає відкидати протоки праворуч, підходячи до самісіньких гір. Біля Верхньотарасівки од нього витікає протока Тарас, трохи нижче — Нажора, а через п’ять верст — одразу дві великі протоки — Перебій та Бугай. Слідом за протоками на правий берег Дніпра переходить і Великий Луг, так що від Верхньотарасівки аж до нижчої Лисої Гори, що біля Нікополя, Дніпро тече, оточений плавнями з обох боків, і з пароплава лише подекуди, понад деревами, видно попід горою за п’ять верст поміщицькі оселі: Нейдорф, Маріїн-дорф і, нарешті, — невелике село Підгородню.

їдучи Великим Лугом року 1916-го, я застав, що біля Верхньотарасівки річку Тарас перегачено кам’яною греблею (певне, щоб не витікала вода з Дніпра), проте вона вже промила собі хід, і в неї можна було заїхати човном.

Ліси по річках Тарас, Нажора, Перебій та Бугай збереглися до наших часів ще добре, за винятком міцних порід; навпаки — на лівому боці Дніпра проти цього кутка Лугу тягнуться майже зовсім оголені від лісу плавні, лише з лозою та очеретом.

Річка Бугай, пробігши впоперек плавні біля п’яти верст і взявши в себе Перебій, Нажору й Тарас, сягає слободи Підгородньої, а нижче неї зустрічається з півночі з крутою балкою Березуватою. Власниця землі між річкою Бугаєм та цією балкою Яковлева охрестила сей ріг «Мисом Доброї Надії». Коли зійти на гору від її маєтку до Чотирьох могил, то можна побачити чарівний краєвид: під ногами стелеться безкрайнім зеленим килимом Великий Луг із поплутаними по ньому протоками та озерами, а на заході, над лісами, піднімається високою шапкою Томаківський острів — стародавнє запорозьке гніздо.

Відразу за слободою Підгородньою Бугай знову випускає із себе річку Тарас, тільки вже не праворуч, а ліворуч, сам же, здобувши назву Джугана, відкидає у праву руку велику затоку, біля якої лежить село великого князя Михайла Миколайовича — Гола Грушівка. На високих берегах Джугана й Бугая недавно було багато хрестів над домовинами запорожців, похованих за часів Нової Січі (1739—1775 роки) й пізніше.

На місці, де тепер село Гола Грушівка, за доби Запорожжя завжди були оселі старих січовиків-пасічників. Стояла тут у них навіть капличка. Називалася ця місцевість Голою Грушівкою ніби через те, що сюди доходила велика й довга балка Грушівка, «наголо» вкрита колись на протязі ЗО верст самим грушевим лісом. Теперішні селяни не так пояснюють назву: нашу Грушівку, кажуть вони, звуть «Голою», що ми самі голі й босі, а голі через те, що не маємо землі.

Коли запорозькі землі роздавалися вельможам, то за Голу Грушівку зчинилася велика сварка між князем Вяземським, князем Прозоровским, графом Чернишовим, графом Толстим. Всякому хотілося захопити цей чарівний куток собі, і тільки вже Потьомкін погодив вельмож і присудив землю Толстому, від якого вона через кілька рук перейшла в рід великого князя.

На запорозькому кладовищі Голої Грушівки, недалеко від теперішньої церкви, ще досі збереглося кілька козацьких хрестів.

На розі, що випнувся у Великий Луг між Джуганом та Річищем, помітні окопи, хоч, певно, вони не запорозьких рук, бо для січового нечисленного війська вони були б дуже просторі: коли б ті окопи випростати, то сягли б верст на дев’ять.

Південніше окопів є низина, по якій розкидані піски. Вона зветься Сірківкою, бо там останні роки свого життя перебував славний кошовий отаман Війська Запорозького Іван Сірко. Як відомо з історії, цей лицар, занедужавши тут, на своїй пасіці, року 1680-го, помер першого серпня. Його тіло наступного ж дня запорозьке товариство дуже урочисто перевезло річками на військовому байдаці до Січі, що була тоді в усті Чортомлика, і за козацьким звичаєм поховало там із пальбою, насипавши над домовиною великого запорожця чималу могилу.

Нижче Голої Грушівки Джуган, що тут зветься Річищем, себто старим ходом Дніпра, робить велике коліно, врізуючись у плавню низьким місцем, що називається Пеклом. Повертаючи далі на північ, а потім на захід, прямує до Томаківського острова. Тут Річище відкидає од себе праворуч річку Ревун, яка обходить острів із півночі й, прийнявши до себе річку Томаківку, впадає разом із нею в Чернишівський лиман. Тим часом Річище прямує до цього ж лиману з південного краю Томаківського острова.

На північ від острова, біля устя річки Томаківки, — чимале озеро Калинівське. Воно разом із Чернишівським лиманом та численними затоками Річища в недалекі часи дивувало силою риби, що там ловилась. Тепер тут риби в кілька разів менше, хоч усе-таки вона ловиться добре.

Недалеко від Томаківського острова лежить велике село Чер-нишівка, перехрещене урядом у Красногригорівку, яке Чернишівський лиман розмежовує на дві половини. На місці південної Чер-нишівки ще за часів Старої Січі сидів зимівником запорожець Черниш, чиїм ім’ям і назване і село, і лиман, і та балка, що наближається до Чернишівського лиману зі степу. З часом навколо зимівника Черниша виросло таке велике людне село, що частина його перекинулася на північний бік лиману.

Опріч балки Чернишівки, до лиману підступає довга балка Кам’янка та річка Томаківка. Всі ці балки й річки скелюваті й похмурі на вигляд, а хрести над могилами запорожців, рясно колись розкиданих понад балками, переконують, що козаки любили сю місцевість і тулилися зі своїми зимівниками до Томаківського острова. Та воно й не дивно, бо острів той, відомий з історії під назвою Буцький, не раз із XVI століття був осередком Запорозького Війська.

Перші відомості про те, що на Томаківському острові була Січ, маємо з польських джерел, із оповідань, писаних про подорож шляхтича Самійла Зборовського на Томаківський острів, де він року 1583-го був на січовій раді обраний гетьманом. Наш історик же М. І. Костомаров гадає, що Січ була тут ще з року 1568-го. Це цілком можливо, бо цей острів дуже придатний для існування на ньому козацької громади. Із заходу його відділяє од степу Чернишівський лиман, через який ніяк не могли дістати запорожців тодішні гармати, бо він має біля трьох верст ушир; із півночі до нього важко підійти через озеро Калинівське та цілу низку річок, що течуть у кілька рядів, а саме Ревун, Ревуча, Бистрик, або Ревунець, і Томаківка; зі сходу ж та півдня він оточений непрохідними пущами Великого Лугу та Річищем. Сам острів досить високо підіймався над околицями, був у байраках зарослий грушевим та дубовим лісом, на версі ж мав степ із найкращою соковитою травою, а це для запорожців неабищо, бо давав їм змогу під час облоги випасати коней біля самісінької Січі. Весь острів має навкруги шість верст і містить 350 десятин ґрунту.

У наші часи околишні селяни звуть острів Буцький, або Тома-ківку — Городищем через те, що на ньому досі збереглися руїни окопів Запорозької Січі. Заховалися вони в найдальшому від степу кутку, за Чотирма могилами, над критим берегом Річища; при чому Січ мала окопи лише з боку степу; од річки ж їх або зовсім не було, або вони за чотири століття підмиті водою. Остання гадка ділком можлива, бо коли я оглядав Городище року 1882-го, то бачив, що трохи на південь од Січі весняна повідь Річища так дуже підмила крутий берег, що він ізсунувся в Річище разом із деревами й кущами, що на ньому росли.

Поводатарі мої — хлопці з Чернишівки показували мені під кручею Річища велику печеру, котру вони звали норою, кажучи, що там у запорожців містилася скарбниця. Печера та од води мала біля півтора сажня заввишки і стільки ж завширшки, але швидко вужчала й поділялася на три нори, з яких одна йшла вгору, друга спускалася глибше, а третя, вузька, як щілина, повертала праворуч. Коли я трохи полазив по тих печерах, то мені стало цілком зрозуміло, що всі ці нори — наслідок роботи дощової води, яка надходила сюди із січових окопів. Це була підготовка до такого ж залому берега, який трохи раніше стався на кілька десятків сажнів вище. Проте чернишівці, не тільки діти, а й старі, впевнено кажуть, що тут був у запорожців льох.

Окопи, що збереглися від Січі, мають упродовж 300 сажнів, із ворітьми посередині; зі сходу — 156 сажнів, а із заходу — 86. Подекуди понад окопами є неглибокі ями, що натякають на якусь бувшу там будову.

Січ Запорозька була на Томаківському острові не тільки в XVI, а й у XVII столітті, саме під час найтяжчої боротьби козацтва з поляками, в роках 1625—1638-му, коли, напевне, з примусу польського уряду Січ було перенесено на нездатний до оборони Мики-тин Ріг. Проте ще й після того, як не стало Січі на Томаківці, сей острів усе ж таки лишався одним із осередків запорозького бурлацтва, й історії відомо, що Богдан Хмельницький, врятувався року 1648-го з польської Чигиринської в’язниці втечею на Запорожжя і, не наважуючись іти одразу на Січ, бо там тоді стояла польська залога з комендантом, знайшов собі притулок на Томаківському острові, де здибав аж три сотні запорозьких козаків. Тут же, на старому городищі, завжди перебували ватаги січових рибалок.

Опріч окопів на Томаківському Городищі ще є ознаки запорозького кладовища біля могил у східній частині острова. Хрести там, як кажуть чернишівці, додержувалися до 1870-х років, тепер же всі вони побиті й розібрані темним людом на будову. Я чув од поводатарів, що на Томаківській Січі стояла запорозька церква, та тільки ще не за їхньої пам’яті її підрізало Річище й понесло за водою.

За останні роки околиці Томаківського острова занадто змінилися. По горі над обома Чернишівками, перетинаючи балки Кам’янку й Чернишівку, протяглася друга Катерининська залізниця й на руїнах запорозької Січі та на лиманах і протоках Великого Лугу розлягається луна від гудків важких паровиків, що мчать залізними коліями. Недалеко Чернишівки покопано рудниці й сюди навезено чимало чужосторонніх робітників та зібрано багато всілякого захожалого люду. Побувати тепер на острові Томаківці дуже легко, — треба тільки стати на станції Катерининської залізниці «Марганець», від якої всього півтори версти до Чернишівки, а звідси вже зручно переїхати на Городище човном.

Нижче Чернишівського лиману Річище разом із плавнею одступає далі від берега, до нього ж підливається довгий лиман, порізаний косами та островами з дуже низькими берегами. Одного разу, року 1882-го, заїхавши в цей лиман од Чернишівки каюком по річці Прогною, я так заплутався між островами, що й ночував на лимані. Та й наступного дня не зумів повернутися назад до Прогною. Довелося мені два дні пробути між чайками (мартинами), куликами та дикими качками, і тільки тим я врятувався, що сажнів на сто перетяг каюка травою з лиману в Річище, і вже річкою приплив у Чернишівку, зовсім знесилений, бо вже не вистачало їжі, а гнати човна довелося проти води.

Цей плутаний лиман сполучається з великим лиманом Ново-павлівським, над яким під нижньою Лисою Горою розташувалося село Новопавлівка. Напроти цього села в Новопавлівський лиман вливається кількома протоками Річище, і разом вони впадають проти Лисої Гори в Дніпро.

З Лисої Гори, яка кручами підступає до Дніпра, відкривається величний краєвид: під ногами Дніпро, острів Орлова та Великий Луг до самісінького Кам’яного Затону (Кам’янка); на захід — Нікополь із його будинками й пристанями, а на схід — ціла низка лиманів і, як на долоні, острів Томаківка, до якого навпростець вісім верст. Коли на Лису Гору зійти під час повені, то здається, що стоїш серед моря, настільки вся площа Великого Лугу залита водою, і тільки зелені дерева, що виглядають своїм гіллям із плеса, нагадують, що незабаром повідь спаде і, замість моря, тут знову зеленітимуть острови. Головне русло Дніпра, наблизившись у плавні до Лисої Гори, знову розділяється на дві протоки, що оточують майже круглий острів Орлову. Притому Дніпром зветься ліва протока, а права називається Орловою. Над цією-от протокою, що разом із річкою Лапинкою оточує великий ріг, Микитин, року 1638-го, за кошового отамана Війська Запорозького Лутая, козаки сіли кошем і впорядкували тут Січ. Сталося це, можна гадати, з примусу.

Придушивши цілу низку козацьких повстань, що були під проводом Сулими, Павлюка, Остряниці й Гуні, поляки добралися до самісінької Січі, що стояла на Томаківському острові, а позаяк те легко їм далося, то вони тільки на тій умові повернули Війську Запорозькому його самоврядування, щоб кіш перейшов з острова на берег, де польському урядові було зручніше здійснювати за ним свій нагляд. Запорожці збудували Січ неподалік свого давнього гнізда, на Микитиному Розі, а поляки зразу ж поставили поруч із нею свою фортецю, де тримали біля 1000 жовнірів з комендантом-шляхтичем.

Проте незабаром з’ясувалося, що обране під Січ місце зовсім до того не придатне, бо річка Орлова дуже підмила під Січчю берег і зруйнувала січові будівлі. Через те на Микитиному Розі запорожці пробули тільки 14 років, до 1652-го, хоча слава цієї Січі велика, бо тут року 1648-го на січовій раді Військо Запорозьке ухвалило дати поміч Богданові Хмельницькому й одностайно з ним стати в оборону прав козацтва та волі українського народу. Тут же Хмельницького було проголошено гетьманом і надано йому від Війська клейноди і знайдені заховані по пісках гармати.

Після переходу Січі року 1652-го на устя Чортомлика, на Микитиному Розі, аж до скасування Війська Запорозького в році 1775-му, лишилася козацька залога та уряд запорозького перевозу через Дніпро на татарський берег, до Кам’яного Затону, до якого від Микитиного Рогу біля трьох верст. За часів Нової Січі в Мики-тині стояло 40 хат, де жили урядові старшини: шафар, підшафарій, підписарій і товмачі; на околицях його було розкидано аж 300 зимівників запорожців.

Із часом Орлова дедалі дужче підрізала Микитин Ріг, і нарешті велика повідь 1846 року обвалила у воду й залишки січових окопів, і каплицю, яка зберігалася замість січової церкви, і січове кладовище разом із кістками запорозького лицарства.

Нині на околиці Нікополя є руїни від окопів, та ті окопи викопані не запорозькими руками, а російським військом та українськими козаками під час походу на Кизикермен і Тавань року 1695-го під проводом боярина Шереметева та гетьмана Мазепи.

З пам’яток Запорожжя в Нікополі досі зацілів запорозький зимівник, невеличка гармата, знайдена недалеко від міста у Великому Лузі 1872 року, хрест із січової церкви та ще чимало церковних речей у самому соборі.

Ліси на околицях Нікополя та на острові Орловому переведено й понівечено, мабуть, найдужче з усього Великого Лугу, а проте ще року 1916-го нікопольські мисливці хвалилися мені, що на Орловому острові їм найкраще полювати.

Лівий, або південно-східний берег
Далеко менше пам’яток запорозького життя лишилося на лівому, або південно-східному березі Дніпра. ІДе цілком зрозуміло; ті землі ще з часів татарської руїни й до Нової Січі належали татарам. На лівому боці Дніпра запорозька влада була дійсна тільки між річками Ореллю та Самарою. Пізніше козаки захопили ще річку Вовчу й Кальміус, хоча татари раз у раз порушували січові права на ці займиша й любесенько кочували цими берегами зі своїми кіньми й худобою. Що ж до річки Московки та Кінської, які впадають у Дніпро у верхній частині Великого Лугу, то перша була татарською до року 1739-го, а друга — майже до кінця існування Запорозького Війська. Одна з балок, що прилягає до Московки, біля якої стояла оселя мого батька, й досі зветься Мечетною, бо там ще в XVIII столітті була татарська мечеть.

Проти верхнього краю Великого Лугу та нижньої частини острова Хортиці впадали дві річки із назвою Московок: вище — Суха, й нижче — Мокра, яка, вливаючись у Дніпро біля міста Олек-сандрівська, сплуталася з Дніпровою протокою Кушугумом. Устя обох тих річок за часів Запорожжя були затінені гарним дубовим лісом, і тут же, користуючись із того, що на Хортиці завжди містилася запорозька залога, дехто з козаків, незважаючи нате, що обидві Московки належали татарам, сиділи на їхніх устях зимівниками. Року 1738-го російський генерал Мініх, під час походу на Крим, збудував над Мокрою Московкою невелику фортецю — там, де тепер середина міста Олександрівська. Та фортеця відразу ж після війни була залишена росіянами, а натомість року 1770-го за нової війни Росії з Туреччиною при усті Мокрої Московки царський уряд почав будувати форштат, окопаний валом, а між обома Московками звів велику фортецю, яка мала бути головним бастіоном нової Української лінії.

За того будівництва було знищено багато кремезних дубів, як на Московках, так і у Великому Лузі. З приводу вирубання лісу Кіш Війська Запорозького посилав скарги російським генералам і навіть цариці Катерині II, та тільки ті слова лишалися без відповіді; ліс і далі рубали й не тільки на будову, а й на дрова.

21 травня року 1771-го, коли велика Олександрівська фортеця ще не була закінчена, командуючий російською фортецею повів своє військо з Олександрівська понад Великим Лугом на устя річки Кінської. Добудували цю фортецю в 1775 році, коли саме загинула Запорозька Січ, а року 1777-го вона вже як непотрібна була скасована; москалі ж, що перебували в Олександрівську, оселилися Солдатською слободою, яка існує й досі, біля міста.

Сам Олександрівськ довго скидався на село, і тільки з прокладанням повз нього залізниць почав зростати. Тепер він став значним містом із гарними просвітними будинками. Від нього Великим Лугом ходять пароплави через Нікополь до Херсона.

Із козацьких пам’яток в Олександрівську можна вказати лише на домовину останнього кошового отамана Задунайської Запорозької Січі Йосипа Михайловича Гладкого, що року 1826-го проміняв бунчук кошового отамана на чин генерал-майора російського війська. Його могилу можна й зараз бачити на старому кладовищі недалеко від церкви. Там є надгробок, поставлений онуками.

Про місцевість, де нині місто Олександрівськ, дід Нагірний, що року 1884-го мав дев’яносто шість літ, розказував Я. П. Но-вицькому, між іншим, таке:

«Річка Московка була глибока, і по ній було багато звіра й птиці. Жили й тут запорожці. Як не було ще тут кріпості, то в плавнях і скрізь понад Московкою був такий ліс, лоза та очерет, що й звір не пролізе, а як пригнали 10 ООО лапотників копать вали (будувати кріпость), то вони все за одну зиму звели».

Там, де річка Московка впадає в Дніпро, від неї одбивається протока, що сполучається з Дніпром і відразу ж відходить од нього в ліву руку. Та протока зветься Кушугумом. Відмежувавшись од Московки й Дніпра, Кушугум тече до німецької колонії Шенвіза, а далі попід степовими горами на південь до злиття з річкою Кінською. Ширина Кушугуму невелика, але глибина за весняної повіді сягає трьох сажнів, так що в нього заходять навіть берлини з вантажем. У першу повінь (березень) вода з Московки тече Кушугумом до Дніпра, а за другої (квітень-травень) Кушугумом тече Дніпрова вода. Восени Кушугум подекуди пересихає й поділяється на плеса.

Дід Нагірний так оповідав про Кушугум:

«Кушугум-річка взялась з Московки; вона вузенька, та глибока була зпрежду, — така вона й тепер. Колись по ній ріс очерет, як ліс, і водились бобри й виндихи. Біля Кушугума, над кручами, де тепер німецький Шенвіз (колонія), жили колись турки; жили вони, кажуть, в ямах, як собаки: накида туди бур’яну, трави, листя та й зимує. Це давно діялось: як ще границя турецька була по Оріль-річку. Там,.де тепер огороди й хати Шенвіза, над Кушугумом, було турецьке кладовище. Запорожці, як зігнали турка, — оселились скрізь по плавнях, де високі гряди. У них була велика сила коней, скоту, а деякі діди-сидні дуже кохались у бджолах. І козацьке кладовище було, кажуть, в кінці Шенвіза, понад Кушугумом, біля турецького».

Я. П. Новицький у книжці «Народная пам’ять» доводить, що німці в Шенвізі часто знаходили на своїх огородах та дворах, копаючи ями, російські гроші часів, коли відбувалися походи на Крим, а саме Анни Іванівни, Єлизавети Петрівни та Катерини II. Натрапляли німці ще й на глиняні баклаги й інші речі.

їдучи понад Кушугумом залізницею, що прямує з Олександрівська на Севастополь, проминемо зразу слободу Миколаївку, а далі, перетнувши балку Суху, дістанемось до балки Виноградної. Про сю балку старі діди розказували Я. П. Новицькому:

«Тут ріс виноград, а запорожці сиділи хуторами і розводили садки. Тут були і терни густі, де стояли козацькі пасіки. В тім годі, як межували землю панам, в Круглику (ліс біля устя Виноградної) жив запорожець. Як почув він, що земля панська, — покинув свою хату та пасіку і подався за Дунай під турка».

Через дві версти, там, де зі степу простяглась до Великого Лугу балка Дубова, лежить село Кушугумівка, або Велика Катеринівка. Це село відзначилося тим, що коли вмерла його власниця графиня Літто (Скавронська), а потім — і граф (в 1830 роках) і прибув якийсь новий спадкоємець, то кушугумівці почали бунтувати, вимагати собі волі й навіть послали депутатів до наказного отамана Азовського козачого війська (бувшого Задунайського Запорозького), щоб узяв їх у військо. Та Гладкий не мав на те влади, і кушугу-мівців було за те дуже покарано.

Весь цей куток Великого Лугу належить нині графу Канкріну. Біля Балабиної залізниця перетинає край Великого Лугу. Місцевість тут надзвичайно чарівна, а найбільше у повінь, коли луг залитий. Для всякої водяної птиці скрізь велике привілля, і з вікна вагона здається, що поїзд летить серед моря, оздобленого рослинами.

Нижче Кушугумівки надбережні гори стають вищі й красивіші. Від балки Сухої та до Дубової підіймається сажнів на сорок заввишки гора, яку старі люди називають Шпиль-горою. Про неї у селі Кушугумівці Я. П. Новицький записав року 1885-го від старого діда Орла ось таку легенду:

«Од слободи Кушугумівка аж до Сухої балки потяглась Шпиль-гора. Розказували старі люди, що як задумав Потьомкін зігнать запорожців, то вислав генерала з військом на Шпиль-гору і давай палити з холостих пушок у Кучугури.

Там, кажуть, був їх стан. Запорожці посідлали коней і всі сорок тисяч вискочили з Великого Лугу. Кожна тисяча стала окремо, а попереду ватажки так і заграли кіньми. Генерал обвів військо очима й каже: «Ну, братця, забирайте своє добро та виходьте на Дністровські лимани, бо тут будуть селитися слободи». Повісили запорожці голови та й подалися до куренів... «Бодай, кажуть, По-тьомко, твої діти стілько заслужили, як ми в тебе!»

Запорожці, кажуть, як виходили з Великого Лугу, то прощались: «Прощай, батьку, Великий Луже. Не звели ми тебе, не зведе ніхто, поки світ сонця».

Так думали запорожці, та не по-їхньому вийшло: земля пішла в поділ, і за старих панів ліс ще держався, а як настали молоді — все вирубали, все пішло димом. В інших панських плавнях по десять год й більше риндували ліс явреї і палили його на вугілля, а тепер од того лісу й сліду не зосталось: все попсовано та сплюндровано».

За Кушугумівкою Севастопольська залізниця пролягає долиною між горами та річкою Кушугумом, а за слободою Катеринів-кою (Мала Катеринівка) перерізує плавню саме, де річка Кінська впадає у Великий Луг і бере в себе Кушугум.

Річка Кінська дуже характерна. Вода в ній, коли порівняти з жовтою Дніпровою, здається зовсім синьою і прозорою. Маючи зовсім окрему істоту, Кінська, впавши мимоволі в протоки Дніпра, не хоче з ним єднатись, а коли місцевість примушує її до того, то вона незабаром знову відбивається од нього, і так плине аж до самісінького Дніпрового лиману. Під час весняної поводі Кінська тече, змита Дніпром, а проте все-таки виривається своєю окремою синьою течією.

Зараз же після зустрічі з Кінською річка Кушугум повертає від неї в глиб Лугу, а східною межею Великого Лугу до самого його південного краю стає річка Кінська.

На усті Кінської, біля Великого Лугу, розташувалося велике село Царицин Кут, або Під степне. Лежить воно на бувшому татарському березі Кінської, і через те запорозьких пам’яток тут шукати нічого, хоч після зруйнування Січі запорожці селилися і в цих місцях.

Через три версти нижче устя Кінської в неї вливається зі степу річка Янчокрак, а ще три версти нижче — річка Карачокрак. Обидві вони відомі з історії походів російського війська на Крим у XVIII столітті, бо на цих річках, як і на Кінській, царська армія завжди ставала табором на перепочинок. Тут же перепочивали й запорожці, що брали участь у тих війнах.

