Ущелина синіх туманів [Леонід Дмитрович Залата] (fb2) читать онлайн

Віктор Бурлай, Леонід Залата УЩЕЛИНА СИНІХ ТУМАНІВ

Фантастичні оповідання

Леонід Залата ЇЇ ГОЛОС

1

Мовчанка затяглася, ніхто не зважувався її порушити. М’яке світло з матових плафонів і сухе клацання лічильника на конденсаторі повітря наче підкреслювали тривожний настрій. Шестеро сиділо в салоні зорельоту “Серп”, замислено схиливши голови.

Нарешті капітан підвівся. Одразу ж підвелися всі, хоч це й не було командою.

— Це твоє останнє слово, Юліс?

— Так, Ване, я вирішив.

Капітан замилувався білочубим скандінавцем: міцний торс, гордовита постава голови, по-жіночому довгі, мало не до скронь брови. Юнак скидався на капітанового батька. Його не стало того лихого дня, коли при спробі подолати світловий бар’єр зник безвісті зореліт “Аргонавт”. Зник загадково — в одну мить, наче розчинився в просторі. Багаторічні розшуки були марними…

— Хай щастить тобі під зорями! — тихо мовив Ван.

Усі повторили традиційне прощання:

— Хай щастить тобі під зорями, Юліс! Через годину “Серп” стартував.

2

Трава росла рідко. Але вона не пнулася вгору, а слалася по землі лапатою огудиною, утворюючи суцільний буро-зелений килим. Юліс зірвав кілька батогів і заходився сплітати вінок. Він щойно скупався і тепер стояв на моріжку, з насолодою підставляючи мокре тіло під промені двох сонць. Дві бліді, ніби злинялі, тіні падали від нього обабіч, і Юліс досі ще до цього не звик.

В басейні хлюпнула хвиля. З води виходила дівчина. В яскраво-мідному волоссі, що віялом спадало їй через плече аж до колін, спалахували світлячками крапельки води. Вона зовсім не соромилася своєї наготи — тут, у саду Діо, зараз, крім Юліса, ніхто не міг її побачити.

Юліс кинувся навстріч:

— О Сой! Якби люди раптом забули, що таке краса, їм досить було б глянути на тебе…

Маринова блакить майнула у її великих, надміру великих, як на земні поняття, очах, ледь помітно здригнулися ніздрі тонкого носа.

— Ти перебільшуєш, любий.

Юліс заквітчав її голову вінком.

— Так колись робили наші предки.

Сой схилила голову над дзеркальною поверхнею басейну.

— Дякую. Це справді гарно.

Вони стояли, взявшись за руки, — юна савіянка і хлопець з далекої планети Земля. Неуявно довгим був шлях до їхньої зустрічі. В існуванні матерії це була мить, а для людей — вічність. Вмирали покоління, на зміну їм приходили нові. Єдина естафета, що не мала початку і ніколи не матиме кінця. Жорстокість не хотіла поступитися добру, а темрява — світлу. І все ж краса і розум перемогли у цій титанічній битві. Вони просто не мали права не перемогти — інакше Юліс і Сой ніколи б не зустрілись.

Два невеликих сонця швидко котилися у них над головами. А небо було синє-синє і зовсім безхмарне.

— Ну, русалко, вибач. Мене Пен прохав зайти у якійсь невідкладній справі.

Зеленкуватий відблиск в очах Сой змінився фіолетовим. Юліс уже розумівся на цих відтінках. Кожна зміна настрою у савіян викликала відповідне забарвлення зіниць. Фіолетовий колір означав смуток.

Юліс швидко вдягнувся, прощально махнув рукою і подався до кубічної пластмасової будівлі, дахи якої палахкотіли під перехресним промінням.

Русалка… Він згадав, як Сой допитувалася, що таке русалка. Пояснював довго і плутано. Вона так і не зрозуміла, гадаючи, що це дівчина, яку Юліс покинув на далекій Землі.

Худорлявий, завжди заклопотаний Пен чекав його з нетерпінням.

— Нарешті! — зраділо вигукнув він. — Ходім, я дуже поспішаю.

Вони спустилися східцями до крихітного майданчика, де стояв орнітоптер.

Пен подобався Юлісу своєю невгамовною вдачею. Цей юнак, — а втім, як на земні поняття, йому було вже за тридцять, — здається, не відав, що таке втома. Юліс ще ніколи не бачив його десь на відпочинку. Навіть у перші дні перебування Юліса на Савіі, коли Пену доручили бути його гідом, він частенько забував про свого підшефного і заглиблювався у якісь підрахунки. На цей випадок він не розлучався з нейрографом.

Ось і тепер, як тільки вони сіли в кабіну, Пен мерщій натягнув на голову чудернацьку шапочку і поклав перед собою свого кишенькового секретаря.

— Якби можна було красти час, я, мабуть, став би злодієм…

— Може, ти все ж таки скажеш, куди й для чого ми летимо? — поцікавився Юліс.

— Хіба я й досі не казав? — щиро здивувався Пен. — Пробач. Ми прийняли сигнали. Не розумієш? З Космосу… Ні, не сьогодні, ось уже кілька місяців чуємо щодня…

— Он як! — скрикнув Юліс. — Ви розшифрували їх?

— В тім-то й річ, що ні. Ми б’ємося над цією загадкою стільки часу — і ніякісінького пуття.

Орнітоптер плавно опустився поблизу велетенського радіотелескопа. Білосніжна тарілка досягала в діаметрі не менше як сто метрів, металеве мереживо башти глибоко занурювалося в небо. Побіля підніжжя стояв будиночок, який нагадав Юлісу бачену колись у старовинних фільмах казахську юрту. Як і у всіх будівлях савіян, у ньому не було ні вікон, ні дверей. Пластмасові стіни були прозорі лише зсередини. Як тільки Пен і Юліс наблизилися впритул до них, стіни розсунулися, пропускаючи людей в приміщення.

Навколо столу, на якому стояв круговий відеофон, сиділо кілька чоловік. Юліс знав одного Діо, батька Сой, решта були незнайомі…

Привітавшись, Діо сказав:

— Мабуть, Пен уже розповів тобі про наші труднощі. Ми запросили тебе на пораду, хоча ти й не спеціаліст у цій справі. Сигнали з іншого, невідомого нам світу. Ти ж народився далеко за межами Савії… Наша логіка поки що безсила. Можливо, ти чимось зарадиш. Адже мислення, попри всю свою схожість, безперечно, має й певну відмінність… Це не Земля. Твій капітан залишив нам свій код…

— Земля ще не може посилати спрямовані імпульси на таку відстань, — зауважив Юліс. — На шляху дуже сильне магнітне поле.

3

Ніхто не сумнівався, що це сигнали розумної істоти. Вони линули з району зірки Лон-Гея, яка значилась на земних картах під назвою Тау Кита. Через абсолютно рівні проміжки часу невідомий адресат посилав один і той же радіокод. Ні, тут помилки не могло бути. Це не шепіт міжзоряного водню, не голос космічного “немовляти”, яке щойно народилося в неуявній далині Всесвіту. Це, нарешті, й не безупинний “гуркіт” із сузір’я Акса (пізніше Юліс довідався, що так савіяни називають сузір’я Лебедя), де вже мільйони років буяє грандіозна катастрофа. Ні, в сигналах, що долинали сюди з району Тау Кита, була осмислена закономірність, яку треба збагнути…

Такі думки мучили Юліса відтоді, як він сказав Діо, що його розум теж не в силі відшукати ключ до таємничих сигналів. Звичайно, ніхто йому не дорікнув, Діо навіть перепросив за клопіт, та все ж Юліс помітив на обличчі одного з математиків розчарування. Хлопець зрозумів, що, перш ніж звернутися до нього, вони довго і задаремно билися над розгадкою сигналів, і він, народжений іншим світом, був останньою їх надією.

Зараз Сой вела його в танцзал. Вона давно вже обіцяла повести його сюди, та все якось не випадало нагоди. Юліс уже знав, що це не просто приміщення для розваги, а водночас і школа, і театр. Юнаки й дівчата виходили на сцену незалежно від того, були в залі глядачі чи ні. Танець виконувався, насамперед, для себе. Обов’язкові заняття вже змалечку виховували в юних савіян почуття гармонії руху, світла і звуку. Але раз на рік гігантський танцзал заповнювали глядачі, і кілька днів тривали змагання. Початок цієї традиції давно вже загубився в глибині століть.

По дорозі Юліса знову заполонили думки про загадкові сигнали. О, як би він хотів допомогти! Та й зрештою, час уже до чогось братися — роль туриста обридла. Може попроситися на Грутан? Вчені довели, що для енергетичного балансу Савії потрібне ще одне штучне сонце. Там небезпечно — навряд чи візьмуть землянина…

Сой розцінила його мовчання по-своєму. Вона несміливо торкнулася пальцем його плеча і сповільнила ходу.

— Тобі нудно зі мною? Ти весь час якийсь… замислений… байдужий…

Юліс помітив у її очах приховану тривогу і лагідно пригорнув до себе дівчину.

— Ти маєш чуйне серце, та воно помиляється. Просто мене непокоїть загадка сигналів. Розумієш, як важливо знайти до них ключ?

Швидко-швидко голубіли її очі.

— А байдужим біля тебе може бути хіба що камінь. Сой ніжно діткнулася щокою його плеча.

— Мені подобається, коли ти смієшся. Ми, савіяни, не вміємо цього робити.

Сой трохи помовчала, затим в її голосі знову забриніла стурбованість:

— А все ж ти змінився… Змінився відтоді, як, пам’ятаєш, ми вперше побачилися біля озера Грат. Це було невдовзі перед тим, як “Серп” стартував на Землю.

— Не вигадуй, люба русалко! — вигукнув Юліс, відчуваючи, як якийсь невідомий щем болісно стискує йому серце. — Чим же я так змінивс’я? Ану!

І він, як пустотливий хлопчисько, крутнувся на одній нозі.

— Мені важко пояснити, — задумливо відповіла Сой. — Це — як перед бурею: ще нічого навкруги не змінилося, але щось уже віщує її наближення…

— Пусте! — Юліс помітив, що сказав це надто голосно.

Сой посварилась пальцем, і, побравшись за руки, вони зайшли під склепіння велетенського танцзалу.

Юліс вражено окинув поглядом будівлю. Минуло вже чимало часу, як він на Савії, та кожен день приносить йому щось нове. Танцзал скоріше нагадував стадіон, аніж театр. Під параболічним дахом, схожим на блискучу парасолю, від стін до центру каскадами спускалися трибуни. Вони з усіх боків оточували сцену, теж вкриту куполом, але таким прозорим, що око майже не помічало його.

Двоє юних дівчаток на східцях весело привітали Сой жестами.

— Мої учениці, - похвалилася вона Юлісу.

Дах випромінював у зал ніжно-бірюзове світло, Юліс відчув, як це світло наче навіває на нього дивний мрійливий настрій. Йому здалося, що вони ступили на дно казкового моря, і це спокійна невагома товща води відгородила їх від усього світу.

— Побудь тут, — шепнула Сой і безшумно задріботіла східцями вниз.

Юліс бачив, як вона зникла у дверях, що вели під купол, а за хвилину вже з’явилася на сцені. Підлога сцени раптом спалахнула десятками різнокольорових вогнів, маленькі світлові шестигранники утворили напрочуд красиву мозаїку. Сой стояла посеред центрального шестикутника в рожевому купальнику і вітально піднесла руку над чолом. Здавалося, холодна статуя стоїть посеред сцени. Юліс аж кліпнув очима, щоб позбутися цього враження. Він думав, що зараз полине музика, чарівна й дивовижна, як цей зал, як світ, котрим він не переставав захоплюватись. Та зал німував.

Німував він і тоді, як Сой змахнула рукою і, граційно зігнувши стан, попливла по сцені. Юліс спочатку навіть не помітив, коли вона зрушила з місця, такими маленькими, майже невловимими рухами пересувались її ноги. Аж тут засяяла мозаїка. Як тільки нога Сой торкалася якогось шестикутника, вся сцена під куполом спалахувала відповідним кольором. Швидше й швидше рухалася Сой, і каскади м’яких барв мовчазними хвилями заливали купол. Рухи дівчини були скупі, але сповнені такої грації, що Юлісу здалося, наче він чує їх голос, їх шепіт. Про що вони шепочуть? Чи в силі це збагнути людський розум? Мабуть, ні. Та серце сприймало цю красу, як хвилюючу пісню. Може, про кохання? Може, про щастя жити? А може, про якісь і досі нерозгадані таємниці людського буття?

Пишне волосся розметалося по плечах Сой, сипало іскристими спалахами, і ці іскорки були то золоті, як віхтики степового багаття, то смарагдові, як краплини північного моря, то несподівано гасли в повітрі зграйками виш-нецвіту і враз знову розсипалися пелюстками травневого бузку.

Юліс завмер, приголомшений. Чомусь згадалася далека планета Ліара, яку знайшов під час дванадцятої експедиції зореліт “Арфа”. Там космонавти бачили дивовижного птаха, забарвлення якого змінювалося навіть під подихом леготу. Казали, що цей птах затьмарив своєю красою земного лебедя.

Все швидше рухалася Сой. Вона наче прикипіла поглядом до Юліса, ноги легко, безшумно торкалися барвистої підлоги. І ось вже ураганний фейєрверк, ніби весняне буяння, сипав вогнем, букетами квітів, разками намиста, бризками моря.

Зненацька все стихло. Саме стихло, хоч у залі весь час стояла мертва тиша. Згасла різноока мозаїка, знову спалахнула ніжна бірюза під дахом. Сой стояла посеред сцени, мовчазна, непорушна. І ось тут Юліс подумав, що зараз їй чогось не вистачає. Ні, вона була не втомлена. Струнка постать знов скидалася на статую, вирізьблену різцем талановитого художника. Але чого їй так бракує в цю хвилину?

Він не пішов назустріч, сидів замислений, не в змозі вивільнитися з полону могутніх чарів. Йому здавалось, що не вона, а він щойно вийшов з цього вихору, клубка холодного вогню, і тому по тілі ще й досі повзуть приємні млосні мурашки.

— Тобі не сподобалось? Ти такий блідий! Юліс несамохіть провів долонею по обличчю.

— Ні, русалко. Це…це було прекрасно.

Лише перед самим сном, коли його повіки вже склеплялися, він стрепенувся. Усмішки! Ось чого бракувало в ту хвилину Сой! Він підсвідомо жадав, щоб вона тоді усміхнулась. Це так було йому потрібно! Чому — він і сам не знав. Та вона не всміхнулася, просто вона не вміла всміхатися.

4

Минала шістнадцята декада після старту “Серпа”. Юліс встиг об’їздити і облітати мало не всю Савію. Інтерес до людини з далекої Землі не спадав. Спеціально призначений Академією секретар ледве встигав реєструвати численні запрошення в усі кінці планети. Сой супроводжувала його в цих поїздках. Не раз, дивлячись на неї, Юліс ловив себе на думці, що це якийсь чудернацький сон: і дивовижний світ, схожий і водночас не схожий на рідну Землю, і оця красуня, що народилася в неуявній глибині Космосу, за кільканадцять парсеків від нього, щоб стати йому дружиною. Особливо настирливо переслідувало це враження під час кіносеансів. Юліс скрізь возив з собою кінотеку, залишену савіянам екіпажем “Серпа” для знайомства з земним світом. Він уже знав напам’ять мало не кожен кадр першого-ліпшого фільму з свого запасу, і ці стрічки мали б давно набриднути йому, як щоденна панорама у вікні будинку, де безвиїзно прожито все життя. Та дивна річ: чим більше Юліс дивився фільми, тим більше йому хотілося їх бачити знов і знов.

Був хмарний день, коли вони приїхали в Каету — місто-музей. Насуплене небо чіплялося за мереживо метеобашти, на південь від міста раз по раз кресали іскри громовиці — ; там уже діяла Служба дощу.

Сой зіщулилася й притислась до плеча Юліса.

— Ти замерзла, русалко? Вона відповіла не зразу.

— Ні, я просто згадала… Торік загинув мій брат. Він був інженером Служби дощу. Сталося так, що викликана ним блискавиця не знайшла кращої мішені, ніж його катапульта. Якби поблизу хтось трапився, його ще встигли б урятувати.

Сой замовкла. Вона видалася Юлісу дівчатком, таким немічним і засмученим, що він машинально погладив її по голові.

Далі всю дорогу їхали мовчки, Юліс надовго замислився. Зрештою небезпека завжди була постійною супутницею людини, завше ходила за нею, як тінь. Не раз вона змушувала відступати або ж виходила цілковитим переможцем — люди гинули. Та замість них ставали нові. Бо ж — як не дивно — небезпека породжувала не тільки страх, вона виховувала і безстрашність. Можливо, якби не було в житті небезпек, людина багато б втратила.

…Зустріч з каетянами тривала кілька годин і досить таки втомила Юліса. Почалась демонстрація фільмів, тепер можна було покинути зал. Проте він сидів мовчки, непорушно, наче скам’янів, і невідривно дивився на екран…

Бурхливий океан котив могутні штормові хвилі, наче бавився самотнім, загубленим на його безмежних просторах кораблем. З грізним гуркотом водяні вали кидалися в атаку, корабель то злітав так високо, що виднілося його поцяцьковане морськими черепашками днище, то падав у прірву, і тоді біле шумовиння оббризкувало його щогли. На палубі не видно було жодної людини, тільки вогонь на клотику ще свідчив про життя. Він спалахував і гас, ледь помітний у клекоті водяного пекла.

— Сміливі вони були, оті люди! — захоплено прошепотіла Сой. — Любий, це було давно? Дуже давно? Адже так?

Юліс довго дивився на неї мовчки. Думки його були далеко.

— Так, це було дуже давно, — нарешті мовив він. — Так давно, що ми встигли уже все забути… Забути… Забути… — І враз підхопився з місця: — Їдемо! Негайно! Цієї ж миті!

За дві години ракета-кур’єр примчала їх в столицю. Даремно Сой вмовляла хоч трохи відпочити — Юліс відразу ж викликав орнітоптер.

— Ти не розумієш, як це важливо! Надзвичайно! — повторював він, нервово позираючи на годинник. — Я потім поясню, потім. Ми мусимо застати в Астроцентрі Діо або хоч Пена…

Сой була вкрай стривожена його виглядом, ще жодного разу не бачила вона Юліса таким збудженим, неврівнова-женим.

— Що трапилося? — здивувався Пен, який саме чергував. — Хіба ви не в Каеті?

— Де Діо? Виклич його і якнайшвидше!

— Чи варто? У Діо час відпочинку. Він вдома. — Та, дізнавшись в чім річ, Пен бігцем кинувся до відеофона.

— Я ще не можу сказати з цілковитою певністю, — схвильовано говорив Юліс, — але дуже ймовірно. Тоді я не збагнув. І це зрозуміло. Адже людство давно, надто давно не користується цією примітивною системою. Тї винайшов стародавній вчений Морзе. Глибока історія… І тільки фільм… Я й зараз не знаю самої азбуки, але принцип тепер мені зрозумілий. А це головне…

Непосидющий Пен без угаву бігав по обсерваторії, вмикав, вимикав екрани, щось записував, когось викликав, наказував і водночас встигав закидати Юліса запитаннями, поки нарешті здав чергування якомусь зовсім юному хлопчині. І тут нараз зупинився посеред залу, як вкопаний.

— Але ж ми днів десять уже не приймаємо сигналів, — розгублено промимрив він. — Замовкли…

— А записи? Записи, сподіваюсь, ви не викинули? Пен полегшено зітхнув.

— Твоя правда. Слово честі, я втратив голову, коли почув, що мова йде про розгадку сигналів.

Стіна розсунулася, пропускаючи Діо. Старий вчений теж хвилювався. Про це свідчили його незвично рвучкі рухи і густосиній полиск у довгуватих, злегка оточених зморшками очах.

— Я підняв тебе з постелі… - почав було Юліс і замовк, побачивши нетерплячий жест вченого.

— Дурниці! Що трапилося? Ти знайшов ключ? Юліс повторив свої міркування.

