Полум'я в лабораторії №1 [Гейнц Фівег] (fb2) читать онлайн

Гейнц Фівег ПОЛУМ'Я В ЛАБОРАТОРІЇ №1

На державному радіозаводі загула сирена. Перерва на обід. У цехах зупинилися машини, загрюкали двері, заводське подвір’я ожило: загомоніли людські голоси, почувся веселий сміх. Робітники і службовці поспішали в їдальню.

Біля вікна лабораторії № 2 дослідного цеху стояв інженер Фред Гансен і дивився на вулицю. Над заводом і далі над полем — сіре важке простирало неба. Важкі, набухлі хмари пливли так низько, що, здавалося, чіплялися за верхівки високих тополь біля воріт заводу. За вікном метушилися два горобці. Вони чубилися, наче бойові півні, здіймаючи нахабний лемент. Гансен не звертав на них уваги. Всіма своїми думками він був у лабораторії № 1. Як працює щойно сконструйований ультразвуковий передавач? Як вдалося підвищити силу звуку?

Гансен закусив губу, очі хижо примружилися.

Вже третій тиждень тривають випробування. Результати їх зберігаються в суворій таємниці. Місяць тому докторові Гартунгу вдалося сконструювати цілком оригінальний звукозбуджувач. Тепер доктор міг одержувати ультразвукові хвилі в сто разів сильніші, ніж ті, які можна було одержати досі.

Гансен потер рукою високе чоло і глибоко зітхнув від надзвичайного хвилювання. Енергія звуку сильніша у сто разів! Губи його міцно стулились, аж побіліли. Інженер поволі відійшов од вікна. Його сухе, худорляве тіло підтягнулося, напружилось. Тільки тепер він раптом — згадав, що сирена вже прогула на обід. Гансен уважно оглянув лабораторію. Вже кілька днів він. заміщав керівника, який тяжко захворів. Інженер вийшов з кімнати, замкнув двері і ступив на подвір’я заводу.

Великий світлий зал їдальні був повен людей. Запах смаженого м’яса приємно залоскотав ніздрі. Гансен потяг носом повітря і глянув у тарілку якогось учня.

— Смажена ковбаса, — пробурмотів він і відійшов од віконечка видачі.

Довго розглядав меню.

— Ви ніяк не можете вибрати собі щось? — привітно посміхаючись, запитала куховарка. — Рублені котлети сьогодні просто чудові. Чи, може, хочете квасолю з копченим м’ясом і підливою?

Гансен заперечливо похитав головою.

— Я б зараз з’їв смачний овочевий салат. Зелений горошок, морква, спаржа і… Та ви самі знаєте краще від мене.

— Свіжі овочі… — щось прикидаючи сама собі, сказала куховарка. — Зачекайте хвилиночку, пане Гансен.

Куховарка, невеличка, огрядна жінка, побігла в кладову, взяла з полички банку консервів і швидко відкрила її електричним ножем. Потім зайшла у велику облицьовану білим кахлем кухню і поставила консерви у високочастотну електричну піч.

Через хвилину куховарка клацнула маленьким червоним вимикачем біля дверцят печі, і монотонний зумер замовк. Жінка переклала їжу з банки на тарілку і повернулася до вікна видачі.

— Ось ваше замовлення, пане Гансен, — сказала вона з привітною посмішкою.

Інженер подякував і сів на своє місце. Шум у залі їдальні ставав голоснішим. У людський гомін, сміх впліталася лагідна музика гучномовців. Поруч за столиком сиділи заводські учні і розмовляли про ультразвук.

— У п’ятницю доктор Гартунг робитиме доповідь про ультразвук, — сказав невеликий кремезний юнак. — Я обов’язково послухаю, — додав він зразу ж. — Ото, мабуть, він сидить, доктор Гартунг? За маленьким столиком, біля другого вікна. Він завжди носить рогові окуляри.

— Ти щось плутаєш, — перебив його другий учень. — В окулярах — то професор Веге. А праворуч від нього, отой лисий, і є доктор Гартунг. Ліворуч сидить інженер Тале. Я вже їх добре знаю. Усі троє працюють у дослідному цеху. Коли я стану інженером, теж туди попрошуся.

Три науковці піднялися з-за столу разом. Інженер Гансен дивився їм услід, поки вони, збуджено про щось розмовляючи, переходили подвір’я заводу. Руки професора Веге були глибоко засунуті в кишені білого лабораторного халата, він був вищий на цілу голову від обох своїх колег. Доктор Гартунг, очевидно чимось дуже схвильований, весь час різко жестикулював правою рукою. Інженер Тале тримав долоні своїх коротеньких рук на грудях і заклопотано похитував головою. Нарешті всі троє зникли за залізними дверима дослідного цеху.

Голоси трьох чоловіків дзвінко лунали у великому залі. Сонячний промінь грав на білих металевих частинах апаратів. Велика дошка управління з численними вимірювачами та контрольними приладами закривала широку стіну лабораторії. Посередині приміщення стояв недавно змонтований ультразвуковий генератор — велика, вища за людський зріст, клітка, в якій містилися химерно переплетений дріт, різні котушки і трансформатори. Вперед видавалась, наче тонкий хобот, еластична штанга, на кінці якої висів рефлектор звукозбуджувача. На верхній частині апарата були розташовані кнопки управління, вимірювальні прилади і квадратний екран трубки Брауна — на ньому під час роботи апарата можна було бачити відображення ультразвукових хвиль.

Інженер Тале надів халат і відразу ж почав з’єднувати кабелі між дошкою управління та звукозбуджувачем.

Доктор Гартунг відімкнув невеличкий сейф, дістав креслення звукопідсилювача і почав пояснювати професорові Веге деякі удосконалення. Сивий вчений наморщив чоло, але схвально кивнув головою.

— Добре, колего Гартунг, я згоден. — Професор глянув на годинник. — На жаль, мені треба зараз іти на лекцію. Але я гадаю, що через дві години повернуся. Починайте, будь ласка, випробування апарата і підсилювача, а потім випробуєте пластини з штучного матеріалу, ті, що прислала азотна фабрика. Це новий матеріал для виготовлення зубчастих коліс. Звичайні ультразвукові випробування їхнім фабричним апаратом дали негативний результат. Треба спробувати ще нашим генератором.

Професор Веге попрощався з обома вченими і вийшов з лабораторії.

Доктор Гартунг підійшов до стола, де лежали дві товсті темножовті пластини. Узяв їх і постукав кінчиками нігтів по рівній поверхні.

— Матеріал, здається, міцний, — сказав неголосно.

Тимчасом інженер Тале вже з’єднав новий підсилювач з ультразвуковим передавачем. До останнього він прикріпив шарнір рефлектора і перевірив його рухомість. Рефлектор, схожий на автомобільну фару без скла, від найменшого дотику хитався у бажаному напрямку. Інженер був задоволений.

Підійшов Гартунг і перевірив з’єднання кабелів.

— Усе ясно? Ну, можна починати випробування. Вмикайте!

Майже півгодини вчені проводили дослід.

— Усе гаразд, — задоволено сказав Гартунг. — Порівняно з старим апаратом ми збільшили силу звукової енергії у вісімдесят разів. А тепер, колего Тале, давайте випробуємо пластини з штучного матеріалу, побачимо, що в них усередині. Тепер при такій високій енергії звуку нам не страшне повітряне замикання.

І він поклав одну з пластин під рефлектор на спеціально обладнаний столик, виготовлений теж із штучного матеріалу. Інженер Тале взявся рукою за важіль головного вимикача і повернув його вгору.

У приміщенні почулося низьке гудіння. Стрілка вимірювального приладу поволі поповзла вгору і, легенько тремтячи, зупинилася перед червоною рискою.

Гартунг уважно дивився на екран трубки Брауна, що почав світитися зеленкуватим світлом. Він трохи послабив регулюючий гвинт і пересунув рефлектор убік на кілька міліметрів. Інженер стояв поруч і стежив за вимірювачем сили звуку.

— Ну от, оце нам і треба, — вигукнув він, вказуючи на екран. — Дві риси майже злилися.

Він повернув маленький важіль униз. Рефлектор плавно піднявся вгору, і пучок звукових променів, зібраний у його фокусі, на кілька секунд упав на обох дослідників.

Доктор Гартунг поклав на столик другу пластинку штучного матеріалу і спрямував на неї промінь рефлектора.

Раптом інженер Тале почав обмацувати собі пояс. Що це? його штани падають. Він хотів міцніше затягнути ремінь, але пряжка кудись зникла.

— Що трапилося? — запитав доктор Гартунг.

— Мій пояс… звукові хвилі… я нічого не розумію…

— Швидше підпережіться шматком електричного шнура. Тільки швидше, бо не можна, щоб апарат працював вхолосту.

Гартунг витяг блокнот з кишені. Не відводячи очей од вимірювача, він потягся рукою до кишеньки на грудях за своїм автоматичним олівцем і подумав:

“Треба негайно записати напругу. Ми повинні…”

Але кишенька виявилася порожньою. Це перервало його думку, і доктор невдоволено наморщив лоба.

“Куди я подів свій олівець?” Він ще раз пошукав у кишені, потім підійшов до стола, відсунув убік папери. Автоматичного олівця і там не було.

Тале ще раз, але знову безуспішно, пошукав на підлозі пряжку від свого ременя. Гартунг втретє помацав кишеньку на халаті і шукаючим поглядом обвів приміщення лабораторії.

— Будь ласка, візьміть мій, — запропонував інженер і подав йому свій пластмасовий олівець.

Доктор Гартунг почав був писати, але знову на його обличчі з’явилось невдоволення. Він роздратовано дивився на кінчик олівця.

— Чортзна-що! — пробурмотів Гартунг, — Тут немає металевого кінчика, який тримає грифель.

Тале розгубився. Зморшки вкрили його чоло.

— Наконечник?.. Та що це коїться?!

Гартунг розсердився не на жарт.

— Справді, якийсь нещасливий день! Спочатку ви мало не загубили штанів, потім кудись подівся мій чудовий срібний олівець, і, нарешті, ви мені даєте олівець, яким не можна писати, бо на ньому немає металевого наконечника.

Він сердито покрутив головою і знову пробурмотів:

— І куди я його запроторив? Вимкніть апарат! — гукнув він нарешті і нервовим рухом потягся за сигаретами.

Пачка була порожньою.