За устям Карачокраку річка Кінські Води повертає в свою течію на захід і понад крутим берегом підходить до села Скельки, а далі, звужуючи Великий Луг, підступає до устя балки Маячки й села того ж наймення. Від Маячки надбережні гори ідуть знову на південь, річка ж Кінська тече прямо, наближаючись до Дніпра й лишаючи по ліву руку од себе широку низину, вкриту цілою низкою озер та лиманів, які, напевно, були колись її водотокою. Понад сими озерами під горою лежать села: Златопіль, Павлівка, Балки та Лизаветівка, що були залюднені вже після зруйнування Січі.

Далі Кінська ще більше бере на північ і, проминувши містечко Благовіщенське та село Іванівське, входить у великі піски, що високими кучугурами підступили до неї з лівого боку і простягайся аж до села Водяного на 18 верст. Піски тут пересипаються з місця на місце і ходять, як хвилі на морі, збігаючись у чималі кучугури, порослі подекуди шелюгами.

Місцевість ця колись не була така мертва та піскувата, бо в ямах поміж кучугурами іноді трапляються ознаки перебування туї' людини, а саме: черепки з посуду, маслаки й мідні гостряки від стріл.

Ще починаючи з Маячки, річка Кінська, збираючи з Великого Лугу все більше протоків Дніпра, дедалі ширшає і, добігши до Благовіщенського, стає вже широкою і дуже красивою річкою. За селом Іванівським вона відкидає од себе протоку Перебій, а сама, маючи з лівої руки піски, а з правої — ліси Великого Лугу, сягає урочища Паліївщини і тут впадає в головну течію Дніпра. Тільки це сполучення Кінської з Дніпром ненадовго, бо через шість верст вона знову відмежовується од Дніпра на південь і спочатку під назвою Перевал, а далі під власним найменням добігає до села Водяного і вливається в лиман, з яким підходить до села Кам’янки (Малої Знам’янки), щоб знову впасти в Дніпро біля окопів стародавнього урочища Кам’яний Затон. На сьому місці й кінчається Великий Луг і починається Базавлуг.

Кам’яний Затон козаки знали з часів існування Запорозького Війська. Дехто гадає, що саме тут було головне місто татарського ханства Саміс. За доби Запорожжя в цих місцях стояла татарська залога й митниця, щоб збирати мито з крамарів, які через Мики-тине та Кам’яний Затон їздили до Криму. Ще пізніше, а саме року 1696-го, за указом Петра І, тут було споруджено фортецю на велику докуку запорожцям, які ще раніше вигнали татар із цього місця і мали Затон своєю власністю.

1858 року, за свідченням О. С. Афанасьєва-Чужбинського, тут, на засипаній пісками площі од перевозу через Дніпро до Кам’янки, багато траплялося орнаментів од будинків бувшого колись міста, а діди в той час ще пам’ятали, що між кучугурами пісків були ознаки бруку, напівзнесені кам’яні огорожі та рівчаки, викладені каменем. «Після бурі, — пише дослідник, — ще й тепер на місці городища зустрічаються мідні й золоті гроші та уламки золотих речей, і не так давно знайдено тут силу таких предметів, та всі вони потрапили в непевні руки».

Року 1916-го, оглядаючи Кам’яний Затон, я ледве міг розпізнати контури фортеці, збудованої з наказу царя, настільки її вали засипало пісками.

На південь од Кам’яного Затону та села Кам’янки розлігся Бі-лозерський лиман, у який з півдня впадає село Велика Знам’янка, що вславилося своїми виноградниками та іншою садовиною. Ця місцевість відома ще з давніших часів, ніж Кам’яний Затон. Над Знам’янкою зводиться гора, що зветься Мамай Сурка, а біля неї балка Мамайка. Збереглися оповідання запорожців про це місце... Неначе під горою біля Білозерського лиману було велике місто франків (генуезців) — Білозерка. Під час татарської руїни, коли на Білозерку напав хан, що звався Мамаєм, Білозерська цариця покинула своє місто й перебралася за Дніпро, а Мамай, захопивши порожні квартали, заснував тут свою столицю.

Під час розкопок біля Великої Знам’янки знаходять речі скіфської й татарської доби.

В глибині Великого Лугу
Від Хортиці й до села Кушугумівки, що на східному березі, Великий Луг тягнеться нешироким закутом, всього в дві-три версти од краю до краю. Тут ще нема чого боятися, щоб заблукати в нетрях, а проте і цей невеликий проміжок лугу оглянути пішки неможливо, бо й на сій вузькій площі чимало покрутилося проток та озер.

Од місця, де в Олександрівську міститься пристань, од Дніпра відбивається на схід глибока річка Закутня, яка весняної пори та і влітку вся заставлена берлинами. Через півверсти від устя Закутна, ввібравши в себе протоки від річок Московки й Кушугуму, повертає на південь і тече чотири з половиною версти, маючи з правої руки за півтори версти Дніпро, а з лівої за версту — Кушугум. Що далі, то Закутна ширшає й наприкінці переходить у лиман.

Весь цей закуток Великого Лугу між Кушугумом, Закутною і Дніпром я пам’ятаю ще з 70-х років. У ті часи він був рясно вкритий добрим лісом. Чимало тут навіть дуба. Закутна з її лиманом шуміли очеретами; повсюди безліч дрібних проток, і ходити в цих місцях можливо було, тільки роздягнувшись. Року 1916-го я застав у цьому кутку великі зміни: ліс дуже порідшав, дуби зовсім зникли, очерети щороку скошуються, і вони вже не виростають такі високі, як колись, і сам закуток утратив свій первісний вигляд і став для мешканців Олександрівська місцем для прогулянок.

Устя річки Закутної, поширене й поглиблене черпалкою, зветься Оріховою бухтою. З одного боку бухти стоять залізничні вагони та лежать накидані бунти всякого вантажу й краму, а проте з другого боку ще збереглися велетні-осокори по 15 сажнів заввишки та зелені верби. Вони купають у воді свої гнучкі віти, нагадуючи про давню велич Великого Лугу.

Відпливаючи якось уранці 1916 року з Олександрівська до Херсона пароплавом, саме під час сходу сонця, я, стоячи на палубі, прямо зачарувався краєвидом устя Закутної, захищеного вербами та осокорами острова Хортиці — стародавнього притулку запорожців, що проти пристані розкинувся довгим високим кряжем, та широкої пелени Дніпра, яка рожево-золотим килимом од вранішньої зорі простяглася на північ до похмурих скель Сагайдачного й на південь до лісів Великого Лугу.

Крім цих річок, у сьому закутку Великого Лугу, а найбільше поблизу Дніпра, лежить кілька чималих озер. Униз від Оріхової бухти, майже до річки Бандури та й за нею, ліс на лівому березі Дніпра майже вирубаний на дрова.

Взагалі треба сказати, що дорожнеча палива в роки світової війни дуже спричинилася до знищення Великого Лугу.

На версту від устя річки Нижньої Хортиці од Дніпра ліворуч витікає річка Бандура. Пробігши плавно півверсти, вона поділяється на дві протоки, з яких одна, дуже кривуляючи обіруч, простує впоперек Великим Лугом і за півтори версти, нижче Закутого лиману, сполучається з Кушугумом; друга, повернувши на південь, зливається з річкою Домахою, що вийшла з Дніпра на дві версти нижче Бандури, проти острова Розумовського, і теж впадає в Кушугум.

Ще на дві версти нижче з-за острова Розумовського в лівий бік Дніпра витікає річка Мірошник, що, перетнувши Великий Луг упоперек, упадає в Кушугум двома протоками: однією — нижче села Балабине, а другою — вище Кушугумівки, де станція Севастопольської залізниці Кушугум.

Увесь сей куток Великого Лугу, починаючи від Закутного лиману й до річки Мірошника, надзвичайно порізаний протоками. Окремі протоки, випливши з більшої річки й пробігши невелику відстань, кінчаються болотом або озером. Через те перейти впоперек Лугом од Дніпра або до Балабиного чи Кушугумівки ще в вісімдесяті роки було зовсім неможливо — хоч і недалеко впорядковано шлях на Балабине, хоча в повідь його заливає. Ліси в сій частині Лугу збереглися дещо краще, ніж у горішній. Східний край цієї плавні нижчий від західного, і його надовше заливає весняна вода.

Хоч як важко майже до осені переходити через усі горішні плавні пішки, та зате легко досягти їх човном. Коли комусь треба перебратися з Розумівки в Балабине або Кушугумівку, то замість того, щоб їхати Дніпром до Олександрівська, а звідтіля залізницею до станції Кушугум і зробити понад 20 верст, можна з Дніпра дістатися туди ж річками: Бандурою, Домахою й Мірошником (всього три-чотири версти). Можна пропливти і вздовж усього горішнього кутка Великого Лугу, бо всі річки сполучені одна з одною. Для сього треба перебратися Дніпром у Закутну, а доїхавши до лиману, повернути в Кушугум та, пропливши до річки Бандури, запливти в Домаху, а з неї — в Мірошник; останньою ж річкою можна знову повернути в Дніпро, або до села Кушугумівки.

Із озер у сьому закутку Великого Лугу найпомітніше Оріхове, яке лежить трохи вище сила Балабиного. Зветься воно так, що в ньому росте багато водяних горіхів. На вигляд вони схожі на бараболю, але з корінцями, як у цибулі, їдять їх печеними й вареними. Озер же з назвою «Оріхове» у Великому Лузі не одне, і в них горіхи водяться ще й досі. Озера горішнього кутка (а їх чимало) дістали здебільшого назви за прізвищами тих запорожців, що осіли біля них на грядах (сухих місцях) після знищення Січі, як, скажімо:

Тригубівське, Цимбалове, Сухинине, Тарасівське, Бережнівське, Кононове та інші.

Коли запорожці, що до зруйнування Січі сиділи зимівниками навколо Великого Лугу по болотах та байраках, довідавшись після падіння Січі, що їхні ґрунти помежовані вже на панів і що їхні діти будуть кріпаками, вони кидали свої хати й переходили у Великий Луг, сподіваючись, що там їх не знайдуть, але пани дісталися й туди, а позаяк запорожці нізащо не хотіли визнавати себе кріпаками, то землевласники погодилися й на те, щоб віддати сухі гряди Великого Лугу, де вже запорожці поставили собі хати, їм же — в оренду за невеликі гроші, і старі діди доживали там віку, рибалячи, доглядаючи бджіл. За прізвищами тих дідів околишні селяни й почали називати річки, озера, гряди або урочища. Проте збереглися ще у Великому Лузі й стародавні назви, як, наприклад: Кушугум, озеро Лукновате (що поросло лукном, себто куширем та іншою водяною рослиною), річка Домаха тощо.

За Кушугумівкою Великий Луг починає розширюватися й проти устя з лівого боку річки Янчокраку сягає найбільшої ширини — 20 верст. У горішньому кутку широкої частини Лугу треба оглянути цілу купу озер, що звуться Лебедовими. Всіх їх п’ять. Найбільше з них тягнеться на півтори версти. Лежать вони неподалік Кушугумівки між річками Бистриком та Кушугумом, оточені вогкою низиною, вкритою безмежними очеретами, а поміж озерами росте рясна діброва. Це дуже притаманний закуток Великого Лугу, що був колись притулком довгошиїх лебедів. Тепер цю птицю в сих краях і не згадують, бо на лебедових озерах нині плавають лише дикі качки та чайки-риболови. Не набагато нижче Лебедових лежать два озера, що звуться Кривими. Перше з них являє собою неначе затоку Дніпра й, одбившись од нього версти за дві вище Крутоярського острова, заходить у глибину плавні кількома колінами на три з половиною версти. Ушир це озеро має всього від кількох десятків до півтораста сажнів. Друге Криве озеро лежить на дві версти нижче першого і сполучається з ним маленькою протокою. Воно кутасте і схоже на чотири пальці руки, де кожен палець у версту довжини, і сягає те озеро не менше як півтори квадратової версти.

Вище першого Кривого озера, між Дніпром та річкою Би-стрик, проти маєтку пана Міклашевського лежить урочище Печище, помилково зазначене на триверстній карті генерального штабу «Кичище». Від Дніпра воно захищене добрим лісом, із боку ж Бистрика — відкрите. Це доволі висока гряда, на якій помітні ознаки хат і перебування людей. Можливо, що тут були запорозькі заводи. Старі рибалки оповідають, що «тут було запорозьке киш-ло», себто постійне зборище, але не Січ, бо руїни всіх січей нащадки запорожців звуть городищами.

Недалеко від Лебедових озер, як чув Я. П. Новицький од дідів Стогнія у Краснокутівці та Чорновола у Кушугумівці, на двох височенних, гіллястих дубах запорожці робили башти, а на тих баштах, коли треба було скликати козаків, запалювали вогонь. Очевидячки, це були запорозькі «хвигури».

«Баштові дуби, — казав дід Чорновіл, — були біля озера Лебе-дового, а далі верст на шість — на Великій гряді, що від межі пана Попова, біля Кучугур. На цих дубах, кажуть, запорожці становили якісь високі башти, а на них викидали вогонь, щоб скликати козаків нічної доби. Біля дубів, кажуть, жила ціла бурса козаків. Оце як прийде звістка яка від кошового або повертаються козаки з роз’їзду, то й скликають товариство, щоб розказать, що бачили й чули. Побіля дубів, кажуть, лежав битий шлях через Великий Луг, там, де слобода Янчокрак, через Кінську був татарський міст, одбитий козаками».

Це оповідання доводить, як Великий Луг — ця укрита лісом од степу низина — мала з ним зв’язок, а через степ і з Січчю. Тим зв’язком було світлове гасло. І Великого Лугу, який річкою Кінською межувався з татарськими землями, запорожці ніколи не лишали без оборони, а держали в ньому «цілі бурси», себто відділи свого війська (залоги).

Щодо битого шляху впродовж усього Великого Лугу, то, певно, ним їздили тільки взимку, коли річку вкривала крига. Літом же навряд чи те було можливе, та й яка потреба тоді в такій дорозі, бо з півночі й півдня Великого Лугу текли глибокі річки Дніпро та Кінська, перевозити вантажі ними далеко зручніше, ніж на возах пущами плавнів. Але про цей шлях посвідчують два оповідачі, допитані добродієм Новицьким, та й мені самому доводилося про це чути. Дід Стогній казав: «Од тих (баштових) дубів шлях, кажуть, ішов плавнею скрізь до Кучугур і далі — де тільки жило Запорозьке Військо, аж до Микитиного перевозу». Він пояснює навіть, коли зник той шлях: «як зруйнували Запорожжя — дуби ще довго стояли, а шлях заріс травою й лісом».

Нижче Кривого озера понад Дніпром, проти Лисої Гори, аж до річки Лопушки, що нижче села Біленького, на 12 верст простягся добрий ліс, порізаний упоперек річками Здурмівка, Музурман та Клокушка. Всі ці річки дуже дрібні й під суху осінь ними плавати можна не скрізь. Опріч річок, тут кілька довгих заток із Дніпра й чимало озер, із яких найбільше — Розсоховате, що взяло під себе найменше квадратову версту.

На тій великій площі плавні було багато урочищ.

Над річкою Лопушкою за п’ять верст од Дніпра й острова Та-рабоша міститься стародавнє городище. Воно має навкруги 760 кроків, але по всьому знать, що багато з того городища змито Дніпром і що колись воно було далеко більше. Розкинувшись серед дикої пущі, городище оточене з усіх боків низиною і вербами, шелюгами, очеретами, озерами та болотами, а проте бугор під самісіньким городищем із глини. Це переконує мене в тому, що той бугор, на якому помітні стародавні окопи, був колись частиною правого берега Дніпра, і його відмило, видно, так само, як і старе Городище проти слободи Капулівки (Баторієва Січ). Зважаючи на те, що це знайдене Я. П. Новицьким городище найліпше закрите від берегів, треба гадати, що на ньому була найдавніша Запорозька Січ у ті часи, коли Військо Запорозьке не мало сили змагатись із татарами й мусило ховатись од них, як, скажімо, ховалися року 1557-го.

Цікаві оповідання про це городище записано у селі Біленькому від діда Пазюка року 1887-го.

«В плавнях Попова є городище, котре ми звемо Великим, а на п’ять верст далі, а плавнях Бродського, — Мале. На обох городищах жили колись турки, а потім запорожці, бо й досі в землі находять багато людських голів та кістяків. До великої води в сорок п’ятому році (1845) Велике Городище було довге й широке, а тепер його й чверті немає — знесло водою. Щогоду, як прибуває весною вода, воно стоїть мов острів. Тут люди знаходили черепки з посуду, маленькі горщики, а год двадцять назад чоловік викопав невеличку мідну вазу. Викопав та й продав шинкареві. Находили тут і гроші срібні, тоненькі та довгі. За старих годів найшов і я раз шагів зо три мідних, а між ними один з хрестом посередині (гроші часів польського короля Жигмонта III).

У тридцятих роках (1830) коло Великого Городища і в плавнях Матлаша жило багато польських утікачів. Тоді люди тікали від лютих панів, а найбільше — від лютих прикащиків, котрі знущались над ними. Тікали по одному, тікали й сімействами. Тут були ліси, очерети й терни несходжені, а в тих пущах були їхні курені й землянки. Утікачі і всяка бурлачня жили тут літо й зиму. Як випаде, було, холодна зима, то баби з дітьми, було, і просяться до людей у слободу (Біленьку), а мужики так і пропадали надворі. Розведуть, було, огонь та й гріються день і ніч. Тут утікачі жили, тут діти родились і женились. В слободу не показувались — боялись. Був у них і свій піп із утікачів. Було, як жене інший сина, або дає заміж дочку, то й кличуть того попа. Він обведе молодих кругом дуба тричі, проспіва «Отче наш» — от і все вінчання!..»

От як жила воля у Великому Лузі піввіку після зруйнуванняСічі.

Оглядаючи Великий Луг року 1916-го, я не зміг побувати на лугових городищах, але бачився з одним давнім знайомим орендатором пана Міклашевського — Коробцевим, що живе у селі Біленькому. На моє запитання про городище він мені розповів: «Я часто ходю на полювання побіля річок Лопушки та Змійки. Місцевість там дуже дика. Знаю обидва давні городища, на них збігаються зайці та лисиці під час повіді. Велике Городище од річки Лопушки за півверсти на схід, а Мале, між Змійкою та Лопушкою, — за п’ять верст од першого». Таким чином, обидва стародавні городища ще існують, і їх можливо бачити й у наші часи.

На площі Великого Лугу, що між Дніпром, Кривим озером, Лопушкою та річкою Кушугумом, що вийшла нижче Лебедових озер із Кушугума, доживало віку чимало запорожців. Дід Джигир у розмові з Я. П. Новицьким так схарактеризував їх:

«Як почали ділити землю панам та під слободи, то перше порізали степи на правому боці Дніпра, а потім — і на лівому. На правому боці, під Лисою Горою, жили запорожці — Джерелівський, Кавунник і Посунько. Добре було їм там жити, а як почули, що степ став панським, — взяли й перебрались у Великий Луг. Тут вони й віку дожили. Деякі запорожці жили більше ста год на світі і були такі між ними великі характерники. Джерелівський сам кував рушниці і вмів заговорювати їх. Великий стрілець він був і не боявся ні тучі, ні грому: йому дикий жеребець вухо відкусив, і якби не зліз на дерево, то й носа не було б! Капканами ловив всякого звіра; а то раз як налізло десятків півтора вовків в капкани, — взяли й затягли їх в Дніпро.

Джерелівський завжди охоче давав притулок всім запорожцям, що після зруйнування Січі не пішли на Дунай і лишилися без притулку. Прийдуть до нього та й просяться: «Пусти, діду, спочить!» — «Спочивайте, добрі люди!» — Годує їх день, годує два, годує й більше, а вони все спочивають. Було, пошле хлопця: «Біжи, хлопку, подивись, що бурлаки роблять!» Вернеться хлопець, дід і питає: «А що?» — «Воші б’ють!» — «Ну, ще, каже, — будуть жить». Через день, другий уп’ять посилає: «А що тепер роблять?.. «Латаються!» — «Ну, тепер, — каже, — скоро підуть»... Так на його мову й виходило: облатаються, подякують та й ідуть з богом».

Жили ще запорожці Канцибери: їх було три брати. Силачі були великі. Один з них жив з сімейством, мав велику хату, а біля його кишла було і запорозьке кладовище. Тепер того кишла й кладовища не зосталось і сліду, — змив Дніпро. Грошовиті люди були Канцибери... Було, йдуть у шинок (в село Біленьке), а за ними народ так і хиле. Викотять бочку горілки — давай гулять... Нагуляються, наспіваються досхочу, заплатять шинкареві — і гайда додому. Жонатий Канцибера був великий галдовник (чарівник) — за-галдував свої гроші, і їх ніхто не візьме».

Інший оповідач — дід Орел про урочище Канциберівщина й озеро Канциберівське так розказував:

«Там жив характерник Канцибера, а тепер людей лякають чорти. Колись там така пуща була, така росла палома (висока трава), що й не просунешся. Там, кажуть, колись кричало, реготало і вило на всю плавню».

На східному боці річки Лопушки, що впадала в Кінську, проти села Маячки, розкинулось багато озер, а з них найбільше, рахуючи згори: Царград, Глибоке, Довге, Криве (це вже вкотре?), Розко-панка, Глухе, Осикове, Білоцерковне, Орлове, Річище, Прошесь, Тихе, Волове, знову Криве та Бабине, прозване так через те, що на ньому збиралися баби (пелікани). Опріч озер, понад Кінською йшли лимани: Холодний, Дурний, Буроватий, Скелюватий, Кру-товатий та інші.

Багато ще й зараз по цих озерах та лиманах риби та дикої птиці, але найбільш цікаве в сій частині Великого Лугу урочище Кучугури. Простяглося воно серед плавні високим, піскуватим кряжем, почавшись біля залізничної станції Попової на північ, за вісім верст, — до озера Довгого і навіть далі за нього.

На сьому місці неодмінно існувало колись велике місто, бо ще за часів Нової Січі поміж кучугурами було чимало мармурових стін і підмурків, а цегли — то скільки хочеш. Про це збереглися й документи в архівах останньої Січі. Під час спорудження Олек-сандрівської фортеці, російський генерал хотів брати з Кучугури цеглу та мармур, але Кіш Запорозький рішуче проти того виступив; не дозволив вивозити камінь і написав генералові, що Військо Запорозьке давно знає про руїни у Великому Лузі давнього городища і має думку, як тільки скінчиться тогочасна війна (1769 -1774 рр.), збудувати з мармуру та іншого матеріалу, що є на руїнах міста, нову та велику церкву в Січі.

Ця оборона запорожцями своїх прав на Великий Луг була зарахована війську, як змагання з царською владою, й ніколи не пробачалася.

Досі ті руїни давнього міста почасти вже використані поміщиками для будівництва своїх економій, почасти ж їх позаносило пісками. Ніхто докладно не досліджував Кучугур, і через те понині не відомо, якому народові належало те місто. Народні перекази приписують його туркам; на мою ж думку, запорожці на початку

XVI століття не могли застати у Великому Лузі такого значного турецького міста, і коли б і застали, то не зуміли б одвоювати його, тому руїни на Кучугурах треба вважати за сплюндроване татарами генуезьке місто, як і на Білозерці.

Дід Джерелівський подав такі відомості про се урочище:

«У Великому Лузі насупроти слободи Василівки єсть кучугури, а поміж ними глибокі ями (напевне, там повикопували підмурки давніх будинків). Ці кучугури такі високі та круті, що не всякий на них і зійде; а ями глибокі й заросли дерезою (колючі кущі з червоними ягідками), кущами та хмелем, що не видно й дна. Страшно там: звір живе всякий і виховуються злодії та душогуби. Як жили запорожці у Великому Лузі, то тут було їх кишло. У сьому місці ніяка б сила не звоювала війська. Кучуруги єсть і ближче біля слободи Підстепної, де кінчаються плавні пана Попова і починаються Канкрінські. І тут невилазні урочища, і тут жили запорожці. Біля цих кучугур, на Канкрінській землі, був якийсь турецький город, бо багато знайдено цегли й каміння з фундаменту. Цегла міцна, як камінь. Щоб не затопляла весняна вода, турки насипали високі могили по плавнях і становили по них цеглові двірці. Срібні гроші, мов риб’яча луска, і невеличкі мідні находять люди і тепер. Ще недавно в цих могилах викопували чавунні турецькі казани і якісь мідні труби. Казали, й тепер вони єсть у підстепнянських людей. Вони широкі і мілкі, так що з кожного можна нагодувати чоловік десять-п’ятнадцять».

Чому ж так сталося — на місці стародавніх міст тепер піскуваті кучугури? Для мене цілком зрозуміло: мешканці міст вирубали навколо себе ліс на будову й на дрова, а позаяк ґрунт на Великому Лузі піскуватий, то вітри з часом і позаносили міста.

