Гаспид і Маргарита [Галина Тимофіївна Тарасюк] (fb2) читать онлайн

Галина Тарасюк
ГАСПИД І МАРГАРИТА

Віртуальний роман

НАРОД

В О Н И знову прийшли. Ті самі, що й учора і позавчора. І три, і чотири роки тому назад. Ті самі, хіба що ще більше вихудлі, виморені, неначе вимочені у воді. Одна шкіра та кості. Замість очей – налиті ненавистю темні впадини. Беззубі, розтерзані криком чорні роти… Вони насувались. Як морок, як Божа кара – лавиною. Сунули від озера, змітаючи по дорозі білосніжні вілли, казкові дачі-замки, прикрашені середньовічними бійницями… Вони наближались все ближче і ближче, невблаганні, як стихія, і, як стихія, безумні.

От уже впала і захрустіла під їхніми ногами, мов шкаралупа яйця, броньована брама. От уже їхні перекошені люттю обличчя поповзли, як зелені мухи, по тонованому склі веранди… Страшні людські тіні, що, здається, виповзли з давно забутих більшовицьких братських могильників, фашистських газових камер, жахітливих утроб усіх геноцидів.

З гучним дзвоном і тріском розлітаються бризками шиби, і людська хвиля, як смердюча каналізаційна вода, валом валить через пороги, заливаючи брудом лискучий паркет, пухнасті смарагдово-вишневі килими. Озвіріла повінь піднімається все вище і вище по сходах, ламаючи ажурні, різьблені найкращими гуцульськими майстрами, поруччя. Ще мить – і цей смердючий людський паводок, від якого за кілометр тхне гниллю, тваринною злобою, захлисне другий поверх, Миколин кабінет, спальню, дитячу! Боже мій, Боже мій, там же ж дитина… Дариночка… Де ти, Миколо?! Клич! Клич міліцію… Охорону… Де ж та в біса охорона?! Охххррр…

Безумний жах перехопив, лещатами стиснув горлянку, ще трохи, і я задихнуся давким передсмертним хрипом… Боже, спаси… Але крижана, поросла густою шорсткою шерстю лапа ще міцніше чавить крихку дихавку, а лукавий, єхидний смішок колючими остючками набивається у вуха, лоскоче мозок… Очі от-от вилізуть з орбіт… Смішок наростає, переростає в огидний ляскіт… Чорний, бридкий писок скаче м'ячиком перед самим носом… Чорррт забирай! Відпусти, сучий сину… «Отак би й давно!» – знущається пекельна личина, але шорстка лапа розтуляється, відпускаючи горло, і я катапультую з ліжка.

Мико!.. Але Миколи немає. Тільки розпатлана зеленовида жінка з божевільними від жаху очима біжить поряд зі мною до дверей. Нічна сорочка мішком висить на її брезклому тлустому тілі… Чорт забирай, в о н и вже тут! Ця жінка, ця страшна розпатлана відьма, чого їй треба, цій безумній? Мико… Миколо-о-о!..

Двері – навстіж. На порозі – Микола: чупер – дибом, борода – сторч, краватка теліпається на плечі, як… петля! Петля… Нелюди! Що вони з тобою зробили, Мико-о-о-ло?!

Ридаючи, кидаюсь, мов дівка, Миколі на шию. Але він, осатаніло відштовхнувши мене, кричить, бризкаючи слиною:

– І-ді-о-тка! Ти вже дістала мене своєю маячнею! Тобі, твою мать, лікуватися треба! І то негайно! В «дурці»!

Миколина лють, мов крижана вода, приводить мене до тями. У золочених дзеркалах спальні зніченою юрбою збожеволілих від жаху жінок застигло моє розмножене віддзеркалення. І тут до мене доходить: сто чортів, знову цей сон! Знову цей сон… Але слава Богу, що це був тільки с о н… Я полегшено зітхаю, кладу руку на серце, готове вискочити з грудей, і винувато витискаю із себе майже по складах:

– Про-бач… цей сон… цей жах-ли…

На Миколі лиця нема. Знаю, що це значить, хочу стриматись, змовчати, перепросити, але… не годна. Бридка мармиза пекельного гаспида вже зависла, як павук на ниточці, під різьбленим сволоком еркера. Я ще хапаю ротом повітря, нутро моє вже клекотить, як чан з розпеченою смолою, досадою на саму себе, злістю на цілий світ, і не-на-виссс–тю, не-на-ви-стю до цього розпатланого виродка з петлею на шиї… Ненависть скручує мене, як перевесло, аж хребет тріщить, і від болю я хриплю низьким, не своїм голосом:

– Ти… жжживолупе… це – не со-о-н! Не може одне і те ж снитися роками… Це – попередження…

Бридка гаспидська мармиза чорним німбом осідлала Миколину голову і аж заходиться дрібненьким остючковим сміхом. Поволі Микола теж починає сатаніти. Голос його зривається? і він верещить, мов базарна перекупка:

– Яке ще попередження, вар'ятко?! Яке ще по-пе-ред-же-ння?..

– Миколо, ВОНИ вже йдуть. І не сьогодні-завтра ВОНИ прийдуть і сюди і візьмуть нас на вила… Миколо, прокинься, бо спиш ти, а не я. Оглянься, що діється… Народ озвірів. Це попередження, знак…

Я хочу сказати «Боже провидіння», але слова стають колом у горлі і страшний біль знову перекошує мене, як розсохлу віконну раму.

Сіра Миколина борода трясеться, зуби цокотять:

– Ти права. Це… це – по-по-передження, що тебе давно треба було спровадити в психарню, ще сім років тому!

СІМ'Я

Від цих слів, від задавненої образи я втрачаю рештки самовладання. Лють закипає, бурлить в мені, як магма:

– Ах ти ж мерзотник! Ах ти ж гад повзучий! Он чого ти хочеш: в «дурку» мене! А може, в монастир?! Як відпровадив свою законну, але, на жаль, підстаркувату жону твій поплічник парламентський Петько Кряк? Щоб не заважала з молодими масажистками!.. І це – за моє добро?! За те, що я, я тебе ось цими руками зробила… З лайна кулю виліпила! Тебе ж ніхто ні за що ніколи не мав! Я, я тебе в політику привела. І депутатом зробила – теж я. І це всі знають. Всі!

Мене аж трясе від бажання спопелити словами це вічно не причесане створіння… І тоді, коли я вергаю на його голову розпечене каміння зневажливих, нищівних звинувачень, Микола несподівано заспокоюється. Лице його зливається з бридкою мармизою пекельного гаспида, єхидна усмішечка розтинає щілинкою зарослу фізіономію, крізь яку сиплеться сухе сичання:

– Сссука… Зззате тебе вже ма-а-ли! Ото мали – кому не лінь було… А я, дурень, підібрав… Ссстріпав, як сстолочену підссстилку, відмив, шлюбною жінкою зробив таке сссобі просссти Господи…

Від такої чорної брехні мені перехоплює подих, а гаспидська мармиза аж розсипається підленьким сміхом, і від тих чортячих веселощів лайка пре з мене, як чорна кров горлом:

– Ах ти ж невдячна тварюко! Хто кого підібрав?! А ти забув, як по вокзалах спав?! Як заробляв вечерю у самотніх столичних курв? Жиґоло! Сутенер! Сибарит! Тоді ти торгував своїм… обмилком, тепер – совістю!

Єхидна усмішечка злущується з Миколиного писка разом із здивованою гаспидською мармизою, як штукатурка зі старої повії. Він ошаліло смикає краватку – погана ознака. І юрба розпатланих жінок у дзеркалах запопадливо хапає по китайській вазі і стає в позу метальника ядра. Осліплий від люті Микола шкірою відчуває небезпеку, але ненависть ніби пришпилила його до порога.

– Ні, ти не просто хвора! Ти – підла! Це я совість продаю? А ти – непорочна! А чи не твоя ненажерливість змушує мене кривити душею? Чи не тому я душу чортові продав, щоб ти, хвойдо світова, жила в шикарній квартирі, мала дачу, машину, смажила свій товстий зад на дорогих курортах? Щоб мала своє видавництво, газети, підприємства! Думаєш, не знаю, що навіть цю дачу ти змусила мене збудувати отут, щоб бути ближче до свого колишнього… ? Він викинув тебе, як ганчірку, а ти… що ти хочеш йому довести? Що знайшовся йолоп, який тебе, сучку, зробив порядною жінкою?!.

– На себе подивись! Думаєш, мені невідомо, як ви… обранці народні… паритесь по саунах з доларовими повіями?! А ці… ці ваші походи з прапорами і юними… пат-рі-о-тками на Говерлу? Ви ж її заповзали… цю священну українську Фудзіяму, своїми голими сраками!

– Защепи свою брудну пельку, істеричко: дитина слухає!

Микола люто затягує на шиї вузол краватки і кидається по сходах униз. Краєм ока помічаю у дверях дитячої перелякане личко Даруні. Але злість затьмарює розум і я щосили жбурляю услід чоловікові дорогу посудину. Пречудова порцелянова ваза тонкої ручної роботи, подарована китайським послом, розлітається з божественним дзвоном хмаркою барвистих метеликів перед самим Миколиним носом.

МИКОЛА

Микола нагло сахається, і, затуливши долонями рожеве безволосе тім'ячко, дріботить по лискучому паркету передпокою, як переляканий щур. Ні, радше карлик! Із висоти другого поверху Микола здається коротконогим горбатим карликом, увінчаним величезною сивою головою. Карлик навіжено б'ється об двері, вискакує на терасу, далі – на залите вранішнім сонцем подвір'я.

Знаю: за мить ранкову тишу розірве на клапті ревище двигуна і новісінький вороний «мерс» понесе цього покидька у чорторию блуду. Але мені байдуже. Як мені все остогидло! І як хочеться – до судоми у щелепах – отак з усього розмаху кинутися сторч головою у пухнасту смарагдово-вишневу клумбу килима або просто в лискучий лід паркету, всипаного райдужними скалками китайської порцеляни. Врізатись і – все. Як врізалась у клумбу чорнобривців із свого десятого поверху бідолашна Ярка – моя університетська товаришка… Але – чорта з два!!!

Пекельна гаспидська мармиза, натішившись черговою «битвою під Ватерлоо», як вкопана завмерла у дверях кімнати для прислуги. І коли я вже була готова швиргонути в неї індіанським томагавком, привезеним Миколою з чергової поїздки в Латинську Америку, чи гетьманською булавою, чи ще якоюсь алебардою сувенірною, якими завішані всі стіни дачі, дідько півкнув переляканим голосом блаженного Кібчика:

– Ви мене кликали, пані?

ІДЕЯ

Блаженний Кібчик тремтів при одвірку, як осиковий лист на вітрі, такий же сіренький, від сивої стриженої під їжака головешки до безбарвних старих кросівок, і такий же дрібний і незахищений перед вбивчим позирком розпаленої сваркою Хазяйки, яку він водночас боготворив і боявся як вогню. Три роки тому Кібчика, тоді ще безпробудного п'яничку, до офісу Міжнародної ліги «Народна ідея» прибила біда і надія знайти хоч якусь роботу. Вийшовши з чергового запою голим, як гордий степовий сокіл, нещасний Кібчик виявився за бортом сімейного життя і без копійки в кишені. До болю в шлунку хотілося їсти і стати людиною. Назва контори, витиснута золотом на голубому тлі і прибита справа біля входу, сподобалась безнадійно безідейному Кібчику. Алкогольна душа його стрепенулась і затужила за чимось високим і патріотичним. Окрилений неждано цією світлою тугою, Кібчик переступив поріг і опинився в темнуватому холі, заставленому столами і стелажами з книгами. Через ці книги і старого, вусатого і тим дуже схожого на козака консьєржа, який перепинив йому дорогу, Кібчик зразу заповажав «Народну ідею». Суворий і неприступний козак-консьєрж, дізнавшись про причину Кібчикового візиту, пом'якшав, сказавши, що Хазяїна нема на роботі, але й не треба, бо вирішує все Хазяйка, яка сидить в кабінеті на другому поверсі, по сходах вгору.

На відміну від «Народної ідеї», її Хазяйка не дуже сподобалась Кібчику. «Відьма, як пить дать, відьма, ще й до того крепко зла», – думав, плутано пояснюючи жовтоокій, як змія, жінці невизначеного віку, чого він сюди забрів. Витягнувши, мов на допиті, з охлялого Кібчика всі зізнання про його нехитре життя-буття, жінка сказала, що бере його на роботу помічником завгоспа поки що з іспитовим строком, але жити і робити він буде на дачі. Звісно, тихо і скромно. А не дай Боже що… І так промовисто видивилась на Кібчика, що спаралізувала його своїм жовтим зміїним поглядом навіки.

Назавтра бездомного Кібчика транспортували в шикарному «BMW» і в супроводі Хазяйки в краї, про які він чув краєм вуха, але ніколи не бачив, бо туди таких, як він, не пускала охорона при шлагбаумі. Бідному Кібчикові спочатку здалося, що він спить або в рай попав: така розкіш і порядок панували в дачному містечку. Йому, змужнілому в хрущобах Борщагівки, вічно бездомному, здавалось, що рай тим-то й рай, що там усі живуть у казкових теремочках, обсаджених пишними квітами.

РАЙ

Там, куди його привезли, дачі ще не було. Її тільки будували. Дуже спішно, навіть поночі, при світлі ліхтаря, і дуже завзяті хлопці, видно, палкі патріоти, і, видно, гуцули, бо розмовляли лиш українською мовою і співали, повечерявши, таких пісень, яких російськомовний житель столичної околиці Кібчик ніколи не чув. Кілька тижнів Кібчик був у гуцулів «старшим куди пішлють», спав з ними покотом в гаражі, слухав їхні бесіди і переймався народною ідеєю. Коли ж гуцули, добудувавши дачу і порахувавши зароблені долари, від'їхали у свої гори, Кібчик був готовий служити не лиш ідеї, а й хазяям дачі. Скоро він перетворився на сторожового пса, покоївку, садівника, сантехніка, вантажника, головного спеца в справах шашличних і святого Петра, себто того, в кого ключі від брами до раю.

ХАЗЯЙКА

… Хазяйка дивилася на Кібчика, мов кібець на курча. Згори вниз. Останнім часом Кібчик її дратував. Останнім часом її пильне око в цій безсловесній покірній тварині завважило… внутрішній спротив. І то – кому?! Їй, його рятівниці. Тій, що на свій страх і ризик приютила його, дала шмат хліба і до хліба, дах над головою! Її не проведеш. Вона чітко бачила, як на її різкий окрик зігнута вутла спина наймита конвульсивно вирівнюється, як від удару, і в полохких пташиних очах зблискують вовчі вогники. І цей покидьок її ненавидить. І цей… Заздрить, певно, пиячисько, на її статки, на її становище… І підленько-тихенько втішається-насміхається над їхніми з Миколою скандалами, ще й підслуховує, черва болотна… Спостерігає за нею, вистежує… Знає її всі секрети, чекає, щоб вирватись на свободу і рознести сморід по всій Іванівській… Підлий раб…

І це ж треба, щоб вона, та, що горло рвала за демократію і свободу, на десятому році цієї демократії і свободи, нарешті зрозуміла, що все це – бридня, бо ніякої рівності не може бути, бо один народжується паном, а другий – наймитом, і не пан робить наймита наймитом, а наймит пана – паном.

БАБА АРЕХТА

«Не хочеш бути наймитом – будь паном! будь паном! будь паном!.. – Під склепінням черепа відлунює ударами батога наука баби Арехти.

У п'ятирічному віці відвезли її батьки, яким було по молодості літ не до неї, в глухе пригірське село до баби по татові і забули до повноліття. Хазяйка пам'ятала, як, побачивши вперше онуку, баба Арехта довго вдивлялась в неї жовтими недобрими очима, а далі спитала: «Кум те кяме?».

– Мамо, вона не знає ні по-волоськи, ні по-ромському, – сказав бабі тато. – Говори з нею по-людськи, як усі. А звати її – Людмила.

Коли тато з мамою поїхали у свій город, баба Арехта сказала по-людськи:

– Що за м'я таке – Людмила? На сім світі сам собі не милий, не те що людям… Проте… звися собі як хочеш, а для баби будеш Маргариткою. Є така дрібонька квіточка із золотим очком… Росте вона на циганських толоках, о-о-он на тих горбах, за селом, де колись цигани табором ставали…

Скоро Людця пізнала і золотооку біло-рожеву квіточку, і толоки, лиш до циганських таборів її баба не підпускала на гарматний постріл. Людця бабу слухала, бо дуже боялася. Боялася її крутого норову, важкої руки, відлюдькуватості. Село теж бабу боялося. Коли вони йшли вулицею, велика й маленька, обидві чорні, похмурі, від їх зірких жовтих очей всі кидалися врозтіч, а ті, хто не встиг сховатись за тином чи рогом хати, застигали з привітно-переляканою усмішечкою на фацах (писках – по-місцевому). Боялося бабу село, але, коли яка біда, бігло до неї, озираючись встидливо навсібіч, з вузликами муки, ворочками будзу чи бринзи, горнятком молока чи шматком вудженини.

І все тому, що баба зналася на приворотах, відворотах, вроках і пристрітах, викачувала яйцем переляк, відвертала хвороби, кидала на картах, наворожувала судьбу.

Взимку Людця стежила за тим бабиним відьмуванням з печі, з-за комина, а з настанням тепла – з-за гори подушок та перин на широкому ліжку, якими на ніч вони з бабою вимощували собі лігво просто на чорній, як битий шлях, дощатій долівці. Там, за тими зачовганими подушками, Людя зрозуміла дрібним своїм розумом, що люди – слабкі, тупі і беззахисні. Вони, як діти, бояться всього (крім Бога): судьби, завтрашнього дня, злих людей, поганих очей, життя і смерті. Хочуть знати, що з ними буде, і бояться цього знаття. А найбільше вони бояться тих, від кого нібито залежить їхня доля.

ТАЄМНИЦЯ

Мимоволі в закуреній селянській хаті безвинній дитині відкрилось знання всіх тиранів і узурпаторів: людина – істота примітивна, легковірна, безвільна. Її можна тримати, як козу на цуґундері (по-простому – на мотузку), «доїти», поганяти і всіляко користати собі на втіху. А крім того, скоро дівчинка взнала всі секрети сільського дорослого життя-буття: хто до кого ходить, з ким хто спить, хто кого любить. Найсмішніше було те, що причиною всіх людських комедій і трагедій були не якісь там казкові богатирі чи красені, а прості, як правда, неохайні і часто п'яні сільські вуйки і леґіники, які, певно, і вмираючи, не здогадувались, скільки з'їли на своєму віку бабиного приворотного зілля, чарівних настоянок та порошків із сушених жаб, котячих кісток, паленого пір'я, власного лайна і ще казна-якої чортівні!.. Часом «малу циганичку», як її поза очі обзивало села, від одного погляду на якогось хлопа проймав такий сміх, що той з дива не знав, у який бік тікати.