— Будь ласка, колего Тале, візьміть у секретарки олівець і заразом принесіть дві сигарети. — Доктор Гартунг дістав з портмоне гроші і передав їх інженерові. Тале тугіше зав’язав електричний шнур, який правив йому тепер за пояс, і вийшов з лабораторії. За кілька хвилин він повернувся.

Доктор Гартунг сів на низенький стілець і задумливо стежив за пасмами сигаретного диму, які, плавно коливаючись, тяглися до відкритої кватирки і зникали, розчинившись у повітрі за вікном.

Тале знову почав поратись біля ультразвукового передавача.

— Я поки що увімкну, — звернувся він до Гартунга.

Той мовчки кивнув головою.

Лабораторію сповнило низьке гудіння трансформатора високої напруги. Трубки передавача нагрілись, і Тале почав пильно слідкувати за екраном. Раптом він пригадав, що не повернув Гартунгу здачу за сигарети. Щоб потім не забути, він дістав дрібні гроші з кишені штанів і поклав їх на край дослідного столика.

Екран знову засвітився. Підійшов доктор Гартунг. Широко розкритими від подиву очима він дивився на монети, що лежали край столу. Сигарета вислизнула з його пальців.

— Колего Тале, — через силу видавив він з себе, — монети… — Гартунг кинувся до генератора. На його очах монети перетворювались у купку порошку з металевим відблиском.

Гартунг потер пальцями скроні, на хвилину заплющив очі і знову відкрив їх.

— Чи я не збожеволів часом?.. Цього не може бути! Монети… вони розсипалися!

Інженер стояв, відкривши рота, і не міг вимовити ні слова.

— Вимкніть! — наказав доктор Гартунг. — Ні, стривайте, залиште все так! — одразу ж змінив свій наказ.

— Кусок металу!

Гартунг похапцем відкрив скриньку з інструментами і схопив плоскогубці. Тремтячою рукою одсунув убік пластини. з штучного матеріалу і поклав плоскогубці під промінь ультразвуку. За кілька секунд вони перетворилися в сірий порошок.

— Вимкніть! — тихо звелів Гартунг і важко сів на стілець. — Це перший ступінь холодного плавлення металів! Ви тільки уявіть собі, Тале! Плавити сталь, алюміній, мідь, не підвищуючи температури! Без тепла робити їх рідкими! Боже мій, я не можу повірити власним очам! Це ж моя довголітня мрія!

Раптом він згадав про срібний олівець. Гартунг вивернув кишеньку халата і висипав на долоню блискучий порошок.

— Ось подивіться, цей порошок тільки що був моїм улюбленим олівцем. Металевий наконечник вашого пластмасового олівця зараз у такому ж стані. Пряжка від вашого пояса теж розсипалась порохом тут десь по підлозі.

Гартунг схопився з стільця.

— Колего Тале, прошу вас, увімкніть знову апарат, треба повторити дослід.

Поїзд “Летючий Гамбуржець” зупинився з ледь відчутним поштовхом. Гамбурзький головний вокзал. Відчинилися двері. Потік пасажирів затопив перон і швидко поплив до виходу. Біля газетного кіоску зупинився молодий чоловік у світлому плащі і низько насунутому на очі капелюсі. Він непомітно озирнувся. Постоявши трохи, молодий чоловік попрямував на привокзальну вулицю. Зробив кілька кроків в одному напрямку, потім, ніби змінивши рішення, кивнув шоферові таксі, неголосно назвав вулицю і сів на заднє сидіння. Перед першим кафе, що трапилося по дорозі, наказав зупинитися, розрахувався і зайшов у нього. Але як тільки таксі поїхало, вийшов з кафе і попрямував вулицею. Йому впала в очі вивіска англійського бюро подорожувань. Молодий чоловік зупинився недалеко від неї, біля великої вітрини магазину, і почав розглядати різнобарвну виставку товарів. Він став так, щоб скло вітрини, як дзеркало, відбивало все навколо. Кілька хвилин, не обертаючись, стежив за потоком перехожих. Потім наблизився до входу в бюро, натис мідну ручку широких дверей і зайшов усередину.

З м’якого шкіряного крісла підвівся високий худорлявий чоловік і, привітно посміхаючись, пішов назустріч гостеві.

— Я хотів би побачити містера Діксона, — сказав молодий чоловік у світлому плащі. Моє прізвище Паркер.

Худорлявий пригладив пальцем вузенькі вусики, що прикрашали його верхню губу:

— Пробачте, пане, містер Діксон зайнятий зараз дуже важливою бесідою і…

— Я зачекаю, — перебив його молодий чоловік.

Худорлявий злегка вклонився.

— Хвилинку, прошу вас.

Потім зняв телефонну трубку і натиснув кнопку.

— Містер Діксон? Вас хоче бачити пан Паркер. Сказав, що зачекає. Добре. Слухаю. — Він знову повісив трубку.

— Пане Паркер, містер Діксон просить вас, — і показав чемним жестом на темні двері. Паркер коротко постукав і зайшов.

— А, головний інженер Гансен… пробачте… Паркер. — Широкоплечий чоловік, що сидів за письмовим столом, подав йому м’ясисту руку, не підводячись з-за стола. — Я дуже радий вас бачити.

Почувши слово — “головний інженер”, Гансен помітно пожвавішав. Задоволена посмішка промайнула на його устах. Підвівши голову трохи вище, ніж завжди, він вклонився містерові Діксону. Потім поставив портфель на підлогу, поклав на м’який стілець плащ та капелюх і сів у одне з крісел біля стола.

Діксон вийшов із-за стола і сів у друге крісло напроти. Він відкрив невеличку коробку з темними сигарами, що стояла на столі, взяв одну, і, зручно вмостившись у глибокому кріслі, запропонував Гансену. Той подякував і закурив сигарету. Потім витяг з кишені маленький коричньовий пакуночок і простягнув його Діксону.

— Зліпок, — поволі додав Гансен.

В очах Діксона спалахнули вогники. Він розірвав пакуночок, узяв з стола лупу і почав уважно розглядати крізь неї восковий зліпок секретного ключа.

— Гм, дуже вдало, блискуче. А як справи з відомостями про останні винаходи, які стосуються апарата?

На дряблому обличчі Діксона з’явився вираз нетерплячки. Його подвійне підборіддя майже закривало шию, і здавалося, що голова сидить просто на плечах.

Гансен розвів руками.

— Мені ще не вдалося рознюхати подробиці. Я знаю тільки, що за допомогою недавно сконструйованого приладу можна перетворювати тверді метали на порох. Думаю, що найближчими днями зможу передати вам точніші відомості.

Діксон голосно засопів носом, нижня губа його одвисла і витяглась уперед, чоло вкрилося дрібними зморшками. Він витяг бумажник і передав Гансену листа.

— Від дослідного відділу “Електрік компані”, — підкреслив з легкою посмішкою. — Прошу прочитати.

“…Ми вітаємо вас, містер Паркер, з нагоди вашого призначення на посаду головного інженера…”

У Гансена ледве помітно затремтіли руки. Він відчув, що серце раптом почало битися дужче і по жилах швидше побігла гаряча кров. Як добре, що він познайомився з Едіт! Англійцям він потрібен. Без вчених їм не обійтися. Так, колоніальна держава безнадійно розпадається. Нікуди вже поткнутися. Тепер вони повинні розвивати індустрію, а це потребує надшвидкісних темпів. Широке поле діяльності для нього! Головний інженер! Ну що ж, для початку… Але пізніше…

Так, пізніше… Спочатку треба самому зробити якийсь винахід, заснувати товариство… “Генеральний директор…” Ці слова якось відразу випливли в його думках. Губи склалися в задоволену посмішку. Генеральний директор! Влада, багатство, розкіш — усе, все містили в собі ці два слова. Гансен яскраво уявив собі ще не існуючу власну віллу серед чудового парку. До воріт парку під’їздить великий спортивний автомобіль…

Голос Діксона обірвав його мрії.

— Я з задоволенням передам вам привіт від моєї дочки. Вона буде дуже рада, коли зможе побачити вас незабаром у Лондоні.

Гансен чемно подякував, згорнув листа і поклав його на стіл.

Діксон дивився на кінчик своєї сигари.

— Тепер перейдемо до нашого плану, містер Гансен. Ви вважаєте, що проникнути вночі в дослідну лабораторію зовсім неможливо?

Гансен зітхнув, схрестив руки на грудях і відкинувся на спинку крісла. Гостре, трохи випнуте підборіддя, опущені вниз куточки рота надавали його обличчю холоднуватого, рішучого вигляду.

— Так, — твердо відповів він, — це самогубство. Охорона настільки пильна, що навіть миша не може пролізти туди непоміченою. Ні, так ми не доберемося до креслень. Є тільки один шлях. Для цього мені потрібен секретний ключ і — газ. Сильний отруйний газ, який викликає глибоку непритомність.

Діксон підпер голову лівою рукою і допитливо дивився на нього. Гансен коротко накреслив план дій.

— Це єдиний шлях, — підкреслив він ще раз. — Автоматичні вимикачі ультразвукового генератора виготовлені в нашому відділі, і я подбав про те, щоб вони мали невеличкий дефект. Апарат працюватиме неточно. Я буду вимушений перемонтувати вимикачі, і тоді…

Інженер Гансен подався трохи вперед.

— Коли креслення будуть у моїх руках, я зникну днів на два, перед тим як прийти до вас, бо, я в цьому певен, усі досліди, які провадяться на заводі, перебувають під наглядом органів державної безпеки. Прошу вас, містер. Діксон, приготувати для мене закордонний паспорт і квиток на літак на наступному тижні. Я прийду до вас, як звичайно, о дванадцятій годині.

— Все буде зроблено, містер Гансен. Якщо вам потрібна буде якась допомога, сповістіть мене. Балончик з газом і секретний ключ я пришлю вам через два дні.

Діксон підвівся, підійшов до стола і висунув шухляду. Потім передав Гансену маленький чорний пістолет.

— Для вашої особистої безпеки, — неголосно додав він. — Обережно! Він заряджений

Гансен покрутив зброю в руках. Але марки фірми ніде не було. Він витяг магазин. Сім стальних куль заблищали перед його очима. Інженер перевірив запобіжник і вставив назад магазин. Кивнувши головою, сховав пістолет у кишеню.

