Машерують наші добровольці… [Микола Лазарович] (fb2) читать онлайн

«МИ ПЕРШІ В БІЙ ЗА ВОЛЮ ЙДЕМ!..»^*

Протягом другої половини ХІХ — початку ХХ століття український національний рух в Австро–Угорській імперії набрав досить відчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власній школі, господарським установам, пресі, вічам, виборчій агітації, діяльності культурно–освітніх та політичних організацій зміцнилося культурно й економічно, не цуралося участі в загальнонаціональних акціях, перетворюючись поступово в реальну політичну силу. Галичина, що з легкої руки Євгена Чикаленка дістала назву «українського П’ємонту»^[2], внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько–українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз’єднання всіх українських земель.

Зростання українського національного руху викликало значне занепокоєння та протидію з боку шовіністичних польських кіл і, особливо, Росії, яка вбачала єдиний шлях боротьби з «українським сепаратизмом» в анексiї Захiдної України. Тому, опинившись між цими силами, котрі ніяк не могли змиритись із подальшим зміцненням українства, представники останнього змушені були подбати хоч про якусь підтримку для себе. Така потреба стала особливо актуальною на фоні загострення протиріч між провідними країнами світу, в тому числі і між Австро–Угорщиною та Росією. Було вирішено, що при збройному конфлікті між згаданими державами українці виступлять на боці Австрії. Основним їхнім завданням у майбутній війні мали стати домагання визволення Великої України вiд росiйського поневолення i створення самостiйної держави, забезпечення вiльного розвитку українства в межах Австро–Угорської імперії.

Українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали також, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Ґрунтом, на якому почали розвиватися такі настрої, став спортивно–протипожежний рух у формi сокiльсько–сiчових товариств^[3]. Відродивши пам’ять про українське військо, він дав поштовх подальшому розвитковi вiйськових традицiй.

Саме в середовищi передової частини молодi, яка пройшла духовний та фiзичний гарт у «Сiчах» i «Соколах», зародилась думка про збройне виборення власної державностi. Зародившись, ця думка починає шукати форм свого вияву, бо рамки сiчово–сокiльських товариств стали для неї тiсними. Так спочатку у Львовi, а згодом i в iнших галицьких мiстах постали першi українськi таємнi органiзацiї, завданням яких було вiйськове виховання i навчання молодi, як необхiдної передумови для створення власного вiйська. Найбiльший вплив серед них мали товариства «Пласт» та «Мазепинський курс мiлiтарний».

18 березня 1913 р., після затвердження статуту, у Львові було організоване перше легальне українське стрілецьке товариство «Січові Стрільці», яке очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Незабаром подібні товариства засновуються по всій Галичині, притягуючи в свої лави тисячі української молоді. Значення українського стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрiлецтво протягом останнього часу перед вiйною чiтко й рiшуче пропагувало гасло самостiйної України як актуальну й безпосередню мету нацiонально–полiтичної боротьби українцiв. Другим значним здобутком стрiльцiв було те, що вони усвiдомили iдею збройної боротьби як необхiдного засобу осягнення державної незалежностi. Основним же їхнім досягненням стала практична справа — вiйськове виховання та навчання молодi, що його здiйснювали не тiльки в стрiлецьких товариствах, а й у пластових, сiчових та сокiльських органiзацiях. Така позицiя українського стрiлецького руху була рiшучим поступом у розвитку української полiтичної думки, започаткувала найновiшу добу української iсторiї та українських визвольних змагань.

Першi результати українського нацiонально–вiйськового руху виявилися на великому крайовому здвизi (оглядi), присвяченому 100–рiччю з дня народження Тараса Шевченка, який вiдбувся 28 червня 1914 р. у Львовi. У походi вулицями мiста та в масових вiйськово–спортивних вправах взяли участь 12 500 осiб, якi представляли 120 177 членiв 2166 стрiлецьких, сiчово–сокiльських та пластових органiзацiй краю^[4]; багато з них були у вiйськових одностроях та зi зброєю в руках. Ця манiфестацiя викликала ентузiазм українського громадянства, яке, ще зовсiм недавно iронiчно ставлячись до починань молодi, тепер змушене було змiнити погляди на вiйськовий рух.

Того дня, коли у Львові відбувся парад січово–сокільських, пластунських та стрілецьких організацій краю, у столиці Боснії Сараєві було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни, яка втягнула у свій вир і українців. Війна була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро–Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово в неї було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони переслідували одну мету: загарбання чужих територій, встановлення контролю за джерелами сировини та ринками збуту, боротьба проти національно–визвольних та соціальних рухів тощо.

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росiя, прикриваючись ідеєю «об’єднання усіх руських земель», вiдкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покiнчити з «мазепинством» i сепаратизмом. Австро–Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької iмперiї хоча б Волинь i Подiлля. Нiмеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти пiд свiй контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., писалося: «Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України»^[5]. Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро–Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.

Для України свiтова вiйна мала подвiйно трагiчний змiст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретнi iнтереси, опинився в двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 мільйонів українців у росiйськiй армiї та 250–300 тисяч — в австрiйському вiйську боролися i вмирали за чужі для них інтереси. Але найгiршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один одного.

З початком Першої світової війни найбільш активно й організовано серед галицького українства проявили себе січові стрільці, їх провід уже 30 липня закликав добровольців зголошуватися в стрілецькі ряди. Одночасно було створено мобілізаційний комітет, який протягом кількох днів зорганізував першу бойову сотню під командою Івана Чмоли. Представники стрілецтва були також серед ініціаторів створення леґіону Українських Січових Стрільців (УСС) — окремого структурного підрозділу в складі австрійської армії, який мав започаткувати новітню збройну боротьбу за українську державність. Про його формування офіційно було повідомлено в спільній відозві новостворених  Головної Української Ради^[6] (ГУР) та Української Бойової Управи^[7] (УБУ) до українського народу від 6 серпня 1914 р.

Iдея створення вiйська, яке боротиметься за волю України, стала вiдразу популярною серед галицьких українцiв, тому пробивалася до найдальших закуткiв краю та до рiзних верств народу. Мiрилом цiєї популярностi був насамперед багатотисячний наплив добровольцiв до УСС. Це є особливо показовим, бо згiдно iз законом до леґiону могли вступати лише особи, не зобов’язанi до служби в армiї: молодшi 18–ти рокiв i старшi 50–ти, а згодом i понад 55 рокiв, а також вiйськовонепридатнi^[8]. Це означало, що тi багатотисячнi лави зголошених добровольцiв мали повне право перечекати воєнну негоду вдома, зберiгши при цьому життя i здоров’я, оскiльки вони не були вiйськовозобов’язаними. Звичайно, що певна кількість їх, досягнувши необхідного віку, рано чи пізно потрапила б на фронт. Але в даному разі це був саме той випадок, коли краще запізнитися, аніж прийти завчасно.

Переважала молодь, яка, як свідчить аналіз цілого ряду джерел, йшла цілком свідомо, без особливої спонуки чи агітації. Це був закономірний результат передвоєнної праці сокільсько–січових, пластових та стрілецьких організацій.

Активність, з якою українці організовували своє військо, занепокоїла австро–польську адміністрацію. Вона почала чинити всілякі перешкоди мобілізації українських добровольців. Були випадки, коли їх навіть арештовували та відправляли в концентраційні табори; переслідували і їхні сім’ї. Дуже часто це була робота польських шовiнiстiв, якi, використовуючи воєннi умови, намагалися розправитися з українцями та не допустити до створення їхнiх вiйськових формувань.

Крiм пiдступiв мiсцевої адмiнiстрацiї, стрiлецьку органiзацiю вже з самого початку обмежувала й австрiйська вiйськова влада, котра хоч i дозволяла творити леґiон, та вiдмовляла йому в тих правах, якi мала регулярна армiя. Зокрема, крiм того, що до леґiону забороняли вступати вiйськовозобов’язаним, до нього дозволяли брати тiльки тих добровольцiв, якi зголошувалися самi, без будь–якої агітації^[9]. Такий захiд на практицi, враховуючи ставлення мiсцевих органiв влади до створення українського вiйська, приводив до обмеження поiнформованостi українцiв про органiзацiю леґiону УСС.

Проте, незважаючи на таку протидію та ряд об’єктивних перешкод, зокрема, швидку окупацiю краю росіянами, відсутність транспорту, який використовували тiльки для воєнних потреб та iнше, за три тижні до УСС зголосилося близько 28 тисяч чоловік. Статистичний аналіз дає підстави стверджувати, що добровольці представляли всі суспільні верстви та майже всі професії й землі галицьких українців^[10]. Це свідчило, що національна ідея в тій чи іншій мірі захопила все суспільство, а найбільше молодь, яка й стала основою тих трьох десятків тисяч добровольців, котрі йшли боротися за державну незалежність.

Поряд iз ентузiазмом, який охопив галицьке українство на початку вiйни, проявлялися i внутрiшнi клопоти, що негативно впливали на процес організації леґіону УСС. Сюди відносяться: брак необхідних коштів, нестача військових інструкторів (незважаючи на обіцянки австрійської військової влади направити для УСС 100 старшин–українців, прибули лише близько 20–ти), спорядження та зброї, непорозуміння в галицько–українському політичному проводі. Зокрема, остання обставина привела до того, що командантом стрілецького леґіону було призначено Михайла Галущинського, директора Рогатинської гімназії, який, за його ж словами, не мав ніякого поняття про військову організацію^[11]. Не до кінця уявляли собі українські політики й якими мають бути мета та завдання стрілецької формації. Внаслідок такої невизначеності, домовленості, укладені з урядовими колами Австрії про те, що стрільці будуть особливим відділом з військово–політичним завданням, австрійське командування на практиці ігнорувало. Тому ті успіхи, яких УСС згодом добилися в національно–політичній та культурницькій сферах, були результатом не якихось домовленостей, а винятково їхньої ініціативи й наполегливості.

Найдошкульнішого удару добровольці зазнали в Стрию, куди перебралися через стрiмкий наступ росiйських вiйськ. На початок вересня там зосередилося близько 8–10 тисяч чоловік^[12], решта ж добровольчих відділів не зуміла дiстатися до місця загального збору, оскільки більшість галицьких повітів окупував ворог. Саме в Стрию австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української молоді та спонукуване польськими політичними колами, повідомило про обмеження чисельності леґіону до 2,5 тисяч. Спроби протестувати проти цього, як і проти вимоги скласти присягу на вiрнiсть Габсбурзькiй династiї, були марними: ворожi сили могли використати їх, аби звести нанiвець українськi плани щодо створення власного вiйська.

Третього вересня на загальному зборi було видiлено 2500 стрiльцiв, якi мали залишитися і, відповідно, змушенi були прийняти австрiйську присягу. Тодi ж, як свiдчать очевидцi^[13], завдяки старанням майбутнього стрiлецького iдеолога Дмитра Вiтовського, було складено й iншу — таємну присягу на вiрнiсть Українi. Подальшi подiї показали, що саме остання присяга стала моральним iмперативом для новiтнього українського вiйська. Його ядро склали активісти січово–сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Серед них згаданий вже Дмитро Вітовський, Іван Балюк, Сень Ґорук, Гриць Коссак, Лев Лепкий, Осип Назарук та інші.

Створення леґiону Українських Сiчових Стрiльцiв ознаменувало вiдновлення збройної боротьби за волю України. Хоча його становлення вiдбувалося в структурах австрiйської армiї — то був тодi єдиноможливий шлях до органiзацiї українського вiйська — це не означало, що стрiлецтво вiдстоюватиме чужi йому iнтереси. Об’єднуючи кращi сили молодi, якi представляли практично всi суспiльнi верстви Галичини, леґiон УСС став втiленням передової полiтичної думки i виражав сподiвання нацiонально свiдомої частини галицько–українського суспiльства на виборення Української держави. Першим доказом того, що з самого початку свого iснування Українські Січові Стрільці стояли на нацiональних позицiях, були їхнi спроби вiдмовитися складати присягу на вiрнiсть Габсбурзькiй династiї, якi хоч i не увiнчались успiхом, зате чiтко визначили стрiлецькi прiоритети.

З початком Першої світової війни територія Західної й певною мірою Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Тут зійшлися разом зі своїми менш потужними союзниками старі супротивники — Австро–Угорщина й Німеччина, з одного боку, та Росія, з другого. Аж до початку 1918 р. лінія фронту проходила через українську територію. Більшість земель Наддніпрянської України, як прифронтова зона, перебували під юрисдикцією Київського військового округу.

Ареною жорстоких, кровопролитних боїв стала територія Східної Галичини, Північної Буковини і частково Закарпаття під час запеклої Галицької битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р. Австро–угорську армію було розгромлено, вона втратила понад 336 тисяч солдатів. Галичина й Буковина опинилися під окупацією царської Росії. Російські дивізії штурмували карпатські перевали.

За сім місяців російської окупації царська адміністрація при допомозі місцевих москвофілів свідомо знищила тут все, що було українським: гімназії, близько сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні «Просвіти», наукові, освітні, господарські, спортивні організації. Конфіскації і знищенню підлягали українські книжки. Почалося переслідування греко–католицької церкви. Митрополита Андрея Шептицького заарештували і депортували в Росію. Незавидною була доля й простих українців: якщо спершу їх мордували, відступаючи, австрійські й мадярські вояки, повіривши польській адміністрації краю, що причиною поразки стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам, то з приходом російської армії над ними всіляко збиткувалися вже за «мазепинство». У той час тільки через львівські розподільчі тюрми вглиб Росії було вивезено понад 12 тисяч заарештованих. Серед них були відомий освітній діяч, організатор антиалкогольного руху, редактор видань «Просвіти» Юліан Балицький, громадсько–політичний діяч, учений, журналіст Володимир Охримович, громадський і економічний діяч Микола Заячківський, видатна діячка громадського, освітнього і жіночого руху Константина Малицька, громадський діяч, журналіст і видавець, один із засновників НТШ Кость Паньківський, громадсько–політичний діяч, адвокат, засновник та керівник низки українських економічних інституцій Степан Федак, визначний український філолог, музеє– і мистецтвознавець, член НТШ Іларіон Свєнціцький, громадсько–політичний діяч, посол до австрійської Державної ради, один із організаторів леґіону УСС Тимотей Старух та інші.

Не кращим було становище в підросійській Україні. З початком війни і оголошенням на більшій частині її території воєнного стану царські власті посилили поліційні репресії проти українства. Було закрито майже всі українські організації та газети. Коли в листопаді 1914 р. загальновизнаний лідер українства Михайло Грушевський разом з родиною повернувся до Києва, царські власті заарештували його за «антиросійську діяльність» і відправили до Лук’янівської в’язниці. У лютому 1915 р. М. Грушевського вислали етапом до Сибіру. Незабаром він потрапив у Поволжжя під поліційний нагляд. Царський міністр закордонних справ Сергій Сазонов з неприхованим задоволенням відзначав: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху»^[14]. Однак, після катастрофічних втрат російської армії, коли у квітні 1915 р. австро–німецькі війська, прорвавши Південно–Західний фронт під Горлицею і Тарнавом, змусили її відступити з Галичини, царський уряд трохи послабив свою антиукраїнську політику.

Тим часом українські добровольці, відібрані в Стрию, після складання присяги вирушили до Закарпаття для організаційного оформлення і військового вишколу. Там, у селах Ґоронда та Страбичів поблизу Мукачева, 7 вересня 1914 р. леґіон Українських Січових Стрільців було розділено на два з половиною курені (батальйони). Кожен курінь складався з чотирьох сотень, кожна сотня — з чотирьох чет^[15] (взводів). Незважаючи на те, що курені і сотні мали свої порядкові номери (римською цифрою позначався номер куреня, арабською цифрою — номер сотні), у повсякденному житті вони називалися по прізвищу команданта. І–й курінь очолив Михайло Волошин, сотні — Василь Дідушок, Роман Дудинський, Осип Будзиновський і Никифор Гірняк, якого через хворобу згодом заміняли Володимир Сроковський та Ераст Коник. II–м куренем командував Гриць Коссак, сотнями — Сень Ґорук, Осип Семенюк, Михайло Баран, Осип Букшований. У III–му півкурені отаманом був Степан Шухевич, сотниками — Дмитро Вітовський та Теодор Рожанківський, якого 9 вересня замінив Іван Коссак.

Паралельно з реорганізацією було впорядковано Команду леґіону УСС. Оскільки тодішній командант Михайло Галущинський, вирішуючи різноманітні адміністративні проблеми, перебував у постійних роз’їздах, безпосереднє керівництво в період становлення стрілецької формації здійснював його заступник Степан Томашівський. Йому допомагав ад’ютант Дмитро Катамай. Канцелярією леґіону завідував Михайло Новаковський, а інтендантськими справами — Ярослав Індишевський разом зі своїм помічником Антоном Жилою.

Що ж до військового вишколу УСС, то він тривав лише кілька днів. Російські війська, зайнявши всю Галичину, наступали в напрямі Угорщини, тому стрільці мусили, хоч і не зовсім підготовлені, ставати до боротьби. Вже 10 вересня першою проти ворога виступила сотня Василя Дідушка, яка у військовому відношенні, порівняно з іншими стрілецькими підрозділами, була найбільш вишколеною. У її складі переважали студенти і учні середніх шкіл, члени довоєнних стрілецьких товариств. Головним завданням сотні була охорона Верецького–Нижнього і Гусного перевалів. Через тиждень в район Сянок для несення розвідувальної й охоронної служби вирушила сотня Осипа Семенюка. 20 вересня на фронт відбула сотня Осипа Букшованого, яка з Мукачева залізницею добралася до Сваляви, а звідти до Чиндієва.

Першою бойове «хрещення» прийняла сотня Семенюка, дві чети якої — під проводом Степана Пеленського та Богдана Гнатевича — 25 вересня на шляху з Турки до Сянок здійснили вдалий напад на російський кінний роз’їзд. Це, по суті, було перше збройне зіткнення українського війська з російськими загарбниками від часів битви під Полтавою в 1709 р. 27 вересня сотня Семенюка вела надзвичайно важкий бій за Сянки проти переважаючих сил противника. Він тривав від десятої години ранку до смеркання. Тоді ж дві чети сотні Дідушка, якими командували Михайло Гнатюк та Левко Коберський, разом із мадярським підрозділом стримували російські загони біля Ботелки. 28 вересня сотня Семенюка боронила Ужокський перевал, а сотня Дідушка Веречки Вижні.

У перших боях леґіон зазнав значних утрат: число вбитих, поранених та полонених стрільців сягнуло кількох десятків. Серед тих, хто ціною власного життя спричинився до відродження збройних визвольних змагань українського народу, були Іван Козьол, Іван Юріїв, Василь Грицина, Данило Корінь, Василь Чехут. У чистоті їхніх помислів, патріотизмі, бажанні вибороти для України державну незалежність сумніватися не приходиться. Одна із дівчат–добровольців до леґіону УСС, студентка філософського факультету університету в Граці Софія Галечко з цього приводу в своєму щоденнику 11 вересня 1914 р. зазначала: «Я на Закарпатті, в рядах Січових Стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки, примусова мандра по Мукачеві від 3–ї ночі до 8–ї ранку та приїзд до Ґоронди... Мої мрії здійснилися — працюю для України, йду кувати кращу долю... Кинула я книжки, науку, старий спокійний Грац, забула про рідню, про іспити й увесь світ... Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи зігріє своїм вогнем?.. Завтра, позавтра може підемо вже в поле, хто вернеться з дороги, не знаємо. Що там! Поки кров грає в жилах і серце б’ється сильно в грудях — вперед! Вперед! Поломимо скали, перепливемо ріки, спалимо вогнем молодої душі всі твердині, всі замки, всі ворожі думки і діла»^[16].

Проте патріотичний порив українського стрілецтва був сприйнятий австрійською стороною байдуже. Вона з насторогою ставилася до ідеї самостійної України, а тому в її плани не входило формування сильного українського війська. Команданта УСС Михайла Галущинського було попереджено, що Начальна команда армії (НКА) вважає кожний курінь самостійною бойовою одиницею, яка має виконувати виключно накази НКА. А роль команданта УСС полягала тільки в доведенні цих наказів до командантів куренів^[17]. Однак в другій половині вересня НКА позбавила самостійності й курені. Вони фактично були ліквідовані, а сотні перетворені на окремі партизанські відділи по двадцять стрільців. Їх завдання полягало в тому, щоб, непомітно пробравшись у тил російських військ, нищити телефонне і телеграфне сполучення, руйнувати залізниці, нападати на обози, невеликі відділи та штаби, сіяти паніку серед ворога^[18]. Всі двадцятки відправлялися на чотири тижні і після виконання завдання мали зібратись у Ґоронді. Проте цей план, прийнятий всупереч волі стрілецтва, як виявилось, заздалегідь був приречений на провал. Він не враховував відсутності у стрільців досвіду ведення партизанських дій, відповідного вишколу, зокрема поводження з вибуховими матеріалами, необхідного обладнання та озброєння. Цілком імовірно, що поділ леґіону на двадцятки був викликаний не стільки фронтовими потребами, як прагненням антиукраїнських сил ліквідувати формацію УСС. На заваді реалізації цих підступних намірів значною мірою став наступ росіян на позиції австрійської армії. Тому лише деяким відділам вдалося прорватися в тил ворога; більшість, зазнавши втрат при спробі перетнути лінію фронту, повернулася назад.

Переконавшись у нереальності своїх планів, австрійське командування через два тижні припинило експеременти з двадцятками і наказало всім стрілецьким відділам зібратись у Чинадієво. Після чергової реорганізації леґіон УСС на початку жовтня у складі корпусної групи генерала Петера Гофмана розгорнув наступ з Карпат на російські позиції. Долаючи сильний опір противника, стрільці спричинилися до звільнення Сколого, Болехова, Дрогобича, Борислава, Стрия, багатьох інших населених пунктів Галичини. Успішною, але кровопролитною була їхня боротьба за опанування низки важливих у воєнному відношенні карпатських узгір’їв. Зокрема, 28 жовтня сотня Володимира Сроковського у запеклому бою відбила у росіян гору Ключ біля Сколого. Учасник цього бою так описував його перебіг: «Стрільців щораз меншає. Одні поранені, інші вбиті. Нарешті головний приступ. Усі вцілілі швидко біжать уперед. Москалі подалися назад… одначе не всі це роблять. Багато москалів вискочило з окопів та наставило багнети проти нас; але стрільці в одну мить потрощили їм голови… Земля, червона від крові, густо вкрилася московськими трупами. Нарешті ми взяли московські окопи»^[19]. При цьому 13 стрільців загинули, 14 було поранено, між ними і командант сотні, якого замінив 3енон Носковський.

Кілька разів переходила з рук в руки гора Комарницька поблизу Синевідська. Її 26 жовтня здобула сотня Василя Дідушка, але невдовзі австрійські частини втратили цей вигідний плацдарм. Рятувати ситуацію знову довелося усусам. Третього листопада сотні Дідушка та Дудинського сміливою атакою відбили втрачені позиції. Такою ж затятою була боротьба за гори Лиса, Залярська, Кобила.

Оцінюючи стрілецькі заслуги у жовтневому наступі 1914 р., один із його учасників четар Богдан Гнатевич згодом відзначав: «В цій офензиві (наступі. — Авт.) лєґіон У. С. С. відіграв неабияку ролю. Правда він був числом невеликий, зате складався з молодого вояцтва, витривалого на походи й на боєві труди. Таких стягів у корпусній групі багато не було. То й не диво, що сотні У. С. С. йшли в аванґарді боєвих груп і скрізь бували перші. Можна сміливо сказати, що в тодішньому поході на фронті від Дрогобича до Болехова сотні У. С. С. відіграли першу ролю. В історії стрілецтва заслуговує цей похід на окреме відмічення ще й тому, що стрільці вперше виступили, хоч і несуцільно, а порозділювані на різні відтинки рухомого фронту, в більшому воєнному підприємстві. Він мав для цілого фронту переважливе стратегічне значіння й завдяки йому жовтнева офензива союзних армій осягнула свою мету. Вона знівечила московський плян удару на Берлін. У цьому поході стрілецтво перейшло практичний воєнний курс, загартувалось до походів і воєнних трудів, які ждали його опісля. Тоді теж уперше ім’я Українських Січових Стрільців стало відоме між чужинцями»^[20]. Щоправда, ціна згаданих успіхів стрілецтва була надзвичайно високою — 31 вбитий, 86 поранених, 60 полонених^[21].

Тим часом російська армія, підтягнувши у район бойових дій свіжі сили та перекинувши туди з–під Перемишля найбоєздатнішу 58–му піхотну дивізію, перейшла у контрнаступ. Австро–угорські війська змушені були відступити на карпатські перевали. Більшість сотень УСС на деякий час зосередилася в німецьких колоніях Аннаберґ (Нагірному) і Феліцієнталь (Долинівці) на Сколівщині. Десятого листопада до стрільців прибув командувач 55–ї дивізії генерал Фляйшман, щоб особисто вручити їм бойові нагороди. Медалями Хоробрості ІІ класу були відзначені старшини Зенон Носковський, Яків Струхманчук, Олена Степанівна, вістун Іван Андрух, а також Софія Галечко, якій до того ж присвоєно звання підхорунжої^[22]. Це було офіційне визнання австрійською владою бойової вартості леґіону УСС, його ролі у так званій жовтневій офензиві.

Протягом листопада 1914 — лютого 1915 р. леґiон УСС переважно займав оборонну лінію на гірському хребті Бескид. Одним із основних його завдань була стежна (розвідувальна) служба на лінії Ужок—Лихобора—Верб’яж—Лавочне—Сенечів—Вишків. Про інтенсивність цієї служби свідчить той факт, що з однієї лише сотні Сеня Ґорука протягом п’яти днів було вислано 108 стеж^[23]. Стрільці мали слідкувати за російським військом, його розташуванням та переміщеннями і повідомляти про все вищому командуванню. Ставши, образно висловлюючись, «оком фронту», вони нерідко добували відомості, які викликали справжнє захоплення у військових колах. Серед провідників стеж найбільше прославилися Іван Балюк, Михайло Мінчак, Гриць Трух, Андрій Мельник, Омелян Левицький, Михайло Матчак, Микола Опока та інші.

Проте одними лише стежами служба УСС не обмежувалася. Вони також брали участь у численних боях, здобували воєнний досвід і вже невдовзі, за визнанням австрійського командування, стали кращою фронтовою частиною 2–ї австрійської армії, що воювала в Карпатах. Це підтвердили бої під Тухолькою (25 листопада), коли завдяки стрільцям на кілька днів було зупинено російський наступ, на Ужокському перевалі (1 січня 1915 р.) тощо. «Стрільці — се без пересади цвіт нації, — писав 1 грудня 1914 р. у своєму листі до члена Української Бойової Управи професора Івана Боберського сотник УСС Іван Коссак. — Добули слави — гідно заробили на сю славу і пошану. Хоть воєнне життя прямо страшне — радію, що в наших січових рядах — тих, що тут на полі бою кровцю молоду проливають, витворився гарний і милий настрій, гармонія, якої давніше не було. Се вже не діти, се правдиві потомки славного Запорожжя, се правдиві лицарі–вояки, а генерали не мають слів признання для їх геройських подвигів»^[24].

Значно важливішим завданням, ніж участь у бойових діях було для леґiону УСС його об’єднання в єдиний органiзм, здатний стати в майбутньому запорукою виборення української державностi. Передумови такого об’єднання заклали передвоєннi стрiлецькi товариства, що яскраво виявилося в Стрию вiдмовою добровольцiв приймати присягу на вiрнiсть Австрiї. Тому здавалося, що в леґiонi, де переважали представники iнтелiґенцiї, з перших же днiв почнеться iнтенсивна духовна, культурна та полiтична робота, яка згуртує стрiлецькі ряди.

Однак насправдi склалася ситуацiя, котра істотно утруднювала, а подекуди й унеможливлювала реалізацію даного завдання щонайменше до весни 1915 р. По–перше, стрiлецтво було деморалiзоване невдачами, якi посипалися на нього (обмеження кiлькiсного складу леґiону, примусова присяга на вiрнiсть австрiйському цiсаревi, втрата Галичини й таке iнше), та становищем, в якому опинилися галицькi українцi, в тому числі й рiднi стрiльцiв, на початку вiйни, коли, як уже зазначалося, їх мордували, з одного боку, австрiйцi та мадяри за «русофiльство», а з iншого росiяни — за «мазепинство».

По–друге, надзвичайно важкі фронтовi умови, в яких опинилися УСС, особливо взимку 1914—1915 рр., коли мороз сягав понад тридцять градусів, i якi призвели до великих фiзичних жертв: на сiчень 1915 р. втрати леґiону становили близько 46% вiд первiсного складу^[25], а до березня вони зросли до 66–75%^[26]. Вістун Микола Опока писав про ті часи: «Для нас не було ані одного променя надії. Ми перемінилися більше в воєнні машини. Замкнені далеко між високі гори, глибокі яри, понурі ліси. Самітні, а до того весь час у праці, часом у велечезнім фізичнім перемученні... Та найбільше боліла нас та безвиглядність у наших національних справах»^[27].

По–третє, австрiйська влада намагалася робити все, щоб не допустити перетворення леґiону у вiйськово–полiтичну формацiю, розглядаючи при цьому план його лiквiдацiї^[28]. Тому основна увага стрiльцiв була зосереджена передусім на збереженнi новітнього українського війська. Не сприяли згуртуванню УСС і численні реорганізації їхньої частини, які здійснювало австрійське командування. Зокрема, не встигли стрільці оговтатися від сумнозвісного експеременту з поділом їх на двадцятки, як уже в листопаді леґіон обмежили лише двома куренями під проводом Степана Шухевича та Сеня Ґорука. 21 січня 1915 р. командантом УСС у полі (на фронті) призначили отамана Гриця Коссака, а дотеперішнього керманича Михайла Галущинського з незрозумілими повноваженнями відправили референтом у справах УСС до штабу генерала Гофмана. Невдовзі, згідно наказу від 14 березня 1915 р., НКА завдала стрілецтву нового підступного удару, скасувавши всю командну структуру леґiону УСС та офіційно підпорядкувавши обидва курені, якими тепер командували Гриць Коссак і Сень Ґорук, відповідно 129–й і 130–й австрійським бригадам 55–ї дивізії генерала Фляйшмана; в організаційно–адміністративному плані стрільці підлягали команді ХХV корпусу генерала Гофмана. Цим же наказом було встановлено штатну чисельність УСС — 2200 стрільців і 48 старшин, яким присвоєно військові звання. Про поповнення особового складу мала дбати Запасна сотня під керівництвом сотника Никифора Гірняка^[29]. Зазначені зміни значно обмежували самостійність леґіону, принижували його політичне значення. Тому не дивно, що подібна політика Австрії викликала в стрілецькому середовищі значне невдоволення, яке серед окремих його представників інколи набирало крайніх форм. Так, брати Василь і Петро Дідушки пробували вести проросійську агітацію, а сотник Михайло Баран навіть перейшов до росіян^[30]. Щоправда, подібні факти були винятком і діставали належну відсіч стрілецького активу.

По–четверте, вiдсутнiсть будь–якої допомоги стрiлецтву, в тому числі й моральної, з боку українського полiтичного проводу. Перебравшись до Відня, Головна Українська Рада і Українська Бойова Управа фактично залишили леґiон напризволяще в найважчi часи його iснування (у цей час ряд українських полiтикiв узагалi вiдмовилися вiд поїздки до леґiону УСС^[31]), оскільки тривалий період були далеко від подій, що вимагали активного і постійного їхнього втручання.

По–п’яте, тактичнi непорозумiння в стрiлецькому проводi. Однi, яких репрезентували отаман Михайло Галущинський i деякi старшини І–го куреня: Гриць та Iван Коссаки, Роман Дудинський, Сень Ґорук, Осип Букшований — вважали, що стрiлецтво має манiфестувати свої переконання та iдею вiдвагою i бойовими подвигами, здобуваючи при цьому визнання австрiйського командування^[32]. Iншi, перш за все Степан Шухевич, Василь i Петро Дiдушки, Дмитро Вiтовський, якi представляли iдейну елiту стрiлецтва, вважаючи спiвпрацю з Австрiєю неминучим лихом, виступали за те, щоб УСС по можливостi зберiгали себе вiд втрат i, набираючись сил, чекали вiдповiдного моменту для виконання свого покликання^[33]. Такi непорозумiння часто приводили до мiжусобиць i не сприяли стрiлецькiй консолiдацiї, зокрема, через них навесні 1915 р. покинув леґiон УСС командант ІІ–го куреня отаман Степан Шухевич. Становище ускладнювалося й тим, що деякi старшини, переведенi до УСС iз австрiйської армiї, не розумiли призначення, завдань та мети стрiлецької формацiї^[34] (нерідко при доборі старшин українські політики керувалися їх партійною приналежністю, а не професіоналізмом та ідейністю^[35]), тому бiльше шкодили їй, як допомогали. Все це вело до песимiзму в стрiлецькому середовищi, «коли здавалося, що вже все пропало»^[36], й майже унеможливлювало ефективну органiзацiйно–полiтичну працю.

Але такi настрої серед стрiлецтва панували недовго — емоції відійшли на задній план, а тверезий розум підказував, що потрібно витримати. Бо хто, як не передвоєнна молодь гостріше відчував біль за втраченим бойовим духом українців, хто глибше розумів необхідність новітніх визвольних традицій, які б поклали початок боротьби за власну державу?! І стрільці витримали ці перші, можливо, найтяжчі в їхньому житті випробування, зберігши цим леґіон, а разом з ним і надію на краще. Як заявляв один зі стрілецьких ідеологів Теофіль Мелень: «Українська справа живе, бо живе в таборі УСС»^[37]. Вже з 1915 р. тут починається процес духовного вiдродження. У стрiлецькому загалi змiцнiло почуття власної гiдностi, бо молодий iдейний стрiлець дуже швидко набирався воєнного досвiду i ставав кращим вояком, нiж австрiєць чи угорець. Один з німецьких генералів казав про УСС: «Мої баварці б’ються, як леви, а українці, як чорти»^[38]. Своєю боротьбою усуси здобули чимало вiдзначень i похвал, викликали пошану й симпатiї союзникiв^[39], i змусили рахуватись iз собою навiть ворогiв. Так, росiйське командування, характеризуючи стрiльцiв у секретнiй директивi, наголошувало, що це «вiдборнi вiйська, якi називають себе українцями i мрiють про вiдновлення самостiйної Малоросiї»^[40]. Оце вiдчуття власної вартiсностi викликало в стрiлецтвi гордiсть, що воно власною кров’ю в тяжких боях вiдновило українську вiйськову традицiю та вiдродило забуте вже iм’я українського вояка. У результатi — український леґiон почав поступово перетворюватись iз групи розрiзнених молодих патрiотiв в єдиний органiзм, натхненний одною iдеєю.