— Так це ж здорово! — вигукнув завжди стриманий Діо. — У нас ніколи нічого подібного не було!

— Єдине, що я знаю, — сигнал “SOS” — “рятуйте наші душі”, - впевнено сказав Юліс. — Цього дуже мало…

— Мало? — підхопив Діо. — Ні, юначе, це не мало, це багато! Пен, де наші записи? Хутко! Гадаю, ця система не така вже й складна, оскільки її знали вже древні. Зараз ми за неї сядемо. Хлопчику! — звернувся він до юного радіофізика. — “Зент” у тебе зараз вільний? Чудово!

Вчений перехопив запитливий погляд Юліса.

— Це моя приятелька — логічна машина…

Діо наче скинув з пліч десятки років, такий був жвавий, балакучий. Сой, що досі мовчки осторонь слухала цю розмову, аж замилувалась ним. І тільки тут батько помітив дочку.

— А, і ти тут, пташеня! От і добре. Мчи зараз же додому. Розумію, розумію, тобі не терпиться знати розгадку, але я, дівчинко, не встиг відправити пошту, а там є термінові справи. Прошу тебе… Та й ми тут засядемо, мабуть, надовго.

Сой, благально глянувши на Юліса, рушила до виходу. Навздогін кинувся Пен.

— Хвилинку! Одну хвилинку! Зовсім забув — це ж для тебе я випрохав у Кара. Він тільки сьогодні повернувся з Енкри. І дивись, що він привіз…

Юнак простягнув Сой букет небачених квітів. З довгастих, схожих на вази, чашечок, ніжно-рожевий колір яких знизу поступово густішав аж до криваво-червоного на вінцях, наче клубочився дим, синій-синій і водночас прозорий, такий прозорий, що крізь пелюстки просвічувалися навколишні предмети. Власне, пелюсток у звичному розумінні цього слова не було, вони скоріше скидалися на клубки диму з тоненьким грайливим язичком угорі.

І Юліс відчув прикрість, що не він привіз з далекої Енкри цей чудовий подарунок своїй русалці. Бо тільки русалка могла мати такі чарівні квіти,

5

Це було схоже на якусь гру. Невеличкі ракетки стартували з космодрому через кожні десять хвилин. Вони наче гналися одна за одною — меткі білосніжні стріли. А по той бік озера, такою ж безперервною низкою, сідали. Пошматовані хмари то поглинали їх у своїх чорних надрах, то знову випльовували на закварцьовану долину узбережжя. Десь там, у глибині неба, схованого хмарами, над Савією плавав “СП-6” — гігантський космопорт для трансгалактичних зорельотів. Саме туди й мчали маленькі вантажники, поспішаючи спорядити в далеку путь двох старших братів. Кораблі стояли на швартових, націливши у безвість локатори, мовчазно стежили очима холодних ілюмінаторів, як до відчинених навстіж люків механічна рука крана підносить завмерлі ракети з вантажем.

Однією з цих ракет Пен повернувся на Савію. Він був так захоплений підготовкою до польоту і заглиблений у свої думки, що, побачивши в орнітоптері Сой, анісікілечки не здивувався.

— Ти не заздриш мені? — весело спитав Пен замість привітання.

— Чому я маю тобі заздрити?

— Дивачка, — знизав плечима Пен. — Адже я лечу. Розумієш? Ле-чу! Ти тільки подумай — скільки романтики! Це ж не просто розвідка. Ми йдемо на розшуки.

Сой похитала головою, скоса позираючи на блискуче плесо озера, що втопило у своїх хвилях одразу аж два сонця.

— Юліс розповідав мені. Боюсь, що це буде нелегко.

— Нелегко? — вигукнув Пен. — Ти, дівчинко, висловлюєшся не зовсім точно. Це буде неуявно важко! Хоч ми й запеленгували сигнали, але ж відстань космічна, і кут був занадто малий, щоб говорити про якусь точність. Через два дні ми вирушаємо, обидва зорельоти на шостому вже майже готові. Залишились дрібниці.

— Я теж просилася. Діо не дозволив. Він сказав… він сказав, що я там буду зайва… Це правда, що сигнали належать землянам?

— Інакше ключ, можливо, й не дався б нам у руки. Принаймні, не так швидко. Невідомий не назвав себе або ж ми не все прийняли, та Юліс згадав, що саме в тому районі зник безвісти їхній зореліт “Аргонавт”, його повів дуже молодий капітан, батько капітана “Серпа”. Тебе, мабуть, дивує, чому він вдався до такої стародавньої системи, та, бачиш, дівчинко, у Космосі всяке буває. Хтозна, може у нього під руками більш нічого не лишилось. Єдиний вихід — найпростіші імпульси…

Вдалині, осяяні перехресним промінням, палахкотіли дахи столиці. Орнітоптер, плавко, мов справжній живий пта% помахуючи крилами, клюнув носом і стрімко шугнув униз.

— Навіщо два зорельоти? Дубляж?

— Ну, це не так уже й важко здогадатись, — буркнув Пен, шукаючи в кишенях свого нейрографа. — Куди я його подів? От лишенько… Один з них призначений для землян. Певно ж, вони захочуть повернутися додому, як ти гадаєш? На випадок удачі, з ними полетять і двоє наших.

Не будь Пен такий заклопотаний, він помітив би, як здригнулися плечі Сой. Вона швидко відвернулась до ілюмінатора, і, коли знов заговорила, голос її лунав глухо:

— Може, ти тепер спитаєш, задля чого я прилетіла тебе зустрічати?

Пея розгублено закліпав віями.

— Ай справді, - промимрив він. — Задля чого? Я й не подумав, пробач… Щось трапилося?

Сой мовчала.

— Я хочу, щоб ти відмовив Юліса летіти в цю подорож. Я дуже прошу тебе…

— Але ж це неможливо! — рвучко обернувся до неї Пен. — Він потрібний там, конче потрібний!

— Ви цілком можете обійтися без нього, навіть якщо вам вдасться знайти землян. Цілком!

Пен нервово скуйовдив густу шевелюру і замислився.

— Це неможливо, — тихо заперечив він. — Коли ти не можеш його втримати, то що можу зробити я?

— Він хворий. Розумієш — хворий! Ніхто цього не помічає, але ж я бачу, я знаю це напевне! Юліс так змарнів останнім часом. Якась невідома хвороба нишком підточує його здоров’я. Коли я обережно натякнула йому про це. він тільки засміявся. Ти знаєш, як він уміє сміятися. Це красиво, і це водночас мене лякає. Мені здається, що той сміх щоразу нагадує: він не такий, як я, він чужинець з далекого, незнаного світу, він землянин, він зі мною поруч, але нас розділяє безмежний простір, і його не здолати жодному зорельоту. І мені стає страшно… Щоб заспокоїти мене, він згодився піти до лікаря. Лікар сказав, що Юліс цілком здоровий… Я не вірю — лікар міг і помилитися… Пен, друже, допоможи мені!..

Астроном схилив голову.

— Гаразд, я спробую. Але як? Та в мене язик не повернеться, щоб відмовляти Юліса від подорожі. Це ж так прекрасно! Невже ти не розумієш?

Тим часом орнітоптер м’яко опустився на зелену галявину біля розкішного саду Діо. Пен сплигнув на траву і подав руку Сой.

— Якщо Юліс справді хворий — він нікуди не полетить. Комісія просто не дозволить… Зажди, адже Юліс уже пройшов комісію, і вона видала йому офіційний дозвіл. Сой! — астроном рвучко схопив її за руки. — Скажи, скажи мені чесно: ти просто хочеш утримати його біля себе? Признайся!

Сой відсахнулася від нього, як ужалена. Пен побачив в її очах відчай. Буря промайнула в них, за хвилею хвиля, і під її ударами Сой знесилено схилилась йому на плече.

— Я… я не знаю. Так, це правда, я боюсь його втратити. Я вже втратила його. Давно. Можливо, ще того дня, коли він уперше ступив ногою на береги Грата. Не знаю… Мені страшно… Щось підказує: я більше не побачу його… Ніколи!

Жалість стискувала Пенове серце лещатами.

— Ну, ну, облиш, дівчинко. Так не можна. Не мож-на… Зараз ми підемо з тобою… Знаєш, до кого ми підемо? — він розмовляв з нею, як з малою дитиною, сам цього не помічаючи. — Ми підемо до Лоса.

Пен сам злякався своїх слів. Майнула думка: “Що я ляпнув? Адже Лос досі кохає її. Чи зручно звертатися з таким проханням саме до нього? Хіба не Юліс став йому на путі?”

— Що може зробити Лос!.. — безнадійно промовила Сой.

— Ну, це ти не кажи! — зрадів Пен. — Лос чудовий діагностик, ти забула? Він дивиться сни людини і майже безпомилково визначає не тільки її душевний настрій, але й найменші відхилення у функціях організму. Його новий поліскоп водночас демонструє сон і реєструє всі сигнали, що надходять у мозок з організму. Два тижні тому Академія схвалила цей чудовий апарат. Тільки це треба зробити якось, щоб Юліс не знав…

Сой зробила невиразний жест рукою.

— Хай буде так, я згодна… А зараз, Пен, друже, залиш мене — я хочу побути одна…

6

Лос вимкнув поліскоп і замислено споглядав, як тьмяніє екран. Блимнула в центрі остання іскорка, як жарина у згасаючому багатті, і в ту ж мить кімнату залляло світло.

Лос поволі підвівся з крісла і попрямував до стіни навпроти. Він йшов і думав про те, що було б ліпше, якби Сой в цю хвилину кудись вийшла. Вперше йому не хотілося бачити цю дівчину — своє втрачене кохання. Досі він вважав, що мужність потрібна лише там, у Космосі, де загін сміливих волонтерів готується запалити ще одне сонце. Там можуть бути несподіванки, там підстерігає смерть. А зараз Лос волів би бути краще там, на Грутані.

Стіна безшумно розступилася перед ним. Його чекали. Діо тримав у руках малесенький відеофон — він не поривав зв язку з “СП-6”. Пен занотовував на нейрограф якісь свої міркування; ще кілька чоловік стиха про щось розмовляли. Та Лос їх не помітив, або ж помітив не більше, ніж стільці, на яких вони сиділи. З глибини кімнати на нього дивилися великі очі Сой. Він побачив у них чекання і тривогу, виклик і надію. Надію, яку він, Лос, мав зараз зруйнувати, вбити. Йому хотілося, страшенно хотілося збрехати, будь-що збрехати, аби тільки жила ота надія. Але він сказав:

— Сой! Ми б езпорадні… Його кличе Земля… Це її голос не дає йому спокою.

Надія згасла в очах дівчини, і Лос встиг подумати, що згасла вона, як остання іскорка на екрані поліскопа.

Сой кинулася до нього, похитнулась, наче їй забракло повітря.

— Ти…ти сказав неправду, Лос. Ти заздриш йому… Я тобі не вірю! Не ві-рю-ю…

Лос сумно схилив голову і вийшов з кімнати. Через півгодини він вилетів на Грутан.

Леонід Залата УЩЕЛИНА СИНІХ ТУМАНІВ

Надвечір мене викликав Кайдаш. Він сидів, низько схилившись над столом, і розглядав крізь лупу шматочок бариту. Барит був як барит, хіба що покраплений зеленими жилками сурми. Оцю Кайдашеву звичку ми знали давно: розмовляючи, він завше крутив у руках який-небудь мінерал.

В Усть-Казгані, де наша партія цілий місяць просиділа відрізана від усього світу весняним бездоріжжям, Сашко підкинув йому зразок натічного гематиту, так званої “червоної голови”. Поверхня гематиту нагадує скам’янілі бульбашки. Сашко на кожній такій бульбашці видряпав таємничі знаки, позатирав їх, аби заплутати сліди, і непомітно підкинув Кайдашеві на стіл. В замкову щілину ми спостерігали, як Кайдаш, нічого не підозріваючи, підсунув до себе “червону голову” і — завмер, наче такса, що зненацька ткнулася носом в перепелине гніздо. Я гмикнув і заробив від Сашка штурхана. Кайдаш то блід, то червонів: видно, його мучили сумніви. Мабуть, Сашко перестарався, бо “професор” (так ми прозвали його за борідку клинчиком) кінець кінцем збагнув, що це чиясь витівка, і пошпурив гематит у відчинену кватирку.

Ми сподівалися, що після цього Кайдаш позбудеться “мінеральної звички”, котра всіх нас дратувала. І дарма. Наш начальник вдав, нібито нічого не сталося.

Одначе, все це не має стосунку до загадкової історії, яку я хочу вам розповісти. Я вже сказав, що надвечір мене викликав Кайдаш.

— Передай “хвости” Ізотовій, — сказав він так, наче ми про все давно домовилися. “Хвости” означали незакін-чені справи. — Ти коли-небудь бував в Ущелині синіх туманів?.. Маєш нагоду.

— ?

— Вранці за тобою заїде машина.

— А де вона, ця ущелина?

Кайдаш, нарешті, підвів голову. Рогові окуляри сповзли на кінчик широкого носа, поділеного канавкою на дві рівні половинки, обличчя зробилося добрим, зовсім не начальницьким, і мені спало на думку, що з Кайдаша був би неабиякий батько. І тут же я згадав, що дружина покинула його після першої ж експедиції, яка затяглася на цілих два роки. Всі ми знали, що Інка Ізотова не байдужа до нашого “професора”, та сказати про це йому не наважиться, а сам він сліпий, коли йдеться не про мінерали. Зате геолог з Кайдаша неперевершений…

Здається, я знову відхилився. Сьогодні думки мої якось стрибають, і я ніяк не можу зосередитися.

Розмова з Кайдашем була недовга. Ще до кінця робочого дня я встиг побувати в Інки, виписав на складі з півдесятка толових брусеників, детонатори, бікфорд і помчав додому. Мене пекла нетерплячка похвалитися перед Сашком — ми парубкували в одній кімнаті.

Сашка я застав у ліжку — в руках якийсь фоліант, ноги навхрест під стелю, через дірку в шкарпетці світиться п’ятка. Я вже відкрив рота, щоб похвалитися, та не встиг — Сашко ляснув долонею по фоліанту й підхопився.

— Ти тільки послухай! Ти знаєш, що тут пишеться? Що там писалося, я не знав, та не дуже й хотів знати, зате я добре знав, що найменше зло — це терпляче вислухати Сашка, тоді він скоріше відчепиться. Тим-то я кинув свій рюкзак у куток і зобразив на обличчі стовідсоткову зацікавленість.

Сашко сидів розпатланий, циганські очі палали і могли б когось налякати, тільки не мене. Я уявив собі, як Інка сушитиме голову над моїми карлючками і хоч-не-хоч змушена буде піти до Кайдаша, бо тільки він читав їх так, наче вони були написані його рукою. Щоправда, це не заважало йому картати мене на оперативках і погрожувати наказом, де мене буде зобов’язано разом з геологічним молотком носити друкарську машинку.

Тут я похопився, що зовсім не слухаю Сашка.

“…І коли привели Дангура в шатро, великий князь Святослав Ігоревич зустрів його вельми ласкаво, підвівся назустріч і вказав на м’який ослінчик проти себе.

— Сідай і звесели мою втомлену душу, — сказав Святослав. — А ти, Северине, розтлумач мені кожне його слово. А ти, Теренцію, запиши, щоб ми мали змогу, повернувшись у стольний Київ, всолодити серця княгинь пригодами.

Я вклонився великому князю і виконав його волю. Пергамент, де було записано півсотні мисливських історій, які так полюбляв Святослав, загинув, коли на нас зненацька напали яси¹. Я сам був поранений і мало не опинився в полоні. Тепер, доживаючи божою милістю свій вік у Візантії в спокої й достатку, я хотів би відновити все, що колись почув, хоч пам’ять мене уже зраджує, а рука не слухається.

Дангур, славнозвісний касозький мисливець, так почав! свою розповідь:

— Великий князю руський Святославе, твої воїни захопили мене підступно, ти прийшов у мою країну з мечем і проливаєш кров моїх братів. Якщо ти завтра відпустиш мене на волю, я зберу військо і битимуся з тобою, доки не прожену додому або загину. Тепер кажи — розповідати?

Северин закляк з відкритим ротом, боячись переказувати князеві зухвалі слова полоненого касога.

— Ну! — притупнув ногою Святослав.

Тлумача він вислухав, насупивши брови, очі його іскрилися. Ми сиділи тихо, як миші, бо страшний у своєму гніві великий князь Святослав Ігоревич. Та все минулося гаразд. Князь заспокоївся, тільки голос його пролунав хрипко, коли він сказав:

— Я слухаю тебе, Дангуре.

І Дангур почав:

— Тобі, князю, сказали правду — я мисливець. Мені доводилося зустрічатися сам на сам з барсом, ведмедем і навіть тигром. Але розкажу я тобі пригоду, яка була не зі мною, а з моїм далеким пращуром. Мені розповів її мій дід, а дідові його дід, а йому теж дід. Одне слово, було це так давно, що й не знаю, коли. Мій народ жив тоді далі на південь, у передгір’ї.

Одного разу в селище, де жив мій пращур, прийшов чужий. Ніхто не знав, звідки і задля чого він прийшов, тим-то І зустріли його насторожено. Одяг на ньому був небачений, і та й сам він не скидався ні на друзів, ні на ворогів мого народу, його так і прозвали — Чужий, тим паче, що не знав він по-нашому ні слова. Ніхто, однак, не торкнув його й пальцем — зброї у Чужого не було, а закон забороняв переслідувати людину, яка прийшла з миром.

Цілий день ходив Чужий по селищу, роздивлявся, слухав розмови. А коли настав вечір, вождь наказав моєму пращурові нагодувати приблуду і дати йому притулок на ніч.

Який же був здивований пращур, коли вранці Чужий раптом заговорив. Голос у нього був трохи чудний, він клекотів, наче орел, одначе все можна було зрозуміти. Чутка, що Чужий заговорив, хутко облетіла селище. Жрець² взяв папірус, — коли він хотів у чомусь переконати неписьменного вождя, то брав з собою священний папірус, — пішов до вождя і заявив, що Чужий — підступний ворог, вчора він вдавав, начебто не знає мови, а сьогодні заговорив. Так хитрувати може тільки людина з лихими намірами.

Тоді вождь наказав привести Чужого і спитав його:

— Хто ти? Навіщо ти удавав, ніби не знаєш касозької мови?

Чужий сказав, що він прилетів з неба, мови й справді не знав, а за вчорашній день навчився.

Вождь розгнівався на таку відповідь, але він був мудрий вождь і не хотів, щоб хто-небудь міг закинути йому несправедливість.

— Ну що ж, коли ти справді прилетів, — глузливо сказав він, — то покажи мені, як ти літаєш.

Чужий почав говорити щось незрозуміле, показував на небо, на гори, і тоді вождь зробив воїнам знак. Виконати наказ вони не встигли, бо саме в цю хвилину в селищі зчинився переполох. Верещали діти, жінки, воїни кидали мечі й списи і щодуху втікали — ніхто ще ніколи не міг перемогти страшного звіра, який гігантськими стрибками мчав по вулиці і крутив на всі боки червоною пащекою. Це був плямистий когра³ — велетень, яких не бачив світ. Він жив неподалік у горах, і, коли виходив на полювання, все живе тремтіло, ховалося або тікало.

Жреця — як вітром здуло, він навіть упустив папірус. Вождь сполотнів, а мій пращур кинувся навперейми і метнув спис. Спис застряв у густій шерсті, страшні лапи потрощили його на друзки, пазури майнули над головою мого пращура. Він так розгубився, що навіть не втікав. І тоді вперед виступив Чужий, щось вигукнув, і в його руках спалахнула блискавка. Жахливий рев кинув людей у піт, але це вже був гук смерті — когра важкою брилою гепнувся на землю.

Довго ніхто не вірив у його смерть, аж поки Чужий не наступив на пащу ногою. Тоді вождь наказав сурмити в сурми і привселюдно оголосив, що Чужий — великий воїн і що він, вождь, віддає за нього свою дочку. Народ схвально загомонів, після пережитого страху всіх охопила радість, та й весілля обіцяло неабиякий бенкет.

