Таємнича Африка [Герман Фрайберг] (fb2) читать онлайн

Герман Фрайберг ТАЄМНИЧА АФРИКА

Переклад з німецької З. Кундіренко

Художнє оформлення В. Ігнатова

Перекладено з видання: Hermann Frayberg. Geheimnisvolles Afrika, Der Kinderbuchverlag, Berlin

ПЕРЕДМОВА

… Африка! Кому з нас ще з дитячих років не мирилась ця далека й таємнича земля! Хто з нас не захоплювався її чудовою природою, казковими багатствами, працьовитими й волелюбними людьми!

Ще зовсім недавно ми мало що знали про Африку. За останній час наші знання про «чорний континент» дуже збагатились, особливо після 1960 року, що вже ввійшов в історію, як «рік Африки». Чорний континент прокинувся! Сьогодні вже багато його країн здобули державність, стали незалежними.

Події, що сколихнули весь світ, напевне ж не пройшли і повз твою увагу, юний читачу. Разом з усіма радянськими людьми ти щиро радів, коли газети приносили звістку про те, що народ ще однієї колонії вигнав геть завойовників і підняв прапор свободи. На географічних картах у своїх підручниках ти з радістю закреслював старі назви і надписував нові: немає більше Французької Гвінеї, а є Гвінейська Республіка, не існує більше Французького Судану, а є Республіка Судан, зник назавжди Золотий Берег — таким він справді був для колонізаторів! — і народилась Республіка Гана… До болю в серці тебе хвилювали події в Конго, і стискались від гніву кулаки, коли ти дізнався, що найманці колонізаторів по-звірячому вбили героя конголезького народу Патріса Лумумбу.

До Африки, що розпрямляє свої дужі плечі, сьогодні прикуті погляди всіх чесних людей світу.

Ти, юний читачу, прочитав уже, мабуть, немало книжок про цю велику країну. А зараз тримаєш у руках ще одну. «Таємничою Африкою» назвав її автор. І в книжці справді розповідається про багато захоплюючих таємниць, що їх ховають у собі незаймані африканські ліси й неозорі степи.

Особливої ваги твір набуває своєю документальністю. Це розповідь не тільки очевидця, а й учасника дивовижних пригод, про які йде мова.

Вже з першої сторінки автор захоплює нас екзотикою своєї незвичайної професії — ловця хижих звірів. Можливо, про дещо з того, про що він пише, ти вже читав. Ну, скажімо, про полювання на мавп — скільки про це є книжок! Та все одно ти будеш вражений простою, навіть часом наївною, але такою образною і захоплюючою розповіддю негра Еели про його відчайдушний поєдинок з горилою — лютою і дуже небезпечною твариною. Як він добре знає звички мешканців лісових нетрів, як тонко помічає — немов по книзі читає — все, що діється навкруги.

Але довідаєшся ти й про таке, про що раніше, може, ніколи й не чув. Чи знаєш ти, наприклад, що зовсім недавно в джунглях Африки виявлено досі невідому велику тварину — окапі? І Г. Фрайберг — про це він цікаво розповідає в своїй книзі — був одним із перших людей світу, яким пощастило вистежити й побачити загадкового звіра.

Подив і захоплення викликають витримка, хоробрість і самовладання мисливців під час полювання на бегемотів, пітонів, крокодилів, левів. Ми разом з ними, невтомними слідопитами, переживаємо важкі, часто навіть драматичні пригоди, захоплюємось їхньою винахідливістю і спритністю, сміємося з кумедних випадків.

Та не тільки цікавими пригодами приваблює нас «Таємнича Африка». Найбільшою цінністю книжки є те, що в ній правдиво зображено життя народу. Про що б не писав автор, він подає цікаві подробиці побуту, скупими, але виразними деталями зображує риси характеру гордих мешканців джунглів.

Нас хвилюють страждання поневоленого народу, і разом з тим ми захоплюємось ним — його мужністю, загартованістю. Болем у серці віддаються страшні злидні простого люду. Темні, затуркані, в полоні диких забобонів, лісові жителі щодня мусять думати про те, як би прожити, як би не померти з голоду…

Молодий читач з цікавістю і користю для себе познайомиться з цією хорошою книгою. Разом з тим треба відзначити, що вона має і деякі прогалини, правда, не залежні від автора.

В Африці зараз відбуваються такі події, що яким би оперативним не був автор, він усіх їх не встигне своєчасно відобразити.

Г. Фрайберг, розповідаючи про Анголу, по якій він подорожував, пише, що країна мало населена, бо негри дуже мруть від сонної хвороби та інших епідемій. Це вірно. Можна було б тільки додати, що такою ж самою була доля народів і багатьох інших країн Африки. Як, наприклад, не дивуватись, що в Французькій Гвінеї, де стільки лютувало страшних хвороб, на два з лишком мільйони чоловік населення налічувалось тільки 37 лікарів. Важко повірити, але ж факт, що за весь час хазяйнування завойовників лише трьом гвінейцям пощастило стати інженерами. Населення майже поголовно було неписьменним.

І от нещодавно мені довелося побувати у Гвінейській Республіці. Які радісні зміни сталися там зараз! На землях, що належали французьким плантаторам і місцевим феодалам, розкинулись поля державних господарств. Селяни об'єднуються в кооперативи. Найпершою проблемою у землеробстві є завдання перейти від мотики до плуга, але сільські общини вже купують трактори, придбають машини, добрива. Надра країни багаті покладами, і лозунгом молодої Гвінеї вже стало крилате слово «індустріалізація». У кожному селі є своя школа. Тисячі юнаків і дівчат готуються стати техніками, механіками, геологами. І молодь, і старі люди вчаться в лікнепах, на різних курсах, у вечірніх школах. Скоро, скоро від проклятого минулого не лишиться й сліду!

Сміливі соціальні перетворення, які здійснюються в Гвінеї, стають запалюючим прикладом для всіх народів Африки. Горить земля під ногами поневолювачів і в розтерзаному Конго, і в багатостраждальній Анголі, і всюди, де ще люди залишаються рабами. І хоч як шаленіють у своїй безсилій люті колонізатори, хоч як вони чіпляються за пошматоване тіло «чорного континенту», — історія вже сказала своє слово. Африка бореться, Африка розпрямляє свої дужі плечі. Вона переможе!

Володимир Клинченко

Травень 1961 р.

НА РІЧЦІ КВАНЗІ

"Там!.. Там!.. Там-там-там!" — лине по дикій мальовничій країні. Густі африканські ліси й неозорі степи з найрізноманітнішими тваринами ховають у собі безліч таємниць. Я завжди мріяв пізнати ближче чорний континент, і завдяки випадковому знайомству моя мрія здійснилася раніше ніж я сподівався.

Хіба може енергійний юнак, який снить пригодами, довго всидіти в Свакопмунді,^[1] заробляючи собі на хліб каліграфією та бреньканням на піаніно в одному з готелів?

У тому ж готелі служив кельнером один португалець. Він охоче розмовляв зі мною своєю рідною мовою, отже я мав змогу вивчити її краще, ніж з книжок. Ми непогано розумілися між собою. Якось до нас підійшов один із гостей і втрутився в розмову. Це був португалець Бернардо Монтейро. Я помітив, що він весь час скоса позирає на мене, однак не надав цьому значення. Так минали тижні. Португалець часом зникав на кілька днів, потім з'являвся знову. Я поцікавився, яка в нього робота, і мені відповіли: «Сеньйор Монтейро ловить смердючих звірів. Самих тільки смердючих».

Смердючі звірі, тобто гієни й шакали, і навіть рідкісні сріблясті шакали мене не вабили, проте від слова «ловить» я аж здригнувся: може, він не випадково так поглядав на мене?

Якось увечері Монтейро розповів мені, що він ловить на річці Свакоп гієн, а особливо сріблястих шакалів для різних зоопарків. Помітивши, мабуть, з якою цікавістю я слухав його, він запропонував: «Ходімо завтра зі мною, сеньйоре. Я саме відправлятиму кількох звірів. Подивитесь на мою здобич. А якщо хочете, то підемо разом і на лови».

Якщо я хочу! Я на радощах ладен був кинутися йому на шию. Нарешті я по-справжньому взнаю Африку! Може, там мене чекають хвилюючі пригоди! Я, звичайно, радо погодився.

Ми вирушили на каботажному судні в Анголу.^[2] В столиці Анголи Сан-Паоло де Луанда, яка зветься тепер просто Луанда, ми зійшли на берег. І ось почалася наша подорож в глиб чорного континенту. Скільки нас тут чекало небезпек і труднощів: хвороби, важкі переходи, дикі звірі. Не раз обставини вимагали від нас неабиякої мужності і сміливих вчинків, але загалом то було чудесне життя. Дійсність навіть значно перевершувала мої хлоп'ячі мрії.

Анголу європейці взнали як слід зовсім недавно. Досить одного погляду на карту Африки, аби помітити, що Ангола в два з половиною рази більша за Німеччину. Але населена вона рідко, тому що негри дуже мруть від сонної хвороби та інших тропічних епідемій.

Велика частина Анголи лежить на гористому плато Планальто. Сприятливий клімат дає можливість вирощувати тут рослини, що мають попит на світовому ринку: кофе, бавовну, банани, джут тощо. Тваринний світ Анголи надзвичайно багатий, і населення, живе головним чином з полювання. Домашніх тварин негри майже не розводять, бо вони теж гинуть від сонної хвороби, що в деяких місцевостях завдає ще дуже великої шкоди. Тому годується населення м'ясом червоних буйволів (пакаса), антилоп, яких в Анголі налічується до шістнадцяти видів, та бегемотів, котрих повно-повнісінько у лагунах річки Кванзи. Шкури цих тварин, а також шкури крокодилів, яких у Анголі теж є безліч, — цінна сировина для шкіряної промисловості. Невичерпні запаси морської риби створюють умови для широкого розвитку рибної промисловості. Сушена риба тут — один з основних продуктів харчування. Нею годується переважна більшість населення від Мосамедіша (Південна Ангола) по всьому західноафриканському узбережжі і навіть у центральних районах країни. На березі океану закладено великі соляні садки, у яких із морської води добувають сіль, бо в Африці майже нема соляних копалень.

Часом легше добратися до Анголи, ніж проникнути в глиб країни: португальці всіляко перешкоджають іноземцям подорожувати по ній. Річ у тім, що в Анголі є родовище надзвичайно гарних прозорих алмазів. Проте я як супутник сеньйора Монтейро міг вільно бувати всюди.

На шляху нам траплявся найрізноманітніший ландшафт: від сухого степу до квітучих гаїв, від чорного сухостою до зелених пралісів.

Між річками Лонгою і Кванзою розлягається напівпустельна місцевість, в якій живе плем'я квісама. Кванза, найбільша річка Анголи, утворює собою своєрідний кордон між рослинністю — інший такий рідко де знайдеш. Переправившись на протилежний берег цієї річки (а ширина її досягає ста п'ятдесяти метрів), ніби відразу потрапляєш в інший світ.

По один бік Кванзи місцевість густо заселена. Це батьківщина племені квімбунду. Ми бачили тут чудові пальмові гаї, за якими розлягаються прекрасні, добре оброблені плантації. Грунт на цьому березі сухий, і мухи цеце, що переносять небезпечну сонну хворобу, тут не розплоджуються. Тому квімбунду майже не хворіють на неї.

По другий бік річки, навпаки, — далеко тягнуться згубні непрохідні болота, а за ними починається степ. Тут ми лиш де-не-де зустрічали невеликі плантації олійних пальм. Їх старанно доглядають. У цій місцевості мухи цеце знаходять для себе найсприятливіші умови. Вони не віддаляються звідси більше, як на двісті метрів, і ніколи не перелітають через воду, хіба що поодинокі з них часом потрапляють на протилежний берег разом з неграми на човнах. Однак вони не затримуються там, а відразу повертаються назад. Саме цій обставині і завдячує сухіший берег Кванзи своїм добробутом. Через муху цеце негри з племені квімбунду не наймаються на роботу на протилежний берег, де живуть негри квісама.

Квісама — ставні, сильні люди. Вони запеклі мисливці і полюють за допомогою луків. Очевидно, ця пристрасть і змушує їх залишатися на тих страшних болотах. Місцевість, де живуть квісама, — просто рай для великої дичини. Тут водиться червоний буйвол, чи не найнебезпечніша тварина Африки, трапляються антилопи-гну і лосевидні антилопи. Річка Кванза аж кишить бегемотами, біля її верхів'я часом зустрічаються леви, а на схід від Мушими — велетні тваринного світу слони.

Чоловіки квісама не тільки мисливці, вони ще й працюють на плантаціях білих, наприклад, на бавовняних плантаціях поблизу Кванзи. Свої ж власні поля доводиться обробляти жінкам.

Квісама й досі зберегли звичаї, які існували в них сотні років тому. Одягу в європейському розумінні вони не мають. І чоловіки й жінки одягають лиш трикутні, розшиті перлами пов'язки на стегна. На шиї вони носять важкі свинцеві обручі й намисто з білих перлин. У жінок з обох боків голови теж звисають разки перлин. Такі ж самі разки і в чоловіків, і її жінок підв'язані нижче колін та біля кісточок.

На чолі племені квісама стоїть вождь, так званий зоба. Поряд з ним велике значення має ще знахар. Роль знахаря зрозуміти не важко, коли взяти до уваги те, що квісама й досі поклоняються духам. Вони вважають, що знахар близько знається і з добрим, і з злим духом. Усе лихо йде від злого духа. Він насилає хвороби на людей, свиней і собак, затримує дощ. Добрий дух, навпаки, дає багато води і дбає про те, щоб поблизу з'являлися стада антилоп. З хворих людей свого племені знахар «виганяє» хворобу, як у середньовіччя виганяли чорта.

Внаслідок несприятливих життєвих умов серед квісама завжди була велика смертність. Похорон вони справляють дуже урочисто. Померлого кладуть тут же в хатині на ликову мату, навколо якої мовчки стають його жінки. Всі вони розмальовані білою фарбою. Перед заходом сонця з'являється знахар, в обов'язок якого входить відтяти небіжчикові голову, а потім виконати нелегкий обряд — вигнати з нього чорта. Для цього злиденне збіжжя померлого переносять у житло знахаря, де його так старанно «очищають», що від нього нічого не лишається. Принаймні спадкоємцям його ніколи не повертають. Труп у сидячому положенні загортають у мату й опускають у довгасту яму два метри завглибшки. Потім яму засипають землею, а зверху кладуть голову. Весь посуд небіжчика закопують разом з ним, щоб йому було з чого їсти під час довгої мандрівки в країну доброго духа. Не встигнуть труп прикрити землею, як тихий смуток змінюється просто-таки нестямними веселощами. В селищі зчиняється неймовірний гамір. Чоловіки й жінки збираються на просторому майдані край села і починають танцювати.

Квісама надзвичайно охайні. День вони починають з того, що чистять зуби й рота. За зубну щіточку їм править розщеплена тріска, якою вони старанно вичищають кожен зуб. Цинги тут не знають, бо кожного разу, поївши, не забувають добре виполоскати рота й горло та почистити язика спеціальним пристосуванням.

Для захисту від москітів і мухи цеце квісама натирають тіло тваринним жиром або олією, що має різкий запах. Усі вони мають звичку щодня купатися. Я бачив на річці відгороджені частоколом місця для купання, бо через крокодилів залазити у воду будь-де небезпечно.

Де є крокодили, там десь мають бути й бегемоти. З ними у мене пов'язані цікаві спогади.

Треба сказати, що Умбіла, хоч була ще зовсім дитинчам, виявилась добрячою пустункою. Ми познайомилися з нею у болотах на батьківщині квісама без її згоди, а швидше навіть навпаки. Я чекав кілька днів, поки трапиться нагода для цього знайомства. Нарешті мені пощастило, хоч наша перша зустріч була не зовсім приємна. Винні в цьому родичі Умбіли, в першу чергу мати. Вона охороняла свою донечку як зіницю ока і буквально загрожувала смертю кожному, хто наблизився б до неї. Та я вирішив будь-що не тільки познайомитися з Умбілою, а й украсти її.

Наскільки мені відомо, Умбіла була єдиною дитиною непомірно товстих батьків і, певно, ще лиш народившись, важила десь із двадцять кілограмів.

Я мав намір зловити це бегемотеня для одного європейського зоопарку. На жаль, Умбіла не знала, що жити за ґратами в зацементованому басейні і розважати дітвору значно краще, ніж хлюпатися в брудній лагуні, яка кишить москітами та крокодилами.

Я отаборився на березі Кванзи, порізаному незліченними лагунами. У них ще й зараз живуть величезні стада гуву — тобто бегемотів. Якось уранці я разом з кількома неграми квісама вирушив туди, де люблять збиратися бегемоти. Ми попливли на трьох міцних пірогах униз по широкій річці, а потім завернули в одну з численних лагун, яка так густо заросла болотяною травою та папірусом, що ми насилу просувалися вперед. Моїм супутникам часто доводилося брести по болоту і штовхати човни. Через кілька годин ми вибралися на чисту воду, і я дуже зрадів, побачивши там ціле стадо бегемотів.

Ледь чутний плескіт наших пірог стривожив деяких бегемотів. Інші, пирхаючи, витріщили на нас очі, потім пірнули у воду, знову виринули і втупили в нас погляд. Мабуть, вони вперше бачили людину. За якихось кількадесят метрів від нас бегемотиха бавилася з своїм дитинчам. Вона ніжно гладила його по спинці величезною мордою і весь час намагалася висадити собі на могутню шию. Та незграбне маля щоразу сповзало вниз. Це була кумедна гра. Щоб непомітно наблизитись до маляти, ми запливли у високу траву і зупинилися тут, незважаючи на москітів, які хмарою літали над нами, і величезних потворних крокодилів, що кружляли навколо човнів, ніби вичікуючи, коли їм пощастить проковтнути нас на закуску до свого сніданку.

Бегемот значно небезпечніший, ніж звичайно вважають, особливо якщо до нього підпливаєш на хиткій пірозі. А захищаючи свою дитину, він стає просто шаленим.

Ми вже були метрів за шість від бегемотихи, як раптом вона перестала пастися і підвела голову. Нас помічено! Наче торпеда, понеслася вона до піроги з неграми. Я вистрілив у повітря, попереджаючи їх про небезпеку. В ту ж мить бегемотиха пірнула під воду. Але вона відразу ж виринула, і — о жах! — важка пірога враз, ніби м'ячик, підскочила вгору над її широкою спиною, а люди — всі п'ятеро — з криком полетіли у воду. Бегемотиха зникла в глибині. Поміж неграми, що, рятуючись, борсалися у воді, плавало зацікавлене маля бегемотихи. А поблизу вже з'явилися зубчасті спини крокодилів. Нам пощастило знову поставити на воду перекинутий човен і врятувати негрів, а один із них, не розгубившись, схопив бегемотеня, що несамовито пручалося.

У таборі ми тим часом поселили маля у розпиляній надвоє дерев'яній бочці і назвали його Умбілою. Умбіла чудово себе почувала в нас і незабаром стала справжньою бешкетницею. Вечорами, перед заходом сонця, коли її родичі паслися на болотах, вона вилазила з нового цементового басейну і починала пустувати. Вона нечутно підкрадалася до нашої карликової антилопи і, здавалося, страшенно раділа, коли бачила, як маленька граціозна тваринка холоне з жаху, вгледівши перед собою її величезну морду.

Умбіла знала всіх мешканців табору і нікого з своїх знайомих не чіпала. Але горе було тому, хто наважувався нас відвідати. Зачувши когось чужого, вона миттю кидалась на нього. Взагалі ж Умбіла була лагідна і довірлива. Під час обіду вона завжди сиділа під столом, поклавши велику голову мені на коліна і чекаючи ласого шматочка.

Спочатку годівля Умбіли завдавала мені чимало клопоту: їй необхідне було молоко, нічого іншого вона не хотіла їсти. Довелося оголосити барабаном, що для Умбіли потрібна «мамка». Наступного ж дня мені пригнали п'ятеро дійних кіз. Тепер бегемотеня могло пити молока досхочу. Ми зливали його в невеликий таз і ставили перед Умбілою. Спочатку я вмочив у молоко пальця і встромив їй до рота, далі вона з задоволенням почала хлебтати сама, і незабаром таз спорожнів.

Умбіла стала улюбленицею табору. Вона швидко росла і з кожним днем гладшала. Чотирнадцять місяців ми доглядали й балували її. І домоглися того, що вона бігала за нами, як собака. Та ось настав час розлучатися. Вантажне судно забрало її в Європу.

Як і у випадку з Умбілою, нам не раз ставало в пригоді «радіо джунглів» — барабан. Доводиться тільки дивуватися, яку складну роль він виконує. Вміти користуватися як слід барабаном навіть для негрів непроста справа. Треба мати добрий музичний слух і вміти так передавати звістку в усіх напрямках, щоб її зрозуміли часом по ледь чутних звуках.

За звичаєм кожен юнак, перш ніж його приймуть у коло дорослих, навчається у когось із старших вести розмову на барабані, але опановують цю науку не всі.

Що швидше рухаються палички, то краще чути сигнали. Б'ють у барабан обома руками. В залежності від змісту повідомлення змінюється ритм передачі. Розрізняють також високі і низькі звуки.

Не в усіх племенах барабани однакові. В Анголі вони зовсім не такі, як у Камеруні. Ними й користуються по-різному: тут — стоячи, там — сидячи. Найуживаніші —щілинні барабани. Деякі мають тільки невеликий квадратний отвір. У пігмеїв за барабан править видовбаний стовбур дерева з щілиною. Є також барабани, обтягнені шкірою. Стінки у них різної товщини. Від цього звук у барабана буває дзвінкий або глухий.

Щоб можна було викликати потрібну людину, кожній дитині при народженні дають, крім звичайного імені, ще й ім'я для барабана, яке здебільшого успадковується від предків. Якщо треба передати якесь повідомлення, то спочатку, щоб привернути увагу, вибивають три глухих звуки. Далі тричі повторюють ім'я того, кого викликають, потім уже на високих тонах передають саме повідомлення, а наприкінці — ім'я того, хто передавав.

У негрів чудова тема для розмови на барабані — поява білого. Вони повідомляють не тільки про його зовнішність, а й про вдачу. Негри — допитливий народ, і їм теж, як і всім людям, хочеться знати новини. Навіть про подію, що потребує довгої розповіді, вони сповіщають барабаном.

Якщо в джунглях, степу чи савані з'явиться якийсь чужинець, для місцевого населення це неабияка новина. Одне плем'я сповіщає про нього іншому. Я не раз переконувався в цьому на собі. В яке б віддалене селище в джунглях я не потрапив, до моєї появи вже були підготовлені. Якщо негр заблукає в лісі, йому треба тільки не розгублюватись. Коли в селищі помітять його відсутність, на допомогу відразу приходить барабан, і той, хто заблукав, або сам іде на звук барабана, або його знаходять інші негри.

Білим важко збагнути таємницю мови барабана, бо обрядові закони забороняють неграм розголошувати її чужинцям. Я багато років робив усе, щоб навчитися розуміти барабан, однак те, що я дізнався від мешканців саван та великих тропічних лісів, мовами яких я добре володів, нічого мені не дало, бо негри не могли пояснити мені основного. Колись я чув про білого, котрий розумів сигнали барабана племені дуала. Його, нібито, навчив цього негр-камерунець. Я не міг сам перевірити, чи це правда. Проте я знав одного німця, власника плантацій какао у Центральній Африці, який прожив серед негрів років тридцять і останнім часом виконував у своєму селищі обов'язки барабанщика. Він передавав у сусіднє селище майже всі сигнали і вмів пояснити їх мовою місцевого населення. Мабуть, це єдина біла людина, якій пощастило досягти цього.

МАКУМБА ВИГАНЯЄ ДИЯВОЛА

Чорне населення португальської Анголи на західному узбережжі Африки належить до великого народу банту, який складається з багатьох окремих племен. У провінції Лунда, що лежить між річками Кванго на заході, Лунгвебунго на півдні і Касаї на сході, притоками Конго та Замбезі, живе плем'я квіоко. В Лунді містяться найбільші родовища алмазів цієї багатої на копалини країни, скарби якої дістаються не неграм, а виключно Португалії. На сонну хворобу у Лунді майже не хворіють.

Квіоко відрізняються від інших племен банту своєю поставою — вони стрункі і мускулясті. Живуть вони селищами в міцних глиняних хатинах. У них вже сотні років розвинуте ремесло, зокрема ковальство і різьбярство. Часто серед ремісників зустрічаються справжні майстри своєї справи. Квіоко обробляють також землю, і досить успішно, зате скотарство в них дуже відстале.

