Блудниця вавилонська [Галина Тимофіївна Тарасюк] (fb2) читать онлайн

Галина ТАРАСЮК
БЛУДНИЦЯ ВАВИЛОНСЬКА Роман ab absurdo

— Їде! Їде! — радісно гукали навстріч кожному авто люди, але щоразу кожне авто, злякано шарпнувшись, проскакувало мимо і над майданом знову зависала спекотна тиша і палке чекання.

Уже місяць райцентр Безводне терзали тридцятиградусна спека і дванадцятибальний ажіотаж. Щоранку місцеве радіомовлення починало свої новини з повідомлення про приїзд великої Марсалії, таємничо-іконний образ якої осявав забуту Богом і загублену владою степову провінцію з глянцевих плакатів, розвішаних на всіх стовпах і стендах для оголошень. Але велика Марсалія не їхала. І тоді, коли Безводне і всі довколишні села втратили надію, радіо сповістило, що зустріч із довгожданою гостею відбудеться завтра в районному Будинку культури. Благу вість підхопило радіо народне і донесло туди, куди не доходили ані хвилі, ані проводи жодних інших радіостанцій.

Тож іще з вечора в суботу до Безводного з усіх усюд потекли спочатку людські ручаї, які під ранок, перетворюючись у бурхливі ріки, зливалися на майдані перед Будинком культури в рокітливе, розхвильоване море. Здавалося, цього дня обезлюдніли херсонські степи, спорожніли не лише села, лікарні, старечі сиротинці, а й реанімації та морґи. Люди йшли, їхали автобусами, автами, возами, мопедами і велосипедами. Сидячих котили на візках, лежачих несли на носилках. Втомлені дорогою й бідою, осідали де бачили: на кількох поламаних лавочках, просто на ґазонах, бордюрах і сходах, і, заклопотані, зосереджені на своїх проблемах, чекали, прикипівши поглядами до парадних дверей, заклеєних величезним портретом жінки у білій тозі і позі Оранти, з такою вірою і надією, ніби то були ворота до раю, на яких стояла сама Богородиця. Сміливіші приступали ближче, торкалися благоговійно плаката, як чудодійної ікони, — хто чолом, хто рукою, хрестилися і відходили, даючи дорогу іншим.

Гаряче степове сонце піднімалося все вище і вище, немилосердно припікаючи. Однак від спеки і тривоги паломників рятували дивовижні перекази про чудотворні діяння великої Марсалії, що свіжим вітерцем шелестіли від гурту до гурту. А від деяких чуток, зокрема про те, що спасителька не лише болящих зцілює, а й мертвих воскрешає, взагалі морозом обсипало.

Нарешті, рівно о дев’ятій ранку, з-за рогу вулиці Червоноармійської на площу Нестора Махна нечутно виїхав кортеж із трьох чорних авто — двох джипів і «мерседеса» посередині — і поповз крізь багатотисячний людський натовп до під’їзду «вогнища культури», збудованого, судячи з радянського герба на фронтоні і помпезної колонади, одразу по війні, в часи освоєння південних степів. Народ стрепенувся, але замість розступитися — ошалілим дев’ятим валом накотився на кортеж, намагаючись крізь затемнені вікна розгледіти ту єдину, що могла втамувати його печалі і загоїти рани. В ту ж мить нагло зверескнули-завили сирени, змітаючи народ із капотів, із джипів вискочили екіпіровані у камуфляжі і чорні маски охоронці і, потрясаючи над головами натовпу автоматами, грізно закричали: «Розступись! Розійдись!». І юрба, сахнувшись, відкотила і слухняно розступилася, як води біблійного моря, пропускаючи кортеж преподобної. Під’їхавши під самі колони, кортеж зупинився, автоматники тісними шпалерами відгородили від народу «мерседес», з якого спішно вийшла жінка в чорнім балахоні з мережаним каптуром, що таємниче прикривав її лице, і під завивання клаксонів, в оточенні зовсім голомозих і щедро зарослих волоссям чоловіків, заспішила до дверей, які тут-таки проковтнули її разом із почтом. Одначе за мить на ґанок, як чортик з табакерки, вискочив один із голомозих і, назвавшись продюсером, наказав усім ставати в чергу, не товпитися, не душити одне одного, а спокійно заходити у фойє, а далі — через двоє дверей — до зали.

Допіру втихомирене клаксонами і автоматниками людське море знову завирувало, зарокотало й ринулося розбурханою гарячою лавиною у фойє, змітаючи охорону разом зі зброєю, калічачи та проклинаючи одне одного і все на світі.

— Стій! Стріляти буду!.. В чергу!.. Усі — в чергу! — надривався продюсер, але його ніхто не чув. Натовп з натугою просочувався до зали крізь двері, на яких кількоро волосатих і голомозих справно впихали в руки кожному «цілющий набір»: заряджене фото цілительки і товстенну книгу, примовляючи:

— Двісті! Сто — за сеанс. Сто — за фото і книжку великої Марсалії «Зціли душу».

Деякі з убогих, не сподіваючись на такі витрати, починали капарно шукати гроші, інші благали, створюючи мимовільні затори:

— Боже, та де ж я візьму такі гроші, синочки! Та я й на лікарство не маю! А можна лиш послухати?

— Не можна! Без книжки преподобної Марсалії молитва не діє!

— Ой Боже! Та де ж я… — бідкались убогі, але помічники з учениками були невмолимі:

— Назад! Дайте людям пройти!

— Та ми ж добиралися через усю Україну!

— Я сказав: на-зад!

— Нате! Нате! На білет відклала… Але ж, Господочку, за що ж ми тепер додому доїдемо…

— Пішки підете, зцілившись! — обіцяли волосаті ученики, ховали в торбу гроші, а помічники з охоронцями тим часом проштовхували до зали черговий візок з інвалідом, навсібіч волаючи:

— Пропустіть! Ради усього святого, люди добрі, пропустіть нещасного каліку!

Але люди добрі не зважали на лемент довкола нещасного, бо самі душилися у проходах, між рядами, перевисали гронами через балюстради натоптаних вщерть балконів, які трималися хіба що на молитві директора Будинку культури, що спостерігав крізь дірку в кулісі за тим вавилонським стовпотворінням, проклинаючи той день і час, коли дав згоду на сеанс знаменитої цілительки, спокусившись нечуваним для їхньої глушини заробітком.

Зайнятий власними переживаннями, директор не помічав, що за кілька кроків від нього за вавилонським стовпотворінням спостерігає і преподобна Марсалія.

* * *

Марсалія стояла і дивилася крізь щілину важкої і сірої від півстолітньої пилюки оксамитової завіси, як «вогнище культури» заповнює каламутна людська повінь. За лічені хвилини у чималій залі стало тісно й парко, як у лазні, і важко від людської біди, як у пеклі. А у двері з обох кінців усе сунули й сунули розпеченою лавою стражденні й нужденні.

«Відпрацьований людський матеріал, живе сміття, традиційний для кожної країни і нації відсоток аномальних відхилень… — казав Учитель. — Вибухонебезпечна і непередбачувана маса для неблагополучної держави, маса, яку може розкочегарити до критичної межі будь-який навіжений із задатками лідера… І жодна армія, жодна поліція не вгамує. Тим паче, що жодній, навіть найгуманнішій державі ніколи цим займатися. Тому в кожному суспільстві задля його ж безпеки існують своєрідні гамівні сорочки — гальмівні сили… спеціально підготовлені касти посвячених, які… — Учитель пошукав точне визначення, — власне, і займаються розрідженням і розрядженням можливих соціальних ексцесів. Це такі люди, як ви: провісниці, провидиці, пророчиці, народні цілительки, екстрасенси, контактери, масотерапевти чи посланці космосу. Називайте себе як завгодно, головне, аби ваші діяння відповідали покладеній на вас архіважливій суспільній місії…».

Учитель, подовгу затримуючи погляд на кожному слухачеві, говорив без пафосу, спокійно-ритмічно, ніби забивав їм у голову невидимі цвяшки. Тук: ви посвячені. Тук: ви володарі умів і душ. Тук: країна в небезпеці. Тук: ви прийшли зцілити хворе суспільство. Тук: ви йдете в народ, щоб зцілити кожного. Тук: щоб сказати йому — ти сам коваль свого щастя. Тук: не шукай винних — шукай вину. Тук: ти сам винен у вбогості і немочі своїй… Тук: покайся! Тук: рятуйся покутою!

Спочатку слова Учителя у чесній комсомольській душі Марсалії (тоді ще просто Марини, молоденької вчительки Марини Андріївни) викликали палке обурення: як це — покайся?! Перед ким? Чому народ має каятись, а не начальники? Хіба не вони винні, що вибухнув Чорнобиль? Що вмирають дорослі і лисіють діти?

Хоча після аварії на Чорнобильській АЕС минуло два роки, влада й далі робила вигляд, ніби нічого не трапилось, зовсім нічого не трапилось, усе, як було, — по-радянськи надійно, по-комуністичному — щасливо, але тривога серед людей бухкотіла, як магма у приспаному вулкані. Чутки, плітки, домисли отруювали життя, роз’їдали іржею залізобетонний моноліт віри у щасливе майбуття. А тут ще алопеція в Чернівцях. І знову чутки: колона військових машин, проїжджаючи містом, розлила радіоактивне пальне… У горах на військових базах вибухає ядерна зброя… балістичні ракети… Ми в полоні у атомного монстра!.. Кінець Радянському Союзу, кінець світу!

Але з кожним заняттям буря в душі стихала, спротив меншав, а голова тупіла. І не тільки в Марини. Тепер кожне слово Учителя аудиторія сприймала зі сльозами захоплення, мов проповідь панотця на Великдень. На очах Марсалії звичайні жінки, яких на курси екстрасенсів, як їй здавалося, загнав привид грядущих змін, що споконвіків асоціювалися в народі з «війною і голодом», а також надія мати в руках «хлібну професію», всі ці комсомолки і партійки, що потроху підробляли в запіллі ворожінням на картах, зналися на приворотах кавалерів і цілющім зіллі, перетворювалися… у зомбі! Ще якийсь місяць тому мудрі настанови Учителя мляво доходили до них, лякали не лише високими матеріями, відповідальністю перед людством і космосом, а й соромом перед знайомими. На перервах між заняттями усі журилися одним: як це вони, порядні, з вищою освітою і доброю славою, нормальні жінки привселюдно заявлять, що… на всілякій чортівні та чарівництві знаються? Деякі зізнавалися, що давно б розпрощалися з курсами, але заплачених грошей шкода, тому й далі товкли химерну науку екстрасенсорику, тупо конспектували лекції Учителя, завчали напам’ять брошурки «Как стать екстрасенсом», «НЛОнавты и контактеры — кто они?», «Посланцы Высшего Разума», які він видавав під псевдонімом — Авессалом, та рецепти цілющих настоянок переписували. І наразі… такі зміни! Кожен справді уявив себе бозна-чим!

Але, як народ підмітив, з лайна кулі не виліпиш. Для більшості курсанток кар’єра цілителя-екстрасенса завершилася на рівні рідного хутора. Принаймні Марсалія про їхню чудотворну діяльність не чула. Правда, деякі приходили на її сеанси, хвалили, заздрили успіхам і грошам, зітхали, що в них самих не вийшло, але без жалю, з полегшенням, ніби раді були, що збулися чогось зайвого. Швиденько прощалися і щезали. Та найбільше Марсалію вразило те, що одна «подруга», одвернувшись, перехрестилася, як від чорта відхрестилася…

Та Бог із тими невдахами! Тим паче, що Учитель попереджав: «Не всі витримаєте випробування обраністю. Але навіть тим, кому вдасться відкрити свої чакри, космічні канали, вивільнити і розвинути екстрасенсорну енерґетику, навчитися володіти душами людських мас на рівні Вольфа Мессінга, чи умами інтеліґентів і аристократів, як Блаватська, навіть тим сакральна місія месіанства часто буде скидатися на трепанацію гнійників або просто бабрання в лайні».

Марсалія здригнулася: ось він перед нею, цей гнійник! Здається, з усіх безмежних гарячих південних степів тече-стікається у цю халупу людська біда, увесь біль і гній суспільства. Лиш крок ступи необачний — і поглине, проковтне ця клоака! Яка Блаватська? Які уми? Яка місія сакральна здатна втамувати печалі цих нещасних, хто — чесний-совісний, підлий-безсовісний — наважиться кинути у їхні душі голодні бодай іскорку надії?.. Ніхто! Бо всім — до красивої фені їхні проблеми, навіть милосердному Червоному Хресту. І тільки вона, Марcалія, за хвилину безстрашно вийде до цих сірих і убогих, кому незатишно під захистом Господа Бога, поблагословить хрестом і скаже: «Моліться, і буде вам по вірі вашій!». І най заховаються у безвість усі маґістри і їхні блаватські!

Ім’я Блаватської раніше нічого не говорило сільській учительці Марині Андріївні. І ще менше цікавило. Це вже потім, увійшовши в роль пророчиці, вона спробує щось зрозуміти у замудрому вченні тої… А от Вольфа Мессінга, на відміну від Блаватської, Марсалія знала особисто, як і Вчителя… Радше, знала того, хто зараз ховався під личиною Білого Мага і Великого Маґістра.

***

— Що сталося? Чому ти ще не готова? Давай-давай-давай! Одягай свою хламидо-монаду, скоренько-швиденько відпрацюємо і — на лиман! А то від духоти ще поздихаємо тут…

Перед Марсалією стояв Родіон, тримаючи на витягнутих руках її «білі ризи».

Зазвичай вона огризалася на його дурні репліки, але наразі змовчала: самій хотілося швидше вирватися з цього пекла. Якби її воля, то взагалі б на сцену не виходила… Або розважала публіку, як той-таки Вольф Мессінг… А й справді, хіба не краще відвертати увагу людей від насущних проблем фокусами?

Перевдягаючись, згадувала далекий 1968 рік. Тоді в Радянському Союзі ще тривало, як зараз пишуть, «потепління», і на холодне сонечко зрадливої свободи несміливо витикалося із підпілля усе потойбічне, тобто те, що було потойбіч наукового комунізму і матеріалізму. Точніше, його витикали…

О, ця ілюзія свободи і демократії! Якби хто знав, у яких серйозних секретних кабінетах і ким пишуться її сценарії, і якою психотропною і психотронною зброєю її контролюють! У тисяча дев’ятсот шістдесяті пустили в народ розсекреченого Мессінга. У вісімдесяті, очевидно, ситуація була набагато серйозніша, коли не гребували і такою дрібнотою, як баби-знахарки, сільські ворожки, люди із сильним біополем і екстрасенсорними здібностями, як вона, Марсалія.

Шум у залі наростав, ніби наближалося цунамі. Хоч ситуацію контролювали охоронці, Родіон усе одно нервував. Та й було чого: хандрила Марсалія, барахлила підсвітка.

— Де Кузьма? Де в біса той дизайнер?! Де ти ходиш? Тут замикання коротке! — кричав Родіон. І доки дизайнер, за сумісництвом електрик, шарудів у неї під спідницею дротами, чіпляв до пояса батарейки, Марсалія згадувала скромний, без жодних спецефектів, виступ знаменитого Мессінга…

Він заїхав до їхньої Новосілки, певно, гастролюючи по Україні. Дивитися на радянське чудо-юдо з іноземним прізвищем, цього прославленого віщуна, який (газети писали) нібито самому Гітлеру скору погибель накаркав, вони ходили всією школою. Чекали концерту, як третього пришестя. З вуст не сходили слова: гіпноз, телепатія, — такі незвичні, «розсекречені», які, і всі це розуміли, закотилися у наш матеріалістичний, атеїстичний світ з якогось потойбіччя. Чекали дива, таємничого чарівника у чорній масці і блискучій хламиді, тож були трохи розчаровані, побачивши на сцені маленького старого єврея, схожого на місцевого шевця Йосю Портного. Та коли Мессінг став розважати народ телепатією, телячим радощам юних телепнів не було меж. Спочатку Мессінг загадував усім заховати кудись якусь річ, далі ходив залою, набитою по саму стелю спраглим до видовищ містечковим людом, брав якогось щасливого роззяву за руку і наказував думати про те, що і де той заховав. І доки один думав, а другий читав його думки, публіка радісно завмирала в чеканні дива. І несамовито вибухала оваціями, коли Мессінг показував їй знайдений десь у рукаві гребінець або у черевикові — годинник.

Та коли чарівник-телепат запросив десять чоловік взяти участь у сеансі гіпнозу, ніхто з нормальних людей, окрім неї, старшокласниці Бурковської Марини, на сцену не вийшов: не знали-бо, що то має з ними чинити той Вольф, та ще на очах рядових працівників райкому партії, які вдавали, ніби прийшли сюди задля порядку, а не з цікавості. Вищого начальства не було, народ шептався, що воно вже із Мессінгом бачилось і навіть питало в нього судьбу свою і зосталося вдоволене пророцтвом.

Щоб не зірвати сеанс, райкомівські комсомольці вигнали на сцену кількох тупих петеушників і причинного Данька, яким не було що втрачати, а для солідності ще директора Будинку культури, котрий, навпаки, боявся роботу втратити, якщо, не дай Боже, проваляться гастролі столичної знаменитості.

Мессінгу, після пильних оглядин добровольців, петеушники з Даньком сподобались. Він розсадив їх на стільцях, що стояли рядком на сцені. А от завклубом, незважаючи на посаду і благородний порив, забракував і відпустив за лаштунки. До неї теж підозріливо приглядався, але, певно, тому, що була єдиною дівчиною, залишив.

…Вона досі пам’ятає, як ті петеушники відключилися при першім наказі: «Спати!». Так, сидячи на незручних, розхитаних стільцях, і захропли розкарячені. Вона ж напружила всі сили, і гіпноз її не взяв, точніше, лише трохи приморочив. Але вона повністю контролювала свої дії та ще й крізь примружені повіки спостерігала за тим, що діється на сцені і як на те реаґує зала. За командою «Встати!» петеушники дурнувато прокидалися, ошаліло роззиралися, а за мить знову впадали в ідіотизм: то називали себе Пушкіним і верзли якусь нісенітницю замість віршів, яких звичайно ніколи не читали, то фиркали-пиркали, вдаючи, що їдуть на тракторі. Коли ж Мессінг роздав загіпнотизованим піддослідним по цибулині і наказав їсти, буцімто це — солодкий апельсин, усі, крім неї, жерли ту цибулю, аж за вухами лящало, хоч, вона була певна, ніхто з них, а Данько й поготів — не те що смаку не знали, а й в очі не бачили заморського, недоступного в ті часи для простого радянського народу фрукта.

Фокусник стривожився, певно, щоб вона не зірвала сеанс, а тому, заступивши від залу, кілька секунд, які здалися вічністю, намагався затуманити їй голову. Вона з жахом відчувала, як Мессінг підкоряє, робить її слухняною, покірною, і тоді вона радше з відчаю і сорому, що отак-о, на очах вчителів, усього містечка, їй доведеться чорті-що витворяти, як ті петеушники, зібрала усі свої сили і — подумки відштовхнула Мессінга. Старий від несподіванки сахнувся, здивовано глипнув на неї і швидко відійшов на край рампи. До кінця сеансу гіпнотизер (дехто це нове тоді слово й вимовити не міг) більше її не чіпав, але по всьому, «розчаклувавши» дурноверхих петеушників, що цапки кинулись зі сцени, підійшов до неї і чемно, «на ви» звертаючись, сказав:

— Я хочу поговорить с вашими родителями…

Марина стривожилась. Навіщо йому її родітєлі? Про що збирається говорити з її вічно затурканою мамою і вічно п’яним татом цей недосяжний знаменитий чоловік? Уперше в житті вона соромилась своїх бідних, непоказних батьків. Старий, певно, прочитав її думки, бо став заспокоювати, що все зрозумів, радий, що вона така самостійна, тому батьків не треба, але її саму він просить залишитись. Так вони перемовлялись буквально кілька секунд, не кажучи ні слова. Усвідомивши це, дівчина злякалась: хоч у залі було повно людей, їй же здалося, що вони з гіпнотизером тільки удвох посеред безмежної сліпучої пустелі, і їх поволі втягує у себе, як в лійку, жовтий, гарячий пісок. Вона хотіла закричати, але прочитавши в чорних жорстких очах гіпнотизера наказ мовчати, вдавилась власним голосом. Відтак, мов нічого не трапилось, він ґалантно взяв її за лікоть і повів зі сцени під заздрісними поглядами не тільки школярів, а й дорослих, аж до її місця у дванадцятім ряду, наказуючи:

— Вище голову! Будьте мужні! Гордіться собою! Ви краща, вища за них!

Хоч сухий рот знаменитого телепата був міцно стулений, ці ніколи раніше не чувані Мариною слова громом гриміли в її вухах, наливаючи тіло зухвалою силою, розправляючи спину сміливою впевненістю. Та й з головою в неї від цих слів відбувалися дивні зміни: вона раптом так чітко і ясно, мов у кіно, побачила усіх і кожного зокрема у цій залі, прочитала написаний на кожному лобі переляк впереміш із чорною заздрістю, що, звісно, мусила б злякатися, знітитись, але натомість гордо скинула голову і опустилася на скрипучий стілець, як на трон королівський. Старий, що мовчки спостерігав за нею, схвально кивнув головою і, мов нічого не сталося, продовжив свій «концерт». Але Марині здавалося, що гіпнотизер веде свою гру тільки з нею однією.

Після сеансу, перечекавши, доки райкомівський начальник подякує Мессінгу за цікавий «концерт», Марина сама піднялася на сцену. І Мессінг, уклонившись збудженій публіці, повів її за куліси, а далі — у фойє, де на нього чекав сяючий від захвату почет. Але гіпнотизер підійшов до двох невиразних молодих хлопців у сірих костюмах, що, стоячи осторонь, вдавано байдуже блукали поглядами по білих стінах і вже темних вікнах, і сказав їм:

— Знакомьтесь, эта девочка — неограненный алмаз. Она — чудо. Берегите ее. — І, повернувшись до Марини, зворушено додав:

— Ты сама не ведаешь, какой ты талант. Если пойдешь этим путем, станешь великим человеком. Но я не могу тебе ничего советовать. Ты еще ребенок. Вырастешь — сама выберешь путь…

Вона нічого не зрозуміла пропуть і куди має йти, але питати не було в кого: почет, до якого долучилось і містечкове начальство, уже виводив московського чарівника з Будинку культури.

Молодики в сірому запитали, як її звати, і теж заспішили слідом. Більше вона їх не бачила. Але якби й бачила, то навряд чи впізнала: жодної яскравої риси чи прикмети, які б упали в око, крім сірих костюмів, вона не запам’ятала.

Але добре пам’ятає, як сказилася їхня Новосілка після гіпнотично-телепатичних сеансів Мессінга! Усі — від малого до старого — тільки те й робили, що гіпнотизували одне одного і читали на віддалі чужі думки. З особливим ентузіазмом пробували сили у мистецтві масового гіпнозу школярі, звісно, проводячи свої експерименти над вчителями, і звісно, що на тих уроках, яких не вивчили. Бувало, вчитель заходить, а весь клас надувшись свердлить його очима, заклинаючи: «Спи! Спи! Спи!».

На жаль, нічого з тої науки доброго не виходило. Але одного разу усе-таки — вийшло. І Марина з радісним жахом зрозуміла, що це вийшло… в неї! Так, саме в неї! Вчителька фізики, яку вона не любила, як і ненависну фізику, заснула просто на уроці! Згодом такий «казус», як кричав директор, стався з хімічкою та вчителем географії. Звістка про «диверсії» облетіла школу, а за тим і містечко. Діти сміялися, дорослі жартували: завівся свій Мессінг. Учителі сполошилися: хто? Звичайно, згадали її «цілуваннячка-обніманнячка з Мессінгом». Почались розслідування. Потім — справжні репресії. Чим їй тільки не погрожували, а найбільше виключенням зі школи.

Врятувало її те, що вона, по-перше, не зізналася в «диверсіях», а по-друге, те, що «диверсії» більше не повторились.

Тому Марина й злякалася, коли через місяць після гастролей Вольфа Мессінга її просто з уроку викликали до директора школи. Вона стривожилась, подумавши, що хтось з учителів знову пожалівся, нібито вона на них, коли уроку не вивчить, «туману напускає», що вчителька фізики знову із стільця впала…

«А при чім тут якийсь гіпноз, якщо Клара Свиридівна впала зі стільця саме в той момент, коли розповідала про закон земного тяжіння. Тож гіпноз тут ні при чім», — складала Марина чергове пояснення на свій захист. Проте цього разу, схоже, її не за тим покликали. Директор, здавалось, аж сяяв від щасливої нагоди бачити свою ученицю, крім того, в кабінеті сиділи (Марина впізнала їх) ті самі сірі костюми, що колись удавано байдуже чатували на Мессінга у фойє їхнього Будинку культури, і ще один привітний дядечко в чорній сорочці. Директор, улесливо відрекомендувавши її чужинцям: «Ось наш унікум, наша чудо-дівчинка», — спішно вийшов за двері, а дядечко в чорному приязно заусміхався:

— Ну, сідай, сідай, чудо-дівчинко, приємно познайомитись із такою унікальною людиною. Мене звуть Учитель. Так, просто — Учитель. Кажуть, твої таланти помітив сам Вольф Мессінг! А вчителі, ну… так, твої вчителі, розказують, нібито вже на собі переконалися. Чи не так?

Чорний дядечко весело розреготався, однак Марині було не до сміху. Вона починала підозрювати, що чоловіки в сірому — переодягнена міліція, а веселий дядько насправді — прокурор, який прийшов, аби їй за фокуси строк припаяти. На вимогу директора, який, щоб не виказати себе, просто втік. І от зараз її допитають, одягнуть кайдани і… в буцегарню! Отака біда! І хоч трьох дорослих дядьків не так-то легко буде скам’янити, але нема на те ради — треба рятуватися! І Марина знову, як на сеансі Мессінга, зібрала подумки всі свої сили, аж на скронях жили набухли, і подумки наказала: «Спати!»

Очиці в обох сірих костюмчиків за хвилину стали сонні-сонні, вузенькі-вузенькі, але дядько в чорній сорочці, впершись очима в її очі, сказав задоволено:

— Дякую! Молодець! Тепер ми переконалися, що ти справді талант, але ще не розвинений. Тому я буду двічі на місяць приїжджати у школу і з тобою займатися. Але з умовою, що ти більше не будеш знущатися над бідними вчителями. Домовились?

— Потрібні вони мені! — відрубала чудо-дівчинка, вперше в житті відчуваючи власну значущість.

* * *

— Готово, — сказав Кузьма, вилазячи з-під спідниці. І спідниця враз спалахнула, замерехтіла у сутінках закулісся місячним сяйвом. — Тільки не підступайтесь до краю сцени і не давайте їм хапати вас за поділ, а то порвуть дроти…

Наразі жіночий зойк стрілою пронизав глухий рокіт переповненої зали. Зойк почав переростати у розкотисте голосіння. Так майстерно, з жалобними перепадами — від найнижчогодо до найвищого до, вміла голосити в їхньому містечку колись давно-предавно тільки професійна голосільниця баба Савета, яку люди зазвичай наймали «ридати покійника». Коли Савета зачинала було голосити, не те що люди — здавалось, каміння плакало…

Марсалія завмерла. Зала теж притихла, спостерігаючи, як від дверей у напрямку сцени крізь тісняву пробивалися двоє здорованів, несучи на піднятих руках лікарняні ноші з жінкою у терновій хустці. Лежачи горілиць, нещасна зводила до стелі молитовно руки та приповідала:

— Ой Бо-о-оже! Ой так же ж до Христа йшли, як ідуть до Мар- са-а-алії! Бо дух Спасителя нашого воплотився у просві-і-і-тленій! У провидиці і пророчиці нашій великій, у спасительці нашій, рятівниці, Марсалії дорогі-гі-гій! Алілу-у-уя!