Чужий вдячно схилив голову перед вождем і… відмовився. Зойк, наче осінній вітер, пролетів по натовпу. Це було неймовірно. Вождь, сам вождь пропонував свою доньку в нагороду якомусь нетязі-воїнові, а той відмовлявся. Такого ще не було.

Вождь розгнівався, він не міг знести образи. Якби не туша мертвого когра перед очима, він наказав би негайно відрубати голову зухвалому чужинцеві. Та вождь довів ще раз свою мудрість: розпорядився оббілувати тушу і відпустити людей по домівках.

Все це сталося так швидко, що нікому й у голову не стукнуло спитати Чужого, де він взяв блискавку і хто ж він насправді, коли вміє нею орудувати. Тільки вдома насмілився мій пращур. Чужий не зрозумів або ж удав, що не зрозумів запитання. Відмовився від їжі й сидів, схилившись над священним папірусом жерця. Він не знав, що над його головою вже збирається гроза. Вождь не прощав образи. Прийшли вночі воїни і зв’язали сонного Чужого міцними воловими жилами, його не вбили одразу, бо жрець напо/іг на урочистій страті. Тим-то чужинця приволокли до жертовника і кинули до ранку просто неба.

Всі спали, не спав тільки мій пращур. Йому було шкода Чужого, свого рятівника. І пращур зважився — потайки підповз до жертовника і перерізав волові жили.

Вождь страшенно лютував, коли вранці довідався про втечу. Він поклявся, що віддасть дочку, лише за того, хто знайде втікача живого або мертвого, а Чужого проголосив боягузом. Всі, звичайно, знали, що Чужий не боягуз — хіба боягуз переміг би плямистого когра? Але про юну доньку вождя мріяв не один молодий воїн, і з першим промінням сонця навздогін втікачеві вирушив загін сміливців.

Вони повернулися через багато днів, ці воїни, пошуки були марними, а те, що розказали вони, було схоже на казку.

Воїни дуже скоро наздогнали Чужого і довго переслідували, все далі заглиблюючись у гори. їм мало не вдалося схопити втікача, коли він, знесилений, лежав долілиць і пив воду з озерця, на березі якого росли велетенські сосни. Щось застерегло Чужого від небезпеки, бо він миттю схопився, і знов, як тоді у селищі, в його руках спалахнула блискавка. Із страшним гуркотом, наче стесані мечем циклопа, сосни повалилися на скелі, мало не подавивши воїнів. Чужий стрибнув з високого урвища і, мабуть, дуже забився, бо довго лежав нерухомо. Але ніхто вже не наважувався наблизитися до нього. Потім він все ж таки звівся й пішов похитуючись углиб ущелини, а воїни слідом за ним.

Ось тут і почалася казка. В ущелині воїни побачили гігантську чорну кулю, таку чорну, що її чорноту й порівняти було ні з чим. Чужий ходив біля неї, тримав у простягнутій руці блискавку, під ногами у нього горіло каміння. А потім куля поглинула Чужого і легко, як пір’їна, злетіла в небо. Перелякані воїни кинулися врозтіч.

Так Дангур закінчиз свою розповідь, а Святослав сказав:

— Ти розповів цікаву історію, я задоволений. Мені говорили, що ти кмітливий мисливець, а я бачу, що, крім того, ти ще й хоробрий воїн, раз не побоявся мені, Святославу, мовити правду в очі. А йду я з Хазарського моря на Тмутаракань до людей руських і не моя вина, що яси і касоги чинять мені перешкоди. Я хотів би тебе нагородити. Ти збираєшся зі мною воювати, тому я не дам тобі меча, але ось щит, хай він тобі вірно послужить.

І князь Святослав Ігоревич подарував Дангуру щит з свого плеча і наказав відпустити його з миром і почестями…”

— Ну, як? — спитав Сашко і знов ляснув долонею по фоліанту.

— Де ти оце доп’яв?

— Переклад? Розумієш, якийсь грек відкопав у монастирі купу стародавніх візантійських рукописів, і от маєш — серед них і пергамент старого Теренція. Зверни увагу — Теренцій назвав касогів. Це ж тут десь зовсім близько. Як ти гадаєш, хто був отой Чужий?

Я знизав плечима.

— Хіба мало на світі казок?

Сашко подивився на мене, як на хворого, з неприхованим співчуттям.

— Ну й сухар же ти, Сергію, — достоменний ангідрид непевного кольору.

— Еге, — згодився я, — кальцій-ес-о-чотири, на солянку не реагую.

— Під три чорти! — спалахнув Сашко. — Тут пахне таємницею, а він… Невже твоє черстве серце…

— Слухай, Сашерлок, мені зранку в дорогу, я не проти того, щоб виспатись. Не заперечуєш?

Отим Сашерлоком я доконав-таки Сашка, бо він, не чекаючи, поки я хоч роздягнусь, клацнув вимикачем і бухнувся в ліжко.

Почулося хропіння, яке аж ніяк не могло ввести мене в оману. Я добре знав, що Сашко й не думає спати. Справді, хропіння як почалося, так само раптово й припинилося.

— А що, ти кудись їдеш?

У голосі не було й натяку на сон.

— В Ущелину синіх туманів.

— Щастить же декому, а я вже півтора місяця на етикетках. Бісів професор, мабуть, здогадався про “червону голову”…

Одне слово, примирення відбулося, і на світанні, коли під вікнами тутукнула машина, ми все ще лаяли Теренція на всі лади і обзивали недолугим істориком, бо хіба справжній історик випустив би з рук таку нагоду? Може, Дангур знав більше, ніж розказав Святославу?

Мені здалося, що я заснув ще до того, як вмостився під брезентовим дашком замурзаного “газика”, а коли прокинувся, сонце вже збиралося полуднувати, наша вертлява машина нанизувала петлі, піднімаючись у гори. Хоч я сидів у шофера за спиною, він одразу ж помітив, що я прокинувся, і обернувся. Зуби його блиснули в усмішці.

— Я думав, тільки наш брат може заснути в таку гойданку! Вперше у цих краях? — Либонь, шоферові набридло півдня везти сонного пасажира і тепер йому не терпілось надолужити прогаяне: — До Арчли ще п’ять або шість буде, тільки ж ми не поїдемо в правління. Шалва Андрійович сказав: вези прямо на парники.

“Газик” обігнув гостроверху, наче покрапану рудою фарбою, скелю, і моїм очам відкрилися приземкуваті будівлі уздовж вузької звивистої долини. В центрі долини виблискувала під сонцем річечка, — щоб перестрибнути, і розганятись не треба. Там дзеленчав дзвіночок, паслися вівці.

Машина спинилась біля котеджу. Здається, це було єдине житло в долині. Принаймні, іншого я не помітив. Будиночок нічим не був огороджений івзагалі справляв таке враження, ніби ще вчора його тут не було, а оце вночі хтось приніс і поставив.

На мій стукіт двері одразу ж відчинив стрункий хлопчина. В передпокої було темнувато, і знадвору я не розгледів його обличчя.

— О, я знаю, ви геолог!

— Цілком можливо, — сказав я несподіваним для самого себе басом. — Мені потрібен Сандро Катіані, завідуючий парниковим господарством. Мабуть, це не ви?

— Ні, не я, це мій тато. — Хлопчина стримував сміх. — Заверніть за ріг, ліворуч, він там. Чи, може, гукнути?

Я буркнув щось не дуже ввічливе і пішов шукати господаря. Він і справді сидів за своїм котеджем під парусиновим грибком, щось майстрував. В зубах його стриміла довжелезна люлька. Копиця густого волосся, кошлаті брови, коротко підстрижені вуса — все було чорне, як крило ворона. Побачивши мене, Сандро мовчки відклав убік інструмент і люльку, витер об фартух руки. Ми познайомилися.

Все, що він розповів мені, я вже знав від Кайдаша Взимку колгоспні парники обігрівалися гарячим джерелом, а воно ні з того, ні з сього раптом висохло. Тепер не біда, але ж зима не за горами, шкода, якщо парники доведеться закривати: вони давали неабиякий прибуток. Сандро думав, що обвал, ходив аж до Ущелини синіх туманів. Та ні обвалу не знайшов, ні джерела, ні навіть туману. Раніше в ущелину і з ліхтарем було не поткнешся. На лихо, ще й ногу вивихнув.

Я шкодував, що не довідався на сейсмічній станції, чи не було за останній тиждень підземних землетрусів, хоча б невеличких поштовхів.

— Звідси подзвонити можна?

— Найближчий телефон в Арчли. Давайте, мабуть, пообідаємо, а потім побачимо, що робити далі.

Я хотів відмовитися, але передумав. Хтось казав мені, що верховинці страшенно ображаються, коли нехтують їх гостинністю. Не менш, мабуть, образився б і мій шлунок, бо за дорогу я дуже зголоднів.

Проклинаючи хвору ногу, Сандро пошкутильгав до хати і невдовзі повернувся, везучи поперед себе низенький столик на коліщатах. На столику був кухоль с кислим вином, шмат бринзи, овеча грудинка і цебрик з залитим холодною водою виноградом.

За обідом Сандро мовчав. Оскільки я не знав тутешніх звичаїв, то мовчав і я, аж поки мій погляд випадково не впав на рожевий камінчик, що виднів з-під кинутого на землю фартуха. Я одразу ж забув не тільки про звичаї, а й про елементарну чемність.

— Гейзерит?! Де ви його взяли?

— Подобається? Душевний камінь. — Він так і сказав: душевний. — Там, в ущелині, надибав. І от… бавлюся.

Сандро соромливо підняв запорошений фартух, і я побачив шматки гейзериту, а серед них квітку. Це була квітка чарівної краси, мистецьки виточена з ніжно-рожевого каменю. Кожна пелюсточка, кожна жилочка були як живі, мені здалося, що у серцевині я забачив крапельки роси. Квітка не скидалася на жодну з відомих мені в житті, і все ж вона була дивовижно гарна, наче з якоїсь казки.

Я потис руку Сандро і, либонь, цим збентежив його остаточно, бо він одразу ж вихилив кухоль до дна.

— То як? Може, завтра? Не горить…

— Чого ж завтра? До вечора ще далеко, — сказав н. Чи кам’яна квітка подіяла на мене, чи, може, випите

вино, але я відчував потребу діяти негайно В ту хвилину я менш за все думав про джерело, мене хвилював гейзерит. Мабуть, в Ущелині синіх туманів колись був гейзер, це було цікаво.

— Жаль, я не можу з вами піти, — сказав Сандро. — Клята нога… Але я знайду вам супутника. Ті-іно-о!

Можете уявити моє становище, коли на його голос прибіг хлопець, той самий хлопець, з яким я так поважно розмовляв у передпокої і який виявився дівчиною. Добре, що Сандро дивився на неї, а не на мене, бо я ладен був провалитися крізь землю. Дівчина була в блузі з відкладним комірцем і спортивних штанях, та й підстрижена по-хлоп’ячому, не дивно, що я й переплутав.

— Моя донька, — сказав Сандро. — Вона збирається в Ласхі. Тіно, товариш геолог хоче йти в ущелину. Вам по дорозі.

Отак вийшло, що невдовзі ми вже прямували вдвох уздовж річища. Задля порядку я почав свій маршрут від крихітного штучного озерця, звідки взимку гаряча вода подавалася трубами в парники, а влітку стікала в річку. Мабуть, і людина не зуміла б так відшліфувати каміння, як це зробила вода. Іноді скелі збігалися, тоді доводилося ступати на слизьке дно, і я сушив голову, як у таких випадках годиться: йти самому вперед чи, може, проп/скати дівчину. Дуже скоро я пожалкував, що взяв з собою рюкзак. На розвідку можна було б сходити і без нього. Тим-то я зрадів, коли Тіна несподівано всілася верхи на білий, зернистий, наче з солі, валун.

— Перепочинемо?

Стояла тиша, ні вітру, ні шелесту. Щоправда, і шелестіти тут було нічому — голі скелі, лиш подекуди вкриті жухлою травичкою. Високо в небі безшумно кружляв орел.

— Ви не розгнівалися на мене за ту розмову через поріг?

Дівчина приснула в кулачок.

— Я ж бачу, що ви не з тих, як їх… індиків.

— Індиків?

— Еге ж, індиків, — з задоволенням повторила Тіна. — Приїздив до нас торік один такий індик. — “Я бальнеолог… Хто дозволив таку воду в парники?”. Набундючився, сміх та й годі. Тато каже: “Але ж ніхто й не забороняв!” Він тоді подивився скоса і белькоче: “Відсутність заборони ще не означає дозвіл. Ясно?”.

— Ну, і чим же скінчилося?

— А нічим. Взяв аналізи, поїхав, і ні слуху, ні духу… А як вас звати?

— Сергій.

— Сергій. Серго… Що ж, годиться.

— Для чого годиться? — сторопів я.

— Ні для чого, просто так, годиться і все.

— Й на тому спасибі…

Я вже встиг трохи придивитися до Тіни і мусив визнати, що хлоп’яча зачіска їй до лиця. Коли вона всміхалася, брови якось кумедно підстрибували, а між верхніми зубами світилася щербинка. Незабаром я вже знав, що її маму замучили фашисти в сорок другому, що вона вчиться в інституті, а на літо приїхала до батька. А на те літо й зовсім повернеться додому, бо вчитися її посилав колгосп. Як візьметься до діла, то Шалва Андрійович не знатиме, куди й дівати овочі, бо хіба ж то зараз парники? Так, одна назва, все робиться абияк, без науки — батько ж ніде не вчився. А оце зараз іде в Ласхі тітку провідати…

Тут Тіна зупинилася.

— А ви повернете нам джерело?

— Для чого ж тоді мене прислали? — бовкнув я, хоч насправді не був певен, що впораюся з цим.

— Дивіться ж мені! Ловлю на слові…

Ми пішли далі. Скелі все крутішали, грізно нависали над головами, затуляючи собою небо, блідо-блакитне, як старенька вилиняла ковдра. Заросле чагарником бескеття зливалося в суцільний лабіринт. Можна було лиш дивуватися, як струмок ні разу не впав з урвища, обминув усі яруги й пробився в долину.

Ущелина вигулькнула з-за повороту зненацька. Гори затисли її — голу, ні травинки — рудими боками. В мене одразу з’явилося відчуття тісноти, наче я заліз у глибокий колодязь. На сході ущелина закінчувалася зовсім вузькою щілиною, одразу ж за нею починалися схили конічної гори, здалеку схожої на згаслий вулкан.

— Шкода, — зітхнула Тіна. — Досі тут було так гарно і… страшно. Пірнеш у туман і ступаєш, як сліпий. Все здається, ніби йдеш не в той бік. А туман синій-синій, клубочиться, сповзає в яруги, на очах у тебе народжуються й гинуть химерні потвори. І все в такій тиші, що вуха починають боліти. Слово честі, шкода…

Дівчина крутнулася і зникла за бескеттям. Вже здалеку я почув: “Прощай, геолог, кріпись, геолог, ти вітру і сонцю брат…” Я подумав, що верховинці таки й справді хоробрі люди, бо он яке дівчисько і те не побоялося йти одне через гори. І розсердився на себе, бо стояв, як бовдур, коли Тіна прощально махнула рукою.

Висхле річище зникло поміж бурим камінням. Я кинув рюкзак і побіг до цього каміння. Воно було в якихось на-ростах-бурульках, шишечках, хитромудрому мереживі. Все довкола вигравало безліччю рожевих відтінків — тьмяних, наче присипаних пилюкою. Досі я й не підозрівав, що один-однісінький колір може мати таку силу-силенну нюансів. Гейзерит! Так ось де Сандро роздобув його для своїх квіток. Я знав, що кремній відкладає чи не кожне гаряче джерело біля витоку, але стільки!..

Сонце зачепилося за гірський зубець, це нагадало мені, що в горах швидко сутеніє, я мушу поспішати. Насамперед, я відбив кілька зразків гейзериту і сховав їх у рюкзак. Потім навколішки обстежив каміння і дійшов висновку, що лежить воно тут непорушно споконвіку, отже, про обвал не може бути й мови. Або джерело вичерпало свої запаси, або ж винні якісь підземні зрушення. Я приклав вухо до землі і почув гуготіння — в карстових тріщинах клекотіла вода.

Все ж я вирішив спробувати щастя. Довго не знаходив підходящої місцини, щоб закласти толові шашки. Аж голова розболілась, поки примостив їх прямо в кратері, звідки ще недавно витікало джерело. Я вклав детонатори, встиг уже й шнури підпалити, як тут мене заканудило, світ потьмарився в очах. Тільки тепер я зметикував, що надихався з кратера якихось газів. У голові стугоніло, перед очима все пливло, неначе я щойно зійшов з каруселі. Не знати для чого я обійшов кам’яні брили праворуч і опинився на рівному базальтовому майданчику, з одного краю “облицьованому” гейзеритом. Ноги підкосилися, у мене ледве вистачило сили підповзти вбік, і я простягнувся долілиць, вчепившись пальцями в каміння.

Невідомо, яким побитом це сталося, — чи майнуло хвилинне просвітлення в отруєному мозку, чи був це якийсь підсвідомий імпульс, та раптом до мене дійшло, що мої пальці вчепилися в якісь заглибини правильної форми. Я обмацував їх так, ніби в цих рівчачках був мій порятунок. І хоч в очах пливли жовтогарячі кола, я все ж бачив, що весь базальт вкруг мене помережений рядками випалених літер. Письмена були зовсім незнайомі, але що це були письмена, я не сумнівався. І саме випалені, бо так бездоганно, так ювелірно не міг це зробити жоден різець.

Чи довго я бачив письмена, не знаю — це було, як у кіно: вони прояснилися з напливу, а потім їх заволокло туманом. Мене знову занудило. Тут я згадав, що треба будь-що доповзти до скелі, бо ось-ось гримне вибух, і сіпнувся на ліктях. Саме в цю мить земля задвигтіла, в повітрі засвистіло каміння, в обличчя війнуло жаром. Я повз, не розбираючи куди, мене доганяли потоки гарячої води і клубки пари. Якась крихта свідомості ще пульсувала, і вона ще здатна була схопити: сталося те, чого я не передбачив, — ударив гейзер. Вода кипіла піді мною, обличчя пашіло, а руки, поки я доповз до скелі, - суцільні рани. Останнє, що я встиг подумати, були невідомі письмена… Потім з туману вигулькнув захеканий Сашко.

— Ага, ось де ти! — гукнув він. — Розлігся, як на тещиній перині. Шукають тебе третій день. Чуєш, Сергію, ти мав рацію, письмена таки випалені. І знаєш чим? Я зробив термотекстурний аналіз. Вони випалені… лазером.

— Що ти верзеш? Яким лазером? — перепитав я і побачив на Сашковому обличчі знайоме співчуття.

— Пам’ять у тебе куряча, Сергію. Хіба ти вже забув рукопис Теренція і розповідь Дангура Святославу?

— Ну то й що?

— А те, що ми розшифруємо ці письмена. Сандро сказав мені, що це давня касозька мова. Ми знайдемо людину, яка прочитає цю таємницю. Я певен, їх випалив Чужий, той самий, що “блискавкою” убив ту звірюку.

Після цієї тиради Сашко кудись зник, а натомість з’явився Сандро, почав показувати мені кам’яні квітки і картав за те, що я знов спричинив в ущелині туман. Він, Сандро, тепер не зможе відшукати камінців для своїх квіток.

Поки я його слухав, мені дуже захотілося спати, я міцно заснув, а коли прокинувся, побачив себе в ліжку, руки й обличчя мої були сповиті бинтами, для очей лишалася вузенька щілина, я дивився крізь неї й нічого не міг второпати.

Двері відчинилися, я почув незнайомий голос:

— П’ять хвилин і ні секунди більше.

І Сашкову відповідь:

— Сестричко, лихі слова сказали ваші трояндові вуста. Я мав халепу народитися філософом, отже, для мене й секунда дорівнює вічності.

В щілину зазирнули лукаві циганські очі. “Зараз він підморгне”, - подумав я, і Сашко підморгнув.

— Як поживає твоя ущелина? — весело спитав він. — Кажуть, один необережний геолог постукав у хату до Плутона, а той розгнівався й ошпарив його окропом.