Я прожив у провінції Лунда довгий час і привіз звідти до Берліна кілька цінних мистецьких виробів племені квіоко. Крім рідкісних танцювальних масок і статуеток, я придбав на березі річки Касаї чудове крісло вождя Муани. Цей старовинний трон, зроблений з суцільного куска дерева, — одна з найкращих пам'яток квіоко тих часів, коли вони ще кочували.

А треба сказати, що інструмент, яким виконувалися різьбярські роботи, був дуже примітивний: саморобний ніж, нагострений на камені.

У Берліні я показав трон вождя, танцювальні маски, статуетки і фігурки-фетиші на виставці, і вони викликали великий інтерес.

Я завжди найбільше любив ловити малят тварин. Взагалі тварини звикали до мене напрочуд швидко — не тільки шимпанзе, а й інші, часом дуже дикі звірі. Це видно було навіть на собаках. Коли я наближався до негритянського селища, мене перш за все зустрічав їхній гавкіт. Собаки вискакували з подвір'їв і накидалися на мене, однак під моїм поглядом навіть найлютіші з них втихомирювалися. А варто було мені ще й поговорити з ними їхньою «собачою мовою» і поплювати їм на носи, як між нами виникала дружба. І собаки вже не відходили від мене.

Негри знали, що я добре ставлюся до тварин, і всіляко допомагали мені на ловах. Якось ми спіймали, на превелику мою радість, малого носорога і ще менше буйволеня. Я мав тоді досить вільного часу і віддавав його Товстулі й Упертому — так я прозвав своїх вихованців.

На мій подив, обидві тварини часто гралися разом і легко піддавалися прирученню та дресировці, певно, тому, що були ще малі.

Короткий і круглий носорог — це була самиця — виправдував своє ім'я. Упертий — тобто буйволеня — теж: його опущені вниз налиті кров'ю очі позирали недовірливо й вороже.

Невдовзі вони обоє, кожне по-своєму, стали грозою для всієї околиці. Товстуля потай витолочувала поля, засаджені маїсом, і вдосталь ласувала ним. Упертий ганявся за мешканцями села, примушуючи їх рятуватися від нього на деревах.

Ці діти тропічних лісів були мені особливо дорогі: їм я завдячував блискучою перемогою над знахарем квіоко, одним із відомих лісових чаклунів, що мав красиве ім'я Макумба. Я був йому як сіль в оці, і він завжди кидав на мене лихим поглядом. Після того, як я вилікував кількох негрів, котрим не допомогло мистецтво знахаря, мені не дуже хотілося жити поряд з цим чорним чаклуном, який ще більше розлютився на мене. Однак хоч-не-хоч, а я мусив затриматися там, бо сподівався зловити ще кількох тварин.

Я поставив собі за мету видресирувати Упертого й Товстулю. Поблизу свого намету я звелів зробити простору загороду, в якій тварини могли вільно бігати. Стороння людина не наважилася б увійти всередину, але зі мною вони гралися, як діти.

Упертий любив цілими годинами гасати по загороді. Мені пощастило так вимуштрувати його, що на перше ж моє слово він зупинявся і, задерши хвоста, стояв, наче вкопаний. Важче було змусити його по команді падати на землю і «завмирати». Але й це він опанував. Товстуля вчилася марширувати і робити під патефонну музику різні «па». Вона призвичаїлась також возити мене верхи на собі. Я був надзвичайно задоволений своїми вихованцями.

Все це відбувалось, так би мовити, за закритими дверима. Однак, бачачи, що моя праця дає добрі наслідки, я не втримався і запросив до себе вождя квіоко Факамбу. Почувши слова команди незнайомою мовою, у відповідь на які тварини виконували певні вправи, він твердо повірив, що найбільший у світі чаклун не Макумба, а я. Вождь попросив мене навчити і його тих магічних слів, йому хотілося показати своєму народові, що він теж великий чарівник, більший, ніж Макумба, якого він дуже не любив. Він запам'ятав кілька німецьких слів і тепер жодної миті не сумнівався, що справиться з тваринами не гірше за мене.

Через кілька днів він звелів зібратися своїм наближеним і всім мешканцям селища біля загороди. Незабаром там стовпилося багато глядачів — і чоловіків, і жінок. Можна було починати спектакль.

Я відчинив ворота, і Факамба ступив у загороду, ніби тореадор на арену. Народ, його народ був у захваті. Але радість його тривала недовго. Не встигли зачинитися ворота, як сталося те, чого він ніяк не сподівався.

Почала Товстуля. Вона схопилася з місця і кинулась на вождя. Відскочивши вбік, він уник удару і вже хотів подати якусь команду, та, на жаль, у нього, як у казкового Каліфа-лелеки, вилетіли раптом з голови всі рятівні магічні слова. Вождь поглядом благав у мене допомоги. Та я стояв далеко, і загорода була зачинена. Часу на роздуми він не мав: на нього вже мчав Упертий. У відчаї Факамба щось крикнув, але це не допомогло. А чекати, поки буйвол наколе його на роги, він не хотів. Як йому пощастило в одну секунду перекинути через огорожу своє стокілограмове тіло, важко збагнути. Вождь вирвав у одного з підданців списа, перестрибнув у загороду і хотів встромити смертоносну зброю просто в живіт Упертому. Я в останню мить схопив його за руку.

— Що ти робиш, зобо? Хіба тварини винні, що ти забув чарівні слова? — І тут мені спала на думку чудова ідея. Я сказав: — Тепер ти сам бачиш, як важко змусити слухатися диких звірів. Проте… — Підійшовши до нього зовсім близько, я прошепотів: — Накажи, хай спробує втихомирити їх Макумба, великий знахар, який хоче вкрасти в тебе любов твоїх підданців.

— А якщо йому пощастить? Адже він чарівник! — заперечив вождь ще трохи сердито.

— Покладися на мене, Факамбо, — заспокоїв я його.

Думка, що його супротивник зазнає поразки, змусила вождя забути власну невдачу. Він задоволено засміявся і сказав:

— Гаразд, але говорити з ним будеш ти.

Знахаря викликали з хатини. Він гордовито підійшов до загороди і зупинився, широко розставивши ноги.

— Макумбо, — звернувся я до нього, — ти найбільший знахар від Конго до Кванзи. У тілі цих тварин сидить злий дух. Зоба, нічого не міг із ним вдіяти. Піди й покажи Факамбі і всьому народові, що тільки ти можеш вигнати диявола.

Макумба зміряв мене поглядом з ніг до голови. Потім глянув на вождя, ніби чекаючи, що той скаже. Але Факамба мовчав. Ніхто не промовив жодного слова. Макумба почухав потилицю і нарешті сказав:

— Зобо, я хочу спочатку подивитися на цих тварин.

Знахар відчував, що це якась каверза. Але, підійшовши ближче до загороди, він побачив, що Упертий і Товстуля спокійно лежать собі поряд. І йому здалося, що він легко угамує їх.

— До вас звертається Макумба! — крикнув чаклун голосно, щоб почули всі присутні. — Ваш великий знахар Макумба! Він підійде зараз до тварин і покаже народові, що має силу виганяти диявола.

Макумба поважно наблизився до воріт, які я відчинив йому, і з гордовитим виглядом увійшов у загороду. Упертий і Товстуля хоч і пирхнули, побачивши його, але не рушили з місця. Знахар уже був певен, що виграв, і переможно поглядав навколо. З натовпу почулися схвальні вигуки. Вождь не дуже приязно зиркнув на мене.

— Що ти тепер скажеш? — просичав він.

— Почекай, — тільки й встиг вимовити я, бо тут саме все й почалося. В ту мить, коли Макумба повернувся до тварин спиною, сталося те саме, що й з вождем. Цього разу Товстуля діяла ще швидше. Почувся тупіт — і найбільший знахар від Конго до Кванзи опинився на землі. Таких дияволів він не сподівався. Упертий мав намір довершити те, що почала Товстуля, але я, вважаючи, що Макумбу досить провчили, підскочив до тварин і гукнув:

— Ляж, Упертий! Ні з місця, Товстуле!

Обоє відразу ж скорилися. Тоді я підкликав їх до себе і примусив виконати різні вправи. Вони слухались мене, хоч час від часу люто позирали на Макумбу, який обережно підсувався до виходу. Знахар був наляканий до смерті. З посірілим обличчям він вибрався з загороди і, похитуючись, почвалав геть. Народ корчився з реготу, а найдужче сміявся вождь Факамба. Його честь було врятовано.

НА РІЧЦІ КАЙТІ

Хто думає, що рабство й торгівля невільниками — явище минулих часів і що нині про це можна тільки прочитати в пригодницьких романах, той глибоко помиляється. Всього кілька років тому газети писали, що в одному з районів Західної Африки продавали людей у неволю. Незважаючи на різні заходи, спрямовані проти цього, на чорному континенті й досі не припиняється работоргівля. Різниця тільки в тому, що зараз це робиться потай і називається вербуванням робочої сили.

Колись торгівля невільниками була дуже поширена, і більшість работорговців страшенно багатіла на ній. Покласти їй край було не так просто. Минало багато часу, поки якийсь новий закон перемагав опір. Адже ці закони підривали інтереси работорговців, а також суперечили релігійним і громадським звичаям, які глибоко вкоренилися в суспільстві білих народів. Утруднювало справу також те, що в Африці були недосліджені місцевості, де важко простежити, як виконується закон.

Одна з причин, за яку чіпляються торговці невільниками і яка нібито виправдовує їхню брудну справу, — це величезна нестача робочої сили. Работорговці століттями по-розбійницькому вивозили людей, внаслідок чого цілі райони Африки обезлюдніли. Тропічне сонце швидко виснажує людину, і це дуже знижує працездатність. Тому відповідно треба наймати більше робітників, щоб якось урятувати становище. Якщо в себе на місці робочої сили не вистачає, її шукають деінде. Як і колись, намагаються купити людей, зробити їх своєю власністю, бо при такій умові невільники обходяться дешевше, ніж машини.

Мандруючи в районі Шарі, на схід від озера Чад, я дістався до місцевості, куди дуже рідко навідуються європейці. Там на річці Кайта живе маловідоме негритянське плем'я кайта, або, як його ще називають, заракаба.

В минулому на це мирне плем'я мисливців часто нападали работорговці і завдавали йому багато горя. Вони пробиралися в селища і викрадали не тільки чоловіків, а й молодих дівчат. Кайта — стрункі негри з гарною поставою. Работорговцям, мабуть, особливо подобались їхні дівчата, і їм загрожувала найбільша небезпека.

Обличчя ж сучасної дівчини-кайта викликає в сторонньої людини жах. Навіть око розбійника-работорговця не знайшло б тепер у ньому нічого привабливого. Його спотворюють величезні губи, вивернуті, як качиний дзьоб, часом такі завбільшки, як блюдце. Жоден работорговець не поквапиться на таку «красуню». Проте чоловіки-кайта задоволені цією жахливою «модою», бо завдяки їй дружини й дочки їхні не мають більше попиту на невільничих ринках. Вони навіть пишаються своїми губатими жінками і вважають їх вродливими.

Мабуть, багато років тому якомусь особливо розумному знахареві спало на думку знівечити в такий спосіб дівчат свого племені, щоб уберегти їх від рабства. Їм змалку затискають губи дерев'яними пластинками, які згоном заміняють дерев'яними кільцями; котрі час від часу збільшують. Отже губи розростаються, поки не стають такі, як блюдце. Як це не боляче, жодна дівчина-кайта не відмовиться витягнути так собі губи, бо кожна з них хоче стати «вродливою» і вийти заміж. Нормальні маленькі губи тут вважають негарними, а якій дівчині хочеться бути негарною?

Жінки кайта не виймають з губ кілець, навіть коли їдять. Відкинувши голову назад, вони наливають у рот каші і ковтають її. Мова цього племені для нашого слуху різка й неприємна, хоч при розмові кільця й не клацають одне об одне.

Мене захоплювала мудрість негритянського знахаря, який додумався так захистити жінок і дівчат свого племені від работорговців.

Коли я 1958 року відвідав негрів кайта, вони були у великій скруті. Їм жити не давали крокодили. На річці Кайта завелися крокодили-людоїди. Всього через кілька днів після мого приїзду одна з цих ненажерливих тварюк ударом хвоста збила з ніг жінку, що пішла по воду, і затягла її в річку. Негри, які самі не мали рушниць, просили мене звільнити їх від цих потвор. У багатьох місцевостях тому, хто вб'є крокодила або знайде в піску і знищить крокодилячі яйця, навіть видають премію.

Полювати на крокодилів небезпечно, але дуже цікаво. Я попросив негрів дати мені човна і так замаскував його гіллям, що він скидався на маленький острівець і ним можна було непомітно наближатися до крокодилів. Я порадив неграм-кайта відгородити частоколом місця, де вони беруть воду і купаються. Такі частоколи мені доводилось бачити на інших африканських річках, де теж багато крокодилів.

У мене про цих тварюк залишились неприємні спогади. Я мав колись верхового коня, який переніс страшну сонну хворобу, дуже поширену в районі річки Кванзи, і вона більше йому не загрожувала. Я слідкував, щоб він не ходив без нагляду. Але одного разу, коли я з протилежного берега вистежував у бінокль бегемотів, мій кінь сам, без пастуха, підійшов до річки напитися води. Ледве встиг він умочити морду, як величезний крокодил схопив бідолашну тварину і почав тягти за собою. Кінь упирався передніми ногами, я стріляв, та все марно. Боротьба тривала недовго: велетенська ящірка затягла голову коня під воду, і він захлинувся.

На річці Кванзі в Анголі я був якось свідком такого випадку: одна негритянка, співаючи, безтурботно сиділа на боргу човна і кликала до себе тих, що стояли на березі. Випливши на середину річки, вона раптом несамовито крикнула і впала у воду. То крокодил ударом хвоста збив її з човна. Бідолашна жінка зникла в річці назавжди.

Отже, жаліти крокодилів не доводилось. Я спрямував свій плавучий острів до лагун Кайти. Крокодили лежали біля самого берега, особливо багато їх було на піщаних мілинах. Вони могли годинами нерухомо лежати з роззявленими пащами, гріючись на сонці. Між зубами в них, такими як палець завдовжки, походжали живі зубочистки. Ці крихітні пташки на високих тоненьких ніжках, з довгими гачкуватими дзьобами, яких негри називають «крокодилячими птахами», викльовували з зубів залишки м'яса і риби. Я помітив, що ці відважні пташки залізали крокодилові в пащу на десять-двадцять хвилин, не боячись, що могутні щелепи розчавлять їх. Певно, крокодилові це було приємно, і він чекав, поки пташка закінчить свою роботу.

На березі, десь недалеко від води, у піску або під захистком кущів, самиці крокодилів кладуть свої яйця, до шістдесяти штук у гніздо. Крокодиляче яйце завбільшки як гусяче. Крокодили завжди тримаються поблизу гнізда і навперемінки охороняють його. Тропічне сонце вигріває яйця, і через чотири тижні з них вилуплюються малята. Маленький крокодил скручений у тісній яєчній шкаралупі спіраллю. Вилупившись, він уже досягає тридцяти сантиметрів завдовжки. Відтепер крокодили-батьки більше не турбуються про дітей, які тут же сповзають у воду і самі добувають собі їжу. Спочатку вони харчуються різноманітними дрібними істотами. З шістдесяти крокодиленят виживає понад сорок. Тому легко уявити собі, що крокодили стали справжнім лихом для населення.

Я полював на крокодилів не вперше і знав, що ця небезпечна ящірка дуже живуча. Щоб убити її одним пострілом, треба влучити точно між оком і вухом. Навіть з розтрощеним черепом у більшості крокодилів вистачає сили кинутись у воду. Добре прицілившись, я стріляв у крокодила, потім трохи чекав, а як тільки він починав рухатися, стріляв ще раз у те саме місце. Аж після цього крокодил був смертельно поранений і не міг уже добратися до води.

М'ясо крокодила на вигляд схоже на риб'яче, однак місцеве населення гидує ним, бо в річках вистачає риби. Навіть після того, як я знімав з крокодила шкіру, тіло його ще довго здригалося, наче під дією електричного струму. Негри, бачачи це, казали: «Цей ганду (так вони називають крокодилів), мабуть, їв людей, бо он який живучий».

Якщо мені ще колись доведеться побувати в Західній і Центральній Африці на річках, де є багато крокодилів, то я знищуватиму цих тварюк безшумною зброєю, а саме — електричним струмом. Щоб убити крокодила, треба мати напругу від 400 до 600 вольт. Для вола ж чи коня, наприклад, досить 140. Отже, в майбутньому цих допотопних потвор знищуватимуть не рушницею чи гарпуном, а струмом: як тільки крокодил торкнеться принади, він в одну мить буде мертвий.

МЕНІ ЩАСТИТЬ ПОБАЧИТИ ОКАПІ

— Стій! — крикнув я, зупиняючи невеликий загін негрів, що ланцюжком ішов за мною безкраїми джунглями вздовж річки Ітурі. І тут же гукнув перекладачеві:

— Мінделло, дожени того голого хлопчика. Швидше! Приведи його сюди!

Густий ліс поглинув чорне тіло Мінделло. Всього кілька секунд тому хлопчик виглянув з гущавини, мабуть, бажаючи дізнатися, хто це пробирається джунглями, але, угледівши нас, кинувся навтіки. Певно, я був першою білою людиною, яку він бачив.

Що привело хлопчика сюди? Та ще й голого. Він здавався приреченим на смерть.

Незабаром Мінделло повернувся з хлопчиком. Той простодушно позирав на мене чорними очима, його маленьке тіло було дуже мускулясте й сильне. У правій руці хлопчик тримав списа. Отже, він все-таки не був беззахисний серед небезпечних хащів. Я знав, що переді мною представник пігмеїв бамбутті, правда, ще дитина.

— Спитай його, Мінделло, як він сюди потрапив і що тут робить, — звелів я перекладачеві.

Хлопчик довірливо відповів, що його «покинув» у лісі батько. Пігмеї вкладають у це слово особливий зміст.

Щоб хлопці-пігмеї в майбутньому могли прогодувати свою сім'ю, їх змалку привчають до полювання. Батько вчить сина з самого дитинства полювати з списом серед непролазних тропічних хащів на антилоп та диких свиней. Навчають їх також стріляти з лука. Наука ця сувора і ставить до хлопчиків неймовірні вимоги. Батько хоче, щоб його син не був кволим, і навіть утому вважає ганебною слабкістю. Якщо син по дорозі виб'ється з сили, він залишає його десь серед лісу, савани чи степу. Батько вважає цілком природним, що хлопець сам знайде шлях додому. Так виховують найкращих мисливців і слідопитів, послугами яких люблять користуватися європейці. Я бачив дванадцятирічних хлоп'ят, що влучали в сірникову коробку за сорок метрів.

На небезпечних великих звірів, таких, як слон, буйвол чи леопард, полюють з отруйними стрілами. Отруту добувають із строфантуса, куща, який росте в тропічних лісах. Проте у пігмеїв вистачає хоробрості й на те, щоб підкрастися ззаду до слона, з блискавичною швидкістю підскочити до нього і ножем перерізати йому задні ноги. Пігмеї, як і їхні більші на зріст брати, дуже люблять м'ясо, і тому, коли їм пощастить здобути таку гору його, це повністю винагороджує їх за небезпеку.

Тропічний ліс не забезпечує їх рослинною їжею, і чоловіки змушені полювати з ранку до вечора. Більше нічим вони й не займаються, всю іншу роботу виконують жінки.

Отже, хлопчика, якого ми знайшли, теж покинув у лісі батько.

Я звелів Мінделло спитати, чи зуміє хлопчик знайти дорогудодому. У відповідь пролунав сміх, який, певно, мав означати: «Звичайно, зумію!»

Через Мінделло я попросив Олані — так звали хлопчика, — щоб він провів нас до селища. У такий спосіб я сподівався здобути довір'я батьків хлопчика чи вождя селища і дістати від них кількох провідників, які допомогли б мені шукати окапі. Я вже давно збагнув, що без них мені ніколи не пощастить побачити цю боязку тварину.

Було видно, що Олані вважав за честь супроводжувати нас до селища. Він гордо йшов на чолі нашого загону, насилу продираючись крізь густий чагарник. Невдовзі ми вийшли на стежку, протоптану слонами, — ці стежки рятують мандрівників від довгих блукань по лісі. Знаходити їх уміють тільки такі слідопити, як Олані.

Наблизившись до селища, ми почули великий гамір. Олані побіжно, ніби це була звичайнісінька справа, сказав нам, що його сестра саме виходить заміж. Люди біля хатини, до якої ми вийшли з лісу, були такі захоплені своїм ділом, що навіть не звернули на нас уваги. Батько нареченої торгувався з зятем за ціну на дочку.

Я мав час зблизька роздивитися їхнє житло. Це була сплетена з ліан хижа, вкрита банановим листям. У дощ вона, мабуть, протікає наскрізь. Але пігмеям не треба міцних жител: вони довго не залишаються на одному місці, а весь час кочують. Куди переходять звірі, туди перебираються й вони. Хижки в пігмеїв низькі — десь біля метра заввишки і мають форму вулика чи труби. Пігмеї в них тільки ночують, залазячи всередину крізь невеликий отвір. Вдень їхнє життя проходить поза хижею, як, наприклад, сьогодні, під час весілля сестри Олані.

Коли суперечка між тестем і зятем досягла найвищої точки, з хижі з'явилася теща. Обидва чоловіки відразу замовкли, і торгуватись почала мати нареченої. Через якийсь час наречений побіг геть. Я гадав, що заручини розладналися, але Мінделло запевнив мене, що саме зараз усе тільки й починається. І справді, незабаром наречений з'явився знову, навантажений шкурами леопардів і бивнями слонів. Спочатку він розклав перед хатиною нареченої тільки дещо з принесеного. Це не сподобалося батькам дівчини, і теща не заспокоїлась, аж поки він не виклав усі до останньої шкури. Очевидно, нареченого треба було переконати, що їхня дочка найкраща з дівчат і заслуговує відповідної ціни. Переглянувши скарби, тесть і теща задоволено кивнули зятеві.

А де ж була наречена? Ось вона тихенько вибралася з хижі зі своїм майном за плечима і сама одна рушила до чоловікової хижі, де її вже чекала робота. На неї ніхто не зважав. Чоловік її і батьки, дійшовши згоди, сиділи собі перед хижею, по черзі смокчучи люльку.

Нарешті настала й для мене слушна хвилина. Олані коротко розповів, де ми зустрілися, і батьки відразу ж запросили мене до весільної трапези. Та почувши, що буде їхня улюблена страва — живі лялечки комах, я з подякою відхилив запрошення. Але на їхні танці подивився.

Задля такої події дехто прикрасив свої листяні пов'язки на стегнах ще одним разком мушлів каурі, дуже коштовною річчю — адже ці мушлі правлять бамбутті, а також багатьом іншим негритянським племенам за гроші. Деякі жінки носили з собою немовлят, міцно прив'язавши їх до спини ремінцями, які глибоко врізалися в тіла дітей.

На превеликий мій подив і радість, виявилося, що батько Олані — вождь цього селища. У нього було красиве ім'я — Ямбомбі. Я пообіцяв йому дещо подарувати і зокрема лупу, коли він дасть людей, щоб допомогли мені знайти і сфотографувати окапі. Лупа для негрів — бажана річ, бо з її допомогою легше здобувати вогонь. Останнім часом у них також дуже великий попит на велосипеди.

Скоро завдяки допомозі Ямбомбі я знайшов двох пігмеїв, які, на мою думку, могли стати мені добрими помічниками: двох маленьких дужих чоловічків — Емболу, десь біля метра і сорока сантиметрів заввишки, і Алембе — на десять сантиметрів вищого. Приємно було дивитися, як грають мускули у них на тілі. Вони були дуже загартовані. Як згодом виявилося, обоє легко вилазили на дерева і так само легко і впевнено перебиралися з одного дерева на інше. До того ж, Ямбомбі дуже хвалив їх як слідопитів.

Тільки розмовляти з ними було важко, навіть Мінделло, перекладач, часто не міг зрозуміти їх. Крім усього іншого, обоє були просто нерозлучні. Вони раз у раз нахилялися один до одного, перешіптувалися, кривилися і сміялись, а з чого — я ніколи не міг збагнути.

І ось ми вирушили в дорогу. Пігмеї йшли попереду, за ними я, а Мінделло — останнім. Ми знаходилися серед могутніх гірських хребтів Рувензорі, на північ від Бені. На ніч ми зупинилися на березі річки в лісі. Швидко розклали невелике вогнище, розчистили навкруги землю, і незабаром мої супутники вже міцно спали. Маленькі негри згорнулися клубочком просто на землі біля вогнища, навіть не підмостивши нічого. Я заліз у спальний мішок.