— Алілуя! Алілуя! Благочестива Марсаліє! Зціли нас! Зціли нас! Слава тобі! — забилась в істериці дівчина в інвалідному візочку біля самої сцени. За нею — заридала вихудла на кістку старенька з останніх рядів. Хтось зойкнув зліва, схлипнув справа, луною заголосив балкон — і раптом заридала-залементувала на сотні голосів розтривожена зала. Збудження перекинулось у фойє, покотилося палаючим колесом — на вулицю. І ті, що запізнилися, підштовхувані в спини цікавістю і страхом, що не запопадуть благодаті цілющої, ломонулися з потроєним завзяттям у набитий людом Будинок культури. Зала завирувала, забилася хвилею, як штормове море, викидаючи на сцену тих, що пробралися до неї першими. За ними почали дертися, підпираючись милицями і палицями, каліки, і невідомо, чим би все скінчилось, якби з-за лаштунків притьмом не вискочили охоронці у камуфляжах і не почали зіштовхувати стражденних із подіуму. Але ті не здавалися. Почалася штовханина, крики-зойки, але вже від болю, образи й відчаю. Дехто, втративши розум, гамселив костурами та прокляттями охоронців, які вперто не пускали їх до великої Марсалії.

Марсалія наслухала, вбирала в себе все наростаючу енерґетику ошалілого натовпу, дражливу істерію несамовитої юрби, заводячись, розпалюючи себе, налаштовуючись на її частоти, на хвилю її радісно-приреченої віри у спасіння. Серце цілительки, як метроном, відстукувало ритм ритуального танцю, яким вона розпочинала кожен свій сеанс, розхитувало в такт тіло, сповнюючи все єство запаморочливим екстазом гри, лицемірного лицедійства заради перемоги над чужими і власними страхами, комплексами безпомічності, ніщоти і минущості. Притупуючи, як шаман, коло куліси на очах здивованого директора Будинку культури, Марсалія нагнітала в собі збудження, ейфорію, щоб легко й тріумфально вознестися надспраглими і прагнучими… І тут…

— Де Митрофан? Де цей урод, твою мать! Уже ж треба починати! — заревів над самим вухом цілительки Родіон, збиваючи її з настрою, як птицю з польоту.

— Де Митрофан?! — понеслося коридорами і відлунило переляканим голосом бритоголового менеджера, що ринувся у натовп, як у воду, і метався брасом по фойє, збиваючи ліктями з народу кепки й окуляри.

— Не знаю! Через наші двері він не проїжджав! — стривожено вертіли головами ученики і помічники при дверях, не забуваючи справно тицяти в натовп цілющі талісмани-обереги, фото, і навіть книжки цілительки — пророчиці у розкішних палітурках, та вихоплювати з його тремтячих, кострубатих, немічних п’ястуків зіжмакані гривні.

— Ну, бллл-ль! — сатанів менеджер. — А Савета? Де ця… бль… Секлета?

— Та он же — на сцену виносять! — радісним квартетом озвалися від дверей ученики-помічники, затрясли, як гноми, пелехатими головами, мокрими від поту бородами.

І справді, в цей саме час двоєкачків (з колишніх спортсменів) виносили на ношах ту саму жінку, запнуту селянською терновою хусткою, котра й далі голосила-славила велику Марсалію, але дифірамби її розчинялись у тисячоголосому трагічному хорі, достойному сцени давньогрецького театру.

— Ху! Добре, що хоч ця є! А де той придурок, хотів би я знати! Якщо знову залив сліпи, Маця йому відкусить яйця, — пообіцяв голомозий менеджер, звертаючись до учеників-помічників на дверях, на що ті, не зважаючи на драматичну ситуацію, весело заіржали. Але людське стовповисько нічого не чуло і не бачило, крім сцени, на яку от-от мала вийти Велика Марсалія…

Але Марсалія не виходила. Збита Родіоном з темпу, заплющивши очі й затиснувши кулаки, намагалася ще раз зібрати усі свої життєдайні сили у тугий і вражаючий, як кульова блискавка, енерґетичний клубок і… переступити невидиму прірву. Але тепер уже не давало сконцентруватися передчуття… чогось недоброго, навіть лиховісного, що — вона бачила «третім оком» — уже витало зловісною темною хмарою над шаленіючою залою, ніби попереджаючи… не пускало на подіум. Але відступати не було куди. В потилицю дихав Родіон. Попереду дихало безоднею чорною тисячоголове людське горе. А в грудях… В грудях важким каменем загусла ненависть до триклятого Родіона, що збив… збив, покидьок, її з ритму, з настрою, взагалі, з путі і пуття… Однак мусила! Тож, набравши повні груди повітря, рішуче видихнула:

— З Богом! Уперед!

І раптом в залі погасло світло. Запала мертва тиша. Народ замовк, з благоговінням вдивляючись у важку смолисту темряву. І темрява розступилася, як води морські перед Месією, і з неї вийшла в сяючій білій одежі жіноча постать. І зал вибухнув шквалом овацій!

Марсалія підняла, мов Оранта, обидві руки і звернулася до народу, що сяяв до неї з темряви очима, пристрасно-таємничим шепотом, підсиленим мікрофоном:

— Люди добрі! Мій роде і народе! Ви хочете зцілення собі і своїм близьким? Ви хочете бути здоровими, дужими і квітучими? Ви бажаєте позбутися мук, які огидними червами точать ваше тіло, натоптане хворобами і недугами, як дрантивий мішок смердючим сміттям? Ви хочете здоров’я і щастя, а самі грішите, прелюбодієте, крадете, гризете одне одного! Он ти, та, що очей з мене не зводиш! Ти спиш із начальником, водночас перелюб чиниш із кумом, а просиш у мене здоров’я для своєї дитини?! Гріховоднице нечестива! Посмітюхо бридка на дорозі до пекла! Покайся! Інакше не бачити тобі здоровою свою дитину! Не чути тобі сміху її! Довіку чути будеш лише плач і скрегіт зубовний у хаті своїй! Покайся! Отямся! Віддай все, що потратити маєш на перелюб, на гульбища содомітські, — убогим і сірим, спраглим і голодним, ученикам моїм, провісникам Пришестя Того, Хто зцілює, і відвертає, і життя дарує — через мене, велику Марсалію, цим святим людям, що стоять при дверях, як при брамі до раю святий Петро!

Запала крижана тиша. Зала, здавалося, одубіла. Заціпенів за лаштунками, насолоджуючись велемудрими пасажами пророчиці, Родіон. Але відшліфований за довгі роки прийом спрацював і цього разу. Народ, полегшено зітхнувши, що так дешево можна відкупитися від кари Божої, зашарудів по кишенях останніми гривнями, тим часом як добра сотня соковитих молодиць із дітьми на руках, втягнувши голови в плечі, намагалися зникнути, розтанути, здиміти від всевидющого ока святої Марсалії, цікавих поглядів присутніх та лютих позирків власних чоловіків. Розслаблено заусміхався Родіон, спостерігаючи за сум’яттям у залі з-за важких від степової пилюки лаштунків. Однак у ту мить, коли дехто із привселюдно звинувачених в рогоносності батьків родин уже було простяг руку до коси зрадливої супружниці, Марсалія рвучко ступила на край рампи і, тикаючи перстом у розтроюджений натовп, заволала:

— А ти?! Не хвороба пожирає тебе, а чорна заздрість до свого сусіда! На його хороми уп’яла око ненаситне! Замість того, щоб дбати про власні статки, трудитися в поті чола, ти чужому заздриш, похряснувши в лінощах?! Один тобі лік від усіх недуг: мусиш три тижні у старечому сиротинці підлоги безплатно мити, саму тільки воду пити, служницею стати, і лиш тоді тебе хвороба покине!

При цих словах прив’яло півзали, а кілька нещасних у різних кутках зали аж зайшлися тихим плачем покаянним.

— А ти… ти, що сидиш на купі грошей, а жалієш купити святу книгу, яка тобі, нечестивцю, відкриває врата небесні! Ти! Ти й досі крадеш комбікорм на заводі та свиней годуєш, та продаєш людям утридорога?!

Помітивши, як втиснулися в крісла кількоро чоловіків, що, певно, привезли сюди хворих дружин, дітей чи батьків, ясновидюща ще з більшим азартом накинулась на гіпотетичних нечестивців:

— А ти аборти блудницям робиш, а за криваві хабарі дітей вчиш по закордонах! А ти? Ти, старче убогий! Замість того, щоби ути доброчесним батьком чесної родини, щоб плекати свій рід, дітей і онуків, ти сіяв по світах сім’я своє, а тепер пожинаєш самотність старечу і немічну, шукаючи прощення за гріхи свої?! Не буде тобі спасіння, доки не заповіси свою хату каліці нещасному, у гріхах, як і ти, угрузлому по очі, що має прибитися до тебе з далеких світів! Митрофан йому ім’я буде! А ти, жоно недостойна, що сина-наркомана рятувати прийшла, мусиш читати книги мої, благословенні посланцями вищого розуму навпереміну зі Святим Письмом, і тільки на тридцятий день зійде благословення на плід гріхів твоїх!

Здавалося, тьма кромішня от-от поглине переповнений окаянними грішниками Будинок культури, як бездна океанська «Титанік»… Але саме тоді, коли доведений до безуму люд мав або полягти від інфарктів, або рятуватися від страшного суду святої Марсалії панічною втечею, у потойбічній тиші фойє пролунав розпачливий, але такий живий, такий спасенний людський голос:

— Пане вартовий, пане чатовий! Люди, людоньки! Пропустіть мене! Я здалеку!.. З краю світа добирався!..

І людоньки передихнули, ніби побачили просвіток у грозовому небі. Але найбільше втішилися брудному бомжу в інвалідному візку, що намагався пробити через фойє до зали, вартові при дверях. Один з голомозих аж заіскрився сам до себе тихим ніжним матом:

— Ну урод! Ну я тебе… таки здєлаю інвалідом! Клянусь!

І, тут же, змінивши тональність, закричав грізно й урочисто понад голови туди, звідки уже вигрібав щосили нещасний каліка:

— Пропустіть, стоящі і ходящі, бідного інваліда, сироту нещасного, що три роки добирався з Далекого Сходу і таки добрався до великої цілительки, матінки нашої преподобної Марсалії!..

— Повз, повз — ось цими руками, — заридав трагічним басом чоловік у візку, то показуючи на всібіч брудні ручища, то розмазуючи ними по темній опухлій мармизі рясні сльози. — Наконець я її знайшов! Вона тут! Матінка моя! Спасителька моя! Ге-е-е… ге-ге-е-е…

Лякаючиcь щирого реву, народ у фойє намагався розступитися, пропустити крізь себе убогого, по якого уже продирався з бічних дверей бритоголовий архангел з оточення преподобної Марсалії.

— Каззззьол! — непомітно мазнувши далекосхідного пілігрима долонею по зарослій потилиці, голомозий розвернув візок і поштовхав його до бокових дверей, що вели коридорчиком до сцени, розганяючи натовп грізними наказами дати дорогу, та пломбуючи волохате вухо нещасного добірним матом:

— Слухай, ти, урод на кальосах! Ти де, бль… твою… ходиш? Я тебе, п’янь дряная, спаралізую навєкі, скільки я тобі казав: будь при нозі?! Ну ти мене, кказзьол на возі, діссстав!.. Я тттє ізлєчу!

— Пішов… ти… — чухаючи потилицю, ощирився виродок на колесах.

З-за лаштунків навстріч їм вискочив довготелесий, зарослий, як ковтун золотушний, чоловік, зашипів:

— Де ти шляєшся, сучий сину, вона вже на сцені, а ти ще, мммм… уб’ю!

— Да оп’ять… мать… нажрался! — лайнувся голомозий і штурхонув сучого сина разом із візком до сцени. Той і оком не встиг змигнути, як врізався з усього розмаху коліньми у борт подіуму. Чорні іскри посипались з очей нещасного, а з рота ще чорніші вигуки. Але він вчасно заглитнув їх і правдиво — від болю і страху перед розправою бритоголових — розридався, закотивши очі на сяючу на сцені Марсалію та перекрикуючи її проповідь ще густішим басом:

— Спаси мене, спаси мене, велика Марсаліє, грішника окаянного, покидька підзаборного, змія підколодного! Я три роки до тебе добирався із близького заходу…

— Далекого Сссходу, урод! — засичав голомозий над головою покаянного. — Алкаш чортів, з Далекого Сходу!

— … З дальшого сходу… Спаси, світлосяйна матінко Марсаліє!

— А це ще хто такий? — перервавши гнівну анафему грішному й розпусному народові, грізно здивувалася зі сцени світлосяйна матінка.

— Митрофан, матінко, Митрофан! — заревів Митрофан буй-туром.

— Але чого ти тут? — строго спитала зі своєї вишини цілителька і спасителька.

— Бо каліка… — ревів Митрофан… — Бог мене покарав, бо грішив я, пив-гуляв…

— Ну? — ще суворіше спитала Марсалія, вимагаючи від інваліда одвертості. — Зізнавайся, як ти грішив, іроде?

— Людей убивав, банк обікрав, аборти робив, дітей топив… немовл-я-яточо-о-к… янголяточок… Помилуй, матінко, — каявся, як на Страшному Суді, протверезілий гріховодник.

Зал затаїв подих від жаху: такого чікатіла ці бідні люди ще не бачили. Тож ті, що сиділи у перших рядах недалеко від маніяка, зачали дрібно-дрібно хреститися тремтячими десницями, а найближчі з вереском кинулися врозтіч.

— Уби-и-вець! Душогуб! — гріхи покаянного окаянного Митрофана вжахнули навіть преподобну Марсалію, що вже, здавалось, набачилася того зла на своєму праведному шляху.

— І ти хочеш прощення?! — обурилася.

Народ, спостерігаючи цю сцену, не те що не дихав — скам’янів. Важка, мов непрощенні гріхи наші, тиша зависла над онімілим людом.

— Хочу! Хочу, матінко! Ще й як хочу! — нахабно заволав душогуб, розмазуючи по фізіономії пил далеких доріг.

— А чи ти, враже роду чоловічеського, перед тим, як приповзти сюди, читав книжки преподобної Марсалії, чи сповняв учення її? — допитувалась просвітлена.

— Авжеж! Авжеж! Сповнив, матінко! У печерах монастирських жив, поклони бив, сиру землю їв! — І душогубець нахабно повернув до зали брудну мармизу земного черва, демонструючи жестами, як він «поклони бив, сиру землю їв».

Зал полегшено перевів подих, але не поспішав співчувати страшному чікатілу. «Гаразд, цей гріхами лютими заслужив кару Божу, думав кожен, а мені за що муки такі? Жив чесно, бідно, не крав, не вбивав…».

Провидиця ніби відчула настрій присутніх або думки прочитала, бо звернулася до них з гнівною проповіддю, як з амвона:

— Кожен з нас бачить скалку в чужому оці, а у власному колоди не бачить. Чужі прогрішення засуджує, а свої виправдовує тим, що то життя і обставини змушують його грішити-блудити. І тим самим ще більше грішить, нарікаючи: за що на мене хвороби і муки тілесні наслані, коли я не винен у гріхах своїх? А цей нещасний душогуб кається перед усім народом і тим він чесніший за вас усіх!

Покаменувавши заблудлих, велика спасителька наказала маніяку:

— Підійди до мене, грішнику!

— Не можу, — заридав душогуб. — Обезножений я, обезручени-ги-ги-гий…

— Вставай і йди! — наказала суворо Марсалія, пропікаючи каліку палаючими очима, і той, підкоряючись її магнетичному погляду, потягнувся вперед, вчепився руками за борт рампи, перекинув важке тіло на сцену і, впираючись ліктями та звиваючись усім тілом, поповз до божественно сяючої у темряві, як статуя американської Свободи, цілительки.

Зал знову заціпенів у чеканні. Тисячі пар очей стежили за пересуванням нещасного Митрофана, що звивався не гірше черв’яка, розполовиненого заступом. Нарешті його розколошкана чорна голова торкнулася білосніжного подолу. Марсалія царствено схилилася і торкнулася рукою скуйовдженого тім’я, наказуючи:

— Встань і йди!

— Не можу, матінко, — все ще не вірив у чудо розпростертий долічерева під омофором сяючої Марсалиної підтички важенний і теменний від гріхів Митрофан.

Зал чекав. І тоді Марсалія втретє наказала тремтячим, низьким від напруги нелюдської голосом:

— Устань і йди!

І Митрофан… зачав боязко підійматися спочатку на одне, а потім на друге коліно, далі, ставши рачки, декілька хвилин випробовував терпіння онімілої публіки і раптом… О Боже! Став на рівні! Ожив, як біблійний Лазар, зцілений Ісусом!

— Ось він, син твій блудний Митрофан, старче, всіма покинутий, прийми його! — зі сльозами в голосі звернулася пророчиця до кількох бомжуватого вигляду дідків у перших рядах, що аж затряслися від радісної перспективи запізнілого батьківства.

Розчулена чужим щастям зала захоплено заридала, застогнала, заплескала в долоні, хитнулася вперед, накочуючись хвилею розбудженої стихії на подіум. Сотні нещасних, спраглих чуда, кинулись до осяяної Марсалії… але тут же, зметені охоронцями, попадали просто на голови друзям по нещастю.

Утворилася «мала купа, давай слупа»…

Решта охоронців, як хорти на прив’язі, сопіли за лаштунками, чекаючи наказу розметати-розкидати навсібіч той живий безумний клубок. Марсалія, звикла до вибухів масового психозу, повільно й велично звела до стелі очі та руки, і, перекрикуючи «содом і гоморру», закричала:

— Чудо! Чудо звершилося! Велике чудо! Лазар ожив! Ви бачили, грішники?! Цей чоловік зцілився, бо покаявся! Кайтеся, нечестивці, кайтеся! А ти, прощений і зцілений! Ти, що вірою смерть поправ, йди і неси світові благу вість про велику Марсалію, просвітлену силами космічними на спасіння роду людського!

Ажіотаж під сценою, придушений охоронцями, трохи притих, зате тріумфували задні ряди, які не бачили побоїща, і переповнений, наелектризований балкон, якого бійка ще більше розпалила.

Але тільки-но зцілений Митрофан, остерігаючись бути роздертим ошалілою від надії юрбою, став задкувати за сцену, як рокіт зали навпіл розчахнув жіночий зойк:

— Миколо! Бійся Бога, Миколо! Нащо ти такганьбишся! Душогубом прикидаєшся! Дітей позориш?!!

Митрофан озирнувся і очам не повірив: біля дверей стояла… О Боже! Його Оксана із синочком Ігорьочком на руках! Митрофан остовпів: звідки?! Він же відвіз її за сотні кілометрів звідси, на Волинь аж під Польщу!.. До її мами… І тут щойно зціленого мало знов не спаралізувало: біля дружини… стояла її мама, а його теща триклята!.. Нє, він таки допився добілочки, бо де вони могли взятися у херсонських степах та ще й з дитиною?! Але ні, він ясно бачить, як теща гребе натовпом, наче водою, підбираючись все ближче й ближче до сцени. І це була реальність, страшніша від психонаркодиспансеру.

І Митрофан рвонув було за сцену, але, не потрапивши куди слід, заплутався-заборсався у важких від пилу синіх оксамитах лаштунків. У залі почулося несміливе хихикання, кахикання. Тим часом теща, побачивши, що зять от-от накиває п’ятами, зарепетувала, як несамовита, звертаючись по черзі до Митрофана і народу:

— Стій, негіднику! Стій, безстиднику! Люди добрі, цей чоловік ніякий не Митрофан і не каліка! І не душогуб! Це, людоньки добрі, Микола, шлюбний чоловік ось сеї бідної жіночки і батько сеї нещасної дитинки! Украдений отою злодійкою, отою блудницею вавилонською, що он-о стоїть, безсовісна, та безсовісно вам усім туману в очі напускає! Це вона йому поробила, вона його з розуму звела, навчила брехати! Люди, не вірте їй! Та на ній клейма нема де ставити — така свята! Розлучнице клята, віддай батька дитині! Будь ти проклята, брехухо! Доки ти людям голови будеш дурити та залякувати?! Ти сама — гірше блудниці вавилонської! Миколо, схаменися! Покайся, Миколо!

Митрофан-Микола не рухався. Висів мертвим павуком на синій лискучій завісі і з життям прощався, бо саме в цю хвилину його намагалися відчепити від оксамитів розлючені охоронці, але він не відчіплювався, бо зловісне шипіння Родіона по той бік лаштунків: «Остав занавєс, дурак», — нічого доброго не віщувало.

Народ у залі, вражений нечуваними звинуваченнями Митрофанової тещі, розгубився, втратив орієнтири, а тому глухо, утробно гудів, як розтривожений вулик, вивертаючи шиї, шукав її очима, а знайшовши, переводив здивований погляд на сцену, де біліла соляним стовпом матінка Марсалія, з таким жахом, ніби вже почався Страшний Суд і не вистачало лиш Саваофа, що от-от мав вийти з-за лаштунків.

Але замість Саваофа звідти вискочив голомозий із криком: «Убєрітє, ідіоти, тьощу!» — і охоронці, облишивши Митрофана, прогупотіли через сцену до тещі, що вже підгрібала до сцени.

Тривожний гул наростав. І тоді, коли забилася, заойкала в руках охоронців теща, проклинаючи Марсалію, закричала з балкона ще одна біснувата:

— Марино Андріївно, побійтеся Бога! Це я, Теофіля Тадеївна! Осьо я! Тут! Ми тут, на балконі! Тут нас ціла делеґація… Ми вас усі любимо і шануємо, як досвідченого педагога, як гарну вчительку, і просимо: отямтеся, вертайтеся додому, до сім’ї, до школи. Ось вас і донечка ваша просить, Даночка…

І жінка на балконі випхала наперед себе дівчинку років п’ятнадцяти. Зал знову онімів, спостерігаючи, як дівчинка на балконі зацьковано шарпалася, кулилась під сотнями поглядів, намагаючись заховатися за вчителькою.

Побачивши Даночку, тут, у цьому бедламі, та ще з Теофілою, Марсалія оніміла. Їй уперше в житті відібрало мову. А серце… бідне серце — занило-заквилило… О ні… ні! Те, що відбувалося в залі, було схоже… ні, не на кошмарний сон — на божевілля. Це було божевілля… її божевілля!.. Вона зійшла з розуму, і їй усе це ввижалося. Бо такого насправді не могло бути… Тоді ж хто, який ворог її лютий, який катюга зібрав їх усіх тут… у цьому клубі? У цих степах? У цьому містечку, якого й на карті нема? Хто їх усіх сюди привіз? І Миколину жінку, і тещу, і дурнувату колегу по колишньому вчителюванню Фільку з делегацією і… Даночку… О, той хтось, очевидно, дужеблизький і рідний, бо все про неї, Марсалію, знає, навіть маршрут… Невже Босяра?! Отже, з двох — одне: або Босяра, або Учитель, або… обидва разом! Господи, спаси й помилуй! Чого вони від неї ще хочуть? Чого їм треба?

Марсалія хотіла перехреститися, але не могла підняти важенну, ніби оловом налиту, руку. І тільки тупо дивилась у притихлу залу, як у прірву, як у вирву водяну. Народ пожирав її голодними очима і теж мовчав. Навіть теща вже не тріпалась у руках охоронців, а дивилася на Марсалію з таким смертним жахом, як на самого Сатану. Марсалії від того тещиного жаху стало ще важче. Вона оглянулась, шукаючи підтримки, але побачила розчепіреного, ніби пришитого до важких темно-синіх оксамитів Митрофана, а поряд біле перекошене лице Родіона, що розгублено питав її жестами й мімікою: що робити? Ніби вона знала… Але… мусила якось рятуватися, інакше…

* * *

Врятувала Марсалію лише здатність умент зосереджуватись і блискавично реаґувати на екстремальні ситуації. Отож і цього разу переляканий вигляд завжди нахабно-самовпевненого Родіона повернув її до тями: значить, цей абсурд, ці шизофренічні глюки — реальність? Вони всі тут… І Філька тут… Значить, правда… На жаль, ця біснувата може організувати все, навіть третю світову війну. Від заздрості… «Ми вас любимо…» Знаю, суко, як ви мене любите… Уже бачу! Але нічого вам не вийде з тої любові. Не на ту натрапили.

Марсалія сардонічно усміхнулася, спопеляючи поглядом Фільку на балконі, за спину якої вже встигла заховатися перелякана Дана. Але дурна Теофіля, потрактувавши той усміх як радість Марсалії від зустрічі з ріднею та друзями, й собі втішено верещала:

— Марино Андріївно, ми спускаємось! Ми йдемо до вас! — і попхала попереду себе до виходу всю делеґацію разом із Даночкою. Але ще й до дверей не допхала, як Марсалія, відчуваючи, що тиша в залі от-от лусне, мов тонка парусина, і почнеться паніка, викинула вперед руки і закричала так грізно і страшно, що в людей мурашки побігли спинами:

— Грішниці окаянні! Ви ще смієте переступати поріг цього храму, наповненого людськими стражданнями?!! Ви, заблудлі у безсоромності огидній, у гріху содомітському, ви ще смієте смуту сіяти, замість того щоб покаятись і піти слідами цього чоловіка, цього Лазаря ожилого?! Цього каліки нещасного, що шукав мене по цілім світі, щоб душу свою очистити від лепри пороків!!! А ви, лукаві, ті, яких я не знаю і знати не хочу, бо печать Ірода на ваших рогатих лобах, ви ще посміли захищати цю блудницю, цю похітливу повію, яка домагається від цього святого чужого чоловіка Митрофана брудної похоті, скотського зляга-а-ання? — і широким жестом показала на Митрофана, пришпиленого до завіси. Почувши свою кличку, Митрофан ожив, важко сповз із оксамитів і спритно пірнув під них, збивши хмару куряви.

— Микольцю, вернись! — залементувала молодиця з дитинкою, а щойно втішена перемогою над Марсалією завучка Теофіля, вчувши замість каяття таке звинувачення, аж звилася і вузлом зав’язалася від благородного обурення:

— Мари-ино Андрі-іївно, та вони ж молоді й вінчані! І те, що ви засуджуєте, самим Богом велено!

— Мовчи! Біснувата виродко темного клану! Ти ще величаєш себе вчителькою, розтлінна?! Та тобі в пеклі котли мити, а ти ще між людей ходиш?! Падай ниць, біснувата, і проси прощення перед усім миром, що у блуд вводила невинних дітей!

— Та ви що… е-е-е… Андрі… ївно! Та що ви таке кажете, побійтеся Бога! Та спитайте кожного в селі!.. Та я двадцять років вчителькою проробила! Боже! Люди, за що така напасть?! — вжахнулася Теофіля Тадеївна, безпорадно озираючись навсібіч та шукаючи підтримки. Але від людей віяло мертвим холодом, як від айсберґів у Льодовитому океані. І тоді знову не витримала Митрофанова теща:

— Та ти, ганебнице, заволоко підзаборна, ще смієш чесну жінку публічити?! Сама, дітей лишивши, повіялась по світах із тим чортом зарослим, сама гірша блудниці вавилонської, бо людей дуриш! Людоньки, таж вона бреше вам, вона така цілителька, як і я! То чо’ ж ви до мене не йдете? Ідіть! Несіть мені гроші, дари дорогі, а я вас буду за носа водити! Ой, Марисько! Ой, Мацю-ю… Покайся, доки не пізно, Христом Богом молю!

І лиш-но мали льоди людські скреснути від цього наклепу, як преподобна Марсалія сама вибухнула благородним гнівом:

— Яка я тобі Маця? Блуднице! Я тебе вперше бачу, нечестивице! І не згадуй мені всує Всевишнього, наклепнице! Геть! Виведіть цю божевільну брехуху разом з її бандою геть! Геть! Геть! — закричала страшним голосом Марсалія, жестом Нерона спрямовуючи охоронців на ворога.