Людя швидко засвоїла всі рецепти та освоїла технології приготування чарів, на льоту ловила молитви та замовляння. Наблизившись до таємниці, дівчинка перестала її боятися, ба, часто навіть розважалася, додаючи в пійло чи порошок таємно від баби дрібку кізяка чи якогось курячка… І з задоволенням уявляла собі, як те все поїдає з борщем якийсь зашмуляний, вічно п'яний їздовий чи тракторист. Згодом, дівчуром, зловтішалася, перевіряючи ефективність тих відьомських бовтанок на прищавих однокласниках, котрі, хоч і боялися баби Арехти, як вогню, за її онукою ходили лошачими табунами.

Бабу називали в селі циганкою, казали, що дід привів її з табору, але сама вона про це мовчала, а коли в селі з'являлись цигани, не пускала їх на поріг, сичала до них незрозумілими чужими словами, від яких заброди тікали, мов ошпарені.

Баба панувала над селом чорною зловісною хмарою, і Людці це починало подобатись. Усе більше прихилялась вона своєю не приголубленою напівсирітською душею до баби, з цікавістю зазираючи в руки та очі, жовтий віск яких теплів-теплів, аж доки не засвітився до онуки таємничим циганським сонцем. А однієї ночі, коли наставав молоденький місяць, баба Арехта розбудила Людцю і, пропікаючи її палаючими, як у вовчиці очима, спитала:

– Хочеш панувати?

Жоден м'яз не сіпнувся на блідому личку дитини. Тільки жовті очі зблиснули по-вовчи хижо, і з глухої темряви крові пролунало гортанне «гхочу!»

ГАСПИД

Баба поклала їй в долоньку холодну, завбільшки як сливка-дичка кульку і сказала:

– Маєш курячий зносок. Мус виносити його під пахвов шість тижнів, день і ніч, секунда в секунду. Виносиш, будеш Ґаздиня все життя, будеш панувати до смерти. А розчавиш, то й тебе життя розчавить, гейби сей зносок. Ади, вважай, дівче, що меш чинити…

Шість тижнів носила Людця-Маргаритка ліву руку на перев'язі. Не стрибала, на толоці не гралась, ходила лиш по оборі та городу, окутана, як темною хмаркою, зловісною таємницею. Таємниця робила її дорослою, не по роках розумною, а тому і злою… Маргаритка знала, що тепер їй буде нецікаво бавитися з дітьми. Вона матиме свою – таємничу забавку… Вона буде вчитися панувати…

Якось серед ночі дівчинка прокинулась від страшного болю в серці, здавалося, хтось його вирізав, виколупував, виривав із грудей. А далі все її тіло почало корчитись, страшна сила розривала живіт, розпирала задок. Вона закричала, забила руками, шукаючи виходу з тісної безпросвітної темені болю. І наразі прямо перед собою побачила вовчі вогники, і лагідний бабин голос проворкотів:

– Не плач… не бійся… така радість… він вилупився… тепер баба може вмирати – її чічка Маргаритка має хранителя-охоронця, має заступника… На, візьми його… – І, присвічуючи очима, простягнула Маргаритці у жмені щось маленьке, волохате, схоже на павучка.

Дівчинка з острахом взяла павучка, відчуваючи, як виходить з її маленького тільця скажений біль, подивилась на нього і провалилась в нудотну темряву.

Три дні пролежала Маргаритка в гарячці, а павучок висів на ниточці біля сволока і розповідав їй різними людськими голосами різні небилиці… Ну чисто як радіо. З хвороби Маргаритка вийшла іншою дитиною. Вона більше не ходила за бабою, вчепившись в її рясну спідницю та похмуро зиркаючи навсібіч. Тепер Маргаритка бігала і стрибала, гейби козеня навіжене, весело регочучи та приказуючи щось. Люди, чуючи, як дитина розмовляє сама із собою, лиш скрушно зітхали. А дітваки почали побоюватися Людці-Маргаритки, запримітивши, що варто лиш їй з'явитися поблизу, як твориться щось несусвітне: або вівці зачинають ґзитися-казитися та кидатись врозтіч, або пастушків якась сила невидима то в урвище штовхає, то насипає їм за ковнір кусючих мурахів, то садовить новими споднями просто на гарячий коров'ячий плєцок…

Тим часом вдоволена циганичка, зловтішно регочучи, зникала, як щезник, у лісі. Найсміливіші кілька разів збиралися відомстити відьмачці, але щоразу затія закінчувалася для них печально, як от: Цилька Штеф'юкового довелось всім селом здіймати зі старої смереки у зворі, Парасчиного Митра – в зимному Черемоші виловлювати, а Вакарюкову Аничку вертати з міліцією через місяць аж з Румунії, куди вона невідомо як і чого забрела, перетнувши державний кордон.

ВЛАДА

… Раптом Кібчик перестає тремтіти при одвірку, мов осиковий лист, і каже зневажливо:

– Ой, над ким панувати?! Над тим десятком нещасних, які разом з тобою вдають, що вергають нагору національну ідею, а насправді з ненавистю спостерігають, як ти зі своїм Миколою продаєте її, як цигани крадених коней?

– Щоо-о? – сатаніє Хазяйка. – Ти, вилупку, недоноску паршивий, мерзо світова, ти ще смієш на мене пащеку відкривати? Я тебе виносила, виплодила, щоб ти мені служив вірою-правдою, а ти що робиш, покидьку?

Від цих звинувачень нещасний Кібчик полотніє, а нахабний Гаспид чорніє всім своїм і без того безпросвітним видом, і, затуливши лаписьком Кібчикові рота, щоб не перебивав, каже голосом Миколи в парламенті:

– Високодостойна пані, дозвольте відновити у вашій дівочій пам'яті всі свої скромні заслуги перед вами, невдячною, і вашою ще гіршою родиною. Може, почнемо з першого мільйона, який не без нашої з вами участі заробив ваш коханий чоловік, продавши в перший день свого побиту в кріслі голови екологічної парламентської комісії Чорнобильську зону під звалище європейських радіаційних покидьків, чи то пак… відходів? На відміну від вас, мені таки шкода було рідної багатостраждальної землі, як і вашої подружки, котра палко бажала відвернути біду, але замість того полетіла з балкона стрімголов просто у клумбу з чорнобривцями. Але я, на жаль, не міг не виконати ваш наказ, оскільки я – не що інше, як ваш виплодок, раб ваш, якого ви зробили ще й приватним кілером.

А щодо того нещасного правдоборця Загуменного, який на засіданні Благочинної ради Ліги «Народна ідея» посмів (подумати тільки, яке нахабство!) привселюдно засумніватись у вашій громадянській порядності, себто запитати вас, в які піски йдуть бюджетні гроші, виділені на розвій святої ідеї, то я над ним ридма ридав. Повірте, рука не піднімалась штовхати його під трамвай, а ще більше – висмикнути з крапельниці ту тоню-ю-юсіннь-ку прозору трубочку… А скільки я намучився з тим неповоротким «КАМАЗом», щоб його розвернути посеред траси якраз в той час, коли нею проїжджав опонент вашого чоловіка на минулих виборах?

– Гаспиде триклятий, защепи пельку! Щоб ти провалився в тартарари! Щоб ти в пеклі своєму на вугіль зотлів, ліпше б я тебе була розчавила ще в курячому зноску, недоноску поганий… я через тебе душу запропастила, чого тобі ще треба?!

Переляканий Кібчик хоче втекти, але гаспидська мармиза не пускає його і, ніби дражнячи Хазяйку, починає знову мотляти наймитом, як вітер осиковий листком, перекривлюючи:

– Чого тобі треба, чого тобі треба? – І враз викинувши за двері нещасного Кібчика, строго каже: – Не придурюйся, Маргарито. Сама знаєш, чого – її! – І тицяє кігтем кудись під стелю.

ДАРУСЕЧКА

Лиш тепер Хазяйка помічає за кілька кроків від себе аж зелену на виду перестрашену Дарусю. Дівчина стоїть з відкритим ротом, як скам'яніла на соляний стовп Лотова жінка, і ніяк не може второпати, кому мама кричить, майже ридаючи:

– Ні, тільки не її!.. вона й так нещасна… Мені її дав Бог…

– Авжеж, – каже пекельна мармиза, – лиш той, що Чорнобиль пустив димом…

– Замовкни, бо я роздеру тебе!

Даруся з жахом дивиться, як обезуміла мама кидається сходами вниз, перетинає неозору вітальню і, підбігши до зачинених дверей кімнати для прислуги, за якими щез Кібчик, починає гамселити кулаками по одвірку.

– Кібчику, Кібчику, мама збожеволіла, мамі погано! – верещить Даруся, котиться сходами, чіпляється за маму, і та, схаменувшись, обнімає дитину, і так, обнявшись, вони ридають, довго, надривно і нудно.

– Чорт з вами, – спріснілий враз Гаспид лише лаписьком махає і йде собі геть трохи розважитись – пополохати цесарок у саду екс-міністра економіки чи курей на подвір'ї колишнього класика рідної літератури, а тепер просто письменника Х.

– Мамо, що з тобою? Заспокойся, прошу тебе…

Справді, що це зі мною діється? Якесь помутніння свідомості, огидна маячня впереміш з диким чортовинням… Бідна дитина… Вона так і не звикла до наших з Миколою брутальних сварок, істеричного вияснення стосунків.

– Нічого, доцю, нічого… Вже все о'кей! Все нормально… Не бери так до серця… У кожній сім'ї сваряться… Таке життя… Іди поспи… Ще рано… Іди. А я пройдуся… Мені треба трохи заспокоїтись… і подумати… Іди.

Дочка слухняно піднімається сходами до своєї спаленьки. По-старечому неповоротка, якась загальмована, згорблена… Боже мій, чого вона така нещасна, ця моя дитина? Чого така затюкана, до всього байдужа? Чого її не тішить ні ця шикарна, для неї збудована, казкова вілла, ані авта, ні рахунки в банках офшорних зон? Якби мені в її роки та її можливості, я б світ перевернула, я б уже не знати де і ким була… Принаймні з нічних клубів не вилазила б, та видивляла б у табунцях золотої молоді принца з батечком-олігархом за плечима та дванадцятизначними рахунками у банку. А вона… Ніби я за неї і відгуляла, і віджила, – світом нудить… Їй байдуже, скільки задля того всього, що вона має, мені довелося дряпатись, принижуватись, а потім – брехати, лукавити, видирати з пащек, штовхати в урвище, і при тому самій балансувати, мов на канаті над прірвою… Скільки разів могла зірватись і полетіти сторч головою, як та нещасна Ярка? Як подумаю – жити не хочеться!

ЯРОСЛАВА

Згадка про Ярославу витісняє з голови гризоту про долю Дарусі, сповнює душу мульким сум'яттям: а й справді, як на здоровий глузд, то не могла ж непитуща, здорова дівка ні з того ні з сього випасти з балкона своєї квартири просто на клумбу чорнобривців! Мало вірогідно й те, що популярні й везучі телеведучі просто так, ні сіло ні впало шандарахаються об асфальт, повернувшись із урядового прийому, де їм цілують ручки властьпрєдержащіє і роблять багатообіцяючі пропозиції елітарні мужі і володарі цього світу.

Потьмарення від сварки з Миколою ніби й не було. В голові чітко і ясно сплітались у логічний ланцюг події недалекого минулого. Все почалося з мимоволі підслуханих Миколиних телефонних розмов:

– Згоден, ця пташка забула, з чиєї руки золоте пшінце ще недавно клювала… Варто б натякнути… злегка… Або відправити… в Чечню… Хай дрочить по гарячих точка…

Тоді в нас виник невеличкий конфлікт.

– Не чіпай Ярки, – дала зрозуміти Миколі, що все знаю і не погоджуюсь на жодні радикальні дії проти неї.

– Гаразд, – легко, без звичних для нього еківоків, згодився Микола. – Але, коли твоя подружка насмілиться оприлюднити своє так зване журналістське розслідування, нам, дорогенька, прийдеться розпрощатись не тільки з нашим першим мільйоном, а й з єдиним, першим і останнім своїм життям. Отож, вибирай.

– А до чого тут я? Чому завжди, при будь-яких ситуаціях, маю вибирати я?

– А тому, що ти хочеш золоту рибку ловити і ніжок не замочити. А так, дорогенька, не буває. Пора змиритись і зарубати собі на носі, що великих і водночас чесних грошей не існує в природі. Отож або змирись, або іди в монастир.

Микола явно ставив мене на місце, натякаючи, що, коли не перестану грати вар'ятку, відправить мене або в подружню відставку або ще далі, наприклад, в монастир, психлікарню, чи просто відстріляє і оком не моргне. І я причинила піддувало, не тому, що боялася стати жертвою репресій, які влаштовували на початку 90-х осоружним старим жонам новоспечені провідники нації. Мені іноді задля розваги хотілося помилуватися самодурством і наївним самочванством свого чоловіка. Дивись, дивись, як красується-малюється, хвіст і пальці віялом, воло роздув, мов пелікан… Якби ж я не жила в цій дикій країні, серед цих примітивних гуманоїдів з їх середньовічною пристрастю до перманентних полювань на відьом, а, наприклад, в Об'єднаних Стейтах, то давно була б сенатором… В Америці, точно, вже була б світовою знаменитість. Там соціально активні жінки круто стоять. А головне – затребувані. Тому й порядок у державі. Хоча – ненавиджу феміністок, звісно, доморощених, з їхніми гендерами-бендерами і паритетами-раритетами. З істеричним лементом про рівні можливості… З їх позою незалежної жінки… А коли розібратись, то все це лиш гормональні рефлексії, викликані тугою за двома суто жіночими позами – на спині і на колінах. Отакий маленький парадокс моєї, перепрошую, ментальності. І большая правда жізні… Бо, поки ті недотіпані амазонки по гуртожитках та запльованих «малосімейках» утинають собі цицьки, аби стріляти з лука по хлопах було зручніше, ті хлопи преспокійно діляться благами, славою, преміями і владними кріслами із податливими, згідливими, веселенькими-м'якенькими молодичками. Звісно, з природи я не була такою зручною підстилкою, але вдавати таку доводилось не раз. Допоки не накидала на шию збрую та не брала міцно в руки шовкові віжки…

Але… про що це я? Чого понесла на феміністок, навіжених від гормонального отруєння? Наскільки мені відомо, Ярослава до них не належала. Хто-хто, а вона добре знала, з ким спати. Однак часом любила вдавати із себе таку собі Діву Орлеанську – слава жити не давала. Отож при тій розмові з Миколою мене і розібрала справедлива злість: а й справді – чому це я маю жертвувати власним добробутом ради примх та забаганок голодної на славу, нарваної дурепи? Скільки того життя, щоб його жбурляти під колеса боротьби за якусь там вигадану схибнутими на голову ідею? Тим паче, коли можна цю ідею перетворити в бездонне корито?

ГАСПИД

«І хлебтати, хлебтати, хлебтати з нього, жерти, як не в себе, в три горла, аж щоб через вуха перло, з очей бризкало, і щоб нікому крихти не дісталося, отак-о – отак-о… » – Гаспидська личина, роздувшись, як жаба на болоті, огидними жестами ілюструє мої думки, запихаючись моєю шиншиловою шубою, Миколиними мокасинами (і де воно лиш діп'яло їх?), при тому бридко гикаючи та пукаючи.

– Покидьок, – кажу незлобливо, – глянув би ти на свою гидко-капосну мармизу…

– А так естетичніше? – питає мармиза, перевтілюючись, як Ступка в гетьманів, то в Миколу з виряченими очима, то в мене, з набитим доларами писком. До компанії не вистачало ще несамовитої фізії Петра Першого та мумії Мазепи, прип'ятої до коня, або ще чогось із вбивчого арсеналу «естетики відродження». Однак на чортяче мавпування я реагую спокійно-саркастично, як українська публіка на жалюгідне «патріотичне» збоченство здекваліфікованих бездіяльністю вітчизняних кіно-корифеїв.

– Браво! Ґеніально! Якби всі наші мистці були такими талановитими, як ти, дідчий сину, Голівуд би перевішався з досади.

Дивно, але часом цей бісівський недоносок розважає мене, як блазень французьку королеву. Радше, як колись у дитинстві, заспокоює дурноверхими вибриками мою розтривожену душу. Отож якомога величніше розвертаю свою царствену парсуну і прямую до дверей, що ведуть на позолочену першим сонячним промінням терасу. Вже в порозі різко оглядаюсь і – сто чортів! – бачу, як пекельний виродок смішно викаблучуючись та підстрибуючи на кривеньких ніжках, крадеться по сходах за Дарусею.

– О сссуте дрррач! – ричу ледь чутно улюблену лайку моєї улюбленої дорогесенької бабці.

– Ти кого маєш на увазі? – кокетує, як гей-телеведучий, втративши необачно пильність, нахабний Гаспид.

– Я маю на увазі тих сто чортів, які тебе, клятий вилупку, клянусь бабою Арехтою, сьогодні, ж на очах Князя, поріжуть, як макулатуру, на дрібні смужечки або підсмажать на сніданок для політичних повій…

Гаспид кам'яніє, а далі починає дрібно тремтіти, мов Кібчик при одвірку, блазнюючи та півкаючи: «Йой боюсь, йой страшно!..» – Але взмиг ока розтає в повітрі, наче мильна бульбашка.

Я ж переможно сміюсь, злегка вальсуючи виходжу просто під Ніагару сонячного сяйва і вклякаю, осліплена красою ранкового світу.

РАЙ!

Рай… Мій земний рукотворний рай… Як я марила ним! Як мріяла про власну манюпуню латочку на його недосяжній для простого смертного території! І ось – стою посеред свого Едему, вдихаю запаморочливі пахощі весняних квітів, що буяють небаченим різнобарв'ям на розбитих Кібчиком клумбах. Азалії… флокси… тюльпани… нарциси… гіацинти… Так пахне щастя… Добре, що Гаспид десь завіявся, а то б засмердів мій Едем паленою сіркою. В молоденькому саду серед розкішних смарагдових кущів, обсипаних пуп'янками та самоцвітами рос, витьохкують невидимі щасливі соловейки і ще якісь незнанні пташки-щебеташки… Так звучить щастя. Примружую очі і, здається, чую, як шовковою травою шелестять кроки голісінької Єви… Як, заховавшись за яблунею, вражено стежить за нею Адам, ще не здогадуючись про Змія, що причаївся у листі… Так невинно ходить солодка, мов гріх, любов. Жаль тільки, що ходить, обминаючи мене десятою дорогою…

Однак, щось минає, а щось і зостається… Минає химера, мрія-забаганка. Зостається матеріальне – цей дім, цей сад, цей зільник…

Ні, що б там хто не балакав про святе і найсвятіше, скільки б чесні мучні «за Україну, за її волю і народ» не нудили своїми наївними ідеями, я знаю одне: за такий рай варто продати не лиш ту ідею, а й душу…

ЛАБІРИНТ

Гордо, з гідністю людини, яка немарно живе на цім світі, виходжу за браму. Перед очима – безлюдна вуличка дачного селища, схожа на стометрівку міфічного лабіринту, якби не зелені кучері дерев над суцільними сірими огорожами… Лабіринт влади… Найжахливіший, найлюбострасніший, найжаданіший, найомріяніший храм на землі, до якого рвуться смертні, а дорвавшись, гинуть під копитами, під золотими копитами кровожерливого Мінотавра брехні, підступів, запроданства. Вірніше, гинули… Бо найхитріші наловчились навіть у лабіринті, навіть у шалених перегонах його плутаних стометрівок, вигризти собі затишну нірку-нішку і там час від часу перепочивати, та набиратись сил для нових кривавих змагів за владу.

