Путівник по Галактиці для космотуристів [Дуґлас Адамс] (pdf) читать постранично, страница - 3

праву, та легше йому
не стало. Упевненість у тому, що ця затія — марна справа, міцнішала з
кожною хвилею. Головне за такої ситуації — не втратити почуття власної
гідності.
— Послухайте, Денте, — містер Просер перейшов у наступ, — у вас
було доволі часу, щоб подати скаргу.
— Доволі часу, — ревнув Артур. — Та я вперше почув про це учора:
приперся якийсь роботяга, і коли я запитав його, чи не прийшов він вимити
вікна, він сказав, що прийшов зносити будинок. Звичайно, він не одразу
зізнався. Ні, спочатку він вимив кілька вікон і злупив із мене п’ятірку.
— Але ж плани реконструкції було вивішено в нашій конторі дев’ять
місяців тому.
— Звичайно ж. Тільки-но я почув новину, як одразу пішов прямісінько
туди. Мені здається, ви не дуже їх рекламували. Нікого про них не
повідомили.
— Вони висіли на стенді...
— На стенді? Мені довелося перевернути догори дном вашу
богадільню, перш ніж я знайшов їх на горищі...

— Саме там у нас дошка оголошень.
— ...з ліхтариком.
— Мабуть, не стало електрики.
— Цього разу світло зникло разом із східцями.
— Яка різниця. Врешті-решт, ви ж знайшли план.
— Так, — погодився Артур, — знайшов. Він був запнутий у розбитий
унітаз, який у свою чергу був похований під купою мотлоху в найтемнішому
закутку горища. Там на дверях табличка «Обережно, леопарди».
У небі пропливла хмаринка. Вона кинула тінь на Артура Дента, що
незворушно лежав у холодній грязюці. Вона кинула тінь на дім Артура
Дента.
— Вашу халупу важко розцінювати як пам’ятник архітектури, —
насупився містер Просер.
— Можете називати мій дім як завгодно. Від цього він не стане
подобатися мені менше.
— Ось бачите, проїзд вам сподобається ще більше.
— О, замовкніть на милість, — мовив Артур Дент, — замовкніть і
котіться звідси подалі. Та прихопіть із собою цей проклятущий проїзд. Ви
дієте протизаконне і чудово це розумієте.
Містер Просер роззявив рота, хапаючи повітря. В його уяві виникла
незбагненна для його розуму, але приємна для його душі картина. Яскраве
полум’я пожирало будинок Артура Дента, а сам він, лементуючи, тікав геть,
поміж лопаток стирчали три списи. Останнім часом подібні видіння досить
часто з’являлися містеру Просеру, що, однак, не дуже його тішило. От і зараз
він так рознервувався, що, заїкаючись, не міг вимовити ані слова.
— Послухайте, Денте.., — спромігся сказати він зрештою.
— Що ще? — запитав Артур.
— Як ви гадаєте, чи дуже постраждає цей бульдозер, якщо я візьму і
проїдусь прямісінько по вас?
— Думаю, що дуже, — відповів Артур.
— Помиляєтесь, зовсім ні, аніскільки не постраждає, — гаркнув містер
Просер і пішов геть, дивуючись, чому його мозок заполонили тисячі
кіннотників.
За дивним збігом обставин слова «зовсім ні» були б відповіддю на
запитання: чи підозрював Артур, що його найближчий друг походить не від
мавпи, що він виходець з однієї маленької планети неподалік зірки
Бетельгейзе, а зовсім не з Гілдфорда, як сам запевняв.
Артур Дент не мав щонайменшого уявлення про зірку Бетельгейзе.
Його приятель прилетів на Землю майже п’ятнадцять років тому й
майже одразу увійшов у місцевий світ. Усі ці роки він досить вдало
прикидався безробітним актором.
Його звали Форд Префект. Він сам обрав собі це ім’я, — на його думку
таке, що найменше привертає увагу.
Зовнішністю Форд Префект також не дуже вирізнявся. Руде, трохи
кучеряве волосся він зачісував назад. Шкіра — тонка й прозора — так щільно

обтягувала обличчя, що, здавалося, ось-ось трісне. У цьому обличчі,
безсумнівно, було щось незвичайне, але ніхто не міг сказати, що саме.
Можливо, застиглий погляд, що від нього у співрозмовника починали
сльозитися очі. Можливо — надто широка посмішка, від якої здавалося, що
він ладен вчепитися вам у горлянку.
Нові приятелі вважали Форда екстравагантним, але не здатним когось
образити, диваком і випивакою, одне слово, ексцентричною людиною. Форд
полюбляв, наприклад, з’являтися непрошеним на університетську вечірку,
напивався там і починав суперечку з астрофізиками, беручи їх на глузи.
Закінчувалося це тим, що його виганяли втришия.
Інколи він впадав у задуму і годинами стояв на місці, втупившись у
зоряне небо. Якщо до нього звертались, він здригався від несподіванки,
ніяковів, але тут-таки опановував себе і відповідав із удаваною легкістю:
— Чекаю, чи не з’являться літаючі тарілки.
Всі сміялись і запитували, які саме літаючі тарілки він сподівається
вгледіти.
— Зелені, — відповідав Форд Префект, зловісно посміхаючись, а тоді
зривався з місця й біг до найближчого бару, де ставив випивку на всіх.
Такі вечори закінчувались завжди однаково. Форд накачувався віскі,
забивався у куток разом з якоюсь дівчиною й починав варнякати, що взагаліто колір не має принципового значення.
Після бару, плентаючись додому, він зупиняв чергових поліцейських,
щоб спитати, чи не знають вони, де дорога на Бетельгейзе.