Бути і мати [Ґабріель Марсель] (fb2) читать постранично, страница - 3

оточуючого і самого себе у людини є двояким. Протиставлення «буття» собою і «володіння» чимось (навіть, якщо це моє тіло) і є тими двома способами відношення людини до себе та оточуючого. Перше освітлене «божественною істиною», тоді як друге є споживацтвом та втратою і себе, і світу.

Умовою збереження «істинного» способу існування є перебування людини у перманентній комунікації. Людське буття не мислиться Марселем за рамками комунікації як такої. Саме поле комунікації і є сферою, де у істині здійснюється це буття. Причому під комунікацією розуміється знову ж не об’єктивізуюче-споживацьке відношення між людьми, яке наперед відчужує і оречовлює нашого партнера у комунікативному акті, а власне сакралізуючий його релігійно-моральний стосунок типу «Ти», коли інший, зберігаючи свою свободу, разом з тим, як і я, повністю анґажується у мені, і навпаки — я у ньому. Тобто ми співчуваємо один одному. Марсель досліджує, наскільки далеко можна заходити у цьому жертовному співчутті, самопожертві та посвячені себе іншому, а у кінцевому результаті — Богу. Тобто досліджує проблему вірности, віри, а також зради. Він задається питанням — чи взагалі морально бути вірним, вірити? Чи наперед анґажуючи себе у щось, не зраджуємо ми своє єство, себе майбутнього, якого ще не знаємо і за якого не маємо повного права вирішувати? Але відповідь чи результат дослідження просто парадоксальний — чим більше людина посвячує себе іншому «ти» чи «Ти» Божественному, тим повніше вона реалізовує і себе як свободу, і тим ближче вона доступає до істини буття. Тобто вибір на користь буття «собою» та «з іншим» у світлі сокровенного «Ти», а не володіння собою та іншим і спроба «об’єктивно» дослідити це сокровенне «Ти»(тобто теж певним чином ним заволодіти) відкриває для нас можливість досягнути істинного буття.

Така самопожертва знімає проблему відчужености. Причому не тільки у якомусь конкретному інтерсуб’єктивному акті, але і у суспільстві в цілому. Постійне повторення і утвердження таких здавалось би всім добре знаних та відомих чеснот як «любов», «надія», «вірність» у суспільстві не може не мати своїм результатом і відновлення суспільства не як суспільства відчужених індивідів, а як собору вільних, однак спаяних любов’ю та довірою буттів. Що це за суспільство? Чи це радше Церква? І чи не є таке бачення суспільства наївним ідеалізмом? Може здатися, що так. Однак тільки на перший погляд. Насправді тут ідеалізму не більше, ніж у Нагорній Проповіді. Бо ж і там дано нам невиконувані максими. Чи полюбили ми ближнього? І чи полюбив його хто-небудь взагалі? Принаймні так, як Христос. Тай чи по плечу людині сповнення, а може і розуміння цієї Проповіди? Однак, чим ми були б без неї, без тих істин? Чи були б ми людьми, так як ми це розуміємо і активно формуємо? Тобто чи можлива людина поза контекстом Нагірної Проповіди? Поставивши ці запитання, і навіть на них не відповівши, ми не тільки йтимемо до неї, але й не зможемо знехтувати великою духовною працею Ґабріеля Марселя, бо ж і він не завжди ставив собі за остаточну мету обов’язково дати відповідь на ці запитання. Запитування може бути більш цінним, ніж відповідь на нього, бо запитування принаймні говорить про потребу, актуальну потребу людського буття, а потреба завжди відображає істину, тоді як відповідь може бути й неправильною, хибною. Не даремно Марсель визначав свою філософію як «неосократизм» — як і Сократ, він відводив собі скромну роль повивальниці, яка повинна допомогти кожному з нас породити дитя істини.

Львів, 1993

ЧАСТИНА ПЕРША

Метафізичний щоденник (1928–1933)

10 листопада 1928

Сьогодні я вирішив і надалі вести свій метафізичний щоденник у формі низки пов’язаних між собою міркувань.

Тільки-но зблиснула думка, котра може стати важливою: розглядаючи свої головні погляди на існування, я задумався над тим, чи можна в якому-небудь сенсі стверджувати, що поняття існує; і ось, що я збагнув: поняття, оскільки воно є уявлене і належить до моделі якогось предмета (недавно я зупинявся на тому, що ми розуміємо під аспектами поняття), — стосується лише неіснування предмета як такого, тому, що предмет існує лише тоді, коли виникає з суті мого тіла, інакше кажучи, коли не мислиться як предмет. І так само, гадаю, варто зауважити, що, можливо, і є якесь існування поняття, але лише тією мірою, в якій ми не зводимо його до псевдо-об’єктивних уявлень, які самі ж про нього творимо. Матеріалістична інтерпретація, будучи сама у собі, безперечно, невідповідною, має якесь невловиме відчуття того, що я тут намагаюсь вивести. Можна було б сказати, що поняття існує тією мірою, якою є адґерентним. Я хотів би спробувати пояснити це за допомогою конкретних прикладів, але це, звичайно, надзвичайно важка справа. Вихідною точкою моїх недавніх міркувань було поняття події (операції Х), якого я з багатьох причин побоююсь. Можна було б сказати, що я його