І охоронці в ту ж мить викинули за двері тещу, а з балкона — Теофілію разом з делеґацією і Даночкою. Зала німувала чорною прірвою. Відчувши катастрофу, Марсалія отямилась, упала на коліна, залементувала, звертаючись до одурілого від побаченого і почутого народу:

— Ви бачили цих нещасних жінок? Ви бачили, як відбирає розум грішникам? Як вселяється нечестивий у грішну плоть і сквернословить! Молімося! Вигоньмо молитвою із тіла й душі бісів, силу нечисту, помисли нечестиві, ставаймо чистими! Очищеними!

Зала, мало що розуміючи з того, що відбувалося, поволі переходила з отупіння в екстаз, що наростав, як гул невблаганного цунамі. Раптом не втрималася, схлипнула якась лиходолиця в першім ряду, її підтримали ще кілька. І враз зала вибухнула екстазом, заридала, заголосила, забилася в конвульсіях.

Охорона разом із почтом полегшено зітхнула.

— Ай да Маця! Ай да бісова баба, вивернеться й з-під бульдозера! — ахнув захоплено Родіон і загукав охоронцям:

— Секлету! Виносьте, тьху, Савету!

Савета, мов принцеса з палантина, з цікавістю спостерігала за дійством із брезентових армійських нош, які ще й досі тримали на плечах спортсмени-невдахи. Почувши команду, вйокнула на молодиків, і ті, стряхнувши ношами, винесли її на сцену і поклали поряд із вкляклою на колінах Марсалією. Савета заворушилась, застогнала, подаючи про себе знак. Цілителька повільно перевела погляд зі стелі на підлогу і, побачивши ноші із розпростертою горілиць молодицею, сахнулася:

— Заберіть! Заберіть од мене цю нещасну! Я, бачить Бог, не можу їй допомогти, бо чорні завкредні змії, дочки Іродові, блудниці нечестиві висмоктали з мене силу цілющу, та й понесли у нетрі і пущі, у пустелі, за моря-океани, о-о-й, обезси-и- ли-ли… Молімося!

І зала, й собі звівши до стелі очі, почала просити в неї повернути цілющу силу матінці Марсалії.

Савета терпляче чекала на мульких похідних носилках, мов контужена маркитантка, теж піднявши догори стулені долоні. Наразі серед монотонного гулу людських голосів забриніла небесна музика. Зал насторожився, заблукав по стелі очима… Довготелесий Родіон залапав по кишенях, шукаючи свій мобільний, але, помітивши, з яким побожним зчудуванням прислухається до мелодії дзвінка цей здичілий від злиднів і горя народ, який точно мобільника в руках не тримав, не спішив виходити на зв’язок, і собі наслухаючи милозвучну фразу з «Полонезу» Огінського. Лиш коли непереможна Марсалія велично встала з колін, ввімкнув зв’язок.

— Ти чьо не отвєчаєш? Шо случилось? Што ето за баб ребята вибросілі?

— Скандал, Бос! Єлє Мацюня викрутілась! Бллль, тьоща Митрофанова с женой єво і рєбйонком явілась, і какая-то училка с дочкой. Какой? Да с Марсаліной! А чорт іх знаєт! Кричали тут: отдай мужа! Міліцію звалі, — зашепотів у мобільник збуджений Родька.

— А лохі што?

— Лохі нічєво: сначала всполошілісь, уші навострілі, но Мацька іх сразу в чувство привєла, тепер молятся… чорт єго знаєт за что! Ну, словом, порядок! Нє волнуйтєсь, Бос.

— Ґаваріш — тьоща? Ето плохо… Твой прокол, между прочім! Ну ладно! Родствєннічков ми, конєшно, пріпугньом… Давай сюда Мітрофана! І смотрі мнє в оба! Каби чєво… ну ти знаєш…

Знаючи Боса, Родіон погнав шукати Митрофана, наказавши голомозому пильнувати порядок.

Тим часом процедура зцілення Савети дещо затягнулася, звісно, що з вини непроханих скандальних гостей: сили ніяк не поверталися до великої цілительки. П’ять разів Марсалія падала на коліна, закликаючи всі сили земні й небесні змилостивитись над бідною жінкою, і тільки за шостим разом Савета, нарешті, сіла, а за сьомим встала на рівні, викликавши бурю оплесків у братів і сестер по нещастю. Обнадієні, вони знову ринулися на сцену, однак виснажена актом зціленням Марсалія похитнулася, схопилася за високі груди і стала хилитися додолу. На щастя, як завжди вчасно підоспіли охоронці, і непритомну цілительку урочисто, як царицю Савську, винесли на руках за сині оксамити. Світло погасло, і в гробовій тиші чоловічий суворий голос пояснив, що сеанс достроково завершений через вторгнення в ауру преподобної Марсалії нечистих сил, які пошкодили її чакри, а відновлення вимагає щонайменше місяця посту в Почаївській лаврі.

Голос вмовк, світло знову спалахнуло, але виходити ніхто не збирався. Люди зачаровано дивилися на сцену в надії, що велика Марсалія все-таки опритомніє і ввіллє животворящу силу у їхні поточені недугою тіла. Адже за цим вони їхали такою спекою в таку даль, платили останні гроші…

* * *

У цей час за тісними запилюженими лаштунками розлючена провидиця-ясновидиця лихоманно виплутувалась із «білих риз» та перевдягалася у чорний широкий балахон (для конспірації), встигаючи шпетити Родіона:

— Що це таке — я тебе питаю? За що я вас, скажи мені, годую, за що гроші плачу? За цю ганьбу! Ще один такий сюрприз, і в мене — інфаркт! Чорти б вашу душу дерли! Ідіоти! Де той сучий Митрофан?! Ладно, я з вами ще розберусь! А тепер — знайдіть негайно і приведіть сюди Дану! Негайно! А суку Фільку віддрочіть так, щоб їй жити не хотілось! Чого ви стоїте! Біжіть за дитиною! І… відвезіть нас у ліс!

— Який у цих степах ліс, Мацю?!

— Тоді на лиман! Ти ж обіцяв лиман!

— Який лиман, Мацю, коли у нас ще два сеанси: в сусідніх райцентрах?! — жахався Марсалиним вередам роботящий імпресаріо.

— Після того, що я пережила?! Ти що — здурів?! А дзуськи! Ні за які гроші! Ясно?! — і, запнувшись сяк-так (теж для конспірації) косинкою та начепивши чорні окуляри, провидиця заквапилася до «чорного ходу». За нею кинувся розгублений Родіон. Уже при виході їх наздогнав охоронець:

— Верніться! Там якусь жінку принесли! Вся закривавлена!

— Якого чорта! Хай кличуть лікаря, при чому тут я?!! — визвірилася спасителька-цілителька.

Охоронець щось шепнув Родіону, і той сполотнівши наказав преподобній:

— Так… Мацю, стій тут і ні руш! А я… треба вияснити обстановку.

— Що таке? Яку обстановку? Блін! Я так і знала: це вони, ті суки, щось уже підстроїли, щоб вони здохли! Вже! На очах моїх! — шипіла Марсалія, дослухаючись із жахом до рокотання залу, над яким підстреленим птахом побивалося жіноче голосіння. — Так і є: Філька чортова! Заткніть їй рота! Ви чуєте, заткніть цій суці рот! Та не мене тримайте, уррроди! Вашу мать, для чого ви тут?! Щоб поря-ядок тримати! Поррррядок! Нє! Ви мене діссс-стали!

Марсалія страхала почет розправою радше з переляку, бо всі знали, що вона вжедавно у цьому балагані нічого не вирішує. Та найкраще це розуміла сама цілителька. Ще з того самого дня, як вона перейшла від Учителя до Боса. І не могла простити собі цю фатальну помилку. Боже, як вона, ідіотка, могла поміняти «казенний» дах на… м-мм… кримінальний? Але все це він, цей покидьок Родіон, її підставив! А вона втішалась, що — буде ві-і-і-ільна! Самостійна! Незалежна від усіляких цеерушників! От тобі й вільна! Дресирована мавпа у цирку-шапіто! Це жах! І крах! І треба кігті дерти звідси, і то вже!

— Родіон! Де той клятий Родіон?! — починала шаленіти Марсалія, намагаючись прорватися на сцену поміж охоронців, де справді творилося щось несосвітенне. Крізь щілину у завісі Марсалія бачила, як вузьким коридором у натовпі до сцени пробирається охоронець, несучи на руках дівчину у вишитій сорочці. Голова, руки дівчини безживно звисали, зачіплюючись за людей. Слідом за ними, звісно, протискалася ридаючи Теофіля.

— От сука! Це ж вона на збитки мені знайшла якусь припадочну, навіжену… — не тямлячись від злості, запанікувала Марсалія, уже насправді шкодуючи, що не володіє бісівською силою, аби знищити, спопелити на золу кляту колишню колегу-освітянку. Але найбільше велику Марсалію тривожило те, що вона… почала боятися не тільки переповнених людьми зал, а й взагалі людних місць. Людські натовпи навіть крізь вікно броньованого лімузину викликали в неї панічний страх, в якому вона боялася зізнатися навіть собі.

— Мені треба лікуватися самій… са-а-амій… Або хоч би спочити… — затужила в душі і враз стрепенулася:

— А це ще що?!

Погляд віщунки впав на скуйовдженого Митрофана, якого чомусь теж вели попід руки два міліціонери у супроводі хлопців з її охорони. Митрофан виривався, ревом ревів, кликав Марсалію, як недоумок який або й справді біснуватий. Із огидою дивлячись на його брудне, залите сльозами, спаскуджене гримасами обличчя, Марсалія починала вже сумніватися в його нормальності й клялася в душі, що більше цього виродка в ліжко до себе не впустить.

«Треба шукати заміну, — думала, — а довготелесому покидьку Родіонові й поготів. Збридив так, що бачити не годна! Імпресаріо, блін!.. Ні на що не здатний тупий бичара! Ні до роботи, ні до любові! Прокол за проколом! Ні, цю банду нахлібників треба розігнати! А Боса послати к чорту і самій, самій крутити… А то роз’ївся, а мене в чорнім тілі тримає, як Ізауру яку… Я вам, вашу мммать, не Ізаура!»

Хотілося до темені в очах рвати й метати, лаятись і матюкатися. Але боялася, щоб не почули «стражденні, сірі й убогі», які уже скрізь, навіть в її ліжку… як цей придурок Митрофан! Та де — в ліжку?! Вони вже керують, поганяють нею, мов якоюсь кониною безсловесною! Що Родіон, що Бос… Сіріші за найсірішу мокрицю покидьки! І це тоді, коли за нею ридали генерали спецслужб! Від Америки до Росії! І це тоді, коли вона могла б уже стати відомішою за саму Вангу і багатшою за… далай-ламу… леґендарнішою за саму Мату Харі… А не ховатися за кулісами розвалених сільських клубів…Тьху! Тричі тьху, не при мені будь сказано, та не Богові у вуха! Йди на пущі, на дебрі, ламай ведмедям ребра, до снігів, до води, від Марсалії відведи… Чого це вона про ту нещасну Мату Харі згадала? Тьху-тьху! Тричі через ліве плече, най з мене біда, як вода стече, і горе мене, як гора, обмине…

Про Мату Харі і «чим вона закінчила» нагадав Марсалії (з пікантними подробицями і недвозначними натяками) Учитель після того, як вона повідомила, що її запрошують в Америку.

— Горвард Лі? — засміявся Учитель. — Старий хитрий китайоза, він і до тебе добрався? Йому мало кашпорів різних, що вже й до бабів узявся? Цікаво, що вони там збираються робити з усіма нашими біснуватими? Солити чи психотронку випробовувати на вас? Мови ви не знаєте… Хіба дрочити Брайтон-Біч…

Покидьок, він її збив з траєкторії саме в ту мить, коли вона вже подумки перелітала океан… Кількома словами, нагадавши їй лиш їм двом відомі факти її біографії — безневинну співпрацю з деякими органами в ролі екскурсовода «Інтуристу»…

— То й що? — з викликом запитала вона.

— А нічо, лиш те, що Горвард Лі, цей бадьорий американський пенсіонер, шанувальник нетрадиційної медицини і всілякої чортівні, насправді ветеран американської розвідки і добре знає, хто довгий час ховався під псевдо Мати Харі…

— Не треба мене лякати… Бо він напевно знає, що воловодилась я переважно з діаспорними українцями з якоїсь Оклахоми и чи Юти…

* * *

Нарешті процесія дісталася сцени, і охоронець обережно опустив дівчину у вишиванці на кін обличчям до залу, а до Марсалії — худенькою спиною, на якій… Марсалія здивувалася: розквітала-розпукалася велика червона півонія! Та, пильніше придивившись, побачила, що на дівчині не вишиванка, а закривавлена біла блузка. Серце зупинилося… Ні, це їй привиділось… Ні, не може того бути… вона впізнала блузку… Точно таку вона купила торік Даночці у київському ЦУМі… Тепер Марсалія впізнала і розкішне смоляне волосся, і рідні вугласті плічки… Зрозуміла, чого ридає-голосить Теофіля… Відчула, як обриваються нутрощі, як підступає під серце страшна холодна пустка… Сука, що вона зробила з її дитиною?!.

Молячи Бога, щоб це був сон або просто дурний розіграш, ступила на сцену ватяними ногами.

— Назад! Ти що?! — як з-під землі виріс, заступивши їй дорогу Родіон.

— Що ця сука зробила з моєю дитиною? — спитала, божеволіючи від страшного здогаду. І вже набрала повні груди повітря, щоб закричати на цілий світ, але Родіон брутально затулив їй долонею рота:

— Тихо… ти!.. Це не вона…

— Хто?!. Хто-о-о-о… Я питаю — хто?!

Митрофан… тільки тихо… заскок у нього чи… чорт його знає що… Але не бійся… Нічого страшного… він тільки черкнув…

— Чер…к…нув? — перепитала Марсалія з жахом. Відсторонивши Родіона, що намагався заступити її від людей, знайшла поглядом Митрофана і заціпеніла: на неї незмигно дивився… ЗВІР… «І прийде звір, і буде число йому 666…». Згадала і запитала ЗВІРА:

— Навіщо ти це зробив?

— Це не я… це… Бос! Клянусь! Це він, звірюка… — белькотів переляканий Митрофан. Але ЗВІР мовчав, виймаючи сатанинським поглядом, як вилами, з неї душу. І раптом тріснула і пирснула навсібіч скалками скляними тиша.

— Марсаліє! Зціли! Марсаліє! Зціли її! — ревів осатанілий натовп. — Зціли! Зціли! Мар-са-лі-є!

Натовп, вийшовши з-під її контролю, ревів, реготав, біснувався, плював їй в обличчя, тикав пальцями у самісіньке серце, як у рвану криваву рану. Марсалію охопив жах… звергнутого ідола! Здалося, вона уже летить зі своєї високої сцени, зі свого п’єдесталу просто у знавіснілу юрбу, яка роздере її на клапті! Але ще був шанс на льоту, у падінні коршаком впасти на зловорожу силу, яка нагло втрутилась у її володіння, вчепитися кігтями у шию клятого підступного ворога!

— Пусти! Я уб’ю і його, і її… суку Фільку! Пу-гу-гусссти-и-и!! — заридала спасителька, намагаючись вирватись із цупких рук Родіона.

— Ти що? В тюрму захотіла?.. Чи нас посадити? Ти що — забула, що Митрофан — твій, твою мать… наложник? Імператриця ти наша йо… Назад! У машину! Бос розбереться без тебе! Ну от, я що казав?! «Швидка» приїхала! Можемо змиватися…

Повз них пробігли люди в білому. Нахилилися над Даною, заступивши її від Марсалії.

— Пусти-и-и! С-с-волоч!..

Гах!

Легкий хук правою під дих переламав її навпіл, забив подих. Спробувала розігнутися, з ненавистю пропікаючи невидющими очима обвислу матню Родіона Новоявленого, як сама нарекла недавно цього покидька, заточилася і… просто перед собою побачила зів’ялу дитячу ручку, що звисала безживно з лікарняних нош, які кудись бігли на чотирьох парах ніг попри неї. Схопила ту ручечку, встигла тільки торкнутися губами пальчиків, як її грубо відштовхнули, наче непотріб, і, падаючи, побачила, як з білого рукава доньчиної блузки осипаються багряні, аж чорні ружі… Ружі сипалися довго, дуже довго, аж доки не засипали сцену, і залу з людьми, і весь білий світ. Від преісподні — до небес.

* * *

Авто мчало з такою швидкістю, що придорожні виноградники обабіч зливалися в суцільні зелені шпалери. Від цього мигтіння і від тихого зміїного шипіння шин Марсалію злегка млоїло. Голова була важка, мов казанок з кулешею. Роззирнувшись, побачила, що напівлежить на заднім сидінні між двома янголами-охоронцями. Тупі фізіономії робили колишніх спецназівців і спортсменів схожими на близнюків. Подивилася вперед, але перспективу дороги заступала сутула спина Новоявленого, що незворушно сидів поряд із водієм, та широкий зад «джипа» з охороною, що мчав на чолі ескорту. Точно такісінький катафалк з помічниками-учениками, вона знала й не оглядаючись, висів на хвості їхнього «мерседеса». Усе так, як поспіль усі ці роки: дорога, сеанси, одні і ті ж давно обридлі морди… Крім хіба що недавно наверненого у віру Митрофана…

І враз Марсалію як струмом прошило — Даночка! Чи це був сон? Може, весь цей кошмар їй приснився? Чи глюки? О тттриклятий Родіон, вона ж не відає, чим він її нашпиговує щоразу… Але… ця тривога! Ця тривога… ой, як вона душу рве… мов кішка дика! Нею, здається, налита навіть потилиця Родіона… Янголи-охоронці відвертають перелякані писки… Ой, ні… не приснилося їй, не приснилося. І Марсалія не те що закричала, а завила-заридала, ламаючи нігті об задубілу від поту сорочку Новоявленого:

— Куди ти мене везеш, гад?! Повертай назад! Чуєш, іроде, повертай назад! Ой, Бо-о-о-оже… Там моя дитина!.. Що з моєю дити-и-иночкою?! Що ви з нею зробили, і-і-іроди! Я ж не знаю, я ж не ві-і-ідаю!..

Поросла рідким волоссям шия Родіона від болю і люті налилася темною кров’ю, шкіра під сорочкою заворушилась. Янголи-охоронці лагідно заламали матінці Марсалії білі руки і так стиснули боки гарячими молодими тілами, що дух перехопило.

— Заспокойся, яка дитина?! В тебе що, знову глюки?! Твоя дитиночка уже — тю-тю, до Києва доїжджає разом із подружкою твоєю… Фількою, чи як ти там її прозиваєш? Ну й клички у вас — на тверезу голову не придумаєш: Теофілія, Марсалія… До речі, Бос вашим, пані, здоров’ячком цікавився, — не повертаючи голови, гнав туфту Родіон, а це було першою ознакою того, що він забрехався, що з усіх сил намагається викрутитись.

— Та пішшшовв він… і ти з ним! — уклала в матюк усю свою ненависть, лють і горе, і затихла, благаючи подумки усі сили, щоб це було так, щоб ВОНА, її дочечка, була жива, хай навіть із Фількою, тільки б не в руках Боса і його покидьків… Не дай Боже! Господи, відверни! Спаси й помилуй бідну невинну дитину!.. Господи, покрути тим звірюкам руки, щоб тільки не кололи її… О, вони це вміють… Щоб на голку не посадили, на голку! Як її… Тварюка Новоявлений, певно, за наказом Боса, час від часу штрикає їй щось у руку… І штрикає! Каже: заспокійливе. Вона ж підозрює, що її посадили на голку, уже давно, та Родіон клянеться, що то звичайний димедрол. Але вона відчуває, що бреше… Він постійно бреше… І про Дану бреше. Чує її серце: дитя в їхніх руках…

Від цього здогаду Марсалії темніє в очах, і звіриний страх за дитину, лють і гнів на кривдників виштовхує з грудей крик, наче перегріте шампанське корок із пляшки. Вчепившись, як дика рись, кігтями у горлянку Родіона, вона кричить:

— Дай мені Боса, падло! Бо рішу і тебе, і себе! Я хочу знати, де моя дитина!

Даремно охорона намагається відірвати її від Родіона. Марсалія брикається, хвицає ногами, все міцніше вгризаючись нігтями у шию Новоявленого.

— Зупини… — хрипить Родіон.

— Я не можу! — з жахом кричить водій. — На такій швидкості… Васька в мене вріжеться…

— Зійди з траси, твою мать! — задихається Родіон…

— Куди?! У рів?! — панікує шофер, міцніше стискаючи кермо і весь стискаючись, щоб його, не дай Боже, не зачепили в розпалі боротьби дебелі дебіли, як він подумки обзиває охоронців.

— Дай, сука, Боса, — не здається Марсалія.

І Родіон наказує водієві ввімкнути радіозв’язок.

— Шо случилось? — голос Боса не віщує нічого доброго.

— Де моя дитина?! Я хочу знати, де моя дитина?!! Кажи, катюго, бо я зараз задушу цього покидька! — кричить Марсалія.

— Бос, — шипить Родіон, — ана с ума сошла…

— Маця, ти шо? Успокойся, дєвочка здорова, всьо в порядкє, єдєт с бабушкой домой… — під удавано безтурботним тоном Боса клекотить лють. Але Марсалії плювати на нього. Вона сама люта.

— Якою бабушкою? — жахається.

— Ну… с женщіной какой-то… Вот подсказивают: с учітєльніцей… Уже на станцію отвєзлі. Успокойся, всьо харашо…

— Доки ви будете долю мою вирішувати, покидьки? — ридає Марсалія, відпускаючи нарешті шию Родіона і осідаючи мішком на руки охоронців.

— А доти, доки ти будеш вирішувати долі інших, дорогесенька, — єхидно парирує Бос і кричить на весь салон:

— Успокойтє єйо, придуркі, а то я с вас шкуру сніму!

* * *

Зв’язок обривається.

— Прости… тутка… — здвигає плечима Родіон, розтираючи шию. — Вона про дитину згадала… Тепер їй усі винні… Тепер вона з усіх питає… А ти питала, ккурррвво, коли волокла з якогось… смітника у постіль цього бомжа шизонутого Митрофана? Ти ж не думаєш головою, а своєю…бєшєною…бль… ззвєздою! А тепер, блль… їй усі винні! Трахніть її по мозгах, хай спочине, крррва…

Янголи-охоронці, ніжно завернувши за спину Марсалії її ліву руку, закочують рукав на правій… Легкий укол… Мить — і солодка млявість вимкне спроквола, як старий рипучий радіоприймач, емоції. Але — не свідомість… Не пам’ять… Пам’ять вони їй не вимкнуть! Він їй дорікає… А сам… О, її пам’ять до найменших подробиць береже кожну хвилину, проведену з цим… пропахлим смердючим потом покидьком Новоявленим. Тільки тоді він був тоненьким, прищавим від надлишку нерозтрачених гормонів, вічно голодним і спраглим, і взагалі — неприкаяним кореспондентом республіканського радіо Дімою Радьком, прозваним колеґами, як вона згодом дізналася, Родіоном. Його пригнали до їхнього містечка пошуки новочасних героїв. Саме в той час на просторах необъятной Родины повним ходом ішла перебудова, аж тріщали підмурівки й основи монолітного Союзу «нерушимых республик советских», і народ, натхненний змінами партійного курсу, контужений несподіваною свободою, й собі намагався брати в тому рейваху найактивнішу участь.

Цього разу її не гойдало, не колихало і нікуди не несло на солодкій хвилі ейфорії. Відчуття реальності було світлим і гострим, хоч на душі стояла тупа тиша і благодать. Певно, впорснули заспокійливе, подумала. Очевидно, наркота скінчилась, або Родіон сам бавиться, а тому на ній економить…

Вдивляючись у безмежні степові простори за вікном авто, Марсалія несподівано подумала, що у всіх своїх бідах винна вона сама… І все тому, що не вміє ходити прямими дорогами, а все по колу, по колу, як контужений пес… Вона ж могла вибитись у люди ще у студентські роки, коли стелилася їй пряма доріженька до високої керівної посади — спочатку в містечку, тоді в області, згодом, може, і в столиці, вона мала для цього, як тоді казали, усі дані. А головне — вміла «працювати» з людьми. Школа Учителя. Це він її навчив, як переконливо вимовляти ленінську фразу: «Верной дорогой идете, товарищи!». Як запалювати на трудові й ратні подвиги, як життя класти на вівтар Вітчизни… Вівтар… Не могли атеїсти знайти підходяще слово у своєму революційному лексиконі, то в Біблії позичили…

Хоча насправді, як згодом проговорився Учитель, її готували до серйознішої роботи. Можливо, страшно й подумати… у…розвідці. Від цієї звістки їй аж дух забило: йо-ма-йо! А вона ж то думала: чого це вони вивчають її гіпнотичні таланти, екстрасенсорні можливості і здібність до іноземних мов. Кілька вона знала з дитинства на побутовому рівні, оскільки виросла в традиційному для їхніх країв поліетнічному містечку, серед нащадків німецьких та польських колоністів, євреїв-хасидів, вірмен, румунів та російських старообрядців. Та й у роду було намішано: одна баба по-румунськи «ворбеск ші ворбеск», друга польською «пшекає» і в костел щонеділі ходить, один дід — шваб, другий — із липова «сбйоґлий». Оце інтернаціонал! Нічого дивного, що з такою мішаниною у них в роду ніхто ніколи про політику не говорив, бо що б не сказав — буде комусь поперек. Тож були контетні, що прийшли совіти, і тепер можна називатися просто «совєцьким» і далі жити собі за принципами: «моя хата скраю» та «тримай язик за зубами — будеш їсти борщ з грибами». І з пролетарсько-селянським походженням було все гаразд. Овва! Такого забито-темного походження ще пошукати… Її тата з мамою взагалі нічого, крім мамалиги і чарки, не цікавило…

Отож її, майбутню Марсалію, вважай, школа і комсомол виховували і формували в радянському дусі. Активна громадянська позиція, комунікабельність, зваблива зовнішність і авантюрна вдача — ці «заслуги» не тільки відкрили їй дорогу спочатку на «ін’яз» університету, де вчилися лише діти обкомівців, прокурорів і каґебешників, а після його закінчення — в «Інтурист» чи Товариство «Україна», де працювали ті ж самі, а й, за «гарної поведінки», — до ризикованої професії «шпіонки» не дуже популярної серед «золотої» радянської молоді.

І раптом — усе пішло шкереберть. Уся перспектива. Чому? Збіг обставин. Важких, чорних, непередбачених…

По-перше, усі плани переколотила перебудова, яка почалася в той день і час, коли її мали відправити на вишкіл у Москву. А звідти… Можливо, і в Америку… Однак, усе, все полетіло до діючої мами!

Батьківщина в небезпеці, — сказав Учитель. І її направили… на барикади в рідному краї, на які лізли з різних боків ошалілі від свободи місцеві румуни, поляки, російські «реваншисти», що понаїжджали сюди після війни та згодом — на будівництво військово-промислового комплексу, а також пробуджені до «боротьби за волю і державність» українці.

…То були тривожні, страшні, але й романтично-авантюрні часи, особливо на Заході України. Бо люди справді пробудилися, але кожен — зі своїм задавненим болем, гнівом, образою. Люди, які ще вчора жили в мирі і дружбі, ставали… ворогами. Навіть у її родині! Агій! Раптом баба-румунка обізвала діда-кацапа окупантом. А баба-полька діда-німця фашистом! Баби подуріли! Брат на брата пішов, сусід — на сусіда. Замість того, щоб об’єднатись у боротьбі з «комуністичною гідрою», виясняли з піною на губах, чиї предки першими прийшли у краї благословенні, хто — автохтон, хто — зайда, а хто — «завойовник». Згадували одне одному і «заслуги перед партією і народом»… А її тато з мамою від цієї колотнечі просто запили з горя…

Ось тобі й «батьківщина в небезпеці»… Учитель був суворо недосяжний. Як Будда. Отож, її викликали і сказали: іди на барикади! Іди в РУХ, у «Просвіту», записуйся в усі організації, які вони створюють. Очолюй, організовуй, і, звичайно, інформуй. Нам головне — щоб не вийшла ріка з берегів і не знесла нас усіх разом з кордонами і Союзом.