Машинально оглядаюся: над високою металевою огорожею гордо і неприступно височить моя фортеця… Страшно подумати, яким коштом вона мені далась! Якими героїчними зусиллями!..

– Ой умру! Люди, людоньки, подивіться на цю героїню! Ви вже чували про те, як вона заробила свій перший мільйон, тепер послухайте, як мужньо вона вкрала свою першу тисячу долярів… правда, не зовсім тисячу, а цілих десять!.. Ойо-йой… – У повітрі нагло запахло сіркою. Гаспид! Чорти б його побрали! Очевидячки, бісовій личині обридло курей полохати, тож, заламавши лаписька (з мене збиткується), шкандибає попереду і волає в три горла. І хоч я знаю, що ніхто, крім мене, його не чує і не бачить, перелякано озираюсь навсібіч, хапаюсь за серце і шукаю оком, чим би це пожбурити в проклятуще ісчадіє.

– Заткнись! А хоча… про мене, кричи, хоч лопни! До речі, дурибале лабонатий, супроти оцих, що ще хропуть за броньованими брамами, я – свята! А та якась тисяча, що я, як ти кажеш, украла, ламаний гріш жебрака проти тих мільйонів, на які вони обчистили рідний народ.

– Але ж ті десять тисяч долярів, які зібрала американська діаспора на підтримку штанів скацапнілої української інтелігенції…

– А ми їх і розподілили чесно…

– Авжеж! Пригадую цей перший ваш з Миколою благодійний фарс… Фуршет: дешеве шампанське і вбогий десерт. Щасливі фейси провінційних мистців. У спітнілих мозольних п'ястуках – конверти з десятьма долярами… .

– Решта грошей пішла на організацію та обладнання фонду «Народна поміч». Що, облизався?

– Припустімо, офісну техніку ви теж приволокли після першої своєї візити в Америку… Так що зосталося ще й на дачку, і тачку… А, до речі, за ідею «народної ідеї» мали би-м мені ручки цілювати… »Народна ідея»… таке кругленьке, хитреньке назвисько хитренької організації… І вашим, і нашим. І очі нікому не коле, бо всі – за народ, і на виду у всіх, бо всі ж лиш тим народом перейняті, всі лиш гризуться та голови мудрі сушать, як його обдурити, нажившись добряче. Тож це я шепнув декому на вушко, мовляв, хочете уникнути всіляких там громадянських непокор, націоналістичних рухів та протестів, барикад і кровопролиття, благословіть «Народну ідею» на чолі з досвідченим і неперевершеним бійцем невидимого фронту Миколою Стукачевичем Страхопуденком. Цей словоблуд і підлороб так вже затуманить розгорнутою метафорою мізки національно пробудженим масам, що замість барикад підуть вони строєм під «Червону калину» йому барабульку садити або ж з лементом патріотичним: «Ідею убивають!»– поскачуть по селах гроші збирати на новий піджачок панові чоловому, бо цей вже дуже засмальцьований та заштопаний. І де це ти лиш так ловко штопати навчилася?

– Не твоє псяче діло! І на Миколу не наїжджай, не податкова… Якби він був таким мерзотником, його б люди вкотре до парламенту не вибрали. – Звісно, що я лукавлю, і вража личина аж підскакує, готова політикувати хоч до вечора. Нахапалося грамоти, свинське рило, гасаючи по лискучих паркетах владних коридорів на Банковій та Грушевського, от і вдає з себе профі з політики та чорного піару. Куди тим політологам та політтехнологам! Хай поховаються по шпарах і звідти вчаться, як світом колотити, доки я цього виродка диявольського при собі в столиці тримаю. Хоч, щось мені ся здає, на інших дивлячись, що не лиш я одна… От вам і влада від Бога. Та кишить вона чортами, як болото тепле – пуголовками!

– Не люди, дорогенька, твого Микольцю вибрали, не люди… – перебиваючи мій внутрішній полум'яний монолог, вставляє своїх п'ять копійок Гаспид, – А в'їхав наш герой у парламент у партійному списку, як блоха на собаці. А про що це свідчить? А про те, що питомий патріот ще не виконав до кінця свою добре оплачувану місію, не вичерпав себе, як інші… Ті кричали, дряпали один одному очі, а він повз тихенько, як гад лісовий, та щоб не забули його, все нам про невичерпний енергетичний потенціал рідного народу розказував по радіо…

До речі, хто його напоумив з тими списками та з радіом? Ваш покірний слуга! Між іншим, справедлива наша, тебе теж лоскотав щотемненької нічки грандіозними планами. Сама ж бо ти навряд чи дотумкала, хоч ти в нас достобіса серомудра. Особливо там, де грішми пахне.

ГРОШІ

– Гроші, вилупку, не пахнуть.

– Не заспокоюй себе намарне, мамусю: пахнуть! Ще й як пахнуть! Лайном і кров'ю. І той запах чують… і знаєш хто? Ті, що до тебе щоночі з вилами приходять. – І щойно така фист серйозна гаспидська почвара аж захлинулася сміхом, як циган сироваткою.

– Так це твоя робота, виродку? – від несподіваного прозріння мене починає дрібно теліпати.

– А ти як думала, бріліянтова? Що я тільки на паскудства твої здатний, і ні на що добре? Між іншим, ти – зажерлась, мамусю, і це декому перестає подобатись…

– По-перше, бісова личино, я тобі не мамуся…

– А хто ж мене вилупив із того світу? Хто виколупав із рідного теплого і веселого пекла і пожбурив, мов непотріб яку, у брехливий, злий, пімстливий людський світ? Чи ж не ти, моя мамусько? Це раз. А по-друге, прийшла пора твої карби-грішки рахувати. І, як ти здогадуєшся, мамцю, в цім, фе, гівні бабратись татко Князь, як на біду, мені доручили. Так що…

– Курва мама твоя була, то ти мені погрожуєш?!

– Та де?! Попереджаю, що час розплати не за горами. Борги ростуть, ціни зростають… Бо вже й золотце для розплати підросло, як декому відомо, от-от шістнадцять стукне.

– Але я сказала, що не віддам її вам! І Князю перекажи, недоноску поганий.

– Даремно базар розводиш, а ще даремніше по церквах бігаєш, прощення в того, що вгорі, просиш… Чого очі вирячила, мамусько? Ми все знаємо, все бачимо, ми – скрізь і всюди – таємні агенти Пекла… Дурно попів за ризи шарпаєш та в руки цілуєш… Хтозна, може, той, що в оболоках, і простить тебе, грішну, але той, що у бездні, – ніколи! Дворушництво, дорогенька, у наших краях пекельних не прощається.

СУСІДИ

Мені темніє в очах від диявольських одкровень Гаспида, який до того ще й мавпується переді мною то знахабнілим Кібчиком, то кривить щосили бандитську морду Фекалюка, то виписує кренделі, випнувши груди, червонохвостим півнем, увінчаним Миколиною головою.

Гаспид веселиться, а мені кров крижаніє… Вони все знають. Ці пекельні агенти, ці жорстокі воїни Князя… Вони контролюють кожен мій крок, кожен прокол, кожен грішок… Гаспид правий: виходу немає… Але я не здамся… Я заподію собі смерть… Я… я ж просила бабу Арехту, я ж заклинала Князя, я ж – душу запродала!, аби лиш вона, дитина моя, прожила в мирі із собою, під Богом, як більшість людей…

– Я… я… я уб'ю тебе, бридкий недоноску, донощику поганий!.. Я переверну догори дном ваше кляте Пекло, але не віддам, не віддам її!… Не-е-ві-і-дд-а-а-ам..

– Бідна жінка, не витримала випробування достатком… Н-да, не просто: з болота та зразу до злота… – Співчутливо-зневажливі слова долітають з вотчини розбухлого на розпродажі карпатського лісу вождя однієї з тих дрібненьких партійок, які прикривають свою голу злодійську суть поетично-гуманістичними назвами. Звісно, вони – про мене, божевільну, що репетує вдосвіта під чужими ворітьми та чесним людям спати не дає. І хоч достеменно я не знаю чи то справді так, чи мене знову жорстоко розігрує клята гаспидська личина, про всяк випадок імітую кашель і прискорюю крок. Швидше б до озера! У ліс!! Подалі від цих пластикових мішків, під зав'язку натоптаних грішми, від цих силіконових душ, напханих гріхами, від самої себе, наскрізь фальшивої… і нещасної, такої нещасної і самотньої… Жаль мій такий великий, що навіть Гаспид не сміє над нимзбиткуватися. І лиш хекає здивовано при нозі, як вірний псяюра.

ЯРОСЛАВА

До озера й назад… До озера й назад… «До смерті й назад» – так, здається, називався останній телерепортаж Ярослави Вишиваної на каналі незалежної телекомпанії «Ренесанс», президентом якої вона збиралась незабаром стати? Про це призначення говорили всі. По-різному, але одностайні в одному: це крісло – Ярославине. На початку 90-х Ярослава прийшла на ще державне телебачення просто з мітингів і барикад нашої так званої оксамитової революції. Гарна, запальна і, як вона говорила про себе, національно віруюча, Ярослава, певно, впала в око тодішньому міністру інформації, теж націонал-демократу, оскільки в ті роки належати до національно свідомих було престижно і дуже вигідно. Ще б пак! Зріла сорокарічна красуня з важким вузлом вороного волосся над високою шиєю, з палаючими карими очима на блідому лиці відповідала всім уявленням про ідеальний образ українки і повинна була стати символом пробудженої і вже вільної неньки України. Міністр був романтиком, але знав що робить. У той ворохобний, революційний час ошалілий від свободи народ спраглий був героїв і героїнь, харизматичних особистостей, за якими можна було кинутись у вогонь і воду. Народ, в пам'яті якого зі шкільної лави ясно сяяв легендарний образ Ярославни, всім серцем прикипів до колоритного, такого телегенічного образу Ярослави. Столицею шелестіли чутки, нібито телепередачі Ярослави побили популярністю навіть латиноамериканське «мило», нібито по цілій Україні, а надто по селах і надто жінки кидали роботу в полі, забували про негодовану худобу і дітей і вклякали перед телевізорами. Кожне її слово падало в онімілі маси, як краплі довгожданого дощу в суху землю, пробуджували в них приспану або залякану національну свідомість, а з нею і надію на кращу долю.

Що ж до мене, то я не дуже заздрила Ярославі. На той час, коли всі, наслухавшись Ярослави, бігли синьо-жовті прапори піднімати на ґанка сільрад і фронтонах обкомів партії, я реалізовувалась у не менш почесному, але прибутковішому бізнесі – на благодатній благодійній ниві національного відродження.

БІГ

Я майже біжу дачною вуличкою, мов крізь стрій і свист шпіцрутенів. Поряд хекає і гупотить старою чорно-рябою коровою (от чортисько невгамовний!) невидимий простими смертними Гаспид, але курява за ним здіймається цілком видима і така густа, нібито ми біжимо не асфальтом, а степовою дорогою. Я стишую ходу, і вдячна тварина набирає приємні обриси приємного моєму єству вождя приємної партії право–центристського ухилу з приємно-національним ПІПом (прізвище, ім'я, по батькові) Богдана Франковича Українського, знаного серед колишніх стукачів і ґебістів як майор Отто Брех. І продовжує мої думки таким тоном, ніби ми не женемо алюром у хмарі пилу, а виступаємо співдоповідачами на міжнародній конференції з питань українського національного відродження, що проходить десь у братніх Канаді чи США.

– Але пора відродження, радісної ейфорії виявилась короткою, як сон, або як весела дружна весна, що перейшла небавом у понуру літню засуху. В духовний затяжний, задушливий мор. На арену життя виповзали з тіні великі гроші і дрібні душі. Серед них і перелякана ще змінами партійна і комсомольська номенклатура, яка під шумок пробудженого плебсу прихопила спритно партійно-комсомольські гроші, не цураючись і людських заощаджень.

Розбагатівши за одну ніч, нові герої зачали активно виконувати закон Президента «Про приватизацію». Кому не вистачало готівки, ті розбирали на кредити банки.

– Ось вона вся тут, нова знать, всі ці комсомольсько-олігархічні принци і принцеси, яких ні совість не мучить, ні чорти не деруть! – З пафосом вигукує майор Отто Брех, сірич Гаспид, описуючи десницею у повітрі досконалий еліпс.

–Бездарно і надто поверхово!.. – Кажу зневажливо: вражий покидьок, він таки зведе мене з розуму. – Хоча зачекай, тварюко, і відповідай, за що це мене розплата жде? Може, за те, що не гасала з тим ошалілим плебсом, що знай втішався свободою і незалежністю, дефілював вулицями під синьо-жовтими знаменами, не відаючи, що вже голий-голісінький, до нитки обібраний вчорашніми вождями і вождиками? А торувала доріжечку до Парламенту? Звісно, Миколі… Я ж тоді не мала за плечима ані партії (з комуністичної тихо вислизнула, ніби й не була), ні зелених діаспори, як деякі, щоб щедро віддячувати виборцям… Я просто знала, що мушу мати чоловіка і має бути він не нижче чином, як міністр, мушу жити в престижному районі столиці, мати дачку і тачку, наймитів… Одно слово, панувати, як було і задумано бабаю Арехтою з благословення Самого. Чим же ж я провинилась перед Князем? Чим не вгодила?

На якийсь мент Гаспид шлангується. Видно, вже й сам Диявол не відає, на що здався був весь цей колот з референдумами, роз'єднаннями та відродженнями? Схоже, розігнав Князь свою «Імперію зла» (читай СРСР) лиш тому, що йому остобісіли комуністи, які почали було грати в святенників, праведників та «перестройщиків»? Або ж Князя скучняк у пеклі дістав від вселенського гріхопадіння та планетарного сатанинства, і захотілося злегка розважитись і подискутувати з Богом на вічні теми людської роздвоєності та дворушництва?.. Сам затіяв, наколобродив з воїнством своїм чорним, а прості смертні винні. А тепер – ще й розплачуйся. За що?!

НАРОД

Але майор Отто Брех виручає Гаспида, як старший молодшого колегу:

– За що? А за те, що запороли свою роль. Ви переграєте! Ви гендлюєте народною ідеєю! Вам перестають вірити! Вас починають зневажати як христопродавців. А отже, згадуючи про тих, хто продавав, згадують і того, кого продали. Вловлюєш хід думок? Авжеж, дивлячись на вас, продажних, народ все частіше піднімає очі до неба і питає: де ж справедливість? А отже, сама розумієш… хто… Бог! Народ питає дорогу до Бога! Пригадуєш Марту Усату?

Ще б пак! Це з після візити цієї суперактивної в плані відродження національної ідеї галичанки, радше після її презенту, в ніч з п'ятниці на суботу мені повторився той нічний кошмар… Ще б пак, замість узвичаєного дарунка сільськогосподарською продукцією від вдячної провінції президенту Ліги «Народна ідея», чільному національно-визвольних змагів, себто Миколі, патріотка приволокла шовкографічну репродукцію «Тайної вечері». І просто в мій кабінет. Коли ж я сахнулась, вдала, підступна, що розглядає розвішані на стінах картини, подаровані периферійними малярами в надії, що їм колись за це воздасться сторицею.

– Авжеж пригадуєш… Народ починає поволеньки прозрівати і питати, а чи не дякуючи таким, як ви з Миколою, чільним боротьби за національне відродження непомітно закрило рот оплот демократії – радіо, поміняло теми разом з ідеалами – телебачення. Ідеї національного відродження і розбудови держави витіснились, як виявилося, більш актуальними – проблемами гомосексуалізму та іншого збоченства. На телеекранах безсовісно товпились пахани, мафіозі, прослизлі в нардепівки вчорашні номенклатурні повійки, недорікуваті злодюжки і крадії в законі… Здавалося, що в цій країні ніколи не було ні письменників, ні філософів, одні тільки озвірілі від влади і вседозволеності параноїки.

Дідчий син Гаспид! Усе він бачить, усе знає! Виплодила на свою голову персонального стукача! Та ще якого – ідейного та морального! Спасибі вам, бабцю мої солоденькі Арехто, за турботу! Але, коби ви були такі добрі та виповзли зі свого запічка в Пеклі та відкликали мого дідька-охоронця назад в преісподню , най би там повій випасав по багнах смолистих, а не точив крівцю з мене праведними прокламаціями…

А Гаспид на ті мої німі волання лишень хвостом задоволено посіпує та ще натхненніше товче, чисто, як з амвона:

– Тим часом ті, на кого ми надіялись, – думає собі народ, – кого висували, посіли собі хлібні посади, жирують по закордонах, приймають антинародні закони, відчинили ворота перед нарко– і порнобізнесом, лукаво виправдовуючись, що від світу не відгородишся, проповідують свободу вибору одним жити задля свого задоволення, іншим – задоволення вмерти на голці у підворітні. До речі, скільки ваш чоловік – нардеп отримав за лобіювання отієї поправочки майже непомітної до закону про ввіз на територію України закордонної кіно– і телепродукції, яка, себто поправочка, перетворила бідних емігрантів братів Маркшейдерів у Крезів, а український телепростір – у сміттєзвалище морально-естетичних відходів американської субкультури? Чи не ту, укомплектовану за останнім словом техніки, телестудію, яку він обачно притримує до ліпших часів, як мародер-любитель здерті з мертвого вояка чоботи – до перемир'я? А тим часом ви, шановна маркітантко, пишете всілякі відозви, в яких нібито шпетите москальсько-жидівські канали за неповагу до нашої ідеї, вдаючи із себе чесних і бідних, як той пес, що виперся на копицю сіна… Замість того, щоб просто відкрити свій канал і просвіщати непросвіщенних. Ан нєт, пока што нє вєлєно, пока што вєлєно дурака Ваньку валять, покєдова не отупєєт проклятий хохол до состоянія сібірского валєнка… .

ГЕРОЇ

Як сказав колись один старий єврей: давно вже ніхто нікуди не їде і не йде. Давно сиджу в реп'яхах під китайською стіною чиєїсь вілли (здається, якогось прокурора) і слухаю полум'яні інвективи ошалілого Гаспида, що вже вимахує перед моїм носом білими рукавами вишиванки, як буревісник крилами…

– Що я чую, Гаспиде? Чи це світ перевернувся і пекло вже на небі? Чи ти в попа висвятився? Чи мітиш у безсмертний мартиролог мучнів за неньку Україну? Вона ж, здається, була під покровом Богородиці, а не полою Князя? Чи він знов щось затіває? Невже революцію?! Та ми ж іще від Жовтневої не відійшли… От чорт! Дай хоч зорієнтуватися… А то я тут варнякаю з тобою, нелюдом, а там, може, вжебідота «Телеком» і банки взяла?..

Та Гаспид так ввійшов у роль обличителя, що не чує нічого, крім голосу Отто Бреха чи то пак Богдана Франковича Українського – вже й не втямлю, кого мавпує пекельний виплодок.

