КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы  

Синi етюди (збірка) (fb2)


Настройки текста:



Микола Григорович Хвильовий
Синi етюди

ВСТУПНА НОВЕЛА


Вчора в "Седi" безумствувала Ужвiй, i "Березiль" давав iлюзiю екзотичної зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар i йде справжнiй тропiчний дощ - густий, запашний i надзвичайно теплий. Горожани зовсiм збожеволiли з такої несподiванки й висипали на вулицi. Про тропiк Козерога вони знали тiльки з географiї, а тут трапилось чудо - i тропiк Козерога завiтав на Лопань. Натовпи суєтяться, ловлять язиками солодкi краплi тихої тропiчної зливи й нiяк не думають ховатись пiд навiсами домикiв.

- Чудесно,- говорю я й булькаю в теплi калюжi. Юлiян Шпол, автор комедiї "Катiна любов або будiвельна пропаганда", мовчки за мною: я завжди забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i - дивно! - з його капелюшка тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:

- Сьогоднi моє любиме число - 13. Отже, сьогоднiшнiй день мусить принести нам якусь приємну несподiванку. Як ти гадаєш, що це має бути?

- Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна,- серйозно вiдповiдає мiй приятель.

I дiйсно: в кав'ярнi Пока до нас пiдходить названий професор, i пiдходить з такою, знаєте, усмiшкою, нiби вiн допiру наївся карамелi. Вiн нас вiтає, робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiдає щось про критичну оглоблю й тут же читає нам свiй науковий труд пiд такою назвою: "Що таке липа, як так трапляється, що професорська кафедра раптом стає липова, що таке, нарештi, липовий професор, його роль в марксистському суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв серед наших iспанських письменникiв".

- Чудесно! - говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й узявшись двома пальцями за його пiджачну петельку.- Чудесно! Ти подаєш великi надiї, i я певний, що суспiльство на слiдуючий рiк обере тебе членом свого парламенту.

- Ну що ви! - червонiє мiй професор.- Я зовсiм не припускаю, щоб моя робота мала такi несподiванi наслiдки.

Але ми - я й Юлiя Шпол - стоїмо на свойому: мовляв, без бляхи тут не обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати, мовляв, вiн же знає, що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох своїх кандидатiв.

- Дякую, дуже дякую! - говорить професор, i ми виходимо з ним на вулицю.

Нас зустрiчає та сама тропiчна злива. Я запевняю, що "Три мушкетери" написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевняє, що цей твiр не належить перу "письменника Ринальдо Ринальдiнi, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд псевдонiмом Дюма (батько)". Тодi до нас пiдходить Олесь Досвiтнiй (переступає через калюжу) i каже:

- Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн!

- Драстуй! - говоримо ми й ловимо язиками краплi теплої тропiчної зливи.

Олесь Досвiтнiй iнформує, що вiн допiру скiнчив свiй новий твiр пiд такою назвою: "Собор Паризької Богоматерi". Вищеназваний професор виймає олiвець i записує: "Олесь Слiсаренко написав удосвiта новий твiр "Собор Паризької Богоматерi". Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист Семенко й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази, що я їх вживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, i таким чином виявляється, що я творив свiдоме французьке парикмахерство. Тодi беру "Зустрiч трьох" i питаю:

- А що значить NР, що стоїть над кожним твоїм вiршем у цьому збiрнику?

- Як що? - каже Семенко.- Це значить - кiнська сила!

- Боже мiй! - скрикнув я.- Таж кiнська сила має зовсiм iнше позначення.

Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн творив несвiдоме латинське парикмахерство.

Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до Красної гостиницi. Ми його не затримували, як i професора Канашкiна.

Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й зустрiли ще кiлькох творцiв читанок ("папа рєжєт, мама клєiт"). До Держвидаву мусив зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в однiй кiмнатi пахло репейним маслом - саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра. В кiмнатi Аркадiя Любченка, автора "Буремної путi", кiлькох талановитих оповiдань i не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор "Байкiвницi" й закiнченого роману "Малоросiя", i каже до мене:

- А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде.

- Пiд рубрикою "iсторичнi подiї"? - питаю я.

- I пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде!

- Та невже? - кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. I я плачу гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко, Юлiян Шпол i Олесь Досвiтнiй (як i Аркадiй Любченко) починають утiшати мене. Але як утiшити? Я говорю крiзь сльози:

- За що? За що? - I, вийнявши з кишенi жменю пiдсмаженого насiння, вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки (мовляв, "за що? за що?").

Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв i рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената - Раїси Азарх. Вона зустрiчає нас милою усмiшкою.

- А…- говорить Раїса Азарх.- Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!

Вона менi пропонує перевидати мої твори пiд назвою "Твори". Я, звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона - за. Я проти! Вона - за! Виявляється також, що за i мої приятелi, як от Аркадiй Любченко. Тодi я погоджуюсь, i ми складаємо умову.

…I от умову складено. Я знову перечитую свої оповiдання (до речi, страшенно нудно перечитувати) i сiдаю писати "вступну новелу". Але що писати? Знаю тiльки, що написати обов'язково треба, бо ж i я все-таки несу вiдповiдальнiсть за себе.

…I от я вiдповiдаю. По-перше - "твори". Це зовсiм не "полное собрание сочинений", це не претензiя - це непереможне бажання моїх меценатiв: Раїси Азарх, Сергiя Пилипенка i Аркадiя Любченка. Отже, за всякими оправками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатiв. I далi (щоб не забути): в перший, у другий, як i в дальшi томики я вкладаю речi, ще нiде не друкованi.

А тепер про змiст. Свою наймолодшу збiрку я писав на початку тридцятих рокiв нашого столiття (в 1921-1922). В кiмнатi, де я працював, було страшенно тiсно (жило багато народу), так що я мiг сiдати за стiл лише вночi. Саме тому, мабуть, у моїх творах i мжичка.

Нi, мабуть, не тому: я просто фiксував настрої тридцятих рокiв.

Тепер про форму. Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогоднi не в модi. Я, пробачте за вольтер'янство, я… романтик! Саме вiдси й iде розхристанiсть i зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох рокiв (я думаю прожити сто п'ятдесят).

Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нiчого оригiнального. Вони мають рацiю: весь я в лабетах пiльняковщини та iнших серапiонових братiв.

Мова. Мова моїх творiв надзвичайно кострубата. Окремi вирази бувають буквально безграмотнi. От приклад: "Балачки його нiчого собою не уявляли". Про мову моїх творiв можна прочитати у професора Сулими.

От i все. А коли сказати, що я можу бути автором тiльки одного твору, який хочу написати через багато рокiв i до якого я дiйду, очевидно, через етюди, то це вже буде рiшуче все!

Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорi, задумливi вечори, нiжнi осiннi ранки, коли десь летять огняноперi вальдшнепи (мiй сюжетний любовний роман "Вальдшнепи" буде в третьому томi) - все те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю нiжних женщин з добрими, розумними очима, i я страшенно шкодую, що менi не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Iще люблю я до безумства нашi українськi степи, де промчалась синя буря громадянської баталiї, люблю вишневi садки ("садок вишневий коло хати") i знаю, як пахнуть майбутнi городи нашої миргородської країни. Я вiрю в "загiрну комуну" i вiрю так божевiльно, що можна вмерти. Я - мрiйник i з висоти свого незрiвнянного нахабства плюю на слинявий "скепсис" нашого скептичного вiку. Ну, i так далi.

А тепер - поки що до побачення! Зараз iду в робiтничий квартал до радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як заливається гармошка бродячого музики.

Вона заливається якось сумно, i я думаю: тут я все-таки не зустрiну професора Канашкiна, i я пригадую, що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Вiн починається десь у минулих вiках i шкутильгає осiнньою елегiєю через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i далi, аж до Гофманської фантастики (мiж iншим, можна сказати не тiльки "Три мушкетери", але й "три мушке-тонери". Мушкет, аркебуза - це одно, а мушкетон - це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять у кiлька сторiн).

…Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна злива - густа, запашна й надзвичайно тепла. Я - вiрю!

…Юлiян Шпол, автор комедiї, "Катiна любов або будiвельна пропаганда", мовчки ступає за мною. Весь вiн як мокре курча, i - дивно! - з його капелюшка тече чомусь синя вода.

Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра пiду на могилу комунара, автора "Ударiв молота i серпнi". Я понесу йому пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я - вiрю! ЖИТТЯ


I


Коли за лiсом зав'яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвiт стелиться, а вiн зав'яне - в оселях сутенiє, розливаються цебра синяви - тихої, блiдої, i вмирають каганцi. Тiчки тодi бiгають, трiщать тини, скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi,- дужi пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться. Спорзно тодi в повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою, а наша кров - прадiдiвська, червона i теж горить.

А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленiє кохання. I до клунь трiщать тини. I риплять вони теж спорзно. Хто знає, як у цi ночi клунi риплять? Солома зiтхає, так вона зiтхала вiки, навiть коли татарськi загони блукали по степах на Українi.

I от: на однiм боцi Ворскли - Дамаївка, на другiм - хутiр Комарiвка. Недалеко гетьманський лiс, а далi - Диканька (диканьське пиво й меди опiшнянськi - недалеко бiля Полтави). Дивишся на гетьманський лiс, згадується: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т. iн. Тодi могили жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок - все одно… Над степами гойдається шулiка…

Iз Дамаївки приїздили двоє: Павло й Мишко-комунiст. Приїздили на човнi до Степанового городу. Степанова дiвка - Гандзя, казали - повна пазуха грудей. У Степановiй клунi спала й Оксана. З Оксаною от що: їй 17 лiт, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить "корольком", груди що яблука твердi, й несе їх уперед, от i спокушала парубкiв.

Казали:

- Оксано, пора на вечорницi!

А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворога солом'яного дiда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав;

- Сарас iди носювати в клуню! Оксана:

- Що ви, тату?

- Сарас, сьоб менi сього грiха бiльс не було.

I виштовхав iз хати, а сам пiшов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пiшла до Гандзi. Та ж спить з парубками уже шостий рiк. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возi, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, i Мишко лiг бiля Оксани.

Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекає. Тодi виходили з клунi, щоб парубки не почули, i через город до дощок - прали удень бiлизну там. Сюди приставав Павлiв човен.

Комарiвка була на узгiр'ї, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки йшов дух - може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй, може, з баговиння, i рiчка була далека в своїй глибинi, вона з Днiпра в Чорне море бiгла, думалось, що й вона морськими синiми бурями дихає, казали - Комарiвка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi - сiрi, тихi - i далi - далi… I Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами, спiдницю закочувала й спiвала:

Маруся оiруїлась,

В больничной дом везуть.

I груди її високо пiдiймались, нiби хотiли полинути в темно-синi простори. I ще вона спiвала, i спiви лагiдно лунали за рiкою. А потiм зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала про очерети, про комунiста, про комунiстiв, про продподаток - батько лаявся - а вони полинуть восени - качки, про качок думала, а куди - невiдомо. I мрiялось, i ще мрiялось…

Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима заплющеними - боязко. I Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi завмирали. Ах! Павло… Павло… поспiшає - мiцний, бадьорий i злий.

Збентежено ховалась в очеретах вона - нiч. Зорi горiли хоробливо й у солодкiй тузi падали на поверхню.

…Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо реготала - i солодко було. Трiщав вiз - i було тьмяно. На вулицi, i по городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:

- I-го-го! I-го-го!

I чути було ще тоскний заспiв:

Не за Ленiна, не за Троцького…

А в другiм кiнцi спiвали:

Чий я козак, звуся Воля,

Українець з Гуляй-Поля.

Гей шумуй, моє вино,

Йде за правдою Махно!

Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.

- Господи, не треба, у мене руки бруднi.

Мишко важко дихав i уперто не пускав її руки. Було тремтiння. I так цiлу нiч: вiн її руки цiлував, а вона пручалась. Iнодi вiн її брав за груди, але зараз же "вибачався" i казав, що це якось так. Свiтало - i вони розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i цiлий день туманiло в головi.

…А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.


II


Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки є село i хутiр - а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр - i далi-далi… А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.

Моя люба соцiалiстична Україно! Степи, шулiка, i лiтнє сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка спiває бiлих, а може, й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть - i далi-далi. Ферми, електричнi плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. I далi-далi… Молочна стежка спiває - яких пiсень?..

Iшло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили громовицi, вiдходили блискавицi - далеко-далеко, тiльки на обрiї блимало золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.

Мишко казав Оксанi:

- Я скоро поїду до мiста. I ти поїдеш. Я докiнчу науку - тепер тихо. Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.

Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.

…У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило - неясно, iз невiдомих химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:

- Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до мiста. У Київ поїду я…

Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києвi невiдоме життя, думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до життя.

I ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. I знову курiли сiновали. Але стало неспокiйно.

В Дамаївцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.

Iз повiту приїхав карний загiн. I Мишко знову збирав продподаток, але в Комарiвку їздив рiдко, бо боязко було. Коли приїздив - був несмiливий, прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було.

I от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч - Гандзя.

Гандзя:

- Чула… виїздить твiй?

Захмарилось обличчя:

- Не знаю.

Оксанi й гарно було, i погано було - чи вiзьме й її з собою?

Каже Гандзя:

- Не випускай: комунiст гарний - може, ожениться… Та тiльки чорт їх розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував, як колись такi ж паничi теж установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тiльки.

Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась i прислухалась, як за суховiєм вечiр тече. Згадувала, що комунiст їй казав.

Вiн такий несмiливий, а каже так хороше.

…На свiтанку пiсля однiєї солодкої ночi Мишко вiддався Оксанi й Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тодi в клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi…

Ах, яка тодi була чудова нiч!

У неї такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання… Хто бував на соломi?.. Тодi було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було. Iшов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвiтуть на серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi - їй гарно було хоронити в собi велику таємницю зачаття. Тiльки в її кривих японських очах вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали її груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.

Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона знала, що скоро приїде Мишко, забере її з собою i вони поїдуть у далеке, невiдоме мiсто. Туди - далi - далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше, наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш чужинцiв убивали, а вiн був чужинець - з iншої губернiї.

Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на рiчцi. В Дамаївцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони заповнювали рiчку - голу, сиротливу, осiнню, заповнювали її глибiнь. Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на змарнiлi степи.

Потiм iще пiшли дощi.


III


Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу виїхати до мiста й уже майже не їздив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона лапала свiй живiт, їй здавалося, що вiн росте й вона це почуває.

Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцiї (за сорок верст Кочубеївка була), i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i комунiю лаяли, i ще раз її лаяли.

Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували - i не хотiлось на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Київ, про мiсто. А батько ще приносив газеnи - у волостi їх багато, й нiхто їх не читав, вони лежали в шафi в писаря i їх крали з нього курiї, а на базарi говорили про Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянської влади.

За цiлий мiсяць Мишко приїздив один раз - i вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще про щось - Оксана не пам'ятає. А вона брала його бiленьку руку й гладила нею свiй живiт i усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторi почали ходити темнi чутки, що повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi ночi. У вiкна бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер, i снились далекi, бруднi дороги без кiнця, без краю. Верстви, гони, стовпи i шляхи, i знову шляхи…

…I знову зими не було, i було мокро i осiнньо… I припадала осiнь до Оксаниного серця i стискала його.

Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь на її прекрасну молодiсть, i тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? Їй сказали, що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як їй заболiло - так пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той бiк, на Полтаву. I пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм сiла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi - чiткий, колючий, жорстокий. I знову, як крiзь сон, солодкi ночi й зорi в синiм маревi. Але треба було щось думати. I надумала:

- Пiду.

I пiшла. Коли б вона читала "Кобзаря", вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тiльки про Київ, а що Мишко - ах, Мишко! Мишко!..

Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сiрiло, й дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди, сунулись далеко-далеко - у далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. I ще мрiяла про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi мiста i ще про щось незнайоме, таємне. Зрiдка назустрiч їй тягнулися пiдводи, iз станцiї їхали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози. Люди пiдозрiло оглядали її, оглядалися i ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а кривi очi виразно, з сумом дивилися на мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами. На обличчi застигла скорботна, ледве помiтна посмiшка. Гетьманський лiс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт на соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води. Повернулася - Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала газети, батьковi цигарки й подумала: це темне життя, а хотiлося свiтлого, молодого, як молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася бiля верстового стовпа вiдпочити.

…Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв поїзд i зник в далинi.

Оксана пiдходила до семафора.


КОЛОНIЇ, ВIЛЛИ…


Так от: єсть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них гадючиться. Єсть вiлли, єсть i колонiї - дитячi. Вiлли: специ, їхнi жiнки вiдповiдальнi, взагалi - квалiфiкацiя, цвiт. Ну…

- Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо паразитiв.

- Да, непорядки.

А вдруге вже друга на першу:

- Подумайте: їй одно мiсце на вiллi, а вона.цiлу сем'ю притягла, ще й "друга дома" притягла… Безобразiє…

…Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну…

I третя на другу:

- Сволоч! В городi одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.

Їдять шоколад, п'ють каву, молоко - поправляються. Так живуть.

Синiє вечiр - пiд'їжджають автомобiлi. Тодi гостi їдять i всi їдять.

…Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультяї колись, лiтали по шосе мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер їдять…

…Колонiї пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти, ростуть з молодняком дубовим, бронзовi шиї, очi блищать, як спiлi вишнi пiсля дощу. В колонiї виховательки - тьотя Бася, соцвосниця… да…

Господарською частиною завiдує Гiль. Гiль ходить i спiває: "Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов"… Цiлий день спiває. Соловей. Очi йому теж цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн - бородатий, мамулуватий? Хто його знає - революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий - у революцiю. Не знає нiчого, крiм цiєї пiснi,- i не треба.

- Та покиньте ви спiвати,- кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна - нiмецької породи.

Гiль зникає.

Є ще стара дiва - Павлина Анфисiвна,- так кажуть, так звуть,- це не так.

Ну, i так далi…

Тьотя Бася - фанатичка. Зустрiчає незнайому жiнку:

- Що ви читали з жiночої справи? Що? Бебеля "Женщина i соцiалiзм" не читали? Та невже?

Витягає "Женщину i соцiалiзм". Читає, слухачi тiкають. Вона молиться на Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказує анекдоти:

- Я вам по секрету. Цiлий скандал був… Коллонтай кричить:

"Стерво! Тебе в публiчний дом". А Лiлiна як схопиться: "Ах ти розпусто! Тобi жалко, що я з Зiнов'євим живу?" Ха! А вона ж молода, а та стара.

Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi, роздягається, оглядає тiло й зiтхає. Спiває з натхненням: "Мiсяченьку блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь".

У ставку купається сонце - на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг далеко.

Б'ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами - в землю. Пахне кiзяками, парним молоком i свiжою кров'ю. Прибiгла економка (це вiлла):

- Када ви, наконєц, убйотє єйо?

- Та зараз.

- …Та сiчас,- кричить економка i бiжить - її покликано. Сидiр чухається:

- От стерво! Жалко їй народного добра.

Микита не чухається:

- Нехай. Все одно вже сховав.

Здивований Сидiр:

- Що?

- Мнясо!

- Те, що буде?.. Тьху! От практикант!

Микита закурив цигарку.

Пахне зеленню, пахне кiзяками.

Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:

- Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово - ех! Та й тiльки.

Потiм вiн рiже, але не мовчить.

- Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!

Микита хитає головою:

- Правильно!…Вони рiжуть корову.

В колонiї сiдають обiдати. Виховательки, дiти.

Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась. Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна дитячу котлету їла.

Анфиса Павлiвна запивала водою:

- Хотiла попробувати… Павлина Анфисiвна:

- Так, так…

…Приїздить до дiтей якась мама. Виховательки люб'язно усмiхаються.

- Ваша дитина прєлєсть, прямо удiвiтєльно.

Мама млiє…

…Набiгає хмара лiтня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами лiтаючи - перед громовицею…

…Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших є. У корзинах - варення, котлети, бiлий хлiб та iнше…

…Навiщо?..

… До тьотi Басi приїхав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком. Мiсце гарне, помiщицьке: нагадує помiщикiв. Знайомий сказав:

- Уся Україна повстанська, запорiзька. Куди не глянь - усюди бандити. Мабуть, i за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерiзати всю колонiю.

Павлина Анфисiвна скрикнула:

- Ах!

Це вона кокетує. Всi це знають, не звертають уваги. Знайомий серйозничає:

- Чудний українець - то вiн флегматик не знать який, то вiн злодiй з великого шляху… то вiн революцiонер… Тьотя Бася захвилювалась:

- Що то є українець? Пролетар-революцiонер.

Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його "соглашателем", лається ще; iде на терасу.

Анфиса Павлiвна глибоко зiтхає (їй спати хочеться) i теж iде в кiмнату - корова.

Павлина Анфисiвна була задоволена, взяла пiд ручку знайомого й повела в садок однiєї вiлли.

Вiдтiля їх вигнано. Знайомий обурився.

- Як ви смiєте! Ми ж тiльки гуляємо!

- Iдi, iдi! Не разговарiвай!..

Знайомий пообiцяв поскаржитись головi Вуцвику. А Павлина Анфисiвна спитала:

- Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст?

Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила.

…Громовиця не прийшла - пройшла. В лiсi було тихо, мiж дерев ходив мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину.

Хтось ламав гiлки в лiсi - не людина, трiскало в лiсi. Вилуплювались солов'ята, i соловей уже не спiвав, i солов'ї мовчали.

- …Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама бiльш за дитину з'їсть: дитячу порцiю.

…На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до тераси, а за терасою тихенька пiсня. Це надхненний Гiль.

…Тьотя Бася не обiдала: її обiд з'їв хтось.

Коли поодцвiтали вишнi (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький - смачно…

Летiли трутнi по шосе.

…У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а то й цiле лiто. Однi виїздять, iншi приїздять.

Хто приїздить, каже:

- По вулицях голод, а тут…

Через тиждень каже:

- Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га?

…Пахне кiзяками й парним молоком.

Ледве свiтає, Сидiр запрягає конi й везе м'ясо до мiста.

Насiли: де - хто.

- Захватiть оцього лантуха з яблуками.

- Що за лантух?

- Та оцей.

- Та це ж яблука казеннi.

Його просять, вiн згоджується за двiстi п'ятдесят вiд пуда. Накрив лантух свiжим м'ясом i закаляв у кров. (Кров i яблука, революцiя i кров…) Сидiр покликав Микиту, й поїхали. Як виїхали з села - на мiсто селяни їдуть. Сидiр кричить:

- Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать iз воза:

- Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись… Но-о!..

Почухав Сидiр потилицю й згодився:

- Та воно й правда.

Сiпнув за вiжку - лiворуч…

…Пiдводилося сонце - червоне, заспане, невмите…

На вiлли (мабуть, i в колонiї) залiтають амури: людське. Буває випадково, буває свiдомо, пiд кущами, коли думає лiс, коли мовчить лiс, тiльки трiщить у глибинах - дрiбний звiр ходить, буває в садках… А через дев'ять мiсяцiв вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно.

Залiтають сюди й поганi баси - невдачники з мiста й дебютантки - балерини й третьоряднi скрипники. Тут усе задовольняє. Усiх задовольняє.

Є i лiтнiй театр.

У суботу висiла афiша:

Грандiозний вєчєр. Участвують… еtс.

…У недiлю тьотя Бася кричала:

- Я не поведу дiтей на цю буржуазну гниль!

Її не послухали й повели дiтей. У дiтей сьогоднi цвiли очi, як спiлi вишнi пiсля дощу. Кричало голубе небо, i були оплески гучнi i смiх дитячий.

Дiти задоволенi, артисти "в ударi", небо кричить.

Кiнчався вечiр, заспiвали "Iнтернацiонал", i скрипник заграв. Трiснула струна в скрипника, й "Iнтернацiонал" увiрвався.

I розлiгся дитячий регiт на весь лiс. Раптом вискочила з лiсу тьотя Бася, блiда, схвильована.

- Як ви смiєте! Як ви смiєте глузувати?

Стояла бiля артистiв i махала кулаками. Її заспокоїли, вона - на сцену i плакала. Дiти дивились на неї, витрiщивши оченята, деякi теж плакали.

Ще з тьотею Басею була iстерика, i її повели в колонiю: скрипник (що увiрвалась струна) i балерина.

Зодiяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодiяковий блиск видно i восени, коли сонце сходить.

Ранком жеврiв зодiяковий блиск, ранком умирали чебрецi, снились i пахли чебрецi.

Ходили з вiлли в колонiю, з колонiї на вiллу. Вiлли, колонiї…

Легенький золотий сум.

…Чебрецi, чебрецi…

Анфиса Павлiвна, Павлина Анфисiвна посварились.

- До другої чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлiвна обурилась:

- Безпартєйна! Глядiть, щоб знову в тюрму не попросили.

Приїздив ще знайомий: дитячi порцiї їв. Вiн був сумний - осiнь. У городi взимку холодно й голодно.

…Колонiї, вiлли.

Павлина Анфисiвна ще ходила в купальню, навiть роздягалась i дивилась на своє тiло. Але не купалась.

…Ставок думав золоту пiсню:

"Ой пряду, пряду"…-Леонтович.

I минуло лiто.

Глибокого часу-зажури колонiї перевозили в мiсто. Засмутнiли дiти, засмутнiли вiлли. А Анфису Павлiвну викинули з партiї, i вона виїхала кудись. Iз кущiв вилiзли бандити i, як вовки, скрадались до осель.

Павлина Анфисiвна плакала - йшов тридцять п'ятий листопад.

Коли їхали по шосе, iз корзинки випала "Женщина i соцiалiзм" - пом'ята, некрасива книжка.

Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усiх iшов Гiль i спiвав:

- Ми смєло в бой пайдьом…

Гудiв лiс, падало листя - iшов листопад, прийшов листопад…А на вiллах ще пахло кiзяками i парним молоком.

…Стояли золотi ранки й зодiяковий блиск.

Iз першої вiлли Сидiр кричав:

- Микито! Та йди-бо, бiсова личинко! Бандите клятий!

Микита не озивався.


РЕДАКТОР КАРК


I Бєлий, i Блок, i Єсенiн, i Клюєв -

Росiя, Росiя, Росiя моя.

Стоїть сторозтерзаний Київ

I двiстiрозiп'ятий я.


П.ТИЧИНА


Связан я узловыми дорогами,

На которых повесилась Русь,

На которых трактиры с острогами

Хоронили народную грусть.


В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ


I


На стола поклав бравнiнга й на нього дивився тривожно - редактор Карк. Згадав: холодний ранок - 1905 року чи 1906, тодi гiмназистом був; це було вчора: учитель, а потiм учень, а потiм їх ховали в той ранок, у холодний, i днi йшли сiрi, сiрi - мабуть, того холодний. Гiмназiяльна церква й пiп iз жiночим обличчям. Повiтове мiсто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горi.

Кожний бравнiнг має свою iсторiю криваву i темну - у нас, на Українi, сьогоднi: 3 березня року нашого п'ятого… а взагалi - 1922. Як довго як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент вiдступу в невiдомiсть - i вогкий день, i на деревах жовтi сльози, а бiля дерев танок умирання - листя, а бiля вокзалу метушаться сiм'ї комунiстiв, а їх не беруть.

Дехто не встиг сiсти, i їх ловили по селах… Мого товариша жiнку зловили, а потiм згвалтували, i вона стала дурненька.

Кожний бравнiнг має свою iсторiю: темну, як духовне нутро окремої особи…

Iсторiя бравнiнга така: лiс, дорога, втiкачi, вороги, i хати, i дерева, i всiм байдуже, вже дихати не можна, горять груди i згорають-згорають… Пострiл… Темна iсторiя. У буржуа вiдбирали бравнiнги, i вони плакали, а потiм у нас одбирали, i ми не плакали - не iронiя! - а може, хто й плакав… Чого одну людину шкода, а до тисячi мертвих байдуже? Почуття колективiзму нема - це не з "азбуки комунiзму", провiрте!

Проте це не щоденник - це справжня сучасна новела.

Редактор Карк пiдвiвся, ще раз тривожно подивився на бравнiнга i вийшов.


II


Iз тихої вулицi пiшов на клекiт. Жеврiло блакиттю. На пiвнiч iшли води - дощ. На заходi сонце в зелених усмiшках: за мiськими левадами вже зеленiло - теж iшло, i мрiялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому - там океан, там велично й синьо.

Так: телеграфiчнi дроти узгiр'ям i проходили на бруднi квартали мiста, там вони вище над будинки.

Так: пiсля теплої зливи дротом котились краплi, зупинялись, звисали, а котрi налiтали - вливались i падали на брук. Жеврiло блакиттю.

Чудово: смердюче, промислове мiсто велике, але не величне - забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари - чудово, воно ховає сьогоднi в своїх завулках кривавi легенди на сотнi вiкiв.

Зiйшов на тротуар. Побiгли трамваї з задумливим свiтлом: на фонi вечорового повiтря електричнi лампочки тьмяно-рожевi. Не хотiлось знати, що трамваї бiжать на край мiста, що трамваї повертаються, що нема далi трамваїв, що далi важкi дороги й кiстки замучених коней. А проте чудовi легенди революцiї теж виростають тут.

Наприклад: на цiй вулицi, на цiм мiсцi - тут тепер мiщани проходять, провозять свинi з околицi - гурток матросiв умирав у нерiвнiй боротьбi з ворогами, умирали на автомобiлi, коли барикади посувались на пiвнiч - iнсургенти йшли на пiвнiч, а в проваллi раптово зацвiла Венера.

Редактор Карк дивився на вiкна: там Чепiга й теж зацвiла. Йшла синя нiч i налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повiтря - коридори довгi, темнi - установ. А в мiщанських домах тукали, мабуть, годинники. Тукали, одмiрювали простори по культурних, некультурних вiках, згадували революцiї, не знали революцiй - народнi бунти, селянськi повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило…

I дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кiнчається життя, а степи України теж голубi - асоцiацiя з небом. Думав:

- Чого так вабить-гуди - там же смерть? Може, тому, що голуба?

Потiм повертав додому. Бiля цього магазина - тут тепер державний шоколад продають - одного зимового ранку вiн зустрiв нову владу. Згадав, як шумувала Україна,хохол упертий чоловiк, а може, тут десь проходив Сковорода Григорiй Савич, великий український фiлософ, а тепер, кажуть, могила бур'яном поросла й бджоли не гудуть бiля дупла, тiльки пчiлка iнодi пролетить, i шумують революцiї, повстання на Українi знову.

Григорiй Савич Сковорода - так росiйська iнтелiгенцiя любить:

Григорiй Савич, Нiколай Романович, Владимир Iллiч, Тарас Григорович. I єсть. у цьому якась пiвнiчна солодкiсть, упертiсть, i калузькi нетри, i Iван Калита,- i московська сила - велика велетенська, фатальна, вiд варязьких гостей iде. I нема тут вишневих садкiв - на вишнях у червнi проростають зорi - i нема тут лунких дiвочих пiсень - далеких, край села, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а навкруги їх зелено, а за ними з цукроварнi ледве-ледве манячить у лiтнi, яснi ночi дим.

Дим… Подумав, що над Україною завжди був дим, i вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь iшов десь у землю, тiльки на Дiнцi спокiйно думали й упирались у небо димарi. I був огонь, i теж - велика велетенська сила, фатальна, тiльки вiд варязьких гостей вона не йшла.

Коли Карк зiйшов на мiсток, бiля лiхтаря його зупинили.

- Пачiстiм!

Здивувався: уночi? Подивився на хлопчиська - очi благають. Поставив ногу на пiдставку, але згадав, що грошей нема. Пiшов. I згадав, як багато тепер дiтей на вулицi - з щiтками, з цигарками, стiльки бачив у Яссах чи в Бакеу, в Румунiї - там багато кафешантанiв, добрi скрипники, а в горах їдять мамалигу, живуть iз свиньми, там же носяться вiтри, а збоку Карпатськi й Трансiльванськi гори, снiговi верхiв'я… Коли в Румунiї буде революцiя?

З Лопанi дмухнуло вогкiстю.

Лопань теж має свою iсторiю: на березi багато калу й дохлi конi, а вчителi гiмназiї i досi ловлять удочками рибу й думають - про минулi днi, коли фунт бiлого хлiба коштував три копiйки, а пiвпляшки - двадцять чотири.

Лопань теж має свою iсторiю - вона не знала революцiї, вона не бачила революцiї, бiля неї проходять червонi крамарi, на нiй теж зрiдка появляються кайори. Розмова:

- Що за свiтла нiч, а на душi темно: нема простору. Чека. Госпуп. Ех ти, життя прокляте! Другий голос:

- Нiчого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель - хвиля, дев'ятий вал. Регулятор. Пiднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе винiть. Ми теж дещо знаємо. Налетiв обиватель - i човен поринув. Обиватель регулятор.

З Лопанi дмухнуло вогкiстю.


III


Мої любi читачi! - простий i зрозумiлий лист.- Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кiнця. Ви в лабетах просвiтянської лiтератури. I я поважаю. Та кожному свiй час. Творити то є творити. Да. Соловей - от як дерева здалека пухкi, а мiж дерев бiлiє, а бiля дерева заряснiло - солов'ї не однаково спiвають, прислухайтесь. Свої Моцарти, Бетховени, чув i Лисенка - солов'я. Переспiвувати - не творити, а мавпувати. I читач творець, не тiльки я, не тiльки ми - письменники. Я шукаю, i ви шукайте. Спершу вiд новаторiв - i я теж - це нiчого: вiд них, щоб далi можна. А твiр мiй буде цiлком художнiй - треба продумати, треба знати… Ах, зеленi мої сни за далеким невимовним. Ах, моя молодiсть - на фабричних посьолках тебе залишив, заблукалась ти нiччю в шахтарських огнях, на степах запорiзьких безмежних.


IV


Револьвер системи "бравнiнг" не виходив iз голови. Про бравнiнг: Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв'язка i зав'язка, фабула, сюжет та iнше. Шерлок Холмс. Не виходив iз голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела, а тим, що вiн лежить у столi, а в кiмнатi тихо, домовинне, тим, що є "сьогоднi" i нема "вчора" - далекого, несподiваного, великого, особливо на фонi "позавчора".

Карк зiйшов на площу й раптом обернувся: його покликано.

- Товаришу!

Дивиться: чоловiк розкинув руки, немов повiтря хапає.

I ще раз:

- Товаришу!

Вiдкiля цей голос?

Так, вiн знає цей голос, це сiмнадцятого року, голос сiмнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червiнкової революцiї, тривожної радости - може глибокої, може синьої, може це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганська.

I що ж: був слiпий, вийшов з лiкарнi - голодний, i радий, i свiтлий, як усi пiсля хвороби. Вiн пiсля тифу. I на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитинi, що перший раз стала на ноги або заговорила.

Хотiлось обняти слiпого, згадав сентиментальний роман, провiв слiпого на тротуар - i тiльки.

Той пiшов.

- Товаришу,- i руками повiтря ловить. Думав про радiсть сiмнадцятого року. Пiшов тривожний: стояли в очах сiчневi снiги, iржали десь повстанськi конi - думав.


V


Живе редактор Карк близько мiського парку, на тiм краю, де сонце сходить i блимає в скалках смiття,- там вигiн, там собаки, а вночi пострiли на сполох - вартовi. Мiж iншим, вiдповiдальности за газету жодної, вiдповiдальний iнший.

На кватиру прийшов випусковий.

- Еntrez!

Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий товариш Шкiц i суворий, i булий член ЦК есерiв. Був на судi - виправдали, тепер щось знає. Поклав останню коректу до пiдпису.

Редактор Карк:

- Сiдайте, прошу.

Шкiц дивиться на всiх трiшки з презирством. I на Карка. Безумовно: однi не знають, що є ЦК, а другi - що вiн булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Карковi з ним приємно, а коли згадував - неприємно: вiд ЦК дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. I прийшло чомусь в голову про величнiсть. Хтось скаржився - їхати далеко: триста верстов. Не мiг уявити: сьогоднi за фунт хлiба заплатив сто тисяч карбованцiв. За маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. I Шкiц.

Потiм Шкiц запохмурнiв.

- Україна… Да… Прогавили - i пiшла вiд нас. Україна пiшла. А все тому, що ми поети, що ми не комерцiйної вдачi. I ще суворiш:

- Ми не полiтики. Ми поети. Нема в нас i пiвнiчної жорстокости. Ми романтики.

Редактор Карк:

- Велику французьку революцiю поети робили.

Iз злiстю:

- Французи - нацiя. А ми без мiста, в мiстi ми музлаї, роззявивши рота ходимо, а в установах революцiя i на селi революцiя. А втiм, ми не французької вдачi, ми до нiмцiв скорiш. Може, вам дивно, а я кажу не дивно. Це ж у нас нiмець картопельку садить. Недарма нашi культурники до Нiмеччини їздять. А нiмецької комерцiйностi в нас i нема. I в цiм наше лихо. Ми i короткозорi… А що наш народ? Був по лiсах, а тепер в оселi повертається i плює на нас. Вiн теж романтик. Наш народ.

Редактор Карк слухав, i було боляче й тоскно. Дивився на той стiл, де лежав бравнiнг, i було сiро, як у 1905 чи в 1906 роцi. Було:

- Центральна рада. Трудовий конгрес.

Випусковий взяв пiдписану коректу i в'яло промовив:

- До збачення.

Потiм хвилину розглядав бiля дверей статуетку - бюст якогось римського полководця. I Карк дивився на статуетку. Вiн принiс її з редакцiї: старовиною вiяло. В його редакцiї виходила колись велика газета сiмнадцятого року. Розповсюджувалось її по всiй Українi… Ну, i вiд статуетки вiяло.

Шкiц, зачиняючи дверi, сказав:

- Римський полководець… Дивно.

А за дверима зiдхнув.

Приходила ще хазяйка i покликала до себе. Iз хазяйчиної кiмнати видно дорогу й зоологiчний сад. Дорога ховається на краю мiста, i на нiй пасуться по-провiнцiяльному гуси. Хазяйка пiдфарбовує щоки, дарма що стара. Унизу її спiдницi - шмаття, а все-таки вона лермонтiвська панi, з гусарiв. У неї квартирує декiлька чоловiка. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:

- З мене беруть податок, а я нiчим не торгую. А тепер усi торгують. Або можна прожити не торгуючи?

I ще каже:

- У мене дочка хора, а їй не дають пайки. А тепер усi хорi мають одержувати пайки, бо тепер комунiзм.

Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п'є в неї чай. За чаєм вона оповiдає йому, як ховала фарфоровi чашки вiд реквiзицiй - вони лежали у вiдомого лiкаря внутрiшнiх хворiб, а в нього реквiзицiй не було.

Потiм вона згадувала минуле. Iз станцiї бiгли степовi гудки, i хазяйка ще говорила:

- Колись їздила в Крим… Вiлла була. Горняшки були - багато. Пiд'їдемо фаетоном, а потяг уже шипить. Сядемо - гу! - i поїхали. Так гарно в купе колисає. їдем, їдем - i так без кiнця. На вiллу в Крим. Все за тобою бiжить, як у кiнематографi. А тебе колисає…

Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за єгипетськi сфiнкси - для чого? А теж гарно.

Потiм вiн пiдвiвся - iти треба. Похитала головою:

- Ах, редакторе! Працюєте ви багато. Матвiй Самiйлович…

I замислилась. Матвiй Самiйлович її чоловiк. Розстрiляли за контрреволюцiю. Це було три роки тому. Висiв його портрет над її лiжком, а в рядок - Михайловський. Купила на базарi, казали, що Михайловський теж не з комунiстами.

Коли Карк проходив вiтальнею, бiля вiкна сидiла Нюся. На качалцi: не ходить, ревматизм. Качалка iз старими вiзерунками. Придивишся - щось подiбне до вiзантiйських малюнкiв, а то взагалi по фарбопису якогось минуло столiття. Столiття - вiки. А то нагадує чомусь якогось гетьмана.

Нюся покликала. Коли пiдiйшов, подивилась ясно.

- Драстуйте! - i подала руку.

Рука тепла й м'яка, як його маленька подушка з лебединого пуху, що подарувала мама. Мама вмерла, а подушка нагадувала маму.

Налетiла на вiкно сiра хмара, i стало волохато. Замрiялось. Нюся казала:

- Чому це в головi два днi одбиває: губ-трамот! губ-трамот! Чому це слово? Ну, я не знаю. Чому це слово? Навiть уночi тривожить: знаєте - гупає й утрамбовує. I боляче. Навiщо?

Вечорiло.

Слухав, як десь прокричав пiвень.

Нюся:

- А на тiм тижнi думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. I думала, що махновщина - то є трагедiя iнтелiгенцiї Лiвобережної України. Як ви гадаєте?

Подумав.

- Може.

Потiм сiв бiля неї, а вона не говорила. Вона говорила краще, як Шкiц: тепло, по-жiночому. I хотiлось погладити її руку. За вiкном гудiло мiсто. Десь ще прокричав пiвень.


VI


Зауважте, як пишуть молодi українськi письменники. Ви їх, мабуть, не знаєте, а їх треба знати, це ще в Шевченка написано. Є повiр'я, що нашi дiди всi грали на сопiлках, тим-то й мова така музична. Нашi дiди були чабани i виганяли товар на вигiн по синiй росi, а бiля пiдбитого бурею дуба грали на сопiлках. А от Рабiндранат Тагор теж народився в нетрях.

Так от, зауважте: вони родились в нетрях i заблукалися в нетрях. Це погано. Я виходжу на новий шлях, i менi радiсно. Поперед мене горить зоря, як i колись горiла. Я її кладу в своє волосся - i вона горить iнакше… Да…


VII


На подальшiм роздiлi мiй читач зупиниться й продумає те, що вiн прочитав. Ах, як радiсно блукати невiдомими чебрецевими шляхами.


VIII


Для живої мислi читачевої.


IX


Менi хочеться говорити не на тему, i я говорю. Я хочу написати агiтацiйного листка. Iсторична справка: великiй соцiалiстичнiй революцiї завжди бракувало на талановитих поетiв-агiтаторiв, а халтурили всi, за гонорар. Як менi тяжко писати про халтуру, я дивлюсь у майбутнє, я звертаюсь до нащадкiв: заплюйте темну тiнь моїх сучасникiв вiд халтури.

Це - риторика утилiтарного походження. Ну i що ж. З Карком спiльного - нiчого, а з новелою - багато, з життям - теж багато.

Так от, революцiя творить новий побут, i треба писати революцiйний побут. Є ще пролетарська поезiя, в українськiй лiтературi вона утворює добу, а може, епоху…

У мене, як на сеансi на користь голодних, в антрактах - "на користь". Мiж iншим - читайте оповiдання на тему "голод" - це корисно.

…Про вiчнiсть твору: де тенденцiя - межа її, де рафiнована художнiсть. Я хочу, щоб твiр мiй був вiчний i величний… Пролетарська поезiя - не метелик… Яка загальна композицiя моєї новели?.. Важко торувати… твердий грунт, реп'яхи… Коли я вийду з лiтератури минулого?

Вiдчуваєте змагання мого класу! Мiй клас - пролетарiат - по кровi в бур'янах i на шляхах боротьби за волю, рiвнiсть i братерство.


X


У редактора Карка очi як у Гаршина, а очi Гаршина писав Рєпiн, а Рєпiн оголошував себе за українця, i Нюсi здавалось, що в очах Карка - степи. Крiм того, вона часто читала Бельше, може, й тому степи.

Стояли яснi днi, i йшли яснi днi. За мiськими левадами сторожили простори, i було просторо, а на душах темно. I на тих, i на других, i переможцi, i переможенi - а хто перемiг? Це редактор Карк думає. Усi були похмурi, того й театри так повно заповнювала публiка… республiка… ха!..- це редактор Карк думає.

На заняття ходив уже пiзнiш вiдповiдального. Вчора зiйшлись у кабiнетi.

Вiдповiдальний каже:

- Читали "Росiю в iмлi" Уельса? Хай тепер радiє: на вулицях весело - магазини всi одчинено.

Занозуватий чоловiк - це видно, i нервовий - це теж видно. Йому повсякчас здається, що з нього глузують. Вiн лає iнтелiгенцiю, але любить, коли йому кажуть:

- Та ви ж самi iнтелiгент!

Правда, замахає руками:

- Iзбави бог, iзбави бог!

Карковi вiн говорить:

- Про присутнiх iсторiя замовчує.

Карк iнтелiгент. Карк червонiє. Вiдповiдальний iде.

В редакцiї не по собi. В конторi теж. Контора мiститься в однiй iз кiмнат другого поверху.

А там, де була контора, губпечать роздає газети.

I там нудно. Згадує, яке життя кипiло тут.

У конторi сидить машинiстка, дочка бувшого власника цiєї друкарнi… (бувшого… тепер усi бувшi i все бувше, i в цiм глибiнь вечiрньої мислi…). Карковi шкода її, i вiн також ставиться до неї, як i до статуї римського полководця,- з повагою, i йому сумно, коли дивиться на неї. Здається, що вона, як i Нюся, вмiє говорити, що i в неї такi м'якi руки, як у Нюсi. Проте вiн до неї нiколи не говорить.

Редактор Карк любить сидiти в кiмнатi коректорiв, а в конторi нi. Тут так тихо, а внизу гуде машина. Голови нахилились над столами, Напруження. Навiть небо працьовито заглядає сюди: свiтлi-свiтлi плями на розiсланий папiр. Думає: i за триста лiт така ж напруженiсть i байдужiсть до всього, що дiється там.

…Шумить машина внизу.

Пiшов знову в кабiнет. Йому треба писати передмову. Не хочеться. Але вiн сiдає й пише - треба. Потiм згадав про губ-трамот, i в головi почало одбивати:

- Губ-трамот!

Потiм вiн пiшов додому.

I завтра вiн ходив додому, i багато днiв ходив додому. Дивився: по верхiв'ях парку з паровозобудiвельного в задумi заходив десь дим, iшов за димом i думав про дим знову. По дорозi стрiчав знайомих. Як от: у чумарцi, iз стьожкою, вiн завжди все знає, улесливий, лагiдний.

Вiн каже:

- Хi! хочете побачити радянський шлюб? Це iнтересно. Справжнiй робiтник, з тютюнової фабрики. I його батько робiтник.

Входять у церкву. Улесливий метушиться, вказує на двох, що бiля вiвтаря стоять,- шлюб. Запевняє, що це робiтник, що батько його робiтник. А Карк думає, що улесливий, мабуть, бувший есер, мабуть, бувший есдек.

Курить ладан-дим. Церква завжди збирала нацiю - Кирило-Методiївськi братчики, лаври - фортецi. Та от прийшла революцiя, i закурiло, i не стало церкви, i воскресла церква.

- Христос воскрес iз мертвих!..

Пiшов дощ.

До великоднiх свят було сiро, холодно, першого (паски святили) заяснiло, весело, тепло. I другого. Потiм знову дощi. Вiруючi думали, що це знамення, i Карк сьогоднi трiшки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, бiля Орiону… Нащо комета? А земля одiрветься-таки вiд сонця й полетить у провалля. I тодi будуть смiшнi революцiї й автокефалiї. Буде тiльки дим. Дим заповнить повiтря, i буде первотвiр.

- Христос воскрес iз мертвих!..

У церквi спiвали мелодiї з Леонтовича - кажуть, вiн загинув химерно однiєї зеленої ночi, а це було взимку, а його композицiї французькi дiти спiвають, а в нас у церквi, з ладаном. Вийшов iз церкви.

Виходило свiтло, виходило темно, i йшла за обрiй, щоб бiльше не повернутися. Шумiли трамваї, часом давили людей, а назавтра об'ява:

Комендант мiста наказує..

Колись Карк бачив, як авiомобiль задавив велосипедиста. Летiли обидва.

Що думав велосипедист? I уявив: Сиваш, тривожна нiч, море i 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедiя iнтелiгенцiї Лiвобережної України…

…Нюся. Вона така лагiдна, а вiзерунки нагадують гетьманщину.

Було сумно.

Вечорами сидiв з Нюсею або ходив до вiдомого українського дiяча - з боротьбiстiв - з рудою борiдкою.

Слухав його плани за те, як утворити нову партiю,- викинути "Р" з РКП, викинути "У" з КП (б) У, утворити єдину КП. Це фантазiя, це романтика.

Український дiяч ще видавав поганенького журнала й не мiг його видавати - самоокупаємiсть сувора, а в нiм не було нiмецького Духу.

I була лагiднiсть i скорбота в сiрих очах, i було м'яке тiло.

Фантазiї розцвiтали пiд блакитним небом.

Блакитне небо проточувалось на всi вулицi великого промислового мiста.


XI


Зазеленiли мiськi садки. Виходили няньки й дiти, i тут же блiдi обличчя з вокзалу - невiдомi, невiдомо, в невiдомiсть. I хотiлось кохати i не хотiлось кохати.

Редактор Карк виходив у зоологiчний сад i прислухався до неясного шуму, що туманiв мiж дерев.

Тягнуло кудись, а на серцi наростало слизьке, наростала злiсть на всiх. У редакцiї вiн не хотiв стрiчатись. Не говорив iз вiдповiдальним. Про що говорити?

Була й на нього злiсть. Росла. Торiк думав: раrvеnu, а вiдповiдальний рiс, i була вже злiсть. Образливо було за себе, за руду борiдку, за тисячi розкиданих по Українi невiдомих i близьких. А вiдповiдальний рiс, знову лаяв iнтелiгенцiю, i хотiлось плюнути йому межи очi за його неправду, за його лицемiр'я. Годинами стояв бiля букiнiста, а недалеко бандурист набринькував про славу України.

Пiшов до Нюсi. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.

Тодi вiн говорив - суворий, нiби з борами говорив:

- Нi, Нюсю, я так не можу. Менi важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах - однi продаються, однi вискакують - темнi, невiдомi, раrvеnu. Бувшi соцiал-демократи метрополiї беруть. Соцiал-демократи!.. Розумiєте - в митрах соцiал-демократи. Це - жах. Я не можу. Це - жах.

Нюся втiшала, вiн заспокоювався, i вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.

Редактор Карк:

- Менi сняться зеленi сни - навкруги простори, а на мене лiзуть гадюки. Я їх б'ю, а вони лiзуть. Я не символiст, а вони на мене лiзуть.

Нюся:

- Покладiть на мої колiна голову.

Вiн клав, i вона пестила йому м'яке волосся.

Вона усмiхалась:

- Губ-трамот! Губ-трамот!

I вiн усмiхався хоро:

- Губ-трамот! Губ-трамот!

А потiм вiн знову думав про бравнiнг, i було тоскно, бо хотiлось жити, руда борiдка теж хоче жити - одiрваний вiд життя iз своїм журналом радянський автомат.

I було його шкода. А от варязька сила - велика, велетенська, напирає, ще напирає. I мовить руда борiдка з сумом:

- Не придавiть зовсiм!

…Пiдхопився. Хотiлось вилаятись, крiпко, цинiчно, матюком. У голову лiзли соцiал-демократи в митрах… Простогнав:

- Нюсю!

Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя - воно було мертве. Сказала схвильовано:

- Iдiть випийте води!

Редактор Карк пiдвiвся i, як хорий, пiшов до дверей.


XII


Вогкий грунт притягує: вогкiсть на сонцi. Майже щодня ходив у ярок i вбивав у легенi вогкiсть. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаєте, сонце вмiє жити: ранком воно веселе, вдень - працьовите, увечерi - задумливе, коли за обрiй вiдходить, а бiля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.

Удень бачив, як гурток дiвчат бiля акацiй iз сапками. Смiшнi в шумнiм мiстi: у них такi ноги бронзовi й м'язкi. Знаєте: грунт, рiлля - пухко; тiльки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, i зелина буйно б'ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненнi життя, а в притягненнi природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов iз цеху на повiтря пiсля нiчної змiни. Цокотiли молотки, гудiли машини - i все задумливо. А вгорi одне небо з зорями - i тiльки. За заводським парканом тиша - нiч. Тодi в головi мудро, тодi в серцi мудро, тодi я цар життя, i моя голова пiдпирає темно-синю височiнь.

Редактор Карк заговорив до дiвчат:

- Вiдкiля ви?

- Хi! хi! хi!

Але одна смiливо сказала:

- Що тобi, паничу? Подивись на себе: тобi жити два днi. Хiба тобi до дiвчат? Здригнув.

- Вiдкiля це ти знаєш?

- Знаю! Тепер усе пiшло на комунiю. Всi знаємо. I заспiвала:

Ципльонок жареной, ципльонок вареной,

Ципльонок тоже хочiть жить.

Я не совецькой, я не кадецькой,

А я народной комiсар.

I говорила:

- Бач, i той лiзе в комiсари - ципльонок.

- Да…- сказав i одiйшов. Думав…

…Увечерi бачив Шкiца. Дивно: почав одягатися краще, навiть надто. I комунiсти одягаються краще, може, й не всi - неп.

Шкiц органiзовує трест i вже не говорить про Україну, тiльки iнодi мало.

Але вiн каже:

- Практика - рiч велика. Це життьова пошлiсть, але й життьова мудрiсть. Треба жити. Так пiсля пожежi: стоїш на руїнах - важко, бо смердить трiшки й нагадує… та треба жити.

Карк нервово кинув:

- Пiсля пожежi не смердить! Шкiц уперто заявив:

- Пiсля пожежi маленький дим i… смердить.

I розiйшлись.

Знову наростала злiсть. I на Шкiца. Був самотнiй, сунула непереможна стихiя: степова пожежа… А потiм буде дим. Крiзь дим вирисовується дiрка на чолi…

…Цiлу нiч горiв степ, бiгли отари товару, ревли, i душно було в повiтрi…

Так снилося.


XIII


Справа посувається до розв'язки. Як ви гадаєте, чим закiнчиться новела? Американцi не читають творiв iз нещасним кiнцем, слов'яни навпаки - така вдача в тих i других. Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закiнчиться вона.

Проте над новелою я працював чимало. Я нарочито не знаю, чим вона закiнчиться.

Я не хочу бути зв'язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте - iнтересно, до чого я прийду?


XIV


Уривок iз мого щоденника. Мiркую про сучасну українську белетристику. Думаю так: iде доба романтизму. Хто цього не розумiє, багато втратить. Реалiзм прийде, коли з робфакiв вийдуть тисячi, натуралiзм - коли конче запаскудимо життя.


XV


В новелi два головнi типи: Карк i Шкiц. Я хотiв, щоб Нюся покохала Карка, а Шкiц Нюсю. Вони не покохали, i не треба. Проте не можна в кожнiй новелi про кохання - як ви гадаєте?


XVI


Навiщо стiльки роздiлiв?

Така психологiя творчого iнтелекту: дати якомога бiльш навiть тодi, коли не можна.


XVII


Ранком заявив вiдповiдальному, щоб пiдшукав йому заступника.

Спокiйно:

- Добре.

Чуття казало:

- Тепер багато знайдеться.

Стрiчав руду борiдку - це не вiдповiдальний. Хазяйка стала суворiша. Шкiц у трестi заправило. Каже:

- Практика - велика рiч, хоч i життьова пошлiсть.

Тiльки Нюся. А хазяйка стала ще нахабнiша.

Не знав, що буде далi, i не цiкавився. Без посади? Добре. Далi. Однаковiсiнько.

Iшов мiський вечiр: фаркали лiхтарi, шумувало на тротуарах, а брук - тихше.

Сидiв проти Нюсi. Нюся не говорила про Хмельниччину - дивно.

З вiкна видно третину мiста - з другого поверху. Мiсто загадкове, надмiрне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарськi часи в Нiмеччинi, потiм бараки з тифозними - тифознi залишились, а вороги прийшли. Тифознi в гарячцi, а палати сумнi. I думають палати велику народну думу: де правда?

…Iшов мiський вечiр, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук - тихше…

- А я вам хочу ще сказати.

Це Нюся.

Карк:

- Говорiть.

- Не думаєте ви, що на Волинi й сьогоднi лiс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волинi.

…Як i завжди в тиху погоду, струмками вiдходив за обрiй дим - над вечором, над мiстом.

Редактор Карк:

- А я от: Запорiжжя, Хортиця. Навiщо було бунтувати? Я щоденно читаю голоднi iнформацiї з Запорiжжя. I я згадую тiльки, що це була житниця.

На столi стояли фарфоровi чашки. Це тi, що лiкар ховав.

Карк згадав: український мужик нiколи не бачив фарфорових чашок, а потiм вiн пiшов у повстанцi - i бачив чашки. Але вiн не пив з тих чашок - йому нiколи. Український мужик i на заводi - вiн усюди український. Буває вiн пролетар - таких багато. Вiн бiльшовик i вмiє умирати.

Це було в листопадi. Український мужик бiг обiдраний i темний, з гарячими очима, з порожнiми руками на багнети - чимало їх бiгло. Вони умiли умирати. Тодi вiтер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стiнки розстрiлювати. А вiн казав:

- Простiть, господа… чи то пак, як вас…

Було ще й у ярках - ярки багато знають…

Я: на те революцiя, на те боротьба.

Вiн, редактор Карк:

- А все-таки вклоняюсь тобi, мiй героїчний народе! Твоєю кров'ю ми окропили три чверти пройденої нами путi до соцiалiзму. Почалося з волинцiв та iзмаїльцiв у Петроградi; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах i на тихих чебрецевих ланах.

Так от. Карк казав:

- Невже я зайвий чоловiк тому, що люблю безумно Україну?

Нюся пiдвела очi, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:

- Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю.

…Було тихо. Вулицею пролетiла прольотка. Карк схилив голову: - Нас не зрозумiють: як погубити?

…Було тихо.

Нюся заговорила ледве чутно:

- Моя мама рада, що нема вибухiв, а я не рада. Свiдомiстю моєї мами життя керує, а моєю нi. Чого це? Я вночi прокидаюсь i прислухаюсь, i менi здається, що я в оселях i там громи. Потiм гайдамаччина, махновськi рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як менi хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, i там реп'яхи. Коли пiдходила до них, вiдтiля пурхали горлицi й летiли до лiсу. Потiм до нас прийшли селяни, лаяли нас, i ми поїхали в мiсто.

Карк пiдвiвся й нервово заходив по кiмнатi. Пiшов до вiкна. Вбирав у груди свiже повiтря. На першому поверсi грали на пiанiно щось стародавнє, далеке. Було в головi: чия музика? Вердi? Стукало в голову:

- Ала-верди! Ала-верди!

I ще:

- Губ-трамот! Ала-верди!

Нюся покликала:

- Вам боляче? Скажiть правду!

Вiн:

- Не знаю, я дивлюся вгору - там синьо i нiчого не видно, а я щось знаю. Його нiхто не бачить, а я почуваю. Налетить вiтер, розвiє його - я про дим - i нiчого не буде. Загориться будинок, i довго на всю вулицю йде дух. Тодi буває тоскно.

Нюся:

- Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молодi, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морi - величний малюнок. Над ними буревiсники, над ними в хмарах сховано блукають бурi. Пiд ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. I от пiд малюнком напис: "Козаки випливають грабувати турецькi мiста". I текст вiдповiдний… Може, й козаччина через сто лiт буде дим…

Карк зблiд i схопився з канапи. Але не повiрив тому, що хотiлось. I було тоскно.

Карк пiшов у свою кiмнату, сiв бiля столу, в якому був бравнiнг.

Так просидiв до трьох годин ночi.

…Близько вiкна пролетiла пташина, гасли зорi. На мiськiй баштi загорiвся циферблат.


XVIII


Новелу скiнчено… Що? Так, скiнчено…

…Велике промислове мiсто, велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки…

…А проте чудовi легенди революцiї теж виростають тут.

Нарештi коментарiй i дiєвi особи:

1. Автор.

2. Читач.

Читач. Послухай, шановний авторе, де ж твоє авторське обличчя?

Автор. Любий мiй читачу, це ж Каркiв щоденник (для того: розкрити природу типа), i тiльки зрiдка проривався я.

Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе?

Автор. Милий мiй читачу, редактор Карк думає, що я - раrvenu.

Читач став бiля вiкна i замислився.

Автор. По-мойому, я виконав своє завдання. Га?

Читач мовчав.

У кiмнату влетiв запашний вiтер.

У далекiй кузнi спiвали молотки.

За вiкном стояв город у вечоровiй задумi.

А на горизонтi вiдходило шосе в степову бур'янову безвiсть.


КIТ У ЧОБОТЯХ
I


Отже, про глухе слово: Гапка - глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то - глухо.

А от гаптувати - це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або срiблом.

…А то буває гаптований захiд, буває схiд, це коли пiдводиться або лягає заграва.

Гаптований - запашне слово, як буває лан у вереснi або трави в сiновалах - трави, коли йде з них дух бiляплавневої осоки.

Гапка - це глухо. Ми її: товариш Жучок.

I личить.

…От вона:

Це тип: "кiт у чоботях"? Знаєте малюнки за дитинства: "кiт у чоботях"? Вiн дуже комiчний. Але вiн теплий i близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечiр у червiнцях осени.

"Кiт у чоботях" - це товариш Жучок. От.

А тепер я питаю:

- Вiдкiля вони вийшли - товаришi Жучки? Скiльки їх вийшло? Га?

А пройшли вони з краю в край нашу запашну червiнькову революцiю. Пройшли товаришi Жучки, "кiт у чоботях".

…Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Вiдкiля вони вийшли - це Жовтнева тайна. !…Сьогоднi в степах кiнноти не чути, не бачу й "кота в чоботях".! Вiдкiля прийшов, туди й зник.

…Зникли, розiйшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республiки.

"Кiт у чоботях" - це муралi революцiї.

I сьогоднi, коли голубине небо, коли вiтер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душi васильковий сум. ?

Так! Я хочу проспiвати степову бур'янову пiсню цим сiреньким муралям. Я дуже хочу, але -

- Я не можу: треба, щоб була пiсня пiсень, треба, щоб був -

- Гiмн.

Тому й васильковий сум: хiба я створю гiмн "коту в чоботях", щоб понести цей гiмн у глухi нетрi республiки? Хiба я створю гiмн?

От її одiж:

- Блюза, спiдничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи. Блюза колiр "хакi", без гудзикiв, колiр "хакi" - це ж зелений, а вся революцiя стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур'янах, бiля шахти - де колiр "хакi".

Вся революцiя без гудзикiв, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зiтхнути вiльно на всi легенi, на всi степи, на всi оселi…

- На ввесь свiт!

Спiдничка теж "хакi", а коли й не так, то все одно так, бо колiр з бур'янiв давно вже одбився в нiй. Так, i спiдничка теж "хакi". Вона трiшки подерта спереду, трiшки ззаду, трiшки по боках.

Але спiдньої сорочки не видно, бо революцiя знає одну гармонiю фарб: червiньковий з кольором "хакi", тому й сорочка була зелена - тiнi з бур'янiв упали на сорочку.

От.

- Капелюшок… а на нiм п'ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: пiд капелюшком голена голова - не для моди, а для походу, для простору.

I нарештi -

- чоботи.

Ну, тут ясно: подивiться на малюнок, той, що за дитинства.

Досить?

А тепер про її зовнiшнiсть, а потiм - про неї…

…Зовнiшнiсть.

Русява? Чорнява?

Ясно - жучок.

А втiм, це не важно…

…Очi… ах, цi очi… Я зовсiм не роман пишу, а тiльки маленьку пiсню.

Але треба й про очi.

Очi -

- теж жучок.

Iще дивiться на її очi: коли на бузину впаде серпневий промiнь - то теж її очi.

А от нiс (для баришень скандал!)… нiс - головка вiд цвяшка: кирпатенький ("Кирпик!" - казали й так, поза очi тiльки).

Ну, ще зрiст.

Ясно: "кiт у чоботях".

А втiм, я зовсiм не хочу iдеалiзувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неї - уривок правди, бо вся правда

- то цiла революцiя.

Тепер мiй читач чекає вiд мене, мабуть, цiкавої зав'язки, цiкавої розв'язки, а вiд "кота в чоботях" - загальновизнаних подвигiв, красивих рухiв -

- iще багато чого.

Це даремно.

Ми з товаришем Жучком не мiщани, красивих рухiв у нас не буде: у товариша Жучка не буде.

За цим звертайтесь до гiтарних героїв гiтарних поем.

Товариш Жучок - це тiльки "кiт у чоботях" iз жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур'янах революцiї i, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб висушити болото…

А яке - ви самi знаєте.

I тiльки.

А зав'язки - розв'язки так вiд мене й не дочекаєтесь.

Бо зав'язка - Жовтень, а розв'язка - соняшний вiк, i до нього йдемо.

Розв'язка в гiтарних поетiв… От: "Вони поцiлувались, кiнець", або "О моя Дульсiнеє! Всаджу собi оцей чингал… Умирає…"

Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги є, але вони не нашi…

- А чиї?

- Ви подумайте!

Так от. Це не роман - це тiльки маленька пiсня, i я її скоро скiнчу.


II


В цьому роздiлi я оповiдаю про невеликий подвиг…

- А чий? Ви подумайте!..

…Зима, фуга, буруни, iще буруни…

Потяг, залiзниця, й рейки, рейки в степ.

На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсається в депо: i тут - у депо, i там - у депо…

I тихо в мовчанцi стоять снiговi станцiї: може, знову ми будемо бiгати сюди розгубленi, з запаленими очима, а за холодними станцiйними будинками завиють вовки на журний холодний семафор.

Але сьогоднi ми їдемо на Кубань, бо вiримо в свої запаленi очi.

- Товаришу Жучок!

Так, i товариш Жучок!

…А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаєте й нiколи не взнаєте, бо й я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда - то цiла революцiя.

…На кожнiй станцiї тiльки й чути:

- Козаки! Козаки!

Всюди козаки, всюди бандити.

Тягнеться потяг, як ледачi воли в поле, як ледачi воли з поля.

Степ. Раптом:

- Стоп!

- Що таке?

- Нема палива.

Товаришi! Всеросiйская кочегарка в опасностi!

Д'ех, яблучко, куда котiшся,

Попадьош до Краснова - не воротiшся.

I раптом:

Ой на горi та женцi жнуть.

- …Ей, ви, хохли! Чого завили? Буде панахидити - i так сумно.

…Степ. Фуга. Бурани й ще бурани.

- …Єфто пятой вагон - антiрнацiональной. I скажу я тобє, братця, про народи. Латиш - єфто тiш, смiрной народ, мудрай; оврей - тож нiчяво. Ходя - катаяць аль тутарiн - суварай i вєрнай народ. А вот єфтот хахол - паняхiда: как завоя про поля аль про дєвчину - тякай!

…Степ. Фуга. I рейки - рейки.

- Козаки!

- Козаки!

- Де? Що? Як?

- Хто панiку робить? Сволочi!

Вискакують сотнi "наганiв", "бравнiнгiв", "гвинтiвок".

Дехто дивиться з тугою, дехто готує набої, дехто сiв на тендер i полетiв: паровик одчепився й летить по паливо.

Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!

Усмiхається: в їхнiм селi були козаки. О, вона добре знає, що то - козаки. I чогось засмутнiла, замислилась.

…Довго бiлi широкi поля. Довго паровик не приходить. Нарештi приходить. Тодi знову вiдходить у дикий i нiмий степ.

…Вiд станцiї до станцiї, вiд холодної ночi до холодної ночi.

Палива нема. Коли нiч, тодi трiщать станцiйнi паркани, i трiщать i дивляться з тугою обiдранi вагони:

…"Поїзд генерала (iм'ярек)".

…Вiд дикої станцiї до холодної ночi, вiд дикої ночi до холодної станцiї.

…Товариш Жучок дiстала палива. А дiстає так:

- Тьотю, дайте оцю паличку.

- Що?

- Дайте оцю паличку.

- Бери.

Взяла.

- А може, ще дасте?

Подивиться "тьотя":

…Жучок: "кiт у чоботях".

Iще дає.

…Товариш Жучок заливається:

- Ха! Ха! Обдурила тьотю!

А вона зовсiм не обдурила, вона просто - жучок!

Ах, цi жучки в чоботях, вони конче не дають менi покою! Коли я буду вiдомий письменник, тодi я напишу велику драматичну поему: "Кiт у чоботях".

…Трiщить чавунна пiчка - паливо. За вагоном летить, виє дика фуга.

Їдемо на Кубань.

- …Отак… не так. (Це товариш Жучок).

Отак… не так…

Бiля пiчки одиниця вагону - може, я, може, хто iнший, може, всi ми.

Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.

Але вона каже:

- Дурня нiчого валяти. Думаєш, як приїдеш додому, то я з тобою буду i тепер панькатись? Дзуськи! Як би не так!.. На, ший!

Вона нам обiд варить, вона наша куховарка - i тiльки. Вона безпартiйна, але вже має в торбинцi товстеньку книжку "Что такое коммунизм" (без автора)… Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии.

…Iнодi ми їй кажемо:

- Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?

Тодi ми чуємо:

- Дзуськи!

Ми регочемось, бо знаємо, що не всiм "дзуськи"! - у нас є молодий "пареньок" - так зветься, так звемо: "пареньок". Вiн теж кирпатенький, i ми вже бачили, як вiн обiймав її, i вона мовчала.

…Ну, то їхнє дiло.

…Але вона нас конче дивувала, вона iнодi вживала таких слiв, вела такi промови, що ми лише роти роззявляли. Безумовно, коли ми думали тiльки про ворога, вона ще про щось думала.

- Чи не скiнчила ти, бува, гiмназiю? - смiявся дехто.

Вона комiчно сплескувала руками:

- Гiмназiю? Гiмназiя для панiв. А для нас - дзуськи!

Тодi один незграбний хохол авторитетно заявив:

- Це паходной Ленiн…

- Да руки порепанi.

…А за вiкном стояла туга, i звисала туга з дроту, що йшов, вiдходив за стовпами невiдомо куди.

…Хуртовина, морози, станцiї з заметеними дзвонами, зрiдка туга на дрiт, а завжди:

- Д'ех! Революцiя - так революцiя!

А потiм знову холоднi вагони, довгi потяги, потяг, як воли, i раптом:

- Стоп!

- Що таке?

- Нема палива.

Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику фугу, у дикий нiмий степ.

Тiльки забув я ще сказати:

Частенько, коли потяг зупинявся на станцiї "на неопредєльонноє врємя", товариш Жучок, упоравшись бiля походної кухнi, виходила з вагона невiдомо куди, i довго її не було. А вiдтiля вона приходила завжди в зажурi.

Чого в зажурi?

Це буде видно далi.

Плакати! Плакати! Плакати!

Гу-у! Гу-у!

Бах! Бах!

Плакати! Плакати! Плакати!

Схiд. Захiд. Пiвнiч. Пiвдень.

Росiя. Україна. Сибiр. Польща.

Туркестан. Грузiя. Бiлорусiя.

Азербайджан. Крим. Хiва. Бухара.

Плакати! Плакати! Плакати!

Нiмцi, поляки, петлюрiвцi - ще, ще, ще…

Колчак. Юденiч. Денiкiн - ще, ще, ще…

Плакати! Плакати! Плакати!

Мiсяць, два, три, шiсть, двадцять… ще, ще, ще…

Гу-у! Гу-у!

Бах! Бах!

Мчались мiсяцi…

Минуло… я не знаю, скiльки минуло: може, це було вчора, може, позавчора, а може, промайнуло двiстi лiт?

Коли це було?.. А може, це васильковий сон?

- Не знаю!

I от - лiто, степове лiто. Це степи бiля Днiпра - недалеко Днiпро.

…Тепер ночi в лiтнiх степах.

Це так чудово, так каламутної

Знаєте? Сидиш у степу й думаєш про тирсу. Це так чудово: думати про тирсу, коли вона таємно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг! плиг!

Це так чудово!

Ах, який мене жаль бере, що мої попередники змалювали вже степ уночi. А то б я його так замалював - їй-право!

…Я приїхав.

На третiй день одержую записку:

"Товарiщ, ви, кажется, прiєхалi єщо в пятнiцу. Предлагаю нємєдлєнно зарегiстрiроваться в ячєйкє".

Кажу:

- Секретар, мабуть, жоха, iз старих партiйцiв.

Товариш усмiхнувся:

- Тебе дивує записка? "Это чепуха". От ти ще понюхаєш дискусiю. В печiнках менi сидить оця дискусiя.

Я зацiкавився.

- Що за дискусiя?

- Почекай, сам узнаєш.

I не сказав.

…Я пiшов.

- Де кiмната ком'ячейки?

- Он!

Входжу.

Дивлюсь - щось знайоме. Думаю, пригадую й раптом згадав: та це ж "кiт у чоботях".

Ото штука!

- Ви секретар ком'ячейки?

- Я…

- Вас, здається, товариш Жучок?

- Так.

- Ну, так ми з вами знайомi. Пам'ятаєте?..

Вона, звичайно, все пам'ятає, але вперше зареєструвала мiй партквиток, а потiм уже говорила.

…Ясно: минуло стiльки часу. Товариш Жучок дочитала - прочитала "Что такое коммунизм" (без автора)… Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии. I тiльки.

А iнше так просто: ходить "кiт у чоботях" по бур'янах революцiї i, може, й сам не знає, що вiн секретар ком'ячейки, а потiм узнає й пише:

"Предлагаю нємєдлєнно зарегiстрiроваться…"

Одне слово, я, мабуть, i не здивувався, тим паче що минуло так багато часу, а "кiт у чоботях" i тодi вже був -

- "паходной Ленiн…"

I, треба щиро сказати, друге видання Ленiна - "Паходной Ленiн" - таке ж iнодi було суворе й жахне.

От малюнок:

Я завинив.

Товариш Жучок очi драконом:

- Товаришу! I вам не соромно?

- Дозвольте… я ж… їй-право… я ж…

Товариш Жучок очi драконом:

- Ваш партквиток!.. Давайте!

Вiддаю.

