Підполковник Шиманський [Василь Земляк] (fb2) читать постранично, страница - 3

виграли її в сорок першому. За одного битого двох небитих дають. Я хотів би побачитись з підполковником тут. Це можливо?

— Звичайно. Але поки що ні в Балті, на Одещині, звідки він родом, ці в самій Вінниці його не виявлено. Строкач^[2] не знає про нього.

— А про нову ставку Строкач знає?

— Поки що ні.

— Так краще для нас і для Килиможера. Бо як тільки партизани дізнаються, що він тут, ми їх не стримаємо. В одну ніч вони всі кинуться на ставку, а Килиможер не захоче прийняти бою, сяде в літак і втече. А це нам не вигідно. Сподіваюсь, ви мене розумієте. Я навіть затримав би на деякий час посланця Шиманського. Щоб було ganz geheim, як кажуть німці.

— Посланець загинув, коли переходив фронт. Поблизу Воронежа.

— Загинув?

— В останню хвилину був помічений німецьким снайпером. Коли його підібрали, він ще жив, але вже нічого не міг сказати. Крім цього листа, при вбитому виявлено документи, з допомогою яких він пробирався через ворожі тили.

— А то не міг бути сам підполковник? Тут написано: «На випадок моєї смерті…»

— Навряд чи Шиманський ніс би власноручного листа, маючи можливість доповісти про все особисто.

— Посланець теж мав таку можливість…

Генерал нічого не міг заперечити проти такої аргументації, а може, просто вважав це зайвим, знаючи вдачу свого співбесідника. Повернувши генералу донесення з таким виглядом, як повертають щось неприємне чи недоречне, Сталін взяв зі столу не-дописок (кажуть, він любив дотла списувати олівці й доношувати старі сорочки), підійшов до велетенської карти на стіні й, відшукавши на ній Вінницю, в якій йому самому ніколи не доводилось бувати (всю війну він шкодував, що не знав багатьох міст), обкреслив цілий район червоним колом.

Місяць тому саме в цей район мав необережність потрапити генерал Наумов (тоді ще капітан), здійснюючи свій знаменитий рейд через південні степи України. І чомусь саме тут німці вчинили найшаленіший опір, кинули в Черепашинський ліс навіть льотчиків, знявши їх з ближнього аеродрому. Радистка партизанського з’єднання Аня Милова, випадково дізнавшись про ставку від лісника, вже не встигла сповістити про це ні свого командира, ні тим більше — Велику землю. Вона загинула неподалік від бункера, який призначався для Герінга.

Німецькі льотчики з подивом і жахом розглядали фотокартку маленької доньки/ знайдену в партизанській сумці матері.

Сталін міг не знати в обличчя усіх безсмертних героїв, та й докоряти йому в цьому не варто, зважаючи на їх незчисленність, зате знав портрети й біографії своїх супротивників. Поява Гітлера саме в цьому районі не була для нього такою вже несподіванкою. Дуже ймовірно, що Гітлеру довелось побувати тут під час окупації України німцями в 1919 році, і він повернувся на знайомі місця, щоправда, вже не єфрейтором, а головнокомандуючим найбільшої армії світу. Сталін не без задоволення відзначив для себе, що він на той час, в дев’ятнадцятому році, вже керував цілим фронтом і тепер має куди більше підстав бути головнокомандуючим такої ж, якщо не більшої, армії. Він вважав абсурдною і демагогічною нову акцію німців при нинішніх засобах зв’язку з штабами, але сам факт перенесення ставки на схід свідчив про неабиякі наміри німецького генерального штабу, вже відомі Сталіну з директиви 41, вірогідність якої тепер не викликала у нього ні найменших сумнівів.

На Спаській вежі куранти відбили третю годину ночі, годину, якої вже не слухала стомлена війною країна. Поснули солдати в окопах, вгамувалось галиччя, навіть в «Націоналі» згасла музика…

— Головне, не сполохнути його передчасно. Тому треба якомога швидше розшукати цього дотепника Шиманського. Зверніться до українців, вони допоможуть вам. А я тим часом подумаю, що нам робити з Килиможером… Знищити його ми завжди встигнемо. Як ви гадаєте?

— Я прихильник рішучих дій…

— До речі, я теж, але мені це не завжди вдається. А потім не завжди в цьому є необхідність… — посміхнувся Сталін і пішов до опочивальні зодягати шинелю, хоч для військ московського гарнізону вже давно було віддано наказ про перехід на літню форму.

Він довго застібав позолочені гудзики — за багато років звик до своєї солдатської шинелі на гапликах і мимоволі подумав про той день, коли знову зможе перепросити її. Застебнувши останнього гудзика, сказав наче між іншим:

— Може, нам послати туди когось з ваших?

— Дозвольте мені самому… на кілька днів…

— Захотілось побачити німецький трон зблизька? Нічого цікавого. Історія не знає огидніших тронів за німецькі. Вони всі мріяли про наш хліб, і тому їх дуже швидко підточували голодні миші… Коли вас чекати назад?

— Скоро, якщо тільки не зіб’ють мого кукурузника.

— Не треба підніматися високо. Українці це вміють робити блискуче. Полетять, «погостюють» у Ковпака і повертаються, слава богу. Поближче до рідної землі… — досить виразним жестом показав Сталін. Потім перевів погляд на карту, втупився в те коло, що його так