Великий електричний годинник на прохідній показував восьму годину, коли біля воріт радіозаводу зупинилися чотири потужних автомобілі. З них вийшли кілька жіьок і чоловіків. Вони групками швидко перейшли через заводське подвір’я і зникли за дверима клубу. В залі вже зібралися провідні науковці та інженери дослідного відділу. Вони тепло вітали щойно прибулих представників уряду та вчених. Професор Веге міцно потис руку двом своїм колишнім товаришам по навчанню, що приїхали один з Ганновера, а другий — з Мюнхена. Журналісти почали робити перші нотатки.

Коли всі зайняли місця, слово взяв керівник дослідного відділу професор Веге.

Інженер Гансен міцно притиснувся до спинки крісла, вичікуючи. Його погляд швидко ковзнув по присутніх і зупинився на обличчі Веге. Рідке волосся професора вже зовсім посивіло на скронях, глибока зморшка перерізала високе чоло, а дуже бліде обличчя свідчило про те, що він останнім часом мало бував на свіжому повітрі і не бачив сонця. Професор стояв виструнчений і дивився крізь блискучі скельця окулярів на присутніх. Нарешті він розкрив папку і почав говорити спокійним, трохи глухуватим голосом. Професор коротко розповів про удосконалення ультразвукового генератора.

— …І, нарешті, нам у колективній праці вдалося сконструювати збуджувач звуку цілком нового типу, — говорив професор Веге трохи підвищеним тоном. — Збуджувані ним звукові хвилі руйнують структуру металу. Залізо, алюміній, навіть найтвердіша сталь розпадаються на мікроскопічний порошок. Мрія вчених про холодне плавлення металів стає дійсністю завтрашнього дня. Нічого говорити — смілива мрія! Але вона перетвориться в дійсність.

Доктор Гартунг, після деяких удосконалень звукозбуджувача, вже розплавив алюміній холодним способом. Отже, найближчим часом нам вдасться плавити майже всі метали за допомогою ультразвуку. Зараз ми ще не можемо передбачити всіх результатів цього винаходу, проте добре розуміємо одне — він являє собою новий великий крок уперед в техніці.

При плавленні металів ультразвуком потрібна лише незначна частина тієї енергії, яку доводиться витрачати при гарячому плавленні. Ми заощадимо мільйони тонн дорогоцінного вугілля, сотні тисяч кіловат електроенергії. Вся металургійна промисловість буде докорінно перебудована. Жоден кусок металу не потрапить розжареним на прокатні стани. Під вальці йтиме холодна болванка, оброблена ультразвуком. Під вальцями та гідравлічними пресами вона перетвориться в труби, прокат різних гатунків, колії. Працювати на сталеливарних заводах стане значно легше. Зараз робітники цих заводів працюють у важких азбестових костюмах і темних окулярах. Завтра вони працюватимуть у легкому, зручному одязі. Відливка деталей здійснюватиметься безпосередньо у відповідних ливарних формах, виготовлених з штучного матеріалу. Тобто плавитимуть метал просто в цих формах. Таким чином одержуватимуть надзвичайно гладеньку поверхню, а однаковість маси зробить зайвим оброблення деталей ще й на верстатах.

Ультразвукове зварювання металів принесе також велику вигоду. При такому способі зварювання сконцентрована висока температура не впливатиме на місце зварювання, воно буде вільним від шкідливої теплової напруги. Тріщин і надломів біля звареного місця зовсім не буде. Для металообробних верстатів не потрібні будуть коштовні мінерали, з допомогою яких обробляють деталі тепер. Для прикладу скажу, що фрези та різці ми зможемо тоді виготовляти з нашого нового штучного матеріалу, твердого, як скло. Так само і прокатні стани, на їх будові ми заощадимо багато високоякісної сталі. На кожному верстаті буде встановлено ультразвуковий випромінювач, який пом’якшуватиме те місце, що його треба обробити…

Кінець промови професора Веге викликав бурхливі оплески присутніх. До сьогоднішнього дня тільки невелика кількість вчених знала про досягнення в галузі холодного плавлення металів. Останнім говорив доктор. Гартунг. Після свого виступу він запросив присутніх у лабораторію, щоб показати їм кілька дослідів.

Надзвичайно зацікавлені представники уряду та інші гості зайшли в ясно освітлену лабораторію. У приміщенні було видно, як удень, незважаючи на те, що широкі вікна щільно закривали стальні віконниці. Люди здивовано роздивлялися навколо, шукаючи джерело світла.

Професор Веге пояснив, що тут штучне, так зване “холодне” освітлення. Стеля і стіни фосфоресціювали. Один з журналістів доторкнувся до схожої на скло поверхні стіни.

— А з чого складається ця світна речовина? — поцікавився він. — Вона що, акумулює денне світло?

Інженер Тале, який стояв поруч, заперечливо похитав головою.

— Ні, тут ви маєте справу із складною хімічною сполукою. Вона робить видимим інфрачервоне теплове проміння — в звичайних умовах, як вам відомо, його не можна бачити. Калориферні труби прокладені не під штукатуркою на стінах, а проведені вздовж підлоги біля стін. Як відомо, тепле повітря піднімається вгору. Хімічна сполука вбирає певну кількість тепла і перетворює його на світло.

Доктор Гартунг почав щось робити біля ультразвукового генератора. Апарат стояв на чотирьох товстих білих ізоляторах і був увесь закритий футляром. З футляра стримів еластичний шланг, на кінці якого висіла шайба завбільшки з тарілку.

Професор Веге присунув пластмасовий столик з круглим заглибленням посередині і поклав туди кусок стальної пружини. Гості розташувалися біля генератора півколом, щоб усім було добре видно, як проходитиме дослід.

— Вмикайте! — гукнув доктор Гартунг.

Інженер Тале повернув важіль на дошці управління вгору. Засвітилися сигнальні лампи, увімкнулись вимірювачі, які показали, що струм має величезну напругу. Високий вібруючий звук сповнив кімнату. За захисними ґратами засвітилися трубки. Голосно клацнувши, увімкнулися два реле. Тридцять пар очей, не відриваючись ні на мить, дивилися на кусок сталі в круглому заглибленні стола. Через кілька секунд засвітилося повітря навколо звуковипромінювача. Велика шайба стала схожою на маленьке сонце, що сяяло зеленкуватим світлом. Світло періодично спалахувало ясніше, і в ньому тріпотіли, наче блискавки, блідочервоні стрічки. В кімнаті поширювався сильний запах озону. Кусок сталі поступово плавився, перетворювався в рідину, яка нарешті почала кипіти.

Доктор Гартунг передав одному з представників уряду довгу пластмасову паличку.

— Прошу перевірити, що маса, яка щойно утворилася, справді розплавлена сталь.

Представник узяв паличку і помішав нею киплячу рідину. В цю мить доктор Гартунг подав знак. Апарат вимкнули. За якусь частку секунди рідка сталь затверділа, міцно прихопивши паличку.

Професор Веге витяг за паличку злиток з ливарної форми і похитав ним, наче маятником. Він запропонував усім присутнім переконатися, що злиток зовсім холодний.

— Сталь розплавлена холодним способом! — вигукнув високий сивий професор з Ессена. — Неймовірно.

— Але це дійсність, шановні панове! — відповів на вигук професор Веге. — Це був дослід номер перший. Другий дослід ви на власні очі побачите через годину.

Він звернувся до Гартунга:

— Ви дали розпорядження?

— Вже підготовляють усе, пане професор.

— Добре. А поки що прошу всіх знову до клубу.

Професор Веге жестом запросив підійти до себе заступника завідувача другого дослідного відділу. Напруженою і від цього трохи ненатуральною ходою Гансен наблизився до професора. Веге уважно дивився на маленьку худорляву фігуру в сірому костюмі. Штани були відпрасовані у гостру, як лезо ножа, складку. Гансен ще ближче підійшов до Веге.

— До ваших послуг, пане професор, — вимовив він дзвінким голосом і запитливо подивився просто в обличчя вченого.

— Чи не помітили ви, що під час. досліду головне реле якось незвичайно клацнуло?

Гансен здивовано підвів угору брови.

— Незвичайно клацнуло? — повторив він більше для себе. — Ні, пане професор, я цього не помітив.

— Реле несправне, — ще раз повторив Веге і заклопотано похитав головою. — Там щось не гаразд. Прошу вас після обіду розібрати головний вузол автоматичного управління і уважно все перевірити. Ми не можемо допустити, щоб лампи генератора згоріли к бісу.

— Добре, я зараз перевірю реле, — пообіцяв Гансен, — а потім знову поставлю їх на кілька годин для перевірки.

Професор Веге заперечливо хитнув головою.

— Ні, Гансен, цього не можна робити. Вистачить і однієї години. Найпізніше о третій генератор мусить бути готовий до роботи.

В очах інженера Гансена спалахнули недобрі вогники. Він намагався не дивитися на професора.

В клубі вчені і представники уряду посідали групками і збуджено обмінювалися враженнями про тільки що проведений експеримент. Журналісти накинулись на інженера Тале як співробітника професора Веге та доктора Гартунга. Безліч питань посипалося на нього. Інженер Тале підняв руку, наче захищаючись від них, і почав:

— Перш ніж дати відповідь на ваші запитання, я думаю, треба пояснити, що саме являє собою ультразвук. Ви тільки-но сказали, — він звернувся до представника іноземної газети, — що це коливання. Правильно. Проте будь-які коливання не можна назвати ультразвуком. Ультразвук — це такий звук, якого ми не чуємо. Парадоксально, але це так. Як вам відомо, звукові тони складаються з коливань. Усі вони мають певну частоту, тобто кількість коливань за секунду. Частота вимірюється одиницею, що зветься “герц”… Звук поширюється в повітрі з швидкістю триста тридцять метрів за секунду. Вухо людини сприймає коливання від шістнадцяти до двох тисяч герц. Звук, який лежить поза межами найвищої частоти коливань, ми не можемо чути. Це і є ультразвук. Собаки і ще деякі звірі мають властивість сприймати звук ще більшої частоти коливань.

