Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори [Джон Роналд Руел Толкін] (fb2) читать постранично, страница - 3

тоді було таке ціка… себто я хотів сказати, що свого часу ви тут добряче побаламутили. Даруйте, але я й гадки не мав, що ви досі при ділі.

— А при чім же мені ще бути? — здивувався чарівник.— Та все одно мені втішно чути, що ви хоч щось пам'ятаєте про мене. Принаймні ви ласкаво пригадали мої фейєрверки, а це вже дає якусь надію. Отож заради вашого дідуся Тука та заради бідолашки Беладонни я подарую вам те, чого ви просили.

— Прошу пробачення, я нічого не просив!

— Е ні, просили. Аж двічі. Пробачте. І дарую обіцяне. Так, справді, я не поскуплюся: пошлю вас по ту саму пригоду. Мені забавка, вам користь, а то, чого доброго, й зиск,— якщо, звісно, ви ту пригоду переживете.

— Даруйте! Не хочу я ніяких пригод, красненько дякую. Може, іншим разом? Бувайте здорові! Але заходьте на чай — коли завгодно! Чом би й не завтра? Зайдіть завтра! До побачення!

З цими словами гобіт крутнувся і, шаснувши у свої круглі двері, зачинив їх так швидко, як лише смів, щоб не видатися нечемним. Бо хтозна, чого можна сподіватися від чарівника.

— І навіщо я запросив його на чай? — картав він сам себе, прямуючи до найближчої своєї комірчини. Хоч Більбо й поснідав недавно, але думав, що два-три коржики та ковток чогось добренького допоможуть йому заспокоїтись після переляку.

А Гандальф тим часом стояв під дверима і тихо сміявся. Коли ж насміявся досхочу, то підступив ближче до дверей і гостряком патериці нашкрябав якийсь чудний знак на гобітових прегарних зелених дверях. І подався геть, а Більбо в цю хвилю саме доїдав коржика, і йому вже здавалося, ніби він щасливо відкараскався від усіх пригод на світі.

Назавтра Більбо майже цілком забув про Гандальфа. Пам'ять у нього була не дуже тривка, тому він усе записував на своїй Дощечці справ. Було б йому й занотувати десь так: “Гандальф — чай у середу”. Проте напередодні, у вівторок, він був зовсім спантеличений і забув навіть, що треба занотовувати, щоб не забувати.

Якраз перед тим часом, коли п'ють чай, гучно-гучно задзеленчав дзвоник на вхідних дверях, і враз він згадав! Метнувся в кухню, миттю поставив чайника на вогонь, а на столі з'явилися ще одна чашка, блюдце й кілька коржиків. І вже тоді кинувся до дверей.

Він хотів сказати: “Дуже перепрошую за те, що змусив вас чекати!” — та побачив, що то зовсім не Гандальф. На порозі стояв гном із блакитною бородою, заткнутою за золотий пояс, і з дуже ясними очима, що світилися з-під темно-зеленого каптура. Як тільки двері відчинилися, він упхався в помешкання, так ніби тут на нього чекали.

Почепивши на найближчому кілочку свого відстібного каптура, гном низько вклонився:

— Двалін до ваших послуг!

— Більбо Злоткінс — до ваших! — відказав гобіт, надто здивований, щоб допитуватися. Запала ніякова мовчанка, і тоді господар додав: — Я саме збирався чаювати — прошу, ходімо почаюємо разом.

Запросини ці були, може, трохи стримані, зате щирі. Та й що було робити, коли прийшов до тебе непроханий гном і, не мовивши тобі ні слова, ні півслова, почепив свої лахи у тебе в передпокої?

Вони не засиділися за столом — ну взяли ще тільки по третьому коржику,— коли це знову, ще гучніше, задзеленчав дзвоник.

— Даруйте! — вибачився гобіт і поспішив до дверей.

“Нарешті ви прийшли!” — ось що хотів він сказати Гандальфові цього разу. Але то був не Гандальф. Замість чарівника на порозі стояв старий-старезний гном із білою бородою та ясно-червоним каптуром на голові; цей теж, ледь відчинилися двері, ускочив досередини — от ніби його запрошували.

— Бачу, вони вже почали прибувати,— мовив гість, угледівши Двалінів зелений каптур на кілочку. Почепивши поруч свого каптура, він приклав руку до грудей: — Балін до ваших послуг!

— Красненько дякую! — роззявивши рота з подиву, тільки й мовив Більбо. Не це годилося б сказати, але оте “вони почали прибувати” надто вже його збило з пантелику. Він любив вітати гостей, тільки волів знати того, хто до нього прийде, ну й, звичайно, мав сам його запросити. Гобітові блиснула жахлива думка: а що, як не стане коржиків? Чим він тоді пригощатиме гостей? Хоч і впали вони йому як сніг на голову, та Більбо знав свій обов'язок і не хотів осоромитися.

— То заходьте, випийте чайку! — хапнувши ротом повітря, спромігся він видавити з себе.

— Трохи пива було б мені більше до душі, якщо вам це все одно, пане господарю,— сказав Балін з білою бородою.— Але я не проти якихось там коржиків — з кмином абощо,— коли у вас воно знайдеться.

— У мене такого добра повно! — сам собі дивуючись, похвалився Більбо і, знову сам собі дивуючись, шаснув до льоху — наточити пива у чималий кухоль,— а тоді до комірчини — по два чудові круглі коржі з кмином, які він спік після обіду, щоб мати що перехопити по вечері.

Коли Більбо вернувся до столу, Балін і Двалін гомоніли, мов давні друзі (насправді вони були рідні брати). Ледве встиг він поставити перед гостями пиво та коржі, як знову задзеленчав дзвоник, а тоді й ще раз.

“Цього разу вже напевне Гандальф”,— подумав гобіт,