Я спитав, де Сандро і якого біса він, Сашко, без угаву гасає туди-сюди, до пуття й поговорити ніколи.

— Це я гасаю? Клянусь залізним колчеданом, я зану-дився над етикетками. Кайдаш дихнути не дає…

— А Сандро? Куди він подівся?

— Здорово ж тебе… — промимрив Сашко. — Ну, нічого, Сергію, ти не хвилюйся, лікар обіцяє днів за три поставити тебе на ноги і тоді хоч на Тянь-Шань.

Тільки тепер я збагнув, що лежу в лікарні, що Сашко й справді нічого не знає, а розмова з ним мені приснилася або ж це була галюцинація. Я сіпнувся, щоб сісти, і одразу ж упав на подушки — пекучий біль принизав моє тіло. Я застогнав.

Сашко заметушився і занепокоєно зиркнув на двері.

— Ти лежи, лежи, тобі не можна… І, будь ласка, тихіше, бо мене виженуть. А, може, покликати лікаря?

Я не ворушився, заплющив очі, прислухаючись, як гаряча хвиля згасає, холоне, тільки шкіра геть уся — з голови до ніг — свербить так, ніби мене доїдають москіти.

Ось так, з заплющеними очима, я розказав Сашкові все, що сталося зі мною в Ущелині синіх туманів. Як я натрапив на випалені у базальті письмена і як гейзер мало не зварив мене там живцем. І про сон чи, може, галюцинацію — не знаю, що воно в біса було.

Сашко довго мовчав, потираючи долонею лоб.

— Слухай, Сергію, — сказав він чомусь пошепки, — а ти не думаєш, що твої галюцинації почалися трохи раніше? Ну, ще до того, як ти знайшов оті… - Сашко ковтнув слину, — письмена?

Я ображено відвернувся

— Гаразд, гаразд, я вірю, — заспішив Сашко. — Але ж тоді це… Що, коли й справді Чужий залишив землянам послання… Коли вірити Дангуру, а заодно й Теренцію, Чужий змушений був летіти передчасно. Не міг же він покинути Землю, не залишивши після себе ніякого сліду. Ну, хоча б для нащадків! Сергію, та чи варить твій казанок, що ми на порозі таємниці?

Останні слова він так гаркнув, що вбігла перелякана медсестра, і не допомогли ніякі благання. Уже біля порога Сашко обернувся.

— А знаєш, хто тебе витяг з того пекла? Оте дівча, почуло вибух і примчало…

Далі я не розчув, розгнівана сестра зачинила двері.

Он як! Значить, це Тіна… Як я не силкувався уявити її собі, нічого не виходило. Пригадувалося щось тоненьке, гнучке, як лозинка, а ще хлоп’яча зачіска. Я впіймав себе на думці, що мені хочеться побачити Тіну, і почервонів, хоч в палаті нікого й не було.

…Ці рядки я пишу ще в лікарні. Бинти вже зняли, та про виписку лікар не хоче й говорити. Щовечора прибігає Сашко, і ми сперечаємось до хрипоти, аж поки йому делікатно не вказують на двері. Приходив і Кайдаш. Нашого “професора” я ледве впізнав — він ніби помолодшав: зморшки на лобі розгладилися, чисто виголений, підстрижений, одяг напрасований. Та найбільше мене вразило, що від Кайдаша пахло не кислотами, а одеколоном.

— Інка, нарешті, зважилася, — шепнув Сашко. — Второпав?

— Бреши, — не повірив я. — Щоб Інка сама… Та ніколи!

— Що ви там шепочетесь? — поцікавився Кайдаш.

Сашко прикинувся заклопотаним.

— Та це… сперечаємось. Я кажу, що якби в альбіті окиси натрію замінити окисами берилію, був би чистісінької води смарагд. Як ви гадаєте, це можливо?

Довірливий Кайдаш одразу ж поліз у пастку і терпляче пояснив нам те, що ми й без нього добре знали. Перед тим, як попрощатися, Кайдаш сказав:

— Завтра в Ущелину синіх туманів їде комплексна експедиція Академії. Я одержав телеграму з проханням відрядити двох-трьох чоловік на поміч. Йому ось пощастило, а ти… Дуже жаль, але нічого не вдієш. Хоч тобі, Сергію, певно, й свербить якомога швидше зазирнути таємниці в душу. Хіба не так?..

Я удавано зітхнув. Не міг же я сказати нашому “професорові”, що ми з Сашком про все уже домовилися. Сьогодні вночі він потай принесе мені одяг. Експедиція без мене, звичайно, обійшлася б, зате я без неї вже не міг. Мене кликала таємниця.

Віктор Бурлай СИН ДОКТОРА КЛІРКА

Із свідчень Леві Хартлена

— Бачте, пане слідчий, я людина чесна, бог тому свідок, що за всеньке життя я ні разу не знався з поліцією. Я бідний торговець, моєї виручки кіт наплакав, аби на харч та в казну на податок. І мушу сказати, я справно сплачую, недарма податковий інспектор, як стрінеться, то завше ввічливо знімає капелюха. І батько мій, і дід торгували. Хартле-ни всі добували собі шматок хліба чесною працею. А щодо цієї справи, пане слідчий, то я все скажу, хоча по правді мені й сказати нічого. Так, я продав доктору Клірку пластмасову закладку фірми “Барсон і сини”. Чого ж не продати, доктор вельми симпатична людина. Кажуть, з ним якесь лихо скоїлося. Коли правда, то я щиро засмучений. Подробиці? Ну, які ж тут подробиці, пане слідчий. Був вечір, десь там уже на сьому годину, я збирався зачиняти свою лавку, коли це ввійшов доктор Клірк. Купив закладку і одразу ж пішов. Навіщо купив?.. Дивне запитання, пане слідчий, відомо для чого купують закладки. А доктор — людина страх яка вчена. Що було далі?.. Того вечора сіяв дощ, і доктор довгенько стовбичив у мене під вікнами, виглядав таксі. До Гроутауна миль шість або й сім — не близький світ. Він, бачте, купив там дім у якогось банкрота фермера. Так от, таксі кудись запропастилися, і я вже подумав, чи не запросити доктора на чашечку кофе, як тут нагодилася якась колимага, і він поїхав. Яка? Ну, з отих, знаєте, музейних ровесниць вимерлих мамутів… Ні, Клірк поїхав не один, в машині вже сиділа жінка, здається з дитиною. Все, пане слідчий, повірте Леві Хартлену, чесному торговцеві галантереєю. Хартлени завжди були торговцями — і батько мій, і дід, царство їм небесне… Що ви сказали? Я вільний?.. Вельми вдячний, пане слідчий, вельми вдячний. Маю честь…

Хроніка провінціальної газети “Стар”.

“Сьогодні вранці поблизу Гроутауна знайдено розбитий автомобіль. Загинули шофер — власник машини Річард Маклей — і його пасажирка, особу якої встановити не вдалося. Причиною катастрофи був на рідкість густий туман минулої ночі. Машина впала з урвища”.

Рей Грегорі — Гарольду Х’юду.

“Хелло, дружище Гарольд! Ти, певно, встиг уже мене й забути. І не диво — ось уже рік, як ми не бачилися, а писати було ніколи і ліньки. Щоправда, ти теж не можеш похвалитися любов’ю до епістолярного жанру.

Отже, ми квити, але зараз набирайся терпіння і читай листа, хоча він, можливо, й здасться тобі надто багатослівним.

Дідько його знає, мабуть, так уже влаштована людина.

Ледве стукне їй тридцять, як вона починає менше спати і більше філософствувати. А на біса, власне кажучи, філософствувати? Все одно кінець для всіх один, і нам не раз про це нагадували розкопки. Кістки однаково білі і в царів, і в пастухів.

Прочитавши ці рядки, ти, певно, подумаєш: захандрив твій Рей, втомився. І це буде правда — майже рік я нікуди не їжджу, і на мене все більше насідають спогади… Пам’ятаєш, як ми шукали амфори біля грецького узбережжя? Ех, і добряче ми тоді засмагли! А життя в горах з чарівними помічницями на обслідуванні сталактитових печер? Це була казка.

І знаєщ, дружище, з наших мандрівок проситься на світ божий один висновок: ми з тобою археологи-туристи і, мабуть, більше туристи, ніж археологи. Це, звісно, добре, та мені не дають спокою кістки.

До кісток фараона і зараз люди ставляться з більшою повагою, ніж, скажімо, до живого смертного, бо ці кісточки, що не кажи, а ввійшли в історію. Іноді історія здається мені великим деревом, біля якого юрмляться люди, прагнучи зробити на його стовбурі зарубку. Декому вдається протовпитися й зробити цю зарубку, маленьку чи велику — кому яка під силу.

Слухай, друже, а чом би й нам не протовпитися вперед?

Недавно по дорозі між Харнвортом і якимось маленьким містечком (назва вилетіла з голови) я бачив рідкісне дивовисько: за здоровенним парканом стояла людина. Але яка! Вона височіла над тим парканом метра, мабуть, на два, не менше, сягаючи головою до верхівки клена. Спершу я подумав, що винне бренді, якому того ранку я віддав щедру данину, та щось усе ж таки змусило мене зупинити машину. Невдовзі я почув голос за парканом:

“Поменше швендяй, Піт! Твої кісточки ще надто крихкі”.

Я припав до щілини в паркані і скам’янів. В саду стояла людина неймовірного зросту. Та найбільше диво, що це був підліток, зовсім юний хлопчисько! Уявляєш?

Якби ми з тобою були газетярами, то мали б неабияку сенсацію. Та на який біс нам дешеві сенсації, чи не так? Ось тоді я й подумав: “А чи не можна саме тут зробити “зарубку на дереві”?

Дружище Гарольд, ану пометикуй. Що коли два археологи… А втім стоп — тут потрібна конфіденціальна розмова. Як казала Кет — пам’ятаєш Кет? — розмова на вушко.

Загалом приїжджай. Якщо тебе не звабить моя ідея (а я гадаю, ти схопишся за неї обома руками), то хоч розіп’ємо пляшечку старого бренді.

Безпробудно твій Рей Грегорі”.

З щоденника доктора Клірка

1грудня. Досі не можу оговтатися після тієї жахливої катастрофи. Бідолаха шофер! А жінка… Хто була вона? Звісно, можна було б довідатись у властей, та краще не зв’язуватися з поліцією. Все одно неньки хлопцеві не повернеш. Ми з ним уціліли якимось чудом. Ледве вистачило сил донести малого додому. І одразу ж довелося оперувати.

У мене не знайшлося кістнички, і я скористався шматком пластмасової закладки, яку, на щастя, саме вчора й придбав. На рану поклав шви, асептичну пов’язку.

З сердечних засобів — кардіамін, камфора.

Призначення: абсолютний спокій, антибіотиктерапія, обезболювання.

2грудня. Опівдні приходив полісмен. Спитав, чи не знаю я щось про автомобільну катастрофу. Я інтуїтивно відчув, що в це діло мені встрявати не слід. Полісмен підозріло подивився на мене, на дорогу, пробурчав кілька слів на адресу водіїв і відкозиряв.

Хлопчик вийшов з коматозного стану, однак здоров’я ного все ще викликає тривогу.

16 березня. Ось-ось весна. Піт остаточно зміцнів після хвороби і називає мене дідусем Мені це не подобається, я волів би, щоб він називав мене татком. Старечі примхи, та що поробиш. До того ж, я й справді вдруге дав йому життя. Судячи з газет — родичів у матері Піта не знайшлося.

10 квітня. Майже два з половиною роки минуло відтоді, як Піт оселився у мене. Пластмасова закладка так вдало зрослася, що майже не прощупується.

Синок у мене на завидки. І як швидко росте! Відверто кажучи, це мене тривожить: чи не пахне тут гігантизмом? А загалом я щасливий, навіть у місто майже не навідуюсь- всенький час віддаю моєму Піту.

1 грудня. Боже мій, десять літ минуло від того пам’ятного дня, вірніше ночі. Своє життя я тепер веду за цим календарем. Мої побоювання, на жаль, справдилися. Пітер — гігант, та ще й небувалий. Вчора я цілий день просидів у міській бібліотеці, переглянув всю спеціальну літературу.

Ось що я встановив: явище гігантизму зв’язане з гіперфункцією передньої дольки гіпофіза, яка виробляє гормон росту. Інтенсивне виділення цього гормона призводить до посилення росту кісток, м’яких тканин і внутрішніх органів. Статистика така: велетні вище двох метрів зустрічаються один на десять тисяч. Два з половиною метри — це вже феномен.

Тепер я хочу спитати: а чи були колись на світі гіганти чотириметрового зросту? Ось що наробило поранення мозку. А може, — це мені вже потім спало на думку, — може винна радіація? Як тоді повідомляли, опади в ту ніч були радіоактивні. Американці саме випробовували своє ядерне “малятко”.

Ось уже кілька років мій Піт лежить в постелі. Я забороняю йому виходити, щоб не бачили люди. Навантаження на скелет колосальне. Перепробував усі відомі засоби, аби зміцнити кісткову тканину. Інакше він колись зламається навпіл, як висохла гілка.

25 червня. Я так боюся за Піта! Сьогодні він був у саду і якийсь волоцюга не зводив з нього очей. Зараз у щілину піддивляються, а потім… Тільки цього не вистачало.

Гарольд Х’юд — Рею Грегорі

“Чорти б тебе забрали, Рей! Коли ж нарешті знесеться твоя “золота курка”? Таким довгим чеканням можна знівечити собі нерви, не кажу вже про те, що мені конче необхідно, щоб вона знеслася якнайшвидше. Мої капітали (ти бачиш, я пишу це слово з маленької літери) тануть, наче сніг на сонці.

Про твою дурацьку “зарубку” на дереві історії я вже й не кажу. Боюсь, щоб нам не зробили її на шиї, коли вся оця хитромудра затія якимось побитом відкриється. У нашому коханому Кодексі Законів є одна симпатичненька стаття, з якою я не хотів би заводити знайомство. Але ж гроші!..

А втім, на цю тему навряд чи є необхідність багато говорити. Хто-хто, а ми з тобою знаємо, що це за штука”.

Незакінчений репортаж Альберта Дейвіса.

(агенство Телевізіон Ньюс)

ДЕЙВІС: А тепер, шановні телеглядачі, зайдемо в наскрізь пропахлий давниною палеонтологічний музей… І продовжимо нашу розповідь. Чи не правда, видовище рідкісне! Я навіть не можу сказати, хто має більш величний вигляд: елегантний гід, який зараз нам покаже єдиний на світі експонат, чи велетенський звіроящер, що наче ось-ось стрибне в зал на голови глядачам. Та сьогодні нас не цікавить звіроящер. Сьогодні… Пробачте, я замовкаю… Дивіться і слухайте!

ГІД: Панове, ви бачите знахідку, що прославила нашу науку. Це відкриття сколихнуло весь світ. Перед вами гігантський скелет. Це останки пришельця з далеких світів. Збулося те, чого ми так давно чекали. Майбутні покоління не забудуть імен Рея Грегорі і Гарольда Х’юда — вчених-археологів, які вперше довели, що Земля — не самотній острівець розуму в океані Всесвіту.

Скелет було знайдено ними в герметично замурованій печері Синього високогірного плато. Цікаво, що поблизу від цієї печери виявлено скупчення тектитів.

До речі, панове, в середньоазіатській пустелі Гобі ще раніше інші археологи бачили відбиток “підошви космонавта” гігантського розміру. Чи не сліди це тих самих пришель-ців, що в різні часи відвідували нашу планету?

ЛЮДИНА ІЗ НАТОВПУ: Перепрошую, сер. Скільки років тому він прилетів до нас?

ГІД: На превеликий жаль, скелет має дещо підвищену проти природної радіоактивність і доступними сучасній науці засобами поки що не вдалося точно встановити його вік. Очевидно, гість прибув на кораблі з ядерним двигуном. Та це не так уже й важливо. Важливо інше — тепер ми знаємо, що брати по розуму навіть своїм зовнішнім виглядом схожі на нас.

Мені залишається лише додати, що, зважаючи на вік тектитів, можна припустити: космічні гості прилітали 600 тисяч років тому!

ДЕЙВІС: Увага, шановні телеглядачі! Зараз я попрошу нашого гіда… Хто там заважає? А, це доктор Клірк.

КЛІРК: Не вірте йому! Ніякий то не пришелець, то мій син! Розумієте — мі-ій син…

ГІД: Панове, не звертайте уваги! Цей дідусь хворий, я його добре знаю. Ось уже кілька років, як він захворів і запевняє всіх, що в нього пропав син, буцімто саме такого зросту. Всі щиро жаліють старого Клірка, навіть ті, хто напевне знає, що у нього ніколи не було сина.

ДЕЙВІС: А тепер я попрошу наших операторів показати скелет ближче. Та приберіть же цього божевільного! Він заважає… Ось так, зараз чудово видно…

ГІД: Почнемо, панове, детальний огляд. Як бачите, череп небесного гостя… (гід впевнено тикає указкою в череп). Ой, здається, я пошкодив експонат!.. Яка неприємність… Будь ласка, підніміть уламок.

ЛЮДИНА ІЗ НАТОВПУ (розгублено): Сер! Але ж це не кістка! Тут марка фірми… Невже і на інших планетах є філіали фірми “Барсон і сини”?

ГІД (перелякано): Панове, це якесь непорозуміння!.. Не хвилюйтесь, зараз я все з’ясую…

ДЕЙВІС: Перепрошую, шановні телеглядачі, я змушений припинити свій репортаж. Тут пахне неабиякою сенсацією. Дивіться і слухайте вечірні вицуски!

Леонід Залата “ПЕРЕДАЮ КООРДИНАТИ…”

Глупої ночі в спальні директора Астроцентру спалахнув телеекран. Якусь хвильку черговий дивився на сиву людину в ліжку, ніби вагаючись, потім губи ворухнулися, і в спальню увірвався схвильований баритон:

— Андрію Григоровичу! Ви чуєте мене, Андрію Григоровичу?

Над узголів’ям загойдався прозорий дзвіночок. Сизуваті повіки Горбунова здригнулися, він рвучко звівся з постелі.

— Конче потрібна ваша присутність, — сказав черговий. — Одержано… Мене викликає супутник “Оріон”. Машина вже вийшла за вами…

Клацнув вимикач.

До нічних викликів Горбунов уже звик, вони навіть подобалися йому, підтримуючи в його душі той божевільний ритм, на який він сам себе колись прирік і який змушував його забувати про давно вже немолоді літа. І все ж цього разу щось занепокоїло його. Серго, завжди ввічливий, іноді навіть занадто ввічливий, забув своє традиційне “я перепрошую”, а це на нього не схоже. Лише неабияка подія могла вивести з рівноваги таку людину, як Серго.

Місто спало, покроплене ріденьким дощиком. Кришталеві кулі ткали примарне місячне світло — холодне, німе. Дзикнули компресори, і нічні вулиці попливли в сонну тишу. Повітряні подушки м’яко погойдували на невидимих ресорах: лише на поворотах, коли машина різко нахилялася, колеса чиркали по асфальту. Позаду лишалася висушена вихорами смуга.

Як тільки машина вискочила з міста, по контуру облямована ліхтарями будівля Астроцентру почала горою насуватися, поглинаючи півнеба…

…Горбунов увімкнув спіральний ліфт на таку швидкість, що змушений був схопитись за поручні, а під час зупинки боляче стукнувся.

— Доброї ночі, Серго! Ну, що тут у вас? Мунтян відкрив нову планету чи, може, впіймав якусь жар-птицю за хвоста і тепер тобі не терпиться до ранку?..

Він сам відчув, що жарт вийшов недоречний. Горбоносий юнак у формі Зоряної служби біля пульта обернувся в його бік разом із кріслом. Очі його були втомлені і дивились кудись мимо.

- “Оріон” прийняв імпульс, — глухо сказав Серго. — Тисяча двісті мегаджин.

Хвилина-дві минули у мовчанні.

— Ти добре зробив, хлопчику, що викликав мене. Це… “Антей”?