Вночі ліс почав оживати. Заколисаний сюрчанням цикад, я нарешті задрімав. Та раптом я прокинувся: десь зовсім близько почулося огидне хрюкання. Я присвітив ліхтариком: неподалік стояло двоє великих диких свиней і, не рухаючись, дивилися на світло. Я погасив ліхтарик, потім засвітив знову — свині зникли, ліс поглинув їх.

Наступного дня ми змайстрували на дереві поміст. Пігмеї сказали Мінделло, що нібито саме тут можна зустріти окапі.

Нам страшенно дошкуляли москіти, і я натягнув над помостом протимоскітну сітку. Пігмеї розпочали якісь таємничі дії. Вони то вилазили на дерева, щоб роздивитися навколо, то, припадаючи до землі, наче собаки-шукачі, зникали в лісі, поверталися назад, перешіптувалися. Так, без жодних наслідків, минуло три дні.

Щоранку вдосвіта я займав своє місце на чотириметровій висоті, де було страшенно жарко, і годинами дивився, ніби загіпнотизований, на берег. Я чекав, що ось-ось побачу там окапі, або уявляв собі, як пігмеї зараз плигають по деревах, наче мавпи. Це була не легка справа — непорушно просидіти в тропічному лісі довгі години на незручнім помості, втупивши очі в одне місце. Тільки коли надходив вечір, я злазив з дерева. Від довгого сидіння моє тіло щоразу було наче паралізоване, я весь був покусаний москітами, що подекуди пролазили крізь сітку.

Четвертого дня терпець мені увірвався. Я звелів Мінделло спитати пігмеїв, чи помітили вони де-небудь поблизу окапі. Спершу обоє ніяково посміхнулися й почухали потилиці. Потім Ембола почав копирсатися в свіжих кізяках, а Аламбе — розмахувати руками і вигинатися на всі боки. Нарешті Мінделло зрозумів їх:

— Ембола каже, що ти повинен знайти кізяк окапі і викачатися в ньому. Аламбе ж гадає, що тобі треба забити дикого кабана і обмастити своє тіло його кров'ю.

Я вирішив, що про себе пігмеї сміються з своїх порад, що вони просто глузують з мене, і розсердився. Якби раніше зайшла про таке мова, то я взагалі відмовився б від цієї експедиції, бо не мав наміру слухатись їхньої поради. Чи, може, все-таки спробувати?

Я довго вагався. Та мене вже охопила мисливська лихоманка: я хотів будь-що побачити цю загадкову тварину, чи не найбоязкішу в світі. Її було відкрито тільки в цьому столітті, і для вчених вона була якоюсь загадкою.

Перші відомості про окапі грунтувались на розповідях негрів. Коли 1901 року пішла чутка, що в районі Конго відкрито нового великого ссавця, ніхто не повірив. За описами, у цієї тварини був тулуб великої антилопи, голова жирафи, а ноги вище колін смугасті, як у зебри. Це здавалося смішним. Дехто навіть казав, що смуги, певно, були намальовані фарбою.

У Німеччині взагалі не вірили, що така тварина існує, поки не було одержано доказ цього. Гаррі Джонстон 1902–1903 року перший привіз у Англію кілька шкур загадкової тварини, які він добув у негрів. 1 смуги, і все інше виявилося справжнім, не вигаданим.

Тварині дали назву «Окапі джонстоні». Герцог Мекленбурзький, який 1907–1908 року побував на батьківщині окапі, у Конго, теж добув там шкуру цієї тварини і привіз її до Німеччини, його супутникові, зоологу Шуботцу, першому пощастило сфотографувати вбитого пігмеями окапі. Фотографію він передав Берлінському зоологічному інститутові.

Тепер вчені були задоволені, але цього виявилось мало для дослідників, мандрівників і шукачів пригод, які прагнули проникнути в незаймані ліси і спіймати окапі. Однак пошуки не давали наслідків, а потім їх припинили в зв'язку з першою світовою війною.

Про окапі майже забули. Але він і досі жив собі в непрохідних вологих джунглях між річкою Убангі та горами Рувензорі у північному Конго.

Ця загадкова тварина живе в найбільшій гущавині. Там, майже недосяжна для жодної живої істоти, самиця окапі вигодовує своє маля, аж поки воно не зможе само рятуватися від небезпеки. Досі цю тварину бачили тільки мешканці джунглів, пігмеї бамбутті. Вони й називали її окапі, або кварі, чи алабі.

Після закінчення першої світової війни про окапі згадали знову. Британський музей відрядив експедицію, яка мала сфотографувати окапі на волі. Виконати це завдання їй не пощастило, і вона ні з чим повернулася назад. Другу експедицію було споряджено ще краще. Керував нею досвідчений голландський мисливець на велику дичину Бецеденгоут. Цей розумний і сміливий мандрівник зумів сфотографувати окапі біля водопою в лісах Ітурі. Як і його попередники, Бецеденгоут був уже зовсім зневірився, що досягне успіху, але потім він із їхніх помилок зробив для себе добрі висновки. Бецеденгоут наказав пігмеям, щоб вони вбили дикого кабана і зашили його в шкуру цієї тварини. Так, зашитий, він залишився сам-самісінький на цілу ніч у лісі. Це була ризикована справа: якби його помітив леопард, то, напевне, роздер би. Звичайно, Бецеденгоут мав з собою харчі, зброю і фотоапарат.

І ось тепер я згадав про цього мандрівника. Може, порада пігмеїв обмаститися кізяками та кров'ю була викликана його прикладом і вони мають рацію? Чому я не можу обмаститися кров'ю дикого кабана, щоб заглушити запах людини, якщо Бецеденгоут навіть зашився в його шкуру?

І я зважився. Незабаром ми вбили величезного дикого кабана. Все нібито сприяло нам. Того дня ми, як завжди, вийшли на пошуки. Раптом Ембола знайшов кізяк окапі. Він торкнув його ногою — кізяк був зовсім свіжий. Я, не вагаючись, вирішив влаштувати тут, на березі невеликої річечки, засідку. Перед самим заходом сонця я зайняв свій спостережний пункт. На горбу заздалегідь було викопано неглибоку яму. В ній під протимоскітною сіткою, з фотоапаратом, зброєю та харчами я мав просидіти ніч. Ніщо не повинне злякати окапі — я обмастився кров'ю кабана.

Моє терпіння витримало суворий іспит, але врешті воно було винагороджене. Повний місяць світив так ясно, що я міг би навіть читати. Та я думав тільки про окапі. В сильний цейсівський бінокль я оглядав місцевість. Навколо мене гули москіти, іноді чути було тріск гілок під ногами якогось звіра, що йшов до водопою. Ось на березі з'явилося стадо свиней; вони бабралися в болоті, а на них уже чатував кровожерний нічний розбійник — леопард. Неподалік від них показалося кілька слонів. Раптом переді мною спалахнув бій: леопард плигнув на свиню, оточену поросятами, і вона намагалася проткнути хижака іклами. Удар лапою вирішив усе — хоробра мати загинула. Нещадна боротьба за існування серед розкішних джунглів! Перемагає дужчий.

Почало світати. У мене з'явилося товариство. Нахабна мавпа всілася на дереві просто наді мною і втупила в мене очі. Потім покликала й інших мавп, і незабаром їх зібрався біля мене цілий гурт. Вони сердито кричали і шпурляли гілки на мою сітку. Тоді я прив'язав до галузки велику білу хустку, підняв її вгору і помахав нею. Мавпи замовкли і вмить розбіглися: тварини тропічних лісів ненавидять білий колір. Сітка в мене, звичайно, була зелена.

Час минав повільно. Я напружено вдивлявся в берегову смугу, сподіваючись вистежити-таки окапі. Від перевтоми мені вже почало ввижатися, що весь ліс повен цих тварин.

Настав світанок. Незабаром зійде сонце, і знову в хащах пробудиться життя. І ось я побачив, як до мене щось наближається. Це вже була не гра уяви, а справжня дійсність. Обачно, ледь переступаючи ногами, нашорошивши великі вуха, втягуючи носом повітря, безперестану боязко озираючись, виходив довгожданий окапі. Я обережно взяв фотоапарата і висунув його крізь віконечко у протимоскітній сітці. На жаль, фотографувати я не міг. Хоч сонце вже зійшло, в лісі було ще темно. Щоб краще роздивитися тварину, я й далі тримав перед очима бінокль. Окапі пасся, стоячи до мене задом. Згодом, скубучи якесь соковите листя, він повернувся боком. І тут я побачив щось несподіване. Тварина діставала листя язиком — синювато-чорним, майже півметра завдовжки. Потім окапі попрямував до водопою. Через кожні кілька кроків він зупинявся і прислухався. Навіть п'ючи воду, він раз у раз насторожено підводив голову. Нахиляючись, окапі широко розставляв ноги: передня частина його тіла, як і в жирафи, була вища, ніж задня, і він не. міг інакше дістати до води.

Дедалі ставало видніше. Але щоб фотографувати з такої віддалі, світла все-таки було замало. Зараз мені дуже не вистачало мого телеоб'єктива, який, на жаль, незадовго перед цим у мене вкрали на морському узбережжі. Вітер і досі віяв у мій бік — для тропічного лісу, де він, звичайно, весь час. змінюється, це було рідкісне явище. Повільно, займався день. Нарешті стало зовсім видно… Радість моя не мала меж. Тепер треба, було тільки почекати, поки окапі нап'ється і трохи відійде од води. Він зробив мені таку послугу, і в мене на плівці залишилось зображення цієї дивовижної тварини в рідному її середовищі. Але окапі почув, як клацнув фотоапарат, і зник, мов привид, ніби його й не було тут.

Я повернувся до табору страшенно радий. Невдовзі я вже сидів у своєму наметі за чисто накритим похідним столиком. Сніданок здавався мені смачним, як ніколи. Я щедро нагородив пігмеїв бамбутті, а вождеві Ямбомбі віддав, звичайно, обіцяну лупу.

НААНА РОЗМОВЛЯЄ З ВЕЛЕТЕНСЬКОЮ ГОРИЛОЮ

Який вигляд має тропічний ліс? Його звичайно уявляють собі світлим, пишнобарвним. А насправді там і ясного дня стоять сутінки, вічні зелені сутінки. Лиш зрідка сонячний промінь проникне до землі, де завжди вогко і слизько. Дерева в тропічному лісі ведуть постійну боротьбу за світло, за сонце. Кожен промінь, який прорветься крізь листяний дах, жадібно ловлять молоді деревця. Тоненькі, лиш кілька сантиметрів завдовжки, вони пнуться вгору, змагаючись з великими деревами, але їхнє віття невисоко над землею сплітається з гіллям сусідів і не дістає до світла. Від дерева до дерева тягнуться товсті зелені линви: ліани та інші виткі рослини. Вони обплітають стовбури до самісінького верховіття і знову спадають униз. Дерева й підлісок утворюють суцільну стіну. Хто гадає, що в тропічному лісі буяє життя, той помиляється. В ньому, наприклад, зовсім немає птахів. Тільки високо вгорі, в кронах дерев, я бачив великих турако. Зате тут водиться безліч різних комах. Є також змії, але небагато видів.

Повітря в тропічному лісі вологе, дихати ним важко. Від землі здіймається неприємний запах гнилизни і забиває дух. Піт тече струмками. Очі, втомившись від зелені, жадібно шукають клаптика чистого неба. Однак куди не глянеш, всюди натикаєшся поглядом на темно-зелену стіну.

Ось у цей ліс я й вирішив проникнути. Мені хотілося спіймати маля горили.

Погостювавши деякий час у лісовій лікарні великого друга людей професора Альберта Швейцера^[3] в Ламбарене на річці Огове, я рушив далі, в ліси, де водяться велетенські горили. Негри з племені ешира, які там живуть, зустріли мене дуже привітно, але наполегливо відмовляли від пошуків горил, яких вони вважають своїми друзями. Сам же, без їхньої допомоги, я нічого не міг вдіяти — мені потрібні були носильники й провідники.

Після довгих переговорів Ісса, вождь ешира, нарешті погодився дати мені десяток дужих негрів. Але я змушений був пообіцяти йому, що вживатиму зброю тільки у випадку смертельної небезпеки.

Я відразу ж почав добирати собі помічників. На моє здивування, всі чоловіки селища виявили бажання йти зі мною. Першого я вибрав знахаря Наану — за його розум. Другого — Маллу. Він найбільше за всіх кричав і клявся власними руками спіймати енню (так ешира називають горил). Малла був невеликий на зріст, але надзвичайно сильний. Наана дав мені знак взяти його. Інших я теж вибрав з допомогою Наани, серед них і Оку, зброєносця й співака.

Наступного ранку ми вирушили в дорогу. Ішли ми до «Мертвого лісу», в якому водилися горили. Я не уявляв собі, як ми пробиратимемося в цих хащах, де немає ніякої можливості орієнтуватися.

— Я поведу тебе, — сказав Наана, — я знаю, де сплять енню. Там ти зустрінеш також інйого (тобто слона). Ми давно не їли м'яса, і ти застрелиш одного інйого.

Мені було не до слонів, однак я погодився.

Ми йшли один за одним. Вів нас Наана, озброєний катаною — топірцем, яким він прокладав шлях і робив зарубки на деревах, бо, не лишивши їх, з такого лабіринту не виберешся. Під ударами катани густий підлісок падав, і утворювалась вузька стежка — аби пройти одній людині. Над нами непроникним дахом нависали крони дерев, вздовж і впоперек переплетені ліанами. Ми йшли багато годин підряд, а просунулися вперед всього на кілька кілометрів. Ніде не видно було жодної тварини. Несподівано ми вийшли до річки. Це було наче в казці. Перед нами блищала кришталево чиста вода. Над нею зімкнулися крони велетенських дерев, обгортаючи річку таємничим сутінком. Біля самого дна плавали зграйки маленьких рибок, поблискуючи сріблястою лускою. Даремно шукав я цю річку на своїй карті.

Стояла зловісна тиша. Тільки багато слонячих слідів свідчило про те, що тут часом вирує життя.

Далі слонячі стежки стали траплятися ще частіше, але слідів горил ніде не було видно. Це легко пояснити, якщо взяти до уваги, як пробирається лісом горила, найспритніша з його мешканців, — великими стрибками, не вибираючи шляху. Велетень-слон або стадо буйволів прокладають собі нешироку доріжку, тому вистежувати їх легше. Мавпа ж, навпаки, не лишає слідів, які впадали б в око. Вона може пробратися по землі через якусь непомітну лазівку або, якщо це потрібно, подолати високу перешкоду по деревах. Скоро я помітив, що тут можна більше почути, ніж побачити. Однак і горила чує дуже добре. Оскільки нам доводилось прокладати собі шлях здебільшого крізь густий підлісок, то ми не могли наблизитись без шуму, і горила завжди мала час для втечі.

— Глянь, ми зараз зовсім близько від інйого, — сказав Наана. — Але стріляти не можна, щоб не прогнати енню. Завтра вранці ти їх побачиш!

Я вирішив стати тут табором, незважаючи на москітів, які хмарами літали над нами. Ми несли з собою тільки найнеобхідніше: маленький намет замість великого, похідне ліжко з протимоскітною сіткою, стіл і стілець, а також харчі. Мої спритні супутники вмить видряпалися на дерева і пообрубували гілля, щоб у наш табір могло заглянути сонце. Щоб не поналазили різні комахи і дрібні отруйні змії, ми старанно очистили землю від листя та моху і полили її гасом. Після цього я підставив під кожну з шести ніжок свого похідного ліжка по консервній банці з гасом, ліг і спробував заснути.

В нічній тиші все здавалося таємничим. Я дослухався до нічних звуків. Навколо мене міцно спали негри. Чути було їхнє рівне дихання. Горіли вогнища. Перед своїм наметом я, крім того, повісив ліхтар. Вартували ми по черзі. На той випадок, коли б до нас підійшли цікаві слони, ми мали напоготові сковорідки, каструлі й покришки, щоб було чим зчинити шум і прогнати їх. Нарешті заснув і я.

Збудив мене якийсь крик. Сниться це мені, чи що? Та ось знову пролунав крик, десь зовсім близько. Я схопився і спробував щось розглядіти крізь протимоскітну сітку. Але дарма: я був наче за муром, за живою чорною рухливою стіною. Вона дзижчала, гула. Це мільйони москітів роїлися навколо мене.

Мені не довелося гукати Наану. його теж збудив крик. Інші спали собі далі. Я глянув на годинник — була шоста година.

— Ти чув, як кричав енню? — спитав мене Наана. — Він хоче снідати.

Тому, що й мені хотілося їсти, я збудив супутників, гукнувши: «Розпалюйте вогнища!» Дим з п'яти вогнищ дещо захищав од в'їдливих комах. Кухар тим часом приготував каву. Він добре вмів готувати її і пишався цим. За плиту йому правили три не дуже товсті оцупки, покладені кінцями докупи. Всередині між ними він ставив казанок. Щоб підтримувати вогонь, треба було час від часу підсувати оцупки досередини.

Ми похапцем з'їли свій скромний сніданок. Наана квапив нас, бо горил можна побачити тільки зараз, та й то ненадовго. Ми вирушили в тому напрямку, звідки чули різкий крик. Наана першим, потім я, за мною Оку, зброєносець, а останнім — Малла, ловець горил.

Ми весь час ішли проти вітру. Я не зводив очей з Наани. Його блискуче тіло безшумно рухалось переді мною. Ось він нараз зупинився, прислухався, потім знову трохи просунувся вперед. Але навкруги нічого не було ні видно, ні чутно, навіть наших кроків. Негри йшли босі, а я був у високих брезентових черевиках, справжніх мисливських черевиках, з шкіряними накладками на кісточках, з товстою гумовою підошвою.

Знову зупинка. Чорне тіло Наани припало до землі. Я теж блискавично опустився додолу. Мої очі вп'ялися в напівтемряву, в напрямку простягнутої руки Наани. Я побачив якусь сірувату постать, що ледь виділялася на темно-зеленому тлі. Потім вона зникла. Перед нами впоперек лежало могутнє дерево. Падаючи, воно придавило навколо себе чагарник. Раптом у цьому отворі в зеленій стіні з'явилася велика чорна рука і зірвала кілька молодих пагонів. Я стежив за нею, затамувавши подих. Нарешті трохи віддалік показалася мавпа-самець. Може, він почув нас чи побачив? Самиця, чию руку видно було перед цим, все ще пильно розшукувала лісові овочі: добувати їжу — її обов'язок.

Я не міг одвести очей від постаті самця, який, відчувши небезпеку, насторожився. Я вдивлявся в потворне звіряче обличчя з навислими над очима товстими надбрів'ями. Самець був майже два метри заввишки. Густе волосся в нього було вже не чорне, а сиве, і мені здавалося, що переді мною літня людина. Плечі велетня і верхні кінцівки вище ліктів укривала найгустіша шерсть, наче накидка. Раптом пролунав різкий крик. Самець випростався на весь зріст. Самиця метнулася геть. Мене охопив жах. Я злякано глянув на страшні лапи чудовиська.

Ось воно рушило з місця. Хода його нагадувала ходу старого моряка. Самець ішов на нас! Але, на щастя, він рухався так повільно, що я міг приготуватися до захисту.

Де рушниця? Не зводячи погляду з мавпи, я простяг назад праву руку і нарешті відчув холодний дотик своєї вірної зброї. Я полегшено зітхнув і, не міняючи положення, приготувався стріляти. Наана повернув до мене голову і зробив застережливий знак рукою.

— Не треба стріляти, — прошепотів він. — Я знаю його. Це — ватажок енню. Наана буде говорити з своїм другом.

Наана справді підвівся і пішов назустріч велетневі. Я похолов: він іде на певну смерть! Треба рятувати його! Я схопився, тримаючи рушницю так само напоготові. Та несподівано побачив таке, від чого ноги мої прикипіли до землі. Переді мною стояли людина та велетенська мавпа і, не рухаючись, дивилися одне одному в вічі. Велетень здавався чудом, первісною людиною, твариною доісторичної доби — страховисько з широко роззявленою пащею, з вишкіреними жовтими зубами.

І тут сталося небачене. Наана раптом закричав різким дискантом. У відповідь з пащі допотопної істоти вирвалося протяжне ревіння. Розпочався жахливий дует з нечленороздільних звуків. Кілька хвилин лунав то дикий рев, то несамовитий крик. Моя рука, що міцно стискала рушницю, заніміла. Наана знову гукнув мені:

— Не стріляй! Енню мій друг, його не можна вбивати!

З високо піднятими руками Наана повільно, як заворожений, рушив до горили, і — о диво! — велетень відступив перед ним. Ліс поглинув його.

Чи, може, це тільки витвір моєї збудженої уяви? Невже таке було насправді? Мабуть, це привиділось мені. Але ж ні, сліди на м'якому грунті свідчили, що цар тропічного лісу дійсно побував тут. Я будь-що хотів ще раз побачити його.

— Наано, мерщій! Ходімо за ним! — квапив я знахаря.

— Не можна, — сказав він. — Енню з сім'єю. Якщо ми йтимемо за ним слідом, то всі енню нападуть на нас. Так сказав мій друг.

Я знав, що це чиста вигадка. Але якийсь внутрішній голос наказував мені: послухай Наану. І я скорився цьому голосові.

— Завтра, завтра! — втішив мене Наана, помітивши, що я розчарований. — Завтра, коли енню заспокоїться, ти побачиш, як він снідає разом з своєю дружиною і малям.

До табору я повертався наче уві сні. Всю дорогу в мене не сходило з думки, що чудовисько, з яким, я міг би говорити тільки зброєю, негр підкорив силою свого голосу.

Наана, спокійний, як завжди, йшов попереду. Цього вечора я по-братерському розділив з ним останню пляшку мюнхенського пива, яке він дуже любив.

Наступного ранку ми знову вирушили в дорогу. На нас чекав довгий і важкий шлях. Сьогодні вже Малла мав показати своє вміння. Я твердо вирішив не повертатися в табір без живої горили. Однак, не дуже покладаючись на Маллу, який запевняв, що спіймає енню голими руками, я взяв з собою сітку й мотузки.

Вітер змінив напрямок, і нам довелося звернути вбік, щоб горили передчасно не виявили нас.

— Може, сьогодні нам зустрінуться родичі енню, — сказав Наана. — Ми підемо іншим шляхом.

Я знову дивувався, як він орієнтується в таких хащах. Навкруги стояла гнітюча тиша. Тільки іноді щось шелестіло над нами. То з дерева на дерево перелітав турако, птах, завбільшки як фазан, якого тут вважають священним, тому що він нібито знищує отруйних змій. Крім лопотіння його крил, іноді чути було вереск невеликих мавп. Малла не витримав.

— О, патроне, застрель мавпу! — прошепотів він. Малла дуже любив мавп'яче м'ясо. Але я не міг зараз стріляти і втішив його тим, що пізніше обов'язково зроблю це.

Був уже майже полудень, коли зненацька попереду і з обох боків від нас почувся тріск гіллячок. Ми занепокоїлися.

– Інйого! — тихо пояснив Наана.

В ту ж мить повз нас майже нечутно промайнули темні тіні. Ледь помітно блиснули серед зелені жовті бивні. Всі завмерли. Це ми порушили спокій стада лісових слонів. Малла посумнів: слоняче м'ясо він любив ще більше, ніж мавп'яче.

— Малло, якщо ти зловиш мені маленького енню, то одержиш скільки завгодно м'яса інйого, — сказав я.

— О, ти обов'язково побачиш, як Малла його спіймає, і скоро побачиш! Хіба ти не відчуваєш запаху? — спитав він.

— При чому тут запах? Я давно вже відчуваю, як щось смердить, — сказав я, затуляючи носа.

— Це саме те, що треба! — крикнув Малла і схопив Наану за руку.

Обоє відразу ж зникли. За мить я побачив їх уже на дереві; вони спритно піднімалися вгору, по-мавп'ячому перестрибуючи з гілки на гілку. Нарешті вони показали, в якому напрямку я повинен іти. Що далі я просувався вперед, то дужче смерділо. Незабаром я вийшов до лігва горили, очевидно, залишеного зовсім недавно. Воно містилось під великим деревом, з якого густо звисали ліани.

На розчищеному від кущів місці горила зробив собі постіль з моху, листя й гілок. Горила-самець дуже важкий, тому він ніколи не видряпується на дерево. Самиці й молоді горили, хоч і погано, але все ж таки лазять по деревах і влаштовують собі примітивні гнізда в їхніх кронах, здебільшого на розсохах. Горила-самець, виспавшись у лігві, залишає на ньому свою «візитну карточку».

Можливо, з цієї причини він щодня лаштує собі нове лігво.

