Людина повертається з минулого [Богомил Райнов] (fb2) читать онлайн

Богомил Райнов ЛЮДИНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ З МИНУЛОГО

_{Перекладено за виданням:}

_{Богомил Райнов. «Един човек се врьща от миналото». «Народна младеж». Издателство на ЦК на ДКМС. София, 1966}

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ви знайомі з Петром Антоновим? Ні? А з Іваном Медаровим? Теж ні? Тоді, либонь, доведеться про все розповісти з початку. Не хвилюйтеся: кажучи «з початку», я не мав на увазі — від Адама і Єви. Не люблю зайвих балачок.

З Петром Антоновим справа проста: це я. А от Медарова не можу вам представити. З чисто технічних причин. Учора близько 2 години 30 хвилин по полуночі вищезгаданого громадянина було знайдено мертвого на вулиці Крайній.

Якби про це розповіли моїй тітоньці, вона відповіла б за звичкою: «Було б йому сидіти в хаті… Я от сиджу, то нічого зі мною й не трапляється». І на цьому питання було б вичерпане. Я, на жаль, не можу вичерпати його так просто і швидко, бо працюю в міліції і розслідування цієї пригоди покладено саме на мене.

Власне, цю історію можна б визнати за звичайний нещасний випадок: громадянин Медаров був людина не першої молодості, точніше — йому було вже під шістдесят. Серце мав ненадійне. Його приваблювала аромат і смакові якості мастики.^[1] Трохи перебрав… стало недобре… і ось він, кінець, який увінчує будь-яку справу.

При розтині тіла не виявлено нічого підозрілого: ані натяку на фізичний примус, насильство, замах. Небіжчик лежав на хіднику в майже ідилічному спокої, романтично овіяний пахощами свого улюбленого питва. Одначе сталося так, що вашому новому знайомому Петру Антонову довелося стикнутися з Іваном Медаровим, хоч цей останній уже й зник з лиця землі. Зі мною завжди так. Багато моїх знайомих — люди, навряд чи корисні мені принаймні тут, на цьому світі. Зате у мене широкі зв'язки на тім світі. Взагалі, якщо вам потрібна протекція, клопотання чи щось інше для потойбічного світу, то можете звертатися до мене.

Але не впадаймо в містику. Повернімося до фактів.

Отже, тільки-но я прийшов того ранку на роботу, як мене викликав шеф. А коли тебе викликає шеф, то, як я вже не раз пересвідчувався, не для того, щоб подарувати троянди. Хоча, правду кажучи, саме сьогодні букет квітів був би мені до речі. Сподіваюся, ви вже здогадалися, що відданий вам Петр Антонов має кому їх подарувати, і не просто так, без приводу. Та коли мене викликає шеф, ще й у такий ранній час, я завбачаю дві обставини: по-перше, що він може доручити мені розслідування якоїсь нової пригоди, і, по-друге, що ця пригода буде не найлегша.

Виявилося, що в цілому я мав слушність. Недбалим жестом шеф вказав мені на крісло біля письмового столу і, трошки повагавшись, продовжив рух правицею до дерев'яної коробочки з цигарками, що мало, означати: «Можеш курити». Сам полковник не курив і, певно, відчував відразу до тютюнового диму, проте належав до тих людей, які розуміють інших.

Я сів, закурив і, перш ніж докурив цигарку до половини, був у курсі справи. Полковник теж не любив довгих балачок.

— Прикро, — скінчив він, задивившись кудись у простір, — прикро те, що товариші, які знайшли труп, були переконані, що це нещасний випадок. Вони негайно викликали «швидку допомогу» і труп відвезли до лікарні. Це позбавило нас усяких доказів у справі, й без того вельми неясній.

— Добре, що взагалі труп досі ще є, — сказав я скромно, як людина, котра вдовольняється й малим. — А що за люди знайшли труп?

— Службові особи. Отже по цій лінії твої зусилля будуть не такі вже й великі. Власне, не виключено, що йдеться про звичайну банальну пригоду. Але так чи інакше, треба ретельно все перевірити. Ти чув що-небудь про «Комету»?

— Ні. Я взагалі мало тямлю в астрофізиці, — відповів і з жалем загасив цигарку, знаючи, що вдруге полковник уже не вкаже на дерев'яну коробку.

— Це не має нічого спільного з астрофізикою, — сухо відказав шеф.

Отак він завжди відкидає мої спроби пожартувати, ніби намагається тактовно довести, що в нашій професії жарти недоречні. Полковник має слушність. Одначе я вважаю, що коли в тебе робота не дуже весела, то ти хоч сам мусиш бути трохи веселішим. А втім, «це залежить від смаку», як сказала кицька, коли в неї запитали, навіщо вона облизує лапи.

Шеф глянув на мене спокійними сірими очима й промовив рівним голосом:

— «Комета» — назва торговельного представництва, афери якого розглядалися на спеціальному процесі невдовзі після Дев'ятого вересня.^[2] Саме після того процесу Медаров просидів майже двадцять років у в'язниці і тільки зо три місяці тому вийшов на волю. Це, звичайно, давня справа. Але деякі її подробиці вимагають пильнішої уваги до випадку. Втім, ти й сам зможеш зробити належні висновки. Переглянь матеріали і берись до діла.

Шеф легенько всміхнувся мені, мовляв: «Не зважай на службовий тон, ми ж друзі, тільки, будь ласка, іди собі, бо в мене ще багато справ». Як бачите — довгу думку висловлено короткою усмішкою, оскільки полковникові, як я вже казав, не до смаку багатослів'я.

Я встав, ґречно вклонився й вийшов. Ось тобі і троянди.

Надів плаща, ще мокрого від ранкового осіннього дощу, й насунув капелюха на самісінькі брови, а це означає, що я поринув у клопоти і настрій у мене не для твіста. «Отже, до роботи, друже!» — наказав я сам собі, швидко спускаючись сходами. Новий день, нові справи, нові успіхи. Учень схиляється над партою, аби дізнатися про особливості Ріло-Родопського масиву. Архітектор креслить проект модерної десятиповерхової будівлі. Бригада комуністичної праці береться до виробництва нової моделі верстата. А відданий вам Петр Антонов почне нове невелике розслідування.

Надворі, на мій подив, випогодилося. Туман розвіявся. По небу пливуть білі розірвані хмари, і через просвіти між ними на місто падають сонячні промені. Вітер сильний, але теплий, ніби віє від ТЕЦ «Надія». Коли до всього того додати, що я маю зустрітися з давнім приятелем, то треба визнати дообіднє сальдо не таким уже й кепським.

Мій давній приятель — дуже цікава людина і, між іншим, чудовий медик. Не робіть із цього поспішного висновку, ніби я нав'язую його вам у домашні лікарі. Проте це яскравий талант. Віртуоз. Паганіні аутопсії^[3] досить милий чоловік, коли не зважати на те, що він завжди курить мої цигарки.

Недовга поїздка у трамваї, потім коротка прохідка, і ось ми в залі для аутопсії. Тут, піклуючись про делікатного читача, я просто перегорну дві сторінки технічних подробиць, кивну лікареві й покірно вийду в коридор. Покірно, бо тільки-но ми вийшли, як рука Паганіні безцеремонно полізла до моїх цигарок і довго порпалася в пачці, вишукуючи м'якшу, але не порожню.

— Ну, розповідай, — поквапив я, аби відвернути його від спустошливого заняття.

Судовий лікар не поспішаючи завершив аутопсію моєї пачки, затиснув зубами цигарку і красномовно поглянув на мене. Я зітхнув, підніс йому запаленого сірника й собі закурив. Паганіні з явним задоволенням випустив цівку диму і замість подяки пробурмотів:

— Псуєте всю справу, а потім: «розповідай». Якби ж то було що розповідати. Не могли ще вночі викликати мене на місце пригоди.

— А я там не був.

— Браво. Відколи ця раціоналізація: обходитися без огляду місця пригоди?

— Який там огляд! Людям здалося, що це нещасний випадок, і потерпілого зразу ж відвезли до лікарні.

— А що тобі заважає визнати це за нещасний випадок?

— Нічого не заважає. Хіба що педантизм. Природжений дефект, нічого не вдієш.

— Браво, — повторив лікар.

Оце «браво», проказуване з приводу й без приводу, єдиний дотеп у його лексиконі. Мій друг знову жадібно затягнувся цигаркою й додав:

— Тільки, хлопче, я теж педант і не можу дати тобі точного висновку, бо не маю ні найменшого уявлення, як лежав небіжчик.

— Зате маєш самого небіжчика.

— Можеш взяти його собі.

— Прошу, прошу! Хай уже лишається в тебе! — великодушно запротестував я. — Цигарок поперетягав у мене он скільки, а тіло одне… Дай мені тільки дані аутопсії.

— Дані, хлопче, такі банальні, що я міг абсолютно точно кваліфікувати цю історію, коли б не залишки педантизму…

— Гаразд, гаразд. Ближче до фактів.

— З усього витікає, що особа померла від розриву серця. Оскільки ж ти, як я здогадуюсь, шукаєш чогось іншого, то мушу тобі сказати, що алкоголь навряд чи був причиною смерті: по сорочці й жилетці небіжчика розіллято мастики значно більше, ніж випито…

— Отже? — нетерпляче запитав я, бо не терпів драматичних пауз.

— Смерть могла настати і без алкоголю, — байдуже відзначив лікар.

— Авжеж, — кивнув я. — Його зустрів знайомий, розповів страшну історію, а той і дуба врізав. Тільки навіщо було обливати його мастикою? Може, щоб оклигав після непритомності?

— Хтозна… Це вже ти маєш сказати.

— Але тепер твоя черга розповідати.

— Розповісти неважко. Кепсько тільки, що я не можу довести остаточно.

Паганіні востаннє затягнувся й спритно викинув недокурок у відчинене вікно.

— Ну, а все-таки? — поквапив я.

Мені здалося, що він тягне розмову не без причин. І, як виявилось, я не помилився.

— Куди ти подів цигарки? — невдоволено запитав Паганіні, наче йшлося не про мої цигарки, а про його.

Я зітхнув, дістав пачку, пригостив давнього друга й знову поквапив його:

— Ну, давай далі!

— Деякі деталі змушують мене припустити, що смерть могла настати і внаслідок ураження електричним струмом…

Паганіні випустив густий струмінь диму й подивився на мене, приховуючи задоволення. Це його сюрприз. Коли вже починає надто затягувати розмову, то не тільки, аби викурити зайву цигарку, а й щоб піднести тобі якусь несподіванку.

— Які деталі ти маєш на увазі? — попитав я. — Чи не знайшов ти знаки від електрики? Якщо було ураження струмом, мають бути й сліди ураження.

— Отож-бо й воно, що слідів немає… Але це ще не виключає можливості… Особливо при такій тонкій шкірі, як у нашого пацієнта.

— Електричний струм… Серед вулиці… — уголос міркував я.

— Чого ти дивуєшся? Цілком можливо, — озвався Паганіні. — Його зустрів отой, що розповів страхітливу історію… Сказав «доброго здоров'я» і в темряві замість руки подав оголений дріт…

— Браво, — вигукнув я в стилі мого співрозмовника й швидко покинув цю «затишну» установу.

Певен, що ті, хто мене знав, вже бачать, як я поринув у мурашник міста, шукаючи доказів та спеціалістів з електричної стихії. От і купив їх! Інспектор, мов запеклий бюрократ, замкнувся в своєму кабінеті, розклав стоси пожовклих рукописів і заглибився в читання.

Якщо хочеш проникнути в життя якоюсь людини, коли цієї людини вже немає серед живих, єдиний вихід — звернутися до її мемуарів. На жаль, люди нині дуже зайняті і рідко лишають по собі мемуари. Так трапилося й з Медаровим, хоч він і не міг поскаржитися на перевантаженість. Мати двадцять років вільного часу й не лишити мемуарів, це справді неподобство.

А втім, коли немає мемуарів, можна вдовольнитися протоколами судової справи. Документів по справі «Комети» багато, але нотатки, які я зробив, читаючи їх, дуже скромні: кілька імен, кілька вихідних точок. Далі слід губиться у невідомості, але важливо, що ми на правильному шляху. Трохи читання, декілька довідок по телефону, і ось ми вже на старті. Зранку я не бачив жодної стежки, а тепер маю навіть дві. Щоб не плутати, я дав їм назви. Перша — Ілієв, друга — Танев. Час добрий!

Раз мова зайшла про час, то слід уточнити, що в момент, коли я надівав уже просохлий плащ, була шоста година. Робочий день давно скінчився, принаймні для багатьох. Зайве підкреслювати, що я не належу до них.

О цій порі трамваї переповнені, тож я знову вирішив іти пішки. Не знаю, чи казав я, що такі прогулянки мені на користь. Крокуючи, примушуєш і свої думки іти я тобою в ногу. Взагалі підтримується добра ділова атмосфера. Дехто вважає, що наша робота — це здебільшого чатувати з пістолетом у темряві, звідки має вискочити вбивця, чи розглядати через потужну лупу відбитки пальців. А нам доводиться багато думати й розмовляти, щоправда, на строго визначені теми.

А що співрозмовника у мене немає, то я розмовляю сам з собою і, поринувши у це захоплююче заняття, перетинаю місто від Левового мосту до Орлового. Відстань між цими двома мостами цілком достатня, аби в моїй голові визріло кілька початкових версій.

Уже зовсім посутеніло. Дерева парку неясно вирізнялися на тлі вологого, насиченого електричним світлом неба. Люди поспішали, юрмилися на тролейбусних зупинках. Вогні автомобілів на шосе рухалися двома довгими гірляндами — одна червона, друга біла, одна зникає в темряві, друга виповзає з неї. Я звернув у напівтемну алею між гірляндами і парком, з насолодою вдихаючи запах вологої землі, мокрого листя й аромат цигарки, що димить у куточку моїх губів. Ще кілометр, ще кілька деталей до версій, що окреслюються, і ось ми вже у потрібному місці.

Будинок зовсім новий. Сходи пахнуть олійною фарбою, хлопчаки ще не встигли порозписуватися на стінах. Побіжний погляд на поштові скриньки переконує мене, що я на правильному шляху. Взагалі моя практична робота надто часто пов'язана з розшуками всяких адрес, ходінням по сходах, стуканням у двері й формулюванням реплік на взірець: «Ви такий-то?.. Дуже приємно… Я з міліції». На жаль, оте «дуже приємно» не завжди буває взаємне. Але це дрібниці. Гадаю, що зовні я схожий на інкасатора. Тільки я цікавлюся обов'язками людей не у зв'язку з електрикою, а у зв'язку з законами. Хоча цього разу мене й електрика цікавила.

Четвертий поверх, двері ліворуч. Дзвінок. Біля нього — електричний вимикач. Новий, стандартний і цілком справний. Натискую вимикач, аби перевірити, як працює, поки не згасне світло.^[4] Потім здійснюю такий же науковий дослід і з дзвінком. За мить двері широко відчинились і на порозі з'явився невисокий чоловік, трохи старший за мене.

Навчіться, до речі, розуміти мову дверей. Якщо двері ледве прочиняються сантиметрів на три, аби тільки господар міг просунути свій підозріливий ніс, це значить, що тут можуть бути підозрілі речі. Коли згадувана конструкція прочиниться трохи ширше, це просто звичайна обережність. А коли двері відкриваються навшир, значить господар — людина гостинна. Мовляв, «прошу, заходьте, що питимете?»

Я справді увійшов, задля формальності недбало показавши своє посвідчення. Господар так само побіжно глянув на документ і як міг зберіг привітний вираз обличчя. Затишний хол. Два крісла, дві м'які табуретки з блідо-рожевою оббивкою. Низенький полірований столик з кришталевою попільницею і фаянсовою статуеткою, що зображає якийсь гібрид сенбернара й коня. На стіні картина — криваво-фіолетовий бузок. У кутку — радіоприймач і телевізор. Червоно-синій чипровський килим. Завіси з великими жовтими квітами. Все нове.

Аби остаточно завершити опис приміщення, можна додати, що хол має троє дверей. Перед одними вартує міліціонер. Відчиняю їх і опиняюсь у невеличкій спальні з одним ліжком. І тут усе нове, за винятком великого фізкультурного плаката, прибитого над ліжком.

— Небіжчик, мабуть, захоплювався гімнастикою, — зауважив я.

— Та ні, — відказав господар, що нерішуче зупинився на порозі. — Це кімната мого старшого сина. Син, знаєте, служить в армії, і тому Медаров оселився у нас.

Я нашвидку оглянув кімнату. Прибрано. Все на своїх місцях.

— Чистенько, прибрано… — пробурмотів я. — Сподіваюсь, ви не порядкували тут після смерті вашого квартиранта.

— Коли було порядкувати… — заперечив господар, ніяково усміхаючись. — Ваші люди тут з тієї ночі.

Що наші люди тут з тієї ночі, це мені добре відомо. Знаю також що знайшли в кімнаті й кишенях Медарова. Взагалі я прийшов сюди зовсім не заради огляду кімнати.

Але особисті враження ніколи не зашкодять. Та й, нарешті, треба ж від чогось починати. Ми знову повернулися до холу.

— Ви непогано влаштувалися, — зауважив я добродушно, сів у крісло й запалив цигарку.

— То все жінка, — відповів господар, переступаючи з ноги на ногу, неначе вагаючись: сісти чи стояти. — Мені ніколи думати про хату, а жінка тільки те й знає, що порядкує.

— Медаров, здається, теж був акуратною людиною, — сказав я й кивнув на двері його кімнати.

— Так, був… — якось нехотя погодився господар.

Потім ще нерішуче потупцявся і додав:

— Може, пригостилися б, га? Що ви п'єте?

— Нічого. В даному разі це скидалося б на підкуп.

— Як хочете, — відповів чоловік і силувано всміхнувся.

— А що пив небіжчик? — попитав я, знову починаючи розмову.

— Мастику. Тільки мастику.

— Гм… А як щодо жінок, гулянок, вечірок?

— Цим не займався. Сто грамів мастики до обіду, сто до вечері — ото уся гульня.

По цих словах господар нарешті наважився сісти в крісло, вловивши, певно, що я не поспішаю йти.

— Ну, сто на обід і сто ввечері — це не багато, — зауважив я так само добродушно. — Хіба що кожного дня… Та не будемо порпатися в особистому житті небіжчика. А чи товариський він був?

— В якому розумінні? — трохи здивувався чоловік.

— Чи приймав гостей, чи сам ходив до когось…

— Де там! Зовсім рідко виходив з дому. І то переважно до ресторану навпроти, де пив мастику.

— З ким же він чаркував?

— Сам один. Завжди сам. А щоб хто-небудь приходив до нього, такого я взагалі не пам'ятаю.

— Так… — кивнув я. — А чому він оселився саме у вас?

— Та як вам сказати… Я був шофером у нього перед Дев'ятим… Точніше — в «Кометі»…

— А що таке — «Комета»?

— Торговельна фірма була… товариство… Три чоловіки ним керували: інженер Костов, Медаров і Танев. Через те й «Комета»: Костов, Медаров, Танев — по одному складу від кожного прізвища.

— Ага… Ну, Костов безслідно зник, це ми знаємо. Медаров також зник, хоч і не так безслідно. А Танев? Де Танев? Отой, третій?

— Де йому бути… — пробурмотів господар, знизавши плечима. — Десь тут, у Софії, певно. Я зустрічав його кілька років тому…

— А тепер?

Співрозмовник заперечливо похитав головою.

— Віддавна його не бачив.

— А не знаєте, Медаров бачився з Таневим?

Знову заперечливий рух.

— І про це нічого не знаю.

Настала коротка пауза. Я особисто звик до пауз. Одначе господареві було трохи незручно.

— А може, все-таки вип'ємо чого-небудь… — запропонував він, аби порушити мовчанку.

— Облиште питво, — заперечив я й знову замовк, розглядаючи співрозмовника.

Обличчя його здавалося добродушним, хоч і трохи набурмосеним. Це, певно, від постійного спостереження за різцем токарного верстата. Професійне. Проте незважаючи на сиві скроні й вертикальні зморшки між бровами, його обличчя мало навіть дитячий вираз.

— Ви, Ілієв, — проказав я, розглядаючи хазяїна, — наскільки мені відомо, майстер на авторемонтному заводі?

Чоловік ствердно кивнув.

— Та ще й чудовий майстер… Втім, це видно і з ваших прибутків…

Я кинув швидкий погляд на обставу і знов обернувся до господаря.

— Такі, як, ви, бувають, звичайно, й чудовими свідками… Найкращими помічниками влади…

Ілієв сором'язливо всміхнувся.

— Тому, — вів я далі, — мушу сказати вам, що дуже надіюся на відомості, які матиму від вас…

— Та я охоче… — озвався Ілієв, все так само всміхаючись. — Все, що знаю…

— Ми говорили про Танева… — спрямував я його.

— Про Танева нічого не чув…

— Зовсім нічого?

— Зовсім нічого.

— А які інші зв'язки мав Медаров? Знайомі, родичі…

— Є в нього сестра… — згадав Ілієв, явно втішений тим, що все-таки може дати якісь відомості. — Чи не єдина його родичка… Він, вийшовши із тюрми, оселився у неї. Тільки недовге там затримався. Не помирилися наче… Не з нею, з її чоловіком — Сираковим…

— Що ж вони не поділили?

— Про те я не питав… Він казав тільки, що не терпіли один одного… Тому й прийшов до мене шукати квартири… Чув, що син мій в армії, а кімната вільна, от і прийшов…

— Гм… — проказав я, а це можна тлумачити як завгодно. Оскільки репліка моя вичерпалася цим вигуком, Ілієв розповідав далі:

— То правда, кімната тимчасово була вільна… Ну, він попросив, я погодився…

— Не розумію, чому ви повинні були погоджуватися?

— Зовсім не повинен був, — знічено пробуркотів Ілієв. — Нічого я йому не винен… Просто незручно було, він же давній знайомий і чув, що кімната вільна… «Плата, — казав, — не має значення…»

— А з чого, власне, він жив?

— Звідки мені знати? Мав грошенята. Може, заховав дещо в сестри.

— Справді, у нього в кімнаті були грошенята, — погодився я. — Хоча й не бозна-скільки… Так що ви казали про «Комету»? Що за товариство було ота «Комета»?

— Шахрайська контора, — пояснив Ілієв, знову задоволений тим, що може мені чимсь допомогти. — Звичайне приміщення з трьома кабінетами для трьох шефів та однією кімнатою для бухгалтерії, оце й уся «Комета». Одначе орудувала мільйонами. Усе було погоджено з німцями. Гітлерівці постачали літаки й запасні частини для нашої армії, але все проходило через «Комету». Словом, щось на зразок представництва. Усе зводилося до того, щоб здирати три проценти… А три проценти з мільярдних поставок, ви розумієте, що це таке?.. Все з'ясувалося на процесі. Через те Медарова й засудили на стільки років позбавлення волі…

— Правильно, — проказав я. — Хоча, щоб відшкодувати принаймні частину награбованих грошей, йому треба було б просидіти в тюрмі не одне століття. Та враховуючи, що життя коротке, його засудили тільки на 30 років, а потім зменшили строк до 20 років… А от як Таневу пощастило відбутися тільки умовним покаранням?

— Його ім'я ніде не фігурувало, крім як у фірмі. Всі папери підписували Костов і Медаров. Отже, Танев був наче підставною особою…

— Хоч насправді не був нею, — проказав я неуважливо розглядаючи співрозмовника.

Ілієв розвів руками:

— Може, так… Може, інакше… Звідки мені знати? Я був простим шофером: «віднеси це!», «одвези мене туди!»… А що ж іще…

— Правильно, — кивнув я. — Проте шофери чують немало. Самих розмов, поки возиш хазяїв…

— Е, вони знали, що говорити, а що — ні. Усі троє були хитрими лисами. Ну, звичайно, чував дещо, але про все, що чув, розповів під час слідства… Є протоколи…

— Та-ак, — протягнув я наче сам до себе. — Значить, двоє компаньйонів зникли, а третій мертвий. Чиста робота. А власне, куди подівся свого часу отой Костов?

— Костов? — перепитав господар, ніби дивуючись, що я можу цікавитися й такими, давно забутими людьми. — Звідки мені знати, куди він зник. Медаров і Танев гадали, що він утік на німецькому літаку вночі сьомого вересня.

— А чому сам один? Чому не вся «Комета»?

— Щоб самому загарбати всі гроші, — ледь-ледь посміхнувся Ілієв. — Казали, що він забрав геть усе.

Здавалося, відповідь вичерпна, проте я все розпитував:

— Але навіщо йому було викрадати торбу отих банкнотів, що їх друкував Філов.^[5]

Ілієв хотів було відповісти, та в цей момент відчинилися бічні двері і до холу ввійшов підліток років п'ятнадцяти, в новому плащі. В руці він тримав скрипку у футлярі. Хлопець чемно привітався.

— Татку, я йду на урок, — сказав він і, помітивши, що в нас серйозна розмова, вийшов.

— Так… То що я хотів сказати?.. — Господар потер лоба.

— Йшлося про банкноти, — нагадав я.

— Вони не дуже цінували банкноти… Не настільки вірили Філову. Все обертали у золото. Тому за весь час майже не відкривали на «Комету» банківських рахунків. А Костов, кажуть, викрав цілий сейф золота.

— Отакі були компаньйони?

— Компаньйони… — пробурмотів Ілієв зневажливо. — Наче кіт з собакою… Тільки про людське око компаньйони…

— То як же можна було довірити усе золото Костову?

— Не думаю, щоб йому довірили. Усі троє переїхали на віллу Костова в Княжеві.^[6] Мали там, видно, спільну схованку. А в ніч на восьме Костов тихенько випорожнив схованку й подався з Андрєєвим на аеродром.

— Хто такий Андрєєв?

— Шофер. Шофер Костова. Разом з Костовим зник і Андрєєв.

— Він теж утік до Німеччини?

Напевно, — стенув плечима Ілієв.

Ви вірите в це?

— Звідки мені знати?.. — Господар здивовано подивився на мене. — Так казали тоді.

— А ви втекли б? — спитав я.

— Я? А чого мені тікати?

— А чого втік Андрєєв? Він був шофером, як і ви. Мав же, певно, жінку й дитину. Чому ж усе покинув і втік до Німеччини?

— Звідки мені знати?.. Так тоді казали.

— Ну, гаразд. Повернімося до сучасності. Медаров скаржився на щось? Боявся чогось?

— На серце скаржився, на що ж інше… — відказав Ілієв. — З серцем зле, а мастику не полишав. Правда, по двісті грамів на день, але й це шкодить… Коли-небудь та виникне перебій у серці, і край… Так воно й сталося.

— Воно-то так… — погодився я. — Принаймні здається, що так. А насправді…

Я закурив нову цигарку, потім подивився господареві у вічі й мовив трохи іншим тоном:

— Слухайте, Ілієв. Щодо смерті Медарова ви безумовно маєте рацію. Справді, він мертвий. Що ж до іншого, ваша версія, боюся, не підтверджується фактами. Медаров помер не через серце. Медарова вбито.

— Вбито? — повторив господар, підкреслено здивувавшись.

— Авжеж, — кивнув я. — Невже ви не підозрювали, що це могло статися?

Ілієв дивився на мене, наче не міг збагнути запитання.

— Ви не припускали, що Медарова вбито? — наполягав я.

— Чого я мав припускати? — злякано глянув на мене господар.

— А чому не можна було припустити? — відповів я. — Навіщо ж тоді вартовий біля дверей? Для чого робили обшук? Чому я сиджу тут і розмовляю з вами? Гадаєте, через те, що у когось розрив серця? Далебі, ви ж не дитина!

— Кажу вам, і на думці не мав… — знічено промимрив Ілієв.

— Може, ви не були певні? Може, припускали, але не були певні?

— Чесно кажучи, навіть не припускав, — твердив своє господар. — Гадав, усе це тому, що Медаров сидів у тюрмі…

Я намагався перехопити його погляд, але Ілієв безтямно втупився в коричневу фаянсову статуетку на столі. Можливо, господар каже неправду… А може й справді нічого не розуміє у формальностях слідства. Я закурив, намагаючись передбачити, на яку з цих версій наштовхне мене поведінка співрозмовника. Але той сидів нерухомо.

— Та-ак… — нарешті порушив я мовчанку. — А я сподівався, що ви подасте мені найкращу допомогу.

— Чому саме я? — стріпнувся господар.

— Як це чому? А тому, що ви робітник, що ця влада — це ваша влада, тому, що саме такі, як ви, — її найнадійніша опора.

— Я завжди робив усе, що міг, — втомлено промовив Ілієв. — Не хочу вихвалятись, але на заводі мене вважають за взірець. Все, що я маю, дала мені влада… Тому і я віддаю все, що можу…

Він замовк. Я теж мовчав, машинально лічив удари настінного годинника, який чітко відклацував секунди. Ледве дійшов до десяти, як Ілієв відірвав погляд од фаянсової статуетки й глянув на мене. В очах у нього прозирали і пригнічення, і мука, і благання. — Скажіть, товаришу, чим я завинив?.. От уже стільки років ударно працюю, маю дім, один син уже скінчив школу й пішов до армії, другий — кращий учень у класі, вчиться, як бачили, на скрипці. Скрипка… В його роки я не знав іншого інструмента, ніж французький ключ, а він, бачте… Діти ростуть, ми працюємо, взагалі живемо, як люди… І раптом до мене припирається колишня людина, оселяється в моїй хаті, вплутує мене в свої справи… Скажіть, чим я завинив?.. Крім того, що, як дурень, впустив його…

Він дивився на мене, немов чекав пояснень. Але в мене така професія, що я сам шукаю пояснень, а не даю їх. В даному разі скарга Ілієва справді видавалася щирою, та оце «видавалася» — річ вельми не точна.

— Бачте, Ілієв, я зовсім не звинувачую вас. Просто розраховував на вас — може, пригадаєте якісь подробиці, що їх не завважили під час слідства…

— Все, що знав, я вже розповів… Може й пропустив щось, хіба ж пригадаєш: минуло двадцять років… Давні справи…

— Давні, авжеж. Але старе подеколи вмирає в муках. Ви самі бачите: думали, що все давно відшуміло, і раптом — людина повертається з минулого. Взагалі, як сказав Ленін, старе не можна покласти в труну й закопати в землю. Воно інколи отруює повітря гниттям, і ось вам, — такі, як я, мусять робити дезінфекцію. Та полишмо узагальнення й повернімося до дріб'язку буднів. Якщо далеке минуле забуто, вдовольнімося близьким: що робив учора ваш квартирант?

Ілієва, здається, трохи налякав несподіваний поворот розмови. Цей чоловік, мабуть, взагалі легко страхається.

— Вчора? — перепитав він, аби виграти час і зібратися з думками. — Вчора не робив нічого особливого. Наскільки я знаю від жінки, весь день був у хаті.

— А коли вийшов?

— Певно, коло восьмої вечора, бо я саме незадовго до того повернувся, а це буває звичайно о пів на восьму.

— Він нічого не казав?

Нічого. Взагалі був не з говірких.

І ви не помітили нічого особливого в його поведінці? — наполягав я.

— Нічого. Замкнув двері — він завжди замикав кімнату — і пішов.

— А ви?

— Що я? — вражено запитав Ілієв.

— Ви не виходили ввечері?

Мій співрозмовник трохи занепокоївся.