Серго дивився, як повільно, зовсім нечутно пересуваються ноги Горбунова до стільця. Стояла тиша, така тиша, що чути було, як на панелях пульта в унісон вицокують хронометри.

Горбунов вдивлявся в планетарний купол. Там сяяли зорі. Несправжні, витвори людської думки, а все ж зорі. Він любив їх — таємничих і жорстоких красунь, він віддав їм все своє життя, а вони, невдячні, поглинали і любов його, і навіть найдорожче…

— Розшифрували?

— Я просив Мунтяна поквапитися…

Цвіркуном застрекотів зумер. Станція “Місяць-2” просила дозволу передати зведення. Нашвидкуруч переключивши “Статотрон” на прийом, Серго над силу посміхнувся дівочому обличчю на екрані.

— Сеанс… Прийом.

Мабуть, його слова пролунали незвично сухо, він встиг помітити, як здивовано злетіли вгору брови на екрані й поспішив перейти на радіозв’язок. Він знав, що Ляна буде ображена, бо кожен сеанс, коли їх чергування збігалися, був не просто сеанс, а побачення. Поки “Статотрон” записував зведення, вони дивилися одне на одного усміхнені, душею усміхнені й мовчазні. Приватні розмови суворо заборонялися.

— Андрію Григоровичу, я…

Вони не помітили, як увійшов Мунтян.

— От і добре, Саню, ти, як завжди… як завжди, — тихо сказав Горбунов, пильно вдивляючись у долоню фізика. На долоні лежав холодний кристал. Там все-все… У такій крихті! Зараз він почує… А що, власне, він може почути? Хіба він не знає? Не знає лише причини, обставин, подробиць, а що таке імпульс в тисячу двісті мегаджин, він знає добре… І ці хлопці теж знають, і не лізуть в душу з співчуттям. Бо це ні до чого… А послухати він послухає, до єдиного слова.

— Я кажу, Саню. що ти, як завжди, швидко справився. Почнімо?

Поки Мунтян закладає кристал в непоказний рогатий диск, до якого з чиєїсь легкої руки прилипло ім’я “Оракул”, він слухає, як цокають хронометри. Секунда… секунда… секунда… секунда… Як швидко вони біжать! Занадто. Зрештою, людина сама поділила своє життя на роки и секунди, їй це конче було потрібно. А для чого?.. Спокійніше, Андрію, здається, у тебе плутаються думки… Ага, ось, нарешті, й куранти. Дивак Мунтян — куранти для великої аудиторії, а зараз навіщо вони?

— Люди!

Голос пролунав, як грім, рука Мунтяна потяглася, щоб притишити, і зупинилась на півдорозі. Вони одразу впізнали цей голос, хоч і не чули його ось уже стільки років.

— Вас вітає екіпаж “Антея”! Я поспішаю, у нас залишилося зовсім мало часу. Ми зробили все, що могли. Зореліт падає на досі невідоме тіло неймовірної магнітної сили. Ми могли б уникнути небезпеки, якби знали, що неспроможні будемо її подолати. Не судіть нас суворо за те, що ми жадали розгадати таємницю.

Ми прощаємося з вами в зажурі. Тільки тут, у безмежній далині від рідної Землі, ми збагнули, яка вона прекрасна.

Нас втішає, що ті, хто піде трасою “Антея”, не повторять нашої помилки. Зараз “Антей” віддасть всю свою енергію, всю до останньої краплі, аби тільки мій голос мав силу досягти Землі.

Прощайте! Передаю координати… Передаю координати… Передаю координати…

Зелене вічко “Оракула” згасло.

Знов зацокали хронометри, байдуже відкидаючи секунди в минуле.

Під куполом сяяли несправжні зорі.

— Членів Ради викликати зараз?

Горбунов обернувся уже в дверях, блідий, скам’янілий.

— Не треба. Зараз ніч. Вночі люди сплять. Розішліть копії всім станціям, супутникам і зорельотам першої зони. Саню, хлопчику мій, зроби копію… і для мене.

* * *

- “Місяць-2”! “Місяць-2”! Сеанс, прийом…

Личко Ляни холодне, неприступне.

“Статотрон” записує зведення.

Хронометри вицокують секунди

Вони мовчки дивляться одне на одного. Приватні розмови суворо заборонені.

Цок-цок, цок-цок…

— Ляно! — не витримує Серго. — Я не міг тоді. Розумієш, не міг! На “Антеї” був його син…

Віктор Бурлай ОСТРІВ ЧОТИРЬОХ РОБІНЗОНІВ

1

Коли Майкл дав згоду, шеф не виявив ні радості, ні хоча б якогось пожвавлення. Схоже було, що він заздалегідь знав, яка буде відповідь.

— Пам’ятайте, Кроус, в разі чогось там такого… негайно зв’язуйтесь по радіо зі мною. Ви зрозуміли? Особисто зі мною. Про все інше дізнаєтесь на місці.

З працівниками лабораторії Майкл познайомився тільки у вертольоті, коли вони вилетіли на острів. Безпосереднім помічником його виявився смаглявий молодик з широко розставленими банькуватими очима. Балакучий, аж занадто.

— Мітчел, хлопець на всі сто, — так відрекомендувався він збентеженому Майклу і всю дорогу вже не закривав рота, без найменшої послідовності перестрибуючи в розмові з одного на друге.

Двоє інших, якраз навпаки, були мовчунами. Кістлявий радист палив цигарку за цигаркою, а кухар з таким неприродно рудим чубом, що мимоволі хотілося посмикати — чи він часом не приклеєний? — всю дорогу куняв.

Десь на захід сонця, коли Майкла почало вже нудити, вертольот приглушив мотори і плавно пірнув униз.

Острівець був крихітним шматком землі серед безмежного океану, і, якби не два дерев’яних будиночки в тіні кокосових пальм, можна було б подумати, що людська нога ще ніколи не ступала на ці скелі.

— Прощай цивілізація! — весело сказаз Мітчел, як тільки двері відчинилися і в кабіну хлинуло солоне, океанське повітря. — Тепер ми Робінзони.

Поки вивантажували контейнери з обладнанням для лабораторії, ящики з продуктами, металеві вольєри з мишами й пацюками, звечоріло. Пацюки піднімали вгору гострі мордочки і принюхувались…

А потім повільно, мов би нехотя, попливли дні на острові. Сонце народжувалось і вмирало в океані.. Вітри, скільки б не крутились, дули з океану. В яке б вікно не виглянув, перед очима був океан. Один він і більш нічого.

Майкла переслідувало враження, що острівець пливе. Хтозна куди, але пливе, як покинутий напризволяще корабель. І тоді його ще більше гнітила самотність, загубленість, і він уже радів балакучості Мітчела й ловив його базікання, як цілющі ліки.

Вибір продуктів був обмежений. Рудий кухар із шкіри ліз, аби запропонувати на обід якусь витівку для своїх “діток”. Бувало, “дітки” кривилися за столом, ковтаючи ці “витівки”, зате він сам блаженно прицмокував і так уминав, що на це не можна було дивитися без сміху.

Радист здебільша відсиджувався в рубці або ж спав у своїй кімнаті. Раз на тиждень він відстукував на континент зведення і заявку на потрібні лабораторні матеріали. Тоді прилітав вертольот, і цей день вважався на острові святом.

Роботи не бракувало. Майклу вдалося вивести культуру бацил чуми, котра не боялася мінусових температур. Це вже був неабиякий успіх, коли згадати, що чума — хвороба тропіків.

Діючи на мікроорганізми температурою, тиском, вакуумом, радіацією або якимось штучним поживним середовищем, можна змінювати їх властивості на цілком протилежні. І навіть вирощувати штами бактерій, зовсім невідомих науці, з грізними або ж, навпаки, корисними властивостями.

Майкла і Мітчела насамперед цікавили “грізні”. Вдень вони майже не розлучалися-в масках, у спецхалатах до пізнього вечора чаклували в лабораторії, потім Майкл брався за книжку, а його помічник йшов на берег.

Спершу Майкл не розумів, чого Мітчел так довго там просиджує. Сам він лише раз обійшов острів, і йому стало страшно. Океан гнітив своєю величчю, океан нагадував про тлінність життя. Може, тільки його, Майкла?

Якось, уже в котрий раз побачивши на березі самотню у вечірніх сутінках постать Мітчела, він не втерпів, побрів і собі до нього.

— Гей, Робінзоне, не виглядай П’ятницю, сьогодні середа!

Та Мітчел, веселий, потовкущий Мітчел, на жарт не відгукнувся.

— Не знаю чому, але мені хочеться побачити вогні корабля, — тихо сказав він. — Ти не знаєш, чому мені так хочеться побачити вогні якогось корабля?

Майкл промовчав. Йому стало моторошно. Минуло ж всього-навсього півроку!

Вранці прибув вертольот. Він привіз продукти і нову партію пацюків. Вже перед самим відльотом пілот вийняв з-під стелажа невеличку шкатулку і передав Майклу.

— Містере Кроус, цю штуку шеф наказав вручити особисто вам.

2

Майкл зважив шкатулку на долоні. Ого! Як каменюка… В шкатулці й справді лежав камінь, злегка оплавлений, але камінь. І лист.

Шеф писав: “М-ре М. Кроус! Наші союзники виділили з метеорита космічні бактерії і зараз вивчають їх. Надсилаю Вам кам’яний метеорит. Він нещодавно впав у штаті Флоріда. Спробуйте повторити експеримент. Було б спокусливо посадити якусь космічну бацилу в нашу “іграшку”. Про наслідки радируйте особисто мені”.

— Якась дурниця, — сказав Мітчел, пробігши очима цього листа. Зате метеорит його привабив, і він довго крутив камінь в руках, прицмокуючи язиком, як кухар над своїми витівками. — А що, Майкл, може, спробуємо? Зрештою, це хоч якась живинка!

— Куди подінешся, — буркнув Майкл. — Від шефа тепер не відчепишся. Він не любить, коли його хтось обганяє.

Мітчел розбив метеорит, серцевину прожарив, розтер на порошок і поставив у автоклав. Майкл міркував так: якщо спори космічних бактерій витримали температуру при падінні метеорита, то не вб’є їх і автоклав. Зате земні неодмінно загинуть при стерилізації.

Надвечір Мітчел стерильно переніс невеличку кількість метеоритного порошку на поживні середовища.

— Залишимо їх на ніч при кімнатній температурі, - сказав Майкл. — А завтра буде видно, з чим його їдять.

Проте завтра їх чекало розчарування — про мікрофлору не було й натяку. Вони довго сиділи перед чашками з посівами, наче сподівалися, що вони проростуть на очах.

— Дідько їх знає, - сердився Мітчел. — Може, їм якраз не тепло потрібне, а холод? Давай пхнемо в холодильну камеру. Хай трішки промерзнуть…

Майклу саме підоспіло закінчувати раніше початий дослід.

— Роби, як знаєш, — згодився він. — Два дні менї буде ніколи.

Два дні вони бачилися тільки за столом. А потім Майкл сидів над мікроскопом і лаяв рудого кухаря за коктейль, від якого з учорашнього вечора боліла голова. В цю хвилину відчинилися двері, на порозі автоклавної стояв Мітчел. Майкл хотів спитати, як посуваються справи, і скам’янів: на лобі, на щоках Мітчела палали фіолетово-червоні плями. Вони швидко розповзалися, наче калюжки чорнила.

— Вони ожили, Майкл…

Очі помічника палали божевіллям.

— Мітчел… — голос зрадив Майклу. — Мітчел, хлопчику, що ти наробив?..

— Вони ростуть на синтетичному середовищі з білком і залізом… І на холоді…

Мітчел притулився плечем до стінки і почав сповзати на підлогу. Плям вже не було, все обличчя було плямою.

Майкл кинувся в радіорубку. Тремтячою рукою він настроївся на потрібну хвилю і заволав у мікрофон:

— Шеф! Ви чуєте мене, шеф? Космічні бактерії одержано, але Мітчел вмирає… Вони смертельні для людини!

Майкл витер з лоба піт і раптом побачив на руці невеличку фіолетову пляму. Він не встиг більше нічого крикнути, суха долоня радиста затисла йому рот.

— Йолоп! Чого ви горлаєте? Під цією підлогою заряд, напалмовий заряд і реле-приймач! Нас першої-ліпшої хвилини можуть висадити в повітря. Боже, що ви наробили… Це ж спеціальний заряд!

І радист, схопившись за голову, метнувся в двері.

Майкл закляк. Пляма на долоні розповзалася, наче випускала щупальці. В голові все змішалося. “Мітчел загине… Ми всі загинемо. Через годину? Через дві?.. Ці бактерії майже не мають інкубаційного періоду… А він мерзотник, цей шеф. Передбачив напалм, щоб на випадок чого спалити їх, як пацюків, разом з пацюками… Тричі мерзотник, хоч би ж відповів!”

Ефір мовчав…

Майкл Кроус і його товариші вже не могли бачити, як &а кілька годин біля острова важко сів на воду гідролітак. З нього висадилися затягнуті в гумові комбінезони й маски люди, схожі більше на привиди. Вони виволокли з лабораторії холодильну камеру. Коли літак уже ледь-ледь виднів на обрії, над дерев’яними будиночками шугнула в небо оранжева стіна полум’я…

У мовчазні скелі бився грудьми океан.

Леонід Залата ГОЛУБА ЛИСИЦЯ

Цю легенду я почув у карпатському селі з поетичною назвою Смеречки. Розповів її дід Антін Турчак, змолоду прославлений лісоруб. Дід Антін дуже розсердився на мене, коли я спробував було засумніватися у вірогідності цієї історії.

День спускався на Чорногір’я ярусами. Двоголову верхівку Беркутиного гнізда вже лизало заобрійне сонце, нижче, посеред обвітреного бескеття, тьмяно вимальовувались гострі шпичаки, а тут, в порослих дикою ліщиною яругах, тільки-тільки починало сіріти. А тиша — сучок трісне, начекрячка крякне над вухом. Ця тиша гнітить Григора тягарем самотності. Другий місяць блукає він отак щосві-тання лабіринтом крутобоких ущелин від сільця до сільця. Продирається крізь цупкі, вкриті памороззю, зарості і кляне себе на чім світ стоїть.

Ні, не обминали його сілець лисиці, та все руді, мов торішня солома. Вирячить круглі оченята, як не заплаче, а скавчить — цуценя та й годі. Потопчеться Григор, потопчеться- і випустить на волю; алюр, руда, поки ціла! Не заради тебе ноги б’ю, недосипаю, руда ти, руда і є.

Вимерзлий струмок слав під ноги хрумтливі скалки — крихке скло, поцятковане мертвим листям, барвистими камінцями. Беркутине гніздо спалахнуло жовтим віхтем, і з ущелини вниз, у долину, покотилися клубки сизого туману. Іноді Григор, наче плив по пояс в шумовинні. Плив, поки не оступився, аж у суглобі затріщало. Тоді вибрав оком терасу і присів на камені перепочити.

З чого все почалося? Та з тієї ж таки пам’ятної ночі під новий рік. Аби раніше хтось сказав Григору, що він блукатиме ущелинами Чорногір’я до схід сонця, без надії і без віри, мабуть, послав би пророка під три чорти. А, бач, вийшло ж саме так…

…Вона сміялась, а Григор дивився на неї і думав, що так недовго й збожеволіти. Ох, Кланю, Кланю… Тобі втіха, одна забава, наче тільки й щастя — живцем пекти чужу душу. А й невтямки, що й спопелити її недовго.

— Кланю…

Замовкла, ще й голову схилила на плече, нібито й слухати лаштувалась.

— Підеш за мене, Кланю?

Навіть при місячному світлі видно, як витанцьовують у неї в очах бісенята. Ось-ось виплигнуть на волю, і тоді на всю вулицю задзвенить-заллється дзвіночок — ні стишити, ні спинити, і хто-небудь із сусідів заздро скаже:

— Це Кланька, хто ж іще… Щасливий отой Григор.

Щасливий… Від такого щастя світ за очі хочеться, так несила. Хіба, може, якусь страшну клятву гаркнути, щоб всі чули, щоб уже не рачкувати, хоч земля гори під ногами. Невже й тоді засміється?..

— Не мовчи, Кланю, тільки не мовчи.

Крутнулась на каблучках за хвіртку, руки на паркан і манить пальцем.

— Чуєш, Григоре, ти вкрадь мене!

— І чого б це я мав тебе красти?

— Боїшся?

— Люди засміють. Живемо ж через дорогу.

— От бач, — Кланя зітхнула, — через дорогу. Це ж про-о-за. А я хочу, щоб примчав леґінь, як вітер, кинув мене на коня і через ліси, через гори. А ти, Григоре, в погоню…

— Насміхаєшся?

— Була охота… Григоре, а дідусь казав — у Чорногір’ї водяться лисиці, яких нема ніде на цілім світі. Голубі-голубі, як небо.

— Казка.

— А от і не казка! Дідусь сам бачив, як був молодим. Тільки нікому ще не вдавалося вполювати її. Як помітить мисливця — наче крізь землю. Принеси мені таку лисичку, Григоре, піду за тебе.

Брови врозліт, кінчиками аж під хустку, а бісики тут як тут, готові виплигнути.

— Ех ти, а ще комсомолка!

— Дивак. Нічого ти, ну, нічогісінько не розумієш.

І задріботіла цегляною доріжкою до ґанку, сміючись. Вже й двері давно зачинились, а сміх той ще довго вчувався в лункій чорноті, ніби сама втекла, а його й забула посеред двору.

Подибав тоді Григор додому сам не свій. Ні гніву в душі, ні образи. Одна журба. Як сів біля столу, так і просидів до ранку, схиливши голову на обіруччя — чи спав, чи думу думав.

Не питала мати, не розпитувала, а тільки, як ішов уже на лісопилку і не схотів снідати, скрушно промовила:

— Не суши серце, синку. Зелене дівча, вітряне. Красиві, всі вони собі ціни не знають.

Нічого не одказав на те Григор і Клані відтоді не шукав, а тільки став удосвіта десь пропадати. Мало хто знав, що перш, ніж іти на роботу, обходив він лисячі стежки, ставив сільця, а хто й знав, то не вбачав у тому ніякого дива — в Чорногір’ї мисливцями хоч греблю гати.

Сьогодні неділя, можна не поспішати, тим-то й сидів Григор замислившись, аж поки крижаники не забігали на спині. Кошлатий туман уже встиг скотитися в долину, до річки, щоб висіятись на голі лози сизими кришталиками. З-під куща, по-кошачому вигинаючи спину, виліз заєць, обнюхав повітря і поскакав уздовж вимерзлого струмка, вслід за туманом. Далеко за перевалом, пірнаючи в тунель, гуркнув поїзд, і земля відповіла глибинним ледь помітним двигтінням.

Чорногір’я прокидалось…

Григору пересохло в роті, він вибрав край струмка чистеньку скалку, та так і завмер з нею в задубілих пальцях. Невідомо яким побитом відчув, що хтось дивиться йому в спину, і одразу ж його охопило передчуття чогось незвичайного. Він рвучко озирнувся. Якраз там, на розгалуженні глинястого крутояру, де він учора помітив лисячі сліди й поставив сільце з принадою, саме там лежав клубок, голубий-голубий, і так сяяв на тлі брудної промерзлої глини, що. Григор кліпнув віями, проганяючи видіння. Всенький світ поплив у нього перед очима. Лисиця… Голуба лисиця! Значить, правда, що воно існує, оце невловиме чудо, значить, Кланя не жартувала…

Він дивився на лисицю, а бачив Кланю, в’юнку, усміхнену і так само невловиму.

І тут Григор допустився помилки. Йому б зачекати, поки лисиця знесиліє і здасться на його милість, а він кинувся до неї стрімголов, аби лиш мерщій схопити здобич. Досить було лисиці сіпнутися, як невблаганний зашморг ще цупкіше душив шию. Та, мабуть, вигляд мисливця, що біг до неї з палицею в руках, надав звіркові сили, лисиця відчайдушно шарпнулася, сільце порвалось.