Коли мої супутники злізли на землю, ми трохи перепочили. Потім тихенько пробралися на край галявини і залягли на чатах. Чекати довелося недовго. Незабаром з гущавини прямо перед нами з'явилася горила — мати з малям. Почувся задоволений писк; маленьке чорне створіння плазувало по землі, поглядало на сліпуче сонце і длубалось пальцем в плескатому носі. Нарешті з гущавини вийшов батько. Йому теж захотілося погрітися на сонці. Горила-самиця бігала по галявині, старанно визбируючи все, що тільки можна було їсти. Знайдене вона підносила своєму володареві. Сама вона не наважувалась щось з'їсти, дитині теж не давала. Вона весь час боязко поглядала на свого тирана. Ось самиця принесла йому кілька пригорщів лісових овочів і терпляче чекала нагоди, щоб тицьнути щось у рот і малому.

Кінець кінцем вона таки дала йому щось, але самець помітив це. Певно, в горили-тата зовсім не було почуття «мавпячої любові», про яку стільки говорять. Він закричав і, шаленіючи з люті, вліпив своїй значно слабішій подрузі кілька міцних ляпасів. Коли горила-батько вдовольнив свій апетит, мати й дитина, відійшовши вбік, заходилися й собі снідати. Наївшись, маля почало гратися. Мати наглядала за ним.

Згодом вона підвелася й полізла вгору по ліані.

— Зараз енню питиме воду, — пошепки сказав Наана.

Я здивувався, не розуміючи, навіщо для цього треба лізти на дерево. Наана пояснив, що горили ніколи не п'ють воду з калюж чи з інших брудних місць. Виявилось, що це справді так. Горила-самиця примостилася вгорі на ліані і почала розгойдуватися, намагаючись перервати її. З нижнього кінця вона б цього не зробила. Ліани — своєрідне водосховище. В них у великій кількості збирається вода, до того ж профільтрована через серцевину. Цим і користається горила: щоб вгамувати спрагу, вона перериває ліану і має цілком чисту, здорову воду.

Горила-самиця розгойдувалася досить довго, але таки перервала ліану, з якої тоненькою цівкою потекла вода. Старий нахаба ніби тільки й чекав на це. Він одіпхнув свою дружину вбік, вирвав у неї ліану і першим припав до води.

Наана зиркнув на мене. Він не раз бачив, як я очищав воду для пиття через фільтр.

— Глянь, — не втримався він, — енню робить те саме, що й ви, білі.

Вгамувавши спрагу, самець одійшов, і ліану схопила самиця. Напившись, вона стала швидко тикати маля носом до води, аж поки воно не почало хлебтати само.

Щось примусило матір відразу ж після сніданку залишити дитину саму. Певно, вона знову вирушила шукати їжу. Батько пішов від них ще раніше. Треба було швидко братись за діло.

— Малло, давай! — шепнув я ловцеві горил.

Він з острахом глянув на мене і торкнув шкіряну торбинку, де він, як і його товариші, носив амулети. Негри з племені ешира дуже забобонні і ніколи не вирушають з дому без талісмана. Якось я зазирнув у таку торбинку. Там були сухі павуки, пазури птахів, шматочок шкури леопарда, відрізані й висушені крихітні мавпячі лапки і різноманітні зуби.

Малла нерішуче ступив уперед, але враз передумав і, обернувшись, кинувся навтіки так швидко, як тільки дозволяла гущавина. На щастя, він не забрав сітки й мотузки, і ми самі взялися за діло. На роздуми ми не мали часу. Треба було діяти негайно, поки не повернулася мати. Ми блискавично метнулися до сторопілого маляти і накинули на нього сітку, перш ніж воно отямилось і почало кусатися досить-таки міцними вже зубами. Мотузки довершили справу. Без будь-яких пригод ми принесли мавпеня до табору. Це була самиця. Я назвав її Ігуелою.

ЛЮДИНА ПРОТИ ГОРИЛИ

Коли з'явився на світ цей мисливець з племені пангве, важко сказати. Він разом з своїми родичами переселився з Габуну^[4] на західному узбережжі Африки в іспанську Гвінею ще задовго до війни. Останнім часом пін постачав м'ясо великій плантації кави й какао біля кордону з Камеруном.^[5] Щодня йому треба було вбивати з десяток мавп і кілька диких свиней, щоб робітники на плантації одержали по невеличкому шматочку м'яса. Він був дуже високий на зріст — один метр дев'яносто сантиметрів і скидався на боксера. Важив він кілограмів сто, а може й більше. Хазяїн плантації прихильно ставився до нього, серед негрів він теж користувався особливою повагою. У нього було дві хижі, чотири дружини і безліч дітей. Йому належало також кілька земельних ділянок, на яких працьовиті жінки вирощували маніок,^[6] банани та маїс. Звали його Еела. Він мав славу великого мисливця, бо завжди виходив переможцем в незліченних поєдинках з леопардами, буйволами, слонами та горилами. Найнебезпечніша з його пригод — смертельний двобій з велетенською горилою. Еела довгий час був моїм найвірнішим товаришем і супутником на полюванні.

Ми чекали Еелу два дні. Він вирушив ловити для мене маленьку горилу. Нас охопила тривога. Першої ночі ми розіклали велике багаття і давали йому сигнали барабаном. Однак Еела не повернувся. Наступного дня ми почали шукати його в тих місцях, де ростуть червоні ягоди — улюблена їжа горил. Того дня Еела подав нам звістку. До табору прийшло двоє негрів; несучи на палиці ншипа (вид антилопи). Його вбив Еела. Минув другий день, а мисливець не повертався. Ми вже втратили надію побачити його живим.

Однак десь опівдні третього дня Еела непевною ходою приплентався до табору. Його важко було впізнати. Він навіть не мав пов'язки на стегнах — єдиного одягу, який завжди прикрашав його мускулясте тіло. Мисливець був весь у синцях і ранах. Одне око в нього зовсім запливло, ліву руку він обмотав листям, з якого капала кров, а у правій тримав рушницю без дула.

Після того, як я перев'язав йому рани, наклав холодний компрес на око і налив добрячу чарку віскі, він відчув себе значно краще. Кілька сигарет зовсім розвеселили Еелу, і я попросив його розповісти про свої пригоди.

Негри мають звичку зупинятися на найменших подробицях, тому розповідь затяглася на кілька годин. Якби записати її слово в слово, то вийшла б чимала книга.

Я подаю розповідь Еели про те, що з ним трапилось, так, як записав її, — по можливості зберігаючи його вирази і пропускаючи тільки те, що безпосередньо не стосується до цієї пригоди.

Еела почав так:

— Мастере, ти знаєш Еелу не один місяць. Еела дужий, як нгуї (горила). Якщо заговорить моя нгаа (рушниця), всі енгю (дикі свині) засинають довгим сном, а мої дружини мають тоді багато м'яса. Два сни (дні) тому Еела дуже сварився (бився) з величезним нгуї. О мастере, це був нгуї джу-джу (нгуї джу-джу, або лісовою людиною, негри саван звуть велику лісову горилу). Мастер знає нашу країну і нгуї. Мастер сам не раз сварився з нгуї. Нгуї злий. Він набиває свій величезний живіт каном (маїсом) і маніоком. Жінки мовчанкою зустрічають чоловіків, коли ті повертаються до селища, бо казани їхні порожні. Все пожерли нгуї. Тому ми завжди дуже сваримося з нгуї. Коли Еела був ще дитиною, він своїми монайє (отруєними стрілами) змусив багатьох нгуї заснути довгим сном. Потім білий мастер з Бітаму дав Еелі нгаа, бо Еела великий мисливець. Нгаа говорила з нгуї багато разів, і нгуї завжди засинали довгим сном.

Кукі (старійшина) Елонга сказав Еелі, що поблизу знову з'явилися нгуї. Жінки Бесонга зовсім перестали розмовляти, бо нгуї пожерли маніок, кан і банани. Живіт у нгуї більший, ніж у Еели. О мастере, у твоїй країні, мабуть, нема нгуї. з такими великими животами.

Тепер жінки Бесонга знову співають і сміються, бо нгуї подалися в інше місце. Жінки Бесонга вродливі. Вони дуже люблять, коли Еела свариться з нгуї і ті засинають довгим сном.

Жінки Бесонга сказали Еелі, що багато нгуї збирається біля води. Еела й Ондо пішли туди. Ондо теж знає великий ліс. Еела й Ондо вилізли на високе дерево, щоб нгуї не почули їхнього запаху. Коли сонце пригріло, з'явилися нгуї-чоловіки і почали принюхуватися. Однак вони не помітили Еелу й Ондо. Потім вони покликали своїх жінок і дітей. Нгуї-чоловіки пішли собі далі, бо животи у них були порожні. А нгуї-жінки вже набили черево каном і маніоком, тому вони почали сваритися з дітьми. Еела бачив там багато дітей нгуї. Діти кричали, вони не хотіли вмиватися, а хотіли пити. О мастере, якби ти бачив, що там робилося! Матері кричать, діти кричать і тікають од води. Одна велика нгуї взяла дитину за руку і пхнула її в річку. Та заверещала, мов дитина пангве, коли її мати вмиває. Нарешті всі нгуї-жінки потягли дітей у воду. Там було багато жінок і багато дітей. Еела не зміг вкрасти для мастера малого нгуї. Коли б біля річки була тільки одна жінка-нгуї, тоді б заговорила нгаа Еели, а Ондо вхопив би дитину своїми великими руками.

Потім Еела й Ондо принесли б дитину-нгуї тобі, а ти одвіз би її до своєї країни. Еела й Ондо одержали б від мастера багато пезет. Еела купив би собі тютюну, багато тютюну, ковдр, жирних свиней і ще одну дружину. Але там було дуже багато сильних нгуї-жінок, мастере, вони послали б Еелу й Ондо в країну довгого сну. Мастер знає: нгуї дужі. Еела й Ондо сиділи на високому дереві, поки нгуї не зникли, а потім пішли додому.

Була вже ніч, коли Еела добрався до своєї хижі, щоб знайти там маленький сон. Та маленький сон десь заблукав у лісі. Тоді Еела почав дуже сварити себе. «Ти дурний, Еело, як енгю. В Ондо великі руки, але ти маєш нгаа, і руки в тебе теж великі. Якби Ондо схопив малого нгуї, тобі довелося б віддати йому пезети мастера. Ти дурний, Еело. йди у великий ліс, де заблукав маленький сон, і сам шукай дитину нгуї». Так казав собі Еела. Багато пезет треба мати Еелі, щоб купити ковдри, і тютюн, і дружину з Бесонга. В Ондо п'ять дружин, а в Еели тільки чотири. Отож Еела підвівся з постелі і пішов у ліс ловити маленького нгуї.

Мастер знає великі Бібарські гори? Коли Еела був ще карликом (дитиною), він у тих горах послав у країну довгого сну першого нгуї. Тоді нгуї були дужчі за Еелу. Тепер Еела має таку ж силу, як нгуї. Мастере, глянь на мої руки — вони товсті, як пальмовий стовбур! Глянь на мої ноги — вони товсті, як животи в жінок пангве. Глянь на мої долоні — вони можуть закрити все обличчя мастера!

Еела великий і дужий, як нгуї. Він сварився з могутнім нгуї джу-джу і ледве не пішов у країну довгого сну. Однак Еела великий і дужий, він повернувся до мастера.

Мастер зрозуміє Еелу: він хотів одержати пезети, багато пезет. Еела йшов стежкою, що вела у Бібарські гори. Нгуї мали бути біля річки або на полях, де росте кан. Еела взяв нгаа і стільки їжі для неї (патронів), щоб вона могла заговорити п'ять разів. На високому дереві біля річки він став чекати нгуї. Вже пригріло сонце, а нгуї не з'являлися. Еелі дуже хотілося пити, і живіт у нього був порожній. Він зліз з дерева, приніс собі води й кану. Тільки-но почав Еела їсти, як раптом почув: «Бум-бум-бум». Еела подумав, що то нсок (слон). Він почекав. Ні, це не був нсок. Це був самець ншип. Еела знає голоси лісових звірів, він підробив голос самиці. Ншип підійшов ближче, він шукав Еелу. Еела не рухався. Він сидів тихо, як дерево. Тільки нгаа в його руці тремтіла, як гілка од легкого вітру. Еела повільно підняв її, і нгаа заговорила. Ншип упав і покотився по землі. «Ти великий мисливець», — сказав собі Еела і вихопив ножа, щоб проткнути ншипові горлянку. Радісно підскочив Еела до ншипа. Та лихо — ншип був живий! Він дуже розлютився, почав сваритися і вдарив бідного Еелу рогом в око. Клятий ншип замалим не зробив Еелу сліпим!

Еела упав, і ншип упав поряд з ним. З носа в ншипа потекла кров, і він заснув довгим сном. А Еела підвівся і таки встромив ножа в горлянку ншипові, аби всі знали, що його послав у країну довгого сну Еела. Потім він узяв нгаа і пішов далі шукати для мастера маленького нгуї. Вітер був злий. Він наскакував то з одного боку, то з другого. По дорозі Еела зустрів негрів з саван, тих, що полюють отруйними стрілами. Еела знав їх усіх. Вони бачили багато нгуї. Еела повернувся з ними до ншипа і звелів однести його мастерові. А сам пішов далі, весь час тримаючись проти вітру.

Та ось він зупинився, йому почулося плямкання нгуї. Це було біля самого Елонга. Еела крався вперед, мов зе (леопард). Там було багато нгуї — чоловіків, жінок і дітей. Нгуї не знали, що Еела, великий безстрашний мисливець, близько. Вони напихали свої животи і були зовсім спокійні. Еела чекав, може, якась нгуї-мати з дитиною не наїсться досхочу і залишиться тут, коли інші підуть. Тоді заговорить нгаа Еели. Еела вхопить мале нгуї і хутко понесе його мастерові, а мастер дасть йому багато пезет.

Еела причаївся в кущах. Він не бачив нгуї, але чув їхнє плямкання. Вони розбрелися навкруги по чагарнику. А багато з них пішли вже собі геть. Еела знав — це був афен (чагарник) нгуї.

Сонце лягало спати, вгорі над Еелою пурхали турако. Прилетіли також тукани. Вони почали кричати, щоб розсердити Еелу. У них такі бридкі дзьоби. Вони зчиняють великий галас і сповіщають усіх тварин про Еелу. Еела розгнівався: вони скажуть нгуї, що Еела, великий Еела, тут. Еела запалив люльку. Дуже боліло око. Ншип — зла, дурна тварина. Зате Еела з'їсть її.

Сонце було вже зовсім близько від своєї постелі, і Еела більше не чув плямкання нгуї. Дурні тукани розповіли їм про Еелу, і нгуї зникли. Еела сказав собі: «Краще йди далі. Дім мастера далеко. Тобі треба довго добиратися до нього».

Еела підвівся і хотів уже рушати. Аж гульк — прямо перед ним стоїть великий нгуї, джу-джу нгуї, лісова людина. Як злий дух з великого лісу, стояв він перед Еелою й ревів. О, як він ревів! Дужче, ніж усі інші нгуї разом. Джу-джу був великий і товстий, як могутнє дерево, що його листя вітає над лісом сонце, коли воно вранці встає з своєї постелі.

О мастере, як люто ревів і лаяв Еелу нгуї! Еела перед ним здавався сам собі етуном (карликом). Еела відскочив за дерево, бо нгуї був великий, дуже великий, мастере… Еела схопив нгаа, хотів, щоб вона заговорила до нгуї, котрий мав намір убити Еелу. Нгуї лаштувався схопити бідного Еелу і вдарити об товсте дерево. Еела знав: одна рука нгуї має таку силу, як десяток негрів. Еела великий, Еела дужий. Він такий самий дужий, як ця лісова людина, що вириває з корінням дерева, мов слон чи якийсь диявол. Але якщо нгуї схопить Еелу, то йому, бідному, доведеться помандрувати в ту далеку країну, звідки ніколи не повертаються.

«Бум», — сказала нгаа. Сказала добре, але не зовсім так як слід. Нгуї не впав. Він заревів ще дужче. В Еели ще була їжа для нгаа. Вона заговорить ще раз, і нгуї вмить опиниться в країні довгого сну. Еела приведе сюди, де лежатиме нгуї, чоловіків і жінок свого племені, щоб вони співали й танцювали, а потім розповіли всім у Бесонзі про Еелу, великого мисливця, який послав джу-джу нгуї в країну довгого сну.

Але — о лихо! — нгаа захворіла. Вона більше не говорила. Еела пішов у ліс без Ондо, дужого Ондо з великими руками. Ондо і Еела разом були б такі самі сильні, як цей нгуї. О, Еела віддав би Ондо всі пезети мастера, якби він прийшов йому на допомогу. Однак Еела був сам.

Нгуї злий. Він кинувся на бідного Еелу і вирвав у нього нгаа. Нгуї поганий. Він ударив нгаа об дерево. Еела бачив, як нгаа розломилася, його добра нгаа, що вміла так говорити! Тепер Еела тежрозсердився. Він закричав, як нгуї, і кинувся на лісову людину.

Але нгуї дужий. Він схопив Еелу, великого, хороброго Еелу, шпурнув на землю і придавив, як Еела давить муху, що кусає, його. У нгуї велика рука, мастере, велика і сильна. Доведеться Еелі мандрувати в країну сну. Брати заберуть його дружин. Ніколи вже він не їстиме смачного м'яса ншипа. Ніколи не палитиме доброго тютюну. Та Еела не хотів ще в країну сну. Він бажав повернутися до своїх дружин, які варять йому смачне м'ясо ншипа. Він хотів палити добрий тютюн мастера. Адже Еела дужий, Еела хоробрий. Він вдарив нгуї по носі. Рука в Еели важка — нгуї заревів і випустив Еелу. Еела схопився й відскочив за дерево. Нгуї помчав за ним.

Нгуї бігає швидше, ніж Еела. Нгуї злий і сильний. Він знову схопив Белу, потяг його до пот-о-пот (болота) і кинув туди. Еела захлинався. Тут нгуї витягнув його назад, і Еела знову побачив сонце, червоне сонце, що йшло спати. Еела заревів, як звір, О, якби там був мастер з своєю великою нгаа! Якби вона заговорила! Нгуї впав би в пот-о-пот! Як би Еела тоді сміявся! Та мастера не було, а нгаа Еели більше не говорила. І великого сильного Ондо не було. Нгуї знову штовхнув Еелу в пот-о-пот. Густа смердюча вода текла Еелі в ніс, у рот, наповнювала живіт. Мало не заснув Еела довгим сном. Але він не хотів спати. Він хотів додому, до своїх чотирьох дружин і до своїх багатьох-багатьох дітей.

Еге ж, Еела сильний, хоробрий. Еела також і хитрий. Він знову заревів і великим пальцем ткнув нгуї в око. Нгуї випустив Еелу з рук. Еела був вільний. Нгуї більше не бив його і не пхав у пот-о-пот. Ні, нгуї тікав, і Еела погнався за ним. Він вчепився лісовій людині в горлянку. Еела не давав їй дихати. Нгуї виривався. Та Еела не відпускав горлянку нгуї. О мастере, Еела сильний і хоробрий, такий сильний, як нгуї.

Раптом нгуї схопив зубами Еелу за руку.

Він кусав Еелу. Боляче кусав. О, бідному Еелі дуже боліло. Однак Еела не відпускав горлянки нгуї. Якби відпустив, то нгуї так укусив би Еелу, що він заснув би довгим сном. Нгуї захопив у рот цілу долоню Еели. З'явилась кров, багато крові. Нгуї відгриз Еелі півдолоні. Тоді Еела відпустив горлянку. Він ударив нгуї в друге око. Він хотів вибити й його. Еела був ще сильний, такий сильний, як ніарі (буйвол).

Нгуї хитрий, йому хотілося зберегти хоч одне око. Він відпустив Еелу, люто заревів і вирвав з землі невелике дерево. Еела кинувся навтіки, щоб нгуї не вбив його. Еела був дуже хворий: його вдарив в око злий ншип. Потім його бив і кидав у болото нгуї. Він одгриз Еелі півдолоні. Еела був хворий. Він уже не був сильний, не міг більше сваритися з лютим нгуї. Він утік. Він знайшов бідну нгаа, яка вже не могла говорити. Еела взяв її, але вона не могла говорити навіть потихеньку. А нгуї ревів. Він був дуже розлючений. Він хотів ударити бідного Еелу деревом. Еела був як дитина пангве, що набігалась за день і шукає малого сну.

Зате Еела був живий. Великий нгуї ще довго шукав Еелу, але сонце пішло спати, а нгуї мав тільки одне око. Еела знає про вітер, а нгуї дурний. Він не розуміє, що за допомогою нюху не завжди можна взнати, де Еела. Еела, стежачи, щоб вітер дув йому в обличчя, ховався в кущах. Нгуї ревів і розмахував деревиною. Так і не знайшовши Еелу, він пішов геть до своїх жінок, щоб ті промили йому око водою.

Еела полікував свою руку, бо він розумний і вміє все лікувати. Потім Еела влаштував собі таку постіль, як у нгуї. Бідному хворому Еелі вона була дуже потрібна. Еела спробував знайти маленький сон. Та сон не хотів іти до хворого Еели, а ховався десь за деревами. Еела чув «там-там» і догадався, що це мастер гукає його. Однак Еела не міг іти. Бідний Еела був дуже хворий. Потім він знайшов маленький сон і довго міцно тримав його.

А коли маленький сон утік, Еела знов був дужий. Він повернувся до мастера. Мастер дав йому тютюну. Скоро ліки повернуть Еелі силу. Тоді він дістане для мастера маленького нгуї і одержить багато пезет. Він купить дружину з Бесонга, багато тютюну і ковдр.

Ось він сидить переді мною, великий, хоробрий Еела. Він скінчив свою розповідь про пригоди, подібних до яких, певно, не зазнала жодна людина в світі. Картина бійки на болоті не раз викликала в мене сміх. Але кому не доводилось зустрічатися з горилою в дикому тропічному лісі, тому важко уявити, яку треба мати силу і мужність, щоб стати голіруч на двобій з цією лютою твариною. Без глядачів, які б підбадьорювали його, без надії на допомогу цей негр переміг істоту в чотири чи п'ять разів дужчу за себе. Еела — один із найсильніших людей, яких я зустрічав у своєму житті.

Побитий, виснажений до краю, він зумів сховатися від розлюченого звіра, безстрашно провести ніч серед лісових хащів і наступного дня добратися до табору, що лежав на відстані багатьох кілометрів.

Так, Еело, ти справді хоробрий і сильний. Ти матимеш багато тютюну і ще досхочу їстимеш смачного м'яса ншипа. Може, згодом тобі пощастить спіймати маленьку горилу для європейського зоосаду, і ти одержиш стільки пезет, що придбаєш собі ще й п'яту дружину і багато ковдр. Коли я знову побуваю в тебе, Еело, ти розповіси мені, чи поквитався з лісовою людиною і чи спіймав маленького нгуї. Я з нетерпінням чекаю нової зустрічі з тобою, Еело!

НАШУ ЗДОБИЧ ВКРАДЕНО

На західному узбережжі Африки, теплому й вологому, розташована республіка Ліберія.^[7] Ця невелика країна, така завбільшки, як Болгарія, тягнеться вздовж берега на сімсот п'ятдесят кілометрів, між п'ятим і десятим градусами північної широти.

Серед мешканців Ліберії є багато розумних і освічених людей, які навчалися в Англії, Америці чи Німеччині, володіють трьома-чотирма мовами.

Територія Ліберії, яка піднімається сходами від узбережжя до тисячометрових гір, чарує своєю мальовничістю. Тут є ще зовсім не досліджені райони. Поля часто винищують буйволи, дикі свині, мавпи, слони. Останнім часом товстошкірі чинять напади цілими стадами, тому ліберійців звільнено від звичайного податку в сто п'ятдесят доларів за полювання на слонів віком від п'яти до шести років.

Крім каучукових дерев, для яких тут особливо сприятливі умови, в Ліберії ростуть усі тропічні рослини, особливо кофейні й какаові дерева. За останні роки відкрито поклади руд, цінні породи дерев у безмежних тропічних лісах, золоті жили і розсипи коштовних каменів. Ця казково багата країна — майже незаймана скарбниця. Однак тут не рай, де людину чекають самі тільки приємності. У Ліберії не так жарко, як може здатися, зате повітря тут страшенно вологе. З травня аж до листопаду в Ліберії безперервно ллють дощі. Часто на країну налітають урагани. Тоді так гримить і блискає, що здається, ніби настає кінець світу, хоч насправді ці бурі рідко коли залишають після себе жертви.

Столиця Ліберії Монровія, завжди волога і задушна, налічує кількадесят тисяч жителів і забудована дерев'яними будинками, вкритими гофрованим залізом, і кількох гарних великих кам'яниць, що вишикувались уздовж двох паралельних вулиць. Є в ній також чудовий готель, і я почував себе там непогано. Але все ж таки мені бракувало доброго ресторану, радіо- та автомайстерень і хімічної чистки. Монровія має електростанцію, яка, правда, дає струм тільки до півночі, бо більшість мешканців, лягаючи спати, забувають вимкнути світло.