— Ні. Нікуди.

— Добре, — сказав я, підвівшись. — На сьогодні досить. Хоч, відверто кажучи, я сподівався взнати від вас більше. Ми, Ілієв, особливо надіємося на таких, як ви…

Ілієв також підвівся.

— Хочу бути вам корисним Але, як бачите, мало знаю… Гадаю, Сиракови зможуть розповісти вам більше. Либонь, він їм казав що-небудь… А я, що ж: колишній шофер… Медаров і тепер дивився на мене, як на свого шофера…

— Отаке, — проказав. — В цьому винні ви самі. Не треба було дозволяти йому дивитися на вас як на свого шофера… Ви вже давно стоїте вище за шофера якогось нікчеми. Чи не так?

Господар кивнув, але на його обличчі я не помітив виразу надмірної гідності.

— Гаразд, — сказав я, загасивши цигарку в попільниці. — Подивимось і на Сиракових…

В супроводі господаря я рушив до виходу. Ледве дійшов до дверей, як мені промайнула нова думка. Я оглянув вимикач лампи і простежив за дротами.

— А чому у вас відірвана проводка? — запитав, обернувшись до Ілієва.

— Та ось… тут, у холі, свого часу взагалі забули зробити проводку… Трапляються такі помилки, знаєте…

Господар спробував усміхнутись, але, видно, йому було не до веселощів.

— А хто вам лагодить електрику?

— Як це — лагодить?

— Ну, коли, наприклад, гасне світло.

— Я, хто ж іще?

— То ви розумієтесь на електриці?

— Та хіба що пробки вкрутити…

Не описуватиму прощання. Подібні деталі лише затягують розповідь. Тим більше, що прощальні усмішки обох були трохи силувані. Ілієва засмутив мій візит, а мене розчарували наслідки.

Вийшовши на вулицю, я несподівано опинився у темних обіймах ночі. Певно, так заведено висловлюватися поетичною мовою. Але цього разу поетична мова схибила. Ніч була світла. Неонова ніч. У сяйві флуоресцентних трубок світло автомобільних фар здавалося зовсім тьмяним. Проминув нову кондитерську з кафе на другому поверсі. Споруда освітлена, мов екскурсійний пароплав. Всередині гомонить молодь — певно, про кібернетику й погіршення якості коньяку. Нараз я почув солодкий голос Даліли. Він нагадав, що мій робочий день фактично закінчився. Отже, я можу завершити його чашкою кави і чаркою коньяку, хоча він і став гірший.

За дві хвилини симпатична офіціантка влаштувала мене за трикутним столиком, на превелике невдоволення юнака і дівчини.

— Сподіваюсь, я не заважатиму вам? — пробурмотів я вибачливо.

Молоді не удостоїли мене відповіддю. За мовчазною згодою, вони повелися так, наче за столом нікого, крім них, не було.

— … Коли ти не читав Фрейда,^[7] кажу йому, то що ти розводишся про фрейдизм, — розповідав юнак своїй дівчині, завершуючи якусь розмову. — А він мені: «Не треба, каже, ковтати Огюста Конта^[8] з палітурками, аби взнати, що таке позитивізм…»

— Добре він тобі відрубав, — оцінила дівчина, якій, мабуть, ледь минуло вісімнадцять.

Юнак був трохи старший. Він мав уже близько двадцяти. Його вік підкреслювало й щось подібне до бороди, ріденької, але дбайливо підголеної, наче тонка дуга.

— Де там добре… — запротестував юнак, постукуючи по столі цигаркою, яку, видно, давненько збирався закурити. — Огюста Конта можна й не читати, бо його місце вже визначене. А от Фрейд не тільки не знайшов своє певне місце, а й досі лишається предметом суперечок. Отож, коли хочеш сперечатися про фрейдизм, мусиш прочитати Фрейда. Я так вважаю.

— Слушно, — погодилася дівчина.

— Хоч, як на мене особисто, то місце Фрейда теж уже визначено. Порожнеча й туман — ось що таке Фрейд. Але треба його прочитати.

— Навіщо ж читати, коли це порожнеча й туман? — запитала дівчина.

— Тому що…

— Прошу, — втрутилась офіціантка, принісши мені каву і коньяк.

Моїм сусідам довелося тимчасово порушити свою ізоляцію, аби вивільнити для мене краєчок столу, заставленого келишками, тарілками й ще якимись речами. Та тільки-но офіціантка відійшла, як хлопець і дівчина немов забули про моє існування і Фрейд знову запанував у розмові.

Я ковтнув напій кольору старого золота, вирішив, що смак у нього не такий уже й поганий, і глянув неуважливо на вулицю. З висоти другого поверху я бачив освітлені білі фасади нових модерних будинків, сузір'я флуоресцентного сяйва над зеленими галявинами, гірлянди фар на шосе і далеко праворуч — тисячі мерехтливих вогників вечірнього міста. А колись, давно-давно, вчителька водила нас на це самісіньке місце на екскурсію. Тоді місцевість тут була майже незаймана — пагорби, вкриті травою, крокуси, шипшина з колючками й терпкими червоними плодами, що від їхніх волокнин дерло в горлі, отари овець, до яких ми боялися підійти, бо їх стерегли люті собаки, а далі — по-осінньому жовті чагарники, де могли чатувати індійці.

Так, часи міняються, як твердили стародавні філософи на уроках латинської мови. Нині тут співає Даліла й розмовляють про фрейдизм, а відданий вам Петр Антонов колись плентався спотикаючись у хвості учнівської вервечки. Моє місце завжди було там — позаду, щоб не псував гарної картини, бо з-поміж усіх дітей вдягнутий був найгірше. Одяг мені перешивали з батькового. А що обставини примушували татка носити одяг доки можна було, то мої нові костюми від самого початку рясніли латками, що їх нашивала матінка. Ось чому моє незмінне місце було в кінці ряду. І, мушу вам сказати, мене особисто це місце повністю влаштовувало. Коли йдеш позаду, ніхто тобі не заважає, і ти можеш вільно міркувати про своє. Що я й робив.

У той час я думав тільки про те, як стати воротарем національної збірної. Я мріяв забити блискавичний гол у ворота супротивника і показати цілому світові, що значить бути справжнім гравцем. План мій був героїчний, але простий. В ту мить, коли супротивник поведе м'яч до моїх воріт, я перехоплю його, удам, що заміряюся одразу відбити, а сам стрімголов помчу через усе поле і заб'ю невідпорний гол, який наступні покоління вивчатимуть у підручниках з футбола.

На жаль, цей проект, хоча він і зовсім простий, не можна було здійснити. Причина не тільки в тому, що я не входив до складу національної збірної, а й у тому, що ніколи не мав щастя навіть торкнутися до справжнього футбольного м'яча. Такі м'ячі могли ганяти мамії. На нашому ж кутку грали лише твердими ганчір’яними м'ячами, а вони для міжнародних матчів непридатні.

Я ковтнув трохи коньяку, потім уже холодної кави. Двоє за столом, ніби мене зовсім не було, від розмов про фрейдизм перейшли до питання про статевий потяг.

— Не можу зрозуміти, чим тебе так причарувала ота Веса, — напівголосно мовила дівчина.

— Нічим не причарувала… Просто культурна дівчина… — так само неголосно відповів критик Фрейда.

— Культурна, авжеж!.. Як тільки у дівчини високі груди — ви неодмінно оголошуєте її культурною.

— Ну от, і ти теж… — запротестував юнак, заспокійливо поклавши руку на руку дівчини.

З притаманною мені делікатністю я знову задивився у вікно й думками повернувся до передісторії Петра Антонова. Після проектів футбольної кар'єри настала черга музичних захоплень. Вони виникли у зв'язку із кінофільмом «Серенада Шуберта». Демонструвався цей фільм в учнівському кіно, де квитки коштували порівняно недорого. Головний герой, що виконував роль Шуберта, грав на скрипці серенаду під вікном своєї коханої. Стрічка була доволі подерта, і здавалося, ніби фільм знімали під зливою, але ніякого дощу, звісно, не було. Навпаки, світив місяць, ставок у парку таємниче виблискував, і звуки скрипки настільки зворушували, що мені аж заболіло під серцем. На своє виправдання можу сказати, що в той час я перебував у такому віці, коли тільки-но починає ламатися голос і більшість людей пише вірші. Моє захоплення було навіть безневинніше за вірші, бо ніколи не тримав у руках скрипки. «Скрипка? Дурниці! — відказала мама — Уявляєш, скільки коштує скрипка? Це заняття тільки для багатих людей!»

— Гаразд, зрозуміла! — дещо знервовано прошепотіла в цю мить поряд зі мною дівчина і висмикнула руку з руки юнака. — Годі мене розважати цією Весою.

— Хто тебе розважає? Ти сама заговорила про неї… — виправдувався опонент Фрейда.

— Нічого я не говорила. І взагалі думаю, що тобі слід визначити своє ставлення. Веса чи ні, це твоє діло, але мусиш визначити своє ставлення…

Аби дати можливість бороданеві раз і назавжди з'ясувати свої взаємини, я поклав гроші на стіл і рушив до виходу, тим паче, що коньяку у чарці вже не було. Я проходив через заповнений молоддю зал, міркуючи, що оця прихильність до коньяку, хай і сто грамів щовечора, стає поганою звичкою. Треба покінчити з коньяком і перейти, скажімо, на мастику. Саме так, як небіжчик Медаров.

З цим аскетичним рішенням я вийшов на вулицю й знову попав у неонові обійми ночі.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

У святому письмі правильно сказано: і настав вечір, і настав ранок — день другий. Автори того збірника, одначе, забули відзначити, що хоч день другий і настав, наслідків — ніяких. Перша стежка, названа «Ілієв», виявилася дуже короткою і зовсім безперспективною. Треба було зацікавитися другою, що я назвав її «Танев». Але тут постає питання строків. Коли в голові почала вимальовуватися версія, це зобов'язує тебе повністю витратити час на її дослідження. Коротше кажучи, для Танева ще є час. А як є час, то треба якось його згаяти. Дехто в таких випадках обирає кіно. Я вважаю, що дешевше ходити в гості.

Табличка на дверях, перед якими я зупинився, лаконічно промовляла: «Сімейство Сиракових». Красива табличка, майстерно написана од руки. Відчувається культура. Одначе не відчувається, що є хтось удома. Тільки після третього дзвінка двері обережно прочинились, і переді мною з'явилася дещо зів'яла, заспана жіноча фізіономія.

— Громадянка Сиракова?

— Що вам треба?

— Хотів би поговорити, — сказав я і вийняв з кишені службове посвідчення.

Обличчя ніби трохи пожвавилося.

— Заходьте! З ким ви хочете говорити, зі мною чи з моїм чоловіком?

— Однаково, можу й з обома.

— Хвилиночку, — відповіла хазяйка, проводячи мене по різних темних і тісних приміщеннях, заставлених меблями з гострими кутами. — Сюди, сюди, обережно, не вдартеся… Ми, знаєте, трохи прилягли… Звичка така, подрімати по обіді…

Вдарившись об два буфети й три гардероби, я, нарешті, вийшов на білий світ, — : опинився в світлій кімнаті, яка правила, очевидно, за вітальню. В цю мить господиня, повторюючи своє «хвилиночку», несподівано зникла, і я лишився віч-на-віч з самовпевненим молодиком, у якого непокірно стовбурчився чуб.

Портрет був оправлений в рамку і так старанно відретушований, що здавався гладшим за яйце. Величезний фотопортрет примостили на маленькому столику в кутку поряд з букетом штучних квітів, поставлених у вазу-чобіт. Трохи далі стояли старовинні меблі: диван і чотири крісла. На бічних спинках дивана стояли дві попільниці. Я подумав, що тут можна курити, і, всівшись на дивані, закурив.

Враз моє музикальне вухо скрипаля-невдахи вловило дзюркіт людської мови, що линув з сусіднього приміщення. Чулися два голоси — чоловічий і жіночий, але слів не розібрати. Певно, зіткнення характерів. Родинні взаємини. Фізіологія подружнього життя.

Невдовзі двері відчинилися і до вітальні ввійшла громадянка Сиракова у супроводі свого чоловіка. Чоловік був на кілька років старший од своєї дружини, йому минуло вже п'ятдесят. Високий, трохи сутулий, подекуди сивий, подекуди лисий, з похмурим обличчям. Скептичний настрій, мабуть, звичний його стан.

— А ось і мій чоловік… — мовила Сиракова, силкуючись люб'язно усміхатися.

Господиня намагалася обернути моє службове відвідування на щось подібне до світського візиту. Проте господар, здавалося, не схилявся до такої гри.

— Твій чоловік!.. — мовив він підкреслено, демонструючи вбивчу зневагу до подруги свого життя.

Потім недбало подав мені руку і сказав:

— Як бачите, товаришу інспектор, двадцяти років вільного життя не досить, щоб убити власницькі інстинкти в деяких людях. Я її чоловік!

— А що я поганого сказала? — : здивувалася господиня. — Не зважайте, товаришу інспектор, мій завжди такий, трохи роздратований, а сьогодні ще й зле почувається… тому й зостався вдома… Він, мій, трохи такий…

— Ось бачте: її… — знову підкреслив Сираков із злою іронією і важко сів у крісло, втупивши погляд у фотопортрет.

— Та годі вже тобі, Косто… — плаксиво простогнала дружина. — Не сором мене перед людьми.

— Здається, я вибрав не зовсім вдалий момент… — зауважив я. — Перешкодив, либонь, якійсь сімейній розмові…

— Не турбуйтеся, нічому не перешкодили, — відказав Сираков. — Наша розмова триває вже понад чверть століття.

— Отже, марно чекати кінця? — добродушно запитав я.

— Саме так. Марно чекати кінця, коли між нами, — при тих словах Сираков нервовим жестом вказав на себе й жінку, — лежить покійник!

— Покійник? — пожвавився я.

— Так-так, покійник, — похмуро кивнув Сираков.

— Хто саме? Даруйте, але це якоюсь мірою по моїй спеціальності.

Сираков рвучко і навіть дещо театрально тицьнув довгою рукою в куток:

— Он, отой!

— Ага… Отой… — пробурмотів я, повернувшись до портрета. — А хто це?

— Ось, полюбуйся! — переможно сказав господар своїй дружині. — До чого ти мене довела, що навіть інспектор міліції не зміг мене впізнати!

Тут Сираков знову звернувся до мене і жестом фехтувальника вказав на знімок:

— Це — Коста Сираков, учений, філософ, мертвий, загиблий, знищений. А передвами, — тут промовець увіткнув удавану шпагу собі в груди, — Коста Сираков-руїна, Сираков-бухгалтер, сумні залишки мертвого минулого…

— Та-ак… Складно… — зітхнув я — Але це трохи наближає нас до причини мого візиту. Я теж цікавлюся покійником, хоча й не таким символічним, йдеться про Івана Медарова.

— Що-о-о? — вигукнула хазяйка і подалася вперед.

— Отак, громадянко, — проказав я офіційним тоном, який приберігав для подібних випадків. — Хоч як неприємно мені, що саме я мушу повідомити вас, але це так: вашого брата вже нема поміж живими.

Сиракова, видно, ладна була заголосити, але під суворим поглядом чоловіка обмежилася кількома сльозинами й зовсім скромним схлипуванням. Я закурив нову цигарку з полегкістю, наче мені пощастило уникнути великої небезпеки.

— Та не так уже й неприємно… — пробурчав сварливим голосом господар.

— Косто, посоромся! — сльозливо озвалася жінка.

— Бачу, ви не дуже поважали небіжчика, — зауважив я.

— Поважав? — відказав Сираков. — Такі, як він, заслуговують не поваги, а…

Він глянув на жінку й замовк.

— Не соромтеся, — підбадьорив я його. — Закінчуйте свою думку.

— Моя думка ясна, — гаркнув Сираков.

— Ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, що він заслуговує саме на те, що його спіткало, — відрубав господар.

— Це звучить наче смертний вирок…

— І я б виніс його… Не моргнувши оком… Коли б я виносив вироки…

— Косто!.. — схлипнула Сиракова.

— Мовчи! — гримнув на неї чоловік. — Так, так, засудив би його, аби тільки мав таке право.

— Той, хто виніс вирок Медарову, і хто, очевидно, виконав його, також не мав ніяких повноважень від закону, — промовив я. — Сподіваюсь, це не ваша самодіяльність?

— Ні… — огризнувся господар. — Звичайно, не я… Взагалі я не належу до людей дії, товаришу інспектор! І в цьому моя трагедія! Надто тендітним створінням для цього світу грубих прагнень виявився Коста Сираков.

Голос мого співрозмовника аж тремтів од стримуваної патетики.

— Нічого, — заспокоював я страждальника. — Може, це й на краще. А? Чи не пояснили б ви, чого так критично ставилися до небіжчика?

— До гангстера, хочете ви сказати?

— Косто! — благально озвалася Сиракова.

— Мовчи! — гарикнув чоловік. — Ви чули що-небудь про «Комету»?

— Неясно.

— Зграя гангстерів, оце й була «Комета». І один з тих гангстерів — її рідний брат! — При цих словах господар правицею-шпагою вказав на свою жінку. — Коли я, дорогий інспекторе, під впливом природного для кожного індивіда інстинкту продовження роду одружився з тут присутньою, чи знаєте ви, що вчинив той вовк у людській подобі? Позбавив її всякого утримання! Усякого! І не тільки від скупості, а й заради підступної мети: аби поставити на коліна гордий, незалежний дух Кости Сиракова!

Тут промовець трошки відкинув голову й замовк, неначе оцінюючи, яке враження справили на мене його слова.

— Так… — пробурмотів я. — Неприємно…

— Неприємно? Трагічно, товаришу інспектор, тра-гіч-но! І цей шкурник ось шантажує, а вдома з ранку до вечора поїдом їсть жінка-міщанка…

— Так це ж заради дитини, Косто…

— Замовкни! — гримнув господар, навіть не глянувши на дружину. — Інквізований з обох боків одночасно, Коста Сираков не витримав й підняв білий прапор капітуляції… Ніжний пагін було розчавлено котком брутального часу… Кінець студіюванню філософії, край мріям про наукову кар'єру, замість усього цього — бухгалтерське місце в «Кометі», і то, зауважте, місце з жебрацькою платнею…

— Гм… — мугикнув я, а це могло означати що завгодно. — Крім замаху на вас самого… чи знаєте ви про інші злочинні дії того товариства?

— Та все оте товариство було злочинною дією, — вигукнув господар.

— Тобто?

— Самі поміркуйте: мільйони левів прибутку фактично ні за що. Просто проценти від фантастичних воєнних поставок. Чому гітлерівцям заманулося давати такі гроші саме гангстерам з «Комети», а не комусь іншому, га?

— Це ви, певно, краще знаєте.

— Авжеж, знаю! Ще й як знаю!

Тут господар конфіденціально нахилився до мене і, щоправда, не знижуючи голосу, забубонів:

— Філіалом гестапо була ота «Комета», коли вже мене питаєте, інспекторе!

— А чому ж ви не розповіли про все на процесі?

Сираков зневажливо махнув рукою:

— Що там було розповідати, коли нічого не можеш довести. Оті троє не вчора народилися: документів і слідів не лишили. Проте Сираков теж не ликом шитий: гітлерівські полковники, що приїздили як техніки-інструктори, шушукання по кабінетах, поїздки Костова і Танева туди-сюди по країні, все це, особливо для мене, було більше, ніж ясно…

— А хто, на вашу думку, був головний?

— Звичайно, Костов, — не вагаючись відповів Сираков.

Потім, почухавши потилицю, додав:

— Хоча наостанку начебто Танев тримав віжки. Він був наймолодший і найвідчайдушніший у зграї. Полковники засиджувалися найчастіше в його кабінеті. А Медаров, та навіть і Костов тремтіли перед ним.

— Тремтіли?

— Тремтіли, атож. І в гангстерстві є чини.

— Гм… — знову промимрив я багатозначно. — А як сталося, що Костов в останню мить вислизнув?

— Цього не знаю. Вони евакуювались у Княжево, а мене мобілізували тут, у Софії, то більше я й не бачив їх. Навіть за платнею посилав її, — Сираков недбало показав на жінку. — А як це сталося, неважко зрозуміти: Танев ставав небезпечний, коли чіпляв пістолет до пояса, але Костов був найхитріший. Збагнув, лис паскудний, що настає скрута, погодив свій від'їзд з націстами й змотався…

— З грішми в кишені… — додав я.

— Звісно, з грішми. Останні два роки вони всі свої кошти обертали на золото: що більше посилювалася інфляція, то швидше обертали все на золото.

— Коли вже мова зайшла про золото, то чи не могли б ви сказати, з чого, власне, останнім часом жив ваш брат? — звернувся я до Сиракової.

— Але ж… — почала господиня й замовкла, злякано глипнувши на чоловіка.

— Кажіть, кажіть! — підбадьорив я. — В таких випадках треба розказувати все. Як у лікаря.

Сиракова судорожно ковтнула слину й знову злякано подивилася на чоловіка.

— Але ж брат ще коли залишив мені скриньку, просто так, щоб я зберегла для нього…

Господарева правиця-шпага описала дугу й зупинилася проти господині, тоді як його сердите обличчя було обернуте до мене:

— Ось з якою людиною я живу під одним дахом!

Тут Сираков спрямував убивчий погляд на подругу свого життя й вигукнув:

— Зрадниця! Іуда Іскаріотська!

— Так він же брат мені, Косто… — виправдувалася господиня. — Там пам'ятні речі були від рідних, старі мамині намиста…

— Який вигляд мала ця скринька? — запитав я.

— Та така от, чотирикутна, сталева, — Сиракова показала руками розміри скриньки. — Схожа на ті, що в них торговці вдень тримають гроші…

— А ви ніколи не зазирали до скриньки?.. Родинні реліквії завжди приваблюють.

— Та як же зазирнеш? Скринька відмикалася шифром. Замочок мав шифр. Інакше Іван напевно не залишив би її, бо був недовірливий.

— Та-ак… Маленька послуга, яку ви зробили своєму братові, називається приховуванням доказів і, зрозуміло, карається законом. Добре все-таки, що ви зізналися. Цікаво, що було в скриньці…

— Не знаю, — знизала плечима Сиракова. — При мені він не відкривав її…

— Але ви, певно, струшували її, аби перевірити, як деренчать мамині намиста?

— Нічого не деренчало. Така була натовчена, що нічого в ній і не ворухнулось. І важкенька була.

Остання подробиця, видно, розпалила уяву Сиракова, бо він знову гукнув:

— Зрадниця! Іуда Іскаріотська!

— Ну, знову ти, Косто! То ж брат мій! — хлипаючи, заперечила господиня.

Згодом думки її набрали практичнішого спрямування:

— Та ви, певно, знайшли цю скриньку… Іван завжди тримав її у валізі…

— Поки що не знайшли, — відказав я. — Але тільки-но знайдемо, повідомимо вас… А як сталося, що ваш брат перебрався жити в інше місце?

— Бо він його вигнав! — Сиракова вказала на свого чоловіка.

— Авжеж! Я повинен був з ним церемонитися! — похмуро озвався чоловік.

— Рідного мого брата вигнав, уявіть собі, — пояснила Сиракова.

— Авжеж! Я повинен був з ним церемонитися! Мені не потрібні гангстери в хаті! — знову огризнувся чоловік.

— Як він поводився, коли жив тут? — попитав я.

— Тут? — вигукнув Сираков. — Ніколи він тут не жив. Я одразу ж наказав поселити його на горищі.

— Так і зробив, уявіть собі! — додала господиня. — В моєї дочки на горі ательє, і він, мій чоловік, уявіть собі, примусив запхнути мого брата в кімнатку при тому ательє!

— Я не твій, зрозумій це нарешті! — мало не заревів Сираков.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв його я. — Це питання уточните наодинці. — Потім звернувся до жінки: — Але ви принаймні розмовляли з Медаровим?

— Звичайно. Брат же мій.

— Так, це ми вже уточнили. Скажіть краще, про що ви розмовляли?

— Хіба ж я пам'ятаю, товаришу…

Жінка безпорадно дивилася на мене жалісними очима.

— Може, згадував щось про Танева, — спробував допомогти їй.

— Згадував, аякже! Ще б пак не згадувати. Він тільки про те й говорив: як довідатися, де переховується Танев.

— Де переховується? — повторив я.

— Авжеж, де переховується. Казав, що Танев заборгував йому і тепер, дізнавшись, що Іван вийшов з тюрми, сховався, аби не повертати борг

— Якже, борг! — втрутився Сираков, зневажливо махнувши рукою. — Мали ділити крадене! Знаю їх обох: гангстери!

— Ну? Ваш брат узнав, нарешті, де переховується Танев? — звернувся я знову до господині.

— В тому-то й справа, що нічого не взнав, — зітхнула Сиракова. — Йому пощастило знайти тільки того, Ілієва, колишнього їхнього шофера. І вже на другий день перебрався до нього.

— Отже, ви, власне, й не виганяли Медарова? — сказав я Сиракову.

— Ну, до стусанів не доходило, — огризнувся той. — Я тендітна натура. Делікатна. Вижив його своєю ненавистю, зневагою шляхетного духу, недосяжного для пігмея!

— Гм… Це вже дещо.

— Так. Хоч коли діяти за біблійними законами, його слід було б знищити…

— Уникайте біблійних законів, — порадив я. — Від певного часу вони не чинні.

— Слід було б його знищити, — повторив господар, — «Так, як він колись знищив філософа Косту Сиракова. Бути присутнім при грандіозному процесі, який відбувається нині в нашому житті і не мати змоги брати в ньому участі, ви уявляєте?

— Чому ж не мати змоги? — здивувався я. — Хто вам заважає?

— Як це, хто мені заважає? А чи випадає бухгалтерові брати участь в історичному процесі?

— Всі не можуть писати шедеври, — проказав я примирливо. — Інакше хто ж читатиме їх?

— Усі не можуть, — погодився господар. — А я міг. Ось, подивіться!..

Він протиснув своє дебеле тіло між кріслами, розкидав під столиком старі часописи і тріумфально видобув пожовклий, зім'ятий рукопис. Рукопис був вельми тоненький. Сираков підніс його до обличчя, потім віддалив трохи, бо був далекозорий, і розчулено прочитав:

— «Декарт або поєднання матерії з духом»…

— Добре, добре, — поспішив я перебити його. — А що ви думаєте про електричні з'єднання?

Сираков глянув на мене, трохи вражений несподіваним запитанням. Потім на його обличчі відбилася підкреслена зневага:

— Електричні з'єднання? Товаришу інспектор, я розмірковував над таємницями духовних феноменів, а не фізичних… Ось перша і, на жаль, остання праця молодого Сиракова…

Він знову патетично підняв рукопис, неначе шукав дистанції, найзручнішої при його далекозорості. Я поквапився підвестися, люб'язно бурмочучи:

— Звісно, на жаль… Хоча, відверто кажучи…

За дві хвилини по тому я вже віддалився на цілком безпечну відстань од філософа, тобто піднявся на горішній поверх будинку. Табличка на свіжопофарбованих у сірий колір дверях сповіщала: «Ліда Сиракова, художник». Дзвінка немає, що стверджує і постскриптум на табличці: «Стукайте сильно!»

Я виконую вказівку. Невдовзі двері широко відчиняються і на порозі постає дівчина, яка певно і є Ліда Сиракова.

— Ви технік? — питає вона, оглядаючи мене.

— Не зовсім. Я з міліції.

— А, з міліції… Прошу, заходьте!..

Господиня, здається, швидше заінтригована, аніж знічена. Вона гостинно проводить мене у широке приміщення, дуже світле й дуже артистичне своїм безладдям. Попід стінами — купи полотен. На стінах розвішано краєвиди, мистецькі вартості яких не беруся оцінювати, крім того, що вони доволі яскраві. Посеред кімнати на мольберті стоїть велике полотно з ледь наміченими контурами. На підлозі — палітри й флакони з фарбою, тюбики, пензлі й пляшки. Взагалі обстановка, яка могла б заповнити деякі прогалини у моїй артистичній освіті. Шкода тільки, що мене більше непокоїли прогалини іншого характеру.

— Сідайте, — запросила господиня, звільнивши стілець від пістрявих народних запасок. І, помітивши мій запитливий погляд, додала: — Я, знаєте, саме малюю краєвид і намагаюся виходити з кольорових сполучень наших старовинних запасок…

— Ага… — кивнув я. — А коли малюєте запаски, виходите з кольорів краєвиду, чи не так?

— Можливо, — всміхнулася Ліда. — Тільки я малюю не запаски, а краєвиди. Художники поділяються на декораторів і живописців. Я належу до других.

— Ага… — повторив я, сідаючи й оглядаючись довкола, — однак я не бачу портрета вашого донедавнього квартиранта.

— А знаєте, ви майже вгадали, — сказала Ліда і знову всміхнулась. — Я справді збиралася намалювати його портрет, але працювала над двома великими пейзажами. Нічого, ще є час.

— Час є, справді. Шкода тільки, що моделі нема.

Художниця очікувально подивилася на мене. А я глянув на неї і кивнув:

А тепер ви майже вгадали. Так, помер.

Шкода…

— Портрета? Чи…

— Ви теж: портрета… — насупилася Ліда. — Людини шкода. Проте…

Вона замовкла, пригадавши, певно, давнє правило: про мертвих або хороше, або нічого.

— Що проте? — підштовхнув я її.

— Він належав до тих людей, які викликають не стільки жаль, скільки, швидше, страх…

— Страх?..

— Так, страх. Коли він мовчки сидів отам, у кутку, на стільці і я дивилася на нього, на його довгу шию й випнутий кадик, що викочувався з-під накрохмаленого комірця, на згаслий і все-таки насторожений погляд, загнутий, наче дзьоб, як, переді мною поставав орел-стерв'ятник… Таким мені й хотілося намалювати його, схожого на постарілого й змореного хижого птаха…

— Цікаво… Хоча й не дуже привабливо. А він часто сидів тут, у вас?

— Щодня. В його кімнаті нема груби, а вже холодно, от я й запрошувала старого сюди, на тепло. Він приходив, сідав на стілець у кутку й сидів так годинами майже нерухомо.

— Ідеальна модель. А що він розповідав?

Ліда зневажливо зморщила ніс:

— Що може розповідати такий, як він!.. Людина, яка повернулася з минулого… Я так і хотіла охрестити портрет: «Людина з минулого». Рідкісний екземпляр людини, що існувала тільки з грабунків… А ви особисто його знали?

— Познайомилися вельми побіжно. В залі для аутопсії.

Ліда знову скривилася:

— То — інша справа. Треба було бачити його тут, коли він похнюплено сидів на стільці, ніби дрімаючи і водночас пильнуючи. Людина, якій більше нема сенсу грабувати, нема чого грабувати, яка навіть не має сил грабувати, але в якої рефлекси хижака лишилися незаймані.

— Гм… Ви маєте схильність до аналізу. Певно, професія спонукує вас до цього. Моя професія ставить скромніші вимоги. Так про що, кажете, розмовляли з хижаком?

— Про що можна було з таким говорити, — відказала майже з досадою Ліда. — Все в нього крутилося навколо грошей. Куплю нове полотно, одразу питає: «А чи дорогі полотна?» «А фарби?» «Чи багато фарб йде на одну картину?» «А скільки можна взяти за таку-от картину, скажімо?» І все в такому ж дусі. Пам'ятаю, малювала я пейзаж. «Кому ти продаси?» — питає. «Саме цей не думаю продавати», — кажу. «Тоді навіщо малюєш?» — «Так, просто мені приємно». Не міг зрозуміти. Малювати абищо, не маючи певності, що реалізуєш це, здавалося йому безглуздим.