Найлегше під’їхати до Кучугур од залізничної станції Попової човном, Кінською, а далі річкою Кривою. Я був на Кучугурах року 1882-го і можу ствердити слова діда Джерелівського: «Сумно на Кучугурах і страшно» — я не зміг примусити себе, щоб зайти в Кучугури глибше, як сажнів на сто: вони ж упоперек мають більше двох верст. Коли спуститися з кучугури в яму, виднокіл так зменшується, що бачиш тільки небо та перед очима кущі; коли ж вилізеш на кучугуру, то тільки й уздрієш навкруги безкраї ряди таких-от кучугур, на яких ноги грузнуть у пісках, а вбрання зачіпається за кущі. У цих кучугурах ще довго матимуть притулок вовки та лисиці.

На схід од річки Лопушки й до Верхньотарасівського перевозу вздовж Дніпра тягнеться добрий ліс. Од перевозу, впоперек Великого Лугу, що звузився до 12 верст, ідуть два шляхи: один — до Струківського хутора та села Балок, а другий — до села Благовіщенського, що на Кінській. Цими шляхами дуже цікаво подорожувати, бо вони обминають чимало озер та переходять багато річок. Проте доброго лісу понад шляхом вже мало.

Із річок та озер, що розташовані на площі, обмеженій на півночі Дніпром, на сході річкою Лопушкою, на півдні Кінською і на заході — шляхами, найпримітніші: річка Митрик, що тече з Дніпра в озеро Піскувате, пригортаючи до себе й одштовхуючи геть безліч проток; річка Змійка, що вибігла з Дніпра, справді неначе гадючка, плутається в плавні, переходячи повз декілька озер і, врешті, серед плавні впадає в лиман Семеновий. Далі Змійка й Митрик, переснувавшись і діставши назву Плетенихи, вливаються до Кінської. Ближче до цієї річки течуть: Закопаїчка, Кривий Бакай, Санчина та Масюкова.

Із озер тут найбільші: Копилове, Плоське, Оріхове (друге), Ку-ширувате, Близнеці, Карасевате, Піскувате, Семенів лиман, Гнилий лиман, Довгеньке, Клинувате, Котове, Попове та Затони: Верхній і Нижній.

Опріч цих великих озер по всій плавні розкидано кілька сот дрібніших, здебільшого сполучених із річками-протоками. Ся частина плавні найдужче волога, найбільш порізана протоками, й у ній найлегше заблудити. По сій плавні теж чимало запорожців доживало свого віку й од сучасних рибалок ще можна почути чимало про них оповідань.

Далі, на схід од Верхньотатарського шляху та річки Плетени-хи, Великий Луг хутко звужується й перекидається на правий бік Дніпра; на лівому ж боці з Дніпра в Кінську витікає ще тільки одна річка ГІрогной; озер же хоч і багато, та вони не сполучені поміж себе протоками, і через те важко оглядати сю частину плавнів.

Найзахідніший куток лівобережної частини Великого Лугу — одне з найчарівніших місць. Річка Кінська, що розбилася тут на кілька проток, порізала його на п’ять островів, порослих добрим та величним лісом. На острові, що найбільший, лежить двоє великих озер: Загинайко та Царград, а нижче, біля самісінького Дніпра, відрізані од плавні Річищем, лежить три острови Томаків-ських із рибними заводями.

Кінчається ця частина Великого Лугу урочищем Паліївшина. За народним переказом, тут жив один із видатних козаків Семен Палій. Звідсіля він вийшов на заклик польського короля Яна Со-беського року 1681-го на Україну й почав на Фастівщині поновлювати винищене під час Великої Руїни козацтво. Міцно осівши у Фастові, Палій усе своє життя зброєю обстоював права козаків і взагалі українського народу. І в людській пам’яті він залишився й досі як певний лицар і оборонець народний. Урочище Паліївщина й недалека від неї, за чотири версти через Дніпро, — Сірківка — дорогі пам’ятки про двох великих синів Запорожжя. Гарно й затишно в Паліївщині, й рибалки показують навіть скелю, де любив сидіти Палій.

У тій частині Великого Лугу, що перекинулася на правий бік Дніпра, найширший куток проти Томаківського городища (біля 8 верст), а найвужчий (2/2 версти) саме проти Сірківки. З озер, починаючи зі сходу, тут найбільші: Кругле, Головате, Лопуховате, Савка, Оріхове, Рогозовате, Піскувате та цілі десятки лиманів у бік Нікополя. Річки всього цього кутка: Бугай, Тарас, Джуган, Ревун, Річище та Цимбал далеко ширші й прудкіші, ніж річки півдня Великого Лугу.

Тут же, в середині Лугу, найкраще збереглися ліси. Саме проти Паліївщини лежить понад Дніпром урочище, що зветься Велика Пуща. Такого лісу, як був у ній ще року 1883-го, не відшукати по всьому Великому Лугу. Величезні, в чотири обхвати, дуби з розлогим гіллям, що могло б захистити від дощу цілий курінь запорожців; височенні, в 15 сажнів, — осокори, лапасті клени, стрункі ясени, здається, шикувались один перед одним, вихваляючись, хто темніше заступає землю од сонця, а груші, кислиці та шовковиці сперечалися між собою, хто рясніше засипле землю плодами. Тяглася Велика Пуща від устя Кінської п’ять верст на схід, до протоки Куми, та стільки ж на захід, переходячи за устя Перевал; упоперек же вона мала від півтора до чотирьох верст.

Року 1916-го, пливучи вздовж Великої Пущі пароплавом, я вже не бачив ні дубів, ні іншого твердого дерева, а взагалі у Великій Пущі ліс був високий і чи не найкращий у всьому Лузі. Невеликий шматок сієї пущі, проти Томаківських островів та устя Річища, відрізано найкрасивішою, здається, на всьому Дніпрі протокою, що зветься Дніприщем.

ЛУГ БАЗАВЛУГ
За Микитиним Рогом, або Нікополем, розлягається Базавлуг. Дніпро тут викидає із себе чимало води праворуч річкою Лапин-кою, а сам, звужений, пробігши три версти до Кам’яного Затону, починає виробляти великі колеса і дедалі дужче схилятися на південь. За Кам’яним Затоном із Дніпра ліворуч знову витікає Кінська і, прямуючи на південь, одразу розширює Дніпрову долину між Лапинкою й Кінською на 15 верст.

Року 1916-го я побачив, що тут річку Кінську перегачено кам’яною греблею, щоб утримати більше води у Дніпрі, та вона не хоче скорятися інженерам і, обминаючи греблю, тече таки своїм давнім річищем.

Весь час, доки пароплав рухається до річки Павлюка, що відбивається од Дніпра на 12-й версті нижче Нікополя, з нього вряди-годи видно високий правий берег Дніпра з Нікополем, селом Лапинкою й іншими населеними пунктами, де Дніпро круто повертає на південь, із-поміж високих осокорів визирає лівий берег із горами Мамай-Сурки. Перед ПавлюкоМ Дніпро вже розмежований на дві великі протоки, а між ними лежить помітний острів Братан; проти витоки Павлюка розташувався острів Судима з руїнами стародавнього городища. Саме в сьому кутку Великого Лугу сполучені ймення двох безталанних українських гетьманів Сули-ми й Павлюка, що в роках 1635-му та 1637-му підняли із запорожцями повстання проти польської шляхти й обоє загинули у Варшаві од рук катів. Руїни на острові Судимі зовсім ще не досліджені — невідомо навіть, до якої доби вони належать.

На південь та схід від острова Сулими, між Дніпром та Кінською, розляглася чимала площа Великого Лугу. Річка Кінська, обминувши піски Кам’яного Затону та Білозерський лиман, підходить до села Знам’янки і, пробігши попід горами Мамай-Сурки, повертає на захід, а за 20 верст після виходу до Дніпра, біля урочища Карай-Дубина, знову зливається з Дніпром. Весь закут, який лишився між Дніпром та Кінською, 20 верст завдовжки та до 8 впоперек, незважаючи на близьке сусідство колись татарських міст, що були в Кам’яному Затоні та за Білозерським лиманом, із давніх-давен належав запорожцям, як і решта Великого Лугу. Північна частина сього кутка майже цілком знівечена: ліси вирубані, там лише очерет і шелюг; і недалеко той час, коли плавні на річках Мельничисі та Лебедисі перетворяться на такі ж піскуваті кучугури, які розляглися на місці Кам’яного Затону.

Середня частина сієї площі, до річок Суриці й Чайки, збереглася трохи краще. Вона ще вкрита лісом та озерами: там багато заток од річки Кінської. Тут кілька озер із назвою — Закутнє, озеро Піскувате, Глибоке, Хрящувате, Лозовате, Кваша, Бідне тощо. Пробратися впоперек плавні, поміж тими озерами, просто неможливо — вся площа геть заросла очеретом та лозою.

У цей озерний край із Дніпра тече річка Лебедиха і, відрізавши острів десь версти на три завдовжки та дві завширшки, знову впадає в Дніпро. Цей острів, названий на карті — триверстці Степа-кове, за часів Запорожжя мав ймення від річки Лебедихи. З історії він знаний тим, що року 1679-го велике турецьке й татарське військо, загрожуючи Січі, наблизилося аж до річки Базавлука; тоді славний кошовий запорозький Іван Сірко, виступивши зі своїм товариством назустріч ворогам і не маючи надії здолати турків, перевіз на сей острів із. Чортомлика січову канцелярію з усіма козацькими скарбами та церквою. А коли турки, побачивши на сім боці Базавлука хоробре Запорозьке Військо, не наважалися на нього напасти, то Кіш Запорозький знову полишив Лебедиху та й вернувся до Чортомлицької Січі.

Крайній, між річкою Лебедихою та Кінською, закуток плавні весь порізаний озерами, протоками й затоками. Між озерами одне має назву Лебедове. Мабуть, ця місцина була найбільш укохана лебедями. Тут безліч островів, які з давнини вславилися своїми пасовиськами. Серед них найвидатніші: Хмельницький та Кінський, за які запорожці часто змагалися з татарами.

Про них Я. П. Новицький записав цікаве оповідання:

«Як гетьманував над козаками Хмельницький, то вище урочища Карай-Дубини, з правого берега Кінської, була і його плавня. Біля Карай-Дубини був перевіз, були й броди козацькі, де з турецького берега переганяли коней цілими табунами. У Хмельницькій плавні паслась, кажуть, така сила коней, що ніхто їм що-ту не знав. Сюди їх гнали з Туреччини. Як під добру ласку, то козаки не брали за се грошей із татар і ногайців, бо й самі пасли коней на їх суміжній землі.

У Таврії, біля урочища Мамай-Сурки, жив турецький (татарський) хан Мамай. Дуже лютий був собака, і таке ж кляте було і його військо. Спуску не давав ні запорожцям, ні чумакам: де пійма, там їм і амінь. А в Січі був кошовий Сірко. Давай Мамай загравати з Сірком... Раз піймав запорожця, зняв з голови волосся із шкурою й пустив: «Іди, — каже , — до свого Сірка та скажи, що я йому хвоста увірву». Кошовий Сірко, як почув се, так і скипів... Сів. на коня та як свиснув, як свиснув! Збіглися запорожці. «Ану-те, — каже, — хлопці, сідлайте коней та махнем до Мамая в гості». Посідали козаки на коней і подалися. Мамай зібрав військо й вискочив навстріч. Сірко до нього: «Ну, — каже, — попробуєм, хто кому хвоста увірве!» — і давай кошматить... Побили Мамая, побили його військо, забрали добро — і були такі...»

Нижче Лебедихи, в урочищі Карай-Дубини, Дніпро підступає до самісіньких гір лівого берега й знову вбирає в себе Кінську. Краєвид на село й гори Карай-Дубини найкращий, здається, на Базавлузі, а напроти села Карай-Дубини на правому березі Дніпра, в урочищі Петрівщина, йому додає краси хоча й молодий, але рясний ліс.

Через дві версти Кінська знову випручалась з обіймів Дніпра, але ненадовго, бо, відмежувавши з лівої руки острів Погряничний, вона вже вливається в Дніпро. Нижче сього острова, під горою лівого берега, притулилося село Ушвалка, а нижче нього, теж над Дніпром — Бабине. Звідсіля Дніпро повертає на захід і кількома колінами наближається до південного краю лиману Великі Води, поєднавшись на дві версти нижче з устям Базавлугу.

Ліс на нижньому кінці Базавлугу дуже винищено й на місці колишніх пущ і непроглядних нетрів нині хлібороби любісінько викохують капусту, і якось дивно бачити поміж очеретами та осокою грядки огородини і тут же, між капустою, довгоногу чаплю, що, стоячи на одній нозі, неначе сумує за минулим привіллям цих місць.

Щоб не заблукатись усередині Базавлугу, треба знову вертатися до Нікополя й починати огляд із нього, йдучи правим берегом.

Річка Лапинка, відбившись од Дніпра зараз же за лісом, рухається на захід, беручи трохи на північ. Понад нею, степом, тягнеться високий кряж, рясно засіяний могилами. За часів Запорожжя берегами Лапинки густо скрізь стояли в довжиках запорозькі зимівники. Місцевість ся була завжди забезпечена від татарських наскоків, і через те тут були найзаможніші козацькі сидні. Нині понад сією річкою на 12 верст щільно розташувалися великі села: Сулицьке-Лиманське, Лапинка та інші, що облягають Нікополь.

Кряжем, понад сими селами, пролягає два шляхи: один стародавній, що ще за часів Запорозької влади простягався із Чорто-млицької та Покровської Січі на Микитин Ріг та у Крим; другий — залізничний, Катерининська залізниця. Із старого шляху видно як на долоні майже весь Базавлуг із його лісами, річками, озерами; із залізниці ж, на жаль, нічого не побачиш, бо вона лежить із північного боку кряжу. З нього можна загледіти лише розлогі степи й, сидячи в поїзді, навіть важко уявити собі, що за якихось три версти від тебе міститься така Божа краса, як Базавлуг.

Пробігши під горою всього півтори версти, Лапинка відкинула од себе річку Шарай, що подалась упродовж Дніпра й зливається з ним проти острова Братана. За п’ять верст нижче сього шара Лапинка випускає із себе цілу низку дрібних річок і проток: Велику Скажену, Малу Скажену та Бистрик. Ті річки поділяються ще на дрібніші протоки й укривають сей куток Базавлуга струмками, наче павутинням. Нарешті проти села Неплюєве останні води Лапинки поділяються на дві річки Бакай та Коканю, які, обігнувши другою кілька верст, круто повертають на південь і впадають у Сулицький лиман, а вийшовши з нього під одною назвою — Бакай, прямують на сполучення зі степовою річкою Чор-томлик.

Бистрик та Скажені, вийшовши з Лапинки, зазнають на своєму шляху чимало змін: Бистрик, одбившись від Лапинки, тече побіля озер Коровчиного та Кочкуватого, далі перепливає озеро Свиняче море і впадає у Бакай; річки ж Скажені, сполучившись за дві версти від Лапинки, знову розливаються вже на чотири витоки: Ткачеву, Цаврину, Гнилу та Грузьку, які прямують до устя Чор-томлика, перетворивши сю степову річку на широкий і довгий лиман.

З озер у цьому кутку Базавлуга найпримітніші: Піскувате, Кремсо, Василеве, Великий Лиман на урочищі Муровому й нарешті — Рачне між річками Скарбною та Павлюком. Перша із сих річок вийшла із Дніпра проти острова Братана, а Павлюк — нижче урочища Криве Коліно, проти острова Сулими. Обидві вони біжать до устя Чортомлика і, злившись тут із Бакаєм та цілою павутиною дрібних річок, утворюють невеликий лиман, серед якого напроти Чортомлицького рогу та слободи Капулівки лежить невеликий, але славний в історії Запорожжя острів Базавлуцький, що тепер зветься Городищем через те, що на ньому збереглися руїни Запорозької Січі.

Перші історичні відомості про цей острів маємо року 1594-го. Тоді римський папа та німецький цісар воювали з Туреччиною. І, шукаючи собі спільників, направили своїх послів до запорожців. Цісарський посланець Еріх Лясота, що залишив про цю подорож записки, знайшов Запорозьку Січ на острові Базавлуцькому. Він уже був дуже підмитий водами Скарбної, Підпільної та Павлюка і на той час мав невелику площу. Се можна бачити з того, що коли Кіш запорозький скликав раду, щоб вислухати чужоземного гостя, обміркувати його пропозиції, то запорозьке товариство, через тісноту в Січі, мусило переїздити на берег, де на зеленому степу й відбувалася козацька рада.

Базавлуцька, або, як її назвав історик Скальковський «Баторі-єва Січ», була першою офіційною Січчю, бо вся організація Війська Запорозького, разом із виборною старшиною, була затверджена польським королем Стефаном Баторієм року 1576-го на прохання гетьмана Якова Богданка (Ружинського) саме тоді, коли Січ містилася на острові Базавлуцькому. Вона стала свідком розквіту й найвеличнішої слави Війська Запорозького. Звідсіля гетьман Сагайдачний року 1606-го вирушав у свої надзвичайні морські походи. З Базавлуцького острова запорожці плавали через Чорне море, громили Варну, руйнували Синоп і Трапезунд, палили околиці Царграду, знищували велику турецьку фортецю Кафу в Криму, визволяли щороку з турецької неволі десятки тисяч християн, кілька разів одверто нападали на великі турецькі флотилії й розбивали їх ущент, так що нагнали жаху на турків, і султанське військо доводилося батогами саджати на кораблі. Весь світ знав тоді про запорожців і мав їх за найславетніших лицарів.

За часів Сагайдачного Базавлуцьку Січ було зруйновано. Сталося се восени року 1617-го, коли турецька флотилія на чолі з Ібрагімом-пашею підстерегла, що гетьман із військом вирушив здобувати Анатолійський берег, й піднялася Дніпром угору до самісінької Січі й спалила церкву й курені. Сагайдачний тоді оселився з кошем на голові Хортиці.

Проте місцевість Базавлуцької Січі принаджувала до себе запорожців і, пробувши кілька років на Хортиці, вони перейшли ближче до Базавлуцького острова — на Томаківський, а звідти року 1638-го — на Микитин Ріг, потім же — року 1652-го з Микити-ного Рогу знову-таки повернулися на Базавлуг і стали кошем на розі, проти руїн Баторієвої Січі (сучасне Городище). Тут, біля устя Чортомлика, від поля були покопані глибокі рівчаки й насипані високі вали на 100 сажнів уздовж і з баштою біля воріт у 20 сажнів навкруги: з боку ж Чортомлика та Скарбної стояла стіна з двох високих тинів, забитих глиною. У ній зробили 8 пролазів, щоб козаки могли ходити по воду; над тими пролазами були бійниці для пальби з рушниць. Окопи на старому Городищі також поновили й на ньому відбудували нову церкву.

Чортомлицька Січ існувала до року 1709-го, себто 57 літ. Першу її добу (до 1680 року) уславив полковник, а далі кошовий Іван Сірко. Не було року, щоб запорожці не вирушали із Січі на криваві й славні походи. Кілька разів козаки наскакували на татар, прокладали собі шлях через мури Перекопа й руйнували весь Крим, змушуючи хана втікати за гори. Сірко стільки пролив тоді крові, що орда вже не могла відродитися й поволі занепала. Чортомлиць-ка Січ бачила в своїх окопах і турецьких яничарів, що потай із татарами приходили мститися запорожцям за їхні напади, але Сірко врятував Січ і поміж куренями вигубив 13 500 душ бусурманів.

Року 1680-го Івана Сірка не стало. Коли він помер, то запорожці привезли тіло свого славного кошового на Чортомлицьку Січ й урочисто поховали на січовому кладовищі. Його могила із надгробком, поновленим після повернення Війська Запорозького з устя Дніпра (з Олешок) на Базавлуг, стоїть і нині трохи вище від руїн козацьких окопів серед слободи Капулівки на 20 верст нижче Нікополя.

Зі смертю Сірка почався занепад Запорожжя, і Чортомлицька Січ жила тільки колишньою славою. Лише вряди-годи траплялися вибухи давньої величі, та й вони хутко згасали. Аж на початку

XVII століття на Запорожжі з’явився заповзятий і освічений кошовий отаман Кость Гордієнко, що мріяв піднести козацькі звичаї на попередню височінь і, змагаючись за волю й права Запорозького Війська, став на збройну боротьбу проти армії Петра І. Та сили були занадто нерівні. Російське військо під проводом полковника Яковлєва та запорозького зрадника Гната Галагана весною 1709 року підступило до Січі. Отаман Гордієнко із запорожцями перебував тоді на Полтавщині й не зміг встигнути на поміч кількомстам козаків, що лишилися на Січі, й вони, хоча й хоробро відбивалися на чолі з наказним кошовим Якимом Богуном, але врешті-решт москалі здобули спочатку Чортомлицьку Січ, а через два дні й старе Городище зі скарбницею й церквою.

Розлютовані змаганням запорожців, Галаган та Яковлєв не лишили на Січі каменя на камені; курені спалили, із церкви забрали іконостас, а саму будівлю піддали вогню. Не заціліло навіть кладовище — на ньому знищили всі надгробки й каплиці.

У наші часи Базавлуцький острів, або Городище, дуже підмила вода. Невеликий колись, він тепер став зовсім малим, а з ознак січових споруд збереглася на ньому тільки яма зі шматками битої цегли від підмурків січової церкви та ледве примітні ознаки окопів. Від Чортомлицької Січі лишилися на березі, трохи вище Городища, козацькі окопи, забудовані нині хатами слободи Капулівки, а вище тих окопів, у дворі селянина Мазая, в шанобі стоїть поновлена за часів Нової Січі могила кошового Івана Сірка.

Нижня половина Чортомлицької Січі змита річками, так що певного плану розташування неможливо собі уявити. Руїни обох Січей у пізніші часи, коли козаки отаборилися на Підпільній, звалися одним найменням — Стара Січ. У селі Капулівці згадки про запорожців і найбільше про кошового Сірка дуже живі, й розказують про нього селяни охоче; тільки, на жаль, усі оповідання крутяться навколо характерства (чаклунства) запорозького лицаря.

Ви почуєте тут, як Сірко вмів наводити на ворогів ману; що його ні пуля, ні шабля не брала, і козаки й по смерті кошового перемагали бусурманів, якщо з ними була Сіркова рука.

Коли вийти за Капулівку на гору, або на старе запорозьке кладовище, то можна побачити один із найзахопливіших краєвидів Базавлуга. Чортомлицький Ріг уткнувся майже в середину плавні; скільки око сягне на схід, захід і південь, простяглися зелені, просторі луки, змережані блискучими протоками Дніпра. Вони то збираються докупи, в озера й лимани, то знову розповзаються в різні боки, ховаючись за високими, кучерявими деревами. Тут, на очах ваших, притулок звіра, птиці й риби з чарівним повітрям, духмяністю води й рослин — те, що звикли називати раєм; хоч, зрозуміло, що в сьому запорозькому закуті існують і неприємні для людини дарунки, а саме: в травні — мошкара, а влітку — комарі.

Під час весняної поводі Базавлуг із Чортомлицького рогу здається морем, де високі урочища підносяться островами, й лише на півдні, біля колишньої Мамай-Сурки, бовваніють степові могили.

Саме Городище Старої Січі звідсіля немов потопає серед зеленої пущі та річкових стрічок, що збіглися до нього. Ще року 1709-го золотий хрест січової церкви звеселяв усю цю місцевість, тепер же острів дивиться пусткою і дуже сумний із вигляду.

Землі понад Великим Лугом багато важили не тільки для запорожців, а й для попередніх мешканців понаддніпрових степів. Вище на Чортомлику, за 16 верст од Старої Січі, біля Чортомлицьких хуторів, поміж степовими могилами височить одна найбільша — Чортомлицька, що мала 9 сажнів заввишки та 165 сажнів навкруги. На її версі колись стояла велика кам’яна баба. Коли ту могилу року 1862-го розрили під наглядом учених, то виявилося, що там похований скіфський цар, а поруч нього, в окремій домовині, — цариця. А навкруги їх — всілякі царські прислужники й коні із сідлами та збруєю. Хоч ті домовини давно вже пограбовані, а проте в них усе-таки було знайдено багато золотих, срібних та інших речей, що дали науці великі скарби й досвід про те, як жили ті народи, що в давні часи заселяли околиці Великого Лугу.

З усіх тих річок, які зібралися до Старої Січі, утворилася річка Підпільна. Вона прямує на захід сонця до села Покровського, на місці якого з року 1734-го до року 1775-го була остання на Дніпрі Запорозька Січ. Од слободи Капулівки до села Покровського — шість верст. Тут залюбки можна пройтися пішки, бо сей шлях веселий: з лівої руки за річкою весь час тягнеться зелена плавня, звідки долинають навіть пташині співи. Неподалік Покровського Підпільна робить глибоке коліно, й перед очима виникає великий, як і на Чортомлицькій Січі, ріг, де запорожці сиділи кошем 41 рік.

Сталося се так.