З весни 1915 р. в стрiлецькому середовищi починається систематична iдейно–виховна та полiтична праця, що не припинялася до останнiх днiв iснування леґiону. Це пояснюється тим, що визвольна iдея передвоєнного стрiлецтва зі створенням та початком дiяльностi УСС перейшла в стадiю реалiзацiї, а тому потребувала нового осмислення й оцiнки. Зважаючи на те, що тодiшнє галицько–українське суспiльство та його полiтичний провiд не були готовими до виконання такого завдання, цю мiсiю взяла на себе передова частина стрiлецтва. Поштовхом до усталення та впорядкування згаданої працi став спiльний постiй двох куренiв УСС бiля гори Макiвки, в селах Головецьку та Грабiвцi на Сколівщині, напровеснi 1915 р.

Вияви такої роботи були й ранiше, зокрема, ще восени 1914 р. пiд час старшинських дискусiй у Ґорондi сотник Дмитро Вiтовський викладав своє бачення майбутнього України, шляхiв досягнення її незалежностi, устрою та iнших аспектiв. Пiдсумком його роздумiв був висновок: «Якаби покищо не була, без розбору, коби тiльки Самостiйна Українська Держава, Одна, Неподiльна!!!»^[41]. Але тодi це були поодинокi факти — тепер же вони набирали бiльш–менш систематичного характеру.

Вiдносний спокiй на фронтi та зосередження стрiльцiв у двох сусiднiх селах сприяли встановленню тiснiших контактiв мiж вояками, ближчому взаємопiзнанню, обмiну думками й планами. Тут пiд час жвавих дискусiй на загальнополiтичнi та внутрiстрiлецькi теми стрiлецтво прийшло до переконання, що його головне завдання наспiє не тепер, у розпалi цiєї вiйни, бо вона триває за iснування австрiйської монархiї, а наприкiнцi її, коли обi ворожi сторони знесиляться i збройний виступ українцiв зможе вiдчутнiше вплинути на вирiшення української справи^[42]. Вже тодi УСС почали задумуватися над майбутньою протиавстрiйською полiтичною акцiєю^[43].

Разом iз цим, передова частина стрiлецтва усвiдомлювала, що якi б не були наслiдки вiйни, пiсля її закiнчення весь тягар нацiональної роботи спаде на них^[44]. У стрiлецькому середовищi створили групу пiд керiвництвом сотника Дмитра Вiтовського та четаря Iвана Балюка, куди ввiйшли старшини та окремі стрiльцi, що ставили своєю метою вироблення стрiлецької iдеологiї. Було з’ясовано такi засади: «Наша мета — Незалежна i Соборна Українська Держава. Ми, вiйсько України, йдемо до тiєї мети слiдами Мазепи i згiдно iз «Заповiтом» Шевченка. Щоб ту важкодосяжну мету осягнути, треба готувати нашу молодь, виховувати її у вiйськовому дусi, в почуттi обов’язку щиро i повсякчасно працювати для добра України та в готовностi стати у вiдповiдну хвилину до збройної боротьби за неї»^[45].

Тодi ж за iнiцiативою сотнi Вiтовського було започатковано стрiлецький «Пресовий фонд», що мав стати основою для створення друкованого органу, котрий поширював би самостiйницькi iдеї та гуртував навколо себе людей, головним чином пiсля вiйни. УСС мали намiр з допомогою цього органу постiйно впливати на українське громадянство «в державницькому дусi та перевиховувати його»^[46]. Сам Д. Вiтовський у листi вiд 6 березня 1915 р. писав з цього приводу до члена Української Бойової Управи Iвана Боберського: «I тi хлопцi, що часом днями цiлими голодують, тi люди, якi знають, що, вернувшися додому, не будуть мати чим грiшного тiла накрити, тi люди зi своєї нужденної платнi роблять складку на свiй орган... Тими думками заражуються iншi сотнi i заряджують збiрку у себе...»^[47]. Впродовж семи мiсяцiв у фонд було зiбрано 16000 крон, що дало змогу профiнансувати 44 номери часопису «Шляхи»^[48], який виходив у 1915–1918 рр. як стрiлецький орган. Таким був початок дiяльностi УСС по органiзацiї систематичної нацiонально–державницької працi.

Одним iз перших виявiв, що засвiдчив iдейне зростання стрiлецької формацiї, став спiльний лист стрiльцiв сотнi Вiтовського до Президiї Союзу визволення України^[49] (СВУ) вiд 1 квітня 1915 р., в якому зазначалося: «... Може мило буде Вам дiзнатися, що Ви не самотнi в своїх змаганнях, що i ми не тiлько жовнiри, але i будучi горожани Вiльної Самостiйної України. Велика iсторична iдея перестала бути для нас лише переконаннєм, вона вросла в характер i душi нашi, перейшла в дiло, стала основним нервом життя нашого. Ми знаємо за що iдемо на труди i бої, за що лишаємо могили за собою... Ми свiдомi цiли нашої на будуче i дорiг, що ними йтимемо в життю своєму...»^[50]

Наприкінці квітня — на початку травня 1915 р. леґіон УСС вписав у свою історію одну з найгероїчніших сторінок. Це сталося у битві на горіМаківці неподалік Славська. Прагнучи прорватися через Карпати в Угорщину, російське командування кинуло на цей стратегічний плацдарм великі сили, здійснюючи протягом 29 квітня — 2 травня атаку за атакою на позиції, які захищали стрільці. Завзятості росіянам додавав той факт, що на фронт прибув їхній імператор Микола ІІ. Найзапекліший бій почався удосвіта першого травня. Ось як про нього розповідає безпосередній учасник четар УСС Богдан Гнатевич: «Спершу москалі, які ночували в лісі перед стрілецькими окопами, намагалися тихцем захопити стрілецькі позиції на верху. Але це їм не вдалося. Стрільці, що пильно сторожили, поклали прицільним вогнем не одну ворожу лаву, що стрімким узбіччям гори, між деревами густого лісу, наблизилась було до стрілецьких позицій. Після двогодинної кривавої «науки стріляння», серед якої ворог не зробив, мабуть, жодного пострілу, москалі повернули в долину. Бій ішов далі лише на правому крилі, на південному узбіччі гори, яке займали галицькі та мадярські ополченці. Гадали, що самому верху дадуть спокій. Після ранньої стрілянини зі стрілецьких позицій забрали обидва скоростріли, що стояли там увесь час, на долину. Ще довго клекотіло праворуч у долині. Наші старі селяни завзято боронили позиції.

Десь коло 6–ї години загриміли московські гармати. Пішов важкий стогін по карпатських борах. Валились вікові смереки. Кільканадцять батарей періщило на сам верх Маківки. На стрілецькі голови летіло олово шрапнелі, галуззя дерев. Це була увертюра до нового наступу. На долині вже загнулась лінія під напором непроглядних московських сірих мас. Лише вершок Маківки, як острів на морі, встоював перед заливом. Але вже й туди, під прикриттям гарматного вогню, напирала сіра лава шинелей і папах. Нею вкрилось ціле узбіччя гори. Москалі сунули безвільно, з одчаєм і без пострілів. Немов якась незнана грізна сила гнала їх не до перемоги, а на певну смерть. Ця маса сірого вояцтва, як карамха, підсувалась усе вище й вище, тихо, без звуку, несамовито. Падали поранені й вбиті. Ще трохи, і цей живий танк перевалив через знищені дротяні засіки. Десятки рамен першої лави повільно піднесло вгору білі коробки й кинуло їх на стрілецькі окопи і — закурилось від чорного диму. Сплутались вибухи з криком оборонців. Оскільки їх уся увага була захоплена ворогом перед окопами, то й не зчулись, коли замовкли ворожі гармати і на виручку їм посипались ручні гранати. Одна чета сотні Будзиновського, що досі стояла на правому фланзі сотні, рвонула чимдуж на верх і ще на декілька хвилин стримала московські лави, і вони сховались під захист наших окопів. Кількадесят стрільців, що залягли на вершині гори, вогнем поставило нову загороду ворожій силі. З тридцятьох дул посипався дощ сталі, що не хибляла близької мети.

Але не спинив він тих, що ішли ліворуч й не мали на своїй дорозі спротиву. Вони захопили хребет гори і скоро зігнали також чету з верху...

Ворожий наступ удався. Москалі захопили верх Маківки й частину хребта. При цьому в полон потрапило кілька австрійських сотень і частина сотень Мельника й Будзиновського. Врятувалися лише ті, що були на флангах і в резерві. Вціліла також чета Гнатевича, що під час наступу боронила сам верх Маківки і подалася назад тоді, коли москалі вдерлися на її зади хребтом Маківки. Так само вдалося москалям і на південному узбіччі відсунути праве крило маківської оборони. Становище було грізне Прорив ширшав, заповнюючись новим муравлищем москалів. А зійти з верху в долину їм не було важко.

Саме в цю пору на підмогу підійшов І–й курінь і дві сотні мадярських новобранців. Почався завзятий і нерівний бій. Мадярські сотні та залишки обох сотень ІІ–го куреня рушили в напрямі вершка Маківки, сотні І–го куреня ліворуч. Австрійська артилерія прицільним вогнем ударила по верху Маківки і по тилу ворога; 30–сантиметрові мортири трощили московські окопи. Вогонь артилерії нищив ряди хвилинного переможця і відтяв його від задів. Тому завдання оборони значно полегшало. Але москалі завзято боронили добуті позиції до останнього набою цілих дві години. Мадярські сотні, що підсувались до верху, незабаром покинули свої лави. Незвиклі до бою молоді новобранці гинули, як мухи. Ті, що вціліли, погубилися у лісі. І вся оборона лягла на плечі стрілецтва.

Стрільці, спинивши московський удар, самі вириваються уперед. Два рази ломиться їх бойова лінія у ворожому вогні, але за третім разом два московські полки розбиває стрілецький кріс на безладні юрби, що потрапляють у полон або швидко повертаються на свої позиції. З московської бригади мав залишитись, за повідомленнями, лише один курінь. Побоєвище так густо встелилось трупом, що й перейти було годі!»^[51]

Третього травня леґіон УСС відійшов у запас бригади, передавши оборону Маківки мадярським частинам. Цим негайно скористалися росіяни, які наступного дня знову здобули гору. Проте такий перебіг подій не вплинув на покращення їхнього становища, оскільки кинуті в контрнаступ сотні ІІ–го куреня УСС зупинили нападників біля підніжжя Маківки. А головне — російська армія втратила стратегічну ініціативу. Німецько–австрійське військо, здійснивши прорив під Горлицями й Тарновом, почало тіснити противника на схід.

Битва на Маківці стала першим серйозним успіхом стрілецької зброї та стрілецького духу. Численні вітання з цієї нагоди на адресу стрілецтва надходили від усіх прошарків українського суспільства, громадських організацій, політичних партій. Своє захоплення боротьбою Українських Січових Стрільців висловили новопостала Загальна Українська Рада^[52] (ЗУР) та Українська Бойова Управа. Зокрема, остання у своєму привітанні від 17 травня 1915 р. відзначала: «…з костей і крови, з ран і терпіння стрілецького виростає нова Україна — Україна діла і боротьби! Своїми воєнними подвигами Ви воскресили славну минувшину українського оружжя, — Ви стали основниками нової доби історії України, в якій Україна повертає на давній шлях оружної боротьби за свою самостійність.

Ідеї державної самостійности України Ви дали тіло і кості, Ви вляли в неї живу, гарячу кров. Тому діла Ваші як дороговкази вказують шлях українському народові. Ваші побіди наповняють його душу вірою, що власними силами добуде собі волю, — надією, що «Україна встане, світ правди засвітить і помоляться на волі невольничі діти»^[53].

«Щиру подяку і подив» виразив стрільцям командувач 55–ї австрійської дивізії, до складу якої входив леґіон УСС, генерал Фляйшман. Другого травня він видав наказ, у якому, серед іншого, говорилося: «Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого Корпусу, бо матимете право назвати себе вибраною частиною. Я певний у тому, що в кожній небезпеці можна на Вас числити. Щоб ці побажання сповнились — тричі слава!»^[54]

Відомий поет Олесь Бабій присвятив битві на Маківці одноіменного вірша, де є такі рядки:

У кровопролитних боях за Маківку леґіон УСС утратив 42 чоловіки вбитими, 76 пораненими і 35 полоненими. Серед тих, хто особливо відзначився, були четарі Андрій Мельник, Василь Кучабський, Антін Артимович, Іван Каратницький, Осип Яримович, хорунжі Олена Степанівна, Северин Яремкевич, Остап Коберський, десятник Василь Радович, стрільці Іван Кривий, брати Іван і Василь Зітинюки, Степан Терлецький та багато інших.

Пiсля перемоги на Макiвцi, коли з’явилася надія на повернення до свого краю, патріотичний запал серед стрілецького загалу істотно посилився. Стрiльцi, якi i в найтяжчi часи намагалися бути в курсi нацiональних справ, тепер подвоїли свою енергiю. Але вже не просто проголошуючи гасла, а й задумуючись над тим, як їх реалізувати. Чи не найкраще такi тенденцiї проглядаються в роздумах одного зі стрiлецьких iдейних провiдникiв четаря Iвана Балюка, якi вiн виклав у листах, зокрема, до Дмитра Донцова та Степана Масляка. Тут автор доводить, що творення майбутнього українського суспільства повинні взяти на себе молоді сили, бо старша генерація вже не здатна до такого завдання. Основою цих молодих сил мало стати стрілецтво, навколо ідей якого зібралося те, що ще «здорове, молоде, міцне і, перебувши огневий гарт, стане воно зав’язком нової суспільности, творчої і здібної до посвяти і запалу до діла і бою...»^[56]. Головним принципом діяльності молоді мала бути «праця напружена до максімума і борба без компромісів, без уступок», бо «національна честь вже пробудилась і жадає сатисфакциї за століття неволі, кривди, топтання...»^[57]. Підсумовуючи свої роздуми, Іван Балюк зазначав: «Цiль наша ясна: Українська держава в етнографiчних границях i уможливлений нею iнтензивний культурний розвiй... Нам не вiльно вдоволятися навiть тим, якби до Днiпра прилучено Україну, що мабуть виключене в сiй вiйнi. Се проста i зрозумiла думка, але те важне, щоби привикли до неї»^[58]. Така позицiя була виразом спiльної думки всього стрiлецького загалу.

Аналiзуючи стан українського суспiльства i бачачи в ньому немало недолiкiв, зокрема, брак почуття обов’язку, вiдповiдальностi, дисциплiни, стрiльцi вважали своїм безпосереднiм завданням допомогти йому позбутися цих вад. Вони заявляли, що стануть «тими вiдродженцями, якi нарiд вiдродять, будуть корчувати те, що нас нищить, а насаджувати те, чого нам треба, щоб стати народом «залiзним»^[59]. «Ми чуємо, що нашi думки годнi перетворити нарiд, — писав Iван Балюк до Дмитра Донцова й тут же додавав, — але i чуємо, що слабiємо, один за другим сходимо зi сьвiта»^[60]. Останнi слова стали страшним провидiнням для УСС, бо багато з них, в тому числі й сам Iван Балюк, загинули в боях, — що мало трагiчнi наслiдки для українських визвольних змагань.

В середині 1915 р. значну частину Галичини було звільнено від російського війська. Чимало до цього спричинилися й Українські Січові Стрільці. Переслідуючи ворога, вони через Тухлю, Сколе, Камінку і Тисів наприкінці травня підійшли до Болехова. Там їм протягом 28–31 травня довелося витримати шалений натиск росіян, що спробували перейти в контрнаступ. У найважчому становищі опинився І–й курінь, котрий, обороняючи позиції під Лісовичами, потрапив в оточення. Це сталося через підрозділи 130–ї австрійської бригади, які вночі 30 травня несподівано відступили, не попередивши стрільців. Вирватися з оточення вдалося лише частині куреня. Крім вбитих і поранених, значна кількість стрільців потрапила в полон, серед них сотник Осип Букшований, четар Антін Артимович, хорунжі Олена Степанівна, Володимир Свідерський та інші.

Тим часом II–й курінь займав оборону на північ від Гузієва. «Там, — зазначається в «Історії українського війська», — опинились У. С. С. в дуже невигідних становищах, на чистому полі, де ще вдодаток не можна було, через рінистий ґрунт, побудувати надійних стрілецьких ровів. Через те вогонь ворожої артилерії та скорострілів забрав чимало жертв ще перед боєм. Наступаючи на Лісовичі, москалі вдарили водночас на Гузіїв і заняли експоновані становища над Свічею. Від ударів москалів увесь фронт, від Гошова до Лісович, подався дня 31 травня назад і боєва лінія спинилася на окраїнах Болехова. Москалі кинулись переслідувати противника, що його розбиті відділи порозлітались, куди попало. На задах зчинилася така паніка, що всі вищі команди, обози й артилерія покинули Болехів і почали втікати в Карпати. Ворожа гармата бомбардувала Болехів і всі дороги на південь. Але розгін москалів спинив II курінь У. С. С. на залізничому шляху. Ворог, що масово напирав розлогою долиною Свічі, мусів завернутися від вогню стрілецьких сотень, яких скріпили виловлені недобитки чужих полків. Підчас бою долучилась до куреня ще й сотня новобранців, що 26–го прийшла, під проводом чет. І. Цяпки, на фронт. Ця сотня одержала боєві христини зараз другого дня в бою під Гошовом, куди післали її на допомогу 51 мадярському полкові. Підчас цього бою сотня втратила половину людей, але держалась завзято»^[61]. Загалом, у боях під Болеховом УСС втратили 15 вбитих, 50 поранених і близько 150 полонених.

Далі стрілецький шлях проліг на Калуш та Галич. 27 червня Українські Січові Стрільці першими ввiйшли до колишньої княжої столиці. За наказом сотника Вітовського, незважаючи на можливу негативну реакцiю австрiйської влади, на мiськiй ратушi поряд з iмперським було піднято i нацiональний синьо–жовтий прапор^[62]. Він мав манiфестувати окремiшнiсть українських iнтересiв.

Наступного дня стрілецькі відділи, незважаючи на сильний вогонь ворожої артилерії, форсували Дністер і продовжили переслідування противника. 29–30 червня запеклі бої відбулися на р. Гнила Липа, в ході яких повністю були знищені села Семиківці, Тустань і Хоростків, а стрілецькі втрати склали 10 вбитих, 30 поранених і 27 полонених^[63]. Зазнавши поразки, російські війська змушені були відступити. За ними рушили й обидва курені УСС. Недалеко Завалова Підгаєцького повіту вони зупинилися над р. Золота Липа на майже двомісячний відпочинок.

Тимчасовий фронтовий спокій стрільці використали для налагодження свого побуту, організації культурного і творчого життя, читання, обміну думками, написання воєнних спогадів тощо. Тоді ж, 23 липня, корпус Гофмана відвідав престолонаслідник Габсбурзької монархії архікнязь Карл. Від леґiону УСС його вітали дві чети під командуванням сотника Василя Дідушка. Під час короткої розмови зі стрілецькими представниками архікнязь висловив їм свою вдячність за героїчну боротьбу та наголосив, що стрільці є «славою і хвалою української нації»^[64]. Безпосереднім наслідком такої високої оцінки стрілецького леґiону став наказ Верховного командування від 9 серпня 1915 р. про створення Першого полку Українських Січових Стрільців^[65] (К. К. Ukrainisches Schützenregiment № 1). Його тимчасовим командантом було призначено отамана Гриця Коссака. 22 серпня він видав перший полковий наказ, де наголошувалося, що створення полку «є відзначенням цілої нашої стрілецької організації, яка через цю подію стає вищевартною одиницею народу. Новий уряд Полкової управи, — йшлося далі в наказі, — є символом єдности в нашім стрілецтві, тої єдности, що жиє одною думкою, стремить до тих самих цілей і одушевляється тими самими ідеалами всієї української суспільности. І якщо клич «В єдності сила» має загально признане примінення, то в цім випадку є він для нас безперечно високого і тривкого значення. Цю хвилю з’єднання обох куренів повітають стрільці з нетаєною радістю та вдоволенням і докажуть ділом, що утворення вищої полкової стрілецької організації визнають національним здобутком»^[66].

На жаль, подальшого розвитку ці події не дістали, бо, незважаючи на обіцянки, австрійська військова влада не лише не дозволила організацію  другого полку, а й навіть не погодилась на формування третього куреня^[67]. Тому Перший полк УСС складався тільки з двох фронтових куренів під командуванням Сеня Ґорука та Василя Дідушка. Кожен курінь мав 4 сотні. Сотня складалася з 4 чет, кожна чета — з 4 роїв по 10—15 стрільців. Кількісний склад сотні коливався від 100 до 150 чоловік. У кожній сотні був кравець, швець, писар, помічник писаря, два телефоністи, п’ять чоловік санітарної служби.

Наприкінці серпня знову відновилися бойові дії, які з невеликими перервами тривали понад два місяці. УСС стали до бортьби 27 серпня, коли II–й курінь під Заваловом захопив добре укріплені російські позиції, змусивши противника до відступу. Стрільці втратили 5 убитих, 16 поранених, 5 полонених^[68]. Серед полеглих був і відомий стрілецький ідеолог четар Іван Балюк. Його загибель стала непоправною втратою для українського народу. За словами підхорунжого УСС Михайла Матисякевича^[69], він ніколи не розлучався з книгами, які вщерть заповнювали його рюкзак, був поліглотом, енциклопедистом, письменником, поетом. Залізна воля, невгасима спрага до знань, талант, незвичайні здібності неминуче привели б Івана Балюка до кола вчених світового значення. Своїми знаннями він щедро ділився з побратимами по зброї. Був вірним товаришем. За кілька днів до смерті, коли стрільці, обступивши його, спитали, чи скоро розгромлять ворога і виграють війну, четар Балюк сумно сказав: «Світова війна триватиме ще два–три роки, багато хто з нас не доживе до її кінця»…

Наступного дня після бою під Заваловом обидва курені рушили у напрямі р. Стрипи. І–й курінь йшов через Голгоче, Гниловиди, Кутузів, Бурканів, Пантелиху до Заздрості й Тютькова; шлях II–го пролягав через Підгайці, Маловоди, Семиківці, Росоховатець до Настасова і Людвиківки. У поході також брав участь відділ кінноти УСС на чолі з четарем Романом Камінським. Його зав’язок постав ще в жовтні 1914 р. при окремому кінному загоні (згодом дивізіоні) під командуванням мадярського сотника Фаркаша. В березні 1915 р. відділ було доповнено стрілецькими добровольцями до сотні, однак, через брак коней і збруї, до кінця війни її так і не вдалося впорядкувати. Станом на 10 грудня 1915 р. сотня кінноти УСС нараховувала 4 старшини, 112 стрільців і лише 52 коні^[70]. Вона проіснувала до травня 1917 р., коли було ліквідовано весь дивізіон.

Протягом вересня–жовтня стрілецькі частини взяли участь у низці запеклих боїв, що велися на Подільських ланах над Стрипою. Зокрема, 3 вересня проявила себе кіннота УСС, яка під Брикулею Теребовлянського повіту вчинила гідний опір переважаючим силам російських кінних підрозділів. 7–8 вересня ІІ–й курінь, забезпечуючи відступ німецьких і австрійських полків, успішно утримував відрізок фронту між Панталихою і Настасовим на Тернопіллі. 12–14 вересня прославився І–й курінь, який захищав підступи до мосту в Соколові Теребовлянського повіту, щоправда, не отримавши обіцяної австрійським командуванням допомоги, втратив при цьому вбитими, пораненими та полоненими 170 вояків. Протягом 7–12 жовтня сотня Осипа Будзиновського та три чети сотень Андрія Мельника і Дмитра Вітовського разом із австрійськими та німецькими військами боронили переправу через Стрипу. Незважаючи на кількаденний невщухаючий ураганний вогонь російської артилерії, який, за словами одного з учасників оборони Мирона Заклинського, був «найсильнішим з усіх, під яким досі бували стрільці»^[71], противнику так і не вдалося пробитися за річку.

Та попередні бої значно перевершила битва під Семиківцями на Теребовлянщині, яка розгорілася 1–3 листопада. «…31 жовтня вечором, — читаємо у стрілецьких спогадах, — москалям удалося в наступі добути частину окопів і другого дня бою поширити пролом від села Семиковець аж до Раківця. Ранком того дня, 1–го листопада, москалі, підкріплені новими силами, рушили до приступу та до решти розторощили австрійський захитаний фронт. Цей прорив коштував москалів великих жертв. Тисячі заслали скрівавлений подільський чорнозем. На Стрипі гребля з людських тіл спинила воду. Та московський вал котився вперед. Падали трупи та на їх місце йшли все нові лави салдацтва. Ішли й гинули. Австрійська рідка оборонна лінія подалась. Москалі зайняли перші окопи і того дня дійшли аж до потока Студинки та добули раковецький ліс. Тоді в загрожений відтинок фронту кинено останній запас, оба куріні У. С. С. та один курінь німців...

Кріваві змагання відбувалися в чотирокутнику між Семиківцями, Раківцем та річкою Студинкою, від заходу, і тревали до 3–го листопада. Москалі намагалися поширити завойовані становища на південь і на захід, знову оборона союзних військ діяла доосередньо і прямувала до того, щоб відтяти боляка від його основи. Завдання оборони було легче, але москалі кинули у бій таку силу війська та гармати, що лише геройське зусилля слабшої оборони змогло рішити бій у власну користь.

Найзавзятіша боротьба велась біля самих Семиковець. У безупинному крівавому змаганні нераз захиталися стрілецькі ряди. Двічі доводилось сотням здавати свої окопи і наново їх добувати. Були хвилини, в яких напір ворога був такий могутній, що стрілецьке серце огортала зневіра і спротив слабнув.

Та московське командування не вміло використати положення. Найслабший опір спинював розгін ворога та негайний протинаступ відбирав йому добуте. Так було дня 2–го листопада, коли то бій рішився в користь союзників. Наступ москалів У. С. С. відбили й зайняли край села. Дальше пішла завзята борня між звалищами хат. Вправді слабі частини У. С. С. мусіли зі села небаром відійти, але, підкріплені новими австрійськими запасами, вдержали добуті становища на краю села аж до закінчення бою.

На правому крилі оборонної групи змагалась сотня Вітовського. Її становища були в раковецькому лісі і вона успішно, хоча з великими втратами, замкнула дорогу Москалям на південь. В центрі оборонного фронту II куріня стояла сотня Мельника, що 2 листопада дійшла також до Семиковець і від заходу замкнула перстень облоги.

І курінь вступив до бою нічю 31 жовтня. Його поділено на дві частини. Дві сотні під проводом чет. Яремовича продовжували ліве крило ІІ–го куріня, а другі дві сотні забезпечували ліве крило бригади, напроти семиковецького ставу. В другому дні бою визначився очайдушним випадом чет. Петро Франко. Він, після добуття семиковецького двору, загнався за ворогом аж до ставу. Дуже хоробро держались в бою також стрілецькі новобранці, що прийшли на кілька днів перед боєм у силі 800 людей, на доповнення полку.

Бій завершено дня 3–го листопада атакою на московські окопи. Вся ворожа залога попала в полон. На побоєвищі, зритому окопами та гранатами, залишились тисячі вбитих обох сторін»^[72].

Битва під Семиківцями стала ще одним величним подвигом Українських Січових Стрільців, яскравим свідченням їхньої хоробрості та стійкості, надією на відродження української державності. «Ми мали дні, — писав з–під Семиківець 16 листопада 1915 р. у своєму листі до члена Української Бойової Управи Володимира Темницького четар УСС Петро Дідушок, — що по чотири рази йшли до штурму. І фактично ми ситуацію врятували. Це признав нам зараз на місці кап[ітан] ген[ерального] штабу з дивізії Горват, який сказав: «Ви вирятували ситуацію», але, каже, про це не можемо згадати публічно, бо маємо такий наказ. Кожде наше слово про вас коштуватиме Австрію новий університет і інші концесії»^[73]. Не жаліло похвали усусам і німецьке командування. В одному з його донесень з цього приводу зазначалося: «З нами ішли до наступу українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ із усієї австрійсько–угорської армії»^[74]. Щоправда, ціна стрілецької слави була надзвичайно високою: УСС втратили 49 вбитими, 168 пораненими, 157 полоненими^[75]. Внаслідок артилерійських обстрілів були повністю зруйновані Семиківці.

Після останніх боїв стрільців було спершу переведено в резерв дивізії, а в другій половині листопада — на зимовий постій до Соснова Теребовлянського повіту. Це були вже не ті стрільці, що восени 1914 р. покидали свій край. Тепер вони пройшли цілий ряд вогненних проб і в цім вогні дозріли внутрішньо, набралися гарту і душевної рівноваги. Під впливом великої місії, покладеної на них, почали УСС творити якісно новий тип українця, що виражалося в їх способі думання, розумінні своєї мети та гідності. «Кожний усвідомлював собі, що і при найгіршому висліді світової війни, український народ мусить покінчити із загумінковістю та послідовно, хоч і постепенно буде змагати до найвищої мети»^[76] — зазначав згодом колишній УСС Лука Луців.

Ще з осенi 1915 р. почалася нова фаза нацiонально–полiтичної працi стрiлецтва. Сталося це головним чином завдяки сотниковi Вiтовському, який, перебуваючи в Кошi УСС^[77] на лiкуваннi i маючи змогу обдумати деякi питання стрiлецького життя, прийшов до переконання, що однiєю з найбiльших перешкод для ефективної дiяльностi стрiльцiв є фактичне розчленування австрiйською вiйськовою владою леґiону на кiлька частин, пiдпорядкованих рiзним командам, щоб таким чином позбавити його полiтичного характеру^[78]. Свiдченням останнього була i вiдмова Австрiї вiд нiмецького плану, укладеного в кiнцi 1914 — на початку 1915 р., який передбачав, що Українські Січові Стрільці стануть зародком великої української армiї, котра мала через Туреччину та Кавказ пробратися на Кубань i звiдти поширювати свiй вплив на всю Велику Україну, проголошуючи її самостiйною державою^[79]. Необхiдно було змінити несприятливу ситуацію. Тому пiд впливом Дмитра Вiтовського починається жваве листування мiж кошовиками та iншими пiдроздiлами леґiону, змiцнюються зв’язки мiж ними, активiзується дiяльнiсть Сiчового Коша. Останнiй, маючи порiвняно бiльшу свободу руху та контакти з усiма леґiоновими формацiями i багатьма нацiональними iнституцiями краю, поступово перебирав на себе роль полiтичного i пропагандистського осередку стрiлецтва. Звiдси виходили проекти рiзних починiв, тут реалiзовували iдеї, котрi подавали iншi пiдроздiли. Тут великою мiрою формувалася стрiлецька iдеологiя, зароджувалися полiтичнi плани УСС, втiлювалися в життя їхнi творчi задуми. Не випадково члени Української Бойової Управи, якi ознайомлювалися зi стрiлецьким життям, ще в травнi 1915 р. констатували, що Кiш є «рiч дуже важна, без неї стрiлецтво завмре. Там осередок i жерело сил»^[80].

Ще одним фактором, що сприяв внутрiшнiй консолiдацiї Українських Січових Стрільців, було їхнє спiльне перебування наприкiнцi 1915 — навесні 1916 р. на постої в селі Сосновi над Стрипою та в його присiлку — Тудинцi. Ситуація була доволі спокійною, а тому стрільці отримали добру нагоду для ближчого знайомства між собою та обміну думками щодо дотеперішніх здобутків і невдач, ролі січової формації в суспільстві. Часті товариські вечірки зі жвавими дискусіями лише сприяли виробленню чітких світоглядних орієнтирів. Зокрема, на спільній зустрічі майже всіх стрілецьких старшин, яка відбулася ще 24 жовтня, було заявлено, що УСС не можуть «спочити доти, поки не встане вільна самостійна Україна!»^[81]. Щойно тут стрілецтво згуртувалося в єдиний органiзм не лише за формальними ознаками, пов’язаними зі створенням Першого полку, але й духовно. Тодi ж активiзувалися практично всi сфери стрiлецької дiяльностi. Все вiдчутнiшим ставало прагнення до широкого вияву своїх настроїв, думок та iдей, яке знаходило вiдображення у розмовах УСС, публiкацiях у часописах^[82] i навiть у бойових наказах. Зокрема, в сотенному наказi Василя Кучабського вiд 24 березня 1916 р. з нагоди вiдзначень українських стрiльцiв австрiйським командуванням наголошувалося: «Ся думка, що привела нас всiх у стрiлецькi ряди, думка Самостiйної України, думка оружного виборення сеї самостiйности є богато вища i благороднiша, чим бажанє вiдзначень. Тому, як i доси, так на будуче стрiльцi будуть боротися не за вiдзначенє, а виключно за сю основну iдею Українського Сiчового Вiйська»^[83]. Стрiлецтво намагалося брати активну участь у вiдбудовi українського нацiонального життя та якимось чином впливати на свiдомiсть та почуття українства. Воно сприяло населенню у проведеннi нацiональних свят, насамперед Шевченкiвських, залучало його до рiзноманiтних стрiлецьких манiфестацiй, допомагало фiзично, прагнуло не допустити в суспiльствi апатiї та зневiри.