– Чи ж не ваша заслуга в тому, що народ поволі звикав до нав'язаної йому віртуальної реальності і скоро «вишитий червоними та чорними нитками» образ Ярослави разом з її культурно-мистецько-літературними передачами збляк і розтанув печально за відгодованими спинами «рятівників» України. Телесимвол відродженої неньки України пережив себе. В умовах політично-економічної кризи він уже не збуджував у голодного, враз збайдужілого народу жодних патріотичних імпульсів. І в цьому найбільша заслуга такої шароварно-калинової, такої освітницько-просвітницької балди-шараги, як очолювана вами Ліга «Народна ідея». І твоя теж, мамусю…

– Якби я знала, що так думає Князь… Що ти не перебріхуєш його…

– Будь певна, що він думає саме так. Інакше – чи тратив би я час на тебе, солоденька? Але повернемося до Ярослави. Тож, дякуючи націонал-мовчунам, мало хто з громадян помітив, як зник з телеекранів чорнобривий символ незалежної України. Сама ж вчорашня сліпуча телезірка ще відчайдушно борсалась в комерційній трясовині телеефіру, намагаючись пристосуватися до нових вимог нових господарів. Але ці потуги виглядали жалюгідно. І не без вашого сприяння-мовчання всі її проекти піддавались нищівному остракізму, как нєсостоятєльниє. Чужорідним богам українського ефіру до фені був народ з усіма його клопотами. Яка біда, які проблеми?! Купи прокладки і будеш захищений аж до вечора! – глумились з голодних пенсіонерок телеекранні дівулі. А молодики з перфектно розвиненими хліборізками щодень переконували беззубих шахтарів, що головна загроза для них – це карієс.

ЛАБІРИНТ

Дачна вуличка здається безконечною, як витягнуті в нитку ходи міфічного Лабіринту. Доки пан Український чи то пак Отто Брех, чи то сам Князь в особі Гаспида розводить антимонії про наші з Миколою «злочини» перед рідним народом, помічаю, що на місці старого приземкуватого будиночка давно забутого радянського кінорежисера, де в останні роки проживала його шоста вдова із сином-парубком, просто-таки як із води виріс модерний котедж у п'яти рівнях: якийсь бідний слуга народу хатинку собі злабудав, та таку, проти якої моя фортеця – собача халабуда. А ти, вишкварку з пательні пекельної, ще смієш пельку на мене відкривати та звинувачувати у всіх смертних гріхах! Ой-йо-йой! «Ярослава не вписувалась в жодний крутий віраж рідної студії! Єдиним її шансом став проект телерепортажів про самоселів у Чорнобильській зоні!.. Вона вхопилась за цю тему, як потопельник за соломинку. І – випливла!»

Знаю! Без тебе знаю: босам студії проект сподобався. Їй дали «добро» і відрядження в зону. Разом з тим її дружком-оператором. Він, до речі, теж десь пропав. А він, бува, не…

– Ти, мамусю, добре знаєш, що – «не»: не вбивав, не тручав, не замішаний. І що його «випадково» збила машина біля під'їзду студії. Інформація про це промелькнула тільки на одному з приватних телеканалів.

– Журналісти самі провокують свій відстріл. Я теж ризикую. Щодня, коли підписую до друку якусь гостру статтю. Теж мені геройство! Буденна робота, та й годі… А щодо Ярослави, то вона теж із власної волі стала сталкером. І прибилася до покинутого села, населення якого складалося з молодої сім'ї біженців із Чечні з трьома дітьми, баби Палажки та причинного її мужа Федора, з однією метою – зняти фільм, який би її реабілітував в очах начальства. От і весь героїзм.

– Воно то так, мамусько, але біда в тому, що ти на цей примітивний, звісно, на твою думку, героїзм не здатна…

– Не твого розуму справа, дідьку, – відмахуюсь від осоружного Гаспида, як від мухи, не в силі чинити спротив спогадам, що, як вир, затягують мене назад у минуле.

ЗЛОЧИН

Ярослава стільки разів переповідала цю детективну історію, що мені здається, нібито все відбувалось зі мною.

… Приютила Ярославу баба Палажка, щаслива, що буде з ким бодай словом перемовитись. Від балакучої баби і дізналась Ярослава про «чортівню», що останнім часом почала творитися у нічних чорнобильських нетрях. Бабине диво не забарилося. Десь на третю ніч свого побиту в зоні, намагаючись прилаштувати звикле до м'яких диванів тіло до твердого бабиного тапчана, Ярослава почула глухий жіночий крик: »Облава! Ховайся!»

Ярослава кинулася з хати, мало не збивши в темних сінях Палажку. Тільки за тином, де починалися чорнобильські джунґлі, схаменулась: «Господи, таж не війна! Хай вже баба облави боїться, а мені чого страхатися з посвідкою телерепортера одного з найпрестижніших каналів?»

Але приглушений переляком гул наростав, заповнюючи темний безмір здичавілої тиші. Скоро між деревами замиготіло пригашене світло фар. Машини були, видно, важкі, бо заледве повзли по зарослій травостоєм лісовій дорозі. Вантажівки їхали в напрямку Чорнобильської АЕС… Чого вони туди їхали під покровом ночі? Чуття мисливця за сенсаціями підказувало: тут щось нечисто. І Ярослава, перемагаючи страх, побігла назирці, ховаючись в темені лісу. Бігти довелось недовго. Фури – закриті рефрижератори, зупинилися зразу ж за селом. З них вискочили темні тіні, мовчки почали вивантажувати контейнери і тут же прикопувати їх у готових шанцях. Чувся тільки скрегіт лопат і шурхіт землі.

Через тиждень Ярослава повернеться сюди з оператором, а ще через тиждень її репортаж із Чорнобильської зони про незаконні захоронення там радіоактивних відходів атомних електростанцій Європи, санкціоноване котримсь із державних зверхників, дивом з'явиться в ефірі і потрясе всю країну. А за кілька днів всі опозиційні газети заволають: »Україна – світове радіоактивне сміттєзвалище!», «Нас усіх хочуть поховати в Чорнобильській зоні!», »Хто заробляє на знищенні українців?»

Ім'я Ярослави знову було на устах народу. Але щаслива зоря її як зблисла миттєво, так і згасла. На цей раз – назавжди. Газети покричали-покричали і переключилися на нові події нашого стражденного, щедрого на підлість життя, народ поремствував–поремствував та й забув, депутати та прокурори пововтузились і, не знайшовши винних, благополучно заспокоїлись. А Ярославі тихо порадили шукати собі роботу деінде.

Отака казочка про мужню журналістку, що не продалася ні владі, ні олігархам і поповнила список мучнів свободи слова. Як на мене ж, бідна Ярка не знала, кому чим дорожче продати свою політичну цноту. Купця тоді просто не знаходилось. Та й кого, в якій такій Америці цікавить наш Мозамбік? Хіба що як ринок збуту промислового та культурного непотребу, смертоносних ліків та ядерних відходів… і з цим треба змиритися. І мати з цього зиск. Вірніше, бодай з цього, як не годні дати собі іншу раду.

Гаспид, очевидячки, стомився від політичної дискусії, як стомився б кожен аматор, бо не прощаючись щез, залишивши мене одну на півдорозі до Озера.

МАРГАРИТА

Я намагаюся бути об'єктивною. І коли в мене це виходить, в'їдлива бісота дає мені чистий спокій. От і зараз десь не видно Гаспида, мабуть, почувши моє благородне алаверди чи то пак здравицю на честь покійної колеги, втішився і поскакав, козел безмозкий, на Банкову п'яти владі лоскотати. Най біситься! Доки не напореться на якогось дебелого агента служби безпеки самого Князя… А САМ, як мені відомо, вольностей чортячих не полюбляє, хвости відкручує враз і то при самій сраці.

Але – повернемось до Ярослави. Отже, попри все, її репортаж «До смерті і назад», звичайно, потрясав. Але він був побудований не стільки на фактах, як на здогадках, припущеннях і святому гніві. Я ж знала все про цю, не скажу, що гуманну, але, що поробиш, безвихідну справу, яка, на жаль, заварювалось на моїх очах і варилась на моїй кухні, при моїй мовчазній згоді. А що робити? Ми, як придумав один сатирик, – Мозамбік. Країна третього сорту. Наші зверхники нічого не вирішують на світовому рівні. Вони тільки слухають, вухами мовчки хлапають і слухняно виконують дружні поради. Часом – просять. Народ теж поки що німує… попереджений планетарною кампанією боротьби проти тероризму. А що? Спробуй-но тепер підняти свій національно-визвольний хвіст, як тобі його одним махом відрубають американським «томагавком»… Американці не дурні – знають, як тримати світову злидоту на віддалі. Але ця страшилка – не для нас. В нас – ніколи нічого не вгадаєш: тут воно тобі зад лиже, а тут – горло ріже. Країна вічних експропріаторів, перманентної революції і безкінечної громадянської війни…

Тому кажу Миколі: треба міняти політику «Народної ідеї». І то – негайно! Як казав Володимир Ілліч: зволікання – смерті рівня. На що нам, кажу, це відродження довбане, однаково з нього ніякого толку. Певно, ці хохли відродяться тоді, коли й мамонти заморожені. Тож давай… перероджуватись. З націоналістів – у глобалісти. Ту народну ідею підтримували бідні українці, а цю будуть – багаті американці.

Лозунги хоч сьогодні вивішуй на фасаді офісу: «Ганьба терористам!», або «Слава Америці – колисці демократії!», або «Українці й американці – народи-брати!». З такими гаслами, дивись, ще й до Стейтів приєднаємось, коли Європа в хату не пускає…

За цими планетарними думками незчулася, як майже вибралась із дачного лабіринту: зліва починався ліс, праворуч – щойно зведені вілло-палаццо чергуються з огородженими ділянками під нові забудови: зрубані дерева, купи свіжого яскраво-жовтого суглинку. Як на цвинтарі… Тьху! Аж моторош бере… ніби морозом за комір сипнуло… Справді, розростається наш владно-дачний лабіринт, зі швидкістю сучасного міського цвинтаря – невблаганно. «Царські села» і громадські кладовища – дві ударних будови епохи Незалежності.» Щось приблизно таке зовсім недавно написала юна послідовниця Ярослави Вишиваної у статті до моєї газети «Народне слово». Фразу я залишила: імідж опозиційної газети треба підтримувати, але тонко, щоб не переступити дозволену грань…

СТОМЕТРІВКА

… Ах, який пречистий, пресвітлий ранок! Але треба чим скоріше подолати царствену «стометрівку», доки не повиповзала на світ Божий вся ця, пардон, політична еліта: міністр давно здохлого якогось там господарства – пса небаченої породи прогулювати, голова сто якоїсь там зеленої партії кривуляти на подарованому «Грін пісом» ровері, а «друг-паскуда» Фекалюк у сімейних трусах – розтрушувати попідтинню наїджені за кошти міжнародних фондів українського розвитку зайві кілограми… От якраз найбільше не хотілося б бачити цього слизького гада-спокусника та його скуйовджену половину, панунцю Надійку, що викручувала слова в бесіді вже так на манір галичанський, що годі було щось второпати…

Із Фекалюка, власне, все й почалось… Радше на цього Лиса Патрикейовича, професора шарової академії і вийшли спочатку впливові чини однієї з європейських країн з пропозицією таємно лобіювати ідею перетворення Чорнобильської зони в кладовище радіоактивних відходів. Звісно, за великі, дуже великі винагороди, які просто-таки могли спокусити святого. І Микола, якого щойно випхали на голову комітету Верховної Ради з питань екології і Чорнобиля, хоч і родився в день святого чудотворця, під тиском таких грошей здався. Або, як потім дорікне Ярка, продався. І я не перечила. Навпаки! Переживала, аби не передумав, не злякався… Що поробиш, дуже, дуже вже були великі гроші… А ми були поки що найчеснішими, а тому найбіднішими серед народних обранців. Випадкові винагороди олігархів за лобіювання їх інтересів були принизливо мізерними копійками супроти тих мільярдів, якими забиті закордонні банківські рахунки колег.

Господи, прости мене грішну, але перспектива мати солідний рахунок у швейцарському банку чи в якійсь офшорній зоні помутила мені розум. Не те щоб я не відала, ЩО стоїть за цим бізнесом: остаточна екологічна катастрофа, повільне вимирання населення, з'ява мутантів… Усвідомлювала, що від біди не убезпечена ані сама, ані моя дитина… Але… вже надто спокусливою була солідна сума! Вона мене спокушала, як змій Єву… Цілу ніч, перевертаючись з боку на бік у своїй «не м'ятій –не клятій» «дівоцькій» постелі (Микола давно спав окремо, як істинний державний муж), прикидала, що можна придбати доброго за ці гроші. Звичайно, віллу на якихось Канарах або гарний будиночок в центрі Відня (ніколи там не була, але завжди мріяла жити у цьому дивовижному місті, либонь ще з тих часів, як по сільських клубах мого дитинства крутили кіно про Штрауса, його віденський вальс і віденське кохання). Або десь у Каліфорнії… Тільки не в Канаді, бо там, чого доброго, бабці-дрипці з діаспори вистежать і рознесуть по цілому світу здивування про несподівані статки такого-то народного обранця. Або ще ліпше – старовинний замок десь у Англії, для Дарусі. Не тримати ж дитину в цій запаскудженій дірі, на цій світовій сміттярці!!! Не скніти ж їй у цьому Києві, чорному від заздрості вчорашніх друзів, а жити, як всі нормальні люди. Жити, поки є час! Поки є час!

ГАСПИД

– Ну-ну, розкажи, розкажи, як ти мучилась, як страждала твоя душа… Брехуха! Стара брехуха! Ти ж мордувала того бевзя Миколу вашими злиднями до того, що він готовий був маму рідну продати, аби нарешті запхати твою чорну пельку грішми. А ти все поміж нардепівок та міністерш винюхувала, та випитувала, та любов-дружбу зав'язувала, та на порядність чоловіка скаржилась… Аж доки не клюнула на твій гачок Фекалючка, ота правдива патріотка, що готова маму рідну була продати, аби зайвий крейцер у панчоху, чи то пак власний банк «Надія» упхати…

– Клятий Гаспидисько! Ти знову ту, всюдисуща підла тварюко?! Приклеївся, як тінь моя, і волочешся слідом?.. Чортове поріддя, ти таки справді зібрався зі світу мене зігнати! – Роззираюся за каменюкою чи дрючком, аби пожбурити в Гаспида в ту мить, коли він, забувши обачність, зматеріалізується під самим моїм носом. Але під руки нічого не потрапляє, а віддалений гул авто лякає мене і я шугаю в придорожні кущі. Пругке гілля цьвохкає по обличчю, чіпка трава липне до спідниці… Чого це я останнім часом усього сахаюсь? Що за манія переслідування, манія постійного страху?!

Не встигаю додумати останнє слово, а Гаспид – тут як тут! Радше його противний, манірний та тягучий, як мій голос по радіо, нявкіт:

– Безлична дівка, вона ще питає?! Між іншим, коротке повідомлення не для слабонєрвних: син загиблого на передвиборчих перегонах під колесами неповороткого КАМАЗу Миколиного опонента у вчорашньому інтерв'ю незалежному телеканалу «3 х 3» натякнув на вірогідну причетність до вбивства безпосередньо зацікавлених осіб.

– А причому тут Микола? Його й духу там не було…

– Духу то не було, а от рукавицю його я нехотячи впустив на місці аварії.

– Мерзотник! Чого ти терзаєш мене? Чого тобі треба?

– Не мені треба, а Князеві! І ти знаєш – що!

СУДНИЙ ДЕНЬ

І раптом стало тихо, тихо, як перед бурею.

Так тихо, ніби це високодостойне поселення вимерло. Така сама тиша стояла тут, коли захворіла Даруся. Така мертва тиша, що крізь неї не міг пробитися мій крик пораненого звіра. Все почалось несподівано: дитина раптом зблідла і почала падати. Моя дитина вмирала, і нікого не було поруч. Не було ні рятунку, ні рятівників. Ніби світ і люди в цю мить відвернулись від нас. У відчаї водила очима, шукаючи запропалий кудись телефон, і бачила круг себе суцільну чорну стіну людських спин, непробивних, як бронежилети «Беркута». І тоді я згадала все: і змову на моїй кухні, і репортаж Ярослави «До смерті і назад»… Яка все-таки безпечна з дуру людина! Коли все добре, важко уявити, що сам живеш за кілька кроків від смерті, і варто лиш комусь (вгорі чи внизу) поворухнути всеможним пальцем і ти зависнеш над бездонною прірвою трагічної безповоротності.

У той судний день до смерті було кілька кроків… Я майже бачила її, чула холод і несамовиту жорстоку байдужість. Невже так швидко прийшла розплата?! Так непритомніють, так бліднуть діти, хворі на лейкемію. Я бачила їх, коли, аби продемонструвати бурхливу благочинність «Народної ідеї», возити гуманітарку в шпиталь, де лікувались діти-чорнобильці, хворі лейкемією. До речі, до мене тоді вперше дійшов весь кошмар сподіяного Миколою под моїм чуткім руководством. Але – чи ж ми з Миколою одні такі?.. Та й не знала, не відала я про справжні масштаби цієї операції з похованням відходів. Думала, пара оцинкованих, безпечних контейнерів – Європа ж браку не робить. Там все надійно, добротно, на віки… Навряд чи, упаковані за останнім передовим слово екобезпеки, вони додадуть рентгенів у пересичену радіонуклідами стражденну землю Чорнобиля. Я виправдовувалась перед Богом і людьми, як на Страшнім суді. Я просила помилування, порятунку для моєї дитини…

О, що я тільки не пережила в той жахливий судний день! Але, слава Богу, все обійшлось. Просто в той день моя дівчинка стала дорослою. Отож виходить, що наша провина з Миколою не така вже й велика… Виходить, що то страх має великі очі. Або ж Бог просто налякав мене, чи попередив… Ой Боже-Боже, помилуй мя грішну… Ти ж сам бачиш, що не з добра-жиру я підбила Миколу на ту… досить таки ризиковану справу… Бо ж, як згодом виявили світила вітчизняної імунології, у Даруні знижений, як у всіх її київських ровесників, імунітет, і гемоглобін низький, і щитовидка збільшена. Ясно, що дитину треба лікувати, і то – вже! І то не тут, не в цій державі, розкраденій, пограбованій, де медицина знищена, а лікарі від безхліб'я або озвіріли, або перекваліфікувалися на базарних лоточників… Господи, та й Ти… Чи не з Твоєї ласки пішов димами гіркими Чорнобиль? А коли ні, то чому ж Ти не зупинив, не відвернув цю трагедію, якщо такий всеможний?! А міг. Але, видно, не бажав, або карав… То ж, вибачай, чи така вже й велика моя провина перед цими людьми, вартими ще й не таких чорнобилів?!

