220 днів на зорельоті [Георгій Мартинов] (fb2) читать постранично, страница - 66

шолома.

Зараз він доповість Волошину про виконання завдання, сухою мовою рапорта скаже про загибель командира зорельота, а за три кроки стоїть Серафима Петрівна Камова, радісна, весела, з величезним букетом у руках.

Та невже вона не бачить, що її чоловіка немає серед нас? Чому Волошин не виявляє ні найменшого здивування, що йому рапортує Бєлопольський, а не Камов?

Жахливі слова сказані, але на обличчі Серафими Петрівни, як і раніше, сяє посмішка.

Рапорт закінчено. Волошин обіймає командира корабля.

— Поздоровляю вас, — голосно каже він, — з блискучим закінченням першого космічного рейсу. Своїм благополучним поверненням ви зробили величезний подарунок Батьківщині. Прийміть же і наш вам подарунок.

Члени комісії розступилися. З квітами в руках до нас швидко підійшла людина, думка про яку не давала нам спокою всі ці шість тижнів.

Живий, веселий, з блискучими від радощів очима, перед нами був Сергій Олександрович Камов.

Я не пам'ятаю, як у мене на руках опинилася Марина…

— Сергію!..

— Арсене!..

Камов і Пайчадзе кинулись в обійми один одному.

* * *

Затамувавши подих, боячись пропустити хоч одне слово, слухали ми через кілька годин розповідь Сергія Олександровича про перебування на Марсі і про обставини його чудесного врятування.

Він говорив коротко і стисло, жодним словом не згадуючи про свої почуття іпереживання, але із цієї сухої розповіді переді мною чітко вимальовувався героїчний характер цієї людини, для якої її справа була дорожча за життя.

— П'ятдесят п'ять метрів прискорення дали мені можливість не тільки врятуватися, — закінчив Камов, — але й досягти Землі на двадцять одну годину раніше від вас. Швидкість корабля після десяти хвилин роботи двигуна становила тридцять два кілометри чотириста п'ятдесят метрів на секунду. В момент старту я знепритомнів і прийшов до пам'яті, коли корабель уже летів по інерції. У воду, я звичайно, не лягав, бо не вірю в рятівність цього засобу. Надавши зорельоту потрібного напряму, я у всьому іншому поклався на закони механіки і на своє щастя, — він злегка усміхнувся, сказавши не. — Ви самі можете зрозуміти, як мені було скучно одному. Наблизившись до землі, я повністю оцінив скарб, який мав Хепгуд у своєму розпорядженні і не зумів його використати. Я кажу про двигун його корабля. Це дуже надійний, добрий механізм, який не поступається перед нашими. Гальмувати зореліт тертям об атмосферу я не хотів. Двигун блискуче справився із завданням. Повернувши корабель на сто вісімдесят градусів, я почав гальмувати його саме цим двигуном, і на час занурення в атмосферу була майже нульова швидкість. Зореліт почав падати. Парашута у мене не було. Він залишився на Марсі разом з нашим всюдиходом. Я почав вмикати двигун короткими поштовхами. Не можу сказати, що це було приємне відчуття, але своєї мети я досягнув. Корабель перестав безладно падати і перейшов на планіруючий політ…

Камов замовк. У великій, гарно обставленій їдальні було тихо. Всі чекали продовження. Волошин машинально колотив ложкою чай, що давно захолов. Ніна Арчиллівна, дружина Пайчадзе, ледве чутним шепотом умовляла Марину сидіти спокійно. Бєлопольський, Пайчадзе і я не зводили очей із свого знову знайденого командира.

— Взагалі, — говорив Камов, — можна сказати лише одне: з моменту, коли СРСР-ЛС2 розігнав звірів, і до спуску на Землю мені щастило весь час. Видно, моїй дружині ще рано ставати вдовою, — він ласкаво погладив руку Серафими Петрівни. — Зореліт летів у стратосфері. Внизу був Сибір. Поступово знижуючись, я проминув Уральський хребет і сів на околиці міста Саранська. Удар був дуже великий, але, як бачите, я не ушкоджений, чого не можна сказати про корабель. Ну, а далі розповідати нічого. Я надіслав телеграму і мене на літаку доставили в Москву. Там мені пощастило бути присутнім на тріумфальному фініші нашого зорельота.

Він простягнув руку Бєлопольському.

— Залишається подякувати Костянтинові Євгенійовичу за його вправність. Зореліт, як ви знаєте, сів на ракетодромі наче за графіком. Перший великий космічний рейс пройшов точно у визначені строки. Це величезна перемога!

— Куди ви гадаєте полетіти наступного разу? — запитав Волошин.

— Звичайно, на Марс. Загадки цієї планети повинні бути розгадані до кінця. Тільки цей політ зроблю не я.

— Чому не ви?

— Боюсь, що політ, який щойно закінчився, був для мене останнім, — з сумом у голосі сказав Камов. — Навантаження, що його довелося мені зазнати під час старту з Марса, не могло не позначитися на здоров'ї.

Ми троє з жахом переглянулися.

— Невже ти говориш правду? — прошепотів Пайчадзе.

— Боюсь, що так, — відповів Камов.

— Ми вас вилікуємо, — рішуче сказав Волошин. — Цього не можна допустити. Найкращі лікарі Радянського Союзу візьмуться за вас.

Настало тяжке мовчання. Серафима Петрівна ніжно обняла чоловіка і поклала голову йому на плече.

— Нічого, друзі! — сказав Камов. — В особі