— Справді цікаво, — відзначив я, намагаючись стримати позіхання. — А що він розповідав про себе?

— Нічого. Тільки один-однісінький раз зайшла мова про роки, змарновані в тюрмі. «Довго сидів, — сказав він. — Але цілком заслужено».

— Розумне зізнання.

— Так, але він мав на думці інше. «Кожна дурниця, казав, карається. Моя дурниця полягала в тому, що я не втік п'ятого вересня». Якої розмови ви хочете від такої людини, коли він не зрозумів, що всеньке його життя було суцільною дурницею.

— До того ж зловісною дурницею, — уточнив я. — За яку не він один розплачується.

— Можливо, — погодилася Ліда.

Настала коротка пауза. Господиня згадала про свої обов'язки.

— Чим вас почастувати? — запитала вона. І, певно, щоб я не зажадав чогось незвичайного, швидко додала: — Власне, маю тільки коньяк.

«Єдине, що я п'ю», — мало не прохопився я, але вчасно згадав про службовий характер свого візиту й стоїчно відказав:

— Мерсі. Не переношу алкоголю. Я закурив би. Якщо дозволите і якщо в цих пляшках немає вибухових речовин.

— Куріть спокійно. Навіть і мені можете запропонувати.

Ми закурили. Ліда сіла на табуретку біля мольберта й досить невміло закурила цигарку.

— Я, признатися, не курю й навіть не люблю тютюнового диму, але кажуть, що курити — це артистично… А ви як вважаєте?

— Я не думав про це. В цій галузі я просто скромний емпірик. А що ще в поведінці Медарова справило на вас враження?

— Що ще?.. Найбільше мене дивувала його повна відчуженість од навколишнього світу. Іноді бачила, як він по обіді повертався з корчми… Заглядав туди випити чарку мастики… Йшов поволі, втупивши погляд у землю, з палицею, у чорному макінтоші, наче темна тінь, тінь минулого, що через безглузду випадковість попала в живе життя, на світло сонячного дня і в полудневу юрму, самотня людина з минулого, зовсім ізольована від усього навколишнього… Мені хотілося так і назвати картину: «Людина з минулого…»

Ліда говорила, трохи жестикулюючи рукою, в якій тримала цигарку, геть забувши про неї. Господиня не скидалася на красуню, але в чистому, трохи блідому обличчі й великих карих очах було щось дуже приємне. Взагалі симпатична співрозмовниця, якщо не брати до уваги її схильність вдаватися до психологічних аналізів.

— Цікаво, — : проказав я. — Хоч я особисто не повісив би таку картину в хаті… Якою б не була вона повчальною.

Ліда поблажливо усміхнулась:

— Картини малюють не тільки для того, щоб прикрашати кімнати. Це людські документи…

— У наших архівах є доволі таких документів. Не треба наповнювати ними й мистецтво.

— Ваше зауваження слушне, — відзначила Ліда, швидко глянувши на мене. — А що ви думаєте про абстракціонізм? Мене цікавить думка не фахівця…

— В такому разі запитайте свого батька.

— О мій батько! — Ліда загасила цигарку об мольберт, вирішивши нарешті позбутися її. — Для мого батька існує тільки одна-однісінька тема: мученицький шлях Кости Сиракова. Певно, він уже встиг викласти суть справи?

— Боюсь, що так, — кивнув я. — А чому ви нічого не зробите, щоб хоч трохи примирити своїх батьків?

— Бо я все-таки люблю їх. І не хочу втратити.

— Я не зовсім розумію вас.

— Якщо мені пощастить примирити їх, це означатиме, що вони тут-таки помруть. Неодмінно. Того ж дня.

— Он як!

— Авжеж. Позбавити мого батька мученицької пози, а матір — квизляння, це значить обернути їхнє життя на справжнє пекло. Відразу помруть обоє, кажу вам.

— Добре, добре, — погодився я. — Ви їх краще знаєте. І взагалі, це не моє діло.

Я підвівся, вирішивши, що вже час іти.

— Ви все-таки не висловили своєї думки про абстракціонізм… — зауважила Ліда, помітивши, що я застібаю плащ.

— Саме уточнюю її. А що ви думаєте про дактилоскопічну експертизу?

— Анічогісінько… — знизала плечима дівчина. — І, крім того, не бачу зв'язку…

— Як це не бачите? Адже відбиток пальця майже як абстрактна картина. З тією тільки різницею, що відбиток пальця може до чогось і прислужитися.

— Ага… Значить, ви все-таки маєте якусь думку. А чи знаєте, що на Заході дехто вже малює просто пальцями?

— Це цікаво, — визнав я. — Особливо, коли йдеться про пальці ніг… Але мистецтво — надто широка галузь, а я поспішаю. Отже, іншим разом…

Я ступив два-три кроки до дверей, піднявши руку в прощальному жесті. В цей момент художниця застережливо вигукнула:

— Обережно, провід!

«Провід? Нарешті!» — майнуло в думці, і я глянув під ноги. Виявилося, я мало не наступив на провід, що лежав на підлозі. Обережно піднявши оголені кінці, закручені в кільця, запитливо подивився на господиню.

— Я зробила це для електроплитки, — пояснила вона, усміхнувшись на моє здивування. — Штепсель розбився, то я тимчасово з'єдную без штепселя. Обіцяли прислати майстра, щоб полагодив усю проводку й поставив штепселі, але ніхто не йде…

— Така дрібниця може вбити людину, — проказав я сухо, поклавши провід.

— Напевно… — посміхнулася Ліда. — Але навіщо вбивати людину?

Бідолашна не знала, що я звик не відповідати на подібні запитання. Подивився на неї допитливо. Є люди наївні. Інші прикидаються наївними. Різниця між цими групами не завжди помітна.

— Хто ще, крім вас, має ключ од цього приміщення?

— Батько. У нього є другий ключ.

Я знову помахав на прощання рукою і залишив світ картин. Навздогін почув привітний голос господині:

— Заходьте ще!

«Може, так воно й буде», — сказав я собі подумки, швидко спускаючись сходами. Хоч і не бажано. Бо зачіпає твоє професійне самолюбство. Якщо з одним і тим же свідком доводиться розмовляти вдруге чи втретє, це, як правило, означає, що ти не досить продумано розмовляв з ним уперше.

Пообіднє сонце гріло з незвичним для осені ентузіазмом. Молоді люди вешталися по тротуарах, певно забувши приготувати на завтра уроки. Я теж ще не вивчив уроку і вирішив згаяти вільний час, щоб забігти до управління.

Після сонячної розкоші вулиць канцелярій видалася мені похмурою й темною. Здорова ділова атмосфера. Я кинув плащ на стілець і сів до телефону. Хотів добути довідки про деяких осіб, про їхній громадський стан, адреси. Невеликі уточнення, щоб з'єднати вже наявні дрібні деталі.

Розмовляв я недовго. І з цього можна судити, що тих дрібних деталей було небагато. Колись, на початку служби, цей повільний, болісний початок доводив мене до розпачу. Наче ото біжиш у сні — напружуєш усі сили, а ніг одірвати від землі не можеш. Потім звик. Точніше — зрозумів, що в такій роботі, як наша, не дає користі надмірне нервування і що це саме робота, а не змагання з невидимим і нерозпізнаним зловмисником. Де ще бувають такі змагання? Рефері флегматично піднімає прапорець і каже: «Вперед!» Ти озираєшся, але, крім тебе, на доріжці нікого нема. «А суперник?» — питаєш. «Вже давно побіг», — відказує рефері і навіть не завдає собі клопоту уточнити, коли саме.

Отже, той, «другий», випереджає тебе з самого початку. Головне — в часі. Він має змогу не тільки спокійно й докладно обміркувати свій злочин, не тільки здійснити його, але й продумати та застосувати усе, що можна, аби приховати його. Після цього тобі кажуть, що й ти можеш стати до гри. На перший погляд — безнадійна справа. Але це з позицій нетерплячих і слабкодухих. Бо отой, «другий», здійснивши все, що мав здійснити, може тільки пасувати. Він неспроможний ані відновити вчинене, ані виправити помилки, яких припустився у мізансценах. А ти все ще можеш діяти й випробовувати всі шляхи, досить тільки навчитися бачити далі свого носа.

Я подивився крізь вікно на чисте небо, яке вже почало холонути, а це означало, що денна вистава підходить до кінця. Деяким людям легко живеться. В цей час вони вже збираються додому. Моя знайома, наприклад, в цю мить, напевно, кладе у свій портфель дорогоцінний стосик зошитів з класними вправами й виходить із школи. Не пам'ятаю, чи казав я вам, що вона живе у Перніку. Це за два кроки звідси, коли взяти до уваги сучасний прогрес транспорту. Я міг з'їздити туди коли завгодно, якби мені не забивали голову невідкладні справи.

А втім, одного разу все-таки з'їздив. Зовсім недавно — минулого року о цій порі. Саме закінчив чергове службове завдання, так що момент видався мені підходящим і для завершення маленької особистої історії. Власне, йшлося про один візит. Ви, певно, догадалися, що я збирався в гості не до своєї тітоньки. Отже, рушив до вокзалу. На площі Леніна, на трамвайній зупинці, помітив магазин квітів і пригадав, що з порожніми руками в гості не ходять. Зайшов у магазин і навмання показав на квіти:

— Прошу, зробіть гарний букет.

Дівчина послужливо заходилася виконувати моє прохання.

— Помер хтось із ваших близьких? — співчутливо запитала вона.

От ненавиджу людей, які розпитують мене. Є професії, де не обійтися без запитань, але ж квітникарство, гадаю, до них не належить. І чого це зі мною кожен розмовляє про мертвих?

— Ніхто не помер, — відказав я. — Невже треба, щоб хтось неодмінно помер?

— Я ж тільки питаю, — відповідає дівчина. — Ці квіти купують здебільшого для похорону…

— Гм… Я не знав, що й серед квітів є становий розподіл. Мені потрібні квіти для молодої дами. Живої. Живої і здорової.

— Так би й сказали, — усміхнулася дівчина. — Тоді я зроблю букет з гладіолусів…

— Робіть з чого хочете, — сказав я. — Аби тільки був гарний. І щоб це сталося до сутінок.

Букет справді вийшов чудовий. Особливо за розмірами. Я просто потерпав від думки, що хтось із колег може помітити мене на вокзалі з цією флорою, яку я притискував до грудей, наче немовля. Але як би там не було, а професійна спритність допомогла мені прослизнути в поїзд й дістатися інкогніто в Пернік. Тут, однак, на мене чекало нове випробування.

— Її немає,—. сказала хазяйка, зацікавлено розглядаючи букет, загорнутий у целофан.

— Де ж вона?

— Не знаю. Нічого не сказала. Якщо не в школі, то, мабуть, поїхала в Софію до матері.

— Гаразд, — сказав я. — Піду в школу. А якщо тим часом повернеться, скажіть, що її питав Антонов і зайде ще раз. До речі, а де школа?

Хазяйка охоче пояснила, все ще зацікавлено розглядаючи букет. Можна подумати, що вона вперше бачить гладіолуси.,

Моєї знайомої не було і в школі. Повторна перевірка виявила, що додому вона не поверталася. Найрозумніше було б рушити у зворотну путь. Добре, а квіти? Я жахався самої думки, що доведеться знову їхати в поїзді й трамваях з тим велетенським сентиментальним пакетом. Можна було б, звичайно, жбурнути його в якийсь закуток. Але це здалося мені малодушним і майже злочинним. Той букет був не мій. Він належав їй, отже, я не міг розпорядитися ним на свій розсуд.

Я зайшов до кафе, не спускаючи з ока дорогу до вокзалу. Молодь дивилася на мене, як здалося, не без зловтіхи: «Чекає, дурень, а вона не йде». Я встав і поплентався вулицею, удаючи, ніби вивчаю місто — славний центр героїчного шахтарського краю. Та все псував букет: ну хто ж вивчає шахтарський край з букетом гладіолусів у руці?

Настав час обіду, і це трохи полегшило моє становище. Я зайшов у ресторан і хотів було здати квіти в гардероб. Але виявилося, що їх нікуди покласти. Отже, букет квітнув на моєму столику. І знову-таки ж багатозначні погляди й напівусмішки, тим відвертіші, чим більше спливало часу. Треба було знову змінити місцеперебування. Третя перевірка в домі — і третя невдача. По тому — знову прогулянка по вулицях й вивчення шахтарського краю. Я певен, що в той пообідній час уже все місто знало мене. «Отой з букетом», — казали, мабуть, коли заходила мова про мене. Міліціонер на майдані не раз проводжав мене підозріливим поглядом.

Почало сутеніти. Ніч дасть притулок страдникові. А головне — приховає букет від цікавих поглядів. Навіть більше, я обрав найтемнішу частину вулиці. Після останньої безрезультатної перевірки в домі вищезгаданої особи я вирішив нарешті піти на вокзал.

Вокзал був яскраво освітлений. До того щойно прибув поїзд, відти сипонули люди. Я почав шукати очима якийсь спокійніший куток, коли почув знайомий голос:

— Боже, Петре!

— Авжеж, — проказав. — Це я.

— Бідолашний. Чи давно тут?

— Та ні. Тільки зранку.

Нараз моя знайома помітила, що в мене зайняті руки.

— Які гарні квіти… — проказала вона, хоча букет був уже схожий на зів'ялий латук.

— Це тобі, — сказав я і тільки-но віддав букет, як відчув одразу, що в мене страшенно затерпла рука.

Знайома була, очевидно, зворушена, хоча й не виказала цього, за що я їй сердечно вдячний. Вона ніяк не могла повірити, що я тут, біля неї, на Пернікському вокзалі. І не через надмірну недовірливість: відтоді, коли я пообіцяв, що за день-два приїду, спливло немало місяців.

Порадившись, ми вирішили, що можемо разом повечеряти в ресторані. Зворотний шлях був для мене маленьким тріумфом. Я вже не уникав освітлених місць і поглядів тубільців. Навпаки! Дивіться скільки завгодно. Зустріч, як бачите, відбулася.

Так, зустріч відбулася. Задоволено відзначивши це, я подивився у вікно. Небо вже зовсім охололо. Скоро настане смутна пора — сутінки. А в мене ще стільки справ. Я глянув на годинник, підвівся, надів плащ і насунув на очі капелюх, аби всі знали, що на мене чекають серйозні справи, а не сентиментальні екскурсії в минуле.

Я ступив на другий шлях, що звався «Танев».

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На вулиці ще світло, але перші сутінки вже підсинили повітря. Ще трохи, й настане таємнича й смутна вечірня пора.

Насилу вибравшись із густого натовпу на вулиці Георгія Димитрова, я нарешті вийшов на площу перед Мавзолеєм. Колись тут була тісна вулиця, що відділяла Міський парк від Палацового парку. Потім ішов крутий поворот, і очам відкривався відомий бульвар Царя-визволителя, що починався від тісної вітрини ресторану «Еліта», традиційною прикрасою якої було смажене порося з лимоном у пащі. Цей заклад так і лишився для мене пекучою загадкою, оскільки мені ніколи не щастило зазирнути у двері з віконечками — вони завжди були закриті білими завісками.

Далі містилися кафе-кондитерські, вітрини яких широко відкривалися поглядам перехожих. Тільки завдяки цьому кафе мали успіх, бо люди приходили туди, щоб показати себе. На відтинку менше двохсот метрів скупчилися усі чотири люксові кондитерські міста — «Болгарія», потім «Савой», «Софія», а навпроти їх — «Цар-визволитель». Отак я, ще зелений юнак, вдосконалював свою освіту: і грошей не тринькав, бо їх не мав, і часу не гаяв. За вітринами тих закладів збиралися, немов у чотирьох величезних акваріумах, найвельможніші представники мешканців міста. У «Болгарії» перед давно висохлими чашечками по випитій турецькій каві здебільшого розводили теревені політикани й аферисти. Тут звичайно показувалися світові й іноземні гості, які вносили певну екзотику в атмосферу місцевих пліток. За гостей найчастіше були колись відомі, а тепер забуті артисти та різноманітні шпигуни, що мандрували по Сходу як лектори. Іноді, коли при вході до «Учительської каси»^[9] з'являлося оголошення «вхід вільний», юнацька цікавість заводила мене туди послухати когось із тих лекторів. Якось американський мислитель виголосив бесіду про «Християнську науку, або шлях до спасіння», іншого разу відставний полковник Інтелідженс-сервіс вельми захоплююче говорив про «Джона Мільтона, або тугу за втраченим раєм», маючи на увазі, певно, втрачений англійський вплив на Сході.

Публіка в «Савої» була ще мальовничіша. Тут переважали жінки. Вони сиділи в недбало-елегантних позах. Їхні ноги в блискучих оранжевих панчохах, здавалося, були вилиті з міді й дбайливо відполіровані. Натомість обличчя були дуже білі, неймовірно білі, оскільки в ті часи пудру не економили. І на тому борошняному тлі вирізнялися страхітливо червоні уста, вимальовані неодмінно у формі серця а ля Марта Егерт чи якоїсь іншої кінозірки.

Наступний акваріум — «Софія» — мав три поверхи. Його завсідниками була молодь, мамині синки й доньки, адже тут грав оркестр і танцювали. У «Царі-визволителі» панувала нудота: письменники, художники й усякі інтелектуали, деякі з них, певно, зранку добували гроші на єдину чашечку кави і потім смоктали її протягом дня.

Пожвавлення панувало й на самому бульварі. Хлопці і дівчата рухалися двома зустрічними потоками, критично обдивляючись одне одного. Чулися уривчасті репліки: «Де будете увечері?» «Дай п'ятірку до завтра», «Підкинь якусь копійчину». В натовпі шмигали малі продавці газет, вигукуючи до хрипоти: «Нова перемога Роммеля», «Самогубство двох закоханих на Горнобанському шосе», «Від завтра — новий режим на олію і цукор». А повз тротуари мчали «мерседеси» нуворишів і сіро-зелені «оппелі» німецьких офіцерів, власники яких мали вволю бензину.

Я звернув на вулицю Раковського, дивуючись, чому це на мене ринула уся ця ретроспекція минулого. Причина, очевидно, в тому, що я йшов на зустріч до одного з героїв того минулого — до якогось Лазара Танева. Я завбачав, що він давно вже позбувся колишнього блиску. Точнісінько, як і заклад, що повз нього я саме проходив: колись це був розкішний «Максим-бар», а тепер тут, напевне, буденна їдальня для службовців.

Сутінки дедалі густішали. Я йшов серед молоді, якій було байдуже до мінливої історії вулиць. До спогадів минулого долучалися неприємності сучасного. Взагалі на серці мені було важко, як ото учневі, що йде до школи, не приготувавши уроків. Танев, мабуть, хитрий лис, а я йду до нього, не знаючи як слід його хитрощів. Такі імпровізовані зустрічі, звичайно, не дають бажаних наслідків: замість примусити чоловіка розкритися, ти можеш його завчасно сполохати, і він постарається все замаскувати. Але, на жаль, іншого виходу нема. Коли в меню стоїть тільки тушена квасоля, даремно питати індички з каштанами.

Лис жив у старому солідному чотириповерховому будинкові неподалік од центра. Займав квартиру в бельетажі. До того ж був оточений жінками, про що свідчила табличка на дверях:

Лазар Танев — дзвонити 1 раз

Віра Танева — дзвонити 2 рази

Мімі Петрова — дзвонити З рази

Дзвоню згідно з вказівкою один раз і, чекаючи, розглядаю електровимикач. Він старомодний, навіть добряче пошарпаний, але цілком справний. Небезпеки стати жертвою електричного струму немає. Зате небезпека чигає з іншого боку: на сходах сильний протяг. Це змушує мене вдруге натиснути кнопку. Нумо, покваптесь, пане Танев.

Танев, одначе, зовсім не поспішає. Дивно. Наскільки пригадую, він нічого не заборгував мені. Хіба що кілька дрібних пояснень. А от не відчиняє.

«Пусте, — сказав я собі, — діятимемо за порядком номерів». І втретє натиснув дзвінок, але тепер уже двічі. За мить почувся чіткий цокіт жіночих каблуків, клацнув секретний замок, і на порозі з'явилася гарна молода жінка.

— Товаришка Танева?

Жінка кивнула і трохи наполохано огледіла мене, може, тому, що світло на сходах уже погасло і моя фізіономія, певно, видалася їй у темряві дещо сумнівною. Я постарався заспокоїти господиню, показавши їй своє посвідчення.

— Мені потрібна маленька довідка…

— А саме?

— Чи не можна зайти до господи?

— Чому ж ні, прошу!

Жінка відступила, даючи мені дорогу, однак обличчя її не виражало захоплення. Я машинально торкнувся своїх щік. Борода ще не виросла. Цікаво, чим я не сподобався цій дамі?

Ввійшли у просторий хол. Частину його відгороджено оксамитовою оливково-зеленою завісою. Решту приміщення займали дорогі й громіздкі меблі тридцятих років, поліровка яких свого часу також, очевидно, була оливково-зеленою, а тепер стала якогось невизначеного кольору. Люстра під високою стелею темна й запорошена. В кутку під величезним рожевим абажуром, пістрявим від коричневих плям, мерехтіла лампа. На стінах — один проти одного — два великі альпійські пейзажі з дивовижно червоними від заходу сонця глетчерами. Пошлість і несмак водночас. Дух старого, перепрілого відчувався в холі. Тут неначе застоялися запахи міщанської ситості й давніх гулянок. Далі, крізь прочинені двері, видно яскраво освітлену кімнату. Господиня ввела мене саме туди. Хол і світлу кімнату відділяли тільки двері, але, переступивши поріг, людина потрапляла з однієї кліматичної зони в іншу. І причина не тільки в тому, що кімнату добре зігрівав електричний камін. Стіни свіжо пофарбовані у світло-зелений колір. На одній висіла під склом чимала репродукція — соняшники, що, як на мої пізнання в малярстві та коли повірити підписові, належать пензлеві Ван-Гога. Низька шафа, ліжко, маленький письмовий стіл і чотири табуретки — усе з білого дерева. Світло, привітно, дихається вільно.

На письмовому столі величезний букет білих хризантем, розкриті книжки. У попільниці димилася цигарка.

Ці подробиці, а також невдоволення господині дали мені змогу пожартувати:

— То кажете, тільки-но людина сіла працювати, а тут приходить якийсь бовдур і заважає їй… Чи не так?

Танева легко усміхнулась, і я вловив, що крига почала танути.

— Так, саме так. Виключивши, звичайно, епітети.

Вона помітила, що я зацікавлено розглядаю меблі, і додала:

— Якщо вам подобаються, можу дати адресу кооперативу.

— Мені подобаються. Крім табуреток.

— А табуретки ні? Чому? Приємна оббивка.

— Про оббивку нічого не скажу. Але що то взагалі за сидіння — табуретка? Немає спинки, ні на що навіть обіпертися?

Зате займає менше місця. І, найголовніше, дешеві.

Найдешевше, — сказав я, — сидіти по-турецькому на підлозі.

— Навпаки, це страшенно дорого, — знову всміхнулася Танева. — Треба мати м'який килим. — При цих словах вона взяла цигарку з попільниці й поспішила до дверей: — Вибачте, я на хвилинку… Поставлю воду…

Лишившись на самоті, я підійшов до письмового столу, зазирнув у розкриті книги, потім сів на ту жахливу конструкцію, що зветься табуреткою. Та-ак. Читають люди. І неабищо — книжки з медицини. Як і я колись. Не пам'ятаю, чи говорив я вам, але після футбола й скрипки медицина була моїм третім уподобанням. Мало не стала професією. Як і перші дві.

— Я хочу вивчати медицину, — заявив я, коли мені запропонували зайнятися криміналістикою.

Чоловік, який тоді розмовляв зі мною, уважно подивився на мене:

— Чому саме медицину?

— Хочу лікувати людей… бути корисним для них…

— В такому разі, все гаразд: у нас ви теж будете корисним і лікуватимете.

— Ви займаєтесь злочинами, — заперечив я непевно.

— Так. Як лікарі хворобами. Ви лікуватимете не окремого пацієнта, а піклуватиметесь про гігієну цілого суспільства. Ви оберігатимете його від пухлини злочинів. А коли пухлина. виявиться злоякісною, допоможете її вирізати.

Слова чоловіка звучали красиво. Але медицина була мені кращою.

— Мені здається, що ви не лікуєте, — мовив я ніяково. — Ви, скоріше, санкціонуєте.

— Хірург теж санкціонує, — всміхнувся чоловік. — Що не перешкоджає йому бути лікарем. І, нарешті, характер будь-якої професії залежить, певною мірою, й від того, хто як ставиться до неї. Коли вже йдеться про спеціалістів, які тільки санкціонують, то ми маємо тут доволі тих, хто лишився від минулого. Вони озброєні досвідом і знаннями, яких бракує, скажімо, вам. Вони зразкові криміналісти, але буржуазного типу. А нам потрібні криміналісти іншого типу. Не такі, які тільки ставили б небезпечні пастки на злочинців, а люди з новою мораллю, що прагнуть «лікувати».

Я зробив ще дві-три спроби викрутитись, проте неясно відчував, що відступаю.

— Чи не міг би я, принаймні заочно, вивчати медицину, відвідуючи практичні заняття? — запитав я врешті, усвідомлюючи, що це запитання рівнозначне капітуляції.

— Ніхто не заперечуватиме, — усміхнувся чоловік, — якщо стане сили робити обидві справи, це тільки на краще…

Проте в його усмішці була недовіра, яку я збагнув через кілька днів. На прощання чоловік підвівся з-за столу і сказав, потискуючи мені руку:

— Особисто я сумніваюсь, щоб ви присвятили себе медицині. Здається, від цього моменту питання вашої професії вирішене. І все-таки ніколи не забувайте, що ви хотіли стати лікарем.

Відтоді минуло майже двадцять років. Мені тоді теж було майже двадцять. А коли людина чує щось у такому віці, то запам'ятовує надовго.

Отже, і з третьої мрії нічого не вийшло. Шкода тільки, що вона не вивітрилася так швидко, як дві попередні. Не тільки не вивітрилась, а й досі рана іноді трохи кровоточить. Наприклад, коли я бачу в когось на столі розкриті книжки з медицини. Одначе кінець кінцем, може, це й на краще. Аби не трапилось як із Сираковим. Бути посереднім лікарем, а все життя думати, що міг стати геніальним хірургом, який пересаджує серця й оживлює мертвих через десятки годин після смерті.

— Даруйте, — сказала Віра Танева, повернувшися до кімнати з тацею в руках. — Я приготувала чай. Вип'єте чашечку?

— Чай? — перелякався я. — Невже я схожий на хворого?

Віра обережно поставила тацю на стіл.

— Ви п'єте чай тільки тоді, коли хворієте?

— Мушу зізнатися, що й тоді не п'ю. А втім, нічого, налийте. Слід виконувати поради лікаря. Ви ж лікар, правда?

Віра ствердно кивнула, наливаючи чай з порцелянового чайника.

Перше враження не обмануло мене: господиня справді гарна. Спокійне й світле обличчя. Поводиться невимушено, без кокетства. Взагалі багато приємних зовнішніх даних. І все-таки вона досить далеко від Перніка і, зокрема, від однієї мешканки того міста.

— Скільки цукру вам покласти? — запитала Віра, піднявши очі.

Я завагався.

— Покладіть скільки хочете. Адже я казав, що не маю досвіду в цій галузі. Так куди поїхав ваш дядько?

— Він мені не дядько, — відповіла Віра, подаючи чашку.

— Ну, гаразд, родич. Словом, Лазар Танев.

— Припускаю, що в провінцію.

Віра сіла до столу, розмішала чай і ковтнула з такою насолодою, ніби чай не тільки за кольором, але й за смаком нагадував коньяк.

— Чому припускаєте? — запитав я, механічно помішуючи ложечкою.

— Бо казав, що їде в провінцію.

— І все-таки ви не певні, а тільки припускаєте…

Я, мабуть, уже добре розмішав свій чай. Отже, міг поставити чашку на тацю й закурити.

— А чи ви завжди вірите тому, що вам кажуть люди? — спитала Віра, стежачи за моїми незграбними рухами.

Побачивши, що я дістаю пачку цигарок, господиня послужливо подала мені попільницю й знову взялася до своєї чашки. Просто дивно, яку втіху мають люди, наповнюючи себе гарячою водою.

— Облишмо мене, — відповів я й закурив. — Моя недовіра — щось подібне до професійної деформації. Але лікарка… До того ж по дитячих хворобах…

— Лікарі по дитячих хворобах — не діти.

— Згода. Отже, ваш родич казав, що їде в провінцію, але ви не певні того. Чи можете пояснити, звідки походить ваша недовіра до близької людини?

— Ви надто поспішаєте звисновками, — зауважила Віра і наче посміхнулася.

— Хіба я помиляюсь?

— Ні…

— Тоді?

— Ви маєте слушність. Але надто просто ставите питання про найскладніші речі. Як я можу двома словами відповісти, звідки походить недовіра, що накопичувалася в мені протягом років?

— Хто ж вас примушує відповідати двома словами? Я не збираюся лічити ваші слова. Саме сьогодні я зовсім випадково маю досить часу. Отож розкажіть спокійно все, що знаєте про вашого родича, відколи оселилися тут — як він живе, коли й чому поїхав…

При цих словах я знову видобув з кишені пачку цигарок і запропонував господині, аби наша розмова була дружніша. Віра поставила порожню чашку на тацю, взяла цигарку й закурила. Потім допитливо подивилася на мене:

— Чи не попався на якійсь махінації?

— На якій махінації?

— Звідки я знаю? Якщо ви прийшли…

— Якщо прийшов, значить, маю на те причини. А свідома громадянка має виконати свій обов'язок. Отже?

— Не знаю, що саме вас цікавить. Я знайома з Таневим три роки. Переселилася сюди за рік до закінчення інституту. Доти тільки чула, що в мене є родич. Ніколи його не бачила, і ніколи мені й на думку не спадало шукати його. Багато років тому він посварився з моєю матір'ю. Знайшов мене сам: мав вільну кімнату і хотів відступити мені, просто так, без грошей, аби йому не підселили чужих людей. Моя мати живе у Відині на учительську пенсію і майже зовсім не могла допомагати мені, так що я перебивалася тільки на стипендію. Пропозиція Танева здалася мені спокусливою. Але тоді навіть і питання не виникло: звідки таке піклування про бідну родичку? А втім, я швидко його розкусила. Він любив, як сам казав, «молодий світ», а до мене, зрозуміло, приходили подруги. Танев розважав нас анекдотами, частував цукерками й коньяком, аж поки я не пояснила йому, що оселилася тут не для того, щоб влаштовувати йому журфікси, а щоб учитися, і якщо йому потрібні гості, хай запрошує їх до себе. Він, очевидно, тільки на те й чекав, бо відтоді справді почав запрошувати моїх приятельок…

Я пригасив цигарку і після короткої паузи закурив нову.

— Отже, чарівний кавалер… — зауважив я.

— Чарівний? А ви його бачили?

— Тільки на фотографії, — признався я.

