Ілюзія [Тетяна Винокурова-Садиченко Назар Крук] (fb2) читать онлайн

Тетяна Винокурова-Садиченко
ІЛЮЗІЯ

1. Ізя

Сидимо у Ізі вдома. У нього спокійно, затишно. У нього купа дисків, пилюка на поличках і мереживо павутиння попід стелею. У нього немає телевізора, радіо та Інтернету.

Жодних засобів зв’язку з навколишнім світом, окрім невеличкого брудного віконця. Мені здається, що він навмисне ніколи не миє цього віконця, - так йому легше відгородитися від світу, який, на думку Ізі, намагається пролізти у його мозок. Ізя палить цигарки без фільтра. Він не визнає фільтрів.

«Хто знає, що вони можуть напхати у той фільтр?», - питає він, виділяючи слово «вони». Ці загадкові вони - найзапекліші вороги мого дорогого друга.

Щоразу, як я відвідую його барліг, він сканує мене якоюсь штукою, схожою на ті, якими вимірюють радіацію. Може, й справді шукає на мені залишки якогось випромінювання… Потім питає кодове слово - перевіряє, чи не зомбована я. І лише тоді дозволяє пройти. Ізя дуже боїться, аби вони мене не завербували. Він у них так щиро вірить, що іноді ця віра, мов зараза, перекидається й на мене.

Давно вже хотіла припинити ці відвідини, аби й собі з глузду не з’їхати, постійно думала: «Сьогодні зайду - і все…», - щодня, заходячи до нього, так думала. Ізя їсть яблуко. Він схожий на щура. Товстого брудного сірого щура зі скаженими очицями й довгими жовтими іклами у пащі. Цікаво, що думають про нього люди, коли бачать на вулиці? Мабуть, люди також помічають, що він схожий на щура. Якщо хтось помічає його взагалі, то помічає, що він схожий на щура.

Я теж помітила саме це, коли ми познайомилися.

Я їхала додому в маршрутці. Сиділа біля вікна й роздивлялася знайомі пейзажі. Згадувала, чи не забула щось на роботі, - у мене давно такий пунктик, мені постійно здається, що я щось забула. Може, колись і справді забула якусь фігню, яку досі не можу пригадати, тому й муляє…

- Ви ж не рахуєте дерев? - спитав мій сусіда.

Я швидко глянула на нього, трохи відсунулася. Він був схожий на пацюка - бридкого, гладкого, неголеного пацюка.

- Ні, - відповіла я й відвернулася.

- Правильно, - зрадів пацюк, - ніколи не рахуйте дерев! Чи машин… чи будь-чого… Кажуть, що це - ознака психічної хвороби, та хіба то - головне? Головне, що це може ввести вас у транс. Ви й так у трансі зараз. Подорож у транспорті вводить вашу свідомість у стан легкого трансу. А як почнете рахувати - уявляєте, в який транс зможете увійти?

- Я нічого не рахую, - відказала я, не обертаючись до нього.

Господи, подумала я, ну чому я мешкаю у цьому клятому районі? Чому тут постійно вільно тиняються усілякі придурки, шизики, маніяки, й ніхто не контролює їхню діяльність і вплив на нормальне життя нормальних людей?

- Стан трансу небезпечний тим, що у цьому стані вам дуже легко щось навіяти…

- Дякую за лекцію, - я нарешті обернулася й звелася, аби пройти до виходу, - ви не будете виходити?

- А чому зараз? - він навіть не зробив спроби пропустити мене.

- Бо я тут живу, - збрехала я. Мені треба було проїхати ще декілька зупинок, але їхати поруч із цим ненормальним було не надто комфортно.

- Ні, - не погодився пацюк, - ви живете за три зупинки звідси. Я частенько вас помічаю. Я знаю всіх, із ким їжджу у цій маршрутці. І знаєте чому? Бо всі дивляться у вікно, а я - на людей. У вікно дивитися небезпечно…

- Ага, - кивнула я й протиснулася повз нього до виходу (він навіть не посунувся), - бо можна увійти у транс. До побачення.

- Я серйозно! - гукнув він наздогін.

Ще б пак, подумала я, виходячи. Ви, шизики, завжди серйозні… Ізя жере яблуко. Він зосереджений на цьому. Зосереджено вдивляються у нещасний плід маленькі чорні очиці, зосереджено працюють жовті щурячі ікла… Раніше це видовище викликало у мене огиду, ледь не відразу. Тепер - звикла. Ізя знає це. Він частенько говорить: люди звикають до всього, як таргани або пацюки. Це смішно: людина, схожа на пацюка, вважає схожими на пацюків інших людей.

- Як на роботі? - питає він. - Нічого дивного не помітила?

Мабуть, Ізя вважає мене своїм агентом у боротьбі з ними. А я не можу бути ним, бо як можна бути агентом у боротьбі з тим, у кого не віриш? Я - єдина істота, що пов’язує мого Ізю із реальним життям.

- Нічого, - відповідаю я. - Як завжди. Люди як люди.

Робота як робота. Шеф як шеф. Ніхто не вербує, ніхто не пхає до мого мозку ніяких чіпів.

- Ти просто погано спостерігаєш, - виносить вердикт Ізя.

- Добре, - усміхаюся я, - завтра буду дивитись уважніше.

Я не знаю, що саме шукає Ізя, але я не проти допомогти йому. Він подобається мені. За його щурячою зовнішністю ховається хороша, трохи чимось налякана людина, яка вигадала свій власний сенс життя, свою ціль і своїх ворогів. Припускаю, колись він працював із тим, чого панічно боїться зараз, бо знає чимало про техніки гіпнозу, навіювання, НЛП і навіть проведення спіритичних сеансів.

Певно, колись він був непоганим спеціалістом, а зараз - трохи поїхав дах. З ким не буває?

Ще я вдячна йому за те, що допоміг мені зіскочити з телебачення. От чим я точно була зомбована! Коли згадую про це, починаю вірити й у те, що мій Ізя може мати рацію і в іншому…

Мене дивує те, що в його хаті завжди приємно пахне.

Це викликає дисонанс. Смітник не може приємно пахнути.

Щуряче лігво має бути сповненим відповідними ароматами. Тим паче, коли щур постійно палить цигарки без фільтра… - Ізю, - кажу я, - мені сьогодні наснилося, що я невиліковно хвора…

- Усі ми хворі, - він догризає те, що лишилося від яблука, він завжди їсть яблука цілком, утилізує, - усі ми хворі невиліковно, від життя помирають.

Він сміється. Сміх у нього на диво приємний. Світлий, щирий, заразний. Хочеться сміятися разом із ним. Принаймні, посміхнутися. Його сміх дисонує з ним так само, як пахощі в його хаті з її виглядом. Цей сміх пови нен належати героєві, блискучому акторові, принцові на білому мерседесі, але аж ніяк не цьому гладкому переляканому пацюкові.

Може, він украв цей сміх? А чому б і ні? Він розповідав, що після деяких гіпнотичних сеансів люди вистрибували з вікон. У відповідь на кодове слово люди віддавали життя…

Чому б комусь не віддати й свій сміх?

- Кажуть, якщо померти уві сні, помреш і в реальному житті, - згадую я.

- Хто це каже? - хитро всміхається Ізя. - Режисер «Жаху на вулиці В’язів»?

- Та ні, - відповідаю я, кидаючи погляд на його диски, - мама, здається, казала…

У Ізі є диск із першим «Жахом…», найулюбленішим. З дитинства обожнювала цей фільм. Та й не тільки я. Моя молод ша сестра під нього дуже швидко засинає - це її колискова…

Ніколи не розуміла, навіщо Ізі диски з фільмами.

Мабуть, вони з його попереднього життя - того, у якому він був відомим експертом із впливу на свідомість. Певно, вони - єдине, що він залишив собі з того життя. Єдине, чого не він так і не зміг позбутися.

- То передай своїй мамі, що це - брехня, - каже Ізя, - і не входь у транс. Ти допіру щось згадувала, ти ж пам’ятаєш, цього робити не можна. Це - легкий транс.

За його словами, у легкому трансі кожна людина перебуває принаймні декілька разів на день. Коли згадує щось, коли виконує монотонну роботу, коли дивиться у вікно, їдучи у транспорті, коли дослухається до свого дихання… І саме у цьому трансі людину гіпнотизують. Вони гіпнотизують.

- Звідкіля ти знаєш, що це брехня? - питаю я. Ображаюся, що маму звинувачують у брехні.

- Сам помирав, - підморгує мені. - І як воно? - питаю я.

Я, здається, жодного разу не помирала уві сні.

- Дивно… Легко… Летиш над своїм тілом, над землею, над родичами… і шкода їх, а повертатися - зась!

- У тебе є родичі? - дивуюся я.

- Були, - відповідає Ізя.

Мені здається, що десь глибоко (а може, й не глибоко) підсвідомо він не проти померти. Він не любить цього світу. Він боїться його, ховається від нього…

Вигадана ціль виявилася надто недосяжною, а вигадані вороги - надто серйозними. Якось Ізя сказав, що не може дочекатися ядерної війни.

- Чому? - здивувалася тоді я. - Ми ж загинемо!

- Подивися на Чорнобиль, - відказав він, - там немає людей. Там усе квітне. Там листя на деревах зелене.

Зелене! А не сіре, як у нас…

- Коли це ти подався в екологи? - посміхнулась я.

Він не відповів. Він не слухав. Він провадив далі.

- Втім, не треба буде й війни. Ми й без неї помремо.

Вимремо. Потонемо в інформаційних потоках. Ми вже тонемо. Ми перенасичені…

- Треба просто у них розібратися, - знизала плечима я, - у потоках. Розставити пріоритети.

- Ну вперед, - невесело всміхнувся він, - розставляй.

А я подивлюся…

Я спробувала. І я зрозуміла, що не знаю, яка інформація з навколишнього середовища цікавить мене. Мене нічого не цікавить, із жахом подумала я, геть нічого!

- Мені не потрібна жодна інформація, - повідомила я.

- А знаєш чому? Ти вже увібрала в себе її максимальну кількість. Не лізе далі, розумієш? І це не лише з тобою, це - з усіма. І скоро ми вибухнемо. Всі. - Інформаційний апокаліпсис, - посміхнулася я.

- Типу того, - посміхнувся Ізя.

Дерева справді сірі.

Сиджу на канапі, розглядаю попіл неба крізь шибку.

Думаю про те, що дерева справді сірі. Мертвий телевізор стоїть навпроти мене. Він мертвий вже декілька тижнів. Я вбила його. Просто вимкнула з мережі - і вампір помер.

Чи оживе, якщо ввімкну? Чи почне мерехтіти кольорами, словами, очима, усмішками? Геть непотрібними, зайвими.

Чи затягне знову? Тримаю у руці пульт. Тримаю пальця на червоній кнопочці. Червоній… Ніби для запуску ракет.

Ядерних.

Чому я слухаю маячню свого щуроподібного товариша?

Можливо, тому що теж не люблю цього світу? Тому що теж інколи думаю про його знищення. Натиснути на червону кнопку - і полетять ракети, і закричать люди, і загуде земля… Натиснути червону кнопку… Лише одну кнопку… Лише раз натиснути…

Я натискаю. Обличчя, сміх, голоси. Я вдивляюся.

Прислухаюся. Комедійний серіал. Сміх за кадром. Хтось падає. Сміх. Підводиться. Сміх. Мені теж стає смішно.

Смішний хлопець. Де у ньому може ховатися небезпека?

У якій рисі його смішно-серйозного обличчя?

Треба відірвати погляд. Просто відірвати погляд. Лише відірвати погляд… Відірвати… Обидві руки… Я дивлюся на обидві свої руки… На них треба зосередитися… Яка з них підійметься раніше?.. Погляд… Яка з них випередить мій погляд?.. Погляд… … Я дивлюся на попіл неба.

Я щойно двічі входила у транс.

Я примусила себе увімкнути й вимкнути вампіряку.

Увімкнути - несвідомо. Вимкнути - свідомо. Ізя пишався би мною.

Починається осінь. Сіра і зовсім не така гарна, як її малює моя сестра, - та сама, що засинає під «Жах на вулиці В’язів». Вона все бачить яскравіше, ніж воно є.

Вона не хоче бачити сірість. Що сказав би на це Ізя? Ізя сказав би, що перший-ліпший гіпнолог скористається цим, щойно роздивиться її малюнки. Ізі постійно здається, що його всі хочуть загіпнотизувати.

Я кажу йому: ти надто велику вагу надаєш своїй персоні.

Ти вважаєш себе надто крутим. Кому ти потрібен?

Я думаю: кому ти потрібен, переляканий ти пацюче?

Усі спецслужби світу, усі інопланетяни, усі вони тільки і мріють про те, аби завербувати, загіпнотизувати, затягти тебе у свої тенета? Навіщо? Хто ти такий?

Хто ти такий?

До речі - а хто він такий?

Я досі не знаю цього. Ким він був до того, як перетворитися на пацюка, що сховався у своїй нірці? Ким є зараз? Де знаходить гроші на свої цигарки без фільтра, на маршрутки? Куди на цих маршрутках їздить? Як його звуть? Так. Я не знаю, як його звуть насправді. Під час знайомства він чесно попередив, що Ізя - це його несправжнє ім’я.

Ми зустрілися на зупинці біля мого будинку. За два дні після нашої першої зустрічі у маршрутці. Я одразу впізнала його. І, звісно ж, зробила вигляд, що не впізнаю.

- Привіт! - вигукнув він і помахав рукою.

Я відмахнулася у відповідь. Може, відчепиться?

Не відчепився. Підійшов.

- От бачите, - сказав він, - ви мешкаєте саме тут.

Він, пацюк, був задоволений собою, широко посміхався.

- Так, - я була вимушена погодитися, - я мешкаю тут.

- Я теж, - зрадів він, - давайте знайомитися!

- А давайте не будемо, - спробувала відмовитись я, але було запізно - він уже тягнув мені свою щурячу лапку. - Ізя, - відрекомендувався він, - це, звісно, не справжнє ім’я…

- Чому? - здивувалася я.

- Що чому?

- Чому «звісно, не справжнє ім’я»? Ви шпигун?

- Майже, - відповів він.

- Чому майже?

Він підсунувся до мене й швидко прошепотів:

- Шпигую не я. Шпигують за мною.

- А! - зрозуміла я. - Контррозвідка!

- Ні, - він помотав головою, - не контррозвідка. Вони! - Інопланетяни? - здогадалася я.

- Ні. Вони!

- Хто такі вони?

Він замислився, тоді відмахнувся, відповів:

- Ви, головне, дорогою нічого не рахуйте! - і почалапав геть.

- Гей! - гукнула я.

Він обернувся.

- А звідкіля ви знаєте, що я не з них? - спитала я.

- Бо ви вмієте входити у транс! - відповів він і пішов.

А увечері вже чекав на мене на тій самій зупинці.

- Я хочу вам дещо розповісти, - прошепотів мені на вухо, підхоплюючи під лікоть, - дещо дуже важливе!

Про них!

Так ми познайомилися: я і шизик, який назвав себе Ізею. Втім, пізніше я зрозуміла: він не шизик. Він - параноїк. Ізя надто збуджений, навіть як на себе. Його очі хворобливо палають, він знову знайшов істину. Вкотре знайшов істину. Чергову істину…

- Це павутиння! - виголошує він. - Це павук! Ними керує павук! Вони плетуть, плетуть, плетуть, павутиння зростає, зростає, дивись - воно за вікном, воно вже оплело всіх, весь світ у павутинні… - Ізю, - кажу я, десь глибоко всередині усвідомлюючи, що він усе одно не почує, - павутиння не за вікном, воно у тебе на вікні.

- Воно скрізь, воно спіймало нас, і ми не можемо рухатися, ми робимо лише ті рухи, на які воно нас спонукає… вони нас спонукають… павутиння тут! - він стукає кулаком по голові. Гучно. Мабуть, боляче. Та зараз він не відчуває болю, він у стані афекту.

- Воно вже тут!!! - кричить він.

Я підіймаюся, йду за яблуком. Ізя полюбляє яблука, тому ними можна його затикати.

Він хапається за те яблуко, як за останню соломинку.

Гризе. Жере. Утилізує. Заспокоюється. Поволі підіймає на мене чорні щурячі очка. Мружиться, вдивляючись у мене.

- Звідкіля ти знаєш, що твій вчинок - це саме твій вчинок? Що ти щось зробила із власної волі, що це ти вирішила зробити це? Ти, а не той, хто смикає за нитки?

- Бо можу пояснити причину своєї поведінки, - відповідаю я.

- Чому ти зараз почухала носа, ти теж можеш пояснити? - зловісно всміхається Ізя. - Ізю, - я переводжу тему розмови, бо якщо довго слухати Ізю, починаєш йому вірити, - Ізю, як тебе звати насправді?

- А це ти навіщо спитала? - він роздивляється мене з підозрою. - Це ти можеш пояснити?

- Бо мені стало цікаво, - пояснюю я.

- А я тобі не скажу, - вишкіряється він, - не скажу! Бо не знаю, чи тобі просто так стало цікаво, бо не впевнений, чи це саме тобі стало цікаво! - Ізю, ти мариш, - кажу я.

- Е ні, рибо! - вигукує він. - Це не я марю! Це світ марить! І це - передсмертне марення! І знову сміється - тим самим украденим у когось сміхом.

Я думаю, що він правий у чомусь. Адже світ дійсно давно вже потроху марить. Уявне перемагає реальне.

Кількість інформації накопичується у повітрі, утворюючи собою матерію, яка щільнішає щодня, яка майже фізично відчувається довкола.

Сьогоднішнє суспільство - це суспільство інформаційного споживання, але інформації надто багато, аби ми встигли вжити її всю. Пропозиція перевищує попит. Інформація дешевшає, й ми жадібно жеремо її у надмірних кількостях, так само, як Ізя жере свої яблука. Та от біда - яблука, на відміну інформації, приносять і організму в цілому, й мозкові зокрема лише користь. А неспожита інформація утворює навколо нас такий собі інформаційний смітник, який тисне на мозок, на душу, можливо, викликає привидів, а може, психічні хвороби та суїцидні нахили.

Я думаю, що й у пошуках мотивацій Ізя має рацію.

Що змушує мене…

- Ти знову замислилася! - перериває мої думки Ізя. - Ти знову зробила це! Не можна! Це ж той самий транс!

Вони можуть підловити тебе на цьому!

- Ізю, хто такі вони? - вкотре питаю я.

- Якби я знав, - зітхає Ізя, - якби ж я тільки знав…

Вони зомбують усіх навколо, а я навіть не помічаю, як і коли.

- Всіх-всіх? - питаю я.

- Так, - каже він, - а коли всі будуть слухатися лише їх, це й буде Апокаліпсис. - І що трапиться? - питаю я.

- Та нічого, напевно, - Ізя смутнішає, - зовсім нічого.

Все залишиться так, як є. Тільки нас не буде.

- Кого «нас»?

- Тих, хто знає, що і навіщо робить. Тих, хто думає сам за себе. Тих, кого не змогли зомбувати… - І як це станеться? - цікавлюся я.

- Тих, хто не піддається, вб’ють, - змовницьки повідомляє мені Ізя.

- То, може, краще піддатися?

- Краще бути мертвою людиною, ніж живою маріонеткою! - виголошує він.

- Вимкни пафос, - раджу я.

Відчуваю, що у голові щось коїться. Що майже почала вірити у всесвітню змову з метою перетворення людей на зомбі за допомоги телевізорів, Інтернету й рекламних біг-бордів. Треба вшиватися. Ізя дуже переконливою зіштовхує зі стежки здорового глузду, яка поруч із ним здається такою непевною… Треба вшиватися.

- Я піду, - кажу я й крокую до дверей.

- Якщо почуєш голоси у голові, не лякайся їх! - гукає він наздогін.

Я зупиняюся. Обертаюся. Перепитую:

- Що?

- Якщо почуєш голоси у голові, не лякайся їх, - тихіше повторює Ізя, - і не слухай того, що вони тобі наказуватимуть. І не думай, що вони тобі примарилися, або що це говорить твоє друге «я». Це чіп, якого вони таки змогли запхати тобі у голову!

- І що мені у цьому разі робити? - питаю я. - Бігти до міліції?

- Знущаєшся? - невесело всміхається Ізя. - Усі органи влади вже давно в їхніх руках… Приходь до мене.

Будемо видаляти власноруч.

Я уявляю, як він дістає свій невеличкий іржавий ножик, який, мабуть, трохи старший за мене, й починає колупатися ним у моїй голові. Стає неприємно.

- Добре, - брешу я, - обов’язково прийду.

Й тікаю якнайшвидше із його брудного барлогу.

Вкотре обіцяю собі більше не заходити до Ізі, та щось мені підказує, що вкотре брешу собі. До кого ж мені заходити, як не до нього? Хто ще розповідатиме усі ці химерні побрехеньки про них? Хто ще говоритиме так упевнено, щиро й цікаво? Хто ще навчить мене не зважати на телевізійні шоу і яскраво-агресивну рекламу, яка муляє очі дорогою на роботу?

Хто навчить читати книжки і глибше копирсатися в собі?

Хто навчить протистояти тенденції емоційних образів, сприймаючи лише аргументи і факти?

Я заходжу додому, аж раптом у голові виникає виразна думка: «Я більше ніколи не побачу Ізю». Сіпаюся. Хапаюся за голову. Що це було? Невже це була моя думка? Моя власна думка?

Чи мої слова щойно виникли у моїй голові? Такі дивні слова, такі безпідставні слова… Ізя завжди вчив: нічого не може виникати безпідставно, жодне бажання, жодна дія, жоден рух свідомості. Якщо таке виникає - це не твоє, казав Ізя, це означає, що ти у них на гачку. Це не ти бажаєш, це не ти думаєш, це роблять за тебе вони.

Я на гачку!

Я панікую. Кидаюся до ванної та довго розглядаю себе у дзеркалі.

Очі. Ізя завжди казав, що головне в людині - це її очі.

Якщо людина дивиться ліворуч, це означає, що вона щось згадує, якщо праворуч - уявляє, якщо розфокусовано - візуалізує. Він іще згадував про якісь кути, під якими людина може кудись дивитися, але кути - це було вже занадто для моєї дівочої пам’яті.

Я примушую себе припинити паніку і вмиваюся.

Врешті-решт, моя підсвідомість часом теж може щось шепотіти до свідомості. І це буде саме моя підсвідомість, а не якісь там вони.

Засинаю пізно й тяжко. Не хочу спати. Забагато думок у голові. У моїй надміру сповненій інформацією голові.

Засинаю за методикою: поступове розслаблення ніг, тіла, рук, голови. Це теж вводить у стан трансу, але сьогодні вирішую знехтувати попередженнями Ізі. Хто зомбуватиме мене у мене ж вдома серед ночі? Хіба що під моїм вікном встановлено психотронну гармату… Та, за словами Ізі, такої зброї зараз не існує. А якщо вже Ізя вважає, що її не існує, то навіть її поява на світ у майбутньому перебуває під величезним сумнівом.

2. Підказка

Я більше не побачила його. Живим - не побачила.

Він загинув у п’ятницю ввечері. Мовчазного сонного вечора, сповненого дощу й легкого осіннього марева. Того самого вечора, коли я вкотре забула про власну обіцянку й зібралася до нього в гості. Того вечора, коли подзвонив мій дядько й повідомив, що він уже в Києві та скоро буде у мене.

Мій дядько мав таку шкідливу (шкідливу - для нервів його близьких, зокрема для моїх нервів) звичку - завжди приїжджати невчасно. Довелося відкласти візит до Ізі й чекати на дорогого родича. Якби я знала, як надовго довелося відкласти… … Він вистрибнув з вікна. З того самого малесенького, поснованого павутинням вікна.