Характерним для згадуваного перiоду було i зростання критичних настроїв Українських Січових Стрільців до австрiйської полiтики щодо України. До осенi 1915 р. вони, хоча i зазнали не одного розчарування, вiрили, що орiєнтацiя на австрiйську монархiю може дати українцям деяку користь. Така позицiя диктувалася перш за все тим, що, з одного боку, потрiбно було мати хоч якусь опору в протистояннi з поляками, якi були настроєнi досить агресивно, а з другого — деяка частина стрiлецтва була пiд впливом тiєї мiшанини австрофiльства та української самостiйно–державницької думки, що панувала в передвоєнному галицько–українському суспiльствi i з початком вiйни потрапила в середовище УСС. Та чим далi, тим бiльше стрiльцi сумнiвалися в доцiльностi такої полiтики, тим частiше намагалися демонструвати свою незалежнiсть вiд Австрiї. Нарештi у вереснi 1915 р. австрiйська преса опублiкувала план утворення Польщi у складi не тiльки польського королiвства, а й усiєї Галичини та деяких українських територiй, вiдвойованих вiд Росiї. 19 вересня старшинський корпус стрiлецького леґiону на своїх зборах запротестував проти таких посягань на права українського народу та на його територiю i в листi до автора цього плану графа Андрашi заявив, що українцi нiкому не дозволять зазiхати на свої землi^[84]. А трохи згодом, 11 листопада того ж року, українське стрiлецтво ще раз засвiдчило своє занепокоєння австро–польськими махiнацiями, надiславши лист свого командування Загальній Українській Радi. У ньому говорилося: «... Ми пiшли в сю свiтову заверуху лиш тому, щоби наша Україна в часi сего всесвiтнього, смертельного спору могла проголосити, що є i хоче бути, хоче мати своє мiсце пiд сонцем. Коли що трiвожить нас, то лиш ся думка, чи жертва крови принесе користь Українi, чи тi могили наших товаришiв... причиняться до поправи незавидної долi нашого народа, приспiшать зiрвання з рук України ганебних кайдан неволi»^[85]. Тут же командування УСС просило президiю Загальної Української Ради якнайчастiше iнформувати його про стан нацiональної справи та закликало смiливiше обстоювати iнтереси України. Такий змiст листа, незважаючи на його дипломатичнi недомовки, засвiдчив, що стрiлецтво вже позбулося iлюзiй щодо австрiйської помочi (це ж підтверджують й інші факти, зокрема, листи Гриця Коссака до Никифора Гірняка від 3 листопада 1915 р.^[86]) i що в його середовищi визрiвають значнi змiни. УСС хотiли бути в курсi всiх подiй, що вiдбувалися в суспiльствi, щоб при потребi на них впливати.

Негативним фактором внутрішнього життя стрілецтва цього часу були міжстаршинські чвари, викликані особою тимчасового команданта полку Гриця Коссака. Його амбітність та імпульсивність, а нерідко і грубе поводження з підлеглими призводили до зростання напруженості у стрілецькому середовищі, падіння військової дисципліни, переходу окремих УСС до австрійських частин. Тому ще 18 листопада 1915 р. старшини надіслали до Загальної Української Ради листа, де йшлося про необхідність усунення отамана Коссака^[87]. Цю ж вимогу було поставлено перед членом Української Бойової Управи професором Іваном Боберським, що на Різдво 1916 р. відвідав стрільців. Невдовзі конфлікт було розв’язано. Новим командантом полку призначили майора^[88] австрійської армії Антона Вариводу, який 15 березня прибув до місця стрілецького постою і на другий день перебрав командування. Він був енергійною людиною, зі значним організаційним досвідом і вже незабаром припинив старшинські міжусобиці, завів взірцевий військовий лад, доозброїв полк скорострілами й мінометами та поповнив його окремими підрозділами. В той же час, незважаючи на українське походження, майор Варивода залишався австрійським патріотом, мав слабкі зв’язки з українством і був далеким від ідей, за які боролося стрілецтво.

Невдовзі після приходу нового команданта, 13 травня, полк дещо змінив свою дислокацію: ІІ–й курінь перебрався на позиції «Весела» — біля невеликої річки Весела, що між Сосновом і Беневою впадає в Стрипу; решта стрілецької формації разом з її командуванням зайняла північну частину Соснова. В цей час усуси несли розвідувальну і сторожову службу, впорядковували свої позиції, будували укріплення, вдосконалювали бойову підготовку, займалися самоосвітою. Тоді ж зорганізували підстаршинські курси, якими порядкував четар Богдан Гнатевич, ряд старшин і стрільців направили вчитися скорострільної і мінометної справи.

Станом на 25 травня І–й полк УСС (з 30 травня він знову став називатися леґіоном^[89]) нараховував 1730 чоловік, в тому числі 47 старшин^[90]. Структурно. він складався з двох куренів та кількох окремих підрозділів. І–й курінь протягом кількох місяців після відставки з посади команданта полку очолював Гриць Коссак, а в травні його замінив Омелян Лисняк, що прибув до УСС разом із майором Вариводою, сотні — Роман Дудинський, Роман Сушко, Осип Яримович і 3енон Носковський. II–м куренем командував Сень Ґорук, сотнями — Василь Кучабський, Андрій Мельник, Осип Будзиновський, Осип Семенюк. Серед окремих бойових підрозділів важливе значення мали технічна сотня (командант Іван Сіяк) та утворені наприкінці травня відділ мінометів (командант Іван Роґульський) і відділ скорострілів (командант Федь Черник), який незабаром було реорганізовано в сотню.

Надзвичайно важкою — як для УСС, так і для всієї української національної справи — видалася друга половина 1916 року. У результаті розпочатого в перших днях червня наступу російської армії під командуванням генерала Олексія Брусілова (так званого брусіловського прориву) Галичина і Буковина знову стали тереном найжорстокіших боїв. Чимало районів, особливо на Тернопільщині, було зруйновано вщент, населення евакуйовано, господарство та майно — втрачено. Через загрозу оточення війська ХХV корпусу разом з іншими частинами Південної Армії змушені були відійти з–над Стрипи на лінію Маріямпіль—Завалів—р. Золота Липа—р. Ценівка—Зборів. За ними ввечері 11 серпня свої позиції залишили й УСС, які через Антонівку, Вівся, Криве, Литятич відійшли до Потутор на Бережанщині. Незважаючи на запевнення командування бригади про те, що на новому місці окопи вже готові, там, як виявилося, подібна робота практично не починалася. Тому стрільці, які мали захищати Потутори і шлях, що веде з Підгайців до Бережан, змушені були будувати оборонні лінії на важкому, кам’янистому терені самі. Їхні окопи простягалися від гирла Ценівки східним краєм Потутор до битого шляху Підгайці—Бережани (ІІ–й курінь) та узбіччям узгір’я Лисоні до вершини одного з її пагорбів — так звана висота 348 — на півночі села (І–й курінь). На південь від стрілецьких позицій, по другому боці Золотої Липи, на горбовині Дикі Лани розташовувався ХV турецький корпус, зв’язок з яким підтримувала 8–ма сотня УСС, що знаходилася коло фільварку Милівка; на півночі зі стрільцями сусідили вояки 35–го золочівського полку.

Бойові дії для УСС розпочалися 14 серпня. Російські війська, відтіснивши 35–й полк за Ценівку, зайняли протилежні пагорби вздовж Жовнівки, Шибалина і залізничного шляху Потутори—Козова та почали обстрілювати стрілецькі окопи з гармат і скорострілів. Пізно ввечері вони кинулися в наступ і, перебравшись через Ценівку, під покровом темряви здобули позиції одного з куренів 35–го полку. Далі пішли в обхід І–го куреня УСС, прагнучи взяти його в оточення. Становище врятував відділ під командуванням хорунжого Федя Черника, який, маючи всього два скоростріли, стримав наступ противника і дав можливість І–му куреневі організовано відступити в напрямку Потутор. Щоправда, це завдання скорострільники виконала ціною власного життя. Росіяни обійшли їхні позиції і напали з тилу. В рукопашному бою по–геройськи полягла майже вся обслуга скорострілів, зокрема вістун Михайло Андреяс, стрільці Юра Сорич, Михайло Чабан, Лука Тимочко, Демянчук. Врятуватися вдалося лише стрільцеві Голоду, десятнику Купрянцю та хорунжому Чернику^[91], які прорвалися крізь вороже оточення.

Тим часом стрільці І–го куреня встигли перегрупуватись і разом з двома сотнями 81–го моравського піхотного полку кинулись у контрнаступ, відбивши втрачені позиції та відкинувши противника назад у долину Ценівки. Бій було закінчено ще до підходу запасу другого куреня на чолі з його командантом Сенем Ґоруком.

Незважаючи на позитивний підсумок бойових дій уночі 14 серпня, австрійське командування не лише незаслужено звинуватило УСС у тимчасовому відступі, але й, як це не дивно звучить, у зраді. «Як доказ цього обвинувачення, — зазначає історик Осип Думін, — було притягнено ще й факт, коли кілька стрільців утекло у припілля, хоч такі явища на фронті при інших стягах повторювались доволі часто. Цих стрільців притягнено до польового суду. Обвинувачених боронив доктор права, четар УСС Суховерський. На суді оборонець заявив, що коли винні стрільці, тоді винне й командування дивізії, оскільки йому заздалегідь було відомо про відступ Південної армії з–над Стрипи, а воно все ж не подбало на своєму відтинку нового фронту над Ценівкою про те, щоб збудувати надійні й придатні для оборони окопи. Стрільці викопали їх, але скора поява ворога не залишила їм часу загородити їх як слід дротяними плотами. Отже, прорив на Лисоні, робив висновок д–р Суховерський, є подією, за яку повинні відповідати не стрільці, а командування дивізії. Промова четаря д–ра Суховерського схвилювала голову суду. Він звернув увагу оборонця на те, що як австрійський старшина повинен себе опанувати. Зате членів трибуналу старшин–фронтовиків, які знали справжні умови на фронті й недбайливість австрійських підрозділів, переконали аргументи захисника, і суд звільнив підсудних стрільців од вини й кари. Через те злоба верхів до УСС не щезла, навпаки — ще більше розгорілась. У підрозділах немовби напівофіційно до УСС приліплено назву «Verrater–Regiment» («полк–зрадник». — Авт.). У тому, що цей звичайний на фронті випадок набрав такої гостроти, була «заслуга» наших «приятелів» у вищих ешелонах командування, для яких український леґіон був сіллю в оці. Але чимало завинили тут і самі УСС. Головно завинив тодішній командант полку Варивода, котрий, збентежений першими звістками, не завдав собі праці провести докладне слідство і на його основі як годиться боронити честь полку^[92]. Вся правда виявилась опісля. Виявилося, що прорив учинили москалі через необачність того підрозділу 35–го стрілецького полку, що стояв над згаданим яром. На курінь УСС вони несподівано вдарили збоку і щойно пізніше підійшли і з чола. Але обвинувачення УСС і карних запорядків ніхто не відкликав. Саме стрілецтво оборонило свою честь у кривавому бою за Лисоню й на Диких Ланах»^[93].

Безпосереднім наслідком демагогічних звинувачень австрійського командування стало переведення УСС із Потутор у резерв 55–ї дивізії до Посухова, недалеко Бережан. Там леґіон було реорганізовано: з обох куренів сформували тільки один бойовий — І–й, а ІІ–й мав бути допоміжним. Командантом І–го куреня призначили сотника Лисняка, а ІІ–го — отамана Ґорука. Замінили також деяких командантів сотень і чет. Ходили навіть чутки, наче новий командувач 55–ї дивізії генерал Уншульд, який восени 1915 р. замінив генерала Фляйшмана, задумує здесяткувати ті сотні, що відступили^[94]. Таке відношення до себе, згадував четар Степан Ріпецький, викликало в стрільців «психічну реакцію, що виявилася з одного боку в ненависті до відомих ворогів УСС, а з другого боку в стихійному бажанні всього УССтрілецтва доказати при найближчій нагоді свою бойову вартість наперекір усім ворогам та піднести в публічній опінії (громадській думці. — Авт.) зневажену вояцьку честь УССтрільця»^[95].

Така нагода трапилася швидше, ніж на неї сподівалося стрілецтво. Вже 16 серпня І–й курінь перебрався на позиції між Потуторами (праве крило 329–ї бригади) й ліском на Диких Ланах, де стояли флангові відділи турецької дивізії. ІІ–й курінь залишився в Посухові й допомагав першому будувати нову оборонну лінію^[96]. Під кінець місяця обидва курені знову зійшлися в Посухові і звідти разом вирушили, як виявилося, в одну з найкривавіших битв за всю свою історію.

Прагнучи прорвати фронт Південної Армії, росіяни з початком вересня вирішили опанувати лисонське узгір’я і зайняти Бережани. Бої розпочалися пополудні 2 вересня наступом 113–ї російської піхотної дивізії, яка з першого удару проламала оборону 35–го золочівського полку, підпорядкувавши собі ліс і пагорби на Лисоні. Щоб відбити втрачені позиції, австрійське командування ще ввечері кинуло на допомогу дві сотні І–го куреня УСС: 1–шу поручника Романа Сушка і 2–гу поручника Андрія Мельника. Сотня Сушка відразу ж вступила в бій, але в нічній метушні була розбита і більша її половина разом із командантом сотні та хорунжим Михайлом Дорошенком потрапила в полон. Командування над рештками сотні перейняв хорунжий Іван Тучапський.

Сотня Мельника, яка простояла цілу ніч у резерві в одному з ярів неподалік лисонського узгір’я, пішла в бій вранці 3 вересня. «Неначе на площі вправ, — відмічав очевидець, — розвинулася розстрільна та рванула скорим кроком під гору в напрямі лісу на Лисоні. Там ішли вже тяжкі змагання із наступаючими московськими силами. Коли сотня пройшла не більш кількадесяти кроків, загриміло багато батерей російської артилерії. Над головами наступаючих рвалась безліч шрапнелів, а гранати попадали в саму розстрільну. Гук експльозій, лоскіт шрапнелів, свист куль, курява, дим, крик ранених, мішались зі словами команди. Багато вбитих і ранених осталось на місці. Проріджена розстрільна таки наблизилась до лісу. Московські частини, які прорвалися на полуднє від лісу та сходили вже надолину із зайнятого хребта горбовини, відкрили по сотні скорострільний вогонь. Рівночасно дались чути з долини скоростріли хор. Черника, уставлені на залізничому шляху, які прецизним вогнем понад голови сотні стримувалимосковські лави, що стали показуватись на верху хребта Лисоні. Сотня добігла до лісу, оставивши за собою більш третини свойого стану — вбитими й раненими»^[97]. Ніби продовжуючи попередню розповідь про наступ сотні Мельника на лисонський ліс, один зі стрілецьких літописців Василь Дзiковський писав: «Під градом шрапнелевих куль клалися стрільці як скошені квіти; хто не впав, ішов далі витривало»^[98].

У цей час розгорілася затята боротьба за останню оборонну лінію на верху Лисоні. Її втрата фактично відкривала вільний доступ до Бережан. Проте на шляху переважаючих сил противника стали Українські Січові Стрільці: окрім сотень Сушка і Мельника, на Лисоню з Посухова підтягнули також другу частину І–го куреня — сотні Василя Кучабського і Осипа Будзиновського. Метр за метром відвойовували вони в кривавих боях лисонське узгір’я. Так, сотні Мельника та останкам сотні Сушка, підкріпленим недобитками австрійських частин, удалося рукопашною атакою відкинути ворога на лівому крилі в долину, до лінії запасних окопів. Справа від них боролася сотня Кучабського, яка завзято боронила південний край лисонського лісу. За короткий час стрільці втратили вбитими, пораненими й полоненими більше половини людей. Зокрема, поранення отримали хорунжі Михайло Мінчак, Семен Безпалко, Остап Коберський; у полон потрапили поранений поручник Андрій Мельник та четар Василь Кучабський, якого разом із невеликим відділом стрільців оточили росіяни, відрізавши від решти сотні. На горі залишилися лише невеликі гуртки, що з останніх сил відбивалися від ворога, а нерідко й самі переходили в наступ, стримуючи тим самим подальший прорив фронту. Ось як описує у своїх споминах цей бій один із його найініціативніших учасників сотник Богдан Гнатевич: «...Ліс дещо прочищений. Але місцями йде ще завзята боротьба.

Ось там нище, біля першого запасного становища, змагається гурток стрільців. Серед них наш малий боєвий хор. Мінчак. Обі противні сторони перекидаються густо гранатами. Стріляти тут незручно, бо одні і другі схоронені в окопах або за деревами. Москалів у долині тьма — аж роїться! Заєдно підходять нові і нові. А наш гурток маліє.

Перед моїми очима була крівава картина, якої не забуду ніколи! Переді мною малий відтинок окопів. На цьому місці збилося кількадесять стрільців а кругом них москалі. Між зеленю кущів та звалищами землянок роєм сіріють малі солдатські кашкети. Наступають завзято, намагаються замкнути перстень (оточення. — Авт.). Не жаліють життя. Стрільці змагаються на три боки.

Півгодинний завзятий бій віч–у–віч прорідив ряди стрілецтва. Тут і там лежать у калюжах крови побиті та важко ранені. Стогін ранених продирається крізь гамір бою. Нема як і кому їх відси забрати. Багато з них догоряє таки на місці а ці, що не стратили ще всіх сил, шукають захорони під стінами окопів або за пнями дерев.

Там, біля одної траверзи, бачу, збився їх цілий гурток. Одні другим перевязують рани. Одяг на них пірваний, а на ньому повно застиглої ржавої крови.

Ті, що в бою, живі, не бачать, що діється позаду них. Не чують крику ранених, не бачать, що ось біля них паде один чи другий їх товариш, їх усі змисли звернені на ворога. Очима шукають сірих шапок. Перебігають з місця на місце, бо один тут проти десятьох. Не шукають захорони лише доброго догляду, їх лиця замурзані від поту й пилу, чорні від диму, бачиш, зовсім спокійні. Лише очі вирячені горять завзяттям.

Якби вони побачили все те пекло, що довкруги них, якби знали, що їх так мало, що вже і їх хорунжий лежить ранений під деревом, що вони самі тут у клині, ...без проводу та без надії на скору поміч!..»^[99]

Якщо в лисонському лісі ворожий наступ завдяки сотням Мельника, Сушка і Кучабського було зупинено, то на південному схилі гори російські бойові лави, прорвавши запасні позиції, невпинно просувалися на долину. Тривалий час їх стримувала чета скорострілів під командуванням хорунжого Дениса Кліща. Але коли більшість обслуги скорострілів було поранено або вбито, і коли геройською смертю загинув сам хорунжий Кліщ, що до останнього моменту обстрілював ворожі лави, росіяни продовжили свій наступ. Тоді назустріч їм вийшла сотня Осипа Будзиновського, яка досі разом із командуванням І–го куреня перебувала в резерві в одному з глибоких ярів. Розгорнувшись у бойову лінію, вона, як згодом писав четар Степан Ріпецький, «на чолі зі старшинами і підстаршинами, з розмахом рушила вперед під гору, звідки сходили в долину ворожі лави. З погордою смерти йшли стрільці до наступу. Не лягали на землю до стрілу, як їх вчили в вишколі, а прямо зі стоячої позиції, щоб краще бачити ворога, стріляли по ворожих лавах»^[100]. У ході кровопролитного бою загинули всі команданти чет: Юліан Соколовський, Іван Максимишин і Богдан Романишин, половина підстаршин та чимало стрільців; значна частина сотні, що залишилася живою, разом із командуванням І–го куреня потрапили в полон.

Становище врятував ІІ–й курінь УСС, який у критичний момент командування дивізії перекинуло з Посухова на Лисоню як останній резерв. Перед вимаршем на фронт його командант Сень Ґорук, звертаючись до своїх стрільців, заявив: «Ми йдемо, щоб умерти. Вірю, що сповните свій обов’язок супроти України й віддасте незаслужений поличник. З Богом!»^[101] Згадуючи про поличник, він мав на увазі незаслужене звинувачення у зраді, яке австрійське командування висунуло леґіону УСС після бою під Потуторами 14 серпня 1916 р.

Прибувши на Лисоню, курінь Ґорука зумів зупинити російський наступ і навіть спробував повернути втрачені позиції. Проте, незважаючи на бойовий запал, не зміг цього осягнути, оскільки російська артилерія засипала стрільців градом вогню. Після двох невдалих спроб закріпитись наверху, він зайняв резервну оборонну лінію на західному узбіччі гори, між частинами 310–го та 81–го полків. Незадовго до цього найкращим чином проявив себе один із його підрозділів — чета хорунжого Євгена Ясеницького, яка несподіваним ударом розбила ворожі відділи і визволила з неволі командування І–го куреня та частину сотні Будзиновського. Чимало росіян при цьому було захоплено в полон, а тих, що спробували втекти, викосили стрілецькі скоростріли.

Близько полудня бойові дії на Лисоні, якщо не зважати на невгамовну артилерію, вщухли. Ворожі сторони, готуючись до чергової проби сил, підтягували підкріплення, підбирали поранених, хоронили вбитих. Стрілецькі позиції було зміцнено двома неповними австрійськими куренями і частинами баварського 4–го запасного піхотного полку^[102], які розташувалися відповідно справа і зліва від стрільців.

Удосвіта наступного дня, 4 вересня, бої відновилися успішною атакою І–го куреня УСС. Несподіваним маневром він здобув ближні окопи росіян над Ценівкою та захопив полонених і скоростріли. Невдовзі в наступ пішов ІІ–й курінь. Однак через брак координації, пасивність деяких союзницьких частин та небезпеку оточення стрільці обох куренів змушені були відступити, зазнавши при цьому значних утрат. Лише ввечері, після півгодинної потужної артпідготовки, почався загальний наступ, у ході якого УСС разом з німецькими й австро–угорськими підрозділами відвоювали в противника раніше втрачені позиції. Отже перша спроба росіян прорвати фронт під Бережанами, незважаючи на цілу дивізію їхньої добірної піхоти та значну кількість артилерії, зазнала фіаско.

Значною мірою перемогу союзних військ забезпечили Українські Січові Стрільці, які завдяки власному героїзму не лише зупинили російський наступ у момент найбільшого ослаблення фронту, але й тривалий час стримували переважаючі сили ворога та першими кидалися у контратаки, додаючи відваги австрійським і угорським підрозділам. Не випадково командир одного з російських полків, якому протистояли усуси, попереджував наступника, що прийшов зі своїми частинами йому на зміну: «Против вас сєчевиє стрєлкі, хорошо мерзавци бются, не зєвайтє!»^[103] Лисоня стала вічним символом великої ідеї боротьби за волю України, доказом незламності духу та бойової сили українського стрілецтва. Та водночас вона була і мовчазним свідком найкривавішої трагедії за всю історію УСС: протягом Лисонської битви леґіон утратив майже 700 вояків, з них 81 вбитими, 293 пораненими і 285 полоненими^[104]. Найбільшими були втрати серед старшинського корпусу: з 44 старшин у строю залишилося тільки 16^[105]. Окрім уже згаданих, полягли в бою хорунжий Ярослав Кузьмович, підхорунжі Василь Сторожук і Степан Томенко; поранення отримали сотник Роман Дудинський, поручник Осип Яримович, четар Богдан Гнатевич, хорунжі Євген Ясеницький, Тадей Ковалик, підхорунжі Олекса Грабар, Володимир Лісковацький та інші.

З настанням затишшя на фронті леґіон УСС, що зменшився до чотирьохсот стрільців, було поповнено двомастами новобранцями з Коша і 15 вересня переведено в запас дивізії до Посухова. Але вже наступного дня, коли росіяни прорвали оборону турецької дивізії на пагорбі Дикі Лани поблизу Посухова, йому разом із союзниками довелося рятувати загрозливу ситуацію. Під час бою стрільці вперше застосували нову тактику нападу — наступ «хвилями», який вівся кількома рідкими (стрілець від стрільця на 10–15 кроків) рядами (розстрільними) на відстані 50 кроків один за одним. Це дало можливість не лише викликати у противника враження ніби наступ ведеться великими силами, але й звести до мінімуму власні втрати, які обійшлися одним убитим і кільканадцятьма пораненими. До 9–ї години вечора лінію оборони турків було відновлено. При цьому усуси полонили, за різними даними, від 200 до 300 російських вояків^[106].

Після перемоги на Диких Ланах леґіон УСС перебрався до Потутор, де зайняв свої колишні позиції на східних окраїнах села, від устя Ценівки до шляху, що веде до Бережан. Справа від нього розташувалася турецька дивізія, зліва — 310–й угорський полк. Надіючись на тривалий перепочинок, стрільці взялися до облаштовування своїх окопів. Проте на заваді їм став черговий наступ росіян, що заповзялися добути Бережани. Він розпочався 29 вересня сильним артилерійським обстрілом, який тривав майже добу. Близько полудня 30 вересня піхотні і кінні частини противника перейшли в наступ і, прорвавши оборону сусіднього угорського полку, до речі, в тому самому місці, що й 14 серпня і 2 вересня, долиною Золотої Липи зайшли в тил леґіону УСС.

Уже з самого початку бою стрільці помітили, що ворог намагатиметься взяти їх в оточення, з якого самостійно вибратися буде неможливо. Найкращим виходом зі складного становища став би відступ. Однак на запит команданта леґіону УСС, як діяти, командування бригади наказало те саме, що й рік тому І–му куреневі під час бою під Соколовом: «Держатися до останнього! Поміч вишлють»^[107]. Покладаючись на обіцяну допомогу, стрільці, оточені з трьох боків переважаючим ворогом і відрізані від решти фронту непрохідними заплавами Золотої Липи і самою рікою, трималися кілька годин, відбиваючи щораз нові атаки ворога. Та після виснажливої чотиригодинної оборони, так і не дочекавшись ні підмоги, ні поповнення витрачених боєприпасів, ті усуси, що залишилися живими, потрапили у ворожий полон. (Цілком вірогідно, що такий перебіг подій був запрограмований кимось із українофобів у штабі корпусу Гофмана, адже прагнення ліквідувати формацію УСС відчувалося протягом усієї війни). Врятуватися вдалося лише підполковнику Вариводі, його помічнику четарю Панчаку та ще приблизно двадцятьом стрільцям на чолі з четарем Трухом, які зуміли прорвалися крізь ворожий заслін і дістались до Бережан.

Тим часом австрійське командування, скориставшись героїчною обороною Потутор, де стрілецтво прикувало до себе переважну більшість бойових сил ворога, встигло підтягнути резерви і на другий день зуміло зупинити російський наступ, але самих Потутор відбити вже не вдалося. Для цього, як влучно підмітили автори «Історії українського війська»^[108], не стало УСС.

Так катастрофічно завершився 1916 рік для леґіону УСС, який лише протягом вересня у найкривавiших за весь час свого iснування боях на Бережанщинi втратив убитими, пораненими i полоненими понад 1300 чоловік^[109]. Бойова формацiя фактично перестала iснувати, а її рештки — близько 150 чоловік^[110] — разом із канцелярією, обозом та іншими допоміжними підрозділами під командуванням четаря Івана Цяпки перебралися до Коша і Вишколу УСС^[111], що перебували в селах Пісочна і Розвадів коло Миколєва над Дністром. Відновлення боєздатності та поповнення особового складу, якому, щоправда, австрiйське командування чинило постiйні перешкоди^[112], тривали там до березня 1917 року. На фронті під Бережанами залишилася лише вціліла технічна сотня УСС, що під час бою 30 вересня працювала в Посухові. Тоді ж командування 7–ї австрійської армії, яка з останніх сил боролась у південно–східних Карпатах, зажадало від леґіону УСС відправити на допомогу бодай одну сотню стрільців. У другій половині жовтня зі «старої войни», тобто досвідчених січовиків, було сформовано так звану Гуцульську сотню, що нараховувала до 200 вояків, головним чином гуцулів. 27 жовтня вона під проводом четаря Миколи Никорака (згодом його заміняли четар Альфонс Ерле, німець за нацiональнiстю, сотник Омелян Левицький, четар Іван Бужор) відбула в Карпати, в околиці полонини Кирлибаби, де перебувала до середини 1917 р. Там Гуцульська сотня особливо відзначилась у боях поблизу гори Присліп, де 1 грудня спільно з німецькими частинами розбила росіян, та 31 березня, коли взяла в полон російську залогу з 45–ти чоловік разом із командиром та захопивши при цьому скоростріл і міномет^[113]. 27 червня 1917 р. вона повернулася до леґіону УСС.

Останні події на Бережанщинi справляли на залишки стрiлецтва гнiтюче враження, поширювалися апатiя та зневiра. Навіть серед деяких старшин почали з’являтися занепадницькі думки про їхню післявоєнну еміграцію^[114]. Та, на щастя, знайшлися й такі, що і серед пануючого хаосу та розпуки ні на мить не забували про стрілецьку місію та інтереси українського народу. Зокрема, сотник Дмитро Вітовський, звертаючись до тих старшин, що задумали після війни «накивати п’ятами», писав: «... Та ж у нас майже вся молода інтеліґенція вигинула, так само, коли не гірше і по другім боці (у Східній Україні. — Авт.) — і кожна інтеліґентна одиниця, що не буде безглуздим страхом підшита, іде в нашім національнім курсі на вагу золота...»^[115].

Минуло зовсім небагато часу і доля ще раз випробувала стрілецтво на міцність. 4 листопада 1916 р., одночасно з проголошенням польської держави на вiдвойованих у Росiї землях, цiсар видав указ про поширення автономiї Галичини. Згiдно з ним схiдногалицькi землi фактично вiддавали в розпорядження полякiв, котрi мали за таку плату погодитися на об’єднання з Австро–Угорщиною^[116]. Подiбнi австро–польськi торги викликали величезне обурення серед українського суспiльства. Президiя Загальної Української Ради, дискредитована дотеперiшньою австрофiльською полiтикою, змушена була скласти свої повноваження. Полiтичне керiвництво перейшло до Української Парламентарної Репрезентацiї (УПР) на чолi з Юліаном Романчуком. 8 листопада вона виступила з протестом проти дiй австрiйської влади та закликала до цього український народ^[117]. Але, майбутнє показало, що нова iнституцiя, як i її попередниця, продовжувала дотримуватися проавстрiйської орiєнтацiї.

Що ж до стрiлецького середовища, то дотеперiшнє нейтральне ставлення до Австрiї, як до потенцiйного союзника проти полякiв, змiнилося в ньому пiсля 4 листопада 1916 р. на вороже. Українські Січові Стрільці вперше у цiй вiйнi поставили перед собою питання про доцiльнiсть подальшого свого iснування, заявляючи, що не бачать можливостi воювати в союзi з державою, володар якої так ганебно торгує українською землею^[118]. Для вирiшення цiєї проблеми вони через своїх делегатів, сотників Романа Дудинського, Омеляна Левицького і четаря Івана Цяпку, 24 листопада 1916 р. звернулися за порадою до УБУ^[119]. У вiдповiдь Бойова Управа 2 грудня 1916 р.^[120] виступила iз заявою до УСС, де вмотивовано доводила доцiльнiсть збереження леґiону, котрий, по сутi, був єдиною українською iнституцiєю, з якою змушенi були рахуватися навiть вороги. Зокрема, тут зазначалося: «Ріжні перешкоди при творенні леґіону і при всіх заходах до його поширення найкраще говорять про незмірно велике значіння його якраз для нас і для нашої національної справи. Чим гіршим стає загальне положення української справи і українського народа; чим холоднійше відносилися би до нашої справи інші чинники; чим дальше відсувано би здійснення наших цілей, тим більші зусилля мусить робити український нарід для удержання на відповідній висоті своїх національних сил, отже і своєї боєвої готовности... навіть під найтяжшими ударами і серед найбільших розчарувань не можемо дати собі вибити з рук оружя, яким боремось за нашу національну справу; не можемо допустити до того, щоби незалежні від нас обставини зіпхнули нас без нашого опору зі сцени боротьби народів за свою будучність...»^[121]. Така аргументацiя, а також почуття вiдповiдальностi змусили стрiльцiв вiдмовитися вiд свого задуму. Леґiон було збережено.

Криза в українському суспiльствi, викликана «галицькими торгами», остаточно переконала стрiльцiв у двох судженнях: безперспективностi проавстрiйської орiєнтацiї, а вiдповiдно — у необхiдностi в боротьбi за українську державнiсть робити ставку на сили власного народу, та правильностi дотеперiшнього опозицiйного ставлення до українського полiтичного проводу. Щодо Австрiї, то, за словами сотника Василя Кучабського, розвиток душi УСС наприкiнцi 1916 р. вже був дiйшов до здатностi повернути стрiлецький багнет проти неї^[122]. Подiбнi настрої стрiльцiв добре вiдчувало й австрiйське командування. Так, начальник штабу корпусу, до якого вони були приписані, граф Лямезан заявляв: «Добрі вояки, хоч боюся, що від них можна всього сподіватися»^[123]. А командувач цього ж корпусу генерал Гофман трохи згодом прямо відзначив, що УСС мають свою мету і борються не за австрійські інтереси, а «за Україну»^[124].

Принциповий характер мало для УСС питання стосунків iз українським полiтичним проводом. Узявши на себе роль начебто морального виразника нацiональної полiтики, як зазначав Осип Думiн^[125], стрiлецтво мусило стати в опозицiю до офiцiйного полiтичного курсу українських провiдникiв. Воно не могло погодитися з принизливою тактикою Головної, а пiзнiше Загальної Української Ради та Української Парламентарної Репрезентацiї, тактикою змагань за дрiбнi поступки i вiчних заяв лояльностi до Габсбурзької династiї, яка у своїй полiтицi щодо українства не показала нiякого розумiння його нацiональних iнтересiв, користуючись при цьому принципом: обiцяти, але не виконувати. Дiяльнiсть, а часто й бездiяльнiсть українських полiтикiв не раз тяжко вiдбивалася на становищi самого стрiлецтва: призначення слабовiльного Михайла Галущинського, який нерiдко не розумiв стрiлецької iдеї, командантом леґiону в пiдсумку призвело до втрати пошани не тiльки до нього самого, а й взагалi до нацiонального проводу; вiдсутнiсть пiдтримки стрiлецтва в Стрию обернулася катастрофiчним обмеженням кiлькiсного складу леґiону; залишення УСС напризволяще в Закарпаттi спричинилося до величезних фiзичних втрат; проавстрiйська спрямованiсть галицько–українського керiвництва дезорiєнтувала стрiльцiв, особливо на перших порах, у виборi чiтких позицiй.