Пише:

"Товарiщ такой-то в таком-то мєсяцє пропустiл столько-то собранiй. Получiл виговор от секретаря ком'ячейкi с предупрєждєнiєм винєстi єго недiсцiплiнiрованность на обсуждєнiє обществен-ного мнєнiя партiї посредством партiйного суда на предмет перевода в кандiдати iлi окончательного iсключєнiя iз нашiх коммунiстiчєскiх рядов.

Подпiсь".

Точка.

Коротко.

Ясно.

I трiшки того… нiяково.

…Звичайно, як i тодi (тодi - в дикiм степу), на нiй колiр "хакi", бо революцiя знає одну гармонiю фарб: червiньковий з кольором "хакi". Як i тодi: величезнi чоботи не на ногу. Як i тодi.

- Дзуськи!

Як i тодi, бузиновий погляд, бузиновий смiх i носик - голiвка вiд цвяшка: кирпатенький.

…Як i тодi, були ночi, але вже не холоднi, а теплi, замрiянi - лiтнi степовi ночi.

Тiльки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лiсовики тривожили наш тил. А з пiвдня насiдав розлютований, поранений (добивали) ведмiдь з бiлого кубла великої Росiйської iмперiї.

А от дискусiя (в печiнках сидить!).

Є ходяча фраза: треба бути начеку i не забувати про чеку.

Зробили перефразовку.

- Дискусiя - це бути начеку, щоб не попасти в секретарську чеку.

Товариш Жучок каже:

- Сьогоднi вечiр дискусiї!

Ми:

- О-ох! У печiнках вона сидить! (Це, звичайно, не вголос).

- Товаришу! Дайте менi на хвилину "Азбуку комунiзма".

- Ах, нє мєшайтє, товарiщ. От я i забил: как ето? Фу, чорт. Значiт, капiталiзм iмєєт трi прiзнака: найомний труд… найомний труд… найомний труд…

Хтось пiдказує:

- Монополiзацiя стредств проiзводства. I…

- I iдiте ви к чорту, сам прекрасно знаю.

…А от на другiм краю:

- Комедiя! Как все заволновалiсь. Товарiщ Ларiков, неужелi ви нє волнуєтесь? Нє вєрю. Нє повєрю, чтоб ви всьо зналi. Це до одного з тих, що все знають:

- Ну от, єслi ви всьо знаєте, скажiте: когда Тьєр разбiл велiкую французскую комуну - в 71 iлi в 48 году. А? От скажiте.

- А ви, товарiщ Молодочков, не хiтрiтє, нє випитивайтє, скажiте просто, что ви не знаєте. I тогда я вам скажу.

Молодчiков червонiє, i я червонiю, i багато з нас червонiє, бо бiльшiсть iз нас - це тi, що нiчого не знають, але цього нi в якiм разi не скажуть.

- Це ж дурницi - цi дискусiї, наче ми шкiльники.

- I правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода освiти. Не достає ще екзамена з iнспектором. Iще чути:

- Да, наконєц, дайте мнє на мiнуту "Азбуку комунiзма").

- Фу, чорт, снова забил. Капiталiзм iмєєт трi прiзнака: монополiзацiя проiзводства… монополiзацiя проiзводства…

- От бачите, все ж одно не знаєте.

- Ах, оставьтє мєня, товарiщ…

Нарештi вечiр.

Так: за вiкном, як i в iнших моїх оповiданнях (не всiх),- громи гармат, а десь у травах, а потiм на дорозi - кавалерiя. Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю. Може, ворожа кавалерiя, може, рейд.

I хтось тихенько за травами - "може, завтра тут, де ми сидимо, будуть папiрцi, ганчiрки й дух порожнечi, дух побiгу, дух крови".

Але те забувається.

…Доповiдач скiнчив.

Товариш Жучок:

- Ну, товаришу Бойко, все-таки я нiчого не зрозумiла. При чому тут дiалектика, коли сказано iсторичний матерiялiзм? Ви як думаєте?

- Дозвольте, товаришу голова, я, собственно, слова не прохав.

Товариш Жучок очi драконом:

- Як голова нiчого не дозволяю, а як товариш прошу вас сказати.

Ми говорили, ми плутались (з нами iнодi бувало навiть дурно). А все це називалось дискусiя. Товариш Жучок казала:

- Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчiков?

Вона рiшуче входила в роль педагога.

А ми бiсились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу кухарку, на сьогоднiшнього секретаря ком'ячейки - на "кота в чоботях".

…Потiм вона бiгала, метушилась, збирала жiнок, улаштовувала жiночi зiбрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки (Ленiн сказав).

Кричали:

- Геть сем'ю!

- Хай живе холоста женщина!

А для плодючої женщини казали:

- Хай буде iнтернат, хай будуть спiльнi прачешнi й т. д., й т. iнш.

- …Товаришу Жучок, можна двох любити?

- Це залежить вiд того, як ви знаєте iсторичний матерiалiзм. Я його погано знаю, а тому й "воздержуюсь".

Так от -

- багато я написав би ще про товариша Жучка, i це заняття вельми цiкаве. Та, бачите, зараз пiв на п'яту, i менi треба вже спiшити на партзiбрання, бо там -

- товариш Жучок N 2, а це значить… проте коли ви партiйний, то ви самi знаєте, що це значить.

Вона написала так:

"Товаришу Миколо (це до мене, Микола Хвильовий). Ви, здається, пiслязавтра будете вже в Таращанськiм полку, а я зараз буду в резервнiй кiннотi: там щось махновщина, треба поагiтувати. Може, нiколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнiвайтесь на мене за дискусiю. Я знаю, у вас - самолюбство, але в нас - темнота. А поскiльки диктатура наша… Словом, ви мене розумiєте: нам треба за рiк-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комунiстичним привiтом. Жучок".

Але вона сьогоднi не поїхала, i ми ще побачимось.

Побачились от де.

Уявiть - порожня школа, полiтвiддiл. По кутках, на столах сплять. Це муралi революцiї. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потiм теж поїде в полки, в подиви.

Це бурса революцiї.

…Було зоряно, а потiм стало темно - пройшли хмари.

…Побiгла мжичка.

Мжичило, мжичило, i чогось було сумно тодi. Хотiв скорiш заснути.

Але в кутку часто пiдшморгували носом i не давали спати.

- Товаришу, не мiшайте спати!

…Мовчанка.

Мжичка тихо, одноманiтно била у вiкно. Хотiлось, щоб не було мжички й не торохкотiли пiдводи: нагадували важку дорогу на Москву - iти на Москву, на пiвнiч вiд ворожих рейдiв.

- Товаришу, не мiшайте спати.

Мовчанка.

…Ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок пiдшморгувала.

Вона пiдiйшла до мене.

- Ходiмте!

Я здивовано подивився на неї.

…Вийшли на ганок.

Була одна сiра дорога в нiчний степ, i була мжичка.

- Ви плакали?

- Так!..

I засмiялась:

- Менi трiшки соромно… знаєте… буває.

I розказала.

Тодi я взнав, що товариш Жучок, хоч i жучок, i "кiт у чоботях", але i їй буває сумно й буває не буває:

- Дзуськи!

Тодi менi кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цiлих 25 лiт, що в неї вже було байстря i це невеличке байстря -

- повiсив на лiхтарi козак.

Це було на Далекiм Сходi, але це й тепер тяжко. Це було на Далекiм Сходi, коли вона пiшла по дорозi за отрядом. А то була козача помста.

…Я згадав снiговий степ.

…Iшла мжичка.

…Була одна сiра дорога й темнi силуети будiвель.

А втiм, це не диво, що дитину на лiхтарi повiсили: було ще й не таке.

Я не збираюсь у вас викликати сльозу.

А от маленький подвиг - це без сумнiву. А чий? -

- Ви подумайте.

…Товариш Жучок N 2,

N З, N 4,


i не знаю, ще скiльки є.

Товариш Жучок N 1 нема.

Зник "кiт у чоботях" у глухих нетрях республiки.

Зник товариш Жучок.

…Ходить "кiт у чоботях" по бур'янах революцiї, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке - ви знаєте.

Так:

- пiп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати - вишивати золотом або срiблом - це яскраво).

Ми назвали -

- товариш Жучок.

А iсторiя назве -

- "кiт у чоботях".

Кiт у чоботях - тип. Точка. Коротко. Ясно.

Все.


ЮРКО


На Донеччинi - завод.

Уночi над заводом темно й недосяжно думає небо. Проливається на небо золото золотого шлаку - тодi в посьолку сниться…

На нiчнiй змiнi були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швайцарiя), юрта, за юртою тайга - холодна, в снiгах: бори, бори, i нема їм краю.

Був Перекоп; а пiсля Перекопу Юрко сказав:

- Або в завод, або за кордон революцiю робити.

Послали в завод.

Уночi над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з пiвночi - вiдходять до моря, коли зi сходу - на запорiзький степ.

…Цех. Вийшли. Пiзно.

Мовчазно шумiли машини в таємнiм напруженнi. Зникали постатi за машинами: носили залiзо. З гасом стояв дух заводської ночi - глибокої, як море бiля японського берега.

Iшли: Юрко, Остап - люди однаковi, люди рiзнi. (Проходили днi - холоднi й теплi, близькi, далекi… люди однаковi, люди рiзнi).

Над посьолком люкс, над заводом нiч. Що думає нiч?

Остап брав великi кроки, Юрко вiдставав. Дивився на саженну постать Остапову…

- …Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, i залiзеш у кривду. А чоловiк я темний, хоч i пролетарiат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нiчого не iмiю. Лиш би не в шалапути, не люблю я їх: по-свинячому шукають правди, богородиць наробляють - один розбрат.

…Одчинить дверi Наталка, трiшки заспана, теплий жiночий дух вiд неї. У неї ноги трiшки колесом i, як у молоденької дiвчини, зiтхання.

- …Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досi не добрав. Така вже вдача: як вип'ю пляшку, то й за власть совiтiв. Бiльшовикiв подавай - i квит.

Юрковi було образливо, а Остап говорив:

- Моє яке дiло; хтось добере - нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нiчого не iмiю.

Болото закумкало нiч. Де болото? То - жаби.

Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала:

- Товаришу Юрко! Що це таке - емiсiя? А потiм: що це таке - девальвацiя?

- Ти краще постiль постели,- сказав Остап. А Наталка постiль стелила й уже з сумом:

- Мабуть, довго вчитися нам: революцiя наша, а слова не нашi…Роздягались, говорили. Потiм Наталка увiйшла в Юркову кiмнату, бiлою плямою стала край столу.

- Я забула зачинити вiкно.

- Зачинiть.

Вона мовчки вийшла. Юрко думав про неї. Болiли плечi, болiла спина - цiлий день носив рейки.

Без революцiї, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманiтно (або, або: дух творчости, дух руйнування). Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато - так.

Ранком, коли пролетять тьмянi одуди свiтанку, гудок. Один, два, три. Наталка будить i чоловiка, i Юрка. Остап iде ранiш, Юрко - потiм. (Потiм): кидається до дверей. Наталка зупиняє.

- …Що?

- Пiдождiть, я вам снiданок загорну, все одно запiзнились…А то пiдставляє пiд його обличчя дзеркало.

- Гарний?

Вiн знає, що все обличчя в сажi. Йому нiяково: чотири днi лягав не роздягаючись. Не вмивався.

- Ех, Наталю!

Вiн зiтхнув, але зачепити її не вiдважився. Поспiшає через сонний посьолок. Повз Торця парує, а далi парує в степу: тоскно дивитись на степ, де мрiє далина. Наталка дивиться синьо, так буває не часто, так дивляться не всi.

I все-таки Юрко звичайнiсiнька людина, хоч i комунiст (це не Америка, але iстина, здорова логiка). Уже проклинав завод - важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку.

Тече життєва рiка одноманiтно, глухо перекликаючись в осоках (зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно).

Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави - заводська молодь (заводська молодь у футбол i лявн-тенiс грає). Сьогоднi улаштували таку - на диво. Сам робiтник написав: i рай був, i пекло було. Виступали (як треба) промовцi: один доповiдач, а решта - так, свої, заводськi.

Одному кричали:

- Та ти, Юхиме, мабуть, злiзь, не шкандаль нашої фiрми. Юхим не слухав i все-таки договорив. I все-таки закруглив. Були оплески. Закiнчив "урою".

Хтось ударив по халявi й iз задоволенням зазначив:

- Хоч свiйський, та хитрий… Щоб тебе дощем намочило!..

Остап, Юрко, Наталка - теж на виставi. Остап теж сказав:

- От тобi й революцiя: i не видно її, i видно її. Як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не вiзьмеш, мов ужак вислизне.

Наталка сидiла поруч Юрка. Її тiло торкалось його тiла, i йому було гарно. I спитала Наталка:

- А що це таке, що й капiтал Маркса, i "Нива" Маркса: директорша колись виписувала?

Юрко сказав Наталцi, i зрадiла вона:

- А я оце два днi думаю: як же це так, що i в буржуїв був Маркс, i в нас Маркс. Невже одурили Ленiна?

Прийшов… антракт. Пiсля вечора були танки. Юрко позiхав.

Заводський паркан перстенiє мармурове: сiверко, димно, похмуро. Вийдеш за ворота - жовтява безпоряднiсть ланiв. Заглядають, вiдбiгають назад.

Ах, давно це було, за молодости молодої, коли юнi дзвони юнiсть молоду дзвонили…

…Кричали, кричали "кукушки", стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття.

…Посьолок забайрачився у вiтах.

До заводу ходять через залiзницю - дорiжка така, вторована, повз Торця - рiка така: фабрично-заводська, ховається в степах.

Ходив Юрко. А до Юрка приходили комiтетчики, секретарi. Казали, що не так лекцiї читає, що доба епiзодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на сподi своєї душi запитував, а ви звiдки знаєте? Фамiльярно похлопували його по спинi, а йому було чогось неприємно. Таранкуватi, мамулуватi, "типiчнi сурйози", але вони вважали себе за справжнiх представникiв пролетарiату.

…I сказав Остап iз кутка:

- Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч пiвпляшки дiстав.

Голова фабзавкому примружив око:

- I справдi, хлопцi, чи не випити?

Юрко запротестував. Тодi пiдiйшли всi й стали його уламувати.

- Пий, та не пропивай розуму,- сказав секретар.

I Наталка пiдiйшла:

- Та що це ви, Юрко! Невже ми в черницi приписалися? Хiба таки Троцький не п'є?

Вiн хотiв сказати, що не п'є, але подумав, що йому однаковiсiнько не повiрять: "вiн же з ним не живе".

…Вийшли в садок, горiли зорi, текли потоки, зорянi: аеролiти.

…Випили небагато (бiльш не було) i закiнчили. Говорили.

- …От тепер i я скажу: подавай менi бiльшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком'ячейку записуй.

Наталка сiла бiля Остапа.

- Що в п'яного на язицi, то у тверезого на думцi. Товаришу Юрко, запишiть його в ячейку.

Наталка говорила щиро, i обличчя її було свiтле, як винне повiтря восени - ранньої.

…Над заводом знову думало небо - темно, недосяжно.

Секретар сказав:

- Плюю на всiх i вся. Моя власть, i баста!

Його спитали:

- А я?

- I твоя.

- А я?

- I твоя.

Наталка взяла за руку Юрка:

- I їхня?

Всi подивились i подумали, а секретар кинув:

- Це гiсть.

А Остап п'яно й нахабно засмiявся:

- Це той, як його… як ото мiтинг був…- попутчик. Ха… ха…

Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив:

- Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий,- i похлопав Юрка по спинi.

…Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик.

Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.

…Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юрковi тихi спогади.

"…Попутчик… так…"

Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам'яне - ми. Ми - король землi. Ми той, що в скажено-рухомому танцi машини керує огняною електричною вагою - непереможною, всесильною.

"Отче наш, електричної системи вiку, да буде твоя непохитна воля там - на землi, як тут - у заводi".

…У вальцювальному цеху кипiло штавбування нагартованих шматкiв. По пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб'язким смiхом.

"Попутчик… так…"

Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпаленої печi. В руках важка крицева жердина… Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла курява нагартованого кубла. Стогнала - на зовнiшнє повiтря.

Остаповi м'язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:

- Е-ех!

Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще:

- Подавай! Подавай!

Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до материної спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.

I була бiла курява, а в нiй казковий велетень - Остап. Вiн боровся з огнем i знову крикнув:

- Держи!

Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.

- Гата!

"Попутчик… так…"

Юрко дивився на це не вперше.

Нудить пiд серцем - так завжди.

Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.

- Закуримо?

- Давайте!

Помовчали. Говорив Остап:

- Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?

Здвигнув плечима Юрко.

Мовчали…

Вони були люди рiзнi, люди однаковi.

…Залiзо спiвало…

Люди жили не тiльки в заводi - i за заводом. Люди - не воли. Ходила Наталка, ходив i Остап: "гуляти"; Юрко майже не ходив.

(Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi - про це в другий раз).

…Блимали червневi зоряницi - це зорi. Палав краєвид - за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекцiї. Вiн говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.

Остап пiшов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостiй ранку з заводу.

У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка - червона, горiли очi. Пiдвела очi вiд книги.

…Гарно…

- Вам подобається книга?

- Менi подобається книга.

- Вiн подумав i взяв її за руку.

- Гарно?

- Гарно.

Вiн сiв бiля неї:

- Гарно?

…Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв.

Зацвiла метелиця - лiтнi курделi.

Держав її руку, вона знизила вiї.

Вiн зрозумiв, i йому забилось серце.

…Проходила лiтня метелиця, а в кiнематографiї грала музика - мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцiї.

Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу - синi ночi, далекi зорi, рожевi дороги, бузковi ранки.

I прийшла недiля. Наталка сказала:

- Ходiмте на берег Торця.

(Остап пiшов до фабзавкому).

Юрко:

- Ходiмте!

Сказав просто, було не просто.

Пiшли левадою. Наталка сьогоднi надто весела, смiялась, i стан їй манливо колихався. Була, як i завжди, босонiж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:

- Я далi не пiду.

Юрко сказав:

- Ходiмте, товаришко.

Наталка сказала:

- Не пiду! Не пiду!

Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:

- Я не Остап, у мене бичачої сили нема.

Тодi вона пiдхопилась:

- Остап! Остап! Остап!

Поперед них промайнула стьожка срiбно-лускової рiки. Пiдбiгли до верби, що самотньо на березi Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.

Коли сiли в тiнi лапастої гiлки на пiску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дiвчиною хотiла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як бiля неї вирiс директорiв син.

- Тепер, кажуть, за кордон утiк. Вiн хотiв зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.

Потiм вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.

…Бiля Торця вогко, а тiнь од верби до захiдсонця лапастiша, густiша. За Торцем широкi мовчазнi поля. Сонце мжить золото на рiку. Полями йде легкий смуток.

Юрко сiв бiля Наталки, обняв її однiєю рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Вiн узяв її за талiю - вона не говорила. Вiн поцiлував їй шию - вона не говорила.

Юрко подивився назад - було широке поле, i все було видно. Вони сидiли цiлу годину - так.

Вона не говорила.

Юрко думав її схилити на землю.

Тодi на рiку упала iз сходу синя тiнь - iшла нiч.

I сказала Наталка зажурено:

- От я вже й забула. Нiяк не запам'ятаю емiсiю й девальвацiю. Оце з пiвгодини думаю - де те, де iнше! Думаю, думаю i нiяк не пригадаю.

Тодi Юрко раптово пiдвiвся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:

- Пора додому.

…Вона ледве навздогнала його.

Юрко писав до товариша (завтра): "…досi почуваю гармати, досi бачу барикади. Клянуся, що комунiст. Я не винесу цiєї тишi. Припустiм, я не пiшов на завод. Ну? Я завiдував би райрибою. Ти розумiєш - райрибою! А може, райсiллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухiв… А на заводi я теж не можу - тут треба марудної працi, а я не можу. Я досi почуваю гармати, а завiдувати райрибою я теж не можу. Я…"

Вiн (Юрко) писав довго, надхненно

Ще була вночi тривога i гули гудки - на заводi пожежа.

Остап прийшов пiзно - тiльки-но лiг. Пiдвiвся, розбудив Юрка:

- Пожар!

- Де?

- На заводi.

Юрко сказав:

- Я захворiв, я не пiду.

Остап одягався, скаржився:

- Поставлять його за iнженера, а воно нi бе-бе. От i пожар.

Юрко не стерпiв:

- А ви, мабуть, i сьогоднi випили? I вiдповiв Остап байдуже:

- Це наше дiло, заводське.

I вийшов.

"Попутчик… так…"

Наталка, як пiшов Остап, одразу захропла.

За тиждень був суботник: пiсля пожежi прибирали. Пiшли на роботу всi.

Юрко не пiшов: йому лагодитись до лекцiї.

У посьолку було тихо, тiльки дiти на вулицях кричали.

Юрко пiдiйшов до Наталки:

- Наталю! - i голос йому затремтiв. Вона подивилась на нього й зблiдла.

- Що таке? - i сiла на лiжко.

I вiн сiв.

- Я вам, як товариш, як…

Вона подивилась на Юрка - йому горiли очi, i їй спалахнули очi.

Вiн узяв її голову й мiцно обняв.

Вона тихо говорила:

- У мене не було дiтей… Що ви кажете?.. Я не хочу…На розi в меду горiла липа - пройшов солодкий дух.

- Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу…

(Я зупинився на найцiкавiшому мiсцi. Правда? I як ви думаєте, чи не час менi плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останнє зусилля!)

…Хтось закричав на вулицi. Наталка наставила вухо. Потiм пiдхопилась.

- Якесь нещастя.

Заводськi жiнки чують нещастя - серцем. Вискочила…На розi в меду горiла липа…

А потiм у кiмнату внесли Остапа й положили на лiжко. З крана зiрвалась стальна хрестовина й перебила Остаповi праву ногу. НА ГЛУХIМ ШЛЯХУ

Глибокi борозни лiт… I це - тоска… Куди сховаюсь вiд могил твоїх?

…А втiм, добре: i штучнi вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать її прибила чвиря. Знаєте - чвиря на глухiм шляху. Мороз коле скло, мережить скло.

Школа, клас…

До повiту - 60, до станцiї - 80.

Навкруги: глуш, глуш, глуш…

Це глибокий чатинник моєї несибiрської тайги.

…Знаєте, милий друже, от мiнiатюрний фрагмент iз забутої, розвiяної поеми "Азiя".

"…В п'ятому вiцi - дикiм i далекiм - вiд Уральських хребтiв, вiд Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германцi… I вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттiла, король гуннiв.

…Проходили вiки. I прийшов глухий вiк - XIV. I на невiдомих азiятських верхiв'ях пiдвелась грiзна постать Темерлана…"

Це nota bene до моєї вiри: велика iстина землi: сонце пiдводиться на сходi.

…Сосни гудуть-гудуть…

- Чого так сосни гудуть?

- Хуртовина. Вiтри.

Ох ви, сосни мої - азiятський край!

…Школа, клас.

Дiтвора спiває:

- Нiхто не дасть нам iзбавлення: нi туз, нi дама, нi валет…Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна бiжить:

- Боже мiй, дiти! Не можна так спiвати: це ж пiсня державна! Наталя Миколаївна скiнчила прогiмназiю - то так далеко! - Нестiр - сторож:

- …Миколаївно! А хiба вже, мать, нема!

- Ах, Несторе! Боже мiй! Чого ви турбуєтесь?.. Я як-небудь… Вона… "як-небудь". Нестiр:

- Ох, Миколаївно! Святий ви чоловiк. Потому, як менi уздрiвається: забули про нас буржуази… Пожалуйте, махорочки…

Закурюють.

…Нафти нема. Ночi довгi, як степовi дороги на великiй рiвнинi. На холоднiй печi, в ганчiрках - фунт сухарiв у кутку i старе тiло. А ще старе бiля порога: Нестiр.

Тодi сни… А може, таємна ява?

- …у другому двадцятого столiття, двадцять рокiв тому вiн приїхав, бадьорий i радiсний, як сама юнiсть.

Стояв вересень. Стояли блакитнi далекi простори. Тодi обрiй цвiв гарячими маками, i облiтали пелюстки, i обгортали мозок.

На серцi спiвала струнка, бiла, як молоко, береза: у неї пишнi молодi перса, у неї золотi кучерi…

…(Ляжу на твоє тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!..)

…Над архiпелагом осель, у м'ятову даль линула березова пiсня.

…I курiв далекий обрiй, i пахли в мрiях мальтiйськi мандарини й африканський мигдаль.

- …Наталочко! Моє миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском… Там, десь, на Великих Зондських, на вулканi Смеру. Наталочко! Моя зелена наядо!

Тодi кипiла скажено друга молодiсть, тодi не вiрила, що йде тридцята весна, бо в очах темнiло, а пiд ягодою тугої перси ревли вiд солодких мук отари самцiв.

Вона:

- …Олексо! Мiй божевiльний! Я п'янiю… Налий усю мене столiтнiм медом, туманним хмелем, Олексо! Розiрви менi сорочку!

…Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летiли журавлi! Курли! курли!

I прокинулась рiка до порогiв.

(Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацiї?)

…Над оселями проходили сторожкi ночi. Проходили по осоках, по заводах i далi в простiр, лiсовими стежками, за узлiсся.

(-Ляжу на твоє тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!)

- …Миколаївно! Чи чуєте?

- Чую, Несторе.

- Мабуть, прийшов кiнець. З'їли сукинi сини революцiю.

- Бог його знає, Несторе! Та тiльки я думаю: все гарно буде. Отже, на тому тижнi приїздили з наробразу, казали: все гарно буде.

…А сосни гудуть-гудуть…

- Чого так сосни гудуть?

- Хуртовина. Вiтри.

Ох, ви, сосни мої - азiятський край!

…Чиркнув сiрник. Нестiр запалив свiчку:

- Отож учора був на базарi, так оратор казав: такий iз наших… Треба, каже (читає по записцi)… двадцять п'ять архiвоєнських комунiзмiв… Щоб, значить, була правда… Що ви на це скажете?

…Пф! - свiчка погасла.

- Бог його знає, Несторе!

…Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак - великий чумацький шлях. Перша хата була на березi. Але рiку випивало сонце, а троскiв пiдрiзували роки, i вiдходила вода в долину. Тодi будiвлi стояли на горбах, а вулицею летiли бенгальськими огнями пiски.

…Спiвала:

- А я дiвчина Наталка, а зовуть мене Полтавка…

- …Наталочко! Моє миле котятко!

…Вiн приїхав до бунту, коли в глибинах осель рiс бунт. Говорив про бунт - такий гострий, як бритва на горлi, такий грiзний, як смерч в океанi… шумують, шумують води: вал за валом. На сходi - маяк. Рев сирени.

…А друга молодiсть i в Нестора була: Наталя Миколаївна - це недосяжнi кургани зiр.

…З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тодi, двадцять лiт тому.

…А бунт вирiс i положив бритву на горло.

Вiн:

- Наталочко! Я йду туди, до них!

- Iди, милий.

Вiн пiшов i не вернувся: не вертаються - хто в бунт…У Сибiр на золотi розсипини по Володимирськiй пройшов каторжник. I не прийшов.

…I знову сни… а може, таємна яв?.. Хiба знала, що в неї закоханий цей незграбний бородатий Нестiр?

…Плоть не розцвiла в закладний час. Вiд нього, вiд Олекси. I нiколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.

У п'ятому двадцятого столiття проходив останнiй шквал другої молодостi. I пiсля заняття з сумом дивилась (з сумом врiзаної стеблини) на Нестора. Як вона хотiла, щоб вiн зрозумiв її.

Але не зрозумiв, ї одiйшла друга молодiсть… А третя нiколи не приходить.

…Брели роки. Пролiтали журавлi, горiли свiтанки, горiли зорi. А вранцi в садках шумiла дiямантова паморозь.

- …Чи скоро земля воскресне? I бiжить глибокий чатинник моєї несибiрської тайги назустрiч свiжому вiтровi…

День за днем, рiк за роком - у вiчнiсть… (- Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацiї?)

…Нестiр ходив у суботу по пошту за десять верстов i приносив вiдтiля пошту й тютюн "Бурас" за дев'ятнадцять копiйок, у синiй обгортцi. До глибокої ночi вони курили й грали у хвильки.

…Азiя - не Азiя. Провiнцiя - далi, провiнцiя - глибше.

Далекий орiй димиться. Темний вiтер, сiверко. Бiлий вiтер. Замело дорiжки, вовчi стежки, заячi слiди. Повстали замети, набiї. За сараєм iржала, вила i рожала замети нiч.

…А сосни гудуть - гудуть…

- Чого так сосни гудуть.

- Хуртовина. Вiтри.

Ох, ви, сосни мої - азiятський край!

…Уранцi пiдвiвся багряний диск холодного сонця. I стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снiгу. На вiтах горiли червiнцi. Це остання згадка другої молодости.

…Але скоро вiтер знову пiдняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця.

I знову фуга.

…А в школу таки зiбрались. У лахмiттях федеративного добра.

У школi бiженець Стасик.

Наталя Миколаївна читає iсторiю: - Поляки гнiтили український народ.

Дiтвора до хлопчиська:

- Стасику! А ти ж полячок!

- Бережись, Стасику, задавимо тебе вночi.

I скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталi Миколаївнi кажуть:

- Навiщо ж ви так говорите?

- Боже мiй, нас так учили в прогiмназiї.

А то ще буває з Богом. Дiти:

- Ми в класi в Бога не вiримо, а вдома вiримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вiрить: ми самi бачили.

I ще:

- Наталю Миколаївно! А навiщо ви iкону зняли?

- Ах, дiти, iкон уже в класi не можна вiшати: наробраз не дозволяє.

…Давно це: до Наталi Миколаївни з'їжджались iз сусiднiх сiл учителi, учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.

А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селi умiють лiкувати бешиху.

Вечiр. У кiмнатi самогонний апарат. Нестiр:

- Ну, вже завтра об'язательно продамо двi пляшки, а тодi й хлiба купимо.

- Купiть, Несторе!

…Налили по рюмцi. Випили… Темнiє… I знову надворi фуга.

…А сосни гудуть - гудуть…

- Чого так сосни гудуть?

…Хуртовина. Вiтри.

Ох, ви, сосни мої - азiятський край!


СОЛОНСЬКИЙ ЯР
I


До слобожанських Млинкiв пiдiйшли могутнi лiси Полтавщини i за три верстви зупинилися.

Стоять стiною, хмуряться.

В гущавину дорiжка по папоротi, повз сизi кущi, до Солонського Яру.

Солонський Яр: як i село.

В селi пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром - селом, а нижче в провалля поплентались стрункi й темнi явори, i тiльки за десять верстов виринають, щоб мовчазно вiдiйти на захiд, на пiвдень.

Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночi хмари зникають за проваллям, тодi Солонський Яр горить огняницями - i лiс, i село, i небо.

Тодi горить, чарує папороть.

Солонський Яр - природна фортеця.

- Солонськi острожники казали:

- Є Холодний Яр, це - Солонський Яр… Атож…

А в Млинкiвськiй волостi скаржилися:

- I сукинi ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх вiдтiля.

Чухали потилицi. Збирались на сходку. Мiркували. Iще чухали потилицi.

- Яку тут прахтiку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…

…Коли приходить нiч, Млинки напружено дивляться на темну стiну полтавського лiсу й чекають. Але невiдомо, в яку кошару забредуть солонськi вовки. Тiльки вранцi шумить село.

Вранцi дiзнаються, кого обiбрано "до цурки".

…Стоїть могутнiй дуб. на пiвдорозi до лiсу, а до нього сiрiє ранковий шлях, од вiтрякiвперехиляється на дiлянку молодняку.

…У немите вiкно волосної Ради дороги майже не видно.

Савко Гордiєнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вiкно й пiдiйшов до натовпу.

- Ну, що? I сьогоднi обiбрано кого?

- Аякже: Матвiя Юхименка.

Пiдiйшов ще один селянин i безпорадно розвiв руками:

- Не iнакше, як дивiзiю треба сюди. Притакують.

У кiмнатi смердить архiвним папером, а писарчуки перами риплять.

Савко вдарив себе по чолi:

- От напасть… Прийдеться воювати.

Згодились.

- Дивiться, вам виднiше… А що напасть - то правда.

Але Савчин сусiда попередив:

- Ти гляди, Савко, п'ять предсiдателiв ухекали, то… може, й тебе отправлять на той свiт. Це, брате, тобi не австрiяка.

…А в село iз Солонського Яру вилазили постатi й зникали за тинами. Iще чути було там про Савка:

- Така йому фортуна: плохий буде - хай головує, а зачепить - лихо буде…

Над Солонським Яром розтанув останнiй промiнь, у лiсi почало темнiти. Iз пiвночi попливла хмара, теж iшла на захiд.

…Пахло дубовим молодняком.


II


"…Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всi люди в роз'їздах".

Такий папiрець вiд повiтового вiйськового комiсара.

Савко подумав: "Дiйсно пора".

Зiбрав мiлiцiонерiв:

- Гайда!

Мiлiцiонери - старi партизани, дух партизанщини глибоко сидить.

Рудий мiлiцiонер, старшина, каже:

- А що, того… можна буде в Солонiвцi самогону… Чуєш, Савко?

Голова не чує, задумався. Думає вiн, що йому робити: острожникiв, звичайно, на селi не застанеш, а солончани своїх не видадуть.

…Скоро в'їхали в лiс.

Конi наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину вiд ударiв копит.

Глухi столiтнi лiси Полтавщини, i чогось тут журливо. Насторожились кущi, трiщать гiлки. Iнодi конi збочують, i тодi шелестить листя на ввесь лiс.

Рудий мiлiцiонер полiз за кисетом, а другою рукою порiвняв свого коня з Савчиним.

- Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?

- Це кого? Солончан?

- Авжеж!

Савко сказав:

- Наказ єсть з уїзду. Нiззя.

- Ага… Ну, то iнше дiло.

А потiм погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.

- Слиш, Савко! Кажуть по газетах - румунський король селянам слабоду проголосив?

- А тобi що з того?

- Та як же: все таки слабода…

Савко скрушно похитав головою:

- Мало тобi слабоди!.. Пiд ким ти сидиш: пiд королем чи нi? Ну?

- Звiсно, що нi.

- Отож-бо й є. Бандити ви гарнi, як на вас подивишся.

Останнi четверо мiлiцiонерiв пахтiли цигарками i мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потiм струмками розходився за вiтами, за зеленню.

…Пiд'їжджали до Солонського Яру.

Дорiжка веде прямо в село, а треба заїхати з iншого боку.

Пустили конi в гущавину, й зашумiв, затрiщав лiс.

Загiнчани потикали обличчя в арчики, а конi легко хропли й уперто продирались до рiжi.

Сонце давно вже гримало над лiсом, але тут його не було.

Туї нiколи не було сонця й завжди стояла тiнь.

…Порiшили: коли виїдуть на рiжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськiм Яру).

Гвинтiвки приготовили, але без наказу голови не стрiляти.

Iще продирались, i нарештi крiзь гущавину прорiзалися стьожки свiтла.

Нарештi загiн вискочив на рiжу.

…Загавкали собаки. По ярку забiгали постатi.

- Стiй! Куди бiжиш? Стiй!

Голоси запнчан метушились у зеленi, i з усiх кiнцiв одкликались луни.

Савко скрикнув:

- Стрiляй у повiтря!

Бухнувся випал над Солонським Яром, i раптом село стало мертве.

Пiд'їхали до голохватських будiвель.

- Дома хазяї?

Виходили баби, перелякано дивились на загiнчан, але, впiзнавши млинкiвських хлопцiв, сплескували руками.

- А щоб вам нi дна, нi покришки. Як же ви налякали. А ми подумали -i справдi комунiя наскочила.

Савко суворо подивився i спитав:

- Де ваш предсiдатель?

- Та староста ж!

- Так би ви й казали… Марфо! Ану-бо поклич голову.

Незабаром прийшов голова. До нього:

- Де твої голохвастiвцi? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.

Усмiхається:

- Де ж я їх вiзьму… Господи! Лiси ж такi, слава тобi, Миколає угоднику, не маленькi - є де сховатися.

А потiм заморгав пiдслiпуватим оком:

- Пожди, Савко, я, мабуть, пiду дiстану чогось. Як же так: гостi приїхали, треба ж таки пiдправитись.

Савко рiшуче одрiзав:

- Нiкоторого гвоздя! Спольняй, що требують.

Рудий мiлiцiонер досадливе почухав потилицю:

- Слиш, Савко, а могорич i не помiшав би, їй-богу!

Але млинкiвський голова нiчого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастiвських скринь шмаття, а "старостi" наказав негайно подати пiдводу.

Зарепетували, заскиглили баби; заметушився "староста".

Зашумiв Солонський Яр.

У кожнiй хатi розчинено скриню й повибирано з неї одiж на пiдводу. А вiд'їжджаючи, Савко пообiцяв ще й спалити все голохвас-тiвське кубло, коли острожники не з'являться доброхiтно в Млинки.

Скоро загiн iз пiдводою зник у лiсi, i до хатiв посунулись чоловiчi постатi. I довго чути було грiзний гомiн у Солонськiм Яру.


III


У Млинках гомонiв базар. Декiлька осiлих тутешнiх циганчат сiпали коней за хвости й вигукували, як двiстi лiт тому.

Бiгали, лопотiли перекупки.

А бiля блискучих гiр горшкiв стояли поважнi гончарi Полтавщини.

Савко й рудий мiлiцiонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськiм Яру, i викрикували:

- Люди добрi, пiзнавайте своє добро!

Пiдходили, лапали одiж, хитали головами, але нiхто не ризикував пiзнати своє.

В натовп падало бiле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кiнським потом, i мукали покiрнi корови.

…До Савка пiдiйшов низенький чоловiк в обiдранiй свитинi. Обличчя йому стягнуло зморшками, i здавалося, що вiн плаче.

Полапав зелену хустку, погладив її нiжно й ледве чутно промовив:

- Конешно, Дуньчина… Дуньки моєї… Але раптом зник кудись: впiрнув у натовп. Тiльки бiля "потребiлки" вiн пiдiйшов знову до Савка й тоненько, нiби горох розсипав, запитав:

- А що, Савко, чи не чути, довго ще вiйна буде?

А потiм ще полапав зелену хустку й зiдхнув про себе:

- Конешно, Дуньчина…

…Мекають вiвцi. Через базар пройшла отара, i пил сховав сонце. Десь викрикують щiтники й бiжить гул за вигiн, де стоять забитi панськi будiвлi.

- Люди добрi, пiзнавайте своє добро.

…Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спинi бiсового батька пiзнаєш.

Рудий мiлiцiонер виблискує червоним носом, i вiд нього далеко несеться дух самогону.

Iще з годину походили - нiхто не признає…

- Що за напасть!

Пiшли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття бiля шафи.

…В Радi повно народу.

Зайшло декiлька чоловiка в кiмнату голови:

- Не так ви робите, Савка, не слiд його виносити на базар.

- Чому це?

Пiдiйшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:

- Тут вони.

- Хто це?

- Та солончани ж, голохвастiвцi.

Вдарив себе Савко по потилицi:

- Так он воно чого нiхто не визнає!

Покликав рудого мiлiцiонера:

- Зараз збери хлопцiв, треба оточити, голохвастiвцi тут.

Похитав головою рудий:

- Де там їх тепер найдеш… Давайте, мабуть, удвох.

Нiколи Савковi базiкати, схопив гвинтiвку й побiг. Ходить повз гончарiв, нiби горщики уважно розглядає, а сам оком уп'явся в натовп.

Грає сонце в горщиках, i весело виблискують тори гончарського добра.

А голохвастiвцi, мабуть, запримiтили щось недобре - до коней пiшли.

Нарештi Савко побачив їх. Кинувся у натовп.

Але вже було пiзно: тiльки пил закурив до вiтрякiв, що на полтавський лiс.

- Гай, держи!

Савко нацiлився й вистрiлив.

Галас! Галас! Галас!

Але голохвастiвськi конi зникли вже за вiтряками.

Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого мiлiцiонера - й гайда за солончанами.

…Затривожився базар, гончарi заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворiв.

Тiльки щiтники уважно розглядали свiй крам у скриньках i ще закликали до себе наляканий нарiд.

Десь кричала перекупка:

- Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрi, держiть злодiя!


IV


…Темна наша батькiвщина. Розбiглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обнiжках своїх золотих ланiв. Блукає вона за вiтряками й нiяк не найде веселого шляху.

…Болить наше мiльйонове серце, i хочемо запалити їй груди своїм комунiстичним сяйвом… Темна наша батькiвщина…

…Змиленi конi зупинилися на узлiссi. Сказав Савко:

- Втекли!

В рудого мiлiцiонера од скаженого бiгу нiс був. мов та цибуля.

Втирав хусткою пiт.

- Повернемо, мабуть, додому, чи що?

- Нi! Гайда на Солонський Яр.

- Та чого ж ми поїдемо?

- А того, що треба видивитись, осточортiли вже.

Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло телiпатися. Але Савко був упертий.

Поїхали. За пiвверстви зупинились, позлазили з коней i з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподiвався, що бiля дворiв буде метушня, але по вуличках нiкого не видно було: i яр, i лiс, i село - усе ховалося в зеленiй тишi.

Так перебули, мабуть, з пiвгодини. Потiм Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.

Коли посiдали на конi, в лiс зайшов уже вечiр, i знову гостро пахло молодняком. Зiрвався заєць i залопотiв по листях.

(…Темна наша батькiвщина, i темнi в нiй лiси. Тягнуться вони на Полтавщинi мовчазно на захiд, на пiвдень).

…Казав мiлiцiонер:

- А може б, помирилися… Слиш, Савко?

- Нiззя…

- А то, їй-богу, могорич запили б…

Савко гостро дивився в гущавину.

Сонце, мабуть, упливло за обрiй, i в лiсi ходив уже важкий присмерк.

Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтiвку. Але в цей момент гримнув випал, i далеко пiшла грiзна луна.

Конi рвонулись i кинулися з лiсу.

Засвистiв вiтер.

Гримнув ще один випал, i зашумiв лiс вiд цокоту копит: за млинчанами летiла погоня з голохвастiвцiв.

Рудий мiлiцiонер зупинив коня:

- Братцi, не бийте!

Але Савко розумiв, що йому милостй не буде. Як божевiльний, гнав вiн свою кобилу на Млинки.

- Цок! Цок! Цок!

Iще далеко позаду солончани, але Савковi треба бiгти до вiтрякiв, поки острожники не вискочать iз лiсу.

- Цок! Цок! Цок!

Свистить вiтер у вухах. Гнiда кобила запiзнилась, важко дихає на дерева… (Невже навздоженуть?)

…Свистить вiтер.

…Нарештi Савко вискочив у поле.

На заходi жеврiло (конало) небо. Десь горiли бур'яни пiд огнем польового повiтря. Поле горiло бур'янами.

Знову гримнув випал - то вискочила на узлiсся ватага солончан.

Савчина кобила пролетiла ще декiлька крокiв i гепнулась на землю.

Захропла.

Савко залiг за кiнський тулуб i почав одстрiлюватись.

Ватага зупинилася.

Але то був один момент: одразу ж солончани пiшли в обхiд.

Тодi Савко рачки полiз до Млинкiв.

Бiля вiтрякiв вiн випустив останню кулю й кинувся до першої хати.

Ускочивши у двiр, вiн залiз пiд комору…

…Скоро в дворi були й солончани.

…Млинки наче вимерли, тiльки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши пострiли, млинчани поховались по хатах, не виходили.

Голохвастiвцi витягли з хати хазяїна:

- Кажи, де вiн? Ти ж бачив, куди вiн сховався? '

- Та я ж… їй-богу… Свиснув чмiлем у повiтря нагай.

Хазяїн заплакав i вказав на комору.

Заревли солончани, оточили будiвлю.

Гей, ти! Чого перелякався - вилазь!

I наставили пiд комору одрiзи.

…Савко мовчки вилiз, подивився навкруги себе й похилив голову.

Зловтiшними огняницями горiли в голохвастiвцiв очi.

Пiдiйшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.

Iшов по дорозi Савко й тупо дивився на полтавський лiс.

…Млинки мовчали.

…За вiтряками голохвастiвцi зупинились;

- Хлопцi! В кого гострiший нiж? Виймай!

…А потiм двоє одiйшли вбiк, пiдiйшли до хати й пустили два червонi пiвнi.

…На далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни.

Пiднявся вiтер. Зашумiли Млинки. Забили в розбитi дзвони. Загаласували вулицi.

- Рятуйте! Рятуйте!

…А глибокої ночi iз злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастiвцiв.

…Тiєї ж ночi величезна заграва пожежi стояла над Солонським Яром.

I знову на далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни, i гостро пахло дубовим молодняком.


СИЛУЕТИ


Дядя Варфоломiй прийшов на далеку закутну станцiю в ортечека (там був знайомий, теж далекий, але вiн робив посадку поза чергою) й чекав на потяг. На станцiї було порожньо, майже нiкого: двi-три фiгури в постолах, i було прокисло. В залi першої-другої класи буфет: двi-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кiмнатi ортечека шипiв блiдо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутiй станцiї. I от станцiю так далеко закинуло, що тiльки скажеш - "дивно!". Навiть повiтовий город (маячить вiдци). прокидається, насторожився, а тут i досi в "мужськiй уборнiй" лежить огризок сосиски й ручка вiд кулемета "Махim". Але саме ця-то станцiя й ворушила своєю приступнiстю почуття рiшучого задоволення. Тому: тут було тихо, радiсно, лише зрiдка сторож Матвiй збентежить спокiй перону рiзкими дзвонами на повiстку. Потiм удари одлунають - i знову тихо. Дядя Варфоломiй вийняв з кишенi телеграму й перечитав її ще раз. Стефан писав так: "Ї д ь т е. З г о д н и й". Це значить, Стефан поведе наступ на Веронiку. I слiд: на то вiн i брат. Не можна ж її залишити в такiм становищi. I тут же дядя Варфоломiй подумав: "Чудово! Божественно! Приїде - курочок розведе!" А потiм ще подумав (по традицiї: "хто не був молодий, той не був дурень"): "А лiта вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суєта життєйська".

Нарештi потяг подали. Тодi Варфоломiй забрав клунок i вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу (вшиву, коли вiтер рветься в щiлини, а пiчки ще нема; коли придавлять так, що тiльки охнеш; коли одноманiтний стук колiс заколисає й присниться все, що пройшло, що вiдходить - i жах, i грюк, i чорт знає що), за таку дорогу остаточно розболиться тiло. Потяг летить за гори, за лiси, на пiвнiч. Дядя Варфоломiй дрiмає. I сниться йому це:

…Стефан. Дема. Веронiка. Веронiка кричить. Веронiка в кучеряшках (в каштанових, як каштан) i так нагадує строкатий плакат, нiби вiн висить на перших громах повстання.

"…Ну добре! Коли тобi так плакатне, що ти забула, не хочеш знати родину, то…"

…Дядя Варфоломiй хвилюється:

- …Добре. Добре. Так. Так. I кiнчай, будь ласка, скорiш. Дай i менi сказати.

Замовкла.

- …А тепер я тобi скажу. Приїжджає в наш город, провiнцiальний, так сказать… Ми ж люди темнi, провiнцiальнi, так сказать (iронiя)… Приїжджає, скажемо, ваш ячейкiвський губернiяльний секретар i кричить на всю горлянку:

"Што тут розвєшалi разних Мазепов да Коцюбiнскiх!" I що ти йому на це скажеш? Ну?

Тодi Веронiка кричить, що Коцюбинський - син Михайла - живе у Вiднi й бiльшовик, i, як резонно замiчає Стефан, Веронiка нiчого не доказує.

Дядя Варфоломiй трiумфує.

I розказує ще про другого, "онi, так сказать" -

- Проєхал двєстi вьорст по Українє i не нашол мови, но зато, правда, нашол українскiє настроєнiя.

- Ага! Ага!

Дядя Варфоломiй ще трiумфує. А на мольберт прорвалось анемiчне промiння й тускло пiшло до дверей. З вулицi запахло бензолом. Стефан збирає книги: чверть години на лекцiю. Дема надхненно дивиться на небо, вiдкiля прорвалось сонце.

Стефан сказав:

- I все-таки я за Веронiку.

Дядя Варфоломiй розмахує руками. Подається корпусом:

- О, безумовно! Як же: рука руку миє. Тодi Стефан ще каже:

- Ви, дядю, вчитель гiмназiї, i я уявляю, що є вашi учнi - мабуть, безпросвiтна тупiсть. Ви не ображайтесь, бо я звик агiтувати в фабричнiй авдиторiї. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на речi? Хоч би посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви знаєте: який обсяг мiж вашим полiтиканством i автором "Вiн iде"?

Дядя Варфоломiй хвилюється:

- Софiстика! Софiстика!

А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:

- А ти б чого хотiв?

- Як чого?

- Якого хвiстика?

Христина сива бабуся й мудрих слiв не розумiє.

Тодi, звичайно, трiумфує Веронiка. Дядя Варфоломiй розмахує руками i -

- бац!

- побiг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцiю, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а потiм уже додому, на заняття.

…I знову кiмната. Десь проходять вiтри, десь стоять пругкi снiги. I от раптом за вiкном димить туман. На сивiм фонi в iмлi маячить постать. Це Дема. Дема стоїть бiля мольберта i з мукою дивиться на лiнiї. Вiн каже: "Коли я нарештi напишу картину?.." А далi йде мiська нiч, десь тривожно б'ється калатушка нiчного сторожа. Потiм калатушка змовкла. Iде свiтанок анемiчний, матовий, зажурний. Дема стоїть бiля вiкна, здавивши голову, пiд очима лежать синицi, i погляд його блукає. Дядя Варфоломiй спитав: "Стефане, чи не збожеволiв вiн?" А Дема пiдiйшов i написав:

"Мане, факел, фарес…"

Десь закричала Веронiка.

Дядя Варфоломiй прокинувся.

Чорт знає що лiзе в голову! Це ж було так давно! Хiба Веронiка та? Дядя Варфоломiй каже тихо, ледве чути: "I слава Богу!.. Потяг мчить". У дядi Варфоломiя одна радiсть: сестричi, i вiн давно вже ховає теплу надiю, що змовкне нарештi дзвiн шабель: тодi засвiтить хтось своїм смiхом у цiм домi, що на Тарасовiй вулицi, вище вiд гiмназiї, в тихiм повiтовiм мiстi… Чудово! Божественно: в кiмнатi музика - це спiває тиша свої тихi мелодiї, за дверима садок i пищить птичка "чик-чирик! чик-чирик! чик-чирик!". А хтось каже: - Дя-адя! - нарозпiв, i тьохкає солов'єм серце. Дядя Варфоломiй ще раз згадав телеграму. Ще раз вийняв її з кишенi, полапав пальцями в темрявi вагона й зiдхнув з полегкiстю.

…Потяг мчав на пiвнiч. Стукали одноманiтно колеса. Знову дрiмалось. Тра-та-та-та… Тра-та-та-та… I тут смердiло прокисло, а вiтер рвався в щiлини.

…I сниться все, що пройшло, вiдходить - i жах, i грюк, i чорт знає що.

…Потяг мчав на пiвнiч.

Дядя Варфоломiй приїхав. На порозi стрiчає Стефан. Дема спить, хропить. Посерединi мольберт i розкиданi пензлi. Дядя Варфоломiй каже:

- Нарештi. От дорiжка!

Стефан дивиться крiзь синi окуляри тихими, розумними, як воленя, очима й мовчки розв'язує клунок. Дядя Варфоломiй спитав:

- Ну, як дiла?

- Нiчого.

- Добре. I ми нiчого, живемо - хлiб жуємо. "Красную Ниву" виписую. Єсть i вiршики, i "технiка" - все як полагається. А то iнодi пiсля обiду полiтичний огляд прослухаєш, i недорого, i гарно, i промовцi приличнi.

…Вузлик розв'язаний. Пахне свiжим хлiбом, ще чимось смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речi, бо якраз вийшли продукти й живе з Демою на сухарях.

- …Як же Веронiка? Часто буває в тебе?

- Два тижнi не бачились.

- Два тижнi?

- Так, i не знаю де, бо жила ранiш за раднаргоспом, а тепер треба шукати…

Дядя Варфоломiй перебиває:

- Так ти з нею досi не говорив???

- Нi.

- Нехороше. А викликаєш телеграмою.

- Я написав тiльки про згоду…

- Нехорошо.

Дядя Варфоломiй має вигляд остаточно ображеного, i це для того: завоювати Стефана. А в душi вiн зовсiм не ображений. В його душi спiвають зараз олесiвськi солов'ї, i пахнуть там українськi троянди, знаєте, пелюстки, що в альбом провiнцiальнi баришнi.

…В холостяцькiй кiмнатi поетичний розгардiяш. Наприклад, на столi: "Капiтал", тараня, калоша, повидло, фарби, Мiкель-Анджело i - чого тут тiльки нема!

В кутку блiдi плями шумного мiського дня. В коридорах крики мешканцiв, чути - кричить, гримає брук. Город пiдвiвся, i летять мотори, i бiжать тротуари. Дзвiн, грюк рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетнi пiвденно-захiдних хмар.

Дядя Варфоломiй приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив iз Стефаном i сiв на кровать. Тодi вiдхиляє ковдру й лоскоче п'ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана:

- В драмi був?

- Нi, на концертi молодої фiлгармонiї. Дядя Варфоломiй ще лоскоче:

- Ах ти, ячейко!

- …i от Республiка УСРР. Коли подивитись на пiвдень крiзь сивi масиви весняних хмар туди далi - звичайно його не видно, а вiн є на пiвднi: маленький городок i бiля нього закинута станцiя. Колись Веронiка казала:

"Це мiй милий степовий край, i по ньому тiкають дороги на Донеччину". А Дема казав з патосом - "Ой ти, краю мiй тривожний - виконкоми й сум!.."

…I, значить, у цьому городку жила-була сiм'я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. I от вийшло так (iз драми батьки й дiти): папа прокляв дiтей - Стефана й Веронiку, тому що вони пiшли… Потiм папа й мама сiли на корабель i не пiшли, а поїхали в Болгарiю. Дядя Варфоломiй, очевидно, не прокляв. Мiж iншим: Дема iншої фамiлiї, просто товариш… I от городок (крiзь сивi масиви весняних хмар на пiвднi), закинута станцiя, спогади, революцiя. I кричить революцiя над вухом: Бундзз! Бундзз! I лежить в просторах цiле провалля вiкiв, i Достоєвський, i Рафаель, i глибина глибин.

А в домi за раднаргосом жила з Веронiкою Христина (робiтниця, бабуся). Веронiка перейшла на другу квартиру - i бабуся перейшла. Тепер Христина каже:

- Що з моєю Веронiкою зробили? Не знаєш, Стефане?

Стефан мовчить…

…Дядя Варфоломiй ще полоскотав:

- Ах ти, ячейко!

Потiм дядя Варфоломiй сказав до Стефана:

- Гляди: я чоловiк не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?

Тодi йшла весна.

Зачалась дико, божевiльне, надзвичайно - пожарами. З далеких курганiв республiки на лонi сизої безвiсти палахтiли заграви, а потiм небо тануло i по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночi клекотiли, кипiли й зачаровано блукали по кварталах. Iнодi приходили неяснi сни. На прозорiй, чистiй блакитi зорi творили нечувану загiрну симфонiю.

…I от сидить Веронiка й робiтниця Христина. А от з книги дум народнiх: прийде, гряде час: забармашать посьолки, машини, заводи, оселi. Забармашить земля. I як музика польових просторiв, ллється ця надзвичайна агiтацiя. Ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiє свiча загiрного сонця.

- …Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть.

…Отже, сидить Веронiка, а Христина пiдбирає своє сиве волосся. I каже Христина:

- …Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе нема нiкоторої правди? Буржуй ти - i больш нiчого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацькоє собрання. Должон за правду стоять.

…Веронiка сидить, нахиливши голову.

На каланчi горить огонь, вiдтiля чути неясний клекiт iз слобожанських степiв, що оточили город. Весна.

I лише сторожкий клекiт по туманних шляхах. I спiває боян вечiрню молитву, i каже слово "о полку" людяности: за морями, за лiсами, за широкими тривожними ланами лежать золотi пiски, i блукають там отари здiйснених бажань, i чути вже шум - то зграями линуть на захiд. I кажуть з тоскою:

- Чи скоро, горлице? I розбiгаються мислi по древу, по степах, далеко, за невiдомiсть. Боян змовк…Веронiка сказала:

- Бабусю, менi хочеться ласкати ваше сиве волосся,

Христина сказала:

- Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарнiла зовсiм? Парубчину тобi треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Веронiка сiла бiля Христини й перебирала її сиве волосся.

- …Знаєте, колись у дитинствi в моєї мами були обмороки. I от я бiгала за доктором. Так бiгала, що аж вiтер свистiв. Я, знаєте, дуже кохала маму. I менi хотiлось її закохати, зовсiм, щоб мене не було. Ляжеш бiля мами, притулишся до неї, i так щiльно, що хочеться влiзти в її тiло, злитись як одно тiло… I от приходив доктор, мама була мертва, блiда, як смерть, i її одкачували. А я тодi йшла терпiти. Пiдходила до дверей, закладала свою лапку в щiлину й потiм давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб болiло. I тодi, знаєте, менi було легше. Це радiсть терпiння, бабусю!

Змовкла й ще сказала:

- Це радiсть терпiння, бабусю.

…На Полярних Посьолках темрява. Зрiдка виють пси, зрiдка прокинеться брук. В кiмнатi вогко, жеврiє каганець.

…I в цей час на другому кiнцi города за рiкою Дема стоїть бiля мольберта, потiм пiдходить до вiкна i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрiвлями. Навпроти в кабачку "Дайош" раз у раз одчиняються дверi i випускають, i випускають (як це в Горького?) "безпокойних i iних".

Дема знову пiдходить до мольберта i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Дядя Варфоломiй спитав: "Де тут у вас полiтичний огляд кажуть? Думаю завтра пiти". Стефан сказав: "Не знаю. Я, дядю, в полiтичних дiлах не фахiвець".- "А хто ж ти?" Стефан мовчав. Дядя Варфоломiй розгнiвався й лiг спати. Спить.

…Стефан, як i завжди пiсля роботи, спокiйно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихi розумнi очi, як в оленя, уважно дивляться крiзь окуляри.

- …Демо, покинь! Лягай спати.

- Нi, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. I от - мої пензлi лежать.

Стефан усмiхнувся:

- Знову за своє. Чудний ти, Демо.

Тодi Дема кидається до столу й жагуче говорить:

- Образливо оце; от ти такий собi Стефан, маєш такий же свiтогляд, як i я. I чого ж твоє життя так тихо, лагiдно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не iдiот, ти не вiл…

- Дякую за комплiмент!

- Дякуй - не дякуй, а це правда. I от виходиш ранком спокiйно на роботу, потiм спокiйно йдеш читати лекцiю, потiм читаєш газети. Що це?

Стефан ще усмiхається, пiдводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрiвлями.

- …Я, Демо, бувший математик, фiзик, i я знаю, скажемо, цiну Декартовiй системi координатiв… Лягай спати. Я теж утомився.

…Проходили шумно по вулицi натовпи з опери й зникали поодинцi у вогких масивах весняної ночi.

- …Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть.

…Гряде весна. I повiнь так шумить, що на серцi надзвичайний божевiльний пожар.

Дядя Варфоломiй пiшов у город.

…Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема розказував щось з iндiйського, що занесено в епоху хрестових походiв, про шахи: королю мат! про смерть! Iще розказував з Кiплiнга, з iндiйського життя чудову казку: "Рiкi-Тiкi-Тавi". Дема пiшов. За стiною хтось уїдливо-одноманiтно повторював:

- Суб'єкт в об'єктi.

Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полiсся. Аd litteram.

…А вчора прийшов з Полярних Посьолкiв, був на заводi Стругаль i Ко. Тодi тихо конав синiй мiський вечiр. Але гули трамваї, собор, брук.

- …Веронiка не приходила?

- Нi! - це Дема.

- Варфоломiй казав, що бачив її.

…Дема стоїть бiля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. "Тiльки лiнiї". Бiльш нiчого. "Тiльки лiнiї".

…Трамвай, собор, брук.

А дядя Варфоломiй дiйсно бачив Веронiку. Бачив, як виглядає, але Стефановi про це не сказав. Обiцяла завтра зайти. Веронiка йшла з парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню. Радiсть так лоскотала, що прямо - чорт! Веронiка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала…

"Ну, не кажи". I тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломiй навiть ужалив: "Чого ж ти така неплакатна?" Веронiка сказала: "Не вiк дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дiвчина".

Дядя Варфоломiй глянув на неї й раптом зрозумiв:

"Веронiка жона". I згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї…

…Це було вчора…

…А зараз пахло свiжим хлiбом, а з вулицi пахло бензолом. Стефан подивився у вiкно.

- Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь архаїчного покрою пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема по пустельнiй дорiжцi саду. Покликав:

- Веронiко!

- Я.

Коли увiйшла, обняв, довго держав в обiймах, i довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.

Синiй весняний вечiр танув.

- …Чого не ходиш, Веронiко? Що за фокуси?

Сказала, хоробливо усмiхнувшись:

- По твоїй проповiдi живу, брате: треба дивитись глибше на життя.

Стефан спитав про поїздку:

- Ну, як, говорила з ним?

- Знаю.

- Що ж ти?

- Нiчого!

Стефан сказав:

- Ну, ми ще з тобою поговоримо.

Потiм нахилився пiд кровать i дiстав чоботи.

- Надягай.

Вона одхилила його руку.

Стефан незадоволено подивився:

- В ролi страдницi?

- Так.

Хотiв переконати, говорив, переконуючи, агiтацiйне:

- Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тiльки одриваєшся вiд неї. До кого в робiтникiв антагонiзм - до iнтелiгенцiї? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть пiдробитися пiд них. Скажи щиро: "Я - iнтелiгент", працюй щиро, i маса буде поважати тебе.

Веронiка зiтхнула i сказала:

- Стефане! Це риторика, фразерство.- I тут же скинулась: - Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але рiзнi дорiжки. Я йду по цiй, ти по тiй - десь зiйдуться.

- Веронiко…

- Нi, Стефане, ти мене не переконаєш… У тебе єсть чай?

…Стефан вийшов. Веронiка сiла й дивилась на портрет Мiкель-Анджело. Прийшов Дема. I чути було, як ростуть днi, i хотiлось слухати вiтру.

…А вiтер на арфi грав, як у книзi "Золотий гомiн". За городом шумiли слобожанськi степи. Степи творили буйну весну, i щастя їм, як вагiтнiй матерi, що рожає в перший раз.

Дема сказав:

- Коли я намалюю цю велику рiч, у якiй вiдчуваю "сьогоднi"? Як легко було писати картину на тему "повстання".

Стефан сказав:

- Ясно. Героїчнi буднi важче написати, нiж героїчне свято.

Веронiка сказала:

- Демо! Ти митець революцiї, а от "сьогоднi" ти й не напишеш, тому що "сьогоднi" є зовсiм не те, що каже Стефан. Не героїчнi буднi, а героїчне терпiння. Зрозумiєш - напишеш.

Стефан сказав:

- Це патетика. Це твої босi ноги в калошах, Веронiко!

- Може.

…Розмову кинули - увiйшов дядя Варфоломiй. Вiн прийшов з Донецького вокзалу, з синього шуму. Вiн остаточно був радий, що нарештi й Веронiка тут, бо завтра якраз iде потяг на закинуту станцiю. Дядя Варфоломiй був певний, що Стефан умовить Веронiку, i вiн жартував.

…Дядя Варфоломiй говорив:

- Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нiчого: у нас все "благонадьожно". Бiльше. Скажу по щиростi - матерiялiзм. Як у свiй час носили винниченкiвськi сорочки, так тепер наше глухе мiсто поринуло в матерiялiзмi. Якась пошесть. Пiдеш у гiмназiю - матерiялiзм. Пiдеш у просвiту - матерiялiзм. Навiть в автокефалiї про матерiялiзм чуєш, словом, цiлком "благонадьожно"… А наша, так сказать, генерацiя старих зубрiв, що ведуть свою родословну вiд Грушевських, Петлюр та iнших - цих, знаєте, елегантних панiв та паничок з орiєнтацiєю на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дiнуться - Бог його знає. Напевне тiльки це: незабаром станем iхтiозаврами, матерiялом для археологiв… Їдемо, Веронiко - цiлком "благонадьожно".

I тут же дядя Варфоломiй подумав про курочок: "Гарно б завести!.. I вся ця суєта житейська… Охо-хо! Позiхнув i ретельно перехрестив уста.

Тодi Веронiка сказала:

- Демо, сюди не заходила Христина?

- Нi.

- Ну, так менi треба йти. Сьогоднi на Поярних Посьолках спектакль.

Дядя Варфоломiй скинувся; щось закричав, заверещав.

Веронiка мовчала. Дядя Варфоломiй покликав у сiни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! I рiшили йти з нею.

…Вийшли всi на ганок. Небо вiдходило в даль. Зорi творили нечувану загiрну симфонiю. Пiшли до рiки. Дядя Варфоломiй проводив до берега, останнi - з Веронiкою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломiй, що йшов позаду всiх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.

…З города сунулись вози. Перекликались у вогкiй веснянiй iмлi. На сходi стояла чiтка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далинi густо розкиданi були заводськi огнi. Дема творив сентименти:

- Це не вiд Луки, а вiд повстання. З нього одна глава на мотив: "гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть". I це тому, що я чую далекий тупiт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце головку малюсенька дiвчинка, i. я бачу народження нового життя.

…Веронiка мовчала.

Тодi промовив Стефан:

- Веронiко, тобi холодно в калошах. Ти хоч би чулки надiла.

Близько пiдiйшла, подивилась в очi й тихо, але чiтко й суворо сказала:

- Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрiчатись.

Стефан подумав i кинув:

- Добре. Але скажи менi: ти чула що-небудь про аристократизм духа?

Веронiка сказала:

- Чула.

…Пiдiйшов Дема.

- Про що ви говорите?

Стефан:

- Про цiнностi: Евклiдову на площинi i Лобачевського на сферичнiй поверхнi.

- Ну, це не про мене писано.

…Нарештi й рiка. Пiдiйшов i дядя Варфоломiй. Десь чиркнув сiрник - у веснянiй ночi стояли два цигарковi огники. Далеко на Поярних Посьолках спiвали дiвчата.

Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народнiх: ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiє свiча загiрного сонця:

- Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть! I чути ще боянову молитву пiд тихий акомпаньямент земного хору - весняного шуму. Стоїть чiтка вiфлеємська зоря. Боян дивиться в даль i тихо каже: "… твоє життя, ти, твої руки, твiй кожний день - це агiтацiя невiдомих комун. Чого ж вони хочуть вiд мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?" I пише дiва - жiночий ватажок - наказ. I, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає, i, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, i вона не може погасити пожар своєї творчости.

- Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть! Боян сказав: "Можна згорiти, як свiчка перед образом моєї мадонни Христини". Але не втихала боянова молитва пiд тихий акомпаньямент земного хору - весняного шуму.

…Сказав дядя Варфоломiй:

- Стефане, йди сюди.

Пiдiйшов.

- Ну, говори по правдi: вламав?

Стефан нiчого не вiдповiв, одiйшов i сiв на кайору.

…Сплеснули весла.

…Стояла тиха вогка темрява, i вабили полярськi огнi, i брiв зелений запах iз слобожанських безкраїх степiв.

…Сплеснули весла.

Дядя Варфоломiй подумав не то з iронiєю, не то так:

- Ячейка!

Потiм подумав про потяг, про закинуту станцiю, ортечека i про далекого знайомого з ортечека.

Потiм дядя Варфоломiй уважно дивився в синяву запашної ночi. Туди, де стояли полярськi огнi, де маячiла кайора й силуети цих чудних, невiдомих людей.


ШЛЯХЕТНЕ ГНIЗДО
I


Найзвичайнiсiнька баба, але її звуть бабушкою, дiда - дєдушкою. Бабушцi - шiстдесят шiсть, вона жлукто з жаром, вiд неї вогка бiлизна з попелом. Батько дєдушчин чумакував у Крим по сiль, тому й у дєдушки широкi суворi брови нависли, чорнi - йому сiмдесят, а волосся на головi, як пух з трусика для касторового капелюшка - сивий-сивий.

Дєдушка - патрiярх i тепер: правнучата, внучата, дiти - всi вкупi, шiстдесят десятин не подiленi, тридцять одiбрав ревко - це так ревком, а потiм прийшов виконком, а землi все-таки не повернули…

У дєдушки був i син - його Бубирець-незаможник "згрiб", а потiм Бубирця "зiребли", i загинули обидва.

Дєдушка - патрiярх, i син був би патрiярх, коли б не чотирнадцятий рiк: втягли в споживче товариство за скарбника i ходив уже в збiрню. А синовi сини вже не те: викинули хату на степ - бiля шведських могил, i вже хотiли не шiстдесят, а двiстi шiстдесят. У Харкiв до банку їздили, щоб дєдушка не знав.

От-от щось у Папуцячiм маєтку - Папуцi прiзвище - от-от…

Кожного тижня правили службу в недiлю - у недiлю вмирав тиждень i народжувався другий. Тижнi вмирали, i тижнi йшли. Комусь ближче до смерти, а комусь - до народження. I так вiки, коли ще й Слобожанщини не було - довго-довго.

Тижнi були галасливi, кривавi, буйнi.

Андрiя - синового сина - звабив вовчий Шкуровський загiн, а Василь i досi живе вдома. Єсть такi в нас, i досi нiкому не служили: нi вашим, нi нашим. I не хитрi - фортуна, кажуть. От i Василь.

Уночi розсипаються зорi i зникають у Папуцячiм лiсi - тепер громадський. Дєдушка нiяк не мiг звикнути: як громадський? А йому наказали ще й хмизу не збирати без дозволу. Тодi вiн зовсiм не розумiв: як це? з мого лiсу?

Потiм узнав, що це - закон такий, а коли закон, то це є закон.

Ранком дєдушка каже бабушцi:

- Доглянь-бо за хлопцями, а я, мабуть, пiду.

I йде в свiй не свiй лiс. Вiн теж доглядати. Проте дєдушка - мiцний дiд: i тепер як вiзьме косу, то чорта з два вженешся за ним. Старе поколiння, iз тих, що до двадцятьох лiт без штанiв у цурки грали.

Доглядає дєдушка добре: колись застав члена виконкому - лiс рубав не по закону - було дiло!

Бiля Великої Шведської Могили - дєдушчин хутiр (хутори, одруби, Столипiн). Бiля хутора Горбанькове Озеро. Добра земля. Ввечерi дєдушка запрягає воли i - через лiс - невеличкий, кострубатий, недотепний, i сосни на пiвнiч хиляться. Рипить вiз до Великої Шведської Могили. Пiсок, пiсок, а далi степи, чорноземля важка, плодюча, мiцна, оранжерiйна: культура…

(…I ввижається iнодi, що вся Україна оранжерея - там десь, близько моря тулиться. I пiдпливають до неї кораблi - багато кораблiв пiд червоний стяг…)

Рипить вiз: ри-ип!

Тягнуться воли до Великої Шведської Могили.

Дєдушка приїде на хутiр i дивиться на ярину. I тут ярина, i далi ярина. Друга ярина - своя не своя. I серце радiє - тiльки з сумом - i за свою, i за свою не свою… Пишно дметься вгору ярина…

(…I Україна дметься вгору… I люблю я її - бiльшовицьку Україну - ясно i буйно…)

…Ходить дєдушка по кварталах, сторожує дєдушка, а сонце ллється на його патрiяршу голову, i смiється сонце: скоро-скоро вмреш ти, дєдушко, одiйдеш у вiчнiсть i на землi тебе, дєдушко, не буде. Тепер земля бiльшовицька.

Увечерi правнучка Манька приганяє корови з дєдушчиного свого не свого вигону. Бабушка становиться проти iкони й молиться:

- Отче наш, iже єси на небесi…

I дивиться у вiкно: правнучка Манька заганяє не в ту кошару дiйну Маньку. Бабушка кричить у вiкно:

- Ах ти, капосна дiвчино! Куди ж ти дивишся? I знову до iкони:

- Отче наш, iже єси на небесi…

Але Манька не слухає, i бабушка кричить i знову до iкони.

У бабушки всi ключi вiд усiх скринь. Бабушка - хазяйка, а молодицям i жiнцi синовiй - слухнянiсть i робота. Робота довга, вiчна, до самої смерти - як конi, як воли, як завжди осiнь. Це те, що виспiвують у сумних пiснях дiвчата на буряках. Простяглася ця пiсня на великi степовi гони. Не можна не слухати цiєї пiснi: її нашi матерi спiвають, нашi сестри, нашi жiнки. I темно в цiй пiснi, бо сумно в нiй, це народна пiсня, це жiноча пiсня, i всюди i завжди треба казати про неї. Слухав i я цих пiсень бiля шведських могил, i нагорнули вони в моїх грудях велику могилу народного горя…

…У недiлю приїздить до дєдушки батюшка. Дєдушка - церковний староста, двi медалi на грудях. Палажка приносить самогон вiд Онуфрiя, i вони сiдають за стiл. Батюшка каже:

- Ох, времена, времена, i ти, смутнеє врем'я.

А дєдушка каже:

- Не розумiю, отче Полiкарпе, в чiм тут рiч. Одiбрали в мене лiс, i луки, i землю. А хiба це є закон?

Батюшка випиває стаканчик i голосно, щоб за вiкном чули, щоб усi чули:

- Закон, дєдушко. Бiльшовицький закон.

А потiм нахиляється до дєдушчиного вуха i, оглядаючись, шепоче:

- Столпотворенiє вавiлонське. Смутнеє врем'я на Русi. Он воно що! Розумiєте? От воно що!

Але дєдушка не розумiє: столипiнськi одруби, вiйна, революцiя, бiльшовики, повстанцi, бiлi, червонi, комунiсти, зеленi, бандити, партизани - дєдушка не розумiє. Дєдушка патрiярх.

Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, i виють собаки по селах - дєдушка не розумiє.

У недiлю приходить i вчитель. Вiн хитрий, вiн шкандальник - так каже дєдушка.

Випиває i вчитель iз стаканчика.

- За ваше здоров'я! А все-таки ви, дєдушка, пожертвуйте щось на книжки, їй-богу, нiчим учити дiтей.

Дєдушка колись був попечителем, а тепер - нi. Каже:

- Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було.

Учитель:

- Тодi й без вас було… Бувайте здоровенькi (п'є)… Ви й тодi нiчого не давали.

Старий хвилюється:

- Ах ти, шкандальнику! Як же нiчого не давав? Зате доглядав. Га?

- Батюшка знає, що вчитель у Червонiй Армiї був, i вiн обережний.

- Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику… Бувайте здоровенькi (теж п'є).

Свiй не свiй лiс, щасливий-нещасливий Василь. Щасливий - не вбили, нещасливий - живий.

За повiткою стоїть кузня: було велике господарство, i була потрiбна кузня. Вона й тепер потрiбна.

Василь бiля ковадла.

З лукiв iде дух свiжого сiна, iде дух свiжого вугiлля - з кузнi, сплiтаються i йдуть до кошари, до загону, до волiв. Воли ремигають похилi й думають про ранки, коли їх виженуть на роботу, коли за їхнiми ратицями зарипить вiз, а вони будуть тягти на захiд сонця, а вони будуть тягти до Великої Шведської Могили.

Василь каже про себе:

- За що вбито батька? За що вбито брата?

А потiм знову мовчить i одбиває молотком по ковадлi. Вiн думає: старе не вернеться. I шкода йому: не батька й брата, не дєдушчиного й бабушчиного добра, а шкода йому газети "Нової ради", що виписував колись батько, шкода йому харкiвського банку й думок непокiйних про двiстi шiстдесят.

Василь знає, що старе не вернеться. Смiється життя: заходили люди в Сибiр шукати золота i щастя, думав викупити в них надiли. А люди думали про таємну тайгу, про "священний" Байкал, про невiдомий Сибiр - золотий i арештантський. I прийшли знову люди - голi й голоднi, i одiбрали проданi надiли.

А в розправi той же Єпифан, той же Кирилович, а в розправi Василевi все-таки мiсце,- одрiзаний шматок, одрiзанi шматки, i сила їх, силенська сила. Вiн уже не є вiн. Треба життя перевернути - i своє, сiм'ї, i всього Папуцячого гнiзда.

…Бiля кузнi пролетiв кажан, завив Сiрко на цепу. I було в головi далеке, i село було не село.

…Так пiсля вибухiв. А в маленькiй хатi - є ще й мала - жiнки незадоволенi.

- Глядiть, i завтра щось сполкомщики загадають везти.

Друга:

- На заможних завжди вiдбутки бiльш було.

Третя:

- I чорт з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину - i бiльш нiчого. Пiду краще наймусь десь.

I каже Параска, жiнка дєдушчиного сина, того, що загинув:

- Господи, що ти кажеш, Дунько!

I йде Параска в кошару, утирає запаскою сльози й почуває, що вже щось не вернеться - не тiльки чоловiк; що вже чогось немає, хоч i є ще в бабушки ключi, а в скринях пiд замком солодощi, цукерки для гостей. Та не буде вже тепер гостей тих.

Над селом мiсяць, над селом голубi голуби. Не свiтло на душi - щось минає, щось не вернеться.

Бабушка прокидається, ледве засiрiє. В її кiмнатi горить бiля iкони лампадка - Божа Матiр iз Сином. В другiй кiмнатi хтось важко кахикає. Бабушка молиться:

- Божа Мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту бiльшовицьку силу?

Та нема злоби в її словах, її злоба в минулому i крихкотiла, як сама бабушка.

В кiмнатi розвидняється. Бабушка молиться:

- Богородице Дiво, радуйся.

Але згадує, що вже пора корови виганяти, i кличе:

- Ану-бо, хлопцi, вставайте! Вже нерано.

I знову:

- Богородице Дiво, радуйся…

…Дєдушка вчора не поїхав на хутiр, вiн сьогоднi їде. Василь запрягає воли. Василь завжди з невеселою думою.

…Рипить вiз: ри-ип! Тягнуться воли до Великої Шведської Могили. Свiжий вiтрець дмухає на дєдушчине сиве волосся. Його широкi чумацькi брови похмуро нависли, його брови задумались.

Дєдушка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться вiз, обiймають його сосни кострубатi, на пiвнiч похилились. Ходить по соснах ранковий вiтер, вибiгає iз сосен ранковий вiтер i летить на поле до гречки.

…Мовчить дєдушка…

Скоро-скоро одiйде у вiчнiсть i не буде дєдушки на землi.

Тепер земля бiльшовицька…

…Проїхали лiс, виїхали в степ.

У степу манячить Велика Шведська Могила. СИНIЙ ЛИСТОПАД I

З моря джигiтували солонi вiтри. Мчались степом i зникали в Закаспiї.

…Пiвнiчний Кавказ…

Над станицею мовчали недосяжнi голубi верхiв'я. Дрижали зорi й сполохано перебiгали до небокраю, до гiрського масиву.

Iще проходив невiдомий синiй листопад. Плентався по садках, по городах, заходив пiд стрiхи й вiдходив за вiтрами, такий же невiдомий, невiдгаданий i мовчазний.

Ще огнище не погасло - догоряло, i обличчя Вадимовi ходило в перельотах тiней.

Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось.

В стiну глухо входили цвяхи.

Прибивали, мабуть, гiрлянди.

Скоро пiдуть i цi.

Пiзно.

Нiч.

Коли Зиммель пiшов, оддзвенiв шпорами, Марiя лукаво спитала:

- А все-таки й тобi журно?

Вадим сказав:

- Звичайно, журно. Але… ти мене розумiєш…

Вадим сухо й гостро дивився на вугiль. Зрiдка налiтав вiтер, з-пiд папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.

Марiя здавила руками голову й глухо говорила:

- Так, Вадиме, тоска. Буднi приймаю i серцем, i розумом. Але все-таки - тоска. Це те, коли покидаєш позицiї й непевний, що скоро повернешся.

Мовчав.

Марiя знiтилась на колодцi - крапка. Зелений вугiль i в огнищi, i в її зiницях. Теж у шинелi.

Кажуть: "останнiй з могiкан". Правда: женщини революцiї пiшли плодити дiтей. Тiльки Марiя й небагато не пiшли.

Будемо слухати солонi вiтри, коли мовчазно йде на схiд синiй листопад.

Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.

Вадим - комiсар бригади, Марiя - крапка, вночi: вона надто знiтилась, i полiтком.

Марiя ще говорила глухо:

- Ну да - певний, i ну да - непевний, бо iнакше шукала б iншої правди. Тут тоска.

Вадим:

- Ти нагадуєш менi жабу з геологiчної революцiї, що мала голову з аршин.

…По станичних заулках бродили червоноармiйцi. I знову по станичних заулках джигiтував солоний вiтер.

Прямо - широка церква проколола хрестом мовчазне небо.

Бiля Марiї лежав стос запашної сосни (гiрлянди робити) i гiрськi трави: Зиммель привiз.

Невiдомо, чий запах - сосни, гiрських трав чи то пахтить синiй листопад.

Проте, може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.

…Боляче вдарило: "жаба"!

Але Марiя раптом згадала - полковий лiкар казав, що Вадим доживає останнi днi. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла бiля серця - запекло.

…Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. I сказав ласкаво:

- Сiдай-но, ближче, моя неспокiйна Марiє.

Здригнула.

- Твоя?

- А чому ж не моя? Моя товаришка… так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбiльша тайна… от…

(…Буває, в синю нiч зарипить далеко журавель - витягають воду. Зарипiв.)

- …Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нiкому, як про перше кохання. Тiльки тобi. Це ж роки, мiльйони рокiв! Це незабутня вiчнiсть. Так, Марiє, все треба, як є. I всефедеративне мiщанство, i трагедiї в душах окремих одиниць, i бюрократизм. Нарештi потрiбно зупинитися… Так. Але подумай: стоїть непоетизований пролетарiат, що гiгантським бичем пiдiгнав iсторiю, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хiба це природно?

Знову бiля серця запекло:

- Ти теж менi нагадуєш жабу з геологiчного руху.

Вадим:

- Не хвилюйся, Марiє…

Марiя грубо й чiтко:

- Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.

…Марiя - крапка. Збiглась у грудку, й не видно. А зiницi й бiлки зеленiють. Сама говорила: песик революцiї - тяв, тяв! Але не приблудились: знала Фiгнер i ще багато.

Вугiль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотiла кохати. Знала - i Вадим хоче кохати.

Вадим догоряв. Лiкар казав: на курорт пiзно.

Ще глухо входили в стiну цвяхи.

Гiрськi трави й сосну привезли на гiрлянди, для свята сьомого листопада. Через три днi в забутiй станицi Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармiйцi заквiтчають, причепурять штаб, де буде мiтинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сiм'єю.

…На заходi було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марiя й Вадим. Море завжди нагадує мiльйони рокiв.

Так, це було на Кавказi, на Пiвнiчнiм, недалеко узгiр'їв.

А вдень бачили сивi верхiв'я Ельбрусу. Iнодi верхiв'я бiгли в тумани.

Огнище вмирало. Мовчали.

Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:

- Так, Марiє, i я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучаснiсть з ХХV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти он не чуєш, а я чую, як по нашiй республiцi ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки запишуть, я вiрю. I що нашi трагедiї в цiй величнiй симфонiї в майбутнє?

Вадим ледве договорив i схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.

Марiя пiдвелась i похмуро кинула:

- Ходiм!

Марiя погасила останню головню - i огнище вмерло.

Коли проходили бiля вiкна, постукали.

- Товаришу Гофмане, годi вже, лягайте спати.

Гiрськi трави й сосну забрали з собою в кiмнату. Знову важко було розiбрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.

…А може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.

Проте солонi вiтри джигiтували в Закаспiї й зникли в невiдомих пiсках.

…Мабуть, сосна, бо тiльки сосна має забутий запах.

Марiя прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертiсть.

Потiм вона читала брошуру Ленiна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…

Їй було боляче.

…Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвiт. Але раптом вдарило: "Вадим доживає останнi днi".

В штабi стояла нiч.


II


По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла руїна вiкових пiдвалин темряви. Це було так вiдважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горiло бажання на тисячi гiн.

З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.

Марiя пiшла в школу.

…Сотня. Напруженiсть.

…А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспiї?

- Ми не ра-би!

Клас гудiв грубо, незграбно.

Пахло рiллею, грунтом.

Це було найвище таїнство, бо люди темнi, неяснi, як туман, вiдходили вiдцiля з радiстю криничної прозорої води.

В цiм була правда тисячолiть, яку пiзнали тiльки ми, сучасники.

…В обiд прийшов до Марiї Гофман - гладкий, ласкавий, суворий - паровик на парах, тиха мудрiсть.

Обiдав з Марiєю, їв, як i завжди, мало.

Марiя вдень була струнка, пружиста, гiрської породи, а в бiлках стояла зелена вода.

Вона (Марiя) дочка пiвденної Кубанi.

Сказав Гофман:

- А Зиммель знову накапостив. Марiя:

- Що там таке?

- Як же: послав червоноармiйця по карти (знаєте, женщини, карти та iнше), а їх бiля Шкурiвської станцiї в колодязь укинуто. Сьогоднi на пiдводах привезено.

- Ну й радiйте. Ви ж самi кажете - не можна без цього. Гофман уперто одрубав:

- Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камiнь.

Ще говорив.

Тодi Марiя спитала:

- Скажiть менi: де кiнчається ваша дурiсть i починається контрреволюцiйнiсть? I Вадим теж спiває: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто - тоска. Просто - харя непереможеного хама.

- Ви так думаєте?

- Я цього певна.

Гофман пiдiйшов до вiкна й сказав:

- Тодi виходьте з партiї.

- А чому вам не вийти?

Марiя пiдвелась.

Гофман сказав спокiйно:

- Тому, що нам все ясно.

- Гм… логiка!

…А потiм говорила про тоску, про сумнiви, про Вадима.

Прийшов Зиммель, дзвенiв шпорами, виблискував нашивками.

Марiя усмiхнулась:

- Коли погони носили на плечах, тодi вирiзували плечi, а тепер будуть викручувати руки.

Зиммель:

- Почекайте, товаришко.

Ще усмiхнулась:

- Ну, що ви… то я так… жартую…

З вiкна бачили гори й сивi верхiв'я Ельбрусу. Верхiв'я знову бiгли в тумани.

Десь спiвали червоноармiйцi кавказьких пiсень i радянських пiсень. Думалось, що й пiснi теж зникають у Закаспiї, бо й пiснi були солонi й забутi, мов мiльйони лiт.

Пiснi були веселi й сумнi - радянськi.

Сосна, що привiз їй Зиммель, лежала на книгах, а одну вiтку Марiя держала в руцi.

Зиммель говорив про своїх козакiв, що їх знайдено бiля Шкурiвської станцiї в колодязi.

Гофман суворо вiдрубав:

- Ви б мовчали краще.

Знизав плечима Зиммель:

- Я думаю, що я можу розпоряджатися своїми людьми?

Вмiшалася Марiя й лукаво наводила балачку на питання про норми комунiстичної етики.

Зиммель розiйшовся й уперто доводив:

1) не можна зрiвняти матерiальне становище всiх комунiстiв;

2) норми полової моралi й Коллонтай не найти;

3) поняття про мораль дуже "односительне".

Нарештi вiн сказав:

- Кожний комунiст мусить бути купцем. Це слова Ленiна. А скажiть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш - не продаси, от його мораль i етика. Дурнем буде той комунiст, що має, припустiм, грошi й не дає їх на проценти.

Марiя:

- Вiдци?

- Що ж вiдци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.

Гофман почервонiв:

- Е… ви заїхали дуже далеко. Так можна й того… з партiї.

I раптом закричав на Зиммелля:

- Геть вiдци… мальчишка!..

Зиммель зблiд i вiдступив на два кроки.

- Чого це ви… Бог з вами! Хiба не моя думка? Я в центрi чув. Це вiдповiдальний робiтник висловився. На партзiбраннi.

Гофман одразу ж одiйшов:

- Ну, от… вiдповiдальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комiвояжер говорив, комерсантик.

I сiв на лiжко.

Марiя усмiхалась.

Зиммель свиснув демонстративно.

- Робоча опозицiя.

Ще раз звякнув шпорами й вийшов.

Марiя дивилась у вiкно й думала про всефедеративне мiщанство, про Вадима i м'яла в руках вiтку сосни. Вона думала, що мiщанство йде, проходить, коли засiрiло, але ще не зiйшов схiдний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларнi, але яснi днi, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятости й певности в казковiсть майбутнiх годин.

У вестибюлi чiтко й агiтацiйне кричав хтось:

- Ми не раби!

А другий голос дзвiнко одкликався:

- Рабами не будемо!

Ще думала Марiя про дитячу наївнiсть мiльйонової маси, що на протязi довгих рокiв умирала стiйко, мов фанатики середньовiччя, що пiд стягом вiчности пройшла з гарячими очима вздовж i впоперек рiвнини республiки.

Гофман заспокоївся й дивився на сосну:

- От куди б нашому Вадимовi. В бiр.

Марiя раптом згадала й сказала з сумом:

- Це ж жорстоко…

- Ви про Вадима?

- Ну да… Вiчний iдiотський трафарет: mеmеntо mоri.

За вiкном знову посувався синiй листопад.

Iшов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий.

Iшов сiрий i таємний i вiдходив за вiтрами в Закаспiї.

Iнодi з моря пролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись, бiгла й зникала за обрiєм.


III


Марiя пiшла в свою роту.

Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.

Пiдiйшла до лампи:

- Що пишете?

Червоноармiєць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:

- Клята буква. Нiяк не пишеться. "Чи". Буква - "чи". Виходить буква "ги", бо схожа… Хочу оце письмо додому.

Марiя сiла допомагати.

Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву "чи".

Писали довго вдвох.

…А в своїй кiмнатi згадувала червоне обличчя бородатого солдата республiки i його лiтеру "чи".

Лiтера "чи" довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.

Потiм Марiя пiшла до Вадима.

Було пiзно, але вiн працював.

Голубом положила руку йому на плече:

- Слухай, Вадиме!

Вiн пiдвiвся i сiв з нею на лiжко.

Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.

- Слухай, Вадиме.

- Так… слухаю…

Марiя схилила голову на Вадимову скроню i вбирала чаймою нiздер запах мужського тiла. Потiм ледве чутно сказала:

- Вадиме! Кохаю тебе так, як гiрськi аули.

Вадим уважно подивився на Марiю:

- I… я тебе теж кохаю!

Вона:

- Але…

Потiм сiла з ногами на лiжко, знiтилась у крапку й дивилась запаленими очима у вiкно. Хтось невiдомий стояв бiля ясена й тихо, ледве помiтно перебирав похиле листя.

Вадим сказав напiвсерйозно:

- Я тебе розумiю: ворогам не до кохання.

Марiя:

- Так, ти мiй ворог.

I тихо розсипала хорий смiх.


IV


На свiтанку шостого листопада вдарив мороз.

Затривожились дерева, пiшла листяна фуга.

Дерева порожнiли - голо. А листя спiшили, падали.

Падали. Падали.

Стоси.

Земля думала глибоку думу. Мовчали вiтри.

По станицi пройшла мiдна тиша.

Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель - витягали воду.

Гофман з червоноармiйцями вже заквiтчав зал. Завтра мiтинг-концерт. Незграбний Гофман:

- Паф! Паф!

А червоноармiйцi хвилювались:

- Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?

Гофман летючий мiтинг:

- Паф! Паф!

Заспокоїлись.

Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї - свiтової, синьої.

Це - революцiя.

Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Поринаємо в синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять - на пiвнiч, на пiвдень, на захiд, на схiд.

I ширяємо над землею замрiянi, далекi.

…Хiба це не поезiя?

Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї - свiтової, синьої.

…Марiя читала європейськi новинки, про радiо-плуг.

Сказала лукаво Гофмановi:

- От пишуть про радiо-плуг, i ще знайте: в Америцi є вже орудiя, що б'ють на п'ятсот верстов. Хiба нам угнатися за ними?

Гофман:

- Нiчого… От прочитайте в "Правдi" про наш винахiд у виробництвi фарб. Теж свiтова справа.

…Марiя на свiтанку слухала, як кашляв Вадим за стiною. Це її турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала:

- Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря.

Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво:

- Що ти так часто до мене?

- А як же: я ж тебе кохаю.

- Так?

…Марiя порадила проїхатись на пошту.

Згодився.

Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.

…Виїхали в степ пiсля обiду.

На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.

Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ. Праворуч летiли гори. Марiя задумалась. I Вадим задумався. Збоку гарцював у бурцi Зиммель. Марiя дивилась на гори.

А потiм сказала:

- Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.

- I я не люблю.

Вона:

- Це символ всефедеративного мiщанства.

- Так.

Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.

Бiгли дороги - чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце.

…Пiд'їхав Зиммель i несподiвано заговорив:

- Ех, товаришi! Все-таки люблю вiльну волю. Я, знаєте, родився на Кавказi - може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вiльне. От слухайте: лезгiн, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйної Колхiди. А Шамiль? Яке буйство в цiм словi!

Вадим сухо сказав:

- Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що вiн царський пайок одержував. А взагалi - скучно. Ви трiшки вiдстали вiд життя.

Зиммель, ображений, вiд'їхав.

Марiя - iронiя. Кинула:

- Ну от тобi. Теж жертва романтики. Вiн же комерсант, п'яниця й картьожник.

Вадим:

- Просто - не та романтика.

Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:

- А що ж оспiвувати? Всяку сволоч… тiльки тому, що вона зветься комунiстами?

- Не знаю, а на це хворiєш i ти - на романтику.

- Не думаю!

…А потiм знову мислi про роки - такi довгi гони. I нило серце, як хорий зуб.

Вадим був надто чорний.

I дороги бiгли - чорнi, степовi.

Туманiв Ельбрус.

Було холодно й прозоро.

На сходi летiла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхiду - поставили фортецю.

Проїхали ще двi верстви.

…I було так:

…Вадим раптом кинув вiжки й схопився за груди.

Марiя тривожно:

- Що тобi?

Потiм побачила: Вадим вихаркував шматки крови.

Марiя зупинила конi. Пiд'їхав Зиммель.

Положила Вадимову голову до себе на колiна й запитувала:

- Що з тобою, Вадиме?

Серед степу стояли конi й куделили вухами.

Зиммель злiз iз свого жеребця й прив'язав його до тачанки.

Схвильовано сказала Зиммелевi:

- Повертайте додому… скорiше.

Тепер побiгли дороги на схiд.

Чорнi, степовi.

Марiя згадала: "доживає останнi днi". Гiрський чингал знову впав на серце лезом.

Вадим заплющив очi й важко дихав. Блiде лице зовсiм йому почорнiло.

В зелених бiлках Марiї промайнув жах. Вона стиснула Вадимовi голову й тривожно дивилась на захiд, де була станиця.

Тачанка вiдходила на захiд.

- Вадиме, що з тобою?

Вадим сказав ледве чутно:

- Нiчого… менi легше…

Марiя приложила уста до Вадимового волосся:

- Милий мiй…

Зиммель не повертався й гнав конi туди, де вирине станиця, де стрiнуть голi дерева й стоси листя.

Мiцнiшав вiтер.

…Марiя тривожно дивилась на захiд.


V


Коли Вадима внесли в кiмнату, з моря знову полетiли солонi вiтри.

Вiтри джигiтували й зникали в Закаспiї.

Приходив лiкар - широколобий, в окулярах. Вадимовi нiчого не сказав, а Марiї, коли вийшли, говорив:

- Сьогоднi вночi…

Марiя подивилась йому в холоднi очi, але нiчого не промовила.

А потiм на душi було порожньо.

Був Гофман.

Надходив вечiр.

У стiну глухо входили цвяхи.

Це - останнi цвяхи: завтра свято.

Вадим лежав на койцi. Марiя стояла бiля етажерки.

За вiкном брiв синiй листопад.

На Вадимовiй головi лежав компрес.

Упали вiї. Дихати важко.

Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорнi лiтери, але мислi її були далеко i вiд книжок, i вiд кiмнати.

Згадувала перше знайомство з Вадимом i постiйну майже мовчазну боротьбу з ним.

I думала: вiра чи певнiсть? Потiм уявила - мчаться кудись дороги. Це нашi федеративнi. Не зупиняються… А то дороги б'ються в муках i знову мчаться. Вадим каже - "поезiя". Припустiм… Але, може, дороги не мчаться? Марiя думала про глухi завулки нашої республiки, де увечерi молодь спiває "Iнтернацiонал", а вранцi йде робити на глитая. Розбiглись дороги, розбiглись стовпи.

На однiм стовпi написано:

Пiдеш направо - загризе вовк.

Пiдеш налiво - уб'єшся в ярку.

Це правда. Це дiйснiсть. Принаймнi для неї.

…А от знову глухi заулки нашої республiки. I стоїть Вадим. I Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тодi вiдкiля ця певнiсть? А може, це вiра?

Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовнi, а з боку дорiг плентаються навантаженi. I ясно дивляться навантаженi. Вiдкiля ця яснiсть.

I туманiють глухi заулки нашої республiки.

…Раптом вiтер стих…

На вулицi стояла порожнеча. На баню церкви злiтались галки, тисячi галок. Кричали, падали, злiтались.

Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.

- Чи-чи!

- Кра! Кра!

У станицю заглядали хмари.

З Зараївського хутора йшли.

Раптом Вадим розплющив очi й покликав Марiю. Говорив розiрвано, давився словами:

- …Це - перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Марiє, на нашу сучаснiсть… з ХХV вiку… Пам'ятаєш: Домбровський, Россел, Делеклюз…

…Пауза.

Потiм додав ще:

- Християни мають своє євангелiє. I ми… Так, Марiє… Я знаю…чого ти не була… моя.

I знову впали вiї.

Марiя мовчала. Схилилась на колiна бiля кроватi й теж була чорна.

…А за вiкном стояла порожнеча, i на баню церкви злiтались галки:

- Чи-чи!

- Кра! Кра!

Бiля етажерки лежала сосна - порудiла, а гiрськi трави зiв'яли. Все так пахло сосною.

Коли стемнiло, запалила свiчку.

Розтаборилась пiвтемрява.

Теж зiв'яла.

Марiя пiшла до етажерки й знову машинально перебирала книги.

Постукав тихенько Гофман.

Спитав пошепки:

- Ну що, як?

Марiя безглуздо подивилась на нього i, не вiдповiвши, зачинила дверi.

А за вiкном по станцiї урочисто брiв на схiд синiй листопад i зникав у невiдомих пiсках у Закаспiї.

Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Iнодi кашляв i вихаркував шматки крови, якi безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напiвтемнiй кiмнатi оддавала багрянцем.

Стiни дивились сiро й похмуро. Вадим догоряв. Кiмнату наповнювали хрипи.

Здавалось, десь булькає вода.

Було болотно.

Марiя дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.

…Уночi Вадим почав ловити руками повiтря.

Марiя пiдiйшла до лiжка.

I побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподiвано рвонувся й одкинув голову.

Ловив ротом повiтря, видно було, що хоче щось сказати - i не може.

Далеке, замрiяне промайнуло в головi. Марiя голосно й схвильовано сказала:

- По оселях урочисто ходить комуна.

На момент обличчя Вадимовi покривилось посмiшкою.

Тодi Марiя в нестямi похилила голову i з жагою промовила…

…Те, що вона промовила, здавила тиша.

…I тиша запахла сосною.

Марiя подивилась на чорне обличчя й зрозумiла.

Пiдiйшла до свiчки, погасила її й вийшла на повiтря. Побрела по станицi, в степ на схiд.

Скоро заметушилось повiтря, з моря джигiтували солонi вiтри.

В синiй ночi не було видно, як летiли гори.

Тiльки сивий Ельбрус велетнем маячiв праворуч.

Марiя йшла на схiд.

Кавказ мовчав у гiрськiй задумi.

На далекiй цегельнi скликали нiчну змiну:

- Гу-у!


ЧУМАКIВСЬКА КОМУНА
I


Повiтове мiсто, де пахне Гоголем, у перелiг перекинулось.

Осiло.

Коли летять буйнi, арештантськi весни, повiтове мiсто живе нутром: не вилазить з будинкiв, плодить дiти, ходить до церкви, а ввечерi п'є чай з блискучого самовара.

Увечерi в тихому затишку мiщанського добробуту шипить самовар:

- Ш-ш!

I зимою: - Ш-ш!

I лiтом: - Ш-ш!

I восени: - Ш-ш!

Це тиха надмрiйна пiсня обивательського щастя. А апогей його - канарейка в клiтцi.

…Над повiтовим мiстом промчалась революцiя. Зламала декiлька вiкон, зруйнувала чимало будинкiв, розбила гурт сердець i помчалась далi.

…Все йде, все минає й вiдходить, не вертається, а обиватель знову намагається впiрнути в бакалiйний сон старосвiтського галантерейного життя.

Але сон неспокiйний буде, сон тривожний буде: чує обиватель - блукає мiстом хтось невiдомий, хтось арештантський.

I каже вiн, зiдхаючи:

- Да, шерочко.

…Коли злiзти на гору, там манастир. Покрiвський зветься, а не долiзти до манастиря - Чумакiвська комуна. Таки справжня комуна iменi Василя Чумака.

Мрiйник загинув в iмлисту київську нiч, а маленька комуна й досi живе в повiтовiм мiстi, де пахне Гоголем.


II


Бiля ворiт написано: "В сєм домє прожiваєт дворянiн Гараєм".

…А коли на бруку дiтвора здiймає гамiр, молодий поет Андрiй (Андре) деклямує з Чумака:

Безнадiйно. Є надiя: ось, на цьому бруку.

Переможцi. Пiонери. Тисну вашу руку.

Бiля комуни проходять i тiнi минулого - черницi чорнi (тепер живуть невiдомо де, а в манастирi церква й дитячий будинок).

Недалеко й калюжа, а в калюжi вовтузиться сонце, як порося.

Iнодi сонце заверещить золотом, тодi на мозок спадає гаптований серпанок.

…До Андрiя пiдходить Варвара й оповiдає про яму - недалеко яма, куди черницi скидали колись "незаконних" немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства.

Пiдходить товаришка Валентина - високолоба (чудовий високий лоб… люблю високолобих. М. X.).

Валентина заїкається до Варвари:

- Ви пппрро це вже ка-а-зали.

А Варвара буркотить:

- Ну й казала, i ще скажу. Забула, значить.

Андрiй наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову.

Отже, в комунi живуть ще такi особи: I/ Iван Iванов, 2/ Же, З/ Мура (останнi двi - Бобчинський i Добчинський: зрiст), 4/ Йосип Гордiєнко - безпартiйний (i Андрiй безпартiйний). Здається, всi.

Проте забув: коли теплiнь, а в манастирськiм саду пахтить медом, у комунi завжди гнiздиться стороннiй люд. Словом, так: бувають товаришi з сiл i губернiяльного мiста. Зимою стороннiх мало.

А сьогоднi весна. Розумiєте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобi… Сьогоднi весна, мов голуба тягучка: їв би й дивився без кiнця…Д'ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в свої залiзнi обiйми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.

…Прилетiв традицiйний соловей, порозчиняв вiкна - правильно!

…А в їдальнi двi дошки, чорна й червона. На чорнiй написано:

"Товаришка Же за буйство".

На червонiй написано:

"Товариш Андре за"… (далi розвезено пальцем).

…Же - надто неспокiйна. Же - циганочка, а Iванову спiває:

- Мiй симпампончик i вкраїнофiльчик.

Тодi Мура каже:

- Ах, моншерамi, це ж моветон.

Розшифровую:

Iванов - пiтерський слюсар, а українську мову знає краще за українцiв. (Буває). Так мiркує: нацсправа, мов уюн (це, здається, в Кавтського), а на мову - плювать. "За якою наказуєте? За китайською? - Будь ласка!"

Але Iванов каже:

- У нас, у Пiтерi, так. Ми, пiтерськi, так.- Словом, авторитет Пiтера непорушний. А Пiтер - це Iванов. Це, звичайно, щодо публiцистики.

…Ну-с.

Же - циганочка. Очi iнституткою i гадючкою до Iванова:

- Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити.

Iванов знає жарти, але досить серйозно наказує:

- Щоб оселедцiв бiльш не купувати. Досить. Можна жити скромнiш.

… У манастирськiм саду гримнув традицiйний соловей. За манастирем заграло сонце в рожевi сурми.

Мура каже (промова в нiс):

- Ан-дре.

Це так поважно, нiби в сальонi графинi X. Але - це не так: тiльки погляд маман, а взагалi - йолки зеленi. I все.

…Нарештi комуна розiйшлась на роботу. Залишились: Варвара i Андрiй.

Тут i кiнець другому роздiловi.


III


Варвара варить борщ на примусi, а Андрiй чистить картоплю. Рожевi ранковi сурми бiлiють. Iде день i бiла музика дня. Традицiйний соловей замовк. Над манастирем сонце.

Звичайно, Варвара буркотить:

- Ну от: була у панiв - робила. Тепер у комунiї - i знову роби.

Андрiй каже:

- Так ви не робiть, Варварушко. Ми й самi справимось.

- Не робiть! А хто ж обiд зварить?! Га?!

- Ну, то робiть, Варварушко.

Хвилюється:

- Варварушко… Варварушко… Нi в якiм разi й баста. Ну-с…

Андрiй раптом зривається з мiсця й мчиться до столу.

Навздогiн йому смiх:

- Ага. Приспiчило!

Андрiй хапає папiрець i олiвець i нервово накидає нерiвнi лiтери. Це - поезiя. Вiн увiйшов у творчу екстазу. Суєтиться по кiмнатi, спiшить полетiти й бурмоче незрозумiлi фрази.

А Варвара? О, Варвара спокiйна, як курка на сiдалi. Картоплю покинув? I бiс iз нею, з картоплею. Приспiчило - значить будуть грошi. О, Варвара це вже знає.

Коли до Варвари заходить сусiдка. Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже їй, вказуючи на Андрiя:

- Ви не думайте, що вiн абищо. Вiн не абищо, а ось…

I виймає з кишенi Шевченкiв портрет.

- Знаєте хто? Це Кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомi висить. А вiн (жест на Андрiя), значить, пiд Шевченка пише рiзнi пiснi, скажемо, та iншi прозвiдєнiя.

…Андрiй по кiмнатi носиться. Варвара картоплю чистить. Борщ над примусом булькає. А за вiкном повiтове мiсто, де пахне Гоголем, i вiдходить за обрiй слобожанська степова далечiнь. ..Да, ще про Гордiєнка не казав.

Добре, скажу.


IV


Йосип Гордiєнко - хороший хлопець. Але - "педантична пунктуальнiсть": слова Бобчинського чи Добчинського - не пам'ятаю. Йосип, спец з Упродкому, завжди виголений i свiжий, мов хлоп'яча ковзалка.

…Це з його записної книжки:

…"Пiдвiддiл голiння" (пiдсумок за п'ять рокiв) 113 р. голився своєю бритвою, з них: 14 - на дворi (кiмнату зайняли бiльшовики), 99 - у кiмнатi; з цих 993 - порiзався: 1 раз сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118р. голився в мiсцевого цилюрника, що квартирує за Паланкою; з них 5 - в отрядi: цилюрник одступав з Червоною Армiєю. I т. д. А це з вiддiлу самоосвiти: 18 вересня прочитав З сторiнки (такої-то) книги, звичайно, з марксизму, тодi ж одна година пiшла на вивчення англiйської мови для ознайомлення з тред-юнiонами в оригiналах, звичайно, з марксистського погляду" й т. д.

…З другої кiмнати чути:

- Товаришу Гордiєнко.

Вiн пiдводиться й резонно пiдкреслює:

- У нас прiзвище одкидається. Кажiть просто: товаришу Йосипе.

А Варвара пiдслухала:

- Варваро. Йдiть-но сюди.

Варвара незадоволено:

- Можете виражаться: товариш Варвара.

…Комуна гигоче, пес у сiнях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує:

- А ще комунiя… Тьху!

А над мiстом мчиться, як революцiя, молода весна. Зазирає в обивательськi вiкна, показує язика й летить далi.

…Д'ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в свої залiзнi обiйми. Твоє волосся пахне, мов виноградне вино.


V


П'ятий роздiл пишу, заплющивши очi:

…Жила-була велика iмперiя - дроти, лiси, тракти. Сходились тракти, були станцiї, були допотопнi наглядачi: гужевих трактiв, гужевих станцiй. Iдуть лiси, а там, десь у гущавинi, дзвоники - це дрижула, поштовi конi. Раптом дзвоники стихають - це злодiї… А потiм посунули стовпи, за стовпами - шинки… А от iде до царя хохол iз скаргою (це, здається, анекдот); узяв квач, уквачив… А далi ще станцiя, а за нею корчма… за лiсами оселi, за оселями туман… I знову чути дзвоники…

…Це ж до чого? - Так собi.

…А з повiтового мiста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комунiстiв хазяйствечком обзавiвся й будиночок збудував.

…"Е-е-ех, мамочко, замiж хочеться".

…Поле, поле й оберемки з сонця.

Пролiтає весна, iде лiто.

Комуна живе так: о 4 годинi вдень, як курчата пiд квочку, в будинок, до себе.

А втiм, високолоба Валентина рiдко буває вдома: на коростивих клячах через бандитськi лiси тягнеться вона по волоснiй периферiї - агiтувати, органiзовувати, iнспектувати, iнструктувати й ще "вати" й "вати".

Високолоба Валентина - завжiнвiддiлом повпаркому.

Iванов каже:

- I в Пiтерi б згодилась.

А Мура каже з апломбом:

- Пiтер - цитаделя революцiї, й форт його - Кронштадт.

…А Же ще не прийшла, замiсть чорної дошки (за буйство) комуна ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття.

Мура зазначає:

- Так i треба. Буде знати, сволочишка. В комунi "сволочишка" - слово ласкательне, i буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: "человєцi в благоволєнiї".

…Коли всi сходяться - гармидер.

Мура кричить:

- Ан-дре!

…А от про телефон так i забув сказати: в комунi є телефонний апарат без дроту.

Андрiй пiдскакує до телефону, бере трубку i -

- Агов!

Мура з апломбом:

- Не агов, а альо!

Всi:

- Ша!

- Ша!

…Тиша.

Андрiй голосно:

- Агов!

Комуна:

- Агов!

Потiм вiд телефону урочисто-надхненна промова:

- Ша. Перекличка йде по соцiалiстичнiй федеративнiй радянськiй республiцi… Вiдкiля? Ага, чую. Передавайте далi по лiнiї. Чумакiвська комуна в бурю непiвського лихолiття почуває себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республiки. Капiтан комуни, Iванов, салютує в усi кiнцi, в гнiзда братерських комун федерацiї. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенiї. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунiзму. Гряде час свiтової революцiї. Слава комунам федерацiї! Слава Чумакiвськiй комунi!

В комунi крик:

- Слава!

- Слава!

Екзальтований Андрiй скочив на стiл, приймає позу диригента й заводить:

- Чуєш, сурми заграли.

- Слава! Слава!

…А потiм сiдають пити чай.

…Манастирський годинник.

- Бов! Бов!

Iз сходу надходить синя гроза. Пiвнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Нi шелесне. Далеко гримає, а блискавицi рiжуть безкраї степи.

Ой буде горобина нiч! Буде!

…Мура похилила голову на Андрiєве плече, а Андрiй у задумi. Бiдний хлопчисько: гiгантськi образи рiжуть його мозок - вiн поет. Завтра почуємо вiд нього чудову поезiю "громовиця".

…Iз сходу надходить синя гроза. Iванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнiсiнькi iнструкцiї: треба переробити й розiслати завтра по волостях.

Же:

- Iване! Подивись - гроза.

- Не мiшай, Же.

Мура надхненно:

- Нещасна гроза. Коли б вона знала Iвана, не одну б молонню послала сюди.

…А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом усi, крiм Валентини: Валентина в Дубiвськiй волостi на роботi.

Же язвить:

- Товаришу Йосипе. Вiдкiля це: "гонителi земства й анiбали лiбералiзму"?

Гордiєнко спокiйно вiдповiдає:

- Здається, записано… (виймає записну книжку)… Це з книги "за 12 лет" Вл. Iльїна (Н. Ленiна), видання Петроградської ради депутатiв 1919 року, сторiнка 157.

Iще говорить спокiйно:

- Можна взнати й це, наприклад: "Ернст Геккель i Ернст Мах" - є роздiл теж iз книги Ленiна "Матерiялiзм i емпiрiокритицизм", Держ. видав. 1920 р. Або, скажiмо, передмова до третього видання "Анти-Дюрiнг" написано… зараз скажу… Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною мiсяцi й один день пiзнiш мого народження.

Кiмната не витримала - регiт.

Гордiєнко спокiйно п'є чай.

…Гроза йде.


VI


Валентина… ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих М.Х.). Валентина несе обов'язки й начальника города, що одвели комунi за Зубiвською левадою. А Iванов-начальник кампанiй. Мiсяць має чотири тижнi, а два з них призначається для кампанiй. Наприклад, тиждень уборки червоноармiйських казарм (iде вся комуна), тиждень марксистського знання й т. д.

Бiгли днi (в комунi завжди бiжать днi). Вибивалась городина. Пiсля обiду всi виходили на роботу до Зубiвської левади. Андрiй декламував свої експромти, Iванов пiдганяв комуну, а комуна кричала:

- Нещасний прикажчику… Геть комбурiв!

А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирi звонили до Вечiрнi, комуна становилась у два ряди й з пiснями йшла мiстом додому.

Iванов iшов попереду й командував зводом, вiн же починав пiсню. Одна рука в Iванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою вiн розмахує в такт:

- Ать! Тва! Ать! Тва!

Iнодi Же каже:

- А може, пiсень не треба?

Комуна в регiт:

- Браво! Же соромиться обивателiв.

Тодi Же починає перша, i так дзвiнко, що на тротуарах зупиняються.

Але от приїздить iз волости Валентина. До Iванова:

- Iди сю-юди. Треббба по-о-орадитись.

Iванов:

- Кажи тут.

Валентина мнеться.

Звичайно, Андрiй схоплюється й кричить несамовито:

- Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партiйних тайн. Я все мушу знати. Це свинство.

(…Андрiй безпартiйний).

Потiм вiн ще кричить i доказує, що йому треба все знати, iнакше вiн не може орiєнтуватися.

Пiдхоплюється Же:

- Як це орiєнтуватися? Ану?

Вмiшується й Мура.

- Ан-дре!

Же:

- Ага, знаю як: шпигуни теж орiєнтуються.

- Що?

Крик! Крик! Крик!

…А увечерi на чорнiй дошцi стоїть:

"Тов. Же за буйство".

… А Варвара нiяк не добере, з ким живе Андрiй: чи з Же, чи з Мурою.

- Мама їх розбере.

…I знову бiжать днi. Яснi днi вiдходять, приходять дощi. Комуна забиває чотири кiмнати, а в двох ставить пiчки-комбiдки.

…Повiтове мiсто погрузло в болото й iз злiстю дивиться на комуну.

Один раз на мiсяць пiдводяться пiдсумки роботи. Виникають жвавi дискусiї. Теоретичнi висновки робить безпартiйний Гордiєнко, спец за Марксом, а практичнi дiагнози ставить Iванов. Хороби партiї - коники вечорiв. У комунi розв'язують питання, а потiм у повiтi проводять кампанiї.

В дебатах приймає участь i Варвара. Вона сiдає бiля Iванова: авторитет безсумнiвний - i дає такi поради:

- А я так скажу оце: недостойнi мужики, щоб над ними голови стiльки ламали. Не розумiє свого iнтересу - цур йому пек. А то можна ще й панiв присогласити: хай ще провчать.

Мура становиться в позу артиста:

- О Цiцероне. Твоїми устами тiльки мед пити.

Буркотить Варвара:

- Ну, дзиго, хоч на хвилинку замовкни.

Тодi Мура до Андрiя:

- О мiй Андрiє! Який пасаж!

I хилить свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.

…В манастирi знову дзвонять:

- Бов! Бов!


VII


Ну-с. I живе, значить, комуна бiля манастиря, а в манастирi:

- Бов! Бов!

Бiля вiкон проходять черницi чорнi - тiнi минулого.

…Пройшла буйна, арештантська весна - арештантська юнiсть. Пройшло мiцне лiто - мiцна мужнiсть.

Прийшла старiсть - болото.

В тихих затишках мiського добробуту шипить самовар, i сняться обивателевi бакалейнi сни старосвiтського галантерiйного життя.

…Восени в повiтовiм мiстi, як нiколи, пахне Гоголем.

Пiсля службових годин Гордiєнко зудить Маркса, а Iванов носиться з новими планами.

…А навкруги комуни сiро, тiльки зрiдка апельсиновою шкуркою промайне сонце.

Коли обиватель проходить бiля комуни й чує вiдтiля бадьорий смiх, вiн на момент зупиняється, єхидно усмiхається й раптом зникає в темнiм заулку.

А в комунi чути:

- Ей, ви, ребятоньки! Не забувайте, завтра починається тиждень заготовки палива!

Саме тодi Iванов прийшов додому надто пiзно i зараз же лiг на кровать i одвернувся до стiнки.

Пiдiйшла Валентина:

- Що з тобою?

Пiдлетiла й Же:

- Товаришу капiтане, що це ви так довгенько?

Iванов мовчав, потiм повернув лице. I почула комуна загробний голос:

- Друзi мої… винний… їй-богу, винний… Погода проклята… осiнь проклята…

Же закричала:

- Хлопцi, сюди! Скорiш! От так капiтан!

Бiжить комуна:

- Що там таке?

А вийшло, бачите, так (Iванов сам розповiв): прийшов до одного спеца, а той випиває самий справжнiй спирт. Така взяла досада, а тут ще в "Комунiстi" оголосили кампанiю боротьби "з п'янством". Хотiв був розбити пляшку на головi спецовiй, а потiм подумав… а тут, як нарочито, дощ дрiбний… та нудний.

…На другий день, перший раз за все iснування комуни, на чорнiй дошцi стояло: "Тов. Iванов, капiтан комуни, за…" (далi розвезено пальцем).

А втiм, комуна цiлком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всi вже зазнали солодкiсть чорної дошки.

На другий день Андрiй стояв бiля телефону й викрикував:

- Агов!

Звичайно, Мура виправляла:

- Не агов, а альо.

- …Агов! Слухайте, комуни всея федерацiї: капiтан Iванов потерпiв аварiю…

Же перебиває:

- Ах, який ти! Хiба людина може потерпiти аварiю?

За вiкном дощ, а в манастирi:

- Бов! Бов!


VIII


Комуна пережила й осiнь.

Прийшла зима.

…Мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.

…Уночi пiшов перший снiг - посивiли вулицi.

…Здрастуйте, мої веселi снiжинки!

…Здрастуй, моя юнiсть-метелице!

Пружисте тiло, пружиста думка.

Мороз.

Хо-ро-ше.

А в кiмнатi холоднувато. Комбiдками не напалиш, та й палива мало.

Вiкна злегка помережало лiдяшками.

За вiкном летять снiжинки, i ковзять першi сани. Весело бiжить селянський коник по пухкiй снiговiй дорозi.

- Ей, братва, гайда розчищати снiг.

Шум. Гам. Крик.

I дзвенить мороз весiллям молодих голосiв.

…Але -

- другий снiг принiс iз собою й сум. Узнали, що Валентина завагiтнiла, а Валентину вiдкликають у центр на дуже вiдповiдальну роботу. Валентина телеграфувала: "приїду через тиждень".

I рiшила робити операцiю.

Але це так противно. Валентина згадувала яму, що бiля комуни, i черниць. Iще було так противно.

Пiдходила Варвара й питала:

- Вiд кого ж ти, голубонько? Невже вiд Iвана? А може, вiд Андрiя?

Валентина:

- Ах, як вам не со-о-оромно!

А Же прийшла й сказала:

- Нiчого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають iнтереси суспiльства.

Валентина:

- Не те, Же, ннне те. Ммменi ннне того…

…Ну-с… Iще два тижнi:

Туп! Туп!

…Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.

…На сани сiли всi, вся комуна. Сiв i Гордiєнко - "пунктуальна педантичнiсть".

Мороз кричав:

- Ан-дре.

I хилила Мура свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.

А Андрiй розсипав у степ:

- Передавайте по лiнiї: Чумакiвська комуна салютує в мороз: хай живе свiтова революцiя.

I одкликався мороз:

- Слава. Слава. Слава.

…А втiм, Варвара так i не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усi мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.

…Селянський коник весело бiжить по пухкiй снiговiй дорозi.

Одступає манастир усе далi й далi - назад, їдемо в снiгову даль.

Ця комуна й зараз iснує - вона на Слобожанщинi. НА ОЗЕРА

…Коли твiй човен покинув осоння й захлюпотiв пiд парасолями старої лапастої верби (верба самотньо маячить серед глухої дичавини комишiв), тодi ти помiчаєш раптом, що небо нiколи не буває таке хрустально-голубе, як у серпнi. I саме в цей момент життя запахне вранiшнiм запахом i ти думаєш: чи не повертається буря твоєї молодости?

Колись, мiльйони рокiв тому (чи то був сон?), тебе тривожили очi якоїсь романтизованої дiвчини, i ти йшов у бiлий сад, iшов похитуючись, мов п'яний,- така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарi першого неповторного кохання.

Але хiба ти думав, що все це нiколи не повернеться, i тiльки раптом (пiд парасолями лапастої верби) перед очима твоїми вiтром помчаться спогади? Хiба ти думав?

Так уклонись же цьому хрустально-голубому небу, що зробило бурю в твоїй душi i хоч на мить вивело на загубленi дорiжки твоєї юности.

А втiм, життя таке барвисте, що кожному своя путь. Один сидить у б'єргальцi й нюхає тютюновий дим за чашкою пива, другий флiртує десь з радянськими "мадам", третiй млiє бiля самовара й радiо-рупора останньої конструкцiї.

Я вiдпочиваю на полюваннi, i тому покраса незнаних свiтiв менi також вiдома, як i всякому флямарiону.

В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через плече ремнi, патронташi, ягдташi й рушницi i кличу свою суку Нелi. Собака добре знає, в чому справа, i починає хвилюватись: лiзе до мого обличчя, з вдячнiстю лиже менi руки й верещить. Тодi я одчиняю дверi й дивлюсь на свого iрландського сетера. Але Нелi не пiде без мене. Вона скалить зуби й кокетує тоненьким вереском.

- Що з вами? - запитую я.- На якiй мовi ви говорите? На мовi паризьких кокоток? Дуже приємно! Ви питаєте, чи я розумiю вас? О, безперечно! Сеlа vа sаns dirе!

Нелi робить кiлька плижкiв по кiмнатi. Тодi я рiшуче кiнчаю з цiєю церемонiєю i йду з дому.

На вулицi ми беремо вiзника, i за пiвгодини я вже за городом, на товарнiй станцiї. Сюди подадуть дачний потяг на степовi пiвстанки, i за кiлька хвилин ми розпрощаємось iз шумом мiських вулиць.

I вже тут, на дальньому перонi, я починаю перероджуватись. Я забуваю сiреньке життя сiреньких болiв i турбот i пiзнаю iнший солодкий свiт. Менi так легко на душi, нiбито я нiколи не знав тоски й терзанiй. Дух моїх прадiдiв оживає в менi, i я, безтурботний, дивлюся на землю з висоти птичого польоту. Я їду туди, де мене чекає вiльний степ, тихi задумливi озера, пiснi на чумацьких дорогах i смiх безтурботних селянок.

Коли ми з Нелi приїжджаємо на станцiю, там уже давно бродять ватаги мисливцiв, i давно вже верещать родичi мого сетера. Iз степу летить бадьорий надвечiрнiй вiтерець i хвилює менi нiздрi. Нарештi подають потяг, i я лiзу в мисливський вагон. Нелi махає хвостом i дивиться на мене ласкавими очима. Я розумiю, в чому справа: вона просить допомогти їй зiбратись на верхню полку.

- Добре! - кажу я й пiдiймаю її.

У вагонi стоїть неймовiрний шум. В одному закутку спiвають. старовинних козацьких пiсень, в другому - якийсь мисливець розповiдає анекдоти. Тодi менi прокидається вовчий апетит, i я розгортаю пакунок.

- Ей, держи! Держи її - кричать мисливцi: то пробiгла вагоном якась дiвчина.

Нарештi потяг рушив. Перед очима промайнули кiоски, баби з яблуками (у вагонi страшенно пахне яблуками), промайнув семафор. Потяг вилiтає в степ.

Коли мiсця бiля вiкон зайнято, я виймаю з ягдташу Горацiя й перегортаю сторiнки. Мiй епiкурейський настрiй цiлком вiдповiдає вiршам римського поета. Iнодi я беру з собою тургенєвськi "Нотатки мисливця", але перечитую в них тiльки тi абзаци, де автор малює природу. Дiалоги я обминаю й обминаю все те, що не вiдповiдає моєму настроєвi. Навiть на полюваннi я не прислухаюсь до так званих "серйозних" розмов, i все, що я спостерiгаю там, все воно свiтиться крiзь рожевий димок моєї безтурботної епiкурейської уяви. Сьогоднi субота, завтра день вiдпочинку, i я тiкаю вiд людей.

- Пробачте менi, дорогi друзi,- думаю я.- Але дозвольте забути про вас.

Потяг розриває простори й летить. Нарештi я бачу, що бiля правого вiкна звiльнилось мiсце, i я поспiшаю туди. Я притиснув чоло до скла й дивлюся в степ. Сонце пливе кудись за ярки, i спокiйнi кургани стережуть спокiй безмежности.

Тодi надходить задума, i передi мною виростає наш посьолок, батько-мисливець i той прекрасний вечiр, коли я в перший раз поїхав з ним на полювання. Пам'ятаю, ми приїхали на луки вночi. Я думав, що це "Бєжин луг". Десь хропли, конi. Наша пiдвода зупинилась в комишах. Кобилу пустили на пашу, а самi лягли на вiз. Я довго не спав. Були мiрiяди зiр, i я довго мрiяв i дивився в небо. Потiм я заснув. Сон був короткий i тривожний. А розбудив мене пострiл. Батько вже стояв в комишах i зустрiчав вранiшнiй перелiт. Парувала рiка, й десь загорявся свiтанок. Пам'ятаю, я хотiв тодi умерти - так прекрасно було й так билось моє молоде серце.

Але все це так давно було! Батько давно вже лежить у могилi, посьолок навiки зник з мого горизонту, i менi залишається тiльки згадувати їх. Та й згадувати менi треба обережно, щоб хтось не помiтив. Моя путь уже теж заламується до могили.

Нарештi потяг затримує ходу: попереду нас перша вiлла й пiвстанок. Я одриваюсь од скла й сiдаю на своє мiсце. Нелi положила лапу на свою голову й уважно дивиться на мене. Метушаться мисливцi й бiжать до дверей. Потяг зупинився.

- Вiлла Стаховського! - кричить кондуктор.

Вилiтають постатi - люди, собаки, вилiтають клунки, i знову свисток. Потяг рушив, i знову бiжать поля, луки й обрiї.

На кожному пiвстанку лишається кiлька мисливцiв. Що далi, то бiльше порожнiє вагон. Я їду на дальнiй пiвстанок, на лиманськi озера.

Напроти мене мовчки сидять селяни (в наш вагон уже заходять i стороннi люди). Тодi я звертаюсь до них, i ми перекидаємось словами. Вони дивляться суворо й похмуро, i я почуваю себе нiяково, бо менi вже здається, що я в їхнiх очах зайва людина, яка зовсiм непотрiбна суспiльству i т. д. i т. iнш. Але я поспiшаю одiгнати вiд себе цi думки й переконую себе, що це зовсiм не так.

I от наближається лиман. Нелi хвилюється, i я здiймаю її з верхньої полки. Сонце ще стоїть на два метри вiд горизонту, i на вечiрнiй перелiт ми, очевидно, встигнемо. Ми зустрiнемо його десь у дорозi, на степових озерах.

- Ви де будете? - питає мене якийсь мисливець.

- На Троватому! - вiдповiдаю я.

Дiалоги коротенькi, бо тепер уже не до розмов. Тiльки маленький робiтник iз старенькою шомполкою ще регоче на ввесь вагон i з захопленням розповiдає, як вiн сварився iз жiнкою перед виїздом. Вона, мовляв, страшенно репетує й завжди не пускає його. Бiля робiтника стоїть його синок i усмiхається. Ця парочка мене завжди зворушує. Але, коли потяг прогримить залiзничним мостом, я вже збираюсь i спiшу на ганок.

Нарештi замаячив i наш пiвстанок. Потяг пiшов поволi й зупинився. Ми висипаємо на перон. За станцiйними будiвлями вже стоять пiдводи, i тихо iржуть конi. Частина мисливцiв почвалала пiшки, частина сiдає на вози й їде на лиман.

Мене завжди зустрiчає бабуся iз мисливської хати.

- Ах ти, моє соколятко! - говорить вона й влаштовує на возi сiно.

Я тисну бабусi руку, розпитую, що, як i сiдаю на воза. Туди ж плигає й Нелi. Ми рушаємо в степ. Рушають i iншi пiдводи - з криком, гамом i пiснями. Потяг заревiв в останнiй раз. Потiм майнув чорним хвостом i зник за поворотом. Станцiя осиротiла. Але я ще поглядаю на неї. Iншi мисливцi, очевидно, не цiкавляться цим забутим степовим пiвстанком. Мене ж вiн завжди тривожить i викликає багато спогадiв. Я взагалi не можу спокiйно дивитись на станцiю, бо по станцiях пройшла вся буря горожанської вiйни. На станцiях так недавно люди вмiли вмирати, i вони вмiли так надзвичайно жити.

- Ну, розказуй, синку, що там у вас у городi,- каже бабуся й тут же, не дочекавшись мого оповiдання, починає виливати свої селянськi болi й радостi.

- Ну, а як же дiд Зiдул? - питаю я про її чоловiка.

Що ж Зiдул? Зiдул, мовляв, шкандибає потроху. Вчора був там-то, сьогоднi їздив по сiно. Приходила сваха, трохи випили. I бабуся регоче. Вона теж любить випити, i особливо в компанiї.

Тодi передi мною виростають милi й далекi постатi Пульхерiї Iванiвни й Афанасiя Iвановича, що так тривожили колись Гоголя. Я думаю, що цi постатi безсмертнi й що Зiдул i бабуся - це тiльки варiацiї одного i того ж типу. Навколо нас фантастичний степ. Гостро пахнуть бур'яни. Бабуся поганяє коника.

Тодi я бачу мертвi краї, "старосвiтських помiщикiв" i гоголiвських старичкiв. Я бачу Пульхерiю Iванiвну, Афанасiя Iвановича i їхнiй домик. Вiн стоїть тепер (чомусь) над кручею. Внизу духмяна рiка, далi пiски, як нова Сахара. Збоку стоять Сорочинцi - тi краї, де блукала колись "червона свитка". Лiворуч - сам славетний Миргород. Коли ясна погода, за кучугурами, крiзь марево, гоголiвський край як на долонi.

Менi здається, що я теж бував у Афанасiя Iвановича. Тут живе тепер його якась троюрiдна правнучка. Вона глуха, столiтня й тихо доживає вiк, i домик теж похилився пiд вагою вiкiв - от-от завалиться. Правнучку не зачепили нашi осiннi мятежi. Тiльки там, у старiй халупцi з химерною вивiскою "Сiльська Рада" та в бур'янах на майданi метушиться чуже життя - то пiонери i якiсь ще комсомольцi тривожать старосвiтську мертвоту. I чути - ще повелись комiсари. Але не з тих часiв, коли в нiч пiд Рiздво чорт сховав мiсяць у кишеню, а зовсiм iншi, незнанi. До Афанасiя Iвановича, власне до його глухої праправнучки (старичка давно-давно нема, тiльки чебрець на могилi пахне), приходить зрiдка десятник. Проте й вiн зветься тепер сiльським виконавцем. Бiжить коник. Бабуся раптом заспiвала. Вона заспiвала своїм старечим голосом:

Ой на горi та женцi жнуть,

А попiд горою, попiд зеленою козаки йдуть…

Тодi передi мною знову виростають забутi постатi й деталi. Я бачу древнi етажерки, що на них пiд густим серпанком пилу лежать старовиннi пожовклi книги, чую, як хрипить годинник своєю старовинною зозулею. Чи не Пульхерiя Iванiвна так тепло глянула на мене? Чи не Афанасiй Iванович киває менi з вогкого кутка?..

- Чиї це динi так запахли менi? - думаю я.

Ми їхали повз баштан. Загавкав собака, i я прокинувся вiд задуми. Моя бабуся аж заливається своєю пiснею. Попереду нас маячать пiдводи.

Ми вже проїхали верстви три, i я прошу бабусю зупинити коня. Вона зупиняє, i ми з Нелi йдемо вбiк. Ми наказали нашiй бабусi зробити нам вечерю й зустрiти нас на порозi своєї хатки. Вiдци до лиману двi верстви, i ми з Нелi дiйдемо пiшки. Зараз ми йдемо на степове озерце, що праворуч, i там постоїмо на вечiрньому перельотi. Ми йдемо на надплесне, що його вже тепер нема. Як i багато степових озер, воно навiки зникло з мого мисливського горизонту. Щороку я гублю радiснi води, а за ними всихають рештки струнких комишiв та пишних осок. I на мою вразливу душу злiтають метелики жури, бо ж так недавно, так недавно все це було.

Я любив зустрiчати вечiрнi прельоти на цьому озерi. Коли на дальню рiку спадали липкi тумани i води тихо парували на захiд, тодi вогняна куля прекрасного сонця пливла за лiси - туди, за Атлантiку, за океан. Надходив вечiр. Моя старосвiтська бабуся годувала мене кавунами. Я брав рушницю i йшов у степ. Дорога бiгла повз табiр вiтрякiв, минала цвинтар i пересiкала даль бiля багаття, що раптом спалахувало серед степу. Тодi на глухому пiвстанку кричав паровик, i пролiтала стьожка огнiв. Нарештi надходило надплесне. Я стягував на ботфортах ременi й брiв у болото. Сторожова стоянка була на сходi, так що передi мною стояло все озеро, i було воно в багрянцях вечорової зорi. Над озером пливла м'яка й тендiтна тиша. I тодi в селi дзвонили до Вечiрнi. На небi вже булькали зорi, i iз степу йшов легкий димок пожарища. Починався перелiт. Таємними кажанами носились над водою чирята. Моя "бельгiйка" раз у раз розривала пострiлом матовий присмерк…

Це були чудовi вечори, i я їх нiколи не забуду. Але надплесне вже давно висохло. Вже давно там, де пахли осоки й своїм запахом викликали химернi асоцiацiї, вже давно там рiже землю прозаїчний i могутнiй трактор. I тiльки я, як невгамовний дон Квiзадо, все шукаю нових iлюзiй до нових невiдомих берегiв.

…Нелi захвилювалась i раптом зробила стiйку. Зiрвався перепел. Я вистрiлив i промазав. Нелi повернула голову й докiрливо подивилась на мене. Вона так докiрливо дивиться на мене, що я мимоволi перевожу очi в iнший бiк: менi соромно. О, Нелi вмiє присоромити свого двоногого товариша!.. Тодi ми йдемо до озера мовчки. Я нiяк не наважусь поласкати свою суку, а вона теж почуває себе нiяково. I тiльки другий вдалий пострiл остаточно помирить нас.

Сонце вже лежить на горизонтi грандiозною червоною трояндою i збирається на ночiвлю. По степу метушаться маленькi вiтерцi. З далекого села зрiдка долiтають парубочi й дiвочi вигуки.

- Бац! Бац! - чую навкруги.

Потiм сонце ховається, i тiльки ледве помiтний слiд його залишається на заходi. Я ще кiлька разiв "промазав", але я вже не бачу очей моєї Нелi, i до того ж на ягдташi менi висить двоє чирят. I потiм я давно вже не стежу за перельотом - я слухаю степ. Пострiли рiдiють, i нарештi їх не чути. Перельот скiнчився. Надi мною стоїть зоряне небо, i десь блимають степовi огнi.

- Нелi! - кличу я суку, i ми поволi йдемо до лиману - туди, де нар зустрiне бабуся i її пахуча вечеря.

Двi верстви ми проходимо скоро. От уже ми дiйшли оселi й бредемо глухою вулицею. Гавкають собаки, по хатах жеврiють каганцi. Ми обминаємо старовинну козацьку церкву. Десь кахикають парубки й верещать пiд повiтками дiвчата.

Нарештi ми бачимо хату старосвiтських друзiв. Бiля хвiртки нас зустрiчає дiдусь Зiдул.

- Здрастуйте! - каже вiн.- 3 качками вас… Чи, може, не пощастило?.

Я передаю йому двох чирят. Але вiн хитає головою i скаржиться: ранiш, бувало, як зробиш один пострiл - то й десять качок, а тепер тiльки порох переводиш. Це - традицiйна зустрiч, i я на неї, як завжди, "пiдтакую".

Тодi ми йдемо до хати, i на порозi нас зустрiчає бабуся. В хатi пахне смачним борщем. Я виймаю з ягдташу пляшку з горiлкою, i ми сiдаємо вечеряти. Зiдул iнформує мене, як стоїть справа з лиманськими озерами. Завжди буває так, що "вчора" було страшенно багато дичини, а сьогоднi "щось" мало. Тодi я питаю, скiльки ж Зiдул "вчора взяв". Дiд зiтхає й каже:

- Та одного поганенького куличка.

- В чому ж справа? - питаю я.

А справа, бачите, в тому, що йому вже перестали очi служити. З такими очима, мовляв, багато не вб'єш. Потiм вiн розповiдає менi кiлька мисливських анекдотiв. Цi анекдоти я чув в сотий раз, але я їх вислухав i тепер з охотою. Зiдул завжди розповiдає їх як правду, i менi хочеться йому вiрити. Менi так хочеться вiрити, що я нарештi й вiрю.

- Це ж така наївна брехня, i стiльки в нiй наївної дитячої правди,думаю я парадоксами.

Нарештi пляшка моя порожня. До мене тиснеться Нелi, i я їй кидаю два шматочки м'яса. Вона з подякою дивиться на мене й лягає бiля моїх нiг.

На дзвiницi дзвонар б'є одинадцять. Тодi бабуся вносить у кiмнату солому, i я лягаю на нiй. Завтра, ледве засiрiє, Зiдул пiдiйде до мене й скаже пiдводитись. Ми зберемо рушницi й помандруємо на озера. А сьогоднi я лежу на соломi, i мої мислi пливуть по хатцi моїх старосвiтських друзiв.

- У чому справа? - думаю я.- Чому я з такою свiтлою радiстю їду сюди?

Але вiдповiдi я не найду. В кутку вистукує цвiркун, десь на вулицi спiвають дiвчата - i все це як якась дитяча казка. Мислi мене в'ялiють, i я починаю засипати. I тодi приходить менi мисль, що мої старосвiтськi друзi просто туман фантастики, що вони зовсiм не живi люди, що це тiльки тiнi справжньої людини.

- Цебто? - знову запитую себе.- Виходить, що мiй вiдпочинок - це не що iнше як порожнє й мертве мiсце в моєму коротенькому життi?

Але й тепер я не найду вiдповiдi. Мислi менi зовсiм зiв'яли. Збоку шарудить солома - очевидно, кошеня блукає по хатi. Крiзь сон я бачу клаптик зоряного неба й лежачi силуети моїх старосвiтських друзiв…

…Але на свiтанку я пiдводжуся бадьорий i веселий i з надiєю дивлюся на бабусю й Зiдула.

- Ну, Нелi, сьогоднi пополюємо на славу,- кажу я iрландцi, i ми йдемо за дiдом. Нас випроваджає, як i завжди, наша мила бабуся. Тодi кричать пiвнi й стихають парубочi вигуки.

Зiдхає пiвтемрява. Ми довго йдемо вуличками. Зiдул пахтить люлькою й мовчить. Нас обминають хатки, повiтки. Де-не-де знову жеврiють каганцi. Нарештi ми входимо в степ, i тодi перед нами блищить матове срiбло озер. Ми вже на лиманi. За кiлька хвилин я буду з Нелi рiзати човном тиху поверхню комишуватих вод.

- А ранок добрий! - каже Зiдул.- Качки пiдуть iз сходу. Тодi десь розривається пострiл, i луна бiжить на озера. Ми прискорюємо крок. Свiжий вiтерець ласкає нашi обличчя. Нарештi пiд ногами забулькало. Мiй старосвiтський друг передає менi весло, кладе в човен солому, i за хвилину я на водi.

Десь просвистiли чирята. Десь закричав кулик. Нелi тихо заверещала. Тодi я глибоко, на всi легенi, зiдхаю й починаю свою напiвфантастичну путь.


БАРАКИ, ЩО ЗА МIСТОМ
I


Юхим пiдiйшов до паркана й прочитав такий плакат:

Товаришi!

Тероризуйте тил ворога. Бийте нiмчуру!

Бийте гайдамаччину. Наше вiйсько недалеко.

Хто не з нами, той проти нас. Пiдпiльний ревком

Д'ех! Мать твою бог любив!

I тут же Юхим подумав про Мазiя:

- Так… Розумiю… Ну, держись, Мазiю! Посмотрим твою ухватку. Потiм заложив руки в кишенi i, посвистуючи, пiшов до баракiв. Це було вдень.


II


Розсипається небесний дрiб по даху i спiвають ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.

Тиха осiння нiч, коли темно, як сажа, а десь запiзнився невiдомий птах вилетiти на пiвдень.

Над бараками лiхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Бiля города присiли бараки, а далi ховаються провалля, де навалено смiття з мiстких будiвель, з помийних ям.

А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, i по колiна загрузли могильнi верби…

Ну i прислухався Мазiй, санiтар барачний, i чути було - шарудять у листях мишенята дощовитої осенi.

То падають дрiбненькi горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.

Холодно.

Вiтер iде широкою вулицею, добiгає до баракiв i тодi з важким духом трупiв несеться до провалля, щоб заритися в смiття.

До баракiв, у двiр, крiзь ворота просунулись рейки, що провели в п'ятнадцятому роцi, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.

Але зараз не видно рейок - темно, як сажа.

…Ах, Нiмеччино, Нiмеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п'ять вагонiв напiвтрупiв, i бараки повнi до неможливости.

Тягнуться потяги без станцiй, без води, без хлiба на батькiвщину - i приходять потяги до баракiв.

…I от до Мазiя прибiг Юхим, кинув спрожогу:

- Ну, єсть плакат!

- Що кажеш, Юхиме?

Мазiй дивиться двома ярками. Вiд нього йде труповий дух.

- Кажу - прояви себе!

I розповiв: треба товаришам пiдсобити. Одним словом, приштокати.

Мазiй думає не довго i вже гудить голосом польової порожнечi:

- Це можна… Чого ж не можна?

Юхим дивиться непевним поглядом:

- А не брешеш?

- Навiщо брехати?

- Ну, тодi слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити - подивимось. Згодний?

- Згодний.

- Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат i нiкоторої змєни вiд тiбє не було.

…Отже, в цю нiч ухвалили так: одного обов'язково приштокати, а далi буде видно.

Окупацiя - слово не наше, i прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одiж.

Не голубiють днi.

Мовчки бунтують вулицi, мовчки бунтує завод.

I порожньо очам, мов о дванадцятiй годинi ночi в обложенiм мiстi.

Мочить дощ i шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших.

Але чорно на душi.

I шкiрить зуби почуття помсти, i хочеться клацнути.

…Окупацiя - слово не наше.

Вiд Мазiя Юхим пiшов до Оришки. Були у неї iншi санiтари, так би мовити, товаришi Юхимовi.

"Разговори розговарювали".

Говорили про доктора - старшого лiкаря та про iнше. Ну, i лаяли - всiх лаяли. Навiть мерцiв i хорих.

Сказав один:

- А не помiчаєте, хлопцi, як старший лiкар почав хвостом крутити?

Це не спроста.

Юхим наставив вухо.

- Невже i вiн прочитав плакат?

Гм!

I чогось образився:

- Понiмаєш, "хвостом круте". Думаєш, тiбє спужався?

Регочеться санiтар:

- Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазiєм побував? Здригнув Юхим: "В акурат влучив":

- Перехрестись. Який мiнє антирес?

- Та хто його знає! Мазiй чоловiк темний…

А другий розповiв:

- Проходжу це я, братцi, бiля кладовиська. Дивлюсь - щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потiм кричу: "Хто там такий?" Не вiдкликається. Взяв я тодi на бугайця: "Хто там такий? Стрiляти буду". Не вiдкликається i йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це пiдходить. Дивлюсь - Мазiй. "Чого ти тут шляєшся"? - "Могилу,- каже,рив".- "Це уночi?" - "А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо". Отакий!

- Та то його, мабуть, мерцi збили з пантелику. Уже нiчого йому не страшно.

- Воно так. Та його вже страшно становиться.

Юхим заспокоївся й покликав у сiни Оришку.

Така й така iсторiя. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат.

Оришка:

- Ну їх до чортової матерi! Не зв'язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки:

- Сайдьоть! Лиш би тiбє турботи не було.

А потiм пожартував:

- Мiнє що - як треба, то й жистi рiшусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша…

Отже, говорили ще й про iншу справу, бо помiтив Юхим, що Оришка пiдморгувала комусь.

- Ти гляди, щоб нiкотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной.

Оришка в знемозi похилилась Юхимовi на груди.

…А за дверима ринви спiвали одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.


III


Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?

Га?

Суєта. Суєта. Суєта.

Хiба можна кожного зводити у ванну пiсля довгої дороги без станцiй?

…Потiм рили величезнi ями й кидали туди необмитi, чорнi, виснаженi цурпалки живого м'яса.

Не чекали й смерти - валили на пiдводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Нiмеччинi.

Отже, праця на двi змiни.

Лiкарi ходили по палатах розгубленi, сестри й служанки без нiг.

Носiї. Носiї. Носiї.

…Мазiй i Юхим теж.

I через край переливається в палатах стогiн - чорний, смердючий. I вовтузяться люди й шукають виходу, нiби пацюки, що попали в раковину з рiдким калом.

Душить труповий дух.

Не чути смiху в палатах.

Але не можна ввесь час у такiй задусi. Виходять на повiтря й з жагою ссуть його, як телята материнi груди.

…Пройшла Оришка. До Юхима каже:

- Це не завод пахне.

А Юхим вуглем стоїть, думає:

- Без сумлєння.

I Мазiя очима шукає.

…Палатськi служники лiками пахнуть, i все це народ, так би мовити, пiд знаком запитання.

Ядернi баби, звикли жирувати з хорими, i пухкi та смачнi, недарма на "хорих" порцiях одгодовуються.

Котлети, а не баби!

От i з Юхимом: нежонатий хлопець, а пiдморгує не одно бабське око.

…Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива ("Карi глазки, де ви скрились? Мiнє заставили страждать").

Оришка в аптецi крутиться. "Дохтурь!"

Як нема фельдшера, то й сама лiкiв дасть:

- Що вам требується? Олiум рiцiнi?

I регочеться.

- Ги! Ги!

Хоч окуляри на носа натягай.

- …У-ух, ти! Шльондро непiдтикана! У Хранцiю надумала їхати, чи що?

Iще гигоче, шоколадна, а груди, нiби холодець, тiпаються.

…Набачив Юхим Мазiя - покликав, убiк одвiв.

- Ну, що? Може, передумав?

Мазiй на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.

Що вiн думає, ця мавпа з зоологiчного? А говорить спокiйно, наче дитина конфету ссе.

Напевне, вiд трупового духу заморока найшла.