Як він зміг крізь нього пролізти? Як цей жирний пацюк туди пропхався?!

Так я думала, ідучи в суботу до його квартири. Думала сердито, ображено. Він не мав права стрибати з того вікна, не мав права кидати мене серед цього сповненого інформацією світу, не мав права залишати мене наодинці з ними, навіть не пояснивши, хто такі вони.

Коли вперше почула про його смерть - розповіла сусідка, глуха бабця, що якимось дивовижним чином завжди знає все про всіх з нашого району (іноді здається, що знає заздалегідь), - то не повірила. А як повірила, то зловила хвіст панічної думки: «Вони таки дісталися до нього! Таки вбили його, бо він їм не піддався!» Не знала, чи вірити цій думці, чи спробувати міркувати нормально, як психічно здорова людина. Не вірила, що він міг вистрибнути з того вікна, але ще гірше уявляла, як хтось його туди виштовхує - у кого може виникнути ідея проштовхувати усю цю масу крізь те малесеньке віконце?

Ні, він стрибнув сам. Двері були зачинені зсередини.

А уявити, як хтось влазить у те віконце, ще важче, ніж уявити, як звідтіля виштовхують Ізю…

Отже, стрибнув він сам. Але можна припустити, що до цього його змусили вони. Таки загіпнотизували, таки пролізли у його мозок… Та, якщо вони вже загіпнотизували його, якщо він уже піддався, навіщо ж було його вбивати?

А що він там казав про голоси у голові? Може, він чув голоси? Раніше ж ніколи не говорив про це, а під час нашої останньої зустрічі раптом попередив…

Двері відчинено. Я обережно заходжу. Якісь люди, про щось перемовляються, тиняються кімнатою й коридором.

Більше схожі на тіні, ніж на людей. Родичі. Чи не родичі?

Згадую:

«- У тебе є родичі?

- Були»…

Якісь люди у квартирі. Намагаються говорити пошеп ки, ходити нечутно, пересуватися непомітно, але вже зруйнували атмосферу - вже знищили місцеву напівтемряву і той свіжий запах, що його я так полюбляла.

Ніхто не цікавиться моєю персоною, нікому не цікаво, хто я, звідки й навіщо я. Проходжу до кімнати, так само тихо й обережно, як ці люди - прикидаюся однією з них.

Посеред кімнати стоїть труна. У труні лежить Ізя. Він спокійний. Я впізнаю його не одразу - бо ніколи не бачила спокійного Ізі. Він блідий. Ніби легенько всміхається.

Підіймаю голову й шукаю поглядом його душу, бо здається, що зараз він, як у тому його сні, літає десь над нами й усміхається. І ось-ось засміється тим своїм світлим, срібним, украденим сміхом. Роздивляюся стелю (всі кути оздоблені тонкими мереживами павутиння), стіни, кидаю погляд на вікно. Дивуюся. Вікно - чисте. Хтось його вимив. Хтось із родичів? Навіщо? Чому вимили вікно, але залишили павутиння на стелі? Чи вони збираються повісити на те вікно траурний букет із квітів, як це роблять на дорогах, де внаслідок ДТП гинуть люди? Ну, дороги - то зрозуміло, там ті квіти виконують попереджальну функцію, по типу - «обережно, тут загинули люди, тут могли б загинути і ви…», майже як «тут могла би бути ваша реклама». А навіщо вішати таке на вікно? Невже хтось потребує попередження «не залазь, бо вб’є» щодо вікна на сьомому поверсі?

Примушую себе обірвати ці ідіотські думки й відірвати погляд від вікна. Роздивляюся людей довкола. Дві дебелі жінки, чимось схожі між собою. Може, сестри? Сидять біля труни, здається, моляться. Чоловік із невеличкими вусами. Палить у коридорі. Остаточно знищує свіжість, добиває її. Дівчина, молодша за мене на пару рочків.

Проходить до кімнати, із подивом витріщається. Мене помітили, подумки зітхаю я.

Дівчина - точно його родичка: якщо Ізя був схожий на гладкого пацюка, то ця - маленька, обережно-ляклива мишка. Витріщається чорними невиразними очками. Я обережно, трохи сумно (як, здається, потрібно у подібних ситуаціях) посміхаюся до неї.

Підходить.

- Ти хто? - говорить тихо й заздалегідь сердито. Чому?

- Я знайома. Сусідка, - відповідаю ображено. Від - чуваю, як мене охоплюють ревнощі. Чомусь здається, що вона спробує зайняти моє місце у Ізиному… житті?.. смерті?..

- Тато ніколи про тебе не розповідав.

«Тато?!»

- Про тебе теж, - відповідаю я.

Вона ще деякий час витріщає на мене свої чорні намистинки, рвучко розвертається, йде геть. Образилося, мишеня… Що ж, воно перше почало…

То воно його донька, думаю я, то воно тепер буде тут жити. Знищить свіжість, повикидає дозиметри і прибере павутиння…

Я ненавиджу її за це заздалегідь. Утім, вона теж не відчуває палкого кохання до мене.

Я роззираюся. Знову бачу бліде й спокійне обличчя Ізі.

Чому він такий спокійний? Чому він стрибнув з вікна?

Це як треба хотіти стрибнути з вікна, аби у це малесеньке вікно пролізти!

Я ходжу навколо домовини, кидаю короткі погляди навсібіч, зосереджуючись на різних предметах. Це вже звичка - коли замислююся, не демонструю цього, не демонструю стану легкого трансу, а демонструю, наприклад, зацікавленість інтер’єром. Шкода, що інтер’єр у Ізі не дуже… Дивно, мабуть, виглядає моя зацікавленість тим, чого майже немає…

Ніколи так не вірила у його маячню, як почала вірити після його смерті. Так, мабуть, завжди. Недарма ж багатьох геніїв визнають лише після того, як вони покидають наш світ.

Чому люди довіряють лише мертвим?

Вони поїхали ховати його. Я залишилася. Я та одна з тих двох, схожих між собою тіток. Тітка порається на кухні. Я, нарешті, залишилася сам на сам із цією маленькою, незвично світлою кімнатою. Якомога тихіше пробую відчинити дверцята невеличкої шафки, що стоїть у кутку. Дверцята не слухаються. Дверцята замкнені. Де ключ - невідомо. Може, його вкрала та миша? Може, Ізя взагалі не мав його, а шафка завжди була лише місцем для попільниці? А може, він сховав ключ? Навіщо йому було ховати ключа? Бо він полюбляв ховати: ховав сам себе за павутинням у своєму барлозі, ховав усі свої думки у власній голові, не залишаючи слідів ані на папері, ані в електронному вигляді, намагався й мене сховати від тих своїх ворогів… І у шафці, можливо, також дещо сховав…

Якщо так, то це дещо він залишив для мене. Він залишив мені підказку. Підказку саме для мене. І сховав ключ так, аби його знайшла саме я.

Якби я була Ізею, де б я сховала ключа? Марне питання.

Безглузде питання. Таке саме безглузде, як, наприклад,

«якби я була ключем, де б я ховалася?». Я не Ізя. Я не думаю так, як він. І ніколи не навчуся думати так. Утім, Ізя знав це. Отже, якщо він щось сховав для мене, то намагався думати так, як я. Де б я, на думку Ізі, шукала ключа?

Я йду до дверей, підіймаю килимок, що лежить біля порога.

Посміхаюся.

На підлозі лежить маленький темний, ледь помітний ключик. Якби не знала, що він там, то і не помітила б.

Підіймаю, кидаюся до шафки…

Зупиняюся - біля шафки стирчить дебела тітка й підозріло розглядає мене.

- Що? - питаю я.

- Ти тут навіщо залишилася? - з погрозою питає вона. - Хатою швендяти чи мені допомагати?

Ну не скажу ж я їй, що хатою швендяти!

- Зараз підійду, - відповідаю я, сподіваючись, що вона одразу ж попхається на кухню, але вона не пхається.

- Не зараз. Негайно!

Доводиться виконувати наказ. Ключ ховаю до кишені.

Він здається теплим і важким, хоча точно знаю - він легесенький і прохолодний. Ізина кухня завжди була для мене недослідженим простором, темрявою за відчиненими дверми. Там було порожньо - я відчувала це. Тепер я це бачу. Невеличкий стіл, декілька старих табуретів, на які лячно сідати - ще розваляться просто під тобою. Продукти на столі та кремезна тітка не вписуються у приміщення. Воно повинне бути порожнім. Воно має бути порожнім.

Втім, усі Ізині гості не вписуються в його хату, а його смерть - у життя, в моє життя, в його життя, в його війну та його пошуки.

Тітка доручає мені різати хліб. Руки трусяться, відчуваю неабияке збудження - хочеться якомога швидше дістатися до шафки. Ріжу, намагаюся не зосереджуватися на власних рухах, аби не входити у транс. Відволікаюся від рухів настільки, що ніж зісковзує з хліба й ріже мого пальця. Мені не боляче. Дивуюся: кров іде, а мені не боляче…

Біль приходить лише за декілька секунд, ледь відчутний, майже непомітний. Мовчки демонструю пальця кремезній тітці та йду до кімнати.

Одна рука у мене в роті (смокчу палець), іншою встромляю ключа, обертаю: раз-два-три, Сезам, відкрийся!

Порожньо. Нічого.

Я зазираю у шафку, майже запихаю туди голову, стукаю по стінках, намагаючись знайти порожнечі й потаємні схованки - нічого. Порожньо.

- Що ти робиш?

Вилізаю з шафки - тітка стоїть наді мною. Вона ще менш дружньо налаштована, ніж декілька хвилин тому.

- Шукаю якісь засоби дезинфекції, - брешу я і знову демонструю свій закривавлений палець - мій єдиний аргумент, моє єдине виправдання.

Ще раз зазираю до порожньої шафки. Навіщо, Ізю?

Навіщо ти тримав під килимком ключа від порожньої шафки? Навіщо мені порожня шафка? Чи - не мені? Чи ти сподівався, що на шафку натраплять вони? Ти хотів збити їх з пантелику? А збив мене…

Але, якщо порожню шафку ти залишив для них, то що ж ти залишив мені?

Невже ти пішов, нічого не лишивши? Невже таки кинув мене зовсім саму? Без допомоги, без жодної підказки? Ти лишив мене саму у цій твоїй клятій війні невідомо з ким.

У самісінькому епіцентрі цієї клятої війни, зовсім саму, без зброї. Що для мене було би зброєю? Інформація. Так, я перенасичена різноманітною інформацією, але, от біда, серед усього цього звалища немає потрібної.

А чи була вона у тебе, Ізю? … Під час розпивання «за упокій» стає зрозуміло, що Ізю звали Марком. Дивно. Йому зовсім не личить це ім’я. Я слухаю їх, вони розповідають про нього, згадують випадки з життя, плачуть за ним. Я не плачу. Складається враження, ніби вони говорять про когось іншого, не про мого товариша. Бойового товариша, думаю я, швидко посміхаюся й перемикаю думки на іншу тему - аби не увійти у легкий транс.

Миша наклюкалася швидко - не вміє пити, помітила я, зовсім не вміє. Наклюкалася й почала шморгати носом.

- Заспокойся, - сказала я, - нам усім його не вистачатиме.

Слабачка, подумала я.

Вона мене дратувала. Я ревнувала. Я не розуміла, чому Ізя не розповідав мені про неї. Навіщо приховував?

Розповідав про ворогів, яких ніхто й ніколи не бачив, але мовчав про свою мишасту доньку, яку бачили всі.

Я не розуміла, чому зараз тут вона на повних правах хазяйки. Вона, а не я.

- Я не знала, що буде так боляче, - пожалілася мені п’яна миша, - він же мені ніхто, я майже не пам’ятаю, як цей пияк виглядає… Чому так боляче?!

- Пияк? - перепитала я. Ізя ніколи не зловживав алкоголем. Яблуками - так, але алкоголем - ніколи.

- Ага, - схлипнуло воно, - ти ніби не знала! Дзвонить, бувало, а сам двох слів зв’язати не може…

- Дзвонить? - перепитала я.

Знову виникло гостре відчуття, що мене дурять. Або що ми тут ховаємо не ту людину, яку знала я. Якби я не бачила його у труні, точно пішла б перевіряти номер квартири, в якій знаходжуся. Ізя ніколи нікому не дзвонив. Він був упевнений, що його телефон прослуховують, а в гудінні слухавки може бути закодовано сигнал для його підсвідомості.

- Ну… дзвонить, - здивовано підтвердило мишеня й гикнуло, - тобто… дзвонив… - І коли він дзвонив востаннє? - спитала я.

- Ну, десь із місяць тому…

З моменту цієї розмови пройшло вже декілька годин. І весь цей час я думаю лише про її слова. І про те, що все це може означати. Намагаюся переконати себе в тому, що все життя Ізі, яке бачила я, було лише виставою. Майстерною виставою самотнього п’яниці, який просто намагався привернути до себе увагу. Намагаюся переконати себе, але не можу. Ізя казав, що я легконавіювана. Це правда. Видно, саме цим він і скористався, нав’язавши мені свою віру. Та зараз думати про це вже пізно. Тепер треба думати про те, як мені з цією вірою жити. А ще - про те, хто дзвонив тій миші, називаючи себе її батьком. Певно, хтось із них.

Дивно: Ізя пішов, а вони залишилися…

Я сиджу вдома, сиджу у своєму старенькому плетеному кріслі, яке за всіма законами фізики давно мало б розвалитися, дивлюся на сіре небо. Таке ж сіре, яким було місяць тому, тиждень тому, вчора. Чому небу завжди байдуже?

Втім, і мені зараз чомусь також байдуже. Загинув мій товариш, - а мені не сумно. Я лише серджуся на нього, бо він кинув мене саму посеред цього світу, який раніше здавався таким зрозумілим і ласкавим, а потім раптово став ворожим. Але не сумую. Може, тому, що сьогодні ховали не мого шизика Ізю, а якогось пияка на ім’я Марк? А де ж тоді мій Ізя? Якщо він не помер, то він повинен бути поруч. А не лишати порожню шафку й купу непотрібних спогадів.

Чи - потрібних? І тут до мене доходить.

Порожня шафка призначалася таки мені. Порожня шафка таки була підказкою. Порожня шафка означала, що більше Ізя нічого не може мені залишити: все, що він знав, він уже повідомив. Порожня шафка означала, що він устиг розповісти все, вона означала, що тепер мій час шукати інформацію, аби ту шафку чимось наповнити.

Отже, вирішую я, аби почати роботу, треба впорядкувати все, що знаю. Все, що знаю про них.

Підіймаюся з крісла, опускаю жалюзі. Вмикаю світло.

Сідаю за стіл, вмикаю комп. Замислююся. Вимикаю. Ця інформація повинна залишатися лише в мене. Дістаю зошит. Ховаю зошит. Нехай ця інформація буде лише у моїй голові - так безпечніше.

Помічаю, що стаю схожою на Ізю. Що ж, непоганого він знайшов учня в моїй особі…

Систематизація займає чимало часу. Згадую кожну нашу зустріч, кожну тему для розмови, кожну заяву мого покійного шизика. Нарешті, розумію ситуацію в усій її красі. І ситуація в усій красі мені ніяк не до душі. Ізині вони - це купка людей, яка керує світом. Вони - це вкрай втаємничена організація та всі ті, хто працює на неї, або ж ті, кого зомбували. Втім, вони зомбували, мабуть, і своїх агентів. Працюють на них, точніше, живуть за їхнім розкладом, майже всі.

Яким чином вони впливають на нас? На думку мого Ізі, всіма можливими засобами. Найчастіше за допомоги ЗМІ, розміщуючи в цих самих ЗМІ певні сигнали, які, минаючи нашу свідомість, оселяються у підсвідомості й паразитують там. Впливають на свідомість так, як цього треба замовникам, тобто їм.

Така собі чергова всесвітня змова. Прихована, не помітна нікому зброя у дії. Неприємно розуміти, що вони - ляльководи, а ми - маріонетки. Ще більш неприєм но не розуміти, для чого їм це. І найнеприємніше - усвідомлювати, що вони вже майже заволоділи світом, і ти не дістанешся до них, хоч би як тобі того хотілося: надто високо вони сидять. Надто вже давно на ту верхівку випхалися, надто міцно там зачепилися.

Неприємно взагалі вірити в усе це.

Та чи не є ця неприємність першим доказом того, що ця всесвітня змова, на відміну від багатьох інших, - реаль ність?

Чомусь згадую про якийсь Союз дев’яти… Звідкіля у моїй голові ця назва? Я про нього читала? Чи бачила фільм? Хто вигадав таку назву для таємної організації?

Яка ж вона таємна, якщо вже у назві вказано точну кількість її членів?

Визираю у вікно, чомусь розглядаю подвір’я. Що я шукаю? Психотронну гармату? Людей у чорному? Ізю, який, як мені починає здаватися, інсценував свою смерть?

Нічого не шукаю. Просто перевіряю, чи все тихоспокійно. Розуміючи, що навіть якщо це не так, нічого не помічу. Бо вони діють непомітно. Бо вони діють уже досить довго, тому всі до них давно звикли. Вони давно вже стали звичними для нас, вони вже давно стали частиною нашого життя.

Лягаю спати.

У голові порожньо (цікаво, як може бути порожньо у голові, куди з голови зникає вся спожита індивідом інформація? адже вона повинна бути там… має лишатися там…), лише одне питання: «Що ж мені робити далі? Що ж мені робити?»

Лише одне питання і жодної відповіді.

Найстрашніше - це Інтернет. Окрім купи непотрібного лайна та посилань на великі цицьки, на його сторінках міститься безліч кодових сигналів для підсвідомості.

Особливо небезпечні - різнокольорові рухливі смуги та фігури, призначені нібито для релаксації. Коли розглядаєш їх, справді розслабляєшся, входиш у легкий транс, але ніхто не знає відповіді на питання, чи у їх русі й поступовій зміні пастельних кольорів не закодовано певних сигналів, які дуже легко потраплять у розслаблену підсвідомість.

Якби я була ними, то саме з такими штуками й гралася б. Це ж набагато легше, ніж навіяти щось людині, яка перебуває в нормальному зосередженому стані.

Втім, Ізя казав, що малюнки й тексти у всесвітній мережі також не варто роздивлятися. Ніколи не знаєш, між якими саме рядками, у якій саме посмішці ховається небезпека…

Телебачення - мій найулюбленіший, найзрозуміліший вампір.

Коли Ізя був трохи адекватнішим і розповідав про закодоване зомбування через телевізори, я спитала:

- Ти часом не про 25-й кадр говориш?

- Ти не в курсі? - здивувався Ізя. - Ефект 25-го кадру - вигадка. Його вигадав 1957 року американець Джеймс Вайкірі. Це відкриття зацікавило політиків і Федеральну комісію з комунікацій, проте дослідження, проведені 1958 року, результатів не дали. Того ж року Американська асоціація психологів офіційно спростувала докази Вайкірі, а 1962 він сам зізнався, що всю цю історію він сфабрикував із метою заробити грошей… А знаєш, що найцікавіше?

- Що? - спитала я.

- Надто вже цілеспрямовано спростовують існування цього ефекту. До сьогодні спростовують. Не знаю, як саме вони впливають на нас з екрана, але впливають точно.

Ясно, що це не 25-й кадр, до якого вони спеціально привертають увагу, це щось інше, зовсім інше.

- Що саме інше? - спитала я.

- Якби ж я знав… - зітхнув Ізя.

Він утилізував чергове яблуко і спитав:

- Ти помітила, як важко буває відірватися від телевізора, коли вмикаєш його? Коли там нічого цікавого немає, а ти все одно витріщаєшся у нього і клацаєш пультом.

Клацаєш, клацаєш, а тоді знаходиш щось непотрібне, проте воно чомусь здається тобі цікавим. І зависаєш на цьому. Витріщаєшся туди, доки не піде реклама, а тоді знову клацаєш…

- А реклама? - спитала я. - У рекламі щось є? Ізя знову засміявся не-своїм, надто веселим і світлим, як на нього, сміхом.

- Це дуже весело, - сказав він, - дуже весело… Ти не повіриш, але мені здається, що саме у телевізійній рекламі, якої всі так бояться, нічого, крім самої реклами, й немає.

Я сиджу навпроти темного телевізора - мертвого вампіра. Втім, я знову дурю себе. Він не мертвий. Якби він був мертвим, то не міг би оживати. Я сиджу навпроти вампіра, що спить. Я не знаю, що робити.

- Що мені робити? - питаюсь я у свого відображення в телевізорі. Відображення питає у мене те саме. Воно таке ж розгублене і спантеличене.

Дожилася: не встигла сказитися, а вже з вимкнутим телевізором балакаю… Втім, це, мабуть, краще, ніж балакати з увімкнутим.

3. Параноя

На роботі на мене чекає комп’ютер і телефон. Комп’ютер підімкнено до мережі Інтернет, але я цим не користуюся. Я працюю у Ворді й Екселі. Шефові цього достатньо. Мені - більш ніж достатньо. Я - лише секретарка в туристичній компанії. На думку співробітників, досить дивна останнім часом секретарка.

Як іще назвати секретарку, яка постійно відсутня в асьці й боїться телефону?

Сьогодні у нас збори. Новий хлопець у колективі. Нас знайомлять. Бачу недружні погляди, що співробітники кидають на нього. Зрозуміло - він буде десь у чомусь головним. Моїм співробітникам не подобається, коли з’являється ще хтось головний. Втім, це нікому не подобається. Окрім, хіба що, мене. Мені байдуже. Плюс шеф, мінус шеф…

Новенький хлопець симпатичний. У нього холодні очі й холодна посмішка. Він схожий на американця.

Він - у светрі й почовганих джинсах, але чомусь має досить дорогий вигляд. Завжди дивувалася, як людям це вдається, - мати такий вигляд у мотлоху. У мене все навпаки: хоч би що я на себе нап’яла, створити пристойний імідж не виходить.

Він знайомиться з нашими. Наші знайомляться з ним.

У кожного він щось питає. Дівчата вже не сердяться, дівчатам він уже подобається. Швидко він їх, думаю я, вміє він їх…

Вміє? Цікаво, чи свідомо використовує він це своє вміння?

Мені він робить комплімент про мої парфуми - каже, вони пасують мені. Я знаю це. Я знаю, що у мене не виходить мати дорогий вигляд, тож компенсую це класними парфумами. Я - нонсенс. Страшко, яке пахне як справжня леді…

Після зборів повертаюся за комп’ютер. Вмикаю свої «Lines» - барвисті кульки, у які граюся протягом робочого дня. Та погратися не виходить - новенький підходить до мене, видно, дуже його зацікавили мої парфуми…

Питає:

- Ви вмієте готувати смачну каву?

Молодець, думаю я і згадую Ізині уроки: крок перший - збити з пантелику. Сказати (чи спитати) щось таке, чого від тебе не чекають. Аби роздивитися співрозмовника у мить розпачу - тоді той скидає маску.

Чи свідомо новенький це робить?

- А ви? - питаю я.

Він посміхається.

- Не дуже. Ви мене навчите?

Ага. Розігнався.

- Я б із задоволенням, але теж не вмію. Спитайте у шефа. Він уже з місяць не просить кави, мабуть, боїться, що я його отруїти хочу.

Він сміється. Тихо, обережно.

Сідає навпроти мене. Ох, не подобається він мені… Не подобається, бо починає подобатися.

- Ви відвідувач? - питаю я. - Це стілець для відвідувачів.

- А чого ви така сердита? - він трохи нахиляє голову (так робив мій собака, коли не розумів, що відбувається; у собаки це виходило смішно, у цього - симпатично).

- Вам здалося, - відповідаю я, теж трохи нахиляю голову, намагаюся повторити його інтонацію. Посміхаюся.