Вона ж найбільше боялася, щоб не пролилася кров… Передовсім, щоб не узялися різати один одного її родичі. Бо й без того вже почалось: один кузен очолив місцевий осередок румунської націоналістичної партії «Про патріа» («За батьківщину»), інший — пішов у РУХ і шельмував свою кузину, яка в радянські часи, вибравши з усіх рідних національностей — русскую, зробила собі добру партійну кар’єру, аж до третього секретаря обкому партії. А кількоро з родичів, що писалися до цього українцями, відшукали глибоке австрійське і навіть єврейське коріння і зібралися виїздити на свою історичну батьківщину, тобто в Німеччину…

Але не цей «рейвах» вибивав із колії, а… як би це сказати… чи назвати? Можливо, наївність тих, хто став по різні боки революційної барикади, і цинічна дворушність чолових цих протиборчих сторін… Навіть вона, зовсім без досвіду, розуміла, що нічого путнього з цієї боротьби не вийде, бо її очолили куплені, вишколені «службами» або завербовані з патріотичної інтеліґенції «стукачі»… Найгірше, що цього не розуміли справді патріотичні і чесні люди…

Тому, коли в один прекрасний день на всенародному вічі чоловим українських національно-патріотичних сил став, м’яко кажучи, «колеґа» Вакара і соратник Учителя, вона злякалася. І втекла. І, слава свободі й демократії, стала дезертиром. А все тому, що втомилася бути… сукою. Бо ж від природи була чесною, доброю, романтичною дівчинкою, що приміряла на себе образ сміливої радянської розвідниці, такої, про яких писали радянські книжки… А її примушували нюшкувати за студентами і викладачами. Врешті, просто осточортіло брехати Учителю, брехати Вакару, своєму «куратору», якому була зобов’язана звітувати про антирадянські акції студентів, хоч насправді ніяких акцій не було, або її на них не запрошували…

Тим часом запрошували на весілля однокласниці та однокурсниці, які поспішали вискочити заміж за будь-кого, аби не повертатися у рідне село вчителькою…

А от вона — повернулася. На зло Учителю, який невідомо для чого тренував її паранормальні здібності, Вакару, який осідлав її, мов ослицю, своїми «шпіонськими» завданнями. Але передовсім — собі, бо, за великим рахунком, тікала від перспективи, від майбутнього.

Сталось це несподівано. Отак-о йшла рідним містечком, аж гульк — стоїть коло її рідної хати Михайлик-петеушник, очицями сірими світить, як фарами трактор, і каже, що він інженером у рідне село направлений після закінчення училища механізації. Такий простий, добрий, не схожий ні на городських нахабних дебілів, ні на зарозумілих студентів, ні на цинічних «учителів». І так їй захотілося простого людського щастя у рідній Новосілці, на рідному кутку Корчі, що на другий день після випускного балу в ресторані «Дністрові кручі» подали вони з Михайлом заяву до загсу. Через тиждень їх і розписали при всім чеснім народі. А ще через тиждень її зарахували у рідну школу вчителькою української мови та літератури. Теж рідної… І покотилося життя тихе, далеке від революцій і шпіонів, просте, мов колесо колгоспної фіри…

Але скоро — трах-бах, за перестройкою — референдум, Незалежність і — національне відродження.

Вона, як і належало вчительці української мови та літератури, теж не відставала від всенародного рушення до відродження. Почувши, що в моді стають народні звичаї та обряди, створила у школі гурток народознавства, а до кожного релігійного свята стала розсилати по редакціях місцевих газет дописи про те, звідки свято взялося і навіщо воно. Дописи її сподобалися темним журналістам, отим манкуртам-атеїстам, які лиш знали, як партію хвалити та Бога хулити.

Скоро її стали запрошувати на обласне радіо, навіть на телебачення. Слава майбутньої Марсалії росла, котилася веселим циганським колесом, аж доки не докотилася до самого Києва. Отоді й приїхав кореспондент республіканського радіо цей… Родіон — Дмитро Радько, очі б його не виділи! Бодай би він повісився перед тим у своєму кабінеті!

* * *

— Тварюка… — бубонить Марсалія, поринаючи в легкий сон. — Якби я знала, що ти таке бидло… таке ве-лике гі… перепрошую, імпо… я б з тобою на однім гектарі не… сссіла до вітру… Да, до речі! Це ти винен, що я… приволокла Митрофана… Хоч він чмо і мурло, але там… у глибині… мужик! Настоящий стоящий мужик…

— Ну й лярва… — плюється Родіон, а янголи лагідно «підкручують» розслабленій пророчиці «гайки», стискаючи з обох боків ліктями, щоб не розквасилась зовсім. Марсалія скаржиться:

— Скажи цим бандюкам, щоб не чіпали мене. Якщо вони ще хоч пальцем доторкнуться до мене, я вчиню самоспалення просто на сцені… І ви усі, покидьки, подохнете з голоду…

І, уявивши собі, як Родіоніз Босом і всі її товстоморді ученики-помічники здихають з голоду, цілителька вдоволено хихоче. Тлуста спина Родіона Новоявленого від цих погроз ходить ходором, як від лоскотів. Ага! Зачепило! Боїться, гад, що прийдеться назад на радіо вертатися, на двісті ги-ри-ни… Ні, вона таки дістане цих покидьків! Сама здохне, але непереливки буде і їм… За все… усе її приниження. Бо й справді що це робиться?! Нікому в голову не прийде, що велика Марсалія, таємнича і всеможна, танцює, як мавпа на шворці, довкіл кількох бандитів?.. Під їхню кримінальну дудочку…

* * *

Ні, всьому виною її авантюрна натура. Її хлібом не годуй, а пригоду подай! Боже, як їй нудно скоро стало, як збридило скоро родинне кубелечко і щастя в нім! Ніби дідько вселився в душу! Переколотив, перемолотив, перекапустив усі цінності й ідеали. Як на лихо, на ту годину, коли приїхав під ворота на машині обласної ради столичний прищавий зелепух Радько, у хаті нікого, крім неї, не було: свекруха порпалась на городах, Дана була в школі, а Михайло, чоловік вінчаний, — на бригаді. Та коли б і був, то би не зашкодив бесіді… На відміну від свекрухи, яка скрізь пхала свого гострого носа, чоловіка її вчене життя не цікавило. Знав свій трактор, та й вже. Читав її дописи в газетах лиш тоді, коли під ніс тикала: на, прочитай, тупаку, яку жінку маєш мудру! Та навряд чи й тоді читав… радше, вдавав, бо ні хвалив, ні гудив, лиш байдуже відсував газету та й ішов собі до господарки братися.

Столичний же радіожурналіст аж гинув від захоплення, коли вона натхненно розповідала йому про давні звичаї та обряди, в яких перемішалися елементи сакральної культури усіх народів, що колись тут жили чи панували у цьому краї. Він ретельно записував її розповідь на магнітофон, запитував, і вона відповідала. Зваживши, який він худий і зашмуляний, вона нагодувала й напоїла його, ще й із собою харчів дала. А через тиждень слухала про себе передачу з Києва, про яку Радько попередив загодя, натякнувши, що за місяць знов завітає за інтерв’ю, але на іншу тему.

Та заявився раніше, певно, коли геть чисто зголоднів. Якраз тоді, коли вона уже вчилася на курсах екстрасенсів-цілителів, організованих Учителем…

А може, і його, Радька, прислали? Як Вакара? Не виключено, що радіопередачі Радька нагадали Учителю про її існування. Або Вакар почув… Ці хлопці мають гарну звичку: усе чути, бачити і знати. Така професія…

Марсалія досі не могла розплутати заплутаний клубок подій, який котився-котився і несподівано прикотив її до… слави-неслави…

Так, вона заплуталась. Заплуталась із самого початку… Але чи так уже багато важить сьогодні для неї хронологія подій та хто першим її вичислив?

Вакар з’явився, як вони вміють, неждано і нечутно. Вона поралася на кухні, коли зайшов. Без стуку. Спиною відчула присутність чужого, недоброго… Оглянулась: Вакар ошкірився так «привітно», аж зарипіла на ньому добре знайома їй шкірянка. Власне, по цій шкурі Марина Андріївна впізнала свого університетського куратора.

«Невже по всьому? — подумала, маючи на увазі Незалежність. — Лиш настала якась полегша, як знов!..».

І оніміла: здалося, «куратор» читає її думки, ті самі, які вона так довго гнала від себе, не пускала в голову, знаючи, що й там вони їх «зчитують». Боже, невже?! Їй не хотілось повернення у минуле. Хотілося забути все, що було пов’язане з цим роботом, котрий змушував її… бути сукою! Так, бути сукою!

Робот у шкірянці зловтішно ошкірився: він любив підловлювати стукачів на щирості!

«Он як ти насправді думаєш!» — сказали його єхидні очиці. І вона засміялася, закокетувала, входячи у звичну свою роль, зрозумівши, що від них нікуди не дінешся, бо їхній час не минає.

— А я думала, що про мене вже забули, — завертіла хвостом, мов лисичка. — Як-не-як — незалежність, демократія, свобода слова… дружба-фройндшафт… усі — наші… І жодного ворога!

— Якраз навпаки! Тому я й тут. Справа дуже серйозна: Батьківщина в небезпеці.

Марина здивувалася: чи Вакар такий тупий, чи розігрує її? В якій небезпеці? Яка батьківщина? В незалежній Україні — свято демократії, жовто-сині прапори мають над усіма радами-сільрадами. Люди відчули свободу. Плечі розправили. Дихають на повні груди. А то вже кісткою у горлі стояла та «застійна» система. Не годна була уже на тих старих маразматиків, трупів ходячих, дивитися!

Але кінська фізіономіяВакара не випромінювала радості від перемін. Невже вони щось затівають? Невже хочуть воскресити Андропова і андроповські порядки? — стривожилась, згадуючи, як за Андропова студенткою потрапила під облаву. Коли дармоїдів ловили. Порядок наводили. Народ тоді ледь не вимер від страху, думав: Берія вернувся. Натомість Бог, спасибі Йому, вчасно прибрав і цього узурпатора…

Марсалія зітхає, струшує головою, ніби хоче обірвати спогади… Вона втомилася… Вона хоче усе забути… Бодай паузу зробити… Вона дивиться у вікно… Крізь тоновану шибку авто білий світ здається затемненим… Власне, таким, як є насправді: затемненим, як і це вікно…

Тоді, здається, у неї було «вікно» між парами, і вона побігла в кінотеатр фільм подивитися. Біля каси і впіймали її контролери. Щоб не писати пояснення деканові, вона зосередилась і… напустила їм трохи туману. Помилувавшись збоку, як шуцмани, забувши обов’язки, блудять у фойє, мов коні в тумані, помчала на пару. Була щаслива, хоч і порушила наказ Учителя — не зловживати своїм даром. Але з метою самозахисту мала право…

Тож, коли негадано-неждано заявився Вакар, їй аж свербіло причмелити його: най іде собі у ліси, у кручі-прірви, попід греблі і не заважає людям жити… А, може, й справді, нічого не змінилося, крім прапорів? Невже знову повернеться Радянський Союз і знову прийдеться за кимсь шпигувати, з кимсь спати, в штани комусь лізти лиш ради того, щоб знати, що в нього в голові?

Але — доста, вона вже виросла з їхньої гри у війну з ворогами батьківщини, і з казочки про відважних шпигунів виросла! І вона вперше обурилась і закричала:

— Дайте мені спокій! Інакше…

— Що — інакше? — роздув ніздрі шкіряний Вакар і то з такою впевненістю, що Марина притихла, бо й справді: що — інакше? Що може бути інакше в цій країні?

— Ото ж бо й воно, — підтвердив її думки «куратор». — До того ж, кому-кому, лиш не тобі радіти демократії. Уявляєш, що буде, коли дєрьмократи, які прийдуть до влади, оприлюднять деякі таємні списки? І в них, чорним по білому, і твоє прізвище? І псевдо — Малина. Та й ми на тебе вгрохали такі грошики, гадаєш, дурно? А потім, дурненька, саме зараз твій час настав. Розробляється один дуже цікавий план… коротше, проект, в якому і тобі раджу взяти участь. Для твого ж блага. Тим паче, що «Комітет порятунку Вітчизни» довіряє тобі, як нікому, і надіється на тебе. Так що — збирай торбу, голубонько, і притьмом до Учителя на курси. Читала оголошення в газеті про школу екстрасенсів? От і прекрасно! Родіна в опасності — Родіна ждьот! Підвезти, чи сама приїдеш? Сама? Гаразд, тільки не барись і не здумай ховатися…

Вакар помацав під шкірянкою невидиму портупею і порипів до свого «чорного ворона», на вигляд — затрапезного «бобика», яким їздили тоді по рідних полях голови ще не розвалених колгоспів та кореспонденти.

— Хто це був? — спитала свекруха, проводжаючи «куратора» прокурорським поглядом.

— Кореспондент з обласної газети, — збрехала Марина. — Хоче, щоб я йому щось про… весілля написала… ну, як у нас в Новосілці справляють…

— А про похорони він сам усе знає? Дивись мені, дівко, з тими кавалерами, бо біда буде, — засичала закипаючи свекруха.

* * *

Думки скачуть, плутаються в затуманеній голові Марсалії. Плутаються спогади, картинки, голоси. Лиш один звучить чітко, як голос телефонного робота:

— Батьківщина в небезпеці. Марино, дорогенька, забудь, що ти молода і гарна жінка. Пам’ятай одне: ти — воїн! В руках у тебе зброя масового ураження і чарівна паличка масового порятунку. Ти — стратегічний ресурс… Людина, від якої сьогодні залежить доля країни.

Учитель говорив, як цвяшки в голову забивав. Надто голосні слова… Вірила й не вірила… Учитель «програмував» її на впевненість, а їй здавалось, що вона бездарна, нецікава, що Учителю в ній нічого не подобається, навіть придумане нею сценічне ім’я, під яким вона мала починати свій новий шлях масотерапевта-екстрасенса!

— Чому Марсалія, Мариночко? Звідки — Марсалія, Мариночко?

Так звали мою прапрапрабабусю, на цілий край знамениту цілительку, — збрехала вона не зморгнувши, хоч насправді Марцалією звали циганку, до якої вона ще дівкою разом з такими, як сама, ворожити їздила аж у Молдавію. Вона лиш букву змінила — івийшла Марсалія…

У «Школі екстрасенсів», куди Марина явилась «як миленька», учнів було рівно 13. Так вийшло, чи спеціально відібрали із усіх бажаючих чортову дюжину, не знала. Але добре знала, що вона особисто була на особливому рахунку в Учителя. Він муштрував її на загальних заняттях і на індивідуальних, які проводилися не з усіма, а тільки з особливо обдарованими, тими, хто володів джентльменським набором масотерапевта: сильним біополем, лідерськими замашками, ораторським і акторським талантом, до всього ще й мав привабливу зовнішність, добре поставлений проповідницький голос, умів працювати з людьми і прагнув публічності.

«На жаль, — зітхав розчарований Учитель, — більшості із чортової дюжини першого призову масотерапевтів, чогось та не вистачало. Якогось компонента…»

Авжеж! Більшість із цих самозванців-дурисвітів і не відали, що були своєрідним прикриттям і водночас добровільними спонсорами того, ради чого створювались усі магічні курси, школи та академії… Адже навчання на курсах екстрасенсів, які Учитель жартома називав «фабрикою з виробництва опіуму для народу», тоді коштувало чимало…

* * *

Марсалія перемотала кінострічку спогадів до того дня, коли вона вперше переступила поріг школи екстрасенсів. Перше, що подумала, оглянувши аудиторію: давно не бачила разом стільки божевільних. Не змінилось її враження і після знайомства з колеґами. Половину з них вона знала заочно, з їхніх статей у місцевих газетах і виступів на радіо: етнографа-народознавця Кузьмодем’янського, костоправа Микиту, двох «баб-шептух», до яких «знімати порчу» таємно їздила уся область, і кількох ворожок, до яких сама ходила нібито судьбу «взнавати», а насправді досвід переймати. Решта — екзальтовані молодиці, готові на контакти з інопланетянами, цікаві студентки, які, ні у що не вірячи, хочуть усе перевірити, і одинокі пенсіонерки, яким безсонними ночами привиди ввижаються.

— Отакий бестіарій, — скаже Учитель.

Авжеж, із першого погляду непосвяченому ця публіка могла здатися збираною дружиною, конгломератом випадкових і не зовсім адекватних, а то й не сповна розуму людей. Але інтуїція Марині підказувала, що всіх їх сюди привів «шкіряний Вакар».

Підтвердила здогад поява на курсах колишнього комсорга курсу Світлани Пивоварової. Їхні дороги з цією довбаною активісткою частенько перетиналися в парткомі університету під пильним оком «куратора». Але обидві зробили вигляд, що ні про що не здогадуються і прийшли сюди просто з цікавості. Навіть подружилися. Ненадовго, правда: скоро розійшлися лютими ворогами, не поділивши Учителя. Хоча що там було ділити… Радше, треба було тікати…

З того часу Марині почав снитися один і той самий сон, чи то пак видіння, яке пережила школяркою на сцені поряд із Вольфом Мессінгом: вони стоять одне навпроти одного у сліпучій пустелі, і їх обох, як водяний вир, затягує в себе гарячий пісок…

Марсалія застогнала: їй здалося, що пісок уже підступає під горло, пекучий, пливучий, і на сто миль довкіл — ані соломинки, щоб учепитися… А за вікном — на сотні верст — ані деревинки, ані хатинки, ані…

— Щось знову не так? — спитав через плече Родіон.

— Усе так… Відчепись… — буркнула. Завжди він… як Пилип з конопель!

… І тоді його теж принесло… Але вперше — вчасно і доречно. На той час Марсалія під керівництвом Учителя не тільки перфектно оволоділа професіями екстрасенса, народної цілительки, масотерапевта і т. д., а й зрозуміла, що пора «давати драпака» від цієї мафії. Не така вже вона була нетямуща ідіотка, щоб не побачити, що високі ідеї «порятунку народу і Вітчизни» їй доведеться відробляти каторжною працею на стадіонах, гастролюючи по Україні та розсіваючи наліво і направо «опіум для народу», або, ще гірше, прикутою до якогось клубу на околиці у ролі народної цілительки «баби Ванги» чи святої провидиці Анжели чи Євлампії. Тож доки її не прикували ланцем до галери, доки в ній ще палає вогонь відваги і впевненість у власні сили, у те, що сама годна пробити собі дорогу до слави, рвалася на волю…

Тому й зраділа Родіонові, і вчепилася в столичного кореспондента, як потопаючий за соломинку…

* * *

Спогади муляють, як тверда, затовчена подушка. І плутаються, як… собачі стежки. Зручніше вмостившись на плечі янгола у камуфляжі, Марсалія зізнається собі, що не мала рації, одне слово, була дурна, і замість того, щоб переконати Учителя, що вона й тільки вона може бути першою посланницею з космосу, як Юрій Гагарін — посланцем у космос, проміняла Учителя на Родіона — цю кікімору в штанах…

Марсалія вдоволено всміхається — їй подобається порівняння. Більше, як спогади. Спогади її убивають. Адже ж вона могла запопасти слави Чудака чи Кашпора, якби не така дурна. Як-не-як, а Учитель таки її єдину з чортової дюжини відібрав, як він похмуро жартував, у загін «космонавтів». Решту пустив «народ пасти» по селах та містечках. А от Свєтка-Кассандретка невідомо де ділася… Марсалія грішним ділом підозрювала, що Світлану замість неї, Марсалії, відправили в Америку…

Нещодавно здогади підтвердились: на одному з вітчизняних телеканалів промайнула інформація про зустріч в українському посольстві чи то в Англії, чи то у США. У поважному товаристві працівників і гостей промайнула пихата фізіономія і пані Пивоварової…

Та якби ж то Марсалії тогочасній та теперішній розум! Та терпіння! Та яснобачення! Може б здогадалася про грандіозні наміри Учителя щодо неї… А так… тільки через роки вона дізнається, що не Чудака і Кашпора, які водночас із кремлівськими реформаторами відкривали зашореному, тоді ще радянському народові паралельні світи омріяної свободи і демократії, а її першою збиралися «запускати в космос», тобто «випускати на маси»… А їй свербіло слави запопасти — вже! У цю хвилину!..

Отож бо й воно, що замість того, щоб годити-догоджати Учителю, вона задерла хвіст і… Коли по правді казати, то й Родіона сама з Києва викликала. І він на крилах прилетів зі своєї столиці в обласний центр, де вона уже, слава Богу, закінчувала школу екстрасенсів. Три незабутні дні і ночі проблукали тихими вуличками міста, його парками й скверами. Вона розповідала, «підпускаючи туману», про те, що сама щойно почула від Учителя, прибріхуючи про різні паранормальні явища, з якими нібито зустрічалася на кожнім кроці, і про своє потужне цілюще біополе, здатне заспокоювати, лікувати, очищати людські душі, яке у неї нібито помічали давно, але тільки Учитель оцінив і спрямував у благочинне русло на користь людям.

У радіо-журналіста, загіпнотизованого інформацією про нечуване і незвідане, щелепа відвисла. Не защібалася пелька несита навіть тоді, коли вона годувала його по ресторанах, а вночі кохалася з ним у готельному одномісному номері, за який заплатила втридорога з метою конспірації.

Сталося це першої ж ночі, після розкішної вечері в ресторані, пляшки коньяку і танців до впаду. По тому, як Радько сп’янів після першої ж чарчини, вона зрозуміла, що перед нею або непитущий, або ж пияк кінчений. Підтвердилось останнє. Вже в номері. Кавалер був ніякий, що в його роки ще наче зарано…

Звісно, був той перелюб не хтозна-яким кайфом для неї, але бідного Радька власні подвиги настільки вразили, що він закохався в неї до нестями.

Згодом Родіон хвалитиметься за чаркою кожному, нібито «Мацюня зробила з нього мужчину». Тьху! Не знав, лишень, дурень, що Мацюні його юний скелет у шафі потрібен був із зовсім іншою метою.

* * *

Марсалія скрушно зітхає. Може, й справді невдалим був її вибір. Та все-таки Родіон був першим чоловіком, який щось для неї зробив доброго. Ще б пак! Після його передачі про унікальну чарівницю-цілительку по республіканському радіо її життя і навіть суспільний статус у рідних загуминках різко змінилися: враз її заповажали навіть вороги. А коли листоноша висипала на подвір’ї торбу листів, що надійшли їй від хворих і недужих з усієї України, вона вперше пережила ні з чим незрівнянне солодке запаморочення славою і зрозуміла: назад вороття нема. Тільки вперед. Усіма засобами. Оскільки ж зараз єдиним засобом вирватися з глушини був вільний козак Радько, їй нічого не зоставалося, як зробити на нього ставку.

Сама дивувалася, звідки в неї, затурканої шлюбної жінки, сільської вчительки, такі грандіозні потреби самореалізації? Мабуть, справді, як твердив Учитель, відкрилися в неї потаємні канали, розверзлися чакри, притлумлені невіданням і сірою буденщиною… Ніде правди діти, кілька ночей Великий Маґістр сам натхненно трудився над їїчакрами у готельному номері… Може, тому, що вона так довго чекала «милості» від Учителя і сподівалася «не знати чого», те «шунтування» каналів їй особливої втіхи не принесло…

* * *

«Димедрольчик» Родіона починав діяти, розливаючись по тілу солодким маренням, в якому не було місця його квасній осоружній пиці. Натомість із туману випливла кінська морда Вакара. Портупея під рипучою шкірянкою теж порипувала, як збруя, і заважала при інтимі.

Може, Учитель тому й не йшов з нею на тісніший контакт, що йому той рип заважав? Та ну їх усіх! Хоч кожна підлість чоловіча для розумної жінки — урок. Тож упевнившись, що Учитель — журавель у небі, ще міцніше стиснула у жмені синичку на прізвисько Родіон, поклявшись собі, що одного сонячного дня вилетить із рідної глухомані, вхопившись за її, чи то пак його, тоненькі ніжки. Оскільки це мало статися і то небавом, вирішила з Родіономне критися ні перед чужими, ні перед рідними.

Хай звикають до того, що до мене кореспонденти їздять, — думала весело, вертаючись із полюбовником додому, у свої Корчі на околиці Новосілки. Щоправда, трохи муляла совість, і лякало поросяче нахабство Родіона, якого, схоже, взагалі ніщо не муляло при його наглухо затрамбованих лепом і лоєм чакрах.

Вдома на ту пору, коли вони з Родіоном зайшли на подвір’я, нікого не було. Михайло — на тракторній. Свекруха, певно, зазвичай пішла до церкви з Даночкою… Нелегка принесла чоловіка до хати саме тоді, коли Марина Андріївна з київським гостем записували на магнітофон інтерв’ю. Щоб не заважати, Михайло вийшов і сів на лавочку чекати, коли вони закінчать бесіду. Але якби він здогадався заглянути у вікно, то здивувався б, побачивши те інтерв’ю…

Марсалія глипнула у вікно і теж здивувалася, побачивши за ним густий тінистий парк… Агій! Це що — Голосієве? Тьху! Згинь, маро, пропади! Яке Голосієве?! Якийсь черговий райцентр, де вона має показувати фокуси…

Боже, аби тільки залишилась жива Дануся, дорога кровиночка… Вона, Марсалія, клянеться, що покине все… усіх до дідка пошле! Доста нею орати, золоті жили розробляти!.. І повернеться до сім’ї, до дитини, до Михайла, котрий, люди переказують, ще й досі чекає на свою блудну жону…

* * *

Авто стишило хід. По насадженнях і обчухраних п’ятиповерхівках було видно — в’їхали в райцентр.

— Як ти? — поцікавився спиною імпресаріо, чи то пак Родіон Новоявлений.

— Іди в дупу, виродку! — огризнулася втомлено Марсалія, неждано затуживши за добрим, затишним, блаженним своїм чоловіком вінчаним Михайликом. Він, певно, вже постарівся… Хоч, люди переказували, ще в соку… Не п’є, не гуляє…

— Я серйозно, — перебиває спомини Новоявлений. — Обійдешся чи… ширнути? А може, коньячку?..

— Коньяк… — буркнула, помітивши попереду біля будинку з колонами ще радянських часів юрмище людей і відчуваючи, як їй блювотно від однієї думки, що треба знову перед цими нещасними, забутими Богом, грати вар’ятку…

Новоявлений подав плескату пляшечку, і вона сьорбнула гіркої теплої рідини. Не ковтала, тримала в роті доти, доки не вдарило в голову легким хмільком. Тоді сьорбнула вдруге, втретє, і лиш за четвертим разом відчула кволу готовність до чергового акту лицедійства.

У допотопному, як і перший, Будинку культури чорний хід виявився забитим дошками. Тож довелося проходити через одурілу від чекання і сподівання багатотисячну юрбу.

Натягнувши на голову глибокий каптур свого широченного чорного балахона, під руку з Новоявленим, в тісному кільці янголів-охоронців у плямистих камуфляжах, Марсалія майже бігом перетнула натовп і вскочила у широко відчинені, оточені міліціянтами парадні двері. У невеличкій залі, як звичайно, був переаншлаг. Люди сиділи і стояли, здавалося, одне на одному. Побачивши таємничу постать прославленої цілительки серед почту, народ благоговійно розступився, даючи дорогу, радісно зашумів, заплескав у долоні.