- Згарбаємо - не писне!

Юхим хвилюється:

- Завела сорока про Якова. Ти дiлом говори. Що за манера? От падазрiтєльной!

Одрубав Мазiй:

- Не вiриш, то йди!

Заблимали очi:

- Мiнє усьо одно. Пiдсобити треба товаришам. Возьми в унiмання… А ти вола, мабуть, перетягнеш… Значить, сьогоднi?

…Увечорi зiйшлись бiля Оришчиної кiмнати.

- Все готове?

- Все.

Тодi вже насувалось сiре рядно осiннього вечора.

Пiшли до Оришки: поки стемнiє.

Оришка з Юхимом жартували на кроватi. Борюкались.

Мазiй пахтiв цигаркою на палатськiй лавi - бiлiй з голубим блиском.

В Оришки не очi - поросята кувiкають.

Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) i на вухо телеграфує:

- Нащо цього привiв? Погратися не дає. Ги! Ги!

Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:

- Мовчи! Хай сидить. Поспiємо.

Вiд борюкання кiмната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрiй перевалює.

П'ють воду, прицмокують.

Потiм вiдпочивали.

Каже Оришка:

- Чого ти, Мазiю, такий непривiтливий?

Мазiй у вiкно дивиться, де огнi по бараках ходять - хорих переносять.

Мовчить. Як пугач.

- Скоро год у нас, а все однаковой!

Це Оришка, i проглинула:

- Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!

Мовчить Мазiй. Безоднi у вiкно вставив.

…Ще пожартували.

I от вечiр провалився в темряву.

Юхим загортався:

- Мабуть, ходiм!

Пiдвелись. А Оришка Юхимовi пiдморгує, щоб спати приходив.

"Тяжолоє положенiє: мужчин война перевела".

От…

Та, бачите, на дворi гомiн глухий пiшов.

Наставили вуха.

Оришка:

- Кличуть… Неначе як хворих привезли.

I крикнуло за вiкном:

- Виходь!

Юхим досадливе махнув рукою:

- Подаждьош, не пужар!..

…Зiйшли з ганку в багно. Двiр увесь шумить.

Полiз у кашкет Юхим:

- Ховай струмент. Дiла сьогоднi не буде.

Пiшли за натовпом до рейок.

…А пiд навiсом, де вагони,- лампи та свiчки бiгають.

Сунеться з вагонiв скиглiння i йде в болото.

Метушився вартовий лiкар:

- Ану, хлопцi, дружнiш!

А хлопцi й так ледве ходять.

Учора цiлу нiч носили цурпалки живого людського м'яса.

В палатах повно. Вже нiде ставити носилки.

- Отже, "дружнiш". Пiдожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.

…У палатах крик:

- Куди несете? Нiде. Несiть у шосту.

- Там уже наставили.

- Ну, в десяту.

- А… йди вiд грiха… мать твою так! Чого так язиком ляскати?

…Тiльки ринви спiвають пiсню в переливах легкого дзвону.

- …Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!

Мазiй наставив свої глибокi ярки.

- Багато вас… Все одно завтра в яму.

Хорий з жахом подивився на Мазiя й заскиглив.

Пiдбiг Юхим:

- Сматри!

I послав кудись у повiтря "в бога i богородицю".

Пахло трупами.


IV


Цвинтар - невеселе мiсце в нашiй республiцi.

В'януть трави бiля могил.

Зализує на могилах свої рани осiннє сонце, потiм крутить хвостом i ховається за небесним тином.

Уранцi копали братерську могилу.

Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, i дивимося на неї з сумом.

…Мазiй стоїть з мотикою в ямi, а Юхим - з лопатою на горi.

Iншi пiшли обiдати.

- От дух, аж сюди чути,- сказав Мазiй.

Сказав незадоволено Юхим:

- Не могу я бiльш терпiти, вашого духу слухати.

I дивиться на Мазiя:

- Розумiєш: треба завод одкривати. Надоїло мiнє. Хiба це робота з мерцями? Так, недоразумєння.

Потiм говорили про сьогоднiшнiй нальот. Так би мовити, про дiло плакатне.

…Летить пiд кирки земля, бризками розсипається.

Росте сопка бiля ями.

Сонце востаннє крутнуло хвостом i пiшло в безвiсть.

Пiшли й грабарi. Яма була готова.

Глибокої ночi пiде сюди важкий труповий дух.

Смеркає.

Смеркло.

Вiд баракiв вiдходять захмаренi заулки. Темнiє в кварталах - лiхтарiв нема, а будинки сиротливi, непривiтливi.

…Юхим i Мазiй цiлу нiч вiльнi - копали.

Повечеряли й пiшли.

Мазiй ступає вiд баракiв кiшкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських ворiт кiшкою.

Юхим каже в долоню:

- Ша!

А сам спотикається, як монополька.

…За десять кварталiв - свисток. Пiшов по кварталах i тiльки за проваллям стих.

Зупинилися. Прилипли до паркану.

Мазiй дивиться двома безоднями - очi глибоко пiшли пiд лоб, тiльки блиск майорить.

Борода чорна, як нiч.

У Юхима усики з кота. На головi кепi млинцем.

- Ну, от i дивись унiмательно. Як пiдiйдемо до пекарнi, то й абсуди свайой головой.

Мазiй струснув iз свитки дощ. Мовчав.

А Юхим кулеметив.

Витяг з багна ногу - багно крюкнуло.

- Здаровий ти мужик i в арманську був. А тут ради салiдарности. Я, брате мiй, катєльщиком був. Салiдарность - первоє дiло.

Мазiй брав саженнi кроки, i знову багно крюкнуло.

…Бiля пекарнi розлетiлись вулицi, а далi хмурi димарi на чатах.

Уже видно. I видно ще на чатах каску.

По дошках провалюється гул крокiв - розмiрене, мов маятник.

Через плече гвинтiвка.

- Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив.

Вiдповiв спокiйно, як дощ:

- Що ж, дiло ясне: зайдемо з того кiнця - i не писне.

Юхим потер руки.

…Iз заводу зрiдка спотикаються молотки… А може, то кузня, що край села стоїть?

Завод iще жеврiє, тiльки готується вмирати, коли замовкне останнiй цех.

Юхим з погордою сказав:

- Катєльщики. Це тобi не село: пiдложив бабу пiд бiк i спи. Тут не засньош!

…Чорти його знають: все-таки боязко. Скiльки не говори, а треба ж i дiло робити.

Д'ех, мать твою бог любив!

Нацiлився вже Юхим лiзти, а Мазiй тут зашепотiв щось.

- Ну?

Сказав суворо й уперто:

- Отож тепер мене слухай.

- Ну?

- От тобi й "ну".

Юхим затривожився:

- Що ти такий падазрiтєльной… От манера!

Каже Мазiй спокiйно:

- Цього чоловiка ти менi даси.

- Це того?

- Та його ж.

Повеселiшав..

- Бери без сумлєння.

- В тiм-то й рiч: допомагати прийдеться. До ями потягнемо.

Треба хоч одного живого зарити.

Юхим витрiщив очi.

Юхим не розумiє.

А Мазiй рiшуче одрiзав:

- Не хочеш, то я пiду додому. Не буду й руки каляти.

Замжичило дрiбно й холодно.

От iсторiя! Думав-думав, а думи нiяк не йдуть.

Випалив:

- Сатана ти, а не людина. Це можу я на таке дiло пiти. А пiду. Потом, як я чуствую, поддєржку треба.

Крiзь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул крокiв.

…Мазiй полiз.

А за ним полiз i Юхим.

Раптом бiля заводу стихло.

Тротуар замовк.

Ну, i що ж? Як же далi?

Далi зв'язали вiжками, забили хусткою рота й потягли живе тiло по вулицi, а потiм по завулках.

Звичайно, притягли на цвинтар до тiєї ями, що рили вдень.

А яму вже зарили, свiжа могила стоїть.

Чули - од'їхала фура.

Колеса вiдходили по бруку.

Коли розрили свiжу сопку, з могили ще плазував кволий стогiн.

То цурпалки живого м'яса, що все одно скоро пiдуть у вiчнiсть.

…Смердiло трупами. Мазiй поставив над ямою зв'язану голубу людину й штовхнув її.

Гупнуло.

Застогнало.

Ну i дiла!.. Мать твою в боженят пiднебесних! '

Сказав Юхим:

- Сволоч ти, i квит!

…Повернулись захмаренi заулки.

Крюкало болото.

Пiдступали бараки й важкий труповий дух.

В палатах бiгали огники.

Але то - не весело. Що тут казати - не весело.

Десь далеко за городом стогнало тiло. Мабуть, умирало на чорних ланах.

…Д'ех! Не голубiє на душi!

I праворуч Днiпро, i лiворуч Днiпро.

I похилила в розпуцi свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осiнь.

…Рипнули перелякано ворота у барачний двiр.

…А далеко гудiло радiо на тисячi гiн про журбу нашої невеселої країни.


V


Дощ ущух.

Свiтанок iшов iз сходу ледаче, довго. Потiм брiв сiрий день, зазираючи в калюжi.

Хмари низько стояли над самотнiми бараками. Хмари придавили одним краєм захiднi квартали мiста.

…З города тягнулись клячi з калом.

Ну, а вiд заводських ворiт сунувся натовп голубих людей.

Попереду бiг гладкий собака з обiрваними вухами. Iнодi собака зупинявся, нюхав землю, тодi зупинялися й люди.

Але це на момент.

Iшли далi.

I от - Юхим ускочив до Мазiя.

- Шукають… з собакою…

Мазiй спокiйно сказав:

- Хай шукають.

- Ну, а як найдуть?

- Не найдуть.

…Юхим побiг до Оришки.

Баба в обiйми його:

- Ходiм, Юхиме, пограємось.

Оришка вартувала всю нiч. Недавно з лiжка пiдвелась. Пахне вiд неї лiками й ядерним бабським тiлом - пухким та солодким, як медяник.

Одштовхнув Оришку:

- Куди там гратися… З собакою.

I заметушився по кiмнатi.

Оришка розiпрiла - сон солодкий. Очi поросятами кувiкають.

- Та що таке?

Розповiв Юхим: так-то й так-то - бiда.

Перелякалася баба. Спiдницю схопила. Одягається. Дивиться у вiкно.

Видно - бiгає собака на цвинтарi, а потiм бiля свiжої могили гавкає.

Гавкає, не вiдходить.

I розривають уже голубi люди свiжу сопку.

Скрикнула Оришка:

- Боже милосердний! Червонi шлики вже бараки оточили.

Ну i спека!

Зовсiм збожеволiла - до старшого лiкаря посилає. Впросити, значиться.

- Тьху! От хранзоля дурна.

Ще побiг до Мазiя, а той, як папуга, завiв:

- Не найдуть!

Що тут робити? Вилаявся в "бога й у богородицю" та й пiшов у палати. От.

…А на цвинтарi вже вирили чоловiка голубого, i барачний лiкар так визнав: умер вiд задухи, отож живим закопали.

I рветься вже собака до баракiв, нюхом чує, де злодiї.

Пустили собаку. I самi пiшли.

Iз старшим-голубим барачний лiкар iде.

I вже виганяють з палат.

- Ста-нов-и-ись!

Отже, по-солдатському: становись.

Збились у купу санiтари й санiтарки.

Не так. У шеренги треба.

Гомонiли. Гомонiли.

Гомiн стих.

Держали стих.

Держали собаку за нашийника, а потiм пустили.

Знову пiшов дощ, у калюжах булькає.

Обнюхує собака кожного - мовчить.

А добiгла до Мазiя - загавкала.

Вивели Мазiя з шеренги.

…Ех, Юхиме, Юхиме!

Загавкала й бiля Юхима.

- Виходь!

Потiм повели до старшого лiкаря допит чинити.

Юхим каже:- Нiчого не знаю.

А Мазiй ярками подивився й байдуже кинув:

- Ну да, живого закопали.

…Вивели їх у двiр i повели в мiсто.

Дощ знову вщух.

Було це тодi, коли мiськi вулицi сонно прислухалися до тишi. Город спав.

Тiльки тротуари де-не-де глухо одмiрювали кроки вартових.

…Втретє розривали свiжу могилу, що на цвинтарi бiля баракiв.

Струпiшали цурупалки людського тiла.

Сморiд.

Не чути було, як спiвали ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.

А збоку шарудiли в листях мишенята дощової осенi.

Крiзь туман баракiв майже не видно. Видно постатi край ями.

Верби йдуть за мiсто до провалля, де вмирає тiло.

I от бiля ями iз зав'язаними руками стоять - Юхим i Мазiй.

Ясно? Скiльки шликiв? - Ховає туман.

До Юхима:

- Ну, кажи: жидам продався?

Мовчанка.

- Ух, ти, жидовська пико!

Важкий кулак гупнув в обличчя.

Одскочив убiк, став бiля верби. Це - Юхим.

…Коли могилу розрили, бiля ями поставили Мазiя.

- Лiзь!

Усяка буває смерть, це зрозумiло, i буває смерть, коли вiд неї смердить трупами.

Промайнула мисль.

Юхим зиркнув на яму i кинувся в туман. Де руки? Нема рук!

…Бац!

I затрiпотiло живе серце, а потiм луснуло.

Кров поточилась у листя. Iще чути було:

- Ух, ти, жидовська пико!

…Над цвинтарем проходив туман важкий - осiннiй.

…Всяка буває смерть, i буває, коли вiд неї смердить трупами.

- Лiзь!

Мазiй подивився безоднями в туман i полiз у яму, в гору людського м'яса.

…Це було тодi, коли мiськi вулицi сонно прислухалися до осiнньої брудної тишi.

…Дощ знову вщух…


СВИНЯ
I


Це каже зоологiя:

"…має сорок чотири зуби. Sus domesticus: йоркширська, темворст, суфолькська, ессекська i ще багато. I ще: sus scrofa: дик, вепер - є в Азiї, залишився i в Європi".

Iще треба розповiсти про Карла Iвановича i про Хаю - мiж iншим, а про свиню буду говорити потiм.

А тепер iще про будинок, а може, ще про кого-небудь.

Будинок…

Будинок має чотири виходи, входи. Вихiд вiсiм квартир, квартира чотири-п'ять кiмнат, а кiмнати (назад!) - дають ще квартири. У кiмнатах, у квартирi, де Хая, не де Карло Iванович, нижче поверхом,- чотири квартири: Хая, сiм'я товаришки Зої з Зоєю i два товаришi: один товариш з товаришкою, тепер жiнка (чи як там?): Райський i вона, Яблучкiна. Четвертий - Пєтушков.

От.

А от припустiм.

Два балкони: один вище, другий нижче.

…Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця… (Є такi ярки - цвiркунячi, повно точiння, коли вечiр, коли в степу блукає таємно червоний огонь: мабуть, багаття, а мабуть… не знаю). Двадцять крокiв гримає духовна музика - це сад "Гастроль". А коли стихає, тодi симфонiчна оркестра.

Дивлюсь - лiхтарi, лiхтарi, лiхтарi, як золотий горох: це над будинками, видно з будинку, що над будинками.

…А десь збираються їхати кудись. Пiд'їдуть до семафора, а там iще семафор, iще семафор…

Так от - пiд балконом гризуться собаки, зрiдка плачуть коти, мов тi дiти.

Вечiр. А потiм - нiч.

- Мяу-у-у!

Садок. Iз садка арiя з "Iвана Сусанiна". I тому, що Глинка великий композитор, i мiсто не мiсто, i огнi не огнi, сумно, тоскно, радiсно… I знову сумно…

Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильцями…

А коли вистукував цвiркун (тодi прийшов вечiр), Хая пiшла на балкон i через бильця перехилилась, щоб покликати:

- Ка-арль! Ка-арль!

Це так: язик до пiднебiння. От повторiть голосно:

- Ка-арль! Ка-арль!

Чоловiк живе i вiн не знає, що вiн мавпує. Один зробить "гав" - другий зробить "гав!", бо в природi теж: весна заплаче дощами, а потiм i осiнь заплаче дощами. Мiж iншим, чом ми бабники. Ви як гадаєте? А от Латвiя нiбито рiка i тихенько струмкує, це тому, що Латвiя нагадує латаття, а бiля латаття вода якось завжди струмкує.

Хая покликала й пiшла в кiмнату.

А тодi на схiдцях шум, тупiт, i влiтає канарейкою Карло Iванович.

- Шьо, дєтошька?

Карло Iванович "шьо" - прибалтiйський акцент: "шьо". Христосик Карло Iванович, во благообразiї: русява борiдка, а в сiрих очах смирення (вода бiля латаття тихо струмкує).

Хая показала пальцем:

- Там я напiсяла, вiзьми винеси.

Карло Iванович заметушився, спотикнувся, схопив "генерала" i вискочив.

…А тепер -

- а тепер Хая лежить на канапi. Карло Iванович, коли розсердиться - "Ах, цi жiрнi шеншiнi…" (здається: жiрнi женшини всюди, навiть, де цвiркун точить крильця, навiть сняться - всюди… жiрнi шеншiнi…).

Карло Iванович увiйшов з порожнiм "генералом" i поставив його обережно пiд кровать.

I сiв… i не сiв…

Хая сказала суворо:

- Iди. Можеш iти. Можеш сьогоднi не приходити.

…Коли б'ються пiвнi, а потiм один тiкає, тодi одному чуб настовбурчений. Так i Карло Iванович.

Карло Iванович пiшов, вiн не розсердився, стримав себе, тому що вiн пiвнiчний чоловiк, а на пiвночi довго холодно.

А прийшов сюди через пiвгодини (на п'ять хвилин) Райський - живе за стiною. Райський прийшов сказати:

- Єрунда!

Єрунда: пишуться тези, тезове царство. У Райського тезовий стiл, спецiально, стоси.- Я здихаю! - Єрунда. З жахом: - Що ви робите? - Єрунда!.. Не думаєте ви цього: коли тези згорiли, тодi вилетiла з них лiтера "з", поширяла над землею й сiла на своє одвiчне мiсце. I пiшло звучати в другiм таборi:

- З-з-з-з-з-з-з!

- З-з-з-з-з-з-з!

Звучить холодно, уїдливо, одноманiтно…

Райський мовчить. Бiльше мовчить. Коли висловиться -

- доклад по питанню… Докладач т. Райський.

…Хая взяла, за руку, а потiм на вухо, а потiм лукаво:

- Правда?

Похмуро:

- Так…

Тодi Хая розвела руками:

- А-я-я… Такий розумний, а теж попались на гачок… Ну й Яблучкiна!

I ще про Яблучкiну, жiнку (чи як там?) Райського. А потiм грала очима:

- О темпора, о морес! Де нравственiсть? От вiзьмiть Тему Касальську. Знаєте? Вона каже: менi що? сьогоднi один, а завтра другий: не все одно, з якої чашки однакове вино пити?

I брала його руку й трошки томилась:

- Я не можу! Я так не можу!

…А Карло Iванович не засне, поки в Хаї не темно. Довго не темно - прислухається, хвилюється, а коли говiрку чути, Карло Iванович сальтоморталить по-цирковому: залежить ноги в залiзнi перекладини балкона, а тулуб i голову кине вниз. Дивитись вниз не можна: в головi кружляє, упасти - розбитись на смерть. Зате так видно, що робить Хая (її балкон нижче): чи не прийшов хто, а як прийшов - що таке?

…Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця, а потiм симфонiя в саду "Гастроль".

…А хтось поїде кудись: пiд'їде до семафора, а далi ще семафор, ще семафор…


II


Далеко на пiвднi замислилось море. Далеко далека Ялта - порт. Морськi купання, i море пахне, i виноград пахне, а грона з винограду на взгiр'ях. Виноград в листях, i тiльки зрiдка соковито на сонцi блищить.

Так блищить: морська хвиля мчалась, й вдарило її з нальоту промiння.

…Тут Лiвадiя, Орiянда, Алупка, тут у старовину генуйська оселя з далекої Iталiї… Пахне тютюном, дурманить тютюном…

Тут нащадки лихої татарви, тепер: "шурум-бурум" - спокiйнi, задумливi татари… I гори: Яйла, Чатирдаг, Карабах…

Вiдпустки дають у травнi, в червнi i коли вже стиглий виноград.

Хая чекала на свiжий виноград i була ввiчлива до Карла Iвановича, рiдко тривожила його з "генералом".

А виноград "скоро поспiє"…

…Ранок, ще рано: пiв на одинадцяту. Вiкна на захiд, сонце на сходi. Сонце зiйшло, але не видно: на тiм боцi.

…Нарештi прокидаються, прокинулись. Нарештi - стук: це шофер.

До Зої увiйшов шофер. Каже:

- Дозвольте посидiти. Ще не пiдвiвся… совбарин.

Це про Райського - за ним приїхав.

…Минуло ще пiвгодини. Не прокинувся. Шофер хвилюється:

- Мабуть, пiду… постукаю.

Iде й каже незадоволено.

- Атвєтствєнной… гiпо-по-по-там.

…Єсть воли волов'яча шия - Райський. Шофер не заїкається; гiпопотам не скаже, скаже зайве "по"; гiпо-по-по-там.

Нарештi прокинувся, умився. Поїхали.

Тодi до Хаї постукав Карло Iванович:

- Дєтошька, тi не пайдьош на шлюжбу?

I чути незадоволений голос:

- А ти сам не догадаєшся? Не знаєш, що в мене женська хвороба?

I тихо (про себе):

- Остолоп!

Навшпиньках од дверей Карло Iванович. Але Хая кричить:

- А молока, мабуть, не принiс?

Дiйсно, молока не принiс Карло Iванович. I кидається вiд дверей Карло Iванович.

…З усiх нiг! З усiх нiг!..

Але напроти Пєтушков: теж на службу.

- А-а-а…

В грудях повно почуття: не сказати, не говорити, не вимовити! (На дощi лелека вбирає в шию голову i нижче. Так Пєтушков).

Конфетно, карамельне посмiхається i руку плавко й обережно:

- А-а-а…

Карло Iванович ухилився:

- Ах! Залиште!

Бiжить, побiг по молоко. Пєтушков конфектно, карамельне посмiхається i чимчикує на службу.

В дорозi:

- А-а-а…

I сюди, i туди безцвiтний капелюшок. Згинається, туманно розпливається. I от -

- служба.

А потiм (нарештi) -

- столовка.

Хитає беззубим ротом (вiн не старий), каже:

- Ми з Григорiй Федоровичем…

"Ми пахали"… Це з наркомом. I так думають: тут - вiдповiдальний там, там - вiдповiдальний тут.

Тому:

- служба, i служба "а-прима".

…Коли Пєтушков побiг, прокинулась Яблучкiна.

Стiна. За стiною Хая. Хая демонстративно вистукує закаблучками - ходить. I Яблучкiна теж. Це так: два двори, паркан, бiля паркану колючки. В колючках - i там собака, i тут собака:

- Грр! Гав! Гав!

- Грр! Гав! Гав!

Але паркан.

На Миколаївськiй церквi годинник ударив дванадцять. На бруку кричать грузовози.

В квартиру увiйшла уборщиця. Уборщиця становиться так: мiж двох дверей - Хаїної й Яблучкiної.

- Баришня!

Тодi вискакують разом.

Яблучкiна:

- Можете убирати… Котiк уже сiв на автомобiль; (Автомобiль пiдкреслюється).

Мiж iншим: за Карлом Iвановичем автомобiль не приїжджає.

Хая:

- Да, да!.. Будь ласка, скорiш, а то до нас, мабуть, приїде народний комiсар.

(Народний комiсар пiдкреслюється).

Яблучкiна зневажливо подивилась на Хаю. Її очi кажуть: - Народний комiсар?.. Гм.. Не вiриться.

А потiм дверi: хлоп! хлоп!

За дверима уборщиця: чи сюди, чи туди? Вона непрактична дiвчина. Але вона розумiє. Вона згадала село, вигiн, дiвчат i крем'яшки. Згадала - пiшла на кухню. Заплющила очi, розставила руки й покрутила в повiтрi пальцями: коли зiйдуться, тодi спершу до Хаї прибирати, коли нi - спершу до Яблучкiної прибирати. Не зiйшлись, треба в Яблучкiної, але вона з тривогою думає, що й народний комiсар - це не абищо. Убирала в Яблучкiної, а Хая демонстративно закаблучками вистукувала.

Потiм уборщиця прийшла до Хаї, а Хая на кроватi розкинулась.

- Ах, Боже мiй! Чого ви так довго? Я ж просила вас скорiше, бо до нас, мабуть, приїде народний комiсар.

А потiм закричала глухо:

- Ох! Ох!

Уборщиця:

- Що з вами, баришня?

Тодi Хая сказала з тугою:

- Ах, яка ви дура… простiть мене, Прiсю. Невже ви не розумiє - те, що в мене хвороба матки?

…Маленька справка: Карло Iванович приходив до Зої й казав:

- Ах Зою! Вi такой корошiй товаришь. Нiфшелi Хая мiня не люпiт? А я не маху, мi, сєвєрнi людi надолько люпiм…

Зоя:

- Я, Карло Iванович, не знаю…

I до матерi:

- Мамо, вгомонiть Соню, чого вона розкричалась? Поколишiть…


III


Зоя, сiм'я Зоїна. Зоя дивиться перелякано. У неї чоловiка нема (був), у неї солдатський пайок i мiльйон (п'ять коп. зол. валютою) жаловання на мiсяць.

Зоя дивиться перелякано: єсть вулиця, єсть вiтрина напроти. Колись у вiтринi було порожньо, а потiм появились дамськi капелюшки, i Зоя трiшки забула Маркса.

Хая сказала:

- Бачиш, i живеш, дурочка. А то б жила в конурцi. Що значить протеже? Це менi дякуй.

Зоя дякувати не знає, а мати каже, що хлiба нема на сьогоднi i (о жах!) не варили кулiшу в ескадронi: Зоя працює в ескадронi.

I сказала Хая:

- Ну, слава Богу, скоро вже поїду в Ялту. А потiм додала з докукою:

- Тiльки нудно з ним. Ах, як нудно. Я вже i так, i сяк, але не можна покинути… Ну, як я буду жити без совнаркомки?

Це про Карла Iвановича…

А на покрiвлi латають покрiвлю. З'їли лiта покрiвлю, бо йдуть лiта, не вертаютьси.

А на краєвидi акварелi силуети церков, силуети будiвель, димарiв…

Iще маленька справка:

Хая їде з Карлом Iвановичем у Ялту через пiвтижня, а Яблучкiна з Райським на Кавказ за два днi.

Хая пiшла в свою кiмнату й стала напроти трюмо. Подивилась на себе.

На покрiвлi латали покрiвлю: стук! стук! З'їли лiта покрiвлю…

…Пахло розтопленим салом…

Хая дивиться в трюмо й чує: Яблучкiна знову вистукує закаблучками. Тодi Хая знову пiшла до Зої й сказала з обуренням!

- Це ж хамка!

Це про Яблучкiну. I розповiла:

- Хiба я ранiш так жила? Тепер що? За iдеї. А перший мiй чоловiк був директором у заводi… Да…

Хая задумливо подивилась на Зоїну маму, а Зоя уважно, перелякано слухала.

- А що вона, ця Яблучкiна? Потаскушка! Ну вiзьми: я ж Райського добре знаю… Ти його ранiш бачила з нею?.. Ага! Ти б подивилась! вiн неглiже, а вона перед ним, як сучка хвостиком. Ну, а потiм розфуфирилась… Розумiєш? Амури.

I вiдзначила з докукою:

- А вiн - дурень. Радий за всяку цiну одкараскатись вiд неї i не знає як. Боїться скандалу. Ех ти, теоретик!

…Виходив полудень до Зоїного вiкна. Закричали в коридорi Зоїнi й маминi дiти. В саду "Гастроль" iшла репетицiя, кiнчалась репетицiя, а за силуетами димарiв курiв шлях.

Подзвонили. Це Карло Iванович принiс обiд. Зоя перелякано дивиться на маму, пiдморгує мамi, щоб не прохала в Хаї лишкiв Хаїного обiду. Мама похитала головою й пiшла одчинити дверi. А Хая пiшла до себе.

…Обiд починається, почався звичайно з того, що Хая не задоволена з обiду. Дивується: чому не видають шоколаду? А вiд борщу смердить старим салом.

Карло Iванович:

- Це ж, дєтошька, боршь, боршь всiгда з старiм салом.

Хая не витримала:

- Дурень!

Лягає на кровать i суворить брови, Карло Iванович винувато дивиться на борщ.

…За вiкном "катеринка" грає "Розлуку". Це прийшов нiмий i закричав за вiкном по-дикунськи:

- Е-е-е!

Полетiли, мабуть, засмальцьованi грошзнаки. I знову чути: стук! стук! - латають покрiвлю. Стихли бунти, громи, революцiя - латають покрiвлю.

Коли Хая не їсть - не їсть i Карло Iванович. Тодi Хая спитала:

- А узнав, на якiй пiдставi цей оболтус Пєтушков столується в совнаркомцi?

Карло Iванович розгублено подивився:

- Ах, дєтошька! Я забуфь.

Скрикнула Хая:

- Забуфь! Забуфь! Нiчого сказать - громадянин: забуфь! Хiба ти не бачиш, що ця бездара хитра, як лисиця. А вiч - забуфь! Ну й годуй Пєтушкових совнаркомкою.

Карло Iванович ще винувато подивився на борщ, а потiм несподiвано образивси.

- Шьорт знає шьо! Шьорт!

I пiдвiвся й пiдсмикнув брюки.

Тодi Хая раптом заласкавiла:

- Що ти? Що з тобою, не хвилюйся, Карль. Ах, який ти нервовий. От як поїдеш у Ялту…

Карло Iванович зневажливо подивився на Хаю, затрусилась русява борiдка, почервонiв, як стрючковий перець. Ще раз пiдсмикнув брюки й кинувся з кiмнати.

- Шьорт!.. Прибiг до Зої:

- Тафольно… Вi, Зоя, карошiй товарiшь. Каварiтє: долько она будiт мушiть мiня? Нiфшелi она мiня не люпiт? Шьорт!


IV


Поспiвав виноград - там, на березi моря, де Алупка, Яйла, Чатирдаг, Карабах, де задумливi татари: "шурум-бурум" - нащадки лихої татарви.

Останнi днi перед од'їздом.

Ранком уборщиця Прiся заплющує очi: чи зiйдуться пальцi? I в останнi днi демонстративно вистукують закаблучки: Яблучкiна й Хая. Пройшов Пєтушков на службу, конфектно, карамельне усмiхається. Iнодi й Хая йде на службу.

"…Дано сие в том, что он командируется на Кавказ по служебним обязанностям. Предлагается гражданским…" i т. д.

Завтра Райський з Яблучкiною їдуть на Кавказ.

А перед од'їздом розiгрався-таки скандал. Яблучкiна вилила в раковину помиї, а це побачила Хая.

I сказала Хая:

- Боже мiй, яка некультурнiсть! Яблучкiна фиркнула:

- Будь ласка, не вчiть. Сама знаю.

- Знаєте, та, мабуть, не все… Ах, яка некультурнiсть!..

Тодi Яблучкiна скрикнула:

- Iдiотка!

Хая зблiдла:

- Що ви сказали?

- Iдiотка!

Хая в знемозi похилилась на стiну:

- Ох, менi дурно…

Але раптом побiгла до дверей i крикнула:

- Ти думаєш, що тебе Райський любить? Дулю пiд нiс… Сучка!

Вийшов Пєтушков, конфектно, карамельне посмiхався:

- А-а-а!..

Хая скипiла:

- Чого вам треба?

- А-а-а!..

- Дурень! - i вскочила в свою кiмнату.

Хая конче хвилювалась i покликала Зою. Лаяла Яблучкiну, а потiм говорила про Пєтушкова:

- От. Живий ескiз для комедiї. Сидить у совнаркомцi й пiдслухує, що говорять. Вислухав засiдання, а потiм до якогось наркома:

"Ви ж не забивайте, Сергєй Петрович, сегодня у нас в шесть часов засєданiє".- "Да, да… я помню". А вiн же на бугайця взяв. От ескiз!.. Ну, брешеш, я таки доб'юсь, яким ти махером у совнаркомку попав.

Зоя уважно перелякано слухала й вертiла в руках газету за 26.

Iще казала Хая:

- Брешеш! Ще й з будинку цього виживу.

I додала надто серйозно:

- Хiба ти не знаєш, що тут тiльки члени колегiї будуть жити? Я за тебе, дурочка, дуже рада. Тепер ти б нiяк не вселилась. Подякуй менi.

(Кiнець! Кiнець! Кiнець!)

То б'є в лiтаври моє надхнення.

(Кiнець! Кiнець! Кiнець!)

27. Яблучкiна й Райський їдуть на Кавказ.

Метушилась Прiся:

- Баришня!

А шофер перевозив корзини на вокзал.

- Атвєтственной… Гiпо-по-по-там.

Райський увiйшов до Хаї:

- Прощайте!

I сказала Хая:

- Менi рiшуче вас шкода… Опрiдiльонно…

Шофер покликав:

- Пожалуйте, машина готова.

Райський пiдвiвся.

…А за стiною Яблучкiна вже демонстративно вистукувала закаблучками.

Райський пiшов.

27, 28, 29.

Їхати. I цим їхати.

…Це, здається, в Iбсена, а може, в Пшибишевського - сильна любов перемагає нелюбов, i нелюбов любить.

Так Хая комусь:

- Я знаю, вiн мене любить до божевiлля. Хай же переможе мою нелюбов.

А йому:

- Карль! Я люблю тебе, але в мене хороба матки. Я нервова.

Комусь:

- Вiн i справдi став неврастенiк. Йому треба женшини. Але я не можу! не можу!

Йому:

- Дорогий мiй Карль, не забудь захватити в Ялту оце шмаття: це для менструацiї.

Сьогоднi Карло Iванович ходить самоваром вичищеним.

- Ка-арль! Ка-арль!

I канарейкою летить Карло Iванович…

…А все-таки сьогоднi, в останнiй день зчинилась драма.

Карло Iванович прийшов спати до Хаї i не принiс подушки.

Хая довго мовчала.

…В саду "Гастроль" не було симфонiчної оркестри - спiвав московський Пiрогов.

Кричали:

- Блоху! Блоху!

Але не схотiв спiвати блоху: гонор знаменитости.

Раптом вдарив духовий оркестр.

Хая спитала:

- Чого ти не принiс подушки? Карло Iванович:

- Я, дєтошька, забуфь!

- Забуфь! Забуфь!

I… почала розпiкати, i… почала.

- Забуфь! Забуфь!

Як i треба було чекати, Карло Iванович довго слухав, а потiм пополотнiв. Але на цей раз так пополотнiв, як нiколи.

Спершу вiн пiдсмикнув брюки, потiм забiгав по кiмнатi i раптом закричав мов не своїм голосом:

- Рабiня! Рабiня! Шьо тi мушаєшь меня? Рабiня.

Трусилась борiдка, ще пiдсмикував брюки й кричав не своїм голосом.

Хая перелякалась:

- Зою, Зоїчко! Йди сюди. Вiн уб'є мене.

Прийшла Зоя, але Карло Iванович конче розiйшовся:

- Рабiня!.. Рабiня! Два хота мушаєшь!

Хая теж пополотнiла:

- Карль! Що ти кажеш? Боже мiй! Ти попираєш усе святе: ми так жили два роки… Ах, Боже мiй! Зою, менi темнiє в очах. Ох! Ох!

Тодi Карло Iванович вискочив iз кiмнати й ускочив у Зоїну кiмнату. I чути було на всю квартиру гiстеричне: - Рабiня! Рабiня!

Хая обняла Зою:

- Що менi робити, скажи, що менi робити… Пропала Ялта!.. Що я буду робити без совнаркомки?

Але коли Карло Iванович стих, Хая заговорила з сумом:

- Вiн, їй-богу, скоро вмре. Вiн неврастенiк. Я вже спокiйно чекаю на його смерть… Тiльки що менi робити? Пропала Ялта!..

I плачем заплакала… В саду стихло: публiка розiйшлась. За вiкном жеврiли зорi. Зоя вийшла з Хаїної кiмнати й пiшла до себе. Карло Iванович, блiдий, схвильований, сидiв край вiкна.

- Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: iзтєфалась ана два хота, а тепер канець. Тафольно.

I пiдвiвся:

- До сфiтання! Пойду к сiпє. Тафольно!.. Мi сєфернi людi долько терпiм, но - тафольно!..

I рiшуче пiшов до себе на другий поверх.

Так було 29. 30 Прiся прийшла убирати i вже не гадала на пальцях.

Пробiг (конфектно, карамельне) Пєтушков.

А 30 увечерi кур'єрським потягом Карло Iванович з Хаєю їхали в Ялту. Карло Iванович говорив:

- Шьо, дєтошька?

Хая дивилась убiк…

А про свиню я так нiчого й не сказав. I не скажу. Свиня для того: "пiдложити свиню", не сказати про свиню - це прийом.


КIМНАТА N 2


Макс прокидався о сьомiй годинi, хоч i лягав надто пiзнiш од Вiвдi. Хутко одягнувшись, вiн бiг до клубу, що був на першому поверсi. Коли там нiкого не було, хапав два-три полiна i, озираючись, повертав iз ними до кiмнати. Так було щодня, а тому й палива в кiмнатi ч. 2 було завжди досить.

Вiвдя прокидалась не ранiш дев'ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала:

- Срулю!

Макс покривлював обличчя i з благанням дивився на неї крiзь синi окуляри. Тодi Вiвдя грiзно:

- Срулю!

Макс хвилювався:

- Як тобi не соромно ображати мене?

Вiвдя мовчала, тiльки брови їй збiгалися докупи. Макс навшпиньках виходив iз кiмнати, а Вiвдя вдягалась.

Одягалась Вiвдя завжди з пiвгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потiм вiн приносив окрiп i вони пили чай. Вiвдя всмiхалась:

- Чого ти на мене, Максе, сердишся?

Макс мовчав.

- Може, того, що я не хочу за тебе виходити замiж?

Макс мовчав.

А ввечерi вони слухали, як за стiною, в сусiднiй кiмнатi, кричала дитина.

- У-а! У-а!

Вiвдя вiдводилась, брала iз столу яку-небудь книжку й говорила:

- Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи менi: який логiчний зв'язок мiж життям i цiєю книгою? Що це за книга? Мах! Ага, фiлософiя Маха. Ну, що вiн там проповiдує?

I тут же Макса за плечi й не давала йому говорити.

- Я знаю! Я все знаю… Ша!

Макс з благанням, як прибите цуценя:

- Дюнiчко!

Грiзно:

- Максе, не треба плодити дiтей! Наслiдування вiдзнак нiкчемности.

I серйозно:

- Ти кого зараз студiюєш, Гегеля?

- Нi, Дюнiчко, Канта.

Потiм одягались i виходили на вулицю. Коли була субота, увечерi йшли через площу Карла Лiбкнехта до синагоги.

Вiвдя - українка, Макс - єврей.

Макс казав:

- Уй, яке гарне небо!

Питала:

- Ти вiриш у небо?

- Гм! Навiщо вiрити… споглядаю.

- Тобi хочеться молиться?

- Так. Я хочу споглядати.

…Вони йшли в синагогу.

А повернувшись додому, Вiвдя глузувала:

- Срулю! Уй, Срулю! Якi противнi твої фанатики.

Макс жахався.

- Дюнiчко! Якi ж вони мої?

I знову за стiною кричала дитина:

- У-а! У-а!

А у вiкно заглядав клаптик сiрого неба.

В коридорах гостиницi - "загального помешкання" робiтникiв Н-ської вiйськової установи - вештались люди, а по вулицях шумiли автомобiлi й фаетони.

Вiвдя непорушне сидiла бiля вiкна.

Макс брав книгу й читав уголос.

О десятiй годинi Вiвдя казала:

- Годi, скажи менi, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не вiйна й не революцiя?

Макс:

- Не знаю.

- А я знаю. Ти б де-небудь у провiнцiальнiм мiстi екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки пiдряд зрiзували по латинi, чи що. Нарештi ти б видержав iспит i був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки…

Вiвдя пiдняла трошки спiдницю й цинiчно заспiвала:

Пошла я раз к дантiсту,

К большому спецiалiсту,

Чтоб он мнє вставiл в дирку

Зуб! Зуб

Макс нервово перекосив обличчя.

- Дюнiчко!

- Знаю, що Дюнiчка. Ну, ладно… А потiм…

Потiм вона замислилась i додала:

- А я була б iнженером. Так, Максе, я була б iнженером.

Макс уважно дивився на неї крiзь синi окуляри, а вона примружувала очi, як кiшка.

Несподiвано:

- Срулiку! Мiй Срулiку!

Втягував шию в плечi й нахиляв голову.

А за стiною знову кричала дитина:

- У-а! У-а!

До Вiвдi прийшла подружка по гiмназiї - Христя. Така задумлива, як вечiрнє небо. Як i завжди, довго мовчала, а Вiвдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партiї викинуть - iнтелiгентка. Завжди боялась.

Вiвдя сказала:

- Яка ти жалкенька.

Усмiхнулась:

- Я тобi, як друговi…

…Прийшов зi служби й Макс. Сiв на канапу й довго дивився на Христю з-пiд лоба.

Каже:

- Чого турбуєтесь! Хай викидають.

Христя:

- Ах,- зiтхнула довго й широко.- Уже три роки в партiї.

Вiвдя поралась бiля умивальника й знову примружувала очi - єхидно.

- Тодi не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя пiдiйшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її нiжно долонею.

- Я не одержую!

А Макс хвилювався:

- Я от вийшов з партiї… i нiчого…

- Ну, ви ж анархiст.

Максовi приємно було, коли його називали так.

Вiн надхненно сказав:

- Так, анархiст… Вiльний чоловiк. I бiльш нiчого.

Але Вiвдя обрiзала:

- Який ти анархiст? Досить похвалятися.

- Дюнiчко…

Не хотiла говорити.

Христя пiдвелась i заломила руки.

Христя така маленька дiвчинка, хоч їй i двадцять шiсть лiт.

Вiвдя накинула на плечi хустку й пiшла з Христею на зiбрання комгуртка. Там сидiла оддалiк - безпартiйна - i слухала. Вона завжди була на партiйних зiбраннях.

У гостиницi ще жила баба Горпина. Служила на кухнi - картоплю чистила. Був у неї чоловiк. Чоловiк мав орден Червоного Прапора - на фронтi працi одержав. Чоловiк був дуже ледачий i нiчого не вмiв, крiм як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка.

Коли хто спотикався, вона казала:

- Це вас Господь Iсус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.

А комендантовi гостиницi вона радила:

- Заглянь, моє чадо, в євангелiє от Матвiя.

Комендант "гнув" матюком i т. iнш.

…Почистивши картошку, Горпина пiднялась на другий поверх. I сьогоднi вона чекала. Так, вона чекала.

Цю нiч їй снились сни золотi, як ризи Господнi. Приходив Христос.

…Такий золотий, такий золотий!

Думала - це добрий сон, i згадала серпневi колосся бiля сусiдського тину… Проте сусiдський тин був тридцять рокiв тому.

З Вiвдею Горпина зiйшлась несподiвано й дивно.

- Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вiрила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самi йшли до неї. Так думала. Вiвдя теж сама прийшла.

Каже:

- Ви, бабусю, євангелiстка?

Ну, а потiм сходились, дивились одна на одну й мовчали.

Вiвдя так тихо, лагiдно, наче за далеким сном тьмяна тиша:

- Нам говорити, бабусю, нiчого. Ви дивiться на мене, а я на вас… Отак! Я бачу в ваших очах Христа.

Колись один робiтник постукав у цю мить до кiмнати. Ой, як Вiвдя скаженiла. Горпина перелякалась, а потiм подумала:

- Господнє серце!

I вони знову дивились одна на одну.

…Горпина увiйшла в свою кiмнату. Взяла євангелiє й читала. Подумала: навiщо друкують рiзнi книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар - скiльки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангелiє чи то бiблiю. А їх i нема.

Потiм вiдкинула занавiсу й дивилась у вiкно. Вiкно виходило в двiр. Видно було помийну яму, а Горпина мрiяла про небеса. Увечорi чоловiк її пiшов дрова рубати, а в дверi постукала Вiвдя.

Простягла обiйми - поцiлувались. Вiвдя сiла напроти Горпини. Зiдхнула.

I на цей раз дивились в очi.

Колись Вiвдя, лягаючи спати, сказала:

- Максе! А знаєш, що я бачила сьогоднi?

Макс нашорошився.

Вiвдя пiдвелася з лiжка, насунула на босi ноги виступцi i, пiдiйшовши до виключателя, погасила електрику.

В кiмнатi стало зовсiм темно.

Далi поволi поточився вiдблиск вiд далекого лiхтаря - блiдо-голубий.

Було пiзно,-бо тiльки де-не-де протарахкотить фаетон i змовкне.

Вiвдя казала:

- Ти не жахайся. Я буду спокiйно. Iду я сьогоднi тротуаром. Коли це зирк, а бiля мене якась жiнка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевiльна.

Зареготала:

- Божевiльна… Ха! Тобi не страшно?

Раптом пiдхопилась i побiгла на канапу, де сидiв Макс. Обняла.

- Ти не бiйся, мiй Срулiку! Я хочу просто оповiдати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жiнка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей вiдблиск.

Вiвдя простягла руку, i на фонi блiдого свiтла чiтко вирисувався силует її руки.

Макс важко дихав.

- Так, як оцей вiдблиск! I я подумала: вона божевiльна. Вона йшла поруч мене й говорила з повiтрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мiнiятюрний возик, а на нiм був клуночок. Ти розумiєш, клуночок. I все це було так надзвичайно. Я згадала того божевiльного, що завжди сидить бiля вокзалу. А потiм я згадала й усiх мiських старцiв. I менi стало страшно. А потiм я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Нi, я тобi не скажу.

Вiвдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очi.

Казав:

- Патологiя, Дюнiчко. Не своєчасно.

Розсердилась.

- Дурне! А все життя - що таке?

Заговорив уперто:

- Нi, Дюнiчко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.

I засоромився:

- Може, не так, я не знаю. Менi iнодi буває жалко, що я покинув партiю… А всi ми, правда, може, й ненормальнi, бо не кожному пережити цi днi… важко…

Вiвдя закричала:

- Мовчи! Мовчи! Ах ти, агiшко моя нещасна… Срулiку!

Хтось проходив бiля їхнiх дверей i зупинився.

Тодi Вiвдя ще раз закричала:

- Мовчи! Мовчи!

Коли вони полягали на лiжка, бiля гостинницi затрубив рiг i з грохотом пробiгла пожежна команда.

Не спали майже до ранку.

Завтра Вiвдя не пiшла на службу, у неї болiла голова.

Наближалась весна. Голубiли душi, а в далинi iмпровiзувало на рожевих плямах. Танув снiг, тануло, сентиментальничало сонце.

Баба Горпина казала:

- А там у нас, на селi, поле.

Хтось смiявся весело, дзвiнко, на всю гостиницю.

- Ну i що ж, що поле?

Баба Горпина:

- Цiле поле, як ризи Христовi.

На неї теж, безумовно, впливала весна. Крiм того, вона не звикла до мiста. Думала залишити гостиницю i - додому. А чоловiк хай тут. Вона навiть не проти того, щоб вiн добув собi молодшу зозулю. Вона во Христi, що їй? З Вiвдею Горпина майже не стрiчалась останнiй час. А коли й стрiчалась, то розминались мовчки.

А до Вiвдi почав ходити комiсар Вольський. Такий: самий звичайний комiсар iз батальйону.

Макс зiйшовся бiля театру з Христею. Заговорив нервово, поспiшно:

- Слухайте, що з моєю Дюнiчкою робиться - не знаю. Ну от Вольський - вiн її любить… А менi що робити?

Христя задумливо дивилась кудись у бiк, i здавалось, що вона споглядає.

Макс:

- I сьогоднi вiн у нас залишиться. Вiн буде в нас ночувати. А я не знаю, як менi бути.

Христя спитала:

- Ви з Вiвдею живете?

Наївно:

- Так, живу!

Але Макс не зрозумiв Христю. Потiм вона сказала, що їй треба спiшити на зiбрання, а Макс схвильований побiг у гостиницю. Вн став бiля дверей i цiлу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кiмнати доносились голоси.

Нарештi вийшла Вiвдя й здивовано:

- Чого ти в кiмнату не йдеш?

Тихо.

- Дюнiчко!

Вона засмiялась.

Вiн просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тодi вона розсердилась i сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського i буде спати з ним в однiй кiмнатi.

Вiвдя пiшла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома.

…Далi було щодня - Вольський приходив i ночував у них. Макс змарнiв, але боявся сказати Вiвдi, чого хоче вiд неї Вольський.

А по всiй гостиницi спiвали-басували.

Кипiло все напередоднi весни, як у казанi над золотим багаттям.

Баба Горпина ходила коридором i оповiдала:

- Молiться Iсусу Христу, дiточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте - там у нас поле.

Перед од'їздом Горпина зайшла-таки до Вiвдi. Та подивилась на неї й тихо сказала:

- Iдiть, бабусю… Ви не вiрите… а може, я не вiрю…

Гапка:

- Що з тобою, дитятко?

Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.

Вечiрнiм потягом вона поїхала на село.

Макс ходив непритомний по мiсту й шукав Вiвдю. Вона пiшла кудись iз Вольським. На площi Карла Лiбкнехта вiн зустрiвся з червоноармiйцем Кiптяєвим. (Був такий у батальйонi Вольського).

Ранiш Макс якось його не помiчав, а сьогоднi хотiлось говорити з ним.

Повертав розмову на Вольського.

Кiптяєв увесь час нервово пiдморгував очима - його контузило в iмперiалiстичну вiйну.

Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський - хороший чоловiк, i головне - витриманий.

Макс образився й пiшов до парку.

На дорiжках уже були люди. Кожному хотiлось, щоб була весна.

Але в цей день дмухав з пiвночi гострий вiтер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрiвлi будки сиротливо виглядав снiг.

Макс пiшов iз парку. Потiм вiн стояв бiля "вiтрини голодуючих". Пильно дивився на фотографiї дiтей з тоненькими нiжками й розбухлими черевами.

На нього найшло обурення, коли вiн згадав другу вiтрину - з пiрожними, i вiн пiшов i оддав старцевi останнi п'ятдесят карбованцiв.

Так зробив незадоволений Макс.

…Пiзно вiн пiдходив до своєї кiмнати.

Боявся, що Вiвдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадiв. Але Вiвдi дiйсно не було. Була Христя.

- Чого ви так пiзно?

Христя:

- Я… так…

Говорила лагiдно, але видно було, що хвилювалася.

Макс просто:

- Вас, мабуть, турбує щось?

Христя сказала:

- Так, турбує.

Потiм скаржилась:

…У неї не органiзуються думки, а тому все, що вона читає, нiколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути анi агiтатором, анi органiзатором. Це ж жах, бо вона iнтелiгентка.

Макс i слухав, i нiчого не чув. А Вiвдя не приходила. В гостиницi було вже зовсiм тихо. Тiльки зрiдка хтось проходив коридором, i кроки його глухо звучали, нiби це було порожнє, нежиле помешкання.

Вiвдя останнiй час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась i йшла. Бiля пасажу її чекав Вольський, i вони йшли за мiсто.

У недiлю вони пiшли теж за мiсто.

Вольський казав:

- Чудово сьогоднi…

Вона:

- А завтра?

- Що завтра?

- Завтра теж буде чудово?

- I завтра.

- I пiслязавтра?

Вольський подивився гостро. Вiн завжди дивиться гостро й чiтко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо вiн комiсар.

Розсмiялась:

- Ця цинiчнiсть менi не подобається.

Вiн погладив себе по широкому лобi й тихенько засвистiв.

- Що ж тут цинiчного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здiбним до життя, до боротьби. I тiльки. А коли я комiсар, то я, значить, такий.

- Агiтацiя! - i скривила обличчя.

Виходили до залiзницi. Збiгли на насип.

Вона:

- От, дивiться: все далi й далi, а куди - невiдомо.

Вiн:

- Ви про рейки? Чого ж невiдомо? Далi станцiя - одна, друга, третя.

Вона:

- Тому невiдомо, що, може, з цих рейок раптом потяг i звалиться. От вам i невiдомо.

Вiн:

- На то є семафор. А нещаснi випадки завжди бувають - це теж вiдомо.

Йшли на схiд - по рейках. Простори кутались у надвечiр'я.

Вiвдя казала:

- Я люблю йти на схiд, бо навiть вiвтар на схiд дивиться. Вольський узяв її за руку й фамiльярно посiпав.

- Не всi й вiвтарi дивляться на схiд… Так-с. Проте I я люблю дивитись на схiд.

Вiвдя замахала руками.

- Годi вам! Годi вам!

Коли вони вийшли за будку 323, Вiвдя кокетувала. А вона вмiла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе пiд руку. Щiльно тулилась до нього.

…Зайшли далеко й мусiли повернути.

Вечорiло. Рейки загублювались у далинi, нiби в провалля. Нарештi - до мiста.

Вiвдя махнула рукою:

- Прощай, поле!

Десь несподiвано одкликнулось луною.

Припинилась. Задумалась.

- Це баба Горпина!

- Яка баба? - спитав Вольський.

- Та то так! - засмiялась вона.- Була така… баба… чудесна…

Вирвала руку й крикнула:

- Бiжiм!

Христя посiдала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цiлий день вертiлось у головi - чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї пiдсмiхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена.

Жила вона край мiста в одного чоботаря в холоднiй кiмнатi i нiчого не хотiла.

В той вечiр Христя ходила по сусiдах i прохала "трiшки нафти". Їй нiхто не давав. Тодi вона засмутилась i поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогоднi читати. Чоботар резонно зазначив:

- Завжди читати не можна, на легенi погано.

А з Христининими легенями i дiйсно було щось неладне: кихикала - тихо й сухо.

Христя подивилась на нього ясними очима й пiшла до себе.

Iз свiтла спершу нiчого не буде видно, а потiм - так собi. Спати не хотiлось.

Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.

Десь далеко гавкав собака, i, слухаючи його, було чогось сумно.

Ще дивилась на книжки, i захотiлось плакати.

Вона нiколи не плакала, а в цей час хотiлося. Пiдвелась. Зняла з етажерки "Економiчне учення" i придивлялась. "Да, воно!" Положила на стiл…

I от вона почуває, що їй хочеться стати навколiшки. До болю хочеться.

…Десь гавкав собака.

Стала. Простягла руки в просторiнь, i їй стало солодко.

"Невже я молюсь?"

Пiдхопилась:

"Кому?"

А в голову: "Економiчне учення К. Маркса - К. Кавтського… Завтра прийдете, одержите… Сьогоднi нема!"

Вона побiгла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потiм дивилась, як чоботар забивав цвяхи в пiдошву, й мовчала.

Скоро прийшов i Макс.

- Менi щось вам треба сказати. Ходiмте.

Вийшли. Макс оповiстив, що сьогоднi рiшучий день: вiн скiнчить або так, або iнакше. Вiн далi так жити не має сили.

Христя сказала холодно:

- Я не пiду!

Макс захвилювався.

Христя ще раз сказала холодно:

- Я не пiду.

В той же вечiр Вiвдя сидiла з Вольським на лiжку й розмовляла. На дворi знову знялась курява - зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати - останнiй зимовий мiсяць (i то кiнець). Вiвдя задмухала на свiтло.

- Дивiться, як парує!.. Хiба ви не змерзли?

- Трiшки змерз,- сказав Вольський, запалюючи цигарку.

- Ну, то йдiть сiдайте бiля мене - буде теплiш.

Сiв.

Сказала:

- Щiльнiш. А то положiть руку на плече.

Вольський:

- Нi, мабуть, не треба.

- Чому?

- Зайде Макс, а вiн i так на мене сердиться.

З iронiєю:

- А ви боїтесь?

Просто:

- Нi!

Курява залiплювала вiкно. Через три кiмнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..

Вiвдя сказала:

- Чого менi сiро?

Подивився на неї. Вона дiйсно була блiда й сiра.

- А ви вiзьмiть себе в руки.

- Ха!.. В руки…

Спитав:

- Не можна?

- Нi, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшенi. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно й маленьке несила.

- А ви ще раз спробуйте.

Сказав серйозно.

Вiвдя нервово перекосила обличчя:

- Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить… Так! По-старому.

Вольський:

- Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агiтацiя.

- Так, краще не треба!

Вона засмiялась.

- Я навiть думала, що мене баба Горпина спасе.

- Це та сама Горпина?..- спитав Вольський.

- Нi, мабуть, не та,- сказала Вiвдя й задумалась.

Потiм вони декiлька хвилин посидiли мовчки.

Ще хтось гупав праворуч.

А фуга била снiжинками в вiкно. Вольський ще раз спитав про Макса - де вiн?

А Макс прийшов уже вiд Христi й стояв знову бiля дверей. По дорозi вiн спотикнувся й розбив одно скло вiд окулярiв. Окуляри не здiймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крiм того, вуха його горiли, а в скронях стукало.

Вiвдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цiм. Це її дратувало.

Вона знову почала кокетувати.

Вольський:

- Я так не люблю!

- А як ви любите? - i примружила очi.

Сказав:

- Ви мене не перший день дратуєте… Що ви вiд мене хочете?

Вiвдя здивовано:

- Я од вас хочу?

- Так, ви.

Сказав уперто й рiшуче.

Вона:

- Це менi подобається.

Вольський:

- А менi зовсiм не подобається. Як ви хочете вiддатися менi, то робiть це й не мучте Макса, мене й себе.

У Вiвдi загорiлися очi.

- Ви хочете, щоб я вам вiддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс?

Вольський мовчав.

- З умовою, щоб дверi не замикати! Добре?

Вольський мовчав.

Вiвдя поспiшно почала розстiбати пасок i гудзики на кофточцi.

Вольський спокiйно вiдiйшов до вiкна й став спиною до Вiвдi. А вона шелестiла убранням i важко дихала. В кiмнатi було тихо, а тому й чути було, як жiночi груди вбирали й видихали повiтря.

Нарештi вона сказала:

- Ну, йдiть, я готова.

- Готовi? - не повертаючись, спитав Вольський.

Вiвдя не вiдповiла.

Тодi Вольський хутко повернувся, взяв iз столу капелюїй i вийшов.

Один момент у кiмнатi було тихо, а потiм Вiвдя зiскочила з лiжка i, як ранений звiр, завила в повiтря:

- Сво-лоч!

Iще пiдскочила до стiнки й билась об неї головою, зцiпивши зуби.

Далi сидiла декiлька хвилин, поки не увiйшов у кiмнату Макс.

Макс теж не дивився на неї i, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов.

Вiвдя мовчала.

Праворуч i лiворуч уже не гупало.

В гостиницi було тихо.

…А в вiкно знову бились снiжинки.

Снiжинки…


ЛЕГЕНДА
I


Влетiла буря, крикнула - дзвiнко, просто:

- Повстання!

Зашумiло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась рiка, подумала свiтанком та й розлилась - широко-широко на великi блакитнi гони. Та й побрели по колiна у водi тумани - зажуренi, похилi.

…Iшла повiнь… Летiла буря…

I от я хочу про молодицю коротенько розповiсти - як у народi чув.

Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пiсень гнiдих, що на зорi застигли й кожну мить сивiють.

Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), нiхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годi, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, одружився, та не прожив i рокiв зо три - пiшов у повстанцi.

Отож i залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою.

Дитина довго не жила, захворiла на вiспу й ночi однiєї кикнула.

…Вийшла молодиця на вулицю, стала бiля ворiт, замислилася.

Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кiнь здох.

…А батько закатував матiр.

…Ну, i пiвтори десятини за двадцять верстов…

…Ех ти, сибiрська каторго!

…Колись прокинулась удосвiта (пiд повiткою спала): за ногу хтось.

- Хто там такий? Одчепись!

Зареготав:

- Хлопцi, сюди! Бач, яка краля!

…Отже, червонi прийшли, повстанцi прийшли. Д'ех, будуть дiла, матерi їх ковiнька!

Кричали:

- Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?

Баба-свекруха сплеснула руками:

- Ой, лишенько! Якi ж тут буржуї, самi селяни проживають.

Посмiхнулися, а потiм виймають папiрцi, читають iз папiрцiв.

- А Гордiй Пронь є?

- Та є.

- А Остап Забийворота є?

- Та є.

Аж здивувалася стара: усiх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справдi жили, як коти в сметанi.

…А потiм повстанцi пiшли. А ввечерi ще прийшли… Ой, було ж молока та ковбас - хоч собак годуй!

- Вари вареники! Печи пирiжки!

Варила, пекла Стенька…

…Мовчала, прислухалася, розглядала… А у вiкно зазирав молодик червоний, з лiсу пiдводився. Хлопцi їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвiла, як мак… Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очi їй, як у кози дикої, тiльки хитренькi трошки.

…Отже, горiла, цвiла Стенька… а баба спитала:

- Що ви, хлопцi, надумали? Невже лiворуцiя?

- Лiворуцiя, бабо, повстання, та й квит. Iдемо буржуїв бити.

- Ой, лишенько! - та й утерла рукавом сльози.

Запитало товариство:

- Невже жалко?

- Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський - як що, то й плакати.

А повстанцi пiдводилися, до Стеньки йшли..

- Ух ти, кралечко! - цебто обняв один.

…А другий заiржав та й полапав трошки.

Мовчала молодиця, думала, мабуть… потiм спалахнула раптом, наче промiнь пробивсь крiзь хмари:

- За волю… йдете?

I крикнули хлопцi:

- За волю! - ще й шаблюки забрязкотiли.

Зашумували очi в слив'янцi (пiд вiями нiби слив'янка кипiла), вискочила Стенька до порога:

- Цiєї ночi п'ять чоловiк присплю… Хто перший? Виходь! Задзвенiли шаблюки, з грюком розпанахало дверi…

…А ранком повстанцi засiдлали конi, сiли на конi й закурiли з села. Перед вiв загiн, а позаду летiла забийворотинська хура. Хуру везли гладкi забийворотинськi конi: гнiдий у яблуках жеребець i бiлий кiнь з чорною ногою, з тавром на стегнi.

З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про неї.

…Гримали повстання…


II


Не одна молодиця спiвала: "Ой, зажурюся, запечалюся, пiду в садок зелений - розвеселюся…" То не хмари нависли над головою, то очiпок придавив вороне волосся.

…Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця.

…Гудiла-дзвенiла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.

Не одна трясилова нiч пройшла, iде, прийде - тисячi, тисячi, тисячi… Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспiвають, запишуть нащадки: був Приймак i Буденний, i були - тисячi, тисячi, тисячi…

…Палали панськi маєтки, тiкали пани. Iшли червоногвардiйцi - з заводiв, з шахт, з Донеччини, з Криворiжжя. А далi йшли повстанцi - чабани, байстрюки, голодранцi (вiдтiля, де на ставок верби похилилися). Проходили вздовж i впоперек чорнозем, мiста, пiски, лiси, байраки…

Гримали повстання. Лютували повстанцi.

А найбiльш за всiх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучi трактори й череп'янi покрiвлi), там тодi важко ходила сумна розпука.

Казали: прийшов юнак iз степу, з Хортицi, сюди, в лiси, помститися. Казали: тiльки краяни радiють (де верби на ставок похилилися), тiльки чабани й байстрюки радiють, а iншим - смерть.

Тодi вороги тримали владу, панували знов. I тремтiли вороги, коли чули про Стеньку-юнака.

Дивно, хоч де йому з'явитися, там одразу дзвенiли повстання: виходили чоловiки й баби з косами, цiпами, ховали борони - догори зубами - в травi й наганяли на них ворожi кiннi загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало.

Казали: ватажок Стенька - стрункий юнак i ясний, мов голубе небо, i буйний, неначе буря, i гордий, мов сокiл. Хто слухав Стеньку, той iшов за ним i в огонь, i в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Вiн горiв завжди й вабив завжди, наче степовi огнi в темрявi. I як великий пророк, вiн вiщував - так переказували по селах, по заводах:

- Збираймося до гурту! Насувається чорною хмарою час помсти, час розплати. Гей, виходьте на шляхи - чигає воля. Берiть ножi, одрiзи, несiть смерть. Через смерть запанує нам життя. Виходьте з лiсiв, з нетрiв, з темряви. Летiть, як метелики, на свiтло… Послухайте! Послухайте! Невже ви не чуєте, як вiки б'ють на сполох! Невже ви не бачите, що ми видираємося з провалля? Один крок - i ми в голубiй країнi, не буде кроку - знову безодня, темна, слизька, як жаба… Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: берiть ножi! точiть ножi!..

I брали ножi, i точили ножi, а Стеньчине слово лунало по оселях, виходило з лiсiв, вiдходило далеко-далеко. I знову палали панськi маєтки й череп'янi покрiвлi. Ходила кривава помста, а лiси знову гудiли буйну славу юнаковi.

…I пiднялися тодi вороги, вночi загони пустили на Стеньку, а за юнакову голову пообiцяли пригоршню червiнцiв. А тодi почали вибухати ще частiш повстання. Як вiтер, лiтав юнак по селах та пiдiймав пригноблених, i пригнобленi тягнулися з усiх усюд до нього, i лилася цебрами ворожа кров.

Так чергувалися зорi: була вечiрня, була вранiшня. Iще були днi, i вiдходили нерозгаданi днi, за лiсом зникали.

Вже майже рiк лютує юнак, i нездiбнi вороги зловити його.

…I от проїздив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться на нього. А вiн сидить на конi й посмiхається до людей, наче вечiрня зоря до рiчки.

Був тодi присмерк, стояли жнива, i на майданi пахло полем. Та й пiд'їхав загiн до журавля, i позлазили з коней повстанцi. I юнак злiз. I що ж? Юнак як юнак, але справжнiй Стенька: очi йому, як невиїждженому кониковi, грають…

…Любили люди того юнака, мов буревiсник бурю, неначе чайка синє море. Але ховали люди мiж себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тiльки ховали. А була ота думка оця: iшла чутка, що Стенька з лiсовиками валандається, тому й куля його минає. Дехто думав, що це вороги такi чутки пустили, а дехто й iнакше мислив. Що куля минає, то ще й нiчого: єсть такi дiди, на Чорномор'ї були, вiд кулi теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як iз нечистою силою що - то анцихрист.

…Отож злiз юнак, з цеберки воду п'є. I пiдiйди до нього на той грiх бабуся старенька; їй сина вороги закатували - червоний повстанець був. Пiдiйшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця паперового й ще й пирiжок маленький. Обернувся юнак: помiтив це. А баба схопила його руку - та до уст своїх, та тужити.

- Голубе ти мiй рiдненький! Синочку ти мiй гарненький! Плаче баба, а юнак, як стовп, стоїть, а громада дивиться на нього…Отут-то й було несподiване: як кинеться юнак перед бабою навколiшки, зблiд, як лист той осiннiй, i змолився юнак:

- Бабусю велика! Молюся тобi за твої страждання, за твої муки. Ти мiй єдиний бог, а iншого не знаю. Молюся всiм людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катiв жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобi, людино вiльна, що взяв нiж i запалив серце грозами.

Сказав це юнак, скочив на коня, i пропав загiн у степу. А люди стояли й думали. I порiшили тодi люди, що Стенька дiйсно зв'язався з нечистою силою.

I пiшла з того часу погана слава про юнака. Тiльки байстрюки та голодранцi пiдтримували його, а iншi люди вiдсахнулися вiд нього. I важко тодi стало юнаковi жити з своїм загоном у лiсi: вовчi загони стежили за кожним його кроком, а люди вже майже не пiдтримували його.

Та й сунулися хмари над тим лiсом, де жив юнак. Сунулися, посувалися, лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. I були тодi неяснi думи й неяснi мрiї, i журба була за далеким, неясним, невимовним…

…Жив у тiм лiсi й дiд Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова подiлась, хто коня вкрав. Розгортав Чорноморець чорноморськi книги й узнавав по них, куди корова подiлася, хто коня вкрав.

Iще знав дiд Чорноморець, де ховається юнак, i розповiв вiн людям, що наступає кiнець юнаковi, що лютою смертю помре вiн. Але ще гримали повстання i горiли панськi маєтки.

Але вже надходив кiнець.

Тихо, крадькома, мов кiшка, насувалася юнакова загибель. Як осiння журба мiж дерев, м'яко ступала загибель. I прийшла загибель.

…Була темна нiч. Тодi була темна нiч. Зойкали сичi, тривожно гудiли сосни. З трьох кiнцiв палахкотiли заграви. То горiли панськi маєтки, то було дiло юнакове - ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, i гордого, як сокiл. Тодi загiн його отаборився в Зеленому Ярку. Бiля багаття лежали стрункi постатi, а з боку лежав повстанський пес - здоровий вухатий собака.

I раптом пiдвiвся й завив пес - тихенько й тривожно. I сказав тодi юнак:

- Iде зима. Пiдемо глибше в лiси… Ще помстi не кiнець!

I одгукнулося здалека таємно:

- Ще помстi не кiнець!

I заспiвав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить iз заводi в Днiпро:

- Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…

I одгукнулось:

- Ой, Морозе-Морозенку…

Та не чули тодi повстанцi, що насувається на них неминуче лихо.

(Тодi байдуже трiщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).

…А Зелений Ярок оточили вовчi загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо…

Гей, гей! Була тодi темна нiч, як далеке-далеке минуле!….А потiм раптово вибухнули пострiли. Зататакали кулемети - то оточили повстанцiв вороги. Рзiйшлися тодi двi сили: одна сила юнакова, а друга - вовча…

Довго-довго не здавалися повстанцi.

Та тiльки перемогла вовча сила: перебили повстанцiв, тiльки троє лишилося, а мiж ними Стенька-юнак.

Ой, гудiв та й тривожно лiс…

Не розповiдає горлиця про свою дитину милу, що її шулiка забив. Отож важко казати про те, як Стенька-юнак загинув.

…Привели Стеньку на майдан i судили на майданi. I нiхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди.

…Тодi сумнiло на шляху. I сказав юнак:

- Одпустiть моїх товаришiв, i я сам знайду собi найлютiшу смерть.

Найлютiшу смерть? Гей, гей, цього панам i треба. Погомонiли вороги й згодилися; вони хотiли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютiшу смерть! А тодi й товаришi його приймуть найлютiшу смерть!

I виблискували ворожi багнети, а за майданом умирало сонце. Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив вiн:

- Я вигадав собi смерть, як в старовину було: садовили козакiв на палi, i вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострiй палi - це найлютiша смерть!

Посмiхнулися вороги - це найлютiша смерть! Тодi загострили палю й вбили її в землю.

Подивився юнак на товариство й теж посмiхнувся, i закипiли йому очi в слив'янцi (пiд вiями наче слив'янка кипiла), i сказав вiн:

- Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палi й дiвчат молодих приводили. Коли яка дiвчина захотiла одружитися iз злодiєм, що на палю сiдав, то його й одпускали на всi чотири сторони. Менi не треба прощати, але зробiть, як було в старовину,- покличте сюди громаду.

Ще посмiхнулися вороги - хай подивиться громада, як злодiїв катують. I вдарили на сполох. I зiйшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетiв ще бiльш було.

…Тодi вже вмирала й вечiрня зоря, i тихо було на майданi, тiльки шаблюки iнодi цокотiли та здалека гудiв лiс.

I сказав тодi юнак:

- Тепер я буду сiдати на палю… Але слухайте! Слухайте!

I раптом розiрвав юнак свiй одяг повстанський, i побачили люди замiсть юнака буйного голу жiнку - красуню, що погордо дивилася поперед себе. I дзвiнко сказала вона:

- Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гострiть ножi! Дивiться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невiдома зоря… Слухайте! Слухайте!..

Але не дали їй говорити вороги, як лютi шакали, накинулися на неї й зав'язали їй рота.

…А народ уже гудiв…

Тодi вовки накинулися на народ i розiгнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрiзали носа, одрiзали вуха й наштрикнули на палю.

…Гей, гей! Та й була ж то найлютiша смерть…

Але пройшла тодi про юнака Стеньку, про жiнку молоду, красуню - ясну, мов голубе небо, буйну, неначе буря, i горду, як сокiл, ще бучнiша слава. Ще й досi гудуть їй лiси невмирущу славу.

I от бiля ставка, де верби похилилися, стоїть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вiтер над нею…

…Гей, гей! Гримали повстання…

…I були - тисячi, тисячi, тисячi.


ЗАУЛОК


З сiверких левад бреде осiнь. На заулок насiдає сивий присмерк. Але на сходi починається день. На баштi вдарив дзвiн - глухо й вогко.

Леонiд Гамбарський допиває вранiшнiй чай. Передчуття неможливої радости остаточно затопило його. Iще була легенька й срiбляста тривога. Сьогоднi буде -

- рецензiя на ту книгу, де вмiщено його першу статтю. Уявно вiн давно вже вважав себе за червоного професора i навiть бiльше: будучи в Криму, в санаторiї, вiн прочитав декiлька лекцiй i на афiшах стояло:

- професор Гамбарський.

А потiм вiн пригадав фiялково Мар'яну. Ця чванлива дiвчина завжди стояла перед його очима.

- Тепер…

Але це було трохи наївно, i вiн це розумiв.

Леонiд Гамбарський замкнув портфель i поспiшно пiшов у город.

Iшла жура осiнньої чвирi. Над мiськими болотами шкульгали дощi - холоднi й нуднi.

Аркадiй Андрiйович прокидається рано й виходить у сiни. Потiм прокидається Степанида Львiвна. Мар'яна вдома не ночувала.- Мжичить холодний дощ.- Повз двiр проїхав вiзник на "стiйку". Конi ледаче перебирають багно. Проїхала сусiдка в рибний ряд.

Напроти кричить пiвень на весь заулок.

Аркадiй Андрiйович п'є чай i йде на службу. Степанида Львiвна варить обiд. Через тi ж сiни проходить i Гамбарський.

…Конi нарештi вивезли вiзника на Глухайську вулицю i потюпали жвавiш.