Розпачливий вигук зірвався з пересохлих вуст Григора. Вони бігли вгору по дну вертлявого яру. Григор стрибав через каміння, трощив під ногами лід, продирався крізь ліщину, падав і знову підводився, щоб бігти, бігти, бігти… Відчай ніс його на своїх крилах. З порізаних рук капала кров і нависала на лозах спілими ягодами. Григор втратив уявлення, де він і що він, нелюдська сила змушувала його бігти навпрошки, куди завгодно, аби лиш не відстати.

Лисиця ніяк не могла вискочити з яру, круті урвища страхали її грізно навислими брилами, і вона петляла глибокими проваллями Чорногір’я. Була хвилина, коли обоє лежали за кільканадцять кроків, важко дихали і не зводили одне з одного очей. В тих очах уже не було нічого, навіть ненависті. Та досить було одному з них ворухнутися, як зводився й другий, і божевілля починалося спочатку.

Лабіринт вивів їх у дике бескеття, де Григорові ще ніколи не доводилось бувати. Ні дерев, ні кущів, ні навіть глини — одне каміння, голе, вилизане вітрами, химерні скелі, бездонні провалля. Все переплуталося в гарячковій свідомості, все миготіло перед очима без будь-якого зв’язку й послідовності.

Голуба лисиця знемагала, зашморг не випускав її з своїх страшних обіймів. Вона вповзла в якусь похмуру печеру, забилася в куток і вишкірила зуби.

Григор вже не біг, а ледве пересував ноги, мокрий, брудний, обшарпаний. Склепіння печери було низьке, густо втикане кам’яним вістрям, довелося влазити навпочіпки. Лисиччині очі жевріли в кутку жаринами.

— Тепер ти не втечеш, — шепотіли пошерхлі Григорові губи, — тепер ти моя, голуба лисичко…

Він не встиг збагнути, що сталося, не встиг навіть злякатися — підлога під ним задвигтіла, з гуркотом розверз-лася, і Григор покотився кудись униз. Інстинкт змусив його охопити обличчя руками, каміння зубами впивалося в тіло…

Свідомість пробивалася, наче ранкові промені крізь морок.

Стояла така тиша, що від неї аж стугоніло в голові. Та разом з тишею з’явилось моторошне відчуття небезпеки.

Григор розплющив очі. Туманним серпанком навколо нього висіла голуба мла. Одна голуба мла і більше нічого. А втім, це була не імла, а скоріше світло, м’яке, напівпрозоре. Схоже було, що світло існувало саме по собі, бо, звідки воно лилося, Григор не помітив… Ага, як це йому раніше не спало на думку! Це ж місяць химерничає в тумані. Отже він пролежав без пам’яті до самісінької ночі. Нічогенько собі дополювався… Мати, мабуть, місця не знаходить — пішов та й запропастився. Голуба лисиця…

Григор невесело усміхнувсь і звівся на лікоть. Звівся — і закляк. Вкруг нього навпочіпки сиділи якісь дивні створіння. Сиділи мовчки, нерухомо, в маленьких круглих оченятах світилася цікавість. Григорові здалося, що він впізнає їх — гноми. Ну, звичайно ж, гноми, він читав про них у казках! Вони були точнісінько як люди, тільки маленькі. Густа шовковиста шерсть вкривала їх тіла, теж голуба, а може то світло робило її голубою.

Ніхто не ворухнувся, і Григор відчув, як страх вповзає йому за комір. Оце світло, ці створіння… Рука гарячково обмацувала скелю в пошуках якогось уламка. Пальці нащупали гострий камінчик, і він затис його в кулаці, ладнаючись пошпурити в оце страхітливе видіння, бодай воно розвіялося, щезло з очей, дало йому спокій.

Гноми перезирнулися. Один підвівся і підняв руку, ніби закликаючи до уваги, хоча й так ніхто не обронив ні звука. Зате всі подалися трохи вперед, і тут Григор не витримав…

Де взялася й сила, він біг, не розбираючи дороги, біг і щось кричав, а що — і сам того не тямив. Дорогу перетинали скелі, з спритністю молодого тура Григор дря-пався на них і мчав далі. В голові все змішалося, звідусюди лилося голубе світло, а позаду йому вчувався тупіт ніг.

Так тривало довго, поки Григор не задихнувся. Ноги підкосилися, він боляче тицьнувся скронею в скелю і впав. Йому здалося, що чиїсь руки підхопили його і кудись понесли. Наче хвилі гойдали його тіло, як пір’їнку, а він не мав сили ні подати голос, ні бодай розплющити очі. Потім і це відчуття зникло…

… Холодні мурашки сідали на лоб, на щоки, лоскотали ніздрі. Вони й привели Григора до тями. Він лежав на вузенькій кам’яній терасі, без шапки, ноги його впиралися в жорсткий “козирьок”, за котрим зяяло провалля. Падав густий сніг, все довкола біліло незайманою чистотою. Ні сліду, ні натяку на те, що скоїлося. Вечоріло. Отже, часу минуло відтоді, як він… як він… Ага, лисиця. Ну, звичайно, він гнався за голубою лисицею, полетів кудись у тартарари. А потім оті, як їх… гноми. Чи не привиділись вони в гарячці? Розкажи комусь — засміють.

Григор зиркнув на пошарпаний одяг, на закривавлені руки. Проклята лисиця! Вона наче знала, що печера стане йому пасткою. А він був уже такий певний, що Кланина мрія у нього в руках…

Згадка про Кланю змусила Григора підхопитися. Все боліло — руки, ноги, в голові видзвонювали дзвони.

В горах сутеніє швидко. Поки Григор спустився в долину, вже й зорі висіялися з-поміж хмарного клоччя. Не раз йому видавалося, що хтось іде за ним назирці. Не те що кроки чув, а так, наче в спину давив чийсь погляд. Боявся озирнутись. А коли ступив на принишклу перед сном смереччину вулицю, трохи заспокоївся.

— Григоре!

Біля воріт стояло двоє: мати і вона, Кланя, — чи стривожена, чи розгублена, але наче не така, як завжди. Обшарпаний, без шапки, він зупинився перед ними, похитуючись, і не знав, що сказати.

— Он як, синку. Ми тут чого тільки не передумали, а ти виходить… Спасибі, порадував на старість.

Мати одвернулася і пішла до хати, сніг докірливо рипів під її ногами.

— Не пив я, мамо, не пив! — хрипко сказав Григор.

Він побачив, що Кланя маленькими кроками наближається до нього, і злякано подумав: зараз вона заллється отим своїм сміхом і тоді… тоді він скаже, що з нього досить. Він не хлопчисько і більше не потерпить, він…

Григор не встиг подумати, що скаже ще, бо Кланя не засміялась, вона ткнулася личком йому в плече і заплакала.

— Я так боялася… Пішов — і нема. Я так боялася… А потім Григор почув свої слова:

— Таке тобі. Сказано, дівчисько!

Почув — і не повірив сам собі. Та хіба ж такі слова мав сказати він своїй Клані? Матінко рідна! Та вона ж зараз розсердиться, крутнеться на чобітках, тільки й бачили її…

Вона не розсердилась, вона підвела заплакані очі і жалібно спитала:

— А чого це ти кулак стискуєш, чи не вдарити мене хочеш?

Григор здивовано розчепірив пальці і стрепенувся.

— Значить, правда?

— Що правда?

Він несміливо поправив їй вовняну хустку і поквапливо сказав:

— Правда, що голуба лисиця існує. Сам бачив. Я подарую її тобі, Кланю, ти зажди лиш трохи. А поки що на ось цей камінчик. Бачиш, він теж голубий…

— Ой, який гарний! А де ти взяв?

— На шапку виміняв.

Кланя щасливо засміялася. Тільки це вже був не той сміх, якого він так боявся.

— Григоре, та ти ж, мабуть, вуха відморозив! Горенько ж ти моє!

І заходилася натирати йому вуха снігом, а він покірно схилив голову, бо вона ж маленька і навшпиньки не дістане. Слухав вуркітливий голос Клані і думав: чи не забагато подій випало йому на один день!? І був вдячний за те, що вона нічого не питала.

Віктор Бурлай КВІТКА АСУАНА

1

Вперше моя любов до квітів обернулася проти мене. І вельми жорстоко!..

Я мріяв побачити у своєму гербарії Сонячну квітку, хоч би одну пелюсточку. Можливо, я надто багато хетів. Навіть серед африканців — корінних жителів батьківщини Сонячної квітки — не кожен бачив це чудо, бо зустрічається вона нез’ясовано рідко, а розквітає всього лише раз на одинадцять літ, в рік найбільшої активності нашого світила.

Десять років дрімає в піску чорний бутон, потім, після особливо спечного дня, надвечір, тоненька коробочка лопне, і випростаються дивовижної краси пелюстки. Сяють вони мерехтливим світлом, тим-то один із очевидців клявся, що ніякі то не пелюстки, з найсправжнісіньке полум’я.

Сили мої були виснажені. Сонце, що цілий день висіло над головою, нарешті, покотилося за обрій. На барханах побігли тіні, однак прохолода забарилася. Розпечений пісок поквапливо віддавав своє тепло повітрю, здавалось, я потрапив у величезну піч. Солоний піт заливав очі, на зубах хрустіли піщинки, схоже було, що рот, легені, навіть голова — все моє тіло нафаршироване піском.

Мені давно стало ясно, що я заблудився в пустелі, що ніякої квітки я не знайду, що я зробив дурницю, не сказавши нікому, куди йду. Сьогодні вихідний день і шукати мене нікому й на думку не спаде.

Про цю злощасну квітку я мріяв давно і безнадійно. Аж тут несподівано разом з групою інженерів і робітників мене послали будувати греблю, ту саму Асуанську греблю, про яку писали всі газети світу. І мої мрії воскресли з новою силою.

Я стояв тоді на палубі, дивився на сонну воду, низький жовтий берег і думав, що за цією облизаною морем смугою піску, можливо, здійсню свою давню мрію — знайду Сонячну квітку.

… Вкрай знесилений я впав на пісок, відкрив флягу і, хоч добре знав, що води давно немає, з надією провів розпухлим язиком по гарячій шийці.

Як багато її зараз там, в котеджі, де ми оселилися, і, певно, Миколка Потапов, усім відомий “водохльоб”, жлуктить її досхочу, щоразу задоволено ляскаючи себе по животі. Приємно з ним працювати, 3 отим циганкуватим хлопчиною, весело і легко.

Правда, інколи він буває настирним. Щось не сподобається йому-і починає увиватися вкруг тебе, дзижчати, як отой джміль.

Нещодавно приходив на будову якийсь дідуган, високий, сивобородий, а обличчя навдивовижку молоде. Особливо вражали очі: сині, великі і уважні. Він довго мовчки спостерігав, як я працюю, а коли я заліз під машину і ніяк не міг відкрутити гайку на картері, старий араб наблизився, уважно подивився на мене, потім на мої руки, і гайка, як мені здалося, сама відкрутилася. Так само мовчки старий пішов геть.

— Що, не клеїться? — гукнув з крана Миколка.

— Склеїлось! Спасибі он тому чаклуну, — сказав я, показуючи услід дідугану.

— Ага, тобі вже чаклуни допомагають! — кепкував зверху Миколка. — От і пускай тебе після цього за кордон.

Я ніби побачив перед собою усміхнене обличчя Миколки і перевернувся на бік. Невже починаються галюцинації? Кепсько…

2

Приємна прохолода освіжила мені обличчя, шию. Тоненький струмочок води побіг з щоки за комір, і це зразу ж повернуло мене до свідомості. Я через силу розплющив счі і прямо перед собою побачив обличчя араба, того самого, що спостерігав, як я вовтузився з гайкою.

Спробував ворухнутися й не зміг. Руки й ноги не слухалися, а в грудях — немов би розпечений кавалок.

— Як ти тут опинився?

Кістлявими холодними пальцями старий почав шукати мій пульс. Я вперше почув його голос. Спершу він промовив цю фразу англійською мовою, та одразу ж повторив її по-російськи.

Швидко густішали сутінки. Я лежав на спині, дивився 8 безодню неба, на якій прорізалися перші зірки.

— Квітка… — сказав я.

— Квітка? Яка квітка?

Я розповів про свою пристрасть, про блукання в пусте-1 лі. Він уважно слухав мене. В темряві його постать вимальовувалась, як кам’яна статуя.

Потім заговорив він. Слова і рухи його були скупі, стримані.

— Ти шофер?.. Навіщо тобі квітка?

Ставало все темніше, десь поряд прошаруділа ящірка, вдалині зареготала гієна. Я спробував сісти, підвівся на лікоть і відчув, як запаморочилася голова.

— Не поспішай, — м’яко утримав мене старий. — Спокій поверне тобі сили… — Він помовчав. — Хочу зрозуміти душу твого народу. То навіщо тобі квітка пустелі?

В моїй голові час від часу котилися хвилі гарячого туману, і все ж я чітко розумів усі слова і — неймовірно! — вловлював навіть думки старого, вони немов би кристалізувалися в моєму мозку, як щось реальне. Хто він, цей загадковий чоловік?

Сухі губи араба злегка сіпнулися в усмішці.

— Мабуть, ти хотів би почути, хто я такий. Що ж, твоє бажання… Ти відпочивай, а я… я розповім…

Я заплющив очі і приготувався слухати, аж тут мене накрила гаряча хвиля, я мов би потонув у ній, а перед” мною попливли разючі картини.

3

По курній вулиці селища майже біжить людина. Тремтить нагріте повітря над кособокими халупами з очерету. На кілках висить білизна. Висить — не ворухнеться, жодного подиху вітерця, гнітюча тиша.

Людина рвучко обернулася, я одразу ж упізнав її: це мій рятівник, старий араб. Тільки ж не старий він. Це зовсім молода людина з емблемою закордонного коледжу на лацкані білої сорочки. Юнак ввійшов у хижку і знову вийшов. Тепер у нього на руках худеньке, майже прозоре тіло хлопчика. Хлопчик мертвий. Юнак повільно крокує вулицею і неодривно вдивляється у скляні очі хлопчика. Потім він підводить голову, і в його очах я бачу полум’я. “Хліб, — шепочуть його губи, — хліб, хліб, хліб…”. Він повторює це слово десятки разів, одне слово, по-арабському, але я чомусь розумію його, як розумію, що хлопчик помер від голоду.

Картина стуманіла, розпливлася, я відчув біль у голові, одначе він швидко минувся, і все прояснішало. Та побачив я вже інше.

За столом, заставленим колбами і пробірками в штативах, сидить той самий смуглявий юнак. В кутку постукує апарат, призначення якого мені невідоме. Я ясно бачу і чую, як з бюретки в скляну чашу капає прозорий розчин.

У відкритому вікні лабораторії виринає скуйовджена голова: “Гей, арабе, досить сушити мозок! Тобі не набридло? Ходімо краще наламаємо ребра бейзболістам з першого курсу”. Юнак мовчки нахиляється над столом і раптово його обличчя змінюється на моїх очах.

Якийсь зал чи, може, теж лабораторія, величезна, заставлена металічними балонами, трансформаторами. В пластмасових клітках важко дихають червоноокі кролі, за високою сіткою пронизливо кричать мавпи. На столах — яерегонні куби, шипить газовий пальник.

В центрі лабораторії сидить дідусь, той самий араб в халаті, навпроти нього в кріслі — стрижений під їжака військовий, коли судити по погонах — генерал. Він уважно оглядає обладнання, в очах помітний інтерес, а в словах зовсім інше.

— Ми цілком задоволені наслідками вашої праці… Правда, ви не до кінця розв’язали цю проблему, чи не так? ї потім, док, на біса ви морочите голову над отим харчем з газу? Припустимо, що у вас і вийде. Але ж ми не Африка, нам це не треба. Ми не збираємося сваритися з фермерами. Робіть не хліб, ви знаєте, що нас цікавить… У нас, звісно, знайдуться й інші матеріали, та коли вам кортить саме з повітря чи пак з газу… Що ж, це спокусливо, док.

Старий вчений довго мовчить, потім здригається, як наче побачив якусь примару. Голос його глухий.

— Генерале, вам доводилося тримати на руках виснажене, легеньке, як пір’я, тіло хлопчика? І це тіло — ваш брат, який вмер з голоду…

Генерал повільно підводиться.

— Шкода, дуже шкода… Але не спробуйте зникнути, док, ми вас занадто любимо. Ми з вами не можемо отак просто розлучитись!

Знову я відчув біль, і знову ж таки він миттю зник, як тільки перед очима з’явилась нова картина.

Я ніколи не бачив Олександрії, проте поклявся б, що це була вона. Мій дідуган, я впізнав його, хоч одягнений він незвичайно, мабуть замаскований, сходить з корабля. Висоха постать зникла в натовпі. Поважний чиновник, це араб, лагідно каже старому:

— Благородно, благородно, я вас розумію. Колись ми ще повернемося до цієї розмови. А зараз — ось вам записка… Зайдете в клініку, вам слід підлікуватись. Там є дуже гарний спеціаліст, рекомендую…

— Я не божевільний, я вчений! — гаряче доводить старий.

В його очах сум.

— Що ви, що ви? — квапиться чиновник. — Я такого не казав. Хіба можна…

І знову перед моїми очима мерехтять обличчя, обличчя.

— Дивіться, дивіться, он плентається божевільний! — показують на старого діти.

— Ага, сотвори чудо? — мимрить якийсь п’яничка.

— Він думає, що дужчий за Магомета. Нещасний грішник, — злісно шепоче навздогін мулла.

Якась жінка соває йому шматок коржа, але старий скорботно йде геть.

— Ось бачите? — галасує п’яничка. — Він не хоче земного хліба, він звик їсти повітря!..

Жінка довго дивиться вслід і жалісливо хитає головою.

— Ну, що він вам зробив лихого, люди?..

4

Я відчув поштовх, наче мене будили, і розплющив очі. Араб ласкаво взяв мене за руку.

— Тобі краще? От і гаразд… Не питай. Я сам скажу. Чому я тут? Тут, в пустелі, я знайшов фонтан природного газу. Він мені конче потрібен. Без вуглецевих ланцюжків нічого не синтезуєш… Я хімік. Моя мрія і моя мета — харчові продукти з газу. Як, скажімо, вже зараз виготовляють з нього панчохи, сумки, штучну шкіру…

Старий помовчав.

— Чому я тобі довірився? — несподівано сказав він. — Справді, чому? Всі думають, що я божевільний. Генерал Барлей постарався…

Араб замовк, і я подумав: він боїться, що я так само вважаю його за божевільного.

— А тепер тобі час іти. На Асуані, мабуть, вже сполошилися, я не хотів би…

— А як же ви? — схвильовано вигукнув я. — Може, я вам чимось допоможу…

— Йди, — суворо сказав він. — Мені ти нічим не допоможеш. Якщо моя мрія збудеться, ти ще почуєш про мене. Прямуй он на ту зірку. Там гребля — вона теж хліб. По дорозі до греблі знайдеш Сонячну квітку…

Аж коли постать араба розчинилася в пітьмі, я раптом згадав, що так і не спитав, яким дивовижним способом він розповів мені своє життя. Розповів? Хіба можна назвати це розповіддю? Адже я бачив… бачив! І чув не голос, а голоси… Цю загадку мій розум не міг збагнути.

Коли я прийшов додому, Миколка Потапов ще спав. Світало.

5

Ми на греблі зробили свою справу і повернулися на батьківщину. Нині збираємося в нову подорож. Нас кличе могутня сибірська річка.

Досі я нікому не розповідав про свою зустріч в пустелі.

Іноді я не вірю сам собі: та чи все це було? Може, змучений спрагою, я просто марив?

Тоді я відкриваю гербарій і довго дивлюся на висохлу квітку, обережно торкаю ніжні пелюстки. Вона асуанська.

Леонід Залата А ЗАВТРА?

— А, це ти?..

Двері він відчинив неохоче, і мені одразу впало в очі відхилення від норми, Ян завжди був для мене зразком вилощеного денді, що завітав у моє товариство прямо з сторінок якогось старого роману: витончений смак у вбранні, ідеальна зачіска на косий проділ, підкреслена ввічливість. Тим-то, хоч я й був уже підготовлений розмовою в інституті, його скуйовджена руда чуприна і гарячковий блиск зіниць мене вразили.