Боже милий, що це я варнякаю! З ким дискусію розвожу! Свят, свят, свят! Господи, не карай безумну!.. А поможи, поможи моїй дитині покинути цю державу, вона хвора… І дитина, і держава хвора… Ми так довго шукали клініку, так довго вибирали тихе містечко у Каліфорнії, де можна було б прикупити будиночок… Господи, не карай, грішну…

Зіщулившись, вклякаю на місці, чекаю кари Того, про Кого згадує у хвилини тривоги запропаща моя душа. Але замість того, щоб спопелити мене гнівом своїм, Він… прощає, певно, співчуває болісній роздвоєності, що ріже навпіл мою душу, ділить на чорну й білу половинки, на цих лютих ворогів, що не вміщаються в одному тілі, виштурхують одна одну з моєї шкіри, спливаючи чорною кров'ю непримиренності…

От і цього разу не розкололось блискавкою небо, не провалилась піді мною, грішною, земля…

Земля-то не провалилася. Але дачна вуличка враз стала диба і лупонула мене межи очі…

СПОКУСА

– Я ж просив, мамусько, не спокушай! Скільки тобі втовкмачувати у твою серомудру головешку, що, коли прощає той, що десь там в оболонках витає, то не прощає той, що з пекла за ноги тримає! Га? Ну що ти за стерво таке: вранці – Чортові кочергу, а ввечері – Богові свічку? Може, хочеш, щоб з тебе Сам зробив дві одноногих шолудивих старих циганки, і щоб вони билися костурами перед Володимирським чи Михайлівським соборами? І верещали твоїм противним голосом: – «Уже вкотре я переконалась, що Бог – добрий, всепрощаючий! Але люди… Ці заздрісні, злі, вічно неситі істоти не прощають ближньому ані слави, ані багатства, ані… торби жебрацької. Чує моя душечка: це бидло, інфіковане бацилою рівності, і скоро, ой скоро, візметься за експропріацію. Забере в мене парапет, і торбу!»– Ні, не бажаєш такого світлого майбутнього? По квасному писку видно, що не до шмиґи перспектива. Тож вставай, обтрушуйся, а то розляглася, як корова!

– Ну, бісове поріддя, клянусь Пеклом, що здам тебе Самому… — Сичу, зводячись, як змія, на гримучий хвіст, обтрушуюсь та обзираюсь крадьки чи, бува, не зорять крізь жалюзі цікаві очі сусідів по Лабіринту.

Ніби – ні. Тиша, як на безлюдному острові. Сплять! «Коли грішники сплять сном праведників, знай, Претемного і Лукавого царство настало», — казала баба Арехта.

МАЙСТЕР

… До траси метрів п'ятсот рівненькою заасфальтованою вуличкою, обабіч якої за високими глухими огорожами ховаються розкішні дачі сильних світу цього. Ці відзіґорні, збудовані за індивідуальними проектами вілли, скоріше символи, аніж помешкання. Символи влади і розкоші. Як матеріалізовані рахунки в закордонних банках, якими не заведено поки що хвалитись на нашім «дикім Заході» у благословенний час первісного накопичення капіталів.

«Символи недосяжної для простого смертного висоти»… Так вона думала раніше, коли ще була бідною, як церковна миша, коли їхала цими дорогами попри чужі дачі у чужій «Волзі» з чужим чоловіком на його віллу. Молоденька актрисочка, солоденька красунечка, яка, на диво всім, замість того, щоб читати чужі тексти, почала шкрябати власні. О, ті її невправні, багатослівні драми про кохання в радянському суспільстві, пісне і прісне, аж гливке. Бо – нормальні, чи то пак реальні, стосунки між людьми в усій їхній многогранності розказувати, а тим більше показувати на сцені було просто не пристойно. Та й чи мали будівники комунізму моральне право гаяти час на якусь там дурню, «вздохи на скамейке», якщо чекали виконання і перевиконання п'ятирічні плани?! Коли ж вона все-таки спробувала щось там нашкрябати, як на неї, правдиве і зворушливе на тему кохання, Майстер, пробігши очима наївну нєтлєнку, сказав ніжно:

– Ти, моя ягідко, моя небесна оленичко, не Шекспір – тож не драматизуй. А пиши, як пишуть усі радянські письменники: от вам чорне, а ось – біле. Цей – цяця, а цей – кака, а любити палко радянська людина, тим паче наш сучасник може тільки партію і Батьківщину.

«Але ж – чому?« – в душі вона противилась і заперечувала. Душа її клекотіла циганськими пристрастями, сподіванням великого, спопеляючого кохання, можливо, і до нього, такого… недосяжного. Його повчання здавалися їй блюзнірством, навіть цинізмом, адже, якщо він не визнає кохання, то чого везе її на ту розкішну чужу дачу, де з-під кожного куща, з кожного кутка віє на неї ворожістю і … присутністю іншої, законної, жінки? Але молоденька актрисочка вдавала із себе слухняну ученицю: за місяць закінчувалась її дипломна практика в столичному театрі, за півроку, навчання в театральному інституті. І дівчинка з жахом думала про провінційні театри, в одному з яких їй доведеться вікувати, граючи передових доярок та ланкових у вбогих спектаклях за п'єсами місцевих класиків. І дівчинці страшно хотілося зачепитися бодай нігтиком у золотоверхій столиці. І дівчинка хапалася за кожну соломинку, за будь-який шанс і з цього відчаю вчепилась за Майстра. Однак поки що не відала, як йому признатись, як розповісти про свої проблеми. Від розпачу дівчинка ставала меланхолійною, а її іконні, із золотавинкою очиці – такими трагічно-знадливими, що Майстер шаленів від нежданої юної пристрасті, розпалюючи цей чортів вогонь цинічним моралізаторством і лукавим святенництвом.

Дівчинка сиділа скулившись (аби менше хто бачив її) на заднім сидінні білої «Волги», що мчала вечірнім шосе попри високочиновні дачі, дивилася в широку спину Майстра з тупою нудьгою, адже знала все наперед. І чим закінчиться ця подорож – теж знала: порожнечею, глухою відразою до себе, цього підлого життя і немолодого вже, чужого, розбещеного чоловіка.

Але дівчинка не знала тоді, причаївшись на задку «Волги», що навіть найогидніша і наймерзенніша сука-доля іноді робить людині маленькі дарунки.

Майстер не заливав її дешевим коньяком, не ліз до неї з ніжностями і не ґвалтував, замкнувши двері. Вони мирно сиділи в затишній вітальні розкішної, але запущеної дачі, на шкіряному дивані і розмовляли про життя-буття. Було тихо і гарно від зеленкуватого абажура, темно-лілового присмерку за відчиненим вікном і шемроту старого саду. Темним бордо переливалося в келихах чудове густе вино, і легкий хміль блудив кров'ю, віддаляючи їх одне від одного передчуттям чогось зовсім неочікуваного. Непередбаченого… І дівчинку не покидало відчуття, ніби вони тихо перемовляються з протилежних берегів тихої лісової річечки.

Але це ще більше гнітило. Вона ще тоді не розуміла, що Майстрові, розбещеному увагою жінок, непотрібне було її тіло, тим паче душа, перепуджена, принижена, як спіймана пташина. Майстер спраглий був натхнення, цього давно забутого шалу крові, цього божевілля давно зужитої уяви, несамовитої працездатності втомленого мозку. І він говорив про натхнення, тихо, зі смаком, як голодний про хліб, як загнаний у кут бідою говорить про Бога. Тільки згодом, прочитавши всі його романи і п'єси, вона здогадалась, що в той бузково-зеленавий вечір він збуджував у своїй вичавленій душі її присутністю шаленство натхнення, він насильно закохувався в неї, надіючись на крилах нового почуття злетіти над трясовиною життя, що засмоктувало його, мов ситого селезня, у теплу, затишну, сановиту твань. Як це не цинічно звучить, але тоді Майстер демонстрував один з різновидів збочення, притаманного творчим людям, – вампіричний еґоцентризм.

Тепер вона розуміє, чому за десять років, які Майстрові мордував її своїм витонченим садо-мазохізмом, його дружина, яка, безсумнівно, знала все про їхній зв'язок, не влаштувала бодай раз скандалу. Дружини респектних чоловіків воліють терпіти бозна-які приниження заради добробуту, квартири на Хрещатику і т. п. Точнісінько так сьогодні вона терпить зальоти Миколи, його «відрядження» до виборців, одверту іґнорацію її як жінки. А де дінешся? Вона, звісно, могла б розлучитися. І що? Як жити і за що? П'єси її, видані й перевидані тисячними накладами у «Видавничому домі» Ліги «Народна ідея», давно ніхто не ставить, бо нема кому, бо давно захиріли всі театри, а якби й поставив якийсь погорілий, то самому ще треба доплачувати до спектаклю, принаймні фуршетом для голодних артистів. А нові – не пишуться. Немає… стимулу до писання. Жодного. Бо й без цієї каторжної муки вона має все, чого прагла її душа: і гроші, і славу, і почесті. Весь політичний і мистецько-літературний бомонд перед нею капелюхи, кепки і шапки-вушанки скидає, а дорога встелена прохачами, готовими за копійку, кинуту на видання якоїсь задрипаної поеми чи симфонії, ноги цілувати. Правда, була в неї думка створити при «Народній ідеї» театр, який би, нарешті, оприлюднив її нечитані п'єси, але той дрантивий режисерчик із українським прізвищем і семітським профілем, що виманював у неї гроші на якісь там химерні супер-пупер-проекти, прочитавши, скваснів і щез в невідомому напрямку. Однак в його вибалушених від втрачених мрій очах вона ще встигла прочитати рядок із живого класика, адресований, безперечно, їй: «Душа наїлася та й бреше… » Проте їй було наплювати на його враження.

Смішно, але майже тридцять років тому, в той вечір вона, дівчинка з іконними очима, була готова на все, аби тільки зачепитись у столиці. А по тому, інтуїтивно відчувши, ЧОГО жадає від неї Майстер, робила все, щоб тримати його біля себе. Вона знущалася над ним, то зникала, то падала, як сніг на голову. А він шаленів, казився, але писав роман за романом, експлуатуючи тугу за нею. Вона передихнула від своїх витівок, свої штучок-дрючок, аж коли зачепилась на державній телестудії і отримала як перспективний член Спілки письменників квартиру на Березняках. Звісно, не без втручання Майстра у цю майже фантастичну оборудку.

ПОМСТА

В обличчя повіяло прохолодою – від озера, ще схованого за густим переліском. Десь тут скоро має відгалужуватись від дачної вулиці неширока доріжка. Біжить вона спочатку крізь прозорий сосновий ліс, далі – густим листяником просто до воріт його дачі, що довго була її другим домом, а вона – його другою господинею. Довгі роки вони з його дружиною приїздили сюди порізно. І обидві знали про це…

Як давно це дуло! Але чого так занило, затріпалось серце? Не від страху, аби ніхто не побачив, ні… Хоч і було, було це паскудне, принизливе відчуття. А було! І вона божеволіла від нього і… нічого не могла вдіяти із собою. Вона любила цього чоловіка, цього геніального збоченця, цього цинічного ката, цього всенародного улюбленця, цього затюканого власною працездатністю раба… Може, єдиного у світі і у своєму житті – любила. Коли вони врешті розійшлися, коли вийшла заміж за Миколу, навіть тоді, коли, здавалось, забула Майстра, теж любила, тужила дикою тугою за ним. Вона і Миколу підбила придбати саме тут, біля озера, шмат землі для дачі. Навіщо? Щоб довести йому, Майстрові, що не пропала без нього, що тепер сама їде у власній іномарці на власну дачу як порядна шлюбна, забезпечена жінка, а не вічна жебрачка на паперті храму його святості? А може, може, просто надіялась бодай випадково, краєм ока час від часу бачити його невисоку сутулу постать, його… Кажуть, тепер йому не з медом, нібито здає київську квартиру під якийсь офіс і за ці гроші живе з дружиною на дачі. А ще – на пенсію. Книги його давно не друкують, вони тепер нікому непотрібні, вони, як тодішні дешеві плакати про щасливе радянське життя, зосталися у тій, минулій епосі, як і його слава… Сьогодні належить іншим, молодшим, таким, як вона, котрі примусили час працювати на себе… Певно, Майстер постарів, певно… Отак би взяти і просто піти лісовою, добре знайомою доріжкою, відчинити хвіртку, зайти. Що було – то було…

Вже ніхто нікому нічого давно не винен. Час усіх розсудив, і вилікував, і зробив трагічно самотніми. І його, і її…

СУПЕРНИЦІ

Зліва, в хащах, тріснула гілочка. Господи, кого це несе нечиста в таку рань! Легкий шелест, і на узбіччя вийшла висока літня жінка, ще ставна і вродлива. Вороне, фарбоване волосся гладенько зачесане, темні очі з моложавого лиця дивляться привітно і ніби трішки насмішкувато.

Якусь мить обидві жінки мовчки вивчали одна одну і, видно, залишились задоволені своїм враженням, бо старша царствено, але миролюбно сказала:

– Я, здається, вас упізнала… Гуляєте? Чула, недалеко побудувалися?

Бліде, невиспане обличчя молодшої спалахнуло марнославним вдоволенням (ага, побудувалися! Недалеко… ), а в жовтих похмурих очах зблисло сяйво нелегкої перемоги і згасло. І вся її розповніла важкувата постать враз ніби зів'яла. Голос теж був млявий, наче в'ялений:

– Я вас, здається, теж упізнала. Так, ми живемо недалеко і я – гуляю.

Прикидатись було смішно. Вони обидві це розуміли: не той вік у них, не той час та й місце непідходяще для влаштування спектаклів. А потім… все давно зосталося в минулому, такому далекому, мов сон.

– Може, зайдете? Він радий буде вас бачити. До нас тепер рідко хто заходить, і ми майже не буваємо на людях. Сидимо в лісі, як пара старих вовків… Не те що ви – в епіцентрі життя. При владі, при славі… Ми лиш по телевізору милуємося вами і вашим чоловіком…

Обличчя молодшої знову рожевіє, і, щоб перервати небажану розмову, жінка вдавано безтурботно лепече:

– Та так, як вже є… Дякую… Вітайте… колись загляну… А наразі мушу йти, вже, певно, дочка прокинулась… – І рушає в бік озера.

По напруженій потилиці молодшої видно, скільки сил їй коштує, щоб не зірватися, не побігти геть, або… не обернутися і не ляснути з розмаху по ненависному обличчі тієї, яка не віддала їй, молодшій і зухвалішій, можливо, єдине в житті велике кохання… І старша спостерігала це з великим задоволенням. Тож, коли за молодшою зійшлися лісові хащі, переможно усміхнулася.

МАРГАРИТА

Що за день, як ворог лютий! Напасть за напастю! Спочатку – нічний кошмар, потому огидний скандал з Миколою і, на тобі, ще й ця зустріч! Чого це мадам бродить вдосвіта по лісі? Хмиз для сімейного вогнища збирає, гриби на вбогу юшку чи стереже благовірного? Дарма. Він тепер нікому й за гроші не потрібен. Хіба що… ритуальному бюро… А ця… с-с-сука! Нахабна стара сука! Її пече… Стільки років проминуло, а пече, пече… А я, ненормальна, мало не розквасилась перед старою лахудрою, мало не…

Сто чортів, як мені зле, як гидко! Жах перед плітками (а раніше вони майже не обходили мене), неприємний осад від зустрічі з мадам знову збудили в душі передчуття тривоги, гнали додому. Прокляття! Ніде, ніде немає спокою. Навіть в лісі. Це карма. Розплата. І сон – в руку. Бо не треба, щоб ВОНИ приходили… Тебе підніме на вила власний страх, земля горітиме під ногами від колишніх гріхів і грішків… Ти думала, що за плечима в тебе торба з грішми, а виявилось – з грішками, як з пекельною рінню, розжареним вугіллям…

Де той чортів Гаспид запропастився! Знов курей класикових ганяє, придурок?! Поганяв би ліпше по лісі обчухрану мадам та полякав добряче, абись знала, як пащеку роззявляти до поважних пань, луб'я старе!

Спрага помсти, негайної, аж клекотить в мені, як смола в пекельнім казані, але якась сила стримує люте поривання, як вузда оскаженілу кобилу… якась сила… Може,сила божественної лісової краси? Може, влада ранкової тиші? Може, притлумлене бажання спокою і рівноваги? А натомість – натомість дискомфорт, від якого хочеться вити, як вовчиця на повний місяць…

Полівуруч крізь дерева заблискотіло сонячними зайчиками озеро. Але що мені до нього! Мені хоч океан, хоч калюжа – на душі як на смітнику: один сморід!

Куди ж це я лечу? Жінко добра, зупинись, передихни, озирнулась на дивну красу доокруж. Ах, яке повітря цілюще, які прекрасні зарошені лісові дзвіночки… Нахились до цього дива…

Нарешті дерева розступаються і зір мій тоне у сяєві води, сонця і молодої зелені. Сідаю просто біля лісових дзвіночків. Отак би сидіти, дивитись на лілові дрібненькі квіточки і думати тільки про них… Але, на жаль превеликий, в голову лізе чорті-що…

ВИБІР

Ти знову і знову згадуєш, як після розриву з Майстром нудила світом, комплексувала і радше від не влаштованості, аніж з любові спровокувала виснажливий затяжний зв'язок із Миколою. «Свіжак» не тягнув не лише на Майстра, а й на підмайстра чи майстерчука. Але був молодий і неодружений, і це інтригувало. Та скоро хамовитість цього неотеси, цього бидлюка почала тебе добряче діставати. І тоді ти, рятуючись від депресії, забігла аж на барикади нашої оксамитової революції. Тоді, коли теперішні провідники нації м'яли по норах свої партквитки, винюхуючи, куди подме вітер, ти знімала внесення синьо-жовтого прапора до Верховної Ради, грудневий Референдум, ланцюг Злуки і «масолівську» студентську голодівку на Хрещатику. Знайомилася з незнаною досі діаспорою, що наводнила столичні вулиці, і почувалася на гребені часу, надцятим чуттям вловлюючи: крига скресла, вороття назад не буде. Після поразки ҐКЧП це зрозуміли і обережні. І почали виповзати, випурхувати з комуністичних коконів розпрекрасними націонал-демократичними метеликами. Ти знала, що то одноденки, але й знала, що день їх може бути дуже довгим. Так і сталось.

Революція котиться по землі хвилями. Друга хвиля змиває першу. Так змили разом з барикадами опритомнілі компартійці і романтиків відродження. Викинули геть, на узбіччя життя. Що ж, вони мали досвід бути зверху, при будь-якій владі… А ще ти зрозуміла, що прорватись тобі заважає твоя печальна жіноча стать. І тоді тебе осінило, ти негайно взялася підбирати гідного соратника в боротьбі за виживання. Та, на жаль, на цю посаду не підходили ні старпери, які слинили тобі услід, зачаровані твоїм розкішним задом, ні самозакоханий молодняк, готовий їхати на тобі за півлітру на край світу. І тоді ти розшукала в якоїсь… леді Бе Миколу, виклала йому свій наполеонівський план і стала чекати. На його щастя, Микола виявився мудрішим, аніж вважала, і твій сумний висновок моменту: чия влада, того й гроші – зробив своїм кредо. Першим його кроком у велику політику був вступ у ряди (ще ріденькі) Руху. Другим – балотування до першого українського парламенту.

Вільний художник, анархіст і вічний сибарит, Микола поняття зеленого не мав про ситуацію в Україні. Революція його не обходила. Його цікавила тільки власна особа, якій хотілося єдиного: не перенапружуватись, котитись по світу перекотиполем, час від часу зачіплюючись за якусь спідницю, щоб від'їстися і вгамувати свою жереб'ячу суть. Отож, застовпивши невловимого дамського угодніка, мусила днями, тижнями, втовкмачувати в його лису голову своє бачення моменту. До честі Миколи, він швидко зорієнтувався: можливість вискочити на поверхню суспільно-політичної піни, утвердитись безглуздо-легким способом активізувала його ліниву натуру любителя дармівщини.