Тротуар прокидається.

…А життя сiм'ї таке: на баштi дзвiн б'є дев'ять, i Аркадiй Андрiйович iде на роботу. Ранiш Аркадiй Андрiйович думав, що вiн закоханий в столоначальника, а потiм думав, що в комiсара.

Але було просто: вiн закоханий у канцелярiю - безвихiдно, фатально. Майже кожного року сниться йому напередоднi Рiздва (коли ялина, коли юнiсть): якась чудова казкова королiвна, що вся в бiлому, а бiля неї, наче живi, в бiлих рукавичках - галантнi, елегантнi - журнали, пакети, сургучi i т. iн.

…Степанида Львiвна - нiжна жiнка й хороша хазяйка.

…На Глухайськiй вулицi кричить сирена - довго, рiзко, зарiзано: мчить автомобiль…

…А в кiмнатi, де висiв ранiш Олександр II, Николай II, а також бiлий генерал на бiлому конi,- висять:

Ленiн,

Троцький,

Раковський i малесенький портрет Карла Маркса.

Степанидi Львiвнi сказали, що Маркс - жид, i вона образилася, тому що вона цього ранiш не знала й казала всiм, що Маркс - з Петербурга!

З того часу - не великий, а маленький.

Про Троцького Степанида Львiвна каже:

- Ну, i що ж, що жид? Вiн же не хоче розiгнати всi установи й служащих?.. А жида я знала й у Полтавi, бакалiйника, зовсiм не поганий, навiть навпаки: i в борг давав.

Зiнов'єва Степанида Львiвна не повiсила, бо дуже кучерявий i молодий.

…А Мар'яна, їхня дочка.

Про Мар'яну говорять!

- Господи! Як може вiд таких маленьких родителiв вирости така пишна женщина.

Року 1917, покинувши ("к чорту"!) середню школу, Мар'яна пiшла в чека.

I сказав тодi Аркадiй Андрiйович.

- Мар'янко! Що ти робиш?

I сказала тодi Степанида Львiвна:

- Мар'янко! Що ти робиш??

А потiм погодились:

"така Божа воля".

…Леонiд Гамбарський живе в цiм же домi.

Мар'яна прийшла з роботи й пройшла прямо в свою кiмнату. Сiла бiля вiкна й задумалась. Безсонна нiч положила на її тьмяну щоку холодний хоробливий червiнь. З огидою згадувала вакханалiю в "гранд-Отелi"…

(…У вiкно бились краплi мжички…)

…Згадувала спорзне, звiряче обличчя гладкого типа i гнiйнi нарости на його животi.

Тодi в її очах загорiлися порожнi фосфорити. Порожнеча гамарила кожний нерв її iстоти.

Але раптом вона вiдчула бiля серця бiль i прилив енергiї.

Мар'яна вийняла з чулка пачку кредиток i з силою кинула їх у куток. Тодi у вiкнi, напроти, зашарiв огонь. Чути було тринькання на балалайцi i веселi вигуки. Долiтало:

Ми ковалi, ми ковалi,

Куєм ми щастя на землi.

…За стiною жили комсомольцi й завжди тривожили заулок своєю агiтацiйною бадьорiстю.

Мар'яна написала:

"Милий друже! Туди, в твiй далекий край, на пiвнiч. Менi хочеться сказати iнакше: "на сєвєр". Твiй народ має два чудових слова, вони не перекладаються - "сєвєр" i "грусть". Але найкраще слово на землi:

- "че-ка".

Пам'ятаєш? - стоять ешелони, а паровик так задумано шипить. Їдемо в дикi замрiянi степи, де чекає тривога, невiдомiсть, де цiле провалля жури й радости. Станцiя, ще станцiя, i семафори, i степи… Тодi не було порожнечi…

А зараз у менi осiнь. Iдуть дощi, бредуть похилi отари хмар. Нема вже: "Секiм-башка!" З партiї мене вигнано, не пам'ятаю за що, здається, не вносила три мiсяцi членських. Проте це єрунда: мене й так би вигнали. Тепер член парткому каже:

- Нашi женщини з папiросками бiгають!

…Словом, я безпартiйна комунiстка. Мiй папа,

Аркадiй Андрiйович каже:

- Мар'янко, як записуються в партiю?

…Я йому розказала, хоче кандидатом, витримувати стаж. Правда, зворушливо?… Але це не те. Ти питаєш, що я роблю? Звичайно, працюю, але хочу. залити себе дурманом, до солодкої нестями. Iнодi слухаю вченi промови липового професора Гамбарського, який, очевидно, в мене закоханий… Але й це не те. Я тобi писала, що хочу покiнчити з життям. I от я рiшила. А щоб не було повороту, сьогоднi вночi вiддалась сифiлiтиковi. Це найкращий спосiб проявити силу своєї волi. Правда? Вже не буде вагань. Так роблять чекiсти минулого… Надворi дощ. Сонця не бачимо. "Сєвєр". "Грусть"… Але найкраще слово - "че-ка!" Милий друже, я в твiй народ закохана. Я вiрю, що воскресне велике слово - "че-ка!" Тодi воскресне бiрюзовий потiк людського надхнення й степова тривога.

…А зараз дощ i болить серце. "Сєвєр". "Грусть".

Р. S. Через годину повiшусь. Прощай.

Але тут же Мар'яна з жахом подумала:

- Прощай?

…Брели години. Мар'яна ходила з кiмнати в кiмнату й нервово перебирала складки на спiдницi.

…Брели години.

Аркадiй Андрiйович одинадцять мiсяцiв не одержував грошей i тепер одержав за мiсяць (40 мiльйонiв) i був сам не свiй.

Кричав:

- Мар'янко! Со-о-о-рок мiльйонiв! I переможно трусив кредитками над головою. Степанида Львiвна готовила самовар i теж була сама не своя, i навiть блiдi щоки порожевiли їй. Руки дрижали, i нiяк не могла роздмухати огонь.

- От кажуть: Ленiн i Троцький… А що ж вони учреждєнiя прикривають, чи що?

Аркадiй Андрiйович сказав:

- Ох, Степушко! Якби ти знала, яка в нас катавасiя. З П'ятигорська приїхав товариш Аральський, а на його мiсцi вже другий начальник. I от тепер: той собi, а цей собi. Бiда. Ну, я думаю, що все-таки Аральський переможе!

- А хто з них симпатичний? - спитала Степанида Львiвна.

- Ну, звичайно, Аральський…- I додав серйозно: - У нього великi зв'язки. Це, знаєш, мужчина во-о!

- Так ти ж держи його руку!..- сказала Степанида Львiвна й пiдвела очi догори:Аркашо! У нього портрета ще нема?

- Га?

- Та повiсила б… Може, коли зайде. Хто їх знає - вони люди не гордi…

I зiдхнула:

- Боже мiй! Що то наробила революцiя. Такi хорошi люди, симпатичнi… прелiсть…

Вiтер вдирався в сiни, крутив дим i виносив його у вогку осiнь. У вiкно зазирало меланхолiйне небо. Падало листя за вiкном. Скоро приїде бiла зима…

Знову дзвонять на панахиду.

…У сiни раптом ускочив

Леонiд Гамбарський i схвильований побiг до дверей. Степанида Львiвна спитала:

- Пане професоре! Може, вам водички гаряченької? У нас сьогоднi, знаєте, Аркаша жалованьє одержав… А Аркадiй Андрiйович скаржився: - Шу-шу! Шу-шу! Цмок! Цмок!

А роботи й нема: нi входящого, нi сходящого. Тiльки й знають, що по коридору.

…Слухала тодi Мар'яна й вiдчула, як до серця пiдкотилась злiсть, i сказала з другої кiмнати:

- Це, тату, зветься стадiя органiзацiї. Чули про таке слово? Я чую його тисячу лiт, тисячу лiт!

Червiнь хоробливо горiв їй на щоцi, але цього Аркадiй Андрiйович не бачив, i вiн образився.

- Ну, ти, Мар'янко, хоч i була в чека, а в дiлах государственних нi бельмеса.

А Степанида Львiвна сказала:

- Боже мiй, Мар'янко! Яке твоє дiло до дiлов гoсударственних? Я знаю, чого ти хочеш: тобi б якби Ленiн i Грецький i товариш Раковський прикрили всi учреждєнiя, а папашенька без шматка хлiба зостався… Ну, нi, вони люди розумнi й симпатичнi, цього сурйозно не зроблять.

Мар'яна мовчала й знову нервово перебирала складки на спiдницi.

Гамбарський положив на стiл газету й у розпуцi похилився на вiкно. Рецензент писав, що в його статтi багато претензiйности на вченiсть, i Гамбарський йому нагадує - чехiвського телеграфiста Ять.

Це було так нахабно, так, нарештi, нетактовно…

Леонiд Гамбарський з тривогою думав, що тепер вiн не зможе пiдняти своє реноме, i його професорська кар'єра розлетiлася в пух. Потiм зняв пенсне й лiг на кровать.

…З пiвночi летiв сiверковий вiтер. Передають: за мiстом випав вогкий снiг i запорошило дороги. Над мiстом струмкують хмарнi потоки.

З тоскою згадував:

- Ага, телеграфiст Ять!..

I здавив руками голову.

- Ага, тереграфiст Ять!..

Здавалось, б'ють обухом - цiєю важкою, безглуздою фразою… I майнуло в головi:

- Пропав!

I вiдчув тодi Гамбарський, що нема вже повороту, i був один якийсь безвихiдний тупик.

…А з пiвночi знову летiв сiверковий вiтер, i сунулись сiрi й нуднi хмари. I знову з тоскою згадував:

- Ага, телеграфiст Ять…

- …Можна зайти?

Пiдвiвся:Зайдiть!

Увiйшла Мар'яна й мовчки сiла бiля кроватi. Кiлька годин внутрiшньої боротьби положили вiдбиток на її обличчя.

Гамбарський дивився прибито, перелякано, бо Мар'яна рiдко до нього заходила, а зараз зайшла.

- Чого?

I ще дивиться прибито й перелякано.

А Мар'яна в цей момент знала:

"Далi не можна. Треба кiнчати!" Сказала схвильовано:

- Прийшла до вас спитати: що таке безпораднiсть? Що - сила волi? Не знаєте?

А потiм пiдвелася i жагуче промовила:

- Так… Я прийшла спитати вас… прохати вас… Мар'яна кинулась до столу й розридалась. Гамбарський розгублено дивився на неї й наливав воду в стакан.

- Випийте!.. Що з вами?

Вогкi дзвони загубились в осенi.

Вогка луна зарилась у болотнiй чвирi заулка…

Мар'яна випила води й дивилась сухими фосфоритами на Гамбарського. Потiм стиснула руками голову й сказала:

- Треба повiситися… Негайно… зараз…

- Що ви, Мар'яно?

Гамбарський, блiдий i розгублений, ходив по кiмнатi.

А у вiкно знову бив дрiбний дощ. I тягуче проходили хвилини напруженої мовчанки.

Думала: "Так! Треба кiнчати… Так!.. Скорiше!.. I знала, що вона не може кiнчити, що їй бракує сили".

Подумала: "Єрунда, треба кiнчати!"

Мар'яна сухо подивилась на Гамбарського, а потiм сказала:

- Пробачте! - i хутко пiшла до дверей.

Аркадiй Андрiйович надiв окуляри й написав:

"Прошу мєня зачислiть в кандiдати Вашей государственной партiї. Мої лiчниє убєждєнiя в правотє комунiстическiх iдей…"

В їдальню увiйшла Мар'яна. Аркадiй Андрiйович:

- Мар'янко! Ану йди сюди! Чи так я?..

Степанида Львiвна продовжувала:

- …Вiн дуже симпатичний… кажуть уже повишення получив…

…Короткий осiннiй день сконав. Мар'яна вийшла на ганок.

Дощ прибив жовтi листя, i вони лежали холоднi, мертвi. Через вулицю блимав огонь i млявим свiтлом освiтлював пустельний заулок.

Високо текли потоки сумних хмар. Iз стрiхи одноманiтно падала крапля на камiнь. Iшла глибока сiра осiнь по сiрих заулках республiки.

Коли Мар'яна виходила за ворота, з комсомольської кiмнати вискочив натовп юнакiв i з реготом кинувся в туман.

Через дорогу, до Глухайської вулицi - сарай, за сараєм - вiжки.

…А далi, коли вийти з пустельного заулка, на мiдi висiчено: Доктор Фальк.

- Куди?


ЕЛЕГIЯ


"Минають днi, минають ночi…"

У груднi згнила зима, i тихий степовий городок знiтився в облозi мовчазних нерухомих хмар:

- нагнав вiтер iз далеких Альпiйських гiр, через Карпатськi верхiв'я, через Дунай.

Прийшло Рiздво.

Зiдхали дзвiницi, i промерзло жеврiла жура: сум неспокiйної землi. Цього року старожили не бачили рiздвяних зiр, бо небо стояло в сiрiй сорочцi будня.

I була мряка.

I старий газетяр теж не бачив рiздвяних зiр. Був вiн сивий, древнiй, майже босонiж. Стояв бiля ратушi на бульварi й казав мимохiдцям:

- Може, купите газету?

Iнодi мимохiдцi купували газету, iнодi заклопотано проходили, iнодi зупинялись i дивились на старого газетяра.

…А прийшов вiн восени, коли було прозоро, коли за кварталами пахли гречки…

…Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юности, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою. I вiн подумав тодi про радiсть.

I врочисто залунало по кварталах:

- Радiсть!

I тодi було як мигдальнi потоки пiд ударом весняного весла. Це був голубиний заспiв до тiєї синьої пiснi, iм'я якiй - життя.

Це був новий заповiт, що ми, волхви, бачимо на сходi в темну нiч iз хрустального Вiфлiєму…

- Але це було так неможливо давно! I це майже забулось, бо ж - неяснi, туманнi, мов перший сон за першого м'ятежного кохання, цi уривки, що виринають iз тьми перед моїми старечими очима. "Що це?" - подумав з тоскою старий газетяр.

I чув тодi: нiби раптом прокидалась природа, нiби дзвенiли, пливли й пропадали неяснi вiдголоски з дальнiх лiт.

…Але це була iлюзiя: натовп таких мiських кварталiв стояв у суворiй мовчанцi.

…Газети продавали й жвавi пацани, i не любили вони старого газетяра, бо був невiдомий, невiдомо звiдкiль i похмурий. I ще не любили:

- зiйшов на великий шлях, по якому йдуть, дико, по-звiрячому озираючись. i був ще з ним, iз старим газетярем, древнiй пес, що покiрно шкульгав за ним i нiс пiдслiпуватi очi на асфальт…

- пес: вовна прилипла попелом i лiзла, падала на землю, щоб угноїти землю. Пес не гавкав, а тiльки тихо й нудно вив: на свiтанках шумiв скляний мороз, а пес був голодний. Iнодi пес кидав старого газетяра й блукав на базарi, бiля рундукiв, де били його закаблуками, де гризли його молодi бадьорi пси.

…Вранцi тихий степовий городок оживав. Виходили заспанi горожани, плентались по мостовiй вiзники, вилiтав iз гаража єдиний на всю округу виконкомiвський автомобiль i з вереском мчав у туман, розганяючи обивательських курей i зграї голодних собак.

Тодi бiля редакцiї - теж єдиної газети з великими пiдзаголовками i з нудними традицiйними гаслами - грубим шрифтом - суєтились газетярi.

Кожний знав:

- треба скорiш!

Треба схопити стос паперу з промовами, статтями про всесвiтнiй пожар:

"Ми на горе всем буржуям мировой пожар роздуєм; мировой пожар в крови…

Господи, благослови!"

- треба схопити й бiгти, захопити всi переулки, всiх обивателiв, щоб -

- жити один день.

I старий газетяр нiколи не встигав за пацанами, i завжди йому з веселим смiхом, що звучав, як "колокольчик", пацани пiдставляли нiжку, щоб старий газетяр упав у грязь!

I старий газетяр падав у грязь, розкидав сьогоднiшнi газети; потiм поспiшно збирав їх, обтрушувався i, покiрний, з кiнським калом на лобi, спiшив, спотикаючись, до бульвару.

На бульварi проходив день.

Але й увечерi старий газетяр був там же, де праворуч вiд каланчi стояли стiльцi. Увечорi старий газетяр тупо дивився на мимохiдцiв.

…А бульваром проходило багато:

- однi бiгли, другi шкульгали, третi раптом зупинялись i потiм стурбовано вiдходили кудись.

…Тодi над головою колихались гiлки акацiй - була алея акацiй. Акацiї розцвiтали, коли в тихiм степовiм городку потоки мрiяли про голубi пiснi, про голубу журу i схвильовано бiгли до срiбних вод забутої рiки Лiвобережжя…

Iнодi пацани, побачивши старого газетяра, ховались за рiг i шпурляли вiдтiля в свого колегу грудки землi.

Тодi пiдводився, вiдходив до каланчi, за каланчу, до Зеленого Озера, де стояла самотня будка, а нижче лежало небо на поверхнi брудної стоячої води…

Тиша. Далеко клекоче брук.

Пес лежить i облизує попiл - на хвiст.

(Мовчиш? - Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук.

Пес лежить i облизує попiл - на хвiст.

…Уночi старого газетяра не бачили на бульварi. I нiхто не знав, як вiн жив, як вiн живе. Бо кому це потрiбно?

- бо йдуть молодi днi з юнацьким запалом грiзними колонами по безмежних ланах часу. I вiдступають - мiсяцi, роки, тисячолiття

В глуху невiдому безвiсть минулого.

Тихий степовий городок знав i сум, i Великдень цiєї боротьби.

…Коли на древнiй дзвiницi годинник протеленькає чверть на восьму, коли повстане заокеанське сонце, - вулицi знову прокидаються, i тодi бреде бульваром похила постать старого газетяра.

…Так починається день.

… А зима зовсiм згнила, i шкульгає рiздво в мряку чвирi. Старожили не бачили в цi днi рiздвяних зiр, i стояло небо в сiрiй сорочцi будня.

Газетяр теж шукав сузiр'я Орiону; але були самi мутнi далi. Десь дзюрчала вода, i тому, що вона промжичила мозок, болiла голова.

Так рiс час:

- у грандiознiй боротьбi падали переможнi днi, на них падали ще днi, i росла гора, вiд Гавризанкару вища, глибша вiд океанських глибин. Тодi питали:

- Що це? Тоска чи радiсть?

…Але на далеких обрiях знову гримiли, знову наступали молодi буйнi днi грiзними колонами. Так рiс час!

…О, я знаю: багато думав старий газетяр. Думав про юнiсть, думав про те, що було, чого не було, чого хотiлось. Все одiйшло великим шляхом часу… О, я знаю: i моє кволе, старе тiло прокинеться колись i спитає:

- Невже кiнець?

Але не прокинеться свiтанок.

О, я знаю!..

…Iнодi старий газетяр iшов у заозерний край. Шкульгав вище й вище на кучугуру по кварталу кавалерiйського полку. За ним шкульгав пес.

Тодi в одинадцятiй сотнi був пожар: городок подiлився на сотнi - полковий городок степового краю.

Шумiли на каланчi, над ратушею.

Палахкотiли смолоскипи; пiд навiсом тривожно дзвенiли й саркали конi.

…Старий газетяр виходив за квартали й брiв бездорiжжям, на пiвнiчно-захiднi межi - туди, де стояв, як лелека, пiдбитий бурею дуб.

Дуб наближався. В далекiм степу горiли огнi.

I стояло древнє небо, а позаду туманiли мiськi оселi. I здавалось, що оселi не iснують, що вони вiдiйшли в далину, за гору переможених днiв.

…Старий газетяр приходив до дуба, сiдав пiд дубом i озирався. Висiло небо у чвирi, за дубом причаїлась тиша. I промерзла чужа земля. I все було чуже - i земля, i.межi, i квартали, i кучугури, i дальнi степовi огнi. Тодi пiдходив пес i тихенько вив. Потiм iз сходу прилiтав колючий вiтер. I вiдчував старий газетяр:

- десь тлiє торiшнiй гнiй.

Пiдводився.

За старим газетярем пiдводились кучугури, i сунулись у небо, зливались iз небом, вiдходили, пропадали, i була одна сторожка пустота.

Ще городка не видно. Тiльки за Балясним Бором маячить невiдомий нiчний огонь. I був вiн не близький, тiльки далекий, тiльки чужий, як чужа земля, де тлiє торiшнiй гнiй.

…Огонь стояв на шпилi ратушi i був надто червоний.

…А iнодi бачили:

- брiв старий газетяр по дорозi на цвинтар.

I думав старий газетяр:

- Цвинтар?

Тодi пахли могили - глибоко й тихо. Це був запах незносного чебрецю - вiн iшов з-пiд бiлого снiгу.

Старий газетяр прийшов у городок восени.

…I згнила зима.

З Чорного моря, з Iндiйського океану, через Малу Азiю, прилетiв перший тепловiй.

I вже на бульварi снили акацiї.

I знову бачили старого газетяра бiля мудрої ратушi. Пацани ще били старого газетяра грудками, i вiн iшов до Зеленого Озера, до каланчi, за каланчу, до самотньої, нiкому непотрiбної будки; за ним - древнiй пес. Тодi були невеселi голубi дзвони: то йшов пiст, i каланча перекликалася з iншими церквами.

…А з пiвденного бiгуна, з Австралiї, грiзними колонами ще насувались молодi днi, i вiдступали - мiсяцi, роки, тисячолiття в глуху безвiсть минулого.

Старий газетяр це знав. Тiльки не хотiв знати!..

(О, я знаю: старий газетяр не хотiв цього знати!)

…А потiм розлилась рiка. По вулицях тихого степового городка летiли вже мiльйони тепловiїв. Рiка затопила мiст, i не було дороги до кучугури, до дуба.

Старий газетяр зажурився.

I от в одну тривожно-радiсну нiч, коли веснянi вечоровi сутiнки пливли над Зеленим Озером, пацани пiдстерегли старого газетяра й побили.

I таки добре побили: тiльки через два тижнi вiн вийшов iз лiкарнi.

…А потiм прийшла знову тривожно-радiсна нiч: рiка нарештi увiйшла в береги. Ранком до мосту прийшли плотники, i зацюкали сокири. Скоро над рiкою повис мiст.

…Старий газетяр вийшов iз лiкарнi, але вiн не пiшов до редакцiї - пiшов на пiвнiчно-захiднi межi.

Одступали днi й тягли за собою. I вiдчув старий газетяр:

- десь тлiє торiшнiй гнiй.

I падали сили.

Старий газетяр покiрно брiв у навiщоване: iшов туди, де стояв, як лелека, пiдбитий бурею дуб.

I прийшов старий газетяр, i лiг пiд дубом. I, коли у дзвiнкiй степовiй тишi задзвенiв перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на всi старечi легенi зiдхнув i вмер.

Тодi знову тихо й нудно завив древнiй пес, подивився пiдслiпуватими очима на старого газетяра й побрiв туди, до рундукiв, де гризли його молодi, бадьорi пси.

…Завтра бiля дуба найшли мертвого старого газетяра й завтра його одвезли на цвинтар. За два днi за старого газетяра забули. Тiльки там, де вiн лежав, залишився ледве помiтний слiд.

…Але бiля дуба зацвiв уже молодий запах юного невiдомого дня.

Тихого ясного ранку над древнiм степовим городком урочисто потопали голубi дзвони.


ДОРОГА Й ЛАСТIВКА
I


У перспективi - дорога.

Праворуч, лiворуч - акварелi. Далеко - лiс. Дорога до лiсу, а може, вбiк.

Дорога спокiйно вiдходить, i на нiй порожньо.

Мабуть, скоро зажовтiє листя, i в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись бiля нашої хати, в дитинствi.

Я дивлюсь на дорогу, i вона веде мене за далекi гони.

Покiрно йду за нею.

…Колись була береза, зiрвав листок i положив у книгу; книзi, здається, бiльш як сто лiт, пожовкли навiть рядки. А в цiй книзi лист iз берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема… А де згадка про автора столiтньої книги з пожовклими рядками?)

…Дивлюсь на дорогу. На дорозi порожньо, i я думаю про небуття: коли дорога вiдходить, тодi щось вiдходить, кудись вiдходить.

…Потiм згадую сливи.

Саме по цiй дорозi везли колись сливи. Я був маленький i прохав у тiтки слив.

Тодi вона дала менi жменю.

Та не були то сливи. Було дитинство.

…На краєвидi купчаться хмари, збираються на вечiр.

Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тодi забуяє рослина.

А в потопi (пам'ятаєте?) були голуби.

Бiля вiкна пролетiли голуби, фиркнули i зникли за величезним будинком.

I каже голубка: - Дорога? - Каже голуб: - Дорога!

Потiм полетiли на площу Володарського i там сiли бiля ратушi.

…Дивлюсь знов на дорогу.

За нею, куди вона йде, iде суворiсть, може, жорстокiсть, може, сама смерть.

Ну, i що ж? Хай iдуть: так треба.

Але все-таки що з дорогою?

I сказав голуб: - Дорога? - Сказала голубка: - Дорога!

По далекiй дорозi пiшла широка тiнь. Проходили розпатланi хмари i погасили сонце.

Коли пройшла тiнь i сховала дорогу - дороги не було. Я впав на обнiжок своєї мудрости й подумав з тоскою:

- Дорога?

Але голуби не озивались.

Город шумiв, кричали мотори, летiли будинки.

Мiй далекий сон (лебедине крило) розтанув над мiстом.

…Я надiв кашкета й вийшов на вулицю.


II


Було тихо i темно. Раптом повiяв вiтер.

I закрутило, зашумiло в деревах.

Був грiм - то прийшла лiтня пахуча громовиця.

Зiрвало її, i помчалась вона на темну просторiнь.

…А потiм зашумiв дощ.

Вона шукала свiтло -

- шукала, найшла, полетiла.

Влетiла.

Було чудове блискуче свiтло i тихо, без дощу.

То була кiмната.

Сiла на шафi - спокiйно, сухо, тепло.

Але хвилювалась.

Її хвилювало звичайне свiтло - електрика.

Тодi вона зiрвалась i знову полетiла.

I от - чотири оксамитових стiни.

Ясно: вдарилась в оксамитову стiну i впала в фарфорову чашу.

Назад!

Назад!

I - в клавiшi!

Пронiсся мелодiйний звук.

А що вона?

…Ще раз у стелю розписану, а там в знемозi впала.

Сидiла. Важко дихала.

А її нiжки обгортав килим - то схiдний оксамитовий килим iз Турцiї.

Певно, кiмната була незвичайна - то була кiмната в моїй уявi.

…А за вiкном носився вiтер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.

Тiльки нiч смiялась тихо, темно i лукаво. ..Так! Вона шукала вiкна - вилетiти у вiкно, у дощ, у нiч.

Але вiкна не було.

А потiм ще довго носилась по кiмнатi. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю.

Була в розпуцi - її надто тривожило звичайне свiтло - електрика.

…Тодi в дощ заскиглили дерева, потiм у дощ засмiялись дерева.

Чи чула вона, як смiялись дерева?

Нiчого не чула вона.

Нiчого!

Нарештi -

- вдарилась вона в срiбну жирандолю i впала на оксамитовий турецький килим. зiдхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голiвку вiд свiтла й шукала очима -

- вiкно.

Вiкна не було. I вона вмерла.

…А за вiкном стояла нiч i тихо, темно i лукаво усмiхалась.

За десять хвилин свiтало.

За годину я увiйшов у кiмнату.

Вже ночi не було.

Пройшла громовиця, пройшов дощ.

Пiдводилось сонце.

Пахло сонцем, пахло життям.

Я зiдхав глибоко й високо пiдвiв голову.

…Потiм узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячi мiськi пси.

То була ластiвка.


ПУДЕЛЬ
I


Виходили на iскрясте шосе, в перламутр полудня. Утомно дрижали наливнi поля, i перелiтав димний легiт. Небо брякло; нечутно й зiв'яло скрадалися полинялi соняшнi дороги до незнайомих горизонтiв, до туманово-бузкової маси.

На поворотi почули останню мiську пiсню: трамвайна путь розлетiлася в яри й раптом плавко спланувала пiвколом назад. На перепуттi пiд зеленою мжичкою дерев дрiмав парк: бюст Ляссаля, стежки, алеї. Потiм i вiн одiйшов убiк.- Тодi знову iскрясте шосе й даль молодих лiсiв.

На двадцять крокiв уперед iшли - мадмуазель Арйон (опереточна спiвачка з "Не ридай") i двi баришнi з редвидату: Тоня (так говорив студент) i, може, Дуня, може, Катя - невiдомо: з нею нiхто не говорив. З ними: якийсь тип i студент - органiзатор вечора.

Вечiр (музикально-вокально-танцювальний каламбур) на вiллi "Зелений Гай", сьогоднi, "на користь". Ще аlma mater прохала Сайгора сказати вступне слово на тему: бiжучий мент.

Арйон iшла пiд рожевою парасолькою, яку нiс тип. Тоню вiв пiд руку студент.

Тераси iподрому й павутиння далекого радiо поволi й рiшуче зливалися з будiвлями. I коли входили в сутiнь придорожнiх верб, повернулись i бачили один одномасний узамiт мiста.

Сайгор узяв сигаретку й передав портсигара. Григорiй переложив ремiнь рушницi на праве плече й закурив. I говорив - потiм - про Богомольськi Болота, про крижнiв, про вечiрнiй перелiт. Його руде обличчя наливалося кров'ю, i творчо, по-дитячому свiтилися зiницi. I знову згадував очерети, село, нирцiв, заячi стежки, полювання, ще полювання.

Тодi Сайгор примружив сiрий погляд i зняв кашкета.

- Добре!

I сказав прозу: одкомандирує в райком, а вiдтiля Григорiй поїде далi, на сельроботу, на село.

Пiдхопив:

- На село?

Григорiй довго путався в незв'язних фразах i нарештi рiшив, що йому все-таки тут кур'єром веселiш, нiж десь "на задрипанках".

- Полювання - гарна рiч, та бачте…

Сайгор бачив.- Сонце стояло над головою. Город вiдходив по шосе, а за ним плентались яри, iподром, радiо. Сизою ртуттю коливались далi.

I в цей момент, як звичайно, Сайгор думав про тi ж засiдання й згадав термiновi пакети.

- …Глядiть же, не забудьте однести.

- Не турбуйтесь,- сказав Григорiй.

Марчик - дворняжка: лiтом - лягаш, зимою - гончак, дома - сторож - зiрвав гаву й помчав за нею по тирсi. Тодi ж вiдстав пудель мадмуазель. Арйон вiд компанiї i з кошиком в зубах пiшов поруч Сайгора. I тодi ж повернула голову баришня з редвидату - не Тоня - i чогось подивилась на Сайгора й посмiхнулась тихою звичайною усмiшкою. Потiм кожного разу, коли пудель залишав Арйон, баришня - не Тоня - поверталась i усмiхалась тихою звичайною усмiшкою.

Сайгор погладив пуделя по кучерявiй левинiй гривi й сказав:

- Гарний пес. Чудова порода для дресировки.

Григорiй, мабуть, образився за свого Марчика й подав бандитський посвист у тирсу. А коли дворняжка пiдлетiла, помахуючи хвостом, i показала зуби, вiн тут же, на шосе, примусив її служити на заднiх лапах.

- Все-таки я скажу,- промовив Григорiй,- не люблю я цих пуделiв. Так: нi те нi се. Користи мало. Ну, тягає у зубах кошика, а що з того? Подумаєш, штука!

Потiм iз любов'ю посiпав Марчика за вуха й рiшуче заявив:

- Молодчик!

Певно, Григорiй був патрiотом своєї батькiвщини.- А породистий пес труснув левиною гривою й помчав до мадмуазель Арйон.

Входили в лiс. На узлiссi рожева парасолька прикрила траву: компанiя сiла вiдпочивати. Коли пiдходили до них, iз глибини зеленi постав раптовий вiтер i з шумом помчав на шосе. Сайгор i Григорiй сiли праворуч.

- Сеньйоре,- сказала Арйон, граючи до Сагора льонними дзвониками на скронях.- Ви цiлком певнi, що наш вечiр пройде щасливо? В мене якесь передчуття. Знаєте?

Сайгор сказав, що вiн нiчого не знає, що його попрохали сказати вступне слово - i тiльки. Все ж iнше його не торкається.

- Ах, сеньйоре, як ви iндиферентнi… Тодi Сайгор пiдвiв нервово брови й подивився кудись убiк. I тодi ж мадмуазель Арйон скинулась, показуючи рядок прекрасних зубiв.

- До жорстокости, знаєте,- до жорстокости.

- О, божественна медхен,- вмiшався довгоногий-довговолосий тип,шпрехен зi?

- Ну?

Тип закинув волосся i взяв виточену руку мадмуазель Арйон.

- Я чув! це велике! слово! товариш!..- i продекламував якусь чергову банальнiсть надто театральним голосом.

Сайгор одвернувся й невимушене лiг на траву. Григорiй сидiв далi й уважно розглядав свою рушницю. Потiм розложив ладунку й переглядав набої.

Студент тихо розмовляв iз Тонею й зрiдка, тьмяно поглядаючи на неї, обережно клав свою руку на її бiлоснiжне мереживо, що виглядало вiд сорочки до матової шиї, вiд тугоперсого молодого взгiр'я. Тоня розширяла жвавi нiздрi, шелестiла вiями й бавилась руками в травi. Баришня з редвидату - не Тоня - самотньо сидiла збоку й дмухала на "божу коровку", що застигла в неї на долонi.

З iподрому зiрвався аероплан i, розрiзаючи повiтря клекотом мотора, закружляв над узлiссям.

Тодi ж на краєвидi вiд города показалась крапка. Наближалась, збiльшувалась, i бачили фаетон iз парою вороних коней. Коли фаетон порiвнявся з компанiєю, Марчик зiрвався й полетiв у куриво. Iще чути було буйний бандитський посвист.

Пудель одмахнувся вiд мух левиною гривою й розумно дивився на кошик, що стояв бiля Сайгора бiля нiг.- Спека перевалювала за гарячий полудень - непевно й млосно. Але дихати стало трохи легше. За дорогу нагартованi простори стомили, i через деякий час Григорiєва фляжка була порожня.

Знову пiдвелися продовжити путь. Тодi Сайгор пiшов до Григорiя, сiв бiля нього i, вийнявши з бокової кишенi блокнот, повертiв його в руках. Тiльки коли компанiя з шумом улетiла в лiс i гулко залунала луна, Сайгор сказав:

- Ходiм.

Пiшли. З листяника чули чергову банальнiсть.

Кричав тип:

- Майне кляйне лiбе медхен, iх лiбе дiх зер гут.

Мадмуазель Арйон, очевидно, не знала жодної мови й плутала нiмецьку з французькою.

- Парле ву франсе?

- Уй! Уй! - кричав тип на ввесь лiс.

Iшли. На пiвдорозi до вiлли бачили хлоп'якiв-чабанiв, бачили корiв, що трiщали мiж дерев, продираючись на узлiсся. Томилася вiльха, безсило опустивши крила. А ввесь лiс жив якимсь невiдомим життям. В'ялi лiтнi мислi хмарою купчилися над головою, i було нерозгадане, таємно i прекрасно.

Григорiй насвистував пiсню, i вiд неї линула жура: i пiсня, бандитськi буйнi посвисти були також надзвичайнi.

Сайгор уперше за все лiто вибрався за город iз стосiв вiдношень, iз димних кiмнат засiдань, з мiтингових, ячейкових - ових промов, дебатiв, пренiй, дискусiй. Перший раз за все лiто дихав вiльним чистим повiтрям. I, мабуть, перший раз за довгi роки вiдчував якийсь радiсний бiль, якусь неясну тривогу. Бiль тягнув кудись на невiдомi шляхи, i вiд болю були невiдомi шляхи. А навкруги гримав день i чути було - на сопiлцi - тоскно-радiсний гiмн життю.

Виходили до соснової посадки, зрiдка бачили на взгiр'ях бiлi крила забутих вiлл. I був далекий гомiн.

Десь iзбоку Марчик зiрвав звiрину i гулко, завмираючи, помчав за нею в гущавину.


II


Григорiй - не встиг пiдiйти до вiлли - захвилювався й покликав свого собаку. Поспiшно зiбрав у Сайгора декiлька сигареток. Потiм збiльшив крок i забiг уперед. Сайгор думав був пiти з Григорiєм, але потягнуло до ставка - освiжитись вiд спеки нагартованого дня.

- Подивимось, що наполюєте!

Вiдповiв:

- Якби ви знали, що то за Богомольськi Болота - птицi сила! I знов надхненно говорив про полювання, про крижнiв, про вечiрнi перельоти.

Нарештi, поправивши ладунку, Григорiй кинув декiлька слiв i хутко попрямував убiк. Сайгор не злився з компанiєю й сам пiшов до ставка. Пудель, очевидно, передав кошика мадмуазель Арйон i доганяв його.

- Сеньйоре! Бережiть мого Дружка. На вашiй вiдповiдальностi. Чуєте?

- Чую,- голосно вiдповiв спiвачцi й звернув iз дорiжки в шелест торiшнього листя.

До купальнi не пiшов - вiдчув раптом сором'язливiсть. Трохи здивувався своїй нелюдимостi й зупинився. Дивився на бiлi статнi фiгури голих людей, що вовтузилися у водi, слухав бадьорi побiднi крики мужчин i лемент - рiзкий, як розбите скло,- женщин. Ще раз попрямував був до купальнi, але на пiвдорозi знову повернув.

Пiшов пiвколом. За ним, помахуючи левиною гривою,- породистий пудель.

Сайгор гадав купатися на тiм березi, де лементували пiдлiтки. Але, коли прийшов туди, побачив, вiдчув: це постiйна резиденцiя юнакiв, тут кипить, горить, скаженiє кров, тут коливається голова й повно запашного туману в нiй…

Сайгор хутко пiшов далi й доти брiв сутiнковим верболозом, поки нарештi не найшов спокiйного мiсця.

Над ставком клекотiв побiдний крик сотнi баритонових голосiв. Сонце мчало з тепло-блакитного неба i з розльоту вдаряло у води. Тодi дзвенiла поверхня мiрiядами бризок, i в дiямантовiй млостi стогнали береги. Це було життя: i побiдний крик, i воронi островки на жiночих тiлах, i резиденцiя пiдлiткiв, i запашнi перса, i надзвичайний полiт божевiльного сонця.

Коли Сайгор вилiз iз води, чув на тiм березi, як горошив вереск мадмуазель Арйон.

- Сеньйори! Сеньйори!

Мабуть, пiдлiтки залiзли в купальню.

Вiд вiлли "Зелений Гай" розходились дорiжки, стежки в лiс, далi, де поринали в океанi зеленi iншi вiлли, iншi дорiжки, iншi стежки. По дорозi виростали сади, парки, бiлi крила будiвель.

I тут, де сонце злилося з зеленим океаном в одну тремтячу симфонiю, Сайгор знову пiзнав надзвичайний солодкий бiль. I тодi ж свiт, вся земля - буйна й радiсна - поринули в цiм болю. Лiс рожав загадковi звуки в безмежнiсть. Фаркали крила лебединих вiлл.

В гущавинi на схiд ударив дзвiн на першу вечерю… Звук розрiсся, потiм знiтився, потiм пiшов стежками, сторожко ступаючи оксамитною лапкою. Потiм тихо зiдхнув i навiки поринув у глибинi дерев.

Пудель обережно брiв по торiшнiх листях i нi на крок не вiдставав вiд Сайгора. Подумав: чому так несподiвано прив'язався до нього цей пес? I тут же згадав, що, виходячи з городу, з пропозицiї мадмуазель Арйон, кинув пуделевi з її кошика декiлька конфетних плиток.

- Ах, ти! - i потрiпав левину гриву. Ще потрiпав. Собака подивився на нього холодними розумними очима. Здалося: погляд здивований.

- Ах, ти!

Пудель холодно й мовчазно приймав ласку. Сайгор згадав Марчика - цю унiверсальну дворняжку. Звичайно, Марчик на ласку показав би свої гострi зуби, лизнув би руку, а то потерся б об колiна й помахав облiзлим хвостом.- Пудель мовчазно й холодно приймав ласку. Виходив пiд бiле крило далекої вiлли.

Раптом iз ворiт вискочила ватага.

- А ви як сюди?

Студенти, мадмуазель Арйон i баришнi з редвидату зупинилися бiля Сайгора.

- Шпацiрую.

- Шпацiрен! Шпацiрен! - кричав довгоногий-довговолосий тип, прогримiв на ввесь лiс для чогось "вiват" i нi з того нi з сього гаркнув:

- Iст шон цайт цу шляфен!

Як i треба було чекати, спiвачка серйозно спитала:

- Парле ву франсе?

Потiм скаржились, що вже обiйшли майже всi вiлли, а продали всього чотири квитки.

- Я ж казала вам! Мене ще нiколи не одурило передчуття. Але це не все: обов'язково скандал буде.

Про який скандал говорила мадмуазель Арйон, Сайгор не розумiв i машинально дивився на її льоннi дзвоники на скронях. I було нудно.

Компанiя далеко вiдiйшла вiд вiлли, i мадмуазель Арйон побiгла доганяти її. Тодi ж Сайгор повернувся й побачив бiля себе баришню з редвидату - не Тоню. Очевидно, вона вже давно стояла тут. Бачив: як i ранiш, усмiхалась своєю тихою усмiшкою. Чогось збентежився, не знав, що сказати, i сказав:

- I ви тут?

- I я тут,- i ще всмiхнулась.

З лiсу кричала спiвачка: "Дружок! Дружок!" Але пудель, мабуть, остаточно рiшив не покидати Сайгора i, залишивши компанiю, знову виходив на рiжу.

Баришня з редвидату - не Тоня - мовчала. Тодi, червонiючи, спитав Сайгор:

- Прошу пробачення… я не знаю, як…

- Татьяна,- пiдхопила баришня й теж почервонiла.

Баришню Татьяну Сайгор - згадує - десь бачив, i, звичайно, вiн саме її, мабуть, не бачив, а бачив їх у своїй установi, в iнших установах - сотнi. Машинiстки, ремiнгтонiстки, стенографiстки, журналiстки,- iстки, сiрi - може, красивi, може, поганi, просто манекени, просто автомати, на яких можна прикрикнути, коли треба, бо це ж вони, радянськi баришнi, якi бояться скорочення штату бiльш, як гармат, революцiї, вибухiв, Махна, бандитiв. I тут же згадав якусь сiру стенографiстку, котра згоджувалася працювати пiдряд сiмдесят двi години, лиш би їй довелося записати промову тов. Ра-ковського.

Вiдчув себе нiяково, бо стрiв баришню в iнших умовах, про якi, здається, забув, може, не знав, не чув. Якось дивно було, наче попав у полон, у ворожий табiр.

Баришня Татьяна мовчала. Потiм iще всмiхнулась i йшла поруч iз Сайгором по зеленому океанi.

На вiллi на пiвнiч жагучо виводив хтось у гущавину жагучий мотив якоїсь примiтивної забутої пiснi. За лiсом у степу ревiв автомобiль. Раз у раз пiдлiтали бiлi крила будiвель. Зрiдка по дорозi виступали лапастi дуби й розкидали буйне шатро. Тодi хотiлося зiрвати дубовий листок, положити його на чоло i вбирати п'яний мiцний дубовий запах.

Знову розбiгались дорiжки, i ступила по них, як тиха луна дзвону, пляма блiдо-голубого неба й теж - оксамитною лапкою повз вiлли далi, щоб у млостi поринути десь. Зiрвалася птиця й дико, побiдно закричала над лiсом. Тодi ж закричала друга птиця - кволо й тоскно. Тодi ж полетiли на дорiжку бiлi й сiрi пелюстки: то хижак рвав тiло своєї жертви. Потiм iще крик - дикий i побiдний.

- Хороша погода.

- Погода гарна.

I подивився на баришню. Вона говорила про погоду. Мабуть, серйозно тягнула цю одвiчну нудну тему. Сайгор спробував був перевести говiрку на iнше, але зрозумiв так: Татьяна воiстину недалека дiвчина, типiчна мiщаночка з обмеженим свiтоглядом.

I все-таки вiн мав себе з нею нiяково. I не вiдсутнiсть теми робила нiяковiсть - було щось iнше, чого вiн нiколи не вiдчував там, в установi, на мiтингах, на засiданнях, на лекцiях. I зараз порiвняв це з тим, що було колись у юнацтвi, коли батько сказав у перший раз "закуримо", i вiн хотiв закурити, i боявся закурити, i боявся загубити батькову повагу. Це були почуття: i злочинця, i юнака, i ними вiдчував себе.

- Закуримо?

Сайгор здригнув.

- Закуримо,- i вийняв портсигара. Татьяна, очевидно, хотiла, щоб Сайгор взяв її пiд руку. Очевидно.

Виходили на узлiсся. Пудель сiв на траву й лизав лапу.


III


Зiйшлися випадково: тип, звичайно, ранiш не знав мадмуазель Арйон, студент тiльки сьогоднi познайомився з Тонею - з баришнею з редвидату - а Сайгорiв знайомий був тiльки один: Григорiй, кур'єр з його установи, який, як вiдомо, пiшов на полювання. I тому спершу, коли зiбрались, вiдчувалась натягнутiсть.

Але, як завше буває на вiллах, природа взяла своє, тим бiльш що прибуло ще декiлька студентiв-органiзаторiв вечора "на користь". Правда, цi студенти держались окремо. Все ж вiллою повис гомiн.

Лiтнiй театр студенти зайняли звечора з усiм ужитком: сцену, будку з розбитим роялем, поламанi стiльцi. Студенти ремонтували кiн, утрамбували грунт залу з голубою покрiвлею - небом. Поставили бiля входу стiл на трьох нiжках (без четвертої) i посадили колегу продавати квитки.

Зiбралися з будiвель, з лiсу, вiд купальнi хлоп'ята, заглядали в щiлини, дивилися на мадмуазель Арйон, на довгоногого-довговолосого типа й подавали пiкантнi реплiки.

Зрiдка проходили гранд-дами з усiєю фамiлiєю й заглядали в театр, iронiчно посмiхаючись. Все-таки пiдходили до афiшi й "неглiже" розглядали її.

- Ах! Мадмуазель Арйон теж тут? Обов'язково прийдемо. Касир пропонував купити квитки, гранд-дами ухилялись: купимо, мовляв, купимо, почекайте.

- Мадам! Це на користь студентiв. Будь ласка, квиток. Тодi говорила гранд-дама:

- Ах, Боже мiй, знову на користь!.. Мар'я Петрiвно! Ви не можете уявити, як обридла ця "на користь".

- Так… Так… i на голодних, i на голодаючих, i на дiтей, i на iнвалiдiв, i на чахоточних. Прямо ужасть!

- А ви, господин студент, маєте мандат? - пiдпливла до столика третя й змахнула з чола батистовою хусткою сало.- А то, знаєте, разнiї бувають…

Студент вийняв мандата. Тодi спитала друга:

- Мар'я Петрiвно!.. Ваш Коля ще не приїхав з ком'ячейки? А мiй, знаєте, Iван Дем'янович учора обкушався яблуков i таке, знаєте, засоренiє желудка…

- Ужасть! - зiдхнула Мар'я Петрiвна й порадила: - Вiзьмiть же, душенька, вiд доктора записку. Що ж поробиш - комунiческая дисциплiна. Порядок.

Гранд-дама кивнула головою й докiрливо дивилася на студента. Потiм обидва виводки плавко почали вiддалятись.

Вiддалялось i сонце: все нижче й нижче сiдало за вiллою. Криве промiння стояло в задумi, потiм гладило оксамитом мигдальний колiр лiсу. Запахло вечiрнiм цвiтом - таким незносно млосним, мов фаркнули десь кропив'янi пожежi. Летiли на ночiвлю птахи. Десь прокричав одуд свою одноманiтну пiсню. Проходили до купальнi з рушниками - одиночки, маси, фамiлiї. За ставком на луках iржав кiнь.

Тихо, крадькома ступав надзвичайний голубиний вечiр.

Треба було починати музикально-вокально-танцювальний каламбур (так усi учасники казали, тому що вечiр був iмпровiзований, тому що не з'їхались усi учасники й не приїхав гармонiст).

Зiйшлись усi - вiд купальнi, з вiлл, з лiсу. Але авдиторiї не було, i навiть на десять-дванадцять квиткiв, якi продали на вiллах удень, нiхто не приходив. Органiзатори хвилювались, тому що були учасники з гонором, для яких треба було дiстати авдиторiю.

Але порожньо виглядали дорiжки, i тiльки хлоп'ята осiли дерева навкруги лiтнього театру й заглядали на сцену, знову подаючи пiкантнi реплiки.

Сайгор давно вже прийшов iз лiсу й ходив тепер iз будки вiд розбитого рояля до сцени, на повiтря. Звичайно, бiльш за всiх хвилювалися студенти, що утрамбовували iмпровiзований зал, i бiльш за всiх - мадмуазель Арйон, яка бачила в цiм якийсь скандал.

Все-таки розклали вогнище бiля театру пiд деревами i зварили один кулiш i варили ще другий кулiш. Баришнi з редвидату дiстали десь ложки й запрошували до вечерi.

- …Чого ж ви нiчого не їсте, товаришу?

До Сайгора пiдiйшла Татьяна й рiшуче потягла його. I тому, що сходив вечiр, сходились межi свiтла: соняшного, що вмирало, iз багаття, що чим далi, то бiльш розгорялось. Сайгор у Татьянинiм звичайнiм обличчi побачив хорошi теплi лiнiї, до яких потягнуло. Вiн узяв її пiд руку, i вони пiшли.

- Я сама не люблю цiєї публiки. Обивательщина.

Татьяна сказала безумовно серйозно й щиро, i, мабуть, тому, що серйозно й щиро, Сайгор за неї, чи не за неї, а за себе, почервонiв, вiдчув, як прилила до щiк хвиля крови. I раптом подумав, що стрiне, можливо, цю баришню в городi, що вона й там фамiльярно заговорить iз ним про обивательщину, i було неприємно.

Пiсля кулешу сидiли за театром на заходi. Бачили, як, обнявшись, промайнули в глибокий присмерк двi фiгури:

Тоня й студент.

- Ви - комiсар? - спитала Татьяна.

- Так.

- Я вас бачила. Ви приходили в наш редвидат у тiм мiсяцi. Я там машинiсткою.

- Мабуть, приходив…- I згадка про редвидат iще далi вiдкинула вiд нього Татьяну. Вiн сухо сказав:

- Пора б починати! - i пiдвiвся. I в цей момент прозвучав перший дзвоник. Смеркло.

Авдиторiя була з трьох фiгур. Тодi рiшили пустити хлоп'ят, якi сидiли, чекаючи, на деревах. Сайгор, звичайно, одмовився говорити вступне слово: для кого? Потiм сказав студентовi, що даремно турбували його i всiх учасникiв. Студент прохав вибачення й дивувався некультурностi публiки з вiлл.

- Дружок! Дружок! - закричала з лiсу мадмуазель Арйон.

Сайгор iнстинктивно повернувся й побачив у напiвтемрявi два холодних розумних ока пуделя. I тодi ж його раптом знервувало.

Вiн iз злiстю кинув:

- П'шов! - i вдарив собаку ногою.

А на сценi стояв уже тип. Вiн узяв на себе ролю й конферансьє.

- Вiдомий балабаєчник Букетов-Розiн зiграє зараз iмiтацiю на знаменитого санкт-петербурзького Андрєєва: "Свєтiт мєсяц ясний".

Тип оголосив, як конферансьє, i взяв балабайку, як артист. Звичайно, ребята гучно вiтали його. Тодi вiн iще зiграв. Потiм виступали з декламацiєю революцiйних вiршiв "робочого" поета Бальмонта баришня з редвидату Тоня i ще якiсь баришнi з iншою декламацiєю.

Сайгор пiшов у будку, де стояв рояль, i лiг на сiно.

Через пiвгодини, коли розтанули на заходi останнi вiдблиски й вiлли поринули в темрявi, з лiсу побрели парочки i купували квитки "на користь". Через годину зал був повен й не було квиткiв, але вже нiкому було виступати. Студенти викидали хлоп'ят: дати мiсця дорослим, i тут узнали, що спектаклевi finis, i побiгли на сцену. Авдиторiя захвилювалась.

Мадмуазель Арйон пiдiйшла до учасникiв:

- Я ж казала - скандал буде!

Учасники дивувались, чому вона радiє, а вона радiла тому, що її не одурило передчуття.

Iще один скандал: контролер не впускав фiгуру. Фiгура кричала:

- Як смiєте! Непманiв понаводили, комунiсти на задвiрках!

Авдиторiя ще бiльше захвилювалась. Хтось закричав з авдиторiї:

- Спитайте в нього партiйного квитка. Студент-розпорядник пiдiйшов до ворiт.

- Товаришу, ваш партiйний квиток!

Фiгура раптом знизила тон i ласкаво сказала:

- Знаєте, товариш студент, у мене партiйного квитка нема, у мене дядя, i папаша, i сестра - комунiсти i брат страдал на фронтi.

Тодi хтось закричав:

- Геть комунiстiв! - I тихо додав: - Таких!

Фiгура змовкла. Нарештi договорились i з авдиторiєю. Договорились так: виступить мадмуазель Арйон i тип Букетов-Розiн. Тип на цей раз хотiв здивувати публiку єврейськими анекдотами, але авди-торiя його освистала. Тодi вiн заграв на балабайку iмiтацiю. Його ще раз освистали. Тип скочив на лаву й закричав:

- Нєвєжди!

Тодi його зняли iз сцени й виштовхали пiд оплески з театру.

Мадмуазель Арйон казала:

- От. Вийшло по-моєму. Хiба не скандал?

Спектакль скiнчився все-таки нiчого: мадмуазель Арйон проспiвала "душещипательний" романс, який подобався авдиторiї. Навiть бiльше: Букетов-Розiн зiйшов на кiн i попросив у присутнiх пробачення за свою нервовiсть. Йому "пробачили" - i вiн зiграв свою iмiтацiю.

Потiм виходили з натовпу одиницi й нарештi цiлi групи iмпровiзувати: декламували, спiвали, а наприкiнцi хтось ударив по клавiшах розбитого рояля, i явились танцори.

Iще хтось крикнув:

- "Iнтернацiонал"!

Але голос його не найшов вiдгуку й поринув в аматорськiм шумi.

Розходились. I тодi повернувся Григорiй iз повною торбинкою качок.

Витягав важких крижнiв i побiдно держав їх над головою. Бiля його вертiвся й показував зуби Марчик.

Небо поринуло в зеленiй перебiжцi зiр. Зорi казково жеврiли над вiллами, над лiсом: бавились, перелiтали, сковзались над ставком.

Дерева таємно вiдступали в темряву i, як велетнi невiдомих країн, тяглися до синiх верховин, до синьої прекрасної безоднi. З села на вiллу залiтали неяснi звуки й танули на темних рiжах.


IV


Глуха нiч. На вiллi, на вiллах, за вiллами - темно-зелена тиша. Причаїлась, слухає. Тiльки де-не-де прошелестить торiшнє листя, трiсне гiлка: то закоханi юнаки й коханки пiзнали в урочистiй задумi дерев радiсть великого таїнства.

Пiсля шумного вечора не спалось. Лежали на свiжiм запашнiм сiнi бiля театру й дивилися в надмрiйну безодню неба. Тип - iз мадмуазель Арйон в кутку. Студент iз Тонею за стiжком. Тiльки окремо; до Сайрона фатально тулився пес. Хотiв його потихеньку вiдштовхнути, але пудель не рухався. Нарештi Сайгор не витерпiв i спитав:

- У вас вiн завше такий нав'язливий?

- Ви до мене?

- Так.

- Уявiть собi, сеньйоре: Дружок нiколи не забуває своїх друзiв. Ви йому дали тiльки три конфети, а вiн i досi охороняє вас… Поки образите.

- Да, цiкавий пес.

Мадмуазель Арйон це подобалось - i вона ще розказувала про талановитого пуделя. Сайгор мовчав. Вдарити ж собаку вiн не рiшався, бо це б значило викликати ще один "скандал".

Хотiв заснути й не мiг: комарi дзижчали над вухом i палили руки й обличчя. Стихло. За стiжками важко дихала Тоня i щось незв'язно говорила. Студент мовчав. Зрiдка верещала мадмуазель Арйон, i тодi незв'язно говорив тип.

- …Ви не спите?

Сайгор повернувся. Сказала баришня Татьяна. Iще раз:

- Вам не холодно?

- Нi.

- Я думаю,- i засмiялась.

- Що думаєте?

- Думаю - не холодно.

Несподiвано фаркнуло: "iдiотка". Потiм рахував до сотнi: заснути. Хотiв, щоб було байдуже, але дратувала баришня Татьяна, i iншi баришнi, що безцеремонними рухами в сiнi чимсь щось тривожили. Просковзнула мисль - мабуть, вiд нуди - як клапоть туману: пiдлiзти до Татьяни й навалитись, облапати її - один чорт, натякає ж смiхом!

Мадмуазель Арйон раптом стихла й важко задихала.

Тодi Сайгор не витримав: пiдвiвся й пiшов повз стiжки. Але не пройшов i десяти-п'ятнадцяти крокiв - почув голоси. Потiм знайомий мотив: тихо спiвав Григорiй. Зупинився.

Будьонновець на конi,

Комiсар в каретi,

А бiдненькi партизани

Сидять в очеретi, вивiв Григорiй i стих. Сказав жiночий голос:

- Бач, i сам спiваєш! Чого ж ти так за комiсарiв?

- Дурна! - вiдповiв Григорiй,- сам я i комiсар, i камунiст.

- I камунiст?

- I камунiст,- роздратовано сказав Григорiй i враз iще випалив: - Хiба агiтнуть тебе? Га? Ну от говори: ти знаєш, що таке "чон"? Не знаєш? Ну й мовчи!.. Вiдкiля ти? З вiлли? Видно, що вiд бариньки… Ех! Щоб бариня вгарєла… много сахара поєла… Держись! Ще раз агiтну!

- Хi! Хi! Куди полiз? Ач, який! Спершу полапай як слiд!

- Що там лапать? Не кадетка ж? Нi?

Далi Сайгор не чув. Прийшов i лiг на своє мiсце.

Зареготала мадмуазель Арйон i голосно сказала:

- Сеньйоре, не спите?

Вiдповiли: студент, Тоня, Татьяна - не спали. Сказав тип:

- Майне кляйне медхен, у нас чудова фантазiя. Сеньоре, айда на ставок купатися. Це ж прелiсть: купатись уночi.

Тiльки Сайгор мовчав. Тодi пiдiйшла до нього баришня Татьяна:

- Хiба ви не пiдете? ..Не думав, пiдвiвся i взяв її пiд руку, потiм iнстинктивно нахабно прижав їй лiкоть. Татьяна тягнула його: бiгом! Побiгли.

Зайшли всi в одну, здається, жiночу купальню. Тип роздягався поволi. Тоня прикривалася спiдницею. Сайгор не купався. Мадмуазель Арйон звернулася до типа:

- Вам подобається моє тiло? Ви бачите?

Тип iще сказав якусь банальнiсть, а мадмуазель Арйон спитала:

- Парле ву франсе? - i з розльоту полетiла у воду.

Говорив тип:

- У вас, Татьяно, чудове тiло!

Студент захiхiкав. Татьяна мовчала. Сайгор уп'явся очима в темряву, в тiло. I в ту ж хвилину вiдвернувся, мов спiймав себе на якомусь злочинi. Потiм i Татьяна з розльоту полетiла у воду. Купались: i студент, i Тоня, i тип.

Через пiвгодини вийшли з купальнi. Сайгор взяв знову пiд руку Татьяну. Вiд неї пахло свiжим тiлом, тому ще бiльше дурманило голову. Всi побiгли вперед. Татьяна й Сайгор пiшли через кручу.

Простори закутав темний серпанок ночi. Далеко за ставком лунало перепелине поле. Поверхня срiблясте сковзалася до верболозiв.

Коли звернули з дорiжки, шелестiло листя. Обходили столiтнi дуби. Пролетiв кажан, i обiзвалась птиця над ставком. Проходила глуха, густа, пiсляпетропавлiвська темрява.

Сайгор подумав: що сказати в цей момент? Що кажуть у цей момент? I iнстинктивно давив Татьянину руку - пухку, вище лiктя. Iшли до стiжкiв.

I тодi несподiвано сказала Татьяна - i несподiвано, нiби не вона, з легким вiдтiнком болю:

- Думаю от про що: жила-була дiвчина - це казка-бувальщина - росла, пiдросла, ходила в гiмназiю, училась, училась i ще училась. Нарештi вийшла з гiмназiї з золотою медаллю. I нарештi - стала машинiсткою. Щаслива доля? Як ви гадаєте?

- Це ви про себе? - здивовано спитав, нiби машинiстка не могла мати такого доступного минулого.

- Так. Ну, як ви гадаєте: щаслива доля? - I поспiшно сказала: - Проте не треба. Це важке запитання - важко вiдповiсти.

I тут же iнстинктивно, як притискав, залишив її руку. Помовчали.

Заверещала мадмуазель Арйон.

Проходив тихий тепловiй. I вiн, як дзвiн, легко ступаючи оксамитною лапкою. Невiдомо росла нiч, росли нiчнi звуки, i невiдомо рiс запашний дуб. Збiгалися зорi на тайну вечерю, i нечутно зiдхав зелений Орiон на голубиних гонах.

Росла нiч.

Хотiлось упасти на землю, крикнути збентежений крик, потiм надхнеyно молитися в тайну вечерю зiр. I рiс невiдомо запашний дуб. I хотiлося взяти запашного дубового листя, приложити його до чола й зойкати радiсним зойком i положити в дуб шматок живого серця й струмок - вiд нього - диму, i знову впасти на землю, i крикнути збентежений крик.

За пiвверстви кричали сичi.

Од ставка запахло осокою.

Баришня Татьяна говорила просто, не так, як баришнi з кавалерами, спецiально пiдготовляючи розмову про кохання.

I Сайгор не мiг не вiдчути це.

- От, скажiмо, небо,- i Татьяна зiдхнула.- Це ж дивне явище в життi людини. Але ми його нiколи не бачимо. Правда? Думаю зараз: загубилися сотнi, тисячi, мiльйони в темрявi, i загубились сотнi, тисячi, мiльйони в стосах паперу, i думаю: хiба вони помiчають це надзвичайне, дивне явище в життi людини - небо?

Татьяна "дивне" вимовляла надто тепло й чiтко.

А густа темрява вже непевно брела мiж дерев: незабаром iз загiрних гiн фаркне перламутровий ранок. Задумається за ставком - рожевий чуйний, як сентиментальний юнак, i здивовано подивиться на свiт повноросими очима.

- I от десь у стосах паперу загубилась людина. Просто - людина,Татьяна зупинилась.- Як ви гадаєте: банальне це слово? Я думаю, нi. I думаю, що мислi на тему "людина", поки iснує земля, завжди будуть свiжi, як наливне яблуко на яблунi… Так от: загубилась людина в стосах паперу, i нiхто не бачить її, бо видно тiльки машинiстку. Це я, звичайно, не про себе - взагалi.

Потiм Татьяна скинулась.

- Проте, може, вам не цiкаво? Воно й так: i справдi, все це тiльки iнтелiгентщина. Може. Не знаю. Знаєте, всього не пiзнаєш: життя коротке, а Маркса пробувала читати, та якось не дочитувала: нiколи й дуже нудно.

Сайгор був здивований. I бiльше за все дивував цей тон - надто впевнений. I тут же вiдчув себе - не перед Татьяною, перед кимсь - не то винним за те, що досi не давив на сiнi цю баришню, як тип мадмуазель Арйон, не то винним за щось iнше.

I знову пiзнав той надзвичайний бiль, коли радiсть i жура сплiтаються в єдину гармонiю.

- Що ж ви мовчите?

Пiдходили до стiжка.

- Знаєте, по правдi, ви мене трохи здивували,- просто несподiвано для себе сказав Сайгор.

- Я цього не хотiла,- засмiялась баришня Татьяна i, хутко лягаючи, не то жартома, не то серйозно сказала:

- Ну, iдiть до мене.

Потiм розкидала бiля себе сiно, очевидно готуючи для нього мiсце.

Мовчала.

Сайгор стояв i дивився на Татьяну.

Мовчала.

Тодi, не думаючи, лiг на своє попереднє мiсце.

Компанiя рiшила, мабуть, не спати всю нiч. Мадмуазель Арйон верещала, i по черзi запитували:

- Ви самотня? Ха! Ха!

- Я - самотня,- напiвжартуючи, зiдхала Татьяна. Тодi ж Сайгор знову примiтив пуделя, який i тепер лежав бiля його нiг. I тодi ж раптом рознервувався.

Вiд компанiї кричали:

- Ви самотня?

- Я - самотня! - зiдхала Татьяна.

Iще кричали сичi. Десь загавкав Марчик - дзвiнко, як дзвоник. Зiрвався метеор, помчав i в розпуцi розбив собi голову об дерево. Сайгор даремно гадав заснути - не мiг. Знову важко задихала мадмуазель Арйон.

- Чорт!

Сайгор якось похапцем пiдвiвся й пiшов скорим кроком вiд стiжкiв далi на дорогу.

Хто чорт - невiдомо. I iнстинктивно оглянувся. Побачив: за ним, як примара, брiв пес.

- П'шов!

Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом.

Цей iдiотський випадок iз собакою пiдносив матерiалiста Сайгора тут, на порожнiй дорозi, в темну даль, на верхiв'я фаталiзму.

I це, звичайно, дратувало, i дратували згадки про сьогоднiшнiй день; i резиденцiя юнакiв, i порнографiчнi малюнки з купальнi, i тип, i мадмуазель Айрон, i Татьяна, i запах жiночого тiла.

- П'шов!

Але пудель не вiдставав на крок. Сайгор засунув руку в кишеню - нiчого не було. Згадав - щось забув дома, в городi.

На сходi невiдомо рiс день. Починався свiтлими стежками. Запахло ранком.

Рiс невiдомо ранок. I впали на обрiй блiдi червiнцi. Кричали з сiл пiвнi, i тремтiла, горiла буйна земля. Скоро зiйде сонце, зазгучить промiння, i хтось упаде на землю, i хтось крикне збентежений крик. Назустрiч пливли буйнi трави й зелений океан дерев.

На другiй верствi пудель нарештi вiдстав i повернувся на вiллу. Сайгор подивився йому вслiд: до болю хотiлось розмозжити собачу голову.

I тiльки на шостiй верствi, коли раптом брякнуло вогняне сонце, згадав день, нiч - там - i почервонiв.

Перша вiлла на узгiр'ї майнула бiлим крилом i пропала за обрiєм.

Сайгор, суворий i блiдий, поспiшав до города.


"ЛIЛЮЛI"


Павловi Тичинi


I


Вилiтає експрес i курить.

Тодi в калейдоскопi:

- жита, степи, гони й пiвнiчний туман iз осiнньої магiстралi. Провалюються темнi горизонти, оселi, байраки, глухi нетрi. Виростають фабричнi поселки, содовi заводи, шахти, домни. Експрес перелiтає яри, могили, похмурi перевали, i чути далекий надзвичайний гул.

…А за Тайгайським мостом, де починається робiтничий поселок:

- реальнi результати капебеу.

То заводський квартал, що вже не мовчить - вийшов iз нiмого мертвого кола й шпурляє в блакитнi межi крицевий i грiзний клекiт.

Це знає город.

…А вранцi, ввечорi, вночi в завданий час довго й спроволока гудить заводський гудок.- В центрi города гудка не чути.

- …А що пiд Тайгайським мостом?

Там теж гудки: то паровики - i в степ, i на станцiю. То за кар'єрами пронизливо "кукушка" - кар'єри далi, за кiлька гiн.

Товариш Огре живе за мостом: справа, недалеко, коли з города. Вiн татарського, казанського походження. Татарського мало: смуглявiсть, матовiсть, тьмянiсть, от. З ним живе двоє. Так що газетна сучаснiсть. Прекрасна газетна сучаснiсть, як запах на клумбi: тютюн. Тодi ранкова зоря надiне новi сап'янцi й тихо, нечутно рипить по травi. Тодi каже горбун Альоша:

- Iзмайле, ти чудак.

Товариш Орге мило всмiхається:

- Чому чудак?

I справдi, чому чудак?.. А у вiкно ллється блакить, а десь кричать паровики.Горбун теж усмiхається.

…I прийшла ще Маруся, i тому, що вона якась екзальтована дiвчина (горить i тече п'яною вишнiвкою), думайте: каесему.

Так. Верещить:

- Бачила барахло минулого: академтеатр.

Точка… Айда, хлопцi, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного часу… Чуєте?.. А ти, Альошко, живо в райком!.. Що?

I розказує: полiтперевiрка, готовляться. Ха-ха! - Горбун узяв партквиток.

…А Льоля подивилась на Марусю й подумала: "Боже мiй, хоч би скорiш вечiр, хоч би не провалити пародiї на "Лiлюлi".

Так що сьогоднi дебют: пародiя на "Лiлюлi". I Льоля надзвичайно наелектризована.

…А це в даль майбутнiх вiкiв:

- Зима в п'ятiм роцi нової ери була хора, бо довго не було снiгу, а була чвиря. Потiм випав срiблястий снiжок, але задмухав пiвденний з Озiвського моря вiтер, i снiжок - срiблястий - розтанув. Зимою були калюжi, i туберкульозний город (90% сухотних) занидiв у журi. Це, безперечно, було боляче.

Капебеу формально забiгло вперед на тринадцять день - по календарю, мiсяцеслову, Юлiянському, i Україна стала жити по Григорiянському новому стилю, "в стилi" уесесер.

Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогоднi Новий рiк був ранiш рiздва приблизно (хто знає?) на тиждень. I це були не диканськi фантазiї генiального Гоголя, а просто - факт.

Пiд Новий рiк снiгу не було, i, здається, за Тайгайським мостом не гув гудок. Тiльки гули паровики - i в степ, i на станцiю. Але про цi гудки потiм.

…З товаришем Огре в тiм же домi живе й француженка Фур'є. Коли Фур'є брала вiолончель (а в степу кричав гудок), вона, Фур'є, думала i про вiолончель, i про Бордо.

I ще сказати: дiм iз фасаду - в дим, а заднi вiкна виходять туди, де рейки спiшать од станцiї й пропадають у лiсах, в перельотах далi.

…Так що сидить горбун Альоша

(некрасивий карлик) бiля вiкна, що в степ, i переписує героїчнi п'єси для Льолi. Льоля з волоссям рiздвяних ляльок i з тендiтним бiло-рожевим обличчям. Обличчя нагадує серпанкову фату - пiд вiнець. Вона працює в мiсцевiм пролет -

- культi, в театральнiй студiї, де керують (в пролеткультi) один бувший половий тульського трактиру, один бувший-небувший швайцар (вiдкiля - в анкетi не записано) i вiсiм чи дев'ять iнтелiгентiв. Iнтелiгенти щиро вiддаються працi, деякi навiть члени капебеу.

…Але Льоля надзвичайно наелектризована: як вона поставить пародiю на "Лiлюлi"?

…I ще сказати: напередоднi Нового року над городом паслись зорянi отари, а мiсяць, може, був, а може, i не був, бо кожному багато справ i кожний кудись спiшив.

…Здається, не був: були зорянi отари й майже весняна теплiнь.

От.

…Вечiр. О дванадцятiй ночi буде Новий Рiк. Це веселечнiсть. Це всi знають.

Бо тодi ж згадують молодiсть, коли хочеться рости вперед, мов дерево, мов рослина, щоб потiм умерти, але про останнє не знати - про смерть. Так. Люди завше хочуть жити - i це велика правда, яка на землi, без якої буде порожнеча.- Про iншi правди дехто любить говорити й гадати, як пiд Новий Рiк або водохрещу: на водi, з воском i як: "Свiтлана". Це так; сказано так, бо митець пiзнає свiт.

…А трамвай теж дзвенить, а коли на поворотах - тоскує або рипить i виє. До цього звикли, цiєї жури не знають. Митець знає…- Маруся улетiла.

I знову до товаришiв Огре пiдходить горбун. I знову у вiкно ллється блакить.

…Ти будеш на пародiї?

- Буду, Альошо.

Так що пародiю на "Лiлюлi" будуть ставити пiд Новий Рiк, сьогоднi, в пролеткультi.

…Товариш Огре - в капебеу, в експедицiї, в редвидатi i ще десь. Любить бiльш за все вiддiл хронiки. Колись був членом капебеу, але потiм механiчно вийшов. Каже: фiлософськi непорозумiння з капебеу. Товариша Огре можна бачити всюди й нiде.Льоля в партiї не була. ..Льоля?

- Ну да, жiнка товариша Огре.

…Вечiр.

З площi Рози Люксембург трамвай до Тайгайського мосту. Побувати треба дома, щоб потiм до пiвночi збирати хронiку в новорiчний випуск.

Приїхав давно.

Дома Льоля й горбун Альоша (горбун швагер, брат Льолин). Горбун i зараз переписує героїчнi п'єси для Льолi - для пролеткульту, для iнших клубiв, де працює тендiтна Льоля.

Горбун каже:

- Iзмайле, подивись у вiкно.

Товариш Огре пiдiйшов i подивився у вiкно… (Горбун - некрасивий карлик, євнух, без рослини й пом'ятий, але його очi нагадують Голгофу, коли йшов легендарний Христос на Голгофу).

Горбун задумливо дивиться в присмерк i каже:

- Бачиш? Завше так: паровики чогось суєтяться, шиплять, свистять, гудуть. А навкруги - бруд, грязь… Що це? Не знаєш? А коли паровик, минувши депо, вилiтає в степ, вiн кричить не то радiсно, не то журливо: "Гу-гу-у!… "I от недалеко спускають пари: "Чох-чох!… "А я чомусь думаю, що паровик гудить спроволока так: "Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!"