Ми сіли в крісла перед маленьким столиком, поцяцькованим візерунками в японському стилі. Ян недбалим, але вишуканим жестом підсунув до мене різьблену шкатулку з сигаретами. В цьому жесті я впізнав звичного мені Яна, з яким ми ось уже два роки працюємо в Інституті експериментальної фізіології. Щоправда, в різних лабораторіях.

— Ти сьогодні приїхав? Що там у Києві? — спитав Ян, одначе в його голосі не було бодай найменшої зацікавленості.

Я справді повернувся з відрядження якихось дві години тому й заходився розповідати столичні новини. Захопився, забув навіть про причину свого поспішного візиту. Минула не одна хвилина, поки я помітив, що Ян дивиться на мене невидющими очима.

— Так ти нічого не знаєш?

Перебивати співбесідника — це було так несхоже на Яна, що я аж поперхнувся димом.

— Ні. А хіба щось сталося?

Звичайно, це була чистісінька брехня, бо я все знав. Ян погасив одну сигарету і запалив другу.

— Не знаю, з чого й почати, — схвильовано сказав він. — Може, з казки?.. Хоча те, що я розповім тобі потім, більше теж схоже на казку… Так от, нещодавно потрапила мені до рук книжечка східних казок. Одна з них починалася так: “Це було за тих давніх-прадавніх часів, коли тварини ще вміли розмовляти”. Мабуть, я не звернув би уваги на цю фразу, якби через день не стався такий випадок. Ми тоді билися над загадкою кальцію. Чому він так бурхливо виділяється з організму в умовах невагомості? Для космонавтики це питання неабияке. Я працював з барокамерою, а Стратон ішов від протилежного, його цікавило, як поведеться кальцій, коли гравітаційну константу збільшити принаймні вдвоє. Кілька днів ми готували до експерименту собак. Стратон-Тореадора, я — Кармен. Не знаю, хто дав їй це ім’я, але, хай пробачать мені на слові жінки, вона й справді красуня. А втім це так, між іншим… Ти знаєш, яка це марудна робота — заповнювати функціональні картки. Працювали ми довгенько, адже найменша помилка потягла б за собою хибний ланцюжок. Досліди вже почалися, коли Стратона поклав до ліжка грип і я попросив собі помічника. Другого ранку я прийшов у лабораторію за годину до початку роботи, щоб систематизувати вчорашні дані.

Ян пройшовся до шафи і відкупорив пляшку рислінгу. Ми випили.

— Вольєри стояли в кутку, я сидів за столом і копирсався в стрічках та паперах. Раптом я почув тихе вищання… Першим подав голос Тореадор, Кармен відповіла. Так тривало довго, і жодного разу вони не перебили одне одного. Я й раніше помічав за ними цю особливість. Помічав — і все. А тут упіймав себе на тому, що в думках без угаву повторюю фразу з прочитаної позавчора казки. І раптом, Антоне, я збагнув…

Ян налив склянку вина і вихилив її одним духом.

— Я збагнув, Антоне, що розумію їхній діалог. Не цілком, а так, ніби вловлюю певний смисл.

Я стиснув щелепи, аби зберегти серйозну міну, але Яна це не ввело в оману. Він зиркнув на мене скоса, і його голос зірвався на фальцет:

— Мої слова лоскочуть тобі під пахвою. То чого ж ти не смієшся? Смійся! Смійся! Я сам спершу навіть зміряв собі температуру.

Ні, це був якийсь незнаний Ян, таким неврівноваженим я не бачив його ніколи. Однак він швидко заспокоївся і заговорив тихо, повільно, наче добирав слова:

— Колись я розповім тобі, що я почув! Не зараз, не сьогодні… Головне, Антоне, я зрозумів їх.

— Як? Як саме? Ян знизав плечима.

— В тім-то й заковика, що не знаю. Не можу пояснити навіть собі… Весь день мене трусила лихоманка. Я ледве діждався вечора й подався в бібліотеку. Шукати відповіді в Літературі на таке питання — цілковитий абсурд, я це розумів, однак шукав… Найдивовижніше ж те, що шукав недарад!

Мабуть, на моєму обличчі відбилося недовір’я, бо Ян застережливо підняв руку.

— Ти знаєш, хто такий Біхарі Джорашанка?

— Коли не помиляюсь, древній індійський філософ.

— Філософ, лікар і до того ж фізіолог. У трактаті “Атавізми з погляду єдності природи” Джорашанка теж згадує стародавні казки, цитує вже відому тобі фразу. Тільки він тлумачить її по-своєму. І висловлює таку, вірогідну, на мою думку, гіпотезу: ця фраза зовсім не означає, що тварини колись говорили людською мовою. Це було б наївне, антинаукове припущення. Навпаки, в сиву давнину люди перебували на такій стадії розвитку, коли їх ще майже не можна було виділити з тваринного світу. Вони були часткою живої природи в повному розумінні цього слова, а не так, як, скажімо, тепер, коли інтелект, культура вирізнили їх в касту вищих істот. Ось тоді люди розуміли тварин, їхню, коли хочеш, мову.

— Але ж це не мова! — скрикнув я. — Звуки, народжені інстинктом, фізіологічними рефлексами… Тільки розум…

— Розум! — перебив Ян — А що розум? Як це не парадоксально, та саме розум, людська логіка і обмежують нас, не дають змоги глянути на явища ширше.

— Чи не хочеш ти сказати?..

Ян знову зупинив мене.

— Слухай далі. Джорашанка розглядає атавістичні різновиди як свідчення утраченої єдності. Зокрема, він наводить приклади, коли в людині несподівано прокидалася фантастична здатність до сприймання такого, що здавалось неможливим для нашого сенсорно-інтелектуального комплексу. Згадує народний переказ про індуса, котрий хоч і не вмів розмовляти з мавпами, зате прекрасно розумів їхнє белькотання.

— Але ж то мавпи, — навпевнено заперечив я. — І до того ж, Джорашанка посилається на якусь легенду. А ти стверджуєш…

— Я нічого не стверджую. — Ян підхопився й забігав по кімнаті. — Однак, згадай, хіба мало є легенд, до яких наука рано чи пізно виявляла інтерес. І недарма. А дельфіни! Вони не втерли носа деяким скептикам?

— Ну, і що ж ти думаєш робити далі?.. — спитав я. Ян одразу наче зів’яв.

— Що робитиму далі? — промимрив він. — Не знаю, нічого не знаю. Голова йде обертом… Одне знаю: в інституті працювати я більше не можу. Не можу експериментувати на собаках. Розумієш, віднині вони для мене… — Вигляд у Яна був розгублений. — Як би це пояснити. І потім… там, в інституті… - видно було, як важко даються йому ці слова. — Там вважають, що я… збожеволів.

— Дурниці, - буркнув я. Не міг же я йому сказати, що в інституті ніхто в цьому не сумнівається.

Сутеніло, коли ми попрощалися з Яном. Сіяла холодна мжичка. Поодинокі перехожі поспішали сховатися в під’їздах. Повз мене, вперед свого господаря, пружною, скрадливою ходою продибав велетенський дог. Я провів його пильним поглядом, і мені чомусь стало моторошно. Вранці я піду в інститут. Вже сьогодні звідти хотіли подзвонити в психіатричну лікарню, мені ледве вдалося умовити товаришів відкласти це до завтра.

А завтра? Що я скажу завтра?

Леонід Залата П’ЯТЬ ХВИЛИН НА РОЗДУМИ

Надс калатав дзвоником довго, аж рука заболіла, доки все ж притишив гамір. Очі з-під сивих брів дивилися в зал докірливо. Докір чувся і в голосі.

— В такий спосіб ми тільки гаємо час. А його лишилося мало, я б сказав, надто мало. Кожен з вас уже виклав свої думки, та перш ніж ми почнемо голосування, я хотів би їх сконденсувати.

Багато тисячоліть тому, як засвідчують древні книги, в районі Ангоя упало космічне тіло невідомого походження. Стався вибух неймовірної сили. Аналізуючи скупі дані, можна дійти висновку про анігіляцію. Одначе сам вибух був дрібницею у порівнянні з лихом, котре його супроводило. Він викликав ланцюгову реакцію, а це призвело до того, що з атмосфери нашої планети зник майже весь кисень.

Це була страшна катастрофа. Людство вижило, але цивілізацію було відкинуто назад на багато тисяч років. З історії ви знаєте, як важко, неймовірно важко було її відновлювати. Ще й зараз більше половини технічного потенціалу планети витрачається на стабілізацію атмосфери.

Наші прадіди, як тільки вийшли з підземель, створили Космічну Службу Безпеки. Відтоді було безліч нарікань, що ця Служба нікому не потрібна. Та, на жаль, вона знадобилася…

Надс зробив паузу і пригладив лисину.

— Аллеш, прошу останнє зведення…

У скляній кабіні за спиною Голови Вищої Ради підвівся маленький чоловічок в окулярах.

— Радіаційний фон у межах норми. На радіосигнали і зонди, поки вони йшли паралельним курсом, ракета не реагувала. Півгодини тому асистент Крооль спробував перетнути зондом зону вектора… — Аллеш прокашлявся. — Зонд розсипався в порох, схоже — його знищили.

— Це можна розцінювати як агресивний акт?

— Ні. Гадаю, звичайний протиметеоритний захист.

— Люди? Автомат? Аллеш повів бровами.

Надс глянув на годинник і, не обертаючись, відчув, що те ж саме зробив увесь зал. Коли він підвів голову, обличчя його було наче висічене з каменю.

— Ми не маємо більше часу. Формулюю альтернативу. Або ми дозволяємо невідомому кораблеві ввійти в атмосферу і зробити посадку, якщо він того забажає, або ж знищуємо. В першому випадку планеті може загрожувати відома вам катастрофа, принаймні, гарантій проти цього нема. В другому — є небезпека знищити не тільки ракету, але й її творців. Ви знаєте, що в нашій Сонячній системі населених планет більш немає, отже, це зоряні гості. Звичайно, вірогідні й інші ситуації: посадка ракети нічим не загрожує або ж, скажімо, вона автомат. Шанси вирахувати неможливо… Я все сказав. Перед голосуванням — п’ять хвилин на роздуми.

Зал засідань Вищої Ради принишк. Годинники відстукували секунди.

З кожною секундою космічний корабель наближався до Марса.

І ніхто не знав, що летить він з планети, яку марсіаним вважали мертвою.

Ніхто не знав навіть імені Земля, бо на Марсі її називали інакше.

Віктор Бурлай ПО ІМЕНІ СКІРР…

1

Осика стояла на схилі бугра, стояла самотньо й сторожко, наче дослухалася нечутних людському вуху звуків. Коли налітав вітер, схоже було, що вона, чіпляючись метушливою тінню за гриву бур’янів, силкується видряпатися на бугор. А потім знесилено завмирала в чеканні нового подиху, щоб знову й знову прагнути вершини.

— Красива ілюзія, — сказав Борис, укладаючись горілиць до дзвінкого від невидимих жайворів неба. — Все життя бігти і до скону лишатися на місці. Гірко…

Вони лежали біля підніжжя бугра в запашній траві, густій і гордовито пишній, вдихаючи настояний на ромашках вечір. Валентина злегка повернула голову. Сонячні крихти упали з висоти, примостилися в зіницях темних очей.

— На місці осики я б коріння вирвала, аби дістатися вершини, — сказала вона. — Але ж ти мав на увазі, мабуть, нас? Це ми топчемося на місці.

— Валю, — Борис обережно торкнув тремтливу голубу жилку на її скроні. -Я давно хочу спитати. Мережковський залишав тебе на кафедрі. Чому ж ти все-таки пішла до нас, онкологів?

Ледь вловима тінь лягла в куточки дівочих вуст. Валентина потяглася рукою до ромашки.

— Дай-но її сюди! — сказав Борис. — Бачиш — ромашка. Звичайнісінька польова квітка. А рак і в неї запустив кігті. Тут пухлина, а тут уже й пелюстки зів’яли. Проклятий спрут!.. Я не здивуюсь, побачивши його пазурі навіть на мертвому камінні.

— Ось ти сам і відповів на своє запитання, — Валентина забрала ромашку, навпіл розламала жовтогарячу серцевину, ніби шукала щось заховане від ока. — Це правда, ми топчемося на місці. Ми любимо повторювати: є отрута, ото ж є і протиотрута. Закон рівноваги в природі. Так де ж вона, питаю я, та рівновага? Де? Світ населяє тьма-тьмуща мікроорганізмів. їхні шляхи раз-у-раз перетинаються. Не може бути, щоб ця тварюка уникла такої зустрічі! Це було б неймовірно. Ми просто не бачимо, ми сліпці, ось хто ми.

— Ох, оці мені мікробіологи! — насмішкувато промимрив Борис. — А що коли тут вірусом і не пахне?..

— Хто знає. Я вірю, я майже певна. Тому й до вас прийшла. А на своє горенько тебе зустріла, — закінчила Валентина вже жартома. Та жарт вийшов якийсь вимучений.

Ось уже який раз, в недільний день, вони приходять в степ, до цієї осики, її “відкрила” Валентина. Вдалині бовваніє місто — організм із каменю й металу, по широких аортах якого пульсують потоки машин, снує людський натовп, а вгорі позолоченим серпанком висить пилюга. Зате тут…. Тут радість спілкування з хмільною землею, відчуття її миротворності, жадібного, неприховано радісного квітування.

— Валю, мене переслідує враження, що ти весь час віддаляєшся від мене. Ти ось — досить простягнути руку, і все ж між нами прірва.

Зараз вона нагадувала сарну, яка відчуває близьку небезпеку, нашорошила вуха, напружилась, як струна, ладна щохвилини зникнути, розчинитися у хащах бур’яну.

— Хочеш, я розповім тобі одну казку? — поспішно сказала вона. — Щоправда, казка невесела.

Борис похмуро стенув плечима.

— Так от. Йшла одного разу дівчина з глеком. У глечику хлюпала прозора джерельна вода. Стрівся їй якийсь дідуган і попросив напитися. Чи дівчина спіткнулася, чи, може, вигляд патлатого діда злякав її, а тільки впустила вона глечик і розбила. Затрясся дідуган у гніві, - а був він злим чарівником, — і вигукнув: “Он як! Ти пошкодувала ковток води змученому спрагою подорожньому! Тож ремствуй на себе! Ти народиш доньку, а сама вмреш від страшної хвороби. І дочка твоя також народить доньку і так само вмре від тії хвороби. І на всіх жінках вашого роду віднині лежатиме страшна печать мого прокляття!..”.

— Що за дурниці! — невдоволено підвівся на лікоть Борис. — Це не народна казка. Народ складає добрі казки, з щасливим кінцем. Звідки ти її викопала?

Він погладив її по голові, як маленьку, і, зануривши п’ятірню в каштанове волосся, пригорнув до себе. І побачив близько-близько її очі й губи. Очі неймовірно глибокі, трохи злякані, а губи звабно розтулені, покірні.

2

“В чім тут загадка? — напружено думав Борис, притулившись лобом до холодного обода вольєра. — Ще вчора миша почувала себе пречудово, пухлина зменшилася наполовину. Дози зведено до мінімальних… Кумуляція! Стрибок в іншу якість. Ліки стають отрутою, яка нищить все — і хворі, й здорові клітини…”

Борис просунув крізь сітку спицю, торкнув мишу. Вона тяжко дихала. На боку чітко виднілася вкрита миршавими сірими волосинками пухлина, чимось нагадуючи йому вершника, що вчепився в кінський круп.

— Жени вперед коня, о недолугий вершник… — задумливо сказав Борис.

— …він упаде, а разом з ним і ти, — почулося за спиною.

Позаду стояв професор Карпеко. Гола, як коліно, голова поблискувала неприємно, наче випромінювала холод, зате жваві очі в полоні зморшок дивилися ласкаво, з принадною увагою.

— Над чим замислились, юначе?

— Я думаю, професоре, як називається дорога, котра нікуди не веде.

— Ну-ну, навіщо ж так песимістично?

— Коли я згадую, що кожен день, втрачений нами задарма, завдає людям стільки страждань, мені хочеться… А що коли ми робимо не те, зовсім не те? Я знаю, ви переконаний імунолог, зараз ви скажете…

Борис раптом замовк, рука його сковзнула по обличчю, ніби проганяючи настирливе видіння.

— Чого ж ви замовкли? Продовжуйте, я слухаю…

— Перепрошую, професоре, я, здається, наговорив дурниць.

— Давайте сядемо, — лагідно сказав Карпеко. — Ось так. А тепер кажіть: у вас є якась ідея?

— Ідея? — Борис збентежився. — Ні, ідеї, як такої, нема. Власне, деякі міркування є, та й ті не мої… Що, коли у ліхтаря вкрасти конус? Зараз при опроміненні прихованої пухлини нам явно бракує локальності. Промені вбивають хворі клітини, а разом з ними і здорові. Ось тут і допоможе конус. Уявіть собі, що ми проходимо здорову тканину порожнистою голкою, а всередині неї — крихітний “зонтик”, що відбиває рентгенівські промені…

— Так-так, — Карпеко зацікавлено засовався на стільці, - а матеріал? Де ви візьмете матеріал?

— Натиснемо на хіміків. Вони давно обіцяють пластмасу, що відбиватиме жорсткі промені.

— Маючи таку голку, можна буде, як кажуть військові, вести прицільний вогонь, — замислено мовив Карпеко. — Я не спеціаліст у фізіотерапії, я послідовний імунолог…

Борис почервонів.

— …але ваша ідея мені подобається. Я зведу вас з потрібними людьми.

— Це не моя ідея, професоре. Ви пам’ятаєте Валентину Волох? Вона працювала в лабораторії Маркова. Якось увечері ми довго чекали автобус. Над нами гойдався од вітру ліхтар. Звичайний електричний ліхтар, — Борис говорив уривчасто, наче кожне слово давалося йому через силу. — Старомодний, з конусом. Тим-то по землі бігало велике кружало. Як світло рампи. Саме тоді Валентині й спало на думку… Хоча її спеціальність — мікробіологія…

— Волох… Валентина Волох. Пригадую. А де вона зараз? Сподіваюсь, ви нас познайомите?

— Я не знаю, де вона, — Борис підвівся й поквапливо відійшов до вікна. За спітнілими шибками лиснів чорний від першого весняного дощу асфальт. З інститутського подвір’я, обминаючи ще мертву клумбу, стікали талі води. — Восени Валя… я хочу сказати Валентина Волох несподівано для всіх звільнилася і виїхала невідомо куди.

Карпеко уважно подивився Борисові в спину.

— Завтра підемо до директора. Гадаю, він підтримає. А наші досліди… Рано чи пізно антиканцерин ми знайдемо. Не ми, так хтось інший. Вчений не має права на відчай.

— Так само казала й вона.

Уже на порозі Карпеко обернувся.

— Ви її любите?

І, не діждавшись відповіді, зачинив за собою двері.

3

Тоді була тиха ніч. І для нього — неповторна. Він читав їй вірші.

Як завжди, над ними, напівдорозі до вершини, височіла осика. Супроти мовчазного неба вона здавалася вигапто-ваною на зоряному тлі.

— У нас буде син?

— Ні, у нас буде донька…

Дивачка! Відки така певність?.. Він хотів сина.

— Завтра ж оголосимо день весілля.

— Ні, ні, - в її голосі вчувалася погано прихована тривога, — не будемо поспішати.

— Але чому?

— Невже для тебе це головне? Почитай краще вірші.

І він слухняно читав:

Вони ще не раз приходили до цієї осики, довіряли їй своє щастя. Потім сталося щось незрозуміле. Тишком-нишком від нього вона розрахувалася в інституті й зникла. А він одержав листа, якщо можна назвати листом коротеньку записку.

“Любий! Одне прошу — не шукай мене. Так треба. А ще — пересади осику на вершину. Хай гляне на світ з висоти”.

Звісно, він не послухався, шукав, поки й надію не втратив. “Так треба”. Ну, чому так треба? Кому, нарешті, так треба? Йому? їй?.. Якесь божевілля. Він зчорнів, від друзів відсахнувся. Осику пересадив, за кількакілометрів носив воду, аби не засохла. Це дерево було їх спільником, воно зв’язувало його з минулим.