Коли Чортомлицьку Січ зруйнували, запорожці згуртувалися на усті Кам’янки біля Козацького річища Дніпра; звідси їх вигнало російське військо, то за угодою з турецьким султаном вони перейшли на устя Дніпра, в урочище Олешки й там упорядкували собі Січ біля річки Кінської та Кардашівського лиману. Але сумно було запорожцям без свого «батька Великого Лугу». Не хотілося їм жити на пісках, і невдовзі сталося так, що там лишилася тільки Січ і перебувала запорозька старшина, все ж товариство жило на своїх стародавніх вольностях, по Великому Лугу, на Хортиці, в Дніпровських порогах, на річці Самарі й на Бузі. Так тривало до року 1728-го, доки татарський хан скривдив запорожців, захопивши зрадою півтори тисячі з них у неволю. Тоді козаки з обурення покинули Олешки й повернули знову на Базавлуг, на те місце, де була Стара Січ. Та недовго їм довелося тут жити, бо й Росія і Туреччина не згодилися, щоб запорожці перебували поблизу їхніх кордонів. Через вимоги сусідів козаки з осені 1730 року перейшли на якийсь час в устя річки Кам’янки: коли ж року 1734-го спалахнула війна між Росією й Туреччиною, Військо Запорозьке перекинулося на бік Росії й, повернувшись на Базавлуг, отаборилося кошем біля Підпільної на розі в шести верстах од Старої Січі, де витікає річка Сисина.

Іван Малашевич, що був тоді кошовим отаманом, незабаром обвів окопами січові будівлі. Одразу за першими рядами, з боку степу, в Січі височіло дві башти. Ворота були із заходу й вели на торгове передмістя Шамбаш. Униз од торговиці з річки Підпільної випливала затока, що звалася — Ківш. Сюди приїздили з крамом турецькі, а найчастіше грецькі кораблі. Від Ковша до Підпільної було викопано другий ряд окопів, за якими стояла церква й палан-ка, себто будинок старшини й канцелярія. Зі східного боку Січі, незабаром після її збудування, російська влада насипала ретраншемент, у якому й містилася царська залога. Перед цим ретраншементом, опріч валів і рівчаків, були ще покопані довгі ями.

Окопи й вали збереглися й до наших днів, хоча значна частина вже забудована хатами й засаджена городами. На іншому березі Підпільної теж були окопи, певно, на випадок скрутного становища Січі.

Року 1775-го, за часів кошового Петра Калнишевського, цариця Катерина II через опір, який чинили запорожці, добиваючись своїх давніх прав і вольностей (землі), звеліла зруйнувати Запорозьку Січ, а саме Військо Запорозьке скасувати навіки. Цю місію вона доручила генералові Текелію. Маючи проти 10 000 запорожців біля 20 000 російських солдатів, царський ставленик оточив Запорожжя з усіх боків, несподівано захопив полкові паланки й серед ночі підступив до Січі.

Хоч запорожці й пізно зрозуміли ворожі наміри Текелія, а проте озброїлися й хотіли змагатися, й тільки військовий священик умовив їх скоритися волі цариці й не проливати братньої крові.

Зрештою, після заколоту старші козаки й старшина віддали генералові свою зброю; молодь же, десь 5000 козаків, переправилася річкою Підпільною в Базавлуг і, обравши там нову старшину, вирушила Сисиною в Дніпро, перепливла Чорним морем за Дунай і там, з дозволу султана, осіла кошем спочатку на Дністровському лимані, а пізніше — на Дунаї, де Запорозьке Військо й пробуло в майже незалежному становищі до 1828 року.

На місці зруйнованої Покровської Січі незабаром постало село Покровське. В тамтешній церкві збереглося досі чимало речей, що були в січовій церкві, а на околицях Січі та по окопах весь час знаходили й понині знаходять запорозьку зброю, посуд чавунний та череп’яний, люльки, гроші й дьоготь у бочках; найбільшою ж коштовністю вважаються дві чайки. їх бачив у річці Скарбній Д. І. Яворницький. Одна з них була в 6 сажнів завдовжки, друга ж — трохи менша. Вони так і залишилися у воді.

Про кошових Нової Січі майже відсутні згадки на місцях, хоча вони були на сто літ пізніше відомого лицаря Сірка. Скажімо, що Калнишевського ще люди пам’ятають, але не уславляють, а тільки сумують за його долею, бо Текелій закував останнього кошового в кайдани, і той скінчив своє життя в (Половецькому монастирі на Білому морі.

За Покровським рогом Підпільна повертає на північ і викидає із себе річки: Похилу, Шершаву та Піскувату. Всі ті річки сполучаються із Базавлуком, од якої, напевне, дістав назву і Луг Базавлуг, куди впадає ся річка.

Базавлук на Запорожжі була одною із найславніших і найуко-ханіших для козаків річок. У давні часи вона довго межувала запорозькі й татарські землі й навіть згодом, коли кордон пройшов по Кам’янці й Бугові, все-таки Базавлуг татари часто вважали своїми землями.

За часів Олешківської та Нової Січі на Базавлуці стояло багато запорозьких зимівників, а найбільше — на розі балки Кам’янки та Базавлука, де нині село Шолохове, та нижче, де село Грушівка. Після скасування Січі всі землі понад Чортомликом, Базавлуком, лиманом Великі Води та майже весь Базавлуг, десь 200 000 десятин площі, були подаровані царицею Катериною князеві Вяземському. Від нього ті землі 1802 року перейшли до барона Штіглиця, а від того вже — до великого князя Михайла Миколайовича. Ці зміни власників дуже вплинули на склад мешканців у тих поселеннях, і, зрештою, від запорожців на околицях Базавлуга, понад його кручами й байраками, лишилися тільки кам’яні хрести над їхніми домовинами, та й тих із кожним днем меншає.

Від місця злиття Базавлука із Скарбною-Колотівською межа Базавлугу простягається протокою Базавлука Бакаєм до великого села Михайлівське, а далі до Бистрика й лиману Великі Води. Сей лиман, зібравши до себе всі річки з Базавлугу, заливає водою площу в 15 квадратових верст; упродовж він має 11 верст, а впоперек лише дві версти, на кінцях же ще вужчає.

Біля горішнього краю лиману, під високою горою, вкритою великою кількістю могил, лежить село Нововоронцовка. З гори села та від могил, понад селом, розкинувся на схід чарівний краєвид Великих Вод і взагалі Базавлугу. На заході від Великих Вод і до Базавлука підходить зі степу чимала балка Оскорівка, в якій за пізніший вік Запорожжя було безліч запорозьких зимівників. Краєвид сієї балки теж дуже гарний.

Щодо товщі Базавлугу — то вона більша за простором і мовби веселіша, ніж у Великому Лузі. Таке враження справляє на мандрівника те, що протоки Дніпра, які перетинають Базавлуг, значно ширші, ніж протоки Великого Лугу. Річки Лапинка, Павлюк, Скарбна, Підпільна, Сисината Скарбна-Колотівська — це зовсім великі й мають у поперечнику від 50 до 100 сажнів, та й, опріч них, на Лузі ще багато річок від 20 до 50 сажнів завширшки. Це — Ша-рай, Мельничиха, Лебединка, Скажена, Дніприще, Шахова, Темна, Миколина й чимало інших.

Ще одна особливість Базавлугу та, що тут прудкіші течії річок, і через те заблукати в Базавлузі важче, ніж у Великому Лузі — треба тільки пам’ятати, що тут усі річки течуть на захід, до лиману Великі Води. Впадає їх в озера чи болота в Базавлузі менше, майже зовсім нема таких, щоб не знати, куди вони прямують, як це буває у Великому Лузі.

Рослинність у Базавлузі така ж, як і у Великому Лузі: ті ж дуби, явори, осокори, велетенські верби, берест, ясен, клен, кислиця, груша,, шовковиця, бузина, зарості лози, очерету, оситнягу й високі, більше трьох аршинів, трави.

Під час весняної повіді серед Базавлугу, як і у Великому Лузі, залишаються тільки деякі гряди, на яких стояли запорозькі кишла.

Між річками Павлюком, Дніпром, Скарбною й Темною лежить островом урочище Васюрине. На Запорожжі, певне, був якийсь уславлений козак Васюра, бо, крім цього урочища, його іменем прозваний і один із запорозьких куренів — Васюринський, і про Ва-сюринського «козарлюгу» згадується і в пісні про руйнування Січі.

Далі вниз, понад Дніпром, ідуть урочища: Петрівщина, Маркове та Степок. Останнього майже ніколи не заливає вода, й воно вкрите чудовим лісом та гарною степовою травою.

Інше урочище з тією ж назвою — Степок — лежить між річками: Шаховою, що витікає із Скарбної і прямує до Великих Вод, та

Білобородчиною, яка з тієї ж Скарбної впадає в Темну. Близько від цього Степка, між річкою Тихінкою й Старим Ревуном, розкинулося невеличке урочище Панидине, відоме тим, що після знищення Січі на ньому сидів і «плодив бджолу» запорозький дід Усатий. Його знав увесь Базавлуг через те, що в нього був один дуже довгий вус і він кував коня підковами назад. На місці його кишла досі живуть люди й держать пасіку.

Як кажуть діди, по всіх грядах Базавлугу споконвіку жили запорожці — рибалили тут і розводили бджіл. А коли поділили ці землі між панами, то й по тому ще довго селилися тут запорожці вільно; а потім стали виплачувати за грунти оренду.

У селі Покровському люди згадують, що коли москалі оточили Січ, то козаки закопали свої скарби в Базавлузі й, тікаючи на Дунай, лишили в плавні двох товаришів, щоб доглядали того сховища. Довго оті запорожці там жили, сподіваючись, що товариство повернеться, і вже зовсім постаріли, дожидаючись, а все не хотіли виявити, де саме закопаний скарб. Як не мали вони вже сили добувати собі їжу, то приходили в Покровське з торбами, випрошуючи хліба, та й знову ховалися в Лузі, не маючи навіть хати, а живучи по дуплах; та так вони й померли, не розголосивши, де схований скарб Запорожжя.

Чимало в Базавлузі розкидано й озер. Поміж річками Підпільною та Скарбною — найбільші: Гредчине, Довге й Домаха. Останнє — найширше. Далі, на південь, біля річки Темної, лежить майже кругле озеро — Закутнє, а біля річки Ревуна — лиман Васю-ринський і недалеко від нього — озеро Оріховате.

Між річкою Сисиною та Базавлугом міститься лиман Ревин і цілі низки лиманів по долинах річок Піскуватої, Шаршавої та Похилої. Далі, між Базавлугом та Великими Водами, розкинулося на дві квадратові версти озеро Підстепне, сполучене з річкою Бакай, а на південь од нього розташувалися озера: Литвинове, Мілке, Піскувате, Велике, Вхідне, Кругле, знову Велике, Прогнойне, друге Вхідне, Гречане, Святе, Доменьківське, ще одне з назвою Домаха, Бакланове (улюблене місце бакланів), Лебедине — одне й друге, знову Закутнє, Хомине, Кривеньке, Прищепа, Срібне та безліч інших.

У сьому кутку збилася сила озер. Устя річок та озера порізали Базавлуг на острови, між якими лежить і отой, що має ймення давнього гетьмана Скалозуба, що року 1599-го загинув під час морського походу на Азовське море. Острів сей невисокий, його заливає велика вода, а проте вже переживає зі своєю назвою п’яте століття.

Скалозубовим островом і кінчається луг Базавлуг, а разом із ним і весь запорозький Великий Луг. Хоч Дніпро ще й далі, до самісінького Чорного моря відкидає од себе в береги протоки; і

Кінська так само не хоче бігти у злуці з ним, а все відходить ліворуч, та вже протоки обох річок не захоплюють таких великих просторів, як між Хортицею та Великими Водами, а біжать вузькою долиною; ліси ж там часом уриваються та змінюються пісками. Але й близькість турецьких міст XVI та XVII століть: Аслана, Тавані й Кизикермена унеможливлювала для запорожців тримати у своїй владі подальший низ Дніпра.

На Базавлузі збереглося далеко більше стародавніх назв річок та урочищ, пов’язаних з найменнями українських діячів та привідців українського народу, а саме тут містяться острови: Хмельницького, Сулими, Скалозуба; річки Павлюк, Шахова та урочище Ва-сюрине.

Простори Великого Лугу й Базавлугу ще чекають на своїх дослідників і можуть бути зовсім знищені, лишившись назавжди невідомі науці. Навіть на малому Городищі в пущах Великого Лугу та на городищі острова Сулими, де, за переказами дідів, були навіть Січі, досі не побував жоден учений. А давні дослідники вже постаріли, то ж час би взятися за сю справу молодшим, і я був би щасливий, коли б се моє оповідання заохотило до вивчення рідного нам Великого Лугу бодай одну заповзяту людину.

Оповідання дев’яте


ГЕТЬМАНСЬКЕ УРОЧИЩЕ
Не забути мені вас, прудкі Дніпрові хвилі... Не забути вас, прозорі, блакитні. Й вас не забути, похмурі скелі Хортиці й зелені дуби Сагайдачного. Вже старість тисне мені на плечі, а Сагайдачне з його чарівними, величними краєвидами, мов намальоване, ще й зараз стоїть перед моїми очима.

Хто з українців не чув про славного гетьмана Сагайдачного, що із запорозьким товариством воював проти татар і турків, зруйнував силу їхніх міст, спалив незбориму Кафу й визволив із неволі безліч християнських бранців? Того самого Сагайдачного, що, як співають люди, «проміняв жінку на тютюн та люльку» та здобув Україні невмирущу славу? А чи багато хто з українців бачив те місце, що його й через чотири століття звуть ще найменням Сагайдачного, себто Сагайдачне?

Хутко, невпинно біжить час... Рік за роком відходять у вічність минулого й несуть із собою не тільки людей, свідків колишніх подій, а й зовнішні ознаки давнього життя й природи... І те, чого ми через свою недбалість не хочемо бачити сьогодні, того вже не побачимо завтра.

Доля судила мені вперше глянути на світ сонця недалеко від Хортиці, Дніпрових порогів, Сагайдачного і взагалі недалеко від давніх запорозьких гнізд. За мого дитинства на берегах Дніпра ще чимало жило синів запорозьких козаків, свідків слави, а далі й руїни Запорозької Січі. Ще переказували з уст в уста оповідання про славні події запорозького товариства й про недолю останніх запорожців післязруйнування Січі. Ще живі були подекуди старі запорожці із Задунайської Січі, а один із тих небораків навіть доживав свого віку в оселі мого батька... Ще ходили степовими шляхами валки чумаків і лунали на безкрайньому обширі зелених просторів давні чумацькі й козацькі пісні.

От і заманулося мені пригадати дещо з минулого, а найбільше — розказати про урочище Сагайдачне, бо воно найлюбіше для мене з усього запорозького краю.

ПЕРША ПОДОРОЖ
Я побачив це урочище й побував у ньому мимоволі. Се було 1864 року, коли мені виповнилося сім літ. Моя мати їхали до Катеринослава по мого середнього брата, що вчився там у гімназії, а я й ув’язався з ними.

Шлях із Олександрівського повіту, де був хутір мого батька, прямував до Катеринослава повз повітове місто й Кічкас. Але я Кічкаса не бачив, бо ми переїхали Дніпро льодом і я його проспав; так що вперше на віку я побачив це стародавнє урочище лише тоді, коли ми верталися з Катеринослава.

Я дуже добре пам’ятаю, як надвечір ми з’їздили з високої й крутої гори, такої крутої, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Дніпра, де лоцмани перевозили людей і хури поро-ном. Про цей перевіз мати турбувалися з раннього ранку.

— Коли б Господь дав, — казали вони, — щоб крига вже перейшла, бо як ми їхали сюди льодом, то було дуже небезпечно.

Та знов:

— Коли б Господь дав, щоб не було горішнього вітру...

— А як буде горішній вітер, — із жахом питався я, — то що тоді?

— Дуже зноситиме порона вниз...

— Та й куди занесе?

— А туди... — похвалився брат своїми знаннями з географії, — куди тече Дніпро... У Чорне море!

— Оце нехай Господь милує! — спинили його мати,— Не годиться такого казати.

З’їхавши в берег по глибокому піску, ми побачили, що криги на Дніпрі не було, але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовтої піни.

Як тільки наш фургон, разом із кіньми, втягся на порон, де вже стояло дві хури подорожніх селян, лоцмани раптом відіпхнули порона й давай на гребках гнати його вгору Дніпра, до того місця, де до нього з обох боків підсунулися й упали в саму воду височенні похмурі скелі. На стерні порону, як зараз бачу, стояв старий, крем’язної постави лоцман із люлькою в зубах. Мене він зацікавив тим, що на грудях у нього була розхристана сорочка й виднілося чорне, мов халява його чобота, тіло; коли ж він налягав на стерно, то визирало тіло зовсім біле. Борода у лоцмана була добре виголена, пишні сиві вуса красиво визначалися на червоному від вітру обличчі; довгі ж рясні брови звисали над очима й надавали суворості всьому вигляду старого діда. Люлька, якої він не виймав із рота, часто гасла й тоді підручний, парубок літ на вісімнадцять, діставав із кишені кремінь і, поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом по кременю, а коли з нього добувалася іскра, від якої папір починав тліти, він притуляв той шматок дідові до люльки.

На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п’ять лоцманів на кожній, і вони, тримаючись на ногах і жартуючи поміж себе, то піднімали гребки вгору, то кидали їх у воду, лишаючи за пороном на воді дрібні вири.

Ми вже зовсім підпливали під скелі, коли старий лоцман раптом натис на стерно й на весь голос гукнув:

— Ліва греби, права табань!.. Махає!..

Покрик стернаря був такий могутній, а очі його спалахнули таким суворим вогнем, що я затрусився з переляку. Всі глянули в бік гори: там, на скелі, стояв чоловік і чогось махав нам шапкою.

— Справді махає, лихо його матері! — почулося між лоцманами. — Ану, наляж, хлопці...

Цієї миті згори Дніпра долинув великий шум, гуркіт і вибухи. Здавалося, що десь поблизу вітер рушить скелі, й ті, розбиваючись одна об одну, падають у безодню.

З жахом і слізьми мати питали у лоцманів, що то воно коїться, й ті, хоча й не одразу, а все-таки розказали їй, що з Вовчого Горла пішла крига, яка й досі там стояла.

— Не дивно, — додав старий лоцман, — що вона так шумить та гуркотить, бо там її наперло аж у три шари!

За хвилину знову почулися лункі вибухи й шум, і назустріч нам, з-за скель, висунулося крижане поле. Воно білою піною вкривало Дніпро від берега до берега, краями зачіпалося за надбережні скелі й камені, з тріском репалося й кололося і, викидаючи на скелі шматки брудної криги, невпинно наближалося униз, до нашого порона.

— Привертайте, Бога ради, до берега! — з розпачем у голосі благали мати.

— Куди там до берега?..— пробубонів старий лоцман. — Хіба щоб пробити порона? Тут камінням усі береги заток укриті.

— Пускаю ходом! — знову гучно сказав він до гребців.

Порон повернувся і, наче відірвавшись од берега, поплив на

середину річки. Крига дедалі підступала ближче, але бистра течія підхопила й порон і понесла його геть од крижаного поля.

Високі скелі Кічкасу стали зненацька зменшуватись, одсунулися від нас далі й немов поринали у воді. Повз нас з обох боків бігли піскуваті береги, а від низу Дніпра виринали з води нові, великі, дивовижні скелі й попереду всіх три стрункі та високі шпилі, немов оброблені під величезні монументи.

— Куди ж сховатися? — обізвався до стернаря його молодий підручний.

— А що, може, злякався? — з посміхом спитав старий. — Тобі, Миколо, вже так, що мерщій би заховатись?

З-поміж гребців почувся регіт і глузування з легкодухого парубка.

— Налягай, вражі діти! — гукнув до них старий стернар. — Чого заіржали, як ті огирі до косяка? Хочете, щоб об Стовпи нас розбило?

Згодом суворий дід пошкодував свого молодого присоромленого підручного й додав:

— У Сагайдачному заховаємося... Ніде більше! Порон, що ним керувала вміла рука, все далі тікав од криги й водночас усе більше відступав од правого берега та, перетнувши найдужчу бистрочінь, почав наближатися до лівого.

Три скелі-монументи, що їх лоцман назвав Стовпами, лишилися вже правобіч, а до нас насувалися дві інші — великі, незграбні.

— Чого заметушилися? — загукав знову старий. — Чого сіпаєте гребки, немов дівки кужіль?.. Надмись, лихо вашій матері!.. Не бачите, як на Стоги почало нас перти? Чи хочете під Хортицею раків годувати?

Незабаром і Стоги проминули, й порон, лишаючи з правої руки Хортицю, став наближатися до двох велетенських скель, що одна з них стояла на березі, а друга неподалік берега у воді. На неї й почало зносити течією нашого порона.

— Ще наддай, хлопці... — знову залунав голос стернаря. — Ще раз... ще раз, бо лихо буде, як зачепимося за Дурну скелю. Ось зараз станемо у Прорізі, на тихій воді, тоді й відпочинете...

Гребці знесилилися. Ні жартів, ні розмов. Усі зблідли з виду від утоми і, стоячи без шапок, із нагрітими чубами, ледве вже піднімали важкі гребки, налягаючи на них своїми широкими грудьми. Але ще хвилина напруги — і порон, обминувши скелю, зайшов у тиху воду й почав приставати до піскуватого берега.

Цієї миті з боку Дніпра почулося гуркотіння й шум... То крижане поле наскочило на скелі, що ми їх обминули. Крига кололася на шматки — й ті крижини, під натиском своєї ваги, здиралися на скелі вгору, а звідти рушилися вниз на те саме крижане поле, від якого відірвалися.

Лоцмани тим часом посходили на берег і прив’язували порона до дубів, що рясним лісом, зусебіч, оточили це місце.

Братові забаглося злізти на скелю, що горою здіймалася поміж дубів, щоб подивитися звідти, як б’ється крига об скелі. Почувши про це, я й собі схопився бігти із братом, але мати завернула нас обох до фургона.

— Я чула, — сказала вона, — що тут, у Сагайдачному, сила жовтобрюхів і навіть полозів. Нікуди з порона не пущу вас.

У нашу суперечку з матір’ю встряв і Микола, підручний лоцмана:

— А ви, паничі, спитайте у діда Харька... Як він дозволить, то не бійтеся нічого; лізьте прямо на скелю, і ні жовтобрюх, ні полоз вас не зачепить...

— Чому ж це так? — здивувалися ми.

— Бо вони таке слово знають. їхній батько запорожцем були, так навчили їх усяку гадину замовляти. Вони всі, запорожці, були характерники.

— Це і я чув, — сказав брат, — бо дід Охрім, запорожець, що у нас доживав віку, теж, казали люди, характерник.

— Дурний ти, Миколо...— обізвався старий Харько. — Дурний — аж крутишся... Які там характерники? Як чоловік із розумом та неабиякою вдачею, то люди й мають його за характерника. Повигадували навіть таке, ніби запорожці, як у кого на війні ба-сурмен палить, так той кулю рукою ловить та в нього навкида влучає. Все то вигадки, і ти дітям памороків не забивай. Розумні були запорожці, досвідчені в усьому, духом та волею дужі, от і досягали того, чого нам зась. Та й тільки!.. Ви, паничі, — звернувся він до нас, — якщо справді хочете на скелю, то лізьте безпечно, бо сонце вже сіло, й усі жовтобрюхи поховалися у щілинах на всю ніч. Полози ж у цій, Середній, скелі не живуть, а ховаються по тих скелях, де є печери, або великі розщілини, найбільше по той бік лісу у ске-люватих видолинках. Ато ходімте разом; я подивлюся зі скелі, чи догадався Свирид вирядити дуба на поміч нам.

Трохи заспокоєні мати довірили нас старому Харькові, й ми з братом, радіючи, побігли берегом до скелі, а далі Харько взяв мене за руку й пособляв підніматися на гору, показуючи куди й на який камінь зручніше ставати ногою.

Зійшли ми на самісінький верх скелі. Тут Харько підняв мене від землі й посадив на якийсь рівненький, довгий камінь.

— Отепер посидьте тут, — сказав дід, — де сидів сам гетьман Сагайдачний.

— Це той самий Сагайдачний, — спитав брат, — що про нього співають?

— Той самий. Він ще за давніх часів був козацьким запорозьким гетьманом. І тут на Хортиці фортеці будував, а звідси, з цього каменя, що його люди «Ліжком» звуть (а він у нього справді був, як у цариці престол), то тут він і милувався фортецями й краєвидами...

Перед очима на Дніпрі коїлося щось неймовірне. За переднім крижаним полем, що вже покололося й пішло по обидва боки Хортиці, сунулося друге, неначе ще більше, а слідом — уже третє;

далі ж угору все було біле від криги. Як тільки лід поповз на скелі, що стриміли перед островом, й зупинився, мовби вагаючись, у яку протоку Дніпра йому повертати, на нього набігло друге поле і всім своїм тягарем причавило його.

Мов отара сивих овець, полізли крижані скалки та грудки снігу на камені, піднімаючись на кілька сажнів угору й зі стогоном падали звідти вниз, назустріч новим крижинам, що під натиском задніх повзли вгору. Шум і шерех стояв у повітрі... А згори Дніпра від Кічкасу все насувалися великі крижані поля, надавлюючи на переднє й потопляючи його своєю вагою. Нарешті почулися вибухи. Крижане поле роздвоїлося й попливло обабіч Хортиці, а одна половина навіть так повернулася, що зачепила краєм Дурну скелю й наробила у Прорізі чимало гармидеру.