Вiдмежовуючись вiд полiтики проводу, Українські Січові Стрільці гостро критикували її, зокрема, у своїх листах та публiкацiях, на зборах, у розмовах з полiтиками, в стрiлецькому гуморi^[126]. Вiдома карикатура стрільця Осипа Куриласа в одному з чисел стрiлецького сатиричного часопису «Самохотник» з лiта 1917 р., що зображувала соннiсть галицької полiтики^[127], правдиво передала погляди усусів на неї. Характеризуючи Костя Левицького як політика, стрілецький друкований орган «Шляхи» зазначав, що «думка про Україну набирає у нього змістовності й ваги тільки через Австрію»^[128]. Враховуючи це, стрілецтво, складаючи свої плани на майбутню відбудову українського національного життя, не надавало якоїсь більш–менш значної ролі «старим кадрам». Так, четар Іван Балюк в одному з листів до Дмитра Донцова заявляв: «Ми виродні сини тої суспільности, що хотіла нас втиснути в свою форму, поробити з нас короткозорих і безсилих калік, що лиш зітхати знали би, справляючи ділєтантську роботу, ми без жалю і милосердя звернимося проти неї»^[129].

Траплялося, що стрiлецькi протести набирали рiзкiших форм. Зокрема, у березнi 1917 р. УСС, обуренi постiйними суперечками та непорозумiннями в полiтичному проводi, устами старшин — так званий «Апель старшин УСС до Загальної Української Ради і Української Парламентарної Репрезентації»^[130], який пiдписали 77 осіб, котрi представляли всi стрiлецькi формацiї, — звернулися до українських полiтикiв iз рiшучою вимогою негайного порозумiння. Зокрема, там зазначалося: «Ми глибоко і болюче вражені сим проявом, що в пору, яка на цілі століття рішає про нашу судьбу, на вершках політичного життя Нації роз’єднання і роздор. Запанували відносини, які виключають можність одноцільної політичної акції, уводять заколот в політичне наше життя, підтинають до решти політичну силу, повагу і престиж Нації. — Дві інституції взаїмно оспорюють собі право до політичного проводу і заступництва української суспільности. — Ведеться компетенційна боротьба, яку ані через її зміст, ані її тон не можна назвати політичною. Усе те находить свій відгомін у пресі і відзивається болючою луною серед суспільности. Особливо болюче вражають ці нестерпні відносини нас, Українських Січових Стрільців. Вступаючи в ряди Українського війська, ми зреклися можности брати безпосередно участь в політичнім житті України. Та через те ми ще не відріклися національного чуття ані думки про нашу національну будучність! Противно! Коли не можемо, ані не приписуємо собі права впливати прямо на хід нашої політики — то тим горячіше бажаємо і домагаємось запоруки, що на політичнім полі зроблять другі, покликані до цього, усе, що під цю пору мусить бути зроблене. Згадана компетенційна боротьба відбирає нам цю запоруку. Тому уважаємо своїм обов’язком відозватись в імені стрілецтва до леґітимованих політичних провідників Нації. Не сміє наш Нарід бути під цю пору як судно, на якому суперники виривають собі взаємно керму з рук. Домагаємося покінчення недостойних Великого Народу компетенційних спорів...»

Водночас треба вiдзначити, що, незважаючи на постiйну критику недалекоглядної полiтики крайового керiвництва, сiчове стрiлецтво все–таки враховувало iснуючi умови, тому намагалося зберегти щодо нього певну лояльнiсть i тим не допустити в суспiльствi будь–якого розколу.

На відміну від галицьких політиків, величезним авторитетом та повагою в стрілецькому середовищі користувався Іван Франко, який, поряд із Михайлом Павликом, значився в стрілецьких списках почесним УСС–ом^[131]. Його твори були програмовими гаслами для стрільців, які також боролися за волю України та намагалися корчувати ті негативні прикмети, що пустили глибоке коріння в душах і головах українців. Немаловажним було й те, що Каменяр благословив свого сина Петра до лав українського леґіону. Певний час і сам він перебував у стрілецькому шпиталі на лікуванні. Тому, коли УСС дізналися про смерть поета, то сприйняли її як загальнонаціональне горе. На знак скорботи в усіх стрілецьких частинах було приспущено національні знамена з чорними жалібними стрічками. На похорон з фронту прибула делегація УСС, яка супроводжувала Каменяра на Личаківське кладовище. У прощальному виступі стрілецький представник — сотник Зенон Носковський підкреслив: «Устами моїми прощають впослідне Невтомного Учителя–Пророка і Великого Вожда Каменярів... Його духові діти Українські Січові Стрільці, виховані та викормлені Його думками і ідеями, перейняті до глибини душі Його животворними словами. Пішли ми у бій сповнити дословно і найточніше Його заповіт, — пішли з оружєм в руках ломити ворожу скалу, щоб промостити шлях народному щастю... Ми не зневірювалися... Серед найбільшого труду і втоми чули ми Його віщі слова: «Ми зітремо скалу»^[132]. Скорботою були проникнуті й тодішні стрілецькі видання та бойові накази^[133], де висловлювалася глибока шана до пам’яті Великого Каменяра та його заповітів.

Значний вплив на становлення Українських Січових Стрільців мали також героїчні традиції козацько–гетьманської доби та творчість Тараса Шевченка. Стрілецтво завжди підкреслювало, що є переємником слави українського козацтва та уславлених гетьманів, а тому намагалося й діяти відповідно і навіть творити внутрішню структуру своєї формації на взірець січової. Що ж до Т. Шевченка, то його «Кобзар» вже до війни становив невід’ємний атрибут кожної національно свідомої української родини Галичини, а в стрілецькому середовищі й поготів. Тут існував справжній культ Поета, свідченням чого були щорічні шевченківські свята, які проводилися в леґіоні, як привило, спільно з цивільним населенням, і які завжди перетворювалися у величаві національні маніфестації.

Зважаючи на це, закономірним був той факт, що з самого початку свого iснування УСС виступали переконаними прихильниками соборницької iдеї i пiдкреслювали це при найменшiй нагодi: доброзичливим ставленням до Союзу Визволення України, як полiтичної органiзацiї схiдних українцiв, та її друкованого органу «Вiстника СВУ», стосунками з українцями–вiйськовополоненими з росiйської армiї, щоденною діяльністю. Андрій Мельник, сотник УСС та згодом один із провідників ОУН, зазначав: «Простою послідовністю юнацького усвідомлення було моє вступлення до Українського Січового Стрілецтва в 1914 р.; воно було виразом стремління іти на поміч братам по крові, уярмленим царською Москвою»^[134]. Знаменною з цього приводу була зустріч на Різдвяні свята 1915 р. однієї з сотень ІІ–го куреня УСС з кількома вояками російської армії, що потрапили в полон і які, як виявилося були українцями за походженням. Під час спільної Свят–Вечері сотник Дмитро Вітовський виголосив промову, яку, вказуючи на присутніх українців–військовополонених, закінчив такими словами: «Вірю, що так як сьогодні ми засіли до Свят–Вечері з нашими братами з–над Дніпра, хай в цей момент полоненими, — так колись, може вже в недалекій будуччині, засядемо до Свят–Вечері як Один, Великий Український Народ у своїй вільній державі, Соборній Самостійній Україні!»^[135]. Ця зустріч була радісною і вселяла натхнення, але водночас вона нагадувала про страшну трагедію: коли один супроти одного зі зброєю в руках стояли сини одного народу, змушені воювати за чужі їм інтереси.

Зустрівшись із українцями з Наддніпрянщини, стрільці бажали знайти в них хоч крихту національної свідомості, бо хотіли вірити, що московський царат не вбив ще зовсім живої душі українського народу. Коли ж знаходили такого, який хоча б знав про Тараса Шевченка, про національну окремішність українців, читав українські книжки чи часописи, то їхній радості не було меж. Не раз збиралися вони разом із братами–наддніпрянцями та розповідали одні одним про себе, обговорювали національні справи, співали народних пісень^[136]. Східні українці, дізнавшись за що борються УСС, нерідко захоплювалися ними, намагаючись допомогти. Так, частина наддніпрянців, що перебувала в одному з австрійських таборів, влаштувала там платну виставу, а доходи перерахувала до стрілецького фонду^[137]. У свою чергу січове стрілецтво також неодноразово брало під захист східноукраїнських земляків перед різними небезпеками, ризикуючи за це потрапити під військовий суд^[138]. Подібні контакти часто переростали у товариські й продовжувалися через листування. Зокрема, на Різдво 1917 р. стрільці отримали таке вітання: «Вам щирим Синам України! Вам — справжнім виконавцям Кобзаревого заповіту! Вам — гордощам української думки, красі українських традицій! Вам, що буйний квіт життя віддаєте за волю України, — ми, слобідські полонені українці, складаємо свої найщиріші Різдвяні привітання!»^[139]. Все це йшло лише на користь загальній справі.

Соборницькими мотивами були пронизані фактично всі стрілецькі помисли та вчинки. Чого варта тільки одна фраза з листа четаря Балюка: «Нам не вільно вдоволятися навіть тим, якби до Дніпра прилучено Україну...» та критика ним деяких українських керманичів, думка яких не сягала далі власного повіту^[140]. Тією ж ідеєю було продиктоване бажання стрілецтва, щоб долею й iнтересами українського народу керував єдиний полiтичний провiд, який репрезентував би всi українськi землi. А тому, коли воно дізналося про створення замість ГУР Загальної Української Ради, як представництва всього українського народу, куди входили представники Галичини, Буковини та Східної України, то сприйняло цю звістку з великим піднесенням та висловило сподівання, що ЗУР у своїй політиці буде спиратися на самостійницьку національну ідеологію^[141], яка була наслідком і стрілецької праці.

Наочним прагненням стрiльцiв до єднання України було i те, що вони використовували в своєму середовищi два герби: галицький — iз зображенням лева i київський — архангела Михаїла, а з 1915 р. почали з’являтися навiть стрiлецькi вiдзнаки з вiдповiдними зображеннями^[142]. Цiкавим у цьому зв’язку було стрiлецьке розв’язання питання про герб майбутньої самостiйної соборної Української держави. Його проект — зображення архангела Михаїла з мечем в однiй руцi i щитом, на якому показано лева, — у другiй, було розроблено протягом кiнця 1915–1916 рр. i затверджено на спецiальнiй нарадi старшин УСС^[143] (до речі, один із розробників герба четар Іван Іванець восени 1917 р. листувався з Михайлом Грушевським щодо вирішення аналогічного питання в УНР^[144]). З цього приводу автор спецiального опрацювання вiстун УСС Василь Дзiковський, студент–iсторик Львiвського унiверситету, зазначав: «Архангела приймаємо не лиш тому, що вiн з давен вживався на Українi..., але тому, що це старинний український емблєм, бо був на Вкраїнi ще перед прилученням її до Литви. А галицького льва додаємо йому на щитi — наче на охорону, — тому, що Галичина була заборолом i охороною українського життя i культури. Злукою обох гербiв єднаємо i вирiвнуємо в iдеї це, — що роз’єднала iсторiя»^[145].

Ведучи мову про герб соборної самостійної України, слід відзначити, забігаючи наперед, і такий факт: 19 квітня 1918 р. в селі Пісочна Жидачівського повіту силами стрілецтва було завершено й освячено пам’ятник «з нагоди свободи України і тих, що полягли за її волю». Виготовили його вістун Беркий і стрілець Пресович за проектом підхорунжого Лепкого, який і керував роботою. Сам автор так описував своє творіння в листі до професора Боберського: «Пам’ятник у виді дикого облому камінистої руїни (воєнне знищення нашого краю), на високому підмурованому насипі, в формі оборонного бастіону. Повздовж колони з двобічним фронтом вибиті два великі хрести в виді старинних мечів. На головній таблиці герб соборної України (Володимирів знак) з написом: «На вічну пам’ять свободи України і всіх, що полягли за її волю». На другій таблиці монограм УСС і дата проголошення самостійности України»^[146]. Цікавими тут є два моменти. По–перше, тризуб, як державний герб УНР, остаточно був затверджений Центральною Радою тільки 22 березня 1918 р.^[147], а вже швидше, ніж за місяць його було зображено на стрілецькому пам’ятнику. По–друге, Левко Лепкий, пишучи про тризуб, як про герб соборної України, майже за рік передбачив урочисте об’єднання двох частин України в єдиний державний організм з єдиним гербом — тризубом. Це свідчило насамперед про глибоку віру стрілецтва в самостійницько–соборницьку ідею та бажання якнайшвидше реалізувати її на практиці.

До 1917 р. леґіон УСС не мав власного прапора і користувався до того часу прапором товариства «Січ» із Ясениці Сільної на Дрогобиччині, де до війни кошовим був Гриць Коссак^[148]. Деякі стрілецькі підрозділи мали свої прапори. Зокрема, 2–га Віденська сотня УСС, сформована з українських біженців у Австрії, 25 квітня 1916 р. отримала від українського жіноцтва синьо–жовтий прапор, на одному боці якого було вигаптувано золотого лева, а на другому — ініціали «УСС» та дату вручення прапора. На червоній стрічці, прикріпленій до прапора, був напис: «До бою за волю. Український Жіночий Комітет — Другій Віденській сотні УСС»^[149]. У 1916 р. четар УСС Іванець створив проект стрілецького прапора, який був виготовлений при допомозі львівського жіноцтва. 28 жовтня 1917 р. його було освячено у Розвадові Жидачівського повіту митрополитом Андреєм Шептицьким, котрий, звертаючись до УСС, зазначив: «Ідіть витривало по вибраній Вами дорозі і я благословитиму Ваші діла»^[150].

На стрілецькому прапорі з синього шовку на одному боці були зображені основні елементи згаданого стрілецького герба: архангел Михаїл з мечем в одній руці і щитом, на якому показано лева — у другій. Архангел стояв на вершині скелі, довкола якої розміщене листя і кетяги калини. На другому боці на малиновому крузі в дубовому вінку — символі воєнної слави — вигаптувано золотом літери «У.С.С.»^[151]. Так на стрілецькому прапорі було втілено українську соборницьку ідею і емблемою калини, як символом стрілецтва, пов’язано її з УСС. Цю ідею пронесли стрільці в серці до останніх днів свого існування, пропагуючи її серед українства Галичини, Закарпаття, Волині, Великої України.

Будучи переконаними патрiотами, сiчовi стрiльцi, насамперед тi, якi мали досвiд нацiонально–полiтичної роботи, вважали своїм безпосереднiм обов’язком пропагувати українську iдею не тiльки серед власного громадянства, а й серед iноземцiв, з якими доводилося зустрiчатися. Нерiдко подiбнi спроби знаходили розуміння та симпатiї^[152]. Своєрiдним виявом поваги та солiдарностi зі змаганнями стрiлецтва було те, що деякi австрiйськi й нiмецькi офiцери чiпляли стрiлецькi синьо–жовтi кокарди на свої головнi убори. Підхорунжий УСС Роман Купчинський з цього приводу відзначав: «Велике число офіцирів... стараються всякими способами дістати нашу відзнаку і носять її на спомин попри иньші на шапці. При кожній нагоді просять, щоб відступити їм — а хто відказується, то жертвують по 2 і більше корон»^[153].

Iнформацiя про збройну боротьбу українцiв усе частiше з’являлася й в iноземнiй пресi. Так, тiльки в одному з далеко не повних пресових оглядiв тижневик «Вiстник СВУ» за 24 жовтня 1915 р. подав назви близько 15 статей в iноземнiй пресi про стрiлецький леґiон, не враховуючи дрiбних замiток. Зокрема, швейцарський часопис «Базлер Нахрiхтен» вiд 10 червня 1915 р., розповiдаючи про УСС, зазначав, що вони змагаються за самостiйну державу^[154].

Дуже популярним у скандинавських країнах, особливо серед жiноцтва, було iм’я хорунжої УСС Олени Степанiвни, яка в 1917 р. поверталася через Скандинавiю з росiйського полону. Про неї, як про активну учасницю нацiонально–визвольної боротьби в Українi, писала та вмiщувала її фото преса Фiнляндiї, Швецiї, Норвегiї^[155]. Не була винятком і Росія. Воєнний кореспондент «Русского слова» С. Мамонтов у своїй статті про Степанівну зазначав: «Найбільшу сенсацію викликала панночка — офіцер в австрійськім мундирі. Кажучи точніше, властиво не офіцер, а «аспірант», себто в роді прапорщика, що здав офіцерський іспит і має право авансувати. Чисто слав’янське миловидне личко, цілком дівочі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська вимова. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонничка самостійності української нації. На війну проти «москалів» пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола. Коли котрийсь з наших офіцерів підозрівав в її вступленню до армії романтичний підклад, вона сильно почервоніла й почала дуже гаряче протестувати. Се викликало добродушний сміх і серед нас, і серед її полонених товаришів»^[156].

З Українськими Січовими Стрільцями зустрічалися відомі зарубіжні діячі. Серед них швед Альфред Єнсен, дослідник українсько–шведських взаємин та автор монографії про гетьмана Мазепу, який на Великдень 1916 р. гостив у стрілецькому шпиталі в Львові^[157]. Знiмали стрiльцiв i для тогочасної кiнохронiки^[158]. Така увага сприяла розвитковi iнтересу до України, її визвольної боротьби, розширювала коло українських прихильникiв у свiтi. (Наприклад, один з представників української діаспори в США Семен Демидчук вимагав у 1915 р. від австрійського посольства у Вашингтоні детальнішої інформації про Українських Січових Стрільців, «бо через те в Америці заінтересуються нашим народом і на підставі тих телєграм ми можемо легко містити статті в англійських часописах»^[159]). В умовах, коли про iснування українського народу мало що знали, це був справжнiй iнформацiйний прорив.

Важливим фактором, тiсно пов’язаним зі становленням нацiонального характеру леґiону УСС, була його атрибутика. Цiлком зрозумiлим i закономiрним було бажання стрiльцiв iз самого початку вiйни виступити в одностроях українського вiйська та з iншими відзнаками, що вiдрiзняли б їх вiд решти вiйськових формувань i одночасно вказували б на їх самостiйний український характер. Тобто, свої внутрiшнi переконання, що вони є нацiональною вiйськовою формацiєю українського народу, стрiлецтво хотiло закрiпити вiдповiдним зовнiшнiм оформленням. Найперше це виявилося у тому, що протягом усього iснування леґiону українську мову та нацiональну символiку використовували в ньому як офiцiйнi^[160]. Навіть підстаршини німецької армії, що були інструкторами у Вишколі УСС, мусили навчитися наказів по–українськи, бо стрільці ігнорували чужу мову, хоч і розуміли її^[161]. У стрілецькому середовищі вважалося недопустимим розмовляти по–німецьки з тими офіцерами австрійської армії, які були українцями за національністю. Так, перед прибуттям до леґіону УСС його нового команданта — сотника Микитки, старшини австрійської армії, Дмитро Вітовський попередив стрілецьких старшин: «Ані слова, панове товариші, по–німецьки!»^[162].

Дещо складнiшою була ситуацiя з одностроями: втрата Галичини, фiнансової бази стрiльцiв, та супротив австрiйської влади перешкоджали на перших порах українським воякам у реалiзацiї їхнього задуму. Тому на початку вiйни для означення своєї нацiональної самобутностi стрiльцi мали носити жовто–блакитну перепояску на лівому рамені. Але така неоригінальна «цивільна» відзнака не знайшла схвалення серед стрільців^[163]. Замість неї УСС носили на лiвому боцi шапки синьо–жовтi кокарди (їх ще називали «розетки» або «троянди»), iнколи з левиком у центрi. Така відзнака, за словами отамана Мирона Тарнавського, «була для стрільця знаком якоїсь вищости над тими, хто її не мав»^[164]. До речі, допомогу Українській Бойовій Управі у виготовленні кокард надавало українське жіноцтво. Воно ж зимою 1914—1915 рр. надіслало їх, разом з іншими гостинцями, до стрілецького леґіону як різдвяний подарунок^[165]. Трохи пізніше з’явилися ще й інші відзнаки: маленькі синьо–жовті бляшки круглої форми, на яких був напис червоною фарбою: «У.С.С.». Проте естетичний рівень їх був невисоким. З початком 1915 р. вони були замінені трохи більшими відзнаками круглої форми, де на синьому тлі містився напис жовтою фарбою: «У.С.С. 1914»^[166]. Також 1915 р., очевидно в річницю леґіону УСС, була випущена відзнака, у синьо–жовтому крузі котрої містилися два герби: галицький — лев і київський — архангел Михаїл; навколо них був напис: «Не ридать, а добувать. 1914–1915»^[167]. Загалом же в 1914–1917 рр. було випущено 15 варіантів стрілецьких відзнак^[168].

Крiм цього, стрілецтво переробляло деякі елементи свого одягу на національний манер. Наприклад, срібні, переплетені голубими нитками привіски, що, згідно з наказом австрійського Міністерства Краєвої Оборони від 18 січня 1915 р., мали носитися при шаблях та багнетах, були змінені, і з 1915 р. старшини УСС носили при шаблях золоті, а підстаршини — при багнетах жовті привіски, переплетені голубими нитками. На них були з одного боку галицький лев, а з другого — літери «У.С.С.»^[169]. Згодом у леґiонi УСС було створено спецiальну одностроєву комiсiю (отаман Василь Дідушок, сотник Дмитро Вітовський, четарі Іван Іванець, Василь Кучабський, вістун Левко Лепкий та інші), яка 10 сiчня 1916 р. на неодноразовi вимоги стрiлецтва ухвалила стрiлецьку шапку за проектом Левка Лепкого — так звану «мазепинку». Спереду на нiй був розташований щиток iз левом на скелi та написом «У.С.С. 1914»^{name=r170>[170]} (уже 27 квiтня 1916 р. стрiльцi 2–ї Вiденської сотнi УСС вимаршували в «мазепинках» на фронт^[171]). Для того ж, щоб стрiльця можна впiзнати, коли вiн скине шапку, було вирiшено, що у нього на грудях, з правого боку, має бути целулоїдна вiдзнака з буквами «У.С.С.» Також з лівого боку на шапці мала залишатися згадувана вже кокарда. На тому ж засіданні було ухвалено аксельбант «з сукна синього з жовтим монограмом»^[172]. У результатi цих i наступних змiн, в тому числі й у покрої самого однострою, на весну 1917 р. остаточно сформувався самобутнiй зовнiшнiй вигляд УСС. Все це робилося самочинно, без дозволу австрiйської вiйськової влади, переважно за власний кошт^[173]. Так стрiльцi позбувалися зовнiшнiх ознак чужого вiйська, розірвавши перед цим внутрiшнi зв’язки з ним.

Отже, на початок 1917 р. в основному завершилося становлення леґiону УСС, який увiбрав у себе найкращi сили галицької молодi, захопленої iдеєю вiдбудови української державностi й об’єднання всього українського народу в єдине цiле, як нацiональної вiйськово–полiтичної формацiї. Її особливiстю було те, що, незважаючи на фронтовi умови, вона вела iнтенсивну нацiонально–полiтичну працю, метою якої було виявлення найефективнiших шляхiв для досягнення поставлених завдань. Можна стверджувати, що результатом такої дiяльностi стало формування стрiлецької iдеологiї, головними складовими якої були: державна самостiйнiсть, соборництво, опора на сили власного народу. Основи цiєї iдеологiї були викладенi в стрiлецьких виступах, публiкацiях та наказах, вiдображенi в практичнiй дiяльностi i становили спiльний вислiд думок та iдейних зусиль усього стрiлецтва, що базувалися на кращих проявах довоєнної політичної думки, традицiях сiчово–сокiльського i стрiлецького руху. Тому необґрунтованими здаються твердження Осипа Думiна про те, що нiбито УСС не спричинилися до дальшого вироблення й теоретичного вдосконалення української полiтичної думки^[174]. Тим бiльше, що й сам вiн в «Iсторiї Леґiону Українських Січових Стрільців. 1914–1918» докладно показав її зростання у стрiлецькому середовищi. Стрiльцi, як влучно зауважив iсторик Степан Рiпецький, робили збройним чином найвищу полiтику й одночасно формували її теорiю^[175]. Їхнi заслуги в цьому питаннi змушенi були визнати навiть українськi полiтики. Зокрема, Загальна Українська Рада, що уособлювала полiтичний провiд українського народу, ще в 1915 р. заявляла: «... Стрiльцi! Ви боретеся за волю України й тому в ваших рядах не тiльки серце народу, але й його полiтична думка. Полiтична українська думка, спадщина по Володимирi Великiм, королю Данилi, по великих гетьманах Хмельницькiм, Виговськiм, Дорошенку, Мазепi! Спадщину, що довго лежала не перейнята, Ви взяли в свої молодi, але твердi руки, бо волю України добуваєте кров’ю та залiзом!..»^[176]. Таке признання, з огляду на амбiцiйнiсть тодiшньої полiтичної елiти, говорило саме за себе.

Звичайно, стрiлецька iдеологiя не становила суто наукової концепцiї i не мала чистих теоретикiв — у воєнних обставинах це, мабуть, було нереальним. Важка служба, що iнколи мiсяцями поглинала творчу силу стрiльцiв, великi фiзичнi втрати (на початок 1917 р. — 350 вбитими, 1200 пораненими, 1500 полоненими^[177]), передчасна смерть багатьох талановитих УСС, якi мали хист до нацiонально–полiтичної працi, часта вiдсутнiсть у керiвництва леґiону розумiння стрiлецьких iдей — усе це не сприяло подiбнiй дiльностi. Принагiдно хотiлось би зауважити, що й українськi полiтики, якi мали вдосталь вiльного часу та вiдповiднi умови, не спромоглися до вироблення якоїсь теоретичної концепцiї. Тому УСС створили свою визвольну стратегiю вiдповiдно до iсторичних обставин, серед яких дiяли, та вiдповiдно до сил, якi мали. Це ще бiльше пiдкреслює велич стрiлецької iдеологiї, що за порiвняно короткий час перетворювала все новi й новi лави добровольцiв у своїх вiдвертих прихильникiв та активних пропагандистiв.

«ТЕПЕР НАСТАВ ПРИГОЖИЙ ЧАС ПРОГНАТЬ РОЗБІЙНИКІВ ІЗ ХАТИ…»^*

У березнi 1917 р. вiдновлений пiсля кривавих подiй на Бережанщинi леґiон УСС, у складі двох куренів по три сотні, в стрiлецьких одностроях та «мазепинках», вимаршував iз мiсця постою на фронт. Уперше за час iснування його командантом, незважаючи на рiшучi протести стрiлецтва^[179], було призначено неукраїнця — пiдполковника Франца Кiкаля, чеха за нацiональнiстю. Хоча, за словами сотника Богдана Гнатевича, новий керманич «був добрий боєвий старшина, людяний і справедливий командант, що дбав за добро й честь свого стягу»^[180]. По прибутті до Бережан, неподалік яких проходила лінія фронту, леґiон УСС учергове було реорганізовано: замість двох куренів по три сотні, на вимогу командування корпусу створено один з чотирма сотнями. Такі зміни, що протрималися до кінця війни, пояснювалися нібито малочисельністю стрілецької формації. Командантами сотень стали сотник Василь Дідушок, поручники Осип Семенюк, Володимир Орза, приділений до УСС у жовтні 1916 р. із австрійського 41–го піхотного полку, та Осип Букшований. До леґiону також належали сотня скорострілів, якою командував хорунжий Василь Соловчук, чета «боротьби зблизька»^[181] (хорунжий Осип Квас), куди входили відділи мінометів, гранатометів та світильників–вогнеметів, низка допоміжних підрозділів. Вже на фронті до них приєдналися технічна (четар Іван Сіяк) та Гуцульська (четар Іван Бужор) сотні, які певний час перебували поза леґiоном. Тоді ж було зорганізовано будівельну сотню (четар Михайло Гнатюк), що складалася з одужуючих після поранень і хвороб стрільців, та протигазову службу (четар Іван Іванець). Загалом станом на 20 червня 1917 р. стрілецький леґіон нараховував 26 старшин і 952 вояки^[182]. Після реорганізації та кількаденного постою в Бережанах Українські Січові Стрільці вирушили під Куропатники — село, що розкинулося над річкою Ценівкою, на північний схід від Бережан.

Призначення неукраїнця командантом стрілецької формації, як i те, що австрiйська вiйськова влада чинила перешкоди поповненню леґiону пiсля його розбиття восени 1916 р., а також наступне об’єднання всiх сотень в один курiнь та заборона створювати другий^[183]— свiдчили про зростання її настороженостi до Українського Січового Стрілецтва. Причиною такого ставлення було посилення антиавстрiйських настроїв у стрiлецькому середовищi.

Уже на фронтi стрiльцi довiдалися про росiйську революцiю та значнi змiни у Надднiпрянськiй Українi. УСС отримували зворушливi звiстки про створення Української Центральної Ради, про великi українськi манiфестацiї i з’їзди, про І–й Унiверсал та українiзацiю армiї. Їх першою реакцiєю на цi подiї було встановлення дружнiх стосункiв з тими зукраїнiзованими частинами росiйської армiї, якi розташувалися неподалiк вiд стрiлецьких позицiй. Зокрема, так було на Бережанщинi та в Карпатах, де стрiльцi разом iз вояками–українцями росiйської армiї взаємно вiдвiдували однi одних, розповiдали про себе, обмiнювалися iнформацiєю та пресою, допомагали харчами, домовлялися не стрiляти по своїх розташуваннях^[184]. Загалом же тi подiї, що вiдбувалися на схiдноукраїнських теренах, мали подвійний вплив на поведiнку та настрої УСС. З одного боку, це була величезна радiсть^[185], але водночас стрiльцi усвiдомлювали, що мета, за яку вони вже третiй рiк проливали кров, здiйснювалася — в Надднiпрянщинi закладалися основи власної державностi. Виникало запитання: в чому сенс дальшого iснування леґiону? Воювати на боцi Австрiї, яка не виявляла нiяких симпатiй до української справи i навiть готова була зрадити її, втрачало iдейний i реальний смисл, тим бiльше, що й Росiйська iмперiя, як тодi здавалося, розпадалася на очах. У таких умовах у стрiлецькому середовищi почалася криза, що вела до дезорiєнтацiї та розгубленостi^[186]. Почастiшали випадки переходу стрiльцiв на бiк Центральної Ради^[187]. Пропаганда за розпуск леґiону знаходила дедалi сприятливiший ґрунт.

Для вирiшення цього питання 26 травня 1917 р. у Кошi, що перебував у Пісочній Жидачівського повіту, вiдбулася розширена нарада делегатiв з участю усiх стрiлецьких формацiй, яку проводив сотник Дмитро Вiтовський. Під час обговорення виявилося, що переважна бiльшiсть учасникiв виступає за негайне розформування леґiону. Меншiсть, яку представляли сотник Никифор Гiрняк i четар Володимир Старосольський, дотримувалася думки, що, з огляду на складну полiтичну ситуацiю в Галичинi, дальше iснування стрiлецької органiзацiї є обов’язковим. В результатi було ухвалено компромiсну постанову, згiдно з якою остаточне рiшення мав прийняти український полiтичний провiд^[188]. Цим Українські Січові Стрільці продемонстрували розумiння своєї вiдповiдальностi перед суспiльством.

Тим часом у червні розпочався наступ російських військ, які кинув на Південно–Західний фронт військовий міністр Олександр Керенський, щоб послабити наростання антивоєнних настроїв як у Росії, так і на фронті. Ця авантюра не принесла перемоги її ініціаторам, навпаки, в кінцевому підсумку закінчилася повною поразкою російської армії, її відступом за річку Збруч. Однак вона завдала багато лиха населенню Галичини, привела до катастрофи стрiлецького леґiону. Останній у цей час перебував пiд селом Конюхи Бережанського повiту^[189], куди його перевело австрiйське командування, щоб запобiгти зв’язкам iз зукраїнiзованими частинами росiйської армiї. Місце розташування для стрільців, на думку дослідників^[190], обрали вкрай невигідне. За їхніми позиціями простягалася долина, яку російські артилеристи бачили, мов на долоні. Гарматний вогонь по ній не дав би змоги ні відійти стрільцям, ні наблизитися до них підкріпленню. Подібна долина була й ліворуч від позицій усусів. Прорвавшись через неї, російські війська могли обстрілом з конюхівських пагорбів не дати стрільцям піднятися і зайти їм у тил. Власне, як показали подальші події, таке розташування і відіграло фатальну роль у долі леґiону УСС.

Бойові дії під Конюхами розпочалися 29 червня. Ось як описує їхній перебіг безпосередній учасник четар Іван Іванець: «В тишу погідного ранку дня 29–го VI. в год. 5–тій упав перший стріл важкої московської гармати. Зараз–же знялась гураґанна буря артилерії. На просторі яких 30 кілометрів від села Бишок по Зборів заграло 520 батерей. Руйнуючий вогонь гармат знищив умить на відтинку села Конюхи передні рови і дротяні засіки. Стрілецькі закопи обернулись у вертепи лійок і ям з накопиченими куснями дерева, каміння та іншого матеріялу. Четверту сотню У. С. С., що скріпила першу боєву лінію, перетереблено.

Небо було чисте, але сонце пробивалося крізь занавісу куряви. Наче зловіщі птахи кружляли над становищами ворожі літаки, щоб дорешти зломити духа оборони. Вони справляли вогонь своїх батерей.

Від ударів важких стрілен обсувалися стіни ровів, розривалася стеля землянок. Земля гуділа під глухий стогін. До недавна білі склони яруги почорніли, присипані землею й куснями гранат, мін та шрапнелів.

У селі Конюхах, де примістилася стрілецька санітарна поміч під командою лікаря д–ра Воєвідки та боєвий обоз, настало пекло. Ворог бив запальними стрільнами. Горіли хати і збіжжа на полі. Ревіла покалічена худоба, збожеволілі люди з вереском гинули на пожарищі. В тому гарматньому вогні рвалася телєфонічна лучба, яку раз–у–раз треба було справляти. Служба телєфоністів була геройська. В часі, коли інші сиділи скриті в землянках, вони перебігали з місця в місце задихані мов ті гончі пси, щоб підтримувати зв’язок. Багато з них тоді погинуло.