— От коли побачите в натурі, зрозумієте, який він чарівний. Уся його чарівність — у грошах. З жінками завжди гойний. Виставляє закуски й пляшки, заводить грамофон… Є дівчата, яким тільки того й треба… Проте я щось не пам'ятаю, чи він причарував когось, окрім, може, Мімі…

— Мімі? — повторив я. — Її прізвище є на вхідних дверях?

Віра ствердно кивнула.

— Так. Вона аптекарка. Непогана дівчина… втім, яка вона дівчина… вже майже тридцять. Але трохи…

Господиня багатозначно покрутила рукою біля скроні.

— Балахманна… — допоміг я.

Віра знову кивнула.

— І крім того, має певний талант причаровувати старих. Схожа на біблійну Сусанну.

— Вибачте, — сказав, — але я слабий у біблії. Не міг завершити цей курс.

— Сусанна, та сама, на яку напали хтиві старі, коли вона купалася. Хіба що наша Сусанна не чекає, поки на неї нападуть, а сама атакує…

— Ваші міркування звучать як узагальнення, — зауважив я. — З цього випливає, що старий — не єдина жертва…

— Так, — підтвердила Віра. — Є й другий.

— Ти диви! Є й другий?

— Є. Його звуть Медаров.

— Був, — поправив я. — Звали. Про покійників говорять у минулому часі.

Віра глянула на мене трохи наполохано:

— Ви хочете сказати…

— Саме те, що сказав. Розповідайте далі.

— Але як це — покійник? — Віра все ще дивилася на мене наполохано. — Його вбито? Чи..

— Чому ви припускаєте, що вбито? — у свою чергу стріпнувся я.

— Просто запитую.

— Людина ніколи не запитує просто, — заперечив я. — Запитує, завжди щось маючи на думці. Що примушує вас припустити, що Медарова вбито?

— Та, власне, нічого. Люди вмирають або природною смертю, або насильницькою. Чому вас дивує, що я запитала, яка саме спіткала Медарова?

— Облиште ці силогізми. Вони трапляються тільки в підручниках формальної логіки. На 10 000 осіб 9999 вмирають природною смертю і тільки одна — насильницькою. Чому у вас виникла підозра, що Медаров саме ця одна особа?

— Йдеться не про підозру, а скоріше про передчуття, — трохи ніяково відповіла Віра.

— О, тепер ви відсилаєте мене до сфери підсвідомих явищ. Усі ці наукові екскурси, звичайно, вельми корисні, й при іншій нагоді я теж міг ознайомити вас із думкою мого випадкового знайомого про Фрейда і фрейдизм. Але коли я сказав вам, що маю досить часу, це не значить, що ми можемо говорити до завтрашнього ранку. Нумо, товаришко Танева, ми сподіваємося від таких, як ви, — активної допомоги, а не додаткових ускладнень. Облиште передчуття й переходьте до фактів!

— Факти, які мені відомі, не мають нічого сенсаційного. Просто під час кількох зустрічей з Медаровим я відчувала, що ця людина чогось боїться.

— А чого, на вашу думку, він міг боятися?

— Не можу вам сказати.

— Товаришко Танева, — почав я застережливо.

— Знаю, чула вже, що я свідома громадянка і що ви чекаєте від мене допомоги… — дещо роздратовано перебила мене Віра. — Зрозумійте, нарешті, що я не знаю нічого конкретного.

— Я скромна людина. Задовольнюся й неконкретним. Аби було щиро.

— Неконкретне полягає в тому, що Медаров боявся Танева. Старий ніколи не говорив ні про кого іншого, окрім Танева. Його думки весь час були зв'язані з Таневим. Між цими людьми, певно, були якісь невлагоджені давні порахунки, і мені здавалося, що занепокоєння Медарова було пов'язано з думками про Танева.

— Це вже більш визначено. Які порахунки збирався влагодити Медаров з вашим «дядьком»?

Віра невдоволено подивилася на мене:

— Я зву його «Танев», а ви весь час повторюєте: «ваш дядько»…

— Ну то що? Адже він таки ваш дядько, брат вашої матері?

— Він може бути мені дядьком, але я особисто не вважаю його за родича. Навіть, до вашого відома, давно вирішила піти звідси, і якщо ви застали мене в цій квартирі, то тільки тому, що я не встигла знайти іншої.

— Коли виникла у вас неприязнь до вашого дядька, пробачте, до Танева? І чому?

— Через його минуле й почасти теперішнє…

Віра підвелася, дістала з шухляди столу цигарки й закурила. Потім знову сіла. Я терпляче ждав. Коли розмовляєш з людьми, треба вміти не тільки запитувати, але й чекати. Якщо ж пауза надто затягується, можна й собі закурити, що я й зробив.

— Коли я сюди прийшла, — озвалася Віра, — то майже нічого не знала про минуле Танева, крім того, що він був колись багатієм і вів торгівлю. На канікули я поїхала до Відина. Дізнавшись, що я оселилась у Танева, мати моя страшенно розсердилася. Від неї я довідалася, що торгівля Танева була не така вже й безневинна, що він мав зв'язки з гітлерівцями і ще бозна-що, і що Танева навіть умовно засудили після Дев'ятого. Місяців зо три тому прийшов Медаров. Я сказала йому, що Танев виїхав у провінцію й попередив мене, що повернеться не скоро. Але незважаючи на це, Медаров приходив кожного вечора. Тільки-но повернуся з поліклініки, як він уже дзвонить:

— «Нема Танева», — кажу. А старий дивиться, ніби не розуміє. «Чи не можна, — питає, — увійти, почекати на нього?» — «Як же його чекати, — кажу, — хіба ви не зрозуміли, що він буде у від'їзді довго?» — «Гаразд», — відповідає.

А на другий день притьопується знову. Зрештою, не знаю як, зав'язав знайомство з Мімі і одного дня дивлюсь — сидить у холі. Відтоді приходив щовечора. Чаркували з Мімі. Вона спеціально для нього тримала пляшку мастики, старий не пив нічого іншого. Пили, звісно, на гроші Медарова. Потім він несподівано зник.

— Коли?

— Коли? — Віра подивилася вгору, неначе рахуючи подумки. — Десь близько місяця.

— І більше не приходив?

— Жодного разу. Я навіть питала Мімі, куди подівся її кавалер. Але вона тільки плечима знизала.

— Танев теж не з'являвся тут?

— Ні.

— Може, приходив, коли ви були на роботі?

— Можливо. Але не думаю…

— Чому?

— Бо коли б навіть і приходив, я це відчула б. У мене дуже добрий нюх, а він завжди напахчується огидно сильним одеколоном, чимсь середнім між бузком і йодною настойкою. Увійде в кімнату, потім за день приміщення не провітриш.

— Може, тимчасово перестав напахчуватися?

— Ні. Це неможливо. Танев — людина усталених звичок.

— Еге, та ви добре його знаєте. Проте закінчуйте свою думку.

— Я сказала вам усе.

— Йшлося про те, що Медаров боїться Танева… — нагадав я.

— Справді. Я трохи відхилилася: хотіла сказати, що від Медарова сподівалася дізнатися що-небудь про «Комету» і про афери Танева з націстами. Але той мовчав. Тільки одного разу, коли Мімі вийшла на кухню, старий не витримав і сказав мені: «Ваш дядько — небезпечна людина… Дуже небезпечна… Майте це на увазі».

— З якого приводу він сказав таке?

— Я запитала було, як це сталося, що його, Медарова, засудили на тридцять років, а Танев викрутився. Старий за своєю звичкою не відповів. «Ви, певно, його прикрили, — кажу. — А от я, на вашому місці, підсікла б». Тоді Медаров нахилився до мене — як сьогодні його бачу — і прошепотів: «Ваш дядько — небезпечна людина».

— Гм… А ви що думаєте про це?

— Не знаю, що й думати, — знизала плечима Віра. — Переді мною Танев виступав переважно в ролі кавалера і люб'язного господаря. Надмірно галантний і занадто сильно напахчений літній добродій, який послужливо пропонує вам коньяк і старі анекдоти… І все-таки маю відчуття, що такий ось Танев убив би людину, не змигнувши оком, якби тільки вбивство дало йому користь.

— З чого, власне, живе Танев?

— Я й сама задавала собі таке питання… але даремно. Колись, під час процесу, його майно конфіскували. Потім, після смерті свого батька, Танев успадкував квартиру й якусь хатку в передмісті, втім, зовсім зруйновану під час бомбардування. Казали, що старий лишив йому іще «дещицю», та чи лишив насправді й скільки, про те знає тільки Танев.

— Я чув, що Танев мав і машину.

— Так. Він на ній і поїхав. Має машину, чимало тратить грошей на «відвідувачок»…

— Мабуть, і на Мімі…

— Цього не знаю. Зверніться до неї. Вона компанійська, сподіваюсь, усе розповість вам сама.

— Гаразд, — кивнув я. — Раз компанійська, може й порозуміємося.

Віра допитливо глянула на мене.

— Що, вгадуєте мій вік? — запитав я.

Господиня засміялася.

— Для нас, — кажу, — найгіршими бувають пацієнти двох типів. Одних запитуєш, як провели минулий день, а вони починають із спогадів про свої перші кроки. З інших кожне слово треба витягувати обценьками.

— В лікарській професії так само, — зауважила Віра. — Тому я вибрала дітей.

— Дуже розумно, — визнав я. — На жаль, мені нема чого робити з дітьми.

— А дитяча злочинність?..

— Справді. Тільки я ловлю убивць.

Віра кинула на мене швидкий погляд:

— Значить…

— Та ні, — кажу. — Нічого не значить. Взагалі, думайте про свої справи, а мої полишіть мені. І не прохопіться нікому, що я був тут.

— Не турбуйтеся. До мене майже ніхто не приходить.

— Вірю вам, — кивнув я і підвівся з клятої табуретки, як і чекав, з болем у попереці. Потім глянув на величезний букет хризантем і мовив:

— Які свіжі квіти… Ніби щойно зрізані… Ви самі собі купуєте квіти чи… вам їх дарують?

— Е-е, інспекторе… — застережливо промовила Віра.

— Вибачайте. Професійний дефект. Звикаєш задавати запитання, й подеколи інерція заводить тебе далі, ніж дозволено. А оця ваша Сусанна, тобто Мімі, вдома?

— Навряд, — відказала Віра. — її присутність завжди озвучена музично. Якщо не чути радіоли, значить, ще не повернулась.

— Як ви гадаєте, — запитав я, — чи не почекати її?

— Боже мій, від певного часу кожен, хто сюди приходить, хоче когось чекати. Чекайте, як маєте охоту. Тільки не вірю, що вам пощастить. Тепер вона живе!

— А ми що? Агонізуємо?

— Ми існуємо. А вона живе: ходить по ресторанах, танцює, стежить за програмами в барах, бере од життя все!

— Ага! Ну, в такому разі…

Я не закінчив фрази, бо в цей момент грюкнули двері й невдовзі почувся мелодійний жіночий голос. Жінка наспівувала джазову мелодію.

— Прийшла Сусанна, — сказала Віра.

— Тоді слід поспішити, поки вона кудись не завіялась, — пробурмотів я, беручи капелюха.

— Ви ж навіть чаю не випили…

— Зараз вип'ю. Я, знаєте, завжди так: чекаю, поки чай прохолоне, а потім — одним духом. Діє зогріваюче.

Продемонструвавши свою манеру пити чай, я вийшов у хол.

Присутність Сусанни справді була музично озвучена. Звуки радіоли долинали з-за завіси, і це напевно зацікавило б і вічного скептика Холмса. Я підійшов до завіси, але — несподівана незручність: нема в що постукати.

— Товаришка Петрова? — питаю крізь завісу. У відповідь чути хрипкі вигуки Джоні Холідея.

— Товаришка Петрова? — питаю вдруге, вже значно голосніше.

— Та я тут, чого зволите? — чую з-за спини.

Обертаюся. Сусанна стоїть поряд. Вона, мабуть, йшла з кухні, бо тримала в руці електричне джезве^[10] з якого капала вода.

— Маю до вас невелике діло, — пояснив.

— Прошу!

Мімі пройшла вперед, підняла завісу, і ми опинились у відгородженій частині холу. Запорошені стіни так-сяк почищені. Занадто багато різностильних меблів: до хазяйського мотлоху Мімі, видно, додала й свій. Біля дивана на маленькому столику електропрогравач. Це свідчило про певну звичку господині.

— Лежимо й музику слухаємо, га? — запитав я добродушно.

— Ви б теж так само робили, коли б цілий день простояли на ногах. Сідайте! — запросила Мімі й притишила звук радіоли.

Я огледівся, але не побачив, де можна було б влаштуватися. Два важких оксамитових крісла закидані панхочами, жіночою білизною й пластинками.

— Момент, зараз звільню місце, — бурмотіла Мімі, намагаючись через трійник увімкнути одночасно радіолу, електрокамін і джезве.

— Ви, бачу, майстер по електричних приладах, — сказав.

— Аякже, майстер! Була б майстром, то поставила б ще один штепсель, а не чекала, коли, нарешті, принц спроможеться зробити це.

— А тут є й принц?

— Атож, маємо свого принца…

Мімі нашвидку зібрала речі з одного крісла й жбурнула їх купою на інше.

— Прошу! А ви, власне, у якій справі?..

— Мені потрібна маленька довідка, — відповів я, сідаючи. — Я з міліції.

— З міліції? — злякано перепитала Мімі. — Влипла!

— У що влипли? — поцікавився я.

— Він же не вмер? — запитала Мімі, занепокоєно дивлячись на мене.

— Вмер.

— Невже? — Жінка розпачливо піднесла руки до рота.

— Вмер, — повторив я. — І до того ж остаточно. А, власне, про кого ви питаєте?

— Та про того, що його Жора вдарив пляшкою по голові.

— А, про того не знаю. В цій справі зверніться до когось іншого. Я кажу про Медарова.

— І Медаров помер? — спитала Мімі, зовсім засмучена. — Боже, що це з людьми коїться! Всі вмирають.

— Не побивайтеся, — сказав я філософськи. — І ми помремо.

— Правда ж! — вигукнула Мімі, несподівано пожвавившись. — І я те саме кажу: всі помремо. Отож менше клопоту й більше розваг, поки живі. Відколи говорила це Вірі. А вона: «В тебе несерйозне ставлення до життя». Навіть почала називати мене Сусанною. Про цю Сусанну, певно, й вам ляпнула?

— Чому Сусанна? — запитав я. уникаючи відповіді.

— Бо до мене все старі липнуть. А які вони старі? Принцеві ледве перейшло за п'ятдесят. Медаров не був мені ані нареченим, ані приятелем…

— Все-таки він частенько гостював у вас, — зауважив я.

Мімі нахилилася над джезве. Поставила каву й цукор, вишкребши з пачки те, що, мабуть, лишалося на дні з учора. Вигуки в радіолі стихли, але замість них почулося квакання якогось танго.

— Гостював… — пробурмотіла Мімі. — Сідав і чатував, коли повернеться принц.

— Маєте на увазі Танева?

— Так, Танева. Але я зву його принцем.

— Вважаєте, що так звучить лагідніше?

— Я це вигадала не через те, що лагідно звучить, а тому, що він за холодну воду не береться.

— Людина звикла, щоб їй прислужували.

— Атож, тільки я не звикла прислужувати. І не раз про це йому казала. «Гадаєш, кажу, що за якусь там половину кімнати, відгороджену завісою, я тобі прислужуватиму? Наставляй кишеню». Я повертаюсь ледь жива від утоми, а він: «Мімі, принеси те…», «Мімі, подай се…» Принц, та й годі!

— Справді, неприємно, — погодився я. — А навіщо Танев знадобився Медарову?

— Хтозна! Я в нього питала. «Коли чекаєш якоїсь допомоги від принца, — кажу старому, — наставляй кишеню!» А він: «Це не твоє діло. Допоможи тільки знайти його, і я тебе озолочу»! «Тебе озолочу», — так і говорив.

Піна в джезве загрозливо піднялась. Мімі скочила й висмикнула шнур. Потім взяла зі столу дві чашки, протерла їх якоюсь серветкою й налила каву.

— Щедра обіцянка! — мовив я, стежачи за рухами господині. — Одне тільки лихо: щедрі обіцянки рідко виконуються!

— А, так я йому й повірила! — відказала Мімі, подаючи мені чашку.

Вона сіла на диван біля радіоли і з насолодою ковтнула кави.

— А Танев де криється? — питаю.

— Думаю, що в Банкя.^[11]

— Ви казали про це Медарову?

— Аякже, так йому і скажу!

— Чому ж ні?

Замість відповіді господиня озирнулася, неначе щось шукаючи:

— Десь були цигарки… Фу, що за гармидер!

Я поставив чашку з кавою на підлогу й дістав свою пачку.

— Чому ж ви не приберете? — запитав, пропонуючи цигарку Мімі.

Дехто може зауважити з приводу цієї розмови, що я базікаю зайвину. Що вдієш — кожен має свої звички. Досвід навчив мене, що не все, не пов'язане з розслідуванням, неодмінно зайве. Коли ти створюєш у співрозмовника враження, що розмовляєш з ним як людина з людиною, службові справи не постраждають. Не виключено навіть, що виграють. Ну, гаразд. Отже, питаю у господині, чому вона не прибере.

— Три дні вже збираюсь… І все відкладаю. Така вдача.

Мімі закурила. За компанію закурив і я.

— Ну, — нагадав, — уже придумали відповідь?

— Яку відповідь? — звела брови Мімі, безневинно дивлячись на мене.

— Крім фармацевтики, ви закінчили, видно, й акторські курси. Я питав, чому ви не сказали Медарову, де переховується Танев. Сподіваюся, тепер ви пригадаєте.

— Ух, які ви всі в міліції недовірливі, — роблено зітхнула Мімі. — І отой ваш колега теж: «Чому твердите, — каже, — що потерпілий перший вдарив Жору?» — «А тому, — відповідаю, — що це було саме так. На Жору напали, і він реагував з позиції законної самооборони!» — «Ні, — каже, — ви хочете вигородити свого дружка…»

— Дуже цікаво, — погодився я, жестом зупинивши господиню. — Згодом, як захочете, розповісте мені всю історію. Той Жора, мабуть, справжня цукерка. Але зараз давайте покінчимо з нашими справами: чому ви не сказали Медарову, де переховується Танев? Чи Танев не переховується?

— Ховається. Він зник саме перед тим, як з'явився Медаров, і я певна, що це не просто збіг.

— А звідки ви взнали, що він ховається в Банкя?

— Від нього самого. Він прийшов до мене в аптеку…

— Коли?

— Коли? — Мімі випустила під стелю густу цівку диму. — Мабуть, тижнів через два після того, як зник…

— Ну, і?..

— Прийшов до мене в аптеку. Тоді ж і сказав мені, що він у Банкя і що при потребі його можна знайти у двоюрідного брата. Його двоюрідний брат там живе. Потім почав розпитувати про Медарова. Але я не сказала йому нічого певного, крім того, що приходить час від часу і я частую його мастикою. А принц усе розпитує: коли точно приходить, що говорить, де живе, з ким зустрічається і таке інше…

— А ви розповіли Медарову, що Танев цікавиться ним?

— Ні про що я не розповідала Медарову. Хіба я не казала вам про це?

— Але чому? Ось моє запитання.

— Бо… Бо я передчувала, що коли вони зустрінуться, то скоїться щось страшне.

— Страшне вже скоїлося, — нагадав я. — Отже, нема ніяких підстав будь-що приховувати далі. Скільки разів Танев приходив до вас?

— Та я ж казала вам.

— Так, але мені здалося, що ви не були впевнені. А тепер поміркуйте добре і скажіть точно: скільки разів Танев приходив до вас?

Мімі нервово пригасила цигарку в попільниці, що стояла на радіолі. Це дало їй, одначе, всього п'ять секунд відстрочки. Вона глянула на мене, потім подивилася на радіолу:

— Ух, які ви… Двічі я бачилася з Таневим… А з отим випадком, увечері, всього три рази…

— А тепер розкажіть точно про кожну зустріч: коли бачилися, де бачилися, що вам говорив Танев, що ви йому відповідали! І вже нічого не пропускаючи!

Мімі хотіла заперечити чимось подібним до свого «ух, які ви», але, зрозумівши з виразу мого обличчя, що я не маю настрою жартувати, перевела погляд на свої елегантні чорні черевички. Взагалі Мімі — досить елегантна жінка, має смак. Правда, про домашній затишок вона не дбає зовсім. Форми в Мімі ледь-ледь пишніші, ніж того вимагає нинішня мода, але, може, саме це подобається старим. Обличчя гарне, без особливих прикмет, крім виразу легкої втоми, що іноді переходить майже в апатію. Що поробиш! Людина живе…

— Про перший раз я вже вам розповіла: він хотів знати все про Медарова. «Приходить кожен вечір, — кажу. — Питає про тебе, випиває одну-дві чарки мастики, потім мовчить, як пень, а тоді йде. Де його квартира і з ким зустрічається — не знаю». — «Взнай, — велів принц. — І коли прийду вдруге, розкажеш». А коли прийшов удруге, то навіть не питав про ті справи…

— Куди прийшов? Знову в аптеку?

— Ні. Не в аптеку. І, по суті, не прийшов, а викликав мене по телефону. Сказав, що дзвонить з автомата у Судовій палаті. Я пішла. Поцікавився тільки, чи прийде Медаров увечері. «Певно, прийде, — кажу. — Він щовечора припирається». Тоді принц дав мені пляшечку. «Наллєш цієї рідини йому в мастику, — каже, — щоб заснув. Треба за всяку ціну переглянути його кишені». Я хотіла відмовити, але Танев так глянув на мене, що я погодилась. «Як засне, — вів далі принц, — ти вийдеш і притьмом покличеш мене. Я чекатиму на тебе у «Золотому гроні». Це був другий випадок…

— Коли точно?

— Та десь місяць тому… Авжеж, трохи більше… Я саме одержала платню…

Мімі замовкла і огледілась. Я дістав цигарки. Закурили.

— Ну, а потім?

Мімі жадібно затягнулася.

— Увечері Медаров справді прийшов. Я почастувала його мастикою. В мене завжди була пляшка мастики, спеціально для нього. Я особисто, мушу вам сказати, не переношу її. Звичайно, я і не збиралася нічого доливати йому в чарку. Принц казав — засне, але звідки я знаю, на який час засне і чи взагалі прокинеться. Я аптекарка і з такими речами не жартую. Не тільки не долила рідини, але й сказала Медарову, що маю відчуття, ніби його життя в небезпеці і що йому краще припинити оці регулярні відвідини. «Ти бачила Танева», — гримнув старий. «Не бачила я ніякого Танева. Проте в мене таке передчуття, а ви робіть, що знаєте». Медаров, видно, зрозумів чи принаймні припустив, бо був підозріливий, що на нього чигає небезпека, й відтоді не приходив.

— А Танев?

Мімі знову двічі затягнулася цигаркою, потім роздушила її в попільниці.

— Танева я послала по живу воду. Знайшла його в «Золотому гроні» й сказала, що Медаров, мабуть, щось запідозрив, бо не захотів навіть понюхати чарку й швидко пішов.

— І Танев повірив?

— Звідки я знаю, повірив чи ні. В усякому разі нічого не сказав. Відтоді я його не бачила.

— Ви певні цього?

— Цілком.

— А що ви зробили з пляшечкою?

— Десь тут має бути…

Мімі нахилилася й почала шукати пляшечку під недоречний супровід якоїсь життєрадісної «ча-ча-ча». Через мить з купи мотлоху вона дістала маленьку пляшечку з прозорою рідиною і подала мені.

— Сподіваюся, ви не замінили вміст, — пробурмотів я, ховаючи пляшечку до кишені.

— Ух, ці мені слідчі! Людина все вам розповідає, як на сповіді, а ви…

— Гаразд, гаразд… — зупинив її. — Отже, у вас склалося враження, що Танев і Медаров ненавидять один одного?

— Ще й як! Обидва знависнілі, здичавілі від злості, плюс артеріосклероз, принаймні в Медарова… Просто підстерігали один одного й тільки очікували моменту…

— Аби самознищитися?

— Аби звести рахунки. Медаров усе повторював, що хоче розрахуватися з Таневим. А Танев хотів знайти щось в кишенях Медарова…

— Ясно, — кивнув я. — А як ви тоді поясните, що Медаров так швидко згорнув прапори?

— Чому згорнув? — здивувалася Мімі. — Я казала, що він перестав приходити, а це не те саме. Перестав приходити він, а став учащати інший.

— Конкретніше, будь ласка. До мене повільно доходить.

— Всі ви удаєте, начебто до вас повільно доходить. Поки не витягнете з людини все, що вам треба. Конкретніше може розповісти вам Віра. Ви ж були в неї? Хіба що вона промовчала, і ви перекинулися до мене.

— А, пусте, — промимрив я із звичною своєю добродушністю, — може, це й на краще. Ви симпатична жінка. Так?..

Мімі трохи нахилилася:

— Тільки-но перестав приходити Медаров, в'явився отой, молодий Андрєєв. Коли він прийшов уперше, я була вдома одна. «Мені потрібен товариш Танев», — каже. «Якщо ви шукаєте товариша Танева, чому не дзвоните один раз, як позначено на табличці?» — питаю. «Чув, що його нема». — «А раз чули, що його нема, то чого прийшли?» — «Хочу взнати, коли він повернеться». — «Мені це невідомо, — кажу. — І взагалі дзвоніть тричі, коли прийдете до мене особисто». Й зачинила перед ним двері. А через два дні побачила, як він виходить з Віриної кімнати. «Познайомтеся, — сказала Віра. — Товариш Андрєєв, електроінженер…»

— Електроінженер?

— Чого ви дивуєтеся? — звела брови Мімі. — Електроінженер, кажу, не космонавт.

— Далі?

— А далі — нічого. Проте я певна, що його послав Медаров. Бо тільки-но він перестав приходити, як з'явився Андрєєв. І все до Віри…

— А ви що, ревнуєте?

— Ревную, аякже! — презирливо скривила губи Мімі. — Остобісіли мені мужчини.

— То розженіть їх, коли остобісіли, — порадив я. — Почніть з принца.

— Я так і думала зробити. Збиралася… А тоді на думку спадало інше… Життя одне, слід його якось провести…

— Чому якось? Чому не добре, а якось?

— Ах… — Мімі страдницьки подивилася на мене. — Хіба ж знаєш, що добре, а що погано?..

— Як це так — не знаєш? — здивувався я. — Невже ви цього не знаєте?

— Не знаю, виходить. А ви знаєте?

— Звичайно. Хіба ви забули, чого навчалися в школі.

— Ну, в школі!.. — Мімі поблажливо посміхнулась.

— Авжеж, у школі. Найбанальніші істини засвоюються ще в школі… що не заважає їм залишатися істинами.

— Сподіваюсь, ви нагадаєте мені декотрі з них… — так само поблажливо посміхнулася Мімі.

— Чому ж ні? Аби ви хотіли. — І я почав підкреслено повчальним голосом: — Добре, наприклад, регулярно прибирати в кімнаті, а не жити в безладді. Безладдя взагалі неприпустиме ніде. Добре, коли людина приємно відпочиває, але якщо відпочинок втомлює, то це вже зле. Добре, коли маєш справжнього друга, а не товариша по чарці… Говорити далі?..

Мімі мовчала, похнюпившись. З радіоли все ще недоречно долинав якийсь фокстрот. — Та-ак… — протягнув я, аби порушити мовчанку. — Життя одне, кажете. Але одне життя — це не дрібниця. Особливо коли зважити, що другого нема.

Мімі мовчала, не зводячи погляду з елегантних черевичків.

— Ви, наприклад, глибоко впевнені у своїй чесності, бо нездатні підсипати комусь отруту. А чи ви чесні самі перед собою? Думали про отруту, яку самі п'єте? Жори, пляшки, все таке — гаразд. А потім?..

Мімі не ворухнулася. Музика урвалась. Довгограюча пластинка крутилася на диску. Голка шкребла по ній, але ми не зважали на це.

— Проте, — додав я, — не виходитимемо за межі розслідування. До побачення!

Я взяв капелюха й підвівся. Мімі втомлено подивилася на мене й машинально зауважила:

— Ви не випили каву…

— Беріг на заключний акорд, — пояснив я. — Зараз вип'ю. Це мій патент на пиття кави: почекати, поки охолоне, і потім — одним духом.

Я нахилився, підняв чашку з підлоги і коротко продемонстрував свій метод.

— Бувайте здорові! — повторив я й привітно помахав рукою.

— Бувайте, інспекторе… — почув з-за спини втомлений голос Мімі.

А голка продовжувала шкребти по пластинці.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

— Гм… — проказав я. — Електроінженер…

Ніякої відповіді.

— Гм… — повторив я. — Електроінженер, га?

Знову мовчанка.

Тут слід пояснити, що відповідь навряд чи можлива: єдині живі істоти в кімнаті — це я і годинник. А від годинника годі сподіватися якоїсь відповіді. Він може тільки сповістити, котра година. Але і тут, дивись, обдурить. А надто, коли забудеш завести свого компаньйона.

Отже, я сиджу в товаристві старого будильника і базікаю про відомі речі. Хтось може подумати, що тільки божевільні розмовляють самі з собою. Однак я маю право заперечити, що це моє діло. Я ж не в канцелярії, а у власній квартирі. І ніхто не заборонить мені чинити що заманеться.

Одначе, на жаль, я не можу робити того, що мені подобається. Інакше гайнув би до Перніка, тільки цього разу без букета. День вихідний, цілком підходящий для виїзду за місто, але електроінженер все псує. Треба подивитися, що він за один.

Електроінженери — шановані люди в нашій республіці. Я особисто нічого проти них не маю. Та коли когось убиває електричним струмом і з темряви розслідування несподівано виринає електроінженер, — погодьтеся, його неодмінно треба відвідати принаймні заради консультації.

Отак міркуючи, я поволі насунув на очі свого старого вірного капелюха, перекинув на руку плащ і — знову в путь.

Надворі, всупереч календареві, було дуже тепло. Люди повиходили погуляти на бульвар. Діти бавляться повітряними кульками. Матері вивезли в колясках немовлят. І ваш Петр Антонов із зовсім непотрібним плащем на руці й кількома неперевіреними версіями в голові.

Власне, давно пора вже переглянути оті версії. Не подумки, бо подумки я весь час їх переглядав, а письмово, наслідуючи практику авторів кримінальних романів: маленький епізод — потім герой на десять сторінок викладає свою глибокодумну версію чи то перед самим собою, чи то перед шефом; далі — ще один маленький епізод і знову повторення тої самої версії, з деякими змінами; потім — третій епізод і третє повторення версії. І так до кінця роману. І читач може наочно простежити, як змінюються і оформляються версії, а автор має можливість зліпити грубезний роман з однієї історійки, яка без повторень навряд чи зайняла більше ніж двадцять сторінок.

Звичайно, у житті все відбувається інакше, ніж у романах, і навряд, щоб знайшовся такий нероба й базіка, який безнастанно переповідав од початку до кінця свою улюблену версію, аби додати там чи тут дрібні уточнення. Взагалі розслідування завжди нагадує проявлення фотографій, якщо ви розумієтесь на цьому. В процесі слідства на білому чистому аркуші незнання починають вимальовуватися певні образи. Як і в фотографії, цей процес може залежати хіба тільки од ступеня експонування й сили проявника. Іноді з'являється зображення, якому бракує тільки окремих деталей. Інколи, навпаки, лише подекуди виникають окремі деталі, а цілісний образ не складається. А буває, що й нічого не з'являється, особливо якщо ти експонував папір з неемульсійного боку.