Вся атмосфера цієї країни зачаровує чужинців. Особливо подобались мені люди — приязні, завжди готові допомогти. Кого тільки не побачиш на вулицях Монровії! Ось проста тубілка з лісу з голими дітьми, а далі — теж син джунглів, але в елегантно пошитому костюмі: він жив і одержав освіту за кордоном. Ось ідуть мусульманки-ваї — люди з цього племені відзначаються своїм розумом і посідають зараз в уряді Ліберії чимало відповідальних постів; а он там — негри з племені кру, безстрашні й працьовиті моряки та рибалки, що за мізерну платню, незважаючи на бурхливий прибій, навантажують і розвантажують судна, які стоять на рейді миль за п'ять від берега.

З розкішного кам'яного готелю на Кеп-Мезурадо відкривається чудова панорама широкої бухти Монровії і рибальського селища кру. Тут я познайомився з африканським художником Пате, майстром пензля, який до того ж писав картини лівою рукою.

Я вже кілька тижнів сидів у Монровії, чекаючи випадку, щоб зловити дуже рідкісну й цінну тварину, що, як мені було відомо, зустрічалася не тільки в рівнинних затоках Південної Америки та Австралії, а й біля берегів Африки. Та як я не шукав, а ніде не міг знайти навіть її сліду, аж поки випадково не познайомився в готелі з містером Діном, одним із заможних мешканців столиці.

— Ви хочете спіймати сирену? — спитав він. — Ці тварини водяться в гирлі річки Санкт-Пауль.

У мене радісно забилося серце: виходить, я був зовсім близько від мети. Містеру Діну можна було вірити — він добре знав свою рідну країну.

— Сирена? А що це таке? — поцікавився Моріц Пате. — Я ніколи не чув про таку тварину.

Звідки, власне, походить ця назва? В «Одісеї» Гомера сирени — істоти жіночої статі, які жили на одному з морських островів і своїми піснями заманювали мореплавців до себе, щоб погубити їх. Ще й тепер у забобонних моряків збереглася віра в сирен.

Матроси, які перетинали тропічні моря на вітрильних суднах, запевняли, що не раз чули вночі знадливі звуки. Вони вважали, що звуки ці належать сиренам. Своїм співом сирени, здавалось, манили моряків залишити палубу корабля й опуститися в їхнє царство, на безмежні морські луки. Оскільки в тих місцях моряки бачили в лагунах тільки морських корів з малятами, то вони й приписали їм ці нічні арії.

Та годі про легенди й забобони. Сирена, яку я сподівався спіймати в гирлі річки Санкт-Пауль, була морською коровою. Ці нешкідливі тварини — єдині з морських ссавців, що пасуться на підводних луках. Вони дуже люблять своїх дітей і мужньо захищають їх. Якщо небезпека загрожує самиці, її захищає самець. Дорослі сирени важать кілограмів п'ятсот.

Художник Моріц Пате запалився бажанням намалювати сирену. Я, звичайно, нічого не мав проти того, щоб він теж поїхав з нами. Дістати в Ліберійського уряду дозвіл на лови було дуже важко. Мені пощастило одержати його тільки завдяки допомозі друзів.

Тим часом я придбав у негрів фанті (батьківщина цього племені, власне, не Ліберія, а Золотий Берег, теперішня Гана^[8]) зручні широкі піроги, бо човни негрів Монровії були надто малі, щоб умістити наші намети, спорядження і запас харчів на кілька тижнів.

Нарешті настав час вирушати. Рано-вранці ми попливли вперед лагунами річки Санкт-Пауль, а надвечір стали на пагорку, нап'явши невеликі мисливські намети. Наступного ранку ми рушили далі і вже зовсім смерком дісталися до місця, де намітили собі зупинитися. Тут ми знову нап'яли намети, а негри з племені ваї, які супроводжували нас, розмістилися в нашвидку збудованому курені. У нас була з собою велика тридцятиметрова сітка, для якої нам довелось узяти окрему пірогу. Ваї, досвідчені рибалки, поставили її там, де, як нам здавалося, могли бути сирени. Для того, щоб сітка не осіла на дно, ми почепили до неї за кілька метрів один від одного дванадцять поплавків, таких завбільшки, як дитячий барабан. Сітка стала схожа на величезну торбу. Ми були певні, що коли сирена потрапить у неї, то заплутається і вже не втече. Вранці ми, сподіваючись на здобич, вирушили чотирма пірогами перевірити сітку. Ще здалеку всі помітили, що поплавки на воді аж танцюють. Я зрадів: значить, у сітці сирена!

Спільними силами нам пощастило витягти сітку на берег. Ми не могли дочекатися, поки вже побачимо сирену. В сітці, дедалі дужче заплутуючись і з тріском розриваючи петлі, борсалося двоє якихось страховиськ. Ми кинулись до них, але… це були крокодили! Негри вже хотіли проткнути велетенських потвор своїми гострими списами, та я зупинив їх. Звичайно, крокодили — не сирени, однак їхні шкури дуже дорогі. Тубільці ненавидять крокодилів так само, як акул, і страшенно раді, коли трапляється нагода знищити хоч кілька їх. Я застрелив крокодилів. Кулі не пошкодили цінної шкури. Потім, щоб усе було зроблено як слід, сам оббілував крокодилів і посолив шкури. Підійшов Пате. Він теж був розчарований. Проте ми не занепадали духом.

Сітку довелося лагодити. Наступного вечора ми знову поставили її, а вранці, аж тремтячи від нетерпіння, поїхали перевіряти. Та сітку наче хто заворожив — вона була порожня. Минав день за днем, а в неї не потрапляли більше навіть крокодили. Щоправда, часом ми ловили велетенських черепах, яких тут же віддавали неграм.

Так минуло кілька тижнів. Одного вечора, коли ми ставили сітку, налетів торнадо.^[9] За якусь хвилину наші піроги до половини залило водою. Кожної миті вони могли піти на дно, тому всі наввипередки почали вичерпувати воду. Ми думали про одне: аби тільки не перекинутися в цій лагуні, де на нас так і чатують крокодили! Ми добралися до табору вкрай знесилені і поснули як мертві.

Коли я прокинувся, стояла непроглядна темрява. Була четверта година ранку. Побачивши раптом перед наметом Пате, я не повірив своїм очам. Що йому треба серед ночі? Але тут він озвався:

— Чи не поїхати б нам човном на той берег? Може, доля зглянеться на нас і ми побачимо сирену? В такій темряві неможливо фотографувати, але я намалював би її.

— Це було б чудово, — сказав я і, звичайно, відразу встав.

За мить я був уже одягнений. Збудивши одного негра і захопивши бананів, ми відчалили від берега на легкій мисливській пірозі.

Було так тихо й темно, що нам стало трохи моторошно. Тонкий серп місяця майже нічого не освітлював, проте в сильні нічні біноклі ми добре бачили все навкруги. Наш негр вів пірогу майже нечутно. Він чудово вмів веслувати, і кращого супутника не треба було й бажати.

Ми пливли понад годину, вишукуючи між очеретом рукав, де міг пройти човен. По дорозі нам не траплялася жодна жива істота. Тільки коли-не-коли сплескувала риба та долинали якісь протяжні, неприємні, незрозумілі нам звуки.

Ми завернули ще в одну лагуну. За високим очеретом на березі здіймався пагорок, на якому я помітив розвалену хижку. Від неї до самої води тяглася світла піщана смуга, метрів десять завширшки і п'ятнадцять завдовжки. І там, біля самої води, темніло щось надзвичайно велике. Пате тихенько штовхнув мене: він теж помітив темну істоту. Невже сирена? Негр перестав гребти. Правою рукою він показував на пісок. Безшумно поклавши весло, він вхопився за довгу очеретину і, міцно тримаючись за неї, підтягнув пірогу впритул до темного очерету.

Моріц Пате не відривав від очей бінокля. Я теж не зводив погляду з чудовиська. Я й уявляв сирену дуже великою, — але ця була справжнісіньким морським слоном! Ми завмерли на місці.

Раптом велетень поворухнувся. Чи вітер змінив напрямок, чи він таки почув якийсь шум? Повільно, незграбно, мовби насилу пересуваючи своє гладке тіло, він повернувся і пірнув у глибину. На піску не залишилось нічого. Було так само тихо. Здавалось, що це тільки сон.

Ми відразу повернулися до табору і, добре поснідавши, лягли досипати. Та відпочити як слід не довелося. Страшенний галас змусив нас схопитися з ліжок.

Ми повискакували з наметів. Що сталося?

Виявилось, що саме цього ранку, коли ми не поїхали перевірити сітку, як звичайно, наші рибалки спіймали величезну сирену. Але туди нагодилися якраз інші негри і вбили цінну тварину собі на м'ясо. Вони навіть не здогадувалися, якої шкоди нам завдали. Навантаживши м'ясом свої піроги, негри піднялися вгору по річці.

Наші рибалки похнюпилися і, звичайно, у всьому звинувачували мешканців саван. Поблизу, біля самого берега, лежала закривавлена, покремсана туша сирени. Я сів поряд і теж зажурився. Скільки днів, скільки тижнів я не мав відпочинку, стовбичив у цьому пеклі, щоночі ризикував життям на хиткій пірозі, і саме тоді, коли щастя, нарешті, усміхнулося мені і в сітку потрапила ця рідкісна тварина, з'явилися чужинці і вбили її, вбили просто на м'ясо. Я відвернувся і побачив Моріца Пате. Він стояв з альбомом у руках і змальовував зовсім непошкоджену голову сирени — великої сирени, що, певно, важила понад п'ятсот кілограмів.

Незважаючи на невдачу, ми знову поставили сітку і знову щоранку їздили вибирати її. Довгий час нам нічого не траплялося. Та кінець кінцем наше терпіння було винагороджене. В сітку попалася молода сирена, така завбільшки, як жирна свиня. Спорудивши з брезенту басейн, ми, не гаючись, помістили свій дорогоцінний вантаж на судно і одіслали до Європи для одного з зоопарків.

ЦАР ЗВІРІВ

Полювання на левів! Романтика і мисливські вигадки! Як тісно пов'язані вони в нашій уяві! Мабуть, ніде немає стільки вигадок, як у розповідях одчайдушних мисливців про неймовірні пригоди, що траплялися з ними під час полювання на левів. На словах вони завжди виходили героями з цих «гігантських» битв, а насправді раді були, якщо хоч раз здалеку бачили лева. Гідне подиву в цих байках одне — фантазія оповідача.

Найчастіше буває так, що лев дужче боїться людини, ніж людина його. Але, звичайно, трапляються й окремі випадки, коли зустріч з цим звіром не обіцяє нічого приємного. Як і кожен хижак, лев особливо небезпечний тоді, коли він голодний, а найнебезпечніший — якщо він поранений або відчуває якусь загрозу. Тоді полювання на лева обертається на смертельний двобій.

Дуже небезпечні леви-самітники і ті, що покуштували людської крові. Після того вони завжди полюють на людину. В Африці є цілі селища, залишені мешканцями через левів: вони щоночі вдиралися до хиж і хапали людей.

Я проти того, щоб убивати цих красивих звірів тільки задля мисливських трофеїв. Не раз, бувало, влаштувавшись у засідці з добрим мисливським біноклем, я годинами стежив за левом в оточенні його сім'ї, захоплювався грою його могутнього тіла, що привело б у захват художника, дивився, як ласкаво поводиться мати з малятами, як весело вовтузяться вони навколо неї, милувався спокоєм усієї родини — і ніколи не зробив жодного пострілу. Якось я розповів про це художникові Моріцу Пате, який їздив зі мною до гирла річки Левів на західному узбережжі Африки, і він запалився бажанням намалювати групу левів.

Того ж дня ми поповнили свої запаси і вирушили в дорогу. Наш загін складався з десяти чоловік. Ми найняли вітрильний ліхтер^[10] — на західно-африканському узбережжі їх можна знайти скільки завгодно. Пропливши кілометрів зо два вгору по річці, ми вибрали гарне місце для табору і нап'яли намети. Щоб заспокоїти негрів, які були родом з місцевості, де леви не водяться, я звелів вішати на ніч біля наметів ліхтар, тому що лев дуже не любить вогню й світла.

На світанку наш загін вирушив шукати левів. Не пройшли ми й години, як раптом перед нами відкрилася мальовнича картина: на одному з скелястих горбів, що ланцюгом тяглися в далину, стояв, ніби на троні, лев з розкішною гривою і велично поглядав навколо. Тут же гралися левенята. Дві левиці спокійно грілися на сонці.

Мій друг поспіхом розпакував своє малярське приладдя. Я миттю розкрив великий зонт. Цей зонт можна було повертати на всі боки, а спеціальне вістря підтримувало його в нахиленому положенні. Потім поставили мольберт. Все це ми зробили дуже швидко, і ось уже Моріц, «лев'ячий художник», як я його прозвав, вмостився на стільчику і заглибився в роботу. Малював він напрочуд швидко.

Я присів під кущем на розкладному стільці і спокійно почав стежити за сім'єю левів.

Минала година за годиною. На скелі все залишалося без змін. Тільки левенята перекидалися, плигали одне на одне чи бавилися материним хвостом. Мати відштовхувала пустунів головою і облизувала то одного, то другого. Нарешті левенята втомилися і, прилігши біля матері, поснули.

Сонце піднімалося дедалі вище. Моріц малював. Минали хвилини. У мене почало бурчати в животі. Хотілося з'їсти чогось смачного. Та про це годі було й думати. Я спробував відігнати спокусливі думки і став далі дивитися на левів. Проте мій шлунок не хотів здаватися, він вимагав свого. Солодкого б чогось… Не встиг я ще додумати до кінця, як уже знав, чого мені бракує. Навіщо ж тоді в цих місцях така сила-силенна меду? Треба тільки зуміти його відшукати…

Але як? Для цього природа послала людині помічника — сіреньку «медову пташку». Ось її мені й треба було знайти.

Я шепнув художникові на вухо, що йду шукати меду. Здавалося б, це мало припасти йому до смаку. Але він тільки кивнув головою і незворушно робив далі своє діло. З десяти наших негрів я взяв з собою п'ятьох — щоб допомогли мені нести стільники. Решта п'ятеро лишилися охороняти художника.

Ми вирушили в дорогу. Тепер треба було приманити медову пташку. Пройшовши з годину, я кілька разів коротко й ніжно просвистів і став чекати. Довго я прислухався, але марно. Ми пішли далі. Час від часу я знову свистів, поки нарешті не почув відповідь. На вершині однієї пальми десь між листям пролунав тихенький писк. Пташка-ласуха зрозуміла нас.

Дивне створіння ця медова пташка! Вона схожа на нашого горобця, але куди кмітливіша за нього. Ця пташка завжди безпомилково знаходить сховані глибоко в дуплах дерев бджолині гнізда. Однак поласувати досхочу медом вона не може, бо сама нездатна впоратись з розлюченими бджолами. Тому вона вибирає собі в спільники людину і разом з нею йде в похід по мед. Основна частина здобичі дістається людині, пташка ж задовольняється невеличкою «платнею за послуги».

«Порозумівшись» з пташкою, ми разом вирушили на пошуки. Від куща до куща, від дерева до дерева йшли ми слідом за нею, обмінюючись запитаннями і відповідями.

Маленькій шельмі, що керувалася тільки інстинктом, теж нелегко було відшукати здобич. Але надія поласувати улюбленою їжею гнала її вперед. Нарешті вона сіла на одній із пальм і втупилась у дерево, що росло кроків на двадцять далі.

Спочатку ми нічого не бачили. Однак у крихітної пташки зір був гостріший, ніж у нас. Справді, в стовбурі за кілька метрів від землі ми помітили дупло. Добре обмотавши руки до самих плечей, мої спритні помічники видерлися на дерево. Сотні бджіл люто накинулися на них. Катаною — великим ножем, яким прорубують стежку в заростях, — негри розширили дупло, потім один з них почав вихоплювати з гнізда стільники й кидати вниз. За якусь мить весь мед був у наших руках, а маленька пташка, схопивши свою «платню», полетіла геть.

Я попередив своїх супутників, щоб по дорозі вони не шуміли, аби не стривожити левів і не перешкодити роботі художника.

Незважаючи на чималу здобич, ми не дуже раділи, бо не були певні, що бджоли не поженуться за нами. Щоб утекти від них якнайдалі, ми чимдуж кинулися бігти. Але не втекли. Темна хмара закрила сонце. Ми почули далеке дзижчання, яке скоро перейшло в оглушливе гудіння. За нами летіли мільйони бджіл. Ми тікали від них, як божевільні, хоч розуміли, що це безглуздо. Нас турбувало одне: аби не зчинити галасу. А уникнути нападу вже годі було й думати. Ми були з усіх боків оточені розлюченими крилатими ворогами — вони вже не відставали від нас.

Негри трималися бездоганно. З їхніх вуст не зірвалося жодного звуку, хоч їм, мабуть, хотілося кричати. Я теж був обкусаний з ніг до голови, але стояв нерухомо, як статуя. Однак бій ми програли. Я дав сигнал до відступу, вигукнувши: «Рятуйся, хто може!» Зараз нам могла допомогти тільки хитрість. Я порадив залишити стільники. І справді — весь рій одразу кинувся на них. Бджолам не властиве почуття помсти. Вони забули про нас. Звільнені від пекельних мук, ми без перешкод — але зовсім знесилені — пішли назад.

Я здалеку побачив великий зонт. У бінокль було видно, що леви не рушили з місця. Художник і далі старанно працював. Мабуть, у нього вже слинка котилася від згадки про мед!

Але що це там позад художника? Я протер очі. Потім глянув на негрів. Вони присіли на землю і запитливо дивилися на мене. Метрів за тридцять від мольберта лежав величезний лев і не зводив очей з білої людини та великого зонта. А ця біла людина, цілком заглиблена в роботу, не мала ніякого уявлення, що діється за її спиною! П'ятеро негрів-охоронців міцно спали під кущем. Там же стояли й рушниці. Я знав, правда, що Моріц повісив на мольберт пістолета, але з такої відстані навіть пострілом у лоб навряд чи вб'єш лева. До того ж Моріц добре вмів малювати, але до снайпера йому було далеко.

Ось він підвівся і витер з чола піт, потім відступив на кілька кроків і критично оглянув свою роботу. Лев насторожився і звівся на ноги. Оце то був лев! Просто-таки велетень!

У бінокль я все чудово бачив, але допомогти нічим не міг.

Нарешті художник теж помітив лева. Він здригнувся й інстинктивно рвонув лівою рукою до себе зонта, ніби хотів захиститися ним. Потім випрямився, все ще тримаючи зонта в руці, і застиг на місці, мов загіпнотизований, не зводячи погляду з лева. А хижак повільно наближався, припадаючи до землі, ніби збираючись ось-ось плигнути на свою жертву.

І він таки плигнув. Із страшним ревом велика жовта кішка, мов блискавка, метнулась до художника. Той мимоволі відскочив назад, проте не випустив зонта. Не встиг лев опинитися на землі, як у зонті з тріском лопнуло сталеве вістря. Верхня частина зонта з розгону вдарила лева по голові і повисла на гриві. Тоненька, але міцна пружина від ручки так заплуталась у довгій гриві лева, що він не міг звільнитися від зонта. Переляканий цар звірів почав божевільно кружляти на одному місці. Тим часом художник схопив рушницю і, тримаючи її напоготові, став біля негрів, які лиш тепер прокинулись. І раптом лев, як несамовитий, з зонтом на шиї, кинувся навтіки. За хвилину він уже зник з очей.

Коли я з своїми супутниками підійшов до художника, він одкинув рушницю і засміявся так, як людина, що повернулася з того світу, як людина, що народилася вдруге. Я теж сміявся разом з ним. А коли я розповів про нашу невдачу з медом, ми зареготали ще дужче. Десятеро негрів сміялися разом з нами.

А як же леви на скелі? Ми глянули в тому напрямку — від них не лишилося й сліду. Коли б не намальована картина, можна було б подумати, що це сон.

У ЗМІЇНІЙ ПЕЧЕРІ

Ми заблукали. Нам уже давно час би бути в Абеше. Ми трималися караванного шляху, прокладеного ще 1873 року німецьким дослідником Густавом Нахтігалем через Дар-Сауд, на схід від озера Чад — величезного заболоченого озера в центрі материка. Я і мій чорний провідник збилися з дороги. Уже два дні ми жили тільки цукровою тростиною, бо не могли більше дістати нічого їстівного. Яро, юнак з племені хауса, не занепадав духом і з ранку до вечора не стуляв рота. Він ходив добувати їжу, приносив цукрову тростину, а іноді й токоло-токоло (африканський перець) чи навіть кілька яєць цесарки. Я проклинав цю затримку, тому що ми були в країні, де грабунки — звичайне явище.

— Батурі (біла людино), — сказав мій провідник на третій день наших блукань, — якби Яро міг зробити вогонь, він приготував би тобі жирну печеню. Тут багато змій.

– І ти аж тепер кажеш мені про це? — розсердився я. — Тож і не дивно, що тут немає жодної живої душі.

— Яро нічого не казав, щоб тобі не було страшно, батурі. Сюди ніхто не ходить. В цій місцевості повно отруйних гадюк. Яро вже багато вбив їх. Коли Яро вранці кладе на сонце просяну солому, на якій ми спимо, то майже завжди знаходить у ній гадюку.

— Ти справді дуже турбуєшся про мене, Яро, — відповів я. — Але з печенею, любий мій, нічого не вийде. Краще побережи сірники.

Однак Яро не міг забути про смажених змій. Мені теж цукрова тростина вже остогидла, до того ж я знав, що в цій місцевості тубільці їдять удавів. Кінець кінцем я попросив Яро роздобути на кілька днів м'яса.

Мешканці степу завжди мають при собі ніж або кинджал. У Яро до лівої руки теж був прив'язаний великий ніж. І ось він вирушив на лови, а я залишився сам у печері, де ми перед цим ночували. Вона була невисока: я ледве міг випростатися на весь зріст. Я не з лякливих, але від думки про неприємних сусідів — отруйних змій — мені стало трохи моторошно. Як би тепер знадобилася похідна аптечка з сироваткою проти зміїних укусів!

Думаючи про це, я зненацька помітив щось темне; воно повзло в мій бік, втупивши в мене заленкуваті очі, що світилися фосфоричним світлом. Кажуть, що змії гіпнотизують свою жертву поглядом. Мабуть, тут є деяка правда. Особливо страшно стає від зловісного блиску зміїних очей у темряві. Очевидно, є люди й тварини, які не в змозі ворухнутися під цим поглядом. Але мене життя серед дикої природи навчило блискавично реагувати на небезпеку. Я кинувся до гадюки і щосили придавив ногою до землі її маленьку голову з роздвоєним язиком і отруйними зубами, від укусу яких людина вмить втрачає свідомість.

Однієї такої пригоди з мене було досить. Я вже хотів піти по ліхтаря, щоб його світло лякало біля входу в печеру непроханих гостей, як зненацька поблизу щось зашаруділо. Невже знову гадюка? Я принишк, напружено прислухаючись. Шерех наближався. Ні, це не змія! Але що ж тоді? Це й не людина. Може, звір? Ні, його б відігнав мій запах. Я обережно виглянув з печери. Що це? Мені стало страшно. Леопард? Плямиста шерсть, як у степового леопарда. Але я міг і не розглядіти. Леопард — нічний звір. Я подався вперед. Голова й обриси тіла знайомі. Це ж гепард! На відміну від свого родича леопарда, найкровожерливішого з усіх нічних розбійників, гепард часто блукає поблизу людської оселі, і його легко приручити. Ми дивилися один на одного. Звір не рухався. Я міг досхочу милуватися його мускулястим сильним тілом: задні ноги в нього значно вищі від передніх, тому здається, ніби він завжди готовий до стрибка.

Гепард не боявся мене, і я вирішив, що його вже було приручено і він утік від свого господаря. Щоб упевнитися в цьому, я поманив гепарда свистом. І справді — нерішуче ступивши кілька кроків, гепард сів на задні лапи і подивився на мене, ніби хотів сказати: «Я до твоїх послуг, наказуй мені!»

Завжди відчуваєш радість, коли в такій самотині несподівано знаходиш товариша, навіть якщо це тварина. Гепард, певно, відчув у мені справжнього друга тварин, бо спокійно поставився до того, що я підійшов і почухав його за вухом. Незабаром ми стали найкращими друзями. Я знав, що в деяких районах Африки гепарда використовують як мисливського собаку і що він дуже добрий помічник на полюванні.