I Альоша провiв "капебеу", мов голодний вовк у голоднiм i дикiм степу.

Льоля сказала:

- Ти, Альошо, фантазер. От i все.

Товариш Огре сказав:

- Так, вiн фантазьор. Але вiн художник. Це правда: паровик у степу кричить "капебеу". Я теж думав про це, але я не найшов образа. Ти, Альошо, художник. Тодi некрасивий карлик iще сказав:

- А пар по насипу стелеться - ви знаєте чому?.. Коли потяг мчить до семафору - ви знаєте чому?

I засмiявся тихо й щиро.

Товариш Огре спитав:

- А чому?

…Альоша не говорив i ще смiявся тихо й щиро й дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу.

…Сказала й Льоля:

- Ну, говори…

…Вже зовсiм присмерк.

I далеко, за паровиками, що шиплять, свистять, за брудом вугiлля й пару, далеко фаркнув зелений вогонь семафора. I був такий нетутешнiй, нiби химерний вартовий забутих заулкiв города… А далi степи причаїлись на глухих неосяжних гонах. Iз станцiї вилетiв потяг й кричав на ввесь степ:

- Гу-у!..

…Альоша не сказав чому i знову переписував героїчну п'єсу для Льолi… А Льоля бiля вiкна й поспiшно пришивала до панталонiв (бiлих як снiг) мереживо. Бо Льоля, хоч i сама прала панталони, але без бiлих, як снiг, панталонiв ходити не могла, i без мережива на панталонах.

…Запалили електрику.

Посерединi - залiзна пiчка, а збоку - рояль. А ще збоку бiля стiни - туалетний столик. Їдять мало. Iнодi Льоля радить, жартуючи, в помкомгол. Але це буквально. А втiм, без одеколону нiхто не може: нi Льоля, нi Iзмайло, нi навiть Альоша.

На туалетнiм столику й художнi фiгурки. Льоля ще з першого курсу (курси покинула - революцiя) купувала й любила туалетнi прибори, щоб пахло вiд неї молодiстю, радiстю, гiмназiєю, закоханими вечорами, коли хочеться кохати й без кiнця когось невiдомого, де малинник, де крижовник, де, може, ходять серпанковi тiнi забутих дiвчат iз забутого теремка, де цiлий свiт минулого.

…Товариш Огре похапцем рiзав на маленькi шматки маленький шматок бiлого хлiба й дивився у вiкно, де стояв зелений вогонь семафора… I знов у вечорових сутiнках степу шипiли, свистiли й вовтузились паровики.

Альоша теж зрiдка поглядав туди, i невiдомо було, чого поглядав туди некрасивий карлик Альоша.


II


Дивно: пiд Новий Рiк весна. Це так генiально, мов замрiянi фантазiї генiального Гоголя. Це так прекрасно, так надзвичайно…

…Товариш Огре вийшов i поспiшно пiшов у задуму зимової весни. Льоля пiде потiм- ще рано, вона ще встигне зробити репетицiю пародiї на "Лiлюлi".

…До трамвайної постоянки - сорок крокiв, iде. Калюжi тихо замислились на вечiрнє небо. Бiжить собака, понюхав калюжу й побiг далi. Ще вийшли з двору, що напроти, меланхолiйнi гуси. Потiм iз геготом кинулися знову до двору, бо собака раптом звернув i рiшуче помчав до ворiт.

…Але не калюжi думають про небо. То зорi подумали в калюжi й одразу сховались… Так буває часто, коли починає темнiти i в порожнiй вулицi бiжить тротуаром похилий пес.

…Товариш Огре, звичайно, буде збирати хронiку до одинадцятої, а потiм пiде в клуб пролеткульту, що на Садовiй, 30. Це ж там Льоля буде стрiчати Новий Рiк по новому стилю в "стилi" уесесер. Це ж там вона буде ставити пародiю не на Ромена Роллана, а на постановку "Лi-лю-лi", п'єси Ромена Роллана. так що на постановку мiльярди, а колiзей без плебеїв. I от ставили пародiю на "Лiлюлi". Товаришка Льоля Огре.

На постоянцi була й Маруся. Прилетiла, влетiла, ковтає слова й так розказує газетну сучаснiсть, так од неї пахне життям, що хочеться заверещати на всю землю, як Глаголiн у "Собацi садовника".

I летять уривки:

- Тодi духмяний сум не буває п'яною радiстю, коли вмирають дзвони кармазинового сонця за тихими гаями сiльської iдилiї. I як Миклуха-Маклай на островi Нової Гвiнеї вивчає побут папуасiв, так… так…

…Маруся верещить:

- Я питаю. Я питаю: що за журнал? А вiн менi: "Купiть, бариш-ня: тут запрещонноє про Ленiна". I це так серйозно, так пiдпiльно… Ха-ха-ха!.. Максимiлiяна Гардена з "De profundis".

Присмерк. На тротуарах лежить присмерк. Iще заплутався в заулках i бiжить до "Дикої Кiшки", до "Дитячого "Спартака"… а десь "ундервуд" шаленiє, а десь стихiйна композицiя.

I знову Маруся ковтає слова, i знову розказує анекдоти, правду, про це:

- На верандi сидить стара дiва й плаче.- "Чого плачете?" - Тодi вона скаржиться, що вона, мовляв, до сорока лiт була чиста, мов сльоза, а тепер її спокусив курортний лiкар (на верандi) i погубив навiки. Це ж жах! Ви чуєте: навiки! Тепер вона хоче їхати в столицю й ознайомитись iз програмою капебеу, бо тепер хто її вiзьме… Га?.. Кому вона потрiбна?

- Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

I Маруся так заливається, що прямо - чорт!.. А потiм знову про веранду, про скелi, про море, про морський вiтер, що голубий, мов запах, i запашний, мов смак.

Все переплуталось. Стихiя.

…А трамвай пiдiйшов i одiйшов у задуму зимової весни - з товаришем Огре, з Марусею, через Тайгайський мiст, до центру го-рода, повз мiськi будiвлi, заквiтчанi червоними стягами. У стягах ходив химерний вiтер i перебирав полотнища.

По всiй вулицi на всiм протязi стояли ватажки свiтової революцiї, наче вулиця й справдi хотiла, щоб бiльш було ватажкiв свiтової революцiї.

Але була жура: ватажки розтаборились, загатили всю вулицю з наказу виконкому, i були тiльки рисунки:

- Так?

- Так?

Звичайно, справа зовсiм не в рисунках. Безперечно, iлюзiя прекрасна рiч, але -

- на жаль, не завше.

…Чуєте, потенцiальнi пiдсвинки з "прекрасної синьої свинi"?

- Так?

- Так!

…I шумiв трамвай.

…Гражданiн, ваш бiлет?

Товариш Огре подав грошi.

Минали червонi вiтрини. Назустрiч курив автомобiль i дивився гарячими очима. Такими ж очима дивилась i Маруся - вперед, назад, навкруги. I знову верещала:

- Це ж прелiсть, Огре! Чуєш?

Тодi товариш Огре розказав про фантазiю некрасивого карлика - про гудки, про капебеу. Маруся заливається: це ж чудовий матерiал для поеми. Але…

- Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет iз своєю поемою в редакцiю, де сидить суворий редактор iз золотими окулярами на носi. Поет дивиться на окуляри, на золотi дротики, i вони нагадують йому золотi австралiйськi розсипи, i, може, далекий Iндiйський океан, i, можливо,- нарештi! - невiдомий пiвденний бiгун. Але вiн нiяк не знає, чому не приймають його поему. I тодi виходить поет iз редакцiї з безпорадною тоскою й рве на маленькi клаптi свою поему "Лi-лю-лi".

…Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:

- Що ж тут смiшного?

- Що ж тут смiшного? Дурний! Це ж побут революцiї. Це ж прелiсть, Огре!

Потiм вискочила з трамвая й крикнула:

- До побачення, Огре! До вечора! Буду i я на пародiї… Хай живе Пупишкiн - голова пролеткульту i його заступник - Мамочка! О-о, як стрiнемо Новий Рiк!.. До побачення, Огре!

…Знову летiли, минали червонi вiтрини. Знову!

…I знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воiстину в той день город жив невiдомим загоризонтним життям.

I здавалось, що тротуаром бредуть надхненнi мiнестрелi. Здавалось…

…I раптом - здалось:

- в шумi трамвая хтось розплющив сентиментальнi очi й скрикнув нечутно - в розпуцi, в божевiллi - невiдомо:

…о мiй прекрасний загоризонтний краю!

Вiрю! Вiрю так глибоко, так незносно, як пахнуть на зубатих кварталах степовi бур'яни. Вiрю!.. Бо бачу - i Дафнiса, i Хлою, i молоде кохання, а далi Боккаччо "Аmeto", а далi iдилiя на обнiжках духмяних степiв. Отари золоторунних i зелена пiсня, мов хмiль, тиха, мов пух на скроню…

…I дрижить пiдо мною земля, мов полонянка з диких озер! I пливе мiй радiсний бiль у столiтнi далi, i мiй бiль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою…

ПУПИШКIН I МАМОЧКА (Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту)

…Товариш Огре,зиркнув у вiкно.

- Хто це?

…Ну, да, товариш Пупишкiн. Вiн поспiшає до Тагайського мосту до товариша Огре в такiй справi, у справi сьогоднiшньої пародiї на "Лiлюлi".

…I справдi: хiба такий поганий товариш Пупишкiн?

Безперечно, хороший! Живе вiн, значить, на такiй-то вулицi, такий-то N…

- Живе?

- Живе!

- Ну i Бог з ним!

Але хтось не вгомоняється.

Тодi це:

- Товариш Пупишкiн, голова пролеткульту - не просто голова: i письменник. Оповiдання його починається фатально так: "Галя внесла самовар i розставила чашки. Петро допiру прийшов iз заводу й принiс iз собою декiлька прокламацiй еtс". Пише товариш Пупишкiн свої оповiдання за чашкою чаю; говорить: "Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумiєте?" I дiйсно: як не розумiти? Навiть тульський акцент чути!

…Це який? Це той, що йде!

- Ну да, той, що йде: товариш Пупишкiн. Вiн же ще не прийшов - не пiдiйшов до Тайгайського мосту. Вiн розминувся з товаришем Огре.

…товариш Пупишкiн має "чотирьох ребятьонков" i щиро стоїть на посту. Вiн дуже задоволений iз балетної студiї. Там такi еластичнi дiвчата (учаться), що "антiк маре з шоколадом". Правда, хтось каже, що це мiськi мiщаночки…- Ну, то вiльному воля! Знаємо цих архiнитикiв! Все їм не так!

…А як же так?

- А так, значить, "вопче".

I от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.

…Товариш Пупишкiн любить говорити, як вiн захищав Петроград: "Ми захищали Петроград… А коли приходить товариш Мамочка, заступник його, товариш Пупишкiн питає:

- Так як по-твоєму: битiє не опредєляєт сознанiє?

- Нє!

- Дурак! Битiє завше опредєляєт сознанiє. От тобi приклад i доказ: що таке битiє?

- Сознанiє!

- Дурак!.. А що таке сознанiє?

Товариш Мамочка хилиться на канапу:

- Душенька! Яке може бути сознанiє, коли сплошна безсознательнiсть.

Тодi товариш Пупишкiн розгортає книгу й рiшуче парирує удар:

- От тобi й Бухарiн сказав… нарештi й я тобi кажу!

- Нє!

- Дурак… ти, мабуть, i сьогоднi пiдпив?

Тодi Мамочка в обiйми:

- А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, пiд пресом авторитарности. А я от кажу: "Геть усяку авторитарнiсть i да здраствуєт колективнеє творчествої". Понiмаєш? От де собака зарита: пролеткульт!

Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, i товариш Пупишкiн трохи того…

- Ну-ну, не кричи. Лягай спати.

Мамочка:

- Я? Спати? Потомствений пролетарiй? Нi за якi коврижки! Будемо бодрствовать. До послєднєй каплi кровi… Понiмаєш?

I т.д. i т.п., ets.

…Здається, товариш Пупишкiн пiдходить до будинку?

- Ну да!

…Тайгайський мiст залишився позаду. Знову в порожнiй вулицi бiжить тротуаром похилий пес. Тихо вмирає блакить. А з заходу насуваються синi тачанки.

…I знову на далеких пустирях тоскує трамвай.


III


Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусiднiй кiмнатi вiолончель. Це француженка Фур'є.

Мадам Фур'є вранцi ходила на ринок в охотний ряд, розкладала бiля себе барахло, що залишилось пiсля революцiї: вази, мереживо, всякi дрiбницi, що їх нiхто не купував, а вона думала - куплять. Удень давала уроки, а ввечерi грала на вiолончелi, її вважали за "iскопаємоє", бо грошi за уроки вона вiддавала за воду, за електрику, iнше, i не тiльки за себе, а майже за всiх квартирантiв. Сама ж жила "бож'їм духом" i вiолончелею, музикою, що сама творила.

Француженка - породиста жiнка, i коли вона стоїть в охотнiм ряду бiля барахла, вона iмпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї пiдходять i дивляться на неї. А барахло лежить, i його не купують.

Фур'є каже:

- Колего, товар хороший. Може, купите?

"Колега" усмiхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це бiльше випадковi завiтальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур'є вже не дивляться, i вона вже їм не каже:

- Колего, товар хороший.

Фур'є вся в зажурних пiснях вiолончелi. Вона всiх любить, всi для неї друзi: i нарком, i провокатор - це логiка її любови.

…А Льоля пiдвелась i зiдхнула.

Тодi в кiмнату входить горбун.

Вiн розказує про одну комунiстку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона "забула" вiддати й тепер хоче комусь продати.

…Як по-твоєму: треба говорити про це чи нi?

- Покинь дурницi! Нiчого я не знаю.

- А я от знаю…- I горбун засмiявся тихо й щиро i дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потiм сiв i теж слухав мадам Фур'є: вiолончелю.

…А музика така:

- на мiльонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багрянi конi.

…I раптом шум: то за вiкном проходять табуни, мабуть, каравани на пiвнiч…

- Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..

Але вiолончель бурю - тодi степовий вiтер, i летять в чебрецеву далечiнь дороги. Тодi конi вдарять на гони й скаженiв… I знову гримiла зоря на далеких шляхах…- Хеопс-Хуфу!..

…Льольо!

- Я.

- Ти слухаєш?

- Слухаю.

Француженка не стихала.

…I тодi ж, коли чуєш вiолончель, мадам Фур'є хочеться сказати, що в життi не буває такого болю, коли проходять вiтри тривожнi.

I сiдає поет, i хоче творити не безпорадний реквiєм, а гiмн весняному шумовi. Вiн не хоче творити реквiєм, бо редактор iз золотими окулярами на носi скаже написати iншу поему. Тодi поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов'язково прекрасне, i думає про тайфун, якого нiколи не бачив; i тодi золотi рiки течуть бiля його серця. Поет каже:

- Савойя!

I думає, що савояри - убогi люди, що уходять з гiр на чужину, на заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя - безмежна кармазинова рiка, i протiкає вона по вiках невiдомо вiдкiля i невiдомо куди.

…Альоша сидить, задумався над героїчною п'єсою, а потяг кричить у степу:

- Гу-гу!..- довго, спроволока.

I думає горбун тодi про Мафiю, i думає, що вiн нiколи не належав до таємної Мафiї - вiн тiльки врiзається клинком у нальоти плутократiї, його бiль у Сiденгемi життя,

…I знову зажурно сказав Альоша.

- Савойя! МАДАМ ФУР'Є ..Льоля пiшла й сказала:

- Драстуйте, мадам Фур'є!

- А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сiдайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий Рiк. Це радiсно… А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нiчого: Новий рiк - це радiсно… Я буду святкувати i ваш.

Льоля сказала:

- Ви хорошая, мадам Фур'є, i я вас люблю за вашу щирiсть. Мадам Фур'є збентежилась, заметушилась, а потiм не знала куди положити руки.

- Ви, Льольо, мене так схвилювали - i менi соромно, бо я забула про ласку.

Потiм француженка заспокоїлась i грала Льолi якусь маленьку пiсню з Бордо, здається, з департаменту Жiронди. Пiсня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Францiї, як закинутий берег замрiяної Гаронни.

Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано: ще не зiбралась студiя, щоб готовитись - генеральне - до постановки пародiї на "Лiлюлi". Льоля слухала пiсню й згадувала гiмназiю й товариша Огре, коли вiн кiнчав унiверситета i коли вони стрiлись на концертi Карузе на гальорцi. Це перший раз. Огре сказав:

- Я люблю Карузе за теплоту в його голосi.

I Льоля тодi подумала, що вiн сказав:

- Я люблю тебе, моя кохана.

Потiм вiн провiв її до самої квартири, i вона цiлу нiч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулiгани.

…Мадам Фур'є два рази зiграла малесеньку пiсню з Бордо i ще грала. Француженка прекрасно володiла вiолончелею, бо вона була колись у консерваторiї.

…Проходив трамвай повз будинок - це було чути. Ще було чути: бiля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: iде зимою весна.

…У мадам Фур'є була порожня кiмната, i тiльки стояла бiла кровать, а над кроваттю на стiнi бiлий килим iз бiлим лебедем, який хотiв улетiти.

Француженцi на лiвiй щоцi родимка й три волосики на нiй…Тодi Льоля подумала: мадам Фур'є i "Лiлюлi". А потiм подумала про Бордо, про далекий город Францiї. Коли вiолончель стихла, Льоля сказала:

- Я слухаю вiолончель i думаю, що все-таки моїй душi чогось бракує.

Мадам Фур'є сказала:

- Я, Льольо, не скiнчила консерваторiї - i я не передам тонких нюансiв моєї симфонiї.

Льоля сказала:

- Ах, мадам Фур'є, ви мене не зрозумiли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пiсню з Бордо!.. Я думаю, що ваша вiолончель - жива iстота, i в нiй жодного дисонансу… А от у моїй душi не те.

Француженка обняла Льолю й сказала:

- Ви Льолю, тендiтна дiвчинка, яка лiтає, як метелик. А щоб жити, треба… як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.

Льоля тихо дивилась на мадам Фур'є й мовчала. Тодi француженка говорила далi:

- Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.

Iнакше й ви, Льольо, будете "iскопаємоє". Я знаю, це мене так… Але я вже iнакше не можу. Вам треба iнакше, по-новому. Iнший дух. Бiльшовизм. А я, Льольо, труп.

Мадам Фур'є схилила голову на вiолончель й задумалась. Льоля теж задумалась. А потiм раптом француженка скинулась:

- Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогоднi стрiчаєте Новий Рiк. I я буду стрiчати Новий Рiк - гарно: все думаєш - "а чи не прийде щось iнше…"

Ще шумiв трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур'є пiде стрiчати Новий Рiк, i їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур'є стрiчати Новий Рiк у пролеткультi, що на Садовiй, 30.

Льоля попрощалась i пiшла в свою кiмнату, бо вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрiбницями бiля охотного ряду i на тумбочцi пiдручники й французький роман, здається, Гюго, i Анна Каренiна французькою мовою з порнографiчним малюнком на обкладинцi.

…Сидiв некрасивий карлик Альоша, i Льоля йому сказала:

- Ти, Альошо, дiйсно художник. Ти гарно придумав: саме так i кричить паровик, коли вилiтає в степ.


IV


Товариш Огре був на тютюновiй фабрицi - по хронiку. Там його стрiла жiночий органiзатор - товаришка Шмiдт, яку вiн часто бачив у парткомi. Товаришка Шмiдт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.

…От подивiться, як ми будемо святкувати. От подивiться.

…Був зал, в -залi - буфет, а в буфетi - конфети, яблука та iнше. Ще в залi було багато дiвчат-робiтниць iз фабрики, якi вибiгали в зал, пiдбiгали до вiкна, дивились у свiчадо, i вiд них пахло дешевими духами. Потiм дiвчата товпились бiля дверей i питали схвильовано.

- Ще?.. Та де ж вони. Господи…

Вони чекали оркестрантiв.

Ще було: пiрамiди (стояли для краси) з рекламою - "Папiроси тов. Петровскiй" i з рекламою - "Осiннi скрипки".

…Товарищка Шмiдт схвильовано говорила:

- Ну, скажiть щиро: де це в свiтi?.. А може б, хто iнший зробив?

Товариш Огре сказав:

- Ясно. Тiльки - ми!

Товаришка Шмiдт була безмежно рада i рожево-схвильована. Вона побiгла до пiрамiди "тов. Петровскiй" i до дiвчат, що нетерпляче чекали оркестрантiв, i не знала, що їй iще зробити, бо все вже було зроблено.

…А коли товариш Огре зiбрав хронiку, товаришка Шмiдт спитала:

- Ну, а як у вашiм районi? Ви, здається, в Замалайськiм? Тодi товариш Огре почервонiв i збентежено сказав:

- Я - безпартiйний!

- ?.. Ви безпартiйний?

…I побiгла чорна кiшка.

…Товаришка Шмiдт холодно сказала:

- А я думала, ви в парткомi… Товариш Огре гадав, що вiн згорить, i думав несподiвано про Тайгайський мiст i - пiд ним паровики.

Товариш Огре сказав:

- До побачення!

Товариш Шмiдт сказала:

- До побачення!

Але це було так холодно, нiби зима, i непривiтливо, нiби глибока осiнь.

…В головi блукали уривки. "Ясно. Тiльки - ми!"

…На Байкальськiй вулицi товариш Огре бачив великий прожектор, що освiтлював усю вулицю й комольську новорiчну процесiю. Це, безперечно, було грандiозне видовисько. Пливло голубе небо, з рiки пахло баговинням, нiби й справдi баговиння було зимою. За рiку в темряву вiдходила мiська жура.

…А комольцi сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники й освiщали вулицю сотнями чарiвних смолоскипiв. За комольцями гудiли натовпи.

…На розi товариш Огре побачив заступника Пупишкiна - товариша Мамочку. Мамочка бiг у трактир до вiрмена.

…Сотнi ватажкiв свiтової революцiї дивились iз будiвель iз наказу виконкому… Але знову була розпроклята тоска.

…Гражданiн, будь ласка, пропустiть!

…Полюбуйтесь, гражданiн, на кощунство…

Сссволочi!

…Iшла бабка напроти комольцiв, напроти попiв-комольцiв, i побачила кадила в комольцiв… Скрикнула! i - впала!

За бабкою карета допомоги не приїхала, бабку пiдвели громадяни.

…З пiвденних кварталiв города пiшов теплий вiтер; тодi комольцi смолоскипи пускали, вогнянi язики на тротуари. Бiля собору, що напроти виконкому, комольцi справляли комольське свято Нового Року.

…Гражданiн, подивiться, яке кошунство!..

…А висока каланча собору мовчки вiдходила в синю безодню неба. Ще пролетiв вiтер iз пiвденних кварталiв города… ..Новий Рiк. Щастя.

Думаю: чи не прийде щось iнше? - Товариш Огре почув у чоботях воду, бо чоботи були дiрявi - i туди набралась вода… А пiд Новий Рiк i Водохрища старого стилю, не "в стилi" уесесер, гадають про майбутнє на водi з воском i як "Свiтлана".

Товариш Огре згадав (бачив у друкарнi), що на Рiздво комольцi мають колядки й щедрiвки, але не цi:

- Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кiльце ковбаски…

…Нi!.. Не цi…-…А життя йде рiк за роком, i кожного року - стрiчаємо Новий Рiк: "чи не прийде щось iнше?.."

…Товаришка Шмiдт сказала: "Ви безпартiйний?" - i стало холодно, як зима, i непривiтливо, мов осiнь.

…А збоку хтось регоче й розказує про "артемiвцiв"; про дiм пролетарського студента, про жiнвiддiл, про каесему. Тодi блакитнить весна дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога - сива зима iз шкульгальною лицею в зимальну пiвнiч.

…О…О…О, новельний Фальстафе! Як Мануель Сведенборг, вiриш у своє призначення пророка!..

…I тодi дзвональна звена веснальної дзвими блакитнить на душальнiй душi поета. I припустiм, вiн питає:

- Марусино, скiльки рокiв до наших великоднiх дзвонiв?

Тодi Маруся скаже:

- Я - радiсть. Я - тема твого життя. Летять журавлi по далеких полинних дорогах. Кричать одуди в гаях: "Уту-тут! уту-тут!" I ти знаєш, як буває бiля рiчки, коли ловимо коропiв, коли в прозору воду падає небо!.. О, дзвональна звена веснальної дзвими!..

…А коли комольська процесiя зникла за собором, прожектор погас. Тiльки синє небо пливло в тротуари Байкальської вулицi:

Браво! Браво! Браво!

Гучнi оплески стрiли Льолю, коли вона вийшла пiсля постановки пародiї на "Пiлюлi". Льоля горiла. Льолi згорiли вуха; потiм зробила реверанс i побiгла за лаштунки.

Вже все. Бiльше нiчого не буде. Там, на Садовiй, 30, у пролеткультi.

Тодi iз зала вийшла публiка. Була публiка i публiка.

Одна публiка розходилась, друга публiка залишилась стрiчати Новий Рiк.

…Героїня вечора - Льоля.

Але герой вечора - бувший i т. д. - товариш Пупишкiн. У фойє його качали на руках за труди по органiзацiї пролеткульту й пролеткультiвських iдей. I за постановку - теж - пародiї на "Лiлюлi", п'єси Ромена Роллана: качали.

Товаришевi Пупишкiну хотiли зробити приємнiсть i пiднести вiд публiки сюрприз. Пiшли за сюрпризом.

…Але в цей момент хтось уже пiднiс несподiваний сюрприз (це, безперечно, було нетактовно): статуетку з Дон-Кiхота.

Товариш Пупишкiн трохи збентежився, але раптом кинувся на пiдносителя. I, обiйнявши його, три рази - по руському звичаю - поцiлував.

Тодi публiка (машинiстка пролеткульту i писар пролеткульту) вийшли з сусiдньої кiмнати й пiднесли вже справжнiй сюрприз Пупишкiну. Саме -


ТУЛЬСЬКИЙ ПУЗАТИЙ САМОВАР.


Товариш Пупишкiн до того був зворушений, що заплакав радiсними сльозами й поцiлував по три рази - по руському звичаю - публiку, що пiдносила йому самовар: машинiстку пролеткульту й писаря пролеткульту. Потiм публiка ще щиро вiтала товариша Пупишкiна й качала його на руках.

…А потiм одна публiка зовсiм розiйшлась, а друга публiка зовсiм залишилась.

…В театральнiй студiї дзвенiли тарiлки.

…Новий Рiк. Щастя. На вулицi було ясно, бо людське щастя i найсправжнiше це: бачити глибоке небо чути веснянi подихи, бачити зиму, лiто, осiнь, вересень… Це найсправжнiше щастя, i не треба для цього гадати на водi, з воском i як "Свiтлана".

…В пролеткультi був некрасивий карлик Альоша - з Льолею приїхав. Прийшов уже й товариш Огре.

Але знову дивився горбун Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потiм раптом iз тоскою i спорзно дивився на красивих дiвчат. ..Летiла Маруся з товаришем Мамочкою й пiдморгувала товаришевi Огре. За стiл не сiдали до пiв на дванадцяту й никали з кiмнати в кiмнату.

Бiгав пролеткультiвський поет i всiм декламував:

- "О, красний прекрасний цвєт! Рабочiй, рабства больше нєт! Вперьод, вперьод! Время не ждьот. Так, i вздихая, i вздихая, на панелi iзмизганих улiц струiтся Первоє мая".

Пролеткультiвський поет нiяких авторитетiв теж не визнавав,- як i Мамочка. Вiн був, так би мовити, зовнi всякої "авторитарносте". Маруся каже: "Ранiш досить поряднi вiршi писав. А тепер лаври iмажинiзму не дають покою… Пороть треба".

I ще Маруся каже: "Буває, люди течуть бiля серця… Правда?" - i вiд неї так пахне сонцем, наче вона перепливла сонце, коли ярами проходив туман, а луки спiвали на "достойно" в юне небо… а хлоп'ята розкладали вогнище й пасли коней. Конi пiдводять голови, прядуть вухами й тривожно дивляться в нiч.

…Некрасивий карлик спорзно дивився на красивих дiвчат, але дiвчата не звертали на нього уваги.

Тодi пiдiйшла до Альошi дiвчинка, i некрасивий карлик погладив її по голiвцi.

Вiддалiк сидiла (теж) некрасива жiнка. Вiд тiєї жiнки й пiшла дiвчинка. То була її мама… I мама сказала дiвчинцi:

- Настенько! Коли тебе будуть питати про маму, так ти не кажи, що я твоя мама, а скажи, що я твоя сестра.

Некрасива жiнка, мабуть, хотiла кохати й тому не хотiла, щоб знали, що в неї єсть уже така велика дiвчинка.

…Некрасивий карлик iще раз погладив по голiвцi дiвчинку, по її м'яких, як пух, волоссях. Вiн спитав, показуючи на некрасиву жiнку:

- Дiвчинко! Ото твоя мама?

Тодi дiвчинка сказала:

- Я сестра мамина, у мене мами нема!

…Прийшов товариш Огре з Льолею й з товаришем Пупишкiним. Дзвенiли тарiлки. В однiй кiмнатi спiвали "малоросiйських" пiсень - трохи зажурних, не таких, як пiд Новий Рiк.

…А Новий Рiк - щастя.- У Льолi згорiли вуха, Льоля горiла й досi. Товариш Огре розгублено вiдповiдав на запитання…

…Товаришка Шмiдт сказала:

"Ви безпартiйний?"

…О, красний, прекрасний цвєт! Рабочiй, рабства больше нєт!..

А в фойє й досi говорили про те, як товаришi Пупишкiну пiднесли самовар - сюрприз од публiки, i досi кричав Мамочка.

…Нарештi покликав за стiл. Дзвенiли тарiлки. Було пиво. В сусiднiй кiмнатi була й "миколаївська". "Миколаївську" пили тi, кого викликав - по секрету - пролеткультiвський поет. Були тости.

…Маруся верещала:

- Слухайте про начотчикiв. Скоро почнеться полiтпровiрка. Наша публiка майже збожеволiла: зудить-зудить, як приготовiшка. Скоро на Сабурову дачу пачками… Словом - Гопсаса!

Але Марусi нiхто не слухав, i вона втекла з вечора.

…Товариш Огре захмелiв.

Захмелiв i горбун. Тодi сказав товариш Огре товаришевi Пупишкiну: - Так, я п'яний.

Але що в п'яного на язицi, те в тверезого на думцi… Знаєте?.. I скажу правду: боляче! Бо нi сюди нi туди: бiла ворона.

Товариш Пупишкiн сказав:

- Совершенно правiльно: нi сюди Микита, нi туди Микита… Це участь iнтелiгенцiї… Ну, а як менi правду сказати, то i я трохи iнтелiгент. Правда, не той, так би мовити…

…А пролеткультiвський поет знову кричав над Льолiним вухом:

- Вперьод! Вперьод! Время не ждьот!

Льоля думала про постановку пародiї на "Лiлюлi", потiм подивилась на товариша Огре й задумалась.

…Дванадцята година.

Новий рiк. Щастя. Новий рiк по новому стилю, "в стилi" уесесер.

…Товариш Огре говорив:

- Так, я трохи п'яний i скажу: сiра осiнь на моїй душi… А два з половиною роки я був членом капебеу, i на всiх фронтах… а тепер боляче: знаєте - бiла ворона…

Товариш Пупишкiн говорив:

- Совершенно правiльно! Це закон матерiалiстичної дiалектики. Битiє опредєляєт сознанiє. Iде на змiну пролетарiат.

Потiм товариш Пупишкiн пiдiйшов до самовара, до свого сюрприза, i сказав:

- Хороший самовар. Справжнiй тульський… Так що молодцi, хлопцi!

…Некрасивий карлик Альоша раптом зiрвався й пiшов у куток. Теплий хмiль iз голови перейшов йому в нутро, i вiдчував горбун, що наростає в грудях, накипає щось, i дивився на красивих дiвчат уже злiсно й спорзно. Але раптом усе туманилось - тодi виростали перед очима дикi поля й розстрiляний горизонт,- i от загорiвся захiд. Вечiр. Перепелиний бiй, i так незносно пахне трава.

…Чого ви замислились?

До Альошi пiдiйшла некрасива жiнка, яка залишила свою дiвчинку в сусiднiй кiмнатi. Некрасива жiнка, граючи очима, сiла бiля горбуна.

…Сiла?

- Сiла!

…Тодi некрасивий карлик спитав злiсно й яро:

- Чого я задумався?

I плюнув в обличчя некрасивої жiнки. Цього нiхто не бачив, i некрасива жiнка мовчки вiдiйшла, знизивши голову: покiрно, як на Голгофу.

…Iшла друга година. Дехто пiшов уже в сусiдню кiмнату й там заснув. Але бiльшiсть сидiла за столом.

Льоля ще випила трохи, й була вже весела, i говорила про постановку пародiї на "Лiлюлi". Товариш Огре мовчки слухав товариша Пупишкiна.

…Тодi пiдiйшов до столу Альоша й сiв бiля Льолi. Дехто дивився у вiкно, де мрiяло небо…


ФIНАЛ


…Некрасивий карлик сказав голосно - i всi стихли:

- От що: хочу новину сказати… Знаєте, як гудить паровик, коли вилiтає в далекий степ?..

Ви думаєте так: гу-у-у?..

Льоля сказала:

- Ну, да… Вiн чудово придумав. Скажи, Альошо!..

Всi причаїлись, слухали…Тодi некрасивий карлик голосно й схвильовано сказав:

- Коли паровик вилiтає в далекий степ, коли вiн пролетить зелений семафор, тодi вiн назад кричить так: в п…- у-у!

Альоша так чiтко протягнув на "у" площадне слово, що майже всi пiдскочили.

Льоля фаркнула.

Всi фаркнули.

Товариш Пупишкiн закричав:

- Скорiш ведiть його… вiн п'яний!..

Товариш Огре пiдвiвся:

- Альошо, ходiм додому…

Льоля збентежено пiдiбрала волосся й здивовано дивилася на Альошу.

…Некрасивий карлик мовчав.


ЕПIЛОГ


До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так зденервував Альошин вчинок, що вона не могла йти з ним поруч. I Льоля побiгла вперед.

В центрi города о другiй годинi зимою в п'ятiм роцi нової ери, пiд Новий Рiк по новому стилю, "в стилi" уесесер - шумували вулицi…

…I думалось, що савояри - убогi люди, якi уходять iз гiр на чужину на заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя - безмежна кармазинова рiка i протiкає вона по вiках невiдомо вiдкiля й невiдомо куди.

…Далi шум стихав.

I нарештi зовсiм стих, коли наблизились до робiтничого поселку.

З пiвдня на город насiдав туман

…Товариш Огре й горбун йшли поруч. Альоша iронiчно подивився у вогку заквартальну даль i зiдхнув. Потiм спитав:

- Iзмайле, ти на мене сердишся?

Товариш Огре сказав:

- Нi.

- А коли нi, то скажу тобi: нудно менi, Iзмайле, i скоро я умру.

Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика i не бачив: жартує вiн? I в сiрих потоках мряки, що йшла на город, знову пiзнавав Голгофу, коли вели легендарного Христа на Голгофу.

I спитав - трохи патетично - товариш Огре:

- Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радiсть земної муки?

- Не знаю.

- А я гадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, художник.

…Пiдходили до Тайгайського мосту.

Вночi пiд Тайгайським мостом стихають паровики, тiльки бiля депа чути задумане шипiння.

…Над Тайгайським мостом - далекi - зорянi верхiв'я, i їх прикрив туман.

…Iшов Новий Рiк.

Почався не зовсiм весело, i, коли гадати на водi, з воском i як "Свiтлана",- не весело на цiлi довгi - короткi мiсяцi.

…Крiзь мряку, туди в степ, маячiв зелений огонь семафора.

…Льоля пройшла вже Тайгайський мiст i стукала в дверi.

Раптом iз станцiї вилетiв потяг.

…А коли увiйшли в кiмнату, чули, як далеко в степу кричав паровик:

- Гу-у!..

…Сказав товариш Огре:

- Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин.

Сказала Льоля:

- Води в графинi нема. Хай набере з крана. Горбун пiдiйшов до столика, де лежали героїчнi п'єси, i взяв склянку. Потiм некрасивий карлик Альоша подумав, що завтра йому треба йти в райком.

…А за стiною мадам Фур'є, очевидно взяла вiолончель.

I знову чути було зажурну пiсню з Бордо - з далекого города загоризонтної Францiї.

Мадам Фур'є, мабуть, стрiчала Новий Рiк.


АРАБЕСКИ


IX Слово.

Г о р о д.

Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечерi iз своєї кiмнати, iти на шумнi бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу й тодi йти на закинутi квартали, щоб побачити японськi лiхтарики - так, здається - в трикутниках цифр: будинок на розi, N: горить. Я люблю, коли далеко на дальнiх мiських левадах рипить трамвай: щось неможливе нагадує цей рип, щоб постали передi мною теплi образи, як хрустальнi дороги, як прозоро-фантастичнi леденцi (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я люблю Еспанiю, тому що вона далеко, тому що я фантаст, тому що я пiзнаю й кохаю город не так, як iншi, тому що город - це Сервантес Сааведра-Мiгуель, тому що в битвi при Лепанто, тому що в полон до алжiрських пiратiв. Тому пiдходить до мене Марiя i каже:

- Nicolas! Я читала сьогоднi еспанськi новели, i я скажу: Мартiнес Сiєрра - моя радiсть, бо в його новелах маленька музика, мелодiя слiв, як оркестр моєї душi, коли у вишневих садках моєї чумацької країни жеврiють зорi: падають на ягоди крiзь темну темряву лiтньої синєблюзої ночi й падають на ставки, щоб прозвучати. Мартiнес Сiєрра - маленька флейта, веснянка дум про далеку Еспанiю.

Ми зупинилися на мосту. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi хмари. Тодi Марiя дивиться на далекий огонь, що горить на костьолi, i творить поему. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi хмари.

Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.

О Мартiнесе Сiєрра! Тобi, музичному музикантовi, твоїм новелам, де звучить така широка й радiсна весна, де мiрiяди мiрiядiв голубих метеликiв над гармонiєю моєї душi,- тобi шлю iз своєї чумацької країни привiт. О Мартiнесе Сiєрра! Не тiльки ти закоханий у звуки, фарби й запах слова - я теж естет. Я вiрю, що на душi зiйдуться десь у мiрiядах мiрiядiв голубих метеликiв, у цiй голубiй хуртовинi, коли серце так енергiйно стисне, наче таємна мавка розказує океанну казку, коли в океанах горять жемчуги, як горить сонце на шляхах моєї чумацької надзвичайної країни. О Мартiнесе Сiєрра! Про що розповiм тобi? Чи розкажу тобi, як спiвають нашi дiвчата бiля шведських могил, коли пiсня з бурякiв, як сiроока жура, як генiальний Леонтович у бур'янах мойого степового краю? Чи розкажу тобi, як повiльною ходою бредуть круторогi воли з молочної ферми? Чи сплету тобi вiнок iз польових дзвоникiв - з подiй: як була, як пройшла, як гримiла, як народжувалася молода епоха? Iшла м'ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i нечутно ходили в борах тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу - сторожкi й тривожнi. I тодi в аулах моєї голубої Савойї стояв гул. Через перевали, з азiятського степу, з глухої тайги, летiли: депеша за депешею.

О Мартiнесе Сiєрра!..

Нiч. Весна. Гримить повiнь. На дальньому костьолi горить огонь i теж творить поему. Я мовчу. Марiя мовчить. На мосту тихо, i тiльки мутнi води клекочуть i тiкають у невiдому даль. Тодi я знову пiзнаю, як я безумно люблю город. Уранцi, в городi, де незнайомi вулицi, а по них проходиш, якось невiдомо й задумано: проходять i зникають давно забутi тiнi iхтiозаврiв, i розчиняється рожеве вiкно в майбуття. Гарно приїхати в город iз села, коли в кварталах дрiмає тиша, дрiмають вiзники, а по вулицях метуть двiрники, коли в городi прокидається ранок i гулко процокотить фаетон, а потiм -

- змовкне.

Слухай, Nicolas! Коли я думаю про мiськi квартали, я думаю, що я чула юнка з голубими прозорими вiями, що я амазонянка й джигiтую десь у заозерних краях… Слухай, Nicolas!

Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.

Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.

Але так можна збожеволiти, коли ранок почне рундуки: за м'якою зеленню дерев стоять рундуки. I плентаються сюди люди - бiлi, незнайомi, забутi, як далека Еспанiя, як троглодитний вiк, коли люди ловили за хвiст леопарда й тут же роздирали його надвоє, щоб їсти. I починає ще ранок - битий шлях, а за ним плентаються фургони селянської городини.

- Марiє! Я безумно люблю город! Я люблю робiтничi квартали й квартали єврейської голоти, коли дивишся вiдтiля на костьол, коли на костьолi в дiадемi ночi горить казковим огнем циферблат. Тодi я похиляюсь на телеграфний стовп i думаю, що я нiколи не розкажу, що робиться в моїй душi, якi виникають образи, якi, як потоки, як жемчуг, протiкають бiля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить i японськi лiхтарики (коли гоголiвський ярмарок) бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки i молюся, щоб "Боженька" зробив мене генiєм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок на розi, N: горить.

Я безумно люблю город.

Деталь iз моєї бiографiї

Народився я (Сойрейль, припустiм, бо для мене просвiтянський реалiзм - "к чорту"…навiть у прiзвищах, бо я його органiчно "органонами" не виношу), народився я, Сойрейль, которого не треба плутати з Карейлем, автором "Французької республiки", оскiльки в Англiї нема просвiтянства такого, як у нас, але, може, є й покраще: я маю на увазi Iрландiю й англiйський бокс, пiсля якого й пiсля лiтургiї (пiдсмаленi очi д'горi) навiть соitus за "розписанням",народився я в одному з тих городкiв, саме в степовому краю, саме в полковiй залозi, де колись - так давно! - слобожанськi полки, а потiм недалеко Диканька з Мазепою на шведських могилах перед полтавським побоїщем. Я був сином якогось чиновника, який вiд мене одмовився. Звичайна iсторiя: чиновник спокусив гоняшку однiєї прекрасної травневої ночi, коли зацвiли яблунi, пiд яблунями. А коли я народився, чиновник, котрий мене народив, щоб не годувати Сойрейля, утiк iз провiнцiального городка. Таким чином у країнi покриток стало одною покриткою бiльше. Але моя мати не пiшла дорогою - на Сагайдак - шевченкiвської Катерини й моєї Оксани iз "Життя" - з тiєї книги, що "Синi етюди", яких, етюдiв, я вже нiколи, нiколи не буду писати, бо я пишу -

- роман.

Моя мати не пiшла цiєю дорогою, бо на другий день умерла. Тодi другий чиновник, гадаючи, що його жiнка безплiдна й нездiбна родити, взяв мене за сина. Чиновник помилився. Прийшла друга травнева нiч, коли небо було в яблуневiй завiрюсi й пахло горизонтом (а небо може пахнути горизонтом наперекiр усякiй мiщанськiй логiцi), коли степовий городок Дрiмав пiд голубим крилом весняної ночi, безплiдна чиновникова жiнка родила майбутнього колезького реєстратора.

Чиновник цикнув i сказав:

- Помилка-с!

А мене не можна було викинути, бо формальностi щодо закрiплення було пророблено. Таким чином, не глядячи на те, що чиновникова жiнка була не безплiдна, що в травневу нiч, коли стояла яблунева завiрюха, родила колезького реєстратора,- не зважаючи на все це, я лишився в чиновника на його хлiбах.

Я не буду описувати те iнше, що, може, когось i цiкавить, але мене, навпаки, i нiскiльки; не буду описувати так, як писали нашi корифеї; я буду писати так, щоб зрiдка почути кармазиновi дзвони з глухого зарiччя, коли серце так стисне, нiби погляд стрункої юнки, коли вона на моє буйне бажання каже крiзь яблуневу завiрюху, здригнувши:

- Да!

…Але як же хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв, бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi!

- Слухай, Nicolas! А що ж далi? Як же з твоїм чиновником?

- Марiє! Ти наївничаєш. Нiчого подiбного не було. Я тiльки принiс тобi запах слова.

Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.

Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.

…А сьогоднi вiтри насiдають iз пiвночi. Цiлий день шаленiє хуртовина, i ростуть на дорозi замети. Iде грудень року вiд народження легендарного Христа тисяча дев'ятсот двадцять третього, вiд народження епохи громадянських вiйн - шостого. Я ще не знаю, що я напишу, але на моїй душi - бiль. Бо ж подумай, Марiє:

- Я читаю кожного дня книжки, але я анi разу не зустрiв справжньої книжки (поеми) про нашу - у вiки - революцiю. Тодi я знову молюся, щоб "Боженька" зробив мене генiєм, щоб розказати, як iшла, як пройшла, як гримiла молода епоха.

Iшла м'ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i нечутно ходили в борах тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу, сторожкi й тривожнi. I тодi в аулах моєї голубої Савойї стояв гул. Ще деталь

Менi пророкують велике майбуття: однi кажуть, що я буду командором нової художньої школи; на погляд других, я "прорублю вiкно в Європу", куди й буде (бiс!) виглядати мiй чумацький надзвичайний край; третi запевняють мене, що я в потенцiї…Менi навiть неловко писати…

Є, правда, i четвертi, якi вважають мене графоманом, дилетантом, парвеню i т. д. Але, на радiсть, я цим не хочу вiрити: я гадаю, що я все-таки напишу гарний твiр, бо ж яблунi тiльки-но зацвiтають у садах моєї духмяної фантазiї, бо ж передi мною й за мною гори поетичного матерiалу.

Словом, коли б я хотiв загубити свою iндивiдуальнiсть, я б давно її загубив. А коли б я був через мiру шанобливою людиною (зовсiм без шанолюбства - нi риба нi м'ясо), я мiг би використати своє становище.

Але я дуже тиха, лагiдна людина. I тому, коли менi, як лiтераторовi, що подає надiї, запропонували взяти посаду командора одного чималого, правда, видавництва, я навiть з охотою взяв її.

Отже, там, де я працюю, де все так iмпозантно, там ви найдете всiх, кого вам треба. Тут i Пульхерiя Iванiвна Жоха, тут i тов. Крутик (мiй заступник, прекрасний "зам"), тут i цiла академiя рiзнобарвної професури.

Але бiльш за все менi подобаються тi веснянi днi, коли потоки ласкавого сонця заливають усi кiмнати моєї установи, коли з мого iмпозантного будинку падає весняна "капель", коли за моїм кабiнетом шум дiлового будня.

Я розвалююсь у крiслi, закурюю гаванську сигару (недавно прислав iз Германiї дипломатичний кур'єр) i кричу:

- Антошка!

Антошка тут як тут. Цей бородатий симпатяга до чотирьох годин сидить за моїми дверима й тиче - автоматично - пальцем у напис:

- "Без докладу не входити".

- Що прикажете, товаришу?

Що ж я йому прикажу? Власне, менi нiчого приказувати, бо за мене приказали мої пiдручнi, мої прекраснi пiдручнi, якi зараз шумлять, як музика, за дверима мого кабiнету.

Тодi я кажу:

- Антошка! - i потираю руки.- Альянс?

Антошка:

- Альянс!

- Ах ти, моя карапуля,- млiю я вiд гарного настрою.- Ах ти, моя дурашка!

- Так точно! - каже Антошка й пiдходить до мого столу.- Дозвольте прикурити?

Ця фамiльярнiсть мене зовсiм не нервує: по-перше, в кабiнетi нiкого нема; по-друге, я радий ще раз доказати свою демократичнiсть, свiй комунальний лiбералiзм.

- Прикурюй, каналья! Прикурюй! - i я галантно пiдношу йому свою гаванську сигару.

За моїм вiкном грає голубе небо. Десь,-очевидно, гомонять жайворонки; десь, очевидно, такий простiр, така легкокрила даль, що я не можу не мрiяти. З мого iмпозантного будинку летить весняна "капель", її не може заглушити навiть шум шумного мiста.

- Антошка! - i я потираю руки.- Альянс?

Антошка:

- Альянс!

…А Пульхерiя Iванiвна завiдує в мене редвидатом. Це славетна людина. Коли я приймав посаду, менi стiльки про неї наговорили, що я й справдi думав її викинути з установи. Але тепер я бачу, що це була робота злих язикiв. I справдi - Пульхерiя Iванiвна така прекрасна женщина: у неї таке прекрасне волосся - золотом, що я прямо дивуюсь. I потiм вона така енергiйна, така розбитна.

- Пульхерiє Iванiвно! - питаю я.- Ви заключили договiр iз професором Чам?

- Як же! Давно заключила. Вiн такий хороший чоловiк; у нього таке, знаєте, велике горе: вчора фокстер'єр здох, i потiм вiн такi прекраснi роботи пише… Я гадаю, що йому треба дати найвищу ставку.

О, Пульхерiя Iванiвна не проморгне. Це я добре знаю. Вона не пiдiрве авторитету нашого видавництва. Вона викине на ринок, так би мовити, сливки наукової мислi.

- Обов'язково! Обов'язково! - кажу я.- Найвищу ставку. I, щоб завжди бути в курсi справ, виймаю з бокової кишенi порожнiй блокнот i беру олiвець.

- Дозвольте, Пульхерiє Iванiвно, записати цi прекраснi роботи, якi незабаром випустить наше видавництво.

Вона:

- Ах, Миколо Григоровичу, я й забула… От пам'ять… Я зараз принесу їх.

- Що ви! Що ви, Пульхерiє Iванiвно! Не турбуйтесь. Дозвольте тодi менi просто написати: в якому це буде вiддiлi?

Вона:

- Вiддiлi?.. Ах, боже мiй… от пам'ять… Це ж вiдомий професор Чам… по… по… неврогеологiї, здається. Професор Чам. Професор Чам.

Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.

Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому дадь.

- Nicolas! Про що ти думаєш? Милий мiй!.. Ти думаєш про осiнь? Невже ти думаєш про осiнь? Милий мiй! Похили свою голову на моє плече, розкажи менi голубу поему.

- Марiє! - i я чую, як гримить повiнь, як бiжать мутнi води в невiдому даль, i моя радiсна Марiя кладе на моє чоло свої духмянi кучеряшки й пахне, як юнiсть, як безмежнi дороги в прекрасний невiдомий край.

…Уранцi прийшла весна.

I цiлий день тануть снiги. Бiжать по дорогах потоки, i чути: десь хропуть конi. Стоїть таке неможливе небо, нiбито воно тiльки-но народилось.

Учора опiвночi, коли за городом урочисто скликав гудок нiчну змiну, над костьолом iз захiдного боку повис теплий туман. Учора я думав про Тургенєва й про вальдшнепiв, тому що це в кровi, тому що мiй батько був стрiльцем, думав про заводi на Ворсклi, про свiй степовий край, про його одинокi озера, що стоять там, де пересiкаються чумацькi шляхи. Сьогоднi мої мислi про iнше. Це знає й Марiя. Я думаю зараз про женщину революцiї.

- Nicolas! - i Марiя виймає хустку, що пахне конвалiєю, i пiдбирає волосинки пiд капелюшок, що їх розкидає весняний вiтер.- Nicolas! Ти скажи менi: невже женщина так мiцно зв'язана з революцiєю, що без неї новелiстовi не можна обiйтись?

- Да, Марiє! Без женщини не можна обiйтись. Бо женщина - це круг наших емоцiй.

- А я от тобi не вiрю! - говорить Марiя й пiдставляє весняному вiтровi своє обличчя.

Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.

Гримить весняна повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль. Ми стоїмо на мосту. Перед нами й за нами - город. Ми чуємо, як глухо б'ється крига. Над костьолом горить огонь.

- Nicolas! Я тобi не вiрю, тому що ти й досi не показав женщини в революцiї.

- Да, Марiє! Я ще не показав, але я покажу.

- Нi, ти її не покажеш, бо в твоїм уявленнi вона не бiльше, як самичка.

- Марiє!

- Да, Nicolas! Так.

Гримить повiнь.

I тiкають мутнi води в невiдому даль.

Кводлiбет

У Дiккенса, здається, в "Записках Пiквiкського клубу" герой скрикнув: -

- Їхать - так їхать, як говорив папуга, коли кiшка потягла його за хвiст. У Дiккенса, здається, з тих же "Записок Пiквiкського клубу", є й такий радiсний вираз:

- А от i я! - як сказав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку.

Студент жив у пiдвалi, в кiмнатi з одним тусклим вiкном, що виходило на глуху брудну вулицю. Але й тут вiн жив милостю якоїсь грузної баби, що знiмала весь пiдвал i одводила йому цю кiмнату виключно за його прекраснi очi: кожної суботи баба тягла студента до себе на кухню, напоювала його там жовтим (якась примiсь) самогоном, i, коли студент часто починав хилити голову на бiк, коли повз вiкна проходив iз калатушкою сторож, грузна баба брала енергiйним жестом свою жертву за плече, роздягала її догола i клала на своє лiжко. Пiсля так званої суботньої ночi студент завжди почував у ротi якийсь неприємний запах i потiм цiлий день спльовував. Це теж деталь, i, "позаяк" вона з життя, я й її пишу.

- Марiє! Не будь наївна. Я даю тобi запах слова.

…I знову передi мною легко-синя даль надзвичайного минулого. I знову я чую далекий загiрний голос: "Пройдуть вiки, найдуть свою змужнiлiсть, пiзнають радiсть i журу твоєї прекрасної землi, вiдiйдуть по древнiй дорозi в небуття, але нiколи не повториться народження твоєї м'ятежної нареченої".

- Тiльки один раз!

- Тiльки один раз!

Так б'є годинник над ратушею глибокої ночi, коли тривожно горить циферблат.

…I я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу її сiроокою гарячою юнкою з багряною полоскою на прострiленiй скронi. Вона затулила рану жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя.

- Чи наздожену її - свою сiрооку м'ятежну наречену? Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.

Я безумно люблю город. Але я похиляюсь на телеграфний стовп i думаю, що я нiколи не розкажу, шо робиться в моїй душi, якi виникають образи, якi, як потоки, як жемчуг, протiкають бiля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить i японськi лiхтарики (коли гоголiвський ярмарок) бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки й молюся, щоб "Боженька" зробив мене генiєм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок, на розi, N: горить. Я безумовно люблю город! Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.

- Марiє! Ти пам'ятаєш той день, коли. я перший раз побачив тебе?,

- Да, Nicolas! Ходiм! - i вона енергiйно переступає калюжi весняної води.- Да, Nicolas, пам'ятаю.

- Марiє! - i я зупинився.

Вона - теж.

Тодi я беру кiнчик її солдатської блузки й кладу на нього свої гарячi уста. Марiя мовчить. Я мовчу. Пахне конвалiєю. Весняний вiтерець б'ється в кучеряшки моєї нареченої.

- Nicolas! Милий мiй! Не треба думати про осiнь.

- Марiє! - i я тисну їй руку.

Вона мовчить. Я мовчу. На костьолi горить циферблат, i далеко гримить повiнь. Марiя оправляє блузку й раптом зникає в темряву, в глухий мiський заулок.

Р.S. Я говорю не про чарiвну мандрагору, я говорю про адамову голову: про метелика, що з черепом на головi. Менi навiть сни якiсь химернi. З-пiд канапи вискочив звичайний пацюк з перебитим задом. Менi кажуть, щоб я його добив. Тодi я беру чималий молоток, i, коли пацюк iде на переднiх лапах повз мене, я з гидливiстю опускаю з силою молоток на його голову. Але диво: пiсля мого удару пацюк раптом вирiс, став розмiром iз болонку й пiшов на заднiх лапах, а на його головi я бачу череп: я говорю не про чарiвну мандрагору, я говорю про адамову голову, про метелика. Тодi менi зупиняються мислi, i стоїть передi мною якась настирлива пляма, що може довести до божевiлля. Я знову пiдводжу чималий молоток i з гидливiстю опускаю з силою на пацюкову голову. Але диво: пацюк знову вирiс i став розмiром з фокстер'єра. Пацюк з перебитим задом iде на заднiх лапках. В кiмнатi тихо, за вiкном тихо, i тiльки на костьолi горить циферблат. Я мовчу.

XIV слово

…Коли цвiркуни на далекому зруйнованому курортi починають мовчазний концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову за косою в порту неможливо привабливий огник. Тодi далеко серед морської мертвоти реве пароплав i несе людей, їхнi муки й сподiвання в iншi краї, у виноградну даль.

- I от поет з тiєї божественно-незрiвнянної країни, що, як золота осiнь, димить на твоїй патетичнiй душi, пiзнав сiрого чортика й тiсно жив з ним, i не в сенсi банально-сантиментальної нудьги, а так, як може жити художник. Вiн був страшенний нахаба, але вiн мiг тiльки жеврiти, i то в тайзi, i то для утилiзацiй обмеженого кола часто обмежених людей. Поет знає, як далеко одiйшов запах тобiлевичо-старицьких бур'янiв, що прекрасно пахли пiсля "Гайдамакiв" i "Катерини", як далеко i "Тiнi забутих предкiв", i все, що хвилювало юнiсть, а тепер залишило тiльки сiрого чортика. Поет знав, що в iсторiї народiв його божественно-незрiвняннiй країнi, що, як золота осiнь, димить на твоїй патетичнiй душi, принаймнi на першу пiвсотню лiт одведено силою рабської психiки тiльки два рядки, i то петитом; i на цi два рядки нiхто й нiколи (аж поки пройде пiвсотнi лiт!) не зверне уваги. I поет, що крiзь огонь своєї iнтуїцiї побачить новi береги, загине, як Катерина на глухiй дорозi невi-домости.

…Тодi бiжить коник моєї фантазiї по першiй снiговiй дорозi, i летять од його копит дiаманти снiжинок. У далекому бору, що ледве маячить, дiд-мороз трусить бiлою бородою, i якась фантасмагорiя навкруги. Пiд столом сидить кiшечка i муркотить про радiсть морозного дня. Над оселею здiймаються димки й пливуть у тихе голубе небо. I нiхто не розкаже менi: що це?

Степова.оселя й дальнi виноградники - все потопало в мовчазному концертi цвiркунiв. Стояли похмурi хмари, i десь традицiйно глухо билось i грало з берегами сiре туманне море. Природа, цей незрiвнянний художник, шукала цiєї ночi химерного жанру. В кожнiм шелестi й тремтiннi приморської сиротливої флори я вiдчував напружену боротьбу за майбутнього прекрасного Рафаеля. Вмирала стара форма, як лицарство, як запорожцi. По таємних лабiринтах мистецтва мчав вiтер iз незнаного краю.

…I жили в тiй оселi, що її звали по циркулярах курортом, люди, собаки, коти та iншi тварини. Чим годували котiв чи то собак, я напевне не знаю. Але людей годували дохлою гнилою рибою, трохи не кращими яйцями й такими ж сосисками. Все це привозили з нудного провiнцiяльного мiста.

За тих днiв, коли до столу подавали (висловлюючись канцелярською мовою) вищезазначене, за тих днiв зчинявся бунт. Бунтували пролетарi, службовцi й навiть комунари. Тодi комунарiв збирали й говорили:

- Вам бунтувати не можна, бо ви - комунари, будiвничi нової держави, а курорт, як вам вiдомо, державний.

Комунари хвилювались, але вони знали, що їм бунтувати не можна, а можна говорити iншим "халатникам" (хорi), що курорт дуже гарний i коли риба гнила, то це - помилка, бо вона зовсiм не гнила.

I комунари розпинались i доказували, бо вони знали, що таке дисциплiна i що таке для всесвiтньої революцiї ця неприємна деталь, коли ми стоїмо напередоднi. Тiльки один написав щось у центральну пресу, пiсля чого стало багато краще, бо вже не подавали гнилої риби, а подавали гнилi сосиски.

Проте не зайвим буде зупинитись i на цiй деталi: нудне провiнцiальне мiсто, на жаль, лежало далеко вiд степової оселi, що по циркулярах називалась курортом. Отже, пiдтримуючи iнтереси свого населення, курортна адмiнiстрацiя органiзувала на своїй територiї непоганий буфет. Коли халатники були незадоволенi обiдом, вони мали цiлковите право пiти до буфету й узяти там те, що їм було потрiбно. Дешевка тут була надзвичайна: коли, припустiм, десь пачка цигарок коштувала сiмнадцять копiйок, то тут брали всього (за таку ж таки пачку) тридцять п'ять. Те саме i з iншими продуктами.

Тодi в мовчазнiм концертi цвiркунiв я бачив жiнку, її звали панна… не пам'ятаю добре - хай буде за Винниченком: панна Мара. Вона виходила, коли йшли з вечерi халатники, до виноградникiв, де кiнчається степ i починається море, i думала. Панна Мара думала про те, що вона - жiнка-лiкар, прийшла сюди за три червiнцi на вiсiмнадцять годин працi, але вона нiколи не почула ласкавого слова вiд своїх пацiєнтiв, бо вона була трохи крива i з звичайним сiрим обличчям, що нiколи не зупиняє. Вона дивувалась, чому хорi незадоволенi гнилою рибою, бо ж гнилу рибу подають не кожного дня, а вона добре знає, як важко вiдбудувати курорт, що зазнав великих пертурбацiй за часiв громадянської вiйни. Правда, є багато неприємних явищ i їх легко усунути, висловлюючись газетною мовою, але для цього бунтувати не треба, особливо комунарам (вона зовсiм позапартiйна!), бо про це напишуть письменники в рiзних газетах та журналах.

Але панна Мара думала й про те, як би гарно йти в цей вечiр, коли цвiркуни починають свiй химерний концерт, а недалеко рокотить море, з гарною людиною, що буде її нареченим. Вона була за цих хвилин безмежно сентиментальною й вона трошки плакала.

Море традицiйно глухо билось у береги, i тодi за виноградниками зливалися в єдину гармонiю i море, i нiчний степ, i одинока оселя серед пустелi.

Панна Мара йшла до курзалi, сiдала там бiля шахматистiв, дивилася. Але нiхто на неї не звертав уваги й нiхто не хотiв покохати панну Мару, бо такий уже жорстокий закон природи.

…"Мила мамусю! Яке хороше життя, який божественний запах навкруги мене. Тут море таке надзвичайне i тут такi мислi, наче я не звичайний рядовий лiкар, якого нiхто не знає i який нiкому, за винятком хорих, непотрiбний, а якийсь Персi-Бiш Шеллi, що про нього я мрiяла колись у своїй студентськiй кiмнатцi. Увечерi я йду до моря, дивлюся в синi краї й думаю: вiдтiля буря принесла уламки кайори й тiло Шеллi, а тут, на пiщаному березi, його наречена вихопила з огню його прекрасне серце. Ти, мамусю, будь ласка, не читай нiкому мого листа, бо цим ти зробиш менi багато неприємного. Прошу я тебе також нiколи, нiколи не згадувати в своїх листах Стефана, бо я й досi не можу прийти в себе. Ах, як вiн насмiявся надi мною! Але я йому простила, я йому все простила. Ти, як жiнка, повiриш менi, бо знаєш, що нема меж тiй любовi, що її носимо ми. Я пiзнала цю любов, i я щаслива. Нехай фiгляри й скептики "возводять в канон" бездушний американiзм, але людини вони все одно не перероблять. Ах, мамусю! Яке прекрасне життя, який божественний запах навкруги мене, як чудово пахне одвiчне море, яка даль за темними виноградниками, що так тривожать мою душу цiєї химерної пiвденної ночi".

Коли цвiркуни на далекому зруйнованому курортi починають мовчазний концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову за косою в порту неможливий морський вогник. Тодi далеко серед морської мертвоти реве пароплав i несе людей, їхнi муки й сподiвання в iншi краї, у виноградну даль.

- …Товаришко Маро, ще раз i ще раз: воiстину прекрасне життя. I, коли я умру i на моїй могилi ви положите пучок чебрецю - знайте: я воскрес.

I знайте: бiля тiєї криницi, що в нiй, як у верцадлi, ввесь свiт, давно вже стою я, i на моїй душi таке тихе, таке свiтле й прозоре озерце, що я вiдчуваю себе Господом-Богом. Товаришко Маро, схилiть свою голову на мої груди i знайте: я ваш друг.

…Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову в порту неможливий морський вогник. Праворуч - море, далi - виноградники й моя мука за пароплавом - у виноградну даль.

Тихо. Тiльки одвiчнi цвiркуни плетуть легенду iз далi первiсних вiкiв, i нема їй нi кiнця нi краю. Тодi зникають i дороги в диких половецьких краях.

Лiто тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року. - Головний лiкар читав сьогоднi лекцiю про душу. Це характерно: про душу. Народу було досить, майже всi халатники.

Цiкавились усi й особливо комунари. Справдi, що може сказати спец про душу?

I от, коли головний лiкар скiнчив, один несмiливий голос запитав:

- А дозвольте, товаришу професоре, спитати вас, що появилось ранiш: мисль чи слово?

Лiкар, що мусiв сказати не те, що хотiв сказати, крутнувся:

- А ви як думаєте?

- Скажiть, як ви думаєте,- уперто сказав комунар.

- Я думаю,- головний лiкар проковтнув слово й кинув: - Я думаю - мисль.

- Тодi дозвольте й менi слово,- i комунар полiз на трибуну.

Вiн говорив довго, уперто. Вiн говорив так весело, що майже всi поснули. Комунар був добрим книжником, бо вчився вiн у партшколi й не мiг не знати, як на це питання дивиться товариш Богданов.

I, коли б спец не прийшов у себе пiсля першої й не зовсiм вдалої вилазки i, набравшись нахабства, не зупинив промовця, промовець, мабуть, i досi розмахував би руками.

Спец:

- Зупинiться, будь ласка. Ми з вами нiколи не договоримося, бо це аналогiчно цьому: що ранiш появилось - курка чи яйце.

- Звичайно, курка,- вирвалось з мовчазної авдиторiї (жiночий голос), бо курка…

- Ну, ну, що ж таке курка,- єхидно запитав спец,- слово чи мисль?

- Ви, товаришу професоре, застали нас зовсiм не пiдготовленими,скрикнув жiночий голос.- Треба було попередити комгурток.

Тодi головний лiкар зняв окуляри й сказав, що лекцiю скiнчено i що халатники можуть розходитись. Що ж до того, що ранiш появилось - мисль чи слово, даному зiбранню нема нiякого дiла, бо хорим заборонено хвилюватись, i потiм останнi науковi данi недвозначно натякають: ранiш появилась мисль.

Отже, мораль: ранiш появилось не слово i не мисль, а гнила риба, бо лекцiю про душу було розраховано спецiально на заспокоєння нервiв, якi розтривожено було вищезазначеною морською твариною.

Повз одинокої оселi, що бiля моря, iде залiзниця - тупик. I на тупику, коли вийдеш увечерi слухати, як приливає море, бачиш зруйнованi вагони, розiрванi снаряди, бачиш руїну.

То пройшла махновщина i зникла в степовiй тирсi, як згадка про дику татарву. Увечерi, коли на малому лиманi кричать чайки й десь важко сiдають баклани, над морем стоїть чiткий мiсяць i грає срiбними веслами на поверхнi синьої води. На березi, як хрусталь, медуза. Кажуть; медуза горить, коли йде зграями. I це - як древнє сказання. Тодi в пустельному кутку приморської полоси рибалки пiдводять чайму над кайорою, беруть невiд i йдуть у море.

Мiцнiшає вiтер. Вiтер iз моря. У порту проревiв пароплав, але враз змовк: вiн сьогоднi не вийде за хвилерiз, бо збирається на нiч неабияка буря. Кайора метнулася на обрiї й раптом зникла. Тодi з одинокої рибальської хати вийшла мати й дивилася на море. I пiдiйшла до неї ще молода жiнка, i вони довго стояли на березi.

I сьогоднi море казиться, i казяться пiщанi береги в хуртовинi камiнцiв, але це останнiй шквал. Даль жене табуни: вал, вали i гребнi хвиль розкидають бiсер. Сходить сонце. I одинокий рибацький посьолок зустрiчає його золотих вершникiв тишею.

На якорi кайора. Вона плавко колисається. Але вже скоро вщухне вiтер, над морем стане мертвий зиб. Тодi вщухнуть i береги. На камiнцях буде муркотiти море. Чайки полинуть на болота, i стане велика морська пустеля.

I от вранцi Бригiта була на узлiссi й там рвала пролiски. Бригiтi було щось бiля шiстнадцятьох. Вона рвала пролiски й дивилась на них. Потiм вона пiшла до батька. Це було в тому лiсi, де її батько був лiсником.

У цей час бiля хати з шумом зупинилась кавалькада. То приїхав молодий граф. Вiн був як казковий лицар, i одяг йому було всипано дiамантами. На кашкетi, збоку, бiля фазанового пера, стояв великий рубiн. Молодий граф грав тростинкою. Кiнь його раз у раз хропiв i переступав з ноги на ногу. Це був породистий англiйський жеребець з агатом на лобi. Бригiта винесла кухоль криничної води й подала молодому графовi. Той подивився на неї, сильно вдарив коня, так що кiнь знявся на диби, i сказав, що Бригiта як мавка. Всi зареготали, Бригiта почервонiла. Кавалькада поскакала далi.

Був весняний вечiр; за лiсом, в оселi, скликали до вечiрнi. Бригiта вийшла з хати, взяла пойнтера Мiлорда й пiшла в глуш.

Там вона знову зустрiла графа. Вiн злiз iз коня, погладив пойнтера й пiдiйшов до Бригiти.

Вiн притиснув її до своїх грудей i скрикнув. Бригiта не перелякалась i тiльки зiдхнула глибоко. Молодий граф схопив її й положив на свого коня. Потiм вони поскакали по лiсових дорiжках.

За годину граф був у своєму маєтку. Вiн узяв Бригiту за руку й повiв її до себе. Там вiн сказав їй, що вона вiдци вже нiколи не пiде.

Бригiта вирвала руку й стала серед кiмнати.

- Графе,- сказала вона,- я виросла в лiсi. Пустiть мене.

Граф став її умовляти, але вона його не слухала. Тодi вiн пообiцяв їй, що примусить її силою. Бригiта пiдскочила до вiкна й вискочила на веранду. Граф свиснув; зграя борзякiв кинулась за Бригiтою, але її вже не було.

Вона прибiгла до своєї лiсової хатки й нiчого не сказала батьковi. Цiлу нiч вона думала про графа. А вранцi по слiдах копит вона сама пiшла до графського маєтку.- От!

I от моїм арабескам несподiваний finis. Навколо тиша. Тiльки зрiдка пострiли вартових, тiльки зрiдка прошелестять пiдошви незнайомих людей. Люди йдуть i зникають, мов безшумнi шуми моїх строкатих аналогiй i асоцiяцiй. Город спить. Над ратушею даль божевiльне далекого неба. I нерозгаданий зоряний Вiфлiєм стоїть у квадрильйонах вiкiв таємною загадкою. Мовчки бавляться люкси своїм свiтлом - бiлим до рiзi в очах; i ховаються по темних кутках луни трамвайних ударiв. Мовчазно стоїть нiчний город, стоять заулки, пiд'їзди, й усе, що тут на землi, загубилося в хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi. I здається: це химерний Сатурн бiжить у телескопi, i бiжать його кiльця й десять дальнiх супутникiв.

Моїм арабескам - finis. I герої, i подiї, i пригоди, що їх зовсiм не було, здається, iдуть i вже нiколи-нiколи не прийдуть. I нiколи я не повернусь до своїх арабесок, щоб мучити себе над кожною крапкою. I вже нiколи не промчать фойєрверки гiперболiзму крiзь темряву буденщини, i не спалахне огнецвiт моєї фантазiї: на рiк буває тiльки одна нiч - на Iвана Купала - коли в зачарованому колi жеврiє жемчуг химерної папоротi.

Моїм арабескам - finis. Але я не тоскую. Я ще раз пiзнав силу безсмертного слова, i воно перетворилось у менi. I з океану варiацiй я випливаю, м'ятежний i радiсний, до нових невiдомих берегiв.

- О Марiям! Хiба не коштовнi крупинки золотих камчатських розсипин хочу я вихопити з бурi емоцiональних вибухiв.

Моїм арабескам - finis. Тодi Стерн, Гоголь, Дiккенс, Гофман, Свiфт iдуть теж вiд мене, i вже маячать їхнi романтичнi постатi, як голубi дилiжанси на шляхах моєї безумної подорожi.

Так сказав Теодор: це радiсть бунту проти логiки. Я такий же химерний, як Сатурн у телескопi в хаосi планетарного руху. Я - щасливий, о Марiям! Який орган так божественно звучить у кожному нервi моєї iстоти? Кому так. спiвають славу?

Це тобi, моє синє, вечiрнє мiсто з легенд Шехерезади. Це ж з тобою я розмовляв по заходi сонця, коли треба було найти слово.

- О Марiям! Ти - жiнка, й ти пiзнаєш радiсть моєї пiснi про синiй вечiрнiй город.

…Тихий вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя. I я цього тут не бачу: нi проституток, нi чорної бiржi, нi старцiв, нi бруду, Я бачу: iдуть квакери - не тi, XVII вiку, а цi, сповiдники свiтла, горожани щасливої країни. I я вiрю, я безумно вiрю: це - не квадратура кола, це - iстина, що буде на моєму сентиментальному серцi. I тодi в молитовнiй екстазi я дивлюся, як мiльйони разiв дивився, в далекий димок на курган, де скликає муедзин до загiрної Мекки.

Синiй вечiрнiй город. Азiя. I менi, Сатурновi, не божеству, що бiжить у телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторiєю, менi радiсно сказати, що тут увесь я: iз своєю мукою, iз своїм "знаю", iз своїми трьома кiльцями: вiра, надiя, любов. Синiй вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя.