Одна із найпростіших і найбільш дієвих стратегій комунікації - налаштуватися на співрозмовника. Я роблю це вже майже мимоволі - Ізя, провівши чимало тренінгів зі мною, перетворив усі ці прийоми на звичку, на інстинктивну поведінку.

- Як вас звуть? - питає він.

- А вам навіщо?

- А якщо я захочу вас покликати?

- А навіщо мене кликати?

- А якщо я захочу, аби мене хтось отруїв?

- Тоді покличте Толю, - киваю я на двері одного з шефових помічників, - ви, здається, йому не сподобалися.

Він широко всміхається мені (вже не так прохолодно, як усміхався на зборах), дякує за пораду та йде.

Я усміхаюся за інерцією. Він уже пішов, лишивши коло мене свій незнайомий, солодкий аромат, а я ще всміхаюся. Симпатичний хлопець. І, що головне, здається, у мене вийшло налаштуватися на нього під часрозмови.

Цікаво, що ми з ним зробимо, думаю я, дивлячись на своє відображення у моніторі. Коли загіпнотизуємо остаточно - що ми зробимо?

Я знову й знову подумки повторюю наш діалог. Що більше повторюю, то більше відчуваю: щось у ньому, у діалозі, було не те. Щось було, чого я не встигла вловити…

«Як на роботі? - питав Ізя. - Нічого дивного не помітила?»

Тепер, здається, помітила. Тільки - що саме? Чи помітила, чи здалося? Чи, може, це до мене в голову обережно стукає параноя?

Що я мала помітити? До нас прийшов новенький. Ми розмовляли. Розмова як розмова. Я влізла йому в довіру, він повівся.

Дзвонить телефон. Трясця. Як же я його боюся…

Обережно знімаю слухавку - двома пальцями, ніби вона зараз вибухне просто у мене в руці.

- Туристична агенція «Ваш тур», доброго дня, - кидаю завчену давно фразу.

- Я хочу до Єгипту, - кажуть мені. Жінка або дитина.

Чомусь пошепки.

- Коли саме? - питаю я. - Куди саме?

- До Єгипту, - шепочуть мені, - заберіть мене до Єгипту.

Стає страшно. Чи мені здається, чи я чую у слухавці якесь шепотіння, крім голосу мого співрозмовника? Саме те шепотіння, яке повинно влізти у підсвідомість…

«Відповідай! - перелякано верещить моя свідомість. - Відповідай! Не слухай! Не прислухайся! Даєш нашу відповідь шепотінню!» І я відповідаю.

- Сі-і-ім дні-і-ів, - шепочу я у відповідь, копіюючи голос дівчинки із фільму жахів «Дзвінок». Ізя вчив: вони намагаються підловити тебе на звичних реакціях. Вони працюють на звичних реакціях. Їх треба просто збити з пантелику.

У слухавці мовчать. Ги.

- Сі-і-ім дні-і-ів, - шепочу я, - у нас є тур на сі-і-ім дні-і-ів.

Там кидають, відмикаються. Я зводжу очі й бачу просто над собою шефа. Шеф шокований. Витріщається на мене, як на восьме диво світу. Я винувато посміхаюся йому.

- З ким це ти щойно спілкувалася? - цікавиться шеф, поступово приходячи до тями.

- З сестрою, - брешу я.

- Ти знаєш про користування телефоном в особистих цілях? - питає шеф.

- Заборонено! - відрапортовую я.

Шеф тяжко зітхає, хитає головою і йде. Я ледь стримую сміх, уявляючи, як усе це виглядало з боку. Відчуваю на собі чийсь погляд. Шукаю джерело погляду - і знаходжу його. Новенький стоїть у дверях свого кабінету й усміхається мені. У його очах ховається сміх. Я підморгую йому, він - мені.

Я ловлю себе на думці, що війна з ними - це навіть весело. Ізя просто надто серйозно до цього ставився.

Може, це й призвело до такого трагічного фіналу… Втім, чи трагічного? Ніяк не можу позбавитися думки, що

Ізя - живий. Не відчуваю, що його немає. Відчуваю його поруч із собою. Кажуть, так люди завжди реагують на смерть близьких. Люди не вірять у смерть. Та хіба смерті це не байдуже? Смерть - це не бог, який помирає, коли в нього не вірять. Смерть - це фізичний факт. Бачите ховраха? Ні? А він є…

Обідня перерва.

Я завжди дивувалася, навіщо влаштовувати обідню перерву в офісі, де ніхто ніколи не обідає. Дівчата з кавою й цигарками сидять надворі, на лавці під вікном - пускають у повітря кола тютюнового диму та різноманітні плітки.

Адміни рубаються в Контру. Шеф зачинився у кабінеті.

Цього разу він затяг туди новенького.

Кур’єр розв’язує кросворди - втім, він робить це постійно, коли перебуває в офісі. Іноді він здається мені роботом, запрограмованим на розв’язування кросвордів. Хіба людина може годинами сидіти над порожніми клітинками з олівцем у руках і таким серйозним виразом обличчя?

Я дістаю свої кишенькові шахи. Маленька дощечка й фігури на магнітах. Дістаю листочок, де записала, на чому зупинилася. Розставляю шахи.

Грати у шахи мене навчив Ізя. Він завжди вигравав у мене. Радив: аби обіграти мене, грай частіше. Грай пос тій но.

- З ким? - питала я.

- Та хоч би з собою, - відповідав він.

Я вже три місяці граю з собою, проте досі не зрозуміла, яка з цього мені користь. Невже таким чином можна чогось навчитися? Як? Переграти саму себе? Ізя ж усе одно виграє, як у тієї моєї половини, що програла собі, так і в тієї, що себе перемогла.

Закінчую партію. Невже знову пат? Вже вкотре пат?

Цікаво, хтось колись вигравав сам у себе? Я - ні. У мене завжди виходить нічия. Чи свідчить це про те, що я не вмію грати? Чи, може, просто вказує на відсутність шизофренії?

Роздивляюся фігурки. Перевіряю. Так - це нічия. Мій чорний ферзь знаходиться на h4, мій білий король - на h2, а білий пішак - на g2. І нікуди ти не поткнешся…

Шкода. Цього разу я вболівала за чорних. Мені було їх трохи шкода, бо білі починали першими…

Починали першими… Щось є в цій фразі. Вона на щось наштовхує. На що? Зосереджуюся, копирсаюся в голові.

Знаходжу! От воно що!

Новенький почав першим!

Витріщаюся на двері шефового кабінету.

Так, новенький почав першим. Він почав налаштовуватися на мене першим. Не я на нього - він на мене.

Ось чому мені було так легко спіймати його позу та інтонацію! Бо він ловив у той час мене… Так хто ти такий, новенький? Ти - від них? Або ти просто симпатичний американізований хлопець, який вміє володіти собою й іншими не гірше за мене? Якщо ти просто симпатичний хлопець, то чому з’явився поруч зі мною одразу після смерті мого вчителя?

Добре, вирішую я, хочете гратися - пограймося. Посміхаюся зачиненим дверям шефового кабінету.

Так, Ізю, ти надто серйозно ставився до цієї гри.

До шахів ти також ставився надто серйозно і завжди перема гав. Але життя, Ізю, - не шахи. Життя, Ізю, це весело. Чому ти не зрозумів цього? Чому боявся того, з чого можна було посміятися? Чому ховався від тих, з ким можна по гратися?

Нарешті, у мене вимальовується хоч якийсь більшменш чіткий план дій. Я вирішую піти на абордаж. Загіпнотизувати новенького. Взяти заручника. Це якщо він - із них. Якщо ж ні - погратися з ним. Просто так, аби зняти нервове напруження останніх днів.

У мене вдома тихо й затишно. Так само, як нещодавно було в Ізі. Я давно не прибирала. Може, цей затишок створює пилюка? А може, Ізя передав мені цей затишок у спадщину?

Міркую про те, чого ж саме слід боятися найбільше.

Не вірю, що вони - скрізь. Не вірю, що в кожному рядку газетних статей, у кожному кольорі Інтернет-сайтів ховається загроза. Такого не може бути. Чимало моїх друзів мають власні сайти, чимало знайомих пишуть статті. Неможливо ж примусити їх усіх працювати на них, тим паче - неможливо загіпнотизувати їх так, аби вони гіпнотизували інших. Та це й не потрібно.

Які канали я обрала б, якби була ними? Центральні, ясна річ. Найвідоміші. Найпоширеніші. Центральні канали телебачення, центральні друковані ЗМІ, найбільш відвідувані сторінки Інтернету… А радіо? Чи працювала б я через радіо? Ізя казав, що найдужче в підсвідомість укарбовуються візуальні образи, картинки, кольори, і нічого не казав про звуки. Але ж радіостанції слухає чимала аудиторія, і в основному - в дуже навіюваному стані. Ви ж бачили водіїв? Скляно витріщаються на дорогу, іноді перекидаються фразами ні про що з пасажирами або по телефону, а в цей час щось тихенько бубонить у них під носом - укарбовується в підсвідомість.

Радіо - це ж просто подарунок для них! Тож, припустімо, найвідоміші радіостанції - теж їхні.

От лихо… Невже нас оточили? Чи, може, все ж таки параноя? Ой, як було б гарно, якби все це було параноєю.

Мене поклали б у лікарню, навколо бігали б лікарі у білих халатах, мене б годували й поїли, я писала би мемуари, а світ жив би собі своїм життям. Своїм, а не вигаданим купкою невідомих істот невідомо навіщо… Може, він так і живе? Може, таки параноя? Як пересвідчитись у цьому?

Піти до психолога? Який може виявитися одним із них?

Він легко переконає мене у хибності моїх думок, можливо, навіть до лікарні справа не дійде, але ж це він переконає мене… Ні, я повинна переконатися сама, зробити все самотужки.

Зітхаю, кидаючи погляд на телефон. Цікаво, хто слухатиме мою розмову зараз? Скільки людей? Скільки таємних контор? Чи будуть серед цих контор вони? Чи це вже манія величі - та ж сама параноя, тільки помножена на власне его? Підіймаю слухавку. Дідько з вами. Слухайте.

Якщо чуєте - слухайте.

Дзвоню подрузі. Вона - журналіст, вона може допомогти з однією справою.

- Привіт, Лілю, - кажу їй.

- Які люди, - дивується й театрально сердиться вона, - чого це ви вирішили приділити нам, недолугим, крихту своєї королівської уваги?

Це вона ображається, що я давно не дзвонила. Вона частенько ображається - бо я рідко дзвоню.

- Лілю, - кажу я, - мені потрібна допомога.

- Ну, це я зрозуміла, - відповідає вона, - навіщо ж іще вашій величності мені телефонувати?

- Це терміново, - кажу я.

- Що, знову Апокаліпсис? - питає вона.

- Знову? - перепитую я.

Коли вже встиг відбутися перший Апокаліпсис? І коли я встигла віддзвонитися з цього приводу їй?

- Ти диви! Воно вже навіть не пам’ятає, як я врятувала його від звільнення! - остаточно обурюється вона.

- А, ти про той Апокаліпсис, - згадую я.

Ну, було таке. Ну, зробила вона якось за мене доповідь для семінару. Але ж Апокаліпсис… Якось надто голосно сказано… Втім, пригадую - це я сама сказала. Я завжди полюбляла перебільшувати. Особливо, коли мені потрібна була чиясь допомога.

- Коротше, - кажу я, - то було тренування, а тепер - справжній Апокаліпсис.

- Ну-ну, - всміхається вона у слухавку.

- Мені потрібен перелік ЗМІ, - повідомляю я.

- Яких? - зітхає Ліля. Вона вже зрозуміла, що виба чень від мене не дочекається і що я просто так не від чеп люся.

- Усіх, - відповідаю я.

- Ги-ги, - каже Ліля, - дуже смішно.

- Я не жартую. Мені потрібні усі ЗМІ по Україні.

- А я вже злякалася, що ти про весь світ питаєш! - знущається.

- Коли зможеш зробити?

- Що мені за це буде?

Вона ненавидить прибирати у хаті.

- Приберу в твоїй халупі, - відповідаю я. Брешу?

Можливо…

- Цікава пропозиція…

Чую - вона замислилася. Таки цікава пропозиція.

Можна сказати, вигідна.

- А на коли тобі воно треба? - питає нарешті Ліля.

- Як завжди, на вчора.

- Дай мені два дні, - каже вона, - подивляюся, що можна зробити. Повний перелік не обіцяю, але зроблю максимально наближено до ідеалу.

- Постарайся, - прохаю я.

- Кину на мило, - каже Ліля.

- Ні, - лякаюся я, - ні, ні, на мило не треба. Продиктуєш. Або, знаєш що, роздрукуй, а я заїду до тебе й заберу.

Заразом і поприбираю…

Ех, думаю я, тепер прибирати таки доведеться. Чого тільки не зробиш, аби переконатись у відсутності параної…

Збираюся спати. Перед цим визираю у вікно. Вже за звичкою. Щовечора шукаю під домом невідомо кого.

Щовечора не знаходжу. Заспокоююсь - і йду спати. Це вже, пробачте, симптом. Ті, з ким я продовжила війну, яку розпочав Ізя, навряд чи будуть стояти під вікнами…

Так, це симптом.

Утім, може, параноя - це вже не так і страшно? У багатьох великих людей була параноя… О, а ось і манія величі… Привіт-привіт… Що сказав би про все це Ізя? Ізя сказав би - не вір. Не вір ані знайомим, ані незнайомцям, ані друзям, ані собі, вір лише доведеним фактам, лише причиново-наслідковими зв’язками, лише логічним вис - новкам і підтвердженим теоріям. Отже, Ізю, у твою теорію щодо них та їхньої всесвітньої змови я теж вірити не можу.

Це ж непідтверджена теорія…

Мені не вистачає тебе, Ізю. Де ти? Я не вірю у твою смерть (попри те, що вона - факт настільки підтверджений, що далі нема куди). Ти інсценував її. Ти лежав у труні, білий та мовчазний, і подумки реготав над нами.

Ти прикидався, що не дихаєш, а насправді твій подих перехоплювало від стримуваного сміху. Цікаво, як ти виліз із домовини? Як ти це зробив, хитрюго?

4. Олекса

Й ого звуть Олекса. Він - володар голлівудської посмішки і дівочих сердець нашого офісу. Він - іще одна фігня, через яку мене не люблять дівчата. Бо він цікавиться мною.

Я ніяк не можу зрозуміти, чому саме мене він намагається витягти на каву й цигарку під час обідньої перерви, чому саме мені заважає працювати, займаючи своєю доволі спортивною гепою стілець для відвідувачів. Чи я просто так йому подобаюся? Чи на нього діє моє напівсвідоме застосування НЛП-технологій? Чи він таки один із них?

У нього випрасувані речі (навіть джинси), розкута хода й ванільно-солодкі парфуми. Він трохи схожий на ляльку, трохи - на якогось актора. На якого? Не можу згадати прізвище - дається взнаки моя зневага до телебачення й преси.

- То у що ти віриш?

Чергова обідня перерва. Містер Голлівуд сидить навпроти, я отримую денну порцію його позитивної енергетики й погрозливих поглядів колег. Боюся, колись ці сучки зберуться разом і зроблять мені якусь гидоту. Треба буде поспілкуватися з ними, попрацювати з ними на предмет зміни ставлення до моєї особи. Зачаклувати.

- То у що ти віриш? - питає Олекса. Посміхається.

Закидає ногу на ногу.

- У себе, - відповідаю я. Посміхаюся. Схрещую руки.

Ми швидко хапаємо ритми одне одного. Вже майже моментально. Вже майже механічно. Тому що і я, і він намагаємося зробити це. Зупиняємося завжди десь посередині. У нас уже відпрацьована поведінка, інтонації, темп розмови. Це не мій і не його темп, це наш спільний темп.

Можливо, саме тому і не виходить перетягти ковдру на себе. Не виходить у жодного з нас. Чи знає це він? Чи помічає? Чи просто вважає, що схопив мій ритм?

- Хіба можна вірити лише у себе? - дивується він. - Має бути ще щось…

- Наприклад?

- Ну, бог… Хоч якийсь бог.

- А я сама собі бог, - відказую я.

- Моїм богом колись був телевізор, - посміхається, підморгує.

О, це вже цікаво… - І що ж із ним трапилося? - посміхаюся я.

- Я вбив його, - відповідає він, - знаєш, боги помирають, коли у них припиняють вірити…

Це моя фраза. Тобто, чиясь, але дуже знайома мені, я частенько думаю її. Як він здогадався, що я думаю? Як почув? І як можна виявити чіп у своїй голові?

- То ти вірив у телевізор? - дивуюся я.

Він сміється.

- Майже…

- Як це? - знову дивуюся я.

- Доки не зрозумів, що він мене гіпнотизує, - пояснює він.

Фіга собі… Досить відверто…

- Яким чином? - продовжую дивуватися я.

- Ну, знаєш це відчуття, коли нічого путнього у телевізорі немає, а вимкнути його важко.

Я мовчки розглядаю Олексу. Тепер він говорить май - же Ізиними словами. До чого? Чи прослуховували Ізину хату? Олекса знову випускає на обличчя легеньку посмішку, я відповідаю тим самим. Я чухаю носа, він - вухо, майже водночас зі мною. Чий це був жест? Хто перший почав його? Хто кого наслідує? Чомусь згадую Еверсового «Павука». - І ти вирішив, що він тебе гіпнотизує? - питаю я.

- Так, - він знизує плечима, - яким ще чином можна це пояснити?

Його кличуть до телефону. Шкода. Я тільки встигла зацікавитися.

- Зараз! - гукає він і звертається до мене. - Що ти робиш сьогодні ввечері?

- Сиджу вдома, - відповідаю я.

- Нє, - широко всміхається він, - ти йдеш зі мною вечеряти.

Його усмішка знову теплішає - у ній з’являються барви, емоції, інтонації. Усміхається, ніби запитує. Цікава тактика: вербально ствердити, невербально - спитати.

Здається, дієва… Принаймні, я не відмовляюся. Я вже знаю, що погоджуся, і він це знає. Лише один нюанс: він уважає, що я ведуся на його гіпноз і гарні очі, я ж знаю - погоджуся, бо вже давно збиралася йти на абордаж.

- А в мене питатимуть? - роблю вигляд, що не помітила усмішки.

Чи не надто переграю? Чи не на повну дурепу скидаюсь?

- Питатимуть, - легко погоджується він, - підеш?

- Тільки ненадовго, - попереджаю я.

- Гаразд, - погоджується він. - І без зазіхань на мою честь.

- Гаразд.

- Олексо! - роздратовано гукає Толя. Він стоїть у дверях зі слухавкою, він сердиться.

Здається, до когорти сук, що ненавидять мене, приєднається ще й ця мавпа. Принаймні, про це свідчить погляд, спрямований просто на мене. Ніби це я приходжу до Олекси й займаю його стілець для відвідувачів своєю гепою, а його мозок - безглуздими балачками, сенс яких полягає лише в тому, щоб потренуватися на ньому у своїх здібностях із впливу на підсвідомість.

Вечеря у суші-барі. Він відмінно володіє паличками.

Я - трохи гірше, проте доволі пристойно, принаймні, на тлі інших відвідувачів. Він мовчки їсть, уважно спостерігає за моїми рухами. Я - його відображення. Їм, спостерігаю. Чекаю, доки він розпочне розмову. Він, здається, чекає того ж від мене. Тягнеться до пива. Я - одночасно з ним. Дідько, я знову не встигаю зрозуміти, хто з нас почав цей рух…

- Що ти робиш? - раптом питає він.

Я сіпаюся - незвичний голос, надто низький і серйозний як на знайомого мені Олексу. Хлопчику, ти вирішив показати себе? Чи це якийсь черговий прийомчик?

- Що роблю? - важко одразу перехопити його такого.

Перейняти. Перетягти на себе.

- А ти не знаєш? - посміхається мені.

Посміхаюся у відповідь: - Їм суші?

- П’єш пиво, - відповідає він, - саме в той момент, коли його п’ю я.

- А це заборонено? - починаю сердитися. Чого воно від мене хоче? Ми так гарно гралися! Навіщо він усе псує?!

- Ти налаштовуєшся на мене, - повідомляє він.

Америку відкрив…

- Ти перший почав, - о, здається, влучила в інтонацію.

Він тяжко зітхає.

- Слухай, - каже він, - я не знав, що ти помітиш. Я просто хотів налагодити стосунки. Вибач мене. Забудьмо і припинімо цю маячню.

- Навіщо? - питаю я.

- Що навіщо?

- Навіщо ти хотів налагодити стосунки?

- Бо ти мені сподобалася, - він дивиться у стіл. Чому не в очі? Соромиться? Чи знає, що очі можуть сказати те, про що він воліє змовчати?

- Брешеш, - відповідаю я, посміхаюся.

Це така нова гра, думаю я. Він розпочинає нову гру.

Цікаво.

- Чому? - його усмішка - віддзеркалення моєї, його інтонація - та сама. - Думаєш, ти не можеш сподобатися чоловікові?

- А ти думаєш, можу? - підігрую.

Усмішка зникає з його обличчя. Він знову стає серйозним. Незвично серйозним.

- Знову, - похмуро повідомляє він.

- Що знову?

Я не встигаю змінюватися за ним. Що за дурна тактика?

- Знову ти мене копіюєш.

- Я тебе? - знову серджуся я.

- Ні! Я тебе! - сердиться у відповідь він.

Декілька секунд дивимося одне на одного й раптом сміємося. Такої ідіотської розмови я не чула ніколи. Це весело.

Чуєш, Ізю? Все це насправді дуже весело! Чому ти так серйозно сприймав те, що так весело?

Олекса сміється разом зі мною. В унісон зі мною. А що зараз? Хто з нас кого грає зараз? І хто першим почав сміятися?

- Давай спробуємо не наслідувати одне одного, - пропонує він.

- Давай, - погоджуюся я й помічаю, як він знову тягнеться до пива водночас зі мною. Він помічає це теж.

Разом відсмикуємо руки. Разом сміємося. Знову.

«Спробуємо не наслідувати», - подумки повторюю його пропозицію. Легко сказати… А от зробити… Здається, це вже одна з тих звичок, що їх позбутися майже неможливо.

Він проводжає мене додому. Дорогою розповідає про себе. Трохи з біографії, трохи - з життя, чимало - про методи впливу на підсвідомість, вивченням яких захопився у інституті.

То він нормальний хлопець, думаю я. Думаю із розчаруванням, подивом і недовірою. Розчаруванням - бо наві51 що ж мені заручник із нормальних у війні з ними? Подивом і недовірою - бо все ж таки не розумію, як я просто так могла сподобатися цьому ванільному хлопчикові. Надто він… витончений для мене.

Спиняємося біля мого під’їзду.

Знову замислююся над тим, хто зробив це першим: я чи він? Хто спинився першим? І, якщо він, то звідкіля йому відомо, де я мешкаю?

Це таки параноя, вирішую я, дивлячись у його темні усміхнені очі. От біда - такий хлопець, а у мене параноя!

- Зайдеш? - питаю я.

- А що у тебе є? - питає він.

- У мене є я, - усміхаюся.

Виходжу з ліфта й навмисно пропускаю його вперед.

Нехай підійде до дверей. Нехай першим зупиниться біля моєї квартири.

На моєму поверсі темно. Знову хтось поцупив лампочку. У нормальних під’їздах їх розбивають, у нашому - крадуть. Розбивати - це я ще розумію. Це природно, це якийсь поклик природи: щось зламати, розбити, рознести на друзки. Але - потягти… Може, це гобі у когось таке?

Може, він зберігає їх як трофеї? Цікаво, а хто вкручує нові? Це питання непокоїть мене вже давно. Бо не знаю жодної людини з нашого поверху, яка могла б це зробити, бо всі на нашому поверсі сердиті, ображені на життя і вважають винними у своїх проблемах передусім сусідів, зокрема мене.