Коли я почув кроки Яро, то навіть пошкодував, що він уже повернувся. Тим часом настав вечір — той напівсутінок, який важко описати і який можна побачити тільки на західному узбережжі Африки.

— Батурі, Яро прийшов, — почув я голос свого провідника.

Не встиг він зайти до печери, як побачив два блискучих ока, що загрозливо дивилися на нього. Інстинктивно, як людина, що завжди готова до несподіванок, він схопився за свій страшний ніж, щоб кинутися назустріч ворогові. Певно, до цього самого приготувався і мій новий друг — гепард.

— Стій, Яро! — в останню мить вигукнув я. — Цей звір приручений! Це гепард, він сам підійшов до мене,

— Ну, тоді Яро зараз приготує смачну печеню з гадюк, — посміхнувшись, відповів негр. — Смажені змії — найулюбленіша їжа гепардів.

Мені було відомо, що гепард — один з кращих мисливців на змій.

Невдовзі приємний запах печені залоскотав у носі. Скоро вечеря була готова. Яро не чекав, коли я візьмуся за печеню, а відразу почав їсти, щоб додати мені мужності. Трохи повагавшись, підсів і я. На смак змії нагадували жирних в'юнів. Яро ніяк не міг наїстися. В гепарда теж, здається, розгорівся апетит. Він нерухомо сидів поряд зі міною і пожирав печеню очима. Оскільки ж Яро подбав про те, щоб у нас надовго було їжі, то гепард теж одержав свою пайку.

Мене чекала ще одна несподіванка.

— Батурі, — мовив Яро, засовуючи руку в кишеню свого бурнуса і витягаючи звідти цілу купу яєць цесарки. — Якщо вони тобі смачніші за смажених змій, то на їж. У Яро живіт уже повен.

Шкода тільки, що він не сказав цього з самого початку.

Цілу ніч наш новий супутник спокійно лежав біля моєї постелі. З заходом сонця місцевість ожила. Навколо з завиванням і сміхом, схожим на дитячий плач, блукали цілі зграї гієн та шакалів. Деякі наважились підійти до самої нашої печери. Гепард нашорошив вуха. Для мене це був давно знайомий нічний концерт; під цю музику я й заснув…

Наступного дня на нас наткнувся французький поліцейський патруль (це була територія французької Екваторіальної Африки^[11]) і показав нам шлях на Абеше. Там я найняв ще кількох негрів і, поповнивши запаси харчів, рушив далі, в Кано, тисячолітнє місто ярмарків і казок біля південної межі Сахари. Звідти ми завернули на захід до Манделе. На мою радість, люди й коні були в доброму стані. Я їхав на чудесному арабському скакуні, який легко долав за день по сто двадцять і більше кілометрів. В Манделе ми знову поповнили запаси і подалися до Гамзи. Дорога була добра, і їхали ми швидко. Ландшафт був одноманітний, тільки поодинокі дерева вздовж рівчаків, де колись протікали струмки, звеселяли око. Грунт зверху зовсім висох, але, викопавши яму метрів зо два завглибшки, можна було добратися до води. Майже через кожні сорок кілометрів ми ставали на спочинок, щоб напоїти спраглих коней.

Незабаром ми досягли озера Модо-Дого, яке в порівнянні з озером Чад здається якимось ставком. Проте воно має свої переваги: вода в ньому придатна до пиття. Щоправда, перед вживанням її треба перекип'ятити. Вода ж озера Чад має присмак карболки, якого не можна позбутися ніякими засобами.

Від Модо-Дого ми поїхали далі на вантажних машинах, які раз по раз доводилось виштовхувати з піску. Що далі проникали ми в Нігерію,^[12] то кращі ставали дороги. Майже через кожні двісті кілометрів нам траплялися так звані «будинки для подорожніх».

Ми прибули в країну фульбе, або, як вони себе називають, фулані. Чоловіки фулані високі й стрункі, з бронзовою шкірою. Як і у всіх берберів, у них рівні носи, тонкі губи, злегка кучеряве волосся. Жінки фульбе вродливі й граціозні. І чоловіки, й жінки люблять різні прикраси, чоловіки навіть більше, ніж жінки. Вони з давніх-давен займаються скотарством і ще й зараз мають величезні гурти худоби, але разом з тим почали займатися також землеробством і торгівлею. Крім того, серед них трапляються чудові ткачі, ковалі і ювеліри.

Як усі африканки, дівчата фулані прагнуть вийти заміж за героя. Адже в минулі часи тільки дуже хоробрий чоловік міг захистити дружину й дітей від небезпек, що повсюди чигали на них.

У фулані кожен юнак, який бажає одружитися, привселюдно складає іспит на мужність, так само як в індійців, народів з островів південної частини Тихого океану і в більшості племен Африки. Юнаки фулані повинні довести свою витримку і здатність терпіти біль і нестатки; вони повинні вміти довго обходитися без їжі й води, прожити багато днів у безлюдному місці без зброї та одягу і не виявити страху, чим би їх не лякали, їхні тіла мають бути загартовані і звиклі до виснажливого клімату. Жодна дівчина цього племені не вийде заміж за юнака, який не витримав випробування.

Мені пощастило побачити таке випробування. Один з моїх провідників був фулані, і якраз під час цієї події ми гостювали в його селі. Глядачі були надзвичайно збуджені, як у нас перед великим змаганням з боксу. Вони закладалися, хто з юнаків витримає цей «іспит на мужність».

Взагалі негри мужньо терплять фізичний біль. Але я навіть не уявляв собі, яке випробування належить пройти юнакові фулані, перш ніж він здобуде право одружитися з своєю коханою.

Коли глядачі затихли, на середину кола, утвореного натовпом, вийшов високий юнак у самій тільки шкіряній пов'язці на стегнах. Це був Нагого, наречений Іназонги. Його впевнений погляд перебіг по обличчях глядачів і зупинився на дівчині. Тим часом до Нагого наблизився худорлявий жилавий чоловік з довгим прутом у руці. Він почав повільно кружляти навколо «жертви», коли-не-коли, ніби для проби, з свистом розсікаючи прутом повітря. Тим часом Нагого взяв у руки ріг антилопи і підняв його вгору. Він тримав його прямо перед собою, так що навіть від дуже сильного болю не міг опустити рук униз. Все його тіло аж до пупа було відкрите противникові. А той кружляв і кружляв навколо нього, то підходячи зовсім близько, то відступаючи далі. Юнак дивився тільки на дівчину, струнку красуню, яка була дійсно варта справжнього героя. Іназонга теж не зводила очей з Нагого. Та й не тільки вона — всі одноплемінники, особливо жінки й дівчата, впилися поглядами в обличчя нареченого. Вони пильно стежили, чи не здригнеться воно, коли юнакові завдадуть удару. Нагого стояв непорушно, певний своєї перемоги. Раптом екзекутор розмахнувся і щосили стьобнув юнака по животі. Та Нагого стояв, як мур, і гордо дивився на свою кохану. Глибока рана свідчила, що удар був сильний. З розсіченої шкіри текла кров. А юнак навіть оком не моргнув. Глядачі галасом висловлювали йому своє захоплення. Нагого сміявся, не зводячи погляду з коханої. Вона теж, ніби зачарована, дивилася на нього. Та ось Нагого запально гукнув своєму екзекуторові:

— Бий ще!

Знову залунали вигуки захоплення, і знову прут із свистом розітнув повітря. Всі дивилися на юнака. Але Іназонга блискавкою метнулася до свого нареченого.

— Годі! — закричала вона. — Іназонга давно знає, що Нагого великий герой!

Прокотилася хвиля гучних оплесків, і щасливі закохані пішли геть у супроводі родичів, без яких, звичайно, таке свято не могло обійтися.

На місце Нагого став інший юнак. Він не вмів так володіти своїми почуттями, і під час удару в нього смикнулося обличчя. Натовп відгукнувся на це шаленим ревом. Зневажливий сміх відразу ж затаврував юнака ганьбою. Жодна дівчина фулані не вийде тепер за нього заміж, хоч би він мав і якнайбільші гурти худоби. Якщо дівчина сама заможна чи їй дають у посаг багато худоби, то вона має навіть право вимагати, щоб її майбутньому чоловікові завдавали двох або й трьох ударів. Тільки витримавши цю екзекуцію, він зможе з нею одружитися.

У «АФРИКАНСЬКИХ РИЦАРІВ»

"У-у-у! У-у-у! У-у-у!" Це жахливе «у-у-у» не сон, це — дійсність. Виють гієни. їх багато, і вони десь зовсім поряд. Вже кілька днів я і мій вірний кінь лежимо самі серед пісків найбільшої в світі пустелі — Сахари. Як же це сталося?

Я хотів добратися до південної межі Сахари, в країну племені борну, щоб наловити там пітонів. Вів мене Ібрагім, юнак з племені хауса. Він запевняв, що знає місце, де цих змій повно-повнісінько. Там є один ловець, що постачає на базари найкращі шкури пітонів. Ібрагім обіцяв познайомити мене з ним.

Ми їхали верхи багато днів, пробираючись в глиб країни борну, аж поки на нашому шляху не перестали зустрічатися оазиси. Ібрагім, який досі орієнтувався дуже добре, раптом сказав мені:

— Батурі, Ібрагім не впізнає цього місця. Я був тут востаннє два роки тому. Тепер дюни, мабуть, пересунулися. Ми збилися з дороги. Чи не краще повернутися назад?

Я не послухав його. Повернутися? Це було б просто смішно.

Наступного дня сталася дуже неприємна подія. Наш осел, навантажений бурдюками з водою, спіткнувся і впав так невдало, що з бурдюків повискакували затички і коштовна рідина розлилася. У нас лишилося її хіба що на день. Спершу ми домовились пити по кілька крапель, а потім, коли стало ясно, що вода кінчається, тільки змочували палаючі губи. Тварини похнюпили голови: їх теж мучила спрага. Довелося далі йти пішки і вести їх за собою.

Ослові нічого було вже нести, і ми відпустили його. Він ще кілька годин плентався за нами, а потім упав і здох.

Я відчував, що зовсім знесилився. Я мало спав, мало їв і ще менше пив. Ібрагім, син пустелі, стійко терпів усі злигодні. Він спокійно йшов собі поряд зі мною. Розум і досвід підказували мені, що нам треба берегти сили.

Прокинувшись уранці наступного дня, я побачив, що Ібрагімове місце поряд зі мною порожнє. Він зник, зник і його осел, який учора ледь чвалав за нами. Я хотів погукати хлопця, та з пересохлого горла вирвалось тільки якесь хрипіння. Я глянув на коня. Ібрагім спутав йому передні ноги. Він понуро стояв недалеко від моєї постелі, влаштованої з шерстяної ковдри і сідла замість подушки. Я був такий виснажений, що знову заснув.

Зненацька я прокинувся: щось мокре й холодне торкнулося до мого лиця. Я інстинктивно схопився за рушницю — вона лежала поряд — і закричав, вірніше хотів закричати, а насправді лиш стиха захрипів. Та тут же роздивився, що темна страшна тінь наді мною — мій кінь.

Він жадібно лизав мою ковдру. Сон зовсім покинув мене. Я схопив брудну ковдру і притис її до губ. Випала рясна роса. Всюди, куди б я не простяг руку, було вогко.

Я знову підвівся, щоб подивитися, чи немає де Ібрагіма, і в темряві побачив на дюнах якісь дивні постаті. Кінь підвів голову і почав неспокійно перебирати ногами. Раптом він злякано шарахнувся. В мене теж мороз пішов поза шкірою: почулося бридке виття і скигління. На вершечках дюн збиралися гієни і шакали.

Мене охопила злість, породжена слабістю і безпорадністю. Я не хотів здаватися цим потворам без боротьби. Витягши з-під ковдри рушницю, я прицілився в середину найбільшої зграї, гримнули два постріли. Звірі, виючи, кинулись врозтіч. Але ненадовго. Поодинці, насторожено, хижо втягуючи носом повітря, вони повернулися назад, посідали, як собаки, на безпечній відстані й стали чекати.

Їх збігалося дедалі більше, і незабаром знову почався концерт, від якого в мене кров холола в жилах. В нічній тиші далеко лунав сміх і тужливе завивання: «У-у-у! У-у-у! У-у-у!» Я знав, що гієни їдять тільки падло і рідко накидаються на живу істоту. Але від думки, що вони вперто чекають моєї смерті, на серці було важко.

Так минула перша ніч. Вранці, коли виглянуло сонце, облога моя зникла. Я заснув. Мені приснилися струмки між зеленими берегами, блискуча вода. Цього разу я прокинувся від нестерпної спеки. Тіло було ніби налите свинцем, всі суглоби боліли, в голові шуміло. Я спробував підвестися, але знову безсило впав на ковдру. Кроків за десять від мене хрипів кінь. Чи не звільнити бідолашну тварину від мук кулею? Ні, я рішуче відкинув цю думку. Почекаю, подарую і собі, й коневі ще один день. Якщо до завтрашнього ранку ніщо не зміниться, тоді…

Незважаючи на тяжкий стан, в якому я перебував, думати про це не хотілося. Я напревелику силу вибрався рачки з западини і повільно поповз на гребінь найвищої дюни. Звідти далі було видно, і я сподівався, що побачу Ібрагіма. Тут я й лишився лежати, бо був надто кволим, щоб повертатися назад.

Я опам'ятався вночі, коли випала роса. Наді мною ясніло чисте, усіяне зорями небо. Я злизав з рук крапельки роси, потім поповз далі і добрався до невеликої піщаної улоговини. Обминути її я не міг, шлях був занадто довгий. Я просто скотився вниз — і опинився наче в мішку. Вибратися з улоговини я не мав сили.

Дно її було вкрите галькою. Я, мабуть, позлизував росу з кожного камінця, що витикався з піску. Вони нестерпно муляли в боки, і все-таки я був радий цій кам'яній постелі: якби не вона, коштовна волога увійшла б у пісок.

Як і минулої ночі, скоро залунало скигління і виття, його чути було дедалі ближче, дедалі більшими ставали темні тіні моїх примарних могильників. Ось вони підступили так близько, що я міг би дотягтися до них руками. Вони, здавалося, зовсім перестали мене боятися, бо я лежав нерухомо, геть ослаблий, а голод ще збільшив їхню жадібність. Петля навколо мене затягувалась. Однак від кожного мого руху вони відскакували назад. Це заспокоювало мене.

Раптом я помітив, що одній гієні — вона здавалась мені доісторичним чудовиськом, бо від страшної кволості я вже починав марити, — одній гієні набридло грати в цю гру, набридло гасати навколо. Вона сіла по-собачому на задні лапи і почала спокійно розглядати мене. Я, наче загіпнотизований, не міг одірвати погляду від її блискучих зелених очей. Звірі не знають жалю: їм не властиве це почуття. Мене скував жах. Я дивився на гієну з тривогою і переляком. Ось вона підвелася і стала переді мною. Нас розділяли якихось три метри. її очі, що тепер горіли червоним вогнем, повільно наближались до мене. Вона хижо вищирилась, і я побачив страшну щелепу, дужчу, ніж у лева. Серце в мене калатало в грудях. Я не мав із собою ніякої зброї. А за першою гієною наближалась друга, така сама велика, така сама мовчазна. Їхні волохаті морди були вже зовсім поряд. Від них нестерпно смерділо падлом. Ось вони вже біля самісінького мого обличчя! І тут нерви не витримали.

До мене враз повернулася сила. Я рвучко підвівся і крикнув — не крикнув, а заревів скільки духу. Мій крик, здавалось, пролунав на всю пустелю. Гієни миттю відскочили й помчали геть. За ними кинулися й інші, що, вичікуючи, тримались осторонь. А я? Я почав сміятися — сміятися, як божевільний. Мій сміх, мабуть, здавався гієнам і шакалам таким жахливим, як мені їхнє виття. Це ще один доказ того, що часом людський голос може бути неабиякою зброєю в боротьбі з дикими звірами. Але потім настала реакція. Сила покинула мене. Я знепритомнів.

Щось холодне змочило мої порепані губи. Я прийшов до пам'яті. Вода?.. Так, вода!.. Не хотілося розплющувати очей, не хотілося прокидатися, щоб знову страждати від спраги і спеки. Та ось вода потекла в горло, пересохле, розпечене горло, і вогненним струменем влилася в шлунок. Я смоктав і смоктав її, а потім обома руками вчепився в щось вогке і холодне, що погойдувалося над моїм обличчям. Від хвилювання в мене мимохіть розплющилися очі. Дві брудні коричневі руки, які тримали біля моїх губ бурдюк з водою, здалися мені прекраснішими, ніж руки найвродливіших красунь. Я глянув в усміхнене смагляве обличчя, схилене наді мною, і ніби побачив обличчя ангела. Потім відразу ж заснув — міцно, без снів.

Мене збудив Ібрагім. Він сміявся і показував на своїх супутників. Це були два чоловіки з племені борну, сини ловця пітонів, до якого ми саме і їхали. Випивши приготованої Ібрагімом міцної кави, я відразу відчув себе краще. Перш за все згадав я про коня. Борну його теж напоїли, і він поволі повертався до життя. Ібрагім радів, як дитина, що застав мене живим. Організм у мене був міцний і витривалий, тому я швидко очунював. Ще недавно я з своїм виснаженим до краю конем лежав сам серед пустелі, напівзбожеволілий від спраги, неспроможний захиститися від звірів. А зараз, напившись води, оточений друзями, я знову почував себе повноцінною людиною. Я був урятований.

Ловець змій і його чотири сини докладали всіх зусиль, щоб поставити мене на ноги. І за два дні я вже встав з постелі. Мене дуже зворушувала турбота цих людей. У їхній господі я почував себе як дома.

Борну — стародавнє плем'я берберів. Людей цього племені називають «африканськими рицарями», тому що обличчя вони прикрашають шрамами, завдаючи собі ножами ран.

Незабаром я був уже цілком здоровий і хотів піти зі своїми господарями на лови змій: мені шкода було пропустити таке видовище. Але ні сам ловець пітонів, ні його сини не хотіли й слухати про це. Розмахуючи руками, вони один поперед одного намагалися пояснити мені, чому зараз не слід іти на лови. Тільки з допомогою Ібрагіма я зрозумів, що справді зараз краще побути кілька днів тут.

Справа в тому, що до селища прибував великий фокусник Нігерії, знаменитий Аль-хаджі Дого, який мав хист зачаровувати людей. Про це стало відомо заздалегідь. Без телеграфа й телефона, з допомогою самого лиш барабана, звістка дійшла до найглухіших селищ. Коли нарешті настав день прибуття Альхаджі Дого, з усіх усюд почали стікатися глядачі — пішки, на верблюдах, ослах, навіть на арабських скакунах. Їх було десятки тисяч з різних племен: борну, фулані, бедуїни, туареги і хауса. Нікому не хотілося поминути таку нагоду. Всі прагнули побачити мистецтво Альхаджі Дого, тобто «Великого Альхаджі» («Альхаджі» мають право називатися всі мусульмани, що ходили поклонитися святим місцям у Мекку і в Медіну^[13]).

Цей фокусник, схожий на індійського факіра, був родом з племені фулані. У нього, як і в усіх його одноплемінників, півголови було виголено, і тільки на потилиці теліпалося кілька тоненьких, на палець завдовжки, кісок. Вже сама поява Великого Альхаджі викликала захват у глядачів і прихильників. В самій тільки білій пов'язці навколо стегон, він велично під'їхав на сніжно-білому чистокровному скакуні, його тіло ніби злилося з конем. Наблизившись до відведеного місця, великий фокусник зіскочив з коня і взявся до своєї «роботи».

Гострим мечем він розпоров собі живіт. Другий меч застромив глибоко в горло. Потім виколов і вийняв око. Кінець кінцем «відтяв» голову і поклав її біля себе. Так принаймні запевняли глядачі. Великий Альхаджі всіх їх загіпнотизував. Однак на мій фотоапарат його чари не діяли. На плівці ясно було видно: голова і око — все лишилося на своїх місцях. Але глядачів цей найбільший чаклун Нігерії безперечно зачарував за їхні ж гроші. Їхнє захоплення не мало меж. За один день такої «роботи» Великий Альхаджі придбав, мабуть, кругленьку суму.

Після цієї події нас уже ніщо не затримувало, і ми вранці вирушили на лови. Я дуже здивувався, довідавшись, що старий борну ловить змій не сам, а разом з своїми чотирма синами. Я думав, що це справа набагато легша, ніж виявилось насправді. Тільки досвідчені люди можуть справитися з пітоном, що часом буває понад п'ять метрів завдовжки. На мій подив, для цього було потрібно п'ятеро ловців.

Ми прийшли в справжнє зміїне царство: тут аж кишіло гадюками. Сотні тисяч їх приповзало сюди від озера Чад, де вони жили коло боліт. Хоч пітони й неотруйні, ловити їх дуже небезпечно.

Наївшись, змії лежали згорнуті в клубок на розпеченому піску. Старий ловець і його сини були зовсім голі. Вони з ніг до голови обмастилися жиром, і їхні чорні тіла виблискували на сонці. Старий ішов попереду, відшукуючи найкращу змію, бо подобались йому далеко не всі. Натрапивши на такого пітона, як хотів, він робив знак найдужчому з синів, що ніс двозубі вила з триметровим держаком. Син обережно наближався і з розгону пришпилював вилами голову пітона до землі. Пітон несамовито крутив хвостом, а ловець з усієї сили намагався не випустити голову. На допомогу кидались інші брати і гуртом хапали оскаженілого пітона. Вибравши зручну мить, один з них відрубував змії голову. Потім ловці бралися за наступного.

Один з пітонів лежав на скелі, і вила наткнулися не на м'який грунт, а на камінь Розгорілася боротьба не на життя, а на смерть. Пітон намагався обкрутитися навколо людей, та на їхніх голих, змащених жиром тілах не було як зачепитися, і він щоразу зслизав із них. Жорстока боротьба тривала довго. Брати допомагали один одному звільнитися від кілець пітона, але раз у раз то той, то інший скрикував з жаху, коли холодне, лускате тіло обвивалося круг нього. Поступово пітон слабшав, і нарешті одному з негрів пощастило відрубати йому голову біля самих вил.

Пошуки тривали далі. Наступну змію було добуто іншим методом. Натрапивши на величезного пітона, що сидів у ямі, старий ловець справився з ним сам. Він просто ступив у яму ногою, і переляканий пітон почав обкручуватися круг неї. Коли змія добралася до коліна, старий ножем відтяв їй голову. Потім звільнив ногу і витяг свою здобич із схованки.

Шкури з пітонів знімали на місці, обережно відділяючи їх від м'яса ножами, зробленими з твердого дерева. Потім шкури вішали в затінку сушитися, а через деякий час — дубили.

ЛЕОПАРДИ-СИРОТИ

Над безкраїм степом, що дрімав під палаючим сонцем, панував мир і спокій. Та раптом його охопила тривога: стада антилоп, буйволів, жираф, зебр, мавп, навіть леопарди та леви, висолопивши язики, у великій паніці мчали в напрямку річки. Смертельні вороги бігли поряд, зовсім не звертаючи уваги один на одного. Аби тільки якнайшвидше досягти рятівної річки! Навіть ті, що ніколи не бували у воді, — водобоязкі леви та леопарди, нерішучі мавпи, — гнані страхом смерті, кинулися в річку і попливли до протилежного берега. У тварин дуже розвинений інстинкт. До небезпеки ще далеко, а вони вже відчувають її. Загальна втеча тривала недовго, потім настав спокій, загрозливий спокій. Усі здорові й сильні тварини своєчасно добралися до безпечного місця. Лишились тільки плазуни — змії та скорпіони, але й вони намагалися заздалегідь доповзти до якоїсь рятівної щілини.

Я із своїми чорними помічниками стояв табором на пагорку поблизу невеликої річки. Звідти мені було добре все видно. Що ж спричинилося до тривоги і втечі? Глянувши в той бік, звідки тікали тварини, я відразу зрозумів: горить степ! Вітер гнав звідти високі хвилі диму. Вогненна стіна швидко наближалася. Вона підступала з шумом і тріском, час від часу викидаючи вгору, мов прапори, язики полум'я. Незабаром запахло димом і в нашому таборі.

В степу не помітно було жодних ознак життя. Все завмерло. А це що? З густої димової завіси раптом виплигнув великий коричнево-жовтий звір і метнувся до річки. Потім він знову зник у диму. На березі залишився крихітний темно-коричневий пухнастий клубочок. Хвилин за три з диму знову вирвався той самий коричнево-жовтий звір, схожий на велику кішку, і другий пухнастий клубочок опинився на березі. Хоробра мати-леопард втретє плигнула в огонь, щоб урятувати ще одне дитя. Але цього разу вона вже не повернулася.