Заштовхнувши Марсалію за якусь тумбу за сценою (Будинок культури був іще старішим, аніж попередній), Новоявлений здер із неї чорну хламиду і натреновано облачив у білі, золотом розшиті «ризи». Преподобна Марсалія за звичкою не поспішала виходити: чекала мертвої, гідної її величі і величності — тиші. І тиша настала. Велика Марсалія вийшла на кін. Зал ошалів. Велика Марсалія підняла до неба руки, і зал онімів. Велика Марсалія розтулила царствені вуста для першої фрази: «Схаменіться, люди! Покайся, народе нечестивий!», як хтось зовсім поряд прокричав ці слова її ж голосом. Як стереолуна. Марсалія вжахнулася: що за біда сьогодні на неї напала?! Чи це вже з нервів? Господи! Спаси й помилуй! І дай сили почати й завершити праведне діло!..

Але голос праворуч повторив:

— Люди, схаменіться! Хіба ви не бачите, що ця жінка — дурисвітка? Та вже ж не рік, не два дурять вони нас, ці лжесвяті Марії, Варвари, Магдалини, Катерини, деруть останню шкуру, а ми все віримо й віримо їм! Вона тільки-но із сусіднього райцентру Безводне. Там її дочку її ж банда підрізала, а вона втекла… І це — мама?! Це — жінка?! Та нема, люди добрі, такої тварини, яка б замість рятувати дитя своє, кинулась у втечу! А ця грішниця, ця блудниця вавилонська, — втекла, навіть не поцікавившись, чи жива її дитина! Люди, женіть її, цю… у три шиї! Не піддавайтеся облуді, люди!

Промовець задихнувся, але навіть тоді, коли його виволокли охоронці за лаштунки, Марсалія не глянула в його бік і не опустила рук, і голос її не тремтів, коли вона стала говорити…

Вона говорила… Боже, що вона молола цим нещасним обдуреним, теж нещасна й обдурена?.. о, вона молола, коли їй хотілося криком кричати, ревом ревти, тигрицею з лютим риком кинутись до горла клятого Родіона! Боже, він бреше! Він брехав, дурив її у най…най… більшому, найсвятішому — про дитину її! Христопродавець! Бо нащо цьому чужому чоловікові казати їй неправду! Коли він каже правду… всю святу правду… Господи, страшну правду, бо справді, звір лютий не кине свою дитину в зуби цих виродків!

Душа її криком кричала, а тіло продовжувало грати роль окаянну. Лицедійка, ой лицедійка… Як майстерно вона показувала усім, що, оскільки невідомий самозванець надщемив її ауру і поранив чакру, сили і снаги у великої цілительки Марсалії стачить тільки на зцілення одної лежачої каліки, яка цього разу звалася рабою Божою Катериною.

Роль Митрофана зосталася не зіграною. Дограє її ЗВІР перед міліцією… Але дитина… де сходить кров’ю нещасна її кровиночка, її Даночка? І велика Марсалія правдиво застогнала, низько, глухо, страшно…

І зал тисячоголосо відповів їй стогоном екстазу…

* * *

Кинувши під сидіння мішок із грішми, Новоявлений заштовхав у салон знесилену Марсалію разом із янголами-охоронцями, і кортеж спішно рушив. Велику цілительку била лихоманка: таке було з нею вперше…

— Це — сплановане переслідування… Сплановане, сплановане… Я знаю, вони готові на все… — шепотіла, заїкаючись. Тепер вона розуміла, що не дурноверха Філька і не теща Митрофанова були ініціаторами її каменування… Скоріше — лише виконавцями чийогось лиховісного плану. Хіба вона знає, хто і в якому казино знову розігрує її карту?! Але — навіщо? Аби тримати в кулаці?.. Та вони й так воду з неї варять! Але… якщо вони (Учитель чи Бос?) посміли підняти руку на її невинне дитя, то розправитись із нею, Марсилією, їм совість не завадить і поготів.

Відчай звів судомою тіло, лише зуби дрібно цокотіли…

Новоявлений, озирнувшись, наказав янголам:

— Штрикніть!

Марсалія не противилася. Тим більше, що не мала сили виясняти ситуацію з Родіоном, який напевно що у курсі всіх цих ганебних подій, інакше б він теж панікував. А так… спокійнісінько, мов нічого не сталося, передає янголам аптечку… Ні, з неї досить! Треба рятуватися… всі вони покидьки… А поки що… просто перебути… перебути, зібратися із силами… заснути… Сон лікує. Сон повертає сили. І розум. Тож сама закотила рукав балахона, підставляючи вузлувату вену, почула тупий укол і стала чекати райдужно-сонячного вознесіння на сьоме небо, де нема ні учителів, ніучеників, і взагалі — жодних проблем, жодних Будинків культури з натовпами і сеансами, жодної людської морди… Ні біди, ні горя…

О, це запізніле бажання самотності — карма чи кара за те, що їй так хотілося підноситися над цими натовпами, володіти їхніми душами, керувати їхніми помислами!

Іноді їй здається, що все почалося з безневинного народознавства. Але то не так. Швидше, з віршів. Бо дописи про рушники і врочисті свята газети друкували. А вірші — ні. Вона до смерті не забуде, як, відчепно перегортаючи стосик її віршів, місцева літературна зірка — поетеса обласного масштабу, вдавано щиро порадила:

— Люба пані! Нащо вам вірші писати? Вірші пишуть усі! І, як правило, погані. Бо всі кращі вірші уже давно написали класики. Пишіть те, що ви знаєте і що у вас добре виходить: про звичаї, обряди, народні ремесла… Хочете, я вам допоможу навіть книжку видати — народознавство зараз у моді. Тим паче, у школах вивчається! Подивіться лиш, які дурні на тому собі ім’я роблять… Один жах! То чого б вам не спробувати? Ви наче не дуже… той… тобто й розумна, й знаєте багато такого, що ми або не знаємо, або давно забули…

забути… усе забути… за… бу… бу…

* * *

Марсалія позіхнула: «димедрол» почав діяти. Повернулась на правий бік і, поклавши на плече юного, плямистого, як олень, янгола-охоронця свою бідну голову, притихла: чи то сни додивляючись, чи то думи додумуючи…

Тільки уві сні, в наркотичному маренні можна заново пережити призабуту, а то й забуту далеку мрію… Чому їй так хотілося стати в один ряд з тими писаками, до сих пір не второпає. Вони, ті кількоро місцевих письменників, здавалися їй небожителями. Навіть тоді, коли закрутила з одним — холостяком-п’яничкою, а потім, обманюючи Михайла, що їде на курси підвищення кваліфікації, місяцями товклася разом із обожнюваним кумиром у кімнатці робітничого гуртожитку, де він мешкав після чергового розлучення, обслуговувала його, терпіла примхи, одверті глузи сусідів-роботяг, аж доки хтось не доніс чоловікові.

Той постукав у двері саме тоді, коли вона… одне слово, надихала поета, як справжня Муза. Залізна койка так тряслась і рипіла, що було чути за кілометр. А бідний Михайло… не чув. Почекав, доки відскрипить, і тоді постукав. Вона відчинила, нічого не підозрюючи. І… стала перед законним в однім халатику, в тому самому, що чоловік подарував на минуле Восьме березня. Не помічаючи поета, ніби той був скляним чи невидимим, Михайло попросив:

— Мацю, серце, ходи додому, Дана скучила, все питає: де мама?..

Поет свою Музу Марґариту, як він називав Марину, не затримував. Не боровся за неї з чоловіком і не оспівав у безсмертних своїх віршах. Не встиг. Помер від цирозу печінки. Якби вона знала, що він хворий, раніше зайнялася б цілительством. Бодай настоянками та чаями трав’яними напувала б… А так… хай спочиває та в раю душі праведні віршами звеселяє. Їм було добре удвох — і за це спасибі!

Марсалія сумно усміхнулась і переклала просвітлілу голову на плече того янгола, що зліва сидів, наслухаючи, як той, що справа, полегшено зітхнув, задвигав онімілими плечима, завертів шиєю.

Провидиця спостерігала цю розминку крізь примружені повіки, а бачила чомусь Аристарха Миновича. До повноти її жіночого щастя Аристарху Миновичу не вистачало чоловічої снаги. Що вона не робила, якими травами цілющими не поїла його, які рецепти молодильні не застосовувала — не помагало. Доводилося вбогість тілесного контакту компенсувати розкішшю інтелектуального спілкування. Потерпаючи від старечого безсоння, патріарх провінційної сцени крізь ночі, як Шахерезада з казки, оповідав їй історію українського театру та кіно із своєю безпосередньою участю в тому. До історії зародження вітчизняного телебачення не дійшло — Аристарха Миновича однієї такої безкінечної ночі забрала «швидка допомога» і не повернула Маріурі, як корифей називав її, плутаючи Марину з Маріурою, як вона — Аристарха з патріархом…

Тож Маріурі зосталися тільки спогади, мініатюрний бюст Аристарха Миновича, який патріарх сцени подарував їй разом із чорноперим боа покійної дружини-актриси напередодні відходу в кращий світ, і — страшний поголос. Про неї пішли плітки, нібито вона справді чарівниця: з ким тільки переспить, той вмирає. От і патріарх… чи то — Аристарх Минович переставився вслід за поетом… А про те, що Аристарху, як і належало патріарху, було вже сто років, наче й забули. Як і те, що поет не вилазив із чарки… Єдиним спростуванням тої брехні несосвітенної про її роковане чародійство був Михайло, з яким вона нівроку півжиття прожила, дочку народила, а йому й по сей день нічого не вадить.

Тим більше, що в одній розумній книжці — «Вампіри і донори» — знайшла пояснення довгого життя і квітучого здоров’я свого блаженного чоловіка. Пліткарі тяжко помилялися, жаліючи святого мученика Михаїла, бо, книжка писала, йому, як донору по життю, якраз і треба такої стерви-вампірки, як вона, щоб не залила дурна кров. Отож і виходило, що Марсалія ще й нібито своїми вибриками та загулами (мимоволі вже й сама про себе чортзна-що подумаєш, наслухавшись інших) рятувала його від смерті. Але кому що доведеш? Тим паче у провінції, де одне одного знає, де смерть — ліпше, ніж неслава…

… Її викликав у райвно.

— Марино Андріївно, — начальник хвилювався, — ваш темперамент і схильність до авантюр вас згубили.

Кинулася шукати Вакара, але той мов крізь землю провалився. Тоді вона зібрала торби і прийшла до Учителя. І той, замість того щоб привітати з поверненням, прицвяшкував її до підлоги жорстоким холодним поглядом:

— Да, у тебя есть талант. Но для того, чтобы выпустить тебя на массы, надо еще очень-очень много над тобой поработать. И надо ехать в Киев. В отряд психонавтов. Ты готова? Решай.

Їй пересохло в роті: Учитель майже повторив слова Вольфа Мессінга. І їй знову потемніло в очах від сліпучої пустелі, що поволі всмоктувала її в себе, як піщаний коловорот.

В реальності це видіння-провидіння провіщало дорогу на Київ, а далі — у світ незвіданий, хисткий, химерний, лукавий… Страшний світ, але там чекала її слава й гроші.

— Хоч сьогодні, — видихнула.

— Тоді їдь додому і чекай мого повідомлення, — перейшов Учитель на українську мову і буденний тон.

Вона чекала і дочекалася: дорогу до слави й грошей їй перебіг Кашпор. Цікаво, що в той самий день, коли вперше по республіканському телебаченню мав транслюватися зі столичного стадіону його сеанс масового зцілення, під її ворота на задрипаній легковушці під’їхав Вакар. Розмова була коротка, мов наказ: подивитись, як працює з народом цей чоловік. Звісно, до Кашпора їй, аматорці, далеко. Він професійний психіатр-практик, послугами якого користуються навіть секретарі ЦК КПУ. У нього неабияка сила волі, гіпнотичні здібності і харизма. Отож, хай вчиться, як володіти масами. І не переживає: Учитель придумав для неї також роботу, але в іншій ролі — народної цілительки. Так що най вона не вередує і не дується, а йде до бабів-шептух, їде в Карпати — до всіляких відьмаків і діючих мамів — набирається грамоти й досвіду. А як набереться, тоді й покличуть…

Із трепетом сердечним дивилася трансляцію сеансу Кашпора. Вакар мав рацію. Вперше в житті мав рацію: до Кашпора їй далеко. А от інших, на кшталт млявого плямкала Чудака, вона переплюне з першого прицілу…

* * *

Тиша за спиною, певно, стривожила Родіона. Крізь заплющені повіки Марсалія бачила, як він, натужно скрутивши бичачу шию, повернув до неї голову і стривожено обмацував обличчя важким поглядом. Марсалія здогадувалася: боявся, щоб вона від передозування не врізала дуба. Авжеж! Бо чого б то обидва урвитлі засовались, хапаючи безпардонно її за руки-ноги: чи ще тепла?

«Не діждетесь!» — протестує ще тепла душа у ще теплому тілі. Така увага до її особи не тішить Марсалію. Марсалія знає ціну цій лисячій турботі: її бережуть, як курку, що несе золоті яйця. Якби не яйця, давно б з’їли або собакам викинули.

Раніше наркотик, який Новоявлений впорскував їй, веселив, збуджував на подвиги. Зараз — тільки заспокоює, розгонить, як помелом, хмари в душі. Жаль, що вона, велика Марсалія, яку Великий Маґістр і Учитель тренував, як володіти і керувати людською психікою, не може дати раду власній… Та хіба з цими ідіотами не здурієш?! Може, їй і справді треба було триматися Учителя? Не чіплятися до нього зі своїми почуттями, амбіціями, а вдовольнитися роллю слухняної асистентки? Але ж він сам учив, що світом править голод, секс і страх. Казав:

— Використовуйте ці важелі. Якомога ефективніше, не соромлячись, не жаліючи нікого, ні на що не оглядаючись. Впевнено, грубо, нахабно, істерично, навіть жорстоко. Без тіні сумніву. Тоді досягнете успіху. Натовп шанує нахаб. Маніакальних нахаб. Світ — це натовп. Використовуйте натовп. Пам’ятайте, що ним теж править голод — на видовища. Раз. По-друге, окремих людей згонить у стадо страх голоду, іншими словами — боротьба за свої права і соціальні ґарантії. Використовуйте страх перед цим голодом. Усі світові проблеми виникають і вирішуються на гормональному рівні натовпу. Юрба вибирає президентів, фюрерів, пророків, месій, поп-зірок — як сексуальних партнерів. Будьте сексапільними. Виділяйте гормон сексуальності. Розпилюйте його флюїди на юрбу. Використовуйте всі чари, які заклала у вас Природа, всю потенцію, всі можливості і таланти. І натовп, ця потвора, яка страждає на брак любові, знайде вас і буде любити. Не соромтесь, натискайте — словом, жестом, а головне — страхом, на його ерогенні зони. Ставайте сміливо його секс-символом, маніпулюйте його почуттями. Але не допускайте цю збуджену горилу ближче, аніж на відстань руки! Затопче! Рампа сцени — священний кордон між вами і натовпом. Велике бачиться на віддалі. Будьте завжди на величній віддалі від юрби. На віддалі популізму. Вчіться у політиків. Пам’ятайте: рівність урівнює до рівня натовпу. Будьте вище. Будьте недосяжні. Натовп шанує недосяжних. Він їх боїться. Хай вас бояться. Тримайте юрбу страхом. Доводьте юрбу до істерики — тоді вона керована.

На початках вам важко буде зібрати тисячолюдні натовпи. Починайте з малого — з індивідуальних прийомів. Працюйте з кожним окремо. Знаходьте стражденних, що вас потребують, збирайте їх поодинці, розповсюджуючи чутки про свої унікальні, надзвичайні можливості, чудеса зцілення. Безсоромно рекламуйте себе. У будь-який спосіб. Придумайте собі незвичне, дзвінке, яскраве ім’я, яке асоціюється із таємницею, легко запам’ятовується і звучить, як музика. Нехай ваше ім’я обростає чутками, леґендами, домислами… Використовуйте засоби масової інформації. Почніть з них. Почніть із совісті й розуму народу — з інтелігенції, яка завжди і скрізь обділена любов’ю народу, увагою влади, недооцінена. Почніть із творчих людей.

О, ще одна… неповторна історія у книзі життя ВЕЛИКОЇ МАРСАЛІЇ, сторінки якої переплутались, перетасувались так, що сам автор не збагне, де свята правда, а де творча вигадка, де дійсне, а де бажане… Учитель попереджав, що це біда усіх великих міфотворців, незалежно — ґеній він чи ґеніальний пройдисвіт — жити у світі подвійних стандартів і роздвоєності особистості. Учитель готував її до цього, зомбуючи своїми проповідями подвійної моралі.

* * *

Марсалія зітхнула. За вікном знову пролітали ті ж самі одноманітні степові пейзажі, а в пам’яті — карколомні зиґзаґи її судьби.

У школі — самі вчительки. Одне «село», замордоване селом: господаркою, городами, п’яними чоловіками. Одна розрада — плітки. Ти даєш їм поживу для цієї єдиної втіхи. Своїми вояжами до міста і любовними походеньками. Вони пліткують про тебе навіть при тобі, і то так натхненно, що ти прощаєш їм, розуміючи, що то не від злості, а від заздрості.

Удома — хронічно невдоволена свекруха. Але мовчить. Ненавидить тебе тихо, без сварки. Мовчки терпить. Щонеділі і врочистих свят іде до церкви. Молиться за твою пропащу блудливу душу, просить відпущення гріхів за ненависть до тебе. Але це не помагає. Ти й далі «блудиш» із сатаністами-екстрасенсами, а тому свекруха далі тебе терпляче ненавидить. Хоч давно живе у літній кухні, але її ненавистю просякнуті навіть пороги у вашій новій кам’яниці, і ти постійно перечіплюєшся через них, її згадуючи.

У кам’яниці — Михайло. Хронічно всім задоволений. Перекошеною, скрипучою, як стара фіра, мамою, тобою, блудливою і зрадливою, своїм бездарними життям із примітивними радощами і тупими жартами підпилих «колєґ» по тракторній бригаді. Повертаючись із чергових своїх блудів, ти чесно розказуєш про чергового «патріарха», одинокого, забутого Богом і славою, який потребує твого співчуття і борщу, про невизнаного, як і ти, поета, якому давно нікому читати свої вірші, крім тебе, про відомого художника, в якого помер на голці єдиний син-наркоман, і ти бесідами про вічне зцілюєш його напівмертву душу… Ти навіть іноді лягаєш з ним у ліжко, але як сестра, бо він уже давно нічого не годен, тільки плакати тобі в пазуху і малювати твій портрет в образі Оранти. Якби між вами щось нечисте було, він не малював би тебе святою…

Михайло уважно слухає, лупає чистими, як у янгола, очима, і каже:

— Я вірю тобі, але колєґи не вірять. Кажуть, що ти курва.

— Не слухай колєґ, — радиш лагідно, береш чоловіка за руку і ведеш до ліжка. Серед білого дня. Але він, біднятко, скучивши за тобою, не боїться, що будь-якої секунди в хату може нагрянути стара, яка й так, побачивши свою блудливу невістку, кола круг кам’яниці намотує та «тонкий голос подає», покрикуючи на безневинних курей у той час, як ти кохаєшся з чоловіком солодко й ніжно, щедро оплачуючи всі його страждання і приниження п’яними, грубими односельцями, бо сама така — принижена теж приниженими. Упосліджена упослідженими. Застрахана застрашеними. І не відаєш, як розірвати це зачароване коло. Вічне.

Ти цілуєш Михайла у бивень, розм’яклий від щастя й любові до тебе, як запечатуєш, і кажеш, що завтра їдеш до Києва. Туди, де не знають, що ти проста сільська вчителька, і де ти зможеш зажити слави цілительки і ясновидющої, на яку ти вчилася. І заробиш багато грошей. Так буде. Ти впевнена в цьому, бо ти справді ясновидюща. Провидиця і пророчиця. І ти знаєш, що все у вас буде добре. Ні, найкраще! Що ти скоро розбагатієш і забереш їх із Даночкою у столицю…

В останніх словах ти брешеш, щоб заспокоїти чоловіка, бо знаєш насправді, що того ніколи не буде. Буде все: гроші, популярність, підкорена тисячолика юрба, але того, що ти обіцяєш Михайлові, — ніколи не буде.

Тобі від цього знаття хочеться плакати. І ти плачеш. Ви плачете удвох. Кожен про своє. Хоча… за одним і тим же, чого між вами нема і ніколи не буде… А могло бути…

Цілий день ти добра, уважна, пестиш Данусю, обдаровуєш подарунками, привезеними з міста. Вариш-шквариш на кухні. Миєш-переш. Хмарний писок свекрухи розпогоджується. Вона, бідна, знає, що безсила перед тобою, безсила перед твоєю силою і готова на все, аби лиш ти була коло дочки й Михайла, бо знає, що він однолюб, і боїться, щоб він «розумом не звередився» через твою зраду.

Але ти… Ти безсила перед своєю судьбою, а тому завтра тебе вже тут не буде — на цьому подвір’ї, у цім райцентрі, який здається тобі страшною вирвою, трясовиною, що от-от поглине тебе з головою. Ти боїшся Учителя. Бо впізнала того, хто ховався під його личиною. Ти не хочеш бути ані зомбі, ані психотропним апаратом, що зомбує розгублені маси. Бо знаєш, що іхто за цим стоїть. Ти не бажаєш бути вічним рабом системи, бо ще свіжі у пам’яті спогади про Вакара і всіх тих «кураторів», які тобі перепаскудили життя. Ти рада, що вони знайшли Кашпора, однак ти не певна, що тебе лишать у спокої: батьківщина ж у небезпеці. Але ти не можеш повернутися до себе колишньої, бо уже виросла із себе, як із учнівської форми. Ти не можеш повернутися додому, бо твій дім зруйнували плітки, поголос і брехня. І хапаєшся за соломинку… переконана, впевнена, що вирятувати з цього намулу тебе може тільки один чоловік — зелепух Родіон, і ти їдеш шукати його, і знаходиш — у Києві на Хрещатику.

* * *

Звичайно, побачивши провінційну провидицю і цілительку у фойє республіканського радіо, сяючу, мов ялинкова іграшка, Радько розгубився, бо одна справа — шуримуритись із чужою жінкою в лопухах периферійних, і зовсім інша — публічитись із сільською репанкою перед столичними друзями. Однак Марсалію врятувало від Радькової підлості те, що передача про неї як народознавця і народну цілительку не тільки сподобалася начальству, а й викликала шалений ажіотаж серед слухачів. За кілька останніх днів вони засипали редакцію радіопередачі «У світі цікавого» листами і буквально затероризували дзвінками. Недужі, хворі, розчаровані шукали в неї порятунку, душевного зцілення. Патріотично налаштована інтеліґенція — нову провісницю «досвітніх вогнів». Одні вимагали адресу великої Марсалії, інші — продовження радіопередач про неї.

— У мене є проект, — оговтавшись від несподіванки, зашепотів Родіон і заспішив до виходу так прудко, що Марсалія ледве встигала за ним.

— Як це — проект? — не зрозуміла значення терміну, що тільки-но входив у мовний обіг столиці початку незалежних дев’яностих.

— Ну, типу ідея, план…

— В мене теж є ідея і план… Як переплюнути Кашпора з Чудаком.

Родіон оторопів. Наївний! Він мав її за просту, як обцас, селючку, а виявилося, що вона може фору дати самому Кашпору! І мудріша, і далекоглядніша. І приїхала сюди не ради його прищавої персони, а задля справи, і не лише з проектами, а й зі своїм бізнес-планом.

* * *

Авто нечутно мчало степами, розпікаючись від швидкості і спеки. Спали, прихилившись головами до вікон, розморені охоронці. Вдавали, що сплять, Родіон і Марсалія, згадуючи, як майже бігли Хрещатиком. Мовчки. Він — попереду, вона — за ним. Як двоє змовників. Вони й справді були змовниками. Біля Парламентської бібліотеки перебігли вулицю і подерлися на гору.

— Тут нас ніхто не побачить і не підслухає, — вибравши безлюдне місце між кущами, сказав тоді ще засапаний Родіон і накинувся на неї, як переляканий горобець на кішку:

— Ти уявляєш, на що замахнулася? Уявляєш, які за ними люди стоять? Які… сили? Цека — не менше! А які гроші! Ти хоч розумієш…

— Розумію, — сказала Марсалія таким тоном, що Родіон осікся. Дивився на неї довго й уважно, ніби вперше бачив. А надивившись, підозріливо спитав:

— Звідки?

— Від однієї тітки, яка сама служила у тих службах і силах, як ти кажеш, не ким іншим, як простим «разработчиком-испытателем секретного психотропного оружия». І тітка ця — перед тобою.

— Ну, даєш, дівко… — побілів Родіон. — Брешеш!

— Авжеж, брешу! І тільки в тому, що була не «разработчиком-испытателем», а самою психотропною зброєю… Ти недаремно соромишся поряд зі мною дефілювати Хрещатиком… — не проминула вколоти невдячного міщуха.

Та бідний Радько був надто заклопотаний, щоб реаґувати на її шпильки. Марсалія справді вразила його. Ця периферійна курва, що, як йому здавалося, не тямилася від щастя, коли він топтав її, наче курку, на очах у чоловіка, виявилась не такою простою… або він нічого не розумів… Нахабний зелепух зів’яв, як підтятий лопух. Глянувши на Марсалію, що тишком насолоджувалася реакцією, примирливо розвів руками:

— Ну, тоді я… не знаю, що робити…

— Зате я знаю: вертатися на радіо і робити зі мною передачу. Про те, про що хочуть чути слухачі… Познайомити із жінками свого колективу, з дружинами письменників, депутатів й інших представників нервових професій. А я вже з ними сама раду дам. І ще — жити разом, думати разом і робити усе разом. Нас чекають великі гроші. Повір мені. Як-не-як, я ще й оракул-провидиця. — І раптом, схопивши його за ремінь, різко притягнула до себе, обпалюючи безсоромним вогнем пухирчастий писок дурноверхого зеленця:

— Гги-и-ину… Ги-ну за тобою, любчику солоденький…

Як шумить в голові… Від цих довгий, втомливих переїздів шумить в голові… Чи це шумляють гаї над Дніпром? Але крізь шум, крізь пристрасний лепет закоханого Родіона вона чує сталевий безпристрасний голос Учителя:

«Дорогесенька, з цього дня ти вже собі не належиш… Ми на тебе не даремно гроші тратили. Запам’ятай: те, чого ти навчилася, не приватний бізнес, а дуже серйозна справа… Не здумай дурити нас… Під землею знайдемо. На дні моря виловимо, з космосу дістанемо. Ми — держава в державі. Царства, імперії, системи, союзи розпадаються, а ми є і завжди будемо. При всіх формаціях, системах, режимах. Ми — вічні. Ми — основа основ. Ти повинна гордитися, що належиш до нас…».

Спочатку вона думала, що Учитель жартує або хвалиться, але, глянувши в його жорстокі, холодні очі, зрозуміла: він попереджав. Вони справді ні перед чим не зупиняться. І вона злякалася, дуже злякалася, бо дуже вже не хотіла «належати їм». Досить з неї… співпраці… Може, це комусь і подобалось, може, хтось тим і гордився в душі, та тільки не вона….

Єдиний був порятунок — стати відомою. Відомих і знаменитих важче дістати. Тож нехай вони собі розкручують чудаків і кашпорів, а вона буде — Марсалію славити!

* * *

— Зупинись! Її треба привести до тями, — наказав водієві Родіон і зачав злегка термосити сплячу пророчицю за барки, гукаючи:

— Вставай! Прочумуйся! Під’їжджаємо!

— Ти раніше чемнішим був, — образилась нібито розбуркана нагло Марсалія.

— Ти теж. Виходь з машини.

— Ще чого! — обурилася цілителька.