- Темно, - коментує Олекса.

- Ага, - кажу я.

Він клацає запальничкою й питає:

- Куди далі?

Зараза, думаю я, здогадалася, чого мені від тебе треба…

У світлі запальнички він схожий на демона. Тіні танцюють на його тонкому обличчі, перетворюючи все обличчя на суцільну тінь, що танцює. Танцює загадкова усмішка, танцюють примружені очі, танцюють риси, змінюючись, викривляючись… Він стає незнайомим…

Та він і є незнайомим! Я ж зовсім не знаю його. Навіщо ж я тягну його до свого будинку? До своєї фортеці?

- То що? - він вдивляється у мене. - Куди далі?

- Обіцяєш не чіпати пилюки? - питаю я.

- Обіцяю, - посміхається він, і я веду його до себе.

Олекса не дуже вписується у мою квартиру. У моєму барлозі не місце цій витонченій, карамельній, ванільній красі. Він, здається, не помічає цього. Проходить, не скидаючи взуття. Зупиняється посеред кімнати, роззирається. Йому цікаво.

- У тебе на стінах нічого не висить, - повідомляє він.

- Цікаве спостереження, - відповідаю я.

Він ігнорує іронію й доповідає:

- Зазвичай у людей щось висить на стінах: плакати, світлини, картини, дитячі малюнки… Глянеш на них - і одразу бачиш, якою намагається видаватися ця людина.

А у тебе нічого не висить.

- Намагається видаватися? - питаю я.

- Намагається видаватися. Людина таким чином демонструє себе іншим. - І що висить у тебе?

Сідаю на підлогу, знімаю взуття. Деякий час він дивиться на мене, потім робить те ж саме. Знає правило про чужий монастир. Або знову повторює за мною?

- У мене висять мої фотографії. Я люблю себе.

- Ага, - кажу я, - це помітно. А я все думаю повісити якусь рибину.

- Рибину?! - дивується він.

- Ну, знаєш, як у загадці: зелене, висить на стіні і тхне.

- Зелене? - знову дивується. Мені подобається, що я можу здивувати його.

- Моя риба, як хочу, так і розфарбовую.

- Ясно.

Нічого йому не ясно. Він не пам’ятає цієї загадки. Він здивований і серйозний. Він думає, що я хочу, аби всі довкола бачили мене зеленою рибиною. Якщо чесно, я вигадала це щойно. А може й ні. Може, думала про це давно, тільки сформулювати не могла…

Дивне бажання. І, що найголовніше, невмотивоване.

Може, це так впливають на мій стан ті біг-борди. Може, на них зашифровано повідомлення: «Ти - зелена рибина, ти - зелена рибина…» Чому саме зелена рибина? Чому, наприклад, не рожева білочка?

- Про що думаєш? - питає він.

Ми так і сидимо: просто на підлозі, поруч зі скинутим щойно взуттям. Я розумію, що роблю одну помилку за іншою. Запросила його додому, хоча впевнена в тому, що це небезпечно, а тепер ще й замислилася, входячи у транс. Чому він не користується цим? Чому не намагається загіпнотизувати? Чи він уже це робить, а я просто не помічаю? Чи вже зробив? Навіщо вивів мене з мого тран су?

Дивлюся на годинник. Минуло не більше двох хвилин з того моменту, як ми зайшли. Йому не могло вистачити двох хвилин… Чи могло?

- Про зелену рибу, - відповідаю я.

- Навіщо про неї думати? - питає він.

- Як уважаєш, комусь потрібно, аби я стала нею?

Він сміється. Доволі щиро. Відповідає:

- Мені - точно ні.

- А що тобі потрібно? - питаю я.

- Не знаю.

Він знову нахиляє голову (я знову повторюю це, я - дзеркало), зазирає у очі. Дивиться довго. Ніби гіпнотизує.

Його очі - теплі й вологі.

Скажи, що тобі потрібна я, думаю я. Скажи, що я тобі потрібна.

- Ти, - нарешті каже він, - ти мені потрібна.

Сиджу на підвіконні, тримаю у зубах цигарку без фільтра. Олекса виходить із ванної. На ньому - мій рушник. На мені - його сорочка. Такий собі невеличкий енергетичний обмін.

- Завжди хотів спитати, - каже він, - чому без фільтра?

- Звичка, - брешу я.

- Ясно, - він сідає на стілець, зазирає мені в очі. Чекає, доки щось скажу.

Що тобі сказати, ванільний мій?

Дивне відчуття. Доки не зрозумію його, пробач, помовчу. Ми щойно були разом, мій хлопчику, ми щойно кохалися, ми щойно намагалися зробити одне одному хороше. Ми і зробили. Тільки от - що за відчуття, ніби щось тут не так? Що саме не так? Чи це у мене таки щось перемикнуло в голові - моя параноя, помножена на довгий період самотності в особистому житті?

Все було добре, Олексо, все було чудово. Тільки залишилося відчуття, що не я щойно кохала тебе на підлозі.

Що не ти щойно обіймав мене на моєму пухнастому та брудному килимі. Що це були не ми. Це були наші проекції одне на одного. Це були тіні, які знову знайшли одну хвилю, вийшли на неї й попливли за течією. Не було ані тебе, ані мене - була тільки ця наша спільна хвиля.

Більш-менш прийнятна для нас обох.

Навіщо ти навчив мене цього, Ізю? Навіщо навчив знаходити цю кляту хвилю? Навіщо навчив не бути собою? Побачу - вб’ю. Якщо, звісно, колись побачу…

- Тобі не сподобалося? - питає Олекса.

- Не все, - чесно кажу я.

- Що було не так?

- Я не відчула тебе.

- Тобто?

- Ти налаштувався на мене.

- Хіба це погано? - дивується він.

- Ага, - кажу я, - я хотіла б відчути саме тебе. Мені не цікаво кохатись із собою. Я хотіла побачити тебе… Я не бачу тебе, розумієш?

- Розумію, - він посміхається, підморгує, - спробуємо ще раз?

- Не зараз. Я втомилася. Тим паче, вже пізно.

Він розуміє. Киває. Мовчки збирає одяг, розкиданий по всій кімнаті.

- А знаєш, - у його голосі знову чую його - не нашу спільну, його власну - інтонацію, - знаєш, мала, я сам себе вже майже не бачу. Я не знаю, хто я, не знаю, де я: де я, де моя свідомість, де - підсвідомість. Знаєш, у мене немає друзів - лише ті, хто повівся на мене, кого я примусив бути друзями. Я нікого не люблю. Бо не вірю у любов. Бо сам умію викликати її…

Я здивовано дивлюся на нього. Що за фонтан? Що за емоційний гейзер? Звідкіля така відвертість? І, що головне, навіщо? Вирішив прив’язати мене - не сексом, так балачками? Чого тебе так несе, хлопчику? Куди тебе несе?

А він не замовкає. Він говорить. Голосно, нервово жестикулюючи.

- Я ні у що не вірю, - каже він. - Мій бог - НЛП.

Бо більше нічого не існує. От ти віриш у себе. Бо ти ще знаєш, хто ти. Бо ти ще існуєш. А я - це набір навичок із спілкування. Розумієш? Я - це…

Він відмахується від власних думок і йде до дверей.

Він хоче, аби я його зупинила. Він чекає на це. Аби я зупинила, заспокоїла, розповіла йому, хто він.

Пробач, хлопчику, думаю я, але сьогодні не маю жодного бажання гратись у психолога. Тим паче, ти надто витончений для мене і для моєї хати. Мені ще твій дух звідсіля виганяти… Іди собі й не чіпай мене більше.

Принаймні, доки не знайдеш себе. Я хочу кохатися з людиною, а не з власним відображенням.

Він іде.

Я ще довго роздивляюся зачинені двері й думаю, що секс із ним змінив моє ставлення до нього. Що щойно він був для мене чоловіком, якому я боялася сподобатися, а тепер став просто милим хлопчиком, не потрібним тут, у моїй хаті, хлопчиком. Може, він навмисно зробив це?

Може, навмисно зробив так, аби я його недооцінювала?

Я ще довго роздивляюся зачинені двері, намагаючись зрозуміти, хто ж щойно зник за ними: реальний ворог, потенційний союзник чи звичайний карамельний хлопець, із яким більше мені нема про що говорити?

Що б ти сказав про любов, Ізю? Про закоханість? Про захоплення? Адже це саме ті відчуття, які виникають безпідставно. Вони спонукають до нелогічних дій, до невірних вчинків. Вони йдуть всупереч свідомості… За твоєю теорією, Ізю, кохання - це гіпноз. Мабуть, так і є.

Свідомо чи несвідомо одна людина тягне на себе іншу, вкарбовує себе у її почуття, прив’язує до себе.

Зараз ці думки допомагають мені не закохуватися у потенційних ворогів, але що буде після цього? Після війни? Після твоєї війни, Ізю, війни, яку ти нав’язав мені. Чи буде щось після війни? І, якщо буде, як я зможу когось покохати, розуміючи, що він просто затягнув мою свідомість у свої тенета? Як же романтика, Ізю? Як же те, заради чого, як казала мені мама, потрібно жити? Як же твоя половинка на цій землі?

Мені шкода Олексу. Він уже в тому стані, до якого боюся наблизитися я. Він уже точно знає, що всього цього не існує: ні твоєї половинки, ні вічного кохання.

Він позбавився ілюзій і тверезо дивиться на світ. Його важко загіпнотизувати. Та чи стало йому від цього легше?

Пам’ятаєш, ти не хотів ставати чиєюсь маріонеткою, Ізю?

Олекса, мабуть, теж не хотів. Але став. Він став власною маріонеткою, Ізю, він став логічною лялькою. Я так не хочу. Треба швидше завершувати цю війну, доки я ще залишаюся легконавіюваною.

5. Війна

У Лілі є своя квартира. Велика і світла. Квіткова. Квіти у Лілі скрізь - у вазах, на шпалерах, на гардинах. У Лілі завжди запалені ароматичні свічки, а над головою висить пір’я, яке, за її словами, ловить і зупиняє погані сни. Ліля пишається собою і своєю хатою.

Ліля полюбляє свої квіти так само, як я - свою пилюку.

У цю квартиру Олекса вписався б ідеально, думаю я. Ці квіти й свічки пасували б до його карамельної витонченості набагато ліпше за мою пилюку.

Ліля - снігова королева. У неї бліде обличчя, тонка, майже прозора шкіра (іноді вона буває схожою на симпатичне вампірятко), білі руки, довгі пальці й гострі пазурі. Вона мала б грати на фортепіано, та чомусь їй більше подобається клавіатура її комп’ютера. Грати вона вміє на почуттях і нервах.

Вона сидить на високому стільці й тримає у тонких пальцях саморобний коктейль у високому келиху з соломинкою й різнокольоровою парасолькою. Розповідає про останні публікації своїх конкурентів на журналістському ринку. Матюкається на них. Себто, піддає конструктивній критиці.

Я тягаю кімнатою пилосмок і вдаю, що прибираю.

- Коротше, стаття про тих малюків - відстій, - каже Ліля.

- Не погоджуся, - мстиво всміхаюся я, - як на мене, цікава стаття!

Я сердита на неї за те, що вона таки примусила мене виконувати обіцянку: не люблю виконувати обіцянки, а надто такі. Сердита, що тягаюся тут, брудна як чорт, коли вона, квітково-прозора, смокче крізь соломинку ту свою гидоту.

- Ти ж навіть не читала! - ображається Ліля.

- Читала! - брешу я.

- Навіщо ж я тобі все це розповідала? - ще більше ображається Ліля.

- Ну, ти ж повинна була якось мене розважити, доки я поприбираю, - знизую плечима.

- Це ти називаєш прибиранням? - питає Ліля.

- Ну, знаєш! - тепер моя черга ображатися. - Прибираю, як можу! Хоча б за це подякуй!

- Це ти мені дякувати повинна! Ти знаєш, скільки часу я витратила на твій перелік! - Інакше ти витратила б час на теревені на форумі, - відповідаю я.

Ліля ображено пхекає і далі п’є свою гидоту. Вона не любить, коли я її дістаю. Я люблю її діставати. І навпаки: їй подобається діставати мене, мені ж це не подобається аж ніяк.

Я закінчую вдавати, що прибираю, сідаю поруч із нею.

Кажу:

- Зроби-но й мені такої гидоти!

- Ти ще не все прибрала, - каже вона.

- У мене обідня перерва. Зроби гидоти, га?

Вона зітхає, але таки робить коктейль. П’ємо за дружбу.

Не знаю, чи можна назвати наші стосунки дружніми.

Втім, зараз я взагалі не знаю, які стосунки можна назвати дружніми…

- Ну добре, - каже вона, - розповідай.

- Що? - питаю я.

- Хто він?

- Хто?

- Припини, - вона хитро всміхається, - я ж бачу, у тебе хтось з’явився.

- Невже це так помітно? - дивуюся я.

- Ага, - вона підморгує, - особливо помітний засмок на шиї.

Я сміюся.

- То хто він? - Ліля не відчепиться.

- Моє відображення, - кажу я.

- Як це? - дивується вона. - Хочеш сказати, він схожий на тебе?

- У деяких моментах. Загалом, сподіваюся, що ні. Він намагається скопіювати мене, а виходить у нього не дуже.

- Навіщо? - дивується Ліля. - Навіщо копіювати тебе?

- Гіпноз, - кидаю я. Довго пояснювати.

- То він хоче загіпнотизувати тебе?

- Не знаю. - кажу я, починаю дратуватися: яке їй до цього діло?! - У мене таке враження, що він хотів загіпнотизувати усіх довкола, а замість цього загіпнотизувався сам.

- Де ти тільки таких диваків здибуєш? - питає вона, всміхаючись.

- Диваків? - перепитую я. - Диваків?!

- Так, - вона здивовано дивиться на мене, не розуміє, що мене зачепило.

Все дуже просто, подумки всміхаюся їй, мене зачепила множина. Мені хочеться спитати, кого ще з диваків я зустрічала, точніше, про кого з них вона знає. Бо я ніколи не казала їй про Ізю. Бо Ізя боявся, що вона - з них. Будь-який журналіст може бути з них, казав Ізя, бо він - журналіст. Невже Ізя мав рацію?

- Яких диваків? - питаю я.

- Таких, - нетерпляче відмахується Ліля, - ти прибирати будеш?

- Буду, - ставлю келих на полицю з книжками (у Лілі чимала колекція гарних книжок, я давно просила її скласти заповіт, за яким ці книжки після її смерті відійдуть мені, вона відмовлялася - підозрювала, що я її за них уб’ю… небезпідставно).

Тягну з ванної кімнати швабру. Починаю мити підлогу.

Спостерігаю за Лілею. Вона розповідає історії про своїх хлопців, розповідає спокійно, гіпнотично, ледь чутно…

Чи мені здається? Зважаю на її руки: тонкі білі пальці стукають по поличці - тій самій, де стоїть мій келих. Ніби вона чогось нетерпляче чекає. Або… або просто вибиває певний ритм. Ритм вальсу: раз-два-три, раз-два-три…

Ні, це вже повна параноя. Людина вже й пальцями постукати не може у моїй присутності…

Кажуть, на психів гіпноз не діє. Кажуть, психів лікують за допомоги гіпнозу. Яке з цих тверджень є хибним?

Треба на щось відволіктися. На що? На свою монотонну роботу шваброю? Ще гірше…

Нарешті знаходжу вихід - вихід з її монотонної розповіді, з ритмічного стукоту, який здається дедалі голоснішим, із власних рухів, що можуть загнати мене у транс.

Я починаю співати. Голосно і весело. Ліля сіпається.

Здивовано дивиться на мене. Питає:

- Ти чого?

Я не чую її. Я співаю далі, пританцьовую навіть.

Кажуть, на психів гіпноз не діє…

Мабуть, куплю собі кота, думаю я, повертаючись додо му. Буде в мене хоч одна істота, якій я зможу довіряти.

Буду розмовляти не з вимкненим телевізором, не з власним відображенням, а з котом. Він буде пухнастим, розумним і хитрим, він чекатиме на мене вечорами, розганятиме пилюку своїм хвостом та їстиме тарганів, якщо ті тварюки спробують знову окупувати мою фортецю.

Так, думаю я, розкладаючи на столі аркуші А4 з переліком українських ЗМІ, що його склала для мене Ліля, так, завтра ж куплю собі кота. Цікаво, чому в Ізі не було кота? Може, він боїться їх? Адже він таки дуже схожий на щура. Де ти зараз, Ізю? Чому не даси мені хоч якийсь знак?

Переглядаю надану Лілією інформацію. Припустімо, всі центральні ЗМІ їхні. Які не-їхні? Оці, оці й оці… Відмічаю ті канали, які, на мою думку, ще відкриті. Здається, все не так погано, як уважав Ізя. Виходить близько 70% з усього переліку. Якщо не якістю, то кількістю візьмемо, думаю я. Тепер залишається лише знайти код, шифр. Знайти, як саме, в чому саме вони ховають сигнали і розкидати цю інформацію по наших 70%.

Якби ж то ще зрозуміти, як шукати… Ізя казав: кольори й картинки. Ось що найбільше вкарбовується, ось що найлегше приховати. Де міститься найбільше кольорів і картинок? Ну звісно ж, у моєму найулюбленішому, найзрозумілішому вампірі - телевізорі. Все телебачення побудовано на цьому.

Я сідаю навпроти вимкненого телевізора. Довго див люся на своє викривлене відображення у ньому. Доведеться вмикати. Якщо не так, то як інакше? Я не зважатиму на дії, що відбуватимуться там, я не зважатиму на слова, що линутимуть звідтіля. Я шукатиму код, шифр, ключ. Я не ховатимусь, як робив це Ізя. Я відкрито вийду на стежку війни. І подивимося зараз, хто кого.

- Раз, два, три, чотири, п’ять, я іду шукать, - кажу я і вмикаю свого вампіра.

Кому я це сказала? Телевізорові? Мені таки треба завести кота…

Дивлюся на екран. Обличчя, обличчя, обличчя. Щось кажуть, кудись дивляться, з чогось сміються й плачуть.

Телевізор як телевізор. Люди як люди.

Минає година, друга…

Новини, серіали, реклама. Програма про акул. Щось з історії. Чергові танці на льоду та битви екстрасенсів.

Нічого цікавого для мене. Анічогісінького. Не помічаю, не відчуваю, не можу зловити.

Невже Ізя таки був хворий? Невже я просто підхопила від нього параною? Невже гіпнотичний вплив телебачення полягає лише в тому, щоби привчати людей до себе?

Вимикаю звук. Розосереджую погляд. Бачу непевні кольори на екрані. Які кольори переважають? Які з них щось означають?

Спливає час. Скільки вже спливло часу?

Очі болять. Відчуваю сльози. Досить, думаю я, мабуть, спробую вийти на стежку війни завтра. І раптом помічаю. Екран ледь помітно мерехтить у певному ритмі. Раз, два, три. Раз, два, три. Раз, два три…

Знову вальс!

Ось воно, думаю я, ось воно! Ось те, що я шукала. Ритм мерехтіння. Він щось означає. Він вводить у той клятий транс. Можливо, він містить у собі якісь команди…

Дідько, думаю я, я ж уже дві з гаком години просиділа, не відводячи погляду від цього клятого мерехтіння! Що воно вже встигло вбити у мою голову?!

Я підхоплююся, хапаю телевізор і скидаю на підлогу.

- Що ти запхав у мою голову?! - кричу йому й починаю гамселити. Виявляю, що ногами гамселити незручно і трохи боляче, хапаюся за молоток. Гамселю далі. Отримую неабияке задоволення від самого процесу.

Згодом утомлююся. Заспокоююся.

- Вітаю, - кажу собі, стоячи над купою уламків, - вітаю. Ти перемогла власний телевізор.

У двері дзвонять. Це сусіди знизу. Вони злякалися.

Вони взагалі мене трохи бояться… Я вже й сама починаю боятися себе.

Ранок світло-сірий. Певно, я назвала б його гарним, якби не треба було прокидатися і йти на роботу. Я не люблю свою роботу. Тепер не люблю ще дужче, бо там на мене чекає Олекса. Я сиджу на підвіконні й ковтаю міцну каву без цукру. Роздивляюся сіре небо, у яке сьогодні хтось струсив забагато попелу. Воно здається вогким, м’яким і теплим. Воно здається материнським лоном. У нього хочеться злетіти.

Раптом дзеленчить телефон.

- Я тебе не боюся, - кажу я, повільно підіймаючись із підвіконня, - це ти повинен мене боятися. Бачиш, що трапилося із твоїм дружком телевізором?

Телефон не відповідає - лише дзеленчить уже не так агресивно. Злякався… Вітаю, подумки звертаюся до себе, ти перемогла власний телевізор і залякала власний теле фон…

- Так, - кажу у слухавку.

Там щось гуде, тріщить, буркотить і хрюкає.

- Я слухаю, - кажу я.

Чується, ніби хтось намагається щось сказати, але тріскіт і низький гуркіт заважає йому зробити це. Згадую пісеньку про те, як хлопцеві дзвонив з іншого світу його мертвий брат. Цей дзвінок скидається на той, який я уявляла собі, слухаючи ту пісеньку…

- Хто це? - питаю я. І зв’язок переривається. Слухавка гуде.

Хто ж це був?

Я думаю про цей випадок, збираючись на роботу, думаю про нього, ідучи вулицею. Може, то Ізя дзвонив?

З того світу? А може (і це більш вірогідно), то були вони?

Виявили, що ані Олексі, ані Лілі не поталанило мене загіпнотизувати, і вирішили діяти через телефон? Що ж, це вже непогано. Це означає, що вони таки сприйняли мій виклик і вийшли мені назустріч стежкою війни. Чи втовкмачили щось у мою голову під час тихого гуркоту в слухавці? Сподіваюся, що ні, не встигли. Сподіваюся, що бар’єри, встановлені Ізею, так просто не зламаєш.

Щойно у поле мого зору потрапляє зупинка, бачу на ній Ізю. Бачу здалеку й зі спини, але впізнаю його спину. - Ізю! - гукаю я.

Люди навколо обертаються. Із подивом дивляться на мене. Обертаються навіть декілька з тих, що стоять поруч із ним на зупинці. Він - ні. Вдає, що не чує. Чи й правда не чує? Ніколи не знала, чи немає у нього проблем зі слухом… - Ізю! - гукаю знову й іду швидше.

Помічаю маршрутку, яка під’їжджає до зупинки. Люди йдуть до неї, він - також. Чому? Це ж не його маршрутка!

Чому він тікає від мене?

- Ізю! - кричу і вже біжу до зупинки. Махаю рукою.

Якщо не він, то хоча б водій повинен помітити, дочекатися.

Водіям потрібні пасажири, бо пасажири платять водіям за проїзд. Закон ринку - водій повинен дочекатися пасажи ра.

Цей водій законів ринку, певно, не знає.

Я не встигаю.

Маршрутка рушає просто з-перед носа.

Я стою й витріщаюся услід маршрутці, яка повезла геть мого Ізю. Або людину зі спиною мого Ізі. До мене підходить якийсь старий. Довго роздивляється (я не дивлюся на нього - відчуваю погляд спиною). Потім радить:

- Ніколи не бігай за автобусами.

- Ага, - відповідаю я.

- Прийде інший, - каже старий.

Я нарешті обертаюся до нього. Він кепсько вдягнений, у товстих старих окулярах, із цигаркою у зубах. Цигарка - без фільтра.

- Ви не рахуєте дерев, коли їдете кудись? - питаю я.

- Дерев? - дивується дідусь.