4

Невдовзі після травневих свят професор Карпеко сказав:

— Ну от, юначе, і настав ваш день. Завтра комісія. Випробування локалізатора “ВВ” пройшли успішно, отже… Але я не бачу радості. Невже ви невдоволені?..

Борис потер двома пальцями сизе підборіддя, запалі очі дивилися втомлено.

— Ні, професоре, я радий, я дуже радий. Та все ж це не те, чого ждуть від нас люди. Тут ми трохи схожі на криміналістів. Знешкоджуємо злочинця, коли він встиг уже стільки лиха накоїти…

— Тож нехай живуть миші?!

— Так, хай живуть миші, - Борис зітхнув. — Та поки що вони вмирають. Як одна. Наче змовилися будь-що не видати таємницю.

Саме цієї хвилини Борисові й принесли телеграму. Крейдяна блідість повільно наповзала на його обличчя, поки він читав, наповзала якось дивовижно зримо — від підборіддя до вилиць.

— Вона вмирає… Як же це так? Не може бути… Ви чуєте, професоре, вона вмирає…

За відчиненим вікном гуло весняне місто. Хтось молодий і дужий на повні легені, крізь сміх, гукав услід іншому, з ким, мабуть, щойно розлучився:

— Не забудь квіти! Квіти, кажу, не забудь!..

5

Минула хвилина, а може й п’ять. Час інколи виявляє тактовність, залишаючи людей наодинці. Вони мовчали, бо надто багато хотілося сказати їм одне одному.

У цій кімнаті все було сліпучо біле: стіни, ліжко, підвіконня. Навіть підлога. Борис знав, що ця білизна має заспокійливо впливати на психіку людини, одначе його вона дратувала: в бездоганній чистоті йому вчувалася приреченість.

Валя лежала розслаблено — лебедино білі руки зверх ковдри до підборіддя, в очах… Тільки художники уміють вловити пензлем очі молодої матері, є в них щось таке, чого не передати словами.

— Як бачиш, я всього-навсього слаба жінка.

Це були перші її слова, але сказані вони були так, ніби продовжували раніше розпочату розмову.

— Я не хотіла писати тобі, і все ж написала… Я знаю, що ти скажеш, та спершу вислухай мене. І не дивись так докірливо. Зараз тобі покажуть доньку… нашу доньку…

— Люба…

Борис припав до її руки, прозоро-білої, з голубими жилками. На мить йому здалося, що він бачить, як пульсує цими жилами кров.

— Ти пам’ятаєш нашу розмову біля осики?..

— О! Я пересадив її, вона вже на вершині.

— На вершині. Це добре, це дуже добре, — тихо сказала Валя.

— Тоді я розповіла тобі казку. Ти розгнівався… А то була не казка. Я знала… Але я так любила. І в глибині душі у мене жевріла надія… Те прокляття й справді лежить на нашому роду. Так моя мати вмерла, так вмерла моя бабуся. У нас всі жінки народжували дочок і всі вмирали. Від скірра…

Все попливло перед очима Бориса, затанцювало, сплітаючись в оранжеві химери, підлога нахилилася, і він схопився за холодні бильця ліжка. Про тяжкий стан Валентини він знав з телеграми, надісланої лікарем, та гадав, що спричинили це невдалі пологи, а небезпеку лікар перебільшив. І ось тепер…

— Це неправда! Я не вірю!.. — хрипко закричав Борис. — Це казка! Казка і більш нічого. Ти вбила її собі в голову і тепер хочеш переконати мене… Навіщо? Навіщо тобі це треба?

Валя мовчала. Прихилилася щокою до подушки, очима до вікна. В очах була мука, сама мука, глибока і непроглядно-чорна.

— Кепську послугу робите ви дружині. Позичили б витримки у неї.

В дверях стояв розгніваний лікар.

Борис покірно дозволив вивести себе в ординаторську. Сідаючи на стілець, зачепив щось ліктем. Дзвін розбитого скла змусив його оговтатися.

— Лікарю, — глухо сказав він, — це я вбив її, розумієте, я…

— Не верзіть дурниць. Ви знаєте, що таке скірр молочної залози?

— Знаю, лікарю, аж надто добре знаю. Я онколог.

Борис підхопився, картаючи себе за те, що в горі досі не згадав про локалізатор Він уже мчав на аеродром, сідав у літак. Як найбільшу на світі-щінність, він підраховував години й хвилини, ті самі години й хвилини, з яких складається людське життя. Пекуча жага діяти оволоділа ним.

— Мені потрібні два дні, і може… Ви даєте мені два дні?

Лікар довго припалював цигарку, рука його тремтіла.

— Ви хотіли побачити дочку, — похмуро сказав він. — Ходімте, я вас проведу.

Леонід Залата БУМЕРАНГ

АВТОР: Вранці 26-го лютого, щойно я прийшов на роботу, мене запросили до редактора. Це не викликало у мене ентузіазму, бо я спізнився майже на півгодини, а наш редактор цього страшенно не любить. Посеред дня ви можете йти куди заманеться і на скільки завгодно — ніхто й слова не скаже, але о дев’ятій нуль-нуль маєте сидіти на своєму стільці й працювати, як віл.

Та редактор не знав про моє запізнення або ж не захотів згадувати.

— Ви давно були в Інституті геріатрії? — спитав він.

— Вчора, — сказав я. — Нічого цікавого. Черепаха дала б їм фору і не прогадала…

Редактор покрутив у пальцях товстий червоний олівець, на його сухорлявому обличчі майнула тінь усмішки.

— Зате ви прогадаєте, якщо надвечір у мене на столі не лежатиме триста рядків.

Хвилин за десять таксі вже мчало мене на Правобережну. Я розумів: сталося щось екстраординарне. Ви, звісно, не знаєте нашого редактора, так я вам скажу: в цієї людини можна взяти хоч би й останнього карбованця, а от випрохати зайвих десять рядків — дзуськи.

В інституті начебто панував спокій, та мене це не збентежило, я й не розраховував на метушню. Начальницькі кабінети обминув (люди там, як правило, не балакучі), а заходився розшукувати знайомих, бо який то газетяр, Що не має будь-де добрих знайомих. Важливо вхопитися за кінчик нитки, а вона вже поведе до клубка.

Я боюся щось переплутати, тим-то нехай все буде так, як мені розповідали. Слово в слово.

ЯРЕСЬКО, ПРАЦІВНИК ІНСТИТУТУ, ФІЗІОЛОГ: Була вже дев’ята година, коли я зібрався додому. Думки мої крутилися навколо засідання Вченої Ради. Його призначили на сьогодні, і я теж мав доповідати. Та головною, — заради неї, власне, й скликалося засідання, — була доповідь Черенкова. Особисто мене вона не торкалась, одначе я знав, що робота Черенкова сягнула критичної грані, ось-ось можна чекати на якесь відкриття. Пам’ятаю, я подумав: Іванові буде не солодко, Борода затисне його своїм авторитетом. Хто такий Борода?.. О, перепрошую, ми, молоді, маємо кепську звичку ліпити маститим прізвиська, але повірте — це з поваги, тільки з поваги. Його прізвище Бородін. Василь Семенович — відомий геріатр, вельмишановна людина…

За день до цього я був свідком їхньої сутички в кабінеті директора. Власне, сутичкою назвати цю розмову, мабуть, і не можна. Гарячкував лише Борода, а Іван… Іван ні. Борода наполягав, щоб лабораторія Черенкова негайно припинила досліди. І натякав на якусь небезпеку.

— Ви, юначе, нагадуєте мені людину, яка сіла в незнайому їй машину і по черзі натискує на всі кнопки, — сердито говорив Борода. — А що серед тих кнопок може трапитися й червона, тільки її не встигли пофарбувати, це вас не турбує…

Черенков ввічливо посміхався.

— Ну, навіщо такі страхи, Василю Семеновичу? Та й прошу я всього-навсього тиждень. Три роки згаяли, а про сім днів сперечаємося. Мені бракує деяких даних…

— От-от, бракує даних, — бубонів Борода. — Вам, Черенков, солідності бракує, звичайнісінької солідності. А для вченого, скажу вам, це не так уже й мало.

Не знати, скільки б ще точилася ця суперечка, якби директор не поклав їй край, призначивши на сьогодні засідання Вченої Ради.

Я, здається, вже сказав, що вчора засидівся в інституті, бо готував і свою доповідь. Поставив останню крапку і — за цигарку. Як на те, жодного тобі сірника. Ви палите? Ні?.. З вашого дозволу. Так от, одягнувся я, йду коридором, скрізь темно, а з дверей лабораторії Черенкова пробивається світло. Ага, думаю, ось і сірнички. Постукав, сіпнув за ручку — двері відчинилися. Ну, я, значить, через поріг, а сам готую підходящу фразу, аби вибачитися за пізнє вторгнення. Спершу мені здалося, що в лабораторії нікого немає. Горіла тільки настільна лампа, темнувато, знаєте. Вікно відчинене навстіж. Я машинально відзначив, що вікно відчинене давно — зализані снігові віхті вже сягали столу. І лиш затим помітив на підлозі, біля батареї, Черенкова. Схоже було — змерз і ліг погрітися. Аби я не знав, що Іван людина непитуща… Я швиденько зачинив вікно і підбіг до Черенкова. Ось тут я й побачив його. Кого побачив? Хлопця, кого ж іще… Так ви нічого не знаєте? Овва, а я гадав, що вас цікавлять подробиці…

Враження у мене було таке, наче я влип у якийсь детектив. Ніч, відчинене вікно, Івана нема, зате є якийсь хлопчина. Та ще й одягнений… Як би ви думали?.. В тім-то й річ, що на ньому був одяг Черенкова. Від черевиків до краватки. І все зашнуроване, зав’язане, застебнуте. Фарс та й годі… Хлопець спав, чи, може, був непритомний, обличчя у нього було восково-бліде. Я переніс його на канапу, помацав пульс — пульс був слабенький — і подзвонив Сліпчуку. Вони приятелюють — Черенков і Сліпчук, тому я й подзвонив саме йому.

Скільки зараз? Одинадцята?..

Шкода, але я мушу покинути вас — на мене чекає директор. І це надовго. Знаєте що? Підіть до Сліпчука, він людина компанійська…

СЛІПЧУК, ПРИЯТЕЛЬ ЧЕРЕНКОВА: Оповідач з мене поганенький, але ж ви прийшли не за красними словами, я так розумію?.. Тоді слухайте.

Я дивився хокейний матч, коли задзвонив телефон. Дзвонив Яресько. Він був такий схвильований, що я зрозумів одне: треба негайно їхати в інститут. Я лайнувся. У мене є машина, тим-то за якихось десять чи п’ятнадцять хвилин я був у лабораторії Черенкова.

Хлопчика я одразу впізнав, хоча обличчя аж світилося, таке було прозоре І риси загострилися. Це був Сашко, Іванів син, тільки чомусь у батьковому одязі. Якби не зляканий Яреськів вигляд і не його плутана розповідь, я подумав би, що зі мною пожартували.

Сашко лежав на канапі. Він був такий кумедний — штани, піджак висіли на ньому, як на жердині, з широкого комірця сорочки стирчала худенька шия. Ми перезирнулися. Яресько спитав:

— Що ти про це думаєш? До речі, вікно було навстіж, он бачиш, скільки снігу намело…

— Батько вистрибнув у вікно, а син заліз по ринві, - похмуро сказав я. — Вельми вірогідна версія, коли згадати, що лабораторія — на шостому поверсі. А щоб ми з тобою сушили голови, вони взяли та й пєреодяглися.

— То що ж маємо робити?

Я сказав, що насамперед треба відвезти Сашка додому, час пізній, Галина, певно, уже хвилюється. А потім будемо думати. Може, й думати не доведеться, бо Іван сидить і п’є свою улюблену каву.

Швейцар дрімав у вестибюлі, і Яреськові вдалося непомітно винести хлопця на руках. Ми не хотіли привертати чиюсь увагу до події, в якій самі не могли нічого второпати. На щастя, завірюха вгамувалася, на вулицю Поля, де живе Черенков, ми дісталися без пригод. Хлопця я залишив на руках у Яреська, а сам пішов по Івана.

Двері відчинила Галина, і справа одразу ускладнилась — Івана з роботи ще не було. Я мало вже не ляпнув про Сашка, і аж тут збагнув, що то ж він сидить перед телевізором і дивиться хокей. Уявляєте? Принаймні дві хвилини розмовляли ми з Галиною, Сашко сидів навпроти, а я дивився на нього, як на порожнє місце. Мабуть, у мене був вигляд йолопа, бо Галина запідозрила погане. Я ледве переконав її, що нічого не сталося, Іван, мовляв, завтра доповідає Вченій Раді, отож сидить готується.

Коли я повернувся до Яреська і сказав йому, що Івана вдома немає, а Сашко дивиться телевізор, він розгублено зиркнув на мене, потім на хлопчика і спитав: — А хто ж тоді цей?

Ще кілька хвилин тому я, не вагаючись, запевнив би, що це і є Сашко власною персоною, як-не-як, він виріс у мене на очах. Але зараз я не знав, що сказати.

Яресько ніби заціпенів Я сказав, що в цій химері я анітелень. Зараз ми відвеземо хлопця в найближчу лікарню, а тоді заявимо в міліцію. Ось тоді у Яреська виникла щаслива думка. Він пригадав розмову в кабінеті директора, коли Борода попереджав Івана про якусь небезпеку.

Незабаром ми були вже на квартирі в Бороди і аробили там переполоху. Не встигли й двох слів сказати, як професор аж підскочив. Перепрошую на слові, та він одразу став схожий на гончака, що несподівано напав на слід. Борода роздягнув хлопця і дуже ретельно його обмацав. Слухав, гмукав, знову слухав, знову гмукав. Я зроду не бачив, щоб хворого так оглядали. Стан, хлопця, очевидно, задовольнив професора, проте вигляд у нього був стурбований. Він понишпорив по кишенях, вийняв Іванові документи, носову хусточку і ключ від лабораторії. Нас спитав лише про одне:

— Пальто Черенкова було в гардеробі?

Я почервонів, бо про пальто й досі не подумав.

Борода пожував губами і сказав, що міліцію втручати в цю справу не треба. Хлопця він забирає до себе в клініку, а Галині звелів передати, що… Іван терміново виїхав у відрядження.

Це все, що я знаю. Професора ми чекаємо з хвилини на хвилину. Кажуть, він пробув у клініці всю ніч… Між іншим, ви з якої газети?.. Тоді все гаразд. Він, бачте, не терпить “Вечірки”, мав з нею якісь неприємності.

АВТОР: Бородін приїхав до інституту десь аж по обіді. Неголений, втомлений, повіки червоні, і одразу ж зачинився з директором в його кабінеті. Ми з Сліпчуком і Яреськом терпляче чекали його ще з годину. Інститут гудів, розмови точилися навколо хлопця і таємничого зникнення Івана. Висловлювалися найфантастичніші припущення, аж до викрадення Черенкова іноземною розвідкою. Швейцар усім показував Іванове пальто з таким виглядом, наче він давно все знає, тільки сказати не хоче.

Врешті наше терпіння було винагороджене, ми впіймали професора в коридорі. Йому, видно, не хотілося вступати в розмову, але ми стояли стіною. Я не дуже-то пнувся наперед, та все ж не сховався від колючого погляду Бородіна.

— Ви хто? — спитав він, не вдаючись до церемоній.

Я сказав.

— А, всюдисуща преса, — усміхнувся професор. — Ну, що ж, від вас все одно не сховаєшся…

— Василю Семеновичу, куди зник Черенков?

Це вихопився Сліпчук.

Бородін за звичкою пожував губами.

— Нікуди Черенков не зникав. Він лежить у моїй клініці… Той хлопець і є Іван Черенков.

Пропоную читачам самим уявити, що в ту мить зчинилось в коридорі інституту. Я не беруся змалювати більш-менш правдиву картину. Ми були здивовані, вражені, приголомшені? Усе це не ті слова. Може, я буду близьким до істини, коли скажу, що ми отетеріли. Мозок відмовився прийняти інформацію, бо вона здавалася безглуздою.

А Бородін вів далі:

— Ви знаєте, чим займався Черенков? Навіть ми, геріатри, вважали його ідею абсурдною. Змусити життєвий процес в організмі потекти в зворотному напрямку — чи не суперечить це законові часу? Наші методи омолодження досі мало відрізнялися від звичайного лікування, а Черенков замахнувся на свята святих. У мене зараз немає часу пояснювати його ідею. Скажу лише, що в своїх дослідах він посувався майже наосліп. Ні градування, ні потрібний енергетичний потенціал не були йому відомі. Як колись Пастер, Черенков експериментував на собі. В принципі експеримент вдався, але скінчився трагічно. Доза виявилася надто великою. Звичайно, вживаючи слово “доза”, я спрощую, та суть саме така. Іван випустив джина з пляшки, а як його загнати назад — не знав…

— Чому ж його не спинили? Це ж… це ж злочин, — прошепотів хтось за моєю спиною.

Однак Бородін почув. Він надовго замовк, і ми знову побачили, який він втомлений.

— Це правда, — сказав професор. — Його треба було спинити. Я пробував, ми навіть сварилися. А він відсилав лаборантів і брався за своє Так може тільки справжній вчений…

Яресько спитав, чи впливає це на пам’ять. Бородін аж стрепенувся.

— Ви, юначе, попали в точку, — схвильовано сказав він. — Іван ще не опритомнів, тому відповісти важко. Ми б хотіли, щоб не впливало, інакше втрачається всякий сенс. За винятком омолодження з метою лікування. Що ж до Черенкова, то для нього… хтозна, може, й краще було б, якби впливало.

Бородін не сказав, чому для Черенкова це було б краще, та ми й так зрозуміли.

Професор простував довгим коридором на вихід, ми мовчки розступалися, проводжаючи його очима.

— Не уявляю, як сказати про це Галині, - тихо мовив Сліпчук, але Бородін знову почув, бо відразу згорбився, ніби звалив собі на плечі важкий тягар.

— Ось тут і наука безсила, — сказав він, не повертаючи голови.

ЗМІСТ

Леонід Залата ЇЇ ГОЛОС

Леонід Залата УЩЕЛИНА СИНІХ ТУМАНІВ

Віктор Бурлай СИН ДОКТОРА КЛІРКА

Леонід Залата “ПЕРЕДАЮ КООРДИНАТИ…”

Віктор Бурлай ОСТРІВ ЧОТИРЬОХ РОБІНЗОНІВ

Леонід Залата ГОЛУБА ЛИСИЦЯ

Віктор Бурлай КВІТКА АСУАНА

Леонід Залата А ЗАВТРА?

Леонід Залата П’ЯТЬ ХВИЛИН НА РОЗДУМИ

Віктор Бурлай ПО ІМЕНІ СКІРР

Леонід Залата БУМЕРАНГ

Примітки

1

 Яси і касоги — народності, які в давнину населяли Північний Кавказ.

(обратно)

2

 Дангур називав його інакше, але я не запам’ятав (прим. Теренція).

(обратно)

3

 Кого Дангур так називав, я не знаю (прим. Теренція).

(обратно)

Оглавление

Віктор Бурлай, Леонід Залата УЩЕЛИНА СИНІХ ТУМАНІВ

Леонід Залата ЇЇ ГОЛОС

Леонід Залата УЩЕЛИНА СИНІХ ТУМАНІВ

Віктор Бурлай СИН ДОКТОРА КЛІРКА

Леонід Залата “ПЕРЕДАЮ КООРДИНАТИ…”

Віктор Бурлай ОСТРІВ ЧОТИРЬОХ РОБІНЗОНІВ

Леонід Залата ГОЛУБА ЛИСИЦЯ

Віктор Бурлай КВІТКА АСУАНА

Леонід Залата А ЗАВТРА?

Леонід Залата П’ЯТЬ ХВИЛИН НА РОЗДУМИ

Віктор Бурлай ПО ІМЕНІ СКІРР…

Леонід Залата БУМЕРАНГ

ЗМІСТ

*** Примечания ***