Химерні пригоди [Лев Павлович Теплов] (fb2) читать постранично, страница - 3

можна було подумати, що тут містилася вітальня, але тепер стеля була задимлена, уздовж стін тяглися водопровідні та газові труби, непофарбовані полиці з хімічним посудом… Одну стіну майже до стелі закривало величезне зелене скло, освітлене примарним синім світлом двох прожекторів. Решта кімнати була напівтемна, і Марк помітив лише дві високі емальовані шафи на зразок холодильників та довгі вузькі столи з бутлями, колбами і пробірками.

Придивившись, юнак зрозумів, що цегляна стіна виламана, і в кімнаті за нею зроблено гігантський акваріум, відокремлений од лабораторії склом. Збоку аж під самісіньку стелю приставлено драбину — лаз у цей кумедний акваріум.

Нарешті Марк наважився задати питання, яке зацікавило його: чи всі оці дивовижні властивості ензимів становлять чисто абстрактний інтерес, чи від них може бути і практична користь?

Рей насупився:

— Справжній учений ніколи не питає про це себе і не ставить таких запитань іншим. Він служить чистій науці, а не жалюгідній вигоді. Та коли ви вже спитали… Так! Моє середовище може дати людині все. Ви любите фантастичні оповідання?

— Дуже, — признався Марк.

— Тоді давайте уявимо собі найкраще майбутнє. Ми змінили на землі клімат, скрізь удень і вночі однаково тепло і ясно, не віє вітер, не йде дощ. Нам не треба споруджувати будинки, відпаде потреба в одязі, зникнуть різні прядильні, ткацькі та швейні машини.

Ми знищили земне тяжіння, і люди без меблів можуть лишатися у будь-якому положенні, не відчуваючи напруження і втоми. Вивели рослини, на яких достигають печений хліб і котлети, до того ж і рослини не треба доглядати. Вам мало? Давайте посадимо рослини просто в животі, щоб не жувати і не ковтати.

— У нас в порту про майбутнє найбільше любить розповідати Том-червоний агітатор. Він каже, що і в майбутньому всі працюватимуть, бо праця — основа життя людини. Том каже, що майбутнє треба завойовувати в боротьбі.

— Це все політика, мій юний друже, а я політикою та всякою філософією не цікавлюсь. Я вас питаю: чи хочете ви все мати і не трудитися?

— Хочу.

Марк відповів не роздумуючи. Він уже давно перестав опиратися силі переконання цього вченого-дивака. Та коли Рей запропонував йому роздягнутись і влізти в акваріум, юнак зніяковів: роздягатися тут, у чужому холодному домі?

— Ви ж прийшли до мене для смертельного досліду, — всміхаючись нагадав Рей. — То чому перелякалися? Запевняю вас, що смертельного тут нічого нема. Я сам уже побував у цьому середовищі.

Ховаючи збентежене обличчя, Марк почав розшнуровувати черевики.

Тремтячи від холоду й хвилювання, він ступив на східці. Вгорі горіла маленька лампочка, освітлюючи товстий шар білої ніздрюватої піни, яка вкривала поверхню води. Далі, в кутках, куди не сягало світло лампочки, піна світилася зсередини синюватим сяйвом. Від неї лилися бадьорі пахощі озону.

Примостившися на залізній балці, що з’єднувала рештки цегляної стіни і зверху підтримувала скло, Марк занурив руку у воду. Проте виявилося, що це не вода, а щось схоже на мастило — тягуча, пружна рідина. Шкіру відразу почало щипати, і коли Марк висмикнув руку, вона була червоною.

— Лізьте швидше, — почулося знизу.

Марк перевалився через балку, повис на руках і мало не закричав: його ніби окропом опекло. Спробував видертися назад, але все довкола було слизьке, і юнак зірвався. Почувся глухий сплеск, піна сколихнулась. Проте рідина не прийняла Марка, він тільки махнув руками і опинився на поверхні. Піна заліпила очі.

— Ще й досі щипає? — питав Рей. — Відповідайте.

— Трохи менше, тільки все тіло свербить, — пробурмотів Марк затинаючись. — А потонути не дає…

— Зважте, що середовище має велику в’язкість і питому вагу, яка дорівнює питомій вазі вашого тіла! — кричав Рей. — Випустіть повітря з легень, пірніть на дно і посидьте там якнайдовше!

В зеленкуватій напівімлі за склом було видно, як людина, повільно розводячи руками, рухалася по дну. Ось вона м’яко осіла в товстий шар баговиння, випросталась і завмерла. Професор Рей вийняв годинника, відрахував хвилину, другу… Марк, як і раніше, нерухомо лежав у баговинні. Тоді Рей став відчиняти вікна лабораторії. Напнулися штори, клубами ввалилась пара, морозний вітер пронісся по залу, здіймаючи снігову порошу. Тоненько задзвенів посуд. Хукаючи на задубілі пальці, професор Рей торгав засувки…

Марк прокинувся з дивовижним почуттям втіхи і легкості в усьому тілі. Не розплющуючи очей, він заклав руки за голову, солодко потягнувся, розводячи лікті, і поплив. Розплющивши очі, побачив перед собою баговиння, скло, два сліпучих вогні і поміж ними — дідка в хутряній шапці і шубі. Пригадавши, що сталося, Марк гарячково сьорбнув слизу, сіпнувся і мов пробка вилетів на поверхню.

Невдовзі над балкою з’явилася голова професора.

— Уже полудень, любий, — привітав він Марка. — Ви проспали десять годин підряд.

— У воді?

— Не у воді, а в середовищі Рея. Ви пам’ятаєте зелені кулі серед