- Ага. Або стовпів. Можна рахувати ще й стовпи.

Точніше, не можна.

Він дивується ще більше. Озирається - шукає шляхів для відступу. Ізя вчив: найкращий спосіб спекатися небажаного співрозмовника - самому стати небажаним співрозмовником.

- Ви ніколи не хотіли стати зеленою рибою? - питаю я.

На роботі все як завжди: чисто, світло, штучно. Я запізнююся на десять хвилин. Шеф чекає на мене біля мого столу. Він сердитий.

- Чому я маю приймати за тебе дзвінки? - питає він.

- Не знаю, - кажу я, - чому?

- Бо тебе немає на місці! - гарчить він. Він не любить, коли я вдаю із себе дурепу. Я теж не дуже полюбляю вдавати дурепу, проте у розмові з шефом це - єдиний дієвий засіб.

- Вже є, - широко всміхаюся.

Він продовжує щось гарчати собі під носа, але йде до кабінету. Я вмикаю комп’ютер. Він умикається довго - так, ніби вимикали його не по-людськи, просто натиснувши на кнопку «Power». Хтось порпався в моєму компі? Хто?

Навіщо? Коли? Невже вони? Ловлю себе на тому, що мстиво всміхаюся. «Ну що, хлопці? Вам сподобався мій рекорд у «Lines» і «Сапері»? Чи ви й справді вважали, що знайдете там щось більше? Якщо так, то Ізя переоцінював ваші аналітичні здібності…»

До мене підходить Олекса. Це трапляється якось раптово, неочікувано. Він просто з’являється переді мною, ніби з-під землі вилазить, себто з-під лінолеуму.

Я не встигаю згрупуватися.

- Треба поговорити, - каже він.

- Про що? - цікавлюся я, відчуваючи, що знову починаю прикидатися дурепою.

- Про нас, - каже він.

- У якому сенсі «нас»?

- Припини, - прохає він.

До мене раптом доходить, що зараз ми спілкуємося як нормальні люди. Він не налаштовується під мене, а я - під нього. Я цього не роблю, бо він мені вже нецікавий.

Чому цього не робить він?

- Припинити що? - питаю я.

- З тобою неможливо!

Він сердиться. Хіба що не гарчить, як щойно гарчав шеф. Останнім часом я дратую багатьох. Чи дратую я їх?

Чи знають вони про моє існування? Усвідомлюю, що хочу, аби вони знали. Хочеться, аби бодай хтось іще знав про те, що я не просто звичайна секретарка у цьому штучному офісі. Хочеться усвідомлювати себе чимось більшим, чимось винятковим. Хочеться, аби це усвідомлював ще хтось, окрім мене.

Може, саме через це я і схопилася за Ізину війну? Може, він і сам почав її через це? Йому, певно, теж захотілося бути винятковим. Тому й мене він знайшов - аби хтось ще знав пройого винятковість, хтось, окрім нього самого…

- Поговоримо на обіді, - кажу я Олексі.

- Добре, - кидає він. Таким тоном, ніби я щойно просила його про цю розмову. Іде до свого кабінету. Я починаю чергову безглузду гру в кульки, заздалегідь знаючи, що врешті-решт переможе комп’ютер, що сенс гри - просто протриматися якомога довше. Що за песимісти вигадують такі ігри? Граю механічно, думаю про інше.

Чи є у мене якісь докази існування моїх ворогів?

Чи є у мене якісь причини вірити у всесвітню змову, окрім розповідей мого Ізі - безперечно, психічно хворої люди ни? Жодних. Я бачила його спину на зупинці. Чи я просто хотіла її бачити? Я бачила ритмічне мерехтіння телевізійного екрана. Чи то просто були вибрики моїх стомлених очей?

Все, думаю я, все - треба з цим кінчати. Параноя - це ще нічого, параноя, помножена на шизофренію, - значно гірше. Треба з цим розібратися, якомога швидше розібратися. Мені потрібен час. Спокій та час.

Треба братися до справи серйозно. На війні, як на війні.

6. Ілюзія

Шеф дивується, коли я прошу надати мені відпустку.

Він уже давно звик до того, що я працюю без відпусток. Я також звикла до цього. Не звикла навіть, просто завжди була впевнена у тому, що без мене на роботі все розвалиться, що без мене настане такий безлад, вилізти з якого буде неможливо, навіть якщо я повернуся за тиж день.

- А хто виконуватиме за тебе твою роботу? - питає шеф.

- У вас це, здається, виходить непогано, - намагаюся пожартувати.

Але помітно, що йому не до жартів. Він ніяк не може усвідомити мого прохання. Ніяк не може повірити у нього.

Дивлячись на його обличчя, де навіть одвічні зморшки розгладжуються від подиву, згадую назву програми «Неймовірно, але факт». Дуже пасує цей вислів до даної ситуації.

- Але… навіщо тобі відпустка? - нарешті знаходить слова мій любий шокований шеф. Він знає, що в мене нікого й нічого немає - ні родини, ні друзів, ні хворої бабці. Він знає, що я не люблю сидіти вдома, а єдиною альтернативою цьому сидінню є лише робота.

- Я хочу відпочити, - пояснюю я.

- Від чого? - ще більше дивується шеф. - Ти ж майже нічого не робиш! А те, що робиш, робиш не дуже гарно й зовсім невчасно!

- Я можу робити й гірше, - погрожую я.

Шеф замислюється. Він вірить, що я і справді можу робити все гірше. Я не вірю - надто я вже відповідальна, але про це шефові знати не обов’язково. Більш того - йому обов’язково про це не знати.

Усвідомлюю, що така розмова навряд чи відбулася б у нормальній конторі. Що для нормальних людей - це просто маячня. Що нормальний шеф давно міг би звільнити нормальну секретарку за подібні заяви. Але - не тут. Не мій шеф. Не мене.

Я не пам’ятаю, коли почала працювати тут. Іноді мені здається, що я працювала тут завжди. Я вросла у наш темний лінолеум своїм корінням, я вросла у свій старенький невеличкий монітор поглядом. Тут - моє місце, моє життя, мої маленькі (порівняно з ними) вороги, мої «Lines» та моя музика, яку іноді тихенько вмикаю на позичених у адмінів колонках. Це знає і мій шеф. Він приріс до всього цього не менше за мене. Він приріс і до мене. А я - до нього.

Нас важко назвати друзями, але ми вже давно не просто співробітники.

Шеф зітхає.

- Скільки часу тобі потрібно на відпочинок? - питає він.

- Два тижні, - кажу я.

- Даю тобі тиждень, - каже він, - сподіваюся, що це допоможе тобі надалі відповідальніше ставитися до робо ти.

- Десять днів, - кажу я й сідаю писати заяву за його стіл.

- Сім, - відрізає він.

- Сі-ім дні-і-ів, - шепочу собі під носа я. - І припини дивитися фільми жахів, - радить шеф, кидаючи на мене втомлений погляд, - ти вже навіть мене лякаєш. Уявляю, що ти робиш із клієнтами…

Олекса приносить мені каву - починається обідня перерва. Ми йдемо надвір. Суки уважно розглядають нас.

Вони вже знають, що між нами щось було. Певно, вони знали це ще навіть до того, як воно відбулося.

Я розглядаю Олексу. Сьогодні він не схожий на себе - у ньому поменшало солодкості й рафінованості. Здається, він змінив парфуми й зменшив кількість гелю на своєму волоссі. Може, це я на нього так вплинула?

Зупиняємося під нашим деревом. Під ним ми завжди стоїмо під час перерви. Кавово-цигаркової перерви.

- Ну як? - питає він. - Як день?

Він не знає, як почати розмову, на яку витяг мене.

- Я лякаю шефа, - повідомляю я.

- Чому? - дивується він. - Не така ти вже й страшна…

Він жартує. Я посміхаюся йому. Думаю, що такий він мені більше подобається: не налаштований на мене, не карамельний. Думаю, що такий він уже не пасує до Ліліної квартири.

- Скажи це шефові, - раджу я.

- Думаю, він здивується, - всміхається він.

- Це точно.

Мовчимо. Нарешті Олекса починає свою розмову.

- Я хочу з тобою зустрічатися, - каже він.

- Навіщо? - питаю я.

- Мені потрібна дівчина, - каже він.

- Чому я? - питаю я.

- Бо тебе я не зачаклував, - каже він, - бо знаю, що ти будеш зі мною, тому що тобі подобаюся я, а не ти у моєму виконанні.

- Що мені подобаєшся ти? - перепитую. - А що, ти вже знайшов себе?

- Шукаю. Сподіваюся, що ти допоможеш мені у цьому.

Зараз мені тільки цього бракувало, думаю я. Окрім них, ще й тебе шукати, мій хлопчику… Просто пошуковий період якийсь настає в моєму житті, чесне слово…

- Як я можу тобі допомогти? - питаю я.

- Не знаю… Але мені здається, що ти можеш це.

- Знаєш, - кажу я, - я у цьому не спец. Може, звернешся до психолога?

- Я не вірю їм…

Я не відповідаю нічого. Олекса уважно дивиться у мої очі. Певно, шукає відповідь у них. Певно, знаходить.

- Добре, - каже він, - я зрозумів. Шукатиму сам.

- Добре, - кажу я.

Він правильно зрозумів.

- Раз, два, три, чотири, п’ять, я іду шукать, - каже він, підморгує мені і йде. Я залишаюся під нашим деревом, яке, мабуть, уже не наше. Навіщо він підморгнув мені? Навіщо він підморгнув, повторивши мої власні слова? Це збіг?

Викидаю недопалок і ковтаю каву. Мабуть, останню каву, яку зробив для мене Олекса. Він зупиняється біля лавки, де сидять курки, про щось перемовляється з ними.

Я знаю - він робить це для мене, бо знає, що дивлюся на нього. Що за дитячі фокуси? Його ще можна повернути.

Просто покликати - і він моментально забуде про курок, розвернеться, кинеться до мене, під наше (ще наше) дерево… Він цього й чекає.

Але навіщо мені це робити? Спитати, чого він повторює мої слова й підморгує? Спитати, чи не прослуховується моя квартира? Маячня. Чомусь я більше не вірю в це. Я просто хочу його повернути. Просто хочу його покликати.

Просто хочу, аби він кинув курок і прибіг до мене. І це мене лякає. Мені здається, що він таки зачаклував мене. Ідучи з роботи, Олекса каже:

- Побачимося за тиждень, - і знову підморгує.

- У тебе око сіпається, - серйозно кажу я.

Він сміється і йде. Таке враження, що розмови під деревом не було. Що все нормально, що все так і має бути.

А може, воно так і має бути? Може, вся його метушня навколо мене - це частина якогось їхнього плану, який втілює в життя їхній агент Олекса? Чого ж вони від мене хочуть? Що він має зробити зі мною? Що він може зробити зі мною?

Трохи нагадую собі головного героя фільму «Білий шум». Він сидів днями й ночами вдома, записуючи на відеокасети телевізійні перешкоди й передивляючись усі ці записи. Він шукав у них душі. Я сиджу, записуючи ефір.

Я шукаю закодовані повідомлення, намагаюся знайти код, шифр. Один день - один канал.

Вже три дні болять очі, вже три дні на «Візині», вже п’ять днів у пошуках. Вже один день (цілісінький день!) упевнена в тому, що пошуки марні.

Не помічаю нічого, не відчуваю нічого - жодних прихованих повідомлень, жодних закодованих сигналів. Іноді з’являється те мерехтіння, через яке загинув попередник мого нового телевізора, проте це трапляється рідко й лише тоді, коли очі остаточно втомлюються. Коли передивляюся той самий запис ранком, ніякого мерехтіння не бачу. Бідний попередник мого нового вампіра… Він загинув марно. Він загинув через галюцинації моїх стомлених очей…

Зловісно мовчить телефон. Раніше мені здавалося, що він дзеленчить зловісно, тепер розумію - його мовчання набагато гірше. Хочеться, аби подзвонив хтось зі знайомих, ще більше хочеться, аби у слухавці щось шипіло і хрьокало, аби якийсь знак подали вони. Та всі мовчать. Починаю вірити в нову всесвітню змову - у змову, метою якої є зведення мене з глузду тишею. Хочеться відірватися від справи, завіятися десь, погуляти, поговорити. Якби хоча б хтось подзвонив… Дзвінок став би виправданням для мене, я залишила б цю марну (ясно вже - абсолютно марну) справу.

Та навколо тиша. Тиша примушує працювати, шукати, думати. Тиша не дарує виправдань. Ненавиджу тишу. Іноді виходжу за цигарками, майже не їм - не хочеться.

Не впізнаю себе у дзеркалі - з’явилися темні кола під очима, покусала губи, набрякли повіки. Уявляю, що скаже шеф, коли побачить, якою я повернулася з «відпочинку».

Хочу швидше повернутися до роботи. Ніколи не думала, що сумуватиму за роботою. Виявляється - сумую. Бо моя праця там потрібна хоч комусь. Кому потрібні досліди з телевізійним ефіром? Були б потрібні мені, якби давали хоч якийсь результат. Хоч якусь надію на їх існування.

Хоч якийсь доказ того, що я веду війну не з собою, що я не просто намагаюся довести собі, ніби варта чогось більшого, ніж маю. Хоч малесенький натяк…

Навіщо ти втягнув мене у це, Ізю? Невже тобі настільки потрібний був слухач? Невже так важко було вірити в усе це, не примушуючи повірити ще когось? Невже важко було бути для себе богом, не влаштовуючи культу всесвітньої змови?

- Скажи мені, Ізю, - шепочу я в увімкнений телевізор, - скажи, навіщо?

Згадую його спину на зупинці. Звісно, я могла помилитися. Звісно, це міг бути хтось дуже схожий на нього, але… Але яка вірогідність того, що на моїй зупинці стирчатиме ще один пацюкуватий громадянин, який не обернеться разом з усіма поглянути на дівчину, що голосно гукає якогось Ізю?

Шукай, наказую собі, шукай ретельніше. Не зупиняйся, доки в тебе ще є можливість. Доки в тебе ще є час і спокій.

Не зупиняйся. Тиша - не ворог. Тиша - союзник.

Союзник у чому? У війні? Чи є війна?

Вірне питання. Потрібна відповідь. Шукай.

Я знову витріщаюся в телевізор, дістаю з кишені яблуко. Думаю, що поступово перетворююся на Ізю. Яблука стають моєю звичкою.

Ніколи не помічали? Коли їси яблуко, думки світлішають, упорядковуються, стають логічнішими.

На сьомий день я відпочиваю. Навіть Бог відпочивав у неділю. Цікаво, він досі відпочиває неділями? Навіщо ж тоді ходити до церкви саме в цей день? Навіщо молитися йому в його вихідний? Уявляю: молишся, молишся, а тобі раптом з ікони: «На жаль, ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності…» Озираєшся, а церквою до тебе вже йде Диявол. Здіймає руку, і згасають свічки, посміхається тобі - і ти посміхаєшся йому у відповідь. Чому б і ні? У Бога ж вихідний…

Я відпочиваю. Я вимкнула всі електронні прилади й запалила свічки. Лежу на канапі та витріщаюсь у стелю.

Болять очі. У голові всілякі дурниці - мозок відпочиває, працює уява, якої зараз не стримую. Надто втомлена, аби стримувати її.

Думаю про те, за що чіплятися тепер. Із ким починати нову війну, коли переконалась у безнадійності війни попередньої: нарешті помітила повну відсутність ворогів.

Чомусь зовсім не радію тому фактові, що мене ніхто не намагається зомбувати. Надто мені хочеться бути потрібною хоч комусь, хоча б їм. Мабуть, Ізя теж відчував це. Мабуть, також хотів бути потрібним хоча б своїм ворогам. Чому ж не зупинився, знайшовши мене, друга?

Мабуть, надто зжився, зрісся з ілюзією війни. Мабуть, таки з’їхав з глузду. Шкода. Непоганою людиною він був.

Треба буде повідомити це мишці. Зазирнути якось до неї та сказати: «Твій батько був гарною людиною. Може, він і справді пив, але він любив яблука і привчив мене до книг.

Шкода, що в тебе не було часу пізнати його».

Прокручую в голові все, що скажу їй, розуміючи, що не скажу цього ніколи. Що ніколи не зайду туди, де народилася така цікава ілюзія. Бо зараз ця ілюзія помирає. А за декілька днів я запхаю згадку про неї у найпотаємніший куточок моєї пам’яті, накрию чорною ковдрою й не чіпатиму. Ніколи.

Так, цікава була ілюзія. Та не слід засмучуватися - невдовзі з’явиться нова, не менш цікава.

Чи зможу я колись жити без ілюзій? Визнати власну нікчемність, визнати сірість і непотрібність буття. Мого, моїх сучок-колег, Олекси, Ізі, всіх навколо… Чи може хоч хтось жити так? Чи може хтось відверто назвати себе людиною з маси, сірою соціальною одиницею, що позбавлена будь-якого особливого, свого власного призначення?

Ми всі маємо ілюзії, всі вважаємо себе потрібними: рідним, друзям, ворогам. Найбільше - ворогам. Ось чому людині важко жити без конфліктів. Ось чому ми завжди із кимсь воюємо, комусь протистоїмо. Скажи мені, хто твій ворог, і я скажу, хто ти…

Ось чому Ізя вигадав собі настільки крутих ворогів - сам схотів бути крутим. Ось чому я так легко повелася на них - мені теж закортіло повоювати з напівбогами.

Що маємо в результаті? Розчарування. Може, саме цього розчарування не зміг прийняти мій Ізя? Дивак. Навіщо ж так серйозно було сприймати все це? Сказав би мені - я б йому вигадала ще когось, із ким можна влаштувати холодну війну. Мені це не важко, у мене фантазія іноді таке викидає…

А звідкіля беруться фантазії, Ізю? Звідкіля приходять сни? Чи все це також навіюють твої загадкові вороги?

Звідкіля ми беремо наші ілюзії, Ізю? Може, вони - ще одна хвороба сучасного світу, надто збагаченого інформацією?

Але ж усе це було й раніше, до інформаційної війни, яку людство почало саме із собою. Звідки воно прийшло - все те, що виникає у наших головах, але чого ми не можемо пояснити? Чи, може, вони існували завжди? Тоді виходить іще цікавіше, друже. У такому разі ми можемо ідентифікувати їх, друже. Бо в такому разі вони навряд чи можуть бути людьми. Вони таки прибульці, Ізю.

Я посміхаюсь у стелю.

Не раджу вам шість днів поспіль витріщатися у телевізор. Бо на сьомий день ви не зможете відпочити. Ви будете доводити маревні теореми й вигадувати абсолютно ідіотські аксіоми. Ви будете відчувати, як їде ваш дах, але це вам подобатиметься. Ви будете пірнати у цей стан і ловити від цього кайф. Ви можете сказитися.

Увечері я йду на прогулянку. Згадую, що давно не ходила просто так своїм золотим відьомським містом.

Прямую вулицею, повільно, уважно роззираючись, так, ніби бачу все навколо вперше. Виникає враження, що це справді так. Помічаю деталі, яких раніше не бачила, роздивляюсь обличчя людей, які раніше зовсім не цікавили. Незвичні весняні обличчя на сіро-зеленому тлі.

Ніколи не помічала, як у людей світяться очі. Тепер помічаю. Це круто. У них, мабуть, іще залишились якісь їхні ілюзії - гарні легкі фантазії на тему свого місця у світі. Вони впевнені у своїх богах і своєму призначенні.

Ким вони бачать себе? З ким воюють? На яку верхівку дряпаються?

В одному з провулків раптом помічаю щось барвисте.

Воно дисонує з навколишнім простором, сповненим попелу. Підходжу. Роздивляюся.

Кремезний чолов’яга продає картини. Він не схожий на художника, радше - на будівельника. Його картини модернові й такі яскраві, що від них болять очі. Чи це в мене вони ще не відійшли від напруженого витріщання у телевізор?

- Ваші? - питаю я.

- Ага, - він дивиться на мене з посмішкою маніяка.

Він подобається мені.

На одній з його картин зображена синя риба. Підпис:

«Риба щастя».

- Риба щастя? - дивуюся я.

- Ага, - він знову вишкіряється на мене, - є птах щастя, а у мене - риба.

- Скільки? - питаю я.

- П’ятдесят баксів.

- Ого! - дивуюся я. - І що - добре продаються?

- Потроху, - ухиляється від прямої відповіді маніякбудівельник.

- Я куплю, якщо ви пофарбуєте рибу в інший колір, - кажу я.

Він хитає головою.

- Шкода, - кажу я і вже збираюся йти, аж він спиняє мене.

- А ви самі пофарбуйте, - радить він.

- Як? - дивуюся я.

- Просто. Я вам навіть пензлик і фарбу продам.

Півночі розфарбовую свою рибину. Мою зелену рибу щастя. Думаю, що сама вже розфарбувалася більше за неї. І килим трохи розфарбувала… Фарбувати - точно не моє призначення. Що ж - краса вимагає жертв.

Навіщо мені зелена риба на стіні? Немотивоване бажання мати зелену рибу на стіні. Ти сказав би, що це вони, Ізю, що це не моє, а їхнє бажання. Але скажи мені, любий друже, навіщо їм зелена риба на моїй стіні? Це у них таке дивне почуття гумору, Ізю?

7. Нашестя

Ранок світлий. Уперше за декілька тижнів визирає сонце. Я відчуваю себе вампіром, бо сонце мені не подобається. Воно надто відверте. Воно оголює всі мої темні кутки, перетворюючи мою затишну пилюку й таємниче павутиння на звичайний бруд, якого в цьому нестерпному світлі хочеться позбутися.

Воно примушує рано прокинутися, швидко зібратися і бігти геть зі своєї фортеці. Воно знищує фортецю - перетворює її на відкриту територію. Воно збиває з пантелику.

Йду світлою вулицею, дивлюся на людей, що скидаються на роботів. Тих самих людей, очі яких так весняно сяяли ще вчора, які ще вчора так щиро посміхалися одне одному, які вчора були барвистими, сповненими своїх ілюзій. Як швидко вони перетворилися на вранішніх роботів, як швидко увімкнули робочий режим…

Дивлячись на них у цьому вбивчому сонячному світлі, мимоволі починаєш вірити у загальну зомбованість. На якийсь момент навіть виникає думка: почалося. Почався Апокаліпсис. Роботи вийшли на вулиці із завданням убити тих, хто з якихось своїх причин не зміг приєднатися до них.

Звісно, це не так. Звісно, вони просто поспішають на роботу. Вчора вони відпочивали, сьогодні працюють.

Заздалегідь, іще не діставшись робочих місць, уже працюють.

Зупинку починаю роздивлятися ще здалеку - шукаю Ізю. Марно. Ні Ізі, ні будь-кого бодай трохи схожого на пацюка там немає. Там натовп, скупчення агресивних

роботів, які на даний момент забули всі свої ілюзії та мають одну спільну мету - запхатись у маршрутку.

Я не вмію перемикатися. Мабуть, ніколи не вміла. Я завжди в одному режимі, постійно на одній хвилі. Працюю я чи відпочиваю? Не знаю. Напевно, я просто живу. Така я асоціальна істота.

На роботу запізнююся на двадцять хвилин.

Шеф уже напоготові. Здається, він скучив за мною.

Скучив за людиною, на якій кожного ранку можна зриватися, бо кожного ранку вона дає для цього привід, нехтуючи графіком. Він розкриває рота, аби вилити на мою голову чергову порцію конструктивної критики, але одразу ж закриває. Довго роздивляється мене. Питає:

- Як відпочила?

- Нормально, - відповідаю я.

- У концтаборі відпочивала?

- Вдома.

Він іще деякий час роздивляється мене, нарешті на його обличчі з’являються ознаки просвітлення.

- Ремонт робила? - питає він.