У нашому випадку цілісний образ нібито вже окреслювався. Хтось навіть міг би запитати: «Чого цей Антонов зволікає і не арештовує Танева?» — але це був би зовсім недосвідчений фотоаматор, що виймає неякісні, недопроявлені знімки. Арештувати якусь темну особу — зовсім не значить примусити її визнати свої темні діла.

І нарешті, порівняння, як відомо, завжди неточні. Коли проявляєш фотознімок, поступове прояснення деталей не міняє образу. А от у нас, на жаль, з появою на білий світ якоїсь дрібненької деталі намальований тобою образ подеколи летить шкереберть. Не знаю, чи розумієте ви мене.

Отже, я простував сонячним бульваром до Російського пам’ятника й готувався дослідити версію «Андрєєв». Який-небудь новачок на моєму місці, певно, стрибав би з радості, уявляючи собі розв'язку:

«Ви електроінженер?»

«Так», — бурмоче сумно Андрєєв.

«Ну, а я з міліції. Сподіваюсь, це вам дещо говорить…»

Андрєєв полотніє:

«Невже?..»

«Саме так, — киваю я. — Все розкрито».

Якусь мить Андрєєв стоїть заціпенілий, потім починає ламати руки й крізь сльози обіцяти, що більше ніколи не чинитиме такого.

Взагалі новачкам легко, принаймні поки вони діють подумки. Я ж майже певен, що завбачливий убивця ніколи не бере зброю, пов'язану з його професією. А втім…

Дійшовши до медичного кварталу, я несподівано згадав, що тут, власне, живе моя тітонька. Треба було б забігти нарешті, провідати стареньку. Трохи порадувати її. А вона приготувала б каву, домішавши підсмаженого турецького гороху, щоб не шкодило серцю. Навіть може налити чарку коньяку. Двадцять грамів, не більше. Для тітоньки більше двадцяти грамів — це вже пиятика. Погомоніли б про те-се: про доброзичливців мого покійного дядька і про ціни на телятину. Взагалі весело провели б час. На жаль, мене чекає інший візит. «Електроінженер, так? А я з міліції…»

Будинок, що я його шукав, стояв по сусідству із сквериком. Голі чорні віти дерев застигли непорушно у синьому небі. Трава знову зазеленіла. На лавах тут і там грілися на сонечку люди з газетами в руках. На доріжках бавилися діти. У такий світлий день і в такому спокійному декорі видається зовсім неймовірним, що й досі є люди такої професії, як у мене.

Я сів на вільну лаву трохи подихати чистим повітрям, ароматизованим димом цигарки. Зсунув оптимістично капелюха на потилицю й подивився просто себе. Квартира дев'ять, другий поверх, двері ліворуч. Будинок мав дуже вузький фасад, лише двоє вікон на поверсі. Отже, ліве вікно. Широке, навіть занадто широке, модерне вікно. Справжня тобі вітрина. Тільки без експонатів.

Нараз моє гостре око щось помітило. Якесь неподобство. Увага: порушення. Що роблять, куди дивляться сторожі? Може, сплять? Зневаживши велику застережну табличку, маля, ледве дибаючи, намагалося схопити ручками великий м'яч, але він вислизав і котився далі, в траву.

Блаженні сторожі міських парків! Вони мають справу з провинами, що їх можна спостерігати без докорів сумління. А мої пацієнти? Вони не дають мені спокою навіть у неділю. Так. Квартира дев'ять, другий поверх, двері ліворуч.

На дверях відповідна табличка: «Василь Андрєєв, електроінженер». Дзвоню, кинувши побіжний погляд і на електровимикач, хоча сходи добре освітлено. Зсередини чути приглушений чоловічий голос:

— Заходьте!

Натискую ручку. На мій подив, двері справді незамкнуті. Простора однокімнатна квартира. Хочу сказати — кімната і хол. Саме таке житло потрібне мені. Та нема. Двері до холу й кімнати широко відчинені. Від бічних дверей долинає шум води.

— Хто там? — чую крізь плюскіт.

Заздалегідь підготовлена мізансцена рухнула: полохливе запитання, сувора відповідь, здивовані погляди і таке інше.

— Я прийшов по маленьку довідку, — проказав лагідно.

— Хвилиночку… Чи ви не з міліції?

Грім і блискавка! А втім, цього слід було чекати. Чи могла Віра не попередити його?

Андрєєв постав у дверях, витираючи волохатим білим рушником щойно виголене обличчя. Електроінженерові, певно, близько тридцяти, але обличчя в нього майже хлоп'яче. Сині лагідні очі, трохи кирпатий ніс, каштанове волосся.

— Ваша приятелька, — зауважив я, — виявилася досить невитриманою людиною…

— Невитриманий у даному разі я, — усміхнувся трохи ніяково Андрєєв. — Просто зірвалося з язика…

— Ну, гаразд, — махнув я рукою. — В тому, що вас попередили, нема нічого страшного. Важливо, що зустріч відбулася.

— Дуже приємно… — буркнув Андрєєв і зник у ванній. Невдовзі він вийшов, тримаючи в руці лижний светр і гребінець. — Прошу, заходьте!

Я увійшов за ним у хол. Крізь вікно видно дерева парку. Біля самого вікна — робочий стіл з кресленнями й розкритими книгами. Прості меблі з білого дерева, як у Віри. Мені так і не сказала адресу майстерні, а от йому сказала. І тут табуретки — засиджуватися не доведеться.

Андрєєв гостинно запропонував мені той жахливий стілець, накинув светр і швидкими рухами зачесав волосся. Ми сіли.

— У вас курять? — питаю.

— Звичайно. Шкодую, що нічого не можу вам запропонувати. Я не курю.

«Тоді ще матимеш неприємності з своєю Вірою», — подумав я і закурив. А вголос промовив:

— Жахлива звичка. Одначе — приємна.

Андрєєв усміхнувся:

— Для мене це питання смаку, а не принципу. Колись мені зашкодила перша цигарка. Мабуть, саме тому вона лишилася й останньою.

— А що ви думаєте про вбивство електричним струмом?

Господар здивовано зиркнув на мене.

— Ви ж електроінженер, чи не так? — питаю.

— Так, правильно… Але я фахівець з технічних питань, а не з кримінальних…

— Ви, напевне, знаєте, що ваш друг Медаров — мертвий. Та, очевидно, не знаєте, що, як виявилося у процесі слідства, смерть настала дещо неприродно. Медарова вбито.

— Вбито?

— Так. Електричним струмом. Ви здивовані?

Андрєєв дивився на мене вражено. Потім на його обличчі виявились ознаки неприязні.

— Справді здивований, — сухо проказав Андрєєв. — Можу тільки додати, що, по-перше, Медаров не був моїм другом. По-друге, я не вбивця. Боюся, що розчарую вас, але це правда.

— Не бійтеся, — заспокоїв його я, усміхаючись. — Мене розчарувати не легко. Крім того, я не звинувачую вас у вбивстві.

— Але натякаєте…

— Ні. Це вам здалося. Я прийшов до вас тому, що сподівався з вашою допомогою впіймати справжнього вбивцю.

Обличчя Андрєєва знову стало ніби привітнішим:

— Запевняю вас, що неодмінно допоміг би, аби тільки мав певні відомості.

— При таких розслідуваннях, — сказав я, — певні відомості має тільки одна людина — вбивця. Решті доводиться вдовольнятися неточними даними, але це теж не біда: щось скаже Мімі, приточу дещо я, ви доповните, зробить свій внесок Віра, і ось потроху почне вимальовуватися цілісний образ.

Андрєєв слухав мене спокійно, але його лагідні очі були насторожені.

— Отже, — провадив я далі, — почнемо з деяких зовсім простих речей. Що вам казала про мене Віра?

— Нічого не казала… Ну, нічого такого…

— Бачте, Андрєєв… Мушу вас одразу застерегти, що ми не бавимось у піжмурки. Це, звичайно, вельми життєрадісна гра, і я сам полюбляв її в дитинстві, але ніколи не бавився із законом. Вам, певно, відомо, що я просив вашу приятельку нікому не говорити про мій візит до неї. Вона справила на мене враження серйозної людини. І коли ця людина попри свою солідність і моє прохання все-таки розповіла вам, значить, до цього спонукали якісь важливі причини, а не просто звичайна балакучість. Чому Віра попередила вас і що вона вам казала?

— Казала, що до неї приходив чоловік з міліції і докладно розпитував про Танева… Що Медаров помер… може, навіть, його вбито… і що чоловік з міліції може прийти до мене, бо він розмовляв з Мімі, а та напевно розповіла йому про мене.

— А навіщо Віра про все це переказала вам?

— Як навіщо? Просто попередила мене, от і все.

— А чому треба було вас попереджати? Щоб у вас не було сердечного удару, коли відчините мені двері?

Андрєєв мовчав.

— Е-е, товаришу Андрєєв, коли вже з самого початку почнете вигадувати, мені поперек відбере на вашій табуретці. Пообіцяли допомагати, то… Які, власне, у вас взаємини з Медаровим і Таневим?

— З Таневим ніяких.

— Тоді чого ви приходили до нього додому?

— Я шукав його на прохання Медарова. Зважте, що з Медаровим я познайомився теж зовсім недавно…

— Ви не могли познайомитися давно… якщо не сиділи в тюрмі.

— Знаю, що Медаров був у тюрмі. Він мені розповідав про це. Розповідав і дещо про діяльність «Комети»— товариства, в якому працював мій батько…

— Ким був ваш батько у «Кометі»?

— Не акціонером… — сухо відказав Андрєєв. — Був шофером у Костова. Разом з Костовим зник і мій батько.

— Так. Я чув про це. Ну, і що?..

— Кажуть, що Костов утік до Німеччини на гітлерівському літаку. Це можливо: такі, як він, наче пацюки — тікають з корабля, коли він тоне. Але мій батько не мав нічого спільного з їхнім фашистським кораблем. Він був робітник, значить, мав радіти, що наближається визволення. А крім того, палко любив дружину й сина. Тільки наївний міг би повірити, що батько втік з Костовим до Німеччини. А я не наївний…

— Ваша мати що-небудь казала вам про це?

— Од матері я знав, що батько загинув на війні. Але коли п'ять років тому мама тяжко захворіла і відчула, що помре, вона покликала мене і сказала якось увечері: «Сину, знай… оті бандити з «Комети» вбили твого батька. Пам'ятай про нього і, якщо зможеш, відплати!»

Андрєєв замовк, опустивши очі. Я теж мовчав, неуважно дивлячись крізь вікно на чорні дерева у парку.

— Я запам'ятав ті слова. Але що з того? Стільки років спливло. Я довідався, звичайно, про процес «Комети», та на процесі не було з'ясовано, як зник мій батько. І от недавно до мене приходить якийсь сердитий старий і каже, що він Медаров, тобто другий акціонер «Комети».

— Коли було оце «недавно»?

— Справді недавно. Близько місяця тому. Можете собі уявити моє здивування. Я запросив старого зайти, і він одразу почав: «Шукаю одну людину, цікаву й для вас. Тому сподіваюсь, що ви допоможете знайти її». — «Що за людина?»— питаю. «Танев — третій з «Комети». — «А навіщо мені ваш Танев?» — «Він убивця вашого батька». — «Доведіть!»— кажу. «Не можу цього довести, — відповідає, — але знаю напевно. Коли б міг довести, не шукав би вас, а просто пішов би до міліції».

— І ви вірите, що Медаров справді пішов би до міліції? — запитав я, перевівши погляд з вікна на Андрєєва.

— Звісно, ні. Але мене цікавило інше. Я хотів мати докази, що саме Танев убив мого батька. Я так і поставив питання перед Медаровим: «Добре, — сказав йому. — Припустімо, що ми знайдемо Танева. Як примусити його зізнатися?» — «Це ми з вами вирішимо, — відповів Медаров. — У мене є факти проти нього. І коли Танев збагне, що вони в мене, обм'якне, як віск. Важливо, — каже, — тільки добратися до нього». — «А навіщо вам добиратися до нього?»— питаю. «Маю дещо владнати, — каже. — Але і ви, і я розрахуємося з Таневим тільки тоді, коли діятимемо вкупі. Спільно. Інакше нічого не вийде».

— Доброго компаньйона знайшли… — зауважив я.

— Для мене він не був компаньйоном, — заперечив Андрєєв. — Для мене він тільки — засіб для викриття вбивці мого батька.

— Але Медаров і вас використовував як знаряддя.

— Можливо. Я й сам підозрював, що такий-от Медаров не прийшов би до мене, коли б я не був йому потрібен для досягнення якоїсь мети. Та хіба виключено, що двоє зовсім різних людей, які ставлять перед собою зовсім різні цілі, можуть мати спільні інтереси, принаймні в певний момент?

— Чому ж ні, буває. Погано тільки, щотаке співробітництво мав безліч негативних чинників. Наприклад, не знаєш, коли точно завершується отой «певний» момент. Трапляється, що перш ніж з'ясуєш це, можеш відчути, скажімо, ніж у спині.

— У наші дні такі випадки не трапляються, — всміхнувся Андрєєв.

— Як правило, не трапляються, але там, де є наївні, можуть бути. Звісно, я кажу це між іншим, так що не ображайтесь. Прошу, закінчуйте свою розповідь.

Андрєєв невдоволено подивився на мене.

— З розмов старого випливало, що Танев, тільки-но довідавшись про звільнення Медарова з тюрми, негайно зник, аби уникнути розрахунків і виграти час обміркувати якийсь план…

— Обмірковувати свій план він міг двадцять років…

— Так, але звільнення Медарова було несподіваним для Танева. Коли б не остання амністія, Медаров сидів би ще багато років. Так чи інакше, а старий вважав, що докази, які він мав, примусять Танева зізнатись, і що коли б на той час у кімнаті потай працював магнітофон, то Танев, нічого не помітивши, свідчив би проти себе…

— Наївно…

— Медаров був не такий уже й наївний…

— Я нічого не кажу про Медарова.

— Тоді ви ще раз образили мене.

Мій співрозмовник набурмосився ще більше. Я, певна річ, не маю ніякого бажання ображати людину. Але його варто трохи роздратувати. Щоб позбувся самовпевненості. Щоб засумнівався у правильності своєї поведінки. Щоб був уважний надалі взагалі і, особливо, до своїх свідчень.

— Образив вас? — запитав я. — Не помітив.

— Можливо, зате я помітив.

— Це вам здалося, — мовив я добродушно. — Хіба ж образливо, що я вважаю наївними ваші плани в тій галузі, де ви не фахівець? Це галузь злочинності. Щоб стати фахівцем у ній, треба або бути злочинцем, або переслідувати злочинців. Ви, сподіваюсь, не злочинець, але мушу сказати, й не криміналіст.

— Ви так усе повернули, що я ніби знову винен…

— То вже вирішуйте самі. А втім, розказуйте далі.

— Ну, загалом це й усе. Оскільки Танев ховався від Медарова, то стежити за ним треба було комусь іншому. Цим іншим був я. Проте Танев не з'явився. А тепер зник і Медаров.

— Одне слово, «Комета» відлетіла, — підсумував я. — З ким ще, крім вас, підтримував зв'язок Медаров?

— Раніше, по-моєму, він ходив до Таневих. Точніше — до Мімі. Але, здається, звернувся до мене, щоб припинити ті відвідини. Вважав, що Танев знає про його візити і саме через те уникає свого дому.

— Ще які зв'язки Медарова ви знаєте?

— Інших не знаю… Крім, звичайно, зв'язків з Ілієвим, у якого той мешкав. Він оселився в Ілієва, бо вважав, що Ілієв зустрічається з Таневим.

— Вважав чи був певен?

Був певен. Він, очевидно, саме через Ілієва хотів повідомити Танева, що має якісь докази проти нього.

Коли востаннє ви бачили Медарова?

Андрєєв на мить замислився.

— У четвер… А коли його вбито?

— Зараз запитую я. О котрій годині в четвер?

— Не пам'ятаю точно. Увечері.

— Спробуйте пригадати.

Андрєєв знову замислився:

— Десь між восьмою й дев'ятою годинами. Скорше, близько дев'ятої. Коли він подзвонив, я саме слухав по радіо новини, а вони починаються о восьмій тридцять.

— Тепер пригадайте точно, що відбувалося відтоді, коли ви відчинили двері, й до того моменту, коли провели Медарова.

— Це неважко: Медаров зайшов усього на кілька хвилин. Сказав, що стоїть на шляху до викриття Танева. Отже, щоб я був готовий. Треба тільки домовитися про час, коли він напевно застане мене вдома. Ми призначили час між сьомою і восьмою вечора. На тому розмову закінчили, старий пішов.

— Як він поводивсь?

— Як завжди…

Андрєєв замовк. Потім підвів голову й подивився на мене.

— А втім, дуже поспішав, і в його поведінці відчувалась якась напруженість. Він квапився, я певен. Навіть не ввійшов до кімнати. Ми розмовляли в коридорі. Медаров переступав з ноги на ногу, наче йому було холодно. Двічі подивився на годинник, і тільки-но ми про все домовились, одразу пішов.

— Тоді ота напруженість чи поквапливість не вразила вас?

Андрєєв заперечливо похитав головою:

— Ні. Не вразила. Я подумав, що старий просто поспішає додому, адже було вже пізненько, а він жив, як казав, на другому кінці міста.

— А Медаров не згадував, що Танев може сам відшукати вас?

Андрєєв здивовано глянув на мене.

— Звідки Танев міг дізнатися про мене?

— Облиште версії, — зупинив я його. — То моя справа. Відповідайте на запитання. Тільки добре пригадайте.

— Мені нема чого пригадувати. Нічого такого він не казав.

— Ну, якщо ви певні, що не казав… А що це за докази проти Танева, про які натякав Медаров?

Андрєєв втупився в мене.

— Не маю уявлення.

— Хіба ви не цікавилися?

— Цікавився, звісно, але Медаров взагалі не бажав говорити про ці справи. Він одразу попередив мене, що коли не хочу все провалити, мушу тримати язика за зубами.

— Тому ви й не пішли до міліції?

Андрєєв ствердно кивнув і знову похнюпився.

— Боронь мене боже від таких активістів!.. — буркнув я, зітхнувши. — І від людей, які гадають, що тільки вони все знають і можуть.

— Я не вважаю, що належу до них, — проказав Андрєєв дещо роздратовано. — Прекрасно розумію, що міліція має свої завдання, а я — свої. І далекий од будь-якої недовіри. Якщо я й досяг чогось, то тільки завдяки нашій владі. Вона мене вигодувала й виховала. Але знаю й інше: я не маю достатніх доказів для того, щоб убивця дістав по заслузі. Треба зуміти довести його злочин. А поки що Танев на волі…

— Знаєте, Андрєєв, — промовив я серйозно. — Тримайте ці розмірковування при собі. Я не випадково кілька разів намагався наштовхнути вас на думку, що ви дієте по-дилетантському, навіть заздалегідь знаючи, що ви сприймете це як образу. Легковажні дії у серйозних випадках — річ небезпечна. Ви дозволили злочинцеві обдурити себе і замість визнати свою провину починаєте шукати мотивів для виправдання.

— Я не виправдуюсь… — перебив мене Андрєєв.

— Ще гірше, коли не виправдуєтесь. Це значить, що ви й досі переконані у своїй правоті. А чи не спадало вам на думку, що не Танев, а Медаров — вбивця вашого батька?..

Андрєєв злякано глянув на мене.

— І що він міг би стати й вашим убивцею, хоч і опосередковано?.. А може, вашого батька убив Костов, а Медаров тільки дурить вас, аби використати як свого помічника?..

— Я маю відчуття, що мого батька вбив Танев…

— Можливо, що й так. Тільки такі справи не розв'язують за допомогою відчуттів. А ніяких фактів ви не маєте. І найгірше в даному разі те, що ви, не довіряючи міліції, в той же час довірилися пройдисвітові.

Андрєєв хотів заперечити, але підняв руку.

— Облиште. Я знаю, що ви скажете. Раджу не сушити собі голови над завданням, якого не тільки ніхто не покладав на вас, але навіть не мав такого наміру.

— Товаришу інспекторе, — тихо промовив Андрєєв. — Це завдання поклала на мене моя покійна мати. А що зробили б ви, коли б узнали, що вашого батька убили?

— Саме те, що роблю тепер, — відповів я. — Виконував би свою роботу. Ми найкраще мстимося за вбитих, коли сумлінно виконуємо роботу, кожен на своїй ділянці. Ви — на вашій, я — на своїй.

Андрєєв подивився на мене, наче хотів щось сказати, але промовчав.

— Не забувайте, — вів я далі, — що кожен убитий є чиїмось батьком. І якщо в нас вбивства віддавна стали рідкістю, то цим ми завдячуємо не сирітській помсті. Інакше злочинність не зменшувалася б, а подвоїлася б. Ви, певно, чули що-небудь про «криваву помсту». Ланцюгова реакція.

До вашого відома, я нікого не збирався вбивати…

Не сумніваюся. Але чи певні ви, що ніхто не готувався вбити вас?

Немов музична ілюстрація до мого тривожного запитання кімнату виповнив дзенькіт розбитої шибки. І я, і господар підскочили майже одночасно. Я зробив Андрєєву знак рукою лишатися на місці, швидко ступив до вікна і обережно визирнув. Кілька хлоп'ят панічно тікали парком.

— Шибайголови! — гукнув я їм услід. — Ось я вам покажу!..

Атож, покажеш їм. Тільки й того, що розпочати слідство про вибиті шибки.

Небезпечний предмет лежав у кутку кімнати. Як і слід було сподіватися — звичайний тенісний м'яч. От і весь замах.

Мій візит закінчився.

— Ну, що ж, — проказав прощаючись. — Запишіть номер мого телефону. Як щось пригадаєте або що-небудь трапиться, дзвоніть. Маю відчуття, як висловилися ви, що це не остання наша зустріч.

Андрєєв усміхнувся. Потім записав номер мого телефону.

«Візит без особливих наслідків», — думав я, перетинаючи садок. Але в нашій роботі наслідки не завжди з'являються одразу. Яка-небудь розмова, що може здатися комусь зовсім пустопорожньою, іноді спричиняє масу цікавих наслідків. І між іншим, породжує у твоїй голові нові запитання.

З-поміж багатьох питань, які в ту мить найбільше докучали мені, було одне: куди піти обідати? Цю складну проблему несподівано розв'язав транспорт: трамвай зупинився на площі Леніна. Я зайшов до закусочної. Знайшов місце, але замовити обід швидко не пощастило. Добре, що було над чим подумати, тож я міг згаяти час. Нарешті офіціант підійшов і майже радісно повідомив, що нічого, окрім смаженої надениці,^[12] немає.

— Саме наденицю й хочу…

Чоловік поспішив зникнути.

— І один салат… — гукнув я йому вслід. Той навіть не озирнувся.

— І склянку вина… — додав я, хоча офіціанта вже не було видно.

Уявіть собі моє здивування, коли всього через п'ятнадцять хвилин усі три замовлення було виконано. Офіціант-віртуоз. На льоту приймає, запам'ятовує і виконує замовлення.

Надениця майже холодна, але я звик тільки до застиглих страв, тож мені видалося, що вона гаряча. Апетитно давлюся, одночасно вирішуючи службові питання. Найбільше мене цікавила історія з тими фактами. Майже доведено, що в Медарова справді були якісь докази проти Танева. І так само майже доведено, що ті докази — це документи. Довгі роки, поки Медарова не було, вони, очевидно, зберігалися в маленькій скриньці. На жаль, скринька, як і самі докази, десь зникла. Якщо папери попали до того, хто найбільше ними цікавиться, шукати їх далі — марна справа. Існує, проте, й інше припущення; Медаров міг залишити документи на тимчасове зберігання у когось із своїх знайомих. І це досить імовірно, враховуючи, що Танев для Медарова був «небезпечною людиною». Небезпечна людина, знищуючи докази, могла знищити й того, хто їх носив при собі. І навпаки: власник таємних документів перебував у відносній безпеці, коли небезпечна людина знала, що ці документи передано третій, невідомій їй людині. Взагалі механізм добре організованого шантажу…

Я заплатив по своєму скромному рахунку й підвівся, шкодуючи, що не зможу піти в кіно. Добре все-таки, що Медаров мав невелике коло знайомих. Я сподівався обійти всіх за один вечір. Оскільки Андрєєва із списку вже викреслено, я подався до Сиракових.

Власне, чи викреслено об'єкт «Андрєєв» із списку, чи ні, буде видно далі. Лагідні сині очі у людини ще не означають, що кожне її слово слід брати на віру.

Сонце того дня не поспішало ховатися. Мабуть, хотіло подивитися матч «Славія» — «Левський». І судячи по тому, який натовп сунув до стадіону, на змаганні мало бути чимало глядачів. На жаль, я мусив іти на свій матч. Без публіки й овацій. Правда, це не означає, що в разі неуспіху мене не затюкають. Буду освистаний мовчазно, але це ще болючіше.

Ось і дім Сиракових. Цього разу задля розваги почну відвідини з горішнього поверху.

— А, це ви? — усміхнулася Ліда, відчинивши мені двері. — Який збіг… Я саме думала про вас.

— Дуже мило, — проказав я. — Сподіваюсь, ви не думали нічого лихого.

— Навпаки. Хочу намалювати вас як позитивного героя.

— Гм… — пустив я в дію свій улюблений вигук, заходячи до майстерні. — В цій ролі я ще не був.

— Я згадала про вас у зв'язку з Медаровим, — пояснила Ліда.

— Невже? Ну, тоді це справді збіг. Я теж згадав про вас у зв'язку з Медаровим…

— Пам'ятаєте, — вела далі дівчина, не слухаючи мене, — я хотіла намалювати портрет Медарова? Потім од вас дізналася, що він помер. Одначе думка про той хижацький образ не залишала мене. А ви казали, що від таких образів особливої користі нема. У ваших словах було щось справедливе. В тому розумінні, що образ не може бути темою сам по собі. І через те у мене виникла ідея використати той образ як протиставлення…

— Цікаво… — пробурмотів я, глянувши на годинник.

— Я вирішила створити конфліктну композицію, побудовану на двох образах: нове і старе, ви і Медаров…

— Гм… А якою точно буде ситуація? Сидимо й бесідуємо? Чи…

— Саме в цьому складність проблеми: якою буде ситуація. Я сподівалася, що ви порадите мені.

— Сумніваюсь, — похитав я головою. — У нашому відомстві справді є гурток художньої самодіяльності, але, зізнаюсь, я ще туди не записався.

— Ви могли б допомогти мені як практик…

— Добре, — погодився я, — подумаю. А тепер допоможіть мені ви.

Ліда запитливо подивилася на мене.

— Медаров часто приходив сюди. Ви добре ставилися до орла-стерв'ятника. Природно припустити, що й він відчував якусь симпатію до вас. Можливо, навіть певну дозу довіри…

Я замовк і глянув на співрозмовницю.

— Можливо, — відказала вона. — Ну, то й що?

— От я й думаю, чи не підтвердив Медаров своєї довіри… якось матеріально. Не лишив вам, скажімо, на збереження якоїсь речі, документа?

— Ні, — не вагаючись відповіла Ліда. — Нічого не залишав.

— Оце я й хотів знати. А які взаємини були у Медарова з вашою матінкою? Впливала на них неприязнь вашого батька?

— Нічого не можу сказати. Мати ніби відчувала себе винною за батькову грубість. Приходила до дядька нагору, приносила їсти…

— Чудово, — зауважив я. — Не смію більше затримувати вас. Ви, певно, працюєте…

І вказав на пейзаж, що стояв на мольберті. До речі, наскільки я розуміюся в малярстві, відтоді, коли я приходив уперше, до картини ніхто не торкався.

— В тім-то й справа, що не працюю, — заперечила Ліда. — Ота думка про композицію весь час непокоїть мене і заважає працювати. Я гадала, що ви допоможете мені…

«І я сподівався, що ти допоможеш мені, але не так сталося, як гадалося», — сказав я подумки, а вголос промовив:

— Лихо в тому, що наша дійсність вельми бідна на живописні ситуації. Пістолети, знаєте, віддавна вилучено з обігу. Взагалі, коли хочете моєї поради, візьміться за іншу тему…

— Ох, завжди так, — зітхнула Ліда, проводжаючи мене до дверей. — Тільки подумаєш, що знайшла гарний сюжет, як обов'язково виткнеться щось і все зіпсує.

— Не тільки у вас так, — заспокоїв я дівчину. — В мене теж трапляються такі дрібниці.

Полегшено зітхнувши, я спустився сходами і подзвонив до «Сімейства Сиракових».

Після третього дзвінка двері прочинилися, і з напівтемного коридора випливла байдужа фізіономія Сиракової.

— Знову ви? — сонно запитала господиня.

— Знову я. І знову в час пообіднього відпочинку. Взагалі везе останнім часом на збіги…

— То правда, ми з чоловіком прилягли, — вже трохи привітніше пробурмотіла Сиракова — Заходьте, я зараз розбуджу його…

— Облиште, — затримав я жінку. — Не будемо порушувати відпочинок ученого.

Після кількох невеликих контузій об меблі в темному коридорі ми опинилися у знайомій вітальні. Я ввічливо відмовився сідати й спробував уникнути важкого погляду, що його філософ втупив у мене з фотографії. Повернувшись спиною до реліквії, я запитав у Сиракової:

— Чи ваш брат не давав вам чого-небудь на збереження? Завважте, що такі речі, як гроші й цінності, мене не цікавлять.

— Нічого не давав, — відповіла жінка сумно. Її погляди надто явно розходились із моїм ставленням до грошей і цінностей. — Тоді, коли довірив мені скриньку, обіцяв добре віддячити, а коли я повернула її, нічого не дав. Він, небіжчик, слово честі, був тільки на обіцянки щедрий…

— Йдеться не про гроші, — нагадав я. — А про яку-не-будь річ — документ, пакет?

— Анічогісінько не лишив, — промовила господиня так само тужно, думаючи, певно, про своє, — «Скоро щедро тобі віддячу», — казав, та так я йому й повірила. Він тільки на слова був щедрий.

Я поспішив зникнути, перш ніж прокинеться учень Декарта. Отже, нічого певного. Хіба що поменшав список візитів.

Наступний етап: дім Танева. Дзвоню за порядком номерів. Один раз. Ніякої відповіді. Подвійний сигнал. Той же результат. Три коротких послідовних заклики. На порозі постає Мімі.

— Ну, мені просто щастить. Саме вас і шукав.

— Це ви іншим розкажіть, — відказує Мімі, даючи мені дорогу. — Спочатку дзвонили до Танева, потім до Віри, а коли ніхто не озвався, згадали про мене.

О, ці жінки. Ніщо не пройде повз їхню увагу.

— То тільки для того, щоб з'ясувати ситуацію, — пояснив я. — Саме ви мені й потрібні.

— Чи ви, бува, не закохалися? — запитала Мімі, проводжаючи мене через хол.

— Майже вгадали. Справді закохався. Тільки не в вас…

— Не виправдуйтесь. — перебила Мімі. — Я вже казала вам, що мужчини мені остогидли.