— Іди попісяй! Розімни старі кості, приведи себе в порядок — он опухла, як стара алкоголічка…

— А ти сам?! Подивись на себе… І взагалі, ще раз образиш…

— Перестань влаштовувати сімейні сцени! Ніхто тебе не ображає! Просто за кілька кілометрів Виноградне, дезапланована ще одна зустріч, а ти…

— Та пішов ти… зі своєю зустріччю! От іди й зустрічайся! Разом зі своїм Босом! Бос! Ще один… лишай стригучий! От скличу прес-конференцію і розкажу журналюгам, з чого купони стриже відомий політик-популіст, голова партії «Благодать», він же кримінальний авторитет і відьмацький сутенер Босяра!..

— Зашпили пасть і не наривайся!

— Ой, злякав! Де мінералка? Хочу вмитись…

І Марсалія вийшла, люто хряснувши дверцятами, у якусь лісосмугу. Охоронці — за нею. Але вона плювала на цих шмаркачів, як і на придурка Новоявленого. Дурень дурнем, а як він її красиво здав Босу! Вона тікала від Учителя, а Радько її здав цьому відьомському барону… як сам себе величає цей дволикий Янус, який не соромиться шпигувати за своїми рабинями-пророчицями і цілительками, переслідуючи їх по п’ятах курними забитими провінціями, як останній сутенер, а повернувшись до столиці, вдавати із себе великого політика і бізнесмена. Але чому — вдавати?.. Коли усі добре знають, що основний бізнес Є(фіма) Боса(льського) — народні цілительки, екстрасенси, провидиці, пророчиці, яких наштампував по всій Україні у численних академіях, школах і курсах Учитель, а Бос повиловлював те дике відьомське поріддя, приневолив, розтикав по своїх «точках» і примусив працювати на нього. Гуртом — у різноманітних «центрах» під інтриґуючими закрученими назвами. І поодинці. Сотні таких ванг невтомно «вели прийоми» (та й ведуть!) по спустілих робітничих клубах, кінотеатрах та перенаселених гуртожитках в передмісті і на глухих околицях. Ба! — на кожному розі Хрещатика і чи не в кожній поліклініці. А тепер от і її, Марсалію, буквально виштурхала на вулицю із покоїв першої леді та стара лярва Калерія Едуардівна, те чудо в пір’ї…

Калерія Едуардівна — не окрема сторінка, а окрема стаття, і то — в кримінальному кодексі Марсалії… Хоча починав цю сторінку кримінальну таки Бос, а завершив — Учитель, її фатум! Раніше вона думала, що та Кавалерія — прикра випадковість, збіг трагічних обставин у її тоді вже налагодженому житті. Згодом стала підозрювати, що без Учителя не обійшлось. Можливо, її вигнання з царських палат було помстою Вчителя за те, що вона зрадила його і знову злигалась із Радьком? І це після того, як Учитель знайшов її, принижену, потоптану ідіотом Родіоном, обпльовану лютою свекрухою, у рідній її провінції, відігрів і не просто повернув у столицю, а возніс (!) у вищий світ, зробивши її, просту бабу-шептуху, компаньйонкою першої леді держави! А вона, невдячна… Звичайно, найімовірніше, це бути карою і цілком нею заслуженою… З іншого боку, безглуздо були вигонити її, Марсалію, саме в той час, коли вона з такими муками, з таким трудом добилася довіри у государині, стала майже подругою… Чи то пак, замінювати левицю Марсалію цією… дрібно-душною французькою болонкою — Калерією-Кавалерією! Здається, щось тут не те… Або змінилися впливи… або поміняли фаворитів… І Вчителя відсунули… А її, Марсалію, просто викинули, як… Інакше, звідки у французької болонки Калерії цей тон зверхній, ці поблажливо-блатні інтонації?!

— Ах, милочка! Ах, душечка! Не знаю, как тут… но в Европе, в приличном обществе… особенно при дворах… эти так называемые экстрасенсы, колдуньи-ведуньи… даже не моветон… не признак дурного вкуса, а, извените, ди-и-икость… средневековье… Я, конечно, не настаиваю, но… уроки хорошего тона не помешали бы нашим… руководящим дамам. Да, конечно, семинары. Курсы как-то уж очень по-советски звучит! Ну-у-у, о чем речь, конечно, я буду рада, коль мои услуги…на благо отечества… Как любит повторять ее высочество королева-мать… А любимое изречение принцессы Монако… О, императрица Японии… это чудное божество в образе такой простой земной женщины… А вы знакомы с королевой Испании? Не-е-т? Она любит носить черное с красным и только от отечественных кутюрье. Да! Вот такой демонстративный патриотизм первой леди Испании! Ах, милочка, как бы нам съездить как-то на недельке в Париж… Конечно, одни-им… Ах, милочка, вам надо почаще выезжать в свет!

І мілочка-цариця все те ковтала, розвісивши вуха, а коли вдосталь наковталася гачків, вигнала Марсалію в три шиї за ворота! Тепер по розкішних царських хоромах, по урядових прийомах ходить не вона, розкішна Марсалія, а стара шолудива цеерушниця Кавалерія! Кажуть, що тепер на дачі справді весело: щосуботи звозять усіх високопоставлених чиновниць, яким кавалер-дама Калерія Едуардівна дає уроки гарного тону та світського етикету.

А вона, Марсалія, чіпляє локшину на вуха убогих провінціалів та стає до вітру у лісосмугах на очах у покидьків!

Але вони ще пожаліють, що поміняли провидицю на пліткарку. І першою пожаліє перша леді, якій недовго, ой недовго ще бути першою! Так принаймні карта лягає, кінець віщуючи і президентові, і його кланові. До осені. Не до добра і сни віщі, якісь вогненні Марсалії сняться. Буде боротьба страшна, але до крові не дійде. Жінка зупинить. Часом Марсалії здавалося, ніби тою обраною Богом і народом, жінкою буде вона… І тоді ставало радісно й моторошно.

Марсалія задихнулася… Останнім часом з нервів у неї починалися приступи ядухи. Хоч вона не певна, що Родька замість димедролу не посадив її на «важкий» наркотик, щоб тримати в руках. Хто-хто, а він-бо знає, як легко маніпулювати хворою людиною! Часом їй здається, що їх з Босярою аж підмиває отак легенько скалічити її, паралізувати, обезножити і вивозити на сцену на одному з тих закордонних гуманітарних інвалідських візочків, якими так спритно підторговує «Центр нетрадиційної медицини та езотерапії» благодійника всіх знедолених Фіми Босальського…

Ядуха стискала трахею залізним пальцями. Треба розслабитись… І попустить. Поки що попускає, але вона мусить, нарешті, вирватись і піти до якогось нормального традиційного світила…

Плюнути на всіх і вся — і зайнятися власним здоров’ям. Це важко. Це неймовірно важко — плюнути! Але мусиш бодай від безнадії всім помститися… Тим більше, що життя не вистачить на помсту. Але Калерку-сучку вона б роздерла на клапті і розкидала по президентській дачі, щоб шматки цього старого кожуха висіли на кожнім кущі! Ні, мало! По всіх лісосмугах і на деревах уздовж трас…

* * *

У степу, — як на розпеченій сковорідці. Не ховає від злого сонця ріденька колюча лісосмуга, вся всуціль із молоденької акації і ще якихось кущиків і деревець.

Марсалія, ступивши кілька кроків у насадження, заходить за кущ, обсипаний білими бубками, демонстративно присідає, охоронці відвертаються і відступають на кілька кроків до машини. Родіон терпляче чекає. Вона ж сидить навпочіпки доти, аж доки по задерев’янілих ногах не зачинають бігати мурашки. Так вона вся дерев’яніла від ненависті, коли бачила Калєрію-кавалєрію! Це ж треба придумати собі якесь неіснуюче ніде звання якоїсь…кавалєр-дами, яким нібито нагородила її сама королева Великобританії! І та простота свята, та цариця, яка в душі так і зосталася жінкою директора глиноземного заводу, повірила аферистці! А її, Марсалію, викинула…

І це менш, як через рік після того, як Учитель їй сказав:

— «Комітет порятунку Вітчизни» надіється на тебе, Марсаліє, не підведи! Бог бачить, що вона старалася… З шкури лізла, годила-служила, розуміючи, що роль компаньйонки царственої особи — найвища посада і найзірковіша роль, яку може подарувати їй доля. І не вгодила… Лиш невідомо кому… Леді, рятівникам Вітчизни чи Босу, який після провалу «при дворі» і прикував її до сцени Будинку культури на найдальшій околиці Києва, і вона три (!), три-и-и ро-оки день у день мусила за полтиник дурити місцевих калік, алкоголіків та онкохворих, переживаючи, щоб, прозрівши, вони не повідбивали їй печінок. Тож ясно, що коли, нарешті, Бос відпустив її на волю, тобто дозволив гастролі по Україні, вона готова була йому руки цілувати!

Отаке вони з нею, великою Марсалією, зробили, ці покидьки! Принизили, знищили, а тепер, щоб хвоста не підіймала, вже й за дитину взялися! Жах… Треба… тікати… Але — куди?! Світ тісний, а відьомський — ще тісніший… Ні, спочатку треба серйозно і дуже детально обдумати план своїх подальших дій: як їй викрутитись із цього капкана, не позбувшись голови? Хоча… до біса цю дурну голову! Цей дірявий баняк, що завів її в такі хащі страшні, де й звіру було б лячно…

Марсалія важко підводиться на онімілих ногах і тільки зараз помічає, що довкола — невеличкий, певно, насаджений, акацієвий гайочка, свіжий молоденькою зеленню, дзвінкий пташиним щебетом. Такими ліси бувають тільки на початку літа. Боже, як давно вона не була в лісі! Як їй хочеться зостатися серед цієї краси — самотою, без охорони. І не поквапом, мимохідь, а забувши про все, насолоджуватись кожною травинкою-стеблинкою матінки- Природи. Цим найдешевшим і найдорожчим скарбом…

Ліричні роздуми Марсалії псують охоронці, помічники-ученики, які вискочивши з авт, радісно спішать вихлюпнути на чисту душу землі сморід своїх утроб. Фу! Трутні! Останнім часом Марсалія намагалася не помічати свій почет. Бо хіба це чоловіча справа — корчити святих і мудрих, видурюючи у нещасних калік останню копійку? Та й який нормальний чоловік, скажіть на милість, піде жінці прислужувати, хай навіть вона й сама королева?! Він сам захоче стати королем! Ні, той, хто живе за кошт жінки, — не чоловік! На своїх, тьху, учениках, пересвідчилась: мало що слабоумні, так ще ж і підлі. А як хочуть величатися! Кимсь здаватися! Не бути кимсь, ні, на це в них розуму не стачає, а от нахабства здаватися — вистачає. Людці! Дрібні людці — і тілом, і душею!

Марсалія з ненавистю дивиться, як вони, малі, бородаті і довговолосі, схожі на ґномиків, випорожнившись, широко розставивши коротенькі ніжки, виставивши лікті, розминаються… Фу! А імена! Імена які собі попридумували, вмерти можна: Василій Арамейський, Іоанн Афонський, Варфоломій Візантійський, Митрофан Галілейський…

Згадка про Митрофана кидає її в жар: як він міг, покидьок, підняти руку на її дитину? Цей недоумок, гнида, яка потаємно теж мріяла стати кимсь! Дурна баба та його теща! Бо не вона, Марсалія, шукала цього покидька, а він сам її знайшов, напросившись спочатку книжки її продавати. Співпрацю пропонував, нездара тупоумний! Бізнес-план приволік: як заснувати незалежний від Боса і Родіона «Центр народного цілительства», в якому (сміх і гріх) місце президента собі зафрахтував. А вона, велика Марсалія, мала горбатитись, як проклята, звиватися, як в’юн на пательні, заробляючи гроші для цих трутнів! Хоч, правду кажучи, так воно й було…

* * *

То тільки спершу молоденький гайок здавався свіжим і прохолодним. У степу така спека, що листячко на кущах гаряче, мов зварене. І вона вся гаряча, аж пашить вогнем лютим, гаряча кров стугонить у скронях, глухо вистукуючи:

— Пом-ста… Пом-ста… За все! І за Даночку!

Де вона, її кровиночка? Але… вона не хоче про це думати, щоб не вибухнути гарячою чорною кров’ю на ці гарячі кущі! Бо тоді — не буде помсти.

Не буде можливості упитися помстою, як… кров’ю ворога… І знову перед очима постала наштукатурена Кавалерія. Роками вона безперечно старша за англійську королеву, а поведінкою — бандерша.

Марсалія досі не могла зрозуміти, як ця шльондра стара могла «сковирнути» її, Марсалію, зі стільчика біля трону, коло першої леді, де вона віртуозно, ґеніально грала роль компаньйонки, няньки, повірниці, духівниці, масажистки, бабки-шептухи, екстрасенса, провидиці… Усього потроху. Вони бачилися майже щодня. Особливо в негоду: леді хандрила, не хотіла виїжджати «у світ», врешті, кликала Марсалію, що була завше напохваті, і вони цілий день розважалися ворожбою на картах, грою в підкидного і розкладали пасьянс. Усьому цьому Її величність навчила Марсалія. Леді тішилась, мов дитина, і все дивувалась:

— Я даже не знала, что карты — это так интересно! Я же выросла в семье партийных работников… сама была примерной пионеркой, потом комсомолкой… О всяких там поверьях, гаданьях и речи не могло быть!

Государиня часто плакала, жалілася:

— Ах, Марусенька! Можно я вас буду звать Марусенька — Марсалия — это… ну, чужое, такое… ну вы меня понимаете… Я такая одинокая… С тех пор, как Люлюсик стал… ну, сами понимаете… власть человека портит. И окружение! О-о-о, вы не представляете, что за окружение! Все чего-то хотят! Льстят и врут! Все! Кроме вас, Марусенька!.. О, давайте кинем на этого… интересно, что за человек?

І Марсалія кидала карти то на новопризначеного міністра Зюзька, то на нардепа Кузька, а тоді — по колу — на всіх придворних дам, які й зараз висіли гронами на телефоні, добиваючись у першої леді аудієнції і не відаючи, що доля їхніх високопоставлених чоловіків, синків та й власна залежить від якоїсь Марсалії…

Не відала й «цариця», захоплюючись ясновидіннями домашньої Касcандри (ах, Марусенька, ты их видишь насквозь!), що Марусенька перед цим отримала від свого справді всезнаючого і всевидющого Учителя повний інструктаж: кого принімать-міловать, а кого в шею гнать, а кого вообще на порог не пущать!

Спочатку Марсалії було страшно, що вона з першою леді держави говорить про державні справи так, як про… якусь сільську буденщину чи жіночі побрехеньки! Мало-помалу за розмовами відкривалися Марсалії таємниці, про які… Боже, та якби народ знав, що насправді твориться над його бідною головою, він би… Марсалія навіть не уявляла, що зробив би народ, знаючи те, що знає вона: усіх перевішав чи сам перевішався б? Або подивувався-пообурювався б та й заспокоївся, як вона, побачивши, що ті високі чиновні мужі і дами недосяжні насправді навіть нижче рівня сільського фірмана… Згодом вона сама із задоволенням понижувала їх дотепними, але не образливими прізвиськами, невинно питаючи «царицю»:

— То на кого кидати — на пані Лисицю, чи мадам Копицю, чи на пана Носорога, чи на Верґелу-міністра, чи на ту міністершу, в котрої очка, як у їжачка?

Перша леді заливалася дзвіночком, і скоро вони мали клички для всіх придворних і дуже тим потішались.

Часом Марсалія відпрошувалася в місто, але частіше їхала туди, коли леді не було вдома. Завжди автобусом, щоб почути, що народ говорить. І завжди — на вулицю Тарасівську, де у затишній квартирі її чекав Учитель. Вони обмінювалися інформацією: Марсалія розповідала все, що чула, а Учитель — давав нові завдання.

Зараз готується візит Баті в Азію, — казав Учитель. — Треба зробити усе, щоб поїхав не Верґела, а Мегера. Леді він подобається. А оскільки вона теж поїде, ти одягай вишиванку і тупай до жінки нардепа Кузька: нам треба знати, в чиї ворота він грає і під чию дудку, а тоді зазирни до Макухи. Він там намилився в Америку, нібито в діаспору, а куди насправді — дізнайся… І налякай пані Макуху авіакатастрофою. Так і кажи: загине чоловік в авіакатастрофі, якщо полетить тоді-то й тоді. Ясно? У них малі діти, пані — жінка істерична — подіє. А леді скажи, що від Лисиці йде неґативна енерґетика, що ходять чутки, нібито в її зятя зв’язок із топ-моделлю, у прем’єра — із націоналістами, в міністра охорони здоров’я — з іранською наркомафією, а в головнокомандуючого — з торговцями зброєю. Леді ж запропонуй полікувати ауру, пошарпану темними сутностями, і почистити чакри, забиті екстрасенсами опозиції.

Ху! Аж самій соромно… як вона долю країни вершила! І раптом, бллль, ця Калєрія-кавалєрія-халєрія ясная…

* * *

Фурррр! З-під самих ніг спурхує пташина. Марсалія лякається, хапається за серце… Це ж треба до такого дожити, щоб за думками забути, де ти! Стояти серед краси і не бачити її! І тільки тепер вона розуміє, що не очима людина дивиться на світ, а душею. Коли душа сліпа, то й очі нічого не бачать… Як же їй звільнитися від цієї полуди? Як виплутатись? Уже ж виплуталась із глушини, з невідомості, злиднів. Уже ж ніби все більш-менш доступне для вибраних Богом — маєш. А щастя нема. Усіх ощасливлюєш, а себе… Та ж біля тебе навіть чоловіка достойного нема. Одні трутні, сутенери, недоумки і курдупелі.

Хитрий Родіон спеціально підбирає недоростків, щоб самому керувати і вивищуватись над ними! І нею! Останнім часом навіть взявся помикати… Відтоді вона не може дивитися на нього без роздратування. Він же навпаки — дивиться на неї, як на порожнє місце, а ще точніше, як сутенер на спрацьовану стару повію.

І раптом страшний здогад забиває їй подих: нарешті до неї доходить, що Митрофан, цей слизень, слимак, не раз потоптаний нею і не тільки в постелі… Цей… штатний лизун… він… він помстився їй за свою малість, за свою недолугість, за… посаду вірного пса, тимчасового фаворита-полюбовника… Зазираючи їй у кожну дірку, слинячи закохано п’яти, цей пес шолудивий із ненависті плекав помсту! Страшну помсту!

* * *

За спиною Марсалії під чиєюсь ногою хрускає гілочка. Не оглядаючись, Марсалія питає:

— До речі, чого це ти мене в ліс гониш обсикати святий храм матінки Природи? Чому досі в машині нема біотуалету?

— А тому, що ти не Алла Пугачова…

— А чому це я — не Алла Пугачова?

— А тому, що ти — звичайна сільська баба, звикла до нужника із соняшничиння, — дурнувато регоче Новоявлений, безсоромно дзюрячи на сусідній кущ.

— А ти… як і Босяра — поганий сутенер…

— Дуже добре. Тоді ти — стара скандальна шльондра. Іди в ліс, пробз… бо перерва кінчається.

Отака в них бесіда любовна останнім часом виходить… Хоч у цю хвилину Марсалії не до бесід, але вона мусить… мусить звичною лайкою приспати пильність Родіона. Вона провокує його, хоч готова вбити за приниження, бо навіть Михайло, її нещасний шлюбний чоловік, ніколи не посмів би її так назвати, хоч, може, вона того й заслуговує… Але ради завтрашнього дня, так, ради свободи, звільнення від цього білого рабства, вона терпить. Стоїть і слухає цього виродка, щоб не чути своєї душі, що ридає-розливається за Даночкою. Згадавши про доньку, Марсалія смирніє, маліє і жалібно просить Новоявленого:

— Родику, подзвони в лікарню…

В голосі її стільки болю, що Новоявлений покірно тикає пальцем по мобільному. Йому довго не відповідають, мотаючи Марсалії жили. Нарешті Родіон називає ім’я і прізвище дочки і перетворюється на слух. Вона теж.

— Все нормально. Поправляється, — каже Родіон, ховаючи мобільник і очі…

— А ти ж казав, що то неправда, що мені привиділось? Як ти міг… — скімлить Марсалія з таким відчаєм, що янголи-охоронці вражено відступають за кущі..

— Ти ж ясновидюща! Зосередься, вилупи третє око і перевір, — зумисне грубо відповідає Новоявлений. І вона питає з мукою:

— Чому ти постійно злишся? Чому поводишся зі мною так, ніби я… шмата якась… Якщо я тобі надокучила — давай розійдемось… Мені так тяжко… Це ж дитина… Моя дитина…

— Досить! — кричить Родіон. — Я сказав — з нею усе нормально. Я ж теж людина! І не чужа, якщо ти це пам’ятаєш! От завершимо гастроль, сама переконаєшся. А зараз — у машину!

І схопивши за руку Марсалію, грубо, брутально, волоче до машини.

* * *

З виразу його обличчя Марсалія бачить, що перечити озвірілому Родіонові небезпечно. Та й сікатись до Новоявленого все одно, що до цих колючих чагарів, загиджених фекаліями подорожніх… Але ненависть до гнобителя бере верх. Марсалія виривається:

— Відпусти, я ще не… — і заходиться такою істеричною лайкою, що червоніють навіть глухонімі охоронці. Навіть Родіон нітиться, питає:

— Чого ти казишся?

Марсалія рішуче повертається в акацієвий лісок. Має вона право бодай душу вилити?!

…А хіба немає чого казитися? Стільки прожито, а все — коту під хвіст! Буквально через півроку по прибутті Марсалії до столиці їхній з Радьком сімейно-діловий тандем розпався. Скінчилося щасливе раювання у його облупленій кімнатці в робітничому гуртожитку на околиці. І з тим і життя її мало не скінчилося, якби вона не встигла вискочити за двері в одній нічній сорочці і капцях на босу ногу.

А все складалося так добре! У неї з’явилися перші клієнти, яких вона називала поважно пацієнтами. Удвох з Радьком вони відбирали їх по дзвінках, що після кожної радіопередачі про українську цілительку, послідовницю великої Ванги, пророчицю Марсалію, буквально блокували усі радійні телефони. Підбирали клієнтуру обережно, поки що тільки киян, до яких можна було б завітати додому, адже один вигляд страхітливого гуртожитку зіпсував би провидиці і репутацію, і перспективу, і клієнтів розігнав би. На жаль, час був непевний. Та й Марсалія тоді ще досконально не пізнала психологію міщуха, не знала, на яку наживку він ловиться, якого гачка ковтає.

Звичайно, враховувала і «важкість» людської біди, і складність проблеми, обминаючи трагічні випадки, які навряд чи вилікуєш замовляннями-примовляннями — від «викачування яйцем» до роздачі рецептів та мішечків із сушеними цілющими травами, зібраними ще свекрухою по ярах та лісах, свяченим зіллям від зелених свят та маковейчиками від медового Спаса…

Була вражена, що цим нещасним треба було одного: вух, які б могли їх вислухати, і рота, який би їм пообіцяв, що все в них буде гаразд, що Бог їх почув і тепер обов’язково зцілить, вирятує, допоможе, пошле спокій, щастя-долю і т. д. і т. п. Але ще більше дивувалася, що після її сеансів народної психотерапії люди справді зцілювалися. Точніше сказати, просто приходили до пам’яті, виливши на неї зі своєї зболеної душі і затуманеної підкірки — каламутну тривогу, страх і безнадію.

Але їй від цього людського бруду все важче й важче ставало на душі. Рятуючи інших, пропадала сама. А тут ще й злидні обсіли. Адже попервах вона змушена була промишляти по людях незаможних і брати з них плату помірну, по совісті, тобто хто скільки міг, той стільки платив, — дбала передовсім про саморекламу. І справді, низькі ціни і «високі результати рекреаційних послуг», як жартував Радько, принесли їй славу бідняцької Ванги. А оскільки Бог карає недугами і тих, хто не покараний бідністю, то скоро про велику цілительку Марсалію говорив не лише Київ, а й Україна. І тоді, коли вони з Радьком почали серйозно подумувати про масові сеанси зцілення, вперше відчули небезпеку.

Раніше вона просто не думала про те, і не уявляла, наскільки небезпечним був її відьомський бізнес, і тим паче, скільком конкурентам Велика Марсалія наступила своїм копитцем на хвіст. Наївно думала, що вона перша підіймає затоптану цілину народного знахарства. Уже прославлених на той час Кашпора з Чудаком разом з їхніми будильниками і зарядженою водою до уваги не брала, оскільки вони називали себе екстрасенсами, тобто вченими, не займалися язичницькими примовляннями-замовляннями-чаруваннями, хоч, схоже, і в церкву ніколи не заглядали. Та й мудрим екстрасенсам не було що ділити з якоюсь бабою-шептухою, в голові якої — вінегрет із забобонів, ворожінь і незрозумілих цитат з незбагненної парапсихології, «Живої етики» та рецептів з посібників по народній медицині, які видавали всі, кому не ліньки було.

Та як виявилось, не лиш провінція — столиця просто-таки напхана відьомською дрібнотою, шептухами та циганськими ворожками. І вся та сила-силенна, затребувана враз учора ще культурним і невіруючим у чортівню народом, поділена на клани, на чолі яких стоять — ні, не чорти рогаті, а добре відомі публічні люди…

Принаймні так Марсалії пояснив ситуацію переляканий Радько, до якого, якщо не брехав, від одного з тих чортячих мафіозі уже посли приходили і нібито попереджали: або данину платити, або повзти «під дах», або — кранти! По блідому писку Родіона було видно: він не брехав. Гострий страх циганськими голками вступив у п’яти Марсалії, пронизуючи до самого мозку, однак на переляк Радька вона лиш зневажливо хмикнула:

— Та ну їх! До речі, коли ти виходив з кабінету у студію, дзвонила якась пані Басаньська чи Босальська. Кличе в гості. Ось адреса. Здається, живе пані в елітній висотці на Печерську… Як ти на це дивишся?

Родіонзблід ще більше.

— Ти знаєш її? — спитала Марсалія, здивована переляком коханого. Але Родіонзамахав руками, плутано повідомляючи, що їй до незнайомих, та ще й на Печерськ, де одна можновладна еліта, йти не варто, тим паче що її просить зайти дружина відомого письменника, в якого колись він, Радько, інтерв’ю брав.

Звичайно, Родіонмав слушність: не варто, ще не ставши на ноги, ризикувати. Багатії — люди капризні і здатні на все. Та й дружина відомого письменника їй була цікавіша, ніж нудна міністерша чи тупа жона-моделька якогось скоробагатька. Тож назавтра Марсалія вже переступала поріг квартири класика Хомутенка, якого дружина Стефанія Корніївна хотіла «відчарувати» від молодої полюбовниці.

Гасіння любовної пожежі у серці класика забере у Марсалії рік життя. Байдуже, що за цей час класик стане татком позашлюбної дитини, зате Марсалія перезнайомиться з усім столичним Парнасом і Олімпом, стане повірницею секретів не одної творчої особистості і знакової постаті, врятує не один шлюб від розпаду (в тім числі і Хомутенків, примиривши усі сторони з реальними свідченнями полігамної сутності класика), за що матиме персональний стілець в урядових ложах чи не всіх київських театрів, абонемент на всі футбольні матчі, запрошення на покази мод і ще масу приємних дрібничок, зокрема рекламу у популярних газетах, жіночих глянцевих журналах і на найпрестижніших каналах, а головне — офіс на затишних задвірках найкрутішої провайдерської компанії, дружина директора якої кохалася в містиці, захоплювалась китайською та тибетською медициною, медитаціями, спіритизмом і обіцяла наступної весни повезти Марсалію до далай-лами.

