Бабця з Копенгагена [Андрій Крижанівський] (fb2) читать постранично, страница - 10

Одізвалася хвіртка.

— Знову на роботу, Мусію?

— Еге... Сьогодні ж не вихідний...

— Любиш ти землю, друже!

— Всі там будемо… До речі, Порфирій дзвонив?

— Ні. Він Кафку читає.

— А-а... Непоганий прозаїк. Але Діденко теж гарний поет!

— На долині тума-а-н...

— На долині ту-ман розта-а-в. .

— Ча-ча-ча!

Величною, космічною піснею вставав новий трудовий день (п'ятниця).

__________________

ТВІР ЗБАГАЧУЄ

Рецензія

Розміри не дозволяють сказати мені все, що я думаю. Проте нова повістина Мартина Мартинчика «Аве Маруся» заслуговує. Звичайно, рецензований твір не позбавлений певних вад: літературщини, банальності і, образно висловлюючись, галіматні. Однак він приваблює щирістю і, щоб не сказати більше, безпосередністю. Сюжет, образно висловлюючись, примітивний, проте автор спромігся уникнути інтелектуалізму. Варто одразу зазначити: зміст відповідає формі, тоді як форма, навпаки, змістові, що приваблює.

Фабула повістини приємно насторожує: дояр Цезар Пустоцвіт їде на колгоспну стипендію у столицю вивчати латинь. У цей час дівчина Марусина виховує групу його корів (усі ялові), хоч і сама вивчає не наші мови, щоправда — заочно. Цезар підступно обирає для переддипломної практики Рим, хоч у рідному селі перед ним відкриті усі двері, у тому числі Марусини, яка продовжує заочно кохати Пустоцвіта.

Перед від'їздом у закордони Цезар приїжджає додому і на пікніку-риболовлі нарізається, образно висловлюючись, як свиня, і припускається неетичного вчинку по відношенню до Марусини. Вона дає героєві гідну відсіч. Як наслідок, колишній дояр тікає, стрибає у гречку, а потім — у річку і пливе, образно висловлюючись, чортибатьказна-куди. Його вчасно зупиняють дружинники, отже Рим — тю-тю! На щастя, Марусина бере Цезаря на поруки і несе до Палацу одруження. Герой протверезів, але вже пізно. Щаслива пара співає відому латинську кантату «Аве Маруся» рідною мовою. Тут є над чим замислитись...

Автор вимогливий у мовних засобах, неупереджене око не помітить нічого зайвого, крім деяких латинських висловів і рідних вставних слів. Цим досягається, образно висловлюючись, стислість або, щоб не сказати більше, лаоконізм.

Стосовно ж закидів протилежної мені критики, що рецензований твір не витримує ніякої критики, то ці, з дозволу сказати, критики є, образно висловлюючись, критиканами і, щоб не сказати більше, кретинами.

Твір збагачує не тільки автора.

К. ВАК, член-кор.

_______________________

ГІСТЬ ІЗ НОЧІ

Детектив

О першій годині ночі у мікрорайоні Академмістечка зупинився асенізаторський грузовик. З кабіни притьмом вихопився молодик у вечірньому костюмі.

—Шеф! — прохрипів шофер. — А валюта?

—Мільйон пардонів! — обернувся невідомий. — Тримай!

Зблиснуло срібло грубенької монети. Автомобіль рушив.

Молодик кількома натренованими стрибками досяг затіненого боку вулиці. Тут він причаївся у декоративних кущах навпроти непоказного, на перший погляд, будинку. Йому був потрібен саме цей будинок, хоч інші на масиві нічим не відрізнялися.

Якби хтось пильнував за молодиком, відразу здогадався б — не наша людина. Справді, від незнайомця ледь пахло дорогим коньяком і несло жіночими парфумами. Коли б у кущах зібрались троє — це зрозуміло, але ж він був один.

Невідомий втупив погляд у крайнє зліва вікно на п'ятому поверсі. Йшла друга година ночі, а там ще світилося.

«Ризикнути? — подумав молодик. — Ні, попадуся!»

Чалап... Чалап... — почулися кроки. І голос: — Твою дивізію!

Незнайомець похапцем настромив чорні окуляри, прилип до куща.

«Двірник! — опік здогад. — Якщо засіче, обов'язково повідомить!»

Тіло молодика вкрив липкий піт. Підкочувалась гикавка.

«Нерви здають», — встиг подумати невідомий,

І в ту ж мить його вдарило, засліпило, заюшило...

Він знепритомнів, а коли отямився — поруч нікого не було. Тхнуло...

«Вилив помиї, дебіл!» — вмент зорієнтувався молодик. Втер невиразну мармизу і ледь не зойкнув: у крайньому зліва вікні згасло світло! Фосфоресцентний циферблат на руці невідомого показував рівно дві години ночі.

Незнайомець, мов привид, посунув кущами до будинку і за мить ковзнув у під'їзд.

Тремтячий палець ледь не торкнувся кнопки ліфта. «Без шуму!» — подумки наказав собі молодик. Зняв штиблети. В самих шкарпетках нечутно дістався п'ятого поверху. Заліг, щоб не помітили крізь вічко. Зняв пальцем дещицю брильянтину із зачіски і обережно змастив замок. Вправним поворотом ключа відчинив двері. Прослизнув у кімнату.

Зорієнтувався.

«Головне — без пригод проникнути до кабінету», — подумав. Поліз навпочіпки...

Позаду нечутно розсунулась портьєра. Тонка хижа рука з довгими кривавими нігтями і злото-мідною обручкою повільно підняла макогона...

(Далі йому буде!)