Ремонт? До чого тут ремонт?

- Хоч би відмилася, - каже він і йде до свого кабінету.

Фарба, доходить до мене. Десь на мені таки залишилася та клята зелена фарба, а шеф її помітив.

Він задоволений собою, бо вважає, що його метод дедукції діє. Можливо, таки діє, але не в моєму випадку.

Зрозуміти, що я весь тиждень шукала ворогів у телевізорі, після чого вирішила розфарбувати у зелений колір рибу, не зміг би й великий Шерлок Холмс… Метод дедукції базується на логічних висновках. Я і логіка - поняття несумісні.

Я біжу до туалету. Не хочу, аби наші суки бачили мене у розфарбованому стані. А якщо чесно, не хочу, аби мене такою бачив Олекса. Ох і зачепив він мене. Сильно зачепив. Через нього іще з півгодини свого робочого часу витрачаю у туалеті, відшкрябуючи зелену пляму з шиї.

Відшкрябати не встигаю - дзвонить телефон. Біжу до нього. Хапаюся за слухавку. Як же сильно я скучила за телефоном…

- Туристична агенція «Ваш тур», доброго дня, - кажу я.

- Привіт, це Ліля.

- Які люди! - дивуюся я. - Чого тобі треба?

- А що, подруга вже не може тобі просто так зателефонувати? - ображається Ліля.

Взагалі-то, не пам’ятаю, коли востаннє подруга мені дзвонила просто так… Мабуть, їй потрібно від мене щось справді серйозне - якщо вже розмова про подруг пішла…

- Спитай це в мого шефа, - всміхаюся я.

- Добре, я швиденько. Ходімо десь погуляємо?

- Погуляємо? - перепитую я. Незвичне слово. Цікаве на смак.

- Ага. Я тут зарплатню отримала, думаю, з ким би її пропити…

Це вже точно серйозно. Тут уже, пробачте, пахне смаленим… Цікаво.

- Де? Коли?

- Давай я заїду по тебе. Ти о шостій закінчуєш?

Взагалі нечувано!

- Заїжджай. Тільки прохання - не вилазь із машини.

Просто побібікай.

- Твій хлопець працює з тобою? - здогадується вона.

Швидко кумекає. Втім, це я давно знала. Тому й тримала її поруч із собою - така людина частенько буває потрібною під рукою.

- Так, - кажу я, - зробиш це для мене?

- Звісно, - відповідає вона, - чого тільки не зробиш для найкращої подруги!

Дідько, думаю я, повертаючи слухавку на місце, що ж їй від мене треба?! Що такого я можу зробити для неї, аби розрахуватися за «найкращу подругу» та бібікання під офісом?

Олекса підходить із кавою для мене. Я не одразу впізнаю його. Таке враження, що він таки поспілкувався із психологом і знайшов, якщо не всього себе, то якусь частинку - точно. Він більше не схожий ані на ляльку, ані на актора. Він схожий на людину. Його посмішка виявляється м’якою, обережною, зовсім не голлівудською.

Його парфуми - різкими й свіжими, наче м’ятний лікер.

Він уже не такий разючий і тонкий, але й не такий пластмасовий. Він - живий.

Ставить каву переді мною, сідає навпроти. Дивиться зацікавлено - чекає, доки я щось скажу про його новий імідж. Я не знаю, що сказати, але здогадуюсь, що скажуть наші курки. Курки скажуть, що я зіпсувала чоловіка.

Такого чоловіка!

- Обідня перерва ще нескоро, - повідомляю я.

- Я знаю, - всміхається він, - просто подумав, раптом ти хочеш кави й страждаєш.

- Страждаю?

- Ну, сама ти її собі не зробиш. Ти ж не вмієш. Забула?

- А, точно, - згадую, що я йому це колись брехала.

- Що робиш сьогодні увечері? - питає він.

- Йду на побачення, - відповідаю я.

- Шкода, - зітхає він, - я теж хотів тебе запросити…

Відчуваю невеличке розчарування - чомусь я сподівалася, що він засмутиться дужче.

- Пробач, - я знизую плечима.

- А завтра? - питає він.

- Завтра я не йду на побачення.

- Йдеш. Зі мною, - усмішка й запитання у погляді.

Дієва тактика. Але не сьогодні й не для мене.

- Навряд чи. Давай якось пізніше…

- Добре, - він знову не засмучується. Він усміхається, підморгує та йде геть.

Я засмучуюся, що він не засмучується. А він мені подобається, думаю я, такий - ще більше за попереднього.

Дідько! Чому він завжди лізе до мене так невчасно? Раніше

я була зосереджена на своїй війні, зараз - шукаю нову ілюзію. Не можна дозволити йому стати цією ілюзією. Бо такі ілюзії втрачати найважче.

Постривай, хлопчику, думаю я. От почну якийсь черговий хрестовий похід, тоді й твоя черга настане.

Очолиш його разом зі мною. Якщо, звісно, захочеш грати у мої ігри. А ні - туди тобі й дорога.

У дверях кабінету він зупиняється, обертається до мене й показує щось на пальцях. Знайомий жест. Десь я його бачила… Давно, ще в дитинстві… У школі?

Точно, в школі! Це була наша мова, за допомоги якої ми підказували одне одному біля дошки й на контрольних.

Звідкіля він знає нашу мову? Втім, не ми її вигадали. Коли ми прийшли, вона вже була. Мабуть, вона була вже давно й не лише у нашій школі. Це такий загальношкільний шифр, якого досі чомусь не розуміють (або вдають, що не розуміють) учителі.

Втім, ніхто з дорослих людей цього шифру не розуміє.

Ця мова має дивовижну здатність швидко вилітати з голови. Так само швидко, як і запам’ятовуватися.

«Круто», - каже мені Олекса.

«Що?» - питаю я.

«Ти», - каже Олекса і зникає за дверима.

Чому він пам’ятає цей шифр? Звідкіля він це пам’ятає?

Він уже давно дорослий. Він - голова рекламного відділу туристичної агенції. Він - людина, яка знається на людській психології та НЛП краще за всіх моїх співробітників разом узятих. Він - розумний і серйозний. Що за дитячі вибрики?

Чи в такий спосіб він знову тягне мене до себе? Нагадуючи про дитинство, намагаючись прив’язати себе до світлих спогадів дитинства в моєму асоціативному мисленні? Треба ж - навіть шкільні роки заради мене згадав… Що ж, іще одна цікава стратегія. Треба запам’ятати.

Знову дзвонить телефон.

- Привіт, це я, - каже мамин голос.

- Мамо? - дивуюся я.

- Так. Знаєш, ми вирішили до тебе заїхати на цьому тижні. Як щодо завтра?

- Звісно, - відповідаю я, - без проблем. Заїжджайте…

Думаю, що це якось занадто. Всі навколо вирішили побачитися зі мною. Чого це раптом? Чому всі разом?

Таке враження, ніби змовилися… На минулому тижні змовлялися не чіпати мене, цього тижня - чіпати. Ось тобі й всесвітня змова… Замовляли? Отримайте-розпишіться!

- Завтра я не йду на побачення з тобою, - повідомляю Олексі під час обідньої перерви, - завтра до мене заїде мама.

- Познайомиш? - питає він.

Я думаю, що мама зраділа б, якби я познайомила її зі своїм хлопцем. Бодай з якимось хлопцем. Мама дуже хоче, аби в мене був хлопець. Бодай якийсь…

Олекса сподобався б їй. Проте вона засмутилась би, дізнавшись, що ми розійшлися.

- Ні, - відповідаю я, - не познайомлю.

- Шкода, - посміхається Олекса, - я б їй сподобався.

Я мимоволі підіймаю руку до скроні - ніби хочу намацати чіп у своїй голові. Надто вже часто Олекса став повторювати мої слова й думки, надто вже хитро він при цьому посміхається. Щось читає мої думки й одразу, в он-лайновому режимі повідомляє йому, якийсь хитрий міні-пристрій, вмонтований у кору мозку… Що за маячня?

Чому ж маячня? Як іще пояснити все це?

Хіба що тією ж таки спільною хвилею, нашою спільною хвилею. Якщо ми перебуваємо на ній, то в нас і думки спільні. На якій хвилі я зараз? Я зараз - це я? Чи його мимовільне дзеркало? Ізя привчив мене налаштовуватися на людей під час розмови майже механічно. Тільки зараз розумію, наскільки це заважає мені адекватно сприймати дійсність. Утім, хто тут говорить про адекватність сприйняття? Це я говорю?

Людина, яка витратила шість днів на пошуки закодованих сигналів у телеефірі, а сьомий - на розфарбовування риби в зелений колір?

Ліля полюбляє сидіти в барах. Вона квітне в них іще більше. Це - її середовище. Вона сидить за стійкою та виблискує білими зубами, розстрілюючи очима хлопців, що проходять повз нас. Я сиджу поруч - маленька та пригнічена. Мене пригнічує ця сліпуча квітка, що поруч зі мною. Постійно подумки порівнюю себе з нею, і результат мене не надто втішає. Вона тягне крізь соломинку чергову гидоту, я сьорбаю пиво. Я полюбляю пиво: воно смачне, у бокалі його більше, ніж тієї незрозумілої гидоти, а коштує воно набагато дешевше. Економ-клас.

Ліля розповідає про Олексу. Вона бачила його, коли заїжджала за мною. Він стояв на порозі, коли я сідала в її «Шкоду». Сподіваюся, він Лілі не бачив. Сподіваюся, він бачив лише «Шкоду».

- Знаєш, а він не дуже, - каже Ліля, - якщо у вас нічого не вийде, не сумуй. Він, здається, голови не миє…

Навіщо тобі хлопець, який не миє голови?

Я розумію, навіщо вона мене заспокоює. Вона вважає, що він кинув мене. Звісно, чого б іще я вдавалася до фокусів із машиною, що заїжджає по мене? Припустити, що я кинула його, вона не може. Куди ж мені! Маленькій та пригніченій…

Не миє голови, подружко? Бачила б ти його раніше…

Це я навчила його не мити голови. Як то кажуть, панки бруду не бояться. Мабуть, сучки на роботі у чомусь мають рацію, кажучи, що я спаскудила хлопця.

- Лілю, - кажу я, - досить мене заспокоювати. З ним я й сама розібратися зможу. Ти краще скажи, навіщо витягла мене.

- Просто повисіти, - знизує плечима вона, - випити, потеревенити… - І як воно? - питаю я.

- Що? - не розуміє Ліля.

- Просто теревенити, - пояснюю я, - ми ж ніколи раніше просто не теревенили, ось і питаю.

- Зла ти, - ображається Ліля.

- Я просто адекватно сприймаю дійсність.

- Ти? - картинно дивується Ліля та одразу ж замовкає.

Глибоко всередині прокидається параноя. З чого ти щойно жартувала, люба подружко? Чого це я, на твою думку, не можу сприймати дійсність адекватно? Що мені, по-твоєму, заважає? Я ж нічого не казала тобі про свої пошуки й страхи. Я нічого не казала тобі ні про Ізю, ні про них, ні про себе. Ти ж геть нічого не знаєш про мене, Лілю! Чи знаєш? А якщо знаєш, то звідкіля? І тут вона знову починає. Починає цей клятий стукіт пальцями. Вибиває той самий свій ритм на стійці: раздва-три, раз-два-три…

- Навіщо ти це робиш? - питаю я.

Пиво, ніч і жива музика штовхають до відвертості.

Надихають на відвертість.

- Що я роблю? - знову дивується вона. Щось надто здивована останнім часом моя подруга. Чи це я останнім часом така дивна? Як у тому анекдоті - «дивна обізяна, ще й розмовляє…»

- Ти стукаєш пальцями. - пояснюю я. - Навіщо?

- Не знаю, - вона замислюється (чи вдає, що замислилася, підказує параноя, не забувай, вона дуже кмітлива дівчинка), - мабуть, це нервове…

- Ти нервуєш?

- Та ні… мабуть…

Вона посміхається. Якось непевно. Незвично. Виникає враження, що вона хоче щось сказати, але ніяк не може наважитися. Ну давай, подумки підштовхую її я, давай, дівчинко! Я марную на тебе вечір! Я - маленька й пригнічена! Тобі ж подобається, коли я така. Я підіграю ? тобі, то й ти підіграй.

Вона майже відкриває рота, аби сказати це щось, аж раптом до нас підходить хлопець - чергова жертва сяйливої усмішки.

- Потанцюємо? - питає він у неї.

Він високий, симпатичний, прохолодний. Він схожий на колишнього Олексу. Хіба що погляд не такий гострий…

Втім, це у нього від алкоголю. Хлопець тримається на ногах не впевнено.

- Я піду? - ніби вибачається переді мною Ліля. Навіщо вибачатися, квітко? Хіба не для цього ти сюди йшла? От тільки б ще зрозуміти, навіщо була потрібна тобі я. Може, для створення антуражу? Може, тобі подобається грати на контрасті? Раніше ніколи цього в тобі не помічала…

- Валяй! - відмахуюся я.

До мене теж підходять. Щось незрозуміле, із довгими брудними патлами і в чорних окулярах. Може, у мене карма така - тягнути до себе все, що не миє волосся?

Воно гепається на стілець, де щойно сиділа Ліля, й питає:

- Можна?

- Ви вже сіли, - відповідаю я, розглядаючи цю істоту.

Навіщо окуляри? Тут і так напівтемрява… Навіщо чорні окуляри у напівтемряві?

- Можна? - воно тягнеться до мого пива.

- Ні, - я вихоплюю свій келих майже з його лап.

- Чого? - питає воно.

- Бо це - моє.

Що за манера знайомитися з дівчиною?

- А мені замовте, - прохає воно.

- Виправте, якщо помиляюся, але, наскільки мені відомо, зазвичай чоловік пригощає жінку, а не навпаки.

- А якщо у чоловіка немає грошей?

- Ви можете зняти окуляри? Істота починає дратувати.

- Ні, - воно озирається, ніби боїться чогось, - мене можуть упізнати.

Здається, на мене ведуться не тільки чоловіки з бруд ним волоссям, а й параноїки… Параноїки з брудним волос сям - два в одному, економ-пакет, навіщо платити більше?

- Хто? - зітхаю я.

- Вони, - каже істота, і я мимоволі сіпаюся - воно вимовляє це слово так само, як вимовляв його Ізя.

- Добре, - кажу я, намагаючись увімкнути здоровий скептицизм, який, як завжди в найпотрібніший момент, кудись сховався, - що ви хочете мені повідомити?

- Все марно, - каже воно, - я хочу повідомити, що все марно. Вони скрізь. Світ уже давно належить їм. Є лише одне місце, куди їм немає дороги…

Раптом воно помічає когось чи щось за моєю спиною, зісковзує зі стільця, біжить у напрямку туалету. Я озираюся. Нікого підозрілого…

Це так думаю я в нормальному стані, а якщо увімкнути параною… Отой хлопець біля стінки надто довго витріщається на щось над моєю головою, ота дівчина щось пише у блокноті (яка нормальна людина попхається до нічного клубу для того, щоб писати у блокноті? яка нормальна людина взагалі попхається до клубу з блокнотом?), отой, здається, фотографує мене на свій мобільний, удаючи, що фотографує себе…

Я підіймаюся та йду до вбиральні. Зупиняюся біля чоловічих дверей, стукаю, гукаю. Тиша у відповідь.

Штовхаю двері. Зазираю. Гукаю:

- Гей! Ви там? Гей! Яке є місце? Яке місце?

Заходжу. Перевіряю приміщення. Порожньо. Брудно й порожньо.

Виходжу і йду до жіночих дверей. Дівчат, як завжди, багато. Чому в жіночих убиральнях завжди такі черги?

Це навіть мені, жінці, не зрозуміло.

- Пробачте, - голосно кажу я, - сюди чоловік не заходив?

Дівчата озираються, чоловіка, ясна річ, ніде немає.

Витріщаються на мене, як на ідіотку. Я швиденько тікаю.

А чого я взагалі вирішила, що воно було чоловіком?

Так думаю, тягнучи чергове холодне пиво й дивлячись на Лільку, яка вже не танцює - висить на своєму новому кавалері. Дивно, вона ж була абсолютно твереза. Навіщо прикидається п’яною? Це така нова технологія знайомства з хлопцями?

Так от - чого я вирішила, що воно було чоловіком?

Воно могло бути дівчиною з низьким голосом. А може, спеціально змінило голос - для конспірації. Треба було у жіночій вбиральні питати не про чоловіка. Треба було гукнути: «Яке місце?» Може, із якоїсь кабінки і пролунала відповідь… А якщо ні? Уявляю, як витріщилися б на мене тоді…

Втім, зараз не це важливо. Зараз важливо, чи вони, про яких мені щойно казала істота з немитим волоссям, - ті самі, Ізині. Чи пов’язані якось два мої знайомі шизики між собою? Навряд.

Мабуть, вони є у багатьох. Мабуть, багато хто воює з ними, і, якби вони були одними й тими ж, їх уже перемогли б. Не якістю, так кількістю. Оце фарт, думаю я, тільки-но здихалася параної, як знову натрапила на шизика. І де! У нічному клубі! Виявляється, вони й тут водяться.

Ліля відвозить мене додому. Вона тверезіє, щойно ми виходимо з клубу. Тверезо, холодно та ображено повідомляє:

- Всі чоловіки - козли.

Це її типова фраза на випадок неуспіху. Я подумки всміхаюся.

Моїй квартирі Ліля не пасує так само, як нещодавно не пасував Олекса. На відміну від Олекси, вона це відчуває й виразно демонструє.

- Ти коли-небудь прибираєш? - питає вона, озираючись із легкою огидою.

- Нє-а. Чекаю, доки ти попросиш про якусь послугу, - посміхаюся я, - до речі, ти так і не сказала, що тобі від мене треба.

- Розуміння, спілкування, - відповідає Ліля. - І все? - дивуюся я. - І все. - І ти для цього твого спілкування тягала мене по клубах?

- Так.

- А, - з розумінням киваю я та думаю, що геть нічого не розумію. Не вірю їй і не розумію. Проводжаю її до дверей, цьомаю у щічку, замикаю та йду спати.

Грець із ними всіма. Мені завтра на роботу. Вперше за останні тижні засинаю саме з цією думкою у голові - спокійною, твердою, теплою думкою.

Ліля та мама були тільки початком. Я сиджу на підвіконні, розглядаю двір і думаю, що якось надто раптово стала популярною. За чотири дні мене відвідали п’ять знайомих, три родичі та одна кішка (забігла до хати, коли я виносила сміття); мені подзвонили щонайменше десять осіб, з яких двох я досі не можу пригадати. Всі раптом потяглися до мене, всім закортіло розуміння та спілкування.

Це якесь нашестя, думаю я, малюючи пальцем візерунки на запітнілому склі. Мене раптом оточили любов’ю, спілкуванням, розумінням, беззмістовними розмовами й поцілунками у щічки-носики. Навіщо? Кому й навіщо це може бути потрібно?

Якщо згадати теорію про існування їх, якщо припустити, що вони таки зацікавилися мною, то все це можна пояснити. Вони дали мені тиждень, аби я пересвідчилась у марності пошуків їхніх слідів (бо знали, припустімо, що тижня для того, аби знайти хоч щось, замало, або знали, що я шукаю не там, або - не так…), а потім вирішили оточити мене спілкуванням, аби я зрозуміла, як гарно жити без параної, аби за поцілунками у щічки-носики забула про свою параною, аби радо почала жити нормальним життям… Тільки одного вони не врахували - моє нормальне життя не таке насичене. Не тим насичене. Тому все це нашестя не викликає нічого, крім підозри.

А якщо врахували? Вони ж такі розумні! Якщо теперішні мої підозри - це лише частина гри, в яку зі мною грають?

Такі міркування можна було б продовжувати нескінченно. Можна було б, якщо згадати теорію про їхнє існування. Якщо знову повірити в неї. Але я не вірю. Я вже здихалася цієї ілюзії, а повертатися до неї не надто кортить. Я шукаю нову. Шкода, що вся ця метушня навколо мене навряд чи може стати нею. Надто вже штучну вони влаштували метушню.

Вони влаштували, повторюю ще раз свою думку, вони влаштували метушню. Хто - вони?

8. Тибет

Останнім акордом в облозі моєї фортеці всіма, кого я знаю й не знаю, стає Олекса. Відчиняю двері, готуючись побачити на порозі будь-кого, а бачу величезний букет троянд. Олекса ховається за ним.

- Ну, привіт, - кажу я, відчуваючи неабияке полегшення. Олекса - це все ж таки краще, ніж троюрідна бабуся з Хмельницького, яка заїжджала вчора. Принаймні, Олексу, на відміну від бабці, я пам’ятаю.

- Роби, що хочеш, але я не піду, - озивається він із троянд.

Мені ця заява подобається.

- Що хочу? - перепитую, вже будуючи плани щодо експлуатації мого уквітчаного хлопчика.

- Що хочеш, - підтверджує він, - налаштовуйся на мене, гіпнотизуй, маніпулюй мною, перетвори мене на когось, кого хочеш бачити… Але зроби це непомітно.

Зроби, аби я повірив у це.

- Ну, проходь, - кажу я, - спробуємо.

Він проходить, простягає мені оберемок троянд, дістає з-за спини пляшку шампанського. Квіти я ставлю у відро - їх надто багато для вази. Пляшку - на стіл. Дістаю келихи.

- Я вирішив, - каже Олекса.

Роздивляюся його. Він зім’ятий. У ньому вже майже не лишилося карамелі - тільки холодні терпкі очі. Він втомлений і рішучий.

- Я хочу забути все, чого мене навчали, - каже він, - я хочу стати пересічним громадянином, який на все ведеться. Я хочу, аби гіпнотизували мене. Аби керували мною. Розумієш? Не я, а мене.

- Чому? - питаю я. Я бачу, чому, але також бачу, що він чекає на це запитання.

- Я втомився, - зітхає він, - дайте мені бога, і я віритиму у нього. Знаєш, граф Каліостро у фільмі казав:

«Люди хочуть бути обдуреними». Так от - я теж цього хочу. Я ж просто людина. Я не бог…

- Що, важко бути богом? - всміхаюся я.

Олекса мовчки відкорковує шампанське. Воно бахкає у його руках.

- Ура! - вигукую я. - З Новим роком!

- А що, у нас Новий рік? - дивується він.

- Ага! - радію я.

- Ура! - радіє він.

Він не дурить - він і справді хоче вестися на все, що йому скажеш. І в нього це непогано виходить. Звісно, зараз він прикидається. А потім, може, й навчиться насправді вірити…

Я сиджу на підвіконні з келихом. Олекса - поруч, на стільці.

- Знаєш, - каже він, - це все таке несправжнє…

- Що саме? - питаю я.

- Життя. Усе наше життя. Це набір правил, що їх нам нав’язали, набір жестів і фраз, що їх ми у когось повикрадали, набір навичок спілкування, що їх запам’ятали з книг і навчальних посібників на кшталт: «Як заводити друзів…» Ти послухай, як це жахливо звучить! Майже як «розводити рибок». До речі, гарна риба, - він тицяє пальцем у мою зелену рибину на стіні.

- Дякую, - кажу я, - сама фарбувала.

- Я знаю, - кидає він.

- Знаєш?

Він сміється.

- У тебе в понеділок фарба на шиї була. Зелена. Я одразу подумав, що ти рибу фарбувала.

Тепер сміюся я. Дуже нетривіальна заява… Надто, якщо викинути її з контексту розмови… Втім, можна й не викидати. Все одно - нетривіальна.

Ми п’яні. Тепер мене точно не загіпнотизують - на п’яних ніякий гіпноз не діє, бо ж уся технологія гіпнозу заснована на адекватних реакціях свідомості. А які у п’яних адекватні реакції? Олексу несе. Він розповідає, не замовкаючи. Нервово, емоційно, стрибаючи з однієї теми на іншу. Таке враження, ніби він зрозумів, як побудовано всесвіт, а тепер намагається мені це пояснити й боїться не встигнути.