- Але на сучаснiсть я дивлюсь крiзь призму легенд Шехерезади. Liberum arbitrum. Для епохи великого ренесансу характерним буде тихий азiятський город - без проституток, без чорної бiржi, без бруду. I душевна дисгармонiя буде тодi легенький вир пiд водяними лiлiями, коли човен без весел несе не несе, а комишi стоять на кордонi зелених лукiв i прислухаються.

Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й плебеїв Великдень. Тодi пiдуть тисячi горожан на площу м'ятежної комуни, а потiм пiдуть карнавалом на аеродром. I цей строкатий колiр б'є менi в вiчi, мов чiтка червона пляма, що вiд слова "ярмарок".

- О Марiям, я безмежно щасливий. Тiльки тепер не забрудню твоєї родинки, що впала на твоє слонове рамено.

Так сказав Теодор.

Тодi прийшла слава про синiй вечiрнiй город. Азiя. Тодi пiшли горожани не в академiчнi колiзеї, де йшла нудота декадансу, де тисячi анемiчних надломлених людей дивилися на бутафорiю минулої епохи, а пiшли до цирку, на футбольне поле, в спортивнi клуби. I були ще клуби дiлового будня i клуби наук.

- …Мат королю! Я вам готовий дати форою й ферзя, але й тодi я вийду переможцем. Бо й великий маестро Капабланка не мiг перемогти модернiста Ретi.

…Моїм арабескам - finis. I тобi, синє вечiрнє мiсто, надхненно спiваю славу. I йдуть, i пливуть квартали, а за ними трамваї й густий присмерк.

Сторожкий дзвiн. Бiгають огники - такi химернi, мов фiолетово-рожевi лiхтарики в ресторанi японських куртизанок. Над площею м'ятежної комуни стоїть прожектор i уперто розглядає строкатi вiтрини державних крамниць. Iду. Раптом падає пiд ноги рiзнокольорова реклама, i я згадую чарiвний лiхтар, що в забутiй школi мого дитинства демонстрував на стiнi картини. Це - не кiно, це - примiтив, але я його нiколи не зрiвняю з кiно, бо тодi була надзвичайна вразливiсть i таке миле й симпатичне дитинство.

Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'є годинник. Iду.

…А за мною прожектор, трамвайнi лiхтарики, тротуарнi свiтловi плакати й мiльйон iнших дрiбниць. I все це мчиться в химерному колi асоцiацiй i пливе, мов Сатурн у телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторiєю i все, що тут, на землi, загубилось у хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi.

…Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'є годинник. Iду.


Я (РОМАНТИКА)
I


"Цвiтовi яблунi"

З далекого туману, з тихих озер загiрної комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.- Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадає… Таємнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до отрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею - мовчазний степ… Я одкидаю вiї i згадую… воiстину моя мати - втiлений прообраз тiєї надзвичайної Марiї, що стоїть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати - наївнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). I мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсiм замучив себе… Тодi я беру її милу голову з нальотом срiблястої сивини i тихо кладу на свої груди… За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьої криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То - молоде загiр'я.

- Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними - лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Iндiї, зi сходу. I томиться природа в передгроззi. А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул -…глуха канонада. Насуваються двi грози.

- Тривога! - Мати каже, що вона поливала сьогоднi м'яту, м'ята вмирає в тузi. Мати каже: "Надходить гроза!" I я бачу: в її очах стоять двi хрустальнi росинки. I

Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i мої мислi - до неможливости натягнутий дрiт.

День i нiч я пропадаю в "чека".

Помешкання наше - фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьєри, древнi вiзерунки, портрети княжої фамiлiї. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету.

Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадує дальнiй вокзальний рiжок.

На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброєний татарин i монотонне наспiвує азiятське: "ала-ла-ла".

Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня - надменна зневага, княжата - в темрявi столiтнiх дубiв.

I в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу грандiознiсть i красу третьої молодости минулих шляхетних лiт.

Це чiткий перламутр на бенкетi дикої голодної країни.

I я, зовсiм чужа людина, бандит - за одною термiнологiєю, iнсургент - за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в моїй душi нема й не буде гнiву. I це зрозумiло:

- я - чекiст, але i людина.

Темної ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маєток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi,- за пiдворiття, у канареєчний замок, темної ночi в мойому надзвичайному кабiнетi збираються мої товаришi. Це новий синедрiон, це чорний трибунал комуни.

Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть. Обиватель:

- Тут засiдає садизм!

Я:

- …(мовчу).

На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.

Мої товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тiльки дальнiй вокзальний рiжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.

Моїх товаришiв легко пiзнати: доктор Тагабат,

Андрюша, третiй - дегенерат (вiрний вартовий на чатах).

Чорний трибунал у повному складi.

Я:

- Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс!

З давнiх покоїв виходять льокаї i також, як i перед князями, схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i ставлять на стiл чай. Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат.

Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу не сила досягти навiть чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля. В городi - тьма. I тут - тьма: електричну станцiю зiрвано. Доктор Тагабат розвалився на широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину й надто високий лоб. За ним iще далi в тьму - вiрний вартовий iз дегенеративною будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю:

- у дегенерата - низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що вiн не раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнальної хронiки.

Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i зрiдка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.

Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в "чека", проти його кволої волi. I Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергiйно розписатись пiд темною постановою -

- "розстрiлять", завше мнеться, завше розписується так: не iм'я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить, а зовсiм незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський iєроглiф, хвостик.

Я:

- Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?

Доктор (динамiчно):

- Розстрiлять!

Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарештi, тремтячи i непевним голосом, каже:

- Я з вами, докторе, не згодний.

- Ви зi мною не згоднi? - i грохот хриплого реготу покотився в темнi княжi покої.

Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкiсть моєї мислi доходить кульмiнацiй.

I в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ моєї матерi…

- …"Розстрiлять"???

I мати тихо, зажурено дивиться на мене.

…Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить мiдь: то б'є годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть. В городi тиша й мовчазний передзвiн серць.

…Доктор Тагабат нажав кнопку.

Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.

Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадається туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В їхнiх руках пляшки з вином, i вони його п'ють пожадливо, хижо.

Я думаю "так треба".

Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все поривається щось сказати. Я знаю, що вiн думає: вiн хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це - бакханалiя i.т. д. i т. п.

Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!

Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав своє прiзвище пiд постановою -

- "розстрiлять", мене раптово взяла розпука. Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця,- це ж вiн i мiй безвихiдний хазяїн, мiй.звiрячий iнстинкт. I я, главковерх, чорного трибуналу комуни,- нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижої стихiї.

"Але який вихiд?"

- Який вихiд?? - I я не бачив виходу.

Тодi проноситься передi мною темна iсторiя цивiлiзацiї, i бредуть народи, i вiки, i сам час…

- Але я не бачив виходуi

Воiстину правда була за доктором Тагабатом.

…Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери.

Я подумав: "коли доктор - злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат є палач iз гiльйотини".

Але я подумав:

- Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.

I тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати - прообраз загiрної Марiї, i застигала, у тьмi чекаючи.

…Свiчi танули.

Суворi постатi князя й княгинi пропадали в синiм туманi цигаркового диму.

…До розстрiлу присуджено,

- шiсть!

Досить! На цю нiч досить!

Татарин знову тягне своє азiятське: "ала-ла-ла". Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.- Андрюша вже зник. Тагабат i вартовий п'ють старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.

Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверкий край. Город причаївся. Тьма.

Темним волохатим силуетом стоїть на сходi княжий маєток, тепер - чорний трибунал комуни.

Я повертаюсь i дивлюсь туди, i тодi раптом згадую, що шiсть на моїй совiстi.

…Шiсть на моїй совiстi?

Нi, це неправда. Шiсть сотень, шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв - тьма на моїй совiстi!!!

- Тьма?

I я здавлюю голову.

…Але знову передi мною проноситься темна iсторiя цивiлiзацiї, i бредуть народи, i вiки, i сам час…

Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i вартовим iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовне дивлюся на схiдний волохатий силует.

…Я гублюсь у переулках. I нарештi виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворi пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавицi й чути гуркiт задушеного грому.

Тьма!

Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу.

…Ти спиш?

Але мати не спала.

Вона пiдходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухi старечi долонi й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсiм замучив себе.

I я чую на своїх руках її хрустальнi росинки.

Я:

- Ах, як я втомився, мамо!

Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на моє зморене обличчя. Потiм становиться бiля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марiї.- Я знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: їй незноснi нашi тривоги й хиже навколо.

Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув:

- Хиже навколо? Хiба мати смiє думати так? Так думають тiльки версальцi!

I тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що нiякої матерi нема передi мною, що це не бiльше, як фантом.

- Фантом? - знову здригнув я.

Нi, саме це - неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного "я", якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець своєї душi.

I тодi в твариннiй екстазi я заплющую очi i, як самець напровеснi, захлинаюсь i шепочу.

- Кому потрiбно знати деталi моїх переживань? Я справжнiй комунар. Хто посмiє сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину?

Тускло горить лампада перед образом Марiї. Перед лампадою, як рiзьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.


II


…Нашi назад: з позицiї на позицiю: на фронтi - панiка, в тилу - панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам кинусь у гарматний гул. Мiй батальон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни.

Але зараз я не менше потрiбний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд стiнами города. Цi мутнi чутки ширяться з кожним днем i, як змiї, розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти.

Менi доносять:

- Iдуть глухi нарiкання.

- Може спалахнути бунт.

Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i мої вiрнi агенти ширяють по заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже невинний обивательський хлам.

…А канонада все ближче й ближче. Частiш гонцi з фронту. Хмарами збирається пил i стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.

Тiльки бiля чорного трибуналу комуни стоїть гнiтюча мовчазнiсть.

Так: будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг!

Так: вже чують версальцi, як у гулкiй i мертвiй тишi княжого маєтку над городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають:

- Штаб Духонiна!

…А ранки цвiтуть перламутром i падають вранiшнi зорi в туман дальнього бору.

…А глуха канонада росте.

Росте передгроззя: скоро буде гроза.

…Я входжу в княжий маєток.

Доктор Тагабат i вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потiм Андрюша пiдходить до мене й наївно печально каже:

- Слухай, друже! Одпусти мене!

Я:

- Куди?

Андрюша:

- На фронт. Я бiльше не можу тут.

Ага! Вiн бiльше не може! I в менi раптом спалахнула злiсть. Нарештi прорвалось. Я довго стримував себе.- Вiн хоче на фронт? Вiн хоче подалi вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Вiн менi вiддає "своє право" купатися в калюжах крови?

Тодi я кричу:

- Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстрiляю.

Доктор Тагабат динамiчно:

- Так його! так його! - i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих кiмнат.- Так його! так його!

Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету.

Доктор сказав:

- Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти!

Я:

- Хто на черзi?

- Дiло N 282.

Я:

- Ведiть.

Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати.

(Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша - i ми грiшили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей дегенерат, завше був солдатом революцiї, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки й закопували розстрiляних).

…Портьєра роздвинулась, i в мiй кабiнет увiйшло двоє: женщина в траурi й мужчина в пенсне. Вони були остаточно наляканi обстановкою: аристократична розкiш, княжi портрети й розгардiяш - порожнi пляшки, револьвери й синiй цигарковий дим.

Я:

- Ваша фамiлiя?

Зет!

- Ваша фамiлiя?

- Iгрек!

Мужчина зiбрав тонкi зблiдлi губи i впав у безпардонно-плаксивий тон: вiн просив милости. Женщина втирала платком очi.

Я:

- Де вас забрали?

- Там-то!

- За що вас забрали?

- За те-то!

Ага, у вас було зiбрання! Якi можуть бути зiбрання в такий тривожний час уночi на приватнiй квартирi?

Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Нi?.. Iнший спаситель свiту?.. Так! Вас не задовольняє нi Конфуцiй, нi Лаотсе, нi Будда, нi Магомет, нi сам чорт!.. Ага, розумiю: треба заповнити порожнє мiсце…

Я:

- Так по-вашому, значить, назрiв час приходу Месiї?

Мужчина й женщина:

- Так!

Я:

- Ви гадаєте, що цей психологiчний кризис треба спостерiгати i в Європi, i в Азiї, i по всiх частинах свiту?

Мужчина й женщина:

- Так!

Я:

- Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месiю з "чека"?

Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд. Суворi портрети князя й княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насiдає на нашi станцiї - передають у телефон. З города долiтає гамiр: грохотали по мостовiй тачанки.

…Мужчина впав на колiна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою - i вiн розкинувся горiлиць.

Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл.

Женщина сказала глухо й мертво:

- Слухайте, я мати трьох дiтей!..

Я:

- Розстрiлять!

Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було.

Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом випив. Потiм положив на холодне чоло руку й сказав:

- Далi!

Увiйшов дегенерат. Вiн радить менi одложити дiла й розiбрати позачергову справу:

- Тiльки-но привели з города нову групу версальцiв, здається, всi черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни.

Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був у тiм станi, який можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз.

Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну.

Я пiдiйшов до вiкна й сказав:

- Ведiть!

…В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це вiдчував. Я дивився на город. Вечорiло - Я довго не повертався, я смакував: всiх їх через двi години не буде! - Вечорiло.- I знову передгрозовi блискавицi рiзали краєвид. На дальному обрiї за цегельнею пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро - це передають у телефон. На пустельних трактах зрiдка виростають обози й поспiшно вiдступають на пiвнiч. В степу стоять, як дальнi богатирi, кавалерiйськi сторожовi загони.

Тривога.

В городi крамницi забитi. Город мертвий i йде в дику середньовiчну даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло. Потiм гаснуть, пропадають.

Але менi треба спiшити! За моєю спиною група черниць! Ну да, менi треба спiшити: в пiдвалi битком набито. Я рiшуче повертаюсь i хочу сказати безвихiдне:

- Роз-стрi-лять! але я повертаюсь i бачу - прямо передi мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марiї.

Я в тривозi метнувся вбiк: що це - галюцинацiя? Я в тривозi метнувся вбiк i скрикнув:

- Ти?

I чую з натовпу женщин зажурне:

- Сину! мiй м'ятежний сину!

Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився рукою за крiсло й похилився.

Але в той же момент регiт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:

- "Мамо"?! Ах ти, чортова кукло! Сiсi захотiв? "Мамо"?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '

- Чорт! - i кинувся на доктора.

Але той холодно подивився на мене й сказав:

- Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з "мамою" (вiн пiдкреслив "з мамою"), як умiв розправлятися з iншими.

I мовчки одiйшов.

…Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць iз розгубленими очима, як зацькований вовк (Це,я бачив у гiгантське трюмо, що висiло напроти).

Так! - схопили нарештi й другий кiнець моєї душi! Вже не пiду я на край города злочинне ховати себе. I тепер я маю одно тiльки право:

- нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось моє власне "я".

I я голови не загубив.

Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революцiї, схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

…Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко:

- Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут.

Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу.

Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко:

- Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте дiло? Чи не хочете й ви в штаб Духонiна… з цiєю сволоччю! - я махнув рукою в бiк, де стояла моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету.

…Я за собою нiчого не почув.

…Вiд маєтку я пiшов, мов п'яний, в нiкуди по сутiнках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла мiж ними рiшуча дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.

Я йшов у нiкуди. Повз мене проходили обози, пролiтали кавалеристи, грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у пилу, i вечiр не розрядив заряду передгроззя. i

Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

Я йшов у нiкуди.


III


…Так, це були неможливi хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як я зроблю.

Я знав i тодi, коли покинув маєток. Iнакше я не вийшов би так швидко з кабiнету.

…Ну да, я мушу бути послiдовним!

…I цiлу нiч я розбирав дiла.

Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли:

- я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцiєю.

…I хiба то моя вина, що образ моєї матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину?

Хiба то моя вина?

…В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:

- Слухай! Дозволь її випустити!

Я:

- Кого?

- Твою матiр!

Я:

(мовчу).

Потiм почуваю, що менi до болю хочеться смiятись. Я не витримую й регочу на всi кiмнати.

Андрюша суворо дивиться на мене.

Його рiшуче не можна пiзнати.

- Слухай. Навiщо ця мелодрама?

Мiй наївний Андрюша хотiв бути на цей раз проникливим. Але вiн помилився.

Я (грубо):

- Провалiвай!

Андрюша й на цей раз зблiд.

Ах, цей наївний комунар остаточно нiчого не розумiє. Вiн буквально не знає, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн нiчого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.

Я:

- Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

Андрюша:

- Слухай!..

Я:

- Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

В цей момент над маєтком пронiсся з шипiнням снаряд i недалеко розiрвався. Забряжчали вiкна, i луна пiшла по гулких порожнiх княжих кiмнатах.

В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за три верстви. Козачi роз'їзди показались бiля станцiї: iнсургенти вiдступають.- Кричить дальнiй вокзальний рiжок.

…Андрюша вискочив. За ним я.

…Курiли далi. Знову спалахували димки на горизонтi. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги фантастичнi хуртовини, бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi й знову мчали i мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.

…А тут бухкали гармати. Летiли кавалеристи. Вiдходили на пiвнiч тачанки, обози.

…Я забув про все. Я нiчого не чув i - сам не пам'ятаю, як я попав до пiдвалу.

Iз дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало порожньо. Я пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв зиркнути в невеличке вiконце, де сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся -

- дегенерат.

- От так стража! Всi повтiкали!.. хi… хi…

Я:

- Ви?

Вiн:

- Я? О, я! - i постукав пальцем по дверях.

Так, це був вiрний пес революцiї. Вiн стоятиме на чатах i не пiд таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тодi:

- "це сторож моєї душi" - i без мислi побрiв на мiськi пустирi.

…А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено. Мусiли йти на пiвнiч, залишили город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi, i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних закутках пiдворiть.

…Але що ж я?

…Iшла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка, i я остаточно збився з нiг!

Палили документи. Одправляли партiї заложникiв. Брали решту контрибуцiй…

…Я остаточно збився з нiг!

…Але раптом виринало обличчя моєї матерi, i я знову чув зажурний i впертий голос.

Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту. I знову вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi.

…Чорний трибунал комуни збирається до побiгу. Навантажують пiдводи, бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник завмирає в глибинi бору й затримує з правого флангу ворожi полки.

…Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi й п'є вино. Вiн мовчки стежить за моїми наказами й зрiдка iронiчно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нервує й непокоїть.

…Сонце зайшло. Конає вечiр. Надходить нiч. На валах iдуть перебiжники, i одноманiтно вiдбиває кулемет. Пустельнi княжi кiмнати завмерли в чеканнi.

Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет.

Я рiзко кажу:

- Докторе Тагабат! через годину я мушу лiквiдувати останню партiю засуджених. Я мушу прийняти отряд.

Тодi вiн iронiчно й байдуже:

- Ну, i що ж? Добре!

Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усмiхається.- О, вiн, безперечно, розумiє, в чому справа! Це ж у цiй партiї засуджених моя мати.

Я:

- Будь ласка, покиньте кiмнату!

Доктор:

- Ну, i що ж? Добре!

Тодi я не. витримую й шаленiю.

- Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною!

Але голос мiй зривається, i менi булькає в горлi. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.

…Але йдуть хвилини. Треба вирушати.

Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний портрет княгинi.

Тьма.

…Конвой!

Вартовий увiйшов i доложив:

- Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору.

…Iз-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над безоднею.

…В городi стояла енергiйна перестрiлка.

…Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi.

Я нiколи не забуду цiєї мовчазної процесiї - темного натовпу на розстрiл.

Позаду рипiли тачанки.

Авангардом - конвойнi комунари, далi - натовп черниць, в авангардi - я, ще конвойнi комунари й доктор Тагабат.

…Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички.

Я йшов по дорозi, як тодi - в нiкуди, а збоку мене брели сторожi моєї душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив.

Зате я вiдчував:

- там iшла моя мати з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м'ятою.

Я гладив її милу голову з нальотом срiблястої сивини.

Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до болю хотiлося впасти на колiна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.

…Я здавив голову й пiшов по мертвiй дорозi, а позаду мене рипiли тачанки.

Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос моєї матерi?

I знову я пiзнаю себе нiкчемною людиною й пiзнаю: десь пiд серцем нудить. I не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi - так, як у дитинствi, на теплих грудях.

I спалахнуло:

- невже я веду її на розстрiл?

Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя?

Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть - хижа й жорстока, як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як сама смерть.

…Але, може, це помилка? '

Може, треба iнакше зробити?

- Ах, це ж боюнство, легкодухiсть. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся саме так, а не так!.. I якi можуть бути помилки?

Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але це була й єдина дорога до загiрних озер невiдомої прекрасної комуни.

…I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй дорозi.

…Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю: до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече:

- Ваша мати там! Робiть, що хочете!

Я подивився:

- з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся.

…Мiсяць стояв у зенiтi й висiв над безоднею. Далi вiдходила в зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч маячiв сторожовий загiн мойого батальону. I в цей момент над городом знявся рясний вогонь - перестрiлка знову била тривогу. То вiдходили iнсургенти,- то помiтив ворог.- Збоку розiрвався снаряд.

…Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньої постатi. I тодi ж, пам'ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями.

I тодi ж, пам'ятаю - з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудiв лiс.

Метнувся вогонь - раз, два i ще - удар! удар!

…Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити!

Але я йду i йду, а одинока постать моєї матерi все там же. Вона стоїть, звiвши руки, i зажурно дивиться на мене. Я поспiшаю на це зачароване неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же.

Навкруги - пусто. Тiльки мiсяць ллє зелений свiт з пронизаного зенiту. Я держу в руцi мавзера, але моя рука слабiє, i я от-от заплачу дрiбненькими сльозами, як у дитинствi на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:

- Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе. I рiже мiй мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсiм замучив себе.

…Що це? невже знову галюцинацiя?

Я вiдкидаю голову.

Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти своєї матерi й дивився на неї.

Вона мовчала.

…Панцерник заревiв у бору.

Здiймались огнi. Iшла гроза. Ворог пiшов у атаку. Iнсургенти вiдходять.

…Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матерi й притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню.

Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене.

Я положив її на землю й дико озирнувся.- Навкруги було порожньо. Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць.- Недалеко грохотiли орудiя.

…Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.

"От дурень!" - подумав я.

…Потiм скинувся:

- Де ж люди?

Ну да, менi треба спiшити до свойого батальйону! - I я кинувся на дорогу.

Але не зробив я й трьох крокiв, як мене щось зупинило.

Я здригнув i побiг до трупа матерi.

Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоцi, пам'ятаю, текла темним струменем кров.

Тодi я звiв цю безвихiдну голову й пожадливо впився устами в бiлий лоб.Тьма.

I раптом чую:

- Ну, комунаре, пiдводься!

Пора до батальйону!

Я зиркнув i побачив:

- передi мною знову стояв дегенерат.

Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! - Тодi я поправив ремiнь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.

…В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти. Я бiг туди, здавивши голову.

…Iшла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо вмирав мiсяць у пронизаному зенiтi. З заходу насувалися хмари. Iшла чiтка, рясна перестрiлка.

…Я зупинився серед мертвого степу:

- там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi, озера загiрної комуни.


СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ
I


…Вiкно було чорне, як атрамент, але по темних садках уже брiв тихий провiнцiальний свiтанок.

"Ну, пора",- подумала я й вийшла з кiмнати.

Бiля ганку стояла пiдвода, i ледве чутно iржав кiнь. Мама плакала й казала, що я зовсiм неможливо поводжуся з нею. Ну, навiщо, мовляв, їхати кудись у невiдомий край? Ну, навiщо? Мама прожила свiй вiк у чотирьох стiнах нашого бiленького домика, i для неї все, що простягається далi Загадайського мосту, все було темною й страшною загадкою. Я поцiлувала маму й сказала їй, що я все-таки не можу зостатися дома. Невже вона не уявляє собi, як мене тягне в даль? Невже вона бачить тут самодурство. Пам'ятаю, я схопила її в обiйми й майже простогнала:

- Моя ти милуська! Милу-усько!

Мама перелякано подивилася на мене i ахнула. Тодi я зареготала й ще раз поцiлувала її. Потiм узяла букет квiтiв iз нашої маленької оранжереї й сiла на пiдводу. Золотий пiвник злетiв на флюгер i голосно закукурiкав. Провiнцiальний домик, ганок i мама з тоскою подивилися на мене. Я сказала їхати. Потiм упала на свiже пахуче сiно i вже сказала сама собi: "Навiки". Я прикусила губу й так боляче, що аж сльози покотилися менi по щоцi. Але хiба можна було вiдмовитися вiд цiєї поїздки?

Пам'ятаю дитинство, його передчуття й неясну тривогу. Коли менi було щось бiля шести рокiв, я сама тягла маму до церкви, щоб стати десь у темному закутку й прислухатися до таємного шамотiння.

Бабуся розповiдала менi про катакомби, i здавалось, що я стою в катакомбах. Я любила ходити й на луки, любила запах осоки й це зелене море трав, що хлюпотiло за рiкою, я безумно любила вечоровi кучугури, i червiнькову шелюгу, i димки над нашою оселею. Але я ненавидiла наших провiнцiальних людей, таких темних i диких, як дичавина тамерланiвщини, i завжди тоскувала за тим незнайомим, що загубилося десь у далеких краях. Колись небiжчик-брат (вiн був страшенний мрiйник, i вiн загинув на барикадах), колись вiн патетично декламував менi.

- Б'янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, i багато нас, очевидно, не повернуться. Але йдемо ми з такою радiстю, нiби чекає нас не смерть, а якесь надзвичайне безсмертя.

Потiм вiн говорив менi про свiтовi пожари, про невiдомий фантастичний край. Я довго слухала його, i перед моїми очима виростало химерне коло, i я вже бачила внутрiшнiми очима нових людей якоїсь iдеальної країни. Пам'ятаю, я випрямилась на ввесь свiй дитячий зрiст (я й справдi тодi була ще дитиною) i сказала надхненно:

- Клянусь тобi, брате!

Бiльше нiчого не сказала, бо знала, що далi не треба говорити, i вiн зрозумiв мене.

Але потiм раптом побачила (тодi вже брата давно не було), що прийшла якась нова дичавина, i над нашою провiнцiєю зашумiла модернiзована тайга азiятщини, i тiльки зрiдка проривалися молодi вiтерцi. Тодi почала вiрити, що десь живуть iншi люди, i мене неможливо тягнуло до них.

Очевидно, i це змiцнювало моє бажання полетiти кудись, до того ж i журавлi принесли менi сiмнадцяту весну. Я виходила вночi в садок i вже не могла спокiйно слухати їхнього крику. Ця весна так затривожила мене, нiби я була перелiтною птицею й мусiла летiти кудись за море.

Я не оглядалася назад i вже не бачила (це вiзниця менi говорив), як мама випроводжала мене бiлою хустиною, i не бачила (це теж вiзниця говорив менi), як повз нас пройшов наш маленький дячок i здивовано подивився на мене.

- Кукурiку,- стояло менi в ушах, але коник бiг жваво, i жваво курiла дорога.

Ми вже давно проминули провiнцiальний виконком, потiм ми залишили за собою й комсомольський клуб. "Ах ти, клуб, ти мiй клуб, зелененький клубе",- подумала я й зiдхнула. Це мiсце нашої оселi я обминала з якоюсь полегкiстю. Менi було вiдкрито дорогу до комолу, але я рiшуче вiдмовилася вступити туди. Мене ненавидiли за це, бо знали, чому я стою осторонь. А я стояла осторонь от чому. Я пам'ятала, скiльки вiдважних комольцiв загинуло в часи горожанської вiйни, i частенько десь у закутку прославляла цих незнаних героїв. Але тут, у нашому комолi, була якась дика розгнузданiсть, i дiвчата, що йшли туди, вже з п'ятнадцяти рокiв робились "чесними давалками"- так у нас називали їх. Я прилюдно говорила про це, i мене називали реакцiонеркою. Пам'ятаю, тiльки один комунар, що раптово приїхав у наше мiстечко, тiльки вiн обурився колись:

- В чому справа, хлоп'ята,- сказав вiн,- хiба вона неправду говорить?

…На нас почала наступати синя полоска далекого лiсу. З боку вже розправляло свої малиновi крила золоте, як i завжди, невiдоме сонце. Ми раптом поїхали поволi: попереду нас iшла отара овець, i йшов пастушок. Пастушок заграв на сопiлку. Вiн був маленький, але вiн заграв щось сумне, i менi стало ще сумнiше. Я свиснула, сказала їхати скорiш - i коник знову побiг. За ним побiг i ранковий вiтрець.

- Гоп! Гоп! Гоп! - кричала я.

Потiм пiдставляла вiтровi свої молодi груди, i вiтер їх лоскотав. Я реготала й реготала всю дорогу до самої станцiї. Але вiзницi так i не сказала причини. Справа в тому, що я вже тодi хотiла бути матiр'ю, а вiтер мене збентежив: менi (хоч це й смiшно!) захотiлось завагiтнiти вiд нього. Менi хотiлось так чисто завагiтнiти, як завагiтнiло голубе небо, що вже мiльйони вiкiв хоронить у собi таємницю найпрекраснiшого й найчистiшого зачаття. Моя дика фантазiя не давала менi спокою й цiлу дорогу тривожила мене. Бiгли поля, i суворо обминали нас шведськi кургани. Я згадала Марiю Кочубей.

На станцiю ми приїхали, коли вже зовсiм стемнiло. Я купила квиток, поцiлувала вiзницю (вiн страшенно здивувався) i взяла з возика свiй маленький пакунок.

"Саме тепер навiки" - прийшла менi мисль, бо вiзниця був останньою близькою людиною.

Тодi, як нiколи до того, я вiдчула великий бiль розлуки й саме тому, що цей бiль був сильний i справжнiй, саме тому пiзнала себе найщирiшою людиною.

"Очевидно, теличка нездiбна пережити цього" - промайнуло менi в головi, i я почала фiлософствувати.

Це, звичайно, була страшенно наївна фiлософiя, бо я тодi знайома була (i то поверхово) тiльки з Платоном. Але вона менi зовсiм не шкодила i навiть бiльше того: тiльки через неї я дiставала собi заспокоєння.

…Вiзниця давно вже зник зi своїм возиком за кучугурами, а я все стояла й дивилась йому вслiд. I тiльки за пiвгодини опам'яталась. Треба було кiнчати, i я скiнчила: махнула рукою й пiшла на темний станцiйний силует.

Станцiя була глуха, як сотнi степових станцiй, i там лежали якiсь чужi люди. Трохи пахло прiсним запахом, бо вiдцiля, здається, за дев'ять верстов була цукроварня. Я подумала, що, коли прийде осiнь, нашi дiвчата пiдуть на буряки. Тодi будуть сумувати полтавськi кургани, i побредуть мої спогади крiзь мариво вiкiв за виконкомом, за комольську леваду. I менi здавалось, що такi мислi приходять усiм, хто знає вишневооку Україну - цей химерний край диких i темних дорiг до романтичної комуни. Я знову згадала Марiю Кочубей.

Потiм пiшла на пустельний перон i дивилась на рейки, на зеленi вогнi й вiдчула присмерк. Хтось пройшов повз мене (очевидно, начальник станцiї) i уважно подивився менi в очi. Потiм iз степу прилетiв потяг, заревiв, зашумiв, загоготав. Я ще раз подивилася в степ - туди, де стоїть наш бiленький домик i сидить пiвник на флюгерi, де невеличка оранжерея й темнi провiнцiальнi садки. Але вже нiчого не хотiла згадувати й рiшуче полiзла у вагон. Те, що було, зникло навiки. Ще раз побачити? Нi! Нi! Нi! I тiльки, коли потяг заревiв i рушив, я в останнiй раз уклонилась напiвтемнiй степовiй станцiї. Силуети будiвель промайнули перед моїми очима й зникли. Я вже не думала повертатись сюди. Життя було таке широке й безмежне, а вiк мiй такий коротенький, як носик горобчика.

- Тра-та-та! - одбивали колеса.

Уночi блимала свiча, десь гомонiли пасажири, потяг похитувався, але я не могла заснути. Вдень бiгли поля, летiти кургани, але вони мене вже не цiкавили. Пам'ятаю, я всю дорогу безумствувала: мислi шалено летiли, наздоганяючи одна одну. Такi переживання не могли не вiдбитися на моїм обличчi, i тому пасажири раз у раз здивовано поглядали на мене.

На третiй день я була в Z.


II


Коли йшла з вокзалу, менi було страшенно весело. Я оглядала вiтрини, автобуси, трамваї, а менi казали збоку:

- Подивiться, яка пейзаночка!

Iшла по великiй вулицi й раптом попала на ринок. Стояли селянки з клубникою. Клубника так пахла, що я тут же купила два фунти. Потiм довго блукала по городу й зовсiм незчулась, як прийшов синiй мiський вечiр. Пам'ятаю, вийняла з пакунка одну соковиту клубнику (одну ягоду) i взяла її на губи. Я взяла її необережно, бо рожевий сiк потiк i зробив менi на блузцi рожеву пляму. Це було неприємно, i я посiпала себе за вухо.

Коли вечiр заглибився, тодi по вулицi пiшли проститутки. Вони страшенно лаялися, так що менi кiлька разiв почервонiли ушi. I я нiколи б не знайшла в цьому городi свою Лiзбет, коли б не випадок.

Стояв лiтнiй сад, а бiля нього рекламний плакат. Тодi вискочив хлопчик i закричав менi в обличчя: "Бути-тути! трап-трап!" Потiм почали пiд'їжджати фаетони, спалахнув люкс, i вечiрнє небо зробилось таким синiм-синiм, я пiшла в лiтнiй сад, з'їла там на п'ять копiйок морозива й звернула на алею "Синього кабачка". Там я й зустрiла Лiзбет. По дорозi товаришка потрiпала мене по тазовi й сказала:

- Як гарно, як гарно, що ти приїхала!

З Лiзбет я товаришувала ще з шкiльного часу й нiколи не губила з нею зв'язкiв. Вона мене страшенно любила. Лiзбет працювала в установi машинiсткою й обiцяла в ту ж установу й на ту ж посаду пристроїти й мене.

Але як вона зробить це, коли я в цьому нiчого не. розумiю? Лiзбет зареготала й запевнила, що за мiсяць або за пiвтора з мене буде робiтниця "на ять". I дiйсно: за 'мiсяць я вже була машинiсткою "на ять". Я навiть сама здивувалась, як скоро це вийшло, i ми з'ясували такий успiх моїм неабияким хистом. Потiм Лiзбет хитренько примружила око й сказала, що я мушу тепер пiти з нею в установу й там трохи посидiти.

- Для чого це? - спитала я.

Вона ще раз зареготала й назвала мене наївною. Невже я й досi не домiркувалась, що моїм обличчям i моєю фiгурою можна цiлий свiт перевернути? Лiзбет пiднесла менi дзеркало й запропонувала подивитися на себе. Тодi я запротестувала: невже вона радить менi продати своє тiло? Лiзбет почала запевняти, що нiякого тут продажу нема: на мене будуть дивитись i тiльки! Я погодилась i одержала посаду. За кiлька тижнiв Лiзбет поїхала до тьотi й залишила менi свою квартиру.

- Ну, прощай,- сказала вона.- Може, ще колись побачимось. Вiкно моєї кiмнати виходило з пiдвалу в невеличкий дворик, де стояла стара зелена альтанка. Я любила сидiти бiля нього й дивитися на клаптик голубого неба: воно було тут таке надзвичайне, нiби всю його радiсть природа сконцентрувала в цьому закутку. Тут, бiля цього вiкна, я так багато передумала, скiльки, очевидно, менi вже не прийдеться думати. Я думала про химерну даль, що потягла мене з рiдного краю, i думала, що до неї - ах, як далеко! Власне, в Z я не сподiвалась найти її, але вiрила, що в Z я зустрiнусь з якимсь великим чоловiком, i тодi станеться чудо.

Iнодi пiсля роботи я не йшла додому, я йшла куди очi дивляться. Тодi городяни здивовано оглядали мене. Iшла в пiвденно-схiдну частину города на край, де тулились по ярках убогi хатки. В степу блимали вогнища, надходила нiч. Я зупинялась на якомусь курганi й згадувала "Пiсню Нiбелунгiв" i юнака Зiгфрiда й думала, що для нашої країни примiтивний "Кобзар", як Нiбелунги. Потiм споглядала. Я довго споглядала, i менi здавалось, що якась невiдома сила насувається на мене. За кiлька годин я йшла додому, лягала на лiжко й довго лежала з заплющеними очима. На мiськiй баштi бив годинник:

- Бов! Бов!

…Отже, в своїй установi я, очевидно, була одинокою. Коли правду говорити, то тiльки в машинцi я находила свого друга. Один час я так полюбила її, що вона навiть снилася менi. I снилось менi так, нiби вона зовсiм живе створiння i нiби вона на всi мої запитання вiдповiдає таким теплим, хорошим голосом. Тодi я схиляла свою голову на її лiтери, i валок щось менi муркотiв i тихо наспiвував. Пiдводились i лiтери й вистукували так зажурено, начеб потяг летiв у невiдомий край. Тодi знову бачила дорогу, степ i рудi пахучi обнiжки.

- Ах ти, дружечок мiй,- говорила я iнодi, виймаючи з неї якусь iнструкцiю для дiловода Кука.

Я маю на увазi того дiловода, що взяв мене на посаду. Вiн був дуже спокiйною людиною, носив чистенький костюм i завжди мав на головi прилизаний продiл. Вiн мало чим вiдрiзнявся вiд гоголiвських героїв. Пiдписував папiрцi чiтко, i вiд другого "к" (Кук) робив униз розчерк, подiбний до маленького бутончика. Перед тим, як поставити печатку на той чи iнший папiрець, вiн страсно потирав руки й робив язиком незрозумiлий звук задоволення. Нiс його був надзвичайно великий i в усякому разi не вiдповiдав дрiбному обличчю.

Менi було вiдомо, що вiн пристаркуватий i аморальний холостяк, i саме цим я й хочу з'ясувати його шалену любов до молоденьких машинiсток. Особливо часто вiн пiдходив до мене й грав своїми маленькими олив'яними очима. Ця "гра" робила з нього майже мавпу, але вiн цього не помiчав. Дiловод був страшенно мало розвинена людина й говорив такою мовою, нiби шаржував когось.

- Яка краса,- говорив вiн менi,- iти з красунею в парку, припустiм (Кук натякував на себе й на мене), i почувати, що вона гiдна тебе.

Менi було дуже неприємно вислухувати цю парикмахерську пошлятину, i я поспiшала вiд нього вiдiйти.

Але тодi в коридорi я обов'язково зустрiчалась iз сiроокою журналiсткою. Це була досить-таки приємна жiнка, але вона нiколи не давала спокою моїм рукам. Проходячи повз мене, сiроока журналiстка обов'язково зупинялась бiля мого столика й запитувала мене на вухо: "Чи не дозволю я їй iще раз "ущипнути" Б'яночку". Я їй, звичайно не дозволяла, i все-таки на моїй руцi було кiлька синцiв, i навiть був один синець на правому грудному яблуку. Вона безперечно була садисткою, i я за кiлька мiсяцiв у цьому остаточно переконалась.

- Я примушена буду,- говорила я їй колись,- звернутися до мiсцевкому.

Сiроока журналiстка реготала: звертайсь, мовляв, звертайся, я вже давно знаю, що ти "ябеда" (вона так i сказала - "ябеда")… Але що я могла їй на це вiдповiсти?

Отже, залишалась тiльки єдина жiнка, що з нею я почувала себе досить спокiйною. Я говорю про товаришку Уляну, комунiстку, жiнку колишнього комунiста, товариша Бе. Вона жила зi мною в одному будинку, i, коли я приходила додому, товаришка Уляна стукала менi в дверi й прохала дозволу зайти. Я казала "прошу" - i вона заходила. Вона вiдразу починала запевняти мене, що в неї страшенно некрасиве обличчя. Я розумiла свою сусiдку й тому завжди заспокоювала її: мовляв, нiчого подiбного нема, вона не така вже некрасива, як це їй здається. Я говорила, що в неї, наприклад, i волосся прекрасне, i очi добрi. Товаришка Уляна не погоджувалась зi мною й дуже сперечалась. Вона приводила убивчi аргументи й нещадно била ними мене.

Так що утворювалось таке вражiння, нiби я захищаю не її, а себе, i нiби некрасива не вона, а я.

Товаришка Уляна чекала чуда, а чуда не було й не могло бути. Вона була досить-таки розвинена людина й прекрасно знала цiну своєму обличчю й своїй фiгурi (моя сусiдка була високою й тонкою щукою й до того з перебитим носом). Але вона зi мною вiдводила душу, i я їй з охотою допомагала в цьому. Менi було вiдомо, що товаришка Уляна дуже погано живе iз своїм чоловiком, але про товариша Бе вона нiколи зi мною не говорила.

- Бiдний, бiдний товариш Бе,- тiльки зрiдка проривалось їй, i тодi вона глибоко зiдхала.

Товаришкою Уляною, власне, i замикалось коло моїх знайомих. Всi цi люди були, на мiй погляд, маленькими людьми, так чи iнакше подiбними до мене, i, очевидно, не могли допомогти менi вийти з того зачарованого круга дичавини, що загородив менi якусь таємну даль.

Колись пiсля роботи до мене пiдiйшов дiловод i почав умовляти мене, щоб я пiшла з ним обiдати. Вiн говорив: "Позаяк" (вiн так i говорив - "позаяк") йому видавали аванс й "позаяк" сьогоднi день його народження, вiн хоче трохи пошпацiрувати зi мною на бульварi й випити зi мною ж пляшку пива. Я погодилась - i ми пiшли. Ми пiшли в б'єргалку, сiли за столик i замовили десяток ракiв. В пивнiй стояв гомiн i стояв дим. Пахло п'яним запахом. Запах був рiзкий, перегорiлий i одразу ж п'янив голову. Оркестра грала щось похабне з якоїсь похабної оперетки. Ми випили двi пляшки, i Кук почав тулитись до мене. Потiм ми випили ще чотири пляшки. Тодi дiловод почав цiлувати менi лiкоть i розповiдати менi про своє нещасне життя. Його нещастя було в тому, що на нього мало уваги звертало начальство й не давало йому вищої посади, а "позаяк" вiн хотiв бути управдiлом, то "така затримка кар'єри" не могла не тривожити його. Вiн навiть трошки заплакав, i менi його стало шкода.

- Ах, Б'янко! - говорив вiн менi.- Яке чудове життя, коли, наприклад, перед тобою стоїть широка кар'єра i ти можеш бути управдiлом Раднаркому.

Дiловод вимовляв це з красномовними й патетичними наголосами, i я ще бiльше пожалiла його. Вiн менi знов цiлував лiкоть i запевняв, що тiльки одну мене кохає. Кук менi цiлком серйозно говорив про кохання, наче я й справдi була зацiкавлена в цьому.

Ми вже випили добре, дiловод попрохав мене, щоб я його провела додому. При всiй своїй малорозвиненостi вiн завжди жив задньою, захованою думкою й знав, що пиво його добре сп'янило й сам вiн буде похитуватись. Пiд руку ж зi мною вiн не боявся себе скомпрометувати. Я погодилась - i ми пiшли.

По дорозi ми зайшли в театральний садок i там сiли на стiлець.

Збоку нас сидiв якийсь мужчина. Я зиркнула на нього. Йому були зажуренi i (менi так здалося) прекраснi очi. Вiн сидiв, як рiзьблення, i дивився кудись у небо.

Раптом Кук пiдвiвся, посiпав iз бокiв свiй пiджак, наче збирався вiдрекомендуватись якомусь начальниковi, i звернувся до незнайомого мужчини:

- Так що, дозвольте вас запитати: ви, здається, художник Чаргар?

- Так, я - художник Чаргар,- сказав мужчина, i таким м'яким i приємним баритоном, який я чула тiльки в любовних романах.- Чим маю честь служити вам?

Я здригнула. Хiба я могла не здригнути? Менi довелося сидiти поруч iз славетним малярем нашої країни. Присутнiсть художника так схвилювала мене, що я вiдразу спалахнула й вiдчула, як менi загорiлись ушi.

Чаргар повернув голову й уважно подивився на мене. Можливо, вiн подивився звичайними очима, але я тодi не могла витримати цього погляду й знизила вiї.

Кук говорив, що вiн давно вже знає художника й давно вже хотiв познайомитись iз суб'єктом (вiн так i сказав "суб'єктом") незрiвнянних чоргарiвських картин. Тодi художник його поправив: "Ви, очевидно, хотiли сказати творцем?" Дiловод розв'язне сказав, що пiд суб'єктом вiн саме це й мав на увазi.

Потiм сидiли мовчки й дивилися, як горять дроти синiм блиском (трамвай летiв пiсля дощику). Десь кричала сирена. Кук похилився й почав засинати. Тодi художник сказав:

- Я маю честь говорити з дружиною дiловода?

- Ви маєте честь говорити зовсiм не з дружиною дiловода,- сказала я й зареготала.

Кiлька хвилин надзвичайного внутрiшнього напруження розiрвались у напiвiстеричному реготi. Я реготала якось зовсiм не до речi (очевидно, хмiль заохочував), але Чаргар i натяку не подав, що вiн може мене вважати за дурочку. Потiм художник iще раз уважно подивився на мене й сказав:

- Я, знаєте, i не припускаю, щоб у нашому городi були такi прекраснi женщини.

- Хiба? - спитала я i знову спалахнула, бо це була найвища похвала моєму тiлу.

Потiм я нiчого iншого не придумала, як сказати той же комплiмент i Чаргаровi. Вiн усмiхнувся й говорив, що йому страшенно подобається моя простота й непримушенiсть. Мовляв, у наш брехливий вiк це велика рiдкiсть i, коли хочете, навiть моветон. Був вiн стрункий, iз добре виголеним смуглявим обличчям, у простiй толстовцi й без усяких претензiй на якусь оригiнальнiсть. Але вiн увесь час якось розгублено дивився.

Тодi почало вечорiти, i, коли звечорiло, на вуличному екранi застрочила вечiрня газета. Небо посинiло. Дiловод хропiв. Я покликала вiзницю, записала його номер, номер квартири Кука,- i вiзниця повiз дiловода додому. Все це я робила не оглядаючись. Але серце менi так хутко билось, що я певна була - художник стоїть десь iззаду й чекає мене.

Я не помилилась: вiн стояв. Тодi пiдiйшла до нього (так пiдiйшла до нього, нiби ми були давно знайомi), i вiн менi запропонував руку. Я взяла, i ми пiшли по алеї. Чаргар поцiкавився, хто я. Сказала. Потiм ми вийшли з садка й пiшли по вулицi Повстання. Дiйшли Раднаркому й зупинились. На чатах бiля дверей стояв червоноармiєць у буденiвцi. Вiн стояв, як рiзьблення, i Чаргар сказав:

- Вам вiн нiчого не нагадує?

Я сказала, що нагадує. Тодi Чаргар чомусь усмiхнувся. Я спитала "чому", вiн нiчого не вiдповiв i раптом подав менi руку. Ми попрощались. Я пiшла в одну сторону, вiн - у протилежну.

Додому я прийшла з таким почуттям, що з ним я йшла в дитинствi з великодньої "заутренi". Свiт менi став таким милим i рожевим, що я готова була вибiгти на вулицю i обiймати й цiлувати першого зустрiчного.

- Мiй милий, хороший! - кричала вся моя iстота.- Саме тебе й бракувало менi.

Заснула я тодi тiльки перед свiтанком: цiлу нiч думала про те, де знову зустрiну Чаргара.


III


Зустрiч i знайомство наше було зовсiм випадковим, i менi вже спало на думку, що бiльше такого випадку не трапиться. Не трапиться саме тому, що художник уже, мабуть, i забув про мене. Хiба мало, думала я, зустрiчав Чаргар на своєму шляху подiбних менi жiнок?

Колись я вийшла з установи й кiлька годин блукала по городу. Блукала якось без цiлi, а пiдiйшла все ж таки до того мiсця, де ми розлучились iз Чаргаром. Я зупинилась. Праворуч мене стояла темна будiвля синагоги, i над нею прорiзав розiрванi хмари рiжок молодика. Пiд ногами менi грали фiолетовi тротуарнi реклами. Раптом мене хтось узяв ззаду за руку. Я повернулась i побачила сiрооку журналiстку.

- Добрий вечiр,- сказала вона.- Нарештi я побачила тебе на вулицi. Я гадала, що ти взагалi нiкуди не ходиш.

- Даремно,- сказала я.- Я майже кожного вечора буваю в мiських садах.

- Скажiть, будь ласка! А я й не знала!

Потiм вона говорила менi, що "в тихому болотi чорти водяться", що… i т. д.

Я сказала, що "чорти" тут зовсiм нi при чому, бо ходжу сама й навiть не маю знайомих мужчин. Сiроока журналiстка поправила свiй капелюшок i кинула:

- Що ж це - свiтова скорбота з'їдає твоє серце?.. Чи, може iнтелiгентська самотнiсть спокою не дає?

Вона раптом сплюнула. Був це жест чи був прояв справжнього обурення - я й досi не знаю. У всякому разi це цвiркання крiзь зуби нiяк не йшло до її худенької фiгури. Я їй, звичайно, про це нiчого не сказала й тiльки трохи покривила обличчя.

Але вона не вгомонялась i фанфаронствувала далi. Вона розказувала менi про бiлi петербурзькi ночi, про страсть, яка кипить у цi ночi, i т. д. Особливо її iнтригують цi ночi, коли на Невському проспектi блукають юнаки з задуманими очима й продають своє тiло.

Я здивувалась: невже й юнаки продають своє тiло? Сiроока журналiстка зареготала й зацiпила зуби. Потiм вона казала менi, що це звичайна рiч, i її дуже дивує, що їх нема в нашому городi. Вони б добре заробляли: хiба вона, припустiм, не купувала б їх?

- Але до такого розпутства,- сказала я,- може дiйти тiльки гнила людина.

- Покинь наливати (вона так i сказала - "наливати"), знаємо вас, тихонь: на словах одно, а на дiлi - зовсiм iнше: все одно в комячейку не вiзьмуть!

- При чому тут ком'ячейка? - усмiхнулась я.

Вона вiдповiла якось неясно. Потiм повернулась до колишньої розмови й знову настирливо запевняла мене, що юнаки мають рацiю продавати своє тiло. Коли б її фортуна зробила панянкою, вона б обов'язково держала при собi козачкiв для розпутства.

Журналiстка з таким цинiзмом розмовляла зi мною, що мене взяв сумнiв: чи не з божевiльною я маю справу. На цю тему вона говорила менi дуже багато, але, коли я рiшуче хотiла вклонитись їй i сказала, що поспiшаю, вона раптом зiдхнула й вже зовсiм iншим тоном кинула менi:

- Яка ти, Б'янко, наївна! Їй-бо! Невже ти не бачиш, що земля давно вже летить у безодню й що ми напередоднi свiтової катастрофи. Ну?

Я подивилась на неї. Вона мрiйливо дивилась у небо й нiби розмовляла сама з собою.

- Ах, як мало нам жити залишилось! Хiба ти не вiдчуваєш, що на землi холоднiш становиться?

Вона здригнула, наче й справдi їй зимно було. Я не знала, що їй сказати, i мовчала.

- Можливо, iде льодовиковий перiод. Можливо, щось iнше… От якби нам богами зробитись?.. Правда?..

Потiм раптом запропонувала менi пiти з нею в бардачок, i, коли я вiдмовилась, журналiстка не попрощавшись, пiшла вiд мене.

Повз мене пролетiв трамвай, далi пролетiв автобус, i я почула крик: автобус роздавив дитину. Iшла мати, перелякалась i випустила дитину. Тодi наскочила машина - i вiд дитини залишилось одно м'ясо. Мати тут же збожеволiла, i її повезли в лiкарню. Далi над ратушею заблимала вечiрня зоря, i побiгли квадрати будинкiв у присмеркову даль. Стояла струнка вулиця, починалась вiд клубу товариства радянських асенiзаторiв.

Я пiшла далi й чомусь зупинилась бiля японського кабачка: висiв химерний лiхтар, i закликала автоматична японочка.

Раптом я здригнула: мене знову хтось узяв за лiкоть. Я повернулась i побачила Чаргара. Я, очевидно, сильно зблiдла, бо вiн подивився на мене своїми прекрасними очима й промовив:

- Що з вами? Чого вам таке блiде обличчя?

Я сказала, що це йому просто здається, бо почуваю себе цiлком добре. Вiн говорив, що вiн давно вже хоче бачити мене, але не знав моєї адреси.

- Хiба? - спитала я.

Вiн почав гаряче наступати на мене: мовляв, я не маю пiдстави сумнiватись. Вiн запевняє мене, що в останнi днi вiн тiльки й думав про те, як би зустрiтися зi мною. Хiба це не його так зворушила "свята" (вiн так i казав - "свята") простота?

Чаргар iще щось говорив менi, але й цього було досить. Я з безмежною вдячнiстю подивилась на художника.

Ми пiшли в пiдвал. Коли йшли по схiдцях, Чаргар узяв мене за руку. Нас зустрiв вiрмен. Я зареготала й спитала, чому ж називається японський кабачок? Вiрмен нiчого не вiдповiв i запросив нас до окремого кабiнету.

Поки нам готували вечерю, ми стояли в загальнiй залi, де грав на скрипку циган i танцювала проститутка. Чаргар кинув цигановi кiлька срiбних монет, i той заграв щось iз "Корсара".

Я тодi цiлий вечiр смiялась i пила коньяк. В кабiнетi ми сидiли години двi. Чаргар гладив мої пальцi й говорив, що йому подобається моя рука, i особливо йому подобається те, що мої нiгтi обрiзанi й вони зовсiм не такi, як у сучасних жiнок.

- Щось хижацьке й розпусне,- говорив вiн,- символiзують цi довгi нiгтi.

Потiм умочив хустку в склянку вина i, усмiхаючись, попрохав дозволу "провiрити моє обличчя". Я дозволила, i вiн переконався, що я й не пiдмальовуюсь. Вiн розповiдав щось про полову невиннiсть i нарештi звернув на мою.

- Я не помиляюсь? - спитав вiн.

- Ви не помиляєтесь,- сказала я, одразу зрозумiвши, про що йде мова. Тодi вiн говорив, як його хвилює невиннiсть i зовсiм не в тому сенсi, що в нiм прокидається самець, а в тому, що в нiм прокидається художник.

Ми випили на брудершафт. Вiн замовив iще пляшку шампанського, i, коли ми виходили з кабачка, я похитувалась. Чаргар держав однiєю рукою мою талiю, а я уважно дивилась йому в очi. Очi йому блищали, i я бачила в них таку безмежну даль, що можна було збожеволiти.

- Чаргаре,- сказала я.- Ми зовсiм випадково зiйшлися. Але чи не почуваєш ти в цьому…

Я не пiдiбрала слова й замовкла. Тодi вiн сказав: "Судьба",- i я його зрозумiла.

- Тебе нiколи не мучила даль? - раптом спитала я. Вiн помовчав. Я його знову спитала. Вiн забрав свою руку з моєї талiї й сказав якось неохоче:

- Я тебе не розумiю!

- Ти мене не розумiєш? - здивовано спитала я, бо менi i в голову не могло прийти, що Чаргар мiг мене не зрозумiти.

Тодi плутано почала виясняти свою мисль.

Вiд абстракцiї раптом перебiгла до конкретних засад. З одного боку, мою даль було обумовлено певними соцiальними взаємовiдносинами, з другого - вона менi стояла якось самiтно, одiрвано вiд життя, вiд його буденних iнтересiв. Менi перший раз довелося вiдповiдати на пряме запитання, i тiльки тодi я зрозумiла, яка без кiнця складна проблема стоїть передi мною. Це трохи збентежило мене, але зате ще з бiльшою силою спалахнуло в менi бажання пiзнати цю таємну даль.

- Я, очевидно, плутано говорю,- сказала я.- Але ти не можеш не розумiти мене. От що: вiддайся, будь ласка, на волю iнтуїцiї - i тобi все буде ясно.

- Менi вже ясно! - раптом сказав Чаргар.

- Значить, i тебе мучила?

Вiн щось хотiв вiдповiсти, але потiм якось нервово вiдкинув назад волосся й перевiв розмову на iншу тему. Вiд нього повiяло холодком. Я спитала, чому вiн ухиляється вiд вiдповiдi. Чаргар став iще суворiший i вже всю дорогу мовчав. Менi прийшла мисль, що я дуже некоректно поводилась iз Чаргаром. Це ж була тiльки друга наша зустрiч, i я, по сутi, не мала.права бути такою в'їдливою. Я хотiла попрохати пробачення, але так i не попрохала й тiльки щiльно притиснулась до художника. Вiн, очевидно, зрозумiв мене i взяв мою руку. Вiн мовчки гладив її цiлу дорогу.

Коли ми пiдходили до моєї вулицi, в авiацiйному городку забiгали вогнi й раптово пiднялись до неба. То були люкси, i небо стало агатовим. Десь кричав перепел. В саду Паризьких Комунарiв пускали ракети. Вони рiзали небо червоними хвостами й розсипались на мiльйони зiр.

Нарештi ми стояли бiля мого будинку. Чаргар стиснув менi руку й сказав трохи холоднувато:

- До побачення!

Ну, що ж, "до побачення". Тодi я на цей холодок не звернула уваги. Але, коли залишилась сама, я довго думала, чому вiн сказав холоднувато. Менi прийшла мисль, що Чаргар хотiв у менi бачити тiльки наївну дiвчину, i тому його знервували мої запитання. Потiм прийшла мисль, що художник чомусь ревниво береже пiдступи до свого внутрiшнього свiту. Це припущення здалося цiлком правдивим, коли я пригадала нашу розмову.

"Ну, i добре,- подумала я,- бережи! Але ти їх не вбережеш, бо ти вже дав менi право фамiльярничати з тобою".

Колись до мене зайшла товаришка Уляна. Вона була страшенно схвильована, i пiд очима їй були темно-синi синцi. Ми сiли на канапi й почали розмовляти. Спершу ми говорили щось про театр (не пам'ятаю добре), потiм товаришка Уляна раптом сказала менi:

- Я вам, Б'янко, страшенно заздрю й зовсiм не тому, що ви красуня. От догадайтесь, чому?

Про театр я говорила якось механiчно, ввесь час пiдтакувала (я думала про нову зустрiч iз художником) i тому сказала коротко:

- Не знаю.

Товаришка Уляна пiдiйшла до дзеркала й почала поправляти волосся. Був сiрий день, i над городом iшли сiрi хмари, так що в моїй кiмнатi майже стемнiло. Навпроти в кравця-єврея спалахнув навiть каганець.

Я подивилася на товаришку Уляну: їй було блiде чоло, i вона всмiхалась. Вона так неприємно всмiхалась, що на моєму обличчi вiдбилось, очевидно, почуття страху. Вона спитала, чого я перелякалась.

- Менi здалось,- сказала я,- що ви дивитесь на мене надзвичайно злим обличчям.

- Нiчого подiбного! - рiзко сказала товаришка Уляна, нервово хапаючись за перебитий нiс.- Я на вас дивилася звичайнiсiнькими очима. Але скажiть менi, чому ви не хочете мене слухати?

Я згадала, що товаришка Уляна подала якесь запитання, i я справдi неуважно поставилась до нього. Тодi я попрохала пробачення й сказала, що в останнi днi почуваю себе якось розгублено.

- Я вам заздрю от чому,- сказала вона.- Я вам заздрю тому, що ви людина нового поколiння, i для вас нашi терзання - порожнiй звук.

- Ви зовсiм даремно так думаєте! - сказала я.

- Не говорiть! - замахала вона руками.- Справа в тому, що ви нiколи не були в ролi Єви i ви нiколи не можете затоскувати за раєм, як я й тисячi нас, надломлених людей громадянської вiйни.

- Ви зовсiм даремно так думаєте! - уперто повторила я.

- Не говорiть! Ви нiколи не були на тому березi, i ви нiчого не знаєте. Тiльки ми, i тiльки нас вигнали вiдтiля. I.от ми ходимо з тоскою. Боже мiй, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Пiд її сонцем не тiльки внутрiшнiй свiт кожного з нас перетворювався й робив нас iдеальними, мало того, ми фiзично перероджувались. Клянусь вам! Навiть фiзично це були зразковi люди.

Товаришка Уляна глибоко зiдхнула. В кiмнатi вже зовсiм посiрiло, але я бачила, що її обличчя свiтилося в сяйвi якоїсь надзвичайної радости.

- Ви, звичайно, не вiрите менi, що я кiлька рокiв тому була красунею - це я знаю! Але повiрте менi, що товариш Бе любив мене. Клянусь вам! Вiн так любив мене… так любив мене…

Товаришка Уляна раптом похилилася на спинку канапи й тихо заридала. В квартирах було тихо (тiльки в зубного лiкаря якось жалiбно тявкала болонка), i ридання товаришки Уляни так глухо розривалися в повiтрi, нiби вона лежала в домовинi.

Я почала її заспокоювати. Вона довго не могла заспокоїтись, i тiльки за пiвгодини я почула, як товаришка Уляна крiзь сльози прохає мене не звертати на неї уваги, бо пiсля плачу їй завжди легше буває. Вона навiть усмiхнулась, i ця усмiшка була такою дитячою, що я стала перед нею на колiна й цiлком серйозно сказала:

- Товаришко Уляно, клянусь вам, що я вас нiколи не бачила такою! Ви свiтитесь сьогоднi неземною красою й нагадуєте менi Рафаелеву мадонну.

Але вона мовчала. Тодi я схилила свою голову до її подертих черевикiв i завмерла. Потiм обняла її ноги й жагуче їх поцiлувала. Мене обхопило майже релiгiйне почуття любови до цього маленького людського страждання. I коли б товаришка Уляна в цей момент захотiла мене повести на смерть, я б пiшла не здригнувши.

Тодi почав виступати цвiркун, i десь довго й протяжно кричала зарiзана сирена. За вiкном плакав кравцiв хлопчик, i щось глухо кричав єврей. Товаришка Уляна пiдвелась. Вона взяла в свої руки мою голову й поцiлувала її. Вона так поцiлувала, що менi й зараз ходить дрiж по спинi. Потiм вона пiшла вiд мене.

Я раптом заплакала. Це були мої першi сльози в цьому великому городi.


IV


З Чаргаром я зустрiчалася дуже часто, але на квартиру до нього попала через три мiсяцi пiсля нашого знайомства. Я зовсiм не уявляла собi, як бiдно живе наш славетний художник. Кiмната його, як i моя, була в пiдвалi. Iз стiн завжди несло льохом, а iз стелi нiколи не сходила вогка руда пляма. Над його кiмнатою був клуб радслужбовцiв, i тому його стеля завжди дрижала вiд тупотiння й крику. Чаргар менi сказав, що вiн уже кiлька разiв звертався до комхозу, але… словом, вiн, очевидно, нiколи не вибереться вiдцiля. Я сказала, що треба поговорити з головою виконкому, але, сказавши, махнула рукою. Вiн теж махнув рукою. Ми зареготали.

Пам'ятаю, я скинула жакетку, поправила волосся й стала переглядати важкi томи, що їх у безпорядку розкидано було по кiмнатi. У вiкно зазирав промiнь сонця й зайчиком грав на стiнi. Чаргар сидiв напроти мольберта й уважно дивився на полотно. Я спитала, чи не хоче вiн намалювати моє тiло - я з охотою буду йому позувати. Вiн сказав, що не має в цьому потреби, бо це не його фах.

- Я жiнок iще нiколи не малював i, очевидно, не буду малювати. Я спитала чому. Вiн не вiдповiв. I тодi ж мене зацiкавила важка книга: це була розвiдка про шведськi кургани. Художник це помiтив i сказав, що вiн уже кiлька рокiв мучиться над iдеєю дати широке полотно, що по ньому будуть мчати Карло XII i Мазепа пiсля поразки. Вiн думає написати картину унiверсального значення.

Чаргар взагалi мало говорив. Фрази йому виривались якось несподiвано, нiби вiн i справдi ненормальний був. Але на цей раз вiн виступив iз цiлим оповiданням. Говорив вiн, правда, страшенно плутано й незрозумiле, але менi й цього було досить: я могла вже доводити нашу iнтимнiсть до останньої межi, i я рiшила взяти його нахабством. Вiн держав мою руку в своїй руцi й цiлував мої пальцi. Але поцiлунки цi були якiсь холоднi, нiмi.

- От ти менi цiлуєш руки,- сказала я,- але скажи менi: якi це поцiлунки?

- Що ти хочеш сказати? - спитав Чаргар.

- Я питаю: це тi поцiлунки, що ти їх можеш уживати (я нарочито сказала "уживати") при зустрiчi з любою жiнкою?

Вiн знизав плечима й подивився на мене здивовано: мовляв, вiн рiшуче вiдмовляється розумiти мене.

- Раrdon!.. Але менi здається, що я говорю ясно,- i я посунула вiд нього мольберт.

Чаргар нервово здригнув i якось жалкенько вiдповiв менi дрiбним смiшком:

- Знаєш… давай покиньмо цi розмови!

Мене це раптом зiрвало - i я сказала досить-таки рiзко:

- Ну, а коли б це справа йшла про кохання, то й тодi б ти те ж саме сказав менi?

Вiн прибито подивився на мене й ледве чутно промовив:

- Я не вмiю кохати.

Його м'який приємний баритон якось загубився, i говорив вiн майже дитячим дискантом. Тодi перший раз менi прокинулось до нього щось подiбне до огиди.

- Ну, добре,- сказала я.- Я й не хочу, щоб ти мене кохав, я й мрiяти про це не смiю. Але дозволь менi кохати тебе.

Вiн знову дрiбно засмiявся i, враз перетворившись, суворо промовив:

- Чи не час нам покинути цю розмову?

- Ти так гадаєш? - кинула я.- Ну, а коли б… я хотiла вiддатись тобi… ти взяв би мене?

Ця остання фраза вирвалась менi якось зовсiм несподiвано. До такого цинiзму я ще нiколи не доходила, але тодi передчуття чогось надзвичайного, що раптом iз страшною силою затривожило мене, це передчуття могло штовхнути й далi.

- Може, про це сьогоднi не будемо говорити? - холодно сказав Чаргар.

Вiн, як менi здалося, зробив наголос на "сьогоднi", i тому я спитала:

- Тодi ти, може, дозволиш менi зайти до тебе завтра?

Чаргар нiчого не вiдповiв i заплющив очi. Обличчя йому було майже мертве - i я перелякалась. Якось одразу я усвiдомила собi весь жах мого становища. Я ж таки випадкова постать на життєвiй дорозi славетного художника. Варто йому сказати "досить" - i я вже його нiколи не побачу. "Ах, Боже мiй,- думала про себе,- яке нахабство. Хто менi дав право так поводитись iз ним? Хiба вiн не розумiє, що мої цинiчнi пропозицiї - це є тiльки один iз прийомiв, що ними я намагаюсь вивести його на свiтло".

Але "ахи" ("Ах! Ах!") якось тихо прозвучали в моїй душi. Другий голос диявольськи нашiптував уже зовсiм iнше. Вiн говорив, що на життєвiй дорозi художника я зовсiм не випадкова постать. Хiба в мене не всi данi? Iнтелектуально я досить розвинена людина, фiзично мене вважають красунею, на моїм боцi i молодiсть, i полова невиннiсть. I потiм, що значить "випадкова"? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом узнала собi цiну.

- Словом, ти менi рекомендуєш не чiпати цього питання i мовчати? Я мовчу.

- Це краще! - сказав вiн i раптом спитав: - Ти зi мною пiдеш обiдати?

- Обiдати? Який рiзкий перехiд!..- Але я все-таки погодилась, i ми вийшли на вулицю.

За пiвгодини ми вже були в їдальнi Каракадзе. Там ми зустрiли молодого композитора. Я познайомилась (прiзвище зараз не пам'ятаю). Композитор запропонував нам пiти пiсля обiду в зоологiчний сад. Вiн запевняв, що ми не пошкодуємо; туди нещодавно привезено прекраснi екземпляри.

- Мене трохи дивує,- сказала я,- що композитор цiкавиться зоологiєю.

- Це й справдi трохи химерно, але в наш вiк без природознавства не обiйдешся.

Вiн це сказав iз iронiєю. Але я її не зрозумiла.

- От тiльки погано, що наш шановний Чаргар не цiкавиться цiєю наукою.

- Правда? - спитала я, звертаючись до художника. Чаргар суворо подивився на мене. Композитор, що, мабуть, вважав мене за Чаргарову любовницю, раптом пiдвiвся й уклонився нам: мовляв, вiн забирає свою пропозицiю назад, бо зовсiм не хоче бути виновником сiмейної драми.

Коли композитор пiшов, я звернулася до Чаргара:

- Чуєш,- сказала я,- вiн зовсiм не сумнiвається, що я вже твоя любовниця.

- А хiба тебе це дуже цiкавить? - тим же рiвним i холодним голосом сказав Чаргар.

- Коли б не цiкавило, я б не говорила,- сказала я й зрозумiла, що мiж нами вже почалась якась внутрiшня боротьба.

Я пiдвелась i пiдiйшла до дзеркала. Я знала собi цiну, але такою прекрасною я ще себе не бачила. Тодi менi ще яснiше стало, що Чаргар сьогоднi свiдомо й проти бажання вiдштовхує мене вiд себе. Для мене ясно стало, що вiн запобiгає бiльш iнтимних стосункiв мiж нами. Вiн чомусь (це вже для мене ясно було) боявся їх.

Але менi вони були потрiбнi, як повiтря, бо тiльки такi вiдношення приводили мене до останнього, невiдомого менi закутка людської душi, що в ньому найкраще мусiли вiддзеркалитись химернi озера загадкової далi.

Я сказала, що йду додому; вiн запропонував провести мене. Я вiдмовилась. Тодi мiж нами виник iще такий дiалог:

- Так от, не турбуйся, я сама пiду,- сказала я.- Але дозволь нагадати, що я подобалась тобi за одвертiсть… правда, за одвертiсть?

- Ну, да! - сказав Чаргар.

- Так от, одвертiсть. Мiщанська умовнiсть не дозволяє жiнцi першiй заговорити про кохання. Я вiд цiєї умовности далеко стою й тому кажу тобi: я безумно кохаю тебе.

- Я це знаю,- холодно сказав Чаргар.

- I ти, очевидно, знаєш, що я досi не знала мужчини?

- I це знаю.

- Так от, я хочу, щоб ти був моїм першим мужчиною. Я хочу вiддатись тобi.

- I це знаю,- знову холодно сказав Чаргар.

- Значить, фiзично я противна тобi?

- Нiчого подiбного,- кинув вiн i зцiпив зуби.

Це була страшенно зворушлива картина. Серед шумної вулицi стояла красива жiнка й пропонувала своє тiло. Повз нас пробiгали городяни i здивовано оглядали i мене, i Чаргара. В менi палало те почуття, яке переживають спортсмени в часи гри. Я сказала, що менi треба пiти в книгозбiрню. Чаргар запропонував провести мене. Я не вiдмовилась. Але, коли ми пiдiйшли до дверей, їх було замкнуто. Я згадала, що сьогоднi день вiдпочинку бiблiотекарiв.

- Ти менi дозволиш прийти до тебе завтра? - сказала я й подивилась на Чаргара.

- Я тобi вже казав!

- Ти менi сказав, що цього не хочеш?

- Так!

Тодi я стиснула йому руку й пiшла додому. Я йшла i ввесь час здригалась, нiби менi була зимниця. Я й не могла не здригатись: в перший раз менi довелося так одверто й так цинiчно говорити. "Як сiроока журналiстка",- подумала я.

Пам'ятаю, тодi в перший раз я розгорнула бiблiю й почала її уважно читати. Читала мало не всю нiч. Коли я одривалась од неї, передi мною поставав наш бiленький домик, золотий пiвник на флюгерi й дорога до нашої глухої степової провiнцiї. "Боже мiй, до чого я дiйшла! Що це таке? Навiщо мучити себе й другого?" Але тодi якийсь голос диявольськи шепотiв менi:

- Вiн знає все, ти мусиш його побороти й взяти в нього те, без чого тебе нема, без чого ти не iснуєш!

Це був, звичайно, страшенний iдеалiзм, але я його й зараз поважаю. Поважаю за непохитну волю, за прояви справжнього людського безумства. Справа в тому, що я, як це потiм вияснилось, вiдважно намагалася протиставити себе своєму вiковi, а вiн, вiк, глузував iз мене. Я хотiла прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм своєї натури до заголеної й брудної правди життя але це моє бажання розбивалось об глуху стiну наманiкюреного вiку. Уже з останньої зустрiчi з Чаргаром щось ворухнулось менi, що з цього, мабуть, нiчого не вийде, в цiй нерiвнiй боротьбi мене буде деморалiзовано - i тiльки. Проте все це я, мабуть, лише вiдчула, але не пiзнала, бо iнакше Чаргар не маячiв би менi так довго серед бурного моря сiрої, нудної й частiш за все паскудної буденщини.

- Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! - думала я про себе. Вся трагедiя була в тому, що я народилася все-таки людиною свого часу. Були такi хвилини, коли я й сама глузувала з себе. Тодi всесильний скепсис з'їдав мою гарячу вiру - i вiд мого романтизму залишалося розбите корито. Вiсiмнадцяти рокiв я вже знала: знала i глуху провiнцiю, i столичний рух i навiть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар - так звана гнила Європа. Iнших дорiг я вже не бачила. Повертатися на провiнцiю я не могла, i нiякий Руссо не змiг би привабити мене сiльськими пейзажами.

- Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! - знову думала я про себе.

Повз моє вiкно йшла синя мiська нiч, i десь торохтiли традицiйнi пiдводи. Тодi я нарештi покинула бiблiю й пiдiйшла до вмивальника. Я почистила зуби, витерла холодною водою свої тугi груднi яблука й лягла спати. Але i в лiжку я довго не могла заснути.

Уночi пiшов дощик. Була гроза, i блискавицi рiзали скло мого пiдвального вiкна. Я пiдвелась i довго дивилася на зелену альтанку. Я згадувала княжий теремок i Ярославну, i згадувала тургенєвських женщин - таких чистих i хороших - i подумала, що вже таких женщин нiколи не буде й що навiть я, що не знала ще жодного мужчини, навiть я давно вже загубила свою чистоту й свою невиннiсть.

