Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
куртку, сховав у рюкзак, лишився у шкіряній коричневій курточці, яка, як виявляється, була на ньому під сподом.
— І хіба не демон? Перелицювався, бо до страшного злочину готується! До вбивства!
— Чому неодмінно до вбивства? Може, просто чиюсь хату обнести хоче, — ляпнув Консуматенко, та бабця промаху не помітила. Надто вже хвилювалася.
— Допоможіть зупинити злодюгу, отче!
Юрко насупився: у недурній голові — думки врізнобій. Логічно було би запропонувати жінці викликати поліцію, та клятий язик не повертався мовити таке: наче сам себе мєнтам здавав. От же пастка!
— До поліції дзвонити марно, — стара, певно, підслухала Юркові думки. — Що ми їм скажемо? Що людина собі стоїть і стоїть?!
— Значить, інший план маєте?
Головою захитала ствердно, на послушника — із благанням.
— Поговоріть із ним, отче! Присоромте злодюгу, порятуйте грішну душу його, — отак узяла і висмикнула Юрка із зони того славнозвісного комфорту, що він наразі у всіх на вустах.
Наїжачився: несподівана добра справа, як болото, затягувала все глибше аж до повної відсутності альтернатив, та Консуматенко вирішив пручатися до останнього.
— Не діють на злодюг спонтанні умовляння, — пояснив старій жінці. — Я йому — слово, він мене — під ребра. От якби у мене була можливість без поспіху, спокійно роздивитися того демона, проаналізувати його поведінку, підшукати аргументи, які вплинуть саме на нього.
Плечима знизав:
— А оскільки такої можливості немає, то, вибачте…
Вже посунув до іржавої жабки, та стара, певно, теж вирішила пручатися до останнього.
— Чому ж можливості немає, отче?! — вигукнула схвильовано. — З вікна моєї вітальні ви прекрасно злодюжку роздивитеся!
Що?!.. Матір Божа! Не слова — дзвони небесні! Консуматенко завмер: йому ж не почулося?! Обернувся, глянув на бабцю зачаровано: і ніби золоте сяйво над її сивим волоссям, і сама — чиста, лагідна, під акомпанемент хору янгольського простягає йому ключі від своєї хати і навіть просить: «Бери все, що тобі в око впаде, Юрку! Нащо воно мені? Я вже геть стара, а тобі он “мінік” тре підшаманити, капітально відремонтувати ту автівку. Тоді на ній можна — хоч на море, хоч за обрій! Та не самому! З дівчиною…»
Усміхнувся: а старий не брехав, коли казав, що іржавий «міні-купер» везтиме нового хазяїна від однієї удачі до другої.
Оченята, як той котяра, примружив, на бабцю глянув:
— А вдома у вас хто? Тільки Мурчик?
По факту Галя запізнилася на роботу через чужу дитинку.
Напередодні поверталася додому вже чорного вечора, бо колежанки у «Беллі» влаштували на честь Галиного 25-річчя спонтанну гулянку із шампанським, стриптизером, побажаннями «любові і бабла», запитаннями про дітей і плани на майбутнє, тому за годину до опівночі, після кількох дзвінків від роздратованого чоловіка, Галя власноруч зробила подружкам каву, аби хоч трохи протверезіли, врешті умовила їх розходитися, викликала таксі і за п’ятнадцять хвилин — уся красива і гарна: у нових чобітках, джинсах і тепло-жовтій куртці — вже тягла до багатоповерхівки на Березняках чималий оберемок казкових пухнастих піонів (і де тільки дівчата їх знайшли ранньої весни?!), тортик-вибачення спеціально для Тьоми і здоровезну рожеву пластикову валізу на коліщатках, яку із побажаннями захопливих мандрів подарувала їй хазяйка салону пані Юлія.
До під’їзду лишалося метрів двадцять, коли від сміттєвого бака Галя почула тихий писк. Перелякалася до льодяного жаху: невже немовлятко викинули? І як ото дурна: сама вигадала, сама й повірила. Закружляла навколо бака, прислухалася: не здалося?
Не здалося!
Ледь не розревлася, валізу-тортик-квіти — на землю, скинула нові чобітки (так шкода псувати їх!), закотила джинси, у самих шкарпетках полізла до повної смердючого непотребу ємності, бо тихий писк лунав глибоко із її середини.
— Я зараз, зараз…
У злій темряві навпомацки хапала мотлох, який траплявся під руку, викидала з бака. Врешті зупинилася, прислухалася: писк став ніби ближчим. Підсвітила телефонним ліхтариком нутрощі бака і побачила у куті поміж пакетів зі сміттям кволе сліпе кошенятко.
Схлипнула:
— Таки дитинка…
Притисла кошеня до живота, виплигнула з бака на землю: далі — що? А вже змерзла! Тремтить! Відкрила нову валізу, поклала всередину, на м’який поролон кошенятко, заходилася сміття назад у бак закидати. Збирає його, жбурляє до бака, ще, ще, а непотріб ніяк не закінчується, і вже не розібрати: чи Галя кладе до бака лише те, що сама викинула, чи вже до чистого вилизує все навколо сміттєвих баків.
Упоралася, аж нова проблема: як у двох руках донести до квартири валізу, тортик, квіти, чобітки і кошеня? Склала у валізу тортик-квіти-чобітки, бо чоловіка гукнути на поміч не наважилася: Тьома і так, певно, сердиться.
Майбутній психолог Артем Чорнобай, який уже сьомий рік поспіль, якщо враховувати три академічні відпустки, все чвалав і чвалав собі без поспіху до диплома, ледь не луснув од прикрощів, коли побачив у
Последние комментарии
1 час 12 минут назад
1 час 13 минут назад
2 дней 19 часов назад
2 дней 19 часов назад
2 дней 20 часов назад
2 дней 20 часов назад