За оливково-зеленою завісою сталися зміни. Приміщення здавалося значно привітнішим і навіть просторішим завдяки тому, що всі речі були розставлені по місцях. З радіоли, наскільки я розуміюся на симфонічній музиці, линула якась бразільська самба.

— Чим вас почастувати? — запитала Мімі.

— Деякими відомостями, — скромно відповів я. — Медаров не залишав у вас чого-небудь на зберігання?

— Крім пляшки мастики й пляшки коньяку. Коньяк уже випили, а мастика ще є.

— Шкода, що не навпаки. Я, як і ви, не п'ю мастики. Хоча невдовзі, мабуть, доведеться почати. Проте зараз горілка мене не цікавить. Чи не залишав старий якого-небудь пакета, документа, блокнота, листа?

— У, які ви… — зітхнула Мімі. — Якби щось залишив, я б сказала вам про це ще під час першої зустрічі. Не така я вже дурненька.

— Не сумніваюся в цьому Але іноді трапляються пропуски. Гм… Ви, я бачу, прибрали…

— Скористалася з вашої поради, — сухо відказала Мімі… — Адже слід жити добре, а неабияк…

— Саме так, — кивнув я. — Та в даному разі ви діяли не за моєю порадою. Самі, видно, побачили, що непереливки. Це добре.

— Добре, — погодилася Мімі байдуже. — Якщо не лусну з нудьги…

Я вже настроївся йти, але останнє зауваження наштовхнуло мене на думку, що можна в затишку ще викурити цигарку. Вийняв пачку і запропонував Мімі. Закурили.

— Перша умова, аби не луснути з нудьги, — зауважив я, — уникати нудьгування. З власного досвіду знаю.

— Це й без досвіду відомо.

— Правильно. Без досвіду відомо також, що коли відмовляєшся від чогось, то треба його замінити іншим. Бо інакше прибереш у кімнаті, сподіваючись почати нове життя, а потім, коли більше нічого буде прибирати, ляжеш і помреш з нудьги. Але, що імовірніше, повернешся до колишнього життя.

— Вам би не в міліції, а в дитячому садку вихователькою працювати, — зауважила Мімі. — Так просто пояснюєте… Правда, на словах усе дуже просто…

— Та й у житті не бозна-як складно, — заперечив я. — Одну насолоду замінюєш іншою. Пориваєш з одними знайомими, знаходиш інших. Оце й уся складність. І найважливіше — не вважати, що життя — суцільне свято. Свята, навіть за календарем, бувають не дуже часто…

— Гаразд, — проказала Мімі. — Я вважатиму вас за свого консультанта.

— Консультант у вас є тут, по сусідству. Ваша приятелька Віра. Якщо вона ще не приятелька, то може бути нею. Нічого, що називає вас Сусанною… Проте, зрозуміло, це ваші справи.

Я загасив цигарку у попільниці й насунув капелюха.

— Ага, мало не забув. Я цікавився отим інцидентом. Виявляється, ваш приятель Жора перший розпочав бійку. А ви, щоб допомогти йому, лжесвідчили на його користь. Та оскільки вчинили це вперше, вас більше не турбуватимуть. До побачення.

— До побачення, інспекторе.

І знову я на вулиці. На тротуарах не протовпитися. Щойно закінчився матч. Рахунку я не знаю. Знаю одне: в мене поки що — нуль. З чотирьох об'єктів лишився тільки один. Це далеченько. Там, де свого часу ми з учителькою бували на екскурсії. Пусте, поїдемо на екскурсію тролейбусом.

Квартира Ілієва. В холі нові меблі. На стіні — картина. Бузок наче справжній і ніби пахне. Кімната сповнена різким запахом парфумів. Я допитливо глянув на господаря.

— Це ви так напахтилися?

— Таке! — Ілієв ніяково усміхнувся. — Жінка пішла кудись у гості, то, певно, вона.

— А Танев не забігав сюди?

— Ні. Не бачив його!.. Та ви сідайте!

Здалеку долинали звуки скрипки. Вправи. Судячи з усього — важкі. Добре, що в дитячі роки я не попав у цю інквізицію.

— Ніколи сідати, — кажу. — Йду до театру. «Злочин і кара». Не дивилися? Хоча можна й не дивитися. Відомо: вбивство, лжесвідчення і таке інше. Я був у цих краях. От і вирішив завітати, дізнатися, чи Медаров, бува, нічого не залишав вам на збереження: якої-небудь скриньки, документа?

— Ні, нічого не лишав.

Голос Ілієва лунає щиро. Брехня нерідко звучить щиро. Та я не прихильник поспішних обвинувачень. Полюбляти парфуми не заборонено законом. Навіть і тоді, коли вони мають досить гидотний запах. Щось середнє між пахощами бузку й запахом йодної настойки.

Надворі вже посутеніло. Кінець матчам, прогулянкам і недільному дневі. Взагалі, «втрачено тижневий відпочинок», як мовиться в одному старому фільмі. Але ж лишається театр, може, хто-небудь зауважити. На жаль, не лишається й театру. Ця історія з театром була просто маленькою вигадкою.

Я прямую тротуаром під білим неоновим світлом, і ноги самі несуть мене до того закладу, де я недавно збагатився деякими відомостями про фрейдизм. Заклад переповнений. Дехто навіть стоїть. Стояти після того, як цілий день ходив по гостях? Мерсі. Краще сидіти вдома з давнім співрозмовником — годинником. Трохи нуднуватий співрозмовник, але ніхто не примушує його слухати.

Отож, я знову в домашньому затишку. Затишок не бозна-який, зате є ліжко. Вмикаю електричну грубку, надіваю задля більшої оперативності тільки піжамну куртку, роззуваюся й лягаю. На мить мені захотілося щось почитати. Потім вирішую заснути просто так.

Не розповідатиму, що саме снилося мені. Я ще не настільки став фрейдистом. Прокинувся раптом з неясним відчуттям, що запізнився на роботу. У кімнаті справді пронизливо дзвеніло. Одначе не будильник, а телефон. Я простягнув руку до нічного столика і взяв трубку:

— Так, так, це я… А, черговий… Що?.. Хто, Андрєєв? Де? В управлінні?.. Хай зачекає, зараз іду.

Отже, все-таки не обійтися без театру. Хоча й особливого. Нашвидку вдягнувся, насунув капелюха й вискочив на вулицю.

Андрєєв чекав на мене в коридорі управління, він був чимось приголомшений.

— Ну, що нового? — якнайбадьоріше запитав я.

— Кояться дивні речі, — промовив Андрєєв.

— Наприклад?

— Вийшов надвечір, повертаюся й бачу, що в кімнаті світиться…

— Ну, і?..

— І — нічого. Я не наважився ввійти. Прийшов сюди.

— Хто ще, крім вас, має ключі від квартири?

— Ніхто.

— А може, ви забули вимкнути світло, коли виходили?

— Це виключено.

— Гаразд, — сказав я. — По дорозі побалакаємо.

Сіли в чергову машину і за п'ять хвилин були біля квартального скверика. Ліве вікно на другому поверсі справді освітлене.

— Просто містерія… — бурмотів Андрєєв, поки ми разом з міліціонером піднімалися сходами.

«Містерія, але зовсім прозора, — відповів я подумки. — Мандрував цілий день, аби повернутися на вихідну позицію».

Я взяв у Андрєєва ключ, безшумно відімкнув й різко відчинив двері. Тихо. Помешкання видається безлюдним. Але в тиші промовляють речі. Хол мав ще більш-менш пристойний вигляд. Кімната, одначе, розгромлена вщент. Матраци, ковдри розкидано. З шафи викинуто на підлогу всі речі, тумбочка порожня. Доріжка, картина, ба навіть завіски — все перевернуто, скрізь, видно, ретельно, але гарячково чогось шукали.

— Як ви гадаєте, сюди хтось заходив? — запитав я Андрєєва, який ішов позад мене.

— Ви як фахівець встановите це точніше, — сухо відказав господар.

— Звідки мені знати? — проказав я добродушно. — Коли я збираюся кудись іти з дому, то завжди все буває порозкидано, як після обшуку.

— А от у мене завжди прибрано, як було тоді, коли ви прийшли вперше.

— Ви не відчуваєте ніякого запаху? — питаю.

— Пахне скипидаром, — відповів Андрєєв.

В кімнаті справді страшенно смерділо мастикою для підлог.

— Вранці не пахло, — зауважив я.

— Коли ви пішли, жінка, що прибирає у мене, натирала паркет, — пояснив Андрєєв, трохи здивований, що звертаю увагу на запахи.

Міліціонер стояв на порозі кімнати.

— Ви вільні, — сказав я. — Машина також.

Він козирнув і вийшов. Тепер можна відверто задати наступне питання:

— А це часом не ваша подруга Віра?

— А чому Віра?

— Так. Відімкнула відмичкою й навмисне порозкидала все, щоб ви зрозуміли, наскільки важко холостякові порядкувати в домі.

— Навіщо ви жартуєте? — запитав Андрєєв. — Адже йдеться про серйозні речі.

Голос у нього був спокійний, але ми знаємо той спокій перед бурею.

— Ваше запитання доречне, — киваю я. — Тільки от його треба адресувати вам.

— Не розумію.

— Не розумієте? Слухайте, Андрєєв! — Я вже не жартував. — Діставайте з кишені оте, що ховаєте, й давайте сюди! — Я простягнув руку.

Господар дивився на мене вражено. Роздратування, яке, здавалося, от-от прорветься, поступилося місцем явному замішанню.

— Ви чули, що я сказав? Сюди! — мовив я, поворухнувши правицею. — І швидше, бо мені затерпне рука!

Андрєєв нарешті наважився. Розстебнув піджак, зняв із внутрішньої кишені шпильку й вийняв маленький квадратний, схожий на пачку сигарет, пакетик.

— Ого, ще й шпилькою застебнули, — зауважив я, кладучи пакетик до своєї кишені. — Блискуча ідея. А чи не подумали ви, що разом з тією шпилькою, пальтом і взагалі з усім своїм майном ви могли опинитися десь між урнами на сміття, спрямувавши уважний, але неживий погляд до таємниць всесвіту? Як бачите, — додав я, вказуючи на гармидер у квартирі, — йому сам чорт не брат. Ваше щастя, що він гадав, ніби ви заховали пакетик вдома, а не носите його з собою. Словом, недооцінив вашої легковажності…

— Ви починаєте ставитися до мене вже зовсім як до дитини, — ображено пробурмотів Андрєєв.

— За це ви повинні тільки дякувати мені. Бо коли б я ставився серйозніше, треба було б арештувати вас за лжесвідчення. А тепер поясніть, що саме трапилося сьогодні по обіді.

Я сів на кульгаву табуретку біля ліжка і закурив. Андрєєв підняв з підлоги матрац і теж сів.

— О другій годині я зустрівся з Вірою. У мене були квитки в кіно. З кінотеатру вийшли близько четвертої. Потім погуляли в парку, посиділи в «Берліні». А тоді я провів Віру й повернувся додому.

— О котрій годині?

— Десь о пів на восьму…

— Далі.

— Ще коли я відмикав двері, мені здалося, що дзвонить телефон, але поки ввійшов, дзвінок урвався. Я пішов на кухню, щоб поставити чай, коли знову задзвонив телефон. Побіг до спальні, здивований, бо мені мало хто дзвонить, особливо в неділю. Озвався незнайомий чоловічий голос. «Товариш Андрєєв?» — «Так», — кажу. «Мені треба поговорити з вами в одній дуже спішній справі». — «Говоріть», — кажу. «Ні, — відповідає, — не можу по телефону». — «Про що йдеться все-таки? — питаю. — І хто ви такий?» — «Ви мене не знаєте, — каже, — а про справу не можу говорити по телефону. В усякому разі, це справа, яка стосується вас особисто. Давайте зустрінемося на зупинці Княжево, точно о пів на дев'яту. Чекатиму вас біля павільйону. Там усе поясню». Я хотів запитати, чого б йому не прийти до мене, але незнайомий уже повісив трубку. Оце й усе.

— О котрій годині точно вам подзвонили?

— Та, мабуть, хвилин за п'ятнадцять після того, як я повернувся, значить, приблизно о восьмій без чверті.

— І вам призначили зустріч на восьму тридцять… Розрахували час так, щоб ви не мали змоги вжити ніяких заходів. І ви, звісно, помчали у Княжево?

— Авжеж. Чому б не перевірити, про що йдеться…

— Чому ж ні, справді… А ви поцікавилися, що в цьому пакетику?

— В тому-то й справа, що нічого. Шкіряний нотатничок з двома десятками імен і цифрами біля них. Ані натяку на докази.

— Не журіться. Іноді доказ — річ вельми неясна. Ніж з погляду людей, схожих на вас, — прилад для різання хліба, та коли ця безневинна річ опиняється на столі у слідчого, вона може примусити затремтіти якогось індивіда… Ліпше пригадайте, що ви ще приховали од мене?

— Нічого не приховав, — відповів Андрєєв. — Я так і вирішив: нічого не приховувати, окрім нотатничка.

— Гм… — мугикнув я, допитливо подивившись на співрозмовника. — А навіщо нотатничок?

— За допомогою його ми з Вірою сподівалися витягти з Танева зізнання. Я особисто не розумію, які докази можуть бути в цьому нотатничку, але якщо Медаров так ретельно зберігав його, значить, там щось є. Можливо, написано щось невидимим чорнилом або заховано в оправу… Ми з Вірою вирішили запропонувати Таневу обмін, попередньо встановивши у Віриній кімнаті потайний магнітофон. Я, знаєте, розуміюсь на магнітофонах…

— Ви краще дали б мені якусь попільничку, — зауважив я, посмоктуючи цигарку.

Андрєєв огледівся, але гармидер у кімнаті був такий, що хазяїн зміг запропонувати мені замість попільниці тільки порожню склянку.

— Отже, магнітофон? — продовжив я розмову. — Хитро придумали…

— Аякже. Що б ми не казали Таневу, аби він признався, все це згодилося б для слідства. Запис, який ми хотіли зробити, був призначений для вас…

— Дуже мило, — кивнув я, випустивши цівку диму.

— Ви нічого не витягли б з такого, як Танев. Єдине, чого він міг сподіватися од вас у відповідь на свою щирість, це смертний присуд. А ми запропонували б те, що його найбільше цікавило: «Одержиш нотатничок, коли скажеш, хто і як убив Андрєєва».

— І він одразу ж почав би рвати на собі волосся й розплакався б: «Це я його вбив». Розумно придумали.

Андрєєв намагався не звертати уваги на мої кпини, але, очевидно, вже й сам почав сумніватися в мудрості свого плану. І сказав, ніби виправдуючись:

— Нам було б досить, коли б він признався, що був присутній при вбивстві. Аби тільки дістатися до нотатничка, він у чомусь признався б, певен, що потім легко зречеться усіх своїх зізнань…

— А тим часом потайний магнітофон веде фатальний запис, — додав я. — Боронь мене боже від таких активістів. Ви в могилу мене зведете своїми угодами із злочинним світом. Яким голосом розмовляли з вами того вечора по телефону?

— Чоловічий голос, низький, але досить невиразний.

— Природно. Говорив через носовичок. Якби ви почули його знову, впізнали б?

— Не певен…

— Втім, бажаю вам не чути його, — . додав я, замислено подивившись на Андрєєва. — Так, товаришу електроінженер, мені ще тільки бракувало дбати про вашу безпеку.

— Невже ви думаєте…

— А ви не думаєте? Якщо не знайшов того, чого шукав, і якщо цьому чоловікові море по коліна, то логічно чекати, що пошуки триватимуть. Ви граєте в белот?

— Погано… — буркнув Андрєєв, дещо здивований несподіваним запитанням.

— Тоді вас поб'ють. Але краще, хай вас поб'ють у белот, аніж трапиться щось інше. Отже, на цю ніч я пришлю вам партнера для гри в белот. А завтра вранці інший товариш проведе вас на роботу. Ви дозволите зателефонувати?

— Телефон у холі…

— Знаю, — відповів я, підводячись. — До речі, це була ваша перша помилка. Іншим разом, коли розповідатимете, що хтось прийшов до вас аж з протилежного кінця міста, аби повідомити бозна-які дрібниці, найперше сховайте телефон. Інакше вам ніхто не повірить. А втім, і це не допоможе. Ваш номер є у довіднику…

Після цього повчального зауваження я вийшов у хол, а хазяїн заходився порядкувати.

— Мене обікрали! — вигукнув за мить Андрєєв. У голосі його звучало майже полегшення. — Нема мого нового костюма… І грошей нема…

— Скільки грошей?

— Не багатство, звичайно: 50 левів. Але важливо, що їх нема. Все виказує просто крадіжку.

— Висновки хай роблять люди, які трохи розуміються на техніці крадіжок, — відповів я, підходячи до телефону.

Підняв трубку. Не гуде. Подув, потім смикнув шнур. Обірваний кінець лежав у моїй руці.

— Вам обрізали телефон, друже, — мовив я до Андрєєва, який стояв на порозі кімнати.

— Як це?..

— Отак, обрізали, — пояснив я, показавши обірваний кінець. — Взагалі занадто серйозні запобіжні заходи як для викрадення п'ятдесяти левів.

По тому повернувся і пішов, залишивши Андрєєва серед безладдя.

На бульварі я з першого ж таксофона подзвонив до управління й віддав потрібні розпорядження. На цьому мої службові обов'язки того дня було закінчено. Це сталося не надто завчасно, коли зважити, що вже було близько одинадцятої.

Вулиці майже порожні. І — це найважливіше для мене — усі заклади громадського харчування зачинені. Добре, що в центрі міста трапляються винятки. Отже, я попростував до центра, побіжно підбиваючи підсумок своїх версій. Для триденного розслідування результати не зовсім безнадійні. Але й недостатні, щоб завершити розслідування. Хоч який-небудь жартун знову поцікавиться: «Гей, а чого він чекає, чого не хапає Танева за комір?» Терпіння, друже, терпіння. Ми працюємо за планом.

Ресторан готелю «Рила» був ще відкритий. Я вибрав собі столик біля оркестру не з любові до музики, а тому, що той столик обслуговував мій приятель. Він швидко взяв замовлення і так само швидко перейшов до теми «сьогоднішній матч». Я зупинив його саме тоді, коли він описував, як «нашим» забили фатальний гол.

— Кепсько, — проказав я. — Але ще гірше, що я страшенно голодний.

— Пробач, — збагнув приятель і зник на кухні, залишивши мене на самоті з моїми думками.

А втім, не зовсім на самоті, бо цієї миті у мене над головою гримнув оркестр. Я взагалі не великий прихильник чардаша, а чардаш на порожній шлунок, — це вже зовсім нестерпно. Добре, що я виявив завбачливість і замовив печеню. Отже, музика натщесерце лунатиме недовго.

З'ївши печеню, замовив коньяк.

— Як — коньяк? Без кави? — здивувався мій приятель.

— Ну, раз треба, давай і каву, — відступив я.

Пити коньяк з кавою, як на мене, це просто заплатити за нього зайві гроші. Одначе мій приятель кельнер і краще розуміється на цьому. Але в той час я думав про інше. В Ілієва сильно пахло бузком. А от у Андрєєва нічого подібного не відчувалося. Але при тому відразливому смороді скипидару ніжний весняний аромат навряд чи втримається. Взагалі мене задушить це розслідування з пахощами — мастики, бузку, скипидару.

Я випив коньяк і попросив рахунок, покірно вислухавши розповідь про завершення матчу.

— Отже, побили нас, — пробурмотів співчутливо, хоч особисто, коли хочете, не віддаю переваги жодній команді. Команда… Дуже вона мені потрібна, якщо мені так і не пощастило стати воротарем світового класу.

— Побили, — сумно мовив приятель. — На один гол.

— Приготуй мені рахунок, — нагадав я. — І не вписуй оркестр. Я не танцюю.

Я заплатив, буркнув йому на втіху якесь невиразне «відплатимо з лишком» і вийшов.

Ніч. Софійська ніч. Біле неонове світло падає на безлюдний асфальт. Сяють вітрини магазинів. Шкіряні пальта. Жіноча білизна. Кришталеві сервізи й сувеніри. Саме тут колись, на початку своєї кар'єри, я перекинувся з мотоциклом. Вулиці після бомбардування були майже не розчищені. Приміщення магазинів зяяли, мов чорні, закіптюжені провалля. Подекуди приватники встигли скласти з трісок і скла якусь подобизну вітрин, аби мати змогу продавати бакелитові ґудзики й гумки. В повітрі все ще стояв гидотний сморід згарища.

А тепер — асфальтовані вулиці, неон і освітлені вітрини. Саме повз них і простує ваш відданий слуга, думаючи про минуле й сучасне міста. «Мого міста», — як полюбляють висловлюватися деякі поети. Чому твого, скажімо, а не мого? Тільки тому, що ти оспівав його світлими чистим? Моє шануваннячко. Адже і я належу до тих, хто вболіває за його чистоту. Добре, що я не дуже честолюбний. Професія в нас така, не переносимо похвальби. Ходимо в затінку. Скраю вулиці. У нічній тиші.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

І настав вечір, і настав ранок, день четвертий — як сказано в святому письмі.

Цей четвертий день, як і годиться для гарного понеділка, я почав у службовому кабінеті. Годі вештатися по гостях. Не завадить трохи й пописати. Інакше дехто з моїх колег може мене на кпини взяти. Навіть нічого дивного не буде, коли почнуть звати мене інкасатором, а не інспектором. Хоч я не певен, що це примусить мене змінити свої звички. Спілкуйся з людьми у звичній для них обстановці — такий» у мене девіз, або, як кажуть журналісти, мій особистий почерк. Звичайна обстановка, це не тільки нагромадження меблів, але й своєрідне персональне досьє. Вмій тільки його прочитати. І потім, звична обстановка іноді пропахчена бузковими парфумами.

Та зараз мою увагу поглинула канцелярська робота. Перевірка карток, документів, досліджень, експертиз, довідки по телефону, взагалі безліч бюрократичних справ. Не пам'ятаю, чи казав я вам, але в нашій роботі нема нічого спільного з крилатою романтикою заокеанських криміналістів. Там люди працюють із розмахом: інспектор кидається у вир злочинного світу, розбиває кулаком носи й щелепи, буває сам потовчений, як варена картопля, стріляє на всі боки з «люгера», дістає смертельні поранення, що не заважає йому кінець кінцем впіймати всіх убивць і передати їх своєму шефові, а у того вже заздалегідь готове розпорядження про підвищення інспектора по службі. Хіба ж у нас буває таке? Замість двобоїв, пострілів і героїзму — канцелярщина.

Добре, що канцелярщина забрала в мене, по суті, не більше двох годин. Тільки встиг розібратися де в чому, як прийшов лейтенант:

— Вас викликає шеф.

«І цього разу не матиму троянд, — подумав я. — Сподіватимусь хоч на цигарку».

Мої сподівання були не безпідставні. Шеф запропонував мені крісло біля письмового столу. Потім, після короткого вагання, рукою вказав на дерев'яну коробку. Я закурив.

— Ну, що нового?

Новини, як правило, він знає завжди. Але по тому, з якою цікавістю він слухав, було видно, що цього разу йому нічого невідомо. Я, звісно, не зловживав викликаним інтересом і намагався бути лаконічним.

— Взагалі поки що добре, як сказав отой, що стрибнув з Ейфелевої башти без парашута, — закінчив я скромно.

Шеф пустив повз вуха мою репліку. Підвівся і трохи походив по кабінету, очевидно аналізуючи мої досьогоднішні дії.

— Отого Андрєєва варто провчити, — зауважив полковник, зупинившись переді мною.

— Цілком справедливо. Однак він не мав злочинних намірів…

— Гаразд, гаразд. Я знаю, що ти почнеш його захищати.

— І не збираюсь його захищати, — заперечив я, хоч на думці мав інше. — Просто вийшло так, що Андрєєв, власне, допоміг нам, бо мимоволі став принадою…

— Але якби він оддав богові душу, відповідали б ми.

Проти цього я нічого не міг заперечити і зосередив увагу на цигарці. Шеф замовк. «Кажи спасибі, Андрєєв. Пощастило тобі, друже», — подумав я, бо досить добре знав шефа.

— Ну, а далі? — запитав полковник, знову сівши за письмовий стіл.

Я нашвидку виклав йому свій план. Шеф слухав, іноді робив зауваження. Потім підвівся. Знак, що я повинен іти.

— Завтра знову доповіси, — попередив він. — Ти, Антонов, загалом непоганий працівник, але іноді надто полюбляєш своєрідні методи. Хоч загалом працівник непоганий.

Я киваю на прощання й виходжу. Коли такий шеф, як мій, каже, що ти непоганий працівник, це майже рівнозначно врученню ордена. Та я вже говорив, що не честолюбний.

Телефон у моєму кабінеті настирливо дзвонить. Я стрибаю, як лев, і хапаю трубку. Як і слід було чекати, дзвонить мій давній приятель, судовий лікар.

— А, старче!.. Ну, що може запропонувати нам Паганіні аутопсії?.. Надто бідний у тебе репертуар… «Фанодорм», так?.. Концентрований розчин, кажеш… Достатній для нас обох… Мерсі, не маю потреби. Вживай його сам.

І поклав трубку, аби Паганіні не міг відповісти. За мить телефон задзвонив знову.

— Так… Антонов, так… Ага, довідка. Ну?.. Тричі? Коли точно, в який день і о котрій годині?.. Гаразд, дякую.

Кладу трубку, виймаю нотатник і дещо записую. Такі справи, значить. Гм…

У двері постукали. Ввійшов лейтенант і поклав мені на стіл аркуш паперу.

— Ось довідка.

Я кинув швидкий погляд на аркуш і віддав його. Лейтенант козирнув і вийшов. Та-ак. Канцелярщина. Зате коли машина вже закрутиться, вороття нема. Перетрушують шафи, перекидають картки, роблять аналізи, експертизи, знімки таких речей, що ніхто, певно, ніколи й не чекав побачити їх сфотографованими, довідки звідси, звідти й ще бозна-що. Починає здаватися, ніби чуєш, як рівно гуде машина, наче добре змащений механізм. Що ж до заслуг, нам нема чого сваритися, ділимо їх по-братському: одна тобі, одна мені, а всі разом — системі.

Але досить монологів. Досить розмов із самим собою, Після писанини годиться трохи й походити. Я беру плащ, по-діловому насовую капелюха й виходжу. Ви, певно, здогадуєтесь, що я йду не в гості до своєї тітоньки.

Станція Іскир, — маленька мальовнича станція на околиці Софії. Колись, в дитинстві, ми ходили сюди ловити рибу. Між нами кажучи, риба не часто припливала на умовлене місце. Тепер тут — індустрія, заводи. Мене особливо цікавить один з них — авторемонтний. Знайшов його без особливих труднощів. Знайшов і попрямував до механічного цеху. Верстатів багато, шум оглушливий, але ці перешкоди неспроможні спантеличити мене. За хвилину я вже дружньо поплескував по плечі чоловіка, що схилився над верстатом.

Ілієв підвів голову і вражено втупився в мене. Він мав рацію. Дружба дружбою, але я, зрештою, трохи пересолив. На мій погляд, власне, це він пересолив, ну, та то пусте. Я показав на вуха, мовляв, «перетинки мені луснуть», потім повернувся до виходу. Ілієв нерішуче подивився на мене, щось сказав юнакові й пішов слідом за мною.

Я не дуже розуміюся на краєвидах, і через те, мабуть, забув сказати, що погода була гарна. Гріло сонце. Може й пташки цвірінькали, але я не звертав уваги. Дерева в садочку перед будинком дирекції пожовкли, адже була вже осінь. Ми знайшли зручну лаву. Після тортур на всіляких табуретках я передчував справжній відпочинок. Сів і примружився від сонця.

— Чисте повітря… сонце… і трохи вологи, щоб не забувати про свій ревматизм… приємно, га?

Ілієв мовчав. Він сидів на краєчку лави незручно, наче дерев'яний. Моя лірика, мабуть, не діяла на нього.

— Тумани піднімаються… — вів я далі, пригадавши окремі вирази з читанки для другого класу. — Небо вияснюється… Та й інші справи прояснюються. Всупереч намаганням деяких людей напустити якнайбільше туману. — При цих словах я розплющив очі й добродушно подивився на свого співрозмовника: — Ось, наприклад, ти, любий Ілієв. Приходить до тебе людина з міліції. Приходить довірливо, як до товариша, сподіваючись, що ти наведеш її направильний слід. А ти що? Спрямовуєш її в протилежному напрямку. Певно, щоб віддалити не тільки від сліду, але й від самого себе. Посилаєш до родини Сиракових. Сиракови відсилають до Таневої. Танева в свою чергу переадресовує до якоїсь Мімі. Мімі відправляє до Андрєєва, а Андрєєв — знову до Ілієва. І ось людина, яку посилали в один бік, повертається з протилежного. А це ще раз підтверджує, що земля кругла. Коло замкнулося…

Я трохи помовчав. Потім додав:

— Сподіваюся, воно не замкнеться зашморгом на твоїй нещасній шиї!

Ілієв злякано подивився на мене:

— Не розумію.

— Ясно, що не розумієш. Ми з тобою, певно, погано розуміємо один одного. Всупереч моїм сподіванням. Але я маю ще трохи терпіння і спробую тобі дещо пояснити. І, завваж, не тому, що це конче потрібно мені, а тому, що хочу допомогти тобі, поки ще не пізно.Ілієв дивився кудись убік, проте слухав напружено. На мить мені стало шкода цього чоловіка. Зовні він був наче байдужий, але відчувалась і безпорадність, і страх. Донедавна Ілієв спокійно працював. І раптом звідкись виринула людина в чорному капелюсі й чорному плащі. І тихий, старанний Ілієв борсається, наче в пастці. Хто ж винен: людина в чорному капелюсі чи він сам?

— Слухай, Ілієв: за час, відколи ти послав мене по вербові груші, мені пощастило дещо з'ясувати. Що саме і як — не розповідатиму, аби ти не відбив мій хліб. Проте одну таємницю все-таки довірю…

Я нахилився до співрозмовника і сказав йому конфіденціально:

— Ти, любий Ілієв, лжесвідок.

Він спробував щось заперечити, але я спинив його рухом руки і так само конфіденціально додав:

— А лжесвідчення карається за статтею 222, параграф перший Карного кодексу.

— Але, товаришу інспектор, який мені інтерес…

— То вже ти сам знаєш. Хоч і я маю про це свою думку.

Ілієв мовчав. Я підвівся, закурив, потім поставив ногу на лаву і знову нахилився до Ілієва:

— Ти збрехав, Ілієв. І не раз. Казав мені, наприклад, що давно вже не бачив Танева…

Ілієв втупив погляд у землю.

— А я встановив, що близько місяця тому ти пригнав машину Танева на технічний огляд. Хто тобі передав машину? Як? По телефону?

— Її пригнав двоюрідний брат Танева, — пробурмотів Ілієв.

— Неправда. Танев особисто приїжджав. А вчора по обіді хто був у вас, двоюрідний брат Танева чи він?

— Нікого не було… — тихо мимрив Ілієв.

— Знову неправда. Продовжуєш лжесвідчити. До твого відома, я встановив ще й інше. Близько місяця тому Танев зробив спробу вбити Медарова. І це він намагався здійснити через третю особу. Другий замах був успішний, і здійснив його він, напевно, теж через третю особу. А оскільки ніхто з героїв, причетних до цієї історії, не може бути тією третьою особою, то, виходить, докази свідчать проти тебе…

Ілієв швидко підвів голову і злякано глянув на мене.