В ночі гарматній вогонь притих. Настала хвилева перерва. Доставлено харчі. Розпочалась інтензивна праця піонірської, чи не найкращої технічної сотні в цілому ХХV корпусі.

Так пройшло 48 годин.

Вночі на 1–го липня пішов зливний дощ і вода залила стрілецькі рови. Стрільці опинились у грязюці. Та досвіта випогодилося і настав ясний, соняшний ранок. Вогонь артилерії знову дещо ослаб. Наказано строге поготівля на випадок наступу ворожої піхоти.

Коло 10–ої години рано прийшло ще звідомлення дивізії про те, що відбито російський наступ на лівому крилі фронту та що на цілому відтинку зовсім добре. Тимчасом москалі прорвалися вже були на горбі 386 поза двором, на відтинку 81 полку. Частини четвертої фінляндської дивізії, в якої складі були окремі пробоєві відділи, т. зв. куріні смерти, вдерлися крізь прорвану лінію і почали в обі сторони звивати австрійський фронт. Про ті події У. С. С. не знали нічого. Не знали, що ворог зайшов далеко на зади, що на лівому крилі нема ніякої оборони що тисячі австрійців опинилися в полоні. У. С. С. сподівалися ворога спереду, тимчасом він прийшов іззаду. З лівого крила він окружив яругу, в якій стояли У. С. С. і відразу опанував положення. В добавку… сотням заборонено виходити із землянок, щоб не стягнути на себе вогню ворожої артилерії, її вогнем кермували літаки, що без упину літали доволі низько над становищами. На російських ударників попав перший десятник Дутківський, що з двома телєфоністами вибіг справити перерване телєфонічне сполучення. Та заки він вспів повідомити сотні У. С. С., яругу окружили й опанували москалі. Першу відсіч пробував дати чет. Іванець з кількома стрільцями, що були при команді куріня. Та це не спинило розгону москалів і сотні, що були в землянках, попали за декілька хвилин у полон разом з раненим комендантом пполк. Кікалем, якого москалі пробили баґнетом»^[191].

В ходi боїв під Конюхами бiльшiсть УСС загинула або потрапила в росiйський полон. Серед полеглих були поручники Роман Камінський, Осип Яремович, підхорунжі Василь Ворона, Василь Іванців, вістун Тютько, десятник Р. Кузьмович, стрілець Шкварко та багато інших. Від полону врятувалися лише ті підрозділи, що перебували на інших ділянках фронту: технічна, будівельна, Гуцульська сотні, більшість сотні скорострілів та один відділ «боротьби зблизька». Всього з фронтових частин УСС залишилося 9 старшин і 444 стрільців^[192]. З них зорганізували три нові бойові сотні з відділами скорострілів і мінометів, які 6 липня взяли участь у ліквідації ворожого прориву під Куропатниками, куди їх знову перевели ще 4 липня. Через два тижні, 19 липня, відзначилася Гуцульська сотня, яка, напавши на позиції противника, полонила двісті російських вояків і захопила один скоростріл^[193]. У той же день розпочався загальний наступ союзників, що увінчався повним розгромом російського війська та звільненням усієї Галичини.

Під час визвольного походу до Збруча, який пролягав із Конюх через Козівку, Козову, Купчинці, Бурканів, Вербовець, Звиняч, Вигнанку, Чорнокінці до Бурдяківців на Борщівщині, стрільці йшли в авангарді 55–ї дивізії. Їхній бойовий склад нараховував близько 600 стрільців та 24 старшини і складався з трьох сотень піхоти, в тому числі Гуцульської і технічної, під командуванням четарів Івана Бужора, Івана Сіяка, хорунжого Василя Клима, а також будівельної сотні (четар Іван Цяпка), відділів скорострілів (хорунжий Осип Квас) і мінометів (хорунжий Стефан Никифорук), чети телефоністів. Стрілецькими обозами в цей час завідував четар Іван Іванець, санітарною службою — четар Володимир Щуровський. Командантом леґiону під час походу до Збруча був поручник Дмитро Кренжаловський, приділений із 35–го полку краєвої оборони, згодом, у серпні–жовтні, — поручник Микола Стронський. Переслідуючи противника, стрілецькі відділи взяли участь у боях біля Козови і Козівки, Бурканова і, особливо, під Бурдяківцями, де відзначилася Гуцульська сотня, яка захопила кілька десятків полонених і шість скорострілів^[194]. По закінченні походу Українські Січові Стрільці деякий час перебували над Збручем, в околицях сіл Бурдяківці та Збриж. Чимало з них було вшановано за бойові подвиги, зокрема, залізними хрестами нагородили четаря Івана Сіяка, хорунжих Василя Клима і Стефана Никифорука. 14 вересня всі фронтові відділи УСС було переведено до села Залісся на Чортківщині, куди невдовзі з Вишколу скерували цілий курінь поповнення. В жовтні прибув і отаман Мирон Тарнавський, якого призначили командантом УСС. Увесь леґіон мав тоді чотири сотні піхоти, технічну сотню з підрозділом «боротьби зблизька», скорострільну й будівельну сотні, господарські та допоміжні формації^[195].

Повертаючись до трагедії під Конюхами, слід відмітити, що значною мірою вона була наслiдком того стану невизначеностi та дезорiєнтованостi, в якому перебувало стрiлецтво пiд впливом, з одного боку, антиукраїнської i антистрiлецької полiтики Австрiї, а з другого — подiями в Надднiпрянськiй Українi. Очевидно, пiд враженням таких трагiчних подiй вже 14 липня вiдбулося засiдання Української Парламентарної Репрезентацiї в справi леґiону. На ньому було вирiшено розглянути дане питання на розширенiй нарадi з участю делегатiв УСС i представникiв українських полiтичних партiй^[196]. Це засвiдчило, що українськi провiдники не наважилися взяти на себе вiдповiдальнiсть за вирiшення такої складної i неоднозначної проблеми, як розформування леґiону УСС, вважаючи її справою загальнонародною.

24–25 липня 1917 р. у Вiднi, пiд головуванням Юліана Романчука, вiдбулася нарада за участю українських парламентарних послiв i членiв Палати Панiв, членiв Української Бойової Управи, делегатiв від Українських Січових Стрільців (серед запрошених були: Михайло Волошин, Никифор Гiрняк, Володимир Старосольський, Дмитро Вiтовський та iнші^[197]), а також представникiв нацiонально–демократичної, радикальної i соцiал–демократичної партiй, Союзу Визволення України та української студентської молодi. У ходi дводенних гострих дискусiй нарада дійшла висновку, що справа леґiону УСС тiсно зв’язана з низкою важливих полiтичних питань (зокрема, обговорювали питання про польську небезпеку), тому його лiквiдацiя є недоцiльною. На цiй же нарадi Українську Бойову Управу було реорганiзовано в Центральну Управу (ЦУ) УСС, а її головою обрано Степана Смаль–Стоцького^[198], відомого вченого, культурного і громадсько–політичного діяча, одного з лідерів українського національного руху Буковини, члена СВУ. Леґiон у черговий раз було врятовано вiд загрози самоліквідації.

Але пiдсумки вiденської наради не привели до якихось корiнних змiн у настроях стрiлецтва — воно й далi бажало розiрвати зв’язки з австрiйською владою i стати на службу Українськiй державi. Ще 31 травня 1917 р. у Вiднi було створено таємний український вiйськово–революцiйний гурток, що складався зі старшин УСС і старшин–українцiв австрiйської армiї. Його iнiцiаторами були Iван Нiмчук, Ростислав Заклинський, Микола Опока, Семен Безпалко i Володимир Свiдерський^[199]. Гурток поставив собi за мету пропагувати вiдiрвання українських земель вiд Австрiї i приєднання їх до Надднiпрянської України. Для полегшення конспiративної роботи вiн роздiлився на групи з 4–6 осiб i почав проводити агiтацiю серед українцiв галицьких i буковинських полкiв. Також було вирiшено видати вiдозву до українських воякiв австрiйської армiї iз закликом до непослуху та дезертирства. Двi такi лiтографованi вiдозви видав один iз гурткiв у Кошi УСС, зокрема, iз забороненою парламентською промовою українського посла Володимира Загайкевича й коментарем до неї, де була гостра критика австрiйської влади за її антиукраїнськi дiї^[200]. Вiдозви поширювалися як серед вiйськових, так i серед цивiльного населення краю. Крiм цього, члени вiденського гуртка проводили освiдомлюючу роботу серед старшин–українцiв, якi з тих чи iнших причин перебували у Вiднi. Проте дiяльнiсть гуртка не була тривалою — пiсля 5–6 засiдань вiн припинив своє iснування через примусовий виїзд деяких його членiв iз Вiдня, а також через небезпеку викриття^[201]. Можливо, що члени вiденського гуртка продовжували свою роботу в iншому мiсцi, проте прямих свiдчень цього нема.

Десь пiд ту ж пору в Кошi УСС також органiзувався гурток стрiльцiв, якi вважали своєю головною метою детальний перегляд дотеперiшнього суспiльного життя українцiв у Австрiї та боротьбу за його змiну вiдповiдно до вимог iсторичного моменту^[202]. Серед них тривали дискусiї про недолiки українського громадського життя в краї, сваволю рiзноманiтних урядових чинникiв, нехтування української справи австрiйською владою, звучала критика надто вже обережних дiй українських полiтикiв^[203]. Гурток висунув гасла: «Не смiє бути нi одного iнтелiґентного, чесно думаючого українця, який не посвятив би всiх своїх сил для працi в хосен народу» i «У суспiльнiй працi не вiльно нiкому руководитися особистими iнтересами»^[204]. Для реалiзацiї цих гасел серед членiв гуртка зароджується думка поширити свою органiзацiю по всьому краю^[205]. З їх iнiцiативи вiдбулося багато нарад у Кошi, бiльших мiстах Галичини, зокрема у Львовi, а також у Вiднi. Вже незабаром гурток мав чимало прихильників як серед поважних українських громадян, так i серед студентської молодi. У числi його iнiцiаторiв були сотник Никифор Гiрняк та пiдхорунжий Федь Палащук. Згодом цiєю справою зацiкавився брат кошового — стрілець Юліан Гiрняк, який взяв iнiцiативу органiзацiї в свої руки, гуртуючи однодумцiв iз числа УСС та цивiльного населення. Влiтку 1917 р. вiн почав створювати власний друкований орган гуртка, який з осенi 1917 р. став називатися Комiтетом Народної Працi^[206]. На початку 1918 р. такий орган побачив свiт у Львовi як тижневик «Будуччина». Напередодні його виходу Комітет Народної Праці видав відозву до українського громадянства, де вказувалося, що одною з найбільших хиб суспільного життя краю є брак незалежної думки та незалежного голосу вільної преси. Таке становище призвело до занепаду політичного життя серед українства, склалася ситуація, коли «малі інтереси вбивають великі народні задачі». Керівництво всіх національних інституцій зосередилося переважно в руках людей, які не дають ініціативній і діяльній молоді ширше себе виявити, а залежна від них преса не відображає тих настроїв, що панують в суспільстві. Тому, за словами Комітету, «Будуччина» покликана стати новим вогнищем вільної думки та конструктивної критики, а отже осередком напруженої праці у всіх сферах життя^[207]. Однак виходила «Будуччина» недовго i з переїздом згодом стрiлецького леґiону у Надднiпрянщину припинила iснування. Очевидно, з тiєї ж причини не розвинув активнiшої дiяльностi i сам Комiтет Народної Працi.

Свiдченням зростання полiтичної активностi стрiлецтва була й таємна органiзацiя пiдстаршин, створена у технiчнiй сотнi УСС. Її iнiцiатором був хорунжий Василь Клим, який наголошував, що наближаються важливi подiї, за яких вона буде потрiбною. Члени органiзацiї на своїх засiданнях робили доповiдi з актуальних питань, збирали грошовi внески^[208], очевидно, для потреб майбутньої акцiї. Таку роботу вели конспiративно, нiяких протоколiв та записiв не було, тому цiлком можливо, що подiбнi гуртки й органiзацiї виникали й в iнших пiдроздiлах леґiону УСС.

Антиавстрiйськi виступи Українських Січових Стрільців звучали i в їхнiх статтях та вiршах, де прямо йшлося про майбутню «безпощадну боротьбу» з iмперiєю^[209]. Також у другiй половинi 1917 р. окремi стрiлецькi старшини спричинили гострi виступи українського студентства й емiграцiї у Вiднi проти австрофiльської полiтики Української Парламентарної Репрезентації^[210] (можливо, що серед цих старшин були й члени згадуваного вже вiденського гуртка). Очевидно, що саме про цi виступи йдеться в працi Костя Левицького, де вiн згадує про заяви та резолюцiї української молодi та вiденських українцiв, прийнятi на рiзноманiтних зборах. У цих документах, датованих 3, 7, 19 червня та 3 грудня 1917 р., вiд українських полiтичних провiдникiв вимагалося: перейти в опозицiю до австрiйської влади з огляду на її ворожiсть до українських справ; заявити, що метою українцiв в австрiйськiй iмперiї є незалежнiсть всiх захiдноукраїнських земель i їх об’єднання з Українською державою, яка постала на руїнах царської iмперiї, в єдиний державний органiзм; увiйти в безпосереднi зносини з Українською Центральною Радою^[211]. Такi вимоги тих, хто їх iнiцiював, тобто окремих старшин УСС, свiдчать про їхнє намагання як пiдготувати сприятливий ґрунт для майбутнього протиавстрiйського виступу, так i розширити коло його виконавцiв. Крiм того, такi дiї означали, що стрiлецтво вже не обмежується тiльки критикою надто млявої полiтики українського полiтичного проводу, а й намагається шукати форми впливу на нього.

Спостерiгаючи за стрiмкими змiнами в нацiональному життi Надднiпрянської України, УСС сприймали кожен успiх там, як свiй власний. Дiзнавшись про ІІІ–й Унiверсал Центральної Ради, яким проголошено Українську Народну Республiку, вони вирiшили вiдзначити цю радiсну для всього українського народу подiю. Зокрема, дуже урочисто вiдбулося згадане святкування 8–9 грудня 1917 р. в Кошi та Вишколi, мiсця постою яких були прикрашенi нацiональними прапорами й транспарантами з написами «Хай живе Українська Народна Республiка!». Там вiдбулися святковi збори, пiсля завершення яких усi вiддiли Коша — понад 1000 стрiльцiв з оркестром та смолоскипами пройшли через навколишнi села Жидачiвщини, де також проводили спiльнi з мiсцевим населенням манiфестацiї та Богослужiння^[212], щоб продемонструвати солiдарнiсть iз Надднiпрянською Україною та підняти дух галицького українства.

Таке ж свято хотiли влаштувати й фронтовi частини леґiону, якi з 29 листопада по 16 грудня перебували в селі Гуштин на Чортківщині. Вони звернулися до штабу корпусу з проханням, за пiдписом усiх старшин, про дозвiл на його проведення. У вiдповiдь австрiйське командування заборонило святкування, а тодішнього команданта УСС отамана Мирона Тарнавського, що користувався величезною повагою серед стрiлецтва, як одного з iнiцiаторiв прохання змусило залишити леґiон i перейти до австрiйської частини^[213]. 8 січня 1918 р. його обов’язки перебрав сотник Осип Микитка^[214], присланий із австрійської армії. У зв’язку з цим сотник Дмитро Вiтовський трохи згодом писав iз фронту до сотника Никифора Гiрняка, що коли б австрiйська влада дiзналася про святкування в Кошi дня проголошення УНР, то квалiфiкувала б його як державну зраду^[215]. З таким перебiгом обставин стрiлецтво погодитися не могло.

Останнi подiї, до яких додалися ще й звiстки, що незабаром буде утворено польську державу, до якої увiйдуть i вся Галичина, Холмщина, Пiдляшшя та Волинь, викликали шквал обурення та рiзке зростання антиавстрiйських настроїв, котрi вже й так вирували серед стрiлецтва^[216]. Підхорунжий УСС Дмитро Паліїв зазначав з цього приводу: «Перед нами ніби фронт, але за ним Українська Держава! А тут торгують нами немов худобою. О, ні! Того ми не стерпимо! — йшло від сотні до сотні, від чети до чети, від стрільця до стрільця. Ми не наймити щоб служити Австрії, яка нами торгує — чулося в розмовах між стрільцями й старшинами. Чи не час вже розстатися зі зрадливою Австрією? Серед стрілецтва кипіло. І в наших умах зарисовувався вже зовсім виразно другий фронт. Не на Схід проти своїх, але на Захід»^[217]. Найактивнiшими виявилися тi УСС, котрi втекли з росiйського полону. Вони були революцiйно настроєнi i доводили, що для стрiльцiв тепер мiсце не в австрiйськiй армiї, а по другому боцi фронту, де українцi будують свою державу. З цього приводу в стрiлецьких пiдроздiлах вiдбувалися постiйнi таємнi наради^[218]. Тоді ж серед стрiлецтва почалися iнтенсивнi пошуки шляхiв налагодження зв’язкiв iз Центральною Радою^[219], яку стрiльцi вважали своєю моральною владою. Ходили також чутки, що група старшин восени 1917 i на початку 1918 рр. зверталася до Центральної Ради iз проханням, щоб вона визначила подальше завдання УСС, але у вiдповiдь їм рекомендували залишатися на місцi^[220]. Доводилося вирiшувати: як бути далi?

Висловом такої дилеми стали двi таємних наради Українських Січових Стрільців. Перша проходила 7 грудня 1917 р. серед старшин i представникiв рядовикiв Коша, який перебував тодi в селі Пiсочне на Жидачiвщинi. Головними питаннями, що їх обговорювали тут, були вимоги об’єднання українських земель, котрi перебували пiд владою Австро–Угорщини, з Українською Народною Республікою та перетворення леґiону УСС у зав’язок Української народної армiї^[221]. Друга нарада вiдбулася 11 грудня того ж року серед старшин фронтових формацiй, якi базувалися тодi в землянках гуштинського лiсу, бiля Збруча^[222]. Її безпосередньою спонукою були намiри австрiйських властей приєднати Галичину до новостворюваної польської держави — проти чого рiзко запротестували стрiлецькi частини^[223]. Зокрема, в цих протестах, надiсланих для ознайомлення Центральній Управі УСС, стрiльцi зазначали: «Iз оружжям в руцi виступимо проти всiх ворогiв тих наших змагань, ким би вони не були» та закликали до обдумування способiв подiбного виступу^[224]. Зважаючи на це, дискусiї на нарадi тривали в основному навколо двох концепцiй: пiдхорунжого Д. Палiїва i поручника I. Цьокана. Перший обстоював думку, що потрiбно розiрвати зв’язки з Австрiєю, перейти фронт i вiддатися до послуг Української Центральної Ради. Там допомогти закрiпитися молодiй Українськiй державi, а тодi вже розбиратися з Австрiєю. Такий перехiд, на думку Дмитра Палiїва^[225], з технiчного боку не був надто важким, тим бiльше, що настрої Українського Січового Стрілецтва залишались однозначно протиавстрiйськими.

Iншої думки дотримувався Iлько Цьокан, який доводив, що стрiлецький перехiд у Надднiпрянщину принiс би бiльше шкоди, нiж користi, бо Галичина втратила б захист перед небезпекою, котра їй загрожувала. Разом з тим, зазначивши, що УСС опинилися проти українського фронту, поручник Цьокан закликав не брати участi у бойових дiях i зачекати до з’ясування обстановки, до бiльш вигiдної ситуацiї^[226]. Таку виважену позицiю пiдтримав i Дмитро Вiтовський, який хоча й не був проти переходу Українських Січових Стрільців пiд команду Центральної Ради, але твердив, що ще на те не час, що потрiбно приготовлятися, щоб раптовi подiї не захопили зненацька^[227]. Бiльшiсть учасникiв наради погодилася з цiєю думкою. Однак, щоб зберегти демократизм, на нарадi було прийнято три резолюцiї: перша, резолюцiя бiльшостi, — за дальше iснування УСС; друга, резолюцiя меншостi, — за самоліквідацію леґіону; третя, спiльна резолюцiя, передбачала, що остаточний вердикт з даного питання має винести Українська Парламентарна Репрезентація. В останнiй з них, зокрема, зазначалося, що стрiльцi завжди вважали себе нацiональним вiйськом, а не «тирольцями Сходу», i питання їхньої подальшої долi є загальнонацiональним, а не особистим. Резолюцiю пiдписали представники фронтових частин УСС та Коша^[228]. Трохи згодом подiбнi документи почали надходити на адресу полiтичного проводу i з iнших формацiй леґiону^[229]. Пiсля цього стрiлецтво знову завмерло в тривожному очiкуваннi.

Але й тепер українськi провiдники не наважилися самостiйно прийняти рiшення про подальшу долю УСС. Стрiлецтву знову було запропоновано прислати своїх делегатiв для спiльного розв’язання назрiлої проблеми. У зв’язку з цим 5–6 лютого 1918 р. у Вiднi вiдбулася нарада щодо iснування i призначення леґiону УСС за участю Української Парламентарної Репрезентації, Центральної Управи УСС i представникiв усiх стрiлецьких пiдроздiлiв. Пiсля трьох днiв роботи було заявлено, що Українські Січові Стрільці постали як добровiльна формацiя в iм’я державної самостiйностi українського народу та для його визволення з чужої неволi i тому мають дотримуватися цiєї iдеї аж до її здiйснення. Також наголошувалося на недопустимостi вжиття леґiону для мети, яка б суперечила українським нацiональним iнтересам. Нарада висловила солiдарнiсть iз тими стрiльцями i вояками–українцями австрiйської армiї, якi, опинившись на територiї Української Народної Республіки, взяли активну участь у боротьбi проти росiйського централiзму за здiйснення нацiонального iдеалу. Було пiдкреслено готовнiсть леґiону УСС стати на допомогу УНР, якщо б вона висловила таке бажання в порозумiннi з австрiйською владою^[230]. Розглядалися тут і деякі інші питання стрілецького життя, зокрема, про поновлення отамана Мирона Тарнавського на посаді команданта леґіону УСС. Про це неодноразово просили стрільці в своїх зверненнях^[231], бажаючи, щоб у такий переломний момент їх очолив справжній патріот України. Але вирішення даної проблеми було поза компетенцією згаданого зібрання.

Прийнятi на вiденськiй нарадi рiшення дещо заспокоїли стрiлецьке середовище, однак пошуки оптимального варiанту виходу з ситуацiї, що склалася, тривали. УСС усвiдомлювали, що вони є єдиною реальною силою в Галичинi, здатною запобiгти австро–польським торгам останньою^[232], але не забували й про те, що Україну можна буде будувати лише одну, неподiльну, «вiд Висли аж по Чорне море!...»^[233]. У таких умовах пiдхорунжий Дмитро Палiїв ще ранiше запропонував компромiсний проект: створити в австрiйськiй армiї таємну органiзацiю українцiв, котра при потребi могла б виступити як органiзована збройна сила — як на захiдноукраїнських теренах, так i на допомогу Українській Народній Республіці. Таємна нарада виборних старшин, що вiдбулася наприкiнцi сiчня 1918 р. у селі Сковятинi на Борщiвщинi схвалила його, та коли стрiлецькi представники поїхали в цiй справi до Вiдня, щоб поiнформувати український полiтичний провiд, то вiн розцiнив цей план як державну зраду i не погодився на нього^[234]. Можливо, що цього разу УСС почали б реалiзовувати свiй план i без згоди проводу, але вже незабаром трапилася подiя, яка змусила їх на деякий час забути про нього.

Насамперед, мiж УНР i центральними державами було укладено Брестський договiр, за яким першу визнавали самостiйною державою (ця подiя була досить урочисто вiдзначена в стрiлецькому середовищi^[235]). У таємних статтях договору Австрiя зобов’язувалася вiддiлити тi частини Схiдної Галичини, де проживали українцi, i, об’єднавши їх з Буковиною, створити з них один коронний край. Цей намiр мав бути реалiзований до 31 липня 1918 р.^[236]. До речi, питання, пов’язанi зi Схiдною Галичиною та Буковиною, на переговорах готувала делегацiя УНР у порозумiннi з галицько–українським полiтичним проводом, а зв’язок мiж ними забезпечували представники УСС^[237]. Крiм цього, український уряд звернувся до Австрiї з проханням допомогти в боротьбi проти росiйських бiльшовикiв i, зокрема, закликав її направити в Надднiпрянщину леґiон УСС та полки, що складалися з українцiв. Про велике бажання Центральної Ради отримати допомогу Українських Січових Стрільців Михайло Грушевський писав так: «...З огляду на велику цiннiсть, яка виявилася за вiддiлами галицьких сiчових стрiльцiв, що органiзувалися на Українi з вiйськовополонених й виселенцiв^[238] i вiддавали важну прислугу в боротьбi з большевиками, дуже бажано було в данiй хвилинi дiстати такi сiчовi дружини з Австрiї»^[239]. Однак, австрiйська влада не квапилася давати УСС, представники яких заявляли, що їх найбiльшим бажанням є «пiти якнайскорше боронити українську державу»^[240], та українськi полки. Тому уряд УНР змушений був звернутися до нiмцiв, якi радо погодилися, сподіваючись отримати українське збiжжя, продукти та сировину. Невдовзi про свою готовнiсть вислати вiйсько в Україну заявила й Австрiя.

28 лютого 1918 р. леґiон УСС перейшов Збруч i вперше ступив на землю Української Народної Республiки. Тут його зустрiла iз жовто–блакитними прапорами делегацiя української армiї^[241]. Але не всьому леґiоновi випало тодi вирушати в Україну. Бiльша його частина — весь Вишкiл, який нараховував близько 1000 осіб, i Кiш, котрий мав коло 700 стрiльцiв^[242] — залишилася ще в Галичинi. Незважаючи на прохання Центральної Ради та енергiйнi заходи командування Коша i Вишколу, австрiйська влада вперто iгнорувала їх, не даючи згоди на виїзд останнiх у Надднiпрянську Україну (така поїздка стала можливою тiльки в червнi 1918 р.). Це змушувало багатьох стрiльцiв самим виїжджати — групами й поодинцi — в Українську державу, до фронтових частин УСС або прямо на службу до Центральної Ради, як лектори, вчителi, органiзатори тощо^[243]. Надто вже великою була спокуса побачити власну державу, переконатися в здiйсненнi тих iдеалiв, за якi Українські Січові Стрільці боролися вже четвертий рiк, та допомогти в їх реалiзацiї.

Пiд час побуту в Надднiпрянщинi УСС були придiленi до групи архікнязя Вільгельма Габсбурґа, онука австрійського імператора Франца–Йосифа. Молодий архікнязь ще ранiше зацiкавився українською справою i намагався в мiру своїх можливостей пiдтримувати її, в тому числі й перед австрiйським цiсарем. З цього приводу вiн зав’язав досить жваве листування з сотником Никифором Гiрняком^[244]. Будучи за натурою доброзичливою людиною, виявляючи зацiкавленiсть у вивченнi української мови та iсторiї, Вiльгельм здобув симпатiї серед стрiлецтва^[245], яке його називало Василем Вишиваним. Саме завдяки архікнязю з похiдних сотень Вишколу на Єлизаветградщинi органiзували ІІ–й курiнь польової формацiї УСС, командантом якого призначили поручника Володимира Старосольського. Однак, уже через кiлька днiв австрiйське вiйськове командування, вважаючи стрiльцiв за «небезпечних», наказало лiквiдувати цей курiнь^[246]. Тим було засвiдчено, що у верхах австрiйської влади ставлення до УСС якщо i змiнилося, то тiльки на гiрше.

Практична дiяльнiсть Вільгельма Габсбурґа у Надднiпрянщинi знаходила собi все бiльше прихильникiв — як серед УСС, так i серед надднiпрянцiв. Стрiльцiв вiн дуже часто захищав вiд нападок австрiйського командування, якому вкрай не подобалася їхня виразно українська державницька дiяльнiсть, а мiсцеве населення намагався, спiльно зі стрiлецтвом, обороняти вiд насильств окупацiйної армiї, а згодом i вiд власних поміщикiв, якi всiлякими способами намагалися повернути своє майно, втрачене пiд час революцiї^[247]. Тому пiсля того, як в Українi вiдбувся гетьманський переворот i до влади прийшов генерал Павло Скоропадський, деякi кола українства почали поширювати думку про необхiднiсть замiни його архікнязем Габсбурґом (з такою ж iдеєю виступали i деякi полiтичнi сили Австрiї^[248]. Бiльше того, цiлком ймовiрно, що вони й спровокували її серед мiсцевого населення, бо чутки про можливе проголошення В. Габсбурґа гетьманом України з’явилися тут фактично з приходом австрiйського вiйська^[249], тобто ще за дiяльностi Центральної Ради). Особливо популярною вона була на Півдні України, де в той час перебував леґіон УСС на чолі з Вільгельмом. Зокрема, прихильниками передачi гетьманства архікнязю були: Запорiзька дивiзiя; учасники звенигородського повстання, керiвник яких — Л. Шевченко — заявляв, що звенигородцi збунтувалися проти Скоропадського, бо вiн «панську клямку тягне», а вони хочуть iншого гетьмана, а саме — великого князя Вiльгельма; деякi представники українських соцiал–демократичної та соцiал–революцiйної партiй^[250]. Що ж до позицiї Українських Січових Стрільців, то її в iсторичнiй лiтературi трактують неоднозначно: військовий історик Осип Думiн стверджує, що вони пiдтримували цей план спочатку, а колишній четар УСС Степан Рiпецький та Фотій Мелешко, один iз органiзаторiв українського вiйська на Пiвднi України, вважають, що в подiбнiй комбiнацiї стрiльцi не брали нiякої участi, нi як вiйськово–полiтична формацiя, нi через окремих УСС^[251]. Насправдi ж ситуацiя була дещо складнішою. Деякi представники стрiлецтва, хоч i як приватнi особи, все ж мали певну дотичнiсть до планiв замiни гетьмана. Зокрема, сотник Никифор Гiрняк і пiдхорунжий Осип Назарук, виступаючи посередниками, зверталися вiд iменi одеських есдекiв та есерiв до архікнязя Вiльгельма з пропозицiєю стати гетьманом України, на яку вiн погодився. Проте на полiтичнiй нарадi в Києвi, в якiй взяли участь старшини київських Сiчових Стрiльцiв, представники соцiал–демократичної i соцiал–революцiйної партiй з Києва та Одеси, а також Никифор Гiрняк i Осип Назарук, вирiшили не висувати кандидатури В. Габсбурґа на посаду гетьмана України з огляду на небезпеку, що могла з того виникнути для внутрiшнього становища України^[252]. Отже, за межi дискусiй ця справа так i не вийшла.

Разом iз тим, ведучи мову про причетнiсть окремих представникiв Українського Січового Стрілецтва (переважно тiєї незначної частини старшин, якi недавно тiльки перейшли до леґiону з австрiйської армiї i не встигли позбутися значної долi австрофiльства в своїх поглядах^[253]) до планiв замiни українського гетьмана, необхiдно вiдзначити, що стрiлецький загал не мав до них анiнайменшого вiдношення, бо тодi перебував уже на чiтких антиавстрiйських позицiях. Бiльше того, колистрiлецтво дiзналося про посередницьку мiсiю сотника Гiрняка і пiдхорунжого Назарука, то оцiнило її негативно. У резолюцiї збору офiцерiв i пiдхорунжих Коша УСС вiд 3 червня 1918 р. зазначалося, що така дiяльнiсть не вiдповiдає стрiлецьким настроям i є небезпечною для Української Держави^[254]. Цим Українські Січові Стрільці переконливо продемонстрували, що в їхньому середовищi прiоритет вiддають не груповим, а загальнонацiональним iнтересам.

Говорячи про вплив революційних подій в Наддніпрянщині на зростання полiтичної активностi стрiлецтва в 1917—1918 рр., необхiдно вiдзначити й тих УСС, якi протягом 1914—1917 рр. потрапили до росiйського полону. Часто це були найкращi старшини, пiдстаршини та стрiльцi з числа так званої «старої войни», передовi носiї того стрiлецького духу, що був основою iдейно–моральної, полiтичної i бойової сили УСС. Тому з початком революцiї в Росiйськiй iмперiї та розгортанням нацiонального руху в Українi, саме вони стали ядром Куреня Сiчових Стрiльцiв — вiйськової формацiї, яка була зорганiзована наприкiнцi 1917 р. в Києвi на зразок леґiону УСС. Протягом короткого часу вiн перетворився в добре вишколене боєздатне вiйсько, метою якого була «Самостiйна Українська Народна республiка, зложена з усiх українських земель»^[255]. Генерал–хорунжий Генерального штабу армiї УНР Марко Безручко вважав, що Сiчовi Стрiльцi були найкраще зорганiзованою частиною тогочасної української армiї^[256]. «Без Січових Стрільців у Києві, — підкреслював Євген Маланюк, — не було б акту 22 січня 1919 року, бо слово, що в нім є провідним мотивом — слово «Соборність», — залишилось би порожнім»^[257]. Високої думки про Січових Стрільців дотримувалися i провiднi дiячi УНР, зокрема, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра^[258]. Безперечно, що подiбнi оцiнки були свiдченням заслуг як самих Сiчових Стрiльцiв, так i всього українського стрiлецького руху, бо їх праця логiчно продовжувала тi змагання, якi започаткували ще передвоєннi стрiльцi, а розвинув і надав їм нового iмпульсу — леґiон УСС. Про це ж свiдчать назва Куреня^[259] Сiчових Стрiльцiв, особовий склад його органiзаторiв i старшин, взаємозв’язки та взаємодопомога СС i УСС^[260], а також спiльнiсть їх мети.

Ще одним пiдтвердженням активiзацiї УСС у 1917—1918 рр. була дiяльнiсть окремих їх членiв, вiдiрваних на той час вiд леґiону. Перш за все це був наплив листiв вiд колишнiх стрiльцiв, якi в силу рiзних причин були переведенi до австрiйського вiйська, з проханням повернути їх назад до леґiону^[261]. Вiдчуваючи, що незабаром почнуться вирiшальнi для України подiї, вони хотiли взяти в них активну участь.