За допомогою так званого свистка Гальтона можна досягти звуку в чотири тисячі герц. Такий звук застосовують для безшумної передачі команди собакам. Маленький камертон також може випромінювати ультразвук. Але всі ці способи збудження ультразвуку неможливо застосувати в техніці. Нам потрібна велика енергія звуку. В 1880 році брати Кюрі відкрили, що тонка кварцова пластинка під високою напругою змінного струму починає коливатися і випромінювати ультразвукові хвилі. Потрібний для технічного застосування ультразвуковий випромінювач було знайдено. Цей винахід поступово вдосконалювали, і сьогодні ми маємо змогу одержувати ультразвук частотою близько одного мільйона кілогерц. Можливості застосування ультразвуку настільки широкі, що важко навіть уявити собі наше життя без нього. Ультразвук відіграє дуже важливу роль у металургії. Найтонші щілини, тонші навіть за волосину людини, які жоден рентгенівський апарат не виявить, можна “побачити” за допомогою ультразвуку. Ультразвукові хвилі пронизують металеву деталь, і там, де є хоч найменше пошкодження, найменша щілинка, а значить повітряне замикання, вони відбиваються. На екрані катодної лампи ми їх бачимо у вигляді риски або серії рисок. Ультразвук руйнує бактерії. За допомогою ультразвукових хвиль можна викликати опади. Можна також перемішувати між собою рідини, яких, досі вважалося, не можна перемішати — наприклад, воду і масло, воду і ртуть — і утворювати так звані емульсії, дуже потрібні в хімічній промисловості. Новий промисловий ультразвуковий генератор вкрай необхідний для науки і техніки. За допомогою ультразвуку вдається також паяти алюміній. Ультразвук руйнує на алюмінії тверду оксидну плівку, яка перешкоджає спаюванню. За допомогою ультразвукових хвиль можна розшукувати косяки риби в морі, виявляти в тумані великі айсберги, можна робити також точні вимірювання в товщі води. В цьому разі вимірюватимуть час, за який ультразвукові хвилі досягнуть дна, відіб’ються од його поверхні і повернуться назад. Вам уже відомо, що кажани не тільки чують ультразвуки, але й випромінюють їх. Перш ніж летіти в темряві, кажан випромінює ультразвукові хвилі у всіх напрямках. Відбиті хвилі він сприймає своїм слуховим апаратом і скеровує політ так, щоб не зіткнутися з якоюсь перешкодою. Отже, кажан шукає собі вільну путь за допомогою своєрідного опромінювання простору. Під час польоту він також випромінює ультразвуки, які мають приблизно п’ятдесят тисяч коливань за секунду. Ці звуки не сприймає людина. Досліди показали, що кажан обминає у темряві навіть дріт діаметром 0,2 міліметра.

Інженер Тале закурив сигарету і сів у крісло. Журналісти поставили ще багато запитань.

— Ви цікавитесь, як впливають ультразвукові хвилі на людський організм? Це залежить від сили звуку та його частоти. При холодному плавленні сила звуку надзвичайно велика, і тому тривалий вплив його на людину небезпечний для життя. Але від цього впливу дуже просто захиститись. Ультразвукові хвилі, як і звичайне світлове проміння, можна зібрати в пучок і, таким чином, сконцентрувати на необхідному місці.

— А що сталося під час вашого першого експерименту, коли зникла пряжка від вашого пояса і срібний олівець доктора Гартунга? Тоді ви ще не знали, що ультразвуковий генератор, який ви сконструювали, руйнує метали? Чи не було тут небезпеки попсувати металеві балки, які підтримують стелю лабораторії, настільки, що приміщення могло обвалитися?

— Ні, це неможливо. Сила звуку була велика, але вона діяла на відстані не більше двох метрів. Далі ультразвукові хвилі втрачали свою руйнівну силу. Щоб передати ультразвук на велику відстань, потрібна колосальна енергія. У цьому ви зараз переконаєтесь.

— Будь ласка, ще одне запитання, пане Тале. На чому побудований принцип холодного плавлення металів? Які сили перетворюють твердий метал у рідину?

— На це питання не дуже легко відповісти. Чи відомо вам, що таке кавітація? Ні? Тоді я спробую пояснити це. Усюди, куди попадають ультразвукові хвилі, відбувається періодичне стискання і розширення матерії. Під впливом сильних ультразвукових хвиль утворюються мікроскопічні щілини і отвори, які відразу ж заповнюються газами, що виникають всередині матерії. Ці скупчення газів вибухають під впливом ультразвуку і звільняють необхідну енергію. Молекули стикаються між собою, і метал переходить з твердого стану в рідкий.

У цей час на подвір’ї заводу вантажили дві великі автомашини. На першу машину автокраном підняли дизельагрегат, потім робітники за допомогою електронавантажувача поклали ще кілька великих ящиків і товстий моток кабеля. На другий грузовик поставили старий гусеничний трактор. Коли представники уряду, вчені і гості вийшли з клубу і сіли в легкові автомобілі, грузовики виїхали з широко розкритих заводських воріт. Через півгодини машини зупинилися на широкому рівному полі — колишньому аеродромі. Почали працювати дві телевізійні камери. Трактор зняли з вантажної машини. Потім відкрили великий ящик, і всі побачили ультразвуковий генератор, майже в три рази більший, ніж апарат у лабораторії. Звуковипромінювач мав добрий метр в діаметрі. Два інженери перевірили дизельагрегат та вимірювальні прилади і товстим електричним кабелем з’єднали генератор із звуковипромінювачем.

— Все гаразд, — повідомив один з інженерів.

Усіх здивував кулемет, встановлений на старому тракторі. Професор Веге запросив усіх присутніх підійти ближче.

— Вас дивує наш доісторичний панцерник? — звернувся він до гостей посміхаючись. — Це нічого. Старий трактор дуже добре виконає свою роль у нашому досліді. Дайте трошки простору вашій фантазії і уявіть, що перед вами танк найновішої конструкції. Для нас мають значення тільки гусениці, бо це головна деталь кожної броньованої бойової машини. Коли трактор відійде на велику відстань, оці самі гусениці будуть зіпсовані звідси. Так само і кулемет. Повідомляю вас, що його магазин не має жодного бойового набою. Так от, панове, зараз наш “танк” від’їде приблизно на п’ятсот метрів од нас, і тоді ми дамо по ньому тільки два ультразвукових удари. Кожен з них триватиме лише одну секунду.

Професор Веге подав знак починати. Заревів мотор, і трактор рушив. Одночасно на вантажній машині запрацював дизельагрегат.

— Треба було б прихопити з собою бінокль, — зауважив один з представників уряду.

— Він вам не потрібен, — відповів доктор Гартунг і запросив усіх до машини з радарною установкою. Поруч з апаратом сидів інженер, який керував трактором на відстані за допомогою спеціального радіоапарата. На великому екрані чітко було видно трактор, який посувався по далекому полю. Професор Веге стежив за електричним вимірювачем відстані.

— П’ятсот метрів, — сказав він голосно, — цього досить. Поверніть трактор на сто вісімдесят градусів.

Інженер повернув угору важіль на радіоапараті, і всі побачили на екрані, як трактор слухняно повернувся у бажаному напрямку.

— Вогонь! — наказав професор Веге.

Застрочив установлений на тракторі кулемет. Тишу порушили короткі кулеметні черги. Трактор ішов на повний хід. Нарешті дрібно затремтів грузовик, на якому був встановлений ультразвуковий генератор. Двічі підряд заревів дизельмотор так сильно, що, здавалось, ось-ось вибухне. Ультразвукові хвилі прорізали повітря і впали на гусеничний трактор. Трактор здригнувся і став, кулемет замовк.

— Прошу сісти в машини — поїдемо подивимось на “танк” зблизька, — вигукнув професор Веге.

Мовчки стояли представники уряду перед трактором. Уся машина розплавилася, сплющилась, наче від удару велетенського молота. Пластини гусениць втратили свою форму. Особливо жалюгідний вигляд мав кулемет. Ствол так сильно зігнувся, що отвір його дивився просто в землю.

Професор Веге першим порушив мовчанку:

— Такий же вигляд матиме танк найновішої конструкції, коли він потрапить під промінь ультразвукового гіперболоїда. Справа в тому, що ультразвукові хвилі розм’якшують метал тільки на якусь частку секунди. Решту робить сила земного тяжіння. Гляньте на кулемет. Як тільки метал став м’яким, ствол зігнувся під власною вагою. Що сталося з мотором, ви можете легко уявити самі. Жодного поршня, жодного підшипника, навіть найдрібнішого гвинтика не залишилося цілим.

— А як діють ультразвукові хвилі на людину? — спитав один з представників уряду.

— Два і навіть три удари протягом секунди не заподіють здоровій людині особливої шкоди. Може, з’явиться невелика температура, запалення горла. Але ці ознаки зникають через чотири-п’ять годин. Ультразвуковий удар, який триває одну хвилину, безумовно смертельний для людини. Але я хочу сказати вам одне: ми будемо і далі вдосконалювати ультразвуковий гіперболоїд, підвищувати дальність його дії. Цей винахід матиме велике значення для справи захисту миру.

Коли колона автомашин повернулася на заводське подвір’я, загула сирена. Перерва на обід. Зразу ж після обіду інженер Гансен пішов у лабораторію № 1. Хоч нерви його були напружені до краю, тримався він чудово. Постукав у замкнені двері. Відчинив йому інженер Тале. Професор Веге та доктор Гартунг стояли біля стола, на якому лежала довга скляна трубка ультразвукового генератора, і про щось радилися.

Гансен почав знімати головне реле з апарата, крадькома перебігаючи очима від сейфа до вихідних дверей. Не кваплячись він роз’єднував товстий мідний кабель з автоматичним вимикачем. Підійшов професор Веге.

— Обов’язково добре перевірте вимикач анодного струму, колего Гансен. Якщо в лампи надійде струм на десяту частку секунди раніше, напруження розжарювання різко підскочить і проб’є конденсатори.

Гансен зняв реле і повернувся, щоб іти.

— Я все уважно перевірю, пане професор.

І Гансен відніс головне реле у лабораторію № 2. Не минуло й півгодини, як він налагодив вимикач і проконтролював за електронним годинником точність вмикання. Гансен задоволено кивнув головою. Від бездоганної роботи ультразвукового генератора залежав увесь його план. Двадцять хвилин він перевіряв роботу автоматичного вимикача на коротких періодах.

— Усе гаразд, — пробурмотів собі під ніс і помацав м’якенький пакуночок, який тримав у кишені піджака під халатом. Стиснув зуби і подумав: або тепер, або ніколи! Узяв реле і вийшов з лабораторії.

Кров гаряче стукала в скронях, рука знову намацала пакуночок. Перед дверима лабораторії № 1 Гансен нерішуче зупинився, постояв якусь мить, потім упевнено постукав.

— Знайшли помилку? — спитав професор Веге.