Блискавицi рiзали скло. Я вiдчинила вiкно. Цвiла десь липа, i запахло чимсь прекрасним далеким. Город спав, але я тiєї ночi не спала.


V


Коли я тепер мисленно перегортаю сторiнку того часу, тодi менi здається, що з моєї iсторiї вийшов би не зовсiм поганий людський документ. I як я шкодую, що менi бракує тiєї елементарної майстерностi, якою обточують слова.

Отже, пройшло лiто, прийшла осiнь, а я з Чаргаром бачилась, здається, тiльки два чи три рази. Але й цi зустрiчi були страшенно коротенькi.

Чаргар пiсля тiєї розмови, коли я пропонувала йому вiддатись, якось замкнувся i, безперечно, запобiгав мене. До нього я, звичайно жодного разу не ходила, бо тут уже голосно говорило моє самолюбство. Але я ввесь час чекала чогось i тому завжди була в станi якогось неясного передчуття.

Колись до мене пiдiйшов дiловод i, як завжди, почав зi мною загравати. Вiн питав мене, чому я не ходжу в мiський парк.

- Так що,- сказав вiн,- менi дуже хотiлося б пройтись iз такою красунею по парку… бiля бюсту Карла Маркса, припустiм.

Я сказала, що взагалi рiдко виходжу з дому, i, щоб якомога швидше вiдв'язатися вiд нього, подала йому для пiдпису папiрець. Але дiловод, очевидно, на цей раз не хотiв кiнчати розмови.

- А що ж ви робите пiсля роботи? - спитав вiн.- Книжечки читаєте? Просвiщенське дiло! Я теж люблю рiзнi романси (вiн так i сказав "романси") читати. Знаєте,чомусь захоплено продовжував вiн,- ляжеш на лiжко, розгорнеш книжечку й читаєш! Про любов та про всякi пригоди.

Я рiшуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспiшаю, бо в мене лежить строчна праця. Тодi вiн знову почав запрошувати мене до парку…

- Нє,- говорив вiн.- їй-богу, прийдiть! Там, наприклад, увесь цвiт нашого города збирається. Це є прямо таки Бульйонський лiс! (вiн так i сказав "Бульйонський"). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комiсар, з другого - iдуть сливки художества. Недавно бачив, наприклад, отого художника… Пам'ятаєте?

Менi раптом забилося серце. Кiлька останнiх днiв я навiть спецiально блукала по городу з надiєю зустрiти Чаргара. I тому, коли дiловод сказав менi, що бачив його в мiському саду, одразу ж рiшила поїхати туди.

Як тiльки смерклось, я негайно пiшла до автобусної стоянки. Там сiла на шостий номер i за пiвгодини була вже бiля входу в мiський парк.

Стояла тепла й прозора осiнь. По алеях шелестiли парочки. В глибинах гаїв падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику, менi здалося, що йде частий дощ. Я тодi подивилась на небо - воно було криштально чисте, i його тиха бiрюза ласкала мої очi. За парком, десь на польових гонах, спiвали дiвчата. Я згадала нашу провiнцiальну дичавину й шведськi могили. З-за дерев сходив мiсяць. Мене затривожило. Передчуття зустрiчi з Чаргаром пiсля довгої розлуки примушувало моє серце то стискатись, то прискорено битись. Хвилинами менi здавалось навiть, що цей вечiр буде судним днем мого неспокiйного життя. Коли я тепер оглядаю пройдену путь, то менi цiлком ясно, що в менi менше всього говорила самичка. Але в той вечiр менi навiть приходила мисль, що хочу я одного: хочу вiддатись художниковi. Я хочу взяти його голову на свої колiна й ласкати її.

- Яка безумна радiсть,- навiть раз прошепотiла я,- бути рабою цiєю людини. Яке щастя лежати бiля його нiг i почувати себе такою маленькою й нiкчемною.

Менi тодi i в голову не приходило чогось вимагати вiд нього. Менi вже не потрiбнi були його тайники - так принаймнi здалося менi того вечора. Я просто чекала Чаргара.

Тодi, як завжди було зi мною в такi хвилини, менi захотiлося реготати й свистiти. Я свиснула. Потiм вивернула свiй капелюшок i вивернутим надiла його. Я пiшла й сiла на стiлець. До мене летiла тоска вiолончелi: на обсерваторiї стояв радiорупор, i це почалися вечоровi концерти. Вiолончель тоскувала над парком. Потiм я зiрвалась до виходу: мiй терпець луснув - так я хотiла бачити Чаргара.

Але в цей момент iз-за дерева виринула дiловодова постать i зупинилась бiля мене.

- Добрий вечiр! - сказав вiн.

Я незадоволено вiдповiла. Кук сказав менi, що вiн уже давно шпацiрує по алеях i зовсiм не припускав, що й я тут. Потiм вiн зробив менi руку калачиком i запропонував трохи поблукати з ним. Я хотiла вiдмовитись, але згадала нашу вранiшню розмову й пiшла: я боялась, щоб вiн мене не запiдозрив що до Чаргара.

- Ви, наприклад, не думаєте виходити замiж? - раптом спитав дiловод i подивився менi в очi.

- Це менi подобається,- iронiчно сказала я.

- Що вам подобається? - не зрозумiв мене Кук.

- А от те, що ви з мiсця в кар'єр приступили до дiла.

- З мiсця в кар'єр? Гм… Цю справу, як той казав, треба розжувати.

Кук грав олив'яними очима й так пiжонськи помахував хлистиком, що я ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсi втiлення шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до нашого часу така архiвна фiгура, та ще й у великому городi.

Але довго тiшитись iз дiловодом я, звичайно, не мала охоти, i в слiдуючий момент вiн почав уже нервувати мене. Щохвилини озиралась по сторонах, приглядалась до городян i шукала серед них художника. Я вже проклинала дiловода й шукала зачiпки якось одiйти вiд нього.

- Ервика! - раптом крикнув Кук.

- Еврика! - поправила я його.

Вiн, мабуть, почервонiв, бо йому заблищали очi. Кук одвернувся i змовк. Вiн був страшенно самолюбивий, i всякий казус, подiбний до "ервики", його страшенно хвилював. Тодi я, щоб зам'яти неловкий момент, спитала його:

- Ви, здається, хотiли менi щось сказати?

- Так, я вам хотiв щось сказати,- ледве чутно промовив Кук.

- От скажiть менi, чому ви на мене розгнiвались?

- Коли це я на вас розгнiвалась? - здивовано спитала я.

- Тодi ж ото, як з "мiсця в кар'єр". Ви, може, подумали, що я вас хочу по компрометувати (вiн так i сказав "покомпреметувати")? Так це зовсiм напрасно: Боже спаси,- i в думках не було!

- В чому справа? - занервувалась я.

- Ви, може, подумали,- сказав Кук,- що я насмiшки строю над вами (вiн так i сказав "насмiшки строю"): мовляв, не беруть її - от i не виходить замiж!

Я зареготала. I справдi: як було не реготати? Ця мавпа не тiльки була високого розумiння про себе, бiльше того: вiн хотiв якось там спiвчувати менi!

- А може, ви мене вiзьмете за дружину? - iронiчно запитала я. Дiловод зам'явся: виходить, i ця мавпа не хотiла брати мене. Власне, цей уже не хотiв мене брати за дружину.

- Не турбуйтеся, товаришу Кук,- сказала я.- То просто жарт, я не думаю виходити замiж.

Дiловод одразу ж пояснiв. Тодi я сказала Куковi, що я хочу просто бути його любовницею, я хочу вiддатись йому, бо менi скучно жити. Я хочу, щоб вiн заходив до мене на квартиру, i ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв, завжди була проти мiщанської сiм'ї з геранню на етажерцi. Навiщо, мовляв, це? Можна й так прожити.

Ми виходили в мiсячну полосу. Це було далеко вiд головного виходу, i городяни тут майже не зустрiчались. Зрiдка пройде боковою алеєю парочка й раптом зникне за деревами. На вокзалi кричав традицiйний паровик голосно i протяжне. Падало листя, як тихий дощ.

Я подивилась на Кука: вiн тулився до мене i був блiдий. З рота йому (можливо, це менi здалося) текла слина.

- Так що ви це правду говорите? - сказав вiн тремтячим голосом i змовк.

- Iстинну правду! - сказала я.

Тодi вiн спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я спитала для чого - вiн мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зiдхнув: в нього, мовляв, не можна, бо до нього на цi днi приїхала мати. Тодi ж я спитала, що ж робити? Дiловод знову мовчав. Менi прийшла мисль i я кинула:

- А може, зараз пiдемо в кущi?

Вiн здригнув i погодився пiти в кущi. Вiн iще щiльнiше притиснувся до мене й взявся правою рукою за моє лiве грудне яблуко. Я обережно вiдхилила йому руку. Потiм дiловод зупинився.

- От тiльки я думаю,- сказав вiн,- скiльки тепер аборт коштує?

- А вам це для чого? - спитала я.

Кук знову зам'явся… Тодi я зрозумiла його й кинула:

- Я з вас на аборт нiчого не буду вимагати.

Дiловод знову прояснiв. Вiн iз вдячнiстю подивився й ще щiльнiш притулився до мене. Тодi ми прискореним кроком пiшли до кущiв. Небо було таке прекрасне, а на душi менi лежав камiнь. Я тодi вже забула про Чаргара, нiби й справдi мене цiкавив тiльки Кук - цей дiловод iз мавпячою фiзiономiєю.

Над парком тоскувала вiолончель. Мiсяць стояв над гiгантським дубом i байдуже продовжував свою гiгантську путь. Я спокiйно йшла поруч дiловода, але тепер я не найду епiтета тiй бурi, що кипiла тодi в моїх грудях. Раптом я зупинилась:

- А знаєте що,- сказала я.- Аборта я не думаю робити!

- Як так? - зупинився й Кук.

- Дуже просто: я хочу народити дитину.

Дiловод зам'явся. Я зрозумiла його й сказала, що перед coitusom йому прийдеться трохи подумати. Вiн не вiсiмнадцятилiтнiй юнак i повинен знати, чим це пахне.

- Ви, мабуть, говорите про алiменти? - хутко зрозумiв вiн.

- Так, я говорю про алiменти.

Тодi Кук свиснув i сказав розв'язне, що на таке дiло вiн не хоче йти, бо це йому не по кишенi, i вiн краще буде користуватись проститутками. Та не встиг вiн договорити останньої фрази, як я з усього розмаху вдарила його по фiзiономiї. Кук зблiд i стояв з опущеними очима.

Але я вже погасла. "За вiщо я його вдарила?" - метнулося менi в головi, i моє серце занило. Справа в тому, що по сутi на землi я не бачила винних, i справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був такою маленькою й нiкчемною крапкою, що менi до болю шкода його стало. Тодi ледве чутно промовила:

- Пробачте менi, товаришу Кук. Що хочете робiть зi мною, але не гнiвайтесь на мене!

- Нiчого! Нiчого! - говорив вiн.- Це залишиться мiж нами… Я не думаю вiднiмати у вас посади.

Вiн так i сказав "я не думаю вiднiмати у вас посади". Я тiльки це почула. Ця фраза, як ножем рiзонула менi в грудях, бо Кук так i не зрозумiв мене.

…Дiловод давно вже зник за деревами, а я стояла бiля дуба на пустельнiй алеї й тупо дивилась у голубе небо.


VI


З Чаргаром менi так i не вдалося побачитись, аж поки прийшла зима. Зимою я бачилась iз ним кiлька разiв. Цi зустрiчi були холоднi - i тiльки нервували мене. Я вже й сама стала запобiгати його. Але менi ввесь час було таке почуття, яке буває людинi, коли вона ще щось не скiнчила й мусить скiнчити. I те, що вона мусить скiнчити, прийде обов'язково, бо воно таке ж неминуче, як i природна смерть.

Я ходила з порожнечею в душi, але розглядала такий свiй стан, як тимчасове явище, як необхiдний i цiлком природний етап на темнiй дорозi мого неспокiйного життя. Вранцi я йшла до установи, працювала там вiсiм годин, потiм брала якусь роботу додому й дома працювала ще кiлька годин.

Зима була вогка, брудна. На вулицях завжди тонули в туманi мiськi лiхтарi, i менi зовсiм не хотiлось iти на бульвари.

Iнодi до мене заходила товаришка Уляна, але я рiдко розмовляла з нею. Iнодi я писала листи до мами - i тодi менi знову прокидалися далекi спогади: бiленький домик, пiвник на флюгерi й темнi провiнцiальнi садки. Але додому мене тепер зовсiм не тягнуло - я вже знала, що туди менi нема повороту.

Розбуркала мене, як i треба було чекати, весна. Ця нова весна й була, коли так можна висловитись, початком мого кiнця. Вже в перших числах березня я знову затривожилась, i мiй зимовий сон якось хутко вiдлетiв. Я знову затоскувала за даллю. Але ця тоска була така неможлива, що мене й справдi взяв сумнiв, чи не захорiла я. З тоскою знову прийшло буйство, веселий смiх i безтурботнiсть. Iнодi пiдходила я до дзеркала й дивилась на себе, тодi я бачила двi гарячi й вогкi темно-кривавi вишнi: то були мої очi.

Очевидно, i Чаргар захвилювався. Колись вiн прислав менi листа й прохав мене поїхати з ним у пригородний молодняк. "Моя хороша Б'янко (писав вiн), сьогоднi так пахне весною, i сьогоднi мене так тягне в даль (вiн так i написав "в даль"), сьогоднi летiли з вирiю гуси, i ми мусимо побачити захiд сонця. Ти згодна?"

Ще б пак: хiба я могла не погодитись? По дорозi до мiсця зустрiчi я купила плитку шоколаду i ввесь час облизувала губи.

Я iнодi працювала по п'ятнадцять годин на добу, я жила так, як хотiла, i за це, до речi, мене в установi називали князiвною. Я любила шоколад, голубе небо й прекраснi очi художника.

Чаргара я застала на призначеному мiсцi зустрiчi, бiля площi Трьох комунарiв. Я мiцно стиснула йому руку, вiн вiдповiв менi тим же. Коли я сiдала в фаетон, Чаргар невзначай зачепив менi груди. Це так мене схвилювало, що я всю дорогу почувала, як поширюються менi нiздрi.

Коли ми виїхали з останнього мiського кварталу й перед нами спалахнув безмежнiстю степ, я подивилася на Чаргара й сказала:

- Чому ти на протязi цiлої зими був такий холодний до мене?

- Чому я був холодний, ти мусиш догадатись,- усмiхнувся вiн.

- Цю зиму так почували себе всi хмурi люди города.

- Рiшуче всi? - спитала я.- I комунiсти, i радслужбовцi, словом, усi тi, хто не може помиритись iз своїм оточенням?

- Рiшуче всi! - знову усмiхнувся вiн.

- Значить, i ти належиш до категорiї хмурих людей? Менi раптом прийшла мисль, що Чаргар в тяжкому ж становищi, як i я, i болiє моїми дрiбненькими болями. Це припущення було таким несподiваним, що я зареготала. Зареготала не то вiд радости, що я зовсiм не самотня в своїх терзаннях: їх, мовляв, не запобiг навiть великий художник, чи тому, що менi гiрко стало на душi, бо ж мiй кумир мусiв при такому припущеннi негайно полетiти iз свого п'єдесталу.

- А що значить хмурi люди? - спитала я.- Як менi розумiти тебе?

- Я думаю, цей термiн такий же старий, як i сам свiт,- ухилився вiн од вiдповiдi.

- А от я й не пам'ятаю, де я чула його.

Я збрехала, i Чаргар це помiтив. Тодi вiн прикусив нижню губу. Так завжди було з ним, коли вiн починав нервуватись. Я рiшила не чiпати його, i далi ми поїхали мовчки.

З фаетона ми вийшли верстов за десять вiд города. Ми наказали вiзниковi чекати нас i пiшли на услiсся. Якраз заходило коротке сонце. Була хрустальна тиша. Дерева стояли ще голi, але рання молода весна вже побiдно ступала з пiвдня. То там, то тут проривалась зелена трава, i всюди гомонiло птаство.

Ми пiшли по якомусь лiсовому кварталi. Iшли довго й мовчки. Потiм перекидались фразами (я зараз забула їх). Раптом Чаргар зупинився й сказав:

- Я хочу тебе залишити на якiсь п'ять хвилин. Ти нiчого не маєш проти?

- Прошу,- спокiйно сказала я, припускаючи, що йому треба… Ну, словом, ясно.

Чаргар пiшов, i я залишилась серед лiсу сама. Тодi я знову подивилась на небо. Воно було надзвичайно чисте й молоде. Тiльки з пiвдня наступала якась хмарина, але й вона скоро розтанула в просторах. Я глибоко зiдхнула й подумала про незнанi свiти, про мiльйони соняшних систем. Цi мислi якось придавили мене. Я вiдчула себе страшенно нiкчемною й маленькою. Всi мої болi й радостi були такими смiшними на фонi цього грандiозного космосу, як смiшний менi бiль комахи. Я подумала, що такi мислi приходять уже тисячi рокiв мiльйонам людей i що вони будуть приходити ще тисячi рокiв i новим мiльйонам людей. Тодi зачарований тупик постав передi мною з такою яснiстю, нiби я вiдчула його якимсь новим, невiдомим менi почуттям.

Я стояла без Чаргара вже бiльше десяти хвилин, i це мене затривожило. Чи не трапилось iз ним якогось нещастя? Я рiшуче рушила в тому напрямку, куди пiшов художник. Iшла по гущавинi, i гiлки раз у раз били мене по головi. Iшла довго (так здавалось менi тодi), а Чаргара не було. В лiсi стояла надзвичайна тиша, i було вечiрньо. Що далi, то бiльше сутенiло. Тодi менi прийшла мисль, що я можу тут заблудитись - i менi стало сумно. Я зупинилась i скрикнула:

- Агов!

Але тiльки луна вiдгукувалась менi й замерла десь у гущавинi.

"Наче лiс життя",- подумала я й кинулась у другий бiк. Раптом я вийшла на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втiм, iнакше й не могло бути. Бо й справдi: Чаргар стояв серед дерев на колiнах обличчям до вечiрнього сонця, i було таке вражiння, нiби вiн молиться. Це мене так здивувало, що я навiть не найшла, що йому сказати, i мовчки чекала його.

На дальньому деревi жеврiла полоска конаючого сонця, i вiдблиск її падав на пiвденний край чорного лiсу. Був прекрасний момент для споглядання. Я пригадала Iндiю й священнi гiмни "Рамаяни". "Чи не найшли вже на вiтчизнi Тагора,подумала я,- мою химерну даль?"

Нарештi Чаргар пiдвiвся. Вiн пiшов тихою ходою до мене, нiби нiчого не трапилося. Його хода буквально загiпнотизувала мене, i я зустрiла його мовчанкою.

- Ходiм! - спокiйно сказав вiн.

Очi йому було затуманено, вiн iшов, похитуючись, мов п'яний. Пам'ятаю, зiдхнув i взяв мене пiд руку. Потiм забрав мою руку й притиснув її до свого серця. Почуття радости обхопило мене, бо менi прийшла мисль, що тiльки сьогоднi Чаргар став близькою менi людиною. Я вже не хотiла тривожити його своїми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала. Але на цей раз вiн сам почав розмову.

- Я гадаю, Б'янко,- сказав вiн,- ти розумiєш мiй душевний стан i простиш менi, що я тебе примусив так довго чекати.

- Я тебе розумiю, - сказала я.

Потiм вiн говорив, що йому приблизно такий стан, який був Мойсеевi, коли вiн сходив з гори iз скрижалями. Але потiм вiн чомусь усмiхнувся, наче не довiряв сам собi чи то iронiзував над своєю останньою фразою про Мойсея.

- Я тебе розумiю,- ще раз сказала я.

- Ти мене й не можеш не розумiти. Я вже не раз думав про спорiднення наших душ.

- Спорiдненiсть наших душ? - якось хутко спитала я.

- Спорiдненiсть наших душ! - ще раз пiдкреслив Чаргар. Ця остання фраза знов, як обухом, ударила мене по головi.- Отже, i вiн говорить, що я нiчим не вiдрiзняюсь вiд нього? Я жодним рухом не показала цього Чаргаровi. Я тепер так боялась, щоб вiн не покинув свою одвертiсть! Я вже добре знала його - i знала, що найменша моя цiкавiсть одразу викличе небажану менi реакцiю, i Чаргар знову стане неприступним.

- Ти знаєш,- раптом зупинився вiн,- менi на полянi блиснула така генiальна мисль, якої iснування я й не мiг припускати. I цiкаво.- говорив вiн далi,- сиджу я десь у пiдвалi, а надi мною клуб…як його…

- Радслужбовцiв.

- Ну да, радслужбовцiв,- раптом занервувався вiн.

- Чому ти хвилюєшся? - спитала я.

- А тому,- рiзко скрикнув вiн (i менi знову здалося - дитячим дискантом), що я не виношу цiєї самовпевнености нашого вiку. Всi цi ячейки, комiсари, комунiсти - все це така дешева демагогiя. Така…

Чаргар не мiг пiдiбрати слова i змовк. Потiм зупинив мене, подивився уважно менi в очi й сказав тихо:

- Тобi можна довiрятись?..

- Що з тобою? - здивовано кинула я.

- Я тобi вiрю,- сказав вiн i схопився руками за голову.

- Ах, Б'янко. Якби ти могла зрозумiти мене! Ну навiщо?.. Ну навiщо цi комунiсти, цi ячейки, цi профспiлки й тисячi iнших органiзацiй? Боже мiй, ну навiщо? Я задихаюсь! Я їх зовсiм не хочу чiпати - Боже, спаси! Хай вони завойовують цiлий свiт. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись i повинен слухати цi мiтинги? Боже мiй, як я хотiв би, щоб вони зовсiм не знали про моє iснування!

Чаргар iще раз у розпуцi схопився за голову i змовк. Я подивилась на нього. Вiн плакав. Далебi, вiн плакав: я бачила, як кiлька сльозинок покотилось йому по щоцi. Тодi менi прокинулось почуття неможливої огиди - i я рiзко й чiтко сказала:

- Сер Чаргаре. Що з вами?

Вiн стояв спиною до мене, похилившись на дерево. Вiн так постояв хвилини двi. Але коли вiн повернувся, то я вже знову бачила колишнього неприступного художника.

- В життi все буває,- нарештi зовсiм iншим тоном i холодно сказав вiн.

Я здивовано подивилась на нього. Менi прийшла мисль, що Чаргар побачив, як вiн далеко забрiв у розмовах зi мною, i поспiшив замести слiди. Спецiально для цього й було розiграно жалкеньку мелодраму. Ця мисль здалася менi такою правдивою, що я на другий день навiть забула про цей епiзод. "Ну нє,- подумала я.- Тепер ти в моїх руках - i я примушу тебе сказати недоговорене".

…Ми вже знову стояли на узлiссi. Сонце зайшло. Стояв темний лiс, i бiгла темна дорога. На дорозi маячiв наш фаетон. Скоро ми сiли в нього й повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, i розпрощались ми також мовчки. Пам'ятаю, я стиснула йому руку й трохи її придержала. Вiн здригнув, але я руки його все-таки не випустила. Тодi Чаргар мусiв її вирвати. Я зареготала, вiн на це нiяк не реагував. Вiн просто повернувся i пiшов од мене прискореним кроком.


VII


За кiлька днiв я знову бачилася з Чаргаром, але ця зустрiч нецiкава - i я її обминаю. Пiшла я вiд нього, коли на небi стояв уже молодик. На вулицi Делаклюза я зустрiла сiрооку журналiстку. Вона попрохала в мене п'ять карбованцiв. Я дала. Вона сказала, що їде до своєї матерi, що "живе на пiвнiчному краю города". Вона хоче повезти їй подарунок. Я їй, звичайно, не повiрила, бо знала, що вона просто їде до свого любовника - вiн, здається, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась, але потiм зупинила мене бiля вечiрньої вiтрини й тихо, на вухо, запропонувала поїхати з нею. Вони - її любовник i вона - хочуть улаштувати нiч п'янки й любовної оргiї.

- Ну, Б'янко, поїдемо на п'янку,- зробила вона гру слiв i всмiхнулась.

Я сказала, що я, можливо, i поїхала б, коли б загубила свою невиннiсть.

- Себто яку невиннiсть? - здивовано спитала вона. Я сказала й хотiла йти. Тодi журналiстка схопила мене за руку й нахабно зареготала.

- Так ти ще…- i вона кинула непристойне слово. Потiм затягла мене в куток пiдворiття i, майже захлинаючись, говорила менi:

- Так ти не брешеш, що не знала мужчини?

Я побожилась i раптом вiдчула, як мене обхопило пожаром бажання. Тодi сiроока журналiстка здавила менi руку вище лiктя й так сильно, що я мусiла її вiдштовхнути. Вона казала менi, що я красуня, що за моє тiло дадуть двi тисячi карбованцiв, що такi жiнки живуть в Одесi й Москвi, де багато буржуа з капiталом. Я, мовляв, мушу негайно йти з нею - i я найду такий чудовий закуток, який менi й не снився.

Вона менi малювала напрочуд привабливi й цинiчнi картини. Але вона такими божевiльними очима дивилась на мене, що я мусiла її ще раз одштовхнути.

- Ти не поїдеш зi мною? - нарештi в розпуцi скрикнула вона.

- Не поїду!

Я сказала рiшуче. Тодi вона замахнулась i хотiла вдарити мене в обличчя. Але я вчасно схопила її за руку й одвела вдар. Я її так мiцно схопила, що вона мусiла стати на колiна. Я й сама не знала, що я така сильна жiнка. Журналiстка раптом заплакала. Тодi я поцiлувала її в голову (пахло поганенькою пудрою) i посадила її в трамвай. Вона поїхала, а я пiшла додому.

Додому я йшла переулками, не поспiшаючи. Легенька тривога раз у раз примушувала мене здригатись. На площi Повстання я зупинилася бiля шоколадного кiоска й купила плитку мiньйону.

Я прийшла за пiвтори години й сiла за стiл. Пам'ятаю, до мого вiкна пiдiйшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидiти в альтанцi. Менi не хотiлось виходити з кiмнати - i я сказала:

- Чи не холоднувато надворi?

- Що ви? - сказала товаришка.

Я не знала, що їй говорити, й мусiла вийти до альтанки. Ми сiли на стiлець i почали розмовляти. З пiвгодини ми перекидалися якимись незначними фразами, а потiм мiж нами виникла така розмова:

- Ви вiрите в судьбу? - спитала товаришка Уляна.

- Як би сказати вам… очевидно, не вiрю.

- Знаєте,- сказала вона,- теоретично, коли так можна висловитись, я теж не вiрю. Власне, я i не маю права вiрити (вона, очевидно, натякала на приналежнiсть свою до партiї), але от на практицi якось iнакше виходить.

- Чи не думаєте ви,- сказала я,- що iдеалiстичнi теорiї мають рацiю iснувати?

Товаришка Уляна замахала руками.

- Що ви! Як може прийти менi така мисль,- перелякано сказала вона.- Я думаю тiльки, що в свiтi завжди варiюються два свiтогляди. Але коли iдеалiзм має багато недоговоренности, то я думаю, що й матерiалiзм не без слабих бокiв.

- Iншими словами - вас не задовольняє ваша партiя?

Товаришка Уляна знову замахала руками.

- Нiчого подiбного! Менi хочеться внести деякi ясностi в свiй свiтогляд. Я, знаєте,- казала вона далi,- ранiш нiколи не задумувалась над цими питаннями, а тепер вони мене страшенно тривожать.

- Без причини нiчого не буває,- резонерствувала я.- Очевидно, i в вашiй тривозi єсть якась причина.

- От! - раптом пiдхопила товаришка Уляна.- Ви цiлком справедливо кажете. Я, знаєте, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зi мною трапиться якесь нещастя.

Вона зробила не зовсiм логiчний висновок, але я на це не звернула уваги й стала її заспокоювати. Тодi вона вiдстоювала свою думку й нiяк не могла заспокоїтись.

- Саме якесь нещастя,- говорила товаришка Уляна.- Я нiколи не помиляюсь. Колись на фронтi менi прийшла мисль, що вночi трапиться несподiванка. Я сказала, менi не повiрили. Один комiсар запропонував навiть викинути мене за пророцтво з партiї… А вийшло все-таки по-моєму: наш штаб захопили, i тiльки я вирвалась.

- Ну, це - випадок! - сказала я.

Тодi товаришка Уляна знову запротестувала, i я вже з нею не сперечалась. Я тiльки думала, що товаришка Уляна, може, й має рацiю настоювати на своєму, i думала, що вона одна з тих невдачникiв, що приходять на свiт тiльки для того, щоб мучитись.

Раптом по садках долетiв до нас рев iз зоологiчного: то ревiв лев за гратами. Рев був якийсь сумний i безвихiдний. Можливо, звiровi приснились далекi простори його вiтчизни, можливо - щось iнше.

- От!-з великим наголосом на "от" сказала товаришка Уляна.- Реве лев! Iнодi й людям хочеться так ревти.

Потiм вона зiдхнула. А потiм вона багато говорила менi про часи громадянської вiйни. Вона довго говорила менi того вечора про той дикий i тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й богами. Вона так тепло говорила про свою епоху, як про неї не скаже жодний поет. Той химерний час я зачепила тiльки одним крилом своєї юности, але товаришка Уляна зовсiм даремно думала, що я не розумiю його. Вiн i менi лежав на серцi. Я подумала, що тодi всi пiзнали таємну даль, але той час уже не прийде нiколи, як не прийде нiколи й голуба молодiсть.

"Значить, i даль треба шукати на якихось iнших шляхах?" - подумала я.

На другий день я не пiшла на службу: я прокинулась iз головними болями. Коли вийшла в сiни, щоб там скип'ятити чаю на примусi, в наш коридор хтось постукав. Я пiшла i вiдчинила дверi. Увiйшов товариш Бе. Обличчя йому було пом'яте й блiде: вiн, очевидно, не спав цiлу нiч. Я до цього часу нiколи з ним не розмовляла (був вiн якийсь суворий i нелюдимий). Але на цей раз якось механiчно кинула:

- Здрастуйте!

Вiн здивовано подивився на мене й пiдморгнув менi лiвим оком. Тодi я в свою чергу здивовано подивилась на нього. I тодi ж я побачила, що вiн п'яний. Щоб якось одв'язатись од нього, я сказала йому, що його чекає товаришка Уляна.

- Ви кажете Уляна? - сказав вiн i пiдiйшов до мого примусу.

- Так!

Товариш Бе вийняв iз кишенi портсигар й несподiвано кинув:

- А ви, знаєте… бабйонка нiчого собi… цимес!

Я суворо подивилася на нього й сказала, що вiн краще зробить, коли пiде до себе.

- Чого ж це до себе? - п'яно забелькотiв вiн.

- Там вас чекає товаришка Уляна! - рiзко сказала я.

Товариш Бе стукнув ногою й вилаяв свою дружину матернiм словом. Я круто повернулась i пiшла в свою хату. Я довго думала про життя товаришки Уляни, але як їй допомогти - не знала. А втiм, можливо, це тiльки тепер менi здається, що я турбувалась за товаришку Уляну. Можливо, i товаришка Уляна, i сiроока журналiстка, i дiловод - всi вони давали вiдпочинок - i тiльки. Бо, i справдi, всi вони були по сутi епiзодичнi особи в моїй iсторiї й не могли мене цiкавити. Я просто дурила себе.

Але цьому мусiв прийти кiнець, i вiн прийшов.


VIII


Отже, iшла весна, прилетiли солов'ї. Я кiлька разiв була в театрi, але частiше я блукала по -городу, як бродячий пес. Легенька тривога нiколи не покидала мене. Як i ранiш, я ходила безтурботною пейзанкою, посвистуючи. В цi днi я з'їла стiльки шоколаду, скiльки не з'їла його за весь свiй вiк.

Уже надходило свято першого травня. Напередоднi я зробила ванну, вимила й надушила своє тiло. Все це так ретельно робила, нiби й справдi збиралась до шлюбної ночi. Я надiла сорочку з рожевими стьожками й лягла спати.

Прокинулась щось о восьмiй годинi, i менi на душi було як нiколи, радiсно й дзвiнко. Стояв добрий весняний ранок. На вулицях уже грали оркестри й носились автомобiлi до загороднього поля. Я хутко одяглась i побiгла до установи. Там ми мусiли зiбратись i вiдтiля йти на iподром. Менi мiсцком дав роль органiзатора, i я перев'язала руку червоною хусткою. В першому коридорi мене зустрiв дiловод. Я поклонилась, вiн менi не вiдповiв. З останньої нашої розмови вiн став уникати мене й завжди сухо звертався до мого столика. Проте поводився вiн зi мною досить чемно. Я це з'ясовую не так його поряднiстю, як тим, що до мене гарно ставився мiсцевий комгурток (я проводила в установi досить-таки велику громадську роботу), Кук страшенно боявся комунiстiв i завжди ходив перед ними на заднiх лапках.

Ми вийшли органiзованими шеренгами на майдан Ляссаля й вiдтiля пiшли на iподром.

Всi вулицi ломилися вiд городян, i я подумала, що свято Першого травня стало вже нашим нацiональним святом, бо навiть буржуазiя святкує його. Я згадала Париж, Францiю, тамтешнє всенародне свято й подумала, що мiж нами й французами є багато спiльного. Цю думку я сказала однiй машинiстцi, що йшла поруч мене. Вона менi нiчого розумного не вiдповiла, бо вона була страшенно нерозвинена. Тодi почула нашу розмову сiроока журналiстка й пiдiйшла до мене.

- Ти гадаєш, що мiж нами й Францiєю можна провести паралелю? - спитала вона.

- Так!

- В якому сенсi? - i вона чомусь зло подивилась на мене.

Я сказала. Я говорила, що велика французька революцiя страшенно нагадує нашу, що… i т. д.

- Ти говориш, як Цiцерон! - iронiчно сказала вона.

- При чому тут Цiцерон? - спитала я.

- А при тому,- раптом занервувалась вона,- що не тобi тикатись iз своїм носом… в полiтику!

- Припустiм, я помиляюсь,- спокiйно сказала я.- Але хiба я не маю права думати?

Сiроока журналiстка мовчки подивилась на мене й пiшла вбiк. В цей момент нашу групу зупинили: ми вже пiдiйшли до iподрому.

Було море квiтiв на величезному майданi, i стояв грохот десятка оркестрiв. На головному плацi пiонери й комсомольцi робили фiзичнi вправи. На кiлькох трибунах оратори виступали з доповiдями. Ревли сирени, метушились автомобiлi. За пiвгодини великi групи почали розбиватись на невеличкi гуртки. потiм уже блукали й одиночки. Тодi передвижнi трупи розкинули передвижнi сцени, i на майданi виросло кiлька мiнiатюрних театрiв.

Я покинула своїх i пiшла блукати. Десь тут я мусiла зустрiти Чаргара, бо я не припускала, щоб вiн не вийшов сюди.

Пам'ятаю, зупинилась бiля ларка N 4. Взяла пляшку квасу й пожадливо випила. Потiм пiшла до екрану малярiв. Там художники за п'ять хвилин малювали карикатури дiячiв революцiї. Там я й зустрiлась iз Чаргаром.

Вiн був веселий i весело стиснув менi руку.

- Сьогоднi надзвичайно чудовий ранок! - сказав вiн Я притиснулась до нього, i ми пiшли. З годину ми блукали по iподрому, потiм рушили в степ. Менi прийшла мисль повартувати.

- Ти знаєш,- кинула я,- сьогоднi ти йдеш зовсiм не з дiвчиною, а з молодичкою!

- Що ти цим хочеш сказати? - спитав вiн.

Я зареготала й сказала йому, що я вже вийшла замiж. Вiн почервонiв чомусь i, галантно вклонившись, поцiкавився:

- Так, я його знаю. Здається… прекрасна людина!

Я певна була, що вiн не вiрить менi й жартує, i тому перейшла на iншу тему, не думаючи робити спростування.

Ми йшли в морi безсмертникiв. Праворуч нас летiв у небо величезний спис радiо. Пам'ятаю, менi раптом здалося чомусь, що Чаргар пiд невеличким "градусом".

- Ти сьогоднi наче трохи пiдвипивши? - спитала я.

- Я сьогоднi трохи вiдвипивши,- усмiхнувся вiн. Я спитала, чому так рано. Вiн сказав, що вiн уже кiлька тижнiв починає днi горiлкою. Вiн горiлку не дуже любить, але не може не визнати, що "горiлчанi" днi безтурботнiшi й веселiшi. "Невже вiн серйозно плакав тодi в лiсi?" - подумала я й сказала:

- Чому тобi такий безнадiйний погляд на життя?

- Вiдкiля це ти взяла? - усмiхнувся Чаргар.

Потiм запевняв мене, що вiн на життя дивиться дуже весело. Вiн у той день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготi i в таких розмовах ми проблукали до вечора. Нарештi Чаргар сказав:

- Ну, пора вже й додому… Ти не думаєш зайти до мене? Я погодилась, i ми пiшли до нього. З пiвгодини ми блукали по переулках, поки нарештi не вийшли на майдан Трьох комунарiв. Бiля Чаргарової квартири ми були, коли вже почало темнiти. Раптом до нас пiдiйшла циганка. Я погодилась, щоб вона погадала менi. Чаргар занервувався й сказав, що це некультурно фанфаронствувати своєю некультурнiстю.

- Це - резонерство! - сказала я.

Потiм говорила, що вiн теж деколи впадає в мiстику, натякаючи на iсторiю в лiсi. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на своєму. Тодi вiн порадив менi вiдiйти вбiк, щоб мене хоч не бачили в клубi радторгслужбовцiв. Я нарештi зрозумiла його й сказала циганцi, що гадати не буду. Коли ми сходили на ганок, я звернулась до Чаргара:

- Скажи менi, коли б циганка пiдiйшла до нас десь у безлюдному мiсцi… ти дозволив би їй гадати?

Чаргар мовчав. Ада я вже без нього знала, як би вiн зробив у цьому випадку, i негарне почуття знову прокинулось у менi до художника.

В кiмнатi ми сiли на лiжко. Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так - мовчки - ми просидiли кiлька хвилин. Тодi на небо налетiла темна хмара, i в кiмнатi майже зовсiм стемнiло. Десь замирали Першотравневi оркестри. Город стихав. Потiм за вiкном закрапало, i пiшов дрiбний дощ. Легенький вiтер увiрвався в кiмнату, i запахло якимись польовими квiтами.

Хоч Чаргар i зiпсував менi трохи настрiй, але я ще переповнена була враженнями дня, i тому, коли вiн положив свою руку менi на колiно, я iз вдячнiстю подивилась йому в обличчя: в очах йому стояв тихий блиск i нагадував менi нашу першу зустрiч. Очi його знову вабили мене своєю неяснiстю. Що далi, то бiльше мене хвилювало тiло художника. Нарештi вiн узяв мене за руку й промовив:

- Б'янко. Ти й сьогоднi скажеш, що говорила колись?

- Що саме? - спитала я й здригнула.

Чаргар зам'явся й мовчав. Тодi я впевнено пiдiйшла до електрики й погасила її. Потiм я знову сiла на лiжко.

- Ти, може, маєш на увазi циганку? - спитала я, свiдомо вiдтягуючи рiшучий момент.

Чаргар мовчав i ласкав мої руки. Потiм вiн цiлував менi пальцi.

- Ну, в чому ж справа? - знову спитала я.

- Я говорю…- замнявся вiн i рiшуче додав,- ти говорила, що кохаєш мене?

- Так. Говорила.

Вiн знову промовчав. Потiм плутано почав запевняти, що й вiн покохав мене, що… i т. д.

- Ти теж говорив менi про це! - усмiхнулась я.

Але - почекайте! - то ж були, мовляв, несерйознi розмови! Словом, вiн тiльки тепер вiдчув, як вiн кохає мене. Я згадала недавнiй свiй жарт про весiлля з Куком i спитала, чи не трапилось iз ним того, що з Онєгiном. Коли Татьяна була вiльна, вiн її вiдштовхував. Як вийшла замiж… Ну, ясно: iсторiя повторюється. Тодi Чаргар став божитись, що нiчого подiбного не трапилось, що це мої вигадки.

Я занервувалась. Невже це говорить славетний художник? I тодi ж менi блиснула жахна мисль. Чи не думає вiн i справдi, що я вийшла замiж за Кука? "Так от чому покохав вiн мене!.. Теж алiменти!" Я обережно стала його випитувати.

- Ну, добре,-'сказала я.- Припустiм, що ти мене кохаєш, i припустiм, що я обдурила тебе.

- Себто як? - не зрозумiв мене Чаргар.

- А так,- спокiйно сказала я.- Я й не думала виходити замiж. Це просто був жарт.

Вiн ураз одхилився вiд мене й захвилювався: мовляв, навiщо цi жарти? I потiм, хто менi дав право так жартувати з ним? (Вiн так i сказав "хто менi дав право"). Тодi я вмить пiдвелася й засвiтила електрику. Я стала напроти Чаргара й рiзко сказала:

- Що значить - "хто дав менi право?" Вiдкiля цей тон?

Вiн сидiв блiдий i мовчав. Менi знову пришила мисль, що я перебiльшую, що я зовсiм не зрозумiла його (вiн, мовляв, просто не любить жартiв у серйознi хвилини), що я зовсiм даремно турбуюсь: Чаргар i не думав мене ображати. Я пiдiйшла до нього й закинула свою руку на його шию.

- Милий мiй,- сказала я,- не гнiвайся! Я, їй-бо проти волi образила тебе.

Вiн довгим i уважним поглядом подивився менi в очi. В цi хвилини менi буквально забивало дух i бракувало повiтря - так хвилювалась я. За один момент менi в головi пронеслось мiльйон думок. Вони летiли, як блискавицi, наздоганяючи одна одну.

- Добре, я на тебе не гнiваюсь! - сказав художник.- Але все-таки ти менi мусиш сказати: ти вийшла замiж чи нi?

Тодi менi блиснула мисль, i я сказала:

- Вийшла, мiй милий! Вийшла!

Вiн рiшуче взяв мене за руку й посадовив на лiжко. "Алiменти", - якось мляво подумала я й вiдчула в усьому тiлi немiч. Чаргар мене ласкав. Свiжий вiтрець летiв у кiмнату, i знову запахло якимись польовими травами. Дрiбний весняний дощик ущух, i в вiкно зазирала темна нiч. Чаргар пiдiйшов до електрики й погасив її. Вiн обережними рухами примусив мене розтягнутись на лiжку. Чаргар хотiв уже брати мене, як у цей момент менi вернулись сили. Я так одштовхнула його, що вiн ледве вдержався на кроватi. Потiм я скочила з лiжка й знову запалила електрику. Я пiдiйшла до Чаргара. Вiн здивовано поставив на мене свої очi. Тодi я красномовно подивилась на нього, плюнула в обличчя й мовчки пiшла до дверей.


IX


Так скiнчилася моя iсторiя з художником. Так ганебно скiнчилось це святе (вiн так i говорив колись: "свята простота") i тепле кохання. Хiба можна написати ту муку, що творилась тодi в моїй романтичнiй душi? Сьогоднi я на життя дивлюсь цiлком реально. Сьогоднi я й сама iнодi посмiхуюсь iз себе. Але тодi в моїх очах маячiла сентиментальна даль, i тому, коли я побачила, що Чаргар, моя остання надiя, не мiг утекти вiд свiтового бардачка, я кинулась у розпач.

Пройшло кiлька днiв iз того часу, як я бачила Чаргара, але менi здалось, що це було так давно й так далеко, як далеко маячить глухий закуток моєї неповторної молодости й тих духмяних золотих пiвникiв, що не то лiденцями на ярмарку снились менi, не то серед "анютиних глазок", кануперу й м'яти закукурiкали моє дитинство.

Вечiр Першого травня рiшуче й навiки вiдкинув усi мої надiї й сподiвання, i я раптом зупинилась перед порожнечею канцелярських буднiв.

Як я тепер ненавидiла художника! Боже мiй, як я його ненавидiла! Тiльки тодi я зрозумiла, що по сутi i бiленький домик, i золотого пiвника на флюгелi, i темнi провiнцiальнi садки - все це я покинула в iм'я його. Спершу, як i треба було чекати, я хотiла якось помститись за розбитi надiї. Менi так хотiлось принизити й наочно показати Чаргаровi, чого вiн вартий. Але потiм це бажання погасло в менi, i я вже просто не згадувала його - таким маленьким i нiкчемним зробився вiн у моїх очах.

Але тоска за даллю не покидала мене. Бiльше того: вона тепер так розгорiлась, як нiколи. Це було її останнє полум'я.

Нiхто з радслужбовцiв не брав такої великої громадської нагрузки, як я в цi днi. Я, як п'яничка горiлкою, захлиналась нею. Менi здавалось, що я затоплю в цiй роботi своє лихо. Але скепсис уже з'їдав мене. Менi ввижалось, що я по сутi виконую дрiбну й зовсiм непотрiбну роботу дрiбних i нiкчемних людей, що живуть, як воли, як корови, що коло їхнiх iнтересiв обмежується "геранню" на столi. Я брала активну участь в органiзацiї жiнок, в делегатських зiбраннях, в редагуваннi мiсцевої стiнгазети, але я завжди думала, що нашу стiнгазету зовсiм не випадково називають "Стiнгазом" ("стiнгаз"). Саме все це - газ, димок. Горить вогка солома, а люди сидять бiля цього iлюзорного вогнища й гадають, що "без огню не буває диму".

Коли я виходила з установи й на порозi зустрiла сiрооку журналiстку. Вона якось нахабно подивилась на мене, взяла мене пiд руку й пiшла зi мною. Коли ми пiдiйшли до театрального садка, вона сказала:

- Ну, так ти й досi Париж згадуєш?

- Який Париж? - спитала я.

- Ах, боже мiй,- сказала вона.- Навiщо ховатись вiд мене? Я говорю про той Париж, що… Велика французька революцiя?

- Одмовляюсь тебе зрозумiти! - холодно сказала я.

Тодi журналiстка запевнила мене, що Париж уже нiколи не повернеться й не може повернутися. Вона говорила, що бачить мене наскрiзь. Але вона менi радить не турбуватись, бо я зовсiм не те, чим здаюсь собi.

- Ти знаєш,- раптом сказала вона,- єсть багато непомiтних людей. Ну… комiсарiв, припустiм, але вони живуть так, як усi живуть. I саме тому вони й герої. А що таке ти? Ну, скажи - що таке ти?

Я здвигнула плечима й мовчала, бо я й справдi не розумiла, чого вона хоче вiд мене. Тодi журналiстка потрiпала мене по плечу й несподiвано зареготала.

- От що,- сказала вона,- поспiшай на мою дорiжку, а то буде пiзно.

Потiм вона покинула мене, i я пiшла додому.

Того дня я не обiдала. Менi в'їдливо лiзла в голову якась мисль, i я вперто затримувала її в пiвсвiдомостi. Так пройшло кiлька годин.

В коридорi товаришка Уляна роздмухувала чоботом самовар i гулко кахала. Вже пройшло кiлька днiв iз того часу, як вона заходила до мене, i менi прийшла мисль, що я проти волi холоднiш тепер поводжуся з нею. Тодi я пригадала її перебитий нiс, i вiн зупинився передi мною якоюсь настирливою плямою. Ще я пригадала товариша Бе i його дику розкуйовджену голову й нiяк не могла уявити його в ролi закоханого юнака.

Раптом бiля мого вiкна сiла якась птичка й заспiвала. Це було так химерно на фонi темно-голубого неба, що я згадала дитячу казку про щастя: "Жив-був дiд з бабою, i от прилетiла до них…" i т. д. У дворi кричали дiти єврея, i я подумала, що старий єврей i досi мудрує над талмудом, як тисячi рокiв тому мудрували такi ж старi євреї.

В моїй кiмнатцi стемнiло, i менi прийшов у голову таємний "голем", чорт-хапун, i судний день єврейської провiнцiї.

Вечорiло. Товаришка Уляна й досi роздмухувала самовар. Десь настирливо кричала сирена. I тодi я раптом вiдчула, що я вже не гiдна далi тiкати вiд себе.

- Отже, журналiстка пропонує поспiшати? - сказала я.- Але куди поспiшати? Що значить поспiшати?.. Боже мiй, що це зi мною робиться!

- Ага! тепер i "Боже мiй"! - подумала я.

I саме тодi менi раптом усе ясно стало. I справдi: хiба я ввесь час не боролась iз Богом? Я хотiла своїми власними силами пiзнати напiвабстрактну даль. Але без "Нього" (я пишу "Нього", бо вiн i справдi був менi тодi безвихiдною судьбою) це неможливо було зробити. Я хотiла пiзнати даль без "Нього", але вiн не мiг менi пробачити цього.

- Так,- подумала я.- Це менi за нахабство.

Я пiдвелась iз лiжка. Я ще нiколи не вiрила в Бога й тому обрушилась на нього з такою силою свого нового почуття, з якою звертались до неба тiльки фанатики. Тодi я вiдчула потребу стати на колiна перед образом Спасителя.

Я хутко пiшла до дверей i вийшла в коридор. В кладовiй товаришки Уляни я колись бачила стару iкону: її туди викинув, очевидно, тов. Бе. Я рiшила взяти її вiдтiля й поставити в своїй кiмнатi. Але як я зроблю це? Товаришка Уляна кладову завжди замикала, i менi треба було дiстати ключ. Але тут же я згадала, що в кладовiй стоїть прас. Тодi я пiшла до товаришки Уляни за прасом. Я постукала. Вийшла товаришка Уляна з замотаною головою.

- Що з вами? - спитала я.

Вона почервонiла й подивилась на мене зажуреними очима. Вона говорила, що необережно опеклася водою з самовара, i говорила, що це скоро пройде. Але я їй, звичайно, не повiрила, бо синцi пiд очима говорили зовсiм iнше. Це була справа тов. Бе: вiн, безперечно, бив її цiєї ночi.

Товаришка Уляна зiдхнула важко i раптом прошепотiла:

- Бiдний, бiдний товариш Бе!

Потiм ми ще з пiвхвилини постояли в напiвтемному коридорi мовчки. Потiм у кладовiй зашарудiли пацюки, i я сказала:

- Чи не дозволите менi забрати ваш прас?

Товаришка Уляна засуєтилась i побiгла в кiмнату. Я гадала, що вона винесе ключ, а вона винесла прас: вiн був на кухнi. Так що на цей раз я так i не дiстала ключа. Але зате я його дiстала пiзнiш, коли зайшло вже сонце.

Iкона, що я за нею схопилась якось похапки i з тривогою, була старою дошкою, i на нiй ледве-ледве вирисовувався образ Спасителя. Спаситель мав надзвичайно привабливе обличчя й одразу настроїв мене на вiдповiдний лад.

Я внесла його в кiмнату, прив'язала до нього (до неї, до iкони) невеличку мотузку й повiсила в куток.

Потiм я побiгла в мiсто й купила там у якоїсь торговки бiля базару лампадку й пляшку лампадкового масла.

Потiм прибiгла додому й засвiтила лампадку перед Спасителем. Я не свiтила електрики, i тому в кiмнатi стояв напiвмiстичний присмерк. Збоку в кладовiй шарудiли пацюки.

Тодi я впала на колiна, схрестила на грудях руки й мовчки фанатично дивилась на образ Спасителя. Я молилась. Я так молилась, як молилась тiльки в дитинствi. Раз у раз я зiдхала тяжко i тодi я думала, що стою в катакомбах перших християн i несу на собi великий хрест. Передi мною проходили фанатики середньовiччя, велика iнквiзицiя й глухi манастирi моєї вiтчизни. Страждання людей, їхня хресна путь до свiтової Голгофи - все це так ясно постало передi мною.

Я дивилась на образ Спасителя, але я думала про темну нiч нашої дiйсности, що загубилась в таємному космосi, про придавлених фортуною людей моєї вiтчизни, i я так хотiла, щоб легенда про фантастичного доброго ангела перетворилася в дiйснiсть, i я так безумствувала всiм тим чистим, що залишилося в менi.

- Боженько! Мiй милий, хороший Боженько! - шепотiла я й уважно дивилась на образ Снасителя.

Тихi дитячi сльози падали менi по щоках, i я вже вiрила, що прийде якесь чудо раптово й несподiвано. Я стояла на колiнах кiлька годин, але я не почувала втоми.

Вже давно над городом стояла темрява. На баштi годинник пробив два рази. Свiже повiтря рвалось у мою кiмнату й колихало вогненний язичок моєї лампадки. Знову шарудiли в кладовiй пацюки.

- Боженько! Мiй милий, хороший Боженько!

Я молилась так тепло, як тодi в дитинствi, коли ми з мамою виходили з бiлого домика i йшли по темних провiнцiальних садках зустрiчати свiтле Воскресiння Христа.

Я простояла на колiнах цiлу нiч i тiльки тодi пiдвелась, коли в кiмнатi зовсiм розвиднилось.

З того часу я кожного дня свiтила лампадку й кожного дня ставала на колiна перед образом Спасителя.

Iнодi я молилась за товаришку Уляну, за сiрооку журналiстку i навiть за Кука. Чаргара я не згадувала, i не тому, що менi була злоба до нього, а просто тому, що вiн якось вилетiв менi з голови. Вiн уже не iснував для мене, його мiсце на моєму серцi запосiв образ Спасителя. Пройшла весна, прийшло знову гаряче лiто. Я працювала в установi так акуратно, як ранiш. Бiльше того: комунiсти вважали мене за зразкового робiтника. Тiльки тепер я не вмiла реготати й не вмiла так смачно їсти шоколад.

Колись я прийшла з роботи страшенно стомлена й рано лягла спати. Уночi до мене хтось постукав. Я запалила електрику й тiльки-но хотiла пiти до дверей i одчинити, як дверi знову загримiли ще з бiльшою силою. Я нiколи, здається, нiчого не боялась. Але на цей раз я просто обурилась.- Мене здивувало нахабство. Така пiзня нiч - i так стукати до одинокої дiвчини. Я знову погасила електрику й лягла спати. В мої дверi стукали ще з пiвгодини, але я не звертала уваги й засинала. Мiсячна пляма впала на спинку мого лiжка, i я згадувала молодi роки й пригадала сусiда-вiзника. Вiн теж так уперто стукав на свою жiнку, як той невiдомий, що стоїть за моїми дверима.

Нарештi я заснула. I сниться менi химерний сон. Нiби я напередоднi якоїсь подорожi й чогось чекаю. Завтра нiби буде якийсь карнавал i буде мандолiна. Завтра бiля степового вогнища пiд вечiрнiм небом - Декамерон. I тодi мiй край, як iдилiя узамiтної Нiцци. Раптом Дон-Квiзадо виносить на прилюдний диспут (i думає захищати) магiстерську дисертацiю на тему "душа матерiї". Маестро Дантон усмiхнувся.

- О, маестро! - скрикнув Дон-Квiзадо.- I на моїй мовi каламар звучить надто прозаїчно, бо вiн асоцiюється з паламарем. Але от я беру це слово i, як iндiйський факiр, зачаровую ним ваше притуплене ухо. Тодi твiй мужнiй голос у мемуарах твоєї доби - як тигр серед чвирi. Бери перо, наливай у свiй каламар атраменту й пиши.

Тодi маестро Дантон пише. I його древнiй каламар, що з нього падають ножi двi сотнi лiт, зачаровує таким незначним деталем, як спогад, коли.вiн уперше взяв у руки перо й з тривогою вивiв першу лiтеру. Це була "М". Мисль? Милiсть? М'ятеж? - не знає, але вiн думає, чи не була то Марiя.

- Я тебе заклинаю, як iндiйський факiр! - кричить Дон-Квiзадо.- Я хочу пiзнати твою душу, о матерiє! Невже ти, як панцерник, i сила моєї художньої iнтуїцiї не найде дороги до твоєї темної душi?

Маестро Дантон усмiхнувся й кинув царственно-похабний жест. Дон-Квiзадо змовк. Балаганчик заревiв, загримiв, зарокотав. Вискочив циган, метнувся перед публiкою i пропав за тиром".

- …Фу, чорт! яка нерозбериха! - скрикнула я й прокинулась. За вiкном стояла мертва нiч. Але я, очевидно, недовго спала, бо в дверi менi знову настирливо стукали. "Стукаєш?" Ну i стукай! - подумала я, i знову почала засинати. Тодi сниться менi другий сон.

На краю оселi, де праворуч порожнiй майдан i старовинна козацька церква, стоїть хатка на курячих нiжках. I хатка, мов казка, мов пушкiнська няня, як Гофман, як бризки Вайлда, як ночi, що тисяча їх i одна. Летять у нiч безшумно кажани. Кричить тривожно сич:

- Угу!

В хатцi я, аферистка, провокаторка, убивця, i моя сестра - проститутка. Сестра допiру прийшла з тайного публiчного дому й сидить на печi бiля сибiрського кота. Кiт таємно муркотить своє одвiчне муркотiння.

- …Але як менi обмити руки,- з тоскою думаю я,- коли вони в людськiй кровi? Кому розповiсти свою муку - я, аферистка, провокаторка, убивця? Вчора я зарiзала на великiй дорозi, що ховається за мигдальними кучугурами, що пересiкає тракт Карла XII,- вчора я зарiзала жiнку з дитиною. Три днi позад я спровокувала цiлу країну.

- Б'янко,- раптом звертається до мене сестра, i в її очах стоїть невимовна скорбота.- Яка тоска!

Тодi я повертаюсь i бачу в первiснiм степу над вiтром тирси гострi списи. Iде ватага, i стоїть степ, як мариво в пожарах. Тисяча й одна нiч, забута країна, медовi ландшафти, екзотика круторогих волiв…

- Чи не це понесе Чаргар на олтар свiтового мистецтва,- думаю я.

Тодi мене знову зажурено перебиває сестра:

- Б'янко, ти чуєш?

- Що чуєш? - скрикнула я.- Сволоч! Замовчи, потаскухо!

Сестра уткнула обличчя у вовну сибiрського кота й тихенько заплакала.

- Сестро! - говорю я далi.- Ти не знаєш, хто буде цезарем майбутньої iмперiї - свiтовий мiльярдер чи свiтовий чиновник?

I каже сестра крiзь сльози:

- Яка ти чудна, Б'янко, хiба ця мисль i тебе тривожить? Тодi починає колихатись хатка на курячих нiжках. Мене хилить. Я безумовно хочу заснути. Сестра пестить мою голову. В кiмнатi - домовина - така змертвiла тиша, i… раптом очi мої зупинились: вони найшли крапку.

- Морiтурi те салютант! - скрикнула я, як римськi гладiатори, що йдуть повз iмператора на бiй.

Але це було тiльки передчуття. Навколо мовчазно, i лише цвiркун, як дячок над мертвим, одбиває речитативом. Тодi я пiдходжу до вiкна й бачу: на темно-синьому фонi бездонного неба, над порожнiм майданом, над козацькою церквою, що одиноко стоїть на краю оселi, в повiтряних просторах маячить велетенський чорний силует. Це була така божевiльна фантастика, що я мимоволi вiдкинулась вiд вiкна. Але - даремно: дика кiшка тривоги вже торкнула мене своєю ласкавою лапкою. Ще раз торкнула i так м'яко, i так енергiйно. I впало моє серце, i розсипалось ледве чутним тривожним дзвоном. Я напружую мислi, де я бачила цей велетенський силует в кепi?

- О, далекий! - раптом скрикнула я й побачила: з жахною силою, розсiкаючи темно-синi простори, летiв на землю витвiр генiального скульптора. Потiм удар - i тиша.

- О, далекий! - знову скрикнула я i, божевiльна, вискочила з хатки, що на курячих нiжках.

I знову передi мною змертвiлий порожнiй майдан i нiчне темно-синє небо. "Де ж вiн упав? - думаю я.- Де ж цей генiальний витвiр у кепi?"

Тодi я побачила: там, де впав вiн, замаячiли три могили. I лежать у цих могилах у середньовiчних капелюхах три витязi. I сказав перший:

- Морiтурi те салютант!

…Я знову прокинулась. На чолi менi лежали краплi холодного поту. У вiкно вже зазирав мiський свiтанок. Я пiдвелась i надiла виступцi. Якесь передчуття охопило всю мою iстоту. Невiдома сила потягла мене до дверей. Я в розпуцi вiдчинила їх i побачила перед дверима закривавлений труп товаришки Уляни з розрубаною головою. Але дивно: я навiть не скрикнула. Я тiльки подумала тодi, що товаришку Уляну вбив, очевидно, товариш Бе.

"Бiдний, бiдний товариш Бе!" - згадала я її теплу фразу.

Тодi я заперла дверi й, пiдiйшла до iкони (перед нею жеврiла лампадка). Я спершу здивовано подивилась на образ Спасителя, а потiм суворо сказала:

- Ну, Боженько! Чому ж ти не вiдчинив дверей, коли до мене стукала твоя раба Уляна? Ну?

В кiмнатi стояла пiвтемрява, i на неї поволi i обережно насувався мiський свiтанок. Лампадка ввесь час миготiла й робила на образi Спасителя химернi тiнi. Було тихо й урочисто.

Але я вже безумствувала. Якась дика злоба свердлила менi мозок, i страшна образа лягла на моє серце. Менi прийшла мисль, що образ "Спасителя" - це не що iнше, як мертвий Чаргар. Я вiдкинулась вiд iкони й пiдiйшла до вiкна. Я буквально ковтала свiже повiтря, бо менi здавалось, що от-от задихнуся. Потiм я пiдiйшла до Спасителя й з не меншою насолодою, як i Чаргаровi, плюнула в його прекрасне обличчя. Потiм узяла iз стола кухонний нiж i порубала дошку з образом Боженьки на маленькi трiсочки. Я погасила лампадку й викинула її у вiкно.

Iшов свiтанок. Я вийшла в коридор, переступила через закривавлений труп товаришки Уляни й пiшла на вулицю. В коридорi бiля розрубаної голови, очевидно, було багато крови, бо я трохи забруднила свою спiдницю.

Я йшла поволi. Я вийшла на ту дорогу, що веде до глухої провiнцiї. Тодi я круто повернула й пiшла до квартири Кука. Повз мене проїхав асенiзацiйний обоз, i вулиця раптом запахла важким калом. Але я не тiльки не кинулась убiк, навпаки - з якоюсь пожадливiстю я вбирала носом важкий запах мiських нечистот.

Надi мною, очевидно, стояло м'яко-голубе ранкове небо, але я його не бачила. Я виходила на нову дорогу, де так усе просто й ясно, де люди живуть i вмирають, як справжнi епiкурейцi. Ця дорога нiколи не була для мене загадковою, i я знала, скiльки м'ятежних людей пройшло нею. Це мене пiдбадьорювало. Я вийшла на майдан Трьох комунарiв i звернула в кривий завулок.

Х

На цьому я й мусiла б скiнчити свою блiденьку iсторiю, коли б не маленька деталь, що остаточно схарактеризує мого останнього бога.

Я прийшла на квартиру Кука, коли вiн iще спав. Я постукала. Вiн вийшов у кальсонах i став прохати в мене пробачення. Тодi я сказала, що нiчого не маю проти. Вiн мене, звичайно, не зрозумiв. Я сказала йому, в чому справа. Мовляв, я хочу вiддатись йому, але… з умовою: вiн мусить негайно дiстати менi посильного. Кук спершу не повiрив менi - вiн, очевидно, боявся, щоб я його знову не обдурила. Але раннiй час i моє блiде обличчя його переконали, що я не жартую. Вiн заметушився.

Тодi я зайшла в кiмнату й сiла до столу. На конвертi я написала: "Художниковi Чаргаровi", а в листi прохала Чаргара спiшно прийти до Кука (я дала й адресу),iнакше я негайно вiддамся дiловодовi. Я написала, що я й справдi ще не виходила замiж i взагалi не думаю виходити. Але сьогоднi вранцi я хочу подарувати свою невиннiсть. Коли вiн встигне - я дарю йому, не встигне - її забере дiловод iз мавпячою фiзiономiєю.

Я писала дуже незв'язно, але все-таки, що Чаргар мусiв мене зрозумiти. Потiм я передала листа посильному.

Коли посильний побiг, я сiла бiля Кука й обняла його. Вiд нього пахло неприємним потом, i я подумала: "асенiзацiйний обоз". Потiм я йому вiддалася.

Але я ще не встигла й пiдвестися з лiжка, як у дверi постукали. Я вже знала, хто там стояв. Тодi я взяла простиню й понесла її за дверi.

Чаргар стояв блiдий. Я йому мовчки показала на кров (менi на мить блиснула розрубана голова товаришки Уляни) i сказала, усмiхаючись:

- Це рештки моєї невинности… Забери, коли хочеш.

Чаргар мовчав. Тодi я круто повернулась i пiшла в свою установу. НАРЕЧЕНИЙ

Вона була тихесенька собi телефонiстка з волосної телефонної станцiї. Вона жила й виросла в такiй глушинi, де, крiм фанта, нiяких розваг не знають. Iм'я їй було Катруся. Її не можна було назвати красунею, але навiть мiсцевi кумушки добачали в нiй багато симпатичних рисок. Якось так трапилось, що вона закохалась у волосного писаря i якось так трапилось, що волосний писар пiшов у партизани - у тi партизани, що проти бiлих загонiв. До цього часу вона буквально нiчого не розумiла в полiтицi. Але тепер вона зрозумiла, що треба воювати проти генералiв i що не треба царя. Вона, нарештi, навiть зробилась справжньою революцiонеркою, бо Михайлик (так звали її коханого) писав, що справжнi революцiонери не тiльки проти царя, але й проти соцiал-угодовцiв. Коли приходили нуднi й довгi степовi ночi, вона сiдала до столу й писала:

"Дорогий мiй, золотий мiй Михайлику! Пишу тобi на твою колишню адресу, але не знаю, чи дiйде i чи дiстанеш ти цього листа. Я тебе кохаю, як i колись кохала - дуже, так, що аж зiдхати важко. Я вже тепер не тiльки проти царя, а й проти соцiал-угодовцiв. Коли до нас приходять червонi, я страшенно радiю i навiть плачу вiд радости. Всi вони такi гарнi й хорошi, нiби всi вони були твоїми близькими товаришами. Так що, дорогий мiй, золотий мiй Михайлику, тiльки вони мене трохи втiшають у моєму самотньому життi".

I далi вона писала в такому ж дусi i довго потiм плакала i радiсними й сумними слiзьми.

Михайлик написав їй колись, що листiв вiд неї зовсiм не одержує, бо їхнiй загiн весь час пересувається з одного мiсця на друге, їй боляче було прочитати це, але вона мусiла примиритись з таким становищем.

Так пройшов рiк, другий i, нарештi, надiйшли останнi днi громадянської вiйни. Одного ясного дня, коли над забутим селом стояло ласкаве осiннє сонце, Катруся одержала вiд Михайлика звiстку, що вiн днями, мабуть, пройде з загоном своє рiдне село. Вiн нiчого бiльше не писав, (але вона певна була, що вiн тепер обов'язково залишиться бiля неї, бо не вiк же йому воювати за революцiю i страждати по фронтах: мовляв, тiльки його та ще двох, здаєтеся, нема на селi, а решта давно вже сидить по своїх хатах. Вона думала, що вони тепер обов'язково поберуться i заживуть щасливим життям, бо Михайлик тепер не звичайний собi писар, а червоний i, можливо, навiть писар-комунiст.

Сидячи бiля телефонного апарата, вона раз у раз зазирала у вiкно й дивилась на дорогу, що йшла вiд далекої сиротливої станцiї, де мусiв зiскочити з потяга її наречений: вона не припускала й мислi, що Михайлик може прийти зовсiм не зi станцiї, а з широкого степу, з якоїсь iншої слобiдки, походом.

На селi було зовсiм тихо, нiби тут нiколи й не було громадянської вiйни.

Зрiдка iз степу тягнулися вози iз снопами i пахло молодим хлiбом. На банi самотньої церкви лежало спокiйне сонце i спокiйно випроваджало з вигону першу череду iдилiчних корiв. Бiгли пастушки i чiтко замикали коло селянського сентиментального ландшафту.

До Катрусi увечерi приходили подружки: Таня-попiвна й Соня - молода вчителька. Вони довго й багато говорили про Михайлика i страшенно заздрили Катрусi. Приходила ще до Катрусi й її мати i теж говорила про Михайлика. Але й мати, й Таня-попiвна, i молода вчителька йшли додому, i тодi Катруся брала з полички якусь книжку життя (у телефоннiй кiмнатi була ще й мiсцева бiблiотека томiв на 20) i читала її, сторожко прислухаючись до кожного шелесту за вiкном, бо вже було зовсiм темно й не видно було дороги до станцiї.

Так пройшло кiлька днiв. Кожного дня над волосним селом сходило ласкаве осiннє сонце i кожного дня заходило за золотою банею самотньої церкви. Кожного дня пахло молодим хлiбом i з вигону повертались сентиментальнi пастушки. Катруся навiть змарнiла трохи: коли ж, нарештi, повернеться її Михайлик? Вона вже не боялась, що його десь уб'ють злi вороги-царисти й соцiал-угодовцi, але вона вже боялась, що її нареченого одiб'є якась iнша жiнка з тих невiдомих країв, що про них вона буквально нiчого не знає. Жiнок на свiтi багато i кожна з них може покохати її Михайлика й навiть може його причарувати. I тепер їй так тривожно билось серце, як нiколи. "Боже мiй! хоч би скорiш вiн їхав!" - колись прошепотiла вона i тяжко зiдхнула.

Саме в цей момент телефон задзвонив. Катруся здригнула. Дзвоник був якийсь незвичайний i тривожний. Вона взяла до вуха рурку й сказала:

- Я слухаю.

- Дуже приємно, що ти слухаєш,- фамiльярно сказав незнайомий голос.

Катрусi хутко забилось серце, її раптом прийшла мисль, що говорить з нею нiхто iнший, як її довгожданий Михайлик. I справдi: вiн же йде з отрядом, i, очевидно, вони їдуть на конях, а не по залiзницi.

Як це вона досi про це не думала?

- Це ти, Михайлику? - ледве вимовила вона вiд хвилювання. В рурцi зареготало.

Регiт був якийсь неприємний i такий образливий, що їй одразу ж тоскно заскимiло в грудях.

- Я слухаю! - уже тремтячим голосом промовила вона.

- Дуже приємно, що ти слухаєш,- знову фамiльярно сказав той же голос.

Iншим разом Катруся, очевидно, з обуренням положила б рурку на мiсце i вже не вiдповiдала б нахабi, але тепер вона цього не могла зробити й стояла бiля апарата з розгубленими i стривоженими очима.

- Так ти чекаєш Михайлика? - нарештi спитав її той же голос. Вiдкiля ж вiн мусить дзвонити тобi?

- Коли ви щось знаєте про нього, то, будь ласка, не жартуйте зi мною! - у розпуцi промовила Катруся.

Тодi голос сказав їй, що вiн, звичайно, знає Михайлика, але все-таки цiкавиться, вiдкiля вона чекає його.

Тодi Катруся сказала, що вона чекає його з Червоної Армiї i що вiн мусить днями приїхати додому. Голос спитав, чи не наречена вона його? Вона сказала - "так"! Тодi вияснилось, що той, хто говорить з нею, начальник її Михайлика, i вони за якiсь двi години будуть у неї. I ще вiн спитав, як вона ставиться до червоних. Катруся почервонiла i сказала, що вона давно вже на боцi червоних i проти царя та соцiал-угодовцiв.

I ще вiн спитав, чи нема в її селi зараз загону якогось.

Вона сказала, що загону нiякого нема i що взагалi тут давно вже бачили вiйсько. Тодi той, хто говорив з нею, покинув рурку, i вона одiйшла вiд апарата. Вона дуже хвилювалась i навiть розчервонiлась вiд хвилювання, бо за якiсь двi години мусiла, нарештi, побачити свого довгожданого Михайлика.

Уже зовсiм звечорiло. На лiве вiкно впав промiнь вiд срiбного мiсяця, i сам вiн, срiбний мiсяць, почав зазирати в кiмнату. На селi спiвали дiвчата.

На дзвiницi старий дзвонар почав довго бити у розбитий дзвiн, нiби доба має не 24 години, а нiяк не менше, як 240. Катруся метушилася бiля своєї скринi, а потiм метушилася бiля дзеркала, що стояло на столi бiля запаленої лампи. Вона готувалася до зустрiчi зi своїм нареченим. На нiй уже було найкраще її блакитне плаття, пошите за останньою провiнцiйною модою, i також її найкращi черевики, що вона їх торiк купила в найближчому городi, на толкучцi. Їй дуже хотiлось зараз подiлитись з кимось своєю радiстю, але їй нi з ким було подiлитись, бо мати, як i Таня-попiвна та молода вчителька, сьогоднi не прийшли до неї, а до них бiгти вона боялась, бо їй здавалось, що от-от застукають у дверi й на порозi появиться її золотий Михайлик.

Вона раз у раз виглядала у вiкно i прислухалась до степу.

Але поки що в степу було тихо. Тiльки вози зрiдка рипiли та перегукувалися селяни. Десь угорi кричали гуси i так далеко, нiби вони були вже за невiдомими морями. Колись Катрусi було сумно слухати їхнiй сумний гелгiт. Але тепер вона ставилась до нього зовсiм байдуже.

Катруся подивилася на годинник: треба було чекати з хвилини на хвилину.

Але вона вже не могла чекати. I тодi ж вона почула, як у степу раптом зашумiло, загоготало й пiшов кiнський тупiт. То до села наближався дорогий загiн з її Михайликом. Вона одiйшла вiд вiкна й сiла до апарата. Вона зараз уже покине виглядати, бо - хто його знає! - може, Ми