Крiм цього, варто вiдзначити й тих УСС, якi, опинившись поза своєю формацiєю, дiяли на власний розсуд, виходячи з основних принципiв стрiлецької iдеологiї. Зокрема, Василь Семець, перебуваючи в Києвi, розвинув надзвичайно активну органiзацiйну дiяльнiсть у самому мiстi та селах Київської i Подiльської губернiй. Був спiвробiтником часопису «Народна Воля» та одним iз органiзаторiв Студентського Куреня, який згодом боровся пiд Крутами. Брав активну участь у твореннi Куреня Сiчових Стрiльцiв, у складі якого й загинув геройською смертю в бою з бiльшовиками на вулицях Києва^[262].

Подiбною була доля й старшого десятника Трифона Янiва, який з вибухом революцiї втiк iз табору полонених над Волгою i прибув до Одеси, де став провiдником та iнструктором вiйськової молодiжної органiзацiї «Сiч». Одночасно вiн входив до числа старшин І–го Гайдамацького Куреня i як командант сотнi брав активну участь у боях проти бiльшовикiв в Одесi, де й загинув^[263].

Не розгубився у складних умовах i четар Агатон Добрянський, котрий пiсля втечi з полону зайнявся нацiонально–революцiйною пропагандою серед воякiв–українцiв в Петербурзi, брав активну участь в українiзацiї полкiв з України^[264]. Вiн був головним органiзатором величавої манiфестацiї українського вояцтва в столицi Росiї, що вiдбулася 12 березня 1917 р. з нагоди Шевченкiвської рiчницi i в якiй взяло участь понад 30 тисяч манiфестантiв, головним чином воякiв–українцiв^[265]. Подiбнi факти були непоодинокими, i всi вони стали яскравим виявом iдейно–моральних та громадсько–полiтичних принципiв стрiлецтва, яке намагалося використати будь–якi умови для працi на користь свого народу.

Отже, аналiз дiяльностi леґiону УСС в 1917—1918 рр. наочно показує, що значною мірою вона була зумовлена тими революційними подіями, котрі відбувалися в Наддніпрянській Україні. У цей перiод стрiлецтво остаточно визначило для себе головні напрями подальшої боротьби, мета якої полягала у вiдокремленнi захiдноукраїнських земель вiд австрiйської iмперiї та об’єднання їх iз Українською державою (звичайно ж, що мова в даному випадку йде про тактику подальшої боротьби, а не її стратегію, бо остання була з’ясована практично зі створенням леґіону УСС). Таке розуміння свого призначення, незважаючи на деякі тактичні неузгодженості, було домінуючим серед стрільців, які, з одного боку, робили всілякі заходи для зміцнення української державності на землях Наддніпрянщини, а з другого — пам’ятали про свої обов’язки в Галичині. Саме активна державницька позиція УСС у Східній Україні стала причиною переводу їх звідти на Буковину, де вони почали підготовку до вирішальних змагань на західноукраїнських теренах.

«НАША ЧЕСТЬ ВИМАГАЄ…»

Залишивши на вимогу австрiйського командування Надднiпрянську Україну i перебравшись у першiй половинi жовтня 1918 р.^[266] на Буковину, Українські Січові Стрільці опинилися перед новими для себе реалiями, що склалися на теренах Австро–Угорської iмперiї. Ставало очевидним, що остання наближається до свого розпаду i її народи мають самi подбати про себе. На порядку денному галицько–українського суспiльства постало питання про необхiднiсть звiльнення захiдноукраїнських земель вiд австро–польської залежностi i приєднання їх до Української Держави. Для стрiльцiв воно не було чимось новим, бо випливало з їхньої iдеології, i неодноразово ними обговорювалося^[267]. Та виникнення його як безпосереднього реального завдання стало досить вагомим чинником, прикувало до себе увагу стрiлецтва, зробилося головним iмперативом його життя.

Деякi галицько–українські полiтики у цей час, побачивши, що Австрiя не збирається виконувати свої обiцянки щодо реалiзацiї таємних статей Берестейського договору, почали задумуватися над самостiйним вирiшенням захiдноукраїнського питання. Так, Кость Левицький з цього приводу зазначав, що наради про органiзацiю адмiнiстрацiї i вiйська, якi мали зайняти Львiв i Схiдну Галичину для створення української державностi, почалися в серпнi 1918 р. у Львовi з iнiцiативи керiвництва нацiонально–демократичної партiї^[268]. Проте, як свiдчать iншi джерела, метою їх проведення було не стільки прагнення добитися полiтичної самостiйностi, скільки побоювання, що поляки захоплять Галичину i проголосять її частиною власної держави^[269].

З цiєю ж метою у Львовi у вересні 1918 р. було засновано таємний старшинський гурток, який спочатку складався головним чином з офiцерiв–українцiв австрiйської армiї i згодом став називатися Центральним Вiйськовим Комiтетом (ЦВК)^[270]. Його члени на перших порах обстоювали автономiю захiдноукраїнських земель у складi iмперiї i навiть мали намiр, якщо б на це погодилися УСС, запропонувати очолити майбутню армiю архікнязевi Вільгельмові Габсбурґу. Вони ще сподівалися на допомогу Австрiї в протистояннi з Польщею^[271]. Тобто програма як учасникiв пiдготовчих нарад, згаданих К. Левицьким, так i членiв новоствореного таємного гуртка зводилася до запобiгання можливій польській агресiї.

До середини жовтня таємний старшинський гурток у Львовi працював малоактивно й безсистемно^[272]. Його члени розраховували, що леґiон УСС вдасться легко перевести до Львова, з допомогою стрiльцiв створити вiйськову органiзацiю краю, i таким чином протистояти польським зазiханням на Схiдну Галичину. Тому полiтичним органiзатором i головою вiйськового комiтету вирiшили призначити представника УСС (по можливостi сотника Дмитра Вiтовського)^[273]. Та, як виявилося, цим задумам не судилося здійснитися, бо наступнi подiї розвивались iншим шляхом. I тiльки завдяки активнiй дiяльностi стрiлецтва, головним чином наполегливостi та самопожертвi окремих його членiв, ситуацiю вдалося дещо виправити.

Безпосередня пiдготовка до здобуття влади в краї українцями розпочалася в стрiлецькому середовищi ще в період перебування леґiону в Надднiпрянськiй Українi. Так, у травнi 1918 р. в Жмеринцi вiдбулася стрiлецька нарада (найiмовiрнiше, пiд керiвництвом сотника Вiтовського), на якій обговорювалося полiтичне майбутнє Схiдної Галичини. Її учасники, наголошуючи на тому, що Австрiя вводить в оману українцiв i вiддає всю Галичину полякам, пiдкреслювали, що доведеться власними силами визволяти свiй край, але слід визначити час i спосіб дій^[274].

Водночас, незважаючи на те, що леґiон УСС становив порiвняно добре зорганiзовану, вишколену та iдейно цiльну збройну частину, яка могла вагомо вплинути на перебiг подiй, очевидною була нестача стрiлецьких сил для здiйснення задуманої акцiї. Австрiйське командування протягом вiйни не тiльки не давало змоги збiльшити чисельність леґiону, а й навiть поповнювати втрати, яких він зазнав (пiд час постою на Буковинi бойова сила УСС становила близько 1300–1500 чоловік^[275]). Тому стрiльці сподівалися на поповнення своїх лав за рахунок українцiв з австрiйської армiї та українського населення краю, а також на допомогу надднiпрянцiв^[276]. Зокрема, Дмитро Вiтовський планував призначити поручника УСС Жигмонта–Богдана Олексина командантом Бережанської округи, враховуючи знання ним цiєї мiсцевостi i те, що поблизу Бережан був розташований австрiйський вiддiл, яким командував у той час останній i в якому служило багато українцiв^[277].

Трохи згодом, наприкiнцi серпня 1918 р., той же Вiтовський, iнструктуючи четаря УСС Євгена Рабiя, який разом iз четою стрiльцiв вирушав до старшинської школи в місто Кам’янку Струмилову, що на Львiвщинi, наголошував, щоб він постiйно контактував з місцевою українською громадою^[278]. УСС також підтримували зв’язки з деякими українськими полiтиками у Львовi^[279], особливо тими, якi не тiльки надiялися на примарну допомогу Австрiї, а й самi виявляли iнiцiативу в боротьбi за українську державнiсть.

Переїхавши на Буковину, Українські Січові Стрільці ще наполегливiше стали готуватися до майбутнього виступу, всіляко намагаючись перевести леґiон до Львова, де б вiн мав бiльше можливостей для органiзацiйної та полiтичної діяльності. Проте цього не змогли добитися нi українськi полiтики, нi архікнязь В. Габсбурґ. Вiдень не хотiв дратувати полякiв присутнiстю УСС у Львовi^[280]. Більше того, на вимогу австрійських властей ще на початку лютого 1918 р. було ліквідовано навіть Збірну Станицю УСС^[281] у Львові^[282]. Тим часом у всiх частинах леґiону проходили наради, на яких обговорювали загальнополiтичну ситуацiю та завдання УСС. 9–10 жовтня у Чернiвцях вiдбулося кiлька засiдань гуртка, який об’єднував 10–12 стрiлецьких старшин i пiдстаршин. Вони обговорювали план наступних дiй^[283].

На жаль, деталі цих засідань, як і персональний склад гуртка, — нам невідомі. Але, очевидно, це було керiвне ядро, котре визначало полiтичну стратегiю Українських Січових Стрільців, бо одразу пiсля засiдань пiдхорунжого Дмитра Палiїва, який також брав у них участь, направили до Львова для роботи у Центральному Військовому Комітеті. Проходили також наради старшин, пiдстаршин та стрiлецтва. Вони відбувалися таємно вiд Вільгельма Габсбурґа^[284], якому стрiльцi хоч i симпатизували, проте не довiряли справи, пов’язаної з долею краю, тим бiльше, що майбутня акцiя мала як антипольський, так i антиавстрiйський характер. Не розкривали УСС своїх планiв i деяким стрiлецьким старшинам, зокрема, сотниковi Осипові Микитцi^[285] — тодішньому командантові леґіону, котрий, на їх думку, дотримувався австрофiльських поглядiв.

На відміну від стрілецтва, галицько–український полiтичний провiд, сподіваючись, що Австрiя передасть українцям їхні землі, не робив нiяких крокiв усупереч iнтересам iмперiї, пiдтримуючи її до останнiх днiв iснування. Відомо, наприклад, що навіть улітку 1918 р. голова Української Парламентарної Репрезентації Євген Петрушевич запевняв австрійські власті, що «... наш народ вірно стоїть на охороні інтересів держави... Зірка Габсбурзької династії все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі»^[286]. Подібні заяви робилися й іншими українськими політиками^[287]. А австрійський уряд тим часом на офіційний запит поляків від 9 жовтня 1918 р. про передачу всієї Галичини, в тому числі й її української частини, до складу Польщі висловлював їм підтримку^[288]. Навіть тоді, коли держави, що входили до складу Австро–Угорщини, відвернулися від неї, український політичний провід залишився вірним їй. Про це свiдчило i збереження Українською Нацiональною Радою (новим вищим представницьким органом, передбаченим манiфестом цiсаря вiд 16 жовтня 1918 р. про перебудову Австрiї на принципах федерацiї) правничо–державних зв’язкiв Української держави, проголошеної 18–19 жовтня 1918 р. на захiдноукраїнських землях, iз агонiзуючою Габсбурзькою династiєю^[289]. Таке рiшення УНРади викликало величезне невдоволення серед значної частини галицько–українського суспiльства, зокрема УСС, які вимагали негайного об’єднання всiх українських земель в одній державі^[290].

Стрiлецтво, незважаючи на те, що архікнязь Габсбурґ надiслав напередоднi засiдання Української Національної Ради Костю Левицькому телеграму, в якiй просив «проголосити самостiйне королiвство у вiрностi династiї i скiптровi цiсаря Карла»^[291], залишилося вiрним iдеалам самостiйної соборної України. Поручник УСС Володимир Старосольський пiдкреслював: «Настрiй стрiлецтва, старшин i мужви (рядовикiв. — Авт.) — супроти рiшення з 18 i 19.10 був просто бунтарський. Усi домагалися проголошення з’єднання з Великою Україною»^[292].

Стрiльцi були переконані, що цi рiшення є полiтично компрометуючими, спрямованими проти волi всього суспiльства, i не мають нiякого виправдання. Вихiд iз ситуацiї вони бачили тiльки один: скасування згаданих рiшень, негайне об’єднання з Великою Україною^[293]. Резолюцiї з такими вимогами ухвалювали збори сотень i надсилали керiвництву УНРади^[294]. Окремi стрiльцi брали участь i в студентських вiчах^[295], де, окрiм жовтневих ухвал української Конституанти, обговорювали i питання можливої боротьби за владу в краї.

24 жовтня 1918 р. в Чернiвцях, у розташуваннi Вишколу, вiдбулися збори старшин УСС, на яких обговорено тодiшнє становище Австрiї i полiтичну ситуацiю. Було прийнято резолюцiї, в яких зазначено, що безпосередньою метою нацiональних змагань є соборна, вiльна, самостiйна Українська Республiка^[296]. Це рiшення стало своєрiдним пiдсумком тих дискусiй, якi стрiлецтво вело щодо ухвал вiд 18–19 жовтня.

На тих же зборах йшлося й про пiдготовку до збройного виступу. В зв’язку з цим постало питання про керiвника майбутньої акцiї, бо стрiльцi рiзко виступили проти кандидатури архікнязя Вiльгельма, мотивуючи це тим, що вiн мало що може зробити, а також не бажаючи через нього ускладнювати стосунки з Антантою^[297]. Учасники зборів висловилися за обрання командантом леґiону сотника Дмитра Вiтовського, якого підтримувало i стрiлецтво. Але оскільки вiн мав вiдбути до Львова, щоб очолити Центральний Вiйськовий Комiтет, на цю посаду обрали сотника УСС Осипа Букшованого^[298]. Згаданим рiшенням Українські Січові Стрільці розiрвали навіть формальнi зв’язки з австрiйською владою.

Що ж до ЦВК, то його доволі млява робота пожвавилася з приходом туди в першiй половинi жовтня представникiв стрiлецтва — поручника Володимира Старосольського, сотника Никифора Гiрняка, пiдхорунжого Дмитра Палiїва, а згодом й iнших. Саме завдяки їх впливовi Комiтет вирiшив «боротися пiд знаменом соборної України»^[299]. Особливо слiд вiдзначити Дмитра Палiїва. Прибувши до Львова 12 жовтня 1918 р. та перебравши на себе функцiї органiзацiйного референта, він поклав край безплiдним нарадам і насамперед розробив план дiяльностi Центрального Військового Комітету. Його основними складовими були: встановлення зв’язків з усіма місцевостями краю та поділ його на округи; підготовка населення до майбутньої акції; призначення повітового та місцевого керівництва повстанням; налагодження контактів з військовими частинами, де українці становили більшість^[300]. Д. Паліїв, власне, започаткував цiлеспрямовану пiдготовку до майбутнього виступу, котру здiйснювали з його безпосередньою участю та пiд його наглядом.

Незважаючи на вкрай обмежений час та на деякі несприятливі обставини, зокрема, протидію австрiйських властей та вiдсутнiсть сотника Вiтовського, котрого затримував у Чернiвцях архікнязь Габсбурґ^[301], ЦВК i особисто пiдхорунжий Палiїв провели велику роботу. Їм удалося налагодити органiзацiйнi зв’язки з провiнцiєю, де в бiльших мiстах створено окружнi вiйськовi команди, котрi в ході революцiйних подiй стали органiзацiйними центрами. Встановлено контакти з деякими вiйськовими частинами з українською бiльшiстю, якi перебували як у краї, так i поза його межами^[302]. Певних результатiв досягнуто i в Львовi, де готували свiдомих українських вояків для майбутнього виступу.

Загалом приблизна кiлькiсть українських регулярних вiйськ, на якi можна було розраховувати, становила близько 2400 жовнiрiв, в тому числі 800 чоловік старшого віку з Вартового куреня, що не представляли бойової вартості, i 60 старшин^[303]. За iнiцiативою Д. Палiїва була створена розвiдувальна служба, яка дiяла перед повстанням i пiд час його здiйснення^[304]. Але всіх необхiдних заходiв здiйснити не вдалося, що негативно позначилося на ходi нацiональної революцiї.

Дмитро Палiїв, аналiзуючи згодом діяльність Центрального Військового Комітету, зазначав, що навiть якби там перебували не прості люди, а генiї, то i їм не вдалося б за п’ятнадцять днiв зробити те, що було занедбано за всю вiйну або хоч би вiд часу революцiї у Великiй Українi^[305]. I можна зрозумiти гiркоту слів Палiїва, бо саме вiн задовго до вирiшальних подiй пропонував розпочати пiдготовку до них, але його не підтримав український полiтичний провiд.

Все iнтенсивнiшою ставала праця i в леґiонi УСС. Там нагромаджували запаси зброї, боєприпасiв, амунiцiї, пiдготовляли списки австрiйських складiв, розташованих на пiвночi Буковини та в схiдних повiтах Галичини, якi планували захопити в момент виступу^[306]. Вiдбулися переговори з представниками київських Сiчових Стрiльцiв щодо координацiї дiй, спiвпрацi та взаємодопомоги^[307]. Частина УСС прибула до Львова для надання допомоги Центральному Військовому Комітету^[308] та в провiнцiю для органiзацiї захоплення влади. В окремих повiтах стрільці проводили вiйськовi навчання мiсцевої молодi, яка також мала взяти участь у грядучих подiях^[309]. Здійснювали в стрiлецькому середовищi й деякi iншi заходи, зокрема, спрямовані на зміцнення кадрового потенціалу^[310]. Це свiдчило, що стрiлецтво цілком усвідомлювало свою роль у наступних важливих для української справи подiях.

29 жовтня до Львова нарештi прибув сотник Вiтовський, який уже наступного дня на засiданнi ЦВК перебрав на себе функцiї керiвника майбутньої акцiї (з 27 жовтня їх виконував поручник Петро Бубела)^[311]. Вiдтодi, незважаючи на те, що дата виступу не була вiдома, Центральний Військовий Комітет почав працювати як вiйськовий штаб з пiдготовки повстання. «З приїздом полковника^[312] Д. Вітовського до Львова, — згадував четар Степан Ріпецький, — справа збройного перевороту не була ще конкретно вирішена, ніхто ще не думав про нього, як про завдання найближчих днів. Прибувши до Львова Вітовський зараз зорієнтувався в ситуації і зрозумів вагу хвилі. Обнявши провід військової організації, перебрав на себе всю ініціятиву акції й рішив діяти негайно з повною енергією в ціли перебрання влади вже в найближчих днях. Цей дух ініціятиви і негайної революційної дії запанував серед загалу членів УГВК^[313], які не ждучи на опінію й інструкції політичного проводу розпочали серйозні підготовні заходи в ціли негайного виконання перевороту»^[314].

Не вiдставали й поляки, якi з набагато бiльшим розмахом, нiж українцi (якщо з українського боку на органiзацiю повстання було витрачено всього 9000 крон, то з польського — 100 000 крон i 50 000 франкiв) та майже не криючись вiд австрiйських властей, також готувалися до захоплення влади^[315]. Командант жандармерії Галичини і Буковини генерал–майор Фішер доповідав у Відень, що «леґіонери вільно кружляють по вулицях Львова, для них збираються гроші, одяг і т. д., навіть вербуються добровольці», що ці організації мають зв’язок з Варшавою, Краковом, Лодзем і представниками Антанти^[316]. 26 жовтня він уже прямо телеграфував до Відня, що у Львові йде «підготовка путчу з боку поляків»^[317]. 28–30 жовтня відбулися таємні наради, на яких обговорювалися організаційні питання захоплення влади. Там же 28 жовтня було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала перебрати владу в Галичині^[318]. Польські військові частини отримали наказ начальника польського генерального штабу генерала Розвадовського «на випадок конфлікту (з українським військом. — Авт.) треба його роззброїти, перешкодити кожному виступові, проступки карати безоглядно...»^[319].

У таких умовах 31 жовтня приблизно о 6–й годині ранку члени ЦВК дізналися, що австрiйський намiсник у Галичинi отримав наказ iз Вiдня «передати владу тому, хто має силу i хто по неї перший зголоситься»^[320]. Невдовзi вони прочитали у вранiшнiх польських газетах, що 1 листопада до Львова прибуває з Кракова Польська лiквiдацiйна комiсiя для встановлення влади на територiї Схiдної Галичини. Водночас польський уряд у Варшаві призначив князя Вітольда Чарториського своїм генеральним комісаром для всієї Галичини^[321]. Стало очевидним, що необхiдно негайно починати рiшучi дiї. Але замість цього українське керівництво продовжувало радитися з представниками конаючої Габсбурзької iмперiї. Наслiдком цих нарад стало рiшення австрiйського уряду, що виглядало як глузування над українцями: за кiлька годин до повстання їм обiцяли місця урядовців у деяких староствах, повiтових фінансових установах, а також, за наявностi вiдповiдних спецiалiстiв, i на залiзницях та в судах^[322].

У той же час у Львовi галицька делегацiя Української Національної Ради, незважаючи на те, що напередоднi почула вiд Дмитра Вiтовського запевнення про готовнiсть негайно почати воєнну акцiю, просила австрiйського намiсника графа Гуйна передати владу саме їй, а не полякам. Однак у вiдповiдь почула вiдмову та обiцянки (як виявилося згодом, тодi ж намiсник запевнив делегацiю Польської вiйськової органiзацiї, що найближчим часом передасть їй владу в краї)^[323]. До того ж граф попередив українців: силами пробоєвих німецького і мадярського куренів львівські залоги придушать будь-які спроби самочинного захоплення влади^[324].

Зiбравшись пiсля цього на чергову нараду з участю членiв Центрального Військового Комітету, галицька делегацiя вирішувала, що робити далi: чекати iнформацiю з Вiдня вiд президiї УНРади, стежити, що зроблять поляки, чи негайно брати владу в свої руки?^[325] Кость Левицький вважав, що слід почекати вказiвок з Вiдня. Проти такої позицiї рiшуче виступив Дмитро Вiтовський, який вiд iменi Комiтету заявив, що до вiйськового перевороту все пiдготовлено i вже неможливо його вiдкласти. «Справа може вдатися тiльки зараз, — пiдкреслив він. — Як цiєї ночi ми не вiзьмемо Львова, то завтра вiзьмуть його напевно поляки»^[326]. Така рiшучiсть i впевненiсть провiдника майбутнього виступу змусила навiть тих учасникiв наради, якi досi ще вагалися, погодитися з його аргументами.

Почалися останнi приготування до збройного повстання. До речi, члени ЦВК, вважаючи, що не мають права допустити, аби Львiв i Схiдна Галичина перейшли до поляків без належного спротиву українцiв, зосередилися на безпосередній пiдготовці до виступу, як тiльки дiзналися про намiр Польської лiквiдацiйної комiсiї взяти владу в краї, не чекаючи дозволу УНРади^[327]. Зокрема, було вирiшено встановити владу у Львовi та краї в ніч з 31 жовтня на 1 листопада, вироблено план захоплення міста, а також реорганiзовано ЦВК в Українську Генеральну Команду (УГК). До неї ввiйшли: сотник УСС Дмитро Вiтовський, отаман УСС Сень Ґорук, поручники УСС Богдан Гнатевич та Iлько Цьокан, поручник Петро Бубела, четар Олекса Iванчук i пiдхорунжий УСС Дмитро Палiїв^[328]. Це свiдчило, що керiвництво повстанням було довiрене головним чином представникам стрiлецтва — сили, яка мала найбiльший авторитет на захiдноукраїнських землях i яка найбiльше спричинилася саме до такого перебiгу подiй.

Водночас вживали заходiв для органiзацiї виступів у краї. 31 жовтня до всiх повiтових центрiв на iм’я ранiше призначених командантiв або вiдомих українських громадян зi Львова було надіслано наказ за пiдписом Д. Вiтовського з вимогою в ніч з 31 жовтня на 1 листопада взяти владу українцям. Пiсля цього на мiсцях залишити вiдповiдно до потреби сильну залогу, решту ж воякiв направити у Львів, а в разі необхiдностi — в сусiднi повiти^[329]. Підготував наказ, а також організував його доставку до адресатів підхорунжий Дмитро Паліїв.

Того ж дня о 19–й годині в Народному Домi вiдбулося останнє перед виступом засiдання Української Генеральної Команди, в якому взяли участь понад 100 чоловік, у тому числі майже 40 старшин^[330]. Його вiв Дмитро Вiтовський. У короткiй промовi вiн охарактеризував мiжнародне полiтичне становище i ситуацiю в краї, накреслив завдання, поставлені перед українським вiйськом, та повiдомив, що УГК має в розпорядженнi лише 1400 воякiв та 60 старшин^[331]. Цей виступ, особливо останнє повiдомлення, справив на присутнiх неоднозначне враження. Значна їх частина засумнiвалась, чи вдасться здійснити повстання, а деякi навiть пропонували вiдкласти його на тиждень i за цей час добре пiдготуватися.

Однак Д. Вiтовський нагадав, що Польська лiквiдацiйна комiсiя вже наступного дня прибуде до Львова, щоб негайно встановити свою владу, та що в провінцію вже вислано кур’єрiв iз наказом про взяття українцями влади. «Мусимо зайняти Львiв цiєї ночi, — заявив вiн. — Наша честь вимагає, щоб ми першi взяли владу в нашiм краю, навiть хоч би прийшлося її завтра утратити»^[332]. Проти такої логiки заперечень не знайшлося. Учасники засiдання взялися до остаточного з’ясування деталей виступу, який було призначено на 4–ту годину ранку.

В ході повстання за оперативним планом було нейтралізовано німецькі й угорські військові частини, а також обеззброєно польських солдатів і офіцерів Львівського гарнізону. Вдалося зайняти основні адміністративні центри та інтернувати там австрійського намісника графа Гуйна і військового командувача фельдмаршала Пфеффера. Захоплено міську ратушу, на якій, за наказом сотника Вітовського підняли український прапор, пошту, телеграф, вокзали, склади^[333]. Львiв опинився в руках українцiв. 1 листопада 1918 р. приблизно о 7-й годині ранку Дмитро Вiтовський доповiв Костю Левицькому як тодiшньому головi делегацiї Української Національної Ради, що українськi вiйська «зайняли Львiв i обсадили всi державнi установи без проливу кровi i взагалi без жертв»^[334].

Невдовзі в місті з’явилися прокламації за підписом УНРади, в яких зазначалося: «Український Народе! Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з вікової неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави... Доля Української Держави в твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу»^[335]. Тодi ж Д. Вiтовський повiдомив Раду Мiнiстрiв у Києвi: «Зайнятий українськими вiйськами Львiв складає поклiн Києву, столицi всеї України»^[336]. Бiльш–менш успiшно проходив цей процес і в провiнцiї.

Активну участь у першолистопадових подiях взяли представники УСС, хоча лише окремi з них мали змогу перебувати тодi у місті. Зокрема, величезну роль у повстаннi відіграла Українська Генеральна Команда, яка за своїм складом була фактично стрiлецькою, в тому числі поручник Iлько Цьокан, який домовився з австро–нiмецькими та мадярськими куренями про їх нейтралiтет^[337], що позитивно вплинуло на перебiг подiй.

Не менш важливою була роль поручника Григорія Труха, під керівництвом якого захопили будинок австрійського військового командування та полонили командувача фельдмаршала Пфеффера, а також четаря Северина Левицького, який зі своїми вояками зайняв казарму по вулиці Місіонерській^[338]. Деякi УСС, зокрема вiстун Степан Панькiвський, стрiльцi Лев Ґец та Микола Пачовський^[339], виконали почесну мiсiю — взяли участь у піднятті нацiонального синьо–жовтого прапора на вежi мiської ратуші. Загалом тiєї ночi у Львовi було щонайменше тридцять січових стрільців.

Енергійно діяли представники Українського Січового Стрілецтва i пiд час захоплення влади в провiнцiї, де часто саме завдяки їм вдавалося добитись успiху. Проте основне завдання леґiону УСС полягало в оборонi Львова як головного адмiнiстративного, полiтичного та культурного центру, бо володiння ним вирiшувало долю всього краю. Не випадково делегацiя Української Національної Ради напередоднi визнала стрiлецьку формацiю за «основу i зав’язок нацiональної оружної сили Української держави»^[340]. Тому в наказi Української Генеральної Команди керівництву УСС, поряд iз повiдомленням про запланований збройний виступ, зазначалося: «Всi частини УСС мають переїхати у Львiв…, не гаючи анi хвилини часу. Якщо роблено труднощi в доставi поїздiв, належить такi опанувати силою... Переведення акцiї в Чернiвцях оставити 41 п[іхотному] п[олку]»^[341].

Кур’єр iз цим наказом прибув до Чернiвцiв в ніч на 1 листопада, але командування леґiону тодi перебувало поза мiстом, на святкуваннi 2–ї рiчницi Гуцульської сотнi^[342]. Тому наказ передали тодiшньому командантовi леґiону сотниковi Осипу Букшованому тiльки близько 8–ї години ранку 1 листопада^[343]. Коли стрiльцi дiзналися про переїзд до Львова, їх охопила невимовна радiсть. Усi рвалися негайно їхати, щоб якнайшвидше потрапити до столицi Галичини^[344], бо вже й ранiше серед деяких стрiлецьких кiл, зокрема в Гуцульськiй сотнi та Кошi, роздратованих бездiяльнiстю та австрофiльством українського полiтичного проводу, зароджувалися думки зробити це самочинно^[345]. Але сталося непоправне: командування леґiону замiсть того, щоб захопити будь–який поїзд i тут же направити УСС до Львова, де вирiшувалася доля краю, наказало спочатку завантажувати у вагони продовольство й амунiцiю^[346], що призвело до втрати дорогоцiнного часу.

Керівники УСС самовпевнено сподівалися на сприятливий розвиток львiвських подiй^[347]. Навiть серед частини стрiлецтва виникла думка, щоб залишитися на Буковинi для захисту її вiд румунiв^[348]. Вiд’їзд до Львова сповiльнювався ще й тому, що командування леґiону не вживало рiшучих заходiв проти залiзничникiв–неукраїнцiв, якi вiдверто саботували роботу залiзницi^[349].

Замiсть 1 листопада перша частина УСС — чотири сотнi пiхоти, одна сотня кулеметників i одна чета гранатометникiв та мiнометникiв — загалом приблизно 800 чоловік пiд командуванням сотника Букшованого — виїхала з Чернiвцiв тiльки в серединi наступного дня i прибула до Львова лише в другiй половинi дня 3 листопада^[350]. В ніч на 4–те листопада прибула решта леґiону — двi сотнi піхоти i сотня кулеметникiв^[351]. На цей час поляки зорганiзувалися i вже вели запеклі бої на вулицях мiста (за підрахунками дослідників, з 197,4 тис. населення Львова у 1918 р. поляки становили близько 112 тис., тобто 57%, тим часом як українці лише 27 тис., чи 12%^[352]), поступово перехоплюючи ініціативу в свої руки.

Згiдно з планом УГК, Українські Січові Стрільці мали прибути до Львова 1–го листопада i організувати оборону мiста, зокрема його найважливiших об’єктів, запобiгти передислокації полякiв, а тим часом об’єдналися б розрiзненi українськi сили та прийшла б допомога з провiнцiї. Ситуація, коли УСС вчасно не приїдуть, навіть не передбачалася^[353]. Але сталося інакше. Iнiцiатива була втрачена. Два днi запiзнення стрiлецького леґiону стали фатальними для всiєї української справи i, особливо, для самих УСС, якi чотири воєнних роки йшли до омріяної мети, а у вирiшальний момент не зумiли повноцiнно вплинути на перебіг подiй.

Що ж спричинило таке становище? Певною мiрою воно було зумовлене трагiчною випадковiстю. Однак за нею стояли глибиннi причини. Насамперед, це численнi втрати серед стрiльцiв у роки вiйни. За даними вiдомого вiйськового iсторика Зенона Стефанiва, з 1914 по 1918 р. УСС втратили майже 400 чоловік убитими, 1400 пораненими i 2000 полоненими^[354]. Часто це були найкращi старшини i стрiльцi, головним чином так звана «стара война». Зокрема, в боях на Лисонi та пiд Потуторами на Тернопільщині восени 1916 р. леґiон втратив майже весь актив, найвипробуванiших учасникiв передвоєнного стрiлецького руху та карпатських боїв, носiїв того стрiлецького духу, що був основою iдейно–моральної, полiтичної i бойової сили УСС. Їх не могли замiнити молоденькi новобранцi та новопридiленi старшини–українцi з австрiйської армiї, котрi нерiдко не розумiли iдеологiї, мети i завдань такої вiйськово–полiтичної формацiї, якою був леґiон УСС.

Негативно позначилися на результатах Листопадової національної революції пiдступна полiтика австрiйського командування щодо постiйного обмеження кiлькiсного складу леґiону i тривала вiдсутнiсть УСС в краї, пов’язана з перебуванням у Надднiпрянськiй Українi, їх багатокiлометрова вiддаленiсть вiд Львова у вирiшальний момент. Не знайшлося серед стрiльцiв i лiдера, який повноцінно замiнив би Дмитра Вiтовського пiсля його вiд’їзду до Львова для керiвництва Центральним Військовим Комітетом, бо сотник Осип Букшований не зумів опанувати ситуації.

Помилкою було й те, що український полiтичний провiд не дозволив стрiлецтву свого часу створити таємну вiйськову органiзацiю, яка об’єднала б воякiв–українцiв австрiйської армiї. Її вiдсутнiсть була однією з головних причин неуспiху українцiв. Не зумiли добитись українськi полiтики i своєчасного переведення леґiону УСС iз Буковини до Львова, що могло мати істотне значення в ході революцiї.

Такими видаються основнi причини вiйськових невдач галицьких українцiв, якi були безпосередньо зв’язанi зі стрiлецьким леґiоном.

