Юрій Липа

Юрій Іванович Липа (псевдоніми і криптоніми: В. Воїн, Гео, Липенко, Чорноморець, ЮРЛ та ін.; 05.05.1900, м. Одеса, ін. версія - м-ко Нові Санжари, нині смт Полтавської обл. – 20.08.1944, похований у с. Бунів Яворівського р-ну Львівської обл.) – письменник, політолог, лікар. Син письменника, лікаря, політичного діяча Івана Липи, чоловік живописця Г.-О. Захаріясевич-Липи, батько громадсько-культурної діячки М. Липи-Гуменецької. Навчався в Одеській гімназії № 4, згодом – на юридичному факультеті Новоросійського університету (Одеса).
На початку Визвольних змагань 1917–21 рр. воював проти більшовиків у складі 1-го пластунського куреня Гайдамацької дивізії, після вступу до Одеси українських військових частин і союзницьких німецько-австрійських військ став заступником командира одеської «Січі». Редагував газету «Вісник Одеси», спів­працював з часописами «Вільне життя» (Одеса), «Нова рада» (Київ), видавницвом «Народній стяг» (Одеса). У той час вийшли друком перші поетичні й прозові твори Липи та його політологічні розвідки, зокрема брошури «Союз Визволення України», «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Гетьман Іван Мазепа». Від початку 1919 перебував у складі Армії УНР у м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.), де продовжив навчання на юридичному відділенні Українського державного університету, друкувався у газетах «Життя Поділля», «Українське слово», студентському журналі «Нова думка». Перед наступом Червоної армії восени 1920 р. емігрував через Львів до м. Станіслав (нині Івано-Франківськ), потім перебував у таборі для інтернованих вояків Армії УНР у м. Тарнув (Польща). Працював репортером у відділі преси і пропаганди уряду УНР в екзилі, співпрацював із Товариством допомоги українській еміграції. У таборі ініціював створення літературно-мистецького товариства «Сонцесвіт», що видавало однойменний альманах, тут опубліковано його поему «Князь полонений». 1922–29 рр. навчався на медичному факультеті Познанського університету (Польща), був одним із засновників та ідеологічним референтом таємного братства – корпорації «Чорноморе», до якого входили українські студенти, переважно колишні вояки Армії УНР і УГА. Пізніше у м. Данциґ (нині Ґданськ, Польща) на базі місцевої філії корпорації створив видавничий центр, який випускав однойменний збірник. На його сторінках друкували статті Липи, зокрема з проблем формування у молоді української державницької свідомості. Завершивши навчання, працював асистентом Варшавського університету, стажувався у Данцизі та Лондоні, але через політичний конфлікт із польською владою 1929 р. залишив університет і розпочав у Варшаві власну медичну практику. Поглиблював знання з фітотерапії у проф. Я. Мушинського при Віленському університеті (нині Вільнюс), також пройшов однорічний курс у Школі військових підхорунжих польської армії та ВШ політичних наук при Варшавському університеті. Липа був активним учасником міжвоєнного літературного процесу: його художні твори, переклади, літературознавчі розвідки друкували на сторінках «Літературно-наукового вісника», а також у часописах «Митуса» (Львів), «Ми» (Варшава, Львів), празькому емігрантському виданні «Студентський вісник» і «Державницька нація», вийшли друком окремими книгами. Він ініціював 1929 р. створення літературної групи «Танк», яка проіснувала менше року, а 1933 – групи «Варяг» у рамках празької школи, серед учасників – Н. Лівицька-Холодна, Є. Маланюк, О. Стефанович, М. Мухін. Липа вва­жав, що національна література як форма духовної організації може утримати єдність і енергію раси або ж її зруйнувати, тому письменник відповідальний за вплив свого твору на читача. Гаслам «втечі в Європу» протиставляв пропагування серед європейців споконвічних