На той час, коли інша екстра-потеруха зади відсиджувала на прийомах громадян по обдертих клубах столичної околиці, тремтіла перед рекетом, ревізорами відьмацьких баронів, вона вела конфіденційні бесіди з дружинами нової політичної еліти, провідників і поводирів нації, класиків літератури і різних мистецтв. Сильні світу цього запрошували її, шикуючись у черги, як душпастиря, замовляли, як дорогі ліки з Тибету. Її везли у шикарних кабріолетах у розкішні квартири і заміські палаци, як возили сто років по розтривоженому передчуттям революції Санкт-Петербургу Григорія Распутіна. На цих, колись недосяжних для неї, простої сільської жінки, емпіреях, її навіть називали «Распутін у спідниці», але це порівняння її не ображало. Навпаки, гірше було б, якби порівнювали з якимсь сучасним дурисвітом

* * *

Про всезростаючу славу свою дізнавалася по змінах, які відбувалися із Родіоном. Від усвідомлення її значимості і добрих харчів його роздувало, як дирижабль. Скоро від прищавого хирляка і сліду не зосталося. Угоди про візит великої Марсалії укладав уже не затурканий Родько, а РОДІОН — нахабний натоптаний мордоворот із замашками політ технолога-піарщика. Ще б пак! Воно, бачите, в пір’я вбралося! Авжеж! Бувало, вони обоє з Родіоном місяцями розкошували на дачі в котроїсь із коханок чи молодих дружин олігархів-мільярдерів, або новоспечених політикес-істеричок, розважаючи паній гороскопами, страшилками про потойбіччя, прокляття роду і карму, реінкарнацію, інопланетян та різну іншу нечисть, якої нібито понатикувано за кожним кущем і стільцем, і яка так і чигає, так і чигає на кожного державного мужа і його пасію, так і чекає слушної нагоди, аби з ніг збити й забрати владу та гроші…

Марсалію вражали дві біди поважних дам: глуха, як у танку, самотність (і це з такими можливостями!) і безпросвітна лінь, адже всю цю дурню, якою вона їх страхала за чашкою кави, вони самі могли прочитати в тоненьких брошурках і товстих фоліантах, якими завалені усі книгарні й кіоски… Але… вони потребували водночас приватного психоаналітика, Шехерезади, кишенькової відьми-чарівниці, цікавої компаньйонки і цебра, в яке можна було злити весь свій житейський неґатив, не боячись, що він спливе масним лайном десь колись на якусь поверхню. Марсалія усі ці рідкісні якості щасливо поєднувала у своїй скромній особі, доповнюючи «джентльменський набір» чернечою відстороненістю від мирських спокус, нечуваним у їхніх колах аскетизмом і здатністю зоставатися непомітною, майже невидимою при всій своїй енерґетичній могутності.

Авжеж, Марсалія вміла бути невидимою… Бо ніколи не була поважною пані, як усі ці сотничихи, гетьманші-отаманші ніколи не були простими сільськими вчительками, або ж навіки стерли з пам’яті згадку про це.

На жаль, не всі мрії збулись… На жаль… Але все одно — вона, Марсалія, була на самісінькому Олімпі. Пожила хоч і коротким, але таким яскравим розкішним життям. Казковим життям. І не як приживалка. А як — володарка дум. Її шанували. Її, сільську бабу, слухали, роззявивши роти, сильні світу цього! Їй лестили, її друкували. Друкували усе, що вона встигала нашкрябати. Добірку віршів у «Літературній Україні»… Цілу книжку «Марсалія і цілюща сила її енерґетики» за кошти нафтового короля з передмовою вдячного Хомутенка, якому так вдало залагодила гріхи і скандали через них. А як вона ловко врятувала для української політики похряслого в безодні пороку, себто перелюбу, нардепа Блященка? Але це відбулося якось мимохідь. На відкритті виставки столичних художників до чийогось ювілею чи то річниці якоїсь знаменної дати, куди вони забрели із старою Блященковою-Бляшкою під час психотерапевтичного променаду, та ахнула, затулила рота і стала схожа на розвішаних по стінах картинних страхіть. Простеживши за поглядом письменницької дружини, Марсалія побачила те, що законна Бляшка спопеляла очима. Нічого цікавого — молоде дівча, але за ним… за ним, як на шворці, дибуляв сам Блященко, вдаючи, що вражений апокаліптичними картинами рідної історії.

Наказавши законній Бляшці завмерти, Марсалія, лавіруючи поміж зосереджених відвідувачів, притиснула незаконну розлучницю до стіни і прошепотіла, дивлячись у сіренькі, як і вся її невиразна персона, очка:

— Люба панно, вас чекає велике і світле кохання молодого чоловіка з горіховими очима. Він не тутешній. Здалеку. Дуже здалеку, куди ви теж поїдете. Але якийсь старший хрестовий чоловік захоче перешкодити вашому щастю. Він не бажає вам добра, хоч і обіцяє золоті гори. Не слухайте його. Шукайте своє щастя з горіховими очима.

— Ви хто? — охнула незаконна.

— Ваш друг, — відповіла луною Марсалія, спостерігаючи, як коханка, змірявши прозрілими очима куцого Блященка, рве до виходу, ніби там, за дверима, вже чекає на неї щастя з горіховими очима. А законна стоїть, вражено роззявлена, щоб потому все життя дякувати чарівниці Марсалії і по секрету розповідати про чародійну силу її відвороту.

А потім… як грім з ясного неба — скандал з Родіоном на рівному місці, її ганебна втеча додому, приїзд Учителя, тріумфальне повернення до Києва і несподіване «призначення»… нишпоркою при дружині Самого… І знову — вигнання. Як падіння в прірву… І висвячення Родіона-Радька на пророка Родіона Новоявленого… І, нарешті, Босяра… І ця поденщина… це тупе зомбування мізків… свідомості одурених, окрадених владою, ще й Богом покараних… тупе, цинічне, системне…Плебс, лохи, бики, біомаса, одне слово — народ… Іноді вона жаліла цей народ, бо сама була ним. Часом не витримувала і зривалася, точніше, вибухало протестом її селянсько-пролетарське походження. Часом любила, бо він годував її. Але переважно ненавиділа — за ту святу простоту, наївність, що межувала з тупістю, душевною темрявою, олігофренією… І з ненавистю думала, що вони варті, таки варті і злиденного життя, і аморальної влади, і безчесних правителів. І виправдовувала себе, що робить святу справу — лікує від здорового глузду, бо якби вони всі прозріли, ці зазомбовані, то б перемерли, перевішались і перестрілялись від жаху, до чого вони дожилися…

* * *

Вона, здається, надто далеко зайшла… І буквально, і фіґурально… Вже й не чути голосів, і кущі не шелестять… Отак би взяти й піти. І не вернутися. Вийти з лісу оновленою, безіменною, безгрішною… без минулого… Оселитися десь у горах чи на дніпровському лимані, забрати з лікарні Даночку — і жити. Як косиці гірські, як лілії польові — Божим духом і Його благодаттю. В покаянні, спокутуючи те, про що знає лиш вона і Він…

Боже, як вона помилялася, ступаючи на слизьку стезю блуду! Думала — з Його волі. Думала, Він благословляє. А Він… випробовував її! І цим покидьком Новоявленим — теж!

Господи милосердний, прости їй, грішниці великій, блудниці триклятій, невгамовній, що грішить, але й кається, Господи, як вона гіренько, як палко кається!..

Після вигнання з царських палат вона більше не бачилась з Учителем. Тому й підозрювала, що це він покарав її за зраду з Радьком, підсунувши государині Калерію, ту кавалеристку-енкаведистку, що вдавала із себе великого іміджмейкера і ще більшого знавця придворного і міжнародного світського етикету. І все пішло путьом: «цариця» захопилася світським етикетом, кавалер-дама — захопила владу, а Марсалія схопила облизня на все відпущене життя!

Однак могло бути ще гірше, якби її, велику Марсалію, вигнали з царських палат, як шпигунку… Ото був би скандал! Не доведи Господи!

Але все одно Марсалія злякалася такого повороту долі. От як воно може бути! Тобі здається, що ти вже на небі, схопила Бога за бороду, і раптом — летиш стрімголов і врізаєшся ясним премудрим чолом у купу гною!

Тим паче, що уже таке було!

…Вони тільки почали жити, впроваджувати в життя свій проект. Здавалося, все йшло чудово. Родіонову передачу про її чудеса на вимогу начальства було переведено із рубрики «У світі цікавого» під рубрику «Духовність». З’явилася багата клієнтура. Пішли гроші. Великі гроші. Слухачі засипали листами. Слава її росла… І раптом ні з того ні з сього Родіон здурів. І знову вона, боса-простоволоса, притиснувши до грудей Матір Божу, бігла нічним Києвом, ковзаючись та обдираючи ступні примерзлою сніговою кашею, читаючи молитви та проклинаючи звіра, сатану-диявола Радька. Ясно, що пізні перехожі, уздрівши таке, кидалися врозтіч. Тільки один Божий чоловік, благочестивий путник-подорожній, посадив її в останній тролейбус і відвіз до найближчого міліцейського посту.

Доки вона відігрівала душу чаєм, міліціянти стиха пересміювалися, розвеселені натхненними розповідями про Звіра, якого темні сили наслали вбити її, велику пророчицю, благочестиву Марсалію. Однак, зачувши ім’я, після першої хвиля недовіри пильніше придивилися до розкудланої п’яненької молодиці і, схоже, впізнали її — заметушились і під пильним поглядом Богородиці стали дзвонити Михайлові (бо кому ще було дзвонити, як не рідному чоловікові), наказуючи чекати знайдену блудну дружину з першим ранковим автобусом із Києва.

…Марсалія аж зубами скреготнула з досади і сорому за ту ніч… Доблесна міліція, дай їй, Боже, здоров’я, не покинула в горі великому. Прикривши наготу її засмальцьованим бушлатом та взувши у розтоптані шкари, відвезла до автобуса, розпорядившись «передати женщину в цілості і сохранності законному мужу»… Пасажири дивилися на неї, як на божевільну, а вона, дурка сліпа, вивертала перед ними душу… Не встигла додому доїхати, як усі вже все знали. Михайло — теж. Приїхав на автобусну станцію старим своїм драндулетом-«запорожцем» зустрічати. Як побачив у тому бушлаті, в черевиках розтоптаних, розкошлану, як старчиха яка, заплакав.

— Чоловіче, що з тобою?!! Та я б таку куррррву і на поріг не пустив!.. Убив би паскуду! Як жабу, роздер!.. А він… твою мать! Та плюнь ти на неї, якщо вбити не можеш! — кричали з усіх боків Михайлові. А той, як потому розповідали очевидці, «ведучи свою курву до машини, як крулєву яку», відказував смирно на всі боки, наче йому пороблено:

— Та добрий господар зимою собаку не вижене з хати, а вона — мама моєї дитини…

— Та яка вона мама, курва мама її була, чоловіче? Отямся!.. Та він сам винен… Розпустив бабу… Бо щоб вибив раз-другий — коло дітей сиділа б!.. — мало не плювали на неї зусібіч…

Такої ганьби вона ще не знала у своєму житті.

* * *

Опинившись на вулиці після вигнання з царських палаців, перелякана несподіваною немилістюгосударині, Марсалія змушена була кланятись Родіонові та робити вигляд, що простила коханкові вчорашнє божевілля. Взагалі-то не бачила в тому примиренні нічого страшного: хто любиться, той чубиться. Лякав неврівноважений психічний стан Родіона, маніяцька жорстокість: він же міг її вбити! І розчленувати у ванні, як це роблять схожі на нього прищаві збоченці. Але що мала робити, коли треба було повертатися до публічного життя провидиці і цілительки.

Марсалія довго думала, як повернути Радька, але так, щоб корона з голови не спала, і убезпечивши себе в майбутньому від його шизофренічних загострень. Думала і придумала цілий спектакль. По-перше, їм обом треба негайно відновити радіопередачу «Зцілення за Марсалією», або, ще краще — започаткувати нову — «Марсалія повертається», в якій би він на всю Україну зізнався, що довге мовчання пророчиці було спричинене трагедією… Так, але якою? Ну, наприклад, у ведучого радіопередачі Дмитра Радька вселився диявол… А тому він, після суворого посту, покути і вигнання з тіла нечистої сили прийняв нове хрещення і нове ім’я… Скажімо, Родіон Новоявлений!

Радько, оклигавши на голову, зустрів її у своїй протухлій норі, як маму рідну. Втративши цицьку годувальниці, він так захирів і обносився, що був готовий перекинутись хоч на мусульманина і називатися хоч верблюдом. Проте спершу, вгледівши її живу і незборену, зібгався в дульку, на синій запойній морді проступив переляк. Чекав самосуду, кари лютої, на що цілком заслуговував, а тут — одна всепрощенна любов, новий проект і нове життя під новим іменем!

Отож, одного весняного вечора вся Україна почула сповідь ведучого радіопередачі «Духовні оболоки» Дмитра Радька про те, як зловісні темні сили намагалися знищити сіячку світлої мудрості, цілительку і пророчицю велику Марсалію. Але своїм праведним життям, чистотою помислів вона не давала силам зла жодної надії на перемогу. Тоді вони пішли іншим шляхом — під різними приводами спокусили неокріплу у вірі його, Дмитра Радька, грішну душу, вселивши в неї підколодного підступного змія, якого народ називає зеленим. Але в цій битві жорстокій теменних і світлих сил перемогла преподобна Марсалія. Серед ночі, боса і простоволоса, вона пішла снігами і морозами по Україні, спокутуючи чужі гріхи і проповідуючи добро і милосердя. І перемогла Звіра — молитвою, постом і покутою. Страшний Звір був повержений святістю цієї великої жінки. Поганьблений, він покинув тіло й душу Дмитра Радька, і щоб змію підколодному не було куди повертатися, він, Дмитро Радько, ведучий програми «Духовні оболоки», прийняв хрещення від великої Марсалії, очистив душу й тіло, залишив у минулому минуле і повернувся до життя оновленим, з новим іменем — Родіон Новоявлений, для нового, святого життя і великих священних діянь.

Реклама спрацювала. Диво дивне, але, можливо, принизливий для когось іншого піар, з брудними подробицями і неприглядними деталями, святу Марсалію в очах стражденних підняв, мов на крилах янгола, на таку висоту, що лячно було вниз глянути. Не сподівалася, що народ її знає і пам’ятає, і з новою силою волає у неї спасіння. Ще більше вражала якась… страшно вимовити, але якась моральна нечистоплотність… чи (ще страшніше) звиродніння душевне цих скривджених Богом людей. Адже якби їй, Марсалії, повісили на вуха цю шиту білими нитками байку, цю прокислу локшину, вона б заплювала обурено пів-Києва!

А народ проковтнув. Зі смаком! Захлинаючись від захоплення, коли всі телеканали транслювали (за чималі кошти) вінчання у знаменитому соборі знаменитої Марсалії (шлюбної жони при живому ще чоловікові, перелюбниці — гріховодниці і відьми) та Родіона Новоявленого (пияка і бандита неосудного).

Та коли подумати, то й справді, що їм робити — убогим, хворим, калікам?! Коли уже не зосталось жодної надії: ні на чудо, ні на медицину, ні на власні сили. Тим паче, що на той час розтанув десь за американським горизонтом Кашпор, розрядився разом зі своєю водою Чудак, заробивши копійчину, повертались у свій відьомський блуд різні народні цілительки, покидали сцену біснуваті, контактерки з космосом і прибульці звідти ж…

Народ же, як на зло, сам по собі не здоровшав, а тому й не розумнішав… І — чекав, не міг дочекатися великої спасительки своєї Марсалії… Добро б йому було!.. Тому бідному наївному народові.

* * *

Від спогадів пробудив стривожений крик. Кликали її. Голоси розбігалися лісом, то наближалися, то віддалялися.

Марсалія вдоволено засміялася: ага, голубчики, злякалися, що цицьку в лісі загубили… корову дійну… Що — урвалося! Атож, скоро урветься. Але вам. Не Марсалії. Золоті деньочки Марсалії хоч і поріділи, але не минулися. І слава не минула. Бо тримаються вони на вбогих і сірих, яких, на жаль, не меншає на цій землі. Народу стає менше, а нещасних все більше і більше. Іноді здається, що їхні печалі взагалі нікому не потрібні, крім неї, великої ілюзіоністки… Бо не за чудом вони до неї йдуть, а за ілюзією, за ілюзорною вірою у те, що мало би за Божим законом милосердя і справедливості статися хоч раз у житті кожного страдника. Їм цього ніхто, навіть панотець у церкві, не обіцяє. Боїться гріха. А вона, велика грішниця, не боїться обіцяти. І тому вони линуть і ринуть до неї, ці забуті, покинуті Богом душі!

Голоси наближалися. Тріщало гілля, шелестіло листя, але вона не зважала. Як не зважала на те, що здорові, ситі, успішні її зневажають. Газети пишуть, що вона бреше, обманює, показує фокуси, залякує і без того нещасних, прибитих судьбою людей. Але вона не страхає, а стрясає їхніми нещасними душами і тілами, як дрантивими мішками, витрушуючи з них запечене каміння неґативної енерґії, що колись перетворилася у хворобу — від злості, ненависті, скнарості… Доводить до екстазу катарсису, примушуючи очищатися криком, ревом, риданням… Вони цього хочуть, тисячі забутих Богом і його намісниками на землі. От і йдуть, сунуть, повзуть до неї, волаючи: зціли! Спаси! Вирятуй!

І ніхто ніколи не спитає: як їй, маленькій зухвалій брехусі, стояти перед цією розпеченою лавою людського горя, що от-от поглине, здається, змете зі сцени, перемеле на прах? Тисячу разів вона стояла перед цим дев’ятим валом і кожного разу встигала вивернутись з-під нього в останню мить… Але колись може не встигнути…

* * *

— Ми не встигаємо! Година до початку, а їхати ще кілометрів сто… А вона… то розляглася… то кудись біжить, то гуляє! Ти в мене догуляєшся, що посаджу верхи на засране відро і прикую до машини!

Родіон весь у милі і плямах, як жеребець в яблуках. Побігав, видно, по лісочку, доки надибав її. Стоїть — сапає, подертий колючими акацієвими хащами. Від думки, що хоч трохи дозолила цьому самовпевненомукатюзі, легшає на душі. Хай трохи попереживає, буде знати, як їй… у постійній напрузі, як у плузі тій нещасній коняці! Все ж на ній! А вони — лиш поганяють, лежачи в холодку на межі…

Боже, як їй зле! Як їй огидно — до ригачки… Як принизливо усвідомлювати, що ти нікому не потрібна, як і твоє благородне шарлатанство…

От раніше… Спробував би він раніше дзявкнути на неї! Тоді, коли кожна її гастроль відбувалася під егідою місцевої влади, починалася з прийому у найпершого чиновника і завершувалася прес-конференцією для місцевих журналістів.

А тепер жене поперед себе до машини, як заблудлу вівцю до обори. Тонке гілля цьвохкає її по обличчю, кущі обдирають руки, рвуть балахон, але йому байдуже. Йому вона — байдужа. Йому головне — її гроші.

Нарешті вони вибираються з лісу. Кортеж уже чекає в повній бойовій. Вона зупиняється і каже Родіонові:

— Це останній концерт у моєму житті.

— О’кей, о’кей! Останній — так останній, а поки що — в тачку! — каже він, усім своїм виглядом демонструючи нетерпіння.

Вона сідає між двома своїми янголами-хоронителями і думає про те, що, може, ці хлопчаки і справді її янголи-хоронителі, оті, що з неба, лиш в людській подобі… Часом їй так здається чи привиджується… І раптом… раптом вона згадує, що саме один із них ніс на руках її Даночку. А другий — вів Митрофана…

У неї біда! У неї дитина в лікарні! Вона має бути там!

— Це останній концерт у моєму житті, — вперто повторює Марсалія.

— Я ж сказав, що — о’кей! А тепер причепурись, напусти на морду ліца глубокомисліє, а во взгляд чорних глаз — проніцатєльность: нас чекає сам «начальник місцевої Чукотки». Щойно дзвонили від Боса, — сповіщає благу вість Родіон Новоявлений. — Отож — уперед! До нових перемог!

Кортеж рушає. Родіон сяє. А вона питає його червону мокру потилицю:

— А не можна обійти…найбільшого чукчу, щоб зразу — до маленьких, слабих і вбогих українців?

Питає на глум, щоб розізлити Родіона, а заразом розворушити власні охлялі, зачахлі амбіції. Бо й справді — вість блага. Її давно вже ніхто нікуди не запрошує, тобто начальство… І раптом… Однак інтуїція підказувала, що ця увага не з доброго дива і не з великої поваги до великої Марсалії.

— Не можна! — рішуче відрубує Родіон і наголошує:

— Це в інтересах Комітету, майбутньої виборчої кампанії, але передовсім — нашої з тобою компанії. Ясно?

Та куди вже ясніше? Родіон, по спітнілій потилиці видно, тішиться: запахло свіжою «зеленню». Йому що? Йому все — до фені. Це їй доведеться відробляти, лукавити-брехати, найбільшого «чукчу» вихваляти… Хоча… хіба це вперше?.. Просто останнім часом її не використовують… Пішли в хід нові технології! Зараз світом правлять не політики, а політтехнологи і політологи… Цілі інститути! На кожнім кроці — центри якихось там досліджень, результати яких списують зі стелі, дані — висмоктують з пальця! А чом би й ні — за такі гроші… Ой, які тільки грошові потоки туди пливуть з усіх кінців планети! Родіон пережити не може, що ті потоки золоті та їх обминають… Байка з тими центрами! Хай! Але коли течуть ті гроші у бездонні, як океани, кишені продажної безголосої попси, усіляких там рок-груп, за якими нібито молоде покоління йде… Куди воно йде? Тупає ото на майданах і свистить… Який там електорат! Дітвора! Лише гроші тратять та підліткам баланду травлять, тоді коли дев’яносто відсотків електорату в руках отаких-о марсалій…

І це розумів Учитель. Очевидно, в мудрих школах чоловік учився, але Марсалія не пам’ятає, аби він коли бодай словом прохопився про своє минуле. І хоч світ тісний і людські дороги часто-густо перетинаються, і одне одного на тих перехрестях впізнають, про Учителя ніхто нічого не знав і не відав. Наче він з Марса звалився. Марсалія, правда, здогадувалася, що то був заМарс… Та й, власне, тільки перед нею він прохопився про ту невидиму наддержавну таємну організацію, до якої нібито належав, та про служби особливої місії, які ніколи себе не розсекретять, і передовсім тому, що вони завжди, при всіх системах і режимах затребувані.

Можливо, це й добре, коли є така сила…. Вона знову згадує дев’яності минулого століття… Вже минулого… Як життя летить! На жаль, не до безсмертя… Авжеж, що робилося тоді в державі чи то пак у не-державі! Народ колотився, народом колотили… Одні боролися, другі — боялися… Треті не признавалися, що страх мають… І всі бігли до ворожок… Отоді-то якісь мудрі (чи не вчителі з «Комітету захисту Вітчизни»?) здогадалися пустити в хід гороскопи, а в народ випустити Кашпорів з Чудаками, а за ними і її, Марсалію… Скільки вона тих гороскопів написала!.. Місцеві газети в черзі стояли, а тоді, гади, щоб не платити їй, самі почали халтурити. Розкусивши журналюг, Учитель усе зробив, аби пророчиця Марсалія надовго оселилася на екранах телевізорів і в радіоточках. Але хіба чоловік, бодай навіть пророк і спаситель, як сам Ісус Христос, годен дати раду світові, та ще й такому розбурханому?! Та де? То тільки жінка може залагодити миром і словом усе те, що збурив чоловік…

* * *

Тиша… В «мерседесі» усі сплять. Крім водія. Та Марсалії… Недремної Марсалії, що, як пес, усе чує і відає, і стереже вітчизну від летаргічного сну… І це свята правда, тільки хто її знає?! Хто може поцінувати цю жертовну недремність?..

Її дивували сильні і багаті світу цього. На самому споді їхніх слюдяних очей чаїлося стільки страху, чорного, безпросвітного, перед незвіданим майбутнім, перед тим невідворотним, що зветься судьбою, долею, фатумом, стільки… невпевненості і розгубленості, що їй ставало соромно за власне нахабство. І теж — десь на самому споді. Але вона не мала права на сумнів, як і на інші жіночі слабкості. А тому вся стискалася, чорніла на виду і люто чавила на дні душі мацюній черв’ячок сумніву, і волохаті павучки страху, і сизі вогкі стоноги доконечного розчарування у тих, хто вершить наші долі.

«Боже, хто нами правує, хто нами керує! — жахалася щоразу. — Страхополохи… примітивні і недалекі, одне слово — люди».

Щойно самовпевнені зверхники зазирали їй, звичайній бабі, у вічі, дивилися у рот, ловили кожне слово… Вона розуміла: вони бояться підступів долі, бо їм є що втрачати. Єдине, що вона могла напевне, не брешучи, сказати, то це діагноз — типовий для всіх начальників: повзуча стенокардія, наростаюча гіпертонія, хвора, забита загуслою жовчю печінка, порушений обмін речовин, шпори на п’ятах, геморой… Не треба бути цілителькою чи ясновидющою: цей перелік хвороб вона зчитувала із їхніх облич і тут же диктувала рецепти, які знає кожна сільська бабця.

Вони шаліли від її проникливості у їхнє нутро і з нетерпінням чекали пророцтв. Але, уточнювали, хороших. Що вона й робила без особливих зусиль, наперед ознайомившись із досьє на кожного з них, роздобутим Родіоном по своїх радійних каналах від колеґ-журналістів. Та, власне, що страшного чи надзвичайного могло чекати в майбутньому цих тлустих вареників, які ніколи не випадають із державної макітри?!

Звичайно, їх цікавило її вчення про… як це… ага… народне християнство. Не без того, звичайно. І тоді сідлав свого «коника» Родіон. Вона тільки злегка коригувала його глибокодумними оцінками сучасної політичної ситуації в Україні та тривогами про катастрофічне падіння моралі, дивуючи провінційних столоначальників неабияким розумом.

І все ж не могла звикнути до свого нового… статусу. Спочатку вона пишалася. А потім… утішалася, як фарсом. А коли звикла, раптом усе обірвалося. З вини цього плямистого від масного поту покидька! Це він, тільки він винен у її… «простої-застої»! Він! П’янюга!

* * *

«Образа — поганий порадник», — казав Учитель. Авжеж, препоганий! Але живучий. Це він, чи то вона, образа, знов колотить її думки, її спомини, плутає нинішнє з минулим, дійсне з бажаним. Вона відчуває свою неадекватність, як казав Учитель, свою… ні, не роздвоєність — свою почетвертованість! Бо її вже давно почетвертовано! Але — не знищено. Вона ще жива. Ще здатна на протест. А тому вона кричить, лякаючи придрімалих янголів і відстороненого, зосередженого, як робот, водія:

— Я плювати хотіла на твого начальника! На всі ваші зустрічі! Вези мене до дитини! І то — вже!

Та Родіон — незворушний, лиш наїджена на її харчах шия наливається бурячковою барвою.

— Ще не час… Відбудеш сеанс, і я тебе відвезу в лікарню, щоб ти переконалася, що дочки там нема, що вона в поїзді і вже доїжджає до вашої Новосілки. Але, видно по тобі, тобі самій треба конче в лікарню, і я тобі допоможу, — каже він підкреслено спокійно.

Щойно Родіон робив спробу на неї натиснути, Марсалію миттю прошивала блискавка ненависного спомину, і вона вибухала, як бомба. Покидьок! Він уже раз мало не завіз її в лікарню або й на цвинтар…

* * *

— Приїхали, — похмуро сповістив Родіон і поліз із машини. Янгол одесную теж вискочив і подав їй руку. Янгол ошую — підпихав ззаду. Мусила виповзати. Спека спала, і широким майданом гуляв свіжий протяг-вітерець. Марсалія стріпнула балахоном, відітхнула, збираючись із силами, але казармено-похмура сірість адміністративного будинку нагонила смертну нудьгу і ліниве бажання розтягнутися на сірих, гарячих, як пательня, плитах майдану, і… хай несуть… чи забудуть…

Одначе Родіон не дав їй домріяти. Підхопив під руку і майже силою поволік до парадного входу.