Але на початках ви вибрали округ в західному регіоні, де легше можна було пройти, експлуатуючи національну ідею, що, як виявилось, дрімала всі ці роки в анархічній душі відомого вузькому колу шанувальників вільного художника. І не помилились. Микола виграв вибори, залишивши позаду зо два десятки скомпрометованих партійним минулим претендентів на депутатський мандат. Попервах ти їздила в його обозі, зачаровуючи електорат читанням маловідомих поезій Стуса, Маланюка, Руденка… Та згодом збагнула, що твоя присутність у виборчій кампанії, м'яко кажучи, зайва. Микола відшліфував свій дар словоблуда– жінколюба в таке довершене ораторське мистецтво, що жіноцтво – ця суперактивна більшість пробудженого електорату просто-таки конала від захвату. Твоя ж персона в образі жони могла запросто збити цей шал довір'я до майбутнього народного обранця. Отож ти намагалась керувати процесом із запілля. То був нелегкий, але вельми романтичний час. Та й ви були молоді, самовпевнені і йшли напролом.

ГАСПИД

– Як же ж красиво ти навчилась усе перебріхувати: молоді, самовпевнені, йшли напролом… Мамусько, встидайся, або будь, нарешті, чесна бодай із собою. І признайся, що рвалась до влади, як дурний до мила. Ти готова була чортові душу продати. І тут ти згадала про рідну бабу і про її відьомську ворожбу, яку ти разом з бабою забула у своєму первісному гірському світі. А тут, до всіх радощів буття, зачала виповзати з телевізорів на світ білий дорога серцю нашому бісівщина в обезуміли образах різномастих екстрасенсів, ясновидящих та контактерів з космосом і потойбіччям. Тобі було смішно те все бачити і чути, бо знала і вміла колись більше… І мене ти згадала, моя мамусько, свого Гаспида, свого домовичка –лицаря, друга по дитячих забавках, розрадника й порадника… Шістнадцять років я квасився, як забута гуслянка в бербеничці, коли ти тут собі по столиці гуляла, як рибка по Дунаю…

– Ти що, Гаспиде, ревнуєш мене? Чи мала би оце я жити, як ті неписьменні відьми по безлюдних горах, з дідьком лабонатим? Не сміши мене, бо кажу тобі, що пожаліюсь Князеві.

– Не згадуй його всує, він не такий всепрощенний та добрий, як той, що на небі. Може й розгніватись, що тривожиш. До старих відунок він не дуже добрий…

– Сам ти старий пень! І брехун! Покликала мене тоді баба Арехта, бо почула свій час останній… Затям собі це до кінця світу, коли не годен запам'ятати!

ВЛАДА

Перемога на виборах переродила Миколу. Він назавжди розпрощався зі своїм парубоцьким минулим, освоїв імідж добропорядного сім'янина, тобто – ми розписались, і оселився в моїй тісненькій, але ошатній квартирці.

Там, на облупленій кухні, разом з борщем готувались всі його виступи в парламенті, всі поправки до законів. Перші свої купони (на щастя, не Кравчуком запроваджені) ми постригли після того, як я дотумкала, що бути нардепом – це не лиш грати вар'ята перед електоратом, розігруючи такого собі народолюбця-популіста, а передовсім заробляти великі гроші. І заробляти дуже просто – через лобіювання інтересів грошовитих співвітчизників та закордонних симпатиків нашої незалежності. Тож коли в Донбасі почалися заворушення гірників, зорганізовані лівими, а найбільше – червоним директором однієї з найбільших шахт, порадила Миколі потрясаючий карт-бланш: запропонувати парламенту призначити того ж таки бунтівного комуняку міністром економіки, і таким чином пригасити заворушення. Це був на тоді порятунок для правих, які переважали у Верховній Раді і не знали, що з цією перевагою робити. Звісно, ми знову виграли. А небавом новий міністр, який виявився ще й багатеньким Буратіно з подвійним громадянством, від вдячності за перспективи став нам мало не татом рідним. В результаті чого щойноотримана квартира на Хрещатику була відремонтована за останнім європейським писком моди і обставлена шикарними італійськими меблями, зробленими із карпатського лісу. Зосталося ще й на іномарку, і на облаштування дачки, яку Микола отримав при розподілі між народними обранцями вже незалежної і суверенної вчорашнього компартійного майна.

ГРОШІ

Це був початок. Далі добро само попливло до нашого затишного кубелечка, радше тупало під сюртучками заможних представників української діаспори політичної хвилі, колись ображених совєцькою владою. У кожного з цих чистеньких, рожевощоких дідків були свої нездійсненні мрії і плани. Воїни ОУН–УПА вимагали реабілітації і визнання їх воюючою за Україну стороною у Другій світовій. Хтось бажав українського громадянства, хтось – придбати кватирку в центрі, щоб згодом, як прийде пора, вмерти на рідній землі, хтось – нарешті навести порядок на своїй стражденній батьківщині. Комусь бездітному не було на кого зоставити маєток десь в Саскатуні і він жадав української сироти…

Але цих благ вони не хотіли задарма. Вишколені світом, де все вирішують гроші, ці несхожі на українців українці готові були віддати всі свої прижиттєві заощадження тому, хто б запоміг здійсненню їхніх заповітних мрій. Найбільш підходящими для цієї оборудки, звісно, на їх думку, були народні обранці.

ПАТРІОТИ

Наївність діаспори була вражаюче безмежна. Адже ж в ті далекі дев'яності ці переважно дуже чесні і порядні люди в благих своїх намірах навіть подумати грішним ділом не могли, що довірливістю своєю розбещують сьогоднішнього «незалежника» – вчорашнього голодного «совка» який в очі ніколи не бачив «зелених», ніколи по-людськи не жив і не міг за печально короткий строк свого депутатства стати тим, ким уявляли його наївняки з діаспори. Наш патріотизм завше був голодний, агресивний, збудований на тотальних злиднях соціалістичної уравніловкі, вигодуваний люмпенською дворушністю.

Звісно, що нардепи щось-таки робили для патріотів України. Але в масі своїй переважно… видурювали доляри. Хто на що. Хто на Вселенські з'їзди пробуджених, хто на відродження забутих сто років тому громадських організацій, хто на розвій жіночого руху, хто на незалежну пресу, хто на видавничу справу, хто – на будівництво храмів… Насправді грубі грошики роздували капшуки новоявлених провідників нації, а дрібні центи йшли більше на галас довкола національної ідеї, розбудови держави, відродження культури та пробудження свідомості. Держава разом з наївним електоратом бідніла, а верхівка цієї прілої купи полови багатіла.

Що само собою, як то кажуть, ясно і зрозуміло, а, головне, цілком закономірно. Така діалектика… Виживає сильніший і… достойніший.

– Мамусько, з тебе будуть люди! — звереснув як оглашенний над самим моїм вухом Гаспид. От почвара пекельна, хвилини побути на самоті не дасть!

– Авжеж, не дам, – тішиться Гаспид мов йойлик китичкою. – Од тебе лиш одвернись – не знатимеш, на якім світі шукати! В паралельному чи… пер-пер-пердикулярному! Але, мамусько, який прогрес! Нарешті ти зрозуміла, що одвертий цинізм – благородніше, аніж хитродупе лукавство і всіляка словесна мімікрія. Віват! Браво! Ур-ра! Будемо тебе просувати на президента. Завтра ж таки, не відкладаючи, дзенькну Жлобі, аби у своїх жлобальних прогнозах на всіх телеканалах і у всіх газетах пустив чутку про майбутню жінку – президента. І гіпотетичний портрет накидав, ну, типу, середнього віку, брюнетка… Чи перефарбуємо тебе на платинову білявку? Ні, краще вже помірковану шатенку. Ще й русу косу причепимо до твоєї стриженої солдатської потилиці і викладемо на маківці царською короною. Не треба? – Не дає рота відкрити Гаспид. – Правда твоя: не будемо повторюватись. Придумаємо щось оригінальне. Ну, таку собі пазухату-ротату Одарку Карасиху… Або косату та цнотливу роботягу Наталку Полтавку… Абомеланхолійну таємничу чарівницю, від якої не знати що чекати: трути в борщ чи пісні в скарбницю духовності… Ні… Жоден образ не підходить… То що робити накажеш? На мудру Роксолану не тягнеш, хіба що хитрістю, але цього мало, сама розумієш… А на Марусю Богуславку мужності не стачає… Доведеться шукати копил для твого президентського іміджу десь за готарем, в чужих державах, коли тутешній народ за всю історію не спромігся бодай на одну королеву.

Н-да, мамусько, доведеться попотіти над твоїм іміджем добряче, щоб його народ прийняв і полюбив, і пішов за ним у вогонь і воду…

ЗРАДНИКИ

… Хай мені вже вибачать пани популісти, але що поробиш, коли, як довели численні спостереження та уроки історії, в переважній більшості своїй наш рідний народ – лінивий, злодійкуватий, нехарапутний, нездалий до генделя, а тому схильний до злобливої заздрості, стукацтва, запроданства і мародерства. Народ-люмпен, народ–чорнороб, віками не спроможний народити свою національну аристократію, свою еліту. Хоча, коли бути до кінця чесним, хоч ми не євреї, але теж мали того добра. Та було воно чомусь поспіль зрадливе, зденаціоналізоване і, вибившись «в люди» та капшук прихопивши, перебігало зразу ж у ворожий табір, забувало рідну маму, рідну мову, прізвище міняло. Проте замість похвали, чули здивовані вірнопіддані від панів своїх одне: зрадник, запроданець, мазепинець, бандерівець… А що було дивуватися, коли суть зрадництва проста, як правда: зраджують тільки себе… От і виходить, що всю свою історію чільні українці зраджували тільки себе, залишаючи народ без голови, без еліти, без ідеї.

ЕЛІТА

… Ото, як не крути носом, а в якійсь мірі саме незалежність дала шанс українцям нарешті сформувати свою національну еліту. Свою проукраїнську аристократію. Слава Богу, вчасно підоспіли грошики діаспори, хоч комусь та помогли вискочити нагору. А нам з Миколою – зорганізувати Ліґу «Народна ідея», обзавестись газетою, видавництвом з друкарнею, парою магазинів, акціями кількох підприємств.

І сьогодні мене дивують, ба навіть ображають оті плачі з-за океану: «Ми збирали свої криваві центи на розбудову України, а збудували хороми злодіям та словоблуда..»

Але, дорогі панове, що ж то за держава буде, коли її депутати чи там міністри перебиватимуться з хліба на воду по клопівниках та їздитимуть у метро на службу! Самі ж то ви, хоч не видно серед вас ні сенатора, ні міністра, з карів не вилазити і квартири собі на Хрещатику прикупили…

Та й чи не ви нас вчили жити? Чи не ви провокували захланність своєю житейською філософією: коли він мешкає в такій псячій халабуді, не має штанів про свято, то він того вартий. А чи самі ви спинили погляд на комусь не імущому безробітному правдоборцеві? Ай-я! Бажали справу мати лиш з відомими, чільними, посадовими. А всі ті колишні чільні та посадові виростали не лиш під зорею радянської влади, а ще й під полою шинелі Дзержинського… І ви теж про це знали. Але прощали, бо з чесними дурнями нічого не збудуєш. Ви хотіли руками таких, як Микола, збудувати прихильну до себе Україну і щоб той Микола нічого за те не мав!

Але – все то пусте. Важливе те, що під нас, себто національну еліту почали косити й інші політики. Особливо перед виборами. Той, дивись, заговорив українською. Той розказує небилиці про козацьке коріння своє, що веде від самого Хмельницького. А інший, приватизувавши всі енергосистеми, «приватизував» заодно і славного гетьмана Полуботка разом з його англійським золотом, третій «вдідовив» великого страдника Івана Сірка, змінивши йому … національність. Тож по всьому виходить на те, що на Січі одні греки, московіти та євреї тусувались. Було, правда, поміж них ще пару волохів…

Міністри та депутати вже б'ються за право на славнозвісного предка… Всі «рідною» балакають. Коли треба, звісно… А партії? Що витворяють тільки їх лідери? Порозбирали собі в духовні поводирі письменників-класиків, поприкривалися ними, щасливі, що великі покійники не годні встати та до суду подати, або по писку надавати. А живі майстри слова, сіль землі, цвіт нації, совість епохи і т.д.?.. А взагалі-то, де ви їх бачили?.. Де ви їх стрічали, тих письменників? Хіба що на фуршетах з нагоди презентації якоїсь або в приймальній Ліги «Народна ідея» – в черзі за фінансовою підтримкою! Дайте! Видайте мій опус вєка! Авжеж! Розбіглася! Біжу, аж зашпортаюсь, розтицяти свою крівавицю по простягнутих липких долонях! Беріть, видавайте свої недолугі шедеври та обпльовуйте мене, безталанну! А дзуськи! От без книжок доведіть, що ви талановиті. Не вийде. Бо без книжок вас – нема. А я є! І скоро, дуже скоро можу залишитись єдиною драматургесою України, національною гордістю, як Микола – народним заступником.

А вам шкода ламаного центу для істинної еліти, для правдивих патріотів?!

ГРІХ

– От і вір жінці! Не встигнеш відійти, душу розважити, як вона вже з іншим грішить, іншого славить. Де б ти була зі своїм Миколою, якби не я?

Над жінкою загусає темна кошлата тінь, схожа на тінь від стіжка сіна на двох тоненьких жердинках.

Але жінка, що звільна розкинулась на прим'ятих, приємно прохолодних зозулиних слізках, не реагує. Вона спить на правому боку, тихо і солодко, підклавши під чорняву голову повну білу руку, і в цьому молодому безжурному сні здається теж молодою. Гола нога звабливо біліє з-під подолу барвистого сарафана, біліє, викотившись з пазухи, біла пишна грудь. Жінка спить і не чує, як чорна волохата рука гладить її шию, руки, груди, лоскоче під сарафаном стегно. Жінка не ворушиться, лиш солодко зітхає, заохочуючи до любовної гри.

– Мамусю, – каже невидимий спокусник, – ти така гарна сьогодні, що мене аж чорти деруть… І де тільки очі в того йолопа? Ігнорувати таку жінку… Слухай, чого це ми з тобою все сваримось, чи не пора нам і молодість згадати? Га, мамусю?

– А чого це ти мене мамусею кличеш? – ліниво крізь сон питає жінка, солодко зітхаючи.

– Бо ти мене виносила під лівою рукою зовсім молоденькою.

– Тоді я тебе буду звати татуськом, – розніжено лепече жінка.

– Ах ти ж збоченка стара! Знову захотілось побавитись в Едіпів комплекс? Знаю, знаю, як була ти закохана у свого батька, як ревнувала до матері і бажала їй смерті. Аж доки не запримітила те баба Арехта. Отоді вона, щоб вилікувати тебе від пристрасті нездорової, і почала підсилати у твою дівоцьку постелю сільських хлопів, а відробляти за них мені доводилось… Аж доки ти не виїхала в місто і не покинула мене пасти бабиних курей…

– То це ти був, мармизо гаспидська?!

– А ніби ти не знала?

– А тобі не здається, – питає жінка, – що як на поганого дідька ти став замудрим дуже? Фройда читаєш, Юнга, носа пхнеш куди тобі не слід… Пора вже вбивати… – Солона хвиля не відплаченої дитячої образи накриває її по самі очі, затуманює світ… Що знає той Гаспид дурноверхий із своїм Фройдом?! Який там комплекс, якого Едіпа?! Комплексом сироти страждало її неприголублене, забуте в горах єство. За всі ті десять років, коли вона вільготно дичавіла у своїх і бабиних горах, мама провідувала її зо два рази. Разом з батьком, звичайно. За першим разом вона привезла Людці голубу в білий горошок городську сукенку, яку щаслива Людя того ж дня благополучно подерла у зрубі на ожині, довівши маму до істерики. За другим разом втопила в потічку новенькі, привезені мамою, босоніжки… Істерика знову повторилася… Спостерігаючи з колючого малинника, як гірко, ніби за покійником, побивається за нещасними босоніжками мама, дівчинка відчула, яка чужа їй ця капризна, розніжена, білява і світлоока, зовсім не схожа на них з бабою і татом, жінка. В душечці зародилась підозра, що її справжня рідна і добра мама вмерла, а тато привіз їй злу мачуху. Підозра зміцніла, коли мама, народивши братика, взагалі перестала приїздити. Але тато навідувався: красивий, чорнобровий, чорновусий, з торбою подарунків. Людя тата обожнювала, чекала-виглядала, а дочекавшись, зависала на шиї, не зводячи з батька закоханих очей. З роками вдячна дівоча любов до тата переростала в її сирітському серці на палку жіночу пристрасть. Баба Арехта з тривогою спостерігала, як онука чепуриться і кокетує до тата, як загоряються не дитячою жагою її блискучі ясно-жовті, як цвіт курячої сліпоти, очиська, але по-справжньому злякалась, коли дівчисько, провівши батька до станції, впало їй в ноги і, палко стискаючи руки, зашепотіло:

– Бабо, прошу тебе, зроби так, щоб ВОНА і її та дитина вмерли, аби її не стало, аби тато був тільки мій.

Баба Арехта Фройда не читала, як і трагедію Софокла «Цар Едіп», але баба знала, як клекотить і палає дика циганська кров, як казиться молодою кобилицею неприборкана плоть, волаючи любові. Надивилася, стара відьма, і на що здатні дозрілі на бідних на доброго хлопа горбах п'ятнадцятки, та й хлопам не йняла віри, рідний він чи чужий…

Після цієї розмови батько раптом перестав навідуватись. Даремно чекала його Маргаритка всю весну і шмат літа. «Поїхав на заробітки», – відказувала баба на її німі запитання. А в передвечір Івана Купала повела її баба високо в гори на дику полонину зілля збирати…

ШАБАШ

Жінка на прим'ятих зозулиних слізках зітхнула глибоко й солодко, провалюючись не то в сон, не то в транс. Так було щоразу, коли вона подумки поверталась у ту свою далеку першу відунську ніч. Знову перед її зором постали таємничо-суворі в тонкому серпанковому сяйві молодого місяця Карпати, а над ними низька темно-фіалкова баня неба, всипана величезними мерехтливими діамантами зір, яких, здавалося, можна було дістати рукою. І запахуще веселкове сіяння розквітлого зілля у високій по груди темній траві, і збудливо-п'янкі шерехи, зітхання і ледь чутні пристрасно-хтиві стогони купальської ночі, від яких шаленіла уява і палахкотіла кров…

– Маргарито, – хтось покликав її глухим і низьким, ніби з підземелля, голосом. Маргарита здригнулась, лячно озираючись, і лиш тепер помітила, що вони на полонині не одні. У траві з легким шелестом снували, гасали і літали, переплітаючись, збиваючись в біло-молочні клубки, майже прозорі силуети нагих людських тіл. Але того, хто її кликав поблизу не було. Лиш очі баби Арехти світились до неї підбадьорливо двома жовтими світлячками.