Його хочеться обійняти й покласти спати. Хочеться заспівати йому колискову, тихо-тихо, аби він ледь розумів слова, так, як колись співала мені мама. А ще його чомусь хочеться нагодувати. Він викликає материнські почуття.

А от сексу з ним, таким, не хочеться. Він надто слинявий.

Ні, він не плаче і, звісно, не слиниться, просто має такий вигляд - слинявий. Він схожий на мильну кульку. Якщо до цієї кульки доторкнутися, її прорве. Я не хочу, аби його проривало на мене. Та і йому це ні до чого.

Зараз я потрібна йому лише як слухачка. А ще йому потрібно трохи більше красномовства, аби донести до мене-слухачки головну думку. Я в нього є: сиджу та уважно слухаю філософську маячню (вже звикла - Ізя ще й не таке видавав), а от красномовства помітно бракує.

Як і нормальної дикції. Його язик, усе його тіло, давно не слухається його, й від цього його стає шкода ще більше. І ще дужче хочеться вкласти цю велику дитину у ліжечко.

- Я хочу почати все спочатку, - каже він, - як ти вважаєш, ще не пізно?

- Ніколи не буває пізно, - кажу я й замислююся, чи не збрехала щойно.

- Ніколи не кажи «ніколи», - відповідає на одну банальність іншою мій хлопчик. - І що саме ти хочеш почати спочатку? - питаю я.

- Все. Життя. Я хочу справжнього життя. Розумієш?

Не такого, не нашого, не в Інтернеті, не в телевізорі, не з цими людьми.

Здається, ти хочеш перетворитися на Ізю. Ще один відлюдник на мою голову… Ні, мені точно щастить на психів у цьому житті. Та хіба лише мені? Можливо, у житті просто стало надто багато психів?

- Люди скрізь однакові, - нагадую йому я, - чи ти вирішив зовсім усамітнитися?

Олекса мрійливо посміхається у стелю, хитає головою.

- Не скрізь, - каже він, - не скрізь…

А потім раптом питає:

- Ти можеш уявити собі фіолетовий захід Сонця?

- Тобто?

- Захід Сонця - не червоний, не рожевий, а фіолетовий. Коли величезний розжарений диск опускається за горизонт, а все навколо забарвлюється фіолетовим.

- Сонце - не диск, - відмахуюся я.

Він деякий час здивовано вдивляється у мене, ніби намагаючись зрозуміти, чи не жартую я, потім дещо роздратовано відмахується у відповідь.

- Та я не про це! Я про фіолетовий захід! Ти можеш його собі уявити? Можеш уявити ці кольори?

- Можу, слава Фотошопу, - впевнено відповідаю я.

- А я - ні, - каже він, - не можу уявити й дуже хочу на це поглянути.

- Вмикай комп, - знизую плечима, - зараз намалюємо.

- Та йди ти, комп’ютеризована дівчино! - ображається він. - Я хочу побачити це по-справжньому!

- А по-справжньому такого не буває, - ображаюся у відповідь.

- Так само, як і інших людей? - хитро всміхається він.

- Що означає ця посмішка? - цікавлюся я. І він розповідає. Його язик уже зовсім не слухається команд його мозку, його тіло трохи хитається, насилу втримуючись на стільці, але очі його… Очі палають, очі сяють. Виблискують. У них я бачу надію, мрію. Чергову ілюзію.

Йому було п’ять рочків, коли він познайомився з дивним дядьком, що полюбляв спати на дитячому майданчику біля їхнього будинку. Якось дядько прокинувся й розповів йому, малому, що є на світі така країна - Тибет. Дядько казав, що сам бував у тій країні. Він казав, що там живуть зовсім інші люди - розумні, мовчазні, спокійні. Що вода там кришталева, аповітря таке насичене, що в ньому можна літати. Що тварини там лагідні й веселі, навіть тигри грайливі, немов кошенята. Що там легко дихати і не хочеться говорити. Що захід Сонця там фіолетовий.

А потім дядько заснув. Малий Олекса намагався розбудити його, але дядько тільки відмахувався. Тоді Олекса помчав додому й спитав у мами, чи справді існує така країна - Тибет. Мама сказала, що існує. Олекса був щасливий. Він вирішив поїхати туди, коли виросте.

Поїхати й залишитися там назавжди.

- Знаєш, він мені сниться, - каже Олекса, сьорбаючи пиво. Шампанське скінчилося, ми дістали з холодильника пиво і сидимо на підлозі, поруч, обійнявшись. Я відчуваю себе малою - так я колись сиділа на цьому самому місті, чекаючи на батьків і обіймаючи свого ведмедика. Дивлюся на Олексу. Ні, гадаю, він не схожий на ведмедика.

Я вже також остаточно наклюкалася. Не знаю, чи слухатиметься мене тіло, але думки вже точно не слухаються.

- Хто сниться? - питаю я.

- Тибет, - каже Олекса, - сниться, ніби сиджу на високій горі й пишу вірші. Знаєш, такі безглузді китайські вірші на декілька рядків…

- Хоку?

- Хрін його зна… Може, й хоку… Так от, пишу я вірші, а Сонце заходить. Знаєш, не так, як у нас, а дуже швидко, помітно. Котиться до горизонту. І все навколо стає фіо101 летовим. І повітря раптом щільнішає. Я кидаю свій листок із віршем і стрибаю з гори. Але не падаю. Лечу. А під ногами бачу фіолетові гори, фіолетові ріки й водоспади, малесеньких фіолетових тигрів… Там люди інші, я точно знаю. Розумієш, мала? Ніколи там не був, але знаю. Там людям байдуже на твій імідж, твої інтонації, твій вигляд і статус… Яке, в біса, діло до того, хто ти такий, людям, які вміють літати? - І ти хочеш почати все спочатку там? - питаю я.

- Ага, - каже він, - поїдеш зі мною?

Непогана ідея. Може, це і є те місце? Місце, до якого вони ще не дісталися? Ти про це місце казала, істото у чорних окулярах?

- Ні, - зітхаю я, - не поїду.

- Чому? - засмучується Олекса.

- Мені й тут незле живеться, - знизую плечима, - тим паче, я нічого не хочу починати спочатку.

- Дивна ти обізяна, - каже Олекса й повільно валиться на підлогу. -…ще й розмовляю, - додаю я, розглядаючи свою рибу.

Я ще довго сиджу, роздивляючись свою рибину й допиваючи пиво. Спочатку своє, потім - його. Він починає хропти. Ні, це вже занадто. Воно не лише голову не миє, воно ще й хропе. Дивлюся на нього. Накриваю простирадлом. Згадую того карамельного хлопця, що нещодавно прийшов до нас на роботу. Стає соромно. Що я роблю з людьми?..

Ранок приємний: сірий, вогкий, пізній. Ранок приємний, бо сьогодні не треба йти на роботу. Прокидаюсь і довго роздивляюся стелю, намагаючись згадати, від чого так болить голова. Згадую. Подумки матюкаю Олексу з усіма його шампанськими, пивами, фіолетовими заходами й тиграми разом узятими. Дивлюся на підлогу - його там немає. Дідько, куди воно поділося? Обережно сідаю в ліж ку - аби зайвий раз не турбувати мою бідну голову.

Гукаю:

- Гей, алкоголіку!

- Я за нього! - весело відгукується він із кухні. Як можна бути таким веселим після тієї кількості спирту, що була спожита вчора?

- Принеси мені попити!

- Випити чи попити? - знущається.

- Попити! - гарчу я.

Він приносить мені склянку води. Він знову обмотався моїм рушником. Це що, збуджує його? Я жадібно ковтаю воду, майже не відчуваючи її. Він сідає поруч зі мною.

Питає:

- Ти точно не поїдеш?

- Куди?

- До Тибету.

Здивовано роздивляюся його. То це була не алкоголічна маячня… Він справді поведений на тому своєму Тибеті.

Це справді його ілюзія, причому ілюзія, що серйозно й глибоко засіла у думках.

- А ти поїдеш? - питаю я.

- Звісно, - посміхається Олекса. І я бачу - поїде. Тут уже все вирішено. Він уже все вирішив. - І почнеш там життя спочатку?

- Ага.

- Олексо, - кажу я, - ти ж розумієш, що твої сни можуть не збігатися з реальністю?

- Я маю спробувати, - серйозно відповідає він, - не май мене за ідіота, я точно знаю, що там усе буде не таке, як я собі уявляю… але ж і не таке, як зараз.

- Ну, якщо тобі це справді треба… То коли ти їдеш?

- Скоро. Дуже скоро.

Він підморгує, підіймається і йде на кухню.

- Тобі бутерброд із сиром чи з ковбасою? - гукає звідтіля.

Він щасливий. Я заздрю йому. Він подобається мені таким. Так подобається, що й самій хочеться кинути

все до дідька, обійняти його і йти геть, залишивши за спиною відчинену квартиру із зеленою рибиною на стінці, захопивши з собою лише зубні щітки, надію і це його заразне щастя, якого має вистачити на двох.

- А можна просто кави? - питаю я.

Ми сидимо на балконі. Він їсть бутерброд, я п’ю каву й тримаю у руці незапалену цигарку. Мені подобається дивитися, як він їсть, - у такі моменти в ньому з’являється щось від голодної хижої тварини, і це мене неабияк заводить.

- Тобі дати запальничку? - питає він, помічаючи мою незапалену цигарку.

- Ні, - кажу я, - палити натщесерце шкідливо.

- Палити взагалі шкідливо, - помічає він.

- Жити взагалі шкідливо, - згадую я чиїсь слова, - від цього помирають…

Я постійно згадую чиїсь слова, думаю я. Моя голова сповнена чужими репліками, заявами й теоріями. Але це ж нечесно - я пам’ятаю слова й не пам’ятаю їх авторів. Це ж, певно, неприємно авторам… Принаймні, я на їхньому місці образилася б. Цікаво, це також наслідок надлишку інформації в навколишньому середовищі, чи в мене просто проблеми з пам’яттю? Я не зможу перевірити цього (і чимало всього іншого), доки не опинюся в якомусь іншому середовищі.

- То там фіолетовий захід Сонця? - перепитую я.

- Ага, - посміхається мені Олекса.

Виникає дивне враження - немовби ми з ним знайомі вже давно-давно, немовби ми чоловік і дружина або ж брат і сестра, які прожили вже чимало років разом, які знають, пам’ятають кожну рису обличчя одне одного, кожен напівтон голосу, кожен жест. Цікаво, звідкіля воно виникло? Звідкіля й чому? Може, тому, що так довго налаштовувалися одне до одного, що і справді вивчили?

А може, просто тому, що вчора разом напилися - це зазвичай також зближує…

Олекса видається мені дуже знайомим, давно знайомим, надто добре знайомим. Я раптом усвідомлюю, що не знаю, як житиму без нього, коли він поїде.

Так, мені також треба їхати, думаю я. Мені також треба розпочати все спочатку, мені потрібне свіже, незаан гажоване повітря, мені потрібна тиша, мені потрібні прос тір і час, у якому я не повинна буду вигадувати для себе якісь ілюзії. У якому я не намагатимусь налаштовуватися на людей і гіпнотизувати циган, які частенько намагаються загіпнотизувати мене.

Уявляю, як ми з Олексою сидітимемо на високій горі й роздивлятимемося все навколо. Роздивлятимемося свіже повітря, яке побачимо вперше у нашому надто метушливому й сірому житті. Ми сидітимемо так само, як зараз, як сиділи вчора, як сиділа я в дитинстві зі своїм ведмедиком - обійнявшись і дивлячись уперед крізь простір. І буде добре, тихо, легко. І нічого не болітиме: ні голова, ні душа, ні зуби.

- У Тибеті не болять зуби? - питаю я.

- Не болять, - заспокоює Олекса, - там нічого не болить.

- Тибет - гарна країна, - кажу я і кладу голову йому на плече. Він обережно виймає з моїх пальців цигарку, клацає запальничкою, затягується.

Я роздивляюся сірий ранок крізь сірий дим від цигарки.

Цікаво, думаю я, чи буде в Тибеті цигарковий дим фіолетовим?

9. Ритм

Він поїхав сьогодні. Я провела його до маршрутки, що повезла мого колись карамельного хлопчика у Бориспіль. Там він сяде на літак і рушить до своїх фіолетових тигрів. Сидітиме на горі й писатиме хоку. Навчиться літати й вірити у якогось бога. Він буде щасливий там.

Принаймні, мені хочеться у це вірити. Нехай це хоч ненадовго стане моєю новою ілюзією.

Я ж залишаюся. Я не схотіла, не змогла почати все спочатку. Я злякалася починати спочатку. Надто вже звикла до сірих ранків і гнійних пересудів за спиною.

Кепська звичка. Просто чергова шкідлива звичка. Та позбавитися її не можу. Вона вкарбувалась у мене набагато глибше за Олексу і його мрію. А гарна у нього мрія, що тут скажеш… Мені б таку мрію…

Ми залишились утрьох: я, кішка, що іноді заходить у гості, та зелена рибина на стіні. Я все ніяк не зберуся пофарбувати рибині очі. Я хочу зробити їх блакитними, але не знаю, як. Бо вони чорні. Я хотіла знайти того чоловіка, що продав мені її, спитати в нього, які фарби треба змішувати, аби перетворити чорний на блакитний, та він зник. Може, пішов у якийсь інший провулок. А може, його й не було…

Роздивляюся свою рибину. Подумки питаю: «Рибо, ти справжня?»

У вікна обережно стукає вечір. Прохолодний, похмурий, тихий. Я відчиняю вікно. Заходь, не соромся. Я не скривджу тебе. Ти подобаєшся мені не менш, ніж щоденні сірі ранки. Я просто не роздивлялася тебе раніше, не

розглядала зблизька, не знайомилася з тобою. Бачила крізь шибку, але не вдивлялася…

Дзвонить Ліля.

- Привіт, - каже вона, - поїхали на гульки?

- Навіщо? - питаю я.

- Що з голосом? - лякається Ліля. - Депресія?

- Він поїхав, - повідомляю я їй, - а кішка залишилася. І риба залишилася. Я не могла кинути кішку. А рибу могла.

- Яка риба? Хто поїхав? - панікує Ліля.

- Риба - зелена. Поїхав Олекса.

- Так, сиди вдома, я зараз приїду, - рішуче каже Ліля.

Таки думає, що в мене депресія. А що в мене насправді?

Та нічого… Трохи суму, трохи віри, трохи сподівань і спогадів - непоганий коктейль. Принаймні, у ньому немає ніякої параної.

Ліля приїжджає із пляшкою мартіні та шоколадними цукерками. Вдирається, фурія, у мою фортецю, тицяє мені пляшку до рук і зосереджено роззирається. Ліля вирішила брати бика за роги, рятувати мене. Як завжди, невчасно…

- Оця риба? - тицяє пальцем у картину.

- Ага, - приречено кажу я. Коли Ліля когось рятує, краще їй не заважати, не потрапляти під руку - бо ще вб’є ненароком…

- Ясно. А це що?

Вона помічає оберемок вже сухих троянд, що стоять у відрі біля стіни.

- Троянди.

- Це колись було трояндами. Зараз це вже сміття.

Викидаємо.

Вона хапає квіти. Сичить - укололася. Так тобі і треба, думаю я. Мені боляче дивитись, як вона їх викидає. Мені завжди боляче викидати квіти, не кажучи вже про ці, Олексині. Мені завжди шкода квітів.

- Вони померли, - кажу я, проводжаючи троянди поглядом.

Ліля садовить мене на канапу, тягне келихи й пляшку.

Чому вона так переймається мною? Раніше такого за нею не помічала… Невже справді вирішила зробити з мене собі справжню подругу? Невже сподівається, що це в неї вийде?

- За нас! - наливши, виголошує тост.

- За нас - це за кого? - цікавлюся я.

- За тебе й за мене. За файних дівок.

- А, ну, якщо за файних дівок… - я п’ю.

Ліля багато розмовляє. Розповідає випадки зі свого життя, переповідає діалоги, що трапилися між нею та її знайомими, яких я зовсім не знаю, жартує, сміється. Сама собі Пєтросян…

Я дивлюся на неї. Слідкую за рухами. Спостерігаю за пальцями, які, ніби відчуваючи мій погляд, знову починають відбивати ритм.

- Хочеш, розповім про гіпноз? - перериваю її розпо відь.

- Що саме? - питає Ліля.

- На п’яних він не діє, - кажу я й допиваю вміст келиха.

- Чому? - питає Ліля.

Я розповідаю. Тим часом наливаю собі ще і знову п’ю.

За декілька хвилин її пальці заспокоюються. Вона слухає мене уважно - їй справді цікаво. Чому вона припинила свій ритм? Тому що так зацікавилася розповіддю? Чи я переконала її, що на мене він не подіє?

О, привіт, параноє! Давно не бачилися! Я усміхаюся собі.

- Ти чого? - дивується Ліля. - Чого усміхаєшся?

- Це я не тобі, - кажу я.

- Я бачу.

Ліля напружена. Надто напружена. Здається, вона вирішила, що мій дах таки остаточно поїхав. Здається, в цьому її переконує моя усмішка. Треба буде потренуватися так посміхатися перед дзеркалом, думаю я, згодиться на майбутнє. Іди вже, з тією ж усмішкою думаю я, тікай, боягузко!

Тобі тут нема чого лікувати. Тут лікувати вже має психіатр.

Ліля тримається ще годину. Вона відважно продовжує свої розповіді про невідомих мені людей у невідомих мені ситуаціях, а я вдаю, що слухаю. Насправді я далеко: я думаю, як там зараз Олексі. Чи дістався він до гір? Чи бачив захід Сонця? Чи написав хоча б одного вірша?

Визнаю: мені дуже не хотілося цього, але це сталося - він став моєю ілюзією. Якщо не він сам, то принаймні його щастя у невідомій далекій країні. Незвична ілюзія. Проте непогана. Хоча б тим, що зруйнувати її буде дуже важко.

Я проводжаю Лілю до дверей. Вона йде розгублена і трохи налякана. Я смачно цьомаю її у щічку, і вона тікає.

Зачиняю двері. Повертаюся до кімнати. Залишки мартіні допиваю просто з пляшки.

У двері дзвонять. «Ліля повертається!» - подумки виголошую я та уявляю собі фільм із такою назвою.

Фільм жахів, ги-ги! Коли відчиняю двері, то клякну на порозі. Стає не до жартів. У дверях стоїть дівчина, схожа на мишу. Донька мого Ізі.

А я думала, що кульмінацією нашестя гостей у мою хату був Олекса…

Вона мовчки дивиться на мене. Роздивляється. Вивчає.

Збагнути, що в неї на думці, неможливо. За чорними бісеринками очей не видно геть нічого.

- Ну, привіт, - кажу я їй.

- Привіт, - каже вона, - запросиш?

- Звідкіля дізналася мою адресу? - цікавлюся я.

Запрошувати не поспішаю. Сподіваюся, що вона піде, не заходячи. Вона мені не подобається на якомусь підсвідомому рівні. Згадую все, про що ми розмовляли з її батьком.

Думаю: чи мені вона не подобається? Чи хтось дуже хоче, аби вона мені не подобалася?

- Прочитала в записнику батька, - винувато відповідає вона.

- В записнику… - повторюю я.

Отже, був записник. Де був записник? Чому його знайшла ця миша, а не я? Невже свій записник Ізя залишив для миші? Вона не поспішає продовжувати розповідь.

Вона чекає на запрошення.

«Грець із тобою!», думаю я й кажу:

- Заходь.

Вона заходить. Скидає черевики. Проходить до кімнати.

Роззирається. Повідомляє:

- Гарна рибина.

- Я знаю, - кажу я, наздоганяючи її, - мені вона теж подобається. Вип’єш чогось?

- А що в тебе є?

Що в мене є? Декілька ковтків мартіні та пляшка пива у холодильнику… Ні, не треба. Миша швидко напивається - я це пам’ятаю.

- Чай, кава, молоко…

- Кави, будь ласка, - прохає миша й сідає на канапу.

Зухвале створіння…

Варю каву, приношу. Вона робить декілька ковтків.

Питає:

- У тебе палити можна?

- Можна, якщо розповіси про записник, - кажу я.

- Для цього я й пришла, - знизує плечима миша й дістає цигарки.

Записник було призначено мені. Я мала отримати його одразу після смерті мого любого друга. Та миша надурила нас: і мене, і його. Його - посмертно. Вона вкрала його записник і сама запхала туди свого довгого мишачого носа. Вона знайшла ключ під килимком, відкрила шафку, вкрала записник і поклала ключ назад. Вирішила погратись у детектива.

Вона збрехала мені щодо Ізиних дзвінків і його алкоголізму. Вона залишила мені порожню шафку й відправи ла мене на пошуки істини невірним шляхом.

У той час, коли я гралась у контакт зі своїм тибетським хлопчиком, вона продовжувала війну з ними, розпочату її батьком. У той час, коли я переконувала себе у відсутності ворогів, миша цих ворогів досліджувала. Свиня вона, а не миша…

Чого ж їй треба від мене зараз? У мене вже інші ілюзії, я вже не маю жодного стосунку до їхньої сімейної священної війни. Це вже не мій хрестовий похід.

- Гаразд, - кажу я, вислухавши всі ці одкровення, - чого тобі треба від мене?

- Ти ж працювала з батьком над цим? - питає вона.

Привіт, думаю я, згадали…

- Не зовсім, - відповідаю чесно, - не зовсім працювала. Скоріше, він навчав мене. Оберігав…

- Ну, тебе хоча б навчав…

Вона заздрить мені. Вкрала мій записник, а тепер іще й заздрить! Вона, певно, вважає, що Ізя був мені за батька.

Дурненька, він був мені за домашнього шизика, не більше…

Я давно вже не маю жодної людини, яку вважала б чимось вищим за потрібну хатню тваринку. І це не я така погана, це відбувається з усіма, хто досяг певного віку. Просто не всім вистачає мужності визнати це.

Миша не розуміє цього - вона ще того віку не досягла.

Вона простягає мені записник - великий пухкий блокнот, який, здається, ось-ось розвалиться на окремі сторінки.

Блокнот теплий. Знаю, що це тепло миші, та чомусь здається, що воно - від Ізі. Притискаю блокнот до себе.

Я скучила за тобою, Ізю, приходь скоріше. Я знаю, що ти живий, і я скучила. Хіба цього замало для того, аби ти прийшов?

Миша витріщається на мене своїми невиразними очками. Що відбувається зараз у її мишачій голівці? Що там? Не бачу нічого за цими мишачими бісеринками.

Вона нервує мене.

- Ну і? - питаю я.

Вочевидь, така моя доля. Параноя не хоче мене відпускати. Не дає жити без себе. Стукає у двері в подобі Ізиної дочки.

- Батько майже розв’язав їхній шифр, - вона промов ляє «їхній» так само, як колись промовляв Ізя, - це як азбука Морзе. Це не картинки, не кольори, не звуки. Це ритм.

- Ритм, - повторюю я.

Я знала це. Звісно, ритм. І стукання пальцями по столу, і те кляте мерехтіння в телевізорі - все це ритм. Я знала це, але не могла уявити, що це - правда. Втім, не можу й зараз. Для мене ця війна вже давно перетворилася на гру, а гра, своєю чергою, вже давно втратила сенс.

- Мерехтіння? - питаю я. - Мерехтіння в телевізорі?

Миша здивовано дивиться на мене. Що, не чекала?

Я і без записника дещо можу. Мені б тоді той клятий записник - вони давно вже були б у моїй кишені! Ізя мене обрав, бо знав, що я розберуся. Я - не ти.