— Я непричетний до смерті Медарова. Непричетний…

— Можливо. Це ми з'ясуємо. Але заплутавшись у брехні, не думай, що так легко виплутаєшся.

— Я не маю нічого спільного із смертю Медарова, — повторив Ілієв так само злякано.

— Чи маєш що спільне, чи не маєш, доведуть факти. А тепер розповідай, поки ще сидиш на чистому повітрі. Ну, розповідай!

Ілієв знову підвів на мене очі, виповнені страхом:

— Боюсь я!

Я зітхнув й розвів руками:

— Отакої! Кого ти боїшся, чоловіче? Мене? Нас? Влади?

— Танева боюсь, — пробурмотів Ілієв, озираючись.

— І ще озирається… — зауважив я. — Чи, бува, хто не чигає на тебе в кущах? Ех, ти! Є, значить, люди, для яких і двадцяти років не досить, аби зрозуміти нарешті, що вони здобули свободу і їм нічого більше не загрожує.

Ілієв начебто заспокоївся, але все ще озирався неспокійно.

— Чи ти сповна розуму? — спитав я. — З одного боку — ми, держава, твоя держава, а з другого — покидьок Танев… І ти боїшся того покидька!

— Він не один… — пояснив Ілієв. — Весь час казав мені про це… Казав, що має людей, які зразу ж мене ліквідують, якщо він постраждає через мене… І я певен, що має… Він завжди водився з усякими темними типами… Ще тоді, до Дев'ятого вересня…

Цигарка обпекла мені пальці. Я закурив нову й кинув недопалок на доріжку.

— Слухай, Ілієв: ми краще знаємо, коли і з ким водився Танев. Маємо список усіх його людей. Мушу тобі сказати, що в основному це список покійників… Є кілька колишніх козарлюг, що сидять по мишачих норах, тихші од води й нижчі од трави… Танев один. Розумієш, сам-самісінький! І тільки через те, що лишився один, він шукає таких наївних, як ти, аби застрахати й використати у своїх цілях.

— Танев не використовував мене, — механічно промовив Ілієв. — Я не людина Танева…

— Але ж Танев був у тебе вчора. І ти це приховав од мене. «Жінка, — говорив, — напахчувалася одеколоном». Був у тебе вчора Танев чи не був?

— Був… — так тихо прошепотів Ілієв, що я ледве почув його.

— Чого приходив?

— Питав, де Медаров.

— Гм… Удавав, ніби не знає, що Медаров мертвий?

Ілієв кивнув.

— А ти що відповів?

— Сказав, що приходили якісь люди й повідомили, начебто Медаров помер од розриву серця.

— Саме так і сказав?

— Точно так.

— А ще що?

— Потім Танев запитав, чи не приходив до мене хто-небудь з міліції. Я сказав, що ніхто не приходив.

— Добре, що здогадався так відповісти. Далі?

— Більше нічого. Танев знов попередив мене, аби я й словом не прохопився, що бачив його останнім часом. Залякав мене друзями й пішов.

— І через це ти все ще брешеш мені і покриваєш Танева.

— Я не людина Танева… — механічно бурмотів Ілієв.

— Якби ти був людиною Танева, ми розмовляли б в іншому місці. Але він тебе використовував і зовсім не так безневинно, як ти гадаєш…

— Я не брав участі у мерзотах Танева… — весь час повторював Ілієв.

— Ти міг і не брати безпосередньої участі. Досить того, що мовчав. Мовчання, Ілієв, золото, але в деяких випадках це страшна провина. І так сталося з тобою. Тепер ти мусиш спокутувати свою провину. Тому — розповідай усе з самого початку!

— З процесу? — налякано запитав Ілієв.

— Ні, не з процесу. Ми починаємо від Дев'ятого вересня. А ти почни трохи раніше: від «Комети» і до наших днів…

— Про «Комету» я вже розповідав… — нагадав Ілієв.

— Ти розповів одну третину. А мене цікавить усе. І гляди, бо оте терпіння, про яке я казав, вичерпується. Ну ж бо!

— Головним у «Кометі», — глухо почав Ілієв, — був Костов. Мав грубі гроші, зв'язки з впливовими людьми й гітлерівцями. Танева — далекого родича Костова — спочатку тільки записали компаньйоном, щоб надати конторі видимості акціонерного товариства. Та протягом останніх двох років гітлерівці дедалі більше працювали саме з ним..:

— Як працювали?

— Ну, всю оту фірму «Комета» зліпили, видно, для того, щоб приховати злочини гестапо. І Танев став чи не головною людиною. Через нього встановлювали зв'язки. Він був найхитріший, найспритніщий з-поміж трьох. Костов і Медаров уже боялися його. З того випливало, що Танев став важною персоною. Нажив великі гроші… Потім ота історія із втечею Костова… Потім…

— Зажди-но, Ілієв, — перебив я його. — І запам'ятай: попереджаю востаннє! Якщо ти все ще боїшся Танева, мушу сказати, що ти боїшся не того, кого слід! Подивись на мене!

Ілієв наполохано підвів очі.

— «Історія із втечею Костова»… — повторив я. — От про неї і розповідай! І якнайдокладніше! Ти був при тому!

Я вимовив останню фразу так упевнено, наче справді знав про те, що казав. Але іноді слід покладатись і на здогади.

Ілієв винувато похнюпився і мовив зовсім тихо:

— Був…

Дальший натиск уже не потрібен. Хто сказав був, той скаже й далі. Я відкинувся на спинку лави й полегшено збив капелюха на потилицю. Навколо тече буденне життя заводу. Приїжджають і від'їжджають вантажні машини, з дверей будинку дирекції виходять люди, жваво розмовляючи між собою, кілька чоловік метушаться навколо розісланого на землі величезного плаката: «Виконаємо достроково…» Заклик, очевидно, треба було повісити на фасаді. А тим часом Ілієв розповідає мені про зовсім інші речі.

— Була ніч сьомого вересня. Чуємо, завила сирена. Схопилися й — у сховище. Костов обладнав на віллі підвал як сховище. Тільки-но Танев відімкнув його і ми ввійшли, стало ясно, що Костов утік. Сейф, де всі троє тримали гроші, зяяв пусткою. Це був старий вогнетривкий сейф, ціла стінна шафа. Відмикалася трьома різними ключами. Кожен з «Комети» мав тільки один ключ. Але Костов одімкнув його. Видно, виготовив для себе додатковий комплект ключів, хитрюган… «Ти бачиш, що він нам улаштував, паскуда! — вигукнув Танев і одразу наказав мені: Ілля, виводь «мерседес». Я вивів машину з гаража. Медаров і Танев стояли посеред двору й про щось домовлялися. Тільки-но побачили, що я готовий, скочили на заднє сидіння, й Танев гукнув: «Давай до Божуриште! Навпростець — через Банкя. І швидко». — «Не можу швидко без фар», — кажу. «То вмикай фари, хай йому чорт!» — «По нас стрілятимуть», — пояснюю. «Вмикай, кажу тобі, поки я сам не почав стріляти». Я ввімкнув світло — що вдієш? — і ми помчали. З їхніх розмов я зрозумів, що Костов хоче втекти на німецькому літаку. Останнім часом вони тільки про те й говорили: тікати чи ще зачекати, а коли тікати, то як владнати з німцями… Ми проскочили Горну Баню й попрямували до Банкя. Шосе було геть розбите, а Танев усе штовхав мене в спину: «Швидше, швидше!» Поминули й Банкя. Тільки виїхали з села, як удалині помітили світло фар. «Якщо це «оппель» Костова, ми його наздоженемо, — зрадів Танев. — Давай, Ілля, натискуй на педалі!» Я додав газу, і, проїхавши підйом, ми побачили попереду «оппель» Костова. «Мерседес» — машина потужніша, і ми швидко його наздоганяли. «Як тільки обженеш, розвернись і заблокуй дорогу!» — скомандував Танев. Я так і зробив. Щойно зупинився, як Танев і Медаров вискочили з машини. «Тільки тихо», — спробував втрутитися Медаров. «Не вчи мене!» — огризнувся Танев і підбіг до «оппеля». Отоді я побачив, що у Танева в руках автомат…

Доріжкою повз нас пройшов робітник у вилинялому комбінезоні.

— Ти чого, видно, обридло тобі працювати — в балачки вдарився? — дошкулив він Ілієву.

Ілієв не відповів. Робітник здогадався, що тут щось інше, і відійшов. Навпроти двоє чоловіків, стоячи на драбинах, уже чіпляли плакат, третій помагав їм голосними вказівками. Діти вервечкою йшли за вчителькою, яка привела їх показати, що таке завод. Я закурив і знову підставив обличчя сонцю.

— Танев відчинив дверцята й гримнув на Костова, який затаївся на задньому сидінні: «Ану, компаньйоне, вилазь!» Той виліз із машини, як мокра курка. «Давай і ти!» — гукнув Танев шоферові Андрєєву, — та швидше, поки сопілка не заграла!» — й замахнувся автоматом. Андрєєв вийшов і став коло машини. «Ну, що? Від'їжджаєш? — заревів Танев на Костова. — А колеги — вовкові в зуби, так? Навіщо тобі компаньйони, коли ти вкрав їхні гроші!» Костов мовчав. Що тут скажеш. Усе було ясно. Але Танев наче змилувався: «Ну, гаразд, — каже, — що було, то було. Як бачиш, ми людяніші за тебе. Поїдемо разом. Якщо вже старий лис подався, значить, пора». Костову наче камінь з плечей. «Разом, Лазаре, разом. Але треба поспішати, брате!» — «Коли відлітає літак? — питає Танев. — І що це за літак? Чи не завезе нас часом на фронт?» — «Та ні, транспортний літак, — відповідає Костов. — Вивозить офіцерів. Летить просто на Берлін». — «А хто ж нас пустить?» — допитується Танев. «Як хто? Полковник Кірхнер чекає на нас, ти його знаєш». — «Ну, коли так…» — проказав Танев… І прошив Костова автоматною чергою. Той упав. Тоді Танев обернувся до шофера. Він не любив Андрєєва. «Гей ти, — каже, — чого витріщився? Заспівай що-небудь!» І я здогадався, в чому справа. Андрєєв був веселун. Завжди наспівував наших пісень. Чи Танев сам почув, чи хто доніс. «Заспівай що-небудь!» Андрєєв не відповів. «Диви, як йому заціпило, — наче дивується Танев. — Ти хоч пісню про Катюшу знаєш?» — «Знаю», — відповідає Андрєєв і спокійно дивиться на нього. «Ну, то заспівай. Заспівай, тобі сказано!» Але Андрєєв навіть не поворухнувся. Потім тихо: «Я по команді не співаю». — «Ну, тоді й без пісні обійдемося», — кинув Танев й випустив ще одну чергу з автомата. Андрєєв поволі опустився на коліна, але не впав. «Клятий комуніст!» — гримнув Танев і розрядив у нього весь магазин…

Ілієв замовк, втупившись у землю. Я кинув цигарку. Вдалині глухо гуркотів мотор.

— Обидва миттю кинулися переносити валізи з «оппеля» в «мерседес». Потім знову всілися на задньому сидінні й Танев наказав: «На аеродром, і швидше! Коли не хочеш, щоб і тебе на той світ послав під гарячу руку». Він, певно, справді хотів позбутися мене, та ні він, ні Медаров не вміли водити машину. Коли дісталися до Божуриште, останній літак — отой, транспортний, щойно піднявся в повітря. Танев вилаявся. А Медаров не втримався й дорікнув: «Коли б не гаяв часу на допити й екзекуції, зараз би вже летіли!»— «Ти краще помовч, — відрізав Танев. — І без того ні на що не здатний. Треба негайно замести сліди, а там побачимо. — І знову скомандував мені: — Жени назад!» Приїхали на те ж місце. «Ану, вилазь, допоможеш!» — крикнув мені Танев. «Не можу, — белькочу, — мені кепсько!» Танев вилаявся, але не наполягав. Поспішав. Разом з Медаровим вкинули трупи в «оппель», облили бензином і відійшли. Танев загорнув у газету камінець, підпалив папір й жбурнув у машину. «Оппель» спалахнув, наче смолоскип, і невдовзі вибухнув. В цей момент пролунав відбій…

Ілієв знову замовк. А я закурив і пильно подивився на нього. Він сидів, так само втупивши погляд у землю.

— Потім?

— Потім ми повернулись. Я поставив машину, а вони кудись понесли валізи. Але перш ніж зникнути, Танев попередив мене: «Забудь усе, що бачив! Інакше те саме буде і з тобою».

— І тому ти мовчав.

— Авжеж… Та і яка користь розповідати… Доказів немає. Коли почався процес, навіть залишків «оппеля» не знайшли. Я сам ходив туди й на власні очі бачив: тільки слід горілого на землі, більше нічого. Певно, знову Танев потурбувався. Під час процесу все крутилося навколо збитків, завданих казні. Фактів, які б стосувалися вбивства чи махінацій з гестапо, не виявили… Медаров, зрозуміло, міг добре насолити Таневу, та навмисне не зробив цього. Він теж не вчора народився: якщо нашкодить Таневу, все одно себе не врятує. Навпаки, може бути гірше, коли з'ясується, що мав справи з гестапо. Сподівався тримати Танева у своїх руках. Нехай, мовляв, береже золото до того дня, коли Медаров прийде, щоб узяти своє…

— Він уже своє одержав, — зауважив я. — Лишив трохи і Таневу. Але досить про матеріальну сторону. Переходьмо до останніх подій. Ти й тут можеш дещо доповнити.

— Моє діло ясне, — пробурчав Ілієв. — Аби тільки вам пощастило схопити Танева раніше, ніж він пристукне мене.

— Пристукне… Отак просто… Ми ж не вночі сьомого вересня, не бійся. Ну?..

— Те, що я розповідав уперше, — все правда. Тільки дві подробиці пропустив…

— Побачимо.

— Увечері, виходячи з дому востаннє, Медаров сказав мені, що йде до Танева.

— Атож, справді дрібничку пропустив, — усміхнувся я. — Можеш і зараз про це не розповідати… А де вони мали зустрітися?

— У зруйнованій хаті, де стоїть машина Танева.

— А як вони домовилися про зустріч?

— Медаров весь час мене питав: чи не бачив я Танева, чи не дзвонив Танев… Сто разів казав йому, що не бачив. Та так воно й було. Я не бачив його до того дня, коли він пригнав машину на огляд. Тоді Танев сказав: «Якщо до тебе прийде Медаров наймати квартиру, не відмовляй. Хочу, щоб він був перед моїми очима». Медаров гадав, що я зустрічаюся з Таневим. І все повторював: «Як побачиш його випадково, не забудь попередити: Медаров велів передати, що нотатничок у коричневій оправі в нього, і якщо Танев спробує викручуватися, диви, нотатничок і заговорить». І щодня одне й те саме. «Передай йому, що нотатничок може проговоритися, так що, каже, хай Танев поміркує. А якщо я йому знадоблюся, ти знаєш, де мене шукати, — там, де я п'ю мастику». Певно, там і зустрілися, — у корчмі біля нас.

— Отже, ти передав це Таневу?

— Авжеж, передав. От їй-бо, за весь той місяць він з'явився тільки один раз, почав мене розпитувати про Медарова — що робить, де буває, хто приходить до нього, про що розмовляють. Ну, коли вже заходився розпитувати, я розповів йому все, що казав Медаров.

— А Танев?

— Нічого. Помовчав. І пішов.

— Коли це було?

— В останню суботу перед зникненням Медарова.

— Де ви зустрілися?

— На вокзалі. Танев стояв на пероні й чекав.

— Ясно. А про яку другу дрібницю ти забув мені розповісти?

— А, то про вечір, коли Медаров зник.

— Що про вечір?

— Ну, того ж вечора, одразу після півночі, біля дверей хтось подзвонив. Я думав, то Медаров, відчинив — дивлюся: на порозі стоїть Танев. «Де Медаров?» — питає. «Нема його, — кажу. — Ніби на зустріч із вами пішов, але ще не повертався». — «В тому-то й справа, що не прийшов на зустріч. Я досі його чекав». — «Нема ще», — кажу. «Нічого, — відповідає, — я почекаю в його кімнаті». — «Його кімната замкнена». — «А ти відімкни». — «Не можу, — відповідаю, — відмикати чужу кімнату». — «Можеш, можеш. І швиденько, бо мені зовсім не до балачок!» Я вже казав вам, що то за людина. Такому пальця в рот не клади. Я дістав ключ, відімкнув, і Танев замкнув двері зсередини. В кімнаті він трохи забарився. А видно, дуже поспішав. Коли вийшов, ніс щось під пальтом. «Прибери в кімнаті, — каже, — бо я трохи порозкидав. Шукав одну річ, яку Медаров викрав у мене. І не прохопись, що я приходив сюди саме цієї ночі». — «А що Медарову сказати?» — запитав я, і в очах мені потемніло. «Медарову можеш сказати, що я тут був. Вдерся силоміць. Хай тепер приходить до мене по рахунок, хитрюга!» І вискочив.

— А ти що? Акуратненько прибрав у кімнаті, тобто знищив докази…

Ілієв мовчав.

— Слід було б добре тебе провчити, щоб ти зрозумів, коли треба мовчати, а коли — ні… Та в мене надто м який характер… Передчуваю, що й за тебе доведеться заступатися.

В погляді Ілієва були одночасно страх і надія.

— Гаразд, — кажу, — йди, бо той малий може тобі напсувати біля верстата! А план треба виконувати.

… В їдальні управління на мене чекала приємна несподіванка: юшка з квасолею і котлети. Ці дві страви я можу залюбки їсти й холодними. І все-таки, щоб бенкет не був зовсім заморожений, зігрів його на завершення цигаркою. Потім знову подався на вокзал. Сьогодні день далеких подорожей. Після станції Іскир настала черга мальовничого куточка Банкя. Я сидів у купе один. А самота, як правило, навіває мрії. Не знаю, чи казав вам, але я просто сентиментальний тип. Добре, що мені щастить приховувати це. Але в дану мить я саме дозволяю своїм мріям трохи розгулятися. Без надмірностей, звичайно. Уся моя фантазія обмежується тим, що я уявляю: поїзд мчить не в Банкя, а в Пернік. Соромно, правда ж?

Факт, але моя перша подорож до Перніка із букетом квітів лишилася й останньою. Натомість моя знайома не так давно приїхала до мене. І то — виключно у справах; ми мали одружитися. Вона приїхала в суботу, а в неділю повинна була відбутися скромна церемонія обміну автографами. Ми походили по крамницях. Дещо купили. Навіть випили. Взагалі провели передсвятковий день чудово. Шкода тільки, що свято не настало. В ту хвилину, як ми зайшли до мого помешкання, аби моя вчителька подивилася, де їй судилося жити, — пронизливо задзвонив телефон. А коли мій телефон так дзвонить, це означає, що мене запрошують не в белот грати.

«Негайно виїжджай у Пловдів. Сумнівна пригода…»

«Добре, — кажу, — але зі мною теж трапилася пригода: я одружуюсь».

«Свою відкладеш, — бубонить у трубці. — Більше нікому їхати. Вирушай негайно!»

— От бачиш, — кажу я своїй вчительці. — Цей телефон — застережливий знак, ти можеш ще відмовитися від нещасливого шлюбу.

А моя знайома всміхається і героїчно приховує свій справжній настрій:

— Я не звикла так швидко міняти рішення. Тиждень раніше, тиждень пізніше, яке це має значення? Адже наше життя у наших руках?

— У наших, — кажу, — та тільки почасти. Іноді я не буваю вдома і місяць, і два.

— Нічого. Будемо листуватися. Легковажна особа.

За два тижні я повернувся до столиці. І, звичайно, витратив скромну суму на розмову із Перніком: «Я до твоїх послуг, прошу!» Отже, моя вчителька приїхала знову. Це сталося зовсім недавно. Прекрасний недільний день. Ми дивилися фільм, у якому я запам'ятав тільки назву. Потім — традиційна прогулянка в ліс і короткий візит до Танушева.^[13] Після того — вечеря в «Болгарії». Танці. Який жах! Знову мене примусили танцювати. Певно, я зовсім збожеволів, коли погодився. Взагалі — звичайна для таких випадків програма. Але програми не мають значення. Важливо, хто твій супутник, якщо ви розумієтесь трохи на цьому. Того вечора ми домовилися об'єднати наші долі першого січня. Підстава: треба бути справжнім Марком Тотевим,^[14] щоб тобі подзвонили з роботи на Новий рік.

Отож чекаємо свята. І мріємо про Пернік. А Пернік, відповідно, думає про Софію. Раз існує побратимство між містами, чому б не встановити й шлюби між ними?..

Ці мрії і плавний ритм поїзда, видно, заколисали мене, і тільки тоді, коли вагон різко сіпнуло, я отямився і зрозумів, що це вже Банкя.

На пагорбі хатина. Невелика, але з тенденцією до розширення. Троє майстрів, — двоє у ватянках, а третій у бежевому пуловері, — поралися біля нової двокімнатної прибудови. Фруктовий садок, город, курчата. Поговоривши з майстрами, я з'ясував, що чоловік у бежевому пуловері і є Танев. Вірніше, Танев-брат, а головного, який постійно вислизає мені з рук, нема й тепер.

— Півгодини не минуло, як поїхав, — пояснив Танев-брат, обернувшися до майстрів.

Але ті мовчки робили своє діло.

— А чому він переселився до вас?

— Та ні, не переселився. Просто приїхав погостювати в мене. Оздоровитися. Лікарі прописали йому води. Наші джерела відомі.

Танев-брат говорив спокійно, з переконаністю людини, яка бреше не вперше. Він був невисокий, кремезний, наче досить стара, але ще міцна шафа. Обличчя мав червонясте від життя, близького до природи й алкоголю. Очі ніби сонні, невиразні.

— А відколи ваш брат оселився у вас, він весь час був тут? — запитав я, пахкаючи цигаркою.

— Ви часом не з міліції? — в свою чергу поцікавився хазяїн, хоча одразу зрозумів, що це саме так.

Я без зайвих розмов показав йому посвідчення і почекав відповіді. Чорні очі з пожовклим від алкоголю білком дивилися на мене спокійно і нахабно.

— Ну, — кажу, — надто довго вигадуєте відповідь.

— А, це ви про брата? — здогадався Танев, наче досі ми розмовляли про сузір'я Оріон. — Він поїхав. І півгодини не минуло.

— Це я чув. А раніше кудись їздив?

— Ви про те, чи раніше їздив? Нікуди не їздив. Весь час тут сидів.

— Усе тут? Ти диви! Три місяці сиділи обоє й дивилися один на одного.

Темні запалені очі дивилися на мене, як на порожнє місце.

— І останні дні теж був тут, правда ж?

— Тут. Чого йому десь ходити. Нам удвох весело. Гуляємо.

— І вчора по обіді теж був тут, га?

Танев замовк, але в його погляді не було й тіні ніяковості. Він просто ще не вирішив, що сказати про вчорашній вечір. Інструкції, певно, дістав давненько.

— І вчора, здається, був десь поблизу.

— Наскільки широким є оте десь поблизу? Чи охоплює воно столицю, чи сюди входять тільки Люлин і Вітоша?

— Не знаю, ходив він на Вітошу чи ні. Тут поблизу був.

— Браво, — кажу. — А в четвер?

Чоловік, видно, з самого початку чекав запитання про четвер. Я не здивував його.

— А в четвер була пиятика, як замолоду. Мало не до ранку гуляли.

— Браво, — знову схвалив я, повторюючи улюблений вигук свого приятеля, судового лікаря. — А де відбувалося це торжество? Внизу, в ресторані, чи тут?

— Тут, тут, — уточнив чоловік. — Хто ж тинятиметься по ресторанах.

— А за питво хто платив? — поцікавився я.

Чоловік подивився на мене важким поглядом:

— Від брата випивка, від мене закуска.

— Ага. А ця прибудова теж від брата?

— Як це від брата?

— Може, нею він платить вам за брехню?

Двоє чоловіків у ватянках зиркали на нас, заінтриговані моїми запитаннями.

— Га? — Чоловік нахабно вирячився на мене.

— Ви що п'єте? Ракію?

— Ракійку п'ємо, — підтвердив Танев.

— Переходьте на вино, — порадив я йому. — Від ракії дуже тупіють.

Майстер у ватянці хрипко засміявся. Танев удав, що не почув мене. Нахабні очі дивилися спокійно: «Ми, Таневи, не дуже боїмося таких, як ти. Ламаний гріш тобі ціна. Навіть тепер».

«Дідька лисого ти житимеш у цій прибудові, яку так вилизуєш. В іншому місці відпочиватимеш», — відповів я теж поглядом, бо погрожувати заборонено законом. Потім повернувся й пішов.

Ще один герой минулого. Готовий сюжет для нашої знайомої — художниці. Навряд тільки, щоб вона вивчила його біографію. Колишній політикан, колишній околійський управитель, колишній спекулянт. Чи не додати ще й «колишня людина»? Не віриться, що він взагалі був людиною. Дуже хистке в тебе алібі, любий Танев. Свідок, єдиний твій актив — двоюрідний брат. А родичів не вважають за свідків.

Я дістався до вокзалу вчасно, аби помахати рукою услід поїзду. До наступного поїзда можна погуляти. Відверто кажучи, мені вже в печінках сидить оце ходіння. Розмови з людьми, розмови з самим собою і прогулянки, прогулянки, переважно по мальовничих куточках, які професіональною мовою звуться «місце пригоди».

По небу від Люлина суне густий туман, ніби хмари диму. Почався дощ. Він дедалі дужчав, але якщо вже ти надумав гуляти, то гуляй. Я підняв комір плаща й насунув капелюха на лоба. Неприємно, коли вода капає на ніс.

Перетнув село, вийшов на шосе й пройшов кількасот метрів по безлюдній місцевості. Минуло вже багато років, усе тут, певно, дуже змінилося. Змінився й шлях — рівний і гладенько заасфальтований. Але в сивому освітленні осіннього надвечір'я під навскісними струменями дощу я виразно бачу місце пригоди, отам, попереду, біля голих чорних дерев. Бачу дві автомобільні фари, що ледь освітлюють стерню, бачу «оппель», затиснутий між кюветом і чорним тулубом «мерседеса», бачу постать шофера біля машини. «Гей ти, пісню про Катюшу знаєш?»

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— А, це ви?

— Я.

— Чому не сідаєте? А втім, я забула: ви завжди поспішаєте.

— Не завжди. Лише інколи, — уточнив я і сів до столика.

В кафе «Болгарія», незважаючи на ранній час, було досить людно. Бракувало тільки того, заради кого я прийшов. Зате Ліда була тут. Після короткого й безневинного запитання я замовив дві кави й дві чарочки коньяку.

— Ви ж, здається, не терпите алкоголю? — нетактовно запитала Ліда.

— Це правда. — кивнув я. — Але мій приятель-кельнер якось сказав, що добре виховані люди завжди пили коньяк з кавою чи навпаки.

— Я не припускала, що ви сноб, — промовила Ліда трохи розчаровано.

— Я теж був дуже здивований, коли відкрив у собі цю рису.

— Не псуйте мені гарного враження від вас, — зауважила художниця й усміхнулась. — А знаєте, я майже продумала картину, про яку казала. Назву її «Допит».

— У журналах я бачив доволі таких картин, — делікатно зазначив я. — Правда, з давнього життя.

— Так, — пожвавлено підтвердила Ліда. — Героїв допитують інквізитори-поліцаї. І ніхто не здогадався намалювати, коли допитує позитивний герой, а підслідствений справжній злочинець, коли рушійною силою є не насильство й інквізиція, а моральна перевага нового над старим…

На щастя, саме в цю хвилину офіціантка принесла каву й коньяк. Я запропонував Ліді цигарку. Трошки повагавшись, вона невправно закурила. Закурив і я.

— Цікаво, — пробурмотів я, ковтнувши коньяку, — хоча, відверто кажучи, не дуже уявляю вашу картину.

— А я бачу її так, ніби вона вже готова. Нова людина схожа на вас, а стара — на Медарова. Ви підвелися, задаючи своє вирішальне запитання, а той зігнувся на стільці, винний і розчавлений вашою моральною перевагою…

— Такі люди рідко визнають себе винними… — зауважив я.

— Нічого, — відступила Ліда. — Важливо, що викритий, обеззброєний, розчавлений.

— Гаразд, — відступив і я. — Спробуйте. Ніхто ніколи не знає наперед, що може вийти.

— Я подумала, — сказала Ліда, — і хочу просити вас позувати. Хоча б два-три сеанси.

— Ви жартуєте…

— Ви перша людина, яка вважає, що я здатна жартувати. Всі певні, що мені геть бракує почуття гумору.

— Якщо не жартуєте, то просто не уявляєте моєї роботи.

— Уже й злякалися, — проказала Ліда. — Йдеться всього про якихось два-три сеанси.

— Виключено, — відповів я. — Не дозволено статутом. І в даному разі не має ніякого значення, яке обличчя намалюєте. Ви ж знаєте, що такі, як я, діють не від свого імені, а від імені закону. Отже, обличчя зовсім не має значення.

— Ні, має, — наполягала Ліда. — Я трохи розуміюся на цьому.

— Може, для вас це й важливо. Людей без обличчя у нас принаймні ще не малювали. Та нам, як я вже казав, не дозволено статутом.

— Шкода, — зітхнула Ліда. — Доведеться знову працювати за уявою.

— Правильно. Наслідуйте традиції давніх майстрів, Христос не спускався з неба, аби позувати, і все-таки художники малювали ікони. Взагалі святих і працівників міліції слід малювати за уявою.

Я вихилив коньяк, залишив гроші й підвівся.

— Ви не випили кави, — зауважила Ліда.

— Навмисне залишив її на закуску, аби підсолодити коньяк, — відповів я, клянучи подумки жіночу спостережливість.

Випиваю противну рідину і, махнувши рукою, виходжу.

І знову я перед дверима з трьома прізвищами. Вже вдруге цього ранку. Саме вагаюся, скільки разів подзвонити, коли зсередини долинув шум. Отже, злочинець Танев нарешті повернувся і почав правити суд.

Нараз двері рвучко відчинились, і на порозі несподівано постала Віра, навантажена валізою й книжками. З-за її спини виринув Андрєєв. Електроінженер теж тягнув багаж.

— Переселення, — всміхнувся я з полегкістю. — А я було подумав, що дядько третирує вас… Отак найкраще розв'язати житлову проблему.

— В неділю розписуємося, — пояснила Віра, щоб я не подумав чогось поганого.

Вона поклала свої клунки. Андрєєв також.

— Приходьте і ви, — запросив він мене.

— Нам саме потрібен один свідок… — додала Віра.

— А хто другий?

— Наша Мімі, — відповіла лікарка.

— Досі вона була Сусанна, а тепер Мімі, та ще й наша… — здивувався я.

— Вона більше не Сусанна. Заявила, що пориває усякі зв'язки з Таневим. Тепер ви її не впізнаєте. Вона — один наш свідок, а ви будете другий.

— Е, ні — заперечив я. — Стати свідком двох лжесвідків?!

— Ми тільки хотіли допомогти вам, — промовила Віра. — Дати вам у руки готові докази… — додав Андрєєв.