Не гаючи часу, ми переправилися на протилежний берег до малят. Крихітні безпорадні створіння лазили по голому піску і жалібно нявчали. Даремно чекали вони на свою матір, що так недавно ще бавилася з ними. Мабуть, за цією грою вона й забула про все на світі і тепер заплатила життям за свою необережність. Виносячи з полум'я свою третю дитину, вона, певно, згоріла. Малі леопарди залишились сиротами.

Ми обережно перенесли звіряток у табір.

Там ми хутко влаштували для них постіль у порожньому ящику з-під пива, вимостивши його солом'яними рогожками, якими було обмотано пляшки. Малята зручно вмостилися там і скоро поснули. Отже, постіль для них ми мали. А чим їх нагодувати?

Вкладаючи звірят спати, ми спробували дати їм згущеного молока, якого в нас було досить, але марно. Малі леопарди понюхали молоко і занявчали ще жалібніше. Тепер, поки вони спали, треба було придумати, чим їх нагодувати.

Про мамку-леопарда годі було й думати. Для Халіми й Офірі, як назвав я сестричку і братика, треба було десь знайти собаку або козу. Легко сказати — знайти, а як її знайдеш серед безкрайого степу, де, крім нас, немає людей? Але навіщо ж тоді моїм чорним помічникам барабани? Ми негайно вдалися до «радіо джунглів», бо були впевнені, що кожен негр, почувши тривожний дріб барабана, який у ясну африканську ніч лине дуже далеко, зупиниться і прислухається.

Я звелів передати: «Нам негайно потрібна дійна коза або собака з щенятами». Ми барабанили майже дві години, не одержуючи жодної відповіді. Та нарешті нам сповістили, що коза є. Тепер я спокійно міг іти спати.

Козу привели серед ночі. А вранці — навіть антилопу. Отже, ми мали аж двох мамок! Коли сиріток витягли з ящика, вони знову жалібно занявчали, певно, з голоду. Я радів, що є можливість нагодувати малят досхочу. Але з козою нічого не вийшло. Незважаючи на те, що два чоловіки міцно тримали її за передні і задні ноги, вона пручалася і відштовхнула від себе малят, які тикалися мордами їй у живіт. Залишалась ще антилопа. Спочатку двом неграм довелось і її міцно тримати, але вона поводилася значно спокійніше. До неї приклали зголоднілих леопардів, і ті скоро почали задоволено плямкати.

Через деякий час між Голунго — так я назвав антилопу — і її годованцями виникла дружба. Я зовсім не сподівався, що антилопа прийме малят як власних дітей, облизуватиме їх і по-материнському піклуватиметься про них. Вона по-справжньому ревнувала сиріт до шимпанзе Конги, яка тоді жила в нас у таборі. У Конги теж раптом з'явилося материнське почуття до малих леопардів. Вона ніжно обіймала їх і пригортала до грудей. Конга, на превеликий жаль Голунго, стала малятам за няньку. Угледівши малят, вона хапала їх і починала шукати в них паразитів. Де ж їй було знати, що у кішок і в усіх їхніх родичів не водяться паразити. Проте Халімі та Офірі це, видно, подобалося.

Конга взяла собі за обов'язок також що вечора чистити ящик з постіллю і вкладати леопардів спати. В нагороду за це вона одержувала від нас те, що найбільше любила, — шматок білого хліба.

Якось малі леопарди зникли. Голунго і Конга стривожено шукали їх, Голунго — щоб нагодувати, а Конга — щоб попестити. Нарешті шимпанзе глухо загукала: «У-у, у-у, у-у!» — Вона знайшла втікачів десь у ямці, куди ті залізли і, міцно пригорнувшись одне до одного, поснули. Конга почепила Халіму на шию, взяла Офірі в лапи і, згорбившись, ледве пересуваючи ноги, притягла їх до табору.

Сироти чудово розвивалися. Вони гуляли навколо табору, причому їх завжди супроводжувала і оберігала Конга. Мавпи шимпанзе — чудові охоронці: вони відчувають найменшу небезпеку. Кращої няньки сиротам годі було й шукати. Що більше підростали Халіма й Офірі, то міцнішою ставала їхня дружба з Кнгою, а на бідну Голунго вони майже не звертали уваги. Малята, так само як і Конга, любили різні витівки.

Якось ми помітили, що в нас зникають найбільші куски м'яса, яке сушилося на сонці. Забивши дичину, ми найкраще м'ясо різали на стьожки ї вивішували сушитися на дротині, протягнутій від намету до найближчого дерева метрів за три від землі. Повертаючись одного разу з полювання, я за кількасот метрів побачив у бінокль на дротині якогось танцюриста. Підійшовши ближче, я впізнав Конгу. Шимпанзе була надто хитра, щоб красти м'ясо у моїй присутності. Але як тільки я йшов з табору, вона бралась до м'яса. Відколи це шимпанзе почала їсти м'ясо? Ні, Конга не їла м'яса, вона крала його для своїх пестунчиків. Отже, Халіма й Офірі вже призвичаїлись до м'яса, а я й гадки не мав про це. Невдовзі вони зовсім відмовилися від молока Голунго і остаточно забули про неї.

Нагулявшись досхочу, леопарди тепер стрімголов мчали до мисок. Щодня вони одержували від кухаря казанок вівсяної каші із згущеним молоком, а також січеного м'яса і жадібно накидалися на нього.

Їхнє ліжко довелося замінити: звірі так виросли, що кожному з них уже потрібна була окрема постіль. Конга не могла тепер вкладати їх спати, і це дуже засмучувало її. Не можна було дивитися без зворушення, як вона щодня перетрушувала солому в ящиках, шукаючи паразитів. Вона зажурено сиділа навпочіпки біля ящиків, поки малі хижаки, не звертаючи уваги на свою няньку, вкладалися спати. Щовечора мені доводилося відтягати Конгу від ящиків і втішати її. Вона не могла зрозуміти, що її улюбленці й товариші по іграх вже стали такими великими, як і вона. Певно, їй уже не раз довелося скуштувати гострих леопардових кігтів.

Незабаром мала настати пора дощів, коли бурхливі річки розливаються і над країною проносяться великі бурі. Тому я згорнув намети і вирушив із трьома улюбленцями у далеку дорогу на свою батьківщину. На борту невеликого судна, що везло нас до Європи, я теж не мав спокою. Хоч команді та пасажирам судна я заборонив гратися з красивими леопардами, кожен день приносив мені неприємності. Гострі кігті звірів скрізь давали про себе знати. То порвуть комусь штани, то раз Офірі вчепився в сукню якоїсь пані, котра, милуючись леопардом, захотіла погладити його, — вчепився так, що мені довелося розчіпляти кожен кіготь зокрема. Найкраще поводилась Конга. Вона й досі дуже любила своїх пестунів і не відходила від них ні на крок. Але і їй уже не було спокою поряд з молодими хижаками.

В Європі я передав своїх чотириногих вихованців одному великому зоопаркові. Вони добре витримали подорож — були здорові і бадьорі. Коли згодом я відвідав їх, звірі не тямилися з радощів, особливо Конга. Бурхливо виявляла свої почуття й Халіма, а от любов Офірі довелося завойовувати наново. Недавно я довідався, що звірі почувають себе добре. Я не бачив їх уже багато років. Чи впізнали б тепер мене сироти-леопарди і старенька Конга?

ДО КЛАДОВИЩА СЛОНІВ

Багато років — десятки, а може, й сотні (відомо, що слони живуть дуже довго) могутній слон-велетень — назвемо його Кімбо — водив своє стадо від річки Конго вздовж Африканського каналу до боліт озера Чад. Тепер він постарів, і сини та внуки прогнали його. Його прирекло на самотність власне стадо, молодші й сильніші слони-самці. Так віддячили вони Кімбо, який у найскрутніші засушливі часи знаходив для них воду і рятував їх від білих та чорних мисливців. Кімбо завжди заздалегідь відчував небезпеку і одводив своє стадо в непрохідні гірські ущелини та ліси.

Тепер він один пробирався крізь хащі тропічного лісу, як слон-самітник. Іноді Кімбо піднімав хобот угору і різкими звуками виливав своє горе або годинами простоював на місці, погойдуючи великою головою з довгими бивнями. Час від часу слон посипав собі спину червонуватим піском, щоб не сідали в'їдливі комахи. Від цього піску його шкура з роками стала зовсім червоною.

Незважаючи на свої двадцять п'ять-тридцять центнерів, цей гігант джунглів пробирався крізь зарості зовсім нечутно. Через кожні кілька кроків він піднімав хобот і водив ним, шукаючи траву або пагоння. Старий Кімбо давно осліп. Інстинкт вів його до одного з легендарних кладовищ слонів, які — так розповідають і білі, й чорні мисливці — знаходяться десь в неприступних лісових нетрях і до цього часу ніким не виявлені.

Жодна людина, ні біла, ні чорна, не була свідком природної смерті слона. Тому цілком зрозуміло, що мисливці не раз задумувались, де останки тих слонів, що сотні років бродили по чагарниках і лісах. Ніхто ніколи не знаходив цінних слонових бивнів, а вони ж не гниють, як м'ясо або кістки.

Щоб вгамувати голод, сліпому Кімбо треба було вийти з лісу до негритянських селищ і на полях пошукати собі їжі. Та він боявся цих селищ, бо знав, що там на нього чекає небезпека: негри не раз намагалися знищити Кімбо за ту шкоду, яку він їм заподіював. Кімбо обережно йшов далі і раптом завмер. Що-це? Ніби пахне слоном? А це чи не гілля затріщало? Кімбо пішов на шум. Несподівано до його хобота, яким він обмацував собі шлях, легенько й ніжно доторкнувся чийсь інший хобот. Старий Кімбо дуже зрадів. До нього міцно притулилося невелике слоненя. Кімбо обережно обмацав його хоботом. Слоненя — назвемо це маля Його — загубило своїх батьків, а було ще мале, щоб самому відшукувати в джунглях їжу, і голод гнав його до негритянських селищ, його теж давно вже блукав один. Тепер двоє самотніх зійшлося докупи. Вони більше не розлучалися і йшли, тримаючи один одного за хобот або за хвіст. Нарешті Кімбо зміг досхочу наїстися. Слоненя повело його до бананових плантацій. Слон не тільки діставав плоди, а й прогризав зубами стовбур, щоб висмоктати хоботом смачний поживний сік.

Так минали тижні й місяці, його завжди знаходив місця, де було чим поживитися. Міцно тримаючись за кінчик хвоста слоненяти, сліпий Кімбо йшов за ним. Спочатку Його водив старого протоптаними слонячими стежками, потім почав заходити в непролазні хащі, де ніколи не ступала людська нога. Там вони вже не були самотніми. Звідусіль сходилися сюди старі й хворі слони, що шукали спокою. Багатьох супроводжували слоненята. Вони вели старих доти, доки для них не зникала загроза голодної смерті. Потім маленькі поводирі поверталися назад, збиралися докупи і утворювали нове стадо. Серед цих недосвідчених тварин мені якось пощастило вибрати гарне слоненя, відігнати його від стада і спіймати.

Пошуки слонової кістки — така сама поширена хвороба, як гонитва за золотом або алмазами. Я теж заразився нею і роками шукав кладовище слонів.

Якось я з кількома неграми багато днів вистежував старого слона, який, за всіма ознаками, ішов помирати. Було це в північно-західній частині Каоко. Супроводжував мене мій давній товариш по мисливству Еела з племені пангве.

Ми знялися з табору дуже рано. Серед широкого степу сонце, здавалось, палило з подвійною силою. Язик прилипав до піднебіння, горло пересихало, легкий одяг свинцем висів на тілі. Знемагаючи від цієї спеки, ми апатично пленталися з горба в долину, з долини на горб. Всі думали про одне: води! Напитися б води! Це був саме той стан, коли розладнана уява може раптом намалювати в пустелі перед тобою розкішні пальми. І коли я їх справді побачив, то недовірливо схопився за бінокль. Ні, це не міраж. Це справді дерева. А де вони ростуть так густо, там обов'язково має бути й вода, може, якесь болото.

Під крислатими деревами над водою ми відчули себе ніби в холодильнику.

Один з носильників зауважив, що зараз саме «погода носорогів». Він казав правду. Така погода дійсно подобається цим тваринам. У велику спеку вони люблять поніжитись у затінку. А ось і один із них! Могутній звір повільно сунув безкраїм степом прямо до нас. Я приготував фотоапарат. Вітер віяв у наш бік, тому я наважився підійти до носорога зовсім близько, правда, дуже обережно. «Носорог сліпий, — кажуть негри, — але чує, як сатана». Так воно й є. Зоологи підтверджують, що носорог добре бачить лиш метрів на десять. Зате він має чудовий нюх і прекрасно чує.

Час від часу носорог скуб траву, але робив це швидше для розваги, ніж з голоду. Я вже був від нього кроків за двадцять. Він повернувся до мене боком і трохи занепокоївся. На відстані десяти кроків я зробив перший знімок. Носорог почув, як клацнув апарат. Він підвів голову, прикрашену двома небезпечними рогами, крутнувся і став до мене лівим боком. Мені пощастило ще раз сфотографувати його. Тут носорог зірвався з місця і потрюхикав до болота. З радощів, що зробив такі знімки, я запропонував Еелі сигару: він весь час ішов слідом за мною з рушницею в руках. Та тільки-но я хотів подати йому запальничку, як затріщали кущі і прямо до нас вискочив невеликий дворогий товстун — молодий носорог! Метрів за п'ять од нас він враз ніби остовпів і забликав короткозорими очима. Перш ніж він добіг до болота, я встиг сфотографувати і його.

Ми з Еелою повернулися в затінок до своїх супутників. Та ледве сіли, як почули різкий вереск. Звук був такий, ніби на мокрому асфальті на великій швидкості загальмувала машина. Так міг кричати тільки слон. Потім щось загупало — слон несамовито бив хоботом об щось тверде. Ми з Еелою швидко рушили до того місця, звідки долинав шум, тримаючи напоготові рушниці.

Там ми побачили картину, якої я ніколи не забуду. Двоє товстошкірих, носорог і слон — ріг проти хобота — билися не на життя, а на смерть. Важко дихаючи, вони стояли один проти одного. З лівої передньої ноги в слона цебеніла кров. Враз носорог кинувся на велетня, намагаючись проткнути його своєю грізною зброєю. Та слон був уже готовий до цього. Він так полоснув бивнями по спині носорога, що той аж захитався. Потім почав бити його хоботом. Коли ж носорог удруге кинувся в атаку, слон обхопив його хоботом і почав розгойдувати, намагаючись звалити. Але носорог рвучко звільнився з цих лещат. Слон випрямився, лаштуючись ногами розтоптати свого ворога. Це вирішило його долю. Шаленіючи від люті, носорог проткнув довгим гострим рогом йому черево. Хоч слон не переставав бити носорога хоботом, я бачив, що він втрачає силу. Він повільно осідав, а носорог з непослабною енергією штрикав його своїм страшним рогом. Коли оскаженілий носорог ще раз хотів кинутися на вкритого ранами ворога, я припинив цей жахливий двобій пострілом у слона. Від звуку пострілу носорог шарпнувся і побіг проти вітру, теж дуже знесилений боєм.

Негри сяяли. Потираючи животи, вони з радісним здивуванням роздивлялися з усіх боків гору м'яса, що так несподівано опинилась перед ними. Еела, єдиний пангве серед негрів (всі інші були герероси), урочисто підійшов до померлого велетня і відрізав у нього хвоста. Потім поважно і дуже серйозно обмазав дуло моєї рушниці кров'ю слона і простягнув хвоста мені.

Наступного ранку до нас почали сходитись тубільці з навколишніх селищ, скликані вночі лункими звуками барабана — для самого нашого загону цього м'яса було надто багато. Їх з'явилося до сотні. У жінок за плечима були великі кошики, які вони носять на стрічці, обв'язавши її навколо лоба. Тубільці обступили забитого велетня і дивилися на нього з глибокою повагою.

Еела старанно підготував відповідну церемонію. Обличчя жінок були повністю, а в чоловіків до половини розмальовані білими смугами. Самого Еелу важко було впізнати: на поясі в нього теліпався хвіст слона, на шиї — разок величезних зубів леопарда. Одягнений він був тільки у невеликий фартушок із шкіри антилопи, а ззаду — зовсім голий.

Серйозний, із розмальованим білими смугами обличчям, він поважно наблизився до велетня. В лівій руці він тримав маленьку шкіряну торбинку, в правій — великого ножа. Запала тиша. Ми, як зачаровані, не зводили очей з Еели. Охоплений екстазом, він почав плигати навколо слона, розмахуючи в повітрі туго набитою торбинкою. Ось він зупинився, щось різко вигукуючи, припав до слона, відкрив торбинку і позначив порошком на його роздутому череві коло. Потім, дивлячись кудись догори, встромив точно в центр кола свого довгого ножа. Негри, затамувавши подих, стежили за кожним рухом Еели.

Через якусь мить він знову плавно закружляв навколо слона, наблизився до хвоста, потім до хобота. Підняв його, зазирнув усередину спочатку лівим, потім правим оком. Все це здавалось дуже смішним. Зненацька він підстрибнув високо вгору, випустив хобота, плигнув ще раз до задніх ніг, деякий час роздивлявся їх, потім знову повторив усе спочатку. І так кілька разів.

Нарешті він вийняв з торбинки трубочку і наповнив її білим порошком. Далі підняв кінчик хобота, вдмухнув у нього порошок і помчав геть, як навіжений.

На цьому церемонія закінчилась, можна було починати свято розподілу здобичі. Жінки й діти топірцями розчистили місце й розвели навколо багато невеликих вогнищ, щоб відігнати мух. Чоловіки вправно розбирали тушу слона. Деякі познімали пов'язки з стегон і голі працювали в череві велетенської тварини. Шматки м'яса летіли до жінок, що стояли навколо. Ті ловили м'ясо і загортали в бананове листя. В подяку за свято, яке я їм улаштував, негри дали мені найласіший шматочок — кінчик хобота. Я радо взяв його. Завбачливі жінки принесли з собою навіть казани, і незабаром у них уже тушкувалося м'ясо. Почався радісний бенкет.

Після бенкету негри навантажили повні з горою кошики і, співаючи й махаючи нам на прощання руками, рушили додому. Нашу частку м'яса я звелів віднести до центрального табору. Там було збудовано великі дерев'яні помости, на яких ми сушили нарізане тонкими стьожками м'ясо. Крім того, в таборі тепер цілими днями горіло курне багаття, над яким м'ясо коптилося. Так воно не псувалось, і мої помічники-негри на деякий час були забезпечені харчами. М'ясо — їхня найулюбленіша страва.

Як завжди, день із таким багатим обідом скінчився нестримними танцями.

Коли я ввечері сидів біля свого намету і замріяно дивився в нічну темряву, переді мною несподівано наче з-під землі виріс Еела. Вигляд у нього був звичайний. Він добродушно глянув на мене, потім сів навпроти на дерев'яний стільчик. Я подав йому сигару. Він нічим не нагадував зараз того Еелу, що недавно чаклував навколо слона.

Ми спокійно палили, він свою сигару, я — свою. Я ні про що не розпитував його, бо знав, що коли Еела захоче говорити, то заговорить сам.

Нарешті він промовив:

— Тебе дивує те, що робив Еела. Однак Еела мусив чаклувати біля слона, тому що батько Еели і ще старіші батьки наказували Еелі робити так, і Еела повинен слухатися.

— Звичайно, — відповів я і не сказав більше нічого.

У «ВЕЛИКОГО ЛІКАРЯ ДЖУНГЛІВ» У ЛАМБЕРЕНЕ

Одного разу, коли я саме перебував у місіонерстві Святої Анни, мені прислали запрошення відвідати разом з одним пастором лікарню великого гуманіста професора Альберта Швейцера в Ламберене. Ніколи не забуду тих кількох тижнів, які я провів там, у відомого на весь світ музиканта, теолога і, перш за все, лікаря, котрого називають «Великим лікарем Габуну».

Альберт Швейцер народився 14 січня 1875 року в маленькому ельзаському містечку Кайзерсберг в сім'ї священика. За родинними традиціями він став теологом. Надзвичайно обдарований, Альберт Швейцер ще порівняно молодим зайняв кафедру теології і філософії при Страсбурзькому університеті.

Незабаром ім'я його стало широко відоме. Він не тільки виголошував проповіді з церковного амвона, а й грав на органі і могутніми звуками передавав людям свої думки та почуття. Маючи великі здібності до музики, він ще в дитинстві одержав високу музичну освіту. Альберт Швейцер рано навчився майстерно грати на органі — інструменті, який він полюбив над усе. Здавалося, його місце в житті остаточно визначене.

Та несподівано Альберт Швейцер так разюче змінив свої плани, що друзі, не маючи сили відрадити його, тільки розводили руками. Він вирішив стати лікарем, залишити батьківщину і поїхати в найвідсталішу на той час і найдикішу країну — в Африку!

Якось молодому теологові потрапила до рук невелика стаття французького місіонера, у якій той розповідав про жахливе становище негрів. Місіонер писав про страшні епідемії, перед якими чорне населення Африки зовсім безпорадне. Цей благальний голос був звернений до лікарів. Альберт Швейцер не міг не відгукнутися на нього. З теолога і філософа він перетворився на лікаря, його цікавила головним чином хірургія та епідеміологія. Всупереч порадам друзів, він не змінив свого наміру, а спрямував своє життя по новому руслу.

Хоч Альберту Швейцеру було вже понад тридцять років, він став студентом там, де недавно був викладачем, — почав вивчати медицину в Страсбурзькому університеті. Працюючи з властивою йому наполегливістю, Альберт Швейцер досягнув мети за порівняно короткий строк. 1913 року він разом з молодою дружиною піднявся на борт судна, щоб вирушити назустріч важкому й невідомому життю.

В місті Порт-Жантіль Альберт Швейцер пересів з океанського пароплава на маленьке річкове суденце і проплив майже триста кілометрів угору по річці Огове. Поки що його метою було місіонерство Ламберене — на той час ще майже нікому не відоме. Змучені місіонери радо привітали його. Нарешті до них прибув лікар! Лікар для їхньої білої і чорної пастви!

Відразу ж було знайдено місце, де мали спорудити житло для лікаря і його дружини. За допомогою негрів його незабаром було збудовано — дерев'яну хатину з солом'яною стріхою, обмазану глиною. Хатину ще тільки ставили, а лікар уже мав роботи по саме горло. З'явилися перші пацієнти, яких спочатку направляли місіонери. Та, вилікувавши перших хворих і навіть зробивши кілька вдалих операцій, незважаючи на відсутність багатьох необхідних медикаментів і відповідних умов, білий «знахар» завоював у негрів таке довір'я, що вони почали йти до нього безперервним потоком. Спочатку їх розміщали на території місіонерства. Згодом «Оганзі» — так звали Альберта Швейцера чорні пацієнти — довелося самому турбуватися про них. Лікар мусив стати будівельником і фермером, мусив усе знати, все вміти, всіх нагодувати і дати притулок. З острахом дивився Альберт Швейцер, як швидко танули кошти і медикаменти, привезені з Європи. Він написав на батьківщину друзям і прихильникам його справи, просячи допомоги.

І все ж таки довелося припинити роботу, їй невблаганно поклала край перша світова війна. «Великий лікар Габуна» змушений був залишити свою діяльність в Африці.

Проте, як тільки закінчилася війна, «Оганга» знову взявся за свою роботу. Але, маючи досвід, він вирушив в Африку аж тоді, коли придбав достатню кількість медикаментів. Всю свою енергію і всі свої зв'язки Альберт Швейцер використовував на те, щоб зібрати якнайбільше грошей і медикаментів для чорних пацієнтів. Він писав статті, давав концерти на органі і нарешті 1923 року вдруге поплив до Африки. Цього разу дружина залишилась в Європі, бо її здоров'я було дуже підірване згубним африканським кліматом. Однак із ним тепер їхало чимало інших помічників і помічниць.

Його хатина в Ламберене згнила і розвалилася: в тропіках дерево гниє дуже швидко. Та невдовзі поряд з руїною виріс новий зручний будинок. Пацієнти скоро довідались про його повернення. По Огове — єдиному шляху, яким можна було добратися до лікарні, — сюди прибували чоловіки, жінки, діти й старі, їхали всією родиною, бо негр ніколи не вирушає в дорогу сам. Він бере з собою все, що має. «Оганзі» доводилось піклуватися про всіх. Він стикався з проблемами, які раніше йому й на думку не спадали.

Скоро він переконався, що на цьому місці не можна буде спорудити потрібну кількість хиж і бараків. Воно було обмежене природними кордонами: заболоченим тропічним лісом і річкою Огове з кілометр завширшки. Тоді Альберт Швейцер вирішив перебратися далі в глиб країни. Там можна було будуватися скільки завгодно — скільки дозволять кошти, які надходили з Європи від заможних прихильників. З кожним роком у цьому невеликому селищі виникали нові й нові хатини, а також стайні й склади.