Згодом лід просунувся нижче Сагайдачного, й Дніпро знову засинів. Тільки на скелях та берегами стояла широка смуга білої криги. Але доки Славутич спромігся скинути тут із себе набридле, кальне покривало, згори знову підступило льодове поле.

— Рушила вся крига з Вовчого Горла, — обізвався Харько. — Тепер нам дозавтра нема чого й гадати пробитися назад до Кічкасу.

— От і добре! — скрикнув брат. — Ми тут ночуватимемо з вами, як ночували запорожці, під вільним небом. А ви нам розкажіть, про полозів, тцо ними нас ще змалку лякають.

— Полоз — то великий гад, змій...

— Це той, — спитав я, — що літає? Мені нянька розказувала, що змій прилітав навіть до царя та й украв у нього царівну...

— Ну, то тільки в казках таке розказують... Де таки змія до царя допустять?

— Так він же через димар... через комин прилітає...— запевняв я Харька.

— Не вірте. Хіба ж таки цареві не поставили б такого комина, щоб він зачинявся. Кажуть, правда, люди, ніби є такі змії, що літають. Ось тут, вище Кічкасу, існує велика печера, вона Школою зветься, то там, подейкують, живе, але я власне ніколи того змія не бачив, та й батько мій оповідали, що не бачили і що, може, про них люди брешуть...

— А полозів бачили?

— Полозів не тільки бачив, а й убивав...

— Які ж вони?

— А от як не дуже стара верба завтовшки та через велику хату завдовжки.

— Він їсть людей? — злякано спитав я.

— їсти не їсть, а давить. Обів’ється навколо людини та й душить, доки й дух із неї. Та не тільки людей, а навіть волів і коней...

— А не їсть?

— Не може проковтнути. От ягнят і зайців поволі ковтає: так у себе й утягне. Пташину також — яку спіймає... Ось тут берегами — диких качок, гусей тощо...

— Так із пір’ям і ковтає?

— Так, із пір’ям. Я одного через те й убив без рушниці, прямо ломакою. Побачив, що він потяг собі в пащу, головою вперед, гуску, та ще не вспів проковтнути, от я й до нього та кийком по голові. Він хотів ту гуску виригнути, так пір’я в горлянці йому напружується і не дає птицю викинути. Я його вдруге по голові... Втретє. А кийочок у мене добрий був — із грабини. Тоді полоз хотів мене хвостом ударити, але я встиг за дуба одскочити, так що він по дубові попав та так здорово розмахнувся, що ледь не перекинувся. Я знов до нього: та по голові, по голові... Аж доки не забив на смерть. Отож люди, як довідалися про цей випадок, то й почали гомоніти, ніби я характерник, що без рушниці чи іншої зброї полоза вбив...

— Це тут, у Сагайдачному, було?

— Ні, це було біля Вовнигів, поріг такий на Дніпрі є, нижче Ненаситця. Там скрізь понад порогами чимало полозів траплялося, найбільше — де скелюваті байраки. Тепер людей побільшало, то там їх майже зовсім винищили. Дуже рідко доводиться про них чути. Але їх тут ще чимало.

Ми сходили вже з гори, і мене брав острах, таке слухаючи, але признатись у тому було соромно.

— Такого, як я, він може проковтнути? — спитав я.

— Залюбки може!... — відповів Харько. — Але ви не бійтесь. Зараз вони сплять і взагалі їх уже так налякали, що вони не дуже-то охоче на людей кидаються. Та ще от я вас навчу: як коли б кому з вас трапилося полоза здибати, то мерщій тікайте проти сонця. В нього такі очі, що світло їх засліплює, і він нічого не бачить і не може бігти.

— А як же він біжить? — поцікавився брат. — Хіба в нього є ноги?

— Ніг немає. Він колесом котиться, але уміє якось так котитися, що голову весь час високо держить. Я раз бачив, як він перебігав з одного байраку через степ до іншого. Дуже прудко біг, як би сказати, добрий кінь, а голова вище трави стриміла.

— Ходімте швидше, — попросив я, — бо мені холодно.

Мене справді трусило мов у пропасниці, але не так від свіжого

повітря, як од розповідей про полозів.

— Розташовуйтеся, хлопці, на ніч! — звернувся Харько до товаришів, коли ми наблизилися до порону. — Вся крига рушила з порогів. Дивіться, чи й до завтра перейде.

Почувши, що нам доведеться пробути всю ніч тут, у Сагайдачному, з яким пов’язані оповідання про всіляку страховину, моя мати заплакали, бо чого було їй не заночувати в Олександрівську в затишній теплій хаті моєї хрещеної. А тут просто під вільним небом... До того ж вона боялася не тільки гадин і звірів, а й людей, себто наших лоцманів. Селянка, що разом із чоловіком їхала на пороні, пожаліла матір і стала переконувати їх, що всі лоцмани — люди набожні та правдиві й не те що не заподіють нам ніякого лиха, а навпаки, ще й від усього лиха оборонять. До того ж і вепрі, й вовки, й полози, яких так боялися мати, на вогонь та ще й на таку силу людей ніколи не нападають...

Під впливом тих речей мати заспокоїлися й почали слатися на ніч. Мене вони поклали всередині фургону, добре замостивши подушками й покривалами. Я, мабуть, хутко заснув, бо не пам’ятаю, чи варили лоцмани вечерю, чи ні.

Скільки проспав я, не знаю, але прокинувся від страшного галасу. Гукали люди, вили вовки, хропли й харапудились коні... Я підвівся й побачив, що мати схилилася наді мною і плачуть. Брат також у фургоні поруч них.

Коней на пороні не було, й на возах сиділи жінки й діти, всі лоцмани й селяни й наш кучер, як чути було з голосів, метушилися недалеко на березі, в лісі.

Через хвилину-дві з темряви стали виринати коні. Вони були спугані на передні ноги й через те важко стрибали, підкидаючи вгору голови.

Поблизу на березі палала купа хмизу й осявала найбільші дуби й високу траву й коней жовтогарячим промінням. Слідом за кіньми почали виходити й люди. З’явився і наш кучер.

— Трохи не розірвали харцизяки нашого буланого, — казав він матері, оглядаючи коней та прив’язуючи їх до фургона. — Ач! Таки один укусив за литку, кров дзюрчить... Відбили його вовки від гургу та й оточили... Коли б він не такий баский, то не вспіли б ми його й оборонити...

Крізь сивий дим, що снувався між полум’ям із купи хмизу, я побачив Харька. Він підійшов до вогню, поклав біля себе сокиру, що з нею, мабуть, ходив на вовків, і, сівши долі, спокійно взяв із багаття жаринку, поклав її до своєї люльки й почав курити. Червоне полум’я освітлювало його сиві вуса, брови, чоло, люльку, могутні плечі й навіки засмалені сонцем груди... І такий спокій застиг у його постаті, що я враз зрозумів безпечність нашого становища й зненацька, припавши до подушки, заснув, наче й не прокидався.

Коли вже прокинувся вдруге, був уже день і до мене крізь віття дубів із ледве помітним ще молодим листям сягав теплий промінь весняного сонця. Птаство виспівувало й щебетало в лісі так, що за тими голосами не чутно було людського гомону. Коні вже стояли всі в пороні, а сам порон ворушився, бо лоцмани відпихали його від берега. Поруч гойдався байдак на вісім гребок, мабуть, той же, що його ще вчора виглядав старий Харько. Доки я розпитував у матері, що було вночі, шестеро лоцманів, поскидавши чоботи й закасавши широкі штани, лишилися на березі, тримаючи порона за товстий, мов колода, канат; до другого боку порона був прив’язаний байдак.

За командою, яку подав Харько, лоцмани на березі, взявши канат на плечі, пішли вперед, а ті, що сидіти на гребках у байдаці, почали громадити й гнати човна вгору. За хвилину обидва канати напружилися, — й порон помалу рушив проти води.

З обох боків у нас були величезні скелі-гори, що їх учора дід Харько назвав одну Середньою, а другу — Дурною; на їхніх шпилях весело вигравало сонце своїм ранковим рожевим промінням. Я глянув на ту скелю, де був учора, й на осяяний престол Сагайдачного, й мені дуже закортіло ще раз побувати там, посидіти на тому «Ліжкові» та оглянути звідти околиці. Але Харько мовби відгадав мою думку.

— Отепер, паничу, — сказав він до мене, — то я й сам не пустив би вас на скелю, бо саме жовтобрюхи повилазили на сонечко грітися.

— А жовтобрюх як укусить, то вмреш? — спитав мій брат.

— Ні, може, й не вмреш... бо в них немає в роті такої отрути, як у гадюки, але вони кусаються зубами гірше за собаку, й пораза, коли він її завдасть, дуже трудно гоїться...

Важкий, незграбний порон тим часом потроху посувався вгору, скелі Сагайдачного лишилися внизу й почали ховатися за лісом, який гущавиною вкривав увесь східний берег. Лоцмани, що йшли берегом, то заходили в самісіньку воду, перебродячи затоки, то піднімалися на берег і лізли на скелі там, де вони звисали над самою бистриною Дніпра. Довкола панувала тиша, й річка неначе раділа, що позбулася кальної, огидної криги, й світилася на сонці своїми блакитними, прозорими хвилями. Від усього, що було навкруги, віяло супокоєм і пестощами. Здавалося, що в сяйві ранку все умлівало й мовчки прислухалося до пісень вільного пташиного кохання, яке повітрям розносилося понад Дніпром.

Щодалі, то скелі Кічкасу ставали все ближче й, нарешті, годин через дві лоцмани підтягли порона до того місця, де ми мали причалити ще вчора увечері. Звідсіль починався шлях на Олексан-дрівськ, і ми мусили залишати порон. Наш кучер, замість четверика коней, запріг тільки трьох, четвертого ж, буланого, він не зважився брати, бо в нього спухла нога...

Ми щиро попрощалися з Харьком, як із рідним, і виїхали з по-рону.

Після незабутньої першої подорожі мені не випадало їздити повз Кічкас, аж поки через три роки мене самого повезли до Катеринослава віддавати в гімназію. Тут на Кічкаському перевозі я знову побачив Харька, що стояв на стерні порона з люлькою в зубах, як стояв і вперше. Підручний Микола став уже парубійком і добре допомагав старому кермувати пороном.

Я дуже зрадів Харькові й почав розпитувати його про полозів.

— Дуже їх зменшується, — мовив Харько. — Людей більшає, і вони винищують полозів... Та й добре роблять. Навіщо така погань на світі?

— Ну, а все ж таки вони ще є?

— Аякже. От позавчора німець у Сагайдачному ночував, то полоз його собаку задавив, а господар ледве врятувався...

— Що ж, він не мав рушниці?

— Як не мав? Адже він на полювання ходив. Не влучив гаразд. Полоза тільки й уб’єш, як у голову поцілиш, а як у тіло, то що йому та кулька чи дріб зробить?

Почавши вчитися в Катеринославі, я щороку по кілька разів їздив повз Кічкас і добре знав перевіз. Знав навіть, до якого каміння гнатиме Харько порона вгору, проти води, де і як його поверне й пустить упоперек річки й до якого місця нас понесе хвиля, але Сагайдачне, Хортицю й усі скелі побіля них я бачив лише здалеку, побувати ж удруге у Сагайдачному мені довелося вже в 1870 році.

ДРУГА ПОДОРОЖ
Ще років із семи був у мене щирий приятель Семен. Грунти наших батьків лежали майже межа в межу, й батьки, гостюючи один в одного, брали і нас із собою, так що ми із Семеном добре побраталися, а вступивши одночасно в гімназію, ми й у Катеринославі мешкали на одній квартирі й укупі читали книжки.

У перші роки біля мене не було такої людини, щоб пораяла мені прочитати історію моєї батьківщини — України та дізнатися, хто я сам; у гімназії, звичайно, навіть не натякали про це, і я, разом із Семеном, найбільше читав оповідання Майн Ріда та Фені-мора Купера; в хаті батьків теж не було нічого, щоб надало мені національної свідомості. Навпаки, розмовляти в присутності батьків «по-мужичому», себто по-українському, мені суворо забороняли, мати ж, кажучи що-небудь про селян, не тільки з презирством називала їх хохлами, а ще й неодмінно до слова «хохол» додавала термін — «проклятий». Але відокремити мене від селян-ук-раїнців у оселі батька було неможливо, й московська мова сходила в мене з уст лише до тої хвилини, доки я не вибігав за ґанок нашого будинку, бо за цим кордоном уже починалася Україна й жодного московського слова там не вимовляли.

Отож, усі дитячі літа я пробув біля селян, часто бігав до їхніх хат, знав їхнє життя і злидні, розумів і любив правдиву й лагідну душу селян, й хоча вони були поспіль національно несвідомі, але деякі пісні й оповідання, разом із таємницею, що оповивала запорожця діда Охріма, й зі словами лоцмана Харька уже трохи збудили в мені цікавість до історії Запорожжя й України.

На третій рік мого пробування в Катеринославі мене й Семена, на наше щастя, поставили на квартирі в німця. То була культурна людина, яка мала за обов’язок знати історію того народу, на землі якого жив, і через те в його шафі з книжками я випадково знайшов аж дві історії Малоросії — Маркевича та Бантиша-Каменського. Завдяки цьому випадку я в 12 років знав уже, що малороси — окремий народ, а Україна — поневолений край, спершу поляками, а далі московщиною. Я вже захоплювався славою козацьких повстань і запорозьких походів, але я ще не прилучав себе до малоросів і не почував, що слава України — то моя слава. Через це я хоч і цікавився життям і вчинками запорожців, але все-таки мене більше захоплювали пригоди з життя героїв Майн Ріда.

Одного разу, під впливом романів того письменника, ми з Семеном надумали їхати до Америки й уже змовлялися про те, як це зробити і де добути грошей на подорож, коли зненацька мені запала в голову інша думка.

— Чого нам їхати, Семене, до Америки, — сказав я, — залишати батьків і нечесно добувати гроші, коли я знаю поблизу Олександрівська таке місце, де водиться той самий «боа констріктор» чи удав, як і в Америці, такі вовки й вепрі?

Я розповів Семенові про Сагайдачне й про те страхіття, про яке чув од Харька, і мій приятель, хоч і дуже шкодував, що в цьому урочищі ми не знайдемо дикунів, з яких можна знімати скальпи, та все-таки погодився зі мною, що замість Америки можна раніше поїхати на полювання в Сагайдачне.

Доки настали вакації, ми добре обміркували цю справу й, прибувши до батьків, за кілька день почали лагодитись у дорогу. Ми впросилися погостювати в Олександрівськ до моєї хрещеної матері, а Семен, до того ж, випросив у батька дозволу взяти нам дві рушниці, щоб піти в плавні й там настріляти диких качок.

Стріляти з рушниці мене навчив Семенів батько, коли мені було ще десять літ, але я з цією своєю наукою мусив пильно ховатися від матері, бо вона нізащо не хотіла дозволити мені навіть близько підходити до зброї.

Озброїтися нам було неважко, бо й мій батько мали зброю ще з часів своєї військової служби на Кавказі та й у Семенового батька вся стіна біля ліжка була обвішана рушницями... Треба було, кажу, тільки ховатися від моєї матері.

Усякими хитрощами через кілька днів ми опинилися в Олек-сандрівську й, погостювавши трохи в хрещеної, оголосили їй, що наступного дня удосвіта ми йдемо полювати на цілий день, а може, ще й на ніч. Хрещена не хотіла нас пускати, але ми рішуче сказали, що підемо й самі, бо на те нам і рушниці батьки дали, щоб з них стріляли. Тоді, впевнившись, що нічого не вдіє, вона напхала наші мисливські торби харчами, поблагословила в дорогу й наказала берегтися, щоб не здибати десь вепра.

Уставши, тільки-но почало світати, ми з Семеном рушили з двору. За плечима в нас висіли рушниці, в халявах чобіт, одягнених поверх штанів, стриміли кинджали; через друге плече — торби, порохівниці та інші речі, потрібні для полювання; у торбах, опріч харчів, містилися ще й подарунки Харькові, а саме: пачка добротного тютюну з батькового запасу та пляшка горілки.

Олександрівськ у ті роки був ще зовсім нікчемним містом і тулився понад річкою Московкою трьома недовгими вулицями. Будинки в ньому мало чим відрізнялися від сільських хат і майже всі вони без винятку були під солом’яною стріхою.

Бадьоро стукаючи чобітьми під подихом вранішньої прохолоди, ми хутко лишили останні тини міста й попрямували повз велику, покинуту фортецю. Я знав з історії, що їй уже дев’яносто дев’ять літ, бо вона будувалася 1771 року, коли цариця Катерина намислила собі зруйнувати Січ. Запорожцям казали, ніби та фортеця проти татарів, насправді ж її зводили на випадок змагання запорожців.

Шлях до Кічкасу був для нас добре відомий, і, поминувши фортецю, ми за півгодини піднялися на велику гору, простуючи повз село Нешкребівку, або Вознесенське, а ще через годину побачили з гори блискучу блакитну смугу Дніпра. Наближаючись до нього, ми уздріли згори, як порон, перевізши на цей бік дві валки чумаків, вертався за рештою на протилежний берег.

Доводилося чекати, й ми пішли до хати, що стояла праворуч від перевозу, притулена до скель, щоб там спитати молока та поснідати.

У хаті нас зустрів рудий жид Лейзер і досить чепурна його дружина Ревекка, яка відразу нам принесла молока. Лейба ж прислуговував чумакам, бо їх аж восьмеро сиділо в хаті довкола столу й снідало.

Коли, поївши, ми виходили з хати повз чумаків, один із них, посміхнувшись, спитав:

— Куди ж це ви, паничі, так озброїлися?

— У Сагайдачне! — одповів я гордовито. — їдемо полювати на полозів.

Поміж чумаками пішов регіт.

— Добрий сніданок буде з вас полозові! — сміявся той, що перший зачепив нас.

— Як на полозів, паничі, йти, — реготав другий, — то треба було вам одягати штани з матнею, а не такі вузенькі!

Зрозумівши, що чумаки глузують з нас через те, що ми паничі й по-панському вбрані, ми мовчки вийшли з хати. Це було якраз вчасно, бо порон вертався на сей бік.

Угледівши ще здалеку, що на стерні, як і завжди, Харько, я зрадів і, подавши йому гостинці, раптом приступився до нього з проханням, щоб дозволив нам човном поїхати в Сагайдачне.

Харько не зразу відповів на наше прохання, а перше почав дякувати за подарунки. Згодом подивившись на тютюн, він із жалем сказав:

— Та це, паничу, панський... Я такого не вживаю, бо він солодкий; мені треба, щоб міцний був...

Стало якось прикро за те, що я не догодив Харькові, але він ураз похопився:

— Та байдуже!.. Лейба зміняє цей тютюн на такий, як я курю, та ще й додачі дасть... Так от що, паничі, скажу я вам, — перебив Харько сам себе. — Самим вам я човна не довірю, бо ви із Сагайдачного проти вітру не вигребете, або десь на камені човна розіб’єте та ще й самі потонете. Доведеться, мабуть, мені самому з вами поїхати.

Нічого ліпшого ми й не бажали й, радіючи, щиро подякували із Семеном Харькові.

За півгодини лоцман, передавши порон комусь із товаришів, вийшов до нас, маючи на плечах вудки, рагелю та інші причандалля для рибальства й повів нас до свого човна.

Ми із Семеном сіли на гребки, а Харько на стерно, і човен птицею поніс нас униз. Перед нашими очима хутко побігли: правим берегом — розписані фарбами будинки німецької колонії Ейнляге, а лівим — чумацькі хури, що одна за одною піднімалися на гору. З кожним помахом весел відсувалися скелі Кічкасу.

— Обидві глибокі, а тільки раніше Старим Дніпром, що оце пішов поміж скелями праворуч, більше води йшло, й батько казали, що за часів запорожців усе Старим Дніпром плавали. Недурно ж там, на Малій Хортиці, й фортеця стародавня стоїть.

— А ви оглядали ту фортецю?

— Аякже? Скільки разів доводилося там і ночувати, як плоти та барки «згори» водив. Поосідали окопи дуже. Та фортеця, мабуть, теж за Сагайдачного будована, щоб ворожих човнів повз Хортицю не пускати. Там, Старим Дніпром, як буває дуже спаде вода, з піску виглядає безліч давніх, великих байдаків, таких великих, як ті, що по морю ходять... Навіть і гармати на них є...

— Що ж ті чайки тут потопилися чи що?

— Авжеж, не без того, щоб під хуртовину яка об камінь не черкнула. Адже каменів тут страшенна сила. А може, запорожці ті байдаки й будували; чи то вони ворожі кораблі сюди приганяли та тут їх покинули, коли переходили на інше місце.

— От цікаво б подивитися на ті чайки...

— Тепер неможливо, бо вода велика, а от під осінь, та й то не щороку, а як дуже мала вода, тоді їх видно. На жаль, їх скоро не стане, бо німці беруть ті кораблі собі на будову.

— Так хоч би фортеці оглянути.

— Фортеці, якщо охота, то тут і ближче можна подивитися, проти Сагайдачного, на Великій Хортиці.

— А туди можна під’їхати?

— А чом би й ні? Тут під’їхати зручно.

Харько трохи повернув човна, й ми пішли так, що Стовпи лишилися в нас із правої руки, а Стоги — з лівої. Коли ми проїздили побіля скель, то виявилося, що й Стовпи, й Стоги були дуже великі й високі, мов триповерхові будинки.

— І на цих скелях, — сказав Харько, — мабуть, була якась споруда, певно, що фортеця, бо й на них багато цегли залишилося, хоч і водою її змивало.

Нас хутко несло до передніх скель Хортиці, перед якими жовтіла невеличка піскувата коса. Я дивився на ці скелі й на великий острів, і в моїй уяві поставала картина, як до цієї-от Хортиці під’їздив Тарас Бульба із синами і що вони побачили тут, у Запорозькій Січі: як тут січове товариство працювало над чайками й пило горілку та грало на бандурах...

Зненацька зліва на острові виникла слобідка з чепурними високими хатами.

— Та на Хортиці слобода є! — вигукнув я.

Чоло в Харька стало суворе, мов та хмара. Сиві брови зрештою заступили очі... І, не дивлячись на будинки, Харько ледве вимовив крізь сціплені зуби:

— Німці живуть...

Поминувши передні скелі Хортиці, човен пристав до неї саме там, де жовтів пісок, проти невеликого, але дуже скелястого острова, вкритого рясним дубом, Дубового.

— Ось тут, — сказав лоцман, — як злізете на горб, знайдете окопи.

Ми вийшли з човна й почали роздивлятися, де б зручніше було піднятися наверх. А це нелегко, бо скелі скрізь майже сторчові. Нарешті ми вибрали видолинок, де поміж камінням росли чагарі, які полегшували б нам сходження, і ми полізли на скелі.

Не встигли й поставити ногу на перший уступ, як раптом поточилися вбік: мало не з-під ніг у нас із шелестом і сичанням вискочили три великі, головаті жовтобрюхи й хутко поплазували під тернові кущі, де й зникли у щілинах скель. Мені здалося, що ці жовтобрюхи були товщиною в чоловічу руку й аршинів до півтора завдовжки. Шкуру мали чорну й блискучу, далеко чорнішу, ніж у гадюки; вуха ж та спід шиї були червоні.

— Пам’ятайте, паничі, — почули ми голос Харька від човна, — тут скрізь багато жовтобрюхів.

Але ця пересторога була зайва, бо ми вже впевнилися самі. Постоявши трохи й заспокоївшись після несподіванки, ми з Семеном полізли вище, обережно придивляючись, чи не червоніють де вуха жовтобрюхів. На одному з уступів скелі, повз який нам доводилося проходити, ми вгледіли цілу купу гадів, що грілися проти сонця.

Хоча я й народився серед степів і не вперше бачив зміїв, але такої сили їх і таких великих мені не випадало ніколи бачити. Я мимоволі спинився, почуваючи, як у мене поза спиною посипає морозом.

— Як же його йти? — поглядом питали ми із Семеном один одного.

— Давай розженемо їх камінням! — порадив Семен. Ми почали кидати на скелю каміння, але наші руки тремтіли, і ми не влучали в жовтобрюхів, а вони не боялися гуркоту.

— А навіщо ж у нас рушниці за плечима? — вигукнув я і, скинувши рушницю, вистрілив тим стволом, що був набитий качиним дробом. Так зробив і Семен.

Жовтобрюхи заворушилися і почали розповзатися; коли ми наблизилися до їхнього місця, то там уже не було жодного; тільки на камінні залишилися невеликі криваві смужки.

Задоволені з того, що наші постріли не пропали марно, ми зарядили рушниці знову. Але ж не можна стріляти в кожного жовтобрюха — тут потрібні були добрі ломаки. На жаль, окрім кущів шипшини та терну поміж скелями нічого не росло, й через те нам довелося вертати вниз, де в березі висока лоза.

Вирізавши собі добрі лозини, ми знову полізли на гору тим же видолинком, зганяючи зі шляху жовтобрюхів лозинами. Але на одному уступі трапився нам такий, що нічого не боявся; ми підійшли зовсім близько, а він усе грівся на сонці, розпластавшись на камені.