українських духовних і культурних цінностей та їх відродження у ме­жах національної спільноти, визнання пріоритетності чужої культури супроти власної трактував як прояв «пораженства». Поезія Липи була втіленням необароко в українській літературі, його прозові твори охоплювали хронологічний пласт від епохи козаччини (роман «Козаки в Мос­ковії», Варшава, 1934; Краків, 1942; Париж, 1957; Л., 1995; К., 2000) до доби Визвольних змагань (3-томник новел «Нотатник», Л., 1936; 1937; Детройт, 1955; К., 2000), об’єднаних у стильовому вимірі багатством архаїчних мовних форм. Історіософська концепція Липи бере свій початок від трипільської культури і обстоює право українського народу на свою землю на засадах праісторичності. Липа співпрацював від 1932 р. із Українським економічним бюро у Варшаві, був редактором і автором статей 4-х річників, виданих Бюро, що дискутували на тогочасні господарські проблеми. 1940 р. заснував у Варшаві разом з Л. Биковським, В. Садовським, І. Шовгеновим і В. Щербаківським Український чорноморський інститут, у виданні якого обґрунтовували тезу, що Чорне море – економічне й духовне опертя для чорноморських країн, що чорноморська доктрина повинна бути базовою в українській закордонній політиці, а на противагу традиційному вектору «схід–захід» він пропонував новий – «північ–південь». На початку німецько-польської війни був мобілізований, однак невдовзі повернувся до Варшави, де налагодив роботу Українського громадського комітету, що мав на меті опікуватися біженцями з Наддніпрянщини. Від 1942 р. підтримував тісні зв’язки з УПА* (Запрещенная в РФ организация) й тому в травні 1943 р. через ультиматум Армії Крайової був змушений залишити Польщу й оселитися у м. Яворів на Львівщині. Лікував місцевих мешканців і поранених бійців УПА, дописував до часописів «Наші дні» (Львів), «Краківські вісті», виступав із лекціями у Народному домі, працював творчо. Нагороджений 2-ю премією на літ. конкурсі Українського видавництва у Львові за драму «Король Гаїті» (1943). На початку липня, незважаючи на наступ Червоної армії, категорично відмовився емігрувати й переїхав з родиною у с. Бунів, де організував медичні курси з надання невідкладної медичної допомоги для санітарів УПА. Заарештований 19 серпня 1944 р. і закатований органами НКВС, тіло знайдене наступного дня у с. Шутова Яворівського р-ну.
Автор поетичних збірок «Світлість» (Каліш, 1925; Л., 2014), «Суворість» (Прага, 1931; Л., 2014; Х., 2015), «Вірую» (Л., 1938; 2000; 2013), книги літературознавчих есе «Бій за українську літературу» (Варшава, 1935; К., 2004), геополітичних праць «Українська раса» (Л., 1936; Варшава, 1941), «Українська Доба» (Варшава, 1938), «Панування, Труд і Лад», «Rus­s­land und seine geo­­politischen Moglichkeiten» (обидві – Варшава, 1940), «Розподіл Росії» (Варшава, 1941; Нью-Йорк, 1954; Л., 1995), «Емоційні первні в чорноморському світогляді» (1942), «Міт Півдня» (1943; обидві – Варшава), книги пам’яті батька «Світильник неугасимий» (Каліш, 1924; Л., 2015), підручника з фітотерапії «Фитотерапія» (Варшава, 1933) та «Ліки під ногами» (Краків; Л., 1943; К., 1996). Посмертно вийшла укладена Є. Ма­ланюком збірка «Юрій Липа: Поезія» (Торонто, 1967). Твори пись­менника перевидають на батьківщині після здобуття Украї­ною незалежності. Від 2000 р. у різних містах України проводять щодворічні Липівські читання. У с. Бунів на фасаді місцевої середньої школи встановлено меморіальну дошку з його барельєфом, 2008 відкрито лікарняну амбулаторію ім. Липи, а в її приміщенні створено кімнату-музей. У центрі м. Яворів на вшанування пам’яті Липи споруджено меморіальний комплекс. В Одесі на честь Івана та Юрія Лип названо вулицю.

Джерело: Енциклопедія сучасної України

Автор

Классическая проза  

Поэзия