— Хотіли допомогти мені, та завдали силу-силенну ускладнень. Ну, гаразд, я не злопам'ятний. Може й прийду. Почастуєте чаркою коньяку?

— Навіть цілою пляшкою, — всміхнулася дівчина.

— Пляшкою — ні. Моя тітонька вчила мене пити тільки чарками. Родинна традиція, знаєте. Наллє, бувало, чарочку до половини й закоркує пляшку, дбає, щоб не став алкоголіком. До речі, якщо вже зайшло про родичів, — я не зустрів вашого дядька в «Болгарії». А Мімі зранку сказала, що він повернувся і, певно, в «Болгарії».

— Справді повернувся. Тому ми й поспішили переселитись.

— А де він може бути о такій порі?

— Звідки мені знати? — знизала Віра плечима. — Хіба хто знає, що він робить і де буває?

— Неспокійний старий.

— Коли б він це почув, то показав би вам «старого», — усміхнулася Віра і, взявши валізу, пішла з Андрєєвим.

— Ми чекаємо на вас у неділю! — нагадала вона, спускаючись сходами.

— Гаразд. А все-таки куди міг завіятись ваш дядько, вибачте, громадянин Танев?

— Подивіться у старій хаті, там, де в нього гараж, — відповіла Віра вже знизу. — Він часто буває там.

Нарешті стара хата. Добре, що про всяк випадок я взяв адресу й цієї пам'ятки архітектури. Навіть побував там увечері, хоч і не сказав вам про це.

Незважаючи на штовханину, я сів у трамвай, бо знову пішов дощ, а славна руїна містилася аж по той бік Верхнього Лозенця. Вийшов на потрібній зупинці й намірився продовжувати путь пішки, коли помітив телефонну будку і пригадав, що цього ранку був у шефа й дещо йому пообіцяв, а тепер мало не забув про ту обіцянку.

Надворі, як я вже казав, ішов дощ. На щастя, мій об'єкт був недалеко. За дві вулиці звідси. Стара будівля була так-сяк огороджена, навколо п'ять-шість поганеньких дерев, зарості всохлого бур'яну. Дощового дня споруда видавалася зовсім непривітною. Це була одна з напівзруйнованих будівель, що стирчать подекуди як пам'ятники часів бомбардування. Хату знесло майже до першого поверху, в якому тепер був гараж. Від другого поверху лишилася тільки одна кімната, її вікна було забито дошками. Будівля, певно, ще й горіла. Вона майже чорно окреслювалася на тлі темно-сірого низького неба.

Стара хата… Таємничий будинок… Собака Баскервілів. Ні, не треба перебільшувати: собаки нема. Але все-таки хата видавалася досить таємничою й зовсім нежилою. Може, тут живуть привиди. Нічого, за браком інших свідків допитуватиму привидів.

«Допит привидів»… Треба було б запропонувати цю тему Ліді. Шкода, що не догадався зробити це раніше. Так думаючи, я підійшов до гаража. Широкі подвійні ворота замкнуто на важкий замок. Ніяких ознак машини. Поволі обійшов хату і натрапив на вхід. Тут двері не замкнуто, їх просто нема. Піднімаюся сходами на другий поверх. Намагаюся оглянути електровимикач. На тому місці, де він має бути, зяє порожній отвір. Праворуч — двері, мабуть, вхід до єдиної кімнати. Підходжу, прислухаюся. Тої ж миті вони рвучко відчинились. І це навіть трохи налякало мене. Бозна-як у мене в руці опинився пістолет.

Танев. Діждалися-таки хвилюючої зустрічі. Тільки не уявляйте собі бородатого бандита з чорною пов'язкою на правому оці. Чоловік, який став на порозі кімнати, був невисокий, плечистий, трохи кремезніший за свого брата. Взірець елегантності. Гарний темно-синій костюм, білосніжна сорочка, світло-сіра краватка, сиве, акуратно підстрижене й зачесане волосся, гладенько виголене матове обличчя, на якому роки не лишили руйнівного сліду. В темних очах нахабний спокій двоюрідного брата, але вони жвавіші й значно пихатіші. Танев ковзнув поглядом по моєму обличчю й запитливо зупинився на пістолеті.

— Громадянин Танев? — запитав я церемонно. Танев ледь помітно кивнув.

— Ось де зимував рак! — проказав я трохи душевніше.

— Рак? Що за жаргон? — звів одну брову Танев. — І що за манера вимахувати пістолетом? Хто ви такий?

Не випускаючи пістолета з правої руки, я дістав лівою службове посвідчення й показав його цікавому громадянинові.

— А!.. А я було подумав, що ви злодій. Наскільки мені відомо, міліція вже багато років не розмовляє з мирними людьми за допомогою пістолета.

— Це правда. Уже давно. Одначе це стосується мирних людей. А ви належите до неспокійних, як зауважила нещодавно ваша родичка.

При цих словах я жартома посварився на Танева пальцем.

— Я не зовсім розумію… — пробурмотів Танев, не втративши ані крихти спокою.

— Ще зрозумієте. Та запросіть же мене до хати! Я замерз на цих кам'яних сходах.

— Прошу, — мовив Танев майже люб'язно. — Машина в гаражі. За хвилину виведу її, а через п'ять будемо вдома.

— Не завдаватиму вам зайвого клопоту. Ми й тут поговоримо. Тим більше, в кімнаті ввімкнуто електрорадіатор. Погріємося й побалакаємо. Йдеться, власне, про коротеньку довідку.

А оскільки Танев усе ще не наважувався запросити мене у свій скромний барліг, я легенько підштовхнув його й сам увійшов слідом за ним. У кімнаті було тепло. Вікна були щільно забиті дошками від ящиків. Невеличка електрична лампочка ледь освітлювала приміщення, захаращене старими меблями й хатнім начинням, загорнутим у простирадла. Однак посередині розчищено. На великому старому столі — пляшки, чарки, цигарки. Два стільці, якраз стільки, скільки потрібно для наступної мізансцени.

Я сів на один і гостинно вказав пістолетом на другий. Танев сів неохоче, але спокійно.

— Може, запропонуєте що-небудь? — сказав я. — Адже до вас прийшов гість.

— Що ви п'єте? — запитав сухо Танев, поставивши переді мною чарку.

— Мастику.

— Як бачите, мастики нема… — байдуже зауважив господар.

— Невже Медаров усю випив? — здивувався я. — Чи те, що залишилося, ви вилили йому на одяг?

— Не розумію, про що йдеться…

— Не розумієте? Оце так. Резидент гестапо, а не розумієте таких простих речей.

— І цього натяку теж не розумію.

Темні очі дивляться байдуже. Не віриться, щоб ці очі коли-небудь від чогось ніяковіли.

— Гаразд, — промовив я, зітхнувши. — Почнемо спочатку. Я думав, що ви ділова людина і ми швидко порозуміємося, але якщо ви не такий, то почнемо спочатку. Де ви були останні три місяці?

— У провінції.

— Провінція велика. Більше ніж сто тисяч квадратних кілометрів. Де точно?

— Переважно в Банкя.

— З якою метою?

— Відпочинок. Води.

— Відпочинок від чого? Вашою основною професією, наскільки мені відомо, є неробство.

— Раніше я працював.

— Знаю. В гестапо. Але ж тепер не працюєте. А втім, з чого ви живете, якщо не секрет?

— Батько мені залишив дещицю…

— Коли помер ваш батько?

— Вісім років тому.

— В такому разі ота «дещиця», видно, чималенька, якщо утримує вас стільки часу.

— Я живу скромно.

— Це мені відомо: машина, поїздки у провінцію, гулянки через день, подарунки Мімі й іншим веселим істотам. Більше ніж скромно. Кого ви посилаєте розмінювати для вас золоті монети?

— Які монети?

— Що за питання? Ті самі, що ви успадкували від батька. Чи, може, у вас є інші?

— А!.. Справді, — Танев кивнув, наче йшлося про забуту дрібничку, про яку тільки-но пригадав. — Батько справді залишив мені певну суму, але основну вартість становили родинні коштовні речі. Я продавав їх поступово.

— Гм… Поки що ви збрехали тричі. Побачимо, скільки буде далі. Чи не можете ви мені пояснити, як сталося, що ваш від'їзд збігся із звільненням Медарова?

— Я не знаю, коли Медаров вийшов з тюрми.

— А від кого довідалися, що він вийшов? І коли саме?

— Од вас довідався, тільки що, — відповів Танев, дивлячись мені в очі.

— Ваша безсоромність справді небачена, — зауважив я. — На жаль, самою безсоромністю нічого не досягнете.

— Хіба я не казав вам, що три місяці мене не було? — сухо нагадав Танев. — Тільки вчора повернувся.

Я дістав лівою рукою цигарку, так само однією рукою запалив сірника. Пістолет був уже не потрібен мені, але я тримав його — хай весь час маячить перед очима співрозмовника. Колись Танев любив таку зброю. Хай тепер вона трохи подратує йому очі. Я затягнувся кілька разів цигаркою, допитливо вдивляючись у матове обличчя. Потім поволі мовив:

— Бачте, Танев, свій план дій і захисту, кажучи відверто, ви склеїли розумно. Проте він має велику ваду: якщо обірветься хоч одне кільце, весь ланцюг захисту розпадеться. А таке кільце вже є. Йдеться про Мімі.

— Не розумію, — наполягав на своєму Танев.

— Пусте, я поясню вам, — кивнув я терпляче. — Ви, мабуть, індивід з надприродними властивостями: лікуючись у Банкя, одночасно були і в Софії. Зустрічалися з Мімі, розпитували її про Медарова і навіть дали їй подвійну дозу фанодорму, щоб приспати Медарова. Кажучи «дозу», я маю на увазі смертельну дозу. Отже, у вашому плані не було передбачено пробудження. Я вам сказав: кільце з Мімі обірвалося, й усе пішло шкереберть.

Танев слухав мене уважно, але байдуже. Коли він заговорив, у його словах не було й сліду хвилювання:

— Якщо «обірване кільце» — ота нікчема, яка постаралася мене очорнити, то мушу вас запевнити, — що це дрібна жіноча помста. Їй було не досить, що я пустив її у хату, вона спробувала ще сісти мені на шию. Коли ж я відмовився одружитися з нею, вона силкується відплатити. Якщо всякий наклеп — це доказ…

— Не хвилюйтеся, — спинив я Танева. — Доказів більш ніж треба. Ви, наприклад, твердите, що весь час були в Банкя, а тим часом вашу машину кілька разів бачили в Софії.

— Я давав машину двоюрідному братові. Він їздив до столиці у справах.

— Крім того, вашу машину близько місяця тому приганяли на техогляд.

— Це теж робив брат.

— Гм… — промимрив я, — кількість побрехеньок уже зросла до восьми. Бухгалтерська робота з вами — просто іграшка: кількість фраз відповідає кількості побрехеньок. І навпаки. Але ходімо далі. Оту брехню про машину я чув не тільки од вас. Ви навчили свого брата. Те саме повторював Ілієв. Та, до вашого відома, Мімі не єдине кільце, яке обірвалось. Обірвалося й друге — Ілієв.

Я допитливо глянув на господаря. Танев якийсь час витримував мій погляд. Потім опустив очі.

— Не розумію вас, — промимрив він, дивлячись на стіл.

— Чудово розумієте, але ще не вірите. І все-таки: попри ваші систематичні погрози, попри той страх, який ви встигли навіяти людині, вона капітулювала. Точніше, виправила свою помилку. Або ще точніше —; проговорилась. А той, хто проговорився, як ви, певно, знаєте, розповідає все.

— Припускаю, що він наговорив багато чого, — відповів Танев. — Але то теж вигадки. Ілієв ненавидить мене.

— Вас, видно, ненавидить багато людей.

— Навпаки, тільки двоє, і вам пощастило їх знайти.

— Ну, таке скажете: тільки двоє! А коли додати Медарова, стане вже троє.

— З Медаровим ми завжди були в добрих стосунках. Разом жили. Разом працювали.

— Тоді за віщо ви його вбили?

Я втупився в Танева, але він не підвів очей.

— Я нікого не вбивав, — мовив глухо.

В голосі його — ані розгубленості, ані обурення. Може, тільки упертість.

— Не ви вбили Медарова?

Танев мовчить.

— А Костова?

Мовчання.

— А Андрєєва?

— Ви можете приписати мені усі відомі чи вигадані вбивства останнього десятиліття, але даремно. Самі казали: наклепу не досить, потрібні докази. А втім, це ви знаєте краще за мене.

— Звичайно, знаю, — охоче підтвердив я. — І через те постарався зібрати багату колекцію доказів. Власне, якщо я вже приїхав сюди, то саме для того, щоб поповнити свою колекцію, а не забивати собі голову вашим, мов у папуги, «не розумію», «не розумію». Мушу вам сказати, Танев, що сьогодні мою колекцію вже повністю укомплектовано. Отже, чи зізнаєтесь ви, чи повторюватимете свою дурну фразу — це не має значення.

Танев нарешті підвів очі. На його обличчі вперше майнуло щось схоже на вираз. Схоже на зневажливу посмішку.

— Якби ви мали не наклепи, а реальні докази, ви найперше арештували б мене.

— А я того й прийшов, — сказав я спокійно.

Танев глянув на мене, ніби хотів перевірити, серйозно я кажу чи ні.

— Так, так, — підтвердив я. — Ви правильно зрозуміли: прийшов арештувати вас. Бо урвалось і третє кільце: Медаров.

— Невже й мертвий свідчив проти мене? — кривопосміхнувся господар, до якого знову повернувся спокій.

— Саме так. Хоча мертві й мовчать, проте Медаров заговорив. Ось його свідчення!

Я показав Таневу маленький нотатничок у коричневій шкіряній оправі. Він на мить зіщулився, немов хижак, що готується кинутися на жертву. Потім знову опустився на стілець й втупив погляд у стіл.

— Ви, певно, пам'ятаєте зміст цієї реліквії, — сказав я, поклавши нотатник до кишені. — Тут записано імена агентів, яких ви вербували для гестапо, зафіксовано суми, які вони одержували, — і все скріплено вашим власноручним підписом.

Матове обличчя Танева потемніло ще більше.

— Тільки оцей нотатничок є підставою для смертного вироку. Але гестапо не по моїй лінії. Цією стороною вашої діяльності займуться інші. Я ж арештую вас за вбивство Івана Медарова.

— Я не вбивав Медарова, — сухо проказав Танев. — Певен навіть, що матиму змогу пред'явити вам переконливе алібі, як тільки довідаюсь про те, коли помер Медаров.

— У цьому питанні ви знаєте найбільше в світі. Хоч і я дещо знаю. А щодо алібі, то не чекайте, що я впаду з стільця од несподіванки. Коли хтось готує вбивство, то звичайно готує і відповідне алібі. Мені рідко траплялися вбивці без переконливого алібі. А ваше, до того ж, зовсім не переконливе: колишній спекулянт, який буде вашим свідком, — це ваш двоюрідний брат. Його свідчення не варті й ламаного гроша.

— Я не вбивав Медарова, — уперто повторив Танев.

— Убили. І останні докази вбивства підготували самі, навіть не помітивши цього. Ви, Танев, попри вашу безмежну самовпевненість, зовсім не є світилом мудрості. Ви вчинили колись підле вбивство, яке принаймні досі лишалося нерозкрите, і це переконало вас, що ви невловимі. І тепер, до того, як побачили мене тут, ви гадали, що вбивство Медарова — другий шедевр злочинності. Ви залишили Софію, щоб бути поза всякою підозрою й заховатися од Медарова, якому винні значну частину краденого. Одночасно підтримували контакт з Мімі й Ілієвим, щоб стежити за вашою майбутньою жертвою. Навіть примусили Ілієва прийняти до себе в дім Медарова, бо хотіли знати кожен його крок. Та вчинки Медарова були ще дурніші, ніж ваші. А втім, може, я несправедливий: можливо і його, і ваші дії розумні. Вони просто не відповідали ні часові, ні обстановці, їх породили інші часи й інші обставини. Два обскубані леви, що попали до вегетаріанського ресторану, ви продовжували своє полювання, не помічаючи, що за нинішніх обставин воно взагалі неможливе. Ви — два стерв'ятники, що лишилися од минулого, як вдало висловилась моя знайома. Ви як два хижаки, що прагнуть знищити один одного, але власних сил не вистачає, а допомоги знайти не можете. Медаров спробував залучити Андрєєва, але Андрєєв — людина не вашого складу. Ви ж покладалися на Ілієва та Мімі. Одначе навіть легковажна Мімі стоїть набагато вище за вас. Вона не захотіла бути знаряддям у ваших злочинних планах. Ілієв теж людина не вашого типу і якщо інколи робив вам дрібні послуги, то тільки через те, що боявся смерті. Проте людина, яка діє з страху, ненадійний помічник, і ви самі це зрозуміли. Отже, і ви, і Медаров змушені були діяти ізольовано, покладаючись кожен на власні сили, що далеко не відповідають ступеневі вашої злості й пожадливості. Довідавшись через Ілієва, що Медаров мав нотатник, де зібрано докази вашої діяльності в гестапо, ви самі вирішили здійснити свій план. І як перший захід, призначили Медарову зустріч отут, в оцій кімнаті…

Я на мить замовк, бо поважаю драматичні ефекти. Танев мовчав, втупивши погляд у стіл, але, видно, напружено стежив за моєю розповіддю. Я критично оглянув обстановку в кімнаті:

— Власне, ваш вибір непоганий. Якщо не зважати на пилюку, приміщення досить затишне і, найголовніше, ізольоване. Ніяких ознак того, що давні приятелі зустрілися в старій хаті поділитися спогадами. Ви подбали про наступну пиятику. По дорозі до Софії побували в корчмі й купили пляшку мастики, оскільки знали, що Медаров п'є тільки мастику. Одначе це була маленька помилка, яка пізніше обернулася на істотний доказ: по-перше, працівник автоінспекції помітив вашу машину і завітав до корчми, щоб перевірити, чи ви не п'єте алкоголю. Саме тоді ви купували мастику. Так що вашу покупку зафіксовано. По-друге, коли я виявив бажання випити чарку мастики, ви відповіли, що ви не вживаєте її і не держите у себе. Де в такому разі поділася ота легендарна пляшка?

— Вона у Мімі…—. машинально проказав Танев.

— Ще одна брехня, не знаю, котра вже, — зауважив я. — Недавно ви твердили, що взагалі не бачили Мімі й не бували в Софії… Тепер виявляється, що навіть постачали їй алкогольні напої. На жаль, за якимсь збігом і Мімі ненавидить мастику. Я дивуюсь, чи взагалі хто-небудь, крім покійників, вживає це питво. Та полишмо цю проблему спиртовій монополії. Отже, у призначений час Медаров прийшов. Він цікавився, певна річ, золотими монетами, які свого часу ви разом сховали. Вас же цікавив нотатник. Змова могла б відбутись… але не між двома хижаками, кожен з яких мріяв узяти, не даючи нічого. Ви вимагали від Медарова нотатник, збираючись після цього відразу ліквідувати старого. Ваш колишній компаньйон досить добре знав вас і теж підготувався заздалегідь. Він попередив, що е люди, які знають про його візит сюди, і що нотатник зберігається у одного з них. Задля більшої переконливості він навіть назвав ім'я цього чоловіка — Андрєєв. Ви, знаючи сумнозвісну недовірливість Медарова, не повірили жодному його слову. В якийсь момент, ніби почувши підозрілий шурхіт, вийшли на площадку, аби підготувати знаряддя вбивства. На це пішло менше хвилини: вийняли електровимикач так, щоб два оголені кінці провода стирчали як двоє гадючат, готових смертельно вжалити. Потім повернулися до кімнати, заспокоївши Медарова, що, мовляв, ніякої небезпеки нема. Відбувається остаточна угода: ви обіцяєте принести Медарову його частину грошей, як тільки він передасть вам нотатник. А Медаров обіцяє віддати вам нотатник під час наступної зустрічі. Він вирішив звести вас з Андрєєвим. Хотів забрати гроші, не розлучаючись із тим документом, який давав йому владу над вами. Пастки, які ви розставляли один одному, були більш-менш рівноцінні, але ви мали перевагу в часі. Попрощавшись, Медаров вийшов, а ви послужливо вказали йому на вимикач освітлення. За мить противник був мертвий. Слабе серце старого, цементна підлога, мабуть, змочена водою, все це гарантувало кінець. Припускаю, як ви сп'яніли від успіху…

— Фантазуєте, — мовив Танев з легким презирством, не дивлячись на мене.

— Ваше сп'яніння, одначе, швидко минуло. Обшукавши покійника, ви не знайшли в його кишенях фатального нотатника. Тут ми переходимо до другої дії твору й розіграної вами сцени: приховування злочину. Ви спробували влити мастаку в рот жертві, щоб симулювати перепій. Одначе більшість питва розлилося по одягу, правда, вас це не збентежило. Ви поклали тіло в машину й поїхали до Ілієва. Бо тепер єдина ваша надія —: знайти нотатник у кімнаті небіжчика. Ви примушуєте Ілієва відімкнути кімнату Медарова й швидко робите трус, оскільки боїтесь, щоб хто-небудь не помітив мертвого Медарова. Ви не знайшли нотатника, зате забрали маленьку сталеву скриньку, в якій міг бути нотатник. Та, відкривши її, пересвідчилися, що ваші сподівання були марні. Хоча, мушу вам сказати, що трохи раніше нотатник лежав там. Він лежав там майже двадцять років, а сама скринька була за кількасот метрів од вашого будинку — в квартирі Сиракової, сестри Медарова. Але людина, як правило, шукає не там, де треба. Отже, наслідок від трусу в Медарова — ще один доказ проти вас. Ілієв докладно описав цей обшук…

— Свідчення… Наклепи… — пробурмотів Танев.

— Поперекидавши геть усе в кімнаті Медарова, ви заходилися біля небіжчика. Відігнали машину на безлюдну вуличку поблизу від будинку Ілієва. Вулиця Крайня — ви обрали її заздалегідь — досить зручна: обабіч пустища, сліпі стіни складів. Ви покинули тіло на тротуарі. Хай думають, ніби Медаров, перепивши, вмер од сердечного приступу. Повернулися назад і заховали проводки, проведені для замаху, відгвинтили вимикач, взяли пляшку з мастикою і помчали в Банкя, — хотіли перевірити, що лишив Медаров у скриньці.

Танев мовчав. Щоб посилити напруження, я вийняв цигарки, закурив і вів далі:

— В цій другій частині спектаклю ви знову припустилися помилки: ліквідуючи одні сліди, залишили нові. Коли вийдете на сходи, можете побачити, що, відкручуючи і потім знову прикручуючи вимикача, в кількох місцях подряпали стіну. Але ця дурниця блідне перед іншою дурницею. Нічого не знайшовши у скриньці, ви подумали, що Медаров справді передав нотатник Андрєєву. І не помилились. Перш ніж перейти до дії, ви відвідали Ілієва, аби про всяк випадок з'ясувати, чи не викликала смерть Медарова якоїсь небажаної реакції в органів влади. До речі, ваш бузковий парфум просто жахливий. Я відвідав Ілієва невдовзі після вас і мало не задихнувся. І тут, серед цього мотлоху, теж смердить. Коли б ви здогадалися перед зустріччю з Медаровим розлити два флакони цих парфумів, він, певно, вмер би й без електричного струму. Але що було, то було. Отже, після відвідання Ілієва ви впевнилися, що ваш злочин лишився нерозкритий, і зразу ж приступили до здійснення запроектованої дурниці: зробили обшук у квартирі Андрєєва, попередньо виманувши господаря з дому. У своїй манії непогрішності навіть не припускали, що хтось може пов'язати «нещасний випадок» з Медаровим і «крадіжку» в Андрєєва. Знаючи потайність Медарова, ви були певні, що Андрєєв не підозрює, яке значення має для вас річ, залишена йому на збереження. Отже, якщо нотатник буде викрадено, цей обшук, хай Андрєєв навіть поскаржиться в міліцію, сприймуть як звичайну крадіжку. На ваше нещастя, і Андрєєв, і міліція знали, кого цікавить нотатник у коричневій оправі. Нарешті, коли людина щось інсценізує, вона повинна мати принаймні елементарне уявлення про справжню крадіжку, якщо хоче, щоб повірили інсценіровці. Правда, ви все своє життя крали, але то були крадіжки іншого плану. Дрібні злодії, Танев, не порпаються там, де порпалися ви…

— Фантазуєте, — бурмоче Танев. — У вас немає доказів.

— Ви, бачу, зовсім втратили глузд, — зауважив я поблажливо. — В тому, що я розповів вам, доказів утричі більше, аніж потрібно.

— Якби ви мали досить доказів, ви не вели б зі мною цієї розмови. Все це ви говорите для того, щоб я в чомусь прохопився.

— Вам нема чого прохоплюватися. Все, що ви могли б розповісти, мені відомо.

— Я прекрасно знаю, чого ви ждете, — мовив Танев і посміхнувся.

— Ні, не знаєте. Оскільки ваші думки все життя крутилися навколо золота, то й тепер уявляєте, ніби я сиджу тут, аби взнати, де заховані гроші… Гроші знайдуть і без вас, але вони у цій історії важать найменше.

— Не переконуйте мене, що вас найбільше обходить смерть Медарова, якого ви до вчора тримали у в'язниці, — сказав Танев. — Якщо хочете говорити по-діловому, говоріть прямо: я теж ділова людина. Кажіть, чого ви хочете і що можете запропонувати за те, що хочете. Ми порозуміємося. Не треба переконувати мене, що ви сумуєте за Медаровим…

Я підняв пістолет, потім знову поклав його на коліна й тихо промовив:

— І цього разу помилилися, Танев. За образу вас треба було б стукнути цією залізякою по голові, та ви неспроможні образити мене. А щодо Медарова, то я справді і гроша не дам за нього. Хоча коли когось убивають, і цей хтось навіть подібний до вас чи Медарова, мій обов'язок викрити вбивцю. А якщо я зараз розмовляю з вами, то зовсім не для того, щоб примусити вас «прохопитися», де заховано гроші, чи схилити до підкупу, і не для того, щоб покарати вас тільки за смерть Медарова. Ви забули про смерть іншої людини в ніч сьомого вересня, шофера, якого вдома чекали молода дружина й мале дитя і якого ви застрелили. Заради смерті того чоловіка я нагадав вам усі ваші злочини. Хотів примусити вас кілька хвилин тремтіти від страху, потроху вмирати, корчитися від думки, що вас чекає. Це моя скромна помста, яку я чиню від імені іншої людини. А на втіху можу ще й проспівати одну пісеньку.

І, переходячи на «ти», додав:

— Пісню про Катюшу знаєш?

Матове обличчя Танева стало зеленуватим.

— Не знаєш? Нічого, я тобі проспіваю.

І заспівав трохи хриплувато, але, сподіваюсь, не зовсім фальшиво:

Расцветали яблони и груши,

Поплыли туманы над рекой…

Враз Танев схопився, штовхнув на мене стіл і рвучко відчинив двері. А я спокійно співав:

Выходила на берег Катюша…

У дверях став загрозливо напружений міліціонер з автоматом. Танев, озираючись, наче звір у пастці, позадкував, висмикнув щось із кишені й хотів проковтнути, але я тієї ж миті схопив його за руку. І, дивлячись на нього впритул, закінчив:

На высокий берег на крутой.

Потім забрав у нього маленьку ампулу з прозорою рідиною, поклав її собі в кишеню й проказав:

— Е ні, Танев. Так легко не вислизнеш. Такі, як ти, не мають права на смерть без формальностей.

І передав його міліціонерові.

Тепер я вільний. Звичайно, тимчасово. Шкода, що завтра не Новий рік.

Зсунувши капелюх на потилицю, аби було ясно, що в даний момент я позбувся клопотів, вийшов на вулицю. Стара хата неприязно дивилася на мене двома дощаними вікнами. Я повернувся до неї спиною. Дощ трохи перестав. З вершини Лозенського пагорба було видно місто. Маленьке місто нашої юності, увінчане лисим тім'ям Невського,^[15] перетворилося на неосяжну рівнину дахів. Там-тут височать білі паралелепіпеди нових висотних будівель. Там-тут на фасадах будинків вимальовуються великі червоні п'ятиконечні зірки. Вдалині димлять заводи. Цілий світ. Мирний людський світ, що розкинувся в полі між гірськими хребтами. Моє місто, як кажуть деякі поети. А чому твоє, а, скажімо, не моє? Гаразд, наше місто, щоб не посваритися. Я ще раз глянув на наше місто й пішов униз.

Отже, сьогодні весілля. Чудовий епілог для похмурого розслідування. Значить, все було на краще. Стежу, як Віра й Андрєєв стоять перед столом і впіввуха слухають традиційні напуття, як моргають од спалахів лампи фотографа. Все це добре, тільки чого я шукаю тут? Мені завжди бракує часу погостювати в тітоньки. Бракує часу погуляти на власному весіллі. А сам тиняюсь по чужих весіллях. «Парадокси життя», — може, скаже хто-небудь.

Мої думки перервала Мімі, яка потягла мене до столу, вкритого червоним сукном. Я зовсім було забув, що я свідок. Власне, добре, що так сталося: набуду невеличкого досвіду, — це не зашкодить з огляду на подію, яка чекає мене на Новий рік.

І ось скромну церемонію завершено. Фотографі запрошує присутніх стати щільніше, ближче один до одного.

— А тепер спільний знімок!

Лампа спалахує в ту мить, коли я закрив обличчя своїм старим вірним капелюхом. Досить і того, що я вітально підняв руку. Е, на фото бракуватиме однієї особи, але це не найголовніше. Подробиці зайві. Я дію не від свого імені, а від імені закону. А коли ви спостережливі, то впізнаєте мене по капелюху. Такий гарний старомодний капелюх носить тільки відданий вам Петр Антонов.

1

Мастика — анісова горілка. (Тут і далі — примітки перекладача).

(обратно)

2

Дев'яте вересня 1944 р. — день визволення Болгарії від фашистського гніту.

(обратно)

3

Аутопсія — розтин трупа для встановлення причин смерті.

(обратно)

4

У житлових будинках Болгарії світло на сходах вмикає кожен, хто входить, вимикається ж воно автоматично.

(обратно)

5

Глава останнього (перед визволенням) фашистського уряду Болгарії.

(обратно)

6

Дачна місцевість неподалік від Софії.

(обратно)

7

Зігмунд Фрейд (1856–1939) — австрійський лікар і психолог, засновник теорії психоаналізу, яка розрослася в систему поглядів, відомих під назвою «фрейдизм».

(обратно)

8

Огюст Конт (1798–1857) — французький буржуазний філософ, засновник позитивізму.

(обратно)

9

Йдеться про будинок на площі Славейкова, де колись була Каса взаємодопомоги вчителів.

(обратно)

10

Каструлька особливої форми для приготування кави по-турецькому.

(обратно)

11

Курортна місцевість із джерелами мінеральної води поблизу Софії.

(обратно)

12

Сорт ковбаси.

(обратно)

13

Власник ресторану (вже ліквідованого) в парку Свободи.

(обратно)

14

Прозивне ім'я; людина, якій не щастить, невдаха.

(обратно)

15

Собор Олександра Невського в центрі Софії.

(обратно)

Оглавление

Богомил Райнов ЛЮДИНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ З МИНУЛОГО

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

*** Примечания ***