— Не лячно? — скрикнув Семен. — Так на ж тобі! — і він цвьохнув гадину лозиною.

Жовтобрюх підвів голову, скрутився у клубок і, роззявивши пащу, глянув на нас так, що в нас жижки затрусилися.

Недаром кажуть про тих, кому без жаху не можна дивитися в очі, «у нього гадючий погляд», бо справді в людини від нього душа холоне і чуб дереться догори.

Не пам’ятаю, як, а тільки я також ударив жовтобрюха лозиною. Він напружився усім тілом, підняв голову ще вище й плигнув на Семена. Той, як степовик, угадав рух гадини й відскочив убік, на сусідню скелю. Жовтобрюх опустився на те місце, де стояв Семен, і знову скрутився, позираючи на мене, але я миттю стрибнув на скелю, що була вище жовтобрюха. Гад підскочив, але вдарився об камінь і знову ліг назад. Та, не вгамувавшись на тому, він поплазував до мене на сторчову скелю, наче по рівному. Тоді ми із Семеном покидали лозини й давай стріляти в жовтобрюха... І тільки після четвертого пострілу він опустив голову й скрутився у кільце.

— Не підходь! — гукнув я Семенові, помітивши, що він хоче нахилитися над жовтобрюхом. — Це він прикидається!

Жовтобрюх мав два аршини завдовжки. Нам не хотілося залишати таку славну здобич, і ми підняли гадину на лозини, щоб так нести, але це було неможливо, бо хвіст не вгавав напружуватися, а шкура виявилася в нього така слизька, що тіло весь час падало додолу. Набравшись мороки, ми покинули жовтобрюха на примітній скелі, щоб узяти із собою, коли вертатимемося назад.

Після ще деяких сутичок із жовтобрюхами нарешті дійшли ми до півтори. Там починалася непорушена земля, вкрита тонконогом, тирсою і степовими квітками; скелі траплялися тільки поодинокі, плескуваті.

Озирнувшись, ми побачили, що не тільки Харько з човном, а навіть увесь Дубовий острів і пів-Дніпра заховалися вже під горою, проте Сагайдачне з його чарівним, непроглядним лісом і величними скелями лежало, як на долоні.

Ми пішли далі, ще вище від берега, плутаючись у густій траві й полохаючи зайців, стрепетів і цілі табуни куріпок, які зі страшенним шумом перелітали через наші голови, ледь не зачіпаючись за піднесені вгору рушниці.

З кількох пострілів ми набили свої торби дичиною й простували все вгору та вгору, аж поки не натрапили на земляний вал із рівчаком поперед нього. Очевидячки, це й були руїни фортець Сагайдачного.

Вал був невисокий, бо за кілька століть устиг осунутися. Рівчак теж так замулився, що його всі вважали балкою. Окоп тягся з півночі на південь, але поперек головного подекуди лежали інші, чотирикутні, посеред яких колись, мабуть, стояли башти, або інша будова, бо там валялися шматки цегли й черепки. Я знайшов там уламки якоїсь розбитої посудини з гострим днищем і взяв її в торбу, щоб показати Харькові.

Звідси ми поверталися назад і, полохаючи жовтобрюхів камінням і лозинами, щоб забезпечити собі шлях, спустилися у берег до Харька, захопивши із собою і вбиту гадину.

— Оце й усього? — здивувався Харько, коли ми витягли з торби двох зайців, стрепета й кілька куріпок.

— А я гадав, що накладемо повний човен дичини, бо там у вас гриміло чисто, як на війні.

— Так то ж ми стріляли в жовтобрюхів!

— Хіба ж на цю погань витрачають набої? їх треба прямо ціпком бити. Раз добре його по голові влучити — от йому й край... Киньте це падло у воду, рибкам на сніданок...

— Шкода кидати. Хотілося б додому повезти, показати...

— Знайшли диво, щоб показувати. Киньте!.. А я ось наловив рибки, — сказав Харько, витягаючи з води та із задоволенням показуючи нам нанизаних на тоненьку мотузку сріблястих судаків та золотих карасів. — Буде з чого юшку зварити.

Він поклав усю рибу на дно човна і, відіпхнувши його від берега, мовив:

— Ну, їдемо в Сагайдачне!

Ми із Семеном знову сіли на весла. Харько спрямував човна вище Дубового острова, й, поминувши його, ми хутко перехопилися до Сагайдачного, лишивши Дурну скелю з правої руки.

Причаливши нижче Середньої скелі, лоцман почав лагодити вогнище, щоб варити куліш із рибою. Лози в березі росло чимало; з трьох гілок ураз спорудили таганок, і незабаром над вогнем повісили казанок із водою, а Харько заходився чистити рибу.

Допомігши дідові, ми із Семеном лишили свою здобич у човні, а самі пішли на Середню скелю з тим, щоб оглянути звідти все Сагайдачне з лісом, аби не заблукати там.

Тільки-но ми підійшли до скелі й стали підніматися вгору, як побіля нас засичали й полізли до щілин жовтобрюхи. Але ми вже не мали ніякої охоти з ними битися, та й палиць, придатних для бою, під рукою не було, й ми тільки розганяли їх, щоб часом не наступити ногою на гадину.

Середня скеля спадиста з півдня, сторчова з півночі й крутобока зі сходу й заходу. Ми легко зійшли вгору й незабаром опинилися на шпилі. Тут я відразу впізнав престол — «Ліжко» Сагайдачного, й ми стали його оглядати. Той престол містився на суцільній, окремій скелі; в ній було видовбане сидіння, таке широке, що на ньому, мов на софі, можна було лягти й простягтися; по боках лишилося незаймане каміння, так що з нього вийшли добрі поручні;

з тилу скелі була висока спина, як у канапи; замість ніжок під ліжком стояли невідокремлені від скелі камені; під серединою престолу зяяла широка дірка, в яку залюбки могла пролізти доросла людина.

Оглянувши гору, ми спустилися вниз і, проходячи недалеко від Харька, гукнули до нього:

— Прощайте, діду! Йдемо шукати полозів...

Харько підвів голову й обізвався суворо:

— Слухайте, паничі! Ви тут не жартуйте; хоч вам і годиться бути козаками, а все-таки ви малі, то краще нікуди не ходіть; ну, коли доведеться здибати полоза, так не дивіться йому у вічі, мерщій тікайте, бо від його погляду занімієте і скам’янієте, як і всяка тварюка — і тоді вже не буде ніякого порятунку...

Мені стало моторошно; де й подівся мій бадьорий настрій! Мабуть, те ж почував і Семен, бо зайшовши у високу траву, що сягала нам до шиї, а іноді була й вище голови, він почав топтатися на одному місці.

Ми озирнулися назад. Дніпро з нашим човном і дід Харько біля таганка вже сховалися за берегом, але Середню скелю ще добре було видно поміж деревами. Виходило, що ми стояли поблизу. Це надало нам сміливості, й ми, продираючись серед трав, попростували в бік скелястого видолинку, який побачили ще згори. Трава росла густа й тверда, мов очерет. Вона чіплялася за рушниці, плутала нам ноги й била по очах. Побачити, куди ступаєш, було неможливо, й щохвилини треба було боятися, щоб не зустрітися із жовтобрюхом, а то й із самим полозом. Степовики з народження, ми із Семеном ніколи не ходили до лісу й незвичайна лісова тиша смутком впала нам на душу, і той сум ще посилився, бо одвічні дуби Сагайдачного так рясно заступили своїм віттям небо, що в лісі панувала напівтемрява, неначе після заходу сонця.

Щоб будь-якої миті бути напоготові стати на бій із гадами, ми скинули рушниці з пліч і тримали їх напереваги поперед себе, а кинджали, діставши з-за халяви, засунули за пояси — і так мовчки, з якимось тягарем на серці ступали вперед, прислухаючись до шелесту трав та ударів свого живчика.

Аж ось біля нас щось захропло і зі свистом позіхнуло. Ми заніміли на місці й схопилися за рушниці. За якусь мить у траві почувся шелест, і вона загойдалася смужкою довкола. Очевидно, те страховисько, яке сховалося від нас, утікало геть із нашого шляху. Від серця одлягло. Знову щось захропло — і ми здогадалися: побігла сполохана дика свиня.

Доки ми радилися, чи варто стріляти навмання, не бачачи звіра за травою, він уже був далеко, й даремно було витрачати набої. Заспокоївшись од несподіванки, ми попрямували впоперек лісу.

Він видався таким нешироким, що за хвилин п’ятнадцять ми вже побачили скелі. Трава стала нижча, а дуби рідші — і ми додали ходи... Хотілося швидше дістатись до скель і переконатися, чи там водяться полози...

Нарешті ліс закінчився. Над нами світило сонце. Перед очима височіли скелі. Настала вирішальна мить.

«Коли що, — підбадьорював сам себе, — то... я переріжу його надвоє».

Жовтобрюхів на скелях була сила. Але ми їх не чіпали. Нас лякало те, щоб часом не потрапити зненацька полозові в обійми. Тільки ніщо не віщувало біди. Ми пішли поміж скелями видолинком — і невзабарі помітили печеру.

— Тут, — пошепки сказав я Семенові, показуючи на отвір у скелі, куди могла пролізти й людина. Ми підвели рушниці, але даремно: ніщо з тієї печери не вилазило.

Щоб зменшити нервове напруження, ми стали кидати в печеру каміння. За хвилину звідти виплигнула жаба й сіла неподалік, позираючи на нас своїми витрішкуватими очима, немов глузуючи з нашої легкодухості.

Ми із Семеном, засміявшись, подумали, що тут полозів немає, і сміливо почали обходити скелі. Під час огляду ми побачили в різних місцях ще чотири печери й кілька глибоких і широких щілин у скелях. Щоб наполохати полозів, ми заходилися жбурляти каміння.

Оглянувши всі закутки, ми, веселі й задоволені своєю відвагою, пішли назад через ліс, прямуючи тією стежкою, на якій, підіймаючись угору, ми похилили та столочили траву.

Хвилин із десять простували, радісно розмовляючи. Крізь дерева можна було бачити вже й Середню скелю. І тут Семензлякано обернувся назад і сіпнув мене за рукав:

— Дивись, що воно за стовп?..

Я озирнувся, і справді: кроків за сто від нас стояв стовп, або високий пень.

— Мабуть, то дерево так обгоріло, — сказав я, — що тільки пень лишився. Він весь обвуглився й блищить...

Та як ми його не помітили раніше?.. Тепер він був за якихось 20-30 кроків од нас!

— Семене! — тільки й устиг я скрикнути, вжахнувшись, а далі в мене язик немов задерев’янів, бо я розгледів, що той стовп має на версі гадючу голову — довгу, вузьку й огидливу й що та мара насувається на нас і дивиться таким поглядом, що його не забути до смерті. Чуб у мене підвівся дибом, а серце немов спинилося в останньому ударі.

Не пам’ятаю, як те сталося, а тільки моя рушниця вистрілила — і я кинувся навтіки. Біг мов навіжений, нічого не тямлячи й нічого не бачачи; на березі я ледве не збив із ніг діда Харька. І, в чому був, шубовснув у Дніпро.

Холодна вода трохи вернула мене до пам’яті, і я, щоб не втопитися, схопився за човен. Цієї ж миті з гущавини вискочив І. Семен; випаливши навмання з рушниці, він влучив дробом у казанок із кулішем і в дідові чоботи.

— Чого ви, навіженні! — гукнув Харько,— Схаменіться!

Але зуби в мене цокотіли, а язик задубів, і я не зміг ні слова мовити; Семен же, вскочивши в човен, схопився за весла й намагався його відіпхнути від берега, хоч той і був прив’язаний.

— Ага! — сказав тоді Харько, беручи до рук сокиру. — Мабуть, бачили полоза... Давайте сюди рушницю...

Він узяв Семенову рушницю й, поклавши біля себе сокиру, став насипати в ствол дробу й пороху, потім обернувся до мене:

— Вилазьте, паничу, з води — досить уже сорому набрався...

Це глузування Харька і його могутня постать відразу вернули

мене до притомності. Я вибрів із Дніпра і, залізши в човен, вихопив з-за халяви кинджал.

— Він сюди не піде...— сказав Харько, кладучи пістона на курок. — А ваша рушниця де, паничу? — спитався він у мене...

Почуття сорому охопило всю мою істоту. Нерви мої не витримали, і я сховав свого кинджала в піхви, сів у човні на лаву й, затуливши обличчя руками, почав ридати.

— Отакого ще не було! — примовляв Харько. — Та ви що дівчина, чи що?

— Як я покажуся на очі Семеновому батькові? — вихопилося в мене крізь сльози. — Що я скажу, загубивши чужу рушницю?.. Та ще й як? З переляку!..

— Ну, нема чого побиватись, — пожалів мене Харько. — Ми зараз підемо і її знайдемо.

— Отже, Семен не такий боягуз, — невгавав я. — Він не покинув своєї рушниці!

— Ну, хто його знає, — засміявся наш дід, — що воно краще: чи покинути рушницю, вистріливши у ворога, чи тікати з нею світ за очі та стріляти у своїх... Ач, як чоботи понівечив...

— Добре, що онучі товсті, а то б і поранив, — і Харько нахилився, розглядаючи побиті халяви.

— Вибачте, діду, — мовив Семен і, як і я, вдарився у сльози.

Серце старого лоцмана пом’якшало, і він став заспокоювати

нас:

— Ну, нічого, паничі... Адже ви ще сливе діти, а діждете своїх літ, то, може, з вас люди будуть... Ходімте разом шукати рушницю...

Я ще весь тремтів з остраху; щоб приховати свою легкодухість, я, здається, тоді охоче пішов би й на смертну кару. Після деякого вагання згодився вернутися до лісу й Семен.

Харько заклав за пояс сокиру й узяв у Семена рушницю. Я крокував, оголивши кинджала, а мій приятель прихопив із собою весло. Тримаючись протоптаної стежки, ми за якихось 150-200 метрів од берега побачили мою рушницю. Вона не лежала, а стояла прикладом догори: мабуть, коли я втікав, то вона вирвалась із рук та й заплуталась у рясній і високій траві.

Ми дійшли аж до того місця, де, як мені здалося, ми, було, розпізнали полоза, і Харько за кілька кроків подав нам знак рукою, щоб стали. Ми заніміли — ані руш.

— Ось...— сказав старий лоцман, ступивши вперед. — Тут полоз чомусь бився й корчився... Бачите, як потолочена трава? Це він хвостом так... Чи не поранили ви його ненароком? — Харько довго придивлявся й прогортав долонями полеглу траву. — Так і є... Бо знати краплі крові... Зараз полоз, напевне, десь у своєму кублі...

Ми рушили впоперек лісу нашою стежкою і невдовзі вийшли до скель. Тут на камінні й ми із Семеном уже розгледіли червоні краплі й цілі смужки. За цими слідами ми дістались до однієї з печер, у яку ми жбурляли каміння.

— Полоз рідко вилазить на світ, — сказав Харько, — тільки тоді, як уже хоче їсти; а коли що знайде й проковтне, то знову ховається і лежить у печері днів шість, або й більше, аж доки знову зголодніє...

Я був дуже задоволений із того, що поранив полоза. Мені навіть здавалося, що я не з переляку це зробив, а що я таки й справді влучно стріляю...

«Це ж не те, що якогось-там зайця поранити чи вбити, — думав я. — А може, ще полоз і здохне від завданої рани, то можна гадати, що я його-таки застрелив...»

— Ну, нема нам чого тут гаяти час! — мовив наш наставник Харько. — Ходімте до нашого коша юшку їсти з того казанка, де лишився дріб панича Семена...

Ми вернулися на берег до човна, і я, скинувши із себе мокре в'брання, порозвішував його сушитися на лозі. Мені чомусь не хотілося їсти: я їв дуже мало й почував себе якимось кволим.

До вечора ще лишилося чимало часу, але ми із Семеном уже не мали охоти полювати. Нас не принаджувало й те, що з недалекої дніпровської плавні до Сагайдачного прилетіла велика зграя білих, дзьобатих баб. Вони сіли нижче Дурної скелі на камінні, що заборою простягалося по мілкій воді, від скелі до берега, і стали ловити маленьку, а часом і середню рибу, ковтаючи її так легко, як ми із Семеном вареники. Я навіть не підійшов до забори, щоб роздивитися цих дивовижних, незграбних птахів, бо мене почала трусити пропасниця; і тільки-но моя одежа просохла, я попросив Харька, щоб їхати до Кічкасу.

Сівши на гребку, я спершу не мав сили підняти весло, але небавом, гребучи супроти води, зігрівся, а доки дісталися до місця, то й упарився — і пропасниця покинула мене.

Так і скінчилася моя друга подорож у Сагайдачне. Ми із Семеном якось соромилися згадувати про неї, а про Америку та героїв Майн Ріда звідтоді забули й думати.

Оповідання, десяте


НА РУЇНАХ СІЧІ
З юнацьких літ мене цікавило, чому це люди ніяк не впорядкуються, щоб усі однаково добре жили й усім було вільно, як от у наших запорожців, що не мали ні панів, ні мужиків, ні старців, ні ду-ків. Загадкою здавалося мені й те, що вибірна запорозька старшина могла керувати завзятими, волелюбними й запеклими козаками, хоча й сама бутність її на урядових посадах цілком залежала від волі січового товариства; наші ж сучасні урядовці не здатні забезпечити спокій серед громадянства та здобути його прихильність, бодай і мають необмежену владу й повну незалежність од тих, ким керують.

Мов неприкаяний, тинявся я щоліта по запорозьких степах, їздив на руїни Запорозьких Січей, перепливав із нестримною хвилею Дніпрові пороги, мріяв на скелях Сагайдачного й Хортиці, плавав протоками й лиманами Великого Лугу, лазив попід кручами Микитиного Рогу й Капулівки, схилявся над могилами славних лицарів, марно сподіваючись знайти десь відповідь на свої питання або хоча б почути правдиве слово про те, як загинула остання вільна українська громада.

Якось улітку, надвечір, знову прибув я до Капулівки, де була Запорозька Січ за славного кошового Івана Сірка, і, спинившись у хаті знайомого вже чоловіка, негайно пішов у берег Чортомлика. Мале хлоп’я охоче перевезло мене каюком на руїни Січі, і я подався по ямах і кучугурах, що позоставалися замість церкви, січових куренів і пушкарні. Іти було недалеко... Дніпро змив більше половини Січі. Ніщо тут не нагадувало про минулу славу цього краю й про великі битви тих, що жили тут же, обороняючи свою волю, полягли трупом. Чарівний краєвид степу й Чортомлицької плавні не тішив мене, і в моєму серці стало так сумно, як на тих руїнах, де я ходив.

Сутеніло. Я вернувся до слободи, але в хаті було душно, і я пішов за село, на город земляка Мазая, щоб поклонитися могилі-домовині славного запорозького орла кошового Сірка.

На землю спускався морок, який з кожною миттю дужче сповивав і Великий Луг, що розіслався на схід сонця до самісінького небокраю, і хати потомлених працею довгого літнього дня хліборобів... Тільки Чортомлик та Дніпро зі своїми протоками, Па-влюком і Підпільною, ще виблискували... Але й вони, нарешті, почорніли, й у їхній воді променилося лише сяйво яскравих зірок.

Я довго сидів із журбою та згадкою про минулу волю Запорозької громади, міркуючи собі, що коли б вона була й досі, то мали б ми в кого повчитися громадської справи й вільного життя... Думки мої непомітно полинули в страшні часи руйнування того орлиного гнізда, де я перебував.

Давно вже все навкруг мене заснуло, і скрізь стояла непорушна тиша. На мерехтливі зірки поволі насунулися хмари, і все довкола сховалось у пітьмі. Не видно було не те що жодної хати, а навіть самого надгробка на Сірковій могилі.

Нудьга давила мені серце. Я не відчував, скільки пробув на могилі, й схаменувся тільки тоді, коли з-під землі пролунав пригнічений таємничий голос: «Ти знову, сине, на моїй могилі? Ти хочеш знати правду про останні часи моєї славної Січі?»

Я зрозумів, що це голос Івана Сірка, й радісно відповів:

— Хочу, славний батьку! Хочу...

«Так візьмися руками за мій надгробок... — обізвався той же голос, — і тут відразу все побачиш і почуєш...»

Я схопився за надгробок — і за півхвилини десь іздалеку немовби прочув дзвін. Я прислухався... Але дзвін не був схожий на церковний... Він бринів не так гучно й наче дратував слух.

Невдовзі з боку січових руїн зчинився великий гомін, і тоді я зрозумів, що то довбиш у Січі бив у клепало, скликаючи запорожців на раду. Я залишив могилу, приглядаючись, щоб вийти з городу Мазая на вулицю, але я не бачив ні хат, ні тинів, наче навкруг мене було не село, а степ.

Тим часом дзвін замовк, але гомін дедалі дужчав. Ідучи в той бік, я досяг берега, не спіткавши жодної хати. Та враз побачив, що в Січі палають вогні, а поміж ними натовпами збиваються збентежені козаки. Нагледівши біля берега каюк, я хутко перекинувся на той бік річки й видряпався на кручу.

На поверхні острова, видно було, стояла Січ, якою вона уявлялась до зруйнування. Чималенькі окопи простягайся вздовж крутого берега, всередині височіли видовжені хати, або курені, а посеред них — майдан із невеличкою церковицею. Там купою збилися чубаті, сивовусі запорожці, але їх чомусь не так багато, як би належало бути на військовій раді.

Ходячи поміж козаків, я почув, що сьогодні на Січ прибула лиха звістка про те, що Дніпром пливе московське військо, щоб зруйнувати Запорозьку Січ, як це вони зробили на своєму шляху з Переволочною та обома козацькими Кодаками, викорінивши всіх, які були там, запорожців, навіть їхніх рибалок. Повідомлялося, що кошового завзятого Костя Гордієнка на Січі немає, бо він пішов з усім військом на Україну боронити її волю... що наказний отаман Сорочинський поїхав до кримського хана просити допомоги в битві з москалями... що на Січі лишилися тільки старі діди та каліки.

Довідавшись про все це, я зрозумів, чому запорожці такі сумні й чому вони безнадійно дивляться один на одного.

Серед всього цього смутку зненацька зачув дужий і владний голос одного із сивих богатирів:

— А годі, панове товариство, славне Військо Запорозьке, журитися! Тоді б ми мали тужити, коли б свою честь і славу занапастили; тепер же нам нема чого вдаватися в розпач, бо, здається, ніхто з нас не думає впускати ворога до Січі, доки живий хоча б один із запорожців. Чи, може, кому шкода покласти своє життя?

— Життя нам не шкода! — відгукнулися голоси. — Змолоду не жаліли його, а тепер нам, старим, вже нема чого шкодувати... Не смерть страхає нас, а те, що доведеться зі своєю вірою битися! Та й мало нашої сили, всі ми старі — де вже той хист молодецький! Не врятуємо Січі! Згине вона, матір наша, а з нею і Військо Запорозьке та слава його!

— Військо не загине, бо воно з Костем. І слава не поляже. З того, що ми вмремо на цих окопах, навіть здійметься вгору та більше розійдеться по світах!

Я придивився до козака, який виголошував ці сміливі й чесні слова, і вгадав, що бачу Якима Богуша, славного оборонця Старої Січі.

— Немає з нами нашого славного батька Сірка, що тридцять років водив нас на ворогів! — сумно перемовлялися з-поміж себе козаки. — Коли б із нами був Сірко, не спіткала б нас недоля!

— Ходімо, брати, на його могилу! — сказав Богуш. — Помолимося там милосердному Богові й будемо благати поради в батька Сірка.

По сій мові мало не все товариство рушило із Січі до надгробка славного кошового, а разом із ним пішов і я.

Я бачив, як упали старі діди навколішки біля могили, голосно співаючи псалом, і той спів щохвилини перебивало ридання. Здавалося, то була сама туга...

— Батьку наш незабутній, — почав після молитви Богуш. — Почуй нас, нікчемних дітей твоїх! Дай нам раду, що маємо робити! Ті самісінькі московці, яким стільки ми служили, чиї землі три століття від бусурманів боронили й чиїх дітей із тяжкої неволі турецької і татарської визволяли, тепер ідуть сюди з великим військом, щоб зруйнувати матір — Січ нашу! Чи ж нам воювати з ними, хоча в них наша віра, чи віддати ворогові свої скарби, чи подарувати йому рідні, политі козацькою кров’ю, землі? Почуй же нас, батьку!.. Порадь!..

І долинув з-під землі той же голос, що вчувався мені раніше:

— Я чую, діти! Коли я ще з вами був, то передчував час сконання Січі! Знайте ж: не відкупитися вам ані скарбами, ані землями! Не скарби й не землі потрібні цареві Петру, що послав на вас велике військо! Земель у нього — безмежний обшир... Не треба йому і скарбів. Воля ваша йому очі коле... і по неї послав він те велике військо!»

— Не віддамо волі! — заридали старі козаки. — Нехай краще бере душу!

— Вже волю України взято! — знову пролунав таємний голос.

— Ту волю продала наша старшина й гетьмани; тепер ворогові захотілося взяти волю Запорожжя, щоб знищити останню надію України на вороття до минулого!

