Маха гола [Вісенте Бласко Ібаньєс] (fb2) читать постранично, страница - 2

довгих сюртуках схопилися на ноги. Спершу вони не впізнали, хто він такий, але відразу зрозуміли, що це не простий відвідувач. Його обличчя вони бачили безліч разів — чи то в газетах, чи то на сірникових етикетках, — і в їхній уяві воно ототожнювалось із славою й популярністю, з високими почестями, якими вшановують видатних людей. Та ось служителі музею впізнали художника. Скільки вже років минуло, відколи його востаннє тут бачили. Й обидва доглядачі, квапливо поскидавши формені кашкети з золотим галуном і запобігливо посміхаючись, кинулись назустріч великому митцеві. «Добридень, доне Маріано». Чи можуть вони якось прислужитися сеньйорові Реновалесу? Чи не бажає він, щоб вони покликали сеньйора директора? Своєю надокучливою запобігливістю служителі нагадували наполоханих придворних, котрі раптом збагнули, що гість, який зайшов інкогніто до палацу, є чужоземним монархом.

Реновалес сердито відмахнувся від них і побіжним поглядом окинув великі декоративні полотна ротонди, що зображували війни XVII сторіччя*. Генерали з хвацько закрученими вусами і в капелюхах з пишними плюмажами керували битвою за допомогою коротенької палички, ніби диригували оркестром; з гори спускалися полки мушкетерів, попереду яких майоріли прапори з червоними та синіми хрестами; з густого диму витикалися хащі списів; а вдалині простягалися безкраї зелені луки Фландрії; у тих бучних і невдалих битвах Іспанія втратила свою велич, перестала бути наймогутнішою європейською державою. Реновалес відхилив важку портьєру і зайшов до величезної головної зали. У матовому неяскравому світлі, що падало крізь слухові віконця, на задньому плані темніли крихітні фігурки людей.

Художник пішов далі, не спиняючись і не звертаючи. Лиш мигцем поглядав на картини — давніх своїх знайомих, що не могли сказати йому нічого нового. Очі його перебігали по людях і теж не помічали в них якихось істотних змін. Здавалося, вони й живуть у цьому палаці, не виходячи звідси вже багато років: добродушні батьки, як завжди, пояснювали сюжети картин дітлахам, що стояли купками біля їхніх ніг, вихователька вела групу скромних мовчазних учениць, які, скоряючись правилам доброго тону, поквапно минали святих, чиї тіла були недосить прикриті одягом; крикливо розмовляв із двома священиками поважний сеньйор, прагнучи похвалитися своїм інтелектом і показати, що він почуває себе в цьому музеї, як дома; походжало кілька чужоземок у солом’яних капелюшках з піднятими вуалями — у всіх були перекинуті через руку пальта, всі уважно вчитувались у каталог, всі здавалися тут своїми і так однаково висловлювали жестами цікавість чи захват, що Реновалес навіть засумнівався, чи це не ті самі, яких він бачив тут кілька років тому, коли був у музеї востаннє.

Проходячи, він подумки вітав великих майстрів. Он там на стіні святі Ель Греко* — оповиті зеленавим або блакитним серпанком одухотвореності, стрункі, в розмаяних шатах; далі, на картинах Рібери*, обличчя темні й зморшкуваті, жахливо перекошені від страждання й болю. Обидва художники були великими живописцями, і Реновалес глибоко їх шанував, проте ні в чому не став би наслідувати ні того, ні того. Пройшовши ще далі, він побачив між балюстрадою, що відгороджує картини, та довгим рядом вітрин, статуй і мармурових столиків, підтримуваних золотими левами, мольберти копіювальників. То були юнаки зі школи образотворчих мистецтв або бідно вбрані дівчата в черевичках на стертих підборах та в пом’ятих капелюшках — вони перемальовували картини Мурільйо*. На білих полотнах проступали сині складки мантії богородиці або рожеві лискучі тіла кучерявих діток, що граються з божим агнцем. То були замовлення благочестивих осіб; цей «товар» також охоче купували монастирі та каплиці. Закіптюжені димом свічок, покриті патиною років ці накладені яскравими фарбами постаті зрештою потьмяніють, і одного дня залиті сльозами очі молільників побачать у м’якій сутіні храму, як святі на темних образах таємниче заворушаться, оживуть, і тоді люди палко благатимуть від них чуда.

Маестро попрямував до зали Веласкеса. Там працював його друг Теклі, і Реновалес прийшов сьогодні до музею з єдиною метою: подивитися на копію з «Фрейлін»*, що її малював угорський художник.

Коли вчора Реновалесові доповіли про візит цього чужоземця, художник довго сидів у своїй розкішній студії, роздивляючись прізвище на візитній картці та гадаючи, хто б це міг бути. Теклі?.. Нарешті згадав. Двадцять років тому, коли він жив у Римі, серед його друзів був і цей добродушний угорець, який щиро захоплювався генієм Реновалеса, а сам надолужував брак хисту мовчазною впертістю і старанністю. Він трудився, як віл.

Реновалес із радістю побачив ці блакитні очиці під ріденькими пухнастими віями та широке, як лопата, випнуте підборіддя, що робило Теклі схожим на