– Не бійся, – самими губами сказала баба, – йди і – прийдеш…

І вона пішла, як сомнамбула, мов по воді, по глибокій траві і стала перед тим, хто кликав. Він був високий і красивий, як тато. Але ще кращий, ще жаданіший. Не розуміючи сама, що говорить, Маргарита прошепотіла так палко, що, що їй вогнем попалило вуста:

– Князю, бери мене, візьми мене, Князю…

І в цю мить потемніло небо, і чорний палючий вихор відірвав її від землі, і тисяча ножів уп'ялись в її тіло, і вона закричала диким звіром, і враз біль і страх минули, і все її тіло забилось, як рибонька, у срібній купелі незнаної насолоди і такої буйної торжествуючої радості, що душа її в тому вогні згоріла на вугіль…

Після купальської ночі Маргарита не впізнала себе: скупане у відьомській росі її темне циганкувате тіло ніби світилось рожевим спокусливим сяйвом, жовті очі позолотіли, шорстке волосся потекло по плечах вороним шовком, каламутячи місцевим парубкам і чоловікам розум. Але вона йшла лиш на поклик одного голосу.

МІСТО

Коли прийшла пора покидати рідне село і їхати до міста вступати в інститут, баба знову повела з нею сувору розмову.

– Тебе чекає інше життя, не схоже на життя в горбах, казала баба. – Нелегке, непросте життя серед людей, заздрісних, злих, захланних. Але бабина наука поможе тобі бути скрізь і всюди ґаздинею, ворогів перетворювати на щирих друзів, грізних начальників на улесливих слуг, чоловіків – на вірних підданих… Май діло лише з хлопами, чаруй їх, прив'язуй до себе любощами. Хлоп забуває все, крім солодких любощів… Лиш за них він вдячний буває. Клятим бабам, а вони тобі май дуже дозоляти будуть, будь повірницею… Давай, дівче, в тому світі сама собі раду. А як вже буде зовсім непереливки – клич стару Арехту, і лиш в найтяжчу годину – Князя…

ВІДЬМА

Вона давала собі раду. У ліфчику зліва завше були зашиті відьомські чари: приворотне зілля для хлопів, сіль – ворогам в очі, в кишені – цукор та мак, висвячені бабою в глухій карпатській церковці, на всіх інших, кому Маргаритка хотіла бути солодкою та милою, в придбаній на базарі в Кутах торбинці – шнурок, яким зв'язували покійнику ноги, недопалок свічки, пір'я чорної курки, жаб'яча кісточка, сушені котячі мізки і ще та й ще всіляких чарівних дрібничок про всякі випадки життя. В які б столичні двері Людця не заходила, завжди переступала поріг лиш правою ногою, подумки наказуючи:

– Всі вороги в кут, бо я ґаздиня тут! – І вороги тушувались, задкували, перетворюючись на поклонників її вроди, розуму, молодості. Але варто їм було вийти з поля впливу відунських чар, як вони знову перекидались, наче у вовкулаків, у лютих ворогів, надто жінки. Але скоро, дуже скоро всі вони, як вівці до потічка, тяглися до милої Марґо зі своїми таємницями потаємними, печалями невтоленними. І скоро, дуже скоро вона вже тримала кого треба у своєму маленькому кулачку так міцно, що їм нічого не зоставалось, як лиш дружити з нею і, мов не хотячи, творити дружно її королівську челядь. Її організаторські здібності гідно оцінили в інституті, обравши незмінним комсоргом курсу. А пристрасть до чужих таємниць – в одній секретній установі, призначивши пожиттєво бійцем невидимого фронту. Їй особливо подобалося служити радянській батьківщині, розправляючись зі своїми недругами доносами на них.

Тож вона давала собі раду. Аж до того дня, коли її приставили «освєдомітєлєм» до Майстра. Вона злякалась: така людина… та як… та він…

Тоді «куратор» акторського факультету, якому вона щотижня здавала доповідні на студентів і викладачів, завів її у потаємну кімнату в підвалі інституту, де ще двоє старших сірокостюмних добродії проінструктували її детально, як взяти голими руками недоступного Майстра. Виявилось, що один з найуславленіших літературних небожителів насправді людина слабка, ласа до молоденьких творчих дівчаток, яких йому постачає час від часу на дачу директор кабінету молодого автора Боря П'янчук. Їй тільки й труду, що одягнути міні-спідничку, розпустити косу і явитись із власними віршами до Борі, а за Борею затримки не буде… Їй подобалось грати. Подобались нові ролі, які придумували для неї сірокостюмні хлопці з органів. Їй подобалось ловити душі…

КОРОНАЦІЯ

Жінка, ніби пробудилася, стріпнула головою, глянула на годинник на лівім зап'ясті: о пів на сьому вечора, минула якась мить, а їй здалося, половина життя…

Призахідне сонце червонило стовбури старих сосон, грало світлотінями в молодому підліску. І зворушеній спогадами, освітленій призахідним сонцем чорнявій жінці несподівано захотілося бути доброю, лагідною, приязною до цілого світ, навіть до цієї надоїдливої личини, що свинячим хвостиком теліпається за нею з тих пір, як вона востаннє бачила бабу Арехту…

… Баба кликала її. Кликала не один день. Вона лежала на широкому дерев'яному тапчані, застеленому прив'ялим зіллям і старим, облізлим ліжником. Лежала чорна та темна, бо вже котрий день не могла переставитись за невидиму грань між тим і цим світом. Лежала баба одинока і всіма покинута. Сусіди боялися приступитися, бо вже котрий день круг бабиної хати коїлось щось незбагненне – то в комині крізь ніч вило, то гупотіло невидимим кінським табуном, то, здавалось, дранковий верх підіймало, як гуцул крисаню. А хто, як сільська фельдшерка, наважувались, то якась сила тручала в груди, не давала поріг переступити.

Але Маргариту в хату та сила впустила. І баба Арехта, втомлена, ніби вона тільки-но косу з рук випустила, сказала:

– Зачекалась я тебе, Маргаритко. Вже й жаль мала, але бачу, що даремно… Сідай і слухай, бо час мій стікає… А твій – сили набирає. Не журись, що самотня, що невезуча. Все будеш мати, чого душа запрагне. Будеш мати дівку, несхожу на тебе, а через те досада і туск обсядуть тебе. Любити будеш, і ненавидіти… але, як прийде пора найвища, віддай її, як я тебе віддала. Така доля жінок нашого роду… Чоловіка будеш мати і не мати. Але то – пусте… Зате будуть статки і маєтки, слава і власть, та мус будеш за те все платити здоров'ям. І не раз за те все буде виймати з тебе душу Князь. Але – терпи. Бо все втратиш. А тепер – або верх здіймай, або те, що відаю, приймай…

Віщування про дочку злякали Маргариту.

«Але ж Бог дає дітей!», – хотіла заперечити, та слова кулешею пісною збились у горлі. Стояла слупом і дивилась на чорну худу бабину руку, що, здавалось, тягнулась до неї з темної трясовини гірської багни, готова потягнути за собою.

Але зрозуміла, що пізно противитись, вороття назад нема, і стиснула холодну, як смерть, бабину долоню…

Коли на маленькій станції в райцентрі сідала у вагон вузькоколійки, оглянулась: нічне небо над горбами враз спалахнуло і згасло. То згоріла і згасла суха, як тріска, рублена хата баби Арехти разом з її минулим.

Через ніч на столичний перон ступила інша жінка – жінка з майбутнім.

МАРГАРИТА

Жінка сиділа на ріденькому крихкому лісовому зіллі і спостерігала, як по руці від долоні до ліктя повзе, залишаючи пекучий слід, ясно-зелена волохата гусениця. Жінка думала: якщо дивитись на гусеницю з точки зору Божеської любові до цілого світу, то й цей гофрований згусток живої матерії здається вершиною досконалості і краси. Коли ж із ненавистю чи образою, то один вигляд цієї безневинної стружки з-під рубанка Творця може викликати стрес від огиди.

Так і ближні. То любиш, то ненавидиш, то захоплюєшся, то бридуєш ними.

Жінка подумки вертається додому, Миколи нема. На подвір'ї пахне смаженою картоплею, вареною курятиною. Видно, Кібчик готував обід. На кухні – немитий посуд. Видно, Даруня обідала. Жінці їсти не хочеться, тому подумки вертається у вітальню, вмощується у м'якому кріслі, вмикає телевізор. І тут тільки помічає на дивані поряд з кріслом дочку. Вона спить, уткнувшись обличчям у гору маленьких різнобарвних подушечок. Жінка подумки шукає очима по вітальні, по сходах, по другому поверсі – Гаспида ніде, мабуть, знов пішов, ганебник, письменницьких курей полохати. Клапала пультом дистанційного управління, гуляє по телеканалах. Жах, ні на чому око зупинити: одна стрілянина, вбивства, смерть. Герої – кілери, криваві мафіозі, дешеві повії, жалюгідні наркомани та інша декласована нечисть. Схоже, Україна за роки так званої незалежності давно перетворилась на звалище отруйного сміття чужої маскультури. І на цьому теж не один патріот нагрів брудні руці. Знаємо навіть хто, але поіменно не будемо начитувати, бо як в одній мудрій книзі сказано: не судіть, то й вас не осудять… Це – раз. А по-друге, смішно гордитися цнотою в борделі, а по-третє, чорт з ними!

– Я тут, мамусько! Не відходжу від тебе ні на крок. Ти сьогодні така красива і одинока… Може, пустиш до середини…

– На тебе, наглото бісова, вже й злости не стачає… Чого ти трешся, чого в очі прешся? Пішов би ліпше полоскотав яку зачамрілу феміністку, дивись, розродиться еротичним шедевром на кшталт:

– Це ти про себе, мамусько?

– Я, як тобі відомо, мармизо гаспидська, хлопа – маю.

– Авжеж маєш… А хочеш побачити, хто ще має твого хлопа?

– Атож…

– То дивись…

– Не правда! – жінка гнівно схоплюється, – Цього не може бути. Вона моя подруга…

– І що вона робить сьогодні, у вихідний, в управі? Вергає народну ідею?

– Сука, я ж її в домі приймаю…

– Вона ж тобі за це гарним прийомом чоловіка віддячує…

Жінка зривається на ноги, зла і чорна лицем, як голодна пантера. Люті ревнощі, образа, прагнення негайної розправи стрясають нею, як землетрус Говерлою.

– Я хочу, щоб була п'ятниця, тринадцяте1 Чуєш, Князю вічної темені, пане гієни огненної, володарю душі моєї. Я хочу помсти! Хочу пити, пити її кров, насолоджуватись її приниженням. Чуєш?! – Жінка в люті сліпій топче землю, дряпає її пещеними пальцями, ніби хоче продертися в самі тартарари.

ПАДІННЯ

І раптом світ довкола неї темніє, шалений буревій вириває з корінням кущі і дерева і хтось питає її утробним, здавленим голосом:

– Безумна, чи знаєш ти, якою дорогою ціною заплатиш за свої жіночі забаганки?

– СССатано, безчесний Сатано, і це ти мене питаєш про ціну? Мене, яка заздрить найостаннішій бомжисі, яку гріє під мостом послідущий п'яниця? Чи є більша ціна, ніж самотність, непотрібність, зневаженість людиною, в яку вклала життя?

– Ненаситна, то ти хочеш мати все, а для бідної бомжихи шкодуєш навіть теплого боку немитого п'яниці? Гірше – ще й заздриш… Але мені нічого не коштує ощасливити тебе!

Жінка не встигає скрикнути: ні! – як вже летить кудись вниз, залишаючи високо вгорі дорогу з автами і людьми, світлом ліхтарів і гулом. Жінці світ паморочиться від страшного здогаду, але – пізно: вона вже сидить, ніби нічого не сталося, ніби вік так сиділа, під биком мосту Патона і замріяно дивиться на дрібні хвильки, що дружною зграйкою періодично набігають на піщаний берег. Жінці добре. Вона трішки п'яненька і трішки щаслива. Термоядерний самогон, яким розрахувався з Миколою за скопаний город нардеп Фекалюк, приємно гріє порожній відучора шлунок. Млосне тепло з живота розтікається по тілу, веселить душу. Жінці хочеться погомоніти, але Микола, збитий з ніг сивухою, одуріло хропе, поклавши їй на плече нечесану і немиту голову. Від води тягне вечірнім холодком, але жінці тепло і затишно під Миколиним ребристим боком, повіки злипаються-злипаються… Але – наче хтось гукає її. Так і є: Даруня! По-теперішньому – Даша! Дочка стоїть на палубі білої яхти генерала Комісаренка. Вона така струнка, гарна і бадьора, що жінка аж плаче від радості за успіхи дочки: ще недавно воно, біднятко, мусило заробляти собі на хліб, супроводжуючи по дорогах країн СНД тих неотес-далекобійників. А нині, як порядна панна у кіно, шле повітряні поцілунки татові з мамою із білої генеральської яхти, всім своїм виглядом даючи зрозуміти родичам під мостом, що генерал платить за рейс більше, ніж ті смердючі перевізники.

Дашуня зникає в каюті білосніжної яхти, а жінка вдоволено облягається на ніч, але якась сила струшує її, мов кошеня, і здавлений утробний голос каже:

– Е ні, ти цього щастя сіросвитного ще не заслужила, ще помучся, потіпай свою прокляту душу. Що хотіла – те маєш. Іди і слухай.

Жорсткий вихор грубо вирвав її з обіймів Миколи і хряпнув об асфальт перед офісом «Народної ідеї», над ґанком якого розвівався синьо-жовтий прапор.

ПОХОРОН

– Ідіот! – лайнулась жінка і рвонула на себе дубові вхідні двері. Старий вусатий консьєрж здивовано озирнувся на скрип, полупав очима і знову заснув на своєму стільці. Жінка хотіла його «построїти», але тут саме зі сходів, мало не збивши її, скотився заворгвідділом «Народної ідеї» Кость Одноочко.

– Тобі що – повилазило? Чи я – невидимка? – скрикнула жінка, але не почувши власного голосу, вжахнулася: – Невже вмерла? О-о, так і є: мене нема. Чортів Сатано, як ти посмів порушити угоду? Я ще не хочу ТУДИ! Я ще хочу жити! О, чорт! А це ще що: на столі – мої книжки, видані «Видавничим домом», опертий на стіну мій портрет, перев'язаний навскіс чорною биндою. Віялом кілька часописів, купка примірників «Народного слова», теж із моїм портретом і некрологом…

Що-що? Мене що, вбили?! Скинули з мосту Патона? Автомобільна катастрофа? У «Народному слові», ясно, одні дифірамби! Йо-майо! Ну й сучий син – така ганьба! «Дружина відомого політичного діяча, народного депутата України всіх скликань Миколи С. була знайдена позавчора мертвою під мостом Патона. За даними медекспертизи, жінку зґвалтували, пограбували, а потім задушили. Подія не викликає здивування, з огляду на те, що покійна відзначалася, м'яко кажучи, буйним норовом, схильністю до пригод і звичкою мати при собі чималі суми грошей. Де вона їх брала, встановить слідство. Як і причину смерті. В певних колах подейкують, що леді Ель мала тісні зв'язки з міжнародною наркомафією, торговцями живим товаром, володіла нічними клубами і будинками розваг, які іменувала «салонами краси», не рахуючи видавництва, газет, які працювали під «дахом» громадської організації «Народна ідея».

О ссуте драч!… * (*Сто чортів! (рум.))

Не тямлячись, жінка біжить на другий поверх. І не розуміє: вона вмерла чи ні? Чи це просто чиясь невдала містифікація, підлий розіграш? Куди не глянь – веселі, майже щасливі обличчя наймитів. Мало карти не грають на животі в покійниці.

– До речі, де ж я? Невже ще в морзі? Бр-р-р! Двері в кабінет мого чоловіка – президента ліги «Народна ідея», зачинені. Видно, тужить. В приймальні – три кумасі: секретарка чоловіка, і дві моїх заступниці – по газеті і видавництві. Шепочуться, мов три зміюки шелепають у торішньому листі.

– Кажуть, вона була п'яна в дим…

– А я чула, що вона часто платила зекам… покидькам всіляким, щоб її… той…

– Я знала, що вона добром не закінчить… як вона казилася останнім часом, як біснувалася…

– Ой не згадуй! Суці – суча смерть. А вдівець що поробляють?

– Як в тому анекдоті… самі не знають, що з горя виробляють вже другу добу з Наталкою…

І аж зайшлися всі три злостивим сміхом.

Жінці хочеться повбивати кумась, але нетерпіння пересвідчитись у почутому, пхне її у двері кабінету.

– Протяг, – хихочуть кумасі, зазираючи у щілину.

Розпашіла Наталка відскакує від бурячкового Миколи, вдає, що складає на столі папери:

– Ссуки, у дірку замка підглядають… Кажу тобі, чим скоріше відбудемо похорон, тим скоріше перестануть балакати…

– Не хотілося б, щоб дитина чула весь бруд…

– Нехай чує, менше рота буде відкривати… і на спадщину теж… Між іншим, найкраще для нас усіх буде, як ти малу відправиш зразу ж після похорону десь за кордон. Хай там вчиться…

– Треба подумати…

– Думати треба, як присвоєні цією повією гроші повернути…

Ах ти ж мародерка! Стерв'ятниця підла! Теж мені ще возомніла себя престолонаслєдніцей, кінська голова, твою мать! Думаю, що мій удівець має мені достойнішу заміну, ніж ця стара шльондра! Хоч би тут не жаль було програвати…

Але жінку більше ці двоє не цікавлять. І весь цей диявольський спектакль. ЇЇ пече: завіщо? Чому так рано… так безглуздо?..

Доконав жінку убогий сосновий, оббитий, як за комуністів, червоною тканиною, гріб, що сумно червонів у залі засідань, і купка дешевих паперових вінків: до речі, якщо вірити газетам, минає третій день, пора б і… а тут ще й кіт не валявся. Чи не думають вони мене поночі загребти на якомусь цвинтарі на околиці, як останню проститутку?! От бля… !

– Багатому легко жити, та важко вмирати: із собою ж нічого не візьмеш на той світ, приходиться на цьому все залишати… А це, певно, таки дуже нелегко… – Жінка аж перечепилась через ту філософію, що долинала з коректорської. Зазирнула у прочинені двері: хто ж там такий мудрий? Ти ба! Розверзлась словом безсловесна Галина Карпівна… Ну, дають! – і раптом жінку охопив такий розпач, така мука, такий жаль за втраченим земним раєм, що вона завила совою, лякаючи розслаблену її наглою кончиною челядь.

Гаспид, наляканий було Князем, вискочив радісно із щілини в підлозі, підхопив її виття, заохочуючи до шабашу всю місцеву чортівню. «Народна ідея» заходила ходором, із зали засідань вилетіла, як торпеда, червона домовина і пішла колами-колами по управі, а за нею – барвистою зграйкою – дешеві паперові віночки. Обезуміла челядь кинулася врозтіч, хрестячись та волаючи до Бога…

Та враз усе стихло. Домовина з гуркотом упала з-під самої стелі, із дверей кабінету випав з вінком на шиї посірілий Микола.