— Не віддамо своєї волі, — вже рішучіше і з погрозою загукали січовики. — Воля нам миліша за життя!

— Стійте одностайно, діти! Не здолали вороги нашої Січі за три віки, не здолають і тепера! Не вороги згубили Україну, а свої зрадники... Не загине й Січ, коли не буде зради!

Змовк старечий голос, і січове товариство відступило від могили й зникло в темряві.

Тим часом почало світати, і зі степу донісся великий гомін, тупіт коней і скрипіння коліс... То наближалося велелюдне московське військо, піше й комонне, а скрипіли й гуркотіли колеса залізних гармат. Наблизившись до річки, вони враз здійняли пальбу.

Я бачив, як над січовими окопами вставала курява щоразу, коли туди влучали бомби. Через якусь годину на Січі спалахнула пожежа. Запалали два курені, й полум’я від них сягнуло аж неба, осяявши зелені плавні червоною загравою, а дим від вогню розіслався далеко поміж деревами й очеретами плавнів.

Січ здалася мертвою. Із січових гармат не стріляли, як я згодом довідався, вони були малі й не досягали ворожого війська. В окопах хоча й містилися запорожці, але вони стояли нерухомо. Тільки біля пожежі метушилося товариство, рятуючи від вогню сусідні курені й церкву.

Не знаю, скільки годин били гармати, бо я втратив зв’язок із часом, і якоїсь миті мені привиділося те, що тривало цілі дні й тижні.

Нарешті пальба припинилася, і я побачив, що від берега до Січі відплив човен. У ньому сидів посланець од царського війська, український козак Сметана, який умовив січовиків, щоб вони не змагались і скорилися.

Я бачив, що в Січі подекуди лежали козацькі трупи, ще не поховані й навіть теплі. Кров’ю позапікалися сиві вуса й оселедці вбитих богатирів, а земля навколо мертвих була аж червона.

Біля посланця незабаром здійнявся галас, бо січовики, впізнавши в ньому козака, стали вимагати, щоб за зраду скарати його на горло. Я чув, як Сметана виправдовувався тим, що його силоміць взяли на службу до ворожого війська, але запорожці не зважали на те, і Богуш грізно мовив до нього:

— Дався, легкодухий, живим у неволю і задля нікчемного життя свого зрадив рідному краєві й загубив душу свою; так помри ж од наших рук у науку й на острах іншим легкодухим!

Сметана корчився навколішки, благаючи милосердя, але січовики до зрадників ніколи не мали пощади й, підхопивши посланця на руки, вкинули його в швидкі хвилі Дніпра...

Потім усе це зникло з-перед моїх очей, але я знову побачив себе на Січі.

Вставало червоне сонце й вигравало в Дніпрових хвилях веселим, блискучим промінням. Із плавні долинали бадьорі співи птаства, і, здавалося, все жило, як і раніше. Але незабаром зі степу зненацька присунулося вороже військо і знову почало обстрілювати Січ із гармат, а тим часом із плавні випливло безліч байдаків, наповнених москалями.

За хвилину спалахнула смертельна битва. Богуш керував обороною Січі, перебігаючи з одного її краю .до іншого. Щоб не витрачати даремно бомб і пороху, він звелів палити аж доки байдаки з московським військом не наблизяться до Січі; коли ж передні стали причалювати до берега, то ревнули й запорозькі гармати та затріскотіли рушниці.

Хоча Січ обстрілювали з поля, та запорожці кинулися в берег, щоб грудьми зустріти ворога. Десятків зо два байдаків були розтрощені січовими гарматами, й Чортомлик із Підпільною почорніли від голів забитих москалів, які потопали. Ті голови то занурювалися, то знову виринали, а руки марно билися побіля них об хвилі й скидалися вгору, переборюючи смерть... Щомиті голів і рук меншало, й невдовзі хвилі стали прозорі.

Чимало ворогів загинуло й на байдаках од влучних запорозьких куль, не діставшись берега; з тими ж, що встигли висадитися на Січ, запорожці зчепилися в шаблі.

Минуло півгодини в лютій битві. Москалі кололи запорожців довгими багнетами, а січовики, відсуваючи ті багнети, рубали ворогів з одного маху. Дехто з бійців, не маючи зброї в руках або відкинувши її геть, билися врукопаш. Вони давили один одного під силки, хапали за горлянку і кусали зубами, аж доки слабіший не падав мертвим.

Серце калатало в моїх грудях, немов хотіло вирватись, і я намагався заплющити очі, щоб нічого не бачити, але то було намарне, і я все це бачив крізь міцно заплющені очі.

Москалів було більше, ніж запорожців, але вони не спромоглися гуртом пристати до берега, й січовики знищували їх поодинці. За годину всю місцевість біля окопів заслали чорні трупи ворожого війська, а між ними, як той мак серед чорного кураю, червоніли запорозькі жупани.

— Наші перемогли! — вигукнув я — і схаменувся...

— Не радій, сину! — причулося мені, мов з того світу. — Слухай, який гомін стоїть у степу! То йде полковник Війська Запорозького Гнат Галаган. Тільки не на поміч своїм братам, а щоб добивати їх. Будь він проклятий навіки за те, що зрадив Україні за нещасне панство й подарунки! І двічі проклятий, що змусив чимало синів рідної землі пристати до свого зрадливого війська й піти проти братів своїх! Не скоро спокутує гріх свій і Омельник, що породив зрадника, який продав кров своїх братів і волю безталанної неньки нашої України за те, щоб стати самому полковником московського охочекомонного війська!

І знову я бачу, як хмарою облягає вороже військо Січ. Галаган зі своїми охочекомонними козаками рубав у плавнях ліси і в’язав плоти. З Кайдаків, Кам’яного Затону й навіть із Самари гнали сюди байдаки. Незабаром увесь Чортомлик і Підпільна вкрилися човнами і плотами так, що не видко було й води, й здавалося, що невдовзі з поля на Січ можна буде переходити пішки.

Знову засмутилася Січ. Після двох штурмів товариства ще поменшало, і, порівняно з ворожим військом, запорожців залишилася жменька.

Богуш, а за ним і все товариство, відчуваючи неминучу загибель, ішли до церкви й спокутували в ченця свої гріхи.

Я помітив, як прибули на Січ Галаганові посланці й навіть розчув слова зачитаного листа: «Я сам, — писав Галаган, — жив із вами в однім курені, люблю Січ і товариство й запевняю вас своїм словом, що хто не буде змагатися й кине зброю, то й волосина не впаде з його голови, ба навіть заслужить він собі царську ласку...»

— Не вірте собачому синові! — казав Богуш, метнувши очима на козаків. — Це хоче клятий зрадник, щоб нас, живих, забрати та віддати на знущання, а собі більше вислужитися!

Посланців одпустили до Галагана, переказавши, що козаки не ймуть віри зрадникові.

Знову заревіли гармати з поля, а байдаки й плоти з москалями хмарою посунули з усіх боків до Січі. Галаган звелів своїм козакам, що підпливали до берега, стріляти з усіх рушниць, щоб не змогли запорожці, як ті вийдуть на берег, бити їх нарізно.

Над Січчю знову схопилася пожежа, а кулі, мов бджоли, шугали над окопами й не давали козакам навіть підвести голови. Нарешті бомба влучила в пушкарню, пробила стелю — і вся Січ затремтіла від страшенного вибуху. Мені здалося: це вже остання мить вольниці. І, справді, незабаром увесь берег, з усіх боків Січі, був рясно вкритий московським військом, яке й кинулося на окопи.

— Не занапастимо, брати, козацької слави! — гукнув Яким Богуш, кидаючись назустріч ворогам. Та й він раптом упав, простромлений довгим списом галаганівця.

Ватажка вхопило двоє з товариства, винесли з бою на майдан і поклали в затінок під церквою, щоб ніхто не порушив спокою останніх хвилин земного життя могутньої душі козака.

— Клейноди до церкви! — над силу мовив Богуш: — Може, Божого дому не зачеплять!

Козаки виконали його волю й одразу ж кинулися в бій* щоб і собі знайти таку славну смерть, як і їхній отаман.

Сили оборонців вичерпувались, як і їхня зброя. І славні сивовусі запорожці, між яких було чимало колишніх курінних отаманів і полковників, що їх поважали люди всієї України, один по одному падали мертві під багнетами і списами москалів.

Я не мав сили спостерігати все те, що коїлося... Це була не січа, не бойовище, а різанина... Я бачив, як Галаган, вискочивши на окопи, почав гукати запорожцям, щоб ті складали зброю, присягаючись, що ніхто їм не завдасть лиха. І, на жаль, знайшлося десятків зо три таких, що повірили йому; решта ж лицарів, збившись в окопах, захищалися, доки не полягли всі, як степова трава під косою.

Перемігши козаків, зрадник Галаган кинувся добивати поранених і бранців. У мене чуб настовбурчився, коли я помітив, що поранених, з яких точилася кров, волочили за ноги на майдан і там, поставивши замість колоди кухву, стинали їм голови.

Легкодухих, що віддали себе «на милость» Галагана, він живцем саджав на гострі палі й вішав на шибеницях, які були змайстровані на плотах... І так пускали тих нещасних Дніпром униз, щоб усі запорожці бачили, яка на них чекає доля.

Богуш спливав кров’ю під церквою, коли його загледів й упізнав Галаган.

— А! — скрикнув той, радіючи. — Це ти підбурював запорожців на битву!.. Тебе, голубчику, я привезу до царя живим!..

— Спізнився, московський недоляшок!.. — стиха відповів Богуш. — Я вже збираюся до іншого царя — того, що на небі! А з якими очима ти постанеш перед ним?

— Годі, годі! — заговорив я в знемозі, силкуючись одірвати свої руки від надгробка. — Я не можу більше дивитися!

Але руки не слухались... Вони мовби прикипіли до каменя, і я ще бачив, як усі запорозькі курені охопило полум’я і як зрадники разом із ворогами скинули хрест із січової церкви, а дзвони — із дзвіниці... Як вони грабували в церкві срібло, золото й свічки... Як здирали з образів золоті із самоцвітами ризи... Як виносили з-під престолу військові клейноди... І як уже наостанку підпалили церкву.

Я не міг зрушити з місця, хоч і намагався це зробити. Тоді я почув таємний голос:

— Ти бачив сам, як це було. Пам’ятай же, що наша воля загинула не через ворогів, а через зраду своїх... І вам, що зараз живете, не буде волі, доки не запанує поміж вас згода й братерство!

Коли відірвалися мої руки від надгробка, я, знесилений тяжкою марою, довго не міг підвестися з могили й поглянути навколо себе...

Далеко, на схід сонця, з-за плавні, повитої ще млою, рожевіла світова зоря. І вгледівши її колір — радості й надії, я мимохіть вигукнув:

— О зоре, зоре! Будь ти не тільки вранішнім світилом, а й символом єднання й волі українського люду.

ОпоШант одинадцяте


НАД КОДАЦЬКИМ ПОРОГОМ
ІСТОРИЧНЕ ОПОВІДАННЯ ПРО ГЕТЬМАНА ІВАНА СУЛИМУ
І

Ще до Богдана Хмельницького, а саме 1635 року, був на Січі запорозьким кошовим отаманом Іван Судима. За молодих літ він собі набув великого войовничого хисту й завзяття, бо його козакування припало на часи славних походів гетьмана Сагайдачного. З ним Судима й турецьку Кафу в Криму завоював, і Трапезунд за Чорним морем аж двічі руйнував, і околиці Царгороду вогнем випалював; нарешті, рятуючи Польщу, під Хотином бився з турками у великому бойовищі; а скільки менших походів та сутичок із ворогами мав — того так і не полічити. Недобре віддячили поляки козакам за те, що вони врятували їх од поразки під Хотином (там Сагайдачного навіть було смертельно поранено) — злякалися поляки козацької сили та й почали відтоді чинити запорожцям усілякі утиски, а найперше, що скоїли, завели реєстр на шість тисяч душ, і хто не встиг себе вписати, за тим вони не визнавали жодних прав ні на ґрунти, ні на іншу власність, ні навіть на вільне життя й намагалися всіх козаків-«випищиків», себто виписаних із реєстру, обернути на панських холопів.

Знаючи про утиски щодо козаків та про поневолення польськими панами українських селян, Іван Судима ненавидів поляків, і коли 1630 року запорозький кошовий Тарас Трясило повстав проти шляхти, то Судима став йому за першого помічника й побратима. В тому повстанні козаки здобули над поляками перемогу, але не зуміли скористатися з неї й через те невдовзі зазнали ще більших знущань.

Не маючи влади, Судима приховував свою помсту в серці, а щоб не марнувати молодечої вдачі на Січі, він щороку ходив із козаками на чайках у Чорне море воювати турків: топив їхні галери, руйнував турецькі міста й визволяв із полону хрещений люд. Слава про Івана Судиму розійшлася далеко поза межами України й нарешті стала всесвітньою після того, як він, захопивши в морі на турецькій галері багатьох бранців, триста з них передав у дарунок папі Римському, який тоді саме воював із турками.

Незадовго перед тим, як Судимі стати кошовим отаманом, поляки заходилися будувати на запорозьких землях біля Дніпра, над Кодацьким порогом, могутню фортецю, щоб одмежувати Запорожжя від України й перешкоджати поневоленим українським селянам тікати від панів на Січ, а запорожцям вертатися додому й нагадувати своїм безталанним братам, що на світі ще існує воля.

Спорудження Кодака завдало нестерпної кривди та шкоди запорожцям. їм доводилося або скоритися полякам і поволі вмерти без єднання із рідним краєм, або битися з ворогом на смерть. Сулима, тільки-но став на Січі кошовим, зважився на останнє.

Передусім він поїхав зі своїм побратимом Бурляєм на Кодак, щоб на власні очі подивитися, що там робиться. Вони застали там кілька тисяч грабарів, зігнаних з усієї України, які під орудою французького інженера Боплана копали шанці та зводили стіни й башти; навколо ж самого Кодака табором стояли польські полки.

Сулима зрозумів, що військо тут для того, щоб запорожці не могли розігнати, грабарів, і він сказав Бурляєві:

— Хай вражі ляхи будують, доки їхня сила... Та не буду я козаком, коли не зруйную всю ту будівлю!

Запорозький кошовий знав, що руйнувати Кодак можна лише тоді, як піти війною проти Польші; адже вона ніколи не змириться, а щоб здолати таке військо, яке мали поляки в ті часи, треба зібратися із силою, роздобути грошей на коней і зброю та харчі для козаків. От і надумав кошовий, перш ніж виступати, рушити морем на розкішне турецьке місто Азов і захопити в ньому срібло й золото та інші скарби.

Тоді й скликав Сулима запорожців на раду:

— А що, панове товариство, славне Військо Запорозьке! — сказав він. — Чи нема серед вас тих, що вже поодлежували боки по куренях? Як є, то виходьте, підемо разом погуляти на Чорне море та запалимо люльку аж в Азові турецькому!

Козацтво радісно відгукнулося на той заклик:

— А чого нам справді нидіти в Січі та товариський хліб дурно переводити. Веди нас, батьку... Чи не допоможе нам милосердний бодай трохи нещасних невільників на рідну Україну, до своїх діточок дрібненьких повернути!

Застукотіли у Великому Лузі сокири, й запорожці стали лагодити та конопатити свої чайки. Весь берег Дніпра біля Січі скидався на величезний мурашник, а від розігрітого дьогтю та конопатки понад річкою слався пахучий сивий дим.

Минуло лише два тижні, та вже були готові до морського походу з півсотні добрих чайок. Передав Сулима Січ наказному отаманові й рано-вранці, забравши із собою дві з половиною тисячі добірного товариства, зійшов на палубу найбільшої чайки, щоб оглянути все військо.

Велична й могутня постать у запорозького ватажка. Засмагле на сонці обличчя з великими, іскристими очима та пишними бровами випромінювало завзяття; довгі вуса й трохи посивілий оселедець прикрашали його лице знаками досвіду і спокою, а срібна булава, зблиснувши в дужій руці, мовби нагадала вам, якою владою наділений запорозький кошовий отаман.

Впевнившись, що все гаразд, Сулима скинув шапку й перехрестився на схід сонця... А там, за Дніпром, саме вставало світило, і його рожеве сяйво вигравало на рівній, мов скло, пелені води, звеселяючи розлогі, вкриті зеленими плавнями береги широкої річки.

Перехрестився отаман, і всі козаки, слідом за ним, поскидали шапки та хрестилися, посилаючи рідній Україні своє останнє вітання...

Зодягнувши шапку, махнув кошовий булавою, і вмить сотні весел, вдаривши в прозору хвилю, заблищали срібною сльозою, а сяйнисте Дніпрове плесо скаламутили здійняті у воді вири.

Козацькі чайки випливли від Січі й біля Микитиного Рогу розбіглися аж до плавнів, забарвивши весь Дніпро червоними жупанами.

Цілий день пливли козаки попід зеленими верховіттями, втішаючись красою річки. Обабіч чайок, на берегах, верби та явори купали у воді своє гнучке гілля; у протоках хиталися на вітрі та шелестіли очерети; на озерах ячали зграї лебедів та ґелґотали дикі гуси; в густих плавнях щебетливе птаство заходилося піснями: буркотіли горлиці, кували віщі зозулі; незграбні білі баби, обсівши всі Дніпрові коси, припорошили, мов снігом, жовтий пісок своїм пір’ям. Дивляться запорожці на Великий Луг — не надивляться, слухають — не наслухаються...

Наступного дня козаки вже сягнули татарських берегів, а на третій, під вечір, звернув отаман свого байдака в протоку, рясно порослу очеретом, і зібрав там докупи всі чайки.

— Оце прибули ми, пани брати, до Тавані-острова, що на ньому стоїть бусурманське місто Аслан. Тут кляті турки перетяли Дніпро залізними ланцюгами, щоб не пускати нас у Чорне море та не дати нам своїх братів із неволі забрати. Тільки ви, діти мої, славне лицарство запорозьке, нате не зважайте, а високі верби, явори сокирами рубайте, в тороки, аж у три ряди, в’яжіте та на воду пускайте!

Дружно взялися козаки за роботу, а коли вже смерклося, рушили знову Дніпром і наблизилися до Тавані. Зачекавши вище міста Аслана, у затінку верб, доки зайде місяць, запорожці пустили свої тороки за водою і невдовзі почули, як забряжчали, обірвавшись і поринаючи на дно, залізні ланцюги.

Зачули й турки той брязкіт і ну з Аслана-міста, з гармат палити в тороки, гадаючи, що то козацькі чайки, а козаки тим часом любісінько сиділи у своїх легких човнах вище Аслана-міста, люльки курили та з бусурманів глузували, чекаючи, доки їм обридне стріляти.

Нарешті в Аслані все занишкло, й над Дніпром перестали гучно вибухати ядра. Думаючи, що всі козаки вже на дні річки, турки пішли спати. Нічна темрява густо сповила Дніпро, лише зірки веселим колом заглядали з неба у воду й вигравали на хвилях своїм срібним промінням.

— Рушаймо!.. — тихо мовив Сулима. І нечутно, мов загадкові примари, ковзнули козацькі чайки річкою вниз, до Великого лиману.

За два дні козаки проминули Прогної й, наблизившись надвечір до Очакова, побачили біля міста шість турецьких галер. Усім дуже кортіло дати бій, але кошовий не згодився, щоб не виказати себе, і коли місяць сховався у хвилях лиману, вся зграя запорозьких чайок нечутно обійшла турецькі галери й очаківські башти. Доки стало світати, козаки вже були далеко в морі.

З моря вставала рожева зоря, забарвлюючи його безмежні простори привабливими кольорами, немов простеляючи перед козацькими човнами червоний, гаптований сріблом килим. Невзабарі золоте сонце, не виткнувшись ще з моря, кинуло свій промінь під небо на білі хмарки і залляло їх рожевою фарбою із золотавими розводами. Весело глянули ті хмарки, наче в люстро, в блакитне плесо... І хто міг тепер здогадатися: де море, а де небо... Нарешті з пелени води викотилося й сонечко й заблищало на вершках рухливих хвиль щирим золотом. Разом із сонцем прокинулось і море. З півночі дмухнув вітерець і, напнувши на чайках вітрила, погнав їх чимдуж туди, куди їх скеровували керманичі — на схід сонця... Хвиля наростала... Проте козаки її не боялися. Хіба їм вперше виходити в море — вони запалили люльки та затягли своїх пісень про Сагайдачного чи про Самійла Кішку.

Байдак Сулими плив посередині, а на ньому було нап’яте з прапорів гасло: щоб козацькі чайки трималися купи, щоб ніхто далеко не відпливав од гурту, бо під час походів не раз траплялося лихо: розбурхане море порозкидає човни так, що ніхто їх уже й не збере... От і горнуться козаки до отаманського байдака, мов діти до матері...

Отож пливуть запорожці й день, і два, а то й тиждень... Тільки небо блакитне бачать та безкрає море, що на обрії поєдналося з видноколом. Геть далеко водою поминув отаман кримські міста Козлов та Ахтіяр, щоб бусурмани не знали, куди прямують козаки. Тільки за тиждень, ген-ген на півночі, перед запорожцями постали в блакиті неба гори Криму — Бабуган і Чатирдаг.

Ще за два дні по тому козаки пропливли повз Кафу, яку сімнадцять років назад дощенту зруйнував славний гетьман Сагайдачний.

Надвечір того ж дня Судима побачив, що з моря, назустріч чайкам, виринають вітрила турецької галери. Щоб не видати себе, кошовий поставив чайки так, що вони сховалися в сяйві призахідного сонця.

Галера посувалася поволі, розмірено, принаджуючи до себе козаків. Нарешті сонце пірнуло у хвилі, й над морем почала осідати темрява.

— Ану, діти!.. — гукнув отаман, — прямуйте-но просто на галеру... А що робити далі — ви й самі знаєте...

Ледь чутно хлюпотить вода поперед великої турецької галери. В три ряди сидять на ній, за довгими веслами, невільники, прикуті до лав ланцюгами, а поміж них турки походжають та б’ють нещасних терниною і червоною таволгою. Стогнуть невільники з тяжкої муки й тужать, згадуючи свою рідну Україну... Не бути вже їм на волі й не бачити ні своїх осель, ні жінок любих, ні діточок дрібненьких...

Аж ось козацькі чайки оточують галеру тісним колом, а запорожці спрямовують на вартових мушкети й залізними гаками зачіпають галеру за чердак. Гримнуло відразу кілька сот пострілів, і турки попадали додолу. На галері зчинився галас, і перелякана варта кинулась на чердак, але й козаки вже були там і зіткнулися з ворогами в кривавому двобої. Пальба, зойки, брязкіт зброї й вигуки одчаю — все збилося в скаженому гармидері... А невільники, зачувши стрілянину й несамовитий гомін січі, вже здогадалися, що то сталося (про те вони тільки уві сні мріяли): до них прийшла жадана воля. Прокинулися тоді їхні замордовані душі й мерщій давай розбивати та рвати на собі кайдани.

Небагато минуло часу, а вже й нема кого козакам на галері рубати.

— Розбивайте невільникам кайдани, — гукнув Судима, — роздайте їм турецьку зброю та пересідайте на байдаки, а галеру пускайте на дно!

Застукотіли сокири, прорубуючи в галері днище, й великий корабель, захитавшись, почав поринати у воду. Тільки й узяли з нього козаки скарбницю та найкоштовніші речі.

— Добре, діти!..— весело примовляв кошовий, спостерігаючи, як безодня поглинає галеру. — Тепер запалимо люльки та й — далі.

Попливли козаки в напрямі Тамані, аж тут їм прилучилася пригода: дмухнув дужий вітер од схід сонця й два тижні не давав байдакам ходу. Хоч козаки й налягали на всі весла, а великі хвилі заливали чайки водою й одкидали їх назад, мов тріски.

Довелося запорожцям бідувати, бо на деяких чайках забракло вже доброї води й, коли б не пішов, на щастя козакам, дощ та не налив у байдаки свіжаниці, то, мабуть, багато з товариства не побачило б своєї рідної України.

Нарешті стомлене козацтво прибуло до Тамані й, запливши в зарослі очеретами гирла річки Кубані, стало там на перепочинок. Тільки за три дні, набравши повні кухви доброї води, рушили запорожці на північ, в Азовське море.

Через два тижні, після різних пригод, дісталися козаки до річки Дону. Сховавши там, у гирлах, свої чайки, Судима одним байдаком, непомітно, поміж очеретами, поїхав подивитися, чи стоять біля Азова турецькі галери та де саме; і коли сонце сіло й він обміркував уже, як ударити на ворога, то з усім своїм військом миттю напав на Азов.

— Ну, діти, поділіться на три загони, — наказував кошовий полковникам і курінним отаманам. — Один із Бурляєм топитиме турецькі галери; з другим піду сам бусурманів рубати та в замок усіх яничарів заганяти, а з третім хай Хвилон невільників по льохах шукає та на світ Божий випускає!

Вдарили козаки водночас і на галери, і на місто й до півночі в березі спалахнули бочарні, в місті вогонь загуляв на базарі, а у воді полум’я охопило галери. Високо в небо здійнялася над Азовом заграва й, зачервонивши хмари, віддзеркалилася в протоках та затоках Дону.