Водночас необхiдно пiдкреслити, що, незважаючи на всi стрiлецькi прорахунки, незаперечним є той факт, що без леґiону УСС не було б Листопадового Зриву. Він вiдбувся завдяки дiяльностi ЦВК–УГК, а не полiтикiв, переважна частина яких смиренно чекала, коли уряд фактично розваленої імперії офіційно передасть їм владу в краї^[355]. Більше того, як свідчить один з тогочасних політичних діячів Лонгин Цегельський, вони «щиро... бажали врятувати Австрію та Карла» і вся їхня політика в жовтні 1918 р., зокрема в останні дні перед повстанням, «кермувалася якраз тими думками»^[356]. Національна Рада взагалі не допускала думки, що владу треба буде здобувати, та й ідея збройного виступу була для неї зовсім чужою. «Анi Президiя, анi велика бiльшiсть членiв УНРади не бажали собi такого перевороту, — визнавав один iз її представникiв Володимир Охримович, — ...був вiн свiдомим i намiреним почином тайного гуртка, що ...назвав себе «Вiйськовим Комiтетом»^[357]. Значна кiлькiсть українських полiтикiв ставилася до збройного виступу негативно. Цим, очевидно, i пояснюється візит майже всiх українських провiдних полiтикiв до Вiдня, де їх за безрезультатними переговорами та консультацiями з австрiйським урядом застали першолистопадовi подiї, якi вiдбулися без їх участi й навiть несподівано для них^[358].

Нi Українська Національна Рада, нi її львiвська делегацiя, за винятком окремих дiячiв, не мали нiяких контактiв iз Центральним Військовим Комітетом щодо пiдготовки повстання. І навіть ті політики, які більш–менш прихильно ставилися до планів вiйськових, у вирiшальний момент — пiд час здiйснення акцiї — пiшли додому спати^[359]. Що ж до ЦВК–УГК, то найактивнiшими там були УСС, з приходом яких, власне, i почалася справжня праця.

Таким чином, незважаючи на значну вiддаленiсть вiд Львова, стрiльцi завдяки вирiшальнiй участi своїх представникiв — сотника Дмитра Вiтовского, керiвника ЦВК–УГК, пiдхорунжого Дмитра Палiїва, якого сучасники називали «органiзацiйним мозком» та «конструктором–архiтектором» першолистопадових подiй^[360], отамана Сеня Ґорука, начальника штабу УГК, поручникiв Iлька Цьокана, Богдана Гнатевича та багатьох iнших стали провідними виконавцями Листопадової нацiональної революцiї в Галичинi та творцями української державностi на захiдноукраїнських землях. При цьому слід пам’ятати, що революцiя була результатом тривалої пiдготовчої діяльностi, чiльне мiсце в якiй займали УСС. Звичайно, якби не прикрий випадок, пов’язаний із затримкою стрiльцiв у Чернiвцях, пiдсумки визвольних змагань могли стати iншими. Проте цей факт не применшує ролі стрiлецького леґiону. Бiльше того, вiн переконливо засвiдчує необґрунтованiсть будь–яких суджень про те, що створення i дiяльнiсть леґiону УСС були недоцiльними. Як показала практика, тодi нi українське цивiльне населення, нi вояки–українцi з австрiйської армiї не змогли дати зі свого середовища достатньо зорганiзованої сили, здатної реально вплинути на подiї. Такою силою були, незважаючи на всi недолiки й прорахунки, тiльки УСС.

Леґiон Українських Січових Стрільців протягом своєї дiяльностi в 1914—1918 рр. не тiльки перетворився у вiйськово–полiтичну формацiю, а й став джерелом розвитку нацiонально–державницьких поглядiв, якi оформилися у своєрiдну стрiлецьку iдеологiю. Логiчним результатом цiєї iдеологiї було те, що вона стала однiєю з головних передумов Листопадової нацiональної революцiї. Почавши вiд визвольної iдеї передвоєнного стрiлецтва, що тодi тiльки конкретизувалася, УСС уже на початку 1915 р. усвiдомили необхiднiсть систематичної нацiонально–полiтичної роботи, спрямованої на формування чiтких свiтоглядних орiєнтирiв і прiоритетiв. У процесi працi стрiльцi все бiльше переконувалися в утопiчностi сподівань на чужу допомогу, а тому шукали iнших шляхiв для досягнення своєї мети. Протягом 1915—1916 рр. вони дійшли остаточного висновку, що головним принципом створення української державностi має бути ставка на сили власного народу. Це переконання особливо зросло з початком революцiйних подiй у Надднiпрянщинi. Але для того, щоб загал народу зумiв чiтко усвiдомити свою iсторичну мiсiю та отримав змогу її реалiзувати, потрiбна була зорганiзована сила, яка б допомогла йому осягнути таке завдання. Основою цiєї сили стали Українські Січові Стрільці. Мов своєрiдний локомотив, вони постiйно пiдштовхували галицько–українське суспiльство та його провiд до рiшучiших дiй. I якщо гасло самостiйної України у 1918 р. набуло серед українства бiльшої, нiж у 1914 р., реальностi та його глибше засвоїла українська полiтична думка, то це вiдбулося насамперед завдяки тому, що воно вдосконалювалося не тiльки теоретично, а й шляхом збройної боротьби. Бо, за глибоким переконанням стрiлецтва, «iдея, що їй у жертву кров пролито i життє видано, нiколи не вмирає i з iсторичною конечнiстю мусить побiдити»^[361]. Така думка була визначальною у стрiлецькому середовищi, i вона iстотно впливала на настрої українського суспiльства та його поводирiв.

Можливо, поразка захiдних українцiв у визвольних змаганнях iз поляками булазаздалегідь зумовленою, бо тодi тривала боротьба мiж 3,5 мільйонами українцiв Схiдної Галичини та 18 мільйонами полякiв (Надднiпрянська Україна через ряд обставин не змогла істотно допомогти галицьким українцям). До того ж, як показали наступнi подiї, європейськi держави не прагнули бачити Україну, чи то Схiдну, чи Захiдну, а тим бiльше Соборну, своїм повноцiнним партнером, щоб, очевидно, не мати потенцiйного конкурента. Та головне тепер не це, а те, що знайшлися люди, якi взялися за, можливо, наперед програшну справу i своєю спробою визволити Захiдну Україну вiд iноземного поневолення та об’єднати її з Надднiпрянською Україною, окреслили етнографiчнi кордони українського народу, врятувавши його нацiональну гідність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння (далі: ЦДАВОВУ) України, ф. 4097 (Кіш Українських Січових Стрільців, 1917-1918 рр.), оп. 1, спр. 1. – Книга наказів команди коша Українських Січових Стрільців.

ЦДАВОВУ України, ф. 4465т (Колекція окремих документальних матеріалів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій і осіб), оп.1, спр.22. – Протоколи засідань членів Бойової Управи УСС у Відні за 1914 р.

ЦДАВОВУ України, ф. 4465т, оп. 1, спр. 23. – Протоколи засідань членів Бойової Управи УСС у Відні за 1916 р.

ЦДАВОВУ України, ф. 4465т, оп. 1, спр. 24. – Протоколи засідань членів Бойової Управи УСС у Відні за 1924 р.

ЦДАВОВУ України, ф. 4465т, оп. 1, спр. 25. – Книга реєстрації вхідної та вихідної документації Бойової Управи УСС.

ЦДАВОВУ України, ф. 4465т, оп. 1, спр. 593. – Біографічні статті про Масарика Т.Г., генерала УГА Курмановича В., полковника Вітовського Д., написані Лисаком С. та Галаган М.

ЦДАВОВУ України, ф. 4465т, оп. 1, спр. 968. – Спогади «Сотня Вітовського».

Центральний державний історичний архів України у м. Києві, ф. 365 (Жандармські установи тимчасового воєнного генерал-губернаторства Галичина), оп. 2, спр. 17. – Переписка с помощниками начальника и унтер-офицерами временного жандармского управления военного генерал-губернаторства в Галиции.

Центральний державний історичний архів (далі: ЦДІА) України у м. Львовi, ф. 309 т (Наукове товариство імені Т.Шевченка), оп. 1т, спр. 1198. – Мемуари полковника УСС Габсбурга В.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т (Леґіон Українських січових стрільців), оп.1, спр. 1. – Книга наказів і щоденні звіти за 1915-197 рр.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7 – Матеріали до історії Леґіону українських січових стрільців (Реферати, листи та інше).

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр.2. – Книга наказів полку УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 13 – Звіти Боберського І., Цегельського Л. і Сингалевича В. про стан частин УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр.14. – Звіт Боберського І. з подорожі до УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 17. – Текст умов Бойової Управи УСС для організації походу УСС і турецької армії проти Росії.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 227. – Сатиричний бюллетень УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 229. – «Самохотник».

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231. – Бюллетень «Червона Калина».

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360 (Адковат В. Старосольський), оп. 1, спр. 13. – Лист Стоцького до Старосольського про організаційну роботу УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп 1, спр. 14. – Спогад Старосольського В. про своє перебування в армії УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп 1, спр. 49 – Звернення, звіти, накази та інші документи про діяльність Української Бойової Управи УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп 1, спр. 486. – Лист І. Боберського до Старосольського.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп 1, спр. 492. – Листи Вишиваного В., Вітовського Д.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп 1, спр.562. – Листи Темницького до Старосольського.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 368 (С. Томашівський), оп.1, спр.145. – Листування з Управою УСС.

ЦДІА України у м. Львові, ф. 640 (П. Франко), оп.1, спр.12 – Стаття П. Франка «Пласт».

Державний архiв Тернопiльської областi, ф. 231 (Про діяльність "Січі", 1913-1914), оп.1, спр.157.

Львiвська наукова бiблiотека iм. В. Стефаника НАН України (далі: ЛНБ НАН України), вiд. рукописiв, ф. 9 (Фонд окремих надходжень), од. зб. 4083. – Думін О.

ЛНБ НАН України, вiд.рукописiв, ф. 9, од. зб. 4352. – Матеріали з історії УСС.

ЛНБ НАН України, вiд.рукописiв, ф. 9, од. зб. 4394. – Маніфест Української Парламентарної Репрезентації до українського народу галицької і володимирської землі;

ЛНБ НАН України, вiд.рукописiв, ф. 9, од. зб. 4410 – Статут товариства «Січових стрільців» у Львові.

ЛНБ НАН України, вiд.рукописiв, ф. 48 (Фонд Заклинських), од. зб. 132-а / 21. – Документи про вступ до УСС.

ЛНБ НАН України, вiд.рукописiв, ф. 48, од. зб. 132-ч / 21. – Заклинський Б. «Школа старшинська». В 3-х ч.

Боротьба. – 1918. – 19 бер.

Відгуки. – 1913. – № № 1, 2.

Вістник Союзу визволення України. – 1915. – 24 квiт., травень-червень, 14 лист.; 1916. – 6 січ., 16 квіт., 7 трав.; 1917. – 7 січ., 5 серп., 30 вер.

Дiло. – 1915. – 8 трав., 16, 24, 25 лист.; 1916. – 20 лют., 26, 30 квіт., 16, 17 трав., 16 лип.; 1917. – 14 січ., 18 груд.; 1918. – 12 трав., 25 лип., 20 жовт., 1-5 лист.; 1928. – 1 лист.; 1931. – 8-9 трав.

Новий час. – 1934. – № 181.

Українське Слово. – 1916. – 2 черв.; 1918. – 10 трав.

Шляхи. – 1915. – № 2, 1916. – 3ш. 1-2 за квiт., 2-й Зш. за трав. та 1 і 2-й за черв., Зш. за листопад і грудень.

Балюк I. Листи з поля // Тим, що впали. Лiтературно-мистецький збірник. Кн. 1 / Зложив М. Голубець, украсив І. Іванець. Артистична Горстка і Пресова Кватира УСС в поли. – Львів, 1917.

Безручко М. Сiчовi стрiльцi в боротьбi за державнiсть // За державнiсть. Матерiали до iсторiї Вiйська Українського. – Зб. 2. – Калiш, 1930.

Боберський І. Сокільський рух в австрійській Україні // Пам’яткова книжка СВУ і Календарь на 1917 р. – Відень, 1917.

Бобинський В. Гість із ночі: Поезія. Проза. публіцистика. Літературна критика. Переклади / Упоряд.; передм.; приміт. М. Дубини. – К.: Дніпро, 1990.

Бой. Українські Січові Стрільці (УСС) і Січові Стрільці (СС) // Календар Червоної Калини на 1924 р. – Львів—Київ, 1923.

В. Дз. УСС в борбi, життю i традицiї // Буковинський православний календар на 1918 р. – Вiдень, 1918.

В. К. Сiчовi Стрiльцi. Їх iсторiя i характер. – Львiв, 1920.

Веринський Л. Вишкіл і Кіш над Дністром // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1929 р. – Львів, 1929.

Веринський Л. Над Ценiвкою // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1932 р. – Львiв, 1931.

Винниченко В. Відродження нації: У 3-х ч. Ч.2. – Репринтне відтворення 1920 р. – К., 1990.

Вихор І. На стрічу великим подіям // Відгуки. – 1913. – № 1.

Вишиваний В. Українськi Сiчовi Стрiльцi з весни 1918 р. до перевороту в Австрії // Запорожець. Календар на 1921 р. – Відень, 1921.

Возняк М. Українська державність. – Відень, 1918.

Гайдучок С. Цифри оповiдають про УСС // Літопис Червоної Калини. – 1935. – № 4.

Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями. Спомини з рокiв 1914–1915. – Львiв: Діло, 1934.

Гей, там на горі «Січ» іде... Пропам’ятна книга «Січей». – Вінніпег, 1985.

Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв. – Фiладельфiя: Америка, 1955.

Голубець М. Рік грози і надій 1914. – Львів: Укр. бібліотека, 1934.

Горбовий М. Гуцульська сотня УСС // Літопис Червоної Калини. – 1931.

Гордiєнко В. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – Львiв, 1990.

Граничка Л. Як я був Усусусом. Як писався літопис проф. Боберського // Літопис Червоної Калини. – 1929. – № 3.

Грушевський М. Новий перiод iсторiї України за роки вiд 1914 до 1919. – К.: Либiдь, 1992.

Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на Західних Землях України зі спогадами і життєписами членів Комітету Виконавців Листопадового Чину. – Нью-Йорк—Ванкувер, 1973.

Давний Р. Початки Українських Січових Стрільців // Запорожець. Календар для народа на 1921 р. – Відень,1920.

Дзiковський В. Герб України // Свiт. – 1917. – № 8.

Дзiковський В. Коло Потутор. – Відень, 1917.

Дмитерко-Ратич Г. Листопадовi мiркування // Календар Українського Народного Союзу на 1962 р. – Б. м., б. р.

Добрянський А. Царська iмперiя впала. Рiк 1917 // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1937 р. – Львiв, 1937.

Долинський Д. Крик життя. Боротьба Українського Народу за волю й незалежнiсть // Серед бурi. Лiтературний збірник. – Львiв, 1919.

Дорошенко В. Українство в Росiї. – Вiдень, 1916.

Доценко О. Невiдома сторiнка з легенди про Українських Січових Стрільців // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. – Львiв, 1933.

Думiн О. Історія Леґіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918 // Дзвін. – 1991. – № 9-12; 1992. – № 1-12; 1993. – № 1-6.

Думін О. Початки організації Українських Січових Стрільців // Вістник. Місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя. Т. 3. Кн. 7-8. – Львів, 1934.

Думін О. Про причини ограничення чисельности леґiону УСС // Вiстник. – 1934. – № 10.

З крiвавого шляху УСС. – Львiв, 1916.

З листiв одного героя (З письм четаря Iвана Балюка до Дмитра Донцова) // Шляхи. – 1915. – № 1.

За волю України: Історичний збірник УСС. 1914–1964 / За ред. С. Рiпецького. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1967.

Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо». Спомини з визвольної вiйни. – Ч. 1. – Львiв: Всесвiт, 1936.

Заклинський М. Дмитро Вiтовський. Спроба життєпису й характеристики. – Львiв: Всесвiт, 1936.

Заклинський М. З життя УСС в 1917 р. // Літопис Червоної Калини. – 1934. – № 12.

Зленко П. Українськi Сiчовi Стрiльцi. Матерiяли до бiблiографiчного показчика. Варшава, 1935.

Іванець І. Пресова Кватира УСС // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. – Львів, 1934.

Iванець I. Стрiлецька карикатура // Літопис Червоної Калини. – 1935. – № 3.

Iрчан М. Хто такi УСС i вiдки вони взялися i чого хотять? – Б. м., 1919.

Історія сiчових стрiльцiв: Воєнно-iсторичний нарис. – К.: Україна, 1992.

Калина В. Курiнь смерти УСС. Спогади старшини. – Львiв: Укр. бібліотека, 1936.

Карпенко О. Листопадова 1918 р. нацiонально-демократична революцiя на захiдноукраїнських землях // Український історичний журнал. – 1993. – № 1.

Клейноди України (з історії державної і національної символіки). Комплект з 33-х кольорових листівок. – К., 1991.

Крезуб А. Нарис iсторiї українсько-польської вiйни 1918 – 1919. – Львiв: Червона Калина, 1933.

Крезуб А. Штiрк чи Кербер? // Літопис Червоної Калини. – 1930. – № 5.

Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст. / Упоряд. Б.Якимович. – 4-те вид., змін. і доп. – Львів: Світ, 1992.

Кузьма О. Листопадовi днi 1918 р. – Львiв, 1931.

Купчинський Р. Заметіль. ІІ. Перед навалою: Повість зі стрілецького життя. – Львів: Каменяр, 1991.

Кучабський В. Від первопочинів до проскурівського періоду // Історія січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. – К.: Україна, 1992.

Лазарович М. Зародження українського стрілецького руху в Галичині: причини і наслідки // Розбудова держави. – 1996. – № 3.

Лазарович М. Організація Українських Січових Стрільців // Тернопіль. – 1995. – 4.

Лазарович М. Українські Січові Стрільці: національно-політична та культурно-просвітницька діяльність. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.

Лазарович М. Українські січові стрільці в період розгортання національної революції в Наддніпрянщині: 1917-1918 роки // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: (Зб. ст.). – К., 1999. – Вип. 5.

Лазарович М. Українські січові стрільці в революційних подіях у листопаді 1918 р. в Східній Галичині // Український історичний журнал. – 1998. – № 5.

Лазарович М. Формування національно-державницької ідеології леґіону Українських Січових Стрільців (1914 – початок 1917 рр.) // Мандрівець. Освітянський журнал. – 1998. – № 1.

Лазарович М., Лазарович Н. Національні риси в атрибутиці УСС // Четверта наукова геральдична конференція. Збірник тез, повідомлень та доповідей. – Львів, 1994.

Лазарович М., Лазарович Н. Національно-політична діяльність Українських Січових Стрільців в 1914 – на початку 1917 рр. // Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє. Щорічник / За заред. проф. Б. Лановика. – Тернопіль: Економічна думка, 1998.

Лазарович М., Лазарович Н. Соборницька ідея Українських Січових Стрільців (До 80-річчя Акту Злуки УНР і ЗУНР) // Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє. Щорічник / За ред. проф. Б. Лановика. – Тернопіль: Економічна думка, 1999.

Лановик Б., Лазарович М. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Знання-Прес, 2001.

Левицький В. Два фрагменти // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. – Львiв, 1934.

Левицький К. Великий Зрив. – Львiв: Червона Калина, 1931.

Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914–1918: В 3-х ч. – Львів, 1928–1930.

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. – Львів: Накл. власним, 1926.

Левицький К. Розпад Австрiї i українська справа // Воля. – Вiдень, 1920. – Т. 3. – Ч. 2.

Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. – Львів: Інститут українознавства НАНУ; Інститут Центрально-Східної Європи, 1998.

Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. – Львів: Каменяр, 1990.

Литвин М., Науменко К. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – К.: Знання, 1992.

Липа Ю. Галичани над морем // Літопис Червоної Калини. – 1936. – № 3.

Лотоцький О. Сторiнки минулого. – Ч. 3. – Варшава, 1934.

Лукiянович Д. Не попав у реєстр // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. – Львiв, 1934.

Луцький О. На Великiм Лузi // Календар т-ва «Просвiта» на 1926 р. – Львiв, 1925.

М. Р. Перший стрiлецький старшинський корпус // Літопис Червоної Калини. – 1934. – № 7-8.

Маланюк Є. Крути // Слово Просвіти. – 1998. – № 1.

Матейко Р. Галицькі лицарі волі. Українські визвольні змагання на Тернопiльщинi 1900-1920 років у контексті історії України. – Тернопіль: Принтер-інформ, 2002.

Матисякевич З. Хто вони, Українські Січові Стрільці? // Радянська Верховина. – 1990. – 4 серп.

Модзолевський В., Нарбут Г. До питання про державний герб України // Б-ка ж. «Пам’ятки України». – Кн. 1. Національна символіка. – 2-ге вид. – К., 1991.

Навроцький О. Олена Степанiвна i скадинавськi жiнки // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. – Львiв, 1933. – С. 35-44.

Назарук О. Мілітарний рух серед української молодіжи середніх шкіл перед війною // Діло. – 1915. – 16-17 жовт.

Назарук О. Слiдами Українських Сiчових Стрiльцiв. – Львiв, 1916.

Наші стрільці в рік по шевченківськім здвизі 28 червня 1914 р. – Відень: Накл. УБУ, 1915.

Олексин Б. Пісня про червону калину. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1974.

Онуфрик С. Оркестра У.С.С. // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. – Львiв, 1933.

Островерха М. Грозна калини в Українських Січових Стрільців – Нью-Йорк: Накл. автора, 1962.

Островерха М. Соняшний фрагмент // Літопис Червоної Калини. – 1934. – № 1.

Палiїв Д. Листопадова революцiя: З моїх споминiв. – Львiв: Новий час, 1929.

Палiїв Д. УСС на розстайнiй дорозi... // Календар Батькiвщина на 1937 р. – Львiв, б. р.

Пачовський М. Вивiшення прапору // Наш Львiв. Ювiлейний зб. 1252—1952. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1953.

Пеленський Д. Осiнь 1918 р. // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. – Львiв, 1933.

Петрiв В. Спомини з часiв української революцiї (1917—1921). – Ч. 3. – Львiв: Червона Калина, 1930.

Про сiчовий рух // Запорожець. Календар для народа на 1921 р. – Вiдень, 1920.

Р. К. Пiд Львiв! // Календар Червоної Калини на 1925 р. – Львiв—Київ, 1924.

Р-кий I. Спомини львiвських падолистових днiв 1918 р. // Український Скиталець. – Лiберець, 1920. – № 1.

Ріпецький С. Листопад 1918 року. Листопадовий Зрив, Українські Січові Стрільці, полковник Дмитро Вітовський – в кривому дзеркалі споминів Лонгина Цегельського – Нью-Йорк; Детройт: Братство УСС, 1961.

Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Нью-Йорк: Червона калина, 1956.

Розмова з Полковником Андрієм Мельником, керманичем Українського Націоналістичного Руху. – Б. м., 1950.

Сафронiв В. На стрiлецьких «уходах» // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1993 р. – Львiв, 1933.

Семотюк Я. Українськi вiйськовi вiдзнаки. – Торонто, 1991.

Соловей Д. Винищення українства – основна мета Росії у війні 1914 р. // Новий літопис. – Вінніпег—Манітоба, 1963. – № 1.

Солтикевич Я. Салют останньої сотнi. — Торонто, 1964.

Степанів О. На передодні великих подій. Власні переживання і думки 1912–1914. – Львів: Червона Калина, 1930.

Стефанiв З. Iсторiя українського вiйська // Київська старовина – 1993. – № 2.

Тарнавський М. Спогади. – Львів, 1992.

Темницький В. Українські Січові Стрільці (Думки й уваги з приводу українського мілітарного руху). – Відень: СВУ, 1915.

Трильовський К. З мого життя // Гей, там на горі «Січ» іде... Пропам’ятна книга «Січей». – Вінніпег, 1985.

Трильовський К. З моїх споминiв. Початки стрiлецької органiзацiї i Боєва Управа // Iсторичний календар-альманах Червоної Калини на 1927 р. – Львiв, 1926.

Трофим’як Б. Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з початку 30-х років ХІХ ст. до 1939 рр.): Навч. посібник. – К.: ІЗМН, 1997.

Трухан М. Негативний стереотип українця в польськiй пiслявоєннiй лiтературi. – Мюнхен—Львiв, 1992.

Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї Українських Сiчових Стрiльцiв. – Ч.1. – Рогатин—Львiв—Київ: Журавлi, 1923.

Угрин-Безгрішний М. Отаман УСС Михайло Галущинський // Літопис Червоної Калини. – 1931. – № 11.

Угрин-Безгрішний М. Українські Січові Стрільці // Календар Червоної Калини на 1924 р. – Львів—Київ, 1923.

Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914–1920 / За ред. Б. Гнаткевича. – Репринт. відтворення з вид. 1935 р. – Львiв: Слово, 1991.

Ходак I. Дмитро Вiтовський – провiдник листопадового чину // Літопис Червоної Калини. – 1991. – № 2.

Цегельський Л. Вiд легенд до правди. Спомини про події в Україні зв’язані з Першим Листопадом 1918 р. – Нью-Йорк—Фiладельфiя: Булава, 1960.

Чайковський А. Як формовано Сiчових Стрiльцiв у Самбiрщинi // Літопис Червоної Калини. – 1931. – № 9.

Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). – Львiв, 1931.

Шухевич С. Видиш брате мiй (8 мiсяцiв серед УСС). – Львiв: Червона Калина, 1930.

Щуровський В. Спомини з пробування УСС на Надніпров’ю в 1918 р. // Літературно-Науковий Вісник. – 1925. – Кн. 3.

Юревич-Кнiгинецький Е. Українськi мiлiтарнi органiзацiї у Схiднiй Галичинi перед свiтовою вiйною // За державнiсть. Матерiяли до iсторiї вiйська українського. Зб. 6. – Калiш, 1936.

Якимович Б. До питання про українську національну символіку // Б-ка ж. «Пам’ятки України». – Кн. 1. Національна символіка. – 2-ге вид. – К., 1991.

Oborona Lwowa 1-2 listopada 1918. Relacje uczestnikow. – Lwow, 1933.

Примітки

1

* Слова з вірша підхорунжого УСС Миколи Угрина-Безгрішного

(обратно)

2

** П’ємонт – історична область Італії, яка в середині ХІХ ст. стала центром національного об’єднання.

(обратно)

3

* Перше товариство «Сокіл» було засноване в селі Купчинцях на Тернопільщині в 1891 р. заходом Костя Жмура та Павла Думки, а в лютому 1894 р. за ініціативою інженера Василя Нагірного воно постало й у Львові. Першу «Січ» створив вiдомий український громадський дiяч, адвокат з Коломиї Кирило Трильовський у селі Завалля на Станіславщині 5 травня 1900 р.

(обратно)

4

[1] За волю України: Історичний збірник УСС. 1914-1964. / За ред. С.Рiпецького. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. – С. 441.

(обратно)

5

[2] Лановик Б., Лазарович М. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Знання-Прес, 2001. – С. 357.

(обратно)

6

* Головна Українська Рада – полiтична репрезентація українського народу в Австро-Угорщині пiд час Першої світової вiйни. Була утворена 1 серпня 1914 р. з iнiцiативи відомого громадсько-політичного діяча К. Левицького на спiльній нараді активу полiтичних партiй. До її складу ввійшли представники всіх трьох найвпливовіших українських партій: національно-демократичної, радикальної та соціал-демократичної. Головою Ради було обрано д-ра Костя Левицького.

(обратно)

7

** Українська Бойова Управа – організаційно-координаційний центр леґіону УСС.

(обратно)

8

[3] Дiло. – 1915. – 24 лист.; Думiн О. Історія Леґіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918 // Дзвiн. – 1993. – № 1. – С. 122.

(обратно)

9

[4] Про сiчовий рух // Запорожець. Календар для народа на 1921 р. – Вiдень, 1920. – С. 45.

(обратно)

10

[5] Лазарович М. Українські Січові Стрільці: національно-політична та культурно-просвітницька діяльність. – Тернопіль: Економічна думка, 2000. – С. 43.

(обратно)

11

[6] Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями. – Львiв: Діло, 1934. – С. 6, 8, 11.

(обратно)

12

[7] Лазарович М. Українські Січові Стрільці... – С. 47.

(обратно)

13

[8] Див.: Там само. – С. 50-51.

(обратно)

14

[9] Лановик Б., Лазарович М. Історія України… – С. 358.

(обратно)

15

* У леґіоні УСС, як і в довоєнних товариствах «Січ» та «Січові стрільці», вживалися терміни «чета» і «четар», а не «чота», «чотар», як у деяких військових формуваннях пізнішого часу. Їх назву, яка походить від сербського слова «чета», запровадив організатор січового руху Кирило Трильовський.

(обратно)

16

[10] Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї Українських Сiчових Стрiльцiв. – Ч. 1. – Рогатин—Львiв—Київ: Журавлi, 1923. – С. 103.

(обратно)

17

[11] Гордiєнко В. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – Львiв, 1990. – С. 14.

(обратно)

18

[12] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська (вiд княжих часiв до 20-х рокiв ХХ ст.) / Упоряд. Б.Якимович. – 4-те вид., змiн. i доп. — Львiв: Свiт, 1992. – С. 304.

(обратно)

19

[13] Цит. за: Думiн О. Історія Леґіону… // Дзвін. – 1991. – № 12. – С. 104.

(обратно)

20

[14] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 306-307.

(обратно)

21

[15] Там само. – С. 309.

(обратно)

22

[16] Литвин М., Науменко К. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – К.: Знання, 1992. – С. 13.

(обратно)

23

[17] Думiн О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 12. – С. 108.

(обратно)

24

[18] За волю України... – С. 378.

(обратно)

25

[19] Центральний державний історичний архів (далі: ЦДІА) України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 9; Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння (далі: ЦДАВОВУ) України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 46.

(обратно)

26

[20] Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв. – Фiладельфiя: Америка, 1955. – С. 22; Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Нью-Йорк: Червона калина, 1956. – С. 99.

(обратно)

27

[21] Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 6 січ.

(обратно)

28

[22] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 14 зв.; Про сiчовий рух... – С. 54; Думiн О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 12. – С. 115-116.

(обратно)

29

[23] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 316-317; Литвин М., Науменко К. Українськi Сiчовi Стрiльцi... – С. 14.

(обратно)

30

[24] Думiн О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 12. – С. 104.

(обратно)

31

[25] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 368 чт, оп. 1, спр. 145, арк. 2-3.

(обратно)

32

[26] Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями... – С. 10; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред. Б.Гнаткевича. – Репринт. відтворення з вид. 1935 р. – Львiв: Слово, 1991. – С. 19; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1991. – № 11. – С. 127.

(обратно)

33

[27] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 13, арк. 12; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 19.

(обратно)

34

[28] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 47-48 зв.; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 20-24; ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 76-77.

(обратно)

35

[29] Новий час. – 1934. – № 181; Шухевич С. Видиш брате мiй (8 мiсяцiв серед УСС). – Львiв: Червона Калина, 1930. – С. 27-28.

(обратно)

36

[30] Львiвська наукова бiблiотека iм. В.Стефаника НАН України (далі: ЛНБ НАН України), від. рукописів, ф. 9, од. зб.4352.

(обратно)

37

[31] Вістник Союзу визволення України. – 1915. – 24 квіт.

(обратно)

38

[32] Гірняк Н. Організація і духовий ріст У.С.С... – С. 54.

(обратно)

39

[33] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 29; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 14-15, 26; ф. 353 т, оп. 1, спр. 13, арк. 20.

(обратно)

40

[34] Доценко О. Невiдома сторiнка з легенди про Українських Січових Стрільців // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. – Львiв, 1933. – С. 46.

(обратно)

41

[35] Див.: Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї Українських Січових Стрільців... – С. 110-115.

(обратно)

42

[36] Бой. Українські Січові Стрільці (УСС) і Січові Стрільці (СС) // Календар Червоної Калини на 1924 р. – Львів—Київ, 1923. – С. 74.

(обратно)

43

[37] Заклинський М. Дмитро Вiтовський. Спроба життєпису й характеристики. – Львiв: Всесвiт, 1936. – С. 10-11.

(обратно)

44

[38] Дiло. – 1915. – 8 трав.; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо». Спомини з визвольної вiйни. – Ч. 1. – Львiв: Всесвiт, 1936. – С. 43.

(обратно)

45

[39] Ходак I. Дмитро Вiтовський – провiдник листопадового чину // Літопис Червоної Калини. – 1991. – № 2. – С. 47.

(обратно)

46

[40] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 14 зв., 39 зв. – 40; Заклинський М. Дмитро Вiтовський. Спроба життєпису... – С. 10.

(обратно)

47

[41] За волю України... – С. 278-279.

(обратно)

48

[42] Там само. – С. 399, 465-466.

(обратно)

49

* Союз визволення України – політична організація, заснована в серпні 1914 р. у Відні групою емігрантів зі Східної України (Дмитро Донцов, Володимир Дорошенко, Андрій Жук, Микола Залізняк, Мар’ян Меленевський, Олександр Скоропис-Йолтуховський). Програмними цілями СВУ було утворення самостійної Української держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою тощо. Союз вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори.

(обратно)

50

[43] ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од. зб.4352.

(обратно)

51

[44] Цит. за: Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1991. – № 12. – С. 118-119.

(обратно)

52

* Загальна Українська Рада – українська політична організація, яка утворилася 5 травня 1915 р. у Відні після розширення складу Головної Української Ради. Зміна назви пояснювалася тим, що ЗУР після входження до неї, окрім галичан, і представників Буковини та Наддніпрянщини мала виражати інтереси не лише галицькі, а й загальноукраїнські. Виступала за створення незалежної держави на теренах підросійської України та надання національно-територіальної автономії українським землям у складі Австро-Угорщини.

(обратно)

53

[45] Наші стрільці в рік по шевченківськім здвизі 28 червня 1914 р. – Відень, 1915. – С. 108

(обратно)

54

[46] Вістник Союза визволення України. – 1915. – Травень-червень.