Зазвичай він грав роль її речника. Роздавав наперед заготовлені прес-релізи і сидів від неї праворуч, доповнюючи її відповіді цінними коментарями. Швидко насобачився коло неї… Дуже скоро, начитавшись рекомендацій, інструкцій, посібників по чортівні (першоджерел, — казав), які мішками телющив із Петрівки, поправляв її монологи та вказівки давав. Пробував навіть тексти для неї писати, бо, бачте, він такий мудрий та освічений. Але з того нічого не вийшло. Її кожного разу на сцені «проривало» власним «казанням», а почасти, впавши у транс (чи страх перед силою-силенною людського горя, що от-от мало ринути на неї сніговою лавиною), вона й не пам’ятала жодного сказаного слова. І це Родіона бісило, і він верещав, нібито вона городить казна-що, «таку дурку несе, що вуха в’януть і шерсть дибиться», і він дивується, що й досі її ще хтось слухає…

* * *

Господар місцевої «Чукотки» несподівано виявився зовсім не схожим на чиновного вареника — ні тілом середньої вгодованості, ні виглядом простакуватим. Не тягнув квадратурою мордоворота на братка чи олігарха. А так собі — дрібна кілька, точніше, хамса районного масштабу…

— Будь із ним чемна… він родич правої руки твоєї колишньої благодійниці… — усміхаючись улесливо Хамсі, сичить їй у вухо Родіон. — Той лісок, де ти гуляла, його… і поля його, і села… і Дніпро, і лиман… Усе!

Прийом у «начальника Чукотки» короткий, бо їм нема про що говорити. Все давно обговорено: Марсалії обов’язково треба згадати на сеансі добрим словом владу. Президента і його посадників. Місцевого теж. Тобто закодувати народ… Що ж, нема питань… Треба — то треба… Тим більше, коли за добрі слова ще й добре платять. Вона усміхається і все-таки уточнює, помітивши в круглих очках Кільки-Хамси перелякану цікавість:

— Хочу тільки попередити: на вас (вона наголосом виділила це слово, натякаючи і на тих, хто — за ним) чекає велике випробування. Але таких людей, якви, важко вибити із сідла, тому все закінчиться (вона зробила паузу, поринувши у тільки їй видиме)… благополучно…

Хамса, віднісши її пророцтва на рахунок майбутніх президентських виборів, аж засяяв. Вона теж усміхнулась, адже була впевнена, що за будь-яких обставин цей начальник не пропаде. З такими «небесними патронами» ітакими грішми — не пропадають.

— Молодця! — похвалив її Новоявлений, коли вони спішно (народ чекав!) покидали непривабливе зовні, зате розкішне всередині приміщення районного уряду. — Вважай, що ворогів наших зменшилось наполовину, а рахунки удвічі зросли…

Рахунки… гроші… усе на продаж: шкура, душа, тіло… Тої зимової проклятої ночі наївно думала, що через зеленого змія в нещасного Родіона почалася біла гарячка… Тоді вона ще не здогадувалася, які страшні, диявольські, розтлінні, руйнівні закони жорстокої конкуренції панують у світі тих, котрі, здавалося б, самим Богом покликані зцілювати і рятувати пропащі душі! Тепер вона вже бита в тім’я, тепер вона впевнена на всі сто, що його не раз купляли, під’юджували проти неї сильні, підступні, невидимі вороги. І він нею підторговував, як турок-сутенер нашими роксоланами на ринках Стамбула. Доки вона сама не продалася. Навіки…

Марсалія, спіткнувшись об спогад, глухо застогнала…

Родіон стривожено підхопив її під руку, зазирнув у лице. Вона скривилася, вдаючи, що забила ногу. Насправді того страшного зимового дня убили її душу… Та хіба лиш того?! Хіба раз?! Ой не раз і не два душа її убита! І ця мертва, вбита душа ще здатна зцілювати?! Ця жінка… страшна, як зомбі! Зомбі, що зомбує живих, ще живих…

— Швидко до клубу! Нічого, нічого… до весілля заживе, — вуркотів лагідно, рятуючи її від чергового нападу істерії, Родіон. Мав чудовий настрій, і вона здогадувалася, чому. Напевно, пообіцяв гонорар передвиборний Хамса.

— Ти, той… вже не поскупись на хвалу… Начальника звати Леонтій Леонтійович… Не забудь лише…

Ну от, а вона що казала?! Не підводить Марсалію інтуїція, бачить «третім оком» наскрізь і далеко, а тому зітхає миролюбно:

— Мені не шкода… Але шкода свого доброго імені: непрохідний наш дорогий Леонтій Леонтійович. Карта моя каже, що його карта бита… Але… заради грошей… і збрехати не шкода. Та хіба нам уперше?..

— Добре, добре, не хандри… — примирливо мурмотить Родіон, інтимно погладжуючи її коліно. Гівнюк! Потрібен їй його інтим слинявий!.. Та варто їй тільки моргнути, коли засвербить, як сто Митрофанів устане!.. Будь він проклятий!.. Як і це все прокляте, продане, просране життя!

«Не хандри! — каже Учитель, але здалеку. — У тебе прекрасне життя. Ти відома, знаменита, багата, ти потрібна. З тобою рахуються. Ти затьмарила усіх пророків і забрала хліб у всіх придворних іміджмейкерів і політтехнологів».

— Мар-са-лія! Мар-са-лі-я! — шаленіє народ, обліпивши «мерседес». Людські обличчя, очі, розчепірені долоні повзають по тонованому склі, як сліпі мухи, силяться розгледіти її у присмерку розкішного салона.

— Гоп-ца-дріца-гоп-ца-ца, — регоче вдоволений Родіон. — «Все хорошо, прекрасная маркиза, все хорошо, все хо-ро-шо». До речі, маленький сюрприз: Леончик Леонтійович хоче представити тебе своєму «чукотському» народові.

— Е, ні! — дратується Марсалія. — Ми так не домовлялися. І взагалі, пішов він до біса, цей латифундист! Йому мало грабувати цих нещасних, так він ще хоче в’їхати на моїй спині у Верховну Раду чи куди там він преться! І, як на те вже пішло, то чому б мені самій не в’їхати на білому коні у ту саму Раду? Чим я гірша чи дурніша за тих обісранців?

— Овва-а-а! Якась нова муха залетіла в ніс нашій пані… Слухай, Мацю, не дурій, давай скоренько вискакуймо і на сцену…

— А я не хочу — скоренько та крадьки. Сьогодні я хочу не з висоти сцени, а очі в очі, на рівних поговорити з ними.

— Ні, ти божевільна! Та вони ж роздеруть тебе, ці чукчі біснуваті. Тут же жодної нормальної людини!..

— А хто їх зробив такими?

— Я — ні.

— А я — так! Разом із усіма… З усіма цими… начальниками нашої «Чукотки».

— Так! Вилазь і їм розказуй! Не дури голови, а розкажи все, як є — всю правду. Іди!

— Іду! — І Марсалія йде. Відсторонює з дороги янголів-охоронців, відслонює з чола каптур. Цього разу вона без претензійних «білих риз». Без маски грізної пророчиці чи милосердної цілительки. Вона просто виходить до людей і говорить до них просто. Простими і чесними словами…

Марсалія насправді вперше без страху подивилася людям в очі і побачила перед собою нормальні очі, нормальних людей, що дивилися на неї з привітною цікавістю. Марсалія привіталася, закивала на всі боки головою, помахала рукою, і вони притихли і розступилися перед нею аж до самих дверей. А потому потекли слідом, без ажіотажу, ґвалту і крику заповнювали залу, як тиха вода.

Учитель казав:

«Народ — це натовп. А натовп чинить так і те, на що його провокують лідери. Але ви — не просто лідери, ви ще й пастирі. Ваша головна задача — гамувати натовп. Відводити його вбік від соціальних вибухів, витравлювати страхом генетичне прагнення протесту, переконувати, що ми самі — ковалі свого щастя і винуватці своїх бід. А не влада, не держава. Влада не буває ні доброю, ні поганою. Вона така, як кожен механізм. Причини наших недуг — у нас самих. Корінь зла — у нашій гріховності, захланстві, підлості, зрадливості, заздрості, лінивстві. Шлях до щастя — очищення молитвою, страхом перед Богом, покутою, смиренством, виконанням християнських заповідей. Нема спасіння тому, хто бачить скалку в чужому оці, а у власному — колоди не бачить.

Ви — пастирі. Сійте страх серед овець. Страх — батіг, що прижене їх у царство Боже.

Ви — сторожі влади. Рятівники держави… Розсіюйте ворогів їхніх страхом.

Страх — перед Богом, перед судьбою. Тільки думаючи про це чоловік вдосконалює свою душу. Страх — найбільші ліки. Страх — спасіння. Страх — ваша велич. Ваша слава. Ваша сила. Світ — належить вам.

Назавжди забудь, що ти жінка. Ти — ловець людських душ. Ти Великий Маг!»

Учитель знав, яка страшна сила — слово! Але слово без віри — порожній звук! «Ти мусиш сама повірити — до істерії, до божевілля — у свою силу над цими людьми!» Вона винна — винна перед Учителем. Якби не він, велику Марсалію спіткала б доля сільської знахарки, що, ворожачи на картах, знімаючи вроки та вінець безшлюбності, приторговувала б ще й сплетеними з рогози оберегами. Але Учитель знав, куди зерно вкинути… Жодний посібник з психоаналізу, народної медицини, жодний підручник з білої і чорної магії не містив такі витончені інструкції із залякування страхом, як її незіпсований великою книжною мудрістю розум. Придумані нею ритуали спокутування гріхів навіть бувалого Вчителя вразили неперевершеним садизмом. А що було їй робити? Країну лихоманило від перемін і нестабільності. Тривога, надія і страх перед майбутнім бродили-колобродили суспільством. Хіба була певність, що саме той пастух і саме тим гарапником і в ті кошари пожене стадо?

Але, Господи, сьогодні перед нею — не стадо, вічно спрагле пастухів і вовків, перебите одними, перегризене іншими, не біомаса, сто разів розчарована і обманута, що благає порятунку, звівши очі на велику Марсалію — спасительку, земне перевтілення Богородиці.

Перед нею — люди. Народ. Він дивиться на неї добрими очима, трохи іронічно, з легким жалем. «Ну от, — думає народ, — ще одна брехуха, ще одна дурисвітка приїхала нас дурити. І, певно, справді неперевершена, коли з таким почтом возять і на таких машинах дорогих…»

Але тоді…чому він, цей народ, дається себе дурити, коли такий розумний?

«Значить, йому це треба, — каже Учитель здалеку. — Народу треба ілюзій! Чуда! Потрясінь! Ідолів! Віри в них! Людям зараз потрібна яскрава харизматична постать із месіанським шармом: пророка, провісника, рятівника… На жаль, жоден із представників вашого чортячого племені, — Учитель тихо сміється, — чоловічої статі не тягне на всенародного месію. Коротше, вони не вписуються в історичний момент — їм бракує національного шарму. Потрібен образ Богородиці. Спасительки України. Займи це місце святе, Марсалько! На цю роль ти найбільше підходиш — і внутрішньо, і зовнішньо: жінка з народу, але освічена, з глибинки, але культурної, де ще збереглися національні традиції, народні звичаї, віра в Бога і в інші сили; жінка з привабливою, романтично-таємничою зовнішністю, в якій приємно поєднані аскетизм і сексуальність, мудрість і наївність, стриманість і пристрасть… Якби ти, Марсалько, зорієнтувалася і пішла в політику, ти б уже була Президентом. Уся б Україна пішла за тобою. А так… мусиш грати роль новоявленої Богородиці. Що теж — дуже почесно…».

* * *

— Чому ти не перевдягаєшся? Ти ж ризикуєш загубити свій імідж… ореол новоявленої Богородиці… Ти ж розумна жінка… І знаєш добре: нема пророка у ріднім селі… Рівних собі не шанують… не поважають… не святкують… Ти цього добиваєшся?.. — шипів змієм на вухо їй зажоханий Родіон.

— Пшов геть… — сичить Марсалія, осліплюючи усмішкою Леонтія Леонтійовича, що вже чекає її за сценою. Зайшов із чорного ходу, певно, боявся людей, збуджених перед грядущими виборами. Інших версій не було, оскільки джентльменством чи скромністю й не пахло від пропахлого великими грішми начальника тутешньої «Чукотки».

— Слава Богу, часи вертаються. Не проґав… — прошипів полегшено Новоявлений, запихаючи у торбу її білі, розшиті золотом «ризи».

— Та вже постараюся, — сміється вперше за цей триклятий день Марсалія…

— Дивись мені, — попередив лагідно, — не здумай дуріти… Це єдиний шанс повернути колишнє… Учитель… Авессалом пропонує тобі повернутися під його дах… Є один цікавий і грошовитий проект. Йдуть же нові вибори. Уявляєш?! Це — шанс! Це… все: влада, гроші… А головне, не треба буде їздити по цих чортових закутках!

— Знаю! Відчепись!..

І Родіон відлип від неї і прилип до Кільки-Хамси, улесливо шепочучи — певно, давав настанови, як говорити з рідними «чукчами». А пошептавши, обережно виштовхнув на сцену. Очевидно, народ «Чукотки» не дуже святкував свого начальника, бо похмуро мовчав. По невдоволених обличчях Марсалія бачила: зал от-от прорве, як чиряк, і не на радість їм усім…

Тож коли роззявився перший беззубий рот, щоб плюнути на свого чиновника, Марсалія рвонула вперед із піднятими руками і, сяючи небесною радістю, закричала:

— Люди мої найдорожчі! Я з вами! Я з тобою, мій народе! Сьогодні і завжди! У радості і в горі! Повір мені, зцілися словом моїм, відродися моєю любов’ю! Повір мені: ти сильний, ти дужий, ти вічний! Ти щасливий, коли такі достойники, як цей чоловік, мені невідомий, але душа моя бачить: тобою клопочуться, живуть твоїми болями, твоїми бідами, живуть ради твого добра!

Народ мовчав. Дивився на неї тупими очима і мовчав. І тоді Марсалія просичала у бік ошелешеного Хамси:

— Кажжжи шшшось… Брешшши, а то відпушшшчу — і роздеруть…

І той сучий син зорієнтувався і забрехав, як пес на горобців, обіцяючи золоті гори і молочні ріки в кисільних берегах.

— Він побудує санаторій і водолікарню, солярій і масажні кабінети, стоматполіклініку і безплатну аптеку… — вторила начальнику Марсалія, глумлячись водночас над чинодралом і народом, над Родіоном і собою, але того ніхто, окрім неї, не розумів. Навпаки, ейфорія радості оповивала принишклу залу, проникаючи хмелем у кожне розгублене людське тіло. Дивлячись на щасливу Марсалію, що металась по сцені, зал і собі поволі входив в екстаз, а далі, не слухаючи свого воєводу, закричав — кожен своє, але радісне, як остання надія…

І коли от-от мав кинутися, щоб стиснути в обіймах велику Марсалію і дрібного Хамсу, на сцену вискочили учасники вокально-інструментального ансамблю церкви «Радість небесна», і народ возз’єднав свої душі у хвалі Всевишньому.

— Мацю! Ти ґеній! — кричав, обціловуючи її, Родіон. — Ти можеш! Ти можеш зробити більше — самого Президента! Зроби його! І влада — наша! Гроші — наші!

«Божевільний, що він городить! Хто її на ті гори високі пустить! Там своїх марсалій — гать гати!» — думала, але не висловлювала вголос — радше, щоб не зурочити Родіонові плани.

* * *

Такого прийому великій Марсалії давно ніхто не влаштовував. Вдячний «начальник Чукотки» пригощав їх у ресторані рідної дружини осетрами, чорним і червоним кав’яром, домашніми ковбасами, вірменськими коньяками і французькими винами, солодив слух співами райськими місцевого дівочого тріо «Вербиченька» та чоловічого квартету «Бересклет». Не відходила від Марсалії і дружина районного начальника, утричі більша за нього грудаста молодиця, з талією і усмішечкою начальниці колишнього радянського «общепіту», зазирала в очі, намагаючись прочитати там відповідь на питання життя і смерті: чи поміняється власть угорі на наступних виборах, і чи зостанеться чоловік при кермі, а коли ні, то що робити? Перша леді районного масштабу нагадувала своєю тривогою щирою іншу першу леді, дрібнішу статурою, але вищу набагато ранґом…

Застілля гуло. Родіон з учениками-помічниками запихалися-заливалися за головним столом — у центрі. Охорона трапезувала за столиками ближче до дверей: ану якогось жебрака нелегка принесе. Марсалія дивилася на ту об’їдайлівку і чомусь згадувала вечерю у підтоптаної жони новоспеченого міністра, яка через загули чоловіка вкотре зібралася була різати собі вени. Отож, коли Марсалія в черговий раз врятувала жону від суїциду, вони обидві вирішили це діло обмити. І тут з’явився Учитель. Грубо наказавши «послати в дупу стару міністерську ідіотку», всадовив у авто і повіз на президентську дачу.

Що хоч роби, як хоч дури, а мусиш вивести високу леді, пардон, із прострації! І постарайся… вона зараз у такому стані… ну, по-своєму, по-жіночому зрозуміти, підтримати, і навіть, як вдасться, заприятелювати.

Марсалія злякалася:

— Та як… я… проста… жінка…

— Так! Заспокойся! Бо та, до якої їдемо, ще… пардон, простіша. І потребує простого людського, пардон, слова…

Справді, те, що Марсалія побачила за мурами високими літньої «царської» резиденції, схвилювало її своєю щирою простотою: височайша особа бовталась у голубому басейні просто в одежі, нагадуючи білим костюмом, отороченим лебединим пухом, грайливу лебідку. На березі знічено топтали смарагдовий моріжок придворні, стривожено чекали команди від Самого охоронці. Але команда не надходила, бо, очевидно, Самому було не до Самої.

Марсалія розпачливо вчепилася Учителю в рукав, але той рішуче розігнув її пальці і підштовхнув у плечі, як у воду штовхнув:

— Іди!

І вона пішла… У воду! Отак, як була, у вишитій білій сорочці, у червоних коралях… І, по саму шию у воді, погребла до цариці, дякуючи Богові, що басейн не глибокий, бо вона плавати не вміє, та просячи Його, аби врозумив її мокру високість. П’яненькій цариці витівка незнайомки сподобалась. Отож, ще трохи побовтавшись, вони обидві далися, аби їх виловили, і радісно на пару повихляли до будуару перевдягатися. З того часу почалася їхня дружба…

Того ж вечора Марсалію поселили в розкішному номері, неподалік від апартаментів першої леді, і вона умліваючи стала чекати ранку, спостерігаючи з балкона за нічними розвагами високопоставлених гостей, які нічим не відрізнялися від п’яних гульбищ простого народу, та нервово роздумуючи, що їй далі робити і який фасон тримати.

І дочекалася. Після довгої тривожної ночі Бог послав ранок, а з ним і покоївку Зою. Зоя була із сусіднього села, а отже, потомственою, з прабаби, точніше, з тих часів, коли в цих пущах дачі цеківські збудували, покоївкою, що вміла з виглядом глухонімої нечутною тінню снувати царськими покоями, все робити і все чути й знати, але й тримати язика за зубами…

Марсалія зрозуміла, що її майбутня дружба з першою леді залежить від її дружби з покоївкою. Але як розговорити цю залякану інструктажем генетичну служницю? Тільки щирістю і грішми. І Марсалія ризикнула. Засовуючи у кишеню Зоїної уніформи стодоларову купюру, вона пристрасним шепотом щиро зізналася, що її привезли сюди масажі леді робити, але вона на таких верхах уперше і дуже переживає, як догодити президентші, і т. д. і т. п.

Щирість подіяла. Зоя купилася. І за якихось десять хвилин вологого ранкового прибирання перед Марсалією відкрилися всі таємниці двірцевого лабіринту з ходами і виходами…

І все було б прекрасно, але тут, як пишуть у книжках, з’явилася у їхньому щасливому царстві-государстві страшна відьма Калерія… Отака «циганочка з виходом»…

* * *

Здається, Родіон увійшов у раж: хилить чарку за чаркою, раз по раз схоплюється, дурноверхі тости проголошує! Чим далі — нахабніє, о, уже слова не дає вимовити самому начальнику. Дивлячись на свого верховоду, розперізуються ученики-помічники. Горілка, пляшка за пляшкою, ковбаси, холодці-голубці щезають у неситих утробах арамейських, галілейських, обливаючи та обсипаючи крихтами їхні дрімучі бороди, звеселяючи ще дрімучіші душі! Благочестивий почет преподобної Марсалії гигоче, гикає, як… орда коло смаженої конини! Про неї забули! Витріщаються на Родіона, встигаючи вслід за його викриками чарки підіймати…

Ма-а-амочко! Куди вона потрапила! І що скажуть, надивившись на цю дикість, офіціантки? Це б їй, Марсалії, встати, торохнути по столу кулаком і піти! Світ за очі! Але — втома, втома, гирями чавунними тримає її за ноги біля цього бидла! І, щоб не перекинути до біса столи просто на хлібосольних господарів, Марсалія абстрагується, рятується спогадами.

О, прекрасне, неповторне життя придворної ворожки! Як солодко їй пилось і їлось за царським столом. Дякуючи Зоїній інформації, вони з першою леді справді потоваришували. Леді була непогана жінка. Добра і нещасна. «Він її за ніщо має, грубіян і скупердяга», — шепотіла Зоя, нарікаючи на малі зарплати прислуги. Але великій Марсалії у царських палатах платили сповна!

«О, прекрасний час! Неповторний час!» Родіон має рацію: вона, Марсалія, мусить зробити усе, щоб він, той час неповторний, повторився уже при іншому цареві, в компанії нової государині.

Впиваючись коштовним вином, розкішними спогадами і діамантовими перспективами, які їй обіцяв, за словами Родіона, Учитель, Марсалія усміхалася на всі боки «чукотським» правителям і їхнім смердам, водночас не спускала очей з підступного Новоявленого. І таки встежила, як «начальник Чукотки» передав йому під столом товстеньку пачку. По вдоволеному писку Родіона зрозуміла, що сума чималенька, але й далі вдавала, що нічого не помітила, не бачила, не знає…

Доки Родіон Новоявлений, впавши на стіл грудьми, ховав під столом ту пачку, шкірячись віддано їй у вічі, Марсалія напружено думала, як далі діяти. Головне — вирвати гроші. Вирвати і тікати! Шукати Даночку!

Саме в цю мить дзенькнув мобільний. Родіон невдоволено озвався, і вона побачила, як витягнулось його обличчя, як він сполохано обірвав зв’язок і заховав телефон у кишеню. Марсалії потемніло в очах. Про що йому сповістили по телефону, їй підказало материнське серце. Пославшись на раптовий головний біль, вона попрощалась із гостинними господарями і вийшла з-за столу, навіть не глянувши на притихлий ураз невдоволений почет.

Вечоріло. Над містечком стояла прозора глуха тиша, така, яка буває тільки у провінції. Проминувши наймитів, які завантажували багажники джипів її «експедиції» ящиками з напоями, пакетами, мішками, бочонками, стала чекати, коли ж нарешті вивалить з ресторану і її кодло… Першим вибіг невдоволений Родіон. На писку було написано: «могла б і почекати!» Але, побачивши її смирною і смиренною, потеплів, тим паче що зігрівав душу важенький пакет із баксами, захований у бездонній кишені штанів, і відчував вину за ту трагедію, яка саме зараз, у цю хвилину, розігрувалася в обласній лікарні за 100 кілометрів звідси. І про яку не здогадувалась, як йому здавалось, знаменита пророчиця… Інакше б уже зчинила лемент…

Єдине, що попросила Марсалія, лагідно усміхаючись, то це пересадити янголів-охоронців в іншу машину, бо вона хоче спочити. Родіон не перечив.

— От бачиш, як добре, коли ти мене слухаєш, — сказав, усідаючись за старою звичкою попереду.

— Скільки він тобі дав? — запитала вона пошепки, щоб не чув водій.

— Ти ж бачиш… завантажив усі машини…

— Я про гроші.

— Нічого… поки що… Обіцяв, коли почнуться вибори…

— А-а… Тоді все о’кей! — вдала, що задоволена, — рушаймо… я втомилася.

І авто рушило. Обережно вибиралося темними вуличками райцентру до траси і рвонуло вперед, як розтривожений мустанґ, зі швидкістю вітру.

Втомлений важким днем, Родіон моментально захропів. Втупившись у його важкий профіль, Марсалія холодно зважувала, що їй робити. Перед очима стояв інший профіль — ніжний, прозорий профіль Даночки… Вона заплющила очі і навіть не здивувалася: вона бачила те, що відбувалося за сотні кілометрів у реанімації обласної лікарні… Вперше в ній прокинувся дар яснобачення, про який вона так нахабно брехала всі ці роки… Вона чула голоси… Чула невтішні речі… І не могла зрозуміти, як Родіон у цю хвилину, знаючи усе, міг так безжурно, безсовісно хропти… Заснути, не сказавши їй правду? Приховавши гроші… брудні… гидкі гроші… але так їй нині потрібні…

Вона думала, що робити, і нічого не могла придумати. Бо все здавалося безглуздим… безглуздим… до відчаю безглуздим… Її материнське серце підказувало: біда! Її материнське серце ридало і не прощало!

Марсалія перевела погляд за вікно і побачила, що кавалькада машин мчить уздовж високої дамби. Внизу голубіла тиха і широка ріка. Мабуть, Дніпро, подумала. Бо ж які ще ріки можуть текти у цих безводних гарячих степах? А може, це той самий лиман, який обіцяв їй Родіон в нагороду, якщо вона відпрацює усі сеанси і всі гроші?

Дивлячись з ненавистю на сонного Родіона Новоявленого, Марсалія ледь стримувала себе, щоб не вчепитись — зубами, кігтями — у його бичачу бурячкову шию. Отак взяти і душити, душити! Або разом з ним — у Дніпро сторч головою! Іншого виходу нема! Нема їй спасіння! Чує її серце: Даночці вона вже не допоможе. Серце бачить, як виходять з реанімації печальні лікарі, залишивши її дитиночку, її кровиночку — голісіньку, саму-самісіньку… Серце божеволіє, рветься-розривається… І доки воно не розірвалося, вона мусить, повинна поставити на всьому цьому божевіллі велику криваву крапку! Уже!

— Сонечко, — ніжно лебедить Марсалія у гаряче вухо водія, затуляючи долонями йому очі. — Зараз ми з тобою полетимо… високо-високо, далеко-далеко…

Водій інстинктивно смикається, намагається відірвати від свого обличчя її долоні… Різкий ривок, удар…

— Ідіотка! — реве Родіон крізь шум у вухах, лякаючи її з густого туману страшними звірячими очима. — Ти ж могла нас убити. Потвора! Могла зірвати такий про-ект! У, суча баба! Пройда чортова! Якби не проект, я задушив би тебе ось цими руками!

Попереду ридає водій. Погойдується завислий над самою прірвою «мерседес». З усіх боків біжать люди і щось кричать.

…Коли контужену Родіоновим кулаком Марсалію янголи-охоронці обережно виносили з машини, народ на узбіччі дороги плакав від щастя, вигукуючи:

— Слава Богу, вона жива! Велика Марсалія жива!

— Авжеж, жива, кур-рва… — скреготнув зубами над самим вухом великої Марсалії Родіон Новоявлений. — Смерть — занадто легка кара Божа для такої великої… блль… блудниці вавилонської.

2005 р.

Оглавление

Галина ТАРАСЮК БЛУДНИЦЯ ВАВИЛОНСЬКА Роман ab absurdo