Вирушаючи в Ламберене з пастором, я мав деяке уявлення про лікарню серед тропічного лісу. Я вже був там один раз.

Ми поїхали великою пірогою, прилаштувавши до неї мотора. Щоб добратися до Огове, біля якої розташоване Ламберене, нам треба було перетнути двадцятикілометрове озеро Фернандо-Ваз. В дорозі нас захопила злива — саме була пора дощів. Буквально за п'ять хвилин ми промокли до нитки. Найбільше я турбувався про фото- і кіноапарати. Ми без кінця вичерпували з човна воду. І тільки коли ми допливли до протилежного берега, дощ трохи вщух.

Огове більша й ширша за Рейн. Через мілини і колоди, що часто-густо пливуть за течією, подорожувати по ній уночі небезпечно. Тому, як тільки стемніло, ми вибрались на берег і прилаштували під деревом свої похідні ліжка. Ліс, як звичайно, в цей час почав оживати. Почулося сюрчання цикад, яке час від часу переривалося квилінням лінивця. Після гнітючої, моторошної тиші почали свій концерт жаби. Він тривав понад годину, потім його знову заглушило сюрчання цикад. Незабаром я заснув.

Четвертого дня ми причалили до маленької пристані, на яку мусив ступити кожен, хто прибував до Ламберене. Нас гостинно прийняла заступник «Великого лікаря». З нею було ще четверо лікарів — двоє голландців і двоє з Берліна. Після обіду в новій їдальні ми оглянули лікарню. Я був вражений змінами, що сталися тут за останні роки.

Тепер у Ламберене є будинок для лікарів, де живе «Оганга» з помічниками, готель і лікарня, бараки, вкриті гофрованою бляхою, для тих, хто витримав операцію, і для заражених сонною хворобою, котрі, так само, як і інші інфекційні, відокремлені від решти пацієнтів; бараки для тих, що видужують, і для здорових. Зовсім недавно тут збудовано також кілька бараків для хворих на проказу і психічно хворих, яких чекала б сумна доля, якби «Великий лікар» не забирав їх до себе. Таких хворих висаджують на невеличкий піщаний острів, де вони стають здобиччю крокодилів. Так роблять у багатьох африканських племенах.

У загородах тут тримають кіз і дуже старанно доглядають їх. Корови не можуть жити в цій місцевості через муху цеце, яка переносить небезпечну сонну хворобу. Тому молоком мешканців забезпечують тільки кози. В Ламберене також не без успіху розводять домашню птицю. Альберт Швейцер хоче домогтися того, щоб згодом селище змогло само себе утримувати. Тому тут обробляють землю, осушують болото, а звільнену площу засаджують корисними рослинами. Дерева, що не мають для нього цінності, Альберт Швейцер викорчовує, і на їхньому місці розростаються олійні пальми, які досі тут давали мізерні врожаї. Закладає він також плантації бананів, бо банани в Африці — дуже важливий продукт харчування. «Великий лікар» має повне право носити таке ім'я — він знає все і може зробити все, що допоможе його пацієнтам.

Однак за практичною діяльністю Альберт Швейцер не втратив своїх духовних інтересів. Як тільки випадає вільна хвилина, він сідає за письмовий стіл і викладає на папері все, що хвилює його розум і серце.

Працівники лікарні в джунглях живуть великою родиною.

А які ж хворі лікуються в Ламберене? Найпоширеніша хвороба тут, безперечно, малярія, що буквально означає «погане повітря». Хоч повітря в цих лісах не гірше, ніж деінде, однак жити тут шкідливо для здоров'я. Температура повітря в Ламберене в середньому така, як температура тіла, тобто 37 градусів. Від москітів захиститися майже неможливо. Не допомагає ні нашатирний спирт, ні гас. Їх не лякає навіть найгустіший дим. Хоч мікроб, який викликає малярію і якого переносить від людини до людини комар анофелес, відомий лиш біля вісімдесяти років, ще століття тому було знайдено ліки проти цієї хвороби в корі хінного дерева — хінін. Хінін — цінний союзник у боротьбі з болотяною пропасницею, як ще називають малярію. Зараз від неї є ще й інші ліки. Отже, хворих на малярію зараз виліковують швидко і остаточно.

Дуже поширена тут також амебна дизентерія, яку викликає інша бактерія і від якої в кишечнику утворюються виразки. Ця хвороба небезпечна також і для європейців, бо може призвести до тропічної хвороби печінки. В тропіках завжди і всюди треба суворо дотримуватися правила: ніколи не пити сирої води, не їсти ні фруктів, ні будь-яких салатів, не обливши їх окропом. Це вимагає надзвичайної терплячості, тому що не завжди є змога перевірити, чи твоя їжа чиста. Проти амебної дизентерії теж є вже дійові засоби. Значно важче лікувати жовту пропасницю, захворювання, викликані філяріями (круглими глистами), і найбільше лихо Африки — сонну хворобу. Від жовтої пропасниці не так страждають самі негри, як європейці, котрі не встигли ще акліматизуватися. Комар, що переносить збудника жовтої пропасниці, не минає майже нікого. Хворим прищеплюють протималярійну сироватку.

До найважчих захворювань, що їх викликають філярії, належить слонова хвороба. Філяріями заражаються через непереварену, забруднену водяними блохами воду. Глисти, спершу зовсім крихітні, виростають у людському організмі до десяти сантиметрів. Вони виділяють отруйну речовину, яка й призводить до так званої слонової хвороби. Людина напухає, особливо набрякають руки й ноги, перетворюючись у якісь безформні колоди, схожі на слонячі ноги.

Найнебезпечніша епідемія в Африці — сонна хвороба. Вона спричинилась до того, що великі території Африки вважають місцями смерті. Збудників цієї жахливої епідемії переносить від хворого до здорового муха цеце (глосина). Ця в'їдлива комаха кусає всіх майже цілий день, не минаючи й тварин. Спочатку заражена людина почуває себе майже здоровою. Через деякий час починаються нерегулярні приступи лихоманки і дуже набрякають лімфатичні залози, особливо на потилиці. В останній стадії, третій, бактерія проникає в головний і спинний мозок, тобто вражає центральну нервову систему. Людина слабне, худне, розум у неї затьмарюється, їй хочеться спати без просипу. Через це хвороба й дістала таку назву. Зараз проти сонної хвороби є дуже ефективні ліки — германій.

Але яка користь від ліків, хай і найкращих, якщо вони не доходять до тих, хто їх потребує? Як знати смертельно хворому негрові, котрий живе в глибині Центральної Африки, що може допомогти йому? Величезна заслуга Альберта Швейцера в тому й полягає, що він став рятівником цих незліченних хворих у джунглях Африки.

У КОРОЛЯ ТУАРЕГІВ

— Тікайте! Ховайтесь за скелю! — крикнув я своїм двом супутникам з племені хауса.

Це було 1951 року. Ми їхали з Кано (Нігерія) до Ахаггарських гір у самому центрі Сахари.

Слова мої були викликані раптовим ураганом, що з свистом налетів на нас. Ібрагім і Наана, поглядаючи на небо, охоплене червоною загравою, нерішуче подалися до скелі. Я вихопив з багажника великий брезент і квапливо накрив ним свою вірну машину. Земля, здавалось, заколивалася підо мною. Спека стала нестерпною, не було чим дихнути, вітер шпурляв мені в обличчя хмари розпеченого, гарячого, як вогонь, піску. На нас, завиваючи і висвистуючи, мчав «джу-джу» — «володар пустелі», як тубільці називають самум. Піщані вихори здіймалися високо вгору, сонце тьмяно блищало крізь млу, ніби старовинне срібне блюдо. Навколо ставало дедалі темніше, а пекельна спека ще збільшувалась.

Закутавши мотор і добре закріпивши брезент, я щільно обгорнувся плащем, схопив спальний мішок і помчав за неграми. Ми впали на пісок за невеличкою скелею, міцно притиснувшись один до одного, заховавши обличчя в ковдру. Та пісок пробивався крізь найменші щілини і періщив незахищене тіло.

Самум затих так само раптово, як і налетів. Пісок тріщав на зубах, набився у вуха, очі почервоніли від нього. Проте ми лишились живі. З піщанихзаметів біля моїх ніг випірнули Ібрагім і Наана. Тільки що ми були на волосину від смерті, а зараз уже сміялися, обтрушували пісок і роздивлялися навкруги. Знову сяяло сонце, безмежна пустеля лежала перед нами. Але як вона змінилася! Нас оточувало нескінченне пасмо піщаних гір, яких досі не було, і десь під однією з них стояла наша машина.

Після довгих пошуків ми натрапили на неї і добряче натомилися, поки відкопали з піску. Піт котився з нас градом. Нарешті ми випросталися і мовчки переглянулися. Нас турбувало одне: чи працюватиме мотор, чи не зробив нас самум полоненими пустелі?

Після кількох спроб мотор все-таки запрацював, і його спокійне ритмічне торохтіння повернуло нам втрачений спокій.

Нігерія лишилась далеко позаду. Порівняно з іншими районами Африки, ця країна заселена досить густо. Вздовж доріг там торгують найрізноманітнішими товарами: від горіхів кола, якими мандрівники в пустелі тамують спрагу, до живих ослів. Місцями ми бачили купи білих мішків. В них було виставлено на продаж сіль, «біле золото пустелі». Ночували ми в так званих «будинках для подорожніх». У них можна зустріти гостей з усього світу: мовознавців, ботаніків, геологів, ділових людей, мисливців на велику дичину. Проте тільки боягузи ночували всередині круглого приміщення під солом'яною стріхою, в якому вміщалося хіба що чоловік з десять. Щоб помилуватися як слід африканською ніччю в мерехтінні розкладених тубільцями вогнищ, ми здебільшого влаштовувались на ніч під яким-небудь деревом.

У пустелі всього цього не було. Ми їхали Танезруфтом — областю, де не побачиш жодних дороговказів, так званою «країною спраги». В піску ми часто помічали кістяки верблюдів. Тварини гинули на караванних шляхах від спраги і виснаження.

Великі звірі трапляються тільки по краях пустелі. Женучись за антилопами, м'ясом яких і ми іноді поповнювали свої запаси, в пустелю часом забігають хижаки, найчастіше гієни й шакали. Леви дуже рідко пускаються в мандри по пісках. Чудово пристосована до життя в цих умовах пустельна лисиця. У неї короткі ноги, великі вуха і захисне забарвлення, що змінюється відповідно до кольору землі: сірувато-жовте, червоно-буре або зовсім червоне. Водиться тут також піщана гадюка, трапляється вона рідко, але отрута її смертельна. Особливо допікають у пустелі скорпіони, які здебільшого з'являються ввечері, і стоніжки, схожі на наших, тільки значно більші.

Ми долали на машині кілометр за кілометром. Наскільки сягало око, не видно було ні деревця, ні кущика. Всюди самий лише пісок, голий пісок без жодної рослинки. Від цього мені спека здавалась ще більшою. Машину вів Ібрагім. Я сидів поряд з ним, затиснувши між коліньми рушницю. Мені й на думку не спадало, що може статись щось погане. Позад мене тихенько наспівував Наана. Але що це? Я витріщив очі: невже це марево? В далині наче рухались якісь цятки. Я приклав до очей бінокля. Спочатку я вирішив, що це антилопи, і зрадів: буде смачна печеня. Але відколи це дичина замість того, щоб тікати, сама біжить до мисливця? І тут мене охопив страх. Це могли бути тільки дикі собаки, які хотіли наздогнати нас. І справді, віддаль між нами дедалі зменшувалась. Скоро ми остаточно впевнились, що за нами мчали дикі собаки.

Ці хижаки ніби голови легендарної гідри: вб'єш одного, а натомість з'являється два інших. Вони набагато кровожерливіші за вовків. Майже кожну тварину, навіть буйвола чи лева, вони можуть загнати на смерть. Полюючи наодинці, такий собака неминуче загинув би з голоду, а від цілої зграї їхній здобичі рідко щастить утекти. Ми не були впевнені, що машина буде нам надійним захистком. Головне, щоб у Ібрагіма за рулем витримали нерви. Обличчя в бідолахи посіріло. Я порадив йому слідкувати тільки за машиною, щоб ми часом десь не застряли. Їхати швидше нам не давав пісок.

Незабаром до нас долинуло пронизливе виття собачої зграї. Це були напрочуд великі тварини. Вони скидалися на породистих німецьких вівчарок — волохаті хвости, густа шерсть, довгі міцні ікла.

Я оглянувся на Наану. Він стояв навколішки, тримаючи в кожній руці по великому ножеві. У мене був напоготові дробовик.

Ось хижаки вже оточили нас. Я прицілився в собаку, що приготувався до нападу. На відстані до десяти метрів дробом можна вбити хоч якого звіра. Хижак, що був біля самісінької машини, впав, як підкошений. В ту ж мить кілька собак кинулися на нього і почали роздирати на шматки. Це було жахливе видовище. Поки собаки пожирали свого ж родича, я встиг перезарядити рушницю. Несамовите виття змусило мене оглянутись. Я злякався. Хижаки намагалися плигнути в машину. Але Наана не розгубився. Кожний собака, що наважувався стрибнути, падав додолу від влучного удару гострого ножа Наани. За цього хороброго юнака можна було не боятися.

Зграя, в якій спочатку була понад сотня собак, помітно порідшала. Але вона не відставала від нас. Ібрагім мав жалюгідний вигляд, проте машину вів чудово. Боротьба тривала далі. Я найбільше турбувався за машину: чи витримає вона?

Наші переслідувачі все ще не втрачали запалу. Нарешті шлях покращав. Замість піску з'явився твердий грунт. Ібрагім дав повний хід. Собаки тепер не могли встигнути за нами. Один за одним вони почали відставати. І саме вчасно: Наана вже теж знесилів.

Зупинившись покурити, ми помітили, що збилися з дороги. Що ж тепер робити? Стояти на місці не можна. Треба рушати далі. Ми їхали мовчки півгодини, годину. Мене охопили сумніви. Чи не був я надто легковажний, подавшись в Ахаггарські гори? Чи не чигають на нас у пустелі небезпеки, проти яких я буду безсилий? Поклався на Ібрагіма та Наану. Але чи мав я право вплутувати їх у таку авантюру? Я приховував від них занепокоєння і намагався надати своєму обличчю впевненого виразу.

Минула ще година, потім ще одна. Колеса глибоко вгрузали в пісок, сонце пекло вогнем. Я сів замість Ібрагіма до руля, однак у мене почало складатися враження, що ми кружляємо на одному місці.

Ще через годину Ібрагім промовив:

— Здається, ми повертаємось назад.

Це вже було занадто.

— Послухайте, — сказав я, — давайте відпочинемо. Ми втомилися. Ляжемо й виспимося. Думаю, що ми цілком заслужили це.

Ібрагім і Наана швидко приготували постіль. Я заліз у спальний мішок і задоволено випростався. Проте сон довго не приходив. У душі я проклинав свій намір відвідати в Ахаггарських горах короля туарегів Аменокаля. Однак я вже давно плекав надію сфотографувати його. Досі ще нікому не пощастило зняти Аменокаля з відкритим обличчям. Та чи стане шкура за вичинку? Чи витримає стара машина таку дорогу?

Я підвівся і оглянув безкрає море піщаних дюн, ясно освітлене місяцем. Ландшафт був похмурий і все ж таки прекрасний, а від того величного спокою, що оточував нас, в серце моє теж повернувся спокій. Я посміхнувся і подумав, що мені завжди щастило знайти вихід навіть з важчих ситуацій. З цією думкою я й заснув.

Більшість людей має зовсім невірне уявлення про Сахару. «Ссахра» — арабське слово і означає воно «пуста країна». Тільки десята частина цієї «пустої країни» вкрита піском, решта — каміння і галька. Тож не дивно, що над голою, сухою пустелею з шаленою силою гуляють вітри. Я бачив на власні очі, як самум виривав із землі каміння.

Наступного ранку ми попили чаю з сухарями і вирушили в дорогу.

Ми їхали годину за годиною, намагаючись вгамувати сигаретою голод і спрагу. За місцями, вкритими камінням і галькою, починались широкі піщані рівнини, то білі, то жовтогарячі, то аж червоні. Що буде, коли скінчаться наші невеликі запаси харчів і води, а ми не натрапимо на правильний шлях? Тільки мотор міг не турбуватися про «харчі», — він мав їх, бензину ми взяли багато.

Важко уявити собі щось безрадісніше, ніж ландшафт місцевості, по якій ми їхали. Ніде ні травинки, тільки пісок і галька, галька й пісок — високі дюни з темними глибокими урвищами між ними. Звечора місяць був оповитий загрозливим білим серпанком. Цієї ночі я не стулив очей. Ми були в «країні мовчання».

Другого дня, коли сонце якраз було в зеніті, ми на якусь мить повірили, що вже врятовані. Зовсім близько перед собою ми побачили воду в зелених берегах. Ібрагім і Наана не повірили, що це марево. Я відмовився їхати в напрямку цієї фата моргана. Тоді вони, розсердившись, вискочили з машини і кинулись туди самі. Не пробігли вони й десяти кроків, як Наана раптом щось вигукнув хрипким голосом. Потім обоє враз стали навколішки. Розмахуючи руками, вони кликали мене до себе. На піску лежав зовсім свіжий кізяк верблюда. Тепер ніщо не могло їх зупинити. Ніби собаки-шукачі, вони обстежили пісок навколо і знайшли верблюдячі сліди. Я знову сів за руль, дав газ і поїхав по сліду. Стара машина стрілою летіла по піщаному морю, лишаючи за собою величезні хмари пилюки. Ці хмари привабили до нас рятівника в образі вершника на верблюді, який, розмахуючи руками, наближався до машини. Це був туарег. Він наказав нам їхати за ним.

Так прибули ми до Таманрасета, першого невеличкого селища туарегів у Ахаггарських горах, що здіймаються над рівнем моря до трьох тисяч метрів. Цю частину Середньої Сахари місцеве населення називає «країною жаху». Жах наводять мешканці цих гір, войовничі туареги. Кожен туарег лякає вже своєю зовнішністю. Він з ніг до голови закутаний у чорне.

Переїхавши глибоку ущелину, ми опинилися перед головним наметом Аменокаля, короля туарегів. Люб'язним жестом господар запросив нас до намету попоїсти. Нам подали смачну страву: смажену баранину, щедро заправлену часником. Але головною приправою до печені був пісок.

Зрозуміло, що, в кого нема виделки, той їсть руками. Довелось і нам так робити. Жоден з туарегів за обідом не відкривав свого обличчя. Підносячи до рота шматок м'яса, Аменокаль відсував покривало трохи вбік. Скоро воно залисніло від жиру. Я брав їжу лиш кінчиками пальців, та й то забруднився. Помити руки було нічим. Туареги витирали масні пальці об одяг і були раді, що він так гарно блищав од жиру. Я скористався для цього своєю носовою хусточкою. Коли я засунув хусточку назад у кишеню, король і його почет схопилися за животи від сміху. Я знав, чому вони сміються: тубільці гребують використаними хусточками.

На десерт нас пригостили музикою: якась виснажена жінка співала і акомпанувала собі на інструменті, що нагадує нашу гітару. Король був дуже захоплений музикою, я — трохи менше. Під тим приводом, що хочу показати йому свій радіоприймач, прилаштований у машині, я поклав край цьому концертові. І ось настала довгождана мить. Я вийняв фотоапарат. На мій подив, господар не виявив перед апаратом ніякого страху. Він погодився сфотографуватися, але… в покривалі. Довелося цим задовольнитися. Натовп глядачів напружено стежив за «чаклунством» з «фото-джу-джу». Потім я показав королю свою машину і ввімкнув радіо. Пролунали звуки оркестру. Вони викликали несподівану реакцію. Всі туареги на чолі з королем, заткнувши вуха, кинулись тікати, ніби від страшного ворога. Лиш перегодом вони повернулися назад, щоб зблизька роздивитися на цю диявольську річ. Тут ніколи ще не бачили й не чули «радіо-джу-джу». Коли я спіймав у ефірі джаз, вони почали дослухатися. Очевидно, така музика їм більше подобалась.

Швидко, без сутінок, як завжди в тропіках, настала ніч — наша перша ніч у «країні жаху». Ми сиділи перед наметом короля і розмовляли. Крім мене, в гостях у короля був французький комендант, що їздив по пустелі з інспекційною метою, бо більша частина Сахари — французька колонія. На спогад про цей вечір король подарував мені викарбуваний значок, що зображував Південний Хрест, найкрасивіше сузір'я тропічного неба. Коли ми заговорили про міжнародне становище, Аменокаль показав на зоряне небо і промовив:

— Один наш звіздар розповів мені, що земля — лиш маленька кулька у всесвіті і що, можливо, на інших зорях теж існують живі істоти. Погляньте на безмежний зоряний світ, друзі мої. Мільйони років рухається він своїм навіки визначеним шляхом, як велів аллах. Чому ж на землі люди весь час порушують божественний порядок поганими законами і ворожнечею? Як гарно жилося б на світі, коли б люди дивилися один на одного, як друзі, так, як я дивлюся на своїх гостей.

Ці слова сказала людина, яка не боялася смерті і яка, коли було потрібно, вміла боротися. О, мудрий Аменокаль!

1

Свакопмунд — місто в Південно-Західній Африці.

(обратно)

2

Ангола — португальська колонія в Південно-Західній Африці. В Анголі до цього часу існує примусова праця. Заробітки робітників — найнижчі на всьому Африканському материку. Місцеве негритянське населення в Анголі зазнає жорстоких утисків від португальських колонізаторів.

(обратно)

3

А. Швейцер — видатний вчений-гуманіст і громадський діяч, борець за мир (про нього див. у передостанній главі цієї книги).

(обратно)

4

Габун — держава в Екваторіальній Африці. З 1888 року — французька колонія. 1960 року проголошено незалежність республіки Габуну.

(обратно)

5

Камерун — держава в Екваторіальній Африці, колишня підопічна територія Франції. 1960 року Камерун було проголошено республікою, однак цілком незалежним він до цього часу не став. Франція й досі тримає там свою армію.

(обратно)

6

Маніок — тропічна рослина, корінь якої вживають у їжу.

(обратно)

7

Ліберія — держава в Західній Африці. Основана на початку XIX століття нащадками рабів, що повернулися із США. 1847 року її проголошено республікою, але фактично вона була і залишається до цього часу країною, залежною від Америки. США тримають у своїх руках всю економіку Ліберії і будують там військові бази. В Ліберії й досі існують найжахливіші форми примусової праці.

(обратно)

8

Гана — держава в Західній Африці, колишня англійська колонія Золотий Берег. Розвиток національно-визвольного руху після другої світової війни призвів до проголошення 1957 року незалежності Золотого Берега, який став називатися Ганою.

(обратно)

9

Торнадо — великий ураган у тропічних країнах.

(обратно)

10

Ліхтер — вантажне судно.

(обратно)

11

Французька Екваторіальна Африка — колишня велика французька колонія в Центральній Африці. 1960 року внаслідок національно-визвольної боротьби негритянських народів з неї утворилися чотири самостійні держави: Центрально-Африканська республіка, республіка Конго (із столицею Браззавіль), Габун і Чад.

(обратно)

12

Нігерія — колишня колонія Англії. З 1960 року — незалежна держава.

(обратно)

13

Мекка і Медіна — міста в Саудовській Аравії. Мекка — батьківщина Мухамеда, якого вважають засновником ісламу (релігії мусульман). В Медіні було засновано першу мусульманську общину. Віруючі мусульмани здійснюють паломництво до цих міст.

(обратно)

Оглавление

Герман Фрайберг ТАЄМНИЧА АФРИКА

ПЕРЕДМОВА

НА РІЧЦІ КВАНЗІ

МАКУМБА ВИГАНЯЄ ДИЯВОЛА

НА РІЧЦІ КАЙТІ

МЕНІ ЩАСТИТЬ ПОБАЧИТИ ОКАПІ

НААНА РОЗМОВЛЯЄ З ВЕЛЕТЕНСЬКОЮ ГОРИЛОЮ

ЛЮДИНА ПРОТИ ГОРИЛИ

НАШУ ЗДОБИЧ ВКРАДЕНО

ЦАР ЗВІРІВ

У ЗМІЇНІЙ ПЕЧЕРІ

У «АФРИКАНСЬКИХ РИЦАРІВ»

ЛЕОПАРДИ-СИРОТИ

ДО КЛАДОВИЩА СЛОНІВ

У «ВЕЛИКОГО ЛІКАРЯ ДЖУНГЛІВ» У ЛАМБЕРЕНЕ

У КОРОЛЯ ТУАРЕГІВ

*** Примечания ***