– Лікаря! Попа! – зарепетувала секретарка. На першому поверсі запахло ладаном – привезли попа. На другому – повіяло сіркою і глухий утробний голос сказав жінці:

– Я можу повернути тобі твій рай нечестивий, але в обмін… сама знаєш на що…

І бліда, як сама смерть, жінка відповіла:

– Я згодна.

БУРІ

Мабуть, тої п'ятниці були магнітні бурі, бо працівники ліги «Народна ідея» скаржилися на головний біль, запаморочення, декому навіть щось там увижалось, а самого голову з передінсультним станом відправили у «Феофанію». Наталка об'явилась в управі аж через тиждень, казала, що їздила провідувати батьків, але по очах було видно, що бреше. І тільки безсловесній Галині Карпівні Наталка призналась, що знайшла себе на другий день аж за Броварами на Чернігівській трасі і автостопом добиралась до столиці, лиш не уточнила, чого так довго.

ПОЛІТ

Коли бліда як смерть жінка, сказала, що згодна, панотець Юра Бойчук вийшов за двері ліги «Народна ідея», дивуючись, що він тут робить у такий пізній час. Та ще більшим було його здивування, коли просто з вікна другого поверху вилетіла розпатлана, бліда як смерть жінка верхи не то на здоровенних ночвах, не то, Господи прости, на домовині і, круто набравши висоту, полетіла в напрямку Святошина. На плечі у жінки сидів не то ворон, не то… свят-свят!

Тим часом постаріла на тринадцять життів Маргарита летіла в темному небі над Києвом, і душа її грішна замерзала від холодного північного вітру і важкого передчуття. Ніби з чимось чи кимсь прощаючись, домовина зробила коло над Дніпром, далі – над велелюдним Хрещатиком, пролетіла повз темні вікна порожньої квартири. Коли підлітали до Пущі-Водиці, Маргарита побачила як долоні свою дачу, темну хмару над нею, і серце її болісно стислося. Вона хотіла заплакати, але не посміла. Хотіла кинутися вниз головою, але мов приросла до свого летючого човна. Над нею і під нею була безодня. Чорна бездна зяяла у душі Маргарити.

Гаспид сидів на її плечі, як на краю безодні, і боявся поворухнутися. Але те, що їх чекало попереду, було страшніше за безодню.

Вони летіли все далі й далі на захід. Позаду залишилось неонове сяєво столиці, внизу проминали дрібні розсипи нічних вогнів Фастова, Вінниці, Жмеринки, Хмельницького… Осяяні місячною повнею поля, ліси та переліски, кучеряві села, рухливі стрічки залізниць та автошляхів, тьмяні свічада ставків, лискучі змійки річок… Маргарита і не уявляла собі, яка красива нічна Україна. В небі над Чернівцями летюча домовина взяла злегка на північ, піднімаючись все вище і вище, аж доки не причалили до вершини безлісої гори, над якою легенько погойдувався здоровенною повітряною кулею блідий, як мрець, місяць. Все було як і колись: у високій темній траві роїлись світлячки і снували голубувато-молочні тіні. Торкнувшись землі, Маргарита теж стала тінню, і, як сомнамбула, пішла туди, де в мертвецько-синьому сяєві місяця чекав на неї Князь.

КНЯЗЬ

Князь, зодягнений у чорну з голубою іскрою опанчу, в чорну крисаню, широченні краї якої затіняли його обличчя кольору мертвого місяця, возсідав, як на сизій хмарі, на троні з переплетених людських тіней і похмуро чекав, коли Маргарита підійде ближче. Чи Князь був уже не той, чи Маргарита була вже не та, що колись, але в її скам'янілому серці не ворухнулась жодна жилка, не спалахнула жодна іскра.

Чорна крисаня ледь хилитнулася, і глухий, підземний голос строго сказав:

– Маргарито, ти надто довговипробовувала моє терпіння. Занадто довго, щоб я тобі простив. Між іншим, чоловік твій виявився набагато розумнішим і зговірливішим (тут Маргарита здригнулася, їй навіть здалось, що зовсім поряд прошмигнула лякливо схожа на Миколу тінь). До речі, не зважаючи на твої слізні прохання… Але ти ще не виконала сповна свою маленьку задачу у моїй диявольській супермісії, тому я вирішив поки що залишити тебе у твоїм нечестивім земнім раю, однак… ти знаєш, за яку плату.

– Знаю, Князю, і готова, – прошепотіла Маргарита, і їй знову привиділось, що зовсім поряд, але вже праворуч, прошмигнула іудою Миколина перелякана тінь.

– Приведіть її, – наказав Князь.

Маргарита щосили склепила повіки, але все одно бачила крізь них, як два дебелі, фіолетові, як нігерійці, чорти підвели попід руки напівсонну Даруню. Але, уздрівши Князя, дівчина враз стрепенулася, залементувала, пристрасно палаючи очима, як обкурена наркоманка, та ридаючи від пристрасті, мов… колись вона, юна Маргаритка:

– О Князю, бери мене! Візьми моє тіло і душу! Прошу тебе, прошу, прошу…

– Дивись, Маргарито, добре дивись, за ЩО ти купила в мене собі рай нечестивий. – Голос Князя, холодний і жорстокий, різав Маргариту на криваві кавалки: – Дивися, жінко, продажніша за Іуду Іскаріота, пекельніша за пекло, дивись і не плач.

І Маргарита дивилась сухими до різі очима, як Князь брав її невинне дитя, брутально і хтиво, наче Микола в сауні дешеву київську школярку-повію, дуріючи від болю, стиду і гніву, проклинаючи свою захланність, свою ненасить…

РОЗПЛАТА

Жінка розплющує очі, довго-довго дивиться в нічне небо, на якому гойдається величеньким зеленим яблуком місяць. Жінка хоче поворухнутися і скрикує від болю: все тіло її ниє і болить, ніби на нім сто чортів горох молотили. Жінка згадує сатанинський шабаш, Князя, а далі питає:

– Гаспиде, де я?

– Там, де й була вчора, – в лісі біля озера.

– Гаспиде, чому я така безнадійно самотня? Чому нехтує мною останній дідько, Гаспиде? – жінка починає тихенько, жалібно скімлити.

– Не скажи, мамусько, перший, може, й нехтує, але останній – далебі що ні. Подивись на мене, чом не козак? Пригадай, як ми з тобою, солодашко моя, забавлялись, як веселі песята, коли Князь у пеклі ковбасив по-чорному, або на конгресах всіляких в Гаазі сидів. Чого ж зараз ігноруєш мене?

– Не до дурощів…

– Йой, не кажи! Боязлива стала задуже… З хлопами заходити – Миколи страшно, з чортами – Князя. От і постиш, як черниця, і казишся від чорної крові… І по лікарях діагнозів шукаєш, коли в тебе, солоденька, сказ від гормонального отруєння…

Але жінка ніби не чує. Вона далеко, там, де вершиться наруга над її дочкою.

– Гаспиде, – схлипує жінка, – як мені жити, коли я, мов остання повія за півлітра, проміняла на багатство власну дочку?

– Слухай, мамусю, тільки не драматизуй. Нічого ж не сталося. Ніц нічого. Всі живі, здорові, відтягнулись як могли за рахунок Князя… Чого ще треба? А могли б уже черв'яки тебе їсти, якби Князь не пожалів. Згадай-згадай… А дочку твою безневинну того ж дня по колу пустив би якийсь Прищ, або той кримінальний авторитет, з яким Микола ще й досі не розрахувався за прибраного з дороги опонента…

– Але ж ти казав, що то – ти!

– Мало що я казав… Мало що каже твій Микола на трибунах… а він все-таки, який не є, а народний обранець чортзна вже якого скликання, а я лиш нікому не відомий чорт… Але про що ми, мамусю?! Минає така ніжна, така солодка відьомська ніч! Страшно подумати, що лиш не витворяють зараз на Лисій горі молодюсінькі відьмочки, соковиті молодиці і навіть старезні відмища з тими упирями та чортиськами! А ти киснеш, та рюмсаєш, та світом нудиш, а життя минає!.. Ну ж бо, кицуню, витри слізоньки та пускай швидше досередини!

СОДОМ

Слова Гаспида приводять жінку до тями. Вона схоплюється на рівні. Вона струшує головою: а й справді, що сталося? Ніц нічого! А могло! Від згадки про вошиве кишло під мостом чи власний похорон жінку дрижаки беруть. А те що дияволу душу безневинну заклала, так же ж світ цей, і той, і поза той – торжище, де все продається, і все купується І не ти це, жінко, придумала! Тож не скній, як злиденна інтелігентка, а – живи, на повну силу, бо ніч минає і життя минає! Гаспиде, дідьку мій, скуботунчику, нагадай мені молодість, та так, аби земля репнула під нами!

На радощах Гаспид зняв таку веремію, що населення дачного лабіринту, прокинувшись серед ночі, подумало, що то буревій ліс трощить.

А жінка, розохотившись, з чорта душу виймала новими забаганками:

– А чи можеш ти, дідьку рогатий, та перекинутись моїм дівоцьким захопленням…

– Майстром у квадраті?

– Та ні, – реготала жінка, – Аленом Делоном…

– Запросто…

– Які в тебе сині-сині очі, яка шовковиста шкіра, який ти палкий і нетерплячий, – шаленіла безсоромно, як бісиця, жінка, то ахаючи, то завмираючи, то задихаючись солодким стогоном…

Вона лежала на його волохатій руці, пестила волохату чорну мармизу і час від часу просила: а давай, як Наполеон… як Дон-Жуан… як… – Вона ставала все вигадливішою, і ненаситнішою, вередливо нарікаючи, що після чортячих любощів, як після «спрею», ще більше хочеться…

Гаспид, граючи у кварцовому місячному промінні м'язами Аполлона Бельведерського, лиш реготав, безсоромно демонструючи свою чоловічу силу і красу.

Жінка й собі зареготала як навіжена і вони покотились по траві гарячим, молодим клубком, полохаючи любострасними криками звірів і людей. А потім, коли відхекувалися, жінка, зарившись лицем у жорстку щетину на Гаспидових грудях і ніяковіючи, як дівчинка, призналась:

– А з тобою справжнім, мармизо чортова, таки найсолодше…

Гаспид реготав і лоскотав її ніздрі щетиною і крутим чоловічим потом. Жінка зовсім розм'якла і довірливо спитала:

– Ти дійсно все можеш, пекельний виплодку, а, наприклад, зробити так, щоб я написала геніальну книжку, чи картину, чи хоча б пісню, яку б усі співали, можеш?

Гаспид зітхнув, почухав груди, і з жалем зізнався: – Що не можу, мамусю, того не можу. Це все – від Того, – і показав очима на небо.

– Тоді йди к чорту, – беззлобно сказала жінка і заснула праведним сном, кінцівку якого зіпсувала поява Ярослави. І все знову повторилось, як у поганому сні.

ЯРОСЛАВА

Наївна Ярослава подзвонила зразу ж після того, як по одному з незалежних телеканалів показали її репортаж «До смерті і назад». Голос її звучав у слухавці різко, з викликом:

– Ну як?

Наївна! Що вона хотіла почути, крім лукаво-ввічливого:

– Чудово! Ти – молодець!

І тоді Ярославу понесло:

– Я знала, я вірила, що в цьому багні продажному ти єдина думаєш так, як я! Та-та-та і я хочу, я прошу, щоб ти вплинула на Миколу, щоб він на засіданні Верховної Ради порушив питання про злочинне захоронення радіоактивних відходів у Чорнобильській зоні. Це ж злочин! Злочин проти всього народу! Треба конче порушувати кримінальну справу! Винні мають бути покарані. Негайно…

Одно слова, тра-та-та…

Жінка знову, як кілька років тому, похолола. Звісно, Ярослава не могла знати про… її причетність до захоронення. Могла дати руку на відсіч, що інформація не могла проникнути крізь герметичну броню дверей. Лякало інше – нюх Ярослави, журналістська інтуїція, нишпірська здогадливість, врешті. Хватка вовча, яка й привела колишню мою подругу-однокурсницю з дикторського м'якого крісла на розбійну стежку телерепортера. Ох, недаремно вона дзеленчала мені в телефон! Нюхом чула, куди слід веде!

І знову, вже вкотре, жінка шукала по мобілці Миколу і казала тільки одну фразу:

– Вона дзвонила, хоче, щоб ти допоміг.

І знову Микола хижо хихикав:

– Що ж, коли просить, треба допомогти…

Ярослава дзвонила ще і ще. І кожного разу жінка запевняла її, що Микола все зробить, що в його силах… Але ж вона знає, як ніхто, знає, як важко, навіть ризиковано тепер щось робити… Микола в розпачі… Він давно плюнув би на той бедлам верховний, але – що це дасть?! На його місце зразу ж пролізе якийсь покидьок, що взмиг ока спродає не лиш Україну, а й маму рідну!

Розмови відбувалися у травні… Все розпачливіші й розпачливіші… Її вигнали з роботи, її переслідують, їй погрожують… вона не може ні до кого достукатись… її покинули… її кидонули…

Нарешті, здається, наївна Ярослава зрозуміла, що справді зосталася одна із своєю правдою і що ніхто більше не збирається ризикувати своїм становищем заради порятунку нації від геноциду. Вражена власним відкриттям, вона таки не втрималась і подзвонила. Бесіда була коротка, хоч не без її понтів.

– Знаєш, подруго, – сказала Ярослава тоді примирливо і майже ніжно. – Як людина з потойбіччя (так і сказала – з потойбіччя) я відкрила цікаву закономірність: мене знищують морально, а вас, використавши по повній програмі знищення народу, відстріляють, як скажених собак. Але це я побачу, на жаль, уже з небесі. – І поклала слухавку.

А в червні Ярослава ввійшла в піке і врізалась своїм красивим фюзеляжем з балкону своєї квартири просто у клумбу з чорнобривцями…

РАЙ НЕЧЕСТИВИЙ

І знову Ярослава летіла крізь сон Маргарити, падала, і як птаха-самовбивця. І, Бог бачить, Маргарита нічим не могла їй зарадити… Бо тільки сьогодні, в солодкому забутті плоті, в паморочливих, диявольських розкошах любощів з усіма чоловіками світу зрозуміла, що цей останній політ мав бути спільний для них обох, але доля вибрала Ярославу…

Раптом у світанковій тиші десь біля озера пролунав голосний жіночий сміх, але, як грубо, як вульгарно звучав він серед цього супокою! Як недоречно, ніби в церкві… Йому відповів чоловічий… далі сплеск води, радісні зойки. Жінка пробудилась, радісно відчуваючи, що вона не одна.

– Як добре, що ти тут, – сказала вона комусь невидимому, – а то б мені знову снилося, що ВОНИ йдуть на мене з вилами. Я вже чула їхні голоси, їхнє важке дихання, мені вже смерділо їхнім потом… Розжени їх, Гаспиде, щоб не тривожили благословенну тишу ще сонного лісу. А хочеш – потопи. Хоча… не варто, хай живуть, а то ще вночі присняться… Ти ліпше втопи у Дніпрі мою подругу Наталку. До речі, що вони там роблять, під прапором «Народної ідеї»? Нікого під прапором нема? Той – в Карпатах, а та – аж під Черніговом? Закинь ще далі, щоб тиждень добиралася до Києва. І не топи. Хай живе. Хай все буде, як було і як є.

Жінка встає, струшує від цьогорічної трави і торішнього листя сарафан, ховає бережно за пазуху щось волохате і лоскітливе, як ніжний лісовий павучок, і виходить на лискуче від осілого туману шосе…

Раптом – скрегіт гальм, свист шин… Перекошене обличчя Миколи:

– Чи ти дурна?! Мало не збив…

Микола замовкає, вражений її незворушним спокоєм, що (а він це добре знає) буває лиш після бурі шаленої пристрасті.

Чоловік хоче запитати, де вона була з самого ранку. Але, згадавши, що сам не ночував удома, вискакує з машини, галантно відчиняє перед дружиною двері, сідає сам і, відкинувшись на спинку сидіння, замріяно каже:

– А тепер, старенька, можеш мене привітати. Щойно по мобілці мені повідомили з управи Самого, що я призначений міністром екології.

– Ура! – кричу я і кидаюсь Миколі на шию. Волосся і борода його пахнуть прим'ятою травою і сіркою. Схоже, цієї ночі ми з коханим чоловічком побували на одному і тому ж високому прийомі, і обоє – з користю для себе. Ставлю на місце Миколину голову, вмощуюсь зручніше і, лукаво усміхаючись, думаю:

– Хто ж таки править цим світом – Бог чи Диявол?.. Але, хто б не правив, він любить мене.

– Сьогодні день обіцяє бути гарним, – кажу, замріяно обводячи поглядом видимі і невидимі горизонти, – як золото-поколото…

Микола переможно сміється, в пазусі лоскочеться Гаспид, у фортеці, що червоніє проти сонця високим дахом, певно, ще спить безневинним сном Даруня, невидимий і нечутний Кібчик розпалює в мангалі ковбки на шашлики. Благодать! Одно слово, рай земний, та й годі. І така тиша, що чути як небесний метроном відраховує його божественну плинність…

– Ти чуєш, як стукає?.. Миколо, ти чуєш цей стукіт… ніби метроном? – вона хоче запитати, але не встигає: в цю мить червоно-чорна пекуча хвиля викидає їх просто у синє погоже небо. І вона кричить, дивлячись, як Микола, розпростерши поли піджака від Кардена, ширяє між хмарами вогню і диму:

– Ярослава була права: вони-таки нас відстріляли, гади!.. Але ми ще… ми ще побор… Ми ще повер…

І Микола, здається, встигає її почути. Він простягає руку. І вони виринають із полум'я і, пролетівши двісті метрів, гепаються сраками перед самим носом переляканого Кібчика, який останніх десять років свого життя по тому розказуватиме лікарям «Глевахи», нібито звередився не через горілку, а побачивши обгорілих на вугіль, чорних, як чорти, але живих своїх господарів, що впали перед ним із неба чи пекла, до сих пір, не второпає.

2002 р.

–– КІНЕЦЬ –

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки «Чтиво»:

www.chtyvo.org.ua

Оглавление

НАРОД

СІМ'Я

МИКОЛА

ІДЕЯ

РАЙ

ХАЗЯЙКА

БАБА АРЕХТА

ТАЄМНИЦЯ

ГАСПИД

ВЛАДА

ДАРУСЕЧКА

ЯРОСЛАВА

ГАСПИД

РАЙ!

ЛАБІРИНТ

ГРОШІ

СУСІДИ

ЯРОСЛАВА

БІГ

НАРОД

ГЕРОЇ

ЛАБІРИНТ

ЗЛОЧИН

МАРГАРИТА

СТОМЕТРІВКА

ГАСПИД

СУДНИЙ ДЕНЬ

СПОКУСА

МАЙСТЕР

ПОМСТА

СУПЕРНИЦІ

МАРГАРИТА

ВИБІР

ГАСПИД

ВЛАДА

ГРОШІ

ПАТРІОТИ

ЗРАДНИКИ

ЕЛІТА

ГРІХ

ШАБАШ

МІСТО

ВІДЬМА

КОРОНАЦІЯ

МАРГАРИТА

ПАДІННЯ

ПОХОРОН

БУРІ

КНЯЗЬ

РОЗПЛАТА

СОДОМ

ЯРОСЛАВА

РАЙ НЕЧЕСТИВИЙ