(обратно)

55

[47] Цит. за: Ріпецький С. Назв. праця. – С. 116.

(обратно)

56

[48] З листiв одного героя (З письм четаря Iвана Балюка до Дмитра Донцова) // Шляхи. – 1915. – № 1. – С. 19.

(обратно)

57

[49] Балюк I. Листи з поля // Тим, що впали. Лiтературно-мистецький збірник. Кн. 1 / Зложив М.Голубець, украсив І.Іванець. Артистична Горстка і Пресова Кватира УСС в поли. – Львів, 1917. – С. 66.

(обратно)

58

[50] З листiв одного героя... – С. 17.

(обратно)

59

[51] Дiло. – 1915. – 8 трав.

(обратно)

60

[52] З листiв одного героя... – С. 18.

(обратно)

61

[53] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 321.

(обратно)

62

[54] Діло. – 1916. – 16 лип.

(обратно)

63

[55] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 322.

(обратно)

64

[56] Левицький К. Iсторiя визвольних змагань галицьких українцiв з часу свiтової вiйни 1914—1918. – Перша часть. – Львів, 1928. – С. 213.

(обратно)

65

* До УСС наказ було доведено 21 серпня 1915 р.

(обратно)

66

[57] За волю України... – С. 395.

(обратно)

67

** Польські військові формування в складі австрійської армії в цей час нараховували три повні полки піхоти та частини кавалерії і артилерії.

(обратно)

68

[58] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 325.

(обратно)

69

[59] Матисякевич З. Хто вони, Українські Січові Стрільці? // Радянська Верховина. – 1990. – 4 серп.

(обратно)

70

[60] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 348.

(обратно)

71

[61] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 3-4. – С. 130.

(обратно)

72

[62] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 47-50.

(обратно)

73

[63] За волю України… – С. 399.

(обратно)

74

[64] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 329.

(обратно)

75

[65] Ріпецький С. Назв. праця. – С. 131; Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 329.

(обратно)

76

[66] Граничка Л. Як я був Усусусом. Як писався літопис проф. Боберського // Літопис Червоної Калини. – 1929. – № 3. – С. 13.

(обратно)

77

* Кіш УСС – підрозділ, основним завданням якого був набір добровольців та опіка пораненими і хворими стрільцями і старшинами.

(обратно)

78

[67] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 3.

(обратно)

79

[68] Там само, ф. 353 т, оп. 1, спр. 17, арк. 1-2, ф. 309 чт, оп. 1, спр. 1209т, арк. 140-141; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1991. – № 11. – С. 125-126.

(обратно)

80

[69] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 13, арк. 10.

(обратно)

81

[70] Діло. – 1915. – 16 лист.

(обратно)

82

[71] Див.: Шляхи. – 1915. – № 2. – С. 65, 1916. – 3ш. 1-2 за квiт. – С. 337; Дiло. – 1915. – 16 лист.

(обратно)

83

[72] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 2, арк. 51 зв.

(обратно)

84

[73] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 9-10. – С. 133.

(обратно)

85

[74] Дiло. – 1915. – 25 лист.

(обратно)

86

[75] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 56-57.

(обратно)

87

[76] Там само, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 65-65 зв.

(обратно)

88

* 2-го вересня 1916 р. майору А. Вариводі було присвоєно звання підполковника.

(обратно)

89

* Збiрник статей, спогадiв та документiв з iсторiї леґiону УСС «За волю України» на 409-й сторінці містить наказ команди леґiону УСС ч. 1 від 30 травня 1916 р., у першому пункті якого зазначається: «Ц. і к. Вища Команда Армії (АОК) видала розпорядок К. Nо. 554611 в[ід] 11 ц[ього] м[ісяця], на основі котрого полк УСС має від тепер носити назву Український леґiон (Украініше леґiон)»

(обратно)

90

[77] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 345.

(обратно)

91

[78] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 5-6. – С. 130.

(обратно)

92

* За словами отамана Ґорука, у критичний момент підполковник Варивода так упав духом, що подав прохання звільнити його від командуванням полком УСС.

(обратно)

93

[79] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 5-6. – С. 131.

(обратно)

94

[80] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 334.

(обратно)

95

[81] Ріпецький С. Назв. праця. – С. 159.

(обратно)

96

[82] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 335.

(обратно)

97

[83] Ріпецький С. Назв. праця. – С. 160.

(обратно)

98

[84] Дзiковський В. Коло Потутор. – Відень, 1917. – С. 12.

(обратно)

99

[85] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 67-68.

(обратно)

100

[86] Ріпецький С. Назв. праця. – С. 161-162.

(обратно)

101

[87] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 5-6. – С. 134.

(обратно)

102

[88] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 5-6. – С. 135.

(обратно)

103

[89] Ріпецький С. Назв. праця. – С. 163.

(обратно)

104

[90] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 337.

(обратно)

105

[91] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 70.

(обратно)

106

[92] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 338; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 71.

(обратно)

107

[93] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 5-6. – С. 139.

(обратно)

108

[94] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 339.

(обратно)

109

[95] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 593, арк. 6; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 13.

(обратно)

110

[96] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 75.

(обратно)

111

* Вишкіл УСС – підрозділ, основним завданням якого було вiйськове навчання новобранцiв УСС i тих стрiльцiв, якi поверталися до леґiону пiсля хвороб і поранень.

(обратно)

112

[97] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 68, 75.

(обратно)

113

[98] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 85-86.

(обратно)

114

[99] ЦДІА України у м. Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 15.

(обратно)

115

[100] Там само. – Арк. 16.

(обратно)

116

[101] Дiло. – 1916. – № 270; Крезуб А. Штiрк чи Кербер? // Літопис Червоної Калини. – 1930. – № 5. – С. 3-4.

(обратно)

117

[102] ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од. зб. 4394.

(обратно)

118

[103] Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст У.С. С... – С. 72.

(обратно)

119

[104] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 13; Левицький К. Iсторiя визвольних змагань... – С. 458-459.

(обратно)

120

[105] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 25, арк. 23 зв.

(обратно)

121

[106] Левицький К. Iсторiя визвольних змагань... – С. 460.

(обратно)

122

[107] Історія сiчових стрiльцiв: Воєнно-iсторичний нарис. – К.: Україна, 1992. – С. 25.

(обратно)

123

[108] Там само. – С. 26.

(обратно)

124

[109] Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 1. – С. 82.

(обратно)

125

[110] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 9-10. – С. 133.

(обратно)

126

[111] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 562, арк. 20.; ф. 353 т, оп. 1, спр. 227, арк. 3 зв., 10-13; спр. 229, арк. 38-38 зв.; ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 5 зв. та iн.

(обратно)

127

[112] Iванець I. Стрiлецька карикатура // Літопис Червоної Калини. – 1935. – № 3. – С. 6.

(обратно)

128

[113] Шляхи. – 1916. – Зш. за листопад і грудень. – С. 763.

(обратно)

129

[114] З листів одного героя... – С. 17.

(обратно)

130

[115] За волю України... – С. 421-423.

(обратно)

131

[116] Бобинський В. Гість із ночі: Поезія. Проза. публіцистика. Літературна критика. Переклади / Упоряд.; передм.; приміт. М.Дубини. – К.: Дніпро, 1990. – С. 6.

(обратно)

132

[117] Українське Слово. – 1916. – 2 черв.

(обратно)

133

[118] ЦДІА України у м. Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 1, арк. 59 зв.; Шляхи. – 1916. – 2-й Зш. за трав. та 1 і 2-й за черв. – С. 396; Вістник Союзу визволення України. – 1917. – 30 вер.

(обратно)

134

[119] Розмова з Полковником Андрієм Мельником, керманичем Українського Націоналістичного Руху. – Б. м., 1950. – С. 10.

(обратно)

135

[120] За волю України... – С. 135.

(обратно)

136

[121] Діло. – 1916. – № 74; Ріпецький С. Назв. праця. – С. 96.

(обратно)

137

[122] Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 16 квіт.

(обратно)

138

[123] ЦДІА України у м. Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 70; Заклинський М. «А ми тую стрілецькую славу збережемо»... – Ч. 1. – С. 39.

(обратно)

139

[124] Вістник Союзу визволення України. – 1917. – 7 січ.

(обратно)

140

[125] З листів одного героя... – С. 17.

(обратно)

141

[126] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 13, арк. 18.

(обратно)

142

[127] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 11; Дзiковський В. Герб України // Свiт. – 1917. – № 8. – С. 137-138; Семотюк Я. Українськi вiйськовi вiдзнаки. – Торонто, 1991. – С. 38.

(обратно)

143

[128] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 11; Дзiковський В. Герб України... – С. 137-138.

(обратно)

144

[129] Іванець І. Пресова Кватира УСС //Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. – Львів, 1934. – С. 8-9.

(обратно)

145

[130] Дзiковський В. Герб України... – С. 130.

(обратно)

146

[131] За волю України... – С. 435.

(обратно)

147

[132] Модзолевський В., Нарбут Г. До питання про державний герб України // Б-ка ж. «Пам’ятки України». – Кн. 1. Національна символіка. – 2-ге вид. – К., 1991. – С. 24.; Якимович Б. До питання про українську національну символіку // Там само. – С. 4.

(обратно)

148

[133] Веринський Л. Вишкіл і Кіш над Дністром // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1929 р. – Львів, 1929. – С. 139-140.

(обратно)

149

[134] Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 7 трав.; Діло. – 1916. – 30 квіт.

(обратно)

150

[135] Солтикевич Я. Салют останньої сотнi. – Торонто, 1964. – С. 38.

(обратно)

151

[136] Див.: Клейноди України (з історії державної і національної символіки). Комплект з 33-х кольорових листівок. – К., 1991. – Л.21.

(обратно)

152

[137] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 34-35; ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 28-29, 71.

(обратно)

153

[138] Дiло. – 1916. – 20 лют.

(обратно)

154

[139] Рiпецький С. Назв. праця. – С. 115.

(обратно)

155

[140] Див.: Навроцький О. Олена Степанiвна i скадинавськi жiнки // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. – Львiв, 1933. – С. 35-44.

(обратно)

156

[141] Вістник Союзу визволення України. – 1915. – № 23—24.

(обратно)

157

[142] Діло. – 1916. – 26 квіт.

(обратно)

158

[143] Див.: Там само. – 17 трав.

(обратно)

159

[144] Левицький К. Історія визвольних змагань... – Ч. 1. – С. 121.

(обратно)

160

[145] Дiло. – 1916. – 30 квiт.; Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 7 трав.; Дзiковський В. Герб України... – С. 137-138.

(обратно)

161

[146] Тарнавський М. Спогади. – Львів, 1992. – С. 49; Ріпецький С. Назв. праця – С. 151-152.

(обратно)

162

[147] Заклинський М. «А ми тую стрілецькую славу збережемо»... – Ч. 1. – С. 139.

(обратно)

163

[148] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1993. – № 2-3. – С. 147.

(обратно)

164

[149] Тарнавський М. Спогади... – С. 51.

(обратно)

165

[150] ЦДІА України у Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 56; спр. 486, арк. 4 зв.; Діло. – 1917. – 14 січ.

(обратно)

166

[151] Діло. – 1916. – 20 лют.

(обратно)

167

[152] Семотюк Я. Назв. праця. – С. 38.

(обратно)

168

[153] Там само.

(обратно)

169

[154] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1993. – № 2-3. – С. 147-148; Ріпецький С. Назв. праця. – С. 150.

(обратно)

170

[155] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 39 зв., 47 зв., 57 зв.; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 7; Дiло. – 1916. – 30 квiт.

(обратно)

171

[156] ЦДIА України у Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 1, арк. 44 зв.; Дiло. – 1916. – 30 квiт., 16-17 трав.

(обратно)

172

[157] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 7.

(обратно)

173

[158] ЦДIА України у Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 1, арк. 40 зв.; Iванець I. Пресова Кватира... – С. 6.

(обратно)

174

[159] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1993. – № 4-6. – С. 131.

(обратно)

175

[160] Рiпецький С. Назв. праця... – С. 139.

(обратно)

176

[161] Вістник Союзу визволення України. – 1915. – 14 лист.

(обратно)

177

[162] Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Назв. праця. – С. 345.

(обратно)

178

* Слова з вірша підхорунжого УСС Миколи Угрина-Безгрішного.

(обратно)

179

[163] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 25, арк. 20 зв., 28 зв., 33 зв.

(обратно)

180

[164] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 340.

(обратно)

181

* Назва пояснюється тим, що чета використовувала новітню оборонну зброю, призначену для враження противника на невеликій відстані.

(обратно)

182

[165] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1993. – № 2-3. – С. 138.

(обратно)

183

[166] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 340; Рiпецький С. Назв. праця. – С. 177-178.

(обратно)

184

[167] Веринський Л. Над Ценiвкою // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1932 р. – Львiв, 1931. – С. 143-144; Олексин Б. Пісня про червону калину. – Нью-Йорк, 1974. – С. 61-62; Горбовий М. Гуцульська сотня УСС // Літопис Червоної Калини. – 1931. – № 5-6. – С. 14.

(обратно)

185

[168] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 1, 23-23 зв., 30, 33, 41-41 зв.

(обратно)

186

[169] Там само, спр. 7, арк. 77.

(обратно)

187

[170] Там само, спр. 3, арк. 24 зв. – 27; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 90.

(обратно)

188

[171] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 93.

(обратно)

189

* Нині Козівського району на Тернопільщині.

(обратно)

190

[172] Матейко Р. Галицькі лицарі волі. Українські визвольні змагання на Тернопiльщинi 1900-1920 років у контексті історії України. – Тернопіль: Принтер-інформ, 2002. – С. 51.

(обратно)

191

[173] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 91-92.

(обратно)

192

[174] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 342.

(обратно)

193

[175] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 7-8. – С. 121.

(обратно)

194

[176] Там само.

(обратно)

195

[177] Там само. – 1993. – № 2-3. – С. 138.

(обратно)

196

[178] Левицький К. Iсторiя визвольних змагань... – Ч. 3. – С. 588.

(обратно)

197

[179] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 25, арк. 45 зв.

(обратно)

198

[180] Там само, спр. 24, арк. 1 зв.; Вістник Союзу визволення України. – 1917. – 5 серп.

(обратно)

199

[181] Дiло. – 1928. – 1 лист.; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 9-10. – С. 134.

(обратно)

200

[182] ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од. зб. 4083, арк. 17-21; Дiло. – 1928. – 1 лист.

(обратно)

201

[183] Дiло. – 1928. – 1 лист.

(обратно)

202

[184] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 93.

(обратно)

203

[185] Там само, арк. 97.

(обратно)

204

[186] Там само, арк. 93.

(обратно)

205

[187] Там само, арк. 97.

(обратно)

206

[188] Там само, арк. 93, 98.

(обратно)

207

[189] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 123.

(обратно)

208

[190] Заклинський М. З життя УСС в 1917 р. // Літопис Червоної Калини. – 1934. – № 12. – С. 5.

(обратно)

209

[191] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 32-32 зв., 41-41 зв.

(обратно)

210

[192] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 9-10. – С. 133.

(обратно)

211

[193] Левицький К. Історія визвольних змагань... – Ч. 3. – С. 566-572, 653-655.

(обратно)

212

[194] ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1, арк. 17 зв. – 19 зв.; ЦДІА України у м. Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 20; Діло. – 1917. – 18 груд.

(обратно)

213

[195] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 492, арк. 12-12 зв., ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 20.

(обратно)

214

* «Сотник О. Микитка, – писав О. Думін, – будучи українцем, довгий час служив дієвим старшиною в австрійській армії, де набрався чорно-жовтого (австрофільського. – Авт.) духу і втратив національну свідомість. Січовим стрільцям довго довелося попрацювати, щоб розбудити в ньому зацікавлення українськими справами. Та праця була недаремна: під впливом стрільців сотник О. Микитка зовсім змінився, став українським патріотом, згодом вступив до Галицької армії, щоб у її історії записати своє ім’я незатертими літерами» (Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 11-12. – С. 118.).

(обратно)

215

[196] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 20.

(обратно)

216

[197] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 24, арк. 26-27.

(обратно)

217

[198] Палiїв Д. УСС на розстайнiй дорозi... // Календар Батькiвщина на 1937 р. – Львiв, б. р. – С. 61.

(обратно)

218

[199] Веринський Л. Вишкiл i Кiш УСС... – С. 139; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 1. – С. 130, 135.

(обратно)

219

[200] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 492, арк. 12.

(обратно)

220

[201] Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст УСС... – С. 74; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – С. 130.

(обратно)

221

[202] ЛНБ НАН України, вiд.рукописiв, ф. 48, од.зб. 132ч / 21, арк. 106-117.

(обратно)

222

[203] Палiїв Д. УСС на розстайнiй дорозi... – С. 61; За волю України... – С. 424, 458.

(обратно)

223

[204] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 24, арк. 23 зв. – 25, спр. 25, арк. 61-62.

(обратно)

224

[205] Там само, спр. 24, арк. 23 зв., 25.

(обратно)

225

[206] Палiїв Д. Листопадова революцiя: З моїх споминiв. – Львiв: Новий час, 1929. – С. 11; Палiїв Д. УСС на розстайнiй дорозi... – С. 61-62.

(обратно)

226

[207] Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. – Львів: Каменяр, 1990. – С. 50.

(обратно)

227

[208] Заклинський М. З життя УСС в 1917 р... – С. 4-5; Палiїв Д. УСС на розстайнiй дорозi... – С. 62.

(обратно)

228

[209] За волю України... – С. 424-425.

(обратно)

229

[210] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 25, арк. 62; За волю України... – С. 426; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 13, арк. 34 зв.

(обратно)

230

[211] За волю України... – С. 428-430.

(обратно)

231

[212] За волю України... – С. 426-427, 430; ЦДІА України у м. Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 492, арк. 12 зв.

(обратно)

232

[213] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 492, арк. 12 зв.

(обратно)

233

[214] Там само, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 68 зв.

(обратно)

234

[215] Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 11; Заклинський М. З життя УСС в 1917 р... – С. 5.

(обратно)

235

[216] ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1, арк. 68 зв., 71 зв.-72 зв.

(обратно)

236

[217] Левицький К. Iсторiя визвольних змагань.. – Ч. 3. – С. 734.

(обратно)

237

[218] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 120, 125.

(обратно)

238

* Мова йде про Курінь Сiчових Стрiльцiв, зорганiзований наприкiнцi 1917 р. в Києвi.

(обратно)

239

[219] Грушевський М. Новий перiод iсторiї України за роки вiд 1914 до 1919. – К., 1992. – С. 34.

(обратно)

240

[220] ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1, арк. 72 зв.

(обратно)

241

[221] Українське Слово. – 1918. – 10 трав.; Дiло. – 1918. – 12 трав.

(обратно)

242

[222] ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1, арк. 140 зв.; Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 450.

(обратно)

243

[223] Сафронiв В. На стрiлецьких «уходах» // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1933 р. – Львiв, 1933. – С. 80-84; Онуфрик С. Оркестра У.С.С. // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. – Львiв, 1933. – С. 131.

(обратно)

244

[224] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 99-106, 120-122.

(обратно)

245

[225] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 10; Луцький О. На Великiм Лузi // Календар т-ва «Просвiта» на 1926 р. – Львiв, 1925. – С. 109-110.

(обратно)

246

[226] ЦДІА України у м. Львові, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 18-19; Вишиваний В. Українськi Сiчовi Стрiльцi з весни 1918 р. до перевороту в Австрії // Запорожець. Календар на 1921 р. – Відень, 1921. – С. 89.

(обратно)

247

[227] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 10-16; Дiло. – 1931. – 8-9 трав. та ін.

(обратно)

248

[228] Дiло. – 1918. – 25 лип.; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 11-12. – С. 122.

(обратно)

249

[229] Українське Слово. – 1918. – 10 трав.

(обратно)

250

[230] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 136; Думiн О. Iсторія Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 11-12. – С. 125; Петрiв В. Спомини з часiв української революцiї (1917–1921). – Ч. 3. – Львiв: Червона Калина, 1930. – С. 154-155.

(обратно)

251

[231] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 11-12. – С. 122; Рiпецький С. Назв. праця. – С. 193; Мелешко Ф. Українські Січові Стрільці у Єлисаветщині / За волю України... – С. 207.

(обратно)

252

[232] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 137.

(обратно)

253

[233] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 24, арк. 17; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо...» – Ч. 1. – С. 130; Ч.2. – С. 41-42; Щуровський В. Спомини з пробування УСС на Надніпров’ю в 1918 р. // Літературно-Науковий Вісник. – 1925. – Кн. 3. – С. 226-227.

(обратно)

254

[234] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 138.

(обратно)

255

[235] Iсторiя сiчових стрiльцiв... – С. 49.

(обратно)

256

[236] Безручко М. Сiчовi стрiльцi в боротьбi за державнiсть // За державнiсть. Матерiали до iсторiї Вiйська Українського. – Зб. 2. – Калiш, 1930. – С. 51.

(обратно)

257

[237] Маланюк Є. Крути // Слово Просвіти. – 1998. – № 1. – С. 5.

(обратно)

258

[238] Див.: В. К. Сiчовi Стрiльцi. Їх iсторiя i характер. – Львiв, 1920. – С. 45; Винниченко В. Відродження нації: У 3-х ч. Ч.2. – Репринтне відтворення 1920 р. – К., 1990. – Ч. 3. – С. 90; Грушевський М. Новий перiод... – С. 32, 34; Литвин М., Науменко К. Українськi Сiчовi Стрiльцi... – С. 39.

(обратно)

259

* У березні 1918 р. курінь за рахунок добровольців було розгорнуто в полк Сiчових Стрiльцiв. До його складу входило три піхотні курені (кожна по 4 сотні), дві скорострільні сотні, сотня кінної розвідки та гарматний дивізіон – всього близько 3-х тисяч бійців. Командував полком Євген Коновалець.

(обратно)

260

[239] Див. про це: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 113, 131-133, 136-137; За волю України... – С. 431-433 та iн.

(обратно)

261

[240] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 79-80.

(обратно)

262

[241] Боротьба. – 1918. – 19 бер.

(обратно)

263

[242] Липа Ю. Галичани над морем // Літопис Червоної Калини. – 1936. – № 3. – С. 8-10.

(обратно)

264

[243] Добрянський А. Царська iмперiя впала. Рiк 1917 // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1937 р. – Львiв, 1937. – С. 13-17; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 93.

(обратно)

265

[244] Лотоцький О. Сторiнки минулого. – Ч. 3. – Варшава, 1934. – С. 332-334.

(обратно)

266

[245] Iрчан М. Хто такi УСС i вiдки вони взялися i чого хотять? – Б. м., 1919. – С. 13; Калина В. Курiнь смерти УСС. Спогади старшини. – Львiв: Укр. бібліотека, 1936. – С. 35; Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 14.

(обратно)

267

[246] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 23 зв., 32-33, 68.

(обратно)

268

[247] Левицький К. Великий Зрив. – Львiв: Червона Калина, 1931. – С. 92.

(обратно)

269

[248] Р-кий I. Спомини львiвських падолистових днiв 1918 р. // Український Скиталець. – Лiберець, 1920. – № 1. – С. 6; Цегельський Л. Вiд легенд до правди. Спомини про події в Україні зв’язані з Першим Листопадом 1918 р. – Нью-Йорк—Фiладельфiя: Булава, 1960. – С. 25, 32-33; Крезуб А. Нарис iсторiї українсько-польської вiйни 1918 – 1919. – Львiв: Червона Калина, 1933. – С. 28.

(обратно)

270

[249] Див. про це: Кузьма О. Листопадовi днi 1918 р. – Львiв, 1931. – С. 40-41; Р-кий I. Спомини... – № 1. – С. 6-7; Крезуб А. Нарис iсторiї українсько-польської вiйни... – С. 28.

(обратно)

271

[250] Р-кий I. Спомини... – № 1. – С. 7-8.

(обратно)

272

[251] Кузьма О. Листопадовi днi... – С. 41; Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на Західних Землях України зі спогадами і життєписами членів Комітету Виконавців Листопадового Чину. – Нью-Йорк—Ванкувер, 1973. – С. 30; Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 15.

(обратно)

273

[252] Р-кий I. Спомини... – № 1. – С. 6; Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 466.

(обратно)

274

[253] Гуцуляк М. Перший Листопад... – С. 270.

(обратно)

275

[254] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 2; Кузьма О. Листопадовi днi... – С. 130; Рiпецький С. Назв. праця. – С. 203; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 129.

(обратно)

276

[255] ЦДIА Украни у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 31 зв. – 33; Гуцуляк М. Перший Листопад... – С. 270.

(обратно)

277

[256] Гуцуляк М. Перший Листопад... – С. 270.

(обратно)

278

[257] Гуцуляк М. Перший Листопад... – С. 311-312.

(обратно)

279

[258] Дiло. – 1928. – 1 лист.

(обратно)

280

[259] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 24, арк. 28-29; Паліїв Д. Листопадова революцiя... – С. 23.

(обратно)

281

* Збірна Станиця УСС – підрозділ, який займався набором добровольців, опікувався тими стрільцями, що перебували поза межами леґіону, збирав й відсилав до Коша вилікуваних після поранень і хвороб.

(обратно)

282

[260] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 24, арк. 28-29.

(обратно)

283

[261] Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 14.

(обратно)

284

[262] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 3, 5, 6; Дiло. – 1928. – 1 лист.; Пеленський Д. Осiнь 1918 р. // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. – Львiв, 1933. – С. 77.

(обратно)

285

[263] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 6; Щуровсьий В. Спомини... – С. 222; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 45-46.

(обратно)

286

[264] Карпенко О. Листопадова 1918 р. нацiонально-демократична революцiя на захiдноукраїнських землях // Український історичний журнал. – 1993. – № 1. – С. 18.

(обратно)

287

[265] Цегельський Л. Від легенд до правди... – С. 33.

(обратно)

288

[266] Карпенко О. Назв. праця. – С. 19.

(обратно)

289

[267] Дiло. – 1918. – 20 жовт., – 1928. – 1 лист.; Карпенко О. Назв. праця. – С. 18; Цегельський Л. Вiд легенд до правди... – С. 33; Левицький К. Великий Зрив... – С. 93, 109.

(обратно)

290

[268] Долинський Д. Крик життя. Боротьба Українського Народу за волю й незалежнiсть // Серед бурi. Лiтературний збірник. – Львiв, 1919. – С. 267; Левицький К. Великий Зрив... – С. 116-117.

(обратно)

291

[269] Гуцуляк М. Перший Листопад... – С. 15.

(обратно)

292

[270] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 3.

(обратно)

293

[271] Там само.

(обратно)

294

[272] Там само, арк. 5.

(обратно)

295

[273] Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 71.

(обратно)

296

[274] Рiпецький С. Назв. праця. – С. 205.

(обратно)

297

[275] Р-кий I. Спомини... – № 1. – С. 8-9.

(обратно)

298

[276] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 6-7; Р-кий I. Спомини... – № 1. – С. 9.

(обратно)

299

[277] Р-кий I. Спомини... – № 1. – С. 9.

(обратно)

300

[278] Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 14, 16, 23.

(обратно)

301

[279] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 7; Р-кий I. Спомини... – № 2. – С. 4; Дiло. – 1928. – 1 лист.; Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 17.

(обратно)

302

[280] Гуцуляк М. Перший Листопад... – С. 217-221; Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 23-25.

(обратно)

303

[281] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 466; Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 20.

(обратно)

304

[282] Гуцуляк М. Перший Листопад... – С. 179, 232-233.

(обратно)

305

[283] Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 24.

(обратно)

306

[284] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 7-8; Р.К. Пiд Львiв! // Календар Червоної Калини на 1925 р. – Львiв—Київ, 1924. – С. 33-35.

(обратно)

307

[285] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 8; Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 27-28.

(обратно)

308

[286] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 7; Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 23.

(обратно)

309

[287] Гуцуляк М. Перший Листопад... – С. 233, 280, 399.

(обратно)

310

[288] Див: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 3-5; Островерха М. Соняшний фрагмент // Літопис Червоної Калини. – 1934. – № 1. – С. 15.

(обратно)

311

[289] Дiло. – 1928. – 1 лист.; Цегельський Л. Вiд легенд до правди... – С. 35-36; Кузьма О. Листопадовi днi... – С. 47; Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 29.

(обратно)

312

* Звання полковника Д. Вітовському від імені УНРади 31 жовтня присвоїв К. Левицький.

(обратно)

313

** 31 жовтня ЦВК було реорганiзовано в Українську Генеральну Військову Команду.

(обратно)

314

[290] Ріпецький С. Листопад 1918 року. Листопадовий Зрив, Українські Січові Стрільці, полковник Д. Вітовський – в кривому дзеркалі споминів Л. Цегельського – Нью-Йорк; Детройт, 1961. – С. 23.

(обратно)

315

[291] Oborona Lwowa 1-2 listopada 1918. Relacje uczestnikow. – Lwow, 1933. – S.67, 291-294; Кузьма О. Листопадовi днi... – С. 55; Карпенко О. Назв. праця. – С. 20; Паліїв Д. Листопадова революція... – С. 28.

(обратно)

316

[292] Карпенко О. Назв. праця. – С. 20.

(обратно)

317

[293] Там само.

(обратно)

318

[294] Діло. – 1918. – 1 лист.; Левицький К. Великий Зрив... – С. 119.

(обратно)

319

[295] Кузьма О. Листопадов дні... – С. 55.

(обратно)

320

[296] Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 28, 32.

(обратно)

321

[297] Дiло. – 1918. – 1 лист.

(обратно)

322

[298] Левицький К. Великий Зрив... – С. 132-135; Кузьма О. Листопадовi днi... – С. 52-54.

(обратно)

323

[299] Дiло. – 1918. – 3 лист., – 1928. – 1 лист.; Левицький К. Великий Зрив... – С. 128-131; Литвин М., Науменко К. Iсторiя галицького стрiлецтва... – С. 66.

(обратно)

324

[300] Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. – Львів: Інститут українознавства НАНУ; Інститут Центрально-Східної Європи, 1998. – С. 36.

(обратно)

325

[301] Левицький К. Великий Зрив... – С. 131.

(обратно)

326

[302] Левицький К. Розпад Австрiї i українська справа // Воля. – Вiдень, 1920. – Т. 3. – Ч. 2. – С. 58; Кузьма О. Листопадовi днi... – С. 50-51.

(обратно)

327

[303] Дiло. – 1928. – 1 лист.

(обратно)

328

[304] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 129; Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 469; Рiпецький С. Назв. праця. – С. 206.

(обратно)

329

[305] Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 33-37.

(обратно)

330

[306] Р-кий I. Спомини... – № 2. – С. 5; Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 38.

(обратно)

331

[307] Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 37; Кузьма О. Листопадовi днi... – С. 59; Гуцуляк М. Перший Листопад... – С. 178, 199.

(обратно)

332

[308] Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 75; Кузьма О. Листопадовi днi... – С. 60.

(обратно)

333

[309] Діло. – 1918. – 3 лист.; Пачовський М. Вивiшення прапору // Наш Львiв. Ювiлейний зб. 1252—1952. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1953. – С. 150; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 81.

(обратно)

334

[310] Левицький К. Великий Зрив... – С. 136.

(обратно)

335

[311] Діло. – 1918. – 2 лист.

(обратно)

336

[312] Там само. – 5 лист.

(обратно)

337

[313] Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 40-41; Гуцуляк М. Перший Листопад... – С. 200.

(обратно)

338

[314] Див.: Гуцуляк М. Перший Листопад... – С. 86-90, 200-201.

(обратно)

339

[315] Пачовський М. Вивiшення прапору... – С. 150.

(обратно)

340

[316] Дiло. – 1918. – 1 лист.

(обратно)

341

[317] Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 35.

(обратно)

342

[318] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 8-9.

(обратно)

343

[319] Там само, арк. 9; Пеленський Д. Осiнь 1918 р... – С. 77.

(обратно)

344

[320] Пеленський Д. Осiнь 1918 р... – С. 77; Островерха М. Соняшний фрагмент... – С. 15.

(обратно)

345

[321] Левицький В. Два фрагменти // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. – Львiв, 1934. – С. 82; Островерха М. Грозна калини в Українських Січових Стрільців – Нью-Йорк: Накл. автора, 1962. – С. 124-126.

(обратно)

346

[322] Пеленський Д. Осiнь 1918 р... – С. 77-78.

(обратно)

347

[323] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 14, арк. 10, 11, 16; ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 20.

(обратно)

348

[324] Там само, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 20.

(обратно)

349

[325] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 129; Калина В. Курiнь смерти УСС. .. – С. 38; Кузьма О. Листопадовi днi... – С. 131-132; Пеленський Д. Осiнь 1918 р... – С. 77-79.

(обратно)

350

[326] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 475; Пеленський Д. Осiнь 1918 р... – С. 78-80; Кузьма О. Листопадовi днi... – С. 132-133.

(обратно)

351

[327] Кузьма О. Листопадовi днi... – С. 141; Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 476.

(обратно)

352

[328] Литвин М. Українсько-польська війна... – С. 38.

(обратно)

353

[329] Палiїв Д. Листопадова революцiя... – С. 43-44.

(обратно)

354

[330] Стефанiв З. Iсторiя українського вiйська // Київська старовина. – 1993. – № 2. – С. 81.

(обратно)

355

[331] Діло. – 1928. – 1 лист.

(обратно)

356

[332] Цегельський Л. Від легенд до правди... – С. 33.

(обратно)

357

[333] Дiло. – 1928. – 1 лист.

(обратно)

358

[334] Там же; Цегельський Л. Вiд легенд до правди... – С. 33.

(обратно)

359

[335] Цегельський Л. Вiд легенд до правди... – С. 45, 47.

(обратно)

360

[336] Гуцуляк М. Перший Листопад... – С. 13-14, 178.

(обратно)

361

[337] Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од. зб. 4352.

(обратно)

Оглавление

«МИ ПЕРШІ В БІЙ ЗА ВОЛЮ ЙДЕМ!..»*

«ТЕПЕР НАСТАВ ПРИГОЖИЙ ЧАС ПРОГНАТЬ РОЗБІЙНИКІВ ІЗ ХАТИ…»*

«НАША ЧЕСТЬ ВИМАГАЄ…»

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

*** Примечания ***