Війна з багатоликим звіром [Владімір Парал] (fb2) читать постранично, страница - 3

Звичайно, добра секретарка все повинна знати, але зухвальство Тіни було нестерпне.

— Це мене не обходить. І тебе також не повинно обходити, — холодно відказав Еда. — Зателефонуй моїй дружині.

Тіна прикусила язика, набрала номер міської бібліотеки, попросила покликати пані Роганову й передала трубку шефові.

— Привіт, люба! — вигукнув Еда. — Я переміг, їду до Мілана! Лечу до тебе, давай відсвяткуємо, га?

— Вибач, Едо, — згодом сказала Тіна Трикова. — Я не хотіла…

— Забудьмо про це, — сказав Еда й зайшов до своєї лабораторії.

На двох широких столах панував страшенний гармидер, немов після погрому: скрізь валялися взірці оранжевого й рожевого швейцарського сиру, ягід горобини, ягнячого та заячого м’яса — свідчення двомісячної виснажливої праці, й тут же — вдалі експонати для всесвітнього ярмарку. Все це Еда нетерпляче згріб, кинув до електричної дробарки й увімкнув струм… Наступна гірко-солодка страва цього разу мала бути цілком стандартна, немов з конвеєра…

Електрична дробарка хрипіла, тріщала й плямкала. Еда Роган мовчки стояв перед заскленою картою свого «ПАВУТИННЯ», ледь торкаючи її пальцями. Молоко, яйця й овочі надходили безпосередньо з ферм, борошно — з малих електричних і вітряних млинів, а плоди — просто з дерева. Все це рухалося доцентрово, а в зустрічному потоці йшли сіль, прянощі й склотара. Виробництво й розподіл відбувалися в кожній точці зіткнення мережі «ПАВУТИННЯ». Настав кінець гігантським підприємствам, холодильним заводам, сушарням, складам, синтетичним домішкам, барвникам і всім цим штучним механічним продуктам. Виготовлення смачних поживних страв із свіжої сировини. «ПАВУТИННЯ» покривало всю Чехію, а згодом мало поширитися й на весь континент…

Це поки що був аркуш паперу за склом. Коли ж я за діло, нарешті, візьмусь? — подумав Еда. Сьогодні вже ні. Ще один день втрачено.

Вийшовши з лабораторії, Еда сів у свою розкішну італійську спортивну машину і, поминувши кабелі протимазутових прожекторів, поїхав до міста. Головний фахівець об’єднання не повинен був звітувати перед якимось генеральним, що крав у нього золоті медалі.

Припаркувавши машину перед міською бібліотекою, Еда хвильку, крізь скляні двері коридора театрального відділу, з насолодою спостерігав за своєю дружиною. Павла дуже гарна, подумав він, і в свої тридцять дев’ять років ще зберегла дівочу фігуру. Незважаючи на вісімнадцять років подружнього життя, й досі мене хвилює. Молодша від неї на десять років Леона поряд з нею здається коричневою марою.

— Збирайся й поїхали! — весело гукнув Еда дружині.

— Ти вільний, а я ні, — заперечила Павла Роганова. — Скільки я тобі говорила, що працюю до п’ятої…

— То зроби на сьогодні виняток!

— Я справді не можу, Едо. О пів на п’яту прийдуть хлопці з гімназії за п’єсами Чехова.

— Так лиши ті п’єси в секретарки.

— Але ж хлопці хочуть зі мною порадитись.

— Ну то напиши їм свою думку.

— Я обіцяла зустрітися з ними, — сказала Павла, тепер уже вперто й майже роздратовано. «Еда завжди вважав, ніби я недооцінюю його роботу, а свою ставлю надто високо», — подумала вона.

«У Павли майже не лишається часу для розваг, — тим часом казав собі Еда. — Моя дружина чудова, але скоріше підходить для поганої погоди».

— А я так сподівався… — протяг він розчаровано.

— Тобі завжди здавалось, ніби моя бібліотека — це якийсь прохідний двір. Ну, не сердься, міг би й сам усе купити. Міг би ще заскочити до хімчистки за Міхаловими штаньми. Я спробую йому зателефонувати, можна було б утрьох піти в кіно…

— Але ж Міхал давно не ходить у кіно з мамою і татом. Ти забуваєш: йому вже вісімнадцять.

— А ти подеколи взагалі забуваєш, що маєш сина. Я думала зробити якнайкраще, але роби як знаєш. Це твій день.

— Я хотів, щоб він був наш.

— Едо, ти ж знаєш… — Павла спохмурніла.

Звичайно, я сам в усьому винен, подумав Еда, варто було б їй сказати про це, вона чекає такого визнання, але я не можу, я кажу щось абсолютно протилежне, що її неодмінно образить:

— Вибач за турботу, передай привіт твоїм бурсакам.

Це справді образило Павлу.

Сердитий насамперед сам на себе, Еда нервово ходив асфальтовими доріжками маленького парку перед міською бібліотекою. Ось охолону трошки, думав він, піду знову до Павли й скажу їй… може, просто візьму її обличчя в долоні, й ми знову будемо разом. Але ж я щойно завершив важку двомісячну працю, втомився й мушу розслабитись — вино, сміх, насолода… Мені зараз абсолютно не хочеться їхати по продукти до універсаму, забирати з хімчистки синові штани та йти сім’єю в кіно!

Під нахмареним небом у голих кронах листопадових дерев шелестів рудий дощ, липучо розтікаючись по асфальті, й Еда з відразою витирав з обличчя драглисті краплини. Гидота зовні й всередині. А днів ще за два…

Сміття у металевій урні стало набрякати. Бананові шкурки, недогризки яблук, недоїдений рогалик, зібгані паперові стаканчики, газети,