Гансен пояснив, чому виникла підвищена неточність. Він говорив спокійно, і ніхто не помітив його величезного хвилювання. Потім він підійшов до ультразвукового генератора і почав монтувати автоматичний вимикач.

Обидва вчені знову підійшли до стола і продовжували розмову про вдосконалення передавальної лампи. Інженер Тале щось монтував на дошці управління, заміняючи вольтметр.

Гансен нахилився за ультразвуковим генератором і міцно прикрутив реле. Після цього він почав з’єднувати кабель з кабелем. Його руки злегка, ледь помітно тремтіли. Він уже скінчив роботу, але не виходив із-за генератора — не обертаючись, стежачи за трьома чоловіками, оглядав лабораторію. Непомітно витяг м’який сірий пакуночок, закріпив його між двома гумовими прокладками під генератором і смикнув за кінець мотузочка на пакунку.

Це була справа однієї секунди. Гансен не переставав пильно стежити за трьома чоловіками. Ніхто з них не глянув у його бік.

— Реле готове, пане професор, — сказав Гансен і зробив жест рукою, наче вмикає його.

— Добре, тоді можемо починати, — відповів професор Веге. — Колего Тале, ви там недалеко, увімкніть, будь ласка, генератор.

Гансен вийшов з лабораторії № 1 і, коли почув, що за ним замкнули двері, майже побіг у лабораторію № 2. Відчиняючи двері, він глянув на годинник. Дві години тридцять хвилин. “За півгодини все буде зроблено”, — подумав він. І сильніше, ніж завжди, грюкнув дверима.

Асистентка стояла біля невеликого рентгенівського апарата, за допомогою якого вивчали структуру металів.

— Знімки сьомий і восьмий уже проявлені? — з порога запитав Гансен.

Жінка здивовано подивилася на свого шефа.

— Ні, ви казали, що…

Гансен наморщив лоба.

— Ви мене неправильно зрозуміли. Я не можу провадити роботу далі, поки не перевірю знімків. Де касети?

— Ось вони. Їх треба негайно проявити?

Гансен вдав, що він над чимось роздумує.

— Ні, дякую, я проявлю їх сам.

Він зайшов у фотолабораторію і замкнув за собою двері.

“Досі все йшло добре”, — подумав. Звичайно, він знав, що знімки не проявлені. Це було передбачено його планом. Він мусив виграти час і, крім того, забезпечити собі алібі. Такі самі знімки він перед цим таємно зробив сам і проявив їх. Гансен поклав касети на стіл, витяг з кишені і надів тонкі чорні рукавички.

В цей час професор Веге і доктор Гартунг проводили дослід по виготовленню електродів з мідного порошку. Ультразвуковий генератор працював добре. Раптом інженер Тале схопився за голову. Лабораторна кімната попливла у нього перед очима. Ноги підломилися в колінах, і він почав падати. Доктор Гартунг побачив, що Тале хитається, кинувся, щоб допомогти, але в цю мить у нього в самого закрутилася голова. Професор Веге важко дихав, йому невистачало повітря. Він нічого не міг зрозуміти. Ультразвукові хвилі вдарили в голову. Напружуючи останні сили, вчений намагався дійти до дверей, зробив, хитаючись, два-три кроки, потім тіло розм’якло, і він втратив свідомість.

Гансен обережно відімкнув запасний вихід зфотолабораторії — маленькі стальні двері, які зсередини можна було відчинити, натиснувши на них рукою. Зовні вони відмикалися спеціальним ключем. Кожна лабораторія мала такий запасний вихід, і всі вони вели в загальний коридор, який підходив до підземного приміщення, побудованого для захисту людей на випадок пожежі чи вибуху.

Тримаючи в руці кишеньковий ліхтарик, Гансен обережно посувався вперед. Біля дверей запасного виходу лабораторії № 1 причаївся, завмер. Потім припав вухом до стальних дверей — почулося виразне низьке гудіння. Значить, ультразвуковий генератор працює. Гансен глянув на годинник, витяг фальшивий ключ і обережно вставив його в замок. Легко-легко, міліметр за міліметром повертав він ключ у замку. Відхилив трошки двері, так, що утворилася маленька щілина, і зазирнув усередину.

Троє чоловіків глибоко непритомні лежали на підлозі. Гансен затиснув носа затискачем, а в рот узяв фільтр. Одним стрибком підскочив до ультразвукового генератора і спрямував звуковипромінювач на стальний сейф. Поки витягав з-під генератора спорожнілий пакуночок, в якому нещодавно був газ, і поки ховав його, не зводив очей з людей на підлозі. Дверцята стального сейфа дуже поволі піддавалися дії ультразвукових хвиль, нарешті вони розсипались на сірий порошок. Креслення і папки з паперами випали з сейфа.

Гансен відвів убік звуковипромінювач і гарячково почав переглядати окремі нотатки. Нарешті знайшов те, що шукав. Кілька паперів, заповнених формулами та кресленнями, згорнув і сховав у себе під піджаком. Потім витяг з сірникового коробка паперовий циліндрик, чиркнув ним об коробок і кинув у купу паперів та креслень. Здійнялося полум’я і почало розповзатися по купі паперів. Гансен знову направив рефлектор ультразвукового генератора на стальний сейф.

Замкнувши двері запасного виходу з лабораторії № 1, пішов коридором, посипаючи за собою підлогу коричньовим порошком. “Жоден собака-шукач не зможе взяти мій слід”, — подумав він.

Минуло близько півгодини з того часу, як Гансен зайшов у фотокабіну. Тепер він вийшов з неї в приміщення лабораторії № 2, тримаючи в руці два проявлені рентгенівські знімки. Поклав негативи на матове скло, засвітив під ними світло і уважно почав розглядати. Обличчя Гансена було зовсім спокійне, жоден нервовий рух не виказував його внутрішнього напруження.

Підійшла асистентка і через плече Гансена подивилася на рентгенівські знімки.

— Знайшли якусь помилку?

Гансен не відповідав. Він заховав велику лінзу, крізь яку вивчав знімки, і лише тоді поволі заперечливо похитав головою.

— Ні, нічого важливого. Я б сказав бездоганно, — вимовив голосно. — Тепер можна приступати до монтування апаратів.

Гансен вимкнув світло і поклав рентгенівські знімки у папку, В цю мить тривожно загула сирена радіозаводу. В коридорі почулися схвильовані голоси.

— Полум’я в лабораторії № 1, — передало заводське радіо.

Зчинилася легка паніка. Гансен, здавалось, перший оволодів собою. Як відповідальний у лабораторії № 2 на випадок пожежі, він відімкнув невеликий стальний сейф і витяг папери з розрахунками та кресленнями. Потім голосно наказав:

— Усім працівникам негайно вийти через запасний вихід у сховище!

Сильним рухом відчинив товсті стальні двері лабораторії і зупинився біля порога. Люди без паніки рушили за ним. У коридорі збиралося все більше і більше людей. Крізь замкнені двері лабораторії № 1 пробивався важкий дим. Два чоловіки намагалися довгим ломом виламати двері. Нарешті це їм вдалося.

Приміщення лабораторії було повне диму. В кутку під купою сірого порошку горіли папери. Через запасний вихід у протидимних масках вбігли пожежники. Вони швидко пройшли в глиб приміщення і винесли у безпечне місце трьох чоловіків, які здавалися мертвими. Гансен пробився крізь натовп біля дверей, швидко підскочив до дошки управління і повернув важіль головного вимикача вниз. Гудіння трансформатора припинилося. Вогнегасники пожежників швидко знищили полум’я. Після цього всіх попросили вийти з лабораторії. Біля дверей стала охорона, і більше вже ніхто не мав права заходити у лабораторну кімнату.

Троє вчених усе ще лежали непритомні в приміщенні медичного пункту заводу. Лікар негайно оглянув їх.

— Слава богу, всі троє живі! — сказав він, звертаючись до начальника охорони. — Від чого вони втратили свідомість, сказати дуже важко. Можливо, у легені попав великий процент вуглекислого газу, але від цього не може бути такої глибокої непритомності. Пульс надзвичайно слабкий, можна подумати, що вони лежать під наркозом.

Начальник охорони з неприхованим подивом глянув на лікаря.

— Під наркозом… — повторив він. — Ви хочете сказати, що…

Він не закінчив фрази, бо в цю мить доктор Гартунг розплющив очі і спантеличено глянув на лікаря. Потім спробував підвестись. Начальник охорони нахилився до нього. Гартунг поворушив губами.

— Що таке… що трапилося?.. Я…

Він рвучко підвівся і сів. Доктор Гартунг пригадав останні хвилини в лабораторії. Він простягнув уперед руки, наче хотів підтримати Тале, бо й досі бачив, як він хитається, втрачаючи свідомість. Лікар знову поклав доктора Гартунга на ноші.

Трохи пізніше опритомнів спочатку професор Веге, а потім і інженер Тале. Минув деякий час, поки вони зрозуміли, що сталося з ними. Сильний кашель примусив Веге лягти знову. Усі троє відчували нестерпний головний біль.

Через чверть години вчені, начальник охорони, начальник пожежної команди і ще кілька відповідальних працівників заводу зайшли в приміщення лабораторії № 1.

Доктор Гартунг став білий як стіна, коли побачив купку сірого порошку у кутку кімнати. Професор Веге згорбився ще більше, наче на нього навалився якийсь невидимий тягар. Він стояв, безсило опустивши руки.

— Креслення! — тільки й прошепотів учений.

Раптом він пожвавішав і нахилився над купою напівзгорілих, вимазаних піною з вогнегасника папок. Руки його сильно тремтіли, коли він витяг велику зелену папку.

— Це головне креслення… папка порожня! — з болем вигукнув він. Швидкими нервовими рухами копався професор у купі стального порошку, збираючи папери. Він знайшов усі папки. Жодна з них не згоріла до кінця. І тільки зелена папка була порожньою.

— Головне креслення вкрадено, — промовив професор Веге так тихо, ніби голос відмовлявся йому служити. Крапельки поту рясно виступили у нього на чолі. Веге простягнув порожню папку докторові Гартунгу. — Вкрадено, — повторив він і на мить закрив очі рукою.

Доктор Гартунг нервово зітхнув. Він дивився на порожню папку, не маючи сил збагнути того, що сталося. Одно було ясно — головного конструкторського плану разом з розрахунками не було. Тривожна тиша запала в лабораторії.

Професор Веге, що стояв на колінах, поволі підвівся.

— Повідомте органи державної безпеки, — звернувся він до начальника охорони заводу.