Билися козаки з бусурманами на галерах, билися й у місті, а тут ще кинулися на них яничари з Азовського замку. Та Судима на те тільки й чекав: він поставив запорожців трьома лавами, одна за одною, й, вихопивши з піхов шаблю, гукнув:

— За братів наших! За невільників безталанних!

— Кари бусурманам! — пролунало серед запорожців, і вони, як вихор, налетіли на яничарів.

Несподіваний наскок козаків та бурхлива пожежа в місті викликали жах у турецького війська й, не встоявши проти запорожців, вороги подалися знов до замкової брами.

А в місті тим часом Хвилон Джеджалик зі своєю ватагою панує: добро турецьке забирає, невільників на волю випускає... Були поміж бранцями люди і з України, і з Московщини. Одні з них тільки рік або два в неволі сиділи, парубки й дівчата, а були й такі, що вже й посивіли в неволі, позаростали бородами й забули вже й думати про рідний край. На радощах та з хвилювання невільники плакали, мов великі діти, та, обнімаючи козаків, розпитували, що там діялося, на Україні. Було тут і такого, що козаки зустрічали своїх батьків-невільників, чоловіки — жінок, парубки — своїх наречених... Скрізь — вигуки, поцілунки, сльози.

Багато тієї ночі полягло в Азові бусурманів; чимало й живих, покинувши свої хати, аж до річки Каяли повтікало. А запорожці, добре погосподарювавши в місті, вранці постягали з недопалених турецьких галер гармати, заходилися обстрілювати з них замок та розбивати браму.

Вкрай налякані турки, прислали кошовому повну кухву золота, аби він тільки замку не трощив та султана не ганьбив. Щоб не дражнити турків, Сулима справді згодився взяти викуп, але з тим, щоб вони випустили невільників із замку; аби не сталося зради, він послав туди Джеджалика з товаришами оглянути в місті всі льохи й будинки й визволити всіх бранців.

Джеджалик добре знав турецьку й татарську мови, бо сам був татарин та колись прибився до запорожців. Йому нічого не коштувало порозмовляти з бусурманами, й він привів із замку ще тисячу невільників та приніс безліч дарунків кошовому, курінним отаманам і всьому козацтву.

— Тепер знову, діти, розберіться на три загони! — наказав Сулима товариству. — Перший нехай п’є та гуляє, другий — замкової брами доглядає, щоб турки свого слова не зламали та нас зненацька не оточили, а третьому доведеться невільників озброювати, бо й для них буде небезпечна й далека дорога... Ти, Хвилоне, орудуй третім загоном та, озброюючи бранців, водночас розшукуй по всіх гирлах Дону дуби та рибальські човни, щоб нам невільників до Кальміусу-річки довезти та на Україну вирядити.

Поховавши з великою честю та урочистою пальбою з мушкетів полеглих та братів своїх, козаки ще три дні гостювали в Азові, аж доки всі по черзі добре одгуляли, а Джеджалик тим часом привів до Азова понад півсотні дубів і, давши невільникам, які здатні були ще воювати, турецьку зброю, посадив їх на човни.

Злагодивши все до походу, Сулима на четверту ніч разом з усіма козаками й невільниками вирушив Азовським морем і за три дні прибув до річки Кальміусу. Вона вже належала до запорозьких вольностей, але була далеко від Січі й через те понад нею часто ходили татари, випасаючи тут свої табуни й отари.

На березі Кальміусу Сулима зібрав усіх невільників.

— Тепера, брати мої, пливіть дубами за річку Серезню; а там кому треба на Московщину — перетягайте човни на Торець, а кому на Україну — на Вовчі Води; далі вже легко підете водою у Са-мару-річку та в Дніпро. Чи з вас хто бував на цих річках?

Багато невільників одповіло, що вони самі січовики й усі запорозькі степи та річки добре знають.

— Ну, от і гаразд, — сказав Сулима, — зброю маєте й, коли перепинять вас татри на Кальміусі, то є чим боронитися. Харчів хоч і мало, та в річці багато риби, а берегами, по терниках, водиться звірина... Господь вам допоможе й виведе на тихі води, на ясні зорі, на рідну Україну. Обирайте собі за отамана, кого самі знаєте, та й рушайте з богом!

Ураз невільники стали в коло й призначили собі на отамана статечного козака Шпака, що десять років був на Січі Запорозькій та п’ятнадцять літ просидів у турецькій неволі. Шпак заходився порядкувати своїми човнами і за кілька днів, наловивши риби, рушив річкою на північ; кошовий зі своїм товариством, діждавшись біля Кальміусу східного вітру, повернув знову до Тамані й далі, у Чорне море.

Чимало минуло часу, доки козаки об’їхали Крим та наблизилися до острова Тендри та міста Очакова. Проте Сулима ще не хотів пливти на Січ. Бодай і велику він мав здобич, але йому заманулося воднораз наскочити ще й на турецькі міста на Дунаї. Щоб забезпечити собі повернення до Дніпра, він вважав за краще спершу напасти на турецькі галери, що стояли біля Очакова й попалити їх.

— Як будемо, панове браття, дунайські міста воювати, — звернувся кошовий до козаків, — то турки з-під Очакова вдарять нам в спину; тож ліпше ми для себе вчинимо, як пустимо їх із вогнем і тоді відкриємо собі шлях із Дунаю на Дніпро!

Десь опівночі під Очаковом зчинився запеклий бій козаків із турками. Не встигли бусурмани й гармати зарядити, а вже пожежа охопила їхні галери. За півгодини спалахнули щогли й вітрила великих кораблів і понесло вітром сяйнисті іскри далеко понад морем.

— Добре, діти! Славно обсмалили туркам крила! — вигукував Сулима, милуючись тим, як турецькі яничари, рятуючись із підпалених галер,стрибали у морську безодню.

Минуло дві години, й ворожі кораблі зі своїми важкими гарматами поволі осіли у воду й пірнули на дно.

— От тепер і на Дунай безпечно!

— На Дунай! — загукало товариство. — Кари бусурманам!

Запалали в Дунайських гирлах Кілія і Смаїлів, а біля Дністровського лиману — Білгород. Набрали там козаки великої здобичі й визволили з неволі ще кілька тисяч своїх побратимів.

У Дунайських містах були між невільниками не тільки українці, а ще волохи, угорці, поляки й німці. Всіх їх посадив Сулима на турецькі рибальські човни й прилучив до військових чайок.

Із Дунаю козаки без перешкод вернулися повз Очаків до Великого лиману, а далі зайшли й у рідний Дніпро, оздоблений зеленими плавнями.

II

Доки ходив Сулима з низовими козаками в Чорне море, Ко-дацьку фортецю було збудовано, й сюди, у Кодак, прибув запеклий ворог козацької волі, коронний гетьман Польші Конецпольський із шляхтою й військом і справив у новій фортеці бучний банкет, а тоді прикликав до себе старшину підлеглих йому реєстрових козаків і повіз її, разом зі своїми панами, оглядати замчище, глузливо вихваляючись прямо у вічі козакам, що тепер, мовляв, запорозькій сваволі настав край.

І справді француз Боплан доклав тут неабиякого досвіду, щоб перетворити Кодак на незбориму фортецю: глибокі, мов провалля, були навкруг Кодака рови; наче добрі скирти височіли за тими рівчаками вали, а на тих валах ще стояла висока, з дубини, засіка з вікнами й бійницями для гармат і рушниць. Брама на Кодаку була одна, і та дуже міцна, залізом кута, а обабіч неї — дві башти, збиті з дубових кряжів. Зі сходу та півдня фортецю захищали кручі Дніпра, з півночі — глибокий байрак, із заходу лежав рівний степ, що в ньому можна було здалеку побачити ворогів, і з цього боку фортеця мала найглибші рови, найвищі вали й на її стінах стояло найбільше гармат.

Йдучи за Конецпольським, козацька старшина похмуро позирала на непохитну будівлю та на великі гармати, згадуючи славні часи Самійла Кішки та Сагайдачного, за яких поляки не наважилися б зводити фортецю на козацькій землі, — запорожцям на безголів’я. Тільки один сотник Богдан Хмельницький, оглядаючи замок, не засмутився з похвальби коронного гетьмана, а навіть засміявся.

— Ти чого смієшся? — здивовано і гнівно спитав Конецпольський.

— Та тому, ясновельможний гетьмане, — відповів Хмельницький, — що, як на мене, все те, що людина може збудувати, вона ж може й зруйнувати...

Конецпольський зрозумів, що Богдан глузує з його похвальби і, розлютований, хотів покарати за те козацького сотника й, тільки зваживши на заступництво Боплана, хутко вгамувався.

Незабаром після того бенкету в Кодаку зашуміла-захвилюва-лася Січ Запорозька... То повернулося додому військо на чолі із

Сулимою, і він узявся здійснювати своє давнє бажання: зруйнувати Кодак і йти війною на Польщу.

— Неправда панує на Україні! — казав на раді кошовий.— Реєстр козаків дедалі зменшується, та й решту пани собі за гайдуків мають, примушують їх допомагати наших братів у ярмо запрягати. Нас, запорожців, вони не визнають за козаків і тільки-но хто піде із Січі на Україну, вони того відразу собі в підданці пишуть. Церкви православні на уніатські повертають і до унії людей наших утисками схиляють. Та мало полякам і цієї неправди, гак вони ще намислили винищити нас, запорозьких козаків, і для того спорудили на землі нашій одвічній, над Кодацьким порогом, велике замчище, і як тільки пливуть Дніпром до нас люди з України, вони перепиняють їх і калічать, а часом пострілами з гармат топлять човни. Чи не пора нам, пани брати, нагадати шляхті, що козаки вміють не тільки обороняти її, а й за права свої і за честь свою стати?

Січовий майдан загомонів, завирував. Той гомін, мов грім, перекочувався од краю й до краю, доки не вилився у голосні вигуки:

— Веди нас, батьку! Покажемо ляхам, що й ми маємо шаблі. Відплатимо за всі їхні кривди!

— Хай буде гетьманом Сулима, як був Сагайдачний! Незабаром вся рада воднодуш закричала:

— Гетьманом, гетьманом Судиму!

Ті голоси розляглися над Дніпром і навіть одбилися луною в зелених плавнях:

— Гетьманом Судиму!

Кошовий попервах одмовлявся, а потім поклонився товариству, подякував за довіру й того ж дня оповістив похід на Україну.

За два тижні Запорозьке Військо з новообраним гетьманом рушило до Кодака. Бурляй із тисячею козаків плив Дніпром, а Сулима з двома тисячами йшов степом до того місця, де річка Сура впадає в Дніпро. Там обидва загони з’єдналися, й Сулима, залишивши козаків у діброві, сам із курінними отаманами пішов оглянути Кодак. З Гострої Могили добре було видно башти й вали Ко-дацького замчища, і козаки зрозуміли, що зі степу неможливо наблизитися до фортеці непомітно, треба тільки підступати з одного боку — глибоким байраком, а з другого — попід Дніпровими скелями.

Як тільки смеркло, Сулима з курінними обійшов байраком та скелями навколо Кодака, оглянув усі видолинки й пагорби, щоб товариші знали, як підходити вночі до окопів, і домовився з отаманами, де якому куреню бути під час наступу.

Повернувшись уранці до війська, Сулима загадав козакам робити драбини та рубати чагарники й гілки з дерев, щоб їх міцно зв’язати; надвечір, коли кожен мав за плечима в’язанку хмизу, а на півсотні козаків була змайстрована драбина, все військо рушило до ворожої фортеці.

У Кодаку тоді стояв полк під командою француза полковника Маріона. Жовніри там нудилися, не любили полковника-чужин-ця і ремствували на Конецпольського, що поставив їх серед безлюдних степів.

На землю впала темна ніч. Зірки ховалися за хмарами. Вітер віяв з-за Дніпра, завиваючи голодним звірем поміж надбережних скель. Глибоко під горою, розбиваючи собі груди об гострі камені, старий Дніпро гучно стогнав і ревів спересердя на кинуту впоперек його шляху перепону, допомагаючи гудінням свого порога козакам нечутно обступити ворожу фортецю.

Польське військо вже спало. Заснув і полковник-чужинець, нічого не відаючи про напад Сулими, й тільки варта, що чатувала на баштах, перегукувалася між собою, щоб легше змагатися з дрімотою.

За темрявою ночі та через гуркіт порога вартові не встежили й не почули, як запорожці з усіх боків облягли Кодак і вже підступили під самі окопи.

Без галасу, тихо, то видряпуючись на скелі, то припадаючи до землі, наблизилися запорожці до окопів з боку Дніпра та байраку; з поля ж у Сулими стояли лише віддалені три сотні вершників, щоб переймати втікачів.

Чують поляки, що за окопами стали погукувати сичі та й здивувалися, звідкіля їх така сила взялася, а того й не відають, що то не сичі, а заклик од Сулими, щоб розпочинати наступ, і той заклик передавали від куреня до куреня, навкруг окопів.

Умить за тим кличем у рівчаки полетіли в’язанки хмизу, і кожен курінь став гатити собі греблю, щоб нею дістатися до валу. Тільки тепер зрозуміла варта, що за окопами коїться щось непевне, а що саме, того за темрявою не бачили, й доки пролунав із замку перший постріл, козаки бурхливими потоками посунули на шанці.

Тут уже їм нічого було чаїтися, і вони бучею збилися навкруги Кодака. Дехто з козаків стріляв у вартових, інші підставляли до мурів драбини, щоб перелазити через засіки, треті рубали дубові перепони, а то й намагалися подекуди підпалити їх, кидаючи у вогонь хмиз.

Зчинився галас і всередині Кодака. Прокинувся полковник, посхоплювалися жовніри, але доки всі з несподіванки прочуняли та вбралися й озброїлися, то козаки вже поробили собі перелази, порубавши засіки.

Маріонові не вдалося зібрати свій полк, і він похапцем посилав на окопи гурти жовнірів із тих, хто хутчій схопив зброю... Та це не допомогло, бо Судима з двома куренями вже вдерся до фортеці з північного боку, а з півдня наступали запорожці на чолі з Бурляєм. Спалахнув смертельний бій. Поляки зрозуміли, що їм нема порятунку, й билися завзято, але перед ними не поступалися й козаки. Невдовзі в Кодаку запалали засіки й будинки, полум’я охопило башти на стінах, і велика пожежа осяяла криваву битву братніх народів, що не могли знайти спільної мови й жити у згоді.

Високо, до самісіньких хмар, сягало те вогнище. Видно було його й у Самарі за густими лісами й просторими степами, понад Сурою та Базавлуком і навіть з далекої Хортиці; у хвилях же Ко-дацького порога воно відбивалося то щирим золотом, то червоною кров’ю. Пожежа налякала птаство в гаях, і завили в байраках вовки-сіроманці... А брати різалися вперто... завзято...

Гинули один за одним польські хорунжі, осавули й інша військова старшина. Щохвилини меншало жовнірів, козаки все прибували й прибували... Нарешті поляки затямили, що їхні намагання марні — й попросили милосердя.

Коли грім бойовища став ущухати, до Сулими підвели полковника Маріона.

— Гетьмане! — спитали козаки. — Що чинити з цим бранцем?

Сулима глянув на чужинця суворо:

— Волю нашу помагав гнобити, а вмерти по-лицарському й не спромігся?.. Розстріляти!

Гетьман махнув рукою, й нещасного француза повели на страту.

— А тепер, пани брати, — сказав небавом Судима козакам, — руйнуйте й паліть у замку все дощенту, щоб біля наших рідних порогів і згадки не зосталося про поляків!

Козаки сумлінно виконали наказ гетьмана й не лишили в Кодаку жодного будинку й жодного крота із засіки.

Зійшло сонце й осяяло Кодацькі руїни та купи трупу; тільки стояли від фортеці вали — такі великі, що їх навіть не знищили і століття.

Упоравшись із Кодаком і діждавши із Січі ще три тисячі товариства, Сулима знову, через два тижні, підняв своє військо у похід.

Коли отамани вишикували свої курені на степу за брамою, Сулима з булавою в руці виїхав на коні поперед війська і звернувся до запорожців із словом:

— Панове товариство, славне Військо Запорозьке! Настав час, щоб визволити рідну нам неньку-Україну з лядської неволі, а православну віру од загибелі! Рушаймо ж в українські міста й села битися на смерть із нашими гнобителями!

З тим гетьман повернув коня на північ, показав булавою, і полки рушили в похід, лишивши позад себе порожню руїну Кодака. Жодна жива душа не проводжала запорожців, тільки Кодацький поріг так гучно гув тієї доби й бринів, неначе вигукував услід козакам славу.

Коли до Конецпольського дійшла звістка, що Сулима знищив Кодак і йде з козаками на Україну, то він страшенно розгнівався й найбільше через те, що на всю Польщу він себе вихваляв і королеві доводив, що Кодак — неприступна фортеця. Падіння Кодака було для нього особистою образою, бо будувати доводилося йому, й тому коронний гетьман затявся — будь-що звести зі світу запеклого козацького лицаря.

Маючи під руками добре польське військо та шість тисяч реєстрових козаків, що тільки-но повернулися з-за Німану після війни зі шведами, Конецпольський виступив назустріч запорожцям. Сулима вже тоді здобув Чигирин, Черкаси та Корсунь, повиганяв звідусюди поляків і зібрав навколо себе чимало козаків-«випищи-ків» та всілякої голоти з усіх кутків України.

Польський гетьман перестрів козацьке військо за Корсунем, але не наважився розпочати бій, бо знав запорозьке завзяття. Сулима ж не квапився розв’язувати битву, бо мав менше військо, ніж у Конецпольського, і йому було корисно згаяти якийсь час, доки до нього підійдуть нові ватаги повстанців.

Коронний гетьман збагнув, що в нього кепське становище й задумав узяти Сулиму зрадою. Знаючи, що реєстрові козаки сподівалися од польського короля подяки за свою вірну службу під час шведського походу, він зібрав до себе їхню старшину й почав улещувати, вихваляючи їх за вірність королеві та обіцяючи реєстровцям більші права й поповнення реєстру, аби тільки вони захопили та привели до нього Сулиму.

— Нащо нам проливати кров свою й запорозьку? — казав він. — А вам навіщо убивати своїх братів, призвідник же заколоту Сулима. То візьміть його з козацького табору, і все те військо геть розійдеться по хатах... То ж — наволоч, холопи! Тільки ви одні — певні козаки... Зробіть те, що прошу, — і ви здобудете собі великі права, а вашим дітям — кращу долю.

Козацька старшина вагалася: вбивати своїх братів не хотіла, а перейти на бік Сулими було лячно, бо поляки відразу поодбира-ють у них ґрунти й попалять їхні хати; принада ж побільшити козацький реєстр, придбати нові права стала в очах трохи вже споляченої старшини надією, і навіть якось виправдовувала зраду. Були й такі поміж старшиною, хто сперечався, доводячи, що такого славного лицаря, як Сулима, гріх і сором губити, але цих голосів було менше, й вони змогли обстояти тільки те, щоб коронний гетьман привселюдно пообіцяв, що Судимі не буде од поляків ніякої кари, й тільки-но запорожці розійдуться, його випустять на волю.

Конецпольський урочисто дав присягу, що й волосина не впаде з голови запорозького гетьмана, бо він, мовляв, і сам шанує такого видатного вояка та оборонця святого хреста.

Тоді дехто з козацької старшини, а з-поміж ними Ілляш та Барабаш, пішли до запорозького табору й переконали Судиму, що реєстровці, які виступали під час повстання Тараса Трясила, хочуть перейти на бік запорожців.

Сулима дуже зрадів — цілувався з посланцями реєстрових козаків і просив їх негайно перебиратися до його табору, щоб разом піти проти шляхти.

Наступного дня всі шість тисяч реєстрових козаків прийшли у табір запорожців, гадаючи, що вони справді стають до спілки з ними; але старші реєстровики чинили своє діло. Вони ввечері пили і їли разом із Сулимою, а вночі, коли той уже спав, заткнули йому рота, зв’язали руки й одвели до Конецпольського, і той одразу ж під посиленою вартою вирядив гетьмана до Варшави.

Кинулися вранці запорожці, аж Сулими нема. Доки дізналися, що сталося, минуло півдня, й Сулима вже був далеко. Хотіли запорожці битися з реєстровими козаками за їхню зраду, але ті не були винні, то їхня старшина скоїла чорну справу, й більше не вернулася до запорозького табору.

Довго тримали поляки славного запорозького гетьмана у Варшавській в’язниці. Королеві шкода було карати смертю Судиму, як присудив сейм, бо в ті часи зіткнення християнських народів із бусурманами Сулима був красою і славою цієї боротьби. Але польське панство вимагало страти за те, що через нього повстанці поруйнували їхні маєтки, й тому наостанок польський король мусив скоритися шляхті.

Одного ранку привели зв’язаного козацького гетьмана в Старе Місто на майдан. Там, на високому помості, він побачив ката з величезною сокирою в руці... Та не боявся смерті хоробрий козак, але нудьга, немов гадюка, оповила його серце й смоктала з нього кров... Нудьга з того, що гине він не в бою з ворогами, а через підступи та зраду своїх же братів.

І все ж зласкавилася доля над відважним лицарем в останню годину й не дала йому вмерти з відчаєм на душі: вона послала надію, що розбрат між українцями і зрада минулися, і на Україні запанує єднання. З тією вірою він гордо підставив своє чоло й гукнув до натовпу:

— Прощайте, панове, та сподівайтеся лиха, бо моя кров дурно не проллється...

Високо підніс кат сокиру — і покотилася голова славного сина України додолу.

Почувши про страту Сулими, вдарили руками в поли ті, що продали свого гетьмана, як Іуда Христа... Одурив реєстровців Ко-нецпольський, що живим буде запорозький гетьман... Та вони навіть не отримали за зраду ні прав од короля, ні його ласки. Кров же Сулими справді викликала серед козаків, що перебували на службі в поляків, нарікання на неправду й утиски і через дванадцять років, з початком повстання Хмельницького, всі козаки, і запорозькі, й реєстрові, одностайно стали на боротьбу за права й волю свого народу.

Плакали-тужили запорожці, вертаючись човнами з України, повз Кодацький поріг без того, з ким зруйнували неприступну фортецю... А разом із козаками кричав-голосив Дніпро, сумуючи, як і зараз, про розбрат між дітьми України.

Не раз по тому переходив Кодак із рук до рук, не раз Кодацькі скелі вмивалися гарячою кров’ю, аж поки нарешті зникло тут усе: і вибухи гармат, і гомін бойовища, й пісні волі... І лишився тільки один живий свідок давніх подій — поріг Кодацький, що й досі тужить за лицарями волі та співає нам про минуле...

ЗМІСТ

Додаток до оповідань про славне Військо

ББК 84.4УКР1 К31

Серія «Україна крізь віки» заснована 2004 року

Обкладинка Наталії Задорожної

Передмова Валерія Шевчука

Текст друкується за виданнями:

Кащенко А. Ф. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове.

Коротка історія Війська Запорозького з малюнками, картами й планами. — К, 1992.; Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. — Дніпропетровськ, 1991.

Кащенко, Адріян.

К31 Оповідання про славне Військо Запорозьке низове : коротка історія Війська Запорозького з малюнками, картами й планами / А. Кащенко; передм. В. Шевчука. — К.: Національний книжковий проект, 2011. — 512 с. : іл. (Україна крізь віки).

ІБВК 978-966-339-870-9

Адріян Кащенко — автор багатьох повістей і оповідань для юнацтва, головною темою яких є події з часів козаччини й Запорожжя — «Славні побратими», «Запорозька слава», «На руїнах Січі» тощо. Книга «Оповідання про славне Військо Запорозьке» переносить нас у XVI століття. Романтичне освітлення історичної тематики, легкість викладу, знання історії й етнографії надали цьому творові великої популярності.

ББК 84.4УКР1

Редактор Т. К. Щегельсъка Художній редактор Т. В. Кущ Коректор С. П. Залозна Комп’ютерна верстка К. А. Кобзар

Підписано до друку 02.08.10. Формат 84х108'/з2- Папір друкарський.

Гарнітура Ньютон. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 26,88 Обл.-вид. арк. 29,984. Тираж 2000 прим. Зам. № 0-1232.

ЗАТ «Національний книжковий проект»

03148,м.Київ, вул. Сім’ї Сосніних, З

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реестру

видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 1723 від 23.03.2004

Віддруковано у ВАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»

61012, м. Харків, вул. Енгельса, 11 Свідоцтво ДК№ 2891 від 04.07.2007 р. www.globus-book.com

© В. О. Шевчук, передмова,2006

КВИ 978-966-339-870-9 © зат «нкп», 2011


Оглавление

  • ОпоШммя пфш
  •   ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ І БОРОТЬБУ її З ТАТАРАМИ ТА ТУРКАМИ (РОКИ 1483-1590)
  • ОтюШант Цуге
  •   косинський
  • Оповідання лфетє
  • Оповідання Іетвфт
  • Оповідання п’ят
  • Отю&дант тат
  •   кошовий
  • Опо&дтт сьоме
  • ОпоШттл восьме
  • Оповідання дев’яте
  • Оповідання, десяте
  • ОпоШант одинадцяте