- Так, - підтверджує мої слова (і думки) миша, - мерехтіння. Зазвичай його не видно…

- Але, якщо довго дивитися, коли стомлюються очі, воно з’являється, - роздратовано перериваю її я, - це ясно. Який код? Що закодовано у цьому ритмі?

- Отут і виникає проблема. Батько майже розв’язав шифр. Мені здалося, що я зрозуміла його логіку, і я завершила роботу над шифром. Але, коли спробувала з’ясувати, що саме намагаються втовкти в наші голови тим мерехтінням, то побачила, що помилилася… - І прийшла до мене, аби я виправила твої помилки?

Господи, чого ж вона чекає від мене?! Невже таки сподівається, що я зараз усе кину і знову розпочну завершену вже війну? Невже не розуміє, що цей клятий записник уже не цікавить мене, бо ця ілюзія - вже не моя? Я могла би гратись у війну ще місяць тому, тиждень тому.

Але не сьогодні. Вона вкрала мій записник, а разом із ним - і мою війну, й моїх ворогів. Нехай тепер сама з ними й розбирається.

- Я хочу розібратися, - каже вона, - мені здається, що з твоїми навичками й цим записником у нас усе вийде.

- У нас? - перепитую я.

- Я розумію, ти сердишся, - каже вона, - але ти зрозумій: зараз не в тобі справа, і не в мені. Ця справа стосується всього людства. Нас потроху зводять з розуму, нам вкарбовують у мозок чужі думки, а ми сидимо склавши руки! Треба щось робити! Треба протистояти їм!

- Угу, - всміхаюся я, - кльово. Патетично. Книжки писати не пробувала?

Миша знову деякий час мовчки витріщається на мене.

Потім серйозно питає:

- Ти дурна? Ти що, не розумієш, як це важливо?

Ну відчепися ж ти від мене, втомлено думаю я, це тобі важливо. Мені - вже ні. Я дещо зрозуміла. Мене навчив Олекса: важко бути богом. Важко бути навіть напівбогом.

А для того, аби воювати з напівбогами, саме таким і треба бути. Це не моя війна, думаю я - знову чиїмись словами, знову не пам’ятаючи автора вислову.

- Гаразд, - кажу я, - чому ти вирішила, що неправильно розв’язала шифр? Що у тебе вийшло?

- «Купи сіль», - ледь чутно каже миша.

- Що? - перепитую я.

- «Купи сіль», - голосніше повторює миша, - у мерехтінні зашифровано наказ купити сіль.

- Купити сіль? - перепитую я.

Миша киває.

Мені вистачає декількох секунд, аби обробити інформацію - і я починаю реготати. Весело, голосно, істерично.

Вони зомбують нас, аби збільшити продажі солі. Хіба не смішно?

Миша тікає майже так само, як нещодавно тікала Ліля.

Вона не витримує моєї істерики. Буркоче щось про те, що краще завітає завтра, видирає з рук записника й тікає. Я точно знаю, що завтра вона не завітає. Вона ще не скоро зважиться завітати до мене, якщо взагалі зважиться… Та й навіщо? Вона вже зрозуміла, що я їй не допоможу.

Вона прийде у свій малесенький барліг, вона відімкнеться від телебачення й Інтернету, вона розкладе перед собою папірці з Ізиними кривими позначками і спробує знову розшифрувати ритм. І знову, і знову… І нічого в неї не вийде. Бо має ту ж саму проблему, що й Ізя - надто серйозно сприймає все навколо, у тому числі й ворогів. Вона навіть припустити не може, що розв’язала шифр вірно. Що саме наказ купити сіль ховається у тому клятому ритмі. Що це ще не Апокаліпсис - це репетиція.

Експеримент.

Вони так експериментують - шифрують наказ на кшталт купівлі солі, а потім проводять моніторинг усіх про дуктових магазинів, вираховуючи, на скільки процентів збільшилися продажі солі за звітний період. Меха нізму ще не увімкнули. Його ще тестують…

А ти ж пророк, Ізю, із захватом думаю я. Ти розповідав про Апокаліпсис, уважаючи його сьогоденням, не знаючи, що змальовуєш у своїй уяві майбутнє. Ти, любий друже, розповідав про те, що відбуватиметься, коли вони завершать експериментувати, оберуть оптимальний інструмент для впливу на підсвідомість і перейдуть до дій.

Апокаліпсис відкладено. Певно, він відбудеться ще не скоро. Принаймні, я на це сподіваюся. А ще сподіваюся, що помічу, коли це почнеться. А поки - нехай пограються.

Навіщо воювати з тими, хто грається? Це якось зовсім несерйозно…

10. Світло

Я звикаю до сонячного світла. Останніми днями його надто багато. Так багато, що до нього доводиться звикати. Я звикаю до Інтернету і дівчат з роботи. Вони ще не люблять мене, але й убивати вже не хочуть.

Я прибрала пилюку з хати. Все одно кішка не дозволяє пилюці накопичуватися тією мірою, якою я її полюбляю.

Я люблю свою кішку. Вона ж заходить до мене інколи - попоїсти. Вона нагадує мені мене. Її ставлення до мене - це моє ставлення до осіб, що оточують мене. Вона використовує мене й не соромиться цього. А я її люблю.

Вона - єдине створіння в усьому світі, до якого я ставлюся не як до потрібної хатньої тваринки, а як до людини.

Я не знаю, як її звуть, тому називаю просто Кішкою.

Вона мені не відрекомендувалася, а давати їй якесь ім’я мені здається нечемним. Вона у мене молодець. Маленька, але сердита. У разі потреби може натовкти пику будь-кому.

Сподіваюся, в цьому я на неї також схожа. Принаймні, саме такою я намагаюся бути. Дивно, я повісила на стіну зелену рибу, а намагаюся бути схожою на кішку. Може, Кішку пофарбувати? Зелена кішка - це оригінально.

Не фарбую лише тому, що надто поважаю її. Якби мене хтось пофарбував без мого дозволу, я образилася б на все життя. Кішка, мабуть, теж образиться.

Після візиту Ізиної дочки нашестя припинилося.

Думаю, нашестя якимсь чином організували вони. Думаю, вони ще чимало чого цікавого могли б улаштувати мені, якби я не втратила до них цікавість. Коли це сталося, вони відповіли взаємністю. Шкода. Мені подобалося гратися з ними.

Втім, досі не знаю: чи були вони? Чи все це було якоюсь заразною формою параної?

На роботі весело. У Толі день народження. Багато п’ємо і мало працюємо. Толя веселий. Думаю про те, що він стає навіть симпатичним, коли посміхається. Чомусь почала помічати, що всі люди стають симпатичнішими, коли посміхаються. Коли їхні очі світяться.

Я звикаю до світла…

До Толі приходять його друзі - веселі молоді хлопці.

Один з них сідає навпроти мене. Вітається. Я ковтаю шампанське із пластикової чарки. Дивлюся на нього.

- Ви відвідувач? - питаю я. - Це стілець для відвідувачів.

Він усміхається. Я всміхаюся у відповідь.

Пограємось?

- Якщо треба, буду відвідувачем, - каже він. Торкається рукою підборіддя. Я підкладаю під своє підборіддя кулак, дивлюся на нього. Іноді без параної краще, думаю я, принаймні, коли до тебе підходять знайомитися, ти точно знаєш, що просто сподобалася хлопцеві. Навіть якщо це не так, поки що я віритиму в це. Ну ким він ще може бути?

Кому я зараз потрібна, окрім себе й моєї Кішки?

- А вам як треба? - питаю я.

- Мені треба вам сподобатися, - каже він. Торкається чуба. Поправляю зачіску.

- Навіщо? - цікавлюся.

- Секрет, - каже він і підморгує.

- Тоді принесіть мені ще шампанського, - пропоную я.

Він підіймається і йде за пляшкою. Я всміхаюся йому наздогін. Цікаво, думаю я, коли я усміхаюсь, у мене теж світяться очі? Ніколи не всміхалася у дзеркало. Принай мні, щиро не всміхалася… Треба буде спробувати. Чи вийде в мене щиро усміхнутися власному відображенню?

Хлопець повертається з пляшкою й двома пластиковими чарками. Наливає. Виголошує тост:

- Будьмо!

- Ще б пак, - погоджуюся.

П’ємо.

- Ну, давайте, - кажу я.

- Що? - питає він.

- Знайомитись, - пояснюю я.

- Давайте, - погоджується він і простягає руку, - Олексій.

Знайоме ім’я, думаю я. Залишки параної у голові миттєво відгукуються і припускають, що це - спроба впливу на мене через мій емоційний стан. Те ж місце для знайомства, схожі імена… Припини, кажу я собі, це лише збіг…

Збігів не існує, казав Ізя… Припини!

- Моє ім’я вам відоме, - не питаю, констатую.

- Так, - посміхається, - мені Толя про вас розповідав…

Слухай, давай на «ти»?

- Давай. І чим ти займаєшся?

- Я програміст, - каже він.

- Що програмуєш?

Він здивовано дивиться на мене. Потім - сміється.

Був момент, коли у його очах спалахнуло щось схоже на розпач? Зникни, наказую параної, я тебе не кликала.

Зникни. У мене зараз з усіма перемир’я. Навіть із собою, ясно тобі?!

Він починає розповідати про свою роботу, мені, звісно, нецікаво. Я спитала просто так - аби роздивитися, що у нього в очах. Я слухаю розповідь, одночасно намагаючись встановити черговий рекорд у «Lines» - грі, яку вигадали песимісти. І раптом помічаю, що Олексій стукає пальцями по столу. Обережно, ледь помітно, ледь чутно.

Зосереджуюся на стуканні. Якби це була азбука Морзе, то він вибивав би сигнал SOS. Цікаво, що цей ритм означає у шифрі, який розгадав Ізя? Він робить невеличку павзу в розповіді. І тоді я питаю:

- Що це означає?

- Що «що означає»? - питає він у відповідь.

- Оце, - кажу я й вибиваю на столі SOS.

- Та нічого, - каже він, відсмикуючи руку, - просто замислився…

- Про що замислився? - питаю я.

Швидкий рух його очей: угору й вправо. Попався!

Не замислювався ти ні над чим. Бо щойно ти вигадував.

Ви-га-ду-вав!

- Над тим, чому жінки завжди питають про щось, а тоді не слухають…

А це наїзд, думаю я, добре, хлопче, спитаємо в тебе щось, що мене справді цікавить.

- Слухай, - кажу я, - тобі подобаються риби?

- Риби? - дивується він. - Які риби?

- Зелені, - посміхаюся я йому.

- Зелені? А такі є?

- Дурненький, - кажу я, - у нашому світі є все. І зелені риби, і фіолетові заходи Сонця, і інші люди. - Інші люди? - перепитує Олексій.

- Так, - кажу я, - зовсім інші. - І де ж вони є? - з насмішкою цікавиться він. - У рожевих дівочих мріях?

- У Тибеті, - відказую я, ігноруючи насмішку. І розповідаю про Тибет.

Розповідаю якомога серйозніше, яскравіше. Намагаюся повністю продемонструвати співрозмовникові те, що побачила я, коли слухала свого Олексу. Намагаюся занурити його в той образ. Не просто зацікавити його - навернути до іншої віри. До Олексиної віри. Завербувати.

Перетягти на свій, тибетський, бік.

Отак я буду вести з вами війну, думаю я, саме так і тільки так. Я не протиставлятиму всій вашій маячні, всім вашим інформаційним потокам, усьому вашому павутинню нічого, крім свіжого повітря і фіолетових заходів Сонця. І ми подивимося, хлопці, хто з нас правий.

Ми подивимося, чия віра має право існувати, а чию слід викинути на смітник.

Навертаючи Олексія, відчуваю себе месією. Теж непо гана роль. Теж симпатична ілюзія. Чому б і ні? Не воювати - нести віру. Нести світло. Те саме світло, якого я нещодавно так боялася, бо воно викривало всі мої темні закутки.

Знову увімкнули пафос, думаю я, чому я не можу прожити без пафосу? Чому, щойно в голові виникає будьяка думка, перша-ліпша ідея, я поспішаю загорнути її в яскравий подарунковий папір і натрусити зверху золотих леліток? Це теж якась психічна хвороба? Може, в такий спосіб я виправдовуюся перед собою? Доводжу собі, що ця моя думка не така вже й кепська, що ця моя думка варта уваги і прискіпливого розгляду?

Олексій слухає мене уважно. Здається, йому й справді цікаво. Принаймні, він не стукає пальцями по столу, а очі його світяться. Очі - дзеркало душі. Хіба можна примусити їх світитися, якщо не світиться душа?

- А ти була там? - питає він, коли я завершую розповідь.

- Ні, але там був мій друг, - кажу я. - І що, невже там усе таке ідеальне, як ти кажеш? - не вірить Олексій.

- Абсолютно, - твердо відповідаю я, - абсолютно ідеальне.

Сподіваюся, що не брешу. Насправді я не знаю, яке там усе. Я не знаю, який Тибет, і я не знаю, як там Олекса. Я лише знаю, що він не повернувся. А отже, не розчарувався.

Принаймні, я в це вірю, бо таку я собі обрала ілюзію.

Додому повертаюся рано. Олексій мене не проводжає.

Після розповіді про Тибет він утратив цікавість до моєї персони й непомітно кудись утік. Шкода, думаю я, вже майже повірила в те, що подобаюся йому як дівчина.

Кльово, думаю я, адже, судячи з усього, мені вдалося навернути його у свою віру.

Я повертаюся додому рано. Сонце ще високе та яскраве.

Воно нахабно зазирає у вікна моєї маршрутки і лізе в мою книгу - заважає читати. Я мружуся на нього, відчуваючи себе все ж таки кішкою (де ви бачили рибу, яка мружиться на Сонце?). Озираюся.

Люди дивляться у вікна. Майже всі дивляться у вікна.

Але не так, як це було раніше. Сонце щось зробило з ними - вони роблять це не механічно, їм цікаво дивитись у вікна, їм подобається дивитися у вікна. Вони роздив ляються вулицю у променях Сонця й посміхаються - вулиці, Сонцю. У їхніх очах бачу світло. Заразне світло - воно стрибає й у мої очі. Я відчуваю це. Я сама мимоволі усміхаюся.

Аж раптом помічаю хлопця. Малого симпатичного хлопця, який вирізняється з усього цього світлого натовпу байдужим обличчям та беззмістовним поглядом. Із його величезних навушників лине голосне гупання, він відбиває рукою на поруччі ритм і незряче витріщається у вікно. Я торкаюся його плеча, привертаючи увагу. Він здивовано обертається.

- Ви ж не рахуєте дерев? - питаю я.

- Що? - питає він, стягуючи навушники.

- Ви не рахуєте дерев? - повторюю я.

- Які, в біса, дерева?! - не розуміє він.

Ага, думаю я, розглядаючи його, все ясно. Важкий випадок. Важка дитина. Мабуть, так само думав про мене Ізя, коли побачив уперше. Мабуть, навіть образився, що я нехтую його порадами й намагаюся втекти від нього…

Цікаво, де Ізя зараз?

- Ніколи не рахуйте дерев… чи машин… чи будьчого… - раджу я хлопцеві.

Він знизує плечима і знову тягне на голову навушники.

Я не зупиняю його, не намагаюся нічого пояснити. Не варто одразу лякати, тим паче, у нас іще буде час, аби потеревенити про все це. Я пам’ятаю цього хлопця: ми

частенько їздимо разом, він сідає до маршрутки за одну зупинку від мене.

Вдома на мене чекає Кішка. Я сідаю у крісло, і вона одразу ж стрибає мені на коліна.

- Не надуриш, - кажу я їй, - я тебе знаю. Ти мене не любиш. Я тобі просто потрібна, аби тобі було що поїсти й де поспати…

Вона муркоче. Вона згодна. Зараз вона з усім погодиться за тарілку котячого їдла.

- Тобі класно, - кажу я їй, - ти - Кішка. Тобі не треба ніяких ілюзій, аби бути щасливою. Тобі навіть любити не потрібно. Лише аби тебе любили. Хочу бути тобою. Давай поміняємося місцями, Кішко?

Вона муркоче. Вона згідна.

Я годую її та лягаю на канапу. Я не хочу спати, але й робити не хочеться нічого. Лише лежати отак, роздивлятися стелю, на якій ще залишилося трохи обірваного павутиння, крутити в голові якісь свої власні відеофільми, думати про щось легке, повітряне, сонячне…

Засинаю непомітно: на подушці з повітря й сонця. Лечу на цій самій подушці. Подушка виявляється драконом - невеличким золотим драконом, що іноді вивертає довгу шию та дружньо посміхається мені. Ми минаємо сірі хмаринки (хмаринки сигаретного диму), біло-зелений туман і багряну імлу. Знизу проносяться міста й села, ріки й озера, будинки, люди, такі малесенькі чоловічки, кожен з яких вважає себе величезним, всемогутнім, значущим цабе…

Я обіймаю свого золотого дракона й думаю, що це схоже на кадри з фільму «Нескінчена історія». Я не пам’ятаю, про що йшлося у фільмі, але на драконі, такому ж милому, як мій, там також літали.

Ми летимо так високо й так швидко, що я відчуваю нестачу кисню. Мені стає важко дихати. Я задихаюся.

Намагаюся повідомити про це драконові, але не можу - кисню так мало, що я не можу говорити.

- Тримайся! - раптом вигукує він. І кудись пірнає - в інше повітря, в інший світ.

Я встигаю здивуватися, що він розмовляє, - й перед очима все пливе - кисню стає надто багато. Дракон уповільнює рух, я мружу очі й жадібно ковтаю повітря.

Воно смачне і свіже, як було колись в Ізиній хаті. Незвично смачне повітря. Відкриваю очі. Навколо все забарвлено фіолетовим. Разом з очима відкриваю й рота. Раніше я вважала, що можу собі це уявити. Раніше я вважала, що в цьому мені допоможе Фотошоп. Куди там! Це неможливо ані уявити, ані змалювати. Цим можна лише дихати…

Дракон повільно опускається.

- Куди ми? - питаю я.

- Побачиш, - загадково відповідає дракон.

У нього на диво знайомий голос. Знайомий, але давно забутий. Утім, про це я подумаю, лише коли прокинусь.

Зараз усе так і має бути, і саме цим голосом має розмовляти мій золотий дракон. Він опускається на схил однієї з гір.

- Що тепер? - питаю я.

- Тепер іди, - лагідно посміхається дракон, - я тут почекаю. І я йду. І навколо себе у чистому прозоро-фіолетовому повітрі бачу високі гори, дивні величезні яскраво-зелені рослини, білий сліпучий сніг, зовсім не холодний і м’який, неймовірне величезне Сонце, що заходить. Я зустрічаю мовчазних, спокійних, усміхнених людей, я гладжу великих білих тигрів і тримаю на руках невідомих малесеньких пташок. Я купаюсь у прозорій річці, а потім величезними ковтками п’ю її воду. Підводжуся і раптом… злітаю. І стає спокійно й хороше. І лечу поміж горами, а поруч зі мною летить мій золотий дракон і вказує мені шлях. І зупиняємося над невеличким зеленим пагорбом, а я, вже звідсіля, зверху, бачу тих, хто на цьому пагорбі сидить.

Там, біля невеличкого струмка, сидять троє - Олекса, людина у величезних чорних окулярах і мій Ізя. То он куди ти втік із могили, хитрюго, подумки всміхаюся я, підлітаючи до них. Ти вирішив не покладатися на бога, а власноруч влаштувати собі земний рай після смерті.

- Привіт, - каже мені Ізя й посміхається. Він схожий на пацюка.

- Ось це саме місце, - каже людина в окулярах.

- Я чекав на тебе, - каже Олекса й обіймає мене.

А за спиною чисто й сріблясто сміється мій золотий дракон. Так, як нещодавно сміявся мій Ізя. То ось у кого ти вкрав сміх, хитрюго, думаю я. У дракона ти вкрав його, хитрюго!

- Не вкрав, - посміхається Ізя, - просто позичив…

Я прокидаюся з усмішкою. Ніколи раніше не прокидалася з усмішкою. Неймовірне відчуття. Відчуття, що все йде правильно. Що я йду правильно. І хоч би куди я зараз пішла, це буде правильно. Така собі індульгенція заздалегідь…

Я можу кинути зелену рибу, але я не можу кинути Кішку, згадую я. А її й не треба кидати, кажу собі я, її ж можна взяти з собою! Їй це, звичайно, попервах не сподобається. Але ще більше їй не сподобається, якщо я кину її. Доведеться потерпіти, думаю я, трохи потерпіти.

Згодом вона зрозуміє мене. Їй теж сподобаються чисте повітря і кришталева вода. Вона навчиться гратися з білими тиграми й не боятися людей. Вона буде щасливою.

Доки я збираюся на роботу - мені треба написати заяву про звільнення й пошукати дорогу до Тибету, - Кішка підозріло зиркає на мене. Здається, здогадується, що в мене виникли щодо неї певні плани. Здається, це їй не подобається.

- Дурне ти кошеня, - кажу я їй, - потім іще дякувати будеш…

Кішка обережно їсть свій сніданок. Так обережно, ніби боїться, що я туди щось підсипала. Ні, кошеня, подумки звертаюся до неї я, поки що можеш не хвилюватися, сьогодні я ще нікуди не поїду. Сьогодні я завершу всі свої справи у цьому сірому світі, що вже давно і впевнено гниє.

Я виходжу на вулицю. Я усміхаюся Сонцю й перехожим. Сонце й перехожі посміхаються у відповідь. Я знаю: сьогодні я все зроблю правильно. Бо сьогодні я прокинулася з посмішкою.

Я сідаю у маршрутку. Дістаю книгу. Треба дочитати сьогодні, бо її з собою я не візьму. Із цього сірого світу я прихоплю з собою лише мою Кішку… … Маршрутка раптово гальмує. Хтось боляче штовхає мене, хтось наступає на ногу. Я підіймаю очі й бачу просто перед собою хлопчика у здоровезних навушниках. Він дивиться на мене із побоюванням - видно, пам’ятає, що вчора ця тітка казала щось незрозуміле. А я про нього майже забула…

Я можу кинути зелену рибу. А чи можу кинути цього трохи наляканого хлопчика?

- Зніми, - кажу я йому й жестом демонструю, що треба зробити. Він стягує навушники.

- Знаєш, чому не треба рахувати дерев? - питаю я.

- Чому? - втомлено зітхає він.

Я ще не починала розповіді, а вже втомила його. Йому нецікаво, він хоче, аби скажена тітка швидше відчепилася від нього, аби він зміг повернутись у своє гупання, на свою хвилю. Він нагадує мені мене саму - так само я хотіла відчепитися від Ізі.

Що ж, думаю я, тепер Кішка точно може не хвилюватися. Сьогодні довести до кінця розмову з цим меломаном навряд чи вийде. А може, не вийде і завтра. І післязавтра.

Йому доведеться все довго пояснювати, його доведеться переконувати, можливо, навіть залякувати… Що ж, це ми можемо. Цього Ізя нас навчив.

На якусь мить згадую смак фіолетового повітря і чис тий сміх золотого дракона. На мить - і одразу ж повертаюся до реальності. Бо сьогодні я прокинулася з усмішкою, отже - сьогодні я все зроблю правильно.

- Коли рахуєш дерева під час подорожі у транспорті, то входиш у легкий транс, - кажу я, - подорож у транспорті вводить твою свідомість у стан легкого трансу…

А до салону раптово й нахабно вдирається сонячне світло.

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

12.12.2008

Оглавление

1. Ізя

2. Підказка

3. Параноя

4. Олекса

5. Війна

6. Ілюзія

7. Нашестя

8. Тибет

9. Ритм

10. Світло