Через годину троє вчених разом з працівниками кримінальної поліції та відділу протипожежної охорони сиділи в клубі заводу і намагались якнайдокладніше відновити подію, що сталася.

Відповідальний за ведення справи комісар кримінальної поліції Бергер ще раз узяв слово.

— Не виникає ніякого сумніву, що в цьому випадку ми маємо справу із заздалегідь задуманим злочином. Злочинець був добре обізнаний з технічними й місцевими обставинами. Як він проник у лабораторію і чому знепритомніли вчені, залишається поки що загадкою, яку треба розгадати якнайшвидше. Злочинець мусить бути пійманий.

Професор Веге схопився із свого місця.

— Так, його обов’язково треба затримати! — сказав він схвильовано. — Уявіть собі, що цей винахід потрапить до рук ворожої держави! Це жахливо! Монополісти в капіталістичних країнах і не подумають про ті вигоди, які дає холодний спосіб плавлення металів. Їхні нафтові та вугільні концерни працюють лише для надприбутку. Монополісти заздалегідь знають, що такий винахід відніме у них їхні надприбутки. Ультразвуковий гіперболоїд вони перетворять на машину смерті. Цей винахід використають для війни! Ми вже маємо приклад. Так сталося з атомною енергією — величезним благом для людства, — яка в руках злочинців перетворилася в небезпеку для всього світу!

Минуло кілька днів. Комісар кримінальної поліції Бергер замислений ходив по кабінету і курив люльку. Зупинився біля двох своїх колег, що стояли коло вікна.

— Хай йому чорт! — вилаявся комісар, засунувши руку в кишеню галіфе. — Вхопитися б хоч за маленьку ниточку, від якої можна було б почати слідство! А то ну нічого важливого. Перевертати завод догори ногами нема ніякої рації. Конструкторський план з розрахунками безумовно вже далеко за його межами. Ми твердо переконані, що злочинець міг пройти в лабораторію № 1 тільки через запасний вихід. Замок на дверях не має ніяких пошкоджень, навіть слідів. Отже, відмикали його фальшивим ключем. Загадкою лишається непритомність трьох чоловіків. Цей тип, очевидно, використав дуже сильний газ, бо, як свідчить професор Веге, вони всі троє зомліли майже одночасно. Отже, колеги, ми досі ні на крок не просунулися вперед.

Вісім учених, що мають якесь відношення до цієї справи, доводять фактами своє алібі. Інженер Гансен останнім залишив лабораторію перед тим, як усе сталося. Його свідчення також не дають нам нічого нового. Тільки те, що він не симпатичний особисто мені як людина, не може бути відправною точкою. Інженер Гансен занадто пихатий і дуже любить владу. Але це, кінець кінцем, не юридичний аргумент. Професор Веге характеризує його як знаючого інженера. Цей Гансен доводить, що під час пожежі в лабораторії № і він був у фотокімнаті своєї лабораторії і проявляв там рентгенівські знімки. Його асистентка і два інженери підтверджують це. Згідно з свідченнями всі події, в тому числі і пожежа, відбулися на протязі п’ятнадцяти хвилин. Таким чином, навряд чи зміг би Гансен вийти за цей час з фотокімнати і повернутися назад. Після цього він знову був у своїй лабораторії.

Комісар Бергер говорив далі трохи невпевнено:

— Алібі доктора Штегемана з п’ятого відділу здається мені трохи підозрілим. Сильні болі в шлунку, які мучили його в той час, мені зовсім не подобаються. Але відомо, що він був у медпункті. Сестра також підтверджує, що давала йому шлункові краплі. А от коли він повернувся назад, цього не знає й не може підтвердити. Я пропоную ще раз допитати доктора Штегемана.

Минав тиждень. У лабораторіях заводу дослідна робота йшла своїм звичайним порядком. Але збудження, викликане останніми подіями, в яких, очевидно, мав місце і шпіонаж, не минало. В їдальні за обідом розгорталися запеклі дискусії, думки різко розходилися. В лабораторіях панував трохи пригнічений настрій. Хтозна, кому вірити, поки справа не з’ясована. Органи державної безпеки напружено працювали. Усі співробітники дослідних відділів, навіть прибиральниці, дали свідчення.

Гансен аналізував два перехресні допити, які були йому зроблені. Спокійно і впевнено відповідав він на питання одне за одним і при цьому дивився комісарові прямо в очі.

Тисячу разів він продумував свої свідчення. Ні, його ні в чому не можна запідозрити. Відбитки пальців його не видадуть. Від цього оберігали рукавички. Собаку зіб’є із сліду спеціальний порошок, який він розсипав за собою. Порожній пакунок від газу та непроявлені рентгенівські знімки вже знищені. Тільки на секунду він втратив рівновагу. Це коли комісар спитав про заздалегідь відчинені двері запасного виходу з фотокімнати. Але й тут Гансен блискавично зорієнтувався і знайшов відповідь. Він пригадав свої слова:

— …Тільки-но пролунало: “Полум’я в лабораторії № 1”, я, як відповідальний у відділі за безпеку на випадок пожежі, кинувся до дверей запасного виходу, відчинив їх і наказав усім своїм колегам негайно залишити лабораторію і перейти в сховище. За останнім чоловіком я зачинив двері і побіг у фотокімнату, де лежало багато фотоматеріалів. Щось примусило мене подивитися праворуч. Може, крик “Вогонь!” примусив мене обернутись, не знаю. Але все одно, я перевірив фотокімнату і тільки тоді, вже трохи заспокоївшись, пішов у сховище.

“Коли б вони знали, що я вийшов у коридор не через запасний вихід фотокімнати, а через приміщення лабораторії — мені був би кінець, я не встиг би сказати навіть “ой!”. Та вони ніколи не узнають про це. Ніхто не міг мене бачити, бо там не було жодної живої душі. Люди були уже в сховищі”.

І все-таки Гансен відчував якусь тривогу.

Раптом йому здалося, що хтось стоїть за його спиною. Останніми днями інженер Гансен став дуже підозріливим. Йому ввижалося, що товариші таємно стежать за ним. Їхні погляди, жести здавалися йому підозрілими, незвичайними. Але він одразу ж брав себе в руки: дурниці! Це все тільки нерви, хвороблива уява! Кожна людина має право дивитися на іншу. Поволі повернув він голову і глянув в обличчя своєї асистентки.

— Я не хотіла заважати вам, колего Гансен. Ви вже проглянули ці розрахунки? — і вона показала на аркуш паперу, що лежав перед ним.

— Ні, ще не всі. Але я зараз закінчую.

Жінка нахилилася до нього і сказала притишено:

— Ви мабуть, так само як і я, весь час думаєте про шпигуна. Ви вірите, що доктор Штегеман… — Асистентка не договорила.

Гансен проковтнув слину, його серце почало битися швидше. Він покрутив олівець між пальцями і знизав плечима.

— Вірити… — відповів він задумано, — вірити — це вже занадто. Краще сказати — підозрівати. Ще нічого не доведено. Чи, може, ви щось чули?

— Ні, про це дуже мало говорять. Знаєте, що я думаю? Шпигун зайшов у лабораторію № 1 через сховище. Злочинці завжди такі винахідливі. Хоч поліція і шукає злочинця серед нас, але я думаю, що це даремно. Хіба ви, наприклад, можете подумати таке про когось із наших колег? Я — ні. Я з цим не згодна.

Гансен вимушено посміхнувся.

— Ви вірите в чесність? Звичайно, я такої ж думки, як і ви. Проте ручатися головою за тридцять чоловік, яких, відверто кажучи, знаєш поверхово, теж не можна. Ви вважаєте, що доктора Штегемана затримали безпідставно?

Схвильована асистентка зітхнула й замовкла.

Була субота. Після закінчення робочого дня робітники та інженери гомінливою юрбою виходили через широко відчинені ворота радіозаводу. Тріщали мотори мотоциклів, дзвеніли велосипеди. Великі строкаті автобуси один за одним зупинялися недалеко від воріт. Чоловіки й жінки щільним натовпом оточували їх, заходили всередину, і машини відходили.

Інженер Гансен швидко перейшов через дорогу, щоб встигнути на автобус, але кондукторка вже відправила машину. Він з досадою подивився вслід і пробурмотів щось собі під ніс. Потім закурив сигарету, підійшов до самого краю тротуару і подивився вздовж вулиці. Чергового автобуса ще не було видно. На зупинці збиралося все більше й більше людей. Гансен нетерпляче ходив туди й назад по тротуару. Роздратовано глянув на годинник, і коли підняв голову, випадково подивився просто в обличчя чоловікові, який відверто пильно оглядав його. У Гансена пересохло в роті. “Кримінальна поліція! — промайнула думка. — Один з тих, хто стежить за мною!” І він удавано байдуже відвів очі вбік і спокійно підніс сигарету до рота.

“Прокляття! Цього ще невистачало!” — подумав він. Гансен повернувся і ніби ненароком ще раз глянув на незнайомця збоку. Раптом Гансену здалося, що цей виразно окреслений профіль знайомий йому. Чи, може, він помиляється? А може, вже бачив десь цього чоловіка? До зупинки наближався автобус, і це перервало думки Гансена. Він першим ступив на підніжку. Випадково чи ні незнайомець опинився поруч з ним і в автобусі? Вдавано байдуже дивився Гансен на вулицю.

— Рибальська! — оголосила кондукторка,

Гансен вийшов з автобуса і полегшено зітхнув, коли побачив, що незнайомець поїхав далі. Гансен подивився услід автобусу і завернув за ріг вулиці.

Вулиця тяглася околицею міста. Здалеку сюди слабо, наче крізь вату, долинав міський гамір, сигнали автомобілів. На цій вулиці Гансен наймав квартиру з двох кімнат. Скоро вже рік, як він перебрався сюди. Гансен пройшов садочком, розбитим перед чепурним будиночком, відчинив важкі дубові двері і не кваплячись піднявся по сходах. Пухнаста доріжка пом’якшувала його кроки. Молодий чоловік витяг з кишені ключ, відімкнув двері, зайшов, потім замкнув двері зсередини на засув. Після цього швидко перейшов до другої кімнати, яка правила йому за спальню. Відкрив широкі дверцята стінної шафи для одягу. На товстій мідній перекладині висіли на плічках костюми і пальта. Гансен швидко скинув одяг на ліжко, зняв мідну перекладину, розкрутив її і витяг з порожнистої трубки старанно згорнуті креслення та папери, вкриті цифрами. Повільним кроком повернувся до першої кімнати.

На маленькому столику лежали книжки. Гансен багато читав. Часто після роботи він лягав на тапчан і читав до пізньої ночі. Але сьогодні і не глянув на книжки. Зняв піджак, витяг із шафи невеликий чемодан і почав складати в нього одяг та білизну. Окинув поглядом кімнату, чи нічого не забув з того, що треба взяти. Погляд його ковзнув по тапчані, глибокому, затишному кріслі і зупинився на великому екрані телевізора.

“Я часто заздрив тим, хто має це, — подумав він, — а тепер ось залишаю все. Та що там! Не дві — двадцять дві кімнати матиму. Цілу віллу для себе та Едіт”.

Гансен з насолодою вимовив це жіноче ім’я. Радісне почуття охопило його. Він ліг на тапчан і підклав ліву руку під голову.

“Останні години в Німеччині. Завтра я буду вже в Англії”, — майнула думка.

Переможна посмішка торкнула його губи. Гансен стулив повіки, намагаючись уявити собі свою нову роль: він походжає в білому халаті по устаткованій за останнім словом техніки лабораторії “Електрік компані”. Головний інженер містер Гансен! Повними захоплення очима дивляться на нього нові співробітники. Ех, шкода, що він не має докторського ступеня! Головний інженер доктор Фред Гансен! Губи з насолодою прошепотіли ці слова. В уяві виникло красиве обличчя Едіт Діксон.

Уже минув цілий рік з того дня, коли він познайомився з нею в берлінському парку. Як зараз, він бачить себе поруч з нею за маленьким столиком відкритого ресторану. Після невеликої паузи дівчина дозволила йому сісти напроти себе. Спочатку він думав, що вона берлінка. Обоє розговорилися, пили вино, і йому посміхалися її привабливі червоні губи. Через кілька хвилин Гансен був уже зачарований і все сильніше відчував бажання обняти цю жінку, потанцювати з нею.

Зараз по обличчю Гансена блукала замріяна посмішка. Це був чудовий вечір! Шкода, що він так швидко промайнув. По дорозі додому вони розмовляли про всяку всячину. Бажаючи показати себе впливовою людиною, Гансен навернув розмову на свою професію і розповів дівчині, що він головний інженер дослідного відділу одного з державних радіозаводів. Гансен не помітив, які яскраві вогники спалахнули в очах Едіт. Він зовсім недвозначно натякнув, над яким видатним винаходом працює. Вона, здавалося, слухала з подивом і великим захопленням, і це заохочувало його все більше плескати язиком. Вони провели більшу частину тижня в Гамбурзі. Одного разу, коли Гансен, як завжди, зустрівся з Едіт, вона познайомила його із своїм батьком, містером Діксоном. Між ними відбулася дуже цікава бесіда, і Гансен задоволено вирішив, що містер Діксон не має нічого проти знайомства своєї доньки з ним. Навпаки, містер Діксон, здавалося, заохочував їх до цього. Гансен став частим гостем на маленькій віллі Діксонів. Едіт дуже обережно й майстерно плела своє павутиння, і Гансен не відчував, як поволі воно обплутувало його все тісніше й тісніше.

Інколи молодий чоловік насторожувався, коли містер Діксон був занадто підозріло цікавим до всього. Тоді від однієї тільки думки про шпигунство ставало моторошно. Багато, дуже багато плескав язиком інженер Гансен. Не раз він твердо вирішував не розповідати більше нічого про свою роботу. Та Едіт знову натякала, що захоплена його працею і пишається ним.

Якось у суботу Едіт приголомшила його повідомленням про свій від’їзд назад в Англію. Фред Гансен мовчки дивився на неї. На його обличчі з’явилося розчарування. Едіт стояла зовсім близько біля нього, намагаючись угадати, яке враження справила на Гансена ця новина. Помітивши його розгубленість, майже пошепки сказала:

— Їдьмо разом? Я вже говорила з батьком… місце головного інженера… генеральний директор “Електрік компані” — друг батька.

Головний інженер! Це слово прозвучало для нього наче музика. Він, Фред Гансен, — головний інженер і має таку чарівну жінку! Довго боровся сам з собою. Хтозна, чи стане він колись головним інженером тут, на радіозаводі? Коли Гансен наступного разу завітав до Діксонів, Едіт уже поїхала. Тепер його рішення було твердим. Він хоче відмовитись од місця на радіозаводі. Але містер Діксон не радив цього робити.

— Ні в якому разі не відмовлятися, — трохи підвищеним тоном сказав він. — Не зараз. Ви розповідали про досліди в галузі холодного плавлення металів. Спочатку вам треба…

І містер Діксон запропонував добути спочатку відомості про конструкцію апарата, частоту звуку та його силу. Гансен став білий, як стіна. Він рішуче підвівся, щоб назавжди залишити цей дім. Але містер Діксон не зовсім чемно поклав йому руку на плече і посадив назад у крісло. Сухо, холодно нагадав він Гансену про його бажання стати головним інженером і запропонував: або дістати основне креслення й розрахунки ультразвукового апарата і зайняти місце головного інженера в Англії, або…

Містер Діксон помовчав і додав неголосно:

— Я дуже шкодував би за такою інтелігентною людиною, як ви. Гадаю, що органи державної безпеки Німеччини…

Перед очима Гансена проходило його життя на протязі останнього часу. Від хвилювання важко було дихати. Скільки разів йому хотілося, щоб цього знайомства з Діксоном взагалі не було. Та не знайшов у собі сили порвати його, відмовитись од пропозиції викрасти конструкторський план ультразвукового генератора, який являв собою державну таємницю.

Годинник на башті пробив п’ять разів.

Гансен схопився з тапчана, опорядився, закурив сигарету. Розстебнув сорочку, згорнув папери з розрахунками та кресленнями і дбайливо сховав їх у себе на грудях. Після цього надів піджак і застебнувся на всі ґудзики.

Комісар Бергер сидів у себе в кабінеті за столом, сперши голову на руки, і нерухомо дивився перед собою. Раптом схопився, почав швидко ходити по кабінету від стола до вікна і назад. При цьому тихо і дуже поволі обмірковував подію:

— Злочинець міг непомітно підійти до входу в лабораторію № 1 тільки через запасний вихід фотокімнати. Через двері інших лабораторій не можна вийти непомітно. Отже, йдеться тільки про цей запасний вихід. У тому, що двері фотокімнати відчинялись, я цілком переконаний. Крім того, Гансен підтверджує це. Таким чином, міг ще хтось третій… або…

Комісар Бергер обірвав думку на півслові, схопив телефонну трубку, набрав потрібний номер:

— Говорить Бергер. Колего Вендлер, треба негайно зняти відбитки пальців і сфотографувати їх. Так, так, на металі. Візьміть, будь ласка, з собою все необхідне.

За кілька хвилин поліцейська машина промчала по місту і зупинилася біля воріт радіозаводу. Комісар Бергер і доктор Вендлер пройшли на завод. В просторих цехах уже зупинялися машини. Останні робітники виходили з воріт — сьогодні була субота і робочий день закінчувався о дванадцятій годині дня. Бергер і дактилограф доктор Вендлер попрямували в лабораторію № 1, де ще працювали професор Веге і доктор Гартунг. Усі інші відділи були вже закриті.

Комісар Бергер пояснив, що вони хочуть ще раз перевірити запасний вихід з фотокімнати. Професор Веге оддав їм ключі від другого відділу. У фотокімнаті Бергер почав докладно вивчати ручку дверей запасного виходу.

— Ось тут треба зняти всі відбитки пальців.

Доктор Вендлер, не гаючи гасу, почав працювати. Через пульверизатор він обприскав ручку спеціальною рідиною, почекав кілька хвилин, поки відбудеться процес проявлення, потім таким же способом наніс інший розчин. Поволі проявлялися папілярні лінії. Після цього Вендлер два-три рази сфотографував електронним фотоапаратом відбитки пальців.

Працівники карного розшуку попрощалися з обома вченими і поїхали у комісаріат.

Коли доктор Вендлер приніс проявлені знімки, комісар Бергер почав уважно розглядати їх через сильну лупу.

— Я так і думав! — вигукнув він. — Відбитки моїх пальців. Я оглядав двері — значить, відбитки моїх пальців мусять бути. Гансен твердить, що він також виходив через ці двері. Але його відбитків не видно. Думаю, що пташка в клітці! Ми звикли розшукувати злочинця по відбитках його пальців, а в даному випадку якраз усе навпаки, докторе! Саме відсутність відбитків допомагає нам викрити злочинця. Гансен відчиняв двері, але не тоді, коли була пожежа і він хотів іти в сховище, а раніше, причому він був у рукавичках.

Знову помчала по вулицях поліцейська машина.

Гансен тільки хотів узяти чемодан, щоб назавжди залишити свій дім, коли почув скрип автомобільних гальм біля будинку. Обережно підійшов до вікна і глянув крізь тюльові гардини на вулицю. В ту ж мить відскочив убік, наче його хльоснули батогом. Обличчя враз налилося кров’ю.

З машини вийшли чотири поліцейських і двоє в цивільному. Гансен дивився вниз, не маючи сил зрушити з місця. Комісар Бергер з двома поліцейськими зайшов у палісадник. Тоді до Гансена повернулися сили. Він кинувся до дверей, обережно відсунув засув, безшумно повернув ключ у замку і щодуху збіг сходами до чорного ходу. На бігу почув, як відчинилися парадні двері. Гансен гарячково натиснув на ручку дверей. Замкнено! Рясні краплі поту вкрили чоло. Куди тікати? На мить застиг, витяг з кишені пістолет, клацнув запобіжником. І раптом почув, як хтось стукає в двері його кімнати, торгає дверну ручку.

— Пташка вже вилетіла, — почув Гансен голос комісара Бергера. — Треба виламати двері.

У відповідь на ці слова забряжчав метал. Комісар Бергер перший вбіг у кімнату. Побачивши на столі чемодан з речами, зрозумів усе. Бергер помітив у попільничці не згаслий ще сигаретний недокурок.

— Хвилину тому Гансен був тут, — промовив комісар з досадою. — Він бачив, як ми під’їхали. Негайно обшукати будинок. Злочинець не міг далеко втекти!

Гансен чув, як по його кімнаті ходять люди. Його мозок працював гарячково, шукаючи виходу. “Вікно в прихожій!” — блискавкою майнула думка. Гансен збіг по сходах ще нижче.

Вікно виходило у сад за будинком. Воно було відчинене. Гансен легко стрибнув на підвіконня, схопився обома руками за ринву, скотився вниз. Великими стрибками перебіг сад. Висока дротяна огорожа заступила йому шлях.

Поліцейські обшукували будинок. Хазяїн і хазяйка, вже літні люди, розгублені стояли в прихожій. Комісар Ьергер швидко збіг сходами і кинувся до відкритого вікна. На білому підвіконні було ясно видно чіткий слід гумового каблука. Комісар хотів покликати своїх колег, але в цю мить побачив чоловіка, який перелазив через дротяну огорожу саду.

— Стій! Ні з місця! — крикнув комісар. Він пізнав Гансена. — Стій! — гукнув ще раз Бергер і вихопив з кишені пістолет.

Гансен не обертався. Він уже біг через сусіднє подвір’я. Пролунали один за одним чотири постріли. Кулі просвистіли над головою Гансена і вдарилися об стіну сусіднього будинку. Комісар Бергер разом з поліцейськими вискочив на вулицю.

— Собаку-шукача! — крикнув він своєму помічникові.

За секунду з поліцейської машини по радіо передали наказ комісара прислати собаку-шукача. Коли поліцейські підбігли до дротяної огорожі, Гансена вже ніде не було. Він наче крізь землю провалився. Привезли собаку Гассо. Провідник попустив поводок. Собака взяв слід. Опустивши морду до землі, сторожко піднявши хвоста, він біг по слідах Гансена. Собака перевів переслідувачів через два городи, потім перескочив через невисоку кам’яну огорожу І зупинився біля вузенького струмка.

— Хай йому чорт! — вилаявся комісар Бергер і додав голосніше: — Далі, очевидно, біг по воді. Але він не втече від нас!

Обшукали обидва береги струмка, і собака знову взяв слід. Тепер він біг вузенькою стежечкою, яка вела до лісу. Пробігши метрів п’ятсот, собака раптом ліг на землю і почав чхати і терти лапою морду. Найсуворіші команди не допомагали. Собака не хотів брати слід.

— Тут щось не так…

Провідник не договорив до кінця. Сутінки густішали, і щоб добре оглянути стежку, він мусив засвітити кишеньковий ліхтарик. Нарешті провідник підняв невеличкий плескатий камінь і понюхав його.

— Я так і знав. Ось маєте, — звернувся він до комісара Бергера і показав йому камінь.

— Цей молодчик… — і він чхнув кілька разів, — засипав свої сліди якимось порошком. Пахне, наче перець, причому дуже сильно.

Комісар Бергер нічого не відповів і побіг до поліцейської машини, яка їхала трохи позаду.

— Негайно викликати машину “V”, — наказав він водієві.

Дорогоцінні хвилини минали даремно. Комісар, не відриваючись, вдивлявся потемнілими від нервової напруги очима в поступово зникаючий у темряві ліс. Густий туман піднімався з сусідніх лук і сірими пасмами оповивав високі смереки.

— Туман — це добре, — звернувся Бергер до свого помічника. — Він перешкоджатиме йому швидко бігти.

В цей час підійшла, нарешті, спеціальна машина “V”. Жовте світло двох протитуманних фар прорізало густий морок. Велика закрита машина зупинилась недалеко від групи людей, які чекали її. Мотор тихо гудів.

Комісар Бергер відчинив задні дверці і піднявся в кузов. Привітавшись з колегою Вальнером, який сидів на невеличкому металевому стільці біля радіопередавача, змонтованого разом з інфрачервоним телевізором, коротко з’ясував суть справи. Вальнер кивнув головою на знак того, що все зрозуміло, і увімкнув інфрачервоний телевізор. Цей апарат дозволяв бачити місцевість у цілковитій темряві і при густому тумані на відстані близько трьох кілометрів так ясно, наче вдень. Загудів трансформатор, передаючи струм високої напруги на інфрачервоний телевізор. Зверху, на критому кузові машини, були змонтовані приймально-передавальні антени, які оберталися навколо своєї осі, посилаючи в усі напрямки інфрачервоні промені. Машина була обладнана також ультракороткохвильовою радіостанцією.

Бергер пильно вдивлявся у великий екран, що містився у верхній частині апарата і світився зараз блідорожевим світлом. На ньому можна було розрізнити невиразні, розпливчасті обриси стовбурів великих дерев Вальнер навів різкість. Екран посвітлішав, і на ньому з’явилися чіткі зображення дерев і кущів. За допомогою цього апарата можна було спостерігати ліс в глибину краще, ніж неозброєним оком у ясний день. Невидиме інфрачервоне проміння проникало крізь будь-які перепони, туман теж не перешкоджав йому. На кузові машини поволі оберталися приймально-передавальні антени. На екрані пропливли куші ялівцю, потім з’явилася далека лісова галявина, на ній спокійно паслися дві козулі. Комісар Бергер часто дихав. Його нерви були напружені до краю. Чи знайдуть вони втікача? Він не міг зайти далеко. Раптом Бергер здригнувся і подався уперед до апарата. На екрані з’явився силует людини, яка бігла по галявині між деревами.

— Це він, — вихопилось у Бергера. — Це він там біжить, — і комісар постукав пальцями по склу екрана, наче хотів схопити Гансена рукою.

Вальнер глянув на електричний вимірювач відстані.

— Відстань п’ятсот метрів, — сказав він. — Тепер ми його перехопимо. Куди він хоче? Він біжить просто… Бергер, він біжить у напрямку до залізничного моста. На мосту зараз щось ремонтують, тому поїзди проходять там тихо. Зовсім легко можна скочити на підніжку. Усі залізничні станції блоковані, але він може втекти перед зупинкою поїзда.

— Все ясно! Знайшли! — вигукнув він.

Його помічник і три мотоциклісти під’їхали ближче. Бергер наказав їм зійти з мотоциклів, щоб гуркотом моторів не видати себе втікачеві, у якого, до речі, могла бути зброя, а в лісі неважко відшукати хороше прикриття.

Усі четверо мали портативні інфрачервоні телевізори. В помічника й мотоцикліста були на голові шкіряні шоломи з овальним коробочком на очах. Два гумових кабелі з’єднували інфрачервоний телевізор з батареями в кишенях пальта. Помічник Бергера подав своєму шефу такий самий апарат. Комісар надів шолом, насунув на вуха навушники і добре затягнув стрічку, яка притискала до горла маленькі мікрофони. Потім швидко підперезався широким шкіряним поясом, до якого були прикріплені батареї короткохвильового передавача, і ввімкнув апарат.

— Раз, два, три, — перевів Бергер апарат, поволі вимовляючи слова. — Все ясно? Чути добре? Давайте скеровуючий промінь! — наказав комісар і пішов уперед.

У густій темряві лісу швидко йшли п’ять чоловік. Інфрачервоні телевізори дозволяли їм бачити навколо себе на відстані сто метрів. Група просувалася по лісу так легко, начебто зараз була не ніч. а сонячний день.

Комісар Бергер весь час підтримував зв’язок із спецмашиною. З машини “керували” ними, даючи вірний напрямок. Короткохвильова радіостанція, встановлена на машині, безперервно посилала скеровуючий промінь, тривалий низький тон, націлений на тікаючого інженера Гансена. Комісар Бергер ішов у зоні радіопроміння, завширшки три метра. Досить було тільки трохи звернути вбік, як зумер у навушниках слабшав. У цей час Гансен переходив через поле навпроти залізниці.

Вальнер закусив губу.

— Прокляття! Я так і знав. Алло, Бергер! — гукнув він у мікрофон. — Він обходить міст! Відстань од вас до нього двісті метрів. Одразу за лісом поле. Він якраз пересікає його.

Переслідувачі пришвидшили ходу. Туман розтав, на небі заблищали зірки. Здалека донісся гудок поїзда.

— Він уже зовсім близько від залізничного полотна! — почув Бергер у навушниках.

Поліцейські вибігли в поле. З-за повороту з’явилися прожектори електровоза. Гансен помітив погоню. Сто метрів… п’ятдесят метрів розділяли їх. З перекошеним од страху обличчям він видерся на високий залізничний насип. Товарний поїзд зменшив швидкість — поблизу був міст. Гансен підстрибнув і побіг поруч з поїздом. Однією рукою він тримався за залізний поручень, другою — гарячково шукав опори. Ноги ледве торкалися землі, тіло висіло, боляче відтягуючи руку. Раптом хльоснули два постріли. Гансен відчув легкий удар в спину. Тіло напружилося, він намагався ногами відшукати опору. І тоді зрозумів, що сили залишають його. Один за одним розтулилися пальці, які досі цупко тримали залізний поручень, і Гансен важко впав на гострий щебінь залізничного насипу.

ПІСЛЯМОВА

Ультразвук! Багато читачів уже знайомі з цим словом. Звукові хвилі, що мають понад двадцять тисяч коливань на секунду, відіграють сьогодні важливу роль у медицині, техніці, хімії і біології. Цим оповіданням я намагаюсь допомогти читачеві заглянути в майбутнє ультразвукової техніки. Проте читач може запитати: де в цьому оповіданні межа між реальністю і фантазією? Холодне плавлення металів і передача ультразвукового променя на велику відстань — це ще справа майбутнього.

Але вчені невтомно працюють над удосконаленням апаратів, і галузі застосування ультразвуку невпинно розширюються. Хіба ультразвукові мікроскопи, за допомогою яких можлива мікроскопія матеріалів, що не пропускають світла, — це утопія? Ні, це дійсність! Радянські вчені вже виготовили такий мікроскоп. Можливості ультразвуку далеко ще не досліджені повністю.

Так само й інфрачервоне проміння. Поле його застосування розширюється з кожним днем. Як без інфрачервоного проміння, так і без ультразвуку ми вже не можемо уявити собі наше життя. Хіба окуляри, через які можна бачити на велику відстань у темряві й тумані, це фантазія або дитячий жарт? Ні, це дійсність! Чехословацькі вчені вже винайшли інфрачервоні окуляри.

Наука невпинно йде вперед, і, безумовно, настане день, коли вченим удасться вирішити проблему холодного плавлення металів і передачі ультразвуку на велику відстань. І зроблено це буде на користь і славу усього людства.

ГЕЙНЦ ФІВЕГ.

Оглавление

Гейнц Фівег ПОЛУМ'Я